лiсною посмiшкою глянув на Пантелiя i знову торкнувся язиком до уст, що покривалися рожевим льодком. - Куди ви збиралися? Важко дихаючи, тихо вiдповiдав поранений. Здавалося, що вiн тяжко кував хрипливi слова i викидав ?х, немов розпеченi кiльця. - Шукати нового просторiшого мiсця для з'?днання. У нас для всiх лiси уже замалими стали. Доводиться розрiзняти загони. - Де ж ви знаходитесь? - В Славногородецькому чорнолiссi. Дайте снiгу менi, пить хочеться. Рожева пiна пiдiймалася, шерхла i пiдмерзала на припухлих устах. Пантелiй обережно витер хустиною кривавий накип. "Ех, загинув хлопець. Тiльки б жити та жити, та нiмця бити. I на тобi", - з тугою думав Жолудь. I нiхто, подивившись на його запечалене поблiдле лице, не сказав би, що це сидить грiзний вояка, який одним стиском дужих рук мiг на смерть задушити ненависного ворога. Обережно, на рушницях, понесли партизана до табору. За деревами ясно сходило сонце, золотило срiбнi крила дерев, одягало рожеву сорочку на притихлу землю i прощалося з молодим життям, що по краплi ронило на снiги останню кров. VII Напiвроздягненi дiти позалазили на пiч. Олександра сидiла на ослонi i пряла. Неначе велетенський джмiль, фурчить веретено i з побабчених напiвпротертих пучок опуска?ться додолу. На коминi маленьким жовтим язичком клiпа? i фахкотить каганчик, по кутках вгнiздилася сторожка i вогка темiнь. У шибки, покритi лускою, порско б'ють сухi снiжинки, i вся хата, затиснута петлями вiтровiю, голосить тривожно i низько, як вдовиця, що вже виплакала останнi сльози. Забряжчала клямка, i на порозi, обтрушуючи снiг з старого кожушка, став напiвзiгнутий Полiкарп Сергi?нко. До сухого у зморшках обличчя поприкипали снiжинки, кiнчики довгих сивих вус покрились бурульками, а перемерзлi чоботи гудiли по долiвцi, як два дзвони. - Принiс листiвку вiд Степаниди, - тихо пiдiйшов до жiнки. - Ох! - стрепенулась i кинула веретено на пiдлогу. - Читай же скорiше! Дiти позскакували з печi на лежанку, з цiкавiстю i острахом поглянули на тата. Шкарубкими пальцями вийняв з кишенi вдво? складену листiвку, приступився ближче до мигунця. Простудженим, деренчливим голосом почав читати, не помiчаючи, як сльози заволiкали очi Олександри i падали на спiдницю. "Дорогi тату й мамо, дорогi мо? сестрички Вiро i Надi?! Пише вам iз далеко? чужини ваша Степанида. У сво?й листiвцi багато ви загадали менi питань, а вiдповiсти на них не можу. Як ми тут живемо, ви не уявля?те собi. Оце вчора менi наглядач накинув плаття, син?, аж чорне, а на ньому смужки густi та червонi. Таке, мамо, плаття, що не зми?ться, не злиня?, на весь мiй вiк стане. I лягаючи i встаючи, ми згаду?мо свiй рiдний край та усе чека?мо, а кого, ви самi зна?те. Напишiть, чи скоро прибудуть у гостi брати. Ждемо ?х, як сонця ясного. Хоч як не ? нам, але ми не тiльки плачемо. ? i люди добрi i дiло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут не забули, зав'язав вiн свiт нам, зав'яжеться i йому... Мамо, я получила вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цiлую вас усiх мiцно, мiцно i кланяюся до само? нашо? рiдно? землi. Ваша дочка Степанида". - Поховають тебе, доню, в чужому краю, - тихо заплакала Олександра. - А може й дiждемось ??, - несмiливо спробував утiшити жiнку Полiкарп та й сам зiтхнув. Де й подiлася тепер у чоловiка безтурботна, весела мова, пересипана жартами, побрехеньками i дотепами. - Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, - промовив, щоб хоч трохи заспоко?ти дружину. Зiтхаючи, Олександра вийняла iз скринi шматок полотна, сiла на лежанцi i почала шити крихiтну торбиночку, а дiвчата мовчки слiдкували за роботою, потiм почали наспiвувати пiсню, яку привезли iз Нiмеччини покалiченi полонянки. Дiти знали, що мати любить цю пiсню, хоча кожного разу плаче од не?. Ой, журавко, журавко, Чого кряка?ш так жалко? - тихим чистим голосом, неначе зiтхаючи, запитала у безмовного широкого привiлля старшенька Надiя. Як не крякати менi? - сплеснув жалем срiбний голос Вiри, обнявся зi спiвом сестри i несподiвано красиво та легко, як птиця, почав пiднiматися, взлiтати притишеним пiдголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою i болем: Горе жить на чужинi. Охопивши голову руками i впершися лiктями в навiй ткацького верстата, сидiв Полiкарп у другiй кiмнатi. Ноги його забули перебирати начиння, човник упав на долiвку, зачепивши грубою ниткою шпуляр. Перед очима чоловiка пропливало теперiшн? життя рiдно? дочки, вплiталося в його життя i знову розходилось, як однаковi сумовитi голоси невiльницько? пiснi, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтiла бiля шибок, просячись на заснiжений простiр. Одiрвалася од роду, Як той камiнь, та й у воду. Упав камiнь та й лежить. На чужинi гiрко жить. Не дай, боже, заболiть, Бо нiкому й пожалiть. Не дай, боже, помирать, Бо нiкому й поховать. Похова? чужина, Проклятуща сторона Похова? чужий рiд, Що й не знатимуть де слiд. Випала голка з одерев'янiлих пальцiв Олександри. Свiтло рiзкими болючими плямами наповняло налитi сльозами очi. "Це тiльки подумати - ополониками кормили навеснi, - пригадувала слова iз давньо? листiвки. - Тому i висиха?ш осiннiм стеблом, моя доню". Свiтанком Полiкарп поклав посилочку у кишеню i тихо потюпав у мiсто. Нелегко iшлося старому по копнiй дорозi, та горе хоч i хилило донизу, одначе i вперед гнало. - Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! - подивилася на пакуночок нахмурена зубаста дiвка. - Чого ж велика? Рiвно двiстi п'ятдесят грамiв. Точно, як в аптецi. Вага вiрна, - попробував бадьоритися, але винна усмiшка скривила його уста. - Хiба ви не зна?те, що з нового року приймаються посилки тiльки по сто грамiв? - По сто? Так це за сто грамiв я двадцять кiлометрiв пiшки йшов? - А менi яке дiло? Не я закони встановлюю. - Щоб вас уже земля сира встановила! - розлютований Полiкарп, немов слiпий, вийшов iз пошти i не стямився, коли опинився на передмiстi. Однак чим далi вiн вiдходив од пошти, тим бiльше розум брав верх над злiстю i, зайшовши до убого? халупки, попросив пiдстаркувату жiнку, щоб зашила йому в посилочку один сухар. I знову потюпав старий на пошту, а потiм додому. У синiх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тiльки над самою землею блищала вузька свiтла смуга. По завiяному шляху вiтер переганяв сухi димчастi струмки снiгу, зрiдка в них вплiтався напiвстиснутим дитячим кулачком дубовий листок або чiпка опука перекотиполя. Втомився старий мiсити чобiтьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка вiд поту, по жилавих скронях покотилися краплини, осiдаючи на довгих, опущених донизу вусах... Весною скiльки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Нiмеччину. Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови - хоч на якийсь час зарадив горю. Та не було чим вiдкупитися. I пiшла Степанида тим битим шляхом, проклинаючи Варчука i чужинцiв. Бачив, як на станцi? ?х повтискали в товарнi вагони, потiм вартовi зачинили скрипливi дверi, обкрутили дротом, i навiки зникло заплакане скорботне обличчя дочки. Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипiли полозки по снiгу. - Агей! З дороги! - почув застуджений голос. Вiдскочив од колi?. Баскi конi обдали його снiговою порошею. На санях, мiцно притискаючись один до одного, сидiли Митрофан Созоненко i Сафрон Варчук. Лице Варчука майже повнiстю було закрите башликом i комiром. Раптом зупинились воронi, покритi памороззю конi, i владний голос старости наказав: - Сiдай, Полiкарпе, пiдвезу трохи. Та швидше рухайся. Iдеш, неначе упився. I раптом уся накипiла злiсть пiднялася в грудях чоловiка. - Щоб ти сво?ю кров'ю упився, як нашою упива?шся! ?дь, сатана, щоб ти на той свiт по?хав! - пiдняв над головою сухий кулак. - Ах ти сволоцюго! - крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але Полiкарп встиг одхилитися, i удар протягнув його тiльки по плечах. Созоненко вiжками вдарив конi, i санки потонули в крупчастому сизосиньому туманi. Проклинаючи Варчука, iшов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози, текли по сухих, поморщених щоках i важкими шротинками довбали снiг. Усе село проклинало старосту, та тi прокльони помагали як мертвому припарка. Розповнiв, розбух чоловiк; на чорному клинцюватому обличчi зморшки налилися жиром i неначе повужчали неблискучi очi, напружено рухаючися в припухлих темних обiдках. Роздався староста i в плечах, i в станi, тiльки бiльше зiгнувся, неначе вiд того, що намагався все потягнути в сво? подвiр'я, загарбати собi. Вiн розумiв, що тiльки тепер можна безкарно нажитися, збагатiти. Вiрячи в мiцнiсть нiмецько? влади, не раз повторював Созоненку: "Кiнчиться вiйна, i фашист прибере усе до сво?х рук, так прибере, що не дасть нам iз тобою нi фунта украсти. Коли навiть будеш ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на пайок. Вiн, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тiльки раз на вiку бува? така пора поживитися. Отож бери, поки береться". I брали, крали, аж гай шумiв. Пiдводами возили собi зерно, мед, продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий лiс, за безцiнь скуповували хати i майно тих, кого лиха година погнала на розстрiл i шибеницi. Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчуковi - золотим дном. Хто був спроможнiший - вiдкуповувався вiд проклято? вербовки. Навiть негласна плата встановилась: корова або шiсть золотих п'ятiрок чи щось рiвноцiнне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзi було по дво? i тро? дiтей з сiм'?. Навiть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякi спекулятивнi справи, посилаючи сво?х менших синiв аж в Румунiю, завидував Варчуковi: - Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе вiйна. - Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й тобi немало пливе до рук, - примирливо посмiхнувся у вуса. - Менi стiльки переплива?, скiльки в тебе з носа капне. Нема правди на свiтi. - Нема, - погоджувався, вдавано зiтхаючи. - Тiльки трохи осталося ?? у бога та в тебе, Митрофане. - I реготав непри?мним сухим смiхом. - Треба буде по?хати в Лiтинський район, - перебивав його смiх рудоволосий пiтний Созоненко. - Чого? Поживою пахне? - А ти хiба не чув? - недовiрливим допитливим поглядом випитував правду з тьмяних очей: "Чи не збира?ться потайки по?хати?" - Не мiряй усiх на свою мiрку. Розказуй. - Розумi?ш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гiтлерiвцiв, полiца?в i старосту. - Старосту? - холоне всерединi. - Що, страшно? - смi?ться розкотисте Созоненко. - Звiсно, не пожалували, i тебе не пожалують. Так от, перебили всiх i об'явили радянську владу. Двiчi нiмцi робили напад на цi села, але вiдбивалися всi: i старi, i малi, i жiнки. Всi, до одного чоловiка, об'явили себе партизанами. Ну, а тепер ви?жджа? туди вiйсько, i села мають доноги вирiзати. - Лiфер сказав? - Лiфер. - Значить, треба ?хати. Ти вже приготувався? - Уже. - По?ду i я, - i, поспiшаючи додому, ще бiльше згинався, а нiздрi широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита кривавим потом i сльозами. VIII Надвечiр розвiдник iз загону iменi Ленiна помер. Недалеко вiд старовинного валу, праворуч могили Стражнiкова, ближче до озера, партизани пiшнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потiм лопатами швидко викопали неглибоку яму, щоб пiдгрунтова вода не потривожила вояцького тiла. Поховали розвiдника з усiма партизанськими почестями. Накрили голову червоним прапором, тiльки замiсть рушнично-кулеметного салюту дали гарматний, бо патронiв було обмаль. На свiжий пагорбок поклали вiнок iз хво?, i вiн небавом почав зацвiтати дрiбним бiлим квiтом - пустився навскiсний тихий снiг. Не одна могила уже виросла бiля спокiйного лiсового озера. Не встигли дужi ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися яснi очi на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала сво?х оборонцiв мiцним, непробудним сном. Вiддали останню шану, Дмитро навпростець снiгами пiшов до штабно? землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слiдiв. Посеред озера його наздогнав Созiнов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим i блiдим. - Дмитре Тимофiйовичу! - Слухаю начальника, - не зупиняючись, пiшов уперед. - Вiзьмiть мене iз собою в Славногородецькi лiси, - благаюча усмiшка i рiшучiсть, з якою Созiнов домагався по?