обсипаний землею, спуска?ться вниз. Ось i мiсток. Легенький, дощаний вiн, зда?ться, вискаку? з берегiв i мчить пiд важкi траки. Один невiрний рух - i самохiдка з розгону влетить у рiчку. Мов скам'янiли пригнутi настороженi бiйцi, не одриваючи очей вiд зорово? щiлини. Здавалось, машина злилася з механiком-водi?м, здавалось, розпластавшись, вона човном ковзнулася по мiстку. Увiгнулось, стрельнуло, захрустiло дерево i. покалiчене, потрощене, розсипалось, закружляло на збуренiй водi. - Ти диви! - з недовiрою i захопленням вирвалося в стрiльця-радиста Самохiдка, здибившись, вискочила з в'язкого прибережжя i, круто звиваючись, помчала на батарею. На повнiм ходу вiдкрили стрiльбу. Леонiд, морщачись од напруги, сам повiв огонь по ворогах. Барвисте узлiсся на очах почало чорнiти, розпухати, з корiнням i верхами пiдноситися вгору. Ось неповоротко i тяжко пiдскочила гармата, пiднiмаючи вгору колеса, як пiднiма? полонений обважнiлi руки. - Скапустилась одна! - завзято гукнув механiк-водiй. - Фрицнулась, - повчально поправив замковий Iбрагiмов. Влучним попаданням на шматки розкришило другу гармату, i обличчя Леонiда просвiтлiло, наче небезпека вже минула. Переполовиненi, приглушенi, заслiпленi вогнем, димом i темiнню розмелено? землi, заметушились обслуги помiж порiдiлим чагарником. Але якась сила знову прикувала ?х до гармат, i тяжко заворушились, осiдаючи, мертвотнi чорнi жерла, нацiлюючись на самохiдку. - Блямббб! Як страшний молот по ковадлу, вдарив по самохiдцi снаряд, аж назад подалася вона, а з очей во?нiв кiлькома потоками, вгору i вниз, посипались iскри, закружляли, переповнюючи всю машину. Похитнувся Леонiд i широко рукавом протер заслiпленi очi. - Броню не розтрощило! - шаленою радiстю взялося на мить перелякане обличчя Бойченка. - Не розщепило! - по звичцi поправив товариша Iбрагiмов. - Зате ми ?х зараз розщепимо, - кида? Леонiд. Гримнув вибух. Задвигтiли i врiзалися в землю покорченi шматки третьо? гармати, а скупчена обслуга четверто?, чорна, розкуйовджена, розвалю?ться i розтiка?ться лiсом. Ряба самотня гармата, нацiлена на самохiдку, вивiрчу? останнi розрiдженi пасма диму. "Ми тобi переломимо хребет", - тремтить злою усмiшкою горде, напружене i потемнiле вiд кiптяви обличчя Леонiда. Проте не забува? пильно стежити за лiсом i полем. Коли до гармати залишилися лiченi метри, побачив, як од вузько? лiсово? дороги почали одриватися на луг ворожi танки. Самохiдка розвернулась. Увесь стискаючись в ?дину волю i силу, Леонiд першим напав на залiзнi потвори, перед якими вже забушували темнi, як осiннi дуби, стовпи землi. "Лукiн пiдтриму?. Зразу намацав ланцюг, - зрадiв, обливаючись чорним масним потом... - Головний, тiльки б головний продiрявити..." Полегшено зiтхнув, коли осiла i зачадила димом машина, пiдбита Лукiним. "А головний пре!" Ось вiн розвернувся, нацiлюючись жерлами та бiльмами роздво?них хрестiв. Бiля самих лiнивцiв самохiдки бризнула земля i тяжко загупала по бронi. "Я тобi нацiлюся, гаде фашистський", - летить уперед, забуваючи сво? рiшення - поменше зчеплюватися з танками. Одночасно з вибухом огонь розщепився на головному танку, i вiн запалав, неначе купина смолистого дерева. Самохiдка Лукiна зрива? гусеницю ще з однi?? машини; вона похитнулась, шкутильгнула, залишаючи позад себе розпластаний тяжкий мiх тракiв, i закружляла на мiсцi, вивiрчуючи вогку землю. Не витримавши двобiчного вдару, танки, огризаючись, метнулися в лiси. - Тiкають, тiкають! - радiсно вигукнув Бойченко. - Дряпають! - поправля? Iбрагiмов. Самохiдка, не вмiщаючи веселого гомону, мчить до рiки. Не роздягаючись, кинувся Леонiд у хвилi, шукаючи броду, а екiпаж почав закривати люки, жалюзi, пiдiймати вгору вихлопнi труби. Незабаром, увесь, з голови до нiг, мокрий i заболочений, поверта?ться Сергi?нко назад. - Риби ж у рiцi, хлопцi! Пройти не да?: так i валить iз нiг. Бойченко, це по тво?й спецiальностi - налови! Ото вечеря буде! - Тут риба, товаришу лейтенанте, неапетитна. - Фрицатником тхне, - добавля? Iбрагiмов. Загудiв мотор. Щiльно закрита машина влетiла у воду. До самого дна роздалася навпiл розбита рiчка, i екiпаж з радiстю побачив, як до нього наближалися нашi самохiдки. * * * "Дорога моя Надi?, радiсть моя! Недавно закiнчився бiй, i я знову дописую тобi листа. Вiрю: вiн вiдшука? тебе... Що ж про себе? Твiй бiлоголовий Льоня стара?ться недаремно ?сти солдатський хлiб i дуже, дуже скуча? за тобою. Оце щойно пройшов дощик, i лiсова земля тепер пахне, як тво? коси. Мiй друг, старший лейтенант Лукiн, уже насмiха?ться з мене: "Тобi й дим самохiдки пахне Надiйчиними косами", а сам потай зiтха? за сво?ю дiвчиною... От i експедитор прийшов, поважний, наче сам нарком-поштель; диву?ться, чому не вiдправляю листа. Вiн i не зна?, що менi, як у пiснi спiва?ться, можна надiслати тiльки куди-небудь. Тому й тремтить мiй лист у руцi, як серце..." - Льоню, тебе хазя?н виклика?. Страх задоволений тобою. Я змалював обставини зi всiма деталями, ну i сам якось непомiтно примазався до чужо? слави. Вiрнiше, мене примазали, а я по м'якостi характеру не заперечував: не люблю пiдiймати дискусi? у во?нний час, - смiючись пiдiйшов зiбраний, осмiхнений Сергiй Лукiн до Сергi?нка. - О, ти знову посланi? Надiйцi строчиш? Вже в тебе скоро листи i в самохiдцi не вмiстяться - доведеться на прицепах возити... Та що ж воно в тебе за лист? Почав чорнилом, потiм синiм олiвцем, а закiнчив червоним. - Кольором перемоги! XXVIII Намучилась, нагорювалась, наробилася дiла за свiй вiк Докiя; спокiйнiше думалося на старостi пожити, тiшачи внучат та коло саду пораючись... Не судилось. Iще тiльки сонце загляне у вiкно, а вже десятник калата? гарапником у вiкно: - На роботу, бабо! З невiсткою йди! Гей! I спробуй не пiти. Хтось, може, вiдпроситься, хтось за чарку вiдкупиться, а тобi, стара, всi дороги заказанi - за сина люту? Варчук. Двiчi вже синцi попоносила Югина, намiрявся i ??, Докiю, вдарити Варчук, та чи поговору посоромився, чи совiсть заговорила. На зрубi просо в'язала, втомилася, обiперлась спиною в полукiпок, в далину глянула. Iз лiсу вигинався на пагорбок шлях; як синя хвиля, пiднiмався над полями i масивно плив до самого неба, повз вижатi лани, повз високу самотню могилу. Це ж Дмитро прибуде додому Великим шляхом, увiйде в хату, високий, кремезний, i як вiн ?й усмiхнеться, як вiн до не?, матерi, заговорить, як обiйме ??. I вже бачила свого сина коло себе, вiдчувала дотик його великих рук i не чула, як сльози обривалися з посiчених щiк, падали на рожеву стерню, на босi, порепанi ноги. - Хто ж за тебе дiло буде робити? Може менi накажеш? За сов?тсько? властi хiба так на полi робила? - конем iз дороги звернув Варчук, пiд'?хав щiльно до не?. Гаряче кiнське дихання обвiяло ?? руки, спiтнiлi груди. Несподiвано на старiсть роздобрiв Сафрон, погладшав, наче помолодшав, тiльки синцi пiд очима ще бiльше почорнiли, i, немов заокругленi шматки рашпелiв, були насiченi грудочками губчастого тiла. Казали на селi, що навiть до молодиць почав приставати. Що ж, вiд'?вся на чужому горi. - Чого ж мовчиш, бабо? - Нема менi про що з тобою бали розводити. - Он яка гордовита. Може ще сво?х ждеш? - Таки жду. - Кого? Свого забiяку? - Армiю Червону виглядаю. Сталiна жду. - Не дiждешся, стара погань. Були вашi бiльшовички, та всi вийшли. Ну, чого ж не в'яжеш?! - Чекаю, поки ти переказишся та з очей гнилим туманом щезнеш. - Я ж тебе! - i пiдняв гарапник, на?жджаючи конем на жiнку. Та вiдiпхнула вiд себе гарячу кiнську голову. - Удариш, може? Покажи свою хоробрiсть. Усi в селi кажуть: хоробрий ти, а менi не вiрилось. Ну, вдар! - вперто поглянула на розбухлого Варчука. - Паскудити рук не хочу, хай iнший паскудить. Тiльки штраф завтра, як миленька, заплатиш, - вперiщив нага?м коня i помчав шляхом, закриваючись чорним стовпом пилюки. "Наче й не мати його породила". Одначе швидко забула про це - знову прийшли думки, все про нього, сина свого. I по ночах погано спала, частiше сiдала бiля вiкна, виглядала Дмитра. Тiльки замаячить яка постать на шляху, вже мiсця не може собi знайти. Вiрила, що Дмитро не сьогоднi-завтра подасть ?й звiстку. А днi минали, сушачи вдовине тiло i серце. Стала ще бiльш мовчазною, а коли доводилось сказати яке слово в розмовi, неодмiнно споминала Дмитра. Вбiгла якось у недiлю до Югини Килина Прокопчук. Швидким оком оглянула хату - чи нiмця нема, i усмiхнулась змовницьки i щасливо. - Чу?ш, Югино, що на свiтi робиться? - Нiби що? - кинула замiтати пiдлогу. - Йосифовi дiти цi?? ночi погуляли на шляху - двi машини зiрвали. Трупу нiмецького - що колод наложили, самi ж, як вiтер, зникли. - Чи? це дiти, кажеш? - пiдiйшла Докiя до Килини. - Йосифа Вiссарiоновича, Сталiна нашого. Партизани, значить. - Може i наш Дмитро в партизанах. - Може. А яку нову казку про партизанiв говорять! - Розкажiть, тiтонько! - заiскрилися очi в Андрiя. - То ж казка. - Хай казка, аби про партизанiв. - "Що то в полi червонi??" - запитав нiмецький генерал сво?