й служник до Гершка ?здить. - Пхе, та то ж мужицький кiнь. - Iншого й не треба. В цей час польський панок пiдвiв голову й задиристо спитав: - Яке то бидло хце ?здити на мужицькому конi? Олександр тут же вiдповiв по-польськи: - А те бидло, яке втруча?ться в розмови, якi його не стосуються! - Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, - панок пiдвiвся i, схопившись за шаблюку, вигукнув: - ?стем пан Станiслав Сулятицький!.. - А я не збираюсь рекомендуватися кожнiй про?жджiй свинi, прошу пана, - спокiйно вiдповiв Олександр, не встаючи з мiсця. - Г-i-i-i! - верескнув пан Сулятицький, i тут же скочили його дружки. - Я мушу провчити цього грубiяна! Джузеппе, Йован i Петро вийняли пiстолi. - Прошу не робити необачних рухiв i не говорити необачних слiв, бо ми цього нiкому не дару?мо, - сказав Олександр. - Цi люди не люблять, коли когось iз них ображають. I щоб вони не сердилися, лiпше було б, якби .грубiян, - я не дочув його ймення, - попросив пробачення. Круглопикий, iз закрученими вгору вусенятками панок, мабуть, не чекав такого повороту подiй. В^н зрозумiв, що втрапив у халепу. Але гонор ? гонор. - Доки живий пан Сулятицький, доти не почу? жодна свиня пробачення вiд нього. Граф Олександр посмiхнувся: - Ну, якщо пан до того мав справу тiльки iз свиньми, то вiн робив помилку. А зараз вiн мусить пробачитися перед людиною. I якщо не пробачиться, то мо? люди застрелять пана... - Я викликаю вас на герць! - верескливо вигукнув панок, i червонi, як буряк, щоки його затiпалися вiд гнiву й переляку. - Я не хочу бруднити сво? руки об такого пана. Лiпше ми цього пана застрелимо, а з ним i тих, хто посмi? чинити опiр. Настала тиша. Компанiя тверезiла на очах. - Сто дяблiв його мамi!! - вигукнув цибатий бурмило. - Я йшов сюди вечеряти й ночувати, а не хапати дюру в черепок. Славеку, мирися з паном! - Ах, бо?теся за сво? життя? Що ж, тiльки рятуючи вашi боягузливi шкури, пiду на приниження... Пане, - звернувся вiн до Олександра, - я висловлюю вам свiй жаль з приводу непорозумiння, яке тiльки-но сталося мiж нами. - Менi так само шкода, що мiж нами сталося непорозумiння, - холодно вiдповiв граф i помiтив бiля себе переляканого Лейбу. - Що таке? - Ми ж говорили... - Ах, я мало не забув... Вiн глянув на Йона, оброслого бородою й вусами, брудного, нещасного. - Ти по?деш з нами. Щоб до ранку був готовий... ...Вже всi поснули, тiльки десь у хатинi Лейба приводив до ладу Йона. Петровi нiяк не спалося. Вiн лежав на рипучому дерев'яному лiжку й дивився у вiкно, де котився повний мiсяць, розливаючи синювате мерехтiння. "От ти, Петре, й на Укра?нi. Бач, яка стрiча..." Чув - надворi щось видзвоню?, видзвоню?... якась птаха чи, може, оцi комахи... ну, як ?х... Чайир чекiргесi?.. [79] Як же це по-нашому? Ну, гра? так, мов на скрипочцi, заднiми нiжками об крильця... Як же це зветься? Скачуть ще так весело з-пiд нiг, коли йдеш степом... Коники? Коники!.. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _ у якому розповiда?ться про подi?, здавалось би, дуже далекi вiд подiй, щойно описаних... _ Мусiй пiдвiв голову вiд столу. Неквапливо (вiн усе робив неквапливо) потер кулаком очi. Витрiщився на свiчку, що от-от мала впасти у велике кружало розплавленого воску. Перша думка була: схопити свiчку й поставити як слiд, щоб не хилилася. Вiн уже простяг було руку, та потiм зупинився. "Так що ж казав Архiт Тарентський?.. Ах так... Я знаю, що вiн казав. "Лев розшмату? пса, якщо той пес наблизиться до нього!.." О нещастя! До чого тут Архiт з його математикою та астрономi?ю i лев з його шолудивим псом? I хiба це казав генiальний грек? Це - слова з корана, з найсвятiшо? книги книг, а грек був гяуром. Але ж якби грек Архiт раптом ожив i опинився в теперiшньому Стамбулi, то й вiн би, певно, став мусульманином, як став ним недавнiй вихованець Ки?всько? братсько? школи Мусiй Цiпурина. ...Сидiв, усмiхався сам до себе й пiдраховував, знаючи - бодай приблизно - довжину й товщину свiчки, кут ?? нахилу, питому вагу воску, - чи ма? вона зараз упасти... Свiчка не впаде. Математика говорить точно. Свiчка - тобто оцей нахилений цилiндр - мала впасти ранiше, коли була довшою. Але не впала й тодi. А зараз - зараз ?й нiщо не загрожу?. Сто?ть i стоятиме. Згадалося обличчя старого Атанасiя, мудрого ки?вського математика i звiздаря, згадалася його сива борода й перетятий шаблюкою нiс. Тому Атанасiй завжди гугнявив. Звiздаревi вуха стирчали в усi боки, як у кажана, а очi здавалися хитрющими, бо сидiли косо, як у ногайця. Згадалися безконечнi математичнi диспути з Атанасi?м, мудрування про закони чисел, про ?хню нескiнченнiсть. - Всьому начало ? число, - казав Атанасiй. - Пiзнавши його закони, ми пiзна?мо закони свiту. - О-од б-бога вони, - вiдповiдав Мусiй, за?каючись. - Божа мудрiсть iсну? не для того, щоб ми на не? пальцем тицяли, а для того, щоб ми ?? пiзнали i богорiвними стали. - Чи ж г-годиться ч-чоловiковi мрiяти про т-те, щ-щоб з б-богом рiвнятися, навчителю? За це к-кара буде в-велика. - Людство зазнало бiльше божих кар вiд тяжко? темноти сво??... ...Свiчка, наставлена косо, палала на столi, освiтлюючи великий аркуш пергаменту. Мусiй Цiпурина розкреслив його на iталiйський манiр - як робили великi мiмари[80], плануючи ту чи iншу споруду. Перед ним уставала в усiй красi мечеть, яка мала прославити навiки-вiкiв дiяння великого султана Османа Другого. Це буде ще одна Османiе, бо велика мечеть на честь султана Османа Першого вже давно сто?ть у Стамбулi. Але мечеть Османа Другого ма? затьмарити красу i Османi?. й навiть Айя-Софi? та Сулейманi?. Правда, султана Османа вже нема?, мечеть, певно, назвуть iнакше, та не в назвi суть. А в тому, що буду? ?? вiн, зодчий Муса, що колись носив християнське iм'я Мусiй Цiпурина, був вихованцем славетно? Ки?всько? братсько? школи. Нi, нiхто не змушував Мусiя зрiкатися сво?? вiри та свого iменi. Але вiн мусив збудувати сю мечеть. I, отже, мав стати мусульманином, аби знати коран, знати всi закони й звича? магометанства. ...Знову згадався Атанасiй Слабошпицький. Занурений у сво? математичнi пiдрахунки, вiн якось пiдвiв голову од паперiв, косооко позирнув на Мусiя й, зiтхнувши, мовив: - У тяжкi часи живемо, сину мiй. Для кого працю?мо? Для кого мрi?мо? Нашi найкращi думи лишаються на паперi - мертвими, бо нема властителя на нашiй землi, котрому вони були б потрiбнi. А папiр не вiчний. Мусiй спочатку не зрозумiв, куди вiн веде. - А ти згадай блаженно? пам'ятi добу Ярослава Мудрого. Кревно зацiкавлений був великий князь у розво? науки i красних мистецтв. Онде - Софiя небоздвижа?ться. Щастя мав той зодчий, що зробив усi пiдрахунки, та ще бiльше щастя вiн мав, коли на здiйснення тих пiдрахункiв йому дали грошi, камiнь i робiтникiв... А хто дасть ?х тобi зараз? Круль польський? I вiн одвернувся вiд Мусiя й подивився на обдерту, оброслу бур'янами, занехлю?ну Софiю, що виднiлася в гратчастому вiконечку. Й подумалося тодi Мусi?вi: отi? грати, крiзь якi вiн бачить нинi Софiю, мають значення символу, бо ж за гратами ниньки й укра?нська дума, й укра?нське слово, i Душа. ...Свiча горiла тривожно й неспокiйно. I мiмар Муса дивився на аркуш iз планом мечетi Османа Другого, а в головi вставала йому Софiя Ки?вська з ?? поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими великим розумом Атанасiя Слабошпицького.. Передзвiн формул вчува? султанський зодчий Муса i в проектi могутньо? мечетi, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвiн формул, що врива?ться в невловиму музику сфер, у симфонiю вертикалей i дуг, у розма?ття кольорiв каменю, неба, моря й зеленi.. Це буде ще одне диво свiту. "Мусульманського свiту", - пiдказу? причiпливе й суворе сумлiння. "Свiт ?диний", - вiдповiда? Муса-Мусiй сам собi словами Атанасiя Слабошпицького. Та не про те сказав отi слова Атанасiй. ...Атанасiй поклав руку на товстезну книгу й мовив: - Осьде праця життя мого. Мусiй Цiпурина кивнув ствердно. - Т-так. То була книга про числа та ?хнi закони, про нескiнченнiсть чисел, про рух планет i зiр... Цю книгу хотiв Атанасiй видрукувати в Ки?вi, та не погодилися лаврськi ченцi, сказали: - Згоднi видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасiю, числами й знаками про красу нетлiнну Софi? та iнших храмiв ки?вських, чернiгiвських i галицьких пишеш... А першу частину - ми б теж видрукували з шани до тебе, та бо?мося кари божо?. Щось ? схоже в нiй на безбожнi думки недавно спаленого ?ретика Джордано Бруно... Про те, що Земля оберта?ться навколо Сонця, а Сонце - довкола ще чогось у Всесвiтi... Не треба гнiвити бога, чоловiче! - Чи ж я супроти бога? Я ж тiльки його превелику мудрiсть, що менi, простому смертному, вiдкрилася, показати хочу. Очi його ще повужчали. - Глибоко шану?мо ми тебе, превеликий розумом Атанасiю, але не зна?мо, чи справдi тобi вiдкрилася велика мудрiсть божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе... Ще й рукою так ласкавенько - по плечу звiздаря: всi, мовляв, грiшнi, чого там... - Чи ж здатнi ви, люди, малотямнi в числах, суд виносити про те, що ? боже, а що безбоже? - Атанасiй узяв свою книгу i, поклонившись ченцям, вийшов. I отак - не рiк, не два... Зрештою, вирiшив премудрий Атанасiй податися до славного града Острога, де були кни-годрукарi прегарнi - може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пiшов з ним у ту путь i Мусiй Цiпурина... Та в Острозi теж не вийшло. - Вельми розумний ти чоловiк, Атанасiю, - сказали йому. - Не в силi ми, простi смертнi, осягти твою мудрiсть... ? вiд того читання сумнiвiв багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнiвами сповнювати тисячi душ?.. Забiдкувався старий Атанасiй. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозi. А перед смертю сказав Мусiевi: - Сину, бери мою книгу. Ти - ?диний, хто з не? не насмi?ться... - Н-не ?диний, м-мiй учителю... - Iншi не насмiються лише з пошани до мого iменi, бо не дав ?м бог хисту чути цифрову музику нескiнченностi. Та що таке мо? iм'я? Згук - не бiльше... А ти ж не насмi?шся, бо ти розумi?ш цюю музику цифр i пiдеш далеко, далi вiд мене... Тiльки ж чи матимеш ти у сво?й землi щастя? Чи ж ? пророк у сво?м отечеств!, як про Спасителя сказано було?.. Останнi цi слова прогугнявив старий Атанасiй, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носi; ще стало йому сили заплющити сво? очi... Заплющив i помер... ...Сто?ть свiчка, перехнябилася, а не пада?, полум'я золоте на нiй, мов баня Софi? у ясний лiтнiй день. Глибоко зiтхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свiчки, наче серце затрiпотiло... ...Бiда сама не ходить, бiда за собою другу водить. Тiльки-но поховав Мусiй свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусiй звiдти навтьоки, та не до Ки?ва, а далi на захiд, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болонь?, в землю iталiйську... Шляхами земляка-укра?нця Юрiя Дрогобича пiшов Мусiй, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в сво?м краю. I думалось тодi йому: "Несу кремiнь i кресало Атанасiя в землi, де ? трут. Викрешу я кресалом Атанасiя з кременя мудростi iскру творчого озорiння - i трут затлi?, i возпала? вiд нього смолоскип науки..." "Так, так, - пiдказував другий голос, - а чи ж справдi од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрiм спалять, як богопротивну, отсю книгу?.." "До к-кого ж податися, - говорив третiй голос, - х-хто в-вiзьме на себе п-працю п-прочитати книгу Атанасiя i с-с-сказати свiтовi, що то - в-велемудрiсть, а не й-?ресь, н-не марення божевiльного? Хто скаже? Де ? той розум у свiтi, щоби так сказав i щоби йому всi повiрили?" I тодi сказав собi Мусiй: - Н-не шукай чужого розуму, якщо ма?ш свiй. Т-ти вiриш в iстиннiсть написаного Атанасi?м - вiр. I якщо твоя вiра не вiд пусто? шани, а вiд твого знання, т-то хай хоч увесь свiт у це не вiрить - ти, а не свiт, iстину глаголицi. I аж страшно стало перед самим собою. Але цi слова сказав собi Мусiй не тодi, а пiзнiше, коли його разом з книгою захопив недалеко вiд Београда, в сербськiй землi, турецький роз'?зд. I тодi, коли його схопили турки, знову згадалися Мусi?вi слова про пророка й отечество. I тодi, якось непомiтно, але все-таки виразно випрозорилася одна думка... Мусiй сказав туркам, що вiн математик, астроном i зодчий. Щоправда останн? звання його ще не пiдкрiплене дiлом... Турки тут же стали ввiчливими. Швидко привезли Мусiя до Стамбула i показали якомусь вельми значному чиновниковi при султанськiй канцелярi?. Той був дуже освiчений, говорив з Мусi?