хати в партизанське з'?днання, здивували Дмитра. Вiн неясно догадувався, що за останнi днi щось робиться на серцi помiркованого i спокiйного юнака. - Ти тут бiльше будеш потрiбний. А нам зайвi люди - зайвий клопiт: тяжче буде проскочити непомiченим. - Один чоловiк - не помiха, - почав переконувати Созiнов. Йому так хотiлося розсiяти свiй сердечний бiль, забути горе, що дальня дорога здавалася рятiвним колом, яке поверне рiвновагу, внесе спокiй в думки i почуття. Вiн з жахом помiчав, що йому все важче i важче ста? в товариствi Тура, що вiн не може без болю чути його радiсного голосу, а коли заходила розмова про Соломiю - ледве стримував сво? страждання. "Вкоренилась же ти в менi", - криво морщився, думаючи про дiвчину. Було огидно перед собою, що не мiг подолати болючих приступiв. Iнколи вдавалося втихомирити себе, але досить було Туровi за?кнутись про сво? щастя - гнiв знову охоплював Созiнова. Тому так хотiлося подалi вiд'?хати вiд того мiсця, де притьмарились першi надi? кохання. - Чому тебе так тягне в дорогу? - пiдводячи брови, запитав Дмитро. - Чому? - ще бiльше побiлiв од хвилювання. - Це, Дмитре Тимофiйовичу, особиста справа... - Особиста? - Да. Вона для мене багато важить. Коли хочете - розповiм, хоча i важко про таке розповiдати. Повiрте, що тут не криються нi вiйськовi, нi iншi справи. - Он як, - промовив у роздумi, i раптом здогадався, що за особистi справи можуть бути в Михайла. - Добре, ?дь. Зараз же збирайся в дорогу. Сiдлай коня, бо ми уже готовi. - Бiжу, товаришу командире! - повеселiшав Созiнов i легко кинувся бiгти помiж заснiженими деревами. Одначе ви?хати цього дня iз табору не довелося. Тiльки Созiнов осiдлав коня, як в глибинi лiсу почулися рушничнi i автоматнi пострiли. Коли вiтер вiяв в обличчя, стрiлянина виразно дудонiла в морозному повiтрi, чулось, що вона iшла густим струмом. Созiнов з кiлькома партизанами верхи кинувся вперед. Поруч iз ним, пригинаючись до гриви, скакав на сво?му мускулястому Шпаку Пантелiй Жолудь. Здавалось, що кiнь i верхiвець були з одного шматка металу. Стрiлянина наближалась. Повз них пролiтали кулi, довбали пiдсушенi морозом дерева. Помiж стовбурами Созiнов побачив, як Тур, вiдiрвавшись од невеличкого гуртка пiших партизанiв, пустив коня назустрiч вороговi. Вiн кинув повiд на гриву коневi i короткими чергами строчив з автомата. Не добiгаючи до чорно? живо? лiнi?, кiнь Тура раптом з розгону спотикнувся на переднi ноги i упав на землю. Комiсар, перелетiвши йому через голову, розтягнувся на снiгу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з десяток ворогiв, очевидно бажаючи взяти його в полон. Вiд думки, що може втратити товариша, пройняло потом i острахом. I, забуваючи про все на свiтi, Созiнов помчав до Тура. "Коли б успiти! Коли б успiти!" - б'?ться серце, i вiн пильно цiлиться в натовп, щоб не зачепити свого товариша. - Держися, Саво, держися, дорогий! Саво! - щосили гука?. Гiлка вдарила по лобi, зiрвала шапку, але болю попервах не почув. З двох бокiв iз Пантелi?м вони розiрвали стиснуте коло, погнали його поперед себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблi вирубав голову кремезному вусачевi. Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кiнь, лежачи боком, висунувши iз жовтих мiцних зубiв блiдо-рожевий язик, кривавив снiг. Дрiбний дрож пробiг по всьому його тiлу, а заднi точенi ноги, мерехтячи синюватим сяйвом пiдкiв, витягувались i деревенiли. З куточка червоного ока струмком котилися й обмерзали сльози. "Наче врятували, наче врятували!" - вирвалось полегшеним зiтханням iз грудей Созiнова, коли з-за плеча оглянувся назад. I, летючи за ворогом, почув таку радiсну хвилю, нiби було зроблено щось надзвичайне, про що тiльки мрiялось в найкращi години життя. Ця хвиля охопила все його тiло, i вже не чув нi пострiлiв, нi посвисту куль, нi перестуку копит, нi небезпеки бою. Зараз, коли таким радiсним звучанням натягувалась кожна його клiтина, навiть думка, що з ним може щось трапитись, була б безглуздою i дикою. Вiн почував себе владарем усього привiлля, запекло? битви, чув, як його дi? злилися в одне з найдорожчими помислами, що з такою чистотою прокинулись ще в роки ранньо? юностi. Розстрiлявши всi набо?, Созiнов вихопив шаблю, i в цю ж мить тупий бiль обiзвався у правiй нозi: наче хтось сухим деревом вдарив нижче колiна i струсонув колiнною чашечкою. Гойднувся свiт перед очима, i кiнь, шкура в якого перекочувалась до само? гриви, почав з зiтханням обережно опускатися на колiна. Созiнов устиг вийняти ноги iз стремен i вiдповзти осторонь. Почув непри?мну вогкiсть у серединi чобота i побачив, що снiг почервонiв, увiгнувся i став осiдати, немовби хто в нього втиснув денце з червонолозу. Коли лiворуч почав пiвколом заходити загiн пiд командуванням Дмитра, ворог став швидко вiдступати. Один здоровило в дубленому червоному кожушку, тiкаючи, спiткнувся, упав на снiг, пiдвiвся i знову упав. "Як смертi бо?ться. Переляк такою деревиною кида?". Дмитро натиснув на ворога конем i, вже вихопивши шаблю, помiтив, що йому прямо в вiчi, похитуючись, дивиться крихiтний отвiр карабiна. Дзвiнко, нiби в самому вусi, задзвенiв пострiл, оглушив Дмитра. I знову великi пальцi здорованя судорожно вчепилися в запiтнiлий затвор. На перекошеному шпаристому обличчi розливалася драглиста бiлизна, по лобi котились великi краплини поту, i лютi сльози блищали в очах. Iще раз приклад пiдскочив до плеча. I в цю мить Дмитро точним ударом, з протягом на себе, навскiс рубанув шаблею по широкiй ослаблiй ши?. Криця з трускiтом пересiкла ключицю i розчепила грудну клiтку. Почувся схлип. На яскравочервоному кожушковi зразу замигтiла крива смуга, i кров задзюрчала на снiг. Краплини поту доганяли на щоках трудно витиснутi сльозини i обривались на почорнiлiй овчинi. I раптом у глибинi лiсу Дмитро побачив, як на санках, пiдвiвшись на весь зрiст, пролетiв Карпо Варчук. "Ось кому ти душу запродав!" - Шаленiючи, пустив навскiс Орла. Але чуття командира заставило його подивитись навкруги. Помiтив, як кiлька полiца?в обсiли Пантелiя Жолудя, i з лютим болем Дмитро повернув коня на чорний клубок тiл, що в лихiм двобо? кружляв помiж деревами. А санки ще кiлька разiв мигнули бiля дороги i зникли в ярку... Пiсля бою Дмитро направився до землянки фельдшера Рунова, де лежав Созiнов. Куля роздробила начальнику штабу кiстку i вийшла навилiт, розшматувавши при виходi литку. Обережно сiв Дмитро бiля пораненого. - Так що не доведеться менi по?хати з вами, - стримуючи бiль, блiдою усмiшкою стрiнув його Созiнов. I Дмитро з подивом помiтив: очi в Михайла сiяли таким широким i могутнiм сяйвом, що в ньому розтоплювалось чуття болю. Пiдсвiдоме догадався: во?н пережива? щось подiбне до того, що переживав вiн, Дмитро, коли був поранений шпигуном в Городищi. "Радi?, що Тура врятував... Яка силища у хлопця! Яснець. Справжнiй яснець!" Увiйшов закурений, почорнiлий Тур. - Мiша, дружок!.. Спасибi... Вирвав з лапищ костомахи. - Досить, Саво... То нам по наркомiвськiй нормi положено. - Зараз Соломiя тобi яблук принесе. - Яблука доспiли, яблука червонi, - продекламував Созiнов. Хвиля яскравого сяйва не зменшилась в його очах. - Товаришу командире, комiсаре, прийом закiнчився до наступного тижня. - обережно випроводив ?х з землянки молодий фельдшер. IX Ударили лютi холода. Лунко стрiляло приморожене дерево, а паморозь заткала усi лiси дивовижними iскристими парусами. На сонцi вони рожевiли, горiли i переливалися холодними вогнями. Увечерi сплетене галуззя мерехтливим неводом затягало безкра? синi плеса, i в прорiхах трiпотiли великi зеленкуватi зорi. Стужа кучерявими пасмами покривала коней, забивала нiздрi драглистим льодом. Чавунно почорнiли обличчя партизанiв, а очi, напiвприкритi пухнастими повiками, звузились i тому, здавалось, мали значно довший розрiз. - Померзли, хлопцi? - розтираючи рукавицею щоки, запитував Дмитро. - Можна терпiти, товаришу командире, - ледве розплiтаючи заснiженi вi?, вiдповiдав Кирило Дуденко. - От тiльки бiда - з-пiд сiдла пiдвiва?, спасу нема. - Гляди, не приморозь штанiв, - лукаво косився Пантелiй i потiм додавав: - У лiсах теплiше. Це б на полi - душу ви?ло б. Ми за галуззям заховались вiд морозу, як циган у ятерi. У глибоких вибалках, де було затишнiше, пiдгодували коней; тупцюючи i пiдштовхуючи один одного плечима, трохи розiгрiвалися i знову ?хали вузькими просiками, нев'?ждженими дорогами, обминаючи села i хутори. Iнодi Дмитровi здавалося, що вiн заблудився в цьому лiсовому заснiженому свiтi. Тодi виймав з польово? сумки карту, лягав прямо на снiг i довго звiряв маршрут, пригадуючи усi прикмети дороги, що вкрай заповнювали пам'ять. На картi, знайденiй в убитого фашистського офiцера, всi назви визначалися латинським шрифтом. За допомогою Тура Дмитро виписав абетку, i вже через три днi поволi читав i перечитував карту. - Дмитре Тимофiйовичу, ти природжений лiнгвiст. Чи не дума?ш мови вивчати? - смiючись, запитав його тодi Тур. - А що воно означа? "лiнгвiст"?.. Ага... Закiнчиться вiйна, чого доброго, i справдi вiзьмусь за книги... Не тiльки про сiльське господарство чи художню лiтературу читатиму. Зрiдка натрапляли на лiсорубiв, з насолодою грiлися бiля багаття, розпитували про життя, i командир не без гордощiв вiдзначав, що нi разу ре збився з дороги. Чим ближче пiд'?жджали до Славногородецького чорнолiсся, тим бiльше Дмитро непоко?вся, хвилювався i дужче поспiшав до завiтно? землi, забуваючи, що треба було б подбати про вiдпочинок людей i коней. Хотiлося скорiше зустрiтися, об'?днатися з великою силою, що орудувала в сумiжнiй областi, щоб дужче громити ворога. Неначе до рiдно? сiм'?, тягнуло Дмитра до сво?х братiв. Розумiв, що з великою родиною легше буде його загоновi, поширшають бойовi дiла, твердiшою стане пiд ногами уся земля. Перед смерком, коли навколишнiй свiт за деревами почав звужуватися, а самi дерева поблизу стали збiльшуватися, за?хали в лiсництво; воно стояло бiля двох невеликих озер, передiлених свiтлою лiнi?ю дороги. Тихий повiв сутiнкiв нiжно лягав на заснiженi будiвлi i казково зм'якшував ?хнi обриси чи то синiми тiнями, чи то прозорим пилком, що розсiвався з обважнiлого гiлля. На тихий стук у вiкно вiдчинилися хатнi дверi i почувся низький, обвiтрений голос: - Хто там? - Впускай, господарю, лiсових гостей. Душа наскрiзь замерзла! - обiзвався Пантелiй Жолудь. Невисокий широкоплечий лiсник з напiвсивими вусами, що зливалися з чорною бородою, вiдкрив сiни. - Заходьте, хлопцi. - Заходимо, господарю. Як у вас - поганi всяко? не водиться? - Хто ж ви будете? - Партизани, справжнiсiнькi. - До ранку зможете вiдпочивати спокiйно, поки не почнуть десяцькi гонити на роботу селян. Впевнено i гордо повiв лiсник коней у покриту дранкою стайню. - Овес знайдеться у вас? - кинув навздогiн Дуденко. - Для добрих людей усе знайдеться! Такого зерна вiдшукаю, аж дзвенiтиме, - промовив з-за плеча. Несподiвано хороша усмiшка освiтила все його обросле, замкнуте обличчя. У хатi Максима Петровича Коваленка горить невеличкий каганчик. Господиня на жорнах меле ячмiнь, бiля не? в однiй сорочцi сто?ть невеличка, рокiв шести, дiвчинка. - Оце ж при "нових порядках" такi новi млини понаставали, - показу? рукою на жорна Максим Петрович. - Не життя, а одна розкiш: на жорнах мели, у ступi товчи, веретеном пряди, на верстатi тчи, без солi ?ж, слiзьми умивайся, а рукою втирайся. До само? татарщини вiдкинув фашист наше життя. Пiсля вечерi Дуденко сiв бiля каганчика писати вiршi. На його зосередженому виду вже мiнилися зморшки i тiнi, заворушилися по-юнацьки свiжi уста... До во?на почали стiкатися його надi? i друзi, широко стали розстелятися сподiвання, i навiть вбитi партизани приходили до нього, мiцнiше оживаючи в серцi, анiж на нiздрюватому, вогкому паперi. А коли знаходилися вiрнi слова, обличчя Дуденка так зворушливо прояснювалося, наче саме щастя пересновувало його. Пантелiй потупцював бiля Кирила, кiлька разiв заглянув через плече, потiм щось пробурмотiв про "музу, панночку парнаську", що категорично перебазову?