ом сидить, а не спиною  й
не лицем, щоб у полi зору були i дверi, i  грубка,  поганенька,  незграбно
змадикована принцом Георгом. От чути в коридорi важкi, нерiвнi й  обережнi
кроки I вже любо сидiти в фотелi,  i  вже  повно  повно  ста?  в  холоднiй
кiмнатi, вже все нашорошено чека? в нiй. i грубка з акуратно  вийнятим  iз
не? принцесою попелом, i фотель, i голка, i синюватi вiд холоду,  замерзлi
вiд чекання руки принцеси. От тихий, несмiлий, винуватий стукiт у дверi.
   - Прошу!
   Холодний, сухий, чийсь  дивно-чужий  голос  виходить  iз  уст  принцеси
Елiзи, з тих уст, яким трудно дихати вiд.  стримуваного  хвилювання.  Лице
принцеси замкнено-сухе, холодне, не ворухнеться,  очi  строго  спущенi  до
шитва, облямованi пухнатим темним мереживом вiй. А в палi зору пiд  сiткою
вiй видно ноги, великi,  обережно,  навшпиннках  шкаддибаючi,  в  подертих
черевиках. Вони так боязко, тихесенько  шкандибають  до  грубки,  наче  по
серцю принцеси ступають. I таки по серцю, бо  аж  холоне,  аж  стиску?ться
воно й здригу?ться на кожний крок. I скорботно диву?ться: що ж воно, боже,
таке? Чого такою дивною, мiстичною нiжнiстю тягне вiд цих калiкуватих  нiг
у великих подертих черевиках? Чого гарячим зворушенням залива?  груди  вiд
цих боязких, червоних од морозу рук,  що  так  безшумно  витягають  шворку
з-пiд оберемка дров? От вiн зараз вийде, не дiставши навiть кивка  головою
за свою послугу, як останнiй наймит-попихач, якого  навiть  не  помiчають.
Тихо-тихо причинить дверi й зникне до вечора. I до  вечора  принцеса  буде
любовно брати з оберемка по однiй дровинячцi й з  нiжнiстю  всувати  ??  у
грубку. А увечерi так само боязко, винувато, не смiючи кашлянути,  принесе
нову в'язку старанно  нарубаних  дров.  Принесе  знову  кричущу,  зв'язану
нiжнiсть, солодкий бiль i тужне зворушення. I знову очi принцеси  холодно,
гордовито будуть спущенi на книжку бiля  свiчки,  по  якiй  хилитатиметься
тiнь гнотика.
   А в  душi  весь  вечiр  i  всю  нiч  хилитатиметься  солодко  й  боляче
здивовання: що ж це тане, боже мiй? Хто од зробив, що в цiй  шкутильгаючiй
постатi, пiд цим стареньким палвтомi, пiдперезаним ременем, захована  така
хвилююча, безкрая насолода, таке неймовiрне щастя ??. От сховане,  сховане
воно там усерединi ??, в цiй- незграбнiй, боязкiй шкаралупинцi. Досить  ?й
зробити рух, торкнутись до шкаралупки - i вибухне з не?, i  обхопить  обох
таким чудом, вiд якого можна захлинутися.
   Але  очi  принцеси  навiть  не  клiпнуть,  не  пiдведуться.  Бо,   коли
пiдведуться,  коди   зустрiнуться   з   тими   голими,   дитячо-одвертими,
благально-покiрними  вiкнами  в   душу   (а   вони   повиннi   бути   саме
благально-покiрнi!), тодi... тодi все завалиться. Не  стане  нi  Азi?,  нi
?вропи, нi сонця, нi  планет.  I  тодi  треба  швидко-швидко,  моментально
втекти  и  заритися  в  якусь  печеру   в   глибинi   непролазного   лiсу,
далеко-далеко вiд людей, вiд минулого, вiд можливого майбутнього. А чому б
I нi?
   I принцеса чу?, як холонуть ?й ноги, як знеможено, злякано затиха? душа
й щоки починають горiти палаючим стидким вогнем.
   А з Азi? все нема та  й  нема  нiяко?  звiстки.  I  як  приходить  граф
Елленберг, як тiльки вступа? в хату його жiночо-м'яка постать iз  оброслим
рудою, обсмиканою бородою лицем, так принцеса Елiза вся  зiщулю?ться,  вся
зсиха? й натяга? себе на дрiт суворого чекання. А коли  вiн  виходить,  не
дiставши й вiд не? нiяко? звiстки з Азi?,  принцеса  Елiза  вся  спада?  й
знеможено звiшу? руку з поруччя фотеля. Розумi?ться,  все  могло  статися:
могли лiтаки з принцом Георгом не  долетiти,  могло  трапитися  нещастя  з
посланцем, а може, захорiв принц Георг. У кожному разi,  поки  що  звiстки
нема.
   А пiсля того наста? вечiр, наступають ранки, дощовi, снiговi, хмарнi  й
сухо-сонячнi, але все  холоднi,  й  усе  треба  палити  в  грубцi.  I  все
шкандибаюча постать, мовчазна, несмiла й понижена (понижена всiма-всiма?),
носить оберемки дров, ступаючи навшпиньках.  I  часом  принцеса  Елiза  iз
страхом впива?ться руками  в  поруччя  фотеля,  щоб  не  глянути,  щоб  не
пiдбiгти, не схопити в руки обросле кошлате лице, щоб iз гнiвом,  болем  i
ридаючою  нiжнiстю  не  зiрвати  з  нього  цього   мовчазного   смиренного
пониження.
   Але раз граф Елленберг приходить не з питайним виразом ласкавих очей, а
iз стримано-трiумфальним. I принцеса Елiза  з  острахом  схоплю?ться  йому
назустрiч.

   Звiстка?!
   Граф Адольф нiжно  й  обережно,  як  спiйманого  метелика,  за  кiнчик,
пiдносить принцесi невеличку товстеньку куверту. Потiм  скромно  й  мовчки
вiдходить у далекий куток, бере в руки "Теорiю омне?зму" й  пильно  чита?,
вiдвернувшись од та?нства, що вiдбува?ться на другому кiнцi кiмнати.
   Принцеса Елiза сидить у фотелi, й аркушики паперу хистко погойдуються в
?? руках.
   "Високоповажна й Дорога Кузино! Посилаю Вам  свiй  всевiдданий  рапорт!
Прошу не гнiватися за запiзнення - вина не моя, а тих тяжких  обставин,  в
яких доводиться боротися за наше святе, велике дiло. Я поминаю тi  пригоди
й нещастя, що траплялися нам по дорозi до Iндi? й що  коштували  нам  двох
лiтакiв i тринадцятьох людей  -  половину  нашо?  експедицi?.  Цi  пригоди
забрали в нас, крiм того, багато часу. Але найбiльше часу забрав арешт,  в
який ми попали зараз же, як перелетiли на територiю Союзу Схiдних  Держав.
Явище  об'?ктивно  вiдрадне,  бо  показу?  здоров'я  й  пильнiсть  схiдних
народiв, але суб'?ктивно воно нам коштувало багато прикростей.  Нас  узято
за комiсарiв ?вропейських Каесемiв, i хоч нi одно? Сонячно? машини не було
знайдено на наших апаратах, нас усе ж таки  тримали  в  строгiй  iзоляцi?.
Можливо, що ми ще й досi б сидiли або нас були б уже розстрiляли,  коли  б
не став нам у пригодi  ?вро-пейсько-Американський  Союз  Оздоровлення.  Це
органiзацiя  ?вропейцiв  i  американцiв,  яким  удалося   врятуватися   на
територi? Союзу Схiдних Держав; вона ма? ту саму мету, що й ми.
   Переходячи до само? сутi справи, маю щастя донес ти, що вона сто?ть  на
доброму грунтi. Дiйсно, вся ?вропа й Америка обхопленi страшною пошестю, i
надi? на видужання зсередини нема? абсолютно нiяко?. Що дня стежники Союзу
Схiдних  Держав  доносять   про   щораз   бiльше   й   бiльше   здичавiння
?вропейсько-американського свiту. Нам, дiтям  цього  свiту,  доводиться  з
болем соромитися перед нашими азiатськими велико душними сусiдами  -  така
неглибокiсть, така нетрив кiсть були  в  нашiй  вихвалюванiй  цивiлiзацi?.
Картини, якi малюють стежники, наводять на  глибокий  сум  i  ви  кликають
жагуче бажання поспiшити на порятунок загибаючому пiвсвiтовi.  Я  не  буду
Вам ?х переказувати,  бо  Ви  самi  щодня  ?х  бачите  на  нашiй  нещаснiй
батькiвщинi. Скажу тiльки, що найтрагiчнiше враження роблять такi  велетнi
нашо? культури, як  Париж,  Лондон  i  Нью-Йорк.  Це  тепер  -  моторошнi,
фантастичнi пустелi.
   Ру?вничо-отруйна робота наших божевiльних продерлася й на Схiд. Легенда
щастя з силою пожежi по висушеному спекою степу спалаху? то тут, то там  -
i доводиться вживати надлюдських, геро?чних i часом жорстоких заходiв, щоб
гасити небезпечнi мiсця. Бувають  випадки,  коли  Верховна  Комiсiя  Союзу
Схiдних Держав, спецiально призначена для боротьби з Сонячною машиною, да?
накази видушувати газом або палити радi?м цiлi округи,  зараженi  Сонячною
машиною. Особливо часто трапля?ться це з островами.
   Урядовi кола Iндi? досить оптимiстично, хоча й стримано,  дивляться  на
результат боротьби. Вони гадають, що на весну дезинфекцiя  в  нях  досягне
iдеально? височнии. Охорояу кордонiв i на  полi,  i  на  морi  провадиться
iдеально - i тепер майже нема? випадкiв, щоб  iз  ?вропи  лопав  хоч  один
сонце?ст до Африки або Азi?.
   Справа походу вигляда? зовсiм легкою й потребу? тiльки певно? кiлькостi
окупацiйних армiй.  Божевiлля  Сонячно?  машини  ?  тим  добре,  що  воно,
паралiзуючи все культурне й людське жлття, паралiзу?  вкупi  й  яку-небудь
здатнiсть до органiзацi?.  Нiякого  опору,  розумi?ться,  ця  маса  жуйно?
худоби не зноже протиставити. Все завдання окупацiйних вiйськ буде в тому,
щоб iзолювати здатнi до видужання елементи вiд абсолютно безнадiйних i щоб
знищити останнi iз найменшою загибеллю невинних. Але це вже вiдноситься до
техяiчного боку плану кампанi?.
   Отже, зажiячуючн свое донесення, я дозволяю собi висловити найпоштивiшу
надiю навеснi бути в Берлiнi б схладти до. дреирадяах нiг  найпрекраснiшо?
Жiнки Заходу сво? радiснi привiтання.
   ?? покiрний i всевiдданий раб
   Георг
   Р. S. Не можу при цьому  не  висловити  свого  гарячого  жалю,  що  Вам
доводиться перебувати в кра?нi божевiлля. Для  мене  не  було  б  бiльшого
щастя, як мати змогу перевезти Вас сюди, але тi труднощi  перельоту,  якi?
стоять серед теперiшнiх умов на шляху, лякають мене й сковують мiй язик  у
благаннi перелетiти сюди.
   Ще  вважаю  за  варте  Вашо?  ласкаво?  уваги  таке   i   серед   Союзу
Оздоровлення, i серед урядових сфер Сходу пануе однодушна опiнiя, що пiсля
вичищення ?вропи й Америки вiд Сонячно? машини на цих  континентах  мусить
на довший час запанувати залiзний  режим  абсолютно?  диктатури  вибраних,
цебто найстрогiша монархiя без нiяко? тiнi  парламентiв  i  таму  подiбних
руйнуючих волю й здоров'я народiв iнституцiй. Союз Оздоровлення вже  тепер
у порозумiннi з Союзом Схiдних  Держав  провадить  тяжку  и  вiдповiдальну
роботу вибору вiдповiдних людей, на плечi яких буде складений великий, але
геройський тягар улравлiння кра?нами. При цiй нагодi не можу не подiлитися
з Вами сво?ю радiстю й  страхом  мою  скромну  особу  призначують  на  цей
трудний подвиi для Нiмеччини.  Не  смiючи  ухилятися  вiд  цього  великого
обов'язку, чуючи над собою благословляючi тiнi наших предкiв,  я,  одначе,
почував би в сво?х плечах незломну мiць, коли б знав, що поруч зi мною  на
схiдцi трону сходитиме iстота,  перед  якою  схиляються  i  плечi  мо?,  i
колiна.
   Ваш колiносхилений Георг.
   P. P. S. Вiдповiдь прошу передати посланцем. Щодо дальшого  листування,
то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли вiд мене не хутко буде лист.
Надзвичайно важкi умови подорожi,  а  особливо  необхiднiсть  якнайбiльшо?
обережностi, можливо, не дозволить менi часто посилати посланцiв. А  то  й
до самого початку акцi? не доведеться послати. Не полохати треба  масу,  а
захопити ?? зненацька. Тим менше буде жертв i легше та швидше  вiдбудеться
вся ця тяжка операцiя дезинфекцi?.
   Отже, може, просто до побачення.
   Г"
   Граф  Елленберг  i  здивований,  i  занепоко?ний:   на   рiвно-блiдому,
висхлому, з кiстяним овалом лицi принцеси Елiзи зовсiм нема того  пiдняття
й трошки п'яного захвату, що щойно бачив вiн на лицях генерала Бухгольца й
сенатора Штiфеля. Воно, це лице, немов присипане сiрим порохом, стомлене й
нудне, як пiсля трудно? ?зди полем у старовинному екiпажi. А очi задумливо
мружаться на щось далеке далеке й тоскне.
   Граф Елленберг м'яко пiдступа? ближче, м'яко влазливо намацу? поштивими
словами щiлинку до душi, але принцеса Елiза акуратно, з повiльною  задумою
склада? листа й затика? всi щiлинки.
   А коли граф Елленберг поштиво  вислизуе  з  покою  майбутньо?  королеви
Нiмеччини, вона дивиться на вiкно, в яке зазира? синiй присмерк, i  тоскно
слуха?, чи не чути шкандибаю чих навантажених крокiв у коридорi.
   I  вночi  лежить  принцеса  Елiза  з  розплющеними  очима  й  застигло,
непорушне дивиться  в  тьму  кiмнати.  На  пiдлозi  коло  грубки  дотлiва?
вихлюпнутий  жовто-червоний  вiдблиск  вогню,  i  вiд  нього  тягне  такою
безвихiднiстю, такою застиглою тугою й самотою, що очi принцеси самi собою
наливаються чимсь гарячим-гарячим.
   ***
   А бiлi  мухи  монотонно,  вперто,  безупинно  обсiдають  дахи,  дерева,
вулицi. Тиша взулася в бiлi пухнастi панчохи й уже навiть не  рипне  нiчим
уночi, не зашарудить. М'яко зсува?ться день у нiч, нiч  -  у  день.  Сонце
зникло, тiльки  часом  коли-нс-коли  боком,  низом,  винувато  пройде  над
Берлiном таке червоне, таке  байдуже,  холодне,  заклопотане  й  зараз  же
хова?ться в синювато-попелястi хмари.
   А може, того тюхтi? сплять у замотках, що тепер  уже  зовсiм-зовсiм  ?м
ясно, що всьому кiнець, тепер, пiсля  то?  дико?,  божевiльно?,  пекельно?
ночi. Бо таки таккiнець. Тепер ясно, що нема? нiяких сил, якi б  повернули
людину. Тепер ясно, що нiколи-нiколи не загориться вже  вiясте  сяйво  над
Берлiном, нiколи не загуркотить  машина,  не  задзвенить  сумним  лагiдним
плачем вечiрнiй дзвiн у на?вних будиночках бога.  Тепер  це  все  ясне.  I
ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.
