еним мiзинцем, - що ж, серце мо?, я не в претензi, постраждай трохи й ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або, в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки по-крупному, i коли вже не коханням - не-мишачим: справжнiм! - то в усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм - не "промокашкою": волiю бути наждачком-с), - то першо ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення, зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний, просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами, мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блiн, таки недарма р?бята з крутим творчим потенцiалом, нам раз плюнути - перетворити невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком суцидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) мiсяцях, в iншiй кранi й на iншому континентi, в нiч останньо сварки в кiмнатi закинутого в мiжгiр' мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'янiй -алере, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити, голосами, далi прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично запускало в хiд i ноги, -через паркiн--лот, мiж полискуючих проти мiсяця тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в очi - спалах! - шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр'я назад до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже -винтом -ондзолилась - аж, здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного -рунту, перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, кобiта! i тому, завдавши на плечi поспiхом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде собi якусь нову, не пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), - вiн попер у нiч - двi з половиною милi! з речами! - до то осоружно майстернi (чи ж вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i просидить до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним вiдчуттям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й справдi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'жджали з пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей поспiль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому - проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з'дено помади! - той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка...), вiдчужений посмiх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать його за лапу, ну й сюжет... I то ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), й, уперше за цiлий час вiд його призду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд не похилою кладкою вдiл, потiм навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили  звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки, склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап'?-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали чорностро, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну  увагу прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану постать на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було анiскiлечки не страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько не несло нiяко виразно загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежн?всько доби, i до не було наставлене цiлком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьо пари i вiдлiтали геть iз пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй шапочцi ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономi?ю - прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до не: "Що, ще не починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн, трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши на не, мусив, нiчого не вдi?ш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i, хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала - зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно. Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумi?ться, вона нада?ться радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я вже бачу, як, один по одному, ви залиша?те аудиторiю, саркастично пiдiбгавши вуста: crazy stuff61, типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата осьо наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн вiдповiв, що хотiв бути автором. Ледi й джентльмени, в цiй кранi, котра вiд початкiв була людським творивом i де авторство кожно людини над власною судьбою ? пiдставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв, Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отрулася чадним газом у себе в гаражi, попередньо записавши цiлий ма?ток - 10 мiльйонiв доларiв, неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi листи: обо? тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи х також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з хнiх мiльйонiв, одмолять-таки в Бога хнi душi? Темне це дiло - так розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi чергово "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в того лишалося вдома дво? синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й ма?ш! - ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в сво? дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся - потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони принесуть кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторi, до яко дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталi на спiвака, по роках успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша крана, властиво, не знала порядно вiйни - вiйна да? змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби - чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещено дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" - ну й спiймав облизня, i добре йому так), - в цiй кранi, ледi й джентльмени, з  дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi - психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась? Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну преро-ативу Бога. Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ята?мо приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психоло-i - русалка, напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися: куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все, що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi, фра-менти, подробицi, кольоровi фiшки якось велико, неосяжно головоломки, по яких рачку?мо, не пiдводячи зору, обмацу?мо, облизу?мо, обнюхуюмо собi в кайф, цiлком безневинне й при?мне заняття, - тiльки штука в тому, що фiшки часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче -енiям!) вда?ться стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозбро?ним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то врубу?ться наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, -оношимось i уявля?мо себе творцями, - а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено свiт - з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не стане й тi??) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгi, тiльки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi ри-ористи - iконокласти, пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи храмово скульптури профану? божество, - спiлка релiгi з мистецтвом дiйсно ? з боку релiгi компромiс, неминуча поступка - вiд незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релiгiя, зробившись соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного дня в надi трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випiкала голову, не пропускаючи жодно прохолодно думки, панував виразний дух замкнено спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на -анку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн новинами - люди приходили як на свого роду вечiрку - to socialize62, i молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберiга?ться, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочу?ться все далi й далi (чи не з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту яснiсть дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но пiдступа?мося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiга?, потираючи лапи, Той, хто хотiв бути автором, - йому кортить туди, вклинитись i заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн i годен туди в'хати, i стокрот безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з них новi й новi безпотрiбнi комбiнацi, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд супу "Кемпбелл", виставляючи на б'?ннале -умовi стiльцi, повзуванi в жiночi черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних бульбашок - однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри текстiв (еге ж, уже не вiршiв - текстiв) про першу поздку на велосипедi, про перше мiсячне а чи й геть нi про що, - нiчого, interesting63, -ел-оче, киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв, докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, - кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiдкрию вам страшну та?мницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку сходить на пси - тому що боться. Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона ?дина здатна нас ослонити, i якщо ми не несемо  в собi, тодi... Тодi... (Я направду не знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним стиском фосфорично-блiду фiгурку, - "чортяче весiлля" на курних осiннiх дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер спромага?мося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, - жест воно нiби той самий - жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родово пам'ятi з убитим всерединi смислом, - жест, яким, замiсть вiдгородитися, труча?ш себе з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбо краси: не тих спiльникiв собi на цiй дорозi ?дна?мо. "О слiпуче, прекрасне i дике! / Грай вогнями, заводь i мани / На бистрiнь, на невидимi рiки - / Тiльки ж - Господи! - не обмани: / Не осунься з-пiд стiп сухосто?м, / В мить на гранi жаского злиття / З твом сяйвом - не стань пустотою: / Трухлим духом сипкого смiття / (Як заманка, личкована чортом / Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, / Буде жовто згоряти нiщота / Мох нидом звакованих днiв. / Кожну кару прийму, як розраду, - / Тiльки, сили небеснi, не це: / Ощадiть од Вкранського Аду - / Мусового томлiння живцем / Без надi, без дi, без часу, / В порожнечi, на безвiсти - там, / Де ще прiють по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б - життям, / Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри, / Здерши в кров  з стiп i долонь, - / Як стратенча душа з-пiд сокири - / На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася назива?ться, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був - не лише Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замiсть розширятись, дедалi вужча? тунель, котрим захоплено женемось, i все тяжче ста? протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на полотна, як розчавленi комашки, барвними плямами власно отрути, i давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами котися всякi прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже iно й зоста?