м то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на укра?нську. Вони багато пофiлозофували на рiзнi теми, але то була тiльки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про ?хнi закони - Мусiй побачив, що перед ним сидить той, хто зрозумi? те, над чим усе життя працював Атанасiй. Правда, Мусiй вирiшив не говорити чиновниковi при Баба-Алi про Атанасiя. Мусiй просто подiлився деякими сво?ми думками про Айя-Софiю та Сулейманi?, навiвши i написавши ?хнi числовi показники i вираження ?х у формулах. Очi турка покруглiшали. Мусiй побачив у тих очах щось подiбне до захвату й переляку. - Таж над цим ламав голову незрiвнянний Абу Алi iбн-Сiна! - вигукнув турок i знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган-конокрад дивиться на лошака арабсько? породи. ...Зодчий Муса дивився на полум'я свiчки, не вiдриваючись, мовби намагався вiдкрити одвiчну та?мницю вогню й тут же вивести його формулу. О нi, це поки що не пiддавалось формулам нi Атанасiя, нi Мусiя Цiпурини, як не могли навiть найскладнiшi формули вiдповiсти, чому скорбнi очi богородиц! в Софi? вражають i пiдносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди... Так, зодчий Муса не мав готово? формули краси, але його чарiвнi числа допомагали йому знайти найточнiший варiант тих чи iнших частин споруди. I оце - найточнiше, найдоцiльнiше - жило десь по сусiдству з прекрасним, з красою. I зодчий Муса це вiдчував. Вiн казав сам собi, що став Мусою не тому, що зрiкся сво?? вiри. Його вiрою були математика, астрономiя, архiтектура. Та для пiзнання краси науки й мистецтва треба було пiзнати ще й коран, i писання великих мудрецiв Сходу, i звича? народу Османсько? iмперi?. I тому Мусiй Цiпурина не змiг встояти перед цi?ю диявольською спокусою. Вiн став мусульманином Мусою. Вiн дивився на свою свiчку i думав про Iсуса. Пророк Iса, як його звуть магометани, не мав нiчого, тiльки свiтло вiд сво?? лампади. I коли приходили до нього гостi, вiн ?х пригощав сво?м свiтлом. "Чи не те свiтло ма?ш i ти, зодчий Мусо? Хай пала? твоя лампада, даруй людям свiтло. Свiтло - це дуже багато" - казав один голос. "Чому ж твоя лампада, Мусiю, пала? хтозна-де? Чом твiй народ не бачить того свiтла?" - питав другий голос. "Але ж тут моя лампада може палати, бо ? олiя для свiтильника, а вдома вона загасне", - вiдповiдав сам собi зодчий Муса. "Так вiдповiдали всi зрадники!" - вигукував Мусiй Цiпурина. "А Юрiй Дрогобич? А тi? укра?нцi, що розписували костьоли полякам ще хтозна-коли? Вони - зрадники?" "Вони служили вiрi христовiй, а ти?" "Я маю потребу будувати - я мушу явити свiтовi, на що я здатен". "А якби ти мав потребу вбивати?" - як пострiл, пролунала думка. Вiдповiсти сам собi зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжнi пострiли. Потiм пролопотiли чи?сь кроки - хтось бiг по вулицi... Хто б це мiг стрiляти? I хто б то тiкав? Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи виголена, - як у запорожцiв та рабiв-галерникiв, тiльки що без оселедця... А власне, нащо задавати собi запитання в такий тривожний час? Зовсiм недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султану? Мустафа. Кретин. Iдiот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця... Так i чекай, що не сьогоднi-взавтра замiсть нього хтось знову сяде на престол. А втiм, Мустафi не вперше летiти з трону. Вiн султанував ще до Ос-мана Другого, потiм його "зсадили", а теперечки знову чека?, хто його зсадить... Та хiба це мусить цiкавити мiмара Мусу? У вiкно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якiсь найманi вбивцi? Та нi, вони прийшли б тихо, без шуму та стрiлянини. Свiчка свiтила на столi рiвно, спокiйно. Пiдiйшов до загратованого вiконечка. Чи?сь закривавленi руки вхопилися за грати. - Кiм о?[81] - запитав. - Iмдат![82] - почув замiсть вiдповiдi... Цього пiзнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Вiн був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулi. Вiн не мiг iти, бо куля пробила йому ногу. Муса i його служник затягли Спиридона до кiмнати. Свiчка палала-палахкотiла високим урочистим полум'ям. Розплавлений вiск лився з одного боку прозорим струмiнцем, - i той струмiнець застигав унизу химерними сталактитами. Муса сидiв навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, i слухав, як грек, кривлячись од болю, розповiдав про себе: - Я, ефендi, син купця Петроса, грека. Ви зна?те купця Петроса - та, зрештою, хто його не зна?? - Не з-знаю, - вiдповiв по-грецьки Муса. - О, я чую, що ясний пан грецькою говорить краще, нiж турецькою, - радо мовив по-грецьки Спиридон. - Хто ж вiн ? насправдi? - Я з К-ки?ва. Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав. - Чому ж ви, ясний пане... Муса зрозумiв, про що хотiв запитати грек. Чому вiн, родом з Ки?ва, не ? християнином? - П-про ц-це д-довго г-говорити, т-та й... Н-ну, i щ-що ж-ж д-далi? - Що далi? Покохав я одну дiвчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирiшили ми одружитися. Менi - двадцять один рiк, ?й - сiмнадцять... Ах, яка це дiвчина! Софiя звуть ??... Очi ??... Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови. Йому раптом здалося, що лежить вiн пiд березою в лiсi й дивиться в рiдне небо. Вiтер обережно перебира? дрiбним листям. Ах, як давно Мусiй не був удома, у сво?х рiдних Лозiвцях. Рiка змi?ться в лозах. З одного боку лiс, з другого поле приступа?, наче море. Над полем лiтати хочеться, в лiсi - ховатись. I справдi, в лiсi жили розбишаки. Але ?х Мусiй не боявся - от для графа Болеслава Лозовицького та його надвiрно? охорони розбишаки були страшнi. Тяжко приневолював граф та його пiдслужники лозовецьких селян. I Мусi?в батько Богдан Цiпурина гнув свою спину на зайд-ляхiв. Було в Богдана та Одарки Цiпурин дво? синiв - Мусiй та Яремко. Яремковi зараз тринадцять лiт. А коли востанн? бачив його Мусiй - зовсiм ще дитинча було. А проте - вперте, буцмате, сердите й розумне. Iшли повз графський палац - став Яремко яко?сь пiснi задиристо? виспiвувати. Каже йому Мусiй: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Ки?вi наслухався. А Яремко: буду - i все. Графовi на зло. - Розбишака росте! - хитав головою старий Цiпурина. - На палi сидiтимеш, хлопче, - згада?ш мо? слова. - Ха-ха-ха! - у вiдповiдь. Батько - ложкою по лобi: - Я тобi дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусiя: який чоловiк iз нього вирiс! А з тебе що буде, коли у тебе в головi аж гуде? - А вiн за?ка?ться! - знов же Яремко. Хрясь! Аж ложка зламалася. Мати: - Та хiба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш! Випнулись на лобi Яремковому двi гулi-моргулi, як роги стирчать. Сипнуло iскрами солоними з очей просто в борщ. А проте: - Я ось пiду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися... Отакий парубiйко. Усе - навпроти! Коли то його Мусiй знову побачить? Коли побачить батька-матiр, землю рiдну? Не Мусiй вiн уже - Муса, а от тягне до тих берiз у лiсi, до рiдного борщу, до рiчки Унави, до Лозовець рiдних, наймилiших... А Ки?в, Ки?в! Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей - голодранець з-пiд Фастова) ходили по горах ки?вських, там, де Андрiй Первозванний колись ходив, зорi роздивлявся, вiтри днiпровi грудьми ловили. Сказав якось Мусiй Клюсиковi про дiвчину кохану - блиснув очима Тимiш, зуби вишкiрив: - Негоже про бабiв думати! Треба думати про Сiч! Ось закiнчу науку й на Сiч подамся. - Будеш розказувати хлопцям про Агiса, спартанського царя? - всмiхнувся Мусiй. - А що? - аж спалахнув Клюсик. - Той Агiс був розумний чолов'яга. Вiн казав, що не треба питати, скiльки ворогiв, а де вони... Ти менi, Мусiю, не переч. Свiту побачу - ого-го! Й на Сiчi моя наука людям потрiбна буде бiльше, нiж тут. Тут учиш-учиш, як треба любити рiдний край, а люди назавтра вже й забули й по-польському цвенькати починають. А там - орли! А ти сиди тут - молись у монастирi та про дiвок мрiй. Та черево вiдрощуй. А ми не такi. Едiмус, ут вiвамус, нон вiвiмус, ут едамус [83]. Махнув лозинякою по бур'янинi, мов шаблюкою з турка голову змахнув... ...Стрiпонув головою. То про що цей косоносий грек розказу?? Про якусь Софiю? А-а, про свою дiвчину. А в Мусi?вiй головi знову вималювались та Софiя Ки?вська, величний храм землi рiдно?. Нi, вiн не вiдцурався рiдно? землi, але в його серцi зараз дво? сердець - земля укра?нська й земля турецька. Вiн служить Туреччинi, але не ?? збройнiй силi, вiн намага?ться створити на цiй землi величний храм божий. I яка, зрештою, рiзниця, де той храм стоятиме - на Укра?нi чи в Туреччинi? Головне - вiн стоятиме для всього людства. I все людство знатиме, що той храм створено ним, Мусi?м Цiпуриною, який родом з-пiд Ки?ва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть... Софiя... Айя-Софiя... Свята Софiя... Храм Софi? був i ?, а чи вiн християнський, чи вiн магометанський - яка, зрештою, рiзниця?! Га? - Г-га? - Муса не помiтив, як уголос запитав сам себе. Спиридон зрозумiв це по-сво?му i повторив сказане. - Так ото й кажу: при?жджаю з подорожi, бiжу до батька, несу йому наторгованi грошi, а вiн плаче. Сину, каже, доки ти ?здив у далекий край, Надир-бей забрав вiд тебе твою майбутню жону, а вiд нас майбутню невiстку... Грек аж заскреготав зубами. У кiмнатi запанувала тиша. Палахкотiла свiчка, кидаючи вiдблиски на аркуш з планом велико? мечетi, яка незабаром постане в центрi Стамбула, щоб дивувати весь свiт. Грек розповiдав, що його Софiя зрадила тiльки тому, що Надир-бей, закохавшись у не?, посадив до зiндану ?? батька. Вона вирiшила в iм'я спасiння батька пiти на таку жертву - вийти замiж за сiмдесятирiчного вельможу. Спиридонова розповiдь раз у раз перебивалася плачем, вiн намагався схопитися на ноги, але тут же зi стогоном падав на землю i знову плакав. Це був молодий чоловiк з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борiдкою. На низький лоб спадала злипла вiд поту кучма волосся. Вузький i довгий ("зовсiм не грецький", - подумав Муса) нiс дивився трохи праворуч, то могло бути наслiдком бiйки. Червона сорочка була розiдрана, з-пiд не? виглядали волохатi груди, а вузенькi синi штани були вимазанi грязюкою й кров'ю. - Мерзотний Надир-бей, - сплюнув кров'ю Спиридон, - вiн-таки мене пiдслiдив... О, сто проклять на його нiкчемну голову! Софiя, вийшовши замiж за Надир-бея, передала записку Спиридоновi, щоби вiн прийшов до не?. Вiн прийшов. I вдруге прийшов, i втрет?... А потiм Надир-бей щось, мабуть, запiдозрив. Вiн наказав сво?м слугам зробити засiдку. I от Спиридон на не? якраз i наскочив... - Н-навiщо т-ти м-менi в-все це р-розповiда?ш? - розгублено запитав Муса. - Я н-не християнин i не г-грек. А що, як я узавтра п-пiду до Надир-бея i скажу, що т-той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду, зараз лежить у мене п-поранений?.. Адже той же Надир-бей д-да? менi грошi на побудову мечетi... - Ви не скажете Надир-бе?вi нiчого! - вигукнув Спиридон, але його товстi губи затремтiли. Вiн притис волохатi руки до грудей. - Нiякий хазя?н, що прийняв до себе на нiч гостя, хоч i непроханого, не дозволить собi зробити йому лихо наступного ранку. - Ц-це ?дине, що тебе ряту?, - пробурчав Муса, чухаючи потилицю. - Але чи надовго? Якщо Н-надир-бей узяв т-тебе на к-кiнчик стрiли, то, будь певен, вiн зажене ?? в тебе аж по пiр'?ну... Вiд головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукiт. Вбiг захеканий служник: - Пане, там акинджi добиваються до вас. Когось питають. - Н-ну? - Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким вiн умiв орудувати, як i запорiзькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пiшов через темнi кiмнати до дверей. - Х-хто там? - владним голосом запитав зодчий Муса. - Во?ни султана. Вiдчинiть! I знову затарабанили. - А я - з-зодчий султана. Н-негайно iдiть з-звiдси, б-бо взавтра з-з н-наказу н-найяснiшого х-хондкара М-мустафи з-з вас п-познiмають голови! - Але ми шука?мо злочинця! - В будинку султанового м-мiмара н-не може б-бути мiсця для злочинцiв. Ц-це вам д-давно слiд затямити! Чекiл! [84] За дверима пiсля паузи почали вiддалятися кроки. Пiшли... Муса витер пiт з лоба. Слава тобi, господи... Ледь не перехрестився... У його кiмнатi було темно. Важко сопiв носом Спиридон. - А ч-чого с-свiчка з-загасла? 3-згорiла вся, ч-чи що? - запитав Муса. - Чому згорiла - упала. Вона ж у вас i так стояла криво, - вiдповiв грек i застогнав. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ, _ у якому читач докладнiше познайомиться з вельмишановним паном Сулптицьким, а також сеньйором Гасперонi та його та?мницею _ Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген-ген пiдбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от-от залуна? ослячий крик, який зблаговiстить на обiд... Пан хтiв пiдвестися, та вiдчув, як у головi щось швидко-швидко перевернулося, i вiн з розгону впав знову на постiль. - Матка бозка, цо то ??.. Ого, ця свиня пита?, цо то ?? Буцiмто вона не пам'ята?, що вона вчора витворяла... Ця свиня... "Ця свиня"... Хто ще, крiм самого пана Сулятицького, казав, що вiн ? свиня? Ах, то, зда?ться, був сон... Хоч навряд чи добре почути навiть увi снi, що ти - свиня... Ну й снилося ж... Наче вiн при?хав до корчми i посварився з якимось зацним паном - по пицi видно, що зацний. I буцiм той пан сказав, що... Але хiба то пан? То хам. Так от: буцiм той хам сказав, що пан, якого називають Станiславом Сулятицьким, ? свиня. I буцiм вiн, пан Станiслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться сорок пiстолiв. I саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакцi?... Ой, горе ти мо?, iцо тiльки не присниться пiсля перепою... - Грицю! - покликав пан Сулятицький i здивувався, що голос його такий кволий i тонкий. Козачок не з'являвся. - Грицю! - вероскнув пан Славек. Рипнули дверi, i в кiмнату хтось заглянув. - Сто дяблiв тобi в печiнку, - звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом вiдчув, що то не Гриць. Повернув голову до дверей i побачив якусь мерзотну пику. - ?зус Марiя, хто тут ?? - запитав вiн i аж тепер постерiг, що вiн спить не з себе удома, а чортзна-де. - Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут - я чув; - кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба! Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати. - То, прошу пана, ви вчора при?хали до мо?? корчми - така честь, така ласка! - та й заночувати зводили. А Гриць - то, напевне, якийсь панiв служник? - Так, так, - промовив пан Славек сам до себе i спробував знову пiдвестися, але через хвилю впав назад. - Ой-ой-ой! - Ясновельможний пане, - заспiшив Лейба, - якщо ви дозволите, я дам вам малесеньку пораду: випийте шклянку горiлки - одразу полегша?... - Ой-ой-ой! Я на не? й дивитися не хочу! - заволав пан Олавек, йому вiд самого нагаду про горiлку стало мерзотно. - Ось послухайте-ио мо?? поради. Пересильте себе й випийте одну лише шклянку - i ви знову будете хоч до походу... Ось я якраз маю з собою. - Забулькала горiлка, задзвенiло скло об скло. - Ну, пане Славеку, - вишкiрив зуби Лейба, - прошу вас! Ну, хоч пiдведiться, я сам вам подам до рота. Пан Сулятицький зi стогоном став пiдводитись. Пiдвiвся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горiлку на пiдборiддя й сорочку, став пити... Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крiзь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хлiба в простягнутiй руцi... Але нiчого... Зда?ться, пiшло. Хоч i нудить, але з досвiду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще. - А де мо? товаришi? - спитав Лейбу. О, це добре, що в його голосi вже з'явилися криця й крига. Тiльки так мусить розмовляти справжнiй шляхтич з усiма хамами. Лейба тут же вiдчув змiну в настро? пана Славека. Зiгнувся в три погибелi й забелькотiв, усмiхаючись принизливо й догiдливе: - Вашi компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як i належить справжньому лицаревi, найпершим. Ай, пан Славек не любив дешевих комплiментiв, але це добре, що вiн прокинувся все-таки першим i товариство не було свiдком його i недавнiх мук... Добра все-таки штука шклянка горiлки на похмiлля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка i з кривоногого ?вгенiуша Боднарського, i з пiдслiпуватого дурня Влодзiмежа Рубанчика. Найперше - примусити усiх ?х благати дать похмелитися i довго не давати. - Лейбо! - Слухаю ясновельможного пана... - Не давай похмелитися мо?м компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, - ?м анi слова. - Слухаю... Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика i пiшов будити Адама, ?вгенiуша та Влодзiмежа. Вiн розштовхав кожного з них i приготувався до насолоди - а хiба то не ? насолода: милуватися на муки трьох п'яничок? Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очi i позiхав. Потiм став вдивлятися в лице пана Славека. - Дзень добжи, пане Адамку! - глумливо привiтав свого приятеля пан Сулятицький. - А може, вже вечiр? - поцiкавився пан Адамек. - Ха-ха-ха, може, й вечiр, - ви ж так понапивалися, що цiлий день ладнi проспати. - Так-так, - роздумливо мовив пан Адамек. - А нам же ще далека дорога до Ки?ва. - Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, менi мандрувати до Ки?ва довше, нiж Фернандiшевi Магальяесовi[85] об'?хати навколо землi... Ну, пiдводьтеся-но! Борше! Пан Адамек пiдвiвсь i скривився. Жалiбно поглянув на пана Сулятицького: - Перепилися ми вчора! Ух, i перепилися! - Так-так, - почулося не менш жалiбне з постелi, де розкинувся пан ?вгенiуш. - Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горiлку, - озвався пан Влодзiмеж. Пан Адамек криво всмiхнувся: - Досить того, що пан Славек вчора хтiв порубати одного вельми зацного пана, та, слава ?зусу, вчасно злякався. - Як то? - вирвалося з грудей пана Сулятицького. - Так то був не сон? Тепер настала черга трiумфувати пановi Адамку. Вiн розреготався до непристойностi: - Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плута?тесь у тому, що ?, i в тому, що сниться! - Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! - зриваючи голос, почервонiвши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регiт усi?? компанi?. - Прошу пробачення, пане Славеку, - трохи зблiдши, сказав Адамек. - Я не думав, що це може вас так боляче поранити. Пан Сулятицький мовчки вийшов з кiмнати. Його занудило i йому схотiлося випити ще чарку. ?зус Марiя, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмiв не увi снi, а насправдi назвати свинею пана Сулятицького? Де вiн? Де вiн? Сатисфакцi?! Сатисфакцi?! Вiн влетiв у свою кiмнату, схопив шаблюку, пiстоля й твердими кроками вийшов до примiщення, в якому Лейба напував та годував сво?х гостей. За столами не було нiкого. Тiльки бiля перегородки стояв якийсь чоловiк i про щось тихо розмовляв з корчмарем. Пан Сулятицький хотiв звернутися до Лейби iз запитанням, де ? отой хам, - нi, вiн скаже не "отой хам", а "ота хамська свиня". Та побачив, що Лейбин спiврозмовник не простий собi мужик, а чоловiк значний i при збро?. Говорили вони неголосно то по-турецьки, то по-польськи, а коли й по-?врейському, хоч подорожнiй не скидався нi на турка, нi на поляка, нi на ?врея... Чи, може, iталi?ць? Мимоволi прислухався до розмови бiля перегородки. - То, кажете, не було? - перепитував у Лейби незнайомий чоловiк. - Слухайте, а який менi зиск з брехнi? - вiдмовлявся корчмар. - Може, хто й був, я просто не пам'ятаю... - Ви згадайте, я вам добре вiддячу, - наполягав по-турецьки незнайомий чоловiк. - Вiн не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий, низький i товстий, подiбний до вас, - iталi?ць... - Ах, боже мiй, Лейба не ма? бiльше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто - iталi?ць. Бiдний Лейба не те що в дзеркало, а й угору глянути не ма? часу, звiдки йому знати, хто до нього подiбний, а хто нi... "Я стрiлятиму йому в серце, - палаючи гнiвом, думав пан Сулятицький. - Можна i в черево, вiд цього довго й тяжко помирають, але я великодушний... Про що там вони так довго базiкають?.. Диво-дивне?, але я теж нiби бачив десь таку ж пику, як у Лейби. Тiльки нiс ще довший..." - Ще супутник - укра?нець. Дебелий такий, як тур... Ну? - Ай, ну що ви мене розпиту?те про таке? - нервував Лейба. - Я й про вас через пiвгодини забуду. "I дебелого нiби бачив. Тiльки де?" - А сам граф - на грека скида?ться. Високий. Благородний. Неговiркий, але добре слово сказати може... Чорноокий... Гордий... Образ не спуска?... Лейба й очi заплющив, i руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в грудях пана Сулятицького щось аж захололо вiд передчуття... - Я добре заплачу, - тихо говорить незнайомий, але це долина? до слуху пана Сулятицького. - Не говорiть про грошi, - iз стогоном вiдмаху?ться Лейба, - навiщо ранити серце й душу бiдному корчмаревi? "Чекайте, чекайте, - напружу? пам'ять пан Сулятицький. - Високий, благородний, чорноокий..." I раптом здрига?ться: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з найбруднiшого болота. Й оцей турок назива? цю свинюку благородним паном, графом... - Пане Славеку, - озива?ться з-за перегородки Лейба. Можна було б зразу вiдгукнутися, але нi, не треба, щоб вони бачили, який пан Сулятицький заглиблений у сво? думки, такий заглиблений, що нiчогiсiнько не бачить i не чу?. Вiн ходить туди-сюди, сюди-туди, щохвилини хапаючись за шаблюку... - Не пам'ятаю таких людей, - знов розводить руками Лейба. - Нi вчора, нi позавчора. "Але чому Лейба вiдбрiху?ться? Мабуть, цей... ну, ця свиня, хамська свиня з найбруднiшого болота, що носить титул графа - гм, зацний пан усе-таки... Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що вiн тут... Хвилинку - чи тут? Якби тут, то цей надто цiкавий пан не розпитував би..." - Я заплачу - i дуже добре, - наполяга? незнайомий. - Ах, ви так говорите, наче розпилю?те мене дерев'яною пилкою, - з щирим болем у голосi вiдоху?ться Лейба. - Але, - тут його страждання сягають апогею, - я не пам'ятаю такого чоловiка... Може, вiн до мене не за?жджав?.. "Так, так, скiльки може дати цей турок чи грек? Мабуть, багато. Може, той граф - велике абищо? Треба поспiшати, бо от-от Лейба здасться..." Пан Славек рiшучими кроками просту? до перегородки. Лейба i незнайомий чоловiк дивляться на нього запитливо. I в того i в того - досада на обличчi: цiкаву розмову обiрвано так нагло... - Лейбо! - повiльно говорить пан Сулятицький, - я хтiв би ще горiлки - на нас усiх - i доброго снiданку. - Краще сказати: обiду, - всмiха?ться Лейба. Шинкар радi?, що таку тяжку розмову обiрвано в такий спосiб. Лейба виходить щось сказати Ривцi. Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек - на незнайомця. Пан Славек приязно всмiха?ться i майже шепоче: - Пан ма? якийсь iнтерес? То чи не мiг би менi докладно розповiсти? Я, зда?ться, щось мiг би сказати... В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку - пан Адамек з Влодзiмежем та ?вгенiушем. Але пан Славек бачить, що його слова зацiкавили незнайомого чоловiка. Пан Адамек на двi голови вищий вiд пана Сулятицького, пiдходить до свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що вiн так образив дорогого пана Славека. Вiн щось хоче сказати, та тут Лейба проголошу?: - Шановне панство, пан Славек просить вас усiх до столу. Все товариство радiсно сiда? за стiл. Незнайомий чоловiк замовля? собi чверть вiдра горiлки й курку. - Зараз принесу, - метушиться Лейба. А чоловiк дивиться на пана Славека й назива?ться: - Сеньйор Рень?ро Гасперонi... Чи не заважатиму я такому шановному панству? Пан Сулятицький та його товаришi тут же вiдрекомендувалися сеньйоровi Гасперонi й в один голос запросили його до свого столу. I шкодувати ?м не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привiтний виявився пан Гасперонi, що ну! Скiльки вiн знав усяких побрехеньок, смiшних небилиць з життя французьких, гiшпанських та ангелянських королiв, що пан Сулятицький iз товариством аж роти пороззявляли. Тим часом до корчми заходили люди, пили, ?ли, виходили й iшли далi в сво?х справах. А розмова за столом не припинялася. Година... Друга... Третя... Нарештi пановi Сулятицькому стало на потребi вийти з корчми в однiй нагальнiй справi. Сеньйо'р Гасперонi теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було бiля заходу, десь далеко за Молдавi?ю злотився Днiстер. - Господи, - мовив пан Славек, - отак непомiтно промайнув день. А менi ж iще ?хати й ?хати. - Куди, прошу ясного пана? - простуючи разом з паном Славеком за хлiв, запитав сеньйор Гасперонi. - От ви й не зна?те наших звича?в. Не можна закудикувати дорогу. - Ой, прошу пробачення. Я цього не знав... Але якщо панове ?дуть до Ки?ва, то сеньйор Гасперонi насмiлився б набиватися ?м у попутники. - Я надзвичайно радий! - верескнув пан Сулятицький. - Ми просту?мо якраз туди! - Оце й усе, що пан Сулятицький мав менi сказати? - трохи звузивши сво? очi й вишкiривши зуби, запитав сеньйор Гасперонi. - А-а-а... та то я хтiв подiлитися деякими мiркуваннями... - Щодо? - Щодо тих людей, якими пан так пильно цiкавиться. - Ви зна?те цих людей? - З головним - з графом - я мав навiть добру сварку, яка, на жаль, скiнчилася нiчим. - I коли була ця зустрiч i ця сварка? Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це грошi в такого симпатичного сеньйора Гасперонi. Але, з другого боку, за цi ж вiдомостi сам сеньйор обiцяв грошi якомусь Лейбi... - Вiзьмiть ось це вiд мене, - ласкаво й притишено мовив iталi?ць i подав до рук пана Сулятицького гаманець. I мовби мiж iншим: - Тут саме золото... Ну? Так коли? "Не обдурю?? Ой, як незручно вiдкривати гаман i перевiряти... Ах, та чорт iз ним! Такий славний сеньйор. Не мiг же вiн мене обманути..." - Вчора увечерi... I пан Славек розповiв про тую сварку все, що йому запам'яталося. - Ай-ай-ай! I оцей негiдник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому вiддячити?! Нi, це вище мо?х душевних сил... Дайте менi пiстоля, друже мiй, i я застрелю цього негiдника! - Та що ви, та що ви?! Менi зда?ться, що я теж винен перед графом. - I це говорить людина, - пiдняв угору руки сеньйор Гасперонi, - шляхетнiсть яко? гiдна того, щоб бути оспiваною Данте чи Петраркою! - Менi соромно якось слухати... - почав було ошелешений таким виявом дружнiх почуттiв пан Сулятицький. - Ви назива?те цього пройду графом? А чи зна?те ви, що вiн - анiякий не граф? - А хто ж - Дмитрiй Самозванець? - Не Димитрiй, нi, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який нiколи не мав жодного титулу. - ?зус Марiя! - у вiдча? схопився за голову пан Сла-век. - I я прохав у нього пробачення!!! - Отож бо й ?! Ну, ходiмо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться. - Яке нахабство! Нечувано! - жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек. - Атож. I за це його треба здорово провчити. - Герць? - аж загорiвся пан Славек. - Простiше. Кулю в спину. - Як то?! Я - благородний пан. - По-перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По-друге... послухайте, що я вам скажу. За великi злочини цього чоловiка присуджено до смертi в трьох царствах: у Францi?, Iспанi? та Англi?. I скрiзь обiцяно величезну нагороду тому смiливому чоловiковi, що вб'? цього мерзотника. - Е-е-е... - задумливо протяг пан Славек. - Це мiня? справу. Але чому ж ви самi не хочете заробити такi великi грошi? - Як то не хочу? - аж спалахнув благородним гнiвом сеньйор Гасперонi. - Я давно вбив би цього пройду, але ж вiн весь час вiд мене втiка? i надто пильно оберiга? сво? життя. - О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Вiн не захтiв прийняти мого виклику на герць!.. - Отож то й хе-хе... Це - величезний боягуз. Вiн нiколи не пiде на вiдкритий двобiй. Йому треба стрiляти тiльки в спину... А крiм того, треба перебити i його охорону. Бо тi? розбiйники не мають жодного уявлення про шляхетнiсть i правила лицарського герцю. Вони стрiляють з пiстолiв - i дуже влучно. "Недаремно ж ото менi здалося, що цiлих сорок пiстолiв дивилися на мене", - подумав пан Славек, а вголос сказав: - Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби ?х усiх одразу... Га? - От-от... Ви - генiальний стратег. Вуста пана Славека розтяглися мимоволi в радiсну усмiшку. Як точно пiдмiтив сеньйор Гасперонi те, чого не помiчали iншi! Скiльки раз, лежачи в постелi, пан Славек подумки громив усiх-усеньких ворогiв, якi тiльки iснують на свiтi; i якi це були блискучi розгроми - до ноги, упень! - Ви надто переоцiню?те мо? сили та можливостi, - скромно озвався пан Сулятицький. - Таж ви - природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англiйський та французький королi. Але ви йдiть до французiв. Пiсля перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого вiн недооцiнив - i ви повернетеся додому коронним гетьманом. I тодi хай тремтять усi вороги Жечi Посполито?. - Хай! - мимоволi зiрвалося з вуст пана Славка, але вiн тут же скромно потупився i сказав: - Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна-де, а вiн, пробачте, уже з довбнею. - То якась дуже мудра приказка... - Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, - несподiвано озвався з-за рогу пан Адамек. - Адамку, як тобi не сором отак пiдслуховувати! Буцiм ти не шляхтич, а якась поко?вка! - Я, прошу ясновельможного пана, нiчого не пiдслуховував. Я просто вийшов у тiй потребi, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якiсь вояцькi справи, а потiм про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самi... - А що роблять пан Влодзiмеж i пан ?вгенiуш? - запитав сеньйор Гасперонi. - Допивають другу сулiю i спiвають соромiцьких пiсень. Мов якiсь хлопи, - сердито вiдповiв замiсть Адамка пан Сулятицький. - То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, - потвердив пан Адамек. На якусь мить залягла тиша, i в цiй тишi стало виразно чути, як з юорчми долина? хвацька пiсенька про пана Твардовського та його вельми люту жiнку. - Ну, ми оце говоримо та й говоримо, - сказав сеньйор Гасперонi, - а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Ки?ва, нам треба поспiшати. - На нiч ?хати не варто, - заперечив пан Сулятицький. - Залишимося тут до ранку, а завтра рано-ранесенько на свiжих кониках гайнемо в догоню. - За ким то в догоню? - зацiкавився пан Адамек. - За долею, друже мiй, за долею! - ударив його по плечу пан Славек. Сеньйор Гасперонi уважно подивився на пана Адамка: - Якщо пан Сулятицький не заперечу?, то я мiг би розповiсти вам, дорогий друже, тему нашо? розмови. - Чого ж, я не проти, - з кислою мiною згодився пан Сулятицький. I сеньйор Гасперонi розповiв Адамковi те, що вже стало вiдомо пановi Славековi, промовчавши, правда, про те, що аж три королiвства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра. - Ми мусимо врятувати людство вiд цього страшного злочинця, - урочисто мовив сеньйор Гасперонi. - Так, безумовно, так, - пiдтакнув пан Адамек. - Але я не знаю, якi то злочини вчинив той псевдограф. - Як? Ви не чули? - вигукнув iталi?ць. - Та ж уся ?вропа тiльки й говорить про злочин цього псевдографа... Адже вiн обiкрав, а потiв убив англiйського герцога Рiчарда Шкоцького, племiнника само? королеви! - Що ви кажете? - захвилювався пан Славек. - Як же вiн утiк з Англi?? - Як утiк? Убивши герцога й пограбувавши, вiн захопив його яхту i на нiй приплив у Францiю. А у Францi? вiн хотiв вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастiлiю, але злото й тут вiдкрило йому всi дверi. Вiн утiк iз Бастiлi?, вбивши начальника цi?? знаменито? тюрми... - Матка бозка! - судорожно зiтхнувши, мовив пан Сла-век, - що то за страшного чоловiка ми вчора стрiли! - А менi все оте на фантазi? скида?ться, - сказав пан Адамек. - Що ви! Точно таке враження було i в мене, коли я почув про це! - вигукнув сеньйор Гасперонi. - Я готовий був смiятися в обличчя кожному, хто посмiв би назвати це правдою, а не вигадкою... - Але, - тут голос пана Гасперонi затремтiв, - але пiсля того, як цей псевдограф, перебуваючи в Iспанi?, пограбував, оббрехав i довiв до самогубства мого рiдного, мого ?диного, мого улюбленого брата Джованнi, що був тодi венецiанським послом при дворi iспанського короля... - сеньйор Гасперонi заридав. - Не плачте, дорогий друже, - витираючи непрохану сльозу, зворушено мовив пан Адамек. - Ось на цiм мiсцi присяга?мося, що... - Давайте вiдiйдемо, бо це мiсце не годиться для високих присяг, - порадив сеньйор Гасперонi. Вони пiдiйшли до дверей корчми i там, ставши струнко, вислухали, що сказав пан Славек: - Присягаймося нашими життями, що ми вiдплатимо мерзотниковi й пройдi, вбивцi й грабiжниковi псевдографу Олександру за все, що вiн нако?в. Присяга?мося! Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек i сеньйор Гасперонi притьмом повиймали й сво? шаблюки i встромили ?х у землю. I потiм, тримаючись кожен за ефес сво?? шаблi, виголосили: - Присяга?мося! - Присяга?мося! - Присяга?мося! РОЗДIЛ П'ЯТИЙ, _ у якому йдеться про морську баталiю, мро отамана Недайборща, про його козакiв та ще про деякi справи _ Вiтер був попутний, i Карпо наказав хлопцям пiдняти вiтрила. Над морем пролунало: - Пiдiймай вiтрила! Пiдiйма-ай! - Ну, нарештi... Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто нема? сил. Карпо стояв на самому носi, бiля невелико? гармати, й дивився на обрiй. Лiворуч заходило сонце. З правого боку насувалася нiч. Попереду було море й море, порожн? й гостинне, а позаду... Позаду ще й досi димiло - то на Скутарi догоряли яничарськi кiшла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем. - Ну й поставили ж ми свiчку, господи твоя воля, - поглянувши назад, аж перехрестився Карпiв джура Тимiш, на прiзвисько Клюсик. Його тонесенькi вусики затiпалися вiд ледве тамованого смiху. - Не хрестись дочасно, - поволi сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. - Ось ми вiдiрвемося од них, тодi радiти будемо! - Вiдiрвемося, - безтурботно озвався Клюсик. А якщо й наздоженуть, то ми ?м - у зуби з гармати. От i все! Гiсторiя ест магiстра вiта [86] - як казав ще пан Цiцерон. - Помовч, - пробурчав Карпо й озирнувся, - Цiцерон. За кiлька сот сажнiв позаду чотири турецькi галери виляскували здоровенними веслами на спiнених хвилях. - Пильнуй! - гукнув Карпо, забачивши пiдозрiлий рух на палубi найближчо? галери. - Будуть стрiляти! I справдi - задимiлося бiля гармат, потiм плюнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп. Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра. Вiн бачив - одне з них летить просто на його чайку, воно збiльшу?ться, збiльшу?ться, летить, аж висвисту?... Та вiн i оком не зморгнув. Тiльки люльку з рота вийняв. Ядро просвистiло над самiсiнькою щоглою i ляснуло в хвилю. - Сi бене авдiмус, бене дiсцiмус [87], - як казали ще до Цiцерона, - знов озвався Клюсик. Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом. - Стрiляй, стрiляй, щоб тебе розiрвало! Знову задимiлося бiля гармат - i знову бабахнуло. I на цей раз усе обiйшлося. Тiльки на однiй чайцi пробило вiтрило. Ну, то дурниця - полатають! Вiтер дужчав - i це було добре, бо для козацько? чайки чи байдака добрий вiтер - то славний товариш. А от коли почнеться шура-бура, коли заштормить, як у пеклi, тодi гiрше. А йшлося якраз до того. Надвечiр море завше завмира?. Опуска? сво? крила вiтер, заляга? тиша й спокiй. Тодi зда?ться, що по морю можна ходити пiшки. Воно лагiдно виблиску?, осяяне захiдним сонцем, яке, наполовину вгрузши в блакитний обрiй, розлива? самого себе на водi. Та сьогоднi сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вiтер пiнив хвилi, i все море ряботiло баранцями. Освiтленi сонцем, баранцi теж почервонiшали, а море потемнiшало, стало чорно-червоним, наче налилося кров'ю. "Ну, доведеться добре-таки помотатися на хвилях!" - подумав Карпо. Вдарив iще раз залп. Ядра впали позаду. "Вiдстають басурмани! Хоч би скорiше нiч, а там..." Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спiймати i з ганьбою пригнати чайки та привезти пов'язаних козакiв до Стамбула. Хiба ж мiг новий султан Мустафа пробачити, щоб пiсля його вступу на трон розбiйницька козачня нападала на передмiстя столицi, палила яничарськi казарми та склади з добром, а потiм ще й нахабно ганяла по Босфору, обстрiлюючи славний Стамбул iз сво?х невеликих, але диявольськи влучних гармат... Добре, що хоч невiльникiв не встигли вiдбити... Козаки, як завжди, налетiли несподiвано. Було ?х зовсiм небагато - всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки, якi лишилися живими, не спатимуть опiсля не одну нiч. Козакам вдалося захопити корабель iз золотом та самоцвiтами. I хоч не за цим вони йшли до Стамбула, проте й золото - теж згодиться. Скiльки могли - стiльки й узяли. Решту ж - запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки корабель iз золотом та самоцвiтами не пiшов на дно. От тодi й розгорiлася битва! Турецькi вiйськовi галери з обох бокiв затисли козакiв у Босфорi, почалася шалена гарматна стрiлянина, ядра летiли туди й сюди, панахаючи море, трiщали щогли й борти, але бiльше в туркiв, бо невеличкi козацькi судна пролiтали стрiлами мiж неповороткими галерами, i нiяка гармата не здатна була взяти ?х на прицiл. Не одному башi снитимуться цi чорнi плаваючi блискавки на розжареному тлi Iстамбул-богази, i в холодному потi вiн прокидатиметься й лупатиме в темрявi очманiлими очима. Козаки скажено ганяли по Босфору, аж трiскалися ?хнi весла, а навколо бурунили хвилi важелезнi розпеченi ядра, та нiщо не брало козацьких одчайдушних голiв, мов нечиста сила ?х заворожила. Огледiлися - ?х п'ятнадцять чайок проти цiлого флоту. ?диний лицарський вихiд - проскочити мiж галерами на шаленому ходу, зi скаженого розгону, щоб ворог i оком змигнути не встиг. Карпо Недайборщ гарикнув на пiв-Босфору: - Повертай назад, та якнайборше! - i п'ятнадцять чорних блискавок, мов пущенi одною рукою стрiли, дружно рвонули на пiвнiч. На носi бiля Карпа витанцьовував Клюсик, виспiвуючи швидко-швидко: "I шумить, i гуде, дрiбен дощик iде, а хто ж мене, молодую, та й додому проведе?" I весла на отамановiй чайцi били по спiненiй водi в такт оцiй пiснi, i здавалося, що чайка танцю? на всi сво? тридцять два весла. А за нею мчали iншi, справляючи той же танець серед ревища гармат, серед водогра?в, пiднятих ядрами, серед смертi й солоно? води. Не встигли проклiпатися чи, як казав Клюсик, очапатися капудани на галерах, що загороджували шлях на пiвнiч, як чайки з веселим ревом промчали повз них - i подалися в море. По обидва боки Босфору загомонiли береговi батаре?, заплювали в море кам'яними ядрами, але козаки промчали повз усе це. I от вони нарештi у вiдкритому морi. А в морi почина?ться шторм. I женуться за ними турецькi галери. Ну що ж, хай хлопцi вiдпочивають, а Карпо з джурою та стерновим будуть iти пiд вiтром на пiвнiч i на пiвнiч - додому. От тiльки б не розгубити в темрявi одне одного. Вночi шторм розгулявся на повну силу. Величезнi хвилi жбурляли невеличку козацьку флотилiю на всi боки. Доки можна було, йшли пiд вiтрилами, допомагаючи собi ще й веслами - аби лиш подалi вiдiрватися вiд туркiв. Хвилi скажено перекочувалися через просмоленi козацькi суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретянi опачини - та й це мало допомагало. Всi промокли, як хлющi, тiльки отаманова люлька ще iскрила, та й то лише тому, що зверху на нiй була мiдна кришечка, яка закривала тютюн од води. - Живемо! - гукали весело козаки. - Раз отаманова люлька горить, значить усе йде, як треба. Не видно було нi мiсяця, нi зiр. Усе навколо ревiло й гуло, наче бiг iз гiр величезний табун диких турiв. - Тримайтеся, хлопцi, тримайтеся! - ревiв сво?м басищем Карпо, коли бiлогрива, мерехтка в темрявi хвиля падала на зiгнутi козацькi спини. Бiля нiг отамана лежало кiлька мiшкiв iз золотом та самоцвiтами - здобич, що ?? козаки вiддадуть скарбниковi в Сiчi, якщо живими добудуться до берега. По стiльки ж турецького добра захопили з собою й iншi чайки. Отаман не думав про злото. Воно йому особисто було непотрiбне. Воно потрiбне було Сiчi, щоб викуповувати бранцiв та дiставати зброю, потрiбне було Ки?вськiй братськiй школi, щоб навчити молодь наукам, друкувати розумнi книги. В самого отамана не було анi кола, анi двора. Нi жiнки, нi дiтей, нi рiдно? хати. Геть усе погинуло ще рокiв двадцять тому пiд час басурманського нападу. Жiнку, казали, забрали в неволю разом з iншими мешканцями села. Кого не забрали - порубали на мiсцi. Село спалили. Село з веселою назвою Пiвники. Нема? Пiвникiв. ? згарище, заросле бур'янами. Мабуть, один тiльки Карпо й лишився з тих Пiвникiв. Аж почорнiв з вiчних походiв. Неговiркий, метиться ворогам за кров свого роду, за муки свого понищеного села. I визволя? з неволi землякiв сво?х... От тiльки цього разу не поталанило... "Гай, гай! - думалося йому зараз у ревиську вiтру, у громi хвиль. - Гай-гай, який би був люд на нашiй землi могутнiй та численний, якби не оцi басурманськi розори. Та ще й поляки пiддають... Люду бiльше пропада?, нiж народжу?ться. Мруть вiд чуми й холери, гинуть вiд щабель турецьких i татарських, пропадають у неволi на галерах, по гаремах i ще де хоч. Потурчуються, потатарюються, спольщуються... Та й тi, що тiкають на Слобожанщину, теж змiнюються невпiзнанне. Бояться свого царя, та боярiв, та князiв, та ?хнiх прислужникiв, та ще чортзна-кого..." Хвилею бабахнуло так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, а замiсть диму смоктонув води солоно?. "Тьху ти чорт, таки справдi розгулялося - не дай боже! - подумав i криво всмiхнувся: чи ж можна ото чорта згадувати вночi, та ще й на морi, та ще й у шторм. - Тимоше! - раптом гукнув отаман, вiдчувши лихе. - Клюсику! - щосили гукнув вiн свого джуру - i не почув у вiдповiдь нiчого, крiм реву хвиль. - Тпру! - скажено ревнув Карпо. - Стiйте! Де Клюсик? - Та ось же тiльки-но сидiв! - промовив найближчий з гребцiв. - Передай: де Клюсик? - Де Клюсик? - загуло в морi. - Не озива?ться. Реве море, свище вiтер, трiщать смолистi борти. - Горни назад! - гукнув Карпо. - Куди? До турка в зуби? - спитав стерновий. - А ти що, не хоч? - захлинаючись солоною хвилею й власною люттю, ревнув Недайборщ. - Горни назад! I пiшла отаманова чайка назад - шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, тiльки-но змитого хвилею. - Клюсику! Клю-си-ку! - залунало дружно над морем. Але хiба перекри?ш ревище хвиль? Хiба побачить молодий козак Клюсик сво?х побратимiв у цьому пеклi, зiтканому з вiтру, хвиль i темряви? Ох, ця темрява. - Ти-мо-ше! Клюсику! Гуде все навколо, двигтить чайка, свище вiтер, кричать козаки, аж надриваються - нема Клюсика. Але нi ж, одразу вiн не мiг пiти на дно! Вiн же добре вмi? плавати! Коли позаторiк несподiвано налетiли ногайцi, вiн переплив через Днiпро, дав знати козакам про ворога, i потiм хлопцi показали чужинцям, де раки зимують... - Ти-мо-ше! Ох, ця iродова темрява, ?гипетський морок! Хоч би смолоскип запалити! Але ж тодi побачать турки! - Клю-си-ку! Не озива?ться... Карпо витяга? iз скриньки просмолене ганчiр'я, сухий трут, дiста? кресало i, прикрившись кобеняком, почина? викрешувати вогонь. Ударив кiлька раз - заiскрилося, зажеврiло, задимiлося. Вибив у долоню мокрий тютюн iз здоровенно? люльки, стис щосили в жменi - щоб воду вичавити - знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопцiв цього зiлля), дiстав з-за пазухи дрiбку сухого - з кисета - приклав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай пiдсиха?. От тiльки треба сильнiше й частiше тягти! Ну, та це для Карпа - не первина! Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помiтна оковi змiйка з'явилася на трутi, впала на березову стружку, а з не? полум'я перебiгло на просмолену ганчiрку - i загорiвся смолоскип! - Отамане! Що ти робиш? - жахнувся стерновий. - Цить, Базалюче, бо в море вкину! - сипонули iскри з отаманово? люльки. Ревiло море, кидало чайку з боку на бiк, лютували хвилi, а Карпо стояв на носi, тримаючись за гармату. В його високо пiднятiй руцi палав смолоскип, розсипаючи шаленi iскри. Повернувся лицем на пiвнiч. Заходився махати смолоскипом, як ото голландцi й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу: - Змило одного... Шука?мо... Iдiть далi... Наздоженемо... Вiн махав i махав смолоскипом, аж руки заболiли. Враз повернувся до веслярiв. - Не горнiть! Сидiть тихо! Слухайте! - Хлопцi! Не тре... Нi, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить i припливе. Вiн плава? добре. Карпо не думав про те, що турки от-от засиплють ?х ядрами; було тiльки одне: врятувати Клюсика - веселого кучерявого спудея з-пiд Фастова. Вiтер рвав шматини полум'я i кидав ?х у море. Враз неподалiк щось блиснуло й гахнуло. Просвистiло ядро. - Отамане! - просичав Базалюк. - Кидай вогонь у воду! - Цить! - з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. - Приготувати рушницi! - скомандував. Та збагнувши, що рушницi зараз нездатнi до стрiльби, дав нову команду: - Покладiть рушницi назад. Берiться за шаблi та ножi! - Добре, батьку! - озвалися на чайцi. Ще раз блиснуло - на цей раз зовсiм близько, бо одночасно iз зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетiло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, рiзко хитнувся i хоч втримався-таки на носi, проте випустив смолоскип у воду. Запала ревуча, пекельна тьма. Пролунало кiлька рушничних пострiлiв з галери. Недайборщ вiдчував, що турки поряд, але де вони - хiба ж побачиш у такiй непрогляднiй тьмi? - Хлопцi, пильнуй! - гукнув вiн. - Добре, батьку! - озвалася чайка. I в цю ж мить вiн i вiдчув i побачив крутий нiс галери, що навис над чайкою. - Назад! - ревнув отаман, та було вже пiзно. Чайку штовхнуло пiд хвилi, затрiщав борт - i Карпо вiдчув, що це вже кiнець... Його пiдхопила хвиля й кидонула назустрiч галерi... РОЗДIЛ ШОСТИЙ, _ у якому герой бiльше дума?,_ нiж_ дi?; _ а втiм, це не так уже й погано... _ Граф Олександр осадив коня i пильно подивився на Петра. - Чого засумував? - запитав вiн. - Ось уже третiй день суму?ш... - Га? - мовби прокинувшись вiд глибокого сну, кинувся Петро. - Суму?ш чому? Тридцять лiт рвався додому, а тепер суму?ш... - Тридцять лiт... - У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, - тьмяно й важко, мов розплавлене олово. - Додому рвався... А що таке: додому? I де воно оте: додому? Граф Олександр спохмурнiв. Звузились чорнi очi. Усе життя мрiяв Петро Скрипник про повернення на рiдну землю, на сонячну, золоту, квiтучу, спiвучу, зоряну Укра?ну. За тридцять лiт вона вже й забуватися йому стала, та вiн вигадував ?? собi, вiн фантазував, вiн вимрiював сво? Сугаки, свою Вкра?ну. Бачив поганих, недобрих, пiдлих людей - думав: "Е нi; на мо?й Укра?нi не такi!" Чув брудну лайку чи лихi слова - думав: "Е, моя Укра?на - то тiльки ласка й бажання добра!" Бачив, як люди продавали один одного за нiкчемний мiдяк, i зневажав таких людей, думаючи: "Нi, укра?нцi не такi! Це - гордий народ!" Чув недолугi пiсеньки й побрехеньки i думав: "Еге, а як спiвають i розповiдають у нас!" Бачив пустелю, а уявлялося: "Ой у нас, на Вкра?нi, так там усюди сади квiтують!" Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий смiх - згадувався ще з дитинства, i здавалося, що укра?нцi тiльки те й умiють, що смiятися... I от вiн при?хав додому. Першим стрiв його шинкар Лейба, якому нема нiякого дiла до того, що ти вимрiяв у муках тридцятирiчно? недолi. А потiм - кiлька зарозумiлих польських панкiв. I аж потiм - Сугаки. Вiн заскочив туди на якусь лише годинку - збрехав графовi Олександру, що сюдою - найкраща дорога до Ки?ва... Треба ж було ото статися, що граф Олександр i його супутники в'?хали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу. Дво? чорних волiв з бiлими зiрочками на лобi тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тiлом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпереднiше дибав сивий, як мiсяць, дiд з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, i обрубаними майже по лiкоть руками дiд бив-вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався - i сльози, мов iскрини, бiгли по його щоках. Вершники зупинили коней, спiшилися i, знявши шапки, стали обiч дороги. Петро вдивлявся в лиця - обсмаленi сонцем, пооранi зморшками, обчухранi вiтрами - напружувався, мов зорець на щоглi корабельнiй, щоб пiзнати хоч кого-небудь... I - не пiзнавав. Iшли якiсь чужi? люди, що не знали його, Петра Скрипника... I вiн тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани... - Кiм бу? [88] - запитав вiн пошепки в людей, забувши, що це - рiдний край й що тут треба говорити по-рiдному. Нiхто нiчого не сказав. Усi йшли мовчки. Нiхто не плакав. Тiльки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий-престарий дiд. Нараз схлипнув хтось позаду, i Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись i затинаючись, став виводити: - Ой же господи мiй милосердни-и-ий... Та й сестричко моя рiдне-е-е-сень-ка... Та й чого ж то ти закрила сво? очень-ки-и... Та й вони ж тепер не бачать нi ясно-о-го дня... Та ще й темно-о? нi-i-iченьки... Жiнка замовкла, мов ?