. М а т и Лукашу, ти провiв би. Л у к а ш Чом же, можу. К и л и н а (погляда? на нього) Та, май, робота ?... М а т и Яка робота увечерi? Iди, синашу, йди та надведи Килинку до дороги. Самiй увечерi в сiй пущi сумно. Та ще така хороша молодичка, - коли б хто не напав! К и л и н а Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсiм злякали! Лукашу, йдiм, поки не звечорiло, а то й удвох боятимемось! Л у к а ш Я б то? боявся в лiсi? Ого-го! помалу! М а т и Та вiн у мене хлопець молодець, ви вже, Килинко, честi не уймайте! К и л и н а Нi, то я жартома... (Завважа? Лева). Ов! дядьку Леве! то ви-те вдома? Л е в (уда?, мов не дочув) Га? iдiть здоровi! (Йде собi в лiс). К и л и н а Ну, будьте вже здоровенькi, тiтусю! (Хоче поцiлувати стару в руку, тая не да?, обтира? собi рота фартухом i тричi "з церемонi?ю" цiлу?ться з Килиною). К и л и н а (вже на ходi) Живi бувайте, нас не забувайте! М а т и Веселi будьте та до нас прибудьте! (Йде в хату i засову? дверi за собою). Мавка пiдводиться i тихою, наче втомленою, походою iде до озера, сiда? на похилену вербу, склоня? голову на руки i тихо плаче. Почина? накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiка? галяву, хату й гай. Р у с а л к а (пiдплива? до берега i загляда? до Мавки, здивована i цiкава) Ти плачеш. Мавко? М а в к а Ти хiба нiколи не плакала, Русалонько? Р у с а л к а 0, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi! М а в к а Русалко! ти нiколи не кохала... Р у с а л к а Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжн?! Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, гра?, пестить, затяга? й топить. Де пал - воно кипить, а стрiне холод - ста? мов камiнь. От м о ? кохання! А те тво? - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл. Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марно? досади, пiд пiзнiми дощами каяття. М а в к а (пiдводить голову) Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи ка?ться вона за тi? ночi, коли весняний вiтер розплiтав ?й довгу косу? Р у с а л к а А чого ж суму?? М а в к а Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям. Р у с а л к а Чому? М а в к а Бо милий той - весняний вiтер. Р у с а л к а Нащо ж було кохати ?й такого? М а в к а Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, ?й розвивав листочки, милуючи, розмаяв ?й вiночка i, пестячи, кропив росою косу... Так, так... вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала. Р у с а л к а Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув. (Тихо, без плеску, вiдплива? вiд берега i зника? в озерi). Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Почина?ться вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба. М а в к а (тихо, з глибокою журбою) Так... вiн уже пролинув... Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй кире? барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю. Л i с о в и к Доню, доню, як тяжко ти кара?шся за зраду!.. М а в к а (пiдводить голову) Кого я зрадила? Л i с о в и к Саму себе. Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась. До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором ?й не да? жебрачкою зробитись. Згадай, якою ти була в ту нiч, коли тво? кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари ! М а в к а Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене? Л i с о в и к Не всi вiнки погинули для тебе. Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнi? корали. Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi. Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна. М а в к а (поривчасто вста?) То дай менi святковi шати, дiду! Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи мо?? ласки! Л i с о в и к Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку. Розкрива? свою кирею i дiста? досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiва? багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко лама? на нiй червонi китицi ягiд, звива? собi вiночок, розпуска? собi коси, квiтча?ться вiнком i склоня?ться перед Лiсовиком, - вiн накида? ?й срiбний серпанок на голову. Л i с о в и к Тепер я вже за тебе не боюся. (Поважно кивнувши ?й головою, меткою походою йде в гущавину i зника?). З лiсу вибiга? Перелесник. М а в к а Знов ти? (Намiря?ться втiкати). П е р е л е с н и к (зневажливо) Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода... А ти змарнiла щось. М а в к а (гордо) Тобi зда?ться! П е р е л е с н и к Зда?ться, кажеш? Дай я придивлюся. (Пiдходить до не?. Мавка вiдступа?). Та ти чого жаха?шся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю. М а в к а Геть! не глузуй! П е р е л е с н и к Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився... Слухай, Мавко, давай лиш побрата?мось. М а в к а З тобою? П е р е л е с н и к А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку. Мавка трохи нерiшуче пода? йому руку. Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько тво? блiде. (Мавки одхиля?ться, вiн все-таки ?? цiлу?). О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливi?, незапашнi, осiннi... (Не випускаючи ?? руки, огляда?ться по галявi). Поглянь, як там лiта? павутиння, кружля? i виру? у повiтрi... Отак i ми... (Раптом порива? ?? в танець). Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами! Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче! Так от i я... так от i я... Будь же мов iскра, кохана моя! Прудко виру? танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника. М а в к а Годi!.. ой годi!.. П е р е л е с н и к В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить! Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить! Танець робиться шаленим. Звиймося! Злиймося! Вихром завиймося! Жиймо! зажиймо вогнистого раю! М а в к а Годi!.. пусти мене... Млiю... вмираю. (Голова ?? пада? йому на плече, руки опускаються, вiн мчить ?? в танцi омлiлу). Раптом з-пiд землi з'явля?ться темне, широке, страшне Марище. М а р и щ е Вiддай менi мо?. Пусти ??. П е р е л е с н и к (спиня?ться i випуска? Мавку з рук, вона безвладно спуска?ться на траву) Хто ти такий? М а р и щ е Чи ти мене не зна?ш? - "Той, що в скалi сидить". Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простяга? руки взяти ??. М а в к а Нi, я не хочу! Не хочу я до тебе! Я жива! "Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь" Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли. Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiва? мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млi?ш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива. М а в к а (вста?) Нi! я жива! Я буду вiчно жити! Я в серцi маю те, що не вмира?. М а р и щ е Почiм ти зна?ш те? М а в к а По тiм, що муку свою люблю i ?й даю життя. Коли б могла я тiльки захотiти ?? забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття. В лiсi чу?ться шелест людсько? ходи. Ось той iде, що дав менi ту муку! Зникай, Маро! Iде моя надiя! "Той, що в скалi сидить" вiдступа?ться в темнi хащi i там притаю?ться. З лiсу виходить Лукаш. Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя ?? вiдбива? смертельною блiдiстю проти яскраво? одежi, конаюча надiя розширила ?? великi темнi очi, рухи в не? поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обрива?ться. Л ук а ш (побачивши ??) Яка страшна! Чого ти з мене хочеш? (Поспiша? до хати, стука? в дверi, мати вiдчиня?, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi). Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, - Я взавтра засилаюсь до Килини! (Iде в хату, дверi зачиняються). "Той, що в скалi сидить" виходить i пода?ться до Мавки. М а в к а (зрива? з себе багряницю) Бери мене! Я хочу забуття!" Той, що в скалi сидить" торка?ться до Мавки; вона, крикнувши, пада? йому на руки, вiн закида? на не? свою чорну кирею. Обо? западаються в землю. ДIЯ III Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, у?дливо хававкають пущики. Раптом все покрива?ться протяглим сумним вовчим виттям, що розляга?ться все дужче, дужче i враз обрива?ться. Наста? тиша. Почина?ться хворе свiтання пiзньо? осенi. Безлистий лiс ледве мрi? проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi сну?ться розтрiпаний морок. Лукашева хата почина? бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнi? якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красi? маленький калиновий пучечок. Коли розвидня?ться, на галявi ста? видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра. Л i с о в и к (придивляючись до постатi пiд хатою) Ти, донечко? М а в к а (трохи поступа? до нього) Се я. Л i с о в и к Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"? М а в к а Ти визволив мене сво?м злочином. Л i с о в и к Ту помсту ти злочином назива?ш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi тво?му? Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом? Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, ви?, хай прагне кровi людсько?, - не вгасить сво?? муки зло?! М а в к а Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я те? слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди поверта?. Л i с о в и к (тупа? зо злостi ногою i лама? з трiском свого цiпка) Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський! М а в к а О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було... Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу... I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мо? нiмi? оживило, i я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено менi. Л i с о в и к Де ж вiн тепер? Чому вiн не з тобою? Чи то й його невдячнiсть невмируща так, як тво? кохання? М а в к а Ох, дiдусю! якби ти бачив!.. Вiн в подобi людськiй упав менi до нiг, мов ясень втятий... I з долу вгору вiн до мене звiв такий болючий погляд, повний туги i каяття палкого, без надi?... Людина тiльки може так дивитись!.. Я ще до мови не прийшла, як вiн схопивсь на рiвнi ноги, i вiд мене тремтячими руками заслонився, i кинувся, не мовлячи нi слова, в байрак терновий, там i зник з очей. Л i с о в и к I що ж тепер ти дума?ш робити? М а в к а Не знаю... Я тепер, як тiнь, блукаю край се? хати. Я не маю сили покинути ??... Я серцем чую - вiн вернеться сюди... Лiсовик мовчки журливо хита? головою. Мавка знов прихиля?ться до стiни. Л i с о в и к Дитино бiдна, чого ти йшла вiд нас у край понурий? Невже нема спочинку в рiднiм гаю? Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила i журиться, що ти десь забарилась. Iди спочинь. М а в к а (тихо) Не можу я, дiдусю. Лiсовик, шумно зiтхнувши, помалу подався в лiс. З лiсу чу?ться навiсний тупiт, наче хтось без ваги женеться конем, потiм спиня?ться. К у ц ь (вискаку? з-за хати, потираючи руки, i спиня?ться, побачивши Мавку) Ти, Мавко, тут? М а в к а А ти чого ника?ш? К у ц ь Я ?м коня притяг за гичку в стайню. Гаразд мене поповозив востанн?, вже не возитиме нiкого бiльше! М а в к а Ненавидний! Ти оганьбив наш лiс! Се так держиш умову з дядьком Левом? К у ц ь Умова наша вмерла вкупi з ним. М а в к а Як? Дядько Лев умер? К у ц ь Он i могила. Пiд дубом поховали, а прийшлося коло пенька старому спочивати. М а в к а Обо? полягли... Вiн пречував, що вже йому сей рiк не зимувати... (Надходить до могили). Ой як же плаче серце по тобi, ?