ко дихаючи, увалився Карпо i зразу ж втомлено осiв на ослiн. Коли Горпина засвiтила лампу, Карпо, мов сова, примружив очi й одвернувся вiд свiтла. - Не ждали гостя? - промовив хрипким голосом, облизуючи з губ ?дкий пiт. - Здоров, здоров, синку, - не взуваючись, Сафрон пiдiйшов до Карпа, охопив руками його шорстку i пiтну шию, схлипнув. - Звiдки ж ти? - Iз лiсiв, - скривився i махнув рукою. - Що, тут гуля?ш зi сво?ми? - Нагулявся. Ледве од смертi утiк. Розбили нас. - Червонi? - вчепився в обм'якле тiло переляк, i очi стали зовсiм круглими, коли майнула думка, що червонi вiйська прорвалися в тил. - Нi, партизани. - А, партизани, - трохи полегшало. - I найголовнiше, - продовжував Карпо, - розгромив нас Григорiй Шевчик та Дмитро Горицвiт. За мною гналися до само? Дубини. - Дмитро Горицвiт? Це погано. Щоб сюди не заскочив. - Бо?тесь? - Боюсь. У вицвiлих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмiшку. - Тiкати, батьку, треба вам. - Куди? - Звiсно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали. - А може iще поправляться дiла? - з тривогою i прихованою надi?ю подивився на Карпа. - Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, - i, стишуючи голос, немовби його хто мiг почути, додав: - Менi трохи золота приготуйте. Тiльки не скупiться, як ви умi?те, бо вже бiльше, певне, не прийдеться просити у вас. - Куда ж ти дума?ш? - Знов у банду. Менi одна дорога лежить... Коли ж буде дiло швах, зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив. - Якi? - Усякi. А вам утiкати треба. Iнакше, тату, на шворку пiдiймуть або розстрiляють. - Спасибi, утiшив на старiсть. - ?жте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на свiтi, а ви навчали мене. Та що говорити про це - не пособить. Злi самi на себе, на свою землю, на увесь свiт, мовчки посiдали за стiл. Тяжко i довго ?ли, пили, неначе хотiли на?стись i напитись на все життя. Як у туманi, сидiли бiля Карпа Олена, Данилко. I не вiрилось, що то було так, а не iнакше: здавалось - все розтане, зникне, як марево, i кудись подасться у безвiсть. Напiвмертвi, поводянiлi очi батька ще бiльше нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвiяти лихi, надокучливi думи, проте заглянути в майбутн? побоявся - нiчого там не лежало для нього. - Так, виходить, ?хати? - важнiючи, нахилився до нього Сафрон. - ?хати. - Може разом? - Поки не можна. Маю завдання оточених нiмцiв вивести iз лiсiв. Це до них пробивались. - Уже з нiмцями знову заодно? - Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку. - Чого тобi туди пертися? - Одному богу, правда, рогатому, служу. - Ну, а коли нiмцiв розiб'ють, кому служитимеш? - Хто заплатить. Хто бiльше дасть. Хто грiхи нашi прикри?. А такi знайдуться, ласi до чужо? душi i ши?, - сказав загадково. - А ти бiльш толково не можеш говорити? - Розумним давно все ясно. У Черчiлля i iже з ним до червоних не дружба, а нiж за пазухою. - Витер пальцi об штани i важкий, обрезклий, поволi пiшов у свiтлицю. Другого дня Карпо попрощався з сiм'?ю i пiшов у лiси, а Сафрон почав ретельно готуватися до втечi з села. Полагодив у кузнi обидва вови - зима стояла безснiжна, пiдкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах сало та м'ясо, з потайникiв подiставав паперовi грошi та золото. В управi мало сидiв, а коли приводили до нього людей, кидав одно: - Вiдправляйте в районну полiцiю. Знав, що посила? на вiрну смерть i злiсно кривився: - Не тiльки ж менi одному страждати. Чуття зненавистi до всього живого переходило межi здорового глузду. Раз привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла iз мiста i ще не встигла взятися на облiк. - Ти чого прийшла сюди? Вiд вербовки втекла? - Нi. Матiр провiдати. Захворiли вони, - вiдповiла молодиця, запнута стареньким бiлим платком. - А чому на облiк не взялася? - Вчора пiзно було. - Ага... Покажи документи. - Довго розглядав папiрцi. Усе було в порядку. Але самий вигляд гарненько? молодички дратував його, бо то було життя. Життя, яке так чiпко трималось його спустошеного тiла. I та мстива зненависть, що особливо у декого посилю?ться на старостi, оволодiва? ним. Вiн навiть не може спокiйно бачити голубi, з вогким блиском очi, червонi непожмакованi уста, рожевий просвiт невеликого прямого носа. "От вона зараз неначе збира?ться плакати, а в душi смi?ться з мене. Коли ж прийдуть червонi, першою тикне пальцем на старосту". - Порядку й досi не зна?ш? Не навчили? - Дядьку, вiдпустiть. Хiба ж у вас нема дiтей? - Помовч менi. Розумна яка... Пiди узнай, чи мати ?? хвора, - пошепки говорить до полiцая. Служака згодом поверта?ться i ще з порога повiдомля?: - Лежить стара, простудилася. "Прикида?ться, обо?, видать, хитрують", - недобрими очима дивиться на молодицю. - Що робити iз нею? - А ти як дума?ш? - Дати з пару лящiв та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай зна? порядок. - А що, вона й досi не зна?? В районну полiцiю вiдправити. Хай там розбираються. I виходить iз управи, щоб не чути голосiння i слiз. * * * Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигровi пiтони, гарматами i забрудненим, обдертим вiйськом. - Вiдступа? фашист! - радiсними ластiвками розкрилювались звiстки, одна одно? надiйнiша. - Вiдступа?, - тоскно водянистими очима дивиться на безлад i товкотнечу Сафрон Варчук. Чорним придорожнiм стовпом вiн ста? на обочинi, наче ввалю?ться в землю. Як тяжко стало вiдривати вiд не? обважнiлi, забризканi болотом ноги i. не знати для чого плентатися в управу або на хутiр. Вiн би тепер навiть Горпину вiдправив в тюрму, бо й вона вiдчува?, радi?, що повернеться те, чого вiн найбiльше боявся. Неждано-негадано до його дому пiд'?хала машина. I вiн зразу ж пiзнав, що бiля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустрiч була радiсна для обох; балакучий обер-лейтенант довго не випускав зi сво?? руки вогко? Варчуково?, а очi його розтiкались сво?м мiнливим мерехтiнням. "Поганi дiла, коли вже фашистський офiцер так здоровка?ться", - зробив вiдповiдний висновок. За столом похвалився, що дума? ви?хати iз села. Шенкель, поволi жуючи курятину, задумавсь, а потiм схвально закивав головою: - Гут, гут... треба ?хати. Чокнулись i мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став iще балакучiшим i, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив: - Ти хороший хазя?н. Я ?ду додому, i ти ?дь зi мною. У мене будеш жити, господарювати. - Це добре, - посвiтлiшав Варчук. - Тiльки як я кiньми поспiю за машиною? - Як? - задумався на хвильку, зупинився бiг мiнливих краплин, очi стали жорстокими i жовтими. Потiм витягнув iз боково? кишенi блокнота i швидко написав адресу. - Спасибi, - вклоняючись, щиро дяку? i захову? папiрець у бумажник. Пiсля третiх пiвнiв, щоб нiхто не бачив, Варчук, нагрузивши двi пiдводи добра, ви?хав за ворота. Недовiрливо i похапцем попрощався iз жiнкою, що навiдрiз вiдмовилась ?хати в чужу сторону, перехрестився на всi сторони i важкою ходою пiшов за першим возом. Чвакало пiд ногами болото. Непроглядний туман окутав поля i лiси, в обличчя сiкла ?дка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвiтську бекешу, поволi мiсив грязюку i, неначе злодiй, оглядався по боках - боязко було стрiти когось iз односельчан. Коли колеса загуркотiли по шосе, острах iще бiльше вчепився в його згорблене тiло, неначеб той гуркiт мiг розбудити село, що залишалося уже осторонь. Аж затремтiв, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов на праву сторону i злiсно сплюнув - замiсть людини над кюветом стояв голий кущ калини. Пропливали розрiзненi i розрiдженi шматки його життя; намагався кудись подалi заховати ?