.. Д о н Ж у а н Спинiться! Не тьмарiть ясного спогаду, про сю хвилину! За що прощати? Я ж тепера бачу, що я i вам не завинив нiчого. Адже ви через мене досягли високого, пречистого верхiв'я! Невже мене за се прощати треба? О нi, либонь, ви в словi помилились! У серцi сторожкiм таке? слово вродитись не могло. Вам не потрiбнi такi слова, коли ви стали вище вiд ганьби й честi. Правда ж так, Долорес? Д о л о р е с Зда?ться, слiв нiяких бiльш не треба. (Хоче йти). Д о н Ж у а н Стривайте ще, Долорес... Ви в Мадрiдi одвiдали сеньйору де Мендоза? Д о л о р е с (спиня?ться) Ви... ви... мене пита?те про не?? Д о н Ж у а н Я бачу, рано вам ще в монастир. Д о л о р е с (перемага? себе) Я бачила ??. Д о н Ж у а н Вона щаслива? Д о л о р е с Зда?ться, я щасливiша вiд не?. Дон Жу а н Вона про мене не забула? Д о л о р е с Нi. Д о н Ж у а н Почiм ви зна?те? Д о л о р е с Я серцем чую. Д о н Ж у а н Се все, що хтiв я знати. Д о л о р е с Я вже йду. Д о н Ж у а н Ви не пита?те мене, навiщо менi се треба знати? Д о л о р е с Не питаю. Д о н Ж у а н I вам не тяжко се? Д о л о р е с Я не шукала нiколи стежки легко?. Прощайте. Д о н Ж у а н Прощайте. Я нiколи вас не зраджу. Долорес закрива? раптом обличчя вiдлогою i виходить з печери не оглядаючись. Сганарель увiходить i докiрливо дивиться на дон Жуана. Д о н Ж у а н (скорiш до себе, нiж до слуги) Яку я гарну вигартував душу! С г а н а р е л ь Чию? Свою? Д о н Ж у а н Ущипливе питання, хоч несвiдоме! С г а н а р е л ь Дума?те, пане? Д о н Ж у а н А ти що дума?ш? С г а н а р е л ь Що я видав вас ковадлом i клевцем, а ще нiколи не бачив ковалем. Д о н Ж у а н То ще побачиш. С г а н а р е л ь Шкода! пропало вже! Д о н Ж у а н Що? де пропало? С г а н а р е л ь Пiшла в черницi ваша доля, пане. Д о н Ж у а н То ти пiдслухував? С г а н а р е л ь А ви й не знали? Хто ма? слуги, той повинен звикнуть, що ма? повсякчас конфесьйонал. Д о н Ж у а н Але щоб так нахабно признаватись!.. С г а н а р е л ь То треба буть слугою дон Жуана. Мiй пан вiдомий щирiстю сво?ю. Д о н Ж у а н Ну, не плещи!.. То тiнь моя пiшла, зовсiм не доля. Доля жде в Мадрiдi. Сiдлай лиш коней. Ми тепер по?дем ту долю добувати. Швидше! Миттю! Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук i проводить рукою по лезi, пробуючи ?? гострiсть, при тому всмiха?ться. IV Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним пiвжалобнiй сукнi сидить при столику, перебира? у скриньцi коштовнi покраси i примiря? ?х до себе, дивлячись у свiчадо. К о м а н д о р (увiходить) Чого се ви вбира?тесь? А н н а На завтра покраси вибираю. Завтра хочу пiти на бiй бикiв. К о м а н д о р У пiвжалобi?! А н н а (з досадою вiдсува? покраси) Ох, тi жалоби! i коли ?м край? К о м а н д о р (спокiйно) Ся ма? вiсiм день iще тривати. По дядьковi вона не дуже довга. А н н а Найцiкавiше те, що я i в вiчi не бачила нiколи того дядька. К о м а н до р То справи не змiня?. Ви тепер належите до дому де Мендозiв, тож вам годиться шанувати пам'ять всiх своякiв. А н н а Продовж ?м, боже, вiку! Бо се тепер по дядьковi жалоба, а то була по тiтцi, перед нею ж - коли б не помилитись! - брат у третiх чи небiж у четвертих нам помер... К о м а н д о р На кого ви розсердились? А н н а Я тiльки хотiла пригадати, скiльки днiв я не була в жалобi з того часу, як з вами одружилась. К о м а н д о р Цiлий мiсяць. А н н а (iронiчно) Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдi? К о м а н д о р Не розумiю вашо? досади. Невже-таки для марно? розваги ладнi ви занедбати всi почеснi звича? давнi? А н н а (вста?) Що се за слова? Я не додержую звича?в чесних? Коли я що ганебного вчинила? К о м а н д о р Про щось ганебне й мови буть не може, але для нас i збочення найменше було б ступнем до прiрви. Не забудьте, що командорський плащ менi дiстався не просьбами, не грiшми, не насильством, але чеснотою. З нас, де Мендозiв, були здавен всi лицарi без страху, всi дами без догани. Чи ж подоба, щоб саме вас юрба могла огудить, коли ви завтра... А н н а (роздражнено) Я не йду нiкуди. К о м а н д о р Зовсiм нема потреби замикатись. Ми завтра ма?мо пiти до церкви. А н н а Я не збиралася до церкви завтра. К о м а н д о р А все-таки ми мусимо пiти, - казати казань ма? фра Iнь?го. А н н а Се найнуднiший в свiтi проповiдник! К о м а н д о р Я з вами згоджуюсь. Та королева злюбила тi казання. Отже, ходить i цiлий двiр на них. Коли не буде з усiх грандес лиш вас, то се помiтять. Анна мовчки зiтха?. (Командор вийма? з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю). Я вам купив чiтки до пiвжалоби, а трохи згодом справлю з аметисту. А н н а (бере чiтки) Спасибi, тiльки нащо се? К о м а н д о р Вам треба пишнотою всiх дам переважати. I ще, будь ласка, як прийдем до церкви, не попускайте доннi Консепсьйон край королеви сiсти. Те? мiсце належить вам. Прошу вас пам'ятати, що нам належить перше мiсце всюди, бо ми його займати можем гiдно, i нас нiхто не може замiнити, - ручить за те не тiльки честь Мендозiв, а й ордену мого почесний прапор. Коли ж не тiльки донна Консепсьйон, а й королева схоче те забути, то я не гаючись покину двiр, за мною рушить все мо? лицарство, i вже тодi нехай його величнiсть придержу? корону хоч руками, щоб часом не схитнулась. Я зумiю одважно боронити прав лицарських, та тiльки треба, щоб вони були всiм навiч безперечнi, а для того ми мусим пильнувать не тiльки честi, але й вимог найменших етикети, щонайдрiбнiших. Хай вони здаються для вас нудними, марними, без глузду.. А н н а Терпливосте свята! К о м а н д о р Так, справдi треба молитись до терпливостi свято?, коли хто хоче встоять на верхiв'? тих прав, що вимагають обов'язкiв. Права без обов'язкiв - то сваволя Анна знов зiтха?. Зiтха?те? Що ж, вам було вiдомо, якi вас тут повинностi чекають. Свiдомо ви обрали вашу долю, i ваше каяття прийшло запiзно. А н н а (гордо) I в думцi я не маю каяття. Я признаю вам рацiю. Забудьте мо? химери - вже вони минули. К о м а н д о р Осе слова справдешньо? грандеси! Тепер я пiзнаю свою дружину. Простiть, я був на мить не певен вас, i так менi тодi самотньо стало, i боротьба здалась менi тяжкою за той щабель, що ма? нас поставить ще вище. А н н а (живо) За який щабель? Таж вище ? тiльки трон! К о м а н д о р Так, тiльки трон. (Пауза). Давно б я сей план вам розказав, якби я бачив, що ви тим жити можете, чим я. А н н а А ви сього не бачили? К о м а н д о р Я каюсь. Але тепер я кожний крок мiй хочу робити з вами враз. Найвища скеля лише тодi вiнець почесний ма?, коли зiв'? гнiздо на нiй орлиця. А н н а Орлиця? К о м а н д о р Так, орлиця тiльки може на гострому i гладкому шпилi собi тривку оселю збудувати i жити в нiй, не боячись безвiддя, нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв. За те ?й надгорода - високостi... А н н а (перейма?) ...у чистому нагiрному повiтрi без пахощiв облесливих долин. Чи так? К о м а н д о р Так. Дайте руку. Анна пода? руку, вiн стиска?. I добранiч. А н н а Ви йдете? К о м а н д о р Так, на раду капiтулу*, як часом запiзнюся, то не ждiть. * Капiтул - зiбрання членiв якогось ордену. (Виходить). Анна сiда? i задуму?ться. Увiходить поко?вка Марiквiта. А н н а Ти, Марiквiто? Де моя дуенья? М а р i к в i т а ?й раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки ?? покличу. А н н а Нi, нехай спочине. Заплети менi волосся на нiч та й iди. М а р i к в i т а (заплiтаючи Аннi коси) Я маю сеньйорi щось казати, тiльки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор. А н н а Даремне. Я вiд сеньйора та?мниць не маю. М а р i к в i т а О, певна рiч! Адже моя сеньйора зовсiм свята! Я саме се казала тому слузi, як брала тi квiтки. А н н а Який слуга? Що за квiтки? М а р i к в i т а Недавно слуга якийсь принiс квiтки з гранати вiд когось для сеньйори. А н н а (гнiвно) Буть не може! Квiтки з гранати, кажеш? I для мене? М а р i к в i т а Не знаю... Вiн казав... Воно-то правда - зухвало трохи, бо квiтки з гранати - то знак жаги. Та що я поясняю! Адже се всiм вiдомо. А н н а Марiквiто, я мушу знать, вiд кого ся образа! М а р i к в i т а Слуга iмення не сказав, лиш мовив, квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi вiд мавра вiрного". Анна уривчасто скрику?. Сеньйора зна?, вiд кого то? А н н а (збентежена) Не треба тих квiток... М а р i к в i т а Я принесу, хоч покажу. А н н а Не треба! Марiквiта, не слухаючи, вибiга? i миттю верта?ться з китицею червоного гранатового цвiту. (Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись). Геть викинь ?х! М а р i к в i т а Я б ?х собi взяла, коли сеньйора ?х не хоче. Тут же квiтки навдивовижу... А н н а Так... вiзьми... М а р i к в i т а От завтра я заквiтчаюсь! А н н а Iди! М а р i к в i т а Чи тут не треба вiдчинити вiкон? Страх душно! А н н а (в задумi, безуважно) Вiдчини. М а р i к в i т а (одчиняючи) I жалюзi? А н н а Нi, може, видко з вулицi. М а р i к в i т а (одчиняючи жалюзi) Та де ж там! Тепер на вулицi зовсiм безлюдно. Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiль? дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв, повiтря в'?ться в прудкiй мадрилень?! А тут повiтря кам'яне... А н н а (нервово) Ой, годi! Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розгляда?ться на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось. (Завваживши рух). Та що ти, Марiквiто?! М а р i к в i т а (невинно) Що? Нiчого. А н н а Ти кинула до когось квiтку? М а р i к в i т а Де ж тамi Я нетлю проганяла... Чи сеньйора нiчого бiльш не потребу?? А н н а Нi. М а р i к в i т а (кланя?ться, присiдаючи) Бажаю гарних, гарних снiв! А н н а Добранiч! Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на не?. (Стиха). Вiд мавра вiрного... Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кида?ться на колiна перед Анною i покрива? поцiлунками ?? одежу й руки. (Впустивши китицю, в нестямi). Ви?! Д о н Ж у а н Я! ваш лицар! Ваш вiрний мавр! А н н а (опам'ятавшись) Сеньйоре, хто дозволив?.. Д о н Ж у а н (уставши) Навiщо се? лицемiрство, Анно? Я ж бачив, як ви тiльки що держали сю китицю. А н н а Се трапилось випадком. Д о н Ж у а н Такi випадки я благословляю! (Простяга? до Анни руки, вона борониться рухом). А н н а Я вас прошу, iдiть, лишiть мене! Д о н Ж у а н Ви бо?тесь мене? А н н а Я не повинна приймати вас... Д о н Ж у а н Якi слова безсилi! Колись я не такi од вас чував! Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi колишнi мрi?? А н н а Тi дiвочi мрi? - то просто казка. Д о н Ж у а н А хiба ж ми з вами не в казцi живемо? На кладовищi, мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка, у танцi розцвiла, зросла в розлуцi... А н н а I час уже скiнчитись ?й. Д о н Ж у а н Як саме? Що вiрний лицар визволить принцесу з камiнно? в'язницi, i почнеться не казка вже, а пiсня щастя й волi? А н н а (хита? головою) Хiба не може казка тим скiнчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запiзно рятувать принцесу? Д о н Ж у а н О нi! такого в казцi не бува?! Таке трапля?ться хiба в життi, та й то в нiкчемному! А н н а Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу нi рятувать мене, нi потiшати. Я вам не скаржусь нi на що. Д о н Ж у а н Ох, Анно, хiба я сам не бачу?.. (Нiжно). Сi? очi, колись блискучi, гордi, iскрометнi, тепер оправленi в жалобу темну i погасили всi сво? вогнi. Сi руки, що були мов нiжнi квiти, тепера стали мов слонова кiсть, мов руки мученицi... Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подiбна до тi? карiатиди, що держить на собi тягар камiнний. (Бере ?? за руку). Кохана, скинь же з себе той тягар! Розбий камiнну одiж! А н н а (в знесиллi) Я не можу... той камiнь... вiн не тiльки пригнiта?, вiн душу кам'янить... се найстрашнiше. Д о н Ж у а н Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора! Я розбуджу тебе вогнем любовi! (Вiн порива? Анну в обiйми, вона схиля?ться йому на плече i прорива?ться риданням). Ти плачеш? Сi? сльози помсти просять! Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора. А н н а Се похода Гонзага! Утiкайте! Дон Ж у а н Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги. К о м а н д о р (увiходить i бачить дон Жуана) Ви? Тут? Д о н Ж у а н Я тут, сеньйоре де Мендоза. Прийшов подякувать за веледушнiсть, колись менi показану. Тепер я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо? Командор мовчки добува? свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрику?. К о м а н д о р (оглядаючись на не?) Я вам наказую мовчати. Дон Жуан коле його в шию, вiн пада? i вмира?. Д о н Ж у а н Край! (Обтира? шпагу плащем командоровим). А н н а (до дон Жуана) Що ви зробили! Д о н Ж у а н Що? Я подолав сперечника у чеснiм по?динку. А н н а Сього за по?динок не признають, - ви будете покаранi за вбивство. Д о н Ж у а н Менi се байдуже. А н н а Але менi не байдуже, щоб тут мене взивали подвiйною вдовою i по коханцю! i по мужу, Д о н Ж у а н Я ж iще не був коханцем вашим. А н н а Се? зна?м ми. Та хто ж тому повiрить! Я не хочу з iменням зрадницi, з печаттю ганьби зостатися у сiм гнiздi осинiм. Д о н Ж у а н Втiкаймо вкупi! А н н а Ви ума збулися? Се значить взяти камiнь у дорогу! Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз я крик здiйму й скажу, що ви хотiли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза. Д о н Ж у а н Донно Анно, ви можете сказати се?! А н н а (твердо) Скажу. Д о н Ж у а н А що, як я скажу, що ви були коханкою i спiльницею вбивства? А н н а Се не по-лицарськи. Д о н Ж у а н А ви, сеньйоро, по-якому збира?тесь робити? А н н а Я тiльки боронюся. I як ви от зараз пiдете iз сього дому, я всiм скажу i всi тому повiрять, що тут були розбiйники, та й годi. Дон Жуан сто?ть в непевностi. Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать? Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викида? ?х у вiкно i здiйма? голосний крик. Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди! На крик ?? збiгаються люди, вона пада?, нiбито зомлiла. V Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування. Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день. Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де сто?ть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча суво?м. Анна мовчки ста? на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя стату? i перебира? чiтки, ворушачи устами. Д у е н ь я (дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка) Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, - я ?х забула дома, на нещастя, а холод лютий. А н н а Се не випада?, щоб я лишилась тут на самотi. Д у е н ь я Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить! Сеньйора бачить, як напухли руки? Я, далебi, вiд болю нiч не спала. А н н а (глянувши на руки дуень?) А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть, лиш не барiться. Д у е н ь я Буду поспiшати. Моя сеньйора - янгол милосердя! (Вiдходить). Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'явля?ться дон Жуан. Анна схоплю?ться на рiвнi ноги. Д о н Ж у а н Нарештi я вас бачу! А н н а Дон Жуане! Се ви мою дуенью пiдкупили? Д о н Ж у а н Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi. А н н а Я? Д о н Ж у а н Ви. Бо хто ж примушу? мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на те?, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуень? тута чита?те нещирi молитви на гробi "незабутнього"... А н н а (спиня? його рухом руки) Стривайте. Нiхто вас не примушу? - се перше, а друге - молитви мо? правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив. Д о н Ж у а н Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi! А н н а В чому? Д о н Ж у а н У лицемiрствi. А н н а Я не мушу такого вислухати. (Раптово руша? геть). Д о н Ж у а н (удержуючи ?? за руку) Донно Анно! Я не пущу вас! А н н а Я кричати буду. Д о н Жу а н (випуска? ?? руку) Я вас благаю вислухать мене. А н н а Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох. Д о н Ж у а н Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi! Я думав - от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила! Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш - наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги - суворi, збройнi, непiдкупнi... А н н а Значить, були вже проби пiдкупити? Д о н Ж у а н Анно, хiба одчай не ма? прав сво?х? Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не прийма?". А н н а Подумайте самi: чи ж випада?, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря тако? слави, як ви, на самотi? Д о н Ж у а н Ох, Анно, Анно! Менi зда?ться, я вже трачу розум!.. Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода... а речi, речi! Хто вас ?х навчив? Хто одмiнив вам душу? А н н а Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi. Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, - ввiрвався ретязь!" Невже ж би ви сами стерпiли се?? Д о н Ж у а н Хiба вже я не маю шпаги, Анно? А н н а Так що ж - ви обезлюдите Мадрiд? Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали? Д о н Ж у а н Втiкаймо, Анно! А н н а Ха-ха-ха! Д о н Ж у а н Вам смiшно? А н н а Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам? Д о н Ж у а н Сеньйоро!! А н н а Та вже ж утрет? чую сi слова, то може й надокучити. Д о н Ж у а н Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця. А н н а Хоч не без розуму - ви призна?те? Д о н Ж у а н О, се я признаю! А н н а Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд? Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач. Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна? Самi подумайте, чи се ж не смiх? I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий. Д о н Ж у а н Анно, я так нiкого не любив, як вас! Для мене ви були немов святиня. А н н а Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'?десталу? Д о н Ж у а н Бо я хотiв ?? живою мати, а не камiнною! А н н а Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно сво? життя i щастя. Д о н Ж у а н Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням? Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тi? сльози вiн заплатив життям. (Показу? на статую). А н н а I безневинно. Д о н Ж у а н (вiдступа? вiд не? вражений) Коли се так... А н н а Авжеж, не вiн був винен з неволi то?. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив. Д о н Ж у а н Його була в тiм воля. А н н а I я по волi йшла на те життя. Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя -- поставити на ясному верхiв'? того, кого коха?ш. Д о н Ж у а н Тi верхiв'я... Ви зна?те про ?х мо? думки. А н н а Що варта думка проти свiтла щастя? Хiба ж менi страшна була б неволя суворо? сi?? етикети, якби я знала, що в мо?й твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мо? розкошi... Д о н Ж у а н Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробову?те серце! Малю?те менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе". Та чим же маю заслужити вас? Я через вас терплю та?мну ганьбу. Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм нема?! Що ж вам треба? Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю? Чи ви повiрите? - менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо. А н н а Але з одчаю тiльки? Д о н Ж у а н Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не бо?тесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi? А н н а (показу? на статую командора) Вiн колись казав: "То не любов, що присяги бо?ться". Д о н Ж у а н В таку хвилину ви менi нiчого не ма?те сказати, окрiм згадки про нього?! А н н а Що ж я можу вам сказати? Д о н Ж у а н (хапа? ?? за руку) Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе. А н н а Се погроза? Д о н Ж у а н Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом! Вмира? серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте! (Стиска? ?й обидвi руки i весь тремтить, дивлячись ?й у вiчi). А н н а Дайте час... я мушу подумати... (Задуму?ться). Вiд брами наближа?ться стежкою донна Консепсьйон - поважна грандеса, з дiвчинкою i дуень?ю. Анна ?х не бачить, бо сто?ть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважа? прибулих i випуска? Аннинi руки. Д i в ч и н к а (пiдбiгаючи до Анни) Добридень, донно Анно! Д о н н а К о н с е п с ь й о н Сеньйора молиться, не заважай. А н н а (збентежена) Добридень, донно Консепсьйон! Добридень, Розiночко... Така менi бiда з дуень?ю - пiшла по рукавицi та й забарилась, а iти додому менi самiй по мiстi... Д о н н а К о н с е п с ь й о н Донно Анно, таж тута лицар ?, провести мiг би. (До дон Жуана). Сеньйоре де Маранья, я й не знала, що ви сеньйорi де Мендоза родич! Вам слiд ?? хоч трохи розважати, бо так заслабнути недовго з туги. (До дiвчинки, що побiгла вперед). Розiно, пiдожди! (До Анни). Моя пошана! Дон Жуан уклоня?ться. Донна Консепсьйон ледве кива? йому головою i проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана. А н н а (до дон Жуана) Тепер iдiть убийте тую панi, та тiльки се не буде ще кiнець роботi шпаги вашо?... Радiйте! Тепер уже не треба визволяти - впаде сама з гори принцеса ваша! (В одчаю хапа?ться за голову). Я знаю! ви надiялись на те, чигаючи у засiдках на мене, що, ганьбою пiдбита, я з одчаю до рук вам попаду, як легка здобич? Але сього не буде! Д о н Ж у а н Присягаю - я не хотiв сього, не мiг хотiти. Негiдних перемог я не шукаю. Чим можна се поправити? Скажiте. Готовий я зробити все для вас, аби не бачить вас в такiм одчаю. Пауза. Анна дума?. А н н а Прийдiть до мене завтра на вечерю. Я вас прийму. I ще гостей покличу. Нам, може, краще бачитись прилюдно... Я, може, якось... Ах, iде дуенья! Д у ? н ь я (наближаючись) Сеньйора хай пробачить... А н н а Ви не виннi, що застарi для служби. Д у ? н ь я (жалiбно) О!.. А н н а Ходiм. (Мовчки кива? головою дон Жуановi, той низько вклоня?ться). Анна з дуень?ю виходять. С г а н а р е л ь (виходить з каплицi) Що ж, можна вас поздоровити, пане? Запросини дiстали на вечерю? Та ви щось мов не радi... Се то правда - в тiм домi ?сти... ще там почастують з начиння того пана... (Показу? на статую командора). Д о н Ж у а н Ну,так що? С г а н а р е л ь Та те, що якби сей сеньйор знайшовся там завтра при столi супроти вас, то... Д о н Ж у а н Ти гада?ш, може б, я злякався? Так я ж iз ним стрiвався вже не раз. С г а н а р е л ь То що! Мертвяк страшнiший вiд живого для християнина. Д о н Ж у а н Тiльки не для мене! С г а н а р е л ь А все ж би ви його не запросили на завтрашню вечерю. Д о н Ж у а н Бо не просять господаря. С г а н а р е л ь Принаймнi сповiщають. Д о н Ж у а н Ну що ж, iди i сповiсти його. Я бачу, ти навчився етикети вiд того часу, як у гранда служиш, а не в банiта. С г а н а р е л ь Як же сповiстити? Од вашого iмення? Д о н Ж у а н Та звичайне. С г а н а р е л ь Чого ж менi iти? Простiше ж вам. Д о н Ж у а н То дбав про етикету, а тепера простоти захотiв? Ей, Сганарелю, набрався ти тут заячого духу! Не йде тобi Мадрiд сей на користь. С г а н а р е л ь А вам Мадрiд нiчого не завадив? Д о н Ж у а н Ну, ну, iди i сповiсти його! С г а н а р е л ь (руша?, але спиня?