Давай убiк! - скомандував Андрiй. - Вправо! Там он якась дорога! - То дорога на Ейзенах! - сказав шофер. - Однаково! Переслiдувачi не вiдставали вiд утiкачiв, але й не наздоганяли ?х. Вони, мабуть, вважали, що в такому великому мiстi, як Ейзенах, тим не вдасться сховатися, i не особливо поспiшали. А нiч, як навмисне, не темнiшала, а свiтлiшала, крiзь хмари визирнув срiбний окра?ць мiсяця i висiв на найвиднiшому мiсцi, немов прив'язаний. Машина промчала передмiстям Ейзенаха. Вулицi були тихi й чистi, мов свiжовимите дитяче личко. В такому мiстi не могли жити злi люди. Слово "вбивство" зовсiм не пасувало до таких вуличок. Далi шосе закружляло понад невеличким озером, що лежало пiд височенною горою, вкритою м'якою шапкою лiсу. Андрiй вирiшив, що, мабуть, за озером одразу ж почнеться мiсто, де ?х легко затримають на якiй-небудь тiснiй вуличцi, i тому одважився на одчайдушний вчинок. - Давай он туди в кущi, - крикнув вiн шоферовi. - ? скiльки зможеш - уперед! Тi, що гналися, спершу не збагнули, в чому рiч. Тодi одна з машин по?хала далi, друга зупинилася з другого боку. Зупинилася й машина втiкачiв. У темрявi вона в'?хала одним колесом у яму й мало не перекинулася. - Все, - сказав шофер. - Кiнець, - Спасибi, друже, - кинув йому Андрiй. - Бiжи на той бiк у лiс. Ми затрима?мо погоню. З машини й причепа вже стрибали на землю втiкачi. - Одступа?мо органiзовано, - сказав Андрiй. - Я з кулеметом прикриваю вiдхiд. Збира?мось на тiм боцi в лiсi. Есесiвцi, скрадаючись серед темних кущiв, вже оточували те мiсце, де застряла машина. - Першими не стрiляти, - наказав Андрiй. - Хай вони починають. Ми до кiнця повиннi витримати роль утiкачiв. ? щойно вiн це сказав, лiвобiч i правобiч м'яко вдарили двi автоматнi черги. Андрiй пiдбiг до Антропова i схопився за кулемет. - Давай, Сашко, вiдступай, - сказав вiн, - я ?х затримаю. Ну ж бо, швидше. - Зна?ш що? - лагiдно вiдповiв Антропов. - Одiйди й не впливай на мою нервову систему. Веди хлопцiв у лiс. - Я тобi наказую! - з присвистом прошепотiв Коваленко. - Одiйди, молокосос! - визвiрився Сашко. - Тут лишаюсь я, зрозумiв? Я покажу отим гадам, що таке повне щастя! Вiя ще не стрiляв, зате есесiвцi навперебiй задиркотiли автоматами, i кулi затьохкали в гiлках, мов солов'?. - Андрiю, - покликав з темряви Банников. - Андрiю, дай менi руку! Швидше дай менi руку! Тако? туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi. - Павлуню! - покликав вiн i ще раз повторив: - Павлуню!.. Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись, вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке, вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те, що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. ? через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрi?вих рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв. Кiнчилося все тим, що Андрiя зв'язали якимсь мотуззям i понесли у невiдомiсть, яка в цiй кра?нi мала одну-?дину назву: неволя й смерть. Його несли довго, тодi везли в кузовi машини i скинули в якомусь садочку, пiд деревом. Вiн сiв, обiпершись спиною об шорсткий стовбур, i прислухався до голосiв ночi. Чи не принесуть вони йому звукiв стрiлянини отам в лiсi над озером? Нiч мовчала. По боках бiля нього стовбичили темнi постатi вартових, навпроти, за деревами, виднiвся великий будинок з мертвими чотирикутниками вiкон. ? тиша, тиша, як на днi моря. Але ось одне з вiкон отого похмурого будинку вiдчинилося, i в його чорному отворi з'явилася нiжна бiла пляма. Хтось пiдiйшов до вiкна i дивився в сад. Андрiй мiг би поклястися, що той "хтось" - жiнка або дiвчина. Бо у чоловiкiв не бува?, не може бути таких нiжних облич. Жiнка дивилася в сад i мовчала. Мовчали й тi, що були внизу, пiд деревами. Мабуть, у цей сад не раз i не два привозили таких, як Андрiй, i жiнка добре знала, що то за тiнi ховаються в пiтьмi серед чорних дерев. Андрiй злякався, що жiнка зараз зачинить вiкно й знову схова?ться в та?мничiй, недоступнiй для нього глибинi кiмнат. "Якщо зараз зачинить, значить менi кiнець", - подумав вiн i став ждати, до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях вiддих. Його серце билося так гучно, що його, зда?ться, можна було почути на вулицi, ? жiнка теж, мабуть, почула той стукiт. Вона схилилася на пiдвiконнi, пiдперла обличчя бiлими нiжними руками i несподiвано заспiвала тихим, глибоким голосом: Ave, Maria, gratia plena, Domirus tecum, benedicta tu. Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно, що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба. In mulieribus it benedictus... Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом, i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй голос: - Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов! Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря. Пара рижих битюгiв лiниво помаху? короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смика? за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох "генералiв". У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у Нiмеччинi всi. Це -- "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з рiзних причин. То фугаска потрапля? в надто м'який грунт, i вибуховий механiзм не спрацьову?. То в бомбi зiпсований зривач. ?нколи американцi скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися бiля сво?? чергово? "пацi?нтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже ?х можна зарядити знову й послати назад, з сво?ми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя. "Бомба-генерали" належали до приречених. З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки залягли на його щоках, як степовi провалля. Велико? лисини не прикривала навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим. По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один - блiдий, аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в поглядi, другий - повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний. Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли переодягтися в форму "бомба-генерала". ? от тепер везуть навiщось у мiсто, в те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцi? нiмецького вченого Христiана Вольфа. ?