ть рокiв оженився. Як тiльки що до чого, то й нагадую ?й про минуле. В тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пiшло... Бiля виходу метушня i тиск. На травi бiлiють широко простеленi полотна паморозi, i блiдий свiтанок зеленить просвiти мiж деревами, обличчя партизанiв. - Iкра першого сорту! - Iван Стражнiков розгляда? на долонi бурий, схожий на пiсок амонал. До нього пiдiйшов Дмитро. - Товаришу командире, тепер ми попсу?мо фашистам трохи кровi, - осмiхаючись, висипав амонал в сулiю. Веселий на вдачу, легкий на руку, рiвно став перед командиром, поблискуючи розумними сiрими очима. На невисокiй, мiцно збудованiй постатi добре лiг чорний матроський бушлат; з-пiд безкозирки, молодцювате збито? набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобi. - Треба хлопцiв навчити пiдривно? справи. - Аякже, - погодився. - Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий шматок злежаного бiкфордового шнура. I розглядаючи тонкий шматок плетива, Стражнiков задумавсь. Колупнув нiгтем пiд тканиною шнура рурочку пороху, подививсь у далечiнь, похитуючи головою i щось розмiрковуючи. Далеко за голими деревами сходило осiнн? сонце. Переганяючи одна одну, побiгли зубцюватими хвилями тiнi. I легка паморозь перетоплювалась в роси, а тi, оживаючи, скидались, неначе мальки на водi. У верховiттях шумiв вiтер, бiля прогалини роздвоювався, неначе рiка, - одним рукавом пiдводився вгору, лунко переколихуючи лiсовi шуми, а другим з шелестом покручено вився по землi. Ще цвiло жилаве ведмеже вушко, хоч кiлька жовтих округлих квiток, прибитих нiчними приморозками, лежало бiля кореня, ще синiла одинока квiтка розпарованих братiв, ще зеленiли, оповитi мшистим синiм оксамитом молодi пагiнцi, одначе осiнь уже владно господарювала в лiсах, i оголенi кущi шипшини червонiли продовгуватими коралами. Сумовито, овечими шапками, чорнiли кротячi нори, а безлиста, пiдмита струмком лiщина щось тихо наспiвувала i сво?м гнучким тонкосто?м i вибiленим корiнням. Тiльки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, i рясно подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вiльшина. I згадалася бурильниковi уральська осiнь, посiченi гори, покритi свiчами-соснами, порiзанi слiпучими блискавицями-березами, пригадався той рiдний свiт, що тiльки у снах йому снився тепер. - Дай, подивлюсь на шнур, - простягнув руку непосидючий Кирило Дуденко. - Нема чого на чуже заритись. Добудь сам, тодi й дивись. Хтось усмiхнувся, а Стражнiков поволi заховав бiкфордiв шнур у кишеню i пiшов до землянки майструвати дерев'яну скриньку. Вiн знав, що шнур пiдозрiло? якостi, проте сподiвався: може, на його щастя, все обiйдеться гаразд. "Треба ж фашистiв бити". Тiсним колом обступили матроса майбутнi пiдривники, i вiн ?м терпляче, по кiлька разiв, пояснював, як треба змайструвати саморобну мiну, як ?? найкраще закласти на шосе чи залiзницi. Надвечiр зiбрались партизани бiля вiковiчного дуба. На березовому пеньку стояла невелика, акуратно зроблена скринька. Бiля не? навпочiпки сидiв Стражнiков i ще пояснював: - Всипав я сюди з пiвтора кiлограма амоналу. В отвiр заклав запал вiд гранати РГД-33 i iзоляцiйною стьожкою з'?днав iз бiкфордовим шнуром. - Пiсля роздуму додав: - Бiкфордiв шнур повинен бути добрим, не пожмаканим, - i знову замислився. - А коли пожмака?ться, то що? - Тодi вiн враз спалахне, i лежати тобi в дерев'янiм бушлатi. Та й пiшли, друзi, на... практику. Дмитро, вирядивши партизанiв, цiлу нiч тривоживсь, нило серце, нiби вiщувало горе. Десь аж по обiдi прийшли товаришi, але Iван Стражнiков не прийшов, його принесли пiдривники на руках сво?х мертвого. Смертю героя полiг вiн пiд час вибуху. Похмура тиша стояла в лiсi... Мовчки скинули партизани шапки, колом стиснулись над сво?м товаришем. Тяжко задумавсь Дмитро. Ще не вiрилось, що ненаситна смерть вiдiбрала бойового друга, якому б жити i жити, дивитись на свiт смiливими очима, мiцною i легкою ходою ступати по зеленiй землi. Неясно, в уявi випливав далекий сивий Урал, що породив партизана, а у вухах бились слова голосiння, що колись вiн чув на похоронах. I от тепер цi голосiння з новою силою тривожили йому серце, ?днаючи примерклий далекий день з сьогоднiшнiм, важким та болючим. Судороги перехопили йому горло, зволожились затуманенi очi. - Прощай, товаришу, - Лазорко Iванець витягнув з кишенi Стражнiкова запальничку, кисет i шматок бiкфордового шнура. - Шнур пiдвiв. Пожмаканий. Не терпiлося хлопцевi фашиста бити, - промовив пiсля довго? мовчанки Кирило Дуденко... Колись Дмитро любив спочити на Городищi, там, де високий вал пiдходив до спокiйного лiсового озера i пiдiймав угору два дуби, що виросли з одного кореня. Могутнi дерева пiдводились високо над лiсом, першi грудьми стрiчали бурi i негоди, даючи у сво?му листi притулок соколу. В цiй мiсцинi i вирiшив Дмитро поховати партизана. З новим почуттям i думками оглядав i побратимiв-дубiв, що обсiяли землю жолудями, i просвiтлене променем до самого дна спокiйне озеро, i старовинний вал, що лукою входив у глибiнь яру. "Всi ми помремо. Стане землею нетривке наше тiло. Байдуже буде до людсько? печалi i радостi. I тiльки у згадках, коли досто?н будеш, вертатимешся до живих, рiвнею говоритимеш, гостюватимеш iз ними. I добрий усмiх цвiстиме для тебе на дiвочому обличчi, i материнi очi жалкуватимуть за тобою, як за сво?м сином. У чорну безвiсть, без вороття, iдуть перевертнi; умира? болюче тiло, а сини не вмирають. От i проживи, чоловiче, свiй вiк, щоб твоя дитина, щоб чиясь сирота, щоб радянськi люди тебе людиною назвали..." Надвечiр мовчки опустили партизани свого товариша в яму. Тричi ударили дробовики i гвинтiвочнi пострiли (з автоматiв не били, бо дуже мало було набо?в), i земля посипалась на вiко домовини. На високому дубовому стовпi, що пiдвiвся над могилою, красувався видовбаний долотом напис: "Сину Росi? Iвану Стражнiкову, що загинув за вiльну радянську Укра?ну". - Товаришi партизани, брати дорогi, - переборюючи тремтiння в голосi, звернувся бiля могили до сво?х друзiв Дмитро, - вiчна пам'ять славному бiйцевi. До помсти нас кличе ця свiжа могила, тисячi могил наших рiдних i кревних, що покрили поля нашо? землi. В честь свiтло? пам'ятi Iвана Стражнiкова загiн органiзову? групу пiдривникiв, що нi вдень, нi вночi не дадуть спокою нашим ворогам. Хай вони будуть такими ж смiливими, як наш побратим. Група носитиме iм'я Стражнiкова. Хто зна? пiдривну справу? Спочатку навiть не ворухнулись партизани. Потiм хтось швидко почав пробиратись наперед. - Я знаю, товаришу командире, як пiдривати по?зди, - рiшуче вийшов Олекса Слюсар. У Лазорко Iванця аж люлька випала з руки вiд здивовання, але, спiймавши на собi упертий i злий погляд Слюсаря, вiн тiльки знизав плечима. I ще бiльше здивувався, коли наперед виступив Кирило Дуденко. Раптом догадка, може вперше в життi так швидко, сколихнула повiльного, мовчазного лiсовика. - I я це дiло знаю, Дмитре Тимофiйовичу, - неквапно ступив до командира, примикаючи могучим плечем до невеликого напруженого плеча Слюсаря. I вiдчув Лазорко, як все його обличчя почало червонiти й палати: нiколи в життi не доводилось на людях казати неправду. Найбiльше боявся, щоб хтось iз партизанiв не кинув зайвого слова. Але нiхто не видав ?х. Полегшено перевiвши дух, Лазорко вдячним i добрим поглядом оглянув усiх во?нiв, якi навiть .словом не обмовились i тодi, коли командир вiдiйшов у гущавiнь лiсу. "Якi хлопцi! Якi хлопцi!.. Нi, фашисте, нiколи тобi не здолати нас!" - пiд шелест осiнньо? землi схвильовано думав. Дмитро. Вiн знав, що нi Слюсар, нi Iванець, нi Дуденко не знають пiдривно? справи, i вiрив, що вони знатимуть ??... Життя саме пiдказало Дмитровi, як увiковiчити пам'ять бойового друга. А над деталями органiзацi? групи ще помiрку? iз Туром. Надiв шапку i поволi пiшов до землянки повз величнi дуби-побратими, що навiки по?днались одним коренем. * * * Другого дня до Дмитра пiдiйшли Слюсар i Iванець. - Дмитре Тимофiйовичу, - звернувся лiсовик. Вiн i досi називав командира, комiсара, як i вдома сво?х знайомих, тiльки на ймення, а партизанський загiн став у нього - нашим лiсництвом. Коли ж хтось поправляв Iванця перед командуванням загону, той зовсiм заплутувавсь i говорив: - Дмитре Тимофiйовичу, товаришу командире, у нашому лiсництвi... партизанському загонi. - Товаришу командире, - зразу ж поправив Слюсар Iванця. - Пустiть нас на люди. Хочемо пошукати бiкфордiв шнур. - Скажи, Олексо, а тяжко пiдривати по?зди? - запитав Дмитро так, що неяснi здогадки тривогою обдали рухливе обличчя партизана. - Зовсiм нетяжко, товаришу командире, - захвилювався i, щоб вiдвести вiд себе пiдозру, почав з перебiльшеною стараннiстю детально розповiдати, як треба пiд рейку пiдкласти скриньку з амоналом, як з'?днати запал вiд гранати з бiкфордовим шнуром. Вiн повторив усю лекцiю Стражнiкова, умiло додавши сво? мiркування й деталi. I це було так розказано, що, напевне, i фахiвець пiдривно? справи мало до чого мiг би причепитися. - Саме головне - розрахувати, щоб по?зд вчасно наскочив на свою смерть, щоб бiкфордiв шнур був не пожмаканим i порох - сухим, - закiнчив Слюсар. - Амонал! - поправив Iванець, - Амонал i порох! - уже багатозначно промовив Слюсар i усмiхнувся, стираючи з обличчя важкий пiт. - Тепер я вiрю: природнi ви пiдривники, хоч i хотiли мене обманути, - мiцно потис руки обом партизанам. Тi з несподiванки переглянулись мiж собою, подивились на командира. Iванець почервонiв, обм'як, а Слюсар зразу ж знайшовся: - Коли, товаришу командире, чоловiк любить Батькiвщину над усе, то вiн усе i зробить. Тiльки не розкажiть товаришу командире, що. ми вас... - не мiг пiдiбрати делiкатного слова. - Словом, на збори не виносьте. А ми на транспортi по-кривоносiвському попрацю?мо, - i питальне усмiхнувся. XXXVII Осiннi дрiбнi дощi падали на сумовито принишклу землю, зелено потемнiли води в озерах, коли одного вечора Михайло i Соломiя попрощались iз лiсником i лiсничихою. - Нехай вам, дiти, всюди буде щастя i добре здоров'я, - витираючи загрубiлою рукою очi, пригнулась Олена Михайлiвна. - Коли зможете ощасливити нашу хату, - не цурайтесь. Як нема сво?х дiтей, хоч на чужих, добрих, надивлюся. - Поцiлувала тричi i Михайла i Соломiю i почала вiддалятись. Созiнов iще кiлька разiв побачив ?? з-за дерев зi складеними руками на грудях, з нахиленою головою, а потiм темрява заховала од нього жiнку, яка не раз тихим материнським словом огрiвала захололi од негоди серця. Лiсник довго вiв ?х вузькими покрученими стежками, що пахли вологою червоною папороттю, решiтчастими маслюками i пiдопрiлою корою напiвживого дерева. Ноги то м'яко втискались в податливий мох, то шелестiли по нескошенiй травi, то лунко хрустiли по сухому рясному жолуддi. Мiнлива радiсть, вiдчуття, що наближаються рiднi мiсця, зробили Соломiю рiзкiшою в рухах i якось, без слiв, непомiтним повiвом наблизили ?? до Михайла. I вiн це збагнув з хвилюючим трепетом i сподiванками. - Прощай, Михаиле, - обняв його лiсник, i бородате обличчя на хвилинку закрило притьмарений вечiрнiй свiт. - Прощавай, Соломi?. Закiнчиться вiйна - при?жджайте до мене весiлля справляти! - i розтанув у темрявi, залишаючи на вустах терпкий тютюновий дух. Поволi визорювало. Па сходi, вище лiсу, то розгорялись, то гасли Стожари i дружно, мов вiрнi товаришi, зупинились над деревами Косарi. Легко мiж деревами iшла Соломiя, по рiдних прикметах пiзнаючи мiсцевiсть. Свiтанком вийшли до Бугу. Над водою, сяючи бiлим пiдбо?м круто вигнутих крил, неквапно пролетiв зимовий кобець. Його веселий, тонкий свист довго тремтiв над водою, що охоче посилювали всi звуки. - Водянi щури вже перебрались на сушу. Скоро будуть холода, - вказала пальцем Соломiя на крутий, пiдмитий водою берег. I знову в голосi майнуло стримане хвилювання, хвилювання зустрiчi з близьким i рiдним свiтом. - Чому так дума?ш? - А що ж тут про цих шкiдникiв думати? Ми з ними нещадну боротьбу вели, щоб не розточували берегiв i не шкодили городинi. Бачите, який берег став, наче осиний щiльник! Влiтку тут гнiздилися пташки щурики. Вони першi в iрiй вiдлiтають. Водянi ж щури розмололи, збiльшили ?