Павло Загребельный. Дума про невмирущого --------------------------------------------------------------- OCR: Ника Попова --------------------------------------------------------------- ДУМА ПРО НЕВМИРУЩОГО iсторiя недокiнченого життя Не плач, мати, не журися! Не дуже 'го порубано, Не дуже 'го пострiляно: Головонька на четверо, А ножечки на гишечки. Бiле тiло, як мак, мiло. Да ?дь понад лугом-Базалугом, Та понад Днiпром-Славутою! То як ушкала гудуть -- Ей, то ти сторонися, А як лебедi ячать -- Ей, то ти озовися, А як козаки iдуть Днiпром-Славутою -- Ой, то ти об'явися! (з укра?нських народних дум) Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець. Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi -- попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi. Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов'?. Сво?м тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на сво?му мiстку, слухати солов'?ний спiв i думати про свою молодiсть. Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч. ...Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв: - Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми хова?мося? - Що ж ти з тими чортами зробиш? -- спитав хтось з пастухiв. -- Аби хоч стрелити було чим... - Стрелити! -- перекривав його Петько. -- А ти так спробуй! ? вiн спробував. Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд "буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав ?х ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши "кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували: - От би ще й пароплав затопити! - Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти! - Ге, попливти! А хто рульовим? - Хто? Та Петько ж! - Змiг би, Петьку? - Може, й змiг, чого там? - А капiтаном? - Може, й капiтаном... Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрi? про капiтанство. У Петра сталася так, як мрiялось. Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром. Та от не встигли одспiвати цi? весни солов'?, як почалася нова вiйна. Капiтан вiв свiй пароплав до Ки?ва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. ? отой юнак, мабуть, теж ?де до Ки?ва i теж, напевне, не зна?, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи нi. Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя. - Ти не Коваленкiв? -- несподiвано для самого себе спитав капiтан. - Коваленкiв, - зупинився здивований юнак. - Василя Коваленка? - Нi, Дмитра. - А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли. - Я бiля Днiпра вирiс. - Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато. - Багато. - А тепер ?деш? - ?ду. - ?хати добре дiло. Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше. Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому фартушку. - Куди? - А туди, - махнув у бiк салону юнак. - Як же вас звати зволите? -- знущаючись, вела далi дiвчина. - Андрiй, - цiлком серйозно вiдповiв юнак. -- Андрiй Коваленко. - У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, - закопилила вона губу. -- Квиток у тебе ?? - ? квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер ?. Чула таке слово? - Подума?ш, лiтер... Та в мене он у третiй каютi генерал ?де, а вiн менi лiтер!.. - Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, - вiдступив Андрiй. -- Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь. - Пхi, - сказала дiвчина. -- А я -- так нiскiлечки. - Та менi й ?хати недовго, до Кременчука, - немов виправдовуючись, промовив Коваленко. -- Я й на палубi побуду. - Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, - повiдомила дiвчина, якiй, мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком. - А що означа? слово Келеберда, ти зна?ш? -- запитав ?? Андрiй. - Звiдки менi знати, я сама з Канева. - А "Канiв" що означа?? - Присiкався, наче сам зна?. - Ого, - засмiявся Андрiй. -- Я все знаю. Я вченим збирався стати. - Чого ж не став? - Як чого? Ти ще й пита?ш. Вiйна. - Пхi, вiйна -- подума?ш, злякалась, -- зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок. - Та ти, виявля?ться, мало що розумi?ш, а я час гаю на розмови з тобою, - засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешено? дiвчини, навiть не озирнувшись на не?. - Подума?ш, вчений, - кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi. Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води, i все живе на них. ? ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько? Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька, сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося ?хати не попрощавшись, не побачившись востанн? з батьком. А ?хав же вiн на вiйну. Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари, турки, шведи, поляки, нiмцi -- всi чомусь лiзуть на Вкра?ну. Колись же мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на ?хнiй територi?. Пострiляють там трошки -- та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що Андрiй не встигне й до фронту до?хати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому й не прибiг прощатися? Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" -- "Е, моя дитино, - сказала мати, - ?деш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться". ?деш у далеку дорогу.. Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер, i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому добратися назад. Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському мiстку сказали: "Келеберда". А вiд Келеберди до Андрi?вого села було всього тридцять кiлометрiв. Не так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армi? добровiльно, вiйськовим тобi нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не встиг попрощатись. Андрiй не вернувся. Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на по?зд i мчав далi, на захiд до Ки?ва. На станцi? Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi по?зди тут вже не ходили, бо всi лiнi? були забитi вiйськовими ешелонами. Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до Ки?ва", але нiхто не хотiв його й слухати. - Документи ?? -- питали коменданти. - Та ?. - Покажи. Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав здати в училищi, куди Андрiй ?хав. - Може там у тебе бомба, в тому пакетi, - смiялися коменданти й вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi. Нарештi Андрi?вi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк, повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих ременях, одразу ж побiг до чергового по станцi? й став вимагати, щоб його ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки той викричиться. - Товаришу капiтан, - сказав вiн, ковтаючи слину. - Що таке? -- рiзко повернувся капiтан. - Менi треба завтра бути в Ки?вi, в артилерiйському училищi. Я вже й так запiзнився на цiлий тиждень. - Коротше, - спинив його капiтан. - документи ?? - Та ось. Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом перевернув його i одiрвав кiнчик. - Що ви робите? -- закричав Андрiй. -- Це же секретне! - А ти хочеш, щоб я возив в сво?му ешелонi якiсь секрети й не знав про них нiчого, - насмiшкувато глянув на нього капiтан. Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув ?х, сховав знову в конверт, оддав його Андрi?вi й поляскав хлопця по плечу. - Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я тебе десь притулю. Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi, конi", й звелiв: - Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Ки?ва цiлим i неушкодженим. Ясно? Радiсть Андрi?ва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на останнi капiтановi слова. На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнi?, схрестивши над лискучими рейками сво? залiзнi руки, i марно було намагатися взнати причину цi?? заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв, вигукуючи: - Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах! А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик: - "Юнкерси"! Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн ?х ненавидiв, ще й не убачивши. Ш коли на станцi?, попереду ешелону, стали рватися бомби, Андрi?вi захотiлося бодай кра?чком ока глянути на тих проклятих металевих птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на не? чорну, гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться на станцi?, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись у густiй пшеницi, яка починалася бiля само? колi? й нiде не кiнчалася, побiгли вперед. - По вагонах! -- знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було вже пiзно. "Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд сво?ми уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд по?зда. Вмить жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все в ньому волало про порятунок вiд неминучо? смертi, i вiн теж кинуся туди, за тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого. - Стiй! Куди? -- пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. ? чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. -- Не смiй бiгти. Там смерть. - Пустiть мене! -- закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого пiджачка i ще не втрачаючи надi? на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi. - Куди, дурню? -- знову сказав йому той самий солдат. -- Падай! Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорно? землi, вдарили в усi боки гострi язики кривавого полум'я. То рвалися першi бомби, кинутi "юнкерсами". А тодi забубонiли кулемети. ? люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд по?зда, i тут, зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних гiмнастьорках виникають червонi плями. Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима. Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я найбiльших у свiтi пожеж. Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх з'?дналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тi?? хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з мiцних солдатських рук, з рук товариша? Нi! Ш ще, й ще бомбили ?