   "Ну, так що? Ну, i хай тварина.  Що  тут  страшного?  Вiльна,  здорова,
весела, любовна, щаслива тварина хiба не краще за скуту, хору, гнилу, злу,
брехливу, нещасну людину? К чорту ??!"
   Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й ма? рацiю Може,  дiйсно
к чорту гнилу, нещасну, злу людину.  Може,  справдi  нехай  вона  вигиба?,
вигнива? в цих макухах, i нехай росте нова тварина в тих дитячих  дзвiнких
голiвках, що так весело перекидаються в пухнастому бiлому килимi?
   А сонце щораз  нижче  ходить  понад  обрi?м,  щораз  неуважнiше,  щораз
коротше визира? з-за снiгових понурих хмар. I вiтер ста? щораз  суворiший,
понурiший. I все рiдше приходить i Труда, i все млявiще звучить ??  голос.
I все рiдше чути дитячi голоси за муром бiлого саду. Не чути ?х уже  й  на
тих горбочках, повз якi доктор Рудольф ходить до лiсу й  на  рiчку.  I  на
рiчцi постатi такi млявi, байдужi, мовчазнi: наче  сплять  iдучи,  сплять,
набираючи води з ополонок, сплять везучи.
   I часом, коли мiсяць головою роздере густу чорну вату хмар i  виставить
iз дiрки здивовано-журне кирпате лице й по бiлому савану розiлл?ться  синя
туга його, доктор Рудольф тихенько пiдбира?ться  до  вiкна  й  довго-довго
дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.
   I коли приходить до себе, а Макс не спить i може бачити його очi,  вiн,
не роздягаючись, тiльки  черевики  скинувши,  засува?ться  в  дiрку  свого
замотку й пильно хова?  лице.  I  довго-довго  не  спить  доктор  Рудольф,
дивлячись у густу тьму неклi-паючими очима. По диханнi й рухах  Макса  вiн
зна?, що й вiн не спить. I не сплять десь тисячi тисяч Максiв. Не сплять i
дивуються, жахаються i  цепенiють  в  одча?  та  безнадiйностi.  I,  може,
проклинають.
   А на ранок доктор Рудольф уже знову несе оберемок  соснових  дров,  уже
тихенько стука?, не чекаючи вiдповiдi, входить до кiмнати й склада?  дрова
бiля  грубки,  незграбно?,  невмiло  складено?.  I   червона   голова   не
поверта?ться нi на його стукiт, нi на його  обережнi  кроки.  Тiльки  панi
Штор потiм нiжно гладить сто плечах i дяку? бiдному Рудi за його тяжку для
них усiх роботу, дяку? за себе, за бiдного батька й за ще бiднiшу принцесу
Елiзу. Розумi?ться, принцеса дуже  вдячна,  тiльки  сказати  не  може,  бо
гордiсть у цi?? дiвчини бiльша за ?? вдячнiсть.
   А  бiлi  мухи  то  спиняються,  то  знову  обсiдають  заснулу  землю  i
вкладаються в бiлий, чистий саван.
   Днi  безшумно,  одноманiтно  пересипаються  в   ночi,   ночi   безшумно
чсуваються в днi. В холодних кам'яних печерах, у пiр'яних,  пухових  норах
сонно плямкають iстоти, що колись гордо звалися людьми.
   ***
   I от на бiлому, чистому саванi з'явилися чорнi, маснi латки. Сонце  вже
не ходить понад  самим  кра?м  обрiю,  вже  не  гнеться  винувато,  кудись
поспiшаючи, не визира? сердитою червонопикою мачухою з-за хмаряних горбiв.
Весело розпихаючи сиво жовтi кучугури, владно, ясно сiда? на трон i робить
свiй об'?зд. I вiтер уже не ганя?ться дурним цуценям за роями  бiлих  мух.
Грайливий, бурний, нетерплячий, розкудовчений гаса?  вiн  поперед  Велико?
Матерi, розкида? ?? вiдозви на всi боки, сурмить у сурми: прокидайтеся!
   Доктор Рудольф уже не возить, не пиля?, не руба? дров. Панi Штор  давно
вже переказала Рудi, що принцеса Елiза  просить  бiльше  не  трудити  себе
дровами - по хатах уже не так холодно, як перше.
   I доктор Рудольф давно вже вiльний. А в лiсi ще вiльнiший. Без вiзочка,
без саночок, без сокири й пилки  шкандиба?  собi  доктор  Рудольф  старими
дорогами, ловлячи зарослим, кошлатим, смiшним лицем благосно-теплi вiдозви
Велико? Матерi. I лiс ловить i задоволене бурмотить: шепеляво гуде пiсню в
зелену гiлчасту бороду. На дорозi в холодку лежить  легесенький  учорашнiй
снiжок, i земля - як борошном посилана А в самому лiсi - снiг жовто-синiй,
рябий, у чорних, масних латках на  горбах,  як  шкура  бiлого  сетера.  На
кам'яних стовпчиках дотлiвають бiлi  шапочки.  Учорашнiй  снiжок  липне  з
землею до пiдборiв твердими гульками, якi  треба  весь  час  одбивати.  На
сонцi  безсоромно  оголилися  бiлi  стовбури  еерези,  розпустивши   довгi
нечесанi коси. Торiшн? жовте задубiле листя на  дубках  сухо,  паперово  й
весело шелестить. Крихiтнi пташинки десь над головою попискують  iз  таким
звуком, наче в кишенi побрязкують маленькi ключики.
   А сонце сипле вiдозвами, i  вiд  нього  до  примружених  вiй  тягнуться
кошлатi вiники променiв. Лiс густо, лунко перелива?ться хвилями шуму.
   Доктор Рудольф сiда? на пеньок лицем до Велико? Матерi, примружу? очi й
сидить, не рухаючись, як великий лахматий жук. I не треба нiяких  кам'яних
печер, нiяких лабораторiй, радив, машин. Сидiти днями, мiсяцями,  поводячи
вусиками н пiдставляючи то один бiк пiд ласку Матерi, то другий. Сидiти  й
слухати густий лiсовий  шум,  слухати  хвилi  днвно  спiваючо?  радостi  й
незрозумiлi несподiванi завмирання серця як перед якоюсь  великою  тайною.
Звiдки ж радiсть, i тайна i гарячий, зата?ний крик у грудях?
   Доктор Рудольф розплющу? очi й  непорозумiло,  схвильовано  огляда?ться
навкруги голими, одвертими, сяючими очима. десь гуде дрiт.  Де  тут  серед
лiсу, далеко вiд дороги, може взятися телеграфний  дрiт.  А  гуде.  Густо,
рiвно, мегвлiчно гуде.
   Доктор Рудольф уста? й iiде  та  гудiння,  шукаючи  стовпiв.  Але  нема
нiяких  стовтiiв   -   дамi   -стовбури,   самi   милi,   вкритi   лускою,
червонувато-бурi стовбури. А гудiння щораз ближче, щораз виразнiше,  от-от
зовсiм близько.
   Ах голубчики! То ж вони-раднi, .милi, роботящi вiстуни весни.  То  вони
пообсiдали ранню вербу, повпивалися в ?? пуп'янки, швиотяться, перелiтають
iз гiлляки на гiлляку. То гуде верба,  гуде  бджоляним,  джмелиним  гудом,
телеграф весни. лл? ж скiльки ?х - кошлатих, старанних, дiловитих!  Звiдко
вони так рано довiдались, щ отут, у  цiй  долинцi,  сто?ть  верба,  всiяна
сиво-срiбними солодкими  пуп'янкам"?  Хто  сказав  ?м  це?  Якi  телеграфи
рознесли цю звiстку по ?хнiх вуликах, нiрках, щiлинках?
   А латки с  кожнiм  днем  стають  щораз  бiльшi,  ширшi,  саван  жавкне,
пухкиша?, расповза?ться -  оголя?ться  сонне  тiло  землi,  зiтха?  густим
теплим вiтром, протяга?ться лiсовiми шумами.
   Доктор  Рудольф  шкандиба?  вулицями,  в  вулицi  масно  мокро  блищать
асфальтами, вимитим  склами,  гомонять  голосами.  Вiкна,  дверi,  тераси,
балкони пороачинюваяi На  вiкнах,  дверях,  балконах,  терасах  -  людськи
зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли, .джмелi.  Гудуть  весвяно,  поводять
вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там
воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз  жуками.  А  там
знову  перевозяться  з  маленьких  теплiших  нiрок  до  великих  печер  iз
терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими
машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання  перед
хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з сво?х нiр  i
солодко мружаться вiд радiсно? нiмо? звiстки.
   А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойда?ться  з
боку на бiк, хита? лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I  дорiжки
мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки
плямами висихають, парують, куряться теплом.
   ***
   Але  тоскно,  суворо-хмарно  блука?  принцеса  дорiжками  саду,   всiма
дорiжками, крiм одно?, крiм то?, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цi?ю
але?ю вона нiколи не ходить. I таке в не? гостре пiдборiддя, така синювата
блiдiсть, такi  фiалковi  синцi  пiд  очима,  що  доктор  Рудольф  готовий
попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз сво?ми власними ногами, аби ?й
знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова  пiдвелася  гордо,
зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм  сво?м  радощам,
аби ?? зеленi очi знову  звисока,  погiрдливо  й  владно  примружились  на
нього.
   Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi ?хнiй  табiр,  на  тiй  самiй
терасi, де колись так  велично  й  владно  ступали  ноги  принцеси  Елiзи.
Галасливий, огрiтий ласкою Велико?  Матерi,  повний  дитячого  дзеленькоту
табiр.  Вони  повитягали  туди  канапи,  фотелi,  колиски,  розташувалися,
розперезалися,  попiд-ставляли  заспанi,  зарослi   голови   пiд   сонячнi
поцiлунки й нi за ким не тужать, нiкого не ждуть.
   I Макс вже не чита? детективних романiв, не лежить у  пуховiй  барлозi,
не кривить гидливою гримасою порослих шовковими  вусиками  соковитих  уст.
Вiн теж мружить очi на сонце, лежачи на лавi перед ганком  лабораторi?.  У
лiс вiн не хоче ходити - лiньки. Тiльки лежати й мружитись. Та ще якби  не
надокучала ота Труда. Бiдний хлопчина  чогось  зовсiм  не  терпить  Труди.
Моментально  хмарнi?,  нудьгу?,  рухи  стають   лiнивi,   розведенi,   очi
недбало-насмiшкувато мружаться. А Труда не  пстчас  того.  Ну,  от  дивним
дивом не помiча?, така  спостережлива,  амбiтна,  така  чула  на  найменшу
непри?мнiсть,  тут  зовсiм  не  бачить  нi   Максово?   розвезеностi,   нi
насмiшкувато? примруженостi, нi мовчазностi. Блиска?  очима,  зубами,  ся?
матово-смуглявим  рум'янцем.  Диву?ться,  щиро-на?вно  ширить  очi,  зада?
прекомiчнi  питання,  дзвiнко  з  себе  смi?ться,  по-хлоп'ячому  розмаху?
руками, дражниться, перекривля?, шарпа?. Вона ходить в лiс, i на  поле,  i
по всьому Берлiну. З Тiле, чорно-срiбним  лицарем,  з  Гансом,  iз  цiлими
кумпа-нiями. А в лiсi вже цiлi юрби  з  Сонячними  машинами,  з  гiтарами,
пiснями, з перегукуваннями. А  в  полi  вже  витикаються  голочки  свiжо?,
молодо? трави, пасуться  здичавiлi  конi,  смачно,  по-весняному  кракають
галки, летять дикi качки, шумить лiс. А макухи й ледарi лежать на лавах  i
зневажливо посмiхаються. А ?х треба стягати з лав i...
   I макуха раптом скочу?ться з  лави,  ляпнувши  рукою  просто  в  мокру,
теплувату землю. I дивним дивом Труда зовсiм не помiча?, що  Максовi  нема
нiякiсiнько? охоти до таких жартiв,  зовсiм  не  помiча?  його  здивованих
знизувань плечима й безсилих, образливих зiтхань.
   - Ей, Максе! Весна надворi! Чу?те? Та весна ж, Максе! Рудi, ми  з  вами
полетимо влiтку в Кордiль?ри. Правда? Макса гарненько закута?мо, замуму?мо
в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?
   Макс мружить очi на  вершечок  каштана,  на  якому  кокетливо,  манiрно
чепуриться малесенька довгохвоста пташка.
   - На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?
   - А що ж! I на таких крилах можна полетiти!
   - О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!
   - Чудеснi крила! Кращi за чорнi!
   - О, напевно. Хто ж спереча?ться? Це вiдомо давно.
   Макс недбало пiдводиться, засува? руки в кишенi й  розвезеною,  лiнивою
ходою йде собi геть. А Труда, чудна дiвчина,  раптом  радiсно,  в  захватi
хапа? Рудi за руку й бурно тягне його в  протилежний  бiк,  до  графського
будинку. Вона така щаслива, що мусить забiгти обняти мамуню, паню Штор,  i
сказати  добридень  бiднiй  трупо?дцi-принцесi.  Смiшна,  вперта,  завзята
старорежимка. I досi страшенно сердита на сонячний хлiб. Але дурненька, що
ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсiм, нiколи-нiколи не буде.
Баста. Так чого ж iще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона  й
досi не побралася з сво?м Георгом? Чого, спитатися? Попа  ?м  треба  було?
Вiнчатися?  Пристойно,  звичайно,   морально?   Фi,   фi!   Годi!   Нiяких
пристойностей i моралей. Попрощайтеся, ваша свiтлосте! Тепер вiнча? сонце,
спiва? вiтер, свiдки - сосни, музика й танцi -у грудях. Правда? -  Правда,
Рудi, смiшнi й бiднi цi дво?? Так чудесно могли собi давно жити  разом.  А
тепер  от...  Ех,  а  ще,  мабуть,  мiсяцiв  кiлька  до  справжнього  лiта
зосталось. Правда, Рудi?
   I раптом Труда зупиня?ться, перепиня? Рудi дорогу й здивовано  дивиться
йому в лице.
   Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так  сказала?!  Я  вас  чимсь
образила?
   Нi, Рудi нiчим не ображений - в нього тiльки  трошки  заболiла  голова,
занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда  така  занадто
вже помiтлива).
   - Правда, Рудi, ви - страшно милий. Ви - прекрасний,  Рудi.  Я  вам  це
цiлком серйозно кажу. I коли б я не...  цебто  коли  б  iншi  умови,  я  б
неодмiнно вас покохала. Ви - такий дитячий  i  сильний.  Але  вас  покоха?
краща за мене. Я вас оженю! Зна?те, Рудi, я вас оженю!  Серйозно!  Хочете,
Рудi? Я вчора здибалася  з  одною  колишньою  акторкою.  Страшно  мила.  I
надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на не?. I  вона  за  вас
питала. Зна?те? ?й-богу, Рудi? Вона дуже хоче  зазнайомитися  з  Рудольфом
Штором.
   Ну, Рудi мусить попрощатися -  вiн  додому  не  хоче  йти  (крiзь  скло
нижньо?  веранди  видно  двi  голови,  одна  обросла  рудявою  бородою   з
улазливими сiренькими очима, друга - iпишно-червона).
   I Рудi поверта?ться й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим
виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.
   I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з
повибиваними  шибками,  з  пообгризуваними  вогнем  стiнами,  iз  смiттям,
брудом, iз слiдами ру?ни  й  смертi,  вони  блискають  черепками,  побитим
склом,  покоцюрбленими  старими  вивiсками,  смiшними  золотими   лiтерами
реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I  вiтер  шуга?  вогким,  хмаряним,
весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi,  соннi,  ще  не  вмиванi
лиця, гаса?  по  норах,  лопотить  розвiшаними  ковдрами,  задира?  сукнi,
торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.
