Оксана Забужко. Польовi дослiдження з украiнського сексу


---------------------------------------------------------------
     Оригинал этого текста расположен на странице
     http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html      ? http://xyz.org.ua/ukrainian/koi/litera/zabuzhko/ukr_sex.ukr.html
     Это нашумевший скандальный роман напечатан на Украине в 1996, некоторые
рецензии на него  были и в российской прессе. Кроме того, в номере 3 "Дружбы
народов" вышел его русский перевод, а в номере 16 "Литературной газеты" есть
рецензия (недоступные пока в он-лайн).
     Справочный файл об Оксане Забужко содержит всю  необходимую информацию.? about.txt
      ---------------------------------------------------------------


     <i>Сексуальна  одiссея  художника  й  поетеси,  розгортаючись в  Укранi й
Америцi   кiнця  ХХ-го  столiття,   оберта?ться   правдивою   середньовiчною
мiстерi?ю,  в якiй героня проходить кругами недавньо укрансько  iсторi,
щоб зустрiтися вiч-на-вiч iз Дияволом...</i>

     <HR>
     <i>Даний художнiй твiр розповсюджу?ться в електроннiй формi з вiдому
та  згоди  власника  авторських  прав  на  некомерцiйнiй  основi  при  умовi
збереження цiлiсностi  i  незмiнностi  тексту,  включаючи збереження  даного
повiдомлення.  Будь-яке комерцiйне використання даного тексту  без вiдому  i
прямо згоди власника авторських прав НЕ ДОПУСКА?ТЬСЯ.
     Роман видано окремою книжкою
     Кив - Видавництво "Згода"-1996
     <B>Copyright &copy; Оксана Забужко 1996</B></i>


     Оксана Забужко
     ПОЛЬОВI ДОСЛIДЖЕННЯ<br>З УКРА·НСЬКОГО СЕКСУ


     Вiд автора

     Пропонований  читачевi  роман  мав щастя  зажити  скандально репутацi
задовго  до виходу  в свiт. Його  чорнова версiя, вiддрукована свого  часу в
Пiтсбурзькому  Kinko  Copies  числом  12   примiрникiв,  iз  мiркувань  суто
практичних (щоб не пропала при перелетi через Франкфурт), i роздана авторкою
друзям   "почитати"   (переважно  у   сподiваннi   розумних  порад),  цiлком
несподiвано зробила карколомну кар'?ру: вона вiдродила самвидав. У Нью-Йорку
й Чiка-о, Парижi  й  Мюнхенi, Ки?вi i Львовi запрацювали копiювальнi машини,
ксерокси нi в чому не винного чорновика, передаванi з рук у руки, розлiзлися
межи людьми, мов мишенята, i по кiлькох мiсяцях у кивськiй квартирi авторки
залунали  рiшучi  мiжнароднi  дзвiнки:  одразу  з  двох  захiдних  кран  й
погрожували судом i забороною права на в'зд.
     А ще кажуть, нiби лiтературою  в наш час нiхто не  цiкавиться, збуджено
подумала  авторка  й  подалася до  Сашка  Задираки замовляти  з  себе новий,
якомога  чепурнiший  фотопортрет  (його  вмiщено  в  цьому  виданнi)  -  для
майбутньо судово справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачi ще
з чотирьох кран, i  простий пiдрахунок  показував, що, коли все буде гаразд
(постукати по  дереву!), то на кiнець  столiття перед сердешною  дослiдницею
укранського  сексу погодяться  вiдчинити ворота хiба тiльки  деякi  держави
Центрально  Африки  та  Тихоокеанського  архiпелагу. Кепсько  обiзнанiй  iз
мiжнародним  правом,  але,  як усi письменники (навiть  i  укранськi!),  не
вiльнiй од манi  величности, авторцi вже  ввижалися дипломатичнi конфлiкти,
численнi  ноти  до укранського уряду i, врештi,  повна  мiжнародна iзоляцiя
нашо  незалежно  держави. Звiдси недалечко  було  й  до танкiв окупацiйно
армi.  Нажахана такою перспективою, авторка,  з натури лояльна громадянка i
патрiотка,  вирiшила,  що  мусить  придушити  катастрофу в зародку, i з цi?ю
метою доводить до вiдома читачiв наступне.
     1) Нинiшн? видання ? ?диною, призначеною для друку, версi?ю роману.
     2)  Будь-якi  iншi,  наявнi  в  ксерокопiях,  версi,  мають  пiратське
походження,  i  за  хню циркуляцiю  та  можливе  використання  поза вiдомом
авторки вона вiдповiдальностi не несе.
     3)  Роман,  як легко довiдатися з термiноло-iчних словникiв,  - це жанр
художньо лiтератури, а не роздiл iз особово (чи то судово) справи автора,
- вiдповiдно вiд усiх можливих анало-iй мiж описаним у  цiй книжцi, з одного
боку,  та  реальними   особами  й  подiями,   з   другого,  авторка  наперед
вiдмежову?ться (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто
погано про це подума?).
     Наостанцi  авторка склада?  сердечну дяку  друзям,  котрi  стояли  бiля
витокiв цi? книжки  i, кожне на свiй  спосiб, прислужилися до    появи на
свiт:  Лiндi  Рейдер  i  Лiсi  Сапiнкопф -  за  iдею,  Михайловi  Найдану  i
Ростиславу Бойковичу - за дiяльну помiч у  втiленнi, Аскольдовi Мельничуку
- за моральну i професiйну пiдтримку, без яко теж нiчого б не вийшло або, в
крайньому разi, вийшло б щось зовсiм iнше.
     Ну от i  все,  любий  мiй читачу. За вiкном у мене то сонцем, то зливою
мерехтить  над  печерськими  горбами  липнева  гроза, на сусiдському балконi
натхненно голосить ошалiлий пiвень, пiд балконом притулилася  парочка - i не
помiча?, що  дощ  ущух, дзвонить телефон,  i  я, з  нiжнiстю i жалем, ставлю
крапку в  усiй цiй  iсторi: як звичайно закiнчували сво послання древнi, я
сказала - i спасла свою душу.
     Оксана Забужко
     Кив, 31 липня 1995 року




     Ще не сьогоднi, каже вона собi. Нi, ще не сьогоднi. В кухнi - крихiтнiй
eat-in  kitchen<sup><a name="1a"></a><a href="#s1">1</a></sup> (холодильник,
електроплитка, шафки  з  абияк  учепленими дверцятами,  що наврипились,  iно
вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчi, i
все це  вiдгороджено невисоким  дощаним  стояком, щось нiби шинквасом,  - на
нього можна просто з то вузесенько обори подавати до кiмнати - аякже, чому
нi! - ну хоч би вранiшню каву, або на обiд - пiдсмажене курча,  таке, як ото
в  телерекламах:  золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз  грайливо
пiдiбганими  нiжками вмощене на  лапатих  листках  салати,  засмажене  курча
завжди  вигляда? щасливiшим од живого, просто промениться  чудесним, смаглим
рум'янцем з утiхи, що зараз його з'дять, - можна також подавати який-небудь
джус,  чи джин з тонiком у  високих  товстобоких шклянках,  можна  з льодом,
кубики,  коли  набирати, смiшно  поторохкують,  можна й без льоду,  взагалi,
можливостей безлiч, треба тiльки одного -  щоб хтось сидiв по той бiк хньо
довбано загороди, в якiй, зда?ться, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у
раз повзе щось, що в гiгi?нiчному американському домi не повинно би повзати,
та  i  в неамериканському теж, - хтось,  кому ти  це все добро мала б, сяючи
журнальною усмiшкою,  з кухнi подавати, позаяк  же  там  нiхто  не  сидить i
сидiти  не  збира?ться,  то  ти наповажилась  була  воздвигнути  на стояковi
iмпровiзований  зимовий сад  iз  двох безневинних вазонiв - три  тижнi тому,
коли ти сюди вселилася, то  були:  пишна  темнозелена  кучма  в жовтогарячих
квiтах - раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок
на високих  стеблах з еле-антно завуженим листям -  два; зараз обидва вазони
мають такий вигляд, нiби цi три  тижнi  х  день  у день поливалося сiрчаною
кислотою,  -  на мiсцi  буйно  кучми  клаповухо  звисають  кiлька пожовклих
листочкiв  з  нерiвно обгорiлими  краями,  а колишнi тугi  червонi намистини
щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину,  навiщось  поначiплювану на рудi
цурупалки, - найсмiшнiше, що ти якраз  не забувала,  поливала  свiй "зимовий
сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй
черговiй, казна-якiй з  ряду-йому-же-несть-кiнця,  тимчасовiй хатi, де бруди
всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й
не бралася х вiдмивати, - але подлi американськi бур'яни  виявилися занiжнi
на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли,
поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у
кухнi з глумливо глупим бульканням скапу? вода в раковину, i нiчим перекрити
цей звук - навiть  касети  на поставиш, бо портативний  магнiтофончик  також
чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вiкном,  вузьким, як  вiдчиненi дверцята
шафи, темним о  цiй порi ("блайндерсiв" ти не  опуска?ш, бо навпроти все'дно
глуха  стiна),  за  протимоскiтною  сiткою,  либонь,  застрягнувши   в  нiй,
настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, - от так
само  настирливо сюрчить  i та думка, може, то взагалi  вона  й сюрчить, - а
чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?..
     Логiчно зваживши - нiчого. Геть-таки зовсiм.
     Пiв-упаковки транквiлiзаторiв  плюс  бритва,  - i  вибачте  за невдалий
дебют. Старалася щиро, на совiсть, а що нi фi-а не вийшло, то чеснiше одразу
здати карти - не гравець iз мене  й зараз, далi буде ще хр?новiше: просвiтку
не видно, а сили вже не тi: не д?вочка.
     I все-таки - нi, не сьогоднi.
     Ще почекати. Додивитись цей  фiльм  до кiнця. На вiдмiну вiд тих, котрi
транслюються по тутешнiх "паблiк ченнелз",  - коли в найнапруженiшi хвилини,
з холодком мимовiльного остраху стежачи, як герой мчить порожнiм тунелем, де
з-за рогу  на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплю?шся -
а хай йому грець! - що все ж повинно скiнчитися гаразд - ще двi-три хвилини,
сутичка, купа-мала,  качання  по пiдлозi, i чудовисько, несвiтськи ревнувши,
якимось дивом розточиться в прах, а  мужнiй, тiльки трохи поскубаний  герой,
повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану  Шерон
Стоун,  чи  ту другу кралю,  чорнявеньку,  як--там,  -  i  наринула, було,
тривога вмент  явля?  всю свою смiховиннiсть: знов цим  голлiвудiвським -аям
вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! - на вiдмiну вiд цих, фiльм, котрий ти
все-таки не важишся вимкнути,  не конче ма? скiнчитися  щасливо. А однаково,
вимикати  - непростиме свинство. I глупство. I - дiтвацтво: не вивчив урока,
не  пiду до школи. Нi, золотко ("золотце", iронiчно поправля? вона себе: так
звертався до не той чоловiк, якому  зараз, либонь,  ще паскуднiше, нiж  й,
але то вже не  ма? жодного значення), - нi, сачконути не вийде: ти-но одбудь
усе по порядку, а тодi й знати буде, чого ти справдi варта. Понятно?
     Спиши  слова,  татуровку зроблю, грубо  й розв'язно  пiдхоплю?  з  не
зовсiм iнша жiнка, цинiчка з  явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними
манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому
(кожна!) - одна велика  в'язниця,  то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй
десь  у найдальшiй камерi, виходячи  назовнi рiдко, тiльки  коли  доводилося
направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З-замахали,  - говорила крiзь
зуби в  хвилини роздратування, трусячи  головою  й сама себе  гамуючи  дкою
посмiшкою, або ж,  травлячи  пiслясмак  чергово обиди (обид  останнiм часом
випадало  предостатньо!),  з гнiвно  виряченими  очима переповiдала  друзям:
Д?вочку на  побiгеньках iз мене зробити  хочуть - а во! -  била  себе ребром
долонi по  згину стиснуто  в  кулак  лiвицi,  - в  Америцi блатне  бабисько
навчилося лаятись по-анлiйському, особливо  гарно вдавалося  йому  "Шшiт!" -
котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною,  а також презирливе "О,  кам он  -
-iв мi е брейк!"<sup><a name="2a"></a><a href="#s2">2</a></sup>, яким колись
раз уперезала  була  того  чоловiка,  - взагалi,  з  тим  чоловiком саме ця,
вiдьомськи  розчiхрана,  з  нездорово блискучими  очима  й зубами i  якимось
невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй
план, замашисто трощачи крихкий посуд  незаповнених сподiванок,  той чоловiк
визволяв, викликав  на себе з  найдальшо камери - щойно зачувши, в першiй
же  сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi  скажи -  на
хера  я  сюди  хав, я вдома таких самих прибамбасiв мав  - отак-о!" - лотра
радiсно ринулась йому навперейми,  впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й
були партнерами, - i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не
звiдано  свободи: "Я вчора голову почав лiпити", - брався вiн розповiдати в
 присутностi колезi-скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й
-удзики в  нестримному захватi словесного  виверження:  "Авжеж, злiпи собi ,
серце, голову, злiпи - не завадить!" -  вiн темнiв на виду так, нiби замiсть
кровi  в  лиця  вдаряло  чорнило,  нахилявся  й до  вуха:  "Перестань  мене
пiдйобувати!" - вiдьма,  пускаючи дим, реготалася зсередини  не, вперше  за
довший  час  хоч  чимось  задоволено:  "Гой-го, серце, -  де  тво?  почуття
гумору?" - "Я  його  на тiй  квартирi залишив", - бовкав вiн: з то квартири
вони,  Богу дякувать, вихали, i  найлiпше було б  по них запечатати бодай
на пiвроку, заки  звiтриться чумний дух, - "Ну збiгай, принеси, -  шкiрилася
вiдьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав  вiн, ставлячи, як гадав,
крапку,  але  помилявся:  "Ключа здавала -  я, а в  тебе  був  дублiкат",  -
вiдбивала  вона: швидке,  навальне  фехтування  кiлками, за яким сторонньому
просто не встежити, нi, що не  кажiть, а  з них таки була  пара, нема що!  А
тепер  - тепер,  коли тiй, клятiй i м'ятiй, просмаленiй бiдами  до щирця,  з
перегорiлим на  ацетонний, та все ж непозбутнiм духом виживання (звiдки це в
тобi, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цiлою в'язницею, взявши
вiдповiдальнiсть за дальший перебiг у нiй  сякого-не-якого  життя,  роздаючи
навсiбiч накази: туди,  в отi дверi  - зась, а оце смiття  - зараз же на фi-
повиносити, а ген той вiдсiк там-он-о  - провiтрити, в  ньому вiднинi  музей
буде, а це ще що за нiчвида тут  вешта?ться й слинить - ану пшла вон  (злiпи
собi,   серце,   голову,   злiпи!),  -  лотра  (таки  ж   лотра!)  натомiсть
вiдступилася, розмазалася по якiйсь найдальшiй стiночцi, не  видко-не чутно,
i  по всiх спустiлих примiщеннях стало отвором в'язницi розляга?ться зовсiм
iнший,   квильний  i  безпорадний,   потерчачий  якийсь,  голос:  смика?ться
туди-сюди  нерiвними крочками, туп-туп-туп - i стало, -  i б'?ться об  мури,
водно в  тiм самiм  мiсцi, з  кожним разом  спадаючи на силi, - i скоголить,
скоголить, скоголить бiдна, нелюблена, покинута на вокзалi  дiвчинка,  ладна
йти на руцi до кожного, хто скаже: "Я твiй тато", та тiльки хто ж таке скаже
тридцятичотирилiтнiй бабi, - от ту  дiвчинку й  ти сама в собi не  любиш, ти
вiд пiдлiтка намагалася тримати  в найглухiшому пiдвальному закапелку, без
хлiба  й води, i  щоб  не поворухнулася, - а вона  однак  якось примудрялася
зацiлiти, i як    тепер втишиш - тепер, коли зда?ться, що, крiм не, iншо
тебе - нема, не лишилося?..