ться, оглянувшись на дон Жуана) А що, як я вам принесу вiдповiдь? Д о н Ж у а н Вже ж не iнакше. Так я й сподiваюсь. С г а н а р е л ь (iде до стату?, вклоня?ться низько й проказу? з насмiшкою, але й з тремтiнням у голосi) Незрушно-мiцний i величний пане! Зволiть прийнять привiт вiд дон Жуана, сеньйора де Маранья iз Севiль?, маркiза де Тенорiо i гранда. Мiй пан дiстав високу честь запросин од вашо? дружини донни Анни i ма? завтра ставитись на учту в ваш дiм. Але як вам то недогiдно, то пан мiй здержиться вiд завiтання. Д о н Ж у а н Ну, се останн? зайво. С г а н а р е л ь Нi, не зайво, iнакше - нащо й сповiщати? (Скрику?). Пане! Вiн вам да? вiдповiдь, ще й листовну! Д о н Ж у а н Яку вiдповiдь? Де? С г а н а р е л ь (чита?) "Приходь, я жду". Дон Жуан надходить. Сганарель показу? йому на сувiй пергаменту в лiвицi стату?. Д о н Ж у а н (пiсля паузи) Ну що ж, i я, либонь, не без девiзи. Виходять з кладовища. VI Свiтлиця для бенкетiв у командоровiй оселi. Не дуже велика, але гарно прикрашена рiзьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами тощо. Посерединi довгий стiл, накритий до звано? вечерi, навколо нього дубовi стiльцi важкого стилю. При однiй стiнi проти кiнця стола великий портрет командора з чорним серпанком на рамi, проти другого кiнця довге вузьке свiчадо, що сяга? пiдлоги, стiлець, що сто?ть на чiльнiм мiсцi, приходиться спинкою до свiчада, а передом проти портрета. Слуга вiдчиня? дверi з сусiдньо? кiмнати, iншi слуги лагодяться прислужувати при столi. Донна Анна уводить гурт гостей, здебiльшого старшого вiку, поважних, гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у бiлiй сукнi, лямованiй по всiх рубцях широкою чорною габою. А н н а Прошу сiдати, дорогi? гостi. (До найстарiшого гостя, показуючи на чiльне мiсце). Ось ваше мiсце. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь Нi,сеньйоро мила, пробачте, я не сяду, хай лишиться воно порожнiм. Буде нам здаватись, що наш господар тiльки запiзнився i ма? ще прибути на беседу. Се вперше ми тут сходимось без нього, i тяжко звикнути до то? думки, що слiд його закрила ляда смертi. А н н а (сiвши в кiнцi стола пiд портретом командора, проти чiльного мiсця, зоставленого порожнiм, пода? знак слугам, щоб частували гостей, що вже позаймали сво? мiсця) Мо? панове й панi, - розростiться, приймайтеся, частуйтеся i будьте вибачними, якщо неповний лад на вдовинiй беседi буде. Трудно вдовi самотнiй вдержати в господi той лицарський порядок, що потрiбен для честi дому. Д о н н а К о н с е п с ь й о н (стиха до сво?? сусiдки, молодшо? панi) Начебто для честi потрiбнi бенкети серед жалоби, а iншого нiчого не потрiбно. Д о н н а К л а р а (сусiдка донни Консепсьйон) Та досi донна Анна у всьому додержувала честi. Д о н н а К о н с е п с ь й о н Донно Кларо! Я знаю те, що знаю... Д о н н а К л а р а (з косим поглядом на Анну) Нi... хiба? С л у г а (на порозi) Прибув маркiз Тенорiо. А н н а Проси. Дон Жуан увiходить i спиня?ться коло порога (Кивнувши дон Жуановi на привiт, зверта?ться до гостей). Дозвольте вам, мо? шановне панство, представити сеньйора де Маранья, маркiза де Тенорiо. (До дон Жуана). Сеньйоре, прошу сiдати. Дон Жуан, пошукавши поглядом собi стiльця, займа? чiльне мiсце. Угледiвши напроти себе портрета командора, здрига?ться. А н н а (до слуги) Дай вина сеньйору. Слуга пода? дон Жуановi бiльший i кращий кубок, нiж iншим. О д и н г i с т ь (сусiд дон Жуана) Я пiзнаю сей кубок. Нам годиться того згадать, хто з нього пив колись. (Простяга? свого кубка до дон Жуана). Нехай же ма? дух його лицарський в сiм домi вiчну пам'ять! Д о н Ж у а н (торкаючи гостевого кубка сво?м) Вiчний спокiй! С т а р а г р а н д е с а (що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господинi) Я мало знаю ?х, тих де Маранья, - чи се не дон Жуан? А н н а Йому наймення Антонiо-Жуан-Лу?с-Уртадо. С т а р а г р а н д е с а Ах, значить - се не той... Д о н н а К о н с е п с ь й о н (наслуха? сю розмову, iронiчно всмiха?ться, нишком до сусiдки) Якраз той самий! С т а р и й г р а н д (до сусiда свого, молодшого гранда) Чи ви не зна?те, чим де Маранья так переважив нас, що без намислу на чiльнiм мiсцi сiв? М о л о д ш и й г р а н д (похмуро) Не знаю, справдi. С т а р и й г р а н д Запевне, тим, що честь його нова, а наша вже зостарiлась. М о л о д ш и й г р а н д Запевне. Д о н н а К о н с е п с ь й о н (до дон Жуана, голосно) Послухайте, сеньйоре де Маранья, я вас не встигла розпитати вчора, - не хтiла вам перебивать розмови, коли ви потiшали донну Анну на гробi мужа, - а проте цiкаво менi довiдатись, який же саме ви родич ?й? Запевне, брат у перших? Д о н Ж у а н Нi, ми зовсiм не родичi. Д о н н а К о н с е п с ь й о н Ах, так?.. Але яке в вас добре, чуле серце! ? наказ, правда, i в письмi святому: "Зажурених потiш..." А н н а (трохи пiдвищеним голосом) Свояцтво миле! Дозвольте вам тепера пояснити, чому се я таким ладом незвиклим врядила сю вечерю... (До дон Жуана). Ах, пробачте, ви мали щось казати? Д о н Ж у а н Нi, прошу, провадьте вашу мову, донно Анно. А н н а (до лицарiв) Коханi свояки, скажiть по правдi, чи я коли чим схибила повагу iмення роду вашого? Л и ц а р i Нiчим! А н н а (до дам) Своячки любi, вам найкраще знати, як потребу? жiнка молода поради й захисту в ворожiм свiтi. А де ж поради й захисту шукати вдовi, що не покликана вiд бога вступити в стан чернечий найсвятiший? Ослона тая, що менi постачив серпанок жалiбний, тонка занадто, щоб люди не могли мене дiткнути колючим осудом, хоч i невинну. Скажiть менi, у кого й де я маю шукати оборони? Д о н н а К о н с е п с ь й о н Ох, найкраще, коли зовсiм ?? шукать не треба! Д о н Ж у а н Ще краще - колючкам не потурати i не давать ?м на поталу волi. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (дивлячись проникливе на дон Жуана) Своячка наша ма? повну волю чинити все, що не пляму? честi iмення де Мендозiв. А якби хто iнший заважав своячцi нашiй держати високо ту честь, - хай зна?, що ? в родинi лицарiв багато, i всi ?х шпаги до послуги дамi. Д о н Ж у а н Вона багато шпаг не потребу?, поки у мене ? оця одна! (Витяга? свою шпагу до половини з пiхви). Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (до Анни) Чи вам доволi однi?? шпаги для оборони? Д о н Ж у а н Як не досить шпаги, то я знайду ще й iншу оборону. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь (знов до Анни) Вiн ма? право се казати? А н н а Так. Н а й с т а р i ш и й г i с т ь Менi зда?ться, ми в сiм домi зайвi. (Вста?, за ним iншi гостi). Сеньйор маркiз, як бачте, ще не зважив, котору форму оборони вибрать. Та краще се зробить на самотi, анiж прилюдно. А рiшинець, певне, нам оголосять не пiзнiш, як завтра, або вже ми його сами вгада?м. (Вклоня?ться Аннi, за ним усi гостi, рушають iз свiтлицi). Донна Анна i дон Жуан лишаються сами. Д о н Ж у а н От i замкнулася камiнна брама! (Гiрко, жовчно смi?ться). Як несподiвано скiнчилась казка? З принцесою i лицар у в'язницi!.. А н н а Чи то ж кiнець лихий - собi дiстати з принцесою i гордую твердиню? Чого ж нам думати, що се в'язниця, а не гнiздо - спочин орлинiй парi? Сама звила я се гнiздо на скелi, труд, жах i муку - все переборола i звикла до сво?? високостi. Чому не жити й вам на сiм верхiв'?? Адже ви зна?те крилатий дух - невже лякають вас безоднi й кручi? Д о н Ж у а н Мене ляка? тiльки те, що може зломити волю. Ан н а Волi й так нема?, ?? давно забрала вам Долорес. Д о н Ж у а н О нi! Долорес волi не ламала! Вона за мене душу розп'яла i заколола серце! А н н а А для чого? Щоб вам вернути знов громадськi пута, колись такi ненавиднi для вас! Д о н Ж у а н О, певне, я б 'не витримав ?х довго, якби не ви. Я б розрубав ?х знову, коли iнакше з них нема визволу. А н н а Хто самохiть ?х прийме хоч на мить, тому навiк вони вгризуться в душу - я добре знаю се, менi повiрте! - i вже ?х скинути з душi не можна, та можна силою й завзяттям духа зробити з них ланцюг потужний влади, що вже й громаду зв'яже, наче бранку, i кине вам до нiг! Я вам кажу: нема без влади волi. Д о н Ж у а н Хай i так. Я владу мав над людськими серцями. А н н а Так вам здавалося. А тi серця вiд влади вашо? лиш попелiли i внiвець оберталися. ?дине зосталось незруйноване - мо?, бо я вам рiвня. Д о н Ж у а н Тим я так змагався, щоб вас подужати! А н н а I то даремне. Хiба ж не краще нам з'?днати силу, щоб твердо гору ту опанувати, що я на не? тяжко так здiймалась, а вам - доволi тiльки зняти персня з мiзинця i менi його вiддати. Д о н Ж у а н Долорес персня маю вам вiддати?! А н н а Чом нi? Таж я Долорес не вбивала. Се ви поклали в сьому домi трупа, що мусив би лежати межи нами неперехiдним i страшним порогом. Але готова я переступити i сей порiг, бо я одважна зроду. Д о н Ж у а н Багато в чiм мене винують люди, але одвагу досi признавали i друзi й вороги. А н н а ?? в вас досить, щоб вихiд прорубати з сього дому, Вас не злякають шпаги де Мендозiв, того я певна. Д о н Ж у а н Як же з вами буде? А н й а Що вам до того? Мною не журiться. Найгiрше лихо - легше, анiж помiч нещира, вимушена. Д о н Ж у а н Ось мiй перстень! (Здiйма? персня з мiзинця i да? Аннi). А н н а (мiня?ться з ним перснями) Ось мiй. А хутко я вам подарую iнакший: щоб печатi прикладати до командорських актiв. Д о н Ж у а н Як то? А н н а Так. Я вам здобуду гiднiсть командорську. Бо вже ж обранець мiй не стане низько в очах лицарства й двору. Всi те знають, що лицарем без страху ви були i в тi часи, коли були банiтом, а вже тепер ви станете зразком усiх чеснот лицарських - вам се легко... Д о н Ж у а н (впада? в рiч) По-вашому, се легко - утопитись у тiм бездоннiм морi лицемiрства, що зветься кодексом чеснот лицарських? А н н а Доволi вже порожнiх слiв, Жуане! Що значить "лицемiрство"? Таж признайте, що й ви не все по щиростi чинили, а дещо й вам траплялось удавати, щоб звабити чи? прекраснi очi, то вiдки ж се тепер така сумлiннiсть? Чи, може, тут мета вам зависока? Д о н Ж у а н (в задумi) То се я мав би спадок одiбрати пiсля господаря твердинi се??.. Як чудно... лицар волi - перейма? до рук сво?х тяжкий таран камiнний, щоб городiв i замкiв добувати... А н н а Ви, лицар волi, як були банiтом, були бандитом. Д о н Ж у а н Я ним бути мусив. А н н а А, мусили? То де ж була та воля, коли був примус бити й грабувати, щоб вас не вбили люди або голод? Я в тiм не бачу волi. Д о н Ж у а н Але владу, признайте, мав я. А н н а Нi, не признаю! Було "вза?мне полювання" тiльки, - я пам'ятаю, як ви се назвали, так бути ж ловчим не велика честь! Ви ще не зна?те, що значить влада, що значить мати не одну правицю, а тисячi узбро?них до бою, що можуть i скрiпляти й руйнувати всесвiтнi трони, й навiть - здобувати! Д о н Ж у а н (захоплений) Се горда мрiя! А н н а (приступа? ближче, пристрасно шепоче) Так, здобути трон! ви мусите у спадок перейняти i сюю мрiю вкупi з командорством! (Пiдбiга? до шафи i вийма? звiдти бiлий плащ командорський). Дон Жуан одразу здрига?