х, ясна рiч, везуть не в Марбурзький унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височi? над мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя. Так, ?х везли на окра?ну мiста, туди, де переплiталися сотнi сталевих шляхiв, на залiзничну станцiю. Вночi на станцiю налетiли англiйськi лiтаки й розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, i тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги i здавалося, що то - кров. Вокзал здiймав до неба уламки сво?х стiн. Вагоннi вiсi з колесами валялися за сотню метрiв од рейок, а вагони лежали на землi, без колiс, з потрощеними ребрами сво?х стiнок. На станцiю вже пригнали кiлька груп вiйськовополонених полякiв та iталiйцiв, яких Гiтлер карав за зраду маршала Бадольо, але "бомба-генералiв" повели далi, до в'?зних стрiлок. Там, бiля диспетчерсько? будки, вони побачили в землi невеличкий отвiр, за сотню метрiв од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно! Небезпечно для життя!" - Тут, - сказав один з лiтнiх есесiвцiв, тицькаючи пальцем в напрямку таблички. - Працювати! "Генерали" мовчали. Жоден з них не мав нiякого уявлення про свою роботу, жоден з них не знав навiть, яко? нацiональностi його товаришi по нещастю. Першим заговорив сивий. Вiн, мабуть, був нiмець, бо його нiмецька мова, якою вiн звернувся до есесiвця, звучала бездоганно. - Що саме нам треба робити? - спитав вiн. - Витягти бомбу, - вiдповiв есесiвець. - Як саме ?? витягати? Ви повиннi показати нам. - Показати? Ха! - засмiявся есесiвець, - та ми до не? ближче як за триста метрiв i не пiдiйдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування зривача, вiрьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте ??, вигвинчуйте зривач i тягнiть на поверхню. Зрозумiло? - Менi зрозумiло, а мо?м товаришам - не знаю. - Ну от. Призначаю тебе старшим - i марш! Есесiвець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком чобота щуп - довжелезний сталевий прут, пiдморгнув Андрi?вi й лагiдно, майже ласкаво сказав: - Пiшли! Працювать! ? швидко, а то я... Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрi?вi вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його до тi?? зловiсно? дiрки мiж шпалами. Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав: - Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я - нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище - Гронеманн. В ув'язненнi - з тридцять третього року. Комунiст. - Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, - весело промовив чорнявий красень. - Що стосу?ться мене, то я - француз. Поль Сампiк з Ам'?на. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору -- ред.]. Знову попався. - Я серб, - виступив наперед блiдолиций. - Бранко, Художник. З армi? генерала Тiто. Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв. - Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, - знову почав Ервiн. - Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть пану? хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцi? проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi. - А чому саме ти? - поцiкавився француз Поль. - Ну, хоча б тому, що це моя iдея, - всмiхнувся Ервiн. - Домовились, - кивнув на знак згоди француз. - Далi? - Далi ми всi разом розкопу?мо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, - вiн кивнув у бiк есесiвцiв, - не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один. - Я, - сказав Андрiй. - О, ти ще маленький! - вiдсторонив його сво?м широким плечем Поль. - Ми всi тут однаковi, - суворо промовив Андрiй. - Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi. - Боже, якi всi нервовi, - розвiв руками француз. - Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'?на? - На вашу долю припаде iнша бомба, - заспоко?в його Ервiн. - Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко? - Менi однаково, - вiдповiв серб. Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов ?? збоку вiд лiнi?, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в не?. - Набридне нашiй старушенцi? слухати оте шкрябання - i як трахне вона! - задумливо промовив Поль. - А ти бо?шся смертi? - подивився на нього серб. - Я шкодую. - За чим? - Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження. - О, пiсля цi?? вiйни свiт набагато полiпшиться, - запевнив француза Ервiн. - Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! - пожартував Поль. - Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, - сказав йому Бранко. - Як ти мiг догадатися? - здивувався Поль. - По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець. - Чому саме нiмець? - мляво поцiкавився Гронеманн. - Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри. - Ого! - вигукнув Поль. - Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працю? уява. - Ми, художники, вмi?мо "роздягати" людське обличчя. - Що стосу?ться мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, - засмiявся Поль. - Ти намага?шся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, - зауважив Ервiн. - Просто хочу бути самим собою, - знизав плечима Сампiк, - Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре? - Я ще малий для таких розмов, - всмiхнувся Андрiй, - О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафуса?л, - вигукнув Поль. - У вiсiмнадцять рокiв потрапити в "бомба-генерали" - це не кожен зумi?. - Менi двадцять, - поправив його Андрiй. - Двадцять - це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят. - В "бомба-генерали" потрапляють i кримiнальнi злочинцi, - сказав Андрiй. - Ну серед нас то вже напевне нема? кримiнальних злочинцiв, - впевнено промовив Сампiк. - Адже ж правда? Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр сво?х очей, а за сво? переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб при?днатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi. До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до сво?? роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували ?м здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу - буде iнша. Куди ж поспiшати? Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергi?, а ?? й так уже залишилося небагато в ?