------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------

   Т.Г.Шевченку


   I

   Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не  знала.  А  я  зроду
така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не
згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь  трохи  -  i  смiюся.
Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так  i  мо?  лишенько.  Якби
менi за кожною бiдою мо?ю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi
не зазнаю: сиротою зросла я,  при  чужинi,  у  людях.  Хоч  не  було  дiла
важкого, - так забували про мене, чи я не голодна,  не  холодна,  чи  жива
я...
   На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi,
- може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а  заговорить  -
тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь
день на ганочках; нiчка  йде  -  оха?  та  стогне.  А  за  молодого  вiку,
славлять, вигадочки були чималi i в не?... та треба ж колись i перестати.
   За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько;  одно  було  горе,  що  з
двору й ступити не пустять.  Хiба  вже  на  велике  свято,  що  до  церкви
одпросимось, а в недiлю й не думай.  "Розволочитесь,  -  було,  каже  панi
гнiваючись, - не пущу!.. Не той  ще  вiк  ваш,  щоб  бога  пильнувати:  ще
матимете час, - не зараз вам умирати".
   Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо  коло  тебе,  як
зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на  ухо  за  чим  озветься,
котора зiтхне з нуду. Докуча?, було, та робота, докуча?, - аж пече; та  що
врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по  iнших
чу?мо.
   А як коли, то, було, звеселi?мо не знать чого.  Веселенько  нам,  -  аж
серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на  селi  лунало...  Не
всмiлимось!.. Iзгляду?мось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою,
а друга ?й одморгу?; то прив'яжуть тую до стiльчика косою;  iнша  зскочить
та почне вистрибувати  дибки-дибки,  щоб  панi  не  почула,  -  крутиться,
вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробля?мо!
   У старо? панi не було  роду,  окрiм  мала  собi  унучечку,  -  у  Ки?вi
обучалась у якомусь там... от  коли  б  вимовити...  iн-сти-ту-тi...  Було
частенько до старо? листи шле; а  стара  тi?  листи  щодня  вичиту?,  -  i
попоплаче над ними, i попосмi?ться. Коли пише унучечка, щоб уже  при?здити
за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити,
мити, прибирати!.. Панночки сподiва?мось! Панночка буде!
   Стара панi немов одужала: колива? з  кiмнати  до  кiмнати,  вигляда?  у
кожне вiконце на шлях i нас туря? за село дивитись, чи не ?де панночка.  А
нам того й треба. Ми за той тиждень, що ?? виглядали,  сказать,  нажилися.
Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ  зелений
наче втiка? в тебе перед очима  далеко  кудись,  далеко...  Любо  на  волi
дихнути!
   Квiток, було, назрива?м та позаквiтчу?мось, як  молодi,  та  до  самого
двору тими вiнками велича?мось.  А  вступаючи  в  двiр,  схопимо  з  себе,
позакида?мо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!

   II

   Дiждали панночки, при?хала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого
вона така вродилася! Зда?ться, i не  змалювати  тако?  кралi!..  Стара  як
обiйняла ??, то й з рук не випуска?;  цiлу?,  й  милу?,  та  любу?.  I  по
кiмнатах водить, усе показу?, усе розказу?; а панночка тiльки  оберта?ться
туди-сюди та на все цiкавим оком спозира?.
   Посадовила ?? стара за стiл. I плаче, i радi?, i  розпиту?,  i  часту?:
"Може,  тобi  того  з'?сти?   може,   того   спити?"   На?дкiв,   напиткiв
понастановлювала; сама сiла коло не?, -  не  надивиться.  А  панночка  усе
прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей  дивимось
на них i слуха?мо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi  там  у
не? думки, яка вдача, звичай.
   - Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - пита? стара. - Ти менi не
кажеш нiчого.
   - Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
   - Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
   - От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на  волi;  а
що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
   - Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому  ж
ти менi зараз сього не прописала?
   - Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
   - Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе  там  кривдили  тi?  невiрнi
душi?
   - Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи,  i
друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й  товчи!..  Нащо  менi  те
знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та  чи  в  ?х
добре там, та чи в ?х недобре там? Аби я знала, чим менi себе  мiж  людьми
показати...
   - Та нащось же учаться люди, мо? золото. От i нашi панночки - на що вже
бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
   - Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько? мови i до музики
добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се  вже  кожний
уважа?, кожен i похвалить; а все  iнше  -  тiльки  морока...  Учись  та  й
забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться -  бiда.  Багацько  часу
пропало марно!
   - Так як же оце? Погано вчать?
   - Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають,  як
би ?м грошi виплатили, а ми дума?мо, як би хутче нас на волю  випустили...
Чого ж ви задумались, бабусю?
   - Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж,
як ти далi i все позабува?ш?
   - Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то  мiж  гостями  або  в
гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про
ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в  друге  випускала,
та й зовсiм-таки не знаю. Цур ?й!
   - А як же часом хто в тебе спита?, як там  тi?  зорi  по  небу  ходять,
абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
   - Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась,  що  не  знаю,  а
чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч  цiлий  день  питають.  Я  зо
всього викручусь, iще й ?х оступачу,  -  он  як,  бабусю!  Хочете,  я  вам
заспiваю? Слухайте!
   I заспiвала,  затягла,  -  наче  те?  срiбло  пересипа?ться.  Стара  ??
цiлувати: "Серденько мо?! Втiхо  моя!"  А  панночка  до  не?  ласиться  та
просить:
   - Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
   - Про се не турбуйся, дитя мо?. Буде в тебе всього.  Ти  в  мене  будеш
царiвна над панночками!
   Ми, дiвчата, iзгляду?мось:  чого  там  панночки  нашо?  не  навчено!  А
найбiльш, бачця, людей туманити!

   III

   - Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб  ти  собi
обрала котру дiвчину. Та й веде ?? до нас. Ми од дверей  та  в  куток,  та
купою в куточку й збилися.
   - Се ваша панночка, - промовля? до нас панi. - Цiлуйте ?? в ручку.
   Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
   Стара всiх нас показу?, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
   - Боже мiй! - аж крикнула панночка,  разом  стрепенувшись  i  в  долонi
сплеснувши: - Чи зумi? ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
   Сто?ть i руки заложила, i дивиться на нас.
   - Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
   - Як тебе зовуть? - пита? мене панночка та, не слухаючи мене, до панi?:
- Ся буде менi!
   - Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся.  Гляди  ж,  Устино  (на
мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме.
   - Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скривилась i
перехилилась набiк, i очi чогось заплющу?, i  з  мiсця  зрива?ться,  -  от
стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають...
   - Треба ж, голубко, - каже стара, -  ??  на  розум  навчити:  се  дурнi
голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не? людина.
   - Шкода, бабуню, що спершу ?х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати
до мiста.
   Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
   - Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що  вона  така
непривiтна!
   - А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од  долi  не
втечеш. Яково буде - побачимо.
   Та й собi задумалась.

   IV

   Увечерi кличуть: "Iди до панночки -  розбирати".  Ввiйшла;  а  панночка
сто?ть перед дзеркалом i вже усе зрива? з себе.
   - Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
   я спати хочу!
   Я розбираю, а вона все покрику? на мене:
   - Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
   - Роззувай!.. А вмi?ш ти волосся звивати? - пита?.
   - Нi, не вмiю.
   - Боже мiй! Горе мо?! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
   Дiвчата вже мене дожидають:
   - А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що ?м казати?
   - Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

   V

   Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась,  прибралась,
оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
   - Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!
   Цiлу? стару панiю та раз у раз пита?:
   - Чи скоро в гостi по?демо, бабусечко? А коли гостi до нас на?дуть?
   - Та нехай же я  перше  сама  тобою  натiшусь,  рибко,  нехай  на  тебе
надивлюся!
   - Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було  й  думки,  що
при?ду додому - весело буде,  людно,  музики,  танцi...  Бабусенько  мила,
люба!
   - Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось,  та  тодi  вже  зараз  i
гостей проситиму.
   Почалось прибирання те?. Стара скринi з  комори  викочу?  та  оксамити,
рубки тонкi? вибира?, та кро?ть, та  примiря?  на  панночку.  Панночка  аж
пiдскаку?, аж iз радощiв червонi?. То до одного  дзеркала  скочить,  то  у
друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любу?, яка  вона  хороша.  То
заплете коси, то розплiта?, то стрiчками перев'?, то вквiтча?ться...
   - Ах, бабусечко, - було  викрикне,  -  коли  вже  я  в  атласову  сукню
вберуся?
   - Як заручишся, дитино моя, - одказу? стара. - Дам тебе за князя чи  за
графа, за багатиря всесвiтнього!
   А панночка й голову задерла, i виступа?  так,  наче  вже  вона  княгиня
великородна.
   Та тiльки в них i мови було, що князi та пани  вельможнi?.  Було,  i  к
весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних
позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, -  панночка  й
зiтхне:
   - Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було!
   - Та зажди ж бо трохи: на?де такого, що й не потовпляться.

   VI

   Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а
другi  у  двiр.  Нема  нам  нi  сну,  нi  спочивку:  бiга?мо,   вслугу?мо,
клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма  ?х  ужене,  що  диву?мось,
яких-то вже мiж ними панiв нема! Все те? регочеться,  танцю?,  ?сть,  п'?;
все те? гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не  втовпиться.
А паничiв  що  то  в  нас  перевернулось!  Аж  ро?м  коло  нашо?  панночки
звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь  вона  ?х  усiх,  -
кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько  пита?;  другому
жалиться, що без його чогось  ?й  смутно  та  дивно;  которого  коло  себе
садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи  розкохались,  аж  зовсiм
подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день на?здять до нас,  одно  одного
попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до  душi  прийшла,
чи не було ?м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й  налазять
i налазять. Бо, бач, чим ?м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк  собi
скрасити?.. Солодко з'?сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що?

   VII

   Потроху та помалу усе панночка на  свiй  лад  перевернула,  -  життя  i
господарство.
   - Покиньте ж бо, покиньте, бабуню,  плести!  Хiба  нiкому  в  вас  дiла
робити? Хто при?де, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
   - Та нудно без роботи, дитино! - одказу? стара.
   - Вiзьмiть книжку почитайте.
   - Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
   - То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви  менi  лучче  око
викольте тим дротиком!
   - Та добре ж, добре, угамуйся!
   Покине плести стара й нудиться. Убрала ?? панночка у чiпчик з стрiчками
рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати.  При?дуть  гостi  -
вона напоготовi, привiта? ?х.
   Стара вже свiтом нудить, а панночка втiша?ться:
   - Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

   VIII

   Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й  учить  та  раз  по  раз
надбiга, чи ши?мо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
   Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й ла?; часом щипне або штовхне
стиха... та й сама почервонi? як жар, - засоромиться.  Поки  ж  тiльки  не
звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в  свiтi
лихо живе.
   Прийду, було, ?? вбирати, то вже яко? наруги я од не? не  натерплюся!..
Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю,  -  знов  не  так!  Та
цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипа?, i штирха?,  i  гребiнцем
мене скородить, i шпильками коле, i водою злива?, - чого, чого не  доказу?
над мо?ю головонькою бiдною!
   Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора;  у
будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж
мо?! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло
?? русо? коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай;
i пхати мене, i наскакувати на мене, -  аж  я  злякалась!  Та  репече,  та
дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi,  а  вона  за
мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на
не?, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона  мене  як
схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки.  Хочу  скричати,  -  дух
менi захопило, так  i  рухнула  коло  яблунi,  та  вже  од  холодно?  води
прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi  як  крейда.
Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над мо?ю головою  сто?ть
i так то вже мене ла?, така вже люта, - аж ?й у ротi чорно.
   - Що ти нако?ла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю
зашлю! Я тебе з свiту зжену!
   А панночку вмовля?:
   - Не плач, не плач, янголяточко мо?:  слiз  тво?х  вона  не  годна!  Ще
занедужа?ш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi.  Буде-бо  вже,
буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
   - А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi буде!..
   Та й не-знаю, як ще друго? бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть,  того,
що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене совманула та  зараз
i звелiла дiвчатам до хати однести.
   Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
   - Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа!  За  що  се
над нами таке безголов'ячко?

   IX

   Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
   Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю:
   "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
   У хатi холодок i тихо; стiни  бiлi  й  нiмi;  я  сама  з  сво?ю  душею.
Вiтерець шелесне та  прихилить  менi  у  вiконце  пахучий  бузок.  Опiвдня
сонячний промiнь гарячий перекине че. рез  хату  ясну  стягу  трепечущу...
наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота,  а  сну  нема?.  I  так  усе
сама-самiсiнька iз сво?ми думками - як у свiтi жити!  Рада,  було  -  боже
мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнi? свiт i  загур.  чить  дощ  об
землю!.. От, чую, щось затупоче... регiт i гомiц... у хату до  мене  зграя
дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають  мене;  вприскають  мене  дощем  Iз
себе; пнуться  на  вiкно,  аетерплячi,  коли  той  дощ  ущухне;  спiвають,
вигукують:
   Зiйди, зiйди, сонечко,
   На попове полечко,
   На бабине зiллячко,
   На наше подвiр'ячко!
   Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати.  А  менi
ще довго-довгенько одда?ться то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто  у
дзвiночки срiбнi видзвоню?.
   Увечерi, смерком уже, вертаються з  панщини  люди,  потомленi  i  варом
соняшним, i тяжкою працею; всi  мовчать  -  хiба  який  зiтхне  важко  або
заспiва? сумно?, сумно? стиха...
   Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
   - Устино! Голубко!
   - А що там у вас дi?ться, сестрице? - спитаю ??.
   - Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора  Параску,  а
завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не  огледiлись  iще
за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
   -Про мене нiчого?
   - Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що  вона  нiжиться,  мов
панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова,
Устинко!

   Х

   Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
   - Iди, иди, хутенько иди, Усте!
   - Куди йти?
   - До панночки, до панi?! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по  тебе,  щоб
зараз iшла. Панночка  пожалувалась  на  тебе  старiй,  що  ти  вже  зовсiм
одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
   - Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
   - Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо,
ходiмо!
   Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
   - Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай!  Я  тобi
таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
   Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовха? мене, за рукав смика?...
Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в  не?  те  личко
гоже?!..
   На той крик i панi  не  задлялась  прилiзти...  Давай  мене  лаяти.  Ще
нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не?, поки  не
вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi,  щоденний  плач.
Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) -  панночка  бiжить  до  старо?:
"Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще
й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара
люту?, нас кара?, - молодий вiк iзгадала!

   XI

   Тiльки i дишемо, було, як на?де гостей-паничiв та трохи забуде про  нас
панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що  то?
- не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не?... Той поруч iз нею ши?ться, а
тон з кутка на не? очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той  знов
збоку поглядом забира?. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звива?ться.
   - Которий-то з них попадеться? - говоримо, було,  дiвчата...  -  Дозна?
неборак, почiм кiвш лиха!
   Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж
ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже ?м, да не одбити. На?де
?х силечка одна, та кожний же то домага?ться  панноччиного  привiту  собi;
один одного зневажа?, та й сваряться i гризуться. Почала вже ?х стара панi
собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина  прийшла  -  i
шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

   XII

   Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав  щодня  вчащати.  Такий
вiн був  тихий,  звичайний,  до  кожного  привiтний,  -  i  на  панича  не
походив!..  А  як  з  нею  спiзнався?  Вже  давненько  панночки   при?жджi
переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому  чорнi,
i уста рум'янi, i станом високий, - така  вже  краса,  що  й  не  сказати!
Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до
його не заходь...
   Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
   - Якби ви, бабусечко, того лiкаря до  нас  завiтали,  -  нехай  побачу,
який!..
   А стара, було, на те:
   - Моя дитино, нацокотали тi? верхоумки скосирнi, а ти  вiри  пойняла...
Велико диво -  полковий  лiкар!  Се  злиднi,  бiдота!  Що  тобi  з  такими
заходити?
   - Та нехай я тiльки його побачу,  бабуню!  Чи  справдi  вiн  такий,  як
славлють.
   - Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато  коло  тебе  звива?ться,  а
жоден  не  свата?.  Один  одного  перебива?  та  сваряться,  -  бодай   ви
виказились!
   От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
   лiкаря та й лiкаря! Першого ж на?зду, як жарнув полковий начал,  мусила
стара ними переказувати, що лiкаря до себе в  гостину  запрошу?.  Тi  живо
погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
   - А коли ж ви нас одвiда?те? - пита? панночка, сюдитуди обертаючись  та
в вiчi ?м заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко?
   - Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гостi,  як
на ногах не пiдлiтуючи. I по?хали, раденькi що дурненькi.

