ладний, бурний, розкудовчений вихор голосiв:
   - Яке нахабство!
   - Але ж це грабiж, розбiй!
   - Це неможливо? Та що ж це таке?!
   - А що ж полiцiя?
   - Ах, яка там тепер полiцiя!
   - Панове, так що ж це дi?ться?!
   - Ну, i що ж? I що? Врятували?
   - Ви покликали полiцiю? Вiнкельман загадково посмiха?ться.
   - Полiцiю? Ви зна?те, панове, що найпотiшнiше в цiй милiй забавцi номер
два синiв сонця те. що в найближчому вiддiлi в полiцi? ми  знайшли  тiльки
двох урядовцiв, якi  зайнятi  були  розбиванням  урядово?  каси.  Полiцi?,
панове, вже нема?, або ж вона вже разом  iз  синами  сонця  вдира?ться  до
наших помешкань (якщо не зайнята розбиванням урядових кас).
   - Чекайте! Так це ж... це ж . Панове, так що ж це таке виходить? А що ж
уряд? Що знаменитий Каесем? Звертались туди?
   На тонких, як у глинi тупим ножем прорiзаних  устах  Вiнкельмана  знову
розтягуьться загадковий усмiх.
   -  Каесем!  Це  iакож  досигь  пiкантний  номер  Цi  люди  випустили  з
зоологiчного саду вовкiв i тепер хочуть ?х  прокламацiями  загнати  назад.
Вони обiцяють звернутися з вiдозвою до пролетарiату не робити самовiльних,
неорганiзованих учинкiв. Вони, мовляв, виробляють план  i  за  тим  планом
пороздають нашi помешкання, сорочки, черевики, пальта, щiтки, зубо-шпички.
Я думаю, панове, що  ми  можемо  цiлком  заспоко?тися  вiд  цього  мудрого
вирiшення Правда?
   Сузанна  раптом  озира?ться  до  Макса  й  мовчки,  без  посмiшки,  без
насмiшкувато? лукаво? вогкостi дивиться йому просто в очi.
   - Ну, що ж? Нова ера? Ви задоволенi?
   Макс гра?ться ножем, а в очах граються п'янi смiхотливi iскорки.
   - Задоволений. Мого палацу нiхто не займе. Сузанна  круто  поверта?  до
нього матово обточену спину. А в храмi гаса? вихор  голосiв,  рук,  облич,
крикiв. Дами шукають по гротах сво?  капелюхи,  рукавички  -  вони  мусять
летiти додому, ставати з револьвером у руках на  порозi  сво?х  помешкань.
Мужчини то грiзно вимахують кулаками, то розгублено хапають один одного за
одвороти шовкових смокiнгiв i домагаються вiдповiдi:  що  ж  це  дi?ться?!
Адже ж учора ще нiчого такого не було чути. Може, це тiльки  Вiнкельманове
пpибiльшeння? Може, два три вибрики якихсь шалапутiв?
   Фiмiам перед Красою теж гаса? безладними клубками ю в один  бiк,  то  в
другий. Тiльки сама Краса сто?ть у тiй самiй жагучiй, чистiй непорушностi,
чужа й далека цим живим пороз'ятрюваним тiлам.
   Вiнкельмана шарпають, смикають, вимагають вiдповiдi, грiзно  наступають
на нього. Вiнкельман нарештi вирива?ться й стриба? на стiлець.
   - Та дайте ж, панове, слово сказати! Що за чорт такий! Ви на  мене  так
напали, наче я самий органiзатор цього переселення синiв сонця Я зовсiм не
кажу, що це охопило вже весь Берлiн. Вашi помешкання ще цiлi, цiлi,  цiлi!
Заспокойтеся! Було кiлька випадкiв! Я вам бiльше  скажу...  Тихо,  панове!
Послухайте!.. Прошу, тихо! . Я вам  бiльше  скажу:  в  Каесемi  товпляться
десяткiв зо три власникiв розгромлених за сьогоднi  магазинiв  Пролетарiат
одбира?  в  буржуазi?  зробленi  ним  товари   Найкращi   магазини   вщент
розграбовано. I Каесем так само обiця? видати вiдозву. Отже ж, не  хвилюй?
ся й не...
   - Вiнкельмане, не час для жартiв!
   - Нi, панове, якраз час для жарив. Прошу  трошки  уваги.  Прошу,  кажу,
уваги! Панове, оповiщаю вам,  що  ху-iко  ми  будемо  навiть  дуже  весело
жартувати! Чу?те? З найповнiших джерел годину тому я довiдався,  що  через
тиждень Берлiн, Нiмеччина, Францiя, Англiя, - одне слово, вся ?вропа  буде
окупована  Союзом  Схiдних  Держав.  Договiр  уже  пiдписали  всi   уряди.
Мiльйонова повiтряна  армiя  Союзу  Схiдних  Держав,  озбро?на  газовою  й
променевою артилерi?ю, сто?ть напоготовi.
   В храмi заляга? на якийсь мент тиша, ошелешення I раптом десь iз кутка,
з-за лопухiв, чiтко луна? грiзний хрипкий голос:
   - Це знову жарт, Вiнкельмане?!
   Людиносхожа постать швидко поверта? щелепасте, з  крихiтними  гудзиками
очей лице в бiк голосу й урочисто пiдносить догори зелену лапу.
   - Присягаюсь  мо?м  гонораром  у  "Свiтовому  Фiльмi"  -  найсерйознiша
правда! Через тиждень, повторюю, ми будемо мати честь вiтати  жовто-чорних
гостей у нашому божевiльному Берлiнi.
   - Чому ж через тиждень?
   Подiбне до людського обличчя живо поверта?ться й на цей голос:
   - Тому, що  через  тиждень  увесь  наш  сонячний  пролетарiат  iз  його
Каесемом можна буде взяти  голими  руками.  Через  тиждень  не  знайдеться
десятка людей, здатних до оборони й органiзацi?. Розумi?те? Через це,  мо?
панове, ми навiть не повиннi б дуже боронитися, коли нас грабують,  бо  це
тiльки прискорю? процес розкладу. Але,  звичайно,  не  всi  ми  здатнi  на
геро?зм.
   У храмi вже ожива? гомiн, нерiшучий, непевний,  з  нотками  полегшення,
несмiло? радостi, стриманого захвату, але й боязкого сумнiву.  Це  занадто
велике щастя, щоб у нього можна було так одразу повiрити. Чи  не  фантазiя
це? Чи не витвiр мрiйного вiдчаю? Адже цiлком вияснилося, що Союз  Схiдних
Держав рiшуче вiдмовився вiд цi?? пропозицi?, боячись зарази.  Навпаки,  в
нього  тепер  усi  силкування  напрямленi  до  того,  щоб  iзолювати  себе
якнайщiльнiше вiд Заходу й винищити в собi тi мiкроби хороби, що  занесенi
туди Iнараком i Каесемом.
   Вiнкельман рiшуче, радiсно водить над головами рукою так, наче розмiта?
на всi боки всi цi мiркування.
   - Неправильно! Дiйсно, раз був Союз одмовився  Але  тепер  вiн  мусить,
розумi?те ви, мусить виступити. Саме, рятуючи себе, вiн  мусить  урятувати
нас. Бо коли на Заходi буде панувати ця хороба, то ясно, що i  Схiд  ранiш
чи пiзнiш теж заразиться. На?вно думати, що можна iзолювати одну  половину
планети вiд друго?, так щоб не було  нiякого  стику.  Отже,  краще  ранiше
захопити в нас хоробу, нiж пiзнiше. Випекти ??, випалити, видушити вогнем,
газом, промiнням.
   Тут Сузанна раптом пiдносить руку й дзвiнко кида? поверх голiв:
   - Панове! Я пропоную дальшi балачки на цю тему припинити.
   Всi  очi  здивовано,  непорозумiло,  злякано  повертаються  до   суворо
пiдведено? гарно? голови в касцi темно-бронзово? зачiски.
   Макс спочатку теж здивовано пiдсува?  чорно-синi  брови  на  чоло,  але
зараз же закида? голову назад i стрiля?  лукавими  iскрами  до  потемнiлих
високих хмар у стелi храму.
   - Чому припинити? Чому?
   Прекрасна, матово-молочна точена спина Сузi така непорушна, що  Максовi
хочеться iз смiхом встати й обняти ??. Ця мила, бiдна спина вага?ться.
   - Тому, що я не можу поручитися за те, що сказане  в  мо-йому  домi  не
стане сьогоднi ж вiдоме Каесемовi.
   Вiнкельман швидко й радiсно маха? зеленими лапами, неначе  видряпу?ться
з води на крутий берег.
   - Та, будь ласка, панi радникова, будь ласка! Каесемовi вже вiдомо,  не
турбуйтеся. Вже вiдомо. Але в тому й ? найкращий жарт, що  вiн  нiчого  не
може й не зможе зробити проти цього.  Вiн  -  безсилий,  як  новонароджене
кошеня. В цьому й е вся пiкантнiсть, мо? панове! I хай вiн зна?,  що  його
першого порозстрiлюють  i  винищать,  вiн  нiчого  не  може  зробити,  щоб
зорганiзувати оборону. Трагiкомедiя, мо? панове!
   Макс скоса зирка? на сусiдiв: хе, радiсть нарештi  прорива?  всi  гатки
сумнiвiв i бурним потоком пiдхоплю?  бiднi  понапо-лохуванi  вибранi  душi
генi?в. Але яка ж жагуча, палка  радiсть:  у  першу  чергу  порострiлювати
Каесем! У першу чергу!
   Нi, мало - не порозстрiлювати, а повивiшувати живими  на  лiхтарях  цих
мерзотникiв, злодi?в, душогубiв, негiдникiв, катiв, людо?дiв. Нi, ще  мало
- зробити величезне багаття з апаратiв Сонячно? машини й на  малому  вогнi
палити ?х!
   Макс пiдходить до Сузаннино? спини, нахиля?ться  до  не?  так,  що  чу?
лицем тепло ?? тiла, i тихо шепоче:
   - Яв страшенному захватi, Сузi?
   Спина й голова, непомiтно здригнувшись, швi?т.ко повертаються до нього.
О, тепер уже зовсiм iнший воюнь ) цих величезних очах, вогонь багаття.
   - Яв надзвичайному захва??! Тiльки тепер я бачу справжню  генiальнiсть,
широчiнь, великiсть творчих душ! Який святий вогонь пала? на  цих  великих
обличчях! Ям великi iде?- запалили ?х! Знаменито!
   - Пане... Нiманде! Я радила б вам краще якомога  швидше  вийти  з  цi??
зали.
   - Чого?!
   - Пане Нiманде! Я не маю нiякого бажання бачити людину, яка колись була
менi.. мила, розшарпаною на шматки в  мо?й  хатi.  Iдiть  собi  швидше.  Я
думаю, що вас упiзнали, я бачила погляди, якi на вас увесь час кидали.  Ви
поводились занадто демонстративно й одмiнно  вiд  поведiнки  всiх.  Я  вам
настiйно кажу: швидше й непомiтно пiти собi геть.
   Макс стрiпу? головою, вирiвню?ться,  розмина?  широкi  плечi,  поводить
ними так, наче ма? зараз витримати  на  них  цiлу  юрбу  генi?в,  i  п'яно
розгорта? м'ясистi подвiйнi губи.
   - Навiть непомiтно?! Невже  так  страшно?!  Сузаннинi  уста  зовсiм  не
подiбнi до колишнiх, ах, зовсiм не лукаво-смiхотливi.  Сузинi  це  уста  -
вони сухi, жорсткi, чужi-чужi.
   - Максе! Коли ти поклада?шся на мою оборону, то  ти  помиля?шся  навiть
авторитет господинi дому не може нiчого вдiяти там, де палахкотить полум'я
справедливо? ненавистi. ?дине, чого я мала б добитися, - це щоб тебе  було
викинуто з; дверей дому на вулицю. Але сподiваюсь, ти не...
   Що далi мала сказати мила Сузi,  Макс  не  зна?.  Вiн  стрiпу?  ще  раз
головою так, що пасмо хвилястого чуба спада? на чоло, i легко  стриба?  на
стiлець.
   - Панове генi!!!
   Ха, як слухняно й чуло реагують вищi iстоти!
   - Дозвольте подати вам маленьку пораду. Не  дуже  захоплюйтеся  творчою
фантазi?ю пана Вiнкельмана. Все, що вiн тут говорив про армi? Союзу Держав
Сходу, - тiльки мрiя.
   Голови здивовано перезираються- що  каже  цей  ..  добродiй?  Хто  вiн,
власне?
   Пай Вiнкельман iз другого стiльця гнiвно викочу? гудзики очей.
   - На якiй  пiдставi  ви  ма?те  смiливiсть  давати  вашi  поради?  Макс
примружу? очi.
   -  На  пiдставi  найдокладнiших  фактичних  даних,  пане  добродiю.  Не
"джерел" i чуток, а  радiотелеграфiчних  сьогоднiшнiх  звiдомлень  Каесему
Пiвнiчно? Африки. Союз Схiдних Держав  на  порозi  свого  розкладу.  Армi?
поспiхом розпускають. Серед урядiв панiка "Хороба" вже в  Африцi  й  Азi?,
мо? любi панове!
   - Та звiдки ви все це зна?ге,  чорт  забирай?!  Макс  весело-недбало  й
лукаво примружу? очi.
   - Я член Каесему Нiмеччини, мо? панове.
   Сузанна швидко машинально пiдсува?ться ближче до стiльця Макса й злегка
виставля? руку, наперед готова спиняти скаженi хвилi тiл.
   Але диво: нi хвиль, нi скаженостi  нема?.  Навпаки,  раптове  still.  А
серед притишення - враженi  широкi  очi,  шелест  здивування,  ошелешення,
цiкавостi, страху.
   Сузанна бачить, як  iз-за  голiв  випинаються  iншi  голови,  як  деякi
тихенько пiдсуваються ближче, як у деяких очах уже з'явля?ться ласкавенька
м'якiсть поштивостi.
   I ще бачить Сузанна, як Вiнкельман непомiтно злiза? з стiльця, а  Макс,
навпаки, зручнiше вмощу? ноги, з п'яним  нахабним  викликом  мружачи  синi
вi?.
   - Так, мо? панове, я член  Каесему.  I  на  цiй  пiдставi  я  мушу  вас
розчарувати, мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться  робити  багаття  з
Сонячно? машини, а нам висiти на лiхтарях Берлiна. Ех, панове! Чого ви так
порознервовувалися?  Що  сталося?  Помешкання  вашi  забирають?  Ганчiрки?
Щiточки до зубiв? Ах ви, генi?, широкi, творчi натури! Та як ви не бачите,
що всi вашi помешкання, ганчiрки, всi навiть храми й  палаци  ?  крихiтне,
мiзерне зерняточко пiску перед тим, що ма? бути?!
   По головах пробiга? вiтрець руху  и  гомiн  здивованого  обурення:  яке
право ма? цей добродiй говорити таким  тоном  тут?  Але  добродiй,  видно,
справдi ма? право - вiн iще  певнiше  й  п'янiше  задира?  голову,  змаху?
рукою.
