Ти часом не в спиртотрестi працював?
   - Нi, - незрозумiле подивився на Пантелiя. - Iнженером був. А  у  вiйну
розвiдником штабно? батаре?.
   - А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд  природи!  -  Накинув
свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. - В мо? чоботи  взуйся,
- пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися.
   - А ти ж як?
   - Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко - кiлометрiв
з десять, так що не журися.
   - Спасибi, - щиро подякував Гоглiдзе.
   "Хлопець, видать, путящий", - вирiшив Дмитро.
   Повернувшись до  Городища,  зразу  ж  зайшов  до  фельдшера  Рунова.  В
просторiй,  оббитiй  перкалем  землянцi  лежала  I  дiвчина  з  Лисогiрки.
Снотворне заспоко?ло ??, пом'якшило на  обличчi  риси  болю,  тiльки  рудi
плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво.
   - Як здоров'я ??? - тихо запитав, присiвши на березовий обземок.
   - Житиме дiвчина, - хмуро вiдповiв Рунов. - Тiльки  назавжди  скалiчили
людолови  таку  красу.  -  Поправив  гнiт  у  приплющенiй  гiльзi;  яснiше
освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках.
   Тiльки тепер Дмитро побачив:  безкровне  обличчя  дiвчини  було  такого
дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести  погляду.  Чомусь
аж очi заплющив.
   Посидiли, помовчали, кожен думаючи про сво?.
   I неждано  нiжний  рум'янець,  як  легка  тiнь,  сколихнувся  на  щоках
поранено?.  Ледь  помiтна  усмiшка  ворухнула  ??  перепеченими  округлими
устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово:
   - Мамо...
   Потiм, якось  враз,  неначе  сонний  голос  розбудив  пам'ять,  обличчя
дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним  криком:
"Мамочко,  вас  же  убили!  Навiки  убили!"  -  вона  зiрвалася  з  лiжка,
напiвроздягнута й страшна в сво?му вiдча?, калiцтвi й красi.  Одночасно  з
живого ока бризнули сльози, а з рани - кров, густа i повiльна.
   Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр.
   "Ще зовсiм дитина... Ще зовсiм дитина. I таке горе..." - як обухом била
одноманiтна тяжка думка.
   Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi  i  не  скоро,  не
скоро охопив його болючий сон.
   Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго
не лягав спати: готувався до виступу  на  вiдкритих  партзборах.  Над  ним
угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом  потрiскували  гiлки  i
обтрушували на землю прозорий дзвiн.
   I раптом Тур почув  схлипування.  Сам  собi  не  вiрячи,  пройшовся  по
землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта,  застиг  на
мiсцi.
   Гордовите  обличчя  Дмитра  зараз  було  викривлене  внутрiшнiм  болем.
Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i
розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. "I хто б мiг подумати?.. Що
так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати".
   Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за  плече.
Той зразу  ж  прокинувся,  пiдвiвся,  хапаючися  рукою  за  зброю,  другою
механiчно протер очi i,  не  вiдчуваючи  вологостi  на  долонi,  полегшено
промовив до Тура:
   - Що, Саво, нове дiло чека??
   - Та... хотiв порадитися з тобою.
   - От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився... Все  дiти
з пам'ятi не виходять...
   - Сво??
   - Та нi. Людськi... I сво? теж За них, Туре,  так  повиннi  фашистський
корiнь чавити, щоб нiде гадючо? ворсинки i на розплiд не залишилося...  Ти
даремне дорiкнув менi за той тол на ши? в начальника СД. Пiди до Рунова  -
побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть.
   Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що  Тур  завагався,
чи справдi вiн бачив сльози на очах командира.



   XLVI

   За нiч у таборi замерзло п'ятдесят  два  червоноармiйцi.  Зондеркоманда
старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого  взуття  не  скидалося  -
полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'?хала
пiдвода  i  задубiлi   одерев'янiло   загупали   по   деренчливих   дошках
полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними  хвостами,  поволi  потюпали
повз колючу огорожу до долини смертi:
   "Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi - завтра  витягнеш  ноги",  -
тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама
дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй,  бородатiй,  з  глибоко
запалими очима постатi
   Пробираючись на схiд, двiчi попадав у  концентрацiйнi  табори  i  двiчi
втiкав, та не везло в життi - недалеко вiд фронту втрет? пiймали.
   - Iще одна затримка, - невесело обiзвався до свого  товариша  по  бiдi,
сержанта Мамедова Алi-Ага Огли.
   Замерз бiдолаха. Опух з  голоду,  ноги  стали  неначе  колоди,  обличчя
набрякло. I  коли  позавчора  помiчник  коменданта  табору  оберштурмфюрер
Райхард Шульц ударив нага?м по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що  з  рани
потекла не  кров,  а  вода.  I  щока  сержанта  почала  стухати,  обвисати
пожмаканою ганчiркою,  що  потворно  пiдкреслювала  другу,  значно  бiльшу
половину обличчя.
   За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама  дiйснiсть
почала здаватися жахливим  сном.  Хiба  мiг  колись  Варивон,  слухаючи  в
далекому  дитинствi  страхiтливi  казки  про  лиходi?в,  чортiв,   вiдьом,
подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи  мiг
подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта  табору  унтерштурмфюрера
Вiльке  Вiльгауза,   на   сво?   iменини,   смiючись,   застрелить   трьох
червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати,  що  оцей  зарослий  лiщиною  яр,  так
спокiйно присипаний тепер чистим  снiжком,  пiдiйме  сво?  дно  врiвень  з
окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок ..
   "Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, - не раз повторював свою
клятву: - аби тiльки добратись до сво?х".
   Пiд'?хала пiдвода,  два  охоронцi  пригнулись,  уперлись  'плечима  пiд
полудрабок,  i  трупи  безладно  покотились  на  снiг.  Безкровнi  губи  i
незаплющенi очi у декого були затягнутi крихким  льодком  -  снiг,  видно,
спочатку розтавав на теплому, вмираючому тiлi, а потiм зашерх.
   Закидали, зрiвняли ями  з  землею  i  вузенькою  суглинкуватою  стежкою
вийшли на дорогу, що вела до табору.  Попереду  про?хала,  пiдскакуючи  на
мерзлому грунтi, пiдвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у
вибо?ни пару десяткiв мерзлих бурякiв. Розхапали i  жадiбно  почали  ?сти,
незважаючи на окрики й удари охоронцiв. Варивоновi вдалося схопити аж  три
буряки. I сьогоднi вiн добре поснiдав, проте потiм пожалкував,  що  нiчого
не залишив на вечерю.
   В таборi, колишньому колгоспному дворi, тепер огородженому двома рядами
колючого дроту, йшла звичайна страшна  гра  полонених  iз  вартовим.  Коло
огорожi  стояли  дерев'янi  навiси.  Щоб  нагрiтися,  найсмiливiшi  в'язнi
кидались  обламувати  дахи.  Нiмець  методично  робив  пострiл,  i,   поки
перезаряджував гвинтiвку, в'язнi кидались на навiси,  вiдривали  дранки  i
вiдбiгали назад. Потiм тiсно збивалися в коло i грiлися  бiля  заробленого
кров'ю  багаття.  Варивон  сьогоднi  грiвся  з   особливим   задоволенням:
по-перше, вiн на?вся, по-друге, уже вiдчував далеку дорогу.  Iдучи  копати
ями, з радiстю помiтив недалеко вiд рiжка табору,  що  виходив  до  долини
смертi,  цементовий,  притрушений  снiгом  рiвчак.  Очевидно,  ним  колись
стiкала нечисть з коровнi або свинарнi. Огрiла  надiя,  що  цим  рiвчаком,
попiд дротом, можна буде вибратися на волю.
   "Коли б утекти. Сама зима зiгрiла б мене, земля нагодувала б, а бив  би
тебе, фашисте... - Аж дух спиняло в грудях, коли бачив  себе  на  волi  зi
збро?ю в руках. - Я показав би, значить, себе..."
   Темна безвiтряна нiч. Навiть снiг не мерехтить, тiльки ледве  одсвiчу?,
вiддiляючи темряву од  землi.  Варивон  обережно  обминув  рiвчаком  першу
огорожу колючого дроту, а друга несподiвано забряжчала.
   З  вишки  сипнув  вартовий  з  кулемета  трасуючими  кулями.  Червоними
блищиками замигтiли снiги. Потiм над табором знялося кiлька ракет.
   Щосили кинувся в село. Вибору не було:  позаду  ~  охорона,  у  селi  -
полiцiя. I вiн вирiшив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.
   - Хто там? - злякано озвався жiночий голос.
   - Тiтонько, приймiть, бо фашисти уб'ють. З табору втiк.
   - Ой!.. Зараз!
   Тiльки увiйшов до хати, зразу ж попросив ножицi i  швидко  зрiзав  свою
довгу рудувату бороду, а потiм з тремтливих рук жiнки  взяв  свiжу  одежу,
переодягнувсь i залiз на пiч.
   На вулицi уже гаркавили сердитi голоси i роз'ярено валували собаки.
   - Ви ж не забудьте, як ваша фамiлiя: Василь Миронович Мирончук, а  мене
звати  Василиною,  -  злякано  твердила   бiлява   гостроносенька   жiнка,
задмухуючи слiпачок.
   Згодом у хату юрбою ввалились охоронцi. Заглянули пiд лiжко, на пiч.
   - Хто там?
   - Чоловiк мiй, - за?каючись, вiдповiла  жiнка.  -  Нещодавно  з  дороги
повернувся: снiг розчищав.
   Витягнули Варивона насеред хати i не пiзнали  в  заспаному  здивованому
чолов'язi,  що  був   одягнутий   у   чистий   полотняний   одяг,   в'язня
концентрацiйного табору...
   - Спасибi, дорога  душа.  Моя  жiнка  теж  Василиною  зветься,  -  щиро
подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.
   - Нiзащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею iде, а менi в хатi
смердить,  -  посмiхнулася  блiдою  усмiшкою.  -  Тiльки   ви   довго   не
затримуйтесь. - I зразу ж рум'янець залив, прикрасив ??  обличчя:  мовляв,
не так зрозумi? ??.
   - Не хати менi шкода, - поспiшно додала, - а щоб хтось не пронюхав.
   - Не затримаюсь. Мо? дiло таке: скорiше  до  сво?х,  скорiше  на  ясний
схiд.
   - I до нас скорiше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в
дорогу? - i всмiхнулася нiяково й привiтно.



   XLVII

   Iван  Тимофiйович   чогось   тривожився.   Тiльки   передвечiрнi   тiнi
загойдалися на снiгах, як вiн, спираючись на палицю, раз по раз виходив  у
двiр, не можучи знайти  собi  мiсця.  То  брався  за  сокиру,  то  надовго
застигав бiля хвiртки, наче виглядав когось, то  йшов  iз  перевеслами  до
молодих щеп, i за ним тягнулися нерiвнi мережки глибоко втиснутих слiдiв.
   - Знову ноги розболiлися? - занепоко?лася Марiйка...
   - Та ниють трохи, видно, на хуртовину.
   - Може попарити ?х?
   - Нiчого не треба. Пройде, - нетерпляче вiдмахнувся  i  зашкандибав  на
подвiр'я.
   На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував сво? дивовижнi
узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був тако?  чистоти,  що  на
ньому трепетали блищики молодих  зiрок.  Мимоволi  зiтхнулося,  бо  навiть
подумати важко було, що цей вечiр, i  тиша,  i  золотi  мости  обрiю  були
загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки  тi  багнети,
як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi.
   - Де ж Олександр Петрович забарився? - в який  раз  питався  сам  себе,
хоча й розумiв, що ще зовсiм рано.
   Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з  Олександром  Петровичем.
Зблизило ?х не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче  на
пожарину, поверталися, зблизила ?х ?днiсть думок, переживань i  любовi  до
того, що найдорожче  в  нашому  життi.  Iван  Тимофiйович  спочатку  давав
невеликi  доручення  Олександру  Петровичу;  той  виконував  ?х  ретельно,
неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i  впевненiсть  господаря  землi.
Вiн не згинався в окупацi?, як  гусеницю  з  дерев,  зривав  оголошення  i
урядового радника, i генерального комiсара Волинi  та  Подiлля,  i  самого
райхскомiсара  для  Укра?ни.  Замiсть  чорних  об'яв,  начинених  великими
лiтерами[14] i вироками, вiн прилiплював  невеличкi  листiвки-ластiвки,  i
вони спiвали по всьому селi таких пiсень, вiд яких  прояснювалися  люди  i
синiли фашисти та полiца?.
   Але одного разу мiцний, устояний спокiй Олександра Петровича прорвався.
Пiзнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибiг до Бондаря.
   - Iване, усiх будiвникiв  на  шляху  перестрiляли...  Усiх  до  одного.
Накидали в машини трупiв, мов дров, i  пустили  пiд  лiд.  Ополонка,  наче
рана, почервонiла.
   - За що ж ?х? - поблiд Бондар.
   З рiзних уривчастих вiдомостей  вiн  знав,  що  вздовж  Великого  шляху
фашисти протягували вiд Берлiна до Вiнницi прямий броньований  кабель.  Цi
вiдомостi вже входили в план його дальшо? роботи.
   - Щоб не видали та?мницi, не  розповiли,  де  нерв  Гiтлера  плазу?,  -
задихався од горя Олександр Петрович. - Iване, порiжемо його на шматки, як
гадюку рiжуть?
   - Порiжемо, Олександре.
   Пiсля цих слiв чоловiк почав трохи заспокоюватися, голос  його  налився
жагою:
   - Iване, не тримай ти мене пiсля цього на пiвдiлi - душа  не  витрима?.
Сам зiрвуся, а тодi...
   - Дурниць наробиш i себе загубиш, - строго обрiзав Бондар. -  Прибережи
сво? нерви надалi. Нам ще не один день боротися з ворогами.
   - На всю силу хочу битися з ними. Моя  сивина  в  тяжкому  дiлi  iнодi,
дивись, бiльше поможе, анiж сама молодiсть... Труджусь я тепер, Iване,  не
на весь розгiн, через це бушу?, непоко?ться серце, - воно даром не  звикло
битися. Чу?ш, Iване?..
   Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж вiн?
   Iван Тимофiйович знову накульгу?  до  хати,  щоб  спровадити  жiнку  до
сусiдiв.
   - Марiйко, ти б пiшла до Дарки - там  уже  посиденьки  з  усього  кутка
сходяться.
   - Обiйдуться без мене, - завагалася дружина.
   - Кажуть, щось про наших парашутистiв чувати.
   - Про парашутистiв? Тодi побiжу, -  швидко  запнулася  хусткою,  надiла
кожушанку i вийшла надвiр.
   З морозним повiтрям вдихнула тривогу нiмого зимового вечора; оглянулася
навколо i попiдтинню,  зiщулившись,  майже  побiгла  до  вдови.  З  бiчно?
вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Пiдiпригора; шапка  його
збита набакир, пiджак розстебнутий, а лiва рука  недбало  метля?  футляром
вiд патефонних пластинок.
   "Натягнувся, мов чiп. А перше не водилося цього  за  ним",  -  обережно
обходить Олександра Петровича.
   Вони розходяться в протилежнi сторони. Марiйка  задоволена,  що  ??  не
помiтив  пiдпилий  чоловiк,  а  Олександр  Петрович  хитро  усмiха?ться  в
обмерзлi вуса: знову його прийняли за п'яного.
   - Олександре, це ти? - сто?ть бiля хвiртки напiвроздягнений  Бондар.  В
теменi просвiчу?ться його сивина, надi?ю горять непостарiлi очi.
   - Я, Iване.
   - Ну, як? - тремтить голос од хвилювання.
   - З удачею, з удачею.
   Оглядаючись, iдуть до хати, сiнешнi дверi запирають на засув.
   - Де ж, Олександре?
   - Зi мною.
   - Як з тобою? - недовiрливо обдивля?ться чоловiка.
   - Правду кажу.
   Олександр Петрович скида? широку, як  гнiздо  лелеки,  шапку,  урочисто
кладе на стiл футляр i  обережно  вийма?  з  нього...  радiоприймач.  Дво?
лiтнiх  людей,  застигши,  не  можуть  вiдвести  поглядiв  вiд  потемнiло?
скриньки, вони кожною клiтиною вiдчувають хвилююче биття сердець.
   -  Спасибi  заводським  товаришам,  -  нарештi   опам'ятову?ться   Iван
Тимофiйович. - А упаковка яка! - стука? щиглом по футляру  вiд  патефонних
пластинок i смi?ться.
   - I саме головне - з рiзних шматочкiв складали.
   - Товариша Данила бачив?
   - Розмовляв iз ним. Вiн же, виходить, у нас колись у райкомi  працював.
Правда, Iване?
   - Правда.
   - Сьогоднi Москву почу?мо?
   - Нi. Тiльки завтра.
   - Завтра? - щиро запечалився чоловiк.
   - Сьогоднi твоя п'ятiрка жде тебе.
   - Iване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятiрка... Ну, хоч  би  одне
слово, пiвслова почути.
   Жаль ста? чоловiка, але Iван Тимофiйович розруба? все одним ударом:
   - Олександре, тебе чекають люди. А про радiоприймач запам'ятай:  вiн  у
нас довго не побуде.
   - Як? - насторожу?ться чоловiк, i  непiдроблений  переляк  застига?  на
його зморшкуватому обличчi.
   - Вiддамо партизанам. Вiн ?м бiльше потрiбний. I лише  тепер  Олександр
Петрович чу? велику втому тяжко?, небезпечно? дороги.
   - Що ж, коли треба, то треба, - одерев'янiло виходить iз хати, несучи у
серцi жаль та розмивчасту радiсть.
   Тiльки темрява заховала  чоловiка,  як  до  Iвана  Тимофiйовича  почала
сходитися його п'ятiрка: Югина, Марта, Василь Карпець i Мирон Пiдiпригора.
Почуття обережностi та жалю  продиктували  Бондаревi  не  вводити  в  одну
п'ятiрку обох братiв.

