она
буде, як Труда, молитися, стояти на жорствi, краще вже пiде до  монастиря,
вiддасть себе боговi, яiж такiй паскудi!
   Труда раптом  пiдводить  голову  i  струшу?  стриженими  синьо-чорнидiи
кучерями. Ах, боговi! Бог iз тими, в кого ? грошi. Нiякого  бога  нема,  а
все нещастя жiнки, що в не? нема грошей. От i все. Через  що  Фрiда  стала
жiнкою жаби? Коли б у не? були грошi, хiба навiть ?хнiй милий  деспотичний
батько вiддав би ?? за цю гнилу мавпу?
   Грощей. грошей, грошей треба! От увесь бог. I тодi не буде  нi  баронi,
нi Шванебахiв, нi каторги, нi нотацiй, нi непристойностей,  нi  жорстви  -
нiчого! I все буде вiльне й ясне. Грошей!!!
   Фрiда несподiвано по-дитячому схлипу? старим плачем, трохи нiяковй  вiд
цього й солiдно, сумно зiтха?: де ж вони можуть узяти грошей?
   Труда хмуро, грiзно,  непохитно  стиску?  над  бронзовими  очима  густi
синюватi брови. Знайдуться грошi! Знайдуться. Нехай. Вона не раз  говорила
мамi, Адольфов?, батьковi, всiм, що вона зробить ?м страшний скандал, коли
далi так буде йти. Вони не вiрять? Ну, добре,  тепер  вона  покаже.  Тепер
вона може робити, що хоче. I коли так:, коли ?х продають жабам i не хочуть
уступитися, то вона сама иступиться за них обох. Недай Фрiда не  журиться:
грошi будуть!
   Фрiда  несмiло,  здивовано,  захоплено  дивиться  на  молодшу   сестру:
Страховище, очевидячки, зна? якийсь  спосiб.  Страховище  дiйсно  зробить,
коли так насуплю? брови i струшу? волоссям.
   - Де ж ти вiзьмеш, Трудо? Можна знати?
   - Нi. Не можна. Лягай спати Завтра рано я тебе сховаю деiнде,  а  потiм
ми оселимось разом, i вони побачать. I зараз же цокличймо до себе в  гостi
аташе, а жабi пошлемо запросини. Нехай приходить. Добре?
   Фрiда, зiтхав, посмiха?теся й поводить плечима так, наче вже чу? на них
гарячу, сильну, вперту руку аташе.
   А потiм старша сестра вiдда? не тiльки всю свою волю,  але  и  стомлене
тiло в цупкi, рiшучi, смуглявi ручки молодшо?. Руки  цi  роздягають  ??  й
пiдводять до лiжка й укладають у постiль., Як чудово визволитись од  сво??
волi, вiд сумнiвiв, од турбот, страху, зрадливих надiй. Легко, як пушинцi,
що летить сйбi туди, куди несе чужа  сила;  затишно,  як  у  дитинствi,  в
маминому лiжку!
   Собi ж Труда стелить на канапi. Та як там стелить: кинула подушку та  й
усе. ?й спати ще не  хочеться.  Та  й  не  можна.  нiяк  не  можна  спати;
розпочинаючи кампанiю рiшучу, грiзну треба обдумати все, як слiд.
   Лампу  можна  погасити  й  одчинити  вiкна  на  терасу.   Мiсячна   нiч
густозапашна, та?мна, любовна, така. як та. коли з  Максом  тiкали,  пливе
над  садом,  над  будинком,  над  Шванебахами  i   синiми   вазочками   iз
бiдними-бiдними орхiдеями, що так i стоять у  ваннi.  На  терасi  бiдолахи
пальми тоскне ни дiють у куточках, сумуючи за сво?ми африканськими ночами.
I вони в неволi! Хоч би вiкна з тераси до саду вiдчинили ?м, хай би трiшки
волею подихали!
   Труда тихенько вилiза? крiзь вiкно на  терасу  й  одчиня?  вiкна  Вiтер
густо диха? ?й у лице й обiйма? свiжими, нiжно пухнастими лапами. Безвуха,
оголена голова мiсяця з прова леним носм лукаво й цинiчно посмiха?ться  iз
срiбно-блакитно? височини: не одну цiкаву рiч вона бачила звiдти  за  сво?
довжелезне здiльйонновiкове життя. Над мiстом велетенським  вiялом  сто?ть
свiтло електрики, завзято борючись iз свiтлом мiсяця. I вiд тi??  боротьби
сто?ть неугавний, глухий, густий гуд.
   Труда сiда? пiд пальмою, обнiма? одною рукою, як  сестру,  за  шершавий
многоповерховий стовбур  i  дивиться  в  тоскно-цинiчну  посмiшку  мiсяця.
Смiшно йому з ?? вазочки з орхiдеями? Смiшно з ?? "кампанi?"? Розумi?ться,
йому смiшно. Але хто зна?, хто смiятиметься останнiй.
   Труда стрiпу? посрiбленими посмiшкою мiсяця кучерями i зручнiше обнiма?
сестру невiльницю за стовбур.
   Але в ту ж мить швидко  поверта?  голову  назад:  у  розчинених  вiкнах
спальнi принцеси  свiтиться.  Ага,  вернулась  королева  з  вечерi!  Крiзь
запнутi порть?ри, крiзь щiлину часом видно тiнь, що ходить  туди  й  сюди.
Роздяга?ться пишна принцеса. На нiч, мабуть, здiйма?  всi  накладки  з-пiд
свого фарбованого  волосся  й  гада?,  що  нiхто  не  догаду?ться.  От  би
пiдгледiти!
   Страховище раптом тихенько пiдводиться i, забувши за  пристойнiсть,  за
вазочку з орхiдеями, за жабу  й  кампанiю,  навшпиньках  пiдкрада?ться  до
вiкна принцесино?  спальнi,  сильно  затиснувши  щелепи.  Вона  тiльки  на
малесеньку хвилиночку зазирне й зараз же  вiдiйде.  Вiд  цього  волосся  у
принцеси не вилiзе i не злiзе з нього фарба.
   Але Страховище бачить крiзь щiлину таку картину, що прикипа? не нi одну
малесеньку хвилиночку. Перед великим трюмо сто?ть золотисто  бiла,  сильно
вирiзана, з високими клубами й довгими ноiами постать гоюло? чужо?  жiнки.
На високiй, довгiй ши? маленька голова, i з не? на  пiнисто  бiлi,  пишнi,
похилi плечi спадають червоно-золотi хвилi волосся,  прикриваючи  груди  й
сягаючи нижче пояса. I нiяких пiдкладок! В одному мiсцi темнiшi, в другому
яснiшi, абсолютно нефарбованi! I нiколи не можна було подумати, що пiд цим
чорним шовком, пiд цими стародiвоцькими сукнями таке несухе,  гарячо-живе,
таке пишне тiло!
   Принцеса уважно розгляда? себе в дзеркалi,  потiм  несподiвано  весело,
зовсiм по-дитячому цiлу? себе в голе плече, швиденько  накида?  пеньюар  i
бiжить до ванни. I вона, ця  засушена,  неприступна,  фанатична  принцеса,
вмi? себе так цiлувати.
   Труда потихеньку, задумливо вiдходить од вiкна й iде до себе, зачинивши
вiкна на терасу. На вiкнi в ?? кiмнатi сидить Фрiда  й  непохвально  хита?
головою: хiба ж можна зазирати в чужi  спальнi?  Не  дай,  боже,  принцеса
помiтила б! Ну, а яка ж вона принаймнi? Роздягнута була? Гарна? Волосся  з
накладками?
   Труда мовчки бере Фрiду пiд лiкоть i веде до лiжка. Вони разом  лягають
в одну постiль, i довго чу?ться шепотiння в темно-сiрiй од  свiтла  мiсяця
кiмнатi. Потiм шепiт ста? сонним  i  затиха?.  Пальми  тоскно  журяться  в
кутках тераси, i голова мiсяця з проваленим носом цинiчно  посмiха?ться  з
?хньо? журби.
   ***
   I раптом над затихлим, заснулим, старомодним будинком  серед  ночi  пiд
цинiчносумною посмiшкою мiсяця прокочу?ться страшна буря жаху.  Дзеленчать
i миготять знаками телефони, грюкають дверi, напiводягненi люди  з  сiрими
обличчями  й  жахно  розбудженими  очима  бiгають  коридорами,  скрикують,
шепотять,  бiжать  нагору.  До  будинку  пiд!?жджають   авто   з   людьми,
поодяганими в форму, хапливо входять у дiм, оточують його  з  усiх  бокiв,
увiходять до саду,  нишпорять,  обшукують  Балакають  коротко,  вривчасто,
та?мно.
   - Що сталося?!
   Пропала коронка Зiгфрiда. Та?мно,  безслiдно  пропала  свята  релiквiя,
заповiт старого  роду,  благословення  вiкiв,  запорука  перемоги,  символ
панування кращих!
   От так пропала серед тихо? ночi, без нiякiсiнького слiду  крадежу,  без
найменшого гомону, без ?диного знаку, за яким можна б шукати  ??!  Пропала
мiж дванадцятою й  першою  годиною  ночi,  тодi,  як  у  сусiднiй  кiмнатi
принцеса брала купiль.  Коронка  лежала  на  туалетному  столi.  Принцеса,
роздягаючись, поклала ?? туди. За це вона могла ручатись головою. Але коли
вийшла з ванни й хотiла сховати у скриньку з iншими релiквiями, коронки на
тому мiсцi вже не було. Принцеса, одначе, не розповiдала, як  вона  шукала
??, не казала, як гола, з розпанаханим од лютi пеньюаром,  iз  розпатланим
червоним диким влоссям бiгала по спальнi,  як  лазила  рачки  по  пiдлозi,
мацаючи  руками  попiд  столами,  фотелями,  шафами;  як  розкидала  мокрi
простирадла й рушники в ваннi, як скажено, тоненько завищала  вiд  слiпого
страху й гризла зубами сукню вiд одчаю.
   I  старий  тихий  дiм  -  повний  притишеного,  зацiпленого  шепотiння,
шарудiння,   сухих,   напружених   очей,   тоскно?   шамотнi,   пiдозрiнь,
безнадiйностi, жаху. Одна тiльки принцеса спокiйнiша за всiх, тiльки  вона
чисто по-королiвському ставиться до великого  нещастя  з  такою  холодною,
сталевою, величною гiднiстю, що старий граф готов стати  на  колiна  перед
цi?ю сильною дiвчиною. Нi одного знаку хвилювання, нiякого  гнiву,  одчаю,
нiякого рiзкого жесту! Наче не коронка Зiгфрiда пропала, а гребiнець iз ??
волосся.
   Але хто ж, хто мiг учинити це жахливе святотатство? Яким способом?  Усi
дверi й вiкна на терасу та до кiмнат принцеси  були  позамиканi.  Нiде  нi
слiду злому замкiв. Прислуга не могла пройти нагору, нiяк не могла. З саду
через вiкна тераси нема змоги вилiзти, та й вiкна були  позамиканi,  та  й
чути ж було б щонайменший звук, бо вiкна й принцесино?, й Трудино? спальнi
були повiдчинюванi, i нi принцеса, нi Труда  з  Фрiдою  ще  не  спали,  ще
горiли в них лампи. Який же злодiй зва жився на таке очайдушне злочинство?
   Старий граф iз графинею йдуть до Труди  ще  раз  докладнiше  розпитати,
може ж, вони хоч якийсь гомiн чули. Але нi старий граф, нi графиня  чогось
не дивляться в очi одне одному, iдучи до дочок. Коли ж увiходять до Труди,
старий граф щiльно, пильно зачиня? за собою дверi й вiкна.
   Труда i Фрiда сидять мовчки в рiзних кутках канапи. У Фрiди  очi  повнi
якогось iншого жаху, нiж ранiш. У Труди  якийсь  iнший  вираз.  Усе  якесь
тепер iнше. I тому старий граф також  iнакше,  нiж  ранiше,  пiдходить  до
дочок i важко дивиться на кожну по черзi. А стара  графиня,  як  сполохана
птиця, що до гнiзда ?? пiдбира?ться страшний ворог, тривожно готу?ться  до
оборони.
   - Коронки нема? Чу?те? Трудо! Фрiдо! Коронки нема Пропала.
   I Труда, i Фрiда мовчки дивляться на батька. Вони знають, що нема,  але
для чого ж ?м це так чудно, з таким натиском говорити.
   - Хто з вас у часi був на терасi? Ну?
   Сестри мовчать. Фрiда швидко, злякано спуска? очi на колiна  собi,  але
Труда смiливо зустрiча? грiзний, важкий погляд iз-пiд сiрих стрiх.
   - Я була.
   - Ага. Що ж ти робила там?
   - Що ж я могла робити? Розумi?ться, коронку крала!
   Сiрi стрiхастi очi люто скидаються догори.
   - Не смiй менi таким тоном балакати!  Ти!  Що  ти  робила  там,  питаю?
Фрiдо, вiдповiдай!
   Фрiда, як у дитинствi, злякано,  мовчки  наставля?  на  батька  великi,
здивованi, синi очi.
   - Фрiдо, ти доросла  замужня  жiнка  Ти  повинна  розумiти  те  страшне
пiдозрiння, яке ляга? на наш дiм. Одповiдай, - що робила там Труда?
   Губи  доросло?,  замужньо?  жiнки  по-дитячому   морщаться,   починають
труситися, сльози викочуються iз здивованих очей i одна по однiй швиденько
котяться по зблiдлих лицях. Вона не зна?, що робила Труда. Вона спала.  Чи
той... Труда була на терасi, але вона там тiльки пiдглядала за принцесою в
вiкно й зараз же вiдiйшла вiд нього.
   - Пiдглядала?! Як поко?вка? Дочка графа Елленберга пiдгляда?  до  чужих
вiконн!
   - Я хотiла подивитись, чи справжн? волосся в принцеси.
   Старий граф ступа? крок наперед i простяга? руку до Труди.
   - Давай сюди негайно. Швидше!
   Труда великими, нерозумiючими i вже знаючими очима скида? на батька.
   - Що давати?!
   - Трудо!!!
   Бiдна птиця-мати може тiльки з жахом i одча?м слiдкувати, як ворог  усе
ближче та ближче добира?ться до необачно?, необережно? дитини. Ах, одвести
б його в другий бiк, на iнший слiд направити.
   - Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?
   - Мати! Мовчи Страховище на всяке божевiльне страхiття  здатне.  Трудо!
На терасу нiхто не мiг пройти. Коронка лежала бiля  розчиненого  вiкна  на
столi. Бiля того вiкна, куди ти пiдглядала. Ти розумi?ш,  що  твiй  дикий,
страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумi?ш чи нi?
   Труда не розумi?. Смугляве лице з синьою родинкою пiд ухом  налива?ться
темним, бронзовi очi стають гострi, стрибливi.  Вона  помалу  пiдводиться,
вирiвню?ться й закида? го лову.
   - Хто з нас, графе Елленбергу, жарту?, це ще невiдомо. Та  як-не-як,  а
вашi слова й ваше пiдозрiння на свою дочку страшнiшi за всяке страхiття.
   I вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому  руками,
а рiвно, випростувано вiдходить до столу.
   Граф чу? тiльки цi  два  слова  "графе  Елленбергу",  не  "батьку",  не
"тату", а власне "графе Елленбергу"!
   I графиня чу? цi страшнi, незрозумiлi два слова. I чу?, як старий  тихо
пошепки повторю?: "Графе Елленбергу!"
   Вiн якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду,  потiм  поверта?ться
до Фрiди й кива? ?й головою.
   - Ходiм.