   - Ну,  що  таке  цей  храм?  Ну,  хай  його  займуть  отi  "кретини"  й
"грабiжники", як ви кажете. Та через рiк-два  вся  земля  буде  забудована
тiльки храмами й палацами! Ганчiрки? Та все людство буде вдягнене в шовки,
в найдорожчi, найкращi тканини.  Мистецтво?  Та  як  ви,  якраз  ви,  люди
мистецтва, поезi?, творчостi, як в и но вiдчува?те, не розумi?те, що  саме
для  вас  найширше  поле  розчиня?  Сонячна  машина?  Саме  для  вас,  для
творчостi,  для  краси  Для  Bdc  же  розгортаються   велетенськi   сцени,
грандiознi   аудиторi?,   вам   дають   мiльйони    слухачiв,    глядачiв,
спiвробiтникiв. Людство ж, мо? бiднi  ви  поети,  визволя?ться  вiд  влади
нижчого,  матерiального,  звiльня?  духовi  сили,  випуска?  замкнених  по
каторгах працi. Сотнi тисяч поетiв-творцiв уступа? в добу творчостi. Як ви
цього не розумi?те?! I як, як ви можете оступатися  за  iнтереси  тих,  то
тримають його по каторгах працi, i хотiти вiшати й палити на вогнi тих, що
хочуть вiчно?, всесвiтньо? творчостi! Якого чорта ви всiма вiками й в усiх
епохах стояли на боцi тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви  ж
якраз повиннi  були  найкраще  розумiти,  наприклад,  усю  велич  i  красу
соцiалiзму. А ви що? Ви раз у раз висмiювали  нас,  ви  глузували  з  нас,
побивали камiнням i оспiвували чесноти тих,  хто  вдавав  Велику  Красу  i
Творчiсть.  Вам  добре  платили  за  це?  Ганчiрками,  палацами,   винами,
брильянтами? I ви готовi  тепер  повидушувати  мiльйони  тих,  що  були  в
каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в  ямах,  не  в  брудi,  не  в
струпах, а подiбно вам? От так ви розумi?те творчiсть?
   Ах, голубчики ви мо?! Та плюньте ви на  сво?  зубошпички!  Пороззувайте
вашi  душi!  Пороздягайте  ви  к  чорту  вашi  ганчiрки!  Та  ходiм  разом
працювати. Працювати над тою красою, якiй ви нiби служите Ходiмте творити,
панове творцi! Ви радi?те, що в Каесемi мало сил? Що ми не можемо захопити
всi?? величезно? стихi?, яка вирива?ться з старих форм?  Та  плакати  вам,
саме вам, панове, треба! Та треба бiгти до  нас,  треба  всю  свою  науку,
вмiння, розум, енергiю, красу - все-все прикласти,  щоб  направити  стихiю
Гей, панове, кажу вам. плюньте на сво? старi ганчiрки! Приймайте  сонячний
хлiб i хо-дiмте на сонячну велику роботу! Га? Згода?
   Жовто-бiлява  гриваста  голова  з  смуглявим  п'яним  лицем,  з  темним
рум'янцем, з розхристаними очима, з  буйним  червоним  усмiхом  у  чеканнi
застига? над пiднесеними до не? обличчями. I раптом живо  поверта?ться  до
правого краю пiдкови-столу, звiдки лопотить бурхливий частий плескiт  двох
бiло-рожевих оголених ручок. Звiдти з мокрим захватом, з бурною вiдданiстю
промiняться в нього величезнi,  вже  не  скорботнi,  вже  не  питайнi  очi
Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!
   I цей плескiт розрива? шкуринку замiшання -  з-пiд  не?  вириваються  з
рiзних кiнцiв аплодисменти, крики, вигуки,  запитання.  Здiйма?ться  знову
вихор голосiв. Вони  схоплюються  однi  за  одними,  борються,  гризуться,
розриваються й знову сплiтаються з другими:
   - Каесем ма? рацiю!
   - Не ма? рацi?!
   - Армiя Сходу!
   - Нiяко? армi?! Геть усякi армi?!
   - Хаос! Ру?на! Варварство юрби!
   - Слава юрбi! Слава хаосовi! З хаосу вийшов свiт!
   I раптом па? усiма голосами  металiчне,  рiвно,  дивно-спокiйно  ляскае
лвiдкись од входу храму голос Сузанни:
   - Панове! Прошу тишi на одну хвилину!
   Занадiо спокiйний, занадто рiвний цей голос серед клекiтливих, пiнистих
голосiв. I тому з шипiнням, як хвиля од берега, сплива? галас:
   - Панове! Менi донесено, що в сусiднiй вiллi  банда  грабiжникiв  убила
власника вiлли, його стару матiр i двох синiв. Тепер  там  iде  розгром  i
грабiж. Ви можете чути крики звiдси, коли вийдете на терасу дому. Я  раджу
всiм, у кого дома лишився хтось близький, поспiшати додому.
   Голос   спокiйно   замовка?.   Велично   закам'янiла   голова   Сузанни
поверта?ться i, не хапаючись, виплива? з храму, як артистка  iз  сцени  за
кулiси.
   I знову вихор, але дикий, жахний, слiпий. Вiн  кида?  тiлами,  жене  ?х
через стiльцi, через скелi, грати, квiти до дверей,  гримить  зваленим  на
мармур пiдлоги  посудом,  видушу?  iстеричн"  крики,  миготить  смертельно
блiдими обличчями.
   Макс плига? на землю i, розриваючи руками скорченi, збитi  жахом  тiла,
видира?ться з храму.
   На  сходах  в  iстерицi  б'?ться  напiвголе  нiжно  бiле  жiноче  тiло,
задерев'янiло розкинувши  ноги  й  боком  iзсуваючись  униз.  Через  нього
стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях iз мереживом на кiнцях.
   Небо темно-сiре.  Колючою  мрячкою  поспiша?  дощ.  З-за  дерев  !парку
чу?ться важкий ритмiчний гупаючий iуркiт, потiм  одразу  брязкiт  i  гомiн
рявкаючих радiсних голосiв. А побiч них - виючi передсмертнi зойки.
   Макс вибiга? на вулицю, бiжить лiворуч,  розпиха?  спини  цiкавих.  Але
щодалi, то цих спин щораз бiльше,  густiше,  непролазнiше.  I  це  вже  не
цiкавих спини, це вже не мовчазнi,  хмурi,  скупченi  страхом  обличчя,  а
блискаючi  п'яним  простором  очi,  роти,  пороздиранi   мстивим   смiхом,
вузлуватi руки, зарослi груди. Це вже гудучий, грiзний, невпинний розлив.
   I це ж - квартал магнатiв i королiв!
   Макс зупиня?ться й нарештi озира?ться - але куди ж тут шукати  рук,  що
взялися б спинити цю повiдь!

   ЧАСТИНА ТРЕТЯ

   Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами  опада?  з  мокрих  дерев.  Сонце
мокро блищить на дахах мiстечка, на  закурених  шибках  фабрики  сонячного
скла. По горах меланхолiйно блукають  отари  сивих  хмарин,  залягаючи  по
межигiр'ях.
   Доктор Рудольф навмисне не поспiша? з  лiсу  додому,  щоб  напевно  вже
застати звiстку з Берлiна.
   Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi  тому  потяг  був
останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив  його  тут  iз  усiм  персоналом,
iнженерами, службовцями, з жiнками ?хнiми.  Хай  не  роблять  йому  нiяко?
зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, зда?ться, заслужив.
   I чому ма? припинитися залiзничий рух? Чому нема? повiтряного? Чому  не
працю? нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дi?ться? Чому так невиразно,
заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?
   Доктор Рудольф iзнизу? плечима  й  шкандиба?  до  лабораторi?.  Фабрика
сто?ть. На подвiр'? у вагонах чека? вiдправки сонячне скло.  В  величезних
майстернях також купами  лежить  воно  навiть  не  пiдраховане:  Нiмеччина
переповнена ним.
   Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж  позавчора  стояв  веселий  завзятий
гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з  передiлами,
з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi
стекла.
   В лабораторi? нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна  нiчого..  Всi
знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай  до  них
неувага, але до нього все ж таки можна б i  не  такими  вже  бути.  Доктор
Рудольф крутить головою.
   - Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я  не  можу
чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми  вiдрiзанi  вiд  усього  свiту.
Коли хочете, лишайтеся дожидати,  а  я  полечу  до  Берлiна.  Майстер  Кiн
пропону? менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.
   Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути  вже  в
Берлiнi.
   Лiтачок - старенький моторовий - по старечому, з кректiнням i  шипiнням
iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики,  iржаво-червонi  дахи
мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм,  погойдуючись,
пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки,  кози,  корови  з
дзвiночками та брязкальцями. В  лице  поколю?  порох  дощу,  вiтер  гостро
голить щоки.
   Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!
   Сонце то визирне з синювато? набухло? хмари, то схова?ться, як мати, що
гра?ться в пiжмурки з сво?ю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з
торбами на спинах - по формi видно, з Сонячними машинами.
   Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних
Держав? Не може бути. А як i так, то  що  ж,  ненадовго.  Адже  ж  Сонячна
машина - найдужча гармата, як пише любий Макс.
   Вечiр помаленьку запина? землю сiрою полою низини гiр - Мати спати йде.
Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною  купою
випина?ться попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого:  на
вечiр лiтак буде в Берлiнi.
   I раптом залiзне тiло машини струшу?ться  несподiваним  корчем.  Доктор
Рудольф машинально  хапа?ться  за  поруччя  сидiння,  а  товстелезна  рука
майстра Кiна швидко перестрибу?  трошки  вгору  на  блискуче  держальце  й
сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здрига?ться, потiм
почина?  стрибати  вправо,  влiво,  вгору,  скажено,  корчево  пруча?ться,
рветься, люту?. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено сова?ться  то  в
один бiк, то в другий. Дихання мотора - нерiвне, задихане, передсмертне.
   I вмить наста? моторошна мертва тиша. Голова майстра  Кiна  озира?ться,
синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встига? и зараз же
швидко вiдверта?ться: апарат прожогом, нахилившися носом униз,  летить  до
землi.  Доктор  Рудольф  чу?  тiльки,  як  його  пронизу?  дика,   кричуща
тоскнiсть, як голова його  нахиля?ться  щораз  нижче  й  нижче,  а  в  очi
стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зника?.
   I знову все з'явля?ться.  З'явля?ться  через  те,  що  в  лице  гостро,
холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющу? очi: вгорi - темносукнянi  купи
хмар, збоку - задерте догори крило лiтака, за лiтаком -  височенна  похила
стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чу? в колiнi такий рiжучий
бiль, що мимоволi скрику? й iiрииада? до землi, як ховаючись од кулi.  Вся
нога щемить ниючим, крутячим болем, i по тiлу  проходить  мороз  од  само?
думки про той бiль, що тiльки по був.
   Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смi?
рухнутись, щоб обмацати ногу. Його почина? невiдомо вiд чого трусити, як у
пропасницi Вiн рiшуче поверта? ногу й згина? ??. Але бiль iз  такою  силою
рiже в мозок, що доктор Рудольф почува?, як м'якнуть йому руки  й  ноги  i
душна млоснiсть хилить його на землю.
   I знову доктор Рудольф розплющу?  очi  й  здивовано  озира?ться  вiн  в
якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька
старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй  нозi
не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль  з'явля?ться,  а  з
ним почування яко?сь ваги й  занадто?  теплоти  на  нозi.  Вiн  обмацу?  й
розумi? нога забандажована. Ким? Коли?
   Нiкого не чути. Знову почина? трусити вiд болю. Як  це  нi  до  чого  й
нудно!
   Знову прокида?ться  доктор  Рудольф  i  знову  диву?ться:  у  вiконечко
сi?ться сiре неранн? свiтло  дня.  А  трусити  не  переста?,  i  млоснiсть
огидними холодно пiтними хвилями перелива?ться, як болото, у грудях. Це не
гарячка, а щось гiрше.
   Потiм знову на столi з'явля?ться жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються
якiсь обличчя, кивають  йому,  говорять  непри?мними  голосами,  вiд  яких
рвучко вiдгуку?ться у вухах.  Балакають  про  похорон  майстра  Кiна,  але
докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупа? у вуха. Потiм хтось  скида?
ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацу? ногу,  пообкладувану
дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу,  вiд  яко?  почина?
трусити.
   - Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв  три-чотири
доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам,  нiчого
- струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати  сонячного  хлiба.  Це
дуже помага?.
   Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче  вiн  його  вже  рокiв
десять ужива? в сво?й медичнiй практицi.
   Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо  завважу?,  що  хорий
навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не  може  ж  зробити
йому.
   - Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний  Рудольф  Штор
винайшов цю Машину з таким обмеженням  Доведеться  вас  через  те  молоком
годувати, на старий режим переводити. Нема? ради Пане Кравтвурсте,  у  вас
тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого  заливайте  ним.
Просто заливайте. Ну,  скоро  навiдаюсь  iще.  До  побачення!  Лежiть,  не
рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока
все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса.  Нiчого,  все  буде  добре,
навiть нога вам лишиться.
   Доктор Рудольф почува?, як на лицi  йому  виступа?  дурна,  непотрiбна,
чужа посмiшка й чи?сь губи в нього кажуть:
   - Спасибi, пане докторе.
   - Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!
   I доктор Рудольф лежить собi й попива? молочко, вернувшись до  "старого
режиму". От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i  зустрiч,
i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над  тою,  що  там
десь, у лабораторi?, ка?ться й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба,
там, може, буду?ться новий свiт, там, може, справдi, ставлять  трiумфальнi
ворота для його в!?зду  (через  те,  може,  для  бiльшого  сюрпризу  й  не
присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно  мовчали).  Бiдний,  бiдний
майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою  ногою,
безсилий, безпорадний, повернений на "старий режим". Що це - глум  якихось
та?мних сил! Його,  Рудольфа  Штора,  винахiдника  Сонячно?  машини  -  на
молоко?! Але краще вже молоко, нiж  млосне  тремтiння.  I  доктор  Рудольф
слухняно  й  з  огидою  п'?  молоко,  яким  щедро  залива?   його   родина
Кравтвурстiв - батько, дочка Емма й син Отго. Вони  з  великою  охотою  це
роблять - однако по ж молоко виливати треба або не до?ти корiв. Але  и  те
сказати, нащи ?х тепер не то що до?ти, а  взагалi  тримати!  А  нащо  поле
мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?
   Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких  клопотiв  iз  лiквiдацi?ю  "старого
режиму". День у день виника? раптом те саме питання: чекай,  а  навiщо  це
тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима  Кравтвурст  збитий  iз
пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од  цупких  лап
життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он,  кажуть,  негри  з
китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.
   Вони охоче  заливають  хорого  не  тiльки  молоком,  але  й  розмовами,
запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони  сваряться  десь  унизу,  i
доктор Рудольф чу?, як старий Кравтвурст за  щось  ла?  Сонячну  машину  й
Емму. А Емма з незалежним виглядом  гупа?  ногами  по  дерев'яних  сходах,
iдучи до сво?? кiмнати, i раптом згори вниз одгриза?ться до батька:
   - Овва! Овва!
   - Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу "новi порядки". Щоб ти  не  смiла
менi й ногою з хати виступитиi Чу?ш там!
   - Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.
   - Ану, спробуй, спробуй!
   - Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це  вам,  старi  порядки?  Вiзьму
собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви  менi  зробите?  От  дво?,
тро?, десятеро собi коханцiв мати му - що я, боюсь когось? Чи хто за  мо?х
дiтей журитись буде?  Сама  пожурюсь.  Машину  покрутила  -  i  нiкого  не
потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та ?жте  з
богом сонячний хлiб, та спiть на  здоров'я,  коли  старi.  А  я  молода  i
молодого й хочу. От вам i все!
   I, затупавши ногами так, що склянка на  столi  цока?  об  глечик,  Емма
весело  мугиче  в  себе   в   кiмнатi   бiскаю,   тупчнться,   одяга?ться,
прибира?ться. На хвилинку вона вбiга? до хати до Рудольфа, чогось  шукаючи
по всiх шухлядах, i пiд не? дiйсно пашить таким молодим  та  здоровим,  що
доктор Рудольф аж зiтха?.
   I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома  не  бува?.  Але
Отто тiльки посвисту? й навiть не вiдповiда? старому. I бiдний Кравствурст
iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о
батькову владу зводить  нанiвець.  До  цi??  Машини  були  дiти  як  дiти:
роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер - як ранок,  так
i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.
   - Ну, добре, а що ж ?м, пане Кравствурсте, дома робити!
   - Що, що! Як сонячний хлiб, так i  роботи  вже  нiяко?  не  ма??  Шити,
прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не  стало!  Що
?м тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть.  Сказало
б воно менi коли отак? Я б йому показав "не боюсь". Любовникiв! Ну? Так  в
очi батьковi й каже. Про чоловiка не дума?. Любовникiв Я б отого  Рудольфа
Штора, коли б вiн  менi  попався,  добре  б  випрасував  за  його  Машину!
Розпуста, а не Машина!
   Рудольф Штор посмiха?ться.
   - Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, ?сте сонячний хлiб то? Машини?

   Кравтвурст хитро й сердито примружу? очi.
   - А що ж менi, картоплю ?сти! Чого ж би я не мав його ?сти.
   - Так чого ж ви ла?те Машину!
   - А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в
руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а
тiй, що заслужить. Треба, щоб народ  не  розпускався  через  не?,  порядок
держав. А то що ж воно дi?ться: начальства  нiякого  нема,  полiцi?  нема,
залiзницi нема, свiчок нема, нiчого  нема.  Розбишацтво,  злодiяцтво  таке
повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в  хату,
наставляють до грудей револьвер  i:  "Ану,  давай  бiлизну,  давай  одежу,
чоботи". Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй  машинi?  Оце
до замку пана  Горнфельда  з'явилися  собi  панки  з  сусiдньою  мiстечка,
забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель  мовчить.
Що йому казати? До кого йому жалiтися? "Це, - кажуть, - тепер спiльне". То
за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб ?? добрий, то  добрий,
то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.
   А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль  так  повiльно  менша?,
нетерплячка так дряпа? за серце, що хочеться вiдрiзати  к  бiсу  цю  ногу,
покинуть ?? тут i ?хати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя  чи  сiльська
вигадка?
   Уже  доктор  Рудольф  i  сонячний  хлiб  ?сть,  уже  Емма  одно?   ночi
втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю  свою
одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись
на палицю, а про  Берлiн  усе  ж  таки  нiяких  звiсток  нема?.  Нiчого  й
балакучий кругленький лiкар не зна?, хоч i дуже цiкавий би знати.
   На  його  думку,  Берлiн  окупували  не   iндокитайцi,   а   американцi
Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони
скористалися  ослабленням  Нiмеччини  й  пiд  виглядом  заведення  порядку
захопили ??.
   - А чого ж залiзницi не ходять?
   - Не добалакались iще до краю. Сторгуються -  пустять  Терором  беруть,
терором.
   Дощ невриписто,  нудно,  безустанку  дряпа?ться  в  маленьке  заплакане
вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст  без
потреби довго обгупу? черевики на порозi  дому,  надокучливо,  без  мотиву
свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить - нiде нi свiчок, нi  нафти
не мож на добутi?, всi крамницi порозтаскувало населення, продати -  нiхто
не  прода?  за  грошi,  чого  вони  тепер  вартi.  Мiнятись  же  на  одежу
Краiзтвурст не хоче, шкода - свiчку спалив, та й нема, а  одежа  служитиме
роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш -  подереш  сорочку  на
шматки?
   I доктор Рудольф лежить од п'ято? години  вечора  до  восьмо?  ранку  в
темнотi, обмацуючи  щохвилини  ногу,  зiтхаючи  й  загрiбаючи  волосся  на
потилицю.
   Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що  ж  iще
там, у Берлiнi, чека? на нього в цiй новiй ерi?
   ***
   Лопотить, трiщить,  чха?  й  несподiвано  стрiля?  старий  Кравтвурстiв
мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочу?ться з гiр
доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше ста? йому  дивне  мовчанння
Каесему.
   Тепер не диво: не тiльки Каесем,  не  тiльки  Берлiн  -  вся  Нiмеччина
мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля.  Як  закляте  якоюсь  ворожою,
страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало  залiзом,
пашiло  вогнем,  ди  хало  димом,  рухалось  мiльйонами  живих  i  мертвих
гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись  у  небо  помертвiлими
пальцями,  i  не  куряться.  Мертвою  пусткою  вi?  вiд  порожнiх  станцiй
залiзниць, вiд застиглих на колiях  розчинених  вагонiв,  вiд  роззявлених
дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на
кладовищi веселий, п'яний рух.
   Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста,
i лунко  вiдбива?ться  цокання  й  лопiт  його  по  завмерлих  вулицях.  З
посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi
руками. А коли доктор Рудольф зупиня?ться, вони балакають iз ним  знехотя,
трошки насмiшкувато й  трошки  вибачливо,  як  iз  людиною,  яка  не  зна?
елементарних, вiдомих усiм речей.
   До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа  старенька  машинка  його  зовсiм
стомлено - кашляючи, хрипаючи й  через  кожний  кiлометр  зупиняючись.  От
довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.
   Порох дощу мокро обвива? лице, стiкаючи  за  шию  холодними  цiвочками.
Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею
обкутанi передмiстя.
   Доктор Рудольф пильно, похмуро зирка? по боках вулиць. Та сама  картина
страшно? помертвiло? ру?ни.
   Але  от  у  шиковному  старовинному  екiпажi  з  гербами,   запряженому
рiзномастими кiньми, ?де веселе товариство -  очевидно,  робiтники.  Серед
них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче  з
весiлля ?дуть - на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть  i  з  усi??
сили поганяють коней.
   I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на  всiх  обличчях,
так само  позакладуванi  руки  в  кишенi,  тi  самi  порожнi,  вже  злегка
поржавiлi, потьмянiлi рейки трамва?в, по яких не гуркотять колеса вагонiв.
   Доктор Рудольф часом переганя? людей iз вiзочками. На вiзочках -  трава
та листя, прикритi  мокрим  покривалом;  так  хазяйновито  все,  дiловито,
спокiйно й звично, наче вони вi?-життя  тiльки  те  й  робили,  що  возили
отак-о вiзочки з травокi собi на ?жу.  Поволеньки  йдуть  собi  маленькими
гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора  Рудольфа
з цiкавiстю позирають - звiдки взялася тут  на  машинi  людина,  коли  всi
машини вже давно нiмо й безсило стоять.
   Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях  вулиць  -
тут пану? понура, врочиста тиша. Ще нема?, мабуть, третьо? години, а  тут,
на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони  в  цей  час  горiли  вогнями
лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi ?м байдуже було - чи день iще  там,
угорi, чи нiч, вони собi мали сво? свiтло.  Тепер,  закутанi  в  моторошну
тишу, вони стоять мовчазнi, суворi,  темнi,  дивовижнi,  покинутi  тунелi,
якими колись пливли гуркiтливi  потоки  людських  тiл,  екiпажiв,  свiтла,
крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво,
безнадiйно риються в купах смiття голоднi  здичавiлi  собаки.  Де-не-де  в
понурих вiкнах  блима?  жовтенька  крихiтна  плямка  свiтла  -  свiчка  чи
каганець.
   Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то  там,  то  гуртками,  то  поодинцi,
важко ступаючи, поперегинавшись  набiк,  несуть  люди  воду  у  вiдрах,  у
великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних  коритах.  I  теж  вираз
?хнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все  життя  вони  носили
воду з рiчки та каналiв.
   Лунко, занадто голосно,  порушуючи  мертву  гармонiю  абсолютно?  тишi,
лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталiв за два вiд дому
графа Елленберга вона раптом пiдозрiло чха?,  закашлю?ться  й  ста?.  Ста?
рiшуче  й  остаточно,  не  вiдгукуючись  нi  на   якi   пiдштурхування   й
пiдкручування доктора Рудольфа.
   Тодi вiн обнiма? ?? за роги стерна, як  поранену,  i  потихснь-ко  веде
далi Все ж таки послужила сiаренька - i за те спасибi.
   Мур саду такий самий рiдний, теплий, дорогий. Порох дощу  обвiва?  його
мокрi боки, на ребрах  лежать  купки  жовто-червоного  листя;  вiти  дерев
порiдiлими гiллячками спускаються з-за муру на вулицю.
   Iржаво, хруско вiдчиня?ться хвiртка - давно нiхто не ходив  нею.  З-пiд
не? з мокрим шелестом туго  вiдсува?ться  вбiк  наметена  купа  осiнннього
листя Фасади лабораторi? й буднику оголенi по-осiнньому, тьмяно  дивляться
в сад зачиненими вiкнами.
   Доктор Рудольф спира? об стiну оранжере? мотор, витi?рас рукавом  лице,
по якому розвозяться налиплi бризки болота, i йде до будинку, шкутильгаючи
й застiбуючи щiльнiше комiр коротенького  пальта.  В  саду  нiкого;  дощик
мирно шелесливо шепотить мiж пожовклим рiдким  листям;  лежать  позгрiбанi
купи  листя,  дбайливо  прикритi  брезентом  -  очевидно,  дiдусь   Йоганн
хазяйну?.
   Доктор Рудольф на хвилинку зупиня?ться перед  будинком,  щоб  перевести
дух - чогось йому тiсно,  трудно  диха?ться.  Потiм  помалу  пiдходить  до
закрито? веранди помешкання батькiв. Там колись вiн, iще  хлопцем,  отако?
само? осiнньо? пори готувався до сво?х лекцiй.  Тепер  усi  вiкна  на  нiй
щiльно по-зачинюванi.
   Якась жiноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмiчно,  сильно  руха?
лiктями й спиною в синiй блузi, неначе пере. Так, дiйсно пере. Бiля не? на
стiльцi лежить купка мокро? викручено?  бiлизни.  Голова  пов'язана  бiлою
хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий  фартухом.  Хто  це  може
бути? Не мати - стрункiша, молодша постать, хоч теж  майже  такого  самого
росту.
   Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його крокiв поверта? голову
й раптом швидко випростову?ться. Просто в лице Рудольфовi злякано, вражено
дивляться зеленi широкi очi принцеси Елiзи. З-пiд бiло? хустки  над  чолом
видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашаренi  вiд  роботи.  Вона
якось чудно, не помiчаючи, випуска? з рук на пiдлогу бiлизну, якийсь  мент
сто?ть, зацiпенiвши, потiм задом одсува?ться до дверей i  швидко  виходить
ними.  На  стiльцях   сиротливо   лишилася   купка   випрано?,   спiральне
повикручувано? бiлизни й маленька ванна з синюватим милинням.
   Доктор Рудольф проводить тремтячою мокрою рукою  по  мокрому  лицi,  ще
бiльше розмазу? бруд i нерiшуче вiдчиня? дверi на веранду. На нього пашить
теплом, вогким, миляним духом.
   В цей самий мент дверi, якими вийшла принцеса, вихором  розпанахуються,
i в них з'явля?ться висока, сяюча, палаюча радiстю постать панi Штор. Вона
кида?ться до доктора Рудольфа, мовчки обхоплю? його голову, мовчки  жадно,
сильно вкрива? мокре, брудне лице теплим натиском  уст,  мовчки  горне  до
себе мокре тiло його, вбира? в себе, обмацу? руками,  знову  тисне,  знову
цiлу? в очi, в щоки, в голову, з  яко?  звалю?ться  долу  мокрий  капелюх.
Говорити вона нiчого не може, тiльки болюче, жадно, щасливо часом стогне й
мугиче. Потiм ратом одпуска? сина, вiдверта?ться й тихо плаче.
   - Мамо! Мамуню! Люба, дорога! Ну чого ж? Чого?
   - Од щастя, сину, од щастя!
   Вона швидко, енергiйно витира? очi  й  знову  поверта?ться  до  доктора
Рудольфа. Вiн, це - вiн. Здоровий, живий, трохи нiби  схуд,  але  тi  самi
чистi,  яснi,  прозоро-щирi  очi,  та  сама  прекрасна,  трошки   винувата
посмiшка, все те саме, брудне, але те саме, безмежно дороге й любе.
   Тепер вона може говорити, рухатись, бачити, чути.  Вона  веде  його  до
кiмнати,  роздяга?,  умива?,  витира?,  як  у  дитинствi.  I  розпиту?,  i
ляка?ться, i вимага? показати зранену ногу, i знову мовчки хапа? голову.
   Батька нема - вiн пiшов по харчi. В кiмнатах усе так само, як i було, -
чисто, затишно й трошки занадто все в строгому порядку.
   - Ну, а як же тут у вас, мамо? Все добре?
   Докторовi Рудольфовi хочеться насамперед щось iнше спитати  що  значить
оте, що вiн бачив щойно на верандi?
   Панi Штор ухильно, не дивлячись у вiчi синовi, злегка  знизу?  плечима.
Чи добре? Як i з якого погляду дивитись на речi. Для одних,  може,  добре,
для других - гiрше, для третiх, може, i погано. Як раз у раз  у  життi  за
всяких порядкiв Звичайно, змiн багато. От чужi люди, наприклад,  оселились
у домi Весь горiшнiй та майже весь долiшнiй поверх позаймали.
   - Як?! А принцеса ж де?
   Принцеса перейшла вниз, до графинi.  Граф,  графиня  й  принцеса  мають
тепер усього три кiмнати та ще невеличкий салон iз роялем -  салон  насилу
випрохали. А решта поко?в зайнята рiзними людьми. У  принцесиних  кiмнатах
живе швець iз родиною - жiнкою й трьома дiтьми; в  покоях  графiвни  Труди
двi пари молодих людей iз друкарнi Майнерта;  у  великiй  залi  живо  дво?
малярiв, у бiблiотецi - якийсь худенький, милий  чоловiчок,  який  назива?
себе вченим, кабiнет графа займа? бухгалтер iз якогось банку;  у  великому
салонi живе  технiк  iз  жiнкою.  Народу  повно  тепер  у  домi.  Прислуга
розiйшлась,  але  Иоганн  лишився.  Внизу,  в  кiмнатах  прислуги,   нiхто
оселятися не хоче.
   - Ну, а як же... годуються принцеса, графи, батько?
