Станiслав Тельнюк. Гра? син? море

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Триста козацьких чайок та  двi  сотнi  донських  човнiв  долають  хвилi
Чорного моря. На однiй iз чайок - замислений  отаман.  Складна  й  химерна
його доля. Син турецького султана Ях'я, рятуючись  од  придворних  убивць,
разом iз матiр'ю-гречанкою  втiка?  до  Чорногорi?.  Там,  серед  гiрських
лицарiв, якi борються з турецькими завойовниками, Ях'я  почина?  розумiти,
що не в грабiжницьких вiйнах щастя Туреччини. Прибравши собi нове  iм'я  -
Олександр Чорногорський, - Ях'я прибував на Укра?ну  i  разом  з  козаками
руша? в далекий похiд, щоб скинути султана i вивести свою кра?ну  на  шлях
миру i дружби з iншими народами.
   Повiсть, в основу яко? покладено справжнi iсторичнi  факти,  розповiда?
про  спiльну  боротьбу  укра?нцiв,  росiян,   молдаванiв,   грекiв   проти
турецького поневолення. Дiя вiдбува?ться у Ки?вi та Стамбулi,  у  Могилевi
на Днiстрi та у Кафi, у Синопi й Трапезонтi, перед очима читача  проходить
життя рiзних народiв на початку XVII столiття.
   "Гра? син? море" - це перша книжка задумано? автором дилогi? про славне
запорозьке козацтво.



   ПРОЛОГ

   Ховали дiда Скрипника.
   Отого самого Скрипника, що вже  багато  хто  забув,  як  його  iм'я  та
прiзвище, усе - Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному, коли  жив,
так звали i дiдових онукiв та правнукiв, так хлопцi i на  хрестi  випалили
розпеченим цвяхом: "На  сьому  мiсцi  упоко?вся  навiки  раб  божий  Савка
Скрипник, у премногiй печалi залишивши родичiв сво?х".
   Був тодi погожий  осiннiй  день.  Небо  такою  синизною  свiтилося,  що
богомазовi Тодору Трагiрi можна було б вмочати свого борсучого пензля не у
фарбу, а просто в небо i малювати якнайсвятiшу iкону. Та  богомазовi  було
не до того. Вiн думав про дiда Савку, якого все життя хотiв намалювати,  а
от не вийшло, не наважився. Бо  ликом  дiд  Савка  не  вийшов  нi  в  бога
Саваофа, нi в Iсуса, нi в пророкiв, та й не лик у нього  був,  а  звичайне
мужицьке обличчя,  що  його,  звiсно,  святотатственно  малювати  дорогими
фарбами на тонко виструганiй дошцi, та й чи насмiлилася б богомазова  рука
малювати замiсть звичних заокруглених святих  кучерикiв  нечесанi  Савчинi
патли?!
   А проте Тодоровi було дуже шкода, що  вiн  не  встиг  намалювати  Савку
Скрипника. Хай не на iкону, хай просто так, хай навiть серед  грiшникiв  у
пеклi!..
   Вiн iшов за саньми з дiдом, дивився на людей, що мовчки  простували  за
двома чорними волами, якi, понуривши сво? великi рогатi голови, пускали на
землю тонкi цiвки тягучо? прозоро? слини, а з ?хнiх очей  текли  сльози  -
справжнi сльози, такi ж, як i в людей...
   За вiдкритою домовиною йшло все село, йшли всi Сугаки - старi  й  малi,
слабi й здоровi, розумнi й дурнi, бо не було в Сугаках тако?  людини,  яка
не знала б, що то за дiд був такий - Савка Скрипник.
   Дiд Скрипник  багато  бачив  на  сво?м  вiку.  Обходив  пiвсвiту  отими
неспокiйними ногами, якi нинi, упоко?вшись навiки, сумирненько лежали  пiд
полотниною - аж не вiрилося, що вони в нього такi  звичайнi...  Бували  тi
ноги в таких краях, що про них у  Сугаках  не  всi  й  чували.  Бував  дiд
Скрипник в  угорських  краях,  разом  з  уграми  та  сербами  боронив  вiд
басурмана славний Бiлий город, чи Београд, по-сербському кажучи.  Було  це
все так давно, що хто тодi парубкував, то зараз або  на  цвинтарi  лежить,
або - якщо живий - то древнiй, як дiд Меркурко. Боронив  дiд  Савка  Бiлий
город,  та  так  i  не  вборонив:  велике  вiйсько  мав  пiд  сво?ю  рукою
агарянський султан Сулейман, отой, що, кажуть, жiнкою  укра?нку  Роксолану
тримав; погинули в битвi серби й мадьяри, та й Савка  мало  не  пропав,  -
урятувався, втiкши до iталiйцiв. Навчився в iталiйцiв  вiн  музики,  ще  й
навчив його  майстер-талiянець,  як  скрипки  вистругувати,  та  таким  же
тямущим його учень виявився, що вже  йому  до  кiнця  довелося  Скрипником
прозиватися... Був iще дiд Скрипник за десятьма  морями  й  океанами  -  в
такiй дальнiй сторонi, куди цiлий рiк плисти треба; i  люди  там  червонi,
голяка ходять, вiри i не нашо?, i не турецько?, а срiбла всякого i  золота
у них там хтозна-скiльки... А як заграв ?м дiд Сав-ка на скрипцi,  то  все
вiддати хотiли йому тi iндiяни за не?,  та  вiн  не  схотiв  музики  сво??
продавати, бо то була його перша скрипка, i вiн з нею  нiколи  й  нiде  не
розлучався, ще й казав; "Умру - з нею й поховайте".
   ...Везуть дiда Скрипника чорнi воли, роги ?хнi  вибiленими  полотняними
стрiчками пообв'язуванi, тягнуть вони сани по дорозi - вгору, до цвинтаря,
а на землi - двi смужки вiд полозiв залишаються, гладенькi,  чистенькi,  а
подекуди аж блискучi, мов дзеркало. А за саньми несе в простягнутих  руках
дiдову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором  -  онуки  та  правнуки  дiдовi
йдуть, плачуть свiтлими слiзьми, хоч казав колись Савка:  "Не  плачте,  як
умру, менi давно вже вмирати пора, сотню лiт доживаю. Товаришi  мо?  давно
вже там, у пана бога, вже й дiти мо? - Василь, Семен та  Грицько  -  життя
сво? земне скiнчили, вже й  онуки  постарiли,  а  правнуки  повиростали  -
скiльки ж iще чоловiковi жити?!"
   Несе Тодор-богомаз скрипочку  дiдову  на  руках,  мов  дитину.  А  вона
лежить, вся сонцями обпечена, дощами перемита, вiтрами пересушена -  дихни
на не?, й загра? сама. Ой, не грають сьогоднi скрипки в Сугаках.
   А поперед волiв, пiдскакуючи й пританцьовуючи,  бiжить  дурний  Дода  й
вигра? щось дуже веселе на сопiлячцi - i тому Додi все зда?ться  на  свiтi
веселим i смiшним, бо вродився чоловiк без клепки, а може, й без двох.  Що
б ти йому не казав, все одно не зрозумi?, а  тiльки  вишкiрить  рiдесенькi
зубки:
   - Г-г-и-и!
   Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хлiба не ?в,  хоч  i
дурний, - вiн був сiльським чередником.
   Отже, чорнi воли тягли сани з домовиною, в домовинi лежав дiд Скрипник,
а за ним iшов Тодор-богомаз, за богомазом родичi дiдовi всi, а ?х -  цiлих
пiвсела, а за ними вже - все село, а десь у кiнцi  цього  походу  дiтлашня
пилюкою перекидалася, i старшi на не? не цитькали, бо не до того було... А
попереду йшов, пiдтанцьовуючи, дурний Дода i вигравав  на  сопiлячцi  щось
дуже веселе i дурне. I нiхто на Доду не цитькав, бо вiн був як  дитина,  i
не до цього було, та й звикли всi до дурного Доди.
   Та й то - коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя,  а
то - ховали простого чоловiка, грiшного, як усi люди, чоловiка, що знав не
тiльки молитви, а усi-всенькi нечестивi слова  не  лише  подiльськi,  а  й
богданськi, i мадьярськi, i ангелянськi, й iспанськi, й московськi...
   Та проте ж i витесувати та сушити, а потiм склеювати скрипки,  а  потiм
уже грати-вигравати на них нiхто краще за нього не вмiв. Онде Тодор -  теж
чоловiк не святий, а яких же славних богiв малю?, дарма що сам ще  молодий
- якихось там сорок лiт. А  його  шанують  у  Сугаках  i  люблять,  i  дiд
Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильнiше. Любив i печалився: "Ой
Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як да? талан, то може  щастя  забрати.  Не
приведи..."
   Тодорiв син, вiсiмнадцятирiчний Никодим, узяв собi за жону  Скрипникову
правнуку Устю.
   Позавчора було весiлля.
   Позавчора й дiд Савка проставився.
   Iдуть чорнi воли, сльози ?хнi падають в кам'янисту дорогу. Риплять новi
сани, важко везти ?м у такий погожий i теплий день дiда Савку на  цвинтар.
Попереду вистрибу? Дода i виграва?-виграва? щось дурноверхе, як вiн сам, а
ззаду зiтхають люди. I нiчого не говорять, бо стурбувала  ?х  усiх  смерть
дiда. На весiллi смерть - щось недобре вiстувати ма?.
   А було ж так.
   Як молодi повернулися з церкви, та як почалося весiлля з вином,  брагою
й оковитою, з пiснями й танцями, та як уже всi кращi слова було сказано  i
пiснi  величальнi  переспiвано,  -  саме  тодi  й  пiдвiвся   з-за   столу
старий-престарий Савка Скрипник. Вiн був  уже  п'яненький,  але  на  ногах
тримався мiцно, його майже столiтнi очi блищали  весело,  молодо  i  трохи
по-бiсiвськи. Вiн тримав у  лiвiй  свою  почорнiлу  скрипочку,  а  смичком
легенько постукував Тодора по головi. Слухай, мовляв, я, дiд  Савка,  щось
сказати зараз маю.
   - Дорогi мо? Устенько  й  Никодиме.  Хотiлося  б  менi  щось  таке  вам
побажати... доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так  це
ж уже бажали вам.  Багатства  побажати?  Так  не  воно  всьому  ?  голова.
Здоров'я? Так ви його,  слава  богу,  ма?те,  тьху,  тьху,  тьху,  щоб  не
наврочити. Дiтей? Це не вiд того, хто бажа?, а вiд бога  й  природи.  А  я
хочу подарувати таке, що його нiби й нема?, а воно ?; а  без  нього  життя
було б невеселе, i сумне, i нелюдське.
   Дiд усмiхнувся у лiвий сивий-сивенький вус (правий ще  був  чорний,  як
скрипка), подивився на Устю й  Никодима,  на  всiх,  хто  був  навколо,  i
сказав:
   - Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дiтей  ваших
дiйшла.
   Вiн змахнув смичком - полилася, закружляла по свiтлицi  пiсня.  Всi  ??
знали й любили, тiльки на весiллях не спiвали, бо сумна:

   Ой, як я умру в тiм чужiм краю,
   Дам собi зробити зо злота труну.
   Гей, гей, зо злота труну...

   Скрипка грала-вигравала, наче то ?? саму  замiж  оддавали,  та  так  же
голосно тнула, що могло здатися, буцiм грають тут не одна, а цiлих  п'ять.
Дiдовi патли маяли на всi боки, скрипка аж стогнала, а люди  й  незчулися,
як опустили голови:

   Зо злота труну, срiберне вiко,
   Аби мнi було на серцi легко.
   Гей, гей, на серцi легко...

   - Ну, ми не старцi, щоб виводити кiнцi! - раптом вигукнув дiд  Савка  й
тут же перекинувся на гопак.
   - I не свинi, щоб ставать на серединi, - негайно озвався дiд  Меркурко,
що був за Савку молодi ший усього на п'ять чи сiм лiт.
   I почалося! Пiдстрибувало полум'я в каганцях i свiчах,  а  все  весiлля
вигупувало каблуками по землi, i вона аж стогнала, мало не репала.
   - Гей,  хлопцi,  хто  знайдеться  серед  вас  такий,  щоби  дiда  Савку
переборов? Га? - вигукнув Скрипник i урвав  музику.  -  Ну?  Хто  береться
танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
   Усi мовчали.
   - Ех! - сказав дiд. - Нема серед вашого брата таких, як ото  турка  пiд
Вiднем били. ?х було всього  двадцять,  а  басурмана  -  сто  двадцять.  I
побили! Нема!
   Всi мовчали. I вдруге нiхто не вийшов у коло.
   - Ех-ех-ех, - аж застогнав старий  Скрипник.  -  Переводяться  люди.  А
колись же було! Нема... Нема... Хiба що тiльки на Запорiжжi...
   - ?, дiду! - почулося ззаду.
   - А що там за вишкварок озвався? - озирнувся дiд  Савка.  -  Чи  не  ти
часом? - запитав вiн хлоп'яка рокiв чотирнадцяти, що стояв позад нього.
   - Я!
   Це був правнук дiдiв, Петро, Устин брат.
   - Так ти ж малий!
   - Грайте, дiду!
   - Та ти ж не зна?ш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.
   - А я до ранку танцюватиму!
   - Оце  по-нашому,  по-козацькому,  матерi  тво?й  ковiнька!  Ну,  тепер
держися!
   I знову заскакала, закружляла, затанцювала по хатi музика! Тiльки тепер
танцював один Петро, а всi дивилися, що ж буде з цього змагання.  Ось  уже
п'ять танцiв вiдганяв малий, а все невгава?, ось уже шостий кiнча?, а ноги
в нього, як крила вiтряковi при доброму вiтрi, - крутяться, та  й  хоч  би
що...
   Ось уже пiт тече в Петра по обличчю, а вiн гарцю?, мов молодий жеребець
перед табуном i все вигуку?, вiдмахуючи-струшуючи головою краплi  солоного
гарячого поту:
   - Швидше, дiду, швидше, а то наче якесь дiвчаче гопача виходить!
   А дiд чи втомився сам, чи то малого шкоду?...
   - Та швидше, дiду! - гука?, аж задиха?ться Петро.
   А дiд - тихше й тихше.
   Стояв iз заплющеними очима, бiлий, рука лiва заклякла на грифi, а права
поволi пада? вниз i смичок тягне - у-у-у-у-i-i-i...
   Пiдскочив Петро, схопив дiда Савку за плече:
   - А що, дiду, не можете? Зда?теся? Мовчить дiд. Хилиться на Петра. Його
пiдхопили, а вiн уже й не дише... I серце не б'?ться. Отак i  упоко?вся  -
нiхто не бачив коли, бо всi музику його слухали. I мертвий, напевне,  грав
ще отого гопака.
   ...Батюшка Онуфрiй сказав:
   - Добрий був цей чоловiк. Але недобре вмирати, не  висповiдавшись.  Вiн
же не басурман який.
   Богомаз Тодор мовив:
   - Панотче Онуфрiю! Вся душа дiда Савки Скрипника - в  його  музицi,  як
колись у вояцькiй справi.  Коли  вояк  гине  в  бою,  чи  ж  ма?  вiн  час
висповiдатися? Не ма?.
   - Душа ма? чистою йти до  бога,  висповiданою,  -  напруживши  низького
лоба, мовив Онуфрiй.
   - Вся душа  дiда  Савки  була  в  музицi.  А  музика  -  то  чистота  i
небеснiсть. I оте, що вiн грав  нам  перед  сво?ю  смертю,  то  i  ?  його
висповiдання...
   - А ?й-бо ж! - мовили всi.
   - Хай буде по-тво?му, - змилостивився отець Онуфрiй.
   ...I от везуть дiда Скрипника чорнi воли з великими заплаканими  очима.
I несе Тодор скрипку дiдову, щоб поховати ?? разом з тим, хто витворив ??,
i страшенно жаль богомазовi, що така гарна музика йде в могилу вiд людей.
   Все вище й вище на вигинисту гору пiдiйма?ться жалiбний похiд. Ось  уже
зникло  село  зовсiм.  Тiльки  стара   церковця   вигляда?   сво?м   трохи
скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.
   Дода раптом замовк. Вiн зупинився, подививсь на людей, що йшли за  ним,
але нi, вiн дивився не на людей, а кудись далi, в ту долину, в якiй зникло
село, i раптом закричав, уже не смiючись i не граючись, закричав страшно й
моторошно:
   - Г-г-и-и! Г-г-и-и!
   Воли лiниво брели, пускаючи  тоненькi  цiвки  слини,  але  люди  стали.
Почали озиратися. Що таке?
   - Г-г-и-и!
   - Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хiба не бачиш, куди чоловiка  веземо?
- забухикав, аж застогнав дiд Меркурко.
   - Г-г-и-и! - заволав Дода i побiг повз волiв з домовиною, повз  Тодора,
повз наляканих людей назад, у Сугаки.
   - Що з ним?
   Дивилися вслiд Додi, як вiн мчав, аж перекидався, як вiн рвав  на  собi
волосся i, зрiдка озираючись, кричав: "Г-г-и-и!" - i плакав, i знову бiг.
   Дивилися на обрiй, на небо - все було, як  завше.  Небо  було  чисте  й
блакитне, аж густе вiд тi?? вже  холоднувато?  блакитi,  в  повiтрi  пахло
хлiбом i дозрiлими яблуками, все навколо  було  прозоре  й  спокiйне,  мов
намальоване.
   I  тут  iз  села  почувся  дзвiн.  Це  дзвонар  Юхрим,   що   залишився
видзвонювати по душi небiжчика. Тiльки чому  Юхрим  дзвонить  не  так,  як
завше?
   - Бам-бам-бам! - завалувало над степом, як на пожежу.
   - Г-г-и-и! - долинуло вiддаля Додине.
   I Тодор ураз здогадався.
   Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в головi.
   - Бам-бам-бам! - розривався дзвiн.
   Невже сталося найстрашнiше? Нi, нi, нi, що завгодно, тiльки не це!..
   - Бам!..
   I замовк дзвiн.
   I здалося Тодоровi, що вiн почув останнiй, страшний,  розпачливий  крик
дзвонаря Юхрима. Нi, вiн не мiг того крику чути, але чому ж це  зупинилися
воли i стало так тихо, нiби не люди, а безплотнi тiнi стояли за Тодором?
   Тодор озирнувся i зустрiвся з очима людей. Й тi очi сказали йому те, що
вiн уже знав.
   Небо було  блакитне  й  чисте,  сонце  лагiдне  й  тихе,  степ  навколо
жовто-зеленiв,  на  обрi?  синiв  лiс,  якась  пташина  вгорi   заливалася
смiхом-цвiрiнькотом. Здавалося, що  повiтря  ще  дзвенить  вiд  останнього
"бам" сугацько? церковицi, i хотiлося почути ще одне "бам".  Але  його  не
було...
   I тодi заголосили, попадали на колiна жiнки i, здiймаючи  до  неба,  до
сонця, до бога руки, заволали:
   - Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дiтей!
   А назад уже бiг розпатланий Дода, а за ним мчали кiннi верхiвцi.
   Це було те, чого найбiльше боялися в цьому краю, - турецький на?зд.
   Якусь мить усi  стояли  мов  укопанi.  Безтямними  очима  дивилися,  як
переднiй турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як  з  плiч  Доди
злетiло щось кудлате i як Дода - вже не Дода, а хтось малий,  опецькуватий
- пробiг ще кiлька ступнiв, а потiм упав... А з долини виринали все новi й
новi верхiвцi.
   Перший отямився богомаз.
   - Гей, у кого хоч яка зброя - до мене! Зброя була в небагатьох. Та й що
то за зброя? Кiлька ножiв, пiстоль... Ото й усе...
   Куди вже з такою збро?ю опиратися?
   - А може, - донеслося тремтяче з жiночого гурту, - а може,  вони  ?дуть
кудись далi? Може, ми ?м непотрiбнi?
   -  Цитьте!  -  вигукнув  Тодор.   -   Розбирайте   сани,   узброюйтесь,
вiдбивайтесь, бо пропадем ми навiки...
   А турки вже близько. Тодор уже бачить ?хнi обличчя -  засмаглi,  пихатi
мармизи завойовникiв та розбiйникiв.  Попереду  мчить  одноокий  турчин  -
мабуть, ватажок цього загону.
   Скiльки ж ?х, тих туркiв? Не  менше  сотнi...  Вони  летiли  просто  на
переляканих людей, летiли з пiднятими шаблями, готовi рубати, нищити  геть
усе.
   Тодор вихопив пiстоль, прицiлився в одноокого. Прогримiв  пострiл,  але
одноокий встиг пiдняти коня ставма, i куля влучила огиревi в голову.  Кiнь
упав, притис турка до землi, однак тому вдалося вибратися з-пiд коня.
   Турецька лава врiзалася в людський натовп. Останн?, що  встиг  побачити
Тодор: його син Никодим, вхопивши великого дерев'яного хреста з  випеченим
написом, гамселить направо й налiво...
   ...Тодор отямився вiд того, що йому на обличчя хтось  лив  воду.  Потiм
боляче вдарили носком у бiк. Вiн вiдкрив очi й побачив  себе  на  власному
подвiр'?.
   Уся вулиця була заповнена людьми. Але весь той  натовп  мовчав  понуро.
Люди були пов'язанi, а позад них стояли кiннi вояки.
   Одноокий турок сидiв на винесенiй з хати  лавi  i  дивився  на  те,  що
робилося бiля повiтки. Дво? воякiв з його загону  били  об  стiну  повiтки
сугацького попа Онуфрiя.
   Одноокий сказав:
   - Й?тер![1]
   Турки вiдпустили попа. Вiн упав на землю. З його рота лилася кров.
   Одноокий устав з лави i пiдiйшов до попа:
   - Ну? - неголосно сказав вiн. - Ти будеш плювати на хрест, гяуре?!
   Пiп Онуфрiй через силу пiдвiв голову. Прохрипiв, давлячись кров'ю:
   - А щоб ти здох без покаяння... собачий сину! Я плюну не на хрест... на
тебе. Я ж тебе знаю - ти Панько з Немi?, христопродавець!..
   I вiн плюнув.
   Одноокий вiдскочив, кривавий плювок попав йому на чоботи.
   Вiн щось наказав сво?м воякам. Вони пiдвели попа, поставили на ноги.
   - Я тобi вiдрубаю голову, гяуре! - так  само  тихо  й  спокiйно  сказав
одноокий. - Я викину ту голову собакам. Ось так! Дивись!
   Вiн махнув шаблею - i попова голова покотилася по землi...
   Тодора знову штовхнули пiд бiк:
   - Вставай! Вставай!
   Вiн пiдвiвся, хитаючись, на ноги. Його турнули до одноокого. Той змiряв
його важким поглядом.
   - То що, богомазе? Ану, покажи сво? руки.  Тодор  мовчав.  Йому  чомусь
подумалося: що з дiдом - поховали його чи нi, чи, може, й над трупом звели
наругу турки? А де ж скрипка? Вiн нiс ?? в руках. Потiм  -  турки.  Комусь
вiн передав ??, чи що? А кому? Вiя пам'ята?, як  стрiляв,  убив  коня  пiд
однооким, пам'ята?, як його Никодим розмахував хрестом... Ой господи, а де
ж вiн?
   Ошалiлим поглядом обвiв усе навколо.
   - Ти не чу?ш, що я кажу? - так само спокiйно, але вже наполегливiше вiв
одноокий.
   Важка нагайка стьобнула по плечу. Аж серце зайшлося.
   Боже мiй, та що ж це вони надумали  зробити  з  селом?  Люди  пов'язанi
стоять - це що ж? - у Туреччину позабирають? На галери, на  млини,  качати
воду, на мiднi й залiзнi копальнi... А дiвчат - у гареми, а хлопцiв - кого
в яничари, кого в ?внухи...
   Господи милосердний, дай  менi  найтяжчу  кару,  тiльки  ж  виручи  мiй
бiдний, нещасний люд... Зглянься над ним...
   Два акинджi[2] схопили його за руки й витягли ?х перед однооким.
   Мов крiзь ганчiр'я, долинало у вуха:
   - У тебе руки розбiйника, а не  богомаза.  Ти  вбив  мого  коня,  якого
привели менi з самого Мисиру[3]. Чим вiдшкоду?ш цю втрату?
   Тодор дивився, де ж це його Никодим.
   - Якою ж карою тебе скарати, кажи менi...
   Де ж Никодим? Де? Люди, скажiть, де мiй син?.. Знову боляче  штовхнули.
Вiн подивився перед себе, на одноокого. Чого це  вiн  трима?  шаблюку?  Що
рубатиме?
   I тодi згадалося Тодоровi ?дине вiдоме йому турецьке слово, i вiн кинув
його в пику одноокого.
   - Кьопек![4].
   - Можеш говорити й сво?ю собачою мовою. Я ?? розумiю. Бо родом  таки  з
Немi?. Ну, що ще скажеш?
   - Собака!
   - Я мiг би тобi одрубати язик за таке, - спокiйно мовив одноокий. - Але
я тобi одрубаю руки, богомазе.
   Тодор не встиг ще збагнути його слiв, як одноокий махнув шаблюкою перед
самим його носом.
   Вдарило бiля лiктiв - i в цю мить почувся страшний крик:
   - Тату!
   Це кричав Никодим. Тiльки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було
прив'язано до яблунi, розiп'ято правою рукою до однi?? гiлляки, лiвою - до
друго?, а ноги прив'язано сирицею до стовбура...
   Никодим стояв i плакав:
   - Тату! Тату!
   Тодор  заточився  назад,  махнув  сво?ми  страшенно  легкими  руками  i
побачив, що тi? руки тримають акинджi i з них тече кров...
   - Викиньте собакам цi поганськi руки, - навмисне по-укра?нському сказав
одноокий i тут же повторив наказ турецькою мовою.
   I в цю мить Тодор вiдчув страшний, нелюдський бiль у  вiдрубаних  сво?х
руках. Запаморочилася голова, пiшли кола  перед  очима,  загуло  у  вухах.
Захитався...
   - Стiй! Стiй! - сказав одноокий. - Ти ще не таке побачиш.
   Зависла моторошна тиша. Лиш звiдкись долинали дивнi звуки - нiби  хтось
хапав повiтря ротом.
   Одноокий щось говорив до сво?х воякiв, кров текла з Тодорових  обрубкiв
на землю, наморочилася голова, i Тодор  думав:  хай  би  скорiше,  хай  би
скорiше, ось  витече  вся  кров,  та  й...  Господи  милосердний,  господи
всеблагий, вiзьми мою душу грiшну...
   Вiн бачив, мов крiзь червоний туман, як одноокий пiдiйшов до Никодима i
як Никодим щось швидко-швидко почав говорити турковi. Що вiн говорить?
   - Змилуйтеся, - просить Никодим.
