Леся Укра?нка. Драми та драматичнi поеми (збiрка) ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ** БОЯРИНЯ ** Драматична поема I Садок перед будинком не дуже багатого, але значного козака з старшини О л е к с и П е р е б i й н о г о. Будинок виходить у садок великим рундуком, що тягнеться вздовж цiло? стiни. На рундуку стiл, дзиглики, на столi прилагоджено до вечерi. Стара П е р е б i й н и х а да? останнiй лад на столi, ?й помага? дочка ?? О к с а н а i с л у ж е б к а. Через садок до рундука iдуть П е р е б i й н и й i С т е п а н, молодий парубок у московському боярському вбраннi, хоча з обличчя його видко одразу, що вiн не москаль. П е р е б i й н и й (до гостя)_ Моя стара управилась хутенько! Дивись, уже спорудила й вечерю, поки ми там на цвинтарi балачки провадили. П е р е б i й н и х а (зiходить трохи з рундука назустрiч гостевi)_ Боярине, прошу зажити з нами хлiба-солi. С т е п а н (уклоняючись)_ Рад би, шановна панiматко, та не смiю, коли б не гнiвались старi бояри, - я й так уже давно вiд них одбився. П е р е б i й н и й Про них ти не турбуйся. Пiдкоморiй ?х запросив на бенкет, а тебе я випрохав до нас: "Я сам, - кажу ?м, - щось недугую трохи, то не можу на бенкетах гуляти, а Степана, по давнiй приязнi до його батька, хотiв би пригостити в себе в хатi. Вiн молодик, йому ще не пристало на бенкети великi учащати". Боярам, видко, вже запах медок та варенуха, отже, роздобрились та й мовили: "Нехай собi п а р н i н к а сидить у тебе хоч i до вiд'?зду. Навiщо вiн нам здався?" С т е п а н От спасибi, панотченьку! (Зiходить на рундук з господарями)._ П е р е б i й н и й Я джурi накажу, нехай перенесе тво? манаття до нас, та й заберу тебе в полон, поки не визволять бояри. С т е п а н Боже! Такий полон милiший од визволу. П е р е б i й н и х а (до Оксани)_ Пiди лиш, доню, там пошли Семена. (Оксана виходить i незабаром верта?ться)_. С т е п а н Якби лиш я не став вам на завадi... П е р е б i й н и х а Ото б таки! Ще в нас у хатi стане для гостя мiсця! П е р е б i й н и й Ти, синашу, в мене забудь всi церегелi. Таж зо мною небiжчик батько твiй хлiб-сiль водив, укупi ми й козакували. (Садовить Степана ( сам сiда? при столi. До Оксани)._ Дочко, ти б нас почастувала на початок. (Оксана налива? з сулiйки двi чарки - батьковi й гостевi)._ О к с а н а Боярине, будь ласка, призволяйся. С т е п а н (узявши чарку, вста? i вклоня?ться Оксанi)_ Дай боже, панночко, тобi щасливу та красну долю! О к с а н а Будь здоровий, пивши. (Степан, випивши, знов сiда?. Оксана часту? батька._ Всi вечеряють)._ П е р е б i й н и й (до Оксани)_ А вiн спочатку не пiзнав тебе, ти зна?ш? Запитав: "Яка то панна у першiй парi корогву несе?" О к с а н а (усмiхаючись i поглядаючи на Степана)_ Коли? П е р е б i й н и й Та отодi ж, як ти на трiйцю в процесi? мiж братчицями йшла. С т е п а н Ти завжди носиш корогву? О к с а н а (з певною самовтiхою)_ Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi. П е р е б i й н и й (жартiвливо пiдморгнувши)_ Се вже тобi не та мала Оксанка, що ти, було, ?й робиш веретенця. О к с а н а Тi веретенця й досi в мене ?... (Замовка?, засоромившись)._ С т е п а н (втiшений)_ Невже? О к с а н а (перебиваючи нiякову для не? розмову. До матерi)_ А де се, мамо, наш Iван? П е р е б i й н и х а Та де ж? На вулицi мiж товариством. I в а н (Оксанин брат, молодий козак, увiходить з будинку)._ Ба нi, я тут. Давайте, мамо, ?сти. П е р е б i й н и х а Ти б уперед хоч привiтався з гостем! I в а н (сiдаючи, недбало)_ Ми вже вiталися там, коло церкви. П е р е б i й н и й Вiн буде мешкати в нас до вiд'?зду. I в а н (так само)_ От як? Що ж, добре... Слухай-но, Оксано, ця страва вже простигла, принеси свiжiшо?. О к с а н а (уражена його недбалим тоном)_ Служебка зараз прийде, то й накажи ?й. I в а н Ба, яка ти горда. (До Степана)._ У вас там на Москвi, либонь, дiвчата так бришкати не смiють? С т е п а н Я московських дiвчат не знаю. О к с а н а Як же се? С т е п а н Я, власне, недавн? на Москвi. Поки ще батько живi були, я в Ки?вi, в науцi, при Академi? здебiльше пробував, а вже як батько вмерли, я по?хав до матерi на помiч. П е р е б i й н и х а Чом ти лiпше сюди не перевiз матусi? С т е п а н Трудно. Нема при чiм нам жити на Вкра?нi. Самi здоровi, зна?те, - садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Були ми зроду не дуже так ма?тнi, а тодi й тi невеликi добра утеряли. Поки чогось добувся на Москвi, мiй батько тяжко бiдував iз нами. На радi Переяславськiй мiй батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вiрне. I в а н Мав кому держати! Лихий ?х спокусив давати слово! П е р е б i й н и й Тодi ще, сину, надво? гадалось, нiхто не знав, як справа обернеться... а потiм... присягу не кожне зрадить... I в а н (iронiчно)_ Та певне! краще зрадити Вкра?ну! С т е п а н (спалахнув, але стримався)_ Не зраджував Укра?ни мiй батько! Вiн ?й служив з-пiд царсько? руки не гiрш, нiж вороги його служили з-пiд польсько? корони. I в а н Та, звичайне, однаково, чи? лизати п'яти, чи лядськi, чи московськi!.. С т е п а н А багато було таких, що самостiйно стали? П е р е б i й н и й (до Iвана)_ Сутужна, сину мiй, вкра?нська справа... Старий Богдан уже ж був не дурнiший вiд нас з тобою, а проте ж i вiн не вдержався при власнiй силi. (Перебiйниха, нахилившись синовi до вуха,_ шепоче щось Той нетерпляче стрiпу? чубом)_. I в а н Батьку! Що там замазувать? Кажiмо правду! Се рiч не власна, се громадська справа! Якби таких було мiж нами менше, що, дома чесний статок прочесавши, понадились на соболi московськi та руки простягали до тi?? "казни", як кажуть москалi... П е р е б i й н и х а I в а не! (Сiпа? сина за полу)_. С т е п а н Не задля соболiв, не для казни подався на Москву небiжчик батько! Чужим панам служити в рiднiм краю вiн не хотiв, волiв вже на чужинi служити рiднiй вiрi, помагати хоч здалека пригнобленим братам, ?днаючи для них цареву ласку. Старий вiн був обстоювати збройне за честь Укра?ни... I в а н Ти ж молодий, - чому ж ти не пiдiймеш то? збро?, що батьковi з старечих рук упала? С т е п а н Як поясню тобi?.. Коли ще змалку навчав мене з письма святого батько, то вiн менi казав напам'ять вивчить про Ка?на та Авеля. "Мiй сину, - мовляв, - пильнуй, щоб мiг ти з ясним оком, а не тьмяним, не тремтячи, мов Ка?н, небесному отцевi одповiсти, коли тебе спита?: "Де твiй брат?" А як же можу я на Укра?нi здiйняти зброю так, щоб не дiткнути нiколи нею брата?.. I невже мушкет i шабля мають бiльше сили та честi, нiж перо та щире слово? Нi, учено мене, що се не так! П е р е б i й н и й Не звикли якось ми такого чути... проте... було б на свiтi, може, менше грiха i лиха, якби всi гадали по-тво?му... I в а н (згiрдно)_ Се в Ки?вi ченцi навчають отакого! О к с а н а Ти ж, Iване, у Ки?вi не вчився. Звiдки зна?ш, чого там научають? I в а н (зачеплений)_ От знайшлася зненацька оборонниця для тебе, боярине! О к с а н а Я тiльки правду мовлю... (Засоромлена, пода?ться з рундука в садок._ Увiходить з будинку на рундук джура)_. Д ж у р а Там, пане, я принiс для гостя речi. П е р е б i й н и й Ходiм, Степане, покажу, де ма?ш в нас мешкати. С т е п а н (до Перебiинихи)_ Спасибi, панiматко, за хлiб, за сiль! П е р е б i й н и х а (з косим поглядом на сина)_ Пробач, коли що, може, прийшлось на перший раз не до сподоби... (Степан з Перебiйним i джурою йдуть у будинок)_. П е р е б i й н и х а (до Iвана нишком)_ Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем? I в а н Ат! Хай же вiн хоч раз почу? правду! П е р е б i й н и х а Адже ти чув, що вiн казав... I в а н Овва! бурсак, та щоб не вмiв замилить очi! П е р е б i й н и х а Менi вiн до сподоби, - добрий хлопець, такий увiчливий... I в а н Та вам вже, звiсно, язиком приподобатись недовго. П е р е б i й н и х а Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь таким до гостя гострим! Се ж неначе на те його ми в хату запросили, щоб ним помiтувати. Незвичайно! I в а н Та вже гаразд, не буду зачiпати. (Зiходить з рундука)_. П е р е б i й н и х а Куди ти? I в а н От пiду до товариства. (?де через садок, перескаку? через тин i зника?._ Увiходить служебка i збира? зi стола)_. П е р е б i й н и х а Де ти, Оксано? О к с а н а (виходить iз-за куща з кухликом в руцi)_ Ось я тута, мамо. Се я барвiнок поливаю. П е р е б i й н и х а Справдi, полити слiд, - зовсiм посох на сонцi. Полий же й те, що ми пересадили. П е р е б i й н и х а i служебка, зiбравши зi стола, йдуть у будинок. Оксана, поливаючи квiти, спiва? веснянки. В садку сутенi?. С т е п а н нишком вилазить вiкном з сво?? кiмнати на рундук, прудко та звинно зiскаку? з рундука на землю i пiдходить до Оксани. О к с а н а (урива? спiв i впуска? кухля)_ Ой лихо! Хто се?.. С т е п а н Панночко, се я. Прости мене. Ти гнiватись не мусиш, бо ти ж мене сама причарувала i звабила, як соловейко, спiвом. Я не сво?ю силою прийшов... О к с а н а (засоромлено i разом гордовито)_ Боярине, до чого сi? речi? Менi ?х слухати не випада?. (Хоче йти)_. С т е п а н (затриму? ?? за руку)_ Нi, ти не пiдеш так... О к с а н а (вражена, вирива? руку)_ Се що за звичай? Я не холопка з в о т ч и н и тво??! С т е п а н (знищений)_ Я не хотiв образити тебе. Запевне, вiльна ти... Яка журба тобi, що я по?ду на чужину з розбитим серцем, що коханий спогад про зустрiч милу обiлл? отрута? Тобi дарма, дiвчино-гордiвнице... Хто я для тебе? Зайда, заволока... Адже мене усюди так зовуть... Ти завтра вже про мене й не згада?ш... О к с а н а (спустивши очi)_ Хiба ти завтра ?деш? С т е п а н Що ж я маю тобi тут очi мулити собою? О к с а н а Виходить, наче я тебе жену... Я ще ж тобi не мовила нi слова... С т е п а н Невже я маю ще й того дiждатись, щоб ти менi сказала: "Вибирайся"? О к с а н а (збентежена, зрива? з вишнi листочки,_ куса? ?х (розщипу? в руках)_ Який же ти чудний! Ну, що ж я мала тобi казати? Я не звикла так... Я iнших паничiв роками знаю i ще вiд них такого не чувала... а ти... недавно що при?хав... С т е п а н Панно! Тi паничi безжурно походжають не. щирому дозвiллi по садочках та вибирають квiтку для забави, i тiльки ждуть, щоб краще розцвiлася. А я ж, як в'язень, що на час короткий з темницi вирвався i ма? хутко з веселим свiтом знову попрощатись i розцвiту не ма? часу ждати. Менi була б не для забави квiтка, я бачу в нiй життя i волi образ i краю рiдного красу. Для мене куточок той, де б посадив я квiтку, здавався б цiлим свiтом... Я забув, що ти живеш на волi, що для тебе привабного нема нiчого там, де я живу, i навiть буть не може... О к с а н а (стиха, похиливши голову)_ Чого ж ти так у тому певен? Ти наче дума?ш, що я вже справдi якась ростина, що в менi нема? нi серця, нi душi... (В голосi злегка бринять сльози Вона урива?)_. С т е п а н (знов бере Тi за руку, вона не боронить)_ Оксано, зоре!.. Пробач... я сам не знаю... я не смiю... (з поривом)_ Нi, я не можу, я не маю сили тебе зректися! (Пригорта? Оксану)_. Серденько, скажи, чи любиш ти мене! Промов же слово! О к с а н а Хiба ж би я з тобою так стояла? (Хова? обличчя у нього на грудях. Нiма сцена)_. С т е п а н Я завтра старостiв зашлю до тебе. Чи батько твiй ?х прийме? О к с а н а Татко дуже тебе вподобав i матуся теж. С т е п а н Що тiльки дам тобi я на чужинi замiсть веселощiв рiдного краю? Сво? кохання вiрне, бiльш нiчого... О к с а н а Не думай, нiби я пуста панянка, що тiльки ма? на умi забави та залицяння. Сi труднi часи думок поважних I дiвчат навчили. Якби ти знав, як туга кров гнiтить!.. , С т е п а н Кров? О к с а н а Так. Не раз, вернувшися з походу, лицарство з нами бавиться при танцях. Простягне руку лицар, щоб узяти мене до танцю, а менi зда?