   Графиня i Фрiда тихо виходять за старим графом,  а  Труда  сто?ть  бiля
столу i  гра?ться  олiвцем,  суворо  насупивши  брови.  Згори  донизу  дiм
обшукано, поперетрушувано всi кiмнати й речi прислуги;  попереглядано  всi
закутки, всi слiди пальцiв на поросi балюстради. I на ранок усi пiдозрiння
зупиняються на льока?вi  Фрiдрiху  Баронеса  Фрiда...  виразно  бачила  на
терасi тiнь людини, подiбно? до льокая Фрiдрiха Вона не звернула потрiбно?
уваги, але  цiлком  виразно  бачила  мужчину  високого  росту  з  горбатим
профiлем, як вiн швидко й  нишком  пройшов  повз  вiкно  спальнi  графiвни
Труди.
   Полiцiя  й  детективи,  захопивши  з   собою   очманiлого   вiд   жаху,
непорозумiння и одчаю  Фрiдрiха,  спорожняють  старий  графський  дiм.  Чи
дiйсно винен Фрiдрiх, чи нi, нi полiцiя, нi прислуга, нi  принцеса,  нiхто
того не зна?, але кожний розу мi?, що Фрiдрiх мусить бути арештований, щоб
разом iз со бою занести в тюрму навiть тiнь пiдозрiння на старий графський
дiм.
   Граф  Елленберг  згоджу?ться  дати  дозвiл  на  арешт   Фрiдрiха.   Вiн
згоджу?ться, але зараз же кличе графиню до себе в кабiнет.
   Старi, змученi жахом i безсонням обличчя ?хнi  здаються  ще  старiшими.
Старий граф одшморгу? порть?ри на вiкнах, одчиня? вiкна  й  гасить  свiтло
ламп Цi приготування не подiб нi до катування, але графиня  дрiбно  дрiбно
хреститься за спи ною графа, в якiй почува?ться щось грiзне, невблаганне й
таке знайоме.
   Але рiвночасно й нове. заранi повна трiумфу певнiсть i  страх  од  цi??
певностi.
   Ах, вона зна? вже, про що буде мова, про що так  моторошно  мовчать  цi
одвислi жовто-сiрi щоки.
   Свiтло ранку, молоде, прозоре, лагiдно радiсне;  невинний,  чистин  дух
роси  й  зеленi,  лукаво  здивоване  лопотiння  шпакiв  i  завзяте,  рясне
джерютання горобцiв, - як це все не пiдходить до  двох  старих,  напружено
страждальних, мертво-сiрих облич.
   Маленька,  гостровида,  з  пов'язаною  бiлим  голiвкою,   з   напружено
круглими, величезними очима нiчно? птицi мишка, за  якою  зараз  почнеться
полювання  старого,  жовтого,  лютого  кота,  сидить  графиня  в   куточку
величезного фотеля й нашорошено слiдку? за кожним рухом чоловiка.
   От, нарештi, тяжко сiда?, кладе великi в  ластовиннi  руки  на  поруччя
фотеля, очима надушу? на мишку. А в очах - тривожна певнiсть.
   - Коронку взяла Труда.
   Мишка робить рух.
   - Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це зна?ш ?? загрози
скандалом, ?? обiцянки Фрiдi здобути грошей, усе  це,  очевидно,  мало  на
увазi саме це страшне, скандальне  злочинство.  Але  не  в  цьому  рiч.  Я
згодився на тво? й Ганса домагання арештувати Фрiдрiха, але  я  зробив  цю
несправедливiсть  умовно.  Вiд  тебе  тепер  залежить,  чи  я  далi   буду
пiдтверджувати цю нашу жорстокiсть, чи замiсть Фрiдрiха вiдправлю Труду до
тюрми. Чу?ш?
   Графиня вже зна?, яка це буде умова. Все те саме, вiчне,  неспокутуване
прокляття ?хнього життя!
   - Отже, сьогоднi, зараз ти менi скажеш правду: чия дочка Труда.
   Графиня заплющу? очi й трудно, скорботно зiтха?: все те саме!
   Але на графа це мовчазне, тужне зiтхання  дi?  як  фальшивий,  нахабний
крик, повний брехнi й упертостi. Велика волохата рука стиску?ться в  кулак
i б'? по поруччю.
   - Ти скажеш! Сьогоднi ти скажеш менi!  Сьогоднi  ти,  нарештi,  в  мо?х
руках. Все життя ти волочила  по  багнi  мо?  iм'я,  а  тепер  дiти  тво?х
полюбовникiв крадуть останн?, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе,
прокляту, а ?? зараз же вiддаю судовiй владi! Кажи!
   Графиня збира? все сграждання сво?, ввесь страх,  увесь  одчай  свiй  у
руки и простяга? ?х до чоловiка
   - Присягаюсь же тобi всiм святим для мене, Труда - твоя! Труда - твоя!
   Граф жадно, ловляче витяга? до мишки жилрлу, одвислу шию.
   - Ага, Труда моя? А хто ж не мiй? Адольф? Отто? Фрiда? Хто? Кажи!
   I знову все вiд початку. I знову прокльони, загрози, сльози. Про  Труду
вже забуто. Хiба це важно: Труда, Адольф, Фрiда чи навiть  покiйний  Отто?
Правди треба, правди!
   I за певнiсть уже забуто.
   I от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф  сто?ть  навколiшках
перед зляканою цим бiльше, нiж його люттю, прилиплою до стiни графинею  i,
трясучи пiднятими, пiдведеними, як на молитву, руками, блага?:
   - Скажи менi правду, тiльки правду! Яка б вона не була!  Благаю,  молю,
визволи вiд цих мук сумнiву! Яку хоч правду, тiльки, щоб уже кiнець. Ти  ж
зрозумiй: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собi любити ?х.
Я ограбований з останнього, що ? на старiсть у людини. Але я й  любовi  не
хочу, нiчого. Тiльки спокою й правди. Присягаюсь тобi: я нiчого не  зроблю
Трудi, я покрию ?? злочинство, але за це скажи менi всю правду!
   Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стiну,  мертвими  губами
шепоче все те саме:
   - Всi тво?! Всi тво?!
   I сльози муки за себе, за  нього,  за  отих  "усiх"  котяться  по  лицi
безупинно. Яку вона iншу правду може сказати йому, коли  вона  й  сама  не
зна? ???
   I так само, як не раз уже бувало, графиня,  сама  трохи  не  вмлiваючи,
помага? старому  пiдвестися.  Сама  хитаючись  од  лютого  болю  у  правiй
половинi голови, що наче видушу? око з лоба, одводить старого до спальнi й
уклада? в лiжко. I, коли бiдний, любий,  вимучений,  заплющивши  очi,  так
тихо, так лагiдно й безживно шепоче: "I нiколи-нiколи я не взнаю, хто  мо?
дiти", вона притуля?ться чолом до його подушки й гiрко-гiрко плаче.
   ***
   - Пан президент у кабiнетi?
   - Нi, попи в Залi Здоров'я!
   I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi:  в  Залi  Здоров'я  нiяких
справ не допуска?ться, навiть Вiнтеровi без над  звичайно?  потреби  вступ
заборонений.
   Але граф Адольф нiжно придержу? пана  секретаря  за  рукав  i  спокiйно
просить негайно пiти  и  докласти  пановi  президентовi,  що  з  ним  хоче
говорити граф Елленберг у важнiй справi.
   Спокiй i певнiсть  графа  Елленберга  такi  твердi,  що  Вiнтер,  трохи
повагавшись, одважу?ться рискнути I  диво  дивне?:  пан  президент  тiльки
пильно похмурюють брови, мить  думають  i  згiдливо  хитають  головою.  О,
Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!
   Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер  утягнена  в  стiни,
вся залита сонцем, якому милостиво дозволено  виконувати  сво?  функцi?  в
цьому, не  всякому  доступному,  куточку  палацу.  Посеред  зали  прожогом
вирива?ться в золотисте ранiшн? небо фонтан i весело, дiловито пада? вниз,
в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять
апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й  кiнчаючи
складним "хан-чу". Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом
навiть тут людина без них нiщо. Травичка,  квiточки,  фонтанчики,  все  це
миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.
   Пан президент у боксерських  коротеньких  штанцях  на  голому  тiлi,  з
виразом упертостi й лихо? лютi б'? кулаками в рукавицях шкурятяне опудало,
що гнучко пiдда?ться пiд його ударами, хитро вгина?ться вбiк i несподiвано
опиня?ться  на  другому  боцi.  Тут  же  поруч  сто?ть  iз  журналом   пан
боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдку?
за  надзвичайно  важним  науковим  експериментом,  пильно  й   заклопотано
занотову? особливо  важнi  моменти.  Трохи  вiддалiк  пан  бадемайстер  iз
асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого  купальняного  приладдя
почтиво дожида? сво?? черги.
   В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не сто?ть  без  дiла.  Фонтан
енергiйно, безупинно рветься вгору,  обiгрiва?ться  в  сонячних  променях,
пада? вниз i розбiга?ться кружальцями до берегiв. Машини,  потрушуючись  i
подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло  велико?
людини, терти його, м'яти, голубити,  насичувати  токами  всяких  енергiй.
Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставля? то з одного боку, то з  другого
сво? шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.
   Граф Адольф iз тим самим виразом серйозно? поштивостi й заклопотаностi,
що й у бокс i бадемайстрiв, навшпиньках пiдходить iззаду й зупиня?ться.
   Мертенс,  зачувши  кроки,  озира?ться  i  вмить  кида?ться   на   графа
Елленберга з шкурятяними кулаками, люто кричачи:
   - Обороняйтесь!!
   Граф машинально пiдносить руки й злякано  вiдсува?ться.  Пан  президент
весело, задоволене регочуть, ритм?чно  пiдкидаючи  при  цьому  випнутим  i
здушеним штанцями животом. На сiдластому чолi, на  вухах,  на  носi  рясно
блищать краплi поту. Все  тiло,  немолоде,  але  ще  сильне,  в  жорсткому
рiдкому волоссi на грудях i коротких ногах також масно мокрi? потом.
   Кивнувши бадемайстровi,  Мертенс  пряму?  до  мармурового  ложа,  нiжно
рожевого, блискучого й холоднуватого.
   Бадемайстер нiжно обхоплю? пана президента в обiйми й почина?  з  такою
надзвичайною спритнiстю, швидкiстю й артистизмом обтирати  спiтнiле  тiло,
що граф Адольф щиро милу?ться. Витерши, бадемайстер кладе пана президента,
як кохану, на ложе, прикривши тiло тонюсiньким полотном.
   - Ну, тепер сiдайте. Щось iз принцесою? При?мне? Непри?мне?
   Граф Елленберг обережно посмiха?ться: як для кого,  -  для  принцеси  -
непри?мне, для iнших може бути... корисне.
   Мертенс кiнцем рушника витира? пiт  iз  лоба,  що  знову  виступив,  як
виступа? вода на болотi, i час од часу, поки  граф  розповiда?,  проводить
рушником по лицi.
   - Гм! Цiкава iсторiя "Загине коронка, загине рiд". Чудово.  Ну,  хвалю:
хитро. ? мо?х рук повинна одержати? Добре. Де коронка? Покажiть.
   Висновок для графа  Елленберга  цiлком  несподiваний,  i  невiдомо,  чи
бажаний.  I  через  те,  що  невiдомо,  граф  ще  обережнiше,  ще  нiжнiше
посмiха?ться.
   - На жаль, пане президенте, я не знаю, де  коронка.  До  викрадення  не
причетний.
   Мертенс маха? собi на лице рушником,  не  зводячи  пильних,  допитливих
очей iз горбуватого, жовтаво-мучнистого лиця.
   - Ну, добре. Менi байдуже. Але коронку негайно доставити менi. Принцеса
дiстане ?? разом iз мо?ю рукою. Я врятую ?хнiй рiд!
   I на вкритих потом твердих губах виступа? iронiчний  усмiх.  Усмiх  цей
перекида?ться на графа Адольфа й розгора?ться в тихий смiшок.
   - Але ви вiдповiда?те Чу?те? Що?
   Це вже не так смiшно. I граф Адольф iз вiдповiдним виразом лиця  пробу?
вияснити це пановi  президентовi.  Але  пан  президент  не  хочуть  навiть
слухати коронка мусить бути знайдена  якомога  швидше  й  за  всяку  ц?ну.
Кредит необмежений. Хоч пiв Об'?днаного Банку. Досить? Що?
   Граф Адольф смi?ться з  милого  дотепу  пана  президента,  але  зеленi,
банькатi, розумнi очi пана президента знову пильно й допитливо  впиваються
в м'яке горбувате лице з сiро-жовтими вiями. I  знову  граф  не  зна?,  чи
бажано йому пiдтримувати цю допитливiсть, чи швидше розiгнати ??.
   Але пан президент мусять набиратися здоров'я - авдi?нцiя скiнчена.
   ***
   "Негайно й за всяку цiну".
   Легко пановi президентовi давати категоричнi накази, але як виконати ?х
у такiй загадковiй справi?
   Що батько даремно склада? пiдозрiння на Труду, це ясно ста?  й  дитинi,
побалакавши з пришелепуватою дiвчиною. Та й сам батько вже,  зда?ться,  не
дуже вiрить.
   Та як-не-як, а випадок такий, що використати його  можна  для  розумно?
людини чудово,  i,  хто  вряту?  смiшну,  дурненьку  коронку,  той  уряту?
старенький, одмерлий рiд, династiю. Послуга немала. А за це треба немало й
заплатити.
   У графовiй приймальнi уже чека?  президент  полiцi?  з  якимсь  молодим
добродi?м, високим, тонким, iз сокируватим носом i гарними, нiжними очима.
   - Дозвольте представити  вам,  ваша  свiтлосте,  доктора  Тiле,  нашого
найенергiйнiшого й найталановитiшого детектива. Доктор Тiле працю?  в  нас
iз власно? охоти й любовi до свого мистецтва.
   Доктор  Тiле  вклоня?ться  й  посмiха?ться  такою  нiжною   й   уважною
посмiшкою, наче вiн уже давно й гаряче  любить  графа  Елленберга  i  йому
зразу можна довiрити найiнтимнiшу справу.  Слухаючи  його  свiтлiсть,  вiн
схиля? гладенько зачесану, з блискучим продiлем посерединi  голову  то  на
одне плече, то на друге й пильно, серйозно хита? нею.
   - А як ви дума?те, пане докторе: Iнарак мiг це зробити?
   Доктор Тiле охоче й швидко вiдповiда?:
   - Можливо, можливо! А посвiдки нiяко? не залишено? Нi? Гм! Як  так,  то
сумнiвно. Бо, як вiдомо вашiй свiтлостi, Iнарак у таких випадках раз у раз
лиша? посвiдку. Звичайнi злодi? вже починають пiдробляти цi посвiдки й тим
завдають Iнараковi багато клопоту, бо доводиться давати спростовання.
   I доктор Тiле так добродушно й нiжно  посмiха?ться,  що  вся  справа  з
коронкою й сам Iнарак видаються простими, легкими й якимись собi хатнiми.
   Ну, значить, так: доктор Тiле бере цю справу пiд свою  особливу  увагу,
звiльня?ться вiд усiх iнших обов'язкiв, i до дому графа  Елленберга-батька
ма?  бути  якнайшвидше  пiд  виглядом  нового  льокая  прийнятий  один  iз
помiчникiв пана доктора. Сам же доктор (також якнайшвидше!) ма? обдивитися
мiсце пропаду коронки.
   - Але майте на увазi, панове сам  пан  президент  Мертенс  зацiкавлений
цi?ю справою. Ви розумi?те, що це значить? Отже, коронка  мусить  знайтися
негайно и за всяку цiну!
   Президент полiцi? на знак пошани й уваги витяiа?ться сiрунко, а  доктор
Тiле, на мент устромивши  у  графа  серйозний,  пильний  поiляд,  нiжно  й
покiрно нахиля? гладко зачесану, довгасту голову.
   Але коли доктор Тiле iде до  себе  додому,  в  поглядi  йою  вже  нема?