хнiй ешелон. ? в Дарницi, де пiсок i сосни, i на мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з води. Вночi Андрiй ступив на ки?вський перон. Од вокзалу вела кудись пряма, широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шука? училище, порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В мiстi був стан облоги. Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i, нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки. Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька укра?нська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрi?ве життя, маленьке життя нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихi? закинула його аж сюди, в ки?вський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода утопленика. Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка, вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт, пирi?вi. Гнiдi кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт сво?й широкiй розмiренiй ходi, а ?хнi лошата жирували спереду, плутаючись у сво?х матерiв пiд ногами i вмiло уникаючи довгого Андрi?вого батога. В обiд вiн мав точити коси з сво?м напарником дядьком Архипом Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрiй ще не вмiв сам цього робити, а дядько Архип працював на сiнокосилцi вже десять рокiв. Але в той день Нескоромний затримався десь у кузнi, куди вiн по?хав зварювати косогiн. Андрiй лишився сам на всiй плавнi. Вiн стриножив коней, пустив ?х пастися, а сам, випивши пляшку молока, що ?? вранцi поклала йому в торбину мати, побiг до Днiпра купатися. Пити холодне солодке молоко i купатися в Днiпрi -- це Андрiй любив над усе. Бiля рiчки вiн роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги i стрибнув у воду, м'яку, теплу, ласкаву. Вiн поплив на середину рiчки, викидаючи вперед руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом вiн лежав горiлиць i дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все Андрi?ве лице, але й усю рiку, i бiлi коси на ?? берегах, i червонi шелюги. Яке марнотратство! Андрi?вi хотiлося, щоб небесне свiтило хоч на мить належало тiльки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах. Вiн цiлував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра. Шум пароплавних колiс примусив Андрiя припинити свою забавку. Вiн повернувся на живiт i побачив сталево-сiрого буксира, який тяг за собою чотири баржi. Буксир iшов згори, за течi?ю, iз якоюсь особливою поспiшнiстю ляпав по водi широкими плицями сво?х колiс. Пароплав швидко наближався, рiзнокольоровi -- сизi, червонi й жовтi -- баржi гналися за ним, витягнувшись у довгу на пiвдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув i поклав на воду. До задньо? баржi, як це завжди робиться, був прив'язаний човен. Не роздумуючи, Андрiй поплив наперерiз каравановi, маючи на метi покататися на отому човнi, що летiв за баржею, мов трiсочка. Вiн добре вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарештi за нагрiтий сонцем дубовий борт човна, i мало не пiрнув з переляку пiд воду, коли його раптом ударили по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа, голова, клiпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала: - Краще ба на фронт iшов, нiж отут дурачишсяБайстрюк! Андрiй випустив тонкий борт з пальцiв. Вiд несподiванки i образи вiн не знайшов, що зразу вiдповiсти, а коли зiбрався з думками, було вже пiзно. Буксир розсипав сво? вiяло барж далеко вiд нього. Андрiй поплив до берега, одягнувся i, пересмикуючи плечима вiд свiжостi, побiг до сiнокосилки. Там вiн застав дядька Архипа i свого батька. Те, що батько прийшов у плавнi, Андрiя не здивувало. Батько був зараз "безробiтним". Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспi. Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, вiн викладав з них скирти, розкiшнi й величнi, мов iндiйськi храми. Пiд час молотьби вiн топтав солому. Топтав сам, нiкому бiльше не довiряючи цi?? справи, i хоч згодом вiд утоми й виснаження не мiг навiть злiзти на землю без допомоги, ожереди з-пiд його рук виходили такi пишнi й прекраснi, як отi паски, що iз печуть матерi сво?м дiтям весною. Цiле лiто батько був радiсний, жвавий, збуджений i вiд нього линув якийсь особливий запах. Так пахне всерединi пшенично? соломини, коли надкусити ?? бiля колiнця. Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени ?х починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав. Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти сво? руки, якi нiколи не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi на нiч пiшов у сусiдн? село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно. - Здрастуйте, тату, - привiтався ще здалеку Андрiй. -- Сухе вже сiно? Вiн ждав, що батько засмi?ться, жартома вила? його i тодi стане казати, щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип. "Що з ними? -- подумав Андрiй, пiдходячи. - Сiдай, Андрушо, - тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи дивуватися. - Таке дiло, Андрушо, - знову заговорив батько якимсь чужим голосом, - нещастя в нас. - Яке нещастя? -- холонучи, спитав Андрiй. -- Щось з мамою? - Гiрше, - коротко видихнув батько. - Що ж можу бути гiршого? -- не зрозумiв Андрiй, який вважав, що найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або татом. - Вiйна, - сказав батько, - вiйна почалася. - Вiйна? Яка вiйна? З ким? -- вигукнув Андрiй. - Гитлер на нас напав, - промовив батько. Вiн сказав "Гитлер", i Андрiй подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагаду? щось гидке, бридке й потворне. - Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до мобiлiзацi?. ? я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти нема?. Та й в унiверситет же заяву подав. - Документiв я ще не подав, - зауважив Андрiй, думаючи над чимось сво?м. - Ну, та ще подаси, - заспоко?в його батько. -- Я оце прийшов, щоб ти на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбу?ться. Голова сiльради Вустим Нечта вже окопи збира?ться рити. Ну, там все ото таке... Через день Андрiй сiв на велосипед i по?хав до вiйськкомату в район. Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся земляк -- старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi, i допомiг Андрi?вi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у цього не було нiяко? бiографi?. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс. Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, ?здив на гребцi, був причiплювачем бiля трактора, викидав солому з "Комунара", косив сiно. Але хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив якесь там сiно! Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армi?, то саме через цiлковиту вiдсутнiсть бiографi?. На медичнiй комiсi? його похвалили за здоров'я. Лiкар, вислухавши пульс, сказав йому: - Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину. Богатирський пульс. Довго житимеш! - Постараюсь, - вiдповiв Андрiй. На мандатнiй комiсi? у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки лiкарiв. Його вирiшили послати в Ки?в, у артилерiйське училище. ? от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу. Ки?вського училища Андрiй не застав у мiстi: воно ви?хало на фронт, обороняти укра?нську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину, яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя вiд фронту i тому посилав так далеко в тил. Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажно? машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми промайнули перед Андрi?м, мов сон лiтньо? ночi. Курсанти Харкiвського пiд командуванням генерала Чеснова ви?хали на фронт. ? ще довго наздоганяв сво? училище високий хлопець у сiрому сукняному костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор. _____ Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". ? пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд. Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухо? землi й розлiталися у всi боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. ? треба було видiти пiд цим страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до рiдно? землi, як припадав колись на печi до тепло? черенi, й ждати, ждати, ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне сво?м вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цi?? пшеницi несподiвано вилетять маленькi колючi снарядики сорокап'ятимiлiметрово? гармати i пролижуть танк, як голка тканину. Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вклада?ться в чотири слова: або -- ти, або -- тебе. ? тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх, терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи сво? маленькi зеленi гармати, i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що бронебiйни1й снаряд не пропаде марно. Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Укра?на й починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей, розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш, гарматки зустрiли ?х таким вогнем, що довелося вiдступити. В Ромни примчав командуючий танковою групою генерал Гудерiан. Вiн вважав, що тако? сили взагалi не iсну? i не може iснувати. Це був той самий Гудерiан, який хвалився, що мешканцi Вiдня повiдривали, як сувенiри, ?удзики од його шинелi, коли вiн з сво?ми танками захопив Австрiю. Вiн не знав того, що австрiйцi, коли б ?хня сила, витрясли б з нього душу i рвали б не ?удзики, а кишки з його живота. Але Гейнц Гудерiан був надто самовпевнений, щоб робити такi припущення. Через рiк пiсля Австрi? його танки, уквiтчанi прапорцями й зеленню, гримiли по вулицях тихого чеського курорту Карловi Вари. У чехiв на очах стояли сльози, i Гудерiан думав, що то сльози захвату й розчулення. Бо прапорцi й зеленi гiллячки на танках -- це ж так мило й безпосередньо! Тодi була Францiя. Гудерiан милувався готичними соборами Руана й Ам'?на, гуляв по ?