чоловiк. Знову лл?ться вода - вже на чайцi. Лл?ться тихо, шелестить, мов ллють ?? в сухий, сухий пiсок... I знову мовби хтось бiля борту набира? в щось води. Навiщо це? Яремко напружено думав, але не мiг нiчого придумати... Хлопцевi стало жарко, аж пiт лився по обличчю, непри?мно лоскочучи нiс i щоки, але Яремко боявся навiть подумки ворухнути рукою. Адже ж може почути все те невiдомий чоловiк, пiднiме гвалт, i тодi - прощай, мрi?, про козацький похiд!.. Та нi, той чоловiк гвалту не пiднiматиме. Вiн, напевне, робить щось лихе, раз потихцем прийшов серед ночi... Але тодi вiн, Яремко, ма? пiдняти шум... Тiльки ж... Вартовий спита?: "А ти що тут робив?.." Краще взавтра вiн про все розповiсть Клюсиковi. Хлопцi перевiрять на чайцi та й побачать, що той чоловiк тут робив... Ще раз злегенька гойднулася чайка. Десь збоку, по пiску, легенько прошарудiли чи?сь кроки. Навiть не кроки, а мовби змiя проповзла... Тихо-тихо... Яремко лежав з розплющеними очима, дивився в чорноту. Йому ввижалося велике-велике, син?-син?, солоне-солоне море. I - два сонця. Одне - вгорi, друге - внизу, в водi. Попутний вiтер надима? бiлi вiтрила чайок. I вiн, Яремко Цiпурина, сто?ть бiля гармати й бабахка? з не? отакенними, як кулаки в Недайборща, ядрами по цареградських мурах. А турки бiгають, кричать: хала-бала, хала-бала... - Якиме! - почувся чоловiчий голос неподалеку. - Якиме, де ти подiвся? Раз прийшли вартовi змiнити свого товариша, то вже за пiвнiч. - Якиме, де ти там? Нiхто не вiдгуку?ться. - Ну, де ти, Якиме? Знову тиша. - Якиме! Ти спиш, чи що? - вже нерву? той, хто кликав. Нiяко? вiдповiдi. Почувся iнший голос: - Мабуть, пiшов спати чи лигати горiлку. - От завтра скажу кошовому... Служба ? служба... Поставили, то стережи, а не пий... - Та годi вже, - озвався другий голос. - Бачиш же: чайки цiлi, нiхто ?х не вкрав... Вартовi ходили бiля самого берега. Потiм стали. Хтось почав кресати вогонь. Очевидно, запалили люльки, бо деякий час мовчали й сопли. Потiм рушили берегом. Яремко вкутався в ганчiр'я - доки вартовi стояли поряд, було жарко, а зараз мовби похолоднiшало. Лежав, думав, щоб не заснути, про море, про похiд. Бачив себе знову на чайцi бiля гармати. Весело били весла по водi, сяяло сонце... Яремко прокинувся й не мiг спочатку збагнути, де вiн i що а ним. Похитувалося все пiд ним, рипiло щось i хлюпало, чутно було голоси, вузенькi смужки свiтла пробивалися знадвору. - Тодосю, подай-но сюди вiдерце! - почув Яремко знайомий голос. Хто це? Ах, Клюсик! Одразу все стало на сво? мiсця. Як це вiн примудрився заснути? - Та де ти його шука?ш? - сердито вичитував Клюсик комусь. - Онде воно, бiля барила з порохом лежить. - Та бачу, - неохоче озвався бас. - На! Яремко лежав i вiдчував, як чайка мчить по хвилях. До нього у схованку долинав свiжий запах рiчково? хвилi, яка, зачiпаючи за борт чайки, розлiталася на дрiбнi водянi бризки, що шерхалися об смолистi дошки: шерх! шерх! Швидко йде чайка, мабуть, добрий попутний вiтерець! Цiкаво, чи довго вiн проспав у цiй схованцi? Може, вже обiд, а чи й вечiр? Тодi скоро - море. Може, вилiзти на свiт та розповiсти Клюсиковi про те, що хтось лазив уночi по чайцi? Але ж Клюсик мусить теж пам'ятати про Яремка. Якщо можна буде, то вiн, певно, сам загляне до схованки. Хлюп, хлюп... Шерх, шерх... Яремко потихеньку перевернувся на другий бiк i заснув знову. * * * - А ти що тут робиш? - почулося раптом над самiсiньким вухом. Яремко прожогом розплющив очi, але в першу мить нiчого не побачив. Чиясь рука тримала його за плече й трясла. - Що ти тут робиш? - знову гарикнув якийсь чоловiк, i тепер Яремко його побачив. Вiн хотiв вiдсунутися далi в куток, але сильна кощава рука мiцно тримала, та й сунутись далi було вже нiкуди. - Ану, вилазь зараз же! - гримнув чоловiк. - Сеньйоре Гасперонi, - почувся голос Клюсика, - що ви там вовтузитесь? - Та ось знайшов ховраха в норi! - трохи змiнивши тон, озвався сеньйор Гасперонi, - i його рука трохи ослабла. Цього було досить, щоб Яремко вивернувся i тут же ногами штовхнув сеньйора в груди. На палубi щось загримiло, зареготали козаки, а Клюсик закричав: - Ану, тихо, а то ви тут i чайку перевернете! Я зараз сам подивлюся! - Та нi, чекайте, я його перший знайшов, я йому перший i вуха пообриваю! - До вух дiло ще дiйде. Ану, хто отут сховався? Якийсь турок чи татарин? Га? - й обличчя Клюсика з'явилося в дiрцi, - Ану, вилазь, - промовив вiн i пiдморгнув. - Я тобi зараз дам! Нон солюм iн терра, сед етiам iн аква бестi?[116] - правда ж, сеньйоре Гасперонi? Яремко мовби неохоче вилiз. Аж заплющився на хвилину од яскравого свiтла. Бралося вже до вечора. Сонце стояло по праву руку, але ще було яскраве, а не червоне, коли воно над самим обрi?м. Оглянувся навколо. Вдалинi степ, степ i степ... Рудий, ви-цвiлий... А Днiпро широченний, аж до обрiю. I мовби синявою розбавлений. - Ти де взявся? - витрiщивши очi й пiдсмикуючи то одну, то другу брову, став кричати Клюсик. - Хiба тобi не сказано було сидiти вдома? А от ми тебе зараз вiдправимо назад - що ти робитимеш? Га? - Не роби цього, отамане, - озвалися десять козакiв, що пили горiлку з Клюсиком увечерi. - Так що ж робити з ним? Не вiзьмемо ж його в похiд! Треба висадити на берег! - Не роби цього! - то знову десятеро, весело блискаючи очима, озвалися. - Його ж татари пiймають, султановi продадуть, пахолком султанським зроблять. - Хай буде з нами, - загомонiли з усiх бокiв козаки. - Тiльки щоб пiсля походу барило горiлки поставив, та щоб ми йому нага?в всипали за непослух. Гаразд? Яремко кивав головою, вiдчуваючи, що з ним жартують, що найстрашнiше вже минуло, i тепер вiн - рiвноправний член товариства, яке зiбралося на оцiй чайцi. - Нага?в можемо дати й зараз, - дрiбно реготнув сеньйор Гасперонi, але його нiхто не пiдтримав. - О, купiдус глорi?, мемор бенефiцi?, iнопс президi?, вiр ре? мiлiтарiс перiтiссiмус, кiфаре сцi?нс[117], чи не з'?в би оце ти зараз шмат сала й кусень хлiба? Яремковi аж запаморочилось од то? латини. А може, то вiд голоду. Бо саме тепер хлопець згадав, як давно вiн ?в. Узяв сало й хлiб, сiв на барило з порохом. - А перехреститися забув? - озвався сеньйор Гасперонi, що весь час не спускав з хлопця очей. Яремко перехрестився й почав ?сти. - Ого, який голодний! Скажи: ти тут давно? - Ще звечора... В очах сеньйора Гасперонi стрибнуло кiлька тривожних iскринок. - Мабуть, цiлу нiч не спав? Сеньйор Гасперонi щось хоче взнати... Тю на нього... Весь час Яремковi зда?ться, що цей чоловiк пiдгляда? за ним, чи що... Якось так дивиться... Зирне - i тут же очi вбiк... - Тiльки-но прийшов - одразу заснув. Iскринки блиснули й згасли... Яремко повiльно жував хлiб iз салом i дивився навколо. Позаду надимали сво? вiтрила чайки. Попереду - теж чайки. Кiнця-краю ?м не видно. Пiдiйшов Клюсик. Дивиться допитливо на Яремка, мовби щось спитати хоче. I справдi пита?: - Ти не змерз часом уночi? А то ж ми твою свитину пропили... Незручно Клюсиковi, що отак користолюбне повiвся з малим хлопцем. - Не змерз... Тепло було... - I тут же, без будь-якого переходу: - Клюсику, а я вночi щось чув. - Що? - аж кинувся Клюсик. - Ходiмо кудись подалi, аби нiхто не чув. - Давай. Вони пiдiйшли до носа i, схилившись на облавок, стали дивитись у воду. - Клюсику, ти вночi тут був? - Де "тут"? - Ну, на чайцi. - Нi, а що? - Ну, так слухай. I Яремко розповiв про все, як лунали легкi кроки, i як воду хтось брав i ту воду кудись лив у чайцi... - А ти... того... Море майорум...[118] не бре-бре? - Кажу, що сам чув. - А може, приснилося? - Нi. Я ж чув потiм, як вартового Якима кликали вартовi. А вiн, виявля?ться, десь пиячив, чи що... Клюсикове обличчя спохмурнiло. - У тiм-то й штука, що Яким нiде не пиячив, - сказав вiн. - Його просто не було... Ми й у похiд вийшли без нього... - Клюсик сторожко озирнувся. Затягся димом з люльки, пошкрiб кучму. Знову подивився на Яремка. - Слухай, а ти, значить, чув розмову вартових уже пiсля того, як хтось лазив по чайцi? - Так. - Гм... А перед тим, як хтось залiз у чайку, ти нiчогiсiнько не чув? - Нiчого. - Нiчого-нiчого? Може, десь хтось крикнув чи захрипiв, чи водою хлюпнуло?.. - Водою хлюпало, - згадав Яремко. - Тiльки то, мабуть, якась велика риба... А перед тим... перед тим щось нiби хрюкнуло... Обличчя Клюсика стало поволi блiднути. Вiн ударив кулаком по облавку i, за?каючись, аж просичав: - Якась iродова душа була на чайцi... Боюся думати.. але, мабуть, бiдного Якима на свiтi нема. Яремковi стало моторошно. - Клюсику, ну що ти таке кажеш? - вигукнув вiн. - Ша! - блиснув Клюсик сво?м оком на Яремка. - Мовчатиму! Вiтер був попутний, добрий, свiжий, аж баранцi зривалися iз хвиль. Вiн пах весною, неораною землею i торiшнiм згарищем. Сонце все нижче й нижче спускалося до заходу. Козацькi чайки прямували на пiвдень... РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _ з якого допитливий читач може довiдатися про дальшi _ плани сеньйора Гасперонi, графа Олександра _ й донського отамана ?фтимiя Петрунiна _ Сонце випiрнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненнi бризки. Над Караденгiзом летiла весна. Йшов рiк 1033 за Гiджрою[119]. Все було в цей день, мовби в перший день свiту. I небо аж дзвенiло сво?ю свiжою-свiжiсiнькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покiрно лягало пiд груди чайок козацьких, i чайки з туго напнутими бiлiсiнькими вiтрилами були веселими та святковими. Вiтер летiв веселий, гiнкий, мiцнi щогли аж рипiли, аж гнулися пiд його натиском, чайки мчали, наче кiннота. - Ех, отамане, - Недайборщ нахилився до Олександра i зiтхнув. - Чого? - Вiдпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру i вас наздоженемо при Тралезонтi... Чи в Синопi... - Не можна зараз... Не будемо ризикувати... Зiтхнув знову Недайборщ. Зiтхнув i кулаком себе по колiну вдарив. Дуже вже шкода йому отi?? галери, яку торiк захопив вiн з Клюсиком у вiдкритому морi. Добра галера. Мiцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такiй би галерi самому крулю плавати - i то не встид. Бранцi, яким Недайборщ допомiг визволитися iз неволi, вiльними козаками поставали. I плавала тая галера ще цiлу осiнь, мала кiлька бо?в з турецькими суднами... Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галерi. А було тут всiлякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, ?вре?, iталiйцi, крiтяни, кiпрiоти, мальтiйцi, молдавани, поляки, нiмцi i навiть швед один по iменi Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму - на одному з пустельних берегiв бiля Кара-Дагу. Татарин Амет - знаменитий розбiйник, якого було засуджено на вiчне веслування на галерах, - сказав Недайборщу на прощання : - Козаче, якщо трапиться бiда, не забувай, що ? в тебе приятель Амет Киримли[120]. Ти мене визволив з неволi - i я тобi допоможу. Шукатимеш мене на Кара-Дагу. Пастухи та рибалки тобi скажуть, де знайти Амета, сина Рiзи. Не забувай!.. - Не забуду! - сказав Недайборщ. Обнялися i лоцiлува лись, як побратими. I думалося йому, що то просто слова. Аж нi,_ невдовзi довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пiзня осiнь, хотiли козаки прорватися додому, на Сiч. Та при Ячаковi зустрiв ?х цiлий турецький флот. Кинулися хлопцi до весел, згадали сво? колишн? веслярське мистецтво - i так гребонули, аж море загойдалося! Пiд градом ядер, з пробитими вiтрилами таки вирвалися назад у море. Потiм думали пробитись додому через Босфор Таврiйський [121]. I там не вдалося. Стрiлися аж три вiйськовi галери. Довелося втiкати. Добра галера, славнi майстри ?? робили, i цього разу виручила... Та ще нiч-мати, що налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вiтер з далекого рiдного Гуляй-поля прилетiв на помiч - дмухнув, гойднув Чорне? море!.. Що ж робити, куди далi? Пiти, може, на захiд, та через Буджацькi степи на конях пробиватися на Запорiжжя? Так там же дика орда гуля?, об людоловствi тiльки й дума?... Велике Чорне море, як свiт, та вийти з нього нiяк - скрiзь вороги на козацьку душу чигають. Оттодi й згадали про Амета Киримли. Вночi з попутним вiтром промчали навколо пiвосторва, а на ранок перед ними зачорнiло громаддя Кара-Дагу. Прокрадалися помiж скелями, шукаючи затишно? бухточки. Знайшли нарештi таку мiсцину, куди вiтер не заникав, мабуть, ще вiд сотворiння свiту, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якiр. А потiм - до Амета. - Згадали-таки, - всмiхнувся Амет у сво? рiденькi вусики. - Тiльки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придума?