ться, що та рука червона вся вiд кровi, вiд кровi братньо?... Такi забави не веселять мене... Либонь, нiколи не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря... (Гладить йому руку)_. Оця рука вiд кровi чиста. С т е п а н Се не всi вважають за честь. О к с а н а А я вiдразу привернулась до тебе серцем за твою лагiднiсть. Скажи, чи всi такi в тво?й родинi? С т е п а н Родина в нас мала: сестра, й матуся, та брат маленький. Так, вони у мене всi не лихi. О к с а н а Твоя матуся, може, не злюбить незнайомо? невiстки?.. Що я тодi почну там на чужинi, далеко так вiд роду? С т е п а н Нi, Оксано, того не бiйся. Мати будуть радi, що привезу я жiнку з Укра?ни, - мiй батько, умираючи, бажав, щоб я десь в рiднiм краю одружився. Тебе ж малою мати пам'ятають. (Знов пригорта? ??)_. Та й хто ж би не злюбив мо?? долi, голубоньки Оксаночки мо??? Се тiльки в пiснi всi свекрухи лютi, а ти побачиш, як моя матуся тобi за рiдну стане. О к с а н а Дай-то боже! С т е п а н Менi тепер зда?ться, що нiгде на цiлiм свiтi вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зiв'?мо, хоч i в Москвi. Нiчого ж там чужого у нашiй хатоньцi не буде, - правда? О к с а н а Авжеж. I, зна?ш, якось я не дуже боюся то? чужини. С т е п а н Зо мною? О к с а н а (усмiха?ться)_ Тим певне, що з тобою. Але й так, хiба ж то вже така чужа кра?на? Таж вiра там однакова, i мову я наче трохи тямлю, як говорять. С т е п а н Та мови вже ж навчитися недовго... ну нiби трохи тверда... Та дарма! Оксаночка у мене розумниця, - всього навчиться. О к с а н а Не хвали занадто, бо ще наврочиш! (Трохи посмутнiла)._ Я вже й так боюся... С т е п а н Чого, ?дина? О к с а н а Якось так упало се щастя раптом. Я такого зроду не бачила... Всi подруги мо?, тi, що побралися, багато мали i горя, й клопоту перед весiллям, а я... С т е п а н Та ще пожди! От, може, завтра твiй батенько менi порiг покаже. О к с а н а Нi, нi, сього не буде, я вже певна. С т е п а н (жартуючи)_ Зда?ться, панночка не радi з того? Коли б ще й гарбуза не покотили?.. О к с а н а Та годi! Що за жарти? С т е п а н От нiяк не догоджу тобi словами! Добре ж, не буду говорити, коли так! (Без слiв пригорта? й милу? ??. Вона спершу пруча?ться,_ потiм пiдда?ться його пестощам)_. Г о л о с м а т е р i (з будинку)_ Оксано! Годi вже там поливати! Вже пiзно! О к с а н а (кинулась)_ Мати кличуть. (Зрива?ться йти)_. С т е п а н (утриму? ??. Пристрасно)_ Ще хвилинку!.. Хвилоночку! О к с а н а Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати. С т е п а н Вийди, люба! Я виглядатиму тебе до свiта! Г о л о с м а т е р i Оксано, де ти? О к с а н а Ось я йду, матусю! (Ще раз на прощання обiйма? Степана_ i йде до будинку)_. II У М о с к в i. Свiтлиця у Степановiм дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн дзвонiв. М а т и Степанова i О к с а н а увiходять убранi по-вкра?нськи, - мати в намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi. М а т и (сiда? на ослонi, важко дишучи)_ Спочину трохи, поки йти у терем... Стара... не носять ноги... О к с а н а (сiда? поруч)_ Ви, матусю, казали б лiжко перенести в дiл, бо вам сутужно лазити на сходи. М а т и Ой нi, голубонько, нехай вже там, у теремi... Тут, на Москвi, не звичай, щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить. О к с а н а Ви ж не в тутешнiх звичаях зросли. М а т и То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зрiс... Адже ми тута зайди, - з вовками жий, по-вовчи й вий. О к с а н а (зо смiхом)_ Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити? М а т и А ти б як думала? Сьогоднi в церквi що шепоту було навколо нас: "Черкашенки! Хохлуши!" О к с а н а (трохи посмутнiвши)_ Та... я чула... грiха десь не бояться: в церквi божiй, замiсть молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас... М а т и Так скрiзь воно по свiтi: що сторона - то звичай, а що город - то й норов, кажуть люди. Дивно ?м на наше вбрання. Тут жiнки зап'ятi, а ми, бач, не вкрива?мо обличчя. О к с а н а Чи ми ж туркенi? М а т и Хай господь боронить! Воно ж пак i московки не туркенi, а так чомусь ото в них повелося. Та вже ж як ти бояриня московська, неначебто воно тобi й годиться вбиратися по-?хньому. О к с а н а А ви ж? Адже ж i ви бояринова мати. М а т и Що мати, то не жiнка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки менi мiняти вбори. (З лагiдним i журливим усмiхом)_. Не варт уже й справляти щось нового. Адже й старенький мiй - нехай царству?! - в козацькому жупанi вiк дожив, так i на смерть його я нарядила - в мережану сорочку... (Втира? хустинкою очi. Оксана, зворушена,_ дивиться на не?. Коротке мовчання)_. О к с а н а I навiщо Степан убрався в те боярське фантя? От як стояв зо мною пiд вiнцем у кармазиновiм жупанi, мамо, ото був... (Засоромившись, урива?)_. М а т и (добродушно кива? ?й головою)_ Та, либонь, був до сподоби тодi комусь... (поважнiше)_ Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання. О к с а н а А батько ж... М а т и Батько, донечко, старий i немiчний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому пiсля того. Степан же й на царськi беседи ходить, i в думу, i в приказ. О к с а н а Хiба ж то сором, якби вiн по-козацькому вбирався? М а т и Не то що сором... От чудна ти, доню, уже ж таки твiй чоловiк боярин, а не козак, чи ти ж не розумi?ш? О к с а н а (смутно)_ Чому не розумiю?.. М а т и Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганнi вже судилась тута пара, вона вже ж не по?де на Вкра?ну. О к с а н а Чому ж ?? Степан не взяв з собою, як був у.нас? М а т и Та дiвцi мандрувати неначе неподоба; скажуть люди: "По?хала там женихiв ловити". Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося. О к с а н а Та ще дiвочий той шарахван неначеб форемнiший, а що жiночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попiвська ряса! Аж сумно, як се я його надiну? Ото й на голову такий пiдситок надiти треба? Зап'ясти обличчя? М а т и Та вже ж не як. О к с а н а (помовчавши, нiяково)_ Боюся я, матусю. М а т и Чого ти, донечко, скажи, чого? О к с а н а Та нiяк мовити... М а т и Ти не соромся. Вже ж я тобi за рiдну матiр тута. О к с а н а (цiлу? ?й руку)_ Так, матiнко. То я... собi гадаю... коли б я не спротивилася часом, Степановi в такiй одежi... М а т и (смiючись)_ От ще що вигадала! А тобi Степан ще не спротивився, що не в жупанi? О к с а н а Та то ж менi... М а т и I не вигадуй, дочко! Хiба ж таки Степан мала дитина, що iнако вберись, то й не пiзна?? О к с а н а Пiзнати то впiзна?... М а т и (глянувши у вiкно)_ А поглянь молодшими очима, хто то йде? Чи не Степан бува? О к с а н а Еге ж, то вiн. а з ним ще два якiсь. М а т и Тiкаймо, дочко! (Пiдводиться й пода?ться до дверей)_. О к с а н а Чого се, хай бог милу?, тiкати, як вiд татар? М а т и Ще осмiють, дитинко; нема тут звичаю з чоловiками жiноцтву пробувати при беседi. (Одчиня? дверi й спiшиться по сходах у терем)_. О к с а н а (iде за нею)_ Ой господи, якi се тут звича?! Оце - але! Сцена швидко перемiня?ться. Терем. Крiм О к с а н и i м а т е р i, в теремi ще ? Г а н н а, молода дiвчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня. М а т и (пiдходить до велико? скринi)_ Отут, моя дитино, тво? боярське вбрання. Я придбала. О к с а н а (гречно, але без радощiв)_ Спасибi, мамо. М а т и Хочеш подивитись або примiряти? О к с а н а Хай трошки згодом. Щось я втомилася. Та вже ж нiкуди сьогоднi не пiду, то ще поспiю перевдягтися. М а т и До тво?? волi. Спочинь собi. Та й я пiду спочину, воно й годиться в свято. (Iде в бiчну кiмнату)_. Г а н н а (що досi сидiла, лузаючи гарбузове насiння)_ Ой сестричко, i нащо тi свята потрiбнi в свiтi? О к с а н а Ото спитала! Що тобi бiг дав? Г а н н а Та нудно ж, господи! О к с а н а Сидиш, то й нудно. А ти пiди мiж челядь, погуляй. Г а н н а Куди ж се я пiду? Яка там челядь? О к с а н а А ти хiба товаришок не ма?ш? Г а н н а Товаришок?.. От декого там знаю з бояришень... Та як до ?х ходити? Матуся вже не здужають, не хочуть зо мною йти... А ти ще не пiзналась тут з ними... З мамкою сама не хочу, вона така... О к с а н а Чого ж тебе водити? Уже ж ти не маленька. Йди сама. Ще й веселiше буде вам без старших. Г а н н а Самiй не можна по Москвi ходити. О к с а н а Хiба хто нападе? Г а н н а Нi, так, не звичай. О к с а н а Ну, вже тi звича? отут у вас! Г а н н а Та й що менi бояришнi тi скажуть? Сидять по теремах, от як i я, не бачать свiта. Що з ?х за веселiсть? О к с а н а Чого ж ви сидите? Пiшли б укупi кудись на вигой або в гай над рiчку та заспiвали б. Я, бувало, дома годинки в хатi не просиджу святом. Г а н н а Ба в тебе дома! Там же не Москва. Такого тут iзроду не чували, - спiвати по гаях!.. О к с а н а То ти й не зна?ш, як на Вкра?нi в нас гуля? челядь? Г а н н а Я мало що Вкра?ну пам'ятаю, а Ванька тут уже й вродився. О к с а н а Ванька? Чому ж би не Iвась? Г а н н а Так тут зовуть, та й ми вже звикли. Вiн i сам так звик. Мене ж матуся тiльки та Степан зовуть iще Ганнусею. О к с а н а А як же ти тута звешся? Г а н н а Аннушка. О к с а н а Чи ба! (немов ухваляючи)_ "Ганнушка". Г а н н а (поправляюш)_ Нi-бо, "Аннушка", Оксано. О к с а н а Не вимовлю. Проте ж воно нiчого i по-московському, хто добре вмi?. А як по-?хньому Оксана буде? Г а н н а Аксинья чи Аксюша. О к с а н а Щось негарно. Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови. Г а н н а (лащиться до Оксани)_ Як хочеш, так i зватиму, сестричко. Я так тебе люблю! Зрадiла, боже, як брат тебе з Укра?ни привiз! О к с а н а Ти ще мене, Ганнусенько, не зна?ш, а може ж, я лиха... Г а н н а Нi, нi, ти добра! Ти, бач, усе до мене: "Погуляй, забався, не сиди!" А ти б почула, як iншi всi бояринi спиняють сво?х сестер та дочок. ?й же богу, нi за порiг не випустять нiколи. (Ще бiльше лащиться)_ Оксаночко... рiднесенька... я маю тебе щось попрохати... О к с а н а Що, сестричко? (Ганна мовчить збентежена)_ Хотiла б, може, що з мо?х уборiв? Бери, що хочеш. Дам тобi й намисто, ще й коси у дрiбушки заплету, вберу тебе, неначе гетьманiвну. Г а н н а (смутно)_ Та нi, сього матуся не дозволять... Я не об тiм... Я хочу попрохати, щоб ти... пiшла зо мною у садок... О к с а н а Ото й всього? Було про що просити. Ходiм хоч зараз. Г а н н а Нi, не зараз, потiм... О к с а н а Коли ти схочеш. Що ж там у садку? Г а н н а Та, бач... самiй отам в садку сидiти менi не можна... О к с а н а Вже й сього не можна? Г а н н а А з мамкою пiти - вона розплеще усiм про те, чого я там сиджу. О к с а н а (смiючись)_ А ти ж там що ворожиш? От хитруха! Г а н н а Та я нiчого... тiльки виглядаю, чи не про?дуть вулицею часом царськi стрiльцi. Вони надвечiр ?здять. О к с а н а Либонь, царський стрiлець тобi устрелив дiвоче серденько? Г а н н а Та я ж, Оксано, заручена. О к с а н а За царського стрiльця? Г а н н а Авжеж. О к с а н а То чом же вiн до нас не прийде? Г а н н а Хоч би й прийшов, то я ж хiба побачу? Я в теремi, а вiн там, у свiтлицi. О к с а н а То вам i бачитись не можна? Г а н н а Де ж там! О к с а н а Прилюдно - нi, а тiльки крадькома? Г а н н а Нi, як то крадькома? О к с а н а А ти ж хотiла до нього вийти у садок. Г а н н а До нього? Нi, я ще сорому не загубила! I як се ти подумати могла, що я тебе просила проводжати мене на сходини?.. Невже, Оксано, вважа?ш ти, що я така нечесна? О к с а н а Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть? Як дiвчина посто?ть на розмовi з сво?