лiсейських Полях в Парижi, а згодом стояв на франко-швейцарському кордонi й, наставивши скельця бiнокля на якесь тихе швейцарське мiстечко, мрiяв про той час, коли в горах цi?? мирно? кра?ни буде битися залiзна луна вiд його гримотливих танкiв. В Польщi Гудерiан зупинявся в замку Фiнкельштейн, у тiй самiй кiмнатi, де колись Наполеон переспав з графинею Валевською i подряпав пiдлогу сво?ю iмператорською острогою. Перед тим, як iти на Росiю, танковий генерал вивчав походи шведського короля Карла Х??. Вiн був честолюбивий, цей Гейнц Гудерiан. Вважав себе непереможним, i тому його здивуванню не було меж, коли довiдався, що бiля маленького Сейму його танки щось зупинило. Два днi ковтав Гудерiан укра?нську пилюку, поки добрався до щойно обладнано? штаб-квартири в Ромнах, i за цi днi курсанти Харкiвського артучилища пiдбили ще два десятки танкiв генерала Фiтiнгофа. Гудерiан наказав кинути на Харкiвське училище юнкерiв Берлiнського танкового училища. Хай хоч вони доведуть, чого вартi справжнi нiмецькi во?ни! Юнкери почали наступ уранцi. Вони твердо дотримувалися основного положення танкового бою, розробленого самим Гудерiаном. Рух i вогонь, вогонь i рух -- ось мчали на позицiях харкiвських курсантiв з шаленою швидкiстю i били з гармат i кулеметiв таке, що все навкруги почорнiло. Але щойно танки докочувалися до яко?сь завчасно визначено? лiнi?, вони спалахували, мов свiчки. За громом бою пострiлiв "сорокап'яток" не було чути. В'юнкi танкетки десь поховалися, i гармати не пере?здили з мiсця на мiсце, - вони повривалися в землю, сховалися в густих перестиглих хлiбах, в невеличких гайках, за маленькими копичками сiна, що вже пообростали молодою отавою, i били, били, били. Андрiй Коваленко був заряджаючим бiля однi?? з гармат. Вiн брав з розкритого металевого лотка довгий снарядний патрон i хвацько засилав його в чорний отвiр казенно? частини. Закра?ни гiльзи зривали з виступiв затвородержателi, стальний клин наглухо закривав отвiр, пострiл -- i вже новий жовтий лискучий патрон летiв з рук заряджаючого курсанта Коваленка в округлу тiснину гармати. ?хня "сорокап'ятка" стояла на луцi бiля притоки Сейму Виру. Вир -- зовсiм маленька рiчка порiвнюючи з Сеймом, але навiть таку рiчечку не можна було оддавати вороговi. Перед бо?м командир ?хнього дивiзiону, невисокий майор з розумним, нервовим обличчям, обходячи вогневi позицi?, казав: - Проти танкiсти не вiдступають! Позаду -- МоскваТак влаштовано фронт: вiдступа?ш -- позаду Москва! Ясно? Пропуска?ш танк -- пропуска?ш його на Москву! Ясно? Тому коли три нiмецькi танки, круто завернувши влiво, пiшли в обхiд флангу, командир гармати вирiшив кинутись ?м наперерiз. Не пропустити! Курсанти взялися хто за станини, хто за щит, хто за ствол i покотили зелену гармату по зеленiй луцi. Андрiй вхопив чотири лотки з снарядами й поклав ?х на станини. В чотирьох лотках було двадцять снарядiв. ?х мало вистачити на отих три танки, якi вже рвали сво?ми гусеницями м'яку землю сiнокосу. Гармата стала. Вона вчепилася в луг сво?ми круглими гумовими колiщатами й довгими тонкими ногами-станинами й зробила перший пострiл по танках. Стояла нiчим не прикрита, незахищена i одважно викликала на себе удар отих трьох сталевих потвор. Маленька рiчка Вир, але жалко оддавати ?? вороговi, не можна оддавати! Так уже влаштовано фронт, що вiдступати не можна, бо позаду -- Москва! Танки помiтили гармату й вистрiлили по нiй майже водночас. Снаряди лиснули десь позаду, i на них нiхто не звернув нiяко? уваги. Андрiй заклав черговий патрон i тiльки нахилився над лотком, як раптом замiсть звичного пострiлу рiдно? "сорокап'ятки" бiля нього гаркнуло щось таке велике й страшне, що вiн од несподiванки упав на землю. Тодi йому здалося, нiби якась незрима сила пiдiйма? його ноги високо в повiтря, залишаючи водночас голову мiцно притиснутою до землi. Ноги висiли в повiтрi довго-довго, а коли впали i вдарилися об тверду станину, то Андрiй навiть не вiдчув болю. "Чого ж я лежу?" - зненацька вдарила його думка, i хлопець мерщiй скочив i випростався на весь зрiст, забувши, що треба ховатися за щитом гармати од танкових кулеметiв. Танки йшли на "сорокап'ятку", лишаючи пiсля себе чорнi слiди на зеленiй отавi. Бiля гармати все було потрощено. Снаряд, посланий одним з танкiв, розiрвався бiля наводчика, i тепер той лежав, одкинутий далеко вбiк, непорушний, блiдий, пiдiбгавши ноги, як мала дитина. Командир гармати ще стогнав, але його стогiн щомитi ставав тихiшим. Всi iншi теж були вбитi. Андрiй ?диний з усi?? обслуги лишився живим. Його навiть не поранило. Це було чудо, але над цим не було часу роздумувати. Танки йшли на гармату, вони хотiли сьогоднi бути вже по той бiк рiчки. Вони йшли на Москву! Так влаштовано фронт. Андрiй стрибнув до прицiлу, на мiсце наводчика. Переднiй танк був уже зовсiм близько, вiн заповнив увесь овид. Андрiй не знав навiть, як краще вибрати точку для пострiлу. Тодi вiн крутнув кiлька разiв маховичок горизонтально? наводки, скеровуючи ствол гармати в присадисту башту танка, й смикнув за рукоятку спуску. Рукоятка нагадувала держак звичайно? виделки. ? дiя, викликана рухом Андрiя, теж нагадала мовби дiю сталево? виделки, яка пронизу? картоплину. Одразу ж пiсля пострiлу башта танка якось нiби пiдскочила, знову впала на сво? мiсце, але снаряд уже прослизнув усередину i, мабуть, зробив там свою справу, бо танк, просунувшись ще трохи вперед, закляк на мiсцi. Андрiй заклав другий снаряд i вистрiлив по другому танку. Пострiл виявився невдалим. Танк став обходити гармату збоку, тодi як третiй, що до цього часу тримався найдалi, пiшов напролом. Андрiй зарядив гармату знову i, прицiлившись пiд низ того танка, який хотiв обiйти його, смикнув за рукоятку. Танк загорiвся. Андрiй ухопив четвертий снаряд. Тепер вiн мусив зупинити отой останнiй танк, на якому, мабуть, сидитьсь командир, раз вiн досi обачливо тримався позаду. Пострiл -- i танк котиться на гармату. Ще пострiл -- танк не зупиня?ться. Вiн стрiля? з гармати й з обох кулеметiв, вiн поспiша? знищити оту маленьку гарматку, бiля яко?, втрачаючи останнi сили, метушиться самотня людина. Снаряди в лотку закiнчилися. Треба було розкривати другий. За iнших обставин це зробив би ящичний, але тепер ящичний лежав мертвий, i Андрi?вi довелося самому, обламуючи нiгтик, поспiшаючи, зривати з металево? скоби неподатливу защiпку. Вiн ухопив снаряд i, майже не дивлячись, кинув його в патронник. Вистрiлити Андрiй не встиг. Чорна стiна повстала мiж ним i танком i не зникла, не розвiялася, як завжди розвiювався дим пiсля вибуху снаряда, а стояла й стояла, заслоняючи Андрi?вi весь бiлий свiт. Вiн тернув рукавом по очах i лише тодi вiдчув у них жахливий бiль. Очi не бачили, вiн ослiп. Навпомацки Андрiй вiдшукав рукоятку й смикнув за не?. Тодi, не прислухаючись до того, що дi?ться навколо, так само навпомацки знайшов лоток iз снарядами, зарядив гармату й знову вистрiлив. Стрiляв, аж поки закiнчилися всi снаряди в лотку. Тодi став шукати ще один лоток, але не знайшов його i заблудився. Нiяк не мiг натрапити на свою гармату. Йому стало страшно. Вiн прислухався -- довкола дзвенiла тиша. Десь далеко збоку, де стояли ?хнi гармати, ще зрiдка пострiлювали танки, а тут було тихо й порожньо, як на краю свiту. Вiн спробував iти й упав. Тодi вiн поповз на звуки пострiлiв, але скоро знесилився, та йому й набридло повзти в той час, коли не загрожувала нiяка небезпека. В очах рiзало й пекло, надто в лiвому оцi, чорний морок не розвiювався, а став ще густiшим, але Андрi?вi чомусь здавалося, що це тимчасово, що це зараз мине, i вiн знову буде битися, стрiляти, вкидати в розiгрiту гарматну пащеку довгi латуннi патрони. Андрiй пiдвiвся й спробував iти. Вiн довго никав по луцi, шукаючи в невидимi ями, натикаючись на бугрики й купиння. Бiй затих уже зовсiм. Чи одступили танки, чи, може, вони прорвалися, Андрiй не знав. Може, вiн тепер iшов по землi, захопленiй фашистами? - Чи ? тут хто-небудь? -- спитав юнак i, не дiждавшись вiдповiдi, гукнув: - Гей-гей-гей! Десь здалеку прилетiв вiдгук. Через горби й видолинки, через трави й покоси до нього йшла людина. - Чого кричиш? -- спитала вона, наблизившись. -- Зрадiв, що здоровий? - Та нi, навпаки, - вiдмовив Андрiй. - Що ж з тобою, братухо? - Хiба не бачиш: ослiп. - Ослiп? Ох лихо! Ну, давай руку! Андрiй вiдчув руку, мiцну, шершаву, чоловiчу руку, руку солдата. - Держись за мене, ходiмо вперед. Дуже болять очi? - Та болять. - До санбату витрима?ш? - Витримаю. - Ото й добре. Гляди, отут ви?мка. Як мати його малим купала, йому в очi завжди заходило мило. Андрiй кричав од болю, а мати вмiшала: - Не плач, од мила очi зiркiшими будуть... А тепер вiн лежав на госпiтальнiй койцi, слiпий i безпорадний, як цуценя. З фронту його привезли в Саратов лiтаком. Якби не лiтак, то з очима, як сказав Андрi?вi професор, йому довелося б попрощатися назавжди. Особливо з лiвим оком, в рогiвцi якого сидiв крихiтний металевий соколочок. Праве око особливих пошкоджень не мало, його тiльки засипало землею. Професор сам вийняв з ока осколок за допомогою електромагнiта, i сам, мов рiдний батько, стежив, як Андрi?вi накладали пов'язку на очi i як потiм його влаштовували в лiжковi. Андрiй запам'ятав руки професора -- вони були великi, м'якi i вносили якесь дивне заспоко?ння в змучену душу. Через день його повели на перев'язку. - Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, - попередив Андрiя хтось з товаришiв по палатi. Але вiн був слiпий, i лiкарi могли робити з ним, що хотiли. Щойно увiйшовши до перев'язочно?, Андрiй почув, що там не лише професор i його помiчники, а й ще якiсь люди, зда?ться, жiнки або ж дiвчата, якi про щось перешiптувалися мiж собою i тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це смiються з нього, i помацав свiй халат -- чи застебнутий як слiд. - Ну, як ми себе почува?мо? -- запитав професор Андрiя. Лiве око болить, рiже. А праве заспоко?лося. - Зараз ми на них подивимося, на вашi очi, - сказав професор. -- Карцева, знiмiть пов'язку. Чи?сь тонкi холоднi пальцi забiгали довкола Андрi?во? голови, розмотуючи бинт, обережно доторкуючись до Коваленкових скронь. Андрiй чув стримуване, схвильоване дихання дiвчини, чув, як замовкли всi ?? подруги, спостерiгаючи, що буде робити ?хня товаришка. Пов'язка м'якими хвилями сповзла з Андрi?во? голови й лягла на стiл. - Не розплющуйте очей, хай призвичаюються. Карцева, що ви будете робити далi? - запитав професор. - Я не знаю дiагнозу, - пролунав бiля Андрiя красивий молодий голос. - Подивiться iсторiю хвороби. - Поранення, - пiдказав Андрiй. - Поранення, - це причина вашо? хвороби, молодий чоловiче, - пояснив професор, - Ми ж, лiкарi, ма?мо справу з наслiдками цi?? причини. Наслiдки i ? хворобою. Отже, Карцева, ми вас слуха?мо. - Праве око забруднене, можливо, травмоване, але без помiтних пошкоджень, - знову пролунав бiля Андрiя той самий дiвчачий голос. -- В рогiвцi лiвого ока ма?мо металевий осколок. - Мали осколок. Тепер його там нема?, - перебив професор. - Так, осколка нема?, - квапливо згодилась дiвчина. -- Отже, тепер треба забезпечити заживання ранки. - Що ви будете робити зараз? -- допитувався професор. - Треба промити очi. - Промивайте. Знову тi самi холоднi тонкi пальцi забiгали бiля Андрi?вих очей, обережно пiдiймаючи повiки, прикладаючи м'якi вологi тампони. Роздивитися дiвчину Коваленко не мiг, бачив лише ?? руки, бiлi й нiжнi, та й то якусь мить, бо довго дивитися вiн ще не мiг: заважав бiль. - Тепер треба трохи припекти ранку ляпiсом, - сказала студентка, витерши Андрi?ве обличчя. - - А тодi? -- поцiкавився професор. - Тодi пов'язка з сульфiдiн-вазелiном. - Робiть. Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть засичав од болю. - Що ви робите, чорти його бери! -- крикнув професор. -- Ви ж випечете йому око! Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали ?? товаришi, мовчав i Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна i ще. - Що з вами? -- пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i глянути на студентку. -- Ви плачете? Не треба. Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися студентку. - Навiщо ви на не? так, товаришу професор? -- сказав Андрiй, - Вона ж ще недосвiдчена... Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак... не зумiв... - Лiкувати людей i стрiляти з гармат -- рiзнi речi, - сердито буркнув професор. - Ви, мабуть, погано уявля?те собi, що означа? стрiляти з гармат, - зухвало кинув Коваленко. - Припинiть розмови, хворий! -- гримнув на нього професор. -- Ви забули, де перебува?те! - А ви забува?те, кого ви лiку?те! -- схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. -- Сидять тут, у тилу, понiма?ш... ? вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи сво?х слiз, i подруги втiшали ??, як могли. - Сестра, - пролунав голос професора. -- Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого! За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтально? бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинсько? мови, перший том "Естетики" Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "?сторiю вiйськового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класично? лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерi?, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було. Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороня? йому читати. - Хай сам прийде й заборонить, - зухвало вiдповiв Андрiй. - Якби ж ви в нього один. - Ну, то й хай догляда? iнших, а про мене не турбу?ться. - Я скажу професоровi, що ви не слуха?тесь. - Будь ласка. Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрi?вi, звернувся до сестрин: - Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив? - Я говорила, - спробувала виправдатися сестра. - А я сказав, що без книжок не можу, - перебив ?? Андрiй. - Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, - зiтхнув професор. - Злякали! -- засмiявся Андрiй. -- Та я лише про фронт i думаю. - А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армi?? Примружився професор. -- Це вже назива?ться зна?те як? - Як же? -- пiдвiвся на лiкоть Андрiй. - Ви, зда?ться, вив ся?те латинь? Так от, по-латинi це назива?ться симуляцiя. - Зна?те що, товаришу професор, - роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. -- ви мене не лякайте отими латинськими словами. ? фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мо? батько й мати там, за фронтом. Хто ?х визволятиме? ? взагалi, чого ви до мене весь час прискiпу?тесь, як до студента на екзаменах? Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в не? ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками. - Гаразд, - почувся в тишi голос професора. -- Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю. Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук ?х не брав. Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарсько? пiхоти, з яко? тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi. - Навiщо ти все це чита?ш? -- питали Андрiя товаришi по палатi. - Як то навiщо? -- дивувався вiн. -- Треба ж усе знати. - Ти що, вченим дума?ш стати? - А може й ученим, то що? Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, ма? в сво?й основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про сво? родини, про дiтей, i це ?х зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися сво?ми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних "масонiв". Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне сво?ми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругу? столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя "необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. ? ще зважали чесним аж до на?вностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв. А вiн взяв i обдурив. Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Б?ля?ва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" -- одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, зда?ться, теж присво?ли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi. Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважа? себе вже не хворим, не пацi?нтом, а стро?виком, во?ном, бiйцем. Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрi?ве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий. - Ви добре бачите лiвим оком? -- запитала Андрiя жiнка. Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь: - Майже нормально. - Тодi, може, спробу?мо таблицю? -- звернулася жiнка до колег. - А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях. Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрi?вi: - Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера? - Ша. - Це? - Ка. - А оце? - Ен. - Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим. Лiве Андрi?ве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на сво? мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення. Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то ?х бiльше. ? тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямову?ться цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий": - Ка! Ем! И! Ша! - Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар. - Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, - розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег. Професор теж був задоволений. - Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, - то при?здiть, я вам переставлю рогiвку. - Якщо заважатиме, то при?ду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй. - Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азi?. Вам доведеться ?хати туди. Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапля? в тил, куди можна було цiлком спокiйно по?хати й з одним оком. Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцi? звався священними. - Дозвольте йти? -- спитав курсант Коваленко. - ?дiть. - ?сть, iти! Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярi?. - Чому мене не виписують? -- запитав вiн. - ? наказ округа затримати. - Чому? - Коли буде потрiбно, вам скажуть. ?дiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав: - Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора. - Орден? Менi? -- здивувався Андрiй. - Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду. - Але ж за що? -- прошепотiв Андрiй.-- Я нiчого не зробив -- i раптом орден... - Цього вже я не можу вам сказати,-- розвiв руками професор.-- Ходiмо, послуха?мо указ, дiзна?мося. Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користу-валися, не мав електричного освiтлення i через те дове-лося на столi президi? поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити ра-дiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь ки-сень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала черво-ними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбра-ти й того, що читав представник вiйськового округу. Ро-зiбрав тiльки сво? прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу. Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника ко-робочку з орденом ? посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в сво?х обi-ймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi. Вiн прокинувся од дотику чи?хось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрi?вi. Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже та-ка, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках. - Поздоровляю вас од усього серця,-- сказала вона, Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особ-ливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу. - Де я вас бачив? -- несподiвано для самого себе спи-тав дiвчину Андрiй. Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал. Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумi-лий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бо?, поранення, госпiталь, орден... що ж iще? Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiд-них труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спуска? очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кли-кало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. ? вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'? солодку воду з криницi i нiяк не нап'?