нiжностi, хiба що часом крiзь заклопотанiсть  раптом  викришиться  iскорка
веселого гумору. I як  тiльки  входить  до  свойого  кабiнету,  обвiшаного
всякими традицiйними, детективними трофеями й приладдям, то навiть iскорки
зникають. Вiн зараз же хапа? телефон,  наставля?  екран  i  телефону?.  На
екранi з'явля?ться маленьке, обросле пiд вухами кудлатою  шерстю  личко  в
окулярах i, посмiхаючись, кива? докторовi.
   - Шпiндлере! Негайно екстрене зiбрання! Хоч  невеличке,  приватне,  але
негайне. Важна справа. Не пiзнiше, як через пiвгодини, буду у вас.
   Голiвка мавпи пресерйозно ворушить губами, i в  iелефонi  чути  гунявий
голос:
   - Голубчику детективе, ви, зда?ться, замiсть злодi?в, повиннi розшукати
наперед просто людську логiку: як же можна за такий строк..
   - Ах, Шпiндлере, менi треба порадитись! Кого встигнете. Я зараз ?ду  до
вас. Бувайте!
   Перед тим, який грим вибрати, доктор Тiле задуму?ться: Клара любить без
бороди, бiлявий, з невеличкими вусами. Але  це  негарно,  маленькi  та  ще
бiлявi вуса не зменшують розмiрiв проклятого носа.  Краще  темно-русий,  з
борiдкою, або ще краще з еспаньйолкою - в цьому ? щось пiвденне,  фатальне
I нiс же скрада?ться.
   Через  пiвгодини  високий,  гарно  вбраний,  середнiх  лiт  добродiй  з
еспаньйолкою й темними густими  вусами,  над  якими  сокиркою  випина?ться
сухорлявий хрящуватий нiс,  поважно  входить  до  садка  невеличко?  вiлли
доктора Шпiндлера, вiдомого вченого-економiста.
   Дверi вiдчиня? сама Клара Мила Клара, дорога, напружена  чеснота:  вона
бо?ться навiть трошки припудритись для нього, щоб  чогось  не  подумав.  А
пенсне навмисне наклала на сво? сiрi, з темними обiдками мило  серйознi  й
такi ж жiночi, такi лукаво вабливi очi. Навмисне, бо докторовi Тiле це  не
подоба?ться, бо це робить ?? сухою, абстрактною. Ах, коли  б  вона  могла,
вона б скоцюрбила  сво?  трiшки  заповне,  але  струнке  тiло,  зробила  б
плескуватими пишнi жiночi клуби, а груди  -  о,  цi  безсоромнi,  випнутi,
кричущi ознаки ?? полу: вона б знищила, як нищили ?х  середньовiчнi  ченцi
на безсоромних статуях.
   А все ж таки доктор Тiле в темнуватому передпоко?  ловить  ??  сухувату
теплу  руку  й  швидко  пiдносить  до  уст.   Рука   спочатку   легесенько
здрига?ться, на мент, на коротюсiнький мент ста? безвольна й тiльки тодi з
обуренням шарпа?ться й вирива?ться. Сiрi очi з обiдками,  блиснувши  склом
пенсне, неначе сльозами, гнiвно й з докором озираються на нього.
   - Я ж вас прохала, Тiле!..
   Тiле  благальне  схиля?  голову  з  еспаньйолкою  на   лiве   плече   й
посмiха?ться такою сво?ю нiжною, доброю  посмiшкою,  що  Клара  безпомiчно
знизу? плечима й швиденько йде в розчиненi дверi кабiнету.
   Бiля столу в сво?му "перманентному" спортовому  сiренькому  костюмчику,
на тоненьких, кривеньких,  широко  розставлених  нiжках  сто?ть  Шпiндлер.
Кудлата й велика, як у пуделя, голова з кучерявими  заличками  пiд  вухами
короткозоре схилилась до тоненько? брошури, яку вiн трима?, як який-небудь
товстий том, обома руками. Окуляри йому аж  на  чолi,  i  вiн  мружить  на
брошуру очi так, як мружаться  люди,  що  на  них  вi?  сильний  вiтер  iз
порохом.
   - А,  детектив!  Наш  знаменитий  детектив!  Ну,  яке  ж  таке  страшне
злочинство примусило вас так негайно турбувати нас? Га?
   Чи вiн це циту? з брошури, чи вiд себе говорить, з певнiстю сказати  не
можна,  бо  на  доктора  Тiле  зовсiм  не  дивиться,  i   тон   неуважний,
заклопотаний, голова ж iще пильнiше схилена до книжечки.
   Одначе руку простяга? кудись у повiтря, зда?ться, для по-здоровкання. I
тiльки, як доктор Тiле мiцно бере цю руку у свою, тодi дивиться на  гостя,
зсунувши брошурою окуляри на крихiтний носик.
   На канапi сидить Макс Штор. А бiльше нiкого нема: за такий короткий час
скликати людей не так зовсiм легко, як то дума?ться спритним детективам.
   - Ну, що ж за важна справа? Га?
   Доктор Тiле озира?ться: на стiльцях, на канапцi, на всiх фотелях купами
лежать книжки, брошури,  газети,  коректурнi  шпальти  -  сiсти  нiде.  Не
кабiнет ученого,  а  склад  книжок,  та  ще  пiд  час  перевозу  з  одного
помешкання на друге - все по перемiшуване, порозгортане, понакидуване одне
на одне. Клара теж озира?ться по хатi.
   - Йозефе, з цих стiльцiв можна покласти книги на пiдлогу?
   Йозеф серйозно й критично огляда? стiльцi. Можна. Але обережно, в  тому
самому порядку (цебто слiд би сказати: в тому самому непорядку).
   Сам Йозеф Шпiндлер не сiда?: йому стоячи зручнiше слухати й переглядати
брошури  та  газети,  якi  вiн  одну  по  однiй  бере  з  купи  на  столi.
Вiдстовбурчивши  нижню  губу  i  мружачи  очi,   вiн,   зда?ться,   цiлком
заглиблений у свою роботу. Але з несподiвано промимрених  уваг  i  запитiв
видно, що вiн добре все чу?.
   Клара, мила Клара сидить на  канапi  в  другому  кутку,  як  у  фотелi,
поклавши руку  на  книжку.  Голову  вiдкинула  на  спинку  канапи,  пенсне
скинула. I так ця поза ?? нагаду? той незабутнiй вечiр у купе вагона, коли
доктор Тiле вперше з нею зазнайомився, що страшенно трудно не дивитись  на
не?. А дивитись не можна - це перешкоджа? розмовi. (Навiть пасмо  волосся,
як рiг молодого мiсяця, так само й тепер обнiма? щоку!)
   - Ага, так вони знайшли первопричину - Iнарак?
   I Шпiндлер уважно й заклопотано нахиля? мавп'яче лице до газети, неначе
придивляючись до тi?? само? першопричини.
   - Полiцiя, як вiдомо,  завсiди  вiдзнача?ться  надзвичайно  розумною  й
глибокою аналiзою. Але невже-таки ця дубина й  досi  не  зна?,  що  ми  не
крадемо, а беремо? А на одержання раз у раз да?мо посвiдки? Ну, добре, якi
ви робите з цього висновки?
   Переглянута газета лягаь на  лiву  купу,  а  з  право?  беретьсл  нова,
англiйська.
   Доктор Тiле роздумливо й помалу погладжу? долонею ребро  носа.  Вiн  ще
нiяких особливих висновкiв не зробив, але  йому  дума?ться,  що,  можливо,
через цю iсторiю з коронкою вдасться добратися до  Мертенса.  Можливо,  що
Елленберг доручить докторовi Тiле зробити доклад президентовi  Об'?днаного
Банку й тодi...
   Як раптом затихла, зата?лась, завмерла тривогою рука. Клари, що гралася
шнурком канапи Бо тодi... разом iз висадженим у повiтря Мертенсом полетить
i той, хто висаджуватиме О люба!
   Шпiндлер морщить губи й нiс - утопiя.
   Макс Штор посмiха?ться - неможливо.
   А доктор Тiле жде, що скаже Клара Одначе Клара мовчить.
   - Дурницi. Нiкуди вас не допустять. I рiч не в  тому.  Шпiндлер  рiшуче
перегорта? сторiнку величезно? газети i,  нахилившись,  почина?  мимривим,
рипучим, байдужо неуважним голосом вичитувати з не?:
   - Iнтерес у другому. Зацiкавленiсть Мертенса пропадом  коронки  в  цi??
князiвночки пiдтверджу? деякi чутки про нiжнi почування його величностi до
цi?? особи. Коли це факт, то вiн ма? для нас серйозне значення.  Всi  нашi
невдачi з замахами на Мертенса мали досi ту причину...
   Шпiндлер присову? лице майже до само? газети.
   - Умгу! Англiйська буржуазiя вже теж у ролi антимiлiтаристiв  i  борцiв
за "?дину республiку землi". Пiкантно! Так, ту причину,  що  бiля  бiдного
вдiвця Мертенса досi не було жiнки. Цей гладкий бик зi сво?ми  дерев'яними
меблями, рогожами й тому подiбною на?вною декорацi?ю  претенду?  на  славу
аскета. Через те, коли ця спадко?миця збанкрутованих королiвських бiржових
спекулянтiв дiйсно закинула гачок на цю бiржову акулу й акула клю?, то нам
рацiя мати свою людину  в  тому  домi,  де  живе  прекрасна  рибалочка  Чи
допустять товариша Тiле до Мертенса, це невiдомо, але  що  рибалочка  може
допустити до дому графа Елленберга акулу, то  це  дуже  можливо.  I  тодi,
дiйсно, перспективи стають iншими. Тодi, може, справдi вiн звiдти  вже  не
вийде.
   Кудлата голова чорного пуделя  пiдводиться  вiд  газети,  i  невеличкi,
заглибленi очi старо?, розумно? й лукаво?  мавпи  з  смiхотливою  iскоркою
пробiгають по присутнiх .
   - Отже, виходячи з вище сказаного, я пропоную, щоб Iнарак висловив свою
подяку графовi Елленберговi й президентовi полiцi? за ?хню  блискучу  iдею
доручити товаришевi Тiле вести справу дорогоцiнно?  для  всi??  людськостi
коронки Зiгфрiда.
   Як ясно,  по-дитячому,  з  полегкiстю  смi?ться  Клара!  (А  руку  дати
цiлувати нi за що не хоче!)
   Макс Штор теж смi?ться, але не так ясно й легко- в тому домi,  де  живе
рибалочка, звiдкiля, може, Мертенс не вийде, живуть його батьки. Не знають
i Тiле, i Клара, але... "i одречеться батька, матерi"...
   Отже, нарада зупиня?ться на тому, що товариш Тiле сьогоднi,  зараз  же,
негайно повинен помiстити до Елленбергiв одного з товаришiв.  Це  поки  що
?дине, що можна зробити реального. Дальшi заходи залежатимуть од  розвитку
ситуацi?.
   ***
   Князiвна Елiза рiвно й струнко ходить по червоному салонi, волочачи  за
собою по килиму тiнь. Рiвно й струнко, як вiрнi пiдданi,  витяглись  перед
нею книжки на великому червоного дерева столi. Весняний вечiр, що  млосно,
рознiжено зазирав iз саду, прогнано геть важкими червоними порть?рами-  не
треба нiяко? весни!  Струнко,  суворо  ступають  думки  в  душi,  рiвними,
напруженими, вимуштруваними кроками. Хто хоче дiйти до мети, в того думки,
не зважаючи нi на якi катастрофи й нещастя, повиннi ступати вимуштруваними
кроками.
   Тихий стукiт у дверi; тихий рип, почтива, механiчна,  бездушна  постать
льокая. Граф Адольф фон Елленберг просять дозволу вiдвiдати ?? свiтлiсть.
   Нечутно, м'яко, стишка вплива? граф  Адольф.  М'яке,  безкiсне,  ватяне
тiло поштиво зiгнуте сумом i скорботою, - ах, таке нещастя з  коронкою,  з
дорогоцiнною  релiквi?ю  великого  минулого,   з   найсвятiшою   пам'яткою
незабутнiх часiв слави й величi!
   Червоно-золота голiвка рiвно й непорушне стримить iз глухого,  високого
чорного комiра - червоно золотиста квiтка  в  чорнiй  вазi.  Очi  холодно,
спокiйно  й  уважно  слiдкують  за   рухами   м'яких   лиць   i   голених,
непiдфарбованих уст, помащених найпоштивiшим i спiвчутливим усмiхом.
   Так гордо, чуйно й нашорошено-спокiйно дивиться молода золотиста левиця
на м'який пiдлазливий пiдступ  старого  ягуара.  Ледве  помiтно  здригують
вуса, гнучко, привiтно й знеможено вигинаються хвости. Хто перший  зробить
скок?
   Ах, це такий удар для родини Елленбергiв, що на ?? лонi  могло  статись
оте  святотатське  злочинство.  Головне,  що   так   надзвичайно   та?мно,
загадково, не лишивши анi найменшого слiду, вчинив злодiй цю страшну  рiч.
Очевидно, велико? сили й досвiду злочинець. I боротьба з ним нелегка,  ах,
на жаль, нелегка, це з усього  видко.  Полiцiя,  детективи?  Ех,  що  вони
можуть у такому випадку? Тут iншо?, зовсiм iншо? сили треба!
   I граф Адольф зiтха? так, як людина, що вирвала б серце  сво?  i  сво?ю
рукою поклала б його на стiл, коли б це могло  помогти.  А  в  сiрих  очах
повiльно, обережно вигина?ться напружений хвiст.
   Золотиста молода левиця байдужо, гордо чека?: цiкаво, цiкаво, чого  вiн
пiдповза?, чого так розстила?ться спiвжалем i зiтханнями.
   Так, i ?й шкода, що саме в родинi старого друга ?? батька це сталось. А
яко? ж iншо? сили треба, щоб боротися з тим злочинцем?
   Граф Адольф iще раз зiтха?, похиля? голову й тихо, сумно, ледве чутно й
безнадiйно бовка?:
   - Грошей.
   I не руха?ться: тут кiнець  усiм  зiтханням,  жалям,  мiркуванням,  тут
цiлковита, непоборна безнадiйнiсть, величезна не-проломi?а скеля.  Але  за
скелею... О, що там за простiр, що  за  сяйливе  визволення  там,  за  тою
скелею!
   Принцеса яа мить забува? за свою гордiсть i здивовано розплющу?  зеленi
вiястi очi.
   - Невже так багато грошей треба?
   Старий ягуар швиденько пiдводить  голову,  пiдповза?  трошки  ближче  й
привiтно, вибачливо, влесливо мете хвостом i посмiшкою Принцеса дивуються?
А хiба ? на свiтi такi грошi,  щоб  за  них  можна  було  купити  украдену
релiквiю? I хiба злодiй того не зна?? I хiба вiн не  поставить  справжньо?
суми викупу? Де ж найдеться той багатiй, щоб справився з цiннiстю коронки?
Чи принцеса гадають, що ?? так само легко  купити,  як  усяку  брильянтову
цяцьку? Так?
   Принцеса Елiза пильно обводить шукаючим поглядом схилене набiк сумно  й
улазливе смiхотливе горбасте лице.
   - Значить, ви вважа?те справу за цiлком безнадiйну?
   Сiрi очi в жовтих вiях  примружуються,  голова  нерiшуче  втяга?ться  у
плечi, плечi нерiвне, вихилясом пiдводяться, неначе випручуючись iз чогось
липкого
   - Н-н-нi, я та ак не сказав би... Але...
   I вмить - клац! - цiлковита змiна: постать рiвна, спокiйна, лице  повне
гiдностi, поважностi, врочистостi.