   XIII

   Та вже й убралась того дня панночка хороше! А  стара  супиться  та  все
бурчить:
   - Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чу?  того  слова.
Стара тiльки тим вимiща?, що нас душить.
   Коли на?хали полковi, а лiкаря нема. "Дяку?, - кажуть,  -за  ласку,  та
нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить".
   - I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом!
   Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
   Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
   Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Оха? i стогне, i кричить.
Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий,  кажуть,  та  й
живе ближче за всiх, - по його!
   Тим часом  панночка  вбралась  якнайкраще  та  й  лежить  у  лiжку,  як
мальована, - дожида?.
   При?хав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i
говорить, помiсь спiва?.  Побув  яку  годинку  та  й  проща?ться:  "Завтра
навiдаюсь".
   Стара пита у внучечки, внучечка задумалась,  -  тiльки  ?й  на  питання
головою кива?. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то  вона
стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi
дума?!"
   Лiчив-лiчив той бiдолаха та й  закохався.  Покохала  його  й  панночка.
Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно  ?,  та  й
зслизли.
   Стара панi тiльки що головою в мур не б'?ться, та  нiчого  не  врадить:
"Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете -  умру!..  I  не  гомонiть!  Не
одмовляйте! Змилуйтеся!"
   Стара й годi, тiльки оха?.

   XIV

   Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi,  не  торохтять  коляси.  I
панночка тихша: не ла?, не б'?, не обскаржу?, - все сидить та дума?.
   Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить  удвуконь.  Панночка  вже
дожида? коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янi?, як червона  макiвка.  Вiн
хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино!
А що панночка?"
   Цiлий день прогостю?, було. Усе коло панночки сидить,  не  вiдступа?  й
ступня. А стара  панi  то  з  тих  дверей  зирк,  то  з  других  зирк,  та
прислуха?ться, що вони там мiж собою говорять  удвiйзi,  та  вже  така  ??
досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
   Ото вже й свата? вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
   - Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
   - Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. -  Та  коли  б  вiн  був
багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була  за  ним!  Та
коли ж таке безталання мо?! Така менi доля гiрка випала!
   - Та хiба ж таки кращих за його нема? -  не  смiючи  вже  одмовляти,  а
тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
   - Для мене нема?  у  свiтi  кращого,  -  нема  й  не  буде!  Засумувала
панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не  зна  далi,
на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у  гнiв  та  у
плач великий.  Хоче  втiшити:  "ось  поберетесь",  -  унучечка  свою  долю
проклина?:
   - Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не
знаю.
   Молодий став помiчати, турбу?ться:
   - Що таке? Чого смутна?
   - Та я не смутная...
   - Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку ?? цiлу?.
   - Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!
   - От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам те? панство, багатство, коли
буде наше життя красне, наша доля весела?
   - Бач, ти об менi й не дума?ш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як
при?де хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
   Та й заплаче.
   - Серденько мо?, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я  зроду
не жадав багатства, а  тепер  прагну  всiх  розкошiв  для  тебе,  тобi  на
втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!
   I почнуть отак обо? собi журитись.

   XV

   Любила  вона  його,  та  якось  чудно  любила,   не   по-людськи.   Ото
навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються :
   -  Чи  правда,  що  тая  гординя  та  в  тобi  закохався?..   Свата??..
Ревнивий?.. Якi дари тобi дару??..  Чи  ти  його  поважа?ш,  чи  вiн  тебе
слуха??
   - Вважайте самi, - одказу?  панночка  всмiхаючись.  Та  й  почне  перед
панночками наругу на його зводити.
   - Слухайте, - каже до його, - ?дьте до мiста та купiть менi те й те, та
хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
   Вiн зараз ?де, купу? там, що казано.
   - Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! ?дьте та  змiнiть!
Менi такого не треба! От добро вишукали!
   Знов ?де вiн, мiня?. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона:
   - Не пийте, не пийте!
   - Чому?
   - Я не хочу! Не пийте!
   - Та коли ж я хочу пити!
   - А я не хочу! Чу?те? Не хочу!
   I  вже  так  гляне  чи  всмiхнеться,  що  вiн  послуха?.  Коли   то   й
розгнiва?ться, одверта?ться од його, не говорить. Вiн уже i перепрошу?,  i
блага? - трохи не плаче.
   Панночки при?жджi дивуються:
   - Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як  ти
бога просила?
   Наша панночка тiльки всмiха?ться.
   Питають, що вiн ?й подарував, -  вона  перед  ними  стеле  оксамити  та
атласи, що вiд старо? панi? ма?, та хвалиться:
   - Це вiн мене обдарував!
   Чудне панське кохання!
   А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай ?х слiд запав!
   Стара тим часом розпиту? про його, як вiн собi ма?ться, та й  напитала,
що в його хутiр ?.
   - Дитино моя! В його хутiр ?!
   - Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав?
   - Та не дуже далеко за мiстом.  Недавно,  кажуть,  од  яко?сь  тiтки  у
спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на ?? руках i вирiс.
   - Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився?  Мабуть,
невеличкий хуторець, - нiчим гаразд  хвалитись.  А  все  ж  хутiр!  Усе  ж
держава!
   Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радi?.  Не  зна?,  що  то
вiтають не його, - хуторець вiтають!

   XVI

   Об рiздвi ?х заручили. Гостей-гостей на?хало!.. Панночка  така  весела,
балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з  не?  не
зведе, - аж спотика?ться на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
   Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче  та  на  свою
долю нарiка?:
   - Що се я поробила! Що се я починила! Та яке мо? життя буде вбоге! Нащо
мене мати на свiт породила! Горенько мо?! Доля моя сирiтська!
   Стара тим i заручинам не рада, та втiша? унучечку, вмовля?:
   - Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
   - Чому господь не дав йому панства-багатства! -  викрикне  панночка  та
так i вми?ться слiзоньками, по кiмнатi бiга?, руки заломуючи.
   - Дитино моя! Серце мо?! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх,  та  й
убогою не будеш. Усе, що я маю, все тво?.
   Вона як кинеться до старо?, обiйма?, цiлу?:
   - Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з  душi,  з  серця!  Аж  свiт  менi
пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
   - Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля  стара,  та  й
сама плаче, й смi?ться.
   - Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
   - Чого б то й бажати, та не випада?. Я  такеньки  мiркую:  зостанусь  я
-тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати,  поряджати,  а  ти  у
хуторi хазяйствуй. А що  ж?  Чи  там,  чи  там  покинути,  -  i  хазяйство
переведеться, i впокою душi  не  матимеш.  Панське  око  товар  тучить,  -
недурно сказано.
   - Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на
свiт одродили!
   - То будь же в мене веселенька, - не плач...
   - Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг,  панночка
до його:
   - Бабуня нам Дубцi да?! Бабуня Дубцi да?!
   Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво ?й усмiхаючись:
   - Ти радi?ш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут  ми  спiзнались  i
покохались... Пам'ята?ш, який був тодi садок  зелененький,  квiтчастий,  -
як, було, з тобою походжа?мо, говоримо?
   А вона йому:
   - Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай,  серце,  якi  Дубцi
дохiднi!
   Молодий аж iздригнувся i дивиться  на  не?,  -  нiби  його  щось  разом
здивувало, злякало, у серце вжалило...
   - Що ж? - пита? панночка. -  Чого  на  мене  дивишся  так?  Хiба  я  що
нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
   I бере його за руку, сама всмiха?ться любенько. I вiн усмiхнувся:
   - Ти ж моя, - каже, - хазя?чка кохана!