   - Графиня i я ?мо сонячний хлiб. А принцесi, графовi й батьковi  мусимо
готувати iжу. Варимо всi по черзi, навiть принцеса. Вона нiзащо  не  хоче,
щоб за не? хтось робив, ?? вiрна Софi покинула  ??.  З  шофером  Германом,
разом iз авто мобiлем, ви?хала кудись. I сама  тепер  усе  робить.  Аякже,
сама! Оце ж ти  бачив:  бiлизну  свою  пере,  ?сти  варить,  кiмнату  свою
прибира?, хоче сама й воду носити, але батько до цього вже  нiяк  не  може
допустити. Оце носить ?й тепер на прання  воду.  Все  ж  спинилось  тепер,
Рудi, - нi водопровiд, нi  каналiзацiя,  нi  електрика  -  нiщо  тепер  не
функцiону?. Живемо, як колись за старих-старих часiв.
   I мати так обережно, заспокiйливо погладжу? доктора Рудольфа  по  плечу
Звичайно, це непри?мно й трудненько без  звички,  але  якось  перетерплять
люди й житимуть i серед таких умов. Воно, розумi?ться, все  трохи  не  так
виходить, як сподiвалося, а все ж таки не так  уже  й  страшно,  як  дехто
дума?. Може, дасть бог, якось направиться життя.
   - А де ж Макс?
   - Макс живе десь разом iз графiвною Трудою. В ?? вiллi.
   Побрались?
   Панi Штор  знову  не  дивиться  в  очi  Рудольфовi.  Бог  ?х  зна?,  чи
побрались, чи якi в них вiдносини Макс смi?ться й каже, що нi, а хто  його
тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому
домi двi парочки, а хто вони - нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя
чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй,
то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну,  та  що  там  у  чужi
вiдносини заглядати. Аби людям добре було.
   I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина  по
головi, розправляючи волосся.
   В кiмнатах по кутках сто?ть темний присмерк. Хтось гра? нагорi.
   - Гра? наша графиня. Переродилась людина. Гра? цiлими днями. Така мила,
така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде.  Де  ж  ти  оселишся,
сину?
   Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.
   - В лабораторi?, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?
   Панi Штор посмiха?ться.
   - Та де не хотiли! Стiльки охотникiв  находилось.  Та  ми  з  принцесою
вiдборонили. Ну, та й тво? iм'я помагало "Це лабораторiя Рудольфа  Штора".
"А? Рудольфа Штора?" Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.
   Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно
   - А принцесi ж.. що до того.. чого вона вiдбороняла?
   - А вона чогось усе ходить до лабораторi?.  Працю?,  каже,  там,  чита?
тво? кяижки.
   Панi Штор вийма? з шафи свiчку в старовинному  срiбному  пiдсвiчнику  й
запалю? ?? принесеною  з  кухнi  запаленою  трiсочкою.  I  знову  винувато
дивиться на сина.
   - Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержу?мо вогонь у кухнi та  так  i
свiтимо.
   Свiтло  свiчечки  скупеньке,  мерехтливе,  тiнi  гойдаються  вiд  нього
посмиканими смугами.
   Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чи?сь важкi, повiльнi кроки.
   - Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки...
   Дверi розчиняються, i в  кiмнату  спочатку  всува?ться  мiшок,  набитий
чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль,  далi  вся  постать  його.
Одною рукою вона трима? на спинi мiшок, у другiй - велике вiдро  з  водою.
Голова поверта?ться, зустрiча?ться з очима доктора Рудольфа  й  на  якийсь
мент застига?. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно  в  суворих
гарних рисах зарослого бородою лиця.
   Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спуска? мiшок,  скида?
капелюш, пальто, вiдносить ?х у кухню - чути, як старанно  струшу?  з  них
воду з дощу. Мати поспiхом хапа? вiдро з  водою  й  виносить  на  веранду.
Вернувшись, загляда? в мiшок - там головки капусти, картопля,  редька,  ще
якась городина й хвiст курки.
   Рудольф хоче помогти матерi, але з'явля?ться Ганс Штор, мовчки  бере  в
них iз рук мiшок i виносить до кухнi.
   Рудольф знову сiда? в куток канапи й похиля? голову.
   Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.
   Ганс Штор увiходить, понуро розгладжу? долонями  залички  й  зирка?  на
сина.
   - Ну що, задоволений?
   Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.
   - Ощасливив  людство?  Га?  Бачив  уже  плоди  сво??  "велико?"  працi?
Подоба?ться?
   Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичища?  чимсь  забруднене  плече
його й спокiйно-стримано каже:
   - З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив  знову  ногу
Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться
вбiк.
   - Шкода. Пропустив найцiкавiше.  Не  бачив,  як  його  славетна  Машина
переверта?  людей  на  звiрiв.  Шкода.  Ну,  та  ще  й  тепер   не   пiзно
намилуватись. Матиме досить часу.
   Вiн важко сiда? бiля  столу  й  стомлено  простягу?  по  ньому  руки  з
червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах  його
видушу?ться саркастичний усмiх.
   - "Трiумфальна  зустрiч".  "Спаситель  свiту".  "Новий  Христос".  "Рай
земний". Так, так: рай, чудесний  рай.  Мурло,  хамло,  злодi?,  злочинцi,
всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки,  оксамити
i...  сплять.  Сплять  i  розпутничають  з  жiнками.  Варто,  варто   було
трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не  вистачило  сили.  Не
дотяг-ли, порозлазилися, як черва,  що  насмокталася  трупа.  А  крику,  а
гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети  з  сонячним  хлiбом  летiти
збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!
   Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хита?  головою.  Свiчка  блима?,
трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора
гримасами.
   Панi Штор зiтха? й обережно каже:
   - Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше...
   Батько скиду?ться, спалаху?:
   - Робити?! Хто?! Ця худоба?! Та через що? Навiщо?  Хто,  що,  якi  сили
можуть примусити ?х узятись до роботи? Ану, попробуйте ?х примусити!  Ану,
забалакайте тiльки з ними про це! Не говорили хiба вашi "спасителi"? Що  ж
вони на це: "Iдiть к чортовiй матерi з вашою роботою, з вашою культурою, з
вашими радiями, електриками, водопроводами,  аеропланами.  Нам  нiчого  не
треба, нам i так добре, наплювать нам на вашу культуру". Що, не  так  вони
говорять? Поговорити з нашим шевцем, iз друкарями, з технiками - та з  ким
хочеш. "А на якого дiдька менi ваша електрика? Я  буду  працювати,  вугiль
возити, а ви будете електрикою грiтись?" Сором? Грiх?  Потреба  людського?
Закони бога, ладу? Все це цим скотам не потрiбне. От вам рiвнiсть!  Бачите
тепер, синки мо?? Бачите ?? тепер на власнi очi,  коли  вони  вам  iще  не
повилазили? Свобода? Геть насильство? Ну? Що ж тепер - при повнiй  свободi
й без насильства? Що - пустеля, яма, смерть?  Та  вас  усiх  тепер  собаки
позагризають. Розплодяться хмарами й позагризають. Побачите! Ви  ж  нi  до
чого тепер не здатнi, без насильства ви ж не рухнете пальцем для  власного
добра. Та чого краще? Каналiзацi?, як тобi, синку, вiдомо, в  твойому  раю
вже нема?. Смiття,  бруд,  нечистоти  нема  куди  спускати.  Треба  копати
смiтники, помийнi ями, ватерклозети. Бо позасмерджу?мось i погни?мо всi  в
раю. Ну, i  що  ж  ти  собi  дума?ш?  Всi  вашi  "експлуатованi",  всi  цi
"пролетарi" анi пальцем не хотiли рушити!  Довелось  ?х  соромити,  лаяти,
виясняти для них самих загрозу життю - аж тодi милостиво згодились  копати
ями. А робили як? Будьте ви тричi проклятi, мо? синки, з вашим ра?м! Оце я
вам кажу, батько ваш. Лучче б ти, сину, був зогнив у божевiльнi, куди тебе
засадили розумнi люди, що передбачали все це страхiття. Так, так, сину!
   Доктор Рудольф мовчки дивиться на  стрибливе  вiд  тiней  каганця  лице
батька, але мати обурено, гнiвно пiдводиться й поверта?ться всiм тiлом  до
чоловiка.
   - Батьку! Що ти кажеш?!
   - А що ж менi казати йому, цьому "спасителевi" нашому? Га? В ноги  йому
поклонитися? Трiумфальну зустрiч йому вчинити? Так? Йому говорилося,  його
попереджалося, його благалося Слави захотiв?  На  установи  бога  повстав?
Порядок змiнити запотiв?
   Батько теж пiдводиться i,  весь  уже  горячи  нестримним  палом  кровi,
грiзно, хижо перехиля?ться до сина.
   - Слави тобi? Зустрiчi? Пам'ятника? От  тобi  пам'ятник  ма?ш:  розбiй,
грабiж, насильство, ледарство, бруд, тьма,  розпуста,  звiряче  життя.  От
твоя слава! Радiй?
   Ганс Штор поверта?ться й виходить до кухнi, сильно  грюкнувши  дверима.
Доктор Рудольф знову похиля? голову й сидить непорушне.
   Нагорi гра? графиня. Звуки старого свiту: дивнi, чаруючо-грацюзнi, такi
неймовiрнi серед темного мовчання.
   Мати пiдходить до доктора Рудольфа, сiда? поруч, бере його руки в сво?,
гладить  ?х,  голубить,  щось  говорить,  щось  старе,  потiшаюче,  вiчне,
материнське,  яке  говоритиме  мати  й  тодi,  як  лишиться  на  замерзлiй
зморщенiй планетi хоч один син i одна мати.
   А доктор Рудольф уже не слуха? нi ??, нi батькового бурмотiння в кухнi,
нi звукiв рояля нагорi - невже ж вона  не  примде  прати  далi?  Невже  не
загляне хоч на хвилинку? Не кивне хоч головою? Невже це можливо?
   Можливо. Чому нi? А як гляне з огидою, з ненавистю, з прокляттям?
   Доктор Рудольф цiлу? матерi руку й пiдводиться. Вiн утомився й пiде вже
до себе.
   Мати не затриму? його. Вона тiльки налива? в тарiлочку топленого  сала,
встромля? гнотик i запалю? каганець.
   - Оце, Рудi, неси тихенько пiд пальтом, щоб не погасла. Нi  свiчки,  нi
сiрникiв не можу тобi дати - нема.
   Рудi бере каганець, прикрива? його полою, хова? ключ од  лабораторi?  в
кишеню й помалу виходить надвiр.
   Вiтру нема?. Густа, чорна, як сажа, тьма шелестить  дощиком  по  кущах.
Ноги ступають невпевнено, намацуючи жорству але? Небо, земля,  сад  -  усе
темне, непроглядне, все чорна, густа  безодня.  Зникло  колишн?  величезне
вiяло сяйна над Берлiном. З дитинства, з перших крокiв доктора Рудольфа по
аемлi воно щовечора стояло там, за садом, воно було не людським  витвором,
а явищем природи. I от нема. Чорна шершава сажа там. Так само, як у горах,
як на полi, як десь у безлюднiй холоднiй пустелi.
   Доктор Рудольф обережно несе каганець, стараючись не  розхлюпати  й  не
придушити дорогоцiнно? жовтенько? квiточки, що так смердюче  пахне  з  пiд
пальто. Отак десятки тисяч лiт тому  брела  людина  вiд  чужо?  печери  до
сво??, позичивши вогню.
   Скреготить зубами замок дверей. Нiжно и солодко попахуе чужим духом  iз
лабораторi?.
   Доктор Рудольф поспiхом ставить каганець на стiл i огляда? все навкруги
Чисто-чисто все прибране, нiде нi забуто? читано? книжки, нi квiточки,  нi
шпильки - нiчого-нiчого. Тiльки цей нiжний теплий запах.
   Клiпа?  гнотик  каганця.  Гойда?ться  густа  тьма  в   далеких   кутках
лабораторi?, жовто й тьмяно виринають  iз  не?  блиски  апаратiв  i  знову
поринають.
   Нiякiсiнького, нi найменшого слiду ?? перебування тут!
   Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиня?, впуска? до хати задумливий
мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша  Iз  сяйвом  помер  i  вiчний,
невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж
явищем само? природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.
   Доктор Рудольф зачиня? вiкно, сiда? в фотель, подарований колись графом
Елленбергом, i стомлено опира? голову на руку.
   Каганець iз усi?? сили самовiддано бореться iз тьмою, що  хвилями  суне
на нього з усiх бокiв, одмаху?ться, трiщить, клiпа?,  кличе  на  помiч,  а
доктор Рудольф непорушне, зацiпенiло сидить i нiчого не бачить.
   ***
   Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним  серпанком  розвiсився
мiж деревами саду й сушиться пiд дощем.
   Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову
пальтом, щоб не випустити теплоти енергi?, i час од часу  висува?  шухляду
нi, ще нема як слiд червоняво? фiалковостi.
   А пiсля снiданку йде до будинку. Слiд було б  поголитися,  пiдстригтися
(аж нiяково показуватися матерi таким брудно-зарослим, з якимсь пiр'ям  на
щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярiв же тепер нема?.
   До веранди доктор Рудольф пiдходить iз боково? алейки - хто  зна?,  хто
там тепер на  верандi,  може,  хтось  бiлизну  пере  та,  побачивши  його,
зляка?ться й знову втече.
   З саду бiжить дво? якихось молодих людей з оберемками  трави  в  руках.
Дiвчина й парубок. Дiвчина раптом тика? всiм оберемком у  лице  парубковi,
регочеться, вiдбiга?  вбiк  i  показу?  язика.  Парубок  незручно,  помалу
витира? лице то об одне плече сво?, то  об  друге,  посмiха?ться  i  вмить
стриба? до дiвчини. Вона дико скрику?, притуля? траву до грудей i  вихором
летить до ганку, маючи в мокрому  повiтрi  довгими,  розпатланими  пасмами
волосся. З гуркотом, тупотом i реготом парочка вибiга?  нагору  сходами  й
зника?.
   Це, очевидно, тi, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарi.
   На верандi нiкого не видно, навiть ванночки й  бiлизни  викручено?  вже
нема?.
   Доктор Рудольф обережно вiдчиня? дверi, входить i прислуха?ться. Нi,  i
в кухнi нiкого не чути. Вони варять по черзi. Чия ж черга сьогоднi?
   Вiн сто?ть якийсь час непорушне, потiм так  само  тихенько  виходить  у
сад. З саду вiд свiжонасипаних горбiв ями поважно посува?ться  чудернацька
постать: на нiй пишний генеральський, старовинно? форми мундир  (очевидно,
взятий iз скринь Елленбергiв), спортсменськi вузенькi штани, жовтi краги й
на  грудях  наймодернiше  жабо.  Постать  на  ходу  одверто  застiба?ться,
безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усiх бокiв. Голова в  не?  кругла,
лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами,  з  двома  виразними
круглими нiздрями кирпатого носа й товстими  губами.  Мундир  "генераловi"
трохи завеликий, але вiн козакувато випира? груди, гра? плечима й твердим,
певним,  трохи  недбалим  вiйськовим  кроком  iде  але?ю,  посвистуючи   й
докiнчуючи свiй туалет.