     Замахалась ти, "золотце".  Ох,  замахалась. Зовсiм  до  ручки дiйшла  -
третiй мiсяць у м'язах трем не  вщуха?, вранцi, прокидаючись (а надто тепер,
коли прокида?шся - сама), перше, що вiдчува?ш, - сво? прискорене серцебиття,
якого нiчим  не заспати, - гаразд, хоч  спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi
страшнi приступи сухо блювоти, якi  змагали були ночами, нагадують про себе
хiба  як,  чистячи  зуби,  заглибоко  засову?ш  щiтку  -  коротким  нудотним
вивертом, несвiдомою клiтинною  пам'яттю про власне  тупе улягання негайним,
вiд  першо  хвилини, - попервах iще хоч збудно-пристрасно вишептаним,  а по
кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: "Вiзьми в ротика...
Глибше вiзьми...  Глибше, ну!" - суха ложка рот  дере - еге ж,  оце воно,  -
попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що й теж би,
сво?ю  чергою,  спершу  дечого хотiлося, i не тiльки  "там":  крiм  статевих
органiв, тебе в менi бiльше нiчого  не  цiкавить? I: якщо в тебе були  якiсь
плани на сьогоднiшнiй вечiр, то не  вадило б дати менi про це знати до того,
як я  пiшла  спати,  - замiсть сидiти  шкробати свою графiку, i  взагалi, я,
зна?ш, не  люблю роздягатися сама... Добре,  - весело обiцяв вiн, -  ми тобi
завтра  таку увертюру заката?м! -  завтра, одначе, так  нiколи й не настало.
Iди сюди - але я взяла снодiйне -  ну значить, на "ньому" й заснеш. Господи,
який це був жах.  Чи  можна взагалi  зрозумiти  свiт  людей, що мислять  про
власний статевий орган у третiй особi?  Коли тобi кажуть, а  той чоловiк лиш
так i казав,  -  "Розкрий """, ти  одразу  переносишся  всiма  змислами  в
-iнеколо-iчне  крiсло,  -  бо  це  не  "вона",  це  ти  розкрива?шся  -  або
закрива?шся: як  у цьому випадку - намертво.  Та  ти  зна?ш, скiльки в  мене
жiнок було! - i жодного разу  не було  такого, щоб - погано,  просто погано!
Авжеж, тобi не було, а - м, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке
бува?, - тiльки  ж як  погано, аби ти, голубе, знав! Чому це  ти куса?шся, з
дивним, шклисто  зупиненим поглядом  спитав вiн,  пiсля  кохання,  в  одну з
перших  ваших  ночей, сидячи й  курячи в  тебе в  ногах,  що  це  за дiла, -
тимчасом  ти, розкинувшись на подушцi, безпечно похихикуючи, гладила його по
головi   витягнутою   ступнею,   в    тебе   були    чудеснi    ноги,    всi
дiорiвськi-сен-лоранiвськi модельки  на  свох жердинах мали  б на вид таких
нiг негайно  пiти й утопитися, це  зараз ти вже другий  мiсяць не вилазиш iз
штанiв,  бо   литки  розцяцьковано,   як  мапу,   архiпелагом   рiзнотонних,
червонястих  i брунатних, лускатих i злущених  плям - шрами,  порiзи, опiки,
навiч  представлена iсторiя дев'ятимiсячно  (атож, дев'ятимiсячно!!!)  mad
love<sup><a name="3a"></a><a href="#s3">3</a></sup>,   iз  яко   вийшла   -
правдива madness<sup><a name="4a"></a><a href="#s4">4</a></sup>, а  тодi  ти
просто гладила його ногою по головi, переповнена нiжнiстю,  iдiотка слинява,
жорсткий мужський  "йоржик"  при?мно поколював тебе в ступню, -  i зненацька
вiн,  спритно  вивернувшись,  притис твою ногу  до постелi:  так так?  тобi,
значить,  подоба?ться  кусатися?  А   якщо  менi   зараз  сподоба?ться  тебе
пiдпалити,  що  тодi?  -  i  ти  вгледiла приставлену  до  свого  пiдколiння
запальничку, i,  замiсть похолонути пiд прицiлом вперше  тодi перехопленого,
незмигного й не по-чоловiчому -  якось  iнакше, злiсно й  безумно,  на  межi
вищиреного осмiху з  нагло випертими з-пiд горiшньо губи iклами, спитуючого
погляду,  од  якого  звiдтодi  завше   боронилася  -  смiхом,  тiльки  трохи
здивувалася,  не  так  щоб  зовсiм  притомно  -  дивно,  до яко  мiри  його
присутнiсть,  як  динамiтом,  глушила  в  тобi  всi,  доти   таки  незлецьки
розвиненi,  захиснi iнстинкти, що спливали,  як риба горiчерева, поки рiку й
далi стрясало - вибух за вибухом.

     Нi,  передчуття  -  були:  передчуття  нiколи  не заводять,  то  тiльки
цiлеспрямована  сила   нашого   "хочу!"  перебива?   хнiй  голос,   заважа?
дослухатися.  Першого  ж вечора, на  тому  мистецькому фестивалi, де  все  й
почалося, - а вiн тодi з мiсця розiгнався до тебе, мов iно  на тебе й чекав:
"Панi  Оксано,  я - Микола К.,  може, вам показати мiсто,  може,  звозити на
замок,  у  мене машина",  -  до  славного  замку  було  хвилин  десять пiшо
прогульки по  тихих, обсаджених  здобними барокковими  церковцями брукованих
вуличках,  пiжон дешевий,  подумала  ти,  прикусивши посмiшку,  провiнцiйний
фра?р,  ич  як  нарцисично  задбаний  -  бiленький  комiрчик  з-пiд  светра,
доглянутi нiгтi  (це в художника!),  немiцний, якраз  у мiру, запах дезику -
котяра  з  сивим  "йоржиком"  i  шельмiвським  зеленооким  прижмуром,  трохи
приношений,  розволочений артистичний шарм,  сухi зморшки  усмiху, побриженi
мiшки  пiд очима, -  "а  ти сказала, - згадував вiн опiсля, коли в них пiшов
був  процес  витворення то  спiльно  мiфоло-i, без  яко  жоднiй парi  не
остоятися,  -  з  легендою  про  Золотий  Вiк фази закоханостi,  з  власними
дрiбними обрядами й ритуалами, - пiшов, та зразу ж i урвався, - ти сказала -
валi с  пляжа,  дядя", - ну,  положим,  не так,  точнiше, не зовсiм так, але
iнтересу  не виявила,  що правда, то правда, - тож тим дивнiший був, увечерi
того-таки  дня,  несподiваний  промельк  ясного,   пронизливого  наскрiзного
бачення,  котре,  грiх  нарiкати,  нiколи  ж  тебе  на крутих  поворотах  не
полишало,  от ти його  - тлумила-таки, i не  раз,  та ще  й як! - увечерi, в
самому  розповнi фестивально програми,  в  густих випарах поту  й алкоголю,
куди  ти  зiйшла з естради, вiдчитавши сво? -  два вiршi, два хол?рно  добрi
вiршi просто в нетверезий гул  злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних
фiзiй,  точнiше,  поверх  нього - тримаючись за  звук власного, нi  на що не
вважаючого,  тiльки  словам  пiдвладного голосу, прилюдний оргазм, от як  це
назива?ться, але вставля? публiку - завжди  i всюди, навiть коли  слiв нiхто
нi  фi-а  не  тямить, навiть  у чужомовному  оточеннi, вперше ти це  звiдала
колись на  писательському збiговиську  в однiй  азiятськiй кранi, де тебе з
чемностi   прошено   почитати   рiдною  мовою  -   you   mean,  it  is   not
Russian<sup><a name="5a"></a><a href="#s5">5</a></sup>? - i ти стала читати,
з обиди й  розпуки (остопранцюватiли зi свом Russian'ом ще тодi!)  слухаючи
тiльки власний текст, ховаючись у нього, як в освiтлений дiм  уночi заходячи
й замикаючи за собою дверi, й на пiвдорозi зненацька  здала  собi справу, що
звучиш у дзвiнкiй, приголомшенiй тишi: мова, дарма що незрозумiла, на очах у
публiки стяглася довкола  тебе в  прозору, мiнливо-ряхтючу, немов iз рiдкого
шкла виплавлювану, кулю,  всерединi яко,  це  вони бачили,  чинилась  якась
ворожба:  щось  жило,  пульсувало, випростувалось,  розверзалось  провалами,
набiгало вогнями - й знов затуманювалось, як  i належить шклу од заблизького
дихання, ти вiдчитала - оповита, просвiтлiла  й захищена,  оттодi-то  було й
втямити, що дiм твiй - мова, яку до пуття хiба  ще  скiлькасот  душ на цiлiм
свiтi й зна?, - завжди при тобi,  як у равлика, й iншого, непересувного дому
не судилось  тобi,  кобiто, хоч як не трiпайся, -  потiм усi  тi пикатенькi,
лисi,  чорнi-кучерявi,  в тюрбанах i  без, довго  й  схвильовано трясли тобi
руки, не даючи, мiж iншим, пройти до туалету (вiд хньо млосно-пряно кухнi
твiй шлунок рiшуче вiдмовлявся i суремив, стерво, басом  якраз у тi хвилини,
коли годилося гречно дякувати), - звiдтодi  жодна зала  тебе б не збила  - а
хоч перед кримiнальними злочинцями! - екзгибiцiонiзм там уже чи  нi, власний
текст боронив тебе  од наруги й пониження, ти читала, як писала  - на голос,
ведена саморухливою музикою  вiрша,  до такого  процесу свiдкiв звичайно  не
допуска?ться,  окрiм   як  на  театрi,  тим-то,  либонь,  i  пройма?,  i  те
фестивальне тирло  також прищухло  десь насерединi  твого виступу  - облягло
шкляну  кулю й  згiдно  задихало  в унiсон, i  от  коли ти,  вистигаючи  вiд
оплескiв,  уже  не на  естрадi,  а  внизу,  в  напiвтьмi, в  якомусь чiпкому
дружньому кiльцi: парко,  димно, хтось наливав, хтось смiявся, лиця мелькали
розрiзненими  кадрами, - простягала руку чи то по вiдпружну  цигарку,  чи по
келиха,  той чоловiк  на  мить опинився  поруч,  мов  зашпортнувся  об  тебе
мимохiдь,  -  з  котячо  засвiченими  в  притемку   очима  захоплено  дихнув
горiлчаним духом: "Ну, ти й  да?ш!" -  i так само мимохiдь, не  зупиняючись,
спробував стиснути тобi руку, перехопити , сягаючу по цигарку (чи келиха),
-  ти  запам'ятала  це  тому  (бо  ж  хто  тiльки не  тис тобi руку  в  тому
стовповиську!), що отим  незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок
твого власного, наче в'здом з розгону пiд "цеглину" й  мiлiцейський сюрчок,
вiн  потрапив  боляче пiдломити тобi  великого пальця, - i сюрчок розiтнувся
тут-таки  - поштовхом, блискавичним промельком крiзь тяму -  дивно, як на ту
сум'ятну  мить, чiткого й тверезого наскрiзного знаття: нiби хтось стороннiй
спокiйно, значущо, повним реченням  проказав у головi: "Цей чоловiк  зробить
тобi боляче".
     Саме так, дослiвно, тобто малося на увазi аж нiяк не пiдламаний палець,
i ти пречудово це зрозумiла. От у цьому вся штука, дорогенька,  - що все ти,
вiд самого  початку, знала,  та нi, знала  ще й до початку: десь за  тиждень
перед   тою   поздкою   на   фестиваль   одного   вечора   оголенi   нерви,
болiсно-жаждиво,  як бува? тiльки восени, вiдтуленi в свiт -  назустрiч його
вигасаючим  барвам i та?мничим шерехам в  засинаючому листi, - запелен-ували
були уривок, якого ти тодi не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося в
свiтi: хтось кричав /
     Крiзь нiч мо? iм'я, неначе на тортурах, /
     I хтось на -анку листям шарудiв, /
     Перевертався i не мiг заснути. /
     Я вчилася науки розставань: /
     Науки розрiзняти бiль недужний /
     I бiль животворящий (хтось писав /
     Листи до мене й кидав х у грубку, /
     Рядка недописавши). Хтось чекав /
     Чогось вiд мене, але я мовчала: /
     Я  вчилася  науки  розставань",  - от i збулося все до словечка: вчися,
вчися  тепер  "науки розставань"  - iз  життям,  iз  собою,  з  даром  свом
нещасливим, що  його  тепер уже  навряд чи  подужа?ш  пiдняти  - якщо  досi,
вважай, нi разу не витиснула цю штан-у на висоту повного ривка.
     Ай, мать його за лапу...