х офiцерiв. "Мак", - вiдповiли тi. - "Мак? Вирубати, витоптати його, бо вiн укрив поле, неначе червонi прапори". Кинулись фашистськi вояки i на танках, i на машинах, i так, пiшки, винищувати мак. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'?хали до червоного поля - почали вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал сво?х офiцерiв: "Що ж то червонiло на полi?" - "То партизани стрiчки наколювали", - вiдповiли тi. "Не гут, не гут, - похитав головою генерал. - Що ж то буде, коли вони воювати почнуть?" - "Що то в полi так здiйма?ться, то опуска?ться?" - запитав удруге фашистський генерал сво?х офiцерiв. "Ячмiнь", - вiдповiли тi. "Ячмiнь? Вирубати, витоптати його, щоб i стеблини не залишилося". Кинулися нiмецькi вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки винищувати ячмiнь. Ревуть машини, гримлять танки, земля гуде. I тiльки пiд'?хали до поля - почали вгору злiтати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал сво?х офiцерiв: "Що ж то коливалося в полi?" - "То партизани вуса закручували", - вiдповiли тi. "Не гут, не гут, - похитав головою генерал. - Що ж то воно буде, коли партизани воювати почнуть?" - "Що то зеленi? вдалинi?" - запитав втрет? фашистський генерал сво?х офiцерiв. "Вода в ставку зеленi?", - вiдповiли тi. "Зiрвати греблю, спустити воду!" - наказав генерал. Кинулись нiмецькi вояки i на танках, i на машинах, i просто пiшки руйнувати греблю. I тiльки пiд'?хали вони до ставу - почали вгору злiзати. Нi одна машина, нi один фашист не повернулись назад. Утiкаючи, запитав генерал сво?х офiцерiв: "Що ж то зеленiло?" - "То партизани сорочки одягали", - вiдповiли тi. "Не гут, не гут, - сказав генерал. - Що ж то буде, коли партизани воювати почнуть?" - Аж тут земля гуде, спiвають копита, зброя дзвенить i пiсня, наче вiтер, летить. "Хто це спiва??" - запитав генерал сво?х офiцерiв, та вже i питати не було кого: всiх мов корова язиком злизала. - А це ми, партизани! - та як вдарять партизани по гiтлерiвцях, рознесли ?х, мов чорну хмару, а потiм сказали: "Оце здихайте, фашисти, щоб наших квiтiв не топтали, нашого хлiба не ?ли, нашо? води не пили"... - В Янiвських лiсах парашутисти до партизанiв спустились. Послали нiмцi облаву, та мало хто з не? повернувся. Доброго чосу дали, - озива?ться гордовито Андрiй. - Може i наш Дмитро з тами парашутистами, - зiтха? Докiя. - А що ще говорять люди! - не вщуха? Килина. - Кармелюк зi сво?ми хлопцями появився. Фашистiв б'?, полiца?в б'?, бандерiвцiв нищить. I суд простий у нього. Спiймають когось з поганi, Кармелюк у людей пита?: "Що вiн зробив?" - "Палив", - скажуть. "То його спалити на вогнi". I горить проклята душа, а Кармелюк далi, вiд села до села, iде, свiй суд чинить, грiзний i справедливий. - Може i наш Дмитро ходить iз хлопцями Кармелюка. - Чудне ви говорите, тiтонько, - усмiхнувшись, не витримала Килина. - Хiба ж може один чоловiк бути то з Кармелюком, то з партизанами, то з парашутистами. - А де ж йому, по-тво?му, бути? - образилась Докiя. - Може скажеш, на службу до германа пiшов? Вiн у мене нiколи в сiрка очей не позичав, а дороги йому тiльки випадають чи до Кармелюка, чи в партизани, чи в парашутисти. Поживеш - спом'янеш мо? слово. - Нехай буде так, - здвигнула плечима Килина. - Не нехай буде, а так воно i ?, - настоювала мати на сво?му. - Совiсть у нього чиста. - I виходила з хати, гордовито й ображено, коли помiчала в очах сусiдки iскорки подиву. У сад пiд хутором пiде, тiльки сяде бiля розчахнуто? протрухло? дубiвки - тут колись Дмитро любив посидiти. Усе, що було миле Дмитровi, стократ стало милiше Докi?. Прийде з роботи i, коли нiкого нема в хатi, всi Дмитровi фото обцiлу?, до серця притиска?, нiби то самий син був. Хотiла раз Югина з Дмитрово? сорочки пошити блузку Ользi. - Не треба, дочко. Переший iз мо?? блузки. Щось нове з'явилося у вдачi Докi?. Була вона тою самою Докi?ю, господаровитою, статечною, не такою, що зiгнеться, куди вiтер повi?, та коли заходила мова за Дмитра - забувала все на свiтi. I жалiсно було дивитися, i слухати ??, змучену, переболiлу найбiльшими болями - материнською любов'ю. XXIX Дiти нiчого не прощають старшим. На довгi роки западають у ?хнi душi кривди, глибоко i болюче. Привiвши з пашi трофейного коня, Андрiй довго рився на горищi в книжках i незадоволений, облiплений порохном i павутинням, злiз у сiни. - Чого шукав на горищi, сину? - Книжки яко?-небудь почитати. I не знайшов - усе читано й перечитано. - А чого ж ти до вчителя ?фрема Федоровича не пiдеш? - Нехай тому нога вiдсохне, хто до нього ступне. - Нiби вiн що? Запродався? - Чи запродався - не знаю, а що слизняк - всiм вiдомо. - Як ти смi?ш говорити так про свого вчителя? - А як вiн посмiв пiти працювати на молочний пункт, та й ще на людей гримати, щоб скорiше нiмцям молоко виносили? Я ранiше - сиджу в класi - i слова не пропущу. Читаю йому вiрш, оповiдання - усi?ю душею тремчу, чи так зрозумiв написане. Сяде вiн, учитель, коло мене, розбалака?ться i сам щось прочита?. Добре читав - так у мене серце i защемить, i засмi?ться. А тепер вiн людям чита?: "Вiсiмсот лiтрiв молока - небагато. Хто не винесе - корову заберемо", - злiсно перекривив. - Спробував би вiн тепер свою руку менi на голову покласти - у вiчi плюнув би. - Хiба ж так можна? - усмiхнулась в душi. - Можна, мамо. - Може чоловiка горе заставило. - Горе? А Микитi Дем'яновичу, на двадцять рокiв старшому, не горе? Запрошували ж бандерiвцi вчителювати - не пiшов. "Старий", - каже. За п'ять верст рибу в Бузi вудити ходить, з юшки на воду перебива?ться. А повернуться нашi, як цей старий учити нас буде! - А буде, - задумалась Югина, переносячись у думках не .до вчителiв, а до свого чоловiка. Андрiй пообiдав, вислiдкував, коли нiкого не було на шляху, швидко скочив на коня i, пригинаючись до гриви, галопом подався левадами до лiсу. Свистить у вухах вiтер, забива? дух, курличуть дзвiнкi копита, а хлопець упива?ться швидкою ?здою. В лiсi на всiм льоту зiскаку? з вороного, бiжить галявиною, тримаючись за повiд так, неначе летить. Осiнь уже торкнулася лiсу. Розкiшними червоними гнiздами одцвiта? заяча капуста, жаринами горить у безлистих кущах рясний свербиус; бiлий нiздрюватий деревiй пахне густо i владно, прибиваючи сумовитi повiви прив'ялих трав i квiтiв. Восковим нiжним оксамитом вже пiдбито знизу липовий лист; пожовтiли на ньому гострi зубчики, почорнiли в суцвiттi дрiбнi горiшки насiння. В низинах трава дугами припала до само? землi, оголяючи напiвзiв'ялi жовтi голiвки дев'ятисилу. Зацвiтали крихiтнi, неначе вишиття, блiдночервонi хрещики вереску. А у верховiттi коливалися шуми, то зеленi-зеленi, обсипанi сонцем, то срiбнi, наче кожний листок ставав дукатом, то попелястосизi, найбiльш сумовитi - десь хмарити починало. Забуркотiв дикий голуб, на дубi заскреготала сойка, i знову шуми: то стихають, як пiсня, то розростаються, немов повiнь. Пролетiв хазяйновитий, неповороткий джмiль, припав до блакитно? квiтки i незадоволено загув - мовляв, найшла кого перехитувати, не до цього менi, статечному чоловiковi... Впершись лiктями в землю, Андрiй почав читати "Як гартувалася сталь". Не раз схоплювався, i тодi величнi дуби, густолистi берести, срiбнокорi берези чули вигуки. Чого тiльки не було в його малому чутливому серцi. Сво?ми темними сумовитими очима бачив усе, що робилося в селi. Вже, вперше в життi, вiн узнав, як трiска?ться шкура на плечах пiд нага?м i як самi зриваються сльози з очей вiд безсило? злоби i сорому. В його лiтах можна людям допомагати, а вiн коня пасе та по господарству те, се робить. Це вiн завжди встигне, а зараз вiйна. Помагати сво?м треба. - I з кожним днем, пригадуючи батьковi слова, вкорiнювалася думка, що вiн мусить пiти в партизани. "Розвiдником буду. Де великий не пройде, малий проскочить". Не раз бачив себе бiля вогнища в колi суворих воякiв, то бiля свого батька, то десь у розвiдцi. Скiльки вiн об'?здив лiсами, яругами в надi? зустрiтися з якимсь загоном - i все не щастило. А тi розмови про дiтей Сталiна бринiли в його серцi, як музика, не давали супокою. "Дiти Сталiна!" - випливали з лiсових гущавин могутнi партизани, оперезанi кулеметними стрiчками, обвiшанi бомбами, i тiкали нiмцi, тiкали полiца?, Варчук. Сiв на коня i знову по?хав, пильно придивляючись до кожного байраку, до кожного дерева, особливо дуба, бо вiн - так думалось - повинен бути улюбленцем партизанiв. А лiс шумить та?мниче. Скрипнула пiд ногами коня розчавлена нiжка гриба, точена шапка вiдлетiла на дорогу, поблискуючи густим-прегустим сизобрунатним ситом. Раптом майнула постать мiж деревами, i Андрiй застиг, зупинив коня. Нi, то тiльки береза, переломлена бурею. В сосняку забринiв пiдземний дзвiн. "Що воно?" Здавалось, сама земля перехитувала било дзвону, i вiн гудiв низько i розмiрене. Потiм iз землi висунулась чорна голова, засмiялась: - Перелякався? - Нi, - зскочив з коня. - Здрастуйте, хлопче. - Здрастуй. Степан Синиця, увесь об'юшений потом, вилiз з глибоко? ями, викопано? навколо величезного соснового пня, i подав Андрiю мiцну, почорнiлу вiд сонця, землi i живицi руку. - Корчу?