   Доктор Рудольф виходить на вулицю iз сво?? хвiртки.  Колись  чистенька,
затишна вуличка тепер брудна, засмiчена папером, листям, гно?м,черепками.
   I знову кида?ться у вiчi: весь Берлiн такий самий  -  мокрий,  брудний,
засмiчений,  погризений  i  подертий.  I  моторошно  тихий.  Нi   рявкання
автомобiлiв, нi гуркоту бендюгiв, нi ляскоту й дзвону трамва?в, нi шипiння
повiтряницi, нiяких екiпажiв, нiякого руху. На тротуарах то  там,  то  тут
випущенi кишки бога Бахуса: побитi  пляшки  вiд  вина,  розтрощенi  бочки,
бляшанки з консервiв, ви?денi й  вилизанi  псами.  Бiля  банок  цiлi  купи
подертих паперiв  i  грошових  банкнотiв.  Тисячнi,  десятитисячнi  бiлети
валяються, потоптанi ногами, - шматки непотрiбного  паперу.  Всi  магазини
порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими  полицями  й
купами подертого шаперу, трiсок, соломи.
   На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти,  стоять  покинутi
авто, з яких поздирано шкiряну оббивку - мокрi,  пообгризуванi  кiстяки  -
iнодi валя?ться труп коня, напiвз'?дений собаками й котамiи.  Коли-не-коли
попадаються люди на двоколесах старовинного  типу,  що  крутяться  ногами.
Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою  за  свiй
привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.
   Церкви  розчиненi,  але  порожнi,  з  них  часом  виходять   собаки   з
пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi,  лякливi  й  лютi.  Недобудованi
будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.
   Людей на вулицi мало. Нема ?м куди йти, нема куди поспiшати.
   Доктор  Рудольф  пiдходить  до  Трудино?  вiлли,  виходить  мармуровими
сходами на парадний ганок i  дзвонить.  Тихо.  Мина?  хвилина-двi,  нiяких
крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде.  Потiм  згаду?,  що
дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробу? вiдчинити дверi. Замкненi.  Вiн
почина? стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.
   Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей,  довго  довба?ться  в
замку, потiм одсува? якiсь засуви - i нарештi  дверi  вiдчиняються.  Перед
доктором Рудольфом сто?ть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою
кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона  трима?  в  руках
залiзний  лом  (засув,  очевидно!),  мружить  очi  на  доктора   Рудольфа,
пригляда?ться, не пiзна?.
   - Вам кого треба?1
   - Я хотiв би бачити пана Макса Штора. Вiн, зда?ться, тут мешка??
   - Ага, Штора В такому разi увiходьте.  Iдiть  до  холу,  потiм  сходами
нагору й там гукайте на нього. Вiн вискочить iз  сво??  кiмнати.  Якщо  не
спить iще.
   Доктор Рудольф увiходить до холу, а чоловiчок у  розбитих  окулярах  iз
головою пуделя знову засува? ломом дверi.
   Нагорi доктор Рудольф зупиня?ться й безпорадно озира?ться на всi  боки.
Дверей багато, всi позачинюванi, за якими саме  Макс  -  невiдомо.  Доктор
Рудольф обережно кашля? й прислуха?ться. Знизу глухо чу?ться гомiн голосiв
- то, мабуть, той кудлатий чоловiк iз кимсь балака?. А тут тихо.
   Доктор  Рудольф  голоснiше  кашля?,  ходить  повз   дверi,   стараючись
тупотiти. Анiтелень!
   Тодi доктор Рудольф набира?ться духу й голосно каже в якiсь дверi:
   - Макс Штор! Тут?
   Десь iзбоку вiдчиняються дверi, i на порозi з'явля?ться постать  Макса.
Постать, побачивши доктора Рудольфа, несамовито кида?ться до нього,  реве,
хапа? в обiйми, мне, душить, кричить, крутить по коридору. З iнших  дверей
вибiгають iще якiсь жiночi й чоловiчi постатi, теж  кидаються  до  доктора
Рудольфа, теж мнуть, душать його, кричать, гукають  униз,  миготять  перед
ним зубами, радiсними очима, розкудовченим волоссям. Потiм маса рук  тягне
його вниз, трохи не скочуючись по сходах купою тiл, i майже вносить його у
велику залу.
   Тут трохи всi - i Рудольф, i Макс, i купа тiл - отямлюються Вони тiльки
перестають його душити й тягти, але всi стоять тiсним колом круг  нього  й
засипають,  як  поклонницi  квiтками  спiвака,  питаннями,   привiтаннями,
вигуками.
   Тут же й Труда, вся в червоному, як  пуп'янок  дикого  маку,  з  чорною
головою й синьою родинкою коло вуха.  Радiсно  збентежена,  з  хлоп'ячими,
розмашистими рухами.
   Нарештi Рудольфа знайомлять з усi?ю купою облич. Це все - сво?. Колишнi
iнаракiсти. Оце члени колись такого страшного Центрального  Бюро  Iнараку:
доктор Шпiндлер, що вiдчиняв дверi Рудi, його дружина Клара, доктор  Тiле.
Коли впали всi фортецi Об'?днаного Банку,  самi  собою  розчинилися  дверi
тюрем - i всi "злочинцi" спокiйнiсiнько розiйшлися собi  по  домiвкх.  Але
помешкання цих товаришiв уже захопили iншi люди,  i  вони  тепер  поки  що
оселились тут.
   Ну, цей - колишнiй капiталiст, буржуй, ранть? й фабрикант гудзикiв, пан
Душнер. Тепер просто мешканець землi. А це  -  колишнi  артисти  оперового
радiоателье, що постачало знаменитi оперовi вистави на  весь  свiт.  Тепер
пани Грумбах, Ган i панна Вайс заселяють частину долiшнього поверху  разом
iз Iнараком. Ще ? дво? пожильцiв цього дому, але вони по?хали з возиком по
свiжу траву для комуни - сьогоднi ?хня черга.
   Рудольф уклоня?ться комунi, комуна йому, панна  Вайс  церемонно  робить
реверанс i б'? по жовтiй, надзвичайно блискучiй,  як  вишлiфувати,  лисинi
пана Гана, який теж робить реверанс. А Макс iзнову хапа? в обiйми  Рудi  й
крутить ним по залi. Труда сердито ловить  його  за  руки  й  блага?  всiх
спинити "скаженого".
   - У доктора ж Штора нога була зламана! Максе! Годi, я вам кажу!  Чу?те:
нога! В Рудi нога!
   Ах нога? Правда! Ух, чор-рт, дiйсно ж нога!
   - Рудi, ради бога, прости! Панове, фотель-трон! Рудi, сюди,  голубчику,
сюди.
   Рудi всаджують у глибокий спокiйний фотель, а  самi  всi  лягають  круг
нього на килимi.
   - Тепер тихо! Рудi, говори! Все докладно, вiд самого початку.  Де,  як,
коли - все-все. Тiле, ви  матимете  кару  на  пiдставi  другого  параграфа
конституцi?. Кларо, заспокойте ви цього екс-детектива! Рудi, ти не  думай,
ради бога, що ти зйов попав  до  божевiльнi.  Ми  це  так  iз  радостi,  а
звичайно бува?мо трохи тихiшi. Ну, починай!
   Рудi замiшано загрiба? волосся  й  огляда?  поверненi  до  нього  вгору
смiхотливi,  привiтнi,  чекаючi  обличчя.  Та  йому,  власне,  нема   чого
розповiдати. От у них ? далеко бiльше.
   - Нi, нi, спочатку ти, а потiм ми!
   - Та й у нас теж нема чого.
   - Наше розповiдання теж коротке буде!
   - Тихо, панове! Ну, Рудi!
   Нема? ради, мусить  Рудi  розповiдати.  Але,  дiйсно,  його  оповiдання
виходить зовсiм коротеньке. Та й  що  там  цiкавого?  Упав,  зламав  ногу,
лежав. Тут цiлий Берлiн, цiлий свiт упав i лежить. I що  зламав  -  тiльки
ногу чи всього себе, от це цiкаво, от це Рудi хотiв би почути.
   - О, в такому разi слово належить людинi Шпiндлеровi.  (Май  на  увазi.
Рудi, - всi чини, титули й таке iнше скасованi.  Тепер  ?  тiльки  людина,
тварина й рослина). Отже, людина Шпiндлер ма? слово, бо колись, у  минулiй
ерi земно? планети, вiн приладнував свiй мозок до витвору теорiй  i  легко
може зробити всякий прогноз. Людина Шпiндлер, ваше слово!
   Збоку Рудольфових нiг чу?ться задумливе бурмотiння:
   - Власне, чи можна ще Шпiндлера залiчити до категорi? людини?
   Шпiндлер ста? на колiна, важно поправля? розбитi окуляри й нахиля?ться.
   -  Людино  Гане,  хоч  ви  дiйсно  ма?те  прiзвище,  яке  да?  пiдставу
сумнiватися щодо вашого права на назву людини, але я тепер не хочу знiмати
цього спiрного питання. Одначе, оскiльки мiй спосiб зносин iз людьми  поки
що носить усi ознаки так звано? людсько? мови, я прошу паважне зiбрання не
заглиблюватися у зачеплене людиною Ганом питання  й  перейти  над  ним  до
порядку дня.
   Вiн поважно вiдсува? на зiбране в ряснi зморшки чоло одноокi окуляри  й
серйозно, строго огляда? всiх. I доктор Рудольф не може розiбрати, чи вiн,
дiйсно, поважно говорить, чи глузу?; а як глузу?, то  з  кого:  з  доктора
Рудольфа, невдалого, жалюгiдного "трiумфатора",  чи  з  себе,  чи  з  усiх
людей?
   - Отже, увага, панове! Чи то пак - iстоти! Високоповажний  наш  великий
учений питання поставив хоч не науково ясно, але по-мистецьки виразно...
   Доктор Рудольф зiщулено червонi?: розумi?ться, це глум iз нього.
   - Що... Що зломив собi свiт? На пiдставi того маленького факту, який ми
ма?мо щастя в даний момент спостерiгати в цiй чудовiй залi, а  саме  -  що
ми, не зовсiм божевiльнi iстоти  {я  не  кажу  "люди",  бо  це  ще  спiрне
питання, i я тримаюсь зовсiм iншо? теорi?), що ми зранку покотом лежимо на
пiдлозi й при?мно фiлософу?мо, на пiдставi цього вже  факту  ми  можемо  з
певнiстю сказати, що щось таке зламалось  у  нас  чи  в  усього  людського
колишнього свiту - це все одно. Що ж зламалось, мо? високоповажнi iстоти?
   Шпiндлер гумористично-гордо закида? пуделячу голiвку догори и з пафосом
досвiдченого оратора робить паузу.
   Iстоти чекають iз таким лiнивим  вибачливим  усмiхом,  з  яким  чекають
глядачi багато разiв чуваного ними, улюбленого актора-комiка.
   - Зламалася, мо? iстоти, вiсь, на якiй крутився вiз  необхiдностi.  Вiз
перекинувся - i людство гепнуло з царства конечностi в царство свободи.
   - Х-хе!
   - Одначе!
   - Умгу! Дяку?мо красненько!
   Шпiндлер зручнiш склада? ноги по-турецькому.
   - Так, мо? iстоти, в  царство  свободи.  Вашi  посмiшки  й  вигуки,  не
забарвленi захватом, доказують тiльки те, що процес гепання був не  зовсiм
повiльний, i ваша психiка ще  не  зовсiм  приладналася  до  нового  стану.
Одначе, що ж це за стан, мо? дорогi cпiвicтоти?
   - От власне!
   Шпiндлер поправля? окуляри й строго по черзi обводить чекаючi  обличчя,
немов перевiряючи самого себе.
   - Моя гiпотеза щодо цього, мо? любi спiвiстоти, зда?ться вашим  мозкам,
ще не зовсiм звiльненим од людського способу думання,  трохи...  смiливою.
Одначе я берусь довести ?? математично.
   - Будь ласка! Тiльки швидше.
   - Швидкiсть не завсiгди ознака iстини.  Отже,  моя  гiпотеза  проста  й
ясна! наш теперiшнiй стан ? стан... богiв. Ми стали  богами,  мо?  iстоти!
Дозвольте поздоровити вас!
   Шпiндлер поважно й серйозно хита? всiм голiвкою.
   - I вас також!
   - Бр-раво, Шпiндлере!
   - Дяку?мо!
   - Генiальна гiпотеза!
   Але  Шпiндлер  не  задовольня?ться  цими  висловами   признання   сво??
гiпотези. Вiн пiдносить руку й просить уваги.
   - Панове, вашi надмiрно веселi вигуки все ж таки доказують, що ви ще не
зовсiм перейшли з одного стану в другий. Але що ви - боги, то вигукуйте  -
не вигукуйте, а це  так.  I  я  серйозно,  цiлком  серйозно,  панове,  вам
повторяю, що ми - боги. Без нiяких жартiв i дотепiв.
   - Шпiндлерчику, ради бога, не лякайте!
   - Богам, колего, не личить лякатися, i постарайтеся  позбавитися  цього
людського пережитку. Тим паче,  що  страшною  нiчого,  як  виявля?ться,  в
божеському станi нема?. Мо? панове, ви зволите все ж таки  смiятися.  Я  ж
вам без смiху ще раз  заявляю,  що  наш  стан  iнакше,  як  станом  богiв,
визначити неможливо. I я це вам зараз математично доведу.
   - О, будь ласка!
   - Зараз. Прошу уваги.
   Кудлатий пудель у позi Будди на мент приплющу? очi й зараз же розплющу?
?х. I знову доктор Рудольф не зна?, чи жарту? вiн, чи серйозно говорить, i
коли жарту?, то з кого.
   - Як вам вiдомо, мо?  дорогi  спiвiстоти,  речi  найкраще  пiзнавати  з
порiвняння. Правда? Отже, зробимо маленьке порiвняння мiж богами, людьми й
нами. Вiзьмiмо, наприклад, таку форму буття людей, як громада. В людей  ця
форма iснування в цiлiй iсторi? людства була  така  необхiдна,  як  кругла
лiнiя лисини бога Гана. Людина - громадська тварина, так читали ми в  усiх
пiдручниках  природознавства.  Держава,  класи,   партi?,   уряди,   лiги,
товариства - все це необхiднi вияви цi?? форми буття людини. Тепер  я  вас
питаю чи чули ни коли-небудь про iснування  держав,  парламентiв,  партiй,
товариств i яких-будь органiзацiй у богiв? Та сама думка про це  вважалася
в людей за глум i образу релiгi?.  I  тепер  питання,  ?  в  нас  держава,
партi?, парламенти чи якi-небудь органiзацi?? Я сподiваюсь, нiхто з нас не
наважиться кинути образу нашому божеському становi й  не  буде  насилувати
дiйснiсть. У нас громади нема?. Ми -  iстоти  безгромадськi,  бездержавнi,
безкласовi, безпартiйнi. Отже, ми - боги. Вiзьмiмо тепер  другу  рису.  Як
вiдомо з пам'яток старовини, в iстот, що називалися людьми, було так зване
господарство: фабрики, банки, крамницi, бюро, грошi, векселi, акцi? й маса
всяких iнших кумедних речей. Дозвольте спитати: в богiв  коли-небудь  було
що-небудь подiбне?  Нi  в  одного  авторитета,  досконально  знайомого  iз
звичаями богiв, ви не зустрiнете нiякого натяку на господарство.  Коли  ще
мiг би бути який-небудь сумнiв щодо  акцiй  i  ренти,  то  щодо  фабрик  i
майстерень нiякого сумнiву бути не  може.  Характеристична  ознака  богiв!