   XVII

   Повеселiшала  панночка,  клопочеться  сво?м  посагом,  загаду?   та   й
опоряджа?, i сама до всього береться. Навезли  з  мiста  шевцiв,  кравцiв,
швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганя?, жениха  турля?,  -  купу?,  кра?,
складу?... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко  тяжке!  Бо  таке  наше
дiло: хоч панам добре ведеться, хоч ?м горе йметься,  а  нам  певно  одно:
кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!
   На весiлля панiв, панiй пона?здило, - гуде  у  будинку,  як  у  вуленi.
Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце  хороше!..
Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се,  мабуть,  дуже  коштовне!"  Iнша  як
побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так ?? за  серце
i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве  вже  ми  ?х
збулися.

   XVIII

   За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з  людьми
попрощатись. Вже конi стоять запряженi,  -  тодi  я  побiгла.  Не  можу  й
словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
   Молодий при?хав за  нею  на  четверику.  Конi  воронi,  баскi?.  Правив
вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi.  З  наших-таки  людей,  та  до
вельможно? вподоби вивчений. Тут пани  прощаються,  гомонять,  плачуть,  а
вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.
   Посiдали  пани  у  той  повiз.  Мене  причепили  позаду,   на   якомусь
височенному причiпку.
   - З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та  ясного  ранку
ви?здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти  i
сяяли  проти  сонця.  Дiвчата  висипали  на  улицю;   кланяються   менi...
Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе те? промигтiло. Нема  вже
села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною...

   XIX

   Хутко перебiгли до мiста; наче  межи  комашню  впали.  Iдуть  i  ?дуть,
продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi,  куди
не глянеш, усюди вони, наче тi? хрущi, шершавiють.
   Пан звелiв коней зупинити коло за?зного двору i  повiв  свою  молоду  у
кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.
   Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли  хтось  як  гукне:
"Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се  вiзника  на  мене  гука?.
Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий  чорнявий,  як  ?сть
тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi,  як
сметана.
   - А кого вам треба? - питаю його.
   - Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, зда?ться? Ходiмо зо мною,  з
Назаром, пообiдаймо.
   Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме!
   - Спасибi вам, - одказую, - я не хочу ?сти.
   Вiзника всмiхнувся: "Як собi зна?ш, дiвчино!" - та й пiшов.

   XX

   Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
   - А що ти сидиш тут, Устинко? - пита?. - Чи обiдала ти?
   - Гей! - крикнув на хазя?на бородатого,  що  тут  на  рундуцi  грошi  в
долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати!
   Хазя?н грошi в кишеню та й побiг.
   - Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми ?? ждатимемо?
   - А як же,  серденько?  -  одказав  пан.  -  Адже  вона  голодна  та  й
намерзлась добре!
   - То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
   - Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб  тебе
не дожидати.
   Панi почервонiла по саме волосся.
   - Час ?хати!
   - Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
   - Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрику?!
   - Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
   Пан здивувавсь; не зна?, що його думати, що його казати, - сто?ть.
   - Що ж? - пита? панi. - Хутко? Тодi сердега сiда? коло не?...
   А хазя?н бородатий:
   - Дiвцi а б ?ду не прикажете?
   Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

   XXI

   Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось.
Iдемо вулицею; стали коло  будинку.  На  рундуцi  купкою  стоять  люди  iз
свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
   - Спасибi, спасибi, - дяку? пан, приймаючи хлiб на сво? руки. -  Привiз
я вам панiю молоду, - чи вподоба?те?
   Сам смi?ться, радi?; кому-то вже така краля не сподобна буде!
   А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться.
Люди до не? - щоб то ?? по-сво?му вiтати; а вона вихопила в когось iз  рук
свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi
и не одмовили.
   Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
   Ввiйшла i я.  Дивлюсь,  роздивляюсь.  Свiтлички  невеличкi,  та  гарнi,
чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять
пани. Прислухаюсь - панi моя хлипа?, а  пан  так-то  вже  ??  блага?,  так
блага?!
   - Не плач, не плач, життя мо?, серце мо? дороге!.. Коли б же я знав, що
я тебе ображу, - звiку б не казав!
   - Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з  тобою  запанiбрата!..
Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються  до  мене,  трохи  не  кинулись  мене
обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.
   - Серце мо?! Люди добрi, простi...
   - Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! -  задрiботiла  панi.  -  Ти
мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигуку? ридаючи.
   - Годi, годi,  любочко!  Ще  занедужа?ш...  о,  не  плач-бо,  не  плач!
Робитиму все так, як ти сама надума?ш. Подаруй менi сей случай.
   - Ти мене не любиш, не жалу?ш... Бог iз тобою!
   - Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти  зна?ш,  яка  твоя
правда! Чую - поцiлувались.
   - Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-мо?му робити,то я вмру!
   - Буду, серденько, буду!

   ХХII

   Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько.  "Се  чи  не  од  нас
повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та
роздивляюсь; коли  чую:  "Здорова  була,  дiвчинонько!"  -  як  на  струнi
брязнуло обiк мене. Стрепенулась я,  дивлюсь:  високий  парубок,  ставний,
погляда?, всмiха?ться. I засоромилась, i  злякалась;  стою  як  у  каменю,
онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
   - Сто?ш сама тутенька, - знов озива?ться парубок, - мабуть,  не  зна?ш,
куди йти?
   - Якби не знала, то вас  би  спитала,  -  одмовила  йому,  схаменувшися
трохи. - Бувайте здоровi!
   Та швиденько в дверi.
   - Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.

   XXIII

   А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазира?,  що  й  як.
Забачила зiллячко за образами:
   - Що це таке?
   - Се баба божничок уквiтчала.
   - Що?.. То вона в тебе тут порядку?! Викинь те  зiлля,  серце!  Се  вже
зовсiм по-мужицькiй.
   - Добре,серденько.
   Тодi вона його цiлу?:
   - Голубе мiй!
   От, находились, наговорились.
   - Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
   - А бач, бач, - зацокотiла панi,  -  якi  вони  в  тебе  порозпушуванi!
Схотiла, то й пiшла.
   - Та не де дiнеться! Ось я ?? гукну. Та й кинувсь гукати:
   - Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик  слухняний.  -  Зараз,  серденько,
баба прийде, - говорить панi?, вмовляючи ??.
   -Та де вона була?
   - Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
   - А де моя Устина? I  вона  iзучилась  бiгати,  не  питаючись?  Устино!
Устино!
   Я стала перед нею.
   - Де була?
   - Ось у цiй кiмнатi.
   Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

   XXIV

   Увiйшла бабуся старесенька-старесенька,  -  аж  до  землi  поника?,  та
вся-усенька зморщена; тiльки ?? очi чорнi iще живуть i  яснiють.  Увiйшла,
тихенько ступаючи, вклонилась панi? та й пита?:
   - А що вам треба, пане?
   Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
   - Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан.
   - Коло печi була, паночку: Ганнi помагала,  щоб  добра  вам  вечеронька
була.
   Пан бачить, що вже жiнка важким духом  дише,  а  все  не  важиться  вiн
бабусю налаяти; лупа очима та кашля?, та ходить, - не зна?, що вже йому  й
робити. Панi од його одверта?ться. Бабуся сто?ть од порога.
   - Що ж, вечеря готова? - пита? пан уже хмурнiше.
   - Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказу? бабуся.
   - Серце (до панi?), може б ми повечеряли?
   - Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
   - То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже.
   - То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
   - Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв
був на не?, та зараз i вгамувавсь,  як  бабуся  йому  на  те  звичайненько
одмовила:
   - Добре, паночку!
   Вклонилась i пiшла собi.

   XXV

   Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною.  "Боже
мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I  так  вiн  те  слово  тихо,
такеньки смутно промовив!
   Не втерпiв - пiшов до не?; цiлу?, вмовля?. Чималу годину вiн ?? благав,
поки перестала.
   - А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на тво? слуги - не то що  -  i
дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз сво?м братом... родичi та
й годi!