хнiх знесилених, зголоднiлих тiлах. На третiй день ?хньо? роботи посеред кругло? ями показався стабiлiзатор бомби. Тро? вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металево? сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi ви?мки в цiй сковородi i вихопити ?? з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в сво?му гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу. - Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) -- ред.] - нервово закричав згори Бранко. - Не хвилюйся, Андре, спокiйно, - порадив Ервiн. А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця. Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. ? мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя. - Ти чого? - здивувався Коваленко. - Допоможу тобi, - сказав Поль. - Тут треба добрячо? сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак - раз, два! Раз, два! Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся. - Дай-но ключ. Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому. - Берiмось удвох, - сказав Сампiк. - Раз, два! Ключ пiд ?хнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби - i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, ?м пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований. Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити ?? вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли ?? на поверхню з допомогою цiло? команди полякiв. - Ми можемо втiшатися самими собою бiля цi?? бомби, як кажуть англiйцi, - засмiявся Поль. - Чому ти весь час згаду?ш англiйцiв? - поцiкавився Андрiй. - Чи ти ?х так любиш? Чи, може, жив у Англi?? - Я був пiд Дюнкерком, - сказав француз, - ? я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон сво?х бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, сво?х союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв. - Я теж колись бився з танками Гудерiана, - сказав Андрiй, - Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу. - А я не мiг не думати, - гаряче промовив француз, - Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина? - Тепер нам нi на кого сподiватися, - зауважив Андрiй, - треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть. - Ти гада?ш, що ми можемо втекти звiдси? - не повiрив Поль. - Я переконаний у цьому. - Ми використа?мо для цього першу ж нагоду, - втрутився в ?хню розмову Бранко. - А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, - сказав Ервiн. - Боже милий, - зiтхнув француз, - Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи! Тi?? ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцi? й у Сусiднiх од не? кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять ??, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання. Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели сво?х бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широко? вулицi. - Он там. ? не валандатись довго. Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального пiд'?зду. Тро? з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт. Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'янi сходи. ? от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить ?хня загроза, ?хня доля, ?хнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! ? тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка: - Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. ? обов'язково з випивкою. Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили заперечувати проти тако? спокусливо? пропозицi?. - Тодi, - захоплюючись, вiв далi Поль, - тепла ванна, чиста бiлизна i спати, спати, спати аж до вечора. - А коли нас застукають вартовi? - висловив побоювання Ервiн. - Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi есесiвцi - засмiявся Поль. - Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина. - Стривай, - зупинив його Андрiй. - Треба домовитися. - Про що ж домовлятися? - розвiв руками Поль i виразно подивився на Бранко, сподiваючись на його пiдтримку. Але серб мовчав. - Ага, розумiю! - ляснув себе по стегнах француз. - Нашi брати слов'яни вже утворили свiй альянс i виробили спiльну програму дiй, яку зараз запропонують неорганiзованiй масi в особi француза Сампiка й нiмця Гронеманна. - Не плети дурниць, Поль, - буркнув Бранко. - Хiба ми не домовлялися втекти, як тiльки трапиться нагода? - Де ж ця нагода? - здивувався Поль i навiть озирнувся навкруги, так нiби нагода була якоюсь зримою рiччю i ?? можна було побачити. - Тут, - твердо сказав Андрiй. - В цьому будинку. - Ну, ну, - пробурмотiв француз, - не думайте, що я противник свободи й iнших прекрасних речей. Але не станете ж ви заперечувати проти снiданку? - Нi, - сказав Бранко, - ? проти ванни й чисто? бiлизни. - А чи не буде це мародерством? - обережно запитав Ервiн. - Закони вiйни безжальнi... - О милий Ервiн, - поляскав його по плечу Поль, - коли банда Штюльпнагеля грабувала Францiю, вона не задумувалася над такими високими моральними категорiями, як чеснiсть i добропоряднiсть. Я ж хочу взяти в Нiмеччинi всього-на-всього одну пару чисто? бiлизни. ? хай буде тому соромно, хто подума? щось погане, як кажуть англiйцi. Чи не так, Андре? - Мабуть, треба перемiнити не тiльки бiлизну, але й верхнiй одяг, якщо вдасться тут знайти щось пiдходяще, - сказав Андрiй. - Бо втiкати в наших "генеральських" мундирах - це безглуздя. - Ти великий практик, Андре! - вигукнув Поль. - Це говорю я, Поль Сампiк, практицизм якого не сяга? далi склянки вина й м'яко? перини. Отже, вперед, вперед, до бою i звитяги, сини свобод, анфан де ля патрi! [сини вiтчизни (франц.) -- ред.] Йому не вистачало нiмецьких слiв, i тому вiн закiнчив фразу сво?ю рiдною мовою. Обов'язки вони подiлили так. Ервiн мав стежити за вартовими й в разi небезпеки подавати сигнали друзям. Поль лаштував снiданок. Андрiй i Бранко повиннi були знайти в будинку необхiдний для всiх чотирьох цивiльний одяг, який замiнив би ?м чорнi мундири з жовтими лампасами. Снiданок був готовий за пiвгодини. Поль вирiзав з бiлого хлiба два десятки овальних грiнок, змочив ?х у сумiшi молока й я?ць, пiдсмажив на маргаринi, тодi наклав на грiнки заздалегiдь збитi я?