   Вiн буде зовсiм щирий iз принцесою.  Справа  не  така  безнадiйна.  Але
треба говорити одверто в Нiмеччинi ? тiльки одна людина, що може  боротися
з цiннiстю коронки Зiгфрiда, тiльки вона одна може взяти на  себе  вiдвагу
викупити ?? в усякого, хто володi? тепер нею. Ця людина - Фрiдрiх Мертенс.
   Точене  кiстяне  пiдборiддя  принцеси  ста?  холодно  чiтким,  сухим  i
гострим.
   - Дякую, графе, за щирiсть Але я волiю, щоб коронка лишалась поки що  в
руках злодiя, нiж бути зобов'язаною цьому фабрикантовi гумових препаратiв.
   Перед словом високо? особи, хоч яке воно, всяка голова повинна  побожно
й покiрно схилитись Але було б злочинство супроти само? принцеси,  коли  б
граф з поштивостi сховав  свою  власну  думку  з  цього  приводу  Коли  ??
свiтлiсть дозволить, то вiн скаже, що цей фабрикант гумових  препаратiв  ?
найгенiальнiша  людина  в  Нiмеччинi  й  наймогутнiшии  представник  ново?
аристократi?
   Принцеса Елiза здивовано й зневажливо, як расовий кiнь, якого  торкнуто
вiжками, закидуе голову догори. Аристократi??! Граф ма?  смiливiсть  цього
iндивiда  називати  аристократом,   цю   коротконогу   довбню   iз   лицем
професiйного ката, з руками горили, з манерами зарозумiлого,  незловленого
вбiйника?!
   Князiвнi аж кров шуга? в лице, i горить, i пашить, як у дiвчинки, як  у
звичайнiсiнько?, нестримано?, глибоко обурено?  дiвчинки.  А  граф  Адольф
тiльки схиля? голову, ховаючи задоволення.
   - Ви зводили,  ваша  свiтлосте,  намалювати  досить  яскраву,  соковиту
карикатуру. В дiйсностi ж пан президент ?  нащадок  старого  торговельного
роду,  могутнiй  i  владний  проводир,  смiю  повторити,   ново?   молодо?
аристократi?. Так, ваша свiтлосте, но воi аристократi?. Старо? вже  нема?,
вона вмерла, здiйснивши свою iсторичну  роль.  Закони  виросту,  смертi  й
нових народин, ваша свiтлосте, не минають нiкого,  нi  окремих  людей,  нi
класiв, нi цiлих народiв.
   I, злегка помахуючи хвостом, уважний i  поштивий,  вiн  чека?  декiлька
ментiв наслiдкiв сво?х слiв. Розумi?ться, вiн цими словами каже ?й,  що  й
вона померла, оця молода, опукогруда,  червоноволоса,  довгошия  князiвна.
Померла давно, без слiду , без слави,  без  надi?  воскреснути,  разом  iз
усiма  сво?ми  коронками,  порохнявими  органiзацiями,  з  цими   смiшними
забавками  непристосованих   нездар,   недотеп   i   слинявих   романтикiв
Розумi?ться,  вона  рiдкий  анахронiзм,  вогнекровна  мумiя,  гра  природи
красуня з повернутою назад головою Так, каже граф Адольф посмiшечкою.
   А принцеса Елiза теж посмiха?ться як зрадник, перевертень жагуче прагне
заплювати, вмертвити, знищити те, то вiн зрадив, щоб у знищеннi знайти для
себе виправдання. Ренегат готовий глумом, багном закидати,  кров'ю  залiти
дiрки у сво?й душi вiд одiрвано? й продано? ворогам честi.
   - I, на вашу думку, нова аристократiя ма? заступити стару, графе?
   I на графа з-пiд приплющених закруглених вiй iз  цiкавiстю  й  гидливим
чеканням скоса дивляться очi,  а  довга,  вузька,  з  витягненими  вiковим
пещенням пальцями рука недбало перебира? золоту плiть ланцюжка  з  олiвцем
на кiнцi, оздобленим манюсiнькою коронкою.
   Граф схиля? голову, i на злизах лисуватого чола скляним блиском червоно
вiдбива?ться свiтло.
   Так, вiн дума?, що нове завсiгди  заступа?  старе.  Бiльше  того:  нове
викону? ще й сво? призначення. А призначення ново? аристократi? ? нечувано
величезне, безприкладне грандiозне. Так, так. Нова аристократiя сто?ть  на
порозi тако? епохально?, свiтово? подi?,  перед  якою  блiднуть  найбiльшi
подi? з iсторi? людства, перед якою всi вони - дитячi iграшки, белькотання
немовляток.
   Принцеса робить перебiльшено здивованi, навiть  трохи  зляканi  очi,  а
кутики уст здiймаються догори легесеньким усмiхом.
   Граф же Елленберг не помiча? нестриманостi ?? свiтлостi  -  при  тяжких
операцiях рiдко  хто  може  довести  свою  стриманiсть  до  того,  щоб  не
скривитись i не крикнути.
   Так, так, нова аристократiя досягла небувало? сили. Минулi  доби  во?н,
революцiй,  доби  струсiв,  нищення  й  розпорошування   вiкових   надбань
загартували наступникiв, викликали протилежну  страшну  енергiю  збирання,
скупчування, концентрацi?. Що на початках двадцятого  столiття,  здавалось
би, було неможливим, фантастичним, те тепер  зда?ться  цiлком  нормальним,
законним i необхiдним. Наприклад: у руках однi??  людини  половина  всього
нацiонального майна Нiмеччини. Один рух пальцем  Фрiдрiха  Мертенса,  один
натиск на гудзик апарата - i мiльйони людей засудженi на голод i смерть. I
всi мiльйони неодмiнно помруть, коли на те буде  воля  Мертенса.  I  нiяка
сила не може противитись тiй волi. Чи могли ж похвалитись такою могутнiстю
представники колишньо? аристократi?, колишнi монархи? Нехай самi  принцеса
скажуть.
   Принцеса нiчого  не  каже.  Вона  байдуже,  грайливо  перебира?  рожево
точеними пальцями м'яку плiть ланцюжка.
   Розумi?ться, проти цього нiчого нiхто не смi? сказати. Це видно  кожнiй
дитинi, хоча знаходяться такi дiди, що вмудро-вуються не  бачити  цього  й
мрiяти про неповторне. Дiди не помiчають, що дi?ться в них перед носом,  i
вглядаються в те, що  дiялось  столiття  назад.  А  вiдбува?ться  воiстину
величезний i величний процес, який от-от ма? закiнчитися таким  актом,  що
радикально,  нечувано  змiнить  усю   мапу   земно?   планети.   Принцеса,
розумi?ться, знайома з iде?ю "?дино? республiки землi"? I, розумi?ться, не
вiрить у не? й уважа? ??  за  пустiсiньку  фантазiю  газетярiв?  Про  не?,
мовляв, уже стiльки писалось i говорилось? Але це  -  не  фантазiя.  Це  -
найреальнiша, найдозрiлiша iдея часу. I здiйснить ??  ота  сама  нова  ари
стократiя. О, це буде не знаний досi,  безкровний,  всесвiтнiй  переворот,
який утворить цiлком новi вiдносини на всiй пла нетi, який без болю, мирно
переверне тисячi людських поглядiв i створить  такi  колосальнi  багатства
людей, що про них не мрiялось нi в  однiй  казцi  за  старих  часiв.  Нова
аристократiя дасть, нарештi, свiтовi так довго й так жагуче  бажаний  мир.
Уперше й навiки буде знищений жорстокий бог  вiйни,  за  яким  раз  у  раз
ховався  маленький  iдол  революцiй.  Мечi  перекуються  на  рала,   а   в
солдатських казармах задзвенять веселi, юнi голоси школярiв...
   Рука принцеси,  строго  обтягнута  чорним  блискучим  шовком,  переста?
гратись ланцюжком. Занадто широкi й  густi  брови  злегка  здiймаються  на
чоло, очi поширюються, як двi морськi черепашки.
   - Соцiалiзм?
   - О принцесо!
   Граф Адольф схиля? голову на лiве плече й ображено приплющу? очi.  Йому
дуже сумно,  що  ??  свiтлiсть  тако?  низько?  думки  про  його  розумовi
здатностi. Соцiалiзм - це вiра в чорну магiю.  Проповiдують  ??  фанатичнi
дурнi або реалiстичнi шарлатани, а вiрять у не? калiки, невдахи  i  плебс.
Вiн же, граф Елленберг, зда?гься, не подiбний нi до мага, нi до дурня, анi
до шарлатана, вiн бiльше, нiж хто  небудь,  вiрить  у  вiчний,  абсолютний
закон- рiвностi людей не було, нiде нема? й бути нiколи не може. Слабшi  й
дужчi, гiршi й кращi, чернь i аристократiя. Так було завсiгди, так ? тепер
i так буде  повiк.  Мiняються  тiльки  форми,  але  сам  закон  зоста?ться
непорушним i незмiнним. Хiба ж це соцiалiзм?
   Принцеса лиша? ланцюжок i сiда? рiвнiше. Як  так,  то  вона  не  зовсiм
розумi?, що хоче сказати граф. Ну, добре, мир, тиша, овечки, мечi на рала.
Все це чудово. А  як  же  буде,  коли  ота  чернь,  отi  фанатичнi  дурнi,
шарлатани не задовольнягься вiчним законом нерiвностi й почнуть  виробляти
те, що вони раз у раз цiлi тисячолiття виробляють на землi? Як  ота  нова,
всемогутня, чудодiйна аристократiя без вiйська справиться з ними? Оце вона
хотiла б знати, з ласки пана графа.
   Ах, нема?  нiчого  втiшнiшого,  коли  жiнка,  гарненька,  от  iз  такою
лебединого шисю й  пожежею  волосся  на  прекраснiй  голiвцi,  коли  вона,
замiсть  давати  насолоду  мужчинi,  пресерйозно,  преповажно  и  прехитро
береться пiдставляти йому нiжки в полiтицi, задаючи йому прена?внi, дитячi
питання!
   - Ви ма?те рацiю, ваша свiтлосте Ваше питання  глибоке  й  трудне.  Але
воно вже розв'язане нами. Декiлька полiца?в,  ваша  свiтлосте,  з  науково
вдосконаленими газовими скорострiлами - i багатотисячний натовп  дурнiв  i
шарлатанiв буде в панiцi тiкати вiд них. За секунду такий скорострiл  може
вбити тисячi людей. Це, мiж iншим, ще один доказ, ваша свiтлосте, що вiйна
бiльше неможлива, вона ста? цiлковитим безглуздям. А, крiм того, дозвольте
вам додати, ваша свiтлосте, що ми ма?мо таких чудових помiчникiв, як  самi
панове соцiалiсти. Як вам, розумi?ться, вiдомо...
   (Що ?й може бути вiдомо, цiй невиннiй черницi,  посвяченiй  на  пожертя
боговi минулого?)
   - Як вам вiдомо, соцiалiсти подiляються на рiзнi партi?, групи й секти,
що вiчно й люто борються мiж собою.  Це,  мiж  iншим,  знову  показу?,  що
навiть серед робiтництва нема? рiвностi. I серед нього е рiзнi  верстви  з
рiзними iнтересами, що  й  кидають  ?х  на  боротьбу  помiж  собою.  Правi
соцiалiсти,     лiвi     соцiалiсти,     старокомунiсти,     неокомунiсти,
анархо-соцiалiсти, анархо-комунiсти, активiсти, пасивiсти,  iнаракiсти.  I
так далi, i так далi. Числа ?м нема?.  Пролетарiату  як  класу  нема?.  Це
вигадка теоретикiв-економiстiв. ? рiзнi собi бiльш менш постiйнi  групи  з
часто протилежними iнтересами. Завдання ж мудрого керманича повертати  всi
цi сили так, як поверта? вiжками шестерню коней добрий  вiзник.  Повертати
ними так, щоб вони самi в собi й собою нищили ру?нницьку енергiю.  I  нова
аристократiя, смiю сказати, ваша свiтлосте, блискуче  справля?ться  з  цим
найважчим завданням. Ви погляньте, ваша  свiтлосте  робiтничi  органiзацi?
виносять  мало  не  половину  всього  населення.  Нiмечини;  в  парламентi
робiтничi партi? становлять абсолютну бiльшiсть, зда?ться, треба ?м тiльки
захотiти, i все буде по глаголу ?хньому. А насправжки вся сила, вся  влада
в нас, невеличко? купки вибраних людей. I ми  не  бо?мось  нiяких  загроз,
нiяких прийнятих чи неприйнятих законiв, нiяких страйкiв i революцiй. Ми -
велика, непоборна, самодержавна сила!
   Ага, зникла вищирена насмiшкуватiсть? Приховала кiгтi? О,  перед  силою
жiнка моментально хова? всi сво? посмiшки й кiгтоньки.  Перед  богом  сили
вона згина?ться  з  спадщинною  побожнiстю  i  в  жертву  йому  споконвiку
приносить усiх сво?х слабших богiв. Покора  перед  силою  ?  шостий  смисл
жiнки.
   - О ваша свiтлосте, нема тi?? сили, що могла  б  порушити  чи  зупинити
могутнiй iсторичний поступ новiтньо? аристократi?! А щодо решткiв  старо?,
яка подекуди збереглася в пережитках монархiй, то недалеко той  час,  коли
рука iсторi? легесенько, ваша свiтлосте,  збере  ?х  усi  й  поштиво,  але
твердо, складе в музе? старовини. I  сповниться  старе  пророцтво:  "?дине
стадо й един пастир". Цебто, ваш свiтлосте ?дина республiка землi й ?диний
президент ??. I поклоняться йому всi народи й iплеме на земно? планети.
   Ага, брiвки похмурилися? В очах уже уважнiсть, пильна думка?  А  як  же
буде тодi з тво?ми мрiями, з тво?ми коронками, з тво?ми музейними планами,
черничко  ти  бiдолашна?  Кому  ж  ти  тодi  приноситимеш  у  жертву  твою
молодiсть, пишнiсть грудей, мокрий блиск оче?? Як  же  iснуватимеш  ти  на
свiтi без влади, без самопожирання честолюбностi,  без  того  бога,  якому
тебе з пелюшок навчено молитися?
   - О, це не фантазiя, ваша свiтлосте, а неминуча конечнiсть iсторi?. Ви,
мабуть, ваша свiтлосте, не дуже пильно слiдкували з вашого замку за  ходом
сучасностi. А ви зводьте, ваша свiтлосте, звернути ласкаву  увагу,  як  ця
концентрацiя нацiонального багатства вiдбува?ться скрiзь, по всiх  кра?нах
свiту. Англiя, Францiя, Середня ?вропа, Америка, Африка, Азiя, весь  свiт,
ваша свiтлосте, втягнений у цей процес. Всi багатства, вся  промисловiсть,
торгiвля, вся продукцiя матерiальних i духовних вартостей життя - все це в
руках невеликих центрiв, банкiв. Ви  подивiться,  ваш  свiтлосте,  простим
оком навкруги, й ви побачите,  яким  скаженим,  нестримним  темпом,  якими
кругови ми вихрями все життя стремить до центрiв.  От  коли  закони  життя
планетарних свiтiв ясно помiтнi й у життi людства.  Кожне  тiло  до  свого
центру, а всi разом  до  ?диного  спiльного  всiм  центру.  Людство,  ваша
свiтлосте, входить у нову фазу сво?? iсторi?. Наста? доба  Королiв  Землi!
Королiв-Президентiв.  Подумайте  тiльки,  ваша  свiтлосте:  Король  Землi!
Король усiх народiв i земель. Iм'я його  луна?  вiд  краю  до  краю  всi??