ться в партизанськi лiси, i простягнувся на розстеленому по пiдлозi околотi соломи. Дмитро пiдiйшов до мовчазно? дiвчинки, пiднiс ?? на руках, i вона довiрливо приторкнулася чорною голiвкою до його грудей. - Як тебе звати? - Оксана. - А де тво? батьки? - Фашисти убили, - на блискучих очах дiвчинки майнув жах i заiскрилися сльози. Зашерхлими губами поцiлував дiвчинку в невисокий лобик i з тяжким почугтям опустив ?? на землю. Вiн боявся що-небудь сказати, щоб не вразити, ще бiльше не запечалити дитячого серця. Не роздягаючись, лiг спати бiля Пантелiя. - Дмитре Тимофiйовичу, ви б на лiжку лягли. Прямо аж совiсно менi. ? ж мiсце, такi гостi... - бiдкалась господиня. - Не турбуйтесь. Ми звикли так спати. Воно i краще i вiрнiше. Не перини, а землю чути пiд собою, - заспоко?в лiсничиху. Уже почав дрiмати, коли почув тихенький приторк до плеча. - Дядю, ви не спите? - нахилилася над ним дiвчинка. - Нi, не сплю. - Розказати вам, як фашисти вбили мо?х тата i маму? - зручнiше умостилась на соломi, тримаючись рукою за Дмитрове плече. - Розкажи, дитино, - зiтхнув, обережно пригортаючи рукою маленьку постать. Вiн не звик, щоб невеликi дiти, здебiльшого соромливi i несмiливi з малознайомими людьми, розповiдали про сво? життя. Оповiдання дитини, безпосередн? i страшне, з тими деталями, якi оминув би дорослий, тяжко вразило Дмитра. - Влiтку до нас у село при?хали фашисти, як ?х звуть, забулася... - Гестапо? - Не, не гестапо. Гестапо я знаю. Якось iнакше. У них на рукавi таке вишиття, як двi гадючки, а на кашкетах - смерть. Страшнi, страшнi. - Вiйсько СС? - Еге ж, вiйсько есес, - закивала головою. - От i почали вони розстрiлювати людей, бо через наше село партизани проходили, людям зерно пороздавали... Мо? батько, i мати, i тiтка встигли вскочити в лiс. Тато мене на руках нiс. Але нас наздогнали фашисти на мотоциклах i почали стрiляти. Спочатку упали мама, потiм тiтка, а потiм - вже й не пам'ятаю. Прокинулась я пiсля полудня. Бiля мене лежить тато, трохи далi - мама, а ще далi на горбочку - тiтка. Почала я ?х гукати - нiхто не озива?ться. Тодi у мене i ручка заболiла. Подивилась я, а вона вся в кровi. - Дiвчинка закасала рукав, i Дмитро побачив бiля лiктя синiй шрам. - Як не просила маму, тата, щоб вони встали, а вони не встають. Тодi я ще не знала, що вони вмерли насправдi, - i знову сльози блиснули на великих засмучених очах. - Спала я коло мами. Пiд ?хню руку голову покладу i сплю. ?ла ягоди - ?х багато у лiсi було: нiхто не збирав. Потiм тiтка такi великi зробилися... Я пiшла лiсами - дорогою боялася, щоб фашистiв не зустрiти. В лiсi мене i знайшов Максим Петрович. - Ходiм, Оксанко, спати. Ти де будеш - на печi зi мною чи на лiжку? - запитала лiсничиха. - Iз вами, - тихо вiдповiла дiвчинка i затупала босими нiжками по пiдлозi. Довго не мiг заснути Дмитро, уявляючи, як жила Оксана бiля убитих батькiв. Потiм думки переносили його до сiм'? i знову на обважнiлих крилах вертались до дiвчинки. "Вiдiллються тобi, враже, сирiтськi сльози. Де б не заховався - з-пiд землi знайдемо тебе", - шептав потрiсканими устами. Нарештi Дуденко погасив свiтло, поклав в узголов'я автомат, простягнувся на пiдлозi i незабаром заснув. Тiльки .один Максим Петрович не лягав, часто виходив на двiр, пильнуючи дороги i коней, та, наче подорожнiй, стукала у вiкно обмерзла гiлка плакучо? берези. * * * Надвечiр напали на глянсуватий слiд полозкiв. Помiж глибоко втиснутими колiями хвилясте покрутився пунктир побурiлих, заморожених краплин кровi. Дмитро скочив з коня i довго придивлявся до нешироко? дороги, затиснуто? з двох бокiв обважнiлим чорнолiссям. Подекуди на снiгу валявся невеликий жмуток пашi; потiм Дмитро знайшов кiлька закривавлених, зморожених в одно, шорстких шерстинок i догадався, що на санях лежали убитi свинi. - Напали, зда?ться, на слiд! - скочив на Орла i, сторожко озираючись по боках, по?хав попереду, тримаючи напоготовi автомат. Кiнь грайливо танцював по снiгу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко вiд дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, бiля не? лежало вiдро, недбало гадючився мотузок. В цей час iз березняка вийшов дiд з батогом в руцi i гвинтiвкою за плечима. Побачив вершникiв i чимдуж пустився назад в березняк. - Дiду, почекайте! - гукнув Жолудь. Але старий тiльки спритно, не по лiтах, запетляв помiж деревами, голосно кричачи: - Шпигуни! Шпигуни! Незабаром iз лiсу повискакували рiзно вбранi партизани; бачачи, що вершники не збираються нi втiкати, нi вiдстрелюватись, кинулись до них, безцеремонне почали зсаджувати з коней. - Шпигунiв затримали! - Чом ?х пост не перепинив? - Попались, сукини сини! - загомонiли партизани. - Ану втихомирся! - злегка вiдштовхнув Пантелiй високого чорноокого партизана, коли той хотiв зiрвати з нього зброю. - Я тебе втихомирю! - вiдрiзав високий во?н. - Товаришi партизани! Погано гостей зустрiча?те, - спокiйно промовив Дмитро. - Чого вiн нам баки забива?? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз i погибель, - пiдняв чорноокий гвинтiвку на Дмитра. - Ану помовч, розумнику. I не бався сво?ю лялькою. Вояка найшовся! - Дмитро так визвiрився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив гвинтiвку прикладом у снiг. - Товаришi партизани, ми при?хали до вас. Хочемо влитися у ваше з'?днання, яким керу? товариш Iван. I Дмитро коротко розповiв про свiй загiн та про зустрiч з партизанами iз загону iменi Ленiна. Пiсля цього настрiй у всiх змiнився. Уже нiхто не вигукував образливих слiв, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи збро?, супроводили в березняк; до табору не повели, чекаючи представника вiд штабу з'?днання. Швидко опускалися зимовi сутiнки - синi на прогалинах, чорнi пiд деревами i голубi на високих шапках дерев; пiд ногами рiзкiше заскрипiли снiги. З глибини лiсу збiльшенi сутiнками вийшли чотири чоловiки. У переднього, рослого, була тверда, не лiсова похiдка, на грудях висiв автомат, а з-пiд неглибоко? вушанки вибивалося розкiшне, переплетене памороззю пасмо кучерявого волосся. Дмитро насторожився, не спускаючи очей iз цього партизана. Неяснi спогади глухо заворушились у пам'ятi. Щось було знайоме в широкiй прямiй лiнi? плеч, мiцнiй похiдцi, в русi руки, якою вiн вiдкинув iз високого чола непокiрний чуб. I враз аж трусонуло мозок, затемнило очi. ' - Iване Васильовичу! - розриваючи коло, кинувся вперед. - Дмитро! Дмитро Горицвiт! - Кошовий зрадiло зупинився на мить, потiм прискорено ступив уперед i, навхрест охопивши руками Дмитра, мiцно стиснув його в обiймах. Тричi поцiлувались, вiдхилились назад i знову поцiлувались. Од радостi в Дмитра перехопило подих, задзвенiло у вухах, а серце так загупало, що здавалось - неначе хтось у сусiдньому кварталi руба? лiс. Затуманеним зором вiн бачить осмiхнене обличчя Кошового, веселi жмурки в очах, i шматок сизого неба в прорiзi дерев, i серп мiсяця, що заходить за хмару, а може то зовсiм i не хмара, а вiття щедро сипнуло памороззю, бо знову мiсяць виплив на невелику чисту ополонку. - Оце так зустрiч! - не знаходить Дмитро слiв, щоб висловити свою радiсть, i не чу?, як з-пiд сплетення заснiжених вiй виступають двi прозорi краплини. - Неждана i хороша, - - усмiха?ться Кошовий i захоплено огляда? Горицвiта з усiх сторiн. - Прямо тобi вилитий партизан! Молодець, молодець, Дмитре. Вою?мо, значить!? - Вою?мо, Iване Васильовичу! - не без гордощiв одповiда?. Йому при?мно прямо глянути в розумнi iскристi очi колишнього секретаря райпарткому i вдво? буде при?мнiше розказати, як жив i боровся з ворогом весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайникiв, куди неохоче заглядалось, не було сумнiвiв, що не так вiн iде життьовою дорогою. Вiдчуття значущостi сво?? справи зробило його смiливiшим, добрiшим i глибшим. Цi змiни, не вiдчутнi в щоденних клопотах, якось несподiвано випливали через деякий промiжок часу, i Дмитро, пiдсвiдоме, бiльше чуттям, нiж розумом, усвiдомлюючи ?х, вiдчував мiцну радiсть. - Може i в начальники вийшов? Хоча навряд - ти не любиш бути на виду. - Довелося полюбити, Iване Васильовичу. Часи iншi настали, - гордовито вiдповiв, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про сво? колишнi тiньовi закутки, - Справдi? Ким ти? - Командиром партизанського загону. - Слави багато, а мороки ще бiльше, - пригадав Iван Васильович колишню реплiку Дмитра, i обо? щиро розреготались. - Радий за тебе, товаришу командире. Дуже! I я в чинах ходжу - командир партизанського з'?днання. - Радий i за вас, товаришу командире! - Зразу ж виструнчився. - При?хав зi сво?ми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, - Дмитро почав знайомити Дуденка i Жолудя iз Кошовим. - На бiльшi оперативнi простори хочете виходити? - На бiльшi. - Добре дiло задумано... По?зди рвете? - Рвемо, Iване Васильовичу... Менi навiть у снах ввижаються далекi перестуки вагонiв. Найбiльше хвилю?шся, коли по?зд наближа?ться до мiни. - I в мене таке вiдчуття, - примружився Iван Васильович. - Чим рвете? - Трофейними бомбами. Дмитро розповiв про сво? пiдривнi засоби. - Iнтересно, але дуже небезпечно. - Небезпечно, Iване Васильовичу. - Ми вас iншими новинками пораду?мо: ? у нас вибуховi речовини i арматура для знесення по?здiв. Москва допомогла... Сiм'я жива? - Жива. - Як Ольга? Така сама щебетуха? - Похмурнiла, Iване Васильовичу. Наче дорослою стала. Отак невимушене розмовляючи, пiшли до штабу партизанського з'?днання. З кожним кроком наближався одноманiтний м'який гуркiт. Незабаром пiдiйшли до невелико? прогалини, де кружляли впряженi в керат тро? коней. Пахло мiцним потом, збитим снiгом i свiжозмеленою мукою. Старий партизан вилiз iз землянки, розв'язав мiшок i засипав зерном чотирикутнiй покатистий кiш. Зерно вдарилося в дерев'янi стiнки, скоромовкою промовило "жить, жить", i камiнь загудiв глухiше, м'якше. - Що це у вас - свiй млин? - зупинився на мить Дмитро. - У нас усе сво?: i друкарня, i млин, i дубильня, i олiйня, i навiть невеличка ковбасна фабрика. - Спитать би, чи нема горiлчаного заводу, - пошепки промовив Пантелiй до Кирила. - Тодi ти директором попросишся? - Нi, знайомство з директором заведу. Вартовi пропустили в простору штабну землянку, i Дмитро вражено зупинився бiля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою росiйською мовою. - Iване Васильовичу, Москва?! - Москва, столиця наша, - усмiхаючись, вiдповiв Кошовий i познайомив новоприбулих iз комiсаром з'?днання майором Кузнецовим i секретарем партбюро Гiрником. Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зi сво?ми бiйцями до радiоприймача, вбираючи в кожну клiтину неповторний голос Велико? землi. Саме знову передавали про величну перемогу наших вiйськ пiд Сталiнградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу i радiсть, i Iван Васильович, дивуючись, спостерiгав, як суворе обличчя Дмитра, покрите негустими, але глибокими зморшками, привiтно добрiло i прояснювалося в майже дитячiм захопленнi, як перепеченi морозом уста повторювали знаменнi цифри i населенi пункти... - Щасливi ви, - звернувся до Iвана Васильовича. - А ми зовсiм були вiдрiзанi вiд свiту, як скибка вiд хлiбини. - Коли б побiльше таких скибок було накра?но. - Новини часто доводилось вицiджувати iз запроданських газет... - Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тiльки слуха?мо Москву, а й зв'язок налагодили з нею. - З ким? - З Укра?нським штабом партизанського руху, - i Iван Васильович повiдомив гостям багато значних новин. Спати Дмитро не лягав до самого свiту: жадiбно розпитував i про подi? в Радянському Союзi, i про мiжнародне становище, i про роботу партизанського з'?днання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним вiдчувалося життя Велико? землi, до яко? Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник до сонця. За звичкою Дмитро навiдався до коней. Десь за пiвнiч перевалило, бо Стожари уже сяяли на заходi. I лiс, i фiолетовi тiнi, i зоряна нiч - все було урочисто прекрасним, зрозумiлим i близьким-близьким. Недалеко вiд штабно? землянки - почув пiдземний гул. Розправляючи охолодi плечi, повiльною ходою попрямував на приглушений звук. - До наших першодрукарiв у гостi? - усмiшкою зустрiв його той самий чорноокий во?н, який ще кiлька годин тому намiрявся гвинтiвкою. В пiдземнiй друкарнi бiля двох ручних станкiв працювали лiтнi партизани. Саме друкували наказ Верховного Головнокомандуючого про перемогу пiд Сталiнградом i вiдозву до поневоленого народу. Бiля секретаря партбюро Гiрника тiсним колом сидiли молодi партизани-зв'язкiвцi. Радiстю i завзяттям горiли ?