ливi
люди,  люди-кедри, суворi,  дужi й незламнi. А  Павлуня видався  йому навiть
боязким, бо коли пiдiйшов до вiконечка, в якому повар пiд наглядом ?фрейтора
Зепа видавав полоненим  по ополонику варено? брукви, то зiщулився, так  нiби
ждав удару.
     - Ти ?х не бiйся, - спробував пiдбадьорити його Андрiй. - Однаково вони
нам нiчого не можуть зробити.
     - Е, - сказав Павлуня якось невесело й безнадiйно i махнув рукою.
     В той  перший вечiр на  новачка майже нiхто не звернув уваги.  Антропов
казав правду. Люди, смертельно  втомленi за день, падали на  нари й засинали
мов  убитi. Павлуня  Банников теж лiг  одразу ж пiсля вечерi, заплющив очi й
довго лежав непорушно,  майже  не дихаючи. Андрiй  уже думав,  що  вiн давно
спить, коли Банников раптом зiтхнув i, нi до кого не звертаючись, сказав:
     - Ех, якби то знати хоч, що там зараз на фронтi...
     - На фронтi все в порядку, - вiдказав Андрiй.
     - А ти звiдки зна?ш? - грубо спитав його Павлуня.
     - Та вже знаю.
     - А зна?ш, то помовкуй, - ще грубiше вiдрiзав сибiряк i одвернувся.
     - Бачив, який у мене Павлуша,  - штовхнув Коваленка Антропов. - Змiй, а
не хлопець. Вiн - ти зна?ш?..
     - Ну?
     - Тричi вже втiкав.
     - Правда?
     - А  ти ж думав! Поклявся, що все одно  буде на  волi  й  добереться до
сво?х. Мрi? Берлiн брати. Я, брат, не годую кого не слiд. Кумека?ш?
     - Та трохи.
     - Тож-бо  й  воно.  Давай  спати,  а то ж тебе завтра рано поженуть  на
роботу. А вiд роботи конi дохнуть.
     Полоненi жили в трьох невеликих кiмнатах у правiй частинi барака. Злiва
була ?дальня, кладовка, де зберiгався рiзний одяг, i маленький умивальничок.
Мiцнi дверi,  що вели на половину, зайняту охороною, вдень були замкненi,  а
вночi ?х  одчиняли  i по  коридору  ходив  вартовий.  Другий вартовий  ходив
надворi,  по той бiк  дротяно? загорожi. Втекти з  барака нiхто не мiг, а на
роботi, де  за кожним  кроком  полонених  зирили  злi вiвчарки,  про  це  не
доводилося й думати.
     А Коваленко думав. Вiн знав, що ?диний вихiд, ?диний порятунок вiд цi??
команди  - втеча.  ? вiн  уже в  першу  рiч почав ламати голову над  планами
втечi.  До самого свiтанку вiн не мiг заснути, а на свiтаннi вже треба  було
вставати.
     Заспанi, якiсь постарiлi  за  нiч, нашвидкуруч хапали  гарячу  противну
брукву,  пили  гiркуватий  чай з  сахарином,  неохоче виходили  в  двiр  пiд
похмуре,  сльотаве  небо.  ?х  лiчили на  кожному кроцi.  Пiсля  пiдйому,  в
?дальнi, у дворi, за воротами, при переходi через мiст,  на станцi?.  Собаки
невдоволено гарчали на сонних людей, хапали  в пiтьмi то одного, то  другого
за ногу або за  руку, i кричати нiхто не мав права, бо тодi до укусiв собаки
при?днувались удари прикладами i лайка,  лайка, лайка. В грiм i блискавку, в
святе розп'яття, в собачих свиней i свинячих собак - так лаялися вартовi.
     Пiвгодини  ждали по?зда. Вiн вскочив на  станцiю,  мов опечений,  i вже
спiшив,  спiшив  далi,  так  що пiвсотнi  затурканих,  безсилих людей  ледве
встигали ввалитися у вагон. У вагонi  ?х знову лiчили, потiм вартовi ставали
бiля  дверей, по?зд рушав,  проскакував крiзь  тунель i волiк  вагони вздовж
рiчки, якiй,  здавалося, не було нi кiнця, нi краю i яка, як дiзнався Андрiй
вiд Павлунi, називалася Едер.
     Двi години ?зди до мiсця роботи були ?хнi. Полоненi куняли, розплющуючи
очi на кожнiй  зупинцi,  грiлися, тулячись  спинами  один до  одного,  курцi
нишпорили  в  попiльничках  i  пiд лавками, шукаючи "бичкiв", бо людина може
терпiти голод, але без курива вона не може.
     А коли  зiйшло сонце,  вони при?хали на  мiсце  роботи. Два  майстри, в
коротких напiвпальтах, обидва  кривi (мабуть, це  й врятувало ?х од фронту),
галасливi, як i солдати, наказали полоненим брати в сарайчику iнструменти  i
повели ?х у лiс, де губилася колiя залiзницi.
     Там, у густих чагарниках, вiд головно? лiнi? вiдходила вбiк нова колiя,
якась аж  занадто рiвна й  на  всьому протязi схована вiд стороннiх поглядiв
зеленню  дерев.  Андрiй  подумав,  що  таку  лiнiю  з лiтака  побачити майже
неможливо.
     - Куди вона йде? - запитав вiн Банникова.
     - Кажуть, що до якогось во?нного об'?кта, - кинув той. - А  втiм, нiмцi
нам не доповiдали про це.
     Вони довго спотикалися об вугластi  шпали, аж поки нарештi дiсталися до
того  мiсця,  де  на насипi  лежали ще не  загвинченi  рейки.  ?фрейтор  Зеп
пiдiйшов до одного з майстрiв i щось сказав тому.
     - Новенький? - крикнув той. - Де новенький? Ану давай на "бубi"!
     "Бубi" називалася  важка  дерев'яна  шпала,  оббита шинним  залiзом,  з
чотирма  рукоятями,  прилаштованими  на  шарнiрах.  Чотири  полонених  брали
"бубi", розгойдували його i, за командою майстра,  з усього  розмаху  били в
рейку. Вдержати це закуте в залiзо одоробло в них не вистачало сили,  i тому
полоненi пiсля  кожного  удару теж падали на рейки i лежали так, поки  ?х  з
прокльонами  пiдiймали   вартовi.   Взагалi  "бубi"   був   призначений  для
вирiвнювання залiзнично? колi?, але в  командi його використовували ще й для
того, щоб приборкати найнепокiрнiших. Вiн був прокляттям,  карою ?гипетською
цих виснажених до краю, нещасних бранцiв.
     Разом з Андрi?м до "бубi" пiшов i Банников. Вiн тягав цю шпалу  ось уже
два  тижнi, але майстер  i  вартовi  що  не  вважали  закiнченим  той термiн
покарання,  який  вони  йому визначили  за минулi  грiхи, вчиненi ним  проти
Третього рейху.
     -  Швидше! - ревнув на них Зеп. - Я вам покажу, проклятi бiльшовики! Ви
в мене зараз потанцю?те!..
     Вiд змiни  мiсця  нiчого  не змiнилося.  Тут  лаяли,  штовхалися й били
точнiсiнько так само, як на кам'яному кар'?рi. Отже, в Андрiя не було нiяких
пiдстав до  того,  щоб  якось  змiнювати  свою поведiнку.  Коли "бубi" глухо
гупнув об рейку i тро? Андрi?вих товаришiв упали на землю, вiн упав теж. Але
тi лежали на рейках якраз стiльки, щоб собаки  не  встигли пiдбiгти до них i
почати  шматувати ?хнiй одяг  i тiло, а  Коваленко  й не  думав  пiдiйматися
навiть тодi, коли вiвчарки гаряче задихали у нього над головою.
     - Вставай! - заревiв Зеп, замiряючись на Коваленка чоботом.
     Андрiй не рухався.
     -  Взяти  його! -  наказав  ?фрейтор  собакам,  але  тi лиш  гарчали та
обнюхували полоненого, не бажаючи кусати лежачого. Та Андрiй ?х i не боявся.
Що  йому собаки, коли вiн бачив людей в десять  разiв  гiрших за  собак. Вiн
лежав, сховавши  обличчя  в руки, i повторював  собi  два тiльки слова:  "Не
встану, не встану, не встану!"
     Зеп ударив  його  кiлька разiв, тодi  покликав одноокого солдата, якого
звали  Фрiдрiхом. Той  пiдiйшов,  довго  ходив довкола  непорушного  Андрiя,
врештi сплюнув убiк i байдуже сказав, нi до кого не звертаючись:
     - Може, пристрелити його отут? За саботаж, га?
     -  Ну,  ти,  стрiлець  ще менi  знайшовся! - буркнув Зеп. - За сво? око
треба  було мститися росiянам на фронтi, а не тут.  Вояка! Давай лiпше  його
пiднiмемо.
     Вони вхопили Андрiя за руки й пiдвели його з землi. Вся  команда кинула
роботу й дивилася, що буде далi.
     - Бери "бубi"! - наказав Зеп.
     Коваленко, як сновида, пiдiйшов до "бубi" i взявся за рукоять.
     - Давай! - гукнув майстер.
     Четверо хекнули, розмахнулися шпалою й гахнули нею в рейку.
     ?  знову повторилося  те саме.  Всi  упали на  рейки  i знову встали, а
Коваленко лежав i не ворушився.
     -  От саботажник! - сплюнув одноокий  Фрiдрiх.  - Давай його,  Зеп,  до
мене.
     - Бери, - охоче згодився ?фрейтор, - таких чортiв я ще не зустрiчав.
     Андрiя повели вперед, де полоненi  великими  кирками  "штопали"  шпали.
"Штопання" полягало в тому, що пiд шпалу треба було набити стiльки  щебiнки,
щоб вона витримала тиск найважчих по?здiв i не сповзала нi в який бiк. Цiлий
день треба було чимдуж бити шестикiлограмовою киркою на довгiм держаку, бити
в  неподатливий,  упертий камiнь, вiдчуваючи  кожен удар  у зболiлому серцi,
зриваючи шкiру на долонях. Навiть для здорових людей  така робота видавалася
б важкою; для цих же людей-тiней вона була справжньою каторгою.
     Майстер  показав Андрi?вi, як треба тримати кирку,  як забивати щебiнку
пiд шпалу, як перевiряти готовнiсть "штопки", тодi вiдступив убiк i наказав:
     - Давай, проба.
     Коваленко  занiс кирку над головою, швидко  нахилився, немов зламався у
поясницi,  викинув руки вперед, але, мабуть,  не  розрахував  сво?х сил,  бо
кирка вислизнула з його долонь i зi свистом полетiла просто на  майстра. Той
шарахнувся  вбiк, злякано  провiв  очима i,  тернувши рукавом  обличчя, тихо
сказав вартовому;
     - Це якийсь ошалiлий. Забери його вiд мене.
     Того дня Андрiй побував  на багатьох  роботах. Його поставили пiдкидати
вилами щебiнку на насип, але вила в його руках тiльки бринькали по камiнцях,
i майстер переконався, що з таким самим успiхом Коваленко мiг би носити цими
вилами дим або воду. Пiсля того йому доручили  загвинчувати рейки на стиках,
але незабаром прогнали,  бо виявилося, що  вiн за  пiвдня вправився тiльки з
двома болтами: один  загвинчував,  а другий розгвинчував,  ? так без  кiнця.
Врештi вiн опинився  на полустанку, де пiд  наглядом  одного з вартових дво?
полонених  пиляли  на  дрова  старi  шпали. З годину  Андрiй  ретельно рiзав
порохнявi  старi,  як  печерицi,  шпали,  а  тодi,  скориставшись з того, що
вартовий  не  стежив  за  ?хньою  роботою,  запропонував  сво?му  товаришевi
перевернути пилку догори зубцями.
     - Що ти! - злякався той. - А коли помiтять?
     - Не  помiтять, - заспоко?в його Коваленко,  - Ти  мене слухай,  то  не
пропадеш.
     ?  справдi.  Вони  тягали  пилку  догори  зубцями по тiй самiй шпалi до
самого вечора, i нiхто цього не помiтив.
     Увечерi весь  барак гудiв. Всi забули про сон, про втому, всiм хотiлося
познайомитися  з  дивним новаком, поговорити з ним, розпитати, звiдки  вiн i
хто. Дивувалися,  що такий  молодий, а вже  офiцер.  Обiцяли, що пiдтримають
його, запевняли, що вiд сьогоднi вiн не буде самотнiм.
     Тут,  у цiй  штрафнiй проклятiй командi, де минали  довгi  мiсяцi, поки
люди  могли познайомитися, де  не вiрили словам (бо слова  в неволi втрачали
свою цiну), де кожен засинав i прокидався тiльки з сво?ми власними  думками,
боячись подiлитися ними з сусiдом по лiжку, тут  раптом з'явився юнак, що за
один  день  зумiв завоювати  загальне  довiр'я.  Всi бачили, як  його  били,
бачили,  як  вiн зцiплював  зуби i не вiдставав, i  кожен з  них думав у  ту
хвилину, що й вiн би змiг  отак не боятися ударiв,  що й у нього б вистачило
мужньо? впертостi для боротьби з ворогом. ? тому цього  вечора  вже нiхто не
боявся, нiхто не остерiгався промовити  якогось занадто  смiливого слова, бо
тепер слова знову  набували  сво??  цiни, цiна  слова була завойована кров'ю
цього юнака.
     Сашко  Антропов  довго слухав  усi  цi  розмови,  тодi розiгнав усiх од
Андрiя, заявивши, що тому треба вiдпочити, i коли лягли, сказав Коваленковi:
     - А я думав, ти свистун.
     - Що таке "свистун"? - не зрозумiв Андрiй.
     - Та ? такi добродi? - красивi слова говорять, а до дiла дiйде - i стоп
машина: кочегар лопнув.
     - Яке там дiло, - буркнув Андрiй.
     - А ти не пишайся, як кошеня в попелi. Раз тобi старшi кажуть, ти мовчи
й не будь шаблонним. Зрозумiв?
     - Не дуже.
     - Я, брат, теж такий  одчаяний, як ти, тiльки не одважувався одразу iти
проти шерстi. Принюхатися хотiв.
     - Довго ж ти принюхувався, - насмiшкувато кинув Андрiй.
     -  Довгенько  - тепер  i сам бачу. Вiйна  б могла  кiнчитися,  а  Сашко
Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!
     - А далi? - стискуючи його руку, спитав Коваленко.
     - Поступаю в тво?  розпорядження. Все, що  буде  треба,  Сашко Антропов
викона? як штик.
     - Який з мене командир, - усмiхнувся Андрiй. - Давай краще спати.
     - Ти менi рота  не затикай, - розсердився Сашко. - Спати! Що я  дитина,
що ти мене спати вклада?ш. Он i  Павлуня не  спить, прислуха?ться  до  нашо?
розмови. Правда ж, Павлуню?
     -  А менi яке дiло? - сердито вiдповiв Банников. - Можете говорити  про
що хочете. Я однаково втечу звiдси.
     - Бачив? - пiдштовхнув Антропов Андрiя. - ? нашого сибiряка зачепило за
живе. Знову заговорив про втечу. От за це люблю! По-мо?му! То як, по руках?
     - Побачимо,  - ухильно вiдповiв Коваленко,  у якого  перед  очима стояв
зараз  Микола  Петрович  i,  сплiтаючи  золотий  солом'яний  джут,  говорив:
"Головне, Андрiю, це пильнiсть. Не треба боятися, але треба бути обережним".
Та вiн уже добре знав, що  Антропову  буде вiрити. Грубуватi  зовнiшньо люди
завжди прямi й щиросердi. Сашко говорив лише те, що думав.

     Людина  стражда?  найчастiше через  те, що  не  одержу? того,  чого  ?й
хочеться. Щоб менше страждати, треба менше хотiти. Так говорив Дiоген.