нiчого не робити й годуватись нектарами чи амброзiями. I тепер  прошу  вас
кинути погляд на наш стан чи не повна аналогiя iз станом богiв? Включно до
нектару - сонячного хлiба?  Нi?  Чекайте,  панове!  Вiзьмiть  ви  ще  одну
найхарактеристичнiшу рису людини. Пам'ятки старовини нам доносять, що  все
свiторозумiння людей вiчно й скрiзь, усiма вiками, по всiй планетi  стояло
пiд знаком етичного дуалiзму - добра й зла, святостi й грiха. Для боротьби
з грiхом у них iснували навiть цiлi органiзацi? фахiвцiв -  жерцi,  ченцi,
армi? спасiння, професори теологi? й таке iнше: так  само,  як  були  цiлi
органiзацi? професiйних грiшникiв -  проститутки,  злодi?,  депутати.  Все
життя цих iстот  було  густо  обтикане  заповiдями,  приписами,  законами,
правилами, судами, тюрмами, полiцiями. Все це мало  захищати  людство  вiд
злочинств i грiха. Порiвняйте ж тепер iз богами нi грiхiв,  нi  злочинств,
отже, нi судiв, нi полiцiй, нi тюрем у них нiколи не було. А в  нас?  Будь
ласка, знайдiть менi не то що в Берлiнi, а в усiй ?вропi  чи  Америцi  хоч
одного арештованого, хоч одного полiцiянта, хоч одну  проститутку,  злодiя
чи депутата. Будь ласка! А потiм: усi протирiччя й  контрасти  людей,  як,
наприклад, владнiсть i пiдлеглiсть, зневага й  пiдлесливiсть,  гордiсть  i
пониження, нахабство й скромнiсть, честолюбнiсть i вiдреченiсть, шикування
й злиднi, обман i  простодушнiсть  i  тисячi  всяких  моральних  станiв  i
рiзниць, тисячi причин страждання - все це нам цiлком чуже. Нi  злочинств,
нi чеснот ми не зна?мо. Етичний дуалiзм людей нам абсолютно нi до чого. Ми
сто?мо по той бiк добра й зла. Що таке грiх? Ми не розумi?мо, що це  таке.
Молитва? Про що ми можемо молитися, хотiв би я вас  запитати,  мо?  дорогi
колеги? Бо? для нас став цiлком зайвий. I молитва, i бог, i  релiгiя  були
потрiбнi людям, бо в них був  грiх.  Але  в  богiв  нема?  нi  грiхiв,  нi
молитов, нi релiгi?. Отже, дозвольте вас тепер спитати: хто ми такi?
   - Свинi!
   Вiдповiдь Гана така меланхолiйно  поважна,  така  спокiйно  переконана,
точна й несподiвана, що боги, як петарди, вибухають реготом.
   Кудлата голова пуделя ошелешено  дивиться  в  бiк  Гана  крiзь  розбитi
окуляри. А Ган сумно хита? кому головою i твердо витриму? погляд.
   Доктор Рудольф, також iз увiчливостi посмiхнувцiись, дозволя? собi  все
ж таки спитати пана Шпiндлера, як довго може, на  його  думку,  протягтися
цей божеський стан i чи не можна б його якось трощки змiнити.
   Пан Шпiндлер, заплющивши очi, крутить головою, на його думку, цей  стан
буде тягтися якраз; стiльки, скiльки iснуватиме на землi iстота, що колись
називалася людиною. Вiн не бачить тих  сил,  якi  могли  б  змiнити  його.
Нiяких, нiзвiдки - нi зсередини, нi зокола. Деякi  на?внi  люди  (а  таких
багато серед  колишнiх  iнаракiстiв,  комунiстiв,  соцiалiстiв  та  навiть
анархiстiв) пробували змiнити цей стан, умовляючи, пропагуючи, звертаючись
до  совiстi,  гiдностi,  культурностi  й  тому  подiбних   старих   речей.
Розумi?ться, ?хнi спроби не мали нiякiсiнького успiху. Помилка цих на?вних
iстот у тому,  що  вони  змiшують  сучасну  iстоту  з  колишньою  людиною,
приписуючи ?й i совiсть, i гiднiсть, i культурнiсть, не розумiючи, що це -
категорi? минуло? епохи, витвiр минулих економiчних вiдносин.  У  сучасно?
iстоти...
   Але тут Шпiндлер мусить замовкнути: десь чути глухий i сильний стукiт у
дверi. Всi обличчя моментально з зовсiм iншим виразом - серйозним, дiловим
i напруженим - повертаються в бiк грюкоту. Хто може стукати?! Знову наскок
якихось богiв по зайвi подушки й одежу?
   Ган гнучко й хижо схоплю?ться на ноги.
   - Панове, до  збро?!  Дами,  прошу  вiдпустити  ваших  кавалерiв.  Пане
черговий, прошу пiти до дверей.
   Пан черговий, цебто бог Шпiндлер, пiдводиться й  слухняно  виходить  iз
кiмнати, а боги кавалери неохоче й не дуже слухняно вiдриваються вiд дам i
беруться до збро?: витягають iз кишень револьвери й оглядають ?х.
   Глухе буботiння за дверима холу. Грюкiт. Повiльнi кроки.
   Черговий верта?ться з кувертою в руцi  й  надзвичайним  здивованням  на
зарослому маленькому обличчi.
   - Мо? дорогi iстоти! Я боюсь,  що  в  життя  планети  вриваються  якiсь
на?внi надприроднi реакцiйнi сили й хочуть завернути нас до  стану  людей.
Загрозлива ознака цього в мене  в  руках.  Це,  як  бачите,  лист.  Папiр,
чорнило, адреса, - все, як було колись у людей. Ще бiльше: iстота, подiбна
до нас, принесла цього листа й не вимагала вимiну за нього -  нi  подушки,
нi кожуха, навiть хустки Спитала тiльки, чи  тут  такий  i  такий,  оддала
листа, ввiчливо вклонилась i пiшла.
   - Але кому ж лист? Кому?
   - Лист по-старинному адресований:  "Пановi  Максовi  Шторовi"  .Письмо,
скiльки я собi пригадую письмо людей, належить людинi жiночого полу.
   Макс здивовано й швидко пiдходить до Шпiндлера й майже вихоплю? з  його
рук листа. Всi пильно слiдкують за ним i всi бачать, як  смуглявiсть  його
вкрива?ться гарячою темнiстю, коли тiльки вiн прочиту? адресу.
   Бог Ган многозначно кашля? й зирка? на богиню Вайсiвну,  яка  зараз  же
байдуже вiдверта?ться вiд Макса. Труда ж, навпаки,  не  зводить  iз  нього
чекаючих, похмурених очей.
   Лист, видно, зовсiм коротенький - два-три речення й  кiнець.  Але  Макс
хмарнi? вiд них, в очах з'явля?ться тривога, в руках поспiшнiсть -  зовсiм
не божi прикмети.
   - Я, панове, мушу зараз же йти. Рудi, ти почека?ш мене  тут  чи,  може,
хочеш пройтися трохи зi мною?
   Труда бере доктора Рудольфа пiд руку й суворо заявля?, що  Рудi  нiкуди
не пiде. Коли Макс такий неделiкатний, що  може  ради  якогось  там  листа
покинути Рудi, то в iнших цього нема?. Рудi лишиться тут i  нiкого  чекати
не буде. Макс може собi йти куди хоче.
   Але Макс такий неделiкатний, що навiть  не  дослуху?  Труди  до  кiнця,
навiть не проща?ться з Рудi й швидко виходить iз зали.
   Ган запиха? револьвер у кишеню i спiдлоба зирка? на Шпiндлера.
   - Хм! Хотiв би я знати, чи личить богам iз такою поспiшнiстю бiгати  на
любовнi побачення? Як ви гада?те, боже Шпiндлере? Га?
   Але боговi Шлiндлеровi не дають  одповiсти:  панна  Вайсiвна  рiшуче  и
бурно хапа? його за руку  й  тягне  до  рояля  Годi  нiкчемних  дебатiв  i
фiлософiй! Танцювати! Це - найрозумнi ше, що можна робити.
   - Шпiндлере, гранте! Маленьку бiскаю!
   Шпiндлер слухняно сiда? за рояль. Гойдливi,  цинiчно  без  журнi  звуки
пiдхоплюють тiла, крутять ?х по  залi,  вiдбиваються  в  томких  вихилясах
плечей, задiв, нiг Труду вiдривають од доктора Рудольфа,  i  вiн  тихенько
забива?ться в куток.
   Як чудно и моторошно! вони вже не вiдчувають жаху свого становища. Вони
подiбнi до людей, засуджених на смерть i звиклих до тюрми, до сво?х камер,
до само? думки про смерть.  Яка  в  них  прихована  жалiсть  до  нього  ?м
абсолютно не цiкаве все, що вони лишили там, за стiнами  тюрми,  але  вони
говорять про це тiльки з жалю до нього, новака.
   Танцюють! Iнаракiсти, соцiалiсти, буржу?, артисти, обнявшися, сплiвшися
в обiймах, перемiшавшися в одну купу розгарячених чакоханих тiл, виконують
функцiю богiв.
   Задихавшись, поправляючи чорно синi розгойданi танцем кучерi,  пiдбiга?
Труда.
   - Рудi, тiкаймо! Ходiмте до мене. Я хочу вам так багато-багато сказати.
   Рудi покiрно шкандиба? за Трудою.  Власне,  що  можна  "багато  багато"
сказати? Але хiба не все одно? Мила Труда, вона  скоса,  так  спiвчутливо,
тепло зирка? на нього: бiдний новенький - вiн iще не звик до  тюрми,  йому
тоскно, тяжко, всi порядки ще здаються йому такими страшними.  Треба  його
розважити, заспоко?ти, потiшити.
   Ах, ?й так страшно-страшно радiсно, що Рудi живий, здоровий, знайшовся.
Всi так турбувалися, так тривожилися за нього. (От у цей фотель  хай  сяде
Рудi, а вона приляже на канапцi - цi навiженi заморили  ??  танцем).  Коли
вернувся спецiально посланий за ним лiтак i заявив, що доктор Штор вилетiв
iще днiв п'ять назад на Берлiн, а милого, великого Штора все не було та  й
не було, всiх охопив жах. Але шукати далi вже не було  змоги,  бо  настали
такi подi?, що вiдсунули все Господи, що тут було! Коли  б  Рудi  мiг  був
бачити, як усе катастрофiчне,  вулканiчне,  валилося,  ламалося,  рвалося!
Залiзницi, електрика, водопровiд,  телефон,  пошта,  трамва?  моментально,
майже в один день, спинились, як тiльки стало вiдомо,  що  скло  вже  ?  у
всiх. Наче гасло таке було. А потiм! Теж наче хто дав гасло - всi кинулись
на магазини, склади,  банки.  I  ранiш  бували  випадки,  але  що  вони  в
порiвняннi з цими!  Як  дерли  грошi,  як  розкидали  золото,  дорогоцiнне
камiння, якi оргi?, танцi, обiйми, бiйки були на вулицях. Увесь Берлiн був
цiлий  тиждень,  як  одна  божевiльня!  Якi  сцени!  Однi  плачуть,  другi
регочуть, однi п'ють iз бочок вино, прощаються, другi б'ють ?х,  глузують.
Один ювелiр мiльйонер упав у свойому магазинi на мiшок iз брильянтами, якi
хотiв заховати, i так ридав над ними, що його  мусили  обливати  пивом  iз
бочки. I всi ч клунками, з оберемками  одежi,  бiлизни,  всяких  речей,  з
вазами, книжками, рушницями. Хто що  попав,  то  тяг  додому.  А  потiм  -
розселення! Що це було! З центру, з небошкрябiв, з льохiв  як  рушила  вся
маса на вiлли, на будинки багачiв. Однi до себе  чужi  меблi  перетягують,
дру? i з сво?ми меблями в  друге  помешкання  ?дуть.  Той  собi  аероплана
тягне, той конi, той автомобiль. (Але нi аероплани, нi автомобiлi вже нi в
кого не працюють - нема чим рухати, всi матерiали вийшли, а нових нiхто не
робить). Одне слово, це було щось надзвичайне.  Мертенс  iз  свого  палацу
втiк. Тепер вiн живе разом iз сво?м секретарем  Вiнтером,  ма?  поганеньку
кiмнатку й сам собi воду носить, а году?ться сонячним хлiбом.  Нiхто  його
не чiпа?, i нiкому вiн не цiкавий.
   Ах, що це за часи були, цi кiлька тижнiв пiсля роздачi скла!  Всi  були
п'яяi вiд сонячного хлiба.
   Може, Рудi хотiв iз Максом пiти? Ну, добре. Але  з  Максом,  видно,  не
можна йти - вiн, очевидно, на якесь  любовне  побачення  покликаний.  Одне
слово, такий переворот, якого нi одна революцiя не  зазнала.  Розумi?ться,
багато людей у горi й  одча?.  Ах,  люди  в  свиней,  у  богiв,  у  тварин
поперетворювалися. Ну, i в богiв! Ну, i в тварин. Ну, i що  ж  тут  такого
страшного?  Ах,   загине   цивiлiзацiя,   порозвалюються   мiста,   людина
повернеться в лiси й печери. Ну, а хоч би й так, то що?  Чим  оцi  кам'янi
тюрми кращi за печери? Нi повiтря, нi сонця,  нi  волi,  нi  спокою.  А  в
печерах прекрасно! Вiльно, незалежно, небо, сонце, простiр. А чим  колишн?
людське життя було краще? Всi тiльки тим були зайнятi, щоб здобути  грошей
Грошi, грошi, грошi. I бiльше нiчого. I лицемiрство, i брехня, i об ман, i
насильство. А тепер нiяких грошей не треба, i через те нема нiяко? брехнi,
обману, насильства. Всi живi, здоровi й ситi. I  наплювать  на  все  iнше.
Правда? (Миле, на?вне Страховище, йому страшенно хочеться  потiшити  Рудi,
заспоко?ти й переконати, що все - чудесно. А сама десь жаха?ться, рида?  з
жаiю за минулим, проклина?).
   Звичайно, подi? пiшли трохи не так, як гадалося, але хто знаь як було б
краще. В кожному разi, Шпiндлер дiйсно свиня. Вiн iз своею гiпотезою богiв
мiг би виступити iншим разом йому, розумi?ться, досадно на Сонячну машину,
бо пою жiнка, ота мила блондинка, коха?ться з ?хнiм товаришем  Тiле.  Вона
Трудi все розповiла. Вони кохаються вже два роки, але до  Сонячно?  машини
вони боялися "зради" й мучилися. А  тепер  нiяких  зрад  нема?  -  i  вони
нарештi можуть дати собi волю Звичайно, Шпiндлеровi боляче Але хто ж винен
тут? Правда? А хiба сотням тисяч таких, як вони, Сонячна  машина  не  дала
щастя? Фрiда, наприклад, просто мало не збо жсволiла вiд захвату Вона того
самого дня, як дiстала вiд Труди скло, покинула барона й полетiла з  сво?м
аташе до Iталi? на бароновому  лiтаку.  Розумi?ться,  яка-небудь  принцеса
Елiза люту?. Страшенно, мiж iншим, дивна iстота; з ненавистi  до  Сонячно?