м зарученим, то вже й нечесна? Г а н н а Авжеж, тут так. О к с а н а Навiщо ж ти виходиш туди в садок? Г а н н а Я здалека дивлюся, як вiн там вулицею про?здить. Iнакше ж я його нiгде не бачу, хiба що в церквi. О к с а н а Де ж ви розмовляли? Г а н н а Нiгде. О к с а н а А як же вiн тебе посватав? Г а н н а Як? Через сваху. Як звичайно всi. О к с а н а Я щось не розберу. Г а н н а Бо ти не зна?ш тутешнiх звича?в. Нехай лиш мати тобi розкажуть, бо всього достоту i я не знаю. О к с а н а Нiбито виходить, що ви отак, не мовивши нi слова, i поберетесь? Г а н н а Так найпристойнiше. О к с а н а Чудна тут молодь!.. (Усмiха?ться якимсь спогадам мовчки._ Потiм стиха, мрiйливо)_. Я ж було щовечiр виходжу до Степана на розмову. Г а н н а Як заручились? О к с а н а Та... як заручились... Ну, раз стояла з ним, не заручившись, iнакше хто ж засвататися може? Г а н н а (закриваючись)_ Ой лихо, сором! (Оксана мовчки знизу? плечима)_. Г а н н а А твоя матуся не зна? й досi про тво? стрiвання? О к с а н а Чому не зна?? Г а н н а Що ж, вона простила, не прокляла тебе? О к с а н а Та за що, Ганно? Самi ж вони були пак молодi, то знають, що то любощi. Г а н н а Оксано! Що тiльки ти говориш? (Знову закрива?тьс я)_ О к с а н а (смi?ться)_ От дурненька! С т е п а н (увiходить поспiшно)_ Оксаночко, перевдягнися швидше в московське вбрання. Там прийшли бояри. О к с а н а Та мати ж кажуть, що жiнкам не можна мiж чоловiцтвом бути. С т е п а н Бачиш, любко, ти ма?ш тiльки ?х почастувати та й знов у терем вернешся. О к с а н а Отак? А як же частувати ?х, Степане? По-нашому, чи, може, як iнакше? С т е п а н Ти винесеш ?м на тарелi меду, - матуся прилаштують, як там треба, - уклонишся, боярин поцiлу? тебе в уста... О к с а н а Степане! Що ти кажеш? Мене бояри цiлувати мають? Чи се менi причулося? С т е п а н Нi, серце, воно так ?, та в тiм нiчого злого, - то тiльки звичай! О к с а н а Се ще так же звичай! Нехай йому абищо! Не пiду! С т е п а н (понуро)_ Як хочеш, тiльки ти нас тим загубиш. О к с а н а Таке вигаду?ш! С т е п а н Ба ти не зна?ш, якi тут люди мстивi... За зневагу старий боярин вiзьме, як не вийдеш, а вiн же думний дяк, вiн ма? силу - он син його ще молодий, - вже стольник; вiн оклепа? нас перед царем, а там уже й готово "слово й дiло". О к с а н а Ти не жарту?ш? С т е п а н (ще понурiше)_ Як тобi зда?ться? О к с а н а (з жахом)_ Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська. С т е п а н Я й не казав тобi, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, то на Укра?нi, либонь, зiгнули б у три погибелi родину нашу московськi во?води... Ось ти млi?ш з огиди, що тебе якийсь там дiд торкне губами, а як я повинен "холопом Стьопкою" себе взивати та руки цiлувати, як невiльник, то се нiчого? О к с а н а Боже мiй... Степане! Хто ж каже, що нiчого? С т е п а н Отже, бачиш... Та що я тут розводжуся? Там дяк мене чека?. То скажи, Оксано, ти вийдеш? О к с а н а Я не знаю... М а т и (виходить з кiмнати)_ Вийди, доню, голубонько! I я тебе прошу! Не дай менi, старiй, на очi бачить Степаново? згуби! Г а н н а Ой сестричко, якби ти знала, що за лютий дiд отой боярин!.. Я тебе благаю! Сестриченько! Не загуби ж ти нас! (Ридаючи, кида?ться до Оксани)_ О к с а н а (до Ганни холодно, якось надмiру спокiйно)_ Я вийду. Дай менi московське вбрання. (Ганна кида?ться до скринi)_. А ви, матусю, наготуйте меду. ?ди, Степане, бав тим часом гостi. Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, блiда як смерть, здiйма? з голови кораблика. III Дальня кiмнатка у горiшньому поверсi в Степановiм домi. С т е п а н (уводить г о с т я козака)_ Ось тута поговорим, пане-брате, бо, зна?ш, там... тут буде захиснiше. (Огляда? сiни через дверi, потiм замика? дверi_ на замок i зачиня? вiкна Сiда? з гостем далi_ вiд дверей Розмова ведеться неголосно)_. Великi чиняться там кривди, кажеш? Г i с т ь Та там такi напастi, що крий боже! I просвiтку нiкому не дають московськi посiпаки. Все нам в очi тi?ю присягою тичуть... С т е п а н Правда, що присяга таки велика рiч. Г i с т ь (голоснiше)_ Чому ж вони самi забули бога? С т е п а н Помалу, пане-брате, ще пiдслуха який слуга. Г i с т ь Та правда... Я й забув... (Тихше)_ Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить вiд то? галичi. С т е п а н То трудна справа. Адже когось вiн там держати мусить для нагляду, а всi тi во?води один вiд одного не лiпшi. Звiсно, за ними й iншi всi порозпускались... Г i с т ь Послав би цар з укра?нцiв кого, в Москвi ж тут ? такi, от хоч би й ти, що здавна i царевi служать вiрне, i рiдний звичай вмiють шанувати. С т е п а н Нас не пошлють... Г i с т ь Чому? С т е п а н Бо нам не вiрять. Г i с т ь Отак! Та ви ж тут наче всi у ласцi! С т е п а н То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом ненадовго послами посилають, i не самих, а вкупi з москалями... Щоб во?водами ж настановити, того не буде й зроду! Г i с т ь Не здивуйте ж, як ми вiдкинемось до Дорошенка! С т е п а н (робить рух рукою, мов хоче гостевi затулити вуста)_ Крий боже, пане-брате, що ти кажеш? Г i с т ь (схаменувшись)_ Так часом зiрветься з досади слово... Найгiрше, пане-брате, догора? оте, що нам не вiрять. Мiй свояк, Черненко, зна?ш? (Степан потаку? головою)_. Так був уклепався, що ледве-ледве вирвався з душею! С т е п а н Черненко? Вiн, зда?ться, з найвiрнiших царевих приятелiв. Г i с т ь То-то й ба! А хтось там наклепав при во?водi, що нiби вiн послав у Чигирин листа якогось. От було бiди! Що жiнка плакала, в ногах валялась у во?води... С т е п а н (гiрко всмiхнувшшь)_ ? прислiв'я, брате: "Москва сльозам не вiрить". Г i с т ь Щира правда! Проте знайшлись такi, що помогли... С т е п а н Се хто ж? Г i с т ь Побрязкачi. С т е п а н Хiба що так. Мовчання._ Г i с т ь Вже так, що цупко затягли супоню на наших боках. А проте ? люди, що не бояться, йдуть, мов на одчай, бо, сказано, терпець ?м увiрвався! (Присунувшись зовсiм блiзенько до Степана,_ говорить пошепки)._ Дiвчата нашi, - декотрi ще вкупi були з дружиною тво?ю в братствi. - гуртом пошили корогву й послали у Чигирин... звичайне, крадькома... Iван, твiй шурин, сам ?? одвозив... Нiхто не зна? ще. Якби дiзнались, то страшно здумати, що б там було!_ (Одсунувшись, трохи голоснiше)_. Отак, як бач, одважуються люди... (Степан в мовчазнiй задумi сiпа? кiнець свою пояса._ Гiсть уста?)_. Що ж, пане-брате, то нема надi? полегкостi дiстати вiд царя? С т е п а н (отямившися з задуми, теж уста?)_ О нi, чому ж, я спробую. От згодом в царя я буду на малiй беседi. Як буде вiн пiд чаркою, то, може, я догоджу йому, вiн часом любить пiсень "черкасских" слухати, та жартiв, та всяких теревенiв, не без того, що й тропака звелить потанцювати. Г i с т ь Ото! Хiба ти в нього пахоля? С т е п а н Ба зна?ш, як то кажуть: "Скачи, враже, як пан накаже"... Та ладен я, брате, уже хоч би й на головi ходити, аби чогось добутися для тебе та для Вкра?ни. Дай менi суплiку, оту, що ти приготував царевi, - як влучу слушний час, то я подам до власних рук йому. Г i с т ь (вийма? загорнений у хустину папiр з печатками)_ Ось, пане-брате, хай бог тобi поможе! Не минути розливу кровi братньо?, як тiльки суплiка сяя марна буде. С т е п а н Боже, не попусти! Г i с т ь Бувай здоров. Пiду вже. С т е п а н Хай бог тебе провадить, пане-брате. Чоломкаються. Гiсть виходить._ О к с а н а (швиденько увiходить з iнших дверей швидким кроком)_ А я тебе, Степане, скрiзь шукаю. С т е п а н Що там таке? О к с а н а Порадитися треба. Менi Яхненко тут листа привiз вiд братчицi-товаришки. С т е п а н (з поспiхом)_ Де лист? Його спалити треба! О к с а н а Бог з тобою! Чому спалити? То вона проха?, щоб я, по змозi, грошей ?й послала, якусь вона потребу ма? пильну. С т е п а н Не посилай. Крий боже! I не думай! О к с а н а Та що тобi бiг дав? Я й не гадала, що ти такий скупий. Коли вже так - я з посагу свого послати можу. С т е п а н Та я не грошей жалую, Оксано. О к с а н а А чом же ти не хочеш? С т е п а н Небезпечно. (Нахилившись до не?, зовсiм нишком)_. Вони там з Дорошенком накладають... О к с а н а (здивована мовчить, потiм загадково усмiха?ться)_ Ну що ж, так, може, й треба. С т е п а н Схаменися! Ти ж так боялася розливу кровi, а ся вiйна найпаче братовбiйна, що Дорошенко зняв на Укра?нi, -'- то ж вiн татар на помiч при?днав i платить ?м ясиром християнським. О к с а н а (сiда?, мов знесилена, на ослiн i спира?ться па стiл)_ Скрiзь горе, скрiзь, куди не обернися... Татари там... татари й тут... С т е п а н Оксано! Що мариться тобi? Татари тут? О к с а н а А що ж? Хiба я тут, не як татарка, сиджу в неволi? Ти хiба не ходиш пiд ноги слатися сво?му пану, мов хановi? Скрiзь палi, канчуки... холопiв продають... Чим не татари? С т е п а н Тут вiра християнська О к с а н а Тiльки ж вiра! Та й то... прийду до церкви - прости, боже! - я тут i служби щось не пiзнаю: заводять якось, хтозна й по-якому... С т е п а н Оксано, се вже грiх! О к с а н а Ой чоловiче!.. Та й осоружна ж ся менi Москва! (Схиля?ться головою до стола)_. С т е п а н (сумно сто?ть над нею)_ Я так i знав... Хiба ж я не казав, що я тобi нiчого дать не можу тут, на чужинi?.. О к с а н а (кида?ться до нього)_ Нi, мо? кохання! Се я недобра! Так, немов не знаю, що бiдний мiй голубонько стражда? за всiх найгiрше, - треба ж завдавати жалю ще бiльше! (Степан пригорта? ??)_. Ну, скажи, мiй любий, чи довго нам ще мучитися так? С т е п а н (зiтхнувши)_ Бог зна?, серденько! О к с а н а Невже й загинем у сiй неволi? С т е п а н Май надiю в бозi. Ще якось, може, змiняться часи. Коли б утихомирилося трохи там, на Вкра?нi, попрошу царя, щоб вiдпустив мене хоч у гостину. О к с а н а Тепер нiяк не можна? С т е п а н Нi, ?дина, тепер нема що й думати! От саме я думаю до царя суплiку нести, що люди з Укра?ни привезли, - жалiються на утиски, на кривди... Я маю боронити ту суплiку, то вже ж не час проситися з Москви. "От, - скажуть, - речi солодко розводить, а сам в лiс дивиться". Тепер, Оксано, нам треба стерегтися так, "щоб муха не пiдточила носа", як то кажуть. Крий боже схибити в чому, - пропала вся наша справа i громадська вкупi. О к с а н а Ну як його ще бiльше стерегтися? Вже й так немов замазались у пiч! С т е п а н Та от, наприклад, ти послати хочеш тi грошi братчицi... О к с а н а (спустивши очi)_ Вже не пошлю. Нехай пробачить, що ж, коли не змога... Я напишу ?й... С т е п а н Краще не пиши нiчого, серце. О к с а н а Як же ж так, Степане? Се ж навiть незвичайно! С т е п а н Як листа десь перехоплять - чи то раз бувало? - то ще готовi взяти на тортури, як викриють ту справу з Дорошенком, щоб ти призналася, в чiм накладала З товаришками... О к с а н а Я перекажу через Яхненка... С т е п а н Мушу я просити, щоб ти його у нас тут не приймала. О к с а н а Та я ж його просила, щоб прийшов! Вже ж не прогнати! С т е п а н Накажи слугою, що ти нездужа?ш. О к с а н а Не випада?. С т е п а н Як хочеш. Тiльки як вiзьмуть "на дибу", то вже не жалуй! О к с а н а Звiдки вже й "на дибу"? С т е п а н А що ж ти дума?ш? За тим Яхненком шпиги московськi цiлим ро?м ходять. Я знаю ?х. О к с а н а (зажурена)_ Так я й не передам родинi нi листiв, нi подарункiв... С т е п а н Ти зна?ш, люба, поки що, то й краще б не озиватись, надто до Iвана, бо вiн в непевнi справи устрява?... О к с а н а До брата рiдного не озиватись? (У не? стають сльози па очах)._ С т е п а н Се ж не навiки, рибонько, тим часом, поки утихомириться... (Знов пригорта? ??)_. О к с а н а (не вiдповiдаючи на пестощi; безвиразно)_ Гаразд, нiкому не писатиму. С т е п а н Ти, серце, на мене гнiва?