мо. Сотня хоробрих татарських юнакiв була в Амета. Налiтали вони на туркiв, якi поневолили ?хню батькiвщину, на мурз-запроданцiв, забирали грошi, роздавали бiднякам... - Через Ор-Капу[122] не пройти. Через Арабат - теж не можна. Можна лише через Сиваш. ? там кiлька бродiв. За кiлька днiв великий загiн вершникiв, одягнутих в татарське вбрання, помчав вiд Кара-Дагу на пiвнiчний захiд. У скелях залишилася галера - чекати на кращi часи, коли Недайборщ iз Клюсиком повернуться знов на Чорне море. Сам Амет Киримли вiв цей незвичайний загiн. Вiн довiв хлопцiв майже до Сiчi... Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бiй - ух, як би здорово було! А з усiх бокiв - чайки. Триста штук. Як стрiли з лука. Хмара стрiл. Ану, враже, спробуй з нами битися! - Не можна! - каже Олександр знову. Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь пiд вечiр вони мають зустрiтися з донцями. Двi сотнi донських човнiв iде на допомогу козакам-запорожцям. Весело хлюпотiло море, вiтер надимав вiтрила - i вся козацька флотилiя в кiлькадесят рядiв мовби летiла над водою. Отаманська чайка iппла першою, наче журавель у клинi, а за нею всi iншi. Бiчнi сторони велетенського трикутника були трохи вгнутi - щоб з передово? чайки кожно? колони було видно, що робиться на головнiй, де сидить отаман. Будь-який наказ, що передавався з не?, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу - i за якусь хвилину вже вся армада знала, в чiм справа. "Чи встиг пан Сулятицький дiстатися до Кафи? - думав сам до себе сеньйор Гасперонi, сидячи у крайнiй з лiво? руки чайцi. - При такому вiтрi, як зараз, добрий корабель за якихось два днi домчить до Стамбула. А там хай думають, як вiдбити напад козакiв". Шкода лише, що вiн так пiзно довiдався про те, що козаки йдуть ще й на Трапезонт i Синоп. А вже пiсля того - рушать на Стамбул. План диявольськи хитрий. Якби в Стамбулi не знали, що мета походу - трон iмперi?, а отже, i столиця, то пiсля розгрому Трапезонта (а цей розгром - неминучий: така армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике вiйсько й флот; Олександр же, розгромивши Синоп (що теж ? дуже можливою рiччю) й накликавши на себе додатковi сили яничарiв, сипахiв та флоту, пiде просто на Стамбул. I тодi... Тодi кiнець... Тодi летить з трону недоумок Мустафа, малолiтнього Амурата, що претенду? на трон, та його братiв буде тут же задушено - i законний спадко?мець престолу султан Ях'я бере владу в сво? нечестивi, зрадницькi, гяурськi руки. Вiн замиря?ться з християнами, вiн переста? завойовувати свiт - i тодi, зганьблене, впаде на землю, гяурам пiд ноги, зелене знамено пророка... Вiн, Ях'я-перекинчик, зрадив рiдний край, зрадив велику справу перетворення свiту - i вiн мусить загинути. В iм'я слави й могутностi Велико? Брами. Вiн, Кемаль-Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником цього походу. Олександр спочатку не хотiв його брати - нiби щось вичитав у його очах. Та Петро Скрипник сказав: "Зайва шабля нам не зашкодить. Ви можете рубатися на шаблях, стрiляти?" - "А то як же? - зрадiв сеньйор Гасперонi. - Ще й як!" Вiн вихопив пiстоля (майнула думка: зараз стрелю в Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палi) i, пiдкинувши вгору дублон, вистрiлив. Дублон на землю не впав - його кудись вiдкинуло кулею. Олександр знизав плечима - непогано, мовляв, та зрештою у нас всi так умiють. Нiби пiдтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер, пiдкинув його вгору i стрiлив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився на сеньйора Гасперонi. I вiд того Сусовi було найтривожнiше. Iталi?ць не визна? його за iталiйця - це було жахливо... "Ви повиннi мене взяти з собою, - гаряче казав сеньйор Гасперонi. - Мiй брат у турецькiй неволi. Я повинен визволити його i вiдплатити туркам. Якщо ви мене не вiзьмете, то я все одно знайду спосiб дiстатися до Туреччини..." Олександр i Петро переглянулися. "Вiзьмiмо!" - мовив Петро. Олександр мовчав. Невiдомо, що вiн сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. "Вiзьмiмо!" - гаркнув вiн весело i так вдарив сеньйора Гасперонi по плечу, що той аж пригнувся й гикнув вiд болю. "Добре!" - озвався Олександр, не спускаючи з новачка уважного ока. Хлюпотiло море, хвилi весело стрибали перед чайкою. Вода була свiжа, легка, хотiлося занурити в не? руки й умити обличчя. Кемаль-Сус поглянув на захiд - бiло-бiло-бiло. А на сходi - синява морська й голубiнь небесна. Йде козацький флот на Туреччину. Хтось iз державних дiячiв сказав: "Доки iснуватимуть цi розбiйники, Караденгiз нестиме нам лихо". Але, напевне, легше вихлюпати Караденгiз, нiж приборкати цих розбiйникiв. В чiм ?хня сила? Кемаль-Сус, вiн же сеньйор Гасперонi, добре зна? цей народ, але й досi не зна?, в чiм його сила. Так, турецьке вiйсько зовсiм недавно було найсильнiше в свiтi. Це були не найманцi, а добре вимуштруванi во?ни, кожен знав: битимусь геро?чно - буду агою, пашею, вiзиром. Раб мiг стати вiзиром! ?вропа до цього не додумалася. Колись, може, додума?ться... I в козакiв - так само - кожен козак може гетьманом стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, нiж усього вiйська в Туреччинi, здатнi ?м протистояти? Хiба вони краще стрiляють чи рубаються, нiж яничари й сипахи? Нi. Що ж тодi? Невже оте сентиментальне поняття: батькiвщина? Але ж ? поняття, яке сто?ть вище. Воно здатне об'?днати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина, болгарина й македонця, нiмця й угорця. Це - вiра в аллаха й Мухаммеда - його пророка. Кемаль-Сус здригнувся - а раптом Олександр умi? по очах читати думки? Бач, як дивиться - мовби в саму душу зазира?... Хутко опустив очi. I тут же згадав, що слово "добре!" вже вимовлено, й вiн може вклонитися й пiти собi. Вiн так i зробив... Чайки скакали на хвилях, сонце видерлося в зенiт, було вже зовсiм тепло, хоч минуло всього лиш кiлька день вiд великодня. Козаки сидiли в чайках, поскидавши з себе бiлi сорочки, пiдставляли пiд променi сонця спини та груди. Вони весело перемовлялися мiж собою, але пiвголосом, мовби пильнували, щоб ?х не почули на анатолiйському березi. Сказано ж бо: як козацтво чхне, то на Босфорi - буря. ...Сеньйор Гасперонi, прикорiнившись у козацькому таборi, старався якнайменше потрапляти на очi Олександровi. Поки що. А взагалi так довго тривати не могло. Треба бути ближче до самозванця. Вiн, Кемаль-Сус, мав убити Ях'ю. Але тут, у козацькому середовищi, вiн вiдчув страх, тваринний страх за свою шкуру. "Знiмуть, здеруть з живого. А за що? В iм'я Мустафи?" Було йому страшно весь час, а надто тодi, коли запитливим сво?м оком позирав на нього Яремко, який ще не здогадувався, що то вiн, сеньйор Гасперонi, ганявся за ним осiнньо? ночi в Ки?вi, а також i тодi, коли Джузеппе, що вже зовсiм осво?вся в козацькому товариствi, починав з хлопцями фiлозофувати про туркiв, про iталiйцiв, про ангелянськi звича?, про iспанських сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку кра?ну Чин, звiдки треба ?хати цiлий рiк через пустелi, гори, далi знов пустелi, потiм знову гори, а далi через море, щоби привезти царськi чашки, якi дорожчi за золото. Сеньйор Гасперонi влаштував сво?х поплiчникiв на одному з хутiрцiв за кiлька волоських миль од Сiчi. Пановi Сулятицькому вiн дав спецiальний ярлик, пiдписаний ще ханом Джанибеком-Гера?м, аби татари, якщо вони налетять на хутiр, знали, що мають справу з потрiбними Кримовi й Туреччинi людьми. Того дня, коли козаки вирiшили, що пiдуть вони на Туреччину у вiвторок пiсля великодня, Кемаль-Сус зник iз Сiчi. Його вiдсутнiсть тут же помiтив Джузеппе i сказав про це Олександровi та Петровi. Олександр не надавав цiй подi? нiякого значення, а Петро стривожився, як i Джузеппе. Хотiли послати за сеньйором Гасперонi догоню, але в якому напрямi вiн подався?.. Коли увечерi дивляться, аж iталi?ць уже в таборi. I не сидить у сво?му куренi, а мчить прямо до отамана. "Що таке?" - перепинив його бiля дверей Джузеппе. "Скажу самому отаману!" Петро, Йован i Джузеппе тут же забрали в нього пiстолi й шаблю i, взявши його пiд руки, як ото турецькi пашi беруть чужоземних послiв, щоб часом не кинулися на султана, повели до Олександра. Сеньйор Гасперонi вiдбрикувався, страшенно лаявся, називав Джузеппе, Петра та Йована дурними турками, аж поки Йован не дав йому по потилицi. Сеньйор Гасперонi пiдняв страшенний лемент, на який вийшов Олександр. I тодi, всi, хто був близько, почули: "Пане отамане! Татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч зо п'ять, не менше!.." Руки охоронцiв тут же ослабли. Сеньйор Гасперонi вирвався, дав у вухо Йовановi, вигукнувши: "Нехристю чортiв!" Олександр спитав: "Якi татари? Де ти ?х бачив?" - "У степу! Ганялися за мною. Якби не мiй кiнь - упiймали б..." - "А чого ти ганяв по степу?" - сердито перебив його Олександр. "Сьогоднi вночi менi сон приснився: буцiмто в степу, на десятiй милi вiдси, ? кам'яна баба а бiля не? - горнятко з грiшми закопане... Ну, я й по?хав!" - "I не знайшов?" - "Знайшов! - вигукнув сеньйор Гасперонi. - На конi в мене лишилося. Можу показати..." Всi побiгли до коня - i справдi: побачили мiшок, а в ньому важке горнятко, в якому щось переверталось. "Пане отамане! - вигукнув сеньйор Гасперонi. - А чи не дозволиш ти менi вiддати всi оцi грошi товариству славному на горiлку?" - "Тiльки пiсля того, як вiдiб'?мо татар... Якщо вони, звичайно, тобi не привидiлися..." Але татари наступного дня таки з'явилися. На Сiч вони не нападали, але великими ватагами пробiгали неподалiк i зникали в степу. Гасперонi торжествував. Усе виходило так, як вiн задумав. Вiн розповiв пановi Сулятицькому про те, коли почина?ться дохiд, пан Сулятицький тут же разом iз сво?ми дружками рушив у далеку дорогу. Татарським посланцям було передано наказ Кемаля-Суса: негайно влаштувати бiля Сiчi демонстрацiю сво?? сили - i татари з'явилися тут наступного ж дня. Було ?х, щоправда менше, нiж п'ять тисяч, але ?хня поява спочатку вiдвернула увагу козакiв вiд дивно? поведiнки сеньйора Гасперонi, а потiм ще й пiдняла авторитет хитрого "iталiйця", який "першим" помiтив ворогiв... Через кiлька днiв щедрий сеньйор Гасперонi напував козакiв горiлкою. Пили всi, тiльки Джузеппе та Йован не брали участi в цiй учтi. I от нарештi козацький флот рушив у похiд. Швидко спустилися до гирла Днiпра, вночi пiдiрвали порохом ланцюг, що ним перегородили турки рiку, - i без пригод вирвалися в лиман. Турецького флоту при Ячаковi не було. Це стривожило Кемаля-Суса. Невже пан Сулятицький ще не дiйшов до Кафи, а звiдти до Стамбула?.. Сонце вже поринало в море, коли нарештi iз задньо? чайки, в якiй був i сеньйор Гасперонi, помiтили смугасте вiтрило. Козак-спостережник приклав долонi до рота i загукав : - На сходi вiтрило! Передай далi! Залунало над чайками: - На сходi - вiтрило. На сходi - вiтрило!.. З передньо? чайки передали: - Спускай вiтрила! I пiшло назад i в боки: - Гей! Гей! Спускай вiтрила!.. Спочатку виднiвся один човен. Потiм - одразу - весь обрiй зарябiв вiтрилами. Та вiдстань далека, а надворi швидко темнi?... - Пiдiймай смолоскипи! I запалало все море вiд козацьких вогнiв. Ущух вiтер, тiльки хвилi поволеньки котилися... - Аге-ге-гей!!! - загукав з передньо? чайки Карпо Недайборщ, аж на смолоскипах полум'я затремтiло. - Ге-ге-ге! - тоненько вигукнув Клюсик i почав по-латинi рахувати донськi човни: - Прiмус, секундус, терцiус, квартус, квiнтус, секстус, сентiмус, октавус, нонус, децiмус, ундецiмус, дводецiмус, терцiус, децiмус... Загримiло з п'ятнадцяти тисяч козацьких горлянок: - Аге-ге-гей!!! Аж мурашки пробiгли по спинi Гасперонi. Ух, яка це страшна сила - i вiн, Кемаль-Сус - серед не?... Що зробити, аби виконати важке завдання i самому вцiлiти? А зi сходу, вiд уже недалеких смолоскипiв донцiв, донеслося рiдне, братерське: - Пу-гу! Пу-гу! I п'ятнадцять тисяч горлянок так гарикнули, що, напевне, в самому Стамбулi заблимали свiчки в сералi недоумка Мустафи: - Ко-зак з Лу-гу! Лу-гу! Козак з Лугу! А вiд донцiв лунало: - Пу-гу! Пу-гу! Хвилi кидалися вогнем, бризкали iскрами, в небi блiдли зорi, переляканi, стрибали з хвилi на хвилю дельфiни, вже чути було плескiт весел з донських лодiй i веселий гомiн. Козак, що першим побачив на обрi? вiтрило донцiв, раптом стрибнув у нiчну воду. - Куди ти? Втопишся! Холодно! - Подай смолоскип! Узяв смолоскип i поплив назустрiч донцям. Побачили хлопцi з передньо? лодi?, що пливе до них запорожець, вдарили веслами по водi, аж збурили море - давай, друзяко, до нас скорiше, горiлки дамо, а то заклякнеш - вода ще холодна... Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку смолоскип - пiдхопив його донецький ватаг ?фтимiй Петрунiн над головою, замахав шалено тим вогнем. I от уже перша лодiя з Петрунiним та старшиною дончакiв проходить вздовж лiвого крила козацько? флотилi?. Хтось пальнув з пiстоля - i знялося над морем: бабах, бабах! А решта човнiв при?дну?ться до козацького похiдного строю, входить мiж ряди чайок. - Здрастуйте, хлопцi-запорожцi! - Добрий вечiр! - Ха-ха-ха! - Чого так пiзно?! - Пригоду мали. - Яку? Де? - У протоцi. Донська лодiя стояла бiля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об старий каптан натрудженi веслами руки, розповiдав: - Ми вже думали: не проб'?мося. Мабуть, хтось попередив туркiв, що ми йтимемо... - Як це - попередив?! - сердито озвалися з чайки. - У них, - дончак кивнув головою в пiвденний бiк, - ти дума?ш, нема? сво?х вивiдувачiв, джасусiв? Ото ж нас i перестрiли в протоцi. Надворi - нiч, мiсяць ся?, туркам спати треба, коли дивимося: флот сто?ть попереду. Галери... Йдемо мовчки, не диха?мо. Рушницi трима?мо напоготовi. Тiльки-но ми пiдiйшли до галер на гарматний пострiл, як шарахнуть вони по нас! I з берега! З обох бокiв! Ми у вiдповiдь з рушниць. Та де там! Дивимося - вiд ?фтимiя знак подають: усiм на весла i щосили вперед. Прошили, мов голки з нитками, стрiй галер, а вони - за нами... Мчать за нами, грiшними, i не вiдстають... - А далi що? - А що далi? Кинулись пiд берег - там для нас зручнiше. А галерою спробуй-но пройди попiд берегом - дiрку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху вiдставати. Йдемо, а ?фтимiй гука?: гребiть, хлопцi, щосили, бо вранцi вiтру не буде, а у туркiв судна добрi. Гребемо, з нас десять потiв ллються, руки подерев'янiли, а вiн усе гука?: гребiть... Вранцi - тиша. Турки аж на обрi?. Ще спробували за нами погнатися - пiймали облизня... А тут - вiтерець. Ми, щоб збити ?х зi слiду, пiшли попiд козацьким берегом. От i затрималися. Майже на день... - Гм, дiла... - покрутив головою запорожець. - Атож, атож... Десь поряд на чайцi затягнули козаки сумну-сумну пiсню. Коли турки боювали, бiлу челядь забирали, А у нашой попадоньки взяли вони три дiвоньки. Першу взяли попри возi, попри возi на мотузi. Другу взяли попри конi, попри конi на ременi. Третю взяли на конiчка до бiлого шуга?чка... Хтось тяжко-тяжко зiтхнув... I ще хтось... I от понеслося аж до зiр. Турки, турки - татарини, пустiть ви нас до родини. До родини, до мамоньки, до рiдно? сторононьки. Мовчить бородатий дончак, мовчать i його товаришi. Вони знають теж, що таке неволя... РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _ який розповiсть про невеселi пригоди чотирьох _ хоробрих, панiв, посланцiв сеньйора Гасперонi _ А за два тижнi до цi?? зустрiчi у вiдкритому морi вiдбулася в кримському степу, недалеко вiд пiднiжжя Кара-Дагу, теж цiкава, хоч i менш iсторично важлива, зустрiч. Пан Славек Сулятицький разом iз довготелесим паном Адамком, кривоногим ?вгенiушем Беднарським та пришелепуватим Влодзiмежем Рубанчиком в оточеннi двох десяткiв едичкульцiв мчали вечiрнiм степом до Кафи. Пана Славека так розтрясло, що в нього болiли всi нутрощi, i ?дине, що тримало його ще на конi, - це усвiдомлення того, що Кафа вже близько, вiйськовий комендант Кафи сьогоднi ж викладе на стiл перед чотирма польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити рокiв зо п'ять, не думаючи нi про яке майбутн?. Пан Адамек думав не зовсiм так. Йому iмпонувало, що вiн бере участь у такiй важливiй справi, але вiн не вельми розумiв, чому це треба ?хати аж до Кафи, коли було б значно простiше викликати цього самозванця й мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць i проткнути його шаблюкою чи застрелити з пiстоля. I зовсiм не розумiв, навiщо рятувати туркiв од бiди? Зрештою пановi Адамковi дуже навiть подоба?ться, коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони i здрайцi, i православнi, а проте ж iдуть бити туркiв, а вiн, пан Адамек, що вiру? в наймогутнiшого католицького бога, вiн, чия чеснiсть нi в кого нiколи не викликала сумнiву, з дурного дива ?де допомагати ворогам християнства... Беднарський та Рубанчик не думали нi про що. Вони затямили, що мають отримати великi грошi. I затямили ще - все, що сто?ть на завадi до здiйснення цi?? мети, ? аморальне, навiть ?ретичне. Конi бiгли швидкою риссю, вершникiв, одвиклих од верхово? ?зди, трясло немилосердно, тiльки татари-?дичкульцi ?хали, мов поприбиванi до кiнських спин. Подорожнi могли б прибути до Кафи ще опiвднi, та вiд тако? ?зди у всiх чотирьох вельможних польських вершникiв розболiлися животи, i тому через кожну верству то один, то другий злiтав з коня i прожогом бiг до найближчих кущiв. Далеко попереду темнiли зеленi громади Кара-Дагу. До Кафи лишалося шiсть-сiм волоських миль. Це ще година-пiвтори - i пан Славек буде власноручно вручати найвельмож-нiшому з усiх кафинських туркiв звiстку сеньйора Реньеро Гасперонi. А за те матиме грошi. ?дине, що якось смутить чесного польського дворянина - так це те, що тi? грошi дасть йому прихильник богопротивно'! вiри, лютий ворог Польщi. Ну, та це дрiбницi. А врятувати свiт вiд великого мерзотника - хiба це не честь, хiба це не радiсть, хiба це не щастя? ?дичкульцi тривожно позирнули на недалекий горб. Потiм, перезирнувшись, зупинились. - Чого ми сто?мо? - роздратовано запитав пан Славек. ?дичкульцi мовчки показали на горб. Звiдти ?хали якiсь вершники, ?х було щось близько сотнi. - Ешкийя![123] - закричав раптом один з ?дичкульцiв. I вся охорона, не змовляючись, кинулась втiкати. - Назад! Назад! - розпачливо заволав пан Сулятицький, але ?дичкульцi були вже далеко. Вони ганебно тiкали назад, лишивши напризволяще сво?х пiдопiчних. А до Кафи було ж зовсiм близько! Пан Славек довго не мудрував. Вiн вигукнув до сво?х супутникiв: "Уперед!" - i вони, забувши про сво? розтрушенi животи, помчали до Кафи. Кiнь, на якому ?хав пан Сулятицький, був швидкий, хоч i норовистий. Але ще швидшi були конi в розбiйникiв. Коли пан Славек озирнувся назад, вiн побачив, що розбiйники мчать не за ?дичкульцями, а за ними, i вiдстань мiж двома рiзновеликими групами - розбiйниками й поляками - катастрофiчне скорочу?ться. Розбiйники летiли великим пiвколом, намагаючись оточити пана Сулятицького та його товаришiв. - Ну, бiжи скорiше, - молив коня пан Сулятицький, - бiжи скорiше, якнайскорiше бiжи! I кiнь бiг, i, здавалося, була ще можливiсть вирятуватися. I раптом позаду почувся вереск - то упав з коня Влодзiмеж Рубанчик. Як не тяжко втрачати в бiдi друга, але така ситуацiя була навiть на користь: кiлька переднiх татар, якi вже сiдали на п'яти нещасливiй четвiрцi полякiв, зараз мусять зупинитися бiля пана Влодзiмежа, витратити час на його зв'язування i таке iнше, а тим часом пани Славек, Адамек, ?вгенiуш встигнуть утекти. Та несподiвано пан Адамек осадив свого коня i почав повертати його назад. - Що то ви робите, пане Адамку? - на ходу закричав пан Славек, але вiдповiдi не почув. Пан Адамек, знехтувавши, що вiн один, а татарiв сотня, кинувся виручати свого компаньйона. Що ж, i це непогано! Пан Адамек, можливо, затрима? на якусь хвилину цю орду, а тим часом пан Славек встигне вiдiрватися вiд ворога. Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, вiн iнстинктивно пригнувся до конево? ши?, щосили махнув рукою, мов вiдбиваючись од гадюки, та було вже пiзно. Татарський аркан обхопив його за плечi (слава богу, що не за шию) i здер з коня. Вiн ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек тут же скинув його з себе i скочив на рiвнi. До нього пiдлетiв татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк i упав на колiна, закричавши: - Помилуйте! Не вбивайте! Повз нього протупотiли iншi татари - вони гналися за ?вгенiушем Беднарським. Татарин опустив ратище i знаком показав пановi Славеку, аби вiн пiднявся на ноги i заклав руки за спину. Пан Славек зробив це тут же, намагався усмiхатися тремтячими устами, але в нього нiчого не виходило, його била пропасниця, вiн кивав головою, казав, за?куючись: - Мер-х-х-аба! Са-а-лям алейк-к-кум! Мерх-хаба! Са-а-лям алейк-к-кум! Татарин мовчав. У нього були свiтлi, якiсь водянистi, аж безбарвнi очi - одне з бiльмом, велика руда борода, кирпатий нiс. Вiн мовчки об'?хав свого бранця з усiх бокiв, а той, задкуючи i догiдливе всмiхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його тiльки-но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про те, якi гарнi грошi вiн мав одержати - i от ма?ш: пiймали розбiйники, зараз пограбують i дуже добре буде, якщо не вб'ють... Татарин нарештi зупинився, i пан Сулятицький побачив, що верхiвцi ще й досi женуться за паном ?вгенiушем Беднарським. "Невже втече? - подумав з досадою. - То чого це йому ма? таланити? Невже вiн одержить грошi вiд турецького аги? Це буде найбiльша несправедливiсть. Вiн же йолоп iз йолопiв". "Чого вони не стрiляють? - подумав пан Славек i не жахнувся цi?? думки. - Стрiляйте! Стрiляйте! - пiдганяв вiн татар. - А то втече". Та й пановi ?вгенiушевi не поталанило. Побачив пан Славек, як здiйнявся вгору довгий мотуз з зашморгом на кiнцi - i пан Беднарський гепнув на землю. "От i все! Тепер будемо пропадати всi разом", - зiтхнув полегшено Сулятицький i став готуватися до найгiршого. "Тiльки б не на палю, бо це буде ганебно й жахливо боляче". - Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь? - А ти хто будеш? - раптом почув пан Сулятицький запитання, вимовлене зрозумiлою йому мовою московитiв. - Я уродзоний шляхтич, пан Станiслав Сулятицький, маю великий ма?ток, а оце зараз ?ду з важливим дорученням до Кафського бейлер-бея... Вiдпустiть мене! - Ану, ша! - гарикнув татарин, i пан Сулятицький знову вiдчув, як у нього дрiбно трясуться колiна. Зв'язанi руки давно вже потерпли. Спочатку пановi Сулятицькому здавалося, що по них бiгають великi волохатi мурашки, а потiм вiн просто перестав ?х вiдчувати. Так само, як i вiн, пов'язанi сидiли на конях пан Адамек, пан ?вгенiуш та пан Влодзiмеж. Пан Влодзiмеж весь час хилився впасти. Тiло його зм'якло, мов споловинений бурдюк з вином, а на обличчi не було вiдбито нiчого, крiм тваринного жаху. Пан ?вгенiуш мав роздряпану пику й добряче обчухрану шию, його рот весь час кривився в дивному позiханнi... Лише пан Адамек ?хав, мов нiчого не сталося. Сидiв рiвно, наче настромлений на ратище, зцiпив зуби, нi на кого з друзiв не дивився, лише iнколи люто зиркав на татар. Вони ?хали спочатку гiрським дубняком. Гiлляки боляче били по обличчю, а тут ще якийсь клiщ причепився до носа пана Сулятицького i завда? йому невимовних страждань. Той клiщ (пан Сулятицький навiть бачив його на кiнчику носа) робив свою пiдлу справу й нiчого не боявся. Вже ж пан Сулятицький вертiв головою - думав, може, той клiщ вiдпаде, чи що, - але борше вiдiрвалась би голова, нiж оця огидна тварюка. Пан Сулятицький хтiв дiстати носом до плеча, але не мiг, у нього болiли в'язи вiд усiх цих спроб, але клiщ вмостився на його носi, як татарин на конi, й нi на що не зважав. Той рудобородий татарин, який полонив i зв'язав пана Сулятицького, тепер ?хав десь попереду, пановi Славковi нiчого не залишалося, як мовчати, бо вiн уже кiлька раз звертався до свого конво?ра, просив, молив, щоб зняли клiща з носа, але конво?р його не розумiв, довго слухав, пiдозрiло придивлявся, а потiм огрiв нагайкою свого бранця по плечах... Пан Славек заплакав слiзьми безсилля, сорому й розбитих надiй. Сльози котилися по щоках, залишаючи бруднi патьоки. Пан Сулятицький не мiг ?х стримати, вiн здригався вiд ридань i, навiть пiймавши презирливий погляд пана Адамка, не заспоко?вся. Вибралися з лiсу й потрапили на край прiрви. Пан Славек заплющив сво? заплаканi очi, щоб не бачити, як кiнь обережно йде по тонюсiнькiй стежинцi... "?зус Марiя, пронеси, ?зуо Марiя, пронеси!" - повторював вiн. Навiть татари - i тi примовкли, ?дучи цi?ю стежиною. Та щойно вони минули це страшне мiсце i ви?