   * * *

   Цi днi Iван Тимофiйович ходив мов iменинник, голос його повеселiшав,  у
хатi ожив розгонистий смiх. Марiйка спочатку подумала, що чоловiк  потайки
вiд не? потроху випива?, перевiрила сво? пляшки i задумалася.
   "Не горiлка веселить чоловiка. Значить, щось хороше робиться у  свiтi",
- i собi повеселiшала.
   Вiд сусiдiв вона  почула,  що  Москва  не  взята  нiмцями.  Стрiмголов,
захекана, влетiла до хати.
   - Iване, фашисти загрузли пiд Москвою! Навiки загрузли! - граючи очима,
сповiстила хвилюючу новину.
   - Справдi? Звiдки ти це взнала? - хотiв здивуватися i розсмiявся.
   - Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пiшов на люди - сам  послухав
би.
   - Та доведеться пiти. Коли всi гомонять, щось воно таки ?, -  погодився
i знову розсмiявся.
   Марiйка пильно поглянула  на  чоловiка,  а  коли  той  вийшов  з  хати,
замислилася над тим самим i почала швидко нишпорити по хатi.
   Зимовий день, розсiваючи тiнi, пiшов  слiдом  за  сонцем.  На  подвiр'?
лунко загупала сокира, - Iван рубав дрова, а в  хатi  бiля  печi  поралась
Марiйка. У великих казанах для худоби закипала  вода,  почорнiла  у  ринцi
картопля, на припiчку у макiтрi попискувало гречане тiсто. Усе було  таким
буденним i звичним, а от тривога не вiдходила вiд жiнки.
   Раптом глянула Марiйка у вiкно i обiмлiла: вулицею чорними тiнями бiгли
полiца?. Вони увiрвалися в двiр, клубком накинулися  на  Iвана.  Скрикнула
жiнка, вiдхилилася вiд вiкна. Коли простоволосого Iвана Тимофiйовича увели
до хати, вона, закам'янiвши, стояла в рамцi одвiрка.
   - Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! - штовхнув ?? кулаком
полiцай.
   Уся хата загуркотiла, загримiла, загупала, i понiвечене добро  полетiло
з кутка в куток. Ось з-пiд лiжка полiцай викида? патефон.
   - А де пластинки?
   - А ти ?х де положив? - злiсно i твердо говорить Iван Тимофiйович.
   - Ось вони!  -  вiдповiда?  другий  i  з  силою  кида?  на  землю  стос
пластинок; нiжнi,  потрiсканi  шматки  пластмаси  захрустiли  пiд  тяжкими
чобiтьми.
   Нарештi запроданцi добралися до тайника мiж грубою i пiчкою.  Калiстрат
Данько витяг звiдти клуночок з сортовим зерном, кiлька пластинок i футляр.
Iван Тимофiйович презирливо глянув на ворогiв  i  поступився  до  Марiйки:
хотiлось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою  рвонув  свою
здобич, i яке ж було здивовання Iвана Тимофiйовича, коли вiн  побачив,  що
футляр був порожнiй...
   Перевернувши все догори дном  i  забравши  Марiйчину  наливку,  полiца?
пiшли з хати. Здивований Iван Тимофiйович попрямував до тайника.
   - Iване, твiй радiоприймач у казанi вариться, - показала рукою  на  пiч
Марiйка.
   На ?? вiях тремтiли тривожнi i радiснi сльози.



   XLVIII

   Одного ж  дня  з  Побужжя  i  Синявщини  повернулись  Гоглiдзе  i  Тур.
Начальник розвiдки, хрустячи обмерзлою одежею,  обриваючи  з  вус  i  брiв
крижанi бурульки, простудженим  голосом  повiдомив,  що  карателi  готують
наступ на Городище.
   - Хотять нам Полтавський бiй дати. Нехай буде Полтавський бiй,  але  ми
не будемо шведами, - тяжко  заговорив,  тримаючися  рукою  за  простуджене
горло.
   - Ми не будемо шведами, - задумливо промовив Дмитро.  -  Яка  сила  iде
проти нас?
   - За вiдомостями райкому i нашо? розвiдки, бiля двохсот фашистiв.
   - Немало.
   - Танки ?? - запитав Созiнов, спираючись лiктями на  широко  розгорнуту
кодовану карту.
   - Два середнiх.
   - Це гiрше. Фашистiв заманимо поглибше в лiси? -  звернувся  Дмитро  до
Тура.
   - Постара?мося. Треба додатково замiнувати всi  дороги,  якими  зможуть
пiти танки.
   Загiн уже пiсля перших нападiв на залiзницю почав готуватися до наступу
ворогiв. Праця мiнерiв була  початком  розробленого  плану  оборони.  Далi
пiшли землянi роботи. Неохоче взялися  партизани  за  лопати,  пiшнi,  але
слова та приклад комунiстiв i комсомольцiв зробили сво?  дiло:  двi  кривi
лiнi? оборони, майстерно замаскованi снiгами, захищали  тепер  зi  сторони
лiсу партизанське життя. Усi во?ни заздалегiдь знали сво?  мiсця  пiд  час
бою. По командi "тривога" вони двiчi кидались в лiсовi окопи - одного разу
вдень, а другого - на свiтанку...
   Дмитро накинув на плечi шинелю, збираючись iти до мiнерiв. У цей час  в
землянку, окутаний  сизим  клубом  морозного  повiтря,  влетiв  веселий  i
розвихрений Тур, а за ним поспiшало кiлька партизанiв. Вони  iнстинктивно,
по ходi завжди стриманого комiсара, по його  рухливому  обличчi,  радiсних
словах привiтання, догадалися, що трапилось щось незвичайне.
   Задихаючись, Тур охоплю? руками Созiнова i Дмитра. Дрiбнi нервовi  риси
обличчя тремтять i освiтлюються щасливим внутрiшнiм вогнем.
   - Нашi вiйська прорвали фронт пiд Москвою! Перейшли  у  наступ!  Гонять
ворога на захiд! Гонять нiмця!
   - Та невже правда?!
   - Саво, звiдки взнав?!
   - Святом повiяло!
   - Товаришу комiсаре! Розкажiть з усiма подробицями!
   - Знайшов листiвку, кинуту нашим лiтаком. Та ще яке  багатство  передав
нам Павло Михайлович.
   - Яке?
   - Промову товариша Сталiна на жовтневому парадi...
   Зразу ж був скликаний мiтинг.  I  довго  не  розходились  по  землянках
бiйцi, бажаючи чим довше побути  разом,  разом  пережити  хвилюючi  вiстi.
Здавалось, той далекий i радiсний свiт першо? велико? перемоги осяяв  ?хнi
серця i чола, i не таким страшним здавався майбутнiй  наступ  фашистiв  на
?хн? Городище.
   - Москва-матiнка показала себе!
   - На те вона i Москва! Серце наше.
   - В Москвi ж товариш Сталiн.
   - Не тiльки в Москвi, - з нами також...
   - Так,  значить,  Полтавський  бiй  буде?  -  весело  перепитав  Дмитро
начальника розвiдки.
   - Нi, товаришу командире.  Тепер  буде  розгром  карателiв  коло  Бугу.
Операцiя,  звiсно,  менша  масштабом  за  московську,  але   хороша   буде
операцiя...
   Другого дня дозори, пропустивши в лiс нiмецьку розвiдку, повiдомили, що
з пiвночi наближаються танки, а за ними просува?ться пiхота.
   Iще не доходячи до узлiсся, Дмитро почув рев моторiв.
   Чорнi тупомордi танки майже водночас заборсалися в  сiтцi  лiсу,  з-пiд
?хнiх тракiв заклубочилися хмарки снiгового пилу. Ось машини, зростаючи на
очах, вскочили у молодий гайок. Двома переляканими хвилями розiйшлись i  в
корчах почали  падати  на  землю  переламанi,  потрощенi  дерева.  Остання
паморозь пiднялася над ними, вже нова дорога, устелена  недожитим  життям,
зачорнiла пошматованими цурпалками.
   По лiсу ударили гармати, кулемети, i зразу ж  усе  навколо  наповнилося
нестерпним скреготом, шипiнням i трiском.
   Почорнiли, задимiлись снiги; тяжко, з пташиним фуркотом, падали в  кущi
осколки, i свiжi вирви на диво були схожi  на  дбайливу  розкорчовку,  над
якою пiдiйма?ться весiннiй димок.
   "Пруть  чортяки,  як  скаженi!"  -  в  безсилiй  злостi  провiв  машини
звуженими очима Дмитро.
   За танками розтягнутим пiвколом побiгли пiхотинцi. На бiлому снiгу вони
здавалися  зовсiм  дрiбними,  неначе  ляльки.   ?хнiй   рухливий   пунктир
розсипався так, щоб охопити вищi! схили Городища.
   "Надiються, що ми болотами не проскочимо. Видать, вивчили  мiсцевiсть".
Дмитро не спуска? очей з танкiв i кiлець  ;чорного  вигадюченого  ланцюга.
Ось один шматок його, збиваючись докупи, на хвильку  зупинився  на  мiсцi:
там лежали розвiдники, знятi партизанами.
   Через  зв'язкiвця  Дмитро  передав  Созiнову,  щоб  той   свiй   загiн,
призначений для видимостi оточення, пересунув  далi  на  правий  фланг.  I
чудно було чути свiй голос в страшнiй нестихаючiй лiсовiй тривозi.
   "Пруть чорти, щоб вас на шматки порвало!" - кидало в холодний пiт. -  А
що як прорвуться до землянок?.. Випрасують усе живе на свiтi".
   А  навколо  трiщало,  стогнало,  гудiло,  ахкало;   противним   свистом
врiзались в лiси розривнi кулi,  роздовбуючи  дерева,  i  наполохана  луна
металася  в  усi  загратованi  стiнки  лiсу,  як  мета?ться  до  божевiлля
переляканий чоловiк. Ось уже переднiй танк  у  клубах  снiгу  вискочив  на
дорогу, що веде до табору, i раптом всерединi у Дмитра все похололо.
   "Прямо на мiну летить... Ну, ну, лети, дорогий, лети, голубчику... Iще,
ще трохи, - i Дмитро весь наповнився благанням, неначе мертве залiзо могло
його почути.
   "Iще трохи, ще, дорогий..."
   I ось танк зупинився, здибився, охоплений кущем полум'я, i  важко  осiв
на дорогу. Гусениця, наче ганчiрка з ноги, безсило опустилася  з  заднього
лiнивця i впала, прикриваючи собою стежку.
   Зразу ж кiлькома пелюстками розкрився важкий  люк,  i  з  нього  почали
вискакувати в чорних шоломах танкiсти. Але ; жоден iз них далеко не вiдбiг
вiд машини, - ?х усiх поздiймала засада Пантелiя Жолудя.
   Друга машина, люто вiдстрiлюючись,  кинулась  назад,  а  пiхота  почала
обережнiше  входити  в  глибину  лiсу.  Дмитро,  вiдступаючи   зi   сво?ми
партизанами до першо? лiнi? оборони,  i  заманював  ворога  пiд  фланговий
огонь кулеметiв, а Созiнов iз Туром тим часом обходили карателiв з тилу. I
коли фашисти почали наближатися  до  Городища,  Дмитро  якомога  голоснiше
скомандував:
   - Перший батальйон! По фашистськiй наволочi вогонь! Вогонь!
   Затрiщали в  морозному  повiтрi  пострiли.  Декiлька  фашистiв  чорними
купинами упали на снiг. А позаду чулась уже команда Созiнова:'
   - Вогонь!
   Кiлька ракет зашипiли на снiгу; нiмцi в панiцi прийняли ?х  за  мiни  i
зразу ж, наляканi видимiстю оточення,  кинулись  назад.  На  допомогу  ?м,
щедро розсiваючи свинець, знову вискочив танк. Вiн вiдсiк групу Дмитра вiд
фашистiв i кинувся на групу Тура. На поворотi в одно злилися  два  вибухи:
гармати i мiни-авiабомби. Танк навiки осiв униз, i  Дмитро  засмiявся  вiд
радостi. Тепер партизани повискакували iз схованок i вже, не  дослухаючись
до  команди,  кричали  що  хто  мiг,  кинулися  за  ворогом.  I  найбiльше
повторювали сьогоднi лiси пристрасне слово "вогонь", хоча  того  вогню  не
так-то й багато було. Тепер добре продуманий план  оборони  мiнявся  самим
життям. Лiсовий бiк покотився на пiвнiч: партизани перейшли у наступ.
   Швидко надходив вечiр, морозний, зоряний. На заходi глибоко  втиснулась
в зеленаве небо тривожна багряна смуга, горiла переливчастим вогнем.
   Нiмцi, обтяженi убитими, швидше поспiшали на рiвнину. Але на узлiссi ?м
довелося покинути трупи: партизани не вiдставали вiд ворога.  Не  заховало
фашистiв i прибузьке село, що стояло над битим шляхом. Тут бiй розтiкся по
вуличках i  подвiр'ях,  розкришився  по  садках  i  городах.  На  допомогу
партизанам висипали колгоспники, озбро?нi найрiзноманiтнiшою збро?ю -  вiд
кулемета до вил-трiйчаток чи замашно? палюги.  Лише  двi  невеличкi  групи
ворогiв, що першими вскочили в ще принишкле село, врятувалися  втечею  вiд
партизансько? кулi...
   П'яний вiд поту, утоми й радостi, Дмитро щасливими очима оглядав  сво?х
воякiв, кожного вiтав добрим словом. Це було справжн? свято i для нього, i
для всiх партизанiв.
   - З перемогою, товаришу командире! - пiдiйшов Тур iз Созiновим.
   - I вас з перемогою...
   - Ох, i дали жизнi фашистам! - уже десь  в  сутiнках  хвалився  дiвчинi
молодий партизан, i щасливий дiвочий смiх зливався з грубiшим парубочим.
   - Кажете, позбулись карателi i технiки i гонору?
   - I життя! - повчально поправля? хлопець.
   А вже з хати в хату летiли надiйнi звiстки про  битву  пiд  :  Москвою,
живою естафетою передавалися в лiсовi хутiрки i навколишнi села. Листiвки,
передрукованi Туром, як  найдорожчий  скарб,  переходили  з  рук  до  рук;
вивчались напам'ять, як вивчаються поезi?, i звiльненi пiдмосковськi мiста
сузiр'ями надiй сiяли подiльським селам.
   Коли Дмитро, оточений групою партизанiв, вийшов  на  майдан,  до  нього
враз, наче з далеко? давнини,  озвалась  щедрiвка.  Розгонистий  парубочий
голос аж дзвенiв, стелячись до рiки.
   Щедрик-ведрик...
   "Дайте вареник, - додав у думцi Дмитро, пригадуючи сво? дитинство. - Та
це ж сьогоднi новий рiк стрiчають". I  раптом  уважно  з  цiкавiстю  почав
прислухатися  до  щедрiвки,  навiть  зупинився  посеред  майдану  i   Тура
притримав рукою. Парубочий голос обiзвався ближче, задиркувато i радiсно:

   Щедрик-ведрик,
   Гiтлер-мошеник,
   За яку ласку
   Забрав ковбаску,
   Ще тобi мало -
   Забрав i сало,
   Поперек горла
   Щоб тобi стало,
   Щоб тебе, чорта,
   Було розiрвало.
   - Оце щедрiвка!

