вого Миру.
   Радiорупори  на  палацах  i  по  скверах  громовими  гунявими  голосами
вигукують промови, iнтерв'ю цих великих осiб.
   От вiн часом заходить до Макса. Вечорами цей  чудачина  переважно  дома
сидить. Вiн пише книгу про красу. О нi, не про гiмалайську  красу.  Трошки
про  iншу.  Про   брудну,   негарну,   непомiтну,   буденну,   зацьковану,
закривавлену, замучену - велику красу. Про ту красу, яка сама лiвою  рукою
забива? цвях на правiй руцi свого розп'яття, не дивлячись нi  в  дзеркало,
нi в iсторiю, i яка одним пiдставля? лiву щоку, а другим - кулак у зуби.
   От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й
камiнь Берлiна шугають i  пашать  духотою,  коли  залiзнобетоновi  будинки
потiють i зорi клiпають од крику й блиску реклам про Свiтовий Конгрес.
   Макс не може спокiйно говорити про цю всесвiтню подiю Свiтовий Конгрес?
Це та бутафорiя, яку подихаюча буржуазiя з такою помпою буду?  собi  перед
загином? Конгрес Миру,  який  рiшатиме  всесвiтню  вiйну?  Тiльки  слинявi
соцiал-демократи ще здатнi  щиро  бути  дурнями  й  вiрити  в  цю  цинiчну
комедiю. Конгрес, на якому захiдний iмперiалiзм, що задиха?ться вiд самого
себе, ма? схопити за голову схiдний? У цьому ? наближення соцiалiзму?  Га?
Чи в тому, що  буржуазiя  добалака?ться  до  способiв  навiки  обеззбро?ти
пролетарiат? Га?
   Це вже зовсiм чорне скло. Чорно кривава гримаса без тiнi рожевостi.
   "Народи вирiшують свою долю"
   Ах, нахабнi Ах, цинiки! Ах, соцiал-демократичнi йолопи,  як  вони  вуха
порозпускали! А хто ж то  в  вiллi  французького  короля,  банкiра  Фуж!?,
дикту? всiм прем!?рам свiту  ту  "волю  народiв"!  О,  то  собi  невеличке
приватне зiбрання. От собi, зна?те, позлiталися  з  рiзних  кра?н.  Заходу
приятелi й друзi та  спочивають  на  березi  зеленого  бретонського  моря.
Зовсiм собi приватна невеличка, але чесна компанiйка,  серед  яких  У?ллем
Брайтян, нафтяний король Америки,  Азi?  й  ?вропи;  брати  Фуж!?,  королi
Францi?, Фрiдрiх Мертенс, король Нiмеччини; англiйськi королi  й  магнати.
Всього душ  тридцять.  Дурниця.  Вони  абсолютно  не  мають  нiякiсiнького
вiдношення до Конгресу. Вони - не депутати парламентiв,  не  мiнiстри,  не
голови комiсiй, не президенти держав. Просто собi нiщо, нулi.  I  приватнi
знайомi. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. I хiба що
часом побалакають мiж собою про те та це, а мiж iншим  i  про  Конгрес.  А
потiм iз делегацiями. I дивись, яка кумедна рiч усе, що говорять мiж собою
отi нулi, приватнi знайомi,  все  те  дивом  якимсь  у  всiх  промовах  на
Конгресi що до слова повторя?ться Якi чулi  "народи"  до  сво?х  приватних
пророкiв. Га?
   А ще цiкавiше, що в горах Швейцарi?, в затишному шале,  з  якого  видно
шапку Монблану, зiбралася собi друга невеличка, але також чесна  й  цiлком
приватна компанiйка з Японi?, Китаю, Iндi?, Австралi?, Африки. А  на  чолi
?? сто?ть король бавовняних плантацiй Японi?, Китаю й Iндi?  з  островами.
Японець, крихiтний японець Кутуяма, i так само компанiйка ця нi  в  що  не
втруча?ться, самi ?хнi народи рiшають свою долю, а вони  тiльки  так  собi
теж приватне часом  побалакають  iз  сво?ми  делегацiями.  Але  в  схiдних
народiв  виявля?ться  також  велика  чулiсть  до  приватних  розмов  сво?х
королiв. Вони також до слова повторюють швейцарськi балачки.
   От яка дивна iсторiя!
   А ще знаменитiше, що цi приватнi компанiйки  охороня?  така  непролазна
зона шпигiв, жандарiв, полiцi? й вiйська, що за десять кiлометрiв  до  них
не можна наблизитись чоловiковi з чужого мiста. Га? Цiкаво?
   Ах, йолопи, ах, зрадники, пiдлизи, розпусники!
   А Берлiн горить, миготить, гуркоче, пашить нiчною спекою. А  там  десь,
за Берлiном, ? старий, тихий, зачучверiлий сад. I  в  тому  саду  нема  нi
свiтових конгресiв, нi пiдлиз i  розпусникiв,  нi  рупорiв  i  екранiв  iз
залами Палацу Миру,  з  ораторами,  з  знаменитостями,  юрбами,  овацiями,
арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там ? тиха робiтнч, де ранiше жили
квiти. Тепер там живе те, вiд чого гаснуть  усi  екрани,  конгреси,  чеснi
компанiйки, розпусники, вiд чого душа холоне  тривожним  болем  сумнiву  й
несмiло? радостi. Там, у тому саду, ? ще. Нi, там бiльш нiчого нема.
   I щоразу, як доктор Рудольф  збира?ться  йти  туди,  де  нема  свiтових
конгресiв, Макс неодмiнно зупиня? його, просить  почекати,  хмарнi?  весь,
мружить очi, понуро ходить по хатi й мовчить. I раптом  простяга?  руку  й
сердито каже:
   - Ну, що ж, бувай.
   I доктор Рудольф тисне руку, хоче в очi зазирнути,  але  Масi  вiдкида?
чуба головою назад i вiдчиня?  йому  дверi  до  передпокою.  А  на  порозi
неодмiнно додасть:
   - Гляди ж, як закри?ться Конгрес, того самого дня зайди до мене!  Чу?ш,
Рудi? Дуже прошу.
   Яке ж, власне, вiн. Рудi, ма? вiдношення до Свiтового Конгресу?!
   Але скiльки Рудi не дивиться на екрани, вертаючись додому, вiдповiдi на
них на це питання нема?.
   I коли вiн тихенько вiдмика? хвiртку саду i, обережно  пройшовши  алею,
сiда?  на  лаву  й  сидить  там,  довго  думаючи,  вiдповiдi  однаково  не
знаходить. Та й на багато iнших питань, що постають йому на  цiй  лавочцi,
не знаходить вiн вiдповiдi.
   Чого, наприклад, одправлено Мiцi? Вона, мовляв, без вiдповiдно?  пошани
говорила про принцесу. I принцеса сама прохала  графиню  вiдпустити  Мiцi.
Так каже мама. А Мiцi присягалась, що нiколи нi одним словом не обiзвалась
про принцесу непоштиво. I нема? Мiцi,  нема?  бiло-червоно?  дiвчини,  яка
була причиною... Ах, хто зна?, який саме пункт у безперервному потоцi явищ
треба вважати за причину? А може,  той,  що  ця  мила,  прекрасна,  дорога
лавочка сто?ть пiд густим кущем бузку, з-пiд якого  не  видно  добре,  хто
саме йде але?ю? Може, коли б ?? були поставили на три  метри  далi,  то  й
нiчого взагалi не було б? I Мiцi б була не пiшла, i вiн би не сидiв тут iз
щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотiлось, щоб i його
було видалено з дому? Вiн би пiшов, вiн би давно вже  сам  пiшов,  коли  б
там, у  лабораторi?,  за  тими  блискаючими  одсвiтом  берлiнських  вогнiв
вiкнами не було того, що бiльше за його волю.
   I розгадки нема на питання - нi на цi, нi на Максове.
   Свiтовий Конгрес! Розумi?ться, вiн  прийде-таки  того  самого  дня,  як
"народи вирiшать свою  волю".  Хто  зна?,  може,  з  тим  iще  чиясь  доля
зв'язана? Хто зна?, може,  й  вiн,  доктор  Рудольф,  якимись  заплутаними
нитками з'?днаний iз тими величними, врочистими парадами народiв, та й  не
зна? того, сидячи собi тут, на лавi, пiд кущем одцвiлого бузку?
   ***
   I оi, коли нарештi  всi  паради,  всi  приватнi  й  урочистi  засiдання
вiдбуто, коли винесено всi приватнi й урочистi  постанови,  коли  паризькi
радiо сповiстили всьому свiтовi, що велика, епохальна подiя сталась,  свiт
уступа? в нову еру життя, а всi екрани, рупори, газети й реклами пiдхопили
це, того ж самого вечора доктор Рудольф шкандиба? до Масi за розгадкою.
   Масi дома. Тiльки таке свинство. Масi дуже  поспiша?.  Вiн  дуже  дяку?
Рудi за те, що не забув обiцянки, але вiн, на жаль, абсолютно не ма? часу.
   Ну,  а  як  Рудi  подобаються  милi  постанови  Конгресу?   Га?   ?дина
федеративна  свiтова  республiка!  Знищення  армiй!  Вiчний  мир!   Навiть
Швейцарiю вибрано мiсцем осiдку свiтового центрального уряду. Вiльнолюбну,
споконвiку республiканську, демократичну Швейцарiю. Там  житиме  президент
Землi, там будуть усi уряди, апарати. Знаменито? Га?
   От тiльки двi малесенькi заковички, двi шершавинки на цьому  блиску  не
затерто як слiд. Перша шершавинка, що всi народи  Сходу,  всi  цi  паршивi
азiати, австралiйцi й тому подiбний гнiй, на якому Захiд  хоче  викохувати
сво? банки, що вони голосували проти. Вони  стоять  за  заховання  митових
кордонiв. Подумати собi, якi реакцiонери, азiати, варвари, вони не  хочуть
пускати без мита прекрасних  американсько-?вропейських  товарiв  до  себе,
вони хочуть самi ?х виробляти, вони не хочуть прийняти честi бути  панами,
яким усе постачатиме ?хнiй слуга, захiдний iмперiалiзм!? Бiльше того: вони
передадуть цю резолюцiю на ратифiкацiю  "?хнiх  народiв".  Вони  порушують
умови, на яких Конгрес скликано.
   Оце одна шершавина. Друга - "армiя порядку".  Навiть  соцiал-демократам
вона зда?ться зайвою. Вони  не  розумiють,  для  чого  вона.  Ах,  йолопи,
паршивцi, зрадники, лицемiри! Для того, щоб  тримати  не  тiльки  косооких
азiатiв у кулацi, а й вас, i всiх,  хто  посмi?  пiкнути  проти  свiтового
модерного монарха - Капiталу.
   О, подi? розгораються! Швейцарiя ще бачитиме не тiльки туристiв.  Шапка
Монблану ще зачервонi?! I не тiльки шапка Монблану! О, не тiльки!
   I раптом Макс круто зупиня?ться  проти  доктора  Рудольфа  i  знайомим,
понурим поглядом дивиться на  нього  згори  вниз.  Потiм  так  само  круто
вiдверта?ться й мовчки ходить по хатi, мружачи  вiястi,  глибокi,  як  два
тунелi, очi. I докторовi Рудольфовi зда?ться, що вiн  на  очах  ще  бiльше
худяе, лице робиться довшим, старiшим, жорстким.
   I вмить, змахнувши  чубом,  знову  зупиня?ться  й  тихим,  ирн-глушеним
голосом пита?:
   - Ти зна?ш, що ваша паршивка, дегенератка збира?ться замiж за Мертенса?
   Рудольф широко дивиться на Масi: яка паршивка?
   - Ну, принцеса ваша знаменита! Зна?ш ти це?
   Тоненькi волосинки уст  доктора  Рудольфа  так  розгублено  загинаються
усмiхом донизу, в одвертях, голих, чистих очах таке непорозумiння, бiль  i
страх, що Макс здивовано вдивля?ться в задерте до нього, застигле в  цьому
виразi лице. Невже вiн зразу зрозумiв усе?
   - Та ти знав це чи нi? Знав, Рудi?
   Рудi помалу крутить головою: це неправда, цього  не  може  бути,  це  -
абсурд, це - дурний наклей, демагогiя.
   - Рудi! Залиши сво? мiркування. Це-факт. Вiр менi. Вона поставила умову
Мертенсовi - президентський трон Землi. Конгрес  цю  умову  вже  здiйснив.
Мертенс один iз кандидатiв. I недобиток старо?  монархi?  вже  пнеться  на
новий трон. За це навiть убiйника свого  батька  готова  цiлувати.  Шлюха!
Гидь!
   Доктор Рудольф пiдводиться, помалу ходить по хатi, переставля? на столi
попiльничку з одного мiсця на друге й сiда? на старе мiсце.
   - Але плювать би на не?,  коли  б...  Тiльки,  Рудi,  слухай:  я  роблю
злочинство проти сво?? органiзацi?, кажучи тобi це.  Розумi?ш?  Але  прошу
тебе абсолютно нi однiй душi цього не казати.
   Рудi,  не  пiдводячи  голови,  мовчки  хита?  нею.  Пальцi  рук  злегка
трусяться на колiнi, i вiн ?х хова? за спину.
   - Так от... у тому домi, де живе ця шлюха...
   Доктор Рудольф кашля? й робить рух, неначе хоче встати.
   -...там живе наша мати. Ну, i батько, розумi?ться.  Вiзит  Мертенса  до
цi?? дегенератки може скiнчитись катастрофою для всього дому. Ти розумi?ш?
   Доктор Рудольф пiдводить голову й пильно дивиться в  схудле,  постарiле
лице брата. I в прекрасних очах Макса, неклiпаючих, темних, змучених, вiн,
дiйсно, бачить розп'яття.
   - Батьки повиннi якомога швидше ви?хати з цього дому, Рудi.
   Вiн одверта?ться, вiдходить до столу, але зараз же швидко озира?ться  й
дода?:
   - Але нiхто, нi самi батьки не повиннi знати, через що.  Це  тво?  дiло
зробити. Я сво? зробив.
   Доктору Рудольфовi руки вже не трусяться. Вiн опира? на  них  голову  й
довго мовчки сидить.
   Берлiн безупинно гуркотить,  дзвенить,  трiска?  ракетами  фей?рверкiв,
миготить святочними рiзнокольоровими повiтряними  рекламами.  В  розчинене
вiкно пашить розiгрiтим залiзом, каменем, асфальтом  i  поливаним  порохом
вулиць.
   Макс ходить уздовж вузенько? й довго? кiмнати й  час  од  часу  стрiпу?
чубом.
   - Це неможливо. Масi, - не пiдводячи голови, нарештi глухо  й  стомлено
каже доктор Рудольф. - Батько не покине графа. А мама  не  покине  батька.
Навiть коли б вони знали, через що.
   Макс  сам  це  зна?,  але  вiн  гнiвно,  з  ненавистю  вiдкида?  шматок
скрученого паперу й зупиня?ться проти брата.
   - Але вони мусять! Розумi?ш ти?
   О, доктор Рудольф розумi?. Але це неможливо. Безнадiйно. Навiть коли  б
вони знали, через що. Навiть тодi.
   Макс знову ходить уздовж хатинки. Доктор Рудольф сидить непорушне. Макс
зупиня?ться i, притулившись спиною до шафи, нахиля? голову.
   - Ну, добре...
   Але замовка? й знову ходить. Доктор Рудольф на мент пiдводить голову  й
знову кладе ?? в руки.
   - Ну, добре! Але ти обiцяй менi, що того дня, як Мертенс матиме бути  з
вiзитом у цi?? дiвки, ти вивезеш iз дому батькiв.
   - Як же я знатиму про той вiзит?
   - Я тобi скажу.
   - Добре, Масi. Я все зроблю, що...
   - Ти мусиш не все, а тiльки це й неодмiнно це зробити! А тепер  я  мушу
йти. Вибач.