чнi бiлки, густо посипав ?х натертим сиром, проробив у бiлках заглиблення й поклав туди по сирому жовтку, посолив i поставив у духовку. Коли жовтки добре запеклися, Поль полив усе це розтопленим маргарином {вiн страшенно шкодував, що в його розпорядженнi нема? коров'ячого масла, але де ж його можна було знайти в Нiмеччинi!), притрусив зверху дрiбно накришеною петрушкою i кропом i понiс на стiл. Величезна сковорода шкварчала, булькала, сичала i навiть немовби зiтхала, розповсюджуючи довкола себе такi запаморочливi запахи, що голова йшла обертом. - Китайський аромат! Фiрмене блюдо: "Я?чня "бомба-генерал"! - вигукнув весело Поль i опустив на стiл великий бiлий кофейник. Через хвилину до запахiв я?чнi примiшався тонкий аромат мiцного чорного кофе. Вина в будинку не було. У всякому разi, Поль його не знайшов. - Прошу за стiл, панове! - жеманно уклонився француз, i всi, навiть Ервiн, без зайвих нагадувань взялися за стiльцi. З вiкна кухнi, де вони збиралися трапезувати, було добре видно вартових, що прогулювалися на протилежному боцi вулицi, тому вони не боялися бути застуканими зненацька. Роки, довгi роки вони не бачили людсько? ?жi, не сидiли за столом, накритим чистою, бiлою скатертиною, не держали в руках тонко? фарфорово? чашки, тепло? вiд налито? в не? пахучо? рiдини. Нiхто з них не пам'ятав, коли сидiв вiн отак у свiтлiй, бiлостiннiй кiмнатi, насолоджуючись затишком, смакуючи наперед прекрасним снiданком, вiдчуваючи теплоту ванни i свiжiсть чистого одягу. Пiсля багатьох десяткiв мiсяцiв поневiрянь, голоду, смертельних небезпек вони збиралися порозкошувати одну-?дину годину, щоб знову з головою пiрнути в свiт небезпек, убивств, туди, де на них будуть полювати, мов на диких звiрiв, де за ними будуть слiдкувати тисячi очей, де на них чигатимуть тисячi вбивць. То невже ж ?м не дадуть спокiйно провести цю годину, одну-?дину спокiйну годину за всю вiйну? - Дорогi мо? товаришi, - пiднесено сказав Поль, - Даруйте менi, але я неодмiнно повинен виголосити промову перед нашим скромним снiданком. Справа в тому... ? тi?? ж само? митi надворi завила сирена. Вона не була для них чимось несподiваним: тепер тривога в Нiмеччинi вважалася так само звичним явищем, як вiтер або дощ. ? все ж вони трохи розгубилися. Поль зупинився, не докiнчивши фрази. Ервiн кинувся до вiкна. Бранко прошепотiв щось сердите. Андрiй вiдсмикнув руку, яку було простягнув до сковороди, так нiби там була не я?чня, а гримуча змiя, i лице в нього стало бiле, як глина. Чого ти злякався, Коваленку? Хiба ти вперше чу?ш цей залiзний голос? Хiба не заставав вiн тебе зненацька посеред бiлого дня, хiба не будив серед темно? ночi, вiдбираючи в тебе короткi години перепочинку, примушуючи бiгти в сховище? Хiба ще й досi не звик ти до нього, як звик до вiчних туманiв i дощiв, що висять над нiмецькою землею, до колючого дроту, який, зда?ться, лiта? тут навiть у повiтрi, як лiтають у тебе на Вкра?нi бiлi нитки бабиного лiта, до лайок i побо?в тво?х вартових? Нi, Андрiй злякався не виття сирени, вiн не боявся навiть того, що на Марбург от-от можуть налетiти американськi лiтаки й засипати мiсто бомбами, вiн не думав про можливу смерть, яка могла впасти згори, як снiг на голову, - вiн жахнувся вiд думки, що може зiрватися ?хня втеча. Адже пiсля оцих довгих гудкiв попередньо? тривоги щохвилини можна ждати iнших, коротких, знервованих, полохливих, коли зда?ться, нiби сирени захлинаються, i коли кожен зна?, що тепер треба бiгти в бункер. Вони не пiдуть сьогоднi в бомбосховище - хай хоч як галасують вартовi надворi. Але треба ж бути готовими до того, щоб зникнути з будинку, щойно спорожнiють вулицi. А вони й досi не переодягнулися! - Забираймо одяг i в пiдвал! - коротко кинув Андрiй, вибiгаючи з кiмнати. Бранко мовчки пiшов за ним. Ервiн ще спостерiгав за вартовими, один з яких став переходити вулицю, обережно наближаючись до будинку. Поль востанн? обвiв поглядом кухню, важко зiтхнув, тодi рiшуче махнув рукою й взяв сковороду. - Поснiда?мо бiля нашо? бомбесi, - сказав вiн, - Я волiю вiдпливати в гавань ?сусову з набитим шлунком. Хай не думають апостоли, що до них з'явився якийсь голодранець! Андрiй повернувся до кухнi. - Ви ще тут? - запитав вiн якось надто спокiйно й попросив Ервiна: - Вийди, будь ласка, до вартових i скажи ?м, що ми не пiдемо в бункер, бо в нас дуже багато роботи. Бомба зарилася пiд фундамент i вирвати ?? надзвичайно важко. - ? передай ?м привiт од мене, - жартома додав Поль. - Ну, ходiмо, - втомлено промовив Андрiй. Вiй ще був блiдий. Вартовий не захотiв i слухати Ервiна. - Що-о? - заревiв вiн. - Ви не пiдете до бункера? Накажете й нам стояти отут? - Можете спуститися до нас у пiдвал, - спокiйно сказав Ервiн, добре знаючи, що вiн у даному випадку нiчим не риску?. - Ти що, пiдiйма?ш мене на глум, комунiстична наволоч! - схопився за автомат есесiвець, але уривчастi гудки сирен дали знати про наближення ворожих лiтакiв, i солдат замовк i став дивитися на небо. Однак дивитися йому треба було не на небо, а на сусiднiй будинок, бо саме з-за нього несподiвано вивернулися три американських штурмовики i часто задиркали з сво?х крупнокалiберних кулеметiв. Кулi заторохкотiли по вулицi, мов град по бляшаному даху. - Прокляття! - гукнув есесiвець i притьмом кинувся в той бiк, де було сховище. Ервiн спустився до товаришiв. Вони переодягалися, кваплячись, прислухаючись до того, що дiялося в мiстi. Поль встигав натягати на себе сiрi, випрасуванi штани i водночас запихати в рот я?чню. Бранко в темно-синьому костюмi, з сво?м блiдим худорлявим обличчям, облямованим чорною красивою борiдкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрi?вi дiстався чорний, лискучий костюм, i вiн уже був зовсiм одягнений, але виявилося, що Коваленко не вмi? зав'язати галстука, - Ай-ай, - спiвчутливо похитав головою Поль. - Як же це так, наш хоробрий юначе? Для Ервiна залишився коричневий костюм. Побачивши, як вiн завагався, мабуть, не маючи особливого бажання одягати себе в цей не зовсiм при?мний колiр, Поль засмiявся: - Джентльмени не носять коричневого, як кажуть англiйцi. Але в Нiмеччинi це найлояльнiншй колiр. Тож одягай, дорогий Ервiн, i хай тво? спiввiтчизники при зустрiчi мають тебе за якогось гауляйтера. - Шкода, що ми не ма?