ться - i на порiг вибiга? Труда в жовтому спальному убраннi, з двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кида?ться до нього, iз страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, iржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане волосся. - Максе! Що з вами?! Господи! - Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки скажiть тiй молодiй особi, щоб вона... А проте я хочу з вами на самотi сказати кiлька слiв. Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почека? тут. Графiвна рiшуче поверта?ться до "молодо? особи". - Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте. Потiм Труда бере за рукав Макса й веде його до спальнi. Там поруч стоять два лiжка - одне застелене, друге з розки даною бiлизною. На столику горить нiчна лампочка. Макс зачиня? за собою дверi й почина? пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же слiв його хапа? його за руку й так увесь час сто?ть, сильно душачи його пальцi й не помiчаючи того. - Вони, напевно, прийдуть i сюди. Поко?вка - вiрна людина? - О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб ?сть! - А, чудесно. Ви скажiть ?й, що полiцiя ловить мене за Сонячну машину. I щоб нiкому з прислуги нi слова. Але де ж ви мене схова?те? Вони будуть обшукувати скрiзь. Труда хмуро дума? якийсь мент, блукаючи очима по кiмнатi. I вмить скиду? головою: - Зна?те що? Моментально роздягайтесь i лягайте в те лiжко. Але вимийтеся, ви в кровi. Там рана? - Нi, не думаю. Мабуть, роздряпав. I одежу мою треба сховати кудись. - Ерда схова?. Швидше! - Iдея прекрасна. Я, значить, нiби... Тут обо? змiшуються. Але Труда зараз же сердито, рiшуче, з викликом закiнчу?: - Так, ви мiй любовник. От i все. Душнер. Ви - Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут вiзьмете чисту бiлизну, в цiй шафi. Чекайте, хоч витерти лице. Вона бiжить у кiмнату й зараз же вбiга? з мокрим рушником. Потiм перебiга? до сусiдньо? кiмнати й пошепки да? iнструкцi? Ердi. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рiшуче хита? головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися полiцi?. А то трохи-трохи не наробила крику. Коли Труда з Ердою входять до спальнi, Макс умитий, iз приглаженим волоссям, лежить у лiжку, натягнувши до пiдборiддя вкривало. Все тiло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обiймах iз ринвою, а в м'якiй, чистiй, спокiйнiй постелi. Напружена легкiсть, буйяе завзяття носяться вихорами в головi, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви на?женi, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану! Ерда забира? всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смiлива голубка, так мужньо ляга? поруч iз ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слуха?. - Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ердi, щоб нiде нi одного вогника не було. Правда? - Чудесно. Труда гасить лампу, наста? густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потiм затиха?, i чутно тiльки ?? дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до не?. Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вiтру, гуркiт автомобiля, крикiв, хляпаючих сухих пострiлiв. Шарудить збоку Трудина подушка, i звiдти чу?ться легкий шепiт. - Максе! Ви не спите? Максовi хочеться буйно, радiсно зареготати: це ж так зовсiм по Трудиному задати таке питання. Але ?й треба вiдповiсти так само точно й серйозно. - Нi, не сплю. А ви гада?те, що можна заснути? - Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повiрять i схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тодi? Чути, як вона руха?ться, мабуть, поверта?ться в бiк Макса, щоб лучче чути. I Максовi зда?ться, що звiдти тонко заносить запахом конвалi?, запахом ?? тiла. - Хм! Що тодi? Вiн мовчить i дума?. - Максе, тiльки ви не церемоньтеся, коли вам треба вiд-стрелюватись, ви стрiляйте. В мене ? теж револьвер, тiльки я не вмiю стрiляти. Максовi знову хочеться голосно засмiятись, але вiн стриму? себе i, не перестаючи всiм тiлом прислухатися, шепоче: - Ну, чого ж неодмiнно "треба"? - Але ж iнаракiсти не повиннi живими даватись у руки полiцi?. Правда ж? Чи нi? - Хм! Не абсолютно. Коли вiн зна?, що полiцiя ма? безсумнiвнi докази, що вiн iнаракiст, тодi звичайно. Але коли тако? певностi нема?, то не обов'язково треба... доводити до смертi зараз же. - А у вас ? така... певнiсть, що вони знають? - Не знаю... Тш! За вiкном виразно чути гомiн голосiв. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спира?ться на лiктi й витягу? голову до вiкна. Мабуть, перешукують садок. - Вони, Максе? - Не знаю. Зда?ться. Чути рип крокiв за вiкном, бубонiння. Дихання Труди переривчасте, важке - хвилю?ться. Раптом глухо, але виразно чу?ться в домi дзвiнок. Дихання Труди врива?ться. Макс не диха?. Серце лунко стука?ться бiля самого горла. - Максе! Ви не повиннi вставати. Ми спимо й нiчого не чу?мо, правда? Я Ердi все сказала. Макс не вiдповiда?. Знову дзвiнок. Рука Труди хапа? його руку поверх лiктя й мiцно трима?, наче боячись, що вже самий цей дзвiнок може його забрати. - Нiчого, Трудо, нiчого. Тiльки не хвилюватись, а добре сво? ролi виконати. Тодi все буде добре. Ви ж артистка. Тш! У iпомешканнi глухi далекi звуки голосiв. Ерда гра? свою роль. Макс другою рукою машинально погладжу? руку Труди й трима? голову над подушками, щоб шарудiння ?? об вухо ве перешкоджало ловити кожний звук. Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригорта?ться олижче, стиска? мiцнiше, до болю. Серце настiйно, сильно сту ка?ться в горло. Голоси вже виразнi. Багато крокiв. Голос Ерди. Обурений, сердитий, смiливий! - Я вам кажу, вони сплять. Я не можу ?х будити! - Ми самi збудимо. Обережний стукiт у дверi. Труда швидко ляга?, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в лiжко. Дужчий, частiший стукiт. Макс пiдводить голову й здивова- ! но, сердито кричить. - Хто там?! Чого треба?! Дверi злегка вiдчиняються. Iз сусiдньо? кiмнати врива?ться пасмо свiтла, в якому чорнi? контур людини з капелюшем у руцi. - Вибачайте, будь ласка. Тут - полiцiя. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталi. - Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нiчого не розумiю. - Тут, у цьому кварталi, сховався злочинець. Ми ма?мо наказ перешукати всi будинки. - Чорт би побрав усiх злочинцiв! Наказ! Але до спальнi ви ма?те наказ удиратись? Яке менi дiло до ваших злочинцiв, чорт би ?х узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокiй! Ердо, покажiть цим панам усе, що вони хочуть, i запишiть прiзвища урядовцiв. Я завтра буду скаржитися на таку поведiнку. Прошу зачинити дверi! Агент щось бурмоче, пильно вдивля?ться в темноту спальнi, позира? на Труду, що злякано притулилась до Макса, напiвсидячи з ним на лiжку, i помалу зачиня? дверi - навряд, чи така парочка сховала в себе в спальнi злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь iншим. Труда, як тiльки причиняються дверi, в мовчазному, бурному, несамовитому захватi обiйма? обома руками за шию Макса й жагуче цiлу? його, куди попало - в щоки, нiс, вуса, вухо. Потiм швидко перелiза? до себе в лiжко й затиха?, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибiгши на третiй поверх. Тепер буботiння голосiв зда?ться добродушним i навiть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось ?х направить на слiд, але навряд. Гомiн потроху стиха?. Зовсiм тихо. Пiшли геть чи ще десь унизу? Легкi поспiшнi кроки й обережний стукiт у дверi. Любий, тихий, трiумфальний голос Ерди. Труда з усього розгону в темнотi схоплю?ться з лiжка й бiжить до дверей Вдира?ться ясна, весела, затишна смуга свiтла, ореолом осяявши розпущену голiвку Труди й тепло поклавши ?й на плечi блискучi лапи. - Пiшли? Зовсiм? Усi?.. Урра! Максе, пiшли! Лежiть, лежiть, не смiйте свiтити свiтла. Ердо, пановi треба приготувати найкращу, жовту кiмнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловiче убрання ?? Нема? Завтра рано-ранесенько ви пiдете й купите убрання на ту мiрку, що старе. Добре? А тепер iдiть! Максе, ви лежiть, поки вам скажуть. I не смiйте нi свiтити, нi роздивлятись нiчого. Я причиню дверi. В шафi праворуч ви можете взяти чоловiчий шлафрок. Макс знаходить шлафрок i одяга?. Дiйсно, комiчно вигляда? - шлафрок короткий, руки вилазять. - Трудо, хай Ерда принесе менi мо? вбрання, я не можу в цьому виглядi вийти. - Добре, добре. У щiлину дверей йому просовують його вбрання. Тут же бiля щiлини свiтла, не маючи права свiтити, вiн одяга?ться, i на-пiводягнений, у шлафроцi зверху, виходить. Труди нема. Iз сусiдньо? кiмнати крiзь напiводчиненi дверi висунута смуглява оголена рука. - Добранiч, Максе. До завтра! Макс швидко пiдходить, бере руку й мiцно цiлу? довгим поцiлунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалi?. Рука слабо вирива?ться, i з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалiбний шепiт. - Ну, годi. Га? Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в яко? тепер червоно палають щоки й очi лукаво, смiхотливо поблискують. - Вони казали, будуть шукати до ранку. - Боже ?м поможи. Правда, Ердо? - Боже ?м поможи хоробу знайти! Я б ?х, отруйникiв, усiх поперевiшувала. Знають людей тру?ти сво?ми стеклами, а хто добра бiдним хоче, за тими ганяються, проклятi душi! Кiмната чудесна - неначе вся в сонцi, жовто золоте затишне гнiздечко. Але коли Макс ляга? в лiжко, вiн раптом чу? страшенну втому. Тiло опада?. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили пiдвести руку й загасити лампу. А коли вiн розплющу? очi, в хатi горить сонце, а на столику мiзерненьке, крихiтне свiтлечко забуто? лампи. Плече, бiк, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось i в лiвiй нозi, i на ши?, все тiло як пожоване Але веселе, мiцне, обмите сном. Вiн згаду? вчорашню нiч, роздягання iпри Трудi, лежання з нею в лiжку, пригортання, буйнi обiйми й потiм ту таку загострену соромливiсть. I йому хочеться щасливо засмiятися це ж так по Трудиному все! Але тут же згаду?ться Рiнкель, арешти. Завзятий, Рудольф. Як крiзь пiдняту загату, сонячну хатинку залива? потоками зупинено? на нiч рiчки життя. Макс iсхоплюеться з лiжка i здивовано бачить на стiльцi акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда! Труда вже жде його в салонi. Вона вся в бiлому, i через те лице зда?ться броизово-смуглявим. I мила синя сережка-ро-динка бiля вуха, та сама! Труда червонi?, вiтаючись, i, зараз же, смiливо дивлячись в очi, заявля?: - Максе! Ви, будь ласка, нiчого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцiлувала зовсiм не так, а вiд радостi. По дружньому. Чу?те? Макс смi?ться, розгортаючи двi зрошенi половинки верхньо? губи, i вiдкида? головою чуба назад. Ну, розумi?ться, вона це неодмiнно повинна була йому сказати. Насамперед. Нi про що бiльше не думала, а вiд самого ранку тiльки про це. - Ну, чого ж ви смi?тесь? Ви й тепер так само смi?тесь, як... колись? - Так само, Трудо! Можна менi вас так називати? Труда сердито морщить брови. - Я ж вас називаю Максом! - Ну, спасибi. А з приводу вчорашнього я, ?й-богу, "нiчого такого" не думав. Так i зрозумiв, як ви пояснили. Труда пильно дивиться в трохи зблiдле, з мокрими пасмами чорно синього чуба, з вiястими очима лице. I чи не вiрить, чгi невдоволена, що вiн "нiчого такого" не подумав, тiльки зараз же вiдверта?ться й дзвонить. На порозi в той самий мент з'явля?ться Ерда. Вона вся тепер причепурена, бiленька, рожева, зачiска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присiда? й лукаво потуплю? очi. - Прошу панство до снiданку. Труда хапа? Макса пiд руку i, теж лукаво посмiхаючись, веселим бiгом веде його до ?дальнi. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспiша? Ерда. Труда врочисто пiдводить Макса до столу, пуска? руку й поводить рукою на стiлець. - Будь ласка. ?дальня мила, сонця багато, стiл великий, аж блищить бiлизною, але... який же снiданок? Сто?ть карафка з водою, двi тарiлки, ложечки й двi склянки для води I все. Раптом Труда й Ерда вибухають радiсним смiхом. Труда хапа? здивованого Макса за руку й веде до вiкна. Там, на стiльцi, склом до сонця сто?