     Нi, хай  би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на свiт
жiнкою  (та ще й  в Укранi!) - iз  цi?ю блядською залежнiстю, закладеною  в
тiло,  як  бомба  сповiльнено  дi,  з  несамостiйнiстю  цi?ю,  з  потребою
перетоплюватись на вогку, хляпаву глину,  втовчену в поверхню землi  (знизу,
завжди любила -  знизу, розпластаною на спинi: тiльки так i позбувалась себе
остаточно, зливаючись ритмом власних  клiтин з промiнною пульсацi?ю свiтових
просторiв,  - з тим чоловiком нi разу нiчого подiбного не було, в мить, коли
вона, здавалось, от-от починала в'жджати, вiн, не зупиняючись,  прокидав 
згори рiзко видихнутим:  "Мда, тут треба роту солдат!" -  це смiшило, але не
бiльше:   "Що   це  за  заявки?"  -  ображалася   вона:  не  на  слова,   на
вiдстороненiсть тону, - "Глупа ти, це ж комплiмент! - тобi взагалi треба б з
двома мужиками спробувати, зна?ш, як би це тебе вставило!" - цiлком можливо,
що  й вставило  б,  недарма ж я любила пiд час кохання  кусатися,  впиватись
вустами  в  палець   або  плече,  затягуватись  до  запаморочення  доглибним
цiлунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в попередньому життi,
але  в  цьому -  в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким  я: пригадую,
колись  раз  у нью-йоркському  метро, де  я сидiла,  з  головою  поринувши в
останнiй  роман Тонi Моррiсон,  хтось  ляпнувся поруч мене на сидiння,  всiм
тiлом притискаючи до металевого бар'?рчика, -  i мене вмить пропекло чистим,
як високий  музичний  тон,  зарядом такого потужного еротичного  заклику, що
плоть   тут-таки   вiдiзвалася   збудженим  набряканням,   розбруньковуючись
усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина - хто  вiн
там  не  ?  - вже скiлька зупинок нависав був надi  мною,  i якби ми не були
людьми, то мали  б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi,  бо
ж, кохаючись  по-справжньому, злива?шся  не з партнером, нi,  -  з розбуялою
анонiмною силою, що протина? своми струмами все живе, пiдключа?шся до не з
тим, аби на кiлька  секунд - а-ах! - катапультуватися  в вiбруючу вогнистими
контурами  чорноту, якiй нема  нi  ймення,  нi мiри,  на  цьому  стоять  усi
поганськi  культи, то  тiльки християнство  списало це злиття за  вiдомством
Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм ?диного - через верх,
але  для нашо доби, хоч по сутi й пост-християнсько, уже вiдрiзано шлях до
повороту назад, в  ор-iастичне свято вселенько ?дностi: ми,  кожен зосiбна,
безнадiйно зараженi проклятою свiдомiстю ваготи й ущiльненостi власного "я",
i тому переможно чистий, голосний i високий музичний  тон вимкнувся й згас у
мо?му тiлi одразу ж, як  тiльки той, справа, - заговорив: десь через зупинку
обiзвався, з диким  акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? -
отут  я  вперше глянула  на  нього  -  то був молодий,  десь пiд  тридцятку,
невисокий,   але   купно   збитий,   як    iз   цiльного    куска   виллятий
"шпiк"<sup><a name="6a"></a><a href="#s6">6</a></sup>,  його  прегарнi,  мов
сливи,  очиська заволiкло хтивим сизуватим  туманцем,  так дивилися на мене,
кожен iз-за -рат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри,
виткнутись на хвильку - можна, от чого не можна - це вийти назовсiм; "Pardon
me?<sup><a name="7a"></a><a href="#s7">7</a></sup>"   -   перепитала  я  тим
зумисним гострим  голосом, яким вiдшива?ться нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи
Педро,  зразу втямив, що - все, кiнець, викручено контакти, -  "нi, нiчого",
пробелькотiв  i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по-сво?му, - могутнiй
тваринний  заклик  його тiла зiв'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати,
поруч  мене  сидiв  звичайний собi причепа-емi-рантисько -  втiм, небавом  i
встав,  i  попрямував  -  чи  до  виходу,  чи десь iнде, я  вже не дивилася,
повернувшись до книжки: особа,  iно вигулькнувши, розчаклувала  стать. Може,
справдi ?диний вихiд iз  цi? в'язницi - виходити вечорами, низько ослонивши
лице каптуром плаща, сiдати в прожджi  авта, не називаючи iменi, рука водiя
на  колiнi, низький,  захриплий смiшок, гарячковий шурхiт зайво  одежi,  не
треба вмикати свiтла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекiт  кровi,
чоловiчу партiю ударних i сво?, чи  вже-не-сво?, розчинення-розступання, ох,
як  ти класно  розкрилася, ну! ну!  ще!  ще! -  та  тiльки ж вони всi хочуть
говорити, хочуть вiдсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе:
а що ти чита?ш,  а куди деш, а чи ма?ш мужа, треба вимишляти  легенду, "Как
вас зовут? - Ирина", - було, було раз i таке, окошилось мiцним, до залiзного
посмаку, поцiлунком у пiд'здi, вивинулася - втекла, посмiюючись до себе, м
усiм треба перемагати,  от у  чiм справа, щиро,  нелукаво брати й давати, як
вуглекислота-хлорофiл-кисень, вони  не вмiють,  i той  чоловiк,  який  зараз
доходить    десь   у    пенсiльванськiй    пущi   на   ?динокровнiй    ласцi
братiв-дiаспорникiв, без  цента за душею й  без  слова англiйсько [а мав же
час пiдучитися,  прид-дурок!],  -  ех  як же  скинувся, як по-кiнському тодi
шарпнув  був лице  вгору, мов батогом уперiщений, коли ти, всадивши його  за
столика в кав'ярнi, спробувала, всю  свою витривалiсть на помiч прикликавши,
внести хоч якусь  терапевтичну  яснiсть  в цю обопiльну  душевну  й  тiлесну
недугу, - все правда,  серце, i  що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти
себе  що,  - склацнувся лезом нагору, як  бганий ножик, -  "поб?дiт?льнiцей"
почува?ш?", - зда?ться, так  i  лишилася сидiти з роззявленим ротом: Миколо,
та чи ж  ми з тобою в перетягування каната  забавлялися?.. "Зна?ш, - i знову
був той лиховiсний  незмигний  погляд,  немов щось iнше  дивилося крiзь його
рiзко  обведенi запаленими повiками  очi,  як крiзь прорiзи маски, - якби ти
була мужиком, я б тобi зараз  ввалив!" Дуже  мило  з твого  боку, коханий, -
менi  й самiй часом  ох як  шкода, що  я - не мужик). "Ти жiнка. В цiм  твоя
межа. /
     Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, /
     У кров  утрушено залежнiсть", -  бурмотiла до  себе в тi страшнi зимовi
мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня,  лютий, березень
- жодно звiстки,  i  жодно  змоги  будь-що дiзнатися -  через Атлантику, з
Кембрiджа - в укранське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню
на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячо води,
iно  з  голою  лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й
банкою  розчинно  кави  на  вимащеному  фарбами  низенькому  столику,  хоч'
канапку?  о,  ще  помiдорку  маю,  хоч'? Господи,  живе  ж  хлоп  -  як  пес
приблудний, до  шосто ранку не кладеться спати,  з-за  мольберта автомобiль
отой свiй вiдзi-орний - безгаражний!  -  через  вiкно  пантруючи, в двадцять
п'ять, навiть у тридцять таке ще да?ться знести: звiрина енергiя вивозить, -
але в  сорок! Тимчасом у  кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною
ступою з кутка в куток - вiд вхiдних дверей через кiмнату до  кухнi  й назад
(робота,  задля  яко  буцiмто  й  прихалося  до  Штатiв,  розсипалася, мов
нездарно примоцьований картковий будиночок), -  щось  незбагненне  колося з
телефоном:  раз  у  раз    колошкали  вдосвiта  зi  сну  химернi  дзвiнки,
зривалася,  хапала  слухавку:  "Хелло!"  - десь  далеко на  безмовнiй  лiнi
свистав шугастий вiтер  i глухо  рокотав  океан,  кiлька  секунд  необжитий,
незалюднений простiр  над пiвнiчною пiвкулею давав  й знати про  себе, нiби
справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч  iм'я, неначе на тортурах", - i не
мiг докричатися, по чiм нiмий  сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням
засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував  з розтруба бездушний
зуммер, -  о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу  всi телефоннi лiнi
над Атлантикою,  ця скажена, жадна до життя  мiць фугасила з  його  картин i
твох  вiршiв, ти  впiзнала    вiдразу, тiльки-но,  опинившись  у  нього в
майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами,
i так само  вiн мусив упiзнати твою, -  твою,  котра в тi зимовi мiсяцi, так
неждано й наповал збита з сво?, щойно  вiднайдено осi (бо ти була - жiнка,
жiнка,  хай  йому стонадцять чортiв:  витка рослина,  котра без прямостiйно
пiдпори, хай би навiть i намислено, - без конкретного обличчя  живо любовi
- опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен
вiрш  був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в  лобi, зоря
звичайно  потiм погасала, вiрш  - лишався), -  кинута напризволяще, та  сила
розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого ?ства i спорскувала
в розпачливiй непритокманостi, - "I раптом знов схотiлося - кричати, /
     На лампу вити, пазурями драти /
     Шпалери на стiнi - од явностi утрати, /
     Од того, що тебе уже даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня,
не  обпалила  все  нутро моторошна думка, що вiн  - помер, от просто взяв  i
помер,  "вляпався  в крапочку", як  i хотiв  (зiзнався  й у  цьому ледь  не
напочатку - з кривим посмiхом розганяючи авто,  як лiтака  на злiтнiй смузi,
серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в  дрiбноголчастiй срiбернiй
облямiвцi,  й  чорний  маслянистий  блиск зустрiчних  калюж,  - все злилося,
навально  помчало навперейми,  забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто  сорок,
сто... сто  шiстдесят?  - не  бошся?  не  виника?  бажання  -  вляпатися  в
крапочку?  - нi, не боюся, не було в менi справжнього страху, та, по правдi,
й тепер нема - дивно,  ба й незбагненно, надто взявши пiд увагу цiле мо?, ах
розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженнi -
клiнiчною смертю,  мама пригадувала, що геть i цiвка калу звисала з задочка,
i тiльце вже посинiло: виткнула  душенька носа на свiт i звомпила -  е,  нi,
пустiть  назад!  -  а  ,  спасибi,  вiдкачали,  а  скоро  так,  то  нiчого
блягузкати, ? речi,  страшнiшi за смерть, i я х знаю, тiльки от того страху
- манливого й  темного,  заворожливо-притягального захвату згуби, який  ?  в
ньому, i в iнших я часами його розрiзняла, - нема в менi, i квит, тим-то вiн
i дивився на мене з  iскрами неприхованого захвату в  зорi,  навiть коли вже
було  по всьому: "А  ти  вiдважна жiнка!", - i "крапочка" та проскочила тодi
повз  мене, не сполохавши), - але ця думка  - що вiн помер, що  тi загадковi
телефоннi дзвiнки справдi-таки вiд нього: з "тамтого боку", а значить, що 
любов не  ощадила  його, що  вона сама, сама,  нарцисична е-остка, гординею
сво?ю дурною,  пихою  дешевою,  бришканням пустопорожнiм пiдопхнула його  до
"крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тодi я похала, -
звiсно         ж,         Америка        -        the        land         of
opportunities<sup><a name="8a"></a><a href="#s8">8</a></sup>, пiв-?вропи, не
нашо довбано, а щонайщирiшо, вiд Британi до Iталi, сюди рветься, грошi,
кар'?ра ("Музика, жiнки, шампанське..," - вiдгукувався вiн iронiчною луною),
а в Укранi  що,  Украна  - Хронос,  який  хрума? свох  дiток з  ручками й
нiжками, що ж,  так i  сидiти, аж жаба  цицьки  дасть,  чи то пак  дiаспорнi
дiдусi, коли  клiмакс стукне, - премiю Антоновичiв? - ай  Бож-же  ж  мiй, та
чого воно все на фi- варте, якщо вiн  помер, що,  що, що з ним трапилося?! -
ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на -анок заднього двору, звiвши
лице  до  мiнливого,  стрiмко  сутенiючого кембрiджського  неба  в  напливах
хмарно гуашi, вхлипуючи злиплими од  сидячки й курива легенями ледвевловний
подув океану, вона  стала  молитися - так, як перед тим молилася лише двiчi,
раз за батька, як долежував у лiкарнi по вже безпотрiбнiй операцi, годинами
корчачись од стрiляючого метастазами болю  (а до наркотикiв ще не дiйшло), -
аби  Бог  пiслав  йому  швидкий  кiнець,  i  вдруге,  стид  згадати,  -   за
незалежнiсть,  тодi,   24-го   серпня  дев'яносто  першого  року,  коли  все
вирiшували  години,  як воно  зазвичай  i водиться в  життi людей i народiв:
Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негiднi ?сьмо, а задля
всiх полеглих наших, що несть м числа, - i обидвi молитви були почутi, такi
молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала:  Господи, зроби так,
щоб вiн  був живий! - хай би забув  мене, хай  би вернувся до жiнки, хай  би
зраджував з  ким не прийдеться,  - не треба менi його за чоловiка, i  нiчого
вiд нього  не  треба, якщо на те  воля твоя,  Господи, я  кохатиму iншого, з
iншим родитиму дiтей, тiльки  - о Господи, хай вiн буде живий. I здоровий. I
щасливий. Тiльки це, Господи. Тiльки це.

     Ну, "здоровий  i щасливий"  -  це  ти,  золотце, кон?шно, загнула через
верх,  бо силомiць  нiкого  щасливим учинити й Бог не  потрапить,  так  що в
остаточнiй редакцi  твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без  цих
двох слiв, - якби Бог слухав дурного погонича... (А цiкаво, як воно  все там
у них  вiдбува?ться - чи якийсь янгол-секретар одбира?  земнi  послання  при
апаратi, виймаючи з  потоку щирi, тяжкi й  гарячi, й  незворушно спускаючи в
чорну  дiру  невагомi маси пустих  слiв?  - так i  з  вiршами бува?:  одразу
збриджу?ться, щойно почина? валити пуста порода, - i кида?ш, недописавши). I
ще в  одному моментi ти тодi злукавила -  в "хай би забув мене": лепетнула в
напiвнестямi, насправдi  твердо знаючи, що нiколи  вiн тебе не забуде, -  о,
тепер  уже  нiколи,  скiльки  житиме:  згнiтивши  недокурка двома  пальцями,
джигонувши ним навiдлi, аж дугою в  повiтрi шварнуло:"А ти подумала, скiльки
менi вiд тебе вiдходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не  загилити
й нею, вслiд за недокурком ("Ти ж уважай, я  чоловiк  слабкий,  я й зарубать
можу",  - признався  був  раз, i  тобi  зараз  же свiнуло: оце, оце воно! не
бреше, правду каже! - i, з умент ввiмкненим безособовим захланним iнтересом,
-  загули,  застугонiли  незримi  дроти, шпарко  переганяючи  iнформацiю,  -
вичавила-таки  тодi  з  нього,  хоч   якого  задубiло-вiдпорного  на   всякi
розпити-лащiння-сюсю-пусю-ну-скажи-менi-жебонiння,   -    скупу,   пунктиром
iсторiю про те, як колись давно, розписуючи сiльську церкву на пару "з одним
мудаком, який  мене  дiставав", дiйшов до стану, коли ганявся за  тамтим  iз
сокирою в руках,  -  невже круг церкви,  подумала ти, чомусь уявивши,  що це
мало статися вночi, бо нема  нiчого жаскiшого за нiчну церкву  з  вiдбитою в
темних шибках  угорi повнею, - от звiдтодi й зрива?ться на втечу щоразу, iно
зачувши  наближення  того  духа,  -   понятно,  гмукнула  ти,   цiкаво,  хоч
по-справжньому цiкавою була тут, i далi, повна вiдсутнiсть у тобi страху, от
вiдлуп - i вже, нiби все те оповiдалося через бар'?рчик у кiмнатi побачень у
в'язницi чи божевiльнi: дослуха?ш -  i пiдеш, i за тобою, грiмко скрегочучи,
засунуться  обкованi циною дверi, й поросне  навздогiн, приском попiд шкiру,
сухе клацання  оберненого в замку ключа). Скiльки менi  вiдходити вiд  тебе,
скiльки тобi  - вiд мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?"  - спиталася
жiнка  в розстриженого  Аввакума, бредучи за  ним,  вигнанцем,  по  безкрай
рiвнинi, i знемiгшись безцiльнiстю шляху, й присiвши на купинi, - i почула у
вiдповiдь: "До  самыя  смерти, попадья". Схiдний фаталiзм, еге ж, - у росiян
це  ?, з нами  гiрше,  складнiше, ми, власне, нi се,  нi те,  ?вропа встигла
заразити  нас мутною гарячкою iндивiдуально  хотi, вiрою у власне "можу!" -
одначе  пiдстав  для  його справдження, чiпких структур, котрi  б те "можу!"
пiдхоплювали  й тримали, ми нiколи  не виробили,  шамотаючись вiками  на днi
iсторi, - наше вкранське "можу!" самотн? i тому безсиле. Амiнь.