мо часу поголитися, - тернув себе по щоцi Андрiй. - Нiчого, - заспоко?в його Поль. - Ми вiзьмемо в руки плащi i будемо схожi на мандрiвникiв. - В Нiмеччинi зараз, зда?ться, не дуже-то полюбляють мандрiвникiв, - сказав Бранко. Всi ж ви читали на станцiях лозунг доктора Геббельса? - Редер мюссен роллен фюр ден зiг, уннотiге райзен ферл?нген ден крiг [колеса мусять крутитися для перемоги, непотрiбнi по?здки затягують вiйну (нiм.) -- ред.] - одним подихом випалив Поль. - Чорт з ним, з Геббельсом i з його колесами! Пропоную докiнчити оцю сковороду з виробами мого кулiнарного мистецтва i алонз, анфан! [вперед, дiти (фр.) -- ред.] Надворi бомби вже шматували небо i землю, i тугi хвилi повiтря бились об стiни будинкiв i об мiцну брукiвку вузьких вулиць. - Пора, - промовив Андрiй i першим ступив на сходи, що вели наверх. Товаришi пiшли за ним. Визирнувши з дверей i переконавшись, що вулиця порожня, Андрiй вислизнув з будинку. Коли вiн уже йшов по тротуару, до нього при?дналися друзi. - Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англiйцi, - востанн? пожартував Поль. Тепер треба було мовчати i йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити позад себе це мiсто, сховатися з зелених сутiнках лiсу, що був по той бiк залiзнично? колi?. Бомби рвались якраз там, куди прямували втiкачi, але це було навiть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня. ? жоден з них не повiрив сам собi, коли з провулка, якраз звiдти, де хвилину тому вирувала мiшанина металу, полум'я й землi, вийшов полiцай. Вiн був миршавий, старий i кривий на одну ногу. Вiн тяг свою ногу, як тягне побитий собака хвоста. Вiн був один проти чотирьох, але обминути його не було нiяко? змоги. Полiцай мав за сво?ми плечима добрих шiсть десяткiв рокiв життя, i цi роки дали йому досвiдченiсть. Вiн уникнув тотально? мобiлiзацi? й не гнив десь у чужiй землi лише завдяки сво?й кривiй нозi, але вiн знав, що фюрер може покликати його на фронт навiть з такою ногою, i тому важко було знайти ще одного такого ретельного служаку, як цей полiцай. Вiн сподiвався, що коли до криво? ноги додати ще заслуги по службi - то це вже дасть йому цiлковиту гарантiю уникнути фронту. ? от тепер, при зустрiчi з чотирма незнайомими молодими чоловiками, якi прогулювалися по мiсту пiд час бомбардування так, нiби це було великодн? свято, досвiдченiсть пiдказувала старому полiца?вi, що тут не все гаразд, а службистська запопадливiсть примусила його заступити дорогу втiкачам i грубо запитати: - Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нiм.) -- ред.] Полiцай звертався до Андрiя, який стояв найближче до нього, але Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб полiцай зрозумiв, що перед ним - iноземець. - Во крiгст ду мантель? [Де взяв плащ? (нiм.) -- ред.] - допитувався полiцай, щупаючи пучкою новiсiнький макiнтош, який висiв у Андрiя на зiгнутiй в лiктi руцi, i пiдозрiло оглядаючи неголенi обличчя зустрiчних. - Якого чорта сiпа?ш? - виступив наперед Ервiн. - Ми ?демо з фронту у вiдпустку. Зiйшли з по?зда прогулятися. - Документи? - простягнув руку полiцай. - Всякiй тиловiй сволотi ще документи будемо показувати! - презирливо кинув Ервiн i звернувся до товаришiв: - Ходiмо, панове. Обминувши полiцая, неначе то був телеграфний стовп, утiкачi спокiйно пiшли далi. - Стiй! - гукнув навздогiн полiцай. - Стiй, кажу! Але вони добре знали, що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати ходу, а надто - бiгти. ? йшли повiльно, спокiйно, переборюючи бажання озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволi обгортав усе тiло. Вулиця була довга, як ?хн? мученицьке життя. А життя для них тут могло стати коротким, як пiстолетний пострiл. ? той пострiл загримiв ззаду i, мов цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервiн кинувся до вбитого. - Куди ти, Ервiн? - гукнув йому Андрiй i зупинився. Француз Поль вилаявся, схопився руками за голову i кинувся бiгти. Вiн надто любив життя, щоб спокiйно ждати смертi. Андрiй озирнувся. Ервiн намагався пiдняти голову Бранко, а вона вислизала з його рук i падала й падала на землю, б'ючись об безжально твердi каменi бруку. Поруч з кривим полiца?м уже стояв один з ?хнiх охоронцiв, той самий, який хотiв погнати ?х у бункер, i наставляв на втiкачiв чорного автомата. "Знову не вдалося", - подумав Коваленко, i то? само? митi його щось ударило в груди пiд саме серце, раз i вдруге ударило, i вже не було в нього нi грудей, нi серця, а тiльки щось липке й пекуче, мов полум'я. ? вiн зiв'яв вiд цього полум'я, нiби тонка стеблина молодого хмелю, i тихо, повiльно опустився на холодне камiння. Ой хмелю, мiй хмелю, хмелю молоденький!.. З лiвого боку була стiна. Сiра, грубо оштукатурена цегляна стiна, од яко? вiяло холодом i безнадi?ю. Над головою нависав дерев'яний чотирикутний, вузький, мов труна, ящик. В такому самому ящику лежав i Андрiй. Коваленка не вбили: вiн знову потрапив до табору. Глянути правобiч Андрiй не мiг: заважав бiль у грудях. Вiн вiдчув цей бiль i сво? рани, щойно опритомнiв. Одна рана була в правому боцi бiля тi??, ще фронтово?. Вона була така велика, що вiд не? в Андрi?вих грудях утворився якийсь шалений протяг, i Коваленко нiяк не мiг надихатися: повiтря пролiтало крiзь нього, неначе крiзь широку трубу. Андрiй дихав часто-часто, до гiркоти в ротi, але повiтря провалювалося в якусь безвiсть, а на сво? мiсце присилало кров, гiрко-солону, темну, i ця кров збивалася в клубок в Андрi?вiм ротi i душила-душила юнака, немов нечиста сила з страшно? дитячо? казки. Друга рана примостилася пiд самим серцем. Серце било просто в рану сво?м невтомним молоточком, викликаючи нестерпний, непогамовний бiль у всьому тiлi. Та й самому серцю було боляче, i тому воно било в рану рiдше й рiдше, кволiше й кволiше. Серце вмирало. Вмирав i Андрiй. Йому було страшно вмирати на самотi, через те вiн весь час намагався повернути голову, щоб глянути праворуч, де мали бути люди. Вiн проклинав оцю холодну, вкриту сiрими патьоками цементну стiну, на яку вимушений був дивитися тодi, як йому так хотiлося побачити, востанн? побачити когось iз рiдних, дорогих серцю людей. ? Андрi?