диний друже мiй! Якби я мала живущi сльози, я б зросила землю, барвiнок би зростила невмирущий на сiй могилi. А тепер я вбога, мiй жаль спада?, наче мертвий лист... К у ц ь Жаль не пристав менi, а все ж я мушу признатися - таки старого шкода, бо вiн умiв тримати з нами згоду. Було, i цапа чорного держить при конях, щоб я мав на чому ?здить. Я блискавкою мчу, було, на цапi, а коники стоять собi спокiйно. От сi баби зовсiм не вмiють жити як слiд iз нами, - цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову. Ну й я ж вiддячив ?м! Найкращi конi на смерть за?здив; куплять - знов за?жджу. Ще й вiдьму, що в чортицi бабувала, гарненько попросив, щоб ?м корови геть-чисто попсувала. Хай же знають! Ще ж Водяник стiжка ?м пiдмочив, а Потерчата збiжжя погно?ли, Пропасниця ?х досi б'? за те, що озеро коноплями згидили. Не буде ?м добра тепер у лiсi! Вже тут навколо хати й Злиднi ходять. З л и д н i (малi, заморенi iстоти, в лахмiттi, з вiчним гризьким голодом на обличчi, з'являються з-за кутка хатнього) Ми тут! А хто нас кличе? М а в к а (кида?ться ?м навперейми до дверей) Геть! Щезайте! Нiхто не кликав вас! О д и н З л и д е н ь Злетiло слово - назад не вернеться. З л и д н i (обсiдають порiг) Коли б там швидше нам дверi вiдчинили, - ми голоднi! М а в к а Я не пущу туди! З л и д н i То дай нам ?стиI М а в к а (з жахом) Нiчого я не маю... З л и д н i Дай калину оту, що носиш коло серця! Дай! М а в к а Се кров моя! З л и д н i Дарма! Ми любим кров. Один Злидень кида?ться ?й на груди, смокче калину, iншi сiпають його, щоб i собi покуштувати, гризуться межи собою i гарчать, як собаки. К у ц ь Ей, Злиднi, залишiть - то не людина! Злиднi спиняються, цокотять зубами i свищуть вiд голоду. З л и д н i (до Куця) Так дай нам ?сти, бо й тебе з'?мо! (Кидаються до Куця, той вiдскаку?), К у ц ь Ну-ну, помалу! З л и д н i ?сти! Ми голоднi!! К у ц ь Стривайте, зараз я збуджу бабiв, - вам буде ?жа, а менi забава. (Бере грудку землi, кида? в вiкно i розбива? шибку), Г о л о с м а т е р i Л у к а ш е в о ? (в хатi) Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила! К у ц ь (до Злиднiв пошепки) А бачите - прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще заклене стара вас так, що й в землю ввiйдете, - вона се вмi?. Злиднi скулюються пiд порогом темною купою. З хати чутно крiзь розбиту шибку рухи вставання матерi, потiм ?? голос, а згодом Килинин. Г о л о с м а т е р и н О, вже й розвиднилось, а та все спить. Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же! Бодай навiк заснула... Встань! А встань, бодай ти вже не встала! Г о л о с К и л и н и (заспано) Та чого там? М а т и (у?дливо) Пора ж тобi коровицю здо?ти, оту молочну, турського заводу, що ти ще за небiжчика придбала. К и л и н а (вже прочумавшись) Я тi? подою, що тут застала, та нацiджу три краплi молока - хунт масла буде... М а т и Отже й не змовчить! Хто ж винен, що набiлу в нас не стало? З такою господинею... ой горе! Ну вже й невiсточка! I де взялася на нашу голову? К и л и н а А хто ж велiв до мене засилатися? Таж мали отут якусь задрипанку, - було вам прийняти та прибрати хорошенько, от i була б невiсточка до мислi! М а т и А що ж - гада?ш, нi? Таки й була б! Дурний Лукаш, що промiняв на тебе; бо то було таке покiрне, добре, хоч прикладай до рани... Узива?ш ?? задрипанкою, а сама ?? зелену сукню перешила та й досi сова?ш - нема? встиду! К и л и н а Та вже ж, у вас находишся в новому!.. Он чоловiка десь повiтря носить, а ти бiдуй з свекрушиськом проклятим, - нi жiнка, нi вдова - якась покидька! М а т и Який би чоловiк з тобою всидiв? Бiдо напрасна! Що було - то з'?ла з дiтиськами сво?ми, - он, сидять! - бодай так вас самих посiли злиднi! К и л и н а Нехай того посядуть, хто ?х кличе! На сих словах одчина? дверi з хати. Куць утiка? в болото. Злиднi схоплюються i забiгають у сiни. Килина з вiдром у руках шпарко пробiга? до лiсового потоку, з гуркотом набира? вiдром воду i верта?ться назад уже трохи тихшою ходою. Завважа? близько дверей Мавку, що сто?ть при стiнi знесилена, спустивши сивий серпанок на обличчя. Килина (спиня?ться i становить вiдро долi) А се ж яка?.. Гей, слухай, чи ти п'яна, чи, може, змерзла? (Термосить Мавку за плече). М а в к а (насилу, мов борючися з тяжкою зморою) Сон мене змага?... Зимовий сон... К и л и н а (вiдслоня? ?й обличчя i пiзна?) Чого сюди прийшла ? Тобi не заплатили за роботу? М а в к а (як i перше) Менi нiхто не може заплатити. К и л и н а До кого ти прийшла? Його нема. Я знаю, ти до нього! Признавайся - вiн твiй коханок? М а в к а (так само) Колись був ранок ясний, веселий, не той, що тепер... вiн уже вмер... К и л и н а Ти божевiльна! М а в к а (так само) ВIльна я, вiльна... Сунеться хмарка по небу повiльна... йде безпричальна, сумна, безпривiтна... Де ж блискавиця блакитна? К и л и н а (сiпа? ?? за руку) Геть! не мороч мене! Чого сто?ш? М а в к а (притомнiше, вiдступаючи од дверей) Стою та дивлюся, якi ви щасливi. К и л и н а А щоб ти стояла у чудi та в дивi! Мавка змiня?ться раптом у вербу з сухим листом та плакучим гiллям. К и л и н а (оговтавшись вiд здумiння, ворожо) Чи ба! Я в добрий час тобi сказала! Ну-ну, тепер недовго насто?шся!.. Х л о п ч и к (вибiга? з хати. До Килини) Ой мамо, де ви-те? Ми ?сти хочем, а баба не дають! К и л и н а Ей, одчепися! (Нишком, нахилившись до нього). Я там пiд печею пирiг сховала, - як баба вийде до комори, - з'?жте. Х л о п ч и к Ви-те суху вербу встромили тута? Та й нащо то? К и л и н а Тобi до всього дiло! Х л о п ч и к Я з не? врiжу дудочку! К и л и н а Про мене! Хлопчик вирiзу? гiлку з верби i верта?ться в хату. З лiсу виходить Лукаш, худий, з довгим волоссям, без свити, без шапки. К и л и н а (скрику? радiсно, вгледiвши його, але зараз же досада таму? ?й радiсть) Таки явився! Де тебе носило так довго? Л у к а ш Не питай! К и л и н а Ще й не питай! Тягався, волочився, лихо зна? де, по яких свiтах, та й "не питай"! Ой любчику, не тра менi й питати... Вже десь ота корчма сто?ть на свiтi, що в нiй балю? досi свита й шапка. Л у к а ш Не був я в корчмi... К и л и н а Хто, дурний, повiрить? (Заводить). Втопила ж я головоньку навiки за сим п'яницею! Л у к а ш Мовчи! Не скигли!! Килина спиня?ться, глянувши на нього з острахом. Ось я тебе тепера попитаю! Де дядькiв дуб, що он пеньок стримить? К и л и н а (спочатку збилась, але хутко стямилась) А що ж ми мали тута - голод ?сти? Прийшли купцi, купили, та й уже. Велике щастя - дуб! Л у к а ш Таж дядько Лев заклявся не рубати. К и л и н а Дядька Лева нема на свiтi, - що з його закляття? Хiба ж то ти заклявся або я? Та я б i цiлий лiс продати рада або протеребити, - був би грунт, як у людей, не ся чортiвська пуща. Таж тут, як вечiр, - виткнутися страшно! I що нам з того лiсу за добро? Стика?мось по нiм, як вовкулаки, ще й справдi вовкулаками зави?м! Л у к а ш Цить! цить! не говори! Мовчи! (В голосi його чутно божевiльний жах), Ти кажеш продати лiс... зрубати... а тодi вже не буде так... як ти казала? К и л и н а Як? Що вовк... Л у к а ш (затуля? ?й рота) Нi, не кажи! К и л и н а (визволившись вiд нього) Та бiйся бога! Ти впився, чи вдурiв, чи хто наврочив? Ходи до хати. Л у к а ш Зараз... я пiду... от тiльки... тiльки... ще води нап'юся! (Ста? навколiшки i п'? з вiдра. Потiм уста? i дивиться задумливо поперед себе, не рушаючи з мiсця). К и л и н а Ну? Що ж ти дума?ш? Л у к а ш Я? Так... не знаю... (Вагаючись). Чи тут нiхто не був без мене? К и л и н а (шорстко) Хто ж би тут бути мав? Л у к а ш (спустивши очi) Не знаю... К и л и н а (злiсно посмiхнувшись) Ти не зна?ш, то, може, я що знаю. Л у к а ш (тривожно) Ти? К и л и н а А що ж! Я вiдаю, кого ти дожида?ш, та тiльки ба! - шкода твого ждання! Якщо й було, то вже в стовпець пiшло... Л у к а ш Що ти говориш? К и л и н а Те, що чу?ш. М а т и (вибiга? з хати i кида?ться з обiймами до Лукаша. Вiн холодно прийма? те вiтання) Сину!.. Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась з отею вiдьмою! Л у к а ш (здригнувшись) З якою? М а т и (показу? на Килину) З тею ж! Л у к а ш (зневажливо всмiхаючись) I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось вiдьомською свекрухою вам бути. Та хто ж вам винен? Ви ж ?? хотiли. М а т и Якби ж я знала, що вона така нехлюя, некукiбниця!.. К и л и н а (впада? в рiч) Ой горе! Хто б говорив! Уже таких вiдьом, таких нехлюй, як ти, свiт не видав! Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! - залiзо - й те перегризе! Л у к а ш А ти, я бачу, десь мiцнiша вiд залiза. К и л и н а Вiд тебе дочекаюсь оборони! Тако? матерi такий i син! Якого ж лиха брав мене? Щоб тута помiтувано мною? М а т и (до Лукаша) Та невже ж ти не скажеш ?й стулити губу? Що ж то, чи я ?й поштурховисько якесь? Л у к а ш Та дайте ви менi годину чисту! Ви хочете, щоб я не тiльки з хати, а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду! К и л и н а (до матерi) А що? дiждалась? М а т и Щоб ти так дiждала вiд свого сина! (Розлючена йде до хати, на порозi стрiча?ться з Килининим сином, що вибiга? з сопiлкою в руках). Оступися, злидню! (Штурха? хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима). Х л о п ч и к Ви-те прийшли вже, тату? Л у к а ш Вже, мiй сину. (На словi "сину" кладе iронiчний притиск). К и л и н а (вражена) Ну, то скажи йому, як ма? звати, - уже ж не дядьком? Л у к а ш (трохи присоромлений) Та хiба ж я що? Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся. (Гладить хлопця по бiлiй голiвцi). Чи то ти сам зробив сопiлку? Х л о п ч и к Сам. Та я не вмiю грати. Коб ви-те! (Простяга? Лукашевi сопiлку), Л у к а ш Ей, хлопче, вже мо? грання минулось!.. (Смутно задуму?ться). Х л о п ч и к (пхикаючи) I! то ви-те не хочете! Ну, мамо, чом тато не хотять менi заграти? К и л и н а Iще чого! Потрiбне те грання! Л у к а ш А дай сюди сопiлочку. (Бере сопiлку). Хороша. З верби зробив? Х л о п ч и к А що ж,, он з те?-о. (Показу? на вербу, що сталася з Мавки). Л у к а ш Щось наче я ?? не бачив тута. (До Килини). Ти посадила? К и л и н а Хто б ?? садив? Стирчав кiлок вербовий та й розрiсся. Тут як з води росте - таже дощi! Х л о п ч и к (вередливо) Чому ви-те не гра?те? Л у к а ш (задумливо) Заграти?.. (Почина? грати [мелодiя N 14] спершу тихенько, далi голоснiше; зводить згодом на ту веснянку [мелодiя N 8], що колись грав Мавцi. Голос сопiлки [при повтореннi гри на сопiлцi мелодi? N 8] почина? промовляти словами). "Як солодко гра?, як глибоко кра?, розтина? менi груди, серденько вийма?..." Л у к а ш (випуска? з рук сопiлку) Ой! Що се за сопiлка? Чари! Чари! Хлопчик, злякавшись крику, втiк до хати. Кажи, чаклунко, що то за верба? (Хапа? Килину за плече). К и л и н а Та вiдчепися, вiдки маю знати? Я з кодлом лiсовим не накладаю так, як твiй рiд! Зрубай ??, як хочеш, хiба я бороню? Ось на й сокиру. (Витяга? йому з сiней сокиру). Л у к а ш (узявши сокиру, пiдiйшов до верби, ударив раз по стовбуру, вона стенулась i зашелестiла сухим листом. Вiн замахнувся удруге i спустив руки) Нi, руки не здiймаються, не можу... чогось за серце стисло... К и л и н а Дай-но я! (Вихоплю? вiд Лукаша сокиру i широко замаху?ться на вербу). В сю мить з неба вогненним змi?м-метеором злiта? Перелесник i обiйма? вербу. П е р е л е с н и к Я визволю тебе, моя кохана! Верба раптом спалаху? вогнем. Досягнувши верховiття, вогонь перекида?