поверхнi земно? кулi. Його сила й воля сяга? на всi землi моря,  суходоли,
острови. Найменше сiльце в якомусь глухому кутку Iндi?, чи Гренландi?,  чи
Африки зна?, поважа? i слу ха?ться вселюдського короля. Що  може  бути  на
землi вище прекраснiше за це? Нi, скажiть самi, ваша свiтлосте, чи могли ж
мрiяти про такий апогей слави й могутностi  наймогутнiшi  монархи  минулих
вiкiв? Що, ваша свiтлосте? I що ж справдi перед цею величчю корона чи трон
якогось там декоративного убогенького монарха, з голови до нiг обплутаного
боргами в банках? Жалощi тiльки й бiльш нiчого!
   Старий облудник-ягуар затиха? и повiльно, ласуючи, поводить хвостом: ще
трошки - й можна робити останнiй, рiшучий скок.
   Принцеса хмуро, притихло  й  задумливо  водить  пальцем  по  оздобленiй
золотом палiтурцi "Теорi? омне?зму".
   - I народ того хоче? - раптом занадто недбало вирива?ться  з  ??  тiсно
стиснених уст.
   Граф Адольф придушу? вибачливу посмiшку й  обережно  обводить  князiвну
поглядом.
   - А що таке народ, ваша свiтлосте?  Мила  собi  поетична  фiкцiя,  яко?
вживали доти, доки була корисна. Народу, як i  пролетарiату,  нема?,  ваша
свiтлосте. ? держава. А держава - це Фрiдрiх  Мертенс,  князiвно.  А  коли
Фрiдрiх Мертенс хоче того, то, значить,  того  хоче  й  Нiмеччина.  Ну,  i
народ, коли хочете, ваша свiтлосте. Так, так, ваша свiтлосте,  оцей  самий
фабрикант гумових препаратiв. Бiльше ще,  ваша  свiтлосте:  цей  фабрикант
гумових препаратiв буде одним iз перших Королiв Землi. Королiв Землi, ваша
свiтлосте!
   I голос графа Адольфа ста? строгий, притишений, як у  храмi.  Улазливе,
виварене, мучне лице з сiрими риб'ячими очима витяга?ться поштивим  ляком.
Вiн злегка перехиля?ться  до  принцеси  й  ще  притишенiше,  ще  побожнiше
жаха?ться.
   - Мертенс... один iз перших кандидатiв! Нехай це мiж нами, але його вже
намiчено. А може, i зразу перший? Хто зна?? Але подумати тiльки, та  й  то
страшно  -  Король  Землi!  А  дружина  його  -  Королева  Землi!   ?дина,
всемогутня, всевласна. Всi розкошi землi, всi здобутки культури, вся краса
людського духу, всi оздоби, все на одне ?? слово... перед нею. З цим нiяка
казка не зрiвня?ться. Королева Землi! Що ви скажете на це, ваша свiтлосте?
   ?? свiтлiсть якусь мить нiчого не каже, тiльки  блiда,  крива  посмiшка
холодком пробiга? ?й на устах.

   - Що ж, коли це не фантазiя, то досить... iнтересно.
   - Ах, так?! "Досить iнтересно"? А не  досить  заздрiсне?  А  не  досить
болюче, страшно й нестерпно привабливо?
   - Тiльки, на жаль, ваша свiтлосте, пан президент  не  ма?  дружини.  Не
ма?. I не так легко такому велетневi знайти ?? собi до  пари.  О,  не  так
легко. Це мусить бути жiнка, що родиться раз на  столiття.  А  хiба  таких
багато ? на нашiй бiднiй землi? Дружина Мертенс а! Дружина  найгешальнiшо?
людини, наймогутнiшого владаря незчисленних багатств,  майбутнього  Короля
Землi. Легко сказати! Це ж мусить бути, дiйсно, вибра-ниця,  рiвна  генi?м
та силою, гiдна корони всi?? землi.
   Блiда, тонюсiнька  посмiшка  в!?дливо,  як  ниточки  огрути,  розлилась
куточками  уст  князiвни  та  так  i  застигла.  I  раптом  принцеса  живо
переводить очi  на  графа  й  пильно,  з  тихим,  зляканим  непорозумiнням
вдивля?ться в нього.
   Ага, торкнуло?
   - Я не розумiю, нарештi, графе, для чого вся ця розмова?
   Ах, ти не розумi?ш? А чого з очей такi гострi колючки випнулись? А чого
голос став такий тьмяний, стиснутий? А чого рука  дрiбно-дрiбно  труситься
на поруччi фотеля?
   Граф Адольф скромно спуска? очi  додолу  й,  замiсть  вiдповiдi,  тихо,
обережно, в задумi каже
   - Я тiльки одну таку жiнку знаю в Нiмеччинi. Одну-?дину, що гiдна  бути
Королевою Землi.
   I знову задума ляга? на зiгнуту круглу спину, на  схилену,  з  затоками
лисини голову. Тiльки очi, як два цвiркуни з дiро  чок,  швидко  визирають
з-пiд жовтих вiй i зараз же ховаються.
   Принцесина рука дрiбно-дрiбно труситься. Лице залива?  вiд  ши?  густа,
гаряча  хвиля  й  червоною  плямою,  як  хмари   з-за   обрiю,   суне   по
молочно-бiлому лицi.
   - Хто ж ця жiнка? - раптом голосно i твердо пита? принцеса.
   Тодi граф пiдводить голову, ста? на всi чотири лапи,  смiливо,  одверто
дивиться просто в дивно блискучi очi принцеси i, змахнувши хвостом, робить
останнiй рiшучий скок:
   - Ви, ваша свiтлосте!
   I вмить  принцеса  помалу,  спокiйно,  велично  пiдводиться  й  показу?
обтягненою в чорний блискучий шовк рукою на дверi. З лиця вмент випарувала
червона пляма, i воно ста? моторошно блiде.
   - Вибачте, графе, це... ?дина вiдповiдь, яку я можу дати  вам  на  вашi
останнi слова.
   Граф Адольф помалу пiдводиться й низько вклоня?ться.
   - Занадто жорстока вiдповiдь, ваша  свiтлосте.  Не  вiдповiдна  до  тих
мотивiв, якi кермують мною.
   - Вона заслаба, графе, супроти чо? образи, яку ви вчинили менi. Коли  б
на мойому мiсцi був мужчина, я не певна, чи взагалi ви змогли  б  вийти  з
цi?? кiмнати. Прошу вас залишити мене i сподiваюсь...
   Граф Адольф покiрно схиля? голову.
   - Я корюся, ваша свiтлосiе, але прошу вибачити менi, я таки мс  розумiю
сво?? провини й образч, про яку ваша свiтлiсть зводили згадати.
   Очi принцеси раптом дивно спалахують, стають не зеленi, а  червонi,  як
волосся,   i   моторошно   горять   цегляно-червоними    жаринами    серед
помертвiло-бiлого лиця. Граф не розуми??! Вiн смi? це  говорити?!  Вiн  не
розумi? образи, яку вчиня? ?й, пропонуючи шлюб iз убiйником  ??  батька  i
брата,  з  убiиником  ?хнього  роду,  з  грабiжником,  з  людиною,  що  за
можливiсгь випускати ?й кров по краплi вона, принцеса, готова вiддати  всю
свою кров по краплi?
   Голос уже не тьмяний,  не  рiвний,  не  грiзно  величний,  а  дзвiнкий,
металiчне ляскливий, нестримний, бризка?  розпаленими  шматками  слiпучо?,
назбирано? ненавистi.
   Граф Адольф твердо й чудно зустрiча? ?? цегляно-червонi очi.
   - Я маю вашу свiтлiсть за надзвичайну людину. I тiльки через це в  мене
повернувся язик зробити вам цю пропозицiю. I саме через те, що  знаю  вчше
вiдношення до пана Мертенса, що знаю всю тяжку кривду,  яку  вiн  заподiяв
вашому родовi, вам i Нiмеччинi.
   - Через це ви робите?!
   - Так, ваша свiтлосте, саме через це. I через те, що моя пропозицiя...
   Граф Адольф озира?ться на дверi,  робить  невеличку  павзу  й  притишу?
голос:
   -...що моя пропозицiя, коли ваша свiтлiсть згодяться прийняти  ??,  да?
можливiсть досягти.. укохано?, свято? мети наших батькiв  Так,  так,  ваша
свiтлiсть, наших батькiв! Моя пропозицiя, ваша свiтлосте,  да?  можливiсть
пройти в табiр ворога, опанувати  всiма  його  силами  зсередини,  звалити
його, зци-щити i в нових, перетворених формах одновити могутнi? гь кращих,
вибраних. Це грандiозна iдея, ваша свiтлосте! Це.. чудо,  ваша  свiтлосте,
це... геро?чний подвиг! Але якраз тому, що це чудо, геро?зм i подвиг, тому
я пропоную це тiльки вам. Бо тiльки  ваша  велика  душа,  ваша  свiтлосте,
тiльки ваш геро?чний дух  здатний  на  таку  надлюдську  жертву,  на  таку
генiальну волю й на високе, мудре розумiння речей.  I  уявiть  собi,  ваша
свiтлосте, тiльки на хвилину  уявiть  усю  величнiсть,  усю  грандiознiсть
такого подвигу! Я просто млiю вiд  побожностi,  ваша  свiтлосте,  уявляючи
собi всi наслiдки такого кроку. I от це  боротьба!  Це...  не  фантастична
мрiя, не романтизм, а реальна, захоплива, велетенська, геро?чна  боротьба!
От через що, ваша свiтлосте, я насмiлився зробити вам цю пропозицiю.
   I старий ягуар покiрно, смиренно, як уже впокорений, схиля? голову.
   Принцеса ж Елiза, вирiвнявшись, злегка поширю? очi. В них  уже  погасли
цегляно-червонi iскри, вона з хмурим, суворим непорозумiнням  обходить  iз
усiх бокiв обкутану покорою постать, шукаючи кiнчика запони,  щоб  пiдняти
?? й  подивитися,  .нiяка  пастка  за  ними  хова?ться.  Але  граф  Адольф
щiльно-щiльно закутаний, нi однiсiнько? щiлинки, нi найменшого  кiнчика  -
покора, побожнiсть, розкриття душi до останнього, до мовчання.
   Пришерхлi дитячi уста й зеленi очi легесенько обмiта? кiнчиком усмiху.
   - Я дуже вам дякую графе, за високу думку про мо?  здатностi,  але,  на
жаль, про вашi здатностi в дипломатi? я тако? думки не  маю.  Гнучкiсть  i
мiнливiсть переконань не завсiгди ?  ознака  ?хньо?  мiцностi,  щиростi  й
правильностi. Я рiшуче, без дальших пояснень, прошу вас,  графе,  скiнчити
нашу розмову й залишити мене саму.
   Граф Адольф на мент, на коротюсiнький мент визира? бистрим  сiро-жовтим
поглядом з-пiд запони, але зараз же ще щiльнiше закуту?ться в не?, низько,
побожно вклоня?ться й не чутною котячою ходою виходить iз салону.
   ***
   Вечiр  блакитно-рожевий,   iз   лляними   довгими   хмаринками,   такий
задумливо-розумненький, поважний i сумирний, ну, чисто як голiвка  Лорхен.
А старому Наделевi сумно й тягiсно. Тягiсно-тоскно слухати  йому  невдалих
синiв сво?х. Не любить вiн цих розпанаханих, бурхливих, безладних  розмов.
Вiн любить порядок, точнiсть, певнiсть.
   Шестеро  дiтей  у  старого  Наделя:  тро?  синiв  i  тро?  дочок.  Рiч,
розумi?ться, не в кiлькостi,  а,  як  то  пишуть  у  партiйнiй  газетi,  в
персональнiй якостi. Персональна ж якiсть якраз i не  задовольня?  старого
Наделя.
   Про дво? меншеньких, дво? дочок, взагалi не варто говорити, - яка з них
там персональна якiсть, коли Гретi всього дев'ять, а Лорхен зовсiм  тiльки
п'ять рокiв. Вiчно  голоднi,  вiчно  пороззявлюванi  дзюби,  та  й  бiльше
нiчого. Знай, набивай ?х зранку до вечора, щоб не пищали.  Третя  дочка...
Третьо? дочки... Третьо? дочки, взагалi, нема? й не було нiколи.
   Сини ж... От вернулися з роботи, на столi  вечеря,  не  пишна,  проста,
пролетарська, а проте таки людська вечеря. Спокiйно, пристойно попо?сти б,
погомонiти, почитати газету чи книжку, iпiти. перейтися десь сквериком, де
так чисто, акуратно,  рiзнобарвними  кружечками  ростуть  квiти.  А  почiм
спочину i й, побажавши одне одному на добранiч.  Замiсть  того,  глитнувши
похапцем, жужмом, без ладу, без уваги, все, що стояло на столi,  вчепились
один в одного i гризуться до ненавистi, до сласностi. А стара панi  Надель
байдуже плете собi панчохи бiля вiкна.  Рот  ?й  трошки  перекривлений  на
правий бiк, щоки одвисли  двома  жовто-смуглявими,  пом'ятими  торбинками;
припухлi синюватi повiки важко й безпричасно  налягли  на  банькатi  чорнi
очi. I блакитно рожевий вечiр, i крик  синiв,  i  злякано  уважнi  оченята
Лорхен, i неспокiйне потирання плеча  одiрвано?  руки  старого  -  все  ?й
байдуже. Час од часу вона прутиком чуха?  волосся  за  вухом,  чорно-сiре,
масне, неохайне, i знову плете - тупо, мляво, механiчно. А колись же...
   Нi, не подоба?ться старому. Наделевi  сьогоднiшня  балачка  синiв.  Вiн
пiдбира? три крихiтки хлiба, кладе на тарiлку, бере газету й iде  собi  до
другого вiкна. Йде  дрiбними,  строгими  кроками,  такий  собi  сам  увесь
строгенький,  чистенький,   iз   гострою   жовто-сивою   борiдкою;   щiчки
рум'яненькi, з фiолетовими жилочками, як на  осiннiм  червонуватiм  листi,
сиве  волосся  рiвнесеньким   ?жачком   пiдстрижене.   Газетку   (тижневик
партiйний) акуратненько кладе на  пiдлокiтник  розчиненого  вiкна,  вийма?
правою (?диною) рукою окуляри з лiво? боково? кишенi i, помагаючи головою,
зручно наклада? ?х на нiс. Але газетка -  партiйний  тижневик  -  щось  не
чита?ться.
   Гудуть, лопотять мотори за вiкном; дзвенять, гуркочуть трамва?;  ревуть
i хрюкають авто; над будинками, на фояi блакитно-рожевого  молодого  неба,
прожогом пролiта? повiтряний трамвай, лишаючи за  собою  металiчну  шипучу
смугу звукового шумовиння. Небо, як озеро човнами, всiяне аеропланами всiх
систем i розмiрiв - то beau monde.  Берлiн  вилетiв  на  вечiрню  гулянку.
Рiзнокольоровi  балони   й   аеростати-реклами   слабенько,   меланхолiчне
погойдуються на дротяних шворках.  Тепер  вони  такi  самотнi,  жалюгiднi,
безпораднi серед рухливих вiльних аеропланiв. Але ввечерi, вночi, о,  тодi
вони пани всього неба, тодi вони бундючно, кричущо горять  вогнями,  всiма
можливими  фарбами,  мигками,   пiдскоками,   електричними   фейерверками,
рефлекторами, проголошуючи  небовi  й  землi  найкращi  в  свiтi  цигарки,
шоколад, пасту на чоботи, пiдв'язки до шкарпеток.
   Раптом десь iзнизу, збоку, несмiло, самотньо бенька?  нiжне  контральто
вечiрнього дзвона. Продираючись  крiзь  гущу  галасу,  дзвякоту,  гуркоту,
нiжнi контральтовi хвильки, як  чистенькi  гарненькi  дiвчатка  у  п'яному
натовпi, взявшись за  ручки,  дивом  якимсь  прокладають  собi  дорогу.  I
старому Наделевi, з акуратно i строго начепленими  окулярами  на  рожевому
носику, ста? тепло й по-iншому сумно. Пашить дитинством,  старим,  суворим
батьком, строгим соцiалiстом, який щоразу, як ловив Густава  бiля  церкви,
брав його голову собi мiж колiна и боляче шпарив  великим,  товстим  бiлим
олiвцем. "А не бiгай до попiв! А не бiгай до попiв!"