   XXVI

   Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така... Ото  життя  мо?  буде!  Всюди
красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата  наживуться  без  мо??
панi?! Веселенько та любенько ?м укупцi... А менi - чужа сторона,  i  душi
нема живо?..."
   Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама  вже  не  знаю
як, а догадалась... Сиджу, нiби не чую.
   Переждало трохи - знов стука?. Метнулась я та  дверi  всi  попричиняла,
щоб пани не почули.
   - А хто се тут? - питаю.
   - Я, дiвчино-горличко!
   - Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце добува?тесь!
   - То ж бо й не в те?! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
   - Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне  скло!..
Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
   - Дiвчино! Дiвчино!
   - Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? - загомонiв хтось  потиху.
- Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

   XXVII

   Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
   - Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. - Просимо на  вечерю,
зозулько!
   - Спасибi, бабусю!
   - То й ходiмо.
   - Ось я панi? спитаюся.
   - Чого питатись, любко? То ж вечеря!
   - Чи звелить iти.
   Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
   - То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
   Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я
ввiйшла, а панi:
   - Чого сунешся?
   - Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти.
   - Iди собi - вечеряй!

   XXVIII

   Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
   - Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату.
   А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка  гарненька,  жiнка
Назарова. У печi  пала?,  як  у  гутi.  Одсвiчують  весело  бiлi  стiни  i
божничок,  вишиваним  рушниь.ом  навiшений,  квiтками  сухими   й   зiллям
уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i  жовтi,
наче камiння дороге, викрашаються.  Усе  таке  веселе  в  тiй  хатi  було,
прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на  жердцi,  i  чорний  кожух  на
кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
   - Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились.
   - Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар.
   - Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж  той
парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
   - А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене  добре:  то-то  ж
гарний! то-то ж хороший!
   - Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка.
   Славна була  то  жiночка,  -  звали  Катрею:  бiлявенька  собi,  трошки
кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа,  як
яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй  юпочцi  ба?вiй.  Смiшлива  була  й
гордоватенька, а що вже шамкая!  I  говорить,  i  дiло  робить,  i  дитину
колише; то коло стола ?? вишиванi рукава мають, то коло печi  ??  перстенi
блискотять.
   - Ну, ну! - каже ?й Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
   Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
   Назар моргнув на мене.
   - Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

   XXIX

   Катря хоч i говорить,  i  жарту?,  а,  зда?ться,  все  чогось  сумна  i
неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько,  якусь  думку
собi думала. Тiльки Назар пусту? та вигаду?, та регоче, поблискуючи  перед
каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка  я  вже  не
дивилась.
   - А що, пташечко, - пита? в мене бабуся, - при молодiй панi?  давненько
служиш?
   - Яка вона гарна! - закинула молодичка.
   - Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, -  коли  дивиться  так,  що  аж
молоко кисне!
   Бабуся зiтхнула важенько:
   - Годi тобi, годi, Назаре!
   - А наш пан такий звичайний, - заговорила  молодичка,  -  вiн,  мабуть,
iзроду нiкого не скривдив.
   - Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся.
   - Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже  молодичка.  Зiтхнула  i
задумалась. - Як то буде! - знов тихо вимовля?, дивлячись на  мене,  начеб
випитувала очима.
   А я мовчу.
   - Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся.
   - Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо!  -  гукнув  Назар.  -  А
тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в  око
впала?.. Чи, може, ця краля?
   Та й моргнув на мене.
   - Нехай менi та панi й не сниться! -  одмовив  парубок,  сiдаючи  проти
мене. - Де вона й вродилась така неприязна!
   Тодi молодичка до мене:
   - Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi...
   Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно... I парубок очей  з  мене
не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому  соромлюся
та червонiю, - трохи не заплачу.
   - Дiвчино! Лиха наша панi молода? - вимовить Катря.
   - Недобра! - кажу ?й.
   - Господи милосердний! - крикнула. - Чуло  мо?  серце,  чуло!..  Дитино
моя! - кинулась  до  колиски,  схилилась  над  дитиною:  -  Чи  того  ж  я
сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком сво?м нас пожерла!
   Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побива?.
   - Не такий чорт  страшний,  як  намальований!  -  каже  Назар.  -  Чого
лякатись? Треба перш роздивитись.
   А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi ??  дитину  панi  сво?м
оком пожерла.
   - Годi, голубко! - вмовля? Катрю бабуся. - Чого нам  дуже  тривожитись?
Хiба над нами нема господа милосердного?
   Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не  гляну,  усе  на  його  погляд
очима спаду.

   XXX

   Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
   - На добранiч, дiвчино!
   - На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, -
серце в мене б'?ться-б'?ться!.. Думаю та й думаю... що, як вiн вдивився  в
мене очима!.. I панi моя теж менi на  думку  наверта?ться:  ледве  у  двiр
ступила, вже всiх засмутила... I чого той парубок чiпля?ться?..  Бодай  же
його, який хороший!.. Мiсяць сто?ть проти мене уповнi...
   Ой мiсяцю-мiсяченьку,
   Не свiти нiкому!..
   Пiсня так i пiдмива? мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажа?:  чи
щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив...

   XXXI

   Мина? день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Зда?ться, що  в
хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленi?. Коли б же поглянув хто, що там
ко?лось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали  плачучи,  проклинаючи.
Усе пригнула по-сво?му молода панi, усiм роботу тяжку,  усiм  лихо  пекуче
iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в не? не гуляли.  Дiти
сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли,  горобцiв,  птаство
полошили, да все ж то  те  якось  умiла  панi  приправляти  дорiканням  та
гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою.  Стоока  наче  вона
була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог ?? зна?,
що ?й таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
   А пани-сусiди  нашу  пан?ю  похвалюють-величають:  ото  хазяйлива!  Ото
розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у не? вчитись!
   Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надi? й  думки.  Вiн
був добрий душею й милостивий пан,  та  плохий  зовсiм,  -  нiщо  з  його.
Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути  на
сю рiч боявся, - мов не бачить нiчого, не чу?. Не було в його нi духу,  вi
сили. Сказано: добрий пан - не б'?, не ла?, та нiчим i не дба?.  Як  почне
панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки  й  ноги  ??
вицiлу?, i плаче, i сам людей ла?: "А щоб вас! А бодай вас!..  От  уморять
менi друга!"
   - Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач,  ще
тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi - я б ?? у
комашню втручив, - нехай би пихкала!
   Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той  Назар:  усе  йому
жарти. Зда?ться, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
   А що Катря слiз вилила, то де вже тi? й  сльози  брались.  Вiзьме  свою
дитину на руки та плаче-плаче! А далi й зарида? уголос.
   I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi дума? i зо мною вже не пожарту?.
   - Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного  разу  (се  було  ввечерi,
присмерком). - Чого ви такi смутнi??
   А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я  схаменулась,  його
вже й нема?.

   XXXII

   Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як  i  була.  Як  не
ла?, як не кричить на не? панi, - бабуся не ляка?ться, не метушиться:  iде
тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно сво?ми очима ясними.  I  незчу?шся,
було, як до не? пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi  сво??
рiдно? горнеться.
   - Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся  стиха,  ласкаво.  -
Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ? усе, витерпи  бiдочку!..  Хiба  ж
таки й перетерпiти не можна?
   Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не  чути  смiху,  не  чути  гласу
людського. У двiр душа жива не навiда?ться, - хiба  за  дiлом,  -  та  так
боязко огляду?ться, так поспiша?ться вже, наче йому з пущi  вихопитись  од
звiра лютого йдеться.
   Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп  не
прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i  вродивсь  перед  очима  мо?ми!
Перейма? мене i оббiгти не пуска?.
   - Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од  його,
так ноги мене не несуть. Стою, горю... Вiн тодi мене за  руку!..  Обiйма?,
пригорта?, та все пита?: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
   Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя,
i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли
й панi постерегла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче
хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"

   XXXIII

   Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного,  темного  дожидаю!..
Звелить панi на вечерю йти - Прокiп  мене  дожида?.  Перейме  та  посто?мо
удвiйзi, погорю?мо обойко... Бо денно? пори, хоч i  стрiнемось,  -  тiльки
зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
   - На лихо ви покохались! - каже було Катря.
   - З бiса розумна ти, моя люба! - кепку? з не? Назар. - Коли б тепер  ти
вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала ?си!
   - Кохання в мене  на  умi!..  Менi  й  вони  двойко  серце  сушать,  як
подумаю-погадаю...
   - Чого се ви дiвчину сушите та ляка?те? - озветься бабуся. -  Коли  вже
покохала, нехай коха?: то ?й судьба така судилася.