     Що ж,  вони намагалися тепер не згадувати майже нi про  що.  Забули про
людську ?жу, звикли носити на ногах замiсть зручного шкiряного взуття важкi,
мов  кайдани,  колодки,  вкривали сво?  тiла рiзнокольоровим  дрантям. Роки,
довгi роки вони не дивилися в очi сво?м дружинам, не чули смiху сво?х дiтей,
не чули голосу  сво?х матерiв. ? не  знали,  чи вдасться ще бодай раз на них
додивитися й почути.  ?хнi ноги вже так давно не ступали  по ласкавiй рiднiй
землi, а спотикалися  на  чужому  кремiннi, i нiхто з них не мiг  з певнiстю
сказати, що йому ще вдасться топтати ряст бiля Днiпра чи Волги.
     Але у всiх ?х було бажання, якого нiщо не могло збороти, яке не зникало
нiколи,  яке  носили  в  серцях. Це  було бажання  довiдатися  про  фронт  i
допомогти  фронтовi.  Щодня  вони питали  один  одного:  "Ну, як там нашi?".
Щодня,  щогодини  вигадували  новi й новi  плани визволення,  тисячi планiв.
Плани рiдко вдавалося здiйснити, i люди страждали вiд цього  найбiльше. Вони
вважали  себе  найнещасливiшими в свiтi, i часто забували, що коли не завжди
можливе щастя, то завжди  можливий геро?зм.  Про це треба було нагадувати. ?
це мав зробити  в штрафнiй командi не хто  iнший, як Андрiй  Коваленко. Чому
саме  вiн? Хiба вiн  був тут найрозумнiший, найдосвiдченiший, найсмiливiший?
"Я  тут свiжа людина, менi  все виднiше, нiж  iншим", - виправдовувався  вiн
перед самим собою.
     Вже  другого дня  йому в вагонi  вдалося  знайти пожмаканий,  порiвняно
недавнiй  номер  "Фелькiшер  беобахтер"  i  увечерi,  коли,  перелiчивши, ?х
зачинили в кiмнатi, Андрiй став читати товаришам зведення з фронту.
     Верховне   головнокомандування  нiмецько?  армi?  повiдомляло,  що  бо?
точаться на Днiпрi, пiвденнiше Кременчука, а також у районi Днiпропетровська
й Днiпродзержинська.
     - То так i знай, що вони вже чкурнули звiдти, як  зайцi, а тепер пишуть
про бо?, - сказав хтось.
     - Вiдписуються, - пiдхопив iнший.
     - А нашi, бач, жмуть, - додав третiй захоплено.
     - Ще й як.
     - Незабаром ? тут будуть.
     - А ти ж думав? Не те що ми.
     - А що ми?
     - Та що - сидимо...
     - Сидiтимеш...
     - З таким характером що ж iще робити!
     - А ти геро-ой!
     - Та вже не такий, як ти!
     Суперечку припинив Антропов.
     - От  що,  братцi,  всi ми геро?,  всi ми розумнi, та  тiльки  в  дурнi
пошилися.  Давайте  краще  домовимося зробити  так,  щоб у  нас  щодня  була
свiженька газетка. Раз  ? кому  читати,  значить треба, щоб було  що читати.
Правильно я кумекаю?
     - Що там  газетки читати, - похмуро буркнув Павлуня Банников. - Утiкати
звiдси треба.
     - Втiкати - це потiм, - махнув на нього Антропов, - а зараз я за газету
голосую. Хто "за"?
     - Та що  тут  голосувати, - озвався хтось  з верхнiх нар, - ясно й так.
Треба дiставати газети. А то сидимо тут, як коти в мiшку.
     Коли вже лежали в постелi, Антропов гаряче зашепотiв на вухо Андрi?вi:
     - Ми  тут  таку бучу пiднiмемо, що тiльки нуПропаганда й  агiтацiя!  Ми
тебе комiсаром команди оберемо. Кумека?ш?
     - Ти он краще Павлуню послухай, що вiн говорить, - сказав Коваленко.
     -  Павлуня -  молокосос.  Вiн тiльки й зна?: втечу, втечу.  А як ти тут
утечеш? Кращi голови, нiж його, над цим мудрували. Складно!
     - Ми через електричний дрiт перелазили, а втекли, - втрутився Банников,
- а тут якi ж труднощi.
     - Ну, добре, втекли. Але ж вас упiймали, - не здавався Антропов.
     - Компаса не було й карти теж, от ми й заблудили.
     - А тут у  тебе вже компас ??  ? карту з нiмецького генерального  штабу
прислали. Так, чи що?
     - Ти, мабуть, ждеш, поки пришлють, - шпигнув його Павлуня.
     - У всякому разi, нiхто не скаже, що в Антропова на плечах не голова, а
ступа!
     Вони  довго сперечалися, а Коваленко слухав i мовчав, бо не  мав нiчого
додати. Там, де гримлять пострiли, слова зайвi й безсилi. Там треба дiяти.
     З  усiх вартових, якi  охороняли команду, мабуть, найдивнiшим був Зеп з
перебитим  носом.  У свiй час  вiн  десь колись  учився i тепер  подiбно  до
фiлософа  Шопенгауера  надзвичайно  поважав  себе  за   розум.  Вiн  всiляко
вiдкручувався  вiд фронту, використовуючи сво? родиннi зв'язки i знайомства,
а товаришам по  службi  казав, що не  пiшов  на фронт, бо  взагалi за сво?ми
переконаннями вiн -  противник будь-яко? вiйни. Перед  сном Зеп завжди читав
бiблiю  i  вдавав,  нiби зовсiм не  помiча?,  що ця священна  книга  напхана
розповiдями  про  вiйни  й убивства, як сосиска  фаршем.  Вiн набридав сво?м
товаришам i особливо  одноокому Фрiдрiховi повчаннями з приводу  того, що  з
полоненими треба поводитися людяно, а сам бив полонених без нiяко? причини й
знущався  з  них  як  тiльки  мiг. Вiн  терпiти  не  мiг  неохайних,  погано
вдягнутих, неголених  людей, а  в  самого  на щоках завжди стирчала  щетина,
коротка й цупка, як на погано обсмаленому салi.
     Колись Зеп  був боксером  (про  це свiдчив його  нiс), тепер  вiн, крiм
усього iншого, був спекулянтом, Андрiй довiдався  про це вже  на третiй день
свого перебування в командi.
     Вiн прокинувся серед ночi од якихось голосiв ? вiд  того, що в очi йому
бив промiнь слiпучого свiтла. Не пiдiймаючи голови, вiн розплющив одне око i
побачив,  що Антропов  сидить  на  сво?й постелi,  а  перед ним сто?ть Зеп з
електричним лiхтариком в руцi.
     -  Давай!  Давай! - бубонiв  Зеп, вимагаючи  щось вiд  Антропова, а той
потягався, позiхав i, здавалося, не звертав нiяко? уваги на ?фрейтора.
     - Хлiб принiс? - спитав вiн, напозiхавшись i напотягавпшсь досхочу.
     Зеп  мовчки  поклав  на  край  нар  довгастий,  рум'яний  батон.  Батон
виблискував, неначе  вкритий лаком. ? вiд нього розходився по кiмнатi  такий
смачний запах, що в Андрiя вмить наповнився слиною рот. Хлiб! Чистий, ясний,
як  сонце,  хлiб,  напо?ний  всiма  земними соками.  Хлiб, цiлi гори  якого,
золотисто-осяйнi гори вирощував щороку в укра?нських степах його народ,  отi
люди,  в  бiлих вишитих сорочках, з  очима глибокими й мудрими,  як у Тараса
Шевченка. Чи ж думав вiн,  хлопець з Днiпра, що йому  коли-небудь доведеться
мрiяти про крихiтний окрайчик хлiба?
     Андрiй заворушився, i Зеп злякано прикрив батон полою шинелi.
     -  Ховай хлiб, а то побачать камради, - сердито зашепотiв  вiн Сашковi.
Як i всi спекулянти, вiн був полохливий, мов той за?ць.
     -  Хай  бачать,  -  недбало махнув  Антропов  i зашарудiв  у  себе  пiд
подушкою.
     Андрiя  здивувало те, що Антропов говорив увесь час по-росiйськи, а Зеп
понiмецьки,  але обидва вони, зда?ться,  досить добре  розумiли один одного.
Сашко  врештi дiстав  з-пiд  подушки  щось  невеличке, чого  Андрiй  не  мiг
побачити, й подав Зеповi.
     - Тiльки два? - здивувався той.
     - А ти, може, хотiв, щоб я тобi дав двадцять два? - насмiшкувато спитав
Антропов.
     Нiмець нiчого не зрозумiв, та вiн i не хотiв нiчого розумiти.
     - Три хрестики! - рiшуче заявив вiн.
     - А  дулi не  хочеш? - добродушно сказав  Сашко  й  скрутив ?фрейторовi
здоровенну дулю.  Той  замахнувся кулаком  на  Антропова, але Сашко, мабуть,
надто  добре знав свого компаньйона по  комерцi?  й не став ждати, поки йому
перепаде по  зубах. Вiн  швиденько одсунувся до  само? стiни i  вже  звiдти,
пiдбираючи нiмецькi слова, сказав Зеповi:
     -  Ти  ж  у селян береш  по двi  хлiбини за хрестик, а менi да?ш тiльки
пiвбатона!
     -  А  проклята  свиня! -  вилаявся  ?фрейтор.  -  Повинен  же я  робити
комерцiю!.. ? потiм - ти забува?ш, що я даю матерiали.
     ? вiн  знову  замахнувся  на Сашка, але той знову ухилився вiд удару, i
штурхан припав Андрi?вi.
     Не розплющуючи очей, Коваленко сказав по-нiмецьки:
     - Якщо  ти  комерсант,  то  повинен  би  зрозумiти,  що  ввiчливiсть  i
люб'язнiсть обходяться зовсiм недорого. Тодi чому ж ти такий грубий?
     - У-у,  мiшок  гною! -- люто замахнувся  ?фрейтор гвинтiвкою, але Сашко
схопив його за руку i крикнув:
     - Не смiй його бити! Вiн хворий! ?, крiм того, вiн мiй товариш. Камрад,
розумi?ш?
     Нiмець  забрав два  хрестики i, бурмочучи  прокльони, швидко  вийшов  з
кiмнати.  Грякнув засув, прочовгали по  коридору грубi чоботи, i знову тиша,
м'яка й лiнива, мов кiт, залягла в барацi, повному сонних людей.
     - Вставай, Андрiю, будемо вминати булку, - сказав Антропов, схоплюючись
з нар i заходившись розтоплювати залiзну пiчку, що стояла посеред кiмнати. -
Буди й Павлуню.
     Вони рiзали батон на скибки, обсмажували ?х з обох бокiв, як млинцi, на
гарячiй  пiчцi,  i, посипаючи  темнуватою  дрiбковою  сiллю,  неквапно  ?ли.
Прокинувся хтось з товаришiв по кiмнатi,  Антропов i йому дав  шматок. Пiчка
поволi згасала,  в кiмнатi одразу стало якось теплiше,  затишнiше, спокiй  i
затишок облягав усе тiло.
     - Цей Зетi мiг би нас  i з барака випустити, якби йому тiльки хто добре
заплатив,  - сказав Антропов,  i видно було, що вiн пиша?ться  сво?м умiнням
пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як ?фрейтор...
     -  Тварюка цей  твiй Зеп,  i бiльше  нiчого,  - сердито  вiдказав  йому
??авлуня Баиников.
     - Ти мiзантроп, Павлуню, - лагiдно  усмiхнувся Сашко. -  Коли кiнчиться
вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч.
По-мо?му,  вона  в тебе вся вже витекла з  отi?? торбинки,  що на печiнцi, й
розлилася по всiх кишках.
     - Можеш цiлуватися  з сво?м ?фрейтором,  а я  однаково втечу  звiдси, -
вперто промовив Банников. - Ще до зими втечу!
     - Ну що ти йому скажеш, Андрiю?  - розвiв руками Антропов. - Дитя, та й
годi. Втечу! Втечу! А як?
     - Якщо втiкати, то до зими, - сказав Коваленко, - Бо настануть холоди -
тодi буде важко.
     - А зараз легко? - хмикнув Сашко.
     -  ?  зараз  уже  нелегко.  Дощi  почалися,  лiси  оголюються.  Нiде  й
сховатися. Ну,  а  коли  випаде  снiг,  тодi  зовсiм  не втечеш.  По  слiдах
знайдуть.
     - Снiг тут довго не лежить, - зiтхнув Банников. - Аби ж то снiг. Мене б
вони нiколи на снiгу не впiймали, я б ?х так заплутав,  так би заплутав,  що
ого!
     - Я тобi заздрю, Павлуню, -  щиро сказав Андрiй, - Бо я зовсiм не  вмiю
втiкати.
     - А ти пробував? - спитав Сашко.
     - Пробував, та нiчого не вийшло.
     - Павлуня он  теж пробував i  теж нiчого не  вийшло. То  чого ж ти йому
заздриш?
     - Бо вiрю, що йому колись вдасться.
     - А тобi, Павлуню,  Андрiй теж  подоба?ться? -  звер-нувся Антропов  до
Банникова.
     -  Подоба?ться,  -  вiдповiв  той.  -  Подоба?ться,  бо  смiливий.  Вiн
смiливiший  за мене. Вiн не бо?ться побо?в. А я весь дрижу, коли мене б'ють.
Я не можу цього переносити. Я...
     ? вiн заплакав.
     - Ну, не треба, Павлуню, - погладив його по головi Андрiй. - Ти дума?ш,
менi легко  переносити? Дума?ш, я ото спокiйно  лежав, коли надi мною хекали
вiвчарки?  Але  ж  так треба! Не  я,  так iнший  мусить  так  робити.  Кожен
бореться, як умi?. Ти втiка?ш, я саботую на роботi.
     Сашко дiста? хлiб, щоб пiдгодувати нас же з тобою. Адже  не  скажеш, що
не любиш Сашка?
     - Вiн добрий, - прошепотiв Павлуня, - Вiн дуже добрий.
     - Ех, хлопчики, хлопчики, - глухим голосом  промовив Антропов, - якi ви
ще молоденькi, а якi гарнi, якi розумнi! ? хто  мiг вкинути вас в отаку яму,
за вiщо?
     Йому нiхто не вiдповiв, бо вiйна нiкому нiчого нiколи не вiдповiда?.
     ? знову тиша  лежала в соннiм барацi, непорушна  й прича?на, ховаючи  у
м'якiй пiтьмi гострi, безжальнi пазурi, як хова? в ласкавих лапах кiгтi злий
чорний кiт.

     ?фрейтор Зеп не забув слiв, кинутих йому в обличччя  Андрi?м тi?? ночi.
Вiн  вважав, що  на свiтi  ? тiльки нiмцi, все iнше  -  не варте  уваги. Але
нiмцiв вiдрiзняла вiд iнших людей насамперед мова, а  тут раптом знаходиться
хлопчисько,  що  володi?  цi?ю  мовою не  гiрше  за  нього самого,  за Зепа!
?фрейтор  розгубився. Де ж  тодi межа, яка вiддiля? чистокровного арiйця вiд
неповноцiнного  представника  iншого  племенi? Зброя?  Сила?  Влада?  Цiлком
можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тiльки цi переваги над беззахисним,
беззбройним  радянським  юнаком. ?  вiн використовував ?х при кожнiй слушнiй
нагодi.