     Чому тобi здавалося, нiби ти зможеш витягнути його на собi з то ями, в
яку  вiн, очевидно  ж було,  так послiдовно вглибав?  Власне,  насторожитися
мусила  вже  першо  ночi  -  коли, ще  тiльки  роздягаючись, вiн  змружився
сторожко,  нiби  прицiнювавсь:  "А ти  можеш  ранiше за  мене  скiнчити?"  -
засмiялася,  переповнена  шумовинням сил,  як  бутель молодого вина: "Я  все
можу!"  Дурочка, вже  тодi  мала  би добачити,  що вiн  не  партнер,  -  що,
закам'янiлий  усерединi себе до багаторiчно мерзлоти, просто не тямить бути
не сам - геть  i в  коханнi ("Ох, як ти класно да?ш!" - вистогнав у не - по
довгому нездалому  вовтузiннi,  по  страдницьких  корчах,  по всiх  одчайних
ламентацiях - "Ах, нащо ж я банячив!" i "Ай, бляха, а я так тебе хотiв!", по
западанню в  кiлькахвилевий сон -  самотнiй сон,  наглухо вiдрубаний вiд  
присутностi поруч: не  зворухнувся, коли натнулася випручатись з обiймiв, ну
й пiшов  на фi-, iмпотент  нещасний,  зараз  устану,  вдягнуся, запарю кави,
скоро пiдуть  автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вiкнах  майстернi
невiдворотно   блiдла,    водянистiшала    свiтна   синява,   вирисовувалися
позгромаджуванi  попiд стiнами вугластi стоси  полотен  iз дрижакуватого, як
протоплазма,  смерку,  паскудна година, година хворих  i  сорокалiтнiх, це в
такiй, певне, сiрiй каламутi катуються позасвiтнi  душi, - i ось тодi вiн  i
зробив й боляче, таки  направду  боляче, куди там  згадцi про втрату цноти,
painful intercourse<sup><a name="9a"></a><a href="#s9">9</a></sup>,  ось  як
це назива?ться  в  медичнiй лiтературi, котру вона, зашугана совкова дурепа,
щойно в Америцi взялася студiювати, навiть до лiкаря була сходила,  жеручись
гнiтючою  призрою, чи щось там у нiй, бува, не попсулося,  прости Господи, i
витрiщилась, не ймучи вiри, коли лiкарка  стенула плечима:  "I don't see any
problems"<sup><a name="10a"></a><a href="#s10">10</a></sup>,   -   а   тодi,
вереснувши диким  голосом - добу по тому налупцьована  матка нила, як  перед
мiсячним,  - стенувшись, хвицнувши ногами,  - "Менi боляче, боляче, чу?ш?" -
вона почула - одночасно з переможно-грiзним окриком: "А слабо за  мене замiж
вийти? А слабо вiд мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!",
-  як  усерединi  займа?ться  й шириться його  вогка бубнява  горяч, ох,  ця
хвилина, все -  задля не, побудь, ох  побудь ще, не  йди, глибоке зiтхання,
вiн виринув iз не з таким промитим од лiт, розгладженим вологою  пiдсвiткою
щастя лицем,  аж  зiр й заступили мимовiльнi сльози нiжностi, в тих сльозах
худий  i  гострорисий,  насторчений вухами  й  вилицями  сiльський пово?нний
пацанок -  батько в таборi,  пiсля  нiмецького полону,  мати  в колгоспi  на
буряках  -  стояв  iз  патичком на  вигонi, вперше вражений розлитим  уздовж
обрiю, скiльки сягало око, черленим  золотом  заходу  в  димно-сизому клоччi
хмар, свiт  горiв i мiнився, все це було  в  його картинах,  вивiльнити того
пацанка  з  цього мовчазного  й  жорсткогубого,  добре  задбаного  й  охайно
поголеного  мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, -
от  вiзьму  й  зроблю  тобi  дитинку,  чу?ш?  синочка",  -  то  була  цiлком
самодостатня творчiсть, в якiй тво?  власне фiзичне незадоволення важило  не
так-то й багато, - залишившись сама - бо вiн, завинувшись у довгополе, схоже
на  шинелю  пальто,  одразу  пiрвався  кудись  на помивку:  звичайка  досить
хамська,  коли  вдуматися, але й це тебе  тодi  не зразило,  - ти муркотливо
потяглася, хруснувши  сплетеними над головою руками, й визнала собi подумки,
з хрипкуватим смiшком,  - ну от  тебе  нарештi й  вибли,  подруга, так-таки
прямим  текстом  - вибли,  уперше  в життi,  бо доти  все бiльше  - годили,
панькались, як iз теплим тiстом, допитувались, якi слова любиш, а тут просто
взяли  та й трахнули по-мужицькому, без  цере-елiв, -  i, дивно,  навiть  ця
думка не  була непри?мна, i  коли ти витягла з  сумочки  дзеркальце, наперед
страхаючись  того, що  в  ньому вгледиш - на третю добу  неспання,  по  всiх
викурених цигарках i опiвнiчних коньяках, оце то фестиваль  видався! - то  й
сама спахнула радiсним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, вiдмолодiле до
стану  тво? автентично  вроди  - делiкатне  й худеньке,  сливе  дiтвацьке,
виплигуюче назовнi чорними очиськами личко, яке  ти завжди  за собою  знала,
але в дзеркалi не  бачила вже хтозна-вiдколи:  ти вернулась до себе, ти була
вдома,  - а  вiн  сидiв у  ногах  лiжка,  курив i  дивився,  його невiдривно
звернене до тебе промiнно-заворожене обличчя осявало ще  тьмяну майстерню, -
вряди-годи  нахилявся  над   тобою:  легенько,   ховаючи  усмiх,  поцiлувати
вистромленi з-пiд  вiдкоченого  пледа соски й  знов  дбайливо,  по-селянськи
неквапно,  як  сво?  добро, вкутати тебе аж  пiд шию, подати  чашку з кавою,
"гляди, не розхлюпай", i ти тут-таки  й розхлюпала, затрусившись хихотiнням,
"а я  тепер цей плед  виставлю  - i пiдпишу,  ким заляпано", - i, зненацька:
"Чого ти  плакала?" - не скажу,  нi,  ще не скажу,  скажу  аж перегодом,  за
мiсяць, а  раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за  браком  iнших,
мiсткiших слiв - коли нема тако цистерни, аби  замiряти бездонний колодязь,
зоста?ться  раз  у  раз  опускати  й  витягати те  саме  дитяче  цеберко,  -
монотоннiсть повтору,  рипiння корби: я люблю тебе. Я  люблю  тебе. Я  люблю
тебе).

     Оттака  ловись,  кобiто, - закохалася. Ще  й  як  закохалася  - вибухла
наослiп,  полетiла  сторч головою, дзвенячи  в просторi  вiдьомським смiхом,
пiдхоплена незримими самовладними нуртами, i бiль той не перепинив  -  а мав
би,  - так нi ж, вирубала  в собi всi застережнi табло, що жахтiли червоними
лампочками  на межi  перегрiву - достоту перед  аварi?ю  на  АЕС, - i тiльки
вiршi,  що негайно ввiмкнулися натомiсть i  пiшли суцiльним, нерозчленованим
потоком,  пропускали  недвозначнi  сигнали   небезпеки:  в  них   нав'язливо
проблимували - ад, i смерть, i недуга, "I жовте море днiв, i  сизе море снiв
/
     В одбитих кольорах вмираючого неба, - /
     I я iще пливу - а ти уже на днi, /
     I страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? -  визвiрився
вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було  вже нiчого
- зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так  буде?
Так якого ж?..." Ге, серце мо?, так у цьому ж вся й штука...

     Ннiт, не була мазохiсткою -  була, йолки-палки, нормальною  жiнкою, чи?
тiло тiшилося,  даруючи  радiсть  iншому,  та що  там казати - класною бабою
була,   "девочка  сладенькая",   "фантастическая  женщина",   "stud  woman",
мусуй-мусуй  тепер в  пам'ятi, як книгу  вiдгукiв  (вигукiв) - з тих хвилин,
коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку  рiвноваги собi тим повернеш: була
ж! - а от нi, не верта?ться,  не спаса? - що з того, що була,  що завжди при
тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще
могла  б бути, - бо ? в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я ? така, який ти
зi мною, - в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль,  так - i, на жаль,
в  усьому,  i хоч  би  скiльки  лiфчикiв  не  попалено  було  американськими
фемiнiстками,  з  мастурбацi - чи то -умовим пенiсом, чи живою людиною,  бо
живою людиною це теж не що як мастурбацiя,  коли без любовi, - не прибуде нi
дiтей,  нi  вiршiв.  I  все,  i  клямка.  "В  цiм  твоя  межа".  Як  же  той
кембрiджський вiрш кiнчався? "Рiлля, що прагне борони, /
     I мокрi, сплаканi ворони - /
     I муж, який не вборонив - /
     А ждав  вiд мене оборони".  Еге  ж,  exactly - чи, коли хто волi?, "вот
iм?нно".  От   чим   ще,  до   речi,  паршива  чужа  крана  -  набиваються,
натрушуються, як  пух  у  нiздрi, напохватнi  чужинецькi  слiвця й  звороти,
залiплюють  пори  в мозковi,  нахабно тиснуться  попiдруч,  навiть  коли  ти
наодинцi з собою,  - i незчува?шся, як почина?ш балакати  "хеф-напiв", тобто
повторю?ться те  саме, що вдома  (вдома?  схаменися, кобiто, - де  вiн, твiй
дiм?),  ну  гаразд,  у  Ки?вi,  в  Укранi -  з  росiйською:  всяка?  ззовнi
накрапами, зсиха?ться-цементу?ться, i мусиш  - або повсякчас провадити в умi
розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено  й ненатурально, - або  ж
приноровитися,  як  усi  ми,  самим  голосом брати  чужомовнi слова в лапки,
класти на них такий собi блазнювато-iронiчний  притиск як  на забуцiм-цитати
(наприклад - гарний приклад  для студентiв, можна навести завтра  на лекцi:
"Ти себе що - "поб?дiт?льнiцей" почува?ш?").

     А  ще  можна  б   сказати  -  виступаючи  з  доповiддю  в  якому-небудь
американському         унiверситетi,        або        на        конференцi
"трiпл-ей-дабл-ес"<sup><a name="11a"></a><a href="#s11">11</a></sup>, або  в
Кеннан  Iнстiт'ют  у Вашiн-тонi, або  де тебе  ще там i далi носитиме  лихим
вiтром, сто, максимум двiстi баксiв  гонорару плюс сплачена дорога - i дякуй
гречненько, ти не ?втушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за
виступ,  та   хто  ти  ваще  така,   слиш,  ти,  забацана  Ukrainian,   дитя
вiдрадненсько  комунально  "хрущовки", з  яко цiлий  вiк марно  силку?шся
вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда
з  парочкою  Нобелiвських  лауреатiв  (промiнячись  навсiбiч, чотирма мовами
нараз   за  одним   столиком  сиплючи)   на  iдейну   вичерпанiсть  сучасно
цивiлiзацi, по чiм верта?ться в свою кивську кухню площею 6 кв.м.сваритися
з мамою й  принижено  тлумачити рiдним  редакторам,  що  лде я,  там i  буде
вiтчизна" - то зовсiм  не  значить "ubi bene, ibi patria", - бодай тому,  що
через цю саму  довбану  patria  тобi  нi у Шеффiлда, нi  у  Тiффанi,  нi  на
Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не ? bene, бо вiтчизна - то  не просто
земля народження, правдива вiтчизна ? земля, котра  потрапить тебе вбивати -
навiть на  вiдстанi,  подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбива? дорослу
дитину,  утримуючи   при  собi, сковуючи й  кожен  порух i помисл власною
обволiкаючою  присутнiстю,  -  а,  що   там  розводитися  довго,  тема  мого
сьогоднiшнього виступу,  ледi  й джентльмени, -  як i зазначено в  програмi,
"Польовi дослiдження з укранського сексу", i, перш нiж перейти до не, хочу
подякувати  всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до
мо?  крани  й  мо?  скромно  особи,  - от чим  як чим, а увагою  ми досi
розбещенi не були: по-простому сказавши - здихали, на фi- нiким не завваженi
(я тут  ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й
висипала в рота разом усю решту таблеток iз  жовтогарячого  слочка, то тiло
виявили б досить хутко, десь,  либонь, день  на третiй:  Крiс, факультетська
секретарка, зателефону?, тiльки-но  я не  з'явлюся  на  лекцiю,  отже,  грiх
нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за не шарпнувши,
дати свiтовi  знати про свiй  черговий, цим разом  останнiй, вiд'зд, у мене
все-таки ?, - i якби з тим чоловiком  щось сталося там у  пущi, - хоч я й не
думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато ма?
в  собi злостi для  такого  дiла, -  то Марк  i Розi щодня ж  навiдуються до
нього), -  так  ось, ледi  й  джентльмени, прошу  не поспiшати квалiфiкувати
розглянутий випадок закоханостi як  патологiчний, бо доповiдач iще не сказав
головного  -  головне  ж, ледi  й джентльмени,  поляга? в тому, що  в  життi
пiддослiдно то був перший укранський мужчина. Направду - перший.

