Я наздожену вас, - не  чуючи  сво??  ваги,  Дмитро
пiдiйшов до коня, охопив руками його голову i почув,  як  гаряче  защемiли
долонi: густi сльози двома струмками текли по м'якому ворсi,  а  очi  Орла
блищали, мов огники. Поцiлував Дмитро свого товариша в лоб  i  кинувсь  на
берег.
   Уже з  гони  пройшов,  наздоганяючи  загiн,  i  раптом  у  тишi  високо
задзвенiло тоскне, таке знайоме, тривожне iржання.
   - Орле, мiй Орле, - стиснув картуз в  руцi  i  знову  обважнiлим  зором
побачив перед собою сiм'ю, близьких,  що  прямували  у  невiдому  темряву,
мовчазнi i похилi... А вiн наздоганяв ?х на сво?му конi.



   XXVII

   З тривогою прислухались на  Бiлому  озерi  до  нестихаючо?  стрiлянини.
Навiть худоба перестала пастися, а коли кiлька снарядiв  розiрвалися  бiля
табору, люди не кинулися врозтiч, а, навпаки, почали тiснiше  збиватися  в
одне мiсце. I раптом високий переляканий голос яко?сь жiнки:
   - Ой, горенько! Фашисти!
   З  усiх  бокiв  до  табору  бiгли,  стрiляючи,  вороги.  Кiлька   жiнок
пiдсвiдоме кинулись тiкати, але зараз же й впали,  продiрявленi  десятками
куль.
   Андрiй зрозумiв, що ?диний можливий  порятунок  -  це  бути  iз  всiма,
триматися купи. Вiн пiдiйшов  до  скам'янiло?  матерi,  що  охопила  обома
руками Ольгу, мовчки став бiля сестри. Швидко  i  млосно  калатало  дитяче
серце,  але  думки  працювали  чiтко.  Надiявся,  що   зараз   не   будуть
розстрiлювати: треба ж мати живi трофе?, видати  жiнок  за  партизанiв.  I
справдi, фашисти, охопивши юрбу щiльним  кiльцем,  погнали  ??  на  лiсову
дорогу. Попереду, похнюпивши голову, пiшов рудобородий зрадник.
   На дорозi солдати розбилися на двi групи. Одна, бiльша, знов  повернула
до Бiлого озера, друга, вправно орудуючи прикладами, погнала полонених  до
мiста. Поспiшали, бо вже за хмарами заходило сонце i тiльки червоний  пояс
мерехтiв мiж деревами, як згасаюча надiя. Чорнiли трепетнi  лiси,  i  лише
однi берези сяяли, немов блискавицi у хмарному небi.
   - Ольго, спробуймо  тiкати.  Все  одно  уб'ють,  -  прошепотiв  Андрiй,
нахиляючись до сестри.
   - Менi страшно.
   - Не страшись, треба вирватись.
   - Добре, - тихо вiдповiла  дiвчинка  i  стисла  братову  руку,  немовби
шукаючи в нiй порятунку.
   - Мамо, бабусю, ми тiка?мо з Ольгою, - притиснувся до матерi.
   - Куди ж? - подивилась очима, повними слiз.
   - У лiси. Спробуймо разом.
   - Тiкайте самi.  Так  легше  буде...  -  перехилилась  мати  до  нього;
незручно в тому людському тисковi поцiлувала сина i  заточилась  на  людей
вiд сильного вдару прикладом. Докiя  пiдтримала  ??,  схвально  i  жалiсно
кивнула головою внучатам.
   Щось погрозливо зашваркотiла чужинська мова, i пострiли  вдарили  помiж
деревами, осипаючи на людей дрiбнi галузки.
   - Наказано не говорити, - пошепки пiшло по юрбi.
   I стихли люди, тiльки нервовий схлип душив якусь жiнку та важко  гупали
залiзом по корiнню кованi чоботи чужинцiв.
   I зараз, зовсiм забуваючи про себе, Югина тiльки одного просила  кожною
сво?ю клiтиною, кожним подихом: коли  б  пощасливилось  дiтям  утекти  вiд
видимо? смертi. I мало не вмлiвала при однiй думцi: "А що  як  уб'ють  тут
же, бiля не?? Нi, нi! Вони утечуть,  будуть  жити.  А  як?.."  -  I  знову
тягнулася i обривалася та сама незмiнна основа, обдаючи молодицю то жаром,
то морозом... Коли б ?? Дмитро знав, що ведуть оце лiсами... Хiба б вiн не
вирвав iз кiгтiв смертi усiх людей? "Не зна?ш ти, Дмитре, яке  горе  чека?
тебе..."
   Уже небо  стало  темносинiм,  а  лiс  чорним,  неначе  налитий  смолою.
Осторонь зубчастою стiною вирiзьбились чагарники, над ними другим поверхом
пiдводились крони дерев.
   Андрiй  з  Ольгою  витиснувся  на  край  дороги  i  пильно  стежив   за
охоронником, що йшов бiля нього. Ось  солдат  пiдвiв  гвинтiвку,  пролунав
пострiл; хлопець легенько пхнув дiвчину в чагарник, а сам зразу  ж  скочив
за нею, неначе в темну воду. Це сталося так швидко, що навiть охоронник  в
здивованнi застиг на мiсцi, а потiм ударив з гвинтiвки по кущах.  Безладно
затрiщали пострiли, i Югинi здавалося, що то кулi сiчуть  не  кущi,  а  ??
серце.
   Згодом фашисти почали  виливати  свою  злiсть  на  полонених,  збиваючи
крайнiх ногами i прикладами. I несподiвано свiтлiше дивно?  музики  лiсова
гучна далечiнь обiзвалася до молодицi:
   - Мамо, ми живi!..
   I не витримала жiнка - заплакала, нахиляючися до Докi?.



   XXVIII

   Було тяжко i досадно до слiз, коли зi  всього  мiста  почали  збiгатися
осатанiлi нiмцi, мадьяри  i  полiца?.  Не  дуже  ?х  було  багато  -  лiси
оточували, але кожен  норовив  ущипнути  словом,  копнути  ногою,  вдарити
кулаком чи прикладом, ригнути лайкою.
   Ледь нагнувшися, в спокiйнiй скорботi йшла Докiя, неначе не на  смерть,
а за чи?юсь домовиною. Що  ?й  може  зробити  ця  мiзерна  купка  брудного
смердючого шмаття? Найбiльше - убити. Та смертi ?й нiчого було  боятися  -
пожила на свiтi, наробилася дiлечка,  якого  сина  викохала,  яких  внучат
дочекалася. Тiльки одного вона хотiла б:  побачити  перед  смертю  Дмитра,
поцiлувати його в уста, попрощатись,  як  проща?ться  матiр  iз  сином.  I
нiчого бiльше не треба ?й. Проста людина живе чесно, працю? чесно i вмира?
просто: отак подивиться на  свою  рiдню  сумовитим  i  розумним  поглядом,
попроща?ться з усiма та й попливе у небуття,  неначе  човном  по  одвiчнiй
рiцi.
   Повз проржавлене плетиво колючого дроту ?х ведуть на бруковане подвiр'я
в'язницi. Прогнутими скрипливими схiдцями пiдiймаються на другий поверх. У
вузькому коридорi,  тьмяно  освiтленому  закуреними  лампами,  застигли  в
гумових плащах гестапiвцi i полiца?. Дзвякнуло залiзо, розчинилась камера,
i потекли туди люди,  мовчазнi,  мов  камiння.  Зника?  в  темному  отворi
Мартина Нiна, Катерина Прокопчук, Югина, i на Докiю летять  оббитi  бляхою
скрипливi дверi. З в'?дливим скреготом швидко закриваються  i  замикаються
на величезний замок. Знову лязга? залiзо,  вiдчиня?ться  друга  камера,  i
гестапiвцi заганяють решту людей у якесь затхле  лiгво,  що  вi?  смородом
онуч i перепрiло? соломи. Докiя пiдходить до облуплено?  стiни  i  почина?
тихо гукати:
   - Югино, Югино! - потiм пальцями пробу? колупати штукатурку,  до  м'яса
обрива? пучки i, втомлена, мовчки сiда? на бруднi нари...
   Викликали на допит не поодинцi, а невеликими групами За  довгим  чорним
столом сидiли  два  офiцери,  поруч  них,  як  вартовi,  стояли  Крупяк  i
перекладач, бiля дверей примостилася за друкарською машинкою якась  подоба
жiнки з накрученими, здибленими  жмутками  переспiлого  волосся  i  такими
очима, начеб ?х поставили навсторч. З машинки  перехилився  бланк  вироку,
зачорнiли лiтери, зверху нiмецькi, знизу укра?нськi.
   - Рiк народження? - гавкнув i подався наперед  фашист,  коли  до  нього
пiдiйшла мати Олекси Слюсаря.
   - Тисяча  вiсiмсот  вiсiмдесят  п'ятий,  -  рiвно  вiдповiла  жiнка.  I
озвiрiлий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою i через стiл ударив
жiнку важким кулаком.
   - Треба говорити повнiстю: день, мiсяць i рiк, - пояснив перекладач.
   - Партизанка?
   - Нi.
   - Брешеш! Партизанка! - затупотiв ногами Крупяк.
   - Брешуть собаки та ви, пане  начальнику,  -  вiдповiла  тихим  твердим
голосом. - Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мiй  i  за  мене
вам вiдплатить.
   В кiмнатi наста? така тиша,  що  запiзнiлий  удар  по  клавiшу  машинки
пролунав неначе пострiл. Зразу ж посинiв, вивертаючи очi назовнi,  Крупяк,
а з рота вирвався  хриплий  посвист.  Обережно  пiдвiвся  навшпиньки  i  з
розмаху, ребром долонi, з протягом до себе, рубанув жiнку по ши?. I  Докiя
з жахом побачила, як почала  у  Слюсар  валом  пiдiйматися  шия,  а  потiм
сильно, неначе вибух, в усi сторони бризнула кров. Пiсля цього спiтнiлий i
розкуйовджений Крупяк та нiмецькi офiцери  кожну  жiнку  мiсили  кулаками.
Дiйшла черга i до Докi?.
   - Родичка Дмитра Горицвiта?
   - Мати, - вiдповiла гордо.
   - Он як! - неначе  крiзь  сон,  чу?  свистяче  шипiння,  i  не  встигла
одхилитися од тiнi, що заслонила свiтло, як ?й на руку бризнули в червонiм
шумовиннi власнi зуби i кров.
   "Невже тебе земля прийме? - так подивилась на перекошеного полiцая,  що
i в нього здригнули i заховалися за  вiями  кривавоблискучi  очi...  -  Не
прийме вас, мiзерних покручiв, i нiхто вас не згада? на зеленому полi,  де
будуть очишенi од кровi протiкати рiки, i сонце  огрiватиме  яснi  людськi
очi, не лукавi i не злi".
   Вона уже чула, як ?? тiло прощалося з землею. I не  було  на  серцi  нi
болю, нi тривоги, тiльки усе ставало на диво легким i дзвiнким...
   Проте бiльше не били - вивели в довгий коридор.
   В камерi сiла  на  дерев'янi  нари,  охопила  руками  нахилену  голову,
притиснула лiктi до колiн. Iще перед натомленими очима вiйнуло загратоване
вiконце, що починало просвiтлятись, майнула чиясь чорна тiнь, а  потiм  це
все вiдплило, вiддалилось у глибоку безвiсть...
   От у недiлю сидить вона на призьбi, радiсними очима слiдку? за Дмитром,
що зiпнеться на ноги i знов упаде на зелений  морiжок.  Потiм  з  натугою,
опираючись на манюнi рожевi ручки, пiдводиться i такий поважний, ну  прямо
тобi невеличкий дядько, пряму? в ?? обiйми. Торкнувшись  ??  напрацьованих
рук, чогось смiхотливо морщиться, i в чорних чоловiчках, за  якими  навiть
бiлкiв не видно, вiдбива?ться промiнь веселого червневого сонця.
   - Ти ж мо? щастя, ти мо? сонце ясне, - притиска? свого одинця до грудей
i високо пiдводить на руках, - рости великий!
   Iз Великого шляху пряму? додому ?? Тимофiй, високий, ставний, над лобом
повис важкий русий чуб; степовим споко?м 'i духом  вi?  од  нього,  тiльки
глибокi очi якiсь сумовитi, начеб прожили значно бiльше, нiж усе гнучке  i
мiцне тiло.
   I раптом через якийсь тривожний провал часу вона  розумi?,  що  Тимофiй
уже мертвий, навiки вiддаливсь од не?, а це шляхом пряму? ?? Дмитро, а  на
?? руках сидить Андрiй, дiловито перебира? ручками торочки чорно? терново?
хустки. Он i Югина  наздоганя?  Дмитра.  Буйне  склепiння  Великого  шляху
звелося над ними, i так любо бачити сво?х дiтей, простих та  щасливих,  що
йдуть до не?, до матерi, з широкого щедрого поля.
   -  Тiтко  Докi?,  -  хтось  розвiва?  згадки,  i  вже  вона  чу?   бiль
покалiченого тiла,  тяжко  вiддаля?ться  вiд  того  свiту,  де  лежить  ??
материнське  серце...  Для  чого  вiдiрвали  од  того  видiння?  Приходить
невдоволення.
   Чи?сь руки охоплюють ??, вона з подивом i радiстю чу? сказане,  напевне
не устами, а душею, дороге слово: "Мамо". Докiя пiдiйма?  вгору  обважнiлi
очi.
   - Мамо, би про нього, про Дмитра весь час дума?те?  Заплакана  i  якась
просвiтлена, неначе сльози обмили, оновили ??, бiля Докi? сiда?  Марта.  I
мати, що ранiше, напевне, образилася б, почувши  од  не?  таке,  зрозумiла
усе, що робиться в душi молодицi... Вона  ж  так  любила,  так  любить  ??
Дмитра!
   - Про нього ж i про людей всi гадки, моя дитино...
   I зразу вони зблизились, начеб вiк прожили разом.  I  в  обох  на  очах
з'являються сльози, добрi i  чистi  вiд  того  глибокого  прояснення,  яке
пройма? тiльки мiцних та правдивих людей.
   - Про що не передума?ш, i найбiльше  -  про  дочку  i  Дмитра...  Отак,
неначе й на свiтi не жила, а вже смерть всто?ть на  порозi...  Пам'ята?те,
як до мене на Великдень  пiдiйшов  Дмитро?..  Ви  тодi  iз  тiткою  Даркою
стояли.
   - Пам'ятаю, дитино. Тодi ви разом у танець пiшли. Яко? ж це спiвали, не
пригадаю.
   - I я забула, - зiтхнула молодиця. - Тiльки знаю,  що  так  менi  добре
було, начеб з самим сонцем зустрiлася, -  i  провела  кра?чком  хустки  по
очах.
   - I вiн за тобою побивався. Та. от... - витира? кров на устах.
   I вони, забуваючи про катування i смерть, так щiльно притуляються  одна
до одно?, що кожна в сво?х грудях чу? стукiт двох сердець.



   XXIX

   Дмитро вiдчува?, як тремтять його губи, болять коренi волосся, i  знову
бiль усерединi натягу?ться, як струна,  i  коли  розiтнеться  (це  розумi?
зовсiм ясно), буде небуття, темiнь. Уперше в життi з острахом вiдчува?, як
можуть раптово старiтись, сивiти, умирати люди. Так, вiн зараз в  цю  мить
старi?. А в його русий чуб почина? вплiтатися сивина.
   Нi!  Вiн  не  може  бути  стороннiм  спостерiгачем  свого   руйнування,
старостi. То далi прийде, закономiрно, як пiсля лiта наста? осiнь. А  поки
вiн володар свого тiла, i воно повинно коритися. Не для себе вiн,  Дмитро,
тепер потрiбний. Його життя iнших ряту?.  I  неймовiрним  зусиллям  кожно?
клiтини тiла, кожною кровинкою вiн почина? скидати iз себе той тягар. який
у слабших людей може скинути тiльки тривалий, i то спопеливши частину тiла
i мозку, час.  Увесь  у  напруженнi,  фiзичному  i  духовному,  пiдсвiдоме
розгадуючи ще не вивченi закони людсько? снаги, вiн спочатку  почува?,  як
звично твердiють його холоднi уста, стягу?ться розм'якшене обличчя i  ста?
вiдчутним усе тiло. Тiльки ще нервово стрибають i заплутуються  iскорки  в
його порiдiлому чубi. Поволi i  вперто  оволодiваючи  собою,  приводячи  в
строгу яснiсть думки, вiн одначе нiяк не може позбутися одного образу,  що
пригадався в лiсi, коли Хмара засмутив його тяжкою звiсткою. То був  образ
човна, що по саму обшивку вмерза? в льодах  посеред  рiчки.  Тiльки  весна
розморозить його, теплою хвилею приб'? до рiдного берега на  жовтий  пiсок
та на зелене зiлля.
   "Iще твоя весна попереду", - хоче заспоко?ти себе i вчува? фальш, бо  ж
- не маленький - розумi?, що йому не вирвати рiдних людей, сiм'? iз  лапищ
смертi.
   До болю закушу?  уста;  до  болю,  вiдхиляючись  назад,  поводить  усiм
тулубом, знову оволодiва? собою i пiрна? в роздуми. От тiльки чортiв човен
десь аж iз кра?чка мозку висову?ться...
   "Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у  тебе
нема. Ворогiв тисячi, а в тебе  шiстдесят  партизанiв...  А  як  ти  тепер
глянеш у вiчi бойовим друзям? Вони ж на тебе так надiялися"...
   Позад нього гримлять артилерiйськi розриви, вищить шрапнель. А то знову
б'ють по лiсах. Бийте, гатiть  по  ще  теплому  мiсцi!..  Звiсно,  завтра,
позавтра вся ворожа сила буде блукати по лiсах.  Ну,  от  почнуть  наступ.
Пiдiрвуться один-два танки  на  мiнах.  Знову  зупиняться.  Бо  ?м  нiчого
спiшити. А потiм почнуть обшукувати усi лiсовi  закутки,  палити,  громити
землянки, табiр... Чи? це слова: "У партизана тисяча дорiг, у фашиста двi:
одна - в землю, в могилу, друга - на небо до чортiв".
   Майнуло житт?радiсне обличчя Гоглiдзе i десь зникло за човном.
   "Зараз  ?х  повезли.  Може  привезли  вже  в  тюрму.   Завтра   почнуть
допитувати. Розстрiляють не  ранiше,  чим  вдосвiта...  Треба  прорватись!
Попередити!"
   I вiн майже бiжить, наздоганяючи партизанiв.
   - Товаришу командире! - чу? бiля себе голос Пантелiя Жолудя.
   Дмитро не помiчав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був
поблизу нього.
   - Що скажеш, Пантелiю?
   - Та нiчого. Невесело на душi, товаришу командире.
   - Знаю, Пантелiю. Крiпися, партизане! - важкою рукою  сперся  на  плече
парубка...
   На свiтанку в невеликому лiсi зiбрав Дмитро на нараду похмурих од  горя
i втоми партизанiв.
   - Товаришi народнi месники! - тихим мiцним голосом звернувся до них.  -
Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закату? ?х,
замучить - самi зна?те... Колись, у першi  днi  життя  нашого  загону,  ми
ухвалювали рiшення голосуванням.  Тепер,  коли  нас  тiльки  одна  жменька
залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть  наш  табiр,
зробимо налiт на тюрму, чи нi?.. Хто  за  те,  щоб  напасти  на  мiсто,  -
пiднiмiть руки.
   I здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсiм iнше ослаблення
тiла. Аж освiтився, коли побачив, як пожвавiшали натомленi  i  заклопотанi
обличчя партизанiв. Бiльшiсть iз них, мов змовившись, пiдняли обидвi руки.
   - Добре, хлопцi! Тепер - вiдпочивати! - грiзно блиснули  очi  Дмитра  в
червоних пiдпухлих повiках.
   Наказавши зразу ж Пантелi?вi Жолудю пiти  в  розвiдку,  сiв  iз  Туром,
обмiрковуючи план нападу...
   - Так от, зараз же, поки не пiзно, скидай полiцейську форму,  -  суворо
звернувся Пантелiй Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.
   - Як скидай? А я в чому буду ходити?
   - А менi яке дiло? Хочеш - у спiднiх гуляй, хочеш - у трусиках шпацируй
-  тепер  тепло,  нежитю  не  пiйма?ш.  Ну,  скорiше  менi  виконуй  наказ
командира. Нема коли з тобою теревенi розводити.
   - Так що це. насмiшка? - злиться партизан.
   - Ну, ти менi не дуже. За такi слова у  во?нно-партизанське  врем'я  як
докажу... Ти ще не зна?ш мене!
   - Iду до командира, - рiшуче намiря?ться iти Варич.
   - Почекай, не спiши, - заспокiйливо кладе руку йому на плече.  -  Давай
помiня?мося вбранням, мо? серце, бо менi у розвiдку  iти.  -  От  чорт!  -
ла?ться Варич. - Давно б так сказав.
   - Сам ти чорт болотяний. Як  штани  грязюкою  замазав.  Прямо  тобi  не
штани, а один пiдрив полiцейського авторитету.
   I незабаром уже Пантелiй, пильно оглядаючись навкруги, пряму? шляхом  у
мiсто. Природний партизан, надiлений безмежною  хоробрiстю  i  силою,  вiн
завжди просився iти у найнебезпечнiшi мiсця, чуючи; як  радiсно  i  злiсно
тужавi? i набира? крицево? гнучкостi його тiло. Одно лише горе  стояло  на
перешкодi - горiлка: якщо траплялася нагода, рiдко мiг Пантелiй  проминути
спокусу.
   - Да, горiлка до добра не доводить, - погоджувався, коли йому  починали
вичитувати. Зарiкався пити, але при  першiй  зустрiчi  iз  чаркою  забував
попереднi грiхи.
   У мiстi Пантелiй довiдався, що родини партизанiв знаходяться  у  лiвому
крилi в'язницi, i почав вивчати усi пiдступи до проклятого мiсця.
   Здавалося б, уже пора було iти до партизанiв, та Пантелiй почав блукати
напiвмертвими вулицями. Скоро його  увагу  привернув  будинок  вiйськового
коменданта, i не так будинок,  як  розчинений  гараж,  бiля  якого  стояло
кiлька машин. Спочатку  майнула  радiсна  думка  -  вибрати  зручний  час,
вивести машину i, паном дiло, при?хати до  партизанiв.  Але  потiм  назрiв
iнший план, i Пантелiй,  переповнений  гордовитими  думками,  поспiшив  до
сво?х. Повернувшись у лiсок, вiн гаряче почав доводити Дмитровi:
   - Менi дайте тiльки шоферiв, i я на повному ходу в саме  пекло  при?ду,
як часи. Ви ще не зна?те мене!..



   XXX

   Всi в камерi, прикипiвши до пiдлоги, чекали  цього,  але  пострiли  для
всiх прозвучали однаково несподiвано i страшно.
   Оту уявну лiнiю мiж небуттям i життям зразу затопив холодний тремтливий
морок; обiрвались  останнi  хисткi  нитки  просвiтку,  i  здалося,  що  не
вартовий стукнув бiля дверей, а сама смерть стала на порозi.
   - О-о-о! - схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи  iз  рук
iржавi, вкритi кривавим  потом  грати.  В  ??  розширених  очах  не  могла
умiститися картина розстрiлу, хоча про це  стiльки  думалось-передумалось.
Але неначе зрозумiвши, що вже нiколи не  бачити  ?й  сво?х  землякiв,  якi
стали стократ дорожчими  i  ближчими  в  часи  лихолiття,  вона  беззвучно
заплакала i забилася головою об вогку стiну.
   Перед очима Югини  на  мить,  вiддаляючись,  проплив  образ  Докi?,  i,
задихаючись, молодиця  обома  руками  хапа?ться  за  серце:  воно  ж  може
вискочити з грудей. Це вона не вперше помiча?, що в страшнi хвилини  думка
i уява навiть неможливе можуть так наблизити, освiтити, як освiтлю?  вночi
блискавиця загорнутий у темряву небокрай. I коли  в  ??  пам'ятi  мимохiть
ворухнулося  слово  "блискавиця",  вона  справдi  побачила  горобину  нiч,
розвержену синюватобiлим сяйвом. Як двi стiни,  зближаючись,  вирiзьбились
зустрiчнi лiси, а помiж ними, у просвiтленiй до блакитi брамi, що пiдiйшла
до самого неба, з'явився Дмитро. Дiти - вiдчувала  -  були  в  цих  лiсах.
Вiрилось, що Андрiй з Ольгою врятувались i,  здалося,  позад  себе  почула
дзвiнкий голос: "Мамо, ми  живi!"  А  як  же  Дмитро?  I,  наче  чуючи  ??
вболiвання, чоловiк пiдвiв голову, i вона не пiзнала його очей: такi  були
суворi, грiзнi, аж закипали у чорних чоловiчках лихi iскорки. Отакий  вiн,
певне, завжди бува? в бою. I горе тому, хто стрiнеться на  його  дорозi  -
лише одним  поглядом  може  навiяти  жах.  А  ?й  хотiлось  побачити  його
ласкавим, як у тi останнi днi, коли  при?жджав  у  партизанський  район...
Невже бiльше не буде Дмитра? Нi, нi! Не так! Невже бiльше вона не побачить
Дмитра?.. Невже дiти пiдходять до нього?..
   Як пострiл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об пiдлогу, i в дверях
стислися чорнi  тiнi.  Мигнуло  свiтло  лампи,  першим  у  камеру  увiйшов
перекладач, за ним  -  гестапiвцi,  а  позаду  -  перекошений  Крупяк.  Не
пiдводячи голови вiд  паперiв,  перекладач,  перегортаючи  один  бланк  за
другим, сухим рiвним голосом прочитав те, що було  давно  вiдомо  кожному.
Усiх жiнок було визнано за партизанiв. Коли було названо останн? прiзвище,
пiдтягнутий фашист ступнув наперед i рiзко, з надривом, скомандував:
   - Роздягайсь! Одежу скидати сюди, - показав пальцем на середину камери,
- взуття - сюди! - пiдiйшов до стiнки рiвно, неначе маршируючи.
   Смертельна  блiдiсть  залива?  обличчя   в'язнiв.   Когось   перетрушу?
лихоманка. Одерев'янiлi пальцi нiяк не можуть розстебнути гудзикiв.
   Скида? Катерина пальто, скида?  сачок,  блузку,  спiдницю,  розшнурову?
черевики, стяга? панчохи.
   - Не треба, - вказу? фашист пальцем на панчохи.  I  цi  слова  виводять
жiнку з напiвзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зрива? панчоху,
жмаку? ?? в руках i кида? вороговi межи вiчi.
   - Забирай! Забирай! Давись! Зi сво?м проклятим Гiтле-ром. Щоб вас  усiх
розперло!
   Дужий удар волохатого кулака вiдкида? ?? у  потемнiлий  од  вогкостi  i
цвiлi куток. Фашист, неначе маршируючи,  наближа?ться  до  жiнки,  б'?  ??
чоботом в спину, неквапно, методично.
   Шпалерами стоять гестапiвцi  в  коридорi,  чорними  тiнями  загратували
роздягнутих, в самiй бiлизнi, людей. Студена роса зразу ж опiка?  ноги,  i
Югина тiльки тепер, за двором, помiча?, що перед нею мигтить одна чорна, а
друга бiла нога... Ага, то ж Катерина в однiй панчосi.
   Висока зоряна нiч недосяжно  розкинулась  над  головою.  У  небi  двома
рукавами вiйнув Чумацький шлях, а то iще ? Великий шлях на землi... Колись
уночi вона ?хала на возi, а поруч iшов Дмитро, мовчазний,  притишений,  як
лiтня  година...  "Невже  iду  до  сво??  смертi?"  Наче   болiсний   крик
вирива?ться iз грудей. I  швидко,  в  такт  серцю,  забилися  думки,  одна
картина спливала за iншою, i неодмiнно в них бачила то дiтей,  то  Дмитра,
то свою матiр, то Докiю, то батька, а потiм знову зразу усе наче обрiзало:
"Невже iду до смертi?"
   I раптом очi ослiпило примеркле  сяйво  двох  куп  пiску,  що  стиснули
чорний отвiр. Бiля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де  ?х
будуть розстрiлювати. Нi, ведуть далi... Це засипають убитих.
   Вдарили пострiли. О, навiть не довели. Розстрiлюють серед дороги.
   Падають люди. Чого ж вона не пада?? Хтось застогнав, i вартовий,  -  чи
це, може, зда?ться? - перегинаючись, осiда? на землю,  випуска?  гвинтiвку
iз рук. Знову лунають пострiли. Вона пада? посеред дороги,  але  ж  зразу,
неначе ?? струмом пересмикнуло, зрива?ться на ноги. Чи вона божеволi?,  чи
й справдi чу? суворий голос Дмитра?
   Iз землi теж пiдводяться люди, яких вона  вважала  мертвими,  i  кудись
бiжать.
   - Нашi, нашi прибули! - чу? голос Катерини Прокопчук, в якому бринять i
радiсть i сльози. - Югино! Нашi прибули! Нашi! - цiлу? ?? вуста, i  сльози
пересмикують обличчя молодицi.
   - Югино! - охоплюють ?? дужi руки Дмитра. - Югино, де мати, дiти?
   Вона навiть не пам'ята?, що говорить.  Тiльки  Дмитро  зразу  ж  кудись
вiдбiга?, а ?? якийсь партизан бере  за  руку,  пiдводить  до  приглушених
машин, пiдсаджу? в кузов, звiдки вже тягнуться до не? вогкi руки  Катерини
Прокопчук.

   * * *

   Нашвидку вiдкопали  напiвзасипану  яму,  i  Дмитро  першою  з  острахом
побачив Марту. ?? очнi западини були засипанi вогким,  тьмяно  мерехтливим
пiском. Пiсок густо притрусив i хвилясту лiнiю кровi, що  з  лiво?  скронi
покрутилася над вухом i зникла десь на ши?, прикритiй розсипаним волоссям.
Помiж обвуглених губiв м'яким синюватим сяйвом  iскрилися  чистi  зуби,  а
руки, сплетенi на грудях, неначе притримували неживе серце.  Обличчя  було
строгим i задуманим.  Тiльки  навскiснi  двi  борозенки,  що,  звужуючись,
спускались з лоба до надбрiв'я, вiдтiняли печаллю ?? риси.
   Дмитро нахилився до могили, востанн? поцiлував Марту ? вiдчув на  сво?х
устах кiлька вогких пiщинок.
   Його мати, невелика, задумана, рiвно лежала бiля стiнки  ями.  Увесь  в
неспинному трепетi, вiн руками позмiтав пiсок з ?? обличчя,  заправив  пiд
хустку чорнi, з сивиною, пасма волосся i, охоплюючи руками легке  тiло  за
ноги i шию, понiс його, притискаючи до грудей, в тривожний свiтанок.  Так,
певно, колись i мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли вiн
був дитиною. Напiвзаплющенi  очi  матерi,  поблискуючи  вузькими  смужками
бiлкiв,  спокiйно  дивились  на  сина,  i  так  само  спокiйно   бiля   ??
закривавлених уст невеликими зiрочками вгнiздились скам'янiлi зморшки,  ??
смагляве чоло тепер  просвiчувалось  восковою  блiдiстю,  i  тому  рiзкiше
окреслювався некрутий вигин чорних брiв.
   "Прощайте, мамо, дорогi мо?. Так i не прийшлося вам дожити до  радiсно?
години - стрiчати день людського свята. А скiльки думалось  про  це,  коли
просвiтки заповнювали всю душу... Уже i вас нема, i  Марти  нема,  може  i
дiтей нiколи не побачу... Чом же ви, мамо, не дочекались мене?"
   Сльози падають на зморшки матерi,  розходяться  по  них  м'яким  теплим
сяйвом. I мiцнiше притуляв до грудей спокiйне  холодне  тiло,  свою  рiдну
матiр. I не чув, як м'якшали у нього складки бiля роту, м'якшало усе тiло,
як вiн увесь поринув у сво? горе, i  воно  тепер  без  перешкод  непомiтно
старiло його обличчя, вплiтало суху сивину, i то  не  в  русий  чуб,  а  в
колосся покучерявлених брiв. Сам подав матiр у кузов i тихо скомандував:
   - По машинах!
   Незабаром мiцнiше задвигтiли мотори, i  партизани  помчалися  назустрiч
свiтанковi. Бiля кабiн стояли з гвинтiвками або автоматами напоготовi  тi,
хто мав нiмецьку форму, а решта прича?лася на днi машин.
   Позаду, у мiстi, збiльшувався гамiр  i  стрiлянина.  На  сходi  ж,  над
лiсом, заграли передвiсники безсмертного сонця.



   XXXI

   Нiну силомiць вiдтягнули од матерi. Забилася  дiвчина  в  дужих  руках,
напружилась усiм гнучким тiлом i  знову  кинулась  до  ями,  яку  поспiхом
засипали партизани. Лiктями i  пальцями  розгребла  могилу  i  припала  до
холодно? голови сво?? рiдно?. Тепер пiсок щiльно забив Мартi уста, i  тому
?? обличчя набрало  бiльш  скам'янiлого  виразу.  Кiлька  мускулястих  рук
схопило дiвчину, i як вона не вiдбивалась i не  голосила,  рвучи  на  собi
волосся i одежу, понесли до машини. Невблаганний час  пiдганяв  партизанiв
ви?жджати якнайшвидше.
   Тiльки тепер дiвчина зрозумiла, що таке смерть. I ранiше  не  раз  чула
похороннi дзвони, бачила, як проносили вулицями важкi домовини, бачила, як
ховали у братськiй могилi червоноармiйцiв; зрештою смерть в  днi  окупацi?
щоднини гостювала в селi, стискала пiдступною тугою дiвоче серце,  але  ця
страшна гостя нi разу не переступала ?хнього порога, i тому уява  про  не?
була неповна. Так  неповно,  душею,  а  не  фiзично,  ми  вiдчува?мо  бiль
близько? людини.
   Охопивши руками голову,  Нiна  забилася  в  куток  кузова,  не  бажаючи
слухати слiв утiхи, скидаючи з плiч нервовими рухами  чи?сь  жiночi  руки.
Вона хоче, щоб нiхто не чiпав ??, бо вiд цього так  боляче,  неначе  хтось
пальцями вовтузиться у ранi.
   Якi слова можуть утiшити, коли нема, нiколи бiльше не буде  матерi,  ??
вiдради, любовi i в якiйсь мiрi  за  останнiй  час  старшо?  товаришки.  З
одного погляду, з одного пiвслова ?? могла зрозумiти  тiльки  мати.  I  от
бiльше не побачить... живо?. А дорогий образ, такий  сумовитий  i  рiдний,
неясним контуром ста? перед очима. I дiвчинi браку? повiтря,  i  запухають
почервонiлi од слiз повiки, а всерединi палить млосний, недобрий вогонь.
   Зацiпенiлий мозок вже не колише  думками,  а  якось  боляче  вирива?  з
темряви несподiванi образи й видiння i раптово розмелю? ?х на чорнi  клуби
пилу або вганя? в землю...
   Яке то було щастя! Восени, в недiлю ранком, вони завжди ходили в лiс по
гриби. Нахилиться мати над нею:
   - Вставай, доню, час iти.
   За вiкном в блiдосиньому небi плещеться зiрка, на лавi стоять плетенi з
червоно? лози кошики, накритi бiлим шорстким полотном. На столi шумовинням
гра? у кухлях парене молоко.
   - Нi пуху вам, нi пера, - скаже тiтка Дарка, i мати всмiхнеться доброю,
трохи зверхньою усмiшкою.
   Росистими городами вийдуть на колгоспне подвiр'я,  де  бiля  стельмашнi
бiлiють новi, iще не вкованi залiзом вози,  а  навколо  пахне  анисимiвка,
пепiнка, червоний джонатан - сад розрiсся, як гай.  А  мати  ??  працю?  в
садово-городнiй бригадi.
   I неодмiнно ?м дiд Терентiй винесе на дорогу доспiлих яблук i грушок.
   - Спасибi, дiду Терентiю, у нас сво? ?, - скаже мати, здоровкаючись.
   - ?ж, поки рот свiж, а як зiв'яне  -  i  сова  не  загляне,  -  роблено
хмуриться. - На гриби старого попросиш...
   I вже бiльше нема нi матерi, нi дiда  Терентiя,  нi  саду  -  усе,  усе
винищу? проклятий фашист.
   I вже ця згадка про людовбивцiв ? тою першою ниточкою,  що  по?дну?  ??
горе з навколишнiм буттям...
   Чи?сь руки накидають на схолоднiлi плечi якусь одежину, i  щось  у  тих
неквапних м'яких руках ? таке, що властиве тiльки ?? матерi. I  дiвчина  з
подивом одводить сво? пальцi вiд очей. Бiля не? пора?ться, теж  заплакана,
Югина.
   - Накрийся, дитино. Нашi принесли трохи одежi... iз то?,  що  поздирали
душогуби iз нас.
   Дiвчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе  серце  вирвати  iз
грудей. I  знову  залива?ться  плачем,  але  не  вiдкида?  з  плеч  теплих
неквапних рук, бо вони ?й ще бiльше нагадують образ матерi.  I  в  гiркотi
холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.
   Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили пострiли,  а
потiм чийсь радiсний голос полегшено сказав:
   - Проскочили.
   Чий же це голос? Вiн так схожий на голос Михайла Созiнова.
   Непомiтно продовжу?ться  тонесенька  ниточка,  що  зв'язу?  ??  горе  з
навколишнiм життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осiннiм кущi, не
раз обiрветься, але знову i знову натягнеться, а до не? при?днаються  iншi
- закономiрно i мiцно, бо така сила  життя:  затягувати  рани  рубцями,  а
потiм  i  рубцi  вiдслоювати  вiд  живого  болючого  тiла,   робити   менш
примiтними.
   В iнших умовах, може, ?? горе рубцювалося б мiсяцями, вибило б  надовго
дiвчину iз звичайно? колi?,  але  тепер  життя  вимагало  вiд  не?  повно?
напруги, вiд яко? не можна було ухилитись, як вiд граду на голому полi...
   В глухих лiсах поховали Докiю.  Недалеко  вiд  свiжо?  могили  покинули
партизани машини, бо невистачило пального, i, майже не вiдпочиваючи, пiшли
точно на пiвдень, в надi? наздогнати сво?х до переходу через кордон. Кожен
розумiв, що вiд цього залежало все. Голоднi, почорнiлi вiд втоми,  поту  i
пилу, рухались лiсами вдень i вночi. Спали по три-чотири години. Похудiлий
i постарiлий Дмитро, з  запаленими  червоними  очима,  знав  тепер  тiльки
невблаганне одне:
   - Вперед, партизани! Вперед!
   I брав на руки пiдбитого сироту Iвася, ще з  бiльшою  тугою  пригадуючи
сво?х дiтей.
   - Не треба,  дядю  Дмитре,  -  просився  хлопчик,  а  сам  iще  мiцнiше
притулявся усiм тiлом до командира.
   Якось партизани на галявинi перепинили вiзника, що  вiз  в  бiдонах  на
молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рiвно по пiвлiтра молока.
Пили по черзi з нiмецьких нiкельованих  баклаг.  Потiм  рештками  живлючо?
рiдини  заповнили  баклаги,  щоб  можна  було  пiдтримати  сили   найбiльш
знесилених жiнок i дiтей. Коней також забрали з собою:  на  воза  посадили
тих, хто не мiг уже рухатись. I знову твердий голос Тура:
   - Вперед, партизани! До сво?х!
   Комiсар за цi днi зовсiм висох, але навiть i в  години  перепочинку  не
вiдпочивав, допомагаючи людям. А пiд час маршу бiльшiсть часу  проводив  у
змiцненому ар'?ргардi.
   "Двожильний", - дивувався Дмитро, почуваючи, що i його вже валить утома
iз нiг.
   - Вперед, партизани!
   Ледве пiдводились жiнки на скривавленi розпухлi ноги, -але  треба  було
йти - i йшли. Найтяжче було рухатись пiсля вiдпочинку, а потiм розходилось
болюче тiло, не так палало i нило.
   Свiтло? мiсячно? ночi ?х наполохав якийсь дрiбний  i  частий  перестук.
Дмитро зразу з кiлькома партизанами вискочив наперед i залiг за  деревами.
На хвильку перестук замовк, а потiм знову почав  наближатися,  ритмiчно  i
легко.
   I от на невелику прогалину грацiозно вибiгла пара диких кiз.  Очевидно,
почувши людський дух, вони  зупинились,  насторожено  i  гордовито,  трохи
боком, вiдхиляючи лискучi точенi голови. Ще одна мить - i  кози,  осiдаючи
назад, метнулися б у протилежний бiк, але ?х зразу ж пiдсiкли влучнi кулi.
   Вперше за  цi  днi  партизани  добре  поснiдали.  Хай  було  безхлiбне,
безсiльне, але м'ясно.



   XXXII

   Недаремно Дмитро так поспiшав, неначе вiдчуваючи, що за ними  женуться.
Пiсля полудня всi виразно почули на  широкiй  лiсовiй  дорозi  позад  себе
гудiння машини. Спочатку ар'?ргард, а пiзнiше бокова охорона доповiли,  що
позаду рухаються фашисти. Налiчили з вiсiмдесят,  але,  цiлком  зрозумiло,
було бiльше. Порадившись iз Туром, Дмитро вирiшив  розбити  загiн  на  двi
частини. Одна пiд  його  командуванням  буде  стримувати  фашистiв,  друга
частина i  родини  партизанiв  на  чолi  з  Туром  якнайшвидше  пiдуть  на
зближення зi сво?ми.
   - Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, -
кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона
оце стала перед ним.
   Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров  уст  дружини,
попрощався з Туром, партизанами, Iвасем  i,  чуючи,  як  швидко,  холодячи
тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба,  пiшов  до  сво??  невелико?,  з
двадцяти п'яти во?нiв, групи.
   - Чи ? сила в партизанiв? - грiзно, одними очима, усмiхнувся, оглядаючи
всiх бiйцiв.
   - ?, товаришу командире, тiльки в  животi  нема  нiчого,  -  жартiвливо
вiдповiв Жолудь, що також подався за цi днi, похудiв i обвуглився.
   - То дарма - живiт не вою?. Уколошка?мо фашистiв - i харчiв  здобудемо.
Якi там у книзi меню написанi? - звернувся до Меля.
   - Порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти, - з готовiстю
вiдповiв кулеметник.
   - От i добре. Пiсля бою хай хто що хоче вибира?, а я порося iз хрiном.
   I веселiше стало на душi, коли почув партизанський смiх.  Навчившися  в
тяжкi хвилини стримувати,  заховувати  сво?  почуття  вiд  людського  ока,
Дмитро душевним тактом вiдчував, що i коли необхiдно сказати сво?м друзям,
щоб пiдняти могутнiй дух, освiжити його, як вода освiжа? тiло людини. I це
почуття прийшло до нього теж тiльки в часи вiйни. Вiн  нi  на  хвилину  не
сумнiвався: партизани будуть боротися, як леви.  Не  завжди  однаково  йде
бо?ць назустрiч iще нiким  не  розгаданiй  межi,  де  стикаються  життя  i
смерть. Кому доводилося, б'ючись за  свою  землю,  переступати  цю  грань,
прекрасно  зрозумi?  пiдiбране  духовне  i   фiзичне   напруження   всього
органiзму, який у  звичайних  умовах  не  витримав  би  i  частини  такого
навантаження, чудово зрозумi? вiдчуття близькостi вiрного плеча  товариша,
на яке надi?шся i якому вiриш; добре зрозумi? силу настрою, що гарту? нас,
а не пом'якшу?, робить залiзною волю, ясновидить очi, до крайньо? рiзкостi
обгострю? розум, який iз найнепомiтнiшо? деталi блискавично  робить  ?дино
вiрний висновок. Тому-то бувалi во?ни не тiльки умiють гнати вiд себе лихi
думки, навiть передчуття, а  вмiють  i  розважити  себе,  круто  повернути
настрiй. А впору сказане добре слово перед бо?м - це той самий дощ, що  не
скупою сльозою, а багатим життям  напува?  ниву.  I,  наливаючись  хвилями
глибоко? любовi i  до  сво?х  во?нiв,  вбираючи  очима  суворi,  почорнiлi
обличчя, вiн тихо продовжу?:
   - Нелегкий бiй чека? нас, товаришi партизани. Станемо ж  проти  навали,
як стояли захисники Сталiнграда. Iз шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен
шматок лiсу, де ви будете лежати, - це значить  найдорожчий  шматок  усi??
землi. Ну, так, як серце в людини... Бажаю вам всiм удачi i  життя.  Хотiв
би поцiлувати  вас,  та  нема  зараз  часу.  Вийдемо  з  бою,  обнiмемось,
поцiлу?мось.
   I зразу ж пiсля сказаного усiм мозком  оволодiва?  одно  -  зустрiч  iз
ворогом. Дмитро швидко вiдводить на пiвденний захiд свою групу,  маючи  на
метi, по-перше, вiдтягнути ворожу силу в бiк  вiд  групи  Тура,  по-друге,
триматися на фланзi, щоб не попасти в  оточення,  по-трет?,  тут  не  було
заболочено? яруги, яка б могла обмежити свободу маневру...
   Пролунали  першi  пострiли,  зашелестiли  вiти,  далёко  в   просвiтках
заворушились сiромундирнi постатi. Особливо соковито вдарили кулi праворуч
од нього.
   "Певне, в липу попали", - мимохiть вiдмiча? розум,  i  в  цей  час  око
помiча? приплюснутi каски, що розпухлими грибами  виглядають  i  рухаються
помiж листям.
   - Отут залягай! -  наказу?  Мелю,  показуючи  на  крихiтну,  як  човен,
улоговину.
   Кулеметник другий номер,  якого  по  стегну  б'?  незручно  прикрiплена
саперна лопатка, швидко скида? з плеча важкий станок "Максима" i зараз  же
ляга? на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до  само?
землi, бiжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не  дати  ворогу
обiйти збоку i вдарити в спину.
   Першого  сiромундирника  знiма?  Пантелiй  Жолудь.   Неначе   граючись,
пiдкинув автомата  до  плеча  i  зараз  же  вiдсмикнув  його,  для  чогось
дмухнувши на гiрку цiвку диму, що вивiрчувалася з дула. Дмитра, хоч i  сам
вiн був досвiдченим  стрiльцем,  часто  вражала  вправнiсть  парубка,  що,
здавалось, стрiляв не цiлячись, проте нiколи не промазував.
   Пострiли, ряснiючи, сповнювали рiзними  шумами  зеленосин?  повiтря,  i
перелякана луна уже не встигала озиватися позаду  слiпучого  березняка.  В
пам'ять найбiльше врiза?ться перший пострiл, а потiм уже не помiча?ш, коли
все навколо тебе почина? двигтiти i ахкати. Здивувати  може  не  збiльшена
сила вогню, а раптова тиша.
   Ще упало кiлька фашистiв, але все попереду неначе  закипа?  брудносiрим
мiсивом, що виповза? з усiх шпарин лiсу. То бiжить  нове  поповнення,  яке
почало було ширше  розтiкатись.  На  одну  мить  в  очах  Дмитра  блиснула
непевнiсть: вiн не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже  -
це розумiв добре - вiдступати не  було  можливостi.  Слiдкуючи  за  сво?ми
братами, вступив у лютий нерiвний бiй. Через  хвилину  куля,  дзенькнувши,
вдарила в нiмецьку гранату, що висiла бiля пояса.
   "Тепер кiнець - рознесе на шматки", - не цiлячись,  пустив  чергу  вище
кушiв. Холодiючи, побачив кра?чком ока, що хтось упав на землю,  пiдскочив
i знову упав.
   "Але чому ж нема вибуху?" - з острахом i здивованням глянув на гранату.
Куля наскрiзь пробила ручку, оголила, але не перерiзала шнур.
   Застогнавши, вiдкинувся назад i бiльше уже  не  пiдвiвся  другий  номер
кулемета. Мель з одним кожухом "Максима" перебiга? в iнше мiсце, приладну?
зелене тiльце мiж двома стиснутими  деревами  i  почина?  вiдстрелюватися,
люто i точно. Але незабаром за?ло кулемет - вдарить  одним,  зрiдка  двома
пострiлами i затихне. Перегрiвся, очевидно.
   З правого флангу навала  почала  вiдтiсняти  Кирила  Дуденка.  Стiкаючи
кров'ю, що  залила  всю  сорочку,  вiдстрелювався  партизанський  поет  до
передостаннього набою. Останнiй для себе  залишив.  Але  з-за  гудзкувато?
осики  з'явилася  постать  офiцера.  I  не  пошкодував  Кирило  для  нього
останньо? кулi. Вдарився офiцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корi
i незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка,  мов  по  командi,
кинулось кiлька фашистiв. I невелика сильна рука, що так  умiло  орудувала
автоматом, а в хвилини дозвiлля писала поезi?, вихопила з-за халяви гостру
бритву i страшним ударом черкнула по горлу. З зiтханням  хлинула  кров  на
гiмнастьорку, i не пiдвiвся бiльше партизан з тепло?  землi,  прихилившись
чубатою головою до гвинтiвки.
   Рикошетом куля ударила вище колiна молодого партизана  Павленка  i  так
вирвала м'ясо, що в ранi мiг би умiститися кулак. Дмитро навiть почув,  як
зашипiла кров по травi. I в цей час застогнав Мель, похилився  головою  на
кожух кулемета. Руки його так i не сповзли з ручника. Здавалося, лише - на
хвилину прихилився во?н до сво?? збро?.
   Почорнiлий Пантелiй Жолудь кинув на землю автомат - набо?в не стало - i
жбурнув у зелене вiкно нiмецьку гранату.
   Один за одним, дорого продаючи сво? життя, падали його бойовi товаришi.
I Дмитро, болiючи за всiх, прощався iз ними нiмими скорботними  поглядами.
Розумiв, що й вiн от-от при?дна?ться до сво?х партизанiв.  I  смерть  його
зараз абсолютно не страшила - вiн почував себе вищим  за  не?.  Жаль  було
одного: не все вiн зробив, що мiг би зробити.
   Чому була така впевненiсть i сила  в  нього?  Чому  Дмитро  спокiйно  i
навiть гордовито дивився  у  вiчi  очевидному  небуттю,  не  дрогнувши  нi
серцем, нi думкою, чому  не  страшно  було  проститися  з  цi?ю  гiркою  i
солодкою землею, яку вмiв не тiльки любити, а й  розумiти?  Чому  на  душi
була не в'?длива  тривога,  що  смокче,  в'ялить  кров  i  тiло,  а  чисте
розумiння працiвника, який чесно i любовно зробив сво? дiло, i нiхто  йому
не зможе нiчого  сказати,  крiм  доброго  слова?  На  це,  певне,  Дмитро,
подумавши, не вiдповiв би навiть i дружинi, а  собi  сказав  би:  все-таки
прожив недаремно на свiтi.
   I вiн обережно  розстрiлю?  останнi  набо?,  дивуючись,  чому  досi  не
зачепила його жодна куля.  Нарештi  розумi?:  хочуть  захопити  живцем.  I
зловiсно усмiха?ться: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розiб'ю, а в
полон не здамся. Навiть оком змiрив крислатого  дуба.  "I  останнiй  набiй
випущу. Останнiй випущу! А потiм розженусь... От лежатиму тiльки погано  -
очима вниз".
   Вiн ста? спиною до спини Пантелiя Жолудя i так  обо?,  вiдбиваючись  од
навали, що стиска?ться навколо них, починають оборонятися лише  гранатами.
Розрива?ться, бризкаючи криками i м'сом, тiсне коло i знову стиска?ться.
   - Живемо, Пантелiю!
   - Живемо, товаришу Дмитре!
   Вперше назива? його по iменi. Значить, чу? по голосу, теж  приготувався
хлопець до смертi, i в останнi хвилини хоче бути ближче до командира -  не
тiльки плечем, а й душею, словом.
   - Що ж, у полон нас хочуть взяти?
   - Дiдька лисого вiзьмуть! Хiба партизани в полон здаються? Не така душа
у нас.
   Ахка? граната, вириваючи стовп попелясто? лiсово?  землi,  а  над  ними
наполохано шарудить посiчена листва.
   - Русь, здавайся! - вже в який раз кричать охриплi голоси.
   - Я тобi здамся, поганцю! - вилаявся Пантелiй i знову махнув рукою.
   - Живемо, товаришу Дмитре!
   - Живемо, Пантелiю...
   Ага, вже годi брати  в  полон.  Вiн  бачить,  як  присадкуватий  солдат
пiдводить протитанкову гранату. Дмитро,  опереджаючи  його,  швидко  кида?
свою, траси гранат перехрещуються, i враз гаряча хвиля б'? його  в  груди,
земля зi страшним гуркотом забилась пiд ногами  i,  обриваючись,  полетiла
униз...



   XXXIII

   Тiльки вдарили пострiли, Андрiй сiпнув Ольгу за рукав:
   - Лягай!
   Його зiр, слух, розум  були  в  такiй  гострiй  зiбраностi,  що  навiть
роздавалася темiнь, вчувався найменший шерех попереду i, особливо, позаду,
вгадувалися дi? охорони. Ось вона зараз почне прочiсувати чагарник.  Треба
заховатися за горбком або знайти який видолинок.
   По-пташиному пiнькнула над ним пiдрiзана кулею гiлка i  впала  хлопцевi
на  голову,  обдаючи  обличчя  студеною   росою.   Затрiщали,   залопотали
прострiленi, посiченi кущi, неначе вогонь розривав i скручував ?хнi пругкi
волокна.
   Плазом поповзли вперед, оточенi нестихаючим лiсовим гомоном.
   - Андрiю, менi страшно, - Ольга, цокаючи зубами,  торкнулась  братового
плеча, i в ?? голосi почувся плач.
   - Тодi  вертайся  назад,  -  суворо  обрiзав.  -  Голови  не  пiднiмай,
розумнице, бо нею кулi  не  розiб'?ш,  -  був  нарочито  грiзний,  щоб  не
розчулити сестру.
   Дорогу ?м перегородило вивернуте бурею дерево, i Андрiй похапцем скотив
Ольгу в глибоку, ще не позазiлювану яму, що мiцно пахла коренем i  грибною
лiсовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнiздi. Поволi
затихали пострiли, зiтхаючи, втихомирювались лiси, i така тиша розлилась в
темрявi, що навiть сво? дихання заставляло насторожуватись i прислухатись.
   - Андрiю, не розшукають нас фашисти? -  охопила  обома  руками  братове
плече.
   - Не до нас ?м. Вночi фашист бо?ться лiсу. Кожен кущ йому за  партизана
зда?ться... От менi цi жiнки, вже й розрюмсалась.
   - Я ж не плачу, Андрiю, то тiльки сльози так течуть... Ой, що ж буде  з
нашою мамою, бабусею! - i затряслася, опускаючи голову на. колiна.
   - Може ?х нашi визволять. Ти посидь, а я побiжу, гукну  матерi,  що  ми
живi.
   - Менi страшно. Я боюся...
   - Цить. Лiчи до трьохсот, i я повернуся, - вискочив з ями.
   Дитячий  розум  пiдсвiдоме  вхопився  за  лiчбу.  Кiлька  разiв   Ольга
збивалась iз рахунку, починала заново i знову збивалась. Раптом, мов крiзь
сон, почула вдалинi:
   - Мамо, ми живi!
   Знову плеснув пострiл, потiм затрiщали кущi, i вона,. охоплена страхом,
хотiла кинутися в лiси, коли озвався такий дорогий i довгожданий голос:
   - Ольго, де ти?
   - Я тут! - вискочила з ями i побiгла в обiйми брата.
   Холодний дотик руки до ?? голови, плеча трохи заспоко?в  дiвчинку,  але
дрож, дрiбна i гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тiлi.
   - Ольго! Пiдемо зараз розшукувати батька.
   - Пiдемо... Коли б його  знайти.  Ти  зна?ш  дорогу,  Андрiю?  Сторожко
прислухаючись до кожного шереху, пiшли до середини лiсу, що  зводився  над
ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцiльною чорною стiною.
Полохлива, луна приносила приглушенi вибухи, потворними  ротами  свiтилися
напiвпротрухлi пнi, i крила дерев лякали глибоким зiтханням.
   Ольга, пригнiчена похмурою величчю настороженого нiчного лiсу,  почула,
як ?? окуту?, приголомшу? острах,  притупляючи  бiль.  Перестала  плакати,
намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Вона тепер пригадала давню казку про
брата i сестру, розказану Андрi?м iще перед вiйною, i  глибока  повага  до
нього охопила усе ?? натомлене тiло.
   - Сядьмо, Андрiю, - промовила не тому, що ?й хотiлося-перепочити, а щоб
почути його заспокоююче слово.
   - Ти що? Втомилася? - зупинився, обертаючись до  не?  лицем,  i  поклав
долоню на плече сестри.
   - Hi.
   - Тодi будемо поспiшати. Не рiвен час, - ледве не  вирвалось  зiтхання,
але вчасно стримав себе, щоб не  перелякати  Ольгу.  "Бiдна  вона",  -  зi
зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався  i  придивлявся  до
лiсу. Частiше почав зупинятися,  нарештi  нерiшуче  застиг  на  невеликому
зрубi, тоскно розумiючи, що заблудився.
   - Андрiю, чому ми не йдемо?
   - Почекай, - поволi вiдхилив руку сестри, озираючись навкруги.
   Над низько спиленими пнями  пiднялася  вiнками  буйна  памолодь,  пахло
нерозквiтлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвiтрi полохлива осичина. А
далi  темнiли  лiси,  важкi,  настороженi,  нерозгаданi.  Праворуч  тьмяно
просвiчувався молодий березняк i другим поверхом нависали  темнi  гiллястi
дерева.
   Андрiй прилiг на землю, але лiс -  не  поле:  вiн  заслонив  усе  небо,
загратував його чорними стовбурами.
   - Заблудили, Андрiю?
   - Заблудили, - неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звiстка
сестру. Але вона навiть словом  не  дорiкнула  йому,  тiльки  стала  бiльш
зосередженою, мовчазною. I за це похвалив ?? в думцi.
   Мовчки  минули  зруб,  увiйшли  у  високий  берестовий  лiс.  I  раптом
зупинився Андрiй, повернув голову на праву  сторону,  прислухався.  Звiдти
хвилею пiдносився солов'?ний спiв. Здавалось, уся темрява  була  по  вiнця
переповнена  дивними  переливами,   свистом,   тьохканням,   несподiваними
переходами вiд звуконаслiдування iншим  птахам  до  неповторного  срiбного
кування,  сопiлкового  турчання,  могутньо?  хвали  життю  i   завмираючих
зiтхань.
   - Пiшли! - швидко рушив назустрiч повенi спiвiв. - Так спiвають солов'?
тiльки на Липовому бортi.
   I справдi: Андрiй швидко найшов знайомий вигин дороги  i  майже  бiгцем
пустився вперед. Чим скорiше наближався до  поля,  тим  бiльше  охоплювала
тривога: чому нiде не обiзветься лiс партизанським гомоном?
   Починало блiднути, попелiти чорне  небо.  Вiд  поля  загудiли  нiмецькi
машини,  почулися  пострiли,  а  лiс  стояв  мовчазний,   несхитний,   мов
зачарований.
   - Нема тут нашого батька, - нарештi вiдповiв на нiме запитання  сестри.
- Пiшли, прорвалися партизани з кiльця.
   - Андрiю, що ж робити? - поширились очi сестри.
   - Погане наше дiло. Тепер фашисти увесь лiс до галузки обшарять.
   Завернули назад. До болю напружував  мозок  i  не  мiг  знайти  нiякого
виходу  iз  велетенсько?  пастки.   Прокинувся   передсвiтанковий   вiтер,
зашепотiла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизi краплини роси.
   Бiля корiння, у зморшцi розлого? дупласто?  липи,  тiсно  примостилося,
збиваючись в одну грудку, кiлька жовтих грибiв-поганок. Недалеко  вiд  них
лежала скуцюрблена висохла гадюча шкiра. Догадка осяяла хлопця:  залишався
?диний можливий вихiд - заховатися в дупло...

   * * *

   За цi три доби вони  бачились  тiльки  вночi.  Кiлька  разiв  повз  них
проходили карателi, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматiв,
потiм гримiли вибухи бiля таборiв, i зрештою затихли споконвiчнi лiси.
   ?ли дiти за цей час лише молоде  липове  листя,  лисички  i  щавель.  А
замiсть води пили росу з дерев i трав. Язики отерпли, одерев'янiли,  i  на
них з'явилася шорстка насiчка, яка бува? на рашпелях.
   Останнього вечора Ольга сама не змогла вилiзти iз дупла - так охляла  i
знесилилась, а коли Андрiй обережно  опустив  ??  з  рук  на  землю,  вона
похитнулась i опустилась на траву.
   - Нiчого, Андрiю, воно пройде, - промовила тихим жалiсним голосом.
   - В тебе щось болить? - сiв бiля сестри.
   - Всерединi млостить.
   - Це вiд недо?дання. От доберемося до Марка Григоровича, вiн зразу тебе
поставить на ноги.
   - I медом нагоду?? - зразу пожвавiшала дiвчинка.
   - Аякже! I хлiбом, i медом. А це б i картопельки попо?сти - теж  добре.
Пiшли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за  мене  тримайся,  воно  i  легше
буде, - допомiг пiдвестися сестрi i, притримуючи ??, тихо пiшов по травi.
   Далекi зорi схилялися вiнками над лiсом,  виринали  в  прорiзах  вiт  i
огрiвали дiтей сво?м надiйним добрим сяйвом...
   Пiзнього ранку вони дiйшли до пасiки Марка  Григоровича,  i  Андрiй  не
пiзнав затишного лiсового кутка. Замiсть хати  помiж  обпаленими  деревами
стояла чорна потрiскана пiч, кругом валялися розбитi, потрощенi вулики,  в
яких тепер на знiвеченiй вощинi господарювали мухи та  комашня.  Прямо  на
землi спiвучими рухливими купинами клубилися гарячi бджоли, передзвонювали
дерева, а один рiй уже порядкував у чорному коминi спалено? хати.
   - От тобi i по?ли меду, - опустилась Ольга на землю.
   Андрiй обiйшов усе лiсове подвiр'я, але  нiде  й  слiду  чоловiчого  не
знайшов.
   "Успiв утекти Марко Григорович. Зрости в лiсах - i не зумiти заховатись
од ворога", - вiйнула утiшна думка.
   - Пiдемо, Ольго, в  село.  Там  приховали  ми  зерно.  I  зерном  можна
пiдкрiпитись.
   Аж увечерi дiйшли до села. I приторно солодким трупним духом повiяло на
дiтей. Страшна ру?на розкинулась перед ними.
   Кiлька  хат,  неначе  свiжi  домовини  на  кладовищi,  пiдiймались  над
безкра?ми чорними просторами. Подвiр'я i  вулицi  були  засипанi  попелом,
вугiллям, бiлим снiжком пуху.  Обгорiле  дерево  i  цегла  перегороджували
путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого  скла;  на  яблунях
повiдставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими  завитками.
Iнодi на краях садкiв одна половина дерева чорнiла як вугiль, а на  другiй
колихалось зело i помiж листом несмiливо  виглядала  невелика  грушка  або
молоде, все в бiлому пушку, яблуко.
   I нiде нi тiнi людсько?.
   Згорiла й  ?хня  хата,  а  половина  саду,  покривши  землю  суцвiттям,
зеленiла молодим листом, осипаним попелом i сажею.
   Заржавiлою лопатою Андрiй одкопав пiд яблунею кадiб, i вони  повечеряли
вогкою пшеницею, а потiм пiшли до баби Марiйки.
   - Дiтки, чи? ви? - враз неждано обiзвалася темiнь. Аж  назад  подалися.
Неначе привид, перед ними стояв невеличкий  засушений  дiдок  з  маленькою
сивою борiдкою. Андрiй насилу пiзнав  у  ньому  Полiкарпа  Сергi?нка:  так
страшно змiнився, постарiв чоловiк.
   - Ми, дiду, дiти Дмитра Горицвiта. Добрий вечiр, - привiтався Андрiй.
   I тодi Полiкарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу i
пiдiйшов ближче до них.
   - Добрий вечiр, дорогi. Живi, здоровi? Де  ж  батько  ваш?  -  притишив
голос. - Не зна?те?.. А нас бачте, як пiдрубали. До  билини  все  спалили.
Iще людей усiх не встигли поховати... Вовки  у  село  заходять  -  ласують
убитими. I мою стару убили, а дiти  врятувались,  -  i  знову  протер  очi
чорними тонкими пальцями.
   - Дiду, а де наша баба? Живi? - запитала Ольга.
   - Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася.
   - А тiтка Дарка?
   - А тiтку Дарку вбито. Люди ?? - хворiла вона дуже -  у  яму  заховали.
Так спочатку фашист у яму з рушницi вистрелив, а потiм  кинув  гранату.  I
рознесло людину на шматочки. Вчора й  закидали  ту  яму.  Людей  тепер  де
знайдемо, там i хова?мо. На цвинтар не заносимо.  Хай  уже  нас,  грiшних,
простять земляки.
   Ольга тихо заплакала, зiтхнув Полiкарп, а Андрiй закусив нижню  губу  i
похмуро мовчав...
   Сестра йому заважала. Без не? вiн знайшов би, де прикласти руки, - йому
треба боротись з ворогами. Сповнений зло?  рiшучостi,  вiн  проща?ться  зi
старим i пряму? назад на сво? подвiр'я.
   - Ви стережiться, дiти.  Щоб  Варчук  не  побачив,  -  навздогiн  кида?
Полiкарп.
   Узяли з собою  трохи  пшеницi  i  вночi  попрямували  на  пасiку  Марка
Григоровича. I яке було здивовання i радiсть, коли  вранцi  побачили  бiля
пожарища старого пасiчника. Вiн  поцiлував,  приголубив  дiтей  i  кинувся
готувати снiданок.
   Тепер, пiсля кiлькох тривожних днiв, брат i  сестра  радiсно  лягли  на
землю i незчулись, як гойднулась вона влiво, вправо, i понесло ?х у далекi
свiти.
   - Поснули дiти, - нахилився над ними Марко Григорович.  Прикрив  сiткою
обличчя Ользi, щоб не кусали дiвчину мухи, зiтхнув, згадав свою Соломiю  i
знову похитав головою. Потiм пiдкинув пiд чорний таганок хмизу i  обережно
пiдiйшов до дерева, що  дзвенiло  бджолиним  приглушеним  спiвом.  Ножиком
перерiзав липову гiлку i так, обома руками, без  рiйницi,  обережно  понiс
рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламкiв вулика.
   "Вiйна - вiйною, а бджола - бджолою. Може, як буду  живий,  повернуться
нашi, то хоч ложкою меду почастую", - скорботними  очима  оглянув  пасiку:
усе ввижалось, що наче якась страшна тiнь прича?лась бiля дерев.



   XXXIV

   На неширокiй рiчцi Рiвець, що тепер роздiляла  зону  "рейхс-комiсарiату
Укра?ни" вiд "Транснiстрi?", загiн Тура  витримав  короткий,  але  гарячий
бiй.
   Розпарена пахуча нiч мiсила сизочорне мiсиво хмар. Прокидались громи, i
блискавицi перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до само? землi. В
блiдосинюватому вiдблиску на мить оживали поморщене дзеркало рiки, близькi
темнi пагорби чорнолiсся i з пiвсотнi  хат,  що,  прищулюючись  до  рiвних
вулиць, перелякано бiгли в долину.
   Першi  пострiли  злилися  з  грiзним  рокотом,  а  коли   грiм   затих,
приглушивши гостре сприйняття звукiв, стрiлянина  стала  схожою  на  частi
виляски прядив'яного батога. Водночас зменшувалось i  вiдчуття  небезпеки,
неначе грозова нiч мала силу захистити натомлене, прохололе тiло од кулi i
смертi.
   Яскравий свiт блискавицi вiдiрвав од села криву смугу чорних  постатей,
що бiгли з  гвинтiвками  наперевiс  до  рiчки.  Але  партизани  випередили
ворога. Люто кидаючись в чорнi хвилi, вони вирвались на  другий  берег,  i
кулемет Федора Черевика розiрвав, вiдкинув назад рухливу  смугу,  а  потiм
притиснув ?? до землi. Нiна i собi  побiгла  за  партизанами.  Вимокла  до
рубчика, перепливаючи рiку, i, закрутивши  вузлом  на  потилицi  обважнiлi
коси, кинулась навздогiн за розтягнутим ланцюгом, який то зникав  з  очей,
то  знову  з'являвся.  Холонучи,  стискалося  тiло,  короткими   вилясками
торкаючись нiг, стрiляло плаття, i вуха, налитi водою,  туго  процiджували
гомiн бою. Вона бачила перед собою нiч, де прича?вся ворог,  той  столапий
ворог, що вбив ?? матiр, хоче убити ??, усе, що близьке й найдорожче ?й.
   Без гвинтiвки, з голими руками,  дiвчина  бiгла  назустрiч  бою.  Хтось
ойкнув, i в мерехтливому сяйвi вона побачила невисоку  постать  партизана,
що  похитнувся,  зупинився  на  лузi  i  обома  руками  притис  до  грудей
гвинтiвку. Коли вона добiгла до молодого, з  напiвдитячими  рисами  во?на,
вiн уже лежав на прим'ятiй травi. Iз грудей i руки iще шипiла, стишуючись,
кров; темнi потрiсканi уста покрилися передсмертним потом,  а  по-дитячому
на?внi очi всмiхалися здивовано-жалiсною усмiшкою i, здавалось, розтавали,
як розта? на сонцi молода крига.
   - Нiно, Нiно, це ти? - попробував  i  не  змiг  пiдвестися.  Вiд  цього
усмiшка його стала ще бiльш жалiсною, а в свiтлих очах сколихнулася вперта
сила. - Передаси матерi, що загинув у боях за Батькiвщину,  за  Сталiна...
Документи передаси. Документи - вони у мене... Чу?ш, Нiночко, сестричко?..
   - Ти ще виживеш, Петре, - ледве стримуючи плач, нахилилась над ним.
   - Нi, - примружився. - Я вже холону, умираю.  Прощавай,  Нiно.  Поцiлуй
мене. Iще нi одна дiвчина не цiлувала мене... Ти ж сестричка моя.
   Рука упала з  грудей,  побiльшала  чорна  пляма  навколо  серця,  тiло,
розводячи траву, ставало  довшим  i  зрештою,  пiсля  короткого  зiтхання,
несподiвано  завмерло.  Наступний  спалах  блискавицi  покрученою   лiнi?ю
засвiтився в очах, але уже не  здригнулись  повiки,  не  затремтiли  чорнi
нерухомi вi?.
   Охоплена жахом, неспинним натиском слiз i непохитною мiццю, вона забула
заплющити очi партизановi, схопила гвинтiвку i,  на  ходу  заряджаючи  ??,
кинулась уперед. Догнала неширокий ланцюжок. I пiсля першого пострiлу,  що
боляче обiзвався в плечi, розум почав  контролювати  думки  i  рухи.  Око,
наближаючись до темних  постатей,  що  вже  обернулись  назад  до  хат,  в
безперестанних  спалахах  швидко  вибирало  хитку   цiль,   пальцi   тiсно
охоплювали затвор i курок.
   Ударив ядерний крапчастий дощ. Вiн зашумiв  по  травi,  за-шкварчав  по
нагрiтiй дорозi i змiшався з дiвочими сльозами. Партизани повернули назад,
i розгарячений бо?м Тур мало не налетiв на дiвчину.
   - Нiно, це ти?
   - Я, товаришу комiсар, - голос ?? став чомусь  винуватий,  а  гвинтiвка
заклякла в стиснутих пальцях.  Вона  приготувалась  вислухати  докiр,  але
нехай попробують у не? забрати зброю - самому комiсару не вiддасть.
   "I не ма? вiн права  забрати",  -  самiй  стало  досадно  на  себе,  що
заговорила якось так, неначеб винна була перед ним.
   - Хто ж тебе у бiй посилав?
   - Сама пiшла, -  твердiше  промовля?,  перекида?  гвинтiвку  на  плече,
мiцно, до болю в пальцях, стискуючи розкислий ремiнь.
   - Молодець, дiвчино, -  погладив  невеликою  рукою  по  мокрих  дiвочих
косах. - Спасибi тобi! - I вiд цих простих слiв скочу?ться з  плечей  Нiни
частина непомiрного тягаря i болю, начеб ?х змива? цей ядерний прямий дощ.
   В  невеличкий  дощаний  човник  поклали   убитого   Петра   Горенка   i
навперемiжку понесли до розвихреного лiсу, що, немов велетенський  лiхтар,
освiтлювався зсередини синьою грозою.
   На свiтанку  ?х  перейняла  варта  загону  iменi  Ленiна,  i  незабаром
оброслi, худi, почорнiлi i  голоднi  партизани  кинулись  в  мiцнi  обiйми
товаришiв. В наспiх викопаних землянках затрiщали сухi  дрова,  запарувала
на мокрих тiлах одежа, блискавично зникала ?жа i на  запалих  щоках  сiяла
радiсть.
   Пiсля перших  невiдкладних  турбот  Созiнов  знайшов  Нiну  в  землянцi
Соломi?  i  спочатку  не  пiзнав  милого  обличчя.  Воно,   просвiтлюючись
жовтизною i голубiнню, стало бiльш довгастим, загострився нiс,  а  смiливi
сiрi очi стали  тепер  сумовитими.  Потрiскались  до  кровi  неяркi  губи,
куточки ?х опустилися вниз. Не змiнився  тiльки  розмах  крилатих  брiв  i
гордовитий дiвочий стан.
   Ледве помiтною усмiшкою зустрiла Созiнова, i  вiн  зразу  зрозумiв,  що
тепер ?й нiчого не може говорити про особисте: його слова сприйняла  б  як
образу, зневагу до  пам'ятi  матерi.  Навiть  здоровкаючись,  не  затримав
зайво? хвильки ?? руку, тiльки  очi  зразу  ж  потьмарились,  видаючи  усi
почуття.
   - Як, Нiно, влаштувалася? - запитав, сiдаючи на кругляк.
   - Умовила Соломiю, що будемо разом у  пiдривнiй  групi.  З  здивованням
помiтив незвичну твердiсть у спiвучому голосi Созiнову не хотiлося б,  щоб
його кохана стала пiдривником, але водночас був радий, що горе не зломило,
а змiцнило ??. Тому став ближчий i зрозумiлiший новий вираз в ?? сумовитих
великих очах.
   - Добре. Нехай щастить тобi на новiй  дорозi,  -  вийшов  iз  землянки,
почуваючи, що ще дорожчою стала йому ця змарнiла, змучена дiвчина.
   "Уляжеться горе - i молодiсть вiзьме  сво?.  Тiльки  твердiсть  погляду
залишиться довiку", - наперед угадував, якою  буде  Нiна  пiсля  того,  як
зарубцю?ться душевна рана.



   XXXV

   Дмитро прокида?ться вiд холоду i болючого безупинного стукоту в головi,
начеб там невидимi ковалi гупають важкими молотами. Хоче  пiдвестися,  але
тiло не слуха?ться його: все стало чужим, незвично пухлим i  болючим.  Над
ним колива?ться узорчаста листва дубiв, десь позаду  ковзнувся  промiнь  -
посвiтлiла зелень i заграли роси. Раптом, затемняючи  свiтло,  нахиля?ться
осмiхнене блiде обличчя Олекси Слюсаря. Партизан щось говорить, прискорено
рухаються губи, але  Дмитро  з  жахом  розумi?,  що  вiн  нiчого  не  чу?.
Переборюючи нестихаючий бiль, вiн ворухнув головою, однак - жодного звуку.
Хоче щось сказати, але теж не може. Здогадка, що вiн онiмiв i  оглух,  так
приголомшу? його, що вiн на мить заплющу? очi, а потiм всiм  тiлом  робить
надлюдське  зусилля,  щоб  звестися  на  ноги,  скинути  iз  себе  страшне
зацiпенiння. Пiдвiвся навколiшки, але невiдома сила кинула його на  землю.
I знову пiдвiвся, i знову упав.
   Недосяжне небо слiпить його очi, вони  наливаються  дикою  впертiстю  i
злобою. Переляк скривив обличчя Слюсаря, i  вiн,  стримуючи  Дмитра,  щось
швидко-швидко заговорив, очевидно, почав заспокоювати.  Але  вже  нiщо  не
може втихомирити непокiрно? вдачi. Страшним ривком вирива?ться iз  обiймiв
Слюсаря i, почуваючи, як розповза?ться обважнiле болюче  тiло,  трiщать  i
ломляться костi, пiдводиться прямо назустрiч сонцевi i летить  у  чорну  i
холодну безвiсть.
   Прийшовши до пам'ятi, бачить пiдстаркувате  добре  лице  з  клинцюватою
напiврудою, напiвсивою борiдкою.
   "Лiкар", - догаду?ться i впива?ться очима в папiрець. Великими лiтерами
на ньому старанно виведено:
   "Товаришу Горицвiт, не хвилюйтеся. У вас повiтряна контузiя i  поранено
ногу. Говорити i  чути  будете.  Побiльше  спокою.  Бережiть  себе.  Лiкар
Булгаков".
   I враз це просте,  з  типово  росiйськими  рисами  лице  ста?  незмiрно
прекрасним i дорогим. Одними очима вiн дяку? лiкаревi, i тепла повiнь,  що
залива? Дмитра, зменшу? болi i стукiт в головi.
   "А може тiльки заспокою? мене?" -  майнула  жахлива  думка.  Стиснулося
серце,  а  розширений  погляд  допитливо  зупинився  на   високому   чолi,
роздво?ному товстою поперечною веною. Уважне  око  лiкаря  зразу  помiтило
змiну виразу, добре примружилось у м'якiй сiтчатцi  припухлих  зморщок.  I
знову рука простягнула папiрця:
   "Усе буде добре. Чу?те ви, ведмiдь упертий".
   I цi слова викликають щось подiбне до усмiшки на вимученому,  зведеному
судорогою обличчi Дмитра.
   Через кiлька днiв, лежачи на освiтленiй сонцем галявинi,  вiн  побачив,
як iз лiсу вийшов невисокий стрункий партизан  i  зупинився  недалеко  вiд
лiкаря. Щось було знайоме i в ходi, i в рисах обличчя.
   "Невже це Шевчик?" - раптовий здогад осiнив Дмитра, i вiн напружу? зiр,
щоб краще розглянути мiцно пiдiбрану постать. "Еге ж, це вiн".
   Але як змiнився Григорiй! Сивина заплелася в його чорний  чуб,  глибоко
запалi очi обвелися темними смугами, виразнi зморшки  окреслили  невеликий
рот.
   "Немало, Григорiю, ти горя хильнув", - iз жалем подумав,  не  спускаючи
подобрiлих очей з його зосередженого i смiливого обличчя. Пригадав  смерть
Софi? та дiтей, згадав i свою сiм'ю i важко зiтхнув.
   Григорiй зрозумiв, що робиться на душi у Дмитра, i пiдiйшов  до  нього,
опустився на колiна, обережно мiцною  рукою  доторкнувся  до  розслаблено?
припухло? руки.
   Лiкар знову подав  папiрець,  i  Дмитро  кiлька  разiв  прочитав:  "Вiн
врятував i вас, i ваших друзiв".
   Погляди Григорiя i Дмитра  зустрiлися.  I  це  була  зустрiч  не  давно
минуло?  молодостi,  а  важких   загартованих   рокiв,   рокiв   найтяжчих
випробувань,  що  спопелили  усю  дрiб'язковiсть  душi,  поглибили  чуття,
навчили серце незмiрно любити свою землю i людей. Вони обо?  не  змогли  б
розповiсти про сво? чуття, але допитливому оковi про них говорили  i  ?хнi
безмовнi погляди, i ледве помiтне здригання уст, i той добрий  спокiй,  що
розм'якшував обличчя Григорiю i зменшував бiль Дмитровi.
   Отак вони знову стали друзями.
   Через два тижнi Дмитро поволi,  за?каючись,  почав  говорити,  а  потiм
вiдклало праве вухо, i з якою жадiбнiстю  i  болем  вiн  слухав  розповiдi
Пантелiя Жолудя, що також був контужений, але  легше,  Олекси  Слюсаря  та
скупе слово Лазорка Iванця! Тiльки ?х чотирьох i встиг врятувати  Григорiй
Шевчик, що став командиром пiсля геро?чно? смертi Федоренка.
   - Нацiоналiсти,  сукини  сини,  вбили,  -  розповiдав  Дмитровi.  -  Iз
оточення ми з боями вийшли до так званого "дистрикту Галiцi?" i  попали  в
друге оточення - бандерiвське. Довелося пiти на хитрiсть - об'явили, що ми
загiн батька Федора,  i  подалися  знову  на  Подiлля  Коли  ж  розгромили
фашистiв у двох районних центрах, "щирi" зрозумiли, що то дi? партизанська
рука, i кинули сво? банди на нас. Ми провчили добре ?х... Уявля?ш собi,  в
одному бою я стрiвся з Карпом Барчуком. Жаль, що  не  довелося  наздогнати
його... Одужуй скорiше, - i, прощаючись, ласкаво  торка?ться  пальцями  до
розбухло? руки Горицвiта.



   XXXVI

   Дмитро, опираючись на палицю, поволi вийшов  до  лiсового  озера.  Тихо
шумiв шершавий вузлуватий очерет,  на  водi  пишно  розцвiлися  бiлоснiжнi
лiле?; в округлi м'ясистi заслонки листу купав билися  мальки  i  кидалися
врозтiч, коли з глибини блискавично злiтала довга  тiнь  крапчасто?  щуки.
Бiгли i  зникали  у  зелених  берегах  пухнастi  хмари;  зiрчастi  плетива
горiхiв, оповитi диким хмелем, нависали низько над невсипущими  хвильками,
i тривожний ча?ний плач злiтав над розквiтлим осоконем.
   Поруч, на прогалинi, що  колись  оралася,  засiвалася,  тепер  пiднявся
високий гостролистий пирiй, жовтiла щiльно притуленим суцвiттям наперсткiв
терпка пижма i осипалось похилене колосся здичавiлого жита
   "Скоро засi?мо тебе, ниво! - усмiхнувся, пригадуючи  схвильованi  слова
Григорiя  про  подi?  на  Бiлгородсько-Курськiй  дузi.   -   Укра?ну   вже
звiльняють. Укра?ну!"
   Хотiлося ще раз на самотi пережити  це  радiсне  повiдомлення  Хотiлося
скорiше зовсiм одужати, знову кинутися в бо?, пiти назустрiч сво?й великiй
армi?. Вiрилось, що доживе вiн до того дня, коли вся його земля, вiльна  i
щаслива, пiдiйметься з попелу i ру?н, iще в стократ дорожча i могутнiша, i
на здичавiлому полi закрасу?ться золотий колос, i в нових хатах загоряться
вогники щастя, i в щасливих батькiв народяться щасливi дiти.
   При згадцi про дiтей тяжко занило серце.  Скiльки  вiн  думав-передумав
про свою сiм'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнiм, як Григорiй
Шевчик, кидала Дмитра у холодний пiт.
   "А живе чоловiк. I як  ворога  громить!  -  майнув  перед  очима  образ
Григорiя. - Iншого, може, надломило б горе, а цей  трима?ться,  неначе  iз
каменя збитий".
   Повага i приязнь Дмитра усе бiльше  зростали,  коли  вiн  знайомився  з
бойовою роботою загону Григорiя. А пiдривна група,  яку  очолював  iнженер
Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано - на висадження
мосту стiльки-то треба, на водокачку - стiльки-то.
   "А ми  не  вмiли  шанувати  добро.  На  одну  школу  двiстi  кiлограмiв
вгатили".
   Зацiкавило i рiшення про покарання. Партизановi, що чимсь проштрафився,
доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.
   Все вище i вище з-за лiсу пiдводилося сонце, натягуючи  помiж  деревами
золотi кросна, виплiтаючи на землi плямистi тiнi. Знову пригадалося дороге
повiдомлення, i добре стало на  душi,  немовби  отой  гарматний  грiм  уже
перекинувся сюди, в безмежнi простори Подiлля.
   -  Товаришу  командире,  покуштуйте  яблук!  -  до  нього,   обнявшись,
пiдходили розчервонiлi од смiху нерозлучнi друзi: Олекса Слюсар,  Пантелiй
Жолудь i Лазорко Iванець.
   Уже кiлька разiв, тримаючись один одного, вони ходили  в  бо?  з  новим
загоном. I Григорiй тiльки головою похитував:
   - Коли в тебе, Дмитре, всi  такi  партизани,  то  з  ними  можна  землю
перевернути.
   - Не хочу перевертати. Хай собi  i  далi  крутиться  навколо  сонця,  -
несподiвано вiн ставав задуманим. Тихо продовжував:  -  Так,  всi  такi...
були...
   Пантелiй звернувся до Дмитра:
   - Товаришу командире, надумалися ми в  районi  забрати  собi  машини  -
надокучило пiшки ходити, невигiдно:  i  ноги  болять,  i  чоботи  рвуться.
Вiдпустiть на добре дiло.
   - Як дума?ш напад зробити? - зацiкавлено поглянув  у  одверте,  смiливе
обличчя парубка з димчастосизими очима.
   - Думаю узяти з собою кiлька шоферiв, переодягнутися всiм у полiцейську
форму i вдень пiти у мiсто. Дiйдемо до полiцi?, знiмемо вартових i зразу в
гараж - вiн коло само? полiцi? сто?ть. Поки розкумекають, в чому справа, -
ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовнiше  -  несподiванка  ..
Для вас легкову постараюсь добути.
   - З командиром загону говорив?
   - Говорив. Погоджу?ться. Да? нам шоферiв.
   - Що ж, рушайте. Коли невдачею повi?  -  не  зав'язуйте  бою.  Зразу  ж
назад. Як на добре пiде - не забудьте горючого  захопити.  Згарячу  можете
вискочити без нiчого.
   - От i добре, товаришу командире. Хочеться живiшого дiла, - пiдводиться
з землi рослий мiцний парубок, i вся його постать диха? безмежною силою  i
завзяттям.
   Обнявшись, усi тро? пiшли вузькою, ледве  помiтною  стежкою  у  лiс,  i
незабаром широкий розложистий спiв сколихнувся над  споконвiчними  шумами,
посилився луною над озером:

   Хай гримить земля пiснями
   В цей крилатий гордий час.
   Слово Сталiна мiж нами,
   Воля Сталiна мiж нас.



   XXXVII

   В недiлю по курнiй широкiй дорозi, обсадженiй молодими тополями, iшли i
зрiдка ?хали люди в мiсто на ярмарок. Як змiнилися, помарнiли i обносилися
вони за цi роки! Знову  груба  десятка,  зiткана  на  саморобних  ткацьких
станках, про якi уже й забуло село, покрила намучене  тiло.  До  нiг  були
прив'язанi чорнi потворнi галошi, зробленi  з  гумових  камер.  На  жiнках
парусили негнучкi спiдницi, пошитi iз рябого захисного брезенту.
   Коли  на   дорогу   вийшла   невелика   група   полiца?в,   поблискуючи
нiкельованими гудзиками, люди злякано шарахнулися на  поле.  Недалеко  вiд
мiста полiца? зупинили двi пiдводи з дебелими кабанниками i наказали ?хати
до полiцi?.
   - Пани полiцейськi! У нас, казав же ж той, документи всi ?, - рудовусий
кабанник,  часто  клiпаючи  вiями,  почав  виймати  iз  пазухи   ремiнного
бумажника.
   - Документи в полiцi? покажеш! - строго обрiзав кремезний полiцай.
   - Пани полiцейськi. На бiса... тьфу, нащо,  казав  же  ж  той,  нам  та
полiцiя здалася! Ми люди простi. Випийте за наше здоров'я,  а  ми  собi  з
богом по?демо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко i нам  не
гiрко, - простягнув волохату руку  з  акуратно  складеними  "укра?нськими"
карбованцями.
   - Так ти що, душа твоя тринадцята, пiдкупити нас хочеш!? За  такi  дiла
зна?ш, куди тебе заточимо? Ти ще не зна?ш нас! - закричав на кабанника,  i
той злякано принишк, поспiшно кладучи в пазуху неслухняними пальцями грошi
i документи.
   Хтось iз  полiца?в  не  витримав,  весело  пирхнув,  i  кремезний  косо
подивився на нього, ледве i собi стримуючи усмiшку. Вiд засмученого, проте
допитливого ока кабанника не сховався прихований посмiх.
   "Напевно мало дав. Видать, хабарники, бiльше хочуть". Вiн зашушукався з
iншими кабанниками, i незабаром засмальцьованi папiрцi iз товстих  пальцiв
переходили в його руку, i вiн  навмисне  довго  перелiчував  грошi,  скоса
поглядаючи на сво?х веселих охоронникiв.
   Бiля мiста ?х перепинила варта.
   - Куди товар вiдправля?те?
   - До добрих покупцiв.
   - Пiдходящий?
   - Серединка наполовинку. Грошей повнi пазухи везуть.
   - Пощастило вам.
   - Аякже! Дав бог копi?чку, ну, а чорт дасть дiрочку. Погуля?мо добре. -
Зареготалися всi, i кабанник зовсiм повеселiшав: вiдкупимось, казав  же  ж
той, вони випити не дурнi.
   I коли рушили пiдводи, вiн змовннцьки почав коситися на кремезного. Той
i собi пiдморгнув йому, а недалеко вiд полiцi? прошепотiв:
   - Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвiр'?.  Через  п'ять  хвилин
по?дете собi на ярмарок.
   - Спасибi, пане полiцаю, - розтягнув рот в широку посмiшку.
   - Носи на здоров'я.
   Пiдводи в'?хали в  двiр  полiцi?  Вартовий,  стоячи  на  ганку,  лiниво
подивився на звичну картину i не ворухнувся iз  мiсця,  але  коли  полiца?
увiйшли в гараж - занепоко?вся:
   - Хто там порядку?? - насторожено гукнув.
   - Чого репету?ш,  як  на  ярмарку?  Не  бачиш  -  сво?.  Привезли  тобi
подарунки, - поволi  пiдiйшов  Пантелiй  Жолудь  iз  Олексою  Слюсарем  до
полiцая. - Начальник ваш у себе?
   - В кабiнетi сидить.
   - Скажи, що при?хали до нього iз важним пакетом,  -  утомлено  позiхнув
Пантелiй i пучкою перехрестив рота.
   - Зараз скажу.
   I тiльки повернувся служака до дверей, як всю утому i  повагу  змело  з
партизана. Одним помахом вiн мертвою хваткою охопив  голову  вартового,  i
той безсило вдарився тiм'ям в дуже плече Пантелiя  Зв'язаного,  з  забитим
ротом полiцая Пантелiй поклав бiля схiдцiв, а сам з  автоматом  напоготовi
став недалеко  вiд  дверей.  Незабаром  зачмихали  машини,  ось  одна  унт
покотила до ворiт, i Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв -  утiкайте
швидше, побiг до гаража. Вiн iще встиг викинути на грузовик мотоцикл i  на
ходу скочив у кузов.
   З будинку полiцi? уже бiжать полiца?, i Пантелiй, спираючись лiктем  на
кабiну, б'? довгою чергою в розгублену напiвбеззбройну отару, що  зразу  ж
розсипа?ться по всiх закутках подвiр'я.
   Машини, пiдскакуючи,  на  повнiм  ходу  мчать  по  вибо?стому  бруковi,
обминають пiдводи з кабанниками, якi з усi?? сили перiщать батогами коней,
i Пантелiй, смiючись, весело кида? ?м:
   - Спасибi, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.
   Але тим, видно, не до ярмарку - женуть коней подалi вiд базарно?  площi
i зникають за крутим поворотом...
   На узлiссi заправили машини, закурили.
   - Дамо, хлопцi, круга,  щоб  збити  ворога  з  пантелику.  А  то,  чого
доброго, нападуть на слiд i наваляться до нас у загiн, як снiг на  голову.
Даремно цю витiвку не попустять. Чи як ви дума?те? - допитливо поглянув на
партизанiв Пантелiй.
   - Можна й круга дати, -  погодилися.  Чому  було  не  погодитися  пiсля
доброго нападу? - Дорогу ж добре зна?ш?
   - З зав'язаними очима знайду. Ви ще не зна?те мене! -  вийняв  iз  рота
люльку.
   - Ти й до сво??  дiвчини  з  зав'язаними  очима  ходив?  -  поцiкавився
Слюсар.
   - Нi, вона у мене така красива, як весна, - погляду не одведеш.
   Партизани усмiхнулися, думаючи, що Пантелiй знову щось вигада?, але вiн
неждано, задушевним голосом, наче зiтхаючи, промовив:
   - Ех, i дiвчину ж викохав я, хлопцi! Кiнчиться вiйна - при?дете до мене
i самi побачите, яке щастя може припасти чоловiковi. При нiй я  навiть  на
горiлку дивлюсь як на ворога клятого... Ну, по?хали, час! - легко скочив у
кабiну першо? машини.
   Глухими, лише тiльки йому вiдомими  лiсовими  дорогами  повiв  Пантелiй
невелику колону. Вiра у сво? вiйськове щастя глибоко  укоренилася  в  душi
партизана.  Але  це  була  не  слiпа  вiра.  Кожен  напад   вiн   ретельно
обмiрковував, обираючи сво?ми супутниками несподiванiсть i смiливiсть,  що
переходили межi ймовiрного.
   "Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би. А
ми вою?мо по-партизанськи - значить, мало не по-науковому, а iнодi й вище.
Тут злились i наука, i догадка, i наша ненависть. Ви ще не зна?те нас!"  -
любив повторяти в гуртi сво?х товаришiв.
   Тепер його потягнуло у тi лiси,  де  почав  партизанити.  Хотiлося  хоч
одним оком глянути на старий табiр, згадати минулi бойовi днi  i  водночас
захопити кiлька авiабомб, щоб можна було з них витопити тол. Потягнуло так
сильно, як тягне птаха в рiдне гнiздо,  i  в  пам'ятi  перебирав  хвилюючi
картини, що одна за  одною  пропливали,  огорненi  живим  сяйвом  широкого
серця, зiгрiтi щирим теплом молодостi. Незабутн? йому яскравiше  уявлялося
на вiддалi, згодом, бо час стирав ту величезну напругу, коли око в  годину
бо?в i випробувань лише блискавично  вбира?  у  себе  розрiзненi  картини,
несистематизовано кида? в глибiнь  пережитого.  А  згодом  вони  випливали
несподiвано, неначе промитi грозовим дощем. Так на  вiддалi,  згодом,  нам
ста? дорожчим i дитинство, i молодiсть, i першi  зустрiчi,  i  друзi.  Так
згадки про сонячний весняний промiнь i перший пролiсок огрiвають i радують
нас у зимовi днi.
   Надвечiр Пантелiй побачив тi лiси,  окремi  дерева,  повз  якi  не  раз
проходив, якими не раз милувався.  Ось  i  дуб  сто?ть,  розбитий  грозою,
почорнiлий в серединi, а не засиха? - на вузлуватих  гiлках  шуму?  жилаве
рiзьблене  листя,  жовтiють  точенi  жолудi,  знаходить  притулок  спiвуче
птаство.  Обережно  спуска?  машину  в  яр  i  завмира?  од  несподiванки:
насупроти нього, цiлячись iз автомата, сто?ть Степан Синиця.
   - Степане! Це ти?! -  скаку?  на  землю  i  бiжить  назустрiч  молодому
партизановi.
   - Пантелiю  Iвановичу!  Звiдки  ви?  Де  ж?..  А  ми  вже  думали...  -
розгублено i радiсно свiтиться чорне обличчя Степана. - Дмитро Тимофiйович
живий?
   - Живий, Степане! - пiдбiга? Слюсар. - Звiдки ж ти тут узявся?
   - Всi нашi загони прийшли сюди. Правда, табори стоять ближче до узлiсся
- фашисти старi мiсця облили якоюсь рiдиною, що палить  живе  тiло.  Варич
був схопився за вичинену шкiру, то вся рука  покрилася  вогниками.  Насилу
загасив. Чисто шкура обгорiла. Мучиться хлопець. Лiкар  каже,  що  мiсяцiв
два поноситься з раною.
   - Значить, усе з'?днання тут?
   - Аякже! Хазя?ни повернулися в район. Ну й дали ми чосу фашистам, били,
били, а потiм ще й в Бузi топили. Iван Васильович такий план  виробив,  що
його зразу ж, майже без  поправок,  затвердив  пiдпiльний  обком.  Товариш
Савченко теж брав участь у боях.
   Партизани з Степаном пiшли до табору. Пантелiй з насолодою  слухав  усi
новини, узнав, що тут i Югина, i Андрiй, i  Ольга,  i  сам  собою  не  мiг
нахвалитися в душi, що заскочив у яр.
   "Як зрадi? Дмитро Тимофiйович, коли привезу  йому  таку  звiстку,  -  i
усмiхнувся, уявляючи радiсть свого командира. -  ?й-право,  ти,  Пантелiю,
молодець..."
   Чим ближче вiн  пiдходив  до  табору,  тим  бiльше  зустрiчав  знайомих
партизанiв, обнiмався,  цiлувався,  жартував  i  обростав  живим  рухливим
коловоротом.
   - Пантелiю, це ти!? - здивовано застиг  на  мить  дiд  Хмара,  що  саме
сокирою тесав деревину.
   - Нi, не я, дiду Хмаро.
   - Звiдки ж тебе принесло?
   - Iз того свiту, дiду, iз самого раю. Ви ще не зна?те мене!
   - А як там жити, в раю?
   - I не питайте: погано. Горiлки не дають,  самогонку  не  гонять,  пива
нема, курити люльки не можна - голови в янголiв дуже  тендiтнi,  вiд  диму
зразу ж мiгрень напада?.
   - Що то воно за хвороба?
   - Це спочатку одна половина голови болить, потiм друга, а  далi  обидвi
разом.
   - Ну, здоров, здоров, - пiдходить дiд з сокирою в руцi i  автоматом  за
плечем.
   - Здрастуйте, дiду, - мiцно стискають один одного в обiймах. -  Еге,  у
вас, видать, сила до ста рокiв буде прибувати. Певне, добру чарку п'?те?
   - Так це правда, що Дмитро Тимофiйович живий?
   - Правда. Привезу вам його в повнiй бойовiй готовностi. Ви ще не зна?те
мене!
   - Оце добре. Скучили за ним. Уже думалось, Пантелiю, i не стрiнемось.
   - Дiду, а горiлкою почасту?те? За таку новину я б  з-пiд  землi  дiстав
би.
   - Ой, чiпок нещасний.
   - Хiба чiпок бува? нещасним?
   Недалеко вiд землянок Тур, Пiдвисоцький i кiлька  партизанiв  пораються
бiля  вiдкручених  частин  сорокасемимiлiметрових  гармат,  що   були   на
пiдiрваних нiмецьких танках i броневиках. На землi лежать лафети,  стволи,
замки. Бiля дерева уже сто?ть одна гармата на новому дерев'яному  ходу,  а
невдалiк од не?, у ровику, лежать невеликi довгастi тiла снарядiв.
   -  Товаришу  комiсар,  прибув  у  ваше  розпорядження!  -  молодцювате,
по-вiйськовому да? честь i завмира?, не спускаючи радiсно смiхотливих очей
iз невеличко? рухливо? постатi Тура.
   "Менi добре, дiла iдуть хороше, i тепер всiм  партизанам  повинно  бути
прекрасно, - неначе говорить усе обличчя Пантелiя. Вiн щиро здивувався  б,
якби почув, що зараз може бути в кого досада. - Як так? Ми фашиста  б'?мо,
Червона Армiя уже визволя? Укра?ну, скоро хiба  так  заживемо  на  вiльнiй
землi? Тому й грiх журитися, бо все йде правильно, як часи".
   I не знав Пантелiй, що в цей саме час каральна  група  СД  на  широкому
сiльському майданi вiшала його матiр i сестру.
   Навiть сльози не проронила перед стратою  Вiра  Жолудь.  Зосереджена  i
побiлiла, пiднялася на помiст, великi чоловiчi руки приклала до  грудей  i
твердо промовила до односельчан:
   "Прощавайте, люди. А зустрiнеться хто з  Пантелi?м,  передайте  останн?
мо? слово: - Бий, сину, фашистiв, до останку ?х винищуй!"

   * * *

   Вночi Пантелiй Жолудь з друзями на машинах влетiв у сво? село.
   Пролунали першi пострiли, на  вишцi  засвiтилися  трасуючi  кулi.  Бiля
управи, де тепер розташувалися карателi, злетiли  ракети,  i  ?хн?  свiтло
тьмяно окреслило двоповерхову  школу  i  пожежну  башту.  На  повнiм  ходу
вискочили машини на майдан,  i  Пантелiй  першу  бронебiйно-запальну  кулю
вгатив у  темну  метушливу  постать.  Спалахнула  одежа  на  фашистовi,  i
переляканий чужинський  голос,  пiднiмаючись  над  гуркотом  не-виключених
моторiв, довго скреготав у iмлистому повiтрi.
   В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на  пiдлозi  розкиненi
папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула  куля,  i
в'юнкий невеличкий  солдат,  з  силою  вдаривши  дверима,  зник  у  другiй
кiмнатi.
   Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було.  Страшним
поглядом  обвiв  усю  кiмнату  i  кинувся  назад  в  примiщення,  що   вже
заповнялося  вогнем  та  димом.  Але  по  дорозi  осiнила  догадка.  Знову
повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним,  що
вiн зразу ж розвалився, а  куций  фашист,  обвiшаний  залiзними  хрестами,
вивалився  на  середину  кiмнати.  Тут  же  i  пришив   його.   Знову-таки
бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через  огонь,  i  тiльки  на
майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола...
   На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися  карателi.  Стрiлянина
тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану  на  городи,  куди  кинулись
тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй,
наче крiзь сон, почув стогiн.  При  хисткому  свiтлi  пожарища  пораненому
партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед.
   Пантелiй на машинi, обережно, немовби  боячись  подушити  вiчний  покiй
повiшених, пiд'?хав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов
матiр i сестру, а  потiм  знову  сiв  у  кабiну  i  поволi  повiв  авто  в
партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до
лiсово? дороги, порiзано? вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину
i попрохав товаришiв:
   - Лазорко, Максиме, притримайте мо?х, щоб не болiло  ?м.  I  Лазорко  в
напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя.
   - Притрима?мо, ?дь спокiйно, - поклав собi на руки негнучке  i  холодне
тiло дiвчинки.  ??  невеличке  обличчя  з  здивовано-страдними  очима  все
взялося воском, як  береться  воском  достигле  яблуко,  тiльки  шия  була
перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.
   "Це тi, що iще не жили", - в скорботi нахилився над дiвчинкою  Лазорко,
i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не при?хали до Городища...
   Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз  сестрою,
а закопати не змiг - кусаючи губи, востанн? " поцiлував сво?х кревних, уже
в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера.
   Пiзнiше на свiжо  висипанiй  могилi  його  знайшли  Лазорко  i  Олекса.
Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям  притулився  до  землi.
Вiтер поволi перебирав його довгий чуб.
   - Пантелiю, брате Пантелiю, -  торкнувся  його  руки  Лазорко  -  Випий
трохи. Воно в горi пособля?, - подав баклажку з горiлкою.
   Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив  усю
горiлку собi пiд ноги.
   - Не треба, Лазорко. Впився я вже.  Горем  впився.  Поки  не  кiнчиться
вiйна - уст не вмочу,  -  поправив  обважнiлою  рукою  чуба,  що  впав  на
стемнiлi очi. - Ну от... пiшли, хлопцi.
   I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору.



   XXXVIII

   Вони обо? поволi iдуть до  озера.  Григорiй  пристосову?ться  до  кроку
товариша, Дмитро спира?ться на палицю, а тому  його  лiве  плече  зда?ться
вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане,
до прямо? зморшки, що надво? розсiка? лоб, наближаються iще двi, тiльки не
так, як в бiльшостi людей - навскiс  до  брiв,  а  навскiс  до  перенiсся,
неповно охоплюючи лiнi? брiв.
   - Не турбуйся, Пантелiй  iз  самого  пекла  вирветься,  -  втiша?  його
Дмитро.
   - На вiйнi, як на вiйнi - все може бути.
   - Одна прикмета, що скрiзь по дорогах  нишпорять  фашисти  та  полiца?,
говорить: утекли хлопцi, - наполегливо запевня? Дмитро. Вiн упевнений,  що
з Пантелi?м нiчого лихого не трапиться - обмане ворогiв.
   Безтурботно  щебечуть  щиглики,  блискавицями  з   дерева   на   дерево
перелiтають жовни, ?хнi  спiвучi  переливчастi  флейти  ллють  над  озером
мелодiйнi струмки, i тому  тривожнiше  ста?  на  серцi,  коли  несподiвано
короткими окриками затужить сумовита чайка.
   - От як ти  розрубав  би  це  подвiйне  кiльце?  -  продовжу?  Григорiй
незакiнчену розмову.
   Дмитро ляга? бiля озера, палицею малю? на пiску два кола,  що  стиснули
загiн,  з'?дну?  ?х  ходами  сполучення,  посерединi  паличками   познача?
партизанськi гармати.
   - Я наказав би артилерi? бити  по  переднiй  лiнi?,  а  пiхотинцям  пiд
захистом артвогню просуватися вперед.
   В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги.
   - Пантелiй ?де! - впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок  здiйма?
з ши? автомата i поволi пряму? на зростаючий рокiт.
   Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм
усе вiдбува?ться так швидко, що довго не  мiг  зрозумiти:  сниться  чи  не
сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику:
   - Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легково?  машини  не
дiстав, але дiстав вашу рiдню, - незвичним голосом  говорить  Пантелiй,  i
обличчя його теж незвично сумовите i стомлене.  I  раптом  Дмитро  побачив
Югину, Андрiя, Ольгу.
   - Таточку! - скрикнула дiвчинка i метнулась до нього.
   - Дмитре! - зойком вирвалось у дружини. Дмитро  кинув  палицю,  розкрив
обiйми i, накульгуючи, пiшов  назустрiч  дочцi.  Але  раптом  схопився  за
дерево, щоб не упасти - нога сильно вiддала назад i  вже  зараз  не  можна
було спертися на не?. Тримаючись  однi?ю  рукою  за  стовбур,  вiн  другою
пiдхопив дочку i, цiлуючи ??, з здивованням помiтив, як тепер  вона  стала
схожа на Югину, коли та була дiвчиною.
   "Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою", - ласкаво випустив  дiвчинку
на землю i почав цiлуватися з  Югиною,  Андрi?м,  Туром.  Григорiй  Шевчик
хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його.
   - Югино, дiти! Григорiй Вiкторович  врятував  менi  i  мо?м  партизанам
життя.
   На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла
до Григорiя, поцiлувала  його.  Григорiй  приголубив  Андрiя  i  Ольгу  i,
несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору.
   - Сiм'ю свою згадав, - тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало  за
сво? щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику.
   Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на  високiй
травi,  прислухаючись  до  зеленого  шуму,   власного   стукоту   сердець,
невиказаних слiв i почуттiв.
   Увечерi домовились, що Григорiй  приведе  у  з'?днання  свiй  загiн,  i
другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда.
   Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра,  -хай  на  коротку  годину,
сво?ми добрими i  цiлющими  крилами,  i  тому  ще  бiльше  хотiлося  жити,
боротися за сво? i людське щастя, за скривджену спалену землю, що  берегла
його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти ?? до останнього свого подиху.
   "З тобою i ми будемо щасливi", - звертався в думах до  свого  привiлля,
оглядаючи його люблячим оком.  I  передчуття  радостi,  надi?,  добра,  що
наближа?ться до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всi?? дороги.
   Пiзно увечерi пiд'?здили вони до свого табору. Про?хали повз  вартових,
i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали  гарматнi  пострiли  -  раз,
удруге i втрет?. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин.
   - Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! - з теменi вибiг Степан  Синиця  i
захоплено промовив до командира загону. - Iз празником вас!
   - З яким?
   - Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь
взяття Харкова да?мо свiй партизанський салют. Прямо так само, як  Москва.
Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва!
   - Спасибi, Степане, що порадував! - потиснув руку парубчаковi.
   - То Червонiй Армi? спасибi! Вона ще нас не так  пораду?i  Ого!  Будьте
певнi!
   - Пораду?, Степане. Що, дума?ш скоро зустрiчати визволителiв?
   - Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати.
   - Життя ж у тебе скiльки! - беззвучно засмiявся.
   - Як не ? - шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили
Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани.
   - Тату, - Андрiй твердо одвiв батька  вбiк,  -  ви  обiцяли,  що  пiсля
прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово...
   - Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний  хлопчисько...  На,  сину,
батькiвську зброю i навчися нею так володiти,  щоб  кожним  набо?м  убивав
ворога,  -  вiдстебнув  тупорилий  "фрамер"  i  обома  руками  подав  його
Андрi?вi.
   - Спасибi, тату! - враз  споважнiв  хлопець.  Уся  його  постать  стала
мужнiшою, гордовитою. - Велике спасибi!
   - Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати  записки  i  поезi?  нашого
Кирила Дуденка, - передав синовi тугий планшет.
   Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi.
   - Хороша штучка! - похвалив Степан, оглядаючи зброю. - Давай попробу?м,
як вона б'?.
   - Так зараз же темно.
   - Ми по гнилому пеньку вдаримо - вiн свiтиться. А  потiм  нас  Пантелiй
Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi,  по  звуку,  вiдшука?мо  цiль.
Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд.



   XXXIX

   Казковi вересневi ночi, коли над  задуманими  лiсами  ходять  мiсяць  i
зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами...
   Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться  пiдривнi
групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро,  другу  -
Тур, а третю - Созiнов. Тихо поскрипують  по  лiсовiй  дорозi  колеса,  на
возах чорнiють тiла авiабомб.
   Михайло мовчки пiдходить до  Нiни,  тiсно  притуля?ться  плечем  до  ??
плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох
бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чу?, як б'?ться  i  його,  i  дiвоче
серце, i в одсвiтi падучо? зорi бачить, як  рожевi?  блiде  миле  обличчя.
Щокою притуля?ться до ?? щоки, i дiвчина не  одхиля?ться  од  нього.  Його
милу? приторк шовково? коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись  посеред
дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплю? гнучкий стан.
   - Нiно! - його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч.
   Раптово  пiдводиться  сумовите  дiвоче  обличчя,  прекрасне   в   сво?й
непiдкресленiй  чистiй  строгостi,  правдиве  у  сво?й  задумi.  Три  ледь
помiтних складки в мiжбрiв'?, твердо окресленi лiнi? рота i  прихована  за
теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять ?? старшою  за  сво?  роки
Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вi? од всi?? ?? постатi, од
пругких нецiлованих уст.
   Вiн до того  любить  ??,  що  совiсно  тiснiше  стиснути  руки  навколо
гнучкого стану, щоб необережним рухом не  образити  кохано?.  Задихаючись,
бiльше не може говорити, немов ото ?дине слово "Нiно" сказало все  те,  що
ми почува?мо i так неумiло говоримо в хвилину признання.
   Те, про що мрiялось, стояло перед ним.
   А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна
постояти зайво? хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга,
що перерiза? ?хн? щастя, пiдводиться залiзничний мiст.  Зiрвеш  його  -  i
поменша? на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця  в'?да?ться  в
груди болючо? землi. I не може Михайло похапцем  сказати  усього,  про  що
думалось i мрiялось.
   -  Нiно,  бережи  себе,  -  легко  стиска?  отвердiлу  руку  i   рвучко
поверта?ться назад.
   Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання,  дiвчина
легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах ?? перемежову?ться то образ
Михайла, то неясний обрис мосту, то виплива?  дорога  постать  матерi,  не
мертво? - живо?.
   Мовчазним поглядом ?? зустрiча? Соломiя.  Вона  так  хоче  побачити  на
обличчi молодшо? подруги вираз дiвочого щастя, але помiча? тiльки  мiнливi
тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло,  як  Нiна  прийняла
його мову, а запитати незручно. Сама щаслива  у  коханнi,  хотiла,  щоб  i
iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А сво?й  подрузi  бажалося
того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула.
   Розступились лiси, i дрiбнолiсся  почало  опускатись  на  луг.  Повiяло
вогкiстю, прохолодою i гiркуватою,  розпареною  за  день  вербовою  корою.
Темносиня лискуча рiка  ви?мчастими  шматками  проглянула  з-за  кущiв,  у
пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця.
   Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула  хвиля,  i  незабаром,
розводячи траву, зашелестiв  дощаний  човен,  забряжчав  залiзний  ланцюг.
Мовчки позносили бомби i мотузки в човен.
   Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне  дно,  i  за
веслом довго не влягалися здовженi  хвилястi  вiдсвiти.  Пантелiй  i  Нiна
перепливли на той бiк, де ширше  розкинулись  плавнi,  де  бiльшою  смугою
чорнiли заростi очерету i рiзаку.
   Здавалось, що так само колись вереснево? ночi вона пливла по притишенiй
рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь  до  себе  i
так само  стримувала  сво?  почуття,  як  отой  плескiт,  що  ледве-ледве,
зiтханням, обзива?ться за веслом, яким вона править на човнi.  Чи  надовго
стримувала? Бо вся вона  зсередини  наливалася  чеканням,  як  налива?ться
дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати ??.
   Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв ?? на завдання,  i,  червонiючи
сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила  мужностi,
а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз  дума?
про нього. I тихим, сумовитим неспоко?м обгорта?ться ?? серце, прибите, та
живе.
   Вузькою смугою невода виплiта?ться за  веслом  озоряна  вода,  зiтхають
береги. Неясним чорним склепiнням повис над  рiчкою  мiст.  I  не  те,  що
весло, а навiть дихання стриму? дiвчина. Коли  ж  по  рейках,  високо  над
водою, загуркотiв по?зд, сипнувши угору снiп iскор,  партизани  неймовiрно
швидким ривком просковзнули бистрiнь i  причалили  до  рухливо?,  заросло?
осоконем купини, що прибилась до берега.
   Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи
пiдривникiв.
   На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше  плюскотить  вода.
Знову пада? зоря, i в  зеленкуватому  вiдблиску  вирiзьблю?ться  напружене
обличчя Пантелiя; партизан саме приладну? тонкi мотузочки до колоди,  якою
ма? вдарити по взривачу.
   - Готово, Нiно, - весело i схвильовано шепче Пантелiй. - Бери  вiжки  в
руки i прав сво? щастя на погибель фашисту.
   Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропуска? поперед себе
Пантелiя i, правлячи, пуска? човен за течi?ю.  Студена  вода  вже  лл?ться
поверх халяв, але дiвчина тепер не почува? нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть,
напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше бо?ться,  що,  може,
не зумi? направити смертоносний груз до передкрайнього бика.
   - Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.
   Зупиня?ться бiля хлопця, i  човен  самотньою  цяткою  пливе  до  мосту.
Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чу?  нервовий  перестук  у
руках Так перестуку? вночi перемет, коли на ньому б'?ться втомлена риба.
   - Зупинився! - тихо шепоче Пантелi?вi.
   - Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так  оглушило,  -  як  грiм,  луна?
шепiт.
   Присiдати треба  прямо  в  студену  воду,  i  вона  завагалася,  пильно
вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий  човен,  натягнулись
мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I  полум'я  з  чорними  плямами
посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В  страшенному  вибуховi
задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло  залiзо,  i  сизий
стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля  рiзко  вдарила  в
береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм  лiворуч  застрочили  кулемети.
Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину.
   - Лежи i не пiдводь голови! Чу?ш менi?!
   Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплю? все тiло,
пробiга? од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягу?ться шкiра на лобi.
   Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля не?, i кулi з протягом шерехтять
i  попискують  в  болотистому  надбережжi.  Берегами,   перегукуючись   та
стрiляючи, iде невидима ?м варта. Луна посилю? ?хнi голоси, а  в  темрявi,
десь за мостом, не тихнуть зойки.
   Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари,  високо  пiднялися  Косарi,  до
само? землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала.
   - Коли дотримають нас до ранку - пропали, - клацаючи  зубами,  промовив
Пантелiй.
   Вона  нiчого  не  вiдповiла,  бо  вже  навiть  не  ворушилися  холоднi,
нечутливi уста, а всерединi почав палити жар.
   "Хоч би не захворiти". Байдуже стало до пострiлiв,  вони  здавались  не
такими страшними, як ця студена купiль, вiд яко?  набрякло  i  закам'янiло
все тiло, кололо у вухах i мозку.
   - Пiдемо, Пантелiю, - промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу.
   - Куди? Я по смерть iще  не  збираюсь  ходити.  Не  нажився.  А  ти  не
розкидайся  дрижаками,  бо  й  мене  заморозиш.  Привикай,   дiвчино,   до
пiдривницького хлiба...
   Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розмина?ться задубiле  колюче
тiло.  Зда?ться,  переломлюються  негнучкi  ноги,  але   чiпка   упертiсть
перемага? усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс.
Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав ?? обличчя: воно
пашiло  жаром,  зрiдка  несподiвано  швидко  бiлiло  i  знову   наливалось
рум'янцем.
   - Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, - вийняв iз кишенi  плескату
пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину.
   Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися  на  другий  берег.  Ледве
йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i  розходилась  кругами.  В
головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i,  неначе
крiзь сон, почула знайомий схвильований голос:
   - Пантелiю, Нiно, це ви?
   - Та неначе ми... I ще голос:
   - Прийшли! Нiно, що з тобою? - нахиля?ться над нею Созiнов.
   - Нiчого, Михаиле, - уперше назива? його по iменi, i  все,  усе  кудись
вiддаля?ться вiд не?.
   Прокида?ться  од  яскравого  сонячного  сяйва,  радiсно  примружу?ться,
несподiвано зустрiча? погляд Михайла i червонi?. Вона добре зна?: щось уже
трапилось, але що - не пригаду?.
   - Як тобi? Покращало?
   I дивно, навiть  смiшно  бачити  перед  собою  стурбоване,  схвильоване
обличчя.
   - Усе  гаразд,  -  пiдводиться  дiвчина.  Якимсь  незвично  стужавiлим,
твердим стало ?? тiло, i в головi перегойдувався  бiль.  Але  то  лише  на
хвильку.
   - Нiно, ти не зна?ш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала... - бере
?? за руку.
   I вона тепер пригаду?: назвала його вголос по iменi  i  радiсний  сором
залива? ??  блiде  обличчя.  Зда?ться,  так  би  все  життя  слухала  його
перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила  б  погляду  од  чорних
блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера.
   - Нiно, люблю тебе...
   I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась
на свого коханого, притулилась i зразу ж  злякано  вiдхилилась  од  нього:
бiля дубiв загомонiли голоси.
   - Олексо, що тобi для повного щастя треба?
   - На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? - широко звучить завзятий  голос
Слюсаря.
   - Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день.
   - Тодi костюм водолаза ощасливить мене.
   - Костюм водолаза? - розчаровано тягне спантеличений партизан. - Навiщо
вiн тобi?
   - Мости над рiками взривати.
   - Ех, коли б я був доброю фе?ю...
   - Тодi б я в спiдницi ходив, - закiнчу? Слюсар. I  розгонистий  молодий
смiх котиться лiсом.



   XL

   Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками
обвисла шкiра на щоках, зiгнувся;  хода  стала  розхитаною,  а  чорнi  очi
почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям,  стоячи  на
помостi:
   - Ми вiдступа?мо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога  не  стане
на правий берег.
   I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон  iще
владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але  то
була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому,  кидав
шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку:
   - Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш,  щоб  якась  зараза  у  вiкно
стрельнула? Ти iз кожним днем  дурнi?ш,  як  пеньок  трухлявий.  -  Мовчки
вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч - все-таки безпечнiше.
   В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився  чiпкий  страх  i  перед
теперiшнiм, i перед майбутнiм.
   Туманно? передвесiнньо? ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв
iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати
дрож,  коли  пальцi  охолодила  криця  парабелума.  Хотiв   стрельнути   у
перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:
   - Мамо, вiдчинiть.
   У хату, важ