     На  роботi  Зеп  не  вiдходив  од  Андрiя. Вiн  хвалився,  що примусить
працювати цього впертого руського як слiд, i  навiть досяг деяких  успiхiв у
цьому,  але в  цей час стали вiдбуватися  якiсь  зовсiм незрозумiлi  явища з
усi?ю командою.  То  раптом  цiлих  десять чоловiк об'явилися хворими  i  ?х
довелося гнати до лiкаря на сусiдню станцiю. Лiкар, звичайно, всiх ?х назвав
симулянтами  й повиганяв з кабiнету, але день  був  безнадiйно втрачений. То
полоненi оголосили голодовку, вимагаючи додатково?  пайки хлiба й маргарину,
яка  буцiмто належала ?м за важку роботу. З концтабору при?здила комiсiя для
перевiрки стану справ у  командi, тодi  нагрянули гестапiвцi, робили обшуки,
допити,   загрожували.  Знову  було  згаяно  три  днi,  знову  непри?мностi,
колотнеча, пiдозри.  Всi вартовi  ходили розлюченi, аж синi, а особливо Зеп,
якому все це заважало займатися  його "комерцi?ю".  У вiльнi од вахти вечори
вiн  розгортав бiблiю  i  стискав  кулаки,  читаючи  рядки:  "?  розграбують
багатство тво?,  i розiб'ють красивi доми тво?, i  дерева тво?, i землю твою
кинуть у воду".  Як  би вiн домстився  над цими незрозумiлими, впертими,  як
вiслюки, людьми! Вiн би грабував, убивав,  палив,  топив  у водi, плюндрував
би! Але  для  цього треба ?хати  в  невiдому  Росiю,  гибiти  десь у снiгах,
ховатися вiд куль i снарядiв. Не такий вiн дурень, щоб лiзти туди. До того ж
фронт, як  пишуть у газетах, весь час вирiвню?ться, скорочу?ться, отже, там,
певно, менше  й  менше треба  солдатiв. Хай плюндрують  тi,  що там,  а  вiн
грабуватиме душi оцих чужинцiв,  вiн  навчить ?х, як треба поважати сильних,
вiн навчить ?х покорi!
     Тепер ?фрейтор не бив Андрiя. Вiн лише замiрявся на нього прикладом, бо
спостерiг, що  це дi? на полоненого  набагато  ефективнiше, нiж  удари. Юнак
почина?  боятися.  Вiн  зiщулювався,  намагався  триматися якомога  далi  од
?фрейтора,  в глибинi очей  металися в  нього  тiнi  страху. Може,  то  була
ненависть?  Та нi, Зеп не вiрив, щоб ненависть пересилила  страх.  ? ще  вiн
знав:  коли  ти хочеш зробити людину покiрною, треба не  давати  спочинку. У
Андрiя тепер не було перерви на обiд, йому не давали посидiти й пiсля роботи
в барацi, ганяючи на рiзнi дрiбнi роботи.
     В першу ж недiлю Зеп примусив його носити з пiдвалу брикет i брукву для
кухнi. Невеличкi  дерев'янi дверцята, що вели до  пiдвалу,  були  приладнанi
якраз пiд тим ?аночком, по якому солдати увiходили до сво?? половини барака.
Дверцята замикалися знадвору  внутрiшнiм замком. Зеп одчинив ?х  i  штовхнув
Андрiя в затхлу темряву.
     - Давай! Та пошвидше!
     Сам вiн у пiдвал не пiшов, а лишився на свiжому повiтрi. Андрiй помацав
по  стiнах  бiля  дверей i,  знайшовши  вимикач, засвiтив свiтло.  Маленька,
забруднена,  запорохнявiла  лампочка  осяяла  довге,  як  i  барак,   низьке
примiщення  з  дощаною  стелею i  сiрими  кам'яними стiнами.  Андрiй  присiв
навшпиньки i, накладаючи в корзину чорнi плитки брикету, задивився на дошки.
Вони глухо здригалися в нього над головою: там, нагорi, ходили люди. Цiкаво,
де вiн зараз сидить: якраз пiд тими кiмнатами, де живуть вони, полоненi, чи,
може, пiд солдатськими?  Тиждень ось так  само, як i тi, що там над головою,
вiн ходив по  цих дошках i якось не задумувався, що пiд ногами -- порожнеча.
А  що, коли з барака потихеньку пробратися  сюди? Прорiзати пiдлогу  -  i...
Андрiй  озирнувся навкруги  i знову побачив тi  самi сiрi кам'янi стiни, якi
бачив хвилину тому. Крiзь  такi не проберешся. Дверi? Вони виходять на волю,
але ж вони замикаються. Хiба пiдкопатися пiд стiну? Але хто зна?, як глибоко
сяга? кам'яний  фундамент.  Думки  застрибали  в  Андрi?вiй головi,  ряснi й
швидкi,  мов  краплистий дощ. Вони  з'являлися  й  зникали  майже  миттю, як
бульбашки на водi. Вiн цiлком усвiдомлював,  що  втеча  через  пiдвал  майже
неможлива,  але  водночас  не мiг  вiдiгнати  вiд себе спокусливого  бажання
обдумати план  тако? втечi. Адже це так просто: прорiзати пiдлогу, вiдчинити
дверi - i...
     Вiн набрав повну корзину брикету й поволiк ??  до виходу. В дверях нiяк
не  мiг протиснутися, зачiпався за одвiрки  то корзиною, то шинеллю, так  що
навiть Зеп врештi вимушений був йому допомогти.
     Якi ж вони все-таки вузькi, отi дверi на волю!
     Прийшовши  в  кiмнату, Андрiй одразу ж викликав  Антропова в коридор i,
озирнувшись, пошепки спитав:
     - Ти отi хрестики робиш, а нiж який-небудь у тебе ??
     - Хочеш Зепа зарiзати? - засмiявся Сашко.
     - Не смiйся, я серйозно тебе питаю. ? нiж?
     - Ну, ?.
     - Покажи.
     - Та ти що, справдi?
     - Покажи, покажи.
     Антропов  сходив  до  кiмнати  й  винiс  звiдти  невеличкий  трикутний,
швецький нiж.
     - Гострий, як бритва,  - сказав вiн, -  але  такого бугая, як Зеп, цi?ю
штрикалкою не зарiжеш. Полякати можна, а зарiзати... навряд.
     ? вiн розвiв руками.
     - ?ншого нема?? - продовжував допитуватись Андрiй.
     - Нема.
     - А зробити нi з чого?
     - Зробити? Зробити можна. Не таке роблять.
     - То зроби.
     - Та ти що надумав?
     -  Потiм розповiм. Увечерi. Тобi й Павлунi. ? в мене  одна думка. Треба
порадитися.
     -  Ну,  що ж. Я не проти. Порадитися, то  й порадитися. Коли дiло варте
того, то я й  ножика  вам зроблю. В  мене ножiвка  ?. Зеп менi принiс кiстки
пиляти.  От ми ??  й використа?мо.  А  то вiн усе менi набрида?:  матерiали,
матерiали.  Знайшов десь  iржаву  ножiвку та кiстки  менi носить, перед  тим
пообгризавши  ?х, мов  голодний шакал. Теж менi матерiали,  коштовнiсть яка!
Ну, кажи, для чого тобi припекло ножа?
     - Увечерi.
     - Ох, i впертий же ти хохол! Всi ви такi?
     - А ти не впертий? - спитав Андрiй.
     - Та й я впертий, але у дев'ятнадцять рокiв таким не був, як ти. Тобi ж
дев'ятнадцять?
     - Двадцятий пiшов.
     - Ах, ах, вони вже старi, ?м уже двадцятий  рiк пiшов, - жартома ляснув
себе по стегнах Сашко. - Ну, кажи, навiщо тобi нiж?
     - Не скажу.
     - Тьфу, чортяка! ? де ти взявся на мою голову.
     Увечерi Андрiй виклав свiй план Антропову й  Банникову. Вони потихеньку
прорiжуть пiд  нарами пiдлогу. Туди  нiмцi нiколи не зазирають i  не зможуть
помiтити отвору. Пiсля цього вони спускаються в пiдвал i або ж  пiдкопуються
пiд  стiну в  тому мiсцi,  де барак  не  обгороджений дротом,  або ж,  якось
пiдiбравши  ключ,  одчиняють  дверi,  обеззброюють  вартового,  який  сто?ть
надворi, й утiкають. ? ще один шлях до втечi. З пiдвалу прорiзати потихеньку
дiрку  до солдатiв, залiзти вночi у ?хнi кiмнати, пов'язати ?х усiх, забрати
зброю - i гайда!
     - Ото  вони будуть  ждати, поки  ти до них  прорiжешся,  - насмiшкувато
сказав Антропов.  -  А  крiм того,  ти забув про  вартового, який стовбиче у
нашiм коридорi, i про надвiрного.
     - Вони здiймуть догори руки, як тiльки побачать у наших руках зброю,  -
впевнено вiдповiв Андрiй.
     - Здiймуть, то здiймуть, та спробуй ?? дiстати, ту зброю, - продовжував
вагатися Сашко.
     -  Я теж  не  дуже вiрю  в  цей варiант, - сказав  Андрiй. -  Вiн  дуже
небезпечний. Звичайно, найкраще було б одiмкнути дверi.
     - А де ж ти вiзьмеш ключа? - запитав Аятропов.
     - Ключа треба зробити.  Коли хтось з нас пiде по брукву  або по брикет,
хай вiн зробить мiрку з замка.
     - Чим же ти ?? зробиш?
     -  А  звiдки я  знаю?  Може, хлiбом,  може,  смоли  шматок принесемо  з
залiзницi, може, де-небудь воску дiстанемо...
     -  У  нас он, коли струму нема?, свiчки  стеариновi  дають, - втрутився
Павлуня, - iз стеарину можна злiпок ключа зробити.
     - А ключ? - продовжував допитуватися Сашко.
     - Ключ зробиш ти, - безапеляцiйно заявив Андрiй.
     - Я? Та з чого ж? ? як?
     - Це  вже тво? дiло. Придумай  що-небудь, попроси Зона, щоб вiн  принiс
тобi залiзяччя, терпуга  i що там ще  треба.  Пообiцяй  зробити якусь дитячу
iграшку, чи там що...
     - Ото вiрно, - пiдтримав Андрiя Банников, -  а то хрестики  сво? точиш,
соромно дивитися.
     - Ти з мо?х хрестикiв хлiб ?си! - огризнувся Антропов.
     -  Гаразд, не будемо сваритися, - заспоко?в  друзiв  Андрiй, - Отже,  з
завтрашнього  дня - до роботи.  Спершу  ключ. Коли вiн буде готовий, почнемо
рiзати пiдлогу. Добре було б, щоб рiзали одночасно у всiх трьох кiмнатах. Не
будемо  ж ми втiкати  лише втрьох.  Треба взяти з собою  всiх тих, хто хоче.
Тобi завдання, Сашко, виявити всiх бажаючих.
     -  А чого це ти  розкомандувався?  -  образився Антро-пов. -  Без  року
тиждень тут живеш, а команду?ш, наче генерал.
     - Ти всiх  зна?ш, -  коротко вiдповiв  Андрiй. - Рискувати ми не  ма?мо
права. А щодо командування, то я не командую, а просто говорю. Якщо в тебе ?
кращий план - викладай. Павлуня теж скаже сво? слово.
     - Чого тут розбазiкувати, - кинув Банников. - Дiяти треба. Втiкати!
     Несподiваний випадок одразу наблизив здiйснення ?хнього задуму.
     Антропов,  "вiдхворiвши" свою  норму,  вийшов  на роботу, i Зеп, щоб не
виснажувати свого "компаньйона",  поставив його на  найлегшу  роботу.  Сашко
повинен був у  маленькiм  сарайчику  на  полустанку змащувати мазутом болти,
набивати на новi  держална кирки, гострити лопати  i взагалi  виконувати всю
дрiбну слюсарну роботу, яку давав йому майстер. Цiлiсiнький день Сашко був у
сарайчику сам. Солдат, який його охороняв, тинявся по полустанку, вiд нудьги
забалакуючи  то  з випадковими  дiвчатами, то з  начальником станцiйки, то з
дiтлахами,  якi ?нодi спускалися сюди з мiстечка, що лежало на горi. У нього
була  тiльки  одна  турбота: щоб полонений,  не дай бог, не втiк.  А що  той
робить, його  мало  цiкавило. Сашко  сам напросився якось пiти  в  пiдвал за
брикетом, всунув там у  замкову щiлину розiм'ятий у руках кавалок стеарину i
тодi почав у сво?му сарайчику випилювати згiдно з цi?ю формою ключа. В нього
було все необхiдне: зубило, молоток, лещата, терпуги. Через тиждень  важкий,
незграбний ключ  лежав на долонi в Андрiя.  Вiн  передав  його  Павлунi, той
повернув Сашковi, i так вони довго передавали  цей ключ од волi один одному,
обмацуючи  його,  немов  слiпi,  грiли  теплом сво?х рук. А Коваленко навiть
понюхав.
     - Чим пахне? - засмiявся Антропов.
     - Смалятиною, - весело вiдповiв Андрiй.
     - Тепер од  нас  тiльки смуга ляже, - усмiхнувся Павлуня Банников, i це
була перша його посмiшка з того часу, як вiн прибув до штрафно? команди.
     З того  дня  всi вони жили ?диною думкою:  рiзатиРiзати, рiзати, рiзати
пiдлогу, розпластавшись пiд нарами, скрадаючись, затамовуючи дихання. Старе,
сухе  дерево  не  хотiло пiддаватися  сталевому лезовi  ножа. Воно  рипiло й
плакало. ?  те рипiння в нiчнiй  тишi  лунало  по бараку, як  грiм. Тим, хто
рiзав,  здавалося, що  вартовий  у  коридорi  стишу?  сво?  кроки й  почина?
прислухатися  до  пiдозрiлих   шерехiв   за  дверима   кiмнат,   до   оцього
незрозумiлого рипу, до отого  дерев'яного зойку, що бився пiд тiсними нарами
i нiяк не мiг вибитися звiдти.
     Пiдлогу рiзали водночас у трьох кiмнатах. Антропов  зламав свою ножiвку
навпiл i  зробив  з  не? два ножi, собi лишив  швецький трикутничок. Втiкати
дало  згоду  чотирнадцять чоловiк. ?ншi  не вiрили  у втечу. Однi були надто
виснаженi, iншi хворi, ще  iншi боялися холоднечi й незнайомих  шляхiв.  Але
вони  не заважали  тим, хто  хотiв визволитися, робити свою справу, навпаки,
допомагали хто як i чим мiг, Пiд нарами люди змiняли один одного через кожнi
пiвгодини.  У всiх на  руках з'явилися  криваво-червонi  пухирi, у  всiх  на
обличчях лежала печать безсоння. Якби вартовi пильнiше придивлялися до сво?х
бранцiв,  вони  б багато  дечого могли помiтити  в  цi днi. Помiтили  б  отi
пухирi,  i  оту  надзвичайну  жадобу сну, яка  проглядала  у  них в очах,  i
водночас якусь дивну, майже хворобливу  пiднесенiсть, жвавiсть рухiв. Навiть
голоси в  полонених  тепер звучали iнакше: дзвiнко, з викликом, смiливо. Але
зовнi  все  було  благополучно,  так  само вiдмовлявся  вiд  роботи  впертий
Коваленко, так само потроху пробували хворiти то однi, то другi, i  ?х гнали
спершу до лiкаря, а  тодi на роботу,  так само приходив уночi, коли випадала
його черга вартувати, Зеп, приносив хлiб i забирав хрестики, зробленi з його
"матерiалiв".
     ? ось нарештi настала та нiч,  нiч чотирнадцяти. Ще вчора був зроблений
останнiй надрiз, ще вчора на маленькi,  як вiконна кватирка, ляди пiд нарами
було накидано всякого  лахмiття,  щоб випадковий  погляд когось iз солдат не
звiв нанiвець усi?? роботи. Та хiба тiльки роботи? Надi?!
     Сьогоднi,  як  тiльки  поснуть на сво?й  половинi  солдати,  коли кроки
вартового в коридорi стануть млявими й  повiльними,  вони, всi чотирнадцять,
спустяться  один за одним  у  та?мничу  пiтьму пiдвалу  i,  зiбравшись  там,
одчинять дверi.
     Тiльки подумати - сьогоднi вони одчинять дверi!
     Андрiй полiз першим. Вiн обережно спустився вниз i, переконавшись, що в
пiдвалi тихо й порожньо, шепнув Антропову, який чекав черги:
     - Порядок!
     Хтось, як було домовлено, стукнув у стiни, щоб подати сигнал сусiдам.