хнi очi. Во?ни жадiбно ловили кожне слово старого бiльшовика про торжество сталiнсько? стратегi?. - А тепер, товаришi, несiть сталiнське слово перемоги нашому народу, - пiдвiвся з куцого обземка Гiрник; Партизани тихо i урочисто почали з його рук брати невеличкi пачки листiвок. Короткий мiцний потиск руки, останнi слова поради i прощання - i вже розходяться во?ни скрипучими снiгами на всi чотири сторони свiту. Уже свiтанком околишнi села знатимуть сталiнський наказ i святкуватимуть перемогу зi всi?ю кра?ною. Попрощавшись з Гiрником, який почав працювати над текстом ново? листiвки, Дмитро попрямував до штабно? землянки. Iван Васильович, наморщивши лоба, сидiв над заваленим паперами столом. - Дмитре, ти партизувався? - несподiвано запитав йою Кошовий. - Партизувався, Iване Васильовичу, - i ясно подивився у вiчi командиру. - То пам'ятний день у мо?му життi. День першо? перемоги нашого загону, значно? перемоги. - I тво?? перемоги, - промовив значуще Iван Васильович. - Це добре, Дмитре. Ти зна?ш, що сказав товариш Сталiн вiдомому ватажковi партизанського руху Сидору Артемовичу Ковпаку? Командир партизанського загону в тилу ворога ? представником партi? i радянсько? влади. Розумi?ш, до чого зобов'язу? нас така довiра? - Розумiю... I тут товариш Сталiн не забув про нас, - тихо i схвильовано вiдповiв Дмитро. - Ворога справно б'?ш, Дмитре? Не засиджу?шся в дiвках? - За це не сумнiвайтесь, Iване Васильовичу, працюю по совiстi. Може не все воно виходить, як хочеться, ну, та це друге питання... I ще чому навчав товариш Сталiн? - Головне - мiцнiше тримати зв'язок з народом, пiдтримувати його дух i черпати звiдти новi сили. Вороги не тiльки мучать його, а й отруюють свiдомiсть. Сам зна?ш про всякi провокацiйнi чутки. Тепер нам так треба повести роботу, щоб все населення знало про нашi успiхи i йшло з нами бити ворогiв. Ми поки що, як сказав товариш Сталiн, другий фронт. - А справжнiй другий фронт хитру?, наче баришник? - хмуро запитав Дмитро. - Тут гiрше, анiж хитрощi. - Коли б нам радiоприймач? - Самi виннi, що досi не дiстали. Ну, спати пора. "На добранiч та всiм на нiч" - це, зда?ться, твоя любима пiсня. - На добранiч. Але Дмитро навiть на мить не заплющив очей цi?? ночi. Сколихнулися давнi лiта молодостi, по?дналися з широкою течi?ю нинiшнiх подiй, i добре стало на серцi Горицвiта, бо i зустрiч з Кошовим, i останнi радiснi подi?, i ця нiчна розмова у землянцi були передвiсниками людського i його особистого щастя, як небесний льодоплав ? передвiсником справжнього льодоходу i весни. Через три днi, попрощавшись iз Кошовим, Дмитро з п'ятьма партизанами рушив до свого загону. В основному штаб з'?днання вирiшив перебратися до Городища, в значно бiльшi лiси, але на всякий випадок послав сво?х посланцiв, щоб iще краще ознайомитися з новою територi?ю, на мiсцi розпланувати розташування загонiв. X Пiсля велично? Сталiнградсько? епопе?, вiдгуки яко? весiннiм громом сколихнули всю окуповану територiю, посилився приплив до партизанських загонiв. По всiй Укра?нi зростала i змiцнювалась вiра в близьке звiльнення од неволi. Вiстки, одна надiйнiша вiд друго?, наповнювали радiстю серця i пiдiймали народ на боротьбу. Одночасно перед очима населення i партизанiв пропливала картина деморалiзацi? i розкладу розбитих iталiйських та мадьярських частин; обiдранi, голоднi, вони отарами заповняли придорожнi села i сунули безладним мiсивом. Партизани нападали на них; коли можна було - без бою обеззброювали i зникали в лiсах. Розвiдники загону "За Батькiвщину" пiд керiвництвом Симона Гоглiдзе невпинно слiдкували за великою групою мадьярiв, а коли та розповзлася на двi частини, приблизно по шiстсот солдатiв у кожнiй, зразу ж повiдомили штаб загону. Негайно на радi штабу було накреслено план операцi?. Вогневики з двох бокiв мали гарматами затиснути шлях на виходах з села; кулеметники залягли на головних перехрестях, а основнi сили загону i половина взводу штабно? охорони повиннi були провести блискавичне обеззброювання. Був даний наказ не зачiпати мадьярiв, якщо тi не будуть чинити опору. Саме проспiвали першi пiвнi, коли Дмитро пiд'?хав до гармашiв Пiдвисоцького, що прямо на шлях викотили гармати. Помiж деревами низько пливли великi передвесiннi хмари. Пiд копитами Орла хрустiв молодий льодок, що затягнув невеликi калюжки, якi вдень iнодi так несподiвано добре запахнуть - не прiсним снiгом, а напiврозмороженою землею. Невеликi партизанськi групи, всього по чотири-п'ять чоловiка, легко, мов тiнi, з'являлись i зникали у темрявi, припадаючи до вiкон i дверей, ждучи умовного знаку. - Товаришу командир, щастя на нашому боцi! - пiд'?хав Симон Гоглiдзе. - Цi вояки повиставляли варту, а вона вся позашивалася спати. - Баба з воза - колесам легше, - вiдповiв, притримуючи коня. - Чу? моя душа, що iз гармати не вистрелиш сьогоднi. До того тепер мадьяр учений пiшов! - з удаваною зажурою похитав головою Пiдвисоцький. - Навчили пiд Сталiнградом коржi з маком ?сти. До кiнця вiку не забудуть. Один за одним пролунали два пострiли, дивовижно нагадуючи стрiльбу з мисливських рушниць, i ракети навскiсними зеленуватими вогнями пiдвелися до низького хмарного неба. I зразу ж почулися дзвiн скла, гупання в дзерi i лункi голоси. Пантелiй Жолудь першим увiрвався в простору хату i громовим голосом гукнув: - Руки вгору! Давай "пушка"! При колихливому свiтлi каганця заворушилися обiдранi i бруднi мадьяри. Сидячи, з широко розкритими вiд несподiванки i страху очима, пiдiймали руки вгору, дехто забився пiд лави i пiл, але нiхто не доторкнувся до збро?, що лежала на скринi, висiла на стiнах. Партизани зразу ж озбро?лись легкими карабiнами, буковi ложа яких сяяли i переливались блiдими плямами свiтла. Бачачи, що в них не стрiляють i не збираються нiкуди вести, мадьяри ожили, на перекошених жахом обличчях почали перемiщуватись запобiгливi усмiшки. - Рус хорош! Рус хорош! - устаючи з долiвки, швидко заговорив чорний мадьяр. - Самi зна?мо, - резонно вiдповiв Пантелiй. - Чого ж ви, коли рус хорош, полiзли воювати з нами? - Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мi бесюнтеттюк о горцвот[15], - твердив одне й те саме. Захопивши зброю, партизани побiгли до друго? хати. Недалеко пролунав одинокий пострiл. - Поклали якогось гарячковитого офiцера, - прислухався Пантелiй. - А може кого з партизанiв? - запитав Дуденко. - Нi, наша, трьохлiнiйна вдарила. В третiй хатi знайшовся кремезний, зарослий по самi очi мадьяр, що добре розумiв росiйську мову, i Пантелiй з ним завiв жваву розмову, а потiм, вийнявши засмальцьованого зошита i олiвця, записав кiлька мадьярських речень. - Це для чого тобi? - поцiкавився Слюсар. - Як для чого? В партизанськiм господарствi не здасться, дума?ш? Ще, може, ми з тобою таких мадьярiв розiгра?мо, прямо наче в кiно. Ти ще не зна?ш мене! То як буде: "iдiть прямо цi?ю дорогою"? - звернувся до високого мадьяра i швидко записав вiдповiдь: - "Мен?м едьенешен езен оз утон". - Чортiв Пантелiй! - захоплено прошепотiв Дуденко. - Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй. Ти б от рому роздобув, поки я поговорю про всякi дiла, - Товариш партизан, - нiяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелiя. - Ви нас... ви нас не... - I не, i нi - не бiйся. Повертайтеся до себе, берiть за карк чи за шию свого Хортi i всяких хортiв. Ти хто? Робiтник, селянин? - Селянин... Желлир[16]. Погнали на вiйну. Життя зашморгнули, - чорнi очi мадьяра затуманились. - А ви зашморгнiть тим ши?, кому треба. Не сподiвайтесь на готовеньке. Ех, несвiдомi ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Зна?ш, шо таке колгоспник? - Колгозiшта!.. Знаю, знаю, - весело закивав головою мадьяр. В хату вбiг розчервонiлий Янчик Димницький. - Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комунiст. Чотири роки у в'язницi сидiв. Каже: буду партизанити, поки Венгрiя не стане вiльною. - Подружимо з ним, - твердо вирiшив Пантелiй Жолудь i пiдкреслено сунув зошит у кишеню, потiм однi?ю рукою притиснув до себе Димницького i загудiв над його вухом: - Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику. - Пливемо на повний хiд, - задиркувато вiдповiв Димницький. - А правда, хороша ланка виходить: Iван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог... - Ланка дружби, Пантелiю. - Тiсно притулившись один до одного, вони виходять з хати. Мадьяри проводять ?х довгими здивованими поглядами. На свiтанку добрались до лiсу. ?дучи на сво?му веселому Шпачку, Пантелiй надокучав Дуденковi: - Що ти за поет, коли навiть вiршика не склав про наш напад. Був би я поетом... Нi, Кириле, не пурхала бiля тебе муза. Справжнi поети на ходу вiршi пишуть. Доведи, що ти творець. - Слухай, - усмiхнувся Дуденко i почав декламувати: На Шпаковi сам не свiй Iде Жолудь Пантелiй: Без горiлки i без рому Поверта?ться додому. А коли б... - Досить, досить! Генiя зразу видко, а розв'язку вiрша й я без "коли б" знаю... Не подоба?ться вона менi... Пiсля пiдрахунку виявилося, що в мадьярiв було забрано бiля двохсот гвинтiвок i карабiнiв, та вiсiмнадцять пiстолетiв. А набо?в було обмаль. Горицвiт наказав озбро?ти усiх дiвчат-партизанок легкими мадьярськими карабiнами. XI Старiсть не красить людини. Тяжко змiнилася останнiм часом баба Орина: зовсiм занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софi?: - Ноги обважнiли, дочко, не слухають. Вiдходили сво? - вiдпочинку просять... Ти менi квасолю пiднеси - буду теребити, або соняшник почухраю. - Нащо воно вам? Я й сама з дiтьми все пороблю. - Нi, дочко. Коли щось робиш, воно i на душi легше ста?, не так про горе дума?ться. З одними думками тепер не сила оставатися менi. Подума?ш про недавн? життя-щастя, а на теперiшн? лихо звернеш, то й остання кров замерза? усерединi. Робота втiша? чоловiка. Не можна нам попустому жити... Коли б це так умерти, щоб ти iз дiлом впоралася i мене затепла поховала. - Чого ви про таке говорите? Страшно менi. Живiть, бабо. - Нема чого стращатися. Вiдколи свiт та сонце стоять люди вмирають. Смерть вiстi не да? тiльки молодим, а я ?? вже за плечима чую... Страшно тiльки не совiсному вмирати в старi лiта. Зима була морозна i забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навiть словом не обмовилась про смерть. А коли пригрiло весняне сонце, коли одного разу вбiгла до хати закосичена пролiсками Катерина, баба, дивлячись на те обвiтрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квiтку, зiтхнула i знову, пiзнiше, заговорила з Софi?ю про дальню дорогу. - Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорiя побачити. Знидiла ти, дочко, без нього, i менi тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тiльки де вiн теперечки по свiтi ходить? Хоч би слово, пiвслова через когось передав... I пiд цей тихий, одноманiтно розсудливий голос на вi? молодицi наверталися сльози, пропiкали гарячi змарнiлi щоки. I знову виринав перед очима Григорiй i зникав, як зника? утлий човен на потемнiлiй розбурханiй рiчцi. А iнодi навiть у болючiй думцi не могла дотягнутися до образу чоловiка, побачити його. Зi страхом помiчала, що в дорогих рисах, в отiй далекiй далечинi з'являлося щось нове, тривожне i нерозгадане. Тому поспiшала до фотографiй. Але й вони, вицвiтаючи, з часом почали повiвати якоюсь дивною застиглiстю чи то холодком. Бо у серцi молодицi всi риси чоловiка були незмiрно кращими, дорожчими, живими. - Не треба плакати, дочко... або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз i менi за сво?м плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив на тi заробiтки. Мозолем i кривавицею кожна копiйка обкипала. Сироти ми обо? були. А тепер при живому батьковi дiти сиротами стають... От чу? моя. душа, що скоро Григорiй або сам заскочить, або небезпремiнно обiзветься. I справдi, через кiлька днiв, надвечiр, коли Софiя повернулася з ново? панщини, зайшла почорнiла, висушена жiнка в благенькому вбраннi. ?? змарнiлий вид туго стягнула шершава, у вiтряних лишаях шкура, а червонi, втомленi очi горiли, як двi рани. Привiталась i тихим голосом попросила води. Але зiр у жiнки був такий голодний, що Софiя зразу догадалась: не води хотiлося мандрiвницi. Нагодувала жiнку, розговорились, i та подала ?