ться, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло в сiнях чужого дому (Марiна Цв?та?ва), упхнути голову в газову плиту (Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер), перелiк трива?, to be continued64, ви що ж, уважа?те, це нормально, так iз ними, пiтами й прочими, й повинно бути? Але ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не дожива? до свого "Фауста", що ж ви гада?те, це випадковiсть, гада?те, м просто - менше дано? Зменшуються хнi шанси - зменшуються шанси кожного з вас. Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов? (I все бiльша?, бiльша? з року в рiк - секс-шопiв, механiчних причандалiв, о переваги технологiчно цивiлiзацi, секс по телефону, мене також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як д?вочку, так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос - прийняла за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" - нiяка то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, - й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужо квартири, тут дво?, хочуть мене з-валтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де ти ?? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорого подруги, фу, гидота, - спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все одно що пiсеньку попросили б заспiвати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойковi приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то вiд насолоди, а може, й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то, втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але з-валтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живо жiнки?). Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi пiдiсланий К?Б, аби вивiдати, про що у вас розмовля?ться вдома, а потiм знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були тi, хто заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математично школи - вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов шовк, дiвочi вi, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то бува? з дуже нервовими, iнтелi-ентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i вiдмiнник з математично школи, невмiло-старомодно, наче протезом, пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники щокрок поблискували пiдступно вислиз-аною чорнотою, - мав необережнiсть згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця вкинуло в жар: оце ж i ? те, про що попереджали тато з мамою! - з ленiнською хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала  як ленiнську!], з вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно навилiт бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж вiдмiнник видав усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не сумнiваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близько небезпеки], - приморозила його хiба ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ["Атряд! Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що  не цiкавлять усякi там емi-рантськi покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i що  завжди обурювала молодь, яка слуха? рiзнi радiоголоси, - вiн вирячився на не обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов жачок по лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не послизнулась!). Нi, вона завжди казала, що не хотiла б iще раз пережити сво? отроцтво, - отi натужнi, несвiдомi спроби вирватись - iз глухо забетонованого, спертого всерединi родинного гнiзда, за мурами якого дко клубочився страх, болотяна млака, де iно оступись, видай себе - i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим металiчним свистом, передавали мемуари вмираючого Сн?гiрьова, пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi шоки, -валтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних долiвках - зведення з рiзницько, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв, ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, - тiльки вони нiколи не виходили, ефiр повнився хнiм конанням, тато сидiв по цей бiк i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробiтним, сидiв у хатi й слухав радiо), - вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори, полiтзаняття й чужа мова, туди - як чотирилiтньою на дзиглик насеред кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, - можна було виходити тiльки на те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати м вiд них таки й вивчене, i тiльки в цьому був -арант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по в?рьовочк?", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову! - а в п'ятнадцять рокiв звалилася з депресi?ю, скаржилася на та?мничi болi в шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили, цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над  першою менструацi?ю, розважно оповiдав й, що це дуже добре, так ма? бути з усiма дiвчатками, лежи, на вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана новим вiдчуттям, коли - i соромно од вiдкритостi сво? тайни - ну але якi ж тайни можуть бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого потрапить здихатися аж пiсля татково смертi!), i потiм, щоразу, - те саме вiдчуття навiчно дочiрньо покори, остаточностi родового улягання, од чого мужики, не в'хавши, до чого воно, розумi?ться, шалiють ("Ох як ти класно да?ш!"), а потiм ти х кида?