еним мiзинцем, - що ж, серце мо?, я не в претензi, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки по-крупному, i коли вже не коханням - не-мишачим: справжнiм! - то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм - не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), - то першо ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блiн, таки недарма р?бята з крутим творчим потенцiалом, нам раз плюнути - перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком суцидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) мiсяцях, в iншiй кранi й на iншому континентi, в нiч останньо сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр' мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'янiй -алере, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити, голосами, далi прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, -через паркiн--лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в очi - спалах! - шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр'я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже -винтом -ондзолилась - аж, здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного -рунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, кобiта! i тому, завдавши на плечi поспiхом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде собi якусь нову, не пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), - вiн попер у нiч - двi з половиною милi! з речами! - до то осоружно майстернi (чи ж вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчуттям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й справдi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'жджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому - проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з'дено помади! - той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка...), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать його за лапу, ну й сюжет... I то ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), й, уперше за цiлий час вiд його призду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд не похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап'?-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали чорностро, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну увагу прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було анiскiлечки не страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько не несло нiяко виразно загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежн?всько доби, i до не було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьо пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономi?ю - прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до не: "Що, ще не починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на не, мусив, нiчого не вдi?ш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала - зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно. Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумi?ться, вона нада?ться радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залиша?те аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff61, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором. Ледi й джентльмени, в цiй кранi, котра вiд початкiв була людським творивом i де авторство кожно людини над власною судьбою ? пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отрулася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий ма?ток - 10 мiльйонiв доларiв, неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обо? тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи х також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з хнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога хнi душi? Темне це дiло - так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергово "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома дво? синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й ма?ш! - ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в сво? дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся - потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторi, до яко дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталi на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша крана, властиво, не знала порядно вiйни - вiйна да? змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби - чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещено дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" - ну й спiймав облизня, i добре йому так), - в цiй кранi, ледi й джентльмени, з дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi - психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась? Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну преро-ативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ята?мо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психоло-i - русалка, напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все, що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi, фра-менти, подробицi, кольоровi фiшки якось велико, неосяжно головоломки, по яких рачку?мо, не пiдводячи зору, обмацу?мо, облизу?мо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й при?мне заняття, - тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче -енiям!) вда?ться стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозбро?ним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубу?ться наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, -оношимось i уявля?мо себе творцями, - а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт - з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не стане й тi??) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгi, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi ри-ористи - iконокласти, пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи храмово скульптури профану? божество, - спiлка релiгi з мистецтвом дiйсно ? з боку релiгi компромiс, неминуча поступка - вiд незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного дня в надi трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодно прохолодно думки, панував виразний дух замкнено спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на -анку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами - люди приходили як на свого роду вечiрку - to socialize62, i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiга?ться, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочу?ться все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступа?мося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiга?, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, - йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в'хати, i стокрот безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацi, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б'?ннале -умовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок - однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв - текстiв) про першу поздку на велосипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, - нiчого, interesting63, -ел-оче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, - кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiдкрию вам страшну та?мницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку сходить на пси - тому що боться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона ?дина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо в собi, тодi... Тодi... (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, - "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромага?мося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, - жест воно нiби той самий - жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родово пам'ятi з убитим всерединi смислом, - жест, яким, замiсть вiдгородитися, труча?ш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбо краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi ?дна?мо. "О слiпуче, прекрасне i дике! / Грай вогнями, заводь i мани / На бистрiнь, на невидимi рiки - / Тiльки ж - Господи! - не обмани: / Не осунься з-пiд стiп сухосто?м, / В мить на гранi жаского злиття / З твом сяйвом - не стань пустотою: / Трухлим духом сипкого смiття / (Як заманка, личкована чортом / Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, / Буде жовто згоряти нiщота / Мох нидом звакованих днiв. / Кожну кару прийму, як розраду, - / Тiльки, сили небеснi, не це: / Ощадiть од Вкранського Аду - / Мусового томлiння живцем / Без надi, без дi, без часу, / В порожнечi, на безвiсти - там, / Де ще прiють по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б - життям, / Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри, / Здерши в кров з стiп i долонь, - / Як стратенча душа з-пiд сокири - / На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася назива?