   XXXIV

   А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась,
забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
   Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало  не  вдивовижу,  усяка
ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й  не  ляж!..  Було,  поки  ла?,
коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре,  утрусь,  -  така
собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i  сорочка
на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки  сво?
лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже  тодi  нi  до
?дла, нi питва, нi до розмови.
   Господи милий! Сво? лихо, чуже лихо,  -  не  знать,  що  й  робити,  що
починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари
та город скопай, обсiй, - та ще панi грима?:  "Нiчого  не  робиш,  ледащо!
Дурно хлiб мiй ?си! Ось я тебе навчу робити!"
   Цiлу нiч Катря не спить над  дитиною.  На  день  благословиться,  -  до
роботи. Бабуся тодi пильну? мало?,  розважа?  Катрю;  то  дитинку  до  не?
винесе, то сама вийде та розкаже:  "стихла  мала!"  або  "спить  мала!"  I
такеньки, наче благодать божа, допомага?, невтомлива, невсипуща.
   - Чого се ви, Катре, так надда?тесь, без спочинку? - кажу ?й.
   -  Робитиму,  робитиму,  поки  сили.  (А  очi  в  не?  так   i   горять
позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
   Отже, не вгодила  й  не  вмилосердила.  Робила  й  не  спала,  поки  аж
нечувственний сон ?? обняв коло  колиски.  Прокинеться,  -  до  дитини,  а
дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки
вхопила його до серця, - воно й переставилось.
   I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
   - Нехай же мо? дитя, мо? кохане-дороге, буде янго лятком божим, -  лиха
не знатиме мо? рiднесеньке! - А далi й заголосить:  -  А  хто  ж  до  мене
рученята простягне? Хто мене звеселить у  свiтi?..  Дитино  моя!  Покинула
мене, моя донечко!
   Назар - нiби й нiчого, розважа? свою Катрю, молодим ?? вiком заспокою?,
а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх суму?.
   По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже  й
по свiту ходить не здужа?. А панi все-таки:
   - Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
   - Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем iз'?жте
тепер! Дала ж ?й себе знати панi!..
   - Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!
   - Устино-серце! Зв'язала ?си менi руки!..

   XXXV

   Прогнала  панi  Катрю  з  двора  на  панщину:  не  вважила  й   на   ??
чоловiка-вiзнику.
   Пан, нишком од панi?, дав ?й карбованця грошей, та не взяла Катря;  вiн
положив ?й на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той
карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся.  Та
вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
   - Се, певно, ти грошi сi?ш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй!
   Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
   А Катря не схотiла на  свiтi  жити.  Щось  ?й  приключилось  пiсля  то?
наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи сво?? дитини, а далi  якось  i
втопилась бiдолашна.
   Пан дуже зажурився; а панi:
   - Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не  помiтив  по  нiй,  що
вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все  не
путн?...
   - I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в не? ума було!
   Навiжена та й навiжена... Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки
та й спокiйненькi собi...

   XXXVI

   Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо  й  був  чудний!  Як
зварить панам ?сти, сам пообiда?, то ляже на лавi та все свище, та  свище,
та  свище,  та  раптом  як  спiвоне!  -  дзвiнко-тоненько,  помiсь  пiвень
кукурiка?. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було,  спита?:  "Сьогоднi
бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те служба!"
   Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жарту?:
   - Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
   Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший,
так мене поважа?! А вiн, було, як  сто?ть  перед  панi?ю,  то  мов  стрiла
вистромиться, руки спустить, очi второпигь на не?: "Ловив я  рябе  порося;
втекло рябе порося у бур'яни; то  я  до  чорного  поросяти;  вловив  чорне
порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне  порося..."  Такеньки  усе  чисто
одбубонiв i дожида?, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
   А панi йому раз по раз:
   - Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене,  -  не  розледащiй
мiж мо?ми вовкодухами.
   - Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться ?й  низько,
вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище.
   - Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того  свисту!
Тут горе, тут напасть, муки живi?, а ви...
   - Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона  служба  назива?ться.  Он  бач,
скiльки в мене зубiв зосталось... На службi втеряв!.. Був у нас копитан...
ух!
   Та тiльки ухнув.
   - А ти що думала? Як у свiтi жити? Як  служити?  Як  вислужитись?  Тебе
б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти  стiй,  не  моргни!..  I!
Крий, боже!
   Зговоривши те?, знов свистiти! А Прокiп з  серця  аж  люльку  об  землю
гепнув.
   - Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану,
всяку кривду терпiла i не озвалась! - гримнув на москаля, аж той  свистати
перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота.  -  Не  така  в  мене
вдача! - каже Прокiп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!
   -  А  в  мене  така  знов  удача:   утечи!   -   зареготав   Назар.   -
Мандрiвочка-рiдна тiточка.
   - Пiймають! - скрикнув москаль, схопившись. - Пiймають - пропав!
   Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
   - Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, -  iнший  побiжить,
та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од  яко?  втiк,
таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку... '
   Та все пани, та все дуки... - заспiвав, як у дзвiн ударив.

   XXXVII

   У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось  дуже  ?й  умирати!  Усе  молитви,
святе письмо читала, по  церквах  молебнi  правила;  свiчки  перед  богами
невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла  свiчечка,  -
велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i мо?му спасiнню шкодиш!"

   XXXVIII

   Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
   - Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як
тую липку! Мо? око всього не догледить; а на тебе, - каже  пановi,  -  яка
менi надiя? Ти менi не придба?ш, хiба рознесеш i те, що  ма?мо.  Ти  й  не
дума?ш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не  для  мене,
схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч - не  псуй
менi людей.
   - Що се ти, любко, бог з тобою! Оте? знов  усiм  турбу?шся!  Та  я  все
зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовля? ??. Одного разу  хотiв  вiн
?? розважити та й каже:
   - Годi тобi, голубко, клопотатись.  Ось  послухай  лишень,  що  я  тобi
скажу: я вже кума пригласив.
   - Кого ж ти просив? - перехопила його панi.
   - Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
   - Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я  не
хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
   А сама у плач ревний.
   - Серденько, не плач! - блага? пан, - серденько, занедужа?ш!.  Не  буде
того кума; я його перепрошу, та й  кiнець.  Скажи  тiльки  менi,  кого  ти
хочеш, того й завiтаю.
   - Полковника треба прохати, - от кого!
   - Полковника, то й полковника. Завтра й по?ду до його. Ну, iзбач  менi,
любонько, що я тебе засмутив!
   -Ото-то й ?сть, що ти мене зовсiм не жалу?ш: усе меiiе журиш!
   - Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i  ти  мене.  Ти,  знай,
сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався...
   Та як зарида?!
   Панi до його:
   - Чого се ти, чого?
   За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та рида?-рида?!..  Ледве
вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
   - Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його.
   - I сам не знаю, моя любо, -  одказу?  пан,  нiби  всмiхаючись,  -  так
чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а  насмiйсь  менi,  що  я,
наче маленький, розплакався.
   А сам зiтхнув.
   - Ти, може, дума?ш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi.
   - Нi, любиш.
   - Люблю та ще й як!.. А  вкупцi  не  можна  раз  у  раз  сидiти:  треба
господарювати, мо? серце!
   Та й поцiлувала його.
   Уранцi по?хав пан i полковника завiтав у куми.