ться на хату, солом'яна стрiха займа?ться, пожежа швидко пойма? хату. МатиЛукашева i Килининi дiти вибiгаютьз хати з криком: "Горить! Горить! Рятуйте! Ой пожежа!.." Мати з Килиною метушаться, вихоплюючи з вогню, що тiльки можна вихопити, i на клунках та мiшках виносять скулених Злиднiв, що потiм ховаються у тi мiшки. Дiти бiгають з коновками до води, заливають вогонь, але вiн iще дужче розгоря?ться. М а т и (до Лукаша) Чого сто?ш? Рятуй сво? добро! Л у к а ш (втупивши очi в крокву, що вкрита кучерявим вогнем, як цвiтом) Добро? А може, там згорить i лихо?.. Кроква з тряскотом рушиться, iскри стовпом прискають геть угору, стеля провалю?ться, i вся хата оберта?ться в кострище. Надходить важка бiла хмара, i почина? йти снiг. Хутко крiзь бiлий застил снiговий не ста? нiкого видко, тiльки багряна мiнлива пляма показу?, де пожежа. Згодом багряна пляма гасне, i коли снiг рiдша?, то видко чорну пожарину, що диму? i сичить од вогкостi. Матерi Лукашево? i дiтей Килининих та клункiв з добром уже не видко. Крiзь снiг мрi? недопалений оборiг, вiз та дещо з хлiборобського начиння. К и л и н а (з останнiм клунком у руках, сiпа? Лукаша за рукав) Лукашу!.. Анi руш! Чи остовпiв? Хоч би помiг менi носити клунки! Л у к а ш Та вже ж ви повиносили всi злиднi. К и л и н а Бийся по губi! Що се ти говориш? Л у к а ш (смi?ться тихим, дивним смiхом) Я, жiнко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став... К и л и н а (злякана) Ой чоловiче, щось ти таке говориш... я боюся! Л у к а ш Чого бо?шся? Дурня не боялась, а мудрого бо?шся? К и л и н а Лукашуню, ходiмо на село! Л у к а ш Я не пiду. Я з лiсу не пiду. Я в лiсi буду. К и л и н а Та що ж ти тут робитимеш? Л у к а ш А треба все щось робити? К и л и н а Як же ма?м жити? Л у к а ш А треба жити? К и л и н а Пробi, чоловiче, чи ти вже в голову зайшов, чи що? То так тобi з переляку зробилось. Ходiмо на село, закличу бабу, - тра вилляти переполох! (Тягне його за руку). Л у к а ш (дивиться на не? з легковажною усмiшкою) А хто ж тут недогаркiв отих глядiти буде? (Показу? на вiз i начиння). К и л и н а (господарно) Ой правда, правда, ще порозтягають! Аби довiдалися, що горiло, то й набiжать з села людиська тi?! То вже хiба постiй тут, Лукашуню. Я побiжу десь коней попрошу, - бо нашi ж геть у стайнi попеклися! - то зберемо на вiз та й завеземо десь до родини тве?, може, пустять... Ой горе! Якось треба рятуватись... Останнi слова промовля?, вже бiжучи до лiсу. Лукаш проводжа? ?? тихим смiхом. Незабаром ?? не ста? видко. Вiд лiсу наближа?ться якась висока жiноча постать у бiлiй додiльнiй сорочцi i в бiлiй, зав'язанiй по-старосвiтському, намiтцi. Вона йде хитаючись, наче од вiтру валиться, часом спиня?ться i низько нахиля?ться, немов шукаючи чогось. Коли надходить ближче i спиня?ться бiля ожинових кущiв, що ростуть недалеко вiд пожарища, то випросту?ться, i тодi видно ?? змарнiле обличчя, подiбне до Лукашевого. Л у к а ш Хто ти? Що ти тут робиш? П о с т а т ь Я - загублена Доля. Завела мене в дебрi нерозумна сваволя. А тепер я блукаю, наче морок по гаю, низько припадаю, стежечки шукаю до минулого раю. Ой уже ж тая стежка бiлим снiгом припала... Ой уже ж я в сих дебрях десь навiки пропала!.. Л у к а ш Уломи ж, моя Доле, хоч отую ожину, щоб собi промести, по снiгу провести хоч маленьку стежину! Д о л я Ой колись я навеснi тут по гаю ходила, по стежках на признаку дивоцвiти садила. Ти стоптав дивоцвiти без ваги попiд ноги... Скрiзь терни-байраки, та й нема признаки, де шукати дороги. Л у к а ш Прогорни, моя Доле, хоч руками долинку, чи не знайдеш пiд снiгом з дивоцвiту стеблинку. Д о л я Похололи вже руки, що й пучками - не рушу... Ой тепер я плачу, бо вже чую й бачу, що загинути мушу. (Застогнавши, руша?), Л у к а ш (простягаючи руки до не?) Ой скажи, дай пораду, як прожити без долi! Д о л я (показу? на землю в нього пiд ногами) Як одрiзана гiлка, що валя?ться долi! (Iде, хиляючись, i зника? в снiгах). Лукаш нахиля?ться до того мiсця, що показала Доля, знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере ?? до рук i йде по бiлiй галявi до берези. Сiда? пiд посивiлим вiд снiгу довгим вiттям i крутить в руках сопiлочку, часом усмiхаючись, як дитина. Легка, бiла, прозора постать, що з обличчя нагаду? Мавку, з'явля?ться з-за берези i схиля?ться над Лукашем. П о с т а т ь М а в к и Заграй, заграй, дай голос мому серцю! Воно ж одно лишилося вiд мене. Л у к а ш Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! (Розкрива? груди). Живи мо?ю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив... М а в к а Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж да? вербовiй тихiй гiлцi голос. Л у к а ш Я душу дав тобi? А тiло збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара! (З невимовною тугою дивиться на не?). М а в к а О, не журися за тiло! Ясним вогнем засвiтилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вiльними iскрами вгору злетiло. Легкий, пухкий попiлець ляже, вернувшися, в рiдну землицю, вкупi з водою там зростить вербицю, - стане початком тодi мiй кiнець. Будуть приходити люди, вбогi й багатi, веселi й сумнi, радощi й тугу нестимуть менi, ?м промовляти душа моя буде. Я обiзвуся до них шелестом тихим вербово? гiлки, голосом нiжним тонко? сопiлки, смутними росами з вiтiв мо?х. Я ?м тодi проспiваю все, що колись ти для мене спiвав, ще як напровеснi тут вигравав, мрi? збираючи в гаю... Грай же, коханий, благаю! Лукаш почина? грати. Спочатку гра його [мелодi? N 15 i 16] сумна як зимовий вiтер, як жаль про щось загублене i незабутн?, але хутко переможний спiв кохання [мелодiя N 10, тiльки звучить голоснiше, жагливiше, нiж у першiй дi?] покрива? тугу. Як мiниться музика, так мiниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, веснянi гуки озиваються в заквiтлiм гаю, тьмяний зимовий день змiня?ться в ясну, мiсячну весняну нiч. Мавка спалаху? раптом давньою красою у зорянiм вiнцi. Лукаш кида?ться до не? з покликом щастя. Вiтер збива? бiлий цвiт з дерев. Цвiт лине, лине i закрива? закохану пару, далi переходить у густу снiговицю. Коли вона трохи ушухла, видко знов зимовий кра?вид, з важким навiсом снiгу на вiтах дерев. Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопiлкою в руках, очi йому заплющенi, на устах застиг щасливий усмiх. Вiн сидить без руху. Снiг шапкою налiг йому на голову, запорошив усю постать i пада?, пада? без кiнця... [25/VII 1911 р.] ** ОДЕРЖИМА ** (Драматична поема) I Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонтi ледве мрiють човни коло берега i чорнi? люд, що хмарою залiг далекий берег. Мiрiам, "одержима духом", в глибокiй тузi блука? помiж камiнням понад берегом, далi зiходить на шпиль скелi i дивиться не па берог, а в глибину пустелi, вона бачить там когось удалинi. М i р i а м Вiн там, вiн все сидить так нерухомо, як те камiння, що навколо нього. Над ним - менi зда?ться, я те бачу, - нависли думи хмарою важкою, от-от з них стрiлить ясна блискавиця i цiлий свiт ося?. Ох, коли ж, коли вона розiб'? темну хмару? Хоч би мене убила блискавиця, я прагну, прагну, щоб вона злетiла, щоб хоч на мить чоло те просiяло. Годiвлю дав юрбi, тiлам i душам, всiм дав спокiй, а сам у сiй пустелi пасе думок отари незчисленнi. Нема ?м впину, а йому спочинку... Який вiн одинокий, боже правий! Невже йому не можна помогти? Невже вiн завжди буде одинокий? "Месiя прийде в славi свiт судити", - так сказано в пророцтвi, бiльш нiчого. I правда, й милосердя - все для свiта, а для Месi? що? Чи тiльки слава? "Вiйна i звада, смерть, недуги зникнуть, мир буде на землi i щастя в людях..." А для Месi?? - знову "слава в вишнiх"? I тiльки слава? О, яка ж то кара Месi?ю, що свiт ряту?, бути! Всiм дати щастя i нещасним бути, нещасним, так, бо вiчно одиноким. Хто мiг би врятувать його самого вiд самотини, вiд страшно? слави? (Пригнiчена раптовою втомою, сiда? пiд скелею i схиля?ться на камiнь). Чого ж се я слiдом за ним блукаю? Чого? Сама не знаю. Певне, дух мене сюди завiв на певну згубу. Ну, що ж! нехай! Менi тут гинуть краще, нiж в iншiм мiсцi. Я загину тут, я вигострила погляд у пустинi, мов соколиний зiр, - все виглядала, чи вiн хоч не подивиться на мене? Не подивився i не обернувся... Занадто вже буйна була надiя! Чого ж я сподiвалась?.. Я не знаю! (Розхитуючись, як тi, що голосять на гробi, спiва? стиха тужливу схiдну пiсню, довго, без слiв.). Про се спiвати можна, а сказати слiв не ста?. (Спiва? знов). Яка була юрба за ним, як вiн ходив по Галiле?. I кожний встиг торкнути хоч одежу, хоч край плаща Месi?, тiльки я торкнути не посмiла, бо нiчого просить не мала в нього: нi здоров'я, нi страви на безхлiб'?. Я не знаю, чого я йшла з юрбою... (Спiва? знов) Вiн нiкому не вiдмовляв потiхи i поради. Кому що бракувало, вiн давав. (Спiва?) А що ж менi браку?? О Месi?, ти, може, зна?ш?! Незамiтно для Мiрiам Месiя наблизився до не? з-за скелi, надiйшовши з пустинi, i схилився над нею. М е с i я Знаю, Мiрiам! М i р i а м (жахнулась) Учителю! М е с i я Не бiйся, жiнко, спокiй я хочу дать тобi. М i р i а м О, я не хочу, не хочу я спокою! М е с i я (лагiдно i разом суворо) Мiрiам, Се дух в тобi говорить. Чом не хочеш? Спокою прагне всякий. М i р i а м Але ти, учителю, покинув той спокiй, що був у тебе в тихiм Назаретi. М е с i я Ти дорiвнятись хочеш... М i р i а м (з поривом) Нi, Месi?, я не рiвняюся до тебе, нi! Я знаю те, що я нещасна жiнка. М е с i я Так нащо ж ти зрiка?шся спокою, ?дино? потiхи всiх нещасних? М i р i а м (з раптозою одвагою) Бо ти його не ма?ш, сине божий! М е с i я Яке тобi до мене дiло, жiнко? Мiрiам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом i поверта?ться йти геть. М е с i я Стiй, Мiрiам, скажи, ти в мене вiриш? М i р i а м (не одкрива? лиця) Я вiрю, що ти божий син, Месi?, i всiм, окрiм мене, даси рятунок. М е с i я Усiм, крiм тебе, жiнко? М i р i а м Ти сказав. М е с i я Я не сказав того. М i р i а м Та я те чула. Прости, учителю, я мушу йти. (Вiдступа?). М е с i я Куди ти йдеш? М i р i а м Не знаю. Так, на безвiсть. М е с i я Чого ж та йдеш? М i р i а м Бо мушу йти. М е с i я Навiщо? М i р i а м . Ти зна?ш. Ти - Месiя! Я не знаю. М е с i я Зостанься тут. Мiрiам мовчки спиня?ться. М е с i я Скажи менi, ти чула, що говорив я людям? М i р i а м Так, Месi?. М е с i я Ти прийняла мо? слова? М i р i а м Нiколи я не забуду ?х. М е с i я I вслiд ?х пiдеш? М i р i а м Вони слiдом за мною пiдуть всюди, волаючи: "Ти йдеiп в неправу путь!" I, мов на жар пекучий, наступати я буду на слова тво? огнистi, - слiди мо? вiд них кривавi будуть. М е с i я Уперта рiч твоя, ти мов рабиня, що зна? волю пана i не слуха. Таких рабiв сувора кара жде. М i р i а м (пада? навколiшки) О горе! Впала вже на мене кара, i вже ?? нiхто не здiйме з мене! М е с i я У тебе мало вiри. Якби ти хоч зерня вiри мала... М i р i а м О, я вiрю, без краю вiрю в тебе, сине божий, та я не вiрю в себе! Я не вiрю, щоб я могла тво? слова прийняти. М е с i я Таке смирення гiрше вiд гординi. М i р i а м О, сто раз гiрше, я те добре знаю, i з того розпач мiй. М е с i я Ти не наводь обмови зайво? на власну душу, - такою чорною вона не може бути. М i р i а м О нi, учителю, вона чорнiша, нiж хата-пустка, що пiсля пожежi чорнi? порожнечею. Вода тво?х речей, цiлюща та живуща, душi мо?? виго?