   - Сину, - шепоче Тодор, - не просись, не ганьбись...
   - Змилуйтеся, - молить син  i  хоче  на  колiна  впасти,  та  не  може:
прив'язаний до яблунi. А на нiй яблучата соком поналивалися, як нiколи.  А
за тими червонобокими - небо блакитне, мов намальоване  богомазом  Тодором
Трагiрою...
   - Не змилуюся, - чу? Тодор. - Ти вбив мого во?на, ти трьох покалiчив. Я
б тебе на палю посадив, та часу не маю...
   - Змилуйтеся, - блага? Никодим.
   - Сину, - кричить з останнiх сил Тодор. - Не просись!
   Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на  батька
i сказав:
   - Не милуйте!
   I одноокий змахнув шаблею... Ще Тодор  бачить,  як  лежать  у  червонiй
калюжi червонобокi яблука...
   А потiм - червоний туман.
   Ще довго потому бродила надднiстрянськими горами й долами  пара  чорних
волiв, запряжена в новi сани. А на санях стояв грiб з мертвим чоловiком  i
лежала  чорна-пречорна,  стара-престара  скрипка.  Нiкому  було   поховати
старого Скрипника, бо того року по Подiллю наче невблаганний мор пройшов -
турки брали свiй страшний податок кров'ю. Тисячi людей було замордовано, а
ще бiльше було вiдправлено в Туреччину, в рабство.
   А там, де ранiше квiтувало садками велике село Сугаки,  лишилися  чорнi
ру?ни. По ру?нах блукав  безрукий  сивий  чоловiк  i,  коли  хтось  зрiдка
зустрiчався йому на шляху, вiн вишкiряв зуби i казав:
   - Г-г-и-и!
   Вiн часто пiдiймався на гору, до цвинтаря, де чорнiла незасипана дiдова
Савчина могила, i щось там шукав...
   Устi  не  таланило  з  самого  початку.  ??   продали   Трапезонтському
бейлер-бе?вi[5]   Якубовi-башi.   Продали   недорого   -   вона   ж   була
всього-на-всього "евлi  кадин"[6],  й  це  вже  був  не  той  "товар",  що
потрiбний для султанського гарему. Та й у  господарство  бей-лер-бея  Устю
куплено лише для того, щоб  вона  була  служницею  при  котрiйсь  iз  його
дружин. Тiльки-но вона опинилася в господарствi бейлер-бея, як ??  тут  же
запримiтила Фiтне й запитала: "Ад"?[7] Устя вже знала це слово, але удала,
що не розумi?. Фiтне спитала ще: "Переден"? [8] Устя знала й це слово, але
знову удала, що не розумi?.
   - Ого! Ця дiвка гада?, що мiй чоловiк  триматиме  для  не?  товмача,  -
сказала Фiтне управителевi. - Дайте ?? менi, я ?? навчу.
   I почалася "наука".
   Першого ж вечора панi покликала товмача й сказала Устi таке:
   - Ось цей дзвоник. Тiльки-но ти почу?ш  його,  негайно  лети  до  мене.
Зрозумiла? Будеш лiнуватися - покараю. А тепер - iди.
   Устя вийшла. Тут же залунав дзвоник.
   Вона кинулася до покою.
   Фiтне показала на сво? ноги й щось мовила.  Що  -  Устя  не  зрозумiла.
Товмач хотiв було розкрити рота, але Фiтне застережливо помахала перед ним
рукою.
   Устя подивилася на старого товмача й запитала:
   - Вона хоче, щоб я помила ?й ноги?
   Товмач ствердно кивнув головою.
   Але чому ж це вона, Устя, ма? мити ноги оцiй розманiженiй  туркенi?  Що
вона, ота Фiтне, сама не може цього зробити?
   Першим бажанням Устi було плюнути на всi оцi слова господинi, а там хай
буде, що буде...
   Та одразу подумала: "Я  в  неволi,  мушу  робити,  що  наказують,  якщо
навчуся всього, може, ще й утечу..."
   Вона швидко побiгла в передпокiй  до  iнших  служниць,  вхопила  миску,
налила туди тепло? води, взяла пахощiв i пiшла до Фiтне.
   ...Так минав день за днем, тиждень  за  тижнем.  Рiдко  обходилося  без
покари - рiзок чи голодування, - але тяжку науку служництва Устя опанувала
швидко. Минуло якихось там пiвроку, а вона вже могла говорити по-турецьки,
швидко виконувати будь-яке бажання панi Фiтне. От  тiльки  з  кожним  днем
важче й важче слугувати... Устю часто  нудило,  ?й  хотiлося  спати,  вона
знала, чому це, i з острахом думала про майбутн?...
   Тривожно?  червнево?  ночi,  коли  над  Трапезонтом  лютував  шторм,  у
служницi бейлер-беево?  дружини  Фiтне  народився  син.  Це  був  буцматий
хлоп'як, дуже схожий на свою чорняву матiр, тiльки що очi були батькiвськi
- синi-синi, як волошки на далекiй Укра?нi.
   Бездiтна Фiтне не любила дiтей. Через мiсяць чи  два  пiсля  народження
малого Тодорка - так Устя сама для себе назвала сина -  Фiтне  дала  наказ
вiдiбрати дитину вiд служницi й вiддати у спецiальний притулок.
   Одна з служниць - стара болгарка - шепнула Устi:
   - Ти дивись, Усте, як би не було бiди з малим...
   - А що? - аж кинулася Устя. - Хiба мало бiди, що вiн сирота й раб?
   - Так при матерi ж... А то можуть вiддати в яничари[9]. Збасурманиться,
вiзьме собi iнше iм'я - не знатиме нi  батька,  нi  матерi,  покладе  свою
голову десь на вiйнi.
   - Господи боже мiй, - наполохалася Устя. - Та його не дам же, хай краще
мене уб'ють - не дам... Та й у яничари ж самi йдуть.
   - Всяк бува?. От Фiтне захоче - та й зробить, як схоче...
   - О, горе мо?!
   - Слухай, що я скажу, - зашепотiла болгарка. - Я можу  позначити  твого
сина, та так, що вiк з тим знаком ходитиме до кiнця свого життя.
   - Боже мiй, як же?
   - ? такий спосiб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть  бог,  пiзнаю
колись серед яничарiв...
   В цю мить залунав дзвiнок. Устя поклала малого на пiдстилку й пiшла  до
господинi. Та якраз готувалася до сну.
   - Розкажи менi казку  -  i  найцiкавiшу,  чу?ш,  Усте?  -  мовила  вона
усмiхаючись.
   Господиня  лежала  в  лiжку,  напахчена  найкоштовнiшими  парфумами,  в
самотинi ?й було нудно. Устя подивилася на ?? пещене бiле тiло,  на  пишнi
чорнi коси, на тонкi брови, що сходилися над  перенiссям,  на  малесенький
носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькi  очi  кольору
дозрiло? сливи...  Ледве  стримала  важке  зiтхання.  Присiла  бiля  лiжка
господинi й стала розповiдати ?й казку про парубка й хитру царiвну.
   Вона розповiдала, а сама думала:  що  там  робить  ??  Тодорко,  чи  не
прокинувся вiн, чи не плаче. То добре, що  бiля  нього  болгарка,  але  ?й
самiй бiля нього треба бути...
   - Ну, ти, чого замовкла? - сердито сказала Фiтне.
   - Га? - мов прокинулася Устя.
   - Ти сказала, що  царiвна  попросила  збудувати  кришталевий  палац  до
ранку. Ну й що?
   - Панi, - заридала Устя й впала ниць. -  Не  забирайте  вiд  мене  мо??
дитини!
   - Ти менi казку розказуй, чу?ш? - верескнула Фiтне.
   - Панi, я благаю...
   - Казку!!!
   Ковтаючи сльози. Устя розповiдала  казку.  Вона  дивилася  на  пiдлогу,
встелену  коштовними  килимами,  й  думала  про  одне:  хоч   би   скорiше
закiнчилася та казка...
   Сльози текли  по  схудлих  щоках,  горiло  обличчя,  вiзерунки  килимiв
дво?лися й тро?лися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила...
   I от нарештi кiнець. Тепер можна спитати  панi  Фiтне  про  сина.  Вона
глянула на господиню. Але Фiтне спала, ?? довгi красивi вi? вiдкидали тiнь
аж до маленьких вуст, груди спокiйно  пiдiймались  i  опускалися.  Мабуть,
панi Фiтне снився кришталевий палац i вона сама - господинею в нiм.
   Устя тихенько вийшла iз спальнi - i прожогом до свого  кутка.  Болгарка
колисала малого.
   - Ось i все, - прошепотiла вона. - Я позначила його.
   Вона розгорнула пелюшки,  i  Устя  побачила  чорнi  плямки  на  ступнях
Тодорчикових нiг...
   - Це така фарба. З кра?ни Чин[10]. Я йому наколола нiжки i над  бровою.
Це вже нiчим не зми?ш.
   Устя заридала i притисла малого до грудей. Тодорчика забрали  вiд  Устi
наступного дня. Вона була в сво?? господинi, вислуховувала якiсь  довгi  й
нуднi повчання. Й тут щось раптом шпигонуло в серце. ?й почувся за дверима
дитячий плач. Прислухалася - тихо. Щось говорила Фiтне,  але  Устя  ??  не
чула. Вона вслухалася в тишу за дверима.
   Нарештi господиня  вiдпустила  ??,  вона  кинулася  до  свого  закутка,
лапнула руками - i закричала страшним, нелюдським голосом, як  тодi,  коли
побачила на  землi  вiдрубану  Никодимову  голову.  Вона  побiгла  довгими
вузькими  двiрцевими  коридорами,  розкидаючи  ?внухiв  та  вартових,  але
Тодорчика нiде не було.
   Вона билася щосили головою й грудьми  об  замкнену  браму,  ??  схопили
вартовi, вона кусала ?х за руки, а  вони  тягли  ??  назад,  вона  волала,
скiльки було в не? сили, бiснувалася, наче одержима чорною хворобою.
   Нарештi ?? кинули до нiг Фiтне-ханум.  I  тодi,  роздираючи  собi  щоки
нiгтями, зриваючи навiки свiй голос, Устя закричала:
   -   Убий   мене,   спали   живою,    не    муч    тiльки!    Йилан![11]
Чингиракли-йилан![12] Алчак-ханим![13]
   - Камчи![14] - вигукнула Фiтне, i ?? незрiвнянi  брови  зламалися,  мов
хвиля бiля Трапезонту при штормовому вiтрi. - Камчи! Камчи! Камчи!
   Били Устю тi?ю камчею, та так, що шкiра репалась на нiй, а вона дряпала
руками землю й кричала: "Фiтне -  чингиракли-йилан!"  Потiм  вона  вже  не
вiдчувала болю,  а  тiльки  мов  крiзь  сон  чула,  як  на  ??  тiло  щось
опуска?ться - важке й нещадне...
   ?? вiдливали водою й знову сiкли, аж поки  не  потомилися  кати.  Пiсля
того ?? кинули на стайню до волiв...
   Стара болгарка  прокралася  наступного  дня  в  стайню,  знайшла  Устю,
зашепотiла:
   - Тримайся, майка [15]. Твiй синок живий...
   - Де вiн? - тiльки й спромоглася спитати Устя.
   - Та там же, в тому яничарському притулку.
   Вiрнi люди казали. Ну, чого ти плачеш?
   Устя мовчала. В не? страшенно болiли спина й  плечi,  посiченi  камчею,
все тiло й душу рвав бiль у розбухлих грудях...
   - _Усте, слухай, - продовжувала болгарка.  -  ?  тут  харем-агаси  [16]
Махмуд. Болгарин. Мiй земляк. Вiн служить у ханим-ефендi[17] ?лени...
   Устя мовчала. ?й було все одно.
   - Я розповiла Махмудовi про тво? горе. Хоч вiн  i  харем-агаси,  але  в
нього добре серце. Вiн сказав про тебе ?ленi. I вона тебе купу? для себе.
   Устя заридала. Що вона  -  якась  ганчiрка,  чи  що?  Купити,  продати,
забрати дитину, вiдшмагати нагайками! Будьте ви всi проклятi -  геть  усi,
геть увесь ваш чорний свiт!
   - ?лена - гречанка, - вела сво?? стара. Тут ?? шепiт перейшов просто на
шелест, - дружина  султана.  Тiльки  зараз  султан  ??  не  любить,  от  i
вiдпустив ?? в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бiга?...
   Устя аж заскреготiла зубами. Султаненятко!  Виросте  -  буде  такий  же
iшкенджеджi[18], як i всi iншi султани...
   - Завтра прийдуть за тобою, заберуть, - шепотiла болгарка. - Будеш,  як
пiдлiку?шся, служницею в ?лени-ханим... Ти не плач. Там тобi  буде  краще.
?лена-ханим така ж рабиня, як i ти, i так же бо?ться за свою дитину, як  i
ти...
   А майбутнiй iшкенджеджi  був  звичайнiсiнький  чорноокий  хлоп'як,  як,
скажiмо, Устин брат Петро шiсть-сiм рокiв тому. В ньому нiчого ще не  було
нi султанського, нi мучительського.
   "Господи, твоя воля, - подумала Устя. - I з отакого маляти Ях'? виросте
колись султан Ях'я, одного  тiльки  iменi  якого  будуть  боятися  в  усiй
Туреччинi i поза нею. I матерi на Укра?нi лякатимуть сво?х дiтей: ану спи,
а то прийдуть баба-яга i султан Ях'я, заберуть  тебе  в  турецьку  неволю,
завезуть за синi моря й за високi гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти
в нiй пропав навiки..."
   Султаненятi було нудно  в  цьому  палацi,  де  за  кожним  його  кроком
пильнували дорослi,  де  нi  з  ким  було  йому  погратися,  повеселитися,
попустувати. Якщо воно хотiло залiзти на дерево, до нього  несли  драбину,
але по драбинi Ях'я лазити не хотiв. Якщо хотiлося вийти  в  мiсто,  то  з
наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулицi, де мав  проходити
Ях'я, сипахи[19] i яничари - i горе було тому. хто з лихого  умислу  чи  з
недомислу потрапляв охоронцям до рук.
   Султаненя було ще мале - якихось вiсiм чи, може, дев'ять рокiв, а  його
вже вчили наймудрiшi вчителi. Вiн умiв добре писати й читати по-арабсь-ки,
знав перську мову, мiг напам'ять цитувати великi уривки з Нiзамi Гянджевi,
Амiра Хосрова i Абдуррахмана Джамi. Вчили малого й математики,  географi?,
iсторi?, музики - i все це вiн вбирав у себе,  мов  спрагла  земля  вбира?
дощ.
   "Таке розумне дитинча, - думалося Устi, - а тiльки  що  людям  з  отого
розуму? Одне слово - турок. Не людина, а звiр. Поки ще мале, то  й  гарне,
тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюднi? - не вилюднi?, а визвiрi?
- то й буде людей мучити... Горе мо?..."
   Вона дивилася на Ях'ю i часто плакала - бачився  ?й  Тодорко.  Болгарка