     Пiдвал   став   наповнюватися  людьми.  Вони  мовчали,   тiльки  дихали
часто-часто,  як  пiсля тривалого бiгу, дихали  самими  вершечками  легенiв,
востанн?  вдихали  повiтря неволi,  повiтря  рабства.  Коли  спустилися  всi
чотирнадцять,  Андрiй обережно,  мацаючи темряву  руками,  попрямував у  той
куток, де була  насипана невеличка  купка картоплi. Всi  пiшли за ним.  Вони
заздалегiдь домовилися,  що кожен набере  в кишенi  (тiльки  в  кишенi -  не
бiльше!) картоплi, щоб мати бодай якийсь харч на дорогу.  Три днi перед  цим
уся команда зовсiм  не  ?ла хлiба, зберiгала його для втiкачiв, тепер ось ще
цi  кiлька картоплин - от  i все, з чим  вони  мали  пройти сотнi кiлометрiв
через усю Нiмеччину, через гори й рiки, крiзь застави й рубежi.
     Пройти, щоб добратися до рiдно? землi.  А там знову в бiй, на фронт. О,
як вони битимуться, як вiдвойовуватимуть для себе, для сво?х дiтей, для всiх
прийдешнiх  поколiнь  право  вiльно дихати повiтрям, пити воду з  сво?х рiк,
?сти свiй, скроплений лише потом, а не кров'ю й слiзьми хлiб.
     ? хай буде так, i тiльки так!
     До  картоплi було  далеко.  Коли Андрiй  подумав  про те,  що  ?м  усiм
доведеться  звiдти  йти  знову  через  увесь пiдвал, вiн навiть вилаявся про
себе.  Нiхто не думав, що це буде так важко робити.  Чотирнадцять  чоловiк у
темрявi  не  бачили  один  одного  i через  те просувалися надмiру обережно.
Скiльки ж  це буде тривати? Пiвгодини? Годину? Чи не товктимуться, отут вони
до свiтанку?
     - Швидше!  -  видихнув ледь чутно  Андрiй,  i те слово передалося всiм.
Швидше, швидше, мерщiй звiдси!
     Вiн  уже  був бiля  картоплi.  Вже його пальцi  обхопили  двi  холоднi,
гладенькi  кульки,  i вiн знав, що ось зараз  цi  кульки  покотяться в  його
кишеню i вiн здригнеться од ?хнього холодного дотику до свого гарячого тiла.
     Але тi??  ж митi його пальцi випустили обидвi картоплини, й тi з м'яким
стуком знову впали на купу.
     Десь  надворi щось ревнуло моторошним,  металевим голосом: "Ву-у-у-у-у!
Ву-у-у-у-у!"  -  одразу ж застукотiли  в  барацi  солдатськi чоботи,  одразу
хряпнули  дверi, одразу забрязкотiли засуви i пролунала команда, розгублена,
злякана, але категорична:
     - Тривога! Всiм стро?тись! Негайно!
     Надворi загомонiли  -  мабуть, вартового  питали  про  щось з  ?анку, в
кiмнатах полонених почулася метушня.
     Повiтряна тривога. Де  вона  взялася,  така невчасна й непотрiбна? Вони
знали з газет про те, що  англiйськi й американськi лiтаки бомблять нiмецькi
мiста,  бачили  iнодi  вдень, як  далеко-далеко пропливають  у високому небi
срiблястi металевi птахи. Але  щоб була тривога на оцiй  миршавiй станцiйцi,
щоб залiзний  голос сирени краяв нiчне повiтря  саме тут,  над оцим нещасним
бараком? Про це вони не думали нiколи.
     Досi  несподiванки  допомагали ?м, тепер усе гинуло,  i  причиною цього
була безглузда, дика, жахна несподiванка.
     Що  було робити? Пробувати вiдчиняти  дверi?  Але  бiля них  тупцювався
вартовий  i, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з сво?ми товаришами,
якi ще, мабуть, одягалися. В  барацi вже,  певно,  всiх  вигнали в коридор i
зараз почнуть лiчити. Крiзь  нещiльно прилаштованi ляди в прорiзаних отворах
?м було видно, що в кiмнатах уже запалили свiтло, отже, пробувати вилазити з
пiдвалу  не  мало  нiякого сенсу. Досить лиш  якомусь з  солдат зазирнути до
першо?-лiпшо? кiмнати,  побачити,  як  з-пiд нар  виповза? полонений - i все
пропало.
     Вони стали радитись мiж собою. Пошепки,  хапливо радитись, бо  не  було
часу  на  роздуми.  Банников  запропонував  одчиняти  дверi  й  кидатись  на
вартового.  Хай  одного-двох  уб'?,  зате  всi  iншi  врятуються.  Андрiй не
заперечував  проти цi?? думки.  Аби  тiльки  не  повертатися  в  барак. Зате
обережний Антропов не погодився з Павлунею.
     - Навiть коли нам удасться прибрати вартового, - сказав вiн, - однаково
нiхто не вряту?ться.  Вони пiднiмуть усю округу, полюватимуть  на нас, як на
зайцiв.. Якщо вже втiкати, то втiкати без шуму. А так...
     - Що ж ти пропону?ш? - нетерпляче спитав його Банников.
     - Пересидимо  тут.  Солдати  злякалися повiтряного нальоту  й  поженуть
наших  хлопцiв  куди-небудь  у  поле,  подалi од станцi?, не  рахуючи. А  ми
пiдождемо,  поки вони собi  пiдуть, i вже тодi - раз i в дамках! Чу?те,  яка
там бiганина? Вони поспiшають покинути барак.
     Нагорi й справдi зчинився страшенний лемент i колотнеча. Хряпали дверi,
тупотiли ноги, чулися  якiсь нерозбiрливi вигуки,  i крiзь  усю  цю мiшанину
звукiв виразнiше й виразнiше долинало повторюване на рiзнi лади, настирливе,
монотонне "Айн, цвай, драй... зiб унд цванцiг... драй унд драйсiг..."
     Вартовi лiчили полонених.
     - Не  я казав, - зловiсно прошепотiв Банников.  - Антропов, давай ключ!
Будемо вибиратися звiдси. Я йду першим!
     -  Без  сонливих обiйдемося, -  сказав  Антропов i  посунув  до дверей,
розштовхуючи  товаришiв. Вiн поспiшав i iерез те налетiв у темрявi  на  купу
брикету.  Спiткнувшись,  Сашко впав i мiцно,  майже,  вголос вилаявся. Хтось
допомiг йому пiдвестися.
     - Ключа не загубив? - спитав  Андрiй. - Та нi,  -  вiдповiв Антропов  i
пiшов уперед вже обережнiше.
     В барацi в цей час загримiло ще дужче i раптом усе затихло.
     - Пiдожди, Сашко, - зупинив Антропова Андрiй. - Там щось сталося.
     ? в  цей час згори, з одного з прорiзаних отворiв, почувся голос когось
з тих тридцяти трьох, що лишилися:
     - Хлопцi, вони побiгли вас шукати в дворi й у пiдвалi. Мерщiй сюди!
     ? люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нiгтi об грубi
дошки,  полiзли  знову  туди, звiдки пiвгодини  тому  пiшли,  як  здавалося,
назавжди.
     Андрiй хотiв лiзти останнiм, але Антропов грубо штовхнув його до отвору
й сказав:
     -  Не  строй з себе рицаря.  Я  винний,  я  i лишаюся  в ар'?ргардi. Не
послухав Банникова й тебе, дурень!
     Нiмцi увiрвалися в пiдвал тодi, коли Антропов закривав отвiр.
     -  Свiтло! - заревiв Зеп  i вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля
бренькнула об дошку в кiлькох метрах  од  отвору, бiля  якого ще  вовтузився
Антропов, i вгрузла в землю десь у найдальшому кутку пiдвалу.
     Надворi  знову  завила сирена, попереджаючи, що  тривога минула, лiтаки
завернули  кудись  убiк. Як  згодом  довiдалися полоненi,  то була не бойова
тривога,  а  лише  попередження. Тому-то солдати не дуже й  поспiшали,  тому
помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.
     Не знайшовши нiкого в пiдвалi, але переконавшись, що з усiх кiмнат туди
проробленi  отвори,  солдати  повернулися  в  барак  i  знову  вигнали  всiх
полонених  у коридор. Тепер  у коридорi  стояло  сорок сiм  чоловiк. Прийшов
начальник команди,  товстий, хворобливий  фельдфебель, довго придивлявся  до
кожного з полонених, тодi одвернувся й, не пiдвищуючи голосу, наказав:
     - Тим, що були внизу, вийти вперед. Нiхто навiть не поворухнувся.
     -  Чотирнадцять чоловiк -  вперед!  -  заревiв  Зеп, заганяючи патрон у
патронник.
     Гауптфельдфебель зупинив його порухом руки.
     - Я ще раз наказую вийти вперед тим, хто був у пiдвалi, - повторив вiн.
-  Якщо ж вони  не  хочуть цього робити, то хай тi, що  лишалися в кiмнатах,
назвуть утiкачiв. Ну!
     Сорок сiм чоловiк мовчали.
     - Ти!  - пiдбiг Зеп до Андрiя.  - Ти  розумi?ш  по-нiмецьки, перекладай
слова пана гауптфельдфебеля.
     Коваленко  одвернувся  вбiк, щоб  не  дивитися  на  червону  фiзiономiю
?фрейтора.
     -  Ти  чого крутишся!  -  засичав  той.  -  Я тебе  покручусь,  бандит!
Перекладай!
     Андрiй  глянув  на Зепа й усмiхнувся. Тепер  вiн уже знав, що  нiхто  з
команди не викаже втiкачiв.
     - Всiх надвiр! - наказав гауптфельдфебель.
     ?х   вигнали  з  барака,   не  дозволивши  взяти  шинелей,  ?  наказали
постро?тися вздовж колючого дроту обличчям до рiки.
     Йшов дощ,  холодний  осiннiй дощ, темне важке небо  нависало над ?хнiми
головами,  бiля  нiг  тихо  хлюпала  рiчка i дихала свiжою  вологою в  бiлi,
безкровнi  лиця.  ? кожен  з них  пожадливо  ловив  цей вiчний голос води  i
намагався  ввiбрати очима  тьмяний полиск  чужо?, байдужо?  рiки,  яка в  цю
хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рiдну рiку.
     А  позаду бiгали  вартовi, клацали  затворами  й гарчали,  хрипiли, мов
повiшенi:
     - Хто був унизу? Хто  хоче сказати? Три хвилини на роздуми - iнакше всi
будуть розстрiлянi!
     Всi,  то  й  усi. Вони були солдатами  й  знали,  що  смерть теж  треба
заслужити. А хiба  вони  ?? не заслужили?  Щоправда,  героями  ?м  стати  не
вдалося, вони зробили менше, нiж  могли, але ж нiхто не буде дорiкати ?м, що
вони сидiли склавши руки. Хочуть стрiляти? Хай стрiляють.
     Минуло  вже не  три хвилини,  а  цiла  година. Стало  свiтати.  Солдати
поставили бiля ворiт ручний кулемет i тепер ходили по черзi в барак грiтися,
а полоненi стояли  обличчям до  рiки,  пiдставивши  спини пiд пострiли. Вони
зливалися в суцiльну, непробивну стiну, були далекi вiд покори, цi сорок сiм
радянських полонених офiцерiв.
     Полоненi стояли  до  наступно?  ночi.  Стояли  мовчки,  непорушно,  мов
закам'янiлi.  Вони  не  здалися. Здався  гауптфельдфебель.  Вiн  наказав  ?м
розiйтися.  Вiн говорив ще щось про  сво?  почуття,  про  свою  людянiсть  ?
доброту,  але  ?х  це  не  цiкавило.  Вони  знали, що  боротьба  тепер  лише
почина?ться, i кожен думав про сво? мiсце в цiй боротьбi.
     Зеп  принiс   знайденi  ним  в  кiмнатах  три  ножi,  зробленi  з  його
"матерiалiв", ? помахав ними перед носом у Антропова:
     - Ти, проклятий бандитi Це твоя робота!
     - А хто робив комерцiю? - примружив око Сашко.
     - У-у! - затупотiв ногами ?фрейтор, - Геть в барак! Я тобi покажу тепер
комерцiю!
     Отвори пiд нарами були зацементованi.
     - Доведеться  рiзати  в  iншому мiсцi, -  пожартував Антропов, але його
жарту нiхто не пiдтримав. Зате прийшов одноокий Фрiдрiх i наказав виносити в
коридор весь одяг i колодки.
     - А ми ж як? - поцiкавився Антропов. - У самiй бiлизнi будемо!
     - Заткни пельку! - визвiрився на нього Фрiдрiх, - Тепер щовечора будете
здавати обмундирування в кладовку. Бранцi одержуватимете назад.
     - От  сволота,  -  вилаявся Антропов, - доведеться в самих  пiдштаниках
через усю Нiмеччину бiгти.
     - Не дуже-то побiжиш, - похмуро зауважив Банников.
     - А хiба ти  холоду  бо?шся?  -  ущипливе запитав його Сашко.  -  Ти  ж
сибiряк.
     - По-тво?му, сибiряки повиннi без штанiв по морозу бiгати?
     - Ну, ми ж все-таки в пiдштаниках,
     -  От я подивлюся, як ти будеш у пiдштаниках втiкати, то,  може, тодi й
сам за тобою побiжу, - сказав Банников.  - Казав, давайте  одчиняти дверi, -
не послухав мене...
     - Не треба сваритися, хлопцi, -  заспоко?в товаришiв Андрiй, - Нiхто не
винен  у  нашiй невдачi, У всякому  разi,  ми не виннi. Будемо  ждати  iншо?
нагоди.
     - Дiждешся, - буркнув Павлуня, - тут якраз дiждешся...

     Цiлу зиму Андрiй думав про нову втечу. Тепер ?х возили на роботу в гори
розчищати залiзницю од снiгу. В долинах снiг випадав рiдко i одразу ж танув,
зате в горах його навiвало стiльки, що зупинялися по?зди.
     Про ту осiнню подiю гауптфельдфебель нiкуди не повiдомляв: боявся,  щоб
його  не звинуватили в недоглядi. Зате вiн  подбав, щоб полоненим  жилося ще
гiрше,  нiж  перше. В  командi з'явилося ще  три  вiвчарки,  кiлькох  старих
конво?рiв замiнили такими головорiзами, як Зеп i Фрiдрiх, полоненим зменшили
порцiю хлiба i в необмеженiй кiлькостi частували ударами й лайкою. Засумував
навiть  Антропов,  який  не  мав  тепер  "пiдробiткiв".  Вiн  утратив   свою
самовпевненiсть, на роботi й у барацi вже не чути було його дотепiв, частiше
чулися зiтхання.
     - Я дурень, - казав вiн, умощуючись увечерi на сво? мiсце бiля Андрiя i
Павлунi, - ох, який же я дурень, мо? дорогi  хлопчикиЯ прогаяв тут до вашого
при?зду цiлого пiвроку. Пiвроку!
     - Тепер от теж мiсяцiв чотири пропаде, - пiдтримував його Банников.
     - Прийде весна - i  я запропоную  вам  новий  план втечi, - заспокоював
друзiв Андрiй.
     - Де ж ти його вiзьмеш, хлопчику? - не вiрив Сашко.
     - О,  в мене од планiв  аж голова  болить,  - смiявся Андрiй.  - Але  я
бракую ?х один за одним. Бо менi заважа? зима.
     Зима  стугонiла  над  покрiвлею  барака  холодними   вiтрами,  жбурляла
пригорщi  бiлого снiгу на  чорнi сумнi  руки оголених лiсiв, рiзала прозорою
гострою кригою  дзюркотливi води рiк. Вона була одноманiтна, як  ота бруква,
що  нею годували полонених.  Годi було ждати вiд  не? якихось новин;  новини
йшли здалеку, вiдти,  де  була  зима iнша, своя,  рiдна, де лiси не скнiли в
покорi,  а висипали на фашистськi полки цiлi армi? партизан, де могутнi рiки
стелили  льодовi  мости пiд  ноги  радянським солдатам i грiзно бунтувалися,
коли на них ступала нога завойовника.