ться, але не може одвести очей од плаща, захоплений словами Анни. Жуане, гляньте! от сей бiлий плащ, одежа командорська! Се не марне убрання для покраси! Вiн, мов прапор, ?дна? коло себе всiх одважних, усiх, що не бояться крiв'ю й слiзьми сполучувать камiння сили й влади для вiчно? будови слави! Д о н Ж у а н Анно! Я досi вас не знав. Ви мов не жiнка, i чари вашi бiльшi вiд жiночих! А н н а (приступа? до дон Жуана з плащем) Примiряйте сього плаща. Д о н Ж у а н (хоче взяти, але спиня?ться) Нi, Анно, менi ввижа?ться на ньому кров! А н н а Се плащ новий, ще й разу не надiтий. А хоч би й так? Хоч би i кров була? З якого часу бо?тесь ви кровi? Д о н Ж у а н Се правда, що менi ?? боятись? Чому менi не взять сього плаща? Адже я цiлий спадок забираю. Вже ж я господар буду сьому дому! А н н а О, як ви се сказали по-новому! Я прагну швидше вас таким побачить, яким ви стати ма?те навiк! (Пода? плаща, дон Жуан бере його на себе, Анна да? йому меча, командорську патерицю i шолом з бiлими перами, знявши з стiни). Яка величнiсть! Гляньте у свiчадо! Дон Жуан пiдходить до свiчада i раптом скрику?. А н н а Чого ви? Д о н Ж у а н Вiн!.. його обличчя! (Випуска? меч i патерицю i затуля? очi руками). А н н а Сором! Що вам привидiлось? Погляньте ще. Не можна так уявi попускати. Д о н Ж у а н (зо страхом одкрива? обличчя. Глянув. Здавленим вiд несвiтського жаху голосом). Де я? мене нема... се вiн... камiнний! (Точиться од свiчада вбiк до стiни i притуля?ться до не? плечима, тремтячи всiм тiлом). Тим часом iз свiчада вирiзня?ться постать командора, така, як на пам'ятнику, тiльки без меча й патерицi, виступа? з рами, iде важкою камiнною ходою просто до дон Жуана. Анна кида?ться межи дон Жуаном i командором. Командор лiвицею становить донну Анну на колiна, а правицю кладе на серце дон Жуановi. Дон Жуан застига?, поражений смертельним остовпiнням. Донна Анна скрику? i пада? низьма додолу до нiг командоровi. 1912. 29/IV ** ЛIСОВА ПIСНЯ ** Драма-фе?рiя в 3-х дiях СПИС ДIЯЧIВ "ЛIСОВО? ПIСНI" ПРОЛОГ "Той, що греблi рве". Русалка. Потерчата (дво?). Водяник. ДIЯ I Дядько Лев. Перелесник. Лукаш. Пропасниця (без мови). Русалка. Потерчата. Лiсовик. Куць. Мавка. ДIЯ II Мати Лукашева. Килина. Лукаш. Русалка. Дядько Лев. "Той, що в скалi Мавка. сидить". Русалка Польова. Перелесник. ДIЯ III Мавка. Хлопчик. Лiсовик. Лукаш. Куць. Дiти Килининi Злиднi. (без мови). Мати Лукашева. Доля. Килина. Перелесник. ПРОЛОГ Старезний, густий, предковiчний лiс на Волинi. Посеред лiсу простора галява з плакучою березою i з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному мiсцi в яро-зелену драговину - то береги лiсового озера, що утворилося з лiсового струмка. Струмок той вибiга? з гущавини лiсу, впада? в озеро, потiм, по другiм боцi озера, знов витiка? i губиться в хащах. Саме озеро - тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посерединi. Мiстина вся дика, та?мнича, але не понура, - повна нiжно?, задумливо? полiсько? краси. Провесна. По узлiссi i на галявi зеленi? перший ряст i цвiтуть пролiски та сон-трава. Дерева ще безлистi, але вкритi бростю, що от-от ма? розкритись. На озерi туман то лежить пеленою, то хвилю? од вiтру, то розрива?ться, одкриваючи блiдо-блакитну воду. В лiсi щось загомонiло, струмок зашумував, забринiв, i вкупi з його водами з лiсу вибiг "Той, що греблi рве" - молодий, дуже бiлявий, синьоокий, з буйними i разом плавкими рухами; одежа на йому мiниться барвами, вiд каламутно-жовто? до ясно-блакитно?, i поблиску? гострими злотистими iскрами. Кинувшися з потоку в озеро, вiн почина? кружляти по плесi, хвилюючи його сонну воду; туман розбiга?ться, вода синiша?. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" З гiр на долину бiжу, стрибаю, рину! Мiсточки збиваю, всi гребельки зриваю, всi гатки, всi запруди, що загатили люди, - бо весняна вода, як воля молода! (Хвилю? воду ще бiльше, порина? i вирина?, мов шукаючи щось у водi). П о т е р ч а т а (дво? маленьких, блiденьких дiток у бiленьких сорочечках виринають з-помiж латаття) П е р ш е Чого ти тута блудиш? Д р у г е Чого зо сну нас будиш? П е р ш е Нас матуся положила i м'якенько постелила, бо на рiння, на камiння настелила баговиння, i лататтям повкривала, i тихенько заспiвала: "Люлi-люлi-люлята, заснiть, мо? малята!" Д р у г е Чого ж ти тут шуга?ш? П е р ш е Кого ти тут шука?ш? "Т о й, щ о г р е б л i р в е" Тую Русалку, що покохав я змалку, бо водянiй царiвнi нема на свiтi рiвнi! Збiгав я гори, долини, яри, iзвори, - милiшо? коханки нема вiд озерянки. Зiб'ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду! (Бурно мутить воду). П о т е р ч а т а Ой леле! не нуртуй! Хатинки не руйнуй! Печера в нас маленька, що збудувала ненька. Убога наша хатка, бо в нас нема? татка... (Чiпляються йому за руки, благаючи). Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на днi лежить рибалка над ним сидить Русалка... "Т о й, щ о г р е б л i р в е" Нехай його покине! Нехай до мене зрине! Потерчата поринають в озеро. Виплинь же, мила!! Русалка виплива? i знадливо всмiха?ться, радiсно складаючи долонi. На нiй два вiнки - один бiльший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-пiд нього спада? серпанок. Р у с а л к а Се ти, мiй чарiвниченьку?! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (грiзно) Що ти робила? Р у с а л к а (кида?ться немов до нього, але проплива? далi, минаючи його) Я марила всю нiченьку про тебе, мiй паниченьку! Ронила сльози дрiбнi?, збирала в кiнви срiбнi?, без любо? розмовоньки сповнила вщерть коновоньки... (Сплеску? руками, розкрива? обiйми, знов кида?ться до нього i знов мина?). Ось кинь на дно червiнця, поллються через вiнця! (Дзвiнко смi?ться). "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з'?дливо) То се й у вас в болотi кохаються у злотi? Русалка наближа?ться до нього, вiн круто вiдверта?ться вiд не?, виром закрутивши воду. Найкраще для Русалки сидiти край рибалки, глядiти неборака вiд сома та вiд рака, щоб не вiдгризли чуба. Ото розмова люба! Р у с а л к а (пiдплива? близенько, хапа? за руки, загляда? в вiчi) Вже й розгнiвився? (Лукаво). А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику! (Тихо смi?ться, вiн бентежиться). Де ти барився? Ти водяну царiвну змiняв на мельникiвну! Зимовi - довгi ночi, а в дiвки гарнi очi, - недарма паничi ?й носять дукачi! (Свариться пальцем на нього i дрiбно смi?ться). Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобi пробачу, бо я ж тебе люблю! (З жартiвливим пафосом). На цiлу довгу мить тобi я буду вiрна, хвилину буду я ласкава i покiрна, а зраду потоплю! Вода ж не держить слiду вiд рана до обiду, так як твоя люба або моя журба! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (поривчасто простяга? ?й обидвi руки) Ну, мир миром! Поплинем понад виром! Р у с а л к а (береться з ним за руки i прудко кружля?) На виру-вирочку, на жовтому пiсочку, в перловому вiночку зав'юся у таночку! Ух! Ух! Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б'?ться в береги, аж осока шумить, i пташки зграями зриваються з очеретiв. В о д я н и к (Вирина? посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд, довге волосся i довга бiла борода всумiш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому - барви мулу, на головi корона iз скойок. Голос глухий, але дужий). Хто тут бентежить нашi тихi води? Русалка з сво?ю парою спиняються i кидаються врозтiч. Стидайся, дочко! Водянiй царiвнi танки заводити з чужинцем?! Сором! Р у с а л к а Вiн, батьку, не чужий. Ти не пiзнав? Се ж "Той, що греблi рве"! В о д я н и к Та знаю, знаю! Нерiдний вiн, хоч водяного роду. Зрадлива i лукава в нього вдача. Навеснi вiн нурту?, гра?, рве, зрива? з озера вiнок розкiшний, що цiлий рiк викохують русалки, ляка? птицю мудру, сторожку, вербi-вдовицi корiнь пiдрива? i бiдним сиротятам-потерчатам каганчики водою залива?, псу? мо? рiвненькi береги i старощам мо?м спокiй руйну?. А влiтку де вiн? Де тодi гаса?, коли жадiбне сонце воду п'? iз келиха мого, мов гриф неситий, коли вiд спраги никне очерет, зоставшися на березi сухому, коли, вмираючи, лiле? клонять до тепло? води голiвки в'ялi? Де вiн тодi? Пiд час се? мови "Той, що греблi рве" нишком кива? Русалцi, ваблячи ?? втекти з ним по лiсовому струмку. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з укритою насмiшкою) Тодi я в морi, дiду. Мене на помiч кличе Океан, щоб не спило i в нього чашу сонце. Як цар морський покличе - треба слухать. На те ? служба, - сам здоровий зна?ш. В о д я н и к Еге ж, тодi ти в морi... А менi, якби не помагав мiй друг одвiчний, мiй щирий приятель осiннiй дощик, прийшлось би згинуть з парою! "Той, що греблi рве" незамiтно хова?ться в воду. Р у с а л к а Татусю! не може пара згинути, бо з пари знов зробиться вода. В о д я н и к Яка ти мудра! Iди на дно! Доволi тут базiкать! Р у с а л к а Та зараз, тату! Вже ж його нема?. Я розчешу поплутаний сiкняг. (Вийма? з-за пояса гребiнку з мушлi, чеше прибережне зiлля), В о д я н и к Ну, розчеши, я сам люблю порядок. Чеши, чеши, я тута пiдожду, поки скiнчиш роботу. Та поправ латаття, щоб рiвненько розстелялось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвiт. Р у с а л к а Добре, тату. Водяник вигiдно вклада?ться в очеретi, очима слiдкуючи роботу Русалчину; очi йому поволi заплющуються. "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (вирнувши, стиха до Русалки) Сховайся за вербою! (Русалка хова?ться, оглядаючись на Водяника). Поплинемо з тобою ген на розтоки, пiд бистрi? лотоки, зiрвемо греблю рiвну, утопим мельникiвну! (Хапа? Русалку за руку i швидко мчить з нею через озеро. Недалеко вiд другого берега Русалка спиня?ться i скрику?). Р у с а л к а Ой, зачепилася за дуб торiшнiй! Водяник прокида?ться, кида?ться навперейми i перехоплю? Русалку. В о д я н и к То се ти так?!. Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок! Поскаржуся я матерi тво?й, Метелицi Гiрськiй, то начувайся! "Т о й, щ о г р е б л i р в е" (з реготом) Поки що буде, я ще нагуляюсь! Прощай, Русалонько, сповняй коновки! (Кида?ться в лiсовий струмок i зника?). В о д я н и к (до Русалки) Iди на дно! Не смiй менi зринати три ночi мiсячнi поверх води! Р у с а л к а (пручаючись) З якого часу тут русалки стали невiльницями в озерi? Я - вiльна! Я вiльна, як вода! В о д я н и к В мо?й обладi вода повинна знати береги. Iди на дно! Р у с а л к а Не хочу! В о д я н и к А, не хочеш? Вiддай сюди вiнець перловий! Р у с а л к а Нi! то дарував менi морський царенко. В о д я н и к Тобi вiнця не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе "Той, що в скалi сидить". Р у с а л к а (з жахом) Нi, любий тату, я буду слухатись! В о д я н и к То йди на дно. Р у с а л к а (поволi опускаючися в воду) Я йду, я йду... А бавитися можна з рибалкою? В о д я н и к Та вже ж, про мене, бався. Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька. Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю. Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi. Р у с а л к а Але ж вiн вродливий! В о д я н и к Ти знов сво???! Р у с а л к а Нi, нi, нi! Я йду! (Порина?). В о д я н и к (поглядаючи вгору) Уже весняне сонце припiка?... Ху, душно як! Прохолодитись треба. (Порина? й собi), ДIЯ I Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро сто?