ть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Трудi. Господи, як же вiн мiг забути? - Ердо! Прошу менi принести мiй учорашнiй хлiб. А пан Макс зараз собi зробить. Ерда веселенько вибiга? з ?дальнi. Тодi Макс раптом обнiма? Труду й сильно цiлу?, ?? в щоки, в нiс, в губи. Труда крутить головою, пруча?ться й вирива?ться з його обiймiв. - Максе! Ви... Ви... Що ви?! - Трудо! Ви, ?й-богу, "нiчого такого" не думайте й простiть! Я з радостi й цiлком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не мiг! ?й-богу, не мiг! - А якби Ерда увiйшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темнотi, нiхто не мiг бачити. - Ну, вдруге я буду вже в темнотi. Труда регочеться й бiжить до шафи. - Нате вам за це! Тiльки но нарвана, свiженька. На тарiлцi соковитою, зеленою шапкою похиту?ться в руках Труди трава. Макс обережно бере ?? з рук Труди й несе до Сонячно? машини. Сонце бризками розбива?ться об жовто-червоняве скло й гаряче, привiтно гладить Максовi руки. *** - Нi, не можу! Спочатку мушу зателефонувати Рудi. Я мушу знати, що з ним Де ваш телефон, Трудо? Труда зараз же бере його пiд руку й швидко веде за собою. Макс нахмурено надушу? цифри - напевно заарештований, напевно! Нiжно дзвонить сполучення. Екран завiшений. Ну, це ще нiчого не значить. Рудольфовi не можна з одчиненим екраном пiдходити до телефону. - Рудi! Ти?! Ну, слава богу! Трудо, ?, живий, здоровий! В телефонi чути любий зрадiлий голос. - Невже ти, Масi? Ми все вчора бачили й чули! Фрiц трохи не зробив дурницi, хотiв бiгти на помiч. Макс радiсно смi?ться. Труда сто?ть побiч i жадно ловить iз виразу лиця Макса слова Рудольфа, мимоволi повторюючи в себе на лицi всi вирази Макса. - Ну, звичайно, це була б страшенна дурниця. Значить, у нас нiчого не було? - Нiчого, Масi. Стекла я вже маю. Вчора принiс Фрiц Всю нiч пiсля... тебе, як затихло, робив. Дурницi, Масi. Просто отруйнi стекла, ?х треба на нiч покласти в сулему - i вони будуть невиннi, як усяке звичайне скло. - Та що ти кажеш?! Труда не може втриматись i пiдставля? вухо близько до вуха Макса. Вiн iз посмiшкою дiлиться з нею руркою. - Абсолютна дурниця. Це треба тiльки широко оповiстити - i кiнець. Потiм неодмiнно треба оповiстити, що в справжньому... ти розумi?ш, ну, в хлiбi, у справжньому повиннi бути зелено червоно фiалковi переливи. Коли таких переливiв нема, значить - фальшиве. Це неодмiнно треба якнайшвидше й якнайширше оповiстити. - Урра, Рудi! Сьогоднi ж буде зроблено! Що б там не було! Ти читав газети? Що там? Я ще не встиг. - Повнi арештiв Iнараку. Заарештовано п'ятдесят три чоловiка. - Всього п'ятдесят три?! Ну, ну, що ще? - Викрито три майстернi Сонячно? машини, забрано багато гелюнiтового порошку. Ну, ще зброю. - А друкарнi? - Про друкарнi нiчого не пам'ятаю. - Урра! Рудi, сьогоднi все буде зроблено. Чу?ш? Про побачення сповiщу. Тепер бувай. Мушу поспiшати. - Бувай. Телефонуй, щоб я знав, що з тобою. - Неодмiнно. О, зi мною прекрасно! Тепер я вже... Труда вирива? рурку з рук Макса й злегка вiдпиха? його. - Рудi, милий, дорогий, прекрасний Рудi, добридень! Це я, я. Труда! Страшно, страшно вiд усього серця обнiмаю вас. I дякую безмiрно, Рудi. Безмiрно! До побачення. Що?.. Ну, розумi?ться, швидкого! Бувайте! Макс пiдхоплю? Труду пiд лiкоть i майже несе до ?дальнi. - Трудо! Негайно менi зараз же купити фарби для волосся. Золотистого блондина, чорт забирай! Га? - Ви хочете фарбуватись? - Ну, розумi?ться. Мушу ж я вiльно рухатись. У мене маса справ. - I невже очi?.. Чи той, i брови, i вi?? - Хм! Хiба лишить "очi". Очi, мабуть, лишу, а вi? й брови таки пофарбую. - Ну, шкода! А блондини iз чорними очима, чи той, бровами й вiями, - це зовсiм не така рiдкiсть. - Хм! Ви дума?те? Шкода, кажете? Ну, в такому разi нi очей, нi брiв чiпати не будемо. Згода? Але, Трудо, Ерда повинна за десять хвилин усе купити. Через пiвгодини я мушу бути готовий. Трудо, ви чули? Все ж дурниця, всi ?хнi провокацi?. На нiч у сулему - i цiлком невинне скло. I щоб зелено-червоно-фiалковi переливи були в хлiбi. От i все. О нi, чекайте, ми ще покажемо тепер!.. П'ятдесят три чоловiка? Ну, ще трошки лишилось ?м на радiсть! Нехай не трублять так про перемогу. Трудо, ради бога, швидше Ерду посилайте. Через пiвгодини я мушу вийти з дому. А я тим часом зроблю тепер хлiба собi. Тепер можна! Не через пiв, а через пiвтори години з дому Гертруди фон Елленберг виходить гарний, поставний блондин iз темними вiястими очима й густими чорними бровами. Вiн легенько покручу? цiпочком i весело вiдкида? всi?ю головою золотистого чуба назад. З вiкна вiлли крiзь завiсу з тривогою милуються ним двi дiвочi голiвки. *** Граф Адольф фон Елленберг почува? себе футбольною опукою; його б'ють ногами всi учасники страшного матчу. Пан президент вимага? рiшучо? лiквiдацi? Сонячно? машини. Сонячна машина повинна бути стерта, знищена з лиця Нiмеччини. За всяку цiну, всякими засобами! Що? Га? Але це завдання подiбне до завдання знищити пожежу, поливаючи ?? маслом. Бо всякi засоби з цi?ю проклятою химерою ? тiльки масло. Дивом якимсь усе, що робиться проти не?, через якийсь час iде ?й тiльки на користь. Отруйнi стекла вiджахнули вiд не? юрбу. Але ця отара тепер тим iз бiльшою силою кинулась до не?, як знайшла спосiб розрiзняти справжн? скло вiд пiдробленого. Вона тепер хапа? все, вона готова кинутись у безодню, аби вхопити за хвiст жар-птицю. Розгром Iнараку. Трiумф громадянства. Знищення банди розбишак, убiйникiв i отруйникiв. Зда?ться, Машинi вiд цього тiльки шкода. Навпаки, тепер, коли банда отруйникiв сидить у тюрмi, коли вона знищена, чого ж далi йде тру?ння? Хто, значить, тpy?ть?1 Хто тру?в увесь час? Значить, не Iнарак? А пан президент нiчого цього знати не хоче й безмилосердно в гарячцi боротьби б'? його ногами, вимагаючи надприродного, вимагаючи подвигiв Геркулеса чи казкового королевича, який побив дракона з тисячею голiв. Сонячна машина дiйсно ? дра кон, що в нього замiсть одно? вiдтято? голови вироста? зараз же десять. Але вiн не ? королевич, а просто собi футбольна опука. Iнарак знищений. Але хто друку? далi вiдозви, ширить ?х, хто невпинно розда? стекла, хто ?х робить, у яких майстернях? Значить, не в Iнарацi суть, а в цiй отруйностi само? химери. Берлiн же сказився, отру?вся, збожеволiв. Тепер, коли вiн не бо?ться виздихати, вiн тiльки про це й говорить. Республiка Землi, загрози Азi?, вiйна, доля Нiмеччини - все це на другому планi. Хто зна?, чи нема? в кожному домi по майстернi? Хто зна?, чи нема майстернi в самому палацi Мертенса? Перетрусити мiльйони будинкiв? Висадити в повiтря весь Берлiн, Нiмеччину? А пан президент цього не хоче бачити, не хоче розумiти й б'? його з усi?? сили ногами й вимага?. А друга партiя також гатить ногами, теж вимага?. Робiтничi органiзацi?, професiйнi спiлки, партi?, клуби службовцiв, рiзнi лiги, об'?днання, всяка шушваль - усе щодня, щогодини преться з делегацiями, петицiями, заявами, вимогами, ультиматумами: свобода Сонячнiй машинi! Всi вони пруться до райхсканцлера, до мiнiстрiв, до депутатiв. Але райхсканцлер, мiнiстри й депутати кого б'ють? - опуку, його, графа фон Елленберга, праву руку пана Мертенса. Бо самого Мертенса вони не смiють бити. I всi вимагають! Принцеса люту?, як Мертенс, i вимага? за всяку цiну знайти Рудольфа Штора. В ньому все лихо. Його треба схопити й лютими муками добитися виступити проти його ж Машини. Тiльки так може бути злiквiдована ця зараза божевiлля. Батько вимага? дати йому Сонячну машину. Вiн хоче мати Сонячну машину, вiн хоче знати правду про сво?х дiтей. Мати вимага? виселити з Нiмеччини Труду, бо те Страховище нахабно демонстру? в театрi Сонячну машину (А в дiйсностi, чи не бо?ться вона, що те Страховище з'явиться до батька з Машиною?). Анна вимага? лiкувати Отто Сонячною машиною. Тiльки Сонячна машина може помогти хлопцевi. Сонячна машина, Сонячна машина. Сонячна машина! Свобода Сонячнiй машинi! Смерть Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Прокляття Сонячнiй машинi! А Азiя хижо, радiсно потира? руки. А Нью-Йорк веде якiсь сеператнi переговори з Калькуттою. А в Гамбурзi юрба рознесла будинок полiцi?, вимагаючи видачi арештовано? майстернi Сонячно? машини. Пан же президент щодня гатить кулаками по столу й присяга?ться сепаратно оповiстити вiйну Союзовi Схiдних Держав, коли Лондон буде далi затягати вирiшення цього питання. Об'?днаний Банк нерву?ться. Щодня засiдання. Бiржа - як у пропасницi. Штiфель на кожному засiданнi вимага? або розiгнати парламент, або вiн повинен ухвалити оповiщення вiйни Це вб'? Сонячну машину. Вулкан патрiотизму залл? сво?ю вогневою лавою цю смердючу болячку, випалить ??. I всюди, i скрiзь вона - Сонячна машина, Сонячна машина, Сонячний Дракон iз тисячею голiв! *** Третiй день тягнеться велике засiдання рейхстагу. Третiй день зал парламенту трiщить од вибухiв накопичено? енергi? з одного й другого боку. Вiйна й Сонячна машина. Третiй день Мертенс не вiдходить од апаратiв i слуха? всi промови депутатiв, роблячи замiтки в блокнотi. Iнодi в залi зчиня?ться такий галас i гуркiт, що пан президент морщить очi й люто витира? пiт iз чола, але рурки не кида?. Третiй день Берлiн колотиться хвилями людських розбурханих зловiсною пiною хвиль. Вони часом збиваються одна в одну, змiшуються в безладну очманiлу купу, вгризаються одна в одну, i тiльки втручання полiцi? да? змогу витягти з-пiд не? поранених, повбиваних, затоптаних. На третiй день хвилi з одного й другого боку зливаються в двi велетенськi грiзнi стихi?. Вiд ранку всi хвилi потоками стягуються в один i другий бiк. По казармах у напруженiй, понурiй, непевнiй готовностi наказу чека? вiйсько. Вiйна й Сонячна машина. Над хвилями людських тiл то буйно трiпочуться, то поважно хилитаються, то з гордою непорушнiстю просуваються згра? прапорiв над одними - зелено-золотi, над другими - чорно-червоно-бiлi. На зелено золотих сто?ть крик: "Свобода Сонячнiй машинi!", "Слава Сонячнiй машинi!", "Хай живе Сонячна машина!" На чорно червоно бiлих "Слава Нiмеччинi!", "Хай живе ?дина Всесвiтня Республiка Землi!", "Геть варварiв Сходу!", "Хай живе вiчний мир!" На столi Мертенса миготить Лондон. Нарештi! - Гальо! Хто? Тут Мертенс. - Тут Смiт. Що у вас? - У нас? Зараз Берлiн потоне в кровi. Комiтет Сонячно? машини збира?ться оповiстити сьогоднi генеральний страйк. Залiзницi вже стають. Парламент переходить до револьверiв. Соцiалiсти перетягують на свiй бiк центр. Лондон нас губить. - Лондон вас не губить. Постанову про оповiщення вiйни сьогоднi вранцi прийнято. Мертенс увесь скиду?ться, як визволена з гаку велетенська риба, i рявка? так, що самому дзвенить у рурцi апарата. - Врятованi! Перемога наша! Прощайте! Вiн хапа? рурку парламенту й повним, рiшучим голосом гирка? в не?. I через три хвилини пiсля голосу голови райхстагу в рурцi лопотить буря оплескiв. Але що то: в ту бурю врива?ться свист, стукiт, гуркiт. Знову однi крики змiшуються з другими, знову гасаючий, скажений хаос. - Свободу Сонячнiй машинi! Слава Сонячнiй машинi! Хай живе Сонячна машина! А з двох кiнцiв Берлiна до парламенту вже сунуть каналами вулиць у страшних гущах тiл двi грiзнi лави. Перед будинком парламенту вся площа, всi вулицi, всi дерева, стовпи, кiоски, балкони, вiкна - все забите, загачене, облiплене, обнизане людськими тiлами. Площа - величезна тарiль, повна живого гороху. Всi горошинки рухаються, гомонять, вигукують. Це - сонце?сти. Вони вiд самого ранку зайняли позицi?. Над головами ?хнiми мають прапори Сонячно? машини: зелено-золотi, зелено-жовтi, кольору трави й сонця. Сонце палюче посмiха?ться i до сво?х прихильникiв, i до сво?х противникiв, старе, та?мно-мудре, благiсно-байдуже й бла-гiсно-любовне. Раптом рiвна пiднятiсть юрби сколиху?