вi все-таки вдалося повернутися. Бiль закричав у його тiлi тисячами пронизливих голосiв, але Коваленко вже лежав на спинi i дивився праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев'яних ящикiв, у кожному з яких лежала хворi, пораненi i, можливо, вмираючi в'язнi. Андрi?вим сусiдом був чоловiк з бiлим, м'яким, як мичка, волоссям i з дужими м'язистими грудьми. Груди цi, на яких не сходилася нiмецька трикотажна сорочка, здiймалися над ящиком круглим бугром i вражали не так сво?м розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. ? обличчя в бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть застогнав. Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон, глянув на Андрiя i спитав по-польськи: - Поранений, товаришу? Болить? - А ти? - пошепки запитав Андрiй. - Я здоровий. Менi нiчого. - Чого ж ти такий? - Який? - Синiй. - Били. - За вiщо? - Втiкав. - Багато разiв? - Сiм. - Ти молодець. - Тепер уже не втечу бiльше. - Злякався? - ?жи Фурчак нiчого не бо?ться. - То в чому ж справа? - Завтра менi зроблять укол. - Укол? - Так. А тодi до крематорiю. - Хто тобi сказав? - Лiкар. - Звiдки тут лiкар? - Ми ж у лазаретi. - А не в таборi? - Кожний порядний концтабiр ма? свiй лазарет. - Ми в концтаборi? - Так. Ти вперше тут? - Вже був. - Я теж. - Але за що тобi укол? - Суум квiкве. Ти зна?ш латинь? - Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi. - Тебе судили? - Так. - Отже, ти засуджений до страти? - Нi. Я "бомба-генерал". - Ти "бомба-генерал"? - Так. ?жи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор. - Ти втiкав? - порушив мовчанку поляк. - Так. - ? вони поранили тебе? - Так. - Ти можеш не боятися укола. - Я й не боюся. - Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужа?ш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть. - Я не одужаю. - Звiдки ти це зна?ш? - Я вмру. - Дурницi. Скiльки тобi рокiв? - Двадцять. - В цi роки не страшнi нiякi рани. - Однаково я вмру. - Ти ще можеш вижити. - Нi. - Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до сво?? Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дi? безвiдмовно. Десять хвилин - i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi - крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж? - Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть. - А ти на?вне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон? - Я офiцер. - Ти офiцер? - Так. - Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера? - Ти схожий на смiливу людину. ? ти - смiливий. - Колись я був справдi смiливий. ? дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував сво?му роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик ?жи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути. - Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки? - Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю. - Ти не здався? - Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слуха?ш? - Так. ?жи заплющив сво? синi очi й продекламував: Зб?гач за ?дним клейнотем пустин?, ?шьч в тонь за перлон о цуду уродзi, Ажеби по нас зостали ?дин? Шьляди на пяску i кренгi на водз?. [Польський вiрш ма? такий переклад: Ради клейнода збiгати пустиню, Тонути ради перлiв, щоб тодi Лишився спогад пiсля нас ?диний: Слiди в пiску i кола на водi. -- ред.] - Слiд у життi - от головне! - тихо промовив Андрiй. - Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? - здивувався ?жи. - Вiн уже лишився. - О, якби то воно було так! - Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму. - Борцям же ж,.. - А ти хiба хто? - О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би сво?м заказав, правнукам... коли б вони були в мене. - Ще будуть. - Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка. - А я й не заспокоюю. Ти повинен жити - от i все. - Повиннi ми всi жити, i всi вмира?мо. Молодi, красивi, дужi. - Хто не хоче вмерти, той не вмре. - ? ти не вмреш? - Нi. - ? я? - ? ти теж. - Ти такий смiшний хлопець. але тво? слова дiють якось заспокiйливо, - сказав ?жи. Вiн поволi пiдвiвся в сво?му ящику й поклав свого руку па Андрi?ву. - В мене нiколи не було брата, - сказав поляк, - але тепер вiн ?. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати? - Андрiй. Андрiй Коваленко. - Ти з Росi?? - З Укра?ни. - Ти бачив Днiпро? - Я вирiс бiля нього. - А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання? - У мене е кохана в Саратовi. - Де це? - В Росi?, на Волзi. Чув? - Ми вже з тобою нiколи не побачимо сво?х рiк. - Побачимо. - Ти ж сказав, що вмреш? - А коли не вмру? - Тодi побачиш, - Тож-бо й воно. ? Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися. Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, - i це зовсiм не свiдчило про ?хню нескромнiсть. Андрiй розповiдав ?жи про Днiпро, ?жи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про сво? болi i розмовляли до само? ночi. ?жи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, ?жи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у сво? сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл сво?ю бiлою шаблею чорний нiмецький танк. - Я все ж боюся смертi, - признався вiн. - Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францi?, в Австрi?, в Польщi. Уся ?вропа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамва? в депо i над ?хнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна мо?? кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не бо?шся темряви, Андрiю? - Нi. - А смертi? - Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв. - Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив. - Я ще не встиг зробити, що думав. - О, на це нi в кого не вистача? життя! - Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда? - Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани? - Дуже. - Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. ? хай тобi присниться Днiпро. - Спасибi. - Давай попроща?мося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити. - Ми ще поговоримо завтра. - Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате. - Прощай, ?