ть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку. З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спуска?ться на плечi з-пiд сиво? повстяно? шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi. Лукаш - дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще ? щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не ма?; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку. Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився. Л е в Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько. Л у к а ш Та я хотiв собi сопiлку втяти, - хороший тута вельми очерет. Л е в Та вже тих сопiлок до лиха ма?ш! Л у к а ш Ну, скiльки ж ?х? - калинова, вербова та липова, - ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, - та лепсько гра?! Л е в Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде ? трава помежи рястом. Л ук а ш Та як же будемо сидiти тута? Таж люди кажуть - тут непевне мiсце... Л е в То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi. Посi?м коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, - та й не приступиться нiяка сила... Ну, я пiду, а ти собi як хочеш. Розходяться. Лукаш iде до озера i зника? в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не ста? видко за вербами. Р у с а л к а (виплива? на берег i кричить) Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте! Л i с о в и к (малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi) Чого тобi? Чого кричиш? Р у с а л к а Там хлопець на дудки рiже очерет! Л i с о в и к Овва! Коби всi? бiди! Яка скупа. Ось тута мають хижку будувати, - я й то не бороню, аби не брали сирого дерева. Р у с а л к а Ой леле! хижу? То се тут люди будуть? Ой тi люди з-пiд стрiх солом'яних! Я ?х не зношу! я не терплю солом'яного духу! Я ?х топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнiв, як прийдуть! Л i с о в и к Стiй! не квапся. То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi, а вiн нам приятель. То вiн на жарт осикою та терличем ляка?. Люблю старого. Таж якби не вiн, давно б уже не стало сього дуба, що стiльки бачив наших рад, i танцiв, i лiсових великих та?мниць. Вже нiмцi мiряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками - i ледве що стiкло. Давали грошi - таляри битi, людям дуже милi, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба вiн повiк не дасть рубати. Тодi ж i я на бороду заклявся, що дядько Лев i вся його рiдня повiк безпечнi будуть в сьому лiсi. Р у с а л к а Овва! А батько мiй ?х всiх потопить! Л i с о в и к Нехай не важиться! Бо завалю все озеро гнилим торiшнiм листом! Р у с а л к а Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха! (Зника? в озерi). Лiсовик, щось воркочучи, закурю? люльку, сiвши на заваленому деревi. З очеретiв чутно голос сопiлки [мелодi? N 1, 2, 3, 4], нiжний, кучерявий, i як вiн розвива?ться, так розвива?ться все в лiсi. Спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiле? бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появля? нiжнi пуп'янки. З-за стовбура старо? розщеплено? верби, пiвусохло?, виходить Мавка, в ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправля? руки i проводить долонею по очах. М а в к а Ох, як я довго спала! Л i с о в и к Довго, дочко! Вже й сон-трава перецвiтати стала. От-от зозулька маслечко сколотить, в червонi черевички убереться i людям одмiрятиме лiта. Вже з вирiю поприлiтали гостi. Он жовтими пушинками вже плавлють на чистiм плесi каченятка дикi. М а в к а А хто мене збудив? Л i с о в и к Либонь, весна. М а в к а Весна ще так нiколи не спiвала, як отепер. Чи то менi так снилось? Лукаш знов гра? [мелодiя N 5]. Нi... стiй... Ба! чу?ш?.. То весна спiва?? Лукаш гра? мелодiю N 5, тiльки ближче. Л i с о в и к Та нi, то хлопець на сопiлцi гра?. М а в к а Який? Невже се "Той, що греблi рве"? От я не сподiвалася вiд нього! Л i с о в и к Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж, Лукаш на ймення. М а в к а Я його не знаю. Л i с о в и к Бо вiн уперше тута. Вiн здалека, не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових, де наша баба любить зимувати; осиротiв вiн з матiр'ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе... М а в к а Хотiла б я побачити його. Л i с о в и к Та нащо вiн тобi? М а в к а Вiн, певне, гарний! Л i с о в и к Не задивляйся ти на хлопцiв людських. Се лiсовим дiвчатам небезпечно... М а в к а Який-бо ти, дiдусю, став суворий! Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку? Л i с о в и к Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, - там жура тягар свiй носить. Обминай ?х, доню: раз тiльки ступиш - i пропала воля! М а в к а (смi?ться) Ну, як-таки щоб воля - та пропала? Се так колись i вiтер пропаде! Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою. Лiсовик i Мавка ховаються. Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кида?ться i хапа? його за руку. М а в к а Не руш! не руш! не рiж! не убивай! Л у к а ш Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник? Я тiльки хтiв собi вточити соку з берези. М а в к а Не точи! Се кров ??. Не пий же кровi з сестроньки мо??! Л у к а ш Березу ти сестрою назива?ш? Хто ж ти така? М а в к а Я - Мавка лiсова. Л у к а ш (не так здивовано, як уважно придивля?ться до не?) А, от ти хто! Я вiд старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам. М а в к а А бачити хотiв? Л у к а ш Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така, як дiвчина... ба нi, хутчiй як панна, бо й руки бiлi, i сама тоненька, i якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очi не зеленi? (Придивля?ться). Та нi, тепер зеленi... а були, як небо, синi... О! тепер вже сивi, як тая хмара... нi, зда?ться, чорнi чи, може, карi... ти таки дивна! М а в к а (усмiхаючись) Чи гарна ж я тобi? Л у к а ш (соромлячись) Хiба я знаю? М а в к а (смiючись) А хто ж те зна?? Л у к а ш (зовсiм засоромлений) Ет, таке пита?ш!.. М а в к а (щиро дивуючись) Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там пита? дика рожа: "Чи я хороша?" А ясень ?й кива? в верховiттi: "Найкраща в свiтi!" Л у к а ш А я й не знав, що в них така розмова. Я думав - дерево нiме, та й годi. М а в к а Нiмого в лiсi в нас нема нiчого. Л у к а ш Чи то ти все отак сидиш у лiсi? М а в к а Я зроду не виходила ще з нього. Л у к а ш А ти давно живеш на свiтi? М а в к а Справдi, нiколи я не думала про те... (Задуму?ться). Менi зда?ться, що жила я завжди... Л у к а ш I все така була, як от тепер? М а в к а Зда?ться, все така... Л у к а ш А хто ж твiй рiд? чи ти його зовсiм не ма?ш? М а в к а Маю. ? Лiсовик, я зву його "дiдусю", а вiн мене - "дитинко" або "доню". Л у к а ш То хто ж вiн - дiд чи батько? М а в к а Я не знаю. Хiба не все одно? Л у к а ш (смi?ться) Ну та й чуднi ви отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть? М а в к а Менi зда?ться часом, що верба, ота стара, сухенька, то - матуся. Вона мене на зиму прийняла i порохном м'якеньким устелила для мене ложе. Л у к а ш Там ти й зимувала? А що ж ти там робила цiлу зиму? М а в к а Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить лiс i очерет. Верба рипiла все: "Засни, засни..." I снилися менi все бiлi сни: на срiблi сяли яснi самоцвiти, стелилися незнанi трави, квiти, блискучi, бiлi... Тихi, нiжнi зорi спадали з неба - бiлi, непрозорi - i клалися в намети... Бiло, чисто попiд наметами. Ясне намисто з кришталю гра? i ряхтить усюди... Я спала. Дихали так вiльно груди. По бiлих снах рожевi? гадки легенькi гаптували мережки, i мрi? ткались золото-блакитнi, спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi... Л у к а ш (заслухавшись) Як ти говориш... М а в к а Чи тобi так добре? Лукаш потаку? головою. Твоя сопiлка ма? кращу мову. Заграй менi, а я поколишуся. Мавка сплiта? довге вiття на березi, сiда? в нього i гойда?ться тихо, мов у колисцi. Лукаш гра? соло мелодi? N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш гра? веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озива?ться тихесенько на голос мелодi? .N 8, i Лукаш ?й пригра? вдруге мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон. М а в к а Як солодко гра?, як глибоко кра?, розтина? бiлi груди, серденько вийма?! На голос веснянки вiдклика?ться зозуля, потiм соловейко, розцвiта? ярiше дика рожа, бiлi? цвiт калини, глiд соромливо рожевi?, навiть чорна безлиста тернина появля? нiжнi квiти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiха?ться, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, переста? грати. Л у к а ш Ти плачеш, дiвчино? М а в к а Хiба я плачу? (Проводить рукою по очах). А справдi... Нi-бо! то роса вечiрня. Заходить сонце... Бач, уже вста? на озерi туман... Л у к а ш Та нi, ще рано! М а в к а Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився? Лукаш хита? головою, що не хотiв би. Чому? Л у к а ш Бо дядько до села покличуть. М а в к а А ти зо мною хочеш бути? Лукаш кива?, потакуючи. Бачиш, I ти, немов той ясень, розмовля?ш. Л у к а ш (смiючись) Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати. М а в к а (радо) Справдi? Л у к а ш Ми взавтра й будуватися почнемо. М а в к а Курiнь поставите? Л у к а ш Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату. М а в к а Ви - як птахи: клопочетесь, буду?те кубельця, щоб потiм кинути. Л у к а ш Нi, ми буду?м навiки. М а в к а Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута. Л у к а ш (нiяково) Та я не знаю... Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити... М а в к а (з тривогою) З ким? Л у к а ш Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки. М а в к а Хiба ти сам собi не знайдеш пари? Л у к а ш (поглядаючи на не?) Я, може б, i знайшов, та... М а в к а Що? Л у к а ш Нiчого... (Пограва? у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спуска? руку з сопiлкою i замислю?ться). М а в к а (помовчавши) Чи у людей паруються надовго? Л у к а ш Та вже ж навiк! М а в к а Се так, як голуби... Я часом заздрила на ?х: так нiжно вони кохаються... А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж ?? й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, - я часто плачу, дивлячись на не?. От вiльхи не люблю - вона шорстка. Осика все мене чогось ляка?; вона й сама бо?ться - все тремтить. Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен. А ясень, клен i явiр - гордовитi. Калина так хизу?ться красою, що байдуже ?й до всього на свiтi. Така, зда?ться, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро... Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня... (Журливо задуму?ться), Л у к а ш А твоя верба? Таж ти ?? матусею назвала. М а в к а Верба?.. Та що ж.... в ?й добре зимувати, а лiтом... бач, вона така суха, i все рипить, все згаду? про зиму... Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня... Л у к а ш У лiсi ж не самi? дерева, - таж тут багато рiзно? ? сили. (Трохи ущипливо). Вже не прибiднюйся, бо й ми чували про вашi танцi, жарти та зальоти! М а в к а То все таке, як той раптовий вихор, - от налетить, закрутить та й покине. В нас так нема, як у людей, - навiки! Л у к а ш (приступаючи ближче) А ти б хотiла?.. Раптом чутно голосне гукання дядька Лева. Г о л о с Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? Л у к а ш (вiдзива?ться) Ось я йду! Г о л о с А йди хутчiй! Л у к а ш Оце ще нетерплячка! (Вiдгуку?ться). Та йду вже, йду! (Пода?