шся. О к с а н а (так само)_ Нi, чого ж? Ти ма?ш рацiю. Нащо писати? Степан опуска? руки. Оксана повагом виходить з хати. IV Терем. О к с а н а гапту? в кроснах, рухи в не? лiнивi, в'ялi. С т е п а н (увiходить i сiда? близько Оксани на дзиглику)_ Щось голова болить... О к с а н а (не пiдводячи очей вiд шитва)_ Ти пiзно встав. С т е п а н Та свiтом же прийшов з тi? беседи. О к с а н а Було там весело? С т е п а н Ей, де там в ката! По щиростi бояться слово мовить. П'ють, п'ють, поки поп'ються, потiм звада... О к с а н а А як же там, Степане, та суплiка? С т е п а н Та що ж... нiяк. Цар каже: "Прочита?м, подума?м"... Чували вже ми те?! О к с а н а Що ж буде? С т е п а н (з болiсною досадою)_ Ой, не знаю! Не питай! Мовчать. Оксана ши?, потiм голка випада? ?й з рук._ С т е п а н Хоч би ти щось, Оксано, розказала, а то так сумно, голова забита усяким лихом. О к с а н а (в'яло)_ Що ж я розкажу? Нiчого я не бачу i не чую, сиджу собi... С т е п а н (трохи роздражнений)_ Ну, робиш же що-небудь? О к с а н а Учора вишила червону квiтку. сьогоднi синю. Се тобi цiкаво? С т е п а н Ти так неначе дражнишся зо мною! О к с а н а (крiзь сльози)_ Нi, далебi, Степане, не дражнюся! С т е п а н (придивля?ться до шитва Лагiдно)_ А що се буде з то? лиштви, любко? О к с а н а (знов безучасно)_ Не знаю, се щось Ганна почала. С т е п а н Либонь, собi на посаг. Се вже хутко ?? весiлля. О к с а н а Та за мiсяць нiби. С т е п а н От на весiллi трохи погуля?ш, розважишся. О к с а н а Ет, знаю ту розвагу! Частуй та кланяйся: "Не обезсудьте..." А гостiйки поза плечима судять: "Черкашенка, чужачка..." С т е п а н Ти вже надто на те зважа?ш. О к с а н а (байдуже)_ Нi, менi дарма. Мовчання._ С т е п а н Ти так неначе втомлена сьогоднi. Клопочешся при господарствi, може? О к с а н а Нi, я не клопочусь, - то все матуся. Ми з Ганною все ши?мо. С т е п а н То, може, не треба стiльки шити? О к с а н а Що ж робити? Насiння я лузати не люблю, так як Ганнуся. Треба ж десь подiти i руки, й очi... С т е п а н Бiдненька ти в мене. (Оксана прорива?ться риданням)_. Оксано! Що се ти? Та бог з тобою! Чи хто тебе образив? Мати? Ганна? О к с а н а (трохи стишуючись)_ Вони як рiднi... я на ?х не скаржусь... С т е п а н Так що ж? О к с а н а (урива? ридання, з одча?м)_ Степане! Ти хiба не бачиш? Я гину, в'яну, жити так не можу! (В знесиллi похиля?ться па кросна)_ С т е п а н Се правда, не ростуть квiтки в темницi... А я гадав... (Ходить по хатi в тяжкiй задумi, потiм спиня?ться_ перед Оксаною)_. Оксано, заспокойся, поговорiм ладом. О к с а н а Про що, Степане? С т е п а н Виходить, я тебе занапастив. О к с а н а Нi, я сама... С т е п а н Однаково. Я бiльше не хочу за?дать тво?? долi. Хоч як менi се гiрко... я готовий тебе до батька вiдпустити. О к с а н а Як? А ти ж? С т е п а н Я тут зостануся. Для мене нема? вороття, ти ж те? зна?ш. О к с а н а (зворушена)_ То се б тебе покинути я мала? Чи я ж на те стояла пiд вiнцем i присягу давала? С т е п а н (гiрко)_ Я, Оксано, не хан татарський, щоб людей держати на присязi, мов на шнурку. Ти вiльна. Се тiльки я в неволi. О к с а н а (хита? головою)_ Нi, Степане. С т е п а н Чого ж? Я присягу тобi вертаю... (Голос його перерива?ться вiд турботи)_. I я прошу тебе... прости мене... що я... тебе вiдмовив вiд родини... що я... О к с а н а (обiйма? його)_ Нi, годi, не кажи! Не зна?ш ти... Ще ж ти менi нi слова, нi слова не промовив там, у батька, а вже моя душа була тво?ю! Ти дума?ш, як я тепер по?ду вiд тебе геть, то не лишиться тута моя душа? С т е п а н Так що ж робити, люба? О к с а н а Втiкаймо всi! Мiй батенько поможе прожити якось, поки ти придба?ш. Хай ?м абищо, сим московським добрам! Втiкаймо на Вкра?ну! С т е п а н Цар достане боярина свого скрiзь на Вкра?нi, та ще й тво?й родинi буде лихо. Не скри?мось нiгде... О к с а н а Втiкаймо в Польщу! А нi, то на Волощину! С т е п а н Що з того? Змiня?мо чужину на чужину... Приблудами чужi пороги будем там оббивати... все одно, що й тут. О к с а н а Нi, там вiльнiше. С т е п а н Треба заслужити чимсь ту сусiдську ласку. Чим же бiльше, коли не зрадою проти Москви? О к с а н а Так ?й i треба! С т е п а н Присяга, Оксано, велике дiло. Цар менi не верне так присяги, як я тобi вернув. Та й я йому не можу повернути всього, що я приймав з його руки. Мовчання. Почина? сутенiти. Десь у церквi тихо дзвонять._ О к с а н а Степане, вже не говорiмо бiльше про се нiколи. С т е п а н Так, не треба, люба... (Згодом)_. Чому не ши?ш? О к с а н а Вже менi не видко. А ще свiтити рано. С т е п а н Заспiвай щось потихеньку, якщо можеш. О к с а н а Добре. (Спiва? потихеньку)_ "Ой як було хорошенько, як рiд з родом п'?, вип'? чарку, вип'? другу та по сестру шле. "Сеструненько-голубонько..." (Урива?)_ Не можу. Либонь, я одзвича?лась вiд спiвiв. Та й щось на груди важко. (Кашля?)_ С т е п а н (стривожений)_ Ой, кохана, чи ти не хвора? О к с а н а Де ж там! То щось так. Увiходять м а т и й Г а н н а, за ними слуги вносять загортки з покупом. Поклавши пакунки, слуги виходять. М а т и Добривечiр, дiтки! Що сидите так поночi? С т е п а н Так, дещо розмовляли. М а т и Не наговоряться все голуб'ятка. Коли б то бог судив i Ганнi нашiй таке подружжя! Г а н н а (свiтить тим часом ( розгорта? пакунки)_ Подивись, Оксано, чого ми накупили! Оксана пiдходить._ Се на шубу, а се на лiтники, а се на кичку. Що, правда, гарне? Ми ж ото пiшли аж до купцiв заморських. О к с а н а (жваво)_ Гарно, гарно! Та й молодичка з тебе гарна буде! Ну й потанцюю в тебе на весiллi! Нехай уже московки не здивують! Г а н н а От я люблю, як ти така весела, а то сидить, похнюпившись, аж сумно. М а т и Та звiсно, i чого б таки журитись? Ви люди молодi... у хатi лад... О к с а н а (пiдхоплю?)_ За хатою добро... Г а н н а (не завважаючи iронi?)_ Авжеж, сестричко, якби ти бачила, що там купцiв на?хало! I чом ти не пiшла iз нами вкупi? О к с а н а Я дошити хтiла, а завтра й я пiду по всiх усюдах, закупимо з тобою всю Москву! От я собi парчеву кичку справлю! Степане, можна? С т е п а н Чом би ж то не можна? О к с а н а (плеще в долонi й приспiву?)_ "Бодай менi такий вiк довгий, як у мене чоловiк добрий!.." М а т и (втiшно всмiхаючись)_ Ну й вигадниця в тебе жiнка, синку! Г а н н а А як вона менi спiвала гарно весiльно?! Сестричко, заспiвай тi??, як то косу розплiтають. О к с а н а Не хочу, то сумна, ще знов заплачеш. Я зараз коровайницею буду або приданкою - ти тiльки слухай: (Спiва? дуже голосно, по-сiльському)_. "Не бiйся, матусю, не бiйся, в червонi чобiтки обуйся, щоб тво? пiдкiвки бряжчали, щоб нашi вороги мовчали! Гу!" (Вигукнувши, вискаку? на ослiн)_ Отак приданки скачуть через лавки! С т е п а н (ловить ?? й здiйма? з ослона)_ Ну, ну, Оксано, ти вже щось занадто. М а т и Та правда, донечко, почу? челядь... О к с а н а Овва! Так що ж! Бояриня гуля?! Давай утнем санжарiвки, Ганнусю! Г а н н а (смiючись)_ Та я не вмiю! О к с а н а Я тебе навчу! (Крутить Ганну навколо себе, приспiвуючи)_. "Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине! Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй, господине!" Що ж ти. Степане? Помагай спiвати! (Заляга?ться смiхом, що згодом переходить у кашель._ С т е п а н тривожно кида?ться до не?)_. V Степанiв садок. Будинок виходить у нього задньою стiною Видко гратчастi вiкна терема i пiддашок ч сходами Збоку в садку зроблена повiточка садова, вся в зеленi та в квiтках; у повiтцi приладновано великий турецький ослiн з подушками. З терема по сходах надвiрних помалу спускаються м а т и й О к с а н а. Оксану ведуть попiд руки д в i с л у ж н и ц i - "сенные девушки". Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на укра?нський лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець. М а т и (пройшовши вперед до повiтки,_ показу? дiвчатам на ослiн)_ Отут бояриню посадовiть та й можете вертати до роботи. Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем. М а т и Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше? Вiльнiше дихати? О к с а н а Вiльнiше?.. (Схиля?ться на подушки)_. М а т и Ляж, ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш? О к с а н а Так, я б заснула... тiльки я боюся... М а т и От, хай бог милу?! Чого бо?шся? О к с а н а Та все якесь таке страхiття сниться. М а т и Ти помолись до Йосипа святого, то вiн всi сни перенесе на добре. О к с а н а От вiдколи я тут, то й сни змiнились... Бувало, там, у батенька, все сниться, що я лiтаю. Так, бувало, любо... А тут не снилось i разу. М а т и Бач, любко, як сниться, що лiта?ш, то ростеш, отим воно так замолоду й сниться. Тепер же ти вже не ростеш... О к с а н а Та... певне... М а т и (поправлятчи ?й подушки)_ Ляж вигiдненько та засни гарненько. (Сiда? коло не? в ногах)_. А я посиджу тута, помолюся, щоб бог тобi послав у снi здоров'я. (Вийма? бурштиновi чiтки i перебира? ?х,_ стиха ворушачи устами)_. О к с а н а засипля?. С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати кива? йому, щоб помалу йшов, не гукав, потiм уста? обережно i йде до нього на другий кiнець садка, далi вiд повiтки. М а т и (нишком)_ Ну, що ж казав той нiмець? ? надiя? С т е п а н Що ж, каже: "В бога все можливо". М а т и Певне! Та все ж би й людсько? снаги докласти, либонь, не грiх. С т е п а н Вiн доклада?, мамо. Вiн ? людина великоучена... Та що ж, коли така тяжка хвороба? М а т и I звiдки причепилася напасть?.. Либонь, се хтось наврочив на весiллi Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла. С т е п а н Зда?ться, ще давнiше почалося... М а т и Хiба? Та нi, вона була здорова. А от що на весiллi... Ну, та як же той нiмець каже? З чого б то воно? Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку? От горе, тут нема таких бабiв, як там, у нас, - коли б так пошептали. С т е п а н Нi, матiнко, не помогли б тi шепти. Така вже слабiсть. М а т и Що ж воно? Як зветься? С т е п а н Казав вiн: "Ваша панi занудилась по рiднiм краю - се ? также слабiсть". Сказав менi по-грецьки як i зветься. М а т и Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то виго?ти... С т е п а н Вiн казав, - коли ?? повезти на Вкра?ну, то, може б, ще й одужала. М а т и От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже. Вона таки нудилася, небога. Що ж, вiдомо, завезена далеко... Не кожне привика? до чужини. Котре привикне, а котре то й... С т е п а н Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину - чей же пустить? М а т и Та, може, й пустить - вже ж вiйни нема?. С т е п а н Скажу йому, що маю ще й у Ки?в повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй - невже ж не пустить? М а т и Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати! А се, Степанку, ти надумав добре - по?хати на прощу, помiчнiше воно бува? над усякi лiки. (Зiтхнувши, поглянула па небо)_. Ба сонечко схиля?ться на вечiр. Ти б тута розбудив Оксану, синку, Навзаходi недобре спати хворим. А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч ?й було готове пити. С т е п а н Спасибi, що клопочетеся нею. М а т и Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось ?й давати раду. (Iде в терем)_. Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлу? ??. Вона прокида?ться. О к с а н а Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку... С т е п а н (удавано веселим голосом)_ Мiсяць, люба? Се дивно, бо якраз на тебе сонце! О к с а н а Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце... С т е п а н Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкра?нi. О к с а н а Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине... С т е п а н Бог з тобою, люба! Чи я ж би про таке тобi казав? Надумав я по?хати з тобою в гостину до тво?х. О к с а н а (iронiчно)_ Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне. С т е п а н Цар пустить. Вже ж тепера на Вкра?нi утихомирилося. О к с а н а (гостро)_ Як ти кажеш? Утихомирилось? Зломилась воля, Укра?на лягла Москвi пiд ноги, се мир по-тво?му - ота ру?на? Отак i я утихомирюсь хутко в трунi. С т е п а н Ти одживешся на Вкра?нi. Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих. О к с а н а (понуро, уперто)_ Годi, не кажи. Нiкуди я тепера не по?ду. С т е п а н Чому ж? О к с а н а Не хочу! С т е п а н Що се ти, Оксано? Менi аж дивно! Що се ти говориш? О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)_ А я дивую, ти з яким лицем збира?шся з'явитись на Вкра?нi! Сидiв-сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкра?нi, - тепер, як "втихомирилось", ти ?деш туди ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi, та га?м недопаленим втiшатись. На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi? С т е п а н Ти тепер карта?ш... А як сама колись менi казала, що ти прийняти можеш тiльки руку, вiд кровi чисту? О к с а н а Правда, я казала... Ми вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться... Степане, дай руку! С т е п а н Се навiщо? О к с а н а Ти не хочеш? С т е п а н Нi, чом же? (Да? руку Оксанi)_. О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)_ От, зда?ться, руки чистi, проте, все мариться, що ?х покрила не кров, а так... немов якась iржа... як на старих шаблях бува?, зна?ш? (Пуска? його руку i ляга? знов Говорить повiльнiше,_ млявiше, з перервами)_. У батенька була така шаблюка... вони ?? закинули... ми з братом знайшли... в вiйну побавитись хотiли... не витягли... до пiхви прикипiла... заржавiла. Отак i ми з тобою... зрослись, мов шабля з пiхвою... навiки... обо? ржавi... С т е п а н Ти, Оксано, вмi?ш зарiзати словами без ножа. О к с а н а Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого. Що-небудь же i я повинна вмiти... (Мовчання)_. Як я умру, то не бери вже вдруге укра?нки, вiзьми московку лiпше... С т е п а н Оксано! О к с а н а Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться... С т е п а н (з мукою)_ Та пожалiй себе й мене хоч трохи! О к с а н а Занадто я жалiла... В тiм i горе... Якби я мала сили не жалiти, то вирвались би геть з сi? кормиги - i ти б ослобонився вiд iржi... А так, вже чисто: нi собi, нi людям! С т е п а н Оксаночко! По?дем на Вкра?ну! Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелi, там ти з ними розважишся. О к с а н а (одверта?ться)_ Я й в вiчi не насмiю ?м глянути... С т е п а н Ну, в Ки?в подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобi здоров'я верне! О к с а н а Нащо? Кому потрiбне те мо? здоров'я та й я сама? С т е п а н Менi, моя ?дина! Я ж так тебе люблю! О к с а н а Т обi зда?ться. Ти жалу?ш мене, але любити... таки й нема за вiщо... Я тепер така недобра стала, вередлива... С т е п а н Нi, нi, моя хороша! О к с а н а Я - хороша? Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала... С т е п а н (гладить ?? руку, низько похиливши голову)_ Ти шарпа?ш себе речами тими. Не треба стiльки говорити... О к с а н а Правда... С т е п а н Та й що картатися словами, люба? Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усi грiхи. Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi. Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати... О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi)_ Так, се правда. Але нiхто сього не зрозумi?, поки ми живi. Отже, треба вмерти. Ти, певне, довше проживеш, нiж я, - до рук тобi свiй заповiт вiддам я, а ти його передаси родинi i братчикам, хто ще живий лишився. С т е п а н (з гострою тугою)_ Ой, краще б я тобi таке казав! О к с а н а (пiдводиться й прихиля? його до себе)_ Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще ? про що й про кого дбати. Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав... На бойовиську не всi ж померли, ранених багато... поможеш ?м одужати, то, може, колись там... знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом... а як i нi - не жалуй, що помiг. Сидять якийсь час мовчки, обнявшись. С т е п а н (пiдводиться i пода? Оксанi руку)_ Ходiм, я заведу тебе до хати. Бач, сонце вже навзаходi. О к с а н а Ходiм (Спираючись на руку Степанову, iде до будинку._ Не доходячи рундука, спиня?ться i оберта?ться,_ дивлячись на захiдне сонце, що вже зника? за обрi?м)_. Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд... Ти бачиш Укра?ну - привiтай! 27-29.IV 1910 ** КАМIННИЙ ГОСПОДАР ** Драма ДIЯЧI: Командор дон Гонзаго де Мендоза. Донна Анна. Дон Жуан*. Долорес. Сганарель - слуга дон Жуана. Дон Пабло де Альварес \ батько Донна Мерседес / i мати донни Анни. Донна Соль. Донна Консепсьйон - грандеса. Марiквiта - поко?вка. Дуенья донни Анни. Гранди, грандеси, гостi, слуги. __ _*Тут ужито французько?, а не iспансько? вимови iмення "Жуан", бо так воно освячене вiковою традицi?ю у всесвiтнiй лiтературi. З то? само? причини ужито iтальянсько? форми слова "донна". (Прим. Лесi Укра?нки)._ I Кладовище в Севiль?. Пишнi мавзоле?, бiлi постатi смутку, мармур мiж кипарисами, багато квiтiв тропiчних, яскравих. Бiльше краси, нiж туги. Донна Анна i Долорес. Анна ясно вбрана, з квiткою в косах, вся в золотих сiточках та ланцюжках. Долорес в глибокiй жалобi, сто?ть на колiнах коло одно? могили, убрано? свiжими вiнками з живих квiток. Д о л о р е с (уста? i втира? хустинкою очi) Ходiм, Анiто! А н н а (сiда? на скамницю пiд кипарисом) Нi-бо ще, Долорес, тут гарно так. Д о л о р е с (сiда? коло Анни) Невже тобi принадна могильна ся краса? Тобi, щасливiй! А н н а Щасливiй?.. Д о л о р е с Ти ж без примусу iдеш за командора? А н н а Хто б мене примусив? Д о л о р е с Ти ж любиш нареченого свого? А н н а Хiба того не вартий дон Гонзаго? Д о л о р е с Я не кажу того. Але ти чудно вiдповiда?ш, Анно, на питання. А н н а Бо се такi питання незвичайнi. Д о л о р е с Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно, з тобою подруги щонайвiрнiшi, - ти можеш все менi казать по правдi. А н н а Спочатку ти менi подай сей приклад. Ти ма?ш та?мницi. Я не маю. Д о л о р е с Я? Та?мницi? А н н а (смiючись) Що? Хiба не ма?ш? Нi, не спускай очей! Дай я погляну! (Загляда? ?й в очi i смi?ться). Д о л о р е с (iз слiзьми в голосi) Не муч мене, Анiто! А н н а Навiть сльози? Ой господи, се пассiя правдива! Долорес закрива? обличчя руками. Ну, вибач, годi! (Бере в руки срiбний медальйон, що висить у Долорес на чорнiм шнурочку на грудях). Що се в тебе тута, в сiм медальйонi? Тут, либонь, портрети тво?х покiйних батенька й матусi? (Розкрива? медальйона ранiше, нiж Долорес устигла спинити ?? руку). Хто вiн такий, сей прехороший лицар? Д о л о р е с Мiй наречений. А н н а Я того й не знала, що ти заручена! Чому ж нiколи тебе не бачу з ним? Д о л о р е с I не побачиш. А н н а Чи вiн умер? Д о л о р е с Нi, вiн живий. А н н а Вiн зрадив? Д о л о р е с Мене не зрадив вiн нiчим. А н н а (нетерпляче) Доволi тих загадок. Не хочеш - не кажи. Я лiзти в душу силомiць не звикла. (Хоче встати, Долорес удержу? ?? за руку). Д о л о р е с Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не зна?ш, як тяжко зрушити великий камiнь? (Кладе руку до серця). А в мене ж тут лежить такий важкий i так давно... вiн витiснив iз серця всi жалi, всi бажання, крiм одного... Ти дума?ш, я плакала по мертвiй сво?й родинi? Нi, моя Анiто, то камiнь видавив iз серця сльози... А н н а То ти давно заручена? Д о л о р е с Ще зроду. Нас матерi тодi ще заручили, як я жила у маминiй надi?. А н н а Ох, як се нерозумно! Д о л о р е с Нi, Анiто. Либонь, се воля неба, щоб могла я його сво?м по праву називати, хоч вiн менi i не належить. А н н а Хто вiн? Як чудно се, що я його не знаю. Д о л о р е с Вiн - дон Жуан. А н н а Який? Невже отой... Д о л о р е с Отой! Той самий! А який же другий iз сотень тисячiв усiх Жуанiв так може просто зватись "дон Жуан", без прiзвиська, без iншо? прикмети? А н н а Тепер я розумiю... Тiльки як же? Його вже скiльки лiт нема в Севiль?... Таж вiн банiт? * _* Банiт - вигнанець._ Д о л о р е с Я бачила його остатнiй раз, як ми були в Кадiксi, вiн жив тодi, ховаючись в печерах... жив контрабандою... а часом плавав з пiратами... Тодi одна циганка покинула свiй табiр i за море з ним утекла, та там десь i пропала, а вiн вернувся i привiз в Кадiкс якусь мориску*, що стру?ла брата для дон Жуана... Потiм та мориска пiшла в черницi. _* Мориски - мавританцi, якi, формально прийнявши християнство, потай сповiдували iслам._ А н н а Се неначе казка. Д о л о р е с Однак се щира правда. А н н а А за вiщо його банiтувано? Щось я чула, та невиразно. Д о л о р е с Вiн, як ще був пажем, то за iнфанту викликав на герець одного принца кровi. А н н а Та iнфанта його любила? Д о л о р е с Так говорять люди, а я не вiрю. А н н а Чому? Д о л о р е с Якби любила, вона б для нього кинула Мадрiд i королiвський двiр. А н н а Чи се ж так легко? Д о л о р е с Любовi легкого шляху не треба, адже толедська рабинiвна - вiри зреклась для нього. А н н а Потiм що? Д о л о р е с Втопилась. А н н а Ото, який страшний твiй наречений! Ну, правда, смак у нього не найкращий; циганка, бусурменка i жидiвка... Д о л о р е с Ти забува?ш про iнфанту! А н н а Ну, з iнфантою все невиразна справа! Д о л о р е с Вiн, у вигнання ?дучи, пiдмовив щонайсвятiшу абатису, внуку самого iнквiзитора. А н н а Невже? Д о л о р е с Ще потiм абатиса та держала таверну для контрабандистiв. А н н а (смi?ться) Справдi, вiн не без дотепу, твiй дон Жуан!.. А ти неначе горда з того всього, - раху?ш тих сперечниць, мов трофе?, що лицар твiй здобув десь на турнiрi. Д о л о р е с А заздрю ?м, Анiто, тяжко заздрю! Чому я не циганка, щоб могла зректися волi вiльно? для нього? Чому я не жидiвка? - я б стоптала пiд ноги вiру, щоб йому служити! Корона - дар малий. Якби я мала родину, - я б ?? не ощадила... А н н а Долорес, бiйся бога! Д ол о р е с Ох, Анiто, найбiльше заздрю я тiй абатисi! Вона душi рятунок вiддала, вона зреклася раю! (Стиска? руки Аннi).__ Анно! Анно! Ти не збагнеш сих заздрощiв нiколи! А н н а Я б ?м не заздрила, тобою бувши, нещасним тим покидькам. Ах, прости, забула я, - вiн i тебе ж покинув! Д о л о р е с Мене не кидав вiн i не покине. А н н а Знов загадки! Та що се ти, Долорес? Д о л о р е с Ходила й я до нього в ту печеру, де вiн ховався... А н н а (з палкою цiкавiстю) Ну? i що ж? Кажи! Д о л о р е с Вiн був порубаний. Жону алькада вiн викрасти хотiв. Але алькад ?? убив, а дон Жуана зранив... А н н а Та як же ти дiсталася до нього? Д о л о р е с Тепер я вже й сама того не тямлю... То щось було, як гарячковий сон... Глядiла я його, носила воду опiвночi, i рани обмивала, i го?ла, i виго?ла. А н н а Що ж? Осе i все? Д о л о р е с Осе i все. Вiн встав, а я пiшла вiд нього знов додому. А н н а Такою ж, як була? Д о л о р е с Такою, Анно, як чиста гостя. I ти не думай, що я б йому далася на пiдмову. Нiколи в свiтi! А н н а Але ж ти коха?ш його шалено. Д о л о р е с Анно, то не шал! Кохання в мене в серцi, наче кров у чашi та?