   Було ж колись  щастя!  Можливе  ж  воно?  Бо  чого  ж  так  тепло,  так
радiсно-журно, з такою подякою цiлу? душу пам'ять тих часiв?
   "Де-еннь!.. Бе-еннь!"
   Густав Надель заплющу? очi. В жовтiй тьмi хвилясте дрижать нiжнi звуки,
рiднi, далекi. Минуло життя. Шостий десяток. Ще  рокiв  п'ять-десять  -  i
каюк, смерть. I все? А де ж життя, а де ж  те  хвилююче,  сонячне,  та?мно
вабливе, що визирало й манило колись iз кожно? травинки, з кожно? посмiшки
дiвочо?, з кожно? зiрки на густо-синьому небi?
   Старий, маленький,  рожево  чистенький  Надель  розплющу?  очi  й  з-за
великих окулярiв дивиться по хатi. Герман, прищуливши праве око, як  мати,
коли сердиться, перехиливши чорну патлату голову на праве  плече,  немовби
страшно уважно, але iронiчно слуха?. Вiн заранi нiчому не вiрить, що скаже
Дiтрiх. Але Дiтрiх i не потребу?, щоб той йому вiрив. Вiн  п'яний,  просто
п'яний, це тепер ясно видно. А Фрiц лежить поперек лiжка, паца?  ногами  й
смi?ться. В хатi брудно, неохайно, безладно.
   I це все? I тридцять рокiв  за  верстатом,  за  дротиками  лампочок,  i
одрiзана рука, i щоденне побивання за писклятами,  -  все  те  от  за  це?
Маргарита, колишня вiрна, смугляво-червона, бистроока товаришка,  апатично
плете панчохи, i рот од недавнього паралiчу ?й скривлений набiк, i  брудне
посивiле волосся неохайними пасмами звиса? на жовту шию,  i  бiднi  спухлi
ноги болять-болять.
   "Бе-еннь!.. Бе-еннь!"
   Украдено життя!  Украдено  спокiй,  затишок,  старечий,  передвечiрнiй,
передсмертний спочинок! Украдено родину. Нема родини, нема? рiдностi, самi
лютi вороги, якоюсь силою збитi докупи Ач,  як  клацають  зубами  одне  на
одного!
   Густав Надель стомлено  пiдводиться,  скида?  окуляри  й  пiдходить  до
столу.
   Лорхен, високо пiднявши лiктi, випива? з миски  рештки  супу.  А  Грета
витрiщила очi на Дiтрiха й нiчого не бачить.
   Дiтрiх, високо й здивовано пiднiсши брови,  врочисто  вийма?  з  кишенi
портсигар, б'? по ньому долонею й пiдморгу?  Германовi.  Портсигар  зовсiм
новий, шкурятяний, оздоблений золотими защiпочками.
   - Бaчив? Отож-то!
   Вiн поважно витяга? з  портсигара  жовту  елегантну  сигару  й  одкушуе
кiнчик, плюючись i витираючи маснi,  спухлi,  занадто  червонi  губи.  Вiн
маленький, молочно-рожевий, iз бiлявим, як у батька,  волоссям.  Вiн  весь
викапаний батько, але не хоче бути й подiбним  до  нього.  Вiн  ма?  такий
самий нахил до акуратностi, тихостi, як  i  батько,  але  навмисне  ходить
неохайно, поводиться галасливо, загонисте, з  викликом.  Навмисне,  бiдне,
дурне хлопчисько!
   Герман  подiбний  до  матерi,   чорнявий,   присадкуватий,   запальний,
банькатий, широконосий. Але й вiн не хоче бути подiбним до матерi. Не хоче
i Фрiц  бути  подiбним  до  батькiв,  справдi  нi  до  кого  не  подiбний,
золотистий, стрункий сивоокий дурень. Нiхто не хоче.
   - А де ж ти взяв цей портсигар? - кричить  Фрiц  iз  лiжка  i  старанно
нiгтями щипа? кучерявий крихiтний вус.
   - Заробив, розумi?ться. Хе! А ти, детективе, вже поживу  собi  вбача?ш?
Молоко на губах iще... Тьфу!
   Вiн випльову? крихту тютюну i  знову  пiдморгу?  Германовi.  Що?  Ловкi
сигари люди заробляють? Ого, вiн страшенно поважа? працю. Праця, партiя  й
парламент. Це ? три святинi, будь  вони  тричi  й  чотири  рази  проклятi.
Батько це може пiдтвердити, вiн старий соцiал-демократ, вiн уже  от-от  за
кiнчик хвоста соцiалiзм трима?. На жаль, йому праця одну руку вiдрiзала, а
то б уже давно  було  щастя  небесне  на  землi.  Ге?  Нi?  Браво.  Батько
сердиться. Вiн тридцять лiт пробув у тюрмi, на легких каторжних роботах, а
все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то вiн од завтрашнього дня працю
кида? к чортовiй матерi. Годi.
   Старий  Надель  пильно  дивиться  на  сина,  строго,   часто   клiпаючи
маленькими, трошки недорiзаними очима. Дiтрiх важко смокче сигару й пуска?
клубки диму вгору. Герман теж пильно й пiдозрiло огляда? брата.
   - Що ж ти робитимеш? До Iнараку ступа?ш? Дiтрiх грайливо покиву?  одним
плечем.  Навiщо  до  Iнараку?  Iнарак  так  само  качоргу  шану?,   як   i
соцiал-демократiя.
   - Та ще й як! - раптом дзвiнко кричить iз  лiжка  Фрiц.  -  Моментально
такого, як ти, розстрiляли б там.
   - А тебе б повiсили? Чи вони просто душать детективiв? Га?
   Старий Надель червонi?, знову вста? й iде до вiкна. Детектив. До  цього
вiн нiяк не може звикнути. Нерозумно, нелогiчно, - теж праця, служба, а от
не може та й не може втоптати це у  сво?й  старiй,  стiльки  вже  топтанiи
головi. Детектив! А ще рiк тому Фрiц був надi?ю батька, вiрним товаришем i
вихованцем. Гордiстю був старого Наделя  перед  партiйними  товаришами.  I
раптом у детективи, в сором, у глум. I дiйсно, колись задушать iнаракiсти.
   "Бе-еннь! Бе-еннь!"
   Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн,  гримить,  спiшить,
кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись  кидають  одне,  хапають  друге,
перестрибують  один  через  одного,  плюють  на  те,  що  вчора  цiлували.
Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть.  Усе  зразу,  все  моментально,  все
цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi  мiста!  А
на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.
   I знову верта?ться до столу старий Надель.  Ага,  в  анархо-натуралiсти
Дiтрiх запису?ться. Ну, це iнша рiч. Волi, повно?,  необмежено?,  звiрячо?
волi вiн хоче. Вiн не хоче мати  вiдiрваних  рук,  краще  вiн  одгризатиме
iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.
   Герман ущипливе iпосмiха?ться. Так, розумi?шся, це нормальний  наслiдок
соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для  здорово?
людини.   Розумi?ться,   пiсля   соцiл-демократi?    лиша?ться    або    в
анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи  кидатись,  -  цiлком  зрозумiла
реакцiя.
   Тут старий Надель не може вже витримати. Е,  це  вже  занадто.  Патяка?
шмаркач чорт батька зна що й дума?, що розв'язав  усi  питання.  Очевидно,
коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б  святими?
Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима - мудрий Герман.
   Дiтрiх весело, бурно регоче, пада? на стiлець, паца? ногами i хляска? в
долонi.
   - Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!
   Герман червонi?, i очi, пукатi, чорнi, материнi  очi,  починають  скоса
дивитись - поганий знак. Вiн бурхливо схоплю?ться i, по-ораторськи витягши
до батька руку, почина? одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому  нарешгi
всю правду. Старий Надель нiчого не ма? проти цього, о, будь ласка,  проти
правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв,
коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.
   Але дедалi, то готовнiсть його ста? щораз менша  та  менша.  Бо  правда
неокомунiста - просто нахабна,  хлопчача  брехня,  перекручування  фактiв,
наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi  дурницi,  вiн  повинен  заткнути
рота шмаркачевi.
   Але ба: шмаркач не да? собi заткнути рота, а затика? його батьковi. Вiн
просто не да? слова вставити. Вiн пiниться, стука?  стiльцем  об  пiдлогу.
Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.
   Старому  Наделевi   аж   виски   почервонiли.   Вiн   знизу?   плечима,
посмiха?ться, пробу? говорити, але де там!
   Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочу?  оратора.  Розумi?ться,  батько  винен.
Авжеж! Хто ж би iнший?
   - Лорхен! - раптом кричить iз лiжка Фрiц. - Та будь  же  ти  за  голову
мiтингу!  Лiзь  на  стiлець!  Що  це  таке,  неокомунiзм  не   да?   слова
соцiал-демократi?. Та позабирай зi столу виделки, а  то  вони  повиколюють
очi один одному.
   Але тут  Герман,  як  прокинувшись,  помалу  поверта?ться  до  Фрiца  i
здивовано обводить його  косими  важкими  очима  з  золотисто?  голови  до
пацаючих нiг
   - А ти чого?? Детектив! Шпiцель!  Буржуйський  собака.  Тобi  чого  тут
треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.
   Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i  видно,  як  пiд
золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо,  гаряче  виступа?  кров.
Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко,  мовчки,  переставши
падати ногами, дивиться на брата.
   Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета  схоплю?ться  й  вибiга?.
Тодi старий Надель понуро схиля?  голову  й  потира?  iправою  рукою  лiве
плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлю? й  чути  одiрвану  руку  з
пальцями, якi теж пощiмлюють.
   Дверi розчиняються, влiта? Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.
   - Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!
   Фрiц швидко пiдкида? горiшню частину тiла, впира?ться  обома  руками  в
край лiжка й гучно ста? на ноги.
   Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiха?ться й простяга?  руку.  В
сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий  нiс
i променистi, нiжнi очi.
   - Ах, господи! Товариш Тiле!
   - Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Ма?те час?
   - О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.
   Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти
в нiй нема на чому, i Фрiц червонi?. Але Тiле зовсiм не потребу? сiдати, -
справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.
   I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною  пiднятою
губою лице, нiжно  й  пошепки  розповiда?  коротесеньку  справу  Очi  його
дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа зда?ться теж простою
й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки
моторошне та смiшне ?.
   Розумi?ться, Фрiц готовий. Зараз ?хати? Добре. Моментально Речей нiяких
не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.
   - Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути  готовi  й  на  смерть.
Чу?те?
   Фрiц червонi?, пушок ста? помiтно жовтий на щоках, у  голосi  напружена
поважнiсть.
   - Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.
   - Як так, то...
   I товарищ Тiле простяга? в жовтiй, рудiшiй, нiж  вуса,  рукавицi  руку.
Фрiц перебiльшено серйозно потиску? ?? й ще бiльше червонi?. (Ах, господи,
коли ж вiн уже вiдвикне вiд цi?? дурно?,  соромно?  звички  червонiти,  як
iдiот!)
   Коли вони виходять уже сходами, - Тiле попереду, а Фрiц позаду, -  Фрiц
почина? йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згаду?,  що  забув  у
кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо  .
Конче треба! Одна хвилина!
   I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.
   В хатi, де була сварка, вже трошки  iнша  картина.  На  стiльцi  сто?ть
Лорхен i строго  вимаху?  маленьким  жовтеньким  олiвцем.  Вона  -  голова
мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi  оченята  строго  обводять
ораторiв. Слово належиться со... соц... сосаль...
   Голова мiтингу не може вимовити трудного  слова.  Тодi  з  одного  боку
неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле
тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само  мокро
й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз ?х такий  самий  недокiнчений,  i
сам вiн тепер увесь страшенно  подiбний  до  старого  Наделя,  невеличкий,
акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренько? борiдки й вусикiв.
   Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простяга? руку. Вiн негайно  ?де
з Берлiна - службова подорож. Потiм так  само  заклопотано  потиску?  руку
Германовi й Дiтрiховi. Вiн не ма? часу,  вiн  дуже  поспiша?.  Але  раптом
обнiма? Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдрива?ться вiд нього. I знов так
само обнiма? всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлу? руки. Це вже  зовсiм
несподiвано й дивно. А насамкiнець вийма? всi грошi з кишенi й кладе ?х на
стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами  вибiга?  з
кiмнати.
   У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзано? руки  ввесь
вечiр. Але вiн живою рукою натира? терпен-тиною хорi ноги сво??  старо?  и
довго сидить коло не? в темнiй  кiмнатi,  поки  рука  Маргарити  сонно  не
слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить
до сусiдньо? кiмнати.
   Анархо натуралiст спить  на  постелi  детектива,  а  неокомунiст  учить
недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на
столi лежать уже  два  слова:  "хай  живе..";  для  третього  пiдбираються
вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери "нео" готовi, але очi старого Наделя вiд
них не стають менше теплими Коли такий "нео", як сьогоднi, то хай живе вiн
на вiки вiчнi!
   ***
   М'яко й гнучко похиту?ться авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на
Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смi?ться  сокирчастий  нiс  над
рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц
уважно слуха? iнструкцi?, а холодок легесенько торк та торк за серце.  Вiн
зовсiм не хвилю?ться, - iнаракiст увесь повинен бути з загартовано? крицi,
до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як  то  воно  все
буде. його хвилю?, що Тiле, сам Тiле при?хав  до  нього  й  так  сердечно,
просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чу? до Тiле таку
нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн,  може,  теж  буде
одягати  рiзнi  перуки  й  органiзовувати  "вiдповiдальнi  акти".   (Коли,
розумi?ться, з цi?? справи вийде живий. А не вийде, - ну, що ж, у  кожному
разi за вiдiрвану батькову руку, за "легкi каторжнi роботи" буде  вiдплата
як слiд!)
   Авто зупиня?ться iперед двоповерховим, поважним, строгим i  старовинним
будинком. У великому темнуватому холi, подiбному до каплицi, зустрiча?  ?х
поставний, гарний, урочистий добродiй iз точеним носом i густими  бровами.
Ганс Штор, управитель дому Елленбергiв. (Батько Макса  Штора!)  Ганс  Штор
строго  огляда?  Фрiца,  не  подоба?ться  йому  постать  Фрiца  -  льокай,
порядний, справжнiй льокай повинен бути як механiзм. у  ньому  не  повинно
бути простоти, цiкавостi, пушку  на  щоках,  золотистих  вусикiв,  вiльних
рухiв.
   Тiле  нiжно,  добродушно  заспокою?  старого  Штора.  Все  буде  добре,
чудесно, якнайкраще.
   Потiм Штор доклада? графовi  Адольфовi  Елленберговi,  а  Тiле  й  Фрiц
дожидаються в холi, поглядаючи один на одного уважно й непомiтно.
   Граф Адольф Елленберг веде Тiле вгору до поко?в князiвни й  на  терасу,
де сталося злочинство, а Фрiца Ганс  Штор  одво-дить  униз,  до  маленько?
напiвтемно? кiмнатки в сутеренах - тут вiн житиме.
   Тiле уважно огляда? кожний  закуток  у  спальнi  й  на  терасi,  щоразу
поштиво й нiжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво
й мовчки схиля?ться до принцеси й уважно слiдку?  за  кожним  рухом  Тiле.
Принцеса ж байдуже щурить очi й зовсiм не цiкавиться нi  Тiле,  нi  графом
Адольфом, нi коронкою.
   Нарештi, Тiле пита? дозволу пiти геть. Огляд його цiлком задовольнив.