машини не хоче чути iменi Рудi, а сама весь час  надзвичайно  хвилювалась,
коли вiн пропав, кiлька разiв навiть сама приходила до Труди й  сердилась,
ну, просто-таки сердилась, що Каесем не мiг його знайти. Вона все  ж  таки
дуже-дуже хороша, ця бiдненька принцесочка. Вона  може  бути  така  нiжна,
дитяча, ясна, що аж дивно Господи, а Наделi? Та вони в такому були  одча?,
що пропав Рудi. Ах, як  досадно,  що  вони  пропали.  Зда?ться,  всi  вони
вирушили кудись на пiвдень.
   Любе, хороше дiвча: от мовчить i пильно дума?, що б iще сказати при?мне
бiдному Рудi.
   А знизу чути музику бiдних тюремних  мешканцiв,  що  вже  звикли  i  до
тюрми, i до смертного присуду. Танцюють, вiльно кохаються, смiються смiхом
шибеникiв.
   Доктор Рудольф пiдводиться й простяга? руку Трудi.
   - Пiду я вже, Трудо.
   - Слухайте, Рудi, як ви гада?те, що то  мiг  бути  за  лист  до  Макса?
Тiльки, будь ласка, не подумайте нiчого такого - я цiкавлюсь цим просто  з
дружби до Макса. Насамперед у мене ? чоловiк, ну, не чоловiк, а...  ну,  я
не знаю  хто,  ну,  мiй  Душнер,  я  з  ним  маю  договiр  на  рiк  життя.
Розумi?ться, тепер усi договори порванi, я теж маю право зiрвати, але коли
я дала слово, то я ж мушу тримати. Правда? I зовсiм у  цьому  нема  нiчого
смiшного й ненормального. Правда, Рудi?
   - Я не знаю, Трудо, який у вас договiр i тому...
   - Ах, який договiр. Ну, звичайний собi договiр: Душнер колись,  iще  за
старо? епохи, купив менi дiм, театр i видав  багато  грошей,  а  я  за  це
обiцяла жити з ним цiлий рiк  i  бути  йому  вiрною.  Ну,  добре,  Сонячна
машина, це правда, всi вiдносини перемiнила, але ж  Душнер  не  винен,  що
з'явилася Сонячна машина. Правда? А я ж йому слово  дала  з  добро?  сво??
волi - мене нiхто не силував, як Фрiду. Значить, це було б негарно з  мого
боку, коли б я його тепер покинула. Вiн такий милий. Вiн хоч i капiталiст,
але нiколи не був проти Сонячно? машини. Навпаки,  раз  у  раз  боронив  i
помагав нам. Значить, тим паче негарно було б зламати договiр. Але це ж не
значить, що я його люблю. Може, люблю, а може, i не люблю. В кожному разi,
робити з цього факту якiсь  висновки  про  любов  цiлком  не  рацiонально.
Правда, Рудi?
   - Так, розумi?ться, в цьому фактi...
   - Правда ж, правда? Ну, а I, крiм того, вже  ж  так  мало  лишилось  до
реченця: всього сiм мiсяцiв i тринадцять днiв.
   - Ну, це такий порiвняно короткий час, що..
   - Правда? Ну, а от.. ? такi люди, що цього абсолютно  не  розумiють.  I
вигадують страшеннi дурницi. Просто нiяково  слухать  Ну,  i  нехай!  Ото!
Рудi, а ви додому зараз?
   - Додому, Трудо.
   - Хм. Я пiшла б iз вами, коли б... Я вже давно в наших не була.  В  нас
усi здоровi?
   - Так, зда?ться, всi.
   Труда якийсь  час  мовчить,  потiм  iз  стомленою  посмiшкою  простяга?
Рудольфовi руку.
   - Ну, вiтайте наших усiх i принцесу. Ах, вас же треба випустити!
   На ганку Труда ще раз простяга? руку бiдному Рудi.
   - А ви, Рудi, дуже не сумуйте, що так усе вийшло. Я все ж  таки  певна,
що людям соромно стане - i все пiде iнакше. Це ж не  може  бути,  щоб  так
лишилось. Так багато людей говорить, та тiльки добалакатися ?м  трудно,  а
то б уже почали щось робити. Ви не сумуйте, Рудi. Добре?
   Доктор Рудольф iз тихим усмiхом стиска? маленьку  тверду  теплу  ручку,
мовчки кива? головою й помалу йде на вулицю.
   Дощик почина? забиватися за шию. Доктор Рудольф пiдiйма? комiр,  всову?
в нього пiдборiддя й почува? колишнiй з дитинства  затишок  схованого  пiд
дощиком у комiр половини лиця.
   Так, так. "Не сумуйте, що так усе вийшло". Дiйсно, вийшло трохи не так,
як думалось. I таки дуже-дуже не так.
   ***
   Макс заходить пiд якийсь ганок i знову  перечиту?  коротенького  листа:
"От тепер ти можеш цiлком по-дружньому прийти до мене.  Але  поспiшай,  бо
буде пiзно. Сузанна".
   I все. Що може значити ця фраза  "бо  буде  пiзно"?  Збира?ться  кудись
ви?хати з сво?м скульптором? "Тепер ти можеш прийти". Тепер,  коли  в  них
усе вияснилось? Для  чого  ж  тодi  його  кликати?  З  помсти?  З  бажаняя
показати: от ма?ш, не потребую я тебе.
   I  чого  весь  час  пiсля  останнього  побачення  абсолютно  не  хотiла
бачитись, а тепер раптом захотiла?
   Чи щось гiрше кри?ться в цих коротеньких рядках, таким  твердим  гарним
письмом написаних?
   Макс хова? листа в кишеню й знову поспiша?, хмурячись i ховаючи  шию  в
пiднятий комiр пальта.
   Перед палацом Сузанни нема нi  душi.  Ворота  розчиненi  на  встiж,  на
аеродромi мокне перекривлений набiк легкий лiтак.
   Нi порть?, нi льока?в бiля парадних  дверей.  А  дверi,  як  i  ворота,
стоять розчиненi, порожнi.
   Згори чу?ться  веселий  гамiр,  крики,  звуки  музики,  гомiн  багатьох
голосiв.
   Макс помалу виходить мармуровими сходами. Холом туди й  сюди  проходять
якiсь люди, переважно  парочки,  обнявшись  i  цiлуючись.  З  храму  краси
виразнiше чути гомiн i музику. Бенкет у Сузанни? Прощальний бал?
   Але  що  за  чуднi  гостi?!  Обличчя  не  фарбованi,  простi,   занадто
неаристократичнi;  убрання  ще  простiшi,  безпретензiйнi,  з   робiтничих
кварталiв. Манери, рухи, звук голосiв - зовсiм же робiтничi!
   Макс раптом зупиня?ться: вона примирилася! Вона скликала  тих,  що  так
довго зневажала, i на це свято покликала и його!!
   Макс вибiга? на саму гору сходiв. На нього без уваги й без  здив?ванння
зиркають деякi обличчя. Вони такi зайнятi собою, що ?м нiтрошки не  цiкавi
iншi люди. Макс iде просто до храму. Тут усе лишилося так, як i було.  Так
само в екстазi тягнеться вгору бiло-рожеве мармурове  тiло  Фiмiаму  перед
ним нема?, але зате е цiлi гiрлянди  людських  танцюючих  молодих  веселих
тiл. Музика вбогенька - гiтара, скрипка, ще щось  бухкаюче  -  зате  шуму,
галасу, руху бiльше, нiж од най-витонченiшого оркестру.
   Ну, де ж тут у цьому вихорi знайти Сузанну?
   Макс обережно попiд стiною просува?ться вперед. За деревами, у  гротах,
на покритих мохом скелях, по всiх тих затишних куточках, де колись,  томно
нудьгуючи, цiдили сво? перетомленi ласки "творцi  краси",  де  безсило  на
дегенеративних шийьах похитувалися фарбованi випещенi голови  "вибранцiв",
там тепер сидять iншi парочки. Вiд них пашить гарячою розбурханою  кров'ю,
рум'янцем нефарбованих лиць, блиском  п'яних  од  радостi  очей.  Вони  не
цiдять сво?х ласк,  а  цебрами  виливають  одне  на  одного,  купаючись  в
обiймах.
   Але Сузанни все ж таки нiде нема?.
   Макс виходить iз зали в невеличкий коридор. Тут, бiля вузького вiконця,
сто?ть дiвчина й  сумно  дивиться  в  сад.  Худенька,  невеличка,  профiль
негарний, дрiбненький. Бiдна, вона не ма? пари або той,  з  ким  хотiла  б
бути у парi, взяв собi iншу. I вона сто?ть i  сумно  дивиться  на  намисто
крапель на голих вiтах дерев.
   Макс обережно пiдходить до не? й пита?, чи не може вона  йому  сказати,
де можна знайти хазяйку дому, панi Сузанну Фiшер.
   Дiвчина чогось трошки нiяковi?, потiм скиду?ться й  виявля?  готовнiсть
провести його до не?. Господиня, мабуть, у себе, у сво?й кiмнатi.
   - А не з гiстьми?
   - Якими гiстьми?!
   - А от цими, що в залi там танцюють. Там же бал якийсь?
   Дiвчина знову трошки нiяковi?.
   - Нi, то не гостi. То так... Ми тут живемо. В нас раз у раз так...
   - Ах,так?
   - Ми майже всi з фабрики панi господинi. А ви ?? родич?
   - Нi, не родич, а добрий знайомий. А панi господиня сама живе?
   - Еге ж, сама.
   - Вона здорова, не зна?те?
   - Не знаю. Вона з нами не сходиться. Коли хочете, я вас проведу  до  ??
кiмнати.
   - Будь ласка.
   Дiвчина швиденько йде вперед коридорчиком, потiм рядом поко?в Сузанни.
   Скрiзь групи, парочки, смiх, спiви, тарiлки з сонячним хлiбом, лiжка  в
салонах, порозвiшувана на шворках бiлизна, одежа. Якийсь веселий безладний
табiр циган.
   Далеко забилася Сузанна, в найдальший куток свого палацу.
   Худенька ввiчлива дiвчина зупиня?ться перед низенькими дверима в самому
кутку темного коридорчика й пошепки каже:
   - Ось цi дверi.
   Макс дяку? й якийсь мент сто?ть, прислухаючись до кiмнати Там  тихо.  З
поко?в палацу долiта? веселий гамiр i гомiн голосiв. Очевидно, це  кiмната
прислуги. Якiсь меблi стоять у кутку, наваленi на купу.
   Макс легенько стука? й слуха?. Тихо. Нi звуку, нi шелесту. Макс  стука?
дужче, довше. Той самий результат. Вiн злегка натиска? на дверi - i  вони,
нiжно цмокнувши замком, одчиняються В лице Макса сильно б'? густим  теплим
духом квiток, i в очi кида?ться якась маса фарб. Просто  перед  очима  вся
стiна кiмнати,  вся  стеля,  пiдлога  ?  суцiльний  килим  iз  квiток.  Це
заквiтчаний кошик, а не кiмната. Нiяких меблiв, самi квiтки.
   Макс переступа? через порiг, озира?ться  й  одхитуьiься  назад  посеред
устелено? квiтками невеличко? кiмнати просто  долi,  на  квiтах,  поклавши
голову на подушку з червоних троянд, лежить  Сузанна.  Очi  ??  заплющенi,
уста складенi поважно, строго, моторошно-непорушно.
   - Сузанно!
   Нiякого руху. Макс прожогом кида?ться до бiло? постатi, ста? на  колiна
н бере вiдкинену набiк руку. Вона холодна, надзвичайно важка, пада?  назад
iз жахною байдужiстю З-пiд руки розсува?ться купка листiв.
   Макс не вiрить, обмацув руки, плечi, лице. Вiд них по всьому тiлу  його
проходить пронизуватий, важкий, моторошний холод.
   Хтось у горлi Макса, дико рявкаючи риданням, скрику?:
   - Сузанно!!
   Уста не здригуються звичайним  насмiшкуватим  вабливим  усмiхом,  вогкi
великi очi  не  розплющуються,  вони  в  строгiй  поважностi  мовчать,  не
рухаються.
   Макс знову хапа? за плечi, за голову, пiдводить, ворушить, вiн чу? сво?
перекривлене лице, чу? вогкий холодок цих, колись  таких  хвилююче  теплих
плiч, чу? страшну, неживу вагу голови  й  не  вiрить,  не  вiрить  свойому
жаховi, болевi й одча?вi.
   - Сузанно! Ради бога, Сузанно!!
   А теплий густий гнiтючий дух квiток обгорта?  голову  чадом,  незримими
кiльцями отрути.
   Макс, скоцюрбившись,  пада?  головою  на  одкинену  руку  i,  почуваючи
страшний холод ??, кача? по нiй чолом i чу?, як щось дико, грубо, горловим
криком гирка? в ньому й трусить його.
   Вiн довго лежить  так,  кача?  головою  по  непорушнiй  руцi  й  помалу
затиха?.  У  невеличке  простеньке  вiкно,  заквiтчане  гiрляндами  лiлей,
плаксиво дивиться сiрий день.
   Макс трудно пiдводиться й дивиться в непорушне  поважно-спокiйне  лице.
Воно якесь iнше, нiколи таким гарним, таким глибокозначним, одуховленим  i
серйозним не бачив його Макс.
   Вiн стомлено машинально бере з-пiд руки листи в  чепурних  кувертах  i,
нiчого не розумiючи, уважно чита?  адреси.  Голова  важка,  повна  чудного
густого дзвону, на очi наляга? чавунний сон.
   Макс напружено пригаду? собi, що йому треба негайно зробити, i на  може
пригадати. Лягти, зда?ться? Чи вiдчинити дверi?
   Вiн, хитаючись, з натугою, пiдводиться й помалу плента?ться  до  дверей
Одчинивши  ?х,  вiн  машинально  виходить  i,  похиливши   сонну   голову,
спотикаючись ослаблими ногами, iде кудись на гомiн.
   У блакитному салонi, де через  один  куток  розвiшано  бiлиз  ну,  а  в
другому напiвгола пара танцю? бiскаю пiд двi мандолi ни й  гiтару,  наста?
раптова тиша: просто  на  танцюристiв  iде  якийсь  чоловiк,  хитаючись  i
безглуздо,  п'яно  чи  сонно  дивлячись  поперед  себе  невидющими  очима.
Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лицi дикими пасмами, в  руцi  мiцно
затис-нена купка листiв.
   - Що за чоловiк? Звiдки вiн тут узявся? Що з ним?!
   Його обступають,  розпитують,  вiн  задумливо-сонно  погляда?  на  них,
морщиться й мовчки йде далi в супроводi всi?? юрби.