ш? - Корчую. Думаю дьогтю викурити, - Степан витер полотняним рукавом пiт з чола. - Тепер же нiде його не дiстанеш. - Умi?ш курити? - А чого ж? Наука не хитра. А я не вмiю, - пожалкував Андрiй. - Ще б тобi вмiти, - глузливо засмiявся. - Кашi треба попо?сти. - Набагато бiльше ти за мене попо?в? - Ну, зна?ш... Доживи до мо?х лiт. Андрiй хотiв ще щось розсудливо вiдповiсти, але несподiвано всмiхнувся: - Я до тво?х, може, доживу, а от ти до мо?х доживи. - Хитрий який, - засмiявся Степан, вдарив сокирою у пень, i вiн задзвенiв, аж застогнав. Оглянувшись, витягнув iз кишенi I кисета. - Куриш? - Нi. - Та ти ще малеча, куди тобi. I я в тво? года не курив. Проте вiд допитливого ока Андрiя не заховалось, що курити Степан почав тiльки цими днями - хлопець скривився ? i пiсля затяжки довго вiдкашлювався; аж з-пiд довгих чорних вiй, що зовсiм закривали очi, викотились сльозинки. i, Степановi хотiлося розповiсти про зустрiч iз Дмитром Тимофiйовичем, одначе, давши слово, стримував себе i трохи зверхньо слiдкував за найкращим учнем п'ятого класу. - Коня де дiстав? - Вiйна принесла. - Добрий? - Справний. - Старий? - Восьми нема. - Звiдки зна?ш? - По зубах - корено? зiрки нема. Та й верхня губа без зморщок. - Та ти не тiльки вiршi читати вмi?ш. Ну, добре, при?жджай сюди через три днi - навчимо тебе дьоготь курити. - При?ду. - Про батька нiчого не чути? - допитливо глянув Степан. - Нiчого, - зiтхнув. - Думаю, думаю... Дома тiльки сльози Хоть би здоровим батько по?хали. - Не журися, все добре буде, - сказав таким голосом, Що аж здригнувся Андрiй i припав до Степана. - Може зна?ш, чув що, Степане? - Нi, не знаю. Так чувати доводилось. Тiльки щоб нiкому, навiть матерi, нi слова. - У мене як в могилi лежатиме, - твердо вiдповiв, блiднучи вiд хвилювання. - ? чутки, що твiй батько партизанить. Фашиста б'?. - Вiд кого чув? - Сорока на хвостi принесла. Чутка вiрна, бiльше не допитуйся. Зрозумiло? Та держи язик за зубами. - Вiрне тво? слово, що батько у партизанах? - Вiрне. Скаменiв Андрiй помiж двома дубами, не ворухнеться, тiльки серце пташиною: тук-тук, тук-тук, наче на волю проситься, та в очах зарiзало i самi повiки затремтiли дрiбно та часто. Неначе наяву побачив хлопець свого батька, такого мовчазного i такого доброго до нього; згадав, як вiн у грозу переносив його через рiчку i як славно було лежати на батькових руках, коли небо кололось на шматки i слiпучим синюватим сяйвом рiзало, било у вiчi i гасло. тi дужi руки нiби знову торкнулись його, виносячи з велико? грози. - Скупа?мось, Андрiю? - Скупа?мось, - нiби прокинувсь од сну. - Не бо?шся холодно? води? Iлля вже минув... З непривички можеш попектися. - Нi. Я привишний. Побiгли до лiсового озера. Вода бiля берега була зелена-зелена - зiлля тiнi поклало, - а посерединi - блакитна, з хмарами в глибинi. - Розступись, ворожа сило! - пiднiмаючи стовп, вскочив Степан першим. Поплавком зникаючи пiд водою, Андрiй бачить перед собою кипучий розбурханий свiт i раптом розумi? свою помилку: партизанiв треба шукати не на ковалевiй, не в берестi, а в Городищi. "Далеко тiльки, мати не пускатиме. Вдосвiта ви?ду, а на левадi зверну на Городище". I вiдразу ж почина? кулаками розбризкувати райдужну воду. "Мiй тато живий. То вiн i до нас прибуде". - I хлопець мiцно заплющив очi, щоб яснiше побачити дорогий образ, а серце трепетно, вистуку? сво?м молоточком велику та тривожну радiсть. * * * Вiн прокида?ться свiтанком, сповнений неясною радiстю. Що ж у нього хороше на душi? Чи то добрий сон приснився, чи щось трапилось несподiвано при?мне? Раптом солодкий перестук прокочу?ться по всьому тiлi, i хлопець, посмiхаючись, пiдводиться на лiктi, бачачи i сизi вiкна, i заклопотану матiр, що сто?ть коло столу, i свою бабуню, що пора?ться бiля печi. "Бiднi вони. Вони нiчого не знають", - жалку? в душi. Але то жалiсть на мить, бо ?? пiдмива? чуття схвильованого трепету. Його тато живий. В партизанах. Вою?. Бачить перед собою чорне рухливе обличчя Степана, лiс, обкопаний сосновий пень, а зда?ться, що от-от вийде батько з-за дерев, вiзьме його на руки, як тодi, в негоду. I хлопець, посмiхаючись, примружу?ться, мiцнiше заплющу? очi, щоб побачити свого рiдного... Перехитуються лiси, гордовито, поважно, iдуть над ними вiтри; веслами по зелених верховiттях гребуть, а внизу шуми закипають. Вiн у лiсi з батьком. Лунко б'? сокира пiд дзвiнкий корiнь грабини, i ахка? луна аж у других гонах. Потiм стиха?, i тiльки тиха пiсня iде понад землею. Iз-за дерев вiн бачить: сидить його тато на пнi, обперся рукою в держално сокири, тихо наспiву?. Вiн пiдходить ближче, ста? за плечима тата i пiдспiву?. "Це ти, сину!" - батько огорта? рукою його плечi i ще тихше, неначе обо? глибоко задумались, пускають пiсню так, щоб не торкнулась вона лiсового шуму, а тiльки зелено? землi... Яке то було щастя! - Вставай, Андрiю, - зажурена мати нахиля?ться над ним, i вiн ?й усмiха?ться широкою усмiшкою. "Може б хоч натякнути ?й? Де там, - задуму?ться. - Нiчого не можна сказати. Слово дав. Бо як почнуть допитуваться... Хiба що Степана запитати - може матерi можна похвалитись. I щоб нiкому бiльше". - Мамо, ви не журiться. Наш тато живий. - Бере торбинку з хлiбом, огiрками. - Живий? Ти може чув що? - кида?ться до нього Югина, i обличчя ?? за одну хвилину мiниться: то освiтлю?ться надi?ю, то покрива?ться тiнями. Як йому жалко матерi! Сказати б усе. - Не чув. Снився менi тато. А мертвi ж не сняться, - промовля? роздумуючи i опуска? очi униз. - I менi снився, - зiтха? мати. - Коли ми вже, сину, почу?мо про свого тата? - цiлу? його в лоб. - Почу?мо, мамо. Скоро почу?мо, - i його голос так дзвенить, що знову розбуджу? якийсь вогник надi? в Югини, i вона знову зiтха?, глухо i тоскно. Дмитро тепер iще ближчим став ?й, неначе тiнь, ходив за нею. Чи працювала, чи лягала на вiдпочинок - незмiнно чула його бiля себе. Часом в пiтьмi навiть руку простягне, торкнеться лiжка - чи нема дружини ??. Ясно бачила його, i то бiльше парубком, у снах. I не знала Югина, що i цi?? ночi був бiля не? ?? Дмитро. Андрiй, жалiючи матiр, тихо виходить на двiр, i зразу ж його жалiсть розмива?ться iншим бурхливим почуттям: вiн шукатиме тата в партизанiв у Городищi. Любовно потрiпав по ши? коня i тихо, щоб не збудити нiмця у другiй хатi, ви?жджа? на вулицю. Довгим поглядом проводить свою хату, подвiр'я, в думцi проща?ться з матiр'ю, бабунею, Ольгою - може не скоро побачить ?х. I жалiсть прокида?ться до сво?х рiдних. "Може ще повернутись, подивитись на них! Нi, хто поверта?ться - не ма? удачi". Риссю ви?жджа? на шлях, а далi - левадами. Оглянувся. Важкий туман закрив його подвiр'я, село, i тiльки неясно бовванiли на Великому шляху розлогi дерева. На Бабизнi повернув коня в об'?зд i подався на Городище. Обминув i пасiку, щоб часом не зустрiтися з Марком Григоровичем До самого пiвдня, натомивши коня, блука? хлопець ярами та болотами. Одначе нiде нi звуку людського, тiльки дерево шумить, тiльки розвихренi хмари летять по обважнiлому небi, тiльки, обтрушуючи пожовклий лист, вiтер перемовля?ться з пересохлою травою та часом прокисле замшiле болото зачавка? пiд копитом коня. Пiсля полудня, обминаючи буйну зарость чагарника, почув, як незадоволено забурчав струмок - напевне якась перепона стояла на завадi, бо далi, в глибинi, мав другий, бiльш спiвучий звук. Направив коня до струмка. Несподiвано з-за дерев виходять озбро?нi автоматом i рушницею високий похмурий дiд з великим скаменiлим обличчям та бiлявий рожевощокий парубок. "Партизани, - зупинилося серце, i заволоженими очима стрiча? вiн лiсовикiв. - Хай батько-мати не гнiваються на нього. А як не приймуть? Приймуть! Хiба ж вони не зрозумiють його? Вони все зрозумiють". - Вiд хвилювання тремтять повiки хлопця i дрижать руки, все тiло. - Ти чого тут блука?ш? - строго пита?ться дiд. - Дiду, ви партизани? - ледве переводить дух. - Бач, який цiкавий. Чи не зарання? - Я вас, партизанiв, шукаю. - Може щось передати ма?ш? - трохи добрiша? голос у дiда. - Нi. Я сам до партизанiв хочу. Розвiдником буду. Де великий не зможе, там... - довiрливо наближа?ться до старого. I той, наче батогом, сiканув: - А березово? кашi не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишенi возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця мала! - Дiду!.. - Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема i вiдкривати не дума?мо. Цяцьок теж нема. I повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться менi штанцiв тво?