   I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись,
потягатись, пiдставляти лице сонцю  i  вiтру.  I  сьогоднi,  i  завтра,  i
пiслязавтра, i довгий, безкра?й ряд днiв,  сонячних,  вiльних,  просторих.
Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють  лабораторi?,
що мишi гризуть бiблiотеки. "Тепер вiнча? сонце, а  музики  й  танцi  -  у
грудях. Правда?" Та, розумi?ться, правда!
   ***
   Уже рябi? сад зеленим ряботинням, уже вишнi,  яблунi,  грушi  повдягали
бiло-рожевi  вiнчальнi  серпанки,  вже  гуде  старий  сотнями  телеграфних
стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками
жбурля? сво? вiястi посмiшки. Савану й слiду  нема?,  чорнi,  маснi  латки
затяглися зеленими ?жачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за
одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий,  лисий  iз
вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по
саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб
аж у плечах занило, розiгнати б кров - застоялася за зиму. Он руба?  дрова
отой трупо?д, управитель графський. Помогти  хiба  йому?  Ач,  як  невмiло
сокиру трима?.
   Нахаба-технiк  помалу,  гуляючим  кроком  пiдходить  до  Ганса   Штора,
закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю,  управителю,  не
сокиру тобi тримати, а  нагай?  Так  для  нагая  часи  минули,  а  сокирка
льокайських рук не слуха?ться.
   - Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.
   Насамперед сказано  "чоловiче".  Потiм  нахабна,  фамiльярна  посмiшка.
По-трет?, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.
   Ганс Штор мовчки велично поверта?ться спиною до нахаби-технiка й сильно
замаху?ться сокирою. Дровиняка, спасибi ?й, iз кректiнням розколю?ться.
   Технiк знизу? плечима й iде далi - не треба. Ще  просити!  Але  рубнути
що-небудь проте хочеться. А ще при?мнiше б оце закасати рукава, стати бiля
верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак,  ррак,
ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!
   Технiк спльову? й iде на терасу. Щасливцi малярi  -  ?хня  майстерня  з
ними. Ач, патлачi, порозкарячували  сво?  мольберти,  начепили  на  пальцi
дощечки з фарбочками й подума?ш, яку роботу роблять -  важностi-бо,  пихи,
страшенно? серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена  й  Амальхен,  що
позують ?м.
   Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну,  щодня  в
лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка
за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi
тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путн? роблять.  А  всього  но
портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.
   Технiк спльову? в сад i ляга? на канапу. А сад шумить, гуде,  пострiлю?
бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець,  гiллячок  -  робота  кипить,
робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.
   Доктор  Рудольф  одчиня?  горiшнi  половинки  вiкон.   Пальми,   бiднi,
недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно  похитують  хвостатими  головами.  А
померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що  прожогом  влiта?
крiзь вiкно й вилiта? в дверi.
   Блищать,  переливаються  зайчиками   металiчнi   прилади,   такi   вони
чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?
   Доктор Рудольф одгрiба? лiвою рукою  нолосся  з  чола,  з  ганчiркою  в
правiй шкандиба? до вiкна й вигляда?. Нi, нема нiкого в саду, тiльки  Макс
страшенно копа? пiд вiкном, готу? мiсце  для  квiток.  Сласно  вгриза?ться
лопатою у вогку шкiру землi й вирива? шматок за  шматкам.  Вiн  нiчого  не
вмi? робити спокiйно, поважно. Все з палом,  iз  зривом.  Аж  пiт  рясними
краплями стiка? по чолу до густих нахмурених брiв.
   Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих,
вичищених,  прибранях,  як  до  танцiв,  машин  i  приладiв.  Тiсно  йому,
непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копа?.
   Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на  хвiртку
в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чека?, а просто так собi, цiлком
машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай  йому  дадуть
опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних  лицарiв  крутяться  зграями  -  йому
цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.
   Ах,  ну  от  якраз:  ?хня  ясновельможнiсть  iз  двонолесом.  Новенький
кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром
лишила пiджидати?
   - Добридень, Максе! Ви копа?те?! Для чого?! Що тут буде, Максе?
   А щоки пашать, очi здивовано поширенi,  губи  зашерхли  нiжною  дитячою
шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.
   - Тут буде мавзолей.
   - Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового
лиця не пiдляга? нiякому сумнiву - брови хмуро стягнутi до перенiсся,  очi
встромленi в землю в понурiй задумi.
   - Максе, який мавзолей?
   - Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними
   Труда швидко припина? двоколесо до куща й хапа? грудку мокро?  землi  з
металiчним слiдом од  лопати;  Макс  зараз  же  понуро,  трагiчно  схрещу?
закоченi волосатi руки на грудях i пiдставля? всього себе пiд  удари.  Вiн
готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих  лицарiв  завгодно
буде з ним зробити.
   - Ви - недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас  у  страшно
важнiй справi, а ви...
   - Я готовий до всяких послуг.
   - Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!
   Труда пiдносить трошки  вгору  ногу  й  показу?  черевика.  -Маленький,
давно-давно нечищений,  подряпаний,  такий  бiд  ненький,  вiн  на  смерть
поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла - i черевичок  роззявив
рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.
   - Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв,  та  не
можуть полагодити одного черевичка?
   - Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi!  Iдiть
сюди! Швидше!
   - Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.
   Труда раптом пильно мовчки  дивиться  на  Макса  i,  зiтхнувши,  знизу?
плечима.
   - I я не лицар, на жаль.
   - Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi.  Це  нарештi  ста?  вже
зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв,  а  ми
мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться .. Ну? Це - остання  моя
пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв
нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади  всi
шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i  будемо  ми,  як
вiвцi, жити?
   Макс iз жахом пiдiйма? руку, робить круглi очi, вiдсаху?ться назад.
   - Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чу?мо?!
   - Максе, ви нiчого не розумi?те.
   - Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.
   - Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумi?те! Правда?
   Рудi (такий смiшний, незвичайний iз сво?ю каштановою борiдкою й вусами,
в яких поховалися ниточки уст) знизу? плечима.
   - Я розумiю, але що ж можна зробити!
   - Що??
   Труда стрiпу? чорно-синiми кучерями:
   - Засвiтити електрику,  пустити  воду,  повставляти  шибки,  полагодити
черевики, пошити сукнi.
   Макс засува? руки в кишенi й дивиться в небо, як курка, одним оком.
   - Нiчого собi програмочка. А хто ж то зробить? Лицарi!
   - Ой Максе, ви сьогоднi страшенно... Ну, нiчого,  нехай!  Хто  зробить?
Ось хто: ви. Рудi, я, лицарi, мiльйони отих ледарiв. Та  що,  справдi,  не
можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячi охочих  зараз  же
?хати по вугiль. Вся ж справа у вугiллi? Максе,  ви  не  посмiхайтесь,  не
судiть по собi. I якби ви не були таким тюхтi?м i не валялись  у  себе  на
канапi, а балакали з людьми, ви б i самi це побачили. I зовсiм не того, що
хочуть старих порядкiв. Ого, вибачте. А просто хочеться  робити,  ну,  от,
хочеться  й  бiльше  нiчого!  Або,  як  каже  людина  Шпiндлер,  "перевага
iнтеграцi? над дез... де-зин-те-грацi?ю". Просто нема куди сил дiвати. Ну,
вiд радостi, вiд щастя,  вiд...  вiд  волi  хочуть  робити.  Ви  цього  не
розумi?те, правда! Будь ласка. Рудi, а ви теж не розумi?те?
   - Я розумiю, але...
   - Рудi все розумi?, але на все в нього ? "але".
   - Максе, почекайте. "Але", Рудi?
   - Але... при чому ж я тут?
   Труда знизу? плечима.
   - Господи боже: i всi вони, всi мужчини говорять те саме: "при  чому  ж
тут я" Сонячна машина - ваша?
   - Ну, моя. Цебто...
   - Ну, так чого ж iще треба? Хто ж  бiльше  тут  при  чому,  як  не  ви?
Розумi?ться, ви насамперед. А потiм Макс, Шпiндлер,  увесь  Iнарак,  потiм
Комiтет Сонячно? машини. Де вони всi? Ну, де! Що роблять? Соромi Що робить
Макс? Мавзоле? копа?. Ах,  надзвичайно  важна  робота.  Рудi,  ви  повиннi
видати вiдозву. Власне ви, доктор  Рудольф  Штор.  Розумi?те?  Чекайте,  я
обдумала весь план.  Ви  вида?те  вiдозву.  Нi,  не  так.  Ми  органiзу?мо
страшенну   пропаганду.   Розшука?мо   всiх   iна-ракiстiв,   соцiалiстiв,
анархiстiв.
   - Де ж ви ?х знайдете?
   - Знайдемо! Ну,  господи,  розумi?ться,  коли  так  од  самого  початку
скептично ставитись, то, звичайно, нiчого не вийде.

   Макс зiтха? й знову дивиться вгору.
   - Хоч як ставитись, однаково нiчого не вийде. Ради того, щоб  нудьгуючi
артистки (генiальнi, звичайно) могли заграти в театрi, навряд чи.
   - I зовсiм не для того, щоб артистки! А просто самi люди хочуть.
   - Так чого ж не роблять?
   - Бо нiхто не штовхне. Нема проводу. От через що. А правда. Рудi,  Макс
страшеяно подiбний тепер до ассiрiйця! Вам  дуже  до  лиця  ваша  борiдка,
Максе. Ну, це мiж iншим. Так, Рудi, давайте! Га? Ну, спробу?мо.
   Макс iз посмiшкою бере лопату i зсува? ногою налиплу землю.
   - От страшенно хочеться перед лицарями виступити на сценi!
   Труда круто поверта?ться до Макса, спалаху?, хоче щось сказати, але так
само круто одверта?ться й швидко йде у глиб саду.
   Ассiрiйське лице Макса нiяковi?.
   - От тобi й ма?ш! Трудо! Що ж я такого сказав? Трудо!
   По-хлоп'ячому похитуючи плечима, незручно припадаючи на  праву  ногу  з
бiдним пораненим черевичком, постать у спор-товому  кепi,  не  озираючись,
пряму? до саду. Макс знизу? плечима,  глибоко  втика?  лопату  в  землю  й
розвезеними лiнивими кроками йде  за  нею.  А  доктор  Рудольф,  задумливо
покушуючи кострубатi  кiнчики  навислого  вуса,  сто?ть  i  все  так  само
дивиться на скибку землi з металiчним масним слiдом лопати.
   Труда сидить в альтанцi, обнявши правою рукою стару покришену  колонку.
Золотисто карi, чистi, обведенi синiми вiями очi похмуро, суворо дивляться
на облiплену бiло-рожевим цвiтом ворухливу вiд бджолячих латок  i  голiвок
гiллячку. Макса вони не бачать, не хочуть бачити.
   Макс обережно сiда? поруч, кашля?,  скоса  зирка?,  тягне  за  набухлий
вусик дикого винограду, знову кашля?.
   - Ну, я бiльше не буду, Трудо Ну, мир?! Га?
   Бджоли, не  чуючи  такого  благального,  трошечки  присипаного  усмiхом
голосу, працьовито, серйозно, завзято перелiтають з одно? квiтки на другу,
не штовхаються, не сваряться, не потребують нiяких вiдозв, канонад, намов,
насмiшок, моралей.
   - Ну, не сердьтесь, я бiльше не буду. Я тепер уже  зовсiм  розумiю,  як
вам дорогi лицарi, i нiколи ?х не чiпатиму. Даю слово!
   Милi, обвiянi синiми вiями очi сердито поширюються.
   - При чому ж тут знову лицарi?!
   - При тому, що ви ж за них образились на мене.
   На вишневих пришерхлих губах пробiга? така знайома гримаска.
   - Нi за яких лицарiв я не образилась. А образилась за вас.
   - За мене?!
   Макс аж рiвнiше сiда?.
   - Розумi?ться. Ви так пiддалися сво?й журбi, що . що нi до чого вже  не
здатнi. Що, нi?
   - Якiй журбi?!
   - Ах, "якiй"! За тою дамою, що померла. Я цiлком поважаю вашi почуття й
навiть... спiвчуваю, але...
   Знову вперта, завзята гримаска.
   - ...але нi я, нi мо? лицарi - нiхто тому не винен.
   Макс мовчить.
   - I через це весь  час  чогось  на  мене  сердитесь.  Увесь  час  якась
насмiшка. Я й сама вмiю кусатись. Але вас iз дружби я не хочу чiпати. А ви
тим користу?тесь. I обража?те. Для того нiби,  щоб  пограти  на  сценi,  я
придумала весь мiй план! Честолюбнiсть бiльша навiть за вашу журбу.
   Макс пiдiйма? з землi сухий прутик, переламу?  на  колiнцi  й  усе-таки
мовчить та посмiха?ться. Так. Виходить, що вiн iз журби  виявля?  непошану
до ?? лицарiв. Цiлком несподiвана  iнтерпретацiя.  А  вона  з  дружби,  iз
жалостi й спiвчуття не "кусала" його. Оце цiкаве пояснення.
   I, значить, iз дружби ще три днi тому спиняла  очi  на  його  очах?  I,
значить, iз жалостi червонiла,  вiдриваючи  очi?  I  всю  зиму,  виходить,
ходила й чiплялась iз спiвчуття до його горя за Сузанною, за дамою з  "фе,
якими непри?мними очима"?
   Макс одкида? прутика. Ну, з цим нарештi треба покiнчити.
   - Ну, добре! Мир! Згода? Давайте полагоджу вам черевик. Де вiн подерся?
Покажiть.
   - Не в черевику рiч.
   - Нi, в черевику. Нi, стривайте! Покажiть.
   Макс рiшуче ста? на одне колiно,  обнiма?  пальцями  нiжно-холоднуватий
шовк ноги й злегка  пiдiйма?  черевик  iз  землi.  Пiд  пальцями  пробiга?
легесенький ток, але черевичок легко да?ться пiдняти. Пальцi  друго?  руки
смiливiше стягують черевичок, i з  нього,  як  iз  сiро?  шкаралущi  яйця,
вилуплю?ться тiлесно-роявева,  засоромлена,  зворушливо  невинна  нiжка  з
припорошеним носком.
   Ассiрiйська чорно-синя патлата голова раптом, як яри-товкмачена  згори,
нахиля?ться й прикипа? устами до  нiжного  холоднуватого  шовку.  По  нозi
стрiлом пролiта? ток,  пiд  шовком  ?здригу?ться  тепле  тiло,  шарпа?ться
зненацька пiйманою птiщею, але вуста прикипiли, пальцi владно, нiжно  палю
че обкували ногу. I вона затиха? й лежить безвiльно, !покiрно, непритомно.
   Патлата голова трудно вiдрива?ться, пiдводиться й крiзь навислi на  очi
пасма дивиться вгору. I вмить тривожно скида?ться: спершись кашкетиком  об
трухляву колонку, голiвка закинулась назад, i сiра-сiра  блiдiсть,  звiвши
матово-смуглявий рум'янець, моторошно  затихла  на  закритих  повiках,  на
кiнчику носа, на зашерхлих губах.
   - Трудо! Що з вами?!
   Пухнатi смужки вiй ворушаться,  розсуваються  в  темно-золотi  щiлинки,
голова   вiдступа?   вiд   колонки   й   дивиться   на    навислi    пасма
блаженно-неймовiрним поглядом.
   Максову голову вiд цього погляду пiдхоплю? буйним вихором од землi.
   - Трудо! Правда?!
   I вона, така тяжка на розумiння,  розумi?  мовчки,  здивовано,  щасливо
розумi?.  Сiра  блiдiсть  спалаху?  густим  темним  смуглявим   рум'янцем.
Молитовне пiдведенi очi промiняться винуватим, зляканим народженим щастям.