й невеличкого листа. Мало не умлiла Софiя i, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами i потом папiр, вибiгла на подвiр'я, щоб на самотi прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь свiт нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманенi очi. - Григорiю мiй! Грицю! - покликала до себе чоловiка, нiби вiн мiг ?? почути, i притулила до грудей дорогi слова. А великi мовчазнi сльози тихо капали на босi смаглявi ноги, на молоду траву i входили у весняну землю. Кiлька краплин так засвiтилися в зiллi, що сама Софiя подумала б - роса мерехтить. Прибiгла Катерина i з острахом прикипiла до землi невдалiк плоту, дивлячись на матiр. "Тата вбито!" - аж вросла в землю в нiмiй скорботi. Але коли мати пiдвела на не? очi, з радiсним криком кинулась до не?: - Мамо, тато листа передав?.. Передав? - Передав, дитино. I тебе згаду?, цiлу?. Прочитай, дочко, - подала Софiя нагрiтого серцем листа. А невiдома жiнка поспiшала. Дуже поспiшала. Софiя ледве встигла написати кiлька слiв, щоб вони хтозна через якi руки попали до чоловiка. "Дорогий Григорiю! Змучились ми. i скучили за тобою. Менi зда?ться, що я вже тебе цiле життя не бачила Дiти виросли, витягнулись без тебе i все чекають свого тата. Люба говорить: "Прийде мiй тато, вiзьме мене на руки i високо-високо, аж до самого неба пiдiйме". А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарiлись i хотiли б ще хоч раз побачити тебе. I всi ми тебе вигляда?мо кожного дня, Григорiю, i кожно? ночi. Усi ми до само? землi кланя?мося тобi. Спасибi, що не забув нас, а ми тебе до кiнця вiку не забудемо. Iще переда?мо наш низький поклiн партизанам, що ходять з тобою в бо?. Ми всi хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрiнуться зi сво?ми сiм'ями, дiтьми. Твоя вiрна жона Софiя". Невiдома жiнка уважно прочитала листа i сказала Софi? закреслити останнi рядки, де згадувалося про партизанiв. На нiме запитання пояснила: - Може десь у чорнi лапища попаду. - Партизанка ви? - Партизанка, - i вперше за весь час усмiхнулася. - Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, - кинулась Софiя до скринi. - Не треба, - рухом руки хотiла зупинити ?? партизанка, - не зобижайте себе. - А це й не мо?. - Чи? ж? - здивувалася. - Людське. - Склад у вас, чи як? - недовiрливо пiдвела брови. - Який там склад... Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомага?мо чим можемо нашим оборонцям, - тихо вiдповiла Софiя i подала свiй найкращий одяг. - Хто ж керу? вами? - Пiдпiльна парторганiзацiя. - Листiвки на телеграфних стовпах - це ваша робота? - Наша, - Софiя пiдiйшла до печi, бiля яко? лежали в'язочки сосново? дранки, вийняла одну пахучу платiвку i подала партизанцi: - Це теж нашi листiвки. - Винахiд! - весело засмiялася жiнка, прочитавши на дранцi повiдомлення Радiнформбюро. - На ярмарку ?х легше розповсюджувати, анiж звичайнi листiвки. - А от одяг, зда?ться, свiй да?те? - Свiй, - призналася Софiя. - Збира?мо бiльше для чоловiкiв. Не зобидьте мене - вiзьмiть. Вони тепло, мов подруги, попрощалися, i партизанка пiшла городами в темну весняну нiч. - Не дочекаюсь я Григорiя, - з жалем сказала другого дня Орина. - Коли б мав скоро прийти, не подавав би звiстки. - Може й дiждетеся, - вiдповiла Софiя, хтозна в який раз перечитуючи листа. - Нi, дочко, не судьба менi. Оце поклади в скриню, щоб напохватi було. - Що це? - Мо? вбрання. Останн?, - i дiловито, спокiйно подала тугий вузлик, де лежали намiтка, чорне плаття, бiла хустина, чорнi носки i невелика подушка. Тiльки тепер Софiя з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближа?ться до ?хньо? хати. За цi днi, пильно придивляючись до баби, помiчала, як та мiнилася i на очах прощалася зi свiтом: послухали i аж посинiли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали i стали неначе прозорiшими очi, а на обличчi з'явився темний рум'янець. - Ще кiлька день залишилося ?й до смертi, - пошепки якось сказала сусiдка i похитала головою. Та не довелося Оринi померти сво?ю смертю. ХII Розкидавши ручки, бiля Югини лежала Ольга, на другому лiжку горiлиць спав Андрiй. I чомусь Докi? здалося, що хата пахне болотяними травами, прокислою водяною iржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повiтря. В сухiй настiй василькiв вплiтався вогкий дух кiнсько? м'яти i прiсний недобрий присмак багновища. Своя хата вже не раду?, а ляка? ??. Таке життя настало... Коли ж цьому край буде? Усе добре одвернулося од людей, i тiльки горе суше мозок, розрива? на шматки серце, в'ялить до само? костi напрацьоване тiло. То перше вона йшла на поле, наче на весiлля. Отой шматок блакитного неба, затканий сонячною пряжею, отой споконвiчний широкий шлях, отi пшеницi, що обважнiлим колосом солодко пощiпували ?й руки, отi три ставки, нащетиненi високими стрiлами очерету, отi веселi гордi люди - велика рiдня ??, - все кожного разу здавалося новим, радувало око i душу. А тепер сама земля вi? кладовищем. Куди не пiдеш - тiльки розмови про людське безталання. Тужать похиленi осиротiлi оселi, горюють молодi вдови, попiдвiконню ходять сироти-дiти. Сама земля плаче... З дивовижною яскравiстю бачила засмученi обличчя рiднi, сусiдiв, знайомих i здригнулась, згадуючи, як перелякалася то? осенi в лiсi. У недiлю пiшла по гриби. Погожий осiннiй ранок снував на стернях срiбнорожевi нитки павутиння, нанизавши на них переливчастi дрiбнi зерна роси. Парували, неначе закипали, мiднi чашi розлогих дубiв, i сумовито оголялися на смерть переляканi, трепетнi осики. Через дорогу в лiску заворкотав дикий голуб. I враз далеко-далеко, мабуть аж на шосе, прогуркотiв вибух. - Оце добре! - зрадiла i зразу ж острахом пройнялася: а може Дмитро порядкував зi сво?ми хлопцями. Що, як ловлять його? I, болiючи серцем, заплющила очi, прислухаючись до кожного шереху. Спокiйно в прогрiтому сонцем i пахощами грибiв осiнньому лiсi. Тихо падають з дерев на землю золотi дукати. На дичцi застукав дятел i штопором, донизу, почав писати чiпкими ногами круги по замшiлiй корi. Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрiсканого стемнiлого срiбла старо? берези. Докiя потягнула його за корiнець до себе, i податлива м'яка земля пiднялася вгору, оголюючи бiлу сiтчатку грибницi. Колись вона тiльки дорiкнула б собi в думцi, що так необережно розкрила грибницю. А тепер примхливе плетиво знову нагадало смерть, намiтку в домовинi, i, сидячи навпочiпки бiля кореневища, довго не могла заспоко?тись, перебираючи в головi печалi останнiх мiсяцiв. Тупiт копит вивiв ?? з задуми. Навмання, припадаючи до ши? коня, лiсом скакав Андрiй. Русявий чуб вибився з-пiд картуза, а допитливi очi гостро нишпорили навкруги. Ось вiн побачив ??, одначе хоче ?хати далi, та вона гука? внука до себе. - Андрiю, Андрiю! Хлопець неохоче поверта? коня i пiд'?жджа? до не?. - Що ви, бабо, гриби збира?те? Назбирали вже? - з перебiльшеною цiкавiстю пита? хлопець. Обличчя його заляпане згустками болота, штани мокрi, покритi iржею i зеленими, краплинами жабуриння. Чорнi виразнi очi натомленi, а кiнь важко зводить запiтнiлими боками. - Ти де був? Чому такий заляпаний? - Де був?.. Кiнь розпутався вночi i аж на болотi знайшов його... Так де ж вашi гриби? - збива? Андрiй ?? з пуття. Вона вже не сумнiва?ться, що хлопець хитру?, i докiрливо дивиться на нього. - ?й-богу, бабо, на болотi знайшов коня. Замерз, що й досi не можу нагрiтися. По?ду додому. I це "?й-богу" - бо хлопець нiколи не божився - ще бiльше непоко?ть ??. Вона пiдходить впритул до коня i пильно вдивля?ться в очi дитинi. Андрiй спочатку намагався заховатися од ?? допитливого погляду, а потiм насупився i рiзко спiдлоба вперся очима в не?. Так само, як i в Дмитра, затрiпотiли крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в один тонкий пружок. I, вона зна?, вже бiльше нiчого питати Андрiя: обценьками не вирвеш зайвого слова. Таким був ?? Тимофiй, таким був Дмитро, таким i внук вдався. А Андрiй рiзко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, i рiшуча впертiсть аж набуха? в кожному його русi. - ?дь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи. - Добре, бабо! - раптом веселi? хлопець, в очах проскакують свiтлi iскорки. - На Рокотовщину iдiть. Там грибiв!.. - вiн риссю ви?жджа? на просiку, затiнену узорчастим обважнiлим склепiнням осiннього лiсу... * * * Вiтер недбало розiрвав хмару, i в димчастому просвiтку поплив повновидий мiсяць. Жовте промiння процiдилося в хату i освiтило блiде обличчя Андрiя. Рiвно дихаючи, лежав хлопець на лiжку, накритий батькiвським пiджаком. Довгасте обличчя з затiненими очними впадинами було гордовитим, впертим, i тiльки рожевий пелюсток нижньо? губи, вiдкриваючи лiнiю зубiв, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз. Роде, мiй роде, що нам робити в цьому жорстокому свiтi? Куди з вами подiтися, дрiбнi дiти, де порятунку та захисту шукати? То втiшалася вами, як самим сонцем, а тепер пiдтина? життя проклятий фашист, пiдтина?, мов сокира дерево. Хiба ж так думалось жити?.. Усi вчителi не могли нахвалитись ?? онуками. Та й сама бачила: до чого не вiзьмуться, все до ладу доведуть... Коли б нашi повернулися, коли б розiйшлися цi поганськi хмари, як туман по долинi... В уявi пропливало мiсиво постатей чужинських, огидливих потвор i виразно чула, як отi кованi чоботи не в землю - в ?? груди в'?дались. Тяжко горювала вдова, та треба ж було пiдтримувати Югину, внучат, тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всi печалi. Краще накрила пiджаком Андрiя i, коли вiдступала назад, ненароком торкнулася рукою бильця лiжка. Мокра одiж обпекла ?й пальцi. На викручених, ще не просохлих штанах Андрiя ряснiли волокнистi нитки водоростей. - Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохка?ться? Запитай - знову пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пiшов. I справдi, хто його по тих болотах морду?? Неспроста часто пропада? кудись хлопець. Пiшла в другу хату, лягла на лiжко, та заснути не могла. I печаль, i думи, i спомини обступили ??, як хмари отого мiсяця, розширили серце, i не спалось вдовi, як не спиться перед горем людським. Знову пiдвелася з постелi, вийшла на вулицю. Бруднi хмари лахмiттям затягнули небо, заховали мiсяць i сво?м обвислим ганчiр'ям хилились долi, наче хотiли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала в садок У темрявi свiтили напiврозквiтлим суцвiттям яблунi, бiля плотiв одцвiтали вишнi, рясно покривши пелюстками вогку землю... Якi то були весни перше? Кожна грудочка спiвала в ?? руках чи пiд ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а дiвоча пiсня од свiту i до свiту не влягалася на спочинок. А тепер то? пiснi тiльки й почула, коли дiвчат у неволю гнали. Саме небо плакало, чуючи ту пiсню... Коли вже полегкiсть настане? Хоч би ти, сину, прийшов, сво?ю рукою потiшив стару матiр, приголубив дiтей... I ни? серце вдовине, болить, як перед горем людським. Вулицею чути чи?сь обережнi кроки, i вона, крадучись, пiдходить до крайньо? яблонi. Висока постать зупиня?ться на мить бiля ?? ворiт i зразу ж, злодiйкувато горблячись, пряму? далi. "Лiфер Созоненко, - пiзна? i проводить очима ненависну тiнь. - Чого вiн?" Докiя безшумно виходить на вулицю i зупиня?ться бiля плоту. На воротах бачить накреслений крейдою невеликий хрест. "Намiтив проклятий", - i хапа?ться руками за плiт, боячись, щоб не впасти од нестримного болю всерединi. Потiм сторожко пряму? вулицями, придивляючись, чи нема ще де помiтки. Такий самий хрест бачить на воротах Карпця i тихо стука? у раму. Згодом у вiкнi з'явля?ться постать, вся у бiлому, довго дивиться на Докiю i зрештою вiдчиня? сiнешнi дверi. - Це ви, Докi? Петрiвно? - диву?ться Василь Карпець. - Що вас принесло? Чи не Дмитро щось доручив? - Нi, Василю. Лиха година мiтить нас... - Тiкати треба, скорiше тiкати. Бiжiть за сво?ми, - спiшить до хати Василь, вислухавши стару. - Уже свiтати ж почина?... * * * Тiльки почало розвиднятися, як вiтер донiс з Великого шляху притишений рев машин. Андрiй прожогом кинувся до клунi, винiс драбину i полiз на стрiху. М'яка сизувато-молочна синь весняного свiтанку опускалась на зеленi поля, на високу могилу. За селом, як вартовi, стояли непорушне чорнi безлистi дуби. Машини зупинилися на царинi, з них повискакували дрiбнi темнi постатi i почали, обабiч од шляху, розсипатись полем i долинкою, охоплюючи дугою село. Не злiз, а скотився з драбини хлопець. - Мамо! Бабо! Тiкаймо в лiс! Зараз же тiкаймо! - вскочив у хату i почав будити Ольгу. - Ти чого? - спросоння скривилась i незадоволено трiпнула рукою дiвчинка. - Гестапо ?