ть не може. Вода боронить вiд огню живого, згорiлу ж хату дарма поливати. М е с i я Та що тобi спалило душу, жiнко? М i р i а м Не знаю: чи ненависть, чи любов. М е с i я Кого ж ненавидиш ти? М i р i а м Ворогiв. М е с i я Сво?х? М i р i а м Тво?х. М е с i я Я ?х казав любити. М i р i а м А я люблю... не ?х. М е с i я Вони для тебе, як i для мене, ближнi. М i р i а м Але я вiд них далека, наче вiд ?хидни. М е с i я Вони не вiдають, що творять. М i р i а м I ?хидна несвiдома, а всяк ?? розтопче, як стрiне на шляху. М е с i я Якби ?хидна могла покинути свою отруту, вона була б не гiрша вiд голубки. М i р i а м Але вона отрути не покине. М е с i я Про царство боже на землi ти чула? М i р i а м Та я ж тепер нiде його не бачу. М е с i я Ти дивишся й не бачиш, маловiрна. М i р i а м О так, не бачу! Свiтло твого духа мене слiпить. Чим ти менi яснiше, тим душi ворогiв менi темнiшi, тим менш ?хидна схожа до голубки. Не маловiрна я, занадто вiрю, i вiра та мене навiк погубить. Я вiрю, що ти свiтло - i такого_ ся темрява до себе не прийма?? Я вiрю, що ти слово - i такого_ отой глухорожденний люд не чу?? ?м, може, треба iншого Месi?? ?м, може, сина божого не досить? М е с i я Вони слiпi, вони ще не прозрiли, самого слова мало ?м для вiри, ?м треба дiла. М i р i а м Ти творив дива! М е с i я Творив дива ще тiльки над водою; сього не досить - треба кровi. М i р i а м (з жахом) Кровi? Чи?? кровi, вчителю? М е с i я Мо??. М i р i а м Хай ?м вона на голову впаде! М е с i я Не проклинай, верта?ться прокляття на того, хто сказав його. М i р i а м Нехай! Я знаю се, проклята я навiки, бо я любить не вмiю ворогiв. О, кожний тихий усмiх фарисея для мене гiрш вiд скорпiона злого. Менi бридка не так сама отрута, як все оте гнучке, пiдступне тiло. Я вся тремчу, коли його побачу. В мо?х очах я чую збро? полиск, в мо?х речах я чую збро? брязкiт, так я узбро?на в свою ненависть, як вартовий коло царсько? брами, що радий вихопить на кожного свiй меч, хто тiльки зле замислить на владаря. М е с i я Чи ти й мене ненавидиш так, жiнко? М i р i а м (з докором) Учителю! М е с i я Ти, може, скажеш - любиш? М i р i а м Ти се сказав. М е с i я Я так сказав: хто мовить, що любить господа, а брата ненавидить, неправда то. М i р i а м Хiба ж i той не любить, хто душу вiдда?? М е с i я Що значить, жiнко, вiддати душу? М i р i а м Значить - буть готовим загинуть за любов. М е с i я То се ж би звалось - вiддати тiло. В тiм душi нема. М i р i а м А хто покине батька, матiр, браття, все рiдне, любе, все, чим жив вiн досi для iншого - невже i той не любить? М е с i я Хто зрiкся всього, а себе не зрiкся, не любить той. М i р i а м О господи, яко? ти жертви хочеш? М е с i я Жертви я не хочу, любовi тiльки. М i р i а м Мушу всiх любити? М е с i я Так, всiх. М i р i а м Всiх, окрiм тебе, - се можливо. Але тебе i всiх - се понад силу. Та за що ж, за що ж маю ?х любити? М е с i я Недовiрки питають тiльки "за що?". М i р i а м О, як недовiрки любити вмiють! Як поломiнь, палка у них любов! М е с i я А та любов, що я вiд тебе хочу, повинна буть як сонце - всiм свiтити. М i р i а м О, що менi робить? Нема? сонця в мо?й душi. Нiч, нiч, понура нiч. М е с i я Ще, може, зiйде сонце i для тебе. М i р i а м (з раптовою надi?ю) Учителю! чи ти менi позволиш пролити кров мою? М е с i я За кого? За людей? М i р i а м Нi, не за ?х! М е с i я То нащо проливати даремне кров? М i р i а м А може, недаремне? А може, кров'ю викупить я зможу... М е с i я Кров без любовi викупить не може. М i р i а м Якби ти хтiв прийнять вiд мене викуп, щоб не лилась твоя святая кров! М е с i я Ти хочеш викупить мене? Мiрiам потаку? мовчки головою. М е с i я Даремне! М i р i а м Нехай даремне! Та позволь загинуть хоч не за тебе, то з тобою вкупi! М е с i я Вааловi дають даремнi жертви, я ж не приймаю ?х. М i р i а м Месi?! М е с i я Нi, для тебе я не Месiя. Ти мене не зна?ш. (Вiдходить). Мiрiам зоста?ться в пустинi сама. II Гефсiманський сад. Дванадцять ученикiв сплять непробудним сном. Месiя молиться. Мiрiам нишком крадеться попiд садовим муром, ста? в найглибшiй тiнi, звiдки ?й видко Месiю в мiсячному свiтлi. М е с i я (до ученикiв) Спите? Не спiть! Моя душа сумна до смертi... Ученики не озиваються, сплять.. М i р i а м (до себе) Боже! знов вiн одинокий, ще гiрше, нiж в пустинi! Сi? люди твердiшi вiд камiння... Он отам лежить той ученик, що - люди кажуть - учителю з усiх ?х найдорожчий, а спить вiн, як i всi, - твердiше, може, бо наймолодший... Я одна не сплю, я вкупi з ним страждаю, тут же, поруч, та я нiма, як мур оцей, не видна, як сяя тiнь, так, мов я не людина, так, наче в мене i душi нема... Я приступлю до нього... (Вихиля?ться трохи з тiнi, але знов хова?ться). Нi, не смiю... Вiн знову скаже, як тодi сказав: "Яке тобi до мене дiло, жiнко?" Що ж я йому скажу? Моя душа тепер чорнiша. Я тепер не тiльки до ворогiв його ненависть маю, але й до друзiв. О, до сих ще бiльшу! Ви, сонне кодло! Свiтло опiвночi не будить вас? Вам заграва кривава очей лiнивих не здола розплющить? Бодай вам вiчний сон налiг на груди i зморою душив вас без кiнця! Менi сто раз вiд вас милiшi гади, бо в них таки, либонь, теплiша кров. (З вiдразою одверта?ться вiд сонного товариства. Дивиться на Месiю, прислуха?ться). Про що вiн молиться? М е с i я (впiвголоса) Нехай мине ся чаша... М i р i а м Саваоф! чи й ся молитва в сю нiч твого престолу не досягне? Вовкам даси ти на поталу сина? М е с i я Але хай буде так, як ти бажа?ш, а не як я... М i р i а м Сам Вельзевул, напевне, почув би милосердя. М е с i я (до ученикiв) Ви спите? Не спiть! моя душа смутна до смертi! М i р i а м Камiння у пустинi вiдкликалось потрiйною луною, але сi не обiзвуться, нi, дарма надiя! Я обiзвусь... Який злий дух трима? мо? слова? Учителю! ?диний! О свiточу мо?х очей! Невже ти не бачиш, як я гину тут вiд туги, вiд болю, вiд тривоги? I нiчим, нiчим потгшити тебе не можу! ...Я обiрвусь... Нi, голосу не стане. Коли ж i стане, дико забринить, немов шакала голос опiвночi, бо туга стиснула за серце... Я не можу, не можу бачити сього! Прощай!.. Ох, Мiрiам, ти проклята вiд бога! (Так само незамiтно для Месi?, але швидко вибiга? з саду). III На Голгофi. Нiч. Три хрести з розп'ятими, вже мертвими. Вiддалiк варта, iнших людей нема, тiльки Мiрiам сама пiд хрестом Месi?. М i р i а м Вiн ?м простив. Вiн ?м усiм простив. Вони те чули i на вiки вiчнi його слова потiхою ?м будуть. А тiльки я не прощена зосталась, бо я не можу ?м простить за нього. Я всiх i все ненавиджу за нього: i ворогiв, i друзiв, i юрбу, отой народ безглуздий, що кричав: "Розпни його, розпни!" - i той закон людський, що допустив невинно згинуть, i той закон небесний, що за грiх безумних поколiннiв вимага? страждання, кровi й смертi соромно? того, хто-всiх любив i всiм прощав. Умер вiн, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. А тепер я тут сиджу, як завжди, одинока, даремнi сльози ллю i проклинаю все те, що вiн любив, i з кожним словом все бiльш надiю трачу на рятунок. I вiчно, вiчно буду одинока на сьому i на тому свiтi. Так, нiколи не скiнчиться темна туга i вiчно буде жаль палити серце. Тут завтра прийдуть тi прихильнi друзi, що тричi одрiкалися вiд нього, i та родина, що нiколи в ньому не бачила пророка; прийдуть, здiймуть його з хреста, - бо вже ж вiн неживий i бiльше мучитись за них не може, - покроплять млявими слiзьми й лагiдно спов'ють у хусти, понесуть покiрно пiд наглядом ворожих воякiв, сховають у печерi й розiйдуться. А може, потiм зiйдуться докупи тепленьким словом згадувать про того, про кого за життя так мало дбали! Ох, як би я тепер хотiла кинуть отрутними словами ?м в обличчя, немов гарячим приском! Хай би очi ?м випекло, тi очi безсоромнi, що смiли тут дивитися на муку того, чийого всi не варт мiзинця! Я знаю, що якби з'явилась я, ненавистю спотворена в обличчi, вони жахнулись би i запитали: "Яке тобi до всiх нас дiло, жiнко?" I я на те... що я на те сказала б? Я б мусила мовчати, бо ненависть не ма? голосу на поминках того, хто всiх любив i всiх прощав... Ой горе! В той час, як всi громадою зберуться згадать того, кого я так любила, я буду всiм чужа i одинока, не признана нiким, бо сам Месiя не признавав мене... О сине божий! Нехай в мо?м життi все, все неправда, та вiр менi, що я тебе_ любила. Чи ти гадав, - я не зреклась себе? Зреклась! я прокляла себе i душу, ту душу, що не хтiв прийнять Месiя собi на жертву. Де ж ще бiльше горе, як не могти вiддать за друга душу?.. Темрява огорта? все бiльше гору, i хрест, i жiнку пiд хрестом. IV Майдан в ?русалимi. Перебiгають люди, оглядаючись боязко, часом сходяться малими гуртами i нищечком, шпарко перемовляються по кiлька слiв, потiм знов розходяться. Мiрiам повагом переходить майдан. Назустрiч ?й Йоганна, одна з прихильниць Месi?. Й о г а н н а (до Мiрiам) Мир, сестро, й радiсть! М i р i а м Радостi i миру не знаю я так само, як тебе. Й о г а н н а Прости, що зачiпаю незнайому, але ж у нас така весела звiстка. М i р i а м Що то мене обходить? Й о г а н н а Всiх обходить! Месiя наш воскрес! М i р i а м (голосно) Воскрес? Месiя?! Й о г а н н а На бога, сестро, тихше! ще почу? хто з люду й донесе синедрiону. М i р i а м Ви бо?тесь, коли б вам за Месiю кров не пролити так, як вiн за вас пролив свою? Й о г а н н а Пролл?м, як буде треба, - тепер не час. М i р i а м Ти, жiнко, чим торгу?ш? Й о г а н н а Сказала б я, питання не до речi. М i р i а м А ти не зна?ш, де тепер Месiя? На небi, певне? Й о г а н н а Кажуть, на землi, мiж людом ходить. М i р i а м Отже, в вас надiя, що ? кому i вдруге кров пролить, як прийде знову час! (Гiрко смi?ться). А я не вiрю, щоб вiн воскрес, бо ви того не вартi! Й о г а н н а Вiн не вважав, чи вартий хто, чи нi. М i р i а м Се правда! вiн нiколи не вважав на те, що з вас нiхто_ його не вартий. I все-таки не вiрю, що воскрес вiн. Й о г а н н а Але ж вiн сам пророкував про те! М i р i а м Для се? само? юрби воскреснуть? На се, либонь, не стало б i Месi?! Й о г а н н а Зда?ться, помилилась я, бо ти, як бачу, не прихильниця його. М i р i а м Прихильних мав вiн досить i без мене. Йоганна зо страхом хова?ться в поблизький гурток. М i р i а м (?й услiд) Не бiйсь! не розкажу синедрiону, бо вiн для мене не милiш, нiж ти, хiба однаково ненависний. (Близько проходить старий галiлеянин, Мiрiам зверта?ться до нього). Що, батьку, чи правду кажуть, що воскрес Месiя? С т а р и й Так правда, як i те, що вiн пролив за всiх нас кров свою святу, невинну. М i р i а м Вiн не за всiх пролив. Неправда, значить. С т а р и й Як не за всiх! М i р i а м За мене вiн нi краплi не проливав. С т а р и й А, ти не вiриш в нього... (Хоче й собi сховатись у гуртi). М i р i а м Я вiрю в нього! Старий спиня?ться. Вiрю бiльш, як ти, бiльш, як усi ви. С т а р и й То приходь сьогоднi до нас на збiр. М i р i а м (з вiдразою) Щоб я до вас прийшла?! Ховатися по норах вкупi з вами? Менi при вас нема чого робити: у мене на чолi нема? плями! С т а р и й А в кого ж ?? М i р i а м У вас, у всiх у вас! Усi ви допустили, щоб Месiя кривавий викуп дав за вашi душi. I вам прийнять його було не тяжко? Вiддячились ви, правда, хто сльозою, хто щирою до ворогiв любов'ю... С т а р и й Вiн сам казав нам ворогiв любити. М i р i а м А ви й зрадiли! так вам безпечнiше: душа врятована та й тiло не загине! С т а р и й (з острахом) Хто ти така? М i р i а м Я? "Одержима духом"! С т а р и й Благай Месiю, щоб зцiлив тебе i визволив вiд того злого духа святою силою сво?? кровi й тiла. М i р i а м Щоб визволив мене цiною кровi? Сво?? кровi? Та невже ти, дiду, гада?