хали на велику галявину, що примостилася пiд гребiнчастою верхiвкою гори, як татари знову зашумiли, почали смiятися й навiть спiвати. Галявина була простора. Висока торiшня трава дiставала до колiн. Хитали чорними стовбурами торiшнi будяки, мальви та iнша рослиннiсть, якiй пан Славек не знав назв. Внизу, при землi, вже пробивалася зелень, хоч подекуди ще сiрiли снiговi латки. Темнiло. Вершники, галопом проскочивши галявину, перевели сво?х коней на ступу i в'?хали в лiс. Знову гiлляки одна за одною стали стьобати пана Славека по щоках, але цей бiль вiн ладен був терпiти, якби не триклятий клiщ, який, напевне, вирiшив зовсiм оселитися на чужому носi... Стало ще темнiше. Лiс погустiшав, дерева побiльшали. Потiм пан Славек помiтив, що вони ?дуть бiля високо? скелi, що, мов кам'яний мур, прямовисне здiймалася вгору. Попереду почулися чи?сь голоси, весела розмова... Загiн, що був розтягся по дорозi, збився в купу. Переднi зупинилися. Зафоркали конi. "При?хали, - зiтхнув полегшено пан Сулятицький. - Хай би скорiше розв'язали". Вiн зараз ладен був вiддати сво? життя тiльки за те, щоб йому дали зняти з носа осоружну тварюку i власноручно скарати ??. Татари пiдiйшли до бранцiв, розв'язали ?м ноги, зсадили на землю й показали, що треба йти. Пан Сулятицький, розставляючи ноги, рушив уперед. Пана Влодзiмежа тягли пiд руки, бо вiн нездатний був до ходьби i просився до устемпу[124], але татари його не розумiли, а бородатий десь зник. Пан Адамек iшов, не згинаючи колiн, а пан ?вгенiуш дрiботiв, зiгнувшись у три погибелi - вiн, очевидно, добре-таки забився. ?х привели в якусь печеру, освiтлену смолоскипами. Вони йшли, пригинаючи голови, щоб не вдаритися лобом об камiнь. Трохи далi печера розходилась, утворюючи велике пiдземне примiщення. Вгорi була дiрка, внизу, пiд цi?ю дiркою, палахкотiло велике вогнище, навколо якого сидiли на каменях, на пеньках, на кошмах якiсь люди. Бiля самого вогню смалив люльку дебелий чолов'яга з рiденькими вусиками. Вiн дивився на бранцiв спокiйно i, сказати б, навiть велично. Поряд з ним сидiв бородатий, глипав сво?м бiльмом на пана Сулятицького. Отаман почекав, поки всi повсiдалися, де хто мiг, i тiльки пiсля цього почав розмову. Затягшись димом з люльки, вiн сказав кiлька слiв по-татарськи. Рудобородий вислухав i сказав поганою польською мовою: - Нас цiкавить, хто ви ?, куди ви ?дете i навiщо? Пан Сулятицький вiдповiв: - Я ? уродзоний шляхтич пан Станiслав Сулятицький. Я маю важливе завдання до пана бейлер-бея в Кафi. Пан бейлер-бей зi сво?ми хоробрими яничарами будуть сердитися на вас за те, що ви нас затримали. - Ми не пiдкоря?мося нi бейлер-бе?вi, нi бьолюк-башi, - вiдповiв рiдковусий, вислухавши переклад слiв пана Сулятицького. - Ми не зна?мо, хто ви такi, - втрутився в розмову пан Адамек. - Те, що ви дi?те, в освiчених державах iмену?ться розбо?м. - Пане Адамку! - задрижав вiд страху пан Славек, - не кажiть такого, не сердiть ?х, прошу вас. - Замовчiть, пане Сулятицький, - сказав пан Адамек. - Я не хочу од них благати нiчого. Розбiй ? розбiй. Рiдковусий уважно подивився на пана Адамка, вислухав переклад його слiв i засмiявся. - Так, ми i ? розбiйники. Я - Амет Киримли. Мене i мо?х хлопцiв зна? весь Ада [125]._ - _Я не знав нi тебе, нi тво?х хлопцiв, - сердито кинув пан Адамек. - I знати не хочу. - Пане Адамку! - iстерично гукнув пан Сулятицький i повернувся до рудобородого: - Пане товмачу, скажiть пановi Амету Киримли, що пан Сулятицький багато про нього чув i дуже сильно його шану?, а якщо пан Амет Киримли захоче когось скарати, то нехай кара? цього грубiяна пана Адамка. Та й хiба вiн пан, цей Адамек, вiн - бидло! Рудобородий пильно подивився на пана Сулятицького, блиснув сво?м бiльмом i щось сказав Амету Киримли. Той заперечливо покрутив головою й звернувся до набурмосеного пана Адамка. - Що за доручення ма?те до бейлер-бея? - Ми про це ма?мо сказати не тобi, а бейлер-бе?вi, - вiдрiзав Адамек. - Пане Амете! - заволав пан Сулятицький. - Я скажу, що то за доручення, тiльки ж гарантуйте нам життя. Ми хочемо жити... Змилуйтеся! Я все скажу! - Що то за доручення? - знов переклав тлумач слова свого ватажка. На цей раз мав вiдповiдати пан Сулятицький. - Прошу пана... Справа така. Запорожцi й донцi мають вирушити в похiд на Туреччину. Похiд почнеться ось-ось. У козакiв - п'ятнадцять тисяч i в донцiв десять тисяч вiйська... - Ну й що? - без будь-якого iнтересу перепитав Амет Киримли. - Як то: ну й що? Цей похiд буде не звичайний. Його очолю? не запорожець, не урус, - догiдливе закинув татарське слiвце пан Сулятицький, - а один самозванець, про якого докладно написано в листi, що його ми веземо пановi бейлер-бею. Вiн хоче дуже багато. - Ну, а що вам до того? - запитав Амет Киримли. - Ви ж поляки, хiба вам буде погано, якщо хтось там поб'? турецького султана? - Так вiн же ж - хi-хi-хi, - натужно засмiявся пан Сулятицький, - вiн же звичайний собi мужлан, самозванець... Вiн зовсiм не граф... - А як у вас був самозванець Дмитрiй - так ви не хiхiкали, - переклав вiдповiдь Киримли рудобородий. - Мабуть, навiть сам ходив пiд його орудою на Москву, га? - Ходив, - закивав головою пан Сулятицький. - Москва погана, ?? бити треба, хi-хi... Амет вислухав слова тлумача, рiзко вдарив долонею по колiну i щось сказав сердито. - То ти не поляк, а зрадник, - переклав рудобородий. - Як ти можеш зраджувати iнтереси сво?? держави? Адже козаки пiдвладнi Польщi, отже, те, що вони роблять, мусить пiти на користь Польщi. Ти гяур не тiльки для мусульман, ти гяур i для християн! Пан Славек вiдчув, як ноги його зiгнулися в колiнах, як у животi щось обiрвалося - i вiн упав на брудну пiдлогу печери. Амет щось сказав, i кiлька рук пiдвело пана Сулятицького. - Що то за лист? Покажи! - коротко наказав бородатий. - Та не трясись ти так! Нiхто тебе поки що на палю не збира?ться садовити. Варта розв'язала пановi Сулятицькому та його друзям руки. Пан Славек полiз у потайну кишеню, дiстав неслухняними пальцями папiрець. - Давай. Амет Киримли розкрутив папiр i став читати. Пан Славек стежив за виразом його обличчя. Ватажок розбiйникiв повiльно проходив очима рядок за рядком. I з кожним рядком посилювався вираз здивування на його обличчi. Потiм вiн одiрвав очi вiд листа i щось запитав. Тлумач переклав. - Чи зна?те ви, що написано в листi? - Зна?мо, - з гордiстю вiдповiв пан Славек. - А ви можете читати арабське письмо? - Нi, але сеньйор Гасперонi докладно розповiв змiст цього листа. - Хто це - сеньйор Гасперонi? - Наш друг, iталi?ць. Амет Киримли уважно послухав переклад. Потiм знову став читати лист... - Запорожцi - то розбiйники, - сказав пан Славек. - Менi й багатьом мо?м друзям волю дали запорожцi, а не ви, хоч ви вважа?те себе людиною порядною й достойною. I я не хочу, щоб про мо?х друзiв тут говорили погано. - Ми ж не говоримо, ми ж не говоримо, - затремтiв голос пана Сулятицького. Вiн був страшенно вражений почутим. Вiн просто не уявляв, як йому тепер треба ставитися до всiх подiй, якi оберталися навколо нього. - Ми нiчого не зна?мо. - А чи зна?те ви справжн? iм'я сеньйора Гасперонi, як ви його назива?те? Починались новi загадки. В пана Сулятицького голова пiшла обертом. Вiн не мiг навiть уявити, що ж зараз почу?. I тут озвався пан Адамек: - Якщо ви хочете сказати щось достойне про нашого друга, то ми послуха?мо, хоч i не вiриться, що в розбiйницькому кодлi будуть говорити достойнi речi про достойних людей. Але ми люди шляхетнi... Вiн не закiнчив, бо в цю мить тоскно, по-поросячому заверещав пан Влодзiмеж Рубанчик: - Ай-ай-ай! Де тут у вас устемп? Вiдпустiть мене до устемпу! Амет Киримли сердито глянув на пана Рубанчика - i тут же один з охоронцiв оперезав сердешного поляка нагайкою, та так хвацько, що тому забило дух. Рудобородий переклав вереск пана Влодзiмежа. Амет усмiхнувся й наказав поляка вивести. - Ну, продовжуй далi, - сердито глянув розбiйницький отаман на пана Адамка. Пан Адамек махнув рукою. Пан Влодзiмеж сво?м недоречним криком зiпсував таку прекрасну фразу... Нiби вiн не мiг почекати принаймнi ще пiвхвилини. Адже не так часто пан Адамек збира?ться на тривалi промови. Отож лиш мовив: - А, нема що казати... - Отож-то й воно - переклав тлумач вiдповiдь Амета Киримли. - Справжн? iм'я вашого сеньйора Гасперонi - Кемаль, а кличка Сус. А сам вiн турок, шпигун. I якщо довiда?ться ваш король, що ви допомагали турецькому шпигуновi, то вiн вас посадить на палю. А козаки - я ?х знаю теж! - з вас живих шкуру поздирають. Вибирайте, що краще! - Ми не хочемо! - знову затремтiв голос пана Сулятицького. - Ну, то на галери пiдете. Це вже точно. Кафський бейлер-бей сам вiдправить вас чотирьох на галери. Ось так. - О нi, - бейлер-бей дуже порядна людина. Так сказав сеньйор Гасперонi. - Сеньйор Гасперонi? Асане Касапчi'[126] переклади ?м, про що пишеться наприкiнцi листа до бейлер-бея. Вiн став повiльно читати, а рудобородий - перекладати: - "Ваша милосте! Уклiнно прошу передати до Стамбула що вбивство Олександра вiдклада?ться через те, що вiн ма? надзвичайно пильну охорону. Козацький флот уже готовий до походу, який розпочнеться через..." - Амет Киримли зробив паузу, взяв перо i щось позначив у листi, - "...мiсяць. Триста чайок та ще ма? бути двiстi донських човнiв. Олександр пливе в найбiльшiй чайцi попереду. Я постарався забезпечити все для його вбивства. Мо? люди подбають про те, щоб порох на кожнiй чайцi був мокрий... Ваша милосте! Цi гяури зробили потрiбну всiм нам справу. Менi зда?ться, що вони були поганими пiдданцями короля польського. Вважаю, що не краще б вони служили б i нашому найяснiшому султановi. Я обiцяв ?м за послуги велику суму грошей, але ?? в мене зараз нема?, та вони й не заробили таких великих грошей. Чи не могли б ви надати ?м можливiсть попрацювати на галерах i заробити ту суму, яку вони назвуть, власними м'язами? Припадаю до ваших ясних нiг, цiлую порох на дорозi, де йдете Ви. Ваш вiрний раб Кемаль, названий Сусом". - Отак! - сказав Амет i засмiявся. - Я не заздрю вашiй долi. Куди не пiдете - скрiзь бiда. Щоправда, родича?шся з собакою, то не жди дружби од людей... То що ви на це скажете? Пан Славек мовчав, мов йому зацiпило. Пан Адамек сiв на землю i вхопив голову в руки. Пан ?вгенiуш дивився скляними очима на вогонь, i в нього по щоках лилися сльози. I в цей час нагадав про себе осоружний клiщ, що оселився на носi пана Славека. Стало так свербно, аж потемнiло в очах. Пан Сулятицький схопив себе нiгтями за кра?чок носа, скинув проклятущу тварюку, яка завдала йому стiльки прикростей, з насолодою роздавив пальцями... Хтось чалапав по печерi. То повертався, впоравшись пiд наглядом охоронця iз сво?ми нагальними справами, пан Влодзiмеж... Вiн був найщасливiший серед четвiрки, бо позбувся свого клопоту i нiчого не знав про написане в листi... Наступного дня Амет Киримли наказав покликати до себе чотирьох бранцiв. - От що, вельможне панство! Менi не треба нi ваших голiв, нi ваших грошей. Ми вас упiймали для того, щоб ви передали розпроклятому турковi - бейлер-бею кафському Мухаммеду-башi та його бьолюк-башi Ча?ру Чайлаги нашого листа. В цьому листi пишеться, що я, Амет Киримли, розбiйник, оголошую смертну вiйну всiм тим, хто поневолю? наш край. У цьому листi я також пишу, що коли з голови мого посланця - а посланцем будете ви, пане Сулятицький, - упаде хоч одна волосина, то тодi ми будемо нищити всiх туркiв - правих i винуватих. А татари вмiють такi речi робити... Так от, пане Сулятицький, ось вам лист вiд вашого сеньйора Гасперонi й кiнь. Сiдайте й вiдвозьте наш лист. Вас проведе наш товмач Асан Касапчi. - Але, але... я не хочу - на галери... - заплакав пан Славек. - А ми це мiсце в листi вiдрiзали, - заспоко?в Амет. Сльози миттю висохли на очах пана Сулятицького. Амет довго мовчав, мов чогось чекаючи, а далi запитав: - А чому пан Сулятицький не цiкавиться долею сво?х товаришiв? Ах, так, пан Славек зовсiм не подумав, що в нього ж ? товаришi, якi ?хали разом з ним, страждали разом з ним. I розчарувалися в дiлi... Вийшло нешляхетне. Але пан Сулятицький недаремно вчився красномовству... - Тому, що пан Сулятицький не уявля? сво?? долi без долi сво?