   Перед храмом вiн зупиня?ться, тре долонею чоло й щось, видно з натугою,
собi пригаду?. Раптом пiдводить голову,  дивиться  на  чекаючi  обличчя  й
глухо каже:
   - Спинiть там тих.
   - Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?
   Чудний чоловiк не може стояти й сiда? на  низенький  стiлець  Одкинувши
гарну розпатлану голову до стiни й заплющивши очi в непереможному снi, вiн
тихо байдуже бурмотить:
   - Сузанна Фiшер померла
   Померла?! Сузанна Фiшер?! Що вiн каже?! Коли?  Як?  Вона  ж  iще  вчора
зносила квiти з оранжере? до себе. Всi це бачили.
   Але чужий чудний чоловiк нiчого не може ?м бiльше сказати: вiн  глибоко
й мiцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набiк.
   У храмi врива?ться музика, веселий  гамiр  скручу?ться,  гальму?ться  й
затиха?. Зляканi обличчя червоними  рум'янцями  й  гарячим  духом  руху  й
обiймiв,  пошепки  балакаючи,  навшпиньках  довгою  чергою   проходять   у
найдальшу кiмнату, де на квiтах лежить у всьому бiлому головою на  подушцi
з червоних троянд поважно-строге тiло Сузанни Фiшер.
   ***
   Доктор Рудольф бреде  вулицями.  Куди?  А  хто  його  зна?  -  хiба  не
однаково? В пустелi напрямiв нема?, шляхiв не може бути. Все те саме,  все
безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.
   Цiлий  день  бродить  доктор  Рудольф  вулицями  самотнiй,  нiкому   не
потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiка? вода
на мокрi згорбленi плечi, груди,  спину  Iнодi  вiн  заходить  iз  понурою
цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.
   Але скрiзь те  саме:  iмпровiзована  музика,  танцi,  прилюднi  обiйми,
поцiлунки. Часом iз веселого гамору  раптом  видира?ться  звiрячий,  хижий
зойк, музика врива?ться, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед
якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла - самцi погризлися.
   А в унiверситетi тиша домовини.  Аудиторi?  лунко,  голосно  вiдбивають
нерiвнi шкандибаючi кроки самотнього чоловiка, мокрого вiд дощу, з тонкими
волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторi?,  науковi
кабiнети, зали засiдань, бiблiотеки стоять  порозчинюванi,  позасмiчуванi,
по-розгра-бовуванi, позатоптуванi. Так само, як Рудольф,  стомлено,  мляво
бродять по них якiсь люди; деякi просто ходять, як сновиди, сумують; деякi
чуднi щось вибирають i виносять; навiщо воно ?м тепер? Деякi тихо  сидять,
мертво втопивши очi в одну точку.  Спинився  великий,  могутнiй  органiзм.
Мовчать вiки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу.  Затихли
голоси генi?в - стоять собi просто томи збитого, задрукованого паперу. Але
коли б вони всi раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що
б то помогло? Нiчого. Шматочок зелено? маси вбив усiх генi?в, усi гордощi,
святощi, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З
якого крихкого поганенького матерiалу творилися його "вiчнi" святощi?
   А от бiржа,  велетенське  капище,  могутня  фортеця,  серце  Нiмеччини.
Хмарною  колосальною  пусткою  тягнеться  вгору  мармурова  зала.  Горобцi
голосно цвiрiнькають десь пiд стелею, пурхаючи крiзь розбитi  вiкна.  Нiмо
стоять чорнi скрижалi банкiв iз забутими  й  запорошеними  цифрами,  а  на
пiдлозi смiття, клаптики найцiннiших паперiв.
   А колишнi жерцi, колишнi владарi цi?? фортецi, де вони тепер? Де тi, що
перед ними мiльйони схиляли сво? голови!? Вiд грудочки  зелено?  розтерто?
трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усi  артерi?,  i  горобцi
загиджують розбитi заповiдi й скрижалi поверженого бога.
   I знову доктор Рудольф  шкандиба?  тихими  вулицями,  нерiв-но  цокаючи
пiдборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у мiсця танцiв i  в
мiсця могильного мовчання.
   I тiльки, як вечiр почина? затягати темно-сiрою завiсою  сцену  чудного
театру, доктор Рудольф верта?ться  додому,  похиливши  голову  й  стомлено
пересуваючи ноги.
   Але перед лабораторi?ю вiн увесь скиду?ться й на мент цiпенi? на мiсцi:
у вiкнi вогонь! Хтось е в його робiтнi? Хтось чека? його! Це  -  вона,  це
та, що нi на мить не виходить iз йою душi, нарештi прийшла!
   Доктор Рудольф кида?ться до дверей, рве ?х, вбiга? до  передпокою  i  .
зупиня?ться. В  дверi  видно:  на  фотелi  бiля  столу,  бiля  засвiченого
каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тiльки всього!
   Доктор Рудольф, почувши зразу  страшенну  втому,  помалу  пiдходить  до
брата. Схилена на груди голова не руха?ться,  не  поверта?ться.  На  столi
лежать листовнi аркушики дрiбно записаного паперу.
   Бiдний хлопчик. I вiн наморився. Нiби записка якась!
   "Рудi! Як я засну, прочитай листа, що  лежить  на  столi,  i  неодмiнно
збуди мене. Нiзащо не давай менi спати. Додому не маю  сил  iти,  а  спати
менi не можна. Прочитай i зараз же збуди".
   Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислi  на  груди  патли
волосся, злегка торга? за плече Макса, потiм обережно бере аркушики листа,
сiда? з другого боку стола й почина? читати:
   "Прощай, Максе. Хочу востанн? сказати тобi найширiше слово. А яке слово
може бути найщирiше, як не останн?? Перед смертю схиляють голови i ганьба,
i гордiсть, i амбiцi?, i розрахунок. Я  всi  розрахунки  зробила,  пiдвела
пiдсумок i бiльше нi на що не рахую.
   I от усе ж таки в оцей останнiй мент свого життя по щиростi не знаю, що
бiльше: чи моя ненависть  до  тебе,  чи  любов?  Чи  проклинати  тебе,  чи
заридати над ганьбленою, розшматованою мо?ю любов'ю!
   Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплю?  жах?!  Невже  ви
всi  так  страшно,  божевiльне  позаслiплюванi,  що  не  вiдчува?те   того
неймовiрного жахного страхiття, яке впало  на  людство  з  вашою  Сонячною
машиною?!
   Життя ж нема?. Нема душi його -  краси.  Сонячна  машина  випалила  все
людське, а людське ? в красi, втвореннi крас и. В цьому ж, тiльки в цьому,
? рiзниця мiж людиною й твариною, звiром.
   Сонячна машина звела людина на тупу брудну  тварину,  на  злого  дикого
звiра.
   Ви хвалилися, що створите братерство  рiвних,  сильних,  вiльних  царiв
природи, неба, вод, землi. Ви обiцяли вiчне свято краси, любовi, щастя.
   Максе, Максе. Ти зна?ш, я нишком,  про  себе,  сама  себе  соромлячись,
думала, а може?
   Я готова була прийти до Тебе, стати на колiна перед Тобою й скласти всю
свою гордiсть до Тво?х нiг i цiлу вати ?х, як найбiльша грiшниця.
   Але, Максе де ж ваше братерство, де нова людина, де розмах, розквiт, де
свято краси, любовi!!
   Ви знищили держави, ви стерли кордони, це так. Але  землю  ви  заселили
двоногою, жуйною твариною -  й  бiльше  нiчого.  Все,  що  було  вiдзнакою
творчостi людського генiя, все розтоптали, потолочили,  загидили  копитами
цi тварини. Земля - це величезне стiйло, хаотичне, брудне, темне, холодне,
смердюче.
   Ти уяви Собi земну планету. Уяви Собi  цi  темнi,  завмерлi  мiста,  це
страшне мовчання, цю зоологiчну тишу,  в  якiй  чути  тiльки  рев  самцiв,
гарчання й плямкiт уст, що жують зелену жуйку.
   З  людини  здерто  тисячолiтнiй  грим  божеськостi,  яким  вона  хотiла
вiдрiзнити себе вiд тварини. Ви радi?те з  цього,  а  я  благословляю  наш
самообмани, я з побожнiстю цiлую слiди брехнi  всiх  дурив  людства,  всiх
бiдних пророкiв його, якi так зворушливо, на?вно вiрили  в  свiй  грим.  Я
ридаю за бiдним Вседержителем  Саваофом,  образ  i  подобу  якого  ми  так
старанно намагалися намалювати на сво?х  лицях.  Навiть  за  Тво?м  бiдним
соцiалiзмом, за Тво?ю на?вною казкою я ридаю,  Максе!  Можеш  Ти  собi  це
уявити?
   Нi Саваофа, нi казок бiльше нема?.
   Але не те, що нема?, а що бiльше ?х нiколи й не буде. От у чому  ?  той
жах, що жене мене з цi?? дико? отари в небуття.
   Людство померло, воно завершило  круг,  вернулося  до  вихiдно?  точки.
Тисячi вiкiв боротьби за iснування довели до забезпечення iснування. I  це
? загибель людства, поворот у лоно звiрiв, iз якого воно вийшло.
   Iсторiя скiнчена. Кому охота доживати, обростати шерстю, добувати  вiку
в печерах, хай дожива?. Я ж хочу померти людиною. Зганьбленою,  замученою,
але все ж таки людиною.
   Радiй, Максе, - пролетарiат здiйснив  сво?  право  "вiрностi":  вiн  не
тiльки вiдiбрав у мене мiй дiм, мо? майно, мiй спокiй, вiн  одняв  у  мене
мою честь. Радiй, Максе цi?? ночi пролетарiат ганьбив i шматував мо?  тiло
з такою рiвнiстю, що ти можеш бути задоволений.
   О Максе, два роки я берегла сво? тiло для  Тебе,  два  роки  з  муками,
надiями, з упертiстю, з хитрощами,  з  одча?м  i  незрозумiлою  любов'ю  я
кохала мрiю вiддати ного Тобi, ?диному, болючому й пекуче-бажаному!  I  от
радiй, його з гарчанням i ревом вирвали Тво? браття.
   Дякую, Максе, за створене Тобою "вiчне  свято  краси,  любовi,  щастя".
Прощай.
   Сузанна"
   Доктор Рудольф довго сидить над листом, тарабанячи по  ньому  пальцями.
Потiм трудно пiдводиться й будить  Макса.  Скудовчена,  розпатлана  голова
безсило хилита?ться пiд штовханами, труситься  вiд  потрушування,  але  не
пiдводиться. Тодi доктор Рудольф бере свiй мокрий капелюш i сильно обтира?
ним лице Макса. Макс одхиту?ться назад i слабо розплющу? очi. Нiс  i  щоки
мокро блищать, як заплаканi.
   - Що? В чому рiч?
   Голос хрипкий, здушений, як застуджений.
   -  Вставай,  Масi.  Вставай.  Пiдведись.  Не  можна   спати.   Вставай,
голубчику, вставай.
   Макс машинально слухняно, але тупо пiдводиться, похитуючись,  сто?ть  i
жде.
   - Ходiм у сад. Ходiм, походимо трохи.
   Дощ i рух  у  слiпiй  чорнiй  тьмi  приводять  Макса  до  пам'ятi.  Вiн
покашлю?, стрiпу? головою, обтира? рукою лице.
   Рудольф чу?, як його тiло ста? твердiше, певнiше, кроки вiльнiшi
   - Що з тобою, Масi? Що сталось? Що за сон такий?
   - Не знаю. Сам не знаю. Зда?ться, отру?вся. Ти читав листа?
   - Так, читав.
   Брати вертаклься до лабораторi?, i Макс довго мовчки  ходить  по  хатi,
сильно закусивши куточок нижньо? губи. I раптом зупиня?ться проти Рудольфа
й понуро посмiха?ться.
   - Хе! I цi ж самi завтра будуть ховати ??! Дiйсно здерто грим не тiльки
божеського, а й людського. Стрiляв би  ?х,  проклятих,  вiшав,  тру?в,  як
паскудних пацюкiв! Правду каже батько, тiльки страх  i  батiг  робили  цих
звiрiв людьми. Нi, не можу я й тут, пiду!
   - Але куди ж ти пiдеш, Масi? Темно, ти дороги не знайдеш.
   - Ах, усе одно! А на якого чорта тепер менi дороги,  свiтло,  життя?  З
цi?ю худобою жити? Бувай!
   Макс рiшуче виходить iз лабораторi?, не слухаючи Рудольфа, i грюка?  за
собою дверима. Чути рип крокiв по дорiжцi, i наста? густа шипуча тиша.
   Летить у свiтовому просторi темна,  мертва  планета,  яка  колись  (так
давно-давно!)  називалася  Землею.  Темна,  мокра,  мертва  тиша  обкутала
половину ??. Сонно плямкають у снi самцi та самицi,  а  на  другiй,  iншiй
половинi жують жуйку й справляють танець самцiв i самиць. Настане тут день
- i ця половина буде жувати й танцювати, а та лежати в снi.
   I так навiки?! I це все?!
   Докторовi Рудольфовi хочеться  вибiгти  i  з  жахом  закричати  на  всю
планету, стьобати ??, плювати в не?, гризти ?? зубами.
   О нi! Батога вам треба? Страху? Добре. Буде вам батiг! Буде страх!
   Але який? Холод? Вони, як птицi, на зиму переходитимуть у  теплi  кра?.
Нудьга? Вони розважатимуться коханням, облизуванням  дiтей  i  здобуванням
трави. I будуть щасливi.
   Доктор Рудольф стомлено сiда? в фотель i спира? голову на руки.
   Щасливi! Хм! А чому нi? Що ? щастя? Сотнi  ж  "дурi?в  людства",  сотнi
отих бiдних пророкiв, фiлософiв, мудрецiв усiх вiкiв i  народiв  вусуненнi
страждань бачили iдеал щастя. Вони кликали до найбiльшого обмеження  сво?х
бажань, до вiдмови вiд влади, слави, багатства, розкошiв,  утiх,  насолод.
Людино,  скоротись,  зiщулься,  зберись  у  грудочку  найпростiших   сво?х
елементiв, не вiр зрадливим радощам - вони скороминущi,  нереальнi,  ?дине
реальне в життi - страждання i його уникай. Тодi матимеш щастя (атараксiю,
нiрвану, царство небесне i т. iн.).
   Тепер бажань нема, страждання уникнено - чого ж бiльше треба?  Хiба  це
не ? щастя?
   А що робило людство минуло? епохи? Билося за те, щоб  бути  ситим,  щоб
мати "жуйку", щоб лизати сво?х дитинчат i обнiмати самиць-самцiв. I всi цi
унiверситети, лабораторi?, бiржi, залiзницi, суди, банки, фабрики - все це
кiнець же кiнцем служило тiльки цьому. Люди засоби зробили цiлями, обожили
?х i тепер труять себе через те, що цi засоби стали зайвi.
   Зайвi цi засоби, чорт ?х забирай, i баста! Через те вони стоять  мертвi
й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не ма?  рацi?  мила  Труда,  кажучи.  "Ну,  i
скоти, ну, i худоба, а що тут  страшного?"  Дiйсно,  сказати  "будьте,  як
свинi" - образа, а сказати "будьте, як птицi небеснi" - свята заповiдь.
   Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба
людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму
перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конф