Пришерхлi вишневi уста солодко-боязко чекають, забуваючи прошепотiти:
   - Правда.
   Ассiрiйська за.патлачена голова навiть не  озира?ться,  щоб  шугнути  в
розкритi, пришерхлi уста.
   А нареченi в бiлих, рожевих намiтках млосно стоять, оточенi дзижчанням,
гудом, шепотом пильних крилатих крихiтних  дружок,  що  прибирають  ?х  до
вiнця.  Покiрнi,  безвольнi  ручки  злегка  впираються  в  груди  Макса  й
вiдпихають.  I  владнi,  сильнi  руки  моментально  покiрно  вiдриваються,
патлата голова пiдводиться й одмаху? пасма на потилицю.
   Боже, як повно, як ясно, як святочно в саду! Яким  рожево-бiлим  щастям
ся? сад. До чого рiдно, зворушливо гудуть лох-матi працiвницi!
   - Трудо! Моментально страшну агiтацiю! Мобiлiзувати  комуну.  Розшукати
весь Iнарак. За чуба, за барки ?х. Кулаками по головi! Трудо! Ну, а  лицар
же, а лицар, ради бога?
   Труда приклада? зверхнi боки руки до лиць, в одну мить нагрiваючи руку.
А очi вже не неймовiрно, вже не злякано, а вже буйно, розгонисте  смiються
вгору. Лицар?! Господи!  Який  лицар?!  Чорно-срiбний!  Бiдний  Душнерчик,
милий, любий Душнерчик?! При чому ж тут вiн?
   - При тому, що.. що ви ж не хочете розривати договору з ним?
   Договiр? Ху, господи, як страшно горить лице й уся голова. Договiр? Ну,
який же може бути договiр, коли так на-вiсно,  п'яно,  коли  так  страшно,
незрозумiле горить лице? Душнерчик мусить просто повернути слово.  I  все.
Ах, та що там Душнер, договiр, слова!
   - Ну, а... а... та дама, що...
   - А про ту даму потiм! Тепер же... Де черевичок?
   Боже, де ж, справдi, черевичок. Де бiдний, самотнiй,  забутий,  дорогий
сват?
   Вiн  лежить  пiд  лавою,  мовчки  кричачи  широко  роззявленим  чорним,
беззубим, без'язиким ротом.
   I знову прикипають уста до нiжно-гладенького холоднуватого шовку, знову
покiрно, непритомно млi?  нiжка,  знову  радiсно  й  задерикувато  показу?
тiлесно-рожевого язика заспоко?ний черевичок.
   В кiнцi але?  з'явля?ться  висока  чернеча  постать  iз  буйно-червоною
головою. Бiдна-бiдна зажурена наречена!
   - Трудо, ми зараз же йдемо до комуни! Правда?
   - Ну, розумi?ться! Ходiмо! Швидше!
   Макс нахиля?ться до вуха з синьою сережкою й тихо-тихо шелестить:
   - I я переходжу жити до комуни. Правда.
   Смуглявiсть раптом залива?ться густим темним рум'янцем, i бронзовi  очi
скоса, щасливо й  соромливо  цiлують  нахилене  ассiрiйське,  таке  чудне,
нiжно-хиже лице. Волосата рука з не-застебнутим рукавом  сильно  пiдхоплю?
пiд  лiкоть,  стиска?  його  до  болю,  i  обох  пiдхоплю?  вихор   буйно?
нетерплячки. Моментально до комуни!
   А чернеча постать помалу, рiвно, непричетне  посува?ться  назустрiч.  I
вiнчальна шамотня саду, i  закучерявленi  хмарини  в  свiжiй  зеленкуватiй
блакитi, i тихесенькi вибухи розквiтлих бруньок - i все  ?й  байдуже.  Так
само суворо, тихо й непричетно вона могла б рухатись i серед сiро? хмарно?
холодно? пустелi. I що ?й  до  двох  розчучверених,  розкудовчених  щастям
чорно-синiх, схилених одна до  одно?  голiв.  Принцеса  Елiза  нудьгувато,
байдуже дивиться крiзь них у порожнечу, високо несучи червону голову.
   - Добридень, Елiзо! Чудовий день. Правда?
   Зеленi стомленi очi на мент спиняються в бризкаючих  бронзовим  золотим
щастям очах, швидко перекидаються на ассiрiйське лице й одвертаються.
   - Добридень, Трудо!
   Труда б  з  охотою  зупинилась,  роз'яснила  б  цiй  бiдненькiй,  милiй
трупо?дцi, що за чудесний, надзвичайний сьогоднi день, але  нема?  часу  -
треба  моментально  бiгти  до  комуни.   Треба   забiгти   до   Рудi,   до
надзвичайного, чудесного Рудi, забрати всi речi Макса й  перевезти  ?х  на
двоколесi до комуни, бо Макс од цi?? ночi ночуватиме вже там, бо вiд  цi??
ночi... Труда на мент зупиня?ться - чогось голова закрутилась. А рука  так
владно, так блаженно-цупко стиска? лiкоть.
   - Що, Трудо?
   - Нiчого, нiчого... Вже пройшло. Швидше, швидше.
   I вихор несе далi, швидше, нетерплячiше.
   - Рудi! Ур-ра! Згода! Ви бачите? Рудi,  прекрасний,  любий,  через  два
тижнi буде вугiль, свiтло, вода, життя, щастя! Не вiрите? Не вiрите?
   Ну, як же не вiрити, коли це щастя так явио, так  щедро,  таким  бурним
фонтаном б'? з очей, зубiв, з голосiв, з розпатланих  кучерiв.  Як  же  не
вiрити, коли Рудi сам почина? свiтитися  ним,  як  шибка  вiд  сонця.  Ну,
розумi?ться, буде i  вугiль,  i  свiтло,  i  вода.  От  тiльки  забрати  й
перевезти речi Макса до комуни. Це найперша умова.  А  потiм  розробити  в
усiх деталях намiчений план i повести страшенну агiтацiю. О, тодi!..
   Але,  коли  нарештi  грюка?  хвiртка  за  навантаженим   речами   Макса
двоколесом,  шибка  переста?  вiдбивати   сонце   й   сумно   сiрi?.   Сад
вiнчально-клопiтливо гуде,  а  в  але?  в  любовнiй  тузi  ходить  чернеча
постать. Похиливши голову,  стараючись  не  дивитись  у  той  бiк,  доктор
Рудольф  помалу  шкаадиба?  до   самотньо?,   зовсiм   спорожнiло?   тепер
лабораторi?.
   ***
   "Високоповажана й Дорога Кузино!
   Нарештi з великою радiстю можу сповiстити Вас,  що  справа  iнтервенцi?
остаточно й позитивно вирiшена. Союз Схiдних Держав твердо переконався, що
без оздоровлення Заходу не може бути здоров'я й на  Сходi.  Не  може  одна
половина планети жити iзольовано вiд друго? й вiчно  тримати  кордони  пiд
такою напруженою охороною.  Крiм  того,  економiчнi  мотиви  штовхають  до
цього. А так само те мiркування, що тепер, коли Захiд у ру?нi, вiл не може
бути нi полiтичне, нi економiчно страшяий для Сходу,  навпаки,  на  довший
час вiн буде колонi?ю Сходу й  ринком  для  збуту  його  товарiв.  Усi  цi
причини з неминучiстю приневолюють наших великодушних сусiдiв  до  рiшучо?
акцi? в справi оздоровлення хоро? половини землi.
   Розпочнеться вона в найближчому часi. Поспiшнiсть конче потрiбна, бо  в
пiвденних частинах ?вропи й  Америки  стали  помiтнi  зачатки  вiдновлення
органiзацi?. Це загрожу? тим, що сонце?сти будуть намагатися  робити  опiр
iнтервенцi?. Розумi?ться, цi намагання не страшнi для Сходу,  але  страшнi
для наших кра?н, бо викличуть зайвi жертви.
   Через iиждень повiтряна армiя Сходу з'явигься  над  Нiмеччиною.  Я  даю
наказ нашiй органiзацi? енергiйно взятися за нищення всiх складiв збро?  й
засобiв оборони. Так само звертаюся до  Вас  iз  проханням  сво?м  високим
авторитетом пiдсилити мiй наказ. Одначе найпоштивiше звертаю Вашу увагу на
те, що нищення повинно вiдбуватися якомога непомiтнiше, щоб  не  викликати
анi найменшого пiдозрiння й нашорошеностi сонце?стiв.
   Ще раз попереджаю, що бiдна  наша  батькiвщина,  як  i  вся  ?вропа  та
Америка (а також i Австралiя, що не перемогла-таки хороби),  повинна  бути
готова до тяжких i страшних жертв. Ми припуска?мо, що  половина  населення
цих частин землi загине вiд дезинфекцi?. Операцiя буде провадитися рiшуче,
залiзно, безмилосердно.  Деякi  заходи  будуть,  може,  здаватися  занадто
жорстокими, але хороба така страшна й сильна, що лагiдними засобами ??  не
побороти.
   Крiм того, щоб бути цiлком певним щодо сво?? армi?, Союз Схiдних Держав
органiзу? ?? спецiально й переважно з тих елементiв, якi так чи  сяк  мали
вже стики з Сонячною машиною, цебто- або самi постраждали,  захорiвши  вiд
не? на божевiлля та видужавши, або  потерпiли  ?хнi  близькi  родичi.  Цих
людей уже не можна нi розпропагувати, нi  спокусити  Сонячною  машиною,  i
ненависть ?хня до цi?? зарази доходить до суто  схiдного  фанатизму.  Коли
взяти на увагу, що до всього ще  домiшу?ться  релiгiйний  момент,  що  всю
кампанiю оповi-щу?ться як сво?рiдний хрестовий похiд, то з  цього  повинно
бути зрозумiлим, що форми дезинфекцiйно? операцi? мусять бу? и жорстокi  й
немилосерднi.
   Знаючи Ваше прекрасне, добре серце, я передбачаю, як Вам буде  тяжко  й
боляче вiд цi?? операцi? Але Ваша незламна велика воля, Ваш ясний розум  i
Ваше вище розумiння iнгересiв свого  народу,  я  певен,  дадуть  Вам  силу
витримати всi тяготи цi?? боротьби.
   Через тиждень ми почнемо сво? велике, тяжке й святе дiло Я не маю нi на
крихту сумнiву, що ми доведемо його до  бажаного  кiнця  й  на  оновленiй,
оздоровленiй  рiднiй  землi  нашiй  будемо  будувати  нашу   нову   велику
майбутнiсть.
   Сама думка про це й про велику працю поруч iз Вами сповню?  мене  такою
радiстю й такою силою, що нiякi жертви не лякають мене.
   До швидкого й щасливого побачення.
   Ваш покiрний, всевiддании слуга Георг"
   I знову граф Адольф Елленберг не помiча? на лицi ?? свiтлостi радiсного
пiдняття. Воно - блiде, замкнене й суворе.
   Але й сам граф Елленберг сьогоднi не ма? того тихо сяючого  виразу,  що
був од першого листа. Вiн урочисто й тривожно заклопотаний.
   Принцеса Елiза склада? листа i, задумливо дивлячись  у  буйну  весiльну
зеленiсть саду, пiдсилю? сво?м високим авторитетом наказ принца Георга.
   Граф Елленберг поштиво й слухняно схиля? голову.
   Одначе ?? свiтлостi не зовсiм ясно з листа принца, як сто?ть  справа  з
Сонячною машиною на самому Сходi. Про цю справу якось  невиразно  в  листi
кажеться. Крiм того, принцесi хотiлось  би  конкретнiше  знати,  якi  саме
заходи ма?ться на увазi при цiй операцi?.
   Граф Елленберг один мент вага?ться. З одного боку, коли принц невиразно
написав, то, очевидно, ця невиразнiсть потрiбна; але, з другого боку, коли
принцесi не дати правдиво? вiдповiдi, то  тим  можна  стягти  на  себе  ??
неприхильнiсть. Чия ж неприхильнiсть небажанiша?
   Граф Адольф не може сховати вiд ?? свiтлостi дiйсного стану речей.  Рiч
у тому, що страшна пошесть поширю?ться й на Сходi, не зважаючи  на  суворi
i, можна сказати,  немилосердно  лютi  заходи  Верховно?  Комiсi?  Схiдних
Держав. Легенда щастя, яку  облудно  несе  з  собою  Сонячна  машина,  ма?
однакову отруйну силу що на  Заходi,  що  на  Сходi.  Твариннi  iнстинкти,
очевидно, в усiх нацiй i рас переважають людину. Бажання нiчого не  робити
й ремигати вище й дужче навiть за страх смертi й люто? кари.
   I свiтлiсть трошки  нетерпляче  морщить  брови.  Граф  Адольф  розумi?:
ближче до сутi.
   Отже, iнтервенцiя. Сходу ? не помiч, коли говорити  щиро,  а  рятування
себе. I граф Елленберг не може стримати гiркого докору коли б Союз Схiдних
Держав був трохи менше за глиблений у сво?  власнi  iнтереси  й  не  чекав
цiлковито? ру?ни Заходу (щоб узяти його потiм у сво? повне  володiння),  а
прийшов на помiч ранiше, то це й для його самого було б краще.
   Тепер же справа набира? досить серйозного характеру.  Тепер  од  успiху
кампанi? залежить справа життя чи смертi самого Сходу.  I  то  треба,  щоб
успiх цей був швидкий, виразний, щоб моментально устаткувалося  на  Заходi
нормальне життя, щоб iз Сходу посунули сюди товари, щоб безробiтнi маси на
Сходi знову знайшли заробiток i щоб убито було  в  самому  коренi  страшну
епiдемiю.
   Але чи це так легко все провести, граф Адольф дозволя?  собi  над  цi?ю
справою  поважно  задуматись.  Розумi?ться,  нi  на  який  опiр  сонце?сти
нездатнi - для опору треба мати хоч яку-небудь органiзацiю, а це ж  просто
маса iндивiдуально iснуючо? худоби, навiть не отари й  не  гурту.  Але  ця
маса зразу ж розлiзеться з сво?ми Машинами по полях  та  лiсах,  i  як  ??
можна стягти докупи й примусити до роботи, цього граф Адольф ясно собi  не
уявля?,  його  свiтлiсть  принц  Георг  про   детальний   план   кампанi?,
очевидячки,  з  обережностi  нiчого  не  пише.  Але  без   сумнiву,   план
розроблений. ?дине тiльки з настiйнiстю пiдкреслю?ться: знищити всi засоби
оборони, якими могли б скористуватися сонце?сти, i заздалегiдь усунути  iз
шляху всi тi одиницi, що могли б стати проводирями мас.
   Принцеса Елiза не розумi?: що це значить "усунути iз шляху"?
   Ну, значить,  знищити,  повбивати.  Пода?ться  навiть  деякi  прiзвища.
Наприклад, хоч як воно сумно,  а  винахiдника  епiдемi?,  Рудольфа  Штора,
доведеться в першу чергу "усунути iз шляху". I цiлий ряд людей, що  можуть
бути особливо шкiдливi. Треба мати на увазi...
   Але ?? свiтлiсть раптом пiдводиться й невiдомо для чого  переходить  до
другого вiкна. Там вона зупиня?ться i, стоячи спиною до графа  Елленберга,
дивиться в сад. I, не озираючись, байдуже й тихо пита?!
   - Коли ж це ма? бути, це усування? Як це розумiти "заздалегiдь"?
   - В день прибуття  армi?,  ваша  свiтлосте.  Перед  окупацi?ю  Берлiна.
Принцеса Елiза спокiйно поверта?ться й iде на сво? мiсце.
   - Армiя може прибути вже через тиждень?
   - Так, ваша свiтлосте Через тиждень настануть великi подi?. Прощаючись,
граф Адольф не диву?ться з задумливостi ?? свiтлостi I жовтява блiдiсть ??