ш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях нитяних швiв, i одна сукенка - шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на лiктях, на шкiльнi вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi! - в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ, спiдничцi, й подом лась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже "по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих повним цвiтом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках перламутрово помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе коштував синьо-голубий патрончик тако тушi, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, - правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамто то не втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною ляльково крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора там-таки змивала, люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за не, який збирав по людях дось? на кожну з  подружок: всi були розбещенi, курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона, слiд вiддати й належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi - надто пiсля того пам'ятного разу, коли вiн ударив  в обличчя просто на вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив, що вона од нього втiка?, - але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху впiк  по щоцi, - розумi?ться, потiм були обiйми-облизування, поцiлунки-перепросини, "мо? маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована, мов чорне свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником: вставайте, снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж , врештi-решт, i потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця здила на перекладних товарняках до Москви, мiняти сво? вiно - двi ряснi низки середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'жджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку бiлясто близни, i на тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а  майбутнiй муж, те саме робитиме, а й - нiчого, минулися тi колосочки, i налася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет, почала працювати, - а американськi сов?тознавцi зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юн-ом мiж рядкiв на свiтло перечитують, - жерти м у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! - давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над хнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: "Д?вочкi, а што в етiх пак?тах?" - "Женскi? пак?ти, женскi?!" - презирливо вiдгризалися д?вочкi: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розумiли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п'ятдесятих - час, коли нарештi налися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! - личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана - Варвара Апостол - Варвара Лан-ишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! - кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi", поки й на кухнi сусiдка - кухарка з робочо столовки, та, що мала "управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi - котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли , яко жону неблагонадьожного, з дисертацi?ю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був  святом, тiшилась як дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн мiг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимика?ться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, ?дина жiнка в його життi - та, котру сам породив? "Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти форму?шся" (i чи не та сама заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти", - через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що першо митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди? До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджу?ться, - вдертим у чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям нагло заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищаво блiдо-зелено пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", - вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсов?тчика!) - що ногою вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, - навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так сколося: ще перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то похали б на Хрещатик каву пити, подума?ш, велике дiло! - а вже зайчикового друга - найушнипливiшого з компанi, невеличкого й верткого, як -винт, такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз би! - засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутiлого стада, волiкли попiд пахи дво? гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Р?бята, ну бросьт?, ну отпустiт?, р?бята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив - та нi, та де, та нiчо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! - плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi голосом, аж забринiло, - да што ж ви ето, в самом д?л?, а?!" - i вирвала хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися, забубонiли щось виправдальне на кшталт "а ч?во он", - ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першо вашо ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме м надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, - ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацока?ш пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмi?шся, хоч прикурюй од такого висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвi?ться в повiтрi, ну гаразд уже, дьте, та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу вискочила ментам морду бити... З тобою можна в разв?дку йти", - i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни дким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла й роздягатись, а татковi вийти - "Девочка уже большая", -  спантеличило, що татко, замiсть обстоювати сво права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiрку? вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од не вголос те, чим видав собi думки, - що занапастив й життя, а зостатися сам, без не - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), - його панiчний страх перед  невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" - угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiа-ностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик,  пальцi колишньо гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила й дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було не що як вiйна - вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона м усiм за нас i покаже!), - мужчина вда?ться до останнього засобу - смертi, i це, нiкуди не дiнешся, перекону?: ти нарештi остаточно ста?ш по його сторонi. I тво? отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити, наздоганя? тебе через двадцять рокiв, випуска? з найглухiших пiдвальних закапелкiв тво? iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповня? тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?.. Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, пита? вона себе, мляво втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що ? рабство, як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсову? пiд лiкоть розгорнутого блокнота, напiвсписаного такого -атунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi холодно, як у пiдручнику з формально логiки. Рабство ? iнфiкованiсть страхом. А страх убива? любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини - все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, д?вушка. You have completed your research65. Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна зi схiдно?вропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить при?мне для ока по?днання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi, шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину, яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запиха? в рота жуйку: сублiмацiя курива. Це ремигання в не вигляда? цiлком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро смi?ться, i вiд того враження, наче цiлий час розсмакову? щось смiшне. Дисертацiю вона пише про -ендеризм у пост-комунiстичнiй полiтицi:  не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганя? тебе в глухий кут, скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi знати?). Зда?ться, Донна пiдозрю?, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi фемiнiстки, вона певна, що men are full of shit66, iно дай м волю - починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключають гарячу воду й електроенергiю, а факультету знов урiзають кошти на цей рiк, i справа з  докторатом затягу?ться. Отож твою iсторiю Донна бере - не те що до серця, а, зда?ться, вiдразу собi до течки. Ледi й джентльмени, я продовжую. Що-о?! - рвучко пода?ться наперед Донна, аж  пшеничнi патлi, зметнувшись, спадають у глибокий вирiз светра. Як?! - обурю?ться Донна, - як таке може бути? Як узагалi можна так поводитися з живою жiнкою?! О, май! - скрушно хита? головою Донна, з цiлком непритаманною й господарнiстю розгладжуючи долонями по стiльницi невидиму скатертину: жест, що вида? цiлковиту розгубленiсть, брак коментарiв. Нi, вона також мала проблеми з свом останнiм бойфрендом, але щоб таке! Слухай, - каже Донна, й обличчя й випогоджу?ться споко?м знайденого рiшення: looks like the guy is severely sick, don't you think so?67 Короткий курс психоаналiзу, шлях до душевного здоров'я: знайти причину, i проблема знiметься сама собою. Чому досi нiкому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналiзував гарненько цiлу нацiональну iсторiю - i попустить, як рукою знiме. Лiтература як форма нацiонально терапi. А що, not a bad idea68. Шкода, що в нас, власне, нема лiтератури. Я тiльки одного не розумiю, - осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено пiдвалини  свiтогляду. - Я не розумiю, чому ти це все терпiла? I mean, в лiжковi? Чому вiдразу не сказала: нi? Концептуальний пiдхiд: боротьба жiнок за сво права. Що я можу тобi на це вiдповiсти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобанi як-тiльки-можна з усiх кiнцiв, що потiм такi самi мужики нас трахали, i що в обох випадках вони робили з нами те, що iншi, чужi мужики зробили з ними? I що ми приймали й любили х такими, як вони ?, бо не прийняти х - означало б стати по сторонi тих, чужих? Що ?диний наш вибiр, отже, був i залиша?ться - межи жертвою i катом: мiж небуттям i буттям-яке-вбива?? Вкинувши до смiтт?збiрнi послiдки ланчу - пластиковi тацi iз зужитим паперовим начинням, кубками й тарiлками в яскравих соусних плямах - соя, кетчуп, гiрчиця, сливовий джем (цинобра, кармiн, вохра, умбра), - як декоративнi палiтри з театрального реквiзиту (мiсце першо дi - майстерня художника, мiсце друго дi - квартира в student dorm69, третю дiю скасовано з технiчних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), - вони прошкують до виходу, Донна штовха? склянi дверi, короткий спалах морозного повiтря радiсно заслiплю? легенi, котяться авта, проходять, смiючись, хлоп'яки в спортивних куртках з емблемою унiверситету, горить угорi тривожне, електрично-син? небо, i високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вiнчi, в розмаяних сивих космах жебрак на розi простяга? до них пластикову чашку з-пiд кока-коли, побрязкуючи дрiб'язком: "Help homeless, ma'am!" - "I'm homeless myself"70, хита? вона головою: не до нього - в простiр. - А зна?