водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надиха?ться досхочу, там дасть спочинок сво?му змученому серцю. Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. ?гипетськi пiрамiди поряд з отi?ю купкою землi, що вiн нагорнув ?? за день, могли б видатися мiзерними мурав'?ними спорудами. Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнуто? Андрi?м Коваленком землi судилося затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками. Бо Андрiй копав землю, вмираючи. Але копав вiн ?? якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно готувався до не?. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат (хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку блiндажа. Коли зробив перший порух, тепла рiдина потекла з рани, i вiн злякався спершу, але згодом не звертав уваги на кров. Дихати було важко, бiль у боцi сковував рух, але Андрiй, зцiпивши зуби, вперто дерся на свiй горбик. Щоб не загубити пiлотки, Андрiй сховав ?? в кишеню, i тому простоволоса голова перша вiдчула на собi тепло сонячних променiв. Вiн звiвся над отвором, над усi?ю землею, прикрашеною квiтами й зеленими травами, звiвся високий i худий, з палаючими очима, махнув автоматом i впав грудьми на м'яку траву. Нема? нiчого в свiтi кращого за траву, зелену, соковиту, пахучу, ласкаву. Вiн лежав, припавши грудьми до тепло? рiдно? землi, занурившись обличчям у траву, мiцно стискаючи в правiй руцi автомат, у якому не було жодного патрона. А коли звiв голову й глянув поперед себе, побачив... гiтлерiвця. Фашист був живий i здоровий. Вiн стояв, розставивши ноги в грубих чоботях з куценькими халявками. На ньому були широкi сiро-зеленi штани i такого самого кольору френч з безлiччю карманiв, великих i одвислих, мов торби. Обличчя нiмець мав блiде, одутлувате, а пiд носом, як двi жарини, горiли в нього рудi пишнi вуса. Такi вуса були колись у сiльського крамника Кузьми Кириловича. Виходить, нiмець не тiльки прийшов на його, Андрi?ву, землю, вiн ще й присво?в собi чужi вуса, бо Андрiй же добре знав, що цi вуса належали крамниковi Кузьмi Кириловичу. Коваленко застогнав i потяг до себе автомат. Нiмець злякано скрикнув i сахнувся од автомата, як од гадюки. Та Коваленко уже не бачив його, бо йому треба було знов слухати сво?х невтомних коваликiв, яких вiй не чув ось уже два днi. Потiм вiн плив по Днiпру. Хвилi гойдали його, як мати дитину, й нашiптували щось гарне й ласкаве, як колискова пiсня. "Куди я пливу?" -- подумав Андрiй i повернувся до свiдомостi. Вiн не плив ? нiякого Днiпра тут не було. Його несли гiтлерiвцi на тугiй плащ-палатцi i несли в полон. Андрiй лежав навзнак ? мiг бачити лише те, що робиться позаду. Вiн побачив там двi чужi голови в чужих пiлотках, i одна голова належала отому фашистовi з рудими вусами. Гiтлерiвцi здавалися якимись однаковими, дуже схожими один на одного. Всi молодi, здоровi, чистi, вони байдуже топтали траву, спокiйно перемовлялися мiж собою, курили i, здавалось, зовсiм не думали про те, що зараз вiйна, що вони на чужiй землi, що ?х тут ненавидять. А тим часом зовсiм неподалiк гримiла артилерiя, в повiтрi часто з'являлися радянськi лiтаки i коли один з них раптом пролетiв над Андрi?вими носiями, всi вони, кинувши пораненого, попадали на землю й лежали довго, довго, аж поки затихло гуркотiння мотора. Тодi знову пiдняли Андрiя й понесли. Рудовусий, побачивши, що Коваленко опритомнiв, пiдморгнув йому й спитав: - Комiсар? Андрiй мовчав, а рудовусий засмiявся й сказав: - Ти важкий, мов мертвяк. Вiн не знав, розумi? його полонений чи нi, але йому, видно, хотiлося поговорити. Андрiй поворушив губами й сказав по-нiмецьки: - Пити Рудовусий дiстав з сумки бутерброд, вiдчепив од пояса флягу й поклав бiля Андрiя. Хлiб був твердий, якийсь солодкуватий, у флязi виявилося кофе. Андрiй з'?в хлiб, випив кофе i подякував нiмцевi. Перед тим вiн нiколи не думав, що по цей. бiк фронту може iснувати життя. Вiн гадав, що тут ? лише фашисти i смерть, яку вони несуть в руках, як несуть автомати. А тепер от нiмцi тягнуть його, обливаючись потом, i, зда?ться, навiть не думають вбивати. Його принесли в село, в те саме село, звiдки вiн мав ?хати у вiдпустку до Катi. Не дiждешся тепер ти, Катю, свого коханого i нiколи, мабуть, не взна?ш, куди вiн подiвся. Вулицi села були загаченi нiмецькими танками й машинами, в городах стояли похiднi кухнi, i бiля них метушилися солдати. Однi з них тягли до кухнi теличку, яку знайшли в когось iз мiсцевих мешканцiв, iншi рили картоплю, ще iншi рубали дрова. Танкiсти грiлися на сво?х танках, жували бутерброди, курили сигаретки. В одному мiсцi довгорукий бiлявий танкiст награвав на губнiй гармонi? якусь сумну мелодiю, i здавалося, що мелодiя ця сумна якраз тому, що потрапила до отих грубих, безжальних людей i нiяк не може в визволитися. Андрiй подумав, що вiн зараз теж схожий на ту мелодiю. Його замкнули на нiч у колишню колгоспну комору. Комора була порожнiсiнька i лише на стовпчику висiло пасмо сурових ниток. Нитки були мiднi, свiжi, видно, недавно з мотовила. При поглядi на них в Андрi?вiй головi одразу ж виник зухвалий план. Тi нiмцi, що несли його сюди, не звернули уваги на те, що на Андрi?вiй гiмнастьорцi, пiд темною корою засохло? кровi, орден Червоного Прапора. Якби вони помiтили орден, вони б, ясна рiч, одразу його зiрвали. А орден був тепер для Андрiя всiм: документом, спогадом про рiдних людей, нагадуванням про те, що вiн хоч i полонений, але все ж бо?ць. Треба було зберегти орден. ? Андрiй вирiшив використати для цього отi нитки. Вiн одгвинтив орден од гiмнастьорки i став намотувати на нього нитки. За годину в його руках був акуратний круглий клубочок ниток. Андрiй сховав клубочок в кишеню й заплющив очi. Колись у запорозьких козакiв був звичай: як хоронили вбитого козака, то насипали в степу двi високi могили. Одну насипали там, де в козака влучила ворожа куля, другу -- там, де прийняв вiн смерть. Бо не було тако? кулi, вiд яко? козак мiг би одразу вмерти. З шматком жорстокого металу в грудях, конаючи, вiн ще летiв уперед на сво?му вiрному конi й рубав ворогiв сво?ю шаблею, бiлою й нестримною, як блискавка. Де ж то буде твоя друга могила, Андрiю? Вiн проклинав ту годину, коли виповз з свого блiндажа й побачив рудовусого фашиста. Лiпше було померти одразу. Або лiпше вже б отой рудовусий випустив у нього чергу з свого автомата, анiж дав шматок хлiба й ковток кофе. Андрiй здивувався, коли його не вбили одразу. Тепер вiн зрозумiв, що тут нема? нi життя, нi смертi, а ? вмирання. Невiльне, жахне, невiдворотне вмирання тисяч людей, вмирання в концтаборах, в окупованих мiстах i селах, вмирання в далекiй Нiмеччинi, про яку розповiдали страшнi легенди. ? ось через два мiсяцi пiсля того дня, коли вiн, здавалося, поборов свою смерть, Андрiя разом з сотнями таких, як вiн, везуть кудись у наглухо забитих вагонах, везуть голодних, поранених, знесилених. Ешелон довго сто?ть на станцiях. Його заганяють в тупики на зарослi травою колi?, подалi вiд людських очей, вiн пережида?, поки пройдуть усi вiйськовi ешелони на цiй дiльницi, i знову повзе вперед, здригаючись, брязкаючи буферами, мов кайданами. Тринадцять червоних вагонiв наповнено вiйськовополоненими. В кожному вагонi людей стiльки, що вони можуть лише сидiти. Сидять усi: неушкодженi, пораненi, вмираючi. Лягати -- нiде. Дверi наглухо закритi й закрученi знадвору дротом. Два вiконечка теж густо переплутанi колючим дротом. Майже всi вагони мають гальмiвнi площадки, i на них тупцюють вартовi з автоматами. Над заднiм вагоном здiйма?ться висока будка. В нiй сидить кулеметник i стежить, щоб полоненi не спробували втiкати через дахи вагонiв. По?зд просува?ться вперед здебiльшого вночi, коли вiйськовi ешелони з остраху перед партизанами вистоюють на станцiях. Паровоз кричить глухо й тужливо, i в очах у всiх бранцiв -- теж туга i смуток. Вони вiдрiзанi вiд усього свiту, вони не знають, куди ?х везуть, що робиться там, за стiнками вагонiв, по якiй землi котяться сталевi колеса ?хньо? пересувно? в'язницi. ? все ж, незважаючи на це, всi, як один, раптом дiзнаються, що по?зд поминув нiмецький кордон. По всiх вагонах проноситься одне-?дине слово: "Нiмеччина!", до всiх вiконечок тягнуться змарнiлi обличчя, у кожного стиска?ться серце, кожним оволодiва? безнадiя. Бо поки вони були на рiднiй землi, хай хоч i в неволi, вони все ж сподiвалися на якесь чудо, на визволення, на те, що ?м ще вдасться повернутися до сво?х, стати в лави борцiв з ворогом. А тепер усьому кiнець. Чужа земля не обiця? ?м нiчого. Вона лежить холодна, непривiтна, пiд темним захмареним небом, закутана в туман, вкрита мокрими, густими лiсами. По?зд котиться помiж цими лiсами, паровоз час од часу скрику?, але жоден листочок навiть не сколихнеться вiд цього крику, так нiби всi вони вирiзанi з зелено? твердо? бляхи. Туман, студений, драглистий, як холодець, охоплю? сво?ми щупальцями вагони, як огидний морський спрут, i бранцi здригаються вiд його дотикiв. Андрiй сидить в одному з вагонiв бiля поперечно? стiнки. За його спиною товчуться сталевi тарiлi буферiв, ?хнiй стукiт боляче вiдлуню?ться в його поранених грудях, але Андрiй не вiдсову?ться вiд стiнки. Йому хочеться бодай спиною вiдчувати волю, безмежний простiр, кiлометри блакитного повiтря. Буфери б'ють у стiнку, так нiби намагаються ?? проломити, а йому зда?ться, нiби то якiсь могутнi добрi люди, що прилинули з отих мовчазних лiсiв, силкуються, щоб випустили на волю полонених. Воля... Вiн звик до не? з дитинства, вiд самого дня народження, звик до безмежних степiв, до буйних вiтрiв над ними, до ?диних на свiтi вкра?нських жайворонкiв, яких нiхто нiколи, зда?ться, не бачив на землi, а лише в небi, лише в голубому зенiтi, в нестримному польотi, серед прозорих розсипищ ?хнього спiву. ? душа в нього була непокiрлива, дика, мов степовий птах, i кликала його, зваблювала з цього вагона туди, де лунко гупали буфери, де шелестiли листям лiси i омивали землю потоки неокованих небесних вод. Слово "Нiмеччина" розбудило його. Вiн одiгнав од себе звабливi мрi? i вперше подумав про те, що настав час спробувати дiяти. Надто вже далеко вiд'?хав вiн од того мiсця, де одержав у сво? груди фашистську кулю! Час уже й зупинитися. - У кого ? нiж, товаришi? -- запитав вiн. Ножа нi в кого не було, але в одного капiтана знайшлася схована у чоботi бритва. - Навiщо тобi нiж? -- поцiкавився капiтан, милуючись водянистим блиском широкого леза бритви. - Вагон буду рiзати,-- вiдповiв Андрiй. - Куди тобi? Ти ж поранений! - Хто захоче втекти звiдси -- допоможе. Давай бритву! Чи, може, шкода? - Тримай,-- сказав капiтан. - ? я перший на черзi пiсля тебе. Рiзати й утiкати -- перший. Згода? Андрiй мовчки взяв бритву, ще раз прислухався до брязкоту буферiв надворi й чиркнув лезом по дошцi. Його план був дуже простий: надрiзати дошку вгорi й унизу, тодi виламати ??, так само надрiзати й виламати надвiрну дошку, а вже тодi вилазити крiзь отвiр на буфер i звiдти стрибати пiд укiс. Вони рiзали старе затужавiле дерево i не знали, що у всiх вагонах, немов по командi, роблять те саме. Коли в стiнцi вагона блиснуло свiтло, Андрiй припав обличчям до отвору i дихав, дихав повiтрям волi, аж поки його од-тягли назад. - Треба швидше кiнчати! -- сказав капiтан -- власник бритви.-- А ти лежиш! Чи тобi, може, стало погано? - Я трохи вiдпочину,-- слабким голосом промовив Андрiй. - Чогось у мене дзвенить у головi. Дзвенить так, як у той день, коли мене поранило. - Ну, вiдпочинь, браток, вiдпочинь,-- сказав капiтан i натиснув на дошку. Дошка затрiщала. Капiтан вдарив у не? ногою -- i вона впала вниз, пiд колеса. - А тепер прощайте, товаришi! -- гукнув капiтан.-- Хто хоче -- давай за мною! Стрибати налiво. Пiшов! Вiн вилiз на буфер i зник. Андрiй хотiв лiзти слiдом за капiтаном, але його хтось притримав. - Куди тобi, пораненому? Пiдожди, коли по?зд буде на гору йти, уповiльнить хiд. А так ти ж уб'?шся! Вiн лежав бiля отвору й бачив, як один за одним стрибають униз його товаришi. З iнших вагонiв теж, мабуть, почали стрибати, але не скрiзь так вдало, як тут, бо вартовi помiтили втiкачiв i стали стрiляти. Застрочив кулемет з задньо? вишки, його пiдтримали автомати з переднiх вагонiв. По?зд продовжував свiй шалений бiг. Нiхто не догадувався зупинити його. Хлопцi лiзли з вагонiв i падали, падали пiд укiс в густi нетрi зеленого лiсу, а згори щось кричали нiмцi й били з автоматiв у бiлий свiт, як у копi?чку. Раптом по?зд пересмикнула судорога. Вагони полiзли один на один, мнучи буфери, як замазку. Ешелон зупинився. Вартовi, з галасом i прокльонами, забiгали бiля вагонiв, стали одсовувати важкi дверi. - Раус! -- кричали вони, виганяючи полонених з вагонiв. - Льос! Бiстро! Хто не хотiв поспiшати, того викидали на землю силою, зштовхували прикладами. Андрiя, що нiяк не мiг одiйти од того рятiвного отвору, який вiн прорiзав сво?ми руками, топтали чобiтьми й кололи штиками. Вони зовсiм оскаженiли, бо нiколи не сподiвалися, що руськi зможуть втiкати з ешелону. Вони мстилися на тих, що залишилися, за втiкачiв i за свiй недогляд. Начальник ешелону наказав одiбрати у полонених всi залiзнi предмети -- ножi, виделки, ложки, котелки, навiть пряжки од поясiв. У Андрiя в кишенi знайшли клубок ниток. - Де голка? -- спитав вартовий. -- Куди сховав голку? Хочеш вагон знову рiзати? - У мене нема? голки. - А навiщо нитки? - Я швець. Люблю пантофлi робити,-- збрехав Андрiй. Солдат намотав на руку нитку, смикнув, вона перервалася. - Не повiсишся! -- засмiявся конво?р i повернув клубочок Андрi?вi. З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях -- пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу. Тепер усi порiзанi вагони конво?ри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди. ?х везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони. Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на не? кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вжива? iншо? води, окрiм дощово?, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi ? хоч цей дощ. Так, дощу в цiй кра?нi було не менш, нiж слiз. Вдосвiта по?зд прибув на якусь маленьку станцiйку. ?х зустрiла цiла сотня нових конво?рiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей. Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими, як гавкiт, криками конво?рiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкра?нi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав сво? худi, прозорi руки до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки, вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька. Андрi?вi мало було вiдчувати його в руцi -- вiн пiднiс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних поцiлункiв. Пiдбiг конво?р i вибив яблучко з Андрi?вих рук. Воно покотилося в траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених -- сiрих, чорних, синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були викресленi з життя. Земля з ?? плодами, рiки з ?хнiми чистими прохолодними водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,-- все це iснувало десь по той бiк ?хнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання. Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовiчних замкiв. На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" -- "Кожному сво?". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз "Гот мiт унс" -- "З нами бог" -- i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний орган ?хньо? партi? -- газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом "Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на землi. В отому написi на воротях табору ?хнiй цинiзм досяг вершини сво?? одвертостi. Кожному сво?. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран -- i ?х нiхто не спробу? навiть лiкувати. ?нших замучать на каторжних роботах де-небудь на будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорi?в, спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному сво?. "Суун квiкве". Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут можна було зустрiти французiв у ?хнiх новеньких мундирах з блискучими ?удзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, ?м заборонялося мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися ?х, мов пошестi. Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр, обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi будки з кулеметами. В цьому "подвiйному" таборi був ще один, вже "потрiйний" -- для радянських офiцерiв. Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги -- видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що ?х, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi, виданих Андрi?вi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "80", що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих, хто спробу? наблизитися до цi?? небезпечно? людини. Поза тим Андрi?вi начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути Андрi?м, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль дев'яносто сiм". В "лазаретi", куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було лягти й заснути. ? Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн востанн? ?в i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi. - Ох i жив же я, братцi,-- казав вiн.-- Бувало, заступиш на нiчну змiну, моргнеш сво?му пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе вiн лист, я туди пiв'ящика масла -- бах! А потiм пiвсотнi я?ць -- трах! Я?чня, братцi мо?, получа?ться пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на м'якому диванi. - Пiвсотнi я?ць -- це ти, мабуть, трохи той... загнув,-- не повiрив котрийсь з слухачiв. - Пiвсотнi? -- вигукнув кондитер,-- Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так я сам з нею розправлюся, а ти -- пiвсотнi!.. - То ж зараз, а то ранiше,-- не здавався опонент. - Що там з тобою говорити,-- недбало кинув кондитер,-- одразу видно, що ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я вчився вяземськi пряники пекти... А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний, як кондитер, вiв свою розповiдь. - Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить од магазинiв,-- говорив вiн,-- не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв, висiваю ?х у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим -- i, будь ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку, весною я восени, я ?м ?х жареними в сметанi, дружина робить з них грибну запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба... - Перестаньте, iроди! -- почувся стогiн вiд дверей.-- Замучили сво?ми розмовами. Дайте спати. Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до ?хньо? компанi? й послухав, як вiн колись у Пензi з'?в, побившись на заклад, цiле порося. Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й нескiнченних розмов про ?жу, про колишн? життя, про речi, недоступнi для них. ? ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрi?вi в тому барацi. Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно ?, хлопцем з нiжною, вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати, вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем. Вiн лежав у сво?му ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з голодом уночi. Обо? вони -- нiч i голод -- маля в собi щось спiльне, ?х по?днувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв, робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдча?м i навiть жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимово? ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона загриза? до смертi маленьких дiтей. Так минали днi, тижнi, минув, може, й мiсяць. Андрiй не вiв лiку дням неволi, пам'ятав лише ночi. Але ночi були наповненi не самою лиш пiтьмою - згодом в них стали оживати голоси. Андрiй не дослухався до тих голосiв, пам'ятаючи звабливi, мов виспiви казкових сирен, оповiдi першо? концтабiрно? ночi, боявся почути ?х знову, та й не мав сили розрiзняти в джмелиному гудiннi нiчного ревiру окремi голоси. Вiн лежав непорушне, майже не дихаючи, стискуючи скронi гарячими долонями, i лише зрiдка, коли якийсь гiркий клубок пiдкочувався до горла, шепотiв: - Мамо, рiдна! Коли б ти бачила свого сина... ? якось уночi, коли вже вкотре кликав вiн свою матiр, вiд сусiднього ящика долинув до Андрiя кволий, але досить виразний голос: - Якi прекраснi iсторi? дару? нам життя! Андрiй завмер, вдаючи сонного: сусiд звертався до нього, а вiн не мав сили на розмову. - Ти не спи, не спи,-- знову сказав сусiд.-- Слухай, про що розповiдають тво? товаришi. Ти ще молодий -- згодиться... Андрiй нiчого не вiдповiв. Зненацька вiдчув, що давно вже чекав цього дружнього голосу, що це саме те, чого йому не стачало, без чого ночi були холодними, страшними i безкiнечними. ? вперше за час перебування в ревiрi -- коли не лiчити першо? ночi -- Коваленко став прислухатися до розповiдей полонених. Вiн почув десятки iсторiй про незламних радянських людей, про вiдважних втiкачiв, про вiдчайдухiв партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревiрi, мав за сво?