     Але  й ця  передостання  нiмецька зима принесла нарештi полоненим теплу
радiсть.
     Як  i колись, вони  бiгли до по?зда  пiд  гавкiт вiвчарок,  товпилися у
вузеньких дверях вагона, дрiмали на вичовганих лавах, а  увечерi поверталися
на  свою станцiю i  стрибали  просто в снiг,  щоб, виборсавшись iз  заметiв,
бiгти до  барака. Цивiльних нiмцiв вони майже не бачили. Доктор Геббельс уже
давно розпорядився  на всiх нiмецьких  станцiях  вивiсити  лозунг про те, що
непотрiбнi  по?здки  затягують  вiйну. У  вагонах висiли панiчнi  плакати  з
написом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Кожен нiмець, хотiв вiн того  чи
нi, мав дбати  про перемогу у вiйнi, а не  сновигати по фатерлянду. Ось чому
вагони торохтiли напiвпорожнi i наповнювалися лише тодi, коли з якого-небудь
розбомбленого мiста пере?здили бiженцi.
     Полоненi звикли жити в оточеннi конво?рiв i жовтооких вiвчарок, жоден з
них нiколи не думав, що може з'явитися якась зовсiм стороння людина й подати
м'яку,  теплу  руку  з  того свiту,  який  починався за  колючим дротом,  за
багнетами вартових, за на?жаченими, як у вовкiв, спинами вiвчарок.
     Якось  ранковий по?зд запiзнився, i ?м довелося ждати його мало чи не з
годину. Вартовi,  щоб мати всiх  перед очима, повели ?х на освiтлений  двома
синiми  лiхтарями  перон. Був  морозець,  i  люди, у  яких  кров  уже  давно
перестала грiти  тiло, вицокували зубами, вистукували по  перону дерев'яними
колодками, хукали в руки, стрiпувалися, немов птицi пiсля дощу.
     Як завжди, на  перонi не було жодно? живо? душi, крiм них. ?  раптом  у
дерев'яний стукiт ?хнiх колодок вплiвся новий, зовсiм стороннiй звук: м'яке,
майже нiжне  дрiботiння жiночих закаблукiв. Цей звук полоснув кожного  з них
по серцю. Хода матерiв, сестер, дружин  i дочок  вчулася ?м. Те, про що вони
уникали згадувати, щоб не  завдавати болю сво?м змученим  серцям, тепер само
проривалося до свiдомостi.
     Андрi?вi згадалася мати.  Згадалося, як вона вставала вдосвiта,  топила
пiч гречаною  соломою,  тодi  надягала зелену  шерстяну,  ще дiвоцьку,  свою
спiдницю,  високi,  на  шнурках  жовтi  полусапожки,  з  гострими,  твердими
закаблуками, i будила сина, що дрiмав за теплим коминком.
     -  Вставай, Андрiйку, пiдметеш  у хатi,  а я  тобi гостинчика з  базару
принесу.
     Вона збризкувала долiвку й поспiшала на базар, а вiн, усмiхаючись пiсля
сну,  злазив з  печi, знаходив пiд припiчком вiник, витягав його на середину
хати,  сiдав на нього, як на коня. Вiн ?здив  по хатi, поки не чув на  ?анку
м'який стукiт маминих закаблукiв. Мама  вже була в  хатi i вже  дiставала  з
кошика  довжелезну  з китицями цукерку i говорила  сво?м ласкавим, красивим,
найкрасивiшим у свiтi голосом:
     -  А  ти  й  досi пiдмiта?ш, гультiпако? Ой, що ж  менi робити  з  цi?ю
дитиною!
     Катиних  крокiв  вiн не  пам'ята?.  Тодi  взимку вона  ходила  в  бiлих
пояркових  валяночках. А  в кiмнатi, боячись розбудити  Андрiя, теж  взувала
щось м'яке й нечутне, зда?ться, повстянi пантофлi.
     Яка це була мука - не мати змоги згадати крокiв тво?? кохано?!
     А той  стукiт жiночих закаблукiв,  який роз'ятрив серця всiм полоненим,
раптом замовк. На  перонi  бiля ?фрейтора Зепа стояла  невисока  дiвчина,  в
сiрому пальтечку, в  темних вузеньких штанях, в картатому платочку,  недбало
накинутому на пишну бiляву зачiску, ?? обличчя  тьмяно  бiлiло  в примарному
свiтлi синього лiхтаря  i  лише  на мiсцi очей  плавали великi круглi  озера
темних тiней. Мить  дiвчина дивилася  на  невiдомих ?й,  дивних людей,  тодi
повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася
така розмова:
     ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?
     В?Н. Ви вгадали, фройляйн.
     ВОНА. Вони такi нещаснi.
     В?Н, Вони комунiсти.
     ВОНА. Але ж ?м холодно! Чому ви не заведете ?х до вокзалу?
     В?Н. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.
     ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!
     В?Н. Ха! Вони звикли до голоду.
     ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?
     В?Н. Вони звикли до бруду.
     ВОНА. Це неправда.
     В?Н. Фройляйн!
     ВОНА. Так, ви говорите неправду!
     В?Н. Можете спитати у мо?х товаришiв.
     ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
     В?Н. З ними розмовляти заборонено.
     ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.
     В?Н. Стояти бiля них теж не можна.
     ВОНА. Але ж чому?
     В?Н. Такий наказ.
     ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
     В?Й. В Нiмеччинi всi солдати.
     ВОНА. Це неправда.
     В?Н. Фройляйн!
     ВОНА. Не кричiть - я вас не боюсь. ? вони... теж не бояться.
     Дiвчина  пройшла повз  полонених,  пильно  приглядаючись до кожного,  i
зникла за рогом  станцiйного  будинку, як лiсова мавка. Андрiй  не пропустив
жодного слова з ?? розмови з Зепом.
     - Про що вони торохтiли? - штовхнув його пiд бiк Антропов.
     - Про погоду, - буркнув Коваленко.
     А  Зеп  пiдiйшов  до одноокого Фрiдрiха,  запалив  сигарету  й  спитав,
намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:
     - Що то за краля?
     - Дочка нашого начальника станцi?, - вiдповiв одноокий. - Ти хiба ?? не
зна?ш?
     - Вперше бачу.
     - Вона недавно при?хала. Училася десь чи то в  Кельнi, чи  в  Марбурзi.
?хнiй унiверситет розбомбили - от вона й при?хала до батька.
     - Але ж видно й штучка!
     - Дiвчина як дiвчина.
     - А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi
й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.
     - Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, - вилаявся одноокий i сплюнув.
     Пiдходив  по?зд, починалася посадка.  А увечерi, коли  вони сипалися  з
вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому
пальтечку,  мовчки  пiдбiгла  до Павлунi Банникова  й тицьнула  йому  до рук
невеликий пакуночок.
     - Сховай! - шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа.
?фрейтор вiдступив убiк,  даючи  ?й  дорогу,  розкрив було  рота,  щоб  щось
сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.
     В себе в кiмнатi  Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди
з сиром i ковбасою i три  тюбики дропсовських  цукерок, схожих на пiлюлi. Нi
слова  не кажучи, Павлуня загорнув  у папiр  бутерброди  й цукерки i  поклав
пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'?.
     - Ти що? - здивувався Антропов.
     - Оддам ?й назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.
     -  Ну,  дурило!  - вигукнув Антропов. - Таж не тобi  вона  самому, всiм
принесла!
     -  То  вона,  як  ?сус  Христос,  хоче  двома  скибками  сорок  чоловiк
нагодувати? - насмiшкувато подивився на нього Банников.
     - А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же  ти, що нiмцi тож
одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми  з тобою. Чув, он Андрiй читав,
як  доктор Геббельс  хвалився,  що вони кожному нiмцевi  дають двiстi  сорок
грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?
     - Я не знаю, - вiдповiв Коваленко.
     - От туди к бiсам! - сплеснув долонями Антропов. - Комiсар - i не зна?!
Ти нам скажи - можна цей хлiб ?сти чи нi?
     -  Мабуть, можна, - подумавши, сказав Андрiй.  - Вона, зда?ться,  гарна
дiвчина.
     -  Чу?ш? -  закричав  Сашко. -  Навiть наш комiсар визнав,  що  дiвчина
гарна, а ти антiмонiю розводиш. Дiли бутерброди на всю братву!
     - Дiли сам, - огризнувся Банников.
     Але Антропов помилився. Дiвчина й не думала нагоду-вати всю команду, бо
це   було   рiвнозначно   тому,   щоб   наповнити,  бездонну   бочку,  маючи
одну-однiсiньку  склянку  води.  Наступного  вечора  вона  знову пiдбiгла до
Банникова  i дала  йому пакуночок,  тодi  ще й  ще раз. Вона  не  помилилася
жодного разу  i  з'являлася,  мов  з-пiд землi,  саме в тому  мiсцi, де  був
Павлуня. ? все це мовчки, швидко, тiльки кресала поглядом по гострих вилицях
полоненого, але хiба ж Павлуня був здiбний читати дiвочi погляди!
     Вiн вважав, що дiвчина  да? бутерброди йому через те, що вiн найхудiший
i, мабуть, найжалюгiднiший з усi?? команди. Ця думка мучила його, вiн  майже
не спав  ночами,  i Андрiй  часто  прокидався  тепер  од якогось скрадливого
хлипання.
     -  Павлуню, що з тобою? - питав вiн  товариша. Але Банников  вдавав, що
спить,  i  не озивався. Врештi вiн  не  витримав i  якось, вибравши хвилину,
попросив Андрiя:
     -  Скажи  ти ?й, щоб вона мене облишила.  Чого ?й треба? Скажи, Андрiю,
прошу тебе.
     Увечерi, коли дiвчина  з'явилася бiля  вагона, Андрiй  неголосно сказав
?й:
     - Нам потрiбнi свiжi газети.
     Вона трiпнула вiями  й пiшла, не  забувши лишити в руцi Банникова бiлий
пакуночок. А на другий день бутерброди  вже були загорнутi в  останнiй номер
"Фелькiшер  беобахтер". З газети  Андрiй довiдався про  розгром  нiмцiв  пiд
Корсунем-Шевченкiвськом. Банникову вiн сказав:
     - Вона спiвчува? нам, i ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумiв?
     -  Хай вона  тобi  й спiвчува?, - похмуро  промовив  Павлуня, -  а менi
сестри-жалiбницi не потрiбнi,
     Через день дiвчина заговорила сама.
     - Мене звуть Теа, - сказала вона Андрi?вi. - А його?
     - Павлуня, - вiдповiв Коваленко. - Пауль.
     Вона усмiхнулася, коротко зiтхнула й пiшла вздовж вагонiв.
     Нiхто бiльше не сумнiвався, що Теа закохалася в Банникова. ? лише тепер
усi звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сiрих розумних
очей, як у нього, нема? нi в кого, що  нiхто не трима? так  гордо й  красиво
голову, як  вiн. Вiн був наймолодший  у командi,  окрiм Андрiя,  але Андрiй,
високий,  зсутулений,  з  глибокими  очима,  видавався  поряд  з  Банниковми
старiшим рокiв  на  десять,  i  ще,  мабуть,  було  щось  у  виразi  обличчя
сибiрського юнака таке, що мимоволi привертало до нього увагу.
     Невгасимий вогонь жадоби волi горiв у Павлуниних  очах,  i Теа, мабуть,
помiтила його в той морозяний синiй ранок i вже не могла тепер забути.
     То  була  дивна  любов.  З  короткими,  як  блискавка,  побаченнями,  з
уривчастими,  як  лайка,  розмовами  через  перекладача  Андрiя,  любов  без
ласкавих слiв, без самiтностi,  без обiймiв  i  поцiлункiв.  ?нколи ранковий
по?зд затримувався, бо тепер то там, то там англiйськi й американськi лiтаки
розбомблювали   залiзницю.  Тодi  Теа  пiдходила  ближче  до   полонених   i
говорила-говорила  з Павлунею. Солдати  дивилися на  це  крiзь пальцi, бо не
хотiли сваритися з начальником станцi?, який завжди затримував по?зди на двi
хвилини,  щоб  команда  встигла  сiсти у вагон.  Вони  вважали, що дiвчисько
просто задовольня? свою цiкавiсть. Ну то й нехай собi задовольня?!
     А  Теа  захоплювалася  i  тим,  що  Павлуня  сибiряк,  i  тим, що  вiн,
виявля?ться, був танкiстом, i його манерою говорити, його суворiстю.
     - Вiн завжди злий, -  говорила вона  Андрi?вi,  - але  це неправда. Вiн
лише уда? з себе  злого, а насправдi вiн добрий.  Правда ж, добрий? Спитайте
його.
     -  Вона каже, що ти, мабуть, нiколи б не змiг покохати таку дiвчину, як
вона, - казав Андрiй Павлунi.
     - От ще дурницi, - буркотiв Банников,
     - ?  чому так влаштовано, що ми  вороги? -  дивувалася  Теа. - Спитайте
його.
     Андрiя  вона   нiчого  не  питала,  так  нiби  не  вiрила  йому,  Любов
заслiплювала  ??  i не давала  змоги розгледiти того,  хто  стояв мiж нею  й
коханим.
     -  Вона  переконана,  що фашистам  скоро  кiнець, -  говорив  Коваленко
Павлунi, - i що тодi нашiй з нею дружбi нiщо не заважатиме.
     - Рано думати про дружбу, - суворо стискував рот Банников.
     Цi розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрiй боявся, що
в нього врештi не вистачить нi  сили, нi вмiння балансувати  помiж ласкавою,
довiрливою Теою i колючим, неприступним Павлунею. Вiн картав себе в думцi за
те, що потрапив у таке становище, але подiяти нiчого не мiг.
     Весь час вiн повинен був думати про iнших, про сво?х товаришiв, жодного
разу  не  подумавши  про себе. Рiзав стiнку вагона, щоб визволити товаришiв,
приймав  побо? на  кам'яному кар'?рi  за товаришiв, тодi тут,  на залiзницi!
Тепер от  став якимсь  посередником у цiй дивовижнiй, нещасливiй, не баченiй
нiколи любовi.
     А хiба  тво? кохання,  Коваленку, було  щасливiшим? Хiба не болить тво?
серце  вiд кожно? згадки про ту дiвчину з волзького мiста, яку ти поцiлував,
уперше в  життi  поцiлував? А отi  старi  солдати, якi, вмираючи, лишають на
бiлiм свiтi сирiт, - хiба вони щасливiшi?
     Не  було потреби  мiрятися  й рахуватися -  хто  зазнав бiльшого  горя.
Страждання  цiлих народiв  лягли на  терези  часу, i знак  терезiв показував
неминучiсть: вiдплату.
     Поспiшай, Коваленку! Ти теж боржник,  ти теж  ма?ш вiдплатити фашистам.
Ти i тво? друзi.
     ? хай буде так.
     А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову  возили ?х закiнчувати ту
сховану  в лiсах колiю,  знову гупав об рейки важезний "бубi", i сухо цокали
по  каменях важкi кирки. З  села до барака привезли гарбу житньо? соломи для
набивання  матрацiв, у яких була сама труха.  Десь у  горах танули снiги,  i
Едер  вийшов  з  берегiв, загрожуючи затопити  ту половину барака,  де  жили
полоненi.
     -  Може, знесе нашу загорожу, - казав Антропов.  - Прокинемося уночi, а
кругом вода хлюпотить. Лягай горiчерева й пливи собi за течi?ю.
     Сашко за зиму схуд, почорнiв, постарiшав.
     - Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звiдси, - часто зiтхав вiн,
- Андрiю, придумай, га?
     Вони саме набивали матраци соломою, коли до них прийшла Теа. Вона стала
оддалiк, бiля вартових, бо наблизитися  до полонених  ?й тут не дозволялося.
Андрiй  крадькома  глянув на  Павлуню й побачив,  як той почервонiв. "Ага, -
подумав вiн, - та ти, брат, тiльки уда?ш з себе байдужого, а насправдi..." ?