ш, - каже раптом Донна, повертаючись до не, натягаючи автомобiльнi рукавички й весело жуючи якусь нову думку, - все-таки цi вашi схiдно?вропейськi мужчини, вони, правда, бувають брутальнi, але в них бодай пристрасть ?, а в наших що?.. ...I дивитимешся в iлюмiнатор, як повзтимуть валiзки по стрiчцi вантажного конвей?ра, аби зникнути в черевi лiтака, одна по однiй, i от уже - пливучий пустий промiжок, i негр-вантажник у форменiй кепцi з написом "USAir" вскочить у чорне нутро фургончика, i той рушить з мiсця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвей?р приберуть, натомiсть на сiрому бетонi темнiтиме проталина пiдсихаючо калюжi: "Все", - вiдлунить тобi в головi, як зойк у порожньому храмi, все - це значить, задра?но люки, зараз озветься сухий трiск мiкрофона, "Ледi й джентльмени", - замуркоче стюардеса, i лiтак задвигтить, прогрiваючи мотори, i то вже буде iнша дiйснiсть, iнше життя, а гiрко скiмлячий бiль несправдженостi дотеперiшнього (qu'as tu fait, qu'as tu fait de ta vie?71 - допиту?ться голос звiдкись здалеку, - ах облиште, цiй темi стiльки ж лiт, скiльки людству: все чогось чека?ш, мрi?ш i борса?шся, сподiваючись на щось попереду, а тодi одного дня виявля?ться, що то й було життя) - лiпше б тому болевi заткатись i не висовуватися бiльше. Дайте менi мiкрофона, i я скажу: ледi й джентльмени, ми створили пречудовий свiт, i приймiть, будь ласка, з цi? нагоди вiтання од "USAir", i од Сi-Ен-Ен, i од Сi-Ай-Ей, i уругвайсько наркомафi, i румунсько секурiтате, i од ЦК Компартi Китаю, i од мiльйонiв убивць по всiх тюрмах свiту, i десяткiв мiльйонiв, що ходять на волi, i од п'яти тисяч зачатих -валтом сара?вських байстрят, що коли-небудь же повиростають, i - зростай, пречудовий свiте, от, власне, i все, що я хотiла сказати, дякую за увагу, ледi й джентльмени, при?много вам польоту. В юностi я мрiяла про таку смерть: авiакатастрофа над Атлантикою, лiтак, що розчиня?ться в небi й морi, - нi могили, нi слiда. Тепер я всiм серцем бажаю цьому лiтаку щасливого приземлення: менi подоба?ться дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом i глибоко вритими вiд очей вдiл борознами, як вiн запиха? в багажний вiдсiк нейлонову торбу з намальованою на пузi тенiсною ракеткою, i на iспанисту брюнетку в розхристаному шкiряному пальтi - вона з двома малюками, i, поки, вiдчепивши вiд наплiчника, примощу? в крiслi меншеньке, друге - дiвчинка рокiв п'яти, вузеньке смагляве личко в барокковiй рамi обiцяюче-примхливих кучерiв, - розганя?ться навсiбiч серед проходу засвiченими захватом оченятами й зубками - перша подорож! - i зупиня?ться на менi: - Хай! - щасливо випалю? вона. - Хай! - кажу я. Пiтсбур-, вересень - грудень 1994 року.
1 Вбудована кухня. 2 Облиш, дай менi спокiй. 3 Божевiльно любовi. 4 Божевiлля. 5 Ви хочете сказати, це не росiйська? 6 Зневажлива кличка iммi-рантiв-пуерторiканцiв. 7 Прошу? 8 "Край необмежених можливостей" - стандартне пропа-андистське клiше. 9 Болiсне злягання. 10 Не бачу жодних проблем. 11 AAASS - American Association for the Advancement of Slavic Studies, провiдна славiстична асоцiацiя США. 12 Господи, аби ж вiн тiльки не був такий збiса добрий художник! 13 Слов'янський шарм. 14 Звiдки ви? - З Украни. - А де це? 15 Такий збiса добрий художник. 16 Оце так iсторiя! 17 Край необмежених можливостей. 18 Ви блискучий поет. 19 Шафок (у роздягальнi). 20 Таки вiрно трима?теся цього плавання, еге? 21 Розiрваний зв'язок, одразу по розлученнi, сексуально травматичний. 22 Страх близькостi, страх фригiдностi, суцидальнi настро. 23 I я таке пережила - з батьком мох дiтей. 24 Мати-одиначка. 25 Схоже, що кожен таке пережив. 26 Просимо до гурту. 27 Кожна жiнка таке переживала. 28 Я знаю. 29 Поважнi психiчнi проблеми. 30 Як ся ма?те? - Добре. 31 Для всякого вiку. 32 Звабливо жiнки. 33 Кого це обходить? 34 Забудьте, викиньте з голови. 35 Столик для кави. 36 Пожежна си-налiзацiя. 37 Термiн повернення (книжки). 38 Аптека. 39 Подорожн? а-ентство. 40 Я сама-самiська у цьому великому мiстi, Вiлсоне, друже, зглянься. 41 Кермування автомобiлем у нетверезому станi. 42 Потрiбних людей. 43 Якщо доля укрансько лiтератури в руках таких людей, як ви, то нiчого боятись за  майбутн?. 44 Я на десять рокiв старша за тебе. - Брешеш. 45 День Подяки - традицiйно родинне свято. 46 Украна ще не вмерла, - "Це що за гiмн такий?" 47 Тому що розперетака сука не змогла б вижити! 48 Позику, страхову забезпеку. 49 Не про злидня перебiр. 50 Ваш лiтак щойно вiдлетiв, мем. 51 При?мно вам ночi. 52 Падлюка ти, хлопче, чу?ш? Ану веди менi зараз сюди свого боса, чув? Зараз же! 53 А ти вибирай вирази! 54 Можете не хвилюватися, мем. 55 Це п'ятнадцять хвилин зди, чека?мо на тебе. 56 Чи не могли б ви подзвонити туди. 57 Тiльки не руштеся, чоловiче, гаразд? 58 Це п'ятнадцять хвилин зди, чоловiче, ви просто нiчого не тямите в сво?му дiлi! 59 Вечiрка. 60 Добре питання. 61 Бридня. 62 Спiлкуватися, бавитися в товариствi. 63 Цiкаво. 64 Далi буде. 65 Ти скiнчила сво? дослiдження. 66 Мужчини лайна вартi. 67 Тобi не зда?ться, що хлоп просто серйозно хворий? 68 Непогана думка. 69 Студентському гуртожитку. 70 Поможi ть бездомним, мем! - Я сама бездомна. 71 Що, що зробив ти з свом життям? (франц.)