лиця, якась мертва висхлiсть його не дивують його. Зарожевi? й  оживе,  як
на корону волосся вбере корону Нiмеччини.
   ***
   У комунi план розроблено до найдрiбнiших  деталей.  Лишенько  тiльки  в
тому, що половини тих деталей зовсiм не можна здiйснити. Але не бiда: така
маса тих деталей, що  доволi  й  одно?  половини  ?х.  Головне:  агiтацiя,
агiтацiя, агiтацiя. Головне: перелити  в  ту  масу  голiв,  що  позiхають,
потягаються й мружаться,  невичерпну  силу  вiри,  яка  клекотить  у  двох
чорно-синiх головах.
   Комуна вже вiрить. Комуна вже залита вщерть тою вiрою. Комуна ?  центр,
з якого безустанно, бурхливо, з  галасом,  iз  тупотом  нiг,  зi  грюкотом
дверей радiусами в усiх напрямках розлива?ться  енергiя.  На  вулицях,  на
площах, коло води (а надто  коло  води!)  вона  збира?  круг  себе  купки,
злива?ться з ними, розплеску?ться по кам'яних  печерах,  бурлить  по  всiх
закутках.
   Доктор Рудольф iнодi придибу? до комуни, але там раз у раз сто?ть такий
вихор заклопотаностi, бiганини, дебатiв i суперечок, що бiдний Рудi тiльки
винувато посмiха?ться. Помогти вiн нiчим не може.  Ну  чим  його  помогти:
Труда сто?ть на тому, що треба якомога бiльше фарби, приваби, краси давати
в агiтацi?, а доктор Тiле категорично запевня?, що всяка  декорацiя  -  це
вбивство  справи.  Треба  якомога  бiльше  простоти,   щиростi,   власного
прикладу.
   Тим часом в однiй кiмнатi шиють  прапори,  жовто-зеленi,  зелено-золотi
прапори - сонця i трави. У другiй щебетливi згра? дiвчат  готують  костюми
для генерального дл-я пропаганди. В залi якiсь чужi волосатi люди  готують
моторнi двоколеса, що стоять попiд стiнами довгими  рядами,  як  колись  у
магазинах. Надворi Макс шмату? волосся собi на головi з одчаю, що  з  авто
пропала якась шрубка, вiд яко? залежить доля всi?? справи  вiдродження.  А
потiм, шматуючи волосся, бiга? в себе по  кiмнатi  й  пише  манiфест,  вiд
якого теж залежить доля всього вiдродження.
   А дома сад щораз пишнiше  розпуска?  зеленi  кучерi.  Нареченi  потроху
скидають вiнчальнi убрання. Бузкова алея блищить молодесенькими соковитими
листочками,  мiж  якими  випинаються  сiренькi   конуси   цвiту,   ще   не
розквiтлого, твердого, жорсткого. Доктор Рудольф ходить по але?, похиливши
голову ох, не пiдважить комуна величезно?  ваги  цi??  маси,  пiдiрветься.
Треба, щоб сама маса стала вiд себе повна  то?  енергi?,  що  клекотить  у
комунi. А навiщо ?й те - вона собi виходить  у  тiоле,  лежить  на  сонцi,
мружиться, бiга?, рже, обнiма?ться,  лижеться  -  i,  чого  бiльше  треба.
Графський дiм цiлими днями сто?ть тепер порожнiй малярi,  друкарi,  технiк
iз родиною - всi тепер од ранку до вечора блукають за мiстом. А ввечерi  з
обвiтреними лицями, знеможенi й рознiженi вертаються в сво? лiгва й сплять
мiцним безневинним первiсним сном до нового ранку Ох, не пiдважить  комуна
цього сну, не пiдважить!
   Аж ось наста? "генеральний день".
   Тiлььи-тiльки першi променi  сонця  червоними  вiд  ранiшнього  холодку
пальцями хапаються за димарi й шпилi башт,  у  рiзних  кiнцях  Берлiна  на
вулицях почина?ться дивний рух.  Звiдкiлясь  беруться  екiпажi,  запряженi
кiньми,  вози,  запряженi  коровами,  легкi  бричечки,  запряженi  людьми.
Звiдкись з'являються авто, рiзносистемнi  двоколеса.  Всi  вони  уквiтчанi
гiллям ялин,  сосен,  верби,  цвiтом  яблунь,  черешень.  Над  ними  мають
зелено-золотi прапори. А пiд прапорами в бiлих, золотих i  зелених  дивних
убраннях - молодi, веселi, спiвучi, граючi людськi iстоти. Вони сурмлять у
сурми, б'ють у бубни, свистять на  флейтах.  Деякi  мають  цiлi  оркестри,
деякi просто спiвають i трублять у стiни вулиць. I стiни хапливо,  вражено
розплющують  очi-вiкна,  з  вiкон   висуваються   заспанi,   розкудовченi,
ошелешенi голови. А широченно роззявленi роти рупорiв,  покриваючи  гомiн,
музику й спiв, галасують:
   - Всi на площу! Всi на площу! Всi на площу!
   Знову на площу?! Як тодi, взимку?!
   I цей заклик такий  веселий,  святочний,  спiвучий,  що  голови  весело
стрiпуються й викочуються за процесiями на вулицi. I  вулицi  вже  кишать,
уже гудуть нетерплячими, пiднятими людськими тiлами.
   Що ж там тепер, на тих площах?
   А на площах спiв, музика, гомiн, крики. Постатi в  дивних  убраннях,  з
вiнками на головах перемiшуються  з  юрбою,  вiд-смiюються  на  запитання,
грають, трублять, обнiмаються, танцюють.
   I раптом стиха?:  з  горiшнього  поверху  будинку  аж  до  самого  низу
розгорта?ться  колосальний  сувiй  бiлого  полотна,   списаного   великими
лiтерами.
   - Тихо! Увага! Читайте, читайте! Та тихо ж там!
   Як обвал гори, потроху затиха? гуркiт гомону й наста? ше-леслiiва дивна
тиша. I мовчки з величезного полотна до  пiдведених  затихлих  очей  буйно
кричать чорнi лiтери:
   "Манiфест"
   Гей, люди!
   Вiта?мо  вас  iз  Сонцем,  з  молодою  травою,  з  теплими,  любовними,
радiсними вiтрами! Вiта?мо вас iз вiчною тайною  кохан"  ня  й  любовi,  з
квiтом сил, з новим життям.
   Гей, браття!
   Провалились у небуття всi стовпи й пiдвалини старою свiту:
   держава, влада, суди,  полiцi?,  капiтали,  бiржi,  банки;  зникли  всi
каторги працi; знищенi всi способи насильства людини над людиною,  зметенi
всi грiхи й святощi; скасованi всi заповiдi, закони, моралi.
   Але ми, Вiльна Спiлка Творчо? Працi, оповiща?мо: дерева не вкриються ще
повним листом, як на ру?нах старого свiту зацвiте нове життя. Темряву ночi
розжене  слiпуче  свiтло.  Води  землi  потечуть  у  кам'яницях.   Повiтря
вкри?ться осiдланими  людиною  машинами.  Каторги  працi  перевернуться  у
робiтнi творчо? працi Занiмiла машина  оживе,  загуркотить,  запрацю?  пiд
рукою людини, творячи багатства.
   Земля стане райським садом, де не буде бiльше нi влади  нi  насильства,
нi каторги, нi обману, де не буде  бiльше  дерев  добра  й  зла,  грiха  й
святостi, де буде вiчне свято творчостi, працi, кохання,  радостi,  краси,
спiву. I нiякий серафим нiколи не вижене людство з того саду.
   Ми, Вiльна Спiлка Творчо? Працi,  ми  першi,  що  входимо  в  цей  рай,
оповiща?мо: через три днi ми приступа?мо до працi. Приступа?мо без терору,
примусу й обов'язку.
   Ми нiкого не заклика?мо до себе, не вмовля?мо, не соромимо, не  ляка?мо
Матiр не треба умовляти, щоб вона вiддала сво?й дитинi переповненi молоком
груди. Хто почува? себе переповненою молоком матiр'ю, хто, як  брунька  на
деревi, невтримно, радiсно розприску?ться цвiтом  сили,  хто  чу?  солодку
тугу творчостi, той сам до нас прилучиться.
   Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов'язаних. Нехай сидять  дома
й не соромляться, не каються, не гризуться обов'язком.
   Ледачi нехай не бояться - вони матимуть усе, що забажають для  себе  нi
докорiв, нi гнiву, нi кари за лiнощi не почують, бо найбiльша для них кара
й  нещастя  -  отi  ?хнi  власнi  лiнощi,  ота  ?хня  слабосилiсть,   ?хня
нездатнiсть до радостi й щастя дi?, цебто хорiсть, калiкуватiсть.
   Не гнiву й сорому вони гiднi, а жалю й догляду.
   Старi, малi, хорi, всi незвиклi до працi - всi нехай лежать на сонцi.
   Тiльки переповненi силами,  тiльки  сповненi  буйним  цвiтом,  радiстю,
тiльки любовнi до працi - нам товаришi.
   I тiльки для таких запис на чергу в першi  партi?  працi  од-криваеться
вiд завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.
   Слава Сонячнiй машинi!
   Сонячний привiт i любов вам, люди-брати!
   Вiльна Спiлка Творчо? Працi"
   На площi сто?ть тиша, як бувало колись давно-давно, за минуло? доби пiд
час проповiдi в церквi. Хто прочитав, той висува?ться з натовпу  обережно,
тихенько, потупивши очi.  I  тiльки  там,  у  завулках,  звiдки  гомiн  не
перешкоджа? молитися на Манiфест, там лану?  галас,  смiх,  спiв,  вигуки,
сварки.
   - Та що за Вiльна Спiлка? Звiдки взялася?  Ах,  подума?ш:  "переповненi
молоком" Ану, як то  тi  переповненi  молоком  запрацюють.  Язиками  й  на
флейтах легко, а як то лопатами. "Ми вам, ми вам Райський сад". А  вугiль!
Га? Хто вугля, нафти, маюну дасть? Га? Хто?
   - Ми! Все дамо!
   - Та ти хто?
   - Я!
   - Авжеж.
   - Я... Я так собi. Але я завтра записуюсь до Вiльно? Спiлки I тодi..
   Фейерверк смiху шуга? на молоде пухнате лице полум'ям рум'янцю.  Але  з
за пухнастого лиця вистрибу? ще  молодше,  чисте,  не  пухнате,  уквiтчане
жовто-бiлим вiнком кiс.
   - А щоб ви знали, що дамо! Ви - ледацюги, хорi, нiкчемнi?  Можете  собi
лишатись дома! Будь ласка.
   Регiт вибуха? ще рiзнофарбнiшим фонтаном. Оця дiйсно може дати.
   - О, ця переповнена молоком!
   - Та що ж ви дасте? Що? Нi, чекайте, що вони дадуть? Свiтло дасте?
   - Дамо!
   - А воду?
   - I воду.
   - А яким чином? Нi, почекайте, почекайте: а яким чином ви це зробите?
   - "Яким чином, яким чином"! Уй, маруди!
   Ще молодше, безбороде, чисте, рожеве личко люто кривиться в  гримасу  й
показу? соковитого червоного язичка зарослiй,  бородатiй  регiтливiй  купi
голiв. Голови розриваються, як бомби, новим вибухом реготу, а  два  молодi
обличчя, видершись iз них, спiшать далi.
   - Та куди ж ви! Гей! Переповненi молоком, куди ви?
   - Не держiть ?х - вони до?тися побiгли!
   - А дивiться, дивiться! Он уже цiлий загiн переповнених молоком  летить
Iз прапорами! З музикою.
   - А ти б, чоловiче, зна?ш що. менше б зуби вискаляв. Люди  хороше  дiло
задумують, а ви тут...
   - О, ма?ш! Ще один переповнений молоком!
   - Та вже краще бути переповненим молоком, нiж дурiстю.
   - Ого! Та воно ще ла?ться. А по мордi не хочеш?
   - Та ну, годi вам! Це ж жарт...
   - Розумi?ться, хороше дiло, хто ж...
   На бородатi,  зачучверенi  голови  налiта?  загiн  молодi,  як  зграйка
ластiвок на старi, чорнi, кострубатi iпнi. Зелено-золотi прапорцi, золотий
блиск очей, щебет голосiв, ляскiт труб, закотистий  смiх,  безладний  спiв
заливають, закривають старi пнi змивають ?х i волочать у бурному потоцi за
собою.
   I цiлий день на площах сто?ть молитовне тихий натовп, а по вулицях буя?
вакханалiя молодостi, спiву,  смiху,  танцiв  i  зелено-золотих  прапорiв.
Вiтер обома руками хапа?  з  землi  людську  радiсть,  перекида?ться  нею,
бризка? в розчиненi вiкна, п'янить, чучверить голови, посмiшки, душi.
   I цiлий день п'яно й щасливо посмiха?ться Велика Матiр до розчучверених
дiтей.
   ***
   Принцеса Елiза явно хора. Вона совiсно викону? сво? обов'язки,  вона  з
усi?? сили сто?ть бiля iпечi, геро?чно ми?  посуд,  саможертовно  прибира?
кiмнати, але всiм вже ясно видно, що вона  хора.  Та  й  як  не  захорiти.
погане годування, постiйна дрiбна робота й постiйна туга за коханим.
   I графиня, i панi Штор, i старий граф i по черзi, i всi разом умовляють
??, просять, вимагають  не  робити  нiчого?  Але  принцеса  тiльки  мовчки
повiльно крутить головою - вона зовсiм не хора, вона почува?  себе  цiлком
здоровою й буде робити все, що лежить на ?? обов'язку.
   Одначе, коли вона не сто?ть бiля печi, не  ми?  посуду  й  не  прибира?
кiмнат, тодi вона лежить на канапi лицем  догори,  заплющивши  очi,  i  не
руха?ться.
   I можете собi уявити: Страховище  за?жджа?  за  принцесою  Елiзою,  щоб
узяти ?? разом iз собою на експедицiю  по  вугiлля.  органiзовану  Вiльною
Спiлкою Творчо? Працi. Не бiльше й не менше, як на експедицiю по  вугiлля.
I то з ласки, з особливо? протекцi? Страховища. Та чого ради принцесi?!  А
того, що це ?? розважить, навчить i вилiку? од усього. Але коли Страховище
бачить  мертвяче,  блiде,  з  гострим  овалом  i   моторошно   загостреним
блiдим-блiдим кiнчиком носа лице Елiзи, то воно само з жалем  згоджу?ться,
що до "переповнених молоком" принцесу зарахувати не  можна  й  по  вугiлля
?хати, мабуть, справдi не слiд. А  страшенно  шкода:  надзвичайно  цiкавий
потяг - усе молодь, майже  все  закоханi  парочки,  всi  вагони  уквiтчано
вiнками, зеленим гiллям, прапорами Сонячно? машини. Народу запису?ться  до
роботи така сила, що нема навiть рацi?  далi  записувати.  З  усiх  кiнцiв
радiусами сплива? до театру народ. Ах, як шкода,  що  бiдненька  Елiза  не
може бачити, що там робиться коло театру, а самому театрi, на вулицях,  на
площах. Музика, спiви, танцi, обiйми. Люди сп'янiли. Кожне  в  страшенному
захватi, наче були люди в страшнiй облозi, але ворог  одступив  -  i  всiх
охопила  несамовита  п'янiсть  визволення.  I  яка  в   усiх   надзвичайна
ввiчливiсть тепер, попередли-вiсть, галантнiсть. Ах, надзвичайно шкода, що
з бiдною Елiзою саме в такий страшно гарний момент трапилась ця  iдiотська
хорiсть. Коли б Елiза по?хала, вона напевно тепер  повiрила  б  в  Сонячну
машину.