ться, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був - не лише Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужча? тунель, котрим захоплено женемось, i все тяжче ста? протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власно отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами котися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зоста?ться, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цв?та?ва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк трива?, to be continued64, ви що ж, уважа?те, це нормально, так iз ними, пiтами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не дожива? до свого "Фауста", що ж ви гада?те, це випадковiсть, гада?те, м просто - менше дано? Зменшуються хнi шанси - зменшуються шанси кожного з вас. Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов? (I все бiльша?, бiльша? з року в рiк - секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчно цивiлiзацi, секс по телефону, мене також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як д?вочку, так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос - прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" - нiяка то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, - й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужо квартири, тут дво?, хочуть мене з-валтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де ти ?? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорого подруги, фу, гидота, - спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспiвати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойковi приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але з-валтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живо жiнки?). Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий К?Б, аби вивiдати, про що у вас розмовля?ться вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математично школи - вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов шовк, дiвочi вi, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то бува? з дуже нервовими, iнтелi-ентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i вiдмiнник з математично школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники щокрок поблискували пiдступно вислиз-аною чорнотою, - мав необережнiсть згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця вкинуло в жар: оце ж i ? те, про що попереджали тато з мамою! - з ленiнською хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала як ленiнську!], з вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно навилiт бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж вiдмiнник видав усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не сумнiваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близько небезпеки], - приморозила його хiба ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ["Атряд! Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що не цiкавлять усякi там емi-рантськi покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i що завжди обурювала молодь, яка слуха? рiзнi радiоголоси, - вiн вирячився на не обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов жачок по лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не послизнулась!). Нi, вона завжди казала, що не хотiла б iще раз пережити сво? отроцтво, - отi натужнi, несвiдомi спроби вирватись - iз глухо забетонованого, спертого всерединi родинного гнiзда, за мурами якого дко клубочився страх, болотяна млака, де iно оступись, видай себе - i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим металiчним свистом, передавали мемуари вмираючого Сн?гiрьова, пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi шоки, -валтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних долiвках - зведення з рiзницько, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв, ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, - тiльки вони нiколи не виходили, ефiр повнився хнiм конанням, тато сидiв по цей бiк i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробiтним, сидiв у хатi й слухав радiо), - вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори, полiтзаняття й чужа мова, туди - як чотирилiтньою на дзиглик насеред кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, - можна було виходити тiльки на те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати м вiд них таки й вивчене, i тiльки в цьому був -арант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по в?рьовочк?", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову! - а в п'ятнадцять рокiв звалилася з депресi?ю, скаржилася на та?мничi болi в шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили, цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над першою менструацi?ю, розважно оповiдав й, що це дуже добре, так ма? бути з усiма дiвчатками, лежи, на вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана новим вiдчуттям, коли - i соромно од вiдкритостi сво? тайни - ну але якi ж тайни можуть бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого потрапить здихатися аж пiсля татково смертi!), i потiм, щоразу, - те саме вiдчуття навiчно дочiрньо покори, остаточностi родового улягання, од чого мужики, не в'хавши, до чого воно, розумi?ться, шалiють ("Ох як ти класно да?ш!"), а потiм ти х кида?ш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях нитяних швiв, i одна сукенка - шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на лiктях, на шкiльнi вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi! - в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ, спiдничцi, й подом лась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже "по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвiтом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках перламутрово помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе коштував синьо-голубий патрончик тако тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, - правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамто то не втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною ляльково крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там-таки змивала, люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за не, який збирав по людях дось? на кожну з подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати й належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi - надто пiсля того пам'ятного разу, коли вiн ударив в обличчя просто на вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона од нього втiка?, - але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк по щоцi, - розумi?ться, потiм були обiйми-облизування, поцiлунки-перепросини, "мо? маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте, снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж , врештi-решт, i потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця здила на перекладних товарняках до Москви, мiняти сво? вiно - двi ряснi низки середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'жджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку бiлясто близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а майбутнiй муж, те саме робитиме, а й - нiчого, минулися тi колосочки, i налася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет, почала працювати, - а американськi сов?тознавцi зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юн-ом мiж рядкiв на свiтло перечитують, - жерти м у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! - давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над хнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Д?вочкi, а што в етiх пак?тах?" - "Женскi? пак?ти, женскi?!" - презирливо вiдгризалися д?вочкi: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi налися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! - личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана - Варвара Апостол - Варвара Лан-ишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! - кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi", поки й на кухнi сусiдка - кухарка з робочо столовки, та, що мала "управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi - котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли , яко жону неблагонадьожного, з дисертацi?ю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був святом, тiшилась як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимика?ться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, ?дина жiнка в його життi - та, котру сам породив? "Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти форму?шся" (i чи не та сама заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти", - через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що першо митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди? До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджу?ться, - вдертим у чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям нагло заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищаво блiдо-зелено пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", - вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсов?тчика!) - що ногою вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так сколося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то похали б на Хрещатик каву пити, подума?ш, велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанi, невеличкого й верткого, як -винт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли попiд пахи дво? гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Р?бята, ну бросьт?, ну отпустiт?, р?бята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! - плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi голосом, аж забринiло, - да што ж ви ето, в самом д?л?, а?!" - i вирвала хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися, забубонiли щось виправдальне на кшталт "а ч?во он", - ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першо вашо ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме м надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, - ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацока?ш пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмi?шся, хоч прикурюй од такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвi?ться в повiтрi, ну гаразд уже, дьте, та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу вискочила ментам морду бити... З тобою можна в разв?дку йти", - i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни дким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла й роздягатись, а татковi вийти - "Девочка уже большая", - спантеличило, що татко, замiсть обстоювати сво права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiрку? вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од не вголос те, чим видав собi думки, - що занапастив й життя, а зостатися сам, без не - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), - його панiчний страх перед невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" - угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiа-ностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, пальцi колишньо гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила й дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було не що як вiйна - вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона м усiм за нас i покаже!), - мужчина вда?ться до останнього засобу - смертi, i це, нiкуди не дiнешся, перекону?: ти нарештi остаточно ста?ш по його сторонi. I тво? отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганя? тебе через двадцять рокiв, випуска? з найглухiших пiдвальних закапелкiв тво? iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповня? тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?.. Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, пита? вона себе, мляво втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що ? рабство, як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсову? пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого -атунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формально логiки. Рабство ? iнфiкованiсть страхом. А страх убива? любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини - все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, д?вушка. You have completed your research65. Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна зi схiдно?вропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить при?мне для ока по?днання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi, шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запиха? в рота жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в не вигляда? цiлком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро смi?ться, i вiд того враження, наче цiлий час розсмакову? щось смiшне. Дисертацiю вона пише про -ендеризм у пост-комунiстичнiй полiтицi: не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганя? тебе в глухий кут, скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi знати?). Зда?ться, Донна пiдозрю?, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi фемiнiстки, вона певна, що men are full of shit66, iно дай м волю - починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з докторатом затягу?ться. Отож твою iсторiю Донна бере - не те що до серця, а, зда?ться, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую. Що-о?! - рвучко пода?ться наперед Донна, аж пшеничнi патлi, зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра. Як?! - обурю?ться Донна, - як таке може бути? Як узагалi можна так поводитися з живою жiнкою?! О, май! - скрушно хита? головою Донна, з цiлком непритаманною й господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест, що вида? цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала проблеми з свом останнiм бойфрендом, але щоб таке! Слухай, - каже Донна, й обличчя й випогоджу?ться споко?м знайденого рiшення: looks like the guy is severely sick, don't you think so?67 Короткий курс психоаналiзу, шлях до душевного здоров'я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю - i попустить, як рукою знiме. Лiтература як форма нацiонально терапi. А що, not a bad idea68. Шкода, що в нас, власне, нема лiтератури. Я тiльки одного не розумiю, - осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено пiдвалини свiтогляду. - Я не розумiю, чому ти це все терпiла? I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi? Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за сво права. Що я можу тобi на це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили х такими, як вони ?, бо не прийняти х - означало б стати по сторонi тих, чужих? Що ?диний наш вибiр, отже, був i залиша?ться - межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбива?? Вкинувши до смiтт?збiрнi послiдки ланчу - пластиковi тацi iз зужитим паперовим начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах - соя, кетчуп, гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), - як декоративнi палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першо дi - майстерня художника, мiсце друго дi - квартира в student dorm69, третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), - вони прошкують до виходу, Донна штовха? склянi дверi, короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплю? легенi, котяться авта, проходять, смiючись, хлоп'яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету, горить угорi тривожне, електрично-син? небо, i високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi простяга? до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб'язком: "Help homeless, ma'am!" - "I'm homeless myself"70, хита? вона головою: не до нього - в простiр. - А зна?ш, - каже раптом Донна, повертаючись до не, натягаючи автомобiльнi рукавички й весело жуючи якусь нову думку, - все-таки цi вашi схiдно?вропейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай пристрасть ?, а в наших що?.. ...I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi вантажного конвей?ра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже - пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом "USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвей?р приберуть, натомiсть на сiрому бетонi темнiтиме проталина пiдсихаючо калюжi: "Все", - вiдлунить тобi в головi, як зойк у порожньому храмi, все - це значить, задра?но люки, зараз озветься сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", - замуркоче стюардеса, i лiтак задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшнього (qu'as tu fait, qu'as tu fait de ta vie?71 - допиту?ться голос звiдкись здалеку, - ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству: все чогось чека?ш, мрi?ш i борса?шся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявля?ться, що то й було життя) - лiпше б тому болевi заткатись i не висовуватися бiльше. Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цi? нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайсько наркомафi, i румунсько секурiтате, i од ЦК Компартi Китаю, i од мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на волi, i од п'яти тисяч зачатих -валтом сара?вських байстрят, що коли-небудь же повиростають, i - зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, при?много вам польоту. В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак, що розчиня?ться в небi й морi, - нi могили, нi слiда. Тепер я всiм серцем бажаю цьому лiтаку щасливого приземлення: менi подоба?ться дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом i глибоко вритими вiд очей вдiл борознами, як вiн запиха? в багажний вiдсiк нейлонову торбу з намальованою на пузi тенiсною ракеткою, i на iспанисту брюнетку в розхристаному шкiряному пальтi - вона з двома малюками, i, поки, вiдчепивши вiд наплiчника, примощу? в крiслi меншеньке, друге - дiвчинка рокiв п'яти, вузеньке смагляве личко в барокковiй рамi обiцяюче-примхливих кучерiв, - розганя?ться навсiбiч серед проходу засвiченими захватом оченятами й зубками - перша подорож! - i зупиня?ться на менi: - Хай! - щасливо випалю? вона. - Хай! - кажу я. Пiтсбур-, вересень - грудень 1994 року.