х товаришiв, - вiдповiв, задерши голову. Цi достойнi слова, однак, не справили на розбiйницького ватажка належного враження. - Я не думаю, що пан Сулятицький каже правду, - сказав вiн. - Коли я спостерiгав його поведiнку в бою, в мене склалося iнше враження. Пан Сулятицький рвучко схопився за свiй пояс з лiвого боку - там мала бути його шаблюка. Але ?? не було. I пан Славек про це знав. Проте вiн мав зробити такий жест - iнакше б його честь зазнала страшних моральних збиткiв. Амет Киримли погладив великим пальцем свiй рiденький вус i, нiби не помiчаючи гнiву пана Сулятицького, вiв далi: - Вашi товаришi залишаються в мене. Отже, ви ма?те прекрасну можливiсть довести iстиннiсть ваших слiв про дружбу й товариство. Я переконаний, що ви це доведете. - Я хочу запитати у вас, що ви нам зробите, якщо пан Сулятицький не викона? сво?? обiцянки, - запитав пан ?вгенiуш. - Продам на галери. А якщо вiн приведе сюди яничарiв - позрубую вам голови. От i все. Вiн подумав, подивився на пана Адамка i сказав: - Ви з ним теж по?дете. Дво? - в Кафу, дво? - тут. Пан Влодзiмеж i пан ?вгенiуш опустили голови. Пан Адамек стояв рiвно i з ненавистю дивився на розбiйницького ватажка. - А тепер рушайте, - сказав Амет Киримли. - Хай подорожу? з вами щастя. Iншаллах [127]! Амет не сказав, що його писар виправив у листi дату початку козацького походу. Турки думатимуть, що матимуть у запасi три тижнi, а то й мiсяць, а козаки вже ось де! ...Через п'ять хвилин пан Сулятицький, пан Адамек та рудобородий ?хали гiрським дубняком у напрямку до Кафи. Пан Сулятицький тримався за повiд, в його головi мiшалися думки. Хотiлося напитись горiлки, щоб забути про вчорашнiй кошмар. Та де ти вiзьмеш горiлку тут, в оцьому розпроклятому Криму? Щоправда, в Кафi ма? бути все. Полiз до потайно? кишенi. Грошi, слава богу, лишилися цiлi. Цi бандити явно не за грiшми полювали, ?м треба було взяти якогось шляхетного чоловiка з iноземцiв, який би передав ?хнього листа бейлер-бе?вi та яничар-башi. Мiсцевий житель мiг спокiйнiсiнько собi втекти, не виконавши наказу, чи з ним просто не захотiв би говорити бейлер-бей, а якщо й говорив би, то пiд час допиту, тортур. Пан Сулятицький похолов: а якщо i його вiзьмуть на тортури?.. Та нi: вiн усе-все розповiсть. Вiн скаже, що його товаришi - вiрнi друзi Туреччини (воно, звiсно, не так, але в iнтересах справи можна й збрехати), сидять заложниками в лiгвi Амета Киримли. Бейлер-бей i яничар-башi мусять повiрити одразу. Стежка вилася то вниз, то вгору. Невеличкий, але мiцний коник спокiйно йшов по краях прiрв, пiд прямовисними скелями. Ось вiн вивiз свого вершника на гребiнь гори - i пан Сулятицький побачив син?-син? море внизу, помережане сiрими розводами... - Море... Руське море, - сказав по-росiйськи рудобородий. Пан Сулятицький повернувся до товмача. I спитав теж по-росiйськи: - А звiдки ви зна?те мову московитiв? - А ви звiдки? - в свою чергу запитав татарин. - Я? Ого? Я ж був у Московi?. Разом з Дмитрi?м-царевичем. Били ми тодi московитiв - ще й як! - А проте московити вигнали-таки вас iз сво?? землi. Пан Сулятицький не знайшов що вiдповiсти, а тому знов повторив сво? запитання: - Так звiдки ж усе-таки вам вiдома московитська мова? Товмач блиснув сво?м бiльмом, зиркнув спiд лоба. - Бо я сам московит. Був московит... Тепер я Асан. Та ще хлопцi називають мене Касапчi. I Асан Косапчi став розповiдати iсторiю свого життя: - Яз нижегородських мiщан, був ремiсником - i непоганим: по золоту, срiблу, мiдi, латунi, бронзi працював. Мав чимало грошенят. Дружину молоду мав - Авдотiю. А тут нещастя на нашу землю. Гине росiйська земля, гине росiйський народ... I чую - говорить Козьма Захарович Мiнiн-Сухорук: хто, мовляв, що ма?, - вiддавай на оборону, на боротьбу з ворогами-поляками. Прийшов я додому, перелiчив сво? грошi, залишив дещо для дружини Авдотi?, а решту вiддав на святе? дiло. Та й сам в ополчення пiшов. Бився добре. Немало вашого брата на той свiт одправив... А потiм i самому не поталанило. Прибив мене пiд Москвою в бою якийсь лях. Бабахнув по головi ломакою - я й зомлiв. А коли отямився - дивлюся: зв'язаний, у неволi... Знущалися, а потiм повезли на продаж. Везли мене довго. Спочатку привезли в лядську землю. Потiм - в угорську. От там мене й продали туркам. Турки привезли в Стамбул, перепродали мене на галеру. Став я працювати на галерi. Робота тяжка. Сидимо ми по п'ять душ на лавi, трима?мося за одне весло, горнемо без кiнця. Ногу прикували до ланцюга пiд лавкою, а коли галера йде у вiдкрите море, то ще й наплiчники такi одягають - залiзнi кола. Шкiра на тiлi вiд поту горить, як у смаленого вепра. Асан Касапчi зiтхнув. - Пропадаю я на галерах, а надi? на те, що викуплять з цi?? неволi агарянсько?, нема?. Ото греби, поки здохнеш. Погрiб я отак з рiк - iз мене тiльки шкiра та костi лишилися. Другий рiк iде... Ще гiрше... Якось наглядач став бити особливо ретельно, я кинувся на нього, та ланцюг не пуска?. Мене страшенно вiдлупили та ще й вирiшили стратити - повiсити на щоглi. Вивели мене на це, значить, дiло, прощаюся я з життям, аж тут думка одна в голову прийшла: як помирати, так весело. Дай-но, думаю, перевернуся в турецьку вiру, хай мене пiсля того вiшають. Хоч на одного басурмана менше стане... То й кажу: хочу бути турком, мусульманином! Зашушукалися турки, побiгли до капiтана нашо? галери. А вiн сам з потурмакiв - твiй земляк, Iллях... I не стало на свiтi Андрiя Сомова, сина Василевого, а став потурмак Асан. Не повiсили мене, а привезли на берег, з великою радiстю водили по вулицях, з музикою, з громом. Живу я турком рiк, другий, третiй. Займаюся сво?ми справами ремiсницькими. Маю добрi прибутки. Та от якось лягаю спати, а менi моя Волга сниться. I передзвiн церков нижегородських. I рiдна мова, i рiднi люди... I так же погано менi стало, що далi нiкуди. Став я помаленьку пити горiлку. А коран це забороня?. Так, мабуть, аллах мене за це й покарав. Була якось бiйка на вулицi, я в не? встряв, от хтось мене по оку i врiзав... Я до лiкарiв бiгав, грошi великi платив. Око вони менi врятували, та на нiм бiльмо наросло. От як хоч, так i живи!.. А в мене ж робота така, що там око - найперше дiло... Стали мо? справи гiрше йти, став я бiднiшати... Якось зайшов я в мечеть, та так задумався про сво? нещастя, що замiсть молитися, плюнув спересердя на пiдлогу. А це - грiх страшний. Що знялося в мечетi! Кинулись усi до мене. А я згадав нашi кулачнi бо? на Волзi - та як заходився усiх - у мечетi! - молотити. Схопили мене та й вiдправили на галери знову. Отам я й познайомився з Аметом Киримли. А потiм пiд час бою наша галера вийшла в море - в погоню за козаками, якi зробили напад на Стамбул. Та, поспiшаючи, не встигли наплiчники на нас поодягати. Не до того було. Наша галера налетiла на козацьку чайку, затопила ??, але кiлька козакiв встигло вчепитися за щось там таке i пробратися на галеру. А дiло було вночi, пiд час бурi. Козаки залiзли до нас, убили наглядача, забрали в нього ключi вiд ланцюгiв. Ми тут же визволилися. I потiм кинулися на ворога. Забрали галеру в сво? руки, а козака Недайборща сво?м капудан-агою поставили... Конi спускалися до моря. Пан Сулятицький дивився на довгi вали хвиль, на далекий мис, що нiби розпливався в повiтрi... - Ну, а коли ж додому, в Московiю повернетесь? - спитав пан Сулятицький. Асан Касапчi вiдповiв не одразу. Вiн зiтхнув, вiдкашлявся. - Не знаю. Тут таке дiло. Перед богом християнським я немало нагрiшив. I призвича?вся вже до вiри Мухаммеда... - А Волга ж як? - Сниться... Мабуть-таки втечу додому, але не сьогоднi й не взавтра. Та й Амету Киримли потрiбна моя допомога. Вони ?хали вже двi години, а Кафи ще не було видно. Пан Адамек мовчав, скiльки з ним пан Славек не намагався розпочати розмову. Нарештi вершники вибрались на гору й побачили внизу велике мiсто з фортечними мурами i вежами, з брамами, ровами, бiйницями. Покрученi вулички були подiбнi до коридорiв у легендарному Лабiринтi, червонi черепичнi дахи виблискували на сонцi, то тут, то там сiрiли дерева, ще не вкритi зеленню. У порту стояло кiлька суден, маленькi човни снували мiж ними... I море - син?-син?... - Кефе, - промовив по-турецьки Асан Касапчi. Вiтер з моря вiяв йому в лице, дим з люльки летiв кудись назад, до Кара-Дагу. - Тепер так, - сказав вiн. - Ви ?дете вниз, до найближчо? од нас брами. Говорите, хто ви i що ви. Вас пропускають. Ну, а далi дi?те, як належить... Потiм, якщо буде вiдповiдь, ви ?дете назад. Якщо не буде вiдповiдi - теж ?дете. Ми ж трима?мо ваших товаришiв. Я вас чекатиму за оцi?ю горою. Добре? - Добре, - сказав пан Сулятицький. - Гаразд, - пробурчав пан Адамек. * * * Через три днi пан Славек i пан Адамек ви?здили з Кафи. З тяжким рипом розчинилися ворота, загримотiв на ланцюгах мiст. Пан Сулятицький згадував сво? розмови з бейлер-бе?м та яничар-башi. Вiн вiддав листа Гасперонi, докладно розповiв туркам про те, як готувалися козаки до походу, скiльки набрали харчу та набо?в - про все це вiн знав зi слiв сеньйора Гасперонi. Бейлер-бей особливо розпитував про зовнiшнiсть та манери Олександра-Ях'?, про його тiлохранителiв, цiкавився, чи не збира?ться самозванець напасти на Кафу. Пан Сулятицький, подумавши, вiдповiв, що така можливiсть, очевидно, виключена, бо самозванця передусiм цiкавить стамбульський трон, отже, вiн з усiма силами ма? пiти саме туди, користуючись тим, що в столицi не все гаразд iз владою та вiйськом. Бейлер-бей був при?мно здивований такою глибокою поiнформованiстю пана Сулятицького, вiн сказав кiлька добрих слiв i на адресу полководницьких талантiв шановного пана з Ляхистану. Вiн сказав навiть таке: "Якби пан з Ляхистану став турком, то його, без сумнiву, чекала б велика кар'?ра полководця". Пан Сулятицький ледь стримав щасливу усмiшку. Це вже друга особа говорить йому такий комплiмент. Правда, першою тi?ю особою був сеньйор Гасперонi. Але, зрештою, турки зовсiм непоганi люди. I тому пан Славек вирiшив не залишатися в боргу. Вiн заявив: "Ваше прекрасне мiсто давно славилося в свiтi, але зараз, коли воно перебува? пiд орудою такого видатного державного дiяча, як бейлер-бей Мухаммед-баша, воно розквiтло по-справжньому. Та що там мiсто! Кожне око втiшиться, поглянувши на благодатнi околицi Кафи, на щасливi обличчя мешканцiв цього краю... Навiть розбiйники, чий нахабний лист я мав при?мну нагоду передати вам, навiть вони мимоволi беруть приклад з освiченостi й мудростi бейлер-бея та яничар-башi". Бейлер-бей всмiхнувся й поцiкавився: а чи не заблукають зацнi пани по дорозi назад. "А ми ма?мо провожатого, - сказав пан Славек, - розумного спiврозмовника, що добре зна? турецьку, московiтську та нашу мову. Вiн же нас i назад одведе". Бейлер-бей iзнов посмiхнувся у вуса i махнув рукою: "Вiн на вас, мабуть, уже не чека?. Скiльки мо? во?ни не дивилися на ту гору, з яко? ви спустилися, - там нiкого нема?..." - "А вiн за другою горою", - сказав пан Славек i раптом вiдчув на собi пекучий погляд пана Адамка. Пан Славек думав про те, як щедро бейлер-бей нагородив його за послуги в iм'я iмперi?. Три тисячi червоних флоринiв було видано йому. Стiльки ж вiн отримав i на пана ?вгенiуша та пана Влодзiмежа. Пану Адамку давали пiвтори тисячi червоних флоринiв, але не захотiв ?х брати. Пан Славек узяв цi грошi собi - з тим, що пiзнiше вiн умовить пана Адамка взяти ?х... Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його грошi, що мало не загинули через його дурну амбiтнiсть. - Пане Адамку! - подав голос пан Сулятицький. Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгiвцями вiн не розмовля?. Тiльки-но вони прибудуть до Ки?ва, вiн повiдомить представникiв королiвсько? влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунськi завдання. Та нi, вiн не пiде доносити на негiдника Сулятицького. Вiн просто дасть йому прилюдно по пицi, але це буде не тут, а в Ки?вi, i викличе його на герць! Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що ?м назустрiч мчить невеликий загiн акинджiв [128]. Акинджi-ага поштиво дав дорогу пановi Славеку. На одному iз списiв стирчало щось кругле й кудлате. Акинджi-ага показав на цей спис i щось промовив, уклоняючись пановi Сулятицькому. ?дине слово, як пан Славек зрозумiв, було "Рахмат" [129]. За що ж йому дякують? Пан Сулятицький безпомiчно озирнувся, шукаючи того, хто мiг би перекласти промову акинджi-аги. Але товмача Асана Касапчi тут не було... Вiрнiше, вiн тут був. Адже то його голова стирчала на списi. Руда борода метлялась пiд вiтром, а в незабiльмованiм оцi застиг вираз подиву й докору. I пан Сулятицький не змiг дивитися в це око. Акинджi промчали вниз, здiймаючи першу, ледь помiтну, пахучу весняну пилюку. Пан Адамек довго дивився ?