     Перший готовий  - кого не треба було вчити укрансько  мови, тябричити
йому на  побачення,  виключно  аби  розширити  спiльний  внутрiшнiй  простiр
порозумiння,  книжку  за  книжкою  з  власно бiблiотеки  (Липинський, блiн,
Грушевський, i  про  Горську  вiн також не чув, анi про Свiтличного,  за ним
були  зовсiм  iншi  шiстдесятi,  добре, я тобi  завтра  принесу!),  а в часi
любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не  захист мрiй - блаженний дiм..,"
тут-таки запускатися  в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора  -
це, зна?ш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Укранi, - i отак, хай йому
грець, все життя! - професiйна укранiзаторка, наче ще  по одному органу  м
усiм  нарощу?ш, коли-небудь наша  незалежна,  чи радше ще-не-вмерла, якщо до
того часу  не вмре,  мала б  запровадити якусь  спецвiдзнаку  - за кiлькiсть
укранiзованих койкомiсць, ти б  м  загаратала список тобою навернених! - а
то був  перший мужчина з твого свiту,  перший, з ким обмiнювалося не  просто
словами, а зараз усi?ю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених
тайникiв,  тими словами вiдслонених, i тому говорилося легко, як диха?ться й
сниться,  i тому пилося  розмову смажно висушеними вустами,  i впивалося все
запаморочливiше, о,  ця нiколи не знана сповна  свобода бути собою, ця  гра,
нарештi,  в  чотири  руки  по всiй  клавiатурi,  натхненнiсть  iмпровiзацi,
скiльки iскристо,  смiхотливо енергi  вивiльня?ться,  коли кожна  нота  -
iронiчний  натяк,  вiдтiнок,  дотеп,  доторк  -  умент  резону?,  пiдхоплена
спiврозмовцем,  кульбiт  у  повiтрi,  просто  вiд  надмiру  сили, жартiвливе
колiнце - ближче: можна?  i от уже -  двозначнiше,  ризикованiше, i от уже -
впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його
машину - пiсля вiдвiвин майстернi, пiсля  того, як угледiла навiч, хто вiн),
-  навальний  перехiд  на  iншу  мову:  губами,  язиком,  руками,  -  i  ти,
вiдхиляючись зi стогоном: "Похали до тебе... В майстерню..." , - мова рiзко
скоротила ваш  шлях  назустрiч  одне одному: ти впiзнала:  свiй, в  усьому -
свiй, одно  породи звiрюки!  - i в нiй же,  в  мовi,  було все, чого нiколи
потiм не було мiж вами в лiжку.

     "Gosh,    if     he    only     weren't    such    а    damned     good
painter!<sup><a name="12a"></a><a href="#s12">12</a></sup>"   -  казала  ти,
сидячи  в  барi "У  Крiстофера" на Портер-сквер, ти  випила натще два келихи
каберне-совiньйон, i  тебе трошки  розпружило  - вперше за  тi  кембрiджськi
мiсяцi, запаморочливо легким, дерзновенним пiдняттям, ой випила  - вихилила,
сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспiвати, -Лiса i Дейв слухали, як
малята    рiздвяну    казку,     забувши     хрумтiти     чiпсами,    Slavic
charm<sup><a name="13a"></a><a href="#s13">13</a></sup>,  ось  як  це  в них
назива?ться, - ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила
на гадку про ломбернi  столики,  так само як  i низькi свiтла, що вiдсувають
лиця  у  притемок,  i  чоловiкiв,  скупчених  при шинквасi  за  спогляданням
бейсбольного  матчу,  i гул голосiв,  i нiч за далекими  вiкнами,   густий
коричневий вар, в якому плавляться жовтi цукати лiхтарень , - все  нараз, бо
тiльки так i  да?ться  увiйти  в  свiт  чужого:  приймаючи все  нараз, усiма
змислами, i ти це вмiла, ти просто втомилася, за всi роки бездомних блукань,
любити свiт  самотою - проходити анонiмною й  нерозпiзнаною  через сутенiючi
аеровокзали,  ресторани  й  бари  з  теплими  вогнями,  морськi  узбережжя з
надбiгаючим шелестом  прибою  по рiнi,  вранiшнi готелi з  кавою в  холлi, -
"Where     are     you     from?"    -    "Ukraine",     -     "Where     is
that?"<sup><a name="14a"></a><a href="#s14">14</a></sup>  -  ти втомилась не
бути в цьому свiтi, втомилась волiкти додому в зубах спрагло виссанi з нього
згустки краси й радiсно лементувати: "Адiть, дивiться!" - але вдома, в твой
бiднiй  забембанiй кранi  - кранi  урядовцiв в обвислих штанях  i  всiяних
лупою пiджаках,  оплилих письменникiв, зугарних читати лиш одною мовою, та й
з того вмiння нестак-то вжиткуючих,  i бистрооких, жучкуватих бiзнесовцiв iз
навичками колишнiх комсомольських секретарiв, - все воно якось нi до чого не
крiпилося, провисало непритокмане й ото хiба тiльки до виливу жовчi дрочило,
сво?ю  туманною, зашифрованою в незнайомих iменнях i  реалiях  недосяжнiстю,
натоптуваних  домашнiх  самоукiв  (чомусь  незмiнно  -  на куцих,  жокейськи
вивернутих ногах:  порода  така, чи що?), закваснiлих де-небудь  в  обласнiй
публiчнiй бiблiотецi iменi Грьомiна в час, коли ти  мала нахабство (чи може,
дурне щастя, думалось м?) вештатися по Гарвардськiй "Вайденер" i де там ще,
- ти втомилась нероздiленiстю сво? любовi до свiту, i  в  тому чоловiковi -
щойно  опинившись  у нього  в майстернi,  станувши  (в окулярах  з  товстими
скельцями)  перед  розвернутими  лицем,   одне   за  одним,   полотнами,  що
громадилися  вздовж стiн, назбируючи  порохи, - ти блискавично  вгадала свiй
?диний, кругло-довершений шанс  на несамотнiсть ото любовi, - саме тому, що
вiн           був           such           а           damned           good
painter<sup><a name="15a"></a><a href="#s15">15</a></sup>, - але вже це Лiсi
з Дейвом годi було розтлумачити, ти й не намагалася, Лiса вражено всмiхалася
свом неправдоподiбно  яскравим, схожим  на  збудженого  коралового  молюска
ротом,      i      очi       й       волого       блищали:      What      а
story!<sup><a name="16a"></a><a href="#s16">16</a></sup>  О  так,  страшенно
романтична  love story -  з пожежами й автокатастрофами (бо ту  славнозвiсну
машину  вiн одно  ночi взяв та й розгепав, казав, на друзки),  iз та?мничим
зникненням прота-онiста  й  вiд'здом  геронi за  океан,  з купою вiршiв  i
картин, а головне  -  з цим постiйним, непередаваним  наскрiзним  вiдчуттям,
якому, власне, ти й улягла: вiдчуттям, що все  можливо: той чоловiк грав без
правил, точнiше,  грав за власними, як  правдивий кантiвський -енiй,  в його
силовому полi пробуксовувала будь-яка передбачувана логiка подiй, так що був
вiн           сам            собi           the           land            of
opportunities<sup><a name="17a"></a><a href="#s17">17</a></sup>,  i  що  вже
там  серед тих opportunities  не  чалося вготованим  на майбутн? - смерть в
черговiй  з  ряду  автокатастрофi (нi,  Господи,  нi, тiльки  не  це!) а  чи
трiумфальний прохiд  по свiтових  музеях,  - наплювати,  дарма,  аби  тiльки
виламатися,   вимачкуватися  з   колi  -  з  ото   вiковiчно  вкрансько
приреченостi на небуття.