   Принцеса Елiза дивиться в стелю  й  чу?  чи  не  чу?  -  невiдомо  Лице
задумливо  тихе,  байдужне,  моторошно  синювате-блiде.  Але,  коли  Труда
проща?ться, лице помалу поверта?ться,  i  Елiза  сво?м  звичайним  твердим
грудним контральто просить  Труду  зараз  же,  як  вернеться  з  вугiльно?
експедицi?, неодмiнно за?хати до не?.
   - О, неодмiнно! Обов'язково! I Рудi привезу!
   - Ну, йому не цiкаво.  Та  й  менi  не  хочеться  чужих  бачити.  А  ви
при?жджайте. Добре? Самi при?жджайте, без  нiгого.  Я  вас  люблю,  Трудо.
Пiсля того вечора. Пам'ята?те?
   О, ще б Труда не пам'ятала! Ах, як це страшно-страшно давно  було!  Ну,
?й треба iпоспiшати. На не? в авто чекають Макс i чорно-срiбний лицар.
   Принцеса мляво Диву?ться:
   - I чорно-срiбний лицар? З Максом?
   Ну, звичайно, з Максом! А чому б нi? О, вони в не? нiчого, не сваряться
так, як iншi, як, наприклад, дво? прекрасних, чудесних товаришiв,  Тiле  й
Шпiндлер (колишнi iнаракiстиi). Правда, бiдний Душнерчик  мусив  повернути
слово. Ах, Елiза нiчого  не  розумi?.  Ну,  нехай,  як  вона  вернеться  з
вугiльно? експедицi?, вона все-все розповiсть Елiзi. Надзвитайно цiкаво  й
гарно. I взагалi така маса скрiзь цiкавого,  нового.  Наприклад,  в  одно?
знайомо? ? два чоловiки Ну, от просто два собi чоловiки й бiльше нiчого. I
не соромляться, не ховаються, живуть усi разом, мирно, весело,  гарно.  I,
навпаки, в одного маляра - двi жiнки теж разом живуть, теж  не  ховаються,
тiльки, зда?ться, жiяки сваряться. Але, розумi?ться, Душнер, чорно-срiбний
лицар, зовсiм тепер не чоловiк. О, як  можна?  Хiба,  маючи  Макса,  можна
навiть подумати про когось iншого?!
   - Уй, я ж засидiлась!  Вони  страшенно  будуть  сердитись.  Ну,  Елiзо,
голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсiм були  здоровi,  як  ми
вернемось. Добре?
   Елiза пiсля цього вiзиту не вста? навiть на обiд.
   У домi тепер тихо i вдень, i вночi - всi горiшнi  ви?хали  по  вугiлля.
Тiльки дiти технiка  вранцi,  поки  вийдуть  iз  матiр'ю  до  лiсу,  трохи
гомонять.
   Тиша й чекання залягли у цiлому мiстi.
   Нема? вже недавнiх спiвiв, танцiв, смiху на  вулицях.  Нема  коло  води
запальних суперечок i мiтингiв - нi танцювати, нi сперечатись нема  бiльше
чого, треба тiльки чекати.
   Навiть  небо  похмурилось,  задумалось,  заплакало  дрiбними,   нудними
баб'ячими сльозами.
   А принцеса Елiза у вiльнi хвилини вже не лежить у  себе  на  канапi,  а
чудно, непокiйно блука? по порожньому саду. Наче жде чогось чи  тужить  за
кимсь i нетерпляче вигляда? його. Тiльки ж, зда?ться, нiяко?  звiстки  вiд
принца Георга й досi не мала, i так само невiдомо ?!й, чи живий ще вiн.  А
в рухах, у всiй постатi, на лицi часом така виразна, нестерпна  тоскнiсть,
така боляча нетерплячка, що графинi не раз хочеться пiдiйти  й  заспоко?ти
бiдненьку як-небудь.
   Та чим же ти ?? заспоко?ш?
   А часом зненацька зупиниться, задере голову  й  швидко  почина?  водити
очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку ?? залетiлий  орел.
Цiлком серйозно шука? очима по небу!
   Бiдна-бiдна дiвчина!
   ***
   Стук, грюк, тупiт, шаркiт, галас,  регiт.  Дрижать  шибки,  обсипа?ться
стеля, труситься посуд, у вухах гупа?, ляска?.
   Це горiшнi повернулись iз вугiльно? експедицi?. Гей, перевiряйте лампи,
хутко електрика буде! Добре кранти закрутiть -  вода  затопить  дiм!  Гей,
малярi, де гiтара?
   А  внизу  тихо,  принишкло.  Графиня  коло  хорого  графа,  чита?  йому
старих-старих поетiв. А принцеса Елiза все ходить  i  ходить  по  кiмнатi,
поглядаючи у вiкно. Коли цi повернулися, то, значить, повернулись i тi. Та
вже й горiшнi лозатихали - мабуть, у сад пiшли чи полягали  вiд  утоми,  а
Труди все нема.
   Аж ось дивний,  давно  забутий,  майже  фантастичний  крик  авто.  Круг
будинку повз  вiкна  прожогом  пролiта?  сiра  блискуча  маса,  з  вихором
закружля? й зника? за рогом. Принцеса Елiза приклада? руки до лиця и жде.
   Господи, чого ж вона там плута?ться? Та чи Труда ж це?
   Швидкий, частий тупiт нiг. Хапливий, нетерплячий стукiт у дверi.
   - Увiйдiть!
   Ну - "увiйдiть". У кiмнату влiта? бiло-чорний вихор. Бiлий  капелюх  аж
на чорно-синiх кучерях, на однiй руцi синiй жакет, у другiй квiтки.  Жакет
летить на канапу, капелюх за ним, а квiти бурно пiдлiтають до самого  лиця
iпринцесi. З  поля,  з  лiсу,  натуральнi,  свiжi,  спецiально  для  Елiзи
збиранi.
   - Ну, як здоров'я? Як? Краще? Зовсiм добре? Правда? Ой, гарно!  Страшно
рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася,  Елiзо.  Я
мущу сiсти. Правда, чудеснi? Правда? А  ви  подивiться,  який  там  гарний
бузок. Це вам спецiально вiд доктора Рудi. Що таке! Що там, Елiзо?  Бджола
там? Чого ви злякались?
   Елiза пiднято смi?ться - маленький жучок, дурницi. Треба швидше  квiтки
у воду. (А сама якась чудна: напружена, очi хоро блищать).
   - Ну, як же там? Привезли вугiлля?
   Труда пада? на спинку фотеля й розпина? по нiй руки.
   - Вугiль, нафту, маюн, радiй, гелiонiт! Десять  потягiв!  Це  -  першi.
Завтра дальшi. Потiм дальшi. Потiм дальшi. Елiзо, через мiсяць  ви  будете
мати щастя бачити мене на сценi Великого Театру.
   Чорно-бiлий вихор зненацька диву?ться:
   - Слухайте,  Елiзо!  Та  ви  ж  можете  бути  прекрасною,  надзвичайною
артисткою! Зна?те ви це? Та нi нi що ви смi?тесь. Зна?те ви це  чи  нi?  Я
серйозно, Елiзо, кажу. Цiлком серйозно!
   - Не знаю, Трудо, i не хочу знати.
   - Чому?!
   - Ну, ця справа нецiкава. Краще розкажiть менi про вашу експедицiю. Але
детально, докладно, все-все! (А очi скляно, чудно блищать!)
   - Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але дiро  експедицiю  я  так  не
можу. Насамперед треба, щоб нiхто  не  заважав.  Треба  дверi  замкнути  й
нiкого не пускати. А то  мама  зараз  прийде  й  усе  переплута?.  Або  ще
хто-небудь. Ключ ?? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс
добув новi, але вони такi крихiтнi, що я мушу весь час ходити навшпиньках.
Можна менi сiсти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? I потiм ви з  мене
не дуже смiйтесь, я зовсiм не своя вiд усього цього. Ох, Елiзо, яке  щастя
жити на землi! Я нiколи в тисячнiй частинi не  могла  навiть  уявити  собi
тако?... тако?... Ну, нема слова в мене!  Ах,  як  прекрасно  горить  ваше
волосся пiд променем. Ви зна?те, я ж колись  була  певна,  що  ви  волосся
фарбу?те на червоний колiр, а брови - на темний. Ну, добре. Так,  значить,
про експедицiю? Тiльки ви не сердьтесь, коли я роз повiдагиму  розпанахано
й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна  i...  Можна  вас
гаряче, гаряче поцiлувати? Тiльки в волосся! Тiльки в  волосся!  Ух,  який
теплий нiжний дух. Ви зна?те, Елiзо? А проте, дурницi! Так,  значить,  про
експедицiю? Добре. Iз самого початку? Як складали  потяг,  як  розпалювали
його дровами? Нi, це не цiкаво Правда? Ну, насамперед  народу  зголосилось
стiльки, що ми могли взяти на два потяги тiльки соту,  може,  частину.  А,
де! Тисячну, стотисячну. Ну,  одне  слово,  якби  з  мiшка  горiхiв  взяти
жменьку. От скiльки ми могли взяти, ?хали ми туди до  копалень  цiлих  три
днi. Цiлих три днi, мажете собi це уявити.  А  ранiше  треба  було  всього
вiсiм годин. Але як ми ?хали,  Елiзо,  якби  ви  бачили!  Поволю-у-сеньки,
поволюсеньки. Як у темнiй хатi напомацки йдем. Ну, та  зрозумiло:  скiльки
часу не функцiонували залiзницi. Колi?  поржавiли!  Ну,  i  зупинялись  на
кожнiй станцi?,  розшукували  мiсцевих  залiзничникiв,  iпереводили  якiсь
стрiлки, щось лагодили. Один раз  за?хали  ие  в  тому  напрямi  й  мусили
вертатись. Але то дурниця! Ми, розумi?ться, везли з собою  масу  вiдозв  i
манiфестiв Вiльно? Спiлки. Населення вибiгало назустрiч, дивилося на  нас,
як дикуни на аероплан, потiм впадало в дикий ентузiазм. Маса народу просто
благала нас узяти ?х iз собою. Тут  же  записувались  до  Вiльно?  Спiлки,
просили роботи. Я вам кажу, Елiзонько, це був просто  трiумфальний  похiд.
Цi три днi промайнули як  три  хвилини.  Ви  уявiть  собi,  Елiзо:  сонце,
весняний, теплий, нiжний вiтер, зелене-зелене поле, небо широке-широке,  i
наш потяг! Всi  вагони  вiдкритi,  уквiтчанi  вiнками,  прапорами;  скрiзь
музика, спiви. I парочки,  парочки!  Потяг  парочок!  Iй-богу!  Ну,  може,
десять процентiв було неспарованих, окремих собi людей. Але зна?те, хто  з
нами ?хав? Зна?те? Нiколи не вгада?те! Мертенс! Можете собi уявить? Навiть
у нашому вагонi, разом iз Рудi, з тим самим Рудi, якого вiн... Ну, нiчого.
Але,  зна?те,  Елiзо,  вiн  дiйсно  страшенно   розумна   людина!   Просто
надзвичайна! Ви ж зна?те, ми всю дорогу вели  засiдання.  Зовсiм  справжнi
засiдання - з президентовi, секретарями, дебатами. Уявiть собi цю картину,
Елiзо: поле, небо, вагони на вугiлля, спереду i ззаду музика, спiви, а  на
нашому вагонi - засiдання. А на йолi  дикi  конi.  Маса  коней  здичавiла,
бiгають табунами. Але. маса й  загинула  взимку  -  коней,  корiв,  птицi,
собак. I от засiдання. Виявля?ться, Елiзо, це все ж такя не так  просто  -
вiдновити все. Страшно це складяаi iсторiя. Менi спочатку  страшно  стало,
коли я слухала промови. Все  ж  так  цупко  чiпля?ться  одне  одного.  Ну,
скажiмо, пошити всiм черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда?  Ой-ой!  Але,
Елiзо, ви зна?те, наш Рудi - просто  надзвичайний!  Навiть  Мертенс  мусив
признати його "надприродну", як вiн  сказав,  "прозорливiсть  i  генiальну
гостроту розуму". Коли вiн говорить, то так усе ясно, просто й  так  разом
грандiозно, так усе далеко й широко видно. А  скiльки  енергi?,  Елiзо?  Я
нiколи не думала, щоб у Рудi,  у  нашого  мовчазного,  стриманого,  трошки
соромливого анахорета була така  маса  енергi?,  сили,  волi.  Макс  також
сильний, але Макс - бурний, вулканiчний, безутримний. Йому треба все разом
- на один мах, з вогнем, iз жагою. А Рудi, навпаки,  спокiйно,  методично,
але аалiзно. Iрма (моя хороша приятелька, артистка!) до тако? мiри в нього
закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.
   Iй-богу!.. Але, бiдна Елiзонько, ви страшно, страшно схудли,  от  тепер
це надзвичайно видно? Ви ще не зовсiм здоровi. I блiда ви така! Елiзо,  ви
повиннi негайно ?сти сонячний хлiб! Негайно! Ну, як ви можете  ?сти  ту...
ту стару ?жу? Для чого? Я не розумiю.
   Принцеса Елiза проводить рукою по чолi  й.  по  лицi,  неначе  зганяючи
блiдiсть.
   - Ну, мене лишiть, Трудо. Нецiкаво. Що ж? у доктора Рудольфа  роман  iз
цi?ю Iрямою?
   - Ах, iдiоти! Iрма просто мене драту?.  Уявiть  собi:  вiдома  красуня,
розумна, страшто приваблива, в  не?  е  щось  схiдне,  загадкове  в  лицi,
знаменита спiвачка, голос такий, що за самий голос можна, я  не  знаю  як,
закохатись. Мала м-асу при-клонникiв,  через  не?  люди  вбивали  себе.  I
раптом-, мажете уявити собi цю чудачку, боГться! Бо?ться нашого  Рудi,  як
маленька дiвчинка! I що бiльше закоху?ться, то бiльше бо?ться, хвилю?ться,
вкрива?ться червоними плямами.
   Принцеса Елiза знову проводить рукою по лицi.
   - Що ж, доктор Рудольф не вiдповiда? ?й, чи що?
   - Ах, не вiдповiда?! Розумi?ться, вiдповiда?. Але  сам  доктор  Рудольф
такий самий iдiот, як i вона. Абсолютно  нiяко?  смiлостi  нема?.  Мужчина
мусить  буть  навiть  трохи  брутальний.  Правда?  Ну,  в  кожному   разi,
iнiцiативний, смiливий. А Рудi...
   Труда обурено, зневажливо знизу? плечима й перемiня? позу. Сонце  косою
золотою палицею вперлось ?й у чорно-синi кучерi i поблиску?  в  бронзовому
оцi.
   - Ну, ви, може, не зна?те, як вiн поводиться.
   - Я не знаючi Я?! Та я кожне слово, кожний рух ?хнiй знаю. Краще навiть
за  саму  Iрму  й  за  самого  Рудi.  Нiяко?  iнiцiативи  нема?.  От   що!
Чистiсiнький тюхтiй!
   Елiза раптом скляно, дзвiнко смi?ться й  гаряче,  навiть  трошки  бурно
обнiма? Труду за ллечi.
   - Ах ви комiчна й мила, Трудонько.
   - Чим же я комiчна? Сердять вони мене страшенно.
   Нездарнi Елiза ще дзвiнкiше смi?ться
   - Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звiдки ж ви зна?те, що  вiн  ??  любить?
Казав вiн вам про це?
   - "Казав, казав"! Абсолютно нема нiяко? потреби, щоб вiн казав, коли  й
так усе видно Як вiн може не любити Iрму? Як? Це виключено А вся причина в
тому, що вiн - анахорет, що вiн жив страшно морально й нi одно?  жiнки  не
зазнав. Я певна, що вiн не  зна?,  як  треба  цiлуватись.  Ви  зна?те  це?