жи. - Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати. - Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу. - Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину. Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смертi, яка випростову?ться на весь свiй зрiст у тво?му тiлi або ж ма? прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми. Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки. Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. ? перед смертю вiн ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи проти Укра?ни. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю. ? от iталiйський ренесанс в степах Укра?ни обернувся гострими палями, на якi польськi пани саджали непокiрних укра?нських селян. Через триста рокiв Пiлсудському заманулося заволодiти Ки?вом, але довелося жовнiрам втiкати звiдти ще швидше, нiж у часи Хмельниччини. Хтось сказав тодi про полякiв: "Чого можна сподiватися вiд людей, якi, навiть мiцно вилаявшись, додають: "Проше пана!" Все це Андрiй знав. Але от зараз поряд з ним лежить поляк, i вiн не вiдчува? до нього нiяко? ворожнечi, вiн зна?, що це його брат по нещастю, брат по кровi, брат - i це найголовнiше! - по боротьбi. А раз так, треба допомогти йому, з останнiх сво?х сил допомогти. Андрiй помацав у себе пiд сорочкою: чи на мiсцi торбинка з клубочком. Так, торбинка була на сво?му мiсцi. Вiя пронiс ?? через усю Нiмеччину, через усi днi свого полону, сво?х нещасть, сво?? неволi. Шматочок рiдного металу нагадував йому далеку дорогу Батькiвщину. Клубочок ниток вiн берiг пильнiше, нiж берiг колись легендарний Тезей в темному лабiринтi Мiнотавра клубочок Арiадни. Нiмцi не чiпали його ниток: ?м подобалися хазяйновитi люди. Вони не догадувалися, що той клубочок для Андрiя - то спогад про рiдну землю, спогад про волю, про той благословенний час, коли вiн був бiйцем. Бо нема? бiльшого щастя для людини, нiж щастя бути бiйцем за правду. Хай же тепер цей клубочок послужить йому востанн?. - ?жи! - тихенько покликав Андрiй товариша. ?жи не обiзвався, але по тому, як той на мить затримав дихання, Коваленко зрозумiв: не спить, жде, щоб його покликали ще раз. - Спи, - сказав Андрiй, - спи хоч ти, бо я не засну вже до ранку. ? вiн знову пустив човника думок плавати в безмежному морi простору. Йому було важко думати про iнших, але нiщо не заважало думати про себе. Завтра його вже не буде. Для нього, нарештi, закiнчилася вiйна, закiнчилось все. Вiн так i не став ученим, як мрiяв, бо знову ж таки перешкодила вiйна. Андрiй ненавидiв вiйну, ах, як вiн ненавидiв ??! Скiльки нещасть, скiльки смертей. Чи ж пам'ятатимуть тi, хто залишиться живим, нас, загиблих? Чи будуть люди боротися проти вiйни, чи зрозумiють нарештi, що саме слово "вiйна" повинно стати так само ненависним, як слово "проказа"? - ?жи! - знову покликав Андрiй. ?жи дихав рiвно й спокiйно, як дитина. Тодi Андрiй став пiдводитися. Головне зараз було - не застогнати, погамувати крик болю, який наростав у тiлi, пiдiймаючись до горла. Андрiй зцiпив зуби. Йому й так не вистачало повiтря, яке проходило крiзь пробитi легенi, як крiзь решето, а тепер вiн зовсiм не дихав, боячись розбудити ?жи. Повiльно-повiльно перекинув Андрiй через стiнку ящика ногу, тодi другу. Заточуючись, мов сонний, ступнув до лiжка ?жи. Руки висiли вздовж тiла, як батоги. Не було змоги пiдняти хоч одну з них, обiпертися нею, щоб не впасти. Але треба було пiдiймати руку. Андрiй зупинився й спробував потихеньку ковтнути трохи повiтря. Обличчя й груди в нього вкрилися холодними краплями поту, з роз'ятрених ран поповзли по тiлу теплi струмочки. Коваленко став пiдiймати руку. Поворушив пальцями - слухалися. Тодi зробив ще крок до ?жи й обережно доторкнувся до його ши?, де мав бути чотирикутний алюмiнi?вий номерок. Добре, що вони недовго були ще в концтаборi i в них на руках не витатуювали номерiв. Тих би вiн уже не помiняв. Андрi?вi пощастило: вiн одразу натрапив на шворку. Але що робити тепер? Зняти номер через голову, не розбудивши ?жи, - неможливо. Нi бритви, нi ножа, щоб перерiзати шворку, Андрiй не мав. Що ж робити? ? тодi - диво дивне?! - раптом пригадалася йому мама. Пригадалось, як сидить вона, бувало, па лежанцi, поставивши каганець на коминок, i вишива? маленькому Андрiйковi сорочечку. Вона завжди вишивала йому спiднi сорочечки з бiлого тонкого полотна, вишивала манiжку й рукави червоними, як калина в лузi, квiтами. ? коли нитка кiнчалася, мама не одрiзала ??, а просто вiдкусувала сво?ми бiлими, красивими зубами. Перекусити шворку! Андрiй нахилився над ?жи, обiпершись лiвою рукою об край ящика, впiймав губами шворку й став ?? кусати. Гриз зубами цю тоненьку мотузку, як свою гiрку долю, як ненависного ворога, й вона виявилася мiцною й неподатливою, як та чорна сталь на фашистських танках, яку вiн стiльки разiв бив iз сво?х гармат. Якусь мить йому навiть здавалося, що вiй нiколи не зможе справитися з цi?ю шворкою й не заволодi? номером ?жи. Та ось теплий чотирикутник алюмiнiю вже в нього в руцi. Поквапливо, як тiльки мiг, Андрiй скинув з ши? свiй номер i поклав його бiля ?жи. Номер ?жи повiсив собi. Тепер треба було помiняти дошки бiля нiг. Цi чорнi дошки в "лазаретах" для полонених були такою ж звичайною рiччю, як крематорi? в концтаборах. На дошках крейдою писалися особистi номери тих, хто лежав у ящику. Андрiй це знав i тому, замiсть того, щоб перепочити пiсля кiлькох хвилин нелюдського напруження, вiн попрямував уздовж проходу. Дошки висiли на цвяшках, зачепленi петельками з тако? само? шворки, як i та, що на нiй тримався номерок. Андрiй зняв свою дошку, перенiс ?? до ящика ?жи i закрiпив ?? там, знявши дошку з номером товариша. Повiсити шматок чорного дерева на сво?