й не вистачило повiтря. Петро пiдвiв голову й побачив сухi й пекучi, мов перець, очi, бiлу-бiлу хустку на головi й пасмо сивого волосся. - Хто це? - прошепотiв вiн. Люди нiмували, наче змовилися не казати чужому чоловiковi жодного слова. Ось уже пройшли останнi... - Не к добру така стрiча, - промовив, вiдкашлюючись, Йован. - По?хали далi, - мовби не почувши Йованових слiв, сказав Олександр. Вони посiдали на коней i помчали в село. Густа пилюка вибухала пiстолевими пострiлами з-пiд кiнських копит. Вулицi розкручувалися й розкручувалися перед очима. "Де ж це було наше дворище?" - шарив-видивлявся напруженими очима Петро. Все навколо мовби поменшало, змалiло й змiлiло... Ось тут, зда?ться, жив Тодор Трагiра, богомаз, за сина якого вiддали Устю - сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тiльки де взялись тут старi яблунi? Ах, як же це вiн забув, що за тридцять лiт будь-яка яблунька постарi?... Десь тут вiдрубали голову поповi - як це його звали? Боже ж ти мiй, жив на свiтi чоловiк, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його iм'я... Тут же й Никодима-бiдолаху... I Тодоровi руки вiдрубали... У Петровiй головi ожив бумкiт циганського бубона. I Петро ледве не впав з коня... Чи не богомаз Тодор Трагiра стука? по бубону обрубками рук. Але чому в його очах - безум? Чому вiн смi?ться, як дурний Дода - так, зда?ться, звали того бiдолаху, якому першому в селi знесли голову, мов галку? Петро скочив з коня й мовчки подався до хвiртки. Торгонув ?? - вона зарипiла. З-пiд хлiва озвався собака, задзвенiв ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра. - Кiм бурада? [89] - вигукнув Петро i вiдчув, як йому сухо стало в ротi. Стiльки лiт був у Туреччинi й тепер завжди,. тiльки-но розхвилю?ться, переходить на турецьку мову. - Гей, хоч хто ?? - знову вигукнув Петро. I тут, мов пiсля чарiвного слова, розчинилися дверi й на порозi хати з'явилося дiвча рокiв сiмнадцяти. - Добридень, дiвчино! - закричав Петро. - День добрий! - вiдповiла дiвчина. - Чи не дала б ти води напитися? - Води? - на хвилину вона мов замислилась. - Можу. Зараз. А чому ви так кричите? - А що - кричу? - Та трохи... I - шаснула в сiни. - Злазьте, хлопцi, - по-турецьки звернувся Петро до сво?х супутникiв. - Зараз будемо пити найсмачнiшу в свiтi воду. Джузеппе, Йован, Олександр зiскочили з коней. Дiвчина вийшла з вiдром i корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петровi. Той передав графовi Олександру. - Тебе як звуть, дiвчино? - запитав Петро. - Галя. - А чия ж ти? - Шлапакова. - Це якого Шлапака? - поморщивши лоба, перепитав Петро. Вiн намагався згадати когось iз Шлапакiв, але згадати не мiг. - Ну... Шлапака Демида... коваля... - То вiн, Шлапак Демид, тут живе? - А то хто ж? - здивувалась дiвчина. - А... Уважно роздивлявся ??. Це було метке чорнооке дiвча з кирпатеньким носиком, тонюн?, мов стебельце; довгi кучерявi "оси, а в косах - квiтки. I - малесеньке родименятко на лiвiй щiчцi. - То, кажеш, Галя Шлапакiвна? - усмiхнувся Петро. - Та не Вiвдя ж... Дiвчина взяла вiд Олександра корець, нахилилася над вiдерцем - i ?? чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у вiдро. Вона з досадою вiдкинула косу назад, взяла вiдро й понесла пiд кущ. - Я зараз вам свiжо? принесу. - Давай цi??, - засмiявся Петро. - Це найкраща. - Та ну вас, - теж засмiялася дiвчина, але вiдро поставила й зачерпнула з нього води. Червона пелюсточка плавала в корцi, мов манюнiй човник у морi. Сонце свiтило в прозору воду i на днi червонясте вiд тi?? пелюсточки вiдблискувало... Петро пив цю воду й дивився на дiвча, а воно стояло й дивилося на нього - поважного вусатого дядька. - Давно в Сугаках живеш, га? - одiрвавшись на мить од води, запитав Скрипник. - Я живу сiмнадцять лiт, - блиснула перловими зубами дiвчина. - А батько? Чому я не пам'ятаю його? - Бо батько - сам лядовський. - А... З iншого села. I вiн припав до води. Потiм одiрвався знову й запитав: - А кого то сьогоднi ховають? - Бабу Мотрону Совиху, царство ?й небесне... - А чом у церквi не дзвонять? - Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол... - Як то - заборонила? За яким правом? - А хто те? право пита?? Помовчали. - А що то за чоловiк?.. Попереду з бубоном. Безрукий... Обличчя дiвчини спохмурнiло. - Убогий один... Вiн у нас живе, он у тiй хатинi. - А без рук чому? - Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось... - Як то - за щось? - аж розсердився Петро. - Iм'я в цього чоловiка яке? - Тодором звуть... Але на селi всi його дурним Додою дражнять. Петро здригнувся. - Дода - то iнший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодоровi-богомазовi тiльки руки повiдрубували! - Не знаю, я при тiм не була, - вiдповiла дiвчина. - Та вже ж - не була... - Слухай, Петре, - обiзвався по-турецьки Джузеппе, - доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити. - На, пий, - вiддав трi?стинцевi корця Петро. I знову до дiвчини: - Так ти що, не зна?ш, що Тодор Трагiра був богомазом? - Не знаю, - похитала головою дiвчина. - Та як же це можна? Чоловiк мав такий хист, що йому за це руки повiдрубували, а ти про це нiчого не зна?ш!.. Та ти бачила його iкони? - А де? - Ну в церквi? Петро пiдвiв руку, щоб показати на церкву, але ?? на тому мiсцi, де вона стояла колись, не було, згорiла разом з Юхримом-дзвонарем ще тридцять лiт тому... Нова церква стояла праворуч на горбi... Похилив голову. - Так, так! Я, мабуть, трохи дивний? - Та нiчого, нiчого, дядьку, - поспiшила заспоко?ти його дiвчина. - Я здогадуюся, хто ви такий... - Хто? - А ви з турецько? неволi втекли... Так? Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, клiщами стисло йому горло, а перед очима потуманiло-попливло... - А в нас, - мов крiзь туман чув Петро, - у селi чекали, кажуть, бранцiв з неволi. Десять лiт чекали, i п'ятнадцять, i двадцять п'ять... Туманiло-пливло перед очима. Зцiпив зуби до болю... - Не прийшов нiхто... Всi погинули, мабуть... Царство ?м небесне... - Не всi, - зi стогоном видавив Петро з себе. - Не всi, дитино... Дай-но ще водички... Пив рiдну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дiвча i заспокоювався поволi. - Так от, мала. Дядько Тодор Трагiра - то був пречудовий богомаз. Чоловiк такого великого хисту, що його сам дiд Скрипник поважав. А ще ж i хоробрий був. Коли в Богданi? Йон-Воде Лютий пiднявся на турка, Тодор Трагiра був у нього хоробрим вояком... А вже потiм прийшов на Вкра?ну... Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собi за жону... Отак... - Де ж вони всi? - Де? - блиснув очима Петро. - Отам он, - показав пальцем до старих яблунь, - прив'язали Никодима й голову вiдрубали. А ось тут, - показав пальцем ближче, - Трагiрi руки повiдрубували... А Устя... Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у не? там народився - онук дiда Тодора Трагiри. - Живий? - Не знаю... - зiтхнув Петро. - Не знаю. Чи живий, чи нi... Потурчений вiн. Яничар. Може, при?здив сюди наших людей вбивати... Я й iмення його не знаю. I навiть Устя не зна?... Зна? тiльки, що його позначено синiм над бровою та на пiдошвах... - А ви ж як? Ма?те жiнку, дiтей? Всмiхнувся гiрко Петро. Та вiдповiв за давнiм козацьким звича?м: витяг наполовину з пiхов шаблю i промовив: - Оце моя жiнка... - На Запорiжжя ?дете? - Далеко ?демо. Дуже далеко. Але я ще думаю навiдатися додому... - Будь ласка, радi будемо. - Ну, що ж, спасибi за смачну водичку, за добру розмову... - А що казати батьковi? - А те, що Петро Скрипник при?здив, Устин брат... Ну, бувай! - i вiн скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сiдла. - Слухай-но, дiвчино, а ти про дiда Скрипника хоч щось зна?ш? - А хiба вiн справдi жив? То ж тiльки казка. - Яка ще казка? - Про його скрипку. Що вiн заповiв поховати ?? разом з дим, а сам дiдьковi продав душу, та як умер, то його тiла тут же й не стало, а скрипку знайшли отам - у полi... Розтоптану... - Ну i... - Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагiра, весь час туди носить, на тую скрипку, камiння. Цiлу гору камiня за тридцять лiт наносив. - Як же вiн носить? - А так.. Бере камiнь оцупками сво?х рук та й несе через усе село. Дiти бiжать, смiються, пальцями на нього тицяють, а вiн несе... Скрипчина могила - так кажуть про те мiсце, але воно якесь чудне... Бува?, що вночi там ви?, мов скрипка плаче-гра?... Чи нечиста, прости господи, сила? Петро знову скочив у сiдло, аж кiнь боком-боком пiшов. - Бувай, молода, не забувай! - Не забу-у-ду! - махнула вона рукою. I коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона сто?ть, маха? правою рукою, а лiвою трима? бiля рота кiнчик коси, що впала була у вiдерце. Скрипник провiв рукою по вусах та щоках й намацав щось нiжне й холодне. Вiн глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотiв роздивитися ??, та вiйнуло вiтром, i пелюстка злетiла з руки. Вiн ще раз озирнувся - дiвчина стояла й махала рукою... "Тридцять лiт по свiтах вештався, але знав: ? на свiтi Сугаки - моя батькiвщина. Думав: умирати буду - сюди при?ду, бо то - моя земля. I от - при?хав. I нiчого, нiчого нема? того, що в'язало мене з нею... А все одно - п'?ш рiдну воду i плакати хочеться!" Вони ?хали вузькою стежиною в лiсi. Могутнi буки шумiли ще мiцним зеленим листом. Просвiчувало крiзь листя рiзко блакитне, вже не лiтн? небо. Стежка то вигиналася мiж кущами, то бiгла прямо, конi йшли собi дрiбною риссю. Олександр i Петро сидiли наче влитi, Йован i Джузеппе помiтно пiдскакували, й це дiло нi ?м, нi коням явно не подобалося, а Йон вигуцував, як йому хотiлося, вимахуючи по-хлопчачи лiктями. Петро якось озирнувся на молдаванина i мимоволi засмiявся, побачивши його розвеселе обличчя. Йон дригав ногами i щось наспiвував собi пiд нiс. - Що ти, Ионе, так тихо? Заспiвай уголос, щоб усi чули! - сказав Петро. Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарiвся, махнув рукою: навiщо, мовляв... - Та заспiвай, я ваших пiсень не знаю. Ион трохи подумав, а потiм, ще дужче почервонiвши, попросив : - Вiдвернiться, тодi заспiваю. Тiльки слiв не зрозумi?те. - А ти менi розкажеш. Конi лiниво трусили риссю пiд густими грабовими гiлляками, пiд ?хнiми ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспiвував свою пiсню, i вона мов летiла мiж дерев разом з вершниками, а потiм губилася в зеленому шумовиннi лiсу. - Ви зна?те, дядьку Петро, про що я спiвав? - Мабуть, .про любов. - Еге... - Я тобi можу навiть розповiсти, що дi?ться в тво?й пiснi. Хлопець каже дiвчинi: у тебе такi гарнi чорнi коси, а в косах квiтки; дай менi на тво? коси подивитися. Хлопець дiвчинi каже: в тебе такi бiлi рученьки, а на рученьках - моя доля; дай менi взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе такi червонi й солодкi, мов кавун, вуста... Йон засмiявся: - Не так... - Я тобi дам не так! - визвiрився Петро. - Все так. Кожен думав про сво?. Йон - про Вiорiку, доньку бадi [90] Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напiвзабутий ним Трi?ст i донью в бiлому у вiкнi; Йовановi згадалися дiвчата-чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькiй кам'янистiй стежинi; Олександр думав про далекий Ки?в i про те, що треба поспiшати й поспiшати... А Петровi привиджу?ться родимочка на лiвiй щiчцi i червона пелюстка в корцi з водою. РОЗДIЛ СЬОМИЙ, _ у якому геро? бiльше дiють, мiж думають; _ зрештою це теж не так уже й погано... _ Коли Недайборщ, пiдхоплений оскаженiлою хвилею, летiв назустрiч галерi, вiн ще встиг закричати: - Хлопцi, хапайтеся за весла!.. Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але вхопився за нього. Ще раз гукнув: - На галеру, хлопцi! Сам же, пiдтягшись на брусовi, розгойдався i перекинув ноги вгору. Весла в галери довгi. На кожне з них вирубували по добрячому дубовi. Чи почув хто його крик, чи нi, Недайборщ не знав. Вiн завмер на брусовi. Намагався вслухатися в навколишнiй рев, щоб почути, чи нема? поряд ще когось. Але що ти почу?ш у цiй веремi?? Море шаленiло. Воно жбурляло галеру, лупило сво?ми тисячопудовими кулаками в ?? борти. Карпо сповз з бруса й полiз уздовж борту до корми. Чого його тягло туди, Карпо не думав, вiн просто лiз, бо треба було щось робити. I раптом наткнувся рукою на людське тiло. То була голова. Карпо одразу вiдчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак. - Хто ти? - прошепотiв Карпо. - Це я, отамане, - почувся знайомий голос Клюсика. - Де ти взявся? Ти ж у морi! - А я зачепився в морi за весло та й вибрався. - Як ти мене побачив? - А я, як кiт, уночi бачу, - прошепотiв Клюсик i раптом схлипнув. - Чого ти? - Чайки жаль i хлопцiв... Дурно пропали... - Всi? - Не всi, кiлька почепилося на весла... Та, може, хто з другого борту... Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто. - Що робити будемо? - Воювати, - вiдповiв Клюсик. Це вже було смiшно! Битися з екiпажем галери - це душ двiстi озбро?них туркiв, не менше, а ?х, козакiв, поки що лише дво?... - Почекай, треба узнати, що тут i як, - промовив Карпо. - Та тихше - почують! - У цьому ревиську щось почу?ш! Карпо полiз уперед. Галера здригалася вiд ударiв хвиль. Вiдчувалося, як рiвномiрно працюють весла: раз-два, раз-два... Головне, щоби хлопцi добре трималися за тi весла. На веслах сидять невольники i, вiдчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки. Карпо й Клюсик пробиралися уздовж борту, витягши шаблi з пiхов i тримаючи ?х у руках. На тлi чорно-сiрого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темнiла якась постать. Бiля люка стояв турок. Карпо, не дихаючи, пiдкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навiть не крикнув. Гуркотiло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно. Турки, напевно, й не вiдчули, як ?хня галера налетiла на отаманську чайку. Але ж бiля двохсот озбро?них ворогiв... А ?х, козакiв, якби навiть з чайки врятувалися всi, - п'ятдесят. Найстрашнiше, що в такiй темрявi не розбереш, де хто ?, де - свiй, де - чужий... Хлюпали важкi весла по збуренiй водi. На кожному веслi - по сiм невольникiв. Ось хто допомiг би, якби ?м розiмкнути кайдани. Але як туди дiстатися? Ляда люка, що веде до невольникiв, - поряд... Якщо Карпо схопиться ось за це кiльце, пiдiйме ляду... Що тодi? Скiльки там, бiля невольникiв ? наглядачiв? Небагато, але ж вони можуть пiдняти тривогу... - Клюсику, - прохрипiв Недайборщ. - Ну? - Лiзьмо до веслярiв. - Нащо? - схлипнув Клюсик. - Страшно. - Тьху на тебе!.. Пiдiймай ляду. Я сам спущусь. Почу?ш шум - лети виручати. - Добре. - Та не хлипай. - Холодно. Ревло море, шалено стрибали хвилi, перекочуючись через галеру. Хлюпали весла по водi - турки йшли на пiвнiч. Тiльки-но вiдкрився люк, як отаман почув стукiт барабана й хрипiння двох сотень невольничих горлянок. Потiм ударило в нiс смородом i спекою. Поволi спускався вниз. В однiй руцi пiстоль, в другiй - шаблюка. Навколо - цiлковита темрява. I - невiдомiсть. Ось уже низ. Хтось нiби йде. Притисся до стiнки. Так i ?. Пройшов наглядач. Пройшов... Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг - тьху ти, нечиста сило... Мацнув далi - лава. Тiльки тепер спостерiг, що над ним вигойду?ться туди-сюди держак весла. Тяжко дихало, як iз мiха. Карпо мацнув ще далi - наткнувся на людське тiло. Нога. I - тут же: - Пугу! Пугу! - вимовив стиха. Гуркiт моря, тяжке сопiння сотень людей - i вiдповiдь: - Козак... з лугу... Свiй! - У кого ключ вiд кайданiв? - Тс-с!.. У Абдали!.. Тiльки-но пройшов... - Де саме? - На поясi! - Скiльки тут ?х iще? - З десяток... - Зброя? - Камча... Нiж. I все. - Не чув - по веслах iншi не лiзли? - Чув... - Ну, бувай! Щасти тобi! - Й тобi... Карпо вiдлiз до стiнки, принишк, став чекати. Було душно й темно: в морських баталiях з козаками турки боялися палити вогнi на сво?х галерах - то був би славний орi?нтир для гяурiв, якi тут же могли кинутися на абордаж. Наглядач-турок наближався. Карпо його не бачив i майже не чув, але вiдчував... Тихо засунув пiстоль i шаблю за пояс. "Ну, ходи, ходи!.." Турок був поряд. Карпо чув навiть, як вiн дише. Простягнув руку й помацав... темiнь... I в ту ж мить вiдчув важку руку турка на сво?му плечi. Схопив ворога за горлянку i кулаком правицi бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в щелепу. Наглядач навiть не писнув, мiшком звалився пiд ноги. Карпо швидко обмацав пояс, знайшов ключi i нiж. Ключ затис у руцi, а ножа загнав турковi в груди. Наглядач здригнувся й затих. Полiз назад. - Пугу! - Козак... з Лугу... - Ось ключ, - подав шмат залiза в тремтячi пальцi. А сам - далi. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз-два! Раз-два! Мiж рядами, прикутi, спали невiльники, чия черга веслувати настане вранцi. Шумiло море, скрипiли борти галери. Карпо вiдчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувся. - Це я! - почувся знайомий голос "козака з Лугу". - Розкувалися. Веслу?мо. Що далi? - Всi розкувалися? - Всi! Нас спiшно заковували - всiх одним ланцюгом. - Ага! Ну, тодi гребiть i далi, але треба зараз знищити наглядачiв. - Добре. Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тiльки десь щось нiби скрикнуло. Та барабан перестав торохтiти. Нi - знову озвався... Перед ранком галера повернула назад. На палубi стояв Карпо Недайборщ i вимахував смолоскипом до всiх, хто був у морi: - Пливiть сюди... Галера наша! З п'ятдесяти козакiв уцiлiло всього лиш двадцять дев'ять. Люто вiдплатили запорожцi яничарам за смерть сво?х товаришiв - жодного не залишили на борту галери, всiх, навiть капудана-агу жбурнули в розшалiле море, хоч i просився, хоч i благав, щоб помилували - величезний викуп обiцяв. - А мо?х хлопцiв хто менi поверне? - гарикнув у вiдповiдь Карпо. - Iди ракiв ловити! Ляпнув об хвилю - та й усе. - Хлопцi, вилазьте на щогли та видивляйтеся - може, кого з наших побачите! Гуде, реве море. Дрейфу?, глова?[91] на хвилях турецька галера, захоплена козаками. Десь на пiвночi - козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отамансько?... Пливуть додому... роздiл восьмий, _ у якому дивовижно перехрещуються людськi долi... _ Мабуть, Петровi Скрипнику недаремне привидiлася чорноока Галя... Бо саме того дня згадався й ?й отой чудний дядько, що пив у не? воду. Вiн так на не? тодi пильно дивився... Напевно, глибоко нещасливий чоловiк. При?хати додому через тридцять лiт i нiкогiсiнько рiдного чи бодай знайомого не зустрiти... Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь-ледь накрапав ще теплий, але вже дуже дрiбний - передосiннiй - дощик. Пришвидшила крок - бiля старого-престарого береста в степу на не? чека? братик Олелько, що разом з дiдом пасе худобу. У горщику брата?ться борщик, смачко-смачно пахне. Ще гарячий. Сама зварила. Сама й несе братовi та дiдовi. Берест сто?ть-бовванi? посеред степу. Скiльки живуть сугачани, стiльки й знають його. Старий як свiт. Бува?, що почина? всихати - от-от його схопить за горло смерть берестяна. Аж нi - пiсля снiговито? та вiхолисто? зими, як розгуля?ться весна-рясна, як роздзеленчаться срiбнi шибеники-струмки, як розпашi? вiд весняно? хiтi земля, то нiяка нi божа, нi чортяча сила не всто?ть; от i берест - торiк повистромлювались голi гiлки-караки, а зараз - диви! - геть увесь забуяв, загойдався пiд юним весняним вiтром, i устало зелене степове диво небаченим вiтрилом, i вже зда?ться, що весь степ поплив пiд оцим божевiльне блакитним небом... Берест сто?ть-бовванi?, а ступнiв отак за тисячу вiд нього - кам'яна могила непорушна. Скрипчина могила - так кажуть на селi. Щодня туди безрукий камiння носить... Кажуть, що якийсь чоловiк з сусiднього села ?хав возом i побачив могилу. Взяв та й наклав повен вiз того камiння - хату мурувати надумав, - аж тут налетiла гроза, громом ударило в того дядька з неба; та й убило тут же, тiльки переляканi конi з повним возом бiлого, як людськi черепи, камiння примчали до дядькового дворища... Пiд берестом чомусь не видно нiкого. Може, погнали худобу в балку? На бiлiй кам'янiй могилi з'явилася людська постать. Ця постать махала короткими руками, пiдскакувала, мов у якомусь танку. "Бiдний, нещасний", - подумалося Галi, i знову згадався отой дивний дядько, що пив у не? воду. Вiн дивився на не? сумними очима i розповiдав про чоловiка, що був прекрасним богомазом, а став безруким дурником. Господи! Та невже в цього нещасного чоловiка нiчого в душi не лишилося? Невже страшна бiда так скаламутила й затемнила йому розум? Он - танцю? на могилi... Чому? Навiщо? Що це означа?? Той, що танцював на бiлiй могилi, раптом зник. Але нi, вiн вигулькнув з-за кущика й бiжить назустрiч. Тут злегенька подув вiтерець - i Галя почула якусь дивну музику. Й одразу збагнула: спiва?-виграва? схована пiд бiлим камiнням скрипка дiда Савки. - Г-г-и-и! - почулося здаля. Галя з досадою вiдмахнулася рукою на крик безрукого чоловiка, вслухаючись у незбагненно-чарiвну музику, що долинала з бiло? могили. - Г-г-и-и! - почулося ближче, i Галя подивилася на безрукого. Чого то вiн справдi хоче?.. ?? душi хотiлося тишi й спокою. Щоб тихо-тихо дощик шелестiв, щоб здаля долинав спiв заховано? в кам'янiй могилi скрипки i щоб думалося про щастя... - Г-г-и-и! - невгавав безрукий чоловiк. Мимоволi поглянула туди, куди показував обрубок Додино? руки. З балки ви?здили якiсь вершники, йшли якiсь люди пiшаницею. Хто б то мiг бути? ?? серце затiпалось. - А-а-а-а! - кричав безрукий богомаз, страшно роззявивши беззубого рота й бiжачи назустрiч Галi. А обрубком руки показував на балку: тiкай, мовляв! А Галя не могла рушити з мiсця, дивилася посiрiлими очима на степ, на чоловiка, що бiг до не? та кричав, на вершникiв, якi летiли просто на не?. Безрукий богомаз повернувся до Галi спиною й пiдняв над головою обрубки рук. - А-а-а-а! - заволав вiн, махаючи сво?ми страшними цурпалками, аж вершники зупинилися, ?хнi конi затупцяли на мiсцi, вибиваючи з-пiд копит сиву пилюку. Галя мов заклякла. Вона не могла зрушити з мiсця, гейби хто зв'язав ?й ноги. Переднiй вершник - молодий, красивий, блакитноокий, з синьою, схожою на родимку плямою над правою бровою - скочив з коня й пiдбiг до Галi... Упав на землю вузлик, де був свiжий борщ у горщиковi, покотилися шмат хлiба, цибулина. Галя кричала, пручалася, виривалася з цупких, твердих, мов залiзо, рук турка, але нiщо не допомагало. Лежав на землi зомлiлий вiд удару кабзою шаблi по головi Тодор Трагiра. На нього нiхто не дивився - дивилися на дiвчину, яку ода-башi Селiм, тримаючи на руках, нiс до свого коня. * * * Пiсля травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селiм, було вiдправлено до Богданi?. Яничари зразу не хотiли йти, але колишнiй бунтарський запал уже вичерпався, й вони пiдкорилися. Мiсяць ходу - i вони вже на березi Днiстра. Тут, звичайно, знайшлася для них робота. Ходили невеликими походами в лiси - воювати з повстанцями, якi часто налiтали на села та мiста, зайнятi турками, i немилосердно били чужинцiв, визволяли з тюрем закутих у кайдани сво?х товаришiв, якi вливалися в ?хнi загони, чи ж, перейшовши Днiстер, iшли на Укра?ну - на Сiч. Кiлька днiв тому iз зiндана втiк молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п'ятеро озбро?них до зубiв яничарiв. I що ж? Чотири вiрнi слуги султана Мустафи залишилися лежати на березi з простреленими головами, а молдаванин щез за Днiстром. Цього стерпiти не можна було. Орта одержала наказ - негайно наздогнати втiкача й скарати найлютiшою смертю. Але де його шукати? Заднiстрянщина велика... Та яничари були впертi. Вони вже обскакали не одну сотню миль по Заднiстрянщинi. А Йона Кодряну не знайшли. Отже, залишилося одне - дощенту спалити село Миндру, звiдки той Кодряну, а жителiв його забрати в неволю. Нi Селiм, нi його во?ни не вбачали в цьому нiчого поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури - це не люди, аллах визначив ?м бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим [92], прислужницями, виконавцями найбруд-нiших робiт. I Селiм, i його во?ни були певнi, що гяури не здатнi на справжн? страждання, на справжню хоробрiсть. Що ж, трапляються i в них вiйськовi успiхи, але це через нездарнiсть деяких турецьких во?начальникiв або ж через те, що хтось iз правовiрних розгнiвив аллаха - i аллах посила? як мсту поразку для во?нiв Магомета. Але зелене знамено пророка мусить замайорiти над усi?ю землею, над усiм Фарангом [93], над Iндi?ю, над Серендiпом [94], над усi?ю Африкою, навiть над тими землями, про якi знав капудан-ага Пiрi-ре?с [95], а також над тим неозорим кра?м, що вiдкрив його для невiрних Колумб. Чому мало бути саме так, а не якось iнакше - Селiм не думав. Вiн звик так мислити ще в дитинствi, в яничарськiй школi, вiн мислить так i зараз. ...Турецький загiн повертався назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж iти з порожнiми руками було нецiкаво. I яничари почали полювати. По хуторах, по невеликих селах ловили гарних дiвчат. Цей товар такий же надiйний, як i золото та самоцвiти. Оскiльки все одно доведеться пустити з димом богданське сiльце Миндру, а з його жителями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою ще зо два-три десятки гарних укра?нок, яких можна буде вельми вигiдно продати в тому ж таки Стамбулi? I в цьому Селiм теж не вбачав нiчого поганого. Навiть навпаки. Адже оце дiвча, яке отак шалено рветься, кричить, куса?ться, не зна?, що на не? чека?. З такою красою вона стане дружиною якогось башi, а то й вiзира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, цьому дiвчатi пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого... Нi, просто великого султана Мустафу... Галя вiдбивалася, як могла: кусалася, дряпалася, плювала в пику блакитноокого турка, - але вiн був сильний i невблаганний. На помiч йому пiдбiгло кiлька яничарiв. Вони зв'язали - нi, не зв'язали, а оповили мотузками все ?? тiло. Турок сiв на коня. Дiвчина вiдчула, як яничари пiдiймають ??. I от вона вже в руках блакитноокого. Турок був би красивим, якби не був турком. Вiн чимось навiть скидався на отого чоловiка, про якого Галя згадувала оцi днi, - Петра Скрипника. Тiльки цей був без бороди, з тоненькими пiдфарбованими вусами i з синьою плямою над правою бровою. Вона подивилася турковi простiсiнько у вiчi й крикнула: - Пусти мене! Турок мовби не чув. Галя заплакала вiд безсило? лютi. - Пусти мене, кьопек! Турок не розсердився, а засмiявся. Вона ухитрилася навiть плюнути йому в тi безсоромнi очi, чужi, ворожi, турецькi очi, а вiн тут же закрив ?й рот важкою, шорсткою долонею. Дiвчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, вiдчула в ротi присмак ненависно? турецько? кровi, а через мить ?? рот було запхано якоюсь ганчiркою. Вона почала задихатися... Але терпiла... "Добре, добре, я задихнуся, але вашою не буду!" Задуха стала нестерпною. Галя заплющила очi й вiдчула, що вся вона вкрилася гарячим потом, ?? тiло здригалося в конвульсiях... I тут турок вийняв кляп з ?? рота. Галя закашлялася, з очей бризнули сльози, все лице горiло. Турок дивився на не? люто й стурбовано. З його руки текла кров. Вiн перевернув ?? обличчям донизу. Кiнь побiг дорогою Останн?, що Галя побачила, - лiс кiнських нiг i далеко в степу - безрукий Тодор Трагiра, який пiдвiвся iз землi и побiг за кiньми... Бiг, бiг, аж поки знову не впав... РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _ у якому геро? слухають правдивi iсторi? Джузеппе, _ стрiляють з пiстолiв i сваряться мiж собою... _ На сьомий день подорожнi, переспавши нiч у Фастовi, рано-вранцi ви?хали до преславного города Киева. Хто з пiших чи кiнних не стрiчався, в усiх Петро перепитував : - До Ки?ва скоро? Й усi всмiхалися й вiдповiдали: - Скоро, скоро! До вечора будете! Навiть конi, яких добре-таки притомила далека дорога через кiлька кра?н, - навiть конi побадьорiли, мовби вiдчували, що ось-ось кiнець путi. Вони ?хали битим шляхом п'ятеро в ряд, i коненята весело ?х несли, i кожному хотiлося спiвати. А Джузеппе розповiдав свою чергову побрехеньку. Попереду показався якийсь екiпаж, запряжений четвiркою коней. - Цiкаво, хто це? - примружився Петро. Вершники спинилися. Назустрiч ?м швидко ?хала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах, торохтiли колеса, здiймалася пилюка, i в тiй пилюцi безсило бiгли, задихаючись, тро? чоловiкiв, прив'язанi довгими мотузками до карети. Трохи позаду - ступнiв за сто чи сто п'ятдесят - скакало щось близько десятка озбро?них воякiв з надвiрного вiйська якогось польського графа. - Петре, ти бачиш? - показав Джузеппе на карету. - Бачу! - Стiй! - закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами. Стангрит[96] i вухом не повiв. Конi мчали, мов покази-лися, карета гуркотiла, а ззаду бiгли прив'язанi люди... - Сакраменто! - зарепетував iталi?ць. - Я вас перестрiляю! Вiн вихопив пiстоль i нацiлився. - Джузеппе! - вигукнув Олександр. Але iталi?ць, люто витрiщившись на карету, удав, що нiчого не чу?. Конi заiржали, вiжки натягнулися, завищали колеса - i карета зупинилася. Пов'язанi люди попадали в пилюку. Карета була схожа на якийсь хитромудре оздоблений сундук з дорогого дерева й мiдi. Всi дерев'янi ?? частини були вкритi тонкою рiзьбою й полакованi, то там, то тут виблискували позолоченi прибрязкальця. Вiконця були не тьмянi, слюдянi, а з скла. Тiльки-но карета спинилася, як ?? дверцята розчинилися i з них виглянула товста червона пика. - Пся крев! - зарепетувала пика. - Геть з дороги! - Що вiн кричить? - запитав Джузеппе у Петра. - Що ти - собача кров, - вiдповiв Петро по-турецьки. - Сакраменто! - заревiв Джузеппе. - Скажи йому, щоб негайно вилазив iз сво?? буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому вiн людей мучить? - Геть з дороги! - репетувала пика. - Де моя варта? А варта якраз набiгала. Вершники летiли на п'ятiрку мандрiвникiв. Джузеппе вихопив ще одного пiстоля. Вихопили зброю i його товаришi, крiм Олександра. - Графе! - не повертаючи голови, промовив по-сербськи Йован. - Ви мрi?те, щоб цей народ вас поважав i йшов за вами в похiд? Отже, виймайте пiстолi. Олександр промовчав, але пiстоль вийняв. В цю мить з карети гримнув пострiл - i кiнь, на якому сидiв Джузеппе, захропiвши, стрибнув убiк i впаз на переднi колiна. Та iталi?ць, вже падаючи, встиг вистрелити з обох пiстолiв одразу. Вiн перевернувся, скочив - i лиш тодi всi побачили, як полетiв через голову вбитого коня переднiй охоронець i почули, як страшенно закричав пикатий у каретi. Джузеппе вихопив шаблюку i загорлав: - Зупинiться! Супротивники тут же натягли поводи й стали. - Зброю - на землю! - наказав Петро. - Ну? За криком хазя?на карети нiчого не було чути. Петро гарикнув: - Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подiяло одразу. Пан замовк. Тепер чувся тiльки стогiн, та й то слабкий. - Зброю - на землю! - повторив Петро й вистрелив. Усi побачили, як вилетiла, вибита кулею з рук одного з охоронцiв карети, шабля. - Слуха?мо пана, - вiдповiв переднiй вояк, що впав разом з конем на землю. Вiн вiдкинув шаблю вбiк. За ним те ж зробили iншi. - А тепер виймiть з карети свого пана i перев'яжiть йому рану, - наказав Петро. - Хто вiн, до речi, такий? - То ? славнозвiсний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблiдлого пана Болеслава вивели з карети. Куля iталiйця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвiсного графа, пробила рукав разом з рукою нижче лiктя. З графового рукава текла кров. - Хто вам дозволив, - укра?нською мовою звернувся Олександр до Болеслава, - отак поводитися з людьми? - Не розум?м, - вiдповiв, кривлячись од болю, Болеслав. - Ось я тобi запечу ще кулю в дупу, тодi ти все зрозумi?ш, - скипiв Петро. - Ну? - нетерпляче повторив Олександр. - Хто вам дозволив отак мучити людей? - То мо? голдовники, то мо? раби, - вiдповiв граф Лозовицький. - Що схочу, те й зроблю! - Шайтан! - аж заскреготiв зубами Петро. - Ваша поведiнка не гiдна християнина, - гнiвно сказав Олександр. - Ви поводитесь гiрше, нiж наглядач на галерi чи кримський мурза... - Вони розбiйники. Вони втiкали на Запорiжжя... - I це все? - Цього вже багато. - Ага.. - Олександр на хвильку замислився. - А що скажуть вашi люди? Розв'яжiть i пiдведiть ?х. Дво? охоронцiв пана Болеслава пiдiйшли до пов'язаних i стали ?х пiдводити. Пiдвiвся один - молодий, змучений, виваляний у пилюцi. Вiн, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах i водив у повiтрi руками, мовби шукав опори... - Ви вiдплатите за це самоуправство! - просичав пан Болеслав. - Пане, один хлоп не хоче пiдводитися, - пролунало позаду. Джузеппе пiдбiг до охоронцiв пана Болеслава, якi схилилися над тiлом, розпростертим на землi. Це був хлопець рокiв тринадцяти. Його очi були заплющенi, губи мiцно стуленi. Джузеппе дiстав баклагу i, з зусиллям вiдкривши рот нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очi, потiм сiв, спираючись на обдертi руки й заплакав. - Сеньйоре Олександр, - почувся голос Джузеппе, - третiй чоловiк - мертвий. Олександр мовчки зняв капелюх. Петро вiдчув, що йому наморочиться в головi вiд шалено? лютi. Господи, боже мiй, оце тобi й Укра?на! Мало ?й турецьких наскокiв, мало ?й iншо? бiди, так от ма?ш - ще й польськi пани! - Ану, Йоване, вiдiйди! Я зараз йому в черево кулю зажену! - вигукнув вiн. - Петре! - пролунав твердий голос Олександра. - Не чини самосуду. - Та ж це звiр, а не чоловiк! - Петре, я наказую! Олександр пiд'?хав, подивився на мертвого селянина. - Як же це сталося? Вiн же бiг... - Не знаю, - вiдповiв старший бранець. - Нас тягли верстов з десять отак, а може, й бiльше... - Як звали його? - Данило Клименко... В нього жiнка й тро? дiтей лишились... - За що ж то вас так? - Не витерпiли пансько? сваволi. На Запорiжжя тiкали... В нас багато хто тiка?, бо несила... А коли пiймають, то сам граф сiда? в карету i тяга? отак чоловiка по шляхах, аж доки той боговi душу не оддасть... - А вас же як звуть? - Мене - Максимом Балаба?м, а його - Яремком Цiпуриною. Хлоп'як iще, а i його не пожалiли... - Так, так... Ваше село далеко? - Та далеченько... Я сяду, а то щось ноги не тримають... Олександр замислився. Щось треба робити з покiйником. Не залишати ж його на шляху... Петро сказав пiвголосом кiлька слiв по-турецьки. Олександр гiрко всмiхнувся. - Ви, графе, йдiть додому пiшки, - сказав вiн. - I дякуйте боговi, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. I нехай стангрит його вiдвезе. Вашi два селянини по?дуть з нами - вони гiднi бути вiльними людьми. Вважайте, що я ?х тут у вас купив. Цiною вашого негiдного життя. Ми забира?мо й трьох коней. Все. - То ? розбiй! - верескнув пан Болеслав. - Ще одне слово - i моя куля зробить отвiр у вашому черевi, пане граф! Встати! - заревiв Петро. Граф Болеслав, тремтячи, пiдвiвся. - Бiгом додому! Бiгом, бiгом, пся крев! - I щоб жодного слова! - крикнув Петро. Ноги в графа Болеслава дрижали, але вiн намагався бiгти. - Борше, борше! - гукнув услiд Петро. Товстий, огрядний, переляканий польський граф бiг не озираючись. Граф Олександр сидiв на конi й перебирав пальцями гриву. Йому не хотiлося дивитись на ганьбу польського графа. "Нi, ми взялися не за свою справу, - подумалося йому. - Граф Лозовицький, звiсно, варвар, але це його селяни i вiн може з ними робити, що хоче..." А другий голос пiдказував, що Петро ма? рацiю... Думки Олександровi перервав чийсь крик. Вiн пiдвiв голову й побачив, що Яремко Цiпурина пiдвiвся й, хитаючись, побiг услiд за графом Лозовицьким. - Ти куди ото, малий? - гукнув услiд Петро. Але Яремко вхопив палицю i, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись вiд слiз. - Ану, назад! - гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали. - Та нiчого страшного не станеться, - сказав по-iталiйськи Джузеппе. - Хай влупить кiлька раз по литках. Дуже гарно вплива? на характер... - А вiн, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, - реготнув Йон, i це непри?мно вкололо графа Олександра. Тим часом Яремко наздогнав графа i вдарив його палицею по литках, як i передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткiше, але Яремко не вiдставав i бив, по чому трапляв. - Оце тобi, - плачучи, приказував вiн, - за дядька Данила... I ще раз за нього... I за Максима... I ще раз - за Максима... I за мене... I за всiх... I ще раз за всiх... I ще раз! Зашпортнувся за грудку на дорозi, впав, але зразу пiдхопився, рвонув слiдом за графом. Та тут його наздогнав Петро. - Досить уже, хлопче! - Не досить! Пусти! - закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетiв канаву й покотився по травi. - Ану, щоб слухався менi! - вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халявi. - Чого ви його захища?те? - закричав Яремко у вiдповiдь. - Вiн людину убив, а ви кажете "досись". Я його вб'ю! Ось як пiду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зiтну!.. - Молодець! Правильно! - вигукнув Джузеппе. - Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всi гуртом при?демо до тебе в село й графа на палю посадимо. - I посадимо, - шморгнувши носом, вiдповiв Яремко. - А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести. Очi Джузеппе були сумовитi й добрi. В такi очi не хотiлося кричати чогось образливого й злого. Джузе