мнiй святого Граля. Я наречена, i нiхто не може мене сплямити, навiть дон Жуан. I вiн се зна?. А н н а Як? Д о л о р е с Душею чу?. I вiн до мене ма? почуття, але те почуття - то не кохання, воно не ма? назви... На прощання вiн зняв перстеника з руки мо?? i мовив: "Поважана сеньйорито, як вам хто докорятиме за мене, скажiть, що я ваш вiрний наречений, бо з iншою я вже не обмiняюсь обручками - даю вам слово честi". А н н а Коли вiн се казав, - чи то ж не значить, що вiн одну тебе коха? справдi? Д о л о р е с (сумно хита? головою) Словами серденька не одурити... Мене з коханим тiльки мрiя в'яже. Такими нареченими, як ми, пригiдно бути в небi райським духам, а тут - яка пекельна з того мука! Тобi того не зрозумiти, Анно, - тобi збуваються всi сни, всi мрi?... А н н а "Всi сни, всi мрi?" - се вже ти занадто! Д о л о р е с Чому занадто? Що тобi браку?? Все ма?ш: вроду, молодiсть, кохання, багатство, хутко будеш мати й шану, належну командоровiй дружинi. А н н а (засмiявшись, уста?) Не бачу тiльки, де тут сни i мрi?. Д о л о р е с (з блiдою усмiшкою) Та ?х для тебе мовби вже й не треба. Обидвi панни походжають мiж пам'ятниками. А н н а Кому ж таки не треба мрiй, Долорес? У мене ? одна - дитяча - мрiя... Либонь, вона повстала з тих казок, що баяла менi, малiй, бабуся, - я так любила ?х... Д о л о р е с Яка ж то мрiя? А н н а Ет, так, химери!.. Мариться менi якась гора стрiмка та неприступна, на тiй горi мiцний, суворий замок, немов гнiздо орлине... В тому замку принцеса молода... нiхто не може до не? доступитися на кручу... Вбиваються i лицарi, i конi, на гору добуваючись, i кров червоними стрiчками обвива? пiдгiр'я... Д о л о р е с От яка жорстока мрiя! А н н а У мрiях все дозволено. А потiм.... Дол о р е с (перейма?) ...Один щасливий лицар злiз на гору i доступив руки i серця панни. Що ж, Анно, мрiя ся уже справдилась, бо та принцеса - то, звичайно, ти, убитi лицарi - то тi панове, що сватались до тебе нещасливо, а той щасливий лицар - дон Гонзаго. А н н а (смi?ться)__ Нi, командор мiй - то сама гора, а лицаря щасливого нема? нiде на свiтi. Д о л о р е с Се, либонь, i краще, бо що ж ти можеш лицаревi дати у надгороду? А н н а Шклянку лимонади для прохолоди! (Урива?. Iншим тоном). Глянь лишень, Долорес, - як блима? у сiй гробницi свiтло, мов заслоня? хто i вiдслоня?... Ну що, як там хто ?? Д о л о р е с То кажани навкруг лампади в'ються. А н н а Я загляну... (Загляда? крiзь гратчастi дверi у гробницю, сiпа? Долорес за рукав i показу? щось. Пошепки). Дивись - там злодiй! Я кликну сторожу. (Кида?ться бiгти). В ту хвилину одчиняються дверi. Долорес скрику? i млi?. Д о н Ж у а н (вийшовши з гробницi, до Анни) Прошу вас, сеньйорито, не втiкайте i не лякайтесь. Я зовсiм не злодiй. Анна верта?ться i нахиля?ться до Долорес. Д о л о р е с (очутившись, стиснула Аннi руку)_ _ Вiн, Анно, вiн!.. Чи я збожеволiла? А н н а Ви - дон Жуан? Д о н Ж у а н (уклоняючись) До вашо? послуги. Д о л о р е с Як ви могли сюди прибути? Д о н Ж у а н Кiнно, а потiм пiшки. Д о л о р е с Боже, вiн жарту?! Ви ж головою важите сво?ю! Д о н Ж у а н Я комплiмент оцей уперше чую, що важу я не серцем, завжди повним, а головою - в нiй же, сеньйорито, хоч, правда, ? думки, та тiльки легкi. А н н а А що важкого ?сть у вашiм серцi? Д о н Ж у а н О сеньйорито, се? може знати лиш та, що вiзьме те? серце в ручку. А н н а То ваше серце важене не раз. Д о н Ж у а н Гада?те? Д о л о р е с Ховайтесь! Як хто прийде, то ви пропали! Д о н Ж у а н Як уже тепер, з очей прекрасних погляди прийнявши, ще не пропав, то де ж моя погибель? Анна усмiха?ться, Долорес спуска? чорний серпанок собi на обличчя i одверта?ться. А н н а (маха? на нього рукою) Iдiть уже назад в свою домiвку! Д о н Ж у а н Се тiльки рученька жiноча може так легко посилати у могилу. Д о л о р е с (знов оберта?ться до дон Жуана) Невже ви мешка?те в сьому склепi? Д о н Ж у а н Як вам сказати? Я тут мав прожити сей день i нiч - менi не треба бiльше, - та в сiм дворi штивнiша етикета, нiж при дворi кастiльськiм, отже й там я нездатен був додержать церемонiй, то де вже тут! А н н а Куди ж ви подастеся? Д о н Ж у а н Я й сам iще не знаю. Д о л о р е с Дон Жуане, тут ? тайник пiд церквою, сховайтесь. Д о н Ж у а н Навряд чи веселiше там, нiж тут. Д о л о р е с Ви дба?те все про веселiсть! Д о н Ж у а н Чом же про те не дбати? А н н а Отже якби хто на маскараду кликав вас - пiшли б ви? Д о н Ж у а н З охотою пiшов би. А н н а То прошу вас. Сей вечiр в нашiм домi бал масковий, у мого батька Пабло де Альварес, остатнiй бал перед мо?м весiллям. Всi будуть замаскованi, крiм старших, мене i нареченого мого. Д о н Ж у а н (до Долорес) Ви будете на балi, сеньйорито? Д о л о р е с Ви бачите, сеньйоре, - я в жалобi. (Вiдходить набiк).__ Д о н Ж у а н (до Анни) А я жалоби не ношу нiколи i з дякою запросини приймаю. (Вклоня?ться). А н н а Який костюм ваш буде? Д о н Ж у а н Ще не знаю. А н н а Се шкода. Я б хотiла вас пiзнати. Д о н Ж у а н По голосу пiзна?те. А н н а Ви певнi, що я ваш голос так запам'ятаю? Д о н Ж у а н Так от пiзна?те по сьому перснi. (Показу? персня на сво?му мiзинцi). А н н а Ви завжди носите його? Д о н Ж у а н Так, завжди. А н н а Ви дуже вiрний. Д о н Ж у а н Так, я дуже вiрний. Д о л о р е с (виходячи з бiчно? стежки) Я бачу, Анно, дон Гонзаго йде. Дон Жуан хова?ться в гробницю. Анна йде назустрiч командоровi. К о м а н д о р (повагом наближа?ться. Вiн не дуже молодий, поважний i здержаний, з великою гiднiстю носить свiй бiлий командорський плащ) Ви тут самi? А де ж дуень? вашi? А н н а Вони зайшли до церкви, бо Долорес очей не любить зайвих, як бува? на гробi рiдних. К о м а н д о р (поважно кивнувши головою до Долорес) Я се розумiю. (До Анни). А я прийшов до вашо? господи, хотiв спитати вас, в яке убрання ви ма?те вдягтись для сього балу. А н н а У бiле. А навiщо вам се знати? К о м а н д о р Дрiбниця. Так, маленьке мiркування. А н н а Мене пiзна?те у кожнiй сукнi, бо маски я не наложу. К о м а н д о р Се добре. Менi було б неначе не до мислi, щоб ви надiли маску. А н н а А чому ж ви про се не мовили нi слова досi? Ко м а н д о р Я волi вашо? не хтiв стiсняти. Д о л о р е с Се чудно слухати, як наречений бо?ться положить найменший примус на ту, що хутко сам же вiн прив'яже ще не такими путами до себе. К о м а н д о р Не я ?? зв'яжу, а бог i право. Не буду я вiльнiший, нiж вона. Д о л о р е с Чоловiки не часто так говорять, а хоч говорять - хто з ?х слово держить? К о м а н д о р Тепер я не дивую, сеньйорито, що ви не хтiли досi вийти замiж, - без певностi не варто брати шлюбу. А н н а Чи всi ж ту певнiсть мають? К о м а н д о р Донно Анно, коли б я знав, що ви мене не певнi, або не певен був себе чи вас, я б зараз повернув вам ваше слово, поки не пiзно. Бо як буде дано велику присягу... А н н а Ох, се аж страшно! К о м а н д о р То не любов, що присяги бо?ться. Вам справдi страшно? А н н а Нi, се я жартую. (До Долорес).__ Ну, я ж тобi казала - вiн гора! К о м а н д о р Знов жарт якийсь? Веселi ви сьогоднi. А н н а Чому ж менi веселою не бути, коли я можу так на вас впевнятись, як на камiнну гору! Адже правда? К о м а н д о р (пода? Аннi руку, щоб вести ??. Анна прийма?) Так, донно Анно. Я вам докажу, що ви не помиля?тесь. Iдуть. Долорес трохи позаду ?х. А н н а (несподiвано голосно до Долорес) А зна?ш, менi вiн здався кращим на портретi, нiж так. Долорес, ужахнувшись, мовчки дивиться на не?. К о м а н д о р Хто? А н н а Наречений Долорiти. К о м а н д о р Хто ж вiн такий? А н н а Се поки що секрет. Та вiн сьогоднi буде в нас на балi. Виходять всi тро?_._ С г а н а р е л ь (слуга дон Жуана. Увiходить, оглядаючись, наближа?ться до гробницi) А вийдiть, пане! Д о н Ж у а н (виходить) Як? То ти вже тута? С г а н а р е л ь Привiт вiд донни Соль. Вона не хоче, щоб ви до не? йшли, - бо?ться слави, дуенья в не? зла. Вона волi?, урвавшися як-небудь на часинку, прийти сюди сама. Д о н Ж у а н Уже? Так хутко? С г а н а р е л ь Вам наче недогода? Д о н Ж у а н (не слуха?) Роздобудь менi який костюм для маскаради, але порядний. С г а н а р е л ь Звiдки ж ви дiзнались, що донна Соль на маскарадi буде у молодо? командора? Значить, ви хочете ?? зустрiти там i взять сюди? Д о н Ж у а н (захоплений iншою думкою) Кого? С г а н а р е л ь Та донну Соль! Кого ж iще? Хiба ми не для не? пригналися в Севiлью? Д о н Ж у а н Я не знаю. Побачимо. С г а н а р е л ь Ану ж ви розминетесь, то що я буду тут робити з нею? Д о н Ж у а н Нiчого. Ти собi в таверну пiдеш, вона ж до чоловiка. С г а н а р е л ь Ей, мiй пане! Я доказав би кращого лицарства, якби-то я був пан, а ви - слуга. Виходить. Дон Жуан хова?ться в мавзолей. II Осереднiй дворик (раtiо) в оселi сеньйора Пабло де Альварес, уряджений на маврiтанський лад, засаджений квiтками, кущами i невисокими деревами, оточений будовами з галере?ю пiд аркадами, що поширена посерединi виступом рундука i ложею (великою нiшею); покрiвля галере? рiвна, з балюстрадою, як орi?нтальний дах, i поширена в середнiй частинi тим самим способом, що i галерея внизу; в обидва поверхи галере? ведуть з дворика осiбнi сходи: широкi i низькi - надiл, високi й вузенькi - нагору. Дiм i галерея ясно освiтленi. В дворику свiтла нема. На передньому планi дворика - альтанка, обплетена виноградом. Дон Пабло i донна Мерседес, батько й мати Анни, розмовляють з командором у дворику. Вгорi по галере? походжа? скiлька гостей - ще небагато, - з ними донна Анна. К о м а н д о р Дозволите менi сюди просити прекрасну донну Анну на хвилинку? Д о н н а М е р с е д е с Анiто, йди сюди! Тут дон Гонзаго! А н н а (перехиля?ться через балюстраду i загляда? вниз) А вам сюди не ласка завiтати? Ах, правда, не горi нагору йти! (Збiга?, смiючись, прудко вдiл). Д о н н а М е р с е д е с Ти, Анно, надто голосно смi?шся. Д о н П а б л о I жарти сi менi не до сподоби. Ти мусиш пам'ятати... К о м а н д о р Не сварiте мо?? наречено? за те?, що близький шлюб ?? не засмутив. Я звик до жартiв донни Анни. Д о н н а М е р с е д е с Пабло, нам слiд пiти нагору гостi бавить. К о м а н д о р Прошу лишитись трошки. В нас в Кастiль? не звичай нареченим бути вдвох. Та я не забарю вас. Донно Анно, прошу прийняти сю малу ознаку велико? пошани i любовi. (Вийма? з-пiд плаща коштовний перловий убiр для голови i склоня?ться перед Анною). Д о н н а М е р с е д е с Що за чудовi перли! Д о н П а б л о Командоре, чи не занадто дорогий дарунок? К о м а н д о р Для донни Анни?! А н н а От ви задля чого мене питали вранцi про убрання! К о м а н д о р Боюсь, я, може, не зумiв добрати... Але я думав, що як бiле вбрання, то бiлi перли саме... А н н а Дон Гонзаго, ви хочете зовсiм не мати вад, а се вже й не гаразд, - се пригнiта?. Д о н н а М е р с е д е с (нишком, сiпнувши Анну) Анiто, схаменись! Ти ж хоч подякуй! Анна мовчки вклоня?ться командоровi глибоким церемонiальним поклоном. К о м а н д о р (здiйма? убiр над ?? головою) Дозвольте, щоб я сам поклав сi перли на гордовиту сю голiвку, вперше похилену передо мною низько. А н н а (раптом випросту?ться) Хiба iнакше ви б не досягли? К о м а н д о р (наложивши на не? убiр) Як бачите, досяг. Дворик сповня?ться юрбою маскованих i немаскованих, розма?то убраних гостей, - однi зiйшли з горiшньо? галере?, а другi увiйшли з надвiрньо? брами. Межи тими, що надiйшли з брами, одна маска в чорному, широкому, дуже фалдистому домiно, обличчя ?й щiльно закрите маскою. Г о л о с и в ю р б i г о с т е й (що зiйшли з галере?) Де наш господар? Де господинi? Д о н П а б л о Ось ми, любi гостi. Д о н н а М е р с е д е с (до новоприбулих) Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дiм. П i д с т а р к у в а т а г о с т я (з новоприбулих до друго?, давнiшо?, нишком) Либонь, вже зрахувала i скiльки нас, i скiльки ми кошту?