   Дружно засмiялись партизани. А потiм попiдвiконню задзвенiли вже дiвочi
голоси, i серед них Дмитро ясно  почув  баритон  Олекси  Слюсаря  i  тенор
Пантелiя Жолудя.

   Щедрик-ведрик,
   Гiглер-мошеник...

   Хай шумить земля пiснями, -

   обiзвалась друга вулиця.
   Спiвало  та  iскрилося  морозне  повiтря,  розписане  прямими  стовпами
пахучих  димiв;  солодко  спiвали  пiд  ногами  снiги;  скрипiли   ворота,
розчинялись дверi, i селяни запрошували сво?х оборонцiв на вечерю.
   - Яка сила - народ, - задумано промовив Тур. - Як його ломить,  трощить
ворог,  а  народ  смi?ться  над  ним,  б'?  його.  Оця  пiсенька,   Дмитре
Тимофiйовичу, теж може  дечим  пояснити  настро?  нашого  колгоспника,  що
тимчасово попав у неволю. Не  впав  вiн  на  колiна,  у  вiдчай,  у  всяку
чортiвщину i попiвщину, як падають слабодухi. Вiн  смi?ться  над  ворогом,
бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не  в  одному
селi такi пiснi ходять. Ходять i там, де нас нема, де ворог  iз  автоматом
оцей вечiр стереже. Защедру? так молодь, почу? якийсь посiпака, а  йому  i
скажуть: "Ми ж спiва?мо щедрик-ведрик, дайте вареник, а  не  iнакше".  Вiр
менi, Дмитре Тимофiйовичу, що так воно i ?.

   Поперек горла
   Щоб тобi стало,
   Щоб тебе, чорта,
   Було розiрвало...

   Чути топiт берегом,
   Чути здалека -
   йшов пiд красним прапором
   Командир полка.

   Голова пов'язана,
   Кров на рукавi.
   Слiд кривавий стелиться
   По сирiй землi...

   Кружляли пiснi i смiявся зимовий вечiр. Спiвали i смiялися партизанськi
серця, окриленi i надiями, i перемогою, i сердечною зустрiччю з селом.
   Коли Дмитро, пославши мiнерiв на шлях,  увiйшов  з  морозу  в  простору
теплу хату, його незвичайно радiсними i урочистими поглядами  стрiли  Тур,
Созiнов i Гоглiдзе. Вони стояли бiля столу,  опоясанi  важкими  пiстолями,
командирськими сумками, на високих грудях Созiнова висiв масивний бiнокль.
З-пiд гiмнастьорок бiлiли смужки свiжопiдшитих комiрцiв, на важких чоботях
коливалися пучки свiтла.
   "Коли й вспiли причепуритися? Щойно патрулi виставляли, обоз iз харчами
спроваджували в лiс".
   - Приготувалися новий рiк стрiчати?
   - Приготувалися, Дмитре Тимофiйовичу. Свято яке! - заграли  веселi  очi
Созiнова, i на пiдборiддi заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.
   - Дмитре Тимофiйовичу, - виступив наперед Тур, - сьогоднiшня  перемога,
хоч i невелика вона, а дуже дорога для нас усiх. Це перша  ластiвка  наших
перемог над ворогом...
   - Да, перша ластiвка, - примружившись, не помiтив, що перебив  урочисту
мову Тура. - А вона найдорожча. Цi танки, Туре, що ?х пiдiрвали  сьогоднi,
дорожчi, нiж десять майбутнiх. Велике дiло перемогти в  першому  бою.  Тут
партизан  переступа?  межу  вiд  звичайного  во?на  до  героя.  От   узяти
Свириденка - нiчого не мiг сказати про  нього  до  бою.  Сумирний,  якийсь
несмiливий хлопець. Гвинтiвку не в боротьбi дiстав, а з могили солдатсько?
викопав... Нарочито поставив його бiля себе. Стежу зрiдка за ним -  чи  не
пiшла душа хлопця в чоботи. Вдарили пострiли. Свириденко пiджак  iз  себе,
шапку з себе i прямо -  в  фашистську  гущавину.  А  коли  фрици  кинулись
тiкати, навiть чоботи скинув - швидко доганяв ворога. Зустрiчаю ввечерi  -
iде мiй во?н у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, i аж похиту?ться  вiд
радостi.
   - Свириденко, де чоботи?
   - Нема, товаришу командире. Шукав, шукав - i не знайшов. А  фрицiвських
на сво? ноги не хочу надiвати.
   - I це "на сво? ноги" так було сказано, що менi зразу стало ясно:  такi
ноги до Берлiна  i  не  охнуть...  Велике  дiло  перший  бiй.  Дякую  вам,
товаришi.
   Тур значуще переглянувся iз Созiновим, пiдiйшов ближче до Горицвiта.
   - I в цей день хай здiйсниться мрiя нашого командира... Дмитро  вражено
зупинився посеред хати: те, про  що  стiльки  думалося,  зараз  незабутнiм
хвилюванням переповнило його.
   - Спасибi. Спасибi, хлопцi! - навiть  розгубився  i  командирiв  назвав
хлопцями. - Це справжн? свято для мене. Словом, Новий рiк...
   - Ось, Дмитре Тимофiйовичу, нашi рекомендацi?. Будьте  достойним  сином
комунiстично? партi?.
   I не два листки, а сво? велике щастя бере Дмитро з  рук  сво?х  друзiв.
Радiсна, хороша хвиля прорива?ться всiм його тiлом. Вiн  мiцно  перехоплю?
невеликого пiдiбраного комiсара, нахиля?ться над ним. I в цей  час  погляд
Дмитра в блискавичному коловоротi картин охоплю?  все  життя  i  всю  свою
землю, починаючи з сьогоднiшнього поля бою i до стiн Москви, яку вiн бачив
тiльки в кiнокартинах, але вiдчува? ?? всiм серцем.




   Частина друга


   I

   Пiзньо? осенi по першому снiжку повертались партизани у рiднi  лiси.  I
хоча втома валила з нiг  во?нiв,  проте  кожен  проясненим  зором  оглядав
перелiски i лiси, поля i галявини, пригадуючи все, усе сво? життя.
   Iз самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лiсiв  у
поле та так i залишився на пагорбi, скотився  невеличкий,  чубатий  Кирило
Дуденко. Вiн проворно побiг дорогою, що темнiла свiжими слiдами.
   - Товаришi партизани! Внизу наш Буг! Iще не замерз!..
   Цi, здавалося б, простi слова щасливою усмiшкою одзиваються на  суворих
обличчях во?нiв, i всi швидше спускаються до широко?  тужаво?  рiки;  вона
свинцевим плесом впевнено врiза?ться в рiденьке полиняле небо.
   Горицвiт зупиня?ться перед обважнiлою жовтозеленою хвилею, що  лащиться
йому до нiг, пiдмиваючи тонкi  окрайцi  хвилястого  льоду.  Понад  берегом
скрипливо про?жджа? обоз; дзвiнко цокнулися рогами  воли;  позаду  заiржав
кiнь, i хтось простудженим голосом захоплено промовив:
   - Навiть худоба пiзна? свiй край. Диви, як  мiй  Воронець  повеселiшав.
Розумний кiнь.
   Дмитро  iде  понад  рiкою,  спiвучою,  сповненою  сумовитим  шерехом  i
шепотом; з-пiд його нiг  димлять  завитки  промерзлого  пiску.  Нiби  ткач
основу,  нитку  за  ниткою  поволi  перебира?  в  думках   командир   сво?
партизанське життя, що почалося  отут,  в  крутому  здибленому  Побужжi  i
розлогому безмiр'? Забужжя. А в цю основу iще вплiталися тихо  i  тривожно
думки про родину; перед очима ставали рiднi обриси i зникали, як доплив за
поворотом...
   Давно в минуле канули i  сумнiви  i  муки,  що  не  раз  обсипали  його
холодним краплистим потом: чи вистачить умiння командувати загоном...  Ось
у цих краях вiн вперше, розгромивши фашистiв, вповнi почув свою силу. А як
боявся тодi: а що коли програ? бiй? Правда, через деякий  час  пiд  тиском
фашистських частин довелося покинути Городище. Але  це  не  був  безладний
вiдступ чи втеча. Пiдпiльний обком i райком разом з  командуванням  загону
розробили план рейду в захiднi областi Укра?ни. Так загiн "За Батькiвщину"
став рейдуючим, не даючи спокою ворогам сво?ми несподiваними  наскоками  i
диверсiями.
   В жорстоких боях ширшали помисли, дi? i  здiбностi  командира.  Нелегко
було повертати, змiнювати сво?  звички,  нахили,  вдачу.  Але  повертав  i
змiнював, iз здивованням помiчаючи,  що  глибше  почина?  розумiти  людей.
Ненависть до ворога, кривавi  сiчi,  походи  не  очерствили,  а,  навпаки,
зробили серце чуткiшим,  люблячим  i  ширшим.  Першi  досягнення  породили
смiливiшi плани. Бо розумiв, що сила успiху  не  тiльки  в  тому,  що  вiн
окриля?, утiша? зробленим, а й в тому, що перекида?, закономiрно i  мiцно,
мости в прийдешн?. I коли цi живi мости мiж двома  берегами  -  минулим  i
майбутнiм, сьогоднi i завтра - сходяться так щiльно,  як  улiтку  зоря  iз
зорею, тим ширше i розум, i серце, i руки вiдчують,  збагнуть  i  знайдуть
сво? мiсце в неповторному сплетiннi подiй. Навiть бистра  вода  закиса?  у
тихих берегах. I це було зрозумiло командуванню загону  "За  Батькiвщину",
що жив  ?диною  сiм'?ю,  нападав  то  обережно,  але  рiшуче,  то  дерзко,
навально, в самих несподiваних мiсцях. Вiд простiшо?  операцi?  переходили
до складнiшо?; вiд голосування  -  до  виконання  наказу;  вiд  випадкових
ударiв - до планових...
   Як iз старими побратимами, привiтався  Дмитро  з  дубами-близнюками  на
Городищi; уклонився  праховi  Стражнiкова  i  ще  кiлькох  партизанiв,  що
знайшли вiчний супокiй бiля притихлого лiсового озерця.
   I вже  рiзноманiтнi  турботи  полонили  загiн.  Тiсний  час  прискорено
закружляв  новими  дiлами.  Зразу  ж  на  партiйних   зборах   обмiркували
найважливiшi питання бойово? та агiтацiйно? роботи, затвердили вiдозву  до
населення...
   I вже тiнями розсiвалися в лiсах розвiдники, молодцювате  ви?жджали  на
закосичених  конях  пiдривники,  трохи  зверхньо  прощаючися  з   рядовими
партизанами;  обважнiлi,  перепоясанi  стрiчками,   кулеметники,   прiючи,
вибирали  найвигiднiшi  мiсця  для  засiдок,  а  переодягнутi  в  буденний
селянський одяг зв'язкiвцi та пiдпiльнi агiтатори попрямували до мiста, до
сiл налагоджувати зв'язок з народом, iз бiльшовицьким пiдпiллям.
   В таборi забряжчали лопати, заахкали сокири i захекано обiзвалися пили.
I на свiжому мiсцi партизанське життя входило в  сво?  права  навально,  з
розгону, наче бiй. Тiльки пiзнього вечора трохи стихло в таборi.
   Партизани, сидячи бiля багаття, уважно  слухали  полiтiнформацiю  Тура.
Слово,  оживаючи,   уже   ставало   пiснею,   ставало   во?ном-переможцем,
переливалося безсмертним сяйвом кремлiвських знамен i зiрок, наближало той
день, в iм'я якого твердi руки пiднесли автомати чи гранату.
   Прислухаючись до голосу комiсара, застигли на лiсових пагорбах вартовi,
не помiчаючи, як на ?хнiх багнетах перегойдуються жмурки вогню.  А  серцем
чули вартовi, як повз них сюди, в лiси, велично йде ?хня Батькiвщина.
   Партизанське життя, не спиняючися нi на хвилинку, входило в сво? права.
Цi??  ночi  командир  i  комiсар  не  лягали  спати:  обходили   Городище,
перевiряли пости, дiлилися новими планами. Незадовго до свiтанку вийшли на
припорошене узлiсся, яке тепер широко  розкущувалося  гiнкою  памолоддю  в
неораних, забур'янених полях.
   Далеко-далеко в  настоянiй  тишi  прогуркотiв  вибух,  даючи  знак,  що
господарi уже хазяйнують на шосе.
   На третiй  день,  пiсля  обладнання  партизанських  землянок,  що  були
зруйнованi ворогом, до Дмитра почали пiдходити похмурi во?ни.
   - Товаришу  командире!  Полiцiя  матiр  мою  вiддала  в  лапи  гестапо.
Дозвольте  провчити  гадiв,  -  звернувся  нахмурено-зосереджений   Кирило
Дуденко, що вже побував у сво?му селi.
   - Не можна зараз, товаришу Дуденко.
   - Чому?
   - Важливiшi ? дiла, - пiшов з партизаном в глибiнь  лiсу.  -  Знаю,  що
тяжко, дуже тяжко тобi... Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом
по  залiзницях  безкарно  проходитимуть  по?зди  iз  свiжими  фашистськими
дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс -  це  вартнiше  розгрому
усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи  сво?  муки  для  бiльшого
дiла.
   - Коли ж не стерплю?ться, товаришу командире?
   - Не стерплю?ться? Дума?ш, у тебе одного лихо.  Чи  ?  тепер  хоч  один
чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi?
   - I сво? рани найболючiшi, товаришу командире,
   - Сво??.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не  партизанську  ти  мiрку
взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд не? навряд  хто  з  нас  пiдiйде...  Чим,
дума?ш, дрiбна людина вiдрiзня?ться вiд справжньо??
   - Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить,  а  тепло?  печi  шука?.
Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша  буде  кричати
ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i  напаскудить,
нарига? в чистiй хатi. А вдарить грiм - зани?, мов  комар  на  болотi.  Бо
вона дума?, що ?? паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого.  Вона
цiни сво?й шкурi не складе! - зло i схвильовано вiдкушував кожне слово.  -
Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем  його  пекли,  спекли
руку, а вiн нi слова не промовив... Не подумайте, що вихваляюсь,  товаришу
командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям  ясним
за свою Батькiвщину, за оцю  землю,  що  виростила  мене  i  помiж  людьми
людиною зробила... Я буду мучитись, горiти - i  смiятимуся  з  ворогiв,  а
черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене  перед  шибеницею,
що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав сво?? сили, а  тепер  почув,  що
така вона у мене - аж тiло розрива?... Пустiть, товаришу командире!
   - Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на  станцiю.  Хотiв,  щоб  на
тво?му рахунку десятки фрицiв було; вони ось  зараз,  коли  ми  про  життя
говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не  жили.  Що
ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого  серця.  Немало  вже  пропустили.  А
завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi  удови  заголосять.  Бо  нам
сво? рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла... А  потiм
хтось iз тих, у кого сво? найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i
сво?х друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до не?  за  всi  роки
радянсько? влади нiхто пальцем не приторкнувся... Iди, Кирило...
   I зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.
   - Я на шосе, на залiзницю пiду, товаришу  командире...  Ох,  i  буду  ж
рвати гадiв! Так буду рвати, щоб аж у Берлiнi ?хнiй стогiн обзивався.
   - От за це спасибi! Це слово не одноосiбника, а народного месника, -  i
зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом  блиснули  поширенi
наболiлi очi, i вiн, кусаючи губи, швидко побiг до сво?х пiдривникiв.
   А  до  Дмитра  вдруге  пiдiйшов  Микола  Остапець,  гарячковитий  i  до
безрозсудностi смiливий в боях во?н. У нього полiцiя всю сiм'ю  спровадила
в гестапо.
   - Я поки загiн розпускати не збираюсь, - коротко вiдрiзав йому Дмитро.
   Цього ж дня Тур, пiсля розмови з потерпiлими, скликав  усiх  партизанiв
на збори.  Спираючись  на  зброю,  посiдали  во?ни  бiля  вогнища,  суворо
слухаючи неквапнi слова свого комiсара.
   Дмитро iз  Созiновим  саме  у  цей  час  захопились  планом  нападу  на
пересувну танкоремонтну  майстерню.  I  незчулися  обо?,  як  синiй  вечiр
заглянув у землянку, як прийшов  iз  розвiдки  Симон  Гоглiдзе  i  нечутно
засвiтив свiтло, змайстроване iз  гiльзи  45  -мiлiметрового  снаряду,  як
заскрипiли пiдводи до далеко? посадочно? площадки.
   Пiдходячи до партизанiв, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця:
   - Що ж тепер, виходить, менi робити? I в сво?х захисникiв нема захисту?
- обвiв очима партизанiв, шукаючи в них спiвчуття. - Тодi я сам пiду  бити
чортiв! Сам пiду, товаришу комiсаре!
   - Да, не мiшало б провчити, - обiзвався  хтось  позаду.  -  Така  наука
правильно заганя? щурiв у нори. I мозки у  них  розрiджуються,  не  такими
охочими стають до кровi.
   Микола заговорив голоснiше:
   - Товаришу комiсаре, ми гранатами отi поганськi  душi  на  такi  деталi
розчехвостимо, що ?х навiть Геббельс в iнформацi? не позбира? докупи.
   - Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди
так, i в бою - спочатку робиш, а потiм дума?ш, - рiвним  голосом  промовив
Тур.
   - Я вже подумав! Не маленький! - ще бiльше загарячився  той,  рухаючись
всiм тiлом i вiдчуваючи нiме спiвчуття частини  партизанiв  його  смаглявi
щоки,  глибоко  пiдсiченi  двома  зморшками,  тепер  посiрiли,  ще  бiльше
загострився кирпатий нiс, а очi перекочували двi смужки злого свiтла.
   - Нi, не подумав,  як  i  в  бою  за  залiзничний  мiст.  I  тодi  твоя
гарячкуватiсть ледве не зiрвала операцi?.
   - То дiло давн? було i кiнчилося як по-писаному.
   I тодi голос Тура прозвучав рiзко i владно:
   - Ти хочеш робити, що тобi захочеться? Тобi сво? дорожче народного? Для
тебе партизанська дисциплiна - не закон? Добре! Iди i бiльше не повертайся
в загiн. Нам анархiстiв не потрiбно. Iди!..  Вважаю,  -  вiдрубуючи  кожне
слово, стишив голос, - що Микола Остапець вибув iз нашого загону. Сьогоднi
ж це проведемо по наказу...
   - Як вибув? Хiба ж я хотiв  вибути?  Я  хотiв  недолюдкiв  бити,  а  не
вибути, - зразу ж охолов i аж обм'як з переляку Остапець.
   - Ох, i перелякався ж! - нане хвиля перекотилася над всiма партизанами.
   - А ти дума?ш! Що чоловiк без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак
у зимовому полi.
   Просись, Миколо, в  комiсара,  зараз  же  просись,  -  пошепки  порадив
Жолудь.
   - Товаришу комiсаре, не виключайте. За що ж? I куди  менi  дiтись?  Без
загону я пропащий чоловiк Знову закипiло  все  на  серцi,  i  шумовиння  в
голову вдарило.
   Всi притихли, уважно слiдкуючи за обличчям Тура. I той, розумiючи думки
партизанiв, одповiв:
   - Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз проща?мо... А до полiцi?  в  тво?му
селi дiйде черга. Там кущова нарада ма? бути. Тодi й проявиш себе.
   -  Добре,  товаришу  комiсаре.  Постараюсь!  -  з  готовнiстю  вiдповiв
партизан i осмiхнувся так, як полегшено всмiхаються  люди  пiсля  великого
переляку, коли мина? небезпека.
   - Оце вiрно, - обiзвалося кiлька голосiв.
   - Ще б, - хотiв, щоб наш комiсар невiрно на життя  дивився.  Ти  ще  не
зна?ш  його,  -  гордовито  пояснив  Жолудь  молодому   партизану   Янчику
Димницькому,   якого   швидко    всi    в    загонi    любовно    прозвали
Янчиком-Подолянчиком.
   У вiльнi години Пантелiй  Жолудь,  стрiчаючися  з  безвусим,  тендiтним
зовнi партизаном, завжди пiдморгував  йому  i  джмелем  гудiв  над  вухом:
"Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику".
   - I попливемо! Гей, як попливемо! I по Вiслi, i по Дунаю,  i  по  iнших
широких рiках, - задиркувато i  впевнено  вiдповiдав  бiлолиций  Янчик.  -
Пантелiю, чого так гудеш?
   - Моторку заводжу - i на Вiслу, i на Дунай.
   - Заведемо, брати-слов'яни!