одного разу передала, що живий-здоровий, росте, вже  перше  слово  сказав:
"ана",[20] хоч його там нiхто  цього  не  вчив...  ?й  несамовито  рвалося
серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко  живий,  що  Тодорко  десь
тут, поряд.
   Якось  захворiла  няня  Ях'?  i  Устi  наказали  пiвдня   побути   бiля
султаненяти.
   Вона прийшла до нього в невеликий покiй. Там не  було  нi  прикрас,  нi
килимiв. На землi  -  постiль,  на  стiнах  -  рiзна  зброя.  В  кутку  на
спецiальнiй пiдставцi - книжки.
   Вона привiтала його за мусульманським звича?м. Хлоп'як тут же  витрiщив
на Устю сво? чорнi, мов вуглини, очi. Чого вона прийшла? Що ?й потрiбно?
   Устя дивилась на нього: "I коли ж то мiй Тодорко буде такий уже великий
i розумний, як цей хлопець?" I жахнулася: чим скорiше Тодорко виросте, тим
швидше турки зроблять з нього яничара...
   - Ти з яких кра?в, жiнко? - суворо запитав султанчук. -  Розкажи  менi,
бо я мушу знати, де побували во?ни мого батька.
   Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як зверта?ться до  не?  на
"ти". Тут, у неволi, кожен турок вважався паном i мiг назвати свого  раба:
"гайван"[21], "чиркеф" [22] чи ще якось.
   - Я з Укра?ни, - сказала Устя. - Ти не зна?ш, що це таке...
   - Розкажи менi казку укра?нську, - сказав Ях'я. - Тiльки щоб  цiкаву  i
не про квiточки, а про воякiв.
   - У нас багато гарних казок. Тiльки не знаю, яку тобi розповiсти.
   - Розповiдай найцiкавiшу. Ну? Я хочу слухати.
   Й Устя почала розказувати про Iвана - селянського сина.
   Ях'я слухав, не перебивав. I тiльки в кiнцi, коли Устя розказала  йому,
як Iван перемiг змiя з двадцятьма чотирма головами, мовив:
   - Усе це казки. Якби у вас були такi хоробрi люди, то вони б не пустили
наших воякiв на свою землю.
   - А вони й не пускають.
   - Хто це не пуска??
   - А козаки-запорожцi.
   - Я виросту i всiх поб'ю. I всю  вашу  землю  завоюю.  I  буду  слухати
тiльки вашi казки - вони дуже цiкавi.
   Вперше за пiвтора року неволi Устя всмiхнулася. Диви, яке воно  прудке,
це мале!
   - А навiщо вам завойовувати нашу землю? - все ще  всмiхаючись,  спитала
Устя в султанчука.
   - Треба, щоб весь свiт був турецьким.
   - Навiщо? Ось туркам аллах вiдмiряв стiльки землi - хай собi i  живуть;
а укра?нцям - стiльки, хай теж собi живуть; а грекам - ще стiльки,  хай  i
вони живуть... Аллах же недаремно так багато народiв на свiт призвiв. Якби
вiн думав iнакше, то були б тiльки турки - та й усе.
   - А з ким би тодi турки воювали? Де б вони рабiв собi брали?
   - Без рабiв довелось би...
   Ях'я замислився. Довго сопiв носом. Потiм сказав:
   - Я на тебе розсердився: ти лиха жiнка, ти не любиш нi  мене,  нi  мого
батька, нi мо?? матерi... Устя мовчала.
   - Я хочу пiти погуляти в сад, - сказав по паузi султанчук.
   - Там холодно, простудитеся!
   - Ага! Так ти мене любиш! - торжествуюче  засмiявся  Ях'я.  -  Якби  не
любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився i вмер.
   "Боже, що менi з його смертi? Ну, не Ях'я, так ще  якесь  там  султанча
стане на престолi  турецькому.  У  султана  тих  дiтей  хтозна-скiльки.  А
царство ж одне!"
   - Жiнко, скажи, як тебе звуть.
   - Устя.
   - Устя... Я свого вчителя стрiльби називаю "уста" [23]. Що ти ще вмi?ш,
Усте?
   - Вишивати вмiю.
   - А що це таке?
   - А отак - рiзноколiрними нитками вiзерунки робити на полотнi.
   - А ще?
   - А ще - жито жати, ?сти варити, прати...
   - А ще?
   - Ще? Танцювати, спiвати...
   - Заспiвай, жiнко.
   Устя подивилась на малого перелякано. Вiн, мабуть, спостерiг в ??  очах
цей переляк i спитав:
   - Ти не хочеш спiвати? А менi всi спiвають, як тiльки-но  я  накажу.  А
чому ти менi спiвати не хочеш? Не хочеш зробити менi при?мне?
   Устя подивилась на султанчука благальне:
   - Ой ефендi[24], я вам заспiваю iншим разом, коли  менi  буде  на  душi
легше. А зараз я просто не можу.
   - Ох, менi так нецiкаво. Ти нiчого не хочеш робити. Я мамi скажу...
   - Ну, слухай, я заспiваю тобi. Вона витерла пересохлi вуста.
   Люлю же мi, люлю, де тебе притулю?
   Пiд зелену вишню дитину розкiшну.
   Гаяй же мi, гаяй, та зо сну не вставай,
   Ани мi, сину мiй, бiди не завдавай...
   ?й тут же згадався Тодорчик, сльози застелили очi.
   Але я ся дiжду жалю великого,
   Шкода, боже, буде колисання мого...
   Коли вона змовкла, Ях'я стояв у кутку, обличчя його було охмарене;  вiн
подивився на Устю i сказав:
   - Не треба,  не  треба  таких  пiсень!  Вiд  них  плакати  хочеться!  А
чоловiкам плакати не годиться.
   Устя ствердно кивнула головою, не в силi мовити й слова.
   - Я не люблю, коли плачуть, - вiв далi Ях'я. - Чого ж ти плачеш? Чому в
тебе такi сльози i такi великi очi? Чому?..
   ...Вiдтодi Устя стала часто бувати в поко? Ях'?. Думала про  Тодорчика,
як iшла до султанчука. Вона  не  тiльки  розповiдала  йому  казки.  Хлопця
цiкавило все: i як живуть люди на далекiй та загадковiй Укра?нi, i чому  в
них не така вiра, як у туркiв, i чому в них нема? рабства...
   - Усте, - попросив вiн якось, - розкажи менi не казку, а розкажи правду
про ваших богатирiв.
   Й Устя розказувала все, що знала, - i  про  Марусю  Богуславку,  i  про
Байду, який, попавши до лап туркiв, волiв краще вмерти, нiж  зрадити  свiй
народ, свою мову i вiру.
   - I от висить вiн на гаку - i дав йому  джура  лук  -  i  вiн  стрелив.
Однi?ю стрiлою султана, й султанову, й султанiвну вбив...  Такий  був  наш
козак Байда!..
   - Усте, вiн же гяур, твiй Байда, вiн не мiг бути  таким  хоробрим...  I
наших султанiв ще нiхто не вбивав i не посмi? вбити. Султан - це  священна
людина.
   - Кожна людина мусить бути священною, - одповiла Устя.
   - Не кожна людина, а султан...
   Вiн ще, мабуть, не знав того, про що недавно взнала Устя. Коли  помирав
турецький султан, його  престол  успадковував  старший  син.  Решту  синiв
задушували шовковими шнурками бостанджi - спецiальнi глухонiмi вбивцi, якi
нiкому не виказували сво?х та?мниць.
   - Мама говорила, що мiй батько - найяснiший i наймудрiший султан Амурат
Третiй - казав, що коли вiн помре, то султаном стану  я.  А  мiй  нерiдний
брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третiм, бо вiн жорстокий, дурний i вдався
в дiда Селiма Места - любить пити вино. А я вина не люблю.  Воно  гидке...
Правда ж, Усте, вино гидке?
   - Правда, ефендi.
   - Слухай-но, Усте, а чому, коли розповiда?ш про сво?х людей  i  геро?в,
то я ?х люблю, а наших - османцiв - не люблю? Я ж теж османли[25], так?
   - Бо ви, османли, багато горя  завдали  нам  -  i  не  тiльки  нам.  От
подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, у селi  Сугаках  на  Подiллi,  я
гралась би оце з мо?м сином Тодорчиком, мiй чоловiк Никодим працював би  в
полi, а його батько Тодор малював би... А так  що  вийшло?  При?хали  вашi
акин-джi з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю  забрали...  А
хiба це добре?
   - Добре! Так би я нiколи не знав тебе, а тепер знаю, - засмiявся Ях'я.
   - Ти ще малий, - похитала головою Устя. - Тобi смiшно, а  менi  згадати
страшно...
   - Я знаю цього ватажка. Це  Назим-паша,  його  звуть  у  нас  -  "Пазим
Тек-гьозлю" - Пазим одноокий. Дуже хоробрий вояк. Вiн якраз не з туркiв, а
з гяурiв...
   - Мiй земляк, знаю....
   - Чу?ш, Усте, коли я виросту, я тебе одпущу на Вкра?ну,  бо  тобi  наша
земля не подоба?ться... А Назимовi Тек-гьозлю скажу,  щоб  нiколи  вiн  на
ваше село не нападав i щоб на Вкра?ну теж не нападав.
   - Коли це буде?.. I ще не було таких султанiв, якi  б  не  нападали  на
нас...
   - Мiй прадiд Сулейман Канунi[26] не нападав...
   - Один - то крапля в морi... Так на iнших нападав...
   Темно? ночi зi Стамбула прискакав  гонець.  Вiн  промчав  багато  миль,
загнав не одного коня, але не мiг зупинитися,  оскiльки  вiз  надзвичайно?
ваги новину для бейлер-бея Якуба-башi, а також i надзвичайно? ваги  наказ.
Про його змiст нiхто, крiм бейлер-бея, не смiв знати.
   Гонець скочив з  коня  i,  хитаючись,  пiшов  до  брами  бейлер-бе?вого
палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту
з великою печаткою, пiдвiшеною на рiзноколiрному мотузку, i показав вартi.
Списи негайно розiйшлися. Вартовi низько вклонилися й пропустили  гiнця  у
двiр... У дворi вiн ще кiлька разiв показував той пергамент - i всюди його
пропускали, низько вклоняючись.
   Нарештi гонець з  Баба-Алi  [27]  зупинився  перед  поко?м  Якуба-башi.
Великi, тонко? рiзьбярсько? роботи дверi  безшумно  вiдчинилися,  i  гiнця
було з уклонами запрошено до покою.
   Гонець увiйшов до велико? освiтлено? кiмнати. Вся  вона  була  завiшана
килимами, дорогою збро?ю. Бiля стiни на  подушках  сидiв  товстий  чоловiк
рокiв за п'ятдесят, рудий, низьколобий i похмурий. Пишнi нафарбованi  вуса
стирчали вгору, борода кучерявилася пiд пiдборiддям, на головi -  чалма  з
оздобленим дiамантами мiсяцем-молодиком.
   Бейлер-бей дивився на прибулого. Гонець був молодий, не бiльше тридцяти
лiт.  Невеличкi  вуса  пiд  задерикуватим  носом.  Твердi  вуста,   велике
пiдборiддя.
   - Я ласкаво  слухаю  тебе,  посланцю  найяснiшого  хондкара  -  султана
Високо? Брами, - сказав бейлер-бей.
   - Я принiс звiстку, перед  якою  геть  усi  печалi  вiсiмнадцяти  тисяч
свiтiв - нiщо. Я принiс звiстку, вiд яко? потемнi? ясне сонце  над  сiмома
кiшварами[28]...
   "О аллаху всемогутнiй... Невже?"
   - У синiй колiр увiбралася вся наша земля, - вiв далi посланець. -  Наш
великий i всемогутнiй хондкар Амурат Третiй переселився в свiт,  де  нема?
земних печалей i турбот...
   Якуб-паша упав на землю i надто голосно заридав:
   - Вай-вай-вай!
   За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони  й  плачi  лунали  звiдусiль.
Бейлер-бей лежав, ридав i думав про те, хто ж нинi стане хондкаром?  Невже
Мухаммед?.. О, це хитрий i жорстокий султанчук-п'яничка...
   Нарештi i бейлер-бей, i гонець припинили плач - розмова пiшла далi.
   Так, повним владикою Туреччини став не Ях'я - малолiтнiй  син  гречанки
?лени, а син iншо? дружини султана - Мухаммед...
   - Нехай аллах дасть сили найяснiшому хонд-каровi  Мухаммедовi  Третьому
повести нашу кра?ну  до  ще  бiльшого  розквiту  й  щастя.  Ми  всi  вiрно
служитимемо йому, - урочисто сказав бейлер-бей.
   Гонець блиснув очима й закивав головою.
   - Мудрiсть найблагороднiшого Мухаммеда Третього вiдома всьому  свiтовi,
- вiв далi бейлер-бей.
   Гiсть перебив його:
   -  ?  ще  одна  звiстка.  Прошу  прочитати  оцей  фiрман[29]   султана,
адресований вам особисто. Прочитайте i негайно вiддайте менi.
   Якуб-бей розгорнув шматок пергаменту.  "Наказу?мо  в  будь-який  спосiб
умертвити Ях'ю. Мухаммед Третiй".
   Всю нiч казилося, шаленiло Чорне море.
   Холодний вiтрюган летiв з  пiвночi,  з  далеко?,  невидно?  укра?нсько?
землi. Вiн летiв, женучи перед себе чорнi розкошланi  хмари.  Перед  самим
берегом вiтер кидав тi хмари вниз, бив ними по водi, мов праником, i  тодi
гримiло все навколо, здригалися скелi, ламалися сторiчнi дуби на узвишшi.
   Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому  варилося
якесь скажене шайтанове вариво.
   Трапезонт мовби вгруз  у  землю  i  прикрився  сво?ми  покрiвлями,  якi
двигтiли пiд дужими поривами бурi.
   Тако? скажено? ночi з крутого  скелястого  берега  до  моря  спускалося
четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловiк з палицею  в  руцi.
Вiн обережно намацував ногами шлях i пiдтримував  високу  молоду  жiнку  в
довгому чорному одязi.
   Далi йшли хлопчик i жiнка, трохи нижча за першу. Вона ж  несла  великий
клунок у лiвiй руцi.
   Це були харем-агаси Махмуд, ?лена, султанчук Ях'я та Устя.
   Рiзкий порив вiтру притис четвiрку до прямовисно? стiни.
   - Перечека?мо хвилинку, - тоненьким жiночим голоском прокричав Махмуд у
вухо ?лени.
   Вiтер бив просто в лице.
   З очей текли сльози, якi вiтер тут же зривав i припечатував до скелi.
   - Уже недалеко, - прокричав харем-агаси i показав у  темряву  рукою.  -
Ось там, за поворотом, якраз i буде...
   - Хоч би скорiше, - прошепотiла ?лена. Вiтер  на  мить  вщух,  а  потiм
подув знову, але зi спини. I вони рушили далi.
   Устя тримала Ях'ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не  казали
нiчого, але розумний султанчук вiдчував, що в цю  нiч  його  життя  робить
якийсь крутий поворот.


   Стара болгарка як тiльки почула в палацi про те, що вже ? новий султан,
тут же помчала до свого земляка Махмуда.  Вони  вирiшили:  треба  рятувати
дитину.
   - Я нiкуди не по?ду звiдси, -  сказала  Махмудовi  ?лена.  -  Нiхто  не
посмi? вбити мого сина, якому сам батько дав владу.  Ось  у  мене  ?  його
лист... Я по?ду в  Стамбул.  Я  покажу  Мухаммедовi  власноручно  написанi
султаном слова про те, кому мусить належати влада. Я при  всiх  скажу,  що
вiн - самозванець!
   - У ваших словах - найглибша iстина, але ж Мухаммед кине вас  i  вашого
сина до згадану [30], де вас  уб'ють...  Уб'ють,  бо  кожен  новий  султан
мусить убити сво?х братiв...
   - Я не можу кидати рiдну землю.
   - Вона для вас така ж рiдна, як i для  мене,  -  прошу  пробачення,  що
посмiв порiвняти свою нiкчемну особу з вашою.
   - Але це - рiдна земля мого Ях'?.
   - Вiн ще повернеться сюди. Але - султаном.  Вiн  вiзьме  владу  в  сво?
руки. Проте для цього треба дiйти зрiлого  вiку.  В  Туреччинi  його  буде
вбито...  ?диний  порятунок  -  тiкати,  й  негайно...   Повiрте   старому
Махмудов!. Вiн вас нiколи не обманював.
   I от вони тiкають з Трапезонта.
   Ось i берег. Десь там, у  морi,  стриба?,  скаче  на  хвилях  невеликий
сандал [31]; на ньому капудан-ага[32], якому  заплачено  фантастичну  суму
золотом, матроси, що теж одержали по доброму гамановi з грiшми.
   А вiтер шаленi?, а вiтер звiром налiта? з усiх бокiв!
   Що буде, як сандал зiрветься з якорiв? Його тут же кине на  скелi  -  i
тодi прощавай надiя на порятунок...
   Назустрiч iз темряви вискочило кiлька неясних постатей.
   - Скорiше в човен!
   Бородатий моряк схопив на руки ?лену i понiс  у  човен,  що  скакав  на
розкипiлих хвилях. Махмуд узяв на руки  Ях'ю.  Устя  опинилася  в  обiймах
якогось безбородого i безвусого турка.
   Вона теж зразу не хотiла тiкати з Трапезонта. Десь тут був ?? Тодорчик.
Але Махмуд сказав:
   - Усте, коли Ях'я повернеться назад  i  стане  султаном,  вiн  допоможе
знайти i врятувати твого сина. А на що ти сподiватимешся, як  сидiтимеш  у
Трапезонтi? Та й, зрештою ж, ти тiка?ш з неволi агарянсько?, з рабства...
   - Душа моя на Укра?нi, а серце тут, бiля Тодорчика.
   - Нi, ти повинна ?хати.
   Устя довго плакала, та потiм погодилась.
   Ях'я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його  кидали
хвилi з гребеня на гребiнь, мов опуку. I лячно вдивлявся в темну розкипiлу
безвiсть...
   Потiм, через десятки лiт, згадуючи цю нiч, Ях'я думатиме, що його  доля
схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтiвне розшалiле море...



   ЧАСТИНА ПЕРША

   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ,
   у  якому  йдеться  про  божу  кару,  що  ??  зазнала   наймогутпiша   з
наймогутнiшизс держав свiту... _

   Яничар Лазiз штовхнув лiктем свого приятеля Селiма й показав пальцем на
правий мiнарет Айя-Софi?:
   - Диви!
   Селiм зупинився й глянув на високу круту баню, що вирiзьблювалася,  мов
намальована, на тлi темно-блакитного, поцяткованого зорями неба.
   - Що там таке? - знизав плечима.
   - Хмарку бачиш? Он виплива? з-за мiнарету... На що схожа?
   - На дiвчину... Ух ти, i справдi - мов дiвчина-гяурка...
   - Ото ж то воно й ?...
   Справдi, з-за мiнарету випливала незвичайна хмарка. Точнiсiнько дiвчина
в бiлому, розпроставши, мов крила, руки,  на  якi  накинуто  прозору  бiлу
хустку, плинула в небi. Вона летiла над сонним Стамбулом,  наче  птаха,  а
внизу виблискував Золотий Рiг, золотилися пiд мiсячним  ся?вом  серпи  над
банями Айя-Софi?, мечетей Баязида та  Сулеймана,  пiдiймали  в  небо  сво?
гострi зубцi  громади  фортецi-тюрми  ?дi-куле,  роззявляли  сво?  кам'янi
пащеки гадюки з верху Змi?но? колони, шайтановим пальцем  стирчав  обелiск
Феодосiя, привезений ще язичниками з далекого Мисиру...
   Селiм заворожено стояв  посеред  вулицi.  Яка  дивна  хмарина...  Аллах
забороня? зображати людей на паперi, на стiнах, на каменi, на металi...  I
раптом сам створив отаке зображення на темно-блакитному небi.
   Нiч була мiсячна, ясна, прозора, як юнiсть. Уже  давно  в  Стамбулi  та
Анатолi? буяла весна. На  селах  та  в  передмiстях  столицi  простий  люд
вiдгуляв хидреллез - язичницьке весняне свято хизира Iлляса [33]...
   Лазiз  подивився  на  профiль  Селiма,  мовби   вирiзьблений   на   тлi
темно-блакитного неба.
   Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залiзне.
   - Про що ти дума?ш? - запитав Лазiз.
   - Про що? -  мовби  прокинувся  Селiм.  -  Та  про  не?  все,  про  оту
хмаринку... Ти ж зна?ш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
   Лазiзовi ураз стало холодно. Татари, з якими  вiн  воював  пiд  Хотином
проти невiрних, розказували, що кiлька лiт тому пролетiла над  Кафою  [34]
отака невiльниця. А через день Кафу знищили козаки.  То  душа  укра?нсько?
полонянки накликала бiду на мiсто.
   "Бути бiдi над Стамбулом", - лячно вдарило в серце Лазiза.
   А Селiм наче почув думку приятеля.
   - Нiби ми й так ма?мо мало бiд. Уже те, що поклали  майже  все  вiйсько
пiд Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном -  хiба  це  не
бiда?
   Зна? Селiм, говорять у яничарських  казармах,  що  незадоволений  Осман
яничарами, що виведе вiн ?х iз Стамбула, побуде  в  Меццi  ("кожен  з  вас
стане хаджi" [35]), а потiм набере нове вiйсько в Анатолi? й яничарiв  або
ж понищить, бо непокiрними та вередливими поставали, а чи ж розформу? ?хнi
орти [36]  -  i  кiнець  настане  яничарству,  прирiвня?  його  султан  до
звичайного вiйська...
   - Усе  в  руках  аллахових,  -  озвався  Лазiз  i  знову  подивився  на
Айя-Софiю. Хмаринка не втрачала чiткостi сво?х обрисiв.
   - Бiда буде, ще бiльша бiда, нiж ми досi мали, Лазiзе...
   - Усе в руках аллахових...
   Наче у вiдповiдь знедалеку почулося:
   - Ля iлляги iль алла ве Мухаммеден ресуль Iлля... [37]
   - ...i Мухаммед його пророк - повторив  услiд  за  голосом  iз  темряви
Лазiз.
   Повз них пройшов дервiш [38]. Вiн бурмотiв  собi  пiд  нiс  молитву  за
молитвою i видзвонював дзвiночками, що були причепленi до посоха.
   Почувши, що повз нього проходять люди, дервiш вигукнув:
   - Бiди чекайте, правовiрнi! Султан Осман  Другий  знищити  яничарiв  та
?хнiй орден хоче! Синьо-синьо ста? на землi! О аллах, порятуй свою вiру!..
   - Бiда буде, Лазiзе, - повторив. Селiм, як вони вiдiйшли вiд дервiша. -
Про бiду кричить кожна каменюка... Ти зна?ш, про що зараз нашi говорять?
   - Трохи...
   - Говорять, що не треба йти в Мекку, треба  йти  на  Ат-майдан  [39]  i
перекидати казани. I - палити палац великого вiзира Делавера-пашi.  Боюся,
що одним Делавером не обiйдеться... Кажуть, що  ма?  повернутися  на  трон
султан Мустафа. Той недоумок, що був ранiше...
   - Тс-с, - приклав пальцi до губ Лазiз, - а то ще хтось почу?...
   - Нам з тобою вже не страшно, - всмiхнувся потерплими вустами Селiм.  -
Той, хто бачив невiльницю в небi, - той уже у  волi  божiй.  Його  першого
спiтка? бiда...
   - Я перший побачив ту дiвчину, - осiлим голосом сказав Лазiз.
   - Ми разом ?? побачили...
   - Невже не досить тi?? кари, що ма?мо за Хотин? Менi стало моторошно...
Та ти ж бачив, як я воював пiд Хотином...
   - Ми всi пiд Хотином воювали хоробро. Тiльки аллах став на бiк  гяурiв,
а нас змусив ?сти коней та собак... Я бачив,  як  один  турок  ?в  свиняче
м'ясо... Аллах од нас вiдвернувся, бо правди з нами не було...
   Лазiз мовчав.
   Йому згадалися раптом гори, де вiн жив,  коли  ще  був  дуже  малим.  I
батько згадався, суворий чорногорець, i сестра, i мати... Потiм його  було
украдено, потiм - яничарська школа, далi - вiн зрiкся сво?? вiри, хоч мови
й не забув. Вiн став во?ном султана, найлютiшим ворогом  тих,  хто  колись
дав йому життя...
   Чому зараз згадалися гори далекi. Чорнi гори? Чи не  Селiмовi  бентежнi
слова навiяли Лазiзовi таку згадку? Чи, може, оцi провалля  темних  вулиць
чимось нагадали прямовиснi бескиди Чорногорi??
   Не  витримав  -  озирнувся.  Полонянка  вже  пiднеслася  високо-високо.
Безсило  виблискував  унизу  золотий  серп  викуваного  людськими   руками
пiвмiсяця... А повний мiсяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро
- простiсiнько на Стамбул.
   Бути бiдi... Коли це настане - сьогоднi, взавтра, пiслязавтра?..

   * * *

   Грало, мерехтiло, танцювало син? море... Вiчно юне, вiчно молоде...
   А над Стамбулом пiдiймалися чорнi дими - це яничари розпалили айякланму
[40].
   Орта за ортою сходилися на Ат-майдан, несли  туди  сво?  казани  i  там
перевертали ?х догори дном - не пiдкоря?мося,  султане,  тобi  бiльше,  не
треба нам тво?? чорби[41].
   До султанського палацу були посланi яничарськi посланцi,  якi  передали
султановi: "Ми не  можемо  тобi  заборонити  йти  в  Мекку.  Йди,  великий
султане, але йди без нас. Йди, всемогутнiй султане, але  перед  тим  видай
нам свого великого вiзира Делавера-пашу i ще вiсiм iнших начальникiв, яких
ми ненавидимо, бо це  вони  довели  Високу  Браму  до  ганьби,  а  нас  до
старцювання. Вiддай у нашi руки винуватцiв нашого горя, а сам iди з  миром
куди хоч..."
   Султан вигнав яничарських посланцiв i сказав, що повiдрубу? голови всiм
яничарам, якщо вони не розiйдуться по сво?х казармах...
   Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все,  що  попадало
пiд руки.
   Вдруге пiшли до султана посланцi.
   I вдруге ?х було вигнано...
   Грало, мерехтiло, танцювало син? море...
   Так грало воно й п'ять лiт  тому,  коли  молодий  Осман  став  султаном
Високо? Брами - султаном Османом Другим.
   То були славнi днi. То був блаженний час.
   Осман Другий мрiяв тодi про панування над усiм свiтом. I мрiя здавалася
йому досяжною та близькою. Нарештi Висока Брама ма?  на  престолi  справдi
султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи...  Те,  чого  не  могли
здiйснити Мухаммед Фатих [42], Селiм Явуз[43], Сулейман  Канунi  та  Селiм
Мест [44], те здiйснить вiн, Осман Другий. Вiн нарештi задушить Чорногорiю
й доб'? персiв, вiн розгромить Австрiю й  Ляхи-стан...  Ляхистан  давно  б
улiгся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австрiяки не  могли  б  довго
вiдбрикуватися, якби не ота ватага - яка там ватага? - збрiд  голодранцiв,
що iмену? себе  козаками.  Вiн  розгромить  цю  дику  орду  -  i  нiщо  не
загрожуватиме його флангам та його тилам...
   Але для цього треба  реорганiзувати  вiйсько.  I  передусiм  -  знищити
корпус яничарiв. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про  власнi
вигоди, а не про державу. ?хнi керiвники неохоче пiдкоряються султановi. А
йому, Османовi, потрiбна армiя, яка корилася б тiльки йому,  виконувала  б
тiльки його накази, будь-якi накази...
   ...Делавер-паша вбiг у султанiв покiй. Плутаючись у халатi, впав  перед
Османом.
   - Вони втрет? шлють сво?х посланцiв,  -  тремтячи,  прошепотiв  вiн.  -
Змилуйтеся, найяснiший хондкаре!
   Блиснуло каре око султана. Пiд  рiденьким  вусом,  мов  перед  плювком,
стислися губи.
   "О аллах! Я ще маю вiдповiдати бунтiвникам! I цей переляканий  мiшок  з
гусячим кiзяком крутиться пiд ногами!.."
   Хай тiка? через бiчний хiд чи хова?ться пiд перинами в гаремi... А вiн,
Осман Другий, який не раз при Хотинi дивився в очi смертi, не зрушить,  не
поступиться перед яничарами. Навiть оцього  мiшка  з  кiзяком  не  видасть
?м...
   "Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах  допоможе,  яничари  вгамуються,
зберу вiйсько, i свiт ляже до мо?х нiг! Але яничарам - смерть! Навiть iм'я
?хн? зникне!"
   Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарськi орти,  промайорiли
?хнi прапори кольору свiжо? кровi.
   Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не  знають  свого  роду-племенi,  а
тому ?м не дорога iмперiя. Вони знають: поки живий, урви  собi  найбiльше.
Вони живуть одним днем. А iмперiя мусить жити сторiччя сторiч.
   Галас за вiкнами все дужчав.
   На душi в Османа не було страху. Був тiльки гнiв.
   "Я, - думав султан, - стоятиму до кiнця, що б там  не  було.  Навiть  -
якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це  життя  буде  куплене
дорогою цiною загибелi мо?? держави..."
   Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими
очима.
   - Щ-що р-робити, найяснiший, х-хондкаре? - проскиглив вiн.
   Султан зволив подивитися на великого вiзира i навiть усмiхнутися:
   -  Вони  й  досi  вимагають  тво??  голови?  Делавер  мовчки  заплакав,
розмазуючи сльози. Осман пiдiйшов до  Делавера,  схопив  за  барки,  рiзко
пiдняв. Двiчi з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули,
   мов iскри з-пiд кресала.
   - Тобi давно голову треба знести, - просичав султан. - I будь  певен  -
тiльки-но закiнчиться це неподобство - знесу. Бо ти - нiкчема.  Але  зараз
не бiйся. Я не можу тебе ?м видати, бо це означатиме, що  я  здався.  Я  ж
мушу бути, як кремiнь. Iнакше - гине вся держава. Ти хоч це розумi?ш?
   Делавер догiдливе закивав головою.
   Карi очi Османовi потемнiли, вiн пiдiйшов до вiкна.
   - Якби аллаховi треба було, щоб я загинув страшною смертю, але  щоб  це
сталося в iм'я iмперi? та ?? блага, я сказав би спасибi й пiшов на  смерть
не вагаючись... А ти про що ти дума?ш? Про сво? скарби, про  сво?  палаци,
про сво?х рабiв та дружин?..
   - Аллах, аллах, вря-туй нас...
   - Оцi падлюки, - Осман показав рукою за  вiкно,  -  оцi  падлюки  добре
воюють, коли знають, що ?х чека? багата нагорода.  А  за  що  б'ються  отi
козаки, яких ми назива?мо збро-дом? ?м нагород од польського короля чекати
нiчого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не вiдступають?..
   - Дикуни, - трохи заспоко?вшись, вiдповiв Делавер.
   - Не дикуни, - твердо вiдповiв султан. - Аллах дав менi розум,  щоб  це
зрозумiти. Але аллах не да? менi часу, сили й мудростi - так, i  мудростi,
Делавере, - щоб зрозумiти бiльше...
   Султан заходив по кiмнатi. Делавер, витираючи  пiт,  стежмв  за  кожним
його кроком.
   - На яке вiйсько я можу зараз розраховувати? - з тiнню надi?  в  голосi
запитав Осман.
   Делавер мовчав.
   Отже, нi на яке. Тiльки двiрцева охорона. Цi умруть, але за ними умре й
султан...
   А якщо дати ?м Делавера i тих вiсьмох - що тодi?
   Тодi яничари сядуть на голову i змусять султана робити те, що захочуть.
А це значить - загибель iмперi?...
   - То чому ж вони й досi не йдуть на приступ? - похмуро запитав Осман.
   Якщо кiнець - то хай хоч швидше...
   - Ще не всi орти при?дналися, -  вiдповiв  сам  собi.  Делавер  дивився
переляканими очима i плакав.

   * * *

   У яничарських кiшлах [45] було неспокiйно.
   "Не хочемо в Мекку! - лунало там. - Досить з нас походiв на Польщу! Хай
нам заплатять те, що обiцяли! Тiльки з походу прийшли - i йди в Мекку?"
   В ортi, де служили Лазiз i Селiм, були найхоробрiшi вояки, якi особливо
вiдзначилися при Хотинi. Дехто з них розумiв:  нарештi  Османська  iмперiя
ма? султана, який поведе ?? до слави  й  могутностi.  Султан  скупий,  але
перший же переможний похiд принесе яничарам i злото, i срiбло, й дiаманти.
А зараз треба зав'язати пояси тугiше, надiятись на аллахове милосердя й не
зважати на пустi розмови про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде
лiквiдовано. "Як тiльки дiйде до цього -  ми  просто  не  дамося",  -  так
казали  i  Селiм,  i  Лазiз,  i  навiть  Абдуррахман.  "Та  хто  нас  буде
лiквiдовувати? - сердився Урхан. - Хоробрим воякам завше буде робота".
   Лазiз засперечався з Абдуррахманом Ешеком [46]. Лазiз сказав:
   - Нас пiд Хотином спiткала невдача. Мабуть,  якийсь  гюнах  [47]  ?  на
султанi. Може, той, що в нього жiнка укра?нка...
   - А ти зна?ш свiй гюнах? - вишкiрився Абдуррахман i зовсiм не  до  речi
зареготав, гучно втягуючи в себе повiтря. За  цей  смiх  його  i  прозвали
Ешеком.
   - Знаю. I за свiй гюнах я готовий молити аллаха, а за грiхи всiх  iнших
вiдповiдати не збираюся... Як на те  пiшло,  у  нас  взагалi  кругом  самi
мерзотники - вiд ода-башi[48] до самого султана.
   - Тихше, онде Калин Дудакли [49] зайшов!
   Ода-башi Калин Дудакли  був  здоровий,  лютий  i  пiдлий  чоловiк.  Вiн
хряснув дверима, пiдiйшов до тих, що сперечалися.
   - Це ти не хочеш вiдповiдати за султановi грiхи, Лазiзе?
   - А за тво? - тим паче, - з викликом вiдповiв Лазiз. - А що?
   - А те, що я тобi заткну твою богази [50]! -  i  Калин  Дудакли  щосили
вдарив Лазiза, який сидiв на пiдлозi, носком чобота в лице.  Той  упав  на
спину, його обличчя миттю скров'янiло. Вiн затулив обличчя руками.
   - Кьопек! Гяур! - лаявся ода-башi, б'ючи  Лазiза  ногами.  Усi  яничари
стояли  по  кутках  не  дихаючи.  Будь-який  вчинок  начальства   вважався
священним.
   А Калин Дудакли гамселив яничара пiд боки, в живiт, у груди.
   - Ану, прибери руки з обличчя! - загорлав вiн.
   Лазiз мовчав.
   - Прибери руки, тобi кажуть!
   Лазiз несмiливо виглянув з-пiд пальцiв. Тiльки вiн це зробив, як  Калин
Дудакли садонув його  в  скроню...  Лазiз  повалився  навзнак.  Тiло  його
конвульсiйне здригалося. З розкритого рота стримiли уламки зубiв  i  текла
кров.
   - Ти убив його! - почулося вiд дверей. То якраз зайшов Селiм.
   - I тебе уб'ю, якщо ти посмi?ш щось сказати проти хондкара!
   - Я теж не збираюся замолювати хондкарових грiхiв. Ну?  Чув?!  А  тепер
спробуй убити мене, алчак[51]! - i Селiм жбурнув в обличчя ода-башi  жменю
пiску.
   Калин Дудакли вихопив ножа.
   На землi непорушне лежав Лазiз.
   - Ну! - вигукнув Селiм. - Переступай через тiло  чесного  мусульманина!
Переступай! А я тобi зараз зажену ножа куди треба.
   Ода-башi з ревом кинувся на Селiма. Здавалося, що вiн зараз  жбурне  на
землю й цього яничара i розтопче ногами.
   Та не так сталося. Селiм пiрнув пiд руку Калин Дудакли. I  -  вiдскочив
убiк.
   Не говорячи анi слова, Калин Дудакли обернувся назад. I  всi  побачили,
що з його грудей стирчить рукоятка Селiмового ножа. Але ода-башi не падав.
Вiн мовчки йшов просто на Селiма. Той не вiдступав.  Але  тiльки-но  Калин
Дудакли пiдiйшов на пiвтора кроку, як Селiм ударив його ногою  в  груди  -
туди, де стримiла кабза ханчера [52].
   Ноги Калин Дудакли пiдiгнулися - i вiн упав.
   Селiм спокiйно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з  його  грудей
ножа, гидливо трiпнув ним, змахуючи краплi кровi, й  повернувся  до  сво?х
товаришiв.
   Яничари стояли застигло.
   - А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпiли. Ми ходили воювати
проти невiрних?
   - Ходили, - озвалися з куткiв. - Ну й що?
   - Ми навiть проти сво?х, правовiрних ходили. Так?
   - Було й це.
   - Хай то був бунтiвник Каландар-оглу, але вiн такий же  османли,  як  i
ми. Так?
   - Не так.
   - А як?
   - Його бiда змусила воювати, - озвалися з кутка.
   - Отож... Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам  казали,  що  вою?мо  за
боже дiло. Так? А тепер султан Осман хоче ?хати в Мекку, бо  зрозумiв,  що
помилявся. Так? Так! За що ж тодi загинули тисячi наших товаришiв? Нiзащо?
Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелi Аравi? i
знищити... Нас хiба мало загинуло з голоду пiд Хотином?
   Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далi скаже Селiм.
   - Так хай вiн iде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А  ми  з
ним у Мекку не пiдемо! Ось я - не пiду.
   - I я не пiду! - з кутка в куток вийшов  яничар  Урхан,  на  прiзвисько
Сирик[53], бо був високий i худий.
   - I я не пiду! - озвався Абдуррахман.
   - I я!
   - I я!
   - Хай вiн сам iде в Мекку!
   Через хвилину вся кiшла сказала сво?  слово.  Нiхто  не  хотiв  iти  за
султаном у Мекку.
   - Селiме, будь нашим ода-башi! - вигукнув Сирик.
   - Добре, я буду вашим ода-башi. Тiльки наказую: жодного  непослуху.  Ми
мусимо триматися всi разом.
   Його блакитнi очi звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа  здаля
на родимку, потемнiла.
   Орта яничарiв висипала з кiшли на вулицю. Урхан  Сирик  iшов  поряд  iз
Селiмом i вигукував:
   - Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку!  Хай  хондкар  iде  туди
сам, а ми залишимося в Стамбулi. Ми  вже  так  давно  не  були  вдома!  На
Ат-майдан! На Ат-майданI
   Яничари повстало? орти йшли, розмахуючи збро?ю, вигукуючи грiзнi слова.
   - До палацу! Ходiмо до самого вiзира! - крикнув хтось з натовпу.
   - Аллах з нами! - дружно пiдтримала  вся  орта.  Селiм  переглянувся  з
Урханом. Йти? Чи не йти?
   - До палацу! Веди нас, Селiме!
   Селiм обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамiр, гукнув:
   - Йдемо до палацу Делавера!
   Загiн  яничарiв  попростував  розбурханими  вулицями  столицi.  До  них
при?днувались групи людей.  Це  була  голота,  старцi,  вуличнi  злодюжки,
рибалки...
   - Куди йдете?
   - До Ат-майдану, а потiм до Делавера-пашi! - вiдповiдав Мустафа Сирик.
   - I ми з вами!
   - Ходiмо.
   По дорозi тi, що при?днувалися, озброювалися кiлками, ножами, дехто уже
мав i пiстолi.
   Коли орта була вже зовсiм недалеко вiд Ат-майдану, Селiм озирнувся. Те,
що вiн побачив, приголомшило його. Позаду вирувало  море  людських  голiв,
загрозливо здiймалися кулаки, палки, пiстолi, каменюки.
   "Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспоко?ти цiла армiя яничарiв! А як
весь ?хнiй гнiв на нас вилл?ться - що тодi? Шмаття полетить!"
   - Чого зупинилися? - кричали ззаду. - Вперед, до вiзира!
   - Вперед!
   Що ж це буде? Ось-ось ?хнiй загiн вийде на двiрцевий  майдан.  Селiмовi
стало моторошно. Те, що вiн убив  ода-башi,  -  зрозумiло:  ода-башi  убив
Лазiза. Те, що вiн. Селiм, став на чолi повстало? орти, - це теж  пояснити
можна: хвилювання пiсля тривалого по?динку. Але  чим  вiн  пояснить  появу
свого загону отут, на двiрцевому майданi?
   Вiн розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах  перед  тим,  що
ма? статися.
   Але натовп суне вперед - i вже нема? тако? сили, крiм хiба  що  гармат,
яка була б здатна його зупинити.
   Озирнувся на ходу.  Побачив  сяючу  пику  Абдуррахмана  Ешека.  Ех  ти,
круглопикий дурню! Мабуть, тобi  не  тiльки  за  регiт  i  упертiсть  дали
вiслюче назвисько! Чи дума?ш ти про те, що станеться через хвилину? Чи  ти
хоч коли-небудь думав про завтрашнiй день? Ось  посадять  тебе  завтра  на
казик[54] - може, хоч там уперше замислишся.
   Селiм ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячiлих  яничарiв  i
голоти...
   "Отак, Селiме, три десятки лiт  прожив  ти  чесним  i  вiдданим  слугою
великих султанiв, а тепер ма?ш: iс'янчи[55], вiдступник, злочинець!"
   З тiсно? бiчно? вулички загiн  нарештi  вирвався  на  площу,  заповнену
народом.
   Тут усе кипiло, шумiло, колобродило.
   "Еге, та ми тут не першi!" - на душi в Селiма трохи полегшало.
   - Не хочемо йти в Мекку! - чулися крики яничарiв. Якийсь вояк  у  формi
сипаха[56], пiднявшись на барило, вигукував у натовп:
   - Скiльки ми будемо воювати? У нас нема? вже сили! Нас побили iлляхи  й
запорожцi. А нас було бiльше! Нас було майже  двiстi  тисяч,  у  нас  було
триста гармат i чотири слони, а що було в iлляхiв? ?х разом iз запорожцями
було втричi менше... А що вийшло?..
   - Нас побили! Нас побили! - загорлала юрма. - Бий невiрних!
   - Я теж кажу: бий невiрних! Невiрнi сидять у себе на  Запорiжжi,  п'ють
горiлку  i  славлять  свого  поганського  Христа,  а  наш  хондкар,  вождь
правовiрних, хоче iти в Мекку. Хай сам iде! Ми добре воювали, але нiхто не
винен, що хондкар розучився керувати вiйськом!
   - Нiхто не винен!
   - Хай менше п'? вина! Аллах казав: не пий вина! Це - гюнах!
   - Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу i заволав:
   - Це султановi грiхи принесли нам бiду! 'Це грiхи наших башiв  та  бе?в
мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми...
   З палацу почувся пострiл.
   - Це - сарай-мухафизлар![57] - скажено закричали в юрбi. - Вони  нiзащо
вбивають наших людей!..
   - Бий охоронцiв! - заволали навколо.
   - Тихо, ви! Тихо! - загукали з iншого боку. - Посланцi повертаються.
   Майдан потроху стихав...
   - Що сказав найяснiший султан? Що? Вiн видасть нам Делавера-пашу?
   Яничар з нашивками юзбашi[58] прудко вилiз на барило i закричав:
   - Найяснiший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От  що!  Вiн
шану? Делавера-пашу, а нас не шану?.
   - А-а-а-а! - заревiв натовп. - Ми самi витягнемо Делавера з палацу!  Ми
його вiддамо на корм собакам!
   Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востанн? гаразд ?в, зiпхнув
юзбашi з барила i, вiдчайдушне махаючи руками, заволав:
   - Ходiмо громити Делавера-пашу!
   - I справдi! - закричав Абдуррахман Ешек. - Чого ж то ми  сто?мо?  Коли
вже зiбралися на Ат-майданi,  то  треба  йти  на  хюджум[59]  Делаверового
палацу.
   - На Делавера-пашу!!!
   Хапали на ходу дошки й камiння, тягли за собою  озбро?них  яничарiв  та
сипахiв i з лайкою, з криком, з ревом бiгли
   до високо? кам'яно? громади, яку воздвиг для себе великий вiзир.
   - На Делавера! Йаша![60]
   Муедзин з мiнарета кликав на молитву, але його  нiхто  не  чув.  Тiльки
напiврозтоптаний дервiш, кашляючи кров'ю,  кричав  пiд  ногами:  "Машалла"
[61].
   В палацi вiзира були мiцнi ворота й добра  варта.  Тiльки-но  повстанцi
наблизились, як ?х зустрiв убивчий вогонь. Та зупинитись  не  можна  було.
Величезний  натовп  кинувся  на  штурм  Делаверового  палацу.  Варту  було
перебито, ворота просто  повалили.  Повстанцi  вдерлися  в  поко?  вiзира,
зривали килими й  золотi  оздоби,  розбивали  сундуки  й  хапали  усе,  що
попадало пiд руку: грошi - так грошi, шовковий халат - так халат, слiзниця
[62] - так слiзниця.
   Делавер-паша упав на колiна й став цiлувати бруднi ноги яничарiв.
   Його пiдвели й почали бити  по  обличчю.  Злетiла  чалма,  Делавер-паша
крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в  нього  плювали,
кричали в обличчя найбезбожнiшi слова.
   Деяавер-паша знов упав на колiна.
   Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала  його
улюблена дружина Саодат. За що убивають ??? Вона ж нiчого не знала, вона ж
нi в чiм не винна...
   Його знову пiдняли й ударили спиною об стiну.
   "Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони менi одiб'ють геть усе..."
   Його ударили ще раз - i вiн скрикнув од пекучого болю.
   Вiн  не  мiг  стояти,  ноги  його  не  тримали,  вiн  висiв  на   руках
бунтiвникiв, i вони смiялися йому в обличчя й били, били, били...
   "Боляче ж, ой  як  боляче...  Це  ж  нелюдяне,  це  ж  звiрство,  аллах
милосердний..."
   Ще один удар - iз рота ринула кров. Йому на  мить  полегшало,  а  юрма,
коли уздрiла це, стала бити його  об  стiну  з  новим  веселим  азартом  i
натхненням...
   Потiм Делавер-паша вiдчув, що вiн на чомусь лежить. Хтось  наступив  на
руку, потiм щось прив'язували до ноги.
   "Вони думають, що я мертвий", - з жахом майнуло в головi.
   Його потягли за ногу. Голова билася об сходи,  з  рота  текла  кров.  З
натугою розплющив очi. Йому заболiло в очах, але вiн дивився, дивився,  бо
вже не мав сил  заплющитися...  А  над  Стамбулом  весело  грало-вигравало
сонце. I голубi хвилi весело били в береги Босфору.  I  пiдiймався  чорний
дим над палацом Делавера-пашi.

   * * *

   - Вар олсун айякланма! [63]
   Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, вiн! Бiжить, смi?ться, по  щоцi
кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонiлося вiд збудження.
   - Де султан?
   I справдi - де султан? Вони ж iшли до нього. Iшли сказати йому:  ми  не
хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!
   - Де султан? Де султан?
   Вiдлуння:
   - Де султан? Де султан?
   I вiдповiдь:
   - Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять лiт тому... А Осман у  палацi
сховався!
   - Мустафа? Отой кретин? О аллах!
   Селiм, забувши про все, побiг уперед. Вiн мусить бачити султана  зараз.
Вiн мусить сказати йому, що вiн i його орта не хочуть  iти  в  Мекку,  вiн
мусить сказати, що яничарам осточортiло...
   Але - кому сказати? Османовi чи Мустафi? Ай-ай-ай, що буде?  Мустафа  -
знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек - все одно, що  дев'яносто
дев'ять багдадських мудрецiв супроти вiслюка. О аллах! Ми робили, а  хтось
?сть!
   - Бий! - закричав Урхан над самiсiньким вухом у Селiма.
   Усi кинулися до палацу. Затрiщали дошки, забряжчало залiзо, тисячоустий
гомiн злився в грiзний рев...
   А над Стамбулом весело грало-вигравало призахiдне сонце!
   I голубi хвилi весело били об береги Iстанбул-богааи! I грiзно  шумiли,
мов штормове море, вулицi столицi. Селiм незчувся, як вихопив з пiхов свою
шаблюку й подався за  всiма  до  двiрцево?  брами.  Поряд  бiгли  Урхан  i
Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: "Бий охоронцiв!"
   Натовп зупинився бiля брами.  Почулися  пострiли  -  стрiляли  з  вiкон
султанського палацу. Натовп заревiв, у вiкна полетiло камiння, палицi, пiд
натиском тисячi тiл брама розiйшлася,  i  розлютована  юрба  увiрвалася  в
найсвященнiше мiсце iмперi?.
   На якусь мить переднi зупинилися. Та ?х  потурили  заднi,  i  повстанцi
розлилися по коридорах палацу. Лунали пострiли, але на них  уже  нiхто  не
зважав, падали пораненi, оскаженiла лава летiла просто по  тiлах,  ревучи,
шматуючи ?дваби й килими, ламаючи дверi, розбиваючи  прикраси,  розпорюючи
подушки й перини, розкидаючи книги й папери...
   Двiрцева охорона люто вiдбивалася, але це  мало  допомагало.  Повстанцi
змiтали геть усе, що ставало  на  ?хньому  шляху.  Один  за  одним  падали
захисники  султанського  палацу.  Тi,  що  вцiлiли,  вiдступали  до  покою
мухафизлар-аги[64].
   Мухафизлар-ага, високий i товстий серб з розкошланими вусами,  стояв  з
шаблюкою в правiй руцi, а лiвою стрiляв iз пiстолiв,  якi  йому  весь  час
подавали ушаки[65]. Його обличчя було налите кров'ю, очi горiли ненавистю,
нi краплi страху не було в них - це був завзятий i хоробрий вояк.
   Юрба повстанцiв затупцювала на мiсцi.
   Ще трохи - i переднi, ряди яких катастрофiчне рiдiли, одхлинуть назад.
   Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.
   I коли зiйшлися груди в груди ряди повстанцiв та ряди бiйцiв  двiрцево?
охорони  й  почався  страшний  рукопашний  бiй,  мухафизлар-ага  ще  довго
вимахував шаблею направо й налiво, вiн був  проколений  списами,  пробитий
кулями, але все рубав i рубав, доки пiд натиском живих i  мертвих  тiл  не
впав на землю, пiд нещаднi багатотисячнi ноги юрби...
   Селiм протискувався крiзь юрбу до виходу. Рвонувся  з  мiсива  тiл,  що
було особливо щiльне бiля самих дверей, зачепив  лiктем  по  носi  якогось
обшарпанця, i той став тут же сякатися на всiх кров'ю i кричати:
   - Яничари людей калiчать!
   - Ану, цить! - гарикнув на нього Селiм i вирвався назовнi.
   Посеред майдану сидiв на мулi обiрваний молодий чоловiк. Вiн презирливо
дивився на тих, хто його оточував. Одяг на чоловiковi був подертий, як  на
дервiшi, а шию обвила зашморгом товста мотузка.
   "Кого це збираються вiшати? - подумав Селiм i раптом  з  жахом  упiзнав
найяснiшого султана Високо? Брами Османа Другого.
   Селiм вiд несподiванки зупинився так рiзко, що ледь не впав.
   Це - султан?
   Вiн його бачив не так давно -  бiля  Хотина.  Велич  у  кожному  словi,
могутнiсть у кожному руховi, якась  вища,  вiдома  тiльки  йому  iстина  в
поглядi...
   А зараз - обшарпанець на мулi, гiрко стиснутий рот...
   Османа схопили в палацi, витягли на вулицю й посадили  на  мула.  Тепер
вiн мов крiзь сон дивився на те, що ко?ться навкруги. Якийсь яничар бiг до
нього й рiзко зупинився. Пiзнав. Пiзнав свого владику. Але на його обличчi
не радiсть i не  обожнювання  -  жах  i  здивування...  Султан  скреготнув
зубами.
   Мула смикнули за повiд  i  повели  вулицею.  Попереду  бiгла  дiтлашня,
свистiла, кидала камiнням у нього, вже не султана, i  вiн  нiчого  не  мiг
зробити.
   Його везуть, як спiйманого злодiя, його, що стiльки хотiв зробити  -  i
зробив! - для величi Туреччини!
   Що це тягнуть попереду? Ах, то тiло Делавера-пашi...
   Хвиля вiдчаю накотилася на серце. "Ай, пустiть мене, змилуйтеся,  дайте
менi життя... Я буду... Я буду..."
   О, тiльки б повернутися знову на престол! Вiн обрушить весь  свiй  гнiв
на всiх цих зрадникiв та падлюк. Вiн повiдрубу?  голови  всiм  яничарам  i
сипахам, вiн створить нове  вiйсько.  Вiн  вирiже  весь  Стамбул,  щоб  не
лишилося жодного свiдка його сьогоднiшньо? ганьби... Вiн вирве з хронiк тi
аркушi, де розповiдатиметься про сьогоднiшнiй день,  i  примусить  вкле?ти
новi аркушi про вiчну ганьбу зрадникiв...
   Грало сине небо над Стамбулом, сяяло сонце.
   Було 19 травня 1622 року.
   - Вар олсун айякланма!
   Султана з мотузкою на ши? возили по столицi iмперi?. I небо  не  падало
на землю. I Босфор не вихлюпувався на вулицi.
   Султановi страшенно хотiлося пити. Сонце пекло його в поголену  голову,
з яко? вже давно хтось збив чалму, пiт лився по  щоках,  султан  облизував
шершавим язиком пересохлi губи... I мовчав.
   Його возили й возили, возили по вибо?стих вузьких вулицях, де  смердiло
гнилими риб'ячими нутрощами й нечистотами, i йому вже здавалося,  що  весь
Стамбул перетворився на айякйолу[66]...
   Вiн уже звик до крикiв натовпу, до камiння, що кидали дiтлахи, вiн  уже
зрозумiв, що це, мабуть, останнiй день його життя... I  жалкував,  що  так
мало знищив сво?х ворогiв...
   Вiн кiлька лiт тримав у сво?х руках владу.  I  здавалося,  знищив  усiх
сво?х суперникiв. Одий тiльки лишився -  дядько  Ях'я.  Передали,  що  вiн
тридцять лiт  тому  помер  вiд  вiспи.  А  зовсiм  недавно,  мiсяць  тому,
довiдався Осман, що Ях'я живий, тiльки носить  iнше  iм'я.  Вiн  ще  встиг
вiдправити Кемаля-Суса,  свого  найлiпшого  i  найдосвiдченiшого  джасу-са
[67], до Чорногорi?, аби той вiднайшов там слiди Ях'?.
   Вiн, султан, припустився благодушностi. П'ять рокiв тому  було  скинуто
ним, Османом, султана Мустафу. Той  Мустафа  був  його  дядьком-недоумком.
Осман наказав: не треба його знищувати - нiкому цей кретин не  потрiбен...
Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися i  знову  садовлять  Мустафу  на
трон. Ясна рiч, цього йолопа через якийсь там рiк замiнять  кимось  iншим.
Але ким? Малолiтнiм Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах,  треба  було
знищити Мустафу!..
   Не встиг... Не встиг...
   Попереду - ?дi-куле. Це останн?, що вiн бачитиме  в  сво?му  життi.  Бо
того султана, якого везуть отак у ?дi-куле, чека? тiльки одно - смерть...
   - Змилуйтеся! Змилуйтеся!
   Хто це там репету?? Вiн, Осмая Другий, не  принизиться  прохати  в  цих
плебе?в життя.
   "Прощай, дурна моя кра?но, - гiрко подумав. - Ти ще не зна?ш, як  тяжко
поплатишся за свою дурiсть..."
   I раптом його кинуло в жар: вiдчув, що сльози течуть по щоках:
   "Невже в усьому цьому - воля аллаха?" Озирнувся. Побачив -  наче  крiзь
туман - вишкiренi зуби натовпу.
   Божевiльний дервiш бiжить слiдом i, тремтячи мов у пропасницi, гука?:
   - Ля iлляги iль Алла...[68]



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ, _
   у якому йдеться про химерi?  долi,  що  зводить  докупи  рiзнi  людськi
дороги... _

   Того ж таки 1622 року наприкiнцi  тихого  й  прозорого,  мов  напо?ного
вiдстояним вином серпня група вершникiв пiд'?хала до днiстрового берега.
   Було сумирне й ласкаве надвечiр'я. Тiнь вiд гори вже перетнула Днiстер,
i тiльки укра?нський берег ще свiтився м'яким жовтуватогарячим сяйвом.
   На вершниках  були  запорошенi  дорожнi  плащi  з  мiдними  застiбками,
химернi капелюхи з високо задертими вгору крисами, - видно, подорожнi були
з далеких кра?в. Пiд плащами виразно одстовбурчувались шаблюки та пiстолi.
Часи були непевнi, i покладатися тiльки на щасливу  долю  навряд  чи  було
можна.
   Вершники зiскочили з коней i пiдiйшли до самого берега.
   - От ми вже й перед Турлою[69], - по-турецькому промовив,  усмiхнувшись
усiм сво?м чисто виголеним обличчям,  високий  чорнявий  чоловiк,  що  був
одягнутий чи  не  найвишуканiше  i,  мабуть,  був  найголовнiший  у  цьому
товариствi.
   - Та отож якраз Днiстер, - смiшно перевалюючись пiсля  довго?  ?зди  на
конi, сказав дебелий вайло i пiшов просто в чоботях у воду.
   - Чи не дума?ш ти, Петре, отак пiшки i перейти цю рiку? -  кивнувши  на
прудкi хвилi Днiстра, озвався чорнявий.
   Але той, кого назвали Петром, уже не слухав нiчи?х слiв.
   Вiн нахилився над рiкою й дивився у воду. I брав воду у пригорщi. I нiс
до обличчя. А потiм розводив руки - i вода падала в хвилю...
   - Боже мiй, - говорив сам до себе чоловiк, названий Петром, - боже  мiй
милосердний, та я ж цiлих тридцять лiт не бачив тебе...
   Цей чоловiк, мабуть, не любив високих  i  пишних  слiв,  бо  навiть  цi
слова, що вирвалися в нього, здалися йому неприродними,  i  вiн  крадькома
озирнувся: чи не чув хто, бува.
   "Боже мiй, - думав Петро, - та я ж уже  майже  вдома.  Оце  перепливемо
Днiстер - i я пожену свого сiрого просто  в  Сугаки.  Нi,  в  Сугаки  десь
узавтра, а сьогоднi треба до Могилева дiстатися... Боже мiй, скiльки  миль
проскакати... Аж не вiриться, що все - позаду..."
   Вiн набрав у пригорщу води i став ?? пити.
   I тодi ожили в душi спомини, тамованi  три  десятирiччя,  ожили  запахи
дитинства, - i Петро вiдчув: щось тече в нього по зарослих  сивою  щетиною
щоках.
   "От господи, чого це? - знiяковiв цей лiтнiй чоловiк. - Вода як вода...
Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю..."
   Вiн знову набрав пригорщу води i хлюпнув собi в  обличчя.  Потiм  ще  i
ще... А сльози текли й текли. I чоловiк горбився над водою, мов ведмiдь, i
боявся озирнутися назад, щоб супутники не бачили його очей.
   "Отаке, прости господи. Ну, кому це  потрiбно?  Соромно  перед  людьми.
Старiюся, чи що?"
   Вiн дивився на лiвий берег Днiстра i усмiхався сам до себе.
   Його супутники делiкатно мовчали й теж дивилися на протилежний берег.
   Нiхто з них ще не бував на Укра?нi.
   Трi?стинець Джузеппе бачив на сво?му сорокарiчному  вiку  багато  чого.
Знали його в Iспанi? та  Францi?,  навiть  в  Алжiрi  ухистився  побувати,
казав, що був i в Америцi, та цьому мало  хто  вiрив,  бо  Джузеппе,  крiм
сво?? найголовнiшо? прикмети - чвертьаршинного носа, -  мав  ще  одну,  не
менш видатну особливiсть - вiн любив прибрехати... Але на Укра?нi вiн таки
не бував... Зовнiшнiсть Джузеппе була виразна - легенький пушок  на  майже
облiзлому тiм'?, чорнi широкi брови, що намагалися  зiйтися  десь  посеред
лоба гострим кутом,  та  не  вистачило  ?м  снаги  й  волосся;  пiд  носом
примостилися тоненькi вусики, дуже схожi на брови, хiба що бiльш вишуканi;
все  пiдтримувала  могутня  нижня  губа,  що   сво?ми   розмiрами   тiльки
пiдкреслювала недостатню розвиненiсть пiдборiддя,  оздобленого  невеличкою
рiденькою борiдкою.  Булькатi  очi  сеньйора  Джузеппе  в  основному  мали
брунатний колiр, але в  хвилини  страшного  гнiву  чорнiли,  а  в  хвилини
натхнення (а  це  бувало  досить  часто,  коли  починалися  розповiдi  про
численнi пригоди) голубiли. При цьому можна  ще  згадати  досить  сумовиту
обставину щодо зросту сеньйора Джузеппе, який зовсiм не  задовольняв  його
власника. Можна згадати й черево трi?стинця, яке було трохи  непропорцiйне
до його зросту. Та була в iталiйця риса, яка перекривала всi його  тiлеснi
й духовнi вади, - вiн стрiляв  влучнiше  за  легендарного  перського  шаха
Бахрама-гура i шпагою та шаблюкою орудував не гiрше...
   Чорногорець Йован був повною протилежнiстю трiестин-цевi. Височенний  i
кiстлявий, нiс у нього малий, а пiдборiддя велике, брови дивилися кутом не
вгору, а вниз. Так само поводилися й вуса. Якщо в Джузеппе на головi росло
мало, то в Йована була чуприна, мов галчине гнiздо, очi глибоко сидiли пiд
бровами, i ?хнiй колiр визначити  було  важко.  Йован  був  мовчазний,  бо
пригод нiяких у його життi не було, а брехати вiн не любив. Але стрiляв  i
рубався на шаблюках вiн майже так, як i Джузеппе.
   Високого  чорнявого  чоловiка,  одягнутого  в  дорогий,  хоч   i   дуже
запорошений далекою дорогою плащ, звали Олександром, графом Чорногорським.
Було йому, мабуть, стiльки ж  лiт,  як  i  Джузеппе  та  Йовановi.  Тонкий
грецький профiль,  задумливi  чорнi  очi,  сильне,  трохи  випнуте  вперед
пiдборiддя, високий лоб, пещенi руки,  якi,  проте,  добре  вмiли  тримати
пiстоля й шаблю...
   Отже, нiхто з подорожнiх, крiм Петра, не бував на Укра?нi, i тепер  усi
вони з цiкавiстю розглядали кра?вид, що розлягався за рiчкою.
   Протилежний берег був положистий, зарослий невеликими кущами, якi  далi
переходили в лiс. Десь через милю рiвнина, утворена  в  минулому  наносами
рiки, круто переходила в гору. На горi  теж  темнiв  лiс.  I  праворуч,  i
лiворуч стояли такi ж гори...
   - Будемо шукати броду чи поронника? - запитав по-турецьки Олександр.
   - Га? - стенувся Петро. - Хто його зна?, - теж по-турецьки  казав  вiн,
вилазячи з води. - Тут же недавно  така  вiйна  була,  що  спробуй  знайти
поронника...
   - А брiд?
   - Не знаю. Забув... Хiба що... Бiля самого Могилева ? щось подiбне. Але
це тiльки в найсухiшу пору...
   - А по  водi?  Як  Iсус?  -  реготнув  Джузеппе.  Олександр  нетерпляче
озирнувся на трiестинця: тихо!
   - Та просто перепливемо, - обiзвався Йован. - Нешироко ж.
   Подорожнi поскидали з себе одяг та зброю, прив'язали все це до сiдел i,
взявши коней за поводи, пiшли в воду.
   - У-ух! Холодна! - задрижав Джузеппе.
   - З гiр тече, - сказав Петро. - 3 Карпат. Прудка. Йован ступив у рiчку,
?? течiя нагадала йому швидкi й холоднющi рiки його батькiвщини.
   I тут неподалiк  пролунав  пострiл,  потiм  другий...  Не  змовляючись,
подорожнi вхопили з сiдел пiстолi, а Джузеппе  ще  й  рушницю  видобув  та
прилаштував на спинi сво?? кобили.
   - Що то ма? бути? - неспокiйно крутонув головою до Петра Олександр.
   - Не знаю. Але, мабуть, не за нами.
   Нараз з невисокого, але густого  лiска-чагарника,  яким  кiлька  хвилин
тому ?хали Олександр та  його  супутники,  вискочив  якийсь  чоловiк.  Вiн
пробiг,  накульгуючи,  не  бiльш  як  з  пiвсотнi  крокiв   по   вiдкритiй
мiсцевостi, коли з лiска вигулькнуло кiлька туркiв  з  рушницями.  Чоловiк
озирнувся навсiбiч i подавсь до води.
   Та погоня наздоганяла. Чоловiк закричав що було сили.
   - Що вiн кричить? - запитав Олександр.
   - Кричить: рятуйте, - переклав iталi?ць. - Схоже на нашу мову...
   Чоловiк уже вскочив у воду, а турки були поруч  нього.  I  тут  гримнув
пострiл. Петро здригнувся, оглянувся й  побачив,  що  Джузеппе  задоволене
всмiха?ться в сво?  вуса,  а  Йован  шкiрить  зуби.  Переднiй  турок,  мов
спiткнувшись, упав на землю.
   - Заряджай, Йоване, вдруге рушницю,  тiльки  скорiше,  -  аж  застрибав
Джузеппе.
   Туркiв було п'ятеро, власне, вже четверо, бо в кого влучала  Джузеппова
куля, того вже можна було смiливо вважати небiжчиком.
   Але й четверо проти чотирьох теж нелегко...
   Розпаленi погонею, турки,  напевне,  забули  про  обережнiсть  i  бiгли
просто на Олександра та його супутникiв.
   - Стiйте! - вигукнув по-турецьки Олександр. - Зупинiться, а  то  будемо
стрiляти!
   У вiдповiдь - пострiл з пiстоля. Олександр схопився за руку.
   Тут знову гримнула Джузеппова рушниця.
   Упав ще один турок. Слiдом за ним звалився на землю третiй - це втiкач,
скориставшись тим, що  переслiдувачi  на  якусь  мить  забули  про  нього,
вискочив з води, пiдбiг до вбитого турка, вихопив його пiстоль  i  тут  же
послав кулю в спину найближчому з ворогiв.
   Дво? туркiв, що лишилися живими, зупинилися й тут же рвонули до лiсу, з
якого вони так необачно вискочили.
   - Тiкай, тiкай - куля все одно прудкiша, - промовив Джузепле,  наводячи
свою рушницю на турка, що бiг лiворуч. Ось вiн уже вскочив  у  лiс,  зник,
потiм за кущем промигнули його шаровари. В цю  ж  мить  гахнув  пострiл  з
рушницi, i до неба здiйнявся короткий крик.
   - Туди тобi й дорога, - задоволене мовив трi?стинець.
   - Не треба так багато стрiляти, - озвався Олександр.  -  Бережи  порох,
кулi. Вони нам ще згодяться. Ти диви -  й  мене  дряпнуло...  Вцiлив  таки
чортiв яничар...
   Джузеппе та Йован пiдскочили до Олександра.  Вiн  пiдняв  долоню,  якою
затискав свою лiву руку бiля плеча, i вони побачили кров, що юшила з рани.
   - Моменте, - сказав Джузеппе, метнувся  до  свого  коня,  витяг  шматок
полотна,  пляшку  з  якоюсь  настоянкою  i  невеличкий  кухлик  з   чорним
шмаровидлом.
   Вiн взяв у рота з пляшки трохи настоянки  i  пирснув  нею  на  поранене
мiсце.  Потiм  намазав  кра?  рани  чорним  шмаровидлом,  наклав  на   не?
просякнутий  настоянкою  шмат  полотна  i  зав'язав   великою   полотняною
шматиною.
   - Через день-два й забудеться, - запевнив.
   Втiкач, якого подорожнi вирятували з бiди, поволi йшов берегом до  них.
У руцi вiн тримав пiстоля. Чим ближче пiдходив, тим виразнiше було  видно,
який вiн виснажений i блiдий. Розкошланi борода i вуса,  довге  волосся...
На однiй нозi щось телiпалося...
   Втiкач зупинився крокiв за десять i мовчки дивився на голих  людей,  що
тiльки-но вели бiй з п'ятьма турками.
   - Пiдiйди ближче, - по-турецьки сказав Олександр. Чоловiк здригнувся  й
глухо спитав - теж по-турецьки:
   - Хто ви?
   - Божi люди... Християни. А що?
   - Перехрестiться.
   - Ти диви, - розсердився Петро i вигукнув по-укра?нськи: - Ми до  нього
з ласкою, а вiн до нас з лайкою.
   - Чому ж з лайкою? - почувши укра?нську  мову,  сказав  по-укра?нському
втiкач. - Тепер iду. Ви так по-турецькому балака?те, що я подумав:  утiкав
од туркiв, а до туркiв потрапив.
   Незнайомий пiдступив майже впритул, i подорожнi побачили на його  руках
шрами вiд кайданiв.
   - А на нозi що то? - поцiкавився Джузеппе. Незнайомий ворухнув ногою, i
всi почули, як у травi задзеленчав ланцюг.
   - Ясно, не питаю...
   - Знайома штука, - додав Петро. - На той берег попливеш?
   - А я туди якраз i бiг, - сказав незнайомий.
   - Бачили... Ну, то що - вперед?
   Незнайомий мовчки кивнув,  i  подорожнi  пiшли  у  воду.  Швидка  течiя
штовхала вбiк, ноги занурювались  у  м'яке  глеювате  дно,  конi  тривожно
стригли вухами й голосно форкали...
   - Ти чого не роздягнувся? - запитав Петро у втiкача.
   - А... не хочеться...
   - Тримайся за мого Сiрого. Вiн витягне. Тебе як звуть?
   - Йон... Йон Кодряну...
   - Ти - Йон, а в нас - Йован. Ще б Iвана - i була б трiйця... За що тебе
було закуто?
   - Хотiв утекти в Кодри - в мене ж i прiзвище лiсове [70].
   - Ну да, Лiсовенко по-нашому...
   - От-от... Хотiв утекти - тьху ти, як тяжко дишеться, -  а  щоб  хлопцi
мене туди прийняли, вирiшив пiстоля вкрасти в турка. А  вони  й  спiймали.
Вiдлупили добряче - i в зiндан. Сидiв там з пiвроку. Думав, здохну. Аж тут
небесна сила мене вирятувала. Вчора гроза була. Громом у  дерево  ударило.
Дерево впало на наш зiндан, провалило покрiвлю. Я в дiрку  -  й  драла.  А
вони таки напали на слiд... Ух, аж не вi-риться, що на волi...
   - А чому на Вкра?ну тiкав?
   - А куди ж iще? Козаки туркам недавно дали -  ого-го!  Так  на  Вкра?ну
турки зараз не дуже-то смiливо сунуть носа. А в  нас  -  не  дай  боже  що
тiльки твориться!
   - Давно я не був на Вкра?нi.
   - Рiк? Два?
   - Тридцять.
   - Тридцять? Ого! Як же це?
   - Колись розкажу. А зараз - горни руками  дужче...  Пiд  берегом  Петро
озирнувся й побачив далеко збоку те мiсце, з якого ?хнiй малесенький загiн
починав свiй шлях через рiчку.
   - Несе, ох, i несе!
   - Берег близько.
   Йован, як найдовший, уже перебирав ногами по дну i виводив свого коня з
води. Джузеппе ще  плив,  допомагаючи  Олександру,  який  пораненою  рукою
тримався за коня, а здоровою, правою, грiб...
   Коли Петро нарештi став ногою на суху землю, вiн знову вiдчув, як усе в
ньому затрусилося i йому захотiлося  впасти  в  цю  пилюку,  в  цю  траву,
рожеву-рожеву вiд захiднього сонця, й плакати. Вiн цього не зробив  -  вiн
просто лiг на березi i став дивитися в небо.
   - А тепер куди?
   "От нетерпеливиться графовi Олександру", - подумав Петро.
   - На Могилiв, - вiдповiв. I - до Йона:
   - Не зна?ш, тут е щось таке, де б переночувати й повечеряти?
   - Мусить бути. Корчма чи ще щось таке. Без цього не можна.
   - Вiн помовчав, а потiм подивився благаючими очима на Петра:
   - Ви, мабуть, на Запорiжжя? Вiзьмiть i мене.
   - Ти що? Як же ми тебе вiзьмемо? В нас чотири конi, а ти п'ятий...
   - Я бiгтиму за вами... Чи десь украду собi коня. Вiзьмiть мене!..
   - Ми не туди ?демо, - озвався Олександр.
   - Як же не туди? - ударився в поли Йон. - Коли я точно бачу, що туди?!
   - Ми-таки справдi не на Запорiжжя ?демо, - сказав Петро.
   - Ну, хоч до Могилева до?демо разом, а  там  побачимо...  Я  ж  вам  ще
спасибi не сказав за те, що виручили з  неволi.  Спасибi  вам,  молцумеск!
[71] Скiльки житиму - пам'ятатиму...
   - Сiдай на коня за мною, - сказав Петро, одягшись i скочивши в сiдло. -
Довезем до корчми.
   - По?хали...
   Йон .сидiв ззаду Петра, тихенько смiявся i обiймав його сво?ми  довгими
кiстлявими руками.
   - Ти гляди, вошима мене не надiли, - пробурчав Петро. - А то - не  мала
баба клопоту...
   - Нема? ?х у мене. У нашому зiнданi весь час палили  сiрку,  щоб  дохли
всi вони, бо турки боялися, аби на них лекелi-гумма [72] не напала.
   Петро не пiдганяв коня,  дивився  на  зарожевiлу  хмару  над  лiсом,  i
здавалося йому, що цю хмару вiн уже бачив - давно-давно, ще  в  дитинствi,
коли з прадiдом сво?м Савкою Скрипником виходили в поле. Отако?, як зараз,
серпнево? днини - ласкаво?, сумирно?, коли повiтря зда?ться кришталевим  i
нестямно прозорим.
   Вони сiдали з дiдом бiля старого-престарого береста  -  чи  сто?ть  вiн
зараз, через стiльки лiт? Дiд виймав з полотнини  свою  скрипчину  i  щось
награвав. Петро дивився, як Його цупкi пальцi  точно  й  легко  падали  на
гриф, притискаючи  струну,  а  кра?м  ока  стежив  за  смичком  -  i  йому
ввижалося, що то не дiдова рука водить смичком, а смичок  веде  руку...  I
все видавалося казковим,  неземним  -  i  сам  дiд,  i  дiдова  музика,  i
старезний берест, що  зачаровано  слухав  музику...  I  на  небi  лебедiла
рожево-бiла хмариночка - хмариночка-храми-ночка...
   Дiд майже пошепки наспiвував пiсню про козака, що просить товаришiв: як
умру, каже, хлопцi, то не спускайте мене в могилу, а  прив'яжiть  мене  до
мого коня, та хай вiн несе мене в блакитний степ, щоб я востанн? на  нього
поглянув...
   I тодi зрозумiв Петро, що дiд уже старий i що дума? вiн про  смерть.  I
сидiли вони обидва сумнi й сумирнi перед величчю свiту.
   А   хмариночка-храминочка   аж   сяяла,   аж   видзвонювала   нечутними
дзвiночками...
   Де вона зараз, дiдова Савчина  могила?  Ось  ?хатимуть  вони  завтра  з
Могилева, то хай там що, а заскочить вiн у сво? рiднi Сугаки та поспита? в
людей, де дiдова Савчина могила... Та, може, й живий хто лишився, хто  про
нього, Петра, пам'ята?...
   ...Йон свиснув, а Джузеппе загукав по-турецьки:
   - Гей, шайтани, ну, що це ви вiдстали? Бiгом до корчми, а то...
   Петро шарпнув Сiрого.
   - Де це ви бачите корчму? - пiд'?хавши, запитав вiн у Джузеппе.
   - А ото хiба не вона? - Джузеппе показав трохи вбiк вiд берега.
   Шинкар, почувши, що до його корчми пiд'?хало кiлька подорожнiх, тут  же
вискочив на порiг.
   - Акшаминиз гайролсун! [73] - привiтав його Олександр.
   - Акшаминиз гайролсун! Гош гелдинiз! [74] - тут же озвався шинкар.
   - Ти, шинкарю, бачу, i по-турецьки вмi?ш? - злазячи  з  коня,  промовив
Петро.
   - А я по-всякому,  хи-хи-хи...  Чи?  грощi,  того  й  мова.  Платитимеш
динарами - по-турецьки стрiну, платитимеш курушами - по-християнськи.
   Шинкар, весь час вклоняючись i притискаючи руки до  грудей,  сипав  мов
горохом:
   - I таку велику честь ви виявили бвдному Лейбi,  що  завiтали  до  мо??
вбого? корчми... Мабуть же, притомилися з дороги, та  далеко,  мабуть  же,
?дете... Нi, нi, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я  просто  сам
до себе...
   - Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, - промовив Петро, заходячи в корчму.
   - Лейбою, паночку, Лейбою.
   Вiн зiрвав з дерев'яного  патика,  вбитого  в  стiну,  якусь  ганчiрку,
махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:
   - Прошу панiв до столу! Що хочете пити й ?сти, ясновельможний графе?
   Олександр зблiд. Звiдки зна? цей Лейба, хто вiн такий?  Петро  схопився
за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пiстоль. Тiльки Йован та
Йон спокiйно дивилися на шинкаря.
   - Що ? - все давайте.  На  п'ятьох.  Тiльки  ?сти.  Пити  не  треба,  -
уривчасто мовив Олександр. Очима  показав  Петровi  й  Джузеппе:  сховайте
зброю. Сiв за стiл. Роздивився навколо.
   Тим часом з-за перегородки вискочила  розпатлана,  але  красива  дiвка,
мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столi миски й тарiлки.
   Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав ?й.  Скоро  на  столi  задимiв
борщ, зашкварчала ковбаса...
   - ?жте, ясновельможний  графе,  ?жте,  -  намагаючись  упiймати  погляд
Олександра, примовляв Лейба. - ?жте, ми так давно на вас чекали.
   "Що за чортiвня? - з досадою подумав  Петро.  -  От  тобi  й  цiлковита
та?мниця. Ми ще тiльки стали на укра?нську землю, а якийсь Лейба вже зна?,
хто ми..."
   - Це ти всiх при?жджих графами обзива?ш? - примружився Петро.
   Пiймав схвальний погляд Олександра.
   - Як то всiх?! - заметушився Лейба. - Я ж, прошу пана,  не  назвав  вас
графом... I його, i його, - показав пальцем на  Джузеппе  i  Йована.  -  А
оцей, - тицьнув на Иона, - то вiн зовсiм не з вашо? компанi?... А  граф  ?
граф. Граф Олександр... Так чи нi?  -  на  товстих  губах  Лейби  на  мить
зазмi?лася ?хидна усмiшечка.
   Джузеппе нахилився до Петра й спитав по-турецькому:
   - Що то вiн каже? Петро вiдповiв:
   - Зна?, хто ми i що ми i навiть про те, що серед нас е Алессандро конте
Дi Монтенегро [75].
   - О! - пiдвiв  сво?  брови  Джузеппе,  i  його  очi  стали  темними.  -
Сакраменто! Нечиста сила! Цей чоловiк зна? надто багато.  Треба,  щоб  вiн
нiчого не знав.
   Вiн вийняв пiстоля й поклав на стiл.
   Лейбине обличчя видовжилося:
   - Що ви хочете робити? - гукнув вiн по-iталiйськи.  -  Пане  граф,  ваш
компаньйон хоче тут робити шум i стрiлянину! У цьому шинку не стрiляють. Я
не люблю шуму.
   - А це буде тiльки раз - i бiльше не болiтиме, -  сказав  по-iталiйськи
Джузеппе.
   - Джузеппе, сховай пiстоля... Тепер  от  що,  -  Олександр  всiм  тiлом
повернувся до Лейби: - Хто це тобi розповiв про нас отакi небилицi?
   - Нiхто, пане граф! Я просто спостережливий  ?врей.  Хiба  не  видно  з
вашого обличчя, що ви - граф, а ось цей, - показав на Иона, - каторжник?
   - Ну? - Олександр очiкуюче дивився на Лейбу.
   - А... а iм'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонiв назвав, я почув, от  i
все...
   - Все?
   - Все, - розвiв руками Лейба.
   - От що, Джузеппе, -  сказав  Олександр  по-турецькому,  -  бери  свого
пiстоля i роби шум, тодi вiн одвикне брехати.
   - Не треба! - верескнув шинкар. - Що ви хочете?
   - Ти зна?ш, - вiдповiв Олександр.
   - Ваше iм'я, найяснiший графе, менi передали звiдти, з Богданi?[76].
   - Хто?
   - Ну,  хiба  це  так  важливо?  Ви  ж  заходили  до  корчом?  Заходили!
Розмовляли? Отак потроху ми все i взна?мо. Ви ночуватимете, а Лейба  пошле
свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловiка до  Мой?гiе  -
треба, щоб знали: ?де найяснiший граф Олександр, ?де,  Мабуть,  до  Ки?ва,
якщо взяти до уваги його попереднiй маршрут, ?де верхи  з  трьома  вiрними
людьми, ?де та?мно... От i все.
   - А для чого це вам?
   - Треба знати все, що робиться на свiтi... Може, зараз оце ви ?дете,  а
на той рiк почнеться десь вiйна, - от Лейба  й  думатиме,  що  воно  та  з
чого...
   - Так от, - беручись за борщ, промовив Олександр,  -  твiй  служник  до
Гершка ще не по?хав?
   - Нi.
   - Хай i не ?де.
   - А що про мене Гершко подума??
   - Хай дума?, що хоче.
   - Ой, вейзмiр, я матиму великi збитки. Хто менi ?х вiдшкоду??
   - Що тобi краще - кулю в лоб i без збиткiв чи щоб лоб був цiлий, але iз
збитками?
   - I так погано, i так погано... Я бiдний шинкар, що я робитиму,  як  на
мене розсердяться iншi шинкарi? Тодi менi треба буде сказати сво?й  доньцi
Ривцi: а гiте нахт [77], а самому почепити на шию каменюку  i  стрибати  в
Днiстер... Ай-вай-вай, що я наробив?!
   Олександр вийняв iз кишенi гаман iз золотими,  спостерiгаючи  за  ласим
блиском у  Лейбиних  очах,  витяг  велику  монету  i  кинув  йому.  Шинкар
вiдставив кишеньку на жилетцi, пiймав у не? золотого на  льоту  i  тут  же
почав кланятися й примовляти:
   - Спасибi вам, добрий дане, що зглянулися на мою бiднiсть. Бiдний Лейба
молитиме бога Адона?, щоб вiн послав вам велику фортуну.
   - А Гершковi скажи, що граф Олександр поплив по Днiстру вниз, до  моря.
Чув?
   - Чув, найяснiший паночку.
   - А коли щось буде не так - ось цей чоловiк, - показав на  Джузеппе,  -
повернеться назад i уб'? тебе. Втямив?
   - Ой, що ви? Що ви?!
   За вiкном почувся  кiнський  тупiт  i  людськi  голоси.  Лейба  тут  же
метнувся в дверi. Через якусь хвилину новi гостi зайшли всередину. Це  був
польський панок з кiлькома сво?ми дружками. Вони тут же замовили собi вина
та закуски й сiли бенкетувати.
   Олександр прикликав до себе Лейбу.
   - Отже, так, - сказав вiн йому. - Зараз ти нас покладеш спати... В тебе
? одяг на одного чоловiка? - метнув очима на Йона.
   - Знайдеться, паночку.
   - Так-так... А щоб розбити... - Олександр нервово перебирав пальцями, -
ну, як його, зiнджир[78], у тебе знайдеться iнструмент?
   - А обов'язково розбивати? Можна ключ пiдiбрати i вiдiмкнути.  У  Лейби
таких ключiв багато.
   - Треба ще помити, поголити й  пiдстригти  цього  чоловiка...  I  ще  -
дiстати йому коня... До ранку.
   - Ой, це так тяжко, так тяжко...
   - Заплачу.
   - Подумаю.
   - Нiчого думати. Дай того коня, що ним твi