     Це окрема  тема,  ледi  й джентльмени, панi й панове,  перепрошую, якщо
забираю вам  забагато  часу, менi нелегко про  все це говорити,  до того ж я
дiйсно  тяжко  недужа,  мо?  зацьковане,  виголоднiле, а  коли  не  бавитися
евфемiзмами,  так  i  просто  з-валтоване  тiло  третiй  мiсяць  невгава?  в
дрiбненькому нутряному дрожi, особливо жаскому - до млостi!  - внизу живота,
де повсякчас чую  давучий битливий живчик, i коли розчепiрюю пальцi, то вони
негайно починають жити  самостiйним життям, ворушачись  кожен  зосiбна, нiби
натягненi на порiзненi, в незгiдних ритмах посмикуванi ниточки, я вже  мовчу
про  бубнявi, як  у пiдлiтка, рожевi  прищi, котрими  зацвiтають  обличчя  i
плечi, i нема на те ради, - горопашне тiло  ще живе, воно кача?  права, воно
доходить з елементарно  сексуально голодухи, воно б, може,  й оклигало,  i
заплигало зайчиком, якби  його всмак трахнули, але, на  жаль, цю проблему не
так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужiй кранi й чужому мiстi,
в порожнiй квартирi,  де телефон озива?ться  хiба на  те, щоб  запропонувати
тобi  - рiдкiсна нагода, тiльки на  цьому тижнi!  - ко-ло-саль-ну знижку  на
передплату  мiсцево  газети,  i  звiдки вигрiба?шся  тричi  на тиждень - до
унiверситету, де пiвдюжини охайних, взутих  у  бiлi  шкарпетки  й  кросовки,
чистенько  вмитих i дезодорованих американських  дiтлахiв iз  здоровими,  аж
вогкими  шкiрою  й  зубами,  водячи  за  тобою,  як  манджа?ш  туди-сюди  по
аудиторi, поглядами  акварiумних рибок, щось  там  - один  Бiг вiда?, що! -
тихенько шкробають собi в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба
ж  якось протриматись годину з чвертю!), палко  тлумачиш м, що  не було! не
було в Гоголя,  такого, який вiн був, натодi  iншого вибору, окрiм як писати
по-росiйськи! хоч плач, хоч гопки скачи - не  було! (i в тебе - також нема?,
окрiм  як  писати по-укранськи,  хоч це i  ?, либонь, найяловiше насьогоднi
заняття пiд сонцем, бо  навiть якби ти, якимось дивом, устругнула в цiй мовi
що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете",  як висловлювався один знаний в iсторi
лiтературний  критик,  то  воно  просто  провакувалось  би  по   бiблiотеках
нечитане,  мов невилюблена  жiнка, скiлькись  там  десяткiв  рокiв, аж  доки
почало б вихолодати, - бо нерозкуштованi, невживанi, непiдживлюванi енергi?ю
зустрiчно думки  тексти  помалу-малу вихолодають,  ще  й  як! - якщо тiльки
потiк читацько уваги  вчасно не пiдхоплю? й  не  виносить  х на  поверхню,
каменем iдуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як тво нерозпроданi
книжки, що пилюжаться десь удома  по  книгарнях, таке сталося майже з  цiлою
укранською  лiтературою, можна на пальцях  вилiчити  - не авторiв навiть, а
поодинчi твори, яким пощастило, - з отерпом у  пучках  i сльозами  в очу  ти
читала   надiсланий   тобi  тут,   в  Америцi,  переклад   "Лiсово  пiснi",
авторизовану  версiю,  призначену  для  бродвейсько  сцени,  кайфувала,  як
наркоман, од  прискореного жагучого вiддиху: живе! живе, не пропало, через
сiмдесят лiт,  на  iншому континентi, в iншiй мовi - скажи ж ти, випливло! -
розумi?ться, що iншого - писати по-росiйськи чи по-англiйськи,  на перший же
твiй  вiрш,  видрукуваний англiйською, i  то в цiлком малопомiтному журналi,
екстатично вiдгукнулось, звiдкiлясь  трохи чи не з  Канзасу, якесь  там "Тhe
Review of Literary  Journals",  це ж треба, i Макмiллан  збира?ться включити
його до антологi свiтово жiночо поезi ХХ-го столiття, "You are а  superb
poet"<sup><a name="18a"></a><a href="#s18">18</a></sup>,   -   кажуть   тобi
тутешнi видавцi (зволiкаючи, проте, з  книжкою),  спасибi, я знаю, тим гiрше
для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зумiла б змiнити
мову, - пречудово зумiла б,  якби трохи  помарудитись, - а тому, що  заклято
тебе - на вiрнiсть мертвим, усiм тим, хто так само несогiрше мiг би писати -
по-росiйськи, по-польськи,  дехто й по-нiмецьки, i жити зовсiм iнше життя, а
натомiсть шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття укрансько, i нi фi-а
з  того  не  поставало,  крiм понiвечених  доль i  нечитаних книжок, а однак
сьогоднi ? ти,  котра через усiх  тих людей переступити - негодна, негодна i
все,  iскорки хньо присутностi нема-нема та й укидаються  в повсякденному,
навзагал геть спопiлавiлому буттi, i оце й ? твоя родина, родове тво? древо,
аристократко забацана, прошу пробачення за  непризвото довгий вiдступ, ледi
й джентльмени, тим  бiльше, що  до нашо теми  вiн, властиво,  не тичеться).
Ледi  й джентльмени, жаль  за власним, з дня на  день марнованим тiлом -  це
почуття, знайоме  хiба ГУЛАГiвським в'язням:  вечорами  у ваннi  я розглядаю
перед  дзеркалом (начепивши совинi окуляри,  тi самi, з  товстими скельцями,
так  що  вигляд  маю достолиха  кумедний)  сво  груди,  досi такi  незмiнно
кулясто-пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч ("Это ж  надо, -  казав
колись, нестак i давно,  один  недоукранiзований  мною мужчина, -  наверно,
четвертый  размер,  а  как  держится!"):  цi?  осенi  вони  вперше  охляли,
недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире  тiсто, i
взялись  якимись  вiдворотними  плямками, схожими  на  пi-ментнi, а вершечки
щодалi, то бiльше  нагадують  потемнiлу шкiрку  зморщеного  персика,  -  той
чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявля?, що робити з жiночими грудьми,
окрiм  хiба  як ущипнути  крiзь одежу, але справа, звiсно, не  в ньому, - це
було  гарне  тiло,  здорове,  розумне  й  житт?радiсне, i, слiд вiддати йому
належне,  воно збiса  довго трималось, тiльки з  тим чоловiком зворохобилось
одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось,
скiмлило якимись хронiчними  застудами, опухлими  залозками  й лихоманковими
висипками,  "ослаблення  iмунiтету", казали  лiкарi,  а  я  виборсувалася  з
постелi,  заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал,
позд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав
той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварi менi
приснилося,  начеб  йому    вкрали,  i вiршi,  несвiдомi яви,  але,  свом
звича?м, сновидно-видющi, напливали, як у туманi крайобраз  за вiкном: "Тодi
ще мав упасти снiг. /
     Ще осiнь пахла корвалолом, /
     I авта, збившися з дорiг, /
     По гаражах зiпали кволо", - я досить  довго чинила насильство над свом
тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому,  grudge, а тепер,
заднiм числом, незгурт  i  можу для нього зробити, - хiба вимучувати щоранку
безцiльними присiданнями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють  забутим
солодким  стогоном,  та  ще  тупо,  як на працю,  волочити його вечорами  до
басейну,   де   мене   вже    знають:    заповита    в    пiстрявий   тюрбан
негритянка-дженiторша,      що      вида?     на      входi     ключi     од
lockers'iв<sup><a name="19a"></a><a href="#s19">19</a></sup>,        слiпучо
спалаху? навстрiч зубним  блiцем: "You're pretty faithful to  that swimming,
huh?<sup><a name="20a"></a><a href="#s20">20</a></sup>"  -  Боже,  яка  вона
мила, м'яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого  щирого слова я
зараз ладна розревтися  з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна сти
з кожно  руки, хоч би й  цi? простягнено,  довiрливо розкрито -  рожевою
наготою  назверх -  долонi  з  золотим  ключиком  на  червоному  капроновому
шнурочку, в  яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу  сюди вчащати,
що  лиш так i рятуюся од депресi - Велико  Американсько Депресi, на  яку
стражда?,  зда?ться,  сiмдесят вiдсоткiв  тутешнього  населення,  бiгають до
психiатрiв, ковтають  "Prosac",  кожна  нацiя  божеволi?  по-сво?му,  i  мою
депресiю, котра  насправдi ма?  iншу  назву,  я, хоч-не-хоч, уже  наломилася
перекладати  зрозумiлою м мовою:  broken relationship, до  того  ж straight
after       the        divorce,       до        того       ж        sexually
traumatic<sup><a name="21a"></a><a href="#s21">21</a></sup>,  а далi вже все
за пiдручниками з психiатрi: fear of  intimacy, fear of frigidity, suicidal
moods<sup><a name="22a"></a><a href="#s22">22</a></sup> -  словом, класичний
випадок,  навiть  до  психiатра  вдаватися  не  варт,  i  моя  благословенна
негритянка,  така  розлого-тiлиста  за  тiсною стойкою,  розкiшно  й  тепло,
по-коров'ячому ситна, Велика Мати,  нiжне,  парне мукання й шорсткий язик, -
кива? з  мудрим, порозумiлим усмiхом: "I've been  there, - каже вона, - with
the father of my kids"<sup><a name="23a"></a><a href="#s23">23</a></sup>,  -
он             як,             вона            розлучена,             single
parent<sup><a name="24a"></a><a href="#s24">24</a></sup> з  двома малюками -
i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi  два рочки, коли ? дiти, воно легше
- i тяжче, i легше ("А тепер, - казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над
нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, -  ось тепер ти  завагiтнi?ш: я просто  в
тебе кiнчив!"- "Нi, - смiялась вона - тихенько, щоб не розхлюпати наллято в
не по вiнця нiжностi, - нi, серденько, сьогоднi - нi" - а проте це, либонь,
i  була, з першо ночi, головна  зача?на думка,  пiдводна течiя то  любовi:
синочок,  Данилко,  потайки визначила вона,  - вкритий лоскотливим  курчачим
пушком  чолопок, жаб'ячи скорченi  нiжки, крихiтнi пуп'янки  пальчикiв,  ай,
Боже ж  мiй! -  у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр,  що утриму?
при  життю,  той,  без  якого  ми,  дiвоньки,  на  цiй  землi неповноправнi,
"непрописанi": не  слово,  чи бодай лiтера, в  текстi,  а випадкова капка на
берегах,  -  а вiршi  тимчасом глухо бубонiли  самi  до  себе,  розпадаючись
рiзноголосям: "Зимно менi, коханий. /
     - Накинь пальто кожушане. /
     - Сумно менi, коханий. /
     - До працi берись, моя панi. /
     - Ах, щось воно все менi лiньки... /
     - Бо треба б тобi дитинки. /
     - Страшно, коханий, з нею /
     Стати навiк тво?ю", - не згадувати, лiпше не згадувати!), -  "Everybody
seems to have been there"<sup><a name="25a"></a><a href="#s25">25</a></sup>,
- завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе  бодай до
якогось            ряду,            спiльноти:            join           the
club!<sup><a name="26a"></a><a href="#s26">26</a></sup>  -  о  так, статечно
кива?       моя       негритянка,       every      woman      has       been
there<sup><a name="27a"></a><a href="#s27">27</a></sup>,  -  i,  з   лукавим
жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у  басейнi,  когось  i зустрiнеш?  Тут
впору розреготатися - бодай тому,  що цi?  осенi, через силу волочачи  сво?
нещасне,  пригноблене  тiло  вулицями   чужого  мiста,  ти  вперше  спiзнала
самопочуття невидимки - не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч,  а втямивши,
почала чiпко придивлятися: атож, так i ? - зустрiчнi мужчини ковзали по тобi
байдужливими,  незрячими  поглядами,  як  по неживому предмету,  i  навiть в
автобусi,   зближаючись,  пiдiпхана  тлумом,   на  ризиковану  вiдстань   до
чи?-небудь  крижасто  спини  з  хокейною  емблемою, ти не вловлювала  того
блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, -  скинутись, озирнутись, - що
то  вмика?ться  в них  вiдрухово,  просто  на запах  жiнки,  але  не тiльки:
насправдi-бо  вони  -  може,  хiба  крiм  зекiв  та  солдатiв,  пошизiлих од
абстиненцi бiдак, - вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам  не
пiддатнi,  купно наведенi  на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань,
котрi в цiй хвилi облягають  (а мене  якраз  у  цiй хвилi  не  облягають!)
густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дiвка
всiм подоба?ться: ось це  i  заводить  х по-справжньому, змушу?  пашiти  од
ярости  роздутими  нiздрями  й  бити  в землю  копитом од нетерплячки -  дух
суперництва,  хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойово сурми,
що колива?  повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма
iншими, дарма що нiколи не баченими: "Ти менi скажи - тобi з чоловiком добре
було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, - аж скулився:
ну бо сил уже  неставало  вивертати себе  через горло, примилятися, глитаючи
обиду за обидою,  та безецно, мов шльондра за плату,  демонструвати, який то
вiн, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!"  - -зився, мов
ужалений,  в  останнiх днях  спiвжиття, застукавши  напiвголою, злостячись
сам на себе - що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти  цю жiнку, з якою нi
чорта не виходило, опрiч вза?много мордування, ляк  обценьками стисло",  - а
от не треба  було  з вiдмичкою: плигонувши пiд  ковдру  о третiй над  раном,
колошкати, перевертати  на  спину,  дiловито  всаджувати  пальчика, куди  не
просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше  можу, нiжнiше,  тiло
боронилося поза мо?ю власною волею,  ая, в тiлi, невiдь-звiдки  вгнiжджений,
розростався - страх, так безмисно пущений  мною повз увагу: воно чуло за цим
чоловiком щось, чого не чула я, -  сама тимчасом перетворюючись  на  ягу, на
каструючу ме-еру з лещатами в лонi: а зась не зна?ш! - i отут-то й починався
рев защемленого самця: "Та ти зна?ш, скiльки в мене жiнок було!" - а плювати
я хтiла  на твох жiнок, скiльки б х  у тебе не  було, менi  - не залежить,
менi не  перемагати  треба, а -  любити, любити,  розумi?ш  ти?! - так що  в
наготi , слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота
зумисна й образлива, та, котрою  не спокуша?ться, а демонстру?ться зневагу -
можу  стригти при тобi нiгтi на ногах,  голити литки, залишати по собi ванну
несполiсканою, в  прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись,
мастурбувати  -  тiльки ж не  так,  о, не  так,  як це  бува?,  коли  кожна,
щонайдрiбнiша об'ява тiлесно свободи  iншого прийма?ться як дарунок, як  ще
один самоцвiтний знак довiри i з мiсця  збурю?  в тобi гарячу  хвилю вдячно
нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в  тi днi, коли  ми стоконилися по
випадкових пристановиськах, лiзли  в листопадову нiч через вiкно чужо дачi,
де стояла  семиградусна студiнь,  потемки  пили, щоб  зiгрiтись,  коньяк, не
скидаючи пальт, i я хухала на тво шорсткi, закоцюблi руки, i ховала х собi
пiд светра,  бо  там було найтеплiше, i ти  смiявся й плакав, задихався,  не
ймучи вiри: "Це ти?  Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку
я,  позбавлена  власного  дому, не тягала  в сумочцi й  по  кишенях  стiльки
позичених  ключiв нараз - здавалось, бряжчу  ними  на  бiгу,  мов ярмарковий
коник,  притягуючи  до себе  всi погляди,  i,  як  i  коника, вiд  того хiба
поривало весело заiржати,  i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у
двох здоровенних  баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимо, лиш плюскотом
вгадно для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у  халатику на
голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у  ваннi, вгледiла  в
мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твом звича?м, шпетненько,
сторцом - щоб стiкало, а мо? завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я
дивилась на  те мило й була  така по-дурному  щаслива,  як бувало  тiльки  в
дитинствi, бо тiльки  там i  був  у мене дiм,  я  втомилася, любий, о, як  я
втомилася, ?дине,  чого менi тодi хотiлось,  - щоб ти  був поруч i намилював
мене, але ти замкнув мене в тiй хатi  на ключ, а сам  погнав машину кудись у
нiч по харчi - ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки
того  життя,  скiльки  то  любовi, щоб  акуратненько  краяти  ножиком  на
снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" - "Три, - рахував, примкнувши
повiки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне життя, - аж три великi
кохання..."  -  "Чого зараз  -  великi?  - смiявся очима,  й  вона вiдтавала
усмiхом йому назустрiч: - Може ж, якраз i  мишачi - невеличкi  такi?" -  хто
видав  таке  говорити  на свою  любов, навiть  якщо  затоптана,  навiть якщо
минула,  i перехала  тебе навпiл, як ваговоз пса  на дорозi,  як мене, тодi
взимку  -  перелiт  через  Атлантику: до  п'ято  ранку,  до самого таксi  в
аеропорт я чекала - дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження,
прокручений  уявою  кадр:  вiдчиняю  дверi  -  i  на порозi стош ти,  ледве
стримуючи ввiгнутими  кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що  рветься з
лиця  назовнi:  нарештi, ах  ти Господи, ну роздягайся, ну як  же можна було
так, ах  ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з
ума зiйду!), - то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, - кiнчика нитки,
за  який  ухопившись,  потягла б  розмотуватись  за собою  з  континента  на
континент, невже? - верещало  мо?  ошпарене розпачем  нутро, невже?! - таксi
вивалило  мене в  замет  перед  входом  до  зали  мiжнародних  рейсiв,  який
порожнiй, як мертво - мов крематорiй - освiтлений Бориспiль о  п'ятiй ранку,
станцiя  Чортiв Тупик,  головнi  повiтрянi  ворота крани,  хха!  -  крани,
безнадiйно неприналежно до  нервово мережi, що рясно оповива? планету,  що
стугонить день i  нiч,  перепомповуючи  через  гiгантськi  -ан-лi портiв, i
вокзалiв,  i   митниць   метушливi  потоки   збуджених  людських   нейронiв,
Шерем?ть?во, Кеннедi,  Бен Гурiон,  i  де тiльки мене не носило,  хай це все
марнота марнот,  хай  утома  духа й тiла, зате - рух,  зате - вовчий гiн  за
життям, вискаливши  зуби:  ось-ось  дожену,  вчеплюся  в  загривок!  -  а  в
Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук мох пiдборiв
з-пiд   стiн   пiднiмались,   поверх   неоковирно   наскиртованих   бебехiв,
розфокусованi соннi  лиця,  помалу  розпростуючи риси, як  потривоженi нiчнi
тварини: мов тут вони й мешкали, ?врейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж
розхилиться  брама  кордону  й  можна  буде  шаснути  в  шпарину,  i ото так
проводжала мене моя крана, крана, в яку я, пiсля всього, - вернуся, авжеж,
i  дарма  мо  добросердi  американцi  радять  менi  податися  на  ще  якусь
стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати,
як  поранений пес, залиганий повiдком нiкому не  знано мови,  а ви згадайте
про мене в "The Review of Literary  Journals", еге ж, i ще  моя  позаторiшня
стаття про  укранську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм  дурна,
 помiтили,  на не - овва! - вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але
в головну думку ви, братцi, однак не в'хали, вона здавалась вам кумедною, i
не  бiльше:  що укранський вибiр  -  це  вибiр мiж небуттям  i буттям,  яке
вбива?, i  цiла  лiтература наша  горопашна - лиш зойк  приваленого балкою в
обрушенiм землетрусом домi: я тут! я  ще живий! - та  ба, рятувальнi команди
щось довго дляються, а  самому -  як його викопа?шся? Живою  на мить вiдчула
себе у Франкфуртi,  при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування
коридором, на двох поставлених правцем  прикордонникiв, двох  однаково рудих
гевалiв-нiмчурак  в однаковому просянистому,  геть i  по  руках, ластовиннi,
котрi,   iз   здоровою  молодечою   цiкавiстю     розглядаючи   й   весело
перегарикуючись  мiж собою  по-сво?му,  перевiрили  й  паспорт, спитали  на
зачiпку, дистильованою  мiжнародною англiйською, куди летить, - до  Бостона?
о,   там  зараз   холодно,   найсуворiша   зима   за   сто   рокiв!   -   "I
know"<sup><a name="28a"></a><a href="#s28">28</a></sup>,  вiдказала, завчено
черкнувши  усмiхом,  як пiдмоклим  сiрником, i, в цьому  пiдiгрiвi звiриною,
чисто тiлесною снагою, якою од  них вiйнуло, вперше  на вiку вловила  в собi
цiлком невичитаний,  безконтрольний  порив ламати руки:  не  народнопiсенний
зворот, нi!  - ой ломи, ломи бiлi рученьки до ?диного пальця, та не  знайдеш
ти, ой дiвчинонько, над  козака коханця, - а щонайбезпосереднiша, нездоланна
фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного  панциря
муки, що  обложив звiдусюди давучим  тягарем:  Миколо,  Миколо, писала  йому
перегодом iз  Кембрiджа на безвiсть,  на  "до запитання", бо  бiльше не було
куди,  -  що ж ти чиниш,  любов моя? Навiщо ж ти оберта?ш на  смерть те,  що
могло  б  бути таким безумно яскравим -  життям, горiнням,  парним  польотом
навза?м  зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle'iвську тьму?  Блiн, от би тепер
перечитати ту  писанину - од самого стилю,  либонь, уреготатись  можна! - на
медицинi! на  медицинi  треба б  вивчати курс  укранського  романтизму,  на
психiатричних  вiддiленнях! "Листи  повернеш",  -  розпоряднулася наостанцi,
шорстко й дiловито, - не те щоб й справдi так уже баглося мати тi листи, що
було - вiдгуло, фi- з  ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi  рештки себе, в
яких iще знати кволе посiпування живця, свербiло, i то дуже, - а вiн з мiсця
замкнувся, виставивши  насторч  оте  сво?  небезпечно  розвинене,  куди  там
псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це -
мо?", - тво?, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що
сам не провалю?шся  - на безбач,  з головою, - нiколи твом не стане.  Спиши
слова, дозволяю,  чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от  тим-то й кохання
тво - мишачi виходять: невеличкi такi.