ми плечима по кiлька втеч, цiлi одiссе? мандрiв, епопе? боротьби з фашистами вже тут, у Нiмеччинi, обплетенiй колючим дротом, пошматованiй смугами зон смертi, задимленiй печами крематорi?в. А вранцi вiн познайомився з сусiдом. Старший лейтенант Василь Порохiн - так звали сусiда -- родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому роцi пiд Вязьмою, тричi втiкав з таборiв, двiчi був присуджений до страти. Йому вдалося викрутитись, але побо?в не уникнув. У нього були вiдбитi нирки, пошкоджена печiнка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами пiд очима, голубiв нiжними очима, якi дивилися на Андрiя ласкаво i збадьорливо. - Не падай духом, укра?нцю,-- насилу вимовляючи, слова, сказав Порохiн.-- Головне -- вирватися з цього "лазарета" живим. Опух у вологодця вже дiйшов до грудей. Повз повiльно, пiднiмаючись од нiг, наповнюючи клiтини отруйною рiдиною, i вони вмирали одна за одною, вiдмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохiн казав: - От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братцi? Товаришi намагалися всмiхнутися, мовчки потверджуючи його слова, i жоден не наважувався сказати Порохiну, що вже той не доживе до перемоги, що вмре не сьогоднi-завтра -- щойно опух дiйде йому до серця. "Якi прекраснi iсторi? дару? нам життя!" -- цi слова, сказанi вночi Порохiним, дзвенiли в серцi Андрiя. Мимоволi в пам'ятi воскресали йому подi? тих днiв, коли вiн ще бiгав босонiж по вулицях свого села, прокрадався на чужi баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому мiсцi, де рвалися вони в усiх хлопчакiв свiту, i коли вiн вперше впiзнав людей, якi увiйшли в його життя назавжди. Одним з таких людей був учитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Вiн при?хав до ?хнього села, коли Андрiй учився вже в п'ятому класi. Перше ?хн? знайомство вiдбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкiльним чемпiоном, вiн перемагав усiх учителiв, голову колгоспу Кочубея i навiть фiнагента Пакiльця, який похвалявся, нiби ма? якусь шахову категорiю. Починаючи першу партiю з Андрi?м, Задорожний розставив фiгури, тодi зняв свого ферзя й сховав до кишенi. - Навiщо це ви? -- здивувався Андрiй. - Щоб полегшити твою долю,-- засмiявся директор. - Я б вам це радив,-- сказав Коваленко. - ? все ж таки... - Тодi держiться! - Держусь! Партiю вiн у Андрiя виграв. Виграв i другу, i третю, й десяту пiд злораднi пошепти й смiх друзiв Коваленкових, що вже давно точили зуби на чемпiона. ? дивно: Андрiй не зненавидiв учителя за цей жорстокий розгром, а навпаки -- полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську мало не на всiх фронтах, побував у лабетах врангелiвсько? контррозвiдки, його розстрiлювали, але вiн чудом порятувався: виповз уночi з простреленими навилiт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тодi вчився в iнститутi, став викладати iсторiю й географiю, але на згадку про далекi роки незмiнно носив темно-синiй морський кiтель з блискучими мiдними ?удзиками, з бiленьким пiдкомiрчиком i орденом Червоного Прапора на клапi лiво? нагрудно? кишенi. Здавалося, не було нiчого, чого б не вмiв Задорожний. Грав у шахи, мов гросмейстер, спiвав, як оперний артист, доповiдi виголошував куди лiпше, нiж голова сiльрада Антiн Соломоненко, уроки iсторi? та географi? вiв так цiкаво, що на них приходили навiть вiльнi вiд занять учителi. Для Сергiя Олексiйовича не було слiв "не знаю", вiн мiг вiдповiсти чи не на будь-яке запитання i незабаром завоював серця всiх дiтей i передовсiм -- Андрi?ве серце. -- Пам'ятайте, дiти, ленiнськi слова: вчитись, вчитись i ще раз вчитись,-- казав школярам Задорожний.-- Для майбутнього потрiбнi розумнi люди. ? вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дiстати в селi, брали участь у всiх конкурсах, оголошуваних пiонерськими й комсомольськими газетами та журналами, розв'язували найважчi задачi. Ось тодi Андрiй Коваленко заповзявся стати вченим. Хотiв бути схожим на свого вчителя Сергiя Олексiйовича, хотiв бути так само розумним i красивим, чистим, пiдтягнутим, завжди спокiйним. Щоранку вчитель приходив до школи в сво?му незмiнному кiтелi, застебнутому на всi ?удзики, з бiлою смужкою пiдкомiрця, чисто виголений, пiдстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, i степ зазирав у ?? вiкна, порошив узимку в шибки сухим колючим снiгом, а повеснi, починаючи з травня, дихав спекотливими суховiями, жбурляв цiлими пригорщами сонячнi променi, вiд яких нагрiвалися чорнi парти в класах, суха дерев'яна пiдлога i навiть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учнi нетерпляче совалися за партами, неспроможнi дочекатися перерви, вчителi теж без особливого захвату позирали на безжальне свiтило, лиш Сергiй Олексiйович був завжди спокiйний, пiдтягнений, жартував; не виказуючи нiяких ознак утоми або роздратування. Вiн навiть не дозволяв собi розстебнути верхнiй ?удзик кiтеля й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжнiй капiтан корабля. Якось на великiй перервi Андрiй забiг у найдальший куточок шкiльного саду i там несподiвано побачив Задорожного. Учитель стояв пiд старою гiллястою грушею, сховавшись у затiнок. Кiтель його був розстебнутий, сорочка теж, долонями вчитель розтирав лiвий бiк грудей, де серце, i дихав квапливо, жадiбно, з посвистом, так нiби поспiшав надихатися, наповнити сво? легенi перш, нiж поринути в воду. Андрiй мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким слабим i безпомiчним. Та водночас збагнув: то не слабiсть, а доказ незламностi людського духу, мужностi й витримки. Вчитель був хворий, смертельно хворий. В пробитих врангелiвцями грудях ча?вся невтишимий бiль, вiн задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нiкому не скаржився. Вiн був обернений до людей лиш одним свiтлим сво?м боком, як той мiсяць у небi, i навiщо було комусь знати про його болi й страждання. Коваленко тихо, щоб не почув учитель, одiйшов у кущi, тодi вдарився бiгти, не роздивляючись, i зупинився лиш тодi, коли налетiв на колючу дерезу. Вiн упав на теплу траву, обхопив голову руками i там, пiд кущами дерези, заприсягнувся перед усiм бiлим свiтом, що буде так само незламним i мужнiм, як його вчитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Милий, дорогий учителю, поможи й тепер сво?му учневi. Вiн ще не знав, що мав робити. Був поранений, страждав у полонi, вмирав од голоду в таборi смертi. Знав одпе: бути стiйким, як Сергiй Олексiйович, як його сусiд Порохiн, як тi, що втiкали, що йшли на смерть, билися до останнього подиху. Його матрац був набитий старими комплектами журналу "?ллюстрiрте блятт". Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрiй став потихеньку дiставати журнали й читати те, що там було написано. Вiн не все розбирав i тому вимiняв за три деннi пайки хлiба в одного з санiтарiв нiмецько-росiйський словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що Г?ббельс вважа?ться найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не ляга? спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось робити, щоб не думати про сво? становище, не прислухатися до того, як поступово, клiтина за клiтиною, вмира? його молоде тiло. Вiн штурмував чужу мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступа? проти ворожого бетонованого дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змi?, й короткi, як ляпас, дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче виспiванi з прита?ностi душi, i сухi, непри?мнi, як рипiння офiцерських чобiт. Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв. Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв, увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi. За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до ?хнього барака. Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку й роздавали таблетки. Роздавали -- аби роздавати. Для вмираючих людей це вже були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони плакали, коли ?м давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i ? те, що поверне ?х до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар розда? не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати: - Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я теж хочу червону! - Нема? в мене червоно?, одчепись! -- огризався санiтар.-- Уже всi роздав. Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не давав: раз його таблетка подоба?ться iншому, то чому ж вона ма? не подобатися йому самому? Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi, Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у сво?й кiмнатцi й плiв з соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конво?ри, приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки "товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби полковник за сво? солом'янi коробочки вимiню? у нiмцiв хлiб i пiдгодову? ним сво?х друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi, опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав ?х сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому, що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона. Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо, тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх людей. Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть, орденоносцi, а може, й геро?. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть поляга? не в тому, щоб робити щось при свiдках -- справжня хоробрiсть свiдкiв не вимага?. Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у сво?му ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок. Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в "лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери, штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених, а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди. ? при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто "Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з сво?х лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей. Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй росiйськiй мовi звернувся до полонених: - Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять запитань. Хто вiдповiда? на них, той одержу? двадцять пачок сигарет. Хто береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержу? двадцять дiб карцера. Бо вiн зганьбить усiх сво?х товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну! ? майор засмiявся. Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило мовчки розписатися у сво?му безсиллi. "Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко, злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш збро?