х спустити та кропиви накласти. Приголомшений, ображений, обурений Андрiй уже не може навiть слова промовити. Вiн забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька. А бородатий сердитий дiд, заклавши пальцi в рот, пронизливо свиснув, раз i вдруге. Кiнь шарахнувся вбiк i злякано помчав пiд горбок. Андрiй, прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом змiряв дiда i, виструнчуючись, гордовито полетiв . уперед. Дiд Хмара довго дивиться услiд хлопчаковi, похиту? головою i говорить до Федора: - А, видать, бойове дитя. - Нащо ви так його?.. Шкода малого. - А менi не шкода! Та де ж з ним зараз дiватися?.. Не крикни на нього - ув'язався б, як тiнь. Це з упертих. I, не помiтив, наче на Дмитра Тимофiйовича схожий? - Справдi! А як на конi сидить, наче вилитий, - любу?ться Федiр постаттю Андрiя, що зника? помiж деревами. - От пiсля цього й подумай собi, чоловiче: який дiдько може захитати нас, коли i старе, i мале до збро? тягнеться? "Бачиш, який дрiбний прогонич, а вiн уже партизанiв шука?... Ну, пiшли, Федоре, за фашистом сочити. Хоч яка не ?, а все ,таки робота. А Андрiйко вже ви?жджа? з Городища. "Який вредний дiд, який скажений дiд, - i сльози образи i злостi спадали на гриву коня. - Ну, добре ж. Не прийма?те, не хочете - сам стану партизаном. Сам партизанитиму". Мiцно затиску? тремтливi уста i кулаки. XXX Високе досвiтн? небо затулили заростi колючого терну. На дрiбнолистих гiлках рясно синiють огорненi сизим пилком ягоди, перемежованi розчепiреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплiтався таким густим вiнком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно. Iще в пам'ятi Созiнова пропливають холоднi клаптики недобрих переживань, а серце почина? зогрiватися тi?ю надi?ю, тим передвiсником радостi, коли уже щось зроблено i чу?ться сила - зробити ще бiльше, значнiше. Знову уява перебира? прикмети i лiсу, i поля, i дорiг, якими його вели - зараз так потрiбно знайти у безкрайньому свiтi той невеликий клаптик землi (праворуч на сiру дорогу виповза? з лiсу покалiчене корiння, попереду в глинястiм яру заспiву? струмок, а посерединi поле з гривастим вiвсом). Там лежить на землi його наган. Дiстати його i почати партизанити - годi вже доганяти сво?х, коли всi дороги забитi нiмцями. Вiдшуку? вiйчастi голiвки макiвок, i солодке зерно ще бiльше розбурху? голод. Терпкi тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б це шматок доброго чорного хлiба, пересипаного крупчастою сiллю, або миску гарячого борщу. Тiснiше стиска? ремiнець на поясi i обережно вилазить з чагарника. I раптом насторожу?ться: чу? поперед себе тихий переривчастий стукiт, наче хто обережно ступа? по землi. Созiнов сторожко вiдступа? назад, причаю?ться за зубцюватим клином кущiв. Кроки наближаються, i нiби одночасно з ним гупа? наполохане серце. "Це ж тiльки одна зброя тепер у тебе - ноги. Поганенький сопливий фриц пiдстрелить, наче зайця. I нiчого не зробиш". I блаженна полегкiсть теплом залива? все тiло. Мiж деревами майнула голубенька, в бiлу горошину хусточка. Дiвчина в синьому платтi вийшла з просiки, оглянулась, зупинилась бiля кореневища ясена. Саме сходило сонце i освiтило невисоку гнучку постать. Двi чорних важких коси вiдтягали назад дiвочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця перед зльотом. Смаглявi щоки дiвчини просвiчувались блiдiстю втоми; неспокiйно пiдiймались пiд блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом, мiсцями подертi. "Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за цi днi", - i легко вийшов iз чагарника. Здригнулась дiвчина, вiдступила крок назад, але, зустрiчаючи добру усмiшку, зупинилася, гнучка i насторожена, мов дерево перед вiтром... - Не бiйся, дiвчино. Я тобi злого не зроблю. Добрий ранок, - пiдiйшов до ясена. - Доброго здоров'я, - подивилася прямо сумовитими карими очима i зразу ж пригасила ?х довгими вiями. - Куди пряму?ш лiсами? - Додому. - Скiльки ж до тво?? домiвки? - Та чимало. - Далеко вiдбилася? - Далеко, - i зiтхнула. - Як тебе звати? - Соломi?ю. - А не страшно самiй мандрувати? Помовчала, та довiрливий погляд, повне приязнi округле обличчя розвiяло настороженiсть, недовiру. - Страшно. Та ще тепер, коли по всiх дорогах... - i не доказала. - А ви ж куди путь трима?те? - Ще й сам не знаю. З дороги збився, тiкаючи з кошари. - Сидiли? - Сидiв, бодай повiк не сидiти. - I я сидiла, - уже веселiше посмiхнулася. - Випустили? - Нi, сама... вийшла. - Це добре. А як же? - Iнститут я свiй доганяла та й попалася фашистам у руки, - зразу ж похмурнiла. - Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими дротинами огороджена - не встигли свою "технiку" показати. А вартували добре. Спробували були вночi вискочити - вбили двох дiвчат. I не забирали кiлька днiв, щоб iншi боялись... Сидимо, голодом морять. Чутки рiзнi йдуть: однi - що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партi?; другi - що потроху розстрiлюватимуть; третi - що повезуть на каторгу. Придивляюсь до табiрного життя, помiчаю, що вдень охорона не так пильну?. В недiлю по дорозi, недалеко вiд табору, iдуть люди на ярмарок. Вибрала я хвилинку, коли людей бiльше було, а вартовий загавився, проскочила крiзь тi дротини i прямо до людей; тi обступили мене, заховали вiд лихого ока. От i помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки нiмця не попала. Облава ж тепер за облавою... От i прямую лiсами сама. - Молодчина! - зразу милiшим ста? сумовите обличчя з темновишневими потрiсканими губами. "А може це моя доля?" - мимохiть майнула думка. Одiгнав ?? i знову подивився на дiвчину. М'яка, некриклива краса ??, оповита задумою, неначе сама говорила про чистий i глибинний внутрiшнiй свiт, до якого не дотягнулись i не могли дотягнутися нечестивi обманнi почуття i думки. "А може справдi ти моя доля?" - знову подумав iз гiркiстю i жалем. Проживши повних двадцять два роки, вiн iще не знав справжнього кохання. Вiрилось, що десь у свiтi ? його ?дина дiвчина, для яко? i вiн буде ?диним; вiрилось у ту любов, коли одне про одного не може навiть у думцi помислити поганого. "Добрi гадки, та не в пору прийшли", - розсердився сам на себе i почав докладно розпитувати дiвчину про мiсцевiсть ?? району, про лiси, де вона живе, про залiзницi й дороги, про роботу й настро? колгоспникiв. Вiдповiдi Соломi? порадували його. В думцi вiн твердо вирiшив: доведе свою супутницю до ?? дому - не кидати ж ворогам на поталу, а потiм почне партизанити в лiсах Подiлля. - Що ж, дiвчино, разом будемо добиратись до тебе. - Це добре було б. - Тiльки менi нагана треба вiдшукати. Ти гаразд цю мiсцевiсть зна?ш? - Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас ?? - захвилювалась, повеселiшав погляд. - Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без збро?? Вона - життя наше. "Це товариш", - подумав про дiвчину, не спускаючи очей з ?? рiшучого обличчя... Думалося найближчими днями дiйти до оселi Марка Григоровича, та не так воно сталося. По всiх шляхах роз'?жджали на мотоциклах автоматники. По лiсах i яругах фашисти влаштовували частi облави, виловлюючи всiх, хто прямував на схiд або переховувався вiд навали. Кiлька разiв Созiнов з Соломi?ю ледве не попали в хитро поставленi пастки i нарештi вирiшили десь переждати непевний час. Мiсячно? ядерно? ночi, коли так сумовито у лiсi коливаються тiнi i кожний подих прорiдженого дерева чути за верству, вони пiдiйшли до якогось лiсництва. Обабiч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликi озерця Над ними жорстко шумiв уже сухий очерет, i якась пташка рiзко i тривожно вигукувала: кик-кик-кик! Натомлену Соломiю повiв до стогу сiна, по жердцi легко пiдсадив ?? вгору, а сам пiшов до стиснутих колом будiвель. Став у затiнок, пильно прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осiнньою тривогою перелiтних птахiв. По водi мерехтiли то срiбнi перснi, то котилися хвилястi смуги i з тихим плюскотом пропадали в прибережнiм ситняку... Почув, як перед свiтанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а потiм покотився туман, заливаючи гру мiсячного сяйва, прибережнi верболози i дерева. Рано прокинулось лiсництво. Двi жiнки в широких спiдницях метнулись з дiйницями до обори. Потiм невеликий статечний пастушок з гiднiстю погнав двi корови, телицю та бузимка; з вiдчинених дверей велико? будiвлi вийшов огрядний чоловiк. По тому, як вiн подивився на небо, в далечiнь, ступнув по травi, - Созiнов безпомилково пiзнав лiсника. Смiливо пiшов назустрiч йому. Великi чорнi очi допитливо зупинились на ньому, проте лiсник розмiрено? легко? ходи не стишив - прямував до озера. - Доброго ранку. - Доброго здоров'я, - голос лiсника бринить, наче контрабас. В невелику чорну бороду стiкають два струмки напiвсивих вусiв, i вiд всi?? мiцно? постатi вi? глибоким лiсом, живицею i залiзною, впертою силою. "Чоловiк завзятий", - з повагою вiдмiча? в пам'ятi. - Робiтника вам не потрiбно? - допитливо вивча? обличчя лiсовика. - Ти голодний, чоловiче? - i, не чекаючи вiдповiдi, поверта?ться назад. - Ходiм до хати, перекусимо. Може баба що знайде там. Лише на одну мить завагався, та лiсник не помiтив: - Ти що ж дума?ш? Ми не люди? Сво?х, чоловiче, нiчого .боятись. Пiшли... Невисока повна жiнка, вихоплюючи з печi казан, з-за плеча поглянула на гостя i зразу ж кинулась до шафи за хлiбом, сiллю, молоком... Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти до рук пахучий окра?ць нiздрюватого чорного хлiба i кухоль молока. А ще й сонце бризнуло в простору свiтлицю, заграло на обличчi, на крупчастiй солi в сiльницi. Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко i, навiть не замислюючись, промовив: - Приводь сюди свою дiвчину, поживете в мене - хати не перележите, а далi буде видно. Ви люди молодi, бiльше нас тямите, як треба жити на свiтi. Стара, приготуй постiль у тiй кiмнатi, - кивнув головою праворуч. - Будете менi поки за сина i дочку, як сво?х тепер нема, - i зiтхнув... Пiсля вечерi Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся ближче до Созiнова. - Михаиле, - поволi заговорив, понижуючи голос. - Ти чоловiк грамотний, роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться? I така туга була в тому питаннi, що Созiнову стало не по собi. Усе було сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Вiдчуваючи, як i його пройма? тремтiння, як i йому переда?ться бiль цього мiцнотiлого лiсовика, заговорив пристрасно i швидко. В думцi вiн розумiв, що сво? доводи лiсниковi треба вкладати повiльнiше, окремими частинами, неначе камiння в пiдмурок, але вже не мiг себе спинити, як i холодно? дрожi, викликано? наболiлим питанням i думками про майбутн?. - Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче бува?, коли одна велика сила несподiвано раптово напада? на iншу. Отже, ми зараз вигина?мось... - Ти менi чесно скажи - ти вояка - знищимо фашиста? - Знищимо! Про це й сумнiву не може бути. Нема то? сили в свiтi, не народилася i не народиться та сила, щоб нашi народи на колiна поставила. - Слово насiда? на слово, шепiт перероста? в стишену мову i все голоснi?, як ота пiсня, що йде здалеку до серця. - На наших дорогах вiдступу народжу?ться перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш народ. Тепер вони взнають i навiк запам'ятають, що таке наш народ! - I я так думаю, Михаиле. Тiльки тяжко, ой, як тяжко зараз на душi. Вiзьми найпростiшого чоловiка - в нього життя переломилось, на дво? переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А менi краще самому лягти пiд колеса, нiж тi шпали готувати. Ну, iди спати .. Ех, Михаиле. Коли б нам дожити до тих щасливих днiв, коли Червона Армiя прийде, коли до всiх сини прийдуть... Спасибi, що втiшив старого, - подав мiцну куцу руку. А Михайло довго не може заснути, поверта?ться з боку на бiк, думаючи все про одно. Безмiрно багато може вмiститися в людському серцi, коли воно не охоплене каменем байдужостi, тягарем порокiв, смiттям дрiб'язковостi... Нелегко тобi, во?не, у цих гордовитих лiсах... Од кулi можна сховатись, од смертi також, а вiд совiстi нiкуди не втечеш. I кожен день тобi ста? за рiк, i хлiб у горлi застрява? каменем. Ти розмовля?ш сам iз собою, перекону?ш, що зараз не можна дiяти. Розум погоджу?ться з тобою, а совiсть вигляне, як промiнь з-за хмари, i знову недобре тривожиться серце, перепиту?: чи ма?ш право ?сти незароблений хлiб, чи можеш сидiти тут, в затишному кутку, коли тво? брати грудьми зупиняють вороже залiзо? Прийде увечерi лiсник, кинеться до нього i знову почу? те саме: облави, роз'?зди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах. - Почекай, полютують трохи тут - далi по?дуть. - Терпцю нехвата?, Максиме Петровичу. Остання павутинка обрива?ться. - Хай розумно обрива?ться. Щоб бiльше ворогiв наших у землi гнило. Вiйна, сину, теж робота, тяжка, а робота, i за один день не покiнчиш з нею. Тому толково треба працювати без нервових вибрикiв. Соломi?, приглядаюся, теж не терпиться. Не так ?й домiвка кортить, як пiрнути з головою в новi дiла, в бойовi. Щось вона уже затiяла. Недаремно лiсову варту пильну?. Я вже навiть гримав на не?, ще, гляди, не вбережеться. Михайло, беззвучно, як тiнь, виходив iз хати, пiрнав у густолiсся, прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося хвилююче до слiз привiлля, що аж дух забивало вiд неповторно? краси i сердечного трепету. Приходили друзi, убитi i оповитi нерозгаданим туманом, у думках вiн говорив, радiв i печалився з ними, iшов у бо?. I завжди поруч iз собою почував Тура, почував фiзично, тiлом, а розум опечалювали майже очевиднi докази. На щастя, в Максима Петровича на горищi знайшов цiлу вiйськову бiблiотеку - син лiсника вчився у Вiйськовiй академi?. I тепер Созiнов почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись йому, особливо в умовах партизансько? боротьби. I вперше за цi днi, солодко пiрнаючи в теоретичнi розмiрковування, почав заспокоюватися i наповнюватися тi?ю при?мною вагою, коли усiм тiлом вiдчува?ш мiцний приплив втрачено? душевно? рiвноваги. Одну за одною перечитував книги, i влягалися вони в пам'ятi мiцно, неначе цеглини в будiвлю; збiльшувалася сила, значимiсть свого життя. Це все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Нi, хлiба даремно вiн не ?стиме. Схвильований i сповнений прочитаним, часто вiдривався вiд столу, широкими кроками ходив по кiмнатi або виходив у двiр, у лiс, де поралась по господарству роботяща i проворна Соломiя з неквапною Оленою Михайлiвною, що мовчки, без жодного слова, тужила за сво?ми синами. Тiльки залишилася тепер у не? рiднi - невiстка, жiнка середульшого сина. З пота?мним хвилюванням Созiнов слiдкував за найменшим рухом дiвчини, почуваючи, що з кожним днем все бiльше та бiльше тягне до не?. Переборював сво? почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весiнню воду, а вони прибували, тиснучи сво?ю вагою на неспокiйне серце. Аж незручно було, що погляд так жадiбно вбирав у себе дiвочу постать, струнку i рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених плечах. Усе в нiй, здавалось йому, було завершеним i чистим: i той оксамитний погляд довгастих очей, i отой усмiх, що влягався в округлi ямки кiнчикiв уст, i легка сторожка хода з характерним натиском на нiски, що наближались один до одного, i спiвуча мелодiйна мова, що окреслювала слiпучi зуби з жолобком посерединi i тiснiше стуляла до перенiсся рiвнi, невеликi брови. В думках завжди бачив ?? поруч iз собою: то разом у лiсах билися з ворогом, то сам вiн повертався з партизанами в табiр, а вона вже ждала його на порозi землянки, усмiхаючись очима i боячись кинутись йому назустрiч... "Така не кинеться - природна стриманiсть втаму? найглибшi почуття, тiльки погляд скаже про все". I нелегко було, коли помiчав, що дiвчина сторонилась його. Нi, не сторонилась, а занадто була рiвна i зразу ж вiями гасила очi, коли ловила довгий погляд. Iз острахом помiчав, що натягнутi почуття все тугiше слухають його, розмивають поставленi перепони i от-от хлюпнуть через вiнця... Якось ясного надвечiр'я, коли димчастозеленавi хвилi заходу погойдували уламки золотих плотiв, бiля озерець пролунав пострiл. Созiнов, затиснувши наган, стрiмголов вискочив iз хати. Сторожко пробираючись мiж деревами, побачив посеред озера на човнi Соломiю - вона швидко гребла до високого осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась i глухо стугонiла вода. Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, i дiвчина вискочила на берег. В однiй руцi вона тримала гвинтiвку, а в другiй - убиту сову. Побачивши Созiнова, застигла на мiсцi, гордовито пiднявши вгору зброю. - Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивiться! Щастя знайшла! - А розум, зда?ться, загубила? - суворо гримнув на дiвчину. - Найшла мiсце, де стрiляти! Полiца?в, охоронникiв надумала до лiсництва принадити? I так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косу?. - Не витримала, Михаиле Васильовичу, - винувато зiтхнула i кинула на землю крапчасту, проiржавлену птицю; по-старечому зла i плеската голова сови люто свiтила жовтими витягнутими чоловiчками. Созiнов мiцно, обома руками, перехопив гвинтiвку; захвилювався, почувши знайомий приторк приклада до плеча. Тепер вiн зрозумiв, чому не втрималась Соломiя i переможним пострiлом сколихнула дiброву. Це був пострiл надi?! Михайло примружився i ледве сам не одвiв курок. - Де дiстала? - Там... - невпевнено показала рукою. - Бiля болота в кущах валялася. - Навряд, - усумнився, пильно оглядаючи цiвку. - Нiде не поточена iржею. Де, кажеш, дiстала? - Я ??... в наглядача. Загавився вiн у лiсi, коли лiсоруби йшли додому. Напiдпитку був. - В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тiльки по господарству вмi?ш поратися, - засмiявся. А дiвчина образилася: - Кращого придумати не змогли? У вiчнi куховарки призначили? Не на те мене комсомол ростив. - Вiрно, Соломi?, - передав зброю дiвчинi. - Бережи ??, як життя. А зараз треба перевiрити, чи не притягнув твiй пострiл якусь нiчну птицю. - Тодi ми ?? спровадимо в нiч, - рiшуче блиснули очi в Соломi?. I той несподiваний холодний погляд надовго запам'ятав Созiнов: от тобi й лiрична вдача... Обо? тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвiту, пломеняться вечiрнiми барвами. XXXI Чiткий, до болю чiткий рiдний кра?вид. Понад обрi?м небо блiдосин?, а трохи вище застигла обважнiла карта хмар, перемежована потрiсканими стежками просвiткiв. I не чорнi хмари, i не синi. Але ? у них барви i дух чорнозему та блакитi; i не спiвучi вони, а тривожнi. I так вiдтiнять чи шматок левади з чашами осокорiв, чи пожовтiлу вулицю, чи самотню хату, що серце затиснеться, i пам'ять довше триматиме той обрис, нiж якийсь рисунок бурхливо? весни або обважнiлого лiта. Невимовну значимiсть прида? усьому притамоване сонячне свiтло. I нащо вже стерня, а й та приверне до себе око, збудить якусь думу. А пiд хмарами земля чорнотiла, стоптана копитами, збита машинами, розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня верба, розчахнута мiною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а не вмира?, тiльки листом плаче, тихо, поволi, як вдовиця. Пада? лист на чорну, напiвзгнилу стерню, на розвержений, перепрiлий полукiпок, на розпухлi снопи, з-пiд яких пiвмiсяцями пророста? несiяне жито. Нiму? поле. I, немов тяжке зiтхання, поволi вгору пiдiйма?ться дорога, посiчена зморшками, подзьобана вирвами, неначе вiспою. Чим ближче до обрiю, тим густiше з-пiд землi горбатиться замшiлий, побитий негодою камiнь - то кругами, то плитами. I раптом бiля кущiв терну, шипшини земля обрива?ться крутими гранiтними кручами. Тут ?? розсiка? позеленiла шабля рiки. Буг, затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з другого - хвилястими лiсовими пагорбами, повiльно тече, неначе снить осiнньою дниною. Похмурi каменоломнi в погожу годину перекидають з одного берега на другий нерiвнi тiнi. Глибокi кар'?ри, до половини залитi позеленiлою водою, заваленi незiбраним каменем, iнодi гупнуть пострiлом - шматок гранiту вiдiрвався - i знову чуйно прислухаються до шепоту хвилi, до шелесту вiтру. А кручi стрiмкi i високi, самi хмари чiпляються за них; може то вони, а може вiтер перехиту? обвислий сухий кущ терну, i вiн гуде, як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замiсть застигло? погрози каменю, побачить поле з пiднятими, немов у зiтханнi, грудьми. Нiму? поле. Не ?днають його з небом теплим синiм подихом трактори, не трiпочуть над машинами молодi деревця бузкового диму. Нема на ньому нi орача, нi коня, нi плуга. Тiльки поламаний вiз бовванi? з пiднятим дишлом, тiльки ворон на дишлi огляда? свiт. Чи ви чули коли-небудь осiннього передвечiр'я пiсню колгоспникiв? Повертаються вони додому, натрудженi, налитi доброю втомою, гордовито спокiйнi, гордовито упевненi. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене, а небо похмуре, тiльки понад землею тремтить потiк розплавленого металу, стримуючи темiнь. I несподiвано опови? всiх задума, i пiсня сама полл?ться з тi?? задуми, тихо та широко. I теплiше стане тодi у холоднiм привiллi, i прийдуть новi думи, i в такi хвилини захопиш серцем iще новий шматок життя, збагатi?ш розумом, i нове зерно проросте в тобi для себе, для людей. Нiму? тепер привiлля. Тiльки небо темне, та земля почорнiла, та чорний ворон мiж небом i землею. I раптом загудiло поле, задзвенiло залiзом, заголосило. Сво?ми нивами понуро iшли лiтнi чоловiки, молодицi, дiвчата. Не на роботу iшли. Довгий прямокутник огородили чорнi шинелi, приминаючи землю мiцними розмiреними ударами, непорушно несучи перед собою горбатi автомати. А позаду село, рiдня iде, зупиниться i знову iде, неначе за домовиною. Спинились двi чорнi шинелi. Як ворони, каркнули щось i повели залiзними дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко трiснули черги, правда, поверх голiв, i гiтлерiвцi, переждавши хвилину, обертаються i розмiрене б'ють дорогу масивними чобiтьми. Вгору пiдiйма?ться дорога; в утоптаних пилом слiдах де-не-де темнi? вiспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на стернi, неначе поранена птиця, пiдiйма? бiлi крила загублена хустка Усе життя проплива? в затуманених очах людей. Ще тiснiше матерi притуляють до себе дiтей, осипають поцiлунками, сльозами. Навiть немовлята, нiби охопленi глухим передчуттям, плачуть рiзко, надривно. Погляд у чоловiкiв глибокий, понурий. Хтось спiткнувся об камiнь i, не чуючи болю i кровi, що тече з пальцiв, так само понуро iде зведеною дорогою. Над самою кручею поставили людей. Оглянулась одна жiнка назад, ахнула i, притуляючи дитину до грудей, полетiла спиною вниз у чорний кар'?р. Немов бажаючи наздогнати ??, затрiщали пострiли; змiшались довгi i короткi крики, i люди, вiдриваючись од кручi, перехилялись, перевертались i падали вниз, розриваючи тiло й одежу об гострi виступи. Тих, хто упав на землю, бiля само? кручi, спихали чобiтьми, били по головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побiг до бородатого селянина в полотнянiй вишитiй сорочцi. Легко перебирав фашист довгими ногами, намагаючись одним ударом нiска в голову збити нерухоме тiло униз. I коли вже вiдставлена нога завмерла, щоб наступно? хвилини нанести зручний удар, двi чорних руки могутнiм ривком перехопили чужинця, затиснули його. Короткий крик рiзнув повiтря, i вбивця, неприродно перехиляючи голову назад, полетiв у прiрву. На хвилинку завмерли фашисти, в пiдсвiдомому остраховi вiдхиляючись назад i руками захищаючи обличчя, а потiм, пригинаючись, почали спускатися в каменоломню. Отут, в кар'?рi, немов у камiннiй брамi, i затис ?х Дмитро зi сво?ми хлопцями. Новi партизани, що недавно влились iз сел Побужжя, довiдались через перекладача, що на кручi мають розстрiлювати актив iз села Весела Дiброва. Довiдались напередоднi страти. Зразу ж, вiдкинувши план нападу на ненависного бургомiстра, Дмитро лiсами кинувсь до Бугу. Та як не поспiшали партизани, проте запiзнилися. Напад був блискавичний. Заметалися фашисти в кам'янiй пастцi, але всюди стрiчали холоднi суворi зморшки i невблаганнi пострiли. Слизький, оброслий водоростями камiнь вислизав з-пiд нiг, i падали вороги у воду, в холоднi домовини. Тiльки тро? залiзли за брилу i чинили вiдчайдушний опiр. Здавалось, не полiз, а побiг на гору в чорному бушлатi матрос Iван Стражнiков. Вслiд за ним поспiшав Федiр Черевик. Одночасно махнули руками - i "лимонки" полетiли вниз; спалахнули яскравi огнi; кар'?ри обiзвались рiзким вибухом та стогоном. Тур з чотирма партизанами пiшов оглядати мiсцевiсть, а решта, з Дмитром, увiйшла в каменоломню. Перше, що кинулось у вiчi Дмитровi, була мати з дитиною. Спиною лежала вона на каменi так, що голова i ноги звисали вниз, не торкаючись нiяко? опори. На грудях жiнки, затиснуте руками, спокiйно, немов заснуло, лежало бiлоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матерi. Дмитро скинув картуза, зупинився перед жiнкою, запам'ятовуючи загостренi чiткi риси, i раптом здригнувся, скаменiв, охоплений острахом, бiллю, люттю. З очних западин матерi ще сочилися сльози, поволi з повiк стiкали на скронi i на високий лоб i зникали у чорному розплетеному волоссi. - Мертвые, даже мертвые плачут, - пiдiйшов до нього з автоматом в руцi Iван Стражнiков. Ясний погляд його затьмарився, мiж бровами лягла глибока i жорстка складка. - Товаришу командире, що з ними робити? - пiдвели до Дмитра трьох карателiв. У одного з обличчя, розрiзаного гострим каменем, збiгала кров, i вiн раз по раз витирав ?? рукавом. - Стукнути на мiсцi, - озвався позаду кремезний Лазорко Iванець. Очi в нього ще димiлися напругою бою. - Карателi. I слово яке противне - вороном карка?. - В камiнний бушлат уложити, - вказав рукою на другу каменоломню Iван Стражнiков. Дмитро одвiв тяжкий погляд вiд жiнки. Примружившись, неначе йому у вiчi заходив цигарковий дим, перекосивши рота, перед ним стояв огрядний вгодований гiтлерiвець, нарочито бажаючи показати, що вiн нiчого не бо?ться. Другий кинувсь до Дмитра, щось благаючи, а третiй одним i тим же рiвномiрним рухом все витирав кров з обличчя, ще бiльше забруднюючи праву щоку мокрим рукавом. Навколо лежали покалiченi трупи людей. У деяких ще не зашерхла кров - поволi сочилась на камiнь; i там, де потiк чорний струмок, погасали iскорки слюди. Ще парував на гранiтi мозок, ще не погасли блищики у мертвих очах. Тяжкий бiль i ненависть одним корiнням переплелися в душi Дмитра, проте похилене чоло було спокiйне, i вся його постать на каменi, здавалось, була висiчена з каменя, тiльки вiтер злегка перебирав русявим чубом. - Виведiть карателiв на кручу, що за цi?ю, - не дивлячись бiльше на фашистiв, виходить з кар'?ру i аж бiля само? рiки надiва? картуза. Свинцева невесела хвиля лащиться до нiг Дмитра. А з очей його не сходить образ матерi з немовлям, мерехтять тi сльози, що течуть не по щоках, а по скронях i чолу. I вдалинi вiн бачить сво? простори, бачить свою дружину, матiр, дiтей, сво?х односельчан, сво?х людей. Може i в ?хньому селi не сьогоднi - завтра поведуть на розстрiл вiрну кров. Не запiзнюйся ж, чоловiче; сторуким ставай, щоб усюди дiстати ворога. I яким дрiбним йому тепер здався готований напад на Крамового. Пригадалась давня казка, що в саду розповiдав Андрiй, i так захотiлося побачити сво?х, що вiн уже не в силi вiдiгнати припливу передчуття. Вузькою каменистою стежкою, що блискавицею злiта? з гори в рiку, Дмитро пiдiйма?ться вгору... Над кручею стоять двi чорних постатi: одна рiвна, з перекошеним обличчям, друга все крутить рукою бiля щоки. Третiй фашист склав руки немов на молитву i повзав на колiнах бiля Лазорка, високо витягаючи голову вверх. - Як за життя, собака, чiпля?ться, - з огидою дивиться на нього Дмитро. Вiн мимохiдь помiча?, що на волохатiй руцi карателя кiлькома вгодованими павуками здригаються перснi, вони повпивалися в набряклi подушечки пальцiв; тривожно, як згустки кровi, мерехтять самоцвiти. Вечорi?. I знову бачить Дмитро скалiчену матiр, розстрiляних, побитих людей. Нiму? чорне поле. Партизани мовчки спускаються до рiки. - Дмитре Тимофiйовичу, - рiзко окреслюються сухi м'язи на рухливому, похмурому обличчi Тура, - я думаю - нам зараз треба з'явитися у Веселiй Дiбровi. Неодмiнно. Хай народ побачить сво?х захисникiв у найтяжчий час. А карателi i полiца? теж зроблять деякi висновки, коли ми сьогоднi ж витрусимо кiлька душ з пiдлого тiла, розмета?мо новоспечене управлiння. Хай страх на ворогiв переходить... Я думаю, Дмитре Тимофiйовичу, Весела Дiброва нашою партизанською базою стане. - I стане. Що ж - нiчний марш? - Так, нiчний марш. - Де будемо проскакувати крiзь пости i застави? - Пiдемо не лiсом, а плавнями, де найменше чекають нас. Там, наскiльки вiдомо менi, нема охорони. - Плавнi уповiльнять рух. - Ми окрайцями пiдемо. Провiдники ? хорошi, виросли в цих мiсцях. А невдалiк вiд рибальського куреня ? прихованi човни. - В добру путь, в добру путь, - для чогось скинув картуза Дмитро i потиснув руку Туровi. - У Веселiй Дiбровi люди надiйнi. На них смiливо можна покластися. - На це i я надiюся... Одразу ж безшумними тiнями пiшли вперед розвiдники, вiддiлилася бокова охорона, i загiн швидко попрямував у глибину вечора. XXXII На свiтанку Григорiй з Володимиром Iвановичем пiшли трусити жаки. Попелясте небо було затягнуте розколеними хмарами, i тiльки на сходi хтось просипав з мiшка добiрну пшеницю; так i лежала вона, дорога, не зiбрана, як найкращi спомини в тривожному серцi. Там, на сходi, лежало його село. В неясному, притихлому свiтанку бачив обриси знайомих вулиць, чорних будiвель, що зараз здавались такими недосяжними, як отi зорi в попелястому приску. А до них же тiльки яких-небудь п'ятдесят верст. П'ятдесят верст до дiтей, до Софi?, а здавалось, наче тисячi дорiг розрiзали i вiднесли в несходиму даль отой болючий шматок рiдно? землi. Скiльки вiн думав про нього, днями i ночами, лежачи на сiновалi, iдучи в лiси. I тiльки тепер розпiзнав, наскiльки дороге йому те привiлля, що ранiше здавалося звичним, простим. Вiн нiяковiв перед Федоренком, що його потягнуло додому, хотiв повернути роздуми в iнше рiчище, а вони, обкружлявши, знову повертались на старе мiсце, немов птиця в гнiздо. Не виходила з голови розмова з Катериною i менш болiла душа, коли бачив перед собою затуманенi любов'ю карi очi Софi?, ?? строге i водночас нiжне обличчя, i усмiх, то лукавий, задиристий, то чистий, довiрливий, мов у дитини. Як життя смiялось над ним! Тепер, в такий час, кидало його на стежку Дмитрового родинного щастя. Що ж тодi про Дмитра казати? Е, нi, вою? певне, як i працю?. Норовистий, з характером, але завзятий, наче вогонь. I мимоволi випливало то спокiйне, в задумi, горбоносе продовгувате обличчя, то страшне в гнiвi, коли чорнi очi темним блиском палали на обвiтреному виду, тремтiли нiздрi i вздовж обох щiк вирiзьблялись рухливi, немов ласицi, м'язи. "А колись ми друзями були, - зiтхнулось. - Скiльки то води з того часу спливло? Та от на крутих перехрестях не витриму? дружба. Не витриму?, коли сходяться шляхи на однiй цiлi, яку подiлити не можна порiвну, вiд яко? i вiдступити не сила. Яка ж то справжня дружба? Десь, i ?? без болю не бува?. - Чого задумавсь, чоловiче? - Володимир Iванович перекида? весло на друге плече i допитливо дивиться на Григорiя. З-пiд засмальцьованого картуза, схожого на гречаний млинець, рiвно, кружечком, спада? обстрижений чуб, видiляючи вузьку брунатну смугу лоба над покучерявленими широкими бровами. - Усе про домiвку? В очах сто?ть? Вгадав? Незручно було перед старим. Тому твердо промовив: - Нi, не вгадали. Про iнше думав. - Про що? Iнтересно. Що ж воно в тебе тепер може бути на мислi? - Про друга свого, колишнього... Про давнi дiла... - А-а-а, про друга. Що, глек розбили? - Та розбили, - вiдповiв неохоче. - I, мабуть, за дiвку? - Еге ж! - здивувався. - Бува?, що спiдниця, ревнощi довiчну дружбу затемняють. Це коли дружба дрiбненька. А справжню вiрнiсть нiщо не притьмарить. Тiнь вiдскаку? вiд не?, наче сова вiд сонця. - Вiрно, дiду! Наче в мо?х думках побували, - здивовано i щиро вирвалось у Григорiя. - Спихай! - Вмостився Володимир Iванович на кормi. Зашемрiв, захрустiв вогкий пiсок, i човен легко плюснув у воду, залишаючи позад себе глибоко витиснутий, неначе коромисло, слiд, що почав пiдпливати водою. - Тю ти чорт! - вилаявся Володимир Iванович. - Зразу прикмета на невдачу. - Хiба що? - запитав Григорiй, сидячи обличчям до рибалки. - Та нiчого. Каленик з берега рукою маха?. Вiн добрячий чолов'яга, а прикмета на рибу погана. Та чого ти сполохався? Це не з тих кровопивцiв, що грiхи на душу приймають. Бiля округлого каменя, обпираючись спиною об вербу, стояв пристаркуватий рудобородий чолов'яга з глибокими, поставленими навскiс очима. - Вiзьмiть i мене з собою, - привiтався вiн. - Сiдай. Каленик навпочiпки сiв на нiс, руками тримаючись за борти. Його кучерява, темно? мiдi борода, обпалюючи розстебнутий пiджак, вперлася в бiлу сорочку; зв'ялений чуб спадав набiк, навскiс розсiкаючи високе чоло, порiзане дрiбними зморшками. Обличчя мав розумне, тiльки стомлене i сумовите. Коли ж бiля невеликого острова Володимир Iванович почав витягати жаки, Каленик пожвавiшав, немов прокинувсь од задуми, i сам засунув руку в горловину, щоб дiстати рибу. - Добра риба, карасi - або продаси, або сам по?си, - всмiхнувся, виймаючи великого, з потемнiлою лускою карася. - О, яка щука вскочила! По тому, з якою любов'ю вiн витягав жаки, трусив рибу, приказував над нею, можна було в ньому розпiзнати старого завзятого рибалку. I тiльки вже на березi запитав Григорiя: - У дiда живеш? - Нi, - зам'явся Григорiй. - В Мотрi ?венчихи, - вiдповiв старий - Живе з товаришем сво?м. Куди ж людям подiтись? - Звiдки родом?.. Григорiй Шевчик? Не той, що орденом нагороджений? - Еге ж. - Чого додому не йдеш? Бо?шся? Да, тепер iнший чоловiк сво?? тiнi остерiга?ться, - i зiтхнув. - Ну, що ж, живи у нас, тiльки на цих два днi змотайтесь десь подалi - облава буде. Ти б додому навiдався, узнав би, як дiла. Неважнi - на хуторi будеш, а потiм дiло дорогу покаже... Подивлюсь я - скiльки зараз людей, та все молодих, красивих, здорових - самий цвiт - мiж небом i землею бовтаються. А треба ж зрештою до землi опускатись, хоч яка вона гiрка та тяжка тепер стала. Земля без чоловiка не може бути, та й чоловiк без не? не проживе. Таке-то. Пiд'?хали до берега. - Рибки ж вiзьми, - звернувся Коваль до Каленика. - Не хочу. - Як не хочеш, то i ?сти не будеш, а сво?й дитинi неси, - поклав на землю рибалка кiлька рибин. Iдучи додому, говорив старий: - Журба по?дом ?сть чоловiка. То ранiше ретельнiшого колгоспника на селi не знайдеш. Господаровитий. В Москву на виставку ?здив. Трьох синiв i дочку викохав. Всi на вiйну пiшли. I остався старий, як пень на дорозi, з одним малям, не зна?, де руки i голову притулити. I Григорiй мало прислухався тепер до його мови: нетерпляче била в голову кров, ширше роздувались нiздрi, чуючи дорожнiй пил знайомих шляхiв. Усе бiльше та бiльше находилось виправдувань i перед собою, i перед Федоренком. I тiльки в холодну безвiсть тепер кидала ?дина думка: "А що коли нiкого вже дома нема?" Товариша найшов на левадi - косив коровi отаву. - Хватить, Петре, косити. На зайцiв облаву влаштовують. - Хто сказав? - Чоловiк вiрний. - Тодi треба тiкати. В лiси пiдемо? - Я... додому думаю. Через три днi повернуся. - Ну, що ж, iди додому, - пiсля довго? мовчанки пильно подивився на Григорiя. - Може зовсiм дума?ш? По совiстi скажи! - Що ти, Петре? - злякався Григорiй. - Менi бiля жiнчиного боку не доведеться воювати. Ти пробач... Одначе вiдчуваю, не заспокоюсь, поки не взнаю про долю сво?