ш, нiби я себе цiную дорожчою, нiж чиста кров його? Так слухай же: чи в огнянiй ге?нi, чи в темрявi без краю доведеться менi навiк-вiкiв з душею пробувати, та радощi мо?? не зруйну? сам князь темноти, радощi вiд того, що на менi не важить кров Месi?, що вiн ?? за мене не пролив анi краплини. С т а р и й Як могло те статись? М i р i а м Ненависть врятувала вiд грiха. С т а р и й Кого ж ненавидиш? М i р i а м Всiх вас, себе i свiт. С т а р и й За тебе теж пролита кров, та дармо, бо ти не прийняла святого дару. М i р i а м I не прийму! бо я не Астарот, щоб мала кров приймати в подарунок. Непримiтно пiдходить слуга синедрiону i з ним римський преторiанець. С л у г а Про що говорите? С т а р и й (заминаючись) Це, бачиш... М i р i а м Про Месiю! С т а р и й Зовсiм ми не про те? розмовляли. П р е т о р i а н е ц ь А хто ж то, дiвчино, отой Месiя? Поки преторiанець i слуга слухають Мiрiам, старий галiлеянин хова?ться мiж людьми. М i р i а м А той, що ви недавно розп'яли, ви зна?те, вiн цар був iудейський. Тепер вiн знов по всiй кра?нi пiде, бо вiн воскрес, воскрес у новiй славi! Нехай там стережуться цар, i цезар, i весь синедрiон, пекельна рада! П р е т о р i а н е ц ь (хапа? ?? за руки, кива? на слугу) А дай шнурка, ми спута?мо кiзку, щоб не брикала дуже. М i р i а м Що? в'язати? (Зручно нахиля?ться, бере камiнь i пуска? в голову слузi). Хоч одного, та все ж покарбувала! ?? знов хапають за руки, скручують i в'яжуть. Слуга одною рукою обтира? кров, а другою помага? в'язати Мiрiам. М i р i а м Хотiла б я всю вашу кров пролити, вiддячити за жертву! П р е т о р i а н е ц ь Що ж та жертва, коли ви кажете, що вiн воскрес? М i р i а м Так що ж? Хiба мина? все минуле? Вiн пережив три вiчностi в три ночi, прийняв три смертi. Чи тепер, воскресши, забуде вiн страждання, зраду, смерть? Простити може, а забути - нi! О, будьте проклятi! С л у г а Хто? М i р i а м Всi ви! Цезар, синедрiон, i цар, i весь народ! Тим часом на майданi гурти потайних прихильникiв Месi? зникли, а надбiгла юрба iуде?в, фарисе?в та садуке?в, почувши гомiн на майданi. С л у г а (кричить до народу) Гей, слухайте, вона нас проклина?! Г о л о с и з ю р б и Що? Що тут? Хто ся жiнка? Що ?й треба? За що ?? зв'язали? Зрада? Змова? М i р i а м Я проклинаю вас прокльоном кровi! С л у г а Що суджено кленучому? Г о л о с и в ю р б i Камiння. Люди набирають камiння i з диким ревом кидають на Мiрiам. М i р i а м Месi?! коли ти пролив за мене... хоч краплю кровi дарма... я тепер за тебе вiддаю... життя... i кров... i душу... все даремне!.. Не за щастя... не за небесне царство... нi... з любовi! (Пада? пiд градом камiння) 18/1 1901 ** ОРГIЯ ** драматична поема ДIЯЧI А н т е й - спiвець. Г е р м i о н а - мати його. Е в ф р о з i н а - сестра його. Н е р i с а - жiнка його. Х i л о н - ученик його. Ф е д о н - скульптор. М е ц е н а т - багатий, значний римлянин, нащадок вiдомого Мецената. П р е ф е к т. П р о к у р а т о р. Гостi на оргi?, раби, рабинi, танцiвницi, мiми, хор панегiристiв. Дi?ться в Корiнфi пiд римським пануванням. I Садок в оселi спiвця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвiрткою в однiй стiнi; в глибинi садка домок з повiткою на чотирьох стовпах i з двома дверима - однi в андронiт, другi - в гiнекей. Гермiона, стара мати Антеева, сидить на порозi гiнекея i пряде вовну. Чутно стук у хвiртку. Г е р м i о н а (не встаючи) Хто там? Г о л о с (за хвiрткою) Се я, Хiлон Алкмеонiд. Г е р м i о н а (гука? в напрямi других дверей) Антею, вийди! Ученкк до тебе! (Сама лиша?ться сидiти, лише нижче спуска? покривало). А н т е й (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей i вiдчиня? Хiлоновi хвiртку) Сьогоднi ти, Хiлоне, запiзнився. Всi учнi розiйшлися. Х i л о н (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою нiяковiстю) Вибачай... але... я, власне, не прийшов учитись... А н т е й (привiтно) Будь гостем. (Сiда? на ослонi пiд деревом i показу? Хiлоновi мiсце коло себе, але той лиша?ться стояти). Чом не сядеш? Х i л о н Маю справу... А н т е й Аж сiсти нiколи, таку нагальну? Х i л о н Воно-то нi... але... пробач... я мушу подякувать сьогоднi за науку... Я бiльше не прийду. А н т е й Чому? Хiлон мовчить. Та правда, менi про се питать не випада?. Я, очевидячки, не догодив тобi наукою. Що ж, не соромся, - соромитись приходиться менi. Х i л о н (щиро) Нi, нi, учителю! Того не думай! От свiдок Аполлон, що я шаную науку ту, мов святощi мiстерiй! А н т е й Тодi не розумiю... (Перебива? сам себе, вдарившись долонею по чолi). Догадався! (Видно, що й йому трохи нiяково). Хiлоне, слухай... Я пождати можу, поки скiнчиш усю мою науку... Та я волiв би i зовсiм не брати вiд тебе грошей, як тобi то трудно... Х i л о н Учителю, та ти ж не багатир. А н т е й Хiлоне, я скажу тобi по правдi, хоч ти ще молодий таке? слухать, але iнакше трудно довести... Бач, спiв, музика й слово - мiй зарiбок, та хист мiй я таки цiную вище, нiж тi? грошi, що приходять з нього. Я талану нiкого не навчив i не навчу - се ж тiльки бог здола?, - отож коли я вчу людей звичайних, недiткнутих рукою Аполлона, то - я навчаю ?х мало? втiхи перебирати струни доладненько та вимовляти думку виразнiше, вони ж менi дають дещицю грошей, i так ми в обрахунку. Як же бог менi пошле обранця молодого, щоб я йому служив сво?м здобутком, i бачу я, що кожна мертва форма, яку я викладаю перед ним, присво?вшись йому, вмить ожива?, i генiй молодий в прадавнiй формi шуму? та iскриться самоцвiтом, як молоде вино в старiм кришталi, - тодi я вже заплачений. Нi, бiльше, - я наче почуваюсь до вини, що я нездатен так йому служити, як би хотiв. Тепер ти розумi?ш? Х i л о н Учителю... (Зворушення не да? йому говорити, вiн низько похиля? голову i прикрива? долонею очi). А н т е й Коли тепер твiй генiй вже перерiс тi форми й ту науку, якими я владаю, що ж, мiй хлопче, - покинь мене, я сам тобi те раджу. Та тiльки - заклинаю Аполлономi! - не кидай ще науки. ?дь в Афiни, там, певне, знайдеться iще таке, чого ми тут не ма?мо в Корiнфi. А потiм, покiнчивши рiзнi школи, учися ще, знаходь собi науку в книжках, i в людях, i по цiлiм свiтi, але нiколи не кажи до себе: "Я вже скiнчив науку". Х i л о н Ся порада, учителю, осмiлю? мене. Признаюся тобi: я не покину науки, вiддалившися вiд тебе, бо я вступлю до школи... (Знов мовкне). А н т е й До яко?? Х i л о н До то?, що врядив тут Меценат. А н т е й Латинсько??! Х i л о н Ну, все ж тепер латинське.. А н т е й Як? Я, i ти, i наша рiдна мова латинськими вже стали? Х i л о н Розумiв я, властиво, римське, та змилив у словi. А н т е й Як ти вiд мене досi не навчився не помилятись так, то в новiй школi ще бiльше буде помилок _таких_. Але не знаю, що ти там придба?ш, крiм помилок. В поезi? латинськiй i я ж тобi, зда?ться, показав усе, що тiльки варт було пiзнати. Не думаю, щоб ритори в тiй школi тобi могли подати щось нового, бо я ?х знаю. Думаю, що ти вже мiг би ?х учити. Х i л о н Сам я певен, що там учителi нi в чiм не можуть зрiвнятися а тобою. Все ж я мушу до ?х пiти. А н т е й Що змушу? тебе? Х i л о н Учителю, зоставшись при тобi, я став би долею тобi подiбний. А н т е й Чому ж та доля так тебе ляка?? Хiба вже я останнiй мiж спiвцями? Х i л о н Не мiж спiвцями, нi... А н т е й Але мiж людьми? Х i л о н Я не кажу - останнiй, але ж правда, що ти в громадi не займа?ш мiсця, належного тво?му талану. А н т е й А ти ж якого ма?ш запобiгти, коли скiнчиш ту школу Мецената? Х i л о н Я можу стати ритором в тiй школi, а згодом в академi? де-небудь. Або по?ду в Рим. Там дуже добре ведеться вихованцям Мецената, бо рiд його там досi ма? силу, як повелось вiд Августа часiв. Та поки що, то я й тепер, ще учнем, вступити можу в хор панегiристiв самого Мецената. А н т е й (схоплю?ться обурений) Ти? Ти вступиш у хор панегiристiв? Тую зграю запроданцiв, злочинцiв проти хисту? О, краще б ти навiки занiмiв, позбувся рук, оглух, нiж так упасти! I се був мiй найкращий ученик!.. Пауза. Х i л о н Учителю, прийми ж мою подяку... (Пода? Антеевi грошi, добувши з калитки). А н т е й (вiдштовху? його руку) Геть! Я тебе нiчого не навчив! Iди з очей! Хiлон, похнюпившись, виходить. Г е р м i о н а Даремне ти, Антею, не взяв вiд нього грошей. В нього батько сто раз вiд нас багатший. Сяк чи так, а се ж твоя заслуженина. А н т е й Мамо! Нiчого я не заслужив, крiм ганьби! Г е р м i о н а Нема? за що ганити тебе, хiба за те, що ти свiй заробiток пуска?ш так на вiтер. Справдi, сину, ми зiйдемо на пролетарський хлiб. Чи буде ж добре, як твоя родина просити пiде пайки дармово? до тих римлян, що ти так ненавидиш? А н т е й Ще ма?м хлiба власного доволi. Не прогнiвляй богiв. Г е р м i о н а На все ?х воля... Запевне, так хотiлось Афродiтi, щоб я замiсть багато? невiстки дочку рабинi-танцiвницi мала прийняти в дiм... А н т е й Ще не кiнець докорам? Г е р м i о н а Се не докори, сину, тiльки правда. Чи ти ж не дав на викуп за Нерiсу всю спадщину по батьку й добру пайку свого зарiбку? А н т е й Вже ж не Афродiту винуй у тому. Всi боги Еллади менi велiли викупить з неволi малу дитину еллiнського роду. Адже могла б дiстатися у рабство твоя дочка, моя сестра... Г е р м i о н а Ох,сину, до того мало що й тепер браку?! На викуп за Нерiсу ми стяглися, але на посаг нашiй Евфрозiн! навряд чи стягнемось. А чим же доля старо? дiвки краща, нiж рабинi? А н т е й Сестра моя й без посагу цiннiша вiд всiх багацьких дочок. Г е р м i о н а Хто ж те зна?? Вона ж у нас не ходить, як римлянка, по всiх усюдах. Завжди в гiнеке? та все в роботi. А хоч би й пiшла куди на свято, то в ?? уборах нiхто i не подивиться на не?. На дверях вiд гiнекея ста? Евфрозiна, але Гермiона того не завважа? i править далi. Нерiса все причепуриться якось, а Евфрозiнi то нема? й стрiчки. Е в ф р о з i н а (молода, але вже не юна, убрана по-буденному, видно, тiльки що вiд роботи. Нахиля?ться i обiйма? матiр) Матусенько! Навiщо тi стрiчки? Як ? краса, то нащо ?й покраси? А як нема, то стрiчка не поможе! (Смiючись, цiлу? матiр i випросту?ться). Як, мамочко, заправить голуб'ята? Я вже зварила ?х. Г е р м i о н а (вста?) Не руш, не руш, я ?х сама заправлю - ти не вмi?ш! (Поспiшно йде в хату). Е в ф р о з i н а (пiдходить до Антея i кладе йому руку на плече) Чого ти, братику, так засмутився? Се знов матуся тута воркотiла? Ти не вважай - то вже стареча звичка. А н т е й (вiдповiда? не одразу, мов не почув ?? слiв. Слова пiсля паузи прориваються у нього, мов не сво?ю силою) Хiлон мене одбiг. Е в ф р о з i н а (здивована) З яко? речi? А н т е й Вступити хоче в хор панегiристiв. Е в ф р о з i н а Та що ти кажеш?! (На хвилину нiмi? з дива та обурення, потiм опанову? собою). Ба, я не дивую. Вiн розумом хисткий. А н т е й А таланом всiх переважив, мовби на наругу! Е в ф р о з i н а Менi зда?ться, той Аполлодор, що втiк до тебе з школи Мецената, Хiлона й таланом переважа?, не тiльки розумом. Я наслухала, як вiн проказував iз "Антiгони" Гемонову промову - далебi, я ледве сльози здержати здолала! А н т е й (з лагiдним усмiхом, обiймаючи сестру за плечi) Бо ти сама у мене Антiтона! Зда?