ться. Щось нове влiта? в крики. - Що там? Що там? Що сталось? - А-а! А-а? О-о!.. - Що таке?! Що таке?! - Геть вiйну! Свобода Сонячнiй машинi! - Що? Що? - Лондон оповiстив вiйну Союзовi Схiдних Держав! Лондон оповiстив вiйну!.. Лондон оповiстив вiйну!.. - Свобода Сонячнiй машинi! - А-а!.. О-о!.. У-у!.. - Що ж Комiтет? Де Комiтет? Страйк! Страйк! Площа кипить. Оповiщення Лондоном вiйни пiдiйма? шанси противникiв Сонячно? машини. Нiмеччина не сама, з нею весь цивiлiзований свiт, культура проти варварства, прогрес проти консерватизму, вiйна за вiчний мир, за ?дину Республiку Землi, за мирне братство народiв. - Страйк! Страйк! Свобода Сонячнiй машинi! - Товаришi! Уряд на дахах будинкiв розставля? газовi скорострiли! - Провокацiя: нiяких скорострiлiв! - Спокiй, спокiй, товаришi! - Скорострiли на дахах! Де Комiтет? Нiхто не зна?, де скорострiли, де Комiтет, але всiм ясно, що зараз ма? бути щось жахне. Маса на днi озера кипить, бурлить на одному мiсцi, готова кинутись i в несамовитiй лютi на парламент, i в слiпiй панiцi, душачи саму себе, врозтiч. *** Рудольф уперто не зводить сiрих, сталевих, думаючих усе те саме очей iз будинку райхстагу. Макс подивля?ться на нього збоку й сердито, непокiйно мружиться. Фрiц iз другого боку погляда? на доктора Рудольфа й перезира?ться з Максом - бiда. вiн таки хоче зробити сво? безумство. Макс у вiдповiдь iзнизу? плечима: розумi?ться, зробить, це вже видно. Вже це безумство, що вiн сюди прийшов, де його всякий шпиг може пiзнати i прослiдити до дому або просто, як не тут, то далi десь на вулицi, схопити. Але що ти можеш зробити з упертiстю людини? Ну, чим вiн може помогти тут, у цiй велетенськiй сутичцi двох соцiальних стихiй? У лабораторi? його помiч, а не на цiй площi, де його може просто задушити дика хвиля панiки. Раптом Рудольф кива? головою - так, мовляв, це треба зробити - i поверта?ться до Макса з винуватим усмiхом. - Я, Максе, все ж таки спробую пробратися в райхстаг. Я не можу. Макс озира?ться на сусiдiв i притишу? голос. - Рудi, не роби безпотрiбного безумства! Не треба! Рудольф теж понижу? голос. - Масi, я не можу. Ти ж зрозумiй: вони кажуть, що я бо жевiльний, що я ховаюсь... - Ах, Рудi! Ну, й нехай... - Нi, стривай... Це справдi виклика? недовiр'я до само? Машини. А цього я не можу. Нехай вони зi мною що хочуть роблять, але Машину... Я мушу це зробити. Масi. Ти розумi?ш? - Та тебе не пустять туди! - Пустять. Я звернусь до них... Вiн хита? головою на масу. - ...i тi муситимуть пустити. Ти побачиш. I це буде добре, Масi, ти не сердься, ти побачиш. Макс безсило знизу? плечима. - Але ти. Масi, будь ласка, вiдiйди вiд мене. I ви, Фрiце... - Ну, це ти вже, будь ласка, вибачай! Цього не буде! Ми з тобою пiдемо скрiзь. Про це и мови не може бути. Так ти рiшуче хочеш туди йти? - Рiшуче. - В такому разi це треба зробити як слiд. Пiдожди десять хвилин. Макс озира?ться й робить знак очима двом головам, що стоять позаду. Вiн просува?ться до них крiзь плечi сусiдiв i потиху щось говорить ?м. Голови уважно кивають, часом зиркаючи на потилицю доктора Рудольфа. Хвилин через десять круг групи Рудольфа, Макса й Фрiца почина?ться помiтнiше хвилювання. Тодi Макс раптом пiдiйма? руку догори й кричить: - Товаришi! Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дайте дорогу Рудольфовi Шторовi! Рудольф Штор хоче пройти до парламенту дати сво? пояснення про Сонячну машину. Дорогу, товаришi! - Дорогу Рудольфовi Шторовi! Дорогу Рудольфовi Шторовi! - Слава Рудольфовi Шторовi! Слава! Круг Рудольфа здiйма?ться цiла завiрюха крикiв, оплескiв, вимахiв руками, капелюшами. Раптом маса чи?хось рук ззаду й з бокiв пiдносить Рудольфа догори й несе так над головами натовпу. Оплески, крики, махання розливаються далi, охоплюють усю площу, викликають людей iз будинку райхстагу на терасу. Юрба роздiля?ться на двi половини, зробивши живий, плескаючий, блискаючий зубами й очима коридор. - Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Хай живе Сонячна машина! Слава! У президi? райхстагу замiшання: юрба вимага? вислухати Рудольфа Штора. Серед депутатiв крики, вигуки, гвалт. Черговий оратор, нудьгуючи i нетерпляче, сто?ть i жде. - Допустити! Допустити! Розумi?ться, президiя не може допустити. Де ж це чувано, щоб iз вулицi являлись до райхстагу якiсь приватнi особи й робили якiсь сво? доповiдi. Та ще кримiнальнi злочинцi й напiвбожевiльнi люди! Але допустити кiнець кiнцем доводиться. Або ж пустити в хiд зброю, викликати те, чого всi бояться й що невiдомо чим може кiнчитися. Та ще перед самим голосуванням над справою вiйни. Коли нарештi на естрадi президi? з'явля?ться шкандибаюча постать iз гривастим каштановим волоссям i хлопчачими, од-вертими, чистими очима, вся лiва сторона й частина центру пiдводяться й зустрiчають ?? громом оплескiв. - Слава Рудольфовi Шторовi! Слава! Рудольф Штор соромливо, замiшано вклоня?ться, загрiба? !пальцями волосся й хоче говорити. Наста? тиша. - Панове! Я не оратор. I не полiтик. Я - просто людина, що хоче добра людям. З цi?ю метою я винайшов так звану Сонячну машину. Я не буду довго забирати вашу увагу. Менi роблять закид i тут, у парламентi, i в пресi, що я - злочинець, що я вкрав брильянти, що я трую людей, а сам ховаюсь. Я б не посмiв турбувати це високе зiбрання сво?ю особою. Але, як ви самi зна?те, може статися велике нещастя, кровопролиття, братовбивство. Через те я прийшов зробити таку заяву: мiй винахiд не ? отруйний. Я пропоную покарати мене смертю, коли вiд мого скла в кого-небудь станеться хоч який бiль. Я пропоную зробити експертизу над мо?м винаходом. Я готовий сам у запечатанiй кiмнатi годуватись скiльки хочете тiльки самим сонячним хлiбом. Коли вiн отруйний, я перший помру вiд нього. От це все, що я хотiв сказати. Доктор Рудольф невмiло вклоня?ться й вiдступа? назад. Знову вихор оплескiв i крикiв здiйма?ться серед лiвого сектора. До нього прилуча?ться майже весь центр. Серед право? сторо ни виразне замiшання: що можна сказати на слова людини, яка прийшла сама себе вiддати на смерть? Але права сторона почува?, що цей виступ ? великий удар у справi вiйни, що тепер компромiс конечний. За прийняття вiйни треба прийняти свободу Сонячнiй машинi. Рудольфа Штора вже забуто. Вiн сидить тихенько десь коло стенографiстiв, що цiкаво часом позирають на нього, i не зна?, що йому робити: iти чи чогось чекати. Голова зборiв i вся президiя шепочуться, в залi неймовiрний галас, крики, сварки, вимахи рук. Щохвилини до президi? пiдбiгають якiсь люди й щось доносять. Дзвiнок голови безрезультатно й безупинно дзвонить, закликаючи до спокою. Але спокiй приходить тiльки тодi, як звiдкись iзбоку з'явля?ться група делегатiв. Це нарада лiдерiв правого сектора. Рудольф погано чу? промову, але розумi?, що пропону?ться мирно й позитивно вирiшити обидвi справи: i вiйну прийняти, i оповiстити свободу Сонячно? машини. Тiльки цим шляхом не буде допущено до пролиття кровi. Лiвий сектор бурно вiта? цю пропозицiю: перемога! Вiн згоден прийняти вiйну. Будь ласка! Нi одного голосу не буде проти Вони не будуть i за, але зате з правого боку не буде нi одного голосу проти Сонячно? машини, хоч не буде й за не?. Коли Рудольф у супроводi Макса й Фрiца виходить на ганок, юрба знову пiдхоплю? його на плечi й несе серед трiумфуючого шаленого хаосу радiсних переможних крикiв. Про компромiс уже тут вiдомо. Рудольфа несуть до авто його просто звалюють туди, бо нема сил одiрвати вiд десяткiв рук, що хочуть торкнутися хоч кiнчикiв його пальцiв, до одежi. Юрба вже побачила iдола, вона вже готова молитися перед ним i складати йому жертви. Рудольф ста? в автомобiлi й пiдносить руку. - Рудольф Штор хоче говорити! Рудольф Штор хоче говорити! Тихо там! I Рудольф Штор говорить. Незграбно, невмiло, нечутно, але найближчим слухачам можна розiбрати, що вiн тепер, коли свобода Сонячно? машини прийнята, заклика? всiх до помочi в працi над його винаходом. Вiн заклика? всiх без рiзницi партiй, переконань, вiку, полу, бо Сонячна машина несе всiм людям щастя й визволення. Комiтет Сонячно? машини хоче зорганiзувати фабрику Сонячно? машини. Всi професiйнi й партiйнi робiтничi органiзацi? вiддають на цю мету половину сво?х засобiв. Але того мало. Треба, щоб кожний громадянин Нiмеччини вiддав усе, що вiн ма?, на цю справу. Всi жертви треба принести на визволення самих себе. Юрба iпобожно, радiсно, з ентузiазмом слуха? свого новоутвореного кумира. - Урра! Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Сонячнiй машинi! Все на жертву Сонячнiй машинi! Все! I до авто летять з усiх бокiв грошi, гаманцi. Юрба розпалю?ться власними криками, скида? з себе перснi, сережки, всякi дорогоцiннi прикраси й кида? в авто. Одна хвиля вiдсува? другу, квапиться вилити з себе свою жертву, свiй захват, побожнiсть. На приступку з юрби тиснеться товстенький, рудий, у буйному ластовиннi чоловiк. Вiн маха? капелюшем, шалено вертить великими очима в бiлих вiях i кричить: -Панове! Товаришi! Панове! Два слова! Товаришi! Я жертвую на Сонячну машину всю свою фабрику скляних виробiв у Рiзенгебiрге. Всю фабрику Рудольфе Шторе, я жертвую свою фабрику! Берiть. Заявiть Комiтетовi. Я, Фрiдрiх Iмберг, жертвую. Я - капiталiст, але я розумiю. Мiй батько був сам робiтником! Вiн iще щось кричить у нестямi екстазу, але слова його покривають оплески, крики, вигуки. - Браво! Слава! Як iм'я? - Iмберг! Фрiдрiх Iмберг мо? iм'я! Комiтет Сонячно? машини... - Браво Гiмберг! Слава! - Браво Гiмберг! Слава! - Не Гiмберг, а Iмберг! Iмберг Фрiдрiх! - Браво! Iмберг Фрiдрiх! Iмберг Фрiдрiх лиша?ться на авто, вiн повинен зробити офiцiйне передання Комiтетовi Сонячно? машини сво?? фабрики. Вiн тисне руку Рудольфовi, Максовi, радiсно, в захватi дивиться на купу золота й грошей в коробцi авто й не зна?, чим би йому ще висловити, виявити ту силу, що розпира? його груди. А юрба вже пiдхоплю? автомобiль, веде його крiзь гущу кричущих, махаючих, п'яних од перемоги, полегшення, щастя тiл. I в коробку авто на ноги, у груди Рудольфа й Макса летять грошi, годинники, перснi - все, що ? найцiннiше на кожному. *** А в кабiнетi Мертенса вiдбува?ться екстрене засiдання Управи Об'?днаного Банку. Вiкна позачинюванi, штори позапинанi, холодники провiвають i холодять повiтря, але обличчя червонi, пiтнi, гарячi не сонячним палом. Нема? нi поважно стi, нi врочистостi, навiть порядку нема? в цьому зiбраннi пiднятих, стурбованих, пригнiчених, розлючених людей. Мертенс, набiгаючи сiдластим чолом на райхсканцлера, гнiвно трясе великим червоним кулаком. - Йолопи! Дурнi! Як смiли допустити цього божевiльного Штора?! З яко? речi? Що? Ситуацiя? Загроза вибуху? Кого? Як? Хiба в уряду сил нема? Хто, маючи в руках силу, робить такi ycтyпки? Хто? Iдiоти тiльки! Прийняти компромiс! Сво боду Сонячно? машини! Це значить дати розбити себе вщент Ущент, чорт його забирай! Та послухайте донесення. Ну? По лiцiя на вулицях обнiма?ться з юрбою. Полiца?в засувають головами в апарати - i вони крутять сонячний хлiб, а юрба круг них танцю? танець дикунiв. Що? Нi! А армiя? Вiйсько? По казармах у мент поз'являлись Сонячнi мащини, В один мент! Значить, вони були вже там i ранiше? Га? Це така армiя? Що? Рейхсканцлер пригнiчено, безпорадно знизу? плечима. Що ж можна було зробити? Комiтет Сонячно? машини змобiлiзував усi сили Вiн вiв свою акцiю дуже обережно. Вiн не виставляв нiяких вимог, не був проти вiйни. Симпатi? мас були на його боцi. - Симпатi?, симпатi?! Чорт бери всякi симпатi? ваших мас. А сила на чийому боцi? А армiя? Райхсканцлер знову знизу? плечима й витира? просто рукою пiт iз носа. В тому то й рiч, що певностi щодо армi? нема?. В армi? було глухе невдоволення забороною Сонячно? машини. Мозок маси не може збагнути всiх можливих консеквенцiй од дозволу й бачить тiльки найближче; чому, справдi, не дозволя?ться Сонячну машину, через що за не? стрiляють людей. I невiдомо, що могло б бути, коли б дiйшло до сутички з сонце?стами. Мертенс засову? руки в кишенi й вражено пiднiма? голову. Що? Пан райхсканцлер не зна?, що могло б бути? Могло б бути те, що на площi лишилось би з пару тисяч трупiв, а вся пiдла маса тепер не танцювала б iз полiцаями на вулицях "танок сонячного хлiба", а тихенько сидiла б по сво?х норах. Кров? Трупи? Та що ж це значить в очах дiйсного державного мужа, тверезого й дiйсно гуманного полiтика? Що це в порiвняннi з тим нещастям, яке загрожу? вiд слабостi, вiд легалiзацi? сонячного божевiлля?! До пана президента раптом тихо пiдкочу?ться Вiнтер i щось шепче йому на вухо. Пан президент уражено скида? на нього очима, зразу мiня?ться, пригладжу? жабо на грудях, хапливо витира? набухле чоло й гирка?: - Розумi?ться, прийняти! Моментально. Панове, наше дiлове засiдання вшанувала сво?м прибуттям висока гостя. Вiн поспiшно йде до дверей, твердо й важко переставляючи короткi ноги й витираючи пiт iз лиця й рук. На порозi розчинених Вiнтером дверей з'явля?ться чорна постать принцеси Елiзи з двома яскравими кольоровими крилами червоного волосся пiд крилами темного капелюша. Лице ?? рiвно-блiде, очi блищать пiднято, хижо. Вона входить швидко, рiшуче, пiдвiвши голову, не зважаючи на повитягуванi постатi багатьох людей у кабiнетi. Вона, зда?ться, i на самого пана президента не зверта? велико? уваги, й на привiтання його вiдповiда? похапцем, недбало, не слухаючи. На устах у не? якийсь чудний усмiх - не то трiумфу, не то сарказму, не то лютi. - Пане президенте! Я до вас за?хала на хвилинку по дорозi. Подiлитися сво?ми враженнями вiд знаменитого вчинку нашого райхстагу. Ви зна?те, пане президенте, хто ? тепер, сьогоднi и на будуче королем Нiмеччини? Нi? Навiть не догаду?тесь? Вона чогось озира?ться по кабiнету, бачить позапинанi штори, швидко пiдходить до них, одпина? й дивиться у вiкно. I зараз же, озирнувшись до Мертенса, кива? йому головою. - Прошу! Прошу подивитись! Мертенс i все засiдання пiдходять до вiкон i дивляться. За гратами парку вулицею суне натовп iз зелено-золотими прапорами. Посерединi його ледве руха?ться автомобiль, уквiтчаний квiтками, гiрляндами зеленi, обмаяний прапорами. - Трiумфальний похiд короля Нiмеччини, Рудольфа Штора, сьогоднi коронованого парламентом на царство. Народ вiта? його. Полюбуйтеся, пане президенте, i ви, панове. Порозчиняйте вiкна й послухайте ?хнiх вигукiв. Мертенс понуро-уважно зирка? на незвично пiдняте, рiвно-блiде, блискаюче чудною металiчною зеленню очей лице принцеси. - Царство недовге, ваша свiтлосте. Недовге. - Ви так дума?те? А я думаю, що довге. - Помиля?тесь, ваша свiтлосте. Помиля?тесь. ?? свiтлiсть рвучко, нестримано поверта?ться до присадкувато? постатi, яка вже знову запiзно спокiйна й велична. - Що ж ви можете зробити тепер? Що? Ви ж уже зна?те, що обидвi манiфестацi? злилися в одну? Тож вони возять Рудольфа Штора на тронi. I не вiйнi вони кричать славу, а Сонячнiй машинi! I не вам, пане президенте, а Рудольфовi Шторовi! I вiйсько ваше йде за ними. Подивiться, бачите вiйськову форму мiж юрбою? Я сама бачила, як цiлi вiддiли, що мали стрiляти цю банду, пiсля постанови парламенту, не слухаючись офiцерiв, змiшувалися з юрбою й вигукували сла ву Сонячнiй машинi. Що ж ви можете тепер зробити?! Мертенс спокiйно хита? головою, уважно зиркаючи на при нцесу (Яка тепер надзвичайна схожiсть з Мартою Пожежою! Зовсiм та сама п'яна, дика жагучiсть, якою тiльки Марта вмi ла вибухати!) - I все ж таки, ваша свiтлосте, юрба ? юрбою, а державна органiзацiя ? органiзацi?ю. А крiм того, ваша свiтлосте, ми ма?мо ще iншi засоби боротьби з цим стихiйним нещастям, що вибухло над нами. Але про цi засоби, коли дозволите, я докладу вам другим разом. I ви, може, змiните свiй трохи песимiстичний погляд на справу. Що? Принцеса Елiза пильно дивиться на нього. Але вираз усi?? постатi пана президента такий спокiйний, певний i трохи вибачливий, що принцеса вся зразу затиха?. Немов отямившись, вона проха? вибачення, що перебила важне засiдання, кива? всiм головою й у супроводi пана президента виходить. *** "Мiй великий затворнику, мiй любий, надзвичайний Рудi! Шлю Тобi чергове звiдомлення, мiй безладний, п'яний од щастя гiмн Тобi! Рудi, вiдбува?ться величезний, грандiозний, нiколи не чуваний в iсторi? людей процес. На очах, на Тво?х власних очах, iз швидкiстю блискавки (коли говорити про iсторичне життя) вiдмира? цiла епоха! Без кровi, без бо?в, без барикад, шибениць, гiльйотин, без великих струсiв, переворотiв, без помпи й декламацiй сходить iз сцени iсторi? цiлий соцiальний лад. Вiн сам не помiча? того, вiн iзсува?ться, як оповзини з гори, вiн розта?, як тi величезнi льодовi гори, що з пiвнiчного бiгуна спливають до Великого Океану. I це робить маленьке кругленьке скло. Тво? скло, Рудi! За цi два тижнi, що почали працювати нашi фабрики (я ж писав Тобi, що, крiм Тво?? центрально?, е вже п'ятдесят сiм iнших по всiй Нiмеччинi), Комiтет Сонячно? машини роздав уже бiля чотирнадцяти мiльйонiв стекол. Пiв Берлiна вже году?ться тiльки сонячним хлiбом. Ти не можеш собi уявити, що твориться бiля Комiтету Сонячно? машини. Як якiсь хвостатi ?х тiозаври, черга народу сто?ть уже вiд самого ранку довжелезними хвостами. Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати ?хнi на ?хнiх очах розвалюються, розсипаються, дiрявiють. Вищi, нижчi, великi й дрiбнi урядовцi врiвнi з робiтниками лавами сунуть по скло. I з дня на день канцелярi?, контори, бюро, мiнiстерства, всякi урядовi, приватнi й навiть громадськi установи рiдшають, стають бiднiшi на персонал. Усякий, що дiста? сонячне скло, зараз же, натурально, кида? службу й роботу. Для чого тепер ?м служити? З яко? речi? Отже, бiльш нiж сто тисяч людей щодня увiльня?ться вiд сво?х дотеперiшнiх "обов'язкiв" Бiльш, нiж сто тисяч довiчних каторжан щодня виходить на волю. Рудi! Вони вилазять iз усiх можливих щiлин - з льохiв, пiдземелля, вiд вогняних печей, верстатiв, з порохнявих бюро, iз магазинiв, контор, майстерень, вони сотнями тисяч вилазять за мiсто iз сво?ми Сонячними машинами, з дiтьми, батьками, вони напiвголi отарами лежать на травi, в лiсi, на сонцi, в холодку - скрiзь. Вони не вiрять собi. невже вони нi завтра, нi пiслязав тра - нiколи вже не муситимуть щодня вдосвiта схоп люватись, нашвидку ковтати свiй убогий снiданок i бiг ти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вiльнi, що нiхто ?х за ?хн? свято не покара?, не оштрафу?, що ?хнi дiти вiд цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на лiс, на траву i вранцi, i вдень, i коли схочуть? Вони, як дiти, нi, як народженi на свiт у дорослому вiцi. Вони зворушливi до слiз. Рудi: вони ж так нiчого не знають, так вони мало бачили, ?м же не було часу, вони мусили "працювати". Рудi, Ти вбив страшного диявола: працю-конечнiсть, працю-обов'язок. Тiльки Сонячна машина показу?, що праця каторга ? прокляття людини. А Ти зна?ш, хто, власне, тепер дiйсно Уряд? Комiтет Сонячно? машини, або, як скорочено його вже називають "Каесем". Каесем оруду? життям Берлiна та й усi?? Нiмеччини. Вiн регулю? рух потягiв, вiн да? чи не да? дозвiл на всякi заходи старого уряду, до нього звертаються iз скаргами, домаганнями. Вiн, розумi?ться, не ма? нiяко? охоти перебирати на себе всi?? порохняво?, трухляво? халабуди старого уряду. Коли вiн завалиться сам собою, Каесем перетвориться в новий уряд. Коли порозсуваються й порозвалюються всi старi уряди земно? планети, витвориться один-?диний уряд усi?? землi. Уже (Ти, мабуть, читав) органiзу?ться ?диний iнтернацю нальний Каесем. По всiй ?вропi й Америцi вiдбувають ся грандiознi демонстрацi? за Сонячну машину. Уряди й королi капiталу в панiцi. Приклад Нiмеччини не настрою? ?х занадто оптимiстично. Але нашi (у згодi, зда?ться, з усiма ?вропейсько-американськими) затiвають одну хитру комбiнацiю: скористувавшись оповiщенням прибито? на цвiту вiйни, звернутися до Союзу Схiдних Держав iз проханням окупувати Нiмеччину й тi частини ?вропи та Америки, що зараженi Сонячною машиною, для генерального очищення вiд цi?? страшно? хороби. Китайцi, японцi, iндiйцi й африканськi негри повиннi взяти на себе святу мiсiю врятувати америка-но ?вропейську цивiлiзацiю. Бiднi королiвське-магнатськi голови, вони догарячились зовсiм до божевiльних фантазiй! В ?хнiх газетах натяка?ться для пiдбадьорення засмучених, що Союз Схiдних Держав от-от випустить на Америку й ?вропу мiльйонову летючу армiю. На Нiмеччину припада? нiби триста тисяч лiтакiв. Менi зда?ться, що Союз Схiдних Держав скупиться - обмалкувато. Рудi! Старий лад одмира?. Але на його мiсце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробля? плани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги - новий, вiльний, творчий лад! Уже призначенi з'?зди, конгреси, вже вiдбува?ться перебудова психiки, iдеологiй, свiтоглядiв, фiлософiй. Нiяких бiльше класiв, партiй, релiгiй, моралей, кайданiв, перетик, злочинств i чеснот - нiчого. Тiльки Сонце, Праця й Наука! Менi дух забива? на саму уяву, що ми, люди, тепер можемо зробити. Ти коли-небудь дума?ш. Рудi, кон кретно, реально про це? Яку гiгантську силу ми тепер можемо розвинути. Та я певен, що через якийсь десяток лiт зможемо експедицiю на найближчi планети послати. Ми увiйдемо в безпосереднiй контакт iз всесвiтом! Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твiр мистецтва. Ми зробимо ?? вiчним земним ра?м, де яраця буде насолодою - творчiстю. Через якийсь мiсяць-два Сонячна машина запану? на всiй землi. (Слава капiталiзмовi, який утворив для не? таку чудесну технiку сполучення людей, таку величезну базу для вiльно? творчостi. Пером йому земля за це!) Через пару мiсяцiв квiт науки, розуму, знання людства витворить нову, свiдому програму буття землi. Коли ти при?деш до Берлiна, Рудi, коли, значить, за Тво?ю обiтницею вся Нiмеччина буде насичена сонячним склом, ти не впiзна?ш нашого колишнього чадного Берлiна. Ти знайдеш нових людей, иовi вiдносини, нове господарство, новi грандiознi перспективи. Рудi, любий, великий мiй Рудi, ми весело регочемо, згадуючи цю стару-стару гумористику. Вищiсть культур, рас, нацiй, патрiотизм, батькiвщина - що це тепер? Смiшнi, арха?чнi убрання поганських шаманiв, якими вони потрясали перед масами, вмовляючи в них почуття набожностi й страху перед iдолами та ?хнiми жерцями. Але годi на сьогоднi. Ще кiлька слiв про наших "найближчих". Бачився з мамою. Ся? гордiстю й щастям. Це ж Ти, Рудi, ?? улюбленець, це Ти да?ш людям щастя, переверта?ш трони, стира?ш державнi кордони, перероджу?ш людську психiку. Хiба нема ?й iз чого сяяти гордiстю? Але батько... непоправний. Ти руйну?ш Порядок, ти вносиш безладдя, ти виклика?ш у людей усе темне, звiряче i вбива?ш людське. Одне слово. Ти й Твоя Машина ? злочинство, а батьковi - сором i ганьба. I, розумi?ться, вiн сонячного хлiба не ?сть, вiн додержу?ться "старо? вiри". Мама iз жалостi варить йому й далi стару гидь, та не знаю, чи довго вона буде витримувати цю впертiсть. Граф також на "старiй вiрi". Мама диву?ться: якийсь час вiн дуже настiйно вимагав доставити йому Сонячну машину. Нахвалявся навiть розшукати. Тебе й неодмiнно дiстати. Але, коли настала легка можливiсть ?? мати, раптом одмовився й нiзащо не хоче вживати. В чому тут причина - невiдомо, тiльки не в консерватизмi його. Старий про Тебе й Сонячну машину говорить iз великим теплом i признанням. З цього приводу в нього з батьком аж до дебатiв доходить. Отже, не через це не ?сть сонячного хлiба, а через щось iнше. Графиня ж, як i мама, Сонячну машину вжива?. По ки що старий кухар графа лиша?ться й варить йому та принцесi Елiзi старi страви, але невiдомо, скiльки ще протягне, бо сам вiн уже году?ться тiльки сонячним хлiбом i на ту пакость, розумi?ться, i дивитися не може. Принцеса Елiза, каже мама, цiлими днями ходить по саду. Якась уся закостенiла, жорстка, сувора. Часто бува? в тебе в лабораторi?. Що вона там робить, мама не може сказати, бо принцеса запина? штори, як при ходить. Один раз садiвник Йоганн нiби бачив, як вона сидiла за столом, поклавши голову на руки, i плакала. Але мама сумнiва?ться, щоб це могло бути, - не така натура. А я гадаю, що навiть така натура може заплакати. Коли то правда, що, як розповiдають, вона була вже тайно заручена з Мертенсом, що мрiяла про корону Землi, яку за шлюб iз нею мав дати ?й Мертенс, коли взяти на увагу всi тi майже фантастичнi, честолюбнi ?? мрi?, про якi серед монархiстiв ходять цiлi легенди, i коли подумати, що все це розбито ?й, як глиняну ляльку, що вся вона спорожнiла, вся померла, то нiчого дивного, що вона й не раз плаче на всякому мiсцi, де спiтка? ?? хвилина особливо виразно? уяви руйнацi? всього ?й найдорожчого. Може, Тобi непри?мно, Рудi, що я пишу про цю особу, тодi прости менi, але я гадаю, що Тобi все ж таки цiкаве буде й це. Наделi, розумi?ться, повнi самозакохано? гордостi: адже ?хня майстерня перша витримала всi напади на Сонячну машину! Фрiц i Дiтрiх працюють у Комiтетi, а старi Наделi з дiтьми цiлими днями в лiсi. Лiто кiнча?ться, от-от задме осiнь, вони хочуть надолужити за все сво? прогаяне життя. Ну, а графiвна Труда просить переказати Тобi ?? "надзвичайне привiтання". Вона працю? також у Каесемi. Ну, вже ранок. Усю нiч прописав. Треба хоч годинку заснути. До скорого побачення, мiй дорогий Рудi! Хай Тобi буде так ясно й щасливо на душi, як у всiх тих, що лежать там на травi пiд ласкою Велико? Матерi! Твiй Макс P. S. Ага, ще. Чи Ти зна?ш, що про Тебе тут цiлi легенди вже складаються? Тво? портрети (i де тiльки розкопали - зда?ться, мама дала одному спритному репортеровi) продають у всiх магазинах, а в Каесемi вiн висить на почесному мiсцi. (Ти ж зна?ш. Ти - почесний голова Каесему). Коли Ти вернешся до Берлiна, ми зробимо Тобi таку грандiозну зустрiч, яко? ще нi один монарх не мав. I що буде нiколи нечуване - нiякiсiнько? охорони, нiякiсiнько? полiцi?, жандармiв i вiйська не буде. Тобi це не сумно? Не сумуй, зате будуть мiльйони щасливих, вдячних, боготворящих Тебе очей. До цi?? зустрiчi, прекрасний, великий Рудi!" *** Сузанна помалу, задумливо виходить iз ресторану й машинально шука? очима авто. Ах, так, од учорашнього дня в не? ж уже нема? шофера - "пiшов на траву", як сказала Емма. Дивно, чому Емма не вiдходить. Ага, вона чига? на хвилину, коли найкраще можна буде обiкрасти. Сузанна посмiха?ться й iде пiшки вулицею Це ж десь дум е далеко Комiтет Сонячно? мaшини? Трамва?м ?хати нема рацi?- пiшки швидше й легше можна дiйти Трамва? ходять тепер "iз ласки пролетарiату". Тепер усе дi?ться "з ласки пролетарiату", i через те все ? наиоста??-нiшого сорту. Трамвай iде тодi, коли панам пролетарям захо четься його пустити, сполучення телефону треба чекати по пнi-години, та й то не завсiгди воно бува?, бо перерива?ться струм. Електрика часом свiтить так кисло й убого, що краще гасити свiтло й сидiти в темнотi, бо пролетарiат працю? тепер на електричнiй станцi? тiльки з ласки. От iде банда цих добродi?в. У петельках у них зелено-жовтi значки. Ранiше за пролетарський шик вважалося носити в петельках червонi значки. Мода на кров минула; тепер - вони сонце?сти. Банда, посплiтавшись руками, iде всi?ю вулицею, трохи не ловлячи всiх перехожих, як у волок. Дивно, чому вони не хапають жiнок i не насилують ?х тут-таки, на вулицi? Адже майже вся вже полiцiя "пiшла на траву". "Банда" хлопцiв, поблискуючи зубами, весело скида? скоса очi на гарну поставну постать "трупо?дки". (А що трупо?дка, то це зразу ж видно по зневажливо незалежнiй постатi, по холоднiй недбалостi в поглядi-в усiх у них такий вираз). - Товаришi! Що за чудесний запах свинячого трупа! Ви чу?те? - Нi, тут зда?ться, що й людською кров'ю попахуе! Ач, брильянти якi у вухах! - Тихо, товаришi! Це африканська вища культура! Регiт хилита? й трусить ланцюгом посплiтаних тiл i пролiта? повз Сузанну, лишивши на нiй ляск ?хнiх голосiв. Сузанна посмiха?ться пролетарiат зволить дотепно й тонко жартувати. Вiн почува? себе паном становища, вiн досяг свого iдеалу: жу? траву й iрже вiд задоволення. От вiн сидить на терасi кав'ярнi iз сво?ю зеленою розжованою огидною жуйкою. Тепер пролетарiат установив нову моду вiн приходить до кав'ярень iз сво?ю жуйкою й бере тiль ки воду. Хоче - платить за воду, хоче - нi, але мiсце за столиком займа?, сидить годинами й з захватом балака? про "великий переворот". А п'яний, брутальний, брудний i нахабний, як i ранiше, - тут нiякого, навiть найменшого, перевороту не сталося. Сонце свiтить десь там, за величезними будинками, розсiваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вiтрини магазинiв мистецьких речей Кому тепер потрiбнi цi вази з легким iне?м зеленi по брижах старовинно? бронзи? Кому потрiбнi химернi, загадковi "пророцтва" Штуфа? Жуйки тепер тiльки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярiв, якi б змалювали це чудо сучасно? краси. Площа Скорботи. Тут ранiше бували цiлi гатки ав-iомобiлiв, карет, трамва?в. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвiнком. Куня? авто (мабуть, вiзник абсолютний алкоголiк, через те що не "пiшов на траву"). Десяткiв iз три перехожих. Раптом Сузанна зупиня?ться. На пам'ятнику Бiсмарка, поставленому Об'?днаним Банком, ма? зелено-золотий прапор iз написом: "Хай живе Сонячна машина!" Сам Бiсмарк в однiй руцi трима? держално прапора, а в другiй - модель Сонячно? машини. Сузанна посмiха?ться: пролетарiат мило, дотепно жарту?. Полiцiя, розумi?ться, не бачить. Та де вона, та полiцiя? Та й чи посмi? вона бачити? Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленiй гущi жуйки. Замира? темп, затиха? пульс, рвуться тканини. Ще трохи - i паралiч обхопить увесь органiзм. От тодi пролетарiат буде цiлком задоволений. Коли Сузанна пiдходить до будинку Комiтету Сонячно? машини, вона ще здалеку! чу? гомiн велико? юрби людей, що довгою лавою сто?ть на тротуарi. Ага, пролетарiат бiля дверей свого раю, сто?ть у черзi за бiлетами до нього. Сузанна помiж двома стiнами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пiтних розгарячених стоянням i галасом пролетарських тiл. Колись давно давно, тижнiв три тому назад, у цьому домi був банк. Вiн збанкрутував, як десятки iнших, iз помсти до дужчих банкiв оддав сво? помешкання однiй iз фiлiй Комiтету Сонячно? машини в надi?, що вона повалить i дужчi. У величезнiй, викладенiй рожево-сiруватим мармуром залi гуде, гомонить, кишма кишить пролетарiат. Що за шкарубкi, погнутi, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративнi зуби, злочинницькi очi, увiгнутi потилицi, худi й синювато-блiдi, як у трупiв, обличчя! Звiдки вони? Яка маса ?х, цих страшних людей. I вони ж, значить, десь iснували поруч iз нею, Сузанною, на свiтi? Який густий, непролазний гомiн! Яка звiряча, хижа, заздрiсна цiкавiсть у тих, що ще стоять у черзi, i яка тваринна, цупка радiсть у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навiть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережнiстю, як мати свого першонародженого, вони сяють i рвуться вперед од нетерплячки. I цей задушливий рух двох потокiв пiднятих, блискаючих потом, гнi?лiiми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тiл виклика? млосну тоскнiсть у грудях. Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крiзь спини й лiктi юрби, Сузанна пiдходить ближче до вiконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадiйна рiч крiзь цю гущу тiл серед цi?? величезно? кiлькостi вiконець найти саме те вiконце, де "часом бува?" Макс, або пан Нiманд, як вiн тепер грайливо назива?ться. А з якою попередливiстю цi панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов ?м у публiчних домах А цi страшнi баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши сво? мiщанськi чесноти, як любенько, вдячно, угiдливо смiються до "сiячок ново? ери". Сузанна, тiсно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч ма? переходити через брудну вулицю, продира?ться ще ближче й раптом бачить в одному вiконечку нахилену бiляво-золоту гривасту i олову. Щось у заворотi, в обрисi цi?? голови молоточком стука? по серцю Сузанну. Вона пролiза? крiзь чергу, розiрвавши ?? на мент, i пiдходить до грат перетики. Так, це - вiн. Сто?ть, спершись одною рукою на спинку стiльця панни й нахиливши до не? голову. А панна - це та сама титулована проститутка, в яко? вiд Макса була дитина. Значить, вiдомостi досить вiрнi. Сузанна покушу? губу й не зводить очей iз парочки. Вони обо? сяють тим самим мокрим, пiтним блиском юрби. Панна, очевидно, стара?ться гратися в "дитинку": щасливо, довiрливо, широко диви-iься в очi, серйозно розпиту? й виклика? в нього бурний радiсний смiх. йому до лиця золоте волосся, тiльки зразу ж видно, що фарбоване - ця циганська жовта смуглявiсть тону хорошо? старо? слоново? костi нiколи в блондинiв не бува?, i його волосся просто як перука вида?ться. Але очi, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим. Сузанна раптом почува?, як млосна тоскнiсть ста? нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей iз жовто-золотисто? гриви, iз стогоном, як на рану, натягу? милу посмiшку й уперто чека?. Раптом Макс, не пiднiмаючи голови, пiдводить блискучi, сяйнi очi, неуважно блука? ними по кишучiй масi тiл та облич i натика?ться ними на насмiшкуватi вогкi великi очi. Вiн швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмiгну, випещено гарну серед сiро? маси тiл фiгуру. Вона злегка хита? йому головою и iронiчно здило посмiха?гься. Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озира?ться на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики. - Сузi!! Яким чином?! Тут?! А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгорта? сво? двi зрослi половинки. Кретини повертають на них сво? гнилi зуби и фосфоричнi очi. - А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна? - О, менi бiльшо? радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда? Сузанна весело смi?ться, так знаиомо випинаючи округлiсть ши? й вiясто ширячи на Макса вогкi очi. - Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi? Вона притишу? голос i лукаво зазира? йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивля?ться досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивля?ться, нехай побачить дещо. - Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не чита?ш сво?х власних газет? Пам'ята?ш промову в тебе "куцого лева"?.. А сьогоднiшню статтю його читала? - Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупо?дка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га? Макс зiтха? й стрiпу? чубом. - Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш? Сузанна морщить нiс i злегка нахиля?ться до Макса. - Вибач, Масi, .але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря... Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумi?ться, не зай нятий вселюдським обов'язком або.. хтось не буде за це в претензi? на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'? тебе камiнням за те, що йдеш iз трупо?дкою. Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посува? до виходу. Дорога прочищу?ться легко - в петельцi значок Сонячно? машини й члена Каесему. Але нелегко вiдриваються вiд ?хнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв. - Ну от, ми, слава богу... чи то пак - на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю. Добре. Макс пуска? ?? руку й скоса зирка? на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадково? приваби профiль! - Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти - О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар "пiшов на траву", а нового й надi? нема? найти. Два льока? обiкрали мене, теж пiшовши "на траву". - Що ти кажеш?! - Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в "епоху" Сонячно? машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки порть? та поко?вка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть "спочивати на траву". Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця при?мна "епоха", але вона досить потiшна. Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку. - Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i... Вiн замовка? й мовчки потиску? ?? руку. - I що ж? - I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi? Сузанна (теж зовсiм машинально!) визволя? свою руку й поверта? до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей. - Та не може бути?! Для чого?! - Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба. - Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi... тодi побачимо А поки що рано, Масi. - Ну, добре А так просто можна до тебе прийти? Сузанна аж зупиня?ться й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться. - Ради бога, Максе? А хто ж "навiки" розiйшовся? - Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного нема?. А тепер тим паче. Можна, га? Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiха?ться очима. Посмiха?ться на якiсь сво? думки, немов забувши про Макса. - Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна... Сузi ратом на мент зупиня?ться и пильно обкида? поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти "тiльки подружньому". його слову тепер можна, зда?ться, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титуловано? шлюхи. Ну, добре ж, коли так! Сузанна примружу? очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одверта? голову. - Правда ж. по дружньому? - Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш! - Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй. - Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як... - Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня непри?мнiсть од тво?? дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай. Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Суз?ннi злипаються, тисне маленьку ручку. - Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумi?ш. Сузi мило хита? головою i, посмiхаючись, iде у завулок - вона вже й сьогоднi все розумi?. А Макс бурно, на крилах улiта? помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I ма?ш. графiвна Труда вже збира?ться йти. - Куди? Ще ж рано! - Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення. I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики. Макс, непорозумiло випнувши губи, сто?ть i дивиться в пiдлогу. А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдку? за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою. *** Так, так, кiнча?гься лiто - парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне. Так, так, усе на свiтi кiнча?ться! Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до велико? зали, iз зали до бiблiотеки, ?дальнi, проходить ряд великих i малих поко?в, скрiзь потрошку зупиня?ться бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк. У палацi незвична, тоскна тиша, вiд яко? тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать сво?ми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки. З ?вропою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цi?? хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого. Бiдна стара ?вропа, стiльки вона проковтнула тих во?н, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства - i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла! Схiд iще пруча?ться, борика?ться, випiка? вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша - може хоч пручатися. Розумi?ться, ?й не до ?вропи, не до ря туаання других - себе б урятувати. Мовчать апарати. Та й про що ?м говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячно? машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена - отже, апарат ще сяк так для нього працюють. Так, так, усе на свiтi кiнча?ться. Скiнчиться й ?хня робота. А тодi який кiнець почнеться? Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по сво?х покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзно? охоронно? гвардi?. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме? Як пси покинутого хазя?на ма?тку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надi? на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених ?м зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi. Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалi? ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кида? ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього нема? вже того собачого побожного тремтiння перед сво?м владикою. Бо нема владики ? ходячий мертвяк, примара колишнього владики. Що ж ? влада наимогутнiшо? людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення? Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiда? всiм тiлом у фотель, спираючись на спинку й журно похилившись. Вiн так само диву?ться з генiальностi пана президента, як i ранiш. Навiть бiльше, бо, зда?ться, щирiше. Як генiально пан президент усе прозрiв наперед таки першого того вечора, як довiдався про Сонячну машину. Все збулося, як з божого призначення: i економiчний розклад, i ослаблення державного апарата, i конденсацiя темно? стихi? круг цього шумовиння, i замирання всього життя. До дрiбниць, до найменших подробиць усе збува?ться! Як у шахматнiй задачi, в один мент вирахувано всi ходи, всю залiзну логiку комбiнацiй. Одначе, хоча граф Елленберг i диву?ться з генiальностi пана президента, але сидить у фотелi зм'якнувши, недбало, сумно спершить лiктем на поруччя. I цього досить Фрiдрiховi Мертенсовi. - Що ж буде далi, пане президенте? Чим це все може скiнчитися? Пан президент iз задумливим усмiхом постуку?, як молоточком, по поруччю твердим нiгтем зiгнутого пальця. - Чого можна сподiватися, пане президенте? От Комiтет Сонячно? машини виробля? план нового господарства й праву-вання. Коли, мовляв, кожний громадянин матиме скло i не буде, значить, небезпеки примусу голодом, тодi вiн усуспiльню? всi фабрики й пiдпри?мства й заводить новi норми працi, подiлу й т. д. Але це ще проект, який ма? розглядатися на конгресi всiх Комiтетiв свiту. Вiн прийме один план на всю планету. А коли... Мертенс несподiвано вибуха? гиркаючим веселим смiхом. Граф Адольф здивовано й чекаюче замовка?. - Пане Елленбергу! Засмiйтеся в лице всiм Каесемам i ?хньому конгресовi, коли вони вам будуть говорити цi дитячi ьазочки. Чу?те? - Але ж, пане президенте... - Ще раз, пане Елленбергу: я - нiякий пан президент, як i ви - нiякий граф i мiнiстр. Просто собi Мертенс i Елленберг. Нема! Годi. А на Каесеми та ?хнi планетарнi плани новою господарства ?? урядування начхайте, начхайте, Елленбергу! ? у вас добра кожушина, теплi ковдри, тепла одежа? ?? Граф Елленберг здивовано мовчить. - Году?тесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що? Граф Адольф червонi?. - Нi, я нi. Дружина й дiти... годуються. Але хлопчик був хорий i... - Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це - неминуче. А кожухи треба мати. Треба. - Через що, пане... президенте? - Кажу, треба. Згада?те. А Штiфель уже ?сть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'явля?ться до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати. Знову ходить по покоях спорожнiлого палацу пан президент Фрiдрiх Мертенс, витира? пiт з сiдластого чола й перебира? опецькуватими пальцями за спиною. Що особливо страшне в усiй цiй блискавичнiй катастрофi - це знищення дi?, руху, дiяльностi. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це - порох, дим. А втрата активностi. Вся Нiмеччина, вся ?вропа ще руха?ться за iнерцi?ю, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси вiд джерела енергi?. Дурнi, жалюгiднi фантазери iз сво?ми планами! Вони обтяли рушiйний ремiнь i гадають, що той галас i гуркiт, який iде вiд порожнiх "вiльних" махових колiс, ? дiйсний рух. Вони вбили найцiннiше в людства - активнiсть. Сонячна машина вбила мiкроб iнтересу. Але де нема мiкробiв iнтересу, боротьби, там нема нiякого життя, i всякi плани ? тiльки iнерцiя теоретичних функцiй мозкiв. Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянiм апаратi, з якого випомпувано повiтря. Але невже не могло все пiти iнакше? Що ж усi економiчнi, соцiологiчнi, фiлософiчнi теорi? й науки? Де ж дiлися проклятi й пiдлi "закони" поступовостi, закономiрностi, логiки, обов'язковостi? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять рокiв у сво?х мрiях i додовбався до Сонячно? машини. Мiг же вiн i не додовбатись? Тодi, значить, усi "закони" функцiонували б далi? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбiнацiю сво?х мрiй. I факт той, що всi закони логiки, конечностi, доцiльностi стали дiяти з фатальною, слiпою силою на користь цi?? випадково? идатно? комбiнацi?, факт той, що все вiдбулось i вiдбува?ться далi з такою самою логiкою й неминучiстю, як i годi, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всi за кони ваги, тяжiння, зцiплення, роз'?днання - всi вони функцiонують собi далi й сприяють руйнiвничому, страшному, не одхнльпому руховi розсаджено? скелi. Мертенс сiда? в фотель i заплющу? очi. Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нiчого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всi попереднi сприятливi умови похилiсть юри, силу вибухового матерiалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гада? Штiфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всi попереднi, створенi вiками й законами минулого сприятливi умови для Сонячно? машини. Мертенс розплющу? очi. Значить, це був не випадок, а неминучiсть? Результат та?мних, захованих од аналiзу, тисячами напрямiв попереплiтаних сил, якi збiглись на цiй точцi з конечнiстю руху планет i дали оце паршиве згубне скло, а за ним усi конечнi, неминучi, страшнi його наслiдки? I знову Мертенс ходить по пишних помертвiлих покоях i довгенько сто?ть бiля вiкон, дивлячись на змерзле небо. Якiсь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, iдуть iз парку до палацу. То - челядь, що году?ться Сонячною машиною. Його колишнi охоронцi, що дивились на нього з мурашками по тiлу. Тепер вони навiть не глянуть на вiкна. Вони ще варять i подають йому ?сти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планiв господарства. Хе! А коли надходить вечiр, Мертенс лежить на канапi в далекiй маленькiй простiй якiйсь кiмнатi, яку вiн тiльки тепер знайшов, i дивиться в т?мно-сiру запавутинену присмерком стелю. I тодi наста? найгiрше. Тодi в порожнечi, в пустцi почина? моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елiзою Пожежею, не за сотнями жiночих тiл, що перейшли крiзь його обiйми, як проходять люди крiзь ворота, а якраз за тою одною жiночою iстотою, вiд яко? на все життя лишилося та?мне, незiтерте нiякими обiймами, тепле тепло. Не за обiймами Марти Пожежi, не за танцем чотирнадцятилiтньо? кровi ви? туга, а за тим дивним, грiючим, нiжно-сумним, невимовне рiдним ?ством жiнки. Нехай усе гине, руйну?ться, летить у безодню iсторi?, нехай луска? його слава, як дитячий мiхур, нехай шашiль Сонячно? машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та iстота, вiд яко? незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину та?мне, дужче за всю мертвiсть темперагури скляного безповiтряного апарату тепло! Мертенсовi згаду?ться покiйниця жiнка, покiйний дворiчний син. Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати ??? Померла, може, давно? Так, померла, а як i живе десь, то однаково померла. Нема. I часом iде Фрiдрiх Мертенс до телефона й пробу? гелефо-нувати до принцеси Елiзи. Вiн зна?, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятрено? рани пониження, а проте пробу?. Пониження сидiти и чекати, поки увiльниться крапелька енергi? й дасть пропуск його токовi. Пониження дожидати вiдгуку й класти слухавку, не дiставши нiяко? або дiставши все ту саму вiдповiдь: - Принцеса в лабораторi?! ?? не можна турбувати. Спочатку Мертенс казав сво? iм'я: Фрiдрiх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповiдав, що однаково, хай просить, хто хоче, - наказано не турбувати, Фрiдрiх Мертенс бiльше вже не каже свого iменi. Чого принцеса сидить у лабораторi? того фатального божевiльного, що заразив сво?ю хоро-бою весь свiт? Що вона там робить, що не можна турбувати нi для кого, навiть для... хе! для ?? умовного нареченого? Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi нема?. Нiчого нема. ? тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i "дiють" комахи, розробляючи "планетарнi" плани руху скелi. А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти ?? за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiло? планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до ?? недовiдомого тепла всi?ю душею - i хан летить скеля туди, куди намiтили ?й невблаганнi, залiзнi закони. Але Марти нема?, а ? виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга. Мертенс iде до маленько? кiмнати й випива? склянку за склянкою мiцно? американсько? горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовка?, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до сво?? пишно? помертвiло? спальнi. *** Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, на?вно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збира?ться до то? страшно?, важно?, насмiшкувато хижо? трупо?дки. Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, "фе, якi непри?мнi" очi трупо?дки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до "фе, яких непри?мних" очей трупо?дки? А хоч би й так? А хоч би й "страшна" була та вогка смiхотливiсть? А хоч би "страшна" була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм "страшним" смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх "алчущих i жаждущих". Але вiн пiде до страшно? трупо?дки й так само розжене ?? насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смi?ться, глузу?, проклина?. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й зми?, залл?, затопить усi глуми й прокльони. Ух, Сузанно, набирай бiльше повiтря в груди - захлинешся! А вiрна дама чорно-срiбного лицаря по-дитячому старанно й по-жiночому хитро раху? цифри, ?й абсолютно байдуже, хто до кого ма? йти о п'ятiй годинi. В не? важна громадська робота. I так, люба, неуважно кива? головою на прощання, так заклопотано стягу? на бронзовi очi чорно синi крила брiв, нахи-лившися до важних громадських цифр. Ех, Трудонько, взяти б твою невмiло неуважну заклопотану голiвку в обидвi лапи, пiдвести, сипнути в яснi тво? уникливi очi п'яного щастя - i хай вони запрозорiють, засмiються тим блиском, що був то дi, колись давно давно. Чи вже весь дощенту вiддала чорно-срiбному лицаревi? А на вулицях у темних тiсних колодязях - i прозорiсть, i блиск, i п'янiсть, i страшенний безмежний простiр. Простiр i п'янiсть у напiвпорожнiх бюро, крамницях, банках, майстер нях Розгублено щасливi i непорозумiло-сяючi, п'яно-розгорненi посмiшки, безладна, безцiльна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилупленi курчата - аж похитуються вiд народженостi. А то нетерпляча поспiшнiсть, прожогливiсть, одстрiлювання на всi боки здивованим захватом. I аласливi сп'янiлi юрби з чорними коробками на спинах, iз гiтарами, мандолiнами, флейтами, бубнами. Стiни вулиць, по-втикуванi головами, кивають, бiлiють посмiшками "Слава! Слава!" А кому слава? Розумi?ться, не старенькому Шопенгауеровi, а щастю, а п'яностi, а любовi, що радiсно пану? на святочних, безладних, очманiлих вулицях. Трамвай сунеться помалу, п'яно, безладно. Набитий тiлами, смiхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хлiба, блиском, простором, вiн задиха?ться вiд сво?? повiльностi. Вiн би з охотою пiдстрибнув, змахнув би крилами й полетiв за кам'янi канали. А замiсть того раптом утика?ться в юрбу й загруза?. Юрбу мiсить смiх-аж труситься вся, аж пiдскаку?. - Що там таке! Що там? Та не тiснiться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустiть трамвай! Чу?те? Гей! Куди там! Усi очi влипли в один пункт i на трамвай i не клiпнуть, промiняться, трусяться смiхом. Макс через реготливi голови шука? того пункту. Ага! Магазин одягiв Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених iстот, недосяжний для середнiх смертних. Перед дверима пiвколо тiл. У пiвколi двi постатi: одна скромно одягнена в усе темне, iз скромним кремовим мереживом на бiлiй безкровнiй ши?, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскаку? на другу постать, гнiвно, обурено бухка? в не? жовтявими пукатими баньками очей, шарпа? ?? за руки, тягне з не? одежу. Друга постать - величезна, добродушна, одягнена розкiш-но. нiжно-фiалковий шовковий пiвсмокiнг, пiнисто-золотисте жабо, в руцi чудесний, наймодернiший, з iнкрустацiями цiпочок. Пишнiсть i розкiш вищих, вибраних iстот. Але диво: голова, шия, руки волохатi, незграбнi, з грубою, анiтрошки не випещеною шкiрою, з чудесними робiтничими пальцями. Псевдовипещена фiалкова постать добродушно посмiха?ться, похитуючись од шарпанини темно скромно?, розводить руками, знизу? плечима й увесь час апелю? до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як вiд електричних дотикiв, струшу?ться вiд цих апеляцiй бурхливим смiхом. Макс насторожу? вуха. - Це грабiж! Це розбiй серед бiлого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же! Величезна, пишно вбрана постать широко посмiха?ться до юрби - ?й ця iдея до вподоби. - Оце не погана штука! Та так таки геть чисто все? До со рочки? Смiх, як горохом по барабану, дрiботить по натовпу. - Все, що ви вкрали! Все! Рудий волохатий велетень добродушно обража?ться. - Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви менi самi вибирали, примiряли, вихваляли. Юрба вибуха? реготом. - Мiй пане! Я вас зараз же вiддам у руки полiцi?! - Е, навряд. Де ви ?? тепер знайдете? Вся сто?ть у черзi за сонячним склом. Тут слухачi не витримують i громовими оплесками вiдзначають високомистецький момент цiкаво? п'?си. - Браво! Правда! Другий актор у безсилому мовчазному одча? скида? жовтявими баньками на юрбу - ух, такi самi грабiжники й злодi?, як. i цей! Яко? помочi вiд них чекати? I такий його вiдчай безпорадний i так явно програна гра його, що елегантний велетень пройма?ться жалем. - Та навiщо вам грошi тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них! - Я не хочу вiд вас грошей! Вернiть менi одежу! - А нащо вам тепер ця одежа? Вiзьмiть собi в магазинi скiльки треба, а решту роздайте людям ?й-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самi. Та от, дивiться! З магазину, дiйсно, виходять елегантно одягненi люди з цiлими паками в руках - вони одяглися самi, ще й додому набрали чого треба Вони весело й лукаво кивають велетневi - очевидно, одна кумпанiя. А за ними мляво поспiша? продавець. - А грошi? Гей, слухайте, грошi! Елегантно повдягненi покупцi смiються - от чудачина, якi тепер грошi? Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабiжникiв, хоче щось крикнути, але раптом маха? рукою, вiдверта?ться i, як ?, iде геть од магазину, просто на стiну юрби - берiть, розбирайте, грабуйте! Стiна розступа?ться iперед ним, пропуска?, ковта? й уся, як вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом i криками влива?ться в магазин. Дорога трамва?вi вiльна. Половина пасажирiв скотилася в юрбу, а друга половина нерiшуче смi?ться. Грабiж чи жарт, чи так i слiд тепер? Макс смi?ться цiлком рiшуче. Розумi?ться, рудий велетень ма? бiльше прозорливостi, нiж слiпий Гольдман iз сво?ю купецькою iнерцi?ю. Розумi?ться, все самi порозбирають, пороздiлюють, порозносять, рiвно, справедливо, кожному вiдповiдно до потреби. Стане ще просторнiше, вiльнiше, буде ще бiльше вибачливо?, спокiйно? добродушностi, любовностi, п'яностi, щастя. I на розчищеному мiсцi створять новi одяги, багатшi, пишнiшi й розкiшнiшi за всi одяги, що були коли-небудь на старенькiй землi. Одягайтеся ж, голi, узувайтеся, босi, прибирайтеся, занедбанi! Хапайте сво?ми корiнчастими пальцями недосяжнiсть вищих, стягайте кумирiв, розбивайте ?х смiхом вашо? добродушностi, мiшайте в купу вищiсть i нижчiсть i куйте, творiть iз них ?дину радiсну сонячну рiвнiсть! А коли перед вами стояли перепони до храмiв краси, коли жрицi ?хнi вимагали вiд вас поганьблення ваших святинь за ?хню любов, смiйтеся тепер - перепони впали разом iз усiма святинями, i безплатно, вiльно, смiливо хапайте жриць i пийте ?хню любов повними цебрами. I коли вони вас ждуть у гротах, одягненi тiльки в зеленi лiани, наготувавши цiни за сво? поцiлунки, не торгуйтеся, не скупiться - усе давайте, обiцяйте й смiйтеся. I берiть усе, берiть iз п'яним зойком радостi й визволення. Бо кiнець тепер усiм торгам й продажам. *** Вже пiв на шосту. Вже пройшов початок намiчено? програми, вже частина гостей напiдпитку, а Макса все ще нема?. Невже ж не прийде зовсiм? Графiвна не пустить? Шкода, шкода, що пролетарiат не вiдчува? потреби телефонiв, а то б можна було хоч телефоном роз'яснити шляхетнiй кокотцi, що нема чого ?й боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навiть вигiдне для графiвни. Дякувати графiвна повинна за нього, в ноги поклонитися сво?й суперницi, трiумфувати, казитися вiд радостi. Сузанна сьогоднi iскриться, пiниться красою. Крiзь нiжно-бузковий серпанок сукнi гнучко, легко, жваво вигина?ться то в той бiк, то в другий оголене, туге, кольору молодо? матово-вишлiфовано? слоново? костi тiло з нiжно бузковими тiнями. Вiд напружених пиптикiв грудей за кожним рухом трiпотливими радiусами пробiгаюгь по серпанку темно-бузковi променi очi сьогоднi вогкiшi, п'янiшi, смiхотливiшi, вони сьогоднi буйнi, розмашистi-гей, розсгупайiеся всi! А Макса нема?. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душi цю калiкувату, злу, як недолуплену кiшку, любов, викинути ?? сюди на прилюддя, бити ii, плювати на не? й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. I раювати з його гнiву, i трiумфувати з його ревностi, i танцювати на його пониженнi, образi, лютi, сумi. Танцювати до закривавлення свого серця, до зацiплено? нестями, до екстазу самозаклання. Скульптор Дорн несмiло шука? лiктем шляху до ?? танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розiп'ятий для останнього танцю. Уже шоста година. Пiвкруглий дах банi втягнений у стiни, над головами високо вгорi в сiро-зеленявiй осiннiй синявi туго, як льоди в океанi, просуваються пухкi кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучiй молитовно-сласнiй тузi тягнеться до них мармурове тiло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойда?ться круг не? фiмiам, прощальний, останнiй, ридаючий фiмiам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькiтливою, брязкiтливою пiдковою оточу? ?? стiл. Всi мiсця побiч господинi зайнятi, тiльки одне вiльне, тiльки одне лiворуч, бiля серця. I невипитi стоять бiля цього мiсця келихи, випустивши всi бульбашки й iскорки зеленувато-срiбного вина. I не випили останнього келиха вогко-хижi, буйнi очi прикрито? бузковим серпанком мавки. I вже часом задума на мент приколю? очi до одно? точки, ковтнувши галас, дзвякiт, регiт. I раптом iз-за незаймано-чистих нiг Краси з'явля?ться золотисто-бiлява хвиляста голова з чорно-синiми бровами. Очi ?? широко, непорозумiло розгорненi, на чiтко-червоних, як накусаних устах, нерiшучо-здивований усмiх. Сузанна гнучко, окрилено пiдводиться i, впевнено несучи грудьми наперед свою голiсть, вогко, смiхотливо вiта? очима. - Браво! Я думала, ви вже не прийдете. I, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-бiляво? голови, швидко видиха? разом iз духом вина: - Хочеш iнкогнiто? Правда? Нiхто не зна?, що ти член Каесему. Так краще? Га? - А, все одно! Але чекай, Сузi, я думав, що застану тебе саму. Я зовсiм не... - О, нiчого! Це також усi мо? друзi. Ми в тiсному колi по-дружньому справля?мо маленьке свято. Ходiм, ходiм! Па-нове? Пан Нiманд, мiй добрий друг, трошки запiзнився через деяку невдосконаленiсть сучасно? комунiкацi?. Вiн просить вибачення й обiця? екстрене наздогнати нас. Галас, дзенькiт, брязкiт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями рiзнокольорових облич i проводжають аж до його мiсця, лiворуч бiля господинi. Ага, це той самий, колишнiй! Непоганий екземпляр пiджидала Сузанна. Тiльки, зда?ться, пановi Нiмандовi наздоганяти не тре ба - його очi так вогко, iскристо плавають од лиця до лиця, губи такi червонi й усмiх такий вселюбовпий, що вiн цiлком смiливо може не тiльки разом iз усiма, а навiть на iпередку Вакхово? колiсницi ?хати далi. Макс струшу? хвилястою гривою, ну, що ж, нехай i так. I так мило, втiшно, чудесно Милi, бiднi, п'янi трупо?дськi пики! Бiднi "аристократи" - вони навiть тепер не такi вже понафарбовуванi й порозмальовуванi, як колись; вони такi пом'ятi, ошелешенi, вибитi з сво?? самозакоханостi, вищостi, вiдмiнностi, такий одчай пробива?