   II

   З нев'?жджених дорiг поверталися заснiженi i  постарiлi  зв'язкiвцi.  I
лише в партизанському лiсi молодшали ?хнi обличчя, вирiвнювалися плечi,  а
хода ставала пружною, легкою. Одначе, навiть стоючи перед командиром, вони
iнодi забувалися, i клаптi нещодавно зiграних ролей  мимохiть  доповнювали
картину обставин i повiдомлень. Найпiзнiше повернувся iз кобзою за плечима
пiдстаркуватий Матвiй  Остапович  Мандриченко,  якого  поза  очi  бiйцi  i
командири  звали  артистом.  Фрезерувальник  за  спецiальнiстю,  вiн   мав
абсолютний музикальний слух, грав майже на  всiх  iнструментах,  скрашуючи
партизанськi буднi музикою i художнiм словом. I зв'язкiвець з нього вийшов
хоч куди. Тiльки почувши дорогу, вiн якось осiдав, старiшав, а  обличчя  й
очi на диво ставали безбарвними, начебто нiчого в життi, крiм ?жi  й  сну,
не цiкавило чоловiка. Далекий, нiби порожнiй погляд, обвислi, як у  моржа,
вуса, мугикання якихось давно-давно  забутих  мелодiй  -  все  це  зарання
говорило, що незабаром  у  таборi  не  стане  Матвiя  Мандриченка.  Вiн  i
струшував свою роль пiзнiше за iнших, не  раз  викликаючи  цим  добродушнi
насмiшки i смiх. Ось вiн зараз, обшарпаний,  байдужий,  сто?ть  у  штабнiй
землянцi  i,  розмiрковуючи,  якось  неохоче   вiдповiда?   на   запитання
командирiв.
   - Знову партизани зобидили есесiвцiв: на шосе двi машини пiдiрвали.
   - Що ж тепер гiтлерiвцi роблять?
   - Та мерзнуть на холодi, нiякого вiдпочинку ?м нема, - говорить, наче з
спiвчуттям, i в землянцi вибуха? регiт.
   - Ви що, Матвiю Остаповичу, заклопотанi ?хнiм горем?
   - Та нi... Забувся, що не в селi, - i собi смi?ться Мандриченко, а його
вогкi очi зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.
   - Iвана Тимофiйовича бачили? - з тривогою запиту? Горицвiт.
   - Аякже, - знову, забуваючись, буденно вiдповiда? Мандриченко.  -  Мало
на повишення не пiшов чоловiк.
   - На яке?
   - Ще б трохи - був би старостою села.
   - Старостою?! А Варчук?
   - В'?вся вiн на Iвана Тимофiйовича i ще на деяких людей.  А  пiдпiльний
райком так повернув справу, що Варчук за  сво?  донесення  нахватався  вiд
жандармерi?  гумових  палиць.  Пiдпiльники   пiдiрвали   йому   авторитет.
Обережнiшим став, та свого не кида?.
   - Прийде час - навiки покине.
   - Югину Iванiвну бачив. З Василиною Очерет до сво?х батькiв заходила.
   - Дiти, мати живi?
   - Живi. Андрiй з якимсь чорнявим парубчаком товаришу?. Прямо не  розлий
вода стали.
   - З Синицею?
   - Зда?ться. Степаном його звати?
   - Перепиту?те, начебто самi не довiдались, - махнув рукою Горицвiт.
   - Та не все ж, - оправду?ться Мандриченко. - Цi  хлопчаки  теж,  думаю,
якiсь дiла крутять.
   - Якi?
   - Антидержавнi... тобто...
   - Фашистiв б'ють?
   - Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як нашi пiдривники.
   - То вже перебiльшення.
   - Хай буде так, а  потiм  побачимо,  -  бiля  очей  Мандриченка  весело
збира?ться кросно зморщок.
   - Як же Генадiя Павловича розшукати?
   - Труднувато, Дмитре Тимофiйовичу. Слiд його в усьому районi  бачиш,  i
разом - невидимий вiн. Конспiрацiя правильна. Вiдпустiть мене ще побродити
по лiсових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадiя Павловича, думаю,  вiн  уже
зацiкавився нами не менше, анiж ми ним.
   - Думка вiрна. Спасибi, Матвiю Остаповичу, iдiть, вiдпочиньте з дороги.
   - Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось  вам  деякi
документи, - почав  виймати  з  кобзи  листiвки  i  звернення  пiдпiльного
райкому та рiзнi оголошення окупантiв.
   Надворi вже вiдкружляв сво?  лапатий  снiг;  на  чистому  полотнi  неба
колючими   остистими   колосками   пшеницi   загойдалися   зорi;    мiсяць
тiльки-тiльки заворушив тiнями - в лiсi зразу стало якось  тiснiше;  з-пiд
вогкого снiгу пробивалися при?мнi гiркуватi  пахощi  влежаного  листу;  на
узлiссях, пiд парашутами дерев стояли невтомнi  дозорцi.  Все  було  таким
простим i дорогим, як i тодi, в тяжких рейдах, коли  iнодi  щемiло  серце,
вириваючи з далини тi шматки просторiв, якi нiякими словами не вiдобразиш,
нiякими барвами не змалю?ш.
   Обтрушуючи вiти шапками,  Горицвiт  i  Гоглiдзе  мовчки  обходять  лiс.
Гостре око начальника розвiдки здалека помiча?, що на заставi людей бiльше
звичайного.
   - Перепинили когось?
   - Побачимо. Смiються чогось хлопцi.
   Вийшли на просiку. I враз спокiйний чiткий голос:
   - Дмитре Тимофiйовичу, здоров! .
   - Генадiю Павловичу?! - не то питання, не то вигук вирвався,  i  Дмитро
зупинився посеред завiяно? дороги; в його скронях  застугонiла  кров;  над
просiкою, в рамцi гiлок, яснiше замигтiли зорi, подовжуючи сво? промiнцi.
   Наче в снi бачить, як наближаються Новиков i Олексi?нко. ?хнi  обличчя,
помережанi свiтлом i тiнями, яснiють стриманими  усмiшками.  Ось,  мов  по
командi, розкрилюються руки, голови припадають до голiв.
   - Генадiю Павловичу... Генадiю Павловичу!
   - Сподобалось повторяти? - радiсно  i  трохи  насмiшкувато  обзива?ться
Новиков.
   - Сподобалось, - усмiха?ться Дмитро. - А ми вас розшукували.
   - Знаю.
   - Звiдки?
   - По докладних записках... на шосе...
   - Не докладних, а коротких, - дiловито поправля? Гоглiдзе.
   - Тодi навантажимо вас довшими.
   - Не суперечимо. Пiшли до нас.
   - Пiшли. Як Тур, Созiнов?
   - Живi-здоровi, чого фашистам не бажають.
   - Видно. - Обличчя Генадiя Павловича, вибiлене першими холодами,  майже
не змiнилося з  часу  останньо?  зустрiчi,  лише  двi  коротенькi  рисочки
пiдрiзали знизу його уста. - Ольга Вiкторiвна з вами?
   - З нами. Сестрою стала, а зовуть ?? всi матiр'ю. Скiльки нашого  брата
од смертi вiдтягнула!
   - Як Соломiя?
   - Вою?! - вiдповiв Дмитро.
   - А як Марко Григорович? - запитав Гоглiдзе.
   - Теж вою?...
   В штабнiй землянцi пiсля перших привiтань i  схвильованого  гомону  всi
схилилися над помережаною картою Генадiя  Павловича;  зосередженi  погляди
спочатку зупиняються на в'юнкiй лiнi? залiзницi.
   - Тут справжнiй ребус намальовано, - похитав головою Созiнов, налягаючи
обома руками на карту.
   -  Ребус  вже  розгаданий,  залишилось  тiльки  розмiнувати   його,   -
нахиля?ться над столом секретар райкому,
   - Розмiну?мо, Генадiю Павловичу, - невеличкий Тур уже примостився боком
на краю широкого саморобного  стола,  щоб  зручнiше  вивчати  поле  всього
району.
   - Бачите, як навчили партизани фашистiв, - завзято мерехтять темнi  очi
Генадiя Павловича. - Лiс навколо залiзницi вирубують, про?зди  огороджують
?жаками, обочини мiнують, скрiзь виставляють  варту  -  словом,  трудяться
вдень i вночi.
   - Ми ?м дамо спочинок! - пообiцяв Горицвiт.
   - Чого ж, можна, - погодився Генадiй Павлович.  -  Зараз  наша  основна
робота повинна зосередитися на комунiкацiях. Починати треба з  мостiв,  бо
потiм, як опам'ятаються гiтлерiвцi,  -  за  мости  зубами  вчепляться.  Що
начальник штабу скаже?
   - Зараз же засяду за вироблення плану.
   - Засiдай. Виробляй такi плани, щоб панiка увесь час трусила  фашистiв.
Тодi ?х i шарпати зручнiше - то з одного, то з другого боку.
   Розкрилися дверi, в землянку, радiсно вiтаючись,  почали  сходитися  на
збори комунiсти i комсомольцi. Зброя ?хня зразу ж  почала  пiтнiти,  як  i
свiжi стiни немудро? будови.



   III

   Стривожене навальними  диверсiями,  нiмецьке  командування  пустило  по
залiзницi два  бронепо?зди,  що  тепер  курсували  всю  нiч  на  улюбленiй
партизанами дiльницi, освiтлюючи  прожекторами  широку  смугу  небезпечно?
землi.
   Вперше прийшли во?ни з нiчим, вдруге привезли трьох поранених i  одного
вбитого.
   - Коли не знищимо бронепо?зди,  то  вони  нас  знищать.  Така  невесела
дiалектика. - Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сiв поруч
з Созiновим, люто тручи задубiлi руки.
   - Попробу?м, - вiдповiв Созiнов.
   - Нема чого пробувати. Це тобi не борщ. Треба дiяти,  дiяти  i  ще  раз
дiяти. Сповна вiдплатити  за  партизанську  кров.  -  Тур,  що  натомився,
намучився, переболiв душею за цi днi невдалих наскокiв, був  сердитий,  як
огонь. Аж позеленiло  його  бiле  обличчя,  окреслене  тонкими  рисами,  а
округлi куточки тонких вуст  пересмикувались  дрiбно  i  часто.  На  щоках
перекочувались м'язистi жовна. Дмитро вперше бачив його таким  сердитим  i
роздратованим.
   - Сердишся, Туре? Це добре. Чим злiший  будеш,  тим  бiльш  гiтлерiвцям
перепаде, - засмiявся Созiнов.
   - Не розумiю, чого тут смiятися. Ти хоч i начальник штабу...
   - А смiятись не смiй, бо  Тур  сердиться,  -  невинно  додав  начальник
розвiдки Симон Гоглiдзе, слiдкуючи чорними iскристими очима за комiсаром.
   Тур нiчого не вiдповiв, тiльки незадоволено повiв чубатою головою.
   - Так, може, вiдкладемо операцiю  на  деякий  час?  -  запитав  Дмитро,
бажаючи вивiдати настрiй товаришiв.
   - Як вiдкладемо? Так це, виходить, ми  даремно  чотири  ночi  мучилися!
Чотири ночi пропало!..
   - У природi за вiчним законом зберiгання матерi? нiчого не пропада?,  -
примружився Созiнов.
   - Помовч, Михайло, бо я, зда?ться, тво? науковi доводи разом  iз  тобою
викину iз землянки... Неодмiнно треба зiрвати бронепо?зди  i  пустити  пiд
укiс iще з пару ешелонiв, бо як випаде великий снiг - нелегко буде до тi??
залiзницi добиратись.
   - Це правда, - погодився Дмитро. - Так, кажеш, бронепо?зди  не  жалiють
набо?в?
   - Чого ?м жалiти? Що ?м  -  з  бою,  як  нам,  доводиться  добувати?  -
простягнув Тур червонi руки до вогню. - Заливають землю свинцем.
   - Ну, а коли нiкого не бачать - теж стрiляють? - допиту?ться Дмитро.
   - Сиплять i наобум. Але зрiдка.
   Созiнов пильно з доброю усмiшкою стежить за Горицвiтом:
   "Випиту?, значить, уже щось придумав. От колгоспне село".
   - Зрiдка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всiм пiдривникам
запастися ряднами i халатами для маскування.
   Тур аж пiдскочив:
   - Iдея, Дмитре Тимофiйовичу!
   - Яка там iдея, -  незадоволено  махнув  рукою.  -  Прогавили  не  один
фрицятник. Зараз же ходiм до пiдривникiв. Розкажемо, як треба робити,  щоб
якась гарячковита натура не задумала  заради  смiливостi  голову  на  свiт
висунути, коли пiде бронепо?зд. Ти, Михайле, якесь душевне  слово  знайди.
Так, щоб i зборiв не було, а дух в  усiх  пiднявся.  А  Тур  сьогоднi  хай
спочине.
   - Нi. Iду з вами! - пiдвiвся Тур од грубки.
   На операцiю пiшли наступно? ночi.
   Холодна, трохи  просвiтлена,  темрява  сiкла  обличчя  пекучою  крупою.
Тоскно свистiв пiвнiчний вiтер. На  одежi  шепотiли  бiлi  шротинки;  сухо
передзвонювали промерзлi гiлки дерев, осипаючи на землю дрiбнi крижинки.
   - Я, неначе циган, двi зими за одне лiто вiддав би, - затупотiв важкими
чобiтьми дiд Хмара.
   - А я на вашому мiсцi, дiду, сидiв би в землянцi i не  рипався  у  таку
далечiнь, - проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував
Олекса Слюсар.
   - Оце вiрно, - погодився  Пантелiй  Жолудь,  -  сидiли  б,  дiду,  бiля
вогнища та й майстрували б щось собi.
   - А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би  чiп  -  i  на
людей горiлкою не дихав би, - добродушно вiдповiв Хмара Пантелiю. -  Ти  б
краще Соломiю не пускав у таку дорогу.
   - Дiду, за що така немилiсть?  Хiба  я  вам  не  вгодила,  -  промовила
нарочито зобидженим голосом Соломiя.
   На станцi? прогудiв паровоз, i з пiвночi неначе пожежа  пiднялась.  Ось
вона,  прориваючи  небо,  почала  напливати  на  гайок;   димчасте   сяйво
прожекторiв заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись  i
збiльшуючись. З темряви  двома  розплавленими  стрiлами  чiтко  зметнулися
рейки,  настирливий  перестук  уже  будив  луну.  Незабаром   затанцювали,
закружляли в лiсi переплетенi тiнi, i партизани попадали на землю.  Кiлька
кулеметних черг вдарило  по  лiсковi,  i  кулi,  просвистiвши,  як  дятли,
застукали по стовбурах дерев.
   Коли бронепо?зд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землi i, ставши  бiля
авiабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потiм звернувся до Дмитра:
   - Товаришу командире, пустiть мене! Я зараз проголосую йому авiабомбою.
   - Почекай. Не гарячись. -  Дмитро  пильно  вдивлявся  в  далечiнь.  Вiн
перший побачив, як з пiвдня блиснув синiм лезом другий  вогонь.  Незабаром
два сяйва на мить злилися в одно, роз'?дналися  велетенською  вiсiмкою,  i
знову по рейках пiшов ритмiчний перестук.
   - Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз  треба  вiдрiзати
один бронепо?зд вiд другого i приступити до дiла, -  зосереджено  промовив
Тур до Дмитра.
   - Ти наче у мо?х думках побував, Туре... Пантелiю, чи не можеш зi сво?м
пiдсвинком пробiгти  до  самого  роз'?зду?  -  напiвжартома  звернувся  до
Жолудя: полюбив цього дужого хлопця i за  неперевершену  смiливiсть  i  за
веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. I ваду мав ту саму, що
й Варивон, - любив випити.
   - ?сть пробiгти до самого роз'?зду! - з готовнiстю  вiдповiв  Пантелiй,
витягуючись перед командиром. - Це що - треба шелесту наробити?
   - Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря.
   - Бiжу, бiжу! Це так перепитав, а догадався  зразу.  Ви  ще  не  зна?те
мене! - I, пiдхопивши на плечi  мiшок  з  п'ятдесят  кiлограмовою  бомбою,
швидко мчить на пiвнiч. За ним з автоматами  напоготовi  бiжать  Слюсар  i
Дуденко.
   Коли бронепо?зд почав наближатися до невелико? групи  партизанiв,  вони
попадали на землю, прикрилися бiлими ряднами, а потiм щодуху метнулись  до
залiзницi. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пiсок;  вiн
закурився, швидко розлiтаючись в усi сторони.
   З Пантелiя струмками полився пiт i  аж  шкварчав,  втискаючись  густими
вiспинками в матовий снiг.
   Приблизно  в   чотирьох   кiлометрах   вiд   роз'?зду   партизани   пiд
командуванням Тура вкопали пiд рейки три  авiабомби,  приладнали  дошки  i
вiдiйшли у лiсок. Незабаром  на  пiвночi  окреслились  снопи  прожекторiв,
прогримiв вибух бiля самого роз'?зду, i  через  кiлька  хвилин  на  пiвднi
затремтiло полохливе сяйво. Бронепо?зд летiв прямо на мiни. Уже в  мiцному
мертвому свiтлi окреслились його приземлистi масивнi контури.  Паровоз  iз
двох бокiв був стиснутий бронiйованими вагонами i  звичайними  площадками.
Ось вiн уже, розсiваючи свинець, вилiта? до замiнованого поля.
   Чуючи, як стугонять прожилки на лобi, стука?  в  голову  кров,  дебелий
Iванець смикнув за шнур i зiщулився у рiвчаку.
   Величезним  зубцюватим  сяйвом,  якраз  посерединi,   освiтився   увесь
бронепо?зд. Пiсля вибуху  затряслася  земля,  неначе  ??  хтось  за  груди
затрусив, i заскреготало, задзвякало залiзо, а в небо  з  труби  сiйнулись
мiльйони дрiбних iскор. Розлетiвся паровоз, а вагони i площадки перелякано
метнулися бiгти в протилежнi кiнцi. У вагонi, що  був  попереду  паровоза,
вибухова  хвиля  вирвала  бронiйовану  передню  стiнку,   повбивала   всiх
фашистiв, а з площадки все розметала i порозносила. Пiсля короткого бою  з
фашистами  партизани  кинулись  до  вагонiв,  що  були  позаду   паровоза.
Переступаючи через трупи, освiтили електричним лiхтариком вагон, i Соломiя
радiсно вигукнула:
   - Гармати стоять! - i метнулась по схiдцях до Тура, що  зупинився  бiля
розверженого паровоза.
   Справдi, у вагонi було двi 47-мiлiметрових гармати на резиновiм ходу. I
очi Тура зайнялися радiсним блиском.
   - Буде у нас своя партизанська артилерiя. Ану,  хлопцi,  витягайте  цих
дiвчат на бiлий свiт, - з хвилюванням i любов'ю вiдкрив замок  гармати.  -
Тебе, Соломi?, розцiлувати мало за таку знахiдку,  -  любовним  усмiхом  i
потайним запитанням вiйнуло в його очах.
   I, червонiючи, одвернулася Соломiя. Не вперше зустрiчала  на  собi  цей
допитливий погляд; вiн бентежив  i  зiгрiвав  ??;  острах  i  теплу  хвилю
вчувала в ньому, неначе влiтку перед глибокою рiкою, в  яку  i  радiсно  i
боязко  кинутись.  Було  до  болю  шкода,  по-материнськи  жалiла  Михайла
Созiнова, що теж слiдкував за кожним ?? кроком. Проте  в  уявi  бiля  себе
вона бачила тiльки Тура, намагалася скорiше прогнати  "дурнi"  думки,  але
вони знову негадано приходили, i дiвоче серце тугiше стискалося в грудях.
   "Це ж злочин, щоб в таку пору  думати  це",  -  картала  себе,  вважала
легкодухою i намагалася по кiлька день  не  дивитися  нi  на  Тура,  якого
стрiчала з радiстю, нi  на  Созiнова,  перед  яким  чула  якусь  незручну,
нерозгадану провину
   Партизани швидко i до ладу уклали на вози гармати; понакладали в  сiно,
в мiшки i навiть насували за пояси снарядiв i поспiшно подалися до табору,
бо вдалинi уже закипав  огнями  другий  бронепо?зд.  Правда,  вiн  був  не
страшний, бо тепер на покалiченiм роз'?здi валялися покрученi рейки,  але,
чого доброго, фашисти могли кинути навздогiн пiший десант.
   За  колесами  партизанських  возiв  вибивався  снiг,  вузькими  смугами
проглядала земля. Сухо шарудiло обабiч дороги кучеряве  колюче  терно;  не
виполене  людськими  дбайливими  руками,  воно  тепер  буйно   розрослося,
покриваючи лишаями осиротiлi поля; його дрiбнi i колючi чотирикутнi засiки
свiтилися м'якими голубуватими зернами паморозi. Журливо, неначе  журавлi,
курликали колеса, та на серцi Соломi? було прозоро i легко.
   Це ж вона нарiвнi  з  усiма  брала  участь  в  диверсi?.  Хай  небагато
зроблено того дiла, та якось стало вiдраднiше, що  умi?  не  тiльки  пекти
хлiб, варити ?жу партизанам, прати i латати шмаття.
   В простих юхтових чоботях, в ватянцi i солдатськiй шапцi, з  гвинтiвкою
за  плечима,  з  холодною,  покритою  памороззю   гранатою   бiля   пояса,
пригинаючись, сторожко iшла мiж деревами, чуючи, як  в  кожну  ??  клiтину
просочу?ться свiтла значимiсть життя, що найповнiше сповива? тебе в молодi
роки сво?ми надiйними хвилями i зримо наближа? береги щастя.
   В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось  iще  нерозгадане  щастя?
Може його принесло пiдсвiдоме чуття  любовi,  в  якiй  сама  собi  боялася
признатися, пiзнаючи його то в  болючiм  стисковi  серця,  то  в  свiтлому
поглядi парубочих допитливих  очей,  то  в  легкому,  немов  ненарочитому,
дотику тонко?, але твердо? руки,  то  в  доброму  недоказаному  словi,  що
прихову?  iнше,  значнiше  i  глибше?  А  може  то  повно  пiдiймалась  та
вселюбляча сила, що красить наше  життя  дiлами  i  подвигами,  як  густий
дивовижний цвiт,  що  всипа?  незрiвнянною  красою  скромне  i  ще  зовсiм
безлисте дерево? I  те,  i  друге  чуття  тепер  зiйшлися  у  Соломi?,  як
сходяться рiки, як сходяться над водою весiннього вечора у щирiм  звучаннi
два голоси - дiвочий i парубочий,  коли  не  тiльки  спiв,  а  й  луна,  i
зiтхання берегiв зливаються в ?дину гармонiю.
   Бiля лiсового болота партизани з  пiдводами  пiшли  в  обхiд,  а  вона,
сповнена пругкою задиркуватою силою,  вирiшила  взяти  навпростець.  Легко
перестрибувала з однi?? чуть пiдмерзло? купини на  другу.  Вгинався  грунт
пiд ногами, з глибини шипiла, пiдскакувала вода, i снiг  зразу  ж  ржавiв,
осiдав.
   На гарячий невисокий лоб дiвчини упало з кущiв кiлька снiжинок i почали
розтавати. Проте не стерла ?х: незручний рух мiг нарушити хитку рiвновагу,
i тодi, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути  у
тванi. Завзято вискочила на берег, мiцно  затупотiла  ногами,  щоб  оббити
налиплий снiг. Чутким вухом здалеку  вловила  рух  партизанiв,  i  очi  ??
щасливо глянули на величне високе верховiття.
   - Вибити б тебе, Соломi?, та нiкому,  -  вiддiлився  од  дерева  Тур  i
впритул пiдiйшов до не?.
   - Ой! - злякалась i зразу ж засмiялась дiвчина,  а  потiм  притихла,  з
хвилюванням i острахом помiчаючи, як блiдне його обличчя, тремтять куточки
уст, а очi горять такою ласкою, що не вiдiрватися од них,  не  заховатись.
Вона навiть не знала, що в суворого,  пiдiбраного  Тура  може  бути  такий
довiрливий i нiжний погляд.
   Навпомацки  узяв  ??  руки  в  сво?,  очима  наблизився  до  ??   очей.
Вiдхилилась назад, i вiн потягнувся за нею.
   - Невже я тобi такий поганий? - подивився з докором i нiяковим усмiхом.
   I  цi  слова  виводять  Соломiю  з   оцiпенiння.   Вона   стрепенулась,
вiдхилилась убiк i кинулась бiгти дорогою.
   - Отакий ви i ? поганий, - засмiялася дзвiнко, по-дитячи, i побiгла, не
чуючи землi пiд собою.
   Зразу ж  полегшало.  Зникла  ота  натягнутiсть,  що  так  мучила  його:
зрозумiв - дiвчинi не байдуже до нього.
   - А моя мама казала, що я гарний! - кинувсь навздогiн  за  Соломi?ю  i,
наздогнавши, охопив руками ?? плечi.
   - Ану, без рук! - нагримала на нього, коли хотiв щiльнiше пригорнути до
себе.
   Вдалинi заскрипiли колеса,  i  Тур,  притуляючись  до  дiвочого  плеча,
неквапною ходою пiшов по дорозi, не спускаючи очей з дорогого обличчя.  На
розстаннi зупинився, поглянув на притихлу дiвчину, торкнувся ??  плеча  i,
за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:
   - Соломi?, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою...
   I пригадалася пiсня, що бентежила його, коли жив ще у сво?му  селi  над
Десною, пiсня, повна того  чистого  сподiвання  свiтло?  любовi,  коли  не
тiльки полюбити, а навiть i в думцi подумати побо?ться дiвчина про  когось
iншого: ? ж у не? сужений... Як тодi спiвала вечорина:

   Коли б ти за мною,
   Як я за тобою,
   А я за тобою,
   Як вiтер з горою,
   Як сонце з землею,
   Як мiсяць з зорею,
   Як берег з водою,
   Козак з дiвчиною.

   I, не дочекавшися вiдповiдi, пригорнув до себе, поцiлував у очi й уста.
   Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього  Соломiя,  зiтхнула,  i
великi сльози покотились по ?? обличчi.
   - Що з тобою, дорога? - неумiло почав заспокоювати, дивуючись i боячись
такого переходу настрою - вiд щасливого смiху до плачу. - Ну, не треба. Що
згадалось тобi?
   - Нiчого, - одними устами вiдповiла, сама не знаючи, що робиться з нею.
Чогось, що безслiдно вiдходило од не?, було жаль, i радiсно i  лячно  було
перед новим, що нестримно напливало на не?. Як ?? не може зрозумiти  Сава?
- вперше по iменi назвала його.
   - Може в тебе що болить? Нездужа?ться?..
   - Нi... Саво, ти нiкого не любив?
   - Нi, не любив, - здивовано поглянув у ?? великi просвiтленi  щастям  i
сльозами очi.
   - I я нiколи... Може ти тiльки поважа?ш мене?
   - Нi, Соломi?... Коли б ти знала... Як побачив тебе... Та хiба ти  сама
не бачиш, як я за тобою? - поцiлував у вогку од слiз щоку.
   - Бачу, - тихо вiдповiла, не  знаючи,  чи  прихилитись  до  милого,  чи
скорiше, скорiше пiти,  побiгти  лiсом  од  нього,  задихаючися  в  повенi
незнаного  дiвочого  щастя.  I  те  i  друге  бажання  з  однаковою  силою
коливалися в душi Соломi?.
   Мовчки пiшли поруч, схвильованi i проясненi, побравшись,  як  дiти,  за
руки. I не помiтили, як пiдiйшов до  них  Михайло  Созiнов  i  перелякано,
обережно почав одступати назад, а потiм тихо заспiвав, щоб дати  знак  про
себе. Тiльки чого та пiсня такою невеселою була?



   IV

   Тепер Михайло збагнув всю  силу  свого  чуття  до  Соломi?.  Досi  воно
заповняло його мiнливими хвилями, де перемежовувались надiя i тривога.
   Надiя збiльшилась минулого року, коли Соломiя, схопивши його  за  руку,
повела до хати. I тiльки пiзнiше почав догадуватися, що та радiсть  нiчого
не вiщувала йому: просто дiвчина була  надмiрно  схвильована  зустрiччю  з
батьком. Та й годi. I хоча, болiючи, бачив: Соломiя уника? зустрiчi з ним,
сподiвання не вмирали, як не вмира? непокiрний корiнь, пробиваючись  крiзь
пiщаний  грунт.  Iнодi  старався  забути  дiвчину,  i  це  на  деякий  час
вдавалося, правда,  не  повнiстю,  бо  досить  було  побачити  ??  ласкаву
усмiшку, почути м'який  голос,  i  те,  що  туго  затягалося,  покривалося
крихким льодком, виходило  з  берегiв,  а  потiм  знову,  смокчучи  серце,
влягалося тяжко i насторожено.
   I раптом усе, усе безповоротно обiрвалося. I  зараз  його  думи,  бiль,
чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. I холодно  було,  i
болiсно, i противно. Вiн сам собi надокучив,  як  надокуча?  людина,  коли
вчинила щось непоправне.
   Чого було сподiватися?  Хiба  вiн  не  бачив,  якими  очима  стрiча?  i
проводжа? дiвчина Тура?
   I не розумiв, що був правий лише наполовину: кохання, справжн? кохання,
схоже на сонце, - воно ширшим робить наш духовний зiр, просвiтлю? глибину,
воно й притемня? те, що лежить  поблизу.  Тому  тiльки  тепер  на  пам'ять
прийшли i стали водно тi десятки притьмарених здогадiв,  що  говорили  про
любов Соломi? до Тура. А перше коли i помiчались вони, зразу ж забувались,
як окремi розсипанi при дорозi зернини, над якими не замислю?мося, що вони
всерединi мають живий росток, мають цiле життя.
   Так само i Тур нi разу не подумав, що Соломiю  мiг  кохати  його  друг.
Налитий по вiнця тими могутнiми хвилями, що  пiдносять  до  розквiту  усiх
сил, вiн не бачив, що Михайло став якось уникати  його,  менш  розмовляти,
ввiходити в себе. Пiсля перших неповторних зустрiчей  з  Соломi?ю  вiн  не
витримав, щоб не похвалитися сво?ю радiстю.
   Морозним надвечiр'ям вони поверталися до табору.  На  прогалинах  пухкi
снiги ще не встигли змiнити рожеву сорочку  на  блакитну,  ще  не  встигли
дерева  ввiбрати  в  себе  подовженi  тiнi,  ще  високi  шапки   на   пнях
переливалися  денним  сяйвом,  а  на  небi  вже  пiд   червоною   хмариною
стрепенулась  вечiрня  зоря.  З  берез  осипались  переспiлi  сережки,   i
здавалося - тисячi крихiтних рожевих  ластiвок  лежали  в  ледве  вигнутих
снiгових тарiлках.
   - Михайле, тебе тiльки  за  твiй  винахiд  я  б  орденом  нагородив,  -
потираючи промерзлi руки, промовив Тур.
   - За який винахiд? - одiрвався од сво?х невеселих думок.
   - Ще й скромнича?. Чи, може, iще раз хочеться повторити? При?мне завжди
хороше по кiлька разiв чути, - засмiявся, згадуючи в цей час Соломiю i  тi
слова, що тисячi тисяч разiв будуть говоритися i хвилювати серця. - Просто
генiально: дiйти до думки, щоб iз авiабомб витоплювати тол.  Наскiльки  це
збiльшить нашi сили!
   - Ти скоро дiйдеш до того, що навiть цей снiг назвеш генiальним, бо вiн
холодний, а не теплий.
   - Не задавайсь, Михайле. Скiльки я зривав бомбами, а от  не  догадався.
Не доведеться тепер зайву вагу таскати на  собi.  I  коли  тобi  ця  думка
прийшла?
   - Коли? - пересмикнулось обличчя Созiнова. I похапцем  додав:  -  Пiсля
того, як зiрвали бронепо?зд
   I це була правда.
   Iдучи позаду партизанiв, вiн тяжко поринав у розвихренi  болючi  думки;
хотiв утiшити, що нiчого не сталось, заспоко?ти себе - i не  мiг.  Яскраво
бачив дiвчину од першо? зустрiчi в лiсi i до сьогоднiшньо?  сцени.  Тяжкий
бiль i глуха досада ворушилися проти не? i Тура,  що  забрав  його  щастя.
Розумом вiн розумiв, що це не так, але ж чи  завжди  розум  може  заказати
замовкнути серцевi?..
   Почалася та напружена боротьба, коли треба було  приглушити  роз'ятрену
рану, дати iнший напрям чуттям, перемогти себе. Немов  за  галуззя,  почав
хапатися за iншi образи i картини, перевертати давнину рокiв, потiм  знову
iз споминiв, як iз глибини, випливав на болюче плесо  i  знову  утiкав  од
нього. I все згадувалося з такою яскравiстю, неначеб  в  першому  звучаннi
ставало перед очима. Якщо бачив дiвчину iз  батьком,  перекидав  думки  на
старого пасiчника, затiняючи ним коханий образ. Коли потiм уявив, як  вона
повзе до залiзницi, зрива? рейки, почав думати про ру?ни, авiабомби i  все
iнше, обминаючи образ Соломi?, хоча й не можна було вiдiйти од  нього,  як
вiд тiнi. Тодi, хоч i не раз думалось про це, несподiвана  думка  прийшла,
про яку нагадав товариш.
   - А в мене, Михайле, радiсть, - поглянув на нього Тур.
   Здогадався, що зараз почу? про Соломiю. "Ну й нехай".
   - Яка? - стримуючи  себе,  запитав  нiби  байдуже.  Тур  наблизився  до
товариша, охопив його шию правою рукою i  ясним  поглядом  знайшов  чорнi,
напруженi очi.
   - Закохався, Михайле. Ти iще не зна?ш,  яка  це  дiвчина  Соломiя.  Про
таких тiльки в пiснях спiвають. I любить вона мене, як... крiпко любить.
   - Це добре, - твердо промовив. - Щасливий ти?
   - Щасливий, друже.
   Смерканням прийшли у табiр. Созiнов пропустив у землянку  Тура,  а  сам
залишився надворi. Зняв шапку i мовчки рукою витер  гарячий  пiт  з  чола.
Знову болем кричало все тiло, i, щоб трохи забутися, пiшов до пiдривникiв.
   Мiж деревами майнула тiнь, i  дозорець  з  гвинтiвкою  напоготовi  став
напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий  мадьярський  багнет,  освiтлений
дальнiм виблиском багаття.
   - Добрий вечiр, - привiтався iз  партизаном,  i  той,  випростовуючись,
вiдступив крок назад, зливаючись iз гiллястим розлогим в'язом.
   В долинцi бiля багаття пiд шатром потемнiлих дерев  сидiли  пiдривники,
тихо розмовляючи мiж собою, ?хнi постатi так стиснули вогонь, що здавалось
-  вiн  пробивався  з  велетенського  зубчастого  свiчника.   На   вогнищi
розпухлими сомами лежали три авiабомби з виверченими взривачами.
   I хоча Созiнов  уже  двiчi  бачив,  як  пiдривники  з  перегрiтих  бомб
вибирають дорогоцiнну вощину толу, проте й досi ця подiя не втратила сво??
першо? свiжостi, хвилюючого пiднесення. Стоячи на  пагорбку  в  тiнi,  вiн
добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами  загрозливо  наставились
на живе партизанське коло.
   - Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так  ловко  i  добре  умi?ш
говорити! - зверта?ться до Iванця Свириденко. I  всi  партизани  вибухають
реготом, крiм мовчазного спокiйного лiсовика Iванця. Умi? ж чоловiк  iнодi
й за день навiть слова не промовити, тiльки, знай, люльку посмокту? та гак
дивиться великими очима, немов розв'язу? споконвiчну загадку.
   - Мовчун, мовчун, а жiнку яку вибрав: i говорить, i смi?ться, i щебече,
i спiва?, i на виду - води напийся, i розуму - хоч позичай  без  вiддання.
Нiяк не доберу, як вiн ?й у коханнi признався,  -  притворно  диву?ться  i
зiтха? Олекса Слюсар, завзятий спiвака i хитрун. Навiть  один  вираз  його
скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не  з
тих, якi киснуть у всяку погоду.
   - Та вона йому  сама  призналась,  -  безапеляцiйно  вставля?  Пантелiй
Жолудь i, косуючи оком на Iванця, почина? розповiдати: - Три роки  походив
Лазорко до Марi?, три пари чобiт стоптав, вже й на четвертi набрав юхти, а
Марусi i трьох слiв не сказав, тiльки парубкiв од дiвчини вiдбив: силища ж
у нього, як у ведмедя, - кому охота без половини ребер залишатися.  Бачить
Маруся, що меду iз жука не ?сти, то й сама  одного  вечора  iде  в  атаку:
"Лазорко, любий мiй, голубе сивий, пташко лiсова". А вiн  мовчить.  "Люблю
тебе, мо? щастя". Хоч би бровою парубок повiв. "Чи ти дурно до мене ходиш,
чи сватати дума?ш?" Анi слова Лазорко, тiльки слуха?, що далi буде. "Як не
дума?ш брати, я за другого пiду". Хоч  би  тобi  повернувся.  Розсердилась
Маруся, i вже iз серцем:
   "Чого ти мовчиш, нудьго i болiсть моя?  Чи  ти  жених  менi,  чи  через
пень-колоду сусiдiв стовпець?"  -  "Еге,  стовпець,  -  нарештi  обiзвався
Лазорко. - Вдягайся - i пiшли до Загсу". - "Так зараз же нiч". - "Ну, тодi
не пори гарячки - не вмреш до ранку".
   Смiються партизани.
   - Добре бреше. I язик не заболить, - вийма? люльку iз  рота  Лазорко  i
знову спокiйно почина? смоктати чорний пожмакований чубук.
   - Лазорко, Лазорко, скоро  ти  Марi?  автомата  дiстанеш?  Бо  так  ?й,
маленькiй, тяжко з рушницею, - уже з спiвчуттям пита?ться Слюсар.
   Загрубiле обличчя Iванця ста? по-дитячи зворушливим:
   - Стараюся, брате. Англiйського "Скотта" дiстав ?й,  а  на  автомаг  не
фортунить.
   -   I   чого   воно,   братцi,   англiйський   "Скотт"   опиня?ться   у
нiмецько-фашистського скота? Другий фронт? - серйозно  пита?ться  Пантелiй
Жолудь.
   - Другий фронт! - вiдповiдають партизани, однi з серцем, iншi  з  ?дкою
насмiшкою.
   - Чого ви кривитесь? - утiша? ?х Жолудь. - Уже другий фронт був  би  як
миленький, але мiстер Черчiлль ну  нiяк  не  може  дiждатися  комбiновано?
погоди.
   - Що воно за штука?
   - А звiдки ж я, братцi, знаю, коли сама природа не додумалася  до  тi??
погоди, яко? забажалося мiстеру Черчiллю. Але менi  одно  ясно:  коли  над
Ламаншем ясно, тодi мiстер Черчiлль бо?ться пускати кораблi -  запримiтять
?х фашисти. Коли  ж  над  Ламаншем  туманно,  мiстер  Черчiлль  спаса?ться
пливти, щоб не збитися з дороги.  Це  ж  яких-небудь  тридцять  кiлометрiв
перепливати, усi прибори на кораблях можуть попсуватися.
   - Може б ?м наш компас пiдкинути?
   - О, коли б вони мали наш компас! - несподiвано багатозначно  пiдводить
руку вгору мовчун Iванець.
   - Що б тодi мiстер Черчiлль робив?
   - Тодi б мiстеру Черчiллю нiчого не  залишилось  би  робити,  -  твердо
вирiшу? Лазорко, i смiх кружля? навколо багаття.
   Созiнов пiдходить до во?нiв, i всi встають,  вiтаючи  його.  Саме  став
топитися тол. Партизани залiзними невеличкими  кочергами  почали  вибирати
його в дерев'янi скриньки.
   Неквапнi розмови, бурхливi жарти i гострi дотепи потроху втихомирювали,
приглушували болючий сердечний щем. Легше  стало  помiж  цими  обвiтреними
завзятими бiйцями, що вмiли найбiльшi болi  заховати  вiд  людського  ока,
нелюдську вагу пiдняти натрудженим вiрним плечем i,  як  дiти,  веселитися
пiсля вдалого нападу на ворога.
   На вогонь поклали новi авiабомби, закурили.
   - Кирило,  проспiвай-но  пiсню  свою,  -  звернувся  Олекса  Слюсар  до
Дуденка.
   - Та нема нiчого нового, - i зiтхнув.
   - Нема? Цiлу торбу носить.
   - Так хай хтось за гармонi?ю збiга?, - полiз  Дуденко  в  свою  ремiнну
сумку, де лежали гранати, тютюн i великий,  розпухлий  од  негоди  й  часу
зошит iз вiршами.
   Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно  розвiв
мiхи, легко кинув пальцями по запiтнiлому перламутру,  наче  сам  до  себе
промовив: "Партизанськi ночi".
   У вечiрнiй тишi душевно забринiв його мiцний, трохи застуджений голос:

   Зима. Холоднеча. Заснiжений лiс.
   На небi, як сльози, печаляться зорi.
   Опiвночi друга змiняю в дозорi,
   Що вiрну гранату, як серце, затис.
   В промерзлих чоботях, в кожусi старiм
   Снiгами iде партизан у землянку,
   I сни гостюватимуть в нього до ранку,
   I мати, i дiти зустрiнуться з ним.
   А друго? ночi пiдем у село,
   Будемо з другом громити нiмоту,
   Гвинтiвка, граната пiдуть у роботу,
   Щоб щастя над нами, як сонце, зiйшло.
   Ми клятву дали Укра?нi, Москвi,
   Що ворог на нашiм Подiллi загине...
   Ночами не сплять партизани Вкра?ни,
   Щоб мати i дiти остались живi...

   Вiд пiдривникiв Созiнов попрямував  до  обозникiв.  Сюди  попадали  або
старi люди, або тi партизани, що чимсь провинилися. Найбiльш хоробрi з них
недовго засиджувалися в обозi: пiсля якогось одчайдушного вчинку ?м  знову
повертали вiдiбрану зброю i посилали на важкi, але милi серцю завдання.
   Зараз бiля  вогнища  верховодив  завзятий  кулеметник  Василь  Мель,  в
минулому ретельний i до справ i до випивки секретар сiльського  виконкому.
Вiн лише вчора попав до обозу, i його новi товаришi весь  час  приставали:
розкажи i розкажи, як дiйшов до такого життя. Василь вiдкручувався жартами
i  примовками,  нападався  на  найбiльш  в'?дливих,  але   нарештi   почав
признаватися у сво?х грiхах:
   - Порядок, братцi, погубив мене, на кiлька днiв розлучив iз кулеметом.
   - Може на бiльше?
   - Як на бiльше?! - обурився Мель i напався на худого чорного  обозника.
- Тiпун тобi на язик. Я ж не такий, як ти: комахи iз кулею не переплутаю.
   - А вiн переплутав?
   - Аякже! - рiшуче ствердив Мель. - Сам розповiдав  менi:  стою  раз  на
вартi, зирка? навколо - нiде нiкого. Аж чую -  летить,  посвисту?  i  гуде
розривна куля. Я сюди - гуде. Я туди - гуде. Я назад - вона за мною. Падаю
в кущ - вона менi в чуб. Я рукою хап - аж це хрущ!
   - Якове, було таке? - регочуть партизани.
   - Придума? ж чортiв Василь, - i собi смi?ться Якiв.  -  Ну,  розповiдай
уже, як тебе порядок до обозу привiв.
   - Пiсля однi?? розвiдки поколошкав я, братцi, в Медведiвцi  полiцейську
погань. Ну, думаю, пiсля роботи i  погрiтися  не  завадило  б.  Зайшов  до
старости, положив на стiл гранату - i зразу ж на столi з'явилося i печене,
i варене, i у пляшцi каламутне. Словом,  чудесна  у  мене  граната.  Випив
чарку, випив другу, i як мене розiбрало - досi не розумiю. Вирiшив я трохи
прикурнути. А щоб усе було  в  порядку,  як  у  мене  колись  у  сiльрадi,
заставив старосгу писати розписку. От i написав вiн на мо? лихо документ:
   "Дана ця розписка партизановi Василю  Марковичу  Мелю  в  тому,  що  я,
староста села Медведiвки Петро Iванович  Веремiй,  в  суворiй  тайнi  буду
зберiгати  мiсце  перебування  партизана  Меля,   вiдповiдаючи   за   його
сохраннiсть сво?м життям. В чому i розписуюся власноручно".
   Склав я цей папiрець учетверо, поклав у бумажник i полiз на лежанку.  В
узголiв'? поклав полуавтомат, гранату i спокiйно заснув, знаючи, що все  в
порядку: лежить же розписка  в  кишенi.  А  староста  тимчасом  одягнувся,
кинувся до стайнi, запрiг конi, винiс мене з жiнкою на санчата,  притрусив
сiном i помчав... у наш загiн до Дмитра Тимофiйовича. На щастя, правильний
староста попався, наш, тiльки жаль, що не здогадався  на  заставi  скинути
свого пасажира, а привiз до командира. Ну,  й  чехвостив  же  мене  Дмитро
Тимофiйович. Пiт з мене, братцi, наче квасоля,  сипався.  Отак  до  вас  у
гостi попада?ш.
   - Ненадовго, кажеш?
   - Ненадовго. Щось за цi днi видума?мо партизанське... Ну, Iване,  читай
Горького, - пiдняв руку, щоб втихомирити смiх.
   Созiнов, який добре знав,  чому  насправдi  попав  кулеметник  в  обоз,
вийшов з-за дерева i насварився пальцем на знiяковiлого оповiдача.



   V

   Цi днi Микола Остапець дубiв у напiвобваленому забутому окопi, з  якого
покалiченими  жмутками  стирчало  промерзле  корiння.   В   окопi   Микола
розташувався так, начеб мав тут  зимувати.  В  земляних  закапелках  i  на
розлапистiй хво? акуратно лежали гранати, торбинка з  набоями,  промерзлий
хлiб i "гаряча сумiш" - баклага з самогонкою; нею  рятувався  партизан  од
холоду.
   З облюбованого мiсця рель?фно видiлялося в  долинi  заснiжене  село;  в
мiсячнi ночi воно,  наче  колиска,  погойдувалося  на  плетивi  дорiг,  що
стрiмко збiгали з пагорбiв униз.
   Кущова нарада  полiцi?  чогось  запiзнювалася,  i  Микола  лаяв  ??  за
неакуратнiсть усякими пiдходящими для  такого  випадку  словами.  "Бiга?те
навколо лiсiв солоними зайцями, висолопивши язики,  бiга?те,  партизанська
куля вам  в  рот...  На  наради  запiзню?теся,  а  менi  за  вас,  чортiв,
страждати? Порядку, порядку не бачу, пани полiца?..."
   Але сьогоднi пiсля полудня "порядок" почав установлюватися: в село,  як
мухи в полумисок, почали чорними краплинами  злiтатися  озбро?нi  служаки.
Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечiрню  дорогу
з села не вийшла варта Уже  хотiв  бiгти  до  загону,  коли  позаду  почув
обережний скрип. Схопився за гвинтiвку, та його попередив умовний свист.
   Обвалюючи снiг i землю,  в  окоп  ведмедем  радiсно  скотився  Пантелiй
Жолудь, мiцно охопив Миколу.
   - Пантелiю, зруйну?ш мiй передовий НП i мене разом придушиш, - запищав,
заборсався в мiцних руках.
   - Зате розiгрi?шся, - заспоко?в Пантелiй, розпатлуючи Миколi чуба. - Як
твоя полiцейська хунта пожива?? Ще в розбродi?
   - З'?халась.
   - Невже?
   - Назбиралося ?х, наче на парастас.
   - Наче на похорон, - поправив Пантелiй i раптом  змовницьки  пiдморгнув
Остапцевi.  -  Давай  ми  iз  твого  НП  рванемо  на  зближення  з   оцими
парастасниками.
   - А потiм в обоз?
   - Це вже залежатиме вiд успiху операцi?.
   - Та хоч i в обоз, а провчимо гадiв, - рiшуче мотнув головою  Остапець.
- Як твiй полуавтомат?
   - Давно на автоматичний стрiй наладив.
   - Який у тебе план, Пантелiю?
   - Дуже простий: вночi непомiтно проскочим у село. А якщо напоремось  на
кого - гра?мо полiца?в, якi запiзнилися на  нараду.  Орудувати  в  полiцi?
буду я, а ти пiд вiкнами стеж. Плигне яка жаба на запасну  позицiю,  то  й
пускай ?? у пекло.
   - Генiально! - захопився гарячковитий Микола.
   - Живцем у генi? попав, - запишався Пантелiй. - Бува?, хоча й рiдко.  -
З-пiд  навскiсних,  зведених  угору   брiв   завзято,   весело   дивляться
сизодимчастi очi. Високий лоб, що пiддашком входить у  каштанове  волосся,
прямий, трохи роздво?ний на кiнцi нiс, упертi губи - усе нада?  Пантелi?вi
якогось стрiмкого, невпинного розгону.
   - Скорiше б нiч наступила... - уже мучить нетерплячка Миколу. - Як твоя
Марiя пожива??
   - Утричi бiльше мене тепер любить.
   - Аж утричi? - засумнiвався Микола,
   - Тiльки утричi Раз - за те, що я, Пантелiй, непоганий хлопець.  Два  -
за те, що показав клас шоферсько? науки, коли  фашистiв  побив,  а  сам  з
кабiни вискочив. Три - що партизаном став...
   Морозно? зоряно? ночi, обережно петляючи помiж  одягненими  в  паморозь
садами, друзi добралися до полiцi?.
   - Стiй! Хто йде? - гукнув бiля дверей полiцай, коли Пантелiй  i  Микола
з'явилися на вулицi.
   - Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш  хiба?!  -  вийшов  наперед
Пантелiй.
   I хоча полiцай нiчого не побачив, але повiрив, що йде хтось  iз  сво?х.
Наблизившися до вгодовано? постатi служаки, Пантелiй  блискавичним  ривком
перехопив обома рукама його шию i зразу ж кинув помертвiлий лантух у сiни,
а сам став на порозi полiцi?, блiдий i грiзний.
   Iще не  встигли  оторопiлi  полiца?  схопитися  за  зброю,  як  вдарили
пострiли i хата почала заповнюватися перегаром пороху.
   - Ось вам, сукини сини,  полiцiя,  ось  вам  фашист,  ось  вам  людська
кривавиця! - одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат i застрочив  у
куток.
   Тепер  на  обличчi  Пантелiя  i  слiду   не   залишилося   вiд   виразу
безтурботного  веселого  гуляки.  Страшний  вiд  напруги  i   лютi,   вiн,
здавалося, кресав iскри вузько примруженими  очима,  слiдкуючи  за  кожним
рухом перелякано?, напiвмертво? отари. Буйний  чуб  вибився  з-пiд  шапки,
затулив праве око, але поправляти волосся не було часу,  бо  вже  у  чи?сь
руцi тьмяно блиснув парабелум, i чорний отвiр  наче  наблизився  до  самих
очей Пантелiя. Перезарядити полуавтомат також не встиг, i легким  стрибком
кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженiй руцi. Хруснула кiстка,  пiд
ногами закрутився i захрипiв недобитий  ворог.  Тимчасом  решта  полiца?в,
розбиваючи вiкна, кинулася врозтiч.  Iще  трьох  iз  них  перепинили  кулi
Остапця.
   В будинок полiцi? iз вiкон бiлими хмарами  почав  увалюватися  мороз  i
повзти до тепло? лежанки.
   - Бач, як нечисть почистили, - усмiхаючись страшною  блiдою  посмiшкою,
промовив Пантелiй, коли Микола, важко дихаючи, пiдiйшов до нього.
   - Упоралися. Утiкаймо скорiш.
   - Чого утiкати? - здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу  кров,  що
об'юшила його чоботи.
   - Як чого? Спiймати можуть.
   - Еге-ге! Так вони i спiймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах,
будуть трястися i радiти, що ми ?х  не  розшуку?мо.  Доброго  ?м  переляку
всипали. Пользiтельна нарада.
   Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небi мигтiли зорi, i Чумацький
Шлях розстеляв сво? синi полотна аж до самого обрiю.
   - Пiшли, Пантелiю, - квапив його товариш.
   - Пiшли, - зiтхнув Пантелiй, - прямо в  обоз...  А  був  би  автомат  -
жодного перевертня не випустили б.
   Вранцi в командирськiй землянцi Пантелiй  Жолудь  горiв  "напiвсвiтовим
пожаром". А Микола Остапець, хоч i каявся на  словах,  проте  в  душi  був
безмiрно радий, що розправився з полiцi?ю.  "Повйокаю  трохи  в  обозi,  а
потiм знову вискочу на  сухе",  -  потiшав  себе  i  перебiльшено  зiтхав,
признаючи свою помилку.
   Миколу вiдпустили першим, а Пантелiя за "iнiцiативу" ще довго  розпiкав
Дмитро Горицвiт.
   - Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, - упали найтяжчi
слова...
   - Товаришу командире... - задихаючись, Пантелiй так  хруснув  пальцями,
що здалося - вони поламалися, - Я провину свою...
   - Вiзьмеш дробовик у Самедова i пiдеш в обоз, воловиком пiдеш.
   - Товаришу командире! -  в  тяжкiй  муцi  поширилися  очi  партизана  i
перекосилися побляклi уста. - Дайте найтяжче завдання, тiльки... тiльки...
воловиком не посилайте. Все зроблю.  Я  хотiв  у  взвод  штабно?  охорони.
Простiть... - натягнувся хлопець, мов струна,  i  димчастi  очi  заблищали
м'яким одливом.
   - Гаразд, - пом'якшав Дмитро. - Проявиш себе - простимо. Полуавтомат не
забираю в тебе.
   - Спасибi, товаришу командире. Щось уже придумаюi -  i  Пантелiй  кулею
вилетiв iз землянки, на ходу обмiрковуючи найнеймовiрнiшi плани.  А  серце
розривалося при однiй згадцi, що  вiн  обозник,  воловик.  Усi  пiдривники
засмiють його, проходу не дадуть.
   - Ну, як? Минула гроза? - перепинили  його  Микола  Остапець  i  Кирило
Дуденко.
   Зупинився  Пантелiй.  Надлюдським   зусиллям   примусив   себе   весело
усмiхнутися, хоча i хотiлося зiгнати злiсть на товаришевi.
   -  Усе  добре  на  землi!  На  пiдвищення  пiшов.  Роздобрився   Дмитро
Тимофiйович i назначив мене заступником начальника  обозу,  бо  чорт  його
зна?, якi там  безпорядки  завелися.  Нема  твердо?  руки!  Треба  негайно
трофейним одягом i продуктами забезпечити увесь загiн. Виконаю завдання  i
знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи - цiла  гора.  Це  тобi  прямо
ворочати наркоматом легко? промисловостi на чужiй сировинi.



   VI

   В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглiдзе.
   - Товаришу командире!  Важлива  новина  ?сть.  Недалеко  вiд  райцентра
спустилися парашутисти. Скiльки  ?х  було  -  невiдомо.  Вiдомо,  що  двох
спiймала жандармерiя. Треба напасти на жандармерiю, вiдбити сво?х людей.
   - Коли спустилися? - одiрвався вiд топографiчно? карти Созiнов.
   - Учора вночi. Понiма?ш, ?х iще не розстрiляли i не  вивезли  в  гебiт.
Спiшити треба! - твердiють темнi  очi  Гоглiдзе,  сiяючи  синiми  бiлками.
Дмитро бачить, як несподiвана новина  обезкровлю?  обличчя  Тура,  нервово
перекочу? пiд тонкою шкурою  сухi  жовна  i  пересмику?  куточки  уст.  Не
спускаючи очей iз комiсара, вiн уже в думцi  розробля?  план  нападу,  щоб
визволити посланцiв Велико? землi.
   - Що скаже товариш комiсар? - порушив хвилинну тишу.
   - Негайно нападати. Правда, в  районi  тепер  ?  багато  жандармерi?  i
полiцi?, будинок обнесений  дзотами,  замiнований,  але  треба  спробувати
щастя.
   - Неодмiнно захопити гармати, - додав Созiнов. Загiн роздiлили  на  двi
половини, i в морозну нiч, тихо знявши варту, вступили у мiсто, прямуючи з
двох бокiв до велико? старовинно? школи, де тепер розмiстилися жандармерiя
i полiцiя. I як тiльки городами почали добиратись до широко? приземкувато?
будiвлi, iз двох бокових дзотiв застрочили кулемети.
   Партизани пiд керiвництвом Тура викотили гармати  i  з  прямо?  наводки
вдарили по дзотах, що скоро  замовкли.  Потiм  взяли  пiд  обстрiл  школу.
Одначе 47-мiлiметровi снаряди тiльки вибивали гнiзда в товстому каменi,  а
пробити стiн не змогли. Iти на штурм не виходило - можна було уложити бiля
школи половину загону i не добитися нiяких наслiдкiв. Пiшли на переговори.
   - Пани жандарми! - лунко в сухому  повiтрi  прозвучав  в'?дливий  голос
Олекси Слюсаря.
   -  Чого,  товаришi  партизани?  -  насмiшкувато  пролунало   з   вiкна,
заставленого мiшками з пiском.
   - Видайте нам парашутистiв. Iнакше зiрвемо вас iз усiм гамузом.
   - Духу невистачить.
   - А ми толом. Вiдпустiть, бо горе вам буде.
   - На шворцi вже вони висять!
   Пiсля цього сердитий голос нiмця пронизливо подав команду.
   Гримнув залп. Але всi партизани вчасно припали до землi, заховались  за
будiвлями, i кулi даремно зашипiли, здиблюючи шкоринку примерзлого снiгу.
   Розлютований Дмитро дав наказ  вiдступити.  Порiвнявшись  iз  Гоглiдзе,
коротко кинув:
   - Треба буде спiймати когось iз цього  будинку,  узнати  пароль,  зняти
вартових i пiдривнiй  групi  зiрвати  цей  гадючник,  -  махнув  рукою  на
приземкувату будiвлю.
   -  Зробимо,  товаришу  командире!  Смi?ться  добре  той,  хто  смi?ться
останнiм, - i пiшов до сво?х розвiдникiв.
   "Шутку?те, чорти. Це вам  так  не  пройде",  -  твердо  вирiшив  Дмитро
знищити вороже кубло.
   До нього пiдбiгли захеканий Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець.  Веселою
вiдвагою  горiли  очi  Пантелiя,  лiсовим  споко?м  вiяло  вiд  мовчазного
Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освiтлювала  аж  до  западин
очей обвiтрене, розумне обличчя з побiлiлими на морозi вусами.
   - Товаришу командире! Треба жандармськi конi прихопити. Для чого  добру
пропадати? А конi ж якi - орли! Iз племiнного заводу забрали. Я  вже  собi
вибрав Шпачка, а вам такого пiдiбрав - ну, прямо тобi iз каменя  i  бронзи
вилитий. Як у Петра першого. Сiдла теж ?. Словом, таке дiло нам пiдходить.
Правда, товаришу командире? -  допитливо  подивився  на  Дмитра.  Хотiлося
загладити свою провину. Тому-то щиро зрадiв, коли почув тихий голос:
   - Спасибi, Пантелiю, що вдружив. Сам - старий кiннотник.
   Iз велико? стайнi повиводили партизани  коней,  при  зорях  осiдлали  i
подалися до лiсу, збиваючи снiжну куряву. I тiльки тодi позаду них вдарила
безладна стрiлянина...
   Як не здержував себе Дмитро, але в полi не  витримав:  пустив  коня  на
весь кар'?р i, зливаючись з мiцним пружним тiлом  вороного,  прислухаючись
до кулеметного перестуку кiнських нiг, угадував кожен його порух.
   "Добрий кiнь".
   I, згадуючи молодi лiта, на скаку пересiдав з однi?? сторони на  другу,
швидко обкружляв навколо ши? коня  i  знову  вискочив  на  сiдло.  Розумна
тварина,  розстеляючись  в  швидкому  скаку,  навiть  вухом   не   повела.
Втягуючись у все зростаючий розгiн, з захопленням стежачи,  як  закружляли
снiги i лiси, Дмитро поволi забував сьогоднiшню невдачу, i  здавалось,  що
новий план розгрому жандармерi? уже наближа?ться до  повного  виконання  -
iнакше бути не може.
   - Iнакше бути не може, - вголос повторив, припадаючи до луки, бо  вiтер
гостро врiзався в розпалене обличчя.
   - Славний коник, товаришу командире? - догнав його бiля  лiсу  Пантелiй
Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку,  високiй  шапцi,  здавалося,  неначе
врiс у свого стрункого Шпака.
   - Хороший, Пантелiю. Тiльки, гляди, не пропий.
   - Не проп'ю, товаришу командире. Вiзьмiть мене у взвод штабно? охорони.
Не помилитесь.
   - Добре, прийму, коли зiрвеш будинок жандармерi?.
   - Зiрву, товаришу командире. Двiстi  кiлограмiв  толу  -  i  каменя  на
каменi не залишиться. Ми ?м покажемо, де раки зимують, - торка?ться  ногою
до ноги командира.

   * * *

   В лiску, недалеко  вiд  мiста,  розвiдники  i  пiдривники,  одягненi  в
полiцейську форму, перехопили двi дороги - шосейну i грунтову.
   Снiговi  хмари  притьмарили  небо,  i  шкарубкi  снiги  не  палахкотiли
вечiрнiм сяйвом, а тiльки м'яко сочилися блiдо-синюватим свiтлом.
   - Допiка? ж морозець! - затупотiв кружка,  а  потiм  пiшов  навприсядки
Кирило Дуденко.
   - Це б у теплу хату до добрих людей - душу обiгрiти! - мрiйно протягнув
Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на  невеличкому  акуратному
ящику з толом. - Лазорко, завтра пiдемо до тебе в лiсництво колядувати.
   - До мене чи пiдемо, чи нi, а на якомусь  мосту  чи  станцi?  неодмiнно
заколяду?мо, - не випускаючи люльки iз рота, промовив Iванець.
   - Це"- ми можемо. Що можемо, то можемо... Вiдступа?, значить, фашист  з
Кавказу? - нi до кого не  звертаючись,  а  просто  щоб  повторити  при?мну
новину, сказав Дуденко.
   - Вiдступа?. Комiсар навiть у ?хнiх газетах вичитав. А вже  коли  ворог
сам про себе так попису? - непереливки йому.
   - Цитьте, оратори! - махнув рукою Пантелiй Жолудь,  i  всi  насторожено
схопилися за зброю.
   Далеко на шляху вiйнула голосиста п'яна пiсня.
   - Хлопцi, заспiвали й собi, - перекинув гвинтiвку на плече Пантелiй.  -
Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за полiцаями,  а  ми  ?м  назустрiч  пiдемо.
Перевiрте гвинтiвки, - i, обнiмаючи  однi?ю  рукою  Лазорка,  а  другою  -
Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного,  рушив  уперед  i  голосно  вивiв  першi
слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу,  в
добрiм звучаннi зiйшлися докупи,  i  пiсня  широко  розляглася  над  битим
шляхом, охопила весь невеличкий лiсок i  аж  десь  бiля  хутора  розбудила
луну.
   Вiддаючися  спiвовi,  Пантелiй,   здавалось,   забув   про   все.   Уже
наближаючись до двох полiца?в, замовкли Слюсар i Iванець, а вiн  так  само
сердечно пускав пiсню поверх лiсу, так само мiцно пригортав дужими  руками
сво?х друзiв i навiть усмiхався безтурботною доброю усмiшкою.  Але  тiльки
партизани порiвнялися iз  полiцаями,  як  руки  Пантелiя  двома  могутнiми
крильми перехопили ши? служакам.
   - Ану, цитьте менi, чорти болотянi! Ну, покрутись менi, коли надокучило
жити на свiтi! - так надавив плече вищого,  що  той  брязнув  колiньми  на
шлях.
   Iванець i Слюсар зiрвали з полiца?в зброю, вийняли з магазинних коробок
набо?.
   - Слухайте, пани запроданцi, - промовив Пантелiй, коли  всi  ввiйшли  в
лiс. - Коли хочете жити - проведете нас у саму полiцiю.
   - Проведемо, - невпопад i налякано промовили полiца?.
   - Пароль зна?те?
   - Зна?мо.
   Сповiстили Симона Гоглiдзе i разом з розвiдниками рушили до мiста.
   Варта  запитала  пароль,  пропустила  партизанiв  на  мiсток,  безпечно
затупцювала по гнучких скрипливих дошках.
   - Скажiть, щоб змiну скорiше  вислали,  бо  там,  вражi  дiти,  самогон
дудлять i в карти рiжуться, а ти мерзни, як сучий  син,  -  гукнув  позаду
полiцай.
   - Добре, скажемо, - вiдповiв Пантелiй.
   У двiр  полiцi?  увiйшли  тiльки  полiца?,  Гоглiдзе  i  Жолудь.  Решта
партизанiв, наготувавши зброю, розсипалась бiля ворiт i колючо? огорожi.
   - Стiй! Хто йде? - гукнув вартовий i приклав до плеча гвинтiвку.
   - Сво?! - вiдповiв полiцай.
   - Пароль?
   - Зелений гай.
   Вартовий опустив гвинтiвку, пiдiйшов ближче.
   - Це ти, Семене?
   - Я.
   Вiн ще щось хотiв запитати, але в цей час його шию  перехопили  залiзнi
пальцi Пантелiя. З  хрустом  подалася  туга  горлянка,  i  невнятний  хрип
вирвався з широко розкритого рота. Зi сво?ю здобиччю Пантелiй  кинувся  до
пiдривникiв, i  тi  швидко  почали  розставляти  навколо  школи  невеличкi
скриньки з толом. З'?днали ?х детонуючим шнуром, пiдпалили бiкфордiв  шнур
i кинулись подалi вiд старовинно? школи.
   Спахнуло кiлька кущiв полум'я, прогримiв сильний вибух, i над  камiнною
будiвлею високо вгору пiднялася темна хмара пилу.
   - Оце вам рахунок за двох радистiв! - пригрозив кулаком Пантелiй.
   Пiзнiше  партизани  довiдалися,  що  з-пiд   уламкiв   було   витягнуто
дванадцять напiвживих покалiчених жандармiв, а загинуло сiмдесят чотири.
   Свiтанком партизани радiснi повертались до табору. Коли увiйшли в  лiс,
Пантелiй всю дорогу пустував iз Слюсарем, Дуденком i Лазорком, штовхав  ?х
пiд боки, перекидав у снiг, i, коли на синiй чистiй  скатертинi  залишався
незграбний вiдбиток, щиро реготався:
   - Маняка намалювали. Прямо тобi художники-самоучки. Друзi i собi насiли
на Пантелiя i насилу втрьох звалили його на високу заснiжену купу. Коли  ж
Пантелiй спробував заспiвати, на нього насiвся Гоглiдзе:
   - Хватить партизанити, курський соловею. Пора  дати  вiдпочинок  тво?му
маленькому язичку.
   В повiтрi кружляли такi дрiбнi снiжинки, що здавалось - то  був  пилок.
Брови i вi? у партизанiв покривалися  бiлим  пушком,  iз  ротiв  хмаринами
виривалася  густа  пара,  пiд  ногами  смачно  хрустiла  тверда   синювата
шкоринка. Веселе, натомлене тiло просило вiдпочинку. Тому в  уявi  при?мно
блищали приземкуватi землянки iз добрим вогником i теплим духом.
   Притихлий Пантелiй  з  допитливою  цiкавiстю  оглядав  лiси,  вбранi  в
розкiшнi срiбнi шати, що зводилися то величними будiвлями, то  дивовижними
коронами, то бiлоснiжними легкокрилими птицями  i,  здавалося,  пiдвiвшись
над землею, збиралися от-от  злетiти  вгору.  Iнодi  вiн  ногою  вдаряв  у
стовбур, i все дерево, спiваючи октавою, надовго огорталося  димчастосизою
фатою. Ця забава нагадувала минулi роки  мирного  часу,  коли  вiн  ще  iз
школярами бiгав по недiлях до свого лiсу або iз батьком полював на  зайцiв
та лисиць. Усе пережите було дорогим i неповторним, якими згодом стануть i
цi натрудженi днi боротьби.
   Раптом бiля яру Пантелiй завмер на мiсцi, рукою  дав  знати  партизанам
про небезпеку: вiн побачив, як два нiмцi везли  на  лижах  третього.  Вони
помiтили Пантелiя. Над  ним  тонко  просвистiла  куля  i  лунко  розчепила
податливе мерзле деревце.
   "Що ж то за нiмцi?  По  сво?х  стрiляюгь!"  -  не  встиг  подумати,  як
зчинилась перестрiлка. Два солдати, лишивши третього, кинулися  у  видолок
i, петляючи помiж деревами, подалися низом.
   Пiдбiгли до пораненого, що горiлиць, незручно  розкинувшись,  лежав  на
снiгу. Пiд розстебнутою нiмецькою шинеллю був не мундир, а чорний  пiджак.
Груди i  праве  плече  пiдпливали  кров'ю.  Глянув  Пантелiй  на  смагляве
обличчя, що покривалося страшною  блiдiстю,  на  хорошi,  скошенi  в  муцi
голубi очi, заокруглений нiс, i зразу ж, холодiючи,  догадався,  що  лежав
перед ним не нiмець.
   - Ех, хлопцi, зда?ться, свiй,  -  схилився  до  пораненого.  -  Браток,
звiдки ти?
   - А ви хто будете? - тяжко пiдвiв голову юнак i знову  безсило  опустив
на снiг.
   - Так i ? - свiй, - з глибоким жалем промовив Пантелiй i  обличчя  його
почало парувати. - Партизани ми.
   - Партизани? - знову подивився хлопець.
   - Ти не дивись на одяг. Бiда заставила його одягати, - притримав руками
обважнiлу голову пораненого.
   - I я партизан, - тихо промовив вiн i закривавленим язиком злизав пiт з
побiлiлих уст.
   Мовчки стиснулись лiсовi друзi  бiля  пораненого,  неумiло  перев'язали
рани, i Гоглiдзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме
головне.
   - З якого ж ти загону?
   - З самого найкращого, - блiдо усмiхнувся. - Володимира Iллiча Ленiна.
   - Не чули про ваш загiн.
   - Ми входимо у партизанське з'?днання Iвана. Прiзвища - ще не знаю,  бо
я молодий партизан, - з винуватою, бо