ю, але й розумом!" -- так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз з свого лiжка i вийшов на середину барака. - Я зможу вiдповiсти. - Ти? -- здивувався майор. - Так. Я зможу вiдповiсти i на сво?й мовi й по-нiмецьки. Менi однаково. - Ти просто зухвалий хлопчисько,-- сказав майор i одвернувся. - Очевидно, гер майор злякався? -- насмiшкувато промовив Андрiй. - Ну, гаразд,-- повернувся до нього майор.-- Я ставлю запитання. Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань. - Згода,-- кивнув Андрiй. Весь барак завмер. Що собi дума? отой божевiльний хлопець? Адже майор не подару? йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть. Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому, хто ще може дiждатися кiнця вiйни! А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або -- ти, або -- тебе. Середини нема?. Залiзна логiка бою. ? дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями. - Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр? - Дев'ять у дев'ятiй степенi. - Яке море не ма? берегiв? - Саргасове. - Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень? - На Пiвнiчному полюсi. - Хто написав "Едду"? - Стурлусон. - Де поховане серце Кутузова? - В Хольбау. - Звiдки ти все це зна?ш? - Це вже шосте запитання. - А чорт! -- вилаявся майор. - Я нiколи не думав, що серед вас ? такi люди. Ти зараз одержиш сво? сигарети. Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака -- це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодно?. ? тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав: - Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити. Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрi?вого батька. - Прибув по вашому виклику, -- сказав Коваленко. - Ого, ти ще не забув армi?, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою - дуже розумна людина. - Я чув, що ти роздав усi сигарети? -- продовжуючи плести, сказав полковник. - Роздав, -- ствердив Андрiй. - Навiщо? - А навiщо вони менi? Я ж некурящий. - Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину. - Навiщо? - Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий? - Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири. - ? рана в тебе тяжка. Вона вже заго?лася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе. - Для чого? - Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав: - Ти з соломи вмi?ш що-небудь плести? - Брилi,-- вiдповiв Андрiй.-- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше. - Ти з Укра?ни? - З Укра?ни. - ? я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано. - Менi незручно було з вами знайомитися... - Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?.. - Та нi... Просто... - Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,-- сказав полковник,-- Що ти дума?ш далi робити о полонi? - А що ж тут робити? -- розгубився Андрiй.-- Ждати смертi - от i все... - Ждати смертi й курка вмi?. - А що ж iще? - Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш мо?м помiчником. А то мо?х двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь. - Роботу я люблю,-- нерiшуче промовив Андрiй,-- але навiщо вона тут? - Як то навiщо? -- глянув на нього полковник сво?ми темними окулярами.-- Щоб добути хоч трохи хлiба. - А навiщо хлiб? - Ти знов за сво?. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв? - А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi? - Еге,-- свиснув полковник,-- та ти що ж, добровiльно здався в полон? - Нi - Бився? - Бився. - До останнього? - До останнього. - Пораненим потрапив до рук фашистiв? - Пораненим. Вмирав уже. - То чому ж тепер говориш дурницi? - Я думав... - Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм. Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрi?вi. - На, ?ж,-- сказав вiн.-- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i ?ж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю -- дуже корисна рiч, i смачна. - Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. - Нiчого смачнiшого опiсля я вже не ?в. - Хлiб з калиною будемо ?сти вже, коли повернемося додому,-- зiтхнув полковник, Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим. - А ви ж як? -- спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба. - Про мене не турбуйся. Я не голодний. ?ж. Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розлива?ться по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн на?вся вперше за час перебування в полонi. ? тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити. Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про сво? дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армi?. ? весь час намагався розвiяти сумнi Андрi?вi думки. - Ти чув що-небудь про Клаузевiца? -- - спитав вiл Андрiя. - Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у сво?х працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами. - А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо? - Нi. - Так от, Клаузевiц воював на боцi русько? армi? проти Наполеона. Вiн самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйсько? армi?. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. ? в цей час сказав: "Не вiдчаюйтесь у власнiй долi -- це означа?: поважайте самих себе". - Як же я можу поважати себе, коли я в полонi? - Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означа?, що всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самура?, якi розпорюють собi животи. Ми радянськi во?ни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що во?н без збро? - не во?н? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i зi збро?ю i без збро?. У нас ? сила духу, яко? нема? бiльше нi в кого. - Що ж можна зробити самою силою духу? -- не розумiв Андрiй. - Все! -- твердо сказав полковник.-- Мозок людини -- знаряддя набагато сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти дума?ш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст? - Комсомолець. - Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання - зберегти наших товаришiв. Наполеон вважав, що життя однi?? людини нiчого не варте. Вiн посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя людини - найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка об'явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю вiйну i тут, в полонi. - Яка ж тут держава? -- не зрозумiв Андрiй. - Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе при?хав представник Ради Народних Комiсарiв? -- усмiхнувся полковник.-- Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцi? на фронтi i дi? партизанських загонiв у тилу? Полон -- це випадковiсть, це нещаснi випадки. ? раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут руку Радянсько? Батькiвщини, Радянсько? держави. В даному випадку цi?ю державою будемо ми з тобою i тисячi таких, як ми. Ти мене розумi?ш? - Розумiю. - Так от. Основний наш принцип -- самостiйнiсть. Ми не ма?мо зв'язку, ми позбавленi змоги радитися в рiшучi хвилини, ми не можемо залучати до сво?? органiзацi? багато людей. Кожен повинен дiяти самостiйно, ясна рiч, опираючись на допомогу товаришiв. Незабаром тебе випишуть з лазарету й пошлють у робочу команду. Я навiть знаю, коли це буде i в яку команду ти по?деш. В тiй командi ти ма?ш показати iншим, як треба боротися. Перше - це саботаж. Вiдмовлятися вiд роботи, саботувати всi накази, боротися до останнього. Коли тебе заберуть з команди - не бiда. Потрапиш в iншу команду - починай з того ж. Друге - це добування звiсток про фронт. Розмови з нiмцями, читання нiмецьких газет, якi хоч i з запiзненням, але все ж пишуть про те, що вiдбува?ться на фронтах, - все це ма? стати одним з основних тво?х завдань. Але найголовнiше завдання - органiзацiя втеч. Втiкати повиннi з усiх команд. Найкраще, коли втечi будуть масовими. Треба тримати фашистiв у станi постiйно? настороженостi, створювати знервованiсть. Чи треба втiкати самому? Коли трапиться нагода - треба. Бо?ць на волi набагато дужчий за бiйця ув'язненого. Ти не зляка?шся, Андрiю? _____ В кiнцi мiсяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому формувалася чергова робоча команда з полонених офiцерiв. Коли ?х було вже сто два чоловiки, за ними при?хали звiдкись конво?ри, на чолi з розкарякуватим фельдфебелем, i повели полонених по асфальтованому шляху до залiзнично? станцi?, по шляху, обсадженому гiллястими яблунями, на яких ряснiли зеленобокi кругленькi яблучка. Яблука знову нагадали ?м, що десь iде життя, що воно не зупинилося i не зупиниться нiколи. Обабiч шляху пiдходило жито. Воно горнулося до крем'янисто? дороги так, нiби хотiло простелитися м'яким зеленим килимом пiд ноги змученим полоненим. Воно стояло густе, як вода, i вабило сво?ми зеленкуватими глибинами, нагадувало рiднi кра?, дорогих серцевi людей i найдорожче для людини -- волю! Ой жито, жито, зелене? жито! Сховатися б вiд ворожих очей у тво?х нетрях, впасти на землю мiж солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами, вдихати силу, яку ти береш у землi, щоб згодом вiддати ?? людям, слухати твiй тихий шелест, твiй шепiт i не чути громiв вiйни. Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а там -- будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум. Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск. Повинен дбати про iнших... Ой жито, зелене? жито, не шуми сво?м зеленим шумом, не край серця, не роз'ятрюй незаго?них ран!.. ?х висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав постро?тися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед. За два кiлометри од залiзнично? лiнi? стояв дерев'яний барак, обплутаний кiлькома рядами колючого дроту. - Тут, - сказав фельдфебель, зупинивши колону. - Тут ви будете жити. Хто з вас зна? нiмецьку мову? Нiхто не вiдповiв. - Ну? - погрозливо крикнув фельдфебель. Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?" -- "А про що менi з ним говорити? - знизав плечима Коваленко. -Обiйдеться й без перекладача". - Хто з вас кухар? - Ми офiцери, а не кухарi, - тихо, але так, що всi почули, вiдповiв по-нiмецькому Андрiй. - А, то ти зна?ш нiмецьку мову, - пiдбiг до нього фельдфебель. - Нi. - Але ж ти говориш! - Десять слiв. - Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити ?жу. Зрозумiло? - Ми будемо варити по черзi, - сказав Андрiй. - Комуна? - зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали. - Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! -- кричав фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок. Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали, ?х лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i ?фрейтори, унтер-офiцери й фельдфебелi. Хто зрозумi? цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на бранцях свою злiсть за те, що ?м не вдалося бути серед тих, хто пройшов залiзним маршем по Францi?, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що ?х громили пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд безсилого жаху перед далекою Росi?ю, куди фюрер мiг послати ?х не сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. ? боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань - силi треба протиставити силу. Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову постро?ли перед бараком i фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав: - Там робота. Зрозумiло? Марш! Вони рушили з двору, i туман накрив ?х сво?ю вологою товстою плахтою, як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цi?? непривiтно? землi. Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало ?? од барака, i каменi на ?? стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий, важкий камiнь. Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти ?х нагору, до залiзнично? лiнi?. Так ма? бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер хай води починають. - Давай! -- гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна, й теж закричали: "Давай! Давай!" Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант, що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд сво?х нiг великий гострий камiнь, кинув його в лункий залiзний кузов. - На такiй роботi належить видавати рукавицi,-- сказав вiн, нi до кого не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, - А так не годиться. Од рук нiчого не лишиться. - Що таке? Чому сто?те? - пiдбiг фельдфебель до переднiх. - Рукавицi треба видати,-- неголосно промовив Андрiй. - Без рукавиць працювати не будемо. - Я з тебе пошию рукавицi! -- замахнувся на Андрiя фельдфебель, але Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах. - Гаразд, - трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, - зараз я з'ясую в дирекцi? кар'?ру. Можливо, у них i справдi е рукавицi. Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак, не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками. Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi, посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому схиловi, довгому й виснажливому, як марення. До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його весь час пiдганяв один з охоронцiв. - Закохався вiн у тебе, чи що? -- пожартував Андрiй, опинившись пiд час обiду поруч з Муликом. - Та "ай йому чорт! -- вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячо? густо? брукви. - Ти все ж не дуже старайся,-- по-дружньому порадив йому Андрiй. - Та для мене ця робота звична, - сказав Мулик. - Я до вiйни на кам'яному кар'?рi десятником працював. А до того -- простим вантажником: возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з вагонетки в трюм, так воно як загримить! - Тож дома, а то тут. - Все одно робота, - запихаючись бруквою, буркнув Мулик. - ? все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однi?? вагонетки, - наполягав на сво?му Андрiй. - Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. - Подума?ш, командир знайшовся! Захочу -- одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають, як Мулик умi? працювати! - Роби, як зна?ш. - ? робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати. По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але ?м не довелося його пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився, як Мулик облива?ться потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку. Але Мулик не взяв. - Я не курю, - збрехав вiн. Увечерi полоненим не дали ?сти. Фельдфебель сказав, що ?жу вони одержать лише тодi, коли кожен з них викона? свою норму. Сьогоднi виконав норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря. Мулик од вечерi одмовився теж. - У мене голова болить, - жестами показав вiн. - Гаразд, - ласкаво сказав фельдфебель, - тво? продукти не пропадуть. Ти з'?си ?х завтра, коли в тебе перестане болiти голова. На завтра ?м не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однi?? вагонетки. Вмерти, але не здатися, - так вирiшили всi. Зате Мулик, якого молотили прикладами два конво?ри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток. Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою, буркнув: - ?ж! То все тво?? Захочеш - фельдфебель дасть ще. Мулик глянув на сво?х товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi. Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби ?х не загнали силою в оцю ?дальню, вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть ?х тiльки знущання. ? вiн теж, поки не переступав порога цi?? кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда, вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! -- аби тiльки хто знав. А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не захотiв ?? й пробувати, одвернувся б од не?, як одвернулися всi iншi. Але ж вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми, болю й голоду. ? коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн умре навiть ранiше -- зараз, цi?? ж хвилини, якщо не простягне руки й не вiзьме отого шматка хлiба! Добре ?м одвертатися -- вони цiлий день сидiли на каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi спробували отак попрацювати натщесерце! Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i несмiливо посунув уперед праву руку. - О, будь ласка, - затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. - Хлiб? Маргарин? Будь ласка!.. Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодо? кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отi?? золотаво? мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби, мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою, шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою. "Зупинись!" - волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод. Знов спазма стиснула горло Муликовi, й сльози безсилля потекли з його очей. Вiн сидiв, ?в, запихався, мало не давлячись, i плакав вiд сорому перед товаришами, для яких бiльше не iснував. Тепер вiн розумiв, що отой юнак, отой хлопчисько, який попереджав його вчора, мав рацiю. Але було вже пiзно. Коли ?х замкнули на нiч у барак, Андрiй став ходити мiж нарами й шепотiти щось кожному на вухо. Лише Муликовi вiн не сказав нiчого, i той зрозумiв, що вiдтепер вiд нього все приховуватимуть. Вранцi, пiсля вигуку вартового "ауфштеен", з нар зiскочив лиш Мулик, але побачивши, що всi iншi лежать непорушно, мерщiй залiз на сво? мiсце. Солдат ще раз гукнув, щоб пiдiймалися, i, побачивши, що його нiхто не слуха?, вибiг з барака. Полоненi лежали непорушно, вдаючи з себе сонних. Жоден з них не поворухнувся й тодi, коли в барак увiрвалися всi конво?ри на чолi з фельдфебелем i, вигукуючи прокльони й лайки, забiгали в проходах помiж нарами. - Бий! - скомандував фельдфебель, i солдати почали гамселити прикладами в дошки, намагаючись так пiддiти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з дошками. Деякi з них обертали гвинтiвки й кололи людей штиками, фельдфебель стрiляв угору з пiстолета. ?м зараз хотiлося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали, що цим самим ?м вдасться зламати опiр бранцiв, що мовчазна боротьба, яка почалася в кам'яному кар'?рi два днi тому, на цьому закiнчиться. Але вона ще тiльки починалася. Одна маленька невдача нiколи не означа?, що програна вiйна, як i один незначний успiх не робить ?? виграною. Через пiвгодини захеканим, запiненим солдатам все ж вдалося збити в купу сотню людей-тiней. Це була перемога без слави й честi, але вони були вдоволенi й нею. - Отак, - сказав фельдфебель. - Тепер вам зрозумiло, проклятi свинi, що з вами буде, якщо ви вiдмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче заперечити? Держiть сво? морди! Йому нiхто не заперечував. Та й навiщо було це робити? Адже людина з пiстолетом в руках не стане слухати того, хто сто?ть перед нею без збро?. Андрiй Коваленко вийшов з барака одним з перших i зараз теж стояв у першому ряду. Ця обставина трохи заспоко?ла фельдфебеля: виходить, тi, що хоч трохи розумiють по-нiмецьки, слухнянiшi за iнших, з його слiв вони вже знають, яка то погана рiч не виконувати наказiв. Тому вiн ще деякий час вправлявся в красномовствi, викрикуючи короткi i досить енергiйнi фрази, найлагiднiша з яких звучала приблизно так: "Я вас перестрiляю, як собак!", а тодi наказав рушати до кар'?ру. Вартовi оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолi цi?? довго? вервечки напiвмертвих людей, стукнули чобiтьми по кам'янистiй стежцi, махнули руками, як олов'янi солдатики, i пiшли вперед. Вони пiшли не дуже швидко, цiлком нормальним кроком, не озираючись, бундючнi i самовпевненi, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камiннi i з глухим шумом посуне до кар'?ру. Але ззаду лягла тиша, моторошна, незрозумiла тиша, ця передвiсниця несподiванок i непри?мностей. Фельдфебель озирнувся - полоненi стояли на мiсцi. Нi, вони не стояли, вони рухалися, але як! Хтось невидимий подавав команду, подавав без голосу й без жестiв, не знати як, i сто два чоловiки водночас пересували сво? ноги вперед приблизно на один чи два сантиметри, знову команда - i знову сантиметр. Пiсля цього короткий вiдпочинок, а там ще й ще кiлька сантиметрiв. Фельдфебель на мить отетерiв вiд такого нахабства. Потiм вiн пiдлетiв до першого ряду i, нiчого не бачачи перед собою, вдарив когось, куди попало. - Марш! - ревнув вiн. Колона сунулася вперед, не пришвидшуючи й не збавляючи свого дивовижного темпу. Фельдфебель одскочив назад, ждучи, щоб першi чотири чоловiки наблизилися до нього, але не витримав i знову стрибнув уперед i знову вдарив когось в обличчя рукояткою пiстолета. ? лише червона кров па бiлому як крейда лицi примусила фельдфебеля пильнiше глянути на того, кого вiн бив. То був Андрiй Коваленко, "десять слiв", наймолодший i найслабiший з полонених. - До мене! Сюди! -- наказав фельдфебель солдатам i знову хряснув Андрiя по кiстках, бо знав, що передовсiм треба бити найслабших. Солдати накинулися на тих, що стояли поряд з Андрi?м, але нiхто з полонених не пришвидшив ходи, i колона сунулася вперед так само повiльно й тихо, i так само в першому ряду йшов високий худий юнак, з заюшеним кров'ю, вродливим лицем. Колись, ще зовсiм малим, вiн бачив, як вода прибува? з Днiпра. Попервах вона вихлюпу?