   Вiн хмарно, стомлено, простяга? руку  братовi.  Доктор  Рудольф  помалу
пiдводиться, бере руку й просто дивиться в очi Максовi.  I  очi  цi  вмить
страшенно чимось нагадують йому очi старого пса Трезора,  коли  йому  авто
пере?хало ногу Вiн помалу, незручно  обiйма?  Макса  за  голову  и  мовчки
притягу? до себе, як у дитинствi, як i тодi, коли батько  виганяв  його  з
дому. I, як тими разами, Макс i тепер соромливо судорожно притиску?ться до
плеча старшого брата й зараз же вирива?ться.
   Коли доктор Рудольф верта?ться додому садом, вiн не сiда?  на  лавочцi.
Але так само й не кида?ться до лабораторi?, як iще вчора, а  проходить  до
спальнi i, не роздягаючись, ляга? на лiжко.
   Так от який  зв'язок  iз  Свiтовим  Конгресом!  Вiн-людина,  i  гримаса
людства ? i його гримаса, болюча i страшна.
   ***
   Лежить Нiмеччина внизу, у легкiй блакитнiй курявi туману, як наречена в
вiнчальному  серпанку.   Стьожками   рiк   срiбно-синiх,   жевтяво-зелених
прибралася, хутра лiсiв накинула  на  плечi.  Стрiча?  жениха,  владику  й
господаря свого.
   Стрiчай, наречена, стрiчай радiсно, гордо, любовно. Хто зна?, може,  на
тво? чоло вперше ляже корона Землi.
   Нечутно, м'яко, плавко несеться напiвскляний рекордовий "Азарт". Тiльки
на легких пiднятках i повiтряних  ямах  чу?ться  пiд  Мертенсом  глибокий,
спокiйний фотель. I жива смуга землi тодi хита?гься й наче здiйма?ться  до
неба.
   Поля, лани, як рiзнофарбнi,  порозстелюванi  для  просуху  полотна,  як
понамотуванi  на  величезну  цiвку,  розсотуються  внизу   пiд   апаратом.
Величезнi фабричнi димарi  здаються  коротесенькими  недокурками  цигарок.
Широченнi шосе - наче мотузочки, порозкида!нi  без  ладу  по  рiзнофарбнiй
полотнинi. I тихо, тихо все сунеться. А  там  же  гуркiт,  стукiт,  свист,
зойк. Там же без устанку, без перерви працю? велетенський маши-но-людський
апарат.
   Мертенс переклада? сигару з одного кутка рота  в  другий,  i  м'ясистi,
впертi губи його торка? легесенький усмiх. А досить одного  слова,  досить
одного  мига  оком,  i  весь  цей  бага-томiльйоновий  апарат  моментально
зацiпенi?. Перестануть куритись  димарi,  спиняться  отi  червачки-потяги,
затихне грюкiт i свист.
   Зна? ж це принцеса? Що? Нi? Зна? ж, що везе вiн корону  на  ??  червоно
золоту голову.
   Мертенс зiтха? i знову посмiх, але iнший, заляга? в пука-тих,  великих,
розумних очах.
   Якби вона знала! Якби вони всi знали, чим саме йому ця  горда  принцеса
така необхiдна, така... ?дино дорога. Кров  ???  А  чим,  наприклад,  кров
дочки сучасного  короля  Уiллема  Брайтона  гiрша  за  кров  дочки  короля
колишнього? Краса? О, цього цвiту в повнi руки набирай.
   I знову, як тiльки почина? про це думати владика й господар  Нiмеччини,
йому на серцi нiби хтось тихенько, холодно й лоскiтно дмуха?,  вухам  ста?
гаряче, i  по  тiлу  проходить  мо  лоде,  давно-давно  загублене,  гаряче
почування. А  в  очах,  i  не  в  очах,  а  десь  у  кровi,  м'язах  уста?
червоно-золота голова Марти Пожежi. Розпатлана, вiчно напiдпитку, вiчно  з
очай-душно блискаючими зубами,  неохайна,  весела  й  до  всiх  мужчин  на
фабрицi безжурно й байдуже охоча любовниця. Але жоднi обiйми  з  усiх  тих
багатьох пiзнiше коханих i некоханих красунь нiколи  не  давали  йому  то?
насолоди, того раювання, що першi  обiйми  чотирнадцятилiтнього  хлопця  з
цi?ю пiвп'я-ною "полум'яною Мартою".
   I коли б вони всi знали, що ця принцеса  тiльки  одна  ма?  щастя  бути
подiбною до Марти  Пожежi.  Трошки  б  здивувались?  Що?  Нi?  Принцесочка
образилась би? Е, а коли б ще в принцесочки  було  на  носi  й  пiд  очима
ластовиння! Коли б не таке точено-правильне лице було в не?, коли  б  губи
були товстiшi, коли б збоку двох зубiв бракувало, коли б од не?  так  само
гостро, солоно й дурманяче пахло потом, як од  то?  прекрасно?,  чудесно?,
негарно?, брудно? Пожежi! О, що б це було! Але iдеали взагалi  подiбнi  до
штучних виставок на вiтринах магазинiв, ?х можна прагнути, мати за зразок,
але задовольнятися треба менше досконалими, але подiбними  до  них  живими
речами. I коли в п'ятдесятдвохлiтньому тiлi, байдужому до краси та  принад
тисяч  рiзнофарбних  красунь,   одна   червоно-золота   голiвка   виклика?
чотирнадцятилiтнього хлопця, з його глупотою, з його  вiрою  в  казки,  не
шкода й пiв-Нiмеччини вiддати.
   А вiддати щось доведеться. Пiв не пiв, а з чверть Об'?днаного Банку  на
кiн у грi за першiсть на президентство Землi доведеться поставити. А  коли
бiльше, то й бiльше. Елiза Пожежа варта й бiльше. А гра  буде  гаряча.  О,
гаряча! Але чия вигра?, то ще невiдомо. То ще невiдомо. Вигра? не той, хто
багато може поставити, а хто багато на поставлене може взяти.
   Ага, вже Берлiн? Здоров, велетню! Почав, нарештi, вгору рости?  I  тобi
неба подряпати хочеться  сво?ми  омне?стичними  баштами?  Чекають  там  iз
парадами, зустрiчами. Добре,  чекай,  Нiмеччино,  вiтай  салютами,  бий  у
гарматп, бубни,  литаври.  I  ти,  принцесо,  стрiчай,  млiй  од  щастя  й
гордощiв. Двi корони тобi готуються за тво? волосся Марти Пожежi. Сьогоднi
двi Нiмеччини, нова й стара, подадуть руки одна однiй. Сьогоднi двi  кровi
зустрiнуться, п'ятдесятилiтня й чотирнадцятилiтня, в  руцi  й  очах  Елiзи
Пожежi. Хiба не варто вiтати салютами, бити в гармати й литаври?  Хiба  не
трiумф? Що? Га?
   В пана президента чудесний настрiй. I коли Вiнтер, нiжно пiдтримуючи ?х
за жилаву, товстелезну, як нога в самого Вiнтера, руку, помага?  зiйти  на
аеродром палацу, пан президент жартують i блискають на всiх,  зiбраних  на
зустрiч, квадратовими жовтими зубами. I всi обличчя -  i  пана  президента
республiки, i пана райхсканцлера, i панiв мiнiстрiв держави,  i  особистих
панiв мiнiстрiв, i членiв управи Об'?днаного Банку, - всi  також  сяють  i
блискають хто якими може зубами.
   I раптом над Берлiном розкочу?ться величезний гуркiт, за ним  зараз  же
другий,  третiй.  У  вухах  тоненько  почина?  дзвенiти,  всi  замовкають,
клiпають очима, мружать очi з чеканням нових вибухiв Берлiн вiта? нову еру
людства.  Чути  музику,  крики.  Пан  президент  пiдходить  до  балюстради
аеродрому.  Згори  палацу  видно  за  гратами  парку  церемонiальний  марш
нiмецького вiйська. Пан президент прийма? парад, а очi його  торка?  усмiх
чотирнадцятилiтнього хлопця. Xa-xa! Це ще не все. Повнота трiумфу ввечерi,
там, у руцi й волоссi червоно золото? голiвки, яка чу?  цi  сальви.  Нехай
чу? й готу?ться, нехай горять щоки волоссям ??!
   - З перемогою пана президента! З великим успiхом, з новою ерою!
   - Ха-ха! Щодо повно? перемоги, то ще вона не вся. Ще не  вся.  Що?  Га?
Ха-ха!
   I, гиркаючи то в  одне  нахилене  лице,  то  в  друге,  пан  президент,
нарештi, просту? до себе. Просто  до  кабiнету.  Просто  до  кабiнету.  Не
можна. Кiлька годин iз бiржею зв'язку не мав.
   Але ж усе-таки, перше нiж iзв'язатися iз  бiржею,  пан  президент  хоче
зв'язатися з паном  мiнiстром  графом  Елленбергом.  I  коли  пан  мiнiстр
нечутно, пiдтишком уносить у кабiнет  сво?  ватяне  тiло,  пан  президент,
сяючи спiтнiлим цегляно-червоним лицем, бере його за одне плече  i  злегка
струшу?.
   - Ну, корона землi ?! А корона Зiгфрiда? Знайдена?
   Граф Елленберг винувато, безпорадно дивиться в очi  пана  президента  й
мовчить. Мовчить i дивиться.
   Пан президент переста? сяяти, здiйма? руку з  плеча,  вiдверга?ться,  з
волосяним свистом почина? сопти, люто надушу? на зелений гудзик  i  раптом
знову круто поверта?ться до  пана  мiнiстра.  Очi  в  нього  червонi,  над
горiшньою губою, ледве стримуючись, здрига?ться крапля поту.
   - Йолопи! Нiкчеми! Не знайти яко?сь паршиво? коронки! Що? Нiкчеми, пане
мiнiстре!
   Пан мiнiстр стиха доводить до вiдомостi пана президента, що всi  заходи
пороблено, якi тiльки можна. В газетах щодня друкують оповiстку. Найкращий
детектив, вiдомий доктор Тiле, працю? в цiй справi.
   - Працю?! Оповiстки! Ледарi! Бiльш нiчого. Хто казав,  що  на  столi  в
день мого при?зду буде коронка? Хто?!
   Граф Елленберг ворушить зблiдлими губами й нiчого не каже. Вiн, дiйсно,
обiцяв, але...
   Якусь нiкчемну коронку не знайти! Чого ж варта вся його сила, мiць? Для
якого чорта салюти, паради, трiумф?!
   Пан президент зрива? з себе верхню парадну пишну одiж i жбурля?  ??  на
пiдлогу. Граф Елленберг не смi? пiдняти ?? й сто?ть, як обм'яклий манекен.
В очах його непорозумiння чого  така  непомiрна  лють,  такий  одчай  пана
президента?!
   Ха! Повнота трiумфу! Двi Нiмеччини! Коли ця Нiмеччина не може з  якоюсь
мiзерною коронкою справитись!
   Пан президент шарпа? фотель, сiда? в нього  i  з  ненавистю  машинально
тика? пальцем у червоний гудзик апарата. I вмить знову круто  поверта?ться
до графа Елленберга.
   - Так, значить, безнадiйна справа, чи як?!
   Граф Елленберг несмiло пiдступа? на два кроки ближче й просить  у  пана
президента дозволу висловити деякi мiркування з цього  приводу.  Судячи  з
того,  що  злодiй  не  обзива?ться  нi  на  якi  пропозицi?,   не   робить
нiякiсiньких спроб увiйти в переговори, можна гадати, що тут справа  не  в
грошах, а в чомусь iншому. На його думку, коли пан президент дозволить, то
це справа Iнараку. Тiльки вiн може з чисто мстивих,  не  грошових  мотивiв
ховати цю рiч у себе. А з Iнараком, як вiдомо пановi президентовi, не  так
легко справитись.
   Пан президент раптом iз усi?? сили б'? кулаком по столу. Щось  хряска?,
з якогось апарата вiдлiта? щось металiчне й котиться по пiдлозi.
   - Проклята банда!!
   Граф Елленберг  довго  навшпиньки  ходить  круг  столу,  нахилившись  i
шукаючи металiчну частинку,  а  пан  президент,  во-лосяно  сопучи  носом,
гнiвно тика? по черзi то в червоний, то в зелений гудзик. I  на  червоному
та на зеленому екранчику швидко, злякано миготять цифри.
   - Пане мiнiстре! Я вас прошу зараз же поспитати ?? свiт лiсть принцесу,
чи не можу я все таки побачитися з  нею,  не  виконавши  поки  умови  щодо
коронки. А начальниковi полiцi? i вам, пане  мiнiстре,  я  висловлюю  сво?
незадоволення. Можете йти.
   Граф Елленберг низько вклоня?ться i стишка, м'яко виходить iз кабiнету.
Вигляд у нього  непорозумiлий,  винуватий,  хмарно-пригнiчений  i  побожно
поштивий.
   Але в себе в кабiнетi, приймаючи начальника полiцi?, вiн люто,  швидко,
штурхаючись у кутки, як пантера у клiтцi, бiга?  по  кiмнатi  й  тоненьким
голосом iз посiрiлими устами кричить:
   - Йолопи! Нiкчеми! Ледарi!
   Начальник полiцi? винувато, пригнiчено гладить спiтнiлу червону  лисину
й побожно-поштиво зiтха?.
   Пiсля того граф Елленберг ?де до принцеси, i вигляд у нього такий, як у
людини, якiй би доручили з голими руками пере лiзти височенну стiну.
   Пан же президент кличе Вiнтера й велить подати лiки. I новi, новi, а не
старi! Йолопи!
   Серце спотика?ться, як пiдбитий кiнь. Пiт  без  перестанку  виступа?  й
тече по тiлу, наче по дiрявiй дiжцi з водою.
   Вiн прийма? аж пiвсклянки лiкiв i оголю? груди.  Розумi?ться,  принцеса
без коронки Зiгфрiда не прийме його. I ма? рацiю!
   Салюти, вибухи, музика, крики галасують  за  вiкном,  йолопи,  нiкчеми,
злодi?, бандити. Кра?на рабiв, хамiв, бандитiв i злодi?в.
   - Позачиняти всi вiкна! Зашморгнути порть?ри!
   Вiнтер, увесь витягнений, як тонюсiнька злякана гадючка, нечутно бiжить
од вiкна до вiкна, швиденько  зачиня?  ?х,  зашморгу?  темнi  порть?ри  i,
тривожно блискаючи очима в темно-золотiй пiтьмi на  непорушне  розхристане
пiтне тiло пана президента,  так  само  нечутно  на  хвостику  вислизуе  з
кабiнету.
   А Нiмеччина салюту?, гримить, трiпочеться в  нацiональних  прапорах,  -
стрiча? трiумфуючого нареченого, владику й господаря свого.
   ***
   У вiкна червоного салону громовими хвилями раз по раз укочуються вибухи
гармат. I щораз на столi в  панiцi  й  жаху  дрiбно  труситься  тонесенька
вазочка.
   Принцеса Елiза сидить  у  фотелi,  закинувши  голову  на  спинку  його,
виставивши довгу, обточену шию  наперед.  Очi  в  не?  заплющенi  й  слабо
здригаються за кожним вибухом салюту. Трiумф хама, вбiйника й  злодiя,  що
вкрав трон Нiмеччини, життя  батька  й  брата,  коронку  Зiгфрiда  й  хоче
вкрасти життя та честь принцеси Елiзи. Чи не забагато, пане злодiю? Чи  не
доведеться дорого заплатити за все?
   От  зараз  ма?  при?хати  посланець  банкiра  Мертенса,  слуга   "ново?
аристократi?". Що вiн ма? переказати вiд свого  ясновельможного  пана?  Що
умови виконано i ?й треба брати свiй хрест? З радiсним,  щасливим,  гордим
усмiхом?
   Добре. Вiзьме. Усмiхнеться. Але останнiй ?? усмiх, пане  банкiре,  буде
iнший.  I  коли  все  те,  що  вона  ма?  на  метi,  виявиться  утопi?ю  й
неможливiстю, як каже герцог бравншвайзький,  то  одне,  у  кожному  разi,
утопi?ю не буде. помста! Люта, всевикупаюча, всепокриваюча помста.  О,  це
буде! Нехай тепер трiумфуючий пан пиша?ться цим гуркотом. Нехай. От вiн  у
цей момент гордо, велично, всемогутньо возсiдае на  тронi  бiржово?  слави
сво?? i жде на не?, спадко?мицю слави  справжнiх  тронiв,  щоб  ущасливити
сво?м вибором. Добре. Вона готова на цю честь. Готова з щасливим i вдячним
усмiхом прийняти з його рук ним самим таки украдену коронку Зiгфрiда.  Але
чи не буде це символом, пане трiумфаторе?
