------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Про нашого дiда казали, що  вiн  умi?  злодiям  одводити  очi.  Нiби  й
справдi вiн щось таке мав.
   ?демо оце до схiд сонця в поле. У полi скрiзь лежить iще клубкам густий
туман. Покаже вiн батогом у поле й гука?:
   - А глянь, глянь, скiльки ото сивих кабанiв понаганяв вiн  у  поле.  (А
хто саме понаганяв, про те не каже).
   Глянеш туди, очам сво?м вiри не дойма?ш - той туман уже не  туман:  все
поле, скiльки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанiв. I вже поки
не  розiйдеться  вiн,  все  буде  маритися,  що  то  сунуть   кудись,   не
потовпляться сивi кабани.
   Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
   А далi:
   - Бiжи сюди, я тобi загадку загадаю.
   Прибiжиш.
   - Яку?
   - А ось яку: бiжать конi воронi, на них узди порванi.
   Одгадую i так i сяк - не виходить.
   - Нi,- каже,- так ти не вгада?ш, глянь краще вгору.
   Глянеш.
   - Ну, що ти побачив там?
   - Хмари, а бiльш нiчого.
   - Подивись краще, може, то й не хмари.
   Тiльки вiн скаже так, зразу нiби очi тобi розплющаться: вже нема?  хмар
- то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скiльки духу мчаться понад
хатами,  понад  садами,  понад  церквою,  хвости   та   гриви   на   вiтрi
порозпускавши. Летять кудись, летять, i краю ?м нема?.
   Дiд же скаже та й пiде собi, а ти як станеш, то й сто?ш  мов  укопаний,
та й дивишся, i про все на свiтi забудеш - нiби справдi заворожений.
   Було ще яхось улiтку увечерi. Посеред  двору  на  колодках  сидiли  всi
нашi: тато й мама, старша наша сестра i дехто з сусiдiв. Гомонiв мiж  ними
й дiд: розповiдав, зда?ться, байку про нiмця-астронома, що зайшов ночувати
в село до чоловiка.
   А я кругом двору, нiби той об'?ждчик,  хвицаючись  i  тоненько  iржучи,
ганяю безперестану на хворостинi. А бiльшi дiти, як галич,  збили  ярмарок
коло ями, що ро-машами та кропивою  позаростала:  в  дворi  у  нас  почали
копати глинище. Стрибають через яму i в яму, один одного пхають, сиплються
землею, як борошно м'якою,  галасують,  геть-геть  луна  ходить.  У  дворi
сто?ть такий ярмарок, що за малими великi одне одного не чують.
   - Та вгамуйтесь! Не кричiть! Не казiться!-тiльки й чути раз  по  раз  з
колодок.
   - Та й чого це вони дурiють так сьогоднi?
   Далi до дiда:
   - Хоч би ви, дiду, поробили  ?м  що-небудь,  щоб  вони  хоч  на  часину
примовкли.
   - Я ?м пороблю! Я ?х зараз усiх в поросят поперекидаю,- жарту? дiд.
   А нам ще веселiше од того.
   На подвiр'? було темно,  а  далi  почало  чогось  виднiти.  Тi,  що  на
колодках сидiли, чогось примовкли i дивились всi  в  один  бiк.  За  нашим
двором темнiли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до  неба
попiднiмали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квiтувала  пшениця
i звiдкiль увечерi вiтер тiльки ?? дух приносив, там червоно  червонiлося,
нiби десь у полi огонь пастухи розкладали.
   - Андрiйку, гов! - гука? дiд.
   - Чого-о? - одгукуюсь десь за повiткою.
   - Скачи сюди, покажу диво!
   - Дурите! (Ми з дiдом товаришували).
   - Далебi, нi.
   Я хльоскаю батiжком iз валу свого вороного й шумлю до дiда:
   - Ви, дiду, кликали мене?
   - Iди сюди! - Дiд бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся,  що  дiд
мене догори дригом поставить. Дiд бере силою.- Дивись - чи бачив ти  таке:
за лiсом, за пралiсом золота дiжа сходить.
   Я примовк. Далi як не закричу, як не загаласую:
   - Ай-яй-яй! Дивiться! Що воно таке?
   Iншi дiти  од  ями  на  той  галас  вистрибом.  Поставали  на  колодки,
попiдiймали голови.
   Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбiльшки золота  дiжа,  на
очах сходила, червонiла сама, i небо червонiло. А назустрiч ?й  вершечками
засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
   Тихо стало, як у церквi.
   А далi вже я догадався та як крикну:
   - Та це ж мiсяць зiходить! Всi засмiялись:
   - А ти ж думав i справдi дiжа?
   Що мiсяць, то мiсяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так  уже
й увесь вечiр здавалося, що то золота дiжа сходить. Дiжа, та й  край,  хоч
тобi що...
   Дiти посiдали на краю  ями,  ноги  вниз  поспускали  i  розмовляли  вже
тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повне? диво. Хтось  пригадав  iз
хлопцiв загадку про мiсяць:
   "Серед моря-моря - червона комора".
   Другий - другу:
   "Вийшов гiсть, став на помiст та й розпустив конi по всiй оболонi".
   Спершу загадували про мiсяць, про зорi, про сонце, а далi й усякi iншi.
   А чарiвна дiжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тiсто
розплилося по всьому двору й городу.
   Обмокли в золотi бiлi  пахучi  романи,  позолотився  волохатий  полинь,
заяскрилась, засвiтилась кропива.
   Спершу не було видно, а тепер застовбурiли на городi соняшники...
   Навiть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тiстом.  А  на
колодках мiж темними поставами аж ся? в  бiлiй  сорочцi  веселий  чарiвник
дiд, що наворожив нам цей золотий вечiр.

Популярность: 33, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT