легко, швидко, протинаючи мереживо хвиль, наче велетенська голка. На кормi бiля керма сидiв козак Тодось i вигукував: - А ще - раз! А ще - два! А ще - раз! А ще - два! I весла, слухаючись його наказу, опускалися та пiдiймалися, пiдiймалися та опускалися, з силою б'ючи по водi, спiнюючи ?? - i вона фосфоричне свiтилася... Сеньйор Гасперонi грiб разом з усiма козаками, його сильнi, кощавi руки мiцно тримали весло. Вiн грiб i думав про сво? справи. Все поки що йде як слiд. Уже недалеко Трапезонт. Чорт iз ним, iз цим Трапезонтом! Подума?ш - ще раз його розграбують козаки! А може, й нi. Вiн, Кемаль-Сус, таки умудрився намочити порох майже у всiх козацьких чайках. Це викличе панiку, пiд час яко? вiн ма? застрелити Олександра, якщо той якимось чином зацiлi? пiсля гарматного залпу з галери. Буде це так. Як тiльки Клюсик, вирвавшись уперед, побачить, що весь порох мокрий, вiн накаже козакам гребти назад, до Олександра. I тодi вiн, Кемаль-Сус, вистрелить майже впритул. Для бiльшо? певностi вiн стрелить з обох пiстолетiв одразу й тут же кинеться в море. Два бурдюки, що ?х сховав вiн собi за пазуху, коли ?х надути, допоможуть триматися на водi. Треба ще перед самим бо?м намазати тiло смальцем. Та добре прив'язати до пояса баклажку з оковитою. Хоч це й гяурське зiлля, та в холоднiй водi незамiнне. Адже до берега далеченько плисти... I тут нараз згадався йому Яремко. "Чому це гяуреня не спуска? з мене очей?.. Певно, вiн, ховаючись то? ночi на чайцi, чув, як я, пiдкравшись ззаду до вартового Якима, схопив його за шию й задавив, а тiло вкинув у воду. Може, чув i те, як я наливав воду в барило з порохом... Невже вiн пiдозрiва? мене?.. Але чому ж тодi мовчить? А як оце зараз пiде й скаже Олександру?.." Сеньйор Гасперонi вiдчув, як по його змокрiлiй вiд веслування спинi побiгли холоднi мурашки. Щоб вiдiгнати страх, почав думати про iнше. Цiкаво, якщо вiн уб'? Олександра-Ях'ю, скiльки одержить за це вiд великого вiзира? Папа римський Олександр Борджiа колись одержав за це триста тисяч золотих дукатiв. То було ще тодi, коли син Мухаммеда Другого Баязет став на престол. Був у нього брат Дзем. Вiн теж претендував на престол. Його треба було вбити. А Дзем цього "не захотiв". Вiн пiдняв повстання. Його розгромили, але вiн утiк у ?вропу, довго там тинявся i нарештi потрапив до лап папи римського Олександра Борджiа. Папа тут же повiдомив новому султановi, що Дзем у його руках. Довго торгувалися, нарештi зупинилися на трьохстах тисячах. I все. Дзема було отру?но. Зрозумiло, сеньйор Гасперонi - не папа римський, але ж хоч сто тисяч дукатiв вiл ма? заробити... Було вже зовсiм темно, ось-ось мав зiйти мiсяць. Якби не вiтрило, то чайку вже й за пiвмилi не можна було б розгледiти у водi. - Замiнити бiля весел! - почувся наказ. I козаки, що були вiльнi, тут же стали по черзi мiняти сво?х товаришiв. Соньйор Гасперонi з насолодою розтис закляклi долонi й побачив, що за його весло взявся Яремко. - Ти куди, малий? - криво всмiхнувшись, сказав вiн. Та в цей час почувся голос Клюсика: - Правильно, хай привча?ться! Ут дезiнт вiрес, тамен ест лявданда волюнтас[146]. Яремко сидiв на лавi, впершись ногами в брус, прибитий до днища чайки. При?мно разом iз гуртом робити якусь роботу. М'язи мовби об'?днались i силою дiляться... - Раз-два! Раз-два... - Руки увiйшли в ритм, працюють самi собою. А голова чомусь дума? про сеньйора Гасперонi, який щойно сидiв за оцим веслом. Десь вiн його таки бачив, ще до Запорiжжя. I голос його чув... Знайомий-знайомий голос... На отаманськiй чайцi сидiли, накрившись старим вiтрилом, Олександр, Недайборщ i Петрунiн. Петро Скрипник перевiряв за допомогою квадранта мiсцезнаходження флотилi?. Вiдхилив заслону, свiтло вiд свiчок упало на море. - Як там у тебе справи? - пi'двiвши голову вiд карти, сказав Олександр. - Iдемо точно-точнiсiнько. За годину будемо бiля берега. ?фтимiй Петрунiн погладив бороду i засмiявся: - Чудеса та й годi! Серед моря iдемо, верст нiхто тут не лiчив, а вiн зна?, де ми й що ми... - Ну, це ще не чудеса, ?фтимiю, - повернувся Олександр до Петрунiна. - Отже, з богом! Бажаю успiху на березi. З тобою йдуть п'ять чайок з лiвого крила. З правого боку виходять на берег ще п'ять чайок разом з тво?ми. А ми - просто на порт... Вони вибралися з шатра. Стали обличчям до пiвдня. Десь там ма? бути Трапезонт. На небо викочувався мiсяць - великий, важкий, мов велетенська червоняста куля. - Гармати в порядку? - запитав Олександр у Недайборща, що теж вийшов з шатра. - А що з ними станеться? До борту чайки пiдпливла лодiя. Петрунiн потис руки, поцiлувався з Олександром, Петром та Карпом й полiз в сво? судно. I вже за хвилину почувся над морем його владний голос: ?фтимiй давав перед наступним бо?м останнi розпорядження... З темряви виплив Трапезонт. Запорожцi поопускали вiтрила й поклали на дно щогли, щоб якомога ближче пiдiйти непомiченими до турецьких галер, що стоять у порту. Клюсик, лежачи на носi чайки, пошепки лiчить: - Уна, дi?, трiа[147]... Знову галери... Це вже п'ять, шiсть... А то що за диво таке? Праворуч стояла справжня громада. Здавалося, що то острiв, а на островi - палац. Але нi, то була велетенська галера. - Йдемо на цю галеру, - сказав Клюсик. - Гармати набитi? Так? Щоб жодного звуку... Усi мовчки робили сво? дiло. Сяяв мiсяць, вибравшись уже на чверть неба. Велетенська галера стояла, опустивши в воду весла. На палубi - нi душi. "Сплять, чи що? - подумав Клюсик. - Еге, видно, мiцно сплять". Але щось не подобався йому такий спокiй. Ближче, ближче... Молодцi хлопцi, тихо горнуть i швидко. За Клюсиковою чайкою пливе ще кiлька. Тихо-тихо... Цiкаво, хто першим зробить пострiл? Ось галера вже закрила собою пiвнеба... - Хлопцi, якщо вони всi сплять, то йдемо на абордаж, - шепоче Клюсик. I чу?, як далi передають козаки один одному: - Якщо сплять, то - на абордаж... I тут Клюсик раптом помiча? якiсь дивнi кiлки на галерi. i тi кiлки повертають за чайкою. Клюсиковi миттю пересохло в горлi. "Мушкети!" - тут же здогадався вiн. - "Щоб тебе чорти iз'?ли!" Що ж робити?.. Як то - що робити? Стрiляти з гармат в упор. I - з мушкетiв та карабiнiв... I маневр... - Хлопцi, хутко горни назад! - пiвголосом встига? наказати Клюсик. Занiмiлу тишу роздира? хряскiт мушкетного залпу. Град свинцю сипле перед самим носом чайки. Встигли-таки пригальмувати! Молодцi! - Бий з гармат! - гука? Клюсик. Ось уже бiжать вогники по гнотах... Гримнуло... Все пойнялося димом... - Перезаряджай! Вовтузяться козаки бiля гармат... - Стрiляй! - нетерпеливиться Клюсиковi. Щось димиться, куриться, нарештi одна гармата незграбно випльову? ядро в воду. - Що там таке сталося? - скажено гука? Клюсик. - Чому не стрiля?те? - Порох... - Що з порохом? - Мокрий, чорти б його забрали! Зрада! - Зрада! Зрада! - залунало й на iнших чайках. - Мокрий порох! - Хлопцi, назад! - одчайдушне кричить Клюсик. Та чайку настига? другий залп з галери. Хтось з козакiв зойка?. - Горни назад! - вола? Клюсик. Чайка вiдходить назад. Навздогiн ?й летять кулi, вони падають у море, не завдаючи козакам шкоди. Потiм на галерi луна? розкотистий грiм. Це б'ють турецькi гармати. Ядра пролетiли десь iзбоку. - Вiдходь, хлопцi, вiдходь! - мало не плачучи, кричить Клюсик. - Отже ж бiда яка!.. Вся бухта мов чекала перших пострiлiв. Ожили гармати на галерах, заворушилося на березi, шум i гам знявся у мiстi. Козаки й донцi, що мали висадитися на берег з лiвого боку, зустрiли сильний опiр туркiв. Та ?х нiщо не могло спинити. Вони стрибали з човнiв просто в хвилi й бiгли на берег, рубаючи шаблюками направо й налiво. Цiла орта яничарiв була вибита десь за пiвгодини. Нiхто з них не вiдступив - усi лягли пiд ноги козакам. - Вперед! До кишел! - гукнув ?фтимiй Петрунiн. - Усе, що по дорозi, - пали! Хай буде переполох! I от уже запалали яничарськi казарми. Загорiлися будинки, пiднялося полум'я над Трапезонтом. i з правого боку спалахнуло. Там теж висадилися козаки й донцi. Галас з усiх бокiв, крики розпачу... Прийшла бiда в Трапезонт. I привiв ?? не якийсь заброда-чужинець, а син султана й трапезонтсько? гречанки ?лени - Ях'я-Олександр. В палацi трапезонтського бейлер-бея чекали на козакiв. Бiльше тисячi найкращих лучникiв стало на мури. У дворi палали вогнища, на яких булькали у казанах смола й кип'яток... А тi кiлька чайок, що помчали за Клюсиковою чайкою до велетенсько? галери, i не думали вiдступати. ?хнi гармати не стрiляли, але вiд влучних пострiлiв козацьких рушниць турки мусили ховатись за прибудовами на верхнiй палубi велетенсько? галери. Передня чайка нарештi пiдiйшла впритул до галери. - Пу-гу! Пу-гу! - закричали всi гуртом. Чекали. Може, звiдти, де сидять гребцi, хтось озоветься. Та звiдти посипалися стрiли. Упав один козак, другий... - Ну, чекай же, вражий турку! Козаки вийняли затичку з порохового барила, пiдняли його на ратищах угору. Ще одним ратищем пiдняли запалену ганчiрку, сунули в порох - i кинули крiзь отвiр для весел всередину галери. Задимiлося, а вже потiм таки бабахнуло, ледь козакам голiв не поодривало. - Давай ще одну галушку! I ще одне барильце з порохом полетiло до туркiв. I знову - дим, а потiм скажений вибух... - Давай ще! Пiдняли барило, та не встигли пiдпалити - дали турки залп по ньому. Плюнуло барило вогнем на туркiв i на козакiв, зiрвало голови з чотирьох одчаюг... - На абордаж! Вчепилися за весла, за гаки, за бруси i полiзли на галеру. Навколо дим, турки очманiли, а вже козаки з шаблюками порядкують... Ще кiлька барилець з порохом кинули козаки на палубу i всередину. Шугнула галера вогнем. Козаки, мов чорти з пекла, стали вистрибувати в море... - Хлопцi! - закричав Клюсик. - Ану, знову до галери! Ми ?м зараз покажемо! З нижнiх поверхiв галери вибивався вогонь, чорно-червоний дим пiдiймався вгору. На верхнiй палубi метушилися турки, намагаючись пострiлами з гармат вiдiгнати судна запорожцiв та донцiв. - Ах ти iродова душа! - гукнув Клюсик. - Гориш?! Так ми зараз такий смолоскип iз тебе зробимо, що ну! Швидше горнiть, хлопцi! Весь наш порох повикида?мо ?м в огонь. Там вiн таки загориться! Чайка мчала назустрiч галерi. Кiлька ядер збурило воду бiля не?. Нiхто не помiчав Яремка. А вiн горнув веслами разом з усiма, задихаючись вiд утоми, не чуючи до кровi натертих рук. - Швидше, хлопцi! I шумить, i гуде, дрiбний дощик iде!.. - завiв Клюсик пiсню. I затанцювали весла, мов скаженi. Ось уже зовсiм близько галера. Ось уже дим вiд не? ?сть очi... Ударило ядро в корму. Там, де тiльки-но сидiв Тодось, не залишилось нiчого. Вiдбило корму. Вода тече в чайку. Нiчого! Не потонемо. Очерет пiдтрима?. Закрив пiвнеба борт галери. - Кидай, хлопцi, порох туркам! Барила летять у дим i вогонь. Одно, друге, трет?. Загоготiло, язики полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхнiй палубi. Стрiляють навмання. Якийсь турок, палаючи, стриба? у воду. Тiльки випiрнув, схопив обпеченим ротом повiтря та й пiшов на дно... А козаки стоять по пояс у водi, i не холодно ?м, розпалилися бо?м... - Ану, хлопцi, назад погорнемо! - закричав Клюсик, коли викидали весь порох. - Треба подивитися, що воно вийшло. Напiвзатоплена чайка якось вiдiйшла вiд борту галери на кiлькадесят сажнiв. - Горить! Горить! - зареготався Клюсик. - Бач, як бiгають, iродовi душi! Ото буде фарос[148], га? Галера й справдi стала маяком. Вiд ?? полум'я було добре видно й iншi турецькi кораблi. Бiля них теж кипiла битва. - Де ж отаман Олександр? - почув Карпо голос сеньйора Гасперонi. - Треба б до нього пiдiйти... - А треба, - озвався хтось попереду. - На нашiй чайцi багато не навоюзш... - Чекай, - вiдмахнувся Клюсик. - Я ще хочу довiдатися, що ? в каютi капудана-башi. Зараз я туди збiгаю... У туркiв - переполох, вони не помiтять. I знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що повис над водою, пiдтягся - i спритно подерся нагору. Крiзь дим, вогонь... Сеньйор Гасперонi пiймав себе на думцi, що зараз зручно бабахнути з пiстоля Клюсиковi в спину - так би й злетiв... Не можна... Та й чим стрiляти? По пояс у водi, пiстолi давно промокли... Тисяча чортiв! А вiн же мусить будь-що вбити Ях'ю-самозванця. Що ж робити? Ножем? Навряд чи вийде... Що робити? Що робити?.. Ага! ? ще одна рiч. Вiн бачив у схованцi арбалет[149], стрiли. Сеньйор Гасперонi полiз у схованку, де ранiше лежав Яремко, став мацати у водi. Ага, ?. Арбалет у нього в руках. Стрiли з сагайдаком - теж. Зарядив арбалет стрiлою. Треба спробувати, як стрiля?. Побачив крiзь дим - сто?ть якийсь турок бiля гармати. А, все одно пропаде... Прицiлився. Пустив стрiлу. Турок вигнувся вiд болю, зiрвався з борту i полетiв у море... - Де ж Клюсик? Та онде й вiн. Перехилився через облавок галери, кричить: - Ловiть, хлопцi! Золото! Падав в чайку важенний мiшок iз золотом, ледь не пробива? днища. А слiдом за ним пада? щось маленьке. Хлопцi хапають - i при свiтлi палаючо? галери бачать усмiхнене обличчя Клюсика. Вiн усмiха?ться - а в очах його - здивування: що сталося? Вiн ще не збагнув, що його тiло лишилося на галерi, а голова у хлопцiв у руках, i вiн цього вже не збагне нiколи, у його головi лишилася остання думка: здорово все-таки вийшло - цiлий мiшок золота дiстав для хлопцiв... - Клюсику! - страшним голосом заволав Яремко. - Клюсику!.. - Назад горнiть! - похмуро говорить сеньйор Гасперонi. - Треба йти до отамана. Галера згорить i без нас... А зопорожцi та донцi, що висадилися на берег, уже встигли оточити Трапезонт з двох бокiв по сушi й узяти його у вогняне кiльце. Юрби переляканого народу бiгли до палацу бейлер-бея. А з палацу лунали пострiли, летiли стрiли - бейлер-бей не хотiв, щоб рiзна там голота рятувалася на його подвiр'?. Запорожцi та донцi з'явилися перед огорожею палацу. Йон i Максим Балабай - той парубок, у якого обличчя було, мов суцiльний струп, бiгли разом. Вони бачили, як юрба туркiв та грекiв рвалася до бейлер-бе?вого палацу, а звiдти ?х зустрiчали пострiлами. Вже кiлька десяткiв трупiв лежало на землi. Юрба помiтила козакiв, захвилювалася, залементувала розпачливо... Почулися пострiли i вiд козакiв... Якась ще зовсiм юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бiк, потiм в другий, страшно закричала i побiгла назустрiч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся. I раптом його хтось так штовхнув у спину, аж вiн упав. Схопився, вiдстрибнув, як кiт. Перед ним стояв Йон. - Фiул дракулуй! [150] Ти що робиш? То ж дитина й жiнка! - То й що? - закричав Максим. - Турки ж! - Я тебе з неволi рятував! Для чого? Щоб ти звiром став? Максим брязнув шаблею об землю. Аж iскри сипонули. - Жiнки й дiти, старi й малi! Вiдiйдiть вiд мурiв! Ми вас не будемо чiпати! - гукнув Йон по-турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню. - Ну, йди! Йди! Не бiйся! Туркеня пiшла. Спочатку тихенько, а потiм побiгла й зникла у тьмi. - Ну! Бiгом за нею, додому, доки вашi хати не погорiли! Юрба заворушилася. Одна жiнка, друга рушила, а потiм нараз усi бурхнули повз козакiв у темряву. Два десятки донцiв, роздобувши десь велику колоду, розiгналися й вдарили нею в залiзну браму. З муру гримнули пострiли, полетiли стрiли. Отаманська чайка разом з кiлькома iншими чайками вела бiй одразу проти трьох галер. Осяянi вогнем вiд палаючо? громадини-галери, турецькi судна, неповороткi й великi, були прекрасною мiшенню для козакiв. Джузеппе i Йован лежали бiля борту i стрiляли з мушкетiв. Власне, в кожного був навiть не мушкет, а щось середн? мiж мушкетом i аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стрiляла далеко, i важкi кулi пробивали будь-якi лати. Збоку сидiло кiлька козакiв i набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями. - Иоване! - гукнув Джузеппе. - Бий по п'ятiй вiд правого боку гарматi! Йован мовчки робив сво? дiло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливiсть покласти мушкет i добре прицiлитись. Один за одним падали турецькi гармашi. Чайка йшла паралельно борту найближчо? галери. Ядра спiнювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку. А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лiвого боку галери вже мовчала. - Джузеппе! - штовхнув Йован свого приятеля. - Я, зда?ться, побачив капудана-пашу. Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав iще один турок, потiм повернув обличчя до Йована. - Де капудан? - Бачиш шатро на кормi?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там ? дiрка, в яку вiн дивиться зараз на нас. - Бачу, бачу! Але чи то вiн? - Побачимо! Б'ю! Йован узяв мушкет, добре прицiлився i вистрiлив. За якусь хвилину всi побачили, як заметушилися на галерi. I тут ударили по хвилях мiцнi козацькi весла. Мов випущенi з гiгантського, схованого в пiтьмi лука, стрiлами помчали назустрiч галерi запорiзькi чайки. I не встигли турки отямитись, як цi стрiли вже вп'ялися в неповоротке тiло галери. Козаки лiзли з усiх бокiв на судно, кидали барила з порохом, кричали "пу-гу!", рубали шаблюками направо й налiво... На веслах сидiли невiльники. Козаки тут же порозбивали замки, невiльники вирвалися на палубу i зчинилась веремiя! Полетiли у воду голови в чалмах, мертвi тiла, полилася кров у темне море. Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичнi вiдсвiти на море, на чорнi козацькi чайки з бiлими вiтрилами. У цьому червонястому сяйвi танцював блискiт шабель, плювали вогнем i димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахiв, весла... Олександр пiдiйшов на сво?й чайцi майже впритул до галери. Далi йти не дозволив Недайборщ. - Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самi, - сказав вiн i став набивати свою люльку тютюном. Кована залiзна брама довго не пiддавалася ударам колоди. Та донцi, незважаючи на те, що вони перебували пiд скаженим ворожим обстрiлом, били й били колодою об ворота. - Помагайте, чорт би вас позабирав! - гукнув бородатий донець до запорожцiв. - Сили вже не ста?! Йон, Максим, а з ними ще з десяток козакiв кинулися до колоди. Розiгналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розiгналися - i вдарили знову. - Трiщить! Трiщить! - крикнув Йон. - То тво? штани ззаду трiщать, - задихаючись, але iз смiшком гукнув бородань. Знову розiгналися. - Ну! Давай-давай! Вперед! - i понеслася ватага з колодою на браму. Просто перед носом у Йона шугонула стрiла i вп'ялась у колоду - аж задзвенiла. I тут же iнша - в плече бородатому донцевi. Наскрiзь! - Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! - i гупнули щосили колодою в оббитi залiзом могутнi дверi. I хряснули вони, i подалися. Лише тодi донець випустив колоду й побiг назад, до сво?х хлопцiв, щоб витягли стрiлу й перев'язали... Про нього тут же забули, бо всi метнулися до розчахнуто? брами. - Ура! - закричали донцi. - Пугу! - озвалися запорожцi. Тут уже туркам нiщо не допомагало - нi темрява, нi гострi шаблi. Летiли голови в кущi, падали з мурiв найкращi лучники i трiщали пiд козацькими ногами стрiли... А бiля мурiв усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезнi казани. Навколо них бiгали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Туркiв меншало й меншало. Ось один iз них, побачивши, що непереливки, хотiв було втiкати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля i голова в чалмi, вiдлетiвши вiд тiла, булькнула просто в казан... Уже закурiлося над бейлер-бе?вським палацом, над стайнею, над iншими будiвлями, уже вщух вереск усерединi палацу, вiддзвенiли шаблi. Кiлька донцiв тягли попiд руки бейлер-бея. - До казана його! - гукнув хтось. Бейлер-бей затiпався в руках. Його пiдтягли до казана. Обiрваний, побитий, весь у синцях та кровi, без чалми, бей-лер-бей усе ще намагався вирватися з рук ворогiв. З темряви виринув ?фтимiй Петрунiн, пiдбiг до бранця. - A-a-а! - закричав вiн. - То це ти, Алi-паша? - Товмача треба! Товмача! - загули донцi. - Не треба товмача, - сказав Петрунiн. - Вiн чудово розумi?, все, що я кажу. Бейлер-бей зблiд. Його очi перелякано й розгублено дивилися на ?фтимiя. - Пiзнав?! - зловтiшно запитав отаман донцiв. - Пiзнав колишнього побратима ?фтимку?! Бейлер-бей мовчав. - I я тебе пiзнав, колишнiй мiй побратиме Олексiю! Ну? - Петрунiн тупнув ногою по землi. - А ти не тупай, - понуро озвався Алi-паша, опустивши голову й спiдлоба зиркаючи на Петрунiна. - Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я - Алi-паша. - Недовго вже ти ним будеш, - недобре подивився на бейлер-бея Петрунiн. - Нiчого, зате я довго був ним. А ти - нi. - Де хлопцi з твого човна? - запитав Петрунiн. - Нема тих хлопцiв. Я продав ?х усiх на галери. Там вони й поздихали. - А ти? - А я прийняв найсправедливiшу вiру, - вишкiривши зуби, закричав бейлер-бей, - i менi не страшне вже нiщо! - Почекай! - аж заскреготiв зубами Петрунiн. - Я двадцять лiт шукав тебе пiсля того, як ти зрадив нас i втiк до турка. - I я тебе знайшов. I я таки примушу тебе налякатися, собако! Петрунiн несамовито блиснув очима i показав рукою на казан iз смолою - _Сюди його! Бейлер-бей рвонувся щосили, але даремно. Його пiдняли на руках i стали розгойдувати. - Зараз ти в мене заспiва?ш! - сплюнув ?фтимiй. Тiло бейлер-бея хлюпнуло в казан зi смолою. В ту ж мить з пронизливим криком вiн - чорний, палаючий! - на очах сторопiлих козакiв вистрибнув з казана. Вiн бiг, чорний, страшний i верещав вiд несамовитого болю, що охопив усе його тiло. - Добити? - залитав хтось iз донцiв у Петрунiна. - Не треба. Хай помучиться... Вiн заслужив на таку смерть, - зцiпивши зуби, вiдповiв отаман. Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На нiй знову захлюпали весла - i галера пiшла на зближення з iншими турецькими суднами, безперервно осипаючи ?х градом ядер, куль та стрiл. - Швидше, швидше горнiть, хлопцi! - заволав сеньйор Гасперонi. - А ти нам не наказуй. Теж менi старшина знайшлася на нашу голову, - похмуро озвався козак, що сидiв за веслом найближче до сеньйора. - Як хочеш - то сам i горни. - Давай! - сеньйор Гасперонi сiв на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Вiн горнув i думав, що це навiть добре, що вiн зараз горне, а не чека? напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра. Вогонь вiд палаючо? галери мовби послабшав. Та нi, вона палахкотiла, мабуть, ще сильнiше, але вже свiтлiшало надворi, вже небо поблiдло на сходi. Виднiлися густi дими, що пiдiймалися з усiх кiнцiв Трапезонта. Козацькi чайки гасали бiля причалiв. Палали амбари, гамазе?, майстернi, кiшла, густий дим здiймався вгору, а лемент шугав над морем, мов безперервний передзвiн. - Гей, на чайцi! Зачекайте! - гука? козак, що замiсть нього сiв за весло сеньйор Гасперонi. - Ма?мо щось повiдомити. Сеньйор Гасперонi мимохiть озира?ться. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче Яремко Цiпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсiм близько. Треба лише добре прицiлитись... Але це бiсове весло... - Сiдай назад, - каже сеньйор Гасперонi козаковi. - Я вже втомився. - Горни! Горни! Нiчого з тобою не станеться. Грiтися треба, а то промокли в крижанiй водi... Сеньйор Гасперонi крiзь зуби вилаявся. Обернувся назад. - Яремку! Ти вже зовсiм замерз. Зелений весь. Сiдай ось за мо? весло. Яремко пiдводить голову. Обличчя справдi зелене, брудне, заплакане. - Яремку! Ну, сiдай, а то заклякнеш! Хлопець не зна?, куди покласти Клюсикову голову. - Дай менi, - козак забира? голову. Яремко, хилитаючись, iде до сеньйора Гасперонi й сiда? на його мiсце. Уже зовсiм розсвiло. Це - добре. Можна прицiлитися як слiд. Але тяжко буде рятуватися, як побачать, що це вiн, Гасперонi, вистрiлив. I в грудях аж тiсно од страху... А навколо все ще кипiв бiй. Захоплена козаками галера пiдiйшла до iншо? галери i в упор розстрiлювала ??. Козаки, хапаючись за снастi, за що прийдеться, рвалися на палубу, рубали направо й налiво. Сеньйор Гасперонi прицiлився з арбалета i випустив стрiлу на турецьку галеру. I тут же схвально гукнув козак, що тримав Клюсикову голову: - Ловко! I справдi, стрiлою прибило до щогли якогось товстого турка в синiх шароварах, i вiн, одчайдушне борсаючись, несамовито волав. - Сеньйор Гасперонi, випустивши стрiлу, накручував тятиву. Треба це зробити добре, щоб пострiл був сильний. Отаманська чайка зовсiм поряд. Ось уже весла об весла черкнулися. - Що там у вас? - спитав Джузеппе. - Та ось Тодося вбило. Ядром. Та чайку пошкодило. У водi по пояс сидимо, - похмуро вiдповiда? козак, що трима? Клюсикову голову. - Та ось Клюсик не встерiгся. Мiшок iз золотом для товариства дiстав, а себе... Тiльки голову й ма?мо. Сеньйор Гасперонi сто?ть, притиснувшись до борту. В руках у нього арбалет. Тiльки-но вигляне з шатра Олександр, як гостра стрiла прониже його тiло. Але Олександр не вигляда?. - А де отаман? - пита? тим часом козак. - Отаман? Отаман разом з Недайборщем та Йованом - на галерi. На лобi сеньйора Гасперонi висипав рясний пiт. Бiй кипiв не лише в морi, але i в мiстi. Козаки захопили порт, розграбували склади з дорогим заморським крамом. Тут же було визволено пiвтори тисячi невiльникiв, якi сидiли, замкненi, в одному iз складiв. Невiльники хапали з рук убитих туркiв зброю й кидалися в атаку на ворога разом з козаками. - Ну, тепер почнеться грабунок, - сказав сам до себе сеньйор Гасперонi. Та тут у порту почувся грiм тулумбасiв. Олександр наказував усiм козакам прибути в порт. Тулумбаси били й били... Козацькi чайки, донськi лодь? з'?жджалися до галери, на якiй перебував отаман. Тi, що були на сушi, поспiшали, ведучи за собою полонених, несучи здобич. Нарештi всi зiйшлися. Недайборщ махнув бунчуком i вигукнув: - Слухайте слово нашого отамана Олександра Чорногорця, якого ви всi обирали на отаманство i присягали якому, що будете слухати його наказiв... - Слуха?мо! - загуло з усiх бокiв. Олександр ступив крок уперед. Вiн був у тому ж похiдному вбраннi, що й ранiше. Високий, стрункий, суворий, вiн оглянув сво? во?нство i сказав: - Товариство! Козаки! Лицарi! I ви, браття донцi! I ви, браття, з неволi визволенi! Оскiльки ми не розбiйники, але во?ни-християни, то, здiйснивши цю переможну баталiю, полишимо мiсто Трапезонт i пiдемо далi, взявши iз собою тiльки необхiдне. До цього необхiдного належить: порох, зброя, свинець, харчi. Потрiбне нам також золото. Все iнше ми мусимо кинути. Бо нас ще чекають великi справи. Така моя воля. Такий мiй наказ... Невольникам, якi були возволеш сьогоднi, вiдда?мо три галери. Нехай вони iдуть на них до рiдних берегiв. Найлiпший зараз шлях - iти попiд берегом через Керченську протоку. А там вiд донцiв можна добиратись i на Укра?ну, i в Польщу, i в Московiю, i в Богданiю - кому куди треба. Коли доберетеся до Дону, галери спалiть, аби вони ворогам не дiсталися. Ще така моя воля: хто з невольникiв хоче при?днатися до нашого вiйська, той ма? звернутися до Недайборща. Але ми вiзьмемо лише найдужчих. I небагатьох... А тепер, вiдправивши панахиду за тими нашими братами, якi загинули в сьогоднiшнiй баталi?, ми рушимо на Синоп. Хай буде так?! - Хай буде так! Слава! - загукали козаки. В повiтря полетiли шапки, кисети. Яремко сидiв i дивився на сеньйора Гасперонi. Сеньйор кричав разом з усiма, а очима мовби прицiлювався в Олександра... РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ, _ що оповiсть про дальшi геро?чнi, _ комiчнi, а також трагiчнi пригоди Яремка, Джузеппе _ та сеньйора Гасперонi _ Недайборщ сказав: - Коли ми сiм лiт тому брали Кафу, то Сагайдачний сам ?здив у розвiдку аж у порт. - Ти добре знав Сагайдачного? - запитав Олександр, не спускаючи очей з гiр та мiста, що розкинулось перед ними як на долонi. - Його нiхто добре не знав... Навiть дружина. Все - загадка. Все - та?мниця... Навiть друга не мав близького... Суворий i захований якийсь... Але хоробрий i мудрий. - Нас не помiтять? - стурбовано запитав Джузеппе. - Не помiтять, - озвався Недайборщ. - Низько над водою сидить чайка - це раз. А друге - сонце за нашими спинами - ?м в очi. Ти все-таки даремно, отамане, не дозволив хлопцям погуляти в Трапезонтi. Незадоволений дехто з них... - Незадоволених з каменюкою на ши? в море викидатиму. Ясно? Як Сагайдачний... - Сагайдачний... А ти дума?ш, його дуже любили за це?.. Шанували. Цiнували. Боялись. От i все. - Козак - не жiнка, менi його любовi не треба, - вiдрiзав Олександр i знову став дивитися на мiсто, що прилiпилося над берегом, на корбалi, що пiдняли вгору цiлий лiс щогл, обмiрковуючи план майбутньо? битви. На Синопському рейдi стояло кiлька десяткiв великих суден - торговi та вiйськовi галери. Олександровi одразу впали в око двi трищогловi мальтiйськi галери - судна, на яких самого екiпажу бiльш як по пiвтисячi душ. Глянув далi й побачив при самому березi три галеаси. З галеасами буде ще тяжче. На них екiпажу ще бiльше - по тисячу триста душ... - Нелегко буде, - кашлянув Недайборщ. - Вони нiби весь флот свiй зiбрали в Синоп. I якi ж кораблi! - Нiчого, щось придума?мо... - Он якi страхiття-гелеони. На кожному по сiм палуб... Але не злякали нас... Ми ?х просто поперекида?мо. - А що з шарантами робитимемо?.. На них же по двiстi гармат. - Братимемо на абордаж, - не задумуючись, вiдповiв Недайборщ. - Нам такi судна потрiбнi... - Я теж так гадаю, - пiдтакнув Олександр. А потiм додав: - Роботи буде хтозна-скiльки. Тяжко? роботи... Навiть подумати про це - i то... - Нiчого... Допоможе бог - поталанить. Не допоможе - то так воно i судилося... Тихо, як нiч, пiдкралися козаки до мiста Синопа. Тихо висадилися на сушi донцi, пiдiбралися до мiських стiн. Вдалося тихо, без бою захопити одну браму. Без жодного звуку донцi пробралися в мiсто. Нараз у бухтi залунали пострiли. Запалали галеони. Козаки вирiшили не перекидати цих великих незграбних суден. Вони ?х пiдпалили, щоб було виднiше i щоб у порту почалася панiка. Сеньйору Гасперонi знову не поталанило. Його чайцi було наказано разом з iншими козацькими суднами пiдкрастись до шарант i взяти ?х. Пiсля цього шаранти мали врiзатись у гущу турецьких кораблiв i вiдкрити гарматний вогонь з обох бортiв. Наказ - то закон, отже, його треба виконувати, незалежно вiд того, хочеш ти цього чи нi. Мов невидимки, прослизнули козацькi чайки повз галеони... Безгучно пройшли в тiнi галер. Весла, пообмотуванi ганчiр'ям, не рипiли в уключинах, козаки затамували подих... На шарантi було тихо. Тисячний екiпаж уклався спати. Тiльки вартовi походжали туди - назад. Тихо-тихо... Спочатку вартовi перегукувалися мiж собою, а там перестали - набридло... В такi хвилини хочеться думати про щось веселе, а не про оцю осоружну службу... Кого вони бояться, тi капудани? Ве-нецiйцiв чи португальцiв? Iспанцiв чи алжiрських пiратiв? Нiхто з них сюди й носа не покаже. Iлляхiв? Так це просто смiх! У них нема на чiм плавати. Чи запорожцiв? Так вони нападають пiзнiше... Хтось наче пройшов поруч. - Це ти, Азiзе? - запитав вартовий. Вiдповiдi не почув. Азiз все-таки нечема. Пройшовся по палубi. Азiза не видно. Та онде вiн, став пiд облавком, звiсився головою в море. Що вiн там побачив? Вартовий зирнув за борт. Нiчого. Нiкого. Тiльки хвиля хлюпнула. I в цю мить вiдчув, що хтось на нього дивиться. Глипнув, крутонув головою - нiкого... Вихопив ножа. Тихо... Що за мана? - Азiзе! - покликав ще раз. - Що ти там бачиш? Азiз мовчить. Пiдступив до нього. I, як ужалений, вiдскочив назад. У спинi Азiза стирчав нiж. Перелякано подивився за борт - i тут побачив чайку, що тихо, мов примара, випливала з-за галери. Це було останн?, що вiн побачив... Страшний удар в спину кинув його об борт. Тим часом козаки вже скрiзь хазяйнували на шарантi. Вони проскакували, як тiнi, хутко й тихо роблячи свою справу. А справа тая була кривава. Враз щось задзюркотiло. Наче струмок. Яремко тихо полiз на звук. При мiсяцi побачив - щось лл?ться. Чорне, густе, блискуче. Вмочив руку, пiднiс до обличчя. Вiдчув, що волосся на головi пiдiйма?ться дибки. Кров?! На сусiднiй шарантi вартовий щось вигукнув. Яремко принишк. Бачив, як козаки лiзли вже й на те судно. Вартовий ?х ще не бачив, але, мабуть, передчува? бiду. Вартовий гукнув ще раз. I тут побачив Яремко, як темна тiнь, мов кiшка, стрибнула на турка. Пронизливий крик... Щось зблиснуло на шарантi, почувся крик з другого боку, а через кiлька секунд усе судно мовби вибухнуло вiд несамовитого гелготу... Ще через хвилину залунав одчайдушний крик з десятка тисяч горлянок, запалало, застугонiло, затрiщало навколо, i темне нiчне море засвiтилося дикими вогнями... Шаранта, захоплена запорожцями, знялася з якоря i, розпустивши вiтрила, пiшла в саму гущу турецьких кораблiв. Важкi чавуннi та мармуровi ядра засвистiли над хвилями, трощачи все, що попадалося ?м на шляху... - Де отаман? - закричав сеньйор Гасперонi, побачивши бiля себе Недайборща. - Вiн з нами? - Нi, вiн залишився на чайцi. Йому тут не можна... Бачиш, що ко?ться? Козаки, ковзаючись у калюжах кровi, носили порох, пiдкочували ядра, заряджали гармати, цiлилися i, як тiльки чулася команда Недайборща, стрiляли з обох бортiв одразу. Яремко снував тут же, намагався допомогти, але його вiдганяли. У вiдсвiтах пожеж, у зблиску гарматних залпiв вiн раптом побачив, що один з туркiв заворушився, мацнув рукою навколо, налапав ножа i поповз до Недайборща. Ось вiн пiдвiвся i йде, похитуючись. Нiхто не зверта? на нього уваги - тут усi сво?... Яремко вихопив свого ножа й кинувся за турком. Що робитиме, вiн ще не знав... Пролунав новий залп. На цей раз з правого борту. Гойднуло шаранту - та так, що вона мало не перевернулася. Турок упав, з ним разом i Яремко - i вони покотилися мiж снастями й трупами. Поряд з грюкотом промчало ядро. Потiм судно вирiвнялося, i хлопець пiдвiвся на ноги. I тут же здригнувся. За якихось три кроки вiд нього стояв турок... Що робити? А турок, вишкiривши зуби, дивився на нього. Яремко задерев'янiв. Ось турок ворухнувся, подавсь уперед. Яремковi стало жарко. Турок пригнувся й стрибнув. Яремко ледь встиг пiдняти ногу. Турок налетiв на ногу, Яремка вiдкинуло вбiк, нiж черконув по його рукаву... Ударив залп. Шаранта хитнулася в другий бiк. Яремко знову покотився по палубi, i знову за ним загуркотiло ядро. Яремко щосили штурхонув його ногою, i воно ударило турка в колiно. Той завив од болю, але якось-таки пiдвiвся i, сильно кульгаючи, пiшов на хлопця. I тут пролунав пострiл. Яремкiв ворог впав на палубу. Хлопець озирнувся. То Недайборщ вистрiлив з пiстоля. Хитаючись, пiдiйшов до Недайборща. - Треба було гукнути нас! - вiн смикнув Яремка за вухо. - Бiжи забери в турка зброю - хай тобi буде!.. ...То була страшна нiч. Палали турецькi судна, налiтали одне на одне, розбивалися, переверталися. Палаючi люди летiли в море, вибухали барила з порохом... Коли вогонь доходив до крюйткамер [151], тодi судна вибухали фейерверком, розкидаючи навколо палаючi балки, залiзо, людей... Все ж доброму десятковi турецьких кораблiв удалося втекти, прорвавши козацьке кiльце. Та за ними нiхто й не гнався. Досить було роботи й з тими, що лишилися при Синопi. Уже збиралося на свiтання. Бiй кипiв на морi й на сушi, та вже ясно було, що туркiв розбито... - Отаманова чайка пливе! Правуй на не?! - гукнув Недайборщ. - Де чайка? - вихопився Гасперонi. Недайборщ мовчки показав. З шаранти просигналили вогнем: iдемо до тебе, отамане! На чайцi вогнем вiдповiли: добре. Яремко помiтив, що сеньйор Гасперонi раптом зник. Вiн озирався навколо, але iталiйця нiде не було. Де ж вiн, цей iталi?ць? Кинувся на пошуки... Вiн побачив сеньйора Гасперонi бiля вбитого вартового, що, приштрикнутий ножем до облавка, звис обличчям у море. Бiля сеньйора лежало кiлька мушкетiв. Один вiн тримав у руках i цiлився в море... Яремко зиркнув у море й побачив, що отаманова чайка пiдходить до шаранти. I тут же побачив, як мушкет у руках сеньйора Гасперонi опуска?ться нижче й нижче, цiлячись на когось у чайцi... Хлопець тихо пiдбира?ться до сеньйора. Вiн не хоче, не може ще повiрити, що сеньйор Гасперонi задумав щось жахливе... Чайка вже поряд. З шатра виходить Олександр, а за ним Джузеппе i Йован. Луна? пострiл - i в цю ж мить Яремко бачить, як Джузеппе кида?ться на Олександра i штовха? його в воду... На чайцi шум. Частина козакiв бiжить до борту, частина - до Джузеппе. Вiн лежить iз заплющеними очима, з його пробитих грудей цебенить кров... Олександр випiрна?, хапа?ться за борт чайки. Сеньйор Гасперонi знову прицiлю?ться в нього з мушкета. Яремко плига? на iталiйця - i, коли луна? пострiл, пiдбива? ложе мушкета. Сеньйор Гасперонi озира?ться, висмику? з-за пояса нiж. - Рятуйте! - кричить Яремко, бiжить до борту, перечiпа?ться об моток канатiв i пада? кудись у порожнечу... Вiн гепнув у холодну воду, ковтнув ??, але все-таки випiрнув i вхопив повiтря... Озирнувся. Шаранту швидко вiдносило вбiк. I тут солона хвиля знову накрила його. Коли випiрнув, побачив знову шаранту. Хтось, вирвавшись iз гурту бiля облавка, стрибнув у воду. Услiд залунали пострiли. "Мабуть, сеньйор Гасперонi!" - подумав Яремко й замолотив руками й ногами. Боже, як тяжко триматися на поверхнi! Згадав про бичачi мiхури, що дав Клюсик, але дiстати ?х не змiг. - Рятуйте! Рятуйте! Хто в бога вi... - закричав у вiдча?. Хто почу? в такому пеклi? Поряд розкотисте вибухнув турецький неф. Вiн палав уже довго, та, певно, тiльки зараз вогонь дiстався до крюйткамери. Яремко побачив - просто на нього летить величезний палаючий дрюк, щогла, чи що... Злякано пiрнув. Коли випiрнув, обвуглена, ще гаряча щогла плавала по ряд. Вхопився руками - гаряче. Став хлюпати водою на дерево. Нiчого, тепер не пропадемо. Треба тiльки мiцно триматися... Олександр сидiв i плакав бiля Джузеппе. Трi?стинець лежав як живий. Здавалося, що зараз вiн пiдведеться й почне розповiдати якусь кумедну iсторiю. Йован теж плакав. Плакав i Петро. - Не вберегли ми нашого Джузеппе, не вберегли, - казав Петро. - Ех, як же менi вiд того на душi тяжко... Чайка за чайкою пiдпливали до отаманського суденця, щоб вiддати останню шану тому, хто цiною власного життя врятував Олександра. Пропливали мовчки. Тiльки бiля само? чайки козаки пiдiймали вгору пiстолi й стрiляли. Останнiм пiдплив на тiй чайцi, де ранiше був Клюсик, Недайборщ. Похмуро став бiля мертвого. Глипнув на Олександра, розвiв руками: не впiймали клятого Гасперонi, втiк чи втонув. Похилив оселедця над Джузеппе. - А ти ж, друже мiй славний, не хотiв того Гасперонi, щоб йому всi печiнки погорiли, брати в похiд. Вiдчувала твоя голова, серце вiщувало... Ех, - витер сльозу Недайборщ та й знову заплакав. - Скiльки хлопцiв втратили... I Клюсика, i Тодося, i Яремка малого, i тебе, i ще, ще скiлькох!.. Вiчна тобi... I тут Йон-богданець закричав: - Тихо, хлопцi! Що то? Джузеппе розплющив очi! Карпо роззявив рота, всунув туди палаючу люльку i ледь не ковтнув ??. - Вiн живий! - закричали спочатку тридцять горлянок, потiм триста, а потiм одразу десять тисяч... - Живий! Живий! Вранцi козаки плавали по всiй бухтi, гукали, шукали Яремка. Шукали цiлий день. Не знайшли. Вирiшили - потонув. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, _ що повiда? про останнiй день Софi? та Спиридона _ Гомiн, що народився десь у центрi цього скупчення мечетей, базарiв, будинкiв, брудних хиж та пишних палацiв, - той гомiн дужчав та гучнiшав, насуваючись на будiвельний майданчик, що на нiм росли вiчнi мури майбутньо? Османi?. Гомiн спочатку не рiзнився вiд звичайного мiського гамору, та от вiн став наближатися, в ньому почулося щось одностайне - i в мiмара Муси тривожно забилося серце. Мiмар Муса, що ходив по риштованнях, заглиблений у власнi думи, зупинився i повернув голову в той бiк, звiдки наростаючою хвилею котився гомiн. Вiн стояв з хвилину, намагаючись хоч щось збагнути. Мимоволi згадалося недавн?: Осман Другий на муловi, вбивство Делавера. Нi, той гомiн був iнший - торжествуючий, зловтiшний... Поглянув униз, а потiм огледiвся навколо. Всi стояли, як i вiн, намагаючись вловити в тисячовустому гомонi бодай одну ноту, яка дала б зрозумiти, що ж там вiдбува?ться. З-за рогу вибiг хлоп'як. Вiн бiг наввипередки iз собакою. - Що там таке? - гукнув поляк Владислав. Хлоп'як на мить зупинився i щось викрикнув - радiсно, аж захлинаючись. - Когось ведуть! На страту! - передав знизу поляк. Промчало ще кiлька хлоп'якiв, теж галасуючи й показуючи назад пальцями. - Ведуть! Ведуть! I раптом мiмаровi Мусi защемiло в серцi, наче хтось загнав туди скабку. Перечiпаючись, плутаючись у полах свого довжелезного халата, Муса побiг униз. Бiг по хистких дошках, якi витиналися пiд його важким опасистим тiлом. Кра?м ока побачив, що майстри та робiтники кинули свою роботу й теж поспiшають за ним. Хотiв спинитися (чому ти, Мусо, бiжиш, вперше бачиш, як людей ведуть на страту?), але щось гнало його вперед, до багатотисячного натовпу, який ось-ось вилл?ться з-за повороту... Так, це були вони - Спиридон i Софiя. Вiн упiзнав Софiю одразу, хоч i не бачив нiколи. Вона була точнiсiнько така, як про не? розповiдав Спиридон. Софiя ?хала на мулi, ?? руки заклякли на гривi. Вона була у червоному-червоному, як яничарське знамено, платтi, ?? чорне, з каштановим вiдтiнком волосся було розпущене й текло по плечах, спадало на груди й спину. Покривала на ?? обличчi не було, його зiдрали - i тепер десятки тисяч туркiв дивилися на ?? обличчя. А вона дивилася вперед i, мабуть, нiчого не бачила. Очi нерухомi, обличчя блiде. Мов кригою взялося. А позаду кульгав Спиридон. Зв'язаний мотузами, з розтрiпаним чубом. Вiн озирався навколо i плакав, плакав уголос, витираючи закривавлену щоку об плече. Муса вiдчув, як натовп пiдхопив його i понiс услiд за приреченими до страти. Вiн ледве встигав перебирати ногами. А натовп нiс його i нiс, а гомiн не вщухав, а ще дужче здiймався. - До Пiщаних ворiт... - Там уже й гак новий почеплено - для нього... - ?й легше... - Що - л-легше? - обернувся на останнiй голос Муса. - Його за ребро на гак чiплятимуть... А ?? утоплять... Кат зв'яже ?? рушниками, покладе у човен, вiдпливе вiд берега на кiлька сажнiв... Муса заплющив очi i зцiпив зуби. - ...а потiм зачепить довгою палицею та й у воду... Потрима? пiд водою... - А вона - хоч би що... Сидить собi на муловi - й нiчого... - А що ж робити? - Та хоч би плакала... - ...Потрима? пiд водою, - спокiйно-весело вiв той самий голос, поки дригатися перестане, та й витягне назад. Повезуть та й поховають... А оцей грек довго мучитиметься. Днiв зо три висiтиме живий на гаку. Хiба що хто пожалi? та пристрелить. Так варта не дозволить... Натовп нiс i нiс Мусу вперед. Вiн вiдчув, що бреде по колiна в якомусь багнi - це натовп переходив калюжу. Мула iз Софi?ю та Спиридона провели по камiнчиках, а натовп пiшов упрост по смердючiй водi та баговинню. - Надир-бею! Надир-бею! - почав хтось гукати попереду, i от уся юрба закричала хором: - Надир-бею! Надир-бею! "О аллах! - жахнувся мiмар Муса. - Навiщо це все? Невже Надир-бею буде цiкаво дивитись, як його недавню дружину ведуть на страту? Невже в нього серця нема??.. А нема? - вiддав же Софiю до суду..." I от коли вже горлання юрби перейшло в рев, на балкон будинку вийшов сам Надир-бей. Усi враз замовкли. Надир-бей подивився вниз, пожував губами i не сказав нiчого. Юрба мовчала. Вона чекала. А Надир-бей мовчав теж. - Змилуйся, Надир-бею! Вони молодi! - вигукнув поряд з Мусою той, який щойно з таким смаком розповiдав, як будуть карати Софiю та Спиридона. Юрба, наче лавина, загуркотiла: - Змилуйся, Надир-бею! I знову покотився багатотисячний гук, який, мабуть, долинав до самого неба: - Змилуйся! Надир-бей мовчав. Юрба волала, тягнучи руки до неба, до балкона, а Надир-бей мовчав. Зненацька попереду натовп перестав гукати про помилування. - Що таке? - Упала з мула Софiя. Зомлiла... Натовп знов заворушився, люди стали лiзти один на одного, аби зиркнути наперед. Муса вже задихався, але все ще намагався встояти. - Дали водички... Ожила. Знову посадили!.. На якусь мить мiж головами побачив мiмар Муса обличчя Софi?. Тепер на ньому був жах i вiдчай. - Ст-т-ань м-мусульманином, С-спиридоне! - немов пiдштовхнутий кимось, закричав Муса i здивувався, що вiн так умi? гучно кричати. - Тодi т-тебе п-помилують. I натовп заходився скандувати, забувши про Надир-бея. - Стань му-суль-ма-нином! Стань му-сульма-ни-ном! I тут Надир-бей пiдняв руку вгору. Натовп, що розкипiв-ся, знову поволi вщух. - Що вiн говорить? - Цс-с! Нiчого не говорить! Надир-бей нарештi сказав: - Не я судив. Було так тихо, що якби Надир-бей говорив пошепки, й тодi б уся величезна вулиця чула, що вiн каже. - Не я ?? i його судив. Судив суд. ?х присуджено правдиво. Гяур не може кохати дружини мусульманина. За це - обом смерть. - Вiн - не гяур! Вiн буде мусульманином! - гукнув попереду знайомий голос. - Якщо вiн погодиться стати мусульманином, тодi я проситиму суд помилувати ?х, - у моторошнiй, але враз потеплiлiй тишi залунали слова Надир-бея. Тиша. Тиша. Тиша. - Ну?! - мов вибухнув натовп. I знов - тиша. I в тiй тишi почулося крiзь ридання: - Нi! Нiколи! I знов загуло, завирувало, зашумiло, заколобродило натовписько народу. Мiмар Муса щосили вiдбивався вiд тiл, що валились на нього, вже давно тремтiли колiна й кололо в животi. Нарештi його притисли до стiни. Тепер було трохи легше стояти. Вiн трохи постояв бiля стiни, а потiм щось вiдiрвало його - i вiн, уже нiчого не бачачи й не чуючи, а тiльки обливаючись потом, сунув разом з усiма. Юрбу наче хтось перемiшував величезними кулаками - вона шумiла, булькала, лилася, повзла, мчала... Муса вiдчув, що його ноги вiдiрвалися вiд землi, що його несуть, самi того не помiчаючи, люди ззаду й спереду, i вiн уже не мiг розiбрати, скiльки часу перебува? в цьому ревищi, куди й навiщо несе його якась сила... Вiн очутився аж бiля Пiщаних ворiт, коли натовп його раптом викинув iз себе бiля пiднiжжя шибеницi. I знову натовп став кричати: - Стань мусульманином! Стань мусульманином! - I - тиша. Ну? Ну? Говори ж! - Нi! - закрутив Спиридон головою. I юрба знову почала кричати-благати: - Стань мусульманином! Живи! Стань мусульманином! Живи! Повернули мула мордою до Спиридона. I знов замовкла юрба. I почув Муса, як Софiя сказала тихо, по-грецькому: - Заради мене. Я хочу жити. Та Спиридон страшно закричав, мовби вже почалася страта: - Нi! Нi! Нi!!! Тодi кат пiдiйшов до нього, став розв'язувати руки. Спиридон дивився перелякано, вiн увесь тремтiв i знову плакав, а кат, розв'язавши руки, став здирати сорочку. - Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! Софiя не кричала, а шепотiла, приклавши кулачки до скронь. I чорне волосся закрило ?й обличчя, мов саван. - Будь проклятий! Будь проклятий! Кат узяв Спиридона за руку й за ногу i, мов дитину, понiс на ешафот. Юрба мовчала. Тодi Муса гукнув, сам тремтячи всiм тiлом: - С-спиридоне! В-врятуй ?? й с-себе! С-стань м-мусульманином! Кат пiдняв Спиридона вгору. - Iс-с-скарiот! - прошипiв Спиридон. I тут же: - А-а-а! Кат уже опустив руки, Спиридон висiв на гаку, i червона кров, немов хто сипонув коралiв, закапала на дощаний настил ешафоту. Муса заплющив очi. Спиридон кричав, не замовкаючи. Муса не мiг розплющити очей. Зараз кат почне в'язати Софiю... - А-а-а-а! "Iскарiот... Iскарiот... Iскарiот... Нi, нi, я нiкого не продав..." - А-а-а-а! О, хоч би не чути цього крику... Хоч би не чути... хоч би не чути... I мiмар Муса упав перед ешафотом, обхопивши голову руками. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ _ про те, як несподiвано здiйснюються деякi мрi? _ Коли пан Адамек з паном Сулятицьким був у Кафi, йому не раз доводилося милуватись турецькими галерами. Особливо запам'яталася йому одна. Вона нiби випливла з казки, з дитячого сну чи з книжки про дивовижнi заморськi кра?ни. Якраз тодi сонце ховалося за береговi горби. Воно кидало потужнi пасма стигло-рожевих променiв на море, на небо, на мiсто. Шпилястi башти Кафи, банi мечетей з серпами, мiнарети, мов жерла гармат, нацiлених у замт [152], - усе це видовженими аж до обрiю тiнями лягало на зарожевiле од призахiдного сонця лагiдне море. I пановi Адамковi здавалося, що вiн у казцi. А по морю пливла - о нi, не пливла! - летiла, ледь торкаючись бiлопiнних хвиль, велика струнка галера. Усе на нiй було рожеве - i мережаний вiзерунками корпус, i щогли, i обвислi без вiтру вiтрила, i тонюнi, мов соломинки, весельця, якi пiнили iскристу воду... О, цi весельця - вони так злагоджено, мов керованi божою силою, опускалися у воду й пiдiймалися з не?, на мить виблискуючи червоно-слiпуче, - що пановi Адамковi аж хотiлося щось проспiвати в такт цим легеньким, просто-таки ефiрним рухам... Йому закортiло якимось дивом опинитися на галерi, захоплено вiдчути пiд ногами ?? хитливу палубу i пливти-пливти по цьому живо-рожевому морю до незнаних свiтiв, якi вiдкрив колись Христофор Колумб... ?зус Марiя, чи ж думав пан Адамек, що його мрiя незабаром здiйсниться! Якби знав, що так буде, затулив би собi очi руками, щоб не дивитися на море, а пановi Станiславу Сулятицькому загнав би кулю в самiсiньке серце, i того було б ще замало для цього мерзотника й фаризеуша, бо вiн за всi сво? пiдлостi заслужив смерть на палi або ж на гаку... Страшний бiль пронизав усе тiло, i думки розлетiлися, мов наполоханi птахи. Забрязкало залiзо... I пан Адамек знову повернувся до гiрко?, безнадiйно? реальностi... Як жорстоко посмiялася з нього доля! Вiн потрапив на галеру, яку бачив у той день, коли стояв з мерзотником Станiславом Сулятицьким над зарожевiлим морем. Але як i ким потрапив?.. Тодi, в ту нiч, як пан Сулятицький утiк вiд нього iз бей-лер-бе?вими грiшми, вiн довго блукав по Кара-Дагу й гукав Амета Киримли. В нього болiло колiно, вiн немилосердно кульгав, уже не раз йому здавалося, що ось iще крок - i вiн полетить у прiрву, де й кiсток сво?х не збере... "Але нi, - виринала думка. - Я мушу дiстатися до Амета. Бо iнакше пановi Влодзiмежевi та пановi ?вгенiушу буде дуже кепсько. Якщо довiда?ться Амет про смерть свого товариша-товмача й помiчника, - вiн од лютi зробить що хоч..." I пан Адамек дерся по скелях, гукав, кричав, плакав, забувши, що сльози, то ? невмiння тримати себе в руках. Вiн у всьому звинувачував себе - так, так, це вiн винен у всьому. Треба було ще отам, бiля корчми, не повiрити сеньйоровi Гасперонi. Треба було не погоджуватися на роль шпигунiв - вiн вiдчував, що е щось вельми нечисте в задумах сеньйора Гасперонi... Але нi, послухавсь пана Сулятицького, не виявив рiшучостi... А потiм? Слiд було при бейлер-бе?вi заткнути пельку Сулятицькому, коли вiн розпатякував про провiдника вiд Амета Киримли, який заховався не за першою, а за другою горою! Невже вiн, пан Адамек, такий дурний, що не мiг здогадатися, що зараз бовкне той бовдур, той фаризеуш?! Вiн iшов над прiрвою, ногою ледве намацуючи вузьку стежину, як попереду почувся чийсь голос. Наче по-татарськи... Пан Адамек нiчого не зрозумiв, але радiсно загукав: - Я до Амета Киримли! До Амета Киримли! До нього пiдбiгло кiлька чоловiк. У передранковiй сiрiй iмлi вiн пiзнав, що це Аметовi товаришi з розбiйницько? ватаги. Його повели до Амета. Коли пан Адамек заходив у печеру, то при входi побачив двi гладенько обструганi палi. Мурашки поповзли йому по спинi. У печерi, як i ранiше, палало вогнище. Горiли смолоскипи. Розбiйники сидiли i стояли по кутках. Амет блиснув очима на пана Адамка i щось запитав. Пан Адамек розiбрав тiльки два слова - "Асан Касапчi". Певно, пита? про його долю. Що ж, треба пояснити. Обов'язково треба пояснити. Напружуючи пам'ять, шукаючи слова, якi були б хоч трохи зрозумiлi Аметовi, пан Адамек заговорив: - Бейлер-бей... Акинджi... Асану Касапчi, - тут пан Адамек рубонув себе по ши? ребром долонi, - секiм-башка. Амет та його товаришi зрозумiли. Це вiдчув пан Адамек з того гнiвного "в-в-вах-х-х", яке пролунало в печерi. I - тиша, тиша, тиша... Лише трiщав хмиз у вогнищi. Та тiнi од смолоскипiв металися по печерi... Амет несподiвано захриплим голосом запитав про пана Сулятицького. Власне, запитання пан Адамек не второпав, але почув знайоме прiзвище. - Пан Сулятицький, - гаряче мовив пан Адамек, - падлюка. Татари здвигнули плечима. Тодi пан Адамек пiдвiв перед сво? обличчя двi руки. На одну руку показав: "пан Сулятицький", на другу - "бейлер-бей". Пiсля цього права рука - "пан Сулятицький" - наблизилася до лiво? - "бейлер-бея", i пан Адамек, iмiтуючи нашiптування на вухо, промовив: - Асан Касапчi - там, - i повiв правою рукою в повiтрi, показуючи, що Асан Касапчi був за горбом. Потiм обома руками показав, як акинджi (пан Адамек кiлька разiв повторив це слово) побiгли за той горб, показав, звiвши докупи руки з розчепiреними пальцями, як вони вхопили Асана Касапчi, пiсля цього рубонув ребром долонi себе по ши? i, мовби знявши лiвою рукою свою голову, рiзким коротким рухом настромив ?? на вказiвний палець право? руки... - Пан Сулятицький, - пан Адамек, опустивши пальцi право? руки донизу, став швидко перебирати ними, - побiг до бейлер-бея...Пан Сулятицький - здрайця, яничар, падлюка, лайно... З усiх цих слiв татари второпали, напевне, тiльки одне: "яничар", - але ?м було досить i цього. Пан Адамек за допомогою жестiв розповiв i про те, що вони передали листа вiд Амета Киримли кафському бейлер-бе?вi i що той бейлер-бей дуже розгнiвався... Знов настала тиша. I тут розбiйницький ватажок пiдвiвся зi свого каменя й попростував до пана Адамека. Обличчя Амета Киримли було перекошене, очi стали лютi, аж безтямнi. У руцi вiн тримав ножа... "Це - смерть", - похолов пан Адамек i беззвучно зашепотiв "Те деум..." [153] Амет вхопив пана Адамка за барки, i довготелесий поляк, на двi голови вищий вiд татарина, з мимовiльним подивом вiдчув, як багато сили в м'язах розбiйницького отамана. Але пан Адамек не схитнувся. Амет щось вигукнув, смикнув пана Адамка вниз, i поляк зрозумiв, що вiд нього вимага?ться, аби вiн став на колiна. Пан Адамек заперечливо крутнув головою. Вiн волiв прийняти смерть стоячи. Амет вигукнув знову, рвонув пана Адамка за жупан - полетiли гудзики... I тут з кутка почувся дружний плач... Це ридали пан Влодзiмеж та пан ?вгенiуш. I пановi Адамку враз пригадалися побаченi ним при входi до печери двi обструганi палi. Ось для кого вони... Несподiвано для себе пан Адамек вiдштовхнув Амета Киримли й крикнув до тих, що ридали: - Гей ви, поляки! Якого дябла розкисли? Хоч умрiть по-шляхетськи, шляк би вас трафив! Поляки, мовби нiчого не чули, продовжували скиглити. Татари мовчали. Амет Киримли знову пiдскочив до пана Адамка. Пан Адамек схопив себе за сорочку, розпанахав ?? i проревiв: - Рiж, розбiйнику! Але Амет зупинився, уважно поглянув на пана Адамка й поволi заховав за пояс свiй нiж. I тодi заговорили, загелготiли татари. Вони щось гаряче доводили Аметовi, а вiн тiльки слухав, нiчого не вiдповiдаючи. Пан Адамек втямив - табiр розбiйникiв розколовся на двi частини: однi вимагали смертi для полякiв, iншi, очевидно, просили про помилування, принаймнi для пана Адамка. Амет, наче забувши про пана Адамка, що стояв перед ним з розпанаханою сорочкою, поволi пiшов у куток, сiв на свiй камiнь. Вогонь стрибав, кидав блищики на всi боки, грав в очах та на зубах Амета Киримли, дим лiз пановi Адамку в очi, i йому вiд того хотiлося плакати, але пан Адамек щосили стримував сльози... Розбiйники гучно галасували, за цим галасом уже не чути було ридань пана Влодзiмежа та пана ?вгенiуша. Амет Киримли пiдвiв праву руку. Галас поволi стих, i тодi пан Адамек почув схлипування сво?х землякiв. Вони схлипували i прохали про помилування, забувши, що ?хнiх слiв нiхто не перекладе ватажковi розбiйникiв... Амет промовив у тишi кiлька слiв. Бiльшiсть татар схвально закивала галовами. Потiм Амет повернувся до пана Адамка й махнув рукою: йди, мовляв, звiдси на всi чотири сторони. Показав на пана Влодзiмежа й на пана ?вгенiуша, пiдвiв угору вказiвний палець право? руки i настромився на цей палець мiсцем мiж двома розставленими пальцями лiво? руки. - На палю? - жахнувся пан Адамек. I закричав: - Амете! Амете! I рубонув себе ребром долонi по ши?. Далi показав на Боднарського й Рубанчика - i теж двiчi рубонув себе по ши?. Амет Киримли мусить зрозумiти, що для пана Адамка лiпше вмерти, нiж зрадити сво?х товаришiв, якi б вони не були... А, крiм того, смерть вiд сокири легша, нiж смерть на палi... Амет заперечно крутнув головою. Тодi пан Адамек, перестрибнувши через вогонь, кинувся до нiг татарина. Пановi Адамку було страшенно соромно за те, що вiн робить, йому пекло в серцi, що вiн ганьбить iм'я польського дворянина, але його земляки були в небезпецi - i вiн мусив зробити все, щоби бодай вирятувати ?х од мученицько? смертi, якщо не вдасться виблагати для них помилування... Амет штовхнув пана Адамка носком чобота у зуби - i поляк вiдчув, як йому в ротi миттю засолонiло. Тодi вiн пiдвiвся й плюнув кров'ю у вогонь. Рвонувся до Амета, але тут на нього стрибонуло з десяток татар i повалило на землю. Почувся крик Амета - i пана Адамка вiдпустили... Амет став говорити. Вiн говорив довго й гаряче. Потiм витяг i показав пану Адамку папiрець. То був шматок листа сеньйора Гасперонi до кафського бейлер-бея... Пан Адамек почув кiлька слiв: "галера, галера", "каторга" - i все зрозумiв урештi: Амет мiг би ?х усiх стратити як мимовiльних винуватцiв загибелi Асана Касапчi, але, здаючись на уклiнне прохання пана Адамка, який не побоявся прийти сюди, - вирiшив подарувати полякам життя. Та вони мусять спокутувати сво? грiхи працею на галерах... Спочатку все це було сприйнято радiсно - все ж таки життя, а не смерть. I лиш потiм усе виразнiше й виразнiше поставала перед трьома польськими шляхтичами перспектива ?хнього подальшого жахливого iснування... Того ж таки дня ?х було доправлено до Кафи й та?мно передано перепродувачевi живого товару, татариновi Зi?. Зiя був високий, кощавий татарин, з-пiд його горбатого носа ?жачилися колючi вуса, а очi дивилися в рiзнi боки. Татари про щось говорили мiж собою, смiялися, хитали головами, потiм Зiя видобув з кишенi кiлька монет i вiддав розбiйникам. Пiсля цього вони, точнiсiнько як християни на базарах, ударили по руках i розiйшлися. Пан Влодзiмеж та пан ?вгенiуш байдуже сидiли на землi. Вони вже були мовби на тому свiтi. Тiльки пан Адамек тримався на ногах, хоч у нього й болiли колiна - i не лише вiд того, що забився, падаючи з коня, а ще бiльш вiд того, що вiн польський дворянин, мусив стояти на колiнах перед розбiйницьким отаманом i благати про життя... Власне, коли б iшлося про його, Адамкове, життя, вiн би нiколи не став на колiна. А про кого йшлося? Про оцих нiкчем, не здатних навiть достойно померти, як велить неписаний кодекс честi польських дворян? Бездарно жили - тiльки ?ли, пили, горлали соромiцьких пiсень та ходили в нужник - i вiн, пан Адамек, мусив досмертно принижувати себе, благаючи, щоби ?м, його землякам, продовжили ?хн? тваринне життя... А власне кажучи, хто такий вiн, пан Адамек? Чи не такий же нездара й нiкчема, як i оцi дво?? Що вiн зробив достойне у сво?м життi? Анiчогiсiнько. Коли була Хотинська вiйна, пан Адамек туливсь в обозi гетьмана Ходкевича i тiльки чув про те, як хоробро воювали простi польськi вояки та запорожцi, що ними керував спочатку Бородавка, а потiм славний Сагайдачний. Рiзнi справи тодi так i не пустили його на поле бою, честi i слави. I тепер вiн признався собi, що то не рiзнi справи, а просто його нерiшучiсть, його нелицарство. Сорок лiт прожив пан Адамек на бiлому свiтi, а й досi, крiм гонору, не ма? нiчого - нi дружини, нi дитини, нi славних справ за плечима... I це назива?ться - польський шляхтич! Татари вирiшили правильно - i пан Адамек, i його земляки бiльш нiчого в життi не заслужили, крiм смертi на галерах... Може, хоч там спокутують частину сво?х грiхiв... Але, прошу пана, якi такi грiхи? А безцiльне iснування - то не ? грiх? В добу, коли у Польщi та iнших кра?нах вершаться справи славнi й великi, тiльки ?сти, пити i спати - чи не занадто мало для порядно? людини? А мимовiльне - та й чи таке вже мимовiльне? - слугування ворогам Польщi, а ще точнiше - шпигунство на користь Туреччини, лютого ворога всього християнського свiту - чи не ? то злочин i перед державою, i перед церквою, i перед совiстю? Та якими б здрайцями не називали запорiзьких козакiв i ?хнiх гетьманiв польськi шляхтичi, - все ж оцi здрайцi захищають ниньки i Польщу, i весь християнський свiт од туркiв i татар! Далi думки урвались, бо пiдiйшов Зiя i, щось бубонячи собi пiд нiс, став розштовхувати ногою пана Влодзiмежа й пана ?вгенiуша, щоби вставали. Зiя трохи знав по-польськи, а тому з ним було легше. Хоч можна було спитати, за скiльки ?х продадуть. - Ти, - показав Зiя на пана Адамка, - то велике барило буза. А ти i ти, - носком чобота тицьнув на панiв Влодзiмежа та ?вгенiуша, - то маленькi барила буза. - Продайте нас одному хазя?новi, - щоб ми були разом, - попросив пан Адамек. - Може, нам удасться ще якось визволитись... Може, викуплять нас... - Багато грошей за викуп треба, - меланхолiйно сказав Зiя. - У вас таких грошей - нема... - Ми напишемо листа до пана Сулятицького, - втрутився пан ?вгенiуш. - Вiн не кине нас у бiдi... - Я ладен вiкувати на галерах, - рiзко промовив пан Адамек, анiж просити про щось цього падлюку Сулятицького... I вам не тiльки не раджу, а й забороняю згадувати прiзвище цього мерзотника й фаризеуша... - Нам не ма? про що з вами говорити, - прошипiв пан ?вгенiуш. - Ми не принижували себе цiлуванням нечестивих чобiт... Пана Адамка мов обсипало жаром... О, примха долi! ?х продали на ту галеру, що ?? бачив з гори пан Адамек! Уже коли вели по трапу, пан Адамек вiдчув тяжкий дух людського немитого тiла, солоного поту... Здавалося неймовiрним - така краса, величнiсть судна - i оцей нестерпний сморiд... ?х привели у найнижчий веслярський ярус галери, посадили поряд, надягли кайдани i поприковували цi кайдани до спiльного для цiлого ряду ланцюга. Тут же пiдвели цирюльника, який повиголював тупою бритвою голови всiм трьом, залишивши по оселедцю... I почалися днi i ночi пекельних мук. Весло було величезне - зроблене з цiлого дуба. На ньому сидiло семеро - тро? полякiв-новачкiв, два козаки з Сiчi, грек i московит. До цi?? справдешньо? колоди було прибито сiм залiзних скаб. За кожну з цих скаб держались невiльники i пiд команду-дрiб барабана щосили тягли весло на себе, далi штовхали його вниз i вiд себе, а потiм пiдiймали круто вгору... I так без кiнця-краю. Уже за першi сто гребкiв пан Адамек вiдчув, що його сорочка стала мокрою, як хлющ, ще за якийсь час у нього запаморочилося в головi - i вiн завис на веслi... Та через мить мусив отямитися, бо по його плечах загуляла камча пiдгiнчого Анвара. Щойно пан Адамек став знову згинатися та розгинатися при веслi, як поряд забряжчали кайдани: то пан ?вгенiуш упав пiд ноги пiдгiнчому. Анвар за довгi роки сво?? собачо? служби так призвича?вся лупити невiльникiв, що йому не заважали нi весло, нi рiзнi надбудови вгорi та збоку. Вiн лупив хвацьки - пан Адамек кра?м ока спостерiг, як сорочка пана ?вгенiуша почервонiла од кровi. На хвильку стало шкода свого недавнього приятеля, але затим подумалося: терпи, мерзото, заслужив!.. За кiлька днiв та ночей пана Адамка, пана ?вгенiуша та пана Влодзiмежа вже було не впiзнати - худi, почорнiлi, оброслi щетиною, без сорочок, iз саднами та струпами на плечах i спинах, вони нагадували якiсь привиди. Як тiльки переставав бити барабан, вони повисали на веслах i тут же засинали, незважаючи на голод, на болi, на тяжкi безрадiснi думи. Сусiда злiворуч - козак Панас - такий же худющий, як i пан Адамек, такий же мовчазний i замкнутий, одного разу, пiд час стоянки галери бiля якогось прибережного кримського села, за кiлька акче купив цiлий мiшок варених баранячих голiв - пiдгiнчий Анвар iнодi дозволяв мiсцевим жителям пiд час стоянок заглядати й на нижнiй ярус галери. Тi голови були у вовнi, пан Адамек не уявляв, як це ?х можна ?сти. I тут козак Панас простягнув йому одну таку голову й мовив: - ?ж, пане ляше! ?ж, а то умреш! Пан Адамек, переборюючи огиду, одiрвав од варено? голови вухо i обережно надкусив. Вухо було напiвсире, несолоне, але пан Адамек проковтнув його, щоб хоч трохи угамувати вовчий голод. Незчувся, як обгриз пiвголови. I раптом подумав: а мо? товаришi? Зирнув убiк - побачив голоднi очi пана ?вгенiуша. А далi - безтямний погляд пана Влодзiмежа. Якусь мить вагався - давати ?м чи не давати. I вiддав пановi ?вгенiушевi, який ловив очима кожен його жест. Стало шкода, що вiддав, але пан Адамек уперше в життi бачив такi тваринно голоднi очi в людини... Поглянув на козака Панаса. Той обсмоктував кiстки з того, що буквально кiлька хвилин тому називалося баранячою головою. Зустрiлися поглядами. Пан Адамек тут же опустив очi - не посмiв просити для себе ще одну голову. Пан ?вгенiуш дощенту обгриз баранячу голову, не залишивши нi крихти пановi Влодзiмежу. Тодi пан Адамек насмiлився попросити: - Козаче, i для того мого земляка дай! - Iншим разом, - одповiв Панас. "Iнший раз" настав аж через пiвдоби. Тепер пан ?вгенiуш не одержав нiчого, зате ж пан Влодзiмеж хоч трохи втамував свiй голод. - Чого ти панька?шся з ними? - запитав якось Панас. У Панаса були колючi чорнi очi, i коли вiн ними дивився на пана Адамка, той потуплювався, бо не мiг знести погляду. Навiть пiдгiнчий Анвар менше замахувався камчею на козака Панаса... "А ти часом не зна?шся з нечистою силою?" - хотiв запитати в Панаса пан Адамек, але не насмiлився. - Так чого ото ти панька?шся з ними? - перепитав козак Панас. - Земляки! - Ну то й що? Я по ?хнiх очах бачу, що вони тебе ненавидять. Бо ти, напевно, духом вищий за них... - Не будемо про це говорити, козаче, - похмуро вiдповiв пан Адамек. - Землякiв, як i родичiв, не обирають... А бог да?... Козак нiчого не вiдповiв, а тiльки блиснув сво?ми темними, як нiч, очима, i пановi Адамку стало це по собi. Щось отой козак, певне, замишляв, але що - поки що пановi Адамку не казав... З панами Влодзiмежем та ?вгенiушем пан Адамек уперто не розмовляв ось уже кiлька днiв. З паном ?вгенiушем за те, що вiн посмiв образити його, шляхтича, а з паном Влодзiмежем - за те, що в того не вистачило розуму стати на оборону пана Адамка. "Доки не попросять пробачення обидва, доти з ними анi слова", - поклав сам собi пан Адамек. Так вони проплавали днiв iз десять, ?хня галера iшла уздовж схiдних берегiв Криму, кiлька разiв лунали з палуби гарматнi пострiли, але чого б то - невiльники не знали. Якось уночi барабан забив скорiше, пiдгiнчi забiгали моторнiше, гарапники та камчi засвистiли пронизливiше. З палуби залунали пострiли, потiм стали бухати гармати. Галера летiла, мов на крилах, а барабан бив усе дрiбнiше й дрiбнiше. Уже впав пiд весло пан ?вгенiуш, i пiдгiнчий навiть не встиг вiдшмагати його як слiд, бо й на iнших лавах попадало кiлька невiльникiв. Весло поважчало ще бiльше - то пан Влодзiмеж завис на ньому. Пан Адамек, дво? козакiв та грек з московитом намагалися не вибитися з ритму, але через кiлька тактiв збилися - i тут по ?хнiх спинах загуляли гарапник та камча - Анвар лупив обома руками одразу... Цi?? ночi на галерi померло одинадцять невiльникiв - не витримали шалено? гонки та нага?в пiдгiнчих. Десь аж за тиждень по тому козак Панас довiдався, за ким то гналася галера. - Донськi козаки пройшли повз Крим, - сказав вiн пановi Адамку i вперше за всi днi всмiхнувся. - I що з того? - запитав пан Адамек. - Та нiчого. Може, з другого боку козаки запорiзькi надiйдуть... - Надiйдуть, надiйдуть, - радiсно вигукнув пан Адамек. - Я точно знаю, що надiйдуть. Вже надiйшли! Козак Панас недовiрливо подивився на пана Адамка - звiдки йому вiдомi козацькi та?мницi?! - Я добре знаю, що мусять надiйти, - прошепотiв пан Адамек. I став розповiдати козаковi Панасу iсторiю всiх сво?х останнiх пригод. - Падлюки ж ви! - поволi промовив Панас i вiдсунувся вiд пана Адамка. - Стрiлись би ви менi в чистiм полi, я б вам швиденько поодчiсував би голови... - Але ж зрозумiй... - почав було пан Адамек. Козак Панас вiдсунувся ще далi. Хлюпотiло море за бортом, сонячнi блищики стрибали по стiнах та стелi, болiли руки й ноги, болiли костi й душа... - Ти зна?ш, скiльки козакiв буде цього року в походi? - не повертаючи обличчя до пана Адамка, запитав козак Панас. - Знаю. Тисяч з п'ятнадцять. Козак Панас помовчав, мовби зважував те, що почув. Потiм повернув обличчя до пана Адамка i, дивлячись йому в вiчi сво?ми до божевiлля чорними характерницькими очима, прошипiв : - Здрайцi чортовi... I тебе б - на палю, хоч ти здрайця! Я б вас - на палi, на палi... - i кращий серед них... А все одно Нi пан Адамек, нi козак Панас не знали про те, що в донесеннi сеньйора Гасперонi дату козацького походу подано неправильно - розбiйницький писар за наказом свого отамана Амета Киримли виправив цифри i слова так, що турки чекатимуть козакiв аж через мiсяць. А вони вже зараз гуляють у Чорному морi! Сидiв на лавi, вiдпочивав пiсля тяжко?, виснажливо? роботи пiдгiнчий Анвар. Зиркнув у його бiк козак Панас, пронизав сво?ми очима характерницькими. Аж прокинувся Анвар, глип сюди, глип туди - хто б то мав за ним слiдкувати?! - Ну, зачекай, - тихо-тихо прошепотiв козак Панас. - Сидiтимеш ти ще в мене на палi... Спав рудий московит, рудi вуса лiзли в його пощерблений рот, хропiв грек, ще один козак лежав як мертвий, схлипували й здригались увi снi пал ?вгенiуш та пан Влодзiмеж. На палубi лунали чи?сь веселi крики, свiтило сонце, i хтось бамкав залiзом по залiзу. I нiхто не знав на галерi, що десь там, на пiвднi, вже вiдпалав Трапезонт, що горить Синоп, що тисячi бранцiв пливуть на вiдбитих у туркiв галерах - таких, як оця, - додому, на волю, з неволi агарянсько?... РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ, _ у якому йдеться про долю та ?? химерi?, _ що знову зводять та розводять людськi дороги _ Десь пiд ранок Яремко прив'язався-таки до щогли i, вибившись iз сил, зомлiв... Очумався аж увечерi, кричав, гукав, але навколо була сама темрява. Страшенно хотiлося пити, ?сти. Вiн весь задубiв вiд холоду й вiдчував, що ось-ось помре. Щось хлюпнуло. Вiдкрив рота, прохрипiв: - Рятуйте! Вiдчув - чи?сь руки мацають його плечi, голову, вiдв'язують його вiд щогли й затягують у човен - на щось слизьке й м'яке. Iз зусиллям вiдкрив рота й прохрипiв: - Я - козак... козак... козак... У вiдповiдь пролунав зойк жаху... Потiм Яремковi снилося: вiн у лiсi з хлопцями сидить на деревi, а внизу те дерево рубають графськi робiтники, - i от трiщить-трiщить, пада? високий дуб, - i вiн, Яремко, пада?, пада?, пада?... "Мамо! Мамо!" - кричав вiн щосили, i тодi чиясь рука клала йому на розпашiлого лоба щось холодно-мокре, i тодi трохи легшало. Вiн хотiв ту руку помацати, та не мiг i пальцем ворухнути, вiн хотiв вiдкрити очi, та повiки були такi важезнi, що його кидало у гарячий пiт при спробi ?х розплющити, а голова йшла обертом - i вiн провалювався в безвiсть... Iнодi, мов увi снi, долинали якiсь голоси. Нiби говорили чоловiк i дiвчина. Чув навiть дихання цi?? дiвчини i дотик ?? пальчикiв, але нiяк не мiг зрозумiти, про що вона говорить з чоловiком. Вiдчував, як вузенька нiжна долонька пiдводила йому голову. Потiм вiдчував, що йому до вуст прикладають чашку з якимось гарячим напо?м, вiн одкривав рота й пив, що йому давали, i йому легшало... I вiн спав, спав, спав... I от настав ранок, коли Яремковi вже не захотiлося спати. Вiн прокинувся й розплющив очi. Довго думав i не мiг додуматися, де це вiн. Бачив над собою грубообтесанi дошки, крiзь шпаровиння вигляда? якась трава, ганчiр'я якесь... "Де ж це я?" - вiн пильно-пильно вдивлявся в дошки над собою, наче там мало бути написане щось таке, вiд чого йому все стане ясне й зрозумiле... I раптом збоку пролунав смiх - той самий дiвчачий голосок, що снився йому, марився, чувся... Вiн повернув голову i, дивуючись сво?му голосовi, запитав: - Хто тут ?? Смiх тут же урвався. Потiм щось швиденько задрiботiло по землi - i над Яремком схилилося чорнобриве дiвчаче обличчячко. Звiсилось кiлька тонюнiх кiсок. - Мерхаба! - сказала вона. Яремко закрутив головою: не розумiю. Обличчя дiвчинки спохмурнiло. - Iллях? - раптом спитала вона. Знову закрутив головою. - Урус? "Урус, урус... Десь вiн уже чув це слово. Ах, так, Клюсик розповiдав, що турки й татари звуть укра?нцiв та московитiв урусами..." Яремко, ледь усмiхнувшись, вiдповiв: - Урус... Козак. Дiвчинка тут же закрила обличчя руками й скрикнула щось незрозумiле. ...Але де ж це вiн? Що з ним? Де Клюсик? Де Клюсик?! Таж нема Клюсика, ще при Трапезонтi загинув. А при Синопi загинув Джузеппе... Загинув, вiдштовхуючи Олександра вiд кулi мерзотника Гасперонi. Чи знають козаки, що Гасперонi хотiв убити Олександра? Треба сказати... Але де козаки? Дiвчина наполовину вiдкрила обличчячко й одним оком видивлялася Яремка. - Де я? - запитав вiн. Дiвчина знову закрила обличчя. Але де ж це вiн?.. Вiн напружено пригаду?. Був бiй у морi, палали турецькi кораблi. Сеньйор Гасперонi стрiляв в Олександра. Потiм... Потiм вiн, Яремко, летить у море... Холодна вода... Солона... Потiм - обвуглена щогла... Пiдвiв руку - на нiй ще й досi чорнi слiди вiд вугля. Хтось пiдплив на човнi, вiдв'язав його... Що далi? Куди вони при?хали? Що це за дiвчина? Раптом його всього мовби жаром обсипало: турки! Вiн у туркiв! I ця дiвчина - туркеня. I отой чоловiк, що вiн чув його голос - турок теж. Дiвчинка знову дивилася на Яремка. - Ти - туркеня? Ви - турки? - прошепотiв. Дiвчинка дивилася запитливо, не клiпаючи очима. Показав на себе: - Урус. Козак. Урус. Козак. Потiм тицьнув пальцем на дiвчинку: - А ти? - Бiбiгуль, - блиснувши оком, вiдповiла дiвчинка. Бiбiгуль... Що ж це за люди такi - бiбiгулi? Повернув голову в той бiк, звiдки завжди чув голос чоловiка i, показавши туди рукою, запитав: - Бiбiгуль? Дiвчинка закрутила головою: нi. - Мен... мен... Бiбiгуль, - ткнула пальцем собi в груди. Потiм повела рукою в той бiк, що й Яремко: - Ота... ота... Абдулла... Ясно. Абдулла - то турецьке iм'я. А дiвчину звуть, мабуть, Бiбiгуль... Смiшне iм'я. Перепитав: - Бiбiгуль? Вона радiсно засмiялась i закивала головою: так, мовляв, так... Рипнули дверi. Дiвчинку мов вiтром здуло вiд його постелi... Яремко побачив - зайшов чоловiк. Невисокий, горбоносий, з втомленими очима... Дiвчинка про щось швидко-швидко почала з ним говорити. Чоловiк слухав ??, кивав головою i всмiхався. Дiвчинка кiлька раз повторювала слова "урус", "гяур", а чоловiк кивав головою i всмiхався. I Яремко зрозумiв, що той чоловiк давно зна?, кого вiн урятував. "Мабуть, по хрестику здогадався", - подумав Яремко. Вiн забув, що сам сказав у морi, що вiн козак. Мацнув себе за груди, але хрестика не знайшов. Вiн, мабуть, загубився в морi... "Де ж це козаки? - подумав з таким болем, що сльози бризнули з його очей. - Де ж козаки? Треба ?х швидше шукати... Може, вони ще в Синопi?" Вiн запитав: - Козаки в Синопi? Турок подивився на Яремка й заперечно похитав головою: - Йок![154] - А де ж вони? Турок нiчого не зрозумiв. Що робити? Для чого врятував його цей турок? Чи допоможе вiн? Мабуть, допоможе, раз урятував. Але треба якось порозумiтися з ним. Яремко пiдвiвся з постелi. Тiло було важким i неслухняним. Спробував пiти назустрiч турковi, та завертiлося все перед очима. Якби не туркова рука - упав би... Турок вивiв його надвiр. Яремко жадiбно вдихав морське повiтря. Було зовсiм тепло. Сонце пiдбилося пiд обiд. Турок притримував хлопця за плечi. - Де Синоп? - запитав Яремко. Турок показав на схiд. - А козаки? Чайки? Турок знизав плечима, показав рукою на пiвнiч, промовивши фразу, в якiй прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков... - А Стамбул? Вони на Стамбул пiшли! - Йок! - заперечно закрутив головою турок. - Та нi, на Стамбул, я точно знаю, - мовив Яремко, показавши рукою на захiд. I знову турок закрутив головою. А далi: - Кефе! Ячаков! Гезльов! Козаки й справдi пiшли на пiвнiч, а не на захiд. Три днi побенкетувавши в Синопi, - Олександр на цей раз дозволив таку розкiш, - козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом iшло з десяток галер та шарант. Дванадцять тисяч невiльникiв ?хали на батькiвщину. Радiсна пiсня лунала над Чорним морем... Вирiшено було так: пiсля взяття Кафи частина донцiв та запорожцiв проведе цi галери й шаранти майже до Азова, а iам, висадившись на пустельному березi, доведе невiльникiв до Новочеркаська. Звiдти легше буде добиратися i на Московщину, i на Укра?ну, i в Богданiю. А потiм запорожцi й донцi повертають назад, до Кафи, i всi разом iдуть на Стамбул... - От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати i свою галеру, - сказав Олександр, коли нарештi було вирiшено, що робити з невiльниками та скiльки часу доведеться пробути бiля Кафи. - Та заберу вже, - пахнув люлькою Карпо. - Жаль - Клюсика немас... - Треба було за злотом не гнатися... - Не собi ж старався. Для братства. Для братських шкiл, для науки, для викупу невiльникiв злото потрiбне... Тобi, отамане, воно, мабуть, не пече... Ти вiзьмеш трон султанський - ото й уся твоя турбота... А не вiзьмеш - знову в ?вропу подасися... А нам тут жити. I нашим нащадкам жити тут. Отак... - Ти зна?ш - не дуже воно менi байдуже, - сказав Олександр, подумавши. - Як iшов сюди, думав про козакiв як про вiйськову силу, потрiбну для одного походу... А зараз думаю не так... Помовчали. - Як там Джузеппе, бiдолаха? - зiтхнув Карпо. - Ох же ж i шпурнув вiн тебе у море! - Славний чоловiк, - сказав Олександр. - Ходiмо до нього. Вони пiдiйшли до постелi, на якiй лежав Джузеппе. Вiн був ще дуже слабий, але говорити мiг. Бiля нього день i нiч сидiли Петро i Йован. Коли поранений побачив бiля себе Олександра i Недайборща, вiн аж заусмiхався. - Сеньйоре отамане! - прохрипiв Джузеппе. - Я прошу в товариства горiлки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морi пити - грiх... - Бо таки грiх, - сказав Карпо Недайборщ. - Хто п'? в морi, той не православний чоловiк, а гiрший за католика... - От-от, - зрадiв Джузеппе, - я ж якраз i ? католик... Дай горiлочки, а то ж уся душа зсохлася... Всi лiкарi ?вропи радять. У нас у Трi?стi так був випадок. Герцогу Вiтторiо дi Грацiанi якийсь йолоп проткнув живiт. Лiкар сказав: кличте падре, менi тут робити нiчого... А тут якраз я нагодився... Збрехав, що я лiкар. Почав лiкувати герцога горiлкою... - Ясно, - сказав Олександр, - герцог ожив i живе й досi. - От бачиш, сам отаман Чорногорець пiдтверджу? мо? слова... Дай горiлки, а то умру, а у вас тут i пастора нема?. - Дам, дам, - пообiцяв Недайборщ... - Я ще з сеньйора отамана дертиму горiлку барилами... А як стане султаном, то... - Ну, досить, - спохмурнiв Олександр. - Не треба про це говорити... - I справдi, де ще те телятко, а вiн уже з довбнею... - Не з довбнею, а з пляшкою, - поправив Недайборща Джузеппе i втомлено заплющив очi. Саме в той час, коли Яремко стояв на березi моря й марно сподiвався побачити на обрi? вiтрило козацько? чайки, курним шляхом, що вiв на Стамбул, мчав вершник. Вiн був в одязi простого сипаха, його обличчя почорнiло вiд сонця й пилюки, на щоках вiдросла густа щетина... Вершник поспiшав, хоч знав: Стамбул жорстоко кара? тих, що приносять лихi вiстi. Та все одно поспiшав, сподiваючись: його мусять помилувати... Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвiдченiших шпигунiв Туреччини. Вiн здiйснив чимало хитромудрих iнтриг, завдяки йому було вбито чимало високоповажних ворогiв Туреччини, але на цей раз усе зiрвалося. "Нi, нi, нi, Кемалю, - говорив сам до себе, пiдганяючи коня. - Ти зазнався, ти налякався, тому в тебе нiчого не вийшло з Ях'?ю. Ти мусив врахувати, що Олександра неможливо вбити серед козакiв - вони бережуть його. Тобi могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не зробив цього - зрозумiло чому... Отже, треба було шукати ще якогось шляху. Ти його не знайшов... Ти постарiв, Кемалю, ти став базiкою й товстуном..." Вiн люто поганяв коня, якого ще вранцi добув, роззбро?вши й пограбувавши одного сипаха. Хай дяку? долi, що лишився живий... А кiнь i його одяг потрiбнi людинi, що викону? завдання державно? ваги. "Що я скажу великому вiзировi? - мучився Кемаль. - Що нi в якому разi не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слiд тримати його при Стамбулi? Великий вiзир, напевне, зна? це не згiрш за мене. Я маю сказати iнше - як знищити Олександра. А я цього не знаю... Правда, ? один план. Ризикований, але... Але якщо цей план удасться - Олександра не буде..." Недавнiй сеньйор Гасперонi пiдганяв коня. Вiн знав, Стамбул буде незадоволений, але навiть отi данi про Ях'ю, якi подасть Кемаль, стануть у пригодi в боротьбi проти запеклого ворога iмперi?. Думки його нараз перескочили на Яремка. "Чортове щеня! Весь час не давав менi й дихнути... Якби не вiн, Олександр був би за другим пострiлом мертвий... Жаль, що ти втопився, а то б я тебе й пiд землею знайшов... Я б тобi вигадав таку кару!.." Ода-башi Селiм наказав вивести свою яничарську орту в двiр батури. Коли всi вишикувалися. Селiм сказав: - Яничари! Ви славно робите свою справу. Я нагороджу вас цiлою чашею золотих дукатiв... Роздiлiть порiвну... Тепер ще одне. Зараз я i десять найкращих во?нiв, яких я сам виберу, мусимо негайно ви?хати до Стамбула - для важливо? справи. Замiсть мене буде вам ода-башею Урхан Сирик. Слухайтеся його, як мене самого. Я думаю, що через мiсяць-два ми всi повернемося назад... Яничари мовчки слухали промову свого ода-башi. Вони заздрили йому. Щасливий - незабаром побачить Стамбул! Вони не знали, що шлях ода-башi лежить не до Стамбула, а в далеку Чорногорiю. Сам ода-башi не мiг би пояснити, яка сила тягне його шукати невiдому жiнку, що колись народила його. Але та сила була могутня... Вiн знав про ту жiнку тiльки, що звуть ?? Устя i що живе вона десь у Цетинському монастирi. Навiщо вiн ?хав до не?? Що вiн мав ?й сказати? Ода-башi наказав яничарам розiйтися. Вибранi ним супутники вже чекали. Селiмовi пiдвели коня. Вiн скочив у сiдло й помчав до брами... Загуркотiли ворота... Потiм копита протупотiли по дошках мосту... Бездомнi пси бiгали ночами бiля Пiщаних ворiт. Вартовi ?х не вiдганяли - все ж iз ними не так моторошно, як ото стояти сам на сам з нiччю, мiсяцем, бiлим, як примара, i слухати стогiн почепленого на гак Спиридона... Софiю було втоплено, а Спиридон конав на гаку й не мiг померти. Вiн висiв i хрипiв: - Убийте!.. Убийте!.. I кров капала з рани на помiст, i собаки з на?жаченою шерстю злизували ??. - Убийте!.. Убийте!.. Мiсяць котився по небу, чорнi тiнi рiзали землю. Походжали мовчки вартовi, вили собаки, хрипiв Спиридон. З-за дерева висунулась якась тiнь. Спиридон розплющив очi й побачив ??. Прохрипiв з благанням i надi?ю: - Убийте!.. Широко вiдкритими очима вiн бачив, як тiнь навела на нього пiстоль. Нарештi, нарештi кiнець його мукам... Вiн хотiв шепотiти якусь молитву, але тiльки прохрипiв: - Спасибi... I в цю мить гримнув пострiл... Вартовi довго гналися за тим, хто прострелив голову почепленому на гак злочинцевi й тим самим урятував його вiд заслужених мук. Але наздогнати порушника порядку не вдалося. ...Мiмар Муса витер пiт з чола. Руки його тремтiли. Не було чим дихати. Вiн сiв за стiл i обхопив голову руками. Потiм забрав руки й при свiтлi свiчки подивився на них. Йому здавалося, що на них - Спиридонова кров... Погляд упав на креслення. Нова мечеть видiлася йому крiзь тонкi лiнi?, рвалася в небеса. - А х-х-хто м-ме-н-н-не п-п-позб-бав-вить од мук? - запитав сам себе. Десь далеко вили собаки. Погасив свiчку й довго дивився в небо, по якому котився мiсяць. Було моторошно. Розпачливо стукотiло серце. I чувся Спиридонiв хрип: - Убийте... Убийте... Галя стояла на колiнах бiля матерi, а мати ридала. Ридала тяжко, аж заходилася, наче ховала доньку живою. Мати була ще молода, та пiсля цi?? зими стала схожа на бабу. Зовсiм побiлiв i батько. - Мамочко! - блiда й розгублена благала Галя. - Мамочко, я пiду до монастиря! Я велика грiшниця! Я мушу замолити свiй грiх! - Господи! - ридала мати. - Навiщо ж ти так кара?ш нашу родину? За що? - Я без хреста прийшла додому, мамо! - Тебе силою, донько, силою змусили! - Все одно: грiх! Все одно: грiх! - Тебе - силою... - Не силою, мамо! Я - сама! Я сама потоптала хрест й згубила свою душу! - Ти врятувала iнших, - кашлянув батько суворо. - Ти зробила, як свята... - Не свята я, тату! Я - грiшниця! Пустiть мене в монастир - я вiдмолю всi сво? грiхи! Я черницею стану... - А ми, доню, так хотiли онукiв сво?х бавити... Навiщо ж ти наш рiд отак зневажа?ш? Що бог скаже? - Пустiть мене! - закричала Галя й вибiгла з хати... ...Розтрiпана, заплакана, вона бiгла через Сугаки на гору, до старезного береста. Вiн ще не розбрунькувався, але якась, ще не помiтна оковi, тiльки вiдчутна зеленiсть з'явилася в повiтрi навколо нього... Коли вийшла на гору, вiдчула, як усю ?? обвiяло вiтром - таким чистим i юним, аж серце зайшлося. I пахло мокрою землею, i зелом пахло, i синiм-синiм небом. А трохи збоку побачила високу могилу. Галя пiшла до не?. Вона йшла i плакала, а назустрiч ?й бiг безрукий чоловiк i щось гукав, вимахуючи сво?ми обрубками... ЕПIЛОГ, _ який, власне, е не епiлогом, а початком розповiдi про те, _ що ма? вiдбутися далi... _ Двi приголомшливi перемоги об'?днаного флоту запорозьких та донських козакiв - перемоги, здобутi при Трапезонтi й Синопi, - стрясли Османську iмперiю. Мов страшна луна, котилася по iмперi? моторошна звiстка про знищення великих гарнiзонiв у цих мiстах, про визволення тисяч бранцiв, про потоплення багатьох десяткiв кораблiв. У Стамбулi поширилась чутка, що козаки висадились у Синопi й тепер, визволяючи та озброюючи бранцiв, простують сушею на столицю. Це викликало неймовiрну панiку. Турки й досi пам'ятали, як сторiччя тому козаки, здiйснюючи свiй похiд навколо Чорного моря, пройшли з боями по кавказькому узбережжю, по пiвнiчнiй Анатолi?, по схiднiй Болгарi? - i нiяка сила ?х не могла тодi спинити. А що може спинити ?х зараз, коли гяури стали такими дужими? Та чутка не пiдтвердилась. Розгромивши туркiв при Трапезонтi й Синопi, козаки пiшли у вiдкрите море i зникли з турецький очей. Турецька ескадра кiлька днiв та ночей плавала на пiвнiч вiд Босфору - стерегла, пильнувала, чекала козакiв перед Стамбулом. Та минав день за днем, минала тривожна нiч за нiччю, а козаки не з'являлися. Мовби вийшли в море - i там геть усiх поглинули хвилi. Ось уже й тиждень минув. Пригрiвало весняне сонце, повiвав ласкавий вiтерець. В цей день повз турецьку ескадру пройшло на Стамбул два поштових суденця - одне з Кафи, друге - з Ячакова. Повiдомили - у Кафi повний спокiй, про козакiв нiчого не чути, але гарнiзон, звичайно, пильну?, i, якщо гяури спробують напасти, то ?м же буде зле. В Ячаковi - тихо теж. Шакiр-ре?с, прогавивши козакiв, коли вони виходили з Днiпра у море, тепер у всеозбро?ннi чека? ?хнього повернення. Тепер ?м не проскочити!.. Козакiв - нi слуху, нi духу. А в Стамбулi було тривожно. Спiшно ремонтували укрiплення вздовж обох берегiв Босфору, пристрiлювали гармати, поповнювали запаси пороху та ядер. Знову натягували велетенський ланцюг через протоку - вiн колись не зупинив чайок Сагайдачного, але, може, зупинить Ях'ю... А козакiв не було й не було. Проте щоденно у мечетях лунали молитви до аллаха, молитви слiзнi, благальнi: врятуй, аллах, нас, зглянься, пошли бурю, мор, смерть гяурам! Бурi не було. Повiвав з пiвнiчного сходу веселий легiт. ...А козаки тим часом дрейфували бiля кавказьких берегiв. Був ранок. Сонце тiльки наполовину визирнуло з води. Олександр стояв на носi байдака й дивився на захiд. Десь там прича?лася Кафа. Вiн вирiшив остаточно - спочатку на Кафу. Хай козаки вiдпочинуть, одiспляться, залiкують трохи рани, а турки втомляться чекати, - отодi й упасти на них, як снiг на голову. Взяти Кафу, зруйнувати порт, спалити кораблi, повизволяти бранцiв, поповнити ними сво? порiдiлi ряди - i вже затим рушити на Стамбул. Приголомшенi страшними звiстками, якi надходитимуть з рiзних кiнцiв, турки розгубляться, вони не зможуть чинити великого опору. I Стамбул упаде пiд йоги Олександровi Чорногорському - султановi Ях'?. Бiла чайка, осяяна сонцем, летiла над хвилями. Вона була червоною од ранкового сонця. I здавалося Олександровi, що то летить якась дивовижна гаряча iскра. Вона летить на пiвдень, на Стамбул... Летiла над ранковим тривожним морем. Очi Олександра-Ях'? летiли за нею... Кiнець першо? книги [1] Досить (тур.)._ [2] Вояки з кiнних загонiв турецького вiйська. [3] ?гипет (тур.)._ [4] Собака (тур.)._ [5] Намiсник султана, правитель областi в Туреччинi. [6] Замiжня жiнка (тур.)._ [7] Iм'я (тур.)._ [8] Звiдки? (тур.)._ [9] Спецiальне турецьке вiйсько, набране з юнакiв рiзних нетурецьких нацiональностей (сербiв, болгарiв, грекiв, ?вре?в, грузинiв, укра?нцiв, полякiв та iн.), яких омусульманювали й потурчували. Яничари (?нi черi - нове вiйсько) були основною i найхоробрiшою частиною турецько? армi?. [10] Китаю (тур.)._ [11] Змiя (тур.)._ [12] Гримуча змiя (тур.)._ [13] Нiкчемна жiнка (тур.)._ [14] Нагайка (тур.)._ [15] Молода мати (болг.)._ [16] ?внух (тур.)._ [17] Вельми значна жiнка (тур.)._ [18] Мучитель (тур.)._ [19] Рiд турецького вiйська - важка кiннота.._ [20] Мама (тур.)_ [21] Тварина (тур.). _ [22] Нечистоти (тур.)._ [23] Майстер (тур.)._ [24] Ваша значнiсть (тур.)._ [25] Османли (османець) - так називали себе турки, мешканцi Османсько? iмперi?. [26] Сулейман Законодавець (Канунi) - наймогутнiший турецький султан, що правив у XVI сторiччi. Його дружина Роксолана (укра?нка Настя Лiсовська) мала на нього великий вплив. Вiйсько Сулеймана, остерiгаючись запорозьких козакiв, якi успiшно вiдбивали напади, i справдi в тi роки не робило значних наскокiв на Укра?ну. [27] Висока Брама (араб.)._ Так називали канцелярiю султана, а iнодi також i всю iмперiю. [28] Так у старовину мусульмани називали весь свiт. Сiм кiшварiв - сiм клiматiв, сiм частин свiту - за уявленням мусульманських учених. [29] Султанський указ (тур.)._ [30] Тюрма (тур.)._ [31] Швидкохiдне парусне судно. [32] Капiтан. [33] Свято Iллi. [34] Кафа (тепер Феодосiя) - мiсто в Криму, один з найбiльших центрiв работоргiвлi в середнi вiки. [35] Хаджi - той, хто здiйснив подорож (хадж) до Мекки; вельми шанована на мусульманському Сходi людина. [36] Загони (тур.). _ [37] Нема? бога, окрiм аллаха, i Мухаммед його пророк (араб.)._ [38] Мусульманський монах. [39] "Кiнський майдан", на якому збиралися яничари, коли пiдiймали повстання. [40] Заколот (тур.)._ [41] ?жа (юшка), що варилася в яничарських казанах на цiлу орту - роту. [42] Мухаммед II Завойовник. [43] Селiм I Грiзний. [44] Селiм II П'яниця. [45] Казарми (тур.)_ [46] Вiслюк (тур.). _ [47] Грiх (тур.)._ [48] Командир яничарсько? сотнi (тур.)._ [49] Товстогубий (тур.)._ [50] Пащека (тур.)._ [51] Падлюка (тур.). _ [52] Рукоятка кинджала (тур.)._ [53] Довга палиця (тур.)._ [54] Паля (тур.)._ [55] Бунтiвник (тур.)._ [56] Вояк з корпусу важко? кiнноти. [57] Двiрцева охорона (тур.)._ [58] Десятник у яничарiв. [59] Штурм (тур.)._ [60] Бойовий вигук на зразок "ура!" (тур.)._ [61] Боже, поможи! (тур.)._ [62] Посудина для збирання слiз, якi проливали дружини, коли ?хнi чоловiки були в походi. [63] Хай живе заколот! (тур.)._ [64] Начальник охорони (тур.). _ [65] Слуги (тур.)._ [66] Нужник (тур.)._ [67] Шпигун (тур.)._ [68] Нема? бога, окрiм аллаха... (араб.)._ [69] Днiстер (тур.)._ [70] Кодряну молдавською мовою означа? - лiсовий чоловiк. [71] Спасибi (молд.)._ [72] Тиф (тур.)._ [73] Добрий вечiр (тур.)._ [74] Добрий вечiр! Гостинно просимо! (тур.)._ [75] Олександр граф Чорногорський (iтал.)._ [76] Так тодi часто називали Молдавiю. [77] На добранiч (?вр.)._ [78] Ланцюг, кайдани (тур.)._ [79] Коники (тур.)._ [80] Зодчi (тур.)._ [81] Хто там? (тур.). _ [82] Допоможiть (тур,)._ [83] Ми ?мо, аби жити, а не живемо, аби ?сти (лат.)._ [84] Геть звiдси! (тур.)._ [85] Фернандо Магеллану. [86] Iсторiя - навчителька життя (лат.)._ [87] Хто добре слуха? - добре вчиться (лат)._ [88] Хто це? (тур.)._ [89] Хто тут? (тур.)._ [90] Дядько (молд.)._ [91] Носиться по хвилях [92] Жiнка в гаремi (тур.)._ [93] ?вропа. [94] Цейлон. [95] На картах турецького адмiрала Пiрi-ре?са показано було навiть Антарктиду (ще до того, як ?? вiдкрили Лазарев та Беллiнсгаузен.) [96] Кучер (польськ.)._ [97] Добридень (тур.)._ [98] Кайдани (тур.)._ [99] Об'?днання православно? i католицько? церков пiд зверхнiстю римського папи. Тут ма?ться на увазi Брестська церковна унiя 1596 р. [100] Iноземець (фр.)._ [101] Любов (фр.)._ [102] Йдеться про великого поета Узбекистану i всього Сходу Алiшера Наво? (1441 - 1501 pp.). Наво? в перекладi на укра?нську мову означа? "Спiвучий". [103] До побачення (iтал.)._ [104] Шукати рятунку у втечi (лат.)._ [105] ?хати конем (лат.)._ [106] Дуже добре (молд.)._ [107] Острiв Крiт. [108] Очакiв (тур.)._ [109] Фортеця. [110] Суддя (тур.)._ [111] Цар Агесiлай кульгав на одну ногу (лат.)._ [112] Страшно сказати (лат.)._ [113] Тяжко дивитися (лат.)._ [114] Доблесть достойна запозичення, а не заздрощiв (лат.)._ [115] Найкращий зi_ всiх (лат.)._ [116] Не тiльки на землi, але й у водi ? тварини (лат)._ [117] О той, що прагне слави, що пам'ята? добро, що не ма? захисту. людина, що ма? вельми значний досвiд у вiйськових справах, що вмi? грати на кiфарi (лат.)._ [118] За звича?м предкiв (лат.)._ [119] 1623 рiк за християнським лiточисленням. [120] Кримчак (лат.)._ [121] Керченська протока. 2 [122] Перекоп (тат.)._ [123] Розбiйник (тат.)._ [124] Нужника (польськ.)_ [125] Ада - острiв. Кримськi татари часто називали весь Крим Кирим-адаси (Рiв-острiв) чи просто "Ада". [126] Асан Росiянин (тат )._ [127] Турецько-арабський вислiв, що означа? побажання щастя; дослiвно переклада?ться так: якщо бог забажа?. [128] Турецька кiннота. [129] Спасибi (тур.)._ [130] Брудний собако! (польськ.)._ [131] Фарисей (польськ.)._ [132] Ось тобi плата! (польськ.)._ [133] Гарматний двiр (тур.)._ [134] Тобто два а половиною мiльйони. [135] Найбiльшi мусульманськi свята. Рамазан-байрам вiдбува?ться на початку мiсяця Шеввеля (десятий мiсяць), а курбан-байрам - через 63 днi (у мiсяцi Зiльхиджi). [136] Дрiбна турецька монета. [137] Дiвчина (тур.)._ [138] Безправний селянин. [139] Полоненi люди на продаж. [140] Податок за вiру. [141] Султанський палац. [142] Солдати двiрцево? охорони султана. [143] Канцелярiя (тур.)._ [144] Начальник капиджiв (тур.)._ [145] Перекладач. [146] Хай не вистача? сили, але вже саме бажання заслугову? на похвалу (лат.)._ [147] Одна, двi, три (лат.)._ [148] Маяк (грецьк.). [149] Удосконалений ?вропейський лук, що мав пристро? для прицiлювання та доброго натягування тятиви. [150] Чортiв сину (молд.)._ [151] Пороховий погрiб. [152] Зенiт (араб.)._ [153] Католицька молитва "Тебе, боже, хвалимо..." (лат.)._ [154] Нi (тур.).