ться з рiки в плавнi й залива? ?х швидко, за одну нiч. Тодi несмiливо, немов випробовуючи свою силу, заповза? в першу сiльську вулицю, пiдминаючи пiд себе сiру пилюку й зелений шпориш. Деякий час вода лежить у вузькiй вулицi непорушно, прича?вшись, як кiт бiля мишачо? нори, а тодi почина? котитися вперед. Вона котиться майже непомiтно й без нiякого звуку. Але якщо за кiлька сантиметрiв од ?? краю увiткнути в суху землю паличку, то незабаром паличка опиниться у водi. Коли ж притулитися до землi вухом, то можна почути ледь вловимий, але безугавний шерех: то голос води, яку нiщо не зупинить i нiщо не примусить рухатися швидше, нiж вона хоче. Колона полонених просувалася зараз уперед точнi-сiнько так, як днiпрянська вода. Недарма ж у першому ряду був юнак з берегiв цi?? рiки. "Усi в нас такi, нiхто не зляка?ться, - сам собi говорив Андрiй, - нiкого не поставиш на колiна, брешеш, не поставиш!" ?, не схиляючи голови, вiн iшов просто на удари, знаючи, що позаду - товаришi, якi пiдтримують задумане ним, якi не одступлять i не здадуться нiколи й нiзащо. Тi, що були в першому ряду, побитi й закривавленi, вiдступали назад, а на ?х мiсце виходили новi й новi, тiльки Андрiй лишався попереду, бо знав, що його впертiсть повинна перебороти впертiсть солдатiв, вiрив, що його сила злама? ?хню силу. Тодi фельдфебель нарештi зрозумiв, що прикладами нiчого не вдасться зробити. - Мулiк! -- крикнув вiн.-- Де Мулiк? Чому його нема спереду? Мулiк, сюди! Дво? солдатiв потягли Мулика в перший ряд. Мiцний штурхан поставив його поруч з Коваленком, фельдфебель помахав перед Муликовим носом пiстолетом i коротко скомандував: Вперед! Марш! ? знову пiшов уперед разом з двома солдатами чiтким i розмiреним кроком, немов на парадi, i Мулик, неначе загiпнотизований, рушив за ним, не озираючись по боках. Але коли вiн озирнувся й побачив, що йде сам, вiн злякався. Злякався ще бiльше, нiж учора в ?дальнi, коли перед очима в сотнi голодних людей пожадливо жвакав жовту брукву. Зупинитися Мулик не мiг. Часу для вагань у нього не було, ? вiн, не збавляючи кроку, пiшов... назад. Вiн задкував, боячись пiдставити спину отим, що по-парадному вимахували ногами спереду, не наважуючись глянути в очi сво?м товаришам, яких вiн хотiв ще раз зрадити. Коли Мулик дiйшов до колони, Андрiй вiдступив убiк, щоб дати йому пройти далi. Другий ряд теж розступився, i третiй теж, Мулик задкував i задкував, проходячи мiж двома стiнами мовчазних, суворих людей, i тепер благав свою долю, щоб вона дала йому змогу зупинитися, щоб його спина, нарештi, наткнулась на плечi товаришiв, щоб вiн не вiдчував позад себе отi?? страшно?, як безодня, порожнечi. Десь у самiй серединi колони Мулика затримали. Його не пустили далi, сховали. У нього знов були товаришi й друзi. Тепер вiн уже не вiдступник i нiколи не буде ним! Коли фельдфебель озирнувся, вiн навiть заточився вiд несподiванки. - Де Мулiк? -- запитав вiн тихо й тi?? ж митi загорлав: - Мулiк! Куди подiвся цей проклятим Мулiк? Солдати кинулися мiж рядiв, щоб витягти полоненого знову наперед, але навколо Мулика тепер стояла цiла стiна мовчазних упертих людей, яку не пробивали нi приклади, нi штики, якi не боялися нi пострiлiв, нi крику, нi прокльонiв, нi самого чорта. Вiсiмсот метрiв од барака до каменоломнi полоненi йшли чотири години. Чотири години треба було витратити на зворотний шлях. Для роботи лишалося обмаль часу. ? у всьому винний був отой тонкоши?й молокосос, який розумiв нiмецьку мову й повинен був краще вiд iнших знати, що жде тих, хто виступа? проти великого порядку, встановленого фюрером мало чи не в усiй ?вропi. Цiлий тиждень полоненi не працювали, по-слимачому, знущаючись з безсилля охоронцiв, ходили до кар'?ру, так само слимачим походом поверталися назад, не доторкувались до камiння, i за цiлий тиждень ?х лише тричi погодували баландою, а Коваленка щодня били з жорстокою методичнiстю, ?х би й зовсiм заморили голодом або перестрiляли всiх, та вже був не сорок перший рiк, тепер фашисти пам'ятали про Сталiнград i лякалися, що рано чи пiзно настане вiдплата. Його життя було пряме, як натягнута струна. Короткi зустрiчi, короткi знайомства, короткi симпатi?, коротке кохання - i далi, далi, без зупинок i поворотiв. Люди, як роки, лишалися позаду, щоб нiколи бiльше не зустрiтися йому на шляху. Рiдна земля лежала за тисячi кiлометрiв од Андрiя, i тiльки його бiдне замучене серце було там, з нею, i любов до не? тримала його на свiтi, не давала безглуздо кинутися на штики, на колючий дрiт. Бо померти легше, нiж боротися. ? як же зрадiв Андрiй, коли вередлива доля все ж послала йому бодай одного знайомого! Це був сто третiй член ?хньо? команди. Його привели надвечiр, команда стояла вишикувана перед бараком i понуро слухала чергову порцiю фельдфебельського красномовства. Сто третiй полонений ступив у двiр барака, пiдштовхуваний конво?ром, якось аж надто тихо й несмiливо. Вiн був невисокий, душе худий, але все ж широкоплечий i ще, мабуть, мiцний. Перефарбована нiмецька пiлотка ледь трималася на його круглiй стриженiй головi, великiй i якiйсь маслакуватiй, як у мудреця. Обличчя сто третiй мав бiле, як борошно, зате очi в нього були чорнi-чорнi, великi, сумнi i такi прекраснi, що можна було забути все на свiтi, глянувши в них. Андрiй одразу ж упiзнав сто третього. То був Семен Баренбойм, командир взводу протитанкових рушниць з ?хнього полку, той самий Семен Баренбойм, який стояв з сво?ми петеерiвцями перед Андрi?вими "сорокап'ятками". З Семеном вони на фронтi дружили. Та й усi в полку дружили з Баренбоймом, любили його за дотепнiсть, за щирiсть, за мужнiсть. До нього часто приставали: "Сьома, розкажи анекдот!" - "Ну що? - смiявся Баренбойм. - Ну от я, Семен Баренбойм, командир взводу петеер. От тобi вже й анекдот!" Вiн сподiвався закiнчити вiйну Геро?м Радянського Союзу, в листах до рiдних, якi евакуювалися в Ташкент, жартома пiдписувався: "Ваш майбутнiй герой" - i от, бач, потрапив у полон. - Сьомка! - крикнув Андрiй i побiг назустрiч Баренбойму, зовсiм забувши на мить, де вони. - Юде! -- ревнув фельдфебель i теж пiшов назустрiч сто третьому полоненому. Андрiй i фельдфебель крикнули водночас i тому не почули один одного. Фельдфебель був ближче до Семена, але вiн ходив по землi, як матрос по палубi,-- поволi переставляючи сво? карячкуватi ноги,-- а Коваленко бiг щосили i тому першим опинився бiля фронтового товариша. - Сьомка! - крикнув вiн ще раз i, обiймаючи Баренбойма, заплакав. Баренбойм зовсiм розгубився. Його теж схвилювала ця несподiвана зустрiч, але вiн бачив i те, чого не чув i не бачив Андрiй, - фельдфебеля. - Юде,- майже ласкаво промовив фельдфебель, пiдходячи впритул до Семена i раптом ударив його чоботом. Баренбойм вiдскочив убiк. Андрiй заступив його сво?м тiлом i повернув до фельдфебеля блiде схвильоване обличчя. - Не бий його - це мiй брат! - сказав вiн тихо. - Брат? - зареготав фельдфебель. - Це ж юде! Хiба я не бачу? Го-го! - Це мiй двоюрiдний брат, - вперто повторив Коваленко, - Кузен, зрозумiло? Ми з ним з одного села. - Ах, кузен. Як же прiзвище твого кузена? - ?хидно примружився фельдфебель, розкриваючи пакет, який дав йому Семенiв конво?р. - Кармелюк! - без запинки вiдповiв Андрiй. - Що-о? - здивувався фельдфебель, - Та ти ще смi?ш менi брехати, проклята собако! Його прiзвище Бар... Бар... Барбенюк чи Барбелюк. Ось -- документ. Кузен! Хо! - То вiн навмисне змiнив сво? прiзвище, - стояв на сво?му Андрiй, не даючи змоги фельдфебелевi почати прискiпуватися до самого Баренбойма i побоюючись, що той вiд несподiванки може розгубитися й скаже правду. - Для чого ж вiн його змiнив? -- допитувався фельдфебель, наперед смакуючи, як вiн зараз зажене на слизьке цього хлопчиська i вже тодi покаже i йому, i його "кузеновi", почiм кiвш лиха. - Бо Кармелюк - це прiзвище вiдомого народного героя... революцiонера, - не здавався Андрiй. - Це правда? Вiн твiй брат? - звернувся фельдфебель тепер уже до Семена. - Брат! - несподiвано дзвiнким i дужим голосом вiдповiв Баренбойм. - В карцер обох, - махнув солдатам фельдфебель. - Нi, - раптом передумав вiн, - оцього тiльки, i не в карцер, а в старий пороховий погрiб. Може, вiн там згада? ще якого-небудь свого брата. ? фельдфебель показав на Андрiя. Два конво?ри пiдступили до Коваленка з двох бокiв, Андрiй востанн? подивився на Баренбойма. Короткою виявилася ?хня зустрiч, дуже короткою. - Не вiдступайся, Сьома, - сказав Коваленко товаришевi. - Кажи, що ти мiй брат, що з нашого села. А то вб'ють i тебе, й мене. А ми ж повиннi вижити. Чу?ш? - Чую, - вiдповiв Баренбойм, проводжаючи Андрiя поглядом сво?х казково прекрасних очей, очей, у яких залiг тисячолiтнiй сум древнього народу. Коваленка одвели до погреба. Вiн був видовбаний у кам'янiй горi, в самих ?? глибинах, i вiдокремлювався вiд зовнiшнього свiту двома товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залiзними штибами. Погрiб був темний, сухий i тихий, як нiчне небо. В ньому можна було вiдпочити й спокiйно обдумати сво? становище. Але щойно грюкнули за вартовими дверi - однi й другi - Андрiй зрозумiв, що його кинули сюди зовсiм не для того, щоб вiн вiдпочивав. Попервах темрява рiзонула його по очах, наче бритвою, i дитячий, незбагнений страх заволодiв його душею, здавалося, що темрява дедалi ста? щiльнiшою, що гора зсува?ться докупи, щоб знищити цей погрiб i розчавити сво?м кам'яним громаддям тендiтну слабу людину. Ця божевiльна думка була такою невiдворотною, що Андрiй примусив себе навпомацки добратися до стiни погреба, переконатися в ?? непорушностi. Вiн обiперся об шорстку кам'яну стiну спиною, намагаючись хоч трохи призвича?тися до цi?? неймовiрно? темряви, i раптом дочув якийсь шелест. У погребi був ще хтосьАндрiй завмер. Вiн дихав самими верхiвками легенiв. Шелест став трохи тихшим, але не вгавав. Тодi Андрiй зовсiм перестав дихати. Шелест затих. Вiн зник, немов провалився крiзь камiнь. "Здалося", - подумав Андрiй, полегшено зiтхнувши, i мало не закричав од жаху, знову почувши той самий шерех. Крiм шурхотiння, вiн розрiзнив ще й гупання, так нiби хтось стрибав навколо нього на однiй нозi, стрибав, як крiль, як за?ць, як оте австралiйське кенгуру, якого вiн нiколи не бачив i тiльки читав про нього в книжках. Тримаючись за стiну, Андрiй пiшов по погребу. Вiн навмисне стукав дерев'яними колодками й голосно покашлював, щоб злякати оте невiдоме, яке лякало його. Вiн заповнив мертву тiснину погреба сво?