ться. То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрi?вi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава. Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала поки-нути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати ??. Вона була в синьому пальтi з чорним коти-ковим комiром, i волосся в не? теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смуж-ка нiжно? ши?. Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку -- i дiвчина обернулася. - Даруйте,-- сказав Коваленко.-- Але менi зда?ться, що я вас десь бачив. - Нiде,-- вiдповiла вона й засмiялася.-- Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила. - Ну, як же це так? -- знiяковiв Андрiй. - Дуже просто. Я вас лiкувала. - Ви Карцева? - А ви Андрiй Коваленко? - Ну, це всi знають. - Мене теж усi знають. - А чому ж я не знав? - Так сталося. Можливо, це й краще. - Ну, гаразд. Ви -- Карцева. А як вас звати? - Так i звiть -- Карцева. - А коли я не хочу? - Не хочете -- як хочете. Вони перекидалися словами ? поволi простували до ви-ходу. За дверима ?хнi шляхи розходилися. Андрi?вi тре-ба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому, - Так ми й розлуча?мося, не познайомившись,-- з жалем сказав Андрiй. - Ми ще побачимось,-- пообiцяла йому дiвчина. - Завтра я виписуюсь з госпiталю. - Правда? - На жаль, правда. - Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завж-ди пiсля обiду, i я вас застану. - Це правда? - На жаль, правда,-- засмiялася вона. - Чому ж на жаль? - Там побачимо! -- махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю, Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй ^?мно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками: - Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв. - Вже який ?,-- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого. - Ну, не гнiвайтеся,-- попросила Карцева,-- ?да ? справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви... Вiн теж хотiв сказати ?й, що теж ще не зустрiчав схо-жо? на не?, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть цю вiн хотiв приховати. - Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацi?нт,-- сказав вiн.-- Я вiйськова людина й мушу ?хати за при-значенням. - Куди саме? -- поцiкавилася Карцева. - Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба. - Дозвольте менi вас провести до вокзалу? - Менi що? Проводьте! - Не треба сердитися,-- сказала вона.-- Якщо ви бу-дете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть. - А як? -- жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого. - Катя. Вам подоба?ться? - Дуже. - Так я й повiрила! -- засмiялася вона. - Чесне слово. - А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього? - Ганна. - Хто ж вона -- ця Ганна? - Моя мати. - О, та ви серйозна людина? - Дуже. - Я боюся серйозних людей. - А хiба я страшний? - Нi. Навпаки. - Тобто я зовсiм не страшний? - Теж нi. - А яснiше? - Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася. - Ви ж сказали, що зна?те мене давно. - Так. Власне, не вас, а ваше лiве око. - Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку. - ? тiльки? - Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочно?. - То не я. - А хiба я кажу, що то ви? - Ми говоримо дурницi,-- сказала Катя.-- ? це тодi, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвили-ни вiдходить ваш по?зд. Вони обо? злякалися цього припущення i обо? водно-час замовкли. Так мовчки дiйшли й до вокзалу. На вокзалi ?х вразили людське сум'яття, колотнеча, га-мiр, штовханина. Всi зрушили з мiсця й ?хали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жiнки, дiти, ста-резнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i нервовi, соннi й сповненi енергi?,-- все це гомонiло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це хо-тiло потрапити на по?зд i ?хати, ?хати кудись свiт за очi, щоб утекти од вiйни. Андрiй мав при?днатися до цього людського юрмища i теж ?хати за тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без нiяко? черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на сво?х клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише ця бабуся? - Мене вiдсилають у тил,-- сказав вiн Катi,-- але з яким би я задоволенням по?хав на фронт! Катя мовчала, ?? приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носi? й рестораннi офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i бiльше нiколи не побачить його i не дiзна?ться, куди вiн зник, куди по?хав. Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрi?ву руку й не випускала ?? увесь той час, поки вони розшукували вiйськового коменданта. Комендант сказав Андрi?вi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант трохи пiдожде. Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований. - Теж менi,-- бурмотiв вiн,-- надiв червоний картуз i дума?, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!.. Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися. - Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,-- сказала вона, i губи в не? задрижали. - А що ж менi тут робити? -- майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини.-- Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi? - Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi... - В готелi? Я? -- ткнув себе пальцем у груди Андрiй.-- Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi! - Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" -- сказала Катя i одвернулася. - Ну, не сердьтесь,-- схаменувся Андрiй. - Ви такий самий его?ст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим... - Даруйте менi, я погарячкував трохи. - Добре менi трохи! - Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашо? поради. Що менi робити цi два днi? - Перш за все треба десь влаштуватися,-- рiшуче заявила Катя.-- Не будете ж ви справдi сидiти отут на вок-залi. - Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв. - В агiтпунктi не сплять. - Тут ? ресторан. - А що в ресторанi? - Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбу?ться держава. - Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi. - Хiба ж я заперечую! -- розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в по?зд i не розлучив з цi?ю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною. Слiпий випадок звiв ?х обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав ?м бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що ма? назву: "Доля". ? водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали сво?й долi, вони пiдштовхнули ?? вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного. В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, ?х заспоко?ли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто. Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути сво? теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн ?х ма? пробути в Саратовi, - Зна?те що,-- рiшуче сказала вона.-- Ходiмте до мене додому! - До вас? -- здивувався Андрiй. - А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм нема?. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв. - Це ж якось незручно,-- завагався Коваленко. - Але ж вам нiкуди подiтися! - ? вокзал. - А на вокзалi агiтпункт... - Ну хоча б,-- кволо боронився Андрiй. - Так от, нiяких агiтпунктiв! ?дiть за мною -- i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища -- тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням. - Коли так, то я здаюсь,-- жартома пiдняв руки догори Андрiй,-- Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого ?сти вдома? Треба б зайти в магазин? - Ви просто на?вний,-- засмiялася Катя.-- Якi тепер магазини? - Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток. Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею сво?х полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, ?х готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв. Андрiй попросив десять бляшанок. - Що ви робите? -- шепнула йому Катя.-- Навiщо стiльки? - А я ?х нiколи ще не пробував,-- сказав Андрiй.-- Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном. - А коли не сподобаються? - Солдату ма? все подобатися. Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею. Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто. - Це батькова кiмната,-- сказала вона.-- Я все лишила так, як було при ньому. -А хiба з батьком?.. - почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла: - Од нього вже два мiсяцi нема? листiв. - Два мiсяцi ще не страшно,-- спробував заспоко?ти ?? Андрiй, але вона зупинила його: - Не треба про це. - Книжок у вас багато,-- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче. - Батько був кандидат наук,-- сумно сказала вона.-- Викладав в унiверситетi. - Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,-- зiтхнув Андрiй. - Хотiв вивчити мови. - Ще вчитиметесь,-- заспоко?ла його Катя.-- Вiйна скоро скiнчиться. - Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Укра?на захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бо?. - Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! -- стрiпнула головою Катя. - Зараз будемо вечеряти. Згода? - Солдата про це нiколи не питають,-- засмiявся Андрiй.-- У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй. - Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею. - А коли я захочу вам допомогти? - Нещасний! Що ж ви вмi?те робити? - Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,-- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi. - А варити борщ ви вмi?те? - Аякже! Кожен укра?нець вмi? це робити. - А що треба для борщу? - Для борщу? Сало. - Сало? Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, зна?те, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовку?ться. - Затовку?ться? - Угу. Береться така дерев'яна стулка, назива?