ться, я б Хiлоновi пробачив, якби вiн вчинок свiй зробив для того, щоб вивести з бiди таку сестру. Е в ф р о з i н а Зате вже я сестрi тiй не простила б! А н т е й О, ти б не прийняла нi се? жертви, нi iншо?. Але, моя сестричко, якщо я хтiв би стати багачем, то тiльки задля тебе. Е в ф р о з i н а I даремне, бо я того не хочу (Смi?ться). Мама зараз менi б за грошi жениха купила, i, певне, то було б лихе придбання. А н т е й Та де вже там багатство! Хоч би мiг я тебе вiд злиднiв вибавить... Е в ф р о з i н а Вiд злиднiв? А де ж ти бачиш ?х? А н т е й Що я не бачу, то се завдячую тобi самiй. Е в ф р о з i н а I мамi ж, i Нерiсi. А н т е й Нi, ти зна?ш... Матуся вiдробила вже сво?... Що ж до Нерiси... Е в ф р о з i н а ?й ще час робити. Невже тво? життя таке солодке, що i медовий мiсяць в ньому зайвий? А н т е й Менi мов сором тiшитися щастям, як здумаю, що ти за нього платиш тяжкою працею... Ми ма?м щастя, а ти що ма?ш тут у рiднiй хатi? Е в ф р о з i н а Я маю брата. I нехай довiку я дiвуватиму - я не позаздрю анi жiнкам, нi матерям щасливим, бо ?х любов лиш ?х родинi служить, моя ж - Елладi всiй. В тобi, Антею, уся надiя наша. А н т е й Евфрозiно, як можна всю надiю покладати в комусь одному? Е в ф р о з i н а Аполлон один з усiх богiв не розлюбив Еллади, i ? ще ?й надiя на життя. А поки Аполлон ? на Парнасi, то й музи будуть з ним. А н т е й (з усмiхом) Я не безславний, хоч ти одна менi да?ш трiумфи, бо ти для мене Нiке! Е в ф р о з i н а Нiке мусить свою роботу знати. Постривай. (Виломлю? з лаврового куща двi галузки, зв'язу? ?х у вiнець i ста? на посгаментi колони в позi богинi перемоги Нiке, простягнувши руку з вiнцем). Ходи сюди! Схили прегорде чоло! Антей пiдходить, все усмiхаючись, i схиля? голову перед Евфрозiною, а в не? усмiх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братовi лаври на голову. Н е р i с а (молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, ста? на порозi гiнекея i здивовано скрику?) Се що таке? Евфрозiна засоромлена, зiскаку? з постаменту. А н т е й Се Нiке увiнчала свого поета. А коли й харiта йому додасть гранату чи троянду, вiн буде обдарований усiм, чого дозволено бажати смертним. Е в ф р о з i н а (почуваючи себе нiяково пiд холодним поглядом Нерiси) Троянда он цвiте... (До Антея). Одначе Нiке до кухнi мусить - помогти матусi, - бо в нас сьогоднi оргiя правдива: купили риби, а якраз вам тiтка дала вина i пару голуб'яток. Як я ще напечу медяникiв, то й Меценат на оргiю позаздрить! (З трохи примушеним смiхом зника? в дверях гiнекея). Н е р i с а Чудна та Евфрозiна - все ?й смiшки! А н т е й Що ж, молода... (Здiйма? лаври з голови, держить ?х в руцi, в дальшiй розмовi кладе на лавцi коло себе, сiвши). Н е р i с а Та я ж, либонь, молодша, проте... А н т е й "Проте часами хмерую", - так хтiла ти сказати? (Смiючись, обiйма? ??, вона здержено прийма? його пестощi). Що тобi? Нездужа?ш чи хто тебе образив? Н е р i с а А ти й не зна?ш? Певне, вже й сусiди напам'ять вивчили оту промову. про викуп мiй, про посаг Евфрозiни, що мати виголошу? щодня. А н т е й Уже й щодня! Н е р i с а Та що ж, в тому ? правда. Менi самiй нiяково дивитись у вiчi Евфрозiнi. А н т е й Евфрозiна тебе нi в чiм не винуватить. Н е р i с а Знаю. Вона недарма в тебе Антiгона... А н т е й Нерiсочко! От се вже справдi сором, - пiдслухати, а потiм ще й корити. Н е р i с а Пiдслухати! В нас не такi палати, щоб не було з кутка в куток все чутно! А н т е й (трохи вражений) Палати ? тепер лиш у римлян. Було тобi пiти за Мецената. Н е р i с а (лагiднiше, нiж досi) Я не корю тебе, що ти убогий, але яка ж дружина не бажа? сво?му чоловiковi достаткiв? А н т е й Ну i собi при тому. Н е р i с а I собi. Хiба то зле? Я справдi не вдалася до того, щоб весь день в ярмi ходити так, як твоя сестра. А н т е й Ти ж i не ходиш. Н е р i с а А дума?ш, менi вiд того легше? А н т е й Якби не легше, ти б сама робила. Н е р i с а В людей на те рабинi ?... А н т е й Нерiсо, вiд тебе трохи дивно се? чути. Н е р i с а Бо я сама рабинею була? Так що ж, я б i на волi заробляла тим, чим тодi, якби ти допустив. Як я тепер нiкому не потрiбна, всiм на завадi, мов порiг високий, то з того винен ти! А н т е й Ну, годi, люба... Н е р i с а Дозволь менi вступити до театру, то я твою сестру озолочу i буду матерi невiстка люба, бо, певне, бiльше зароблю за танцi, нiж ти за спiв та за науку хисту. А н т е й Нерiсо, годi! Се твiй жаль говорить, i з сього справдi винен я. Прости! (Цiлу? ??, вона прихиля?ться до нього з виразом невинно ображено? дитини). Моя кохана! Скарбе мiй! Не дам, не дам тебе юрбi тiй безсоромнiй! Не пiдеш ти на оргi? до не?, - вона не тямить, що то ? правдива святая оргiя, встанова божа! Н е р i с а Ти був коли на оргi?? А н т е й Давно. Ще пiдлiтком. Ще як була в Корiнфi гетерiя спiвцiв, та?мна, звiсно, бо всяке ж товариство ? злочин, на римську думку. Н е р i с а Що ж? I дуже пишнi були в вас оргi?? А н т е й Зважай сама. Збирались ми все по таких господах, як-от моя... Н е р i с а (розчаровано) Ах, так!.. А н т е й У нас в кратерах вода все панувала над вином. Квiтки бували в нас лише в ту пору, коли вони цвiли в садках та в полi, а як верталась в тартар Персефона, то забирала нам усi покраси. Н е р i с а Хiба ж бувають оргi? без квiтiв? А н т е й У нас бували, ще й якi буйнi! Н е р i с а Але ж вони були та?мнi, кажеш? То як же буйних оргiй тих не чули знадвору люди? А н т е й Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б'ються? Чи ж сяйво наших поглядiв проймало камiннi мури та запони щiльнi? Н е р i с а А вашi спiви? А н т е й О, вони були потужнi? натхненням, а не гуком. I в стриманiм зiтханнi тихих струн ми вгадувати вмiли урагани, що нуртували в грудях у спiвця. В нас буйнi кучерi були, мов тiрси, гукали погляди: "Еvoe Bacch!"* Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п'янi. О, я хотiв, щоб ти хоч раз попала на оргiю таку! В святiм безумствi ти б у танку зайшлася, як менада! * Хай живе Вакх! (Лат.) - Ред. Н е р i с а Бувала я на оргiях не раз. А н т е й Але не на таких! Н е р i с а Либонь, на кращих. А н т е й Того не може бути. Н е р i с а Я не знаю, якi були тi вашi, але тi?, що я на ?х дитиною ходила, були мов сни розкiшнi. А н т е й Се злочин - на оргi? такi дiтей водити! Н е рi с а Моя матуся _мусила_. А н т е й Я знаю... Пробач, я мовив нерозумне слово. Повинен би я тямити, як тяжко рабинi-танцiвницi серце рвалось, коли вона свою ?дину доню, що ледве виросла iз немовляток, вела на те позорище. Н е р i с а Нiчого менi про те матуся не казала. Я завжди йшла на оргiю весела, там ласощiв я ?ла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гостi пестили мене... А н т е й Не згадуй! Аж холодно, як здумаю... Запевне, тi ?хнi пестощi були маснi i кожне слово брудом перейнято! Н е р i с а Не знаю, я тодi не розумiла нi слiв масних, нi поглядiв брудних, але красу я тямила й малою, i серденько тремтiло вiд хвали, як струночка пiд плектроном на лiрi. На примостi високiм ми обидвi були немов веселки - бiльша й менша - на яснiй верховинi. Покривала, прозорi та барвистi, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тодi менi здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землi до мене долiтають тiльки квiти. То гостi кидали до нас квiтки, не тямлячись вiд захвату палкого... А н т е й А в тих квiтках ховався невидимий холодний гад розпусти i зневаги. Н е р i с а Кажу ж тобi, що я того не знала! А н т е й Але тепер ти зна?ш, чим бувають рабинi-танцiвницi для римлян, i тямиш добре, що тебе спiткало б, якби ти серед оргiй тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забуттi, в недузi та в погордi. Н е р i с а Я тямлю, що тобi я винна дяку. Не бiйся, я того не забуваю. А н т е й Нерiсо! Чи того ж я потребую? Н е р i с а Нi-нi, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене, "маленьку мавпочку з Танагри". А н т е й Годi! Я не люблю, як ти таке говориш, i прозвища того яне терплю, що прикладали тi римляни грубi до еллiнсько? нiжно? дитинки. То заздрили вони, що ?х римлянки були важкi й незграбнi протi? тебе, мо?? "вiтроного?" Нерiси! Н е р i с а (задумана) I нащо то менi?.. А н т е й Що саме, люба? Н е р i с а Отая "вiтроногiсть", як ти кажеш... Вже я ж не танцiвниця. А н т е й Як, Нерiсо? Хiба тебе не раду? хвала моя i наших друзiв скромних, щирих? Хiба ж то мало - бути в нашiй хатi укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар лiпшого не ма?? Н е р i с а Укритим скарбом... Я скажу по правдi, що я щедрiшою вдалась вiд тебе. I ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радiю, що тво?? лiри не чу? свiт широкий, тiльки я та слухачiв тво?х мала громадка. Нi! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'?дестал високий, мов постать Аполлона-кiтариста! I хай би свiт сповнявся тих пiсень, що ти б тодi творив на високостi! А н т е й Ти дума?ш, либонь, що i натхнення повищати вiд п'?десталу може? Н е р i с а Авжеж! Я певна того! А н т е й Ти дитина... Але як ти так любиш п'?дестали, то будь утiшена, бо наш Федон вже ж вирiзьбив на взiр твiй Терпсiхору i дав ?й п'?дестал високий досить. Н е р i с а А де ж вiн тую статую подiне? А н т е й Нам принесе. Н е р iс а Тут i лишить? А н т е й Запевне. Се ж буде дружнiй дар нам вiд Федона. (Пауза). Ти щось примовкла, наче зажурилась. Чого, Нерiсо? Н е р i с а Я собi гадаю, що скiльки ще ся хата похова? в собi укритих скарбiв, мов гробниця. А н т е й Я не люблю таких речей у тебе. Н е р i с а Як буде тут камiнна Терпсiхора, то я мовчання перейму вiд не?. А н т е й Нерiсо, ти сьогоднi вередлива. Н е р i с а Як так, то я пiду. (Вста?). А н т е й (затриму? ??, обнявши) Нi-нi, кохана! Н е р i с а (визволяючись) Пусти мене! Чутно стукання у хвiртку. Он хтось прийшов до тебе. Нерiса йде в гiнекей. Антей одчиня? хвiртку i пуска? Федона - молодого скульптора. А н т е й Здоров, Федоне! Вiтаються. Ф е д о н Я лиш на хвилинку, так нiколи! А н т е й Чому? Роботу ма?ш? Ф е д о н Роботу поки що я вже скiнчив, та тут новi клопоти - вибираюсь на панську оргiю до Мецената! А н т е й (зчудований) Тебе запрошено? Ф е д о н З тобою разом. А н т е й Жарту?ш чи глузу?ш? Ф е д о н Правду мовлю, се ж я прийшов тобi переказати запросини. А н т е й Хто ж ?х тобi принiс? Ф е д о н Я сам одержав, бувши в Мецената. А н т е й Ти в Мецената був? Чого? Ф е д о н По справi... I зна?ш, я нiяк не сподiвався, що вiн такий. А н т е й Який? Ф е д о н Такий привiтний, i неподiбне, що великий пан, говорить так... А н т е й Та з чого ж ти диву?ш? Що пан вельможний на порiг пуска? митця убогого? Чи, може, з того, що i римлянин часом дещо тямить у хистi красному? Ф е д о н О нi, не "дещо", а вiн таки знавець великий, справжнiй! Адже й тебе вiн перший оцiнив. А н т е й Вiн перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Корiнфi. Ф е д о н Що школа! Та до слави так належить, як глиняна патера до скульптури. А н т е й Та вже було подiбне щось до слави, коли той пан довiдався про мене. Ф е д о н Сказати правду, випадок слiпий звiстив про тебе: учень твiй один вступити хтiв у хор панегiристiв i на зразок умiлостi сво?? твою епiталаму проспiвав, оту, що ти зложив на шлюб твiй власний. Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далi. Ми з Меценатом надiйшли на те?, я розказав йому, хто автор спiву, i зараз же вiн доручив менi тебе просить на оргiю до нього, а се не мало значить, любий друже. А н т е й (стримуючи досаду, викликану останнiми словами Федона) Яку ти мiг до нього мати справу? Ф е д о н Вiн статую купив недавно в мене, то я ?? до нього вiдпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи. А н т е й Яку ж ти статую йому продав? Ф е д о н Пробач... я, власне, мусив би спитати тво?? згоди... та пани вельможнi не люблять ждати... А н т е й Ти продав Нерiсу?! Ф е д о н Нi, статую богинi Терпсiхори. А н т е й Ти б i саму богиню запродав, якби лиш мiг, у римський дiм розпусти! Ф е д о н (вста? ображений) Такого ти не смi?ш говорити! А н т е й Тобi не до лиця така вражливiсть, бо ти ж продав туди свiй твiр найкращий, де зневажають все, що нам святе. Ф е д о н (впадаючи в рiч) Нiчого там нiхто не зневажа?! Там цiнять генiй, там дарують славу, не тiльки грошi. Я не запродав сво?? Терпсiхори. Я поставив ?? на подив людськдй, мов у храмi. Чи вже вона й для храму засвята, по-тво?му? А н т е й По-мо?му, блюзнiрство - рiвняти дiм римлянина до храму! За грошi чи за славу - ти продався укупi з твором рук тво?х. Ф е д о н Антею! Ти хочеш довести мене до того, щоб я пiшов i викупив назад ту статую. За грошi неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остання iскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити - ?й на викуп. А н т е й Ти купиш другий грiх, i то ще тяжчий. Ф е д о н Не розумiю, що ти з мене хочеш! Чи мав би й я весь вiк, як ти, сидiти без хлiба i без слави? А н т е й Се повинен терпiти еллiн, коли хлiб i славу здобути може тiльки з римських рук. Ф е д о н Хто слави не бажа?, той не еллiн, - жадобу сю батьки нам заповiли, дiставши вiд дiдiв. А н т е й Дiди приймали вiнцi сво? з рук матерi Еллади, батьки дозволили зв'язать ?й руки i тим синiв позбавили вiнцiв. Авжеж, Федоне, вiдколи безславна сама Еллада - еллiни повиннi жадобу слави в серцi заглушити. Ф е д о н I збiльшити безслав'я свого краю? Та чим же вславиться сама Еллада, коли ?й дiти лаврiв не здобудуть? А н т е й Уже ж не з рук ворожих ?х приймати! Ф ед о н Чому ж би нi? Гомер казав: "Солодка хвала вiд ворога". А н т е й На полi бою, та не в полонi! Ф е д о н Слава i в полонi все буде славою. А н т е й Не сподiвайся! Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок. I тая Терпсiхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всi скарби з усiх кра?в руками Меценатiв. Його колекцiю твiй твiр прославить, а не тебе, ти тiльки раб отой, що хистом оргiю панам скраша?, та оргiя все ж панська зоста?ться, хоч рабськi руки вряджують ??. Ф е д о н Рабам на оргi? нема? честi, але хто ма? гостем буть на нiй, як я i ти... А н т е й Того не сподiвайся, щоб я пiшов на оргiю з тобою! Запобiгай вже сам вельможних ласки, а я лишусь "без хлiба i без слави", як ти казав, та, може, не без честi. Ф е д о н По щиростi, я радив би пiти. А н т е й Та вже ж! Волам у парi охвiтнiше ярмо носити. Ф е д о н Бачу, ти не вiриш, що я тобi добра бажати можу. А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзi. А н т е й То я тебе, не ти мене образив?! Ф е д о н Авжеж, я Терпсiхору вiдкуплю, а ти вразливих слiв сво?х не вернеш. А н т е й I ти того не можеш вiдкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свiй хист. З богинi ти зробив товар звичайний. Хоч вернеться з неволi Терпсiхора, то вже вона богинею не буде. А мармур - як не бог, то просто камiнь. Ф е д о н Коли вiн богом став, то вже нiколи у камiнь не повернеться. Твiр хисту на всякiм мiсц твором хисту буде. Твоя епiталама пролунала не гiрше у просторiй римськiй школi, нiж у тво?й тiснiй убогiй хатi. Якби ж ти сам ще заспiвав ?? у Меценатових гучних палатах, приграючи на лiрi дорогiй... А н т е й Федоне! Не кажи менi такого, бо я тебе зненавиджу навiки! Ф е д о н Антею, се якась дивна затятiсть. Таж еллiнам не першина приймати хвалу чужинцiв, i яка ж в тiм ганьба? А н т е й Чужинцiв - так, але не переможцiв. Бо переможець лиш тодi похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до нiг i порох поцiлу? з-пiд стiп його. Ф е д о н Таке бувало в персiв та в iнших схiдних варварiв. Нiколи сього вiд нас не вимагали в Римi. А н т е й Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по мiстках, до храму слави всесвiтньо?? Кого ми на собi з безоднi варварства на гору несли? Чи ж не лягли ми каменем нарiжним до мавзолею нашим переможцям? I ми ще ма?мо радiти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лiрi заграбованiй пограти? Ф е д о н Хiба тiй лiрi краще нiмувати? А н т е й Так, краще! Ф е д о н Нi, я думаю, що гiрше. Все ж краще будувати мавзоле? хоч би i не собi, нiж просто бути, мов зiлля придорожн?, пiд ногами у того ж переможця. Вiн як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всi нашi гордощi, всi буйнi мрi?... А н т е й Що ж? Лiпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати працi? Се жрець краси так дума? й говорить? Лишилося одно - так i вчинити. Ти не продався, - гiрше! Ти вiддався у руки ворогу, як мертва глина, з яко? кожне вилiпить, що хоче. Та хто ж тобi натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився? Iди служи сво?му Меценату, забудь краси великi заповiти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богiв, забудь i муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй геро?нi Антiгони, нi месницi Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворi на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця. Ти не Персей, бо ти закам'янiв перед обличчям римсько? Медузи. Ти вже не тямиш вищо? краси, краси змагання, хоч i без надi?... Ф е д о н Нема краси в затятостi безсилiй... Але з тобою, бачу, не зговориш! Бувай здоров. Я йду. А н т е й Прощай, Федоне. Ф е д о н Ми вже не друзями розста?мось? А н т е й Боюсь, коли б не стрiлись ворогами. Федон, здвигнувши плечима, виходить. Н е р i с а (виходить з гiнекея, ледве зачинилась хвiртка аа Федоном) Антею, я тебе не розумiю! Так шорстко ти з Федоном обiйшовся, а в чiм його вина? А н т е й Ти прислухалась? То вже було прислухатись як слiд. Чи, може, то тобi якраз до мислi, що буде на позорищi стояти твоя подоба в домi переможця? Н е р i с а Яке позорище? Хто переможець? Чим винен Меценат, що дiд його чи, може, прадiд з еллiнами бився? Тепер же Меценат не забира? нiяких наших скарбiв силомiць, але купу?, ще й за добру цiну. А н т е й Тим злотом, що стяга?ться до Риму з подоланих, таки ж i з нас самих. Н е р i с а Не сам же Меценат його стяга?. Та й ти як спадок одiбрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав. А н т е й Я знав, що то було придбання чесне. Н е р i с а Так, певне, дума? i Меценат про статки батькiвськi. Вiн поверта? чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбiльше ворогу?ш. По-тво?му, то добре, щоб у нас по закутках марнiли твори хисту, щоб з голоду митцi снагу втрачали, щоб мармур цвiль посiла, струни - ржа, щоб еллiни на варварiв звелися, аби римлянам чим не послужити? А н т е й Доволi вже ?м служать. Я не буду. Н е р i с а Нiхто й не вимагав вiд тебе служби. Чи Меценат завдав тобi зневагу, в гостину через друга запросивши? А н т е й В гостину? Ти се дума?ш навсправжки, що Меценат спiвця до себе кличе на оргiю для дружньо? балачки, а не для спiву на розривку гостям? Н е р i с а А що ж, якби ти й заспiвав там трошки? Тво? пiснi вже й так були в тiм домi. А н т е й Та з того я не винен. Н е р i с а Нi, ти "винен", ти дав ученикам пiснi списати i, значить, сам ?х випустив у свiт. А що римлянин оцiнив ?х краще, нiж земляки, то се вже рiч звичайна, винуй у тiм, як хочеш, Мецената. Тепер в Елладi той лиш ма? славу, кого похвалить Рим. Корiнф оцiнить свого спiвця тодi, коли втеряе. Якби ти в Рим дiстався з Меценатом i там здобув заслужений трiумф, - бо Рим же вмi? талани вiнчати! - а потiм повернувся до Корiнфа, то рiднi лаври, наче ряст весною, прослалися б тобi попiд ногами. А н т е й Топтати рiдних лаврiв я не хочу. Трiумфи в Римi - то для мене ганьба. Н е р i с а Чого ж ти ждеш? А н т е й Признання в рiднiм кра? без помочi ласкавих переможцiв. Н е р i с а Коли ж те буде? Як життя скiнчиться? Посмертна слава - то звичайний дар таким спiвцям, як ти. А поки живi, нiхто не чу? ?х, нiхто не бачить, немов вони похованi в могилi. Поринувши глибоко в думи й мрi?, такi спiвцi не рухаються з мiсця, а понад ними пролiта? буйно барвиста вакханалiя життя i кида? тому i лаври, й квiти, хто вмi? ?х ловити на льоту. Такому ж от, як ти, хiба лишиться зiв'яле листя та вiнцi нагробнi. Чи дума?ш ти Рим перемогти могильною незрушнiстю такою? Тобою бувши, я б його слiпила всiм блиском генiя свого й Еллади, на всiх би сценах я запанувала, всi форуми i портики посiла, мо? iмення заглушило б гомiн iмення цезаря! Оце була б справдешня перемога! А н т е й Всi б казали: "Яких спiвцiв скупову? наш Рим! Зовсiм уже пiшла в старцi Еллада!" (Бере в руки Евфрозiнин лавровий вiнець). Дивись, Нерiсо, сей вiнець ?диний здобув я за життя, та вiн дорожчий вiд всiх тво?х розхвалених трiумфiв. Коли такi вiнцi нагробнi будуть, так що ж, нехай скорiше прийде смерть! (Надiва? на голову вiнець з гордим спокiйним усмiхом) Н е р i с а Антею, слухай! Я не можу бiльше сього терпiти. Так затхнутись можна в могильному повiтрi се? хати. Ти або я повиннi вийти в свiт. Я так тебе кохаю, що пристану на те, щоб славою тво?ю жити, але зовсiм без слави жить не можу - я еллiнка! А н т е й I хочеш добувати в римлян ту славу? Н е р i с а У римлян чи в iнших - однаково. Менi потрiбна слава, як хлiб, вода й повiтря. Коли ти менi того постачити не можеш, без чого я не проживу, то мушу сама собi здобути, а вмирати не хочу я, бо я ще молода. А н т е й Та чим же ти здобудеш тую славу? Н е р i с а Тим, чим i ти здобув би - власним хистом. А н т е й Ти все-таки пiти на сцену хочеш? (Пiсля паузи). Ну що ж, Нерiсо, я скажу по правдi, - коли тебе не марна примха кличе, а муза Терпсiхора, я не смiю з богинею змагатись. Може, справдi ти можеш вiдродити для Корiнфа святую та?мницю Дiонiса. Н е р i с а О нi, не для КорiнфаI Ти не думай! Мене корiнфськi оплески не ваблять. Либонь, жива Нерiса переважить камiнну Терпсiхору в Мецената, як протанцю? перед ним сьогоднi танець Танагри! А н т е й Ти, либонь, маячиш? Н е р i с а Нi, я ще не в гарячцi. А н т е й Ти ж не можеш на оргiю пiти! Н е р i с а Чому не можу? Римлянка ходять скрiзь - чому ж би й нам не перейняти в ?х того звичаю? Прийду й скажу: "Мiй чоловiк недужий, але, щоб не зневажить Мецената, прислав мене, свою жону, в гостину..." А н т е й Нi, тв ве пiдеш! Н е р i с а Ти мене замкнеш? Тодi вже я напевне буду знати, що ти мене перекупив у рабство. Але й рабинi часом утiкають. Ти не впевняйся на замки. А н т е й Нерiсо!! Н е р i с а Що, пане мiй? (Пауза). Ну то рiшай же зараз: чи ти, чи я. А н т е й Ох, якби мав я силу тебе вiд серця одiрвати геть i кинути, мов гадину отрутну, римлянам тим пiд ноги! Н е р i с а (з коротким злiсним смiхом) Ти не можеш? То мусиш покоритись. Може, згодом ти сам менi подяку?