х, намагався утiшити себе якимись марними сподiванками, хоча уже давно зрозумiв: його зв'язу? iз цим свiтом тiльки великий страх, що жене iз насидженого гнiзда, i награбоване добро, що розмiстилося на пiдводах, лягло на грудях i животi, одночасно холодячи i грiючи все по-старечому лякливе тiло. Еге ж, вiд одного дотику до золотих мiсткiв, що були захованi пiд його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога, острах i кара. Лiси залили шлях таким туманом, що навiть не можна було розiбрати мастi коней. Позаду загурчала машина, плавно пiд'?хала i зупинилась бiля заднього воза. - Пане обер-лейтенант! - радiсно подався назустрiч Альфредовi Шенкелю. I раптом знiтився: яке похмуре i зосереджене обличчя у нiмця, яким холодом вiють його очi! - Век! - офiцер рiзким помахом руки наказав йому зiйти з дороги. - Як век? - подивився в невблаганнi очi. - Додому повертайся, - загрозливо ступив крок наперед, i Варчук, обливаючись потом, раптом зрозумiв усе, але, роблячи вигляд, що слуха?ться фашиста, через силу улесливо посмiхнувся. - Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, - i, до болю вхопившися обома руками за повiд пiдручного коня, почав повертати воза. Офiцер лiктем вiдштовхнув його i направив конi, як вони i йшли. - Не пущу! - голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи повода з рук. - Не пущу! - iще голоснiше закричав. I вже не тiльки острах, а й рiшучiсть була в його надломленому голосi, та хвилинна рiшучiсть, що й боягуза робить смiливим. Вiн не мiг втратити свого добра: без нього залишився б на самотi тiльки з одним страхом, а з таким ?диним супутником довго не проживеш. I це теж розумiв Сафрон. Шенкель ударив його в груди, а потiм ногою копнув по стегну. Вiдступивши назад, Варчук у дикiй рiшучостi сунув руку до кишенi, де лежав парабелум. Але офiцер випередив його. Перед Сафроном у страшнiй i холоднiй круговертi майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза, навантаженого скарбами, i кiнська, здиблена вгору голова. Знову душа боягуза скувала всi його рухи, i рука не пiдняла збро?. I, уже мертвий вiд розриву серця, вiн дiста? щедрий свинцевий подарунок - всю обойму свого браунiнга вгатив фашист, вибиваючи злiсть i острах iз неживого тiла. Одначе не вибив - вони потворною маскою скривили старе пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рiдкi i спорожненi очi... XLI Незабутнi березневi ночi тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий снiг, дощi i тумани, тумани. Вiдступа? ворог. Ворог вiдступа?. Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей i худобу, устеля? трупом заплакану землю. Запалали побузькi села, огрiваючи холодне сiре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем. Димом, i кров'ю, i полум'ям, i урожа?м пахла земля. Дмитро, вдихаючи гiркуватий i прiсноп'яний дух безмежних ланiв, насто?них вогким полином, щоночi водив у бо? сво?х партизанiв. Одного свiтанку, повертаючись у лiси, вiн раптом зупинився серед поля, радiсно застиг, а потiм скинув шапку i притис до грудей. - Дмитре Тимофiйовичу, що з тобою? - пiдiйшов Тур. - Чу?ш, брате? Далечiнь заговорила. Орли у рiднi кра? летять, - охопив дужою рукою вузькi плечi комiсара, i той скам'янiв бiля командира, потiм витягнувся, ступив крок уперед i знову, немов не довiряючи собi, завмер на мiсцi. Заволожились обiдки його очей, i коли вiн глянув на Дмитра, iз здивованням помiтив, що очi командира просвiтились сльозами. - Нашi наближаються, Дмитре Тимофiйовичу! Нашi наближаються! - обняв свого старшого друга. - Нашi! - нахилився до комiсара, тричi поцiлувалися i знову застигли серед поля. Весняними ярими громами озивалася далина. Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подiльського привiлля. I вiрилось i не вiрилось. I прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити. - Товаришi партизани! В честь славетно? Червоно? Армi? трикратний салют! - . радiсно скомандував Тур. Пострiли змiшалися iз дзвiнким "ура". Чубатi голови припадали до голiв, в могутнiх партизанських обiймах трiщали костi. - Пантелiю, хоч не задуши, бо менi ще сво?х побачити хочеться, - виривався з ведмежих обiймiв Микола Остапець. Дмитро пiсля хвилинного забуття вiдшукав очима Андрiя i пiдiйшов до нього. Глибокi темнi очi хлопця сяяли таким захопленням, яке бува? тiльки у дiтей i закоханих юнакiв. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогоднi по-новому пережив батькiвське почуття любовi. Вiн побачив у цьому стрункому пiдлiтковi не тiльки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рiдно? землi, землi, що уже прокида?ться, чуючи справжню весну. I вперше за весь цей час йому захотiлося взяти сина на руки, почути бiля сво?х грудей, понести, як колись нiс його у негоду. I, певне, син тi?ю пiдсвiдомою течi?ю, яка завжди наперед розкрива? почуття рiдних по одному блисковi очей, руховi обличчя, недосказаному слову, зрозумiв свого батька, пiдiйшов до нього, простягаючи невеликi червонi руки. I Дмитровi здалося, що то не синовi руки вiн бере у сво?, а охоплю? саме щастя, щоб нiколи-нiколи не випустити його. - Iз святом вас, тату. - Iз святом, сину... I пiшли поруч до почорнiлого лiсу, торкаючись плечем плеча, охопленi мовчазною радiстю i любов'ю до всього дивного свiту, до тi?? чисто? та?мницi, що твориться навколо, наближа?ться до них. - Тату, подивiться сюди, - трохи вiдiйшов од дороги Андрiй i показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снiгу. Посерединi прогалинки, навколо почорнiлого пня, кружатком пробилася земля, i па нiй закрасувалися першi, iще з заплющеними очима, пролiски, пiдходячи до само? лiнi? снiгу. - Життя почина?ться, - тихо промовив Дмитро, i цi слова легко i велично перенесли його у рiднi простори, що захлюпотiли пiд iскристим пiвднем пшеницями, i дiвочими пiснями, i солодкою тугою, од яко? серце не завмира?, а збира?ться ширше охопити життя. Опiвднi Дмитра i Тура викликали у штаб партизанського з'?днання. - Ось вони, геро? нашi, - привiтав ?х Кошовий. - Вирушати на з'?днання з Червоною Армi?ю готовi? - Завжди готовi, Iване Васильовичу! - Радянськi вiйська пiдходять до лiвого берега Бугу. Фашисти закрiплюються на правому. Нам треба скинути ?х у воду, дати дорогу нашим танкiстам i пiхотi. * * * Палала, двигтiла i гримiла страшними громами березнева нiч. I коли ущухли на лiвому березi гармати, на правому, вздовж хвилясто? лiнi? Бугу знялися угору червонi ракети. Дзвiнкий холодок i напруга пробiгли по тiлу, коли Дмитро пiдняв в атаку свiй загiн. Заборсалась, задвигтiла навколо темрява, неначеб зводила i перекочувала густi м'язистi вiтри. Охкало i зiтхало пiд ногами п'янке бездорiжжя, чорне i крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, i лiнiя Бугу вгадувалася по хвилястiй непохитнiй смузi туману, по блiдих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривiв. Вiрилось i не вiрилось! Невже ця тумання стiна - остання" перепона? Невже Велика земля от-от з'?дна?ться iз ними i огорне сво?ми дужими крильми замучений край, пролл?ться живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою сво?