ться салотовка, i сало розтовку?ться в нiй разом з цибулею й часником. Тодi... - Ну, вiрю, вiрю,-- замахала на нього руками Катя.-- Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити укра?нський борщ, але, на жаль, у мене нема? нi отого пожовклого сала, нi... як ??? - Салотовки,-- пiдказав Андрiй. - Так, салотовки. Але зате в мене ? трохи це два аш п'ять о аш. Зна?те, що це таке? - У мене ж по хiмi? п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш -- етиловий спирт. - А в нас, лiкарiв,-- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомага? при поганому настро?. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi. - Траплялось,-- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодно? краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: -- Солдат всього скуштував. Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi були в Андрi?вiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi. - А от чим пити -- я не знаю,-- сказала вона.-- В мене нема? вiдповiдно? посуди. - Кухлем,-- бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнi?вий кухлик. - Це завелике для мене,-- похитала головою Катя.-- Краще, мабуть, зна?те що? Давайте використа?мо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на це дивитесь? - Менi однаково,-- знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жiнка. Катя знайшла мензурку, сполоснула ?? пiд краном i, пiднявши посудину проти свiтла, налила в не? прозоро? синювато? рiдини. - Ста грамiв вам досить? -- спитала вона. - Гадаю, так,-- недбало сказав Андрiй, приймаючи 3 ?? рук мензурку. - Не забудьте одразу ж запити водою, - подала вона йому кухоль. Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити. - За перемогу, звичайно. - ? за вас. - Це так необхiдно? - Надзвичайно.-- Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.-- Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Зна?те, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш ?х i зна?ш, що десь позад тебе матерi, сестри, коханi дiвчата... Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав... - Ну, ви вже пийте,-- нагадала йому Катя.-- Не забувайте, що я теж хочу випити... За вас. - За мене? - Так, за вас. - Ну, хай вам щастить! -- сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi закутки тiла. - ? як його безпартiйнi п'ють,-- спробував пожартувати Андрiй, а в самого по щоках текли сльози. Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей, усмiхнулася до Андрiя i сказала: - Ну, за нашу перемогу над фашистами! ? за те, щоб ми з вами ще зустрiлися. Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах. Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомо? квартири -- все це заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою, заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до сво?х думок. Спогади перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла навколо столу, нахилилася над Андрi?м i тихо поцiлувала його в лоб. - Боже,-- сказала вона,-- ви ще зовсiм хлопчинЗараз я постелю вам постiль. Вам треба вiдпочити. Я зовсiм забула про те, що вам не можна ще перевтомлюватися. Теж менi лiкарка. Вона постелила йому лiжко в батьковiй кiмнатi i коли повернулася назад, Андрiй ще сидiв з заплющеними очима, й хвилi спогадiв досi бiгли по його обличчю. Орден виблискував на його зеленiй гiмнастьорцi, як яскрава квiтка на зеленiй луцi. Дихав юнак майже нечутно, але його широкi груди то здiймалися, то спадали, i було видно, що йому важко й боляче зараз. Катя ще раз нахилилася над його обличчям i ще раз поцiлувала його бiлий чистий лоб. Тепла сльоза скотилася в не? з ока й упала на те мiсце, до якого перед тим доторкнулися ?? губи. Андрiй звiв на дiвчину очi. - Ви плачете? - Нi, то вам здалося. - Може, й здалося. Менi згадалася домiвка. Моя мама. Тато. Ви зна?те, я ж ще зовсiм малий: менi сiмнадцять рокiв i три мiсяцi. - Ну, а менi двадцять,-- усмiхнулася Катя.-- ?, як старша, я наказую вам iти спати. Вам не слiд перевтомлюватися. - А я ще хотiв поговорити з вами. - Завтра поговоримо. У нас же ще цiлих два днi. - Цiлих два днi,-- повторив вiн i, намагаючись ступати твердо, пiшов до друго? кiмнати. Катя простежила, щоб вiн як слiд укрився, тодi швидко постелила собi на диванi, вимкнула свiтло, в темрявi роздягнулась i шурхнула пiд холодну ковдру. Андрi?вi не спалося. Вiн намагався згадати, що саме хотiв сказати Катi, i не мiг. В ротi в нього пересохло, голова обважнiла. - Катю,-- тихенько покликав вiн. - Що таке? -- вiдгукнулася вона з сво?? кiмнати. - Де тут у вас вода? Пити страшенно хочеться. - Хвилиночку. Я зараз принесу. Вона зайшла в його кiмнату i подала Андрi?вi кухоль. - Пийте. Вiн узяв кухоль, Дiвчина стояла зовсiм близько. Вiд ?? тiла розходилося тепло. ? це тепло обгорнуло сво?ми м'якими крилами Андрiя, i вiн, не маючи снаги звiльнитися од ?хнього солодкого полону, рвучко простягнув руки до дiвчини. Кухоль з брязкотом полетiв на пiдлогу. - Що ви робите? -- злякано прошепотiла Катя.-- Не треба! Та вiн уже не чув ?? голосу. Чому не треба? 1 чи зна? хтось з них, що тепер треба, а що нi? ?х дво?, вони молодi, Свiт почина?ться i закiнчу?ться з ними й для них ось тут, негайно! Вiн цiлував ??, говорив якiсь ласкавi слова. Катя гладила його круглу стрижену голову i згадувала про те, як у госпiталi студентка-практикантка зробила пораненому боляче, взявши надто багато ляпiсу, i як професор закричав на не?, а поранений заступився за дiвчину. Тодi вона вперше звернула увагу на нього, i ?? серце наповнилося вдячнiстю до цього юнака з карими невидющими очима. - А хiба в мене карi очi? -- спитав вiн. - Карi. - Дивно. А я думав, сiрi. У мо?? мами сiрi очi. - Твоя мама красива? - Дуже. Така, як ти. А ти -- найкрасивiша в свiтi. - Ти й скажеш. - Не вiриш? - Не вiрю. - Тодi я тебе поцiлую. - А я не дозволю. - Ти не можеш заборонити. Ти добра. - Нi, я сувора й сердита. - Неправда, Давнiше я справдi думав, що ти сердита, бо в тебе завжди були такi холоднi пальцi. - А тепер вони теплi? - Тепер теплi. А тодi в госпiталi i коли ти дарувала менi квiти, пальцi в тебе були немов крижанi. - Це тому, що я лiкар, А лiкарi не мають права хвилюватися. - А зараз ти хвилю?шся? - Так. Бо я тебе люблю. - Я тебе теж. Я ще нiколи нiкого так не любив, як тебе. - Я теж. Менi подоба?ться й те, що ти такий молодий, i те, що ти високий, i те, що ти з Укра?ни. Я нiколи не гадала, що покохаю укра?нця, а тепер менi зда?ться, що iнакше не могло й бути. Розкажи менi що-небудь по-укра?нськи. Я так люблю вашу мову. Вона м'яка, ласкава ? нiжна, мов пiсня. Говори зi мною по-укра?нськи... ? вiн довго розповiдав ?й у ту нiч про те, як, немов бiлолицi дiвчата, визирають з вишневих садкiв бiленькi хати, як пахне в степу полин i чебрець, як скреса? на Днiпрi крига, як грiються на погрiбниках старi дiди, я хлопцi качають у старi глинища кавуни з баштанiв. Вони так i не заснули до самого ранку. Через п'ять мiсяцiв пiсля тi?? ночi, в квiтнi сорок другого року, в службовому вагонi пасажирського по?зда Ташкент -- Москва ?хав молодий кароокий лейтенант. Всю дорогу лейтенант сидiв бiля вiкна, дивився на покритi рудою ковилою казахстанськi степи, на березовi гайки, якi дрижали на холоднiй почорнiлiй од вологи землi, на жовтi урвища Приуралля. По?зд iшов уже добрих пiвтори тисячi кiлометрiв, а навкруги ще й досi рудiло, жовтiло, чорнiло, i лейтенант не бачив нi весни, нi зими. Йому набридла ця непевнiсть, як набридло майже пiвроку сидiти в глибокому тилу тодi, коли вiд Чорного до Бiлого моря гримiв фронт. Водночас десь у глибинi душi лейтенант вiдчував щось на зразок вдячностi до тих людей, якi послали його в такi далекi кра?. Бо той, хто про?хав тисячi кiлометрiв по рiднiй землi i побачив ?? неосяжнiсть, вже нiколи не зможе повiрити, щоб усi цi простори змогла перекраяти вузенька смужка фронту. На станцi? Бузулук, бiля в'?зного семафора, лейтенант уперше побачив снiг. Бiлий, чистий, м'який снiг лежав мiж бiленькими, тонкими берiзками i вабив до себе, мов давно не бачена кохана дiвчина. Лейтенант вискочив з вагона й з розгону врiзався головою в снiг, як у воду, ? з iнших вагонiв теж вистрибували люди у вiйськовому й теж заривалися в снiг, смiючись i борюкаючись, мов дiти. Лейтенант повернувся до свого вагона. В Ташкентi вiн нiяк не мiг потрапити на по?зд i зумiв влаштуватися в службовому вагонi тiльки завдяки допомозi випадкового земляка. Тепер лейтенант хотiв поговорити з земляком i про оцей снiг, i про те, що над Днiпром тепер шелюги вже одяглися срiблястими, м'якими котиками, i про те, якi червонi маки цвiли в Каракумах, коли вiн вiд'?здив звiдти. Але земляк спав, утомлений нiчним чергуванням. Лейтенант знову сiв бiля вiкна й став дивитися. На станцi? Кiнель вiн зiйшов з по?зда й дав телеграму в Саратов Карцевiй Катеринi. В нiй було написано: "?ду на фронт через Куйбишев Цiлую Андрiй". Вiн потрапив па фронт в Брянськi лiси, пiд Жиздру, в тi самi мiсця, якi колись оспiвав Турген?в. Коли вiн при?хав у свою дивiзiю, ще йшов снiг, лапатий, мокрий, якийсь сiрий, i пiд ногами чавкала твань. А тодi перед його очима лiси одягалися шумливим листом, вiн бачив, як уночi зацвiтали глiд i шипшина, як червонiли посеред листато? папоротi полуницi i на дубах з'являлися сизi, продовгуватi, як автоматнi патрони, жолудi. А якi роси були там! Якi соковитi жита росли довкола березових гайкiв i як нагадували вони Андрi?вi степовi шумливi пшеницiТа й увесь цей край з його небаченою красою чомусь нагадував молодому лейтенантовi його рiдну Укра?