ш за се. Бо я не вiдступлюсь вiд свого слова, - коли не ти, то я здобуду слави, i то сьогоднi. Я доволi ждала. А н т е й (пiсля важкого мовчання) Так, я пiду. Менi милiше буде з римлянами, анiж отут з тобою. Н е р i с а Iди. Та оббери ж оте галуззя з сво?? голови - невже ж так пiдеш? Антей сяга? за голову, здiймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на ?х i мовчки кладе там, де стояла Евфрозiна, коли квiтчала його. Г о л о с Е в ф р о з i н и (озива?ться з глибини дому) Нерiсо! Клич Антея! Йдiть обiдать! Уже готова оргiя препишна! Антей миттю кида?ться до хвiртки, Н е р i с а (доганяючи його) Куди ж ти? Треба ж переодягтися! А н т е й Пусти мене! Бо прийде Евфрозiна, а я не смiю глянуть ?й у вiчi. (Вибiга? за хвiртку). Е в ф р о з i н а (виходить з дверей) А де ж Антей? Н е р i с а На оргiю пiшов. Його запрошено до Мецената. Е в ф р о з i н а Якийсь дивний твiй жарт. Н е р i с а Я не жартую. Он там лежать зiв'ялi хатнi лаври, - сьогоднi вiн нам свiжi принесе, здобувши з рук знавцiв. (Гордо пiдвiвши голову, йде в хату). Е в ф р о з i н а (хапаючись за голову) Невже се правда?! II В господi Мецената, ндщадка того славутнього Мецената, що жив за Августа. Велика, пишна, прибрана як для оргi? свiтлиця, аркою передiлена на двi нерiвнi частини: у першiй, меншiй (на передньому планi), поставлено триклiнiум для господаря Мецената i двох найпочеснiших гостей - прокуратора i префекта -i вряджено невиоокий примост, засланий килимами, для виступiв спiвцiв, мiмiв та iнших артистiв; у другiй, бiльшiй (на задньому планi), багато столiв, то з лiжками навколо - на грецький лад то з стiльцями - на римський, там сидять i лежать гостiв рiзного стану i вiку, греки i римляни. Бенкет ще ледве почався i йде якось мляво, видко, що гостi мало знайомi межи собою i почуваються нiяково пiд увагою почесного триклiнiя чiльно? частини свiтлицi. На примостi хор панегiристiв - мiж ними Хiлон - кiнча? сяiв. Х о р п а н е г i р и с т i в (спiва?) Свiтло вiд свiтла родиться вiчно, так i пресвiтлий рiд Мецената з променя в промiнь перелива? сяйво сво?! Коли хор скiнчив спiвати, Меценат злегка кивнув головою корифе?вi i зробив рукою рух, не то наказуючий, не то запрошуючий, щоб хористи зайняли мiсця на бенкетi в заднiй частинi свiтлицi. Хор розмiща?ться поза найдальшими столами в самiй глибинi. Раби розносять напитки й на?дки, рабинi роздають квiти. М е ц е н а т (рухом пальця заклика? раба-домоправителя) Нехай тим часом тут поскачуть мiми, а потiм тi етиптянки безкостi, що то показують з мечами штгуки, але щоб те трюмо все недовго: хвилину-двi щоб кожне зоставалось i щоб нiхто не смiв виходить двiчi. (До прокуратора i префекта). Бо уявiть собi, що й тi? мавпи до сл-ави не байдужi: раз плеснiть, то потiм i прогнати з кону трудно. Тим часом домоправитель, уклонившись, вийшов, i на кону стали з'являтися мiми, представляючи коротенькi мiмiчнi фарси без слiв, акробатки-?гиптянки з мечами, жонглери i жонглерки з барвистими опуками i т. iн. Гостi поплескують ?м, часом кидають ?м квiти й ласощi. Мало звертаючи на те все уваги, Меценат i дво? його почесних гостей розмовляють межи собою, Меценат трохи зниженим голосом, Префект рiвно, однотонне i трохи недбало, Прокуратор голосно i непримушено. М е ц е н а т Ся оргiя моя, признатись мушу, нагаду? щось трошки царство тiнiв перед Плутоновим трiумвiратом. Ви не повiрите, як я працюю, щоб якось подолати сюю дикiсть i недовiрливiсть, щоб сполучити в одну родину двi частини люду корiнфського - римлян i грекiв. П р е ф е к т Друже, ти й так уже великого досяг: взiрцевий ма?ш хор панегiристiв, такий i в Римi не щодня почу?ш. М е ц е н а т (махнувши рукою) Ет, що той хор!.. Па щиростi сказавши, такiй поезi? на кухнi мiсце, бо ?й недо?дки - милiша плата, нiж лаври... Я прошу в вас вибачення, що вас частую отаким злиденством - (ще тихше) бо се, властиве, тiльки для юрби - та я надолужити сподiваюсь на iншому. Я тут назнав спiвця справдешнього. Не дуже вiн славутнiй, та се вже грекам сором, не спiвцевi. Я покажу Корiнфовi, що треба римлянина для цiнування хисту, iнакше хист лишиться неужитком. П р о к у р а т о р Спiвець той хутко прийде? М е ц е н а т Я не знаю. Я запросив його, але вiдповiдь була вiд нього невиразна. П р о к у р а т о р От ще! Просити ?х... ти просто б наказав! М е ц е н а т Наказувати тут не випада?. Антей не раб, а вiльний громадянин. П р е ф е к т Вiн римський громадянин? М е ц е н а т Се то нi, а все ж вiн роду чесного. В Корiнфi його родину здавна поважають, колись якiсь геро? з не? вийшли. П р о к у р а т о р У гречукiв отих усi геро?! Хто кине в звадi миску через стiл i в лоб сусiду влучить -- вже й уславивсь/ discobolos!..* * Дискобол (грецьк.), - Ред. (Смi?ться). Такi ж i ?х поети: на грецький лад Горацiя спартачить, i вже вiнець на чолi - лавреат! В атенськiй академi? купити двох лавреатiв можна за обол - один поет, другий фiлософ буде! Обачнiше - не витрачать обола. М е ц е н а т Не забувай, мiй друже, що боги невдячностi не люблять. Пам'ятай же, що Рим ходив у Грецiю до школи. П р е ф е к т Вiдомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить. М е ц е н а т Се так, а все ж вiн мусить мати вдячнiсть. П р е ф е к т Рим гойно заплатив за ту науку: вiн Грецi? дав спокiй i закон, чого вона не мала споконвiку. П р о к у р а т о р (впада? в рiч) А Грецiя в сво?й преславнiй школi навчила Рим лиш бабських теревенiв, що тiльки нам релiгiю зганьбили, та ще привчила розумом крутити без жодно? мети, як пес хвостом. Оце i вся наука. Бiльш нiчого не знали тi? греки й не стгорили - В ?х навiть мови не було нiколи! М е ц е н а т Ну отако?! Як то не було? Ти, друже, щось нечуване говориш. П р о к у р а т о р Авжеж, був iонiйський дiалект, аттiчний, ще не знаю там який, - що не письменник, то й балачка iнша, - але гартовано? мiцно мови, ?дино?, всесвiтньо?, як наша, не мали греки зроду. М е ц е н а т Се то так. П р е ф е к т Та й ?х поезiя, скажу по правдi, таки супроти нашо? не всто?ть. Добiрностi тако?, як Горацiй, грек не досяг нiколи й не досягне. М е ц е н а т А все ж i рiдну мову шанувати навчив нас грек. Поезiю латинську почав нам еллiн-бранець, не римлянин. П р о к у р а т о р Бо мусив мову пана перейняти, а пав мав, певяе, поважнiшi справи, нiж рiдну мову сiкти на трохе?. П р е ф е к т (до Мецената) Мiй друже, ти ж не будеш запевняти, що тi? вiршi не були партацькi, а тая мова вв була потворна? М е ц е н а т Хто зна?, друже, чим була та iскра, з яко? на землi вогонь з'явився? То, може, був нiкчемний перегар, а все ж нам шанувать ?? годиться i поважати батька Прометея, хоч, може, вiв i був зичливий злодiй. П р о к у р а т о р (до префекта, кивааючи на Мецената) Оце ж i плiд вiд грецько? науки! П р е ф е к т Наш Меценат вiдомий фiлеллен, - коли б iще не вiддiлив од Риму Корiнфсько? республiки! (Смi?ться). П р о к у р а т о р Жарт жартом, а Римовi з такого фiлелленства все ж може вийти шкода. М е ц е н а т Не турбуйся, стара учителька те добре тямить, що ?й при старощах пiдпорки треба. Якби так Рим на Грецiю розсердивсь i вiдштовхнув, то закричала б "гину!". П р е ф е к т Все ж друг наш мав рацiю: ? шкода. Замилування наше до чужинцiв до того довело, що ми самi на варварiв якихсь перевернулись, навчившись "африкансько? латинi" вiд чорновидих "римських громадян". М е ц е н а т Ба, що ж, без варварiв не обiйтися, бо ми вже мусим обновляти кров, знесилену вiд працi та розкошiв. Чи ти б хотiв, щоб нашi всi народи по-варварськи довiку говорили? Навряд чи з того буде слава Риму. П р о к у р а т о р Нехай мовчать, поки як слiд навчаться поправно? латинi! М е ц е н а т Се трудненько! Навчились мовчки добро? вимови - сього б i Демосфен не доказав. П р о к у р а т о р Так що ж робити? М е ц е н а т Те, що я роблю: привчати ласкою, дарами навiть, всiх видатних чужинцiв Рим любити. Хто любить, той уподобитись може до любого i тiлом, i душею. П р о к у р а т о р Рознiжило тебе те фiлелленство! Цiкавий знати, як би ти, наприклад, збирав податки "ласкою й дарами"? Багато б назбирав! М е ц е н а т (смiючись) Ну, тут я мушу зложити зброю. В сьому ти найдужчий. Р а б - а т р i ? н з i й (увiходить) Прийшов Антей-спiвець. М е ц е н а т А! Клич сюди. Стiй! Як Антей уже почне спiвати, я знак подам, тодi хай танцiвницi сюди увiйдуть. Тiльки ж не ранiше. Гляди менi! Рушай. Атрi?нзiй виходить. Оцi раби псують менi раз по раз лад усякий. На ?хню думку, оргiя - то скоки. А н т е й (у порога) Вiтаю вас, преславнi. М е ц е н а т А, здоров! Та ближче приступи. Коханцю музи в порога перестоювать не личить. Антей пiдходить ближче, але мiсця йому при столi нема i вiн лиша?ться стояти перед лежачими гостями. М е ц е н а т (до гостей) Се, друзi, найкоштовнiша перлина Корiнфсько? затоки. А н т е й Ти, преславний, надмiрну ласку положив на мене, Корiифовi ж вiддав замало честi. М е ц е н а т Чому замало честi? А н т е й Бо не можна злiчити перлiв нашо? затоки i зважити, котра з них найдорожча. П р е ф е к т Любити рiдне мiсто - се годиться, але ж не треба забувати правди i вдячностi. Якщо в Корiнфi дiйсно ? скiлька перлiв хисту i науки, то се ? Меценатова заслуга. М е ц е н а т Моя заслуга пiвняча, мiй друже. П р о к у р а т о р Як розумiти се?, Меценате? М е ц е н а т Бо я на всяких смiтниках громаджу i там вишукую коштовнi перли. П р е ф е к т Та ти ж ?х не ковтавта?ш так, як пiвень, але да?ш в оправу. Антей мовчки руша?. М е ц е н а т Стiй, Антею! Куди ти йдеш? А н т е й Туди, куди належу. М е ц е н а т Я бачу, ти образився. П р о к у р а т о р Се дивно, якi тi греки всi вражливi! А н т е й Справдi, се дивно, як мв досi не привикли, що переможцям вiльно називвати кра?ну нашу смiтником, а нас, поки ми не в "оправi", просто смiттям. М е ц е н а т Мо?му слову ти дав колючки, але не я. Уся моя вина, що мiй язик був якось послизнувся, але ж його боги слизьким створили. Винуй Юпiтера чи Прометея, - ти краще зна?ш, хто з них бiльше винен. П р е ф е к т А я, минаючи усякi вини, вертаю до заслуг. Мiй Меценате, сей раз я маю затягти позов супроти тебе. М е ц е н а т Як? П р е ф е к т Бо сю перлину не ти, а я вiдкрив уперше. М е ц е н а т Справдi? П р е ф е к т I в тiм моя заслуга ? ще бiльша, що перли я не проковтнув, знайшовши, хоч, власне, я повинен був ковтнути. М е ц е н а т Я хтiв би се? краще зрозумiти. П р е ф е к т О, се не та?на! Колись я тута вiдкрив чи, краще мовити, закрив гетерiю спiвецьку пота?мну. Товаришем у нiй був наймолодшим осей спiвець. Я ощадив його, вважаючи на молодощi нiжнi, i вiн один лишився з товариства, бо, знаю добре, бiльше в цiлiм кра? гетерiй не було, нема й не буде. А н т е й Ти помиля?шся, ще ? одна. П р е ф е к т Де? А н т е й На Парнасi. Дев'ять i один там сходяться на оргi? та?мнi i закриваються вiд ока влади густими хмарами. М е ц е н а т Ха-ха! Се влучно! П р е ф е к т (змiнивши свiй одноманiтно-недбалий тон на гризький) Не так-то вже i влучно. Меценате. Тi "дев'ять i один" - Феб i камени - зовсiм то не гетерiя та?мна, а хор панегiристiв. ?м же треба амброзiю та нектар заробити, то й мусять панегiрики спiвати. А н т е й Кому? П р е ф е к т Звичайно, генi?вi Риму. Парнас, Олiмп i всi святi? гори тепер в його iмперiю дiстались, i тiльки тим богам живеться добре що мають гiднiсть римських громадян або принаймнi ласку Мецената всесвiтнього, а той ? генiй Риму. Котрi ж боги йому не покорились, тi вигнанi були або й розп'ятi. А н