де! Збирайсь! I дiвчинка, зразу ж широко розплющивши очi, зiскочила з лiжка, швидко закружляла по долiвцi, не попадаючи руками в рукава. - Клунки покиньте! Нiчого не берiть, тiльки чоботи та сачки. Прямо через поле - в лiс. I на болота. Я вас наздожену! - порядкував Андрiй. - Куди ж ти? - запитала Югина, наспiх запинаючись хусткою. - Сповiщу людей, щоб тiкали. "Сину мiй, кровинка моя". - болiсно стиснулося серце в матерi. - Оберiгайся ж, Андрiю. Не буде тебе... - Знаю, знаю, мамо! - нетерпляче махнув рукою. - Не барiться! Городами бiжiть, - схопився за гриву, вскочив на коня i вилетiв на шлях, тiльки курява закрутилась позаду. "Сину мiй, кровинка моя", - на мить застигла мати серед подвiр'я, притуляючи заломленi руки до грудей i впираючись пiдборiддям у сплетенi пальцi. На очi навернулися сльози. I тепер через сина вона краще пiзнавала Дмитра, i не було ?й в свiтi дорожчо? людини, що так несподiвано колись затьмарила хмурою впертiстю дiвочу радiсть. А курява пiдiймалась i застеляла шлях. Стихало курликання копит, i влягався пил. I нiкого, нiкого на свiтанковому шляху. "Сину мiй, кровинка моя", - тремтить серце, як росина на скошеному стеблi, а очi дивляться в далечiнь, хочуть побачити, розгадати майбутн?, зустрiти на шляху Дмитра з Андрi?м, мовчазних, поважних, як перше колись iз поля повертались. Та нiму? шлях. - Ходiмо, дочко моя, - Докiя торкнулася рукою ?? плеча. - Ходiмо, мамо, - неначе прокидаючись зi сну, промовила. I то "мамо" було так сказано, що аж стрепенулась Докiя, Зрозумiла, що робиться на серцi Югини, заспоко?ла ??: - Нiчого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорю?мось, наплачемось, а перетерпимо, дiтей збережемо. А потiм так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш мо? слово. Та й пiшли, доню. Мовчки минули шлях i, вже спускаючись в долину, оглянулись назад. Пишною бiлою хвилею пiдiймався ?х сад, зеленими вогниками перехитувались пiд хмарами тополi, iз вишнякiв червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспiшали до лiсу поодинцi i невеликими гуртками чоловiки та жiнки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жiночий крик i обiрвався. Зупинилась Югина i знову прискорила ходу. Iз лiсу пiшли на болота в непролазнi заростi вiльшини i верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, мiцно пахла кiнська м'ята, татарське зiлля, а над болотом тужили чорнi бiлогрудi луговi чайки. "Чи? ви? Чи? ви?" - горюючи, запитували вони утiкачiв, i Югинi здавалось, що птиця пита? про ?? дiтей. "Отця i неньки", - вiдповiла в думцi, пригинаючи i вминаючи на невеликому пагорбi верболiз, щоб можна було прилягти у схованцi. "Де ж тепер Андрiй?" - знову прокинулась тривога, i кожно? хвилини пiдводила молодицю з кущiв. Коли Андрiй ускочив у двiр Бондаря, на другому кiнцi вулицi вже з'явилися фашисти. - Рятуйтесь, дiду! Гестапо! - гукнув хлопець i галопом ви?хав з подвiр'я. - Ти куди, чортове насiння? - гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець вилетiв на майдан. - За вашою смертю спiшу! - злiсно закусив уста, пiдганяючи коня нага?м. - За мо?ю смертю, щеня!? - Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтiвку, хлопець уже був далеко вiд нього. - Брешеш, не втечеш. Iч, погань проклята. Не вирвеш з корiнням - хвильки спокiйно не проживеш. - Андрiй уже зник у другiй вулицi, а Сафрон попрямував до школи. Досадно було на райуправу: пода?ш тi списки, а забирають людей мало... "Чи нема там ?хньо? руки? Самi, сукини сини, розведуть партизанiв. Насилу-насилу домiгся, щоб тепер прочистили село... Видать, не сподiвався Бондар такого. Утiк би давно. Хитро я обтяпав дiльце, - i мимохiть подумав про майно людей, якi мали сьогоднi розпрощатися зi свiтом. - Хоч би Лiфер з Митрофаном не почали ранiш порядкувати... Послати б ?х кудись з якимось дорученням... - В хвилюючi думки непри?мною згадкою вплелися слова Андрiя. - Iч, щеня. Ще мамине молоко на губах не обсохло, а вiн за чи?юсь смертю ?де. На той свiт по?деш з сукою, що виплодила таке добро". Пересмикнувся од злостi Сафрон i не помiча?, що пряму? на гестапiвцiв, якi ведуть Iвана Тимофiйовича. Плачучи, позаду iде Марiйка. - Сафроне Андрiйовичу, за що така напасть на нас? Заступiться, Сафроне Андрiйовичу, - благаючи, ловить за руки Варчука. - Нехай вашi бiльшовики заступляться за вас, - зло перекошу? обличчя, висмикуючи руки з чорних, чiпких пальцiв Бондарихи. - I заступляться. Ти ж, Iудо, як скажена собака, у безвiсть пiдеш Марiйко, не згинайся перед мокрицею. Чу?ш! Вiн тво?х нiг не годен цiлувати. - Iван Тимофiйович, накульгуючи, з презирством i ненавистю дивиться на чорне носате обличчя Варчука i пряму? курною вулицею до сво?? смертi. Та його слова не можуть заспоко?ти дружину, - наче причинною стала. Округлились очi, наповненi сльозами i мукою. Вона знову кида?ться до Варчука, i той довго не може вирватися з ?? рук. Потiм Марiйка бiгцем наздоганя?, гестапiвцiв, плачучи, порива?ться до Iвана. Зашкваркотiла чужа мова, i вся середина загудiла у жiнки, коли на ?? спинi загупали приклади. Вiдкинулась жiнка назад. А iз рота вперед вдарила цiвка кровi, зачервонила зуби й уста. Схлипуючи, Марiйка рукою тягнеться до комiра, розрива? петельки i опуска? руку до висохлих землистих грудей. Що це iз нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться i знову побачить себе на подвiр'? зi сво?м Iваном, побачить Югину, Дмитра, внучат... А всерединi щось кипить, забива? болючий подих. Рукавом обтира? губи i раптом скрику?, побачивши на полотнi смугу запечено? кровi. Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, бiжить за чоловiком. Темнi? в очах, чи то проклятi шинелi затемнили увесь свiт? Кра?чком ока помiча?, що гестапiвцi женуть Софiю Шевчик. За материну спiдницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затiнена чорною терновою хусткою. Куди ж дiтей ведуть?.. Дiти мо? дрiбненькi, пальчики рiднi... Де ж Югина, Ольга?.. Андрiй конем по?хав... Сива голова Iвана гойднулась бiля повороту... А куди ж тебе ведуть, мiй муже? Вона простяга? руки до чоловiка, скривавленi i чорнi. Чи?сь чужi округлi очi впиваються в Марiйку, над нею майнула тiнь, тупий бiль вiдкида? жiнку до плота. Бондариха пада? горiлиць на курну дорогу, ловлячи до болю розширеним зором високе, недосяжне небо... Село зганяли на площу бiля школи, Мовчазнi, похмурi хлiбороби, заплаканi жiнки так iшли на той майдан, неначе земля мала запастись пiд ногами. - Чого волочиш ноги, як мертвяк! - часом розiрве зловiсну тишу сердитий окрик, зiв'?ться гума та короткий крик сплесне i зразу ж обiрветься. "Що воно буде?" - питали очi, стрiчаючись з очима, а знекровленi уста мовчали. "Що воно буде?" - болiло серце в кожного. Одна думка наздоганяла iншу, одна одно? не веселiша. На низькому дощаному помостi бiля само? грушi-дички стояли три гестапiвця. Буйним цвiтом розквiтла розлога груша, i на ?? тлi чужi постатi були страшнi i огиднi, як гадюки в квiтнику. Iз школи вивели пiд охороною Iвана Бондаря, Уляну Бiльську, Семена Побережного, Кирила Iванишина, Петра Зубака, Павла Шестопала, Карпа Iльченка i ще якусь невiдому жiнку. Коли ?х довели до грушi, на помiст, похитуючись, вилiз Сафрон Варчук. - Панове! Нiмецька справедлива влада нещадно кара? тих, що служили вiрно бiльшовизму. Ще й серед вас ? такi сукини сини, що помагають партизанам. Так не втекти ?м вiд петлi, як оцим злочинцям, що стоять перед вами, - тикнув пальцем вниз на оточених людей. - Кайтеся, кажу вам. Бо не дiждетесь сво?х бiльшовикiв. Не дiждетесь! - Дiждемося, - глухою хвилею пронеслося над натовпом. - Що?! - пiдскочив i затупцював на помостi Варчук, впився в людей, немов випитуючи, хто промовив це слово. Мертва тиша була йому вiдповiддю. I тiльки сотнi очей так скинулись на нього, що вiн зразу обм'як, мерзлякувато повiв плечима, махнув рукою i злiз на землю. I зразу ж гестапiвцi умiло заарканили дерево кiлькома петлями. Першого потягнули на помiст пораненого Iльченка. З-за плеча оглянувся вiн, потiм обернувся до людей. Тихим голосом, немов поздумуючи над кожним словом, твердо промовив: - Прощайте, добрi люди... Дiтей мо?х не забудьте. - I дрогнули губи, перекосились. - Не забудемо, - простогнав майдан. Зразу ж петля в'?лася в тонку шию чоловiка. А товстий гестапiвець з засуканими рукавами двома руками крутнув Карпа, i вiн закрутився на шворцi, неначе веретено. Задоволено засмiявся фашист. I той широко роззявлений рот з жовтуватим сяйвом запiнених зубiв був страшнiший од само? смертi. - Ааа! - сколихнувся майдан i побачив над помостом поблiдле обличчя Iвана Бондаря. - Прощавайте, люди! Ви перше пишалися мо?ю чесною працею. Тепер i смерть прийму чесно, не згинаючись перед напасником. Тiльки самi не ждiть тако? загибелi. Ворог вiша? нас, бо йому слiпить очi сонце з Москви. Iдiть назустрiч сво?му сонцевi. Знаходьте свою праведну путь. Хвилею зiтхнув натовп, i Варчуковi здалося, що з сотнi грудей вирвалось: "Знайдемо". А може то почулось? Пiдвiв голову, але нiхто не подивився на нього. В сотнях очей горiло горе, бiль i важкий упертий вогонь. Удар держаком пiстолета кинув Iвана з помосту. Iще щось хотiв сказати роздертим ротом, але кров стишила слово - не почули його люди. Так, пiднiсши на руках, i повiсили Iвана Тимофiйовича не з помосту, а з землi, на однiй з нижнiх гiлок. I знову гладкий гестапiвець, оголюючи в усмiшцi жовтi зуби, крутнув повiшеного до себе, i вiн закрутився, пригинаючи гiлку донизу. На сиву голову розколихане галуззя вронило кiлька бiлих пелюсткiв i довго тремтiло кожним округлим, як сердечко, листком. - Ой, людоньки! За що ж нам такi муки! - вирвався зойк з чи?хось жiночих грудей, i знову моторошна тиша, чорна i страшна, як вода на глибинi... Софiю з дiтьми спiймали вже на городах. В селi Созоненко при?днав до них учителя Василя Хоменка, вказав гестапiвцям на хату Шевчика, а сам подався до школи. Куди ж ?х ведуть? Усiх до школи, а це?.. Еге ж, до ?хньо? хати... Там баба Орина зосталася, опухла, напiвмертва. Софiя взяла на руки заплакану Любу, схилилась над нею, поцiлувала у лоб i не помiтила, як сво?ми сльозами окропила дитяче личко... Ось i подвiр'я ?хн?. Шумлять вишняки попiдвiконню. ?х сам Григорiй садив... Григорiй! I не нажилася з ним, а вже вiдходить життя. - Ааа!.. - скрикнула, начеб фашист ударив прикладом не у вiкно, а в ?? груди... Вже й хата, ?? нова хата горить. Вогонь червоними хустинами пiшов низом попiд вiкнами. Iще тiснiше притулила дитину до себе. I так ?? крiзь розтрощене вiкно кидають з Любою в хату залiзнi слизькi руки. Потiм, кривавлячи долiвку розбитими ногами, до не? пiдповза? Катерина, насилу-насилу уста? з лiжка баба Орина i щось тихо говорить старий учитель. Навiщо тепер слова? Хiба i так вона не чу?, що прийшла смерть? ?дкий дим i спека забивають хату. Софiя кида?ться до вiкна, обдира? руки об шматки скла, вигляда? в сад. ?? зустрiчають холоднi склянi очi. Луна? пострiл, i кров залива? праве плече молодицi. Але ?? тiло наче каменi? - не чу? болi. - Не плач, дитино. Наш тато ?х усiх переб'?. Усiх, моя доню, - облива? сльозами i кров'ю Любу... Далеко за вогнями Софiя бачить Григорiя: поспiша? вiн з хлопцями в село. I молодиця, заплющуючи очi, ступа? крок уперед, назустрiч сво?му чоловiку... Потiм вона бачить, як, обнiмаючи Катерину, застигла посеред хати баба Орина, як, закусивши в ротi пальця, сто?ть посеред хати Василь Григорович, як темнi? в диму обличчя Люби. Вона ?? пригорта? до себе. А спека вже ви?да? очi. От-от спахне сухий, як перець, волос. Вчува?ться: зараз витечуть очi, i Софiя ляга? обличчям вниз на земляну долiвку, прикриваючи руками меншеньку, що вже захлинулася димом. - Доню, ти ще жива? - i не пiзна? свого голосу. Гiрка жарiнь забила шорстким болем. Мовчить Люба... Що ж це по головi б'??.. О, вже стеля валиться. Григорiю, чи ти зна?