тут  же одчайдушна, безумно  смiлива  думка застрибала  в  його головi,  мов
неслухняна  дiвчинка-пустунка.  Вiн  встав  i  пiшов  прямо на Теу.  Дiвчина
злякано дивилася на нього, не розумiючи, що вiн хоче зробити. Адже полоненим
заборонено спiлкуватися з цивiльними, надто з жiнками, ? це ж не станцiя, де
важко  розрiзнити випадкових  пасажирiв  од  постiйних мешканцiв,  де  нiхто
нiчого не може  помiтити. Тут,  на  цьому белебнi, все  видно,  все помiтно.
Невже вiн хоче сказати ?й щось, передати од Пауля в присутностi солдат?
     - Ти куди? - крикнув Андрi?вi Зеп. - Чого тобi тут треба?
     -  Я  хотiв  сказати,  що ми  вирiшили  зробити  для Фройляйн  маленьку
скриньку з оцi?? соломи, - показав на солому Андрiй. - Це  буде дуже красива
скринька.
     - Гм, - буркнув Зеп, - як же це ви ?? зробите з соломи?
     - Для цього нам  потрiбний лише шматок  картону i шматочки  яко?-небудь
кольорово? тканини, що-небудь з обрiзкiв.
     - Он ба, - зацiкавився ?фрейтор, - та ти, виходить, спецiалiст?
     - Так, я вмiю робити багато речей  з соломи, - пiдтвердив Андрiй. - Я з
Укра?ни, у нас багато пшеницi й жита.
     - Ти з Укра?ни? - здивувався Зеп. - Нiколи не думав. Ну, йди! Фройляйн,
я думаю, не вiдмовиться од вашого подарунка, коли вiн буде вартий того.
     - Я заздалегiдь вдячна вам, - швидко промовила Теа.
     - Цi свинi повиннi робити для  нас усе й без  подяки,  -  самовдоволено
промовив Зеп. - Можете  не  турбуватися, фройляйн. А все, що  буде треба для
роботи, я дiстану сам, коли дозволите.
     - Я вам теж допоможу, - сказала Теа.
     - Ха! Ми з вами можемо стати друзями! - зареготав ?фрейтор.
     - Якщо ви не будете ображати ваших бранцiв.
     - О, вони справжнi свинi, фройляйн, даю вам слово честi.
     - А ви?
     - Що я?
     - Ви кращий за них? Ви всi кращi?
     - Ми - нiмцi.
     - Мiй батько теж нiмець, - болiсно всмiхнулася Теа. - ? я теж.
     Вона  круто  повернулася   i   пiшла  до   мосту,  якось  по-чоловiчому
горблячись, сумно схиливши голову.
     - Знову  отой  мерзотник  образив дiвчину, -  сказав Антропов, -  я  на
тво?му мiсцi, Павлуню, розвалив би йому голову.
     Андрiй подивився на Банникова. У того на очах стояли сльози.
     Увечерi  Зеп разом з однооким  Фрiдрiхом прийшов до кiмнати  Коваленка.
Андрiй, у довгiй бiлiй сорочцi,  босий, як бiблiйний  апостол, сидiв посеред
нар i плiв з соломи золотавi змi?. Зеп од здивування навiть рота розтулив. У
Фрiдрiха заблищало  його  ?дине око.  Вони нiколи  до  того не  бачили тако?
краси.
     - ? оце ти плетеш з само? соломи, чоловiче? - не повiрив ?фрейтор.
     - Вже ж не з золота, - знизав плечима Андрiй.
     - Але це справжн? золото! - захоплено вигукнув одноокий.
     - Ти там багато розумi?ш! - одмахнувся од нього Зеп. - Що тобi треба? -
звернувся вiн до Андрiя. - Якi матерiали?
     Андрiй повторив, що йому потрiбний картон,  а також клаптики кольорово?
матерi?. Крiм  того,  трохи  ниток. У  нього ? нитки, але вони грубуватi для
цього.
     - Домовились, - сказав Зеп.  - Завтра  ти матимеш усе, що  треба. Вночi
якраз моя вахта, i я принесу тобi матерiали.
     До тi??  ночi вони готувалися  ще  ретельнiше, нiж тодi, коли прорiзали
пiдлогу. Зепа брав на себе Банников, Андрiй i  Сашко мали  тiльки допомагати
йому.  Коли Антропов висловив  сумнiв щодо  того, чи вдасться Павлунi  одним
ударом покласти такого бика, як ?фрейтор, Банников зневажливо посмiхнувся  i
сказав:
     -  Шкода,  що  ти мiй друг, а то  б я  показав тобi сво? здiбностi.  Ти
коли-небудь чув про джiу-джитсу?
     -  Трохи  чув, - признався Антропов, - але бачити - не бачив. По-мо?му,
про не? тiльки в книжках пишуть.
     -  А  я бачив, - сказав Павлуня.  - У нас  у селi жив кита?ць, який мiг
покласти навiть ведмедя, не те що людину. От, наприклад...
     ? вiн узяв Сашка за руку. Той засичав од болю.
     - Пусти, чорт! - гукнув вiн. - Що ти робиш?
     - Тепер вiриш? - засмiявся Павлуня.
     -  Та вiрю,  ну  тебе  до  бiса! В тобi талантiв, бачу,  цiлий мiх.  То
любовником став, то раптом борцем виявився. А таке, ж нiби непоказне.
     - Великий верблюд,  та на ньому воду  возять,  малий соболь, та його на
головi носять, - знову засмiявся Павлуня, вiдпускаючи руку Антропова.
     Вночi нiхто  в  кiмнатi  не спав. Ждали Зепа. Домовленiсть була тверда.
В'яжуть  ?фрейтора,  забирають  його гвинтiвку,  обеззброюють  сонну  варту,
примушують  до  здачi того  солдата,  що варту? надворi,  i  всi?ю  командою
прямують  на  схiд,  до лiнi?  фронту, до сво?х. Андрiй повiдомив,  що ?м  з
Банниковим  удалося дiстати невелику  географiчну карту Нiмеччини, i хоч вiн
не  сказав,  як саме це  ?м  удалося, всi зрозумiли,  що карту принесла Теа.
Компаса  в них не  було, та вiн не дуже був i потрiбний,  бо в Нiмеччинi всi
автостради  й шосе  були  втиканi покажчиками i  орi?нтуватися можна було  з
допомогою  само?  карти.  Очолювала всю  операцiю трiйка: Андрiй, Павлуня  й
Сашко. Про подальше говорити уникали. Треба було зробити перший крок.
     Десь  пiсля пiвночi на  дверях  кiмнати  забрязкотiв замок. Зеп увiйшов
веселий, забризканий теплим  весняним  дощем, недбало закинувши гвинтiвку за
плече. Але, як i  вчора, вiн прийшов не сам,  а з однооким. Фрiдрiх  став на
порозi  кiмнати, i, хоч  у нього гвинтiвка теж висiла  на ременi, вiн  мiцно
тримався за не? i готовий був щомитi зчинити тривогу.
     План,  з  такою  ретельнiстю  розроблений  Андрi?м  i  Павлунею,  летiв
шкереберть.  Андрiй сидiв на нарах, плiв джут, тоненькi соломинки мелькали в
його руках, мов золотi спицi, його очi пильно слiдкували за роботою рук, але
думки  юнаковi  були  далеко  звiдси. Вiн  думав  про нову невдачу.  Невдачi
переслiдували  його в цiй кра?нi на кожному кроцi. Коли ж  цьому  буде край?
Вiн  не  сидiв  склавши  руки.  Вiн  весь час намагався пробити той мур,  що
вiдгороджував його i його друзiв од свободи. А наслiдки?
     -  Чоловiче!  -  вигукнув  Зеп.  - Та ти  плетеш ще  краще,  нiж учора!
Фрiдрiх, подивись-но на цю штуку.
     Фрiдрiх  недовiрливо   хмикнув  i  пiдiйшов  до  нар.  ?  тодi  сталося
несподiване для всiх. З-за  Андрi?во? спини тонкий i нагальний, мов стрiла з
лука, вилетiв Павлуня Банников i черкнув ребром долонi по ши? ?фрейтора. Зеп
гикнув, як молодий лошак, захрипiв i став  валитися додолу, просто на гарячу
залiзну пiчку.  Одноокий рвонув з-за спини гвинтiвку, але  Андрiй, одкинувши
вбiк свою солому, упав на  нього згори всiм сво?м кiстлявим тiлом, i Фрiдрiх
загримiв поряд з ?фрейтором.
     - Не кричи, а то вб'?мо, - прошепотiв йому в обличчя Андрiй.
     На  допомогу Коваленковi  кинулося  одразу десять чоловiк.  У  Фрiдрiха
вирвали з закляклих рук  гвинтiвку,  закрили йому рота,  тодi скидали з себе
нiмецькi  трикотажнi сорочки,  тягучi  мов гумовi,  i в'язали  руки  i  ноги
одноокому й Зеповi, який хрипiв i косив ногами по пiдлозi.
     Пiсля цього Андрiй i  Павлуня  з зарядженими гвинтiвками в руках, босi,
без сорочок,  пiшли по  коридору прямуючи на половину солдатiв. За ними йшло
все населення  барака,  сорок  п'ять  чоловiк, теж  босi, теж майже  всi без
сорочок, худi, тремтячi, але рiшучi.
     Дверi  до солдатських кiмнат  виявились не позамиканими.  Андрiй мовчки
показав  рукою товаришам, щоб вони  роздiлилися  на три  частини i  водночас
увiрвалися   до   всiх  трьох.  кiмнат.  Сам  вiн   одчинив  дверi   кiмнати
гауптфельдфебеля.
     Начальник   команди  спав  на  коротенькому   дерев'яному  лiжку;   сам
коротенький,  мов качан  капусти, пiдклавши  долонi пiд щоку. На стiльцi, що
стояв бiля лiжка, висiв фельдфебельський мундир, поверх нього чорнiв широкий
пояс  з трикутною кобурою парабелума. Андрiй розстебнув кобуру, витяг звiдти
пiстолет, перевiрив, чи вiй заряджений, i злегка штовхнув гауптфельдфебеля.
     Той щось муркнув i хотiв був перевернутися на другий бiк.
     -  Встаньте,  будь  ласка,  -  сказав йому Андрiй.  -  Ви  мене  чу?те,
вставайте!
     Гауптфельдфебель глипнув  одним  оком на  бiлу,  напiвголу  примару, що
стовбичила в темрявi, i знову муркнув щось сердите й нерозбiрливе.
     - Гауптфельдфебель, ви арештованi! - голосно промовив Андрiй, i вiд цих
слiв начальник команди миттю сiв на лiжковi.
     - Що? - спитав вiн. - Що таке?
     - Виходьте в  коридор, - наказав Андрiй,  вiдчиняючи дверi в освiтлений
коридор, де вже чулася метушня. - Ви арештованi. Ясно?
     Гауптфельдфебель схопився з лiжка i  хотiв бiгти в коридор, як був. Але
Андрiй зупинив його.
     - Одягнiться, - наказав вiн йому. - Так незручно.
     - Але  що сталося?  -  бурмотiв фельдфебель,  не  потрапляючи в  холошу
штанiв. - Що тут сталося?
     - Ми помiнялися ролями, - вiдповiв Коваленко,
     -  Боже  мiй, я  завжди думав, що  таке може бути.  Я передчував  це, -
хлипав Гауптфельдфебель.
     - Не хвилюйтеся, -  спробував заспоко?ти гауптфельдфебеля Коваленко.  -
Ми нiчого поганого вам не зробимо.
     Всiх  солдат   i  фельдфебеля  зi   зв'язаними  руками   й  ногами,   з
позатулюваними ротами  вони посадили  в коридорi на деякiй вiдстанi один вiд
одного,  а  самi, одчинивши кладовку, стали одягатися.  Тодi  Андрiй  звелiв
забрати усю зброю i дещо з  солдатського одягу: шинелi й плащ-палатки. Перед
тим, як вийти з барака, всi зiбралися бiля дверей на гайок i, за пропозицi?ю
Антропова, обрали командира.
     - Командир у нас уже ?, - сказав Сашко,  - Ось вiн сто?ть бiля мене. Це
лейтенант Коваленко. Серед нас ? старшi лейтенанти, капiтани, майори, ? люди
старшi  за  Андрiя  роками, але вiн показав, що  в цих умовах  цiлком  зможе
очолити наш маленький загiн. Хто хоче сказати щось проти?
     Всi були за Андрiя. Банников пiдiйшов i обняв його.
     - Ти справжнiй герой, Андрiю, - сказав вiн.
     - Що  там  я,  -  знiяковiв  Коваленко. - От ти  клацнув ?фрейтора, так
клацнув.
     Вони стояли й хвалили один одного, мов закоханi,  мов сп'янiлi. Та вони
й  справдi  сп'янiли  вiд  свободи,  i  кожному  здавалося, що  його товариш
найкрасивiший,  найодважнiший  у  всьому  свiтi.  Важко   було  собi  уявити
невчаснiшi похвали.  Антропов обiйняв за  плечi Андрiя й Павлуню  i  лагiдно
сказав:
     -  Ну, мо?  голуб'ята, намилувалися,  нацiлувалися, а тепер  треба дiло
робити. Ми про собак забули, командире. Яка твоя думка?
     Собаки були замкненi  десь у спецiально  збудованому для них сарайчику.
Нiчого було й думати про те, що вони пiдпустять до себе полонених.
     - Перестрiляти  б ?х  -  так не  варто  зчиняти  шум, - вголос  подумав
Андрiй. - Доведеться лишати ?х так.
     - А через три-чотири  години вони  по наших слiдах приведуть погоню,  -
зауважив хтось iз товаришiв.
     - Тютюном треба  посипати все,  щоб  збити  ?х  а нюху, - вiдповiв йому
iнший.
     - Дай менi жменю тютюну, а я тобi закурити дам, - засмiявся Антропов, -
де ж його взяти, того тютюну, щоб ще й на землю  сипати. Це тобi не вдома, а
в Нiмеччинi.  Тут навiть  огiрки не по  землi  стеляться,  а по тичках угору
ростуть. А ти - тютюн!..
     - Побрести рiчкою, щоб вода змила слiди, - запропонував Банников.
     - В таку воду  забредеш, одразу ж  запалення легенiв з нашим  здоров'ям
схопиш, - заперечили йому.
     -  А  по-мо?му, треба  виходити  на шосе  й  спробувати впiймати  якусь
машину, - висловив свою думку Андрiй.  - Чесонути б на машинi  кiлометрiв  з
двiстi - тодi нiякi собаки нас не знайдуть.
     -  Ах,  нам уже подали машини,  - засмiявся Антропов. -  То  чого  ж ми
сто?мо, товаришi?  Будь  ласка! Займiть  сво? мiсця! Нас ждуть на снiданок у
Берлiнi.
     - Гаразд, - повернувся до нього Андрiй. - Який твiй план?
     -  Пошвидше  вибратися з  цього курятника  на  свiже повiтря, -  сказав
Сашко, - i йти в гори, в лiси, до чорта в зуби, але подалi звiдси.
     Вони  вийшли  з барака, як завжди, вишикувалися в колону по чотири,  по
боках, напнувши солдатськi  шинелi, стали тi, в кого були гвинтiвки. Андрiй,
у  шинелi  гауптфельдфебеля,  яка сягала  йому лише до  колiн, зайняв  мiсце
попереду, i  здалеку  нiхто  б  навiть не  подумав,  що  це йдуть люди,  якi
вирвалися на волю.