   -  Насмiлюсь  доповiсти  вашiй  свiтлостi,   що   випадок   надзвичайно
загадковий. Але  деякi  данi  дають  менi  смiливiсть  мати  певнiсть,  що
украдений символ шляхетно? королiвсько? влади  буде  знайдений.  Я  й  моя
могутня органiзацiя, що до не? маю честь належати, прикладемо всiх сил  до
цього.
   I очi його нiжно, певно й улазливо-просто припадають до очей  князiвни.
I князiвнi зда?ться, що дiйсно коронка буде знайдена i що це справа зовсiм
не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хита? головою й  дяку?,  а
Тiле низько схиля?ться й поштиво задом виходить iз кiмнати. (А пiд  рудими
вусами його морщиться смiхотлива посмiшечка).
   Внизу, в холi, в куточку бiля  величезного,  як  ворота,  камiна,  Тiле
востанн? да? iнструкцi? Фрiцовi. Фрiц уже в лiвре?, що  трошки  вузька  на
нього в плечах, i стара?ться триматись так, як тiльки що строго вчив  його
Ганс Штор. У цей час на сходах з'явля?ться висока жiноча постать у чорному
шовку вiд ши? до нiг, з молочно-бiлим лицем  i  червоним  дивним  волоссям
Тiле раптом одходить набiк i тягне за собою Фрiца,  рiвночасно  поштиво  й
низько кланяючись постатi. Обидва мовчки,  витягшись,  стоять,  коли  вона
рiвно, строго й велично несучи голову, з  легким  скляним  шелестом  шовку
проходить повз них. I Фрiц уже зна?, що це вона, це та, ради яко? вiн тут.
   I коли вiн лиша?ться сам i дума? про чорноблискучу постать iз високими,
широкими клубами, спадистими плечима й  короною  червоного  волосся,  йому
ста? сумно й дивно хто тон, що ма? смiливiсть i щастя цiлувати це лице?  I
що можна даiи за те, щоб мати право на це?
   ***
   Так, так, трошки бiльше, нiж два тижнi, пробув Рудольф  Штор  у  горах,
ревiзуючи землетрус. Але, очевидно, наслiдки  ревiзi?  надзвичайно  добрi.
Садiвник Иоганн, який помагав пановi докторовi пiднести валiзку з  вiзника
до лабораторi?, цiлком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь  дивний,
а з лиця його неначе сяйво йде.  А  ще  дивнiша  його  мова.  На  ввiчливе
звичайне запитання старенького  Иоганна,  чи  вдатно  подорожувалося,  пан
доктор раптом зупиня?ться, бере Иоганна за плечi  i,  сяючи  йому  в  лице
очима, каже:
   - Зна?те що, пане Грубмахере, тако? удачi, мабуть, ще нiколи весь  свiт
не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко  буде
задволене з мо?? удачi. Запевняю вас!
   Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валiзка тяжка, то хай
же ?й усячина! - ледве-ледве вдвох дотараба-нили  до  лабораторi?.  Залiзо
там чи золото - цього Иоганн iз певнiстю не сказав би, але  що  важка,  то
важка!
   Мiцi теж дуже здивована  поведiнкою  пана  доктора.  Надзвичайно  чудна
поведiнка! Це вже хоч би з  того  помiтно,  що  коли  Мiцi,  прочувши  вiд
Иоганна про при?зд доктора Рудольфа, на хвилинку забiга?  до  лабораторi?,
то пан доктор ставиться до цього так, нiби до нього  прийшла  якась  стара
бабуня. Привiтно, ласкаво, але...
   Мiцi просто змушена вжити деяких  iз  давнiх-давен  вироблених  жiночим
родом заходiв, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.
   Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявля?ться  чуднiсть  пана
доктора: раптом хапа? ??, змина?  всю  i  при  розчинених  дверях  почина?
скажено цiлувати. При розчинених дверях! Хiба це нормальний стан?!
   Розумi?ться, Мiцi  й  тут  мусить  звернутись  до  вiками  випробуваних
засобiв  жiноцтва  злякано  прошепотiвши  "од,  хтось   iде!",   швиденько
користу?ться звичайною в таких випадках вi ковою чоловiчою довiрливiстю  й
вирива?ться. Потiм, загородившися стiльцем, ста? бiля самих дверей.  Таким
тiльки чином i вда?ться привести пана доктора до  бiльш  менш  нормального
стану.
   Власне, до "бiльш менш". Бо що  то  за  нормальний  стан,  коли  людинi
розповiда?ться про надзвичайно цiкавi трагiчнi но вини, а вона з блаженною
посмiшкою або ходить по хатi, як граблями,  розчiсуючи  волосся  пальцями,
або сiда? бiля валiзки й неначе п'яними,  блискучими,  посоловiлими  очима
любовно длуба?ться в якихось камiнцях.
   А новини ж такi, що в усякого iншого очi на лоба з цiкавостi вилiзли б.
Наприклад, пропад коронки. Всi газети про це криком  кричать,  усi  екрани
про це миготять, на всiх аеростатах увечерi про це реклами висвiтлюють.  А
пан доктор тiльки засмiявся на все це та пробурмотiв собi пiд нiс:
   - Та ну? Отака lcтopiя?
   I знов за камiнцi.
   А коронка ж, можна сказати, iстинно якась чарiвна. Це Мiцi мусить  таки
сама признати. Вона, розумi?ться, в бога не вiрить, релiгiя,  попи  -  все
це, звичайно, забобони, вона безрелiгiйна  вже  три  роки,  але  тут  вона
мусить визнати, що в коронцi дiйсно сидять якiсь старi  чари.  Чортячi  чи
божi, але сидять. Факт!
   Пан доктор не вiрять? Добре. Але пановi докторовi, розумi?ться, вiдомо,
що принцеса ма? вiд свого роду заповiт перевчити всi книжки  на  свiтi,  i
коли не зостанеться нi одно? не  перевчено?  нею,  тодi  ота  коронка,  що
пропала, стане  справжньою  коронкою,  i  в  Нiмеччинi  знову  повернеться
колишня монархiя. Вiдомо це пановi докторовi? Добре. Що ж це за  знак,  що
як пропала коронка, так iпринцеса звелiла всi книжки геть iз  ??  кабiнету
повиносити? Га? А подивитись тiльки на не?,  яка  стала.  То  така  пишна,
повiльна, така горда була, така  тиха  та  нечутна.  А  тепер  уся  як  на
струнах, хвилини на мiсцi не всидить, то верхи гаса?, то на аеропланi  над
усiм Берлiном шуга?, то пiднiме в себе таку музику  на  роялi,  що  старий
граф тiльки покректу?. Що це все значить? Га?
   Пан доктор, приставивши до ока побiльшене скло й розглядаючи  камiнчик,
мусить згодитись, що це таки надзвичайно цiкаво.
   Так, розумi?ться, цiкаво, але що чари в нiй ?,  то  це  теж  таки  факт
Мiцi, звичайно, пi в якi вiдьми,  наговори  й  тому  подiбнi  забобони  не
вiрить, але що ця коронка не проста й що дiйсно, як  кажуть  люди,  скрiзь
несе з собою нещастя, то це ж видко не тiльки на принцесi. Весь  дiм,  уся
родина графська як пере  мiнилася  пiсля  пропаду  коронки.  Старий  граф,
наприклад, -господи, аж моюрошно часом ста?! -  тiльки  те  й  робить,  що
ходить по парадних  покоях,  заклавши  одну  руку  за  спину  й  весь  час
перебираючи пальцями, а другою почуху? пiдборiддя.  Iнодi  стане,  сто?ть,
щось про  себе  бурмоче,  знизу?  плечима,  по-смiха?ться.  Стара  графиня
притихла, навiть до кухнi не втруча?ться, нi до чого не загляда?. А  що  з
графiвною Трудою сталось, так це теж хiба не доказ? ?й би то, сказати,  що
до коронки? А як пропала, так графiвну як пiдмiнили. То, бувало, останнiми
часами тiльки до церкви виходила (щось було таке напало на не?!|)  -  така
собi сумирна була, а то теж  раптом  як  скинула  з  себе  всю  релiгiю  й
загуляла так, що аж курить. Додому до ночi не верта?ться, i  часом  винцем
од не? таки добренько попаху?. Старий граф уже разiв зо два з  нею  строгу
балачку мали, але то ?й цiлком байдуже, тiльки комiчно так посвисту? собi.
Та навiть на прислузi вiдбилась та  коронка,  чого  вже  бiльше!  Фрiдрiха
заарештували (хоч усi готовi заприсягти, що вiн анi  сном,  анi  духом  не
винен).  Ернста  вiдправили.  А  замiсть  ?х  узяли  якогось  молоденького
кучерявого хлопця, що вмi? тiльки червонiти, а в сво?му дiлi анiчогiсiнько
не тямить. А приставлено його, - подумать тiльки!  -  до  само?  принцеси.
Ма?те собi. Ото нiби якась вiдома графовi Адольфовi й дуже вiрна людина.
   I от тут пан доктор раптом вiзьми та й запитай.
   - Так, так. Ну, а як принцеса ся ма?? Нiчого?
   Мiцi на це тiльки поширю? очi, потiм заплющу? ?х i глибоко зiтха?.
   ?й-богу, це могло вже навiть стару бабусю зачепити. Мiцi,  розумi?ться,
цього так залишити не може. ??, мабуть, уже давно там  кликали,  але  вона
мусить перевiрити, що з бiдним паном доктором сталось.
   Маючи  таку  невинну  мету,  вона  виходить  iз-за  свого   стiльця   й
наближа?ться до пана доктора.
   Вiн зирка? на не?, як на муху, i знову нахиля?ться до валiзки.
   Якiсь паршивi, сiренькi, з зеленими жилками камiнцi  цiкавiшi  йому  за
молоду дiвчину!
   - У, якi гарнесенькi камiнчики! Можна менi подивитись?
   Господи, як вiн iзлякався! Аж руку ?? вiдхилив набiк. Подумайте,  добро
яке!
   Але Мiцi зате ловить  його  руку  й  уже  не  випуска?  доти,  доки  не
перевiря?, чи дiйсно ж таки - що вона, що стара бабуся - то все  одно  для
нього.
   Та, на бiду, занадто вже переперевiрила. Знову його  ненормальний  стан
кида?ться в другий бiк. Дверi, правда,  вже  зачиненi,  але  не  замкненi.
Iстинно, не замкненi! Хтось може кожно? хвилини ввiйти. Але яан доктор  на
цей раз уже й правдi не вiрить. Хапа? Мiцi на руки, пiднiма?, як  оберемок
трави, i несе до лiжка. Цiлком божевiльний чоловiк!
   Мiцi  мусить  тричi  дати  слово,  що   ввечерi   по   десятiй   годинi
неодмiнно-неодмiнно прийде до нього. Тiльки пiд цi?ю  умовою  ?й  уда?ться
визволитись iз залiзних (просто-таки залiзних!) обiймiв.
   Але  ма?те  знов.  коли  Мiцi,  стоячи   перед   дзеркалом,   поправля?
пухнасто-розтрiпану зачiску i вся  така  бiло-рожева,  з  бiлим  волоссям,
бiлими зубами, бiлими вiями, бiлою ши?ю й  чер  воними  щоками  та  устами
сто?ть перед дзеркалом i аж сама милу?ться з себе,  пан  доктор  знов  уже
коло сво?? проклято? валiзки! Хiба ж не дивовижний стан?!
   ***
   Макс Штор стомлено, з ненавистю й огидою дивиться в  дзеркало  на  сво?
смугляве,  класично  гарне  лице  з  навислим  на  чоло  пасмом   чорного,
скудовченого, виткого чуба.
   Що може бути дурнiше й безглуздiше, як от iз такою мерзенною пикою бути
членом   Iнараку?   Оперовим    спiвцем,    маляром-омне?стом,    офiцером
мертенсiвсько? гвардi?, прем!?р-любовником Сузанни, - оце так.
   З  дзеркала  на  Макса  дивляться  глибокi,  як  два  тунелi,  пухнастi
темно-сiрi очi, дивляться з такою мiшаниною суму, огиди  й  самолюбування,
що  йому  ста?  нiяково  й   соромно.   Нiс   -   бездоганно   правильний,
нiжно-смуглявого кiстяного тону. Дiйсно, як каже Сузанна,  хочеться  взяти
його окремо, гладити, тулити до лиця й цiлувати, -  честь,  яка,  справдi,
носам рiдко випада?. А уста? Навiть  щось  немовби  розумне  в  них,  крiм
вирисуваностi, ?!
   Що може  бути  смiшнiше  й  бiльш  iдiотське,  коли  iндивiд  iз  такою
проклятою природою фiзiономi?ю намага?ться поводитись i жити,  як  порядна
людина?
   Нi, що там фiзiономiя! Коли крихiтна, трухла, ласовита й  слинява  душа
хоче вдавати велику, сталеву, вищу натуру. Оце комiзм!
   "I одречеться батька, матерi, жiнки,  коханки,  роздасть  ма?тки  сво?,
одмовиться вiд особистих  радощiв  сво?х,  вiзьме  хрест  свiй  i  пiде  з
Iнараком". Так сто?ть у передмовi статуту.
   Ах, як тодi, в тюрмi, це здавалось таким високим,  таким  до  сяжним  i
таким якраз  найпотрiбнiшим  серед  пiдкупства,  зрадництва,  лицемiрства,
слабодухостi легальних соцiалiстiв?
   А параграф 9 статуту?
   Макс пiдсову? ближче тоненьку книжечку й перегорта? сторiнку назад:
   "Нi родиннi, нi особистi зв'язки й вiдносини членiв Iнараку  не  можуть
стояти на перешкодi у  виконуваннi  ?хнього  органiзацiйного  обов'язку  й
дисциплiни".
   I далi знов:
   " 25. Вступ до Iнараку - на все життя. Нi добровiльного виходу членiв,
нi виключення ?х iз  Iнараку  не  може  бути.  Членiв,  що  виявлять  себе
невiдповiдними цiлям i методам Iнараку, видаля? з органiзацi? - смерть".
   Справедливо. Розумно. Необхiдно. Знай, що робиш. Перевiр, вимiряй  свою
душу, - чи вистачить ?? пiднести те, що береш на себе; чи з крицi вона, чи
з киселю; чи пухир, що так загонисте рветься вгору, але  вiд  малесенького
пiдколу луска? и  зморщу?ться,  чи  вiчне  джерело,  що  б'?  вгору  й  не
скоря?ться навiть пiд важким камiнням. На це  строку  тобi  да?ться  цiлий
рiк. Цiлий рiк ти можеш думати про те, з чого твою душу злiплено,  I  коли
ти з душею протоплазми забира?шся серед слонiв, то невже ти смi?ш  бути  в
претензi?, що вони тебе роздушують?
   Ах, цей рiк якраз був у тюрмi. Так, так, Iнарак  саме  для  ув'язнених,
для скутих, для насичених лютою ненавистю й жагучою волею  до  визволення.
Для тих, що, оточенi iклами ворогiв, дають кривавий зарiк  розпороти  собi
груди об цi iкла, щоб так ?х обламати.
   Макс Штор лiниво вiдсува? статут i бере в руки бритву. Треба  голитись,
нема?  ради.  Сузанна  так  не  любить  брудних  щiк.  Це  -  неестетично.
Естетично! Тяма, яку можна розтягти, як гуму,  на  всякий  зрiст;  шворка,
якою можна Сузанну сповити, як  немовлятко;  релiгiя  людей,  що  загубили
здатнiсть до яко?-будь релiгi?.
   Сонце горить палом у  шибках  протилежного  дому.  Безперестанку  гуде,
шкварчить i тоненько завива? повiтряний трамвай Будинок змерзло  труситься
вiд грюкоту пiдземно? залiзницi, трамва?в, автомобiлiв. Над головою вперто
ходить старий Надель, точними, дрiбними, цюкаючими кроками, роблячи моцiон
i намотуючи шовк на мiтницю.