ться крiзь цей веселий галас; та ще бiльше: вони оце самi собi прислужують. А на весь ганок, на всi сходи, на всю величезну залу один-однiсiнький порть?, який iще лиша?ться тiльки для того, щоб пiдiбрати найкращий момент для досконального обiкрадення бiдно? Сузi. Забере, дурненький, у не? ?? цяцьки, ганчiрочки, камiнцi й утече. I нi вона, нi вiн не знатимуть, що вiн iз таким самим успiхом замiсть ?? "дорогоцiнностей" мiг би набрати битого скла й жорстви. Але ж Сузi яка гарна сьогоднi! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на не? з тихим криком пада? в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! I що за банкет, що за "маленьке свято" справля? вона з сво?ми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?... Сузанна щось шепоче сусiдовi справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на ши?. Iнтимно, нiжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусiда схилив рiзкий мужнiй профiль, не руха?ться, не клiпа? - не вiрить. Хе, i вiн уже, очевидно, зна? трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: "Ти - милий! Чу?ш: ти - милий!" Хм, так, може, це "маленьке свято" не таке вже близьке до свята похорону? Ну, що ж, хай i так. Хай навiть i цей чудний, дурний, тоск ний бiль. 1 це любо, i це мило, милий навiть рiзкий горбоносий профiль, i Сузаннин шепiт, i самотнiсть серед цих чужих, може, навiть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотнiсть, чужiсть, ворожiсть? Очi Максовi зустрiчаються з великими, непорушно ветром леними в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала бiскаю! Яка нiжна, щось говоряча скорботнiсть у поглядi, яка чудна пильнiсть, неодривнiсть од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здiйма?ться оголена до плеча рожево-бiла рука Мадонни з келихом у пальцях, повiльно пiдносить келих до рiвня очей, i голова Мадонни злегка кива? йому. Макс хапа? свiй келих, також пiдносить до рiвня очей i також здивовано й радiсно кива?. Тодi Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п'?, закинувши лице назад. Але i погляд, i повiльнiсть, i скорботнiсть кажуть, що не вино вона п'?. - О пане Нiманде! Що з вами?! Хiба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розумi?ться, за пиття до Рити можна всi скрижалi заповiдей розбити на черепочки. Макс поверта? голову до Сузанни. I зразу Мадоннинi величезнi, скорботнi очi стають такi маленькi, блiдi, невиразнi. Аж дивно, аж образливо за Мадонну. I зразу знову тоскний бiль стру?ться вiд лукавих, нiжно-свiжих, як шкуринка баклажана, трошки припухлих (розумi?ться, вiд кохання) уст. - Тепер, панi радникова, все можна. Навiть... - О! Ма?те дозвiл? Може, навiть попозу?те пановi Дорновi? Вiн хоче злiпити вашу голову. Вона йому дуже вподобалася. Сподiваюсь, iм'я Дорна навiть вам вiдоме? Ах, он це хто! Скульптор Дорн. Той самий скульптор, через якого не полетiла Сузанна на Гiмала?. Король скульптурного портрета, як же не знати! Макс iз веселим болем нахиля? голову: розумi?ться, славне iм'я Дорна навiть йому вiдоме. I, розумi?ться, вiн з охотою попозу?, якщо тiльки матиме для цього час. Але... - "Але"?! О пане Максе, ви повиннi попозувати! Я вас дуже прошу. Ну, ради нашо? дружби! Га? I навiть смiшок розта? вiд чудних гарячих iскорок болю у вогких очах телицi. - Та навiщо, власне, вам, щоб пан Дорн.. - Ну, менi це треба! Дуже треба. Я обiцяла пановi Дорновi, я хочу йому зробити при?мнiсть. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви - мiй друг. Ага, вона запевняла його, що Макс тiльки друг, що Макс навiть згодиться позувати ?? коханому. I коли згодиться, то це буде найкращий доказ ?? запевнення. Оце дiйсно справжнiй, остаточний, безсумнiвний кiнець. Оце ? справжн? "навiки". Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнiвiв уже нiяких не може бути. Нi сумнiвiв, нi захованих надiй. Голо, чисто, як у пiсковiй тоскнiй пустелi. - Хм Я, розумi?ться, з великою охотою Але який такий особливий iнтерес може бути для пана Дорна в мо?й головi? Великий iнтерес! Величезний, надзвичайний! I для пана Дорна, i для мене. Ну, уявiть собi, що я обiцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обiцянку? Нi! Натяк на Соломею? Чи просто вирвалась така подiбнiсть? - Вiн вам такий близький? Але сили дивитися в очi вже не вистача? Сузанна прикушу? нижню губу ага, проклятий, любий, болючий, ага! - На це питання дозвольте, друже, поки що вам не вiдповiдати. Ви викона?те мо? прохання без пояснень? Добре? Макс не пiдводить очей, мовчить i все переверта? на столi то на один бiк, то на другий срiбний нiж iз тонкою рiзьбою на держалнi. "Бея нiяких пояснень". Та й справдi, навiщо якiсь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кiнець. Ясно, що бiль страшенно тисне на плечi, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку цiну не показати цього болю. Нi, не тiльки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всi груди, вiльно, легко, просторо, як iще пiвгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хiба там, за стiнами цього храму, не було простору, волi, п'яно?, сонячно?, щасливо? легкостi? Що значить перед тою величчю цей крихiтний "храм" iз п'яними, бiдними, в агонi? людьми, з цими марiонетками, що так довго мали себе за надприроднi iстоти й що тепер уперше починають передчувати гiрку дiйснiсть. А з них же першi ? - "меценатка" Сузанна й ?? "велетень", "король", "генiй" - пан Дорн I чи не пiдле свинство, не сором, не ганьба забути це все, пiддатися тру-по?дським настроям! Кiнець! Ну так що? Хiба ж його вже не було? Хiба ж уже не було сказано "навiки"? - Пане Максе, я ж чекаю вiдповiдi. Пан Макс швидко пiдводить голову. - Ах, вибачте, ради бога! Я мiркував, як менi викро?ти час. - Так ви згоднi?! - Та, розумi?ться, згоден! З охотою, з при?мнiстю! Чому ж би менi не згодитися, коли це всiм нам тiльки при?мнiсть, а менi ще й честь? Вона ще не вiрить, ще вишуку? в нього на лицi правди, ще навiть не радi?, аж хмуриться. - Та, ?й-богу, Сузанно, згоден! От тiльки коли саме? Це вдень, розумi?ться? А скiльки часу? Годину на день досить! Сузанна раптом яснi?, - повiрила нарештi! Сузанна яснi?: ага, милий Масi взяв себе в руки, йому цiлком "байдуже", вiн да? ?й свою голову, щоб вона пiднесла ?? Дорновi, вiн навiть свою скажену амбiцiю вiдда? ?й. З амбiцi? да? на пониження амбiцiю. А добре володi? собою, браво! Але нехай, нехай iще трошки почека?- чи стане в нього далi цi?? буйно-весело? байдужостi? - Ну, спасибi. Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорновi. Дорн балака? з сво?ю сусiдкою - вiн усi?ю спиною десь прислухався до ?хньо? розмови. Ну, й нехай собi, що йому, Максовi, до спини Дорнiв, Сузанн i всiх оцих нещасних конаючих людей? I знову погляд, опукою перекочуючись iз обличчя на обличчя, впада?, як у ямки, у дво? великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впада? й не може вже викотитись. I вiд того, що не може вже викотитись, що очi невiдривне всмоктують його, що в лицi тужне здивування, навiть хмарна грiзнiсть, у грудях поверх болю пробiга? хвильками чудний холодок. I вмить якийсь голос, рух облич, затихання гомону. Ямки випускають погляд, i Макс перекочу? його вбiк на кiнець пiдкови. Там сто?ть i витира? хусткою чоло iстота, дечим подiбна до людини, але явно жаб'ячого походження. Бiле, кругле, широке, зовсiм жаб'яче черево, зеленi, короткi й товстi лапки, нiяко? ши?; широченнi щелепи з тонкими жаб'ячими устами й вузеньке, лисе чоло. А з потилицi й бiля щелеп чорне. Люди-носхожа iстота крутить головою, жахливо витираючи пiт: вона не хоче сiдати, вона хоче говорити - надзвичайнi подi?! Хiба що склянку холодного, як кров поетки Круг, вина Надзвичайнi подi?! До iстоти зараз же простягаються руки з келихами вина, i всi пильно, нетерпляче слiдкують, як зелена лапка переверта? в щелепи склянку й вино лл?ться в бiле широке черево. - Дякую! Годi? Дякую! Панове! Надзвичайнi подi?! Насамперед дозвольте донести вам, що бiльше ми не дiстанемо цього чудесного нектару, подiбного до кровi славнозвiсно? поетки Круг: по всьому мiсту йде саме розгром складiв вина, магазинiв, ресторанiв, льохiв i так далi й так далi. - Та що ви кажете?! - Ах, жах який! - Хто громить? Хто? - Сонце?сти, жiнки! Хмари, мiрiади, сонмища жiнок. Гарненьких нема мiж ними, заспокойтесь, mes-dames. He бачив нi одно?. Все-негарнi. Картини, я вам скажу, мо? панове, вартi уваги "Товариства свiтового фiльму" (коли б тiльки дев'ять десятих службовцiв i робiтникiв не "пiшло на траву"). Викочують бочки на вулицi, розбивають, галасують, справляють танець чистiсiньких канiбалiв. В одному кварталi позатоплювали цiлi вулицi, порозбивач ши в льохах складу Гомнера всi його гiгантськi бочки з вином При менi витягли двох алкоголiкiв, що з риданням кинулися сторч головою в море вина. Геро?! Чеснi душi! Вони не могли пережити цi?? ганьби, цього сонце?стського баб'ячого вандалiзму Ради бога, швидше менi ще склянку! Я мушу вiдчути, що я ще живу, що я ще людина. Макс прикушу? на губi смiх: голубчики милi, якою тривогою загули творчi аристократичнi голоси - не храм краси, а чисто тобi вулик, повний непокiйного дзижчання трутнiв. Бо, де ж пак, на улюбленого бога ?хньо? творчостi зроблено такий неделiкатний виступ. Людиносхожа iстота нашвидку витира? жаб'ячий рот зеленою хустиною й хапливо засува? ?? кудись пiд зелену пахву. - Але, панове! Це тiльки невинна забавка в порiвняннi з тим, що почина? дiятися. Невинна забавка, я вам кажу! Чу?те? Гул одразу вляга?ться, прибитий непорозумiнням, як порох вулицi раптовим дощем: невинна забавка?! Оце так! Що ж там може серйознiше дiятись?! - Дiються грандiознi подi?, мо? дорогi колеги. Насамперед, коли ви менi запропону?те поручитися мо?ю головою, що вашi помешкання в цей мент належать iще вам, я цього не зроблю, я ще хочу поносити на свiтi свою бiдну голову. Ста? зовсiм тихо. Помешкання? Ручитися головою! - Слухайте, Вiнкельмане! Ви часом не викупалися в морi Гомперса? При чому тут нашi помешкання?! Вiнкельман бере ще один келих i вилива? його в сво? бiле кругле черево. Вiн не спiшить одповiдати - розгадка раз-у-раз ма? тим бiльший ефект, чим довше до не? рвуться. - Не тiльки, мо? панове, вашi помешкання, але вашi сукнi, бiлизна, одежа, картини, килими, перснi, брильянти. - Вiнкельмане, ви п'янi! - Панове! За невдалий жарт засудити Вiнкельмана на порцiю сонячного хлiба! - Чекайте, чекайте, панове, тут щось ?! Вiнкельмане, ви чудесний, знаменитий, позаконкуренцiйний комедiйний артист, це вiдомо ?вропi, Америцi й Африцi. Вашi лаври всiм нам дають спокiйно спати, бо вони спочивають на гiднiй головi. Але дайте ж i нам спокiйно спочити тут, у цьому милому ку точку, вiд усяких подiй. Кажiть просто й ясно, що там дi?ться, i не топiть нашого настрою в морях Гомперса та iнших невинних забавках. Дуже вас просимо, Вiнкельмане! Вiнкельман глибоко зiтха? й приплющу? маленькi дукатi очi. - Дорогi мо? спокiйнi конкуренти мо?х бiдних лаврiв! Скажу вам так: коли б мо? помешкання було в Берлiнi, я тепер, в оцю хвилину, не мав би щастя бути тут iз вами. Я стояв би на порозi мо?? хати з револьвером у руках. На жаль, мо? помешкання в Гамбурзi. Коли я туди прилечу, то хтось iнший зустрiне мене з револьвером у руках. Тому я тут, мо? панове! Ясно? Нi? Добре. В такому разi, панове, скажу яснiше: наш прекрасний пролетарiат, почуваючи себе паном становища, хоче жити вiдповiдно до свого стану, цебто в палацах. Через те вiн вибира? найкращi будинки, привозить у колисочках сво?х нащадкiв i оселя?ться, як у себе дома. Тiльки-но я мав при?мнiсть рятувати одного мого хорошого приятеля вiд тако? навали синiв сонця. До його вiлли з'явилося декiлька родин робiтникiв iз його власно? фабрики й заявили, що вони хочуть житi? в палацi так само, як живе хазя?н, що цей палац, мовляв, збудований за грошi, заробленi ними, а через те вони мають цiлковите право мешкати в ньому. Вони, правда, були "справедливi": в палацi двадцять шiсть поко?в, вони лишили фабрикантовi три, а собi взяли решту - двадцять три. У храмi вибуха? без