х дiтей? Вiрив Дмитро i вiрити боявся, стримуючи серце i думи. бо вони раз од разу починали забiгати вперед, так неждано освiтлюючи якусь милу картину, що починало щемiти в очах од фiзичного наближення усього, про що думалось i мрiялось. I аж до самих нiг котився холод, коли врiзалась несподiвана думка: а що коли щось трапиться на порозi щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злiсно вiдкидав ??, i розум починав працювати тверезiше, входячи у звужене коло сво?х обов'язкiв. Пролунали першi пострiли партизансько? артилерi?, i вогники розривiв, неначе багрянi гнiзда, вирiзьблялись аж за обрi?м, де була рiка. Тисячне "ура!" грозою сколихнуло податливi набряклi луги. Задудонiли кулемети, глухо у вогкому надбережжi затрiщали автомати, рушницi. В страшному, неспинному поривi вривалися партизани в транше?, доти, i темiнь наповнялася синюватим мигтiнням пострiлiв, i намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками i хрипом. Запахло димом, прiсною кров'ю i солодкуватим пiдiпрiлим плавом. Рукопашний бiй то вибухав iз новою силою в якiйсь мiцно укрiпленiй складцi берега, то завмирав, придушений багнетом i кулею. Уже надходив ранок, i поблiдли гнiзда розривiв, коли, кидаючи зброю, шинелi, усе добро, метнулись рештки очманiлого ворога бiгти в сiре бездорiжжя, попадаючи пiд кулi та на багнети резервних взводiв, Пiдмиваючи хвилею ворожi трупи, тихо i спокiйно хлюпав бiля схвильованих од напруги i радостi бiйцiв зеленуватий Буг... I тодi на лiвому березi загудiли, заспiвали невидимi мотори. Згодом у неясному свiтанку окреслились обриси танкiв. - Нашi танки гудуть! Нашi! Нашi! - радiсно вигукнув Пантелiй Жолудь. Глянув на свого улюбленця Дмитро, i здивовання з острахом мiнились в його очах: Пантелiй був без кожушка i босий. - Ти що собi дума?ш? Що наробив?! - напав на нього. - Така бiда трапилась, товаришу командире, - винувато наблизився до нього Жолудь. - Скорiше хотiлося до траншей добiгти, от i кинув кожушок. А потiм правий чобiт розвалився. Скинув його... не побiжиш же в одному... А тепер i сам не знаю, як такому наших братiв зустрiчати. Дмитро, обводячи очима партизанiв, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушкiв i пiджакiв, а тi, що мали повстяники, теж були босими. Пiдкликав до себе Гаценка: - Начальнику, де хочеш, з-пiд землi викопай, з колiна виколупай, в селi дiстань, а хлопцiв одягни. Така радiсть, а вони можуть... Поганяй! - Слухаю, товаришу командире! Танки наблизилися до само? води, i Пантелiй Жолудь кинувсь на човнi перепливати Буг. Через кiлька хвилин з того берега почувся його мiцний схвильований голос: - Хлопцi! Цiлую наших танкiстiв! Червоним танкiстам слава! I на мить настала така тиша, що здалося - не хвиля ударила в берег, а розiрвався снаряд. А потiм сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетiли угору шапки, пролунали пострiли, зi сльозами на очах бiгли партизани до рiчки, входили у воду, щоб краще побачити геро?в-визволителiв. I раптом ахнули всi: iз щiльно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенськi човни, машини на повнiм ходу кинулись в рiку. Роздалися, закипiли сiрозеленi хвилi, i танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче i ближче пiдпливали до партизанiв. Ось уже над шумовинням в обведених кругах засiяли червонi зорi, на бронi закрасувалися хвилюючi слова: "За Батькiвщину!", "За Сталiна!". На березi, стiкаючи струмками, машини зупинились, i з люкiв виглянули усмiхненi, засмаглi хлопцi в шоломах, молодi, здоровi, сiяючи оповитими славою i подвигами орденами та медалями. Кинувсь Дмитро до танкiста i, вже стискаючи його в обiймах, неначе крiзь сон, почув вiд Бугу на диво знайомий голос: - Зустрiчаються, значить, з партизанами нашi. I я не проти чмокнутись iз ким, потримати, значить, якогось землячка у обiймах. Проясненими очима глянув Дмитро на рiку. На човнах наближались до берега пiхотинцi. I вiн безпомилково пiзнав у невисокiй кремезнiй постатi з командирськими погонами свого товариша. - Варивоне! Чи не ти спiшиш свого земляка обняти?! Попрощався iз танкiстами. - Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! - Варивон для чогось махнув рукою, прямо вскочив у воду i, обганяючи човен, кинувся вперед. На березi рiдно? рiки обнялися друзi, засмiялись, зiтхнули, просльозились i знову засмiялись. - Топа?ш, значить, Дмитре, по бiлому свiту? - Топаю, товаришу лейтенанте. Нiчого не зробиш - така наша доля: фашиста бити, а самим жити. - Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Мiцний, як броня! Орденами сiя?ш. Певне, добре партизанив? - Та нiби нiчого. - Тiльки посивiв трохи, - ударив рукою по плечу i раптом споважнiв, в голосi почулась тривога i хвилювання: - Не зна?ш, домашнi мо? живi? Василина, дiти?.. - Живi, Варивоне. У мо?му загонi знаходяться. Забiжиш, може, до них. Це тридцять кiлометрiв звiдси. - Нi, зараз нема часу. Я в першому ешелонi. Треба ворога добивати. Передаси ?м мiй низький гвардiйський уклiн. Поцiлу?ш за мене. Скажеш одно: "Даремно солдатського хлiба Варивон не ?в. Фашиста добре бив. Недарма зовуть мене офiцером прориву. Ще скажеш, - усмiхнувся, - заробив два ордени i неодмiнно думаю повернутися додому..." Може пiзнiше й заскочу на денькiв пару... - Наших людей не доводилося стрiчати? З села? - Нi. В газетi читав про Свирида Яковлевича Мiрошниченка. Великi дiла робив чоловiк! Був комiсаром вiдомого партизанського з'?днання. Аж у Брянщинi довелося воювати, Герой Радянського Союзу. - Оце радiсть! Певне, скоро i до нас Свирид Яковлевич при?де, - зрадiв Дмитро. - Напевне. I про Леонiда Сергi?нка трохи знаю. Статтю про нього читав. Обранець Москви! - Бойовий хлопець. I зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумi?ш один одного з пiвслова, хочеш довiдатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте, почуваючи не тiльки насолоду, радiсть зустрiчi, а й значущу певнiсть свого чесного, недаремно прожитого життя, що опромiню? душу, як сонце опромiню? глибокi рiки. XLII Квiтневого ранку паром перевiз ?хню машину на Другий берег Бугу. Тихо спiвала пiд просмоленою обшивкою вода; зелена спiнена хвиля з шипiнням розсипалась на пiску, глухо билась у зведенi i переплетенi корiнням виступи, що вже просвiчувалися першими прозорими вогниками трав. Тут колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач полонянок. Розгромив, розiгнав карателiв, i знову розiйшлися дiвчата по зчорнiлих од горя селах, а дехто - до загону пiшов. А он на пагорбах помiж деревами забiлiли хати. В цьому селi його партизани знищили каральну групу СД. Дмитро, охопивши рукою Андрiя, за звичкою стримував усмiшку. По небу паслися пухнастi отари, ?хнi хвилястi окрайцi були налитi сяйвом, рель?фно видiлялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою вiддалявся Буг i, коли машина пiднялась вгору, далечiнь могутнiми руками почала пiдiймати лiловосизi лiси. Орлино клекотала по яругах весiння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз. Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, спiвали жайворонки; легко i гордовито пролетiв тугий кобець; бiлокрилий бусел ходив по жовтозеленiй долинi так поволi, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими розрiзненими димками парували поля, чекаючи колгоспника i плуга. I цi весiннi шуми, i повiви, i барви, i картини не раз хвилювали i заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе вiдчувалось зовсiм по-новому, щось дивовижне сталося в свiтах: вони не тiльки пропливали перед очима, веселили, втихомирювали, а входили в серце, живi, неповторнi, як навiки входять пiсня кохано?, народження довгождано? Дитини, прощання iз дорогою людиною. I погляд, { чуття його ширше охоплювали цi свiти, вони стали стократ дорожчими, зрозумiлiшими, красивiшими i ближчими. Чому? I та неясна розгадка, що часто пробивалась за останнi часи, зараз прийшла несподiвано легко, як i здебiльша приходить пiсля довгих, не доведених до кiнця роздумiв. То ранiше вiн шукав у свiтлому привiллi розради, душевно? рiвноваги i захисту. А в годину лихолiття цього всього зажадала од нього його земля i його велика рiдня. I вiн не залишився в боргу перед ними. Сповна життям платив за те, що породило життя. I тепер Дмитро розумiв, що не тiльки пряму? до свого щастя, сво?? любовi, сво?? землi, а й вона наближа?ться до нього, доступна i радiсна, втираючи сльози скорботи i болю. I не пройшли марно його роки, бо довiку будуть жити в пам'ятi тi села, лiси, долини Побужжя, де вiн за свою землю рiзав, i бив, i топив скверну, що хотiла гадючою слиззю отру?ти весь свiт, виссати розум, ослiпити натхненний зiр, усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все iржавим колючим дротом. Напливали подi? i згадки. Згадувались живi i мертвi, i радiсть притьмарювала печалi, як отi хмарини притьмарюють сонце. I знову одходила скорбота пережитого, бо не на нiй трима?ться життя. Проминув незабутнiй партизанський парад 25 березня в напiвзруйнованiй, обгорiлiй Вiнницi, оформлення документiв у селi Сокоринцях, прощання з друзями, з Iваном Васильовичем, що переходив на керiвну партiйну роботу. I все те огорталось такою душевною теплiнню, як весняна земля огорта?ться першим паром. - Дмитре Тимофiйовичу, Великий шлях пiдiйма?ться, - нахилився до нього Григорiй Шевчик, що стояв бiля кабiни. Все бiльше розколювались хмари, i в небi вже струмували чистi голубi рiки, i сонце то, неначе лебiдь, випливало на глибокi ополонки, то знову заховувалось в просвiтленому об'?мистому бескеттi. Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали пiдводитися з брезенту Тур, Созiнов, Андрiй, Соломiя, Нiна i Ольга Вiкторiвна. Голубою хвилею пiднiмалася над теплими нивами i вигиналася, немов наближаючись до сво?х захисникiв, споконвiчна дорога. Полудневе небо раптом, розганяючи навкруги тiнi, сiйнуло срiбним зерном, i Великий шлях ожив, зашумував, неначе рiка. Край неба пiднiмалась стара могила i, немов побратим, пiдходила до братньо?, партизансько?, що iще не встигла нi обвiтритись, нi зарости степовим духмяним зiллям. Шляхом ?хали, йшли натомленi, схудлi, але веселi люди, що поверталися з неводi. У невеликий двоколiсний вiзок упрягся лiтнiй чорнобородий селянин, позаду йшла жiнка, пiдпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетенiй з лози люльцi, тiсно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнiздi, сидiло тройко, одно в одно чорнявеньких дiтей. - Найдорожчий скарб везуть, - глянув Созiнов на Нiну i посмiхнувся. - Найдорожчий, - повторила вона. Ось уже промайнули напiвзруйновану топографiчну вишку, i попереду могутньо звелися два дуби-однолiтки. На плечi ?м небо поклало бескеття хмар, що хотiло i не могло придавити сво?ю вагою мужньо? гордовито? сили, яка й досi не поскидала торiшнього листу. Прискорено дихаючи вiд щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив iще розрiджене квiтневе повiтря, любувавсь i вбирав очима i поля, i чорнi дороги, i дальню луку лiсу, i столiтнi розлогi липи; вони уже вiяли тим прiснуватим гле?м, що сповива? кожен листок у набряклiй брунцi. Вдалинi по неясних обрисах кущiв вiн пiзнав примхливi обриси трьох ставкiв, i молодiсть на мить вiйнула над ним сумовито-радiсними згадками i знову вiдплила, як човник до другого берега. Наближалися сади його села, переполовиненого, знiвеченого, спаленого. Наближався той свiт, з яким вiн нiколи не розлучався, навiть у снах, в якому вiн родився, жив i помре, в якому родилися його дiти i родяться його внуки. I вiн з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати рудi пожарища, зводити новi хати, обсiвати добром свою землю, виходити в молочно-голубi свiтанки з сiячами, добрiючи серцем, будувати щастя. Для цього варто було жити i боротися, за це з легкою душею можна було i померти. На високiй обочинi Великого шляху вiн побачив жiнку iз дiвчиною. I скорiше чуттям, нiж розумом чи очима, пiзнав свою дружину. "Видно, не вперше виходить зустрiчати", - прискорено забилося серце, i вiн кулаком ударив по кабiнi. - Югина Iванiвна стрiча? вас, - вiдчинив дверцi Пантелiй Жолудь. - Югина Iванiвна. Ти жени машину в село. Пiшки пройдемо! - зiскочив з Андрi?м на землю. Почув знайомий, здивований i радiсний вигук, на ходу поправив кобуру парабелума i кинувсь назустрiч дружинi. Привiтний голубий погляд так само чисто вiйнув, як в давнi лiта. Тiльки в куточках очей та пiд очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмi волосся де-не-де срiблилось павутиння та рiзкiше окреслились лiнi? бiля рота. - Прибув, Дмитре мiй! - задихаючись, поцiлувала його й Андрiя. Потiм витерла очi хустиною, осмiхнулася i ще раз припала устами до Андрiя i до Дмитра. - Тату, покинь! - смiючись, закричала Ольга, коли вiт пiдняв ?? аж до гiлля розлого? липи. - От i не покину! - гойднув дочку влiво, вправо, а потiм, розчервонiлу i радiсну, обережно опустив на землю. - Ростеш нiвроку. Видно, партизанський хлiб у користь пiшов! - А ви ж думали! Не тiльки вам пiшов у користь, а й нам усiм... Андрiю, це правда, що тебе ще й партизанською срiбною медаллю нагородили? - Правда. - Це коло тебе менi буде боязко навiть сiсти. - Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, - жартiвливо замахнувся рукою на сестру. - Ой, не буду! - так само жартома одхилилась од брата i пiшла поруч з ним попереду батькiв. - Що тепер будеш робити, Дмитре? - Завтра ж почина?мо господарювати з Григорi?м у колгоспi. - Хоч би вiдпочив трохи... Можна було б за три роки. - Нi, не можна. Давали на мiсяць вiдпустку - вiдмовився. - Чому? - здивовано поглянула на чоловiка, а той, поволi iдучи по протряхлiй, iще податливiй землi, розважно почав розповiдати: - Роботи стiльки тепер, що грiх забути про це. Ще фронт жде нашо? пiдмоги... А потiм, коли почну спочивати, - захворiю. За цей час у напрузi тримав себе. А чуть попущу попруги - з нiг слабiсть звалить. Так, щоб не хворiти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розiгрiти, розiгнати... Он якi дiла. Ну, а ти ж як? - подивився примруженим ласкавим поглядом на дружину. - Я? - притиснулася ближче до чоловiка. - Радiю, печалюсь i знов радiю - усе разом наплива?, Дмитре, - усмiхнулась, зiтхнула i знов усмiхнулась. За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями плямились ру?ни дворiв. Та, одначе, десь у долинцi бринiла дiвоча пiсня, а з другого боку рiвномiрним цокотом вiдповiдала сокира i м'яко шерехтiла поздовжня пила по деревинi. I шумiв весняним шумом широкий шлях, велично i легко здiймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привiллям. [1] Кам'янець-Подiльсько? областi [2] Тепер Майдан Курилiвський, Лiтинського району. Вiнницько? областi. [3] Бур'ян. [4] Блузка. [5] Передня частина човна. [6] Притулку. [7] Добрий вечiр, друже! [8] Добрий вечiр, брате! [9] Оставайся здоровий, брате. [10] Привiт Iлянi. [11] Яка диявольська робота! [12] Тризубцем. [13] Гестапо. [14] Усi iменники в оголошеннях друкувалися за нiмецьким правописом з велико? лiтери. [15] Ми кинули воювати (по-мадьярськи). [16] Наймит. [17] Мадьярськi партизани!