   Раптом Макс  одклада?  бритву,  надушу?  гудзик  екрана  й  бере  ручку
телефону. На екранi з'явля?ться заклопотане,  миле  обличчя  з  слухаючими
очима.
   - Рудi? Ти? Ну, слава богу! При?хав нарештi? Сьогоднi?  Телефоную  тобi
два днi вже. Маю дуже важну справу до тебе Можеш мене прийняти сьогоднi  в
себе о восьмiй?.. Що? Щоб пiзнiше як до десято? не  сидiв?  Добре.  Справа
коротка. Не затримаю. Ти мене зустрiнеш бiля  хвiртки  саду?  Добре.  Буду
точно о восьмiй. Бувай.
   "I одречеться батька, матерi..." Так, одречеться той, хто може Хто ж не
може, той.... ну що ж, той, може, зможе з гiднiстю сам  пiдставити  голову
пгд товариський револьвер.
   Макс мляво, розвезеними рухами,  одтрiпнувши  пасмо  чуба  вгору,  бере
бритву й почина? гострити.
   Геройство!..  I  неодмiнно  барикади,  ешафот,  натхненний   по   гляд,
геройський жест.  А,  бiднi  паршивцi  люди,  вони  такi  убогi,  отупiлi,
маленькi, що без натхненних, "естетичних" жестiв для них нема геройства.
   Подвиг!..  I   неодмiнно   -   пустеля,   печера,   зелений   бородатий
дiд-подвижник, чорт, молитва.
   О, легко було тим iсторичним, легендарним героям  виробляти  оперетковi
жести на барикадах, ешафотах, траншеях.  Легко.  Дуло  зеленим  порохнявим
дiдам у сво?х норах зашiптувати сво? молодi пакостi. Нi, ти, голубе, не на
ешафотi геройство покажи, не один раз, не одну чверть години, а все життя,
щодня,  щогодин  попостiй  на  ешафотi.  I  без  публiки,   братику,   без
аплодисментiв, без жестiв, нiкому не вiдомий, не знаний,  не  оплаканий  i
ввесь час iз головою на гiльйотинi. Ану? I в iсторiю тебе не  запишуть,  i
тi, за кого ти смертником усе життя ходиш, ще, може, i обплюють  тебе.  Ще
бiльше, герою: ти повине  усе,  що  через  чрево  матерi  винiс  iз  вiкiв
людства, скинути з себе, як гадюка скида?  шкуру.  "I  одречеться  батька,
матерi.. " I коли ?х, цих батька й матiр, наприклад, бомбою треба висадити
в повiтря, на шматки розiрвати ту посмiшку, що з не? ти шив першi  радостi
життя, тi груди, що втихомирювали соками сво?ми тво? першi  страждання,  -
ти повинен це зробити точно й без вагання Чу?ш, барикадний герою? I  ти  -
не зелений, порохнявий дiд, i ти не в пустелi,  i  ти  ма?ш  справу  не  з
на?вним, дурнуватим чортиком-спокусником, що його вбога фантазiя поза голу
жiнку не сяга? Нi, тобi тiльки двадцять сiм рокiв,  у  тобi  необ'?ждженим
конем стриба? кров, ти в центрi величезного,  напiвбожевiльного,  жадного,
щоночi  танцюючого  мiста,  круг  тебе  кишить  усiма  дияволами  спокуси,
найвитонченiшими, найхимернiшими, найпривабливiшими дияволами, який тiльки
могла  витворити  знудьгована,  передосвiдчена,  з  атрофованими   нервами
людськiсть. От тут, дiду, спробуй бути подвижником. Ану?
   Макс iз гидливою посмiшкою лiниво вмочу? щiточку в воду й намилю? щоку.
Красунь iз чорною головою, й  бровами,  й  бiлою  бородою.  Сузаннi  б  це
вподобалось. А безрукий, недобитий Надель усе ходить, робить свiй моцiон i
насоту? шовк, якого нiколи не носив i не носитиме.
   Любiть  ворогiв  сво?х,  благословляйте  ненавидячих  вас,   слухайтесь
грабуючих вас, пiдставляйте вашi лiвi щоки, коли  вас  б'ють  у  правi,  i
любiть, любiть ближнього, як  самого  себе.  Любiть  i  бiйтесь,  уникайте
всякого гнiву, злостi, ненавистi, грiх бо це  великий  перед  отцем  вашим
небесним.
   Хе! I бiля двох тисяч лiт живе ця безглузда брехлива нiсенiтниця. I всi
розчулюються перед нею, i всi, навiть соцiалiсти,  вважають  ??  за  святе
iдеальне вчення!  Величезнi  фiлософи  людства  всiх  вiкiв  на  всi  лади
пережовують ??, реставрують, пiдновлюють. Всi зеленi, порохливi дiди,  всi
оцi Канти, Толстi, Ма?ри, всi нею зашiптують сво? молодi пакостi, всi  нею
консервують сво? немощнi лiта. Его?зм - ваша  унiверсальна  любов,  зеленi
дiди! Чу?те ви? Жорстокий, злий, тупий, лицемiрний его?зм! Любити всякого,
почувати до  кожного  тепле,  лагiдне  почуття,  вiд  усього  мати  тiльки
викликаюче благословення,  нiколи  не  мати  вщипливо?,  отруйно?  злостi,
нiколи не противитися злому, нiколи не  задихатись  од  гнiву,  нiколи  не
зеленiти вiд ненавистi, - та це  ж  надзвичайно  гiгi?нiчна  штука,  це  ж
зберiга? органiзм краще за  всякi  патентованi  препарати,  це  ж  вiчний,
сонячний, цiлющий курорт, санаторiя, рай небесний на землi!
   Макс обережно ставить намилену пухку шапочку  щiтки  на  стiл,  засува?
руки в кишенi i, одкинувшись на стiлець, дивиться у вiкно.  В  щiлину  мiж
дахом протилежного будинку й синiм далеким небом врiзалась густа жовта, як
стара вата, хмара. Пiд  нею  просуваються  то  в  той,  то  в  другий  бiк
аероплани. Вони пролiтають на годину по  кiлькасот  кiлометрiв,  а  звiдси
зда?ться, що вони ледве рухаються.
   Люби всiх ближнiх, як самого себе. Хе! Непогано.
   Ах ви, хитрi, зеленi, порохнянi дiди! Як ви  охоче  вхопились  за  таку
святiсть! Як ви  ретельно  захища?те  саме  до  всякого  ближнього  любов.
Начхати вам на те, що любов  до  Мертенса  е  -  неминуче  й  необхiдно  -
ненависть до Наделя, до мiльйонiв Наделiв. А любов до Наделiв ?  ненависть
до Мертенсiв! Нi, вам конче треба до всiх, бо вам,  власне,  наплювать  на
Мертенсiв i на Наделiв. На всiх ближнiх, крiм самих себе,  вам  наплювать,
зеленi ви, старi, себелюбнi пакосники!
   Сузанна теж ма? таку любов. Вона iнакше назива?ться - красою, але назва
справи не мiня?. Служiння красi, любов до краси - це ж так гарно  звучить,
це ж така шляхетна, висока цiль життя. У-у, лицемiрна,  паразитарна  гидь,
вона не задовольня?ться тим, що безкарно, безупинно смокче  Наделiв,  вона
ще вимага? атестата на святiсть, красу, вищiсть!

   Макс уста?, хапа? рушника i, намочивши його, рiшуче витира?  лице.  Для
сьогоднiшньо? розмови цiлком вистачить i неголеного лиця.
   Так, тепер ясно вагання к чорту. З чим, з чим,  а  з  Сузанною  повинен
бути рiшучий кiнець!
   ***
   Коли Макс пiдходить до вiлли Сузанни (о, не пiд!?жджа? й не пiдлiта?, а
пiшечки, злiзши з трамвая,  пiдходить),  перед  ворiтьми  сто?ть  уже  ряд
автомобiлiв. Збоку вiлли, посеред парку,  на  маленькiм  аеродромi  стоять
аероплани рiзних розмiрiв.
   Значить, сьогоднi дiйсно ма?  бути  цвiт  "артистичного  свiту".  Перед
роз'?здом на лiто остання артистична бiская. Чудово.
   Макс iде повiльним лiнивим  кроком,  заклавши  одну  руку  в  кишеню  й
одкинувши голову назад, як  ходять  по  передмiстi  вiдомi  всiм,  але  не
спiйманi  злодi?;  такi  собi  зневажливо-веселi,  нахабно  добродушнi,  з
виразом  вибачливо?  вищостi  лiнi  й  готовностi   моментально   вихопити
револьвера й покласти на мiсцi всякого, хто спробу? зробити замах на  ?хню
свободу. Розхристанi майже до пояса  груди  Макса  не  напудренi,  без  на
грудного  жабо  i  з  неповищипуваним  густим  чорним  волоссям  (Навмисне
сьогоднi жабо, хоч i поганеньке, не надяг!). Лице неголене, а головне,  нi
вуста, нi очi, нi щоки  не  пiдмальованi,  вуса  i  брови  свого  кольору;
убрання сiре, не шовкове й не кольорове. Одне слово, всi ознаки  людини  з
простонароддя, - робiтник або зовсiм маленький урядовець. (I сiре  убрання
теж навмисне одягнув!)
   Так, значить, останнiй раз вiн ма? честь i щастя входити до цього храму
краси. Храм, правда, дуже подiбний до "храму" Мертенса, поганенька копiя з
поганого гевала. Т? самi дорiйськi колони, портал,  банi,  маса  наростiв,
бородавок, шпилiв. А пнеться як, кричить, навалю? всiм тiлом,  -  схились,
задушу!
   Внизу льока?, знаючи Макса, поштиво й занадто ласкаво, як до  улюблених
звiрят пана, вiтаються до нього. I тiльки як його висока, недбала  постать
хова?ться вгорi на сходах, перезираються, посмiхаються й зiтхають, - удова
радника  комерцi?,  консервного  короля  Ернеста  Фiшера  може  собi   все
дозволиш.
   Дiйсно, сьогоднi злетiвся весь цвiт "творчого" Берлiна.  Велика  кругла
зала з банею, з церковними довгими кольоровими вiкнами, з фресками  (знову
поганенька копiя з мертенсiвсько? препогано? зали) повна  тихого,  густого
гомону голосiв. Вгорi горить жовтий, перепущений через жовто-червоне  скло
вiкна, великий снiп сонячних променiв. Од цього внизу на все лягас  легкий
золотистий тон, злагiднюючи  вмисну,  холодну,  синю  напiвтьму  закуткiв.
Посеред зали, закинувши в жагучiй радостi  й  тузi  руки  за  голову,  вся
витягнена криком нестримного прагнення,  сто?ть  прекрасна  копiя  "Краси"
Аделя, суперницi Венери Мiлосько?. ? двох бокiв ?? синюватими  спiральними
пасмами здiйма?ться вгору димок тимiяму, набираючи вгорi то зеленкуватого,
то червоно фiолетового тону  вiд  променiв  рiзно-фарбних  вiкон.  Навколо
стату? невеликий круг, - нiхто не смi? сидiти близько коло не?. Тiльки  за
кругом пiд гiллям  лапатих  схiдних  рослин,  за  майстерно  задрапованими
зеленню столиками, в фотелях-ложах, пiдроблених пiд зарослi  мохом  скелi,
купчиться все товариство.
   Макс  усе  тою  ж  недбало-лiнивою  ходою  перерiзу?  порожнiй  круг  i
наближа?ться до гостей. Гомiн розмов, як туркiт затихаючо? машини, почина?
помалу вщухати, а обличчя  повертатись  назустрiч  високому,  з  випнутими
волосатими грудьми красуневi. Хто не зна? Макса, той робить широкi питаючi
очi, а хто зна?, посмiха?ться  так,  як  посмiхаються  з  примхи  близько?
людини, i з загадковою простотою поясню? незнаючим:
   - Соцiал демократ Журналiст. Давнiй знайомий панi господинi.
   З дальшого кутка, з синьо? глибини грота вже  спiшить  Сузанна.  Срiбно
рудява, з модним розрiзом по боках до самих клубiв  сукня,  -  власне  два
фартухи, спереду i ззаду, упевнено,  ритмiчно  й  важкувато  погойдуються,
часом бiлiючи тiлом голо? ноги. А очi, коров'ячi, темнi,  вогкi,  з  темно
синiми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так  насмiшкувато-ласкаво
грають йому назустрiч. О, вона вже з одного погляду на нього зна?, в якому
вiн станi I вже моментально виставила свою зброю вогкi смiхотливi очi.
   Закони омнеi!зму, поважанi в цьому домi,  як  нiде,  почасти  звiдси  й
виходячи, дозволяють усi форми  поведiнки,  якi  коли-небудь  вживалися  в
людському товариствi (виключаючи тiльки негарнi). Макс  може  здоровитись,
може не здороватись, може потисну i и тiльки руку, може прикласти руку  до
чола або хитнути головою Коли гарно зробив би,  може  стати  на  колiно  i
схилити голову.
   Макс недбало пода? руку господинi й зирка? на сусiдню групу,  в  центрi
яко? сидить гола жiнка з прозорою сiткою на грудях i вузеньким  поясом  на
клубах. Жiнка синiми здивованими очима дивигься на нього
   - Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слiв сказати. Ма?ш час?
   Група з голою жiнкою може чути його слова. Можуть навiть i дальшi чути.
Цiлком можливо. Але Макс може ще й голоснiше сказа ?й. Коли Сузаннi це  не
до вподоби, що ж робити?
   Але Сузаннi саме це до вподоби, - очi так смiхотливо, роблено-здивовано
поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тiльки на
хвилинку. Зда?ться, це перша ?хня зустрiч, що почина?ться вiд  "хвилинки"?
Нi? Чи, може, iнодi це вже бувало?
   А  оголена  до  плiч,  темно-бiлого  тону  рука  вже  владно,  м'яко  й
жартiвливо бере його попiд лiкоть i веде пiд величезний, з морозцем iз-пiд
низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо  розвiсив  сво?  листя,  що  з
бокiв майже нiчого з-яiд нього не видко.
   - Ну?
   Але, скоса зиркнувши до сусiдньо? групи, Сузанна раптом витягу? наперед
до Макса  бiле  лице  та  темно-червонi  уста  й  з  натиском  i  погрозою
смiхотливо шепоче:
   - Милий! Ти милий. Чу?ш ти?
   Ага, це значить бiй розпочався. Ах, чортяка його мамi, раз  у  раз  вiн
отак-о почина?ться, раз у раз вона захоплю? iнiцiативу в сво? руки, робить
перший наступ, ослаблю? його, розумi?ться, перемога майже раз у раз  бува?
на ?? боцi. От уже тепло-тепло занило по всьому тiлi вiд цього  тону,  вiд
любовно-загрозливо витягнених уст, вiд вогких, чистих, звiрячих очей.
   Та що йому, нарештi, до цi?? жiнки?
   - Вибач. Я на одну хвилинку. Тодi буду вся до тво?х послуг. Вся. Чу?ш?
   I, пiдвiвшись, вона знову нахиля?ться до нього  й  притиску?  очима,  в
яких i загроза, i жага, i насмiшка мiшаються разом.  Потiм  раптово  легко
випростову?ться i, випинаючи  трохи  наперед  колiна,  переходить  круг  i
пряму? до грота, з якого вийшла. I молочно-бiла спина так тепло й  яскраво
вiдтiня?ться темно-бронзовою важкою краскою волосся.
   Ага, пiшла когось там заспоко?ти, близько-близько, в самi  очi  шепнути
йому "милий!" i випрохати кiлька хвилин для одного чудака, якого приговту?
i вводить у свою вiру. Нiчого, тепер усi ?? хвилини будуть вiльнi.
   В залi вж