ми звуками i вiдчув якесь полегшення на душi. Але слiд йому було зупинятися, як гупання й шурхiт вiдновилися. Тепер вiн уже не мiг утекти од них нiкуди. Коли стримував дихання, шерех зникав, але гупання лунало ще гучнiше, починав дихати - примарнi звуки охоплювали його з усiх бокiв i бились об його змучене тiло, хапали мертвими руками жаху. Коваленко почав бiгати по погребу. Вiн свистiв, кричав, спробував навiть спiвати, але щойно зупинявся перепочити, знову потрапляв у владу отих божевiльних звукiв. "Стривай, Андрiю, - сказав вiн сам собi. - Сядь, заспокойся i спробуй зрозумiти, що це таке. ?накше ти тут до ранку збожеволi?ш. А цього, мабуть, фельдфебелевi якраз i хотiлося". Вiн сiв i став слухати шелест i гупання. Вони напливали на нього з пiтьми, нiби хвилi, i що довше вiн сидiв, що бiльше намагався заспоко?ти себе пiсля того збудження, то повiльнiше й спокiйнiше напливали хвилi незрозумiлих звукiв. Андрiй знову стримав вiддих i приклав руку до грудей, напроти серця. Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрiй дихнув - i шум огорнув його звiдусiль, нiби шумовиння лiсу пiд вiтром. ? лише тодi вiн усмiхнувся. Тепер цей кам'яний мiшок уже не страшний йому. Бо вiн розгадав його та?мницю. Вiн зна?, що то були за звуки: то шелестiв вiд дихання його одяг i стукотiло в грудях його власне серце! Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися - хто кого! В погрiб не проникали не тiльки навколишнi звуки - не проникало сюди й повiтря. Андрiй незабаром вiдчув це. Вiн лiг, намагаючись заснути, але раптом вiдзначив, що не ма? чим дихати. Сiв - стало трохи легше, але ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорi повiтря було нiби свiжiше. Тодi Андрiй почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, нiби навколо вiтер i в легенi потрапля? бiльше кисню. Ще за годину вiн уже бiгав, попервах тримаючись побiля стiн, а тодi як попало, витягнувши вперед руки, мов слiпий, хрипко дихаючи i вiдчуваючи, що ось-ось вмре. Вiн упав на пiдлогу напiвмертвий. Та життя звело його востанн? цi?? ночi й погнало кудись у темну безвiсть не знати для чого й навiщо. Вiн повзав побiля стiни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго й повiльно, але все ж таки знайшов. То були дверi. Старi дубовi дверi, набубнявiлi вiд вологи, запорохнявiлi, мiцно притиснутi до порога й одвiркiв, не пропускали крiзь себе нiчого. Якби в погрiб хтось налив води, вона б не вилилась звiдси. Якби сюди накачали повiтря, воно трималося б тут, як у цилiндрi насоса. ? все ж Андрiй припав до холодних дверей, сподiваючись, що крiзь них пробива?ться бодай цi-вочка, тонка, як волосина, цiвочка повiтря. Так i застав його фельдфебель бiля дверей, коли прийшов ранком подивитися на полоненого. - Ну, - сказав вiн, - подумав добре? Не вiдмовля?шся вiд брата? Андрiй мовчав, лише дихав часто-часто i пожадливо, так нiби пив холодну воду з криницi. Фельдфебель штовхнув його носком чобота. - Вiдповiдай, бiльшовицька сволото! Чи, може, тобi ще хочеться посидiти в цiй пацючiй норi? Брат тобi отой полонений чи юда? - Брат! - прохрипiв Андрiй. ...Його тримали в пiдземеллi три днi й три ночi. Шiсть разiв за цi три днi й три ночi вiн помирав i шiсть разiв воскресав. Коли вже був зовсiм синiй i прозорий, як скло, фельдфебель наказав привести його в барак. Баренбойм заплакав, побачивши Коваленка. - Я скажу ?м правду, - прошепотiв вiн. - Краще померти вже менi. - Мовчи, - наказав Андрiй, - Мовчи, бо вб'ють. ?х погнали на роботу, i Андрiй пiшов тепер поряд з Семеном, спираючись на руку товариша. - Як же ти потрапив у полон? - питав Баренбойм. - Потiм про це, потiм, - вiдмахувався Коваленко. - Ми ще з тобою наговоримося про все. Зараз треба думати про те, як тебе врятувати од фельдфебеля. Вiн тепер не вiдступиться. Влашту? комiсiю, щоб довести, що ти ?врей. - Однаково вмирати, - байдуже махнув Сьома. - Пам'ята?ш, як ви мене просили розповiсти анекдот. От мене вб'ють - от тобi й анекдот. - Не говори дурниць! Як завжди, полоненi "прогулювалися" до кар'?ру й назад, посьорбали рiдко? брукви i вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрiя й Семена надвiр. Вiн наказав ?м одягтися, пiдвiв до них конво?ра й тицьнув пальцем у бiк кар'?ру: - На роботу! Швидко! - Ми працювати не будемо, - заявив Андрiй. - Однаково. Марш! - крикнув фельдфебель.-- - В кар'?р! ? не давати ?м сидiти! -- наказав вiн солдатовi, - Хай стоять усю нiч. Та нагору ?х, на белебень, отуди до станцi?, щоб пе ховалися в затишку в кар'?рi. Хай постоять там цi "брати"! Марш! Вони пiшли тим самим кроком, який "винайшов" тут Коваленко. Поспiшати не було чого. Попереду чекала нiч, довга, виснажлива, а далi теж не краще. Холодна мжичка висiла в повiтрi. У Семена вицокували зуби - чи то вiд пронизливо? вологи, чи то вiд нервового збудження. - ? де я взявся на твою голову? - зiтхнув вiн. - Дурний ти, - ласкаво всмiхнувся Андрiй.-- Невже, ти не радий нашiй зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах - i раптом зустрiти товариша! - Та воно так. - А чого ж тобi ще треба? - Але ж через мене ти он як мучишся. - Е, не турбуйся. Живий буду - не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки битимемо. Вартовий вивiв ?х за кар'?р, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер. - Тут стояти, - буркнув солдат. - Стояти й не ворушитись. Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад - мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що по?зд зараз буде рушати. - Ну, Сьомо, - несподiвано сказав Андрiй, - утiкай! - Ти що? - здивувався той. - Швидше! По?зд он почина? рушати. Бiжи й чiпляйся. - А ти? - Не тво? дiло. Бiжи! - Та як же так? - Ну, кому кажу! Семен глянув на вартового, який навiть у гадцi не мав, про що говорили зараз полоненi, тодi якось безпорадно махнув рукою i побiг до по?зда, прямуючи до вагона з гальмiвною площадкою. Вартовий миттю прокинувся вiд сво?? задуми. - Куди? Стiй! - заволав вiн, зриваючи з плеча гвинтiвку. Семен злякався. Вiн, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрiя, i тому зупинився. - Бiжи! - крикнув Андрiй i вхопився за ствол гвинтiвки. Солдат од несподiванки ледве не випустив збро?, але одразу ж потяг гвинтiвку до себе. Андрiй був значно слабiший за вiдгодованого солдата. Вiн зрозумiв це, щойно конво?р смикнув гвинтiвку. Але вiн зрозумiв також, що поки буде триматися за гвинтiвку, солдат не зможе нi стрiляти, нi наздоганяти Семена i, отже, той утече. Вiн учепився в мокрий слизький ствол обома руками, налiг на нього животом, гнув гвинтiвку до землi. Солдат гучно сопiв, задкуючи й намагаючись скинути з гвинтiвки полоненого. Вiн був упертий як бик. До того ж вiн був упевнений у сво?й силi, в сво?й перевазi. Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад. Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на по?зд, i коли побачив, що той поверта?ться, закричав страшним голосом, у якому бринiли сльози: - Та тiкай же ти, сволото! Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю мить вiн ненавидiв i себе за сво? безсилля, i товстошийого конво?ра, що мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже по?зд iде! Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд кар'?ру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi! Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану, i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися, й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останн?, що чув Андрiй, - це пострiл, глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл. Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний! Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь гестапiвцi, що мало не щодня при?здили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. При?хав звiдкись товстоши?й ?фрейтор з перебитим носом i повiв Коваленка до станцi?. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, ? через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати сво? речi. - Бувай здоров, Андрiю, - сказали йому товаришi, - до зустрiчi на Батькiвщинi. - До зустрiчi, - вiдповiв Андрiй. Колона рушила в один бiк, Андрiй попрямував до барака. Бiля дверей вiн раптом почув, що його хтось наздоганя?. То був полонений, бо солдати вже зчинили лемент. Андрiй озирнувся - перед ним стояв Мулик. Вiн часто клiпав очима, його маленький ротик скривився, пiдборiддя якось дивно тремтiло. - Андрiю, - тихо сказав Мулик. - дорогий Андрiю! Я не забуду тебе, поки живий. Спасибi тобi за все. Прощай. ? вiн обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом. - До побачення, - сказав Андрiй. - До побачення на Батькiвщинi, Мулику. - Я буду твердим, Андрiю. Клянуся! - шепнув йому на вухо Мулик i пiшов назад, похнюплений i непоказний. Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються. Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не знав, куди його везе цей ?фрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди - i цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя? Андрiй ?хав у вагонi й мовчав. ?фрейтор теж довго мовчав. Вiн читав газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрi?м, читав останню сторiнку, де друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не одружений"? -- чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй сво?й думцi. Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи ? в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, ?фрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чига? пащека крематорiю. Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У всiх випадках рука ?фрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль Гiтлер!" - i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме кофе, ?стиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi. - Чого мовчиш? -- раптом запитав ?фрейтор.-- Зна?ш, куди ?деш? Андрiй запитливо глянув на свого вартового. - В команду, - пояснив той. - Прiма команда! Душе добра! ? вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування. Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом. ? знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував ?фрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцi?, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку ?фрейтор назвав "прiма". По?зд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цi?? свiтло?, прекрасно? води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що по?днати волю й неволю, найбiльшу радiсть ? найбiльший смуток у свiтi. Андрiй ждав: ось-ось по?зд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов ? йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни. Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали - з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного по?динку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпо? палицi перехожого. - При?хали, - сказав ?фрейтор i штовхнув Андрiя прикладом. По?зд стояв на маленькiй станцi?, що притулилася бiля кругло? похмуро? гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж яко? вони ?хали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом. Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", - спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за сво? майбутн?, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати ??, примусити замовкнути. "Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'?рi", - знову подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане, неспокiйне. Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцi?. Барак стояв на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив ?х скляним поглядом сво?х невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст, що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже трива? оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? ? чи покине вiн, Андрiй Коваленко, той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше не повертатися туди? - Швидше! - гукнув ?фрейтор. - Чого повзеш, як каракатиця! Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi лежали на опецькуватих опорах-биках з рудо? цегли. Такi мости завжди зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. ? таким споко?м, такою тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльно? води пiд ним, вiд ласкаво?, шовково? трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за плечима i чигали на кожний його необачний порух. Думки Андрi?вi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на сво? майбутн? пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до само? рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ?анку з цього боку загорожi з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи ключами, спитав ?фрейтора: - Що, Зеп, привiз? - Як бачиш, - буркнув ?фрейтор, - Втомився, як сто чортiв. Одчиняй браму, чого вирячився! - Ну ти ж i тварюка, Зеп, - добродушно сказав одноокий. - Зна?ш же добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш. Вiн зiйшов з ?анку, вiдiмкнув браму й розчинив ?? перед Андрi?м. - Прошу. Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар ?фрейтора жбурнув його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi. - Ох ти ж i здоровий, - захоплено присвиснув одноокий, - i як тобi могли перебити носа? - Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! - огризнувся ?фрейтор. Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях, i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив ?? ще й ще, немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану ?фрейтором, i тривогу, яка ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi? Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав сво?ми колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя: - Новачок? - Ага. - Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки? - З Укра?ни. - А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити ?? - Некурящий. - Тодi ти бог! - Це ж чому саме бог? - А "бички"? Знайдеш на вулицi "бички" - з хлопцями на хлiб помiня?шся. У нас за п'ять "бичкiв" од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних - цiлу пайку. - Я "бичкiв" не збираю. - Еге. Та ти гордий! - А коли й гордий - то що? - Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились? - Домовились, - сказав Андрiй i назвав сво? iм'я. - Житимеш у нашiй кiмнатi, - казав Антропов, - у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили - тепер мiсце ?. - Застрелили? - перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного. - Атож, - кивнув Антропов. - Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного ?фрейтора вилами. Падло був ?фрейтор страшнеНу, в ?фрейтора кишки надвiр, а Пилипа - бах! бах! - i нема. - ? вас тут часто? - Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, зна?ш. - Б'ють? - Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затриму?ться. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип... - А ти давно тут? - поцiкавився Андрiй. - Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Зна?ш, що таке кранк? - Хворий? - Хворий - це по-нашому. А кранк - це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись. Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру, - Що це в тебе? - злякано одступав назад Коваленко. - Метикувать треба! - усмiхнувся Аптропов. - Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком - чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць зажива?, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана - i так далi. - А не нудно лежати тут одному? - поцiкавився Андрiй. - Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, - похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. - Бачив оце? Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiло? кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них. - З пiдручних матерiалiв, - гордо пояснив Антропов. - Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка - мо? руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо. - Виходить, мiсiонером став? - осудливо сказав Андрiй. - Забезпечу?ш тубiльцiв символами християнсько? вiри? - А що ж, накажеш ?м, може, п'ятикутнi зiрки продавати? - насмiшкувато глянув на нього Антропов. - Чи серпочки й молоточки випилювати? - ? команди, де й це роблять. - Команди такi ?, та нас там нема, - похитав головою Сашко. - А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель - колишнiй бухгалтер. - То й що, як бухгалтер? - А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Виклика? для iндивiдуальних бесiд, обiця? хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збира?ться утiкати. - ? тебе спокушав? - Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда - неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його зна?, може, й провокаторiв присилають. - Це ти не на мене натяка?ш? - А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. При?хав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру. - Дурень ти, - спокiйно вiдповiв йому Коваленко. - Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, - заспоко?в його Антропов. - А щодо мо?х хрестикiв, то що ж вдi?ш? Я теж жити хочу. - Жити всi хочуть, - зауважив Андрiй. - Це вiрно, але що ж ти вдi?ш, раз воно так склалося, хай йому чорт. Ти ?сти хочеш? - Дивне запитання. - На, ось у мене тут хлiбця трохи ?. Та бери, бери, не гордись. Я тут ще одного сибiрячка пiдгодовую, Павлуню Банникова. Познайомитесь увечерi. Вiн буде по лiву руку вiд тебе спати. А я по праву. Щоб тобi не було в нас скучно. - Я скучати не вмiю. - Е, то ти не бачив ще нашого народу. В нас, брат, як прибiжать з роботи, посьорбають баланди - й одразу ж спати. Двома словами не перемовляться. Бо втомлюються ж, як на каторзi. Та що там - це каторга i ?. Гiрше каторги. Антропов балакав i балакав. Вiн пропонував Андрi?вi то сiль, до хлiба, то воду, яка зберiгалася в нього в котелку, запросив його полюбуватися кра?видом, який одкривався з вiконечка, допомiг влаштуватися на тiснiй, колючiй постелi. Очi в Антропова були синi-снi, якiсь дитячi, i Андрi?вi чомусь ставало легше на серцi, коли цi очi хлюпали на нього сво?м синiм теплом, коли розвихрений, дужий, турботливий Сашко крутився навколо, наповнюючи невеселу кiмнату гомоном, рухом i якимсь особливим, людським затишком. Так гарно вiдчував Андрiй себе лише в товариствi Микола Петровича Мартиненка. Щоправда, той був розважливiший i, вдаючи з себе кустаря, не торгував хрестиками, але хто зна? - можливо, Антропов викону? в командi таку саму роль, як ?? викону? Микола Петрович у концтаборi. Скiльки знадобилося Мартиненковi часу, щоб упевнитися в Андрi?вi? Кiлька мiсяцiв? Тож треба не поспiшати i йому самому з висновками щодо цього плечистого розхристаного Сашка, який, може видатися на перший погляд, усе на свiтi змiняв би на пайку хлiба. Вiн ухиля?ться вiд роботи - i це вже добре. Звичайно, це ще не унiверсальний засiб боротьби, бо коли б усi вирiшили симулювати, то тодi б фашисти гнали на роботу навiть справдi помiчних i вмираючих людей. Однак тут вибирати не доводиться. Всi засоби добрi. - Пiзно вашi приходять з роботи? - поцiкавився Андрiй. - Перед заходом сонця. Оце вже мають незабаром бути. Давай вийдемо надвiр, подивимось. Вони вийшли з барака якраз у ту хвилину, коли на другому березi рiчки з тунелю вискочив увесь чорний, задимлений по?зд i мов укопаний зупинився на станцi?. Жоден пасажир не зiйшов на вузенький пустинний перон, лише з заднього вагона вивалилася вниз якась темна рухлива маса, вiд не? вiдокремилось кiлька солдатiв з вiвчарками, солдати забiгали туди й сюди, тягаючи за собою собак, - i поволi безформна купа перетворилася на колону вiйськовополонених, одягнутих у перефарбованi нiмецькi шинелi, у блакитнi французькi i навiть сiрi, вiтчизнянi, такi рiднi серцю шинельки. Колона посунула берегом рiчки, i Андрiй насилу стримався, щоб не крикнути од болю i розпачу за сво?х майбутнiх товаришiв. Люди не йшли, а бiгли. У них уже, мабуть, не лишалося сил, щоб iти поволi, не поспiшаючи, не звертаючи уваги на крики вартових i гавкання вiвчарок. Не переводячи вiддиху, зцiпивши зуби, в якомусь всезагальному зацiпенiннi вони мчали од вагона до свого барака, де можна було впасти на нари й проспати до ранку, не прокидаючись, не бачачи снiв, не вiдчуваючи свого тiла. Люди бiгли, низько нахилившись до землi, викинувши руки вперед, як виставляють пораненi птицi сво? перебитi крила, видовживши ши?. ?хнi ноги, взутi в грубi важкi дерев'янi колодки, не встигали за цим льотом всього тiла i пленталися позаду, хоч як волали до них i оцi викинутi вперед, загорнутi в подранi шинелi тулуби, i оцi видовженi ши?, i оцi перебитi руки-крила. Люди летiли над землею, немов якийсь мiстичний скiсний дощ. На високому протилежному березi, вирiзьблюючись на тлi неба, осяяного останнiми променями сонця, вони здавалися велетнями, замученими, безпорадними велетнями, якi забули про свою колишню силу i падають на землю i нiяк не можуть упасти. А коли хтось нагада? велетням про ?х силу!.. Павлуня Банников виявився невисоким сiрооким юнаком, зi змученим, без ?дино? кровинки, худим обличчям. Андрiй нiколи не думав, що сибiряк може бути таким кволим, тендiтним. В його уявленнi всi сибiряки були особ