   XXXIX

   Народився син у панi?. Що тих гостей на?хало на хрестини! Обiд справили
бучний.  Кум-полковник  вкотив  у   двiр   сивими   кiньми,   побрязкуючи,
подзвякуючи бубонцями.  Сам  огрядний,  кругловидий,  червоний,  усе  вуса
закручу? правицею, а лiвою шаблю  придержу?  та  плечима  все  напина?ться
вгору.
   Я рада, що  менi  трошки  вiльнiше,  -  вибiгла  до  Прокопа,  -  стою,
розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий  такий,  як
ще був за свого женихання з панi?ю.
   - Чого се ви тут сто?те обойко? Що розмовля?те? - смi?ться.
   А Прокiп йому:
   - Пане, оддайте за мене дiвчину!
   - Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь,  та  й  живiть  собi
любенько.
   - А панi? - каже Прокiп.
   Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
   - Iдiть за мною! Вiзьми ?? за руку, Прокопе!
   Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
   - Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привiв. Чи вподоба?ш?
   А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник  помiж  усiма,  неначе  той
iндик переяславський, походжа? та все потроху пирха?.
   Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i  одвернулась.  Усмiх  веселий
простиг, гнiвно на пана згляне й пита?:
   - Що се таке?
   Прокiп кланя?ться, просить.
   - Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти,  моя  кохана.  Дав  нам
господь щастя, - нехай i вони щасливi будуть!
   Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й  загуде,  як
на трубi:
   - До пари, бiсовi дiти, до пари! Обо? хорошi! Треба ?х  звiнчати,  кумо
моя мила. Хочеш замiж, дiвко? - пита? мене, та що хоче моргнути, то й  очi
заплющить: не моргне, вже несила - випив повно.
   Усi пани за ним пiдхопили:
   - Одружiть ?х, одружiть! Чу?те: кум ваш,  полковник,  говорить,  що  до
пари...
   Тодi вже й панi:
   -Та нехай собi!
   Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши
нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
   Дуже вона гнiвалась на пана:
   -Як ти мене пiдвiв! - дорiка?. - Я сього не можу тобi подарувати, як ти
мене пiдвiв!
   - А тобi, - свариться на мене, - тобi буде!
   "Нехай уже буде що буде, - думаю, - та вже ми побралися!" Велико тiшить
мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже -
мiй!

   XL

   Я зосталась при панi?, як i була. Ще гiрш надо мною коверзу?  вона,  ще
гiрш варить з мене воду та все примовля?:
   - А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
   Як не заговорить чоловiк, як не пожалу?, то часом так прийде, що примiг
би - крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, - весело й любо; усе лихо забуду.
Тiльки чоловiк мiй куди далi, то  все  хмурнiший  ходить,  аж  менi  серце
болить.
   - Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
   Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене
крила виростають.
   - А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
   - О, мо? серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то
сподiватись щогодинки в бога  -  догани  тобi  та  муки!..  А  боронити  -
несила... Важко, Усте!
   - Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе.  Як  на  мене,  то  все
удвiйзi легш.
   - А може, й справдi так,рибонько!
   Та й усмiхнеться i пожалу? мене.
   Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!

   XLI

   Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось...
   Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшу? та  все
з яблунi на мене погляда? то з-за тi? гiлки, то  з-за  тi?.  Трохи  вже  й
притомилась бабуся, - сiла одпочити.
   - От уже й лiтечко красне минулося! - промовила, - сонечко ще  свiтить,
та вже не грi?.
   Се? кажучи, роздивля?ться навкруги.
   - Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси  визира??  -  пита?
мене.
   Я гляну - аж справдi коло тину купка дiток.
   - А що, дiтки? - пита? бабуся, - Чого прийшли, мо? соколята?
   Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
   - Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на  ?х
бабуся.
   Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як  горобцi  горобину,  а
стара обдiля ?х,  а  стара  обдiля...  Загуготiло,  загомонiло  коло  нас:
звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
   - А то що?
   Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, - тiльки залопотiло.  I
в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiща?:
   - Се, - каже, - я по яблучку дiткам дала.
   - Ти дала? Ти смiла?  -  заверещить  панi(сама  аж  труситься).  -  Ти,
мужичко, мо? добро крадеш!.. Злодiйко!
   - Я - злодiйка!? - вимовила стара...  Зблiдла,  як  хустка,  i  очi  ?й
засяли, i сльози покотились.
   -  Бiльш  красти  не  будеш!  -  кричить  панi.  -  Я  тебе   давненько
пристерiгаю, - аж от коли пiймалась... Панськi яблука роздавати!
   - Не крала я зроду-вiку мого, панi,  -  одмовляе  стара  вже  спокiйно,
тiльки голос ?? дзвенить. - Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв.  Бог
для всiх родить. Подивiться, чи для вашо? ж душi мало?
   - Мовчи! - писнула панi, наскакуючи.
   Хруснули вiти. З-за зеленого листя визира? мiй чоловiк, та такий у його
погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
   - Злодiйка! Злодiйка! - карта? панi бабусю, вкогтившись ?й у  плече,  i
сова? стару, i штовха?.
   - Не по правдi мене обмовля?те! Я не злодiйка, панi! Я  вiк  iзвiкувала
чесно, панi!
   - Ти ще зо мною заходиш?
   Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
   Захиталась стара: я кинулась до не?; панi - до мене; мiй чоловiк  -  до
панi?.
   - Спасибi, моя дитино, - промовля? до мене бабуся, -  Не  турбуйся,  не
гнiви панi?.
   А панi вже вчепилась у мо? коси.
   - Годi, панi, годi! - гримнув чоловiк, схопивши ?? за  обидвi  руки.  -
Цього вже не буде! Годi!
   А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрику?:
   - Що? Як? Га?
   Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той сво?:
   - Нi, годi!
   Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його  духу
пригнався.
   - Що се?
   Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
   - От тво? щирi? душi! - ледве промовила панi. - Дякую тобi!.. Та чого ж
ти мовчиш? - скрикнула ще голоснiш. - Менi  мало  рук  не  вломили,  а  ти
мовчиш!
   - Що се поробилось? - пита? пан на всi сторони у великiй тривозi.
   Панi й почала: i обiкрала ?? стара, i всi хотiли ?? душi, - такого  вже
наковчила! Сама i хлипа?, i кричить, i клене, що вже i  пан  розлютувався.
Як кинеться до мого чоловiка.
   - Розбишака!
   - Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! - озвався мiй понуро.
   - Е, бачу, - каже пан, - тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся
у москалях - скiльки хотя!
   Панi аж верещить-
   - У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi;  зараз  i  вези
його!
   - Вiзьмiть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжiть йому руки!
   Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд  той
гук до мене:
   - Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, -  не
знаю...

   XLII

   Повели Прокопа в хату. Сторожа  сто?ть  коло  дверей.  На  дворi  вiзок
запрягають, Назар запряга? конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, -  далi
каже:
   - Устино! Сядь коло мене!
   - Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! - говорю йому.
   - А що я сподiяв? Будеш вiльна, - от що! Будеш вiльна, Устино!
   - Воля, - кажу, - та без тебе! Так менi гiрко стало!..
   - Воля! - покрикне вiн, - воля!.. Та на волi i лихо i напасть - нiщо не
страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе  добро  на
лихо стане.
   Аж ось заторохтiв на дворi  вiзок.  Повели  Прокопа.  Я,  в  чiм  була,
схопилась до його на вiзок. Стара мене благословля? i його:
   - Нехай вам мати божа допомага?, дiти! - А сльози тихi так i  бiжать  з
очей ласкавих.
   Помчали нас. Як то ще панi не  схаменулась  про  мене,  наставляючи  на
дорогу пана: не пустила б!
   ?дем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не  журюся,  тiльки  серце
мо? колотиться, серце мо? трепечеться...
   Пiд'?жджа?мо до мiста. Пан закурiв коло  нас  i  випередив.  В'?хали  в
мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
   Випустив Прокiп мою руку:
   - Усте, не журися.
   Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
   - Не вдавайсь у тугу, - каже Назар. - Бiс бiду перебуде:  одна  мине  -
десять буде.
   А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважа?  мене,
а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
   Коли виводять мого чоловiка...  Боже  мiй,  свiте  мiй!  Серце  в  мене
замерло; а вiн веселий, як на Великдень...

   XLIII

   Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як  свята
iскра спахнула, та довiку не забуду!
   Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi  iстньому,  iзучатись
вiйськово? науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус,  як
щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
   От ми йому кланя?мось, а вiн нiчого; тiльки понуро огляда? Прокопа. Да?
йому Прокiп грошi:
   - Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорю?.
   Дядько кашлянув, плюнув:
   - Ходiм!
   - Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! -  каже  менi  Прокiп.  Та  й
пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуля?мо собi, а вiн пита?:
   - А що, Устино, чи ти чу?шся, що вже ти вiльна душа?
   Та й смi?ться, заглядаючи менi в вiчi.
   Хоч як було менi невпокiйно,  хоч  як  тужило  мо?  серденько,  а  й  я
всмiхнулась i нiби чогось радiла.
   Набрела я й хатку таку, що  наймалась,  а  грошей  нема.  Та  й  добути
звiдки? Продати нiчого. Я по?хала - нiчого не взяла. Та й не великi скарби
були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там  якась  юпочка
та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати,  а  послi  вже
панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я поденно робити!"  Порадились
iз  Прокопом  та  й  вдались  до  хазяйки,  що  хату  наймала.  Сво?  лихо
оповiстили, пита?мо, чи буде ?? рада на те, щоб  ми  поденно  за  хату  ?й
сплачували.
   - Добре, - каже, - будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть,  то
я й пiдожду вам.
   Ми й перебрались до не? в хату.