Серйозно!
   Елiза раптом гаряче, пекуче, по самi очi червонi?. Червонi? й  смi?ться
таким тихим тремким смiхом, так нiжно обнiма? за  плечi  Труду,  що  Труда
здивовано поширю? очi й аж одсува?ться назад, щоб краще бачити цю  палаючу
голову.
   - Чого ви смi?тесь? Ви не вiрите?
   - Я вiрю! Я вiрю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я
не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!
   Труда i здивовано, i серйозно водить очима по лицi Елiзи.
   - А зна?те, Елiзо, от ви в цей мент  страшенно  гарнi!  I  ви,  зна?те,
страх мiнлива. Ви можете  в  одну  мить  постарiтись  на  десять  рокiв  i
помолодiти. От тепер у вас така нiжнiсть, м'якiсть, така дитячiсть у лицi,
що аж не вiриться. Я це вже й  ранiш  помiчала.  Ви  можете  бути  безумно
приваблива. Але бува?те й така суха, колюча, що, зда?ться,  об  вас  можна
подряпатись. I червонi?те ви так щиро й палюче, що аж дивно. I  зовсiм  од
дрiбницi! Ну, що я сказала?
   - Ви нiчого, нiчого не сказали, i не будемо зупинятись Ну, як же ви все
ж таки вугiль добували! Ви самi копали в шахтах?
   - Нi, там маса запасiв. Але ми будемо копати! I вже копають  Вже  щодня
буде йти сюди вугiль i всяке iнше паливо. Що ж ми тут  привезли?  Дурницi!
На кiлька днiв Нi, це  треба  регулярно,  систематично,  за  планом.  Рада
Спiлки виробля? цiлий план. Ах, Елiзо, як може бути гарно, прекрасно жити.
Ви уявiть собi, що коли ми будемо  працювати  всього  по  двi  обов'язковi
години на день - усього по двi години! - то ми  всi,  всi  без  найменшого
вийнятку, будемо мати, перше -  прекраснi  !помешкання,  друге  -  чудовi,
зручнi, розкiшнi меблi,  трет?  -  в  кожнiй  кiмнатi  буде  кiно,  екран,
телефон, кiногазе-та, радiофотографi? з усього свiту, четверте  -  всi  ми
будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращi матерi?, п'яте - в кожного
буде авто, аеро всяких систем, шосте - ми зможемо лiтати  з  одного  кiнця
землi на другий, нiяких кордонiв, нiяких нудних урядовцiв, урядiв,  нiяких
цих нацiй, рас- усi наро ди - просто люди й бiльше нiчого! Елiзонько,  дух
же забива?? ?й богу, менi просто дух забива?! I це ж буде! Буде неодмiнно,
через якийсь рiк уже буде!
   I от раптом лице знову постарiло на десять рокiв: зникла  дитяча  нiжна
рожевiсть, замiсть не? - суха чернеча суворiсть, загострений блiдий кiнчик
носа й цей чудний, непри?мний, напружено скляний блиск очей.
   - Так. Але цiкаво знати, хто б то робив усе це?
   - Як хто?! Ми!
   - Хто ж то "ми?
   - Ну, всi ми Я, ви, Макс,  Рудi,  Вiльна  Спiлка,  кожний  працездатний
чоловiк i жiнка.
   Елiза холодно знизу? плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що  не
вiрить, а не хоче вiрити ?й треба не вiрити!)
   - З яко? речi? А як я не  хочу  працювати?  Я  хочу  мати  авто,  аеро,
музику, театр, шовки, я хочу лiтати з одного кiнця землi на другий, я хочу
лежати, кохатись, смiятись i зовсiм не хочу працювати Ну, i як же тодi?
   Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухi очi Елiзи
   - Будь ласка. Не працюйте.
   - I ви менi все дасте?
   - Все дамо.
   Елiза з недоброю полегкiстю смi?ться й злегка обнiма?  за  плечi  милу,
строгу, таку "iдейно переконану" постать, розумi?ться, все дурницi, i вона
ма? право не вiрить.
   - Мила Трудо! Та ваша Спiлка через тиждень помре  вiд  виснаги  сил  Бо
таких, як я, охочих усе мати й нiчого не робити, буде дев'ятдi?ят  дев'ять
i дев'ять десятих процентiв усiх ваших "працездатних" чоловiкiв i жiнок.
   Труда вмить уся стрiпу?ться й аж ста? на колiна на канапi. О, коли так,
то вона доведе ж цiй запеклiй трупо?дцi.
   - Неправда. Цiлком неправда! Принцеса робить наклеп i  на  себе,  i  на
всiх людей. I принцеса, i всi тi дев'ятдесят дев'ять  процентiв  абсолютно
не такi. Та навiть за старого режиму кожний  що-небудь  робив,  мав  якесь
заняття. Найбагатшi люди, цiлком-цiлком забезпеченi, i тi  мусили  -  так,
так, мусили - мати собi якесь заняття, щоб не бути бездiяльними. То спорт,
то якiсь собi  там  колекцi?,  то  мiнiстерський  портфель,  а  все  якесь
заняття. Бо не може, абсолютно нiхто не може жити без  нiяко?  дiяльностi!
Господи, та коли б ??. Труду, примусили нiчого не робити й жити  отак,  як
малю? Елiза, вона б себе вбила.  Серйозно,  серйозно!  Та  вона  хоче  все
робити, все знати, все вмiти. Хоче, сама хоче,  без  нiякого  примусу.  ?й
страшенно  цiкаво,  наприклад,  робити  рiзнi  матерi?.  Страшно   ?й   це
подоба?ться. Особливо шовки. I вона неодмiнно, крiм  театру  (театру  вона
нiзащо не покине - ого!), крiм театру, неодмiнно буде працювати на фабрицi
матерiй.
   - А в шахтах хто працюватиме?
   - Будь ласка, можу й у шахтi. Теж  iнтересно.  А  коли  це  всього  двi
години обов'язково - так що тут страшного? Сам же  Мертенс  вирахував,  що
бiльш, нiж двi години, не треба. Сам Мертенс!  Та  й  то  поки  не  будуть
удосконаленi машини. Вся ж робота буде машиною провадитися. А  Рудi  каже,
що без нiякого сумнiву, можна буде гелiонiт уживати не тiльки для Сонячно?
машини, але й для всяко? машини.  Взагалi  замiсть  рiзних  газiв  i  тому
подiбного прикласти до роботи сонячну енергiю. I ви уявiть собi, Елiзо, що
ви ставите гелiанiтове скло у ваше авто чи аеро - i сонце вас понесе, куди
вам захочеться. Ну, уявiть собi тiльки це!  Ах,  Елiзо,  та  Мертенс,  сам
Мертенс казав, що ми з Сонячною машиною будемо такi багатi, що в нас  буде
така сила всього, що зможемо утримати  ще  одну  земну  планету,  населену
абсолютними ледарями. Та ви ж не забувайте, Елiзо, що в  нас  же  не  буде
старих порядкiв. Наприклад, нiяких держав не буде, значить, к чорту всяких
президентiв, мiнiстрiв,  армi?,  рiзних  урядовцiв.  Суди,  тюрми,  суддi,
адвокати  -  непотрiбнi,  геть!  Банки,  бiржi   -   непотрiбнi!   Купцiв,
прикажчикiв - не буде. Полiцi? - не буде. Вiйська - не буде. Попiв, жерцiв
i всяких волхвiв - не буде. Але ви, мiж iншим, подивiться, яка маса люд-ей
була зайнята всяким чортзна-чим. Га? А цi всякi писаки,  теоретики  всяких
моралей, законiв, усi цi важнi фiлософи,  що  купами  сидiли  й  списували
величезнi гори паперу, про всi цi теорi? права,  влади,  фiнансiв,  бiржi,
вiйська, парламентiв, ну, одне слово, всього того лахмiття, яке  абсолютно
непотрiбне тепер нам. А потiм: ми ж ма?мо Сонячну машину. Значить, усi тi,
що сiяли хлiб, що ловили рибу, вбивали волiв, свиней - всi  ж  вони  тепер
непотрiбнi. Значить, i вони на iншу роботу можуть пiти. I чого ж нам тепер
треба?  Помешкання,  одежi,  способiв  пересування?  Господи!  Та  ми  всi
матимемо собi палаци! Ми зруйну?мо к чорту цi страшнi кам'янi  скринi,  цi
вулицi без сонця й свiтла. Вся земля буде величезний курорт iз  палацiв  i
вiлл! Але я цiлком згоджуюся з Максом, що лiнощi - це просто хороба, чисто
фiзична хороба старого свiту, це - дефект органiзму,  брак  сили,  бажання
органiзму економити сили. Ну, будь ласка,  нiчого  не  робiть.  Не  робiть
мiсяць, два, рiк. Але ж, коли у вас буде  багато  сил,  ви  самi  захочете
кудись ?х дiвати. Неодмiнно, неминуче. Будете  щасливi,  коли  вам  дадуть
роботу. Побачите, Елiзо, побачите!
   Ага, Елiза вже  не  морщить  сухо-вибачливим  усмiхом  уста!  Ага,  вже
задума?
   - А кохання? Елiзо! Ви ж подумайте: нiяких шлюбiв, контрактiв,  нiякого
купування й продавання себе за грошi, за "становище в свiтi",  за  титули.
Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скiльки хочеш. I тiльки того, хто  тобi
любий, хто пiдходить до тебе, кого ти вiд усього тiла й душi  сво??  хочеш
назвати сво?м мужем. Але знов таки: повна воля. От я Макса люблю  так,  що
коли тiльки iм'я його згадую, то вся холойу вiд щастя.  Я  не  можу  тепер
уявити собi, щоб я могла доторкнутись до другого мужчини. Але я зовсiм  не
кажу, що це навiки. Можливо, що я охолону до нього, що вiн охолоне (хоч  я
цього  просто  не  можу  собi  уявити,  i  не  дай,  боже,  щоб  це   було
коли-небудь!), ну, одне слово, коли щось iзмiниться у  вiдносинах,  то  я,
напевно, буду кохати iнших. Будуть дiти? О,  будь  ласка!  Можна  мати  ?х
скiльки хочеш без страху за ?хню долю. I нiяких "незаконних" дiтей! Всi  -
законнi, всi - вiд усiх мужiв, яких я хочу мати хоч тисячу! I наплювати на
всiх батькiв, коли вони не любитимуть сво?х дiтей. Ах, Елiзо, невже, невже
ви не розумi?те, не вiдчува?те,  як  це  все  грандiозно,  як  до  нестями
прекрасно, вiльно, радiсно?! Вибачте, Елiзонько,  але  зна?те,  що  я  вам
скажу: ви не зна?те, що таке кохання! I в цьому вся причина.
   Елiза помалу вирина? з  понуро?  задуми  й  чудно-iпильно  дивиться  на
бризкаюче  пiдняттям  смугляве  лице.  Потiм   раптом   так   само   чудно
посмiха?ться й каже тихим, рiвним i теж чудним голосом:
   - Ви дума?те? Ну, а що ви скажете, коли я вам скажу, що  кохаю,  i  так
кохаю, що здатна на найбiльше злочинство проти всього святого для мене. Що
ви скажете, коли я вам скажу, що так кохаю, що...
   I раптом Елiза обома руками здушу? себе за  виски,  зцiплю?  уста  i  з
такою кривою, болючою посмiшкою дивиться в лице Трудi, що  Труда  злякано,
вражено й притихло простяга? руку до ?? руки й  нiжно  торка?ться  до  не?
пальцями.
   - Правда, Елiзо?!
   Елiза швидше затуля? лице руками й похиля? голову. Труда тихо сидить  i
не зводить великих серйозних очей iз рук пiд червоним, трохи розкудовченим
волоссям.
   - Елiзо! Вам боляче?
   Руки не рушаться. Дихання ритмiчно трудно шарудить iз-пiд долонь.
   - Але чого ж вам боляче, Елiзо? Простiть, що я...
   Руки рiшуче, швидко злiтають iз лиця. На щоцi й на носi бiлi смужки вiд
придушення руками. Зеленi великi очi мокро, дивно, стрiлчасте блищать.
   - Ну, значить, ви цiлком задоволенi експедицi?ю? Коли ж  ви  дасте  нам
воду й свiтло? Га, Трудо?
   Труда розумi?. Розумi?, але не кориться. Вона  обома  руками  хапа?  за
руку Елiзу й сильно здушу? ?? пальцями.
   - Елiзо! Ви мусите .признати Сонячну машину! Ви мусите,  Елiзо!  Ну,  я
розумiю, у вас було обурення, гнiв,  ненависть  до  не?  за  те,  що  вона
зруйнувала всякi там вашi плани. Ну, була  ненависть  за  те,  що  знищила
життя, зробила людей "худобою". Але тепер же ви  самi  бачите,  що  нiяко?
"худоби" нема?, а, навпаки, ? в мiльйон разiв бiльше, нiж ранiше було.  Ви
ж самi бачите, що вашi трони,  корони,  влади,  слави  -  все  ж  це  таке
малесеньке, мiнiатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всi будемо королями й
богами, як каже Шпiндлер. Правда ж, Елiзо! Ради бога, плюньте ж ви нарештi
на сво? князiвство, корони й тому подiбне. Записуйтесь до Вiльно?  Спiлки.
В вас же так багато сил, знання, волi, ви можете  бути  такою  прекрасною!
Скiльки ми будемо робити, як це буде страшно цiкаво, гарно! От  як  тiльки
пустимо воду й електрику, зараз же влаштову?мо  величезне  свято  Сонячно?
машини. А ви не будете на ньому. Ну, хiба ж це можна?!
   - Що ж це за свято буде?
   - Ух, грандiозне, колосальне свято! Це буде  на  полi.  На  широченному
полi. Посерединi буде насипано велику гору. Трон Сонячно? машини. Трон  чи
жертовник - я не знаю ще напевно. Це тiльки проект. Ну, одне  слово,  буде
цiла церемонiя. Елiзо! Ви мусите до свята все забути, помиритись  i  стати
нашою. Правда? Правда? Ви побачите- вам не буде так боляче Запевняю вас!
   Елiза з блукаючою нiжно-глузливою посмiшкою  i  з  широко  розгорненими
невидющими очима дивиться  у  вiкно.  I,  не  повертаючись  до  Труди,  не
рухаючись,  немовби  боячися  сполохати  те  незриме,  що  розгорнуло  очi
блукаючим усмiхом, помалу й теж нiжно глузливо говорить.
   - Може, й справдi не буде боляче.
   - Напевно, Елiзо! Ручусь вам сво?ю любов'ю до Макса. Ех, Елiзо,  як  це
прекрасно буде! Як тiльки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну
рiч (поки що секрет, це моя чисто особиста  справа),  i  тодi  ми  почнемо
виселяти всю чужу публiку з нашого  дому.  (Вони  чудесно  можуть  зайняти
порожнi цiлi будинки!) А самi зробимо так:  у  мо?х  покоях  оселюсь  я  з
Максом, у покоях Адольфа,  в  тих,  що  ви  жили,  -  ви  з  Георгом  (вiн
знайдеться, неодмiнно знайдеться!), а в покоях Фрiди - Рудольф iз Iрмою. Я
вже про цей план говорила i з ним, i з Максом, i вони цiлком погоджуються,
а Iрма трохи не задушила мене з радостi, бо я ?й заявила, що вiзьму й сама
повiнчаю ?х. А особливо Рудi задоволений. Розумi?ться, коли тюхтiй, то...
   Труда раптом спиня?ться й здивовано замовка?: Елiза лiниво пiдводиться,
злегка потяга?ться й смi?ться негарним, жорстким, злим  смiшком.  I  зразу
видно,  що  весь  ??  попереднiй  дитячо-соромливий   нiжний   смiх,   усе
червонiння, задумлива  напiвзгода  -  все  це  було  несправжн?.  А  ?дине
справжн?, натуральне, ?дине iснуюче ? оцей жорсткий сухий смiшок.