   Тiльки трохи дивно, що про знайдення ?? принцесу  Елiзу  не  сповiщено.
Ага, бояться, - це ж торг- з поли до поли. Чи хоче з  помпою  трiумф  свiй
заокруглити? I так добре.
   Гарматний гук потроху стиха?. Ста? чути, неначе  пiсля  бурi  й  зливи,
шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З  саду  па  шить  теплим  нiжним
духом квiток. Квiти - як династi?: однi помирають, другi  заступають  ?хн?
мiсце, щоб i собi уступитися наступникам сво?м. Але б уз к  у  вже  нема?,
вiн одцвiв!
   I раптом князiвна Елiза чу?, як солодкий страх нiжно коле  в  серце.  I
сьогоднi ж буде вечiр, буде нiч, i  будуть  сни.  I  сьогоднi,  лягаючи  в
лiжко, вона буде боятись, i хотiти,  i  дивуватись,  i  горiти  соромом  i
гнiвом. I  може  буде  "те",  страшне,  незрозумiле,  дике,  хворобливе  й
безмежно блаженне. А може, й нi. А як не буде, ?й завтра буде й  легко,  i
надiйно, i тайно-сумно та журно.
   Що ? сон? Постiйне осоромлювання  законiв  людсько?  логiки,  приписiв,
моралi, всiх тям часу й простору, бенкет голо? челядi без хазя?на; глум  i
трiумф голо? людини над сво?м одягом.
   Що ж, як не безсоромний, цинiчний глум -  ??  безумнi  сни,  над  якими
вона, хазя?н, не ма? нiяко? волi. Що ж, як не осоромлювання всiх  людських
законiв логiки й розуму - ця ?? хороблива нiчна радiсть? Та хiба тiльки  ж
нiчна? Хiба вона вдень, у хвилину втоми, знесилля,  коли  пада?  воля  ??,
хiба   вона   не   чу?   то?   само?   незрозумiло?,   божевiльно?,    але
нестямно-квилюючо?, вдячно? й зворушно? нiжностi до цього кривого, чудного
сина льокая? I хiба вона не стояла вже раз пiд вiк ном у нього вночi й  не
слiдкувала з болючим зворушенням, як мило,  втiшно  й  заглиблено-серйозно
видмуху? губами пiснi над роботою цей син льокая? I не тяглись ?? руки  до
нього, i не хотiлось ?й крикнути криком  усе?  iстоти  сво??:  "Мужу  мiй!
?диний, прекрасний мужу мiй!" I коли вона це каже щоразу ввi снi (але каже
вiльно, голо, скинувш i логiку и розум, див но забувши про ?х  iснування),
коли та сама нiжнiсть хапа? в обiйми пекучу  насолоду  й  справля?  з  нею
банкет радостi, то де ж сон, а де не сон? А хiба це не сон, що вона ще  нi
разу, крiм то? ночi пiд  вiкном,  не  бачила  його  пiсля  того  вечора  в
бузковiй але?? В очi не глянула, не торкнулась до  нього,  до  того,  який
майже щоночi приходить до не? як муж, як ?диний, коханий, до якого з таким
криком щастя тулиться все ?? тiло?
   Князiвна Елiза розплющу? очi i швидко, як прокинувшись од несподiваного
сну, чепурить зачiску. Господи, знову вона пiдда?ться цьому божевiллю.  Це
ж явна хороба, це -  ненор  мальнiсть,  ознаки  дегенерацi?.  Ясно  ж  про
подiбнi явища сказано у Клiнгера!
   Князiвна Елiза нетерпляче зирка? на телефон,  неначе  там  сидить  граф
Елленберг, i почина? твердо, рiвно ходити по  кiмнатi  Треба  себе  рiшуче
взяти в руки. Якщо це - хороба, то лiкуватися, боротись, а не  збiльшувати
?? дурними фiлософiями!
   Але коли князiвна Елiза сiда? знов у фотель, i  втома,  що  цiлий  день
тоскно ни? в тiлi, знову теплою млявою рукою обнiма? ?? шию й  нагина?  на
груди, ?й раптом ста? страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь
порiг, iз-за якого вороття вже не буде,  але  за  яким...  Що  за  ним  ??
Талiсман, розрив-трава, яка верне вкрадене  злим  чарiвником  царство?  Чи
страховища, якi закатують ???
   I не вiриться  князiвнi  Елiзi,  що  там  ?  розрив-трава.  Там  просто
бiржовi, жорстокi, тупi, чужi, огиднi iстоти,  якi  самою  сво?ю  чужiстю,
тупiстю задушать ?? А вона йде до них. Хiба ж це не сон, не глум з логiки?
I "справжнiм, законним" мужем буде коротконогий хам i убiйник ?? батька  й
брата?
   I раптом князiвна Елiза чу?, як  ?й  вибухом,  нестерпно,  болючо-жадно
хочеться  бачити  лице  з  одвертими,  чистими,  голими  очима,   тоненькi
волосинки кутикiв  уст,  каштанову  з  пiдпалом  гриву  волосся,  яку  так
зворушливо смiшно загрiбують довгi,  тонкi  пальцi.  Голодно,  кричуще,  з
тупотом нiг хочеться! Нехай тодi все - розрив трава чи страховище,  подвиг
чи самогубство, перемога чи загибель,  а  тепер  тiльки  побачити,  тiльки
торкнутись  очима  вдень  при  свiтлi  сонця   до   нього,   до   ?диного,
незрозумiлого, такого далекого та чужого й такого  близького  та  рiдного!
Зараз, негайно!
   Але в цю мить камердинер Фрiц, невмiло-поштиво схиляючи жовто-золотисту
кучеряву голову, доклада? про пана графа Адольфа фон Елленберга.  Князiвна
Елiза холодно напускав на очi важкi вi? й велично хита? головою.  Щасливий
комiсiонер трiумфуючого хама!
   Але, на диво, нi особливого щастя, нi кричущого трiумфу в усiй  постатi
комiсiонера не помiтно.  Це  швидше  постать  кiшки,  що,  пригинаючись  i
витягшись, лiзе муром за горобцями. Вiн  вiта?  ??  свiтлiсть  iз  великою
подi?ю, з першим етапом у досягненнi велико? мети; вiн iз тихим, улазливим
ентузiазмом  розповiда?  всi  повiдомлення  телеграфiчних  агентств,   вiн
розпису? всю  пишнiсть  i  величнiсть  параду,  салютiв  Нiмеччини  сво?му
генiальному представниковi на Конгресi Ново? Ери; а проте щось  не  зовсiм
певне, пiдповзливе чути в його словах. Бо?ться зразу викладати вексель  на
стiл? Викладай, комiсiонере, принцеса Елiза готова.
   Але тим бiльше вона хоче зараз же, негайно бачити тонкi волосинки  уст!
Тим бiльше!
   I принцеса Елiза пропону? графовi Адольфовi  вийти  трохи  до  саду.  В
покоях перед вечором занадто душно.
   Граф Адольф, поштиво перегнувшись, пропуска? принцесу Елiзу  поперед  й
обережно, весь витягшись, лiзе за нею. А коли  вона  виходить  iз  салону,
через  другi  дверi  просува?ться  жовтокучерява  голова  Фрiца  й  озира?
кiмнату.
   В  саду  повно  золотого,  сонячного,  задушно-запашного   бринiння   й
дзижчання. Рознiжено куняють на  химерно  повикручуваних  клумбах  голiвки
квiток, а круг них, як дами круг матерiй на розпродажу, товпляться бджоли,
сiдають, залазять усередину, i зда?ться,  що  квiтки  судорожно  затрусять
голiвками вiд лоскоту. I порожньо в саду, нi душi. Нi, якась постать!
   - Так, так, розумi?ться, це грандiозна подiя.  Треба  сподiватись...  -
Ах, то старий Йоганн ножицями на колiщатах стриже траву.
   - ... треба сподiватись, що й далi йтиме добре. Хоча  вiдношення  Союзу
Схiдних Держав виклика? деякi сумнiви.
   Граф Адольф зрива? листок i з вибачливою посмiшкою за кiнчик  стебельця
крутить його в двох пальцях.  О,  це  пуск  Союз  Схiдних  Держав  чудесно
розумi?, що вiн не може вдаватись у боротьбу з Заходом Безнадiйна справа.
   Тут граф Адольф робить маленьку паузу.  Князiвна  Елiза.  рiвно  несучи
голову, як червоний вугiль у чорному свiтильни ку, звужу? очi i  зна?,  що
скаже граф Адольф фон Елленберг.
   I коли вiн почина? говорити, у звужених очах  холодно  ки  ва?  головою
посмiшка, - ну, розумi?ться.
   - Але я сподiваюсь, що пан Мертенс буде такий добрий i в цей  же  вiзит
завезе й коронку Зiгфрiда?
   Адольф потуплю? очi,  мовчить  i  глибоко  зiтха?:  на  великий  исаль,
коронки ще не знайдено.
   Принцеса Елiза зупиня?ться i здивовано дивиться просто в лице посланця.
Що мають значити його слова? Приховують коронку, манять нею, в'яжyть?
   Граф Адольф мусить iще раз, iз найбiльшим його жалем,  пiдтвердити,  що
коронки поки що не знайдено. Але вона безумовно знайдеться, полiцiя сто?ть
уже на певному шляху. Звичайно, це умова ?? свiтлостi, але йому  зда?ться,
коли  ??  свiтлiсть  дозволять,  то  головнiшою  умовою  ?  друга  корона.
Розумi?ться, коронка Зiгфрiда...
   Але князiвна Елiза не да? йому докiнчити. Для не? всi  умови  важнi,  i
коли хоч одно? з них не виконано, то договору ще не складено. Вона не може
прийняти пана Мертенса.
   I ?? свiтлiсть велично й категорично крутить головою. А в душi скоками,
вибриками гаса? радiсть, як юрба школярiв,  у  яких  захорiв  на  сьогоднi
вчитель. Яке щастя, що коронки ще не  знайдено?  ??  знайдуть,  неодмiнно,
безумовно, полiцiя вже сто?ть на певному шляху. Але  яка  радiсть,  що  не
тепер, не зразу, не "вже"!
   I вмить назустрiч, iз-за рогу але?,  з'явля?ться,  шкандибаючи,  висока
постать доктора Рудольфа. В руках у нього невеличкий  оберемочок  трави  й
листя. Вiн уважно щось розгляда? в ньому, помаленьку йдучи та легенько без
свисту насвистуючи  пiсеньку.  Одне  пасмо  темно-каштанового  з  пiдпалом
волосся смiшною дужкою сто?ть йому над похиленим чолом. А руки  занятi,  i
не можна загребти ??.
   Принцеса Елiза, почуваючи, як уся кров ?? густо палючою  лавою  суне  в
лице й пiд очима починають  горiти  вилицi,  неначе  вiд  морозу,  а  ноги
слабнуть так, що нема сили пересувати ?х,  ще  величнiше  закида?  лице  i
спокiйним, злегка глухуватим, тьмяним голосом каже:
   - Так, так, графе, це надзвичайно...
   Доктор Рудольф швидко пiдводить голову i злякано дивиться перед собою.
   - ...надзвичайно важна подiя. Я дуже тiшуся, що пан Мертенс  був  такий
чемний...
   Одвертi, чистi, дитячi очi так безумно-комiчно,  так  зворушливо-смiшно
дивляться, не клiпаючи. Вiн робить рух, хоче втекти вбiк.
   - ...такий чемний, що... що попрохав вас  згаяти  час  i  поiнформувати
мене. Я дуже дякую...
   О, граф Адольф готовий увесь свiй час, усi  сили  вiддати  тiй  великiй
справi,  яка  обiця?  так  багато  всьому  нiмецькому  народовi!  О,   вiн
готовий...
   Доктор Рудольф притиску? обома руками оберемочок до грудей i  нiжно  та
обережно трима? його, як заснулу дитину. А куточки уст, тi  самi  страшнi,
загорненi догори ниточки, так розгублено посмiхаються. Вiн не  зводить  iз
не? очей, широких, винуватих, прохальних. Принцеса Елiза  злегка  похмурю?
брови й тiсно склада? уста: вiн смi? винуватими очима дивитись на не?! Вiн
смi? почувати себе винним перед нею! Вiн, син льокая!
   Доктор Рудольф,  не  доходячи  кiлька  крокiв,  незграбно  уклоня?ться,
тримаючи руки з травою на грудях. Граф Адольф неуважно, злегка хита?  йому
головою й говорить далi. I те, що граф  Адольф  так  хита?,  а  "той"  так
дивиться, робить ?? ноги твердими, голову чистою й  сухою,  наче  пролетiв
вiтер i здмух-гiув якiсь нездоровi, гарячi випари. Вона -  божевiльна.  Як
смi?  цей  калiка  почувати  себе  винним?!  Як  вона  дозволя?  йому  так
дивитись?!
   Принцеса Елiза так само злегка, недбало хита? калiцi головою  й  уважно
слуха? графа Адольфа. А коли калiка рiвня?ться з ними, вона кида? на нього
неуважним поглядом i раптом пригаду?.
   - А! Пане Шторе! Вибачте, графе, одну хвилиночку.
   Доктор Рудольф, увесь почервонiвши, сто?ть, i жде, i  мучиться,  що  на
грудях у нього оберемок трави.
   - У мене  в  покоях,  пане  Шторе,  попсувалися  дзвiнки.  Будь  ласка,
полагодьте ?х. I прошу швидше.
   Вона недбало хита? йому головою й поверта?ться до графа  Адольфа.  Вона
слуха? далi пана графа, нехай вiн вибачить за маленьку перерву,  але  вона
побачила цього чоловiка й скористувалася випадком.
   Графовi Адольфовi трошки нiяково, - з  доктором  Рудi  в  ?хнiй  родинi
поводяться не як iз сином слуги, а як  iз  сво?м.  Здаеться,  принцесi  це
вiдомо. Але що то вродженiсть до влади,  -  вона  навiть  не  помiча?,  що
образила людину.
   Граф Адольф якийсь мент мовчить i обережно боком  ступа?  поруч  iз  ??
свiтлiстю. А ?? свiтлiсть спокiйно й  велично  пливе  далi  але?ю,  несучи
голiвку червоно? гадючки на тiлi чорного лебедя.
   Пройшовши трохи вперед, принцеса раптом не  вiдомо  чого  посеред  але?
поверта? назад i так само спокiйно й велично  пливе  далi.  В  кiнцi  але?
видно рябу вiд сонячних плям постать доктора Рудольфа з похиленою  головою
i притисненими до бокiв лiктями.  А  ще  далi  поворот  до  оранжере?,  що
поблиску? червоним одсвiтом вiкон крiзь дерево. Доктор Рудольф  зника?  за
поворотом, а ?? свiтлiсть знову не вiдомо чого поверта? назад.
   I так вони ходять довго; принцесi ще не хочеться йти до поко?в, ?? дуже
цiкавлять деталi Свiтового  Конгресу,  i  вона  ставить  одне  питання  за
другим, уважно й терпляче вислухуючи вiдповiдi графа.
   В поворотi знову з'явля?ться, шкандибаючи, постать доктора Рудольфа.  В
руках уже нема трави, але зате щось iнше, поблискуюче.  Ага,  iнструменти.
Очевидно, бiдолаха йде лагодити дзвiнки. Тiльки чи розумi?ться вiн, хiмiк,
на електричних дзвiнках?
   А принцеса  й  не  дивиться.  Ну,  добре.  А  чого,  власне,  намiчають
Швейцарiю на мiсце осiдку майбутнього уряду? ?й би дуже  цiкаво  знати  не
газетнi, а iнтимнi, справжнi мотиви цього проекту.
   I вже назад не поверта?, а помалу, повiльно, з пильною увагою  слухаючи
графа, просту? до будинку.
   I коли вони через терасу  наближаються  малим  коридором  до  червоного
салону, ?м через розчиненi дверi видно, як Софi,  Фрiц  i  доктор  Рудольф
стоять бiля  гудзика  дзвiнка  й  з  непорозумiнням  балакають.  Побачивши
принцесу  й  графа,  доктор  Рудольф  похапцем  збира?   з   фотеля   сво?
iнструменти, а Софi та Фрiц одходять ближче до дверей.
   Виясня?ться  маленьке  непорозумiння.  Насамперед,  що  доктор  Рудольф
нiчого не тямить у дзвiнках, а друге, що й тямити не треба, бо всi дзвiнки
функцiонують цiлком справно.
   - Ах, так? Ну, тим краще.
   I принцеса неуважно хита?  головою  всiм  трьом,  -  Софi,  Фрi-цовi  й
докторовi  Рудольфовi.  Доктор  Рудольф  нiяково  вклоня?ться   i,   чудно
посмiхаючись,  помалу,  неначе  в  задумi,  виходить  за   камеристкою   й
камердинером.
   А тодi принцеса подаь руку графовi Адольфовi й одпуска? його.
   I коли стиха? тихий рип його крокiв за дверима, вона  швидко  пiдходить
до вiкна й бачить унизу на дорiжцi похилену голову доктора  Рудольфа,  яка
вiд шкандибання ритмiчно похиту?ться на лiвий бiк. У руках у  нього  видно
кiнчики  iнструментiв,  а  в  спинi  чи  бiль  сорому,   чи   задуму,   чи
непорозумiння.
   Коли вiн зника? за кущами, принцеса Елiза помалу  вiдходить  од  вiкна,
сiда? в той самий фотель, що сидiла пiд час салюту, i  так  само  заплющу?
очi, закинувши голову назад.
   Неспокiй i тоскна порожнеча гудуть у всьому тiлi, як завивання вiтру  в
старiй, покинутiй каплицi. Самотньо й тужно,  як  пiсля  вiд!?зду  дорого?
людини на малесенькiй безлюднiй станцiйцi.
   От i побачила! От i радiла, що коронка не знайшлась. От так i треба ?й.
   Ну що ж, тим краще! А навiть, може, i треба тiльки так бачити? Бо як же
iнакше?
   Але у вiдповiдь на це в щоки гаряче  шуга?  кров  i  наче  хтось  чужий
просову?, як фотографiчний знiмок, у мозок шматочок сну цi?? ночi.
   Принцеса Елiза безсило приплющу? очi й раптом зараз же живо поверта? ?х
у той бiк, звiдки в них гострими голочками червонуватого блиску  вдарилося
щось металiчне. На фотелi пiд дзвiнком  жовтяво-червоно  поблиску?  якийсь
довгенький, тонесенький iнструмент.
   Князiвна Елiза швидко вста?, озира?ться й пiдходить  до  фотеля.  Це  -
маленькi, чепурненькi щипчики з жовтого металу. Принцеса бере ?х у руки  й
розгляда?. Боже, якi смiшнi, якi зворушливо на?внi щипчики! Ну, що ж  ними
можна робити в електротехнiцi?!
   I раптом принцеса помалу пiдносить зворушливо на?внi щипчики до  уст  i
довго сто?ть так, заплющивши очi. Потiм злякано розплющу? ?х, дивиться  на
дверi i, сховавши щипчики в руцi, поспiшно йде до спальнi. Там  вийма?  ту
шкатулку, в якiй була коронка Зiгфрiда, i на ?? мiсце кладе щипчики, якими
нiчого не можна зробити в електротехнiцi.
   ***
   Крiзь гуркiт, дзвякiт, скрегiт  мiста  пробира?ться  гунява,  схлиплива
мелодiя катеринки, - обiдрана старчиха з проваленим  носом  серед  ярмарку
дiлового, заклопотаного натовпу.
   Макс раптом переста? писати й слуха?.
   От схлипу? й гунявить катеринка.  I  яким  нiжним  сумом  вi?  од  цi??
гунявостi, коли подума?ш, що завтра,  може,  ти  будеш  мертвий  i  нiколи
нiколи не почу?ш ??, i який той зворушливо-гарний клаптик  передвечiрнього
неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками
хмаринок, як сивi кучерi дiдуся. Це ж - життя. I ця катеринка,  i  клаптик
неба, i стара обгризена зубна щiточка, яку панi Голтман усе десь знаходить
i неодмiнно кладе йому на комодi, i подовгувата пишна  куверта  Сузанни  з
коротенькою прощальною записочкою;  i  статут  Iнараку;  i  опухи  шпалер,
подiбних до мiхурiв ошпареного тiла, все  ж  це  життя,  все  повне  свого
змiсту й сво?? краси. Всього цього може  вже  не  бути  сьогоднi,  завтра,
через тиждень.
   Гуде,  скреготить,  дзвяка?,  труситься,  як  у   пропасницi,   Берлiн.
Невинно-лагiдно кучерявляться малиновi хмаринки.  Лопотять  мотори  вгорi,
внизу, з бокiв. Гуняво схлипу? старим-старим романсом  катеринка  i  часом
по-старечому збива?ться й кашля?.
   Макс стрiпу? надокучливий хвилястий чуб i  пише  далi.  Вмить  iзлякано
пiдкида? головою й поспiшно  дивиться  на  годинник.  О  нi,  засiдання  о
восьмiй, ще якихось двi години. Можна далi.
   Але в дверi обережно хтось стука?. Макс нетерпляче, досадливо кривиться
й озира?ться.
   Тiна.  Синя  суконька,  зелененький  жакет  i  фiолетовий,   загонистий
капелюшок. Ех, франтиха! Сузанна аж здригнулась  би,  наче  шматочок  скла
розгризла б, побачивши тебе. А в руцi  зовсiм  новенька,  цiлком  модна  й
дорога торбинка.
   Тiна мовчки пiдходить до Макса й дитячим жестом пода? йому руку.  Макс,
не встаючи, потиску? твердi, шорсткi пальцi й пильно дивиться в гарненьке,
горбоносе личко Тiни. Еге, та вона п'яненька!  Темно-синi  очi  каламутнi,
широкi губи мокрi, маснi, з-пiд загонистого капелюшка  вибиваються  темнi,
свердликом покрученi пасма волосся Де ж це вона так зарання?
   - Ну, як ся ма?те, Тiно? Що новенького?
   Тiна мовчки вередливо випина? нижню вогку губу й сiда? збоку  столу  на
стiлець, зараз же витягнувши тонкi, гарнi ноги в дорогих, модних  панчохах
i граючи ними.
   - Щось вас давненько не видно було, Тiно?
   Тiна несподiвано показу? йому кiнчик  язика  i  смi?ться.  Зуби  в  не?
квадратовi, рiдкi й жовтi, зовсiм як у панi Надель.
   - Гуляла! - раптом сердито каже вона зараз же пiсля смiху i з  викликом
дивиться на Макса.
   Макс посмiха?ться и сердито чуха? за вухом: не вдасться докiнчити.
   Тiна ж вийма? з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в  нього,  але,
показавши собi язика, зараз же кида? дзеркальце назад  i,  замiсть  нього,
витягу? малесеньку рожеву порцелянову ляльку.  Зиркнувши  на  Макса,  вона
одним пальцем нiжно гладить  ляльку  по  голiвцi  й  по  тупо-здивованому,
бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить ?? до уст, i, спiдлоба  дивлячись  на
Макса, цiлу?.
   Гм, це вже щось нове в не?.
   - А я й не знав, що ви ще й досi ляльками гра?iесь.
   Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса,  потiм  мовчки
задира?   суконьку   ляльцi   й   демонстративно   поверта?    ??    голою
цегляно-червоною спинкою до нього. I зараз же, нiжно поправивши  суконьку,
кладе ляльку в торбинку.
   - Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в "домi"  тепер.  Прийдете  в
гостi до мене?
   Макс усмiха?ться.
   - А чого ж, з охотою коли-небудь.
   Тiна зневажливо випина? губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний
соцiал-демократ. Але ?й наплювать.
   Вона знову витягу? ноги в нових панчохах i сердито милу?ться ними.
   - А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз  тим,  кого
кохас, то i в не? буде дитина? Брехня? Га?
   I Тiна пильно дивиться на сво? черевики.
   Макс уважно, гостро зирка? на не?, нахмурю?ться й вийма? цигарку. Потiм
серйозно, дуже серйозно вiдповiда?.
   - Нi, зда?ться, це правда, Тiно.
   Тiна швидко пiдводить голову  й  допитливо,  неймовiрно  вдивля?ться  в
гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн  старанно
закурю? й не бачить ?? погляду.
   У дверi знову  стукають.  Макс  занадто  швидко  озира?ться  й  кричить
"Увiйдiть!"
   На порозi з'явля?ться струнка постать, iз модним тоненьким  прутиком  у
руцi,  одягнена  в  "переливчасту"  сукню   ново?   матерi?,   яка   гра?,
перелива?ться тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого,  як  крильця
бабки-русалки,  i  теж  "переливчастого"  капелюха   насмiшкувато-привiтно
дивляться  великi,  вогкi,  темнi  очi  телицi.  За  нею   в   коридорчику
зацiкавлено визира? обличчя панi Гольман.
   Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде ?й назустрiч.
   - Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.
   I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслю? "на хвилинку". А
очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.
   Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а  в
руку, й пiдводиться. На "переливчасту" даму вона не дивиться, а, проходячи
повз Макса, хита? йому  головою  в  убогенькому  загонистому  капелюшку  й
обережно, як  повз  насвiжопофарбовану  стiну,  проходить  бiля  "порядно?
жiнки". Сузанна скоса вколю? ?? поглядом i одступа?ться трохи вбiк.
   Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама,  вперше!
У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих
шпалер на стiнах, з обгризеними зубними  щiточками  на  комодi.  Така  вся
опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.
   Вiн червонi? й од нiяковостi покушу? правий бiк нижньо?  губи,  забувши
навiть попросити сiсти.
   А Сузанна не помiча? нi мiхурiв, нi щiточок,  нi  само?  хатинки.  Вона
просто сто?ть й мило, насмiшкувато розповiда?,  як  вона  про?жджала  цi?ю
мiсцевiстю й як ?й прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями  вiзит
?? одному доброму  приятелевi  й  завзятому  соцiалiстовi  пановi  Максовi
Шторовi.
   У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.
   - Ввiйдiть!
   Нема нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко  йде  до  дверей  i
одчиня?. За ними збоку сто?ть Тiна з  похмуро  насупленими  бровами.  Вона
мовчки кива? йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс
озира?ться, проха? вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й  живо  просить
його не церемонитись, i виходить за Тiною.
   Вона вже трима? в руцi тонкий пакетик, загорнутий у  газе-товий  папiр.
Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:
   - Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки ?й.
   Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну.  Потiм  затриму?  ??
руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потиску? ??  з  натиском,  тихо,
м'яко говорить:
   - Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно.  Чу?те?  Дайте  тiльки  вашу
адресу.
   Тiна скида? на нього догори щасливими,  засоромленими  очима,  робиться
вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною,  як  маленька  дiвчинка,  i  тихо,
змовницьким шепотом кида?:
   - Я лишу адресу панi Гольман. Добре?
   Вiд не? тепло й гостро тягне алкоголем.
   Макс хита? головою, ще раз потиску? руку ?й, хова?  грошi  в  кишеню  й
верта?ться до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.
   Сузанна так само сто?ть  посеред  кiмнати  й  потьохку?  з  тонесеньким
свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi  на  стiнах,  нi  на
коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже зна? цю кiмнату,
?? мiхурi, канапку,  обгризену  щiточку  й  нiчого  особливого  в  них  не
помiча?.
   - Хто ця мила дiвчина?
   Ну, розумi?ться, вона повинна саме так спитати: "мила", не "чудна",  не
"смiшна", а "мила". О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гиду?.
   Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiха?ться.
   - Може, присядеш "на хвилинку"?
   Сузанна  геро?чно  пiдходить  до  стiльця,  де  сидiла  Тiна,   швидко,
непомiтно окида? його оком i з охочим виглядом сiда?.
   Макс теж сiда? на сво? мiсце й з недбалим виразом закурю?. Ах, Сузанна,
зда?ться, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його
товариша.
   I з чекаючою посмiшкою пуска? дим убiк, щоб не курити на Сузанну.
   Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у  кiмнатi  Макса
були проститутки, охоче, з  байдужою  привiтнiстю  хита?  головою.  А  очi
вогко, про себе весь час смiються.
   - Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала  вищу
iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав ??  з  дому.  Пiсля  того  ??
вигнала вища iстота. А коли  вона  стала  тим,  хто  ?,  ??  вигнало  наше
морально-чисте громадянство.
   - Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?
   I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко  вста?,
- ?й треба вже йти. На Макса солодко й  нiжно  вi?  ??  пахощами  й  духом
волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену  руку  й  здушити
так, щоб очi перестали посмiхатись.
   Нi про останн? побачення, нi про його листа вона навiть  не  згаду?,  -
може, навiть i рада, що так вийшло.
   Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.
   - Коли ж на Гiмала??
   Сузанна  безжурно  знизу?  плечима.  Невiдомо.   Коли   збереться   все
товариство.
   - Ми чека?мо ще на одного скульптора. Ну, бувай. Мушу  спiшити.  Заходь
часом. Я, мабуть, ще тижнiв зо два задержусь
   Вона, переливаючись то  нiжною  ржею,  то  тьмяним  золотом,  поправля?
капелюха i, насмiшкувато смiючись очима, бадьоро, привiтно простяга?  йому
руку. Макс увiчливо вклоня?ться й проводжа? Сузанну до дверей на сходи. На
сходах вона ще раз мило, ласкаво хита? йому головою  й  швиденько  сходить
униз, потьохкуючи прутиком.
   Але  як  тiльки  грюкають  дверi  за  Максом,  вона  переста?  тьохкати
прутиком, переста? безжурно посмiхатись i спiшити. Сходить  помалу,  iнодi
прислухаючись догори й навiть зупиняючись I очi ?й  не  смiються  вогко  й
насмiшкувато, - вони стомленi, тоскнi й понурi.
   А Макс, навпаки, швидко,  бурхливо,  розмашисте  ходить  по  кiмнатi  й
посмiха?ться. Ха! Прийшла показати, що ?й начхати на нього. "Ми чека?мо на
скульптора". Хто то "ми"? Ну, i чекай, будь ласка.
   В кiмнатi ще сто?ть слiд ?? пахощiв, насмiшкуватих, безжурних,  байдуже
привiтних. Погляд Макса пада? на зубну щiточку. Вiн люто хапа? ??,  шука?,
куди б сховати, й роздратовано кладе в шухляду столу.
   Потiм сiда? й рiшуче пiдсува? до себе рукопис. Але  в  вухах  волосяним
свистом потьохку? прутик, i вiд цього в грудях кипить  глухе,  незрозумiле
роздратування, неспокiй, образа.
   Очi його машинально бiгають по рядках, нiчого не бачачи,  i  раптом  за
щось  зачiпаються.  Макс  пригляда?ться  й  чита?:  "i  яка-небудь  стара,
обгризена, негодяща зубна щiточка для того, хто  пам'ята?,  що  все  це  е
життя, неповторне й дорогоцiнне, може дати  серед  певних  умов  зворушену
радiсть i красу".
   Макс хита? голвою й кривить губи усмiхом.
   А вiн поводиться так, нiби його життя застраховане й цiлком забезпечене
найменше на п'ятдесят рокiв. Очевидно, пам'ятати, вiчно стояти з  лiхтарем
пам'ятання проти цих усiх "елементiв" життя не гак легко, як  записати  на
папiр. I коли з'явля?ться "елемент" у переливчастiй сукнi, з  прутиком,  з
вог ким смiшком, з недавно цiлованими устами, то всi  iншi  "елементи",  а
серед них i пам'ять, i смерть, i  зубна  щiгочка  мусять  посгиратися,  як
стерлася Тiна.
   Чи варто ж писати цiлу книгу при те, з чого кiлька рядкiв вiн так  само
викону?, як тi соцiалiсти, що пишуть величезнi томи про соцiалiзм?
   Сперши голову на руку, Макс похмуро дивиться вгору на вузенький клаптик
вечiрнього  неба.  Кучерявi  хмаринки  пороз  тягалися,  позагострювались,
посiрiли й стали подiбнi до снiгових, шпилястих гiр. А як чудесно  було  б
лежати отак-о десь  у  височезних  горах  i  дивитися  в  небо.  Лежати  й
дивитись, без думок, без сумнiвiв, без скаженого гону й без  вiчно?  думки
про те, що завтра ти, може, не бачитимеш бiльше нi гiр, нi неба, нi самого
себе. Лежати, цiлувати землю, небо, хмаринки й  почувати,  що  ти  житимеш
вiчно, жадно, безкрайньо, що ти не можеш померти бо ти неподiльна, чиста й
безгрiшна, як вони, частинка ?х.
   I що бiльше дума? Макс, то дорожчими,  любовнiшими  стають  гостроверхi
хмарини, то бiльше стиха? роздратування й хатинка набира?  тихого  затишку
разом iз негарними, милими мiхурами  шпалер,  якi  панi  Гольман  нiяк  не
збереться позалiплювати.  Десь  iзбоку  сумовитим,  задумливим  контральто
дзвонять у церквi. "Беннь! Беннь!"
   Очi Макса  падають  на  рукопис  i  читають:  "...i  яка-небудь  стара,
обгризена, негодяща зубна щiточка..."
   Макс стрiпу? чубом, швидко висува?  шухляду,  вийма?  зубну  щiточку  й
односить ?? знову на комод. I зовсiм не "яка не-будь", а  чудесна,  гарна,
заслужена щiточка! Вiн вибира? ?й найпочеснiше мiсце, поруч  iз  скринькою
бритв (подарунком матерi), й поштиво вклоня?ться перед нею.
   I вмить його погляд пада? на жовтеньку книжечку статуту  Iнараку.  Наче
наступивши  на  гострий  цвях,  вiн  iз  жахом  скида?  руками,   вихоплю?
годинника, дивиться, знову змаху? руками, жужмом, з люттю засува?  рукопис
iз усiма його "елементами" в шухляду, бурею вибiга? з помешкання i скажено
летить сходами вниз. I всi "елементи",  самоцiннi,  неповторнi,  в  панiцi
принишкли по куточках душi, як горобцi перед нале-тiлим шулiкою.
   ***
   - Товаришу Шторе, ви запiзнились на двадцять хвилин. Роблю вам заввагу.
Прошу заняти сво? мiсце.
   - Отже, бiльшiстю голосiв, товаришi, постановля?ться першим  розглядати
питання  про  товариша  Рiнкеля.  Слово  ма?  товариш  Кестенбавм.  Увага,
товаришi!
   Товариш Штор винувато навшпиньках пiдходить до довгого столу, немов для
вечерi наготовленого, тихесенько сiда?  поруч  iз  Шпiндлером  i  аж  тодi
швиденько з полегкiстю витира? пiт iз чола, лиця, ши?, рук. I невже тiльки
вiн один запiзнився? Так,  зда?ться,  вiн  один:  Тiле,  Шпiндлер,  Клара,
Гоферт, Брави  Паровоз,  Кестенбавм  i  Рiнкель.  Усi.  Ну,  добре,  що  i
принаймнi не спiзнився на справу Рiнкеля.
   Товариш Кестенбавм нервово потира? пiд пiджаком лiвою рукою правий  бiк
грудей. Рiденьке волосся вже прилипло  йому  до  зморшкуватого  чола;  вже
запалi, вузенькi хоровитi груди дихають нерiвно, з хригом,  стомлено.  Ех,
бiдолаха! А бiй же ще й не починався!
   Товариш же Рiнкель сто?ть по  другий  бiк  столу,  спершися  влечем  об
одвiрок  та  спокiйно  заклавши  руку  за  пазуху  й   вибачливо,   трошки
гумористичне, але  з  пошани  до  зiбрання  стримано  посмiхаючись.  Нижня
соковита, червона губа трошки одвисла, i з за не? бiло поблискують  рiвнi,
гарнi зуби Гордовитий нiс випина? ще з  бiльшою,  ласкавою  гiднiстю  свою
горбинку. Розумнi очi поглядають iз  спокiйним  i  веселим  чеканням.  Це,
власне, буде не бiй, а несподiвана забавка, яку милий  товариш  Кестенбавм
неодмiнно хоче дати товаришам, милi товаришi мусять прийняти ??. Ну що  ж,
вiн жде перших нападiв, слово за товаришем Кестенбавмом.
   Надворi  ще  видно;   ще   вгорi   на   двадцятих   поверхах   будинкiв
червоно-буряковим вiтряним сонцем палають вiкна. Надворi  грюкiт,  гуркiт,
дзвякiт.
   А тут, у кутках, суворо й  поважно  стоять,  як  вартовi,  iнара-кiсти,
синьо-сiрi, мовчазнi тiнi; порть?ри на вiкнах щiльно, до найменшо? щiлинки
позапинанi, i над столом урочисто та строго не клiпа? лампа. Сьогоднi  тут
мають бути важнi подi?.
   Обличчя   також   строгi,   сухi,   позамиканi   на   ключ   цiлковито?
об'?ктивностi.
   Слово за товаришем Кестенбавмом. Товариш Кестенбавм проводить  пальцями
по вусах, прочищаючи дорогу  словам,  хрипко  й  безуспiшно  викашлю?ться,
зручнiше вмощу? праву руку на спинцi  стiльця,  потуплю?ться  i,  нарештi,
скинувши догори малесенькою, стиснутою на висках голiвкою,  робить  перший
удар.
   Вiн уважа? за потрiбне  одверто  й  правдиво,  як  це  припису?  статут
Iнараку, заявити перед товаришами свою думку про товариша Рiнкеля. На його
думку, життя товариша Рiнкеля ь сором i ганьба для Iнараку.
   Макс енергiйно вiдтрiпуе чуба з чола. Удар досить рiшучий  i  смiливий.
Браво, Кестенбавмчику!
   Розумi?ться, товаришевi Гофертовi це не подоба?ться. Товариш Гоферт уже
пильно, здивовано, як на диво якесь, витрiщився на Кестенбавмчика.
   Так, Кестенбавм одверто заявля?, що спосiб життя товариша Рiнкеля -  це
спосiб життя не члена Iнараку, а якого-не-будь легального соцiалiста.
   Товариш Гоферт цього, вже не  витриму?.  Вiн  строго  пiдводить  рiвну,
суху, як засушена риба, постать i м'яким, глибоким  басом  рiшуче  заявля?
головi зборiв свiй протест проти таких образливих порiвнянь.  Вiн  вимага?
доказiв од товариша Кестенбавма. Або зараз же взяти сво? слова назад!
   I так само рiвно й строго сiда?.
   Але товариш Рiнкель зовсiм не почува?  себе  нi  ображеним,  нi  навiть
зачепленим. Господи боже, хiба ж можна ображатись тим, що каже милий,  але
хорий i такий собi бiдолашнень-кий  товариш  Кестенбавм?  Товариш  Рiнкель
просто спокiйно собi сто?ть,  спершися  плечем  об  одвiрок  та  вибачливо
посмiхаючись. Так сто?ть доросла людина, коли маленьке розсерджене дитинча
сердито б'? ?? сво?ми кулачками iпо ногах, не маючи змоги  дiстати  навiть
до живота.
   Товариш Гоферт вимага? доказiв. Будь ласка, Кестенбавм зараз ?х подасть
усьому зiбранню. Будь ласка.
   I Кестенбавм iз стримано-скупченим виразом  почервонiлого  на  вилицях,
недужого лиця рiшуче й загрозливо  лiзе  в  кишеню.  Голос  йому  хрипкий,
шершавий, з присвистом, з  шипучою  ноткою,  вiд  яко?  Максовi  весь  час
хочеться прокашлятись. Кестенбавм витягу? якiсь папери й трима? ?х у руцi.
   Будь ласка. От зразки невинних розваг депутата рейхстагу,  офiцiального
члена соцiал-демократично? фракцi? й дiйсного члена Iнараку, пана Рiнкеля.
Перший зразок.
   Кестенбавм дрижачими пальцями вибира? з купки папiрець.
   Пан Рiнкель в окремому кабiнетi ресторану "Бiлий Прапор"  у  товариствi
вiдомих буржуазних адвокатiв i акцiонерiв славного "Прогресу". Голi жiнки,
вино,  цинiчнi  розмови  про  робiтництво,  про  Iнарак,  нарештi,   дика,
безсоромно-дика оргiя. Пан Рiнкель трохи  не  на  чолi  цього  паскудства.
Неправда може?
   Товариш  Рiнкель  стара?ться  не  засмiятись.  Силкуючись  бути  зовсiм
поважним, вiн ласкавим, лагiдним голосом каже:
   - Неправда, товаришу Кестенбавме.
   Кестенбавм на момент аж тетерi? вiд цих слiв,  а  головне  вiд  тону  й
поведiнки Рiнкеля. Неправда?! Вiн не був у суботу того тижня  в  ресторанi
"Бiлий Прапор"!
   Нi, Рiнкель там був, але оргi?, голi жiнки й тому подiбна  нiсенiтниця,
- це просто мiстифiкацiя бiдного товариша Кестенбавма якимсь гумористом.
   Голова зборiв Паровоз Бравн просить товариша Кестенбавма не  входити  в
сепаратнi балачки й провадити свою промову до  кiнця.  Пiсля  того  матиме
слово товариш Рiнкель, який дасть разом усi сво? пояснення.
   Добре. Товариш Кестенбавм  провадить  далi  свою  промову.  Вiн  вийма?
папiрець за папiрцем  i  виклада?  зразки  життя  пана  Рiнкеля,  депутата
рейхстагу. От пан Рiнкель, як  знавець  i  меценат  мистецтва:  вiн  дару?
цирковiй артистцi брильянтовi сережки. От пан Рiнкель заробля? в потi чола
свiй хлiб: бере  хабар  од  клi?нта  противно?  сторони.  От  пан  Рiнкель
ухиля?ться дати звiдомлення з тих грошей, якi вiн узяв  при  експропрiацi?
банку в Гамбурзi.
   I папiрець за папiрцем витягають дрижачi пальцi з купки паперiв, зразок
за зразком виклада? хрипкий iз присвистом голос, удар за ударом  пада?  на
противника. Замкненiсть  облич  уже  розмика?ться,  вони  стають  похмурi,
уважливi, настороженi. Погляди все частiш  i  частiш  пильно  й  непомiтно
свердлять товариша Рiнкеля. Навiть Гоферт уже не збира? здивовано обурених
густих зморщок над бровами, уже й вiн погляда? то на одного, то на другого
допитливо, трошки злякано.
   У Кестенбавма пальцi вже не трусяться так неупевнено  й  нетерпляче,  i
голос уже не такий рвучкий, i дивиться  вiн  уже  не  з  таким  напруженим
задерикуватим завзяттям. О, вiн  б'?  вже  певною,  злiсною,  накипiлою  й
вiрною рукою.
   I, розумi?ться, перемога була б цiлком на його боцi, коли  б  противник
вiдчував тi удари. Але то диво, що той сто?ть собi все так  само  невинно,
незаймане, спокiйненько  й  з  таким  виглядом,  наче  товариш  Кестенбавм
розповiда? не про його цi всi  речi,  за  якими  сто?ть  смертна  кара,  а
невдало комiчнi анекдоти про когось iншого. Йому й трошки смiшно, i трошки
соромно за товариша Кестенбавма, i трошки вже нудно  вiд  занадто  довгого
розповiдання. Його вже навiть трошки сердить наврiписте, зле дитинча,  яке
дряпа?, щипа? його за ноги. Вiн мiг би одним рухом просто  вiдкинути  його
вiд себе й скiнчити  всю  "боротьбу",  але...  нехай  уже  докiнчить  сво?
щипання до краю. I вiн  iз  розумiючим,  вибачливим  усмiхом  погляда?  на
товаришiв, часто злегка знизуючи плечима.
   I товаришi вiд цього ще бiльше хмуряться та ще уважнiше подивляються  й
на нього, i на товариша Кестенбавма: хто ж iз них, власне,  божевiльний  -
Кестенбавм чи Рiнкель? Хто з них так смiливо гра? сво?ю головою? Хто  смi?
так жартувати з Центральним Бюро Iнараку Нiмеччини?! Бо  тiльки  божевiлля
може дозволити собi або так обвинувачувати невинного товариша, або, будучи
винним, так цинiчно, так нахабно не винно поводитись.
   Макс, понуро насупивши брови, неодступно, вперто вдивля?ться  в  гарне,
здорове, з гордим носом i  таке  спокiйне,  вибачливе,  повне  внутрiшньо?
гiдностi й поважностi лице Рiнкеля. Невже все це неправда, що так  жагуче,
так переконано, так певно викрику? Кестенбавмчик? Кестенбавм не бреше и не
може брехати. Але не бреше й це спокiйне, вибачливе, глибоко певне в  собi
лице. Не можна так брехати! Можиа  брехати  словами,  але  цим  спокiйним,
трошки жалiючим, лрощаючим i лагiдним блиском очей брехати не можна. Що  ж
це таке? Якесь непорозумiння?!
   Але коли правда все, що каже Кестенбавм? Коли дiйсно  Рiнкель  i  оргi?
справля?, i хабарi бере, i органiзацiйнi грошi краде, i ? тайний  акцiонер
"Прогресу"? То що ж це тодi таке? Це ж глум  з  Кестенбавма,  з  Макса,  з
Шпiндлера, з усiх тих, хто взяв хрест i пiшов на  розп'яття?!  Кестенбавм,
який де пфенiга вiддав  усi  грошi,  взятi  Iнараком  пiд  його  кермою  з
банкiрського дому Фогта, який ее хоте за органiзацiйнi гро?гi  по?хати  на
пару мiсяцiв полiкуватись, який помира? над своего друкарською машиною, що
ж повинен почувати цей сами? Кестенбавм, вiрячи, що все це  правда?  А  що
решта новиина почувати?
   I Макс обводить поглядом лонуро-слухаючi, нахиленi до столу голови.  От
кучерявий, величезний Бравн з димно-чорними кудлатими кучерями,  подiбними
до клубiв диму паровова. Голова професiйного союзу  металiстiв  Нiмеччини,
особа, яка може мати кияжi палаци,  яка  до  само?  смертi  може  пишатись
легальною, "законною" пошаною панiв банкiрiв. Вiй член Iнараку,  вiн  живе
як маленький урядовець, вiн одрiкся батька, матерi, парт?i, самого себе  i
щодня готовий на смерть.
   От Гоферг. Милий, висхлий хухедний Гоферт. Вiн -  професор  математики,
вiн - поважний бюргер, вiн - кандидат на славу  знаменитостi.  I  вiн-член
Iнараку, вiн так само, як Кестенбавм. як Тiле, як усякий член Центрального
Бюро, викону? найнебезпечиiшi доручення органiзацi?. I вiн живе, як аскет,
дозволяючи собi тiльки ?дину розкiш: чисте, строге убрання.
   От Клара, та сама  Клара,  яка  обцiлувала  всiх,  iдучи  на  виконаний
смертного присуду над райхсканцлером Зайделея, яка  сама  собi  поцiлувала
руку иа прощання з собою.
   Що ж вони повиннi почувати, прииускаюта, що Кестенбавм каже правду?!
   I Макс чу?, як у яьому зиову ворушиться чудес  бажання,  що  виника?  в
ньому завсiгди, як вiй бачить Рiнкеля: пiдiйти до нього, схопити ззаду  за
комiр, сильно струснути и подивитись, чи не струситься  з  нього  ця  така
iмпозантна, авторитетна гiднiсть i чи не пролупиться крiзь не? щось  iнше,
i чи не буде те iнше - справжн?. Тiльки тепер це бажання  зле,  непокiйне,
сласне.
   А бiдний, маленький, з запалими грудьми й висками Кестенбавмчик, зовсiм
захрипнувши, уже вiдiпхнувши стiльця, - на якого чорта йому стiльцi! - вже
не витираючи поту, вже  не  вважаючи  на  постукування  олiвцем  Паровоза,
жагуче тягнеться весь до Рiнкеля. Губи його  трусяться,  покривлюються,  в
кутках негарно  збилась  бiлою  пiною  слина,  слова  рвуться  пошарпаними
шматками, - вiн от-от або кинеться скрюченими руками  в  чисте,  випещене,
поважне лице Рiнкеля, або вдариться головою об спинку стiльця й ввскливо з
рясними слiзьми зарида?. Бо Рiнкель же був його учителем. Рiнкель  же  був
його проводирем у соцiалiзмi, Рiнкеля  ж  вiн  сам  увiв  до  Iнараку,  за
Рiнкеля вiй готовий був ручитися сво?ю бiдною головою з запалими висками.
   - Та я вас питаю,  товаришi,  я  нас  питаю,  який  же  може  бути  той
соцiалiзм, який робитиметься отакими руками?! Та яке ж довiр'я може бути в
мас, коли ?м стане вiдомо, що цей пан - член  Iнараку?  Та  як  ми  смi?мо
судити й карати дру гих, коли ми самi такi?! Ми - банда розбiйникiв! Чу?те
ви мд - банда розбiйникiв!
   - Товаришу, я вам забороняю...
   - Нiчого ви менi не можете заборонити! Начхав я на вашi заборони  Ми  -
банда! Ми - грабiжники! Ми - вбiйники!
   - Товаришу, я позбавляю вас слова!
   - Можете! Можете навiть убити мене. Будь ласка. Нате!
   Кесгенбавм iз розмахом розхристу? груди й випина? ?х до  Паровоза,  але
тут же раптом пiдскаку? вiд раптового вибуху кашлю, обнiма? сво?  зразу  ж
утягненi назад груди обома руками й одбiга? до стiни. Там, припавши до не?
головою, вiн болюче, довго, з надсади кашля?. Перехопивши  паузу  мiж  при
ступами кашлю, вiн сипить:
   - Я скiнчив.
   I знову кашля?. Але Паровоз слова не да? нiкому, i нiхто  до  слова  не
зголошу?ться, всi сидять i дивляться  в  аркушi  паперу  перед  собою  або
понуро малюють на них фiгурки.
   Кестенбавм затиха?, витира?ться й iде до свого стiльця. Сiвши до столу,
вiн схиля? голову на руку й заплющу?  очi.  Груди  ходять  йому  трудно  й
часто, з пiсковим пiдсiзистом.
   - Слово ма? товариш Рiнкель.
   Товариш Рiнкель вийма? руку з за  борта  пiджака,  одлiплюь  илете  вiд
одвiрка й обережно прокашлю?ться.  Вiн  уже  не  посмiха?ться,  не  знизу?
плечима, на лицi ного сум i жаль до  Кестенбавма.  Соковитий,  оксамитний,
воркiтний баритон його наче  пiд  сурдинкою.  Йому  дуже  прикро,  що  вiн
повинен одповiдати товаришевi Кестенбавмовi тодi, коли його здоров'я...
   - Я вам не товариш, i прошу мо? здоров'я лишити в спокою! Чу?те, ви?!
   - Товаришу Кестенбавме, прошу не перебивати товариша Рiнкеля.
   Кестенбавм криво посмiха?ться, саркастично шипить  "товариш!"  i  знову
заплющу? очi.
   Товаришевi Рiнкелевi дуже прикро, що  йому  треба  вiдповiдати  на  всi
закиди серед таких несприятливих обставин. Вiн постара?ться  не  хвилювати
товариша  Кестенбавма  сво?ю  вiдповiддю  й  якомога  коротше  та   швидше
роз'яснити непорозумiння, жертвою якого став дорогий товариш Кестенбавм.
   Всi обличчя повертаються до  поважно?,  з  строгою  й  сумною  гiднiстю
випростувано? постатi. На лицi нi тiнi усмiху не час для жартiв.
   Отже, справа сто?ть так.  Бiльшiсть  зiбраних  товаришем  Ке-стенбавмом
iнформацiй ма? деяку  реальну  пiдставу.  Дiйсно,  вiн  був  i  в  "Бiлому
Прапорi", i в цирку, i в  гардеробнiй  артистки,  i  навiть  подарував  ?й
(правда, не брильянтовi, а простенькi) сережки.  Але  все  це  робиться  з
iншою метою, нiж дума? товариш Кестенбавм.
   Товариш Кестенбавм розплющу? очi й, чекаючи, дивиться на Рiнкеля.
   З метою, яка повинна бути i ? раз у раз у кожного члена Iнараку: пройти
в табiр противника й вивiдати в ньому слабi мiсця для нападу. Розумi?ться,
психологiчно товариша Кестенбавма легко  зрозумiти.  Розумi?ться,  страшно
собi уявити, що член Iнараку може  вести  таке  життя  ради  цього  самого
життя. Але так само страшно собi уявити, що тi смертнi кари,  якi  викону?
Iнарак над соцiальними злочинцями, вiн робить  для  простого  вбивства.  I
товариш Кестенбавм ма? цiлковиту  рацiю:  коли  вбивства  й  експропрiацi?
Iнарак робить для особистого iнтересу його  членiв,  коли  експропрiйованi
грошi повертаються на  особистi  втiхи  експропрiаторiв,  для  розкошiв  i
розпусти, то Iнарак ? не що iнше, як банда розбiйникiв i грабiжникiв.  Тут
крик болю й  одчаю  дорогого  товариша  Кестенбавма  цiлком  оправданий  i
зрозумiлий.
   Але, на щастя, як усiм вiдомо, як доказали всi  члени  Iнараку  та  вся
його чиста й славна дiяльнiсть, мета Iнараку в нiша, мета його не особистi
втiхи, а щастя всього великого активу, що зветься людством. У жертву цьому
колективовi ожна й треба принести окремi одиницi. Всякий акт, що розбиться
в iнтересах цi?? грандiозно? мети, ? акт святий. I з цi?ю метою  Iнарак  -
не банда розбiйникiв,  а  геро?чний  авангард  :  борцiв  за  щастя  всi??
людськостi. Отже, так само участь в оргi? ворогiв пролетарiату  для  сво??
власно? втiхи члена Iнараку ? розпуста й злочин. Одначе  участь  його  там
для мети Iнараку ? тяжкий, але  необхiдний  обов'язок.  Дарування  сережок
цирковiй артистцi ради особистих еротичних цiлей ?, дiйсно, вчинок, гiдний
якого-небудь буржуа. Але цей  самий  вчинок  iз  тою  метою,  яку  ставить
Iнарак, ? просто тактичний маневр. Моралi абсолютно? нема й не може  бути.
Свiт ? комплекс вiдносних, мiнливих цiнностей. Одна й  та  сама  рiч  може
бути i свята,  i  злочинна,  з  якого  погляду  ??  розглядати.  I  цiлком
справедливо сказано у  знаменитiй  передмовi  до  нового  видання  статуту
Iнараку, що завдання Iнараку  помогти  дiалектичному  процесовi  перетвору
морального свiту людства з комплексу вiдносностей у комплекс абсолютiв.
   Професор Гоферт, автор передмови до нового видання  статуту,  згiдно  й
твердо хита?  головою.  Але  Кестенбавм  криво  посмiха?ться,  ерудицiя  й
красномовнiсть цього суб'?кта показнi, що й казати.
   Товариш  Рiнкель  бачить  цю  посмiшку.  Товариш  Кестенбавм  скептично
посмiха?ться? Так, звичайно. Вплив його законно?, зрозумiло? емоцi? на всю
психiку ще лишився. В товариша Кестенбавма, як i в усiх товаришiв, мабуть,
? цiлком природне питання: чим же вiн, товариш Рiнкель, може доказати,  що
участь його в оргi? та iншi вчинки були тактичним актом в  iнтересах  мети
Iнараку, а не простим актом розпусти й особисто? насолоди? На це  в  нього
простi докази: ця оргiя дала йому в руки всi данi, яких  так  давно.  Бюро
потребу? у справi банкiра Вайса. (На жаль, не  знаючи,  що  саме  сьогоднi
вони можуть бути потрiбнi, вiн ?х не захопив iз собою, але завтра ж вiн ?х
усi передасть до Бюро). А подарунок цирковiй артистцi й увага до не? дають
тепер можливiсть кожного дня й без нiякого риску здiйснити смертний присуд
над генералом Левенфельдом. Оце його всi докази й  пояснення.  Бiльше  вiн
нiчого не ма? сказати.
   Товариш Рiнкель злегка  уклоня?ться  i  знову  притуля?ться  плечем  до
одвiрка.
   Але ефект останнiх слiв такий помiтний i виразний, що  товариш  Рiнкель
вважа? невеликодушним стояти, як обвинувачений, i скромно сiда?  за  стiл,
поруч iз товаришем Тiле.
   Вайс i Левенфельд! Двi справи, на  яких  страчено  чотирьох  товаришiв,
витрачено силу коштiв i  загублено  пiвроку  часу!  Двi  майже  безнадiйнi
справи!
   Паровоз спиняс шепiт розмов. Хто  хоче  забрати  слово  в  цiй  справi?
Нiхто?
   Слово бере Кестенбавм Вiн говорить сидячи. Вiн говорить вже без запалу,
нi на кого не дивлячись. Але з понурою вперистю. Вiн усе  ж  таки  вимага?
суду над членом  Iнараку  Рiнкелем.  Член  Iнараку  Рiнкель  говорив  дуже
красномовно, але нiяких реальних доказiв не  дав.  Так  само  вiн  не  дав
вiдповiдi на iншi  цiлком  реальнi  закиди  йому  щодо  хабарiв,  зата?ння
органiзацiйних грошей i так далi.
   Тут товариш Рiнкель порушу? дисциплiну й з докором  перебива?  товариша
Кестенбавма а якi сам товариш Кестенбавм ма? документи й реальнi докази  в
такому страшному звинуваченнi? Як у  товариша  Кестенбавма  вистача?  духу
робити такi образливi закиди, не маючи для того нiякiсiньких пiдстав, крiм
чи?хось поганих наклепiв?
   Товариш Кестенбавм схоплю?ться на ноги. Ага, документи? Докази? О,  пан
Рiнкель зна?,  з  якого  боку  пiдiйти!  О,  вiн,  розумi?ться,  не  такий
простачок, щоб десь лишити якiсь документи в таких справах. Робота  чиста!
Це i в соцiал демократичнiй органiзацi? раз у раз було в  нього  найкращим
аргументом докази, документи давайте. Звичайно, документiв  на  хабарi  не
бува?. Але нехай пан Рiнкель  вибачить,  -  коли  нема  документiв,  то  ?
свiдки, ? тi, з яких пан Рiнкель брав хабарi. I товаришi завтра  ж  можуть
вислухати тих свiдктвi.  Так  само  пан  Рiнкель  повинен  iз  свого  боку
доставити документи-докази, що вiн дiйсно справляв оргi? з метою "пройти в
табiр". Але поки тик документiв нема, суд над паном Рiнкелем мусить  бути.
Або ж нехай Бюро судить його, Кестенбавма, i кара?  смертю.  Але  з  паном
Рiнкелем в однiй органiзацi? вiн ве буде!
   Макс понуро штриху? аркушик  паперу  Бiдний  Кестенбавмчик!  Ти  навiть
сво?ю  смертю  не  зможеш  перемогти  й  знищити  цi??  вiчно?,  проклято?
вiдносностi. Той самий Рiнкель, якого тво? свiдки бачили в п'янiй оргi?, в
п'яних обiймах is тво?ми ворогами, е  не  просто  розпусник,  а  вiдносила
герой. I ти, бiдний, помираючил Кестенбавмчику, будеш знушений обняти його
й прохати вибачення в нього.
   Товариш Рiнкель пiдводиться й просить слова. Вiн нiчого  не  ма?  проти
суду. Вiн навiть дуже й настiйно оросить мого. Так буде краще й спокiйнiше
для всiх. Отже,  коли  товариш  голова  дозволить,  вiн  вийде  в  сусiдню
кiмнату, щоб йе заважати сво?ю присутнiстю вiльним висловам товаришiв.
   Товариш голова якийсь мент  похмуро  мовчить  i,  нарештi,  да?  дозвiл
товаришевi  Рiнкелевi  вийти  в  сусiдню  кiмнату.   По   разка   товариша
Кестенбавма  явно  очевидна  для  всiх,  але  треба  якось  вийти  з  цi??
непри?мно? справи без надмiрного сорому для нього.
   Одначе Кестенбавм, хоч i ясно ж сам це бачить, таки  вима  га?,  чудний
чоловiк, виключення Рiнкеля з Iнараку!
   - Вибачте, товаришу, - вражено збира? зморшки над бро  вами  Гоферт,  -
де, значить, ви вимага?те смертi товариша Рiнкеля?!
   -  Так,  я  вимагаю  смертi  цього  чоловiка!  Або  мо??!  Будь  ласка,
вибирайте. Але з ним я не буду в однiй органiзацi?. Будь ласка.
   О, яка це трудна рiч зачеплена,  принижена  амбiцiя  хоро?  людини,  що
потерпiла поразку. Нiяка логiка, нiякi приписи  обов'язку,  дисциплiни,  -
нiщо не може ?? вкоськати.
   Але, на диво, товаришка Клара  раптом  ста?  на  бiк  цi??  об  ражено?
амбiцi?.  Так,  так,  вона  пресерйозно  заявля?,  що  та  кож  не  вiрить
товаришевi Рiнкелевi. Вiн раз у раз виклика? в не?  чуття  яко?сь  чужостi
Рiнкель у ?хнiй органiзацi? завсiг ди нагаду? ?й штучний зуб у  ротi.  Вiн
такий самий, як усi зуби, з вигляду, ще бiльший, здоровiший,  кращий,  вiн
так само викону? функцi? зуба, але вiн раз у раз почува?ться в ротi чужим,
мертвим, стороннiм тiлом.
   (Тут товаришка Клара раптом густо червонi? цим  порiвнянням  вона  всiм
заявля?, що в не? ь вставнi, штучнi зуби. А Тiле ще до  того  так  уважно,
нiжно, допитливо дивиться ?й у рот!)
   Товариш Рiнкель, у кожному разi, зда?ться ?й людиною, яка не зовсiм  до
кiнця перейнята iнтересами органiзацi?. I через те вона сто?ть за те,  щоб
уважно й детально перевiрити всi данi, постаченi товаришем Кестенбавмом. А
на сьогоднi товариша Рiнкеля видалити з засiдання.
   Шпiндлер глибоко зiтха?, ох, цi емоцiональнi, iнту?тивнi висновки! "Раз
у раз виклика? чуття". Досить поважний аргумент.
   Але, ще на  бiльше  диво  всiх,  товариш  Тiле  також  прилуча?ться  до
товариша Кестенбавма й товаришки Клари. З нiжною, уважною посмiшкою  очей,
тихим, спокiйним i надзвичаино ввiчливим  голосом  вiн  заявля?,  що  поки
товариш Рiнкель не дав документальних доказiв щодо Вайса й Левенфельда, то
всi закиди товариша Кестенбавма лишаються в силi. А через те, за статутом,
товариш Рiнкель браги далi участь у роботi органiзацi? не може.
   I,  нарештi,  до  цi??  думки  рiшуче,  гаряче  й  навiть  трохи  бурно
при?дну?ться товариш Штор.
   Шпiндлер, Гоферт  i  Паровоз  лишаються  в  меншостi.  Шпiндлер  знизу?
плечима, пiдсува? до себе журнал мод i почина?  пильно  читати  опис  крою
нового фасону дамських панталонiв. Емоцiональнiсть,  очевидно,  така  сама
логiчна рiч, як нежить.
   Паровоз теж знизу? плечима й  довго  мовчки  дивиться  на  нарисованого
пiвника в куточку чистого аркушика.
   Професор Гоферт уражено водить очима по всiх по  черзi.  Але  бiльшiсть
голосiв ? бiльшiсть голосiв.
   Треба  кликати  товариша  Рiнкеля  й  повiдомити  його  про   непри?мну
постанову цi?? бiльшостi.
   Товариш Рiпкель вислуху? й раптом помiтно для  всiх  дуже  блiдне.  Очi
його  стають  гострi,  сухi  й  дуже  блискучi.  Вiн  мовчки,  з  гiднiстю
вклоня?ться й помалу твердою, поважною ходою виходить iз кiмнати. Шпiндлер
сердито вiдсува? журнал мод. Образили людину.  По-дурному,  по-хлоп'ячому,
без потреби, без вини, без мети, а так от собi, з примхи жiночо? iнту?цi?!
   I як тiльки Рiнкель виходить, Тiле зараз же пiдводиться й тихим, нiжним
голосом проха? дозволу в товаришiв послати наздогiн  товаришевi  Рiнкелевi
одного з членiв охорони Бюро. Хто зна?, що  таке  в  дiйсностi  ?  товариш
Рiнкель? А приклад iз провокатором Франком треба завсiгди в таких випадках
мати перед очима.
   Меншiсть уражено, рiшуче, обурено  протесту?,  але  та  сама  бiльшiсть
рiшуче й гаряче да? дозвiл. I товариш Тiле швиденько  виходить  у  сусiдню
кiмнату, нiжно-строго шепоче па вухо товаришевi Песимiстовi кiлька слiв  i
легенько штовха? його в плече. Товариш Песимiст,  прозваний  так  за  свою
здатнiсть смiятись кожно?  хвилини  дня  й  ночi,  не  смiючись,  слухняно
нахиля? голову й поспiшно виходить за товаришем Рiнкелем.
   Коли вiн викочу? з садка на вулицю свiй мотор, вiн крокiв  за  тридцять
попереду бачить постать iз похиленою головою й глибокою  задумою  доросло?
людини, яку побороло маленьке чотирьохлiтне дитинча.
   ***
   "Брильянтова"  овальна  зала  слiпуче  стрiля?  рiзнофарбними  колючими
вогнями. Найпараднiша  зала  мертенсiвського  палацу,  найдорожчий  витвiр
сконцентровано? могутностi, оцiнений соцiалiстами  на  п'ять  рокiв  життя
двадцяти  мiльйонiв  робiтникiв".  Цi  життя  двадцяти  мiльйонiв  горять,
переливаються, бризкають,  сгрiляють  вогнями,  -  тисячi  рiзнокольорових
свiчок, засвiчених у храмi на велике свято.
   Бо таки свято. Бо таки храм. Бо вибранцi людства, жерцi ново?  релiгi?,
володарi й ключарi раю земного мають справляти врочистий молебень хвали  й
подяки боговi влади.
   Овальний, довжелезний чорного дерева стiл одстрiлю?ться в стiни й стелю
червоними,   зелено-жовтими,   молочно   бiлими,   трiпотливими   стрiлами
дорогоцiнного  камiння,  ритмiчно  розмiщеного  по  всьому   елiпсу.   Рух
променiв, переливи хвиль, танець  фарб,  безупинне  тремтiння  блиску.  Це
постiйний захват, екстаз,!внутрiшнiй, ледве стримуваний  смiх  вогнiв.  Це
безупинна рухлива еманацiя радостi, гордостi й могутностi.
   Буденнi,  людськi,  зморшкуватi,  пом'ятi  роками,  думками,  людськими
радощами й стражданнями обличчя тут  не  смiють  бути  буденнi;  вони  теж
грають, рухаються, безупинно переливаються трiпотливими хвилями  врочистих
вогнiв зали. Навiть райхсканцлер, вiчно заклопотаний,  вiчно  хазяйновитий
роботяга канцлер, iз сво?м товстим, ультрабуденним,  сiрим  лицем,  навiть
вiн, хоче не хоче, трiпочеться, мiниться,  гра?  лицем,  лисиною,  руками,
гудзиками, брижами шовкового фрака.
   Всi тридцять сiм членiв Високого Зiбрання, - члени  Управи  Об'?днаного
Банку, члени уряду, члени депутацi? Свiтового Конгресу й особистi мiнiстри
пана президента, - всi врочисто й мовчки стоять бiля сво?х фотелiв, кожний
на сво?му мiсцi, кожний обхоплений тисячами поривчастих,  голчастих  стрiл
дiамантiв, червоно-кривавих густих хвиль рубiнiв, спектрiв  алмазiв.  Вони
терпляче ждуть.
   Аж ось дверi  помалу,  щораз  ширше  та  ширше  розчиняються,  порожньо
чорнiють якийсь мент i, нарештi, в них з'явля?ться присадкувата, плечиста,
з iржавою головою та строго понурим важким лицем постать пана  президента.
Пан президент ступа? розмiреним, повiльним  кроком,  рiвно,  як  священний
сосуд, несучи голову. Вiн один з усiх весь у  чорному,  без  нiякiсiнького
бiлого чи  кольорового  шматочка.  Тiльки  чорне  мереживне  жабо  обляга?
трикутник грудей дiамантовим блиском.
   Тридцять сiм голiв  помалу,  врочисто,  побожно  схиляються.  Президент
Мертенс поважно й повiльно пiдходить до столу, теж мовчки й побожно схиля?
голову и потiм сiда?. в свiй фотель. За ним усi тридцять сiм, не хапаючись
i не дивлячись один на одного, займають сво? мiсця.
   Молебень розпочина?ться.  Рвучко  рипить  бас  президента  й  зараз  же
уступа?ться сухому, хазяйновитому баритоновi райхсканцлера.
   Монотонно-врочисто,  глухою  луною  прокочуючись  пiд  на   пiвкруглою,
слiпучо блискаючою стелею, розходяться залою священнi  й  нуднуватi  слова
молебня, - цифри Присипляюче пошелесту?  папiр  пiд  товстими,  обрубаними
пальцями первосвященика-канцлера. Молитовно схиленi голови в тихiй  задумi
переливаються вогнями зали.
   Пан президент сидить рiвно, строго й важно. М'ясистi  губи  ради  свята
злегка пофарбованi. В  залi  сто?ть  свiжий  холодок,  але  на  чолi  пана
президента,  як  ранiшня  роса  на  пелюстках  рудо?  троянди,  срiблиться
дрiбнорясний пiт. (Потiють, усе потiють пан президент! Усе душно ?м).
   Та не тiльки душно. Нудно, досадно, втомно пановi президентовi.  Навiщо
вся ця дурна комедiя? Знають же все до останнього пфенiга,  повираховували
ж дивiденд до тисячно? частинки процента, я  давен-давна  по  кишенях  уже
порозпозначували. Нi, паради треба.
   Стрiлистий  блиск,  безупинний  радiсний  екстаз  вогнiв  драту?   пана
президента. Фальш, брехня, тлiн. Могутнiсть? Що? В чому? В  цих  камiнцях,
повтикуваних у стiни та стелю? А паршивих камiнцiв iдiотсько?  коронки  за
всi цi багатства зиайти не можна. Не можна.  Iнарака  спiймати  не  можна.
Повiсити нiкого не можна.
   Нудно й  тоскно  пановi  президентовi.  I  не  знайдеться  коронки?  Не
знайдеться. Чого ради знайдеться, коли досi не знайшлося?  Значить,  не  в
грошах рiч, не в цих мiзерних камiнцях.
   I пановi президентовi тут, за цим блискаючим столом, у  рядi  мовчазних
молитовних постатей iще виразнiше почува?ться, що  принцеса  Елiза,  Елiза
Пожежа, - недосяжна, нереальна мрiя. Вiн тут чогось ще опуклiше  вiдчува?,
що йому  п'ятдесят  три  роки,  що  нiяка  наука,  нiяка  технiка  вiднови
органiзму нiчого не поможе,  i  нiколи  не  бути  йому  чотирнадцятилiтнiм
дурним хлопцем. Баста.
   Вiнтер, балансуючи навшпиньках, увiходить у залу i, злякано  поглядаючи
на пана президента, пiдбира?ться до фотеля графа Елленберга. Пан президент
важко й мовчки скиду? на них скоса очима. Не можуть  iншого  часу  вибрати
для сво?х справ, йолопи?!
   Але, видно, не можуть таки. Йолоп Елленберг теж злякано подивля?ться на
пана президента, але уважно слуха? йолопа Вiнтера, а потiм пiдводиться,  i
обидва, перегнувшись, вислизать iз зали Що могло там статись у тих дурнiв?
   Що, райхсканцлер усе ще з нафтою хлюпа?ться? Нi, слава богу, на бавовну
перейшов. Схiдний  бавовняний  Конкордат  Трестiв.  Ну,  тут  вiн  надовго
загрузне.
   I пан президент злегка вiдкида?  голову  назад  i  приплющу?  очi.  Пан
райхсканцлер кида? в нього оком i притишу? голос:  хто  зна?,  якi  великi
комбiнацi? пропливають перед цими напiвприплющеними очима. Тридцять  шiсть
облич теж поводять очима в бiк пана президента й iще тихiше,  молитовi??ше
слухають бавовняно-цифровий акафiст.
   Нудно й порожньо  пановi  президентовi.  Порожньо  порожньо.  I  в  цiй
порожнечi надокучливо,  дурнувате,  фальшиво,  тлiнно  блискають  камiнцi,
бубонить голос, стрибають цифри. А десь там червоно золота  голiвка  Елiзи
Пожежi вперто дожида?ться сво?? нiкчемно? коронки. А тим часом  цi  iдiоти
заздрять його славi, багатству, могутностi!
   Пан президент iз пiд приплющених очей обводить поглядом по  схильованих
обличчях. У Штiфеля вiд сала вже вуха завалюються i на  ши?  росте  третiй
поверх шкiри. Бацне  його  колись  апоплексiя.  Дiдусь  Ягман  прудкенько,
нюхливо  бiга?  молодими   кругленькими,   крихiтними   оченятками.   Весь
срiбно-сивий, борода патрiарха, трошки присушеного  апостола,  а  носик  i
оченятка, як у цiкавого, ненажерного поросяти, -  скрiзь  лiзуть,  хапають
гамкають. О, цього апоплексiя не вхопить. Вiн ??  сам  ухопить,  роздягне,
видушить  до  пфенiга  й  викине.  Мiлiардер,  а  мiдянi  окуляри  носить.
Скупенький  дiдусь,  скупенький  патрiарх.  Ач,  оченята  як  на   камiнцi
зиркають,  нiгтями  б  ?х  повидовбував,  зубами  повитягав  би.  Заздрить
дiдуганчик, заздрить майбутньому президентству. А йому б  так  пасувало  з
цi?ю апостольською бородою на президентському свiтовому тронi посидiти!
   Пан  президент  обходить  усiх  напiвприплющеними  очима,  перед  якими
повиннi проходити новi, генiальнi комбiнацi?, й з  гидливiстю  та  нудьгою
розгляда?  знайомi,   остогидлi   фiзiономi?,   що   на   них   трiпотливо
переливаються фарби свiтла. Яка молитовнiсть, урочиста тихiсть! А висмикни
з  цього  оберемка  дивiдендiв,  який  вони  так  побожно  облизують,  хоч
маленький клаптик,  i  дай  не  тому,  а  iншому,  о,  як  вони  заревуть,
заклацають зубами, як ухопляться  зубами  один  у  одного.  Ах,  вони  так
шанують його, пана президента, так  схиляються  перед  ним,  так  безмiрно
цiнять його генiальнiсть.  А  схибни  вiн,  а  по  пусти  кiгтi,  -  вмент
рознесуть на шматки, як зграя псiв чужого собаку. I як тодi  цi  патрiархи
кинуться нiгтями видовбувати брильянги зi стiн!
   Гидко, порожньо й  люто  пановi  [президентовi!  А  акатист  монотонно,
врочисто розповiда? далi про оберемки майбутнiх дивiдендiв, про те, що вже
давно повираховувано й по кишенях порозпозначувано.
   Знову той йолоп Елленберг. Чого очi так поблискують,  -  од  свiтла  чи
сталося щось?
   Граф Елленберг пiдходить просто до фотеля пана президен та i, нiчого не
лякаючись, шепоче йому на  вухо.  Штiфель  здивовано  й  сердито  поверта?
триповерхову смугляво-червону шию й наставля? до  шепоту  запале  в  череп
вухо. Але нiчого не чути. Райхсканцлер спiднизу блима?  в  бiк  до  фотеля
пана президента й голоснiше чита? вiдчит.
   Пан президент раптом нахиля?ться до Штiфеля й переда? йому головування.
Вiн мусить на пару хвилин пiти до свойого кабiнету. I,  легко  пiдвiвшись,
бадьоро, прудко, мiцно постукуючи пiдборами по мармуровiй пiдлозi, в  якiй
тьмяно  вiдбиваються  стрiли  свiтла,  виходить  iз  зали.  По  молитовних
постатях проходить непокiйний, зацiкавлений рух, але  Штiфель  iз  суворим
поглядом стука? олiвцем по столу, i голос  первосвященика  знову  бубонить
серед молитовно? тишi.
   Граф Елленберг  ледве  встига?  iнохiддю  перебирати  ногами  за  паном
президентом  А  очi  йому  й  у  непарадних  покоях  усе  так  само  чудно
поблискують i переливаються, як  дiаманти  в  овальнiй  залi,  внутрiшнiм,
стриманим захватом i нетерпiнням.
   - Ну! Швидко! Докладно!
   Пан президент од нетерплячки навiть не сiдають. Банькатi,  вiджилi  очi
кидають знайомими блискавками генiя.
   Розумi?ться,  граф  Елленберг  також  не  сiда?.  Вiд  хвилювання   вiн
напiвзлизав жовто-червону фарбу з  уст,  i  пiдмальованi  для  свята  щоки
зашарiлись живою червонiстю пiд мертвим рум'янцем.
   Отже, докладно все було так. Пан президент помiтили, як Вiнтер викликав
його iз зали?
   - К чорту! Не важно. Швидше суть справи.
   Суть же справи  така.  Депутат  райхстагу,  член  соцiал-демо-кратично?
фракцi?  Рiнкель  настiйно  захотiв  бачити  графа  Елленберга.  Сьогоднi,
невiдкладно, негайно. "В справi то? органiзацi?, яка дуже  цiкавить  увесь
Об'?днаний Банк". Так. Вiн-теровi телефоном сказав, так йому  телефоном  i
повторив.  I  неодмiнно  негайно,  бо  завтра  вже  пiзно  буде.   Депутат
райхстагу, соцiал-демократ, людина поважна. Добре. Граф Елленберг узяв  на
себе смiливiсть одлучитись на пiвгодини з свята. I,  зда?ться,  недаремно.
Депутат Рiнкель не бiльше й не менше як  запропонував  завтра  передати  в
руки Об'?днаного Банку всю органiзацiю Iнараку. Всю!
   Пан президент набира? повнi груди повiтря, на якийсь мент затриму? його
й з шумом видиха?.
   - Неймовiрно. Неможливо. Яким способом?
   Граф Елленберг поштиво нетерпеливиться. Способу свого  депутат  Рiнкель
не  хоче,  цiлком  натурально,  вiдкрити   зразу.   Але   вiн   iз   такою
категоричнiстю, з такою гiднiстю говорив, що надзвичайно трудно не  вiрити
йому. Всi списки органiзацiй, всi адреси, всi  описи  окремих  людей,  усi
?хнi  пiдпри?мства,  банковi  контори,  склади,   друкарнi,   лабораторi?,
телеграфiчнi станцi?, зброю, - все разом iз усi?ю бандою, все передасть.
   - Та звiдки це все  може  знати  якийсь  депутат?!  Значить,  вiн  член
Iнараку? Що?
   Граф Елленберг ковта? вибачливий усмiх. З дозволу пана президента,  вiн
гада?,  що  ця  гадка  неправильна,  перечить  логiцi.  Член  Iнараку   не
насмiлиться сам прийти й заявити, що  вiн  член  цi??  банди.  Що  депутат
Рiнкель сам прийшов, якраз i свiдчить про те, що вiн -  не  член  Iнараку.
Але, очевидно, вiн якимсь способом захопив десь  нитки  цi??  органiзацi?,
або якийсь член Iнараку через його  хоче  видати  ??.  Такi  факти  вже  ж
бували, хоч i не на таку скелю. Нi,  нiчого  неймовiрного,  з  ласки  пана
президента, в цiй iсторi? нема?. Але...
   Тут граф Елленберг  у  легкому  замiшаннi  зупиня?ться.  Пан  президент
скиду? головою:
   - "Але"?
   - Але рiч у тому, що депутат Рiнкель за свою  послугу  вимага?  занадто
велико? нагороди.
   - А, начхати! Яка: мiльйон, два, три?
   О нi. Графовi Елленберговi навiть непри?мно повторяти. Депутат  Рiнкель
хоче п'ять процентiв iз усього майна Об'?днаного Банку.
   Пан президент злегка роззявля?  рота  й  поширю?  банькатi  в  червоних
жилках очi.
   - А чи це не божевiльний просто якийсь?
   - О нi, враження занадто навiть здорово? людини.
   - В такому разi, це колосальний нахаба! П'ять  процентiв!  Та  що  вiн,
паскудник, собi дума??! Це жарт, чи як? Що? Га?
   Лице  пана  президента   надува?ться   цегляно-червоною   кров'ю,   очi
випинаються з орбiт, м'ясистi губи тверднуть i вужчають.
   Граф Елленберг тривожно й винувато покашлю?. Вiн  так  i  знав,  що  ця
божевiльна вимога може викликати новий припадок гнiву й хороби.
   Пан президент раптом почина? швидко, короткими кроками  ходити  туди  й
сюди кабiнетом, i граф Елленберг почува?, як потрушу?ться вся пiдлога  вiд
то? ходи.
   I вмить пан президент зупиня?ться  й  дивиться  просто  в  лице  пановi
мiнiстровi.
   - А, значить, правда! Значить, не божевiльний i не бреше.  Що?  Нi?  Не
бреше. I менше не хоче? Це категорично?.. Гм. Добре,  Чудесно.  Тодi  так:
згодитись. Хай  да?.  А  пiсля  того  дать  йому  п'ять  мiльйонiв,  а  не
процентiв. Розумi?те? Або в тюрму. Закон зна?? Всякий, хто прихову? членiв
цi?? банди, пiдляга? судовi. Що?
   Граф Елленберг зiтха?.  Розумi?ться,  таке  вирiшення  питання  було  б
цiлком справедливе, бо вимога п'ятьох процентiв - це,  дiйсно,  божевiлля.
Але...
   - Ще але?!
   Так, на жаль, iще. Але депутат Рiнкель ?диною гарантi?ю для себе  бажа?
слова пана президента. Нiяких договорiв, умов, нiчого, тiльки  слово  пана
президента, написане на шматочку паперу. Бiльш  йому  нiяких  гарантiй  не
треба.
   Пан президент зирка? на графа Елленберга, люто  зрива?ться  з  мiсця  i
знову швидко ходить туди й сюди, заклавши короткi руки за спину.
   - I завгра може все передати нам?!
   - Так, пане президенте, завтра вранцi о десятiй годинi вiн буде в мене.
I коли його умови будуть прийнятi, вiн зараз же почне передавати  банду  в
нашi руки.
   - А коронка?
   - Прошу дуже вибачити, пане президенте, але я не мав нi змоги, нi  часу
все разом охопити. Мене так  уразив  принципi-альний  бiк  цi??  справи...
Розумi?ться, коли вся банда з усiма сво?ми складами й  схованками  буде  в
наших руках, то, очевидно, i коронка так само...
   Пан президент просто долонею нетерпляче змазу?  пiт  iз  чола  i  знову
зрива?ться з мiсця. Пiдлога все так само дрiбно  потрушу?ться  пiд  графом
Елленбергом за кожним кроком пана президента.
   - Хм! Так тiльки таку гарантiю? Здорово, мерзотник, придумав. Вiн -  не
дурень. Що?
   Граф Елленберг нерiшуче посмiха?ться. Цегляна нервовiсть уже сходить iз
сiдластого чола пана президента, очi входять назад у  орбiти.  Раптом  пан
президент  сильно  б'ють  графа  Елленберга  короткою  рукою  по  плечi  й
виставляють iз за м'ясистих уст рiвнi кiнчики жовтих квадратових зубiв.
   - Добре! Але теж умова: вся банда й коронка. Що? Тодi цей шарлатан  ма?
мо? слово. Згодиться?
   - О пане президенте! Я не можу собi навiть уявити...
   - Все можна собi уявити. I ще одна  умова  цей  "гонорар"  лиша?ться  в
Банку. Не виймати. Ну, та йому й самому нема рацi?. Добре. Ходiм!
   I пан президент зовсiм iншим кроком iде знову  в  брильянтову  залу;  з
зовсiм iншим виглядом увiходить до не?, нiж уперше.
   Йому вже не нудно й не порожньо. Ледве  стриманою  радiстю,  перемогою,
внутрiшнiм захватом трiпотять дорогоцiннi огнi зали.  Влада  й  мiць  його
блиска? з цих стiн! Чотирнадцятирiчна  кров  танцю?  в  них,  буя?,  гра?,
пiниться. Обличчя з захованим чека?нням i цiкавiстю поглядають у його бiк,
милi, дорогi, обличчя спiвучасникiв його  влади  и  могутностi,  товаришiв
його вiрних, вибранцiв Нiмеччини.
   Пан президент сiда? на  сво?  мiсце,  озира?  весь  довгий,  обсаджений
постатями стiл i перерива? пана  райхсканцлера.  Вiн  проха?  вибачення  у
високого зiбрання, але не може втриматися, щоб не  подiлитися  з  дорогими
колегами одною новиною.
   Колеги витягують до пана президента вуха, носи,  ши?  й  устромляють  у
нього тридцять шiсть пар напружених очей. Пан президент  робить  невеличку
паузу. Сто?ть напружено дихаюча тиша. Стрiли брильянтiв рiзнобарвне грають
на вогкому ввiгнутому чолi голови зiбрання.
   - Панове! Сповiщаю вас, що  вся  органiзацiя  Iнараку  з  усiма  сво?ми
комiтетами, складами, лабораторiями, телеграфiчними станцiями i так  далi,
i так далi... арештована!
   Всi тридцять шiсть голiв високого  зiбрання  якийсь  мент  стирчать  на
плечах непорушне, зацiпенiло, застигло,  як  сухе  листя  на  землi  перед
бурею. I от малесенький рух одного,  другого,  легкий  шепiт,  шелестiння,
враженi запитання. I вмить зрива?ться  вихор,  пiдхоплю?  листки,  крутить
ними, кида? одне на  одного,  здiйма?  догори,  гаса?  з  ними,  казиться,
регоче, обнiма?ться.
   Нiколи нi брильянтова, нi  яка  iнша  парадна  зала  не  бачила  такого
вихору, такого урагану радостi й щастя! К чорту всякi церемонi?,  етикети,
i?рархi?! Простий, маленький, урядовий мiнiстр закордонних справ обнiма? й
душить вiце-президента  Об'?днаного  Банку,  шкурятяного  короля  Штiфеля.
Дiдусь  Ягман  витира?  сльози  пiд  мiдяними   окулярами   на   плечi   й
молодесенького, жовторотого Шлюселя. Гуркотять фотелi, блискають дужче  за
дiаманти  очi,  потискуються  руки,  дрижачий,  горловий,  нутряний   смiх
вирива?ться шматками, слова стрибають розтрiпаними,  неохайними  грудками.
Врочисту  молитовнiсть  розтоптано,  розчавлено,  виметено  геть   п'яним,
розгонистим тупотом невтримного захвату.
   Тiльки граф Елленберг не п'янi?. Вiн зовсiм  тверезо,  непо-розумiло  й
злякано дивиться на пана президента. I тiльки  вiн  один  бачить,  як  пан
президент  увесь  iз  голови  до  нiг  почина?  труситись  од  стриманого,
скаженого  смiху,  як  смiх  цей  що  далi,  то  дужче  розгора?ться,   як
вирива?ться вогниками i, нарештi, переходить у  бурхливе,  веселе  полум'я
реготу. Пан президент так смi?ться,  що  аж  жили  випинаються  на  висках
червоними мотузками, все тiло пiдскаку?, як  на  конi  у  скаженiй  ристi,
голова закиду?ться назад, жовтi, квадратовi зуби  випинаються  з  рота,  а
короткi  товстi  ноги  тупотять  iз  усiх  сил  по  пiдлозi.   А-ха-ха-ха!
А-ха-ха-ха!
   Крiзь п'яний вихор високого зiбрання злякано пробiга? не порозумiння  В
чому рiч? Що за чудний регiт пана президента? Гомiн  ущуха?,  всi  обличчя
наставляються широкими очима,  як  бiноклями,  на  пiдскакуюче  вiд  ристi
реготу тiло пана президента. Нарештi, пан президент iз  усiх  сил  натягу?
вуздечку й зупиняс свiй смiх.
   - Панове! Вибачте, будь ласка, я помилився- я  сказав  "арештована",  а
хотiв сказати "буде арештована".
   Тодi серед високого зiбрання  проходить  пригнiчена  тиша  сорому.  Всi
тридцять шiсть облич, не дивлячись ув очi один одному, понуро  й  замкнено
похиляються, а ?хнi тiла помалу займають сво? мiсця  за  овальним  столом.
(Досить непристойний жарт пана президента).
   Пан райхсканцлер суворо перегорта? сторiнки акатиста,  i  на  товстому,
простяцькому лицi роботяги-бюргера проступають усi ознаки похмiлля.
   Вмить пан президент випростову?ться,  гордо  й  сильно  скиду?  iржавою
головою й обводить тридцять сiм облич серйозним, урочистим поглядом.
   - Але, високошановне зiбрання, я не докiнчив ця органiзацiя буде  хутко
арештована! Хутко. Що?
   О нi, тепер пан президент уже  не  жарту?.  Обличчя  знову  витягуються
стриманою увагою й чеканням.
   - Але з одною умовою: ми з свого боку зробимо деякi надзвичайнi зусилля
й навiть деякi жертви. Декому цi жертви, може, видадуться й завеликими.  -
Пан президент проводить  очима  по  плямах  лиць  i  на  коротенький  мент
зупиня?ться на срiблясто-сивiй патрiархальнiй бородi дiдуся Ягмана.
   - Високому зiбранню, розумi?ться, повинно бути зрозумiле, що я не  можу
розповiдати тут нiяких деталей. Але я, Фрiдрiх Мертенс, заявляю: хутко вся
ця банда буде знищена. Тiльки для цього Об'?днаний Банк повинен асигнувати
п'ять процентiв свого майна. Що?
   Так, тепер пан президент  абсолютно  не  жарту?.  Високе  зiбрання  вже
нiтрошки в тому не сумнiва?ться. А надто члени управи Об'?днаного Банку.
   - П'ять процентiв?! Та це ж божевiлля!!
   Так, п'ять процентiв.  Але  краще  п'ятипроцентове  божевiлля,  нiж  ця
страшна болячка, яка багатьом може обiйтися в сто процентiв життя.
   - Я даю сво? п'ять процентiв! - раптом iз усi?? сили  гатить  по  столу
величезним волосатим кулаком пан вiце-президент Штiфель.  -Я  дам  десять,
щоб до кореня знищиiи цю гидь,  цю  банду  вбiйникiв!  Я  пропоную  управi
негайно згодитись, чорт його забирай!
   Дiдусь  Ягман  непокiйно,  дрижачими  пальцями  протира?  сво?   круглi
окуляри. Полисiлi, маленькi, жевжикуватi оченята, як  застуканi  у  пастцi
мишки, тривожно, злякано бiгають, нюхають, трусяться.
   Серед високого зiбрання росте гомiн. Новий, поважний, дiловий, завзятий
гомiн.  Це  -  серйозна   пропозицiя,   а   не   якiсь   там   фантастичнi
жарти-фей?рверки,  вiд  яких  чоловiк  тратить  розум  i  дурi?.  Мертенс,
Штiфель, очевидно, згоднi. Отже, власне, i балакати бiльше нема про що,  -
три чвертi Банку вже згоднi.
   Пан президент злегка пiдводить руку.
   -  Панове!  Пропоную  винести  зараз  же  постанову   про   асигнування
вищезгаданих засобiв на рiшучу  й  остаточну  лiквiдацiю  злочинно?  банди
розбiйникiв, що iмену? себе Iнараком. Хто за цю пропозицiю, прошу встати.
   I пан президент урочисто й строго пiдводить сво? кремезне, блискаюче на
чорному фонi мережива голчастим блиском брильянтiв тiло. За ним  поспiшно,
але  трудно  пiдтягаючи   догори   величезне   черево,   схоплю?ться   пан
вiце-президент Штiфель.
   I  все  високе  зiбрання  врочисто,  рiшуче  й  одностайно  вста?  круг
овального столу. Пани мiнiстри й депутати  парламенту  не  всi  ?  членами
управи, але вони голосують, так би мовити, духом iз Об'?днаним Банком.
   -Постанову прийнято одноголосно. Дякую, панове. Вашу жертву  не  забуде
наша славна дорога батькiвщина, велика Нiмеччина!
   ***
   - Отже,  товаришi,  резюмую  нашi  дебати  Тези  Центрального  Комiтету
приймаються одноголосно.  Директиви  також.  Сповiщення  його,  що  наступ
Iнараку,  як  вiдповiдь  на  наступ  свiтово?  буржуазi?,   розпочина?ться
одночасно по всьому свiтi, прийма?ться до вiдома з  великим  задоволенням.
Нiмецька органiзацiя з свого боку... Товаришу Тiле, я вас,  нарештi,  дуже
прошу не визирати щохвилини до сусiдньо? кiмнати й зачинити дверi. I прошу
зайняти сво? мiсце!
   Товариш Тiле швиденько зачиня? дверi, робить нiжну й винувату посмiшку,
зiбравши зморшки на сокирчастому носi, i навшпиньках iде на сво? мiсце. По
дорозi вiн дивиться на годинника й знизу? плечима.
   - . Нiмецька органiзацiя з свого  боку  вiта?  Центральний  Комiтет  iз
початком широко? акцi?. Завдання Iнараку внести  замiшання  й  розстрiй  у
ряди  ворога,  будити  енергiю,  викликати  широкi   маси   на   боротьбу.
Органiзований, плановий i без-милосердий терор ? найкращий засiб для того.
Товаришу Тiле, я прошу вас, нарештi, бути уважним i не  перешiптуватися  з
товаришем Кестенбавмом. Справа така  серйозна,  що..  Отже,  товаришi,  на
пiдставi вищесказаного пропоную голосувати резолюцiю  товариша  Шпiндлера.
Товаришу секретар, прошу ще раз прочитати ??.
   Клара бере клаптик паперу й чита?:
   - "Постановля?ться мобiлiзувати всi сили на рiшучу  боротьбу  з  бандою
розбiйникiв i злочинцiв, що iмену? себе Об'?днаним Банком  Нiмеччини.  Всi
районнi  й  пiдрайоннi  органiзацi?  довести  до  бойово?  готовностi,  не
шкодуючи нiяких коштiв. Напружити всi змобiлiзованi сили  для  найшвидшого
виконання смертного присуду над проводирями то? банди: Мертенсом, Штiфелем
i Айхенвальдом. Виконання присуду  доручити  двом  товаришам  Центрального
Бюро Нiмеччини. В iнтересах широко? пропаганди, замiшання в рядах ворога й
пiдняття духу в робiтничих масах смертний присуд над головою  цi??  банди,
Фрiдрiхом Мертенсом,  широко  оголосити  перед  виконанням  i  не  пiзнiше
наступно? ночi".
   - Уваг нiяких нема до цi?? резолюцi?? Отже, хто  за  резолюцiю,  iпрошу
встати.
   I голова зборiв перший рiшуче й урочисто пiдводить сво?  велике,  тяжке
тiло з кудлатою головою, подiбною до клубiв диму паровоза. За ним мовчки й
не хапаючись пiдводяться всi останнi. Товариш  Паровоз  обводить  зiбрання
невеличкими чорними очима, хита? головою й сiда?.
   - Резолюцiю прийнято одноголосно. Дякую, товаришi.  Прошу  заняти  сво?
мiсця. Товаришу секретар, прошу наготовити бiлетики на жеребки.
   - Бiлетики готовi, товаришу голово.
   - Дуже добре. Прошу товаришiв  тягти.  Бiлетики,  одмiченi  хрестиками,
визначають призначення керувати виконанням смертного присуду. Прошу!
   Смертний прис