ш, як тво? дiти гинуть? Живцем горять. Григорiю, радiсть моя, до чого дожилися ми... А вiн iде за вогнями... Чому ж ти ранiш не прийшов?.. Прощай, мiй Григорiю! Навiки прощай... I вже не чу? Софiя, як спалахнули ?? чорнi коси, червоними стали, як до не? тулиться Катерина, пiдбиваючись пiд руку сво?? рiдно?, мов пташеня пiд крило, не бачить, як старий учитель куса? скривавленого пальця, щоб не кричати... Надвечiр на попелищi знайшли люди п'ять обгорiлих трупiв. Софiя з дiтьми лежала бiля груби, мiцно притулившись грудьми до землi. Перса ?? обвуглились, але не згорiли. Тiльки по цьому й розпiзнали люди, що то була молодиця, а не баба Орина... Марiйка очуняла в тiтки Дарки. Довго не могла прийти до пам'ятi, а потiм, рiзко скрикнувши, прожогом вискочила з хати. Вона бiжить тихими широкими вулицями; заплiтаються босi ноги; кiлькома клубками перекочу?ться всерединi бiль, забива? подих, i знову скривавлюються уста. Беззоряний теплий вечiр напував мертвi вулицi пахощами яблуневого цвiту, а ?й зда?ться, що то не яблунi стоять, а бiлi вiнки, приготовленi на могилки. "Повiсили", - це вона чула, наче з того свiту. Невже не побачить його бiльше, не почу? рiдного насмiшкуватого голосу? I з острахом пригаду? ту лiтню нiч, коли, вболiваючи за щастя дочки, бачила Iвана зi складеними на грудях руками. Майдан бiля школи. Тиша. Груша в цвiту. - Iване! Iваночку мiй! - широко розкриваючи руки, кида?ться вона до чоловiка, i божевiльна радiсть, перемежована з горем, на мить охоплю? все ?? стражденне тiло. Iван сто?ть бiля грушi. Ось вiн похитнувся, наче почув слова дружини. Вона з розпростертими руками кида?ться до нього, ?? обпiкають холоднi-холоднi руки з застиглими вузелками сплетених жил. З жахом Марiйка пода?ться назад i застига? на мiсцi. Важке тiло Iвана Тимофiйовича так пiдiгнуло гнучку гiлку, що вiн уже ногами вперся в землю. А повi? вiтер, то й пода?ться чоловiк чи уперед, чи назад. Подивишся оддалiк - наче й справдi живий. Сивий чуб його обсипаний бiлим цвiтом. Кiлька вогких зарошених пелюсткiв упало на чорну сорочку. I тiльки тепер Марiйка, млiючи коло мертвого чоловiка, побачила, що бiля незнайомо? повiшено? жiнки стояло дво? дiтей, притуляючись личками до босих нiг матерi. XIII Опiвднi Горицвiта i Тура викликали у штаб партизанського з'?днання. Доручивши командування загоном Созiнову, який, трохи накульгуючи, саме увiйшов у штабну землянку, Дмитро осiдлав ко'ня, старанно пiдтягнув попруги i прислонився спиною до дуба, чекаючи комiсара, що пiшов у штабний взвод. Шумiв лiс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, i торiшнiй лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвiчувався дивовижно крихiтними сiтчатками. Iз голови нiяк не виходила страта людей в його селi, зникнення сiм'?. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нiкого не було з його рiдних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуватi смуги непротряхло? землi, вкрито? бiлими i лiловими квiтами, почорнiлу i димчасту до вiльгостi кору дерев, молодi пагiнцi, оповитi сизим оксамитом, i знову, затемняючи все, виринала його сiм'я. Невже бiльше не побачить ??? - кидало в холод. Тривожнi i заспокiйливi думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серцi було так, начеб хто його iзнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне i вiдпустить, стисне i вiдпустить. I дивно: чим до'вше вiн думав про сво?х, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим бiльше вкорiнювалась надiя, що таки вони живi, що не могло бути життя таким несправедливим до нього. "А чим ти кращий за iнших?" - строго допитувалась невгомонна думка. "Нiчим, - зразу ж погоджувався. - Та в тому й сила людини, що надiя живить ?? i в найтяжчi хвилини, як братня кров згасаюче життя". - Вируша?мо? - пiд'?хав Тур. Трохи далi за ним притримували коней охоронцi. Дула ?хнiх карабiнiв спиралися на пiдрiзанi гриви, охороняючи лiсову дорогу з двох бокiв. - По?хали, - одiрвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня. Грацiйно вигинаючи шию, заграв пiд ним Орел i м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня бiля вух, i вiн, округляючи шию i косуючи розумним синiм оком, потягнувся, як довiрлива дитина, до свого господаря. Дмитро вийняв з кишенi шматок хлiба, i Орел пiдхопив його м'якими губами, замахав головою. Орел i Вiтер iшли поруч по вузькiй лiсовiй дорiжцi так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турово?. - Як ти дума?ш, Дмитре Тимофiйовичу, чого нас у штаб викликають? - Чого? - замислився, одганяючи тi самi думи. - Весна iде. - Орати пора? - насмiшкувато примружив око. - Нi, жати, косити настав час, - зрозумiв натяк Тура. - Життя тепер iнакше пiшло у нас: спочатку жнива, а потiм оранка. - Це правда, - погодився Тур. - Великi дiла наспiвають. - Зна?ш, - раптом прояснiв Дмитро, i добра жмурка заграла в його чорних очах: - колись я читав розмову товариша Сталiна з одним чи то журналiстом, чи то письменником. I там товариш Сталiн сказав, що великому кораблю - велике плавання... От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубцi. По одному фашисту вбивали, дiяли розрiзнено, а тепер - яка сила! Так i сказав товариш Сталiн: великому кораблю - велике плавання. Ти неодмiнно цi слова усiм партизанам розтолкуй. - I замовк, сповнений тими згадками, що так тiсно ?днали його i з Великою землею, i з тим свiтом, що принесе щастя усiй землi. Нiкого ж iз рiднi не було в Дмитра на тому великому привiллi, тiльки був у нього там ?диний порадник, друг, батько i полководець - великий вождь. Хоч би кра?чком ока побачити його. Вбрiд перебрались через яругу, яка заросла лiщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, iшов легко i обережно, неначе плив по зеленавiй водi. На тому березi хтось невидимий суворо запитав: - Пароль? - Радянське Подiлля! - вiдповiв Тур, оглядаючись навколо, але так i не побачив дозорця. Доки до?хали до штабу, пролунало iще кiлька окликiв, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до сво?х синiв. Iван Васильович Кошовий, комiсар штабу партизанського з'?днання майор Кузнецов i секретар партбюро Гiрник радо зустрiли Горицвiта i Тура. В напiвтемнiй вогкiй землянцi на столi зеленiла пошпилена тоненькими прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рiдно? рiки. - Як живеш-можеш, командире? - дужо стиснув руку Кошовий. - Погано, товаришу начальник. - А я думав, що ти нас пораду?ш. - Мало радостi. Фашисти впень вирiзають нашi родини i села. Партизани дiла просять. - Дуже просять? - виключив радiо, що саме передавало маршi. - Дуже. - От за це й спасибi... А ти кажеш: нерадiснi вiстi привiз. Iван Васильович усмiхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився. Сонячний промiнь iз крихiтного вiконця якраз упав хитким промiнням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрiлами. Тiльки Дмитро з цiкавiстю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий: - На велике дiло викликано вас, товаришi. Наша розвiдка доповiла, що в районному центрi зараз скупчилось до восьмисот фашистiв. Крiм того, в будинку вiдпочинку зiбралося нагулювати жир шiстдесят офiцерiв. ? вiдомостi, що ця чорна сила iз полiцi?ю буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'?днання вирiшив першим напасти на ворогiв. - Це дiло, - схвально кивнув головою Дмитро i вже не зводив очей з Iвана Васильовича, ловлячи кожне слово i зразу ж розмiрковуючи, як перетворити його в життя. Iван Васильович коротко розказав план операцi?, а потiм поставив завдання перед загоном Горицвiта: - Тобi, командире, прийдеться взяти пiд контроль дороги, що ведуть до мiста. I не пускати туди нiкого. Затримувати всiх пiдозрiлих, знищувати ворогiв народу. Коли ж почнеться наступ - тво? мiсце отут, - показав на картi. - Завтрашньо? ночi твiй загiн повинен осiдлати правобережнi дороги. - ?сть, осiдлати правобережнi дороги, - пiдвiвся з-за столу. Посидiли бiля карти, обмiрковуючи план нападу. - До операцi? в тебе нiяких зауважень не буде? - запитав Iван Васильович Дмитра. - Зауважень? - перепитав по звичцi, виграючи час для сформування думки. Поволi пiдбирались першi слова, а очi охоплювали знайому побузьку мiсцевiсть. - Будуть. Коли ми перерiжемо шляхи, то села, що лежать далеко вiд мiста, цiлком перейдуть у нашi руки. Неодмiнно треба зразу ж повести агiтацiю, щоб всi селяни, хто ма? зброю, пiшли бити фашистiв. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо двi вигоди: швидше з поганню розправимося i людей навчимо боротися за сво? право. Збро?ю навчимо. - Вiрно, командире, - пiдтримав Дмитра секретар партбюро i звернувся до Тура. - Вам керувати цi?ю важливою агiтмасовою роботою. Вiд штабу сьогоднi ж пришлю на допомогу партiйних працiвникiв. Зводьте на ноги людей. Крiпко зводьте, щоб цей перший великий бiй ми виграли малою кров'ю. - Будемо працювати, - коротко вiдповiв Тур. - Ну, нi пуху нi пера, - попрощався Iван Васильович. - Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофiйовичу. - Така вже вдача, - стримано вiдповiв, не бажаючи розповiдати про сво? горе. - Да, кров у тебе не дуже весела, - погодився. - Бувай здоровий, друже. I вiд цього вперше сказаного "друже" стало теплiше на душi у Дмитра, а в уявi водночас поволi окреслювався план нападу на район, i вiн уже бачив початок бою бiля самого Бугу. - Бувайте здоровi, Iване Васильовичу, - i, пригинаючись, швидко вийшов iз землянки. - О, ледве не забувся! Почекай, командире! - гукнув навздогiн Iван Васильович i поквапно пiдiйшов до Дмитра. - Скажи, що тепер твiй Андрiй робить? - Навiть не знаю, Iване Васильовичу, де вiн. - Як не зна?ш? - Просто, - i розповiв усе про сiм'ю. - Чого ж ти навiть не обмовився? - Для чого? - Як для чого? Дума?ш, нам нема дiла до тво?? родини? Уже може б розшукали досi. Ти, певне, не зна?ш, що твiй син помага? партизанам? - Нi, не знаю, - здивовано подивився на Iвана Васильовича. - Що ж вiн робить? - Та... - махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потiм передумав i додав: - Дорогу ?м вказував. - Ну, це не велика допомога. - А ти хотiв, щоб вiн дороги мiнував, машини пiдривав? - усмiхнувся, збираючи бiля очей пучки променистих зморщок. Надвечiрн? сонце розсипало по лiсу золоте колосся, тремтiло на стовбурах; по яругах спiвали струмки, а лiворуч, на грубо обтесаному столi, два бiйцi розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими нiжками, i притишеними голосами добре виводили пiсню: За братами за хоробрими Iз побузьких берегiв Поставали партизани Та й пiшли на ворогiв. XIV Партизани перетинали дороги в найзручнiших мiсцях i для нападу, i для оборони: в лiсах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вiльховими чагарниками, срiблястою осичиною, верболозом. Кiннотники iз штабного взводу пiдтримували зв'язок помiж окремими партизанськими групами; пiдривники замiнували головнi про?зди, а решта партизанiв всюди перерiзала телефонний зв'язок. Громили полiцiйнi участки та кущi, пiднiмали населення на збройну боротьбу. Погожого темного вечора Дмитро при?хав у село Супрунiвку. Здалека помлiв на майданi вогонь i на вiдблиск багаття направив коня. Освiтлений хистким промiнням, на колодах стояв дiд Хмара з агiтатором, присланим iз штабу з'?днання. Мiцний голос дiда розлягався над натовпом гудiнням великого дзвону: - А в кого нема рушницi, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. I нiж пригодиться. Бо що то може бути за чоловiк, що нi одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойову?ться. Хочеш жити - фашиста убий! Хочеш, щоб дiти тво? жили, - фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, - знову ж таки його, гадюку, тричi убий! I скiльки житимеш, стiльки дякуватимуть тобi люди. - Товаришу командире! - молодцювате пiдскочив Пантелiй Жолудь, витягаючись в струнку, по-вiйськовому. - Партизани вашого загону проводять мирну бесiду з громадянами села Супрунiвка. Фашисти тут розгромленi ще двi години назад, - i, лунко вдаривши закаблуками, вiдступив на крок. Хай, мовляв, усi бачать, який порядок у загонi. - Дмитре Тимофiйовичу, скажiть людям слово, - вiтаючись, пiдiйшов дiд Хмара. Зiскочив з коня, розминаючи ноги i мружачись на ясне сяйво. - Кращого, нiж ви сказали, нiчого не вигада?ш, - осмiхнувся Хмарi. - Хай люди на командира подивляться. Це перед бо?