ну, i вiн поклявся сам собi, що битиметься за нього ще з бiльшою впертiстю, нiж тодi, влiтку сорок першого. Попервах Андрiя призначили начальником артилерi? стрiлкового полку. Вiн жив разом з начальниками полкових служб у великому гарному селi, в кiлькох кiлометрах од переднього краю, i мусив час од часу давати в штаб полка вiдповiднi зведення про батарею протитанкових гармат, про мiномети i про батарею "сiмдесятишестимiлiметровок". Серед начальникiв служб Андрiй був наймолодший i вiком, i званням. Але тодi на фронтi ще рiдко траплялися люди з орденом Червоного Прапора, i тому лейтенанта Коваленка берегли. Коли нiмцi почали обстрiлювати розташування штабу з важких гармат, командир полку розпорядився, щоб для Андрiя й начхiма полка капiтана Пряхова обладнали мiцну, добре захищену землянку. Андрiй нудьгував у землянцi так само, як i в хатi. Цiлими днями вiн ходив по передовiй, спав на батареях, проводив ночi разом з протитанкiстами в бойовiй охоронi. А капiтан Пряхов тим часом займався "алхiмi?ю": з чого тiльки мiг добував спирт. Вiн пив усе, що горить. Коли в трофеях, захоплених пiхотинцями або артилеристами, траплялася якась пiдозрiла рiдина, ?? несли до капiтана Пряхова, той пробував ?? на соломинку -- чи горить -- i авторитетно заявляв: - Раз горить, значить органiзм зможе спожити. Коли в полк прибула партiя бляшанок з сухим спиртом для пiдiгрiвання ?жi в польових умовах, Пряхов не дав у батальйони жодно? бляшанки, а влаштував у себе в землянцi перегонний завод i кiлька днiв перетворював драглистий сухий спирт на рiдину, "придатну для споживання". У нього скрiзь було безлiч друзiв, ? вiн, вiдповiдно до ?х кiлькостi, розфасовував свiй спирт, використовуючи для цього все, що було пiд рукою: старi пляшки, бутилi, солдатськi котелки, кухлi i навiть гiльзи од "сорокап'яток". Все це було розставлено на спецiально припасованих поличках пiд самою стелею землянки i розставлене в такому порядку, що йому мiг би позаздрити найретельнiший лаборант. Тож можна собi уявити весь той жах, який охопив капiтана Пряхова, коли вiн, повернувшись якось до землянки, побачив там свого спiвмешканця з пiстолетом у руках. Андрiй сидiв на порозi землянки, поставивши бiля сво?х нiг довгастий цинковий ящик з патронами, i бив з свого ТТ по банках, бляшанках, котелках i кухликах капiтана Пряхова, бив методично, майже не цiлячись, але без промахiв. - Що ви робите? -- закричав Пряхов. Андрiй навiть не озирнувся. Вiн повiв пiстолетом управо -- бах! -- i скляна сулiя з тонким дзенькотом розлетiлася на друзки. Бах! -- i з високо? гiльзи задзюркотiла прозора рiдина. Бах! -- i кухлик з спиртом полетiв на пiдлогу. - Що ви робите? -- повторив капiтан, хапаючи Андрiя за руку. - Набрид менi оцей горiлчаний завод,-- спокiйно сказав Коваленко.-- Невже вам не соромно, капiтане? - Ви ще молокосос мене вчити! -- верескнув Пряхов.-- Я доповiм про вас командиру полка! - А оце бачили? -- помахав у нього перед обличчям папiрцем Андрiй.-- Рапорт з проханням звiльнити мене вiд вашого товариства. На передову прошусь, у батарею. Зрозумiло? Капiтана Пряхова кудись перевели з полку, а Коваленка хотiли призначити командиром штабно? батаре?, але Андрiй попросився в протитанкову батарею, до сво?х "сорокап'яток". ? от вiн знову бiля них, бiля цих маленьких зелених гарматок. Вiн вигаду? для них новi й новi укриття, вивча? з солдатами пiдкалiбернi снаряди-болванки, якi пробивають найтовщу броню, вiн штурму? разом з пiхотними батальйонами фашистськi дзоти. Недаром же ця артилерiя назива?ться батальйонною. ? однаково в Андрiя залиша?ться ще багато вiльного часу. В такi години вiн пише листи Катi. Батьковi й матерi вiн писати не може. Укра?на ще й досi окупована. Пiд час вiйни люди у листах пишуть дуже багато подробиць. В мирнi днi на такi подробицi нiхто навiть не зверта? уваги: люди кудись поспiшають, вони хочуть схопити лише найголовнiше i нiяк не можуть цього зробити. А пiд час вiйни життя немовби зупиня?ться i його можна роздивлятися пильно й детально. Люди починають цiнувати життя, а його принаднiсть найкраще вiдчутна в повсякденних подробицях. Андрiй знав про Катю все: що вона снiдала, як вiдповiдала на залiковi, як ?здила кудись аж пiд Разбойщино копати протитанковi рови, якими на всяк випадок огороджують Саратов. ? Катя теж знала про нього не менше. Вiн тiльки не написав ?й про те, як встановив одну з сво?х гармат в спецiальному окопi й власноручно збив фашистський лiтак. Не писав тому, що за це його представили до урядово? нагороди, а командир дивiзi? пообiцяв двотижневу вiдпустку в тил. ?дь куди хочеш! ? вiн вирiшив ?хати в Саратов. Вони одружаться з Катею, вiн залишить ?й грошовий атестат, як дружинi фронтовика {бо зараз вона не хотiла й слухати про атестат), але хай усе це буде несподiванкою для не?. Та якраз тодi вiд Катi прийшов лист, в якому вона писала, що ?х достроково випускають з iнституту й одразу ж даватимуть призначення в госпiталi. Вона буде проситися на фронт, до нього. Андрiй злякався. Вiн може при?хати в Саратов i не застати там Катi. Пропаде вiдпустка, пропаде все. ? вiн не витерпiв -- послав ?й маленький фронтовий трикутничок, у якому сповiстив про свiй при?зд. Останню свою нiч на фронтi вiн провiв у селi, далеко вiд батаре?, в сухiй свiтлiй хатi, яка пахла сосною. Вдосвiта на Бельов мала йти машина, i Андрiй домовився з водi?м, що до?де на нiй до Ковельська, звiдки ходили по?зди. Спати вiн не мiг. З подивом вiдзначив, що з нетерпiнням залиша? фронт. "Невже я ?? так люблю?" -- подумав вiн про Катю i сам себе вилаяв за таке безглузде запитання. Перед свiтанком сон все ж зморив Андрiя, але ненадовго, бо, щойно вiн склепив повiки, надворi, бiля само? стiни хати, щось грякнуло, стiна зойкнула дерев'яним голосом i, повагавшись, упала. Андрiй ще лежав на тапчанi, хоч тапчан тепер стояв на самому краю глибочезно? чорно? воронки. За воронкою плавав туман. Бiлий, густий, як молоко, теплий туман обволiкав усе навколо. Вгорi, над туманом, ревiли "юнкерси", а внизу все двигтiло од бомб. Далi, над переднiм кра?м, теж здiймалося ревище вiд вибухiв снарядiв i мiн, од грому танкових моторiв, од татакання автоматiв i кулеметiв. Гiтлерiвцi пiшли в наступ, Андрiй швидко одягнувся, оддав старшинi, з яким мав ?хати, всi сво? документи, хотiв одгвинтити й орден, який вiн перед цим прикрiпив до гiмнастьорки, але потiм передумав. Не було часу. Вiй хотiв устигнути на свою батарею ще до того, як там з'являться ворожi танки. "Сорокап'ятки" були розкиданi по всiй оборонi, яку займав полк. Але двi з них Андрiй поставив на висотi сто сорок, куди, вiн передбачав це, на випадок наступу обов'язково пiдуть фашистськi танки. Тепер вiн неодмiнно мав добратися до тих гармат. Що з того, що його формально вже нема? в полку, що вiн уже десь мiг у цей час гойдатися на м'яких вагонних ресорах? Вiн ще тут -- отже, повинен бiгти на переднiй край, до висоти сто сорок, на яку, мабуть, уже повзуть сiрi танки з чорними хрестами на бронi. Андрiй ухопив чийсь автомат i побiг городами, шпортаючись у м'яких кущах картоплi, пробираючись крiзь щiльнi заростi мiцних, як дрiт, конопель. Десь ззаду, з боку кладовища, крiзь ревище лiтакiв, бомб, мiн i снарядiв, просоталися гавкiтливi звуки нiмецьких автоматiв -- то, мабуть, нiмцi, скориставшись туманом, викинули там повiтряний десант. А на передовiй дедалi гучнiше й гучнiше лунав якийсь гул, що, здавалося, йшов з-пiд землi. Вiн виник десь у ярах, якi вiдокремлювали нашу оборону вiд нiмецько?, i був спочатку несмiливий, якийсь уривчастий, нiби бринiння товсто? басовито? струни, але поступово мiцнiшав, перетворювався на низьке суцiльне гудiння, що охоплювало i небо, i землю, i все довкола. То йшли танки. Андрiй надто добре знав те гудiння. Рiк тому воно увiрвалося в його життя, i вiдтодi вiн не мав спокою. Та й хiба тiльки вiнДесь там, за хисткою лiнi?ю фронту, лежить величезна кра?на, там мiльйони жiнок, дiтей, там його Катя, i всi вони прислухаються до цього залiзного гудiння, i всi ждуть, що ось зараз вiн, Андрiй Коваленко, зупинить сталевi потвори, i настане тиша, i небо знову заголубi? над землею, i птахи заспiвають у небi, i листя зашумить пiд вiтром. А вiн, бач, хотiв ?хати у вiдпустку. ? Андрiй бiг, бiг на передову, до сто сороково? висоти, на якiй стояли його "сорокап'ятки", бiг, не зупиняючись, не переводячи вiддиху. Серце гатило його в груди, як молот по кувадлу. Воно щомитi бiльшало й бiльшало i загрожувало заповнити всю грудну клiтку, витiснивши звiдти навiть оту жменьку повiтря, що протискувалося в легенi крiзь пересохлi уста. Якесь страшне дивовижне, майже нелюдське збудження оволодiло Коваленком. Вiн жив у цю мить звуками, лише ними одними. Звуки проникали в нього звiдусюди, проникали швидко й легко, неначе Андрiй був зiтканий з повiтря. ? вiн не губився в морi цих звукiв, вiн розрiзняв ?х з таким самим умiнням, як розрiзня? тисячi тонiв свого неймовiрно складного iнструмента старий органiст кафедрального собору. Ось з-помiж iнших звукiв велетенського органа вiйни пробилося сухе, коротке, як ляпас, ляскання -- i Андрiй зна?, то б'ють протитанковi рушницi лейтенанта Семена Баренбойма. Молодець Сьома -- вибрав вогневу бiля яру, догадався, що й звiдси може загрожувати небезпека. Он там, на висотцi, стрельнула раз i вдруге "сорокап'ятка" з його батаре?, а ?? пiдтримали одразу двi "п'ятдесятисемимiлiметровки" з протитанкового дивiзiону капiтана Вишнякова. Отже, i туди йдуть танки. А ось далеко-далеко позаду, в тилу, за лiсом, важко бухнула гармата корпусно? системи - i важезний снаряд забринiв у небi, щоб за кiлька хвилин ревнути десь у фашистських бойових порядках, стрясаючи i небо, i землю, i ворожi душi. Так ?хТак ?м! Але поволi над усiм навколишнiм шумовинням запанував один-?диний звук: залiзне гудiння танкових моторiв. ? тепер Андрiй уже не чув нi посвисту снарядiв, нi виття мiн, нi вибухiв. Майже несвiдомо, як автомат, вiн випереджав чорнi стовпи землi, що здiймалися то правобiч, то лiвобiч од нього, i тодi падав у траву обличчям, щоб за мить зiрватися на рiвнi i знову мчати вперед i вперед. Здавалося, що хтось невидимий i могутнiй смика? за двi ниточки i робить чудо. Смикне за одну -- здiймаються в бiлому мороцi фонтани чорно? землi, смикне за другу -- пада? траву високий лейтенант з автоматом. Лейтенант i фонтани змагалися. Вони вступили в по?