м услiд якимись скляними очима, а потiм, пiд'?хавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя. - Брудни п?с! [130] - тонким голосом вигукнув вiн. - Фари-зеуш! [131] Кров цi?? нещасно? людини - на вас. Ви його виказали бейлер-бе?вi. Вам турки дякують за пiдлiсть!!! - Не кажiть менi таких слiв! - закричав пан Сулятицький. - Мав би я зброю, я б вас... - Ах, так?! - заревiв пан Адамек. - Маш оплату! [132] I вiн став бити свого недавнього друга кулаками в обличчя, пiд боки, по спинi. - Кажи: виказав? Кажи: виказав?! - Ну так що? - розпачливо стогнав пан Сулятицький. - Але ж то невiрний. Вiн розбiйник... Ойо, ойо, ой! - Зараз ми по?демо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших товаришiв. - Але ж той розбiйник позрубу? нашi голови! - Вашо? голови менi не жаль. Шкода, що зняли з плiч голову того московита, а не вашу, собачу! Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю i думав, як спекатися пана Адамка. Ярлик на вихiд з Криму в нього ?. Грошi - теж. Сiм з половиною тисяч червоних флоринiв. Пановi Влодзiмежу та пановi ?вгенiушевi вони не потрiбнi. ?х чекають смерть чи галери. Розбiйник не подару? загибелi свого товмача. Але ж хiба в тiм винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять... Сто дяблiв у печiнку цьому дурневi Адамковi. По-перше, так битися не можна. По-друге, грошей вiн не побачить. По-трет?, пан Сулятицький з ним до розбiйникiв не по?де. - Не ?дьте до розбiйникiв. Менi шкода вас, хоч ви й не гiднi мо?? прихильностi, - сказав пан Сулятицький. - А я кажу, що i ви по?дете. Ми присягалися життям i честю сво?х товаришiв, що при?демо. - Розбiйник не дотримуватиме присяг, коли довiда?ться про загибель свого товмача. Вiн знищить нас усiх. То лiпше буде, якщо... - Що - лiпше? - заревiв пан Адамек i знову кинувся на пана Сулятицького. Але на цей раз його колишнiй друг не захотiв пiдставляти сво? обличчя пiд удар кулака. Вiн стьобнув коня, круто розвернув його назад i помчав до Кафи. - Стiй, негiднику! - несамовито кричав услiд йому пан Адамек. Вiн погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливiшим - його кiнь мчав, як птиця, а кiнь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зi сво?м вершником полетiв на землю. ...Пiзно вночi дiстався пан Адамек до Кара-Дагу. Немилосердно болiло розбите колiно. Вiн добирався пiшки, залишивши коня, який зламав ногу. - Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! - гукав пан Адамек, видираючись на гору. Гори мовчали. В небi сльозинами блимали ряснi зорi... РОЗДIЛ СЬОМИЙ _ - про вiйськову раду в морi, про стамбульськi дива, _ про дворян Видича й Нiколича, османського султана Мустафу, _ трi?стинця Джузеппе та нечисту силу... _ Олександровi снився сон. Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман увi снi вигукував якiсь слова й скреготiв зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотiв потрясти його за плече, але Петро сказав: "Не буди, вiн так перевтомився, хай спочине". А Олександровi вже чи не вдесяте снився Трапезонт - рiдне мiсто його матерi-гречанки, мiсто, де минуло його дитинство. Стародавн? грецьке мiсто з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнiм дворi. I - з безмежним морем. Снилася йому Устя-невольниця, що доглядала його й зiтхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, нiби Устя щось вишива?, а вiн, маленький Ях'я, дивиться, як це в не? виходить. I бачить вiн, як за Устиною голкою лягають слiди - червоний i чорний. I бачить вiн, що червоне - то виноград-ягода, а чорне - це листя. Але ж листя ма? бути зеленим, а воно чомусь в Устi чорне. - Устю, а чому ти не береш зелено? нитки? Листя ж зелене. Зелений колiр - найкращий колiр. - Зелений колiр - то життя. А життя мо? зчорнiло в неволi, тому й листя на мо?му виноградi чорне. А ягоди червонi, бо то кров мого серця. - Устю, а чому море син?, а його Чорним називають? - Бо слiз багато в ньому... Колись море було до дна прозоре. Та прийшли на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море. Стали плакати полонянки, сльози ?хнi в море капали, очi виплакувалися - та й потемнiло море, прогiркло на?вiки, i Чорним вiдтодi люди назвали його. - Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало цiле море слiз... А потiм привидiлося, буцiм бiлий рушник став блакитним, а винограднi крона перетворилися на бойовi стро? запорiзьких чайок. I от уже бачить вiн, як iдуть цi чайки на Трапезонт, а над ними - чорнi-чорнi хмари. I так же низько вони нависли, такий же грiм з них гримить, такi ж б'ють блискавицi!.. I раптом крiзь усе те глянули на нього чи?сь чорнi очi. I такi вони лиховiснi, i стiльки в них зла й- лютi, що вiн одразу втямлю?: то очi ворога. Пливуть чайки, гра? море, гойдаються хмари, а крiзь усе це - страшний погляд чорних, десь бачених очей... Вiн знову заворушився, заскреготiв зубами. Джузеппе тор-снув отамана за плече, i вiн прокинувся. Сiв, покрутив головою. - Трапезонт приснився. Нiби я в ньому... - Добрий знак, озвався тут же Джузеппе. - Татари кажуть: хто вiрить у сни, недовго живе, - похмуро промовив Петро. - А чорногорцi кажуть навпаки. Правда, Йоване? - всмiхнувся Олександр. Йован щось промугикав у темрявi. - За добу, якщо нiчого не станеться, прибудемо до Трапезонта, - сказав Петро. - Недайборща до мене покличте. - Карпа - до отамана кличуть! - Карпа - до отамана! Через хвилину надутий, як сич (його тiльки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидiв бiля Олександра. Завiсилися парусом, зладнали щось на зразок, шатра, запалили свiчку. Карпо розгорнув на колiнах мальовану венецiйцями карту берегiв Чорного моря. - Оце Трапезонтська бухта, - показував вiн мундштуком люльки на картi. - Я тут бував не раз. I Клюсик. Власне, мiсто - ось де, - вiн швиденько обвiв чубком коло. - Далi, ось тут, були пороховi склади. Ось тут, трохи збоку, гармати. Вiйсько, якщо ми прибудемо вночi, сидiтиме в кiшлах, отже... - Якщо те вiйсько нiхто ще не попередив, - докинув слiвце Петро. Олександр здригнувся - саме така думка промайнула i в нього. - Не вигадуй дурниць, - рiзко вiдповiв Недайборщ. - Ще такого не було, аби думки перелiтали за вiтром... Ми йдемо швидко. Хто ще може швидше за нас прибути до Стамбула чи Трапезонта? Нiхто. Отже, на Трапезонт ми напада?мо зненацька. Тихо висаджу?мося на березi й добира?мося двома загонами до порохових складiв та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Нищимо всi торговi судна, пiдпалю?мо ?х. Беремо тiльки бойовi. Третина донцiв висаджу?ться теж разом з нами, але йде на топ-хану[133]. Друга третина йде на подiях просто в порт. Решта, обiйшовши з пiвдня мiсто, перетина? всi дороги. Це по-перше, а по-друге: запалю? кiлька будинкiв i робить страшенний шум... Олександр замислено погриз нiгтя й сказав: - Невольникiв-чоловiкiв беремо з собою, невiльниць-жiнок - теж. Хто захоче, звiсно. Одну чи двi галери з визволеними бранцями вiдправимо на Сiч, а звiдти хай добираються до сво?х домiвок... - Ясно, - озвався Недайборщ. - Якщо когось застану на грабунку чи звiрствi - вiддам до козацького суду. А той суд буде короткий: камiнь на шию - i в воду. Ясно? - Ясно, - неохоче вiдповiв Недайборщ. - Полонених силахiв, яничарiв, капиджiв не нищити. Ми ?х посадимо на галери. Хай працюють. А потiм обмiня?мо : за одного турка - одного християнина. Ясно? - Та чого ж не ясно? - пробурчав Недайборщ. - Тiльки я б з декого шкури все-таки поздирав. На чоботи. Колись - рокiв десь iз двадцять тому - попав нам до рук один Назим Тек-гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару лiт у чоботах з його шкiри красувався... Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердiшало. - Знав я Назима. I Петро знав... Але - наказ то ? наказ. - Ясно! - Усi скарби, якi здобудемо, - подiлимо порiвну... - Скажи, хай бiдних людей не грабують, - пiдказав Петро. - Ми не розбiйники, ми вою?мо не за це. - А ми нiколи так i не робимо, - ображено огризнувся Недайборщ. - Так, так, - озвався Олександр. - Грiшно для во?на кривдити бiдних людей... Що ще? Все? - Та нiби... Все розписали, як на паперi. Тепер залишилася дрiбничка: прийти, побачити й перемогти, - пожартував Недайборщ. ...Море було спокiйне; дув невеликий попутний вiтерець. Козацька флотилiя рухалася на пiвдень, суворо дотримуючись строю. На кожнiй чайцi готувалися до наступного бою. - Треба добре сьогоднi поспати, - мовив Петро. - Завтра буде в нас тяжка нiч... Це буде тяжче, нiж шiсть лiт тому... Шiсть лiт тому... Олександр шiсть лiт тому був у столицi Османсько? iмперi?, на Порозi Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярiю. З Вiдня ?хало цiсарське посольство до нового турецького султана Мустафи. Олександр i Петро пiд вигаданими прiзвищами були включенi до складу посольства. Нiхто з ?хнiх супутникiв, крiм самого посла, не знав, хто хова?ться пiд двома сербськими прiзвищами: Нiколич та Видич. Вони довго ?хали вiд Вiдня через Сербiю, Угорщину, а потiм Болгарiю. I от нарештi Стамбул! Величезне рiзноплемiнне мiсто на сiмох горбах, як це й належить бути святим мiстам, постало перед ними. Тi горби - наче сiмка велетенських коней iшла вряд, та так i застигла навiки, вгрузнувши в землю й скам'янiвши. Перша гора - не дуже велика, при самому морi. На цiй горi - султанський сераль. Остання, сьома, гора - на пiвночi, дивиться на Адрiанополь. Мiж цi?ю горою та iншими - акведук-водогiн на стовпах кам'яних, збудований ще за часiв iмператора Костянтина Великого. Олександровi згадалося, як вiн блукав брудними вулицями цього мiста, як милувався красою Айя-Софi? та мечетi Сулейманi?, на будiвництво яко? за часiв Сулеймана було витрачено пiв третього мiльйона [134] подвiйних талерiв. Але ж i красива мечеть Сулейманi?, краща, мабуть, за саму Айя-Софiю. Дивовижнi мармуровi стовпи-колони. На кожному розi мечетi - дванадцятиграннi мiнарети. Коли почина?ться рамазан-байрам чи курбан-байрам[135], од мiнарета до мiнарета на мотузках чiпляють лiхтарики, у якi вставляються аркушi кольорового паперу з вирiзаними фiгурками: мiсяць, зорi, вiвцi, конi... Олександр бував на площах та базарах мiста, в порту, не раз пере?здив у передмiстя Галату й назад. У Галатi бачив французiв та венецiйцiв, ?вре?в та циган. Навiть заглядав у католицькi костьоли та православнi церкви; ходив бiля синагог, яких у Галатi було стiльки ж, як i православних церков; бiгали за ним цигани, просили дати ручку поворожити; i коли вiн дав тую руку однiй циганцi, та розгубилася, бо щось на нiй дивне для себе побачила. I втекла, затиснувши в руцi дарований ?й акче[136]. Чув у Галатi iсторiю про дiвочу вежу - Киз-кулезi. Одному турецькому султановi привидiлося увi снi, що його донька умре од змi?. Зажурився можновладець. Не ?сть, не спить... Покликав до себе тисячу ворожбитiв. Так, мовляв, i так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й казати. Коли один пiдiйма?ться й каже: вiд божо? волi не втечеш. Якщо такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти вряту?ш свою доньку? Ще бiльш спохмурнiв султан. Другий каже: не вiр снам, ти, султане, чоловiк, а не жiнка. Розвiв руками султан. Тут третiй просить слова: збудуй, каже, Киз-Кулезi - дiвочу вежу, i хай твоя донька там живе... Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезi. Й стала там жити його донька. А щоб ?й було не сумно, поселив з нею султан веселих дiвчат. Так i росла султанiвна. Сторожа цiлими днями й ночами пильнувала, щоб жодна змiя не пролiзла до Киз-кулезi... От виросла султанiвна, до повнолiття свого дiйшла. Часто бачили ?? на верху вежi, коли вона гралася там зi сво?ми подругами чи спiвала пiсень увечерi, коли морськi хвилi мов завмирають, а вiтер навiть не дихне... Якось отако? пори стояла султанська донька на вежi, аж дивиться - внизу пливе на човнi якийсь юнак, везе вiн велику корзину винограду. Побачила киз[137] той виноград, i дуже ?й схотiлося скуштувати солодко? ягоди. Перехилилася над кра?м Киз-кулезi та й гука?: "Гей, юначе, передай менi хоч гроно!" А вiн каже: "А як же я це зроблю?" А вона: "Я тобi спущу мотузку, а ти за не? гроно прив'яжи". Так i зробили. Прив'язав той юнак кiлька грон на мотузку, та й пiдняла султанiвна цей дарунок до себе на вежу. Тiльки-но хотiла зiрвати одну ягiдку, а з грона раптом вискочила невелика гадюка i вкусила дiвчину в руку. Скрикнула вiд смертельного болю юна султанiвна, кинулися до не? подруги, покликали лiкаря, та поки той лiкар прибiг, дiвчина була вже мертва... Олександр стояв на березi, милувався вежею й думав про те, що подiбнi казки чув вiн у Сербi? та Угорщинi, в Богданi? та на Укра?нi. Був на Безiстанi, дивився, як продають i купують невiльникiв. Бачив гiркi людськi сльози, чув невтiшнi ?хнi крики, i серце стискалося - як багато на свiтi страждань. I думалося ще: чому цих страждань зараз найбiльше завда? народ турецький? Господи, та при чiм тут турецький, отой розпро-нещасний райя![138] Чи ж ма? вiн хоч копiйку з цих усiх баришiв, що ?х собi наживають з торгiвлi рабами людолови? Цього бiдного селянина чи тюрка-кочiвника примусово посилають будувати мури в Адрiанополi, насипати вали в Ячаковi, у Криму... I мруть вони за тридев'ять земель од рiдного краю. А молодих i здорових чоловiкiв забирають у вiйсько, i кладуть вони сво? голови за аллаха i султана... Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але ж то тiльки казочка. Нi, нi, нi, не можна втрачати вiри в здiйснення замисленого. Спочатку треба дати головне - мир. Щоб Османська iмперiя не воювала, а на полi працi здобувала свою славу. Сулейман Канунi зумiв це довести. Наполовину, але довiв. За його царювання було здiйснено стiльки розумного й вiчного : вироблено звiд законiв, полiпшено життя народу. За його правування пiднялися в Стамбулi й Адрiанополi пречудовi мечетi, писали новi книги, мистецтва розвивалися. Може, колись люди забудуть про нашi вiйськовi перемоги, а пам'яткою про нас лишиться тiльки вiчна й нетлiнна краса Айя-Софi?, Сулейманi??.. Скiльки ми нищимо, руйну?мо, боже мiй! Турки палять мiста й села, беруть ясир[139], а коли вже брати нiкуди - убивають, рiжуть, нiвечать, аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються - i чинять те саме. Навiщо? В iм'я Христа? В iм'я Мухаммеда? Скiльки страшних iсторiй про Туреччину розходяться по всьому християнському свiтовi! А хiба лише вони зажили тако? слави? Що чинять зараз християни в щойно вiдкритому Новому Свiтi? Так нищити корiнне населення, як нищать iспанцi та португальцi в Америцi, i турки не вмiють. Хай турки - фанатики в сво?й вiрi, але ж хiба бiльш терпимi до iнших релiгiй християни? Скiльки вогнищ у ?вропi вiдпадало, скiльки вогнищ iще пала?! Олександр стояв посеред Безiстану, роздивлявся на групи прикутих людей, яких продавали за грошi чи обмiнювали на крам. Як худобу... Бачив, як сидiла мати-укра?нка, обнявшись iз донькою, й благальне дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навiки. Олександр спитав цiну в людо-продавця, сумно поглянув на жiнку з донькою, похитав головою: не вистачить у мене грошей... Якби то вiн мiг закупити весь цей базар i випустити всiх людей на волю! Бiля мечетi побачив: якийсь райя веде четвiрко сво?х дiтей маленьких - i всi калiки. В найстаршого хлопчика ручки по лiктi пообрубуванi, в другого нiжки вивернутi назад. Ще в одного руки й ноги вигнутi так неприродно, що зда?ться: по дорозi йде не людина, а павучок. У четвертого - найменшого - оченят нема?. Iдуть, милостиню благають. Жахнувся Олександр, пiдiйшов, дав грошей. Запитав: "Чоловiче, чого то тво? дiти такi?" - "Ми ?х калiчимо, щоб нам милостиню давали. Iнакше - жити не можемо". Закричав: "Будь же ти проклятий, мучителю власних дiтей!" Кинув райя грошi в лице Олександровi: "Вони й так кривавi, мо? акче, так ще й ти слiз туди дода?ш, чужинцю!" На базарi безногий сидiв, вимахуючи якимись дивними палицями. Пiдiйшов ближче - сахнувся: нещасний чоловiк вимахував сво?ми колись вiдрiзаними й висушеними ногами i гукав: "Дивiться, правовiрнi, ось мо? ноги, я ними колись ходив!" Олександр довго блукав по мiсту, заходив у найбiднiшi квартали - i вискакував звiдти, мов iз пекла. Так, багато вiн бачив бiдностi i в Чорногорi?, i в австрiйськiй землi, i в угорськiй, але такого жаху, як у Стамбулi, вiн не мiг собi навiть уявити в найкошмарнiшому снi. А майже поряд - небачений блиск i небачена розкiш. Султан, його чаушi, пашi, кадi? - вся ота двiрцева челядь ходить у злотi, а народ вимира? з голоду, а народ гине од вошей та блощиць, од скажених собак, чуми й холери. Розповiдали: забiг скажений пес у мечеть султана Аму-рата. Вигнати собаку з мечетi - грiх. Тiкати з мечетi пiд час молитви - грiх. Перекусав той собака половину вiруючих. Чи не ? такою мечеттю й Оттоманська iмперiя, в якiй нерозумний iмам, що чита? молитву й забороня? вигнати скаженого пса, ? султан? Чи не ? отi?ю собакою яничарство i вся вiйськова машина iмперi?? Оскаженiв вiрний страж, став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всiх, на кого нападе... Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений i лютий. Петро добре знав цей край. Вiн, утiкши з яничарсько? школи, при?днався ще юнаком до повстанцiв Каландара, цього шаленого дервiша, який мрiяв знищити все злото на землi, бо вiд нього, мовляв, усi бiди людськi. "Гяур?" - запитав Каландар-оглу в Петра, i той ствердно кивнув головою. "Я тобi податок за це платитиму, тiльки вiзьми до себе, - попросив Петро. - Дивись, у тебе навiть цигани ?, а в них же не вiра, а тiльки пiввiри". Зареготався дервiш Каландар-оглу: "Не буду з тебе брати харадж[140], я не султанський чауш. Iди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти - наш, а якщо в серцi тво?му - погань, то, навiть iмамом будучи, ти - поганець, гiрший за гяура". Всю Анатолiю обiйшов разом з повстанцями Петро... А коли султанське вiйсько придушило-таки Каландарове повстання, то втiк Петро разом з шаленим дервiшем у Персiю, а звiдти довго добирався до Чорногорi?, де стрiвся з Устею, а потiм i з Олександром. Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра: "Що зробив би ти, ставши султаном?" Петро насупився й довго мовчав. "Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай вiдповiдь. Я хочу знати, що менi робити, як стану султаном". "А може, то надто важка ноша для чесного чоловiка?" - вiдповiв запитанням Петро. "Я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном. Варто. Необхiдно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?" Петро згадав дервiша Каландара-оглу й вiдповiв: "Я б, як Каландар-оглу, вирiзав усiх багачiв, а все добро роздiлив би порiвну мiж людьми". - "Як це - порiвну? Колись Оттоманська iмперiя примушувала кожного чоловiка, крiм султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося. I що ма?мо? Все одно були багачi i були бiднi". Петро безнадiйно махнув рукою: "Клятий свiт! Його, мабуть, не переробиш! Але яничарiв та акинджiв я б знищив". - "Чого раптом?" - "Тому що доки будуть яничари та акинджi, доти Туреччина кидатиметься на всiх з вiйною - навiть тодi, коли ?й це не потрiбно. От побачиш - скоро буде похiд на Укра?ну чи в Польщу". Щось на другий чи на третiй день пiсля цi?? розмови султан Мустафа приймав у сво?му сералi[141] посольство з Вiдня, отже, й Олександра та Петра, чи то пак австрiйських дворян iз сербськими прiзвищами Нiколич та Видич. Кавалькада iз сорока вершникiв пiд'?хала до муру, яким огороджено султанський палац. При першiй брамi стояло близько сотнi озбро?них до зубiв капиджiв[142]. Вони мовчки, вороже дивились на прибулих, хоч знали, що ма? бути посольство : ?х попередили з двiрцево? дефтерхани [143]. Вершники про?хали за браму й спiшилися. Тут уже нiхто не мав права ?здити верхи. До другр? брами дiйшли пiшки в супроводi двох двiрцевих сановникiв. Знов зупинили ?х калиджi i знов треба було показувати охоронцям султанський ярлик. Минули й третю браму. Капиджi вiдiйшли вбiк. Посольство увiйшло в третiй двiр. Якраз напроти брами - дверi султанських поко?в. Олександр вiдчув, як шалено закалатало його серце... Вiдчув лiкоть Петра. Пiдштовху?: спокiйно, спокiйно, графе Олександр, султане Ях'я, ти всього-на-всього дворянин на прiзвище Нiколич... Посольство зупинилося. Олександр поволi повертав голову, роздивляючись навколо. Згадалися розповiдi матерi. Праворуч сто?ть терем з ?внухами, по лiву руку - будинок, де живуть султановi дружини. Тиша. Наче вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохiд для членiв посольства. По праву руку - три тисячi яничарiв. При повнiй збро? - з ратищами, шаблями, пiстолями й рушницями. У бiлих овечих шапках-бирках, бiлий грубошерстий шлик спуска?ться вниз, а попереду, де б ?вропе?ць почепив пiр'?ну, - проста дерев'яна ложка. Шлик - то символ перемоги, ложка - емблема добробуту. Червонi жупани. Синi шаровари. Стоять - не дихають. Позаду прапор яничарський - червоний, як кров, iз срiбним пiвмiсяцем та мечем Османа. Стоять, мов намальованi ... Тиша. Моторошна тиша-По лiву руку - три тисячi спiшених сипахiв. Теж при повнiй збро?, але одягнутi багатше - iз срiблом та злотом на мундирах. Два турецькi башi, що супроводжують посольство, вклонилися спочатку яничарам, а потiм сипахам. Олександр дивився, як схиляють сво? голови посол, його секретар, начальники вiддiлiв. Ось i до них з Петром черга дiйшла. Схилив голову спочатку вправо, потiм влiво. Вiдчув, що треба йти. Пiшов за всiма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари та сипахи, схиляються низько, майже до колiн, аж рукави-шлики землю метуть. I не розгинаються, аж поки не пройде посольство. Тиша. Тiльки чути шурхiт нiг. Ось уже й самi поко?. Зупиняються пашi, зупиня?ться посол. Зупиняються всi. У дверях з'являються тро?: капиага[144], харем-агаси та муха-физлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство руша? в султанськi поко?. Тиша, тиша, тиша-Велика палата завiшана перськими килимами. Всi стоять, чогось чекають. Харем-агаси пищить: - Зброя! - Збро? при нас нема?, - каже радник посольства. - Обшукати! Коли спритнi руки одного з капиджiв миттю обмацали тiло й одяг Олександра, вiн аж здригнувся. Нема? збро? при ньому - це так. Але вiн ще прийде сюди iз збро?ю. I хай тодi дрижить Стамбул. Дво? високопоставлених туркiв узяли вiденського посла попiд руки i повели в iншу кiмнату - вже до самого султана Мустафи. Вiдкинули пишнi килими, що прикривали дверi, - i Олександр побачив свого родича, який сидiв на невеликому пiдвищеннi, обкладений з усiх бокiв гаптованими злотом подушками й килимами. Мустафа дивився на тих, що прийшли до нього, - i Олександр бачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й одверту порожняву, що йому стало страшно, "I оце володар Туреччини? Який жах!" Пообiч пiдвищення стояли яничари. Тут же поряд - яничарчага - худющий вусань у пишному одязi, який вiнчав фiолетового кольору плащ з рогатими, обшитими золотом плечима, та бiлий рукав на шапцi, що звiшувався мало не до пояса. Права рука кожного яничара лежала на ятаганi, лiва була закладена за спину. Дво? пашiв пiдвели посла до Мустафи. Почався ритуал: посол ма? падати на колiна, бо ж перед султаном мають падати на колiна геть усi. Але оскiльки падiння посла на колiна могло б принизити державу, вiд яко? вiн прибув, треба зробити, щоб посол i впав на колiна, виявивши шану до султана, i не впав, виявивши шану до свого короля. Для цього посол уда?, що вiн пада? на колiна, а пашi намагаються втримати його, взявши попiд руки. Ось i зараз вiденський посол просто-таки повис у туркiв на руках. Харем-агаси задоволено кива?: ритуалу дотримано блискуче, вiденський посол може розраховувати на найщирiшу люб'язнiсть. Непомiтно з'явля?ться драгоман [145]. Посол почина? говорити. Олександр-Ях'я не спускав очей з султанського обличчя. Вiн намагався прочитати на обличчi Мустафи хоч одну думку. Все даремно. Мустафа сидить, роздува? щоки, двадцятилiтнiй дурень, якому, напевне, доведеться й умерти дитиною. Потiм усi проходять повз султана, цiлуючи його рукав. Цiлують з поклоном рукав султана з Високо? Брами й дво? австрiйських дворян iз сербськими прiзвищами Видич та Нiколич... Потiм вони сидять у султанськiм поко? й обiдають. У головному поко? ?сть сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство мало щастя лицезрiти султанiв обiд. Султановi принесли щось на зразок велетенського обертового столика-тацi. Сiмдесят озбро?них служникiв поставали в ряд i, передаючи один одному тарiлку за тарiлкою, подали султановi сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, затим почав крутити пальцем столик-тацю. В очах харем-агаси - втома i терпiння. Султан поводиться як дитина, але на все те - воля божа. "Прабабо моя Роксолано-Хуррем, - подумав тодi Олександр. - Моя мати казала, що ти, вагiтною будучи, вино й горiлку пила, аби отру?ти ще в утробi майбутнiх султанiв... Ти досягла свого. Твiй син, султан Селiм Другий, став називатися ще й Местом-п'яницею. Тво? онуки були розпусники й дурнi. А ось цей Мустафа - то вiн просто iдiот... Твоя отрута не передалась менi, Роксолано-Хуррем. Але ж я й не султан!" - Ги-ги-ги! - почулося з султанського покою. Це великий Мустафа розкрутив столик-тацю так, що з нього стали падати тарiлки зi стравами... Козацька армада йшла на Туреччину. Спокiйно спав Трапезонт. Не чекав бiди Синоп... Попутний пiвнiчний вiтер невтомно гнав крiзь нiч випнутi вiтрила козацьких чайок. Олександр труснув головою, намагаючись вiдiгнати вiд себе нав'язливi думки. Пiшов на нiс, звiдки чулися приглушенi голоси. Йшов, намагаючись не зачiпати козакiв, що спали, повкривавшись хто свитою, хто старим парусом, хто повстяною накидкою. Ще на вiдстанi упiзнав голос Джузеппе. - Ну ясно, це Джузеппе тут просторiку?, - вийшовши на нiс, сказав Олександр по-iталiйськи. На що Джузеппе негайно вiдповiв: - Вправляюся в мiсцевiй мовi. - Вправляйся, вправляйся, - пробурчав Олександр i став позад нього, зiпершись на борт. Бiля Джузеппе сидiли Петро, Недайборщ, Йон, а також Максим Балабай. - Так отож менi й кажуть: як пiдеш на кладовище, до того пам'ятника, - Джузеппе поглянув на Олександра й по-iталiйськи пояснив: - Я кажу про той мармуровий пам'ятник у Трi?стi на кладовищi донь? Аннеттi дi Пiццоло... - I, знову повернувшись до слухачiв, вiв далi: - ...То побачиш опiвночi, що той пам'ятник до тебе верне обличчя... Йон голосно кашлянув i озирнувся. - Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: пiду подивлюся. Кажуть: iди! Наста? вечiр. Ми з хлопцями сiли, випили. Було нас четверо. Випили вiдро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пiшов я... Мiсяць свiтить - бiлий такий, мов у саван вбрався. Менi на душi - не сказав би, що весело! Але йду. I от дивлюся - сто?ть! Вона! Точно-точнiсiнько! Сто?ть, не ворушиться. Я дивлюся - не дишу. Коли бачу - це точно, хлопцi! - бачу: поверта?ться до мене! Тут у мене серце - дриг-дриг-дриг - i в п'яти. Джузеппе замовк. Хлюпало море. Свiтили зорi. Сяяв мiсяць над морем - такий же, як i в розповiдi Джузеппе: бiлий, наче в саванi. - Холодно щось стало... - пересмикнув плечима Джузеппе. - Чи нема в кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ вiдстебнув баклажку, подав. - На, пий, тiльки не все. Джузеппе надпив, голосно крякнув i повiв розповiдь далi: - Поверта?ться, значить, а душа моя - в п'яти. Пропав, думаю. Коли дивлюся - iде! Iде!!! I просто до мене... Хочу тiкати - ноги не несуть... А вона пiдходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука - холоднюща. А вона тягне мене - та так сильно, що мо? скам'янiлi ноги вiдриваються од землi й починають iти! Я йду, озираюсь i - о жах! - бачу: кладовища нема. Порожнiй степ i дрiбнi кущики... Заплющив очi й iду. А вона веде й веде... На смерть. Нi, думаю, нiж помирати отак, помру, як лицар. Застрелюся! Полiз за пояс, вийняв пiстоля, приклав до серця. I так жаль стало себе! Може, спробувати вiдiгнати нечисту силу? Але як? За лiву руку мене веде нечиста сила, в правiй руцi - пiстоль. Почав пiстолем хрестити ту нечисту силу. Не пуска?. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В серце? Так то для нечисто? сили нiщо. В голову? А що ?й вiд того? Ах, думаю, куди бог звелить, й бабахну!.. I бабахнув. Чую - нечиста сила випуска? мою руку й пада?. А я - на не?. I тут в очах завертiлося все, як у пеклi - i я заснув. А вранцi нас з нечистою силою знайшли на вулицi Трi?ста. Нечистою силою виявився мiй приятель Вiнченцо. Каже, що я пiшов нiбито не на кладовище, а в iнший бiк. Так вiн мене наздогнав, повiв на кладовище. А я сп'яну бабахнув його пiстолем по головi... Олександр, посмiявшись, вернувся назад, на корму. Не спалося, не лежалося. Все ближче й ближче Туреччина... - Як-то вона його стрiне? РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ, _ у якому Селiм-ага здиву? i сво?х пiдлеглих, _ i сво?х бранцiв, i себе самого... _ Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода-башi Селiм довiдався, що велика ?? частина подалася брати ясир за Прутом, i вирiшив, що бiльше не можна сидiти в батурi й чекати на милiсть божу. Зрештою вiн ма? хоробрих во?нiв, ма? добру зброю... Однi?? ночi барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, i швидкий Днiстер понiс ?? до моря. Галя все ще не могла отямитися пiсля пережитого в батурi потрясiння. От i зараз вона сидiла в каютi (Ривка спала поруч) й плакала. Уже настала глупа нiч. Судно здригалося пiд ударами хвиль. Спали невольницi в трюмi. Закутi в кайдани, спали полоненi повстанцi-богданцi. Хтось постукав. Галя знала - це ода-башi Селiм. Поправила хустку на головi. Укрила сонну Ривку. Хай заходить. Зайшов. Розгублено дивиться сво?ми блакитними очима. Синя пляма над бровою здрига?ться. Галя вiдвернулася. - А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловiк, - сказав Селiм. - Я не туркеня, - рiзко вiдповiла Галя. - Ти сказала, що зрiка?шся сво?? вiри... - Якби на ваших очах християни мучили ваших одновiрцiв, ви теж би занапастили свою душу, - глухо вiдповiдала дiвчина. - Нi, не занапастив би... - Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви - яничар, зрадник свого народу. - Якого це народу? Ти зна?ш, як зветься мiй народ? - Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селiмове обличчя посуворiшало. - Я - во?н Мухаммеда й аллаха. Я несу вiру в усi кiнцi свiту. Чiнгiсхан сказав: "Найщасливiпiою людиною на землi ? та, що жене розгромлених ворогiв, грабу? ?хн? добро, скаче на ?хнiх конях, милу?ться сльозами людей, цiлу? ?хнiх дружин i дочок". - Так може говорити тiльки розбiйник... - Коран теж говорить: "Меч ? ключ до неба: одна краплина кровi, пролита за боже дiло, бiльше вгодна господовi, нiж два мiсяцi посту й молитви". - То вбийте мене - можете сто лiт не ноститися й не молитися. Селiм насмiшкувато подивився на Галю. - Ех, Галiя, Галiя, ти забува?ш, що ти вже туркеня. Вiддамо тебе за якогось агу чи вiзира... - Продасте, а не вiддасте, - в очах у Галi блиснули сльози. Заворушилася Ривка, пiдвела голову й тут же заховалася пiд ковдру. Ода-башi покусав свiй тонкий вус. Глянув на Галю, сказав: - Ходiмо на палубу. Галя накинула на плечi кожушанку й вийшла услiд за Селiмом. Вона переступала через якiсь клумаки, через соннi тiла... На палубi було темно. Вiтер був сирий i пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якiсть. Вiтер пахнув землею й зеленню... Галя стала бiля облавка й задивилася в блискучу од зiр воду. Знову захотiлося плакати... Ну, чого вiн вiд не? хоче, цей яничар? Селiм стояв тут же. - Ех, Галiя, Галiя, - зiтхнув вiн. - Я не Галiя... Я - Галя. - Галiя... Все-таки Галiя... Ти згада?ш колись яничара Селiма, коли будеш значною господинею. А яничаровi Селiму до смертi судилося жити самотнiм. - Я щодня його згадуватиму. Щоночi проклинатиму. За те, що вiн забрав у мене волю й щастя... - Аллах так велить... - Велить чинити лихо?.. Живе на свiтi, десь аж у Чорногорi?, нещасна жiнка з нашого села - з Сугакiв... Вона вийшла замiж, та через три днi ?? чоловiковi одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари... - Так треба, - камiнним голосом вiдповiв Селiм. I повторив: - Так треба! - Кому? Навiть конi - й тi мають iмена, навiть собаки - i про тих знають, якого вони роду-племенi, тiльки яничари - безiменнi, як стрiли... - Чому ж - безiменнi? - озвався Селiм. - Мене Селiмом звуть. - Селiмом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на свiтi нема?... А бiдна Устя жде, дума?, що ходить по свiту ?? Тодорко iз знаками, виколотими чинським чорнилом на ступнi та над бровою... - Чинським чорнилом? - стрепенувся Селiм. - А що вам з того?.. - Нiчого... Нiч така темна... Як чинське чорнило... Вiн повернувся до Галi - i вона в темрявi побачила його обличчя зовсiм близько бiля себе. - Ти проклинатимеш мене? - глухо запитав яничар. - Проклинатиму, - так же глухо сказала Галя. - Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий грiх на душу. - Вiра Мухаммедова - то не грiх. То - щастя. Ти - дурна... - Хай воно згорить, те ваше щастя! Селiм нiчого не вiдповiв. Судно здригалося на хвилях, тремтiли зорi в небi... - Так де, ти кажеш, живе ота жiнка, що ?? Устею звуть? - тихо спитав Селiм. - Десь у Чорногорi?... ?? брат торiк тут був, казав менi. - А брат де?.. - Не знаю. Казав, що при?де ще в село. Щоб мене побачити... - Спохопилась. - А тобi що? Хочеш i ?х пiймати? Галя зiтхнула i витерла сльозу. - Ти його любиш, так? - запитав Селiм. - Люблю... Я побачила його очi - блакитнi-блакитнi, як чисте небо... Я побачила його добре лице. Я побачила, як вiн пив подану мною воду, а потiм скочив у сiдло та й помчав... Казав, що при?де... Йому вже багато лiт... А ти - навiщо ти живеш на свiтi? - вона забула, що до ода-башi треба звертатися на "ви". - Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш сво?му боговi, як умреш? - Цить! - ударив кулаком по дошцi Селiм. - Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумiю, чому такi у вас козаки. - Якi? - Запеклi... - А вони нiчого не мають: нi злота, нi привiле?в. Тiльки сво?ю запеклiстю й тримаються... А iнакше - вся Укра?на пiд турком була б... А хiба можна жити без Укра?ни?.. - А то вам краще - пiд поляком? Ну? Чого мовчиш? - Все одно - проклинаю. Ти забрав у мене батькiвщину... Селiм мовчав. Вiн щось думав. Потiм обернувся на палубу, гукнув: - Урхане! До мене! - Що там ще? - незадоволено пробурчав у темрявi Урхан, але пiдiйшов i виструнчився перед ода-башi. Селiм щось тихо сказав йому по-турецьки. Урхан здивовано витрiщився на ода-башi. Селiм розсердився, майже вигукнув: - Бери з собою десятьох яничарiв, дiставай коней - i негайно мчи з Галi?ю в село Сугаки. Такий мiй наказ. Даю тобi сотню червiнцiв. Урханова пика витягнулась. - Ти не розумi?ш? Одвези цю дiвчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тiльки судно пiде в море. Все. Ясно? Урхан мовчав. - Виконуй! Ну? - iз загрозою в голосi сказав Селiм. Галя нiчого не розумiла. Судно пристало до берега. Через кiлька хвилин десяток яничарiв, Селiм i Галя стояли на сушi. Селiм пiдiйшов до дiвчини. - Прощай, Галiя! Вертайсь у сво? Сугаки. Не проклинай яничара Селiма. Вiн теж людина. Вiн ухопив ?? могутнiми руками, притис до себе, аж у дiвчини подих забило, й поцiлував. Галя мало не зомлiла - так усе це було несподiвано. Потiм вiн поставив ?? на землю, стрибнув на судно i закричав: - Рушай! Чомусь вихопив шаблюку i щосили рубонув по поручнях... Матроси вiдштовхнули баграми судно вiд берега i, пiдхоплене Днiстром, воно швидко зникло в темрявi. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _ у якому автор спробу? розповiсти _ про морську та сухопутну баталi? при Трапезонтi _ ...I знову навколо нiч. Козацька армада, не зупиняючись, пливла на пiвдень, на пiвдень... Ще при заходi сонця побачили вдалинi синi гори. Вони сторожко виглядали з-за обрiю, мовби видивляючись, що то робиться на морi. Недайборщ показав батогом (вiн завжди стирчав у нього з-за халяви) на гори й мовив: - Оце, отамане, як бог нам поможе вiтром, то десь пiсля пiвночi прибудемо до Трапезонта... На чайках мовчали. Всi вдивлялися в синi гори, що хмарою повисли на обрi?. Нiч упала швидко. I вiтер, що досi гнав чайки вперед, ущух. - За весла! - пролунало над морем. Козацький флот не зупинявся й на хвилину... Клюсик, як тiльки стемнiло, пiдкликав до себе Яремка i дав йому в руки якусь рiч. - Оце, хлопче, бурдюк з-пiд вина чи кумису. Дуже гарна штука. Прив'яжи до себе й нiчого не бiйся. Як скине хвилею чи ще чим у море, надувай його, зав'язуй, тримайся - i все буде гаразд, як кажуть латиняни. Не втопишся... Ось глянь, як це робиться - i Клюсик став надувати шкiряний мiшок. Бачиш? - Бачу, - кивнув Яремко. - А зброю ви менi дасте? - Зараз - нi, - сказав Клюсик. - Зброя потрiбна дорослим. Ти ж i стрiляти не вмi?ш... I взагалi - сиди в схованцi... Козаки дружно налягали на весла, i чайка продовжувала свiй полiт по хвилях, вона мчала