м важливо, - притишено промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. I Дмитро пiдiйшов ближче до людей та багаття. - Добрий вечiр, люди добрi! - стримано поздоровкався, почуваючи знайоме хвилювання, що водночас холодило i розiгрiвало все його напружене тiло. - Добрий вечiр, - багатьма голосами вiдповiла темрява, i пошепки пiшло гуляти: "Командир при?хав... Нiби iз наших кра?в... Та це ж Горицвiт Дмитро... Бригадир!" Повiтря пахло розквiтлими садами, молодими прiснуватими травами, зiгрiтою землею; бiля них сумовито повiвала гiркуватим насто?м пiдiпрiла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомi обличчя, освiтленi мiнливим сяйвом, вiн до болю вiдчув усе горе i лихолiття, що нависло над кожним хлiборобом, над його дiтьми, над усi?ю землею. I захотiлося знайти таке слово, щоб кожному дiйшло до душi, упало важким живим зерном. Так, iнакшо? думки нi в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи iз землi. Тiльки ту саму думку iнакше можна було донести до кожного серця. I Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди вiдчував настрiй людей i знаходив для них потрiбне вiрне слово, не пiдвищуючи голосу, не розмахуючи руками. Вiн соромився, що у нього щось може вiдрiзнитися вiд звичного, тому й розмова його була така, наче вiн працював, - зосереджена, строга i пiдсвiдоме лiрична. Ви, певне, помiчали, що у нас, бува?, i танцюють - наче дiло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима усмiшка та?ться на устах парубка чи дiвчини, i досить якогось незначного поштовху, щоб вона освiтила обличчя новою привабною i стриманою красою. От така i мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття суворо? пережито? необхiдностi, а тому й краса ?? приходила пiзнiше, як задума пiсля прослухано? пiснi. - ...А тепер iдiть вiдкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай матерi виряджають сво?х синiв, жiнки - чоловiкiв, сестри - братiв. I хай кожному буде добра вдача та слава невмируща! - закiнчив сво? слово. Iще трохи погомонiв iз людьми i, скочивши на коня, по?хав перевiряти роботу взводiв. - Прибуде народу, товаришу командире, як води у повiдь, - пiд'?хав Микола Остапець. - Ти дума?ш? - I думати нема чого! - обiзвався позаду ?вген Свириденко. - Дай тiльки допомогу людям - битимуть фашиста... До кого не кинься: як не дочку на каторгу забрав, так домiвку спалив, убив когось, добро позабирав. За сво?ю владою зiскучився народ, за синами сво?ми. Нащо краще, вiзьму свого дiда. Вредний такий, гудзкуватий, нiби корiнь. Всi ми в колгоспi, все село, а вiн один вперся: "Жив по-старосвiтськи i помру по-старосвiтськи. Мене вашi колгоспи не скоро дочекаються"... Заскакую це якось напровеснi додому. Ну, звiсно, мати обнiма?, плаче, баба теж реве. Аж тут i дiд iз печi обзива?ться: - ?вгене, це правильно, що нашi фашиста пiд Сталiнградом упень знистожили? - Правильно, дiду, - кажу. - I до нас дiйдуть? - Безпремiнно дiйдуть. - Коли б уже скорiше, а то я думаю-передумаю собi: як не буде ?х довше - сам пiду шукати сво?х. Дiйду чи не дiйду, а шукати пiду. - А в колгосп, як прийдуть нашi, пiдете? - Перший побiжу, аби тiльки сво?х побачити... Та ти не смiйся, чортiв вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: нiхто тобi такого права не дав з людсько? болiстi смiятися. I так вiн це "людсько? болiстi" сказав, що мене аж дрож пройняв... Багато у людей на душi запеклося. Кров'ю обкипiла теперiшня проклята житуха. * * * Партизанський патруль зупинив ?х при в'?здi в сусiдн? село. - Як справи, Федоре? - запитав Черевика. - Хорошi, товаришу командире, - наблизилась чорна, збiльшена темiнню постать. - Народ виловлю? зброю по ставках, копанках, викопу? з землi. Перед свiтанком, сповнений утомою i тим радiсно пiднесеним настро?м, що охопив усiх партизанiв, i тривожними думами про сiм'ю, i мiркуваннями, як найкраще провести удар на мiсто, вiн вирiшив дати короткий перепочинок людям i коням. Постукали в дверi просторо? хати, i незабаром з сiней обiзвався дитячий голос: - Хто там? - Партизани; Переночувати пустiть. Хлопчик вiдчинив дверi i радiсним, схвильованим голосом промовив: - Заходьте, заходьте, тiльки у нас постелитись нема чим. - А де ж батько, мати? - запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячо? голiвки. - Убили ?х, - обiзвався з хати голос дiвчинки. - Iвасю, бiжи в клуню по сiно! - Я зараз, - метнувся хлопець на двiр. Поклали сiдла пiд голови i лягли на широкому полу, що йшов од пiчки до причiлково? стiни. Дмитро умостив бiля себе хлопчика i пiд його спiвуче жеботiння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулицi голоси, брязкiт збро?, форкання коней i знову засинав, торкаючись рукою худого тiльця сиротини. Уранцi, коли сонце променем постукалось у шибки, вiн почув притишенi голоси i шамотiння. Розплющив очi. Побачив, як босонога дiвчинка рокiв дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала iз печi онишником чималий горщик. - Ганю, збiгай до тiтки Марi? за молоком. Скажеш - для партизанiв. - Зараз, тiльки вiдцiджу картоплю, - метнула чорними косками. - Це ж у нас i хлiба нема. Як ми будемо гостей вiтати? - задумався хлопець, i його чорняве обличчя нiби постарiло. Зворушений Дмитро пiдвiвся з полу i довго дивився на дiтей ласкавими i сумовитими очима. - Як вам спалося? - пiдбiг до нього Iвась. - Не замерзли? - i головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив сво?х бiйцiв i зразу ж наказав: - Де хочете, а дiстаньте для сирiт харчiв. Зараз же. А потiм роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости. - Дiстанемо! - швидко пiдперезався ?вген Свириденко i через хвилину вискочив з Остапцем у двiр до коней. Ганя швидко схопила глиняний кухлик i почала зливати Дмитровi на руки. - Ой, горе мо?! Куди ж вашi по?хали не поснiдавши? - сказала таким жалiсливим голосом, як говорять лiтнi жiнки, i кинулась до вiкна. - Вони скоро повернуться, - заспоко?в Дмитро. XV Було очевидно, що ворог про пiдготовку до нападу нiчого не знав. Коли й дiйшли якiсь чутки - не повiрив ?м, бо ж у мiстi зiбралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загiн напав на полiцiйний участок, а тому вдень iз мiста ви?хала каральна група - щось iз шiстдесят пiхотинцiв. Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в лiс, а потiм несподiвано вдарити i ззаду, i з бокiв. Зв'язкiвцi на всякий випадок метнулись обабiч од шосе за допомогою. Коли автомашини увiйшли в глибину лiсу, партизани всi?ю силою обрушились на карателiв, що, зiскакуючи на землю, лягали прямо на болотистiй дорозi i уперто вiдстрелювались, аж поки ?х не знаходила вiрна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кiлька забруднених фрицiв здалося в полон, ?х хотiли розстрiляти у вiдплату за одного вбитого i одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону. Бiля Супрунiвки Дмитра наздогнав зв'язкiвець-мотоциклiст, озбро?ний танковим кулеметом Дегтярьова, i передав наказ штабу партизанського з'?днання вiдправити обидвi гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча i жаль було, одначе зразу ж направив Остапця iз запискою до командира вогневого взводу Пiдвисоцького. По селах представники штабу з'?днання поповнювали партизанськi загони озбро?ним населенням, перемiшували його з обстрiляними лiсовими вояками. Окремо видiлили двi групи досвiдчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жiнки зносили перкаль i полотно для перев'язок - бинтiв не було. Всюди по хатах топилися печi - готувались до партизанського свята. I в кожному дворi вiдчувався той щасливий i святковий настрiй, що охоплю? людську душу в хвилини найбiльших переживань, коли зовсiм не дума?ться про сво? особисте, бо воно так добре розiйшлося в навколишньому, як сiль в окропi. Вiрилося, що зовсiм недалеко ходить щастя, i тому особливим вогником свiтилися проясненi очi, вiльнiше дихалося i легше ходилося по землi. Не до?жджаючи до галяви, обсаджено? вишняками i порито? давнiми щiлинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя i переходив у гортанний клекiт: - Я тобi сказав - не пущу! Значить, не пущу! - Еге, так i не пустите. Сам утечу, - вперто твердив дитячий голос. - Я тобi так утечу, що не сядеш i не ляжеш. Всього iзсиню, як буза. - Нема такого права, тату. - Ти зна?ш, як мати .наша буде журитися, - почав доводити батько. I зразу дитячий голос повеселiшав: - Я вже маму втiшив. Вони сказали, щоб недалеко вiд вас тримався. Все ж може трапитися. А пiсля бою щоб разом прийшли додому. От що! - Тьфу на вашу голову! I мале i старе заодно! - сплюнув лiтнiй чолов'яга в короткiй свитинцi. - Ходiмо вже разом, причепо, бо запiзнемось. - Е? - ще недовiрливо протягнув хлопчик рокiв чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумiв, що його не обманюють, тому зразу ж споважнiв i, притримуючи рукою ремiнь карабiна, широкими кроками господаровито пiшов по галявинi, раз у раз перестрибуючи через напiвобваленi задавненi щiлини. * * * Тепла зоряна нiч. Чути, як в темрявi зiтха? i плещеться рiка. А лiворуч хвилею перекочуються шуми - то людська рiка, невидима i грiзна, попливла усiма дорогами та без дорiг до настороженого мiста. Часом брязне зброя, скрегне об камiнь пiдкова i з-пiд копита розквiтне гiлочка золотистих iскор, схожих на кетяшину бузка. Партизани, замiнувавши дороги i виставивши на них заслони, широко охоплювали невелике сонне мiсто; околицi його перед самою вiйною закрасувалися рiвною лiнi?ю нових будiвель; тепер тут розташувалися фашисти. Поперед будинкiв, на лузi, горбатилися дзоти; обпетлявши черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережнi схили. Партизани затискали мiсто так, як проходила крива дзотiв, але основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок полiцi? i комендатура. Перед ?хнiми вiкнами лежали гнiзда хворосту: спасаючись нiчного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухосто?м. З шипiнням пiднялися три ракети i, опускаючись, вирвали з темряви шматок обвисло? кручi i людську постать з гвинтiвкою навпереваги. Раптом сколихнулась нiч, загупала важкими кроками, розкотилася стоголосим "ура". Задеренчали, заляскали пострiли. I чийсь несамовитий крик роздирав темiнь пронизливо й довго. Iз казарм, будинку полiцi? i лiсистого узбережжя Бугу невпопад застрочили автомати, пiзнiше - кулемети i спалахнули купи сухого хмизу, зубчасто пiдiймаючи вгору чорну приполу ночi. Вогонь яскраво освiтив кривавi коробки будинкiв, що були загратованi рiдким лiсом, наче з хвиль пiднявся високий берег, на якому бiгали, метушились i падали фашисти. Ось частина ?х добiгла до дзотiв, деякi заховались по будинках i мiцнiше озвалися кулемети й мiномети. Через широкий i глибокий рiв партизани швидко перекинули дошки i, пiдстрибуючи, неначе перегойдуючись, побiгли ближче до будiвель. Ось один зупинився на мить, похитнувся i впав на руки товаришевi, що пiдбiг iззаду. I в цей час партизанськi мiномети ударили бiглим вогнем. Багрянi сполохи виводками жар-птиць стрепенулися над будинками. - Впору сипнули! Дуже впору! - зрадiв Созiнов, спiшившись бiля трьох дерев. - Красиво б'ють! - По-хазяйськи! - зупинив коня Дмитро, спостерiгаючи, як його партизани залягали недалеко вiд будiвель, що вже починали нерiвно пiдiйматися вгору хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепiння дерев. Недалеко вiд них, тримаючись ближче до рiки, пробiгла з карабiном Соломiя. Санiтарна сумка, набита медикаментами i полотном, неповоротко пiдстрибувала, била дiвчину по ногах. Созiнов хотiв ?й крикнути, щоб верталась назад, але в цей час побачив, як дiвчина припала до партизана, обережно вiдволiкаючи його в затiнок. Потiм на весь зрiст побiгла до групи партизанiв, що вклинились мiж дзотами i палаючими будинками. З домiв, що уже шумували вогнем, стрибали i вибiгали фашисти. Бiльшiсть iз них падала недалеко вiд порога i вiкон, а тi, що вцiлiли, уперто вiдстрелюючись, вiдступали до Бугу i маскувалися за деревами, аж поки не залягли мiж товстими колодами сплаву. Громохке заграли по колодах снаряди i мiни, i розщеплене дерево пiдiймалося вгору з шматками закривавленого м'яса. - За Батькiвщину! За Сталiна! - пiднялися партизани в атаку, на ходу вганяючи в автомати воронi диски i заряджаючи нiмецькi протитанковi гранати. Кинулась за ними Соломiя, але поруч хтось застогнав, i вона нахилилась до пораненого. - Ой, пече