му лiжку вже не було сили, i Андрiй сiв трохи спочити. Але одразу ж знову встав, злякавшись, що потiм не зможе навiть поворухнутись. Нарештi обидвi петельки мiцно обхопили круглi головки чорних цвяшкiв, i Коваленко мiг тепер спокiйно лягти й спробувати востанн? вхопити в легенi хоч трохи дорогоцiнного повiтря. Вiн уже не вiдчував болю, його мучив тепер якийсь незрозумiлий тягар, що притискував тiло тисячотонною вагою, силкувався вдавити його в жорсткий матрац, розплющити, як корж. "Хоч би не втратити свiдомостi", - злякано подумав Андрiй i раптом почув, як десь далеко-далеко стукнули дверi. - Вони! - зрозумiв Коваленко i став прислухатися, забувши про тягар смертi, який гнiтив його й гнiтив, не одступаючись. В коридорi лунали кроки. Гучнi, нахабнi, самовпевненi. Ось вони ближче, ближче, ось вони вже гримлять, мов грiм. Дверi штуби розчиняються - i вiсники смертi йдуть до Андрiя. Тепер вiн бачить ?х. ?х тро?. Два есесiвцi i лiкар-майор. Есесiвцi зупиняються, зупиня?ться i майор. Один з есесiвцiв дiста? з папки якийсь папiр i почина? читати вирок. Вiн чита? виразно, пiдкреслюючи кожне слово. Потiм усi тро? роблять руками "Хайль Гiтлер", цокають закаблуками, есесiвець пiдходить до лiжок ?жи й Андрiя, дивиться на номери i пряму? тепер уже до Андрiя. Холодними як лiд руками вiн бере номерок на Андрi?вiй ши?, зiставля? його з тим номером, що записаний у паперi, й кива? головою лiкаревi. Оцей. Лiкар товстий, схожий на жiнку. Вiн розклада? бiля Андрi?вих нiг приладдя, готу? шприц i раптом помiча?, що полонений дивиться на нього. - Чого не спиш? - сичить вiн. Руки в лiкаря гарячi, якiсь мокрi, липучi. "Лiкар не ма? права хвилюватися", - згаду? Андрiй слова, якi колись давно-давно вимовила Катя, i то? само? митi вiдчува?, як товста голка впива?ться в його стегно. - Так, - задоволено говорить лiкар. - Готово, Есесiвцi клацають каблуками i йдуть з кiмнати. Лiкар поспiша? за ними. ? тодi прокида?ться ?жи. Йому вже давно вчувалося крiзь сон якесь бурмотiння, але вiн нiяк не мiг зрозумiти, звiдки воно долина?, а тепер от зрозумiв, та надто пiзно. - Що тут сталося? - злякано спитав вiн. - Андрiю, що ти зробив? - Заспокойся, ?жи, - сказав йому Андрiй. - Заспокойся i вислухай мене, бо менi лишилося жити дуже мало. А ?жи вже мацав у себе на ши?, гарячкове нишпорив пiд сорочкою, на грудях. - Що ти наробив, божевiльний! - закричав вiн. - Де мiй номер? Хто давав тобi право? - Мовчи, а то вони вб'ють i тебе! Мовчи! - суворо наказав йому Коваленко. - Чу?ш? - Чую, - вже тихше вiдмовив ?жи. - Але навiщо ти це зробив? Боже милосердний, навiщо ти це зробив? - Так було треба. А тепер слухай. У мене вже нема? сили. Пiдiйди до мене i вiзьми отут бiля пояса мiшечок. В ньому ти знайдеш голку й клубочок ниток. Збережи цей клубочок. Збережеш? - Збережу, - сказав ?жи, - клянуся божою матiр'ю Ченстоховською, збережу. - ? дай менi слово, що ти доберешся до нашого Днiпра й там передаси цей клубочок. - Даю слово. - А тепер прощай, брате. - Андрiю, почекай! Андрiю! Брате! Товаришу! - кликав ?жи. Та Коваленко вже не чув його. Хвилi забуття, легкi й м'якi, мов хвилi рiдного Днiпра, хлюпали на нього звiдусiль, гойдали його невагоме тiло, як трiску, i крiзь них пробилася до свiдомостi лише напiвдумка про Катю. ? ще шкода йому стало, що не встиг тодi попрощатися з батьком. Так шкода, що захотiлося Андрi?вi навiть заплакати, заплакати вперше за всю вiйну. Та вiн не встиг. Бо вмер. Простiть, мамо й тату, свого сина за те, що вiн вмер так далеко вiд вас, за те, що вмер ранiше од вас. Ви ще довго пам'ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранцi, як сходить сонце, i в безсоннi ночi, в горi i в радостi, взимку й повеснi, поки й живi будете ви журитися за сво?м сином - ?диною дитиною i проклинатимете вiйну. ? ще будете ви тужити й нарiкати на долю за те, що не поклала вона вашому синовi пiд голову пахучого снопа пшеницi, не постелила йому в боки бiлих, м'яких снiгiв, не заквiтчала йому могили червоною калиною. Бо пропав ваш син Андрiй без вiстi. Чи ж без вiстi? Людина йшла на схiд. Вона йшла вже багато днiв. Вдень ховалася в лiсових нетрях, а вночi вибиралася на шлях i прямувала туди, де ранками з-за крилатих хмар показувалося сонце. Людина йшла до сонця. Вона була голодна, обiрвана, насилу трималася на ногах, але не вiдступалася вiд свого замiру. ?й треба було добратися до сонця. ?ла людина мало. Зрiдка вона одважувалася залiзти вночi в який-небудь селянський льох i там добувала собi поживу. Спала пiд холодними дощами i пронизливими вiтрами i снилися ?й теж дощi й вiтри. Якби тiльки хто знав, якi вiтри снилися цiй людинi! Рiки лишалися позаду: Ниса, Одра, Варта - людина не зупинялася. Великi й малi мiста траплялися па ?? шляху: попервах нiмецькi, тодi польськi - вона минала ?х. Вже гримiв десь попереду фронт - людина не сповiльнила сво?х крокiв. Вона лише стала обережнiшою. Обережнiсть пiдказала ?й обiйти i Кольшубов, i Грембув, i Тарнобжег, що кишiли од фашистських вiйськ, i прямувати далi. Вночi людина пробралася майже до рiки. Рiка була темна, сумна i, здавалось, надзвичайно холодна. Зайшлого зупинили. Дво? радянських солдатiв несподiвано з'явилися в кущах i спитали, що йому тут треба. Вони непорозумiло розглядали цю людину, одягнену в якесь чорне дрантя з брудними жовтими лампасами, простоволосу, з голубими, як квiтучий льон, очима. - Ви руськi? - спитав прихiдець. - Атож. Хiба не бачиш? - Мене звуть ?жи,-- сказав незнайомий, - ?жи Фурчак. Я йду здалеку, з само? Нiмеччини. Мене врятував од смертi ваш товариш Андрiй Коваленко. Ось вiн передав вам. ?жи дiстав з-пiд лахмiття маленьку торбиночку й витяг з не? клубочок. - Вiн просив, щоб я донiс цей клубочок до Днiпра, - сказав вiн. - Ти донiс його до Вiсли, - сказав один з солдатiв. - То ? Вiсла? - Вiсла. ?жи майже бiгцем кинувся вниз по схилу до води, а солдати, подивившись йому вслiд, стали розмотувати клубочок. Червоний, як жар, прапор ордена блиснув з клубочка, i золота зоря, i золотi снопи пшеницi, i золотi лiтери: "Пролетарi всiх кра?н, ?днайтеся!" Орден був зовсiм новенький, чистий, незатьмарений. Солдати дивилися па нього i мовчали. Тодi поскидали шапки i виструнчилися. ?жи не бачив ордена. Вiн присiв над Вiслою i вмочив у не? руки. Вмочив i навiть крикнув од несподiванки. Вода в цiй з першого погляду похмурiй i холоднiй рiчцi була тепла-тепла, незважаючи на осiнь, на холоднечу. Так вiн сидiв на березi тепло? слов'янсько? рiки, зануривши в ?? воду руки, i плакав. ? здавалося йому, що бiля його нiг не Вiсла, а ласкавий великий Днiпро, якого йому ще зроду не доводилося бачити. Ки?в, 1956