м!.. Г о с т я д р у г а (так само до попередньо?) О, вже ж, Мерседес на рахунки бистра, лиш на гостиннiсть повiльнiша трохи... Г о с т я-п а н н о ч к а (до Анни, вiтаючись) Анiто, як же ти препишно вбрана! (Тихше). А тiльки в бiлому ти заблiда. А н н а О, се нiчого, се тепера мода. (Ще тихше). Як хочеш, я бiлил тобi позичу, бо в тебе навiть i чоло червоне. П а н н о ч к а Не треба, дякую. (Одверта?ться, вiдступивши, i поправля? маску й волосся, щоб закрити лоба). М о л о д а п а н i (нишком до друго?, показуючи очима на Анну) Який убiр! Д р у г а м о л о д а п а н i (iронiчно) Та тiльки ж i потiхи! Бiдна Анна!.. С т а р и й г i с т ь (до дона Пабло) А що, дон Пабло? вже тепер нарештi покличе вас король до свого двору, - такого зятя тесть... Д о н П а б л о Його величнiсть не по зятях, а по заслузi цiнить. С т а р и й г i с т ь На жаль, оцiнки часом довго ждати. Д о н П а б л о Чи довго, ви сами зазнали лiпше. (Поверта?ться до iншого). Ви, графе? Як я радий! Честь яка! Господар, господинi, командор i гостi йдуть у дiм долiшнiм входом. Маска "Чорне домiно" лиша?ться в дворику, незамiтно вiдступивши в тiнь вiд кущiв. Незабаром Анна з молодшими дамами з'явля?ться на горiшньому рундуцi. Слуги розносять лимонаду та iншi холодощi. Д о н Ж у а н (замаскований, у маврiтанському костюмi, з гiтарою, входить з брами на дворик, ста? проти рундука i, по короткiй прелюдi?, спiва?) У мо?й кра?нi рiднiй ?сть одна гора з кришталю, на горi тiй, на шпилечку, ся? замок з дiамантiв. Лихо мо?, Анно! I росте посеред замку квiтка, в пуп'янку закрита, на пелюсточках у не? не роса, а твердi перли. Лихо мо?, Анно! I на гору кришталеву нi стежок нема, нi сходiв, в дiамантовому замку анi брами, анi вiкон. Лихо мо?, Анно! Та комусь не треба стежки, анi сходiв, анi брами, з неба вiн злетить до квiтки, бо кохання ма? крила. Щастя мо?, Анно! Пiд час спiву "Чорне домiно" трохи виступа? з кущiв i прислуха?ться, пiд кiнець хова?ться. К о м а н д о р (виходить на горiшнiй рундук пiд кiнець спiву) Якi се тута спiви, донно Анно? А н н а Якi? Не знаю, певне, маврiтанськi. К о м а н д о р Я не про те питаю. А н н а А про що ж? (Не ждучи вiдповiдi, бере у слуги шклянку лимонади i спуска?ться до дон Жуана). А н н а (до дон Жуана, подаючи лимонаду) Бажа?те прохолодитись, може? Д о н Ж у а н Спасибi, не вживаю холодощiв. Анна кида? шклянку в кущi. К о м а н д о р (надходить слiдом за Анною) Вам до сподоби пiсня, донно Анно? А н н а А вам? К о м а н д о р Менi зовсiм не до сподоби. Д о н Ж у а н Я вам не догодив, сеньйоре? Шкода. Я думав, що зарученим то саме i слiд почути пiсню про кохання. К о м а н д о р В тiй вашiй пiснi приспiв недоречний. Д о н Ж у а н На жаль, його не мiг я проминути, - так вимага? маврiтанський стиль. А н н а Ви до костюма добирали пiсню? З брами увiходить гурт молодiжi, паничiв; побачивши Анну, молодiж оточу? ??. Г о л о с и з г у р т у О донно Анно! донно Анно, просим, з'явiть нам ласку! Се ж остатнiй вечiр дiвочо? незв'язано? волi! А н н а Мо? панове, в чiм бажання ваше? О д и н л и ц а р Ми просимо, щоб ви сами вказали, Хто ма? вам служить в которiм танцi. А н н а Щоб я сама просила?.. Д р у г и й л и ц а р Не просити, наказувати ма?те! Ми будем рабами вашими в сей вечiр! А н н а Добре, що хоч не довше, бо вже я не знаю, що б вам на те сказали вашi дами. Чи, може, вас вiд ?х рятують маски? Т р е т i й л и ц а р (скидаючи маску) Всi зорi блiднуть перед сонцем! А н н а Дiйсно, сей комплiмент не потребу? маски, бо вiн доволi вже поважний вiком. Лицар знов надiва? маску i вiдступа? в гурт. А н н а (до молодiжi) Що ж, станьте в ряд, я буду призначати. Всi стають в ряд, i дон Жуан мiж ними. К о м а н д о р (тихо до Анни) Чи се такий в Севiль? звичай? А н н а Так. К о м а н д о р Чи й я повинен стати? А н н а Нi. Командор вiдходить. Панове, ви вже готовi? (До дон Жуана). Як же ви, поклонче змiнливо? планети, стали в ряд? Хiба вам звичай дозволя? танцi? Д о н Ж у а н Для надзвичайно? зламаю звичай. А н н а За се я вам даю танець найперший. Дон Жуан вклоня?ться по-схiдному: приклада? правицю до серця, до уст i до чола, потiм заклада? руки навхрест на грудях i схиля? голову. При тих рухах поблиску? золотий перстень на мiзинцi. Д о н Ж у а н Один? А н н а Один. Вам другого не буде. (До молодiжi). Я вас, панове, позначу рукою, хай всяк свою чергу запам'ята?. (Швидко вказу? рукою на кождого панича по черзi, один панич зоста?ться непозначеним). П а н и ч А я ж? А я? Менi ж яка черга? О д и н з г у р т у Остатня, очевидно. Смiх. Панич сто?ть збентежений. А н н а (до панича) Мiй сеньйоре, я мусульманину дала найпершу, бо вiн остатнiм буде в царствi божiм, ви ж, я в тiм певна, добрий католик, i вам не страшно буть остатнiм тута. П а н и ч Се в перший раз, що я б хотiв буть мавром! Д о н Ж у а н Е, не в чергу попав ваш комплiмент, - либонь, судився вам душi рятунок! А н н а (плеще в долонi) Мо? пiдданi! годi! Час до танцю! (Перша руша? нагору, за нею молодь). З горiшнього поверху чутно грiм музики. Починаються танцi, що розпросторюються на горiшнiй рундук i галерею. Донна Анна йде в першiй парi з дон Жуаном, потiм ?? переймають iншi паничi по черзi. Командор сто?ть на розi нiшi, прихилившись до виступу стiни, i дивиться на танцi. "Чорне домiно" зорить здолу i непомiтно для себе виходить на освiтлене мiсце перед рундуком. Дон Жуан, скiнчивши танець, схиля?ться на балюстраду, завважа? "Чорне домiно" i зiходить удiл, воно тим часом поспiшно хова?ться в тiнь. М а с к а-С о н я ш н и к (входить збоку, перейма? дон Жуана i хапа? його за руку) Ти дон Жуан! Я знаю! Д о н Ж у а н Я хотiв би тебе так добре знати, гарна маско. М а с к а-С о н я ш н и к Ти зна?ш! Не вдавай! Я - донна Соль! (Зрива? з себе маску). Д о н Ж у а н Пробачте. В соняшнику справдi трудно впiзнати сонце. Д о н н а С о л ь Ти смi?шся з мене? Тобi ще мало глуму? Д о н Ж у а н Де? Якого? Д о н н а С о л ь (понуро) Я тiльки що була на кладовищi. Д о н Ж у а н Вас бачив хто? Д о н н а С о л ь Сього ще бракувало! Нiхто, запевне. Д о н Ж у а н Ну, то в чiм же дiло? Хiба зустрiтися на маскарадi не веселiше, нiж на кладовищi? Д о н н а С о л ь (сяга? рукою за пояс) О! я забула взяти свiй кинджал! Д о н Ж у а н (вклоняючись, пода? ?й свiй стилет) Прошу, сеньйоро. Д о н н а С о л ь (вiдштовху? його руку) Геть! Д о н Ж у а н (хова? стилет) Непослiдовно. Що ж вам бажано, прехороша панi? Д о н н а С о л ь Не зна?те? Д о н Ж у а н Нi, далебi, не знаю. Д о н н а С о л ь Ви пам'ята?те, що ви писали? Д о н Ж у а н Я вам писав: "Покиньте чоловiка, як вiн вам осоружний, i втiкайте". Д о н н а С о л ь З ким? Д о н Ж уа н А конечне треба з кимсь? Хоч i зо мною. Можу вас провести. Д о н н а С о л ь Куди? Д о н Ж у а н В Кадiкс. Д о н н а С о л ь Навiщо? Д о н Ж у а н Як навiщо? Хiба на волю вирватись - то мало? Д о н н а С о л ь То ви мене просили на стрiвання, щоб се сказати? Д о н Ж у а н А для чого ви на те стрiвання йшли? Чи ви хотiли пiдсолодити трохи гiрку страву подружнiх обов'язкiв? Вибачайте, я солодощiв готувать не вчився. | Д о н н а С о л ь (пода?ться до сходiв на рундук) Ви ще менi заплатите за се! "Ч о р н е д о м i н о" (виходячи на свiтло i переймаючи донну Соль. Ненатурально змiненим голосом) Твiй муж тобi дозволить плату взяти? Донна Соль миттю вибiга? геть за браму. "Чорне домiно" хоче сховатись у тiнь, дон Жуан заступа? йому дорогу. Д о н Ж у а н Ти хто, жалобна маско? "Ч о р н е д о м i н о" Тiнь твоя! Спритно втiка? вiд дон Жуана, ховаючись поза кущами, забiга? в альтанку i там прищулю?ться. Дон Жуан, втерявши "Чорне домiно" з очей, пода?ться в iнший бiк, шукаючи його. На горiшньому рундуцi донна Анна танцю? сегедиль?. О д и н л и ц а р (коли Анна скiнчила танець) Осе ж ви танцювали, донно Анно, по наших всiх серцях. А н н а Невже? Здавалось менi, що я танцюю по помостi. Чи се у вас такi твердi серця? Д р у г и й л и ц а р (пiдходить до Анни i вклоня?ться, запрошуючи до танцю) Тепер моя черга. А н н а (склада? долонi) Сеньйоре, пробi! Д р у г и й л и ц а р Я пiдожду. Але черга за мною? А н н а Звичайно. (Вста? i, замiшавшись межи гостями, зника?, потiм з'явля?ться в дворику, вийшовши долiшнiми сходами). Донна Анна надходигь до альтанки. "Чорне домiно" вибiга? звiдти швидко, але без шелесту, i хова?ться в кущах. Анна пада? в знесиллi на широкий ослiн в альтанцi. Д о н Ж у а н (наближа?ться до не?) Се ви тут? Вибачайте, вам недобре? А н н а (сiла рiвнiше) Нi, просто втомлена. Д о н Ж у а н Iти на гору? А н н а Як?.. А!.. Мiж iншим, я найбiльш втомилась вiд безконечних дотепiв сей вечiр. Д о н Ж у а н Я в думцi мав не дотеп. А н н а Що ж iнакше? Д о н Ж у а н Я думав: що могло примусить вас нагiрно? в'язницi домагатись? А н н а В'язницi? Я гадаю, просто замку, а замки завжди на горi стоять, бо так величнiше i неприступнiш. Д о н Ж у а н Я дуже поважаю неприступнiсть, як ?й пiдвалиною не камiння, а щось живе. А н н а Стояти на живому нiщо не може, бо схибнеться хутко. Для гордо? i владно? душi життя i воля - на горi високiй. Дон Ж у а н Нi, донно Анно, там нема? волi. З нагiрного шпиля людинi видко простори вiльнi, та вона сама прикована до площинки мало?, бо леда крок - i зiрветься в безодню. А н н а (в задумi) То де ж ? в свiтi тая справжня воля?.. Невже вона в такiм життi, як ваше? Адже мiж людьми ви, мов дикий звiр межи мисливцями на полюваннi, - лиш маска вас боронить. Д о н Ж у а н Полювання вза?мне межи нами. Що ж до маски - се тiльки хитрощi мисливськi. Зараз ?? не буде. (Скида? маску i сiда? коло Анни). Вiрте, донно Анно: той тiльки вiльний вiд громадських пут, кого громада кине геть вiд себе, а я ?? до того сам примусив. Ви бачили такого, хто, йдучи за щирим голосом свойого серця, нiколи б не питав: "Що скажуть люди?" Дивiться, - я такий. I тим сей свiт не був менi темницею нiколи. Легенькою фелюкою злiтав я простор морей, як перелiтна птиця, пiзнав красу далеких берегiв i краю ще не знаного принаду. При свiтлi волi всi кра? хорошi, всi води гiднi вiдбивати небо, усi га? подiбнi до едему! А н н а (стиха) Так... се життя! Пауза. Нагорi знов музика й танцi. Д о н Ж у а н Як дивно! знов музика. А н н а Що ж дивного? Д о н Ж у а н Чому, коли вмира? старе i горем бите, всi ридають? А тут - ховають волю молоду, i всi танцюють... А н н а Але й ви,сеньйоре, теж танцювали. Д о н Ж у а н 0, якби ви знали, що думав я тодi! А н н а А що? Д о н Ж у а н Я думав: "Коли б, не випускаючи з обiймiв, ?? помчати просто на коня та й до Кадiкса!" А н н а (вста?) Чи не забагато ви дозволя?те собi, сеньйоре? Д о н Ж у а н Ох, донно Анно, та невже потрiбнi i вам отi мiзернi огорожi, що нiбито обороняти мають жiночу гiднiсть? Я ж бо силомiць не посягну на вашу честь, не бiйтесь. Жiнкам не тим страшний я. А н н а (знов сiда?) Дон Жуане, я не боюся вас. Д о н Ж у а н Я вперве чую такi слова з жiночих уст! Чи, може, ви тим собi дода?те одваги? А н н а Одвага ще не зрадила мене в життi нi разу. Д о н Ж у а н Ви й тепер в нiй певнi? А н н а Чому ж би нi? Д о н Ж у а н Скажiть менi по правдi, чи ви зазнали волi хоч на мить? А н н а У снi. Д о н Ж у а н I в мрi?? А н н а Так, i в мрi? теж. Дон Ж у а н То що ж вам не да? ту горду мрiю життям зробити? Тiльки за порiг переступiть - i цiлий свiт широкий одкри?ться для вас! Я вам готовий i в щастi i в нещастi помагати, хоч би вiд мене серце ви замкнули. Для мене найдорожче - врятувати вам гордий, вiльний дух! О донно Анно, я вас шукав так довго! А н н а Ви шукали? Та ви ж мене зовсiм не знали досi! .Д о н Ж у а н Не знав я тiльки вашого iмення, не знав обличчя, але я шукав у кожному жiночому обличчi хоч вiдблиска того ясного сяйва, що променi? в ваших гордих очах. Коли ми дво? рiзно розiйдемось, то в божiм творивi нема? глузду! А н н а Стривайте. Не тьмарiть менi думок речами запальними. Не браку? менi одваги йти в широкий свiт. Д о н Ж у а н (вста? i простяга? ?й руку) Ходiм! А н н а Ще нi. Одваги тут не досить. Д о н Ж у а н Та що ж вас не пуска??.Сi? перли? Чи та обручка, може? А н н а Се? Найменше! (Здiйма? перловий убiр з голови i кладе на ослонi, а обручку, знявши, держить на простягненiй долонi). Ось покладiть сюди i ваш перстеник. Д о н Ж у а н Навiщо вiн вам? А н н а Не бiйтесь, не надiну. В Гвадалквiвiр я хочу ?х закинуть, як будемо пере?здити мiст. Д о н Ж у а н Нi, сього персня я не можу дати. Просiть, що хочете... А н н а Просити вас я не збиралась нi про що. Я хтiла лиш перевiрити, чи справдi ? на свiтi хоч одна людина вiльна, чи то все тiльки "маврiтанський стиль", i ви самi за ту хвалену волю не вiддасте й тоненько? каблучки. Д о н Ж у а н А все життя вiддам! Ан н а (знов простяга? руку) Обручку! Д о н Ж у а н Анно! Обручка та не ? любовi знак. А н н а А що ж? кiльце з кайданiв? Дон Жуане, I вам не сором в тому признаватись? Д о н Ж у а н Я слово честi дав ?? носити. А н н а Ах, слово честi? (Вста?). Дякую, сеньйоре, що ви менi те слово нагадали. (Надiва? знову убiр i свою обручку i хоче вiдiйти). Д о н Ж у а н (пада? на колiна) Я вас благаю, донно Анно! А н н а (з гнiвним рухом) Годi! Доволi вже комедi?! Вставайте! (Оберта?ться i бачить командора, що наближа?ться вiд дому до альтанки). Прошу вас, дон Гонзаго, проведiть мене нагору знову. К о м а н д о р Донно Анно, скажiть менi того сеньйора ймення. А н н а Той лицар - наречений Долорiти. Iнакше вiн не смi? називатись. Д о н Ж у а н У мене ?сть iмення - дон Жуан. Се ймення всiй Iспанi? вiдоме! К о м а н д о р Ви той банiт, кого король позбавив i честi, й привiле?в? Як ви смiли в сей чесний дiм з'явитись? Д о н Ж у а н Привiле? король да?, король i взяти може. А честь моя, так само, як i шпага, менi належать - ?х нiхто не зломить! Чи хочете попробувати, може? (Вихоплю? шпагу i ста? в позицiю до по?динку). К о м а н д о р (заклада? руки навхрест) З банiтами ставать до по?динку не личить командоровi. (До Анни). Ходiм. (Бере Анну пiд руку i руша?, обернувшись плечима до дон Жуана). Дон Жуан кида?ться за командором услiд i хоче проткнути його шпагою. З тiнi вирина? "Чорне домiно" i хапа? дон Жуана за руку обома руками. "Ч о р н е д о м i н о" (незмiненим голосом, так що можна пiзнати голос Долорес) Нема? честi нападати ззаду! Анна огляда?ться. Дон Жуан i Долорес вибiгають за браму. К о м а н д о р Не оглядайтесь. А н н а Вже нема нiкого. К о м а н д о р (випуска? Аннину руку i змiня? спокiйний тон на грiзний) Вiн як сюди дiстався, донно Анно? А н н а Кажу ж вам, як Долорес наречений. К о м а н д о р Чого ж було стояти на колiнах? А н н а Кому? К о м а н до р Та вже ж йому тут перед вами! А н н а Не навпаки? Ну, то про що ж розмова? К о м а н д о р I ви могли дозволити... А н н а Мiй боже! Хто ж дозволу на сi? речi просить? Се, може, та кастiльська етикета наказу? звертатися до дами: "Дозвольте, панi, стати на колiна". У нас за се? кожна осмiяла б. К о м а н д о р Як ви привикли все збувати смiхом! А н н а Та змилуйтесь! якби я кожен раз, вiдкоша даючи, лила ще сльози, то в мене б очi вилиняли досi! Невже б вам справдi так сього хотiлось? Вам дивно се, що я за ним услiд не простягаю рук, не плачу гiрко, не сповiдаюся тут перед вами в злочинному коханнi, що мов буря налинуло на серце безборонне? Була б я мов Iзольда в тiм романi, та шкода, я до того не в настрою, - якраз охоту маю.до фанданга! О! чую, саме грають... lа-lа-lа!.. Ходiм, дон Гонзаго! я полину, як бiла хвиля, у хибкий танець, а ви спокiйно станете, мов камiнь. Бо зна? камiнь, що танок свавiльний скiнчить навiки хвиля - коло нього. Командор веде Анну попiд руку нагору, де танцюють. III Печера на березi моря в околицi Кадiкса. Дон Жуан сидить на каменi i точить свою шпагу. Сганарель сто?ть коло нього. С г а н а р е л ь Навiщо ви все точите ту шпагу? Д о н Ж у а н Так, звичка. С г а н а р е л ь Ви ж тепер на по?динки вже не виходите. Д о н Ж у а н Не маю з ким. С г а н а р е л ь Хiба людей не стало? Д о н Ж у а н Всi тi люди не вартi се? шпаги. С г а н а р е л ь Може, й шпага когось не варта? Д о н Ж у а н (грiзно) Ти!! С г а н а рель Пробачте, пане, то жарт безглуздий. Я вже й сам не тямлю, де в мене тi? дурощi беруться, - от наче щось сiпне! Д о н Ж у а н Iди! Не застуй! Сганарель, посмiхнувшись, виходить. (Дон Жуан далi точить шпагу). Ет, знову пощербив! Геть, на зламання! (Кида? шпагу). С г а н а р е л ь (вбiга?, швидко i нишком) Мiй пане, утiкаймо! Д о н Ж у а н Ще чого? С г а н а р е л ь Нас викрито. Я бачив: недалечке чернець якийсь блука?. Д о н Ж у а н Ну то що? С г а н а р е л ь Се шпиг вiд iнквiзицi?, напевне, а може, й кат з отру?ним стилетом. Д о н Ж у а н Шпигiв я не боюся - звик до них, а шпага в мене довша вiд стилета. Веди ченця, коротша буде справа. Скажи йому, що сповiдi бажа? всесвiтнiй грiшник дон Жуан. С г а н а р е л ь Гаразд. Ви не дитина, я при вас не нянька. Виходить i незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зрiст, тонкого, в одежi "невидимок" - в чорнiй вiдлозi (каптурi), що закрива? все обличчя, тiльки, для очей у нiй прорiзанi дiрки. Дон Жу а н (вста? назустрiч iз шпагою в руках) Мiй отче, або, може, краще - брате, чому завдячую такi святi? одвiдини? Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов. Ти вийди, Сганарелю. (Бачачи, що Сганарель не спiшиться, пошепки до нього). Поглянь, в ченця рука жiноча. С г а н а р е л ь Щоб ?х! (Махнувши рукою, виходить), Дон Жуан кладе шпагу на камiнь. З-пiд одкинуто? вiдлоги раптом виступа? обличчя Долорес. Д о н Ж у а н Долорес?! Ви? i знов у сiй печерi... Д о л о р е с Я знов прийшла порятувати вас. Д о н Ж у а н Порятувати? Хто ж се вам сказав, що нiбито менi рятунку треба? Д о л о р е с Сама я знала се. Д о н Ж у а н Я ж не слабий, як бачите, - веселий, вiльний, дужий. Д о л о р е с Ви хочете, щоб вам здавалось так. Д о н Ж у а н (на мить замислю?ться, але хутко пiдводить голову рiзким, упертим рухом) Я бачу, сеньйорито, ваша одiж настро?ла вас на чернечий лад. Але я вам не буду сповiдатись, - мо? грiхи не для панянських слухiв. Долорес мовчки вийма? два суво? пергаменту i пода? ?х дон Жуановi. Нi, вибачте, Долорес! Я не хтiв зневажить вас, менi було б се прикро. Що ви менi принесли? Д о л о р е с Прочитайте. Д о н Ж у а н (швидко перегляда? пергаменти) Декрет вiд короля... i папська булла...* Менi прощаються усi злочини i всi грiхи... Чому? З яко? речi?.. I як до вас дiстались сi папери? _* Булла - грамота, постанова або розпорядження папи римського, скрiпленi печаткою._ Дол о р е с (спустивши очi) Ви не догаду?тесь? Д о н Ж у а н О Долорес! Я розумiю. Знов ви наложили на мене довг якийсь. Та вам вiдомо, що я привик сво? довги платити. Д о л о р е с Я не прийшла сюди з вас плату править. Д о н Ж у а н Я вiрю вам. Але я не банкрот. Колись я вам заставу дав - обручку, тепер готовий виплатить весь довг. Уже ж я не банiт, а гранд iспанський, i вам не сором буде стать до шлюбу зо мною. Д о л о р е с (iз стогоном) Боже! Дiво пресвятая! Я сподiвалася, що се? буде... але щоб так мою остатню мрiю я мусила ховати... (Голос ?? перехоплю? спазма стриманих слiз). Д о н Ж у а н Я вразив вас? Та чим, Долорес? Д о л о р е с Ви не зрозумiли? Гада?те, що як iспанський гранд дочцi гiдальга кине шлюбний перстень, немов гаман з червiнцями лихварцi, то в нiй повинно серце розцвiсти, а не облитись крiв'ю? Д о н Ж у а н Нi, Долорес, i ви ж мене повиннi зрозумiти: нiякiй дiвчинi, нiякiй жiнцi не був я досi винен зроду! Д о л о р е с Справдi? Ви, дон Жуан, нiчим не завинили проти жiноцтва? Д о н Ж у а н Нi. Нiчим, нiколи. Я кожен раз давав ?м те? все, що лиш вони могли змiстити: мрiю, коротку хвилю щастя i порив, а бiльшого з них жадна не змiщала, та iншiй i того було надмiру. Д о л о р е с А ви самi могли змiстити бiльше? (Пауза). Платити вам не прийдеться сей раз. Вiзьмiть назад сю золоту "заставу". (Хоче зняти з сво?? правицi обручку). Дон Жу а н (вдержу? ?? руку) Нi, то належить вам з святого права. Д о л ор е с Я вже сама до себе не належу. Вже й се видиме тiло не мо?. Сама душа у сьому тiлi - дим жертовного кадила, що згора? за вашу душу перед богом... Д о н Ж у а н Що се? Я ваших слiв не можу зрозумiти. Ви мов заколота кривава жертва, такi в вас очi... Сей декрет, ся булла.. Ви як ?х здобули? Я вас благаю, скажiть менi! Д о л о р е с Навiщо вам те знати? Д о н Ж у а н Ще, може, я зречуся тих дарiв. Д о л о р е с Ви ?х зректись не можете, я знаю. А як вони здобутi - все одно. Не перший раз за вас загине жiнка, якби ж то хоч, остатнiй! Д о н Ж у а н Нi, скажiть. Коли не скажете, я можу здумать, що спосiб добування був ганебний, бо чесний покриву не потребу?. Д о л о р е с "Ганебний"... "чесний"... як тепер далеко вiд мене сi слова... Що ж, я скажу: я за декрет сей тiлом заплатила. Д о н Ж у а н Як?.. Д о л о р е с Я не можу довше поясняти. Ви зна?те всi норови двiрськi, - там платиться за все коли не злотом, то... Д о н Ж у а н Боже! Як же страшно се, Долорес! Д о л о р е с Вам страшно? Я сього не сподiвалась. Д о н Ж у а н А вам? Д о л о р е с Я вже нiчого не боюся. Чого менi жахатися про тiло, коли не побоялась я i душу вiддати, щоб за буллу заплатити? Д о н Ж у а н Та хто ж душею платить? Д о л о р е с Всi жiнки, коли вони кохають. Я щаслива, що я душею викупляю душу, не кожна жiнка ма? се? щастя. Святий отець вам душу визволя? вiд кар пекельних через те, що я взяла на себе каяться довiчно за вашi всi грiхи. В монастирi з уставом найсуворiшим я буду черницею. Обiтницю мовчання, i посту, й бичування дам я богу. Зректися маю я всього, Жуане, i навiть - мрiй i спогадiв про вас! Лиш пам'ятать про вашу душу буду, а власну душу занедбаю. Пiде моя душа за вас на вiчнi муки. Прощайте. Дон Жуан сто?ть мовчки, приголомшений. (Долорес руша?, але зараз зупиня?ться). Нi, ще раз! Остатнiй раз я подивлюся ще на сi? очi! Бо вже ж вони менi свiтить не будуть в могильнiй тьмi того, що буде зватись мо?м життям... Вiзьмiте ваш портрет. (Здiйма? з себе медальйон i кладе на камiнь). Я маю пам'ятать про вашу душу, бiльш нi про що. Д о н Ж у а н Але якби я вам сказав, що мить ?дина щастя з вами тут, на землi, дорожча задля мене, нiж вiчний рай без вас на небесах? Д о л о р е с (екстатичне, як мучениця на тортурах) Я не прошу мене не спокушати! Сей пiвобман... коли б вiн мiг до краю се серце сторожке? одурити! Святая дiво! дай менi принести за нього й сюю жертву!.. О Жуане, кажiть менi, кажiть слова кохання! Не бiйтеся, щоб я ?х прийняла. Ось вам обручка ваша. (Здiйма? i хоче подати дон Жуановi обручку, але рука знесилено пада?, обручка котиться додолу). Д о н Ж у а н (пiдiйма? обручку i надiва? знову на руку Долорес) Нi, нiколи я не вiзьму ??. Носiть ?? або мадоннi дайте на офiру, як хочете. На сю обручку можна дивитися черницi. Ся обручка не збудить грiшних спогадiв. Д о л о р е с (тихо) Се правда. Д о н Ж у а н А вашо? я не вiддам нiкому довiку. Д о л о р е с Нащо вам ?? носити? Д о н Ж у а н Душа сво? потреби ма? й звички, так само, як i тiло. Я хотiв би, щоб ви без зайвих слiв се зрозумiли. Д о л о р е с Пора вже йти менi... Я вам прощаю за все, що ви.