     Андрiй повiв товаришiв не через мiст  до станцi?, а лiвобiч, через село
в гори,  де  проходило шосе на  Кассель. Вони  процокали сво?ми колодками по
кривiй брукованiй вуличцi, минаючи будинки з сонними  вiкнами i довгi високi
сара?, де зiтхала худоба  i злякано  ворушилася пташня, зачувши  якiсь дивнi
звуки  на нiчнiй вулицi.  За  селом дорога  пiдiймалася на  гору. Коли  вони
добралися до перевалу й озирнулися назад,  внизу  вже нiчого не було видно -
там нерухоме,  як  застигла  вулканiчна  лава, лежало море  чорно? пiтьми. В
ньому  потонуло й село, i барак, i станцiя з ?? лискучими рейками, i  навiть
сiра смужка рiки. А тут були гори з темними лiсами i величезне сiре небо над
ними.  ?  всi  пiшли  назустрiч  цьому небовi,  пiшли, не  затримуючись,  не
озираючись  бiльше  назад, лише  Павлуня  Банников  стояв ще  якусь  мить  i
вдивлявся  вниз,  туди, де  бiля  чорно?  пащеки  невидимого  тунелю  лежала
маленька станцiя. Може,  вiн  шкодував,  що кiнча?ться  його  дивне кохання,
кiнча?ться, так i не  почавшись? Може, хотiлося йому повернутися туди, вниз,
знайти  вiконечко, за яким  спить Теа,  i стукнути  в  нього раз i вдруге. А
може,  без  слiв просив у Теи пробачення за свою  холоднiсть, за  те, що  не
подарував дiвчинi  навiть посмiшки, жодного  ласкавого погляду?  Та  нi, вiн
просив  ??  зрозумiти  його. Бо  троянди найпишнiше квiтнуть лише  на  сво?й
батькiвщинi.
     А колона вже  цокала  десь  далеко-далеко, i вiд не?  струменiло  якесь
дивне тепло, i Павлуня пiшов за цим теплом. Вiн наздогнав Андрiя, став поряд
з ним i весело спитав:
     - Далеко ще додому?
     -  А ось поминемо ливарний  заводик отам  у долинцi, тодi  перейдемо ще
через одну гору, а там i Днiпро, - жартома вiдповiв йому Андрiй,
     - Там на  заводику полоненi французи  й  бельгiйцi  працюють,  - сказав
звiдкись з темряви Антропов. - От  би ?х випустити, та органiзувати добрячий
загiн, та вдарити по фашистах з тилу!
     - Дивись, щоб вони по тобi не вдарили, - застерiг хтось,
     - Лiквiдують як клас, - пiдтримали його.
     - ? подихати вiльно не дадуть.
     -  А  ви що,  на  прогулянку вийшли,  -  глузливо спитав  Сашко,  -  на
променад? Свiжим повiтрям дихати?
     - Ну для  чого, Сашко, здiймати сварку? - спробував, заспоко?ти Андрiй.
-  Ти  ж  сам  розумi?ш, що на тiм  боцi фронту ми принесли  б значно бiльшу
користь,  нiж тут. Померти можна було давно, ще в таборi.  Але  ж смерть теж
треба завоювати.
     - Чув  уже нро  це,  - буркнув Антропов. - Язиками ви всi вою?те,  а як
дiйде до дiла - нi тпру, нi ну.
     Йому нiхто не вiдповiв.
     Важко було складати заздалегiдь будь-якi плани. У  всiх була одна мета:
йти на схiд. Як  iти - покаже час. Ось вони вийдуть з  цього напiвпустинного
закутка Рейнських Сланцевих гiр,  потраплять  до  густо заселених районiв  i
ховатимуться в  лiсах,  як злодi?,  як дикi  звiрi,  вибиратимуть найглухiшi
стежки,  найтемнiшi  ночi  для  просування  до  сво?? мети,  ховатимуться  в
чагарниках, не  наважуючись  розiкласти  вогнище,  щоб зiгрiтися  чи  спекти
картоплину.  А тим часом  вони смiливо прямують до  шосе,  до свого  першого
орi?нтира на довгому, повному небезпек i страждань шляху. Ливарний  заводик,
на якому, як стверджував Антропов, роблять мiни, залиша?ться у них правобiч.
Ось i неширока дорiжка,  що веде вiд нього до шосе. Може, справдi напасти на
заводин? А  коли  там нема? нi французiв, нi бельгiйцiв?  ? нiхто ж не  зна?
розташування заводика,  нiхто з них не  був тут. В  такiй темрявi з десятком
гвинтiвок навряд чи тут можна щось  удiяти. Та й крiм того, надто це близько
од  ?хнього барака. Завтра вранцi, не дочекавшись ?хньо? команди на роботу i
не  додзвонившись до гауптфольдфебеля по телефону, в барак  при?де хтось  iз
нiмцiв  i  знайде  там пов'язаних  конво?рiв.  На заводi  теж зчиниться шум.
Одразу  ж  стане зрозумiло,  в якому напрямку  пiшли  полоненi. Чи ма? право
Андрiй  рискувати  життям  сорока  шести  офiцерiв,  яких  вистачило  б  для
командування майже цiлим полком? ?  все  ж Андрiй ще  вагався. А що, коли ?м
так i не вдасться перейти Нiмеччину, щоб потрапити до сво?х, що, коли ?х  по
дорозi всiх перестрiляють, переловлять? ?  вони так нiчого i  не зроблять. А
тут  ось за  сотню  крокiв  прича?вся завод, на якому виготовляють мiни, отi
мiни, що  крякають, мов чорнi  круки,  i  здiймають  до самого неба стовпища
чорно? землi.
     ?  раптом,  рвучи тонку павутину думок, у яких борсався Андрiй, до його
руки доторкнувся Банников:
     - Стiй, машина!
     Колона зупинилася й завмерла. З долини, вiд  заводика,  дерлася на гору
машина. Без фар, яких тепер у Нiмеччинi не запалював жоден  шофер,  слiпа й,
мабуть, важка, вона ледве-ледве повзла, i можна було подумати, що машина  не
подола? цi?? вiдстанi в сотню метрiв i до ранку. Вона сердито сопла, гарчала
трибками  передач, торохтiла бортами кузова. Вона ближче й  ближче -  i ось,
нарештi, виткнулася з темряви, теж  темна й похмура, як  нiч. Попервах  вони
побачили  ?? переднi  колеса, дво?  велетенських колiс, якi  чалапкалися  на
гору. Тодi на межi неба й землi вималювалася широка чотирикутна кабiна, а за
нею чорнiли високi борти кузова. Ось машина вже виповзла па рiвну площадку й
полегшено зiтхнула, а за нею  потяглося щось довге,  на таких самих колесах,
так само темне  й вугласте.  Невже ще одна машина?  Може, тут  цiла  колона?
Чорне,  вугласте  виявилося  причепом. Андрiй  вихопив  з  кишенi  пiстолет,
гукнув:  "За  мною!" -  i  побiг назустрiч  машинi.  Водiй не  встиг  нiчого
зрозумiти.  Вiн бачив, як по дорозi покотилися якiсь неяснi  тiнi, хотiв був
натиснути на  сигнал, але не змiг,  бо то? ж митi  дверцята кабiни, немов од
натиску  вiтру,  одчинилися, хтось пiдставив  пiд самий  нiс водi?вi холодне
дуло пiстолета й тихо сказав:
     - Стiй! Стiй, а то стрiляю!
     Водiй натиснув на гальмо, а в  кузов i в причеп вже сипалися, як грушi,
якiсь невiдомi люди, десятки людей в гримотливому дерев'яному взуттi.
     - Куди ?деш? - спитав Андрiй у водiя.
     - В  Кассель, - вiдповiв  той  тремтячим  голосом,  -  Я  просто шофер.
Шеф-директор буде ?хати завтра вдень легковим "мерседесом".
     - Ми по?демо з тобою.
     - Але ж...
     - Не розмовляти! ? не пробуй нас завезти кудись в iнше мiсце. Ми зна?мо
дорогу! Зрозумiв?
     - Так.
     - Павлуню! - покликав  Андрiй.  - Сiдай  у кабiнку  разом зi  мною. Тут
вистачить мiсця  на трьох, Бо наш нiмець нiбито й смирний, але  дивитися  за
ним треба пильно. Всi вже влаштувалися?
     - Всi, - почулася вiдповiдь з машини.
     - Хто в  нiмецьких шинелях, сiдайте бiля бортiв, - говорив далi Андрiй.
-  Гвинтiвки  тримати так,  щоб  ?х  було видно.  Хай  думають,  що  солдати
перевозять кудись  полонених. Це на всяк випадок,  ?хати будемо до свiтанку.
Потiм схова?мося де-небудь в глухому мiсцi. Згода?
     - По?хали! - гукнув Антропов. - Давай, Андрiю, газуй!
     - Рушай!  - наказав Андрiй водi?вi, i той,  з острахом позираючи на цих
чудернацьких озбро?них людей, включив швидкiсть.
     Машина витягла причеп на шосе i з пiдстрибом покотилася по  його сiрому
широкому  полотнi.  Вона оббiгала  на?жаченi чорними  соснами  круглi бугри,
проскакувала  понад  крем'яними урвищами,  з  яких  дихало вологим  холодом,
впритул  пiд'?здила до могутнiх вiковiчних кам'яних стiн, що ставали поперек
дороги,  i  нахилялася круто вбiк,  ледве втримуючись колесами  на шорсткому
шосе.  Водi?вi хотiлося якомога далi вiд'?хати  вiд того страшного мiсця, де
ним  заволодiли невiдомi. Вiн намагався  вирватись з кам'яних  обiймiв  гiр,
лишити позад себе  всi  та?мничi лiсовi схованки, до?хати  до Фельсберга, де
долина  Едера  розширю?ться на добрий десяток кiлометрiв,  звiдти вже  рукою
подати до iмперсько?  автостради, на якiй його божевiльну машину обов'язково
затримають.  Там  доведеться пере?здити  через Едер i  Фульду,  а  на мостах
завжди ? охорона,  там вiн, нарештi, позбудеться сво?х непрошених супутникiв
i весь цей жах скiнчиться.
     ? шофер гнав машину, як навiжений, рискуючи щохвилини перекинутись  або
ж за?хати в  прiрву. Андрiй не стримував нiмця. Бо хiба ж ?м теж не хотiлося
вже цi?? ночi бути якомога  далi  од свого проклятого барака?  Хай буде  сто
кiлометрiв, сто п'ятдесят, двiстi. Що  далi, то  краще,  то спокiйнiше.  Хай
реве  мотор, хай  несамовито  пiдстрибу?  багатотонна  машина,  хай  гуде  й
свистить вiтер за стеклами - вперед i тiльки вперед!
     Нiч нагадувала  великий пiсковий годинник. Вона ронила  останнi пiщинки
темряви на землю i ставала свiтлiшою й свiтлiшою. Нiч яснiшала згори. Чорний
морок ще  панував на землi, а на небi якiсь шаленi вiтри вже розганяли в усi
боки  кошлатий дим пiтьми,  i  прозорi  хвилi  свiтанку  котилися  з  глибин
всесвiту,  як океанськi  вали.  Темна  гримуча  машина  ще  борсалася  серед
безладно розкиданого бескеття гiр, вона ще ховала за сво?ми високими бортами
чотири з половиною десятки втiкачiв, але вже  недалеко була та хвилина, коли
машина вирине  з темряви й  покаже сво?х пасажирiв  тисячам очей.  ? тодi...
Андрi?вi  навiть подумати було  страшно, що  станеться тодi. Вiн  уже  давно
пильно  придивлявся  до шосе i як тiльки  побачив ледь помiтну  дорiжку,  що
вiдходила влiво до бетоновано? стрiчки магiстралi, доторкнувся  до водi?вого
плеча:
     - Лiворуч!
     Нiмець  скосив на  Андрiя око,  мiцно стиснув  губи, але  крутнув  руля
влiво.  Коли трохи про?хали по дорiжцi, Андрiй знову поклав нiмцевi на плече
руку й сказав:
     - Отут знову влiво.
     - Але  ж  там нема?  дороги! Як  менi там ?хати? - спробував заперечити
водiй.
     - А ти ?дь так, як до вiйни ?здив, - спокiйно порадив йому Андрiй.
     Машина круто  повернула i загуцикала  по бездорiжжю. Андрiй  примушував
шофера кiлька разiв  змiнювати  напрямок, вони  заглиблювалися в гори далi й
далi  i зупинилися  лише тодi,  коли  машину щiльно обступив густий сосновий
лiс.
     - Тут будемо вiдпочивати! - вiдчинивши кабiнку, гукнув Андрiй.
     Цiлий  день вони ховалися в глухих лiсових  нетрях. Виставили вартових.
Вогню не розкладали. З'?ли по шматку хлiба з маргарином i ковбасою, якi вони
взяли  з тих  запасiв, що були  у  конво?рiв у барацi. Нагодували й  шофера,
хотiли  завести з ним розмову, але вiн, побачивши на френчах сво?х пасажирiв
великi лiтери SO, тiльки мукав, надимав щоки й червонiв.
     - Киньте його, - засмiявся Антропов. - Хай з нього переляк вийде, тодi,
може, й поговорите.
     Увечерi,  як  добре  стемнiло, Андрiй скомандував  рушати  далi.  Довго
вибиралися на шосе. Кiлька разiв доводилося  злазити з  машини й розшукувати
ранковi  слiди. ?  ось знову гримотить машина в наповнених туманом долинах i
серед кiстякiв гiр. Знову мовчазний водiй втiка? вiд страшних руських, а вiн
тепер уже твердо зна?, що це - руськi.
     До  Фельсберга  вони   не  до?хали.   Десь   поблизу  Бад-Вiль-дунгена,
запримiтивши мiст через Едер, Андрiй звелiв шоферовi повертати праворуч.
     -  Але ж це не Кассель! -  вигукнув  нiмець. - Кассель на пiвночi, а ми
?демо на пiвдень.
     - Знаю сам, що на пiвночi, а що на пiвднi, - сказав Андрiй. -- ?дь.
     Вiн хотiв добратися до автостради, яка вела через Тюрiнгiю на  Дрезден.
Автострада перетинала  маленькi рiчки, мости,  якi  навряд  щоб охоронялися,
крiм того, потрапивши  на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко злiва
провiнцi? Саксонiя-Ангальт i Бранденбург,  де охороннi  загони СА  i СД були
особливо пильними.
     Вони мчали на пiвдень без зупинок,  без затримок, надiйно вкритi темною
нiччю.  Десь  далеко  позаду вже  знали  про те, що  з штрафно?  залiзнично?
команди втекли всi радянськi офiцери,  якi були там, але нiхто не знав, що в
самому  центрi  Нiмеччини,  несамовито  поглинаючи  новi  й  новi  кiлометри
асфальтованих   шосе,   мчить  кудись  дивовижний  автопо?зд  з   утiкачами.
Концентричнi  кола тривоги в  зв'язку зi  зникненням  сорока семи  полонених
радянських  офiцерiв розповсюджувалися повiльно, мляво, i  гримотлива машина
вже давно випорснула  з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти,
десь  ще тривали  довгi  телефоннi розмови, десь  стукали  високими твердими
закаблуками офiцерських чобiт, перш  нiж почати  сво? повiдомлення про втечу
руських, гаркали:  "Хайль Гiтлер!" А тут  були  свист вiтру,  тьмянi розливи
асфальту  й  бетону  по вологiй  веснянiй  землi  i  шалений бiг  вугластого
громаддя гуми, металу  й  дерева, серед якого прича?лися такi небезпечнi для
отих, що гаркали "Хайль!", люди.
     ? враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч  навпiл. Десятки  сонць
запалали високо  вгорi  й тихо попливли  до  землi, виливаючи па не?  потоки
бiлого тремтливого свiтла.
     - Що воно за чортiвня? - нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,
     -  Американськi лiтаки,  - вiдповiв той. - Кинули освiтлювальнi ракети.
Зараз будуть бомбити,
     - Що ж тут бомбити? - не зрозумiв Андрiй. - Оте село?
     Справдi,  попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке  село,  а за
ним  темнiли гори. Лiворуч стелився зелений  пустинний луг. Зда?ться, нiяких
об'?ктiв для  повiтряного нападу нема?.  А втiм, хiба зна?ш. Може, саме  пiд
отими  круглими  темними  буграми  розташувався  який-небудь  авiацiйний або
танковий завод? ?, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж.
Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить ?м прекрасною цiллю.
Тож подалi звiдси, з цього  осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба,
в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув  на  водiя,
щоб  сказати йому  про  небезпеку.  Але  той  сам  дивився  на  Коваленка, i
смертельна  блiдiсть  заливала  його  неголенi щоки.  Губи його  ворушилися,
намагаючись вимовити якесь слово. "Бо?ться, - подумав Андрiй, - та й  хто  б
тут не злякався".
     - Давай натискуй, - гукнув  вiн шоферовi, - вискочимо з цього чортового
кола!
     ? аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:
     - Нема? бензину.
     - Що-о? - заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. - Куди ж  ти його
подiв?
     - Кiнчився, - знизав плечима шофер.
     - Але ж мотор ще працю??
     - Нi.
     Справдi, машина вже  не  гула. Гуло й тремтiло небо од сотень невидимих
лiтакiв. Машина котилася по iнерцi?.
     - Зверни хоч з дороги! - наказав шоферовi Андрiй.  Машина  пiдстрибнула
кiлька разiв по зеленому купинню i стала.
     - Що там  у вас? - перегнувся  з кузова  Антропов.  - Зараз же союзники
накриють нас бомбовим килимом.
     - Бензин кiнчився, - вiдповiв Андрiй.
     - Що ж тепер робитимемо?
     -  Сидiти всiм  у  машинi. Не  розходитись. З  повiтря ми  зараз  майже
непомiтнi. А бензин я спробую дiстати.
     - Де ж ти його дiстанеш? Хiба в отому селi?
     - А хоч би й там!
     - У цих, мабуть, i воду по картках дають, а ти на бензин розрахову?ш.
     - Спробувати можна.
     - Ну, давай.
     Андрiй узяв у  шофера канiстру i хотiв iти  з  Банниковим  до села, але
Антропов заявив, що замiсть Банникова пiде вiн.
     - Я з кулеметом, - сказав Сашко. - Командира треба охороняти.
     - Не говори дурниць, - розсердився Андрiй. - Яка тут може бути мова про
охорону?
     -  А  коли  в селi  розквартирований  роздiл есесiвцiв?  Не можеш же ти
розраховувати, що при такiй iлюмiнацi? всi вони сплять, як  бабаки?  Цопнуть
тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.
     В  селi справдi не  спали.  В  дворах  чулися квапливi кроки, притишенi
голоси, злякана метушня.  Небо ще  заливало  землю потоками свiтла i ревiло,
ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
     -  Поки тут панiка, треба  дiяти,  -  шепнув Андрi?вi Сашко. -  Спасибi
американцям, що присвiтили.
     Вiн  зазирав до кожного  двору,  сподiваючись побачити  там машину  або
трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.
     - Чорти! - бурмотiв Сашко. - Вони все ховають у гаражах.  Ти бачиш, якi
сара?  повибехкували! Хваляться сво?ю чеснiстю, а ховають все так, нiби  тут
злодiй на злодi?.
     Нарештi  ?м пощастило:  в одному  з дворiв  стояв старенький  двотонний
"опель". Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.
     - Ти зна?ш, де тут бак з горючим? - спитав Сашко.
     - А чорт його зна?, - знизав плечима Андрiй.
     - Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!
     Хрипкий, стривожений голос,  що  пролунав з  якогось  темного  закутка,
примусив ?х замовкнути.
     - Хто там? - спитала темрява.
     - Хазя?н! - покликав Андрiй, - Ходи-но сюди!
     Хазя?н вагався. Вiн мовчав i думав.  Йому, мабуть, не хотiлося виходити
на освiтлене  мiсце, але вiн не  хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди
порядкували бiля його машини.
     - А ви хто такi? - ще раз спитав вiн. - Чого вам треба?
     - Ходи сюди! - повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не
зможе догадатися, з ким ма? справу.
     Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз
iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.
     -  Хто  такi? - прохрипiв вiн, з подивом  розглядаючи  по-чудернацькому
зодягнених незнайомцiв.
     - Бензин ?? - не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.
     - Який тобi бензин! Вiйна! - сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад.
Але Антропов не дав  йому,  цього  зробити. Вiн  схопив нiмця  за  порудiлий
сукняний  пiджак,   рвонув  до  себе  i,  нахилившись   до  самого  обличчя,
прошепотiв:
     - Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!
     ? щоб було  зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився  i
злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.
     - Бензин, розумi?ш? - сказав Коваленко.
     - Нема? бензину, - захрипiв нiмець. - Трiшечки ?. Зовсiм мало.
     - Давай скiльки ?.
     Андрiй  дав нiмцевi  канiстру.  Той побовтав  ??, переконався,  що вона
зовсiм порожня, i ступив до машини.
     -  Дуже мало  бензину, -  бурмотiв  вiн, одкриваючи  бак,  -  Вiйна все
забрала. Все.
     - Нiчого, папашо, - вже лагiднiше сказав Антропов, - скоро вiйнi капут,
тодi заживемо, ферштейн?
     Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопо?зда, небо вже
гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.
     -  Мабуть,  присвiтили  собi,  щоб  не  збитись  з  дороги, -  висловив
припущення Антропов. - А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
     - Могли й бомбити, - сказав хтось з машини.
     - Тодi б i кiсточок не позбирав наших.
     - Загинули б вiд сво?х союзникiв.
     -  Одну хвилинку  уваги,  - попросив  Андрiй. - У нас  зараз  лише  два
десятки лiтрiв  бензину. Його вистачить  на  те, щоб знову  завести машину в
схованку, як минуло? ночi, але тодi продовжувати свою подорож ми не матимемо
змоги.  ? iнший  варiант. Спробувати дiстатися до автостради, до яко? звiдси
не  бiльше двадцяти кiлометрiв,  i до свiтанку  роздобути десь  бензину.  По
автострадi  ходять  машини.  Там  ?  заправочнi  станцi?.  Якщо ми дiстанемо
бензину й доберемося до Тюрiнгських лiсiв, тодi ми будемо хоча б у вiдноснiй
безпецi. Нинi ми ще в провiнцi? Гессен, тобто в тiй самiй провiнцi?, з  яко?
втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирiшувати.
     - Що там вирiшувати - треба ?хати на автостраду, - залунали голоси.
     - Вперед, i тiльки.
     - Щоб ближче додому.
     - А то весь час плута?мося в цьому клятому Гессенi.
     - Хоч до Чехi? добратися б, i то добре. Там партизани ?.
     Освiтлювальнi бомби одна  за одною гасли,  темрява й тиша знову одягали
землю. Шофер залив бензин у бак, завiв мотор i вирулив на шосе.
     - До автостради,  - наказав Андрiй. -  В Нейкiрхен за?здити  не будемо,
по?хали прямо.
     Автострада бiлiла в темрявi, немов посипана крейдою. Вона була порожня,
як безводна пустиня. Широкi смуги бетону втiкали в темряву, i машина нiяк не
могла ?х наздогнати. Рекламнi щити стрибали з узбочин на дорогу й простягали
до  машин сво? широкi  долонi,  благаючи  ??  зупинитися.  Щити  пропонували
при?жджим  користатися  чорнилом  "Пелiкан",  ловити  розкрадачiв   вугiлля,
економити на картопляному  лушпиннi, на якому економить сам фюрер, i знову й
знову нагадували про  альтернативу, висунуту доктором  Геббельсом: "Перемога
або бiльшовицький хаос". Лякаючи  свiй  народ  хаосом,  фашисти  перетворили
Нiмеччину на пустиню. Другу нiч машина ?хала  по  мертвiй кра?нi. Нi зблиску
свiтла, нi людського  голосу, нi  дитячого  смiху,  нi  пiснi не можна  було
почути в нiчнiй Нiмеччинi. Якби не згадка про гестапiвцiв i есесiвцiв, можна
було б подумати, що вони ?дуть не по Землi, а по Мiсяцю. ? тому, коли далеко
попереду, на протилежнiй смузi автостради,  зачорнiла  зустрiчна машина, всi
зрадiли ?й так, нiби то ?хали якiсь друзi.
     З кузова застукотiли в кабiнку, та Андрiй i сам уже помiтив машину. Вiн
наказав шоферовi зупинитися й  швидко  вискочив з кабiнки.  Антропов з сво?м
кулеметом злазив з кузова.
     - Хай спробу?  не  зупинитися, - бурмотiв вiн, - як  сiкону по колесах,
так тiльки пшикне.
     Вони  перебiгли  через  нешироку  смугу  трави,  що  роздiляла  полотно
автостради на  двi  частини, i замахали руками назустрiч  машинi. Звiдти  ?х
помiтили. Скрипнули  гальма. Вiдхилилися дверцята.  Звiдти визирнув  шофер у
солдатськiй унiформi. Машина була вiйськова!
     Але  часу  на роздуми не лишалося. Андрiй i Сашко забiгли  з двох бокiв
кабiнки i виставили зброю. Солдат-шофер одсахнувся од Андрi?вого парабелума.
     - Бензин, - сказав Андрiй. - Давай бензин! Миттю!
     В кабiнцi  сидiв ще хтось,  теж  вiйськовий,  але  на  того  так подiяв
кулемет Антропова, що вiн навiть не поворухнувся, Солдат зiскочив на землю й
став одкручувати  затичку бака. Знову появилася канiстра,  знову, як у селi,
задзюркотiв у порожню посудину бензин.
     - Залишиш трошки собi, - звелiв Андрiй.
     - А тут i залишати нiчого, - пробурмотiв солдат, - бак майже порожнiй.
     Вiн нацiдив канiстру ? постукотiв по баковi.
     - Все. Залишилось сто грамiв, не бiльше.
     - Заводь машину i ?дь, - наказав Андрiй.
     Солдат не  ждав  повторного запрошення.  Вiн  зiскочив  на  сво? мiсце,
натиснув на стартер i рвонув важiль передач,
     Андрiй i Сашко постояли, поки машина зникла в пiтьмi, й пiшли до сво?х.
     - Знову тiльки одна канiстра, - з жалем промовив  Андрiй. - Мало.  Дуже
мало.
     - Хто сказав  "а",  той  мусить сказати й "б", -  вiдгукнувся  Сашко, -
Давай  газувати до  заправочно? станцi?. Наберемо  там повний  бак, захопимо
кiлька канiстр або й цiлу бочку. Тодi нам нiякий чорт не страшний.
     - А коли до станцi? ще далеко?
     -  Поки  почне  свiтати, ми  можемо  ?хати по  автострадi.  А  тодi вже
подума?мо й про схованку.
     Заправочна станцiя  трапилася ?м на шляху через пiвгодини ?зди. Тут уже
довелося  провести  справжню  вiйськову операцiю  по оточенню  й  захопленню
населеного пункту.  На станцi? стояло кiлька вiйськових  машин,  водi?  яких
ночували  в готелi. Крiм того,  станцiя мала  свою власну вiйськову охорону,
вже не кажучи про те, що вся обслуга була тут вiйськова.
     Величезна  машина,  битком  набита  втiкачами-полоненими,  вчинила   на
станцi?   страшний  переполох.   Втiкачам   без   особливих  зусиль  удалося
перев'язати всiх  нiмцiв i, зробивши необхiднi запаси пального, рушити далi.
Андрiй одразу ж став  турбуватися про денну схованку. Вiн вважав, що  шукати
?х  поблизу  вiд  станцi? нiхто не стане (бо хто б же  залишався  тут, маючи
повнi баки  бензину!),  i тому  звернув  з  автостради  буквально  за кiлька
кiлометрiв од свого "заправочного  пункту". Якби  не розвиднiлося, вiн би ще
спробував, звичайно,  вiд'?хати  звiдси  за сотню кiлометрiв, але  вже  було
пiзно.
     Ця нiч  була для  них  зовсiм  невдалою. До  цього  вони  везли з собою
?диного свiдка сво??  втечi,  i нiхто в цiлiй Нiмеччинi  не  знав, де  вони.
Тепер  з'явилися  свiдки.  Отой  кривий  селянин, солдат з  машини,  обслуга
станцi?. Ще до ранку звiстка про те, що на автострадi з'явилася дивна машина
з озбро?ними iноземцями, полине  у всi кiнцi,  i  ?й назустрiч помчать сотнi
озбро?них  до  зубiв головорiзiв  "захисних пiдроздiлiв". Загрозливе  кiльце
небезпеки  стискалося навколо них,  як зашморг  навколо ши?  приреченого  до
страти.
     Вони сидiли  в  лiсi  навколо  невеличкого  багаття  з сухого  хмизу  й
обмiнювалися думками з приводу свого становища. Однi пропонували пробиватися
на пiвдень, в глухi гiрськi закутки Баварi?. ?ншi вважали за краще повернути
назад  i,  обдуривши  нiмцiв, спробувати  прорватися  через  Рейн у Францiю.
Францiя уявлялася  ?м суцiльним  партизанським табором. Ще iншi говорили, що
настав час розбитися на невеличкi  групи i йти на схiд не разом, а поодинцi.
Антропов   висунув   план,   яким  хотiв  перехитрувати   найпередбачливiших
гестапiвцiв.
     - Нам  треба посидiти  отут у лiсi днiв три або чотири, - сказав вiн, -
тодi знов вискакувати на автостраду й перти  на Дрезден.  Не стануть же вони
цiлий тиждень охороняти всi дороги!
     - А коли стануть? - зауважив хтось.
     - Не може  такого бути, - впевнено вiдказав Антропов. - Для цього треба
бути набитими дурнями.
     Пiсля  довгих  суперечок  Сашкiв  план був прийнятий. Почалося  марудне
чекання. Як на  зло зарядили  дощi. Багаття  розкладати  не наважувались, бо
вдень могли побачити дим, а вночi - вогонь. Кiнчалися й продукти, яких i без
цього тривалого  сидiння вистачило б дуже  ненадовго.  Спати  доводилося пiд
машиною i пiд причепом на соснових гiлках, застелених  плащ-палатками. Шофер
теж спав разом з усiма i мовчки зносив усi незручностi цi?? безглуздо? сво??
подорожi. Вчорашнi полоненi взяли  в полон його, i вiн мусив коритися.  Коли
за лiсами дотлiв четвертий день, Андрiй,  порадившись  з товаришами, наказав
шоферовi  готуватися  в  дорогу.  Ви?хали,  щойно  смеркло.  Доволi   швидко
дiсталися  до  автостради. ? одразу ж з кузова застукотiли в кабiнку. Андрiй
попросив шофера стишити хiд,  але з  кузова застукотiли ще дужче,  а у вiкнi
кабiнки з'явилася голова Антропова;
     - Натискуй, хлопцi, бо за нами, зда?ться, женуться якiсь гади!
     - Давай! - гукнув водi?вi Андрiй. - Повну швидкiсть, а то капут!
     Тi, що сидiли в кабiнцi, не могли бачити  машин, якi гналися. Вiд цього
ще моторошнiше ставало на душi, й Андрiй пiдганяв i пiдганяв шофера.
     Не  знати ще було, що то за машини позаду.  Може,  просто  подорожнi? А
коли це  справдi погоня,  то ще чи  наважаться вони  серед  ночi  наздогнати
машину, на якiй (вони це знають напевне) сидять озбро?нi люди.
     - Як наша машина, витрима?? - спитав Андрiй водiя.
     - О, машина  перший клас! - жваво вiдгукнувся шофер, якого теж, мабуть,
не  дуже влаштовувала зустрiч з сво?ми  за  таких обставин.  Руськi  його не
вбили i, напевне, не вб'ють,  а  от  сво?  обов'язково засадять у концтабiр,
коли взагалi не розстрiляють пiд гарячу руку. ? вiн теж думав зараз лише про
одне: втекти, якою завгодно цiною втекти вiд погонi.
     Невiдомо,  чим би скiнчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на
автострадi не  замаячiли новi машини. Вони стояли непорушно,  перегороджуючи
бетоннi  руча?,  i,  мабуть,   були  готовi  прийняти  на  себе  удар  отi??
божевiльно? втiкачки, яка сполошила половину Нiмеччини.
     -