динок. Фонтани здiймалися тепер попереду лейтенанта, вони виникали бiля його нiг, ставали стiною, загрожували, лякали. Але Андрiй не зупинявся, не одступав, а рвався вперед з упертiстю степового вiтру. Сходило сонце. Воно пронизало туман сво?ми променями, i туман став золотим i нагадував тепер отой дим, що сну? з хатнiх димарiв над селом. Але як же багато було цього диму! Важко було щось побачити в ньому далi як за десять-двадцять крокiв. Андрiй згадав, як од нього вимагали, щоб вiн поставив обидвi гармати на вершинi висоти, звiдки, мовляв, буде найкращий обстрiл i куди передовсiм можуть полiзти фашистськi танки. От тобi й обстрiл! В ясну погоду танки звичайно пiшли б тiльки на вершину, але тепер, коли не розбереш, де яр, а де висота, вони можуть пройти i по схилу, понад самим яром, розраховуючи на те, що тут нема? нi артилерi?, нi петеерiв. Добре, що вiн тодi не послухався i залишив одну гармату внизу. Тепер вона пригодяться. Андрiй уже був зовсiм близько от вогнево? позицi? тi?? гармати. Вiн бiг до не? швидко, дуже швидко, i ще швидше котився йому назустрiч гул. Танки йшли понад яром. Не маючи змоги бiльше ховатися вiд вибухiв мiн, Андрiй пiрнув просто в один з земляних фонтанiв, що вирiс у нього перед обличчям, i виринув на вогневiй позицi?. Вогнева позицiя була порожня. Самотньо чорнiв отвiр блiндажа, в снаряднiй транше? валявся забутий лоток, валик бруствера зеленiв од свiжого дерну, за вкладанням його стежив позавчора ще сам Андрiй, але нi гармат, нi людей не було. Видно, заступник вирiшив перекинути ?? туди вище, на пiдкрiплення друго?. Невже вiн не догадувався, що танки можуть пiти низом? Танки з'явилися бiля вогнево? за хвилину по тому, як туди вскочив Андрiй. Вони вигулькнули з туману майже водночас i водночас рiзонули по вогневiй з кулеметiв. Танкiв було два. Один iшов прямо на вогневу, другий тримався трохи збоку. Андрiй притьмом упав на землю й поповз до отвору блiндажа. Блiндаж був зроблений на зразок сiльського погреба. В нього можна було потрапити не збоку, як звичайно, а зверху, крiзь чотирикутний отвiр, який мiг закриватися мiцною лядою. Андрiй скотився в блiндаж i кинувся до полички для гранат. Такi полички вiн наказав робити на всiх вогневих i там завжди зберiгався запас протитанкових гранат. Але на поличцi нiчого не було. Заступник, певно, простежив, щоб у кожного бiйця була про всяк випадок граната. Таку передбачливiсть командир батаре? мiг лише вiтати, але в даному випадку, вона оберталася проти нього, йому здавалося, що вiн сидить в цьому блiндажi вже цiлу годину i що тi два танки пройшли за цей час принаймнi кiлометрiв п'ять. Насправдi ж танки не дiйшли навiть до вогнево?. Час обчислювався зараз не годинами, не хвилинами, а секундами, десятими долями секунд. Андрiй метнув поглядом по блiндажу. Чийсь протигаз на стiнцi, шинель на землянiй призьбi, два круглих дволiтрових котелки. ? бiльше нiчого. Що ж йому робити? Стрiляти по танках з автомата? Але це ж безглуздя! Спересердя вiн заджунив ногою один з котелкiв, що лежав у кутку якось боком, котелок дзенькнув, одлетiв убiк, а на тому мiсцi, де вiн щойно лежав, лишилася зелена велика, мов консервна бляшанка, протитанкова граната. Хтось, мабуть, хотiв узяти i котелок, i гранату, але в поквапi не взяв нi того, нi другого. Андрiй схопив гранату, глянув, чи ? в нiй запал, i висунувся з блiндажа. Танк чахнув йому в обличчя перегорiлим мазутом, гаркнув гусеницями, забубонiв над толовою кулеметом. Тодi лейтенант, щоб краще розмахнутися, зовсiм вилiз з блiндажа, мiцно вперся в землю ногами й пожбурив гранату прямо пiд черево чудовиська, яке лiзло на нього. Граната ляснула якраз пiд гусеницею, танк крутнувся, немов потрапив на слизьке, але став вiн чи нi, Андрiй уже не побачив. Бо саме тi?? митi ударив кулемет з того другого танка, про який лейтенант зовсiм забув, i черга трасуючих, шиплячих куль прошила груди юнаковi. Андрiй упав у блiндаж. Болю вiн не вiдчув, бо перестав бачити й чути взагалi. Вперше в життi вiн втратив свiдомiсть. Чорна нiч обступила юнака з усiх бокiв, нiч без звукiв, без руху, без життя. Тодi знову настав день. Андрiй побачив, що вiн лежить у блiндажi на землянiй призьбочцi. Вiн спробував поворухнутися й не змiг: на груди навалилося щось важке, мов камiнь, i не пускало. Андрiй трохи звiв голову й застогнав. Уся його гiмнастьорка була залита кров'ю. Кров лилася з рани, ще й зараз тепла, пахуча, i Андрiй знав, що з нею виходить з тiла його життя. Лiвою рукою вiн намацав у кишенi пакет iндивiдуально? допомоги, тамуючи бiль, розгриз зубами його оболонку й спробував затулити якось рану. Але вона була надто велика. Мабуть, груди йому пробили одразу двi або й три кулi. Тодi вiн почав рвати лiвою рукою шматки спiдньо? бiло? сорочки i накладати ?х на рани. ? стогнав, стогнав жалiбно, як дитина. Одна з куль, видно, розтрощила ребро, iнакше не було б такого нестерпного болю при кожному порусi. Сяк-так заткнувши рану, Андрiй трохи вiдпочив i спробував прислухатись до того, що дiялося нагорi. Там ще тривав бiй. Але вiн уже перекотився далi в тил, i тут стало тихше. Неподалiк од блiндажа цокали по залiзу. Андрiй догадався, що то танкiсти, мабуть, пробують склепати гусеницю. Хай стараються! Нiмцi незабаром переконалися в марностi сво?х зусиль. Вони про щось поговорили мiж собою й, перемовляючись, пiдiйшли до вогнево?. "Хочуть знайти того, хто кинув гранату",-- зрозумiв Андрiй. Автомат досi ще висiв у нього на ши? i йому без особливих зусиль вдалося пiдняти його й наставити на отвiр блiндажа, вперши в живiт. Пiдняти праву руку Андрi?вi довго не вдавалося. Вiн уже навiть злякався, що не встигне вистрiлити, але зрештою все ж зумiв дотягнутися вказiвним пальцем до спуску. Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба, високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба, показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли, щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi, тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрi?вi. Автомат упав на землю. Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi, вони зараз зможуть зробити з Андрi?м що завгодно. Та йому байдуже. Вiн однаково ма? вмерти. Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м'яко шльопали в стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його голови, але диво дивне?! -- жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб хоч вiдкинути ?? подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл, наповнила блiндаж громом, полум'ям i димом, i Андрiй знову втратив свiдомiсть. Вiн опам'ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити. Спробував пiдвестися -- не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок, вiн нап'?ться i одразу ж забуде про сво? муки, не буде бiльше горiти в оцьому незгасному, пекучому полум'?. Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,-- про це вiн не мiг тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами! ? вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: "Пити... пити... пити..." Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися, Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. ? тодi б нiчого не було страшно. Бо вода для людини -- найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!.. ? вiн теж був досi дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш вижити!.. Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився на маленьку крапельку прозоро? рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата копача перерiзала корiнець яко?сь травинки. Корiнцiв таких на стiнках блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний порух усi сво? сили. Пере-годя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув крапельку на стiнцi. до вечора на тiй стiнцi, бiля яко? лежав поранений, не лишилося жодно? крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до волого? землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, вiн ?в би ??, якби з не? можна було витягти бодай грам води. Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й пала? на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi. На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка каламутно?, перемiшано? з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i напився. Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi, бiля чумацько? могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як важко буде тво?му синовi, тво?й дитинi? В день народження п'ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi. Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться ?сти. Голод усi цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й беззвучно плямкав сво?ми синiми губами: "Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!" Сили одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, ?х нiщо тепер не могло стримати. Якби в Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в кишенi! Якась крихта! Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрi?ве тiло лежати в землi. Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос. Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними ребрами? Вiн пив воду й думав. ?нколи його свiдомiсть затуманювалась, якась червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища. Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтувато? води i став переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав, слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з пiдлоги й висипав ?? на призьбу бiля сво?? голови. Можна було подумати, що Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i висипав на призьбу новi й новi порцi? землi. Робота дала йому змогу на деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в Андрiя з'явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрi?вого узголiв'я стала пiсля цього зростати помiтно швидше. Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того бiгуна, який перед фiнiшем переста? дихати i летить уперед з порожнiми грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витрима? й розлетиться на шмаття, але добре знаючи