     "Слухай, - казала  наостанцi, несмiливо простягаючи  до нього голос, як
ото  з  гнiтючо  нiчно  мовчанки  -  руку пiд  ковдрою, коли  лежав поруч,
зача?ний без сну: - а  може, ти мене просто -  й не любив?". Бо тодi справдi
було б  простiше: легше. Але  вiн повертав до не надтрiснуте гiрким усмiхом
обличчя - Господи, яку болiсну, невтоленну спрагу зроджував колись у нiй цей
профiль:  мовби, добу  не пивши,  дивилася  на помiщений за  товстим  склом,
запiтнiлий од зимна гранчак з водою, i от,  iно скло  й зосталося, - дивився
очима хворо тварини:  "Вже  знов  почина?ш нагружати?"  . Прости.  Любив, я
знаю, - любив, як  умiв: в собi, а не з себе, i менi перепадали,  таки  ж як
мишцi - окрушинами пiд стiл, - тiльки промiнний од захвату погляд, що  часом
проривався   коротким,   скупим   пригортанням,   ледь   не   сором'язливим,
грубувато-хлоп'яцьким  тицянням  кудись  у шию: "Кльова  ти чувiха!", та  ще
спалахи  непiдробного  щастя  на мiй вид,  навiть  коли  впадала  з  вулицi,
заскочивши його при полотнi, а це було - що бурнути вiдро води  на  сонного:
сахався вiд полотна дико, як  схарапуджений  жеребець, гакнувши  нажахано, з
мiсця  скрутнувшись пригинцем  в оборонну стiйку: зараз зацiдить!  -  i  вже
наступно митi - впiзнав! - оскирене лице одмiнялось, спалахувало, роблячись
таким, як тодi, вночi,  - i як  тодi, коли знiмав з вiтрово шиби  ще цiлого
автомобiля мо прилiпленi  записки,  бо я частила ними, мов  у  лихоманцi, в
ритмi зубовного дробу, розкидала х повсюди, хапливо заслiджувала ними  його
простiр, жовтенькi метеликовi аркушики, довге летюче письмо, як розповита за
вiтром коса:  тримай  мене, о тримай мiцнiше,  не вiдпускай мене в небо! - i
тримав, i  носив  по  кишенях  куртки  пук схожих  на осiнн? листя  записок,
декотрi, головнiшi, вклеював у мо  книжки (перший автограф був - при перших
вiдвiдинах  майстернi: пiдписалася, вже передчуваючи  неминучий  зудар  двох
зустрiчних  лавин: "щиро скорена", -  i  майже  зразу потому прийшли й першi
"вiд нього"  вiршi, бо  вiршi -  вони, повторюю ще раз, в разi  хто не встиг
собi занотувати, - завжди вiд  когось, хай би той хтось  про те нi  сном, нi
духом: "Бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм. /
     (Руки голоднi, i губи голоднi). /
     Жоден з нас двох не помер молодим /
     Тiльки на те, щоб  зустрiтись  сьогоднi":  "Зна?ш, - патякала, ох як же
легкомисно, раз уночi, - а не треба нам одружуватись!" -  "Чого?" -  закляк,
як струмом  ударений, посеред  кухнi з  недонесеною до плити туркою в руках:
золотко мо?,  хлопчик  настрашений! - "А  -  давай  лiпше  побрата?мось",  -
веселилася цiлим серцем з його переполоху, i вiн шумно перевiв дух: жарт, ну
розумi?ться, жарт! - а побраталися ми, мiж iншим, давно, задовго до того, як
стрiлися, бо це  до тебе, серце, авжеж до тебе гналися  з мене, задихаючись,
крiзь роки надсадно зжужмано молодостi непорозумiло-темнi рядки - нiколи не
давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, пiдводним
нуртом  винесений  "брат-чорнокнижник",  котрого зроду  ж не  мала:  мала  -
друзiв, коханцiв-закоханцiв, чудесно-пружно пiдкидний, хоч у багатьох мiсцях
i дзюравий, батут поспiльного захоплення: кльова чувiха, еге ж! - мала мужа,
який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно,  без  дурникiв! - любов
правдиву, ту, що роститься роками й робиться  рiвновелика життю, - а за всiм
тим   глухо  клекотало  в  кровi,  грiзно  обiцяючи  збутись:  "Брате   мiй,
чорнокнижник, /
     Де ти тепер ?си? /
     Судитимуть нас без знижок /
     На те, що "такi часи": /
     Не цi-от, в чорних сутанах, /
     Не кат iз лезом рудим - /
     Судитимуть тi, що настануть, /
     Коли розвi?ться дим. /
     Проб'ються травинки гострi /
     Крiзь мертвi, отверзтi роти, /
     В мо обгорiлi костi /
     Сядуть грати чорти, /
     I мiсце мо? страти /
     Парканом крутим обнесуть. /
     Який тодi нас, мiй брате, /
     Чека? посмертний суд?"  Цiкаве  питання,  нi?  Тож  бо й  воно.  I  от,
"бiльше,  нiж брат", - це i ? "брат-чорнокнижник": мала б зразу впiзнати, та
що  там  мулитись,  i  впiзнала зразу  -  щойно забачивши той  його  цикл iз
вiдьмами: зеленоликi, мовби при мiсяцi, але в  розповнi дня, бо на вохрi, на
золотi,  пiсенним "вербовим  колом",  чи  радше  кривим танцем,  розгорнутi,
плавко так,  полотно  за  полотном, - простоволосi жiнки  в додiльних  бiлих
сорочках,  змахи рук,  сухий  трiск волосся  (з мого також  не раз  сипалися
iскри,  як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Нi, щось
темнiше,  ризиковнiше,  i  мета  неясна   -  дзюрить,   стiкаючи  в   миску,
менструальна кров, б'?ться пiвень пiд пахвою, нi,  так далеко  я  нiколи  не
забиралася:  впритул,  бувало,  пiдступалась,  але  зараз  же   й  бокувала,
забоявшись  божевiлля,  що десь там ухкало в  тьмi  по-совиному, а  цей хлоп
копав там, де  й я, i, ?диний з усiх, робив це,  ах хол?ра, - аж слину крiзь
стятi зуби всичала з захвату! - лiпше за мене: глибше,  потужнiше, та йолки,
просто безстрашнiше: навпрошки, на  всенький обсяг ритмiчного  -  полотно за
полотном,  як  систола-дiастола,  -  дихання,  плив  у  потоцi,  до  якого я
доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому вiршу, Боже, який це
клас, коли бачиш  когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут ма?ться  на
увазi? - дзявонiла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки,
"из уважения  к  объекту", з  укрансько  не  злазячи, зажджа,  як  i  ти,
кивська iскуство?дка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками,
дiйсно гарними, космики за вушко - жодна  мистецька збiганка без них, рибок,
не   обходиться,  надто  там,   де  пахне  артистично  блядськими  мужиками,
роздратовано  думала ти,  бо тебе  вже  зачепило,  тобi  вже  праглось  його
неподiльно уваги, тiльки ж не цвiкати йому  в очi з цею дурочкою навзаводи:
-  Якийсь народний,  е-е, обряд? Повiр'я?"  Вiн стримано кивав - i тим  нiби
вступав з тобою  у  змову; "А який  саме?" - "Про це  не можна говорити",  -
вiдказував поважно: так, саме так, братiку, не можна, це тайна,  твоя i моя,
- печать на вуста, як сухий цiлунок: замкнути, мовчок, мовчок).

     "Бачиш,  - показував й, у перших тижнях спiвжиття - нова крана, новий
континент, тепер  усе буде  по-новому, з чисто  сторiнки, еге ж,  -  чи  не
першого нового, не "з  запасникiв",  шкiца, туш-перо: - дивись, манюня, це -
любов".  Любов виглядала  так:  "манюня",  цебто  досить умовна гола кобiта,
лежала на постелi  ("Безстидниця,  цицьки  вивалила!",  але  то настало  вже
потiм...) i грала на скрипочку ("Це що,  -  видихнула з сардонiчним смiшком:
вночi знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбацi?" - "Може
бути,   -  згодився  безтурботно,  пустивши  проз  вуха      назд:  надто
зосереджений був  на  шкiцевi:  - це  з  одно польсько  пiсеньки, я колись
почув, запам'ятав собi"); низ живота й цнотливо затуляв розпластаний, густо
заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був вiн сам ("Ось
тут  ти й попалась! -  зблиснув очима ледь не зловтiшно, почувши, що вона за
схiдним гороскопом  -  Миша: -  Тому  що я  - Кiт!" - гм,  з  котами  в  не
складалось не  вельми, взагалi-то вона волiла собак,  нiколи  не  пропускала
нагоди  поплескати мiж вухами навiть  шолудивому приблудi,  але тодi  - тодi
заполонило  дивним, обезвладнюючим  щемом  вже-оприсутнено небезпеки, i  це
було сумно й солодко: попалась, кiнець, що ж тепер, не втечеш  уже, - тiльки
на шкiц  дивлячись,  подумала, внутрiшньо  здригнувшись:  а  що,  як  котик,
вигнувши спинку, раптом вiзьме  та вгородить туди пазурi?..); в  ногах лiжка
стояв вазоник з  чимось крислатим, на крислатому сидiла  птичка з обручкою в
дзьобi  ("От приду -  окрутимось!" - образливо-весело горлав у трубку, коли
вона  таки  зумiла  додзвонитись - по  тiй  страшнiй кембрiджськiй зимi,  як
повiльно,  з  тижня  на  тиждень  вимерзала,  вмерзала  в  непролазнi снiги,
витiкаючи  з  не,  наче пасока з  умiло  прохромленого тiла,   любов,  аж
скупчилася  в  останнiй  вогненнiй  точцi:  тiльки б вiн  був  живий!  -  i,
потрапивши-таки, через океан,  через  гирилицю  спiльних  знайомих, нанипати
якийсь контактний номер, i  почувши знайомий голос, що воркотiв  безсоромним
задоволенням: "Шалено радий чути вас,  панi", - вибухла, як фурiя,  трохи не
матом -  а вiн, виявля?ться,  був  черговий  раз  розбився, акурат  перед 
вiд'здом, звалився вночi  зi  сходiв  на  купу брухту, поламав ребра,  досi
ходить у корсетi, ой блiн! - затулила рота долонею, зблиском згадавши  свiй,
фiзiологiчно якийсь  тяжко вiдразний, сон: мовби трима? в руках його гiпсове
погруддя,  котре  страхiтливо  ворушить  губами, та  що ж це таке,  справдi!
добре, буде  тобi,  чувак, виклик  до  Америки,  буде  стипендiя, виставка в
Нью-Йорку,  музика  - жiнки -  шампанське, все буде, - лиш  оте "окрутимось"
порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилцi серед оперово увертюри: не те,
не те - не тi слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них
любов",  i шкiц, здалось  й,  таки випромiнював,  хай  i млявенько,  дещицю
якого-не-якого тепла (в  остаточному виглядi, на полотнi, написаному вже  по
розривi, воно цiлком звiтрилось - постiль iз жiнкою опинилася в ядучо-жовтiй
пустелi,  i коли  картина простояла  нiч  у "бейсментi" в бiдолашного Марка,
вкiнець забембаного  цими  психованими  укранськими -енiями, то на ранок на
нiй знайшли здохлого павука - от i було налiпити його  на полотно,  десь мiж
котиком i птичкою, саме  його там  i бракувало!). По кiлькох тижнях, одначе,
постав  другий шкiц  -  та  сама  дама,  в дзеркально  протилежнiй  позицi,
простяглася  на  велетенському,  до  бiлого  обгризеному маслаковi:  "Це  
останнiй мужчина, - прокоментував лиховiсно, - вона  його  з'ла". В кольорi
тло вийшло чорне, кiстка проблимувала з нього недужною фосфоричною блiдiстю,
а  жiнка мала  здиблене сторч, мов невидимим пилососом пiдняте, пожежно-руде
волосся. Такий собi диптих. Iсторiя  одного кохання, так би мовити. "Цей наш
роман", - колись, удома ще, ввернула вона мимобiжно, i вiн,  не пiдводячи на
не втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман.  Це
щось iнше".

     Ледi й джентльмени,  я вже  бачу  той  знуджений вираз, що малю?ться на
ваших обличчях,  ви  вже проставили подумки  дiагноз,  severe  psychological
problems<sup><a name="29a"></a><a href="#s29">29</a></sup> з  обох  сторiн -
нацiонал-мазохiстка (хоча з таким дiагнозом  ви,  напевно, не знайомi...)  й
аутичний маньяк (тут простiше,  бо,  крiм  суто  комунiкативних  негараздiв,
неконтактностi  ото, чи як воно там зветься, можна б випiмнути й  дрiбнiшi,
клiнiчно промовистiшi симптоми - примiром,  його повну  неспроможнiсть бодай
на  мить  вдержати в  головi телефонний номер перш нiж записати,  i особливо
характерне, дивно  курлапе письмо  - несподiванi  пропуски лiтер, а то  враз
посеред речення слово з велико, або заблукале з сусiднiх абеток "э" чи "j",
мовби на те, щоб рядок краще тулився графiчно, - нехорошi речi, тривожнi,  а
коли ще  згадати  отi його пiдозрiлi мiгренi, од яких, хваливсь, непритомнiв
бувало,  то  й геть кепська картина склада?ться), - що ж  тут заперечиш,  це
гарне, похапне слiвце, - problems, воно означу? i математичну задачку, i рак
грудей,  i  втрату  любовi,  в  кожному  випадку  десь  завше  iсну?  хтось,
спроможний зарадити, професор, лiкар, психоаналiтик, - якщо, звичайно, ма?те
чим заплатити,  а якщо не  ма?те,  то вже якось поувихайтеся,  нашкребiть по
засiках  борошенця,  нiчого  не  вдi?ш,  життя  - штука коштовна:  оно Розi,
Маркова дружина, сьомий рiк  поспiль вчаща? до психоаналiтика, два сеанси на
тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побiльшеного формату,  не
бувши  навiть повним професором, оплатити, звiсно, негоден, так  що вiд часу
до  часу,  кiлькамiсячними  нападами,  Розi  -  сорокарiчна  дiвчинка,  мати
доросло  дочки,  i  така  ж  маленька, худенька,  як  горобчик  (крутозадий
горобчик  iз  вiдьмацьки зрослими  на  перенiссi  бровами), незмiнно  чи  то
перестуджена, чи перегрiта  на  сонцi,  чи  принаймнi перевтомлена (рука  на
чолi, як у колгоспно жницi, зiбгана  мокра  грудочка "Клiнексу" коло носа),
змушена пiдшукувати собi якусь працю, i знаходить, i щось там робить мiсяць,
i два, або навiть три, - i все на те, аби мати змогу й далi двiчi на тиждень
лягати  на  ту  саму канапку  й  оповiдати комусь, хто   слуха?,  яка вона
нещаслива, - на шостий рiк вони  з Марком перестали трахатися, i це очевидне
зрушення:  тепер обо? скрегочуть  зубами од абстиненцi, сварки спалахують з
голодним  трiском, як добре пiдсушений хмиз, на кожний словесний  доторк, i,
схоже,   доведеться  збiльшити  число   сеансiв:  problems   ?  problems,  i
суспiльство велить х розв'язувати,  згiдно з чотирма  арифметичними  дiями:
дано А, дано B,  х можна додавати, множити, дiлити, переставляти мiсцями, i
все то в надi добути якусь  третю величину, всепоглинаюче заняття! - десь у
кiнцi  задачника  мiститься  вiдповiдь,  набрана  петитом,  маймо   терпець,
коли-небудь  нам    покажуть.  Коли-небудь  кожен  iз  нас  прочита?  свою
вiдповiдь - правда, будь-що змiнити буде тодi вже пiзно.
     Ледi  й джентльмени,  problems  -  це  те,  на  розв'язок чого  iснують
правила.  Але якраз  правил ми й не зна?мо, зна?мо тiльки чотири арифметичнi
дi,  i сунемося з  ними,  пихатi недоуки,  в провальнi печери  невiдомих  i
гаданих величин, i -рунт випорску? нам з-пiд стiп,  i луна гоготить обвалом,
i  в тому  гуркотi,  дослухавшись, можна  б вловити виляски  чийогось - це ж
чийого,  ану вгадайте? -  реготу, - i пекучий жах пойма?, коли  нога зависа?
над порожнечею, звiдки невидними випарами повiльно куриться та  спустошлива,
висисаюча до млостi в кiстках тоска, котру росiяни звуть смертною: а це ж бо
й ? - вхiд до пекла, панi  й панове, ласкаво просимо, вiн завжди  вiдкритий,
що ж ви харапудитеся, ви ж - сюди спiшилися?..

     "Я завжди хотiв одного - реалiзуватися". Так вiн казав  -  i казав щиру
правду.  "Понюхай, от  понюхай, як пахне, - ходи сюди,  а-ах!" -  нахилявся,
хтиво сапаючи нiздрями, над пеналом свiжопридбаних фарб, екстатично примикав
повiки (яка розкiш цi  американськi крамницi, чого тут тiльки нема, ах суки,
глянь,  глянь!  -  скрадливо голубив  пучкою  шовковистий аркуш  китайського
рисового  паперу,  скiльки це кошту??  нi фi-а  собi!  -  ох,  яка  губочка,
помацай, вона ж жива! - i полотна  вже натягненi продаються, ну блiн ваще, а
це що, бiлила?  скiльки? задавляться, падли, - все, ходiм звiдси, - i раптом
рiзко  гальмував на мiсцi, закидаючи голову назад, з  мукою невтоленно жаги
вхлипуючи повiтря:  чу?ш, як  пахне?), - й  подобалася ця хижа змисловiсть,
дарма що не на не скерована,  дарма що й з того перепадали  хiба послiдки:
вона  так само змислово  любила слово - насамперед на звук, але звук щiльним
неводом волiк  за  собою фактуру,  консистенцiю,  запах  i, ясна  рiч, колiр
також:  кольором надiленi були не тiльки  поодинчi слова,  особливо вчувався
вiн  при   переходi  з  одно  мови   на   iншу,   -  кожна-бо  мала   свiй,
мiнливо-ряхтючий,  основний  тон  випромiнювання: iталiйська  -  електричний
фiолет, ультрамарин, десь  такий свiтловий ефект,  як коли  б  червоне  вино
могло зробитися синiм, польська шамшiла терпкою, оскомною од шиплячого тертя
молодою   зеленню,  англiйська   побулькувала,  просвiчуючи  навилiт  чимось
подiбним   до   нiжно-золотавого   курячого   бульйону,  причому  в   Штатах
водянистiше,  в  британському  варiантi  iнтенсивнiше,  смолисто-тягучiше  -
ситнiше;   звiсно,  рiдна   була   найпоживнiша,  найцiлющiша  для  змислiв:
чорнобривцевий  оксамит,  нi, радше вишневий (сiк в  устах)? русявий  (запах
волосся)?.. так  завжди  - iно  станеш приглядатися зблизька,  розсипа?ться,
дробиться - не збереш, голодувала вона без не тяжко, просто фiзично: мов на
безводдi абощо, почути б -  живо, щиро, щоб iнтонацi?ю отою спiвучою, наче
струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло -  й-бо, пiддужчала б!
- в  тiй хвилинi вiн згадав, без усмiшки, як колись, класi в п'ятому, сидячи
на  уроцi укрансько  мови,  тайкома  нюхав  фарби, схованi  пiд партою,  а
вчителька,  пiдскочивши,  швир-онула  ними,  аж  зi  стуком  розлетiлися  по
проходу, - ну певно ж, тiльки вчителька укрансько мови  здатна щось такого
встругнути,  чогось вони,  мов  на пiдбiр,  усюди  -  найтупiшi, найзлобнiшi
бабери,  оскаженiло ревнi служаки, достоту сержанти-хохли в сов?цькiй армi,
- ти не дума?ш, що  тут комплекс нацiонально неповноцiнностi гра? на всю?..
Так вони розмовляли - коли ще розмовляли, бо розкривався - дiлився чимось iз
себе-внутрiшнього - вiн навзагал помалу, рипуче: не звик, якiсь там дверцята
в  ньому  да-авно,  вiдай,  позаклинювало,  що  й  завiси ржею  побралися, -
Господи,  що ж то за шлюб у хлопа був,  га?.. Для чужих, а значить для всiх,
крiм, може, одного-двох товаришiв (спiльних друзiв у них було - тьма, i вона
доволi хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навiть недурнi хлопи
з  кiльканадцятилiтнiм стажем приязнi, його, властиво, не  так  щоб i знали,
вiн  х  знав: бачив!  - куди  глибше, пронизливiше,  але  водночас  i якось
нещаднiше,  за  перемиванням  дружнiх  кiсточок,  зрештою  для  кожно  пари
насущно-доконечним, - так-бо  заселя?ться, залюдню?ться  нововитворений свiт
двох, у хньому  випадку  даний до рук майже  готовим, вже-семиденним, - вiн
прикро разив  тим,  як безжально розкидав  навсiбiч  оцiнки: Iкс "скаче по
верхах", Iгрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з  тою здоровенною дiвкою,
бо шукав  мами",  - мов  осиковi  кiлки вгороджував людям у  груди:  крiпив,
забивав  сплеча,  без натяку на  спiвучасть, себто чуттями  своми  до хнiх
життiв, властиво, не  дотикався, i коли й до не вивернувся тою ж  стороною,
преспокiйно рубонувши на  як-же-ж-менi-жити-далi: "Я в тобi бачу здатнiсть
до  виживання  в будь-яких  ситуацiях",  -  вона  з  мiсця  цю  здатнiсть  i
продемонструвала:   ввiбравши  не   боляче-вiдчужений  тон,  а  голий  смисл
сказаного: хлоп, нiвроку, i  розумний, i тертий, раз так каже, мо', й правда
- виживу?)  - отож  для  чужих вiн  шмарувався назверх - непропускним, дуже,
правда, несерiйного  виробу трьопом,  щедро присмаченими прянуватою  iронi?ю
фрашками-придабашками, але  цим не здурив би, вона також  мала власну, го,
ще й як вироблену,  та як пластично (щоб не сказати  сексуально!)  пристаючу
мовну машкару, i коли  вiн  спробував  укритись за сво?ю, волiла лiпше - нi,
чувак,  грати,  так по-чесному!  -  розпороти те  пап'?-маше  ножем:  тодi й
повалили iстерики,  доба за  добою,  нiж вищербився,  аж  до  лiкарнi  впору
лягати, але й  хлопа викришила - не приведи  Господь: як так, то й  так,  не
менi однiй  розплачуватися!  Тьху ти,  паскудство  яке...  "Зна?ш, що ? твiй
уславлений герметизм?"  -  бо вiн iменував  це герметизмом, пiдводив пiд  це
дiло теоретичну базу, мислитель, блiн, знайшовся! концептуалiст! - "Ну, i що
ж? Валяй, нарiзай, тiльки в  двох  словах",  -  "Будь  ласка, можу i в двох:
кам'яне  яйце!" - "Гарно, - нишкнув  на мить, направду дiткнутий: - але  ж -
пописане таке?.."

     "Випручуйся, жiнко вербова. Ловись за повiтря. /
     Корiнням вглибай крiзь пiски до щирця, до мокви. /
     ГУЛАГ - це коли забивають порожню пiвлiтру /
     Тобi помiж ноги - по чiм переходять на "Ви". /
     Ми всi - таборовi. Сто рокiв тривать цьому спадку. /
     Шука?м любови - знаходим судомнi корчi. /
     ГУЛАГ - це коли ти голосиш: "Мiй смутку, мiй падку!" - /
     Й нема кому втямить, в якiй це ти мовi кричиш..." Так  бубонить вона до
себе (от тiльки - корчТ чи кЧрчi? заника? мова, заника?,  i  не  пудрiть нам
мiзкiв  "лiтературою в екзилi"!), - волочачи сво? непослушне, нелюблене тiло
вулицями чужого американського мiста, в якому не ма? друзiв, жодно  душi, а
на   факультетi  належиться  всмiхатись  i  на  всi  "How  are  you  doing?"
вiдповiдати  "Fine"<sup><a name="30a"></a><a href="#s30">30</a></sup>, -  це
ще  одне з  арифметичних правил,  хоч яке там у лиха  "файн",  де воно ?, те
"файн",  i хто його бачив, - на одному  з факультетських прийнять статечна й
урiвноважена  товстушка  Крiс,  адмiнiстративний  -енiй,  мама  восьмилiтнiй
дiвчинцi й  мужевi - вiчному студенту (тижнями живляться картоплею, благо  в
"Джайнт   I-л"  якраз  на   не   знижка,   дев'яносто  дев'ять  центiв   за
чотирифунтовий  пакет), по  третьому (одноразовому)  кубковi дармового вина,
розшарiвшись i закуривши, зiзналася - понесло жiнку, - що ма? рак грудей, от
уже п'ятий рiк ходить на опромiнювання, а й  же щойно сорок перший, а Елен,
завжди прудкiй i звиннiй, електрично накрученiй збудженим  смiхом, у шортах,
у  вiдкритiй  лiтнiй сукенцi  зi  сповзаючою з плеча  бретелькою,  в  чорнiй
вузькiй спiдницi з розпiркою до клуба, у щокрок пiдстрибуючiй пушистiй хмарi
розiскреного  темно-золотого   волосся,   -  так  тiй  невдовзi   полтинник,
розлученiй  i  бездiтнiй,  спазматично вчепленiй  у  безрозмiрну  (fits  all
ages!<sup><a name="31a"></a><a href="#s31">31</a></sup>)    позицiю     sexy
lady<sup><a name="32a"></a><a href="#s32">32</a></sup>,  з яко  потiк  часу
невблаганно  вимива?, виштовху? в спину, хоч як вона глушить себе роботою,
аби  цього не помiчати, -  розмахуючи вiчною цигаркою, як  панотець кадилом,
житт?радiсно  верещить, що обожню?,  просто  обожню?  вiзити до -iнеколога -
щоразу кiнча? в крiслi, i слухачi посмiюються, вiдлунням  запалу, здорово,
молодець,  вона класна,  Елен, кльова  чувiха,  як сказав би той чоловiк,  -
може,  тiльки   тро-ошечки  задокладно   оповiда?   про  себе:  про  те,  як
спiзнювалась  на  лекцiю, а авто не заводилась, i як  мусила  вискакувати на
вулицю  й голосувати,  нi-нi,  навiть  спiдницi не задирала,  i  який  милий
попався бiзнесмен за кермом, i що  вона йому сказала,  i як вони  обмiнялись
вiзитками, - весь цей шлак, який вечорами спуска?ться в  родинi, бо  це  там
ми, дiвоньки,  оповiда?мо, в любовно-чуло зверненi до нас лиця, що трапилося
за  день, а чужим - чужим  треба вмiти таке накручувати, аби х  не знудити,
треба вмiти завинути весь  той  послiд,  як цукерка,  в сухозлотяний  фантик
гумористично новелетки,  пошарудiти  ним знадливо - глядь, i проковтнули, i
вважа?ться,  буцiм  повеселила публiку, -  тут Елен трошки  пробуксову?, тут
усе-таки митцем, чи, як сказала б дiаспора,  мисткинею, треба бути, але поза
тим - поза тим  трима?ться пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи
на вiдкритiй платформi позда, котрий мчить  по колi до межово риси того
дня, в якому нарештi  - осяде, зсутулиться, погасне,  нiби викрутять iз  не
остаточно  безужитковi лампочки, i, може, також зачастить до психоаналiтика,
як шiстдесятилiтня Катi з сусiднього вiддiлу, котру рiк  як покинув чоловiк,
i  тепер    жодним  способом  не  випхати  на  пенсiю,  а  може,  нищечком
спиватиметься  в  себе  в  домi,  займатиметься медитацi?ю або заведе пса  -
самозрозумiло, породистого.  I ? ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що
роками валаса?ться по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про
себе вiн з гiднiстю каже: "Я - югослав", начебто  в такий  спосiб,  як Божим
словом, скасову? вiйну i все, що прийшло разом  з нею, його  манера починати
розмову -  "От коли я  був  у Японi..," "Коли я  виступав на конференцi  в
Прадо, i кардинал  був запрошений..," "Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi
там  надали  цiлу  вiллу..."  -  до  смiшного  нагаду?  похваляння  колишнiх
"виздних"  совкiв  перед заздро  пригнiченою аудиторi?ю  свiдомих того,  що
самим м повiк-вiку "туди" не вирватись, проте Алекс не чу? себе збоку, як i
взагалi нiчого  збоку не бачить  i  не  чу?, цiлковито  поглинутий безугавно
виголошуваним  ентузiастичним  панегiриком  самому  собi,  - свом  книжкам,
перекладеним  англiйською,  iспанською,   китайською,  альфа-