хнi гнiзда i оселилися в них. - Засинають на зиму вони? - Нi. Пiд снiгом господарюють. Такi ходи попроводять до скирт сiна, хлiба... У лiсi, недалеко вiд Бугу, знайшли присадкувату скирту сiна, вилiзли на не?, зручно вмостились i лягли невдалiк одне вiд одного. - Як пахне сiно, нiби чай, - пожувала суху билинку. - Еге ж, - вiн поправив зелений вiхоть, що звис над головою дiвчини, i тихо поклав на ?? плече руку. Вiдчув, як зiщулилось ?? тiло. - Не треба, Михаиле Васильовичу, - тихо промовила, i вiн. зiтхаючи, одвiв руку. Тоскно i незручно було. Сердився на самого себе, а кров iз гулом розпирала череп. - Чого ви запечалились, Михаиле Васильовичу? Не треба, - човником сво?? невеличко? долонi торкнулась його плеча i подивилася сумовито-усмiхненим поглядом в його очi. I щось наче надiрвалось всерединi вiд того погляду. Мовчки, закриваючи очi рукою, уткнувся головою в сiно, вологе й пахуче. I не промовив жодного слова... Вона ж i розвiяла його печаль другого дня. Туманним досвiтом вийшли на узлiсся настороженого лiсу. Соломiя нагнулась, щоб пiдняти з землi жовту, як вiск, кислицю; пiдводячись, раптом радiсно стримала вигук притишеним: - Ох! - i притулилась мiцно до плеча командира. - Михаиле Васильовичу! Вiн! Наш Великий шлях! За полем iз пелени туману тьмяно вирiзьблялись округлi верховiття дерев. Здавалось, що то лiс хвилястою смугою врiзався в поле i, вклоняючись другому лiсовi, прямував у далекi-далекi свiти. Сама того не помiчаючи, вона потягла хлопця за руку, i так обо? пiдiйшли до самого поля, вдивляючись в налитi сизою вогкiстю мовчазнi дерева. I якось на очах почав розвiватися туман, неначе його пiдмивала невидима хвиля. Прояснились мiж стовбурами просвiтки, проглянув шматок поля по той бiк шляху. - Правда ж, ви па мене не сердитесь? - допитливо, з нiжнiстю i тривогою поглянула йому в вiчi i обома руками взяла його руку. - Хiба ж ти не бачиш? - привiтно всмiхнувся ?й. - Бачу, - тихо вiдповiла i вже жартiвливо додала: - Грiх тепер сердитись. Батько на мене не сердився i ви не повиннi... I, як птиця, подалася всiм тiлом вперед. XXXVIII Дмитро тяжко переживав першi невдачi. Вони тягарем лягали на його душу, одначе не розслабляли волi, робили ?? твердiшою, гартували, як вогонь крицю. Тiльки почував, що тiло важчало та бiльше темнiли очi; все рiдше i рiдше прояснювався в усмiшцi; турботи залягали важко i щiльно. Проте нiкому, крiм Тура, не звiряв сво?х почуттiв, знав - не до них тепер: у кожного лихо. Сво?х же партизанiв вислухував уважно, слiдкуючи не тiльки за словами, а й за глибинним ходом думки, i тому входив у людську душу непомiтно i мiцно. Його скупе, продумане слово виконувалось точно, як наказ. Нелегко було покласти па плечi i серце нове коло обов'язкiв, ширших i складнiших. Одначе здоровий глузд, чиста совiсть, напориста впертiсть переорювали, як плуг землю. I тiльки тепер, зiткнувшись вiч-на-вiч з найсуворiшими випробуваннями, з життям неприкрашеним, жорстоким, невблаганним, зрозумiв вiн, як тяжко бути керiвником, вiдповiдати за долю людей, що довiрили йому сво? ?дине i неповi орне життя. Вiдрiзаний вiд великого свiту, вiн жив ?диним подихом з ним, а тi осiннi вiтри, шо йшли з пiвночi, були не просто вiтрами, а вiтрами з Велико? землi, вiсниками з Москви. Входячи в село, вiн був не просто Дмитром Горицвiтом, звичайною людиною, що ма? сво? горе, печалi, а живим ланцюгом, що з'?днував Великий свiт iз затьмареним фашистською неволею кра?м. Так, Дмитро твердiше почав ступати по землi. Бо вона, рiдна земля, змочилась не тiльки потом, а й кров'ю його. Тепер дедалi частiше зустрiчався з людьми, вслухався в ?хню мову, вчився, дiлився з партизанами словом, як дiляться останнiм шматком хлiба, знав, що сказати селу, затиснутому в неволю, злиднi, бiду. I в його скупих, упертих словах була та сила, яка пiдводила людей, як промiнь пониклу траву. Розгромивши в одному селi полiцiю i мадьярську варту, вiн довiдався, що фашисти пустили чутки, нiби вони захопили Москву i йдуть на Урал. Дмитро наказав зiбрати людей бiля велико?, з баштами, школи, яка бiлим пароплавом випливала з осiннього свiтання. Сходились чоловiки i жiнки, мовчазнi, задуманi, бо в кожного горе днювало i ночувало, бо кожному думалось про сво?х дiтей, вiд яких - скiльки вже часу - нi одвiту, нi привiту; ближче пiдходили шiстнадцятирiчнi юнаки, щоб першими попроситися до загону. Вiн ждав, поки не пiдiйдуть люди з найдальших куткiв, поки не вляжеться тиша, а потiм тихо, болюче i мiцно, iз самого серця вирвалось: - Товаришi! Дорогi брати i сестри! I натовп зiтхнув, заколивався, знову зiтхнув i прояснiв. Це вперше до нього пiсля кiлькох мiсяцiв окупацi? пролунало рiдне слово Батькiвщини, обiзвалося замiсть липкого ненависного "панове". I, неначе по нечутнiй командi, ближче пiдiйшли люди до Дмитра, злилися з партизанами. Хвилювання колгоспникiв передалося йому; ледве переводячи дух, вдивлявся подобрiлими очима в тiсне пiвколо змучених людей. - Сердечний партизанський привiт вам, люди добрi. I привiт од во?нiв Червоно? Армi?. Разом, як двi руки одного чоловiка, ми б'?мо фашиста. I розiб'?мо його, бо так хоче наш народ, бо так хоче наш батько Сталiн. Усiма вiйськами тепер команду? рiдний Сталiн. Наш вождь говорить до народу, щоб не втрачали надi?, не слухали рiзних брехень. Нiколи нiяким ворогам не бачити Москви. Скорiше рак свисне i суха довбня зацвiте, анiж будь-хто переможе нас. На обличчях заколивалися усмiшки. - Наше головне завдання - крiпко бити фашиста, нi одно? зернини, нi одного стебла, нiчого не давати йому, хiба - одну смерть. Бо ж сказано: фашиста сокирою в ребро - людям добро! Коли ж з'явиться мiж вами яка продажна шкуpa - з димом усе його кодло пустiть, як пустили ми вашого старосту - показав на стовп вогню, що самотньо пiдводився в свiтаннi. Пiсля промови кинулись люди до Дмитра, партизанiв; запрошували до хат на снiданок. Але треба було поспiшати до лiсу. Навантаживши кiлька возiв зерном i свиньми, яких забрали з "громадського господарства", партизани вирушили i села. - Хороше говорили, Дмитре Тимофiйовичу! - усмiхаючись, пiдiйшов Тур. - Тiльки звiдки ви взнали такi новини? Може листiвка попала? - Нi, на жаль, не попала. - Звiдки ж вiстi, що Иосиф Вiссарiонович... - Звiдки?.. А як ти гада?ш: хто в такий час може всiм вiйськом керувати?.. Отож бо i ?. А коли трохи щось не вгадав - спишуть з мене пiсля вiйни, скажуть, що на пользу дiлу йшло воно. Чи як ти дума?ш, комiсар? - Та повиннi списати! - засмiявся Тур. - Списати i дипломатом послати. - Ну, цей хлiб менi не подоба?ться. Орати - сiяти буду, Туре... Ех, не зна?ш ти, як мо? руки дiла просять. - Головувати пiдеш? - лукаво примружився Тур, бо Дмитро йому розказав про сво? життя. - Головувати? - задумавсь i, ловлячи на собi вузько примруженi очi Тура, додав: - Це дiло народу. Дай-но дожити до тако? години. Ти краще скажи, де збро? дiстати? Дробовиками вою?мо. XXXIX В тривожному настро? повертався Карл Фiшер з аеродрому. Знову смерть, безглузда i страшна. Покалiченi тiла пiлотiв, кiстяк лiтака i, особливо, розтрушенi навколо нього чорнi забрудненi хрести - згусток державно? пошани - справили гнiтюче враження. О, цей нерозгаданий, здиблений схiд! Не таким вiн ввижався обергрупенфюреру. Iнстинктивно вiдчувши змiст, дух i стиль третього райху, безмежно повiривши в непогрiшнiсть гiтлерiвського вiйськового механiзму, а надто в силу технiки, Карл Фiшер не сумнiвався в перемозi третього райху, як не сумнiвався в зверхностi сво?? нацi? над iншими. Задля цi?? перемоги вiн не жалкував сил, часу i навiть житiя. За ним уже нерозлучною тiнню ходила репутацiя здiбного, оперативного i хороброго служаки, який смiло дивиться в очi небезпецi i смертi. I Карл Фiшер наполегливою роботою, детальними аналiзами i кривавими розправами здовжував тiнь сво?? слави. В колi однодумцiв i друзiв, хизуючись сво?ю красномовнiстю, вiн часто повторював улюблений афоризм: - Смерть для нас, як череп для доктора Фауста, ? джерелом пiзнання. Вона живе поруч з нами, але ж вона нас ро?ть, году?, одяга? i пiдносить угору. Одначе, тут, на сходi, сила афоризму почала в'янути, i Карл Фiшер уже не так часто i охоче повторював саме слово смерть: одна рiч, коли вiн ?? насила? на мiста i села, i зовсiм iнша |права, коли вона чату? на тебе, як на цих асiв, що за якусь вилину перетворились на купу безформного м'яса i кiсток... Система, строга логiчна система - це була основа роботи Фiшера; вiн був зв'язаний з нею, як гусiнь з листом, вiн живився нею i залишав сво? слiди, навiть не розумiючи огидливо? потворностi ?х. Свою систему вiн порiвнював iз злагодженою, складною роботою архiтектора, який почина? роботу планом, а закiнчу? вже прикрасами, лiпленням чи гордовитим стильним шпилем. Але тут, на хмурому сходi, розпадалися усi системи i стилi, перетворюючися в тi стилiстичнi вправи, якi самому треба було знищувати, щоб мати менше непри?мностей. Будучи хитрiшим i розумнiшим за iнших працiвникiв та?мно? полiцi?, Карл Фiшер, з болем вiдкинувши на деякий час свою систему аналiзiв i умовиводiв, вирiшив перейняти стиль роботи радянських людей, найти механiку, злiпок ?хньо? системи. Нiколи в життi не доводилося стiльки працювати, як тепер, нiколи не придiляв стiльки уваги книжкам, подiям, побуту, окремим епiзодам, бо з деякого часу почала гризти тривога: вiдчував, що тiнь його слави катастрофiчне блiднiша? i вкорочу?ться. Та не тiльки це лякало Карла Фiшера, - на жаль, iснували й глибшi причини, над якими треба було замислитися. Адже гiтлерiвське вiйсько, його першокласна колосальна технiка, давно пересiкши Волино-Подiльське плато, вже наближалося до Москви. Про це без угаву, перебiльшуючи успiхи третього райху, трубило радiо, газети, полiцiя, старости, |, але це не пiдточило силу радянських людей. З кожним днем ; ставало тяжче боротися з ними, в багатьох селах i навiть районах панувало цiлковите безладдя, вiрнiше там дiяло бiльшовицьке пiдпiлля, якого фашисти нiяк не можуть обезголовити. Як i чим зупинити страшну стихiю?.. О, коли б фюрер мiг розгадати цей знак Духа Землi! Так, iнодi, сам побоюючися цього, Фiшер порiвнював свого фюрера з тим старцем, що виклика? привид духа i в жасi тремтить перед ним... - Вас фюр тойфельцойг! Вас фюр тойфельцойг![11] - знову згадав аварiю самольота, четверту в цьому мiсяцi. - I як хитро зроблено! Хто б мiг додуматися, що цей кривий пристаркуватий чолов'яга, цей сумирний Данило Костюк пiдрiза? троси стабiлiзаторiв? Це знову робота невловимого Павла Савченка. По кiсточцi розберу, по жилочцi витягну слова з Костюка, а зв'язок з пiдпiллям мушу знайти. На аеродром вони аби-кого не пошлють. Може вiн навiть член пiдпiльного обкому i викаже самого Савченка? Заколисувало. При?мнi видiння пiдходили ближче, а коли пополудневе сонце, вискочивши з-за хмар, заколивало тiнню його машини, обергрупенфюрер чогось усмiхнувся. Авто пiдходило до мосту. Примруженими очима Карл Фiшер угледiв, як, мимохiдь поглянувши на нього, в напрямi до старого мiста пiшов сивий стрункий чоловiк в засмальцьованiй кепцi, з важким французьким ключем у руцi. I нiколи б обергрупенфюрер не подумав, що це був невловимий Савченко. Карл Фiшер по дорозi в гестапо за?хав до слiдчого в особливих справах, який сьогоднi ви?жджав одпочивати в Нiмеччину. Вимотавшись у розшуках бiльшовицького пiдпiлля, гостро сприйнявши невдоволення вищого начальства, переживши смертельний страх пiд час партизанського нападу, вишколений, пiдтягнутий Курт Рунге захворiв - виявилося, що в нього понижена бар'?рна функцiя печiнки, порушена водно-солева i кислотно-щолочна рiвновага. - Це Волино-Подiльське плато в печiнках менi камiнням сiло i порушило рiвновагу, - невесело вчора пожартував Рунге, запрошуючи Фiшера на обiд. Пiдiйшовши до дубових окованих дверей, Карл Фiшер почув знайому мелодiю: "О, коли ти бажа?ш вiддать сво? серце". Пожовтiлий i пiдпилий Курт Рунге, з очима кольору згусткiв жовчi, радiсно заметушився бiля Фiшера; в накуренiй кiмнатi задзвенiли бокали i ножi. А коли гостi пооб'?далися, залунали сентиментальнi пiснi домашнього затишку i кохання. Фiшер почав пiдспiвувати, потiм, зворушений давнiми мелодiями, попрощався з гостями i Рунге. - Видужуй i при?жджай, Курте, - стиснув його в обiймах. - Навряд чи хвороба дозволить, - тiльки тепер напiводверто виказав Рунге сво? пота?мнi думки. - Третiй райх дозволить i... заставить! - рiзко процiдив Фiшер i стрункiше звичного, з усi?ю пошаною до сво?? особи, вимарширував iз квартири Рунге. Через пiвгодини в його розкiшно обладнаний кабiнет увели напiвроздягнутого, босого i закривавленого Данила Костюка. I дивно, вiн зараз тримався рiвнiше, бiльш впевнено, анiж тодi, коли його вперше пiдвели до Фiшера. Обличчя порозумнiшало, стало вольовим, упертим. "Це тому, що тепер вiн не гра? сво?? ролi", - безпомилково визначив Карл Фiшер. Гордовито вiдхилившись назад, Костюк так поглянув на обергрупенфюрера, що в того мимоволi заворушилися тоскнi думки, якi вже кiлька разiв навiдувалися до нього: так, можна вивчити сотнi книг цього народу, дослiдити побут, звички, охопити окремi подi?, але як збагнути творчий дух, дух опору i звiдки вiн береться? Пiсля незначних питань Фiшер перейшов до головних: - Пiдпiльник? - Пiдпiльник. - Хто вас послав на аеродром? - Партiя. - А бiльш конкретно? - А бiльш конкретно ви все одно не зрозумi?те. - Ви дума?те? - Над аксiомами не думають. - Над аксiомами? Ви iнтелiгент? - Робiтник. - Пане Костюк, ви розумi?те сво? становище. Воно не я легких, як i не легкою була ваша робота... - А ми за легке нiколи не бралися... - О, да! Це я знаю з ваших книг... Пане Костюк, ми збережемо вам життя, зробимо вас, простого робiтника, досить багатою людиною... - Я i так багатий. - Чим? - не зрозумiв Фiшер. - Народною силою, народною любов'ю i народною довiрою. Бiльшого багатства не треба менi, - непримиренно глянули карi очi на Фiшера. Той подав знак бровою. Гестапiвцi обережно покотили до стiни розкiшний килим, а кат, як по командi, вiдтягнув руку, i в повiтрi звився широкий гарапник з вплетеною кулею на кiнцi. Ось уже вiн замигтiв, сiрими колами обвиваючись i розкручуючись навколо закам'янiлого Костюка. Кров потекла у нього з очей i з вух. Але навiть стогону не вирвалося з зацiплених уст. Карл Фiшер пильно стежив за катуванням. Ось вiн помiтив, як болiсно скривилось обличчя Костюка, коли гарапник ударив його по скалiченiй нозi. Усмiхаючись, Фiшер щось промовив до ката, а потiм звернувся до заарештованого: - Наука говорить, що плач дерева вiдбува?ться пiд впливом корневого тиску. От ми вам, пане Костюк, i стиснемо пiдсохлий корiнь, - вказав пальцем на синю вiд рубцiв ногу заарештованого - Падлюка недовчена! - i плювок залiпив око обергрупенфюреру. Уже наближалася комендантська година, коли гестапiвцi, пiдхопивши непритомного Костюка, волоком потягнули його по схiдцях на вулицю. З-за рогу пiдiйшла машина, i тiльки фашисти схопили Костюка, щоб з розгону вкинути його в кузов, як пролунало двi короткi черги. Гестапiвцi, смертельно блiднучи, тяжко упали на брук. Чи?сь руки, пiдхопивши Костюка, обережно опустили його в кузов, i машина на скаженiй швидкостi помчала до Великого шляху. Кат гестапо, побачивши смерть охоронцiв, не випускаючи з руки гарапника, нагинаючись, побiг по схiдцях до кабiнету Карла Фiшера. В дверях вiн перелякано крикнув: - Пафло Сафченко! Карл Фiшер, як ужалений, зiскочив зi стiльця, обернувсь до стiни, обмацуючи ??, мов слiпий, обома руками. Розкрились i зачинилися потайнi дверi, заховавши за собою обергрупенфюрера. I тiльки тепер уперше кат засумнiвався в хоробростi свого шефа. * * * В той час, коли машини гестапо i фельджандармерi? плямили i?роглiфами усi дороги, розшукуючи Костюка i Савченка, Павло Михайлович, Генадiй Павлович i секретар райкому комсомолу Лесь Безхлiбний сидiли в хатi Семена Побережного, обмiрковуючи з комiсаром Савою Туром дальшу роботу партизанського загону "За Батькiвщину". Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, але Тур не помiтив течi? часу, який наче втратив зараз астрономiчний вимiр. Тi думки, сподiвання, перспективи, якi виношував Тур iз Горицвiтом, тепер чiткiше окреслились i поширшали, як ширшають на свiтанку обриси землi. Найбiльше радувало, що до закiльцьованого колонадами лiсiв Городища простягнулися промiння зв'язку i рiднi руки нескореного мiста. Це вже зразу, як думав Тур, вдво? збiльшувало силу партизанiв, це повинно було послабити i силу ворогiв: адже райком пiдкаже, де i як з найбiльшою ефективнiстю треба буде вдарити по фашистах. Так Городище з сво?х низин пiдводилося вгору, охоплюючи партизанським оком увесь район. Змiцнювались i внутрiшнi сили загону: партiйний i комсомольський актив офiцiально оформлювалися в партiйну i комсомольську органiзацi?. Про ?хню роботу й говорив найбiльше Генадiй Павлович Новиков. Цi найзначнiшi подi? у життi загону по?дналися з могутнiм сплетенням незвiданих почуттiв, вони, наче музика, пронизували кожну клiтину Тура. Завжди стриманий, вiн зараз розцвiтав усiм багатством душi, радiсно ввiряючи сво? сьогоднi i майбутн? старшим товаришам. Уже одно, що поруч iз ним сидять пiдпiльники, кращi сини партi?, правофланговi Батькiвщини, наливало його невимовною вдячнiстю i гордiстю. Цi хвилини були святом юних переживань, коли всi тво? помисли, розкриваючись на людях, переповненi найдорожчим: бiльше зробити для сво?? Вiтчизни. Спочатку вiн хвилювався, розповiдаючи про життя загону, але першi ж батькiвськi поправки Новикова, який, виходило, уже знав про ?хню дiяльнiсть, прояснили i слова, i серце... За вiкнами просторо?, з двома виходами кiмнати, неспокiйно шумiла i шумiла рiка. Хвилi глухо билися в розмитий берег, i на ?хнiй гомiн легким дрижанням обзивалася вся хата, насичена осiннiми пахощами просохло? рибальсько? снастi. А в хатi над столом, наче гроно, щiльно нависли завзятi голови, розглядаючи карту району, запам'ятовуючи на нiй те, що сюди тимчасово викинула брудна хвиля вiйни. Ось уже лягли на папiр лiнi? залiзниць, плями придорожнiх дзотiв, павутиння кущових полiцiй, лишай вiйськово? комендатури. Розплутувалися вузлики невiдомого, i Тур, за звичкою командира, прикидав у головi, де краще можна вдарити по ворогах. - Що, над операцi?ю задумався? - запитав Савченко. - Звичка, Павле Михайловичу. - Добра звичка. На що звернув увагу? - Враховуючи сво? можливостi, на другорядне глянув, а треба б з головнiшого починати. - От i починай з головнiшого. - Мiн нема, вибухових речовин нема. - Пошука?мо. З бомби, напевне, можна зробити мiну? - Генадiй Павлович поправив чорний чуб. - Можна. - От i гаразд. Старий аеродром бачиш? - показав на карту. - Бачу. - Тепер вiн пусту? - розбитий вщент. А ось бiля дiброви пiдземне бомбосховище. Нiмцi не розшукали його. - I залишилися бомби? - Залишилися. - Та це ж цiлий скарб! - Тур аж пiдвiвся з-за столу. - Кому скарб, а кому й домовина. - Вiрно, Павле Михайловичу: нам - скарб, а фашистам - домовина... Завтра ж по?ду! - Тiльки обережно, щоб нiхто не побачив. - Не побачать. Усе бомбосховище вивеземо до себе. Спасибi, Генадiю Павловичу! - Iще тобi переда?мо одне господарство - нашу базу з медикаментами. Завтра-пiслязавтра до вас при?де працювати фельдшер Рунов. - Може зв'язкiвця дати? - Сам знайде. - Бачиш, як розщедрився Генадiй Павлович, - напiвжартiвливо звернувся Павло Михайлович до Тура. - Аж два господарства передав, а я мушу вручити тобi саму непри?мнiсть. - Яку? - Список провокаторiв. Ось вiн, з прiзвищами, кличками i прикметами. Це в якiйсь мiрi може допомогти вам. Остерiгайтесь, щоб нiяка погань не пролiзла до загону. Фашисти - майстри провокацiй. - Будемо пильнувати. - Привiт партизанам i зокрема Горицвiту. З народом бiльше працюйте, сво?х агiтаторiв негайно ж посилайте до людей... Ну, час i в дорогу. На стiнах заколивалися тiнi. Пiдпiльники й Тур тихо вийшли з хати. Надворi, в непрогляднiй темрявi ворушився ?дкий осiннiй дощ; пiд ногами попискувала розкисла луговина. З вимито? прибережно? складки Павло Михайлович витягнув невеликий човен i, попрощавшись з усiма, спихнув його на розбурхану воду. Плескiт весла злився iз шумом рiки. XL Iз завдання Тур повернувся жовтий i мокрий, як хлющ. - Дмитре Тимофiйовичу! - увiйшов у землянку. - Вiтай з удачею. Такi скарби, дякуючи райкому, привiз, що куди тво? дiло. Коли побачив ?х, затремтiв, наче жаднюга. - Радiсно тер мокрi задубiлi руки i усмiхався тонкою примхливою усмiшкою. - Зовсiм одужав хлопець, - з повагою подивився на невелику рухливу постать комiсара. - Ну, показуй сво? скарби, що воно - самоцвiти? - Iще дорожчi, Такими огнями засвiтять, що, гляди, й перемогу побачиш. Надворi на возi у соломi лежали, зiяючи чорними круглими отворами, авiабомби по двадцять п'ять, п'ятдесят i вiсiмдесят кiлограмiв. Вiдходячи вiд землянки, Тур, розмахуючи руками, швидко пояснював: - Тепер нам побiльше ?х навозити - i пiдривнiй групi хватить роботи на цiлий рiк. З авiабомби дуже просто можна зробити путящу, як говориш ти, мiну. - Як? Бо ти, поспiшаючи на аеродром, не встиг розповiсти по-людському. - Беру сорокап'ятимiлiметрову мiну, викидаю iз взривача склянi кульки - це для того, щоб бойком легко було зiрвати капсуль, вставляю цю мiну в отвiр авiабомби, закопую ?? на шляху. Тiльки на?хала машина - i вже летить угору. - Ти не спiши. Ходiм в землянку, добре розтолкуй. А як по?зди пiдривати? Можна? - По?зди? - задумавсь Тур. - Ну, да, по?зди. Машини нам менш потрiбнi. А по?зд спихнути з рейок - це щось значить. - Треба подумати. - Думай, комiсаре... Поки не надума?мось - i на обiд не пiдемо, - мiцнiше прикрив рукою дверi. - Ти розумi?ш, яку ми силу матимемо, коли почнемо по?зди пiдривати? - ще не мiг втихомирити нових сильних почуттiв, хоча вже до болiсно? напруги пригадував свою минулу учобу на терзборах, поринав у роздуми, як можна використати нову зброю. Як йому зараз хотiлося опередити Тура! I думки запрацювали з незвичною швидкiстю i яскравiстю. - Розумiю. Цi авiабомби нас можуть мiцнiше з народом зблизити. Народ почу? нашу ,силу, сильнiше пiдтримуватиме, смiливiше йтиме в партизани. - Ти так дивишся? Я й не подумав над цим. Вiрно, комiсаре! Ти ширше мiрку?ш. Могорич iз тебе! - i, хвилюючись i радiючи вiд нового прояснення, запитав: - А що коли авiабомбу закопати пiд рейку, в отвiр вставити, як ти кажеш, 45-мiлiметрову мiну, а перед мiною покласти в дощаний жолобок колоду з двома довгими шнурами. Потiм вiдповзти чимдалi, а коли по?зд пiд'?де до авiабомби, сiпнути за шнурки. Колода вдарить по взривачу, ну i пiдiйме по?зд угору. Чи як ти дума?ш? - допитливо не без тривоги подивився на Тура. - Мотузяна технiка?.. Це, звичайно, не останн? слово науки, але поки i цю технiку можна i навiть варто пустити в хiд, - здивовано подивився Тур на Горицвiта. - Ця догадка варта чогось. Могорич iз вас, товаришу командире. - Оце добре! - щиро, не приховуючи радостi, усмiхнувся Дмитро. - Такими авiабомбами ми i свiй табiр огородимо вiд непроханих гостей. Треба вибрати мiсце на залiзницi, де менше варти... - Спробу?мо завтра? - Спробу?мо, - охоче погодився Тур. - Зараз пошлемо на залiзницю розвiдникiв i зв'язкiвцiв. Треба строго ?м наказати, щоб нiде не зчепилися з засiдками чи заставами, обходили ?х тихiше тiнi, а то дуже гарячi нашi розвiдники. Чи не з командира беруть приклад? - Значить, лише пiслязавтра доведеться трощити рейки? - промовив з жалем. - Не терпиться винахiдниковi? - Не терпиться, - аж зiтхнув. - Цi?? ночi, мов свята, чекатиму. Вона зразу збiльшить план наших робiт. - Розумiю, як тяжко буде пережити колгоспнику безпланову нiч. Спiвчуваю, але нiчим допомогти не можу, - удавано й собi зiтхнув Тур, засмiявся. Незабаром Дмитро скликав партизанiв на нараду. - Товаришi народнi месники! Нарештi ми ма?мо змогу приступити до важливо? роботи: будемо пiдривати ворожi по?зди. Схвальний гул покрив його слова. - Пiслязавтра вируша?мо на залiзницю. Хто бажа?, крiм пiдривникiв, пiти на завдання? - i схвально кивнув головою, коли всi до одного партизани пiдняли вгору обвiтренi долонi, а деякi голосували й обома руками. Пiсля Дмитра виступив Тур. Твердо i чiтко пояснив, як треба провести нiчний марш, щоб непомiтно проскочити крiзь плетиво ворожих гарнiзонiв, застав i патрулiв. - I накурюйтесь заранi, бо за весь шлях нi разу не доведеться затягнутися, - попередив комiсар... Настала довгождана нiч. Бiльшiсть партизанiв, пройшовши тридцять кiлометрiв вiд табору, були на залiзницi, що врiзалась в невеликий чорнокленовий гайок. Дозори з двох сторiн охопили на два кiлометри залiзницю, поки Тур з двома пiдривниками приладнував бомбу i жолобок. Обережно розмотуючи шнури, пiшов у лiсок i лiг у невеличкий окiп. Пустився дрiбний, рiденький дощ. Димчастi хмари низько пливли над землею, затягуючи сiрi просвiтки неба, що заховало мiсяць, а тому й перехитувало убогими блiдими тiнями. Дмитро неспокiйно вдивлявся в iмлисту далечiнь. Тривожився, пригадуючи загибель Iвана Стражнiкова. Непоко?вся i Олекса Слюсар, не вiдходячи вiд командира. Нарештi на станцi? загудiв по?зд; а згодом, коли Дмитро прилiг до землi, почув неясний перестук металу. Партизани кинулись вiд залiзницi. Тур очима свердлив темряву. Здавалось, по?зд, нагнiтаючи шум, iшов прямо на нього. Ось iз труби паровоза сiйнулася вгору жменя iскор, мiцнiше обiзвався чiткий перестук залiза... Пора! Вiн з силою смикнув шнурок. Iще побачив, як блискавкою спахнуло жовтогаряче полум'я, i швидко впав у окоп. Вибух наздоганя? його. Трясуться i обсипаються стiни окопу; щось важко гупа?, скрегочуть, трiщать вагони, i крики жахливо вплiтаються в могутн? "ура!". - По фашистських гадах вогонь! - луна? владний вигук Дмитра. Тур вискаку? з окопу, бiжить до залiзницi. Перед очима збiльшенi темрявою виростають чорнi обриси ешелону. Важко зiскакують на землю безформнi тiла, чути стогiн, переляканi окрики, i найбiльше вража? комiсара чи?сь моторошне голосiння. - Завили сiрошкурi! - чу? поруч голос Дмитра. - Так ?х! Сiчiть, хлопцi, щоб до неба без пересадки до?хали! Сiчуть партизани, i гранати розносять дерево вагонiв i фашистiв, що не встигли втекти у темiнь. Над ешелоном пiдiймаються язики полум'я. Коли ж нiч по той бiк насипу обiзвалась першими пострiлами, Дмитро i Тур зразу ж виводять партизанiв у тил ворогiв i несподiваним ударом вганяють ?х у перелiсок. Перемога окрилю? партизанiв. Вони вже не тiнями, а гомiнким весiллям прямують до лiсу, i навiть Тур нiчого не каже, коли зачадили велетенськi цигарки-самокрутки. Мокрi, змученi, але веселi повертаються ранком народнi месники в табiр, ?х вже чека? гарячий суп, але нiхто навiть не пiдiйшов до ?жi. Почистили зброю (в наказi значилось, що в кого зброя буде не в порядку - вiдберуть ??) i, тiльки доторкнулись до застеленого сiном полу, зразу ж заснули. - Тепер гiтлерiвцi почнуть нас ретельнiше шукати, - лягаючи бiля Дмитра, промовив Тур. - Мабуть так. Треба пiдготуватись до зустрiчi. - Набо?в мало i озбро?ння неважне, - зiтхнув Тур. - За рахунок полiцi? не дуже поживишся. Коли б автомати на всiх дiстати. - Чому б не так! - задумався Дмитро. XLI Щоночi привозили з спустошеного аеродрому авiабомби, а вдень мiнували всi ходи до табору. Частина партизанiв займалась господарськими справами, готуючись до зими. Пекли хлiб, сушили сухарi, солили сало i м'ясо, лагодили взуття. Спочатку мучились без солi, а потiм пiд носом коменданта райцентра розбили продуктовий склад i вивезли кiлька мiшкiв поганенько? брудносиньо? кам'янки. Що не забрали партизани - добрали люди, бо полiцiя з начальником i комендантом мiста пiсля перших партизанських пострiлiв без пам'ятi кинулась утiкати. Проте нi в полiцi?, нi в комендатурi збро? не знайшли, окрiм кiлькох гранат. Особливо допалися до солi, що за нiмцiв стала дорогим i гостро дефiцитним товаром. За кiло поганенько? брудно? кам'янки треба було принести три кiло ягiд або пiвтора кiло сухого звiробою, чи пiвкiло масла. Якось надвечiр Олекса Слюсар, що був у дозорi, пiдбiг до Дмитра: - Товаришу командире, перепинили трьох хлопцiв Дуже в партизани просяться. - А документи перевiрив? - Перевiрив. Наче все гаразд. Ось вони. Дмитро розгорнув першу червоноармiйську книжку. - Зброя ? з ними? - Нi, нема. - Таких менi воякiв не треба, - пiшов за Олексою в лiс. На невеликiй прогалинi, перед спуском у яр, стояло тро? парубкiв. Один iз них видiлявся i зростом, i допитливим розумним поглядом дивовижних очей - димчастосизих, i каштановим чубом, що хвилясте падав до самого надбрiв'я. - Що скажете, люди добрi? - поздоровкався Дмитро. - У партизани приймiть, - промовив високий хлопець. - Звiдки будете? - помiтив, як помiж деревами з'явився невисокий чорнявий чоловiк iз в'язкою хмизу за плечима. Гострим, вивчаючим поглядом подивився на командира, пiдiйшов трохи ближче. Дмитро питаннями почав перевiряти хлопцiв, потiм запитав, що робиться в селах. Помовчав. - А шо ви будете робити в партизанах? - Як що? Фашиста бити. Ви ще не зна?те мене, - i це гордовито-на?вне запевнення високого хлопця ледве не розсмiшило Дмитра. - Фашиста бити - кажеш? А чим ти його будеш бити? Кулаком? Ти його кулаком, а вiн тебе автоматом! Так воно входить? - А ми все 'дно переломимо його, - люто показав дужими руками високий парубок. Дмитро уважно покосився на нього, подобрiшав. - Як тебе звати? - Пантелiй Жолудь. - Так от, Пантелiю, запам'ятай, сало у нас ?сти ? кому без вас, кашовар також ?. - Значить, не прийма?те? - Не приймаю. - А коли зi збро?ю прийду? - Тодi побачимо, яка в тебе душа. Коли заяча, не приходь. - Ну, що до душi - я не сумнiваюся. Через два днi буду у вас. Рiвно через два днi. Ви ще не зна?те мене! - круто повернувся i розгонисте пiшов у лiс. - А ви через скiльки днiв будете? - Де ж воно ту зброю взяти? - Там, де посiяли, коли з вiйська додому дряпали, - жорстко вiдповiв i вiдвернувся вiд парубкiв. - Пiшли, Миколо. Строгi тут порядки. - Пiшли, ?вгене. Дуже строгi. Думали, як братiв приймуть, а вiн - у нас ? кому сало ?сти... Проте обижайсь не обижайсь, а зброю треба десь добувати. - Авжеж, треба. Пантелiя уже й конем не доженеш. Кiнську силу ма? чоловiк. - А ти зна?ш! Iдея! - скрикнув Микола Остапець - ?сть зброя. Обiйдемось i без Пантелiя. Ого, ще побачимо, кого ранiше в партизани приймуть! - i його смугляве обличчя з невеликим кирпатим носом знову повеселiшало, пiдiймаючи вгору товстi чорнi брови. - Де ж вона, зброя? - неймовiрно радiсними очима подивився на друга бiлоголовий присадкуватий ?вген Свириденко. Коли Остапець i Свириденко зникли за деревами, до Горицвiта пiдступив невiдомий iз в'язкою хмизу. - Дмитре Тимофiйовичу, а мене приймете до загону? - усмiхнувся, обережно скидаючи ношу на землю. - А. ?й хто будеш? - нахмурився. - "Звiдки вiн зна? мене?" - Робiтник друкарнi. Тодось Опанасенко. - Член партi?? - Кандидат. - Звiдки до нас дорогу взнав? - Тур, ваш комiсар, говорив зi мною. По його характеристицi я вас зразу впiзнав. - Ага, - повеселiшав Дмитро. - Зброя ?? - Тако?, що стрiляти нема. Iнша ?, - покосився на Дмитра. Опанасенко розв'язав в'язанку i вийняв звiдти скручений суво?м шкурлат. Розгорнув його, i Дмитро з здивованням побачив, що вся шкурка була обнизана щiльно зашморгнутими кисетами. - Тютюн у тебе? - промовив .насмiшкувато. "Теж збро?ю похвалився". - Вiд цього тютюну у фашистiв i рот i нiс перекорчаться, - почорнiлими пальцями Опанасенко з любов'ю розшморгнув один кисет, дiстав звiдти кiлька залiзних паличок, подав Дмитровi. - Шрифт? Невже шрифт? - зрадiв той, обережно розглядаючи лiтеру С. - "Сталiн", - промовила думка перше найрiднiше слово. - Шрифт, - вiдповiв радiсно i гордо Опанасенко. - Похiдну партизанську типографiю сконструювали вам. Ось i валики... - Олексо! Бiжи за Туром! - наказав Дмитро Слюсаревi. - Тут таке багатство об'явилося... - Це ще не все, командире! - Опанасенко розпоров благеньку пiдкладку пiджака i подав Дмитровi бланки зi штампом "Укра?нська народна полiцiя", перепустки i ордери на вивiз лiсу. - Цi ордери, Дмитре Тимофiйовичу, з толком використа?те. Розширюйте зв'язки... Але Дмитро не дав договорити: мiцно обняв i поцiлував Опанасенка. У того аж сльози виступили на очах вiд Дмитрового потиску. - Спасибi, дорогий товаришу. Ходiмо скорiше до нас. - Так у мене ж збро? нема, - смi?ться вузькими розумними очима Опанасенко, а рукою обмацу? прим'яте обличчя: "Ох, i притиснув же, наче до залiза". - Для тебе самi знайдемо. Ти нам тiльки листiвки друкуватимеш. Ходiмо. - Не можу, Дмитре Тимофiйовичу, - промовив зiтхнувши. - 3 радiстю пiшов би, та... - Чому не можеш? - Партiя поставила на iнший пост. Тiльки вона може з нього зняти. До вас лише тодi прийдеться при?днатися, коли провалом запахне. Але краще не говорити про це. Ну, менi треба поспiшати. Туровi передайте цей рядок. Та ось i вiн ?де. Дмитро бере кiлька щiльно з'?днаних лiтер Сталiн - викарбовано на них. * * * Уночi Пантелiй Жолудь тихенько постукав пальцем у причiлкове вiкно. З глибини хати обiзвався твердий жiночий голос: - Хто там? - Це я, мамо. Вiдчинiть. - Ой, лихо мо?, хоч тебе нiхто не бачив? - зачиняючи сiни, забiдкалася мати, висока, ставна молодиця з по-чоловiчому великими роботящими руками. - Нiхто, - вiдчепив од пояса i повiсив над лiжком ремiннi сакви. - З залiзницi втiк? Чи як? - Розбив машину з гадами i втiк, - повеселiшав Пант?лiй, нi словом не згадуючи про невдалi мандри до партизанiв. - Як же ти так? - усмiхнулася мати, знаючи синову вдачу. - З гори пустив, а сам на ходу виплигнув, - уже смi?ться Пантелiй. - Як печериця репнулась машина, тiльки крик i сморiд пiшли яром. Затулив я носа i гайда в лiси. На третiй швидкостi. - Погонi не було? - Пострiляли трохи. - Нiде не зачепило? - Нiде, мамо. - Це правда? - Аякже. - Це ти, Пантелiю? - прокинулася золотокоса сестричка. - Та наче я, - навпомацки знайшов шовковий волос, обережно погладив великою рукою. - Тобi завтра, Гафiйко, треба довiдатись, де буде вартувати Мелентiй Бандур. - А чого ж, узнаю, - стала на тонкi проворнi ноги i вчепилася ручатами за брата. - Ой, сину, щось недобре затiяв. - Чого там недобре. Саме найкраще дiло - помiж люди йду. - В лiси? - В лiси. Гафiйка побачила на стiнi сакви i радiсно кинулася до них: - Пантелiю, щось привiз менi? - Нiчого не привiз, Гафiйко. - Е! - недовiрливо поглянула великими, повними свiтла очима. - От тобi й "е". Не лiзь до саквiв. Там бомба. - Бонба, бонба, - застрибала по хатi дiвчинка, а мати неласкаве гримнула на не?: - Тихо. Дурi?ш менi. Гафiйка зразу ж затихла, не знаючи, чи ?й треба зараз ображено насурмонитись, чи стати мовчазною i слухняною дiвчиною. Пантелiй вийшов у сiни митися, мати почала поратися бiля печi, а Гафiйка кинулася до саквiв. Спочатку обережно обмацала ?х руками, усмiхнулась: нiяко? бомби не було. "Вiчно щось вигада? Пантелiй. Що ж вiн привiз для мене?" - Ой, мамочко! - раптом скрикнула i з плачем кинулась пiд захист матерi, вчепившись обома рученятами за ?? спiдницю. - Що, доню? - тривожно пiдiйшла до лiжка i побачила звiшанi з саквiв закривавленi сорочки сина. У хату увiйшов Пателiй i нахмурився, побачивши сорочки в руках матерi. - Пантелiю, тебе дуже поранило? - сумовито пiдiйшла мати до сина. - Чому ти зразу не признався? - I чого там признаватися? Трошки дряпнуло. - Правду кажеш? - Чесне слово, - вiдповiв з готовнiстю. - Скинь сорочку. - Не треба. - Як не треба? Зараз же скинь. - Ото тiльки зайва морока. Лiсник менi випiк непотрiбне. Уже загою?ться рана. Ну, чого ви так дивитеся? Правду кажу... Погляньте, як не вiрите... Вiчно ви... - рiшуче рвонув iз себе сорочку. Нижче плеча чорнiв сухий жолобок, залитий смолою. Тiльки головою похитала вдова, зiтхнула i нiчого не сказала. - Я, мамо, полiзу на горище. Так воно краще, - тихо промовив Пантелiй, вiдчуваючи якусь провину. На горищi пахне сухою кукурудзою, лiсовими грушками, що сохнуть бiля комина, луговим сiном. Мата, щоб довше побути з ним, сама стелить постiль i тяжко, з роздумом, говорить: - Гляди, Пантелiю, бережи себе, бо як ми без тебе жити будемо в таке лихолiття... Зима цього року тяжкою буде. Увесь хлiб вивiз герман, тiльки й видав на кожне господарство по шiсть кiлограмiв... Ти в партизанах не дуже витворяй, як це ти умi?ш. Не на день iдеш... Ох i зима тепер iде, наче сама смерть... - Перемежовуються турботи про життя з господарськими турботами. Чим вiн може втiшити ii? Навiть слова не хочеться промовити, та треба, хоч як нелегко на душi. - Нiчого, мамо, переживемо лихолiття. Фашистам скрутимо в'язи. Тiльки от себе бережiть, щоб до нашого свята дожити. Кукурудзу в землю заховайте, просо, що з городу зiбрали, закопайте, бо то такi шкуродери - все витягнуть... А я зрiдка буду навiдуватися до вас. - Навiдуйся, сину. Десь пролунав пострiл, загалакали голоси, почувся тупiт нiг, i знову пострiл прогримiв бiля школи. - Когось полiцiя ловить... Як тепер життя людське подешевшало. Поцiлувала Пантелiя в чоло, спустилася вниз. Обережно пройшлася двором, перевiрила, чи не пробива?ться де смужка свiтла з хати, потiм засунула сiни i проворними великими руками почала прати синовi сорочки. Прала так обережно, наче то не крам був, а болюче тiло... Надвечiр Гафiйка вилiзла на горище, притулилася до брата маленьким пругким тiлом. - Ну, що? Взнала? - Ая! Вартуватиме на греблi. Тiльки ти обережно - в нього i рушниця i бонба ?. Заслужив ласки в фашиста, - i потiм з дитячою цiкавiстю запитала: - Пантелiю, а тобi не страшно буде? - Страшно, - прошепотiв, клацаючи зубами, нарочито переляканим голосом, i дiвчинка тихо розсмiялась. - Я знаю, що ти у нас нiчого не бо?шся. - Ти ж, козеня, десь не обмовся, що я в партизани пiшов. Тодi й хату скалять, i вас у вогнi спопелять. - Нi слова не скажу, - тихо вiдповiла i поклала голову на плече братовi. - Пантелiю, а я Марiю бачила. Тiльки нiчого не сказала ?й. Хотiлося сказати. А вона щось почала догадуватися. Довго проводжала мене i все про тебе говорила. Вночi добирався городами на леваду. Потiм понад вербами пiшов до греблi... Пiд ногами в'юнився сумовитий вiтер, шелестiло пiдопрiле листя i тоскно пахла пiдгнила кiнська м'ята, що так рясно росте над водою на Подiллi. Праворуч пiднiмалася висока гребля, вiддiлена вiд левади вербами i ровом. По неясному обрисовi темного поясу дерев догадався, що пiдходить до мосту. Притишив кроки, вдивляючись i вслухаючись у темряву. Десь далеко шляхом про?хала пiдвода, - кiлька разiв стукнули по вибо?нах колеса, на левадi форкнув кiнь; задеренчав на вiтрi кущ шелягу, i знову тиша, тiльки напiвживий вiтерець зiтхне над травою та й уляжеться спати. От iзнову життя звело його, Пантелiя, з Мелентi?м Бандуром... I згадався давнiй сонячний ранок на жовтiй вiд курослiпу i червонiй вiд бузького вогню левадi. Вiн, сiмнадцятилiтнiй хлопець, повертався з весняного лiсу, засiяного синiм рястом i прозороголубими дзвониками пролiскiв. Тiльки вийшов iз широко? приземкувато? брами вогких вiд власного соку кленiв, як на левадi обiзвався баян i по малахiтовiй прозорiй травi поволi закружляли пари, то наближаючися до само? рiчки з прив'язаними човнами, то вiддаляючися до вигину чорно? масно? дороги. Не побiг, а полетiв стежкою до кольорового кола, що квiтником зацвiтало на правому березi Бугу. Ось на рiчцi спiвучим крилом майнув човник, причалив до берега, i на землю вискочила в рожевiй хусточцi Марiя, та сама, яка завжди ввижалась йому, тiльки i слова промовити ?й не посмiв. Такий вiн завжди був проворний на язик, а перед дiвчиною пасував. Чудеса та й годi! Побачив дiвчину, тихiше пiшов, а з друго? сторони, насупроти нього iде-похиту?ться п'яний Мелентiй Бандур, здоровенний, як дзвiниця, чи не найсильнiший парубок на все село. Батька його, власника млина i чинбарнi, вислали. А сам Мелентiй, пiзнiше, ледве впросився в колгосп. Спочатку притих був, а потiм знову почав пиячити, битись зi всiма; пiшли чутки, що й на руку нечистий вiн. Пiдходить Мелентiй до Марi?: - Ходiмо в танець. - Не пiду, - вiдхилилася вбiк. - Нi, пiдеш. - Навис над нею, розтрiпаний i брудний, ворушачи випнутим ротом. - Нi, не пiду. Я з п'яними не танцюю. - Ага, не танцю?ш! Так ось тобi! - вiдвiв руку i вдарив дiвчину по обличчi. Аж заточилася та схопилась руками за лице. Пантелiй не витримав: - Ти, бугаю нещасний, чого до дiвчини лiзеш? Найшов на кому силу вимiрювати! П'яними, округлими очима подивився Мелентiй, нагнувся до землi, випростався - i над Пантелi?м профурчав дрючок. Нiчого не було пiд рукою. Схопив у руку згустiло? багнюки i кинув, не спускаючи погляду з Мелентiя. Чорна пляма залiпила все обличчя Бандура. Рукавом розмазав болото i осатанiло кинувся на Пантелiя. Мiг би хлопець утекти, бо ж нiхто його не мiг перегнати в селi. Та вiн чув на собi притишенi погляди всього лугу, погляд Марi?, i знав, коли утече, дома з нього буде насмiхатися старший брат. Як струна, натягнулося тiло. Не битися, бо його Мелентiй мiг би надво? переломити, - а перехитрити хотiв. Тому слiдкував за кожним стрибком розлютованого парубка. I коли височенний Бандур добiг до нього, Пантелiй, пригинаючись, подався вперед. I не стримався Мелентiй, коли опинився на незатвердiлих плечах; а Пантелiй несподiвано випростався страшним ривком, i полетiв Бандур з його плеч обличчям в грязюку. Полетiв i довго звестися не мiг - звихнулася ступня. З того часу вовком дивився на Пантелiя, а зачiпати - не зачiпав. Тiльки коли прийшли фашисти, сам вивiв корову з повiтки, залишаючи сiм'ю Пантелiя без ?дино? помiчницi. На мiстку загупотiли чи?сь кроки, потiм стихли. Висока постать вийшла на греблю, повернула назад, i знову гулом .озвалось розхитане дерево. "Вiн", - зупинився пiд вербою Пантелiй. Постать знову виринула з темряви i повернула назад. Як тiнь, пригинаючись, кинувся навздогiн за нею Пантелiй. Здавалось, вiн не торкався ногами землi. Росте в очах ненависна постать, раптом оберта?ться до нього. Однi?ю рукою рвонув до себе рушницю з плеча полiцая, а другою вдарив його з усi?? сили в перенiсся. - Аааа! - скрику?, неначе захлинаючись, напiвжива колода i пада? з мосту вниз. Чути, як чвака? твань, щось борса?ться бiля свай, а потiм шамотiння вiддаля?ться до заростей верболозу та верб. "Не знайдеш тепер його!" - I тiльки зараз Пантелiй почува? в руцi вагу гвинтiвки. Навпомацки знаходить затвор, звiря? зброю, бiжить греблею на поле, щоб до свiтанку встигнути добратись до лiсу. "Тепер нiхто не дорiкатиме, що даремно ?стиму сало", - веселi? на полi, пригадуючи суворий вираз обличчя уже лiтнього, оброслого бородою партизана, що так неласкаво прийняв його... Iдучи стежками, обнiжками, бiля сусiднього села, куди не раз ходив парубкувати, помiча? вiн якусь метушню. "Сво? чи чужi? Може партизани?" - припада? до землi, пильно вдивляючись у далечiнь. Раптом чу?, як дзвяка? лопата, i догаду?ться, що то люди закопують вiд фашиста добро. "Найшли де мiсце - бiля могили червоноармiйця", - пригаду? знайомi закутки й обережно наближа?ться до невiдомих, тримаючи поперед себе гвинтiвку. А тi, захопленi роботою, нiчого не чують. Знову дзвякнула лопата - очевидно, вдарилась в камiнь чи в залiзо. - ?сть! - чу? радiсний вигук i пiзна? голос Остапця... - Що? - з хвилюванням запиту? Свириденко. - Гвинтiвка! Копни-но з цi?? сторони... - А ви, чорти, що тут робите! - басить Пантелiй, нависаючи над ямою, з острахом i зацiкавленням пiзнаючи, що парубки розкопують могилу. - Ой! - луна? перелякано з ями, а потiм спокiйнiше: - Це ти, Пантелiю? - Та неначе я. - Ну й перелякав. До само? смертi! - вискаку? на поверхню Остапець, а за ним Свириденко з гвинтiвкою, облiпленою землею. - Що ви тут робите? - перепиту?. - Зброю шука?мо - Ех ви, вояки! - докiрливо похитнув головою. - А що ж, по-тво?му, робити нам? Фашистовi горба гнути? На нас убитi не погнiваються, що взяли в них зброю захищати живих. А вiдвою?мо свою землю - з усiма почестями i на найкращому мiсцi похова?мо обох братiв. Засипай, ?вгене, - з серцем говорить Микола Остапець. - Бач, коли б сидiли вдома, - кидаючи землю в яму, дiловито поясню? Сидоренко, - курчат навряд би чи висидiли, а так добули двi гвинтiвки i пiвсумки патронiв. - Набо?в трохи менi дасте, бо маю всього чотири. - Це можна, - добрi? голос Остапця. - Куди тобi? В кишеню?.. А в братськiй могилi, дiзналися, кулемет лежить. Треба подумати щось... Шанобливо засипали невiдому червоноармiйську могилу i, не вертаючись у село, пiшли до повстанського яру. XLII Свiжовикуреним дьогтем намазали чоботи, витерли руки травою i сiли на одному великому пнi, притуляючись плечем до плеча. - Як живеш, старий? Про батька нiчого не чувати? - клiпнув довгими вiями Степан Синиця, що вони аж злетiли до широких розгонистих брiв. - Нi, не чути, - тихо вiдповiв Андрiй. - А ти не бре? - допитливо подивився у вiчi. - Хто бреше, тому легше, - косуючи, вiдповiв приказкою. - Андрiй, пiшли рибу глушити! - по-змовницькому пiдморгнув Степан. - А чим? - Толом. - Де ж ти набрав? - жваво стрепенувся. - А тобi що? Кортить бабi шкуринка? - Кортить! - щиро признався. - Для чого? - Та... рибу глушити. - Ой, пiдманю?ш? - похитав головою i вийняв з торбини два бруски жовторожевого толу з хвостиками бiкфордового шнура. - Все готово? - Все. Тiльки пiдпалити. Не побо?шся у воду лiзти? - Чого там боятися? Не тiльки у воду не побоявся б полiзти... - А й куди? - примружився Степан. Навiть у вогонь, - вiдповiв ухильно, але багатозначно. Хороший ти, Андрiю, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками пройде. Побiгли. Андрiй найшов очима в просiцi коня i кинувся наздоганяти Степана. За останнiй час пiдпарубок був чогось посмутнiв i одночасно подобрiшав. Щось трапилося з ним. Не знав Андрiй, що i Степан мучився: Дмитро Тимофiйович поки що не брав його до загону. Неначе лебiдь, купалося сонце в лiсовому озерi, воно вiд краю заросло чубатим очеретом i широкою рогозою. На щастя Андрiй помiтив у заростях старий довбаний човник, витяг його на берег, дiстав -тичку замiсть весла. - Кидаю! - пiдпалив Степан бiкфордiв шнур, кинув тол у воду, а сам притулився до верби. Нескiнченно довго тягнувся час. Нарештi почувся вибух, i райдужне склепiння пiдвелося посеред озера, заграло сяйвом. Хлопцi кинулись до човна. На зелених сплесках ряботiли оглушенi щуки, плiтки, бiлiло i розтiкалося шумовиння малька. - Хватить на вечерю! - захоплено вигукнув Степан. Вiн iще хотiв кидати тол, але Андрiй розрадив: - Може якийсь нiмець чи полiцай почу?, тодi не оберешся лиха. Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самi побiгли до лiсу на старе мiсце. - Коли б це так фашиста глушити, як рибу, - прикриваючи травою торбину, промовив Андрiй. - Не побоявся б? - Не побоявся б, - огрiвся поглядом з жадiбними очима. - Андрiю, - пiдсунувся Степан до хлопчика. - Давай на пару будемо германа бити. Шляхи мiнувати. Диверсiйною групою станемо. Розумi?ш - диверсiйною групою. Згода? - Скiльки я вже про це думав! Звiсно, згода. А ти вмi?ш мiнувати? - Умiю. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залiзниця близько не проходить - доведеться на дорозi встановляти. - Тол у тебе ?? - Все ?. Тiльки поклянiмось, що нiколи не видамо один одного, в яке б лихо не попали. Клянiмося, що вiрно, як дорослi, будемо захищати свою Батькiвщину. - Клянуся! - пiдвiвся з землi Андрiй, блiдий i гордовитий. - Клянуся! - повторив Степан, i потиснув руку сво?му меншому друговi. - Завтра вранцi скрiпимо свою клятву дiлом. - Нi, тiльки пiслязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб нiхто не бачив... Туманного свiтанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби ?дко? холодно? пари, Степан заклав саморобну мiну в неглибоку ямку i обережно засипав ?? щебенем. - Зрозумiв усе, старий? - Зрозумiв, - прошепотiв Андрiй, i обо? обережно кинулись у лiс. - Хоч би хто з наших людей не пiдiрвався. - Не пiдiрветься. Фашисти так рано не пускають, - заспоко?в Степан. - Я все врахував, д?тко. Через пiвгодини вдалинi загула машина, i хлопцi ще далi подалися в гущавiнь. - От вона тiльки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у капсуль - i полетить машина в безвiсть i трiстя. Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже розсочилося в туманнiй тишi. Згодом iще про?хало кiлька машин. На сходi невидиме сонце накидало на зеленаву голубiнь нерiвне пiвколо блiдосвiтлих покручених мазкiв, а вибуху й досi не було. - Що воно таке? - хвилювався Степан. - Може капсуль негодящий? А може помiтили фрици? Так нi, - маскували добре, - заспокоював себе i здвигав плечима. Ще прогуркотiла машина. I неждано розрив приголомшив ?х. Аж поприсiдали хлопцi, а потiм полетiли до коней, щоб скорiше пере?хати в iншу дiброву. - Одна машина ? на нашому рахунку. Чу?ш, на нашому! - сяючи усмiшкою та бiлими пiдкiвками дрiбних зубiв, пригинаючись до коня, повернув Степан голову до Андрiя. - Менi аж не вiриться, - стримано вiдповiв Андрiй. I в цей час йому так захотiлося побачити батька, приторкнутися до його мiцно? руки, що вiн мимоволi, схиляючись на гриву коня, примружив очi, щоб яснiше уявити свого рiдного тата. - При?хали! - гука? Степан i по-змовницькому, однi?ю бровою, пiдморгу? Андрi?вi. - При?хали!.. - Чуючи бурхливий приплив сили, Андрiй на всьому скаку зсковза? з ши? коня на траву i легко бiжить I уперед, щоб не впасти на розколихану землю. З-пiд його нiг двома райдужними струмками бризка? i летить наполохане листя. Степан ста? в гордовиту позу, ще раз пiдморгу? Андрi?вi, мовляв: ну, як дiла, малеча, - i, збивши картуз на саму макiвку, почина? завзято спiвати: Тобi, фрицю, в землi гнити, Менi молодому мед-горiлку пити... Увечерi хлопцi дiзналися, що на шосе пiдiрвалась машина з фашистами. Вбито шофера i чотирьох солдатiв. - На мiй рахунок запишемо трьох фрицiв, а на твiй - двох, - твердо вирiшу? Степан. - Тобi, може, шкода половину фриця? - говорить таким тоном, що виключа? всякi заперечення. - Нi, не шкода. - Отож бо i ?. Старшинство треба понiмати! XLIII Поспiшала Соломiя i дух затаювала. Не чула, як били по головi, в обличчя вогкi вiд туману кущi, безлиста рокита, гiлки дерев. Чи то лiсовi шуми, чи кров так гудiла в головi? I думала, i думати боялась про свого рiдного батька. "А що як нема? - аж вiдкидало назад. - Нi, нi! ? мiй тато!" - бачила в уявi його бiля вуликiв, самотнього, запечаленого. Пiт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлi губи i теплою росою падав на землю. А всерединi то спалахував жар, то розтiкався холод. Вона зараз забула за все, тiльки iнстинктивно вiдчула, що хтось iде за нею, бо в уявi, блискавично змiнюючи одна одну, проносились картини дитинства, юностi - все, зв'язане з образом батька. Вона навiть чула, як пахнуть пергою його шершавi, почорнiлi пальцi, як вi? тютюном од сиво?, аж позеленiло? бороди. Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лiсовий сад, i зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хiба ж не вона при?жджала сюди по яблука, грушi? Хiба не тут ?? першi дослiди налилися теплим соком i закрасувались плодами, наче новорiчна ялинка? Ось i черешня темнi?, з яко? колись падала на росисту траву. Ще трохи пробiгти по стежцi, i роздасться лiс, огинаючи широкими крилами прогалину. I пiдсвiдомий острах враз сипнув шматочками льоду за спину. Бiгцем уперед. - Ой, - опуска? хустку на плечi i, чуючи приплив недобро? млостi, обважнiлою рукою невмiло розстiба? блузку. А пальцi мимохiть ударили по вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував ??. Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась помiж деревами. Кiлька разiв натиснула на клямку, i залiзо гулко задзвенiло в сiнях - видно, там стояли порожнi кадуби. Як довго тягнеться час! ?? серце мало не вискочить з грудей, а обличчя раптом почина? стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, i в цей час вiдкриваються хатнi дверi. - Хто там? Чу? такий знайомий голос i, захлинаючись од хвилювання, ледве промовля?: - Це я, тату. Соломiя ваша. Ой, таточку! - Дитино моя! - забилося в сiнях. Вiдчиняються дверi, i вона млi? на батькових грудях, вiдчуваючи, як на не? пахучим дощем посипалась борода. - Соломi?! Доню! Жива? Здорова? - тягне ?? до хати i знову цiлу?, по-старечому м'якими губами. - Жива! Здорова! - i сльози зриваються з ?? очей, як перше зривався пiт з обличчя. - А я вже тебе, доню, був поховав, як довiдався через Дмитра Тимофiйовича, що фашисти перерiзали шлях. За журбою мiсця не мiг собi знайти. - Де тепер Дмитро Тимофiйович?.. Ой, таточку, рiдний! Чи скучили так за мною, як я за вами? - Ще й пита?! - I вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках, бородi. - А Дмитро Тимофiйович у партизанах. Ранiше був бригадиром, а став командиром, - промовив пошепки, прихиляючись до не?. - От молодчина! - захоплено вигуку?. - I вже що-небудь зробив його загiн? - Куди тво? дiло! Ворочають свiтом хлопцi, аж земля гуде. Побачишся з ним. I Соломiя тiльки тепер згаду? за Михайла, б'? себе рукою по головi: - Тату, в нас нiкого нема? - А хто ж ма? бути? - Так ждiть зараз гостя! - i прожогом вибiга? з хати, бiжить до вуликiв i попада? просто в обiйми командира. - Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хатi!. Пробачте менi. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала... Голова обертом iде. "Яка вона хороша!" - Мiцно вбира? у себе медовий повiз, що лл?ться iз сiней в осiнню нiч. Притримуючи Соломiю за руки, Созiнов тихо ступа? на порiг. Вiд хвилювання дiвчина навiть не помiча?, що ?? пальцi стискають пальцi командира - Просимо до хати, - наближа?ться до нього Марко Григорович. - Притомилися, в лiсах блукаючи? - Не мандрiвка, а бездiяльнiсть притомила, - Михайло обережно i шанобливо здоровка?ться з пасiчником. - То для вас знайдеться у нас робота! - Пасiку стерегти? - Нi, трутнiв викурювати. - Щось у вас ? на прикметi? - радiсно схоплю? натяк. - Аякже. А поки по невеличкiй i вiдпочивати... Ще крiзь сон вiн чу? метушню Соломi? бiля печi, i смiх, i щасливий голос Марка Григоровича. - Вставай, хлопче, гарячi млинцi ?сти, - вiдхиля? половинку дверей старий пасiчник. - ?сть вставати! - широко осмiха?ться i мружиться вiд сонця, що бризками обмивало шибки. - То коли почнемо трутнiв викурювати? - Не терпиться? - Не терпиться. - Почекай трохи... Деньок який сьогоднi ловкий. Чи не ви його з собою принесли? - Соломiя вам його приставила. - А вона може, ~ смi?ться Марко Григорович. - Вона у мене як веснянка. Пiсля снiданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломiя повiдомила: - Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лiсах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловiк. - Невже? - радiсно подивився на дiвчину. - Так батько сказав. Пiдемо в партизани? - I ти пiдеш? - А як же може бути iнакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? - здивувалась i образилась. - Нi, трутнiв викурювати, - згадав слова пасiчника, засмiявся. * * * Темнi, шелестливi i та?мничi осiннi ночi в лiсi. Тривожно спiва? над тобою розгойдане верховiття, а земля озива?ться сонним зiтханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тiнь, зашелестить оксамитними крилами, i смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, вiйне над землею. Крiзь волокнистi хмари проб'?ться молодик i знову, темнiючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вiтер iз лiсового озера донесе пiвсонний качиний крякiт та сумовитий кергикет бiлогрудих кажар. Уже кiлька ночей з тривогою i надi?ю прислуха?ться Созiнов до лiсових перегукiв. Тiльки не вплiта?ться в них чоловiчий голос, хода. Пообiцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловiка, а не присила?. Вбираючи в себе неясне сплетiння лiсових звукiв, Созiнов у думках переносився в тi мiсця, де почнеться нова сторiнка його бойового життя... I чим бiльше думав про Соломiю, тим бiльше вона вiддалялась вiд нього. Тiльки найяскравiше вирiзьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповiдав Марко Григорович... - Пора спати, Михаиле, - наче здалека долiта? глухуватий голос. - Не бiйся, прийдуть за тобою. Певне, хлопцi на роботi були. Роботящi вони. Кiлька груп карателiв у дим розметали. Ну й на залiзницi порядки наводять. Лежить там обгорiлого залiзяччя, як смiття. З остраху фашисти почали навколо залiзницi вирубувати лiси. Воно таке дiло. Фашист люту?, а партизанський загiн росте. Дуже тямущий комiсар у загонi. До роботи пожадливий i слово сердечне ма?. Поговорить iз людьми - свiт у очах мiня?ться. Ти теж комунiст? - Комунiст. Коли б уже скорiше приступати до дiла! Пiрна? у плани партизанських операцiй, наче й справдi вже перебува? в загонi Горицвiта... Далеко за пiвнiч, коли вже осiння вогкiсть добира?ться до кiсток, заходить у хату i, втомлений сподiванням, ляга? на топ-чан, а думки кружляють i кружляють, просячи дiла, широкого i завзятого... I знову сниться йому штаб першого дивiзiону в напiвтемнiй землянцi. Вiн готу? данi артпiдготовки, а над картою сидить начальник розвiдки старший лейтенант Зу?в. - Звони Туру, - наказу? зв'язкiвцевi i в той же час чу?, що з Туром щось сталось. "Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула", - пригаду?, проте пильно дослуха?ться до голосу зв'язкiвця. - Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, - переда? трубку бо?ць. - Це Буг? - з тривогою вслуха?ться у вiдповiдь, мiцно притискуючи трубку до вуха. - Буг слуха?, - чу? чiткий спокiйний голос Тура. - Тур? Це ти? - дивуючись, радiсно запиту?. I чу? ще чиюсь мову i здивований плескiт жiночого голосу... Неначе Соломiя? Що воно таке? - Созiнов!.. Мiша! Дружок! - вигуку? Тур. I командир розплющу? очi, здивовано пiдводиться на лiжку i нiчого не може зрозумiти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чи?сь проворнi, мiцнi руки, i знову луна? щасливий схвильований голос Тура: - Мiша! Михайло Созiнов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти? Вiн зiскаку? з лiжка, незрозумiле i здивовано водить очима. Потiм догаду?ться про все i охоплю? руками невисокого, тонкого Тура. - Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобi всячина! Як же ти мене пiзнав? - Ще й пита?! Я тебе й на тому свiтi впiзнав би! - смi?ться Тур, звiльняючись з -мiцних обiймiв товариша. - Почекай, бо костi розтрощиш, хай йому дiдько. Полiца? не додушили, а тепер товариш додушить. П'янiючи вiд радостi, вiн забува? про все. I тiльки згодом помiча?, що в хатi сто?ть iще високий ставний чоловiк середнiх рокiв з невеликою кучерявою бородою, а бiля нього в шинелi, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок. - Знайомся з командиром партизанського загону. - Дуже при?мно. Лейтенант Созiнов. Чув про вас багато, - стиска? мiцну руку. - I про вас чув, - примружу?ться Дмитро. - Вiд кого? - диву?ться. - Комiсар не раз розповiдав. - А, вiн може наговорити всього, - всмiха?ться i знову ближче пiдходить до Тура. Iще випробовують один одного руками, неначе сумнiваються, що дiйснiсть - не сон. - I як воно може бути в життi? - щиро диву?ться Созiнов. - Усе в руцi господнiй, - робить удавано покiрний вираз Тур, i вся хата вибуха? смiхом. - Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасiчнику, соiзволите? Пасiки у нас нема, а штаб знаходиться пiд деревом - i дощ капа?, i вiтер продува?. А у вас органiзма тендiтна - на бiлих постелях спите, - Товаришу комiсаре, хоч старшим помiчником молодшого куховара приймiть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животi три днi бурчатиме, а на четвертий дуба дасте. - Коли зброя ?, то може командир i прийме. Вiн у нас без збро? i рiдного батька не взяв би. - Та ? така-сяка цяцька, тiльки не доберу, як вона стрiля? - чи дулом, чи держалом, бо те i друге кругле. I за тими словами, не удавано нiжними, а солонуватими, перемежованими i згадками, i жартами, i просто, здавалось би, дрiбницями в таких випадках, кри?ться справжня дружба, любов. Добре i щиро смi?ться Тур, як давним-давно не смiялось. Марко Григорович дiста? лiтр самогонки, хвалить: - Чорти б його батька вхопили. Таку iз слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловiк не питущий, а набираюсь, як чiп. Дмитре Тимофiйовичу, тобi на покутi сiдати... - Чому ж менi? - Не за чин, а за роботу. - Тодi Тура садовiть. - Обох. Ви ж у нас отецькi дiти! Це саме головне. - Оце коли б побiльше таких дiтей, то не переводився б свiжий фашист у пеклi, - обзива?ться Пантелiй Жолудь. "Он якi вони, народнi месники", - з захопленням i заздрiстю огляда? Тура, Горицвiта i Жолудя. Хочеться сказати ?м щось при?мне, радiсне, значуще, але, як i здебiльшого бува? в таких випадках, не знаходиться потрiбне слово, а те, що крутиться в головi, зда?ться дрiбним i неповноцiнним. - На радiсть нам, на погибель ворогам i всiм сучим синам, що роблять горе нам! - пiдiйма? першу чарку Марко Григорович. "Нема сюди Варивона. Вiн i випив би, i наговорив би, i дiла - гори перевернув би", - згаду? Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч i сто?ть там на вартi Федiр Черевик. - Дмитре Тимофiйовичу, приймай його, - любовно кива? Тур головою на Созiнова, - начальником штабу. От побачиш, i мiсяця не пройде, а вiн тебе сво?ми паперами викурить iз тепло? землянки на мороз. - I мене приймайте, - пiдводиться Соломiя з-за столу. - Навiть пару днiв не погостивши? - хита? головою Марко Григорович. - Не до гостювання тепер. Приймете? - У нас нема пасiки, - хоче вiджартуватися Дмитро. - Я серйозно кажу, Дмитре Тимофiйовичу. - Серйозно? Ми поки що жiнок у свiй загон не прийма?мо. - Чому? - натягу?ться голос у дiвчини. - Чому? Де ж з вами дiнешся? Живемо в однiй землянцi... - Дмитро Тимофiйович хоче запорозькi звича? встановити у загонi... Справдi, ми жiнок поки не прийма?мо, а дiвчат можемо, - Тур непомiтно кива? Дмитровi. - Так, значить, приймете мене? - насiда? Соломiя. - А ти ж хiба незамужня? - перебiльшено диву?ться Дмитро. - Ну, що ж, тодi нiчого не зробиш - доведеться прийняти. Тiльки не думай, що тобi з медом буде. Помiркуй краще, - i знову косу? на Тура, чи не смi?ться той. Але Тур, незвично почервонiлий i радiсний, гаряче розмовля? зi сво?м другом. Марко Григорович пильно дослуха?ться до розмови Дмитра i Соломi?. Коли ж усе пiшло на лад, вiн непомiтно вийшов з-за столу i попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасiчником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вiкторiвни Кушнiр. - Головиха прийшла до нас. I не пустив би, так начальство, - наче розгублено повiдомив Марко Григорович i розвiв руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми. - Ольго Вiкторiвно! - Горицвiт рвучко пiдвiвся з-за столу i пiшов назустрiч молодицi. - Дмитре Тимофiйовичу, рiдний... - мiцною рукою здоровка?ться з командиром i зупиня?ться серед хати, по-дiвочому струнка, з гордовито пiднесеною головою, а виразнi заволоженi очi з захопленням слiдкують за кожним порухом мужньо? постатi. - Чогось i в снах i наяву бачила тебе тiльки партизаном. Завжди вiрила тобi, як сво?й дитинi, як серцевi сво?му... Що ж, Дмитре Тимофiйовичу, була я в тво?й бригадi, а тепер приймай до свого загону. - Дмитро Тимофiйович жiнок не прийма?, - весело обiзвалася з-за столу Соломiя. - Як не прийма?? - нахмурилась Ольга Вiкторiвна. - Жарту?ш, дiвчино. - Звiсно, жарту?, - спiдлоба глянув на Соломiю. - Чого розходилась? Що ми, Ольги Вiкторiвни не зна?мо? - Та зна?мо, - покiрно нахилила голову Соломiя i знову приснула. - Але ж у вас тiльки одна землянка... - Одна? - диву?ться Ольга Вiкторiвна. - То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милу? доля, хтось на сипняк захворi??! - Чу?ш, як правильно сказано? - зверта?ться Дмитро до Соломi?. - Та чую. Але чи ма? Ольга Вiкторiвна зброю? В хатi заряснiли усмiшки. Дмитро хотiв гримнути на Соломiю, але Ольга Вiкторiвна, метнувшись у ванькир, принесла звiдти горбатого нiмецького автомата. - Хiба ж не видно, кого прийма?мо? - задоволене промовив Дмитро i почав оглядати зброю. XLIV Похитуючись, Барчук увiйшов до хати i зразу ж зупинив погляд на припухлому вiд слiз обличчi Горпини. - Ти чого розрюмсалась? - кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилястi вуса. - Карпо покида? нас. - Як покида?? Чи ти при сво?му умi? Вночi прибув i вже покида?? Може з п'яного розуму коники лiпить? - тверезiючи, гостро подивився на жiнку. Горпина тiльки рукою безнадiйно махнула на дверi свiтлицi. Сафрон поправив розкуйовджений чуб - i, молодцювате пiдiймаючи груди, посунув у другу кiмнату. Бiля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тiнь. Тому лице його здавалося на диво чорним i чужим. Насупроти Карпа сидiла мовчазна, iз мiцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До не? пташеням притулився Данилко. - Слава Укра?нi! - спробував пожартувати, але вiдразу почув, що його слова упали, мов камiнь у воду. Карпо пiдвiв похмуре обличчя вiд столу i стомлено, насмiшкувато покосився на батька. - Що? Хильнули? Веселi ви не по часу. - П'ю, та розуму не пропиваю, - спробував бадьоритися, одначе вiд того насмiшкуватого олив'яного погляду стало не по собi; крижаним струмком почав просочуватися неспокiй, i знову заборсались думки, тривожнi, ?дкi. Не просвiтлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому свiтi. - Тiльки глядiть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатiти почали. Пуповиною може вилiзти це багатство. Обережнiше, обережнiше треба дiяти, - обвiв очима стiни, позавiшуванi найрiзноманiтнiшими килимами. - Он у Балинi пiдсипали старостi трiйки у мед - здох, як пiвень од чемерицi. - У мед? - насторожився, пригадуючи, що тiльки вчора вiн привiз вiд Синицi дiжку з медом. - У мед. А в Погорiлiй автоматом старосту вздовж плечей пересiкли. - Партизани, значить? - Авжеж, не нiмцi. - Чорти його батька знають, що робиться на свiтi. Не можуть з купкою головорiзiв ради дати! Одна розпуста тiльки кругом. Про Бондаря не раз говорив, а з ним i досi панькаються. Чу? моя душа, що ? ?хня рука у всяких мiсцях. Коли б ото менi повна власть, я скоро дав би раду усяким таким... - Пiшла писать губернiя! - криво посмiхнувся Карпо. - ? у вас первак? Вип'?мо, чи що, на дорогу? - Щось недобре надумався робити. - Та наше дiло таке: побiгав за возом, побiжиш i за саньми. А не побiжиш - голову, як курчатi, скрутять. - Повiсив автомат на стiнi i сiв бiля дружини. Погладив куцими пальцями бiляве волосся Данилка, i хлопчик перелякано заклiпав очима на батька. "Син, а батька сторониться", - задумавсь Карпо, вдивляючись у сутiнки, що наливали шибки холодною, прополiсканою вiтрами блакиттю. За Олену навiть не подумав: усюди хватить такого зiлля - як не Галя, то буде другая. Безпутнi жiнки, падкi на чуже добро i любов, стомлювали його, наповняли все тiло чадною утомою й гулом, спустошували неряснi, але допитливi думки, мiцну пружнiсть i силу, як серп спустошу? зiлля. Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться випитувати, а спiвбесiдник уперто мовчить. - Що воно в тебе трапилось? - нарештi присунувся ближче до окна Сафрон. - П'ятки смальцем мажемо, батьку. - Як? Вiдступа? нiмець? - округлились очi у Варчука. - Нi. Нам наказали у пiдпiлля йти. - В яке пiдпiлля? - Сам не доберу, в яке. I що воно, i до чого воно?.. - Смi?шся? - Еге ж, на кутнi починаю смiятися. - Що ж у тому пiдпiллi будете робити? - Чорт його зна?. Говорять одно, а, як подивлюся, на дiлi чи не iнше вийде. Наше дiло теляче - крутять мозки, як хочуть. - Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, - тихо попросила Олена. - Пiзно, жiнко, за господарство братися. Грiхiв плугом не переореш. Доведеться служити менi, як мiдному котелковi з цi?ю цяцькою, - хмуро, проте театрально, взяв у руки автомат. - Да, поганi дiла, - протягнув Сафрон. - Крутися ж, Карпе, щоб на добре викрутити. - За тим добром, надiйсь, не вгонишся. Зараз таке життя: ?ж, пий, гуляй, рiж, бий. Прожив день - i те добре. Чорт його зна?, не доберу свого начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всiх перехрестях кричали, що нiмець - щастя. А тепер - в пiдпiлля iди. - А яка ваша полiтика до партизанiв? - Бити ?х. - Ага! - багатозначно протягнув. - Це добра полiтика. I з цього "ага" Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Iще трохи - i може догадка стала б оголеною iстиною, але всi цi думки приглушив склянкою самогону: однаково, як плисти. В нього ? тiльки один хиткий берег, запаскуджений, брудний, а на другому мiсця нема. Похрустуючи кiстками, устав iз-за столу. Вогненний чуб упав на лоба, притьмарюючи блиск вицвiлих i спустошених очей. I дивився вже на сина Сафрон, як на вiдрiзану скибку. I не батькiвська бiль, а острах перед невiдомим ворушився в його душi. - Коли ж дума?ш iти? - Сьогоднi вночi. - А Крупяк тiка?? - Нi. - Вiн же теж... головорiз, ще який. Чого ж тодi не йде в пiдпiлля? Це, сину, якась нова гра у пiжмурки. - Напевно так. - Може б до нього пiшов? - Боюся. - Крупяка бо?шся? - Його ж. А що коли ця гра в пiжмурки комусь потрiбна на якийсь час? Тодi Крупяк видасть мене i не охне. Все вислужу?ться, i злий, як пес скажений, люту?, що вище начальника полiцi? не пiдскочив... Треба спочатку рознюхати, що й до чого. До болю не хотiлося кидати затишного кутка Навiть уже в думцi пожалiв, що не зашився спочатку вiйни, мов коро?д, у дерево. Але перед очима вставали нiмi закатованi люди, i вiн мимоволi потягнувся до нiмецько? збро?, немовби в нiй знайшов захист од видiння. "Тьфу! - яким тендiтним став. Напевно, про всякi там нерви не брешуть лiкарi". - Ти менi з оружi?м не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! - -вiдступив у сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло. Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився: - Страшно умирати? - Коли б мав три голови, не страшно було б. - То тiльки змi? бувають триголовими, - кинув, аби що-будь сказати. Але цi слова пересмикнули Варчука i породили глуху неприязнь до сина. Бо не раз доводилось Сафроновi чути, що люди обзивали його цим прiзвиськом. "Дарма, хай що хочуть кажуть, аби вiн пожив у свою волю. Бiльше менi нiчого не треба на свiтi. Пiсля мене хай сама земля догори перекинеться". Холодно? ночi добрався молодий Варчук до неспокiйного голого лiсу i чомусь полегшено зiтхнув, коли увiйшов у Куций яр. Навколо горбатились тiнi, i Карпо, сам того не помiчаючи, також згорбився, шукаючи очима тiнi з нацiоналiстичного "провода". Ось i той шлях, вiд якого розсохою кинулися врозтiч двi вузькi, притрушенi листом дороги. Цей сухий лист тепер шумiв, як водопад, жаринами опiкав ноги, i Карпо старався стати на тi латочки оголено? землi, якi не перехитували на собi жодного живого слiду. Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з ши? автомат, стрибнув пiд захист дерева. На дорозi чiткiше окреслилися двi постатi в нiмецькiй формi. "Засiдка, - майнула думка. - Я вам засяду", - люто притулив автомата до плеча. Але зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвiту сво? ж братчики знайдуть i, як соняшниковi, голову скрутять. Безшумно, зiщулившись, метнувся назад, i в цей час, мов насмiшка, пролунали хрипкi слова: - Слава Укра?нi, героям слава! Карпо мимоволi пiдтягнувся i, пригинаючись, заклешняв на дорогу. Назустрiч йому в супроводi охоронника йшов сам заступник окружного провiдника. На ньому була нiмецька шинеля синього кольору, високi нiмецькi чоботи i есесiвський кашкет. "Хоч би хвалену мазепинку з вилами[12] надiв". - Виструнчившись, допитливо оглядав огрядну постать. I раптом повеселiшав: "Значить, то тiльки гра у сварку"... Все було так, як i думав вiн. * * * На другий день, тiльки почало свiтати, Сафрон Варчук запрiг вороних i, вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жiнка, понiс поперед себе до брички дiжку з медом. Одначе не встерiгся: тiльки вхопився за залiзне бильце, як з порогу непривiтно обiзвалася Горпина: - Куди ж ти мед повiз? Знову пиячити? Розпаскудився гiрше всякого... - Цить! Не тво? бабське дiло! Бо я тобi так розпаскуджусь, аби до вечора вижила! - страшно завертiв очима i стьобнув конi батогом. "Iч, проклята баба, все тобi до крихiтки побачить. I видумав бог таке вiдьомське зiлля. Тьфу!" - скосив очима i похапцем, наче кидаючи хлiб до рота, перехрестився. Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату. - Раненько ти, Сафроне, притаскався, - здивувався пасiчник. - Якого ти менi меду всучив? - не привiтавшись, зупинився посеред хати з дiжею, неначе весiльний староста з хлiбом. - Як якого? - обурився старий пасiчник. - Самого справжнього. Липового. - Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном смердить. - Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медовi? - Та баби вони такi, - примирливо погодився. - То щоб не було гризнi вдома - перемiни його. Зна?ш, баба - бабою. Хiба з ними кашi навариш? Упнеться тобi, як норовиста коняка - нi тпру, нi но. - Ет, морочиш тiльки голову... Коли Марко Григорович унiс нову дiжку крупкуватого меду, Варчук допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не тремтiли, i на душi Сафрона трохи вiдлягло. - Ану, покуштуй, який вiн! - Перший сорт, - з ножа з'?в грудочку пасiчник, i Сафрон зовсiм прояснився, лаючи себе за дурнi сумнiви. Проте дорогою знову завагався: трошки, може, i не пошкодить, а коли бiльше з'?сти?.. XLV Вранцi Дмитро i Созiнов об-ходили сво? володiння, установлюючи головнi позицi? оборони. Карту одноверстку начальник штабу розбив на сектори i тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонiв, секретiв, постiв. Там, де Городище прикривалось болотами, вiн думав виставити лише рiденький ланцюг партизанiв, а основнi сили скупчити на сухих лiсових спусках у яр. З приходом Созiнова звiдкись непомiтно з'явилася вiйськова лiтература, особливо з тактикою лiсового бою, карта, де червонi смуги накреслили становище на фронтах, бiноклi, i новозбудована штабна землянка почала нагадувати Туровi штаб першого дивiзiону. Дмитро вiд палiтурки до палiтурки прочитав усi книги, якi дiстав Созiнов, але за поясненням незрозумiлих мiсць звертався тiльки до Тура. У вiльнi години довго засиджувався над теоретичними матерiалами, почуваючи нову насолоду i мiцнiшу впевненiсть у сво?х силах. Те, що здавалось темним, вiдштовхувало сво?ю невiдомiстю, ставало простим, ближчим i рiднiшим. - Не подоба?ться менi, Дмитре Тимофiйовичу, оборонний бiй. Тяжкий вiн для нас - резервiв нема, бо?припасiв нема... - Партизанам вiн не пiдходить, - погодився Дмитро. - Наше основне завдання: наробити шелесту, посiяти панiку, грозою врiзатись у ворога, розметати, а потiм - лови вiтра в полi. Та що зробиш? Треба до оборони готуватись. Не сьогоднi - завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни вже нишпорять по лiсах. - А тут ще й зима на носi. Пiдморозить болота, оголить нас. Обходячи лiси, вибираючи найзручнiше мiсце для кругово? оборони, вони з подивом побачили, як несподiвано осiнь зустрiлася з зимою. Вiтер повернув зi сходу. Раптово потемнiло, i невидимий мiрошник сипнув таким лапатим снiгом, що чорнотiла земля за кiлька хвилин одягнула .бiлу сорочку, немовби готуючись до лихо? години. Потiм потеплiло, закапало з дерев i з iмли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у блiде хутро. Зблизу, на вiдсоннi, рожевiли хвилястi тумани, мов спiнене вино; далi - голубiли, сизiли, а в затiнку чорнiли, як нiч. Пополуднi сонце знову зникло, i всi лiси i небо потонули в червоному тривожному мороку. I цей густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче стиснув його серце: вiн ще раз нагадав про те горе i страхiття, що налягло над всi?ю землею. - Товаришу командире! - з червоного мороку вiн чу? голос Пантелiя Жолудя i в душi осмiха?ться, як осмiхаються зверхньою усмiшкою батьки, дивлячись на сво?х любимих дiтей, добре розумiючи ?хнi прекраснi риси i хиби. Розводячи туман, у просiцi з'явля?ться високий кремезний партизан з жiночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелiй пiдтримав ??. Дмитро скаменiв, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю. Свiжа рана почорнiла i скривавила обличчя дiвчини вiд вуха до перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма. - Звiдки ти, дiвчино? - З Лисогiрки, - опустилась i сiла бiля дерева на землю. Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на нiздрюватiм снiгу. - Неси ??, Пантелiю, до фельдшера. - Нi, - подивилась ?диним округлим i глибоко запалим оком на командира. - Я розкажу вам... - Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш. - Тiльки зараз! - Тихим, але на диво твердим голосом почала розповiдати: - Вчора з гебiта при?хав прочiсувати село начальник СД iз сво?м загоном... Що вони робили! Що вони тiльки робили! - закрила обличчя червоними руками. - Цiлий день роздягнуту протримали на дощi i холодi... Косами закрила вуха, щоб не застудити... А увечерi почали нас убивати... Зав'яжуть позаду руки вузлом, до ши? прив'яжуть брусок толу, пiдпалять бiкфордiв шнур, - i на шматки розлiта?ться людина, Плачемо, трусимось ми, а нiмцi й начальник смiються. Сам сатана таким смiхом, певно, не смiявся... Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали, а повели розстрiлювати в яр. Обступили нас охоронцi, iдуть з лiхтарями, останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула я: земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей час ударили пострiли. Ще пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля мене так страшно закричала дитина: "Мамо! Мамочка!" Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його... Як воно, бiдне, жити хотiло. Дали по нiй чергу - i осiла дитина... Знепритомнiла я... Земля була дуже холодною - от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту збро?, нi стогону, нi плачу... Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i в сво?й кровi. А як добралась до вас, вже добре й не знаю... Сьогоднi мають "прочищати" Костянтинiвку. Коли можете - врятуйте людей... - i похилилась обличчям у снiг... Пантелiй Жолудь понiс ?? до табору. - Товаришу командире! - прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. - Якогось пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас при?хав, а до молока навiть не пiдпуска?. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного боку подумати - може хитру? дядько, а коли передумати - може дядько фашистiв обхитрив i вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями. - А ти як дума?ш? - Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, - i хитрюще обличчя Слюсаря береться такою далекою усмiшкою, наче вiн крiзь лiс бачить молочаря. Пiшли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту пересварку. - Обманути нас, старий, дiдько, захотiв? Ми тебе провчимо, що повiк заречешся обманювати. - Обережнiше менi! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки - зараз на вас увесь пужак поламаю, - лементував розлютований голос. - Ми тебе полама?мо... Молочарем прикинувся. - Лиха година прикинула. Ой, обережнiше менi... Це ж народне добро. Бiля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бiдони, i кожного разу крiзь огрубiлi пальцi стiкало зерно. А на возi, охаючи i лаючись, метушився низкорослий чоловiк, люто поблискуючи упертими карими очима. - Дмитре Тимофiйовичу! - раптом вiн пiзнав Горицвiта, зiскочив з драбиняка i, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. - Дмитре Тимофiйовичу... дорогий... - Даниле Петровичу! - мiцно обняв Горицвiт Навроцького. Партизани, нiяковiючи, застигли бiля воза з повними жменями зерна. - Дмитре Тимофiйовичу... При?хав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього. Приймеш? - жалiсно дивиться у вiчi командира. - Прийму. - От i спасибi тобi! - Мiцно потис руку i зразу ж владно крикнув на партизанiв: - Зсипайте менi зерно в тi самi бiлони, звiдки взяли. Це таке зерно, хлопцi, що потiм по пучцi будете просити у дiда на розвiд... Куди, куди намiрився - це ж не таращанське! - А Дмитровi пояснив: - Шiсть рокiв бився над ним. I добився - не виляга? й грибка не бо?ться. - Хоч одним оком можна поглянуть на нього? - з приязною насмiшкою промовив Дмитро, згадавши давню зустрiч iз Навроцьким. Але старий не зрозумiв iронi?: - Дивись хоч обома, - розщедрився i зiтхнув. * * * Над притихлою рiкою сiя? мiсяць i горять Стожари. Тихо подзвонюють на водi першi крижанi голки, шарудять i зiтхають, торкаючись берегiв, що бiлiють першим снiгом, майстерно насiченим дрiбною i примхливою рiзьбою. Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синiшими в глибинi, вигибами з найкрихiтнiших перлин. Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обiзветься пiснею радiо з майдану, не промчаться легкi крильчастi сани, не розсиплять по вулицi веселого смiху дiвчата. Тiльки на перехрестi, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в пiдкидного дурня вартовi громадського господарства. Зрiдка загорла? нiмець iз карально? групи. Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворцi простоволосий чоловiк, i з схилено? набiк голови упаде легенька грудочка снiгу. Лише коло лiсу ворушаться тiнi; там сильнiше горять - палахкотять снiги, бо перемiщу?ться темiнь i сяйво, iскристе, живе. Часом гра свiтла i затiнку наполоха? пильного служаку, прикладе вiн гвинтiвку до плеча, а потiм знов опустить, затупа? задерев'янiлими ногами. I раптом пострiли. Прямо в полiцi?, де ночу? сам помiчник смертi - начальник СД. I вiрний служака, пригинаючись, тiка? подалi вiд стрiлянини, вскаку? в чиюсь клуню i залазить на засторонок. О, вiн прекрасно розумi?, що означають цi рiзнобiйнi пострiли з автоматiв, мисливських рушниць, обрiзiв. Потiм вулицю розбивають несамовитi крики i з щiлини видно, як "сам" в однiй бiлизнi зi зв'язаними назад руками бiжить вулицею. Щось у нього метля?ться на ши?, перехитуючись вузькою цiвкою вогнику. Вибух! I чорнi шматки м'яса розлiтаються по бiлому снiгу. Полiцай з жахом вiдскаку? вiд щiлини... Як реготав оцей вигадливий начальник СД зi сво?ми зелено-мундирними посiпаками ще сьогоднi вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей. А вночi нiхто не реготав, тiльки Дмитро, шаленiючи, процiдив: - Нехай свiй винахiд на собi спробу?... Це для здоров'я не пошкодить! - так глянув на ката, що той i проситися забув. - Не варто з ним возитися. Розстрiляти! - сказав Тур. - Нi, комiсаре, що заготував, хай те й спожива?. Катюзi по заслузi! - наказав вивести фашиста на вулицю. - I хай люди подивляться, яким стане цей виродок перед ними... Партизанськi заслони, виставленi навколо села, привели ще кiлькох фашистiв. - На майдан ?х, - коротко сказав Дмитро. А потiм селом ударила партизанська пiсня. Скiльки сили i величi, скiльки людяно? любовi вкладено було в слова: Нас по iменi Сталiн не зна?, Та про кожного з нас пам'ята. Вiдчиняються дверi, скриплять ворота. I смiючись, i плачучи, вибiгають напiвроздягненi жiнки, лiнi чоловiки, босонога дiтвора, щоб хоч одним оком побачити Сталiнових хлопцiв. Iз затiнку виступа? постать: - Товаришi партизани, приймiть до себе. - А ти хто будеш? - Iз таборiв утiк. - Зброя ?? - Нема. - У нас без тебе ? кому сало ?сти, - вiдповiда? Пантелiй Жолудь. I Дмитро усмiха?ться, почувши тi слова, якими колись зустрiчали партизанiв. - Дiстану. Приймiть. - Тодi приймемо. Як прiзвище? - Мель Василь. - Так от, Василю. Таких, як ти, скоро при?де ловити Остап Душогубець[13], щоб iз вас формувати вiйсько, - пiдiйшов Дмитро. - Утечу. - Нi, не тiкай. Добровiльно пiди на призовний пункт. Узнай, скiльки в районi жандармерi?, полiца?в, де вогневi точки. А тодi утiкай до нас. Зброю ж захвати з собою. - Добре. Захвачу. Кулеметник я. I Дмитро в супроводi Жолудя поспiша? за партизанами, що спускаються до Бугу. Вода тихо колише зоряний посiв. Коли вже вигрiблись до лiсу, позаду них, на тiм березi, обiзвався рiзкий гортанний голос: - Товаришi партизани! Перевозу давай! Але в цей час з пагорбiв застрочили автомати, i чорна постать кинулась у воду. Кирило Дуденко, що останнiй виходив на берег, вскочив у човен i сильно гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана мiсячна дорiжка, застрибали, видовжуючись, гнiзда зiрок, i хвиля незадоволено, перелякано захлюпотiла, розсипаючись шипучим мереживом на пiску. На серединi рiки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого чолов'ягу. Вiн мiцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась iз перекривленого рота i червоною пiною текла на мокру сталь. "Це справжнiй чоловiк", - подумав, коли задерев'янiле тiло стукнулось на днi човна. Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулi, пiднiмаючи над водою то мирнi синюватi сполохи, то iскристi пунктири дуг. Але вiрилось, як в бiльшостi вiрять мiцнi натури, що нiчого лихого не трапиться й на цей раз. Бiля самого берега куля вдарила в обшивку, i вода, ввiрчуючись вузьким буравчиком, полилася в човен. - Вискакуй, хлопче. Чи вже задубiв? - Човен сильно врiзався носом у шершавий берег. Заточуючись, увесь стiкаючи темними i прозорими струмками, плавець, трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купiль сп'янили чоловiка, пекучим павутинням заснували широко вiдкритi очi. Ще раз похитнувся i мiцно втиснув ноги в крихкий пiсок. Задубiлою, наче перепеченою рукою потягнувся до пазухи; пальцi незграбно й уперто заворушилися бiля серця. Не скоро витягнув невеличку, в цератовiй оправi книжечку. - Партквиток? - нахилився Дмитро до невiдомого. - Партквиток. Скiльки пережито з ним, - пройшло занепоко?ння, коли побачив, що вода не пройшла крiзь церату. - Крiзь вогонь i свинець прямували... Червона книжечка, мов зоря, лежала на руцi, що вже бралася льодком. Та, видно, плавець зараз не чув, як бiля його нiг виграють струмки, як прозора накип стягу? тiло. Завзята, молодеча гордiсть грала на його темному, натхненному обличчi. I Дмитро зараз з новою мiццю, майже фiзично, вiдчув, якою силою наснажу? партiя сво?х синiв. I знову ворухнулись зата?нi пристраснi надi?: "Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато... В дiлах треба вище пiднятися". Пантелiй Жолудь з повагою подав невiдомому незмiнну баклагу з перваком, i той, перехиляючи голову, висушив ?? до дна. - Ого! Це якраз напарник менi! - здивувався Пантелiй. - Як тебе звати? - Симон Гоглiдзе, - цокаючи зубами, вiдповiв i почав скидати з себе чорну вiд води одежу. -