ться йти). М а в к а А вернешся? Л у к а ш Не знаю. (Iде в прибережнi хащi). З гущавини лiсу вилiта? Перелесник - гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима. Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиля?ться. М а в к а Не руш мене! П е р е л е с н и к А то чому? М а в к а Iди поглянь, чи в полi рунь зазеленiла. П е р е л е с н и к Менi навiщо тая рунь? М а в к а А там же твоя Русалка Польова, що в житi. Вона для тебе досi вже вiнок зелено-ярий почала сплiтати. П е р е л е с н и к Я вже ?? забув. М а в к а Забудь мене. П е р е л е с н и к Ну, не глузуй! Ходи, полетимо! Я понесу тебе в зеленi гори, ти ж так хотiла бачити смереки. М а в к а Тепер не хочу. П е р е л е с н и к Так? А то чому? М а в к а Бо вiдхотiлося, П е р е л е с н и к Якiсь химери! Чом вiдхотiлося? М а в к а Нема охоти. П е р е л е с н и к (улесливо в'?ться коло не?) Линьмо, линьмо в гори! Там мо? сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi! Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку. Щоб тобi здобути лiсову корону, ми Змiю-царицю скинемо iз трону i дамо крем'янi гори в оборону! Будь моя кохана! Звечора i зрана самоцвiтнi шати буду приношати, i вiночок плести, i в таночок вести, i на крилах нести на моря багрянi, де багате сонце золото хова? в та?мну глибiнь. Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце, Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце, будем гаптувати оксамитну тiнь. Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари стануть покрай неба, мов яснi отари, що холодну воду п'ють на тихiм бродi, ми спочинем любо,на квiтчастiм... М а в к а (нетерпляче) Годi! П е р е л е с н и к Як ти обiрвала рiч мою сердито! (Смутно i разом лукаво). Ти хiба забула про торiшн? лiто? М а в к а (байдуже) Ох, торiшн? лiто так давно минуло! Що тодi спiвало, те взимi заснуло. Я вже й не згадаю! П е р е л е с н и к (та?мничо нагадуючи) А в дубовiм гаю?.. М а в к а Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв... П е р е л е с н и к А не приглядалась до мо?х слiдкiв? М а в к а В гаю я зривала кучерики з хмелю... П е р е л е с н и к Щоб менi послати пишную постелю? М а в к а Нi, щоб перевити се волосся чорне! П е р е л е с н и к Сподiвалась: може, миленький пригорне? М а в к а Нi, мене береза нiжно колихала. П е р е л е с н и к А проте... зда?ться... ти когось кохала? М а в к а Ха-ха-ха! Не знаю! Попитай у гаю. Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси... (Пода?ться до лiсу). П е р е л е с н и к Ой гляди! Ще змиють ?х холоднi роси! М а в к а Вiтерець повi?, сонечко пригрi?, то й роса спаде! (Зника? в лiсi). П е р е л е с н и к Постривай хвилину! Я без тебе гину! Де ти? Де ти? Де? Бiжить i собi в лiс. Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озива?ться: "Де ти? Де?.." По лiсi гра? червоний захiд сонця, далi погаса?. Над озером ста? бiлий туман. Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву. Л е в (сердито воркоче) Той клятий Водяник! Бодай би всох! Я, наловивши риби, тiльки виплив на плесо душогубкою, - хотiв на той бiк передатися, - а вiн вчепився цупко лапою за днище, та й анi руш! Ще трохи - затопив би! Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, - бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара - штурхiць! - i перекинула човна! Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив... А щоб ти зслиз! (До Лукаша). А тут iще й тебе щось учепило, - кричу, гукаю, кличу - хоч ти згинь! I де ти длявся? Л у к а ш Та кажу ж - був тута, вирiзував сопiлку. Л е в Щось довгенько вирiзу?ш, небоже, сопiлки! Л у к а ш (нiяково) Або ж я, дядьку... Л е в (усмiхнувся i подобрiв) Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода! От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, - хоть обсушуся, бо як його таким iти додому? Поки дiйдем, ще й тая нападе - не тута споминаючи, цур-пек! - а потiм буде душу витрясати... Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряска? сухим гiллям. Д я д ь к о Л е в (сiда? пiд дубом на грубу коренину i пробу? викресати вогню, щоб запалити люльку) Аякже! викрешеш! i губка змокла... i трут згубився... А, нема на тебе лихо? трясцi!.. Чи не наросла на дубi свiжа? (Обмацу? дуба, шукаючи губки). З озера, з туману, вирина? бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближа?ться до Лева. Л е в (усмiхнувшись) Се що за мара? Ага! вже знаю. Добре, що побачив!.. (Оговтавшись, вийма? з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простяга? назустрiч марi, немов боронячись вiд не?. Вона трохи вiдступа?. Вiн прочиту?, замовляючи, дедалi все швидше). Шiпле-дiвице, Пропаснице-Трясавице! Iди ти собi на куп'я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить. Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в'ялити, жовто? костi не мло?ти, чорно? кровi не спивати, вiку не вкорочати. Ось тобi полинь - згинь, маро, згинь! Мара пода?ться назад до озера i злива?ться з туманом. Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, вийма? з-за пазухи кресало й губку й розпалю? вогонь. Л у к а ш Ось нате, дядьку, грiйтеся. Л е в Спасибi. Ти догоджа?ш дядьковi старому. (Розпалю? коло вогню люльку). Тепер що iншого! (Вклада?ться проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пака? люльку i жмуриться на вогонь). Л у к а ш Якби ви, дядьку, яко? байки нагадали. Л е в Бач! умалився!.. А ти б яко? хтiв? Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина? Л у к а ш Такi я чув! Ви вмi?те iнакших, що ?х нiхто не вмi?. Л е в (надумавшись) Ну, то слухай: Я про Царiвну-Хвилю розкажу. (Почина? спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом). Якби нам хата тепла та люди добрi, казали б ми казку, баяли байку до самого свiта... За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами то ?сть там дивний-предивний край, де пану? Урай. Що в тому краю сонце не сiда?, мiсяць не погаса?, а яснi зорi по полю ходять, таночки водять. Отож у найкращо? Зорi та знайшовся син Бiлий Палянин. На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру ма?, а срiбна зброя в рученьках ся?... Л у к а ш Ви ж про Царiвну мали. Л е в Та зажди!.. От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про сво? життя розважати: "З усiх я, - каже, - вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався. Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством? Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна..." (Почина? дрiмати). От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто... Л у к а ш Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули. Л е в Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай! ...От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з те? хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi... А на тiй колясi... (Змовка?, зложений сном). Л у к а ш Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна? Л е в (крiзь сон) Га?.. Де?.. Яка царiвна?.. Л у к а ш Вже й заснули! (Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм уста?, вiдходить далi вiд огнища i походжа? по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]), В лiсi поночi?, але темрява не густа, а прозора, як бува? перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i зво? тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi. Покрай лiсу та?мничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтха?, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибива? до чорних хащiв; очерет перешiпту?ться з осокою, сховавшись у млi. З гущавини вибiга? Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся ?й розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиня?ться, оглядаючись, притуля? руки до серця, далi кида?ться до берези i ще раз зупиня?ться. М а в к а Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти мо? личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки! Ой сховай мене ти, сестриченько! (Хова?ться пiд березу, обiймаючи ?? стовбур). Л ук а ш (пiдходить до берези, нишком) Ти, Мавко? М а в к а (ще тихше) Я. Л у к а ш Ти бiгла? М а в к а Як бIлиця. Л у к а ш Втiкала? М а в к а Так. Л у к а ш Вiд кого? М а в к а Вiд такого, як сам вогонь. Л у к а ш А де ж вiн? М а в к а Цить!.. Бо знову прилетить. Мовчання. Л у к а ш Як ти тремтиш! Я чую, як береза стина?ться i листом шелестить. М а в к а (вiдхиля?ться вiд берези) Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою. Л у к а ш Притулись до мене. Я дужий - здержу, ще й обороню. Мавка прихиля?ться до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло почина? ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрада?ться пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'?нi i всi голоси весняно? ночi. Вiтер поривчасто зiтха?. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдгляда? молоду пару. Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиля?ться обличчям до не? i раптом цiлу?. М а в к а (скрику? з болем щастя) Ох!.. Зiрка в серце впала. Р у с а л к а Ха-ха-ха! (З смiхом i плеском кида?ться в озеро). Л у к а ш (ужахнувшись) Що се таке? М а в к а Не бiйся, то Русалка. Ми подруги, - вона нас не зачепить. Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма... Менi дарма про все на свiтi! Л у к а ш То й про мене? М а в к а Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми по?днались. Л у к а ш То ми вже по?днались? М а в к а Ти не чу?ш, як солов'? весiльним спiвом дзвонять? Л у к а ш Я чую... Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають: "Цiлуй! цiлуй! цiлуй!" (Цiлу? ?? довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком). Я зацiлую тебе на смерть! Зрива?ться вихор, бiлий цвiт метелицею в'?ться по галявi. М а в к а Нi, я не можу вмерти... а шкода... Л у к а ш Що ти кажеш? Я не хочу! Навiщо я сказав?!. М а в к а Нi, се так добре - умерти, як летюча зiрка... Л у к а ш Годi! (Говорить пестячи). Не хочу про таке! Не говори! Не говори нiчого!.. Нi, кажи! Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати... Що ж ти мовчиш? Розгнiвалась? М а в к а Я слухаю тебе... твого кохання... (Бере в руки голову його, оберта? проти мiсяця i пильно дивиться в вiчi). Л у к а ш Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазира?ш... Я так не можу! Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смiйся... М а в к а У тебе голос чистий, як струмок, а очi - непрозорi. Л у к а ш Може, мiсяць неясно свiтить. М а в к а Може... (Схиля?ться головою йому до серця i замира?). Л у к а ш Ти зомлiла? М а в к а Цить! Хай говорить серце... Невиразно воно говорить, як весняна нiчка. Л у к а ш Чого там прислухатися? Не треба! М а в к а Не треба, кажеш? То не треба, милий! Не треба, любий! Я не буду, щастя, не буду прислухатися, хороший! Я буду пестити, мо? кохання! Ти звик до пестощiв? Л у к а ш Я не любився нi з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощi такi солодкi! Мавка пристрасно пестить його, вiн скрику? з мукою втiхи. Мавко! ти з мене душу виймеш! М а в к а Вийму, вийму! Вiзьму собi твою спiвочу душу, а серденько словами зачарую... Я цiлуватиму вустонька гожi, щоб загорiлись, щоб зашарiлись, наче тi квiтоньки з дико? рожi! Я буду вабити очi блакитнi, хай вони грають, хай вони сяють, хай розсипають вогнi самоцвiтнi! (Раптом сплеску? руками), Та чим же я принаджу любi очi! Я ж досi не заквiтчана! Л у к а ш Дарма! Ти й без квiток хороша. М а в к а Нi, я хочу для тебе так заквiтчатися пишно, як лiсова царiвна! (Бiжить на другий кiнець галяви, далеко вiд озера, до цвiтучих кущiв). Л у к а ш Почекай! Я сам тебе заквiтчаю. (Iде до не?). М а в к а (смутно) Не краснi квiтки вночi... тепер поснули барви... Л у к а ш Тут свiтляки в травi, я назбираю, вони свiтитимуть у тебе в косах, то буде наче зоряний вiнок. (Кладе скiльки свiтлякiв ?й на волосся). Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша! (Не тямлячись вiд щастя, порива? ?? в обiйми). Я ще набрати мушу. Я вберу тебе, мов королiвну, в самоцвiти! (Шука? в травi попiд кущами свiтлякiв). М а в к а А я калини цвiту наламаю. Вона не спить, бо соловейко будить. (Лама? бiлий цвiт i прикрашу? собi одежу). Р у с а л к а (знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретiв) Дитинчата-Потерчата, засвiтiте каганчата! В очеретах заблимали два бродячi вогники. Далi виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсiм погасаючи. Русалка притуля? ?х до себе i шепоче, показуючи в далечiнь на бiлу постать Лукашеву, що мрi? в мороку помiж кущами. Дивiться, он отой, що там блука?, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив. Йому не треба жити. П е р ш е П о т е р ч а Утопи! Р у с а л к а Не смiю. Лiсовик заборонив. Д р у г е П о т е р ч а А ми не здужа?м, бо ми маленькi. Р у с а л к а Ви маленькi, ви легенькi, в ручках вогники ясненькi, ви як ласочки тихенькi, - ви пiдiть у чагарник, не почу? Лiсовик, а як стрiне - вогник свiне - був i зник! Перекиньтесь блискавками над стежками. Спалахнiть над купиною, поведiть драговиною, - де вiн стане, там i кане аж на саме дно болота... Далi - вже моя робота! Ну! блись-блись! П о т е р ч а т а (рушаючи одно до одного) Ти сюдою, я тудою, а зiйдемось над водою! Р у с а л к а (радо) Подались! (Надбiга? до болота, бризка? водою з пальцiв позад себе через плечi. З-за купини вискаку? Куць, молоденький чортик-паничик). Куцю-Куцю, поцiлуй у руцю! (Свавiльним рухом простяга? йому руку, вiн цiлу?). К у ц ь За що ж то, панянко? Р у с а л к а Я тобi снiданко гарне наготую, тiльки не прогав. (Показу? в далечiнь на Лукаша). Бачиш? Що? привик ти до таких потрав? К у ц ь (махнув рукою) Поки не в болотi, - сухо в мене в ротi! Р у с а л к а Буде хлопець твiй, радiсть буде й бабi, й матiнцi тво?й! Куць стриба? за купину I зника?. Русалка в очеретi зорить за Потерчатами, що миготять бiгунцями, спалахують, блимають, снуються, перебiгають. Л у к а ш (шукаючи свiтлякiв, завважа? вогники) Якi хорошi свiтляки! летючi! Я ще таких не бачив! А великi! Я мушу ?х пiймати! (Ганя?ться то за одним, то за другим, вони непомiтно надять його до драговини). М а в к а Не лови! Коханий, не лови! То Потерчата! Вони зведуть на безвiсть! Лукаш не чу?, захоплений гонитвою, i вiдбiга? геть далеко вiд Мавки. Л у к а ш (раптом скрику?) Пробi! Гину! В драговину попав! Ой смокче! тягне! Мавка надбiга? на його крик, але не може дiстатися до нього, бо вiн загруз далеко вiд твердого берега. Вона кида? йому один кiнець свого пояса, держачи за другий. М а в к а Лови! Пояс не досяга? руки Лукашево?. Л у к а ш Ой, не сяга?! Що ж се буде? М а в к а (кида?ться до верби, що сто?ть, похилившись над драговиною) Вербиченько-матусенько, рятуй! (Швидко, як бiлиця, злазить на вербу, спуска?ться по крайньому вiттi, кида? знов пояса - вiн на сей раз досяга?, - Лукаш хапа?ться за кiнець, Мавка притяга? його до себе, потiм пода? руку i помага? злiзти на вербу). Русалка в очеретi вида? глухий стогiн досади i зника? в туманi. Потерчата теж зникають. Д я д ь к о Л е в (прокинувся вiд крику) Га?.. Що таке? Вже знов якась мара? Цур-пек! щезай! (Огляда?ться). Лукашу, де ти? гов! Л у к а ш (озива?ться з верби) Я тута, дядьку! Л е в А ти тут чого? (Пiдходить i загляда? на вербу). Злiз на вербу, ще й з дiвкою! Лукаш iзлiза? з верби. Мавка там лиша?ться. Л у к а ш Ой дядьку! Я тут було в драговинi загруз; натрапив на вiкно, та вже вона (показу? на Мавку) порятувала якось. Л е в А чого ж ти стика?шся отут як потороча? - таж поночi! Л у к а ш Я свiтляки ловив... (Урива?). Л е в (завважа? свiтляки на Мавцi) Ба! так би ти й казав, то я ж би знав! Тепер я бачу сам, чия то справа. М а в к а Я ж, дядечку, його порятувала. Л е в Дивись ти - "дядечку"! Знайшлась небога! А хто ж його призвiв у пастку лiзти? (Докiрливо хита? головою). Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!.. Ну, попаду ж i я Лiсовика, то вже не вирветься, - в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде вiдати! Бач, пiдсила? сво?х дiвок, а сам - i я не я! М а в к а (швидко збiга? з верби) Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця мене скара?, якщо се неправда! I я не винна! Л е в От, тепера вiрю, бо знаю, се в вас присяга велика. Л у к а ш Вона мене порятувала, дядьку, от бiгме, згинув би тепер без не?! Л е в Ну, дiвонько, хоч ти душi не ма?ш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу. (До Лукаша). Чого ж ти по свiтляки погнався на болото? Хiба ж вони по купинах сидять? Л у к а ш Та то якiсь були такi летючi! Л е в Еге! то знаю ж я! То Потерчата! Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчукiв, то ще побачим, хто тут заскавучить! Г о л о с к и П о т е р ч а т (озиваються жалiбно, подiбно до жаб'ячого кумкання) Нi, нi, дiдуню! Нi, ми не виннi! Ми в драговиннi ягiдки брали. Ми ж бо не знали, що тута гостi, ми б не зринали iз глибокостi... Ой нене, сум! Нум плакать, нум! Л е в Чи бач, як знiтилась невiрна пара, вiдьомський накоренок! Та нехай, я вже дiйду, хто винен, хто не винен!.. (До Лукаша). А що, небоже, чи не час додому? Ходiм помалу. (До Мавки). Будь здорова, дiвко! М а в к а Ви завтра прийдете? Я покажу, де ? хороше дерево на хату. Л е в Я бачу, ти про все вже розпиталась. Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати. Ходiмо. Прощавай! (Руша?). М а в к а (бiльш до Лукаша, нiж до Лева) Я буду ждати! Лукаш вiдста? вiд дядька, стиска? мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно ?? цiлу? i, догнавши дядька, iде з ним у лiс. М а в к а (сама) Коли б ти, нiчко, швидше минала! Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини тако?, щоб була щасна так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна! Чом ти, березо, така журлива? Глянь, моя сестронько, таж я щаслива! Не рони, вербо, слiз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!.. Батьку мiй рiдний, темненький гаю, як же я нiченьку сюю прогаю? Нiчка коротка - довга розлука... Що ж менi суджено - щастя чи мука? Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврi? долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснi? то цiлим сузiр'ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покрива?. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чу?ться в гаю, мов зiтхання у снi. ДIЯ II Пiзн? лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднi? осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом. На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй - жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки - десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що гра? якусь моторну, танцюристу мелодiю [мелодi? N 11, 12, 13]. М а т и Л у к а ш е в а (виходить з хати й гука?) Лукашу, гов! А де ти? Л у к а ш (виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках) Тут я,мамо. М а т и А чи не годi вже того грання? Все грай та грай, а ти, робото, стiй! Л у к а ш Яка ж робота? М а т и Як - яка робота? А хто ж обору мав загородити? Л у к а ш Та добре вже, загороджу, нехай-но. М а т и Коли ж воно, оте "нехай-но", буде? Тобi б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим! Л у к а ш Та хто ганя?? Бидло ж я пасу, а Мавка помага?. М а т и Одчепися з такою помiччю! Л у к а ш Сами ж казали, що як вона глядить корiв, то бiльше дають набiлу. М а т и Вже ж - вiдьомське кодло! Л у к а ш Нема? вiдома, чим вам годити! Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засiвав? Так, як сей рiк, хiба коли родило? А ще он як ума?ла квiтками попiдвiконню - любо подивитись? М а т и Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню... Йому квiтки та спiви в головi! Лукаш знизу? нетерпляче плечима i пода?ться йти. Куди ти? Л у к а ш Таж обору городити! (Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою). Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами. М а т и (непривiтно) Чого тобi? М а в к а Де, дядино, Лукаш? М а т и Чого ти все за ним? Не випада? за парубком так дiвцi уганяти. М а в к а Менi нiхто такого не казав. М а т и Ну, то хоч раз послухай - не завадить. (Прикро дивиться на Мавку). Чого ти все розпатлана така? Нема, щоб зачесатись чепурненько - усе як вiдьма ходить. Нечепурно. I що се за манаття на тобi? Воно ж i невигiдне при роботi. Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися - там на жердцi висить. А се, як хоч, у скриню поклади. М а в к а Та добре, можу й переодягтися. (Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев). М а т и Хоч би подякувала! Л е в Що ти, сестро, так у?да?ш раз у раз на дiвку? Чи то вона тобi чим завинила? М а т и А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу. Л е в Якби ж воно таке? говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то... "вiдьом iз лiсу"! - де ж ? вiдьма в лiсi? Вiдьми живуть по селах... М а т и То вже ти на тому зна?шся... Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра! Л е в А що ж? таки й дiжду. Що лiсове, то не погане, сестро, - усякi скарби з лiса йдуть... М а т и (глузливо) Аякже! Л е в З таких дiвок бувають люди, от що? М а т и Якi з ?х люди? Чи ти впився? Га? Л е в Та що ти зна?ш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша. М а т и Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться? Л е в Ти знов таки сво???.. От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя! М а т и Йди! або ж я бороню? Лев iде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на ?й сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови. М а в к а Вже й перебралась. М а т и Отак що iншого. Ну, я пiду - управлюся тим часом з дробиною. Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до не? щось не вельми... М а в к а Чом же? Що тiльки вмiю, рада помогти. М а т и Ото-то й ба, що неконечне вмi?ш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна - голова болiла... Як так i жати ма?ш... М а в к а (з острахом) Як-то? Жати? Ви хочете, щоб я сьогоднi жала? М а т и Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято? (Бере за дверима в сiнях серпа i пода? Мавцi). Ось на серпа - попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе. (Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р...") Лукаш виходить iз сокирою i пiдступа? до молодого грабка, щоб його рубати. М а в к а Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш. Л у к а ш Ай, дай спокiй! Не маю часу! Мавка смутно дивиться йому в вiчi. Ну то дай сухого... М а в к а (швиденько виволiка? з лiсу чималу суху деревину) Я ще знайду; тобi багато треба? Л у к а ш А що ж? оцим одним загороджу? М а в к а Чогось уже i ти став непривiтний... Л у к а ш Та бачиш... мати все гризуть за тебе!.. М а в к а Чого ?й треба? I яке ?й дiло? Л у к а ш Та як же? Я ж ?м син... М а в к а Ну, син, - то що? Л у к а ш Бач... ?м така невiстка не до мислi... Вони не люблять лiсового роду... Тобi недобра з ?х свекруха буде! М а в к а У лiсi в нас нема свекрух нiяких. Навiщо тi свекрухи, невiстки - не розумiю! Л у к а ш ?м невiстки треба, бо треба помочi, - вони старi. Чужу все до роботи заставляти не випада?... Наймички - не дочки... Та, правда, ти сього не зрозумi?ш... Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi. М а в к а (щиро) Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки тво??. Л у к а ш Пiснi! То ще наука невелика! М а в к а Не зневажай душi сво?? цвiту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший - вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкрива?. У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала. В ту хвилину огнисте диво сталось... (Раптом урива?). Ти смi?шся? Л у к а ш Та справдi, якось наче смiшно стало... Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю! (Смi?ться). М а в к а (шарпа? на собi одежу) Спалю се все! Л у к а ш Щоб мати гiрше гризли? М а в к а Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась! Л у к а ш Так я й знав! Тепер уже почнеться дорiкання... М а в к а Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки - смутно, що не можеш ти сво?м життям до себе дорiвнятись. Л у к а ш Я щось не розберу, що ти говориш. М а в к а Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумi?ш, хоча душа твоя про те спiва? виразно-щиро голосом сопiлки... Л у к а ш А що ж воно таке? М а в к а Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу... (Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку). Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачару?! Л у к а ш Ей, не пора менi тепера грати! М а в к а То пригорни мене, щоб я забула осю розмову. Л у к а ш (огляда?ться) Цить! почують мати! Вони вже й так тебе все називають накидачем... М а в к а (спалахнула) Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумi? вас! Ну, що се значить "накинулась"? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно сво?х не кри?, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави? Л у к а ш Була надiя, що вiддячусь потiм. М а в к а I знов чудне, незрозумiле слово - "вiддячуся"... Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мо? - немiрянi, нелiченi... Л у к а ш То й добре, коли нiхто не завинив нiкому. Ти се сама сказала - пам'ятай. М а в к а Чому я маю се? пам'ятати? М а т и (виходить iз-за хати) Се так ти жнеш? А ти се так городиш? Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату. Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч. Там ? одна вдовиця - моторненька, - сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того... Ну, давай вже, любко, менi серпочка - другого ж нема?. М а в к а Я жатиму. Iдiть до конопель. Мати йде через галяву до озера i кри?ться за очеретом. Мавка замаху? серпом i нахиля?ться до жита. З жита раптом вирина? Русалка Польова; зелена одiж на ?й просвiчу? де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкрива? всю ?? невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка. Р у с а л к а П о л ь о в а (з благанням кида?ться до Мавки) Сестрице, пошануй! Краси мо?? не руйнуй! М а в к а Я мушу. Р у с а л к а П о л ь о в а Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки! Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася... М а в к а Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залиша?, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане! Р у с а л к а П о л ь о в а (лама? руки i хита?ться вiд горя, як од вiтру колос) Ой горенько! косо моя! косо моя золотая! Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!.. М а в к а Тво?й красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати. Даремне ти блага?ш так мене, - не я, то iнший хто ?? зожне. Р у с а л к а П о л ь о в а Глянь, моя сестро, ще хвиля гуля? з краю до краю. Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко ся?, поки ще житечко не полягло, - ще ж неминуче до нас не прийшло! Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная! Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама... Сестро! не будь як зима, що не вблагати ??, не вмолити! М а в к а Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi. Р у с а л к а П о л ь о в а (шепче, схилившись Мавцi до плеча) Чи ж не трапля?ться часом на полi гострим серпочком поранити руку? Сестронько! зглянься на муку! Крапельки кровi було б для рятунку доволi. Що ж? Хiба кровi не варта краса? М а в к а (черка? себе серпом по руцi, кров бризка? на золотi коси Русалки Польово?) Ось тобi, сестро, яса! Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, i никне в житi. Вiд озера наближа?ться мати, а з нею молода повновида молодиця, в червонiй хустцi з торочками, в бурячковiй спiдницi, дрiбно та рiвно зафалдованiй; так само зафалдований i зелений фартух з нашитими на ньому бiлими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синiм, намисто дзвонить дукачами на бiлiй пухкiй ши?, мiцна крайка тiсно перетяга? стан, i вiд того кругла, заживна постать зда?ться ще розкiшнiшою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспiва? за нею. М а т и (до молодицi люб'язно) Ходiть, Килинко, осьде край берези ще свiже зiллячко. Ось деревiй, - ви ж гладишки попарити хотiли? - Вiн добрий, любонько, до молока. К и л и н а Та в мене молока вже нiде й дiти! Коб ярмарок хутчiй - куплю начиння. Корова в мене турського заводу, - ще мiй небiжчик десь придбав, - молочна, i господи яка! Оце вже якось я в полi обробилася, то треба роботi хатнiй дати лад. Ой тiтко, вдовицi - хоч надво? розiрвися!.. (Прибiдню?ться, пiдобгавши губи). М а т и Ей, рибонько, то ви вже обробились? Ну, що то сказано, як хто робiтний та здужа?... А в нас - маленька нивка, та й то бог спору не да?... К и л и н а (дивиться на ниву, де сто?ть Мавка) А хто ж то женцем у вас? М а т и Та там одна сирiтка... (Нишком). Таке воно, простибiг, нi до чого... К и л и н а (надходить з матiр'ю до Мавки) Добридень, дiвонько! Чи добре жнеться? М а т и (сплеску? руками) Ой лишенько! Iще не починала! Ой мiй упадоньку! Що ж ти робила? Нездарисько! Нехтолице! Ледащо! М а в к а (глухо) Я руку врiзала... М а т и Було при чому! К и л и н а А дай сюди серпа - нехай-но я. Мавка хова? серпа за себе i вороже дивиться на Килину. М а т и Давай серпа, як кажуть! Таж не твiй! (Вирива? серпа Мавцi з рук i да? Килинi, тая кида?ться на жито i жне, як вогнем палить, аж солома свище пiд серпом), М а т и (втiшно) Ото менi робота! К и л и н а (не одриваючись од роботи) Якби хто перевесла крутив, то я б удух сю нивку вижала. М а т и (гука?) А йди, Лукашу! Л у к а ш (виходить. До Килини) Магайбi. К и л и н а (жнучи) Дякувати. М а т и От, Лукашу, поможеш тут в'язати молодичцi. Бо та "помiчниця" вже скалiчiла. Лукаш береться в'язати снопи. Ну, жнiте ж, дiтоньки, а я пiду зварю вам киселицi на полудень. (Iде в хату). Мавка одiйшла до берези, прихилилась до не? i крiзь довге вiття дивиться на женцiв. Килина який час так само завзято жне, потiм розгина?ться, випросту?ться, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всмiха?ться, трьома широкими кроками прискаку? до нього i паца? з виляском долонею по плечах. К и л и н а Ну ж, парубче, хутчiй! Не лiзь, як слимак! Ото ще верисько! (Заляга?ться смiхом). Л у к а ш (i собi випросту?ться) Яка ти бистра! Ось лiпше не займай, бо поборю! К и л и н а (кида? серпа, береться в боки) Ану ж, ану! Ще хто кого - побачим! Лукаш кида?ться до не?, вона перейма? його руки; вони "мiряють силу", упершись долонями в долонi; який час сила ?х сто?ть нарiвнi, потiм Килина трохи подалась назад, напружено смiючись i граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиля? ?й руки i хоче ?? поцiлувати, але в той час, як його уста вже торкаються ?? уст, вона пiдбива? його ногою, вiн пада?. К и л и н а (сто?ть над ним смiючись) А що? Хто поборов? Не я тебе? Л у к а ш (уста?, важко дишучи) Пiдбити - то не мацiя! К и л и н а Чи ж пак? У хатi стукнули дверi. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загiн затемнiв стернею i вкрився снопами; скiлька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подоланi i ще не пов'язанi бранцi. М а т и (з сiнешнього порога) Ходiте, женчики! вже ? полудень. К и л и н а Та я сво? скiнчила, он Лукаш нiяк не вправиться. Л у к а ш Менi недовго. М а т и Ну, то кiнчай; а ви ходiть, Килинко! Килина йде в хату. Дверi зачиняються. Мавка виходить з-пiд берези. Л у к а ш (трохи змiшався, побачивши ??, але зараз оправився) Ага, то ти? Ось дов'яжи снопiв, а я пiду. М а в к а В'язати я не можу. Л у к а ш Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти? (В'яже сам). М а в к а Лукашу, нехай ся жiнка бiльше не приходить, - я не люблю ??: вона лукава, як видра. Л у к а ш Ти ?? нiяк не зна?ш. М а в к а Нi, знаю! Чула смiх ?? i голос. Л у к а ш Сього ще мало. М а в к а Нi, сього доволi. Ся жiнка хижа, наче рись. Л у к а ш Iще що! М а в к а Нехай вона до нас у лiс не ходить. Л у к а ш (випростався) А ти хiба вже лiсова цариця, що так рядиш, хто ма? в лiс ходити, хто нi? М а в к а (сумно, з погрозою) У лiсi ? такi провалля, захованi пiд хрустом та галуззям, - не бачить ?х нi звiр, анi людина, аж поки не впаде... Л у к а ш Iще говорить про хижiсть, про лукавство, - вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури тве?. М а в к а Я, може, i сама ?? не знала... Л у к а ш Так от же слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене смi? ходити, а хто нi, то лiпше сам я знов з лiсу заберуся на село. Вже якось там не пропаду мiж людьми. Бо я не став отут сидiти в тебе, як лис у пастцi. М а в к а Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волi. Л у к а ш По волi ж i пiду, як тiльки схочу, нiхто нiчим мене тут не прив'яже! М а в к а Чи я ж тебе коли в'язати хтiла? Л у к а ш Ну, то до чого ж цiла ся балачка? Дов'язав останнього снопа i, не дивлячись на Мавку, пiшов до хати. Мавка сiла в борознi над стернею i похилилась у смутнiй задумi. Д я д ь к о Л е в (виходить iз-за хати) Чого се ти, небого, зажурилась? М а в к а (тихо, смутно) Мина? лiто, дядечку... Л е в Для тебе воно таки журба. Я мiркував би, що вже б тобi не тра верби на зиму. М а в к а А де ж я маю бути? Л е в Як на мене, то не тiсна була б з тобою хата... Коли ж сестра таку натуру ма?, що з нею й не зговориш. Я вже брався i так, i iнако... Якби то я був тут господарем, то й не питався б; та вже ж я ?м вiддав сей грунт i хату, то воля не моя. Я сам пiду на зиму до села, до све? доми... Якби ти на селi могла сидiти, то я б тебе прийняв. М а в к а Нi, я не можу... якби могла, пiшла б. Ви, дядьку, добрi. Л е в Хлiб добрий, дiвонько, а не людина. Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лiсову. Як буду вмирати, то прийду, як звiр, до лiсу, - отут пiд дубом хай i поховають... Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?.. Де-де! ще й не такi були дуби, та й тi? постинали... Зеленiй же хоч до морозу, кучерявий друже, а там... чи дасть бiг ще весни дiждати?.. (Сто?ть, смутно похилившись на цiпок). Мавка поволi вибира? напiвзiв'ялi квiтки з пожатого жита i склада? ?х в пучечок. З хати виходять мати, Килина I Лукаш. М а т и (до Килини) Чого ви спiшитесь? Та ще посидьте! К и л и н а Ей, нi вже, дядинусю, я пiду. Дивiть, уже нерано, - я боюся