   XLIV

   Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що  говiрка!
Розказу? та й розказу?, та все про сво? лихо, що весь рiд  ?х  звiвся,  що
сама вона в  свiтi  зосталась,  як  билина  в  полi.  Зiтха?  раз  у  раз,
частенько, було, й сплакне. Та й за нами  чимало  вона  слiз  вилила:  як,
було, сидимо з чоловiком укупцi та  говоримо,  вона  й  почне  плакати  та
примовляти, що - ось ми молоденькi, ось ми i хорошi - нiвроку: жити  б  та
жити та людей собою веселити... Приклада? та й плаче. Ми вже ?? вмовля?мо!
Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на не?: знов баба кисне!
   А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi  до  його  заговорити,  анi
його спитати.
   - Що се за чоловiк у свiтi! - каже, було, стара. - Який же вiн  грiзний
та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн  нiколи  роду  не  мав,  чи  що
таке?? Бог його зна?!
   Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в
мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
   Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спита?
тихенько:
   - Чи добре натомилась, Усте?

   XLV

   От якось сидимо ввечерi:  москаль  на  лавi  з  люлькою,  хазяйка  коло
вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось  -
стук-стук; а далi: - Здоровi були! - гукнуло щось за дверима.
   Се ж Назар!
   Увiйшов i сто?ть перед  нами,  стелю  пiдпираючи:  люлька  в  зубах;  i
сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
   - Хазяйцi i всiм нехай бог помага?!
   - Спасибi! Милостi вашо? просимо! - вiта? його стара.
   - Звiдки се ти взявся, Назаре? -  пита?  Прокiп.  -  От  наче  з  землi
вийшов!
   - Я звiдти, - каже, - звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
   Дядько поворушивсь, - погляда? на дверi.
   - А чого се крутишся, пане москалю? Однi? вiри, - не цурайся.
   Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
   - Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш  пiймати?..  Да  ти  й
сам, бачу, степовик... От же й не пробуй - не пiйма?ш. А  лучче  дай  менi
люльки запалити... Як же вам ведеться тут? - пита? нас. - Почому  в  мiстi
молодицi моторнi та гарнi? - морга? на мене.
   - А в вас там як? - питаю в його.
   - Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
   - Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. '
   Дядько тiльки вуса покрутнув.
   - А стара? - питаю.
   -Живе. Стара все перетерпить. Кланя?ться вам. Питаю  за  себе,  що  там
панi казала.
   - Еге! Було за вас обох пановi на  горiшки:  "Через  твiй,  -  каже,  -
розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" - се все панi;  а
я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й  трошки  не
походив.
   Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи  пляшку
горiлки i поставив на столi.
   - Вип'?мо, - каже, - по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi,
в кого чорнi брови!
   А дядько:
   - Що се, - каже, - за горiлка? Лучче води напитись, як тако? горiлки!
   - Коли хто схоче, то нап'?ться й води, - озвавсь Назар.
   - Горiлочка, зда?ться, добра, - каже хазяйка.
   - Бодай тому шинкаревi таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А  проте
випив iще, iще й iще. Вип'? i сплюне, нала? i знов вип'?.
   Стара диву?ться та головою хита?, а далi вже не стерпiла:
   - Що ж ви так ?? гудите?
   - Не тво? дiло, бабо! - гукнув дядько. - Для приятелiв п'?мо всяку.
   - Та на здоров'ячко ж!
   - Знайте нашу московську добрiсть! - додав Назар. Вечеря?мо,  говоримо;
а дядько п'? та й п'?, та й  п'?.  Зблiд  на  лицi  й  на  стiл  схилився.
Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
   - Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете  вкупцi...  Та  годi,  не
журiться!.. Пожили, порозкошували - i буде  з  вас.  Бува  й  таке,  що  з
сповиточку ласки-добра не зна?ш, - вiк звiку?ш пiд палкою... Отак  живи!..
Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, - на всiх розкошах!
   А стара тодi до його:
   - А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
   - З кантонiстiв! - одказав похмуро москаль. - 3 тих, коли чули, що  нас
у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
   - А матуся ваша?
   - Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
   - Отакеньки i я тепер безрiдна! - каже хазяйка хлипаючи.
   - Iще й вона мiж люди! - гукнув москаль. - Що тво? лихо!.. Плюнуть!  Он
лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згада?; нiкуди пiти
й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все,  усе  чуже:  i  хата,  i  люди,  i
одежа... Степовик! -мовляв (до Назара)... -  Так,  брате!  Мене  з  стенiв
узято... Ну, i славнi, мабуть,  тi?  степи  були!..  Дай,  бабо,  горiлки!
Вип'?мо до дна, бо на днi молодi? днi!
   А в самого сльози котяться-котяться. I смi?ться вiн  разом,  i  горiлку
п'?... Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
   - Ну, по сiй же мовi  та  будьмо  здоровi!  -  каже  Назар.  -  Прощай,
Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс  я  тобi  грошенят  крихту:
п'ять карбованцiв. Поживай здоров!
   - Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
   - Гай-га! Аби живi були! Се не панськi  грошi  -  братерськi:  ними  не
зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з  собаками  не
пiймають.
   Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.

   XLVI

   Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою,  хоч  i  з
лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й
думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, -  нiкого  не
боюся; робитиму чи нi, - нiхто мене не присилу?, нiхто не займе. Чуюся  на
душi й на тiлi, що й я живу.
   Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
   - Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце мо? одразу почуло, що правда.
А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
   Прокiп мене розважа?, доводить менi, що се лихо дочасне, що  повернусь,
каже, - будемо вiльнi.
   - Так, так! - кажу, - так, мiн голубе!
   А серце мо? болить, сльози ринуть.
   Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в  хутiр  попрощатись.  Панiв  не
було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба!  А  я
?? здалеку па вздвiр'? пiзнала, а пiзнавши, заплакала.  Душею  живою  вона
тiльки жива була. Прибiжу до не?, обiймаю, як матiр рiдну.
   - Чого ти плачеш, моя голубко? - пита? мене стиха.
   - Оце ви тут зоста?тесь, у сьому пеклi!
   - Та вже  ж  тут,  пташко.  Тут  я  родилась,  тут  я  хрестилась,  тут
сиротiла... тут i вмру, моя дитино.
   - Та до смертi терпiтимете?
   - I терпiтиму, пташко.
   Поблагословила  вона  пас,  як  дiтей  рiдних,  обдiлила,  чим  ма.'iп.
Попрощалися ми, пiшли... Та й не раз,  не  два  обертались,  дивились.  На
порозi сто?ть бабуся; навкруги тиша;
скрiзь ясно; з поля вiтерець вi?; з га?в  холодок  дише;  десь-то  вода
гучить; а високо над усiм гра?-сiя? вишн? промiня?те сонечко...

   XLVII

   Провела я чоловiка аж до Ки?ва. У Ки?вi  служити  зосталась,  а  вiн  з
вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
   - Не суши  себе  слiзьми,  серденько!  -  приказував.  -  Я  вернусь...
сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
   Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж
побачу коли?.. У сво?му селi не була. Перечула через люди,  що  всi  живi.
Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема  й
чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша  копiйка?  Кров'ю  обкипiла!  Та
iнколи й менi так легко, так-то вже  весело  стане,  як  подумаю,  що  аби
схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки  -  i  року
добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не
зв'язанi руки мо?. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю.
   То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з  пекла,
з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк  мiй,  i  добродiй
мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю,  i  дивлюсь  -
байдуже менi, що й ? тi пани у свiтi!

Популярность: 32, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT