мене, сестричко. В грудях!.. - тяжко захрипiв молодий хлопець з хвилястим русявим чубом. Обережно пiдняла сорочку i здригнулася: куля попала партизановi нижче соска, i з невелико? рани з силою витиснуло частину легенi, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Вiдчуваючи приплив кровi до голови, метнулась назад, мiж палаючими деревами знайшла парокiнну пiдводу, що саме пiдвезла бо?припаси, уклала пораненого i наказала везти до санпункту, де був хiрург. I знову побiгла наздоганяти партизанiв, що наближались до Бугу. Коли мiномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них i побiгли до рiки, вiдрiзаючи дорогу дiвчинi, що опинилась на пiвостровi, утвореному Бугом i нешироким зарогом. Вiдстрелюючись на ходу, Соломiя кинулась до рiки. Кiлька разiв просвистали бiля не? кулi, i вона з похило? кручi покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, i в цей час по рiчцi смачно зачмокав свинець. Тiснiше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнiв. Тримаючись за обшивку бiльшого, тихо аж по груди увiйшла у воду i заховалася в гострому закутку помiж човнами. На кручi з'явилися двi чорнi постатi, i дiвчина, торкаючись скронями обох обшивок, пригнула голову до само? води, густо? i червоно?. Iще раз пролунало "ура", i резервнi роти з новою силою вдарили на фашистiв. Найжорстокiший бiй точився бiля колод i на пiвостровi. Дмитро наказав сво?м партизанам, що попали пiд перехресний кулеметний вогонь, вiдступити вiд пiвострова, а сам iз штабним взводом помчав до Бугу. Бiля рiки усi вершники спiшились, кручею спустилися вниз i побiгли до вислого рiжка, що вiдчахнувся вiд берега, ладнаючись от-от обвалитись у воду. Першими з берега на кручу пiдняли на плечах кулеметникiв, i вони зразу ж вдарили в спину оторопiлому вороговi. На допомогу кулеметникам висипали автоматники, i останньою вилiзла на пiвострiв, уся мокра i радiсно зла, Соломiя. Заметалися вороги на вузькому клинi, а потiм отарою, переганяючи один одного, кинулись у хвилi заводi, думаючи переплисти на той берег. I тодi лiвобережнi кущi замерехтiли цятками вогнiв, обiзвалися пострiлами - шляхи вiдступу були вiдрiзанi загоном iменi Ленiна... Ясний зеленавоголубий свiтанок пiдiймався над берегами Бугу. Сонце ще не зiйшло, але схiд уже горiв, мерехтiв i мiнився дорогим шиттям; дубовим листом золотилися окрайцi хмар, i на притихлiй водi, що зараз нагадувала велетенський щiльник, кожна сота грала то червоною барвою у ви?мцi, то синьою чи голубою в стiнках правильного шестикутника. Стихали пострiли. Незабаром iз в'язницi висипали в самiй бiлизнi змарнiлi в'язнi, обнiмаючи i цiлуючи сво?х визволителiв. Якась жiнка кинулась до Дмитра. Вiн, спiтнiлий i весь у землi, на мить одхилився назад, але на нього поглянули такi щасливi голубi очi, наповненi сльозами i усмiхом, що вiн рвучко нахилився до них i вiдчув на устах теплий солоний присмак. - От i познайомились - партизан Дмитро Горицвiт, - усмiхнувся молодицi, бачачи, як в ?? очах мерехтять червонi вiдблиски пожежi. - Щасти тобi, Дмитре, зустрiтися i зi сво?ю дружиною, - стисла йому руку сво?ю невеличкою, довгастою, мов весельце. - Коли б то так, - замислився. - Дмитре Тимофiйовичу! - пiд'?хав до нього Тур. - Вiтаю з цiлковитою перемогою над ворогом. Нашому загоновi i вам особисто висловив подяку представник штабу партизанського руху. - Спасибi!.. Убитi в нашому загонi ?? - Два. Чотири поранених. ? вбитi i в iнших загонах Втрати фашистiв - шiсть сотень. Можна сказати, район звiльнено. Обминаючи трупи ворогiв, обвугленi головешки дерев, пащi пнiв, що, неначе вигнутi кривавi плахти, гаряче дихали вогнем i димом, Дмитро по?хав до сво?х партизанiв. XVI Дiставши вiд штабу партизанського з'?днання триденний вiдпочинок, Дмитро повiв загiн у село Погорiле, що мальовниче розкинулось на крутих пагорбах понад Бугом. Сонце, трохи посвiтивши зранку, тепер зайшло за хмари i широкими прапорами пробивалося аж до середини неба. В його зм'якшеному свiтлi все навколишн? окреслювалось чiтко i рель?фно, неначе i дальнi хати, i хвилястi вишняки, i примхливi лiнi? Бугу, i корови в долинi були вирiзьбленi iз каменя. Зрiдка на луги падав просвiток, i тодi здавалось, шо латаття i незабудки палали в хисткому жовгоголубому вогнi. По дорозi промчало авто, переповнене партизанами. З кабiни весело виглянув Пантелiй Жолудь, гукнув комусь: - Додому хлопцiв везу! Хай погуляють у сво?х. Але не встигла машина пройти двiстi-триста метрiв, як зачмихала i зупинилась. Жолудь вискочив на землю, посварився на когось у кузовi. - Горючого, чорти, не догадались пошукати. Тепер к бiсу в зуби по?дете, а не додому. Доведеться пiшки чимчикувати. Увесь "шик" пропав. - Чого ти, Пантелiю, скрипиш, як немазаний вiз. Залий бак мо?м трофе?м. Спирт - перший сорт, - промовив невисокий червонощокий партизан, подаючи з кузова велику сулiю. - Шкода такого добра, - пожалiв хтось iз тих, хто випити не дурень. - Добрячий спирт, - нюхнув Пантелiй i зажурено похитав головою: - Таке добро виливати аж серце не на мiсцi... Проте вилив рiдину в бак - хотiлося на машинi при?хати в село. Знову зачмихало, загурчало авто, i во?ни з пiснею помчали до сво?? рiднi, жiнок, батькiв та дiтей. Деякi партизани невеликими групами переправлялись через Буг, по стежках пiдiймались на крутi пагорби i зникали в полумисках зелених долин, у вибалках, в чепурних селах, що потопали тепер у яблуневому квiту. I поки дiйде вояк до сво?? хати, за ним уже пiвсела пряму?, розпитуючи про життя бойове, друзiв, свою рiдню. I дивися, якась мати бiжить назад селом додому - може уже ?? син прийшов. А он якась жiнка, почувши важку звiстку про смерть чоловiка, побiлiла, схопилась руками за серце, притулилась до плота i завмерла в тiй скорботi, коли небо i земля темнiють в очах. На царинi села Погорiле партизанiв перейняли селяни хлiбом-сiллю. Скинувши шапку, шанобливо поцiлував Дмитро високий хлiб, передав комiсаровi. I, вдивляючись в щасливi обличчя людей, в оту живу рiзнобарвну хвилю, що забила всю вулицю, в отi захопленi оченята дiтвори, що повкривала тини, тримаючись руками за стовпчики чи квiтучi гiлки дерев, вiн чув, що спокiйна радiсть сповивала все його тiло, як цвiт сповивав село. Не раз у життi, досхочу напрацювавшись на полi, вiн, лежачи на возi чи просто на стернi, вiдчував солодку хвилюючу утому. Вiдпочиваючи, спiвало тiло, нахилилися над ним свiти, М'яко мерехтiли великi зорi, i далина була така принадна i зрозумiла, як дiвоча пiсня в жнива. Отак i тепер спокiйно, урочисто i трохи сумовито було на душi. Радiсть, що заливала село, була такою близькою, все-проникливою, що вiрилось: вiдшука?ться його сiм'я, i до нього пригорнуться дiти, як он до того високого партизана, що, посадивши на плечi дiвчинку, в супроводi щасливо? молодицi i цiлого виводка малят пряму? подвiр'ям до хати. I всмiхнувся, коли найменший хлопчик потягнувся ручками до гранати, неначе до цяцьки. Люди запрошували до себе дорогих гостей, широко, навстiж вiдчиняли ворота i, не зачиняючи ?х, так i йшли з партизанами до хат. I в тому простому селянському звича? була така дорога любов до сво?х людей, що тиха усмiшка не раз молодила суворе обличчя Дмитра. "Як ми заживемо пiсля вiйни ?диною сiм'?ю. Все дрiб'язкове вимететься з людсько? душi, поглибшають, покращають i любов, i почуття, i життя, як свiт пiсля грози..." Та й тепер Дмитро щоденно помiчав, наскiльки морально пiдносились люди, що пройшли через рiки страждань, щоразу дивилися смертi у вiчi. По-новому вiн бачив дружбу, любов до сво?? землi, любов до кохано? дiвчини, жiнки... Та й сам Дмитро уже був не тим Дмитром. Ранiше обнiмав свiт лише сво?ми руками, а тепер охоплював його ще й думами, усiм серцем, бiльше турбуючись за людську долю, нiж за свою. Колись давно основою вважалося сво?, хай невелике, як пташине кубельце, але сво? щастя, добро, сво? подвiр'я i хата. I iнше розумiння було вiддаленим, книжковим, лежало, як незмiрна глибiнь. Тепер вiн крiпко пiдводився над тим притьмареним обмеженим свiтом, i життя його, не втрачаючи сво?х характерних особливостей, по?дналось iз життям людей; по?дналося не сiро, як у того, хто хоче заховатися вiд допитливого i правдивого людського ока, а як ?днаються весною на бистрiнi рiзнобарвнi живi струмки, доповнюючи один одним дивну веселку кольорiв i не втрачаючи сво?? особисто? принади. Коли була виставлена варта i всi партизани розмiстились по хатах, до Дмитра i Созiнова пiд'?хав Тур. Його обличчя раз у раз освiчувалось доброю усмiшкою. - Дмитре Тимофiйовичу, я вам зараз не потрiбний? - Як так може бути, щоб комiсар був менi не потрiбний? - примружився, розумiючи, що Тур хоче ?хати до Соломi? - вона ще зранку пiшла до батька. - Що будемо робити? - зразу споважнiв комiсар. - Та ?дь уже. Вiдпочивай до ранку, а потiм приймеш командування загоном: я з начальником штабу навiдаюсь до свого села. Так? - подивився на зосереджене обличчя Созiнова. - По?демо! - кивнув головою начальник штабу. Тур попрощався iз ними i, пригинаючись, щоб не зачепитись за гiлки дерев, помчав вузькою вуличкою в долину, потiм на мить з'явився на крутому пагорбi i раптово зник з очей. Зiтхання мимоволi вирвалось iз грудей Созiнова. Дмитро без слiв розумiв його почуття. I хоч як йому хотiлось заспоко?ти хлопця, проте не випустив нi пари з уст, - не тому, що нiчого заспокiйливого не мiг знайти. Тепер вiн уже глибше розумiв сплетення людських почуттiв, але вважав, що торкатися до них, хай навiть досвiдченою рукою хiрурга, однаково непри?мно i боляче. "Час - найкращий лiкар в таких випадках. Час... i друга дiвчина. Клин клином вибива?ться", - вiйнула над ним давнина молодостi, i здалося, що наче сто рокiв пройшло з то? пори, чи може то сон був, що якось приснився i запам'ятався до цього часу. На всiм скаку до них пiдлетiв Симон Гоглiдзе i, блискаючи дрiбними чистими зубами, повiдомив: - Недавно налетiли на мiсто три "драбини". Рештки фашистiв повискакували на майдан. А "драбини" давай ?х поливати з кулеметiв - думали, то партизани господарюють. - Куди ж розбiглися рештки? - запитав Созiнов. - У лiсок. Там ?х тепер виловлю? загiн iменi Ленiна. Обижаються хлопцi, що не воювали сьогоднi. - Чого, чого, а навоюватися iще встигнуть, - задумливо вiдповiв Дмитро. - Твоя правда: на войнi навою?шся, - погодився начальник розвiдки. В'?хали на подвiр'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гнiздо ластiвки, прилiпилась бiля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу. - Ощасливте нашу домiвку, - вклоняючись, пiдiйшла до них немолода жiнка в старенькому полотняному сачку. Увiйшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зiллям, i Созiнов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жiнка попередила його: - Умивайтеся звiдси, - поставила великий глиняний полумисок. - Чи не чари нам приготували? - засмiявся Созiнов. - Це рiчкова бистра вода. Щоб завжди були краснi i дужi, як вода. Умивайтесь, синочки, - любовно подивилась на партизанiв i зiтхнула. * * * Гармонiя грала, а потiм i пiсня озвалася. Заслухалася, замислилася жiнка на порозi, перебираючи руками полинялий старенький фартух. - Чого запечалились? - увiйшов у двiр Дмитро. - Оце тiльки й ожило село в цi години. I дивно, i чудно слухати пiсню. Аж не вiриться, - подивилася молодиця великими сумовитими очима. Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червонiла i темнiла рiка, задимiлись береги, i човник на хвилях перегойдувався, летiв, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали пiдкови, i партизан на рослому конi, перехрещений кулеметними стрiчками, опоясаний вiнком гранат, велично злетiв на крутий пагорб, а потiм заховався за стiною порожевiлого квiту... Дмитро уже знав життя сво?? господинi. Нiчим воно не вiдрiзнялося вiд горя тисяч жiнок... Може колись новi поколiння, щасливi з колиски й до домовини, з подивом i повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Iванiвну Руденюк, що народилась на панському полi, знайшла свою долю на вiльнiй нивi i померла вiд кулi лиходiя за те, що варила ?жу партизанам... Чоловiк ?? i старший син пiшли в 1941 роцi захищати Батькiвщину. Одержала вiд них кiлька коротких листiв, якi й досi десь лежать, а може i зiтлiли в землi... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати ??, тiльки чорнiють з червоного грунту обгорiлi пiдвалини... Далi вiйна покотилась на схiд, i замiсть листiв тепер тiшили жiнку лише сни, коли бачила у них дорогi обличчя. Старшу, сiмнадцятилiтню дочку убили фашисти, - втiкала iз неволi додому. Тричi забирали ?? в проклятий край, i тричi утiкала з дороги. - Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мо? костi в сво?й землi, - говорила вона. Катерина на сво?х руках донесла вночi з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала пiд вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходi? заборонили прибирати тiло дiвчини - хай iншi бояться втiкати. Тiльки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила ??. Прийнявся пiдрiзаний дерн, розрiсся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилiтньою Галиною... Аж ось i вона бiжить з вулицi, головастенька, проворна, очi довгастi з смiхотливими жмурками. Дмитро широко розставля? руки, i дiвчинка довго ; кружля? по подвiр'?, аж поки не опиня?ться на могутнiх плечах. - Дядя Митя! - смiючись, охоплю? рученятами голову Дмитра. - Тьотя Галя, - в унiсон вiдповiда?. - Я не тьотя, - заперечу? дiвчинка. - А хто ж ти? - Я Галя. - Хто ж тобi такого наговорив? - Сама знаю. - А ще що та зна?ш? - Що ви Гiтлера уб'?те. Правда, дядю Митя? - Правда, тьотю Галя. - Я не тьотя. - А хто ж ти? - Я Галя. --- Хто ж тобi такого наговорив? - Нiхто! - розгаду? дiвчинка, що з не? насмiхаються, i ображено вiдкопилю? губи. - Ну, коли не призна?шся - викину на хату! - Не викинете, - впевнено заявля? Галина, гарцюючи на плечах i мiцнiше охоплюючи голову Дмитра. - Чому? - Бо ви добрий, дядю Митя... Таким i мiй тато був. I цi на?внi слова водночас бентежать i болем наливають душу Дмитра. Осiдлавши коня, по?хав iз Созiновим перевiряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопцi. Потiм. завернув на майдан, де грала гармонiя i молодi партизани так кружляли з дiвчатами, що пил та вибитий спориш високо злiтали вгору. А старшi готувалися завтра ви?жджати в поле: орати вдовам i партизанським та червоноармiйським родинам. На подвiр'ях бряжчала упряж, залiзо, лунко озивалися партизанськi голоси: - Хiба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепiги поламалися. - Ех, аби трактор... хоч би побачити... - Ти, браток, тракторист? - Та нi, кулеметник... - А був? - Бригадиром тракторно?... - Як земля увечерi пахне. - На врожай... XVII Вранцi попрощалися iз Туром, ви?хали з подвiр'я. В долинах спiвали струмки, i кожен iз них мав свiй голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злiтали i опускались додолу напiврозквiтлi яблунi, оповиваючи усе село. Навiть променi сонця, процiджуючись крiзь яблуневий цвiт, ставали блiдiшими i м'якшими. За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кiстяками мертвих дерев, i ви?хали за село. Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небi, заваленому бiлими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотнi дзвiнкiв крихiтнi жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, бiля заводi керкнула чапля, а потiм загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетiв куцохвостий крижень i, неначе осколок, з фуркотом впав у заростi. На бистрiнi викинувся сом, i довго по водi аж до самого берега розходились широкi круги. Праворуч луги круто пiдiймалися вгору, i рудi обвiтренi пагорби, покритi рiдким чагарником i травою, красувалися зморшками i глибокими рубцями, як бувалi в походах вояки. На пагорбах бiлiли невеличкi хати, а в долинах тiснилися кучерявими отарами скам'янiлi верби. I раптом один вибалок до самого Бугу задимiвся червоною рiкою. Здавалося, кров, паруючи рожевим туманом, пливла по долинi щiльно i невпинно. Аж коня зупинив Дмитро, а руку пiддашком приклав до очей, розглядаючи ту страшну криваву долину. "Бузькiв огонь цвiте, - нарештi зрозумiв, але тривожне порiвняння довго iще стискало серце: - отак наша кров тече". В сусiдньому селi ?х зупинив загiн самооборони - селяни, озбро?нi мадьярськими "пушками", берданками i допотопними кремнiвками. Небезпремiнно бажаючи показати свою владу, вони хотiли повести командирiв до коменданта села, призначеного штабом партизанського з'?днання. Але, розговорившися, подобрiли i попросили, якщо ?, набо?в до рушниць. - Якими ви стрiля?те? - показав Дмитро на мадьярську гвинтiвку. - Якими доведеться, товаришу командире. При наступi на мiсто стрiляли нашими. Трьохлiнiйними краще - набiй менший. Куля летить, фурчить, фашисту страху цiлий мiшок нагонить: за мiну вважа?, - весело, скромовкою промовив вугластий чорнобородий селянин. Чим бiльше наближалися до села, тим сильнiше хвилювався Дмитро. Спогади, передуми, передчуття так налiтали на нього, що аж одхилявся назад, неначеб у груди бив мiцний порив вiтровiю. Здавалося, що з роками повиннi були улягтися почуття, як пiсля повенi рiка, що увiйшла у береги, мала б зменшитись гострота болю i радощiв, а переживання - поступитися перед розсудливим розумом, потьмаритися картини минулого, особливо у такого стриманого чоловiка, як Дмитро. Iнодi й самому здавалось: вiн стiльки пережив, стiльки побачив лихого i страшного, що душа його бiльше не зможе вмiстити в собi тих дивних хвиль, якi сповнюють очi, серце i розум новим багатством i красою. Одначе то тiльки здавалось. Досить було короткого вiдпочинку, досить було зiткнутися з наболiлими людськими печалями чи скупими-скупими радощами, щоб знову почути, що все людське тривожить i раду?. Дужче забилося серце, коли попереду дрiбними димчастими кучерями почав повiвати рiдний шлях. Неначе з побратимом, привiтався iз ним. Бiльше не в силi стримати хвилювання, потрiпав Орла по ши?, i той, прищулюючи вуха i розстилаючись, помчав на весь кар'?р тужавою дорогою. Охорона кинулась перепиняти ?м путь, але зразу здивовано i радiсно пiзнала Дмитра. Хотiлося зiскочити з коня, розпитати про сво?х, але неймовiрним зусиллям стримав себе: що ж йому тодi робити, коли нiкого нема дома? Вклонився селянам i поскакав далi. Созiнов, пильно роздивляючися навкруги, з подивом i радiстю пiзнавав це село, пригадав образ незнайомо? жiнки з дочкою, що лiкувала йому рану. Ось i хата ?? показалась на розi. "Де не будете, а до нас пiсля вiйни за?дьте", - неначе зараз почув мелодiйний голос русокосо? дiвчини. - Дмитре Тимофiйовичу! Рiдня моя тут! - гарапником показав на Мартину хату. - Яка рiдня? - здивувався i в уявi побачив Марту такою, якою вона була у млинi. - Одна жiнка тут менi рану перев'язувала. Як ??? - Марта Сафронiвна? - Вiрно За?дем до не?? - За?жджай Я пiзнiше прибуду. Про сво?х довiдаюся. Коли довго не буду - розшука?ш мене. Бiля самих ворiт вiн побачив Марту, що стояла, дивлячись на вершникiв. Вона його, видно, не пiзнала, бо навiть з мiсця не ворухнулась. А коли Созiнов зiскочив на землю, молодиця пiшла йому назустрiч... Дмтро летить тихими вулицями. Ось i його подвiр'я шуму? дрiбним свiтлозеленим мереживом молодого тополиного листу, бiлою хвилею пiдiйма?ться розквiтлий сад. Орел легко перескаку? рiв, i Дмитро, уже не чуючи ваги свого тiла, притримуючи рукою шаблю, бiжить до сво?? хати, що, зда?ться, сама, похiтуючись, наближа?ться до свого господаря. Мертво навкруги, тiльки вiтрець лель-лель колише дерева, осипа? цвет. Бiля порога згустком кровi червонi? округлий розбитий замок, дверi забитi лише невеличким кiлком. Рвучко зрива? з прибою клямку i входить у хату. Пусiкою вiють осиротiлi стiни сiрий пил пухнастою скатеркою застелив стiл що сто?ть посеред хати, зiв'яли на вiкнах неполиванi вазони, а з пiдлоги, мiж двома прогнилими дошками, вибився невеличкий кущик травицi. Промiнь сонця гойдався на свiтлому зелi, засновував його тоненькою, ледве вловимою теплою пряжею. Оце i всього живого було в хатi Дмитра. XVIII Чи спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизу? ?? тiло. ?дким туманом пару? болото, i крiзь мряку видно, як рожевi? на сходi - певне, сонце сходить Югина поглянула на дiтей i раптом завмерла: бiля Ольги, скрутившися плегеними кiльцями, лежить гадюка. Близькiсть небезпеки зразу ж виводить молодицю iз зацiпенiння; вона, боячися навiть дихнути, вiдступа? назад, де мiж кущами вiльшаника то тут, то там чорнiють вогкi, набубнявiлi штурпаки. Схоплю?ться руками за один, i вiн притишено хрупа? в землi, бiля кореня. "Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись", - блага? усе ?? тiло, а в очах аж темнi?, бо вони бачать тiльки потворнi темнi кiльця гада. З силою вдарила дрючком, i здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потiм швидко загупала вузлуватим кiнцем по осоцi, не помiчаючи, як чорна вода, замiшана дрiбними ниточками корiнцiв, заляпувала одiж i обличчя. - Мамо, що ви? - прокинувся Андрiй i сторопiв, бачачи поширенi од переляку, напруги i хвилювання великi потемнiлi очi. - Ой, - схопилася за груди. - Так перелякалась, так перелякалась! - i, кривлячись вiд огиди, вiдкинула палицею гадюку в болото. - Ходiмо, дiти мо?, подалi вiд цього проклятого мiсця. - Куди ж пiдемо? - запитав Андрiй. - В Майдани помандру?мо. Нема мо?? сили бiльше гно?ти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукiяна Зарембовського. - ?? гадюка вкусила, - прокинулась Ольга, протираючи очi кулаками. I мати тiснiше пригорнула дочку до грудей, мимоволi, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхiтне кiльце. Зiбрали у вузлики убогi пожитки, з'?ли по невеликiй скибцi вже зацвiлого хлiба i обережно пiшли купинистим болотом до Майданiв - невеликих хуторiв, що розташувалися в лiсистих яругах далеко-далеко вiд битого шляху. В кущах то там, то тут сидiли люди; вчуваючи кроки, злякано пiдводились i застигали, як застига? водяний бугай, чуючи небезпеку. Гiркувато курилися дими; запасливiшi втiкачi пекли картоплю; зрiдка на жару якийсь рибалка пiджарював рибу. Де-не-де форкали конi, мукали корови - дехто встиг вигнати худобу. Андрiй розшукав коня i наздогнав сво?х на лозовику. Мати пiдсадила Ольгу, а брат повiв за повiд коня, iдучи тихою ходою по чорнiй податливiй стежцi. Пiдводилось сонце, i туман, осiдаючи, вiдкривав шапки верболозу i вiльхи; чiпляючись за трави, вiн поволi котився за вiтром i розходився, неначе важкий сон. Знову бiлогрудi чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрiвникiв: - Чи? ви? Чи? ви? "Отця i неньки", - так само вiдповiдала у думцi Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'?дене комарами обличчя Докi?. "Великий свiт, а нема де дiтися в тобi, нема де заховатись од ненависного ока; Може i в Майданах на нас чека? невблаганне лихо". I знову ворухнулось те саме рiшення: треба послати Андрiя розшукувати чоловiка. Хай забира? ?? у партизани. На миру i смерть красна. Болота i болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнiлим оком покiйника, то несказанною голубiнню, до яко? тягнуться квiти, де розроста?ться глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гнiздо з великими свiтлозеленими крашанками Андрiй побачив у кущi червонолозу. Нахилився над ним, але Докiя насварилася на нього: - Не чiпай! То тiльки фашист проклятий руйну? все життя. - Я Ользi хотiв... голодна вона. - Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечерi прим'яли кущ лiщини, настелили трави i полягали спати. Та не спалося молодицi. Далеко в рудавозеленому маревi сходив повний кривавий мiсяць. Тонко i в'?дливо дзижчали комарi, а байдужi хмари висiли над головою, неначе брили камiння. - Не спите, мамо? - торкнувся плеча Югини Андрiй. - Не сплю, дитино, - почула, яка мiцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тiльки трохи менша. I знову ворухнулися тi самi думи. - Не журiться, мамо. Доберемось до Майданiв, i я по?ду шукати батька, - неначе вгадав ?? думки, подивився вдалину, I здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася помiж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стримiло дуло гвинтiвки. "Нi, це не облава", - вiдлягло трохи од серця, бо бiльше нiде нi звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме i недобре було в цiй високiй, наче тiнь, зiгнутiй поставi. Осьвона взяла трохи лiворуч, i Югина, вiдхиляючися назад, пiзна? Сафрона Варчука. "Кого ж вiн шука? в болотах? Чи не ??? Але чому з ним нiкого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичi", - i полегшено переводить дух, коди Варчук вiдходить далi вiд них, обминаючи озерце. - Мамо, не пiзнали? - гаряче дихнув ?й в обличчя Андрiй, i його блiде лице аж стужавiло вiд хвилювання i непокою. - Пiзнала. Чого вiн тут ходить?.. - Це неспроста, мамо. Сам вiн без фашистiв чи полiцi? нiколи б сюди не забрiв... Мамо, - голос його аж перерива?ться. - Це, може, нашi прийшли? - Що ти, сину? - злякано i радiсно промовля?. - Я зараз дiзнаюся, - рiшуче пiдводиться хлопець. - Куди тепер, вночi? Заблудишся, в драговину вскочиш, - пригорта? сина до себе i не помiча? насмiшкуватого блиску в очах: хiба ж вiн маленький? - По?ду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б нашi повернулися. - I вiн зника? в кущах, пругкий i дужий, мов дубок. - Коли б нашi повернулись! - ще бринять у вухах, як пiсня, останнi синовi слова. I вона хоче i бо?ться заглянути в оту привабну годину людського щастя, як бояться заглянути в майбутн?, щоб не "наврочити" собi, тi люди, у яких, хай невидимою тiнню, а таки збереглися рештки пiдсвiдомих забобонiв. XIX - Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали? - Нi, - здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота. - Ви ж мене лiкували. - Не одного вас довелося, - тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. - На горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили. - I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого... Пам'ята?те, просив, щоб ви пошептали: бiг пес через овес... - Ой, пам'ятаю! - скрикнула i засмiялась молодиця. - Це ви у руку були пораненi. - Нарештi призналися. Думав, не хочете дармо?да приймати. - I таке скажете, - похитала з перебiльшеним докором головою. - Прошу до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили? - Вiн мiсцевий. По?хав додому. - Хто ж то такий? - Командир наш. Дмитро Горицвiт. - Дмитро?! - блiднучи, зупиня?ться молодиця серед подвiр'я i руку приклада? до грудей. - Що з вами? - Нiчого, - неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i тихо додала: - Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не повернулась у село. Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами кри?ться iнше почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей, i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни, багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течi? людсько? душi, став бiльше спостерiгати навколишн? - не тiльки зовнi, а й з глибини. I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока. Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжу? чи фiзичну неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять сво?х дiтей, - вiн знав, а може тiльки здогадувався, - були дiти. I встановлюючи в пам'ятi образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як бува? од дорогого спогаду, запитав: - Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди - на виданнi, - i пересмикнуло вiд несподiвано? думки: "А що коли в Нiмеччину забрали? Як я скривджу матiр". Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися тiльки в сво?х вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував ?м тi?ю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi сво?м здрiбнiлим зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз сво?х друзiв зробити якусь прикрiсть, переживав гостро i важко. - У хатi сидить, - перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi... Нi, не стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого. Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи накульгуючи, iде до хати. Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтлено? сонцем кiмнати. - Добрий день у хату! - Доброго здоров'я. - Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на нього i раптом радiсно вигукнула: - Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж? - I сам не знаю: був чи не був, - поздоровкався щиро i довго не випускав дiвочо? руки, сухо? i тепло?, дивуючись тому диву, як природа за яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного пiдлiтка. Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми. Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, ?? погляд наче передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало спокiйнiше; у?дливий щем почав оповзати, як оповза? снiгова брила од весняного сонця. - I як ви потрапили до нас? - нiяковiючи од його погляду, запитала дiвчина. - Бо зi мною всюди тво? слова мандрували: "Де будете, а до нас пiсля вiйни за?дьте". Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i за?хав. Може не рада? - напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв. - I добре зробили, - всмiхнулась дiвчина. - Бачите, яка вона у мене, - пiдiйшла Марта до столу. - Справжня дiвчина, хороша. - Тiльки яка ?? доля у цьому нерадiсному свiтi, - важко зiтхнула i почала застелювати стiл для гостя. - Долю будемо сво?ми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо, а сво? щастя добудемо. Правда, дiвчино? - почуваючи приплив сили од звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну. - Правда, - так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло забув про всi сво? турботи. XX Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили ?? востанн? на поставнику, iншi - на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь ?х зустрiли i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може, сказано - жiнки, дороги не знають - попали в невилазну твань. Але ж не могло бути, щоб загинули всi. Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзято? до всяко? роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як залiзо, пальцiв то проворно? сапки, то граблiв, то серпа. Побачила Дмитра - заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха спина. - Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема тво?? дружини i дiток. Чи буде божий суд над людськими мучителями! - Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не захова?ться од нас ворог, - мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним. - Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових... Це навiть подумати страшно. Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, - задумливо, нi для кого, промовив Карпець. - Скажи, Дмитре, чи ти коли-небудь про таких... таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань писалося, а й там тако? пiдлоти не було. Або вiзьми "Вiйну i мир" Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть, трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть... Що тут смiшного ?? - i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого... Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими селами. Аж надвечiр ви?хав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села на стовпi побачив оголошення: "Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'?зд суворо заборонено". А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: "За порушення цього правила знiма?ться штраф - одна голова з недолюдка". - Партизанська влада дi?, - схвально кивнув головою, повертаючи коня на луги. При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках долин. Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв. - Пiдiймайте, свинi, хвости, бо далеко водою брести! - промовив бiля ковбанi молодий вояка в збитiй на потилицю кубанцi. Дружно засмiялися партизани, а полоненi почали обережно, обабiч, обходити перепону. Перед заходом сонце пiрнуло у хмари, i димчастий небесний малюнок почав мiнитись, оживати, гаптуючи шовком дивнi прапори. Небо так напливало на землю, що Дмитровi здавалося: зараз вiн з конем потоне в цiй повенi. Од Бугу повiяло прохолодою. Лунко iшли над водою голоси, гучно бились в уключини весла - рибалки, жартуючи i пересварюючись, вивозили на цей берег людей, що повиходили з плавнiв i болiт. Дмитро постояв бiля перевозу, вдивляючись в змученi, почорнiлi, припухлi, та веселi обличчя. Потiм по?хав понад рiкою в гомiнкi сутiнки. Вже далеко вiд перевозу вiн помiтив на тому березi чорну постать жiнки з дитиною. Жiнка шкандибала i раз у раз зупинялася, - вiдпочивала, видно. - Дядю, перевезiть! - почув застуджений дитячий голос. Жiнка зупинилася якраз напроти нього; вiн зiскочив з коня i почав шукати на березi човна. Найшов бiля кручi, а замiсть весла взяв довгу ломаку i навстоячки поплив на той берег. Червоночорна вода свiтлiшала на пiскуватих перемiлах, i недалеко вiд берега човен врiзався в жовту косу, що майже не виходила з води. Не схотiв об'?жджати перемiлу. - Готуйтесь! На руках буду переносити, - водою побрiв до жiнки. I не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподiвано кинулась до нього, обняла i почала засипати поцiлунками. - Таточку, це ви? - повисла на його поясi Ольга. - Оце так! - тiльки й змiг вимовити Дмитро. I, пiдхопивши дружину на одну руку, а дочку на другу, розмашисте пiшов водою до човна. - Дмитре! Куди ж ти? Ми самi перейдемо! Дмитре... - Ану цить! Не командуй менi, а то зараз на бистрiнь викину, - жартiвливо пригрозив, чуючи, як дивною силою i радiстю налива?ться все його тiло. - Це тобi, може, Андрiй сказав, що ми iдемо позаду? - задихаючись вiд щастя i хвилювання, заговорила Югина. - Нi, не бачив сина. - Послала його iз мамою вперед... Я ногу на болотах пробила, покалiчилась трохи... Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на тебе... Як же ти найшов нас? - А як же? Чую - говорить менi серце: ?дь на луг, там знайдеш свою жiнку, посадиш ?? на коня, а сам i пiшки дiйдеш... - Радiсть моя... Дмитре! - оповила руками дорогу голову, коли вiн нахилився над човном. - Сонце мо?! - Сонце-то сонце, а ?хати чогось темно, - усмiхнувся, цiлуючи дружину в просвiтленi од хвилювання i слiз очi... Хай ненадовго щастя переступило порiг Дмитрово? хати, хай ущерблене було воно, бо на серцi осiли людськi болi i тривога за майбутн?, але то було щастя. I кожному, хто чесно боровся за рiдну землю, перенiс на сво?х плечах роки лихолiття, злигоднiв, мучився, карався, потом i кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя... I тепер, сидячи бiля напiвпрочиненого в сад вiкна та вслухаючись в несказанну музику рiдних голосiв, спiв солов'я, мимоволi порiвняв давнi днi з сьогоднiшнiм i усмiхнувся. Колись, будучи чiпким, як справжнiй господаровитий хлiбороб, вiн жадiбно вбирав у себе все, що вважав за потрiбне, а вiддавав скупо, неохоче, iнакше кажучи - i в самiй сутi життя залишався тим сiячем, що бере з землi багатий врожай, а висiва? невелику частину. Вiн колись пiдсвiдоме почував, що життя переганя? його, що вiн може зробити бiльше, але боязко було порвати нитi уже виткано? пряжi, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Вiн рiвнею почував себе iз кожним знавцем дiла, сяяли очi в роботi, але iнодi не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширшi плани. Тодi вiн неясно вiдчував якiсь сво? провини А тепер це вiдчуття зiйшло як торiшнiй снiг. I нiяка тiнь досади не могла притьмарити, зiгнути його, пiдсвiдоме смоктати серце I тому в нього знайшлося вiрне слово i для сво?х партизанiв, i ще бiльшою стала любов до сiм'?. Найголовнiше - вiн кожному прямо мiг подивитися в очi, i не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужi i смiливi крила. Сидiв бiля напiвпрочиненого вiкна, i добрi думи охоплювали Дмитра, сiяли очi, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах. На машинi до його дому пiд'?хав начальник АХОХ, як жартiвливо прозвали партизани хазя?на господарсько? частини, додавши до назви АХО iще одно "х". I хоч як старався справитися зi сво?ми завданнями господаровитий Вiктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбiльше анекдотiв i у?дливих запитань на зразок: чим вiдрiзня?ться бичок вiд нашого АХОХ. - Товаришу командире! Така розпуста пiшла, - незадоволено забасив Вiктор Михайлович. - Просто добро iз рук вирвали. - Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, - сердито сплюнув Пантелiй Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака, роз'?жджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд частування. - За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги пальця, - голови не прикладу? - вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи, про що ма? йти мова. - Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш ?м банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав. Сказано: з жука меду не на?сися, - все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно знову переживаючи невдачу. - Чи не на пасiку ?здили? - догадався Дмитро. - Точно. На пасiку. Хотiли меду на сво? свято захопити. При?хали, а там уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля порога i хлiб в полумиски з медом умочають. "Хлопцi, вiдпустiть нам трохи цього дива", - кажу ?м. - А ви з якого загону? - питають мене... - Еге, та ви до нашого села не прикрiпленi. Шукайте собi в сво?му. Коли ж перекусити хочете - сiдайте до гурту. - Що ми не говорили - не помага?, - втрутився в розмову Гаценко. - Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з ним... - Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це сво?, - безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. - А найголовнiше, товаришу командире, що пасiчник - батько нашо? Соломi?. А такий вредний, в'?дливий дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть. - I навiть командиру не привезли покуштувати меду? - засмiявся. - Не привезли. От до чого сво? хлопцi доводять. - Це назива?ться - наводять порядки в партизанському районi. - Не дуже вони, цi порядки, тiшать мене, - похитав головою Жолудь. - А меду дуже хочеться? - Полюбляю таку штуку, - аж губами повiв Пантелiй. - Ну, добре. Дам вам записку до пасiчника - вiдпустить на загiн. - Ой, не вiдпустить... Вредний дiд! - Вiдпустить! - приклав блокнот до колiна... I незабаром авто, пiднiмаючись на Великий шлях, зникло в м'яких i чистих сутiнках. Яким дивом, хвилюючим i радiсним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегрiта пила далекого лiсу i небо, що опускалося аж за лiс. Трах-тах! Трах-тах! - ударило на левадi, i Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радiстю зрозумiв помилку: то не пострiли були, а якась жiнка праником лунко вибивала шмаття. Вечiрнi барви тихо облягали село; над Великим шляхом трiпнулась зоря, i десь далеко-далеко запечалилась пiсня. I свiт був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в новi бо?, щоб знову кувати щастя на землi, бачити голубу i зелену весну, почути пiсню солов'?ну, i вiковiчний шум широко? дороги, i велику радiсть вiльно? землi. XXI Пiсля вiдпочинку Дмитро знову по?хав у лiс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край i водночас стежили, пробиваючись у глиб Подiлля, за дiями ворога. До кожного загону чи групи самооборони пiдпiльний райком i штаб партизанського з'?днання прикрiпили полiтичного працiвника i партизана-iнструктора, щоб через деякий час цi загони стали бойовими одиницями, якi зможуть виконувати й тактичнi завдання. На правому березi Бугу були розвiдники Дмитра пiд командуванням завзятого Симона Гоглiдзе. Якийсь особливий розвiдницький нюх мав цей стрункий, пiдтягнутий вояка. В дощi, метелицi, непроглядну темiнь вiн знаходив шляхи до ворожих гнiзд i зовсiм iншими дорогами виводив партизанiв з небезпеки. - У партизана тисяча дорiг, у фашиста тiльки двi: одна - у землю, в могилу, друга - на небо, до чортiв. Вибирай йому чи ту, чи iншу дорогу - обидвi хорошi, - пояснював сво?м бойовим побратимам. Вразливий i довiрливий, як дитина, швидко мiг розсердитися одначе i розвеселити його було легко. А в бою вiн брав таким натиском, несподiваним, рiшучим, що навiть хлопцi, якi бачили види, дивувались i з опаскою косилися на начальника розвiдки. Одного разу минуло? зими диверсiйна група Григорiя Ладижця опинилася в оточеннi. Фашисти, висипавши iз великого ста. облягли ?? кiльцем, на околицi залязгали танки, у спину вдарили кулемети. I тодi Гоглiдзе взявся провести партизанiв прямо через село. - Ти сказився? - насiвся на нього Ладижець. - Там же вся сила нiмецька. - Знаю. Тут, - показав навкруги, - менша сила, але вона в дi? i жде нас. Там, в селi, велика сила, але вона не лежить за кулеметами i не чека? нас. Таку силу ми проб'?мо - i гайда в лiс. I партизанський удар по селу був таким несподiваним, що | фашисти, залишаючи на снiгу чорнi купини вбитих, почали розбiгатися хто куди... Прощаючись iз Гоглiдзе, Дмитро знову нагадав: - Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-пiд землi, а дiстали. - Пiд землею будуть - дiстанемо. На землi будуть - дiстанемо. На небi з'являться - теж дiстанемо, - вiдповiв Гоглiдзе, який любив пишнi вислови. - Ну, бувай, кацо, - по-простому обнялись, поцiлувались. - Зв'язкових двiчi на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою. - Гаразд, товаришу командире, - усмiхнувся чистою дитячою посмiшкою, вскочив на мотоцикл i подався до сво?х розвiдникiв. Говорив Дмитро про кулемети недаремно - хотiлося, щоб сила його загону змiцнiла вогневою наснагою, мрiяв, щоб у кожному взводi на два стрiлецькi пiдроздiли припадав третiй - кулеметний. Всi останнi днi, радiснi, неначе сон, поглинула робота по формуванню нових взводiв, складання докладних звiтiв за останнiй час, пiдготовка нагородних матерiалiв на кращих партизанiв i короткi вiдвiдини сiм'?. Знову Андрiй, уже чотирнадцятилiтнiй ставний пiдпарубчак, попросився, щоб батько забрав його iз собою. Але Дмитро вiдмовив навiдрiз. Тодi хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив: - Ви все мене бережете. Дума?те, маленький... Ми з Степаном Синицею вже шiсть машин зiрвали, вiсiмнадцять фашистiв знищили. Нема у вас правди, тату! - Де зiрвали? - схвильовано i зворушено впився очима в хлопчака. "Так от який у мене син", - вслухався в переривчасту мову Андрiя. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати його, але це значило вже дати згоду, щоб хлопець iшов у загiн. Отож перебiльшено нахмурив брови. - Так вiзьмете, батьку? - Пiзнiше побачу. Зараз без тебе роботи вистача?. - Ну, вiзьмiть мене хоч вашим ординарцем, - настоював хлопець. - Яке вигадав! - засмiявся. - Тебе ординарцем, маму пiдривником, бабу куховаркою, - i цiлий загiн буде iз нашо? сiм'?. Пiзнiше прибiг Степан Синиця. Бачачи, що Андрiй мирно бесiду? iз батьком, весело запитав: - Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрiю? - Нi, - вiдповiв похмуро i знову закусив губу. - Куди тобi. Iще кашi мало з'?в Пiдрости трохи, - утiшив. - А я уже завтра йду в лiси. Пiдривником стаю. - Тату, - потянув сво?. - Сказав - почекай! Встав з-за столу i пiшов у другу хату. - От у мене батько, - сумовито поглянув на Степана. - I не упросиш, i не вблага?ш. - Всi вони одним миром мазанi, - безапеляцiйно промовив Степан. - Хiба вони розумiють дiтей? ?м усе зда?ться, що ми маленькi. На що вже я парубок не з останнiх, - не без хизування пройшовся по хатi, - а як тiльки сказав матерi, що йду в лiси, вона в сльози: "Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди ти вiд'?жджа?ш, а на кого мене покида?ш", - по-жiночому приклав руку до лиця i засмiявся. - Бач, я ?й i досi ще дитинка. У мене вже, повiр, вуса виростуть, а матерi все я буду дитинкою. Старi завжди вiдстають вiд жизнi. - Це ти правду говориш, - погодився Андрiй. - Прийдеться менi втiкати в другий загiн. А хотiлося б з батьком побути. - Вiд нього не втечеш - найде. Твiй такий, що безпремiнно найде... Ех, i дiла, Андрiю, неважнецькi тво?, - заговорив з перебiльшеною зверхнiстю i повагою до себе. - А менi тепер море по колiна. Пiдриватиму по?зди, аж гай шумiтиме. Пiсля вiйни по?ду вчитися у вiйськову академiю. Нам, партизанам, тiльки на командирiв треба вчитися... А ще як ордена зароблю! От жаль, що ти таким малим удався, по лiтах, звичайно. Це б разом по?зди зривали, разом у Москву по?хали. Сталiна на парадi побачили б. Що не кажи, Андрiю, а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе i сльози уже заблищали. Це недобре, д?тко! Хто ж тебе такого в партизани прийме? - Замовч ти нарештi, - вiдвернувся вiд Степана... XXII Перше донесення Симона Гоглiдзе розсмiшило увесь штаб. "Дорогий товаришу командир, - писав начальник розвiдки. - На дiльницях Орел, Соловей, Сокiл, Перепiлка усе спокiйно. Iз Курiпки фашисти евакуюють добро i худобу подалi вiд сво?х сусiдiв - партизанiв. Ми розсердились на цих табунщикiв за недобросусiдське життя. Вночi напали на них, одних побили, iнших взяли в полон, третi розбiглися. Кулеметiв поки не дiстали, а дiстали п'ять тисяч овець. Посилаю вам ?х iз донесенням. Неодмiнно оповiстiть, коли приготовите шашлик. Вiвцi жирнi, шашлик добрий буде". - Бач, яка спасенна душа - проситься на шашлик при?хати. Знаю його - сидить тепер десь бiля вогнища i цiлого, барана на залiзяцi покручу?, - похитуючи головою, смiявся скупий Вiктор Гаценко, радiючи, що тепер йому нема чого сушити голову над "проблемою з м'ясом та без м'яса". - Або барана крутить, або фашистовi голову скручу?, - промовив Созiнов, одриваючись вiд шифровано? карти, де кожен квадрат був позначений птичими назвами. - Вiкторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглiдзе, не маю нiяких грунтовних заперечень. Дмитро iз Туром пiшов на галявину до партизанiв останнього поповнення. Навкруги цюкали сокири, спiвали пили, брязкали лопати. Пiд керiвництвом iнженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки, прорубували дорiжки, обладнували свiй лiсоград. Соромлячись i червонiючи, до них пiдiйшла Соломiя. I Тур теж почервонiв, не спускаючи очей iз дiвчини. - Що, знову прийшла проситися на завдання? Так i знай - зараз не пущу: батько без тебе мiсця знайти не може. Утiш його старiсть, поки можна. - Так я тепер, Дмитре Тимофiйовичу, щодня в нього буваю, - i переглянулась iз Туром. - Тут таке дiло, - нiяковiючи, заговорив i зам'явся Тур, i Дмитро не пiзнав голосу свого комiсара. Слово якось вiдскакувало вiд слова, не трималось купи. - Туре, не пiзнаю тебе, - поглянув на Тура, потiм на Соломiю, що аж голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках. Зрештою i Тур почав сердитись на себе i вже яснiше заговорив: - Дмитре Тимофiйовичу! Вiйна ? вiйною, але вона не виключа? людських почуттiв. На вiйнi вони ще бiльше мiцнiють. "Пiшла лекцiя", - осмiхнувся в думцi Дмитро, зрозумiвши все. - Ну от, нашi почуття, себто мо? i Соломi?... - i аж сплюнув спересердя, що на язик нав'язли заялозенi слова... - Вiтаю вас на сьогоднiшнiй день, i на завтрашнiй, i на все життя! - Дмитро з'?днав руки Тура i Соломi?. - Ви це хотiли сказати? - поглянув у очi обом. - Це, - майже одночасово промовили i Тур, i Соломiя. - От i добре. В тяжкий час по?дналися вашi серця. Значить дружба, любов буде мiцнiшою. Щасти вам доля. А день весiлля обирайте самi - усiм загоном будемо справляти, - поцiлував Соломiю, а потiм Тура. Дмитро довго мiркував, як сказати Михайловi, що Тур одружу?ться з Соломi?ю. I вночi, прокинувшись, не мiг заснути, думаючи, як притишити бiль Созiнову. Вiн бачив, як тяжко було на душi хлопцевi, бачив, як той стримував себе, вперто працюючи над книгами i планами, запроваджуючи в загонi рiзнi новинки i хитрощi, найбiльше придатнi в лiсовiй боротьбi з ворогом. Дмитро так i не змiг придумати щось путяще: тяжко втручатися в чужi iнтимнi справи. Другого дня пiсля полiтiнформацi?, яку провадив Тур, Дмитро зiбрався ?хати додому; до нього пiдiйшов Созiнов. - Дмитре Тимофiйовичу, вiзьмiть iз собою. - ?дь, будеш дорогим гостем у мене. - Та я не до вас думаю, - зам'явся. - До кого ж? - До Марта Сафронiвни заскочу. Лiкувала ж вона мене, - додав, нiби виправдуючись. - Щось ти зачастив у той двiр. Як вона живе? - Нiчого. Вам привiт передавала. Тодi, як ми за?хали вперше в село, - пожвавiшав, - я сказав ?й про вас, так мало не зомлiла вона. - Он як, - задумавсь Дмитро i тихо додав: - Колись ми любились iз нею. Давно це було. I залишилися друзями на все життя. Шаную ?? i за минуле, шаную i за те, що нiколи святим словом "матiр" не злегковажила, шаную i за те, що тепер, в тяжкi днi, переховувала у себе поранених, чим могла, допомагала ?м, i нам, партизанам, не раз ?? слова допомагали. Созiнов вiдчув хвилювання Дмитра, зрозумiв, що той у найглибших потайниках сво?? душi зберiга? образ Марти. I це так зворушило його, що не витримав - признався: - А я, Дмитре Тимофiйовичу, iще шаную Марту Сафронiвну за те, що вона таку дочку викохала. - Хорошу? - Дуже... Я й сказати не можу. Якась така у не? принаднiсть, що й пояснити не можна. Ну, от як пахощi цi?? квiтки, - махнув рукою на кущ шипшини. - Не опишеш ?х, а чути - всюди чу?ш. Iнодi бува? дiвчина i скромна, i роботяща, i красива, однак, мов тiнь, та?ться в нiй якась нарочитiсть, прихована закоханiсть у себе чи щось iнше. А в Нiни нiчого цього нема. Тому i зда?ться: усе, що вона робить, говорить, - мусить бути тiльки так, а не iнакше. Дмитро з неприхованою цiкавiстю слухав Созiнова, все бiльше упевняючись, що його любов до Соломi? пригасило нове почуття. - Сподобалась тобi дiвчина? - Дуже, - признався гаряче i щиро. - Ну, i ти ?й подоба?шся. Такi не можуть не подобатися. I довго ще Созiнов розпитував про життя Марти Сафронiвни, одначе Дмитро розумiв, що не так його цiкавило життя молодицi, як бажалося поговорити, подiлитися сво?ми думками, iще раз згадати дiвчину, що так неждано-негадано причарувала його. XXIII Хвилююча звiстка облетiла всi загони, усi землянки. Тiльки й мови тепер було: iз Москви прилетить самольот. Привезе зброю. - Хоч би кра?чком ока побачити людей з Велико? землi, хоч би одним словом перемовитися, - зiтхав, лежачи на травi, маленький, рухливий Кирило Дуденко. - Ти ж поезi? перепиши, - пошлеш у столицю, - наказував Слюсар. - Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сiм'ю. Пiснi у тебе правильнi... - Чи годяться вони куди? - задумався молодий поет. - Годяться. Це поезi? про наше життя. I так за серце беруть, що гвинтiвку мiцнiше стиску?ш, - переконував Олекса Слюсар. - Скорiше б самольот прилiтав. - Сталiн нам допомогу посила?. Не забув сво?х дiтей, -прорвало навiть мовчазного Лазорка Iванця. Вiн лiг на землю, головою уперся в високозрубаний з ви?мкою пень, мрiйно задивився на небо, мовби слiдкував, чи не з'явиться де крилатий вiсник. Хвилювався i Дмитро. Кiлька разiв ходив дивитися на давно висохле болото помiж двома лiсами, де партизани влаштували майданчик для лiтака. Лише один Пантелiй Жолудь в цей час виявив великий спокiй i хазяйновитiсть. Вiн кiлька разiв мотнувся на села, дiстав сала, масла i все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у сво?й землянцi. - Пантелiю, чи ти не дума?ш продсклад вiдкрити? - смiявся Олекса Слюсар. - Може помiчником Гаценка збира?шся стати? Вiн тебе навчить труситися над кожним мотузочком. - I чого ти прилип, як шевська смола? Iди вже собi кудись, бо вiд тебе, як вiд перцю, чхати хочеться, - незадоволено бурмотiв хлопець. - Тiльки ж коли хто до мiшка полiзе - в'язи скручу, голову вiдiрву, тодi вам Гаценко проти мене самим найм'якшим лiбералом здасться. - I для бiльшо? ваги додавав: - Це для гостей подарунок. Понятно? Нарештi штаб партизанського з'?днання дав Дмитровi завдання зайняти подвiйну кругову оборону по шляхах i навколо посадкового майданчика, приготувати ракетнi шашки для сигналiзацi?. Погожого весняного вечора, недалеко вiд галявини, зiбралося в лiсi партизанське командування. Радiсть, хвилювання i урочистiсть були в кожного на обличчi. Навiть пораненi, привезенi для евакуацi? в глибокий тил, не порушували стогоном дивно? лiсово? задуми. - Дождалися, Дмитре Тимофiйовичу, - торкнувся його плеча Iван Васильович. I в тому одному словi "дождалися" було все: i щастя, i вдячнiсть Великiй землi. - Дождалися, Iване Васильовичу, - вiдповiв пошепки, вiрячи й не вiрячи, що прилетить лiтак. Зрiдка у лiсi трiсне суха галузка, зашерехтить чиясь хода i зразу затихне. Тiльки Дмитро вiдчував, що за кожним деревом прича?вся партизан, щоб хоч одним оком побачити вiсника рiдно? столицi. I от далеко-далеко у повiтрi неясно заспiвали мотори. I кожен партизан в напруженнi потягнувся усiм тiлом до того гулу, неначе до найдорожчо? пiснi, яку колись в дитинствi спiвала мати. А рокiт наближався, наближався, стояв у небi i на землi, бо серце в кожного билося разом iз мотором. Нарештi помiж зорями з'явилася летюча зоря, понад лiсом вiйнув ширококрилий птах. Зелено, червоно, бiло мигнули крила i хвiст лiтака. Раз, i вдруге, i втрет?. I у вiдповiдь з землi пiднялися три ракети: червона, зелена i жовта. Потiм на майданчику спалахнули ракетнi шашки, i самольот низько пролетiв над лiсом, застрибав по землi. А з усiх усюдiв кинулись до нього люди. Навiть частина охорони не витримала - побiгла до довгождано? птицi. Коли б не присутнiсть Iвана Васильовича, Дмитро, певне, теж побiг би, як нетерплячий хлопчик. Не виключаючи моторiв, зупинився лiтак, i з нього з автоматом напоготовi вискочив представник штабу партизанського руху. - З'?днання iменi Сталiна? - запитав схвильовано i голосно. - З'?днання iменi Сталiна, - вiдповiв Кошовий. - Iван Васильович? - Я... Коли iз самольота вийшли пiлот, представник штабу партизанського руху i два радисти, всi кинулись цiлувати ?х. Плакали дiвчата-партизанки, плакали од радостi i зворушення бувалi во?ни, що не раз вiч-на-вiч стрiчалися зi смертю, та й Дмитро якось незручно рубом велико? долонi провiв по очах. - Привiт славним народним месникам од всi?? Велико? землi, од червоно? столицi Москви, - привiтався представник ; партизанського руху, i лiс аж здригнувся вiд стоголосого "ура"... Гостi поспiшали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали вивантажувати бо?припаси, новенькi автомати, мiни Старiкова, тол, капсулi-зривачi, бiкфордовi i детонуючi шнури, радiоприймачi та батаре? до них, свiжi газети. Жолудь, що перший опинився бiля самольота, уже успiв установити "контакт" iз пiлотом. - Це вiд нашого партизанського загону, - пiднiс подарунок. - Хлопцi у нас усi бойовi, як орли. Ви ще не зна?те нас... Тiльки фашиста iнодi навiть руками душити доводиться. - Як руками? - аж одхилився назад пiлот. - Ну, як? Просто руками, i годi. Пiдстерiга?ш його, гада, день i нiч пiдстерiга?ш, а потiм накида?шся - i за горлянку. Отак i добува?ш вооруженi?. А скiльки через це дурно-пусто хлопцiв загинуло! Та яких хлопцiв! Що ж, без iнструмента тiльки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий чоловiче, трохи дав автоматiв, усе життя дякували б. - Це ж усi для вас привезли. - Ну, зна?ш, це сльоза для нас усiх. Ними тiльки премiюватимуть найкращих партизанок. Жiнкам усюди везе: i празник восьмого березня мають, i автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо i нам не дадуть, повiр, не дадуть. Скажуть: ви, хлопцi, метикованi, без автоматiв обiйдетеся. А хлопцi ж якi у нас!.. Ви ще не зна?те нас. Тiльки без iнструмента... - i Пантелiй так розжалобив довiрливого пiлота, що той уже хотiв йому витягнути зо два автомати. Дмитро помiтив цю гру, пiдкликав Пантелiя. - Ти що витворя?ш? - Я? Нiчого, товаришу командире, - зробив здивований вигляд. - Просто iз сво?м дружком зустрiвся. Потолкував задушевно. - А як прiзвище твого дружка? - Прiзвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От мо? - всякий запам'ята?. А звати його Василем. Красиве iм'я i хлопець пiдходящий. Прямо тобi справжнiй орел-партизан. - I, задоволений сво?м порiвнянням, подивився на Дмитра, думаючи, що його слова i командира проймуть. - Скiльки ж ти автоматiв хотiв вициганити? - Для хлопцiв п'ять, вам шостий, собi сьомий... Не спiдручно ж вам iз таким старим автоматом ходити, - i, вважаючи, що вiн цими словами роздобрив командира, уже дiловито додав: - Хлопцям не завадило б iз пару баранiв притаскати. Хай везуть та нас не забувають. - А за пару баранiв скiльки автоматiв дума?ш узяти? - Нiчого, товаришу командире. - А потiм завагався: - Ну, тут дiло полюбовне. Можна нiчого, можна i щось .. Нi, навiть словом про це не обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсiм без збро?. - Так от, про автомати забудь. А зараз бiжи до свого друга, тiльки прiзвище запам'ятай його, i спитай, чи хватить мiсця для живого грузу. - Бiжу, товаришу командире, -- легко метнувся до самольота. В лiтак поклали двадцять поранених партизанiв, двi вагiтних жiнки. Представник Укра?нського партизанського штабу взяв особистi справи кожного партизана, звiти загонiв, нагороднi матерiали, а Iвану Васильовичу вручив акуратний пакунок. Жолудь зi сво?ми хлопцями встиг до вiдльоту доставити п'ять овець, але для них, на превеликий жаль Пантелiя, не знайшлося мiсця. - Дуже славна машина, тiльки чого б було конструкторовi не збiльшити ?? на якусь пару метрiв, - щиро пожалкував завзятий партизан. Загурчали мотори, колихнувся лiтак, пiдстрибуючи, побiг по довгастому майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одiрвався од землi, мiж зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильованi во?ни ще довго слiдкували за небом, не розходячись з галявини. Вранцi штабнi радисти прийняли радiограму, що самольот щасливо приземлився на московському аеродромi. * * * А це вже було несподiванкою для всiх - опiвднi другого дня в ?хнiй загiн при?хали Iван Васильович i Генадiй Павлович вручати нагороди. Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися i повзводне вишикувалися на лiсовiй прогалинi. Коротку, але задушевну промову виголосив Iоан Васильович, а потiм почав вручати бойовi ордени та медалi. - Горицвiт Дмитро Тимофiйович! I вперше за пiвтора року партизанського життя пiшла обертом земля i пiд ногами i в очах командира, його нагороджувала Батькiвщина! Вона не забула колишнього простого хлiбороба. I тепер, коли прийшла його пора, вiн знову в якусь мить побачив усе сво? життя, усе привiлля, яке сходив сво?ми ногами, усе небо, що перегойдувалось над ним. I схотiлося стати кращим, бiльше зробити добра, мiцнiше пригорнути до себе дивний свiт та бити, бити ворога, аж поки знову не заспiва? уся земля i колосом, i сонцем, i пiснями... - Нагороджу?ться орденом Ленiна. Неначе крiзь сон, вiн чу? вигуки "ура", бачить, як полетiли вгору шапки партизанiв в честь свого командира, бачить обличчя Iвана Васильовича i шматок голубого слiпучого неба, що пробива?ться помiж деревами, як степове озеречко, його цiлують терпкi губи Кошового, i вiн невмiло, невпопад вiдповiда? на поцiлунок i вже бачить дорогий профiль в золотому колосистому обiдку. Дмитро поверта?ться до сво?х партизанiв i раптом приходить до пам'ятi, помiчаючи ?хнi добрi очi, радiсть на шорстких обвiтрених обличчях. Уже, усмiхаючись в душi, бачить iз новим автоматом Пантелiя Жолудя, що з захопленням i вiдданiстю стежить за сво?м командиром, бачить Соломiю, спокiйного Лазорка Iванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вiкторiвну. От вона, вiрна кров землi - його велика бiльшовицька рiдня. Що ж йому сказати? Усi слова розбiгаються вiд тиску почуттiв. А його слова чекають во?ни - це вiн вiдчува? кожною сво?ю клiтиною. I, заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помiчаючи окремих облич. - Товаришi партизани! ?дина мета у нашiм життi: жити вiльно i щасливо, по-братерськи жити з братами, з великою рiднею всi?? нашо? землi. А ключi вiд щастя у наших руках. Зараз строгi цi ключi: один - на п'ять набо?в, другий - на десять, третiй - на сорок сiм. I всi вони дуже хорошi, коли ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклi було завидно... Рука моя не дрогне в боях, бо б'?мося ми за сво? щастя, за сво?х дiтей, матерiв, за свою радянську владу, за свою рiдну Вiтчизну. Спасибi за нагороду нашому великому народу, спасибi тiй людинi, що все сво? життя i сили вiдда? за нас, простих труженикiв, - великому Сталiну спасибi! I знову "ура" прокотилося лiсом. Схвильований Дмитро пiдiйшов до сво?х во?нiв. Були нагородженi орденами i Тур, i Созiнов, i Гоглiдзе, i Жолудь, i Дуденко, i Iванець, i Соломiя, i Слюсар, i Ольга Вiкторiвна, i всi старi партизани, що вiдзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю, коли Iван Васильович прочитав, що орденами Червоно? Зiрки нагороджено Степана Синицю i Андрiя Горицвiта. "Син", - не стримуючи усмiшки, побачив перед собою струнку, трохи сухорляву постать Андрiя, обняв хлопця, поцiлував. - Звiдки ж такi вiдомостi були про них? - запитав Кошового пiсля того, як були врученi нагороди. - Ну, зна?ш, ми не ма?мо щастя бути батьками нагороджених дiтей, а тому бiльше зна?мо, чим, не вказуючи пальцем, деякi батьки. - Товаришу командире! - пiдiйшов до Дмитра Пантелiй Жолудь, сяючи орденом Червоного Прапора. - Вiдпустiть до завтрашнього дня додому. Матiр, сестричку хочу провiдати. - Аж коли про них згадав. А насправдi? - Матiр, сестричку i ще одну сестру. - Двоюрiдну? - Так, зда?ться. - ?дь, тiльки щоб завтра увечерi був. - Як iз пушки буду. Ви ще не зна?те мене!.. А деньок який сьогоднi, товаришу командире! Пiвжиття вiддай - i мало! - Хороший деньок, - i заслухавсь, як на прогалинi, зiмкнувшися тiсним колом, спираючись на зброю, заспiвали партизани. Переливчастий мiцний тенор неспiшне i привiльне вивiв першi слова велично? пiснi, i всi пiдхопили ?? мiцними, по-степовому широкими голосами. Безмежне роздолля, що не зна? кiнця-краю, i роздум, i вiдвага, i глибинний сум так переплелися у пiснi, що Дмитро не витримав - пiдiйшов до спiвакiв, сiв бiля них, увiйшов i чуттям, i думою, i голосом в пiсню. "От де вона - вiрна кров народна", - задуманими очима оглядав сво?х товаришiв по збро?. Та недовго довелося спiвати: пiдiйшов Тур, i вони обо? попрямували в штаб з'?днання, де мало розглядатись питання про масово-полiтичну роботу серед населення партизанського краю. XXIV Вночi розвiдники Гоглiдзе привели до свого командира оброслого, сухорлявого чоловiка. В його помутнiлих до жовтизни очах горiв хворобливий блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчiр'ям i пiдв'язана грубим полотняним рушником до ши?. Розбитi черевики порозбухали од вогкостi, вся одiж, пошматована i пошарпана, пахла болотом. Утома аж перехитувала його, опускала набряклi i посинiлi повiки, тiльки рiзко окресленi складки бiля рота говорили про шалену впертiсть та бiль. - Сiдай! - показав рукою на стiлець Гоглiдзе, коли заспаний бородатий хазя?н хати поставив на столi мiдний, приплюснутий бiля гноту, каганець iз гiльзи снаряда. - Хто ви будете? Партизани, бандерiвцi? - в очах блиснули стиснутi одна до одно? вогкi iскорки. - Допиту?м ми тебе, а не ти нас, - вивчаючи, подивився на нього розвiдник. - Тодi бiльше не почу?те вiд мене нi слова, - скам'янiв i прикусив уста. Гоглiдзе зрозумiв, що в такого i обценьками слова не вирвеш. Не раз допитуючи фашистiв i рiзних непевних осiб, навчився зразу, чуттям, пiзнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити - чи плакати, благати, чи затнеться, мов камiнь. - Партизани ми, - вiдповiв тихо, не спускаючи погляду з невiдомого, i - Чим доведете? - навколо невеликого, пригнутого донизу рота рiзко, двома пiвколами, окреслились зморшки. - Чим? - встав iз-за столу командир. - Ось чим. Дивись! - i показав на стiнi невелику вирiзку, очевидно, з школярсько? книги: на лавочцi, всмiхаючись, сидiли Ленiн i Сталiн. I зразу ж обличчя невiдомого подобрiшало, пом'якшали складки бiля рота, i вiн у здивованнi, ще не зовсiм вiрячи собi, ступив крок до стiни i похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала його, низько опустилися плечi, але то було тiльки на хвилину. Збираючи всю силу, вiн випростався, рiвно сiв на стiлець i, притримуючи здоровою рукою перев'язану, пом'якшеним, спiвучим голосом, що нiяк не в'язався з усi?ю його поставою, заговорив: - Я, товаришу командире, партизан iз загону iменi Тараса Шевченка, Микола Кондратюк. Рiвно двадцять днiв тому на нас напала i оточила есесiвська дивiзiя "Вiкiнг". Сiмнадцять днiв ми билися в лiсах. Гранатами i собою пiдривали танки, нищили фашистського гада. Основнi сили загону прорвалися i пiшли рейдом у Захiдну Укра?ну, а ми, прикриття, витримали на собi усю навалу i пiсля форсування рiки наскочили на бандерiвцiв. Вдарили в спину, сучi дiти, i не довелося нам прорватись до сво?х. Тепер дивiзiя "Вiкiнг" спiшно перекида? сили на боротьбу проти партизанського з'?днання. Очевидно, вашого. Я все сказав. - Документи якi-небудь ?? - Документи? Нi. А може це пригодиться? - поклав здорову руку на стiл. Нi на одному пальцi не було нiгтiв, лише почорнiле, потрiскане м'ясо нерiвно, сухими грудочками затягнуло довгастi вiчка на кiнцiвках. - Гестапо видало такий документ. Гоглiдзе, примружившись од внутрiшньо? дрожi, пiшов у кiмнату, щоб чимсь почастувати гостя. Коли вiн повернувся iз хлiбом i холодним м'ясом. Кондратюк, нерiвне, з присвистом вдихаючи повiтря, уже спав, опираючись головою об стiл. З запiзненням принiс недобрi вiстi у штаб партизанського з'?днання i Степан Русов - перекладач вiйськового коменданта залiзничного вузла. Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповiдав про всi важливi подi?. Тепер у мiсто прибула каральна експедицiя в складi п'яти тисяч нiмцiв, що ?хали на фронт, i трьох тисяч мадьярiв. На допомогу ?м iшла дивiзiя "Вiкiнг". Усе лiсове привiлля ворог брав у широке кiльце. Одним ударом фашисти хотiли знищити партизанський рух в навколишнiх селах i лiсах. * * * Партизани почали гарячковите готуватися до нових бо?в. Перевiряли зброю, мiнували дороги, посилювали розвiдку i охорону. Вони повiдомили про наближення велико? навали усi села партизанського району. I потягнулися в лiси пiдводи, худоба; люди iшли гуртками, сiм'ями i поодинцi, несучи в клуночках трохи одежi й харчiв. А решту пожиткiв вiддавали партизанам, закопували у землю, щоб нiчого не дiсталося вороговi. Усi партизанськi родини перебралися в лiси. Iшла бiльшiсть населення, що мала якiсь засоби пересування або надiялась на сво? сили i ноги. За яких-небудь два днi опустiли села: тiльки старi та хворi залишилися в осиротiлих будiвлях. З тяжкою тривогою прощалися сивi батьки зi сво?ми дiтьми, рiдними та кревними. I була у тому прощаннi така скорбота, такi сльози, начеб люди залишалися не в сво?х домiвках, а в заранi вготованих домовинах... Та так воно й було - передчуття не обманювало. Тi, хто зiбрався дiлити хлiб i сiль i вагу нелегких дорiг iз партизанами, мав невмирущi надi?, а яка ж могла бути надiя в тих, що залишалися на поталу вороговi! Навiть худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки на подвiр'ях i не гавкали, коли входив хтось чужий. - Тварина чу? бiду, - розсудливо говорили старi люди j затуманеними очима, по-новому, так, як пiсля тяжко? хвороби оглядались навкруги. Нiяк не виходила з пам'ятi Дмитра звичайна картина тих днiв. Бiля Бугу, потьмареного надвечiр'ям, люди переправлялися на той берег невеличким паромом i на човнах. Святковий одяг нiяк не пасував до сумовитих облич. На лiтнiх жiнках красувалося старовинне, пропахле роками i скринею, ще може дiвоче, вбрання. На грудях подзвонювали червонi корали. Ось зупинилася бiля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в поли пальта невеликого хлопчика. Великi виразнi очi зверху i знизу пiдвела темiнь, i така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До не?, спираючись на палицю, пiдiйшов увесь сивий, як туман, дiд. До пiщаного виступу, з шипiнням розводячи воду, похитуючись на хвилях, наближався човен. Молодиця подивилася в очi старому. Потiм, притримуючи однi?ю рукою дитину, другою охопила посiчену зморшками шию дiда, поцiлувала його в уста i вiдхилилась назад. - Простiть мене, тату, - задрижав пройнятий сльозою голос. - Нехай люди простять, доню, - урочисто i твердо промовив. - Шкода, що не можу з вами пiти - вiдходилось мо?. Синка ж бережи. Може й чоловiка вбито, так рiд увесь на дитину перейде. Крiпко сина бережи, - i незграбно подав жiнцi червону пiонерську краватку. - Це нашого Iвана... Приберiг... Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човнi. Все ширшала смуга мiж нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв батько. Вiтер перебирав на його високому жовтавому чолi сиве покручене волосся, а з очей старого тихо падали сльози, i пiсок бiля нiг був посiчений дрiбними вогкими шротинками. Хвора Марiя Бондар з сльозами на очах попрощалася з Дмитром, Югиною i внучатами, а сама навiдрiз вiдмовилася пiти у загiн. - Де родилася, там i помру. Не мо?й старостi ходити по лiсах. Iдучи iз. сiм'?ю в Городище, Дмитро пригадав, як вiн ночував у сирiт в Супрунiвцi i, пiдiзвавши до себе Пантелiя Жолудя, наказав: - Тобi треба привезти в наш табiр Iвана i Ганю... Пам'ята?ш дiтей? - Пам'ятаю, товаришу командир, - засвiтилися ласкавим усмiхом димчастi очi партизана. - Зараз можна по?хати? - Зараз. I передай ?х на догляд якiйсь хорошiй матерi. - Добре, товаришу командире! - 3 мiсця, пригинаючись, пустив у галоп свого любимого тонконогого Шпака, веселого i розумного коня, що по голосу i свисту всюди пiзнавав свого хазя?на. ...З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових одиниць: наближались грiзнi бо?, а тому всiх, хто мiг носити зброю, розбили по ранiше сформованих ротах i взводах. Кожна рота мала "патронат" - так партизани прозвали сво? родини. - Тату, вiзьмiть мене з собою, - знову попросився Андрiй, коли Дмитро при?хав на Бiле озеро - зовсiм висохле i заросле чагарниками болото, де розташувались люди його села. - Пiзнiше, Андрiю. Тiльки вискочимо з цього кiльця - вiзьму до себе. I хлопець сумовито замовк. Бiля лiсово? дороги Дмитро зустрiв Марту, що йшла з Нiною вузенькою стежкою. Поздоровкалися, зупинив коня. - Як живеться, Марто Сафронiвно? - Як люди, так i ми, - вiдповiла стримано i зiтхнула. За останнiй час жiнка схудла, змарнiла, з'явилися густiше зморшки, але вони тiльки пiдкреслювали ?? задуману красу, як пожовтiлi береги пiдкреслюють спокiйне осiнн? озеро. А поруч з Мартою, неначе прояснена картина того самого майстра, стояла ставна дiвчина, усiм схожа на ту дiвчину, яку вiн давно-давно зустрiв колись бiля трьох ставкiв. Тiльки обличчя у Нiни було трохи подовжене, i тому воно здавалося бiльш строгим, анiж колись в ?? матерi. До Дмитра пiд'?хали Гаценко i Жолудь. - В Лазорка Iванця свято. Марiя дитину народила, - задоволено повiдомив Пантелiй. - Син? - Партизан!.. I вже три рази чхнув. Лазорко аж ся? вiд щастя i перекону? всiх, що це вiн чхнув собi на здоров'я, а ворогам на страх. - Треба Марi? на плаття парашутного шовку занести. - Три з половиною метра? - зразу ж прикинув скупий Гаценко. - Бiльш треба. - Вистачить на плаття. - А дитинi на пелюшки? Хай чха? ворогам на страх. - Та хай!.. Життя! - строго вiдповiда? Гаценко. - Життя! - Пантелiй з робленим спiвчуттям дивиться на нього i смi?ться самими очима. XXV Можна було б вiдступити, увiйти одразу в лiси, але заговорила кипуча вдача, закипiло молоде чуття вдарити з одчайдушною хоробрiстю на ворога, насмiятись iз нього. Зiбрав Симон Гоглiдзе сво?х розвiдникiв, сказав коротке слово: - Передова група фашистiв iде на нас. Корнi?нко не полiчив ?х усiх. Багато, каже. I нас багато: один партизан - це партизан, два партизани - це дружба плечем до плеча, три партизани - кругова оборона, чотири партизани - штурм i перемога. Наш великий поет Чавчавадзе сказав: "Нехай солодке молоко матерi стане отрутою для того, кому тяжко вмерти за свою Вiтчизну". За свою землю нам не тяжко вмирати. Але хай краще ворог умира?. Тому наказую вiддiлковi Корнi?нка вiдправитися в тил ворога. Коли ми зав'яжемо бiй - стрiляти ззаду з автоматiв i пускати ракети. I тiльки так робiть, щоб там вас багато було, маса була, щоб кругом оточували ворога. А в штаб загону Гоглiдзе послав донесення: "Першi групи комах з'явилися в районi Перепiлки i Орла. ? залiзнi коробки. Слiдку?мо за просуненням гусеницi..." План Гоглiдзе удався: пiсля жорстокого нiчного бою фашисти почули позад себе стрiлянину, побачили ракетнi спалахи i подумали, що ?х оточу? велика партизанська сила. Кинулись у плавнi, лишаючи поранених i вбитих. Одна бронемашина загрузла в болотi, фашисти не встигли ?? знищити. I на другий день сам Гоглiдзе при?хав на нiй у свiй загiн. - Хороша машина, - похвалився Симон. - Гарматка хоча i двадцятидвохмiлiметрова, а танки пробива?. Тiльки не вiддавайте ?? у штаб з'?днання. Наш трофей - ми вою?мо ним. Хто на нiй буде воювати? - запитав Созiнова. - Гарматчик Пiдвисоцький, - вiдповiв той, оглядаючи броневичок. * * * ...Тринадцять тисяч нiмцiв i три тисячi мадьярiв були кинутi на партизанський район. Вони широким кiльцем охопили зелений край, i уся земля затягнулася димами: спочатку бiлими, клубчастими, а потiм чорними, з-пiд яких вибивалися поземнi смуги вогню. Запалали навколишнi села. Вночi до самого верхiв'я наливалася густою кров'ю купiль неба. Розтавали, як вiск, здибленi веснянi хмари, гинули в червоному рухливому морi, i нiде, нiде не було навiть клаптика вiдрадно? синi. Ланцюгом, на три метри солдат вiд солдата, пройшли по селах карателi, вбиваючи жiнок, дiдiв, дiтей, забиваючи трупом криницi i силоснi ями. Розпеченими вiд пожарищ i кровi очима знаходили усе живе i тут же, на мiсцi, рiзали, палили, четвертували, реготались здичавiлим смiхом. Одна жiнка, коли почула наближення смертi, сховалася з дитиною у високому кадубi. Не помiтили ??, пройшли. Вiддалялись пострiли, тiльки-но виглянула на свiт - засiрiв другий ланцюг. Може i врятувалася б жiнка у сво?й схованцi, та, зачувши поблизу чужинську мову, заплакала дитина; смiючись, так i перекосили чергами фашисти надво? i кадуб, i жiнку, i дитину. Та що людей - усiх собак, голубiв побили, мовляв, через них здiйсню?ться зв'язок з партизанами. Тiльки врятувались тi, хто встиг заховатися в болота та в такому пiдземеллi, що навiть здичавiле закривавлене око карателя не помiтило... * * * Спочатку по дорогах навколо дiбров, стрiляючи з гармат, промчали танки, потiм машини, набитi пiхотою. П'янi пiснi уривчасто долiтали до лiсу, опоясаного партизанськими постами. Кожен пост складався з двох кулеметникiв, спостерiгача i зв'язкiвця. Основнi ж партизанськi сили були в глибинi. Кожен загiн займав свiй сектор оборони. Роти, що ранiше були розкинутi одна вiд одно? на кiлька кiлометрiв, з'?днали в ?диний кулак. Першим вiдступив у глибину березини пост Макаренка, коли, пiдминаючи молодi дерева узлiсся i ригаючи вогнем, посунуло з поля п'ять танкiв. Ударив Макаренко по переднiй ' потворi з двадцятизарядного польського кулемета; заляскотiли кулi по бронi, але машина вперто продовжувала просуватися вперед. Iз штабу загону назустрiч танкам вислали бронемашину. Одначе цього дня Пiдвисоцькому не довелось показати сво?? майстерностi: середнiй танк наскочив на авiабомбу, перетворену на мiну, i, охоплений полум'ям, пiдстрибнув, а потiм важко осiв на розвержену землю. Решта танкiв повернула назад. Макаренко знову зайняв сво? мiсце на узлiссi, вганяючи в гнiздо кулемета нову касету, набиту нiмецькими набоями. Дмитро з узлiсся добре бачив у бiнокль, як поля захрясали сiрими нiмецькими i жовтими мадьярськими мундирами, як встановлювалась удалинi полкова артилерiя, прибували автомашини, а сапери мiнували поле, щоб нiхто з партизанiв не змiг вискочити iз смертельного кола. Прикидав у думцi, звiдки ма? початися наступ, i чув у душi той терпкий неспокiй, який зника?, коли вже весь втягнешся у бiй i нема тобi часу навiть стерти з лоба докучливий ?дкий пiт. I не стiльки турбував його тепер самий бiй, скiльки беззахиснi люди, родини партизанiв, його сiм'я, - усi, що довiрили життя сво?м захисникам. Куди з ними дiтися? Опiвднi на його дiлянку пiшли мадьяри. - Товаришу командире, дозвольте нам провчити ?х, - пiдiйшов Пантелiй Жолудь, одягнений в жовту мадьярську форму i чорнi черевики. Позаду нього зупинився Янош Балог. - Тiльки накажiть нашим, щоб помилково не застрочили по нас. Дiставши дозвiл, партизани метнулися вперед. Пантелiй змiнив у патруля свiй автомат на нiмецький i перший пiдповз до само? дороги. На узлiссi з'являються мадьярськi дозорцi. До Пантелiя i Яноша наближа?ться примхливо вигнутий живий ланцюг. З гвинтiвками i красивими, неначе ляльковими, карабiнами йдуть мадьяри сво?ю характерною журавлиною ходою, присiдаючи i витягаючи ши?. Так само по-журавлиному пiдвiвся, дибнув два рази Пантелiй, пальцем кивнув карателям i притулився до дерева. Його прийняли за розвiдника, i зразу, стискаючись, частина ланцюга попрямувала до хлопця. Доки ж вони будуть ?х пiдпускати до себе? - хвилювався Дмитро, чуючи, як бiля нього шелестить трава - партизани повзуть до узлiсся назустрiч мадьярам. Уже залишилося метрiв тридцять, двадцять п'ять... двадцять... До Пантелiя заговорили. Чорт! Сам себе загубить!.. Уже нерiшуче зупиня?ться офiцер. Враз пiдкида? до плеча блискучий буковий карабiн. Але Пантелiй випереджу? супротивника - прямо в упор проводить автоматом, раз i вдруге. I тягучi стогони змiшалися з одичалим криком: - Мадьор партiзанок![17] Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, пада? на землю офiцер. I в цей час партизанський огонь вирива? живi кiльця ланцюга, вiдкида? його назад. Хто ж спробував залягти, - уже бiльше не пiдводиться з землi. Блiдий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко пiдходить Жолудь i вже жартiвливо, щоб заховати хвилювання, комiчно диба?, перекривляючи ходу ворога. Трохи позаду нього трима?ться завжди врiвноважений Янош Балог. Партизани негайно ж прибирають зброю i набо?, бо тепер чимало во?нiв, iз нових, лише мають однi берданки. Розвiдка доносить, що найменшi сили, i то мадьярськi, стоять бiля яру, який веде до невеличко? рiчки, бо за нею почина?ться нешироке, але непрохiдне весною болото. Тут навiть поле не замiновано. З трьох бокiв по лiсах ударила полкова артилерiя. Трiщало i охкало розщеплене дерево, глухо гудiла земля, запарували димками свiжi вирви, а перелякане птаство пiсля кожного вибуху то пiднiмалося вгору, то знову табунцями падало в кущi, недалеко, вiд одного мiсця. Коли бiля Дмитра почали вибухати снаряди, вiн скочив у щiлину i побачив скуцьорбленого кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторiнку розпухло? зачитано? книги. - Ти що робиш? - здивовано подивився на партизана. - Чехова читаю. Iнтересна книжка, тiльки листкiв нехвата?. Зачитали хлопцi. - Знайшов час. - А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерi? не дiстанеш, а фашист лiсу бо?ться, не йде. Чого ж час марнувати? - i засмiявся. - Тут такi меню ловкi складено: порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти. Я думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрiн без поросяти. - I знову засмiявся. "Невже йому зараз до книг?" - допитливо подивився. А партизан уже заглибився в читання, усмiхаючись i задоволене водячи губами. Проте не забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щiлини. Не звертаючи уваги на шалений обстрiл, до Дмитра пiд'?хав Созiнов, а трохи згодом i Тур, заклопотаний, втомлений i знервований. Аж здивувався Дмитро, побачивши таким свого комiсара. "Може турбу? доля дiвчини?" - подумав, пiдходячи до Созiнова, спокiйного i зосередженого, що виймав iз планшетки карту. - Чого, комiсаре, поблiд? - кинув косий погляд. - Жiнки розтривожили. Пiдняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не по щiлинах бiжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив. Ну прямо не можу дивитись на бабськi сльози. Лягли на землi перед розстеленою картою. - Привiз новини iз штабу, - зручнiше умостився Созiнов на травi. - Ма?мо наказ iз Москви вiд штабу партизанського руху вирватися з оточення i вийти на територiю Укра?ни, окуповану Румунi?ю. Сьогоднi ж почина?мо марш на пiвдень. Завдання нашого загону - розiрвати кiльце, дати усiм вийти з оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцькiвськi лiси, потiм виходимо в Чечельницький район, форсу?мо рiчку Рiвець - теперiшнiй кордон, i тут, в цьому лiсi, - показав окреслене кружальце на картi, - знову сходимося всiма силами. - Он як, - задумався Дмитро. - Завдання вiдповiдальне i тяжке, - Созiнов для чогось поправив кобуру, ясно стрiвся очима з Туром. - Особливо непоко?ть, що в нас сотнi мирних людей, не звиклих до бо?в i маршiв... - Тому нам треба провести бiй навально i майстерно, - промовив Тур. - Зараз скличемо партiйнi збори. - Зараз же, - тихо вiдповiв Дмитро, уже думаючи над планом операцi?. Незабаром iз взводiв i навiть застав, зосереджено i гордовито, почали сходитися на галяву комунiсти. - Великi дiла, братцi, надходять, - проводжаючи ?х очима, говорили партизани. - Такий час. - Над нашою долею думають. - Над нашою... Як i завжди. - Перевiряй, хлопцi, ще раз зброю, щоб пилинки не було... * * * Увечерi танки почали стрiляти ракетами в лiси i незабаром в повiтрi закружляли лiтаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авiабомби, гупали в м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибiнь i аж потiм глухо розривалися. Прориваючись iз оточення, ударна група погнала на мiнне поле отару овець. Засвiтилися рiдкi спалахи, прогримiли вибухи, вгору полетiло розвержене, покалiчене м'ясо. З жалiсливим криком заборсалася темiнь, неначе рiка, i новi розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану i залиту теплою кров'ю валку. За мiнним полем зав'язався бiй. Раптом прорвавши нiмецьку пiвденну лiнiю, Дмитро фланговими ударами почав ширше розтискати ?? розведенi кiгтi. Безладний ворожий вогонь, нагнiтаючи коловорот гарячого повiтря, перехресними дорогами обрушився на партизанiв Дмитра, майже не зачiпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нiчнiй метушнi партизани не встигли вчасно вивести родини двох рот. Чималу панiку сво?ю несподiваною появою зчинив партизанський броневик, якому вдалося пiсля перших трьох пострiлiв пiдбити танк. Коли приголомшений несподiванкою ворог почав опам'ятовуватись, пiдтягати свiжу силу, партизани проскочили крiзь широкi ворота, а загiн Дмитра, вiдступаючи назад, потягнув фашистiв за собою до лiсу, аж поки знову не зiмкнулися кiгтi оточення. Крива лiнiя оточення тепер позначалася рiзнобарвними огнями ракет. - Маневр проведено блискуче, - пiдiйшов до Горицвiта Созiнов. - Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, - похмуро вiдповiв Дмитро. - Чому? - Родини на нашiй ши? залишилися, чи нi? Тепер, коли самим доведеться прориватися, вони зв'яжуть нам руки i ноги. Ти зна?ш, як жива трава зв'язу? плавця?.. Погане дiло. - Може якось вискочимо? - хотiв розвiяти важкi думи Дмитра. - "Якось" - дурне слово, - вiдповiв сухо i невдоволено. - Я ще на командирському розборi повернусь до цi?? операцi?. Завтра вночi ти будеш пробиватися iз Симоном Гоглiдзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглiдзе повинен i в самому пеклi знайти прохiд. А я залишуся тут iз штабною охороною i невеликим прикриттям. - Може я замiсть вас останнiм вiдходитиму? - Нi, потрудiться виконувати наказ! - Лихий, пiшов у темряву назустрiч дудонiнню i частим спалахам ворожих кулеметiв, що, здавалось, захлиналися власним огнем. Боляче i досадно стало Михайловi. Коли б вiн був винен у цьому... На вiйнi, як на вiйнi - все бува?. Кому потрiбнi тво? переживання? Дiло потрiбне! I вiн швидко пiшов вiдводити з пiвдня першу рогу, щоб поповнити нею найрiдше прикриття на захiднiй дiльницi лiсу. Повз нього Пантелiй Жолудь мовчазно проносить щось важке i чорне. - Що, вбитий? - пiдсвiдомо догаду?ться. - Вбитий. ?вген Свириденко. Не дочекався хлопець... - не договорю? Пантелiй. Тiльки зiтхання вирвалось. Созiнов механiчно здiйма? шапку з голови, пiдходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий свiт зорi тьмяно освiтлю? спокiйне обличчя партизана, нерухомi руки його широко розкинутi, до них м'яко торка?ться жива росиста трава. I враз начальник штабу виразно чу? якийсь шерех. З надi?ю, хвилюванням i острахом вiн припада? до бiйця. - То годинник б'?ться на грудях ?вгена, - скорботно в тишi лунають слова Пантелiя. - Час не спиня?ться, його не вбити ворогам. XXVI Нарештi пiсля вперто? стрiлянини на пiвденному заходi одна за однi?ю пiднялись три ракети. - Проскочили, - полегшено зiтхнув Тур, пригинаючись до само? гриви коня, щоб не зачепитись головою за гомiнке гiлля, налите прохолодою i росами. Дмитро нiчого не вiдповiв. Отi червонi пелюстки, що облiтали i гасли в тривожному небi, зразу ж одiрвали його думи од загону, i всiм мозком оволодiли тепер штабний взвод i група прикриття, що захищала Бiле озеро. Дорогою про?хав броневик, слiпучо освiтив узлiсся, i тiнi, наздоганяючи одна одну, так заворушились у лiсi, що здавалося, наче на землю падали i пiдводились, iдучи у безвiсть, живi сплетення велетенських перехресть. Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сiк. Лунко вiдщеплювались трiски, глухiше - кора; трiщали, шумiли i зiтхали перебитi гiлки. Якийсь наполоханий жеребець звiвся на диби, заiржав. - Стiй, холеро! - i задзвенiла уздечка. I тiльки стихала стрiлянина, в кущах, спочатку несмiло, подавав голос соловей, обзивався другий, i увесь лiс починав спiвати - урочисто, радiсно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимi переливчастi струни. "Що ж, i пташина привика? до вiйни", - майнула непрохана думка, вiдриваючи вiд напружено? сiтi планiв i образiв. Вирiсши на лонi природи, Дмитро, навiть сидячи над картою, завжди мислив образно i так в уявi освоював мiсцевiсть - шляхи i стежки, лiси i перелiски, болота i озера, що часто, вперше про?жджаючи ними, вiн оглядав усе, начебто воно було давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, i тiльки коли вона обростала картинами - розкривалась легко i глибоко, як несподiвана галявина в тiнистiм чорнолiссi. Око ж мав гостре i пам'ятке. Кине думкою на якийсь шматок землi - i вже вiн сплива? перед ним зi сво?ми неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлiбина ножем, обсiяний згадками, як нива зерном. Уже в який раз вiн перебирав в уявi увесь закiльцьований лiс - i нiчого путнього не мiг вигадати. Прорватися тепер можна було тiльки до рiчки, де засiли мадьяри. Усi дороги були перехопленi броневиками i танками. Не мадьяри i не рiчка лякали його: мадьяри вночi навряд чи устоять проти рiшучого натиску, а рiчка була вузькою - звичайною деревиною можна було з'?днати низькi береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохiдне весною. Партизани мовчки чекали його наказу. I тiльки Тур розумiв, як неспокiйно на серцi командира. Вiд Маркового поля про?хав танк, вдарив iз гармати в лiс, i злякано кинулась утiкати в яри божевiльна луна, немов боячись, що ?? придавить перебите снарядом гiллясте дерево. I раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потiм усiм лiсом струсонув громохкий вибух. - Ще один пiдiрвався! - промовив хтось чистим тенором. - Туди йому й дорога. Пiсля вибуху з поля мiцнiше вдарили кулемети i автомати. Сполохано, якимсь божевiльним фейерверком замерехтiли ракети, Знову притихли солов'?, i Дмитро повернув коня, кроком по?хав повз застиглi постатi вершникiв i пiхотинцiв. З глибини лiсу забряжчала зброя, затрiщав сухостiй, почувся притишений тупiт нiг. Партизани, мов по командi, обернулись назад, наставляючи зброю в темiнь. - Стiй! Хто iде? - Травень. Повернулось прикриття, що стояло недалеко вiд Бiлого озера. До Дмитра пiдiйшов дiд Хмара. - Горе, Дмитре Тимофiйовичу. - Що таке? - перехилився з сiдла. - Фашисти перехопили родини першо? роти. - Як? - вдарив невидимий тягар у голову i груди Дмитра. - Зрадник знайшовся. Iще вдень до ворогiв перебiг. Видав, щоб шкуру врятувати... I Созiнов уже нiчого не змiг зробити. - I що? - задихаючись, нависа? головою над Хмарою. - Погнали в район. - I ви не могли вiдбити? - Могли б загинути i пустити фашистiв у спину всьому загоновi. Дмитро бiльше нiчого не може сказати. Важка, мов камiнь, темiнь наляга? на нього, i вiн чу?, як всерединi струною натягу?ться жорстокий, невблаганний бiль. Якась чорнота навiть почина? ворушитися в мозку, i, неначе по той бiк свiту, вiн бачить в гуртi похилених тьмяних постатей свою матiр, дружину, дiтей. А водночас розумi?, що позад нього насторожено стоять партизани, змученi боями, безсонними ночами i невiдомим майбутнiм. От i вiдчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина замерза? в холодних грудях, як взимку човен на рiчцi... Андрiю, невже i ти не врятувався? А скiльки ж вiн просив: "Я буду iз вами, тату". Пожалiв, не взяв. От i пожалiв... Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно вiйнув на нього, що мимоволi закрива? обличчя великими вузлуватими пальцями... I матерi вже нема... А як же iз пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку вела... Кiнь Тура тупотить. Час виводити хлопцiв. Час! Приминаючи бiль, все швидше i швидше навалюються новi думки, рiшучi, короткi, як дальний спалах, i злi. Жорстоке напруження кам'янить йому тiло, i тiльки всерединi холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно висмокту? кров. Краще не згадувати про не?, бо знову iз темряви виринуть чорнi похиленi постатi близьких i рiдних. Чiтким, проте якимсь незвичним для себе голосом вiн посила? попереду кулеметний вiддiлок Черевика, а пiзнiше пiднiма? за собою усiх партизанiв. ?дуть мовчки, без слова, мов тiнi. Копита коней, перев'язанi ганчiр'ям, м'яко пiдминають землю. Неначе хмари, обабiч розходиться лiс. Яскравiше заблищали зорi i нервовi вогники на землi, проте пострiли стали глухiшими - не посилювала ?х луна. Петляючи, не вiддаляючись од яруги, що покручено в'?далася в чорне тiло землi, загiн поволi наближався до рiчки. Уже позаду горiли вогнi броневикiв; за лiсами лишалась пожежа, звиваючись рухливими штопорами в нiч, i окремi гвинтiвочнi спалахи на землi, вiддаляючись, блищали сумирно, як свiтляки. З глибини яруг, нiби повiнь, пiдiймались солов'?нi хвилi, пахла доспiлими плодами пiдiпрiла кора лiсових грушок i срiбно спiвав веселий струмок. I знову, даючи простiр рухливiй тривожнiй грудочцi, що, набрякаючи, почала пiдповзати до горла, бачив сво?х близьких людей, здригаючись, проводив ?х очима вiд лiсово? дороги до останнього шматка землi, що мав розмокнути вiд ?хньо? кровi. I дивно: уже побачивши сотнi смертей, звикши стрiчатися щоденно з отою невiдомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останнiй свiт i тiнi життя на дорогих i на ненависних обличчях, Дмитро не мiг уявити втрати сво?х рiдних. Не мiг? Чи ж так воно? Нi, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно i болiсно заглянути навiть найтвердiшим людям, i, затуманюючи, непомiтно ворушила в гарячому попелi думок хисткою iскоркою надi?. Попереду задудонiли пострiли. I зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навiть почув дзвiн вистрiляних гiльз. - Зда?ться, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, - пiд'?хав Тур. - Не сподiвалися. Зараз же ?х треба зiм'яти. Веди пiших на правий фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою. I Дмитро диву?ться: розум його працю? чiтко, розгаду?, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тiло просить руху, дi?, швидко? i рiшучо?. I, чуючи, як мiцнi? його голос, скомандував: - Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш! Трепетний холодок вiтерцем на мить охоплю? його тiло, а потiм сiче тiльки в обличчя. Над головою в'?дливо i тонко посвистують кулi; немов чорнi птицi, вiдлiтають осторонь кущi, i над землею попереду палахкотять червоносинi блiки. Гуде пiд копитами поле, перегойду?ться, пересвiчу?ться лiнiями трасуючих куль; вi? прохолодою вiд рiки... I раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотянi вогнi, отi синюватi блiки, одцвiтають червонi рухливi разки, тiльки чути, як, стогнучи, борса?ться темрява. Щось у нiй вiдкочу?ться, швидко, налякано. I крики болю, посиленi водою, супроводять шлях утечi. - ?сть порядок! - кладе Черевик на мiцне загрубiле плече нагрiтий кулемет i веде свiй вiддiлок до загону. Глибоко у тьмянiй водi поблискують зорi. З того берега приторно, прiсно пахнуть болотянi трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалi вiд людського гомону. Кiлька партизанiв, швидко перекинувши на той берег двi деревини, щiльно при?днали одну до одно?. Дмитро перший провiв Орла через мiсток, пройшов трохи берегом i зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рiкою... Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипiла пiд ногами твань. - Хлопцi! Зав'язнув! Витягайте! - Чого ж тебе лиха година погнала туди! - Тягни скорiше! Ще й пита?! Згодом пирснув смiх i, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював: - Не пройшов кiлькох крокiв, а загруз по самий пуп. - Що, набравсь болота? - Воно з кропивкою - попарить краще, нiж у банi. - I чого б я смiявся з старших... Дмитро любовно погладив свого Орла, i рука його дрiбно затремтiла на рухливiй м'якiй шерстi. Кiнь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув мiцну шию. Iще кiлька партизанiв кинулись шукати переходу, але незабаром, заболоченi i лихi, поверталися назад. - Що будемо робити, Дмитре Тимофiйовичу? - з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повiд. - Чортова низина. Хоч би верболiз який був. А то гола, як лисина. - Гибле мiсце, - не витримав навiть Лазорко Iванець. Мовчки пройшлись понад берегом i зупинились, де вужчало болото - твердий зубець луговини клинцем врiзався в нього. - Будемо звiдси кiньми перескакувати, - пiсля довго? мовчанки вiдповiв Дмитро кулеметнику. - Товаришу командир, хiба можна? Конi зразу потопимо, - схвильовано промовив партизан. - Слабшi ближче загрузнуть, сильнiшi - далi проскочуть. А нашi може i на той берег винесуть. - Який жаль, - зiтхнув Мель i теж для чогось погладив рукою свого коня. - Жаль. Та зараз iншого виходу нема. - Ех! - тiльки й вирвалось у Iванця. Пiсля того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували мiст, Дмитро наказав Iванцю першому гнати свого рослого коня. Розiгнав Лазорко Бурелома i наче пiрнув у темряву. Кiлька разiв пiд копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потiм забився кiнь на мiсцi, виймаючи i не в силi вийняти заднiх ног, ось i переднi вже безнадiйно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз iз Бурелома на правий бiк, дотягнувся до деревини i, похитуючись, вибрався назад на берег. - Угробив свого, - хотiв твердо промовити, але голос дрогнув, i партизан, махнувши рукою, вiдiйшов до рiчки, прислухаючись, як б'?ться i стогне в баговиннi його дебелий кiнь. Один за одним летiли вершники в глибину ночi i, заболоченi, обважнiлi, перебираючись вiд зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало пiд копитами i стогнало, немов умираючи. Тiльки берег затих - нi один партизан, крiм Дмитра, не промовив нi слова. Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелiй Жолудь на сво?му легкому бiлокопитому красенi i мовчки заплакав, востанн? притулившись до гриви Шпака. Добрався до рiчки, лiг на землю, охоплюючи голову руками. Iще далi сягнув Тур i, повернувшись на берег, не пiдiйшов до Дмитра. - Прощайте, коники... дорогi нашi... - зiтхнув Олекса Слюсар. Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! - обзивалась нiч, i тонке iржання, схоже на плач, розтiкалося по невидимiй теменi. Дмитро, припадаючи до сiдла, пустив Орла. "Може перескоче", - зажеврiла в серцi надiя. Як птиця, влетiв Орел у болото; розстелюючись i витягуючись, вiн мина? навскiсну живу вервечку, вилiта? на середину болота i тiльки тут почина? осiдати. Але, могутнiми стрибками звиваючись вгору, вискаку? iз тванi i знову грузне, i знову вирива?ться. Ось уже берег. Iще кiлька стрибкiв! Та раптом Орел глибоко осiда?, iще звива?ться свiчкою на диби, та вже не може вирватись iз болота. - Орел, Орел! - не чуючи власного тiла, зiскаку? Дмитро на траву i, тримаючись за повiд, сковза? уперед. Вiн загруза? тiльки по колiна - далi пiд ногами твердий грунт. Гаряче хропучи, б'?ться кiнь, обдаючи Дмитра болотянистою водою. - Переправляйсь! - команду? Горицвiт. Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали перебиратися партизани до свого командира. I коли конi пiзнавали сво?х господарiв, що по них переповзали далi, до берега, на мить завмирав хрипотливий стогiн, i гнiтюче передсмертне iржання врiзалося в неласкаву нiч. - Припав я до свого, а вiн мого лиця губами шука?. А з очей сльози, як квасолини, течуть, - кусаючи губи, промовля? Пантелiй Жолудь. - Да. Кiнь, як людина, плаче. I голос в нього перед смертю людський, - погодився Слюсар. Останнiм переправився Тур i зупинився бiля Дмитра. - Веди, Туре, загiн.