i може, i обiця? так зробити. Фрiц тихесенько причиня? дверi й навшпиньках швидко вiдходить од дверей. "Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!" Рожево-золотистий Фрiц спира?ться об стiну - в нього чудно пом'якли ноги й пiд грудьми стало тiсно-млосно. - Фрiце! Що з вами?! Вам погано? Фрiц швидко розплющу? очi: вся в бiлому з голови до нiг, наче в пiнi, сто?ть перед ним графiвна Труда. Перламутрово-смуглява, мiцна, туга шия рiзко-темно вирiзня?ться на тлi мережано? пiни. Очi з-пiд крисiв бiлого капелюха здаються величезними, переляканими. Посiрiле лице Фрiца спалаху? вогнем. - Нi, нiчого. Я так... Душно дуже. Я прошу вибачить. Вiн уклоня?ться й швидко сходить униз, чуючи на сво?й спинi здивований погляд темно бронзових пiд бiлим капелюхом очей. "Завтра о дев'ятiй вечора! Завтра о дев'ятiй вечора!" В себе в кiмнатцi Фрiц сiда? на лiжко й долонею витира? пiт iз лиця Завтра о дев'ятiй вечора цей будинок, ця Труда, старий граф, поважний Штор, а головне вона, ота моторошно-прекрасна, велично-недосяжна iстота, i вiн сам iз оцими пiтними руками, з оцими ослабленими колiнами - всi завтра о дев'ятiй годинi вечора... Фрiц схоплю?ться й iз жахом ста? посеред кiмнати. У вiкно, що врiвень iз землею, крiзь тюлеву завiсочку видно залите передвечiрнiм сонцем асфальтове подвiр'я, а в куточку в холодку длуба?ться улюблениця-квочка з курчатами, тими самими пухнатими грудочками, якi принцеса так милувала, якi хижо-сласно брала в рот. Невже це може дiйсно статись?! I та червона голова, може, так само, як у Лондонi, кудись полетить, одiрвана страшною силою вiд тулуба, i влетить кому-небудь у кiмнату. Фрiц поспiшно замика? дверi, дивиться па вiкно й навшпиньках пiдходить до комода. В долiшнiй шухлядi пiд чистою бiлизною лежить маленька металiчна коробочка. Коли вiн брав ?? вiд Тiле, вона хвилювала, вiд не? було гордо й завзято в грудях, в нiй була хмарна, велична поезiя. Але вона не була дiйснiстю. Тепер же це ? реальна, металiчна плескувата коробочка з нарiзом на шийцi. Коли навертiти на шийку круглу головку, що лежить окремо, i коли з силою кинути цю коробочку об землю пiд двадцятиповерховим будинком, то через мент од будинку будуть тiльки ру?ни. I тепер - це в страшна, огидна, нестерпно огидна, до млостi, до корчiв огидна рiч! Фрiц засува? шухлядку й вражено озира?ться- невже вiн зараз буде телефонувати до Тiле?! Невже це все справдi, в дiйсностi ма? бути?! I з жахом, слiдкуючи за собою, вiн помалу пiдходить до телефону, бере в руки апарат, надушу? гудзика звичайних цифр i слуха?. Знайомий голос: - Гальо! Хтось чужий, стороннiй за Фрiца тихо говорить: - Завтра о дев'ятiй вечора "дядько Саму?л" ма? бути в "красунi". Мовчання, ошелешенiсть. I вмить, як пiдстiбнутий, голос уражений, жадний, хапливий Напевне? Факт? Перевiрено? Нi, телефоном нi слова. Негайно при?хати! Фрiц помалу кладе рурку и вiдходить од телефону. Так, тепер уже все буде. Вiн довго в задумi сто?ть посеред кiмнати, похиливши золотисту кучеряву голову. Вiтрець злегка гойда? завiску, таку собi просту, звичайну завiску з попротираними вiд прання дiрочками. За вiкном дiловито, заклопотано-любовно квокче квочка, часом вона нахиля? дзьоб до землi, кумедно воркоче - i до не? тодi скочуються жовтявi, з темними й срiбними плямочками на крильцях грудочки. Такi простi, невиннi, буденнi грудочки! Шофер Герман iз украденою в старого графа сигарою в зубах, лiниво помахуючи блискучим ключем i мружачись на сонце, iде до гаража - графiвна Труда знов ?де кудись на всю нiч. Так, ясно, просто, звичайно, буденно. Фрiц раптово скиду? головою й почина? швидко шукати очима по хатi зда?ться, вiн щось забува?, щось важне. Ах, так: переодягтись У Тiле, розумi?ться, буде Макс Штор. Господи! Це ж i старий Штор, i велична, хороша панi Штор, вона ж також.. А що ж Макс? Невже вiн зможе?! I Фрiц раптом чу?, як вiн увесь залива?ться вогнем сорому. Так, Макс Штор зможе, бо вiн дiйсний iнаракiст i герой. Золотисто кучерява голова стрiпу?ться, брови суворо, зацiп лено похмурюються, хлопчачi уста стискаються, i Фрiц рiшуче, твердо виходить iз тихо? кiмнати. Шукаючи Ганса Штора, щоб узяти в його дозвiл вийти з дому, вiн бачить в саду бiля оранжере? принцесу, графиню, графа Адольфа й панi Штор Вони стоять серед але? i, поглядаючи на вiкна лабораторi?, тихо розмовляють iз виразом лю дей, що балакають про тяжкохорого. Iз чорно? струнко-велич но? постатi червоним полум'ям стримить угору невеличка голiвка. *** Сад гарячим запашним диханням стрiча? доктора Рудольфа. Здоров, здоров, любий, тихий, кудлатий шепотуне! Весело й нерiвно трiщить пiсок пiд ногами доктора Рудольфа. Лице, шия, груди пашать сонцем; мокрi пасма волосся темнiють над очима, в зубах покручу?ться листок, у руцi похльоску? прутик. Панi Штор робить усiм знак очима й замовка?. Всi вдають, що розмовляють про щось байдуже, i, не хапаючись, повертаються лицем до доктора Рудольфа. А прутик собi потьохку?, листик покручу?ться, розпатлана голова весело то схиля?ться на лiвий бiк i нiби пiрна?, то випростову?ться. Пiрна? й випростову?ться. - Щось, мамуню, може, ?сти менi знов принесла? Га? Тут ?? свiтлiсть принцеса, тут графиня, граф Адольф, а вiн обнiма? мамуню за плечi, гладить гарячою рукою по щоцi й смi?ться сво?м чудним смiхом, лукавим, незвичним, моторошно-щасливим. На принцесу, на графиню з сином дивиться собi одвертим, смiхотливим поглядом i вiта?ться вiльно, майже недбало. I нi тiнi звичайно? соромливостi, стриманостi, мовчазНОстi! Панi Штор струшу? з плечей його порох i налиплу траву, а очi скоса, серйозно-допитливо обводять розпалене, нацiловане сонцем лице. - Я сьогоднi чудесно пройшовся, панове! I, зна?те, зробив масу цiкавих вiдкриттiв. Наприклад щастя - така надзвичайно рiдка, ненормальна рiч у людей, що того, кому вона попа да?ться, вважають за ненормального. Правда? Га? I доктор Рудольф по черзi обводить усiх лукавими, смiхотливими очима. - Правда, мамуню? Щастя - то ненормальнiсть, оп'янiння або божевiлля. Як ти дума?ш? I я тiльки сьогоднi, мо? панове, зрозумiв як слiд, через що люди п'ють, вони хоч трошки хо чуть наблизити себе до щастя Але на щастя п'яного дивляться з посмiшкою, бо знають, що його "ненормальнiсть" мине, але на щастя "божевiльного" - серйозно, з острахом, iз жалем, з нiяковим усмiхом От, наприклад, як ви всi на мене. Правда? I доктор Рудольф раптом весело, радiсно, закотисто смi?ться, дивиться знову по черзi всiм у знiяковiлi обличчя, знову обнiма? матiр. - А дозвольте спитати, Рудi, - м'яко, обережно посмiха?ться граф Адольф, - яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице графовi Адольфовi. - Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть напевне, неодмiнно скажу. Розумi?ться, скажу. I тодi и ви будете щасливi. I ви будете "божевiльнi", "п'янi", "ненормальнi" Правда, правда! Запевняю вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть "ненормальними", то ясно, що ця "ненормальнiсть" стане "нормальнiстю". От яка рiч виходить, мо? панове! I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям. - О, це було б, розумi?ться, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, - перебiльшено зiтха? маленька графиня, - але нам усе ж таки хотiлось би знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радi?мо, що ви... такий веселий, милий, але... - Але чого ви божевiльний? Правда? Рудi вiдверто, ясно смi?ться, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно вiдкида? вбiк прутика. - Ех, нехай буде! Я хотiв iще кiлька днiв почекати. Та треба ж нарештi заспоко?ти мамуню. Добре, я готов роз'яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до мо?? лабораторi?. Прошу! Тiльки я хотiв би, коли так, щоб i мiй батько та його свiтлiсть, граф Елленберг, були при цьому. Люди, якi дали менi життя й змогу досягти щастя, першi мають право на звiдомлепiсть од мене. - Ми зателефону?мо ?м iз лабораторi?, Рудi. - Ага, правда! Розумi?ться! Доктор Рудi раптом пiдводить голову до неба, дивиться на вiкна робiтнi. - Сонце ще ?? Чудесно. В лабораторi? повно червоного сонця, нагрiтого духу саду, дзижчання бджiл та ос, що в'ються круг квiток, порозставлюваних на пiдлокiтнику, на столах, стiльцях, полицях. Лабораторiя, пасiка чи оранжерея? Доктор Рудольф зносить стiльцi з усiх куткiв, пiдсува? фотель принцесi, часто погляда? в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посмiха?ться. Граф Елленберг i Ганс Штор приходять разом: один - жовтий, великий, костистий, iз широчезною, згорбленою спиною, повiльiiии i суворо насмiшкуватий, другий - рiвний, чорний, строго поважний. Граф сiда? поруч iз князiвною, а Штор ста? поруч iз стiльцем панi Штор - сiсти вiн нiзащо не хоче: це нарушения Вiчного Порядку - слуга в присутностi хазя?на повинен стояти. Доктор Рудольф обома руками завзято зачiсу? волосся назад, обводить аудиторiю мокро блискаючими очима, посмiха?ться так, як людина, що ма? ошелешити сво?х ближнiх, i раптом рiшуче стрiпу? всi?ю головою. - Панове! Я, власне, сам почуваю, що я - як п'яний. I тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви... Ну, та що там багато казати! I, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандиба? в куток за пальми. Принцеса Елiза сидить рiвно, строго зiбравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в пiдлогу. Панi Штор iз надi?ю и тривогою пильно слiдку? за кожним рухом сина мовчазними великими очима. I нiхто не дивиться нiкому в очi, нiхто не говорить нi слова. Рудi виходить iз за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подiбною чи до фотографiчного великого апарата, чи до писально? машинки, закрито? накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступа? невеличкий комин iз круглим склом на кiнцi, дiйсно, нiби фотографiчний апарат для фотографування неба. Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стiл, дбай ливо поправля? ??, огляда? з усiх бокiв, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох iз скла. - На скло треба буде накривку, - бурмотить вiн для себе. I, випроставшись, ясно загоря?ться очима, кутиками уст, кiнчиками рiвних бiлих зубiв. - Панове! Це - Сонячна машина. Для вас це слово нiчого не каже? Розумiю. Розумiю. Охоче розумiю. Ну, так дозвольте вам сказати, мо? панове, що Сонячна машина ? такий апарат, який усува? зайвих посередникiв мiж людиною й сонцем у ?? годуваннi. Шестеро пар очей дивляться не клiпаючи, не мiняючи виразу - значить, не розумiють. - Не зовсiм ясно? Розумiю, розумiю! Цебто iншими словами, панове, Сонячна машина да? змогу людинi годуватись са мою рослиною - травою, листям, сiном, соломою. I не якоюсь спецiальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться конi, корови. Навiть бiльше, навiть бiльше: Сонячна машина всяку рослину, навiть сосновi глицi, кропиву, бур'ян, колючки - все робить цiлком придатним до вжитку людини. В очах уже рух: увага, здивування, недовiр'я, нерозумiння. Князiвна Елiза перехиля?ться вперед. - Ви розумi?те, панове, що можна сп'янiти, добившися цього? Га? Розумi?те? Мамо, ти розумi?ш тепер, що менi зовсiм не потрiбно було ?сти трупи свиней, телят, курей i т. iн., якi ти менi присилала? Розумi?ш, що мо? божевiлля не таке вже страшне? Га? Що? Принцеса Елiза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м'яко простяга? до Рудольфа руку. - Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз'яснили нам докладнiше... - Ах, розумi?ться! Простiть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же... Я розумiю, ви не можете так повiрити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна рiч, щоб повiрити на слово. Тiльки я ж кажу, я нiби трошки п'яний. Але, розумi?ться, я зараз вам усе чисто, як слiд, детально . Ви не бiйтесь, ваша свiтлосте, мо? бджоли не кусаються Ви тiльки не махайте на них руками - i нi одна не зачепить... Так от, дорогi мо? панове... Iдея дуже проста. I не нова. Спроби робили вже давно рiзнi вченi. Словом, нi на яку новину само? iде? абсолютно не претендую. Анi крихiтки. Iдея ж така: як увiльнити людину вiд залежностi вiд ?? ?жi, як звести боротьбу за фiзичне iснування до найменшого мiнiмуму. Як? Мiй хiд думок такий: джерело всякого життя на землi - сонце. Значить, сонце - це ?жа людини. Але мiж людиною й сонцем ? кiлька посередникiв: рослина й тварина. Чи не можна увiльнитися хоч вiд одного? Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають вони самi, рослини й тварини? На цю iдею я витратив вiсiм рокiв. I нiчого не добився. Нiчогiсiнько! Наша наука ще не ма? способiв уводити сонячну енергiю в чистiй формi просто до людського органiзму як годувальний матерiал. Посередники ще потрiбнi. Я певен, о, я цiлком певен, що через кiлька рокiв цей незграбний апарат буде здаватися смiшним, зайвим, що ми навiть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергi?ю. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхiдний. I менi хочеться думати, навiть корисний Навiть трошечки корисний! Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить, справдi, незграбний апарат. Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натиска? на протилежну стiну - i стiна вiд натуги стримати смiх червонi?. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати. Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом i щастям обличчя. - Цей апарат, дорогi мо? панове, ? визволення людини вiд теперiшнiх способiв годування! Людина переста? бути м'ясо?дною твариною. Кiнець! М'ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви ждете, розумi?ться, доказiв, пояснення? Ма?те рацiю, ма?те. Легко сказати - рослина. Ану, спробуйте ?сти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу. Але п'янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор Рудольф виклада? iдею вiдкриття. Вiн бився над цi?ю iде?ю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала ?м величезне щастя. Вона дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це - саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це - новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн ма? здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергi?ю людини, перетворю ?ться в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну енергiю. Доктор Рудольф швиденько бiжить за пальми й зараз же вибiга? звiдти з тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса. - Сонячний хлiб! I доктор Рудольф iз трiумфом простяга? наперед тарiлку. Ши? витягаються, очi неймовiрно, з острахом, iз цiкавiстю розглядають зелену масу, що перелива?ться червоняво-фiалковими хвилями з золотистим одблиском, наче крильця iспансько? мушки. - Я годуюсь ним вiсiм днiв. Я абсолютно не ?в за цi днi. Нi рiсочки! Але я почуваю себе так надзвичайно бадьоро, таку почуваю силу, що, зда?ться, можу дерева з корiннями виривати. Зеленi очi широко дивляться то на "хлiб", то на сяйне, зчервонiле, мокре вiд поту лице з навислими на чоло мокрими пасмами. I вони вже не хмурi, вони непевнi, вони готови повiрити и зрадiти. - Це... неймовiрно! Це щось... - Правда, ваша свiтлосте? Це щось фантастичне! Правда? Але - це факт, це - реальнiсть. Оця зелена маса с сконцентрована сонячна енергiя. Це - оте червоне, слiпуче, палаюче сонце так су мир но й тихо лежить на тарiлцi. Граф Адольф пiдводиться й м'якими кроками пiдкрада?ться до "хлiба". Сiренькi очi в жовтих вiях пильно, недовiрливо обнюхують зелено-фiалкову масу. Графиня злякано, схвильовало нахиля?ться до принцеси й щось ?й шепоче. Але принцеса Елiза, не чуючи ??, теж пiдводиться й пiдходить до тарiлки. Над бровами на чистому матовому чолi зворушливо виступили дрiбненькi крапочки поту. Доктор Рудольф простяга? до не? тарiлку, i очi його знову зустрiчаються з зеленими, поширеними, готовими повiрити очима. Сонячний хлiб та?мно перелива?ться фiалково-золотнстими блисками. Вiд нього йде чудний, солодкаво-нiжний аромат. - Вiн пахне? - О, чудово! Сонцем! Ви зна?те запах сонця? Вiн пахне сонцем Дозволите? I доктор Рудольф обережно пiдводить руку з тарiлкою до лиця принцеси. Вона злегка схиля?ться й нюха?. Граф Адольф також просува? свiй м'який навислий нiс. Солодкаво-нiжний, тонкий, дивно-хвилюючий, радiсно-тужний дух випромiню?ться вiд тарiлки. - Правда! Сонцем пахне. Боже, як це дивно! I як надзвичайно. Боже, як дивно й надзвичайно, що це говорить саме вона, шо говорить без сухо? погорди, без мруження очей, що в лицi така тепла, така виразна, зворушлива дитячiсть. - Але як же цей хлiб .. як же ви його... робите? О, прекрасна: вона хотiла сказати "печете"? Доктор Рудольф у захватi ставить тарiлку з хлiбом на стiл, хапа? чорний апарат i почина? демонструвати принцесi весь процес "печiння" сонячного хлiба. В лабораторi? вже бiльше нiкого нема - тiльки вiн, чорний апарат i принцеса. Правда, миготять часом якiсь знайомi, милi й байдужi тгнi, але реальне, живе, близьке-близьке ? тiльки порожевiле, захоплене дитяче обличчя з новими, довiрливими, такими страшно-пильними очима, з такими по дитячому злегка розкритими устами. Сонячний хлiб "печеться" дуже просто, зовсiм просто. Береться собi рослина, вклада?ться в апарат у саму середину. А всерединi, от принцеса може сама бачити, ? валок iз зубцями. Гой валок iз зубцями ма? знадвору корбу. Коли за корбу крутити, то валок зубцями почина? розтирати рослину. В той же час апарат наставля?ться так, щоб сонячнi променi падали просто на скло. Скло ж тут не звичайне, а з гелiонiтом. Гелiонiт ма? здатнiсть, як сказано, у надзвичайнiй мiрi скупчувати сонячну енергiю й певним способом переробляти ??. Iз скла ця скупчена й перероблена енергiя попада? в апарат на рослину, вбира?ться нею й знову проходить певний процес. Тут доктор Рудольф спиня?ться. Боже, як зворушливо-уважно, з яким самозабуттям розкрите все лице! Але цей процес ма? одну дуже цiкаву рису. Надзвичайно цiкаву! Рослина, сонячна енергiя тiльки тодi можуть стати сонячним хлiбом, як вони увiйдуть у контакт з енергi?ю то? людини, яка робить той хлiб Це вiдкриття прийшло докторовi Рудольфовi цiлком випадково Експеримент довго не давав нiяких позитивних результатiв. Доктор Рудольф уже впадав в одчай, у iнiв, у лють. Стоячи над розкритим апаратом, вiн майже всунув у нього голову, щоб краще придивлятися до маси. Вiд вертiння корби, вiд руху й сонця було страшенно душно, i з лиця доктора Рудольфа в апарат упало кiлька крапель поту. I, на диво, моментально маса в тих мiсцях набрала iншого кольору й запаху. Тодi доктор Рудольф умисно вже майже цiлком устромив голову в апарат так, щоб лице прийшлося над самим валком iз розтертою й налиплою на нього масою й щоб iз лиця падав на не? пiт. Коли вiн вийняв цим разом масу з апарата, вона стала отаким сонячним хлiбом, фiалково-золотистим, чого ранiш добитися було неможливо. - Як це надзвичайно! Боже, як це... I ви вже вiсiм днiв тiльки цим хлiбом живете? - Тiльки ним! I нiякого iншого не хочу, не можу хотiти. Менi гидко думати про м'ясо, мене нудить од одно? уяви цi??... отрути. - А вiн на смак.. добрий? - Я нiчого кращого в життi нiколи не ?в. Смак його не можна описати. Я пишу книгу тепер про це сво? вiдкриття. Вона вже майже готова. Але, коли я пробую описати смак цього хлiба, я не знаходжу нiяких аналогiчних почувань од людсько? ?жi. - Менi страшенно хочеться спробувати! Можна менi взяти шматочок? I зеленi очi так благальне, так вiддано, так нiжно дивляться в голi, мокросяйнi, одвертi, сiрi очi. В лабораторi? нiкого нема, крiм цих очей. Ворушаться, гомонять, дивуються, скрикують, штовхають ?х якiсь тiнi, вражено розглядають апарат, хлiб, схвильовано питають щось i дiстають навiть одповiдь, але живуть тiльки двi пари очей. Спробувати? О господи, звичайно, можна спробувати, але тут . але тут доктор Рудольф бо?ться, може виявитися знов одна цiкава прикмета цього хлiба. Зда?ться, той хлiб, який зроблений одною людиною, не може бути вжитий другою. Так йому зда?ться на пiдставi певних мiркувань. В кожному разi, коли може бути вжитий, то тiльки органiчно спорiдненим органiзмом. Наприклад, мати, батько можуть уживати хлiб, зроблений сином, i навпаки .Але чужий органiзм, зда?ться, нi. Так принаймнi кажуть деякi данi. Але спробувати, розумi?ться, можна I коли ?? свiтлiсть бажають... ?? свiтлiсть бажають. А головне, ?? свiтлiсть зовсiм не гидують, що цей хлiб зроблений iз потом його лиця. Одначе доктор Рудольф знаходить серед тiней, що тут-таки товпляться круг його, дороге, миле обличчя, а радiсно, любовно цiлуючими його очима, мовчазними й кричущими гордiстю й безмiрною вдячнiстю йому, сонцевi, чорному апаратовi, цим усiм людям, що вiрять, що не бачать уже нiяко? хоростi. - Мамуню, хочеш також спробувати? А ти, тату? Не хочеш? Навiть мiнiстерська постать утратила свою недоступнiсть, на бездоганно гарному жовто-смуглявому чолi виступив пiт, в очах i замiшання, i несмiла радiсть, i дивування. Сонячний хлiб! Це ж нарушения порядку само? природи, це втручання в компетенцiю самого бога. Але сумувати чи радiти з такого нахабства власного сина? Панi Штор не суму? й навiть не вага?ться. Вона просто й смiло, як добре вiдомий ?й, нею самою зроблений пудинг, бере принесеною Рудi ложкою шматочок сонячного хлiба й кладе його в рот. Принцеса Елiза другою ложкою обережно вiдщипу? менший шматочок i, iз страхом та хвилюванням поглядаючи на нього, тихо пiдносить до уст. Четверо iнших пар очей перебiгають iз одно? ложки на другу, з одних уст на другi й напружено чекають. Сонце радiсно червоним металiчним полум'ям горить на розчинених шибках, трiумфу? на металiчних частинах машин i приладдя Бджола раптом почала виразнiше, чутнiше густи, а квiтки застигли в чеканнi Малиново-червонi уста принцеси, на яких лишились зеленi крихти хлiба, несмiло, нерiшуче ворушаться, жують, очi широко розплющенi, ждуть, слухають у серединi себе й щодалi, то бiльше лякаються, не розумiють. Нарештi уста кривляться, голова заперечливо, непри?мно труситься. Принцеса бiжить до вiкна й випльову? за нього зелену розжовану масу. Фе! Але лице панi Штор ста? щораз певнiше, яснiше, радiсно вражене, як у людини, перед якою щодалi, то бiльшi чудеса розгортаються. - Господи, що за надзвичайний смак! - Правда, мамуню? Правда? Ти дiйсно чу?ш смак? Дiйсно? - Я готова з'?сти цiлий центнер цього хлiба. Батьку, ти мусиш покуштувати! На, вiзьми. Але Ганс Штор крутить головою. Не тепер. Вiн iще подума? Ще ? час. - Та ти ж тiльки подумай, вдумайся!. Ти тiльки спробуй! Це ж чудо! Ти розумi?ш?! Вiн i дума?, i вдуму?ться, i все це, розумi?ться, гарно, але.. - Докторе! Як так, то я хочу сама для себе зробити сонячний хлiб! Можна? Ради бога! Що у вас ?, трава, листя? Чи що треба? Я хочу зараз! Я хочу перевiрити на собi. I зеленi, дитячi, палаючi нетерпiнням очi ревниво слiдкують, як рука панi Штор одколупу? новий шматок червоняве золотистого хлiба й пiдносить до уст. Доктор Рудольф з огiрченням i жалем дивиться за вiкно: сонце вже сiда?, червоно регочучи, за деревами саду. Його праця на сьогоднi скiнчена - запiзнились. - Ах, як досадно! Але завтра, як тiльки воно зiйде, я неодмiнно хочу зробити собi хлiба. Добре? - О принцесо! Доктор Рудольф обома руками, здираючи шкуру з черепа, як скальп, всi?ю душею зачiсу? волосся на потилицю. Краще йому нiчого несила вiдповiсти. Краще за цей вечiр нiчого в свiтi не може бути нiде, нi в кого. Кращих, любiших, прекраснiших облич, як оцi, що тут, що так хвилюються, що так сяють, що так божественно, сонячно радiють, не може ж бути нiзащо, нiде, нiколи! Навiть старий граф, любий, дорогий, бiдний граф, вiчно суворо насмiшкуватий iз себе, з людей, iз свiту, навiть у нього на вилицях червонi схвильованi плями, навiть його старi намученi очi мокро блискають. - Ну, добре. Рудi, а нерiдний батько не може, значить, ?сти хлiб нерiдно? дитини? - Не може! Нiяк не може! Чужий же органiзм! - Умгу! I, значить... Ага. Ну, так... Я розумiю. Маленька графяня раптом швидко зирка? на старого графа i вона вже розумi?. - Докторе! А пити хочеться? Треба? - I хочеться, i треба. - Нi, це так надзвичайно, фантастично, що я ще не можу вiрити. Це, дiйсно, чудо. Ах, як досадно, що сонце заходить! Ви не можете спинити його, вернути хоч на десять хвилин назад? Ви ж чудодiй. Зробiть це. Доктор Рудольф обнiма? всю ?? палаючу червону голiвку сяйвом сво?х очей i побожно-радiсно, в блаженному захватi й замiшаннi голубить. I голiвка так довiрливо, так по-iншому тепер повернена до нього, так тягнеться до його очей, так внутрiшньо вся соромливо-щасливо злива?ться з ним. Граф Адольф раптом сильно струшу? головою. - Це - генiально! Нi, це таки генiально. Це матиме надзвичайнi наслiдки. Я просто не можу прийти до себе Але я вже передбачаю такi можливостi, що... Скажiть, дорогий Рудi, цей мiнерал... як ви його назвали? - Гелiонiт. - Чи цього гелiонiту багато можна знайти в природi? На це питання доктор Рудi не може вiдповiсти з точнiстю. Але вiн iз певнiстю може сказати, що тих запасiв його, якi вiн одкрив у горах на мiсцi землетрусу, вистачить на продукцiю апаратiв для всього населення ?вропи. Та то? кiлькостi, яку вiч привiз iз собою, може вистачити на всю Нiмеччину. Для одного скла треба крихiтну дозу гелiонiту. Його чулiсть i сила значно перевищують силу радiю. - В такому разi. В такому разi свiт, мо? панове, належить тепер Нiмеччинi! Рудi, ви - генiальна, ви - велика людина Нiмеччини! Граф Адольф у невиданому нiколи в нього хвилюваннi простяга? обидвi руки до доктора. Але велика людина б'? себе раптом рукою по чолi й з усi?? сили бiжить до столу. Вирвавши з нього шухляду, вiн гарячкове довба?ться в нiй i, нарештi, знайшовши, радiсно шкандиба? назад. Руку вiн обережно трима? обiч себе, а в нiй держить щось, наче мишу за хвостик, тiльки блискуче, переливчасте. Вiн пряму? просто на широкi, чекаючi, зеленi очi й простягу? до них руку з блискучою мишею. - Будь ласка: коронка Зiгфрiда! I, сяючи голими, одвертими, спiваючими очима, пода? ?? червонiй, зразу зблiдлiй, враженiй голiвцi. - Боже! Коронка?! Звiдки вона у вас? Як ви знайшли ??? Де?! - Вона була весь час у мене. I очi так само радiсно спiвають, голi, одвертi, на?внi очi. - Як у вас?! Коли? Чого?! - Я взяв ??. Вона менi потрiбна була. Не вона, а брильянти. Я спочатку думав, що в скло мусить увiйти брильянт. Одвертi, на?вш, спiваючi очi раптом трохи змiшуються, вони бачать, як на обличчях умить з'являються зовсiм несподiванi тiнi жах, дивування, обурення, гнiв. - Як?! Так це ви тодi взяли ??? - Я... Я прошу простити менi, але я думав... Вона цiлком цiла, я тiльки вжив один невеличкий камiнчик. Розумi?ться, це, може, негарно, що я... Але я де мiг купити брильянтiв. I я думав, коли я досягну сво?? цiлi, то менi простять. Може, це злочинство, але. моя цiль... Лице принцеси Елiзи всиха?, твердiша?, овал ста? костяний, очi звужуються, мружаться. Вона помалу поверта?ться до старого графа й знизу? плечима. В руцi ?? коронка Зiгфрiда, як миша, за хвiст пiднесена ?й. Коронка Зiгфрiда! В очах старого графа десь у спущених додолу колючих вiях просковзу? ледве помiтний усмiх, а графиня бо?ться крикнути: значить, не Труда!! Ганс Штор закам'янiло, оглушено, непорозумiло дивиться на сина прекрасними, мiнiстерськими очима. Йому була потрiбна коронка Зiгфрiда! Вiн через те вкрав коронку Зiгфрiда. Коронку Зiгфрiда! Панi Штор обережно, тривожно й нiжно бере батька пiд руку, готова з усi?? сили спинити скажений вибух, який уже трiпотить у побiлiлих губах. - Я дуже прошу простити менi, ваша свiтлосте. Але ви самi можете оцiнити, яка велика була моя цiль, i як можна за не? на всяку жертву, навiть сво?ю честю, пiти. Але я мав на увазi неодмiнно вернути вам коронку. Граф Адольф швидко-швидко тре кiнчиками пальцiв чоло - вiн не може отямитись од цього несподiваного сюрпризу - Стривайте, Рудi, як ви могли ?? взяти? Яким чином? Ви ж були тодi в горах Ви саме ви?хали того дня - Я вернувся по одну книжку Вона була в бiблiотецi. Я прийшов на терасу, в мене ж ? ключi вiд тераси й бiблiотеки. Ну, побачив брильянти крiзь вiкно А менi ?х тодi страшенно бракувало. Менi було трудно це зробити, але я мусив. Ганс Штор шарпа? свiй лiкоть iз рук панi Штор. - Вiн мусив?! Доктор Рудольф ясно дивиться в його бiк Розумi?ться, мусив. А то ж як же ж би вiн мiг узяти чужу рiч? Правда, один камiнчик вийнято, але тепер це не може мати нiякого значення, бо взагалi брильянти тепер утратять усяку вартiсть. ?дине хiба що, так сказати, з естетичного боку вони... Принцеса Елiза зненацька рiзко поверта?ться й пильно дивиться в лице доктора Рудольфа: нi крихти в ньому насмiшки, нi тiнi сорому, на?вне здивування й благання. Бiльш нiчого. - Ну, слава богу, що все ж таки знайшлася... - суворо, примирливо бубонить iззаду голос графа. - А цiль, справдi, така, що.. Тiльки чому було не звернутися до нас. Брильянтiв можна й не на коронцi знайти. Доктор Рудольф охоче поверта?ться до свого заступника. Вiн не мiг бiльше звертатися до пана графа. I вiн знав, що.. що це не так легко дати брильянтiв на непевний експеримент, на знищення. Так, вiн розумi?, що це велике злочинство, але.. вiн же мiг не вертати коронки, вiн же мiг ?? пiдкинути, i нiхто нiколи не знав би, що вiн ?? взяв. Значить, вiн не хотiв Покрасти. Хiба нi? В сивi очi не то мушка, не то посмiшка заплуталась, i великий палець старанно протира? ?х, нахиливши голову. Граф Адольф скоса погляда? на принцесу, що уважно дивиться у вiкно. За вiкном на листях кудлатих каштанiв червоним золотом залягло вечiрн? сонце. - Дiйсно, ваша свiтлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дiйсно, так би мовити, вiн зроблений не з злочинною метою... А, крiм того, результат такий великий... Я прохаю вибачення, ваша свiтлосте, але ге нiальне вiдкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собi сказати, епохальне, що ради нього... Принцеса Елiза вмить озира?ться, дивиться на притихло-здиаоване, невинне лице пана доктора - i смiшливий усмiх мимоволi теплить ?? уста. I в той же мент лице пана доктора спалаху? такою радiстю, що кiстяний овал м'якша?, зашарю?ться й ста? нiжно-дитячий, невинно-рожевий, як тiльки но знесене яйце. Тодi граф Адольф смiливо випростову?ться. - Рудi! На колiна! Дякуйте! Рудi, питаюче, охоче дивиться в зеленi, знову непримружеш очi: падати на колiна, чи не можна? Не можна. До нього просто-так простяга?ться вузька, рiвно-бiла з рожевими нiгтями ручка. А на самому кiнчику нижньо? губи - невеличка зелена цяточка сонячного хлiба. Доктор Рудольф побожно цiлу? ручку, i йому зда?ться, що вiд не? так само солодко й нiжно йде тонкий аромат, як од сонячного хлiба. Коронка Зiгфрiда поштиво, але з нiяковiстю швиденько загорта?ться в чистий папiр i доруча?ться пiд охорону графа Адольфа. Променiв сонця в лабораторi? вже нема, тiльки на шибках i на стiнах густо малиновий рум'янець. Бджоли важко, кошлато вилiтають у вiкна й зникають десь за каштанами. Увага всiх знову жадною бджолою всмокту?ться в чорний, малоподiбний до квiтки апарат. Знову мiстичнiсть, казковiсть його хвилю?, пiднiма?, мокрить блиском очi. Граф Адольф iз дiловим обнюхуючим захватом розгляда? Сонячну машину. - Рудi, дозвольте менi, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили вже про свiй винахiд? Доктор Рудольф енергiйно, злякано крутить толовою. Боже борони! - В такому разi, Рудi, я вас дуже прошу й дуже раджу нiкому не казати нi слова, поки я вам не скажу. Я зараз ?ду до пана президента Об'?днаного Банку з докладом про ваше велике вiдкриття Я не сумнiваюсь, що пан президент iз неменшим захватом оцiнить цей генiальний, епохальний факт, вiж ми всi. Ви, розумi?ться, зараз же дiстанете патент, а право на експлуатацiю винаходу... Доктор Рудольф одмаху?ться руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть iз усякими патентами! Граф Адольф iз м'якою, нiжною суворiстю старшого брата спиня? легковажне вiдмахування. - Рудi, ви - генiальний вчений, але в практичних справах ви - хлопчик, вибачте менi, i не ма?те нiякого голосу. I тут ви вже дозвольте занятись менi цi?ю стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвiтню славу, а Нiмеччина - владу над усiм свiтом. Прошу, прошу, Рудi, нiяких заперечень! Я хочу виконати свiй обов'язок. Я ж пам'ятаю, Рудi, що ви врятували менi життя, i думаю, що ви дозволите менi виплатити свiй борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усiх вас, панове, нiкому нi одного слова поки що не казати про вiдкриття Рудi. Рудi все ж таки не може так лишити мило?, великодушно? пропозицi? графа. Вiн дуже-дуже вдячний графовi, але вiн нiколи не мав на увазi робити свого винаходу монополi?ю сво?ю, чи якого товариства, чи навiть Нiмеччини. Граф Адольф нiжно обiйма? його за руку вище лiктя. - Вибачте, дорогий Рудi, я хотiв би, мiж iншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто мо;м iменем, Адi. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часiв. Добре? А потiм, любий Рудi, дозвольте вам сказати, що ви - iдеалiст. Це - нiтрошки не погано, о, навпаки! Але це эа наших часiв так непрактично, так ненормально, що вiд цього виходить тiльки сама шкода. Запевняю вас, Рудi, що тiльки шкода справi вийде, справi самого вашого вiдкриття, iде? його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз ?хати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень. Рудi, ви будете, кажу вам, одним iз найбагатшик людей свiту. I найслаанiших. Тiльки це треба зорганiзувати. Розумi?те? Без цього нiчого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам i скласти мо? найщирiше привiтання з великим, славним винаходом. Граф Адольф спочатку мiцно тисне руку докторовi Рудольфовi, потiм не витриму?, обнiма? його й цiлу?. Панi Штор чу?, як очам ?? ста? солодко-гаряче, але вона бо?ться клiпнути ними, щоб не закапали сльози. Принцеса теж простяга? руку й раптом не вiдомо чого густо-густо червонi?. Вона також вiта?, дяку? й завтра неодмiнно буде робити собi сонячний хлiб. А зеленi очi такi м'якi, сяйнi, такi вiдданi! Коли всi виходять, а доктор Рудольф лиша?ться тiльки з матiр'ю, вiн бурно обнiма? ??, тулиться до не? улюбленим у дитинствi жестом, зариваючись чолом ?й у шию на плечi, витира? поцiлунками ?й сльози на щоках. А коли й мати виходить, вiн цiлу? незграбний чорний апарат i побожна притуля? уста до кiнчика то? ложки, яка торкалась уст ч-ервоно?, тако? сьогоднi зовсiм-зовсiм iншо? голiвки. Потiм ходить по!лабораторi?, пiдстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачiсу? волосся, не може винести тягаря щастя, не зна?, як зменшити його. Тодi хапа? рукопис i гарячкове почина? писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднiшнього вечора. ЧАСТИНА ДРУГА В кабiнетi навiть холоднувато, граф Адольф, хоч i розпалевий спекою, пiдняттям i доповiддю. Трошки щулиться вiд холодних подувiв холодникiв. Але пан президент усе ж таки потiють безустанно, люто, патьоками потiють. (I мимоволi час од часу посеред найважнiшо? розмови вискаку? богозневажлива, божевiльна думка: як же це потiюче, мокре тiло обнiматиме принцеса Елiза?). В кабiнетi жовто червоний присмерк. Потьмянiв, принишк скляний блиск дерева й металу. Урочисто застигши й ритмiчно цокають черговi апарати. В небi синювато-фiалковою чiткою лiнi?ю боязко й нiжно заклiпала рання зiрка. Пан президент слуха? доклад мовчки, час од часу широкими штрихами стираючи пiт iз сiдластого, набухлого вiд духоти чола. I щодалi, то здивування й захоплена увага стають тихшi, заглибленiшi. Вiн уже рiдше завда? питання. Питання стають лаконiчнiшi. В банькуватих свiжих очах павутиниться задума. Граф Адольф закiнчу? доповiдь, i йому ста? вже трошки душно вiд гордощiв, широченних перспектив i нетерпiння, навiть малесенька пiтна вогкiсть виступа? на горбкуватому чолi. Пан президент мовчки пiдводиться, сильним рухом розмина? короткi товстi ноги й почина? ходити по кабiнету. Пукатi, заглибленi в себе очi, немов чогось шукаючи, неуважно блукають навкруги. Вiн зупиня?ться бiля вiкна й довго дивиться в парк. На тлi сталево-синюватого неба видно, як на контурi голови ворушаться волосинки вiд зустрiчних течiй гарячого повiтря знадвору й охолодженого з кiмнати. Зда?ться, що гх ворушить ота напружена, вперта робота думок пiд ними. Граф Адольф сидить непорушне, але дедалi, то все непокiйнiше. Про що можна думати так довго й так понуро в такiй яснiй i радiснiй справi? Пан президент раптом рiшуче поверта?ться до графа. Лице його зовсiм у тiнi, темна важка маса голови на тлi вечiрнього неба. - Широко вже вiдомо про винахiд? Граф Адольф поспiшно перехиля?ться наперед, ледве втримавши посмiшку: от хто зна?, як найпрактнчнiше пiдходити до добро? справи Нi, крiм тих, що були при демонстрацi? винаходу, нiкому не вiдомо й не буде вiдомо, бо вiн, граф Адольф, розумiючи всю колосальну вагу. - Добре. В такому разi не пiзнiше, як завтрашнього ранку, автора цього винаходу арештувати. Абсолютно iзолювати. Апарат нi однiй душi не показувати. Усякi чутки про його нищити. Коли треба, знищити самого автора й машину його. Розумi?те? Коли б оцi бiлi телеграфiчнi стьожки перевернулись у живих гадюк i засичали на нього, граф Адольф легше зрозумiв би таке явище, нiж короткi яснi фрази пана президента. Вiн мовчить i невiдривне, зацiпенiло дивиться на темну масу голови, кострубате обгризену по лiнi? жорсткого волосся. Пан президент важко, помалу пiдходить до столу й зупиня?ться проти графа. Граф Адольф поштиво пiдводиться. Мертенс кладе йому руку на плече. - Графе, цей винахiд занадто рано з'явля?ться на свiт. Рано. Страшнi нещастя несе. Наслiдки його катастрофiчнi. Для всi?? культури, людськостi. Анархiя. Ру?на всього. Сядьмо. Граф Адольф злякано сiда?. Пан президент задумливо, рiвно, коротко обрубуючи думки, кида? ?х сво?му мiнiстровi, дивлячись у стiл i не цiкавлячись, що вони роблять iз його слугою. А роблять вони те, що граф Адольф щораз бiльше й бiльше зiщулю?ться, як людина, яка довiду?ться, що та чудесна, мальовнича скеля, з яко? щойно розгортались у далинi такi чарiвнi перспективи, на якiй ця людина щойно так безжурно, радiсно, в захватi танцювала - вся повна вибухових мiн, жаху й смертi йому тепер зовсiм холодно. Пан президент коротко, сильно вiдламу? шматок за шматком ту чудесну скелю, i графовi Адольфовi видно всi ходи, всi розгалуження страшних мiн, уся неминуча, грiзна логiка й пов'язанiсть ?х. I мимоволi морозною поштивiстю пройма? вiд цi?? сили аналiзу, передбачування, прозорливостi та ясностi важко? ржаво? голови. - Тепер яснiше розумi?те? Це те, що об'?дна? ?х усiх. Запам'ятайте собi - об'?дна?. Тепер вони роз'?днанi. Самi нейтралiзують свою руйнiвну енергiю. Ми тiльки керму?мо цi?ю нейтралiзацi?ю. Тодi ж ця машина дасть демагогам, ледарям, нездарам точку опертя. Самi загинуть i весь свiт загублять Повторюю, знищити. Щоб i слiду не лишилося. Життя одно? людини - нiщо перед долею людства. Коли треба, вбити. Це ваше дiло знайти найкращий спосiб лiквiдацi?. Роз'яснiть принцесi й графовi Елленберговi. А завтра я на вiзитi сам буду говорити з ?? свiтлiстю. Ви переконанi, графе? - Переконаний, пане президенте! - Твердо переконанi? - Нi крихти вагання, пане президенте! - Добре. Спiшiть, пане графе. Граф Адольф серйозно й поштиво проща?ться. В кабiнетi синi присмерки, а за вiкном у небi тривожно, поспiшно трусяться зорi -спiшiть, пане графе! *** Доктор Тiле, близько нахилившись у присмерку, з нiжнiстю водить сокирчастим носом од чорно-синювато? голови до золотисто-кучеряво? й веселим шепотом волоконце за волоконцем розгорта? перед ним завтрашн? майбутн?. Чорно-синя голова слуха? строго й непорушне, золотисто-кучерява - напружено-уважно. Уважно й не клiпаючи слухають першi вечiрнi зiрки в потемнiлому темно-зеленому небi з чiткою оксамитове фiалковою хмарою, подiбною до суходолу Америки. Легковажно миготять i нiчого не слухають рiзнофарбнi свiтлянi реклами над велетенськими шпилями небошкрябiв. Отже, ? три можливостi: прийде пiшки, при?де, прилетить. Остання можливiсть одразу виключена: занадто помiтно, незручно, галасливо. Значить, лиша?ться або прийти, або при?хати. Але так чи сяк, а прибути треба так, щоб, крiм ?х трьох, нi одна душа бiльше не знала. Такий верховний наказ. З одного боку, цей наказ чудесний тим, що усува? всяку охорону, зайвi перепони й труднощi в полюваннi. Але, з другого боку, примушу? звiра пильно ховатися. До будинку веде три вулицi. I ? три нори, кудою можна проскочити всередину: параднi дверi, садова хвiртка й ви?знi ворота. Бегемот може пiд!?хати, але може й пiдiйти. Нiхто йому не може заборонити загримуватися так, як вiн схоче, i всi сво? характеристичнi прикмети приховати. Отже, на всiх трьох норах треба мати по револьверу й бомбi. Це - перше. Доктор Тiле похапцем закурю?. Свiтло сiрника на мент освiтлю? великий вогкий на крилах нiс, весело-заклопотанi очi й розхристанi голi груди. Розгорненим розрiзом червонiють на мент хлопчачi Фрiцовi уста, уважнi, скупченi. Але нори - не найголовнiшi позицi?. Бiля нiр можна легко пропустити - входять, виходять рiзнi звiрята. Центр полювання переходить туди, всередину, там тiльки можна бити з певнiстю, без риску не в того влучити. Але знов-таки наказ дуже ускладня? й там операцiю. Вся прислуга, очевидно, буде вигнана з тих ходiв, якими приходитиме звiр. Пiдiбратися до нього так, щоб можна було тiльки його самого покласти, ма буть, буде неможливо. Отже, треба рахуватися з тим, що до ведеться все лiгво завалити. Розумi?ться, невиннi жертви, але на полюваннi - як на полюваннi. I чорно синя, i золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюваннi - як на полюваннi. Отже, головна вага операцi? ляга? на плечi тих товаришiв, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фрiца й Макса Штора. Товаришi Фрiц i Макс Штор кивають головами - розумi?ться, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати. Сокирчастий нiс, як стерно, поверта?ться то в один бiк, то в другий i з нiжною захопленою заклопотанiстю шепоче далi, прозорливо передбачаючи щонайдрiбнiшi можливостi. Часом то одна, то друга голова вставить свою увагу, i нiс швиденько згiдливо цюка? повiтря або ж роздумливо й заперечно хита?ться, як маятник. У хатi по кутках туляться та?мничi, пiдслухаючi тiнi. Але лампа не свiтиться, i так досить видно вiд вечiрнього сяйва мiста, вiд слiпучих, крикливих реклам, вiд безгучних, вiчних зiр. Три обличчя здаються сiроблiдими, задимленими жахом, але голоси рiвнi й дiловитi. Один раз виходить маленьке непорозумiння. Товариш Фрiц, як молодий iще член Iнараку, робить невеличку помилку, з огляду на те що управитель дому, пан Ганс Штор, батько товариша Штора, Фрiц пропону? як-небудь на цей вечiр видалити пана Штора й панi Штор iз дому. На його думку, нема нiяко? потреби, щоб вони постраждали. Доктор Тiле на це нiчого не каже, бо саме в цей час почина? заклопотано шукати щось у шухлядi столу. Але Макс спокiйно й сухувато зауважу? Фрiцовi, що в нього, Макса Штора, батькiв нема? й що це питання не може мати нiякого значення в планi всi?? акцi?. Фрiц нiяковi?, щипа? за волосинки сво?х кучерявих вусикiд i шепотом проха? вибачення. Тодi доктор Тiле iз жалостi до нього нiжно поясню? йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцiю, бо зразу викликало б пiдозрiння й настороженiсть iз боку то? сторони. I таке цiлком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всi?? органiзацi?. Фрiц iще раз нiяковi?, а доктор Тiле засува? шухляду, i обговорення провадиться далi живо й дiловито. Нарештi все вже обговорено, обмiрковано, умовлено; лрослi-джено всi !ходи, нори, нiрки, щiлинки, в якi комаха не може пролiзти, не те що бегемот, призначено всi пости, сигнали, паролi. Всi пiдводяться i, не хапаючись, прощаються. Доктор Тiле сам вiдчиня? дверi на сходи, нiжно, жваво хита? гостям носом i швиденько верта?ться до кабiнету. Але в кабiнетi вiн зупиня?ться коло столу й довго сто?ть без усяко? жвавостi. Потiм бере телефонну рурку й напам'ять надушу? гудзика цифр. - Клара, ви?.. - Не Клара, а панi Шпiндлер. - Нi, Клара! Мила, дорога, ?дина iстота, яку боляче покидати на землi. Розумi?те, Кларо? ?дина iстота, яка псу? менi насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить i мене, i себе. Тихо тихо в рурцi. I нарештi! - Значить, таки завтра? - Таки завтра. Кларо, невже й завтра не можна? - О нi, що ви! - Кларо! Навiщо ж лицемiрство? Ви ж уже його зраджу?те, ви ж уже давно моя, ви ж... - Пане докторе, ви забува?те, що i в телефонiв бувають вуха. - Ах, що менi з того?! Я знаю, що... Кларо, невже ж i завтра не можна?! В iм'я чого? Сухо?, формально? моралi? Кларо, я - самоiнiй. Я раптом почув себе безмежно самотнiм у життi. От я чую себе так, як на кiлька тисяч метрiв над землею. Кларо, менi треба, щоб моя рука була тверда, а менi нестерпно тоскi?о й холодно. О, я знаю, що це - злочин, слабiсть, я знаю, що це - гань ба, але невже ви ii? простягнете менi руки? Ну, на кiлька хвилин прийдiть, на, може, останнi, але нашi, нашi кiлька хвилин. Чу?те, Кларо? У рурцi виразно чути шершавi звуки дихання. Ах, ?диний раз Тiле шкода, що Iнарак винiс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном iз одчиненим екраном. - Кларо! ?дина людська iстото, з якою говорить моя нiжнiсть iз усi?ю щирiстю, з усi?ю безсоромнiстю. Кларо, пiслязавтра я, може, нiчого вже не зможу просити у вас. Шарудить i важко, трудно диха? мовчання в рурцi. - Нi, Тiле, не можу! М й, розумi?те, м и не можемо красти довiр'я сво?х Iнакше ми ста?мо тими, з якими боремось. - Так, не треба красти! Берiм одверто, легко. Я ж стiльки благаю цього! - I цього не можу, Тiле. Це - жорстокiсть проти свого, проти нього. - А проти мене нi?! Я-не свiй?! Нi?! Бо вiн - муж, санкцiонований тими? - Милий, любий Тiле! Менi до муки хочеться... Ах, я не можу телефоном. Тiле, при?жджайте вранцi до нас. - Нi, ви до мене. - Я до вас не можу, а ви можете. - I я не можу. Прощайте, Кларо. Доктор Тiле кладе рурку й закурю? сигару. Але вiд телефону не вiдходить i жде. Невже не задзвонить? Невже оце останн?, найбiльше полювання його життя програне? На сигарi вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлiн. Пашить у вiкно розпареним густим духом колодязя-вулицi. Доктор Тiле скида? сиву шапочку в попiльничку й тоскно дивитьея в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, оброста? сiрою шерстю, а телефонний апарат нiмо мовчить. *** Макс i Фрiц прощаються на вулицi - Максовi в один бiк, Фрiцовi - у другий. Макс усiда? в лiфт повiтряного трамвая, а Фрiц спуска?ться в пiдземну залiзничку. Але дивна рiч: Фрiц помиля?ться й пiдземною залiзничкою ?де в той самий бiк, що й Макс. Ще бiльше: вiн iде на ту саму вулицю, де жиiве Макс, навiть до того самого будинку. Iде швидко, похапцем i весь час пильно озираючись по вулицi. Рiч у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тiльки батько, мати та дiти. Дiти сплять, але Фрiц, не можучи нiде знайти так дуже потрiбно? книжки, забiга? також до спальнi. Вiн шука? ?? навiть у лiжку дiтей. Лорхен i Грета прокидаються. Боже, Фрiц дома! Фрiц прийшов! А Фрiц, забувши про книжку, раптом почина? гаряче цiлувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потiм, хапаючись, да? сестрам таку "страшенну купу" грошей, що оченята Лорхен стають круглi, як у ?? ляльки, яка спить поруч iз нею на подушцi. Потiм Фрiц знову бiжить до батькiв i теж нi з того нi з сього, весь почервонiвши, обнiма?, цiлу? ?х i проща?ться - зда?ться, завтра вiн iз сво?ми панами екстренно ви?де за кордон. I то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Бiльше вiн нiчого не може сказати, бо не ма? нi хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привiт, сердечний, щирий привiт. Та так i не знайшовши книжки, зовсiм-таки забувши за не?, вибiга? так само поспiшно, як i вбiг. А коли, переодягшись, вiн бiжить нагору на сво? мiсце, до дверей поко?в принцеси, тi дверi щiльно зачиненi. Фрiц зна?, ще там вiдбува?ться якесь важне засiдання принцеси з графами Елленбергами й сином ?хнiм Адольфом. У коридорi порожньо Матове блакитне свiтло, як мiсячно? ночi, сумно й затишно голубить старi портрети на строгих стiнах, старомоднi постатi iз смiшними твердими комiрниками на шиях, iз закритими твердим полотном грудьми. Голоси в червоному салонi бубонять глухо. Часом зненацька вибуха? лункий, неначе з дiжки, голос старого графа. I зараз же стиха?, як придушений подушкою. Фрiц, зацiпивши щелепи, довго тихенько вiдчиня? дверi. Нарештi вони розщiпаються на вузеньку щiлину. З голосiв спа да? шкуринка, i вони стають виразнiшi. Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливе, тихо й владно вiдповiда? голос графа Адольфа. - В такому разi я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робiть, що хочете. Що хочете. Чути важкi поспiшнi кроки. Фрiц одстрибу? на бiк i струнко витягу?ться. Дверi широко розчиняються, i з них виходить навантажена масивною зiгнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрiбненько шелестить шовком сукнi стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як двi круглi сливи,очима. Фрiц iзнову пiдсува?ться пiд дверi, знову, як лiкар до гру дей хорого, притуля? золотисто-кучеряву голову до щiлини. - Але невже, невже нема iншого способу, графе?! Не та кого страшного? - Ваша свiтлосте! Дiйсно, цей спосiб жорстокий, але вiн природний i не викличе нiяких ускладнень. Я розумiю ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собi, ваша свiтлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством... Фрiц широко розплющу? очi: вiн щойно чув уже десь щось подiбне! - ...Я прошу, ваша свiтлосте, пам'ятати, що в жертву цiй машинi була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до велико? мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькi почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цiлих народiв служить тiльки матерiалом ?хньо? велико? творчостi. Страждання, сльози й кров мiльйо-нових мас ? тiльки цемент у будiвлях генi?в i владарiв свiту Що ж значить у цьому масштабi страждання й життя якогось маленького людського iндивiда? А надто тодi, коли цей малень кий iндивiд загрожу? всiй велетенськiй будiвлi? Ваша велич носте, простiть менi мою смiливiсть, але мене навiть диву? така ваша... занадта чулiсть у цiй справi. Я розумiю мого шановного батька i його вiдношення до цi?? людини, але ваше, ваша свiтлосте, мене навiть непоко?ть, як ознака того, що ви не зовсiм пройнялися провiденцiальним значенням вашо? ролi. Дуже прошу вибачити менi мiй сумнiв щодо вас, ваша величносте. Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фрiцовi, але вiн не ворушиться. - Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку! Фрiц швидко вiдсува?ться вiд дверей, тихенько причинивши ?х. Через хвилину вони повiльно розчиняються, i з них злодiйкувато, задом вислизу? граф Адольф. Вiн безшумними поспiшними кроками проносить сво? тiло повз Фрiца, кругло й заклопотано миючи руки в повiтрi. Чорний вихор iз червоним полум'ям угорi миготить у щiлииi дверей, то в один, то в другий - велика людина спотика?ться об якесь почуття, у велико? людини заиадта чулiсть, велика людина чогось вага?ться, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж iще не зна?, що чека? ?? завтра! Фрiц одходить од дверей салону, як од катафалка. *** Принцеса Елiза довго сто?ть бiля вiкна й дивиться в сад. Там в оксамитнiй, шелесливiй тьмi сумирно й затишно лежить на кудлатому каштанi сяйво свiтла з лабораторi?. Далеко над мiстом розгорнулося велетенське вiяло вечiрнiх вогнiв, i на тлi його вищербленими зубами огризнулися контури башт i велетенських будiвель. Там вовтузиться в пiтьмi земно? ночi мiльйонова маса цементу для великих будiвель. Князiвна Елiза рвучко вiдрива?ться вiд вiкна й рiшучим кроком проходить у спальню. Накинувши на плечi чорне мережане манто, вона виходить на терасу й помалу сходить у сад. Сухо й шершаво порипу? пiд поважною твердою ходою жорства але?. Сад принишк i чуйно слуха? самотнiй шершавий рип. Перед дверима лабораторi? принцеса на мить зупиня?ться й розкрива? манто, щоб не перешкоджало набрати якомога бiльше повiтря е груди. Потiм помалу озира?ться, уважно вдивля?ться пiд сяйво свiтла з лабораторi? в застиглу темноту кущiв i чiтко, твердо стука? в дверi. Глухе нерiвне тупотiння крокiв, рип дверей, пасмо свiтла просто в очi. - Ваша свiтлосте?! Доктор Рудольф аж поступа?ться назад. Пiдвiвши голову догори, примруживши очi, притримуючи на грудях перехрещенi кiнцi манто, рiвно й iпомалу входить принцеса до лабораторi?. Вона не помiча? нi розгубленостi, нi страху радостi, нi блискiв непокою доктора Рудольфа. - Щiльно зачинiть дверi. Замкнiть на ключ. Позашморгуйте порть?ри на вiкнi. Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу бiля дверей принцесу, зачиня? дверi, зашморгу? важкi зеленi порть?ри. Непевна, несмiла радiсть нишкне в його лицi, а в очах росте непокiй i чекання. Може, ?? свiтлiсть зволять сiсти? Нi, ?? свiтлiсть сiдати не хочуть. Очi ще бiльше мружаться. десь далеко-далеко внизу ледве мрi? крихiтна лабораторiя з манюсiнькою кузочкою в нiй, яка так несмiло, так тривожно пригладжу? розчепiреними пальцями вогке вiд поту волосся. Овал матова чистого, рiвно-бiлого лиця сухий, кiстяний. Чiтко виписанi уста, що недавно ще так зворушливо були розкритi дитячою увагою, стисненi погiрдливою жорстокiстю. - Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важнiй справi. Справа торка?ться вас. Дякувагтиза уважнiсть ii свiтлостi, висловлену цим тоном, було б зухвальством. Доктор Рудольф тiльки злегка вклоня?ться. - Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повиннi дати менi слово, що нiколи нi одна душа не знатиме нiчого нi про цей мiй вiзит до вас, нi про одне слово з нашо? розмови. Доктор Рудольф, розумi?ться, да? слово, боже мiй, звичайно, вiн да?, вiн готов... - Друге: ви повиннi дати менi слово, що що б ви не дiзналися вiд мене, ви не вийдете з цi?? лабораторi? до того часу, поки я вам дозволю. Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розумi?ться, вiн готов дати й це слово, але йому хотiлось би наперед... - Нiчого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нiчого не знатимете. - Добре. В такому разi я даю слово. - Але пам'ятайте що б ви не дiзнались, це не може зла мати вашою слова. - Я пам'ятаю й дотримаю свого слова. Принцеса Елиа на коротесеньку, непомiтну мить закрива? примруженi очi. Яка суха, жорстка, мертва непорушнiсть постарiлого, недитячого лиця! - Пане докторе, вашому життю загрожу? велика небезпека. Пан доктор непорозумiлими широкими очима хлопчика, якому сказано, що вiн пограбував потяг, вражено, неймовiрно дивиться на холодно-мармурове лице. - Моному життю - небезпека?! Кому потрiбне його малесеньке, самотн?, безневинне життя?! Кому воно що завадило?! - Так, вашому життю. I великi страждання. Страшнi страждання. Доктор Рудольф шука? хоч крихiтну тiнь жарту, мiстифiкацi? в чудних словах, у чудному обличчi. - Вiд кого? За вiщо?! - Цього я вам не можу сказати. Ви мусите менi повiрити так. Але ви можете уникнути цi?? небезпеки пiд одною умовою. Принцеса Елiза замовка?, тiснiше схрещу? на грудях кiнцi чорного мережива н зневажливо мружить очi на доктора Рудольфа. Добре, доктор Рудольф готов i на цю умову. - Але попереджаю: умова буде досить важка для вас. У онах, власне, прийнято нi з чого дуже не дивуватись. I доктор Рудольф стара?ться не дивуватись. Вiн хотiв би тiльки сiсти, бо так дуже якось незручно й неестетично стояти проти гостi й переступати з одно? ноги на другу. - Умова така: ви повиннi вiдмовитись од вашо? Сонячно? машини. Так, пане докторе, вiд Сонячно? машини. Повиннi знищити ваш винахiд i дати обiцянку нiкому нi слова про нього не говорити. Повиннi дати - прошу слухати мене уважно! - повиннi дати обiцяння нiколи не займатися цi?ю машиною. Пiд цi?ю умовою ви можете врятувати ваше життя й уникнути великих страждань. Чекайте! Але вам будуть данi всi можливостi займатися вашою наукою в iнших напрямах. Ви зможете розпоряджатись якими схочете сумами грошей. Вам можуть побудувати якi хочете палаци лабораторi?; всi засоби культури, розкошiв, науки - все до ваших послуг. Доктор Рудольф, смiючись, обома руками весело зачiсу? волосся назад: ну, розумi?ться, це мiстифiкацiя, це - досить майстерно зiграний жарт ?? свiтлостi або хитра перевiрка його вiдданостi Сонячнiй машинi. - Ваша свiтлосте, а жаль, я далi не можу пiдтримувати ваш жарт, бо вже розгадав його. Але менi дуже радiсно, що... - Пане докторе! Для жартiв iз вами могли б знайтися iншi особи i той факт, що я прийшла сюди, вночi, сама до вас, зда?ться, повинен би досить переконати вас про серйознiсть мо?х слiв. Коли автомобiль ма? пере?хати курча, я не можу не зробити спроби врятувати його життя. Тим паче життя людини. Вам загрожу? страшна смерть, пане докторе!! Матово-бiле непорушне лице раптом бризка? в нього таким чудним гнiвом, ненавистю, що доктор Рудольф чу?, як вiн увесь холодно блiдне. I вже нема нiякого жарту, нiяко? мiстифiкацi?, все правда, незрозумiла, страшна, кошмарна правда. - Я нiчого не розумiю, ваша свiтлосте. Але я не смiю не вiрити вам. Цебто я вiрю вже. I коли це правда, то... Вибачте, ваша свiтлосте, я так здивований, що... Доктор Рудольф розводить руками й криво посмiха?ться тонесенькими волосинками. - Значить, я повинен одмовитись од Сонячно? машини?! Червона голова мовчки заплющу? очi й знову розплющу?. - Через що?! - Через те, що вона принесе людству величезнi нещастя. - Моя Сонячна машина?! Нещастя?! - Так, пане докторе. У кошмарах звичайно годиться не жахатися й усяке страшне безглуздя приймати з якоюсь сво?ю кошмарною логiкою. Але доктор Рудольф ще не ма? то? логiки. Вiн дико вдивля?ться в лице принцеси: це ж кiлька годин тому на ньому пашiв нелицемiрний захват, ще ж так недавно вони всi отут називали цю саму машину генiальним, великим винаходом. - Нiчого не розумiю! Моя машина - i нещастя?! Та чим же саме?! Князiвна Елiза приготована до цього запитання. Вона зна?, що хоч що вона скаже, воно не буде перекональне для пана доктора. Нещастя буде через те, що машина внесе анархiю в громадянство, зруйну? всi пiдвалини його, викличе страшенну, криваву боротьбу, знищить усi здобутки культури. Дiйсно, для доктора Рудольфа цi аргументи не перекональнi його Сонячна машина, його прекрасний винахiд це джерело сили, радостi, життя, щастя, воно може бути джерелом нещастя?! Що за безглуздий, дикий абсурд?! Хто це сказав? Як смiв це хтось сказати^! Який нахабний йолоп смiв так роз'яснити?! Голi, одвертi очi двома сiро сталевими вiстрями гнiвно, смiливо встромляються в рiвно-бiле застигле лице. Хлопчачого в них нiчого вже нема Волосинки уст витягнулися рiвною натягнутою лiнi?ю. Князiвна Елiза ще бiльше примружу? очi. - Пане докторе, я вважала за потрiбне попередити вас. Ваше дiло вибирати. Але я звертаю вашу увагу, що ваша незгода на цю умову не вряту? машину. Машина мусить так чи iнакше зникнути Хочете добровiльно без жертви сво?м життям оддати ??? Доктор Рудольф раптом увесь перегина?ться до князiвни й чудно, скiсно витяга? до не? голову. Нижня щелепа хижо випина?ться наперед, вишкiривши густий бiлий гребiнець зубiв; очi фосфоричне, як у котiв порочi, поблискують, кулаки стиснутi й притиснутi до грудей. - Hi!! Нi, принцесо! Чу?те: нi!! Принцеса iнстинктивно, машинально вiдхиля?ться назад. Вiн зараз стрибне, ввiп'?ться лапами в горло, загризе, розшмату?. - Ну, що ж? Ви, значить, засуджу?те й себе на смерть. Доктор Рудольф сильно розгина?ться. - Нехай! Тiльки з мо?х мертвих рук вони можуть узяти машину Будь ласка! Принцеса злегка знизу? похилими плечима. - Ваша воля. Але кому яка користь од того? Доктор Рудольф пильно, тяжко дивиться в лице принцесi. - Невже ви, принцесо, гада?те, що я можу вiддати машину и жити пiсля того?? - В життi ? багато iнших цiнностей, крiм машини. I, може, бiльших за не?. На столi м'яко деренчить телефон. Доктор Рудольф озира?ться i, зараз же забувши, знову поверта?ться до принцеси. - Бiльшi за машину?! Якi ж можуть бути бiльшi цiнностi за щастя визволення всiх людей? Тепер принцеса Елiза мовчки, непримружено, чудно вдивля?ться в доктора Рудольфа. - Якi? Для вас особисто можуть бути бiльшi деякi цiнностi Наприклад... Несподiвано рiвно-бiле лице залива?ться нiжно-червоним вогнем. I в ту ж мить широкi густi брови гнiвно похмурюються, голова вiдкида?ться назад. Очi зневажливо, погордливо примружуються. - Ну, це ваше дiло. Коли для вас нема? нiчого дорожчого, то... Отже, а дробила все, що могла. Телефон знову м'яко, настiйно й довго деренчить. Доктор Рудольф сердито кида?ться до нього й виключа? апарат iз току. I зараз же знову поспiшно шкандиба? до принцеси. - Отже, пане докторе, ви не згоднi? - Ваша свiтлосте! Я все ж таки й досi не можу повiрити, що це все дравда, що це не... не сон, не кошмар. Це таке незрозумiле, таке абсурдне, дике, це так не сходиться з тим, шо... Ради бога, роз'яснiть ви менi, як це... - Пане докторе, це не сон. Ще раз повторюю: ви повиннi знищити ваш винахiд, вiдмовитись од нього, на?iки забути за нього. Коли цього не зробите, вам грозять великi страждання й смерть. Це ? факт. Бiльше нiчого я вам роз'яснити не можу. Прийма?те умову? - Нi, принцесо, не приймаю. Принцеса чудно мовчки дивиться в спокiйне вже й непохитне лице з твердими, голими, ясними очима. - В такому разi прощайте. I, немов тiкаючи вiд чогось, швидко поверта?ться, хапливо вiдмика? дверi, виходить до передпокою й, так само хапаючись, одмика? другi дверi. Доктор Рудольф поспiша? вслiд, тупчиться бiля не?, незграбно намагаючись помогти, але принцеса вiдчиня? сама й другi дверi й майже вибiга? в сад. Доктор Рудольф iз порога проводжа? очима чорну постать i помалу замика? дверi. В лабораторi? так само рiвним широким кругом лежить на столi, на розкладених аркушах рукопису, на тарiлцi з сонячним хлiбом, на камiнцях iз гелiонiтом рiвне свiтло лампи. Так само вгорi та по кутках круг пальм застигла тепла зеленкувата тiнь. Але нема? вже затишку, радiсно? скупченостi, спiвочого гiмну захвату Розгублено, помертвiло блискають металiчнi частини апаратiв; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки, сло?ки, рурки; порожнiми, мертвими рядками рябiють списанi аркушi рукопису. I радiсно-золотиста, зелено-червонява маса на тарiлцi диха? не сонцем, а льохом. Доктор Рудольф люто вiдшморгу? важкi зеленi завiси, роз чиня? вiкно, впуска? живе, тепле, запашне повiтря з саду, метелики, нiчнi мушки, шелест листя, гомiн мiста. Але лабораторiя не ожива?. Чорною домовинкою сто?ть на столi Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним сво?м круглим оком. Роз'?дналось усе, зчужiло одне одному, стало далеким i моторошно мертвим. Доктор Рудольф зупиня?ться серед лабораторi? й неймовiрно, непорозумiло огляда?ться. Але так, дiйсно, вона стояла щойно он там. I вiн дав ?й слово I, може, вже ось-ось через кiлька хвилин усе зникне: i машина, i лабораторiя, i сад, i не бо, i саме сонце. Навiки, назавсiгди, без останку все зникне. Доктор Рудольф зрива?ться з мiсця i, шкутильгаючи, швидко ходить по лабораторi?, мнучи руками голову. Але для чого ж вона це все казала?! Невже справдi вiрила, що вiн, давши слово, вже не втече, не буде всiма силами, всiма засобами боротися за сво? життя й за машину? Невже вона така на?вна? А для чого ж у такому разi було говорити йому все, вимагати вiдмовитись? Це ж, значить, попередити його! I знову доктор Рудольф ходить, знизу? плечима, дико озира?ться, знову ходить i дума?. Враз зупиня?ться i, скоса дивлячись у куток, тiсно, рiшуче стулю? губи. Так, вiн дав слово не покидати лабораторi? без ъъ дозволу. Добре, вiн слова свойого дотрима?, але вiн не давав слова добровiльно вiддати в руки божевiльних злочинцiв працю свого життя. О нi, цього вiн ?й не обiцяв, i цього вони не матимуть!! Доктор Рудольф знову бiжить до вiкна, зачиня? й щiльно запина? його важкими зеленими порть?рами. Потiм навшпиньках перебiга? до спальнi й витягу? валiзку. Розклавши ?? на пiдлозi бiля столу, вiн хвилинку мiрку?, переводячи очi з чорного апарата на гелiонiт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись iще раз на вiкно й на дверi, вiн, хапаючись, викручу? iз Сонячно? машини скло, дбайливо обгорта? його ватою, загорта? в папiр i кладе у валiзку в самий куточок, теж обкладений, як гнiздечко, ватою. Тут йому буде м'яко й безпечно вiд стусанiв. Пiсля того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеля? його на вiдлозi й висипа? на нього iз сло?кiв сiрi камi!нцi з золотисто-iервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши ?х у плед, доктор Рудольф уклада? пакунок у валiзку, обережно розминаючи руками гострi виступи. Чудесно - лежать щiльно й спокiйно. Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нiчого: головне е. Рукопис у газетний папiр. А тепер усе прикрити газетами, щоб тiснiше лежало. Пальми, квiти, застиглi метелики, чорний ослiплений апарат, усе напружено, пильно слiдку? за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що ряту? працю свого життя. Валiзка мiцно, туго зав'язана, затягнена ремiнцями. В кутку пiд невеличким столом, заставленим рiзним приладдям, купками негодящого скла, ? ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберiгання в темнотi та холодi рiзних хiмiчних препаратiв i елементiв. Стiл обережно вiдсову?ться на бiк, пiдiйма?ться ляда, i доктор Рудольф невеличкими схiдцями зносить валiзку на саме дно льоху. Поставивши столик на мiсце, доктор Рудольф бiжить до великого столу, висува? шухляду й вибира? в нiй iз купки одне скло. Воно цiлком подiбне до того, що вiн щойно викрутив iз апарата, таке саме кругле, опукле, з нарiзами по краях, зовсiм-зовсiм таке саме, як те, тiльки з невеличкою рiзницею, хе, зовсiм малесенькою рiзницею: в ньому нема гелiонiту. Доктор Рудольф iз хитро-хижою посмiшечкою ввiрчу? скло в чорний апарат i хита? головою: будь ласка, ма?те Сонячну машину! Ах, iще вам гелiонiту треба? З охотою, скiльки хочете! Доктор Рудольф зносить iз кутка жменi сiрих дрiбно побитих камiнцiв i склада? ?х купою на столi побiля апарата. Будь ласка, ма?те все! А, нi, ще не зовсiм усе! Доктор Рудольф швидко поверта?ться до телефону й простяга? руку. Але тут же спиня? себе: нi, телефоном не можна, хто зна?, хто слухатиме розмову. Доктор Рудольф хапа? чистий аркушик паперу й гарячкове пише: "Дорогий Максе! Як тiльки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй менi або мамi. Коли ж зi мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до мо?? лабораторi?. Там у мо?му льоху ти знайдеш валiзку. В нiй ? рукопис. З нього ти довiда?шся про все, що треба. Збережи все, що у валiзцi, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобi заповiт: провадити далi мо? дiло, велике значення якого, я певен, ти сам iз рукопису зрозумi?ш. На жаль, бiльше нiчого не можу написати. Будь веселий, бадьорий i здоровий. Обнiмаю. Твiй Рудольф P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога мо?? Машини". Конверта залiплено, адресу написано. Тепер тiльки на хвилину вийти з лабораторi? на вулицю. На одну хвилину. Вiн же не давав слова, що нi на хвилину не вийде? ?й треба, щоб вiн не втiк. Вiн не втече, але на хвилину ма? право вийти. I каштани, i кущi вiдцвiлого бузку, i ввесь сад напружено слiдкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмi, тихо прокрада?ться але?ю до хвiртки в мурi. Зорi з неба хитро й хижо клiпають очима, скоса поглядаючи в бiк графського будинку. Темно у всiх його вiкнах, тiльки тро? з них свiтяться червоним свiтлом, наче три квадратовi блi щачки. А коли нарештi тихо зачиняються дверi за розпатланою людиною, в руках яко? вже нема бiлого конверта, i каштани, i весь сад, i зорi з полегшенням зiтхають, i скоса, хитро поглядають на три червонi блищачки. Доктор Рудольф одшморгуе порть?ри на вiкнi - тепер, будь ласка, заглядайте, слiдкуйте, нишпорте, скiльки хочете. Вiн бере книжку в руки й сiда? в фотель близько лампи Метелики трiпотять лахматими крильцями, облiплюючи лампу, домагаючись сво?? смертi. Темно-сiрi похмуреиi очi уважно ходять од краю до краю рядкiв, доходять до низу сторiнки, вертаються вгору, знову ходять по рядках i раптом застигають, тьмяно-склянi, невидющi. Каштани стиха, обережно шепочуться. Нiч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмiшкою зiтха?, зазираючи разом у лабораторiю i в три червонi простокутники ?й видно: в червоному салонi бiля вiкна у глибокому фотелi сидить iз книжкою в руках молода дiвчина в коронi червоного волосся. Зеленi похмуренi очi уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторiнки й раптом пiдводяться. Пiдводяться i, чекаючи, пильно вдивляються в сад- нi, лежить на каштанах бiло-син? сяйво, лежить уперто, рiвно, непорушне. Дiвчина нетерпляче пiдводиться, ходить iз кутка в куток, тiсно стуливши уста, i знову дивиться в сад! свiтиться в лабораторi?. Ах, та чого ж вiн не тiка? нарештi? Чого ж дожида?ться там iз сво?ю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово? Чоловiк у лабораторi? кладе книжку на стiл i нетерпляче пiдводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночi Ах, та чого ж вони нарештi не йдуть? Чого ?м iще треба?! Тужно й самотньо годинник на церквi вибива? першу годину. Гомiн мiста ста? глухiший, як гуркiт по?зда, що вiддаля?ться. Дiвчина в червоному салонi, наважившись, пiдходить до телефону. Невже втiк? Невже посмiв зламати слово?! Телефон не вiдповiда?. Ах, вiн же вилучив його. Тодi дiвчина рiшуче бере чорне мережане манто, накида? на плечi i, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрада?ться в сад. Нiч зiтха? ?й видно:: у вулицi-колодязi по вузенькiй кiмнатцi, де мiхурами понапухали вогкуватi стiни, гарячкове бiга? чоловiк од стiни до стiни. Так бiгають тi людськi ыстоти, яких ?м подiбнi замикають у клiтки з гратами. Час вiд часу вiн лапа? телефонну рурку, натиску? на гудзика й дикту? автоматичну телефонограму? "Рудi, ради бога, моментально зателефонуй менi, як прийдеш додому. Я телефоную тобi весь вечiр i всю нiч - i нiяко? вiдповiдi. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!" Нiч посмiха?ться темно-синiми устами: Рудi сто?ть бiля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Рудi сильно стрiпу? головою, силкуючись скинути налиплий жах, i нетерпляче йде до дверей. Вiн сто?ть на порозi й пильно, жадно дiрявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несмiло перешiптуються кущi бузку, вiтер пухнатою свiжою лапкою майже по гарячому лицi; сумирно-тужно клiпають блакитно-зеленкуватими очима далекi зорi. Тш! Обережний скрегiт пiску пiд ногами Ага, нарештi! Розпатланий чоловiк випростову?ться, швидко, сильно загрiба? волосся на потилицю й розпина? себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвiрки: тiльки через його труп вони пройдуть усередину. Самотнiй, легкий рип пiску. Такий самотнiй, обережний i легенький Хто то може бути? На освiтленiй лисинi але? з'явля?ться чорна струнка постать. Вона зупиня?ться й обережно задира? голову, силкуючись зазирнути у вiкно Не видно ?й. Нi, i звiдти не видно! Хе! - Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись. Чорна струнка постать помiтно здрига?ться, шпарко поверта? бiлу пляму лиця на голос, якийсь мент сто?ть непорушне, от-от щось скаже, крикне, i, не сказавши нiчого, рiвно, гордо повернувшись, зника? за тими кущами, з-за яких вийшла. I знову дiвчина з короною червоного волосся сидить у фотелi бiля вiкна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкрито? книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще свiтиться, вiн саме збирався тiкати, вона перебила Але вiн утече: страх смертi дужчий за слово честi сина льокая. Вiн утече! I знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядкiв i нашорошено кожним волоском ловить звуки ночi: вони зараз прийдуть, вона перевiрила - i вони прийдуть. "Рудi! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю нiч сидiтиму бiля телефону Чу?ш?!" А внизу пiд покоями графiв у маленькiй льокайськiй кiмнатцi на гарячiй подушцi лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму. Нiч багато ще iншого бачить. Точаться з кам'яних скринь пiд ?? темнi!крила мiльйони розплющених i заплющених страждаючих очей. I вiд них блiдне й сiрiв темне лице ночi. *** Софi вражено зупиня?ться серед червоного салону з тацею з руках: у фотелi, притулившись чолом до його спинки, спить ?? срiтлiсть принцеса. Долi, як кiтна з випнутою спиною, розкарячилась книжка. Всi лампи горять, i червоне свiтло ?х таке хиряве, худосочне. В розчиненi вiкна буйно, розгонисте, трiумфуючи котяться золотистi сонячнi хвилi, джерготiння горобцiв, гуркiт вулицi. Червона голова ворушиться й раптово скиду?ться догори. Що таке? Що сталось? Де вона? Софi злякано ставить каву на стiл бiля канапи. Вже дев'ята година. Граф Адольф Елленберг iз сво?ми секретарями дожидаються вже з пiвгодини внизу, прохаючи обiцяно? ?м аудi?нц??. Коли ?? свiтлiсть дозволять... ?? свiтлiсть раптом боляче зморщу? брови й для чогось ридко дивиться в сад. Там нiчого особливого нема?. Дiдусь Йоганн, пiдперезаний зеленим фартухом, стриже машинкою траву i з кимсь мирно перебалаку?, повертаючи голову назад. Принцеса помалу вiдходить од вiкна й зупиня?ться коло столу, задумливо обводячи пучкою круг шапочки чайника. Сто?ть i водить, сто?ть i водить. Софi теж сто?ть i трявожно, з острахом блука? очима навкруги. Водiння iпучкою по чайнику так стомлю? ?? свiтлiсть, що вона безсило пуска? iруку вздовж тiла й сто?ть зовсiм ве-порушно. Сто?ть i Софi, не смiючи рухнутись i лякаючись щораз бiльше та бiльше. Принцеса раптом глибоко втяга? в себе повiтря, iз шумом рiшуче видиха? його й пiдводить голову. Яке жорстке, сухе, колюче лице! - Скажiть графовi Адольфовi Елленберговi, що я приняти його не можу, я ще в лiжку. Але я даю... свою згоду. Чу?те? Даю згоду. Iдiть. До мене не приходити, поки не покличу. - Слухаю, ваша свiтлосте. Принцеса Елiза зашморгу? порть?ри одного вiкна й сiда? бiля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне свiтло, прориваючи червону тканину, грi? червоним тьмяним одсвiтом тугу точеяу шию й дужку кiстяного чiткого овалу. Раптом голова швидко вiдрива?ться вiд фотеля й нахиля?ться до щiлини порть?ри. Внизу але?ю йде тро? чоловiчих фiгур iз оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жiночим м'яким задом i ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки. Принцеса гидливо заплющу? очi й знову вiдкида? голову назад. *** А три постатi прямують просто до лабораторi?. Дверi замкненi, але вiкно широко розчинене. Дзвiнок весело, поспiшно дзюрчить у передпоко?. Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелi бiля столу. Лампа блiдо, майже непомiтно горить серед щедрого, буйного свiтла сонця, що широко б'? скiсними про мснями в iнший бiк, нiж учора увечерi. Раптом скудовчена голова швидко пiдводиться, озира?ться, шука?, згаду?, скиду?ться. Знову весело, настiйно й довго дрiботить дзвiнок. Доктор Рудольф нашвидку зачiсу? пальцями волосся, тре долонями лице i, провалюючись однi?ю ногою в пiдлогу, бiжить до сiней. - Рудi, дорогий, вибачте, ви, певно, працю?те? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простiть. Дозвольте вам представити мо?х секретарiв. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше генiальне вiдкриття зробило такий надзвичайний ефект, що менi дано наказ моментально скликати наукову комiсiю й представити ?й вашу працю, дорогий Рудi. Комiсiя представникiв уряду й науки вже чека? на вас. Граф Адольф нiжно веде "професора" пiд руку до лабораторi?, любовно заглядаючи йому в очi, сяючи захопленням i нетерплячкою. Доктор Рудольф слухняно шкандиба? поруч i часом скоса швидко зирка? на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сiрими невеличкими очима в жовтих вiях. Вони чи не вони? Еге ж, еге, чека? комiсiя, хвилю?ться. А чого це й досi в до рогого Рудi свiтиться лампа? Для якогось експерименту? Нi? Лл? що таке з Рудi? Чого такий... не радiсний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь непри?мне виявилось у винаходi? Рудi раптом поверта?ться всiм лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивля?ться в нього, а на волосинках у куточках розтяга?ться хитра посмiшка. - Що, Рудi? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цiлком щире здивування, цiлком правдиве занепоко?ння. Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрiба? волосся й мовчки дивиться в пiдлогу. - Я трохи стомлений. Всю нiч працював. Ну, нiчого. Так треба ?хати? Га? Зараз? - Любий Рудi, коли ви стомленi або вам не хочеться, то можна й пiдождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тiльки скажiть, а все останн? буде по глаголу вашому, ?хати - так по?демо. Не ?хати - ми моментально зника?мо з ваших очей, а комiсiю призначимо на той час, який ви визначите. Рудi уважно слуха?. Секретарi поштиво стоять осторонь i з побожнiстю посмiхаються до великого вченого. Вони чи не вони? - Ну що ж, можна й ?хати. От тiльки?.. Я вчора обiцяв принцесi сьогоднi вранцi продемонструвати ?й iще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно... - О, ?? свiтлiсть, напевне, не буде на вас у претензi?. Доктор Рудольф живо поверта?ться до графа Адольфа. - Ви так гада?те? - Я не сумнiваюсь, ?? свiтлiсть так учора була захоплена цим великим одкриттям, i вона так глибоко шану? науку, що... - Ага... Ну, так.. Хм!.. Ну, а я таки спитаю ?? дозволу. - О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите менi за вас спитати? - Нi, дякую, я сам. Граф Адольф злегка вклоня?ться й вiдступа? трохи набiк, а доктор Рудольф задумливо, повiльно бере телефонний апарат у руки. Нiма порожнеча. В чому рiч? Ах, так, апарат вилучений. - Гальо! Екран запнутий, голос чийсь чужий. - Я хотiв би говорити з ?? свiтлiстю. - Я вас слухаю. - Тут доктор Штор. Вчора я обiцяв вашiй свiтлостi сьогоднi вранцi продемонструвати свiй винахiд. Але граф Адольф просить мене негайно по?хати з ним для демонстрацi? Машини перед урядовою комiсi?ю. Я прошу дозволу у вашо? свiтлостi вiдсунути нашу демонстрацiю. В рурцi телефону напружена, дихаюча тиша. - Ви чу?те мене, ваша свiтлосте? - Так, я чую... I знову мовчання, живе й трудне. - Отже, дозволя?те, ваша свiтлосте? I раптом сильно, голосно, металiчне б'? у вухо: - Дозволяю! Клаца? апарат, i наста? мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це - не вони? Значить, може, цi рятують, перебивають чийсь iнший план? Бо чого ж iз так лютою нехiттю крикнула вона цей доз вiл, так довго вагавшись? Доктор Рудольф хита? головою дозволено. Але сам сто?ть на мiсцi й задумливо пальцями тре нiс, дивлячись пiд ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат iз ц и м склом? Вiн швидко пiдводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, спiвчуття, нiжностi, хiба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонцi щось сховане, темне, кошмарне? I чи не кошар бус отой нiчний вiзит? - Ну, ?демо! Тiльки я думаю, що цей апарат... Доктор Рудольф знову зупиня?ться, похнюплю?ться й нерiшуче зачiсу? волосся. Значить, треба змiнити скло? А як вони? Вiн спiднизу зирка? на графа Адольфа граф скоса строго показу? секретарям очима на чорний апарат. Секретарi кивають головами. Нiчого такого в цих знаках нема?. Просто показу? на апарат Цiлком натурально. Але краще все-таки скла не змiняти. Коли дiйсно чека? комiсiя, можна ж вернутись i взяти справжн? скло - помилився, забув, що не те скло, працював усю нiч - i в головi замакiтрилось - Вибачте, графе, я затримую вас Але я трохи, розумi?те, хвилююсь перед таким кроком . - О, це так натуральне! О, будь ласка! Комiсiя пiдожде. Ради бога, Рудi, ви можете, коли хочете. - Нi, що ж, ?хати - так ?хати. Але я мушу ще одягтися... Так незручно? Як ви гада?те? - О, на великих людях усяке вбрання парадне! Ви можете не турбувати себе переодяганням - Хм! Ви гада?те? - Запевняю вас, дороiий Руд. Не варто. Так значить, зда?ться, вони. - Ну, не варто, то й не варто. Отже, ?дьмо! Док гор Рудольф хоче сам узяти апарат, але секретарi з таким жахом кидаються вiднiмати гордiстю й побожною поштивiстю несуть удвох це легеньке незграбне збудування, що доктор Рудольф аж нiяковi?. Нi, зда?ться не вони! Сонце з самого порога хапа? доктора Рудольфа в пекучi обiйми, цiлу? в чоло, у примруженi повiки, розхристанi груди. Господи! Що ж злого може статися з дитиною Велико? Матерi? Хто посмi? торкнутися волосу улюбленого сина ??? Он йоганн стриже траву, майбутнiй сонячний хлiб свiй i всiх людей. Он графiвна Труда сто?ть на терасi й солодко позiха? й потяга?ться на сонце. Гудуть угорi аероплани, перехрещуючись нитками в усi боки. При чому ж тут смерть i всi страхiття? Проходячи пiд вiкнами принцеси, доiктор Рудольф задира? на хвилину голову. Одно вiкно запнуте червоною завiсою, затулене вiд сонця, вiд вогневого ока життя. Доктор Рудольф не бачить, як од його руху за червоною порть?рою вiдсаху?ться назад червона голова. Вiн не може бачити, як вона знову зараз же притуля?ться до щiлини й проводжа? його шкандибаючу спину зеленими, жорстко похму-ренимн очима. Авто труситься вiд нетерплячки швидше повезти велике вiдкриття на суд представникiв науки. Граф Адольф, як наречену, пiдсаджу? дорогого Рудi в екiпаж i всю дорогу нiжно загляда? йому в очi - бiдний Рудi всю нiч працював i стомився. I коли авто спиня?ться перед великим урядового типу будинком, оточеним садом, знову нiжно зсаджу?, притримуючи попiд лiкоть. ?х уже ждуть. Уже в передпоко? зустрiча? ?х дво? добродi?в, професор такий i такий та професор такий i такий (прiзвищ Рудольф не може розiбрати). Такi поважнi, сивi, чисто поголенi, з такими гiдними довiр'я лисинами. Один зовсiм, як пастер, в окулярах i з милою, теплою посмiшкою на гарних устах. Всi зараз же рушають до зали засiдання комiсi?. Ще треба вийти трошки нагору, на другий поверх. Пастор-професор так уважно, так обережно балака?, так навiть трошки чудно поспiша? згодитися з усiм, що каже доктор Рудольф. I вiн, i граф Адольф iз обох бокiв пiдтримують його попiд руки, наче боячись, щоб вiн не впав i не розбився. Великий, похмуро-строгий коридор iз м'яким килимом, який хова? найменший шум крокiв. I ряд дверей, поважних, мiцних, суворо урядових. Пастор швиденько вибiга? наперед, вiдчиня? однi дверi й вiдступа? набiк - вiн не смi? йти попереду великого вченого. I граф Адольф теж не смi?, теж пропускаь наперед, з нiжною поштивiстю пiдпихаючи у спину. Доктор! Рудольф - що його зробиш iз цими церемонiями? - мусить iти першим. Вiн увiходить у дверi, за ними - ще однi, напiводчиненi (подвiйнi дверi, щоб нiякий гомiн не заважав науковiй працi!). Доктор Рудольф одчиня? й другi й переступа? за порiг ?хнiй. Дивна кiмната, цiлком порожня, якесь лiжко в кутку, невеличкий столик, стiлець i бiльше нiчого. Вiкно вище, нiж звичайно бувають вiкна, й загратоване тонкими прутами. Доктор Рудольф здивовано озира?ться назад, але очi його замiсть людських облич упираються в жовту блискучу стiнку диерей - уся процесiя, професори, граф Адольф, секретарi з апаратом безшумно зникли. Доктор Рудольф сильно злякано пха? рукою в дверi, але вони не вiдчиняються, а пiд рукою м'яко вгина?ться пiдстилка, обтягнена поверх жовтою цератою. (Такою самою цератою пообтягано всi тiнi, лiжко й навiть столик). - Графе Адольфе! Але крик почува?ться задушеним, маленьким, як у снi, i пада? десь тут-таки пiд ноги без нiякого слiду й вiдгомону. Доктор Рудольф люто з усi?? сили натиска? плечем на дверi - наче в кам'яну стiну. "В божевiльнi!!" Доктор Рудольф почува?, як кiнчики пальцiв починають дрiбно-дрiбно труситись. Вiн нiби зовсiм спокiйний, а пальцi трусяться самi собою. Вiн навiть посмiха?ться: яка дурниця - здорову людину в божевiльню замкнути! А сам чу?, як пальцi щораз бiльше трусяться, як за ними почина? страшенно, тоск-но душити груди. Вiкно розчинене, за ним навiть видно вершки дерев, осяяних сонцем, а дихати трудно, задушно, хочеться рознести цi жовто-сiрi, блискучi, нiмi стiни. Доктор Рудольф, чудесно знаючи, що цього не треба робити, знову скажено б'? плечем у дверi. Але вони анi ворухнуться. I так само, знаючи, що кричати не треба, чужим, диким, страшним собi самому голосом кричить: - Пустi-iть! Пустi-iть! Крик б'?ться об м'якi стiни й пада? тут же пiд ноги. За дверима мертва тиша. А вони ж напевне звiдкись пiдгля дають за ним! Доктор Рудольф почува?, як ноги теж дрiбно дрiбно трусяться й стають млоснi. Вiн трудно переходить до стiльця й сiда?. Стiлець теж оббитий м'якою пiдстилкою, вкритою цератою. Сто?ть твердо, непорушне - пригвинчений до пiдлоги. I столик непорушний... Доктора Рудольфа вмить пiдхоплю? слiпим, лютим душним вибухом i кида? по кiмнатi з кутка в куток. Сам знаючi?, що треба якось iнакше поводитись, що це тiльки на шкоду йому, вiн скажено набiга? на дверi, б'? в них кулаками, плечима, ногами, несамовито, жахливо кричить. Але вiдповiдь йому одна: мертва тиша стiн; тiльки знадвору долiта? мирне, безжурне цвiрiнькання горобцiв. I знову доктор Рудольф опада? й ледве добира?ться до стiльця. Вiн чу?, як по пiдборiддi стiка? йому густа, липка слина, як пасма волосся нависли на очi, як пiт лоскiтне й ?дко скочу?ться на очi з чола, але йому несила пiдвести руку до лиця. Заморено, трудно дихаючи, вiн сидить, перехилившись наперед i тьмяним поглядом водячи по блискучiй, теж обкладенiй тою самою проклятою товстою цератою пiдлозi, на якiй видно порохнявi слiди його нiг. Так от про якi страждання говорила та! Вона знала. Вона навмисне скувала його словом. Це вона засадила його сюди. Значить, це - помста за те, що в але? чи за коронку? За що б не було, а помста хороша, слава тобi, прекрасна принцесо, - тепер змито й урятовано твою i тво?? коронки честь! *** Панi Гольман дуже стурбована: з ?? любим хлопчиком, ?? красунем Максом, дi?ться щось непевне, щось тяжке. Вчора звечора тоскно гасав по сво?й кiмнатi, весь час комусь усе телефонуючи, щось гарячкове писав, дер на шматки, щось палив (ох, ця полiтика, не доведе вона до добра бiдного парубка!). А то раптом приходив до не?, чудно балакав, iз незвичною, соромливою, прикритою жартом нiжнiстю обнiмав, наче матiр. I так десь, видно, хотiлось йому справжньо?, рiдно? матерньо? ласки. I знову тоскно бився в сво?й хатинi, все клацаючи телефоном, все пробуючи з кимсь балакати. А тепер от, обхопивши голову руками, сидить i сидить бiля столу, не рухаючись. Уже й кава простигла на столику, уже час би давно й на службу йому йти, а вiн i не поворухнеться. Панi Гольман зазира? в щiлинку дверей i зiтха?. Широке, жовто-вощане, зморщене лице ?? з широко розставленими круглими оченятами засмучене й занепоко?не. Напевне, з тою красунею, що раз сюди при?жджала в такому шикарному авто, щось не до ладу сталося. Де ж таки такому голодранцевi з такою багачкою любитися! От пiдводигь голову й лiниво дивиться на годинник. Та вже одинадцята година, дивись, хлопче, не дивись. Ага. знову до свого телефону. Ну, так - i знов нiхто не обзива?ться. Панi Гольман зiтха? й тихенько вiдходить до дверей. А Макс у лю?i, ь одча? знизу? плечима и бiга? по кiмнатi. Рангом зупиня?ться й хмарно диви?ься в одну точку. Потiм блiдо, iидливо посмiха?ться й розвезеним, недбалим, але рiшучим кроком пiдходить до телефону. Не перестаючи гидливо, насмiшкувато кривити уста, лiниво мружачись, вилуча? екран, надушу? iудзика цифр i слуха?. Низько контральтовий iз м'яко-металiчними владними нотами жiночий голос. Макс iще недбалiше схиля? голову набiк, наче збираючись до легко? розмови з при?мною дамочкою. - Я хотiв би говорити з принцесою. - Я тут сама. Хто говорить! - Говорить ваш тайнии приятель. Iм'я не важне. Хочу вас про дещо попередити. Ви слуха?те мене? - Так, слухаю. - Вчора ви дали графовi Елленберювi обiцянку прийняти в себе сьогоднi о дев'ятiй годинi вечора пана Мертенса. Я вам раджу цього не робити Як бачите, про вiзит вiдомо не тiльки вам трьом... Ви слуха?те мене? - Так, слухаю - ...не тiльки вам трьом, як ви це ставили умовою, а ще й iншим Вiдомо це й однiй органiзацi?, яка шука? зустрiчi з паном Мертенсом. Ви розумi?те, чим це загрожу? вам i тим людям, що у вашому домi? Отже, раджу нiколи взагалi пана Мертенса в цьому домi не приймати. Ви розумi?те мене? - Розумiю. Хто ви? - Ваш великий приятель, гарячий прихильник, ваш вiрний слуга, готовий за вас i за вашi iде? на смерть. Отже, послуха?тесь мо?? поради? - Побачу. Але в кожному разi дякую. Не можете сказати, як вам стало вiдомо про вiзит? Макс гидливо мружить очi на стiнку. - Не можу, ваша свiтлосте. Задовольнiться тим фактом, що ваша тайна вiдома iншим. Отже, можете заспоко?ти вашого раба чи нi! Приймете пана Мертенса? - Побачу, сказано вам. Бiльше нiчого не ма?те сказати? - Маю .Коли ви мене не послуха?тесь, то... Макс стриму? себе й дода?. - .. то негайно пишiть тестамент. I порадьте зробити це саме пановi Мертенсовi, коли вiн iще не зробив. Прощайте, принцесо. До побачення на тому свiтi! Панi Гольман поспiшно пiдходить до щiлини: ну, слава богу, добився, поговорив таки Зразу повеселiшав хлопець, навiть посмiха?ться. Але панi Гольман вражено бачить, як хлопець ляга? на лiжко лицем униз i лежить, як мертвий. Вона тихенько входить, обережно забалаку?, нiжно тягне за плече, сiле Макс, зда?ться, не чу?. Кава ж зовсiм холодна, на службу треба йому йти, кiмнату треба прибирати. - Максе! Хлопчику, що вам таке? Га? Чи не хорi ви, сохрань rocпoди? Оце лишенько! Максе? Макс злегка пiдводить голову вiд подушки, але не поверта? ??. - Панi Гольман, коли не хочете забруднитись о погань, то не торкайтесь до мене. Плюньте в мене й iдiть собi до сво?? роботи! I знову кладе лице в подушку Панi Гольман злякано дивиться на чорно-синю голову й розгублено сто?ть iз розкритими блiдо-синiми устами на жовто-вощаному лицi. *** Увесь графський будинок вiд гори до низу принишк, затих, похнюпився. Прислуга ходить навшпиньках, балансуючи руками, говорить пошепки з виразом застуканих злочинцiв. А Фрiц, а золотистий i рожевий, як дитина пiсля сну, Фрiц не може втримати щасливо?, кричущо? посмiшки. Його нiхто не може бачити в його пiдвальнiй i.iмнатцi, з яко? видно тiльки ноги тих, що проходять повз вжно - дверi в нього замкнутi на ключ, але йому проте нiяково, соромно й сумно за свою посмiшку. I вiн нiчого не може зробити: щастя само, без його дозволу, спiва? в ньому, розмаху? руками, танцю?, як п'яне. Зараз вiн вийде на волю, зараз-зараз вiн вiзьме свою валiзочку в руки, валiзочку з бомбою, револьвером, з потайним телефоном, попроща?ться з цим бiдним домом i... не буде вбивати. Не буде в грудях цi?? млосно? огиди, цього зойку, цього дряпання кiгтями то мозку. Правда, Фрiц не зна? точно, що там сталося в тих графiв та принцес. А коли не зна?, то як вiн може сумувати з незнаного, невiдомого? Щось iз принцесою, золотистотiлою, величною, недосяжною принцесою. А що саме - невiдомо. Два рази був у не? граф Адольф, про щось та?мно радились, замкнувши навiть дверi. А потiм принцеса зачинилась у себе, не схотiвши на обiд зiйти й навiть Софi не допускаючи до себе. Як же може Фрiц сумувати, не знаючи чого? Але хоч би й знав, то як сумувати з цих дурниць, знаючи всi ?хнi сумування смертельним жахом? Що сум, що туга, що найбiльше страждання перед тим, що сто?ть уже над ними, що з кожним цоком годинника насува? все ближче й ближче свою страхiтну пащу! Найлютiша мука перед ним ? радiсть i щастя. Ходить шепiт по будинку, збожеволiв доктор Рудольф, од-правили в лiкарню. Ну, значить, щасливий доктор Рудольф, бо ? ще щось безмiрно страшнiше за божевiлля. Чи може ж iз цього сумувати Фрiц! Ходить шепiт: старий граф заарештував графiвну Труду, не допустивши з дому, одiбравши в не? всi грошi. Була дуже тяжка сцена мiж ними. Але що це тяжке перед тим, що ось-ось жде на них? Фрiц щиро хоче сумувати, але щастя п'яне товчеться в ньому i, як пiну, як шумування вина, витиска? на уста усмiх за усмiхом Вiн зараз вийде на волю! Управитель Ганс Штор несподiвано й рiшуче заявив йому, що вiн бiльше тут у справi коронки непотрiбний Управитель стелефонувався з доктором Тiле, i доктор Тiле через щось мусив згодитись одкли кати свого агента. (Помiтив що небудь старий Штор? Пiдозрiння?). Доктор Тiле, одначе, лютиться, ла?ться й вимага? за всяку цiну залишитися на цей вечiр. Але як же можна залишитись, коли Ганс Штор категорично вимага? негайно покинути дiм? Ось зараз треба йти до нього, взяти платню, документи й негайно-негайно забиратися геть. Вiн же агент, а не прислуга, як товариш Тiле цього не розумi??! Його ж силою викинуть звiдси. От ма?ш! I Фрiц щасливо, iскристо, нестримно ся? очима, затягуючи ремiнець на валiзочцi з бомбою. Потiм дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмiй. Фрiц натяга? на очi брови, накида? на себе, як пальто, вираз понуростi й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить вiльно по коридорах i покоях будинку - нiяких заходiв до вiзиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайвi балачки? Ну, Фрiц уже нiчого тут роздумувати не може, вiн мусить забиратися геть. На легенький стукiт його в дверi не чути нiяко? вiдповiдi. Фрiц обережно вiдчиня? дверi й увiходить у контору. Нема нiкого В сусiднiй кiмнатi чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бiдний управитель, вiн сьогоднi цiлий день ходить убитий, приглушений, навiть важ нiсть свою розгубив од горя. Раптом жiночий голос гнiвно, жагуче кида?ться згори, як розлючена кiшка на пса, на понуре буботiння, люто шарпа?, гризе. - Не вiрю! Не вiрю, не вiрю, не вiрю! Я вимагаю показати менi його? Де вiн? В якiй лiкарнi! Веди мене зараз же туди! Невже це так говорить спокiйна, мовчазна, з тихою волосяною посмiшкою поважна жiнка? Пес сердито, з болем випручу?ться. - Але ж тобi сказано було. Що ж ти дума?ш... - Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, - законi. Я - мати! Я вимагаю! Вiн не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати Розумi?ш ти? - Але для чого ж ?м казати неправду?! Зрозумiй ти, ради бога! Фрiц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори - вiн прийде трошки пiзнiше. Але проклятий стiлець пiдверта?ться пiд ноги й гарчить паршивими сво?ми нiжками. Балачка врива?ться. З дверей виходить iз сво?м величним виглядом Ганс Штор. Чорно-синi бакени його розтрiпанi, волосся скудовчене вiд пальцiв, що конвульсiйне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум'янець болючого пiдняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому огляда? Фрiца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому. Фрiц, iз усi?? сили тримаючи на лицi понурiсть, верта?ться до себе А в грудях, у ногах, у руках гаса? оте п'яне, несамовите, самовiльне. I тiльки о пiв на дев'яту Фрiц iз валiзочкою в руцi виходить iз зорi) графського будинку. Зараз же бiля них сто?ть якась поко?вка j крихiтною собачкою на ланцюжку. Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фрiц рiвня?ться з нею, вона тихо спiднизу говорить: - Iдiть на рiг вулицi! Швидко! I довба?ться собi далi з нашийником. У Фрiца перестають спiвати руки й ноги; вони вiдразу стають важкi й млоснi, але вiн твердо й слухняно йде на рiг вулицi. Там жваво крутиться на всi боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борiдкою й сокирча стим носом. Вiн, мило, весело, нiжно посмiхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, рiзким, цап'ячим голосом вигуку?: - "Вечiрнiй Час"! Союз Схiдних Держав готу?ться до вiйни! Мiльйонера повiтряна армiя! "Вечiрнiй Час"! Подорож президента Мертенса до Лондона! Вiн спритно тика? газету в руки покупцям, прожогом одра-хову? решту, тут же пiдсува? ще вогкий папiр у другi простягненi руки й кричить в обличчя третiм: - "Вечiрнiй Час"! Мiльйонова жовто чорна армiя летить яа ?вролу! Нове злочинство Iнараку в Америцi! "Вечiрнiй Час"! Фрiц зупиня?ться й вийма? грошi. Останнiй покупець одiйшов. Рудий спритний газетник зирка? на Фрiца нiжними очима, моментально вихоплю? з паки газету й пода?. - "Вечiрнiй Час"!.. Заколоти в Африцi!.. (Негайно йдiть до садово? хвiртки. Син? авто. Попередьте Макса, що тут ? агенти полiцi?. Хтось нас зрадив. Чекайте на мене не бiльше, як десять хвилин, пiсля вибуху). "Вечiрнiй Час"! Мiльйонова жовто чорна армiя летить на ?вропу! - А менi теж чекати? - (Неодмiнно. Макс скаже все. Iдiть). Подорож президента Мертенса до Лондона! Нове злочинство Iнараку! "Вечiрнiй Час"! Фрiц iз газетою в однiй руцi й валiзкою в другiй iде попiд стiною саду, заверта? лiворуч i бачить бiля садово? хвiртки син? крите авто. Це вiзник. Вiн, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фрiц, не зважаючи на це, пiдходить i пита?. - Вiльний? Шофер в окулярах на очах, iз сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок бiля барiв швидко зирка? по вулицi й хита? головою. Фрiц сiда? в авто й зачиня? за собою дверцi, а шофер лiниво, мляво спуска? передн? скло й поверта?ться боком до пасажира. - Що там?.. У домi? - Нiчого. Зда?ться, вiн не буде. - Правда?! I шофер усiм червононосим лицем живо поверта?ться до Фрiца. А Фрiцовi так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-вiзника, що вiн мимоволi сумнiва?ться, чи Макс же це! - Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив попередити, що тут ? агенти полiцi?. Невже нав хто зрадив! Га? - Ну, дурни-ицi! I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца. На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу спи нятися Сказати Максовi про брата його чи нi? Шофер розвезеним недбалим рухом вийма? цигарку й заку рюе. Вiн на кiлька ментiв одсува? на чоло окуляри - i Фрiцовi видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться. Фрiцовi ста? боляче, сором