   - Що сталось, Елiзо? Чого ви смi?тесь?
   -  Смiюсь,  Трудонько,  з   вашо?   мило?   здатностi   фантазувати   й
захоплюватися мрiями. На жаль, я не запишусь до Вiльно? Спiлки. Я  не  маю
здатностi вiрити в фантастику.
   Труда не може ще повiрити, отямитись од цього  незрозумiлого  перескоку
Елiзи.
   - Та ви це серйозно, Елiзо?!
   - Цiлком серйозно, Трудо.
   Труда мовчки вражено дивиться на серйозний  смiшок,  на  схудлий  сухий
нiс, на недобрi очi. Потiм рiшуче, хмарно спуска? ноги  з  канапи,  швидко
нетерпляче взува? черевики й ви-простову?ться.
   -Так. Тепер я розумiю, Елiзо, чого вам нелюбовно й нещасливо вiд  вашо?
любовi, а боляче. Ну, тiльки ваш Георг буде каятись! I ви будете  каятись,
що коритесь йому. Можете сердитись на мiне, а я кажу те, що думаю I  скажу
це саме в лице вашому...  владицi  Прощайте,  Елiзо.  Скажiть  мамi,  якщо
спита? про мене, що я хотiла до не? зайти. Але менi зробили в цiй  кiмнатi
таку прикрiсть, що я не можу нiкого бачити.
   Вона бере жужмом iз канапи жакет, капелюш i, шкандибаючи на праву ногу,
iде до виходу. Елiза  сто?ть  iз  тою  самою  посмiшкою,  iз  закостенiлим
сiро-жовтим схудлим лицем i падаючим волоссям. На порозi Труда озира?ться:
   - Це рiшуче, Елiзо?
   Елiза примружу? очi.
   - Рiшуче, Трудо.
   Труда дивиться в пiдлогу.
   - Дивно... Все ж таки дивно. Незрозумiле.  Значить,  Iрма  мала  рацiю.
Примруженi очi розплющуються.
   - А? Яку ж то рацiю мала панна Iрма? Це цiкаво.
   - Вона сказала, що для вас краще смерть, нiж Сонячна машина. Очi  знову
ж примружуються, голова гордо вирiвню?ться.
   - Хм! Панна Iрма мала рацiю,  Трудо.  Дiйсно  -  краще  смерть.  Можете
вiтати ?? з генiальною прозорливiстю. Прощайте, Трудо!
   Труда не руха?ться, не може  рушитися  з  мiсця:  чого  ж  раптом  така
виразна, така жагуча ненависть?
   Труда знову похиля?  голову  й  сто?ть,  спустивши  руку  з  жакетом  i
капелюшем. Потiм, волочачи ними по землi, помалу поверта?ться до дверей  i
задумливо вiдчиня? ?х. Але тут же швидко озира?ться й чекаюче дивиться: до
не?, не хапаючись, але твердо, пiдходить Елiза. Пiдходить, чудно  дивиться
в самi очi й трохи хрипко дода?:
   - Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не вiд  ненавистi,  а...  вiд
любовi. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!
   I, рвучко, круто вiдвернувшись, iде до вiкна.
   А Труда знову сто?ть непорушне, непорозумiло, хмарно, стиснувши брови -
чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину бiля вiкна. Потiм одчиня? дверi  й
виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши ?х за собою.
   ***
   Такi затихлi, такi запорошенi, такi ще недавно забутi машини вже  знову
блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Пiд височенними
попереплiтуваними  металiчними  велетенськими   сiтками-стелями   вже   не
цвiрiнчать лунким самотнiм цвiрiнчанням горобцi.  Знову  стiни  вiдбивають
гомiн людських, здавалось би,  уже  навiки  вивiтрених  голосiв.  Завзято,
жваво, вперто обсiла людська комашня слоновi металiчнi тiла, довба?ться  в
них, маже, пригвинчу?, пристуку?. Горять велетенськi  пащi,  ригаючи  бiло
жовтим палом, шугаючи потом  у  крихiтну  комашню.  А  комашня  порцiю  за
порцi?ю посила? в розпаленi пельки, радi? з ненажсрства, з палу,  з  пари.
Галасу?,  шамотиться,  заповню?  всi  такi  ще  недавно  самотнi,   лункi,
пустельнi зали, кабiнети, бюро. Безладна, невмiла, вона невмiння надолужу?
запалом, досвiд - смiлiстю.
   - Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замоту?ш? Курте, дай
тому жовтодзюбовi по ши? й прожени вiд машини.
   - А ти яке ма?ш право проганяти? Що за начальство?
   - А таке начальство, що не розумi?ш - не лiзь.  Я  тут  двадцять  рокiв
потом умивався - от i начальство. Геть од машини!
   - Сам геть! Я буду Рудольфовi Шторовi скаржитись.
   - Скаржся. Рудольф Штор дурнiв  умi?  впiзнавати.  Ви-чисти  краще  оце
колiно. На ганчiрку. Ну, от так. А то зразу ж у машинiсти пнеться.
   А Рудольф Штор цупко сто?ть на ногах. На нього оберемками валяться самi
скарги, сварки, непорозумiння. На нього  накладено  вагу  суддi,  арбiтра,
авторитету,  iдола.  Iдолопоклон-ними  руками  його  винесено  на   шпиль,
обвiшано страшним  довiр'ям,  обмотано  обоженням.  Рудольф  Штор  сказав.
Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирiшив.
   Рудольф Штор не може не знати, не вмiти, не пам'ятати. Рудольф Штор  не
може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.
   У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма  волосся  на  чолi,  у  Рудольфа
Штора дзвенить у вухах i синiють губи, Рудольф Штор  на  хвилину  не  може
приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо  сто?ть  на  ногах.  I  що
бiльше синiють губи й дзвенить туман у вухах, то бiльш задоволений Рудольф
Штор - тодi не чути iншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги.  Тодi
треба  тiльки  лягти  до  лiжка,  заплющити  очi  -  i  лахматий,  п'яний,
добродушний сон бере голову в руки й закачу? ?? в  темну,  м'яку,  затишну
порожнечу, де нема? нi дзвону туги, вiд якого  пусткою  гудуть  груди,  нi
хижого  лютого  рявкоту,  вiд  якого  руки  зводить  сказом,  нi  болючо?,
закривавлено? нiжностi, вiд жихання яко? слабнуть ноги й  тiло  схиля?ться
навколiшки.
   Iдол? Ну, що ж-цс пуповина, без яко? не родиться нове людство.
   Iдолiв розбивають, як тiльки помiтять, що вони з тако? само? глини,  як
i всi? Ну, що ж - лучче бути розбитим iдолом, нiж цiлим горщиком.
   I Рудольф Штор засiда?, вирiшу?, наказу?, все вмi?, все зна?,  -  цупко
сто?ть на ногах i несе на плечах усю  вагу  пуповини.  А  людська  комашня
шамотиться,   колотиться,   вмощу?ться   на   старих   i   нових   мiсцях,
розповзу?ться,  знову  збива?ться  в  грудки  Плутанина,  безлад,   туман,
первiсний хаос
   Але перший удар творчо? волi - i настане свiтло.
   ***
   I   от   вечiр.   Хмарний,   важко-важкий,    задуманий.    Жовтенькими
пiдслiпуватими оченятками клiпають велетенськi кам'яницi в темних  тунелях
вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспiшнi кроки запiзнiлих перехожих.  Хто
цього вечора блука? вулицями? Хто не сидить i не жде, затримуючи судорожно
посмiшку хвилювання, страху, надi??
   Вся Найвища  Рада  Вiльно?  Спiлки  Творчо?  Працi  в  повному  складi.
Мертенс,  пiдстрижений,  обголений,  банькатий,  важно  сидить  у  фотелi,
спершись короткими руками на  колiна  й  наставивши  сiдласте  чоло,  наче
збира?ться битись лобами. Шпiндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу
голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.
   Паровоз, великий, невкладистий, як  закурена  скеля,  акуратно  ставить
стовпчики на паперi.
   Професор Таль, професор Штайнбах, лисi, кучерявi, старi, молодi  голови
- всi нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим  свiтлом
свiчки.
   Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим  споко?м  хова?
до кишенi i надушу? гудзика  на  столi  бiля  себе.  I  вмент  усi  голови
повертаються до люстри, впиваються в не?, замирають.
   I  ста?  чудо:  iз  безшумним  криком,  з  нечутним   вибухом   лiюстра
роздира?ться слiпучим,  чистим,  бiлим,  iскристим,  стрiлчастим  свiтлом.
Блищать лисини, зуби, очi. Вискакують наперед стiни, портрети, шафи,  такi
до  цього  моменту  запхнутi  в  тьму.  За  люстрою  роздираються  вибухом
напруженi голови, схоплюються, рокочуть смiхом, криком, зворушеною радiстю
- народини свiтла.
   Пiдбiгають до вiкон- у  небо,  в  нiч,  у  понурi,  важкi,  сивi  хмари
переможно владно шуга? бiло-син? вiяло, рiвною, урочистою процесi?ю горять
унизу круглi шари; вишкiрили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами,
з ротiв вибухають криком радостi, захвату, щастя. Темнi  канали  блискають
масними плямами асфальтiв, крикливо,  порожньо,  за  компанiю  непотрiбгii
вивiски, старi плакати, смiшнi вiджилi знаки минулого.
   ***
   Безгучно  радiсно  смi?ться  всiма  сво?ми  старими  зубами  старенький
графський будинок. I падають довгi, чистi, синювато-бiлi смуги вiд нього в
старий зачарований чудом сад. I знову з нього видно давн? рiдне сяйво  над
старим Берлiном.
   - Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Нi, нi,  ти  не  хрестись,  не  похитуй
головою, а кажи, що - не справились? Нi? Нi? I буде, буде, буде! Все буде?
Хоч !би там усi принцеси на свiтi потрiскали з досади.  Можеш  це  сказати
сво?й Елiзi. Ах, вибачте: ?? свiтлостi принцесi Елiзi. Ах, хай  ?м!  Мамо!
Тепер...
   I раптом бурна, пiниста, трiумфуюча голiвка затиха?, урочисто розгорта?
тремкими  пальцями  загорнений  у  папiр  пакуночок  i  визволя?  з  нього
невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.
   Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя,  ще  не
всмоктавши в себе радiсного усмiху, нахиля?ться до вазочки.
   - Що це, Трудо?
   Одна рука врочисто, хистко трима? вазочку, друга здiйма? шапочку.  I  в
той самий мент iз-пiд шапочки переливною  стьожкою  вирива?ться  червонява
зеленiсть - знайома, благосна, рiдна. Але для чого, що ма? значити це?
   - Мамо! Ти зараз пiдеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.
   Голос не потерпить нiяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища,
це голос такого глибокого чекання, тако? болючо? дозрiло?  продуманостi  й
непохитно? неминучостi, що iрафиня мовчки, глибоко, в саме дно  потемнiлих
бронзових очей устромля? погляд, i все вже зна?. I  втихомирене,  упоко?не
старе лице знову здригу?ться подухом тривоги й старих бур.
   - Хорий тато, дитинко. I пiзно вже. Може б...
   - Власне, через те, що хорий! Мамо, iди Нiчого не кажи. Тiльки -  що  я
неодмiнно хочу його бачити. Нi! Чекай. Не треба Я сама Ти не ходи.
   I, тримаючи вазочку  обома  руками,  непохитно  зiбравши  брови,  рiвно
несучи чорно синi кучерi на плечах. Труда мовчки йде до  дверей  кабiнету,
обережно вiдводить од  вазочки  одну  руку,  вiдчиня?  дверi  й  увiходить
усередину. Дверi за нею нечутно причиняються рукою матерi.
   Зелена пiвтьма  абажура.  Шелест  кущiв  за  вiдчиненим  вiкном  Залите
синювато-молочним свiтлом велике костисте тiло на  канапi.  Навислi  дивнi
сiро-сивi клаптi волосся наши - чуже лице. Тiльки сивi грiзнi  стрiхи  над
очима тi самi. Очей не видно - пасуться в залитiй свiтлом  книзi.  Але  на
наближенi кроки повертаються, щуляться.
   - А яке все ж таки блаженство - свiтло! Не можу не.. I  раптом  велика,
обросла  чужими  кущами,  розтрiпана  голова  вражено,  помалу,  моторошно
пiдводиться  й  упира?  в  затiнене  темно-смугляве   лице   з   непорушне
непохитними, злякано рiшучими очима двi грiзно стрiхастi глибокi ямки.  (А
шия така  худа  худа,  порита  зморшками,  обвiшана  порожнiми  капшучками
шкiри!)
   - Це що значить?!
   Злякано-рiшуче,  непорушно-непохитне  лице   присува?ться   тим   самим
урочисто-повiльним темпом ближче. А поперед нього бiла, з  темним  золотом
обвiдкiв вазочка з гострою шапочкою.
   - Що це значить, я питаю?! Як ти смiла сюди увiйти?!
   - Смiла. Я принесла сонячний хлiб. Мiй сонячний  хлiб.  Ти  мусиш  його
покуштувати.
   Пiд грiзними стрiхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку,
то на лице. А обсмиканi сiрi вуса з  волосяним  сухим  присвистом  трудно,
збентежено дихають. I нарештi низько, з усi?? сили стримано риплять.
   - Забирайся геть! Моментально!
   - Нi. Ти мусиш з'?сти мого сонячного хлiба.  Я  не  пiду  звiдси,  поки
з'?си Я ляжу тут на пiдлозi й не рушусь, поки ти з'?си. Хоч би мала вмерти
з голоду.
   Голос не Трудин i навiть  не  Страховища  голос  -  рiвний,  тихий,  iз
глибини зацiплено?, непохитно?, останньо? рiшучостi. Дiйсно, тiльки смерть
йому можна протиставити.
   Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жу? ямками бiлу постать,
облиту зеленкуватою тiнню, з виставленою наперед вазочкою, потiм так  само
помалу ляга? назад на подушку й поверта?  профiль  iз  м'ясистим  загнутим
носом i обсмиканими вусами.
   - Можеш лягать i помирать.
   Але бiла  постать  не  ляга?,  а  сто?ть  рiвно,  застигло,  навiть  не
згорблюючись. За вiкном несмiло перешiптуються молоденькi листочки  кущiв.
Нагорi  важко  й  глухо  пробiгають  ноги,  ганяючись  однi   за   одними.
Посвистують вуса, трудно дихаючи.
   - Я благаю тебе. з'?ж. Ти мусиш з'?сти. Ти повинен. Я бiльше не можу.
   Старий граф помалу поверта? голову.  Дiйсно,  вона  бiльше  не  може  -
нiколи такого лиця не бачив вiн у Страховища. I вiд цього лиця  скиду?ться
старе серце раптовим хвилюванням  -  хтось  зненацька,  прожогом  розчинив
старi заржавiлi дверi, даючи дорогу вiчно гнаному. Ах,  узяти  в  руки  цю
голiвку, взяти одверто, смiливо, пустити в розчиненi дверi вiчно гнане - i
нехай хоч раз до краю, до спокою вп'?ться висхла, порепана душа  благосним
дощем!
   Але тiльки нiяко?  перевiрки!  Без  перевiрки,  без  доказiв  розчинити
дверi, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же бiльше доказiв треба,  коли
"вона бiльше не може", коли бiльше не може стара, висхла душа? Для чого  ж
пiдставляти цю душу пiд можливий смертельний удар? Яка ж може бути  бiльша
рiднiсть, коли так скорботно, так  любовно  благають  бронзовi  очi,  коли
таким весняним гулом одбива?ться це благання в осiннiй ду