х. А останн?, що вже нам випаде, разом будемо переживати, одним зв'язанi ми. До останнього подиху Батькiвщину захищатимемо. Одна вона в нас... - I я так думаю... Звик до тебе, - поглянув довiрливо, з приязню. Перекинув опалку з травою на плече i пiшли на подвiр'я. В хатi, на самотi, Григорiй довго i уважно вдивлявся в дзеркало. Чорна борода, товстi вуса, що двома корiнцями вростали в бороду, постарiле обличчя - все було дивним i чужим. Глибоко запалi в темних западинах голубi очi здавалися темними, неспокiй поширив ?х, зробив бiльш рухливими. На високому лобi рiзкiше окреслилися зморшки i в скронi вплелися нитки павутиння. "Увалиться в хату дiдуган - дiтей переляка?", - усмiхнувся, розчiсуючи бороду i переносячись думками до сво?? сiм'?. Мотря Iванiвна викопала iз землi дiжечку з салом, наладнала торбинки Григорiю i Петру, вивела ?х аж на край города. - Щасти вам доля, хлопцi. Не забувайте мо?? господи. Як нема мо?х синочкiв, хоч на чужих подивлюся. - I, низько нахиливши голову, пiшла до хати, жмакуючи рукавом пiдiбраний хвартух. - Зажурилась стара, - спiвчутливо обiзвався Федоренко. - Ще надокучать ?й такi гостi. У лiсi попрощалися друзi. - Ждатиму тебе, Григорiю, - не здiймав мiцно? руки з плеча Шевчика. - Тепер маги коло себе друга - велике дiло. Роботи ж нам - гори. I за мене дiтей приголуб. - Спасибi, Петре, - розчулено поглянув на мускулясте, сухе, як жерсть, з рiвним прямим носом обличчя Федоренка. Несподiвану добрiсть побачив у насмiшкуватих, гострих очах, напiвприкритих припухлими повiками. - Через три-чотири днi, як часи, прибуду до тебе. I пiшли - Григорiй, тримаючись узлiсся, а Петро - в глибину притихлого осiннього лiсу. XXXIII З кожним кроком все бiльше оповивала тривога Не вiрилось, що прийде додому, побачить село, рiдню, бо здавалось, що лежать його рiднi мiсця по той бiк свiту. А коли ступив на дiльницю свого колгоспу, повiрив: не втекла у безвiсть земля, не заховала ?? темна нiч од людського ока. Зупинився, для чогось скинув картуз i довго не мiг перевести духу. Нахилився до само? землi. Вона, розбухла вiд дощiв, лежала чорним, незасiяним безмiром перелогiв. Згадки минулого болем перехопили горло Григорi?вi. Ще для чогось похапцем широко провiв пальцями по рiллi, надiючись найти хоч кущик озимини. Щось вогке обпекло руку. Невистрiляний, зашершавлений негодою набiй холодним жалом пробився з осиротiло? ниви. Простоволосий, озираючись навколо, Григорiй ще постояв трохи i, вiдриваючи ноги вiд вологого поля, знову пiшов у лiс, щоб вийти на городи свого села. Як тоскно шелестить сухим листом висока кукурудза. Пiд ногою часом трiсне огiрок-насiнник, i Григорi?вi зда?ться, що той пострiл можуть почути в селi. Обережно, стримуючи подих, вiн входить на сво? подвiр'я. Тихий стогiн пришива? його до високого плота. Перебiг подвiр'ям вiтер, зашумiли попiдвiконню вишняки, i знову довге зiтхання обiзвалося з повiтки. "Та це ж корова" - зрештою догаду?ться Григорiй i, пригинаючись, почина? оглядати подвiр'я: чи нема нiмецького слiду. Десь на шляху пролунав пострiл, загалакали голоси. I коли розколихана вiтром нiч притишила вулицi, Григорiй, не чуючи власного тiла, добрався до хати i припав до вiкна. Довго вдивлявся в непроглядну темiнь, потiм обережно стукнув пальцем по шибцi. Напружено вслуха?ться, та нiму? кiмната, прича?вшись у темрявi. Ще раз постукав, сильнiше. Щось скрипнуло в хатi, i тiнь метнулась, наблизилась до вiкна, - Хто там? - дрижить переляканий голос Софi?. - Нiмцiв нема?? - чу?, як одерев'янiлий голос витиска? з себе хриплуватi слова. - Нема. - Пусти до хати, молодице. - Хто ж ви будете? - чути, як цокають зуби в Софi?. - Сво?. Вiд облави тiкаю. - Горе та й годi, - з зiтханням вiдрива?ться Софiя од вiкна. У сiнях довго не може вiдкрити засув, нарештi вiдчиня? дверi, i Григорiй входить у хату. - Добрий вечiр, молодице, - усмiхаючись сам собi, говорить хрипким простудженим голосом. I зда?ться, що стiни напливають, тиснуться до нього, вiтають свого господаря. - Доброго здоров'я, - Софiя почина? похапцем закривати вiкна. Вiн бачить у темрявi тiльки рухливу бiлу сорочку, поверх яко?, очевидно, надiта спiдниця. Дружина коцюбою з печi вигрiба? присок i довго дмуха?, поки вiд жаринки не спалахнула смолиста лучина. Невеличкий пiдслiпуватий каганчик затремтiв у руках, i цятка вiдблиску, як сльозинка, заворушилась на омертвiлiй квiтцi електрично? лампочки. Волохатий вогник каганця шершнем ужалив Григорiя. - Оце така тепер культура настала, - наче вiдгадала його думки Софiя. - Ви, певне, ?сти хочете? Здорожились. - Коли ? що - не вiдмовлюсь, - ледве стримуючи любовний осмiх, огляда? заклопотане i зажурене обличчя Софi?. "Невже не пiзна??" Хотiлося пiдiйти до не?, несподiвано пригорнути, поцiлувати. "Як би вона перелякалась тодi?" - уявив на мить перелякане обличчя дружини. На тапчанi лежала, пiдклавши ручку пiд себе, Катерина, на лiжку чулося рiвне дихання Люби. - Вашi дiти? - пiдiйшов до лiжка i тапчана, не можучи вiдiрвати очей вiд сво?х дочок. - Мо?, - тяжко зiтхнула. - А чоловiк де? - не оберта? голови до Софi?. - Де всi тепер, - поставила на стiл тарiлку з кашею. - Сiдайте, попо?жте трохи, хоч i холодне. На тапчанi ворухнулась Катерина, пiдвела голову. - Спасибi. Нема? в селi нiмцiв? - Ви?хали днiв зо три вже. А так щодня на?жджають. Катерина скочила на пiдлогу i витягнулась, пильно дивлячись на нього. Обличчя ?? заворушилось i стало напруженим. - Не зачiпали вас нiмцi? - Чому нi... I не встигла Софiя доказати, як раптом на всю хату, не рухаючись з мiсця, скрикнула Катерина: - Мамо! Це ж наш тато! Це ж тато наш! - Що ти!? - i собi скрикнула i скаменiла бiля печi Софiя, широко дивлячись на Григорiя. Катерина ж кинулась до батька, ловлячи i перебираючи сво?ми руками руки Григорiя, а головою притискуючись до його грудей. Схопив Григорiй на руки свою дитину, пiднiс ?? високо над головою, опустив нижче i припав довгим поцiлунком до рожевого личка. - Ой, не лоскочи, татку! - щасливо смiялась дiвчина, вiдгортаючи рукою бороду. - Григорiю! Грицю! - i повнi слiз очi наближаються до його очей, усмiхнених i теж вогких. - Як же я тебе не впiзнала... Ой! - вона цiлу? його, осипаючи бороду сльозами, потiм схоплю?ться руками за серце так, що лiктi ??, немов невеликi крила, вiддiляються вiд стану. I знову цiлу? свого Григорiя, схиля? голову йому на плече, притуля? невеличкi пальцi до його зарослих щiк, то прихиля? ними до себе чоловiка. - Не думала, не сподiвалась? - Де там сподiватись було... Ой, Грицю, я не можу. Чи це ти, чи нi? - Тату, це твоя борода чи прилiплена? - смика? батька за м'який волос Катерина. - Сама ти прилiплена, - ще мiцнiше притуля? дочку до себе. - Бач, як прилiпилась. - Ой, Грицю! - не може знайти собi мiсця Софiя. I ?? обличчя горить такою любов'ю, що Григорiй, посмiхаючись, спуска? на землю Катерину, а сам мiцно обiйма? дружину. Потiм садовить коло себе ?? i дочку, не в силi надивитись на них. * * * Другого вечора попрощався Григорiй зi сво?ю сiм'?ю, несучи у серцi тривожну радiсть i невсипучий бiль. Тремтiли на його ши? руки Софi?, зi стогоном одiрвалась вiд нього дружина, припадаючи грудьми до перелазу. На устах i щоках Григорiя (Софiя настояла, щоб збрив бороду) ще й досi пашiли поцiлунки i сльози. Теплий осiннiй вечiр небавом заховав од нього темний обрис хати, просторого подвiр'я. Григорiй зупинився посеред городу: довго прислухався до неясних звукiв, потiм попрямував не до лiсу, а до хати Дмитра Горицвiта. Ще дома, коли дружина мимохiдь обмовилась про Дмитра, твердо вирiшив провiдати Югину, попрощатися з нею. Що ж у тому ? осудливого? Проте Софi? нiчого не сказав про свiй намiр - чи ж зрозумi? вона його. I коли Югина кинулась од вiкна вiдчиняти дверi, вiн почув болючий повiв давнини. З темно? глибини минувшини випливали молодi роки, i Григорiй побачив себе парубком на достиглому полi, коли вперше зустрiвся з юною соромливою жницею. I спогади з такою яснiстю рiзьбили, карбували минуле, наче воно стояло перед ним, як цей глухий осiннiй вечiр... Забряжчали дверi, i вiн, охоплений спогадами давнини, знаходить в пiтьмi руки Югини i, наче п'яний, переступа? порiг. Рука його так торка?ться руки молодицi, неначе перед ним була та сама Югина, яку вiн зустрiв у полi. - Григорiю, ти про Дмитра звiстку принiс? - задихаючись вiд хвилювання, з мукою i пристрасним сподiванням пита? його, слiдкуючи за найменшим виразом обличчя, тьмяно освiтленого блiдим свiтлом каганця. Йому так ста? жаль молодицi, що в душi почува? себе винним перед нею. I все далi i далi, затьмарюючись i пригасаючи, вiдпливають вдалину розколиханi спогади молодих рокiв. - Нi, Югино, нiчого не чув про Дмитра. - Нiчого? - задуму?ться молодиця i дивиться вже поверх нього. Заскрипiли дверi, з друго? хати виходить Докiя. - Добрий вечiр, Грицю, - пiдходить до нього, i ?? очi теж горять пожадливим вогнем сподiвання. - Доброго здоров'я, тiтко Докi?, - цiлу? ?? в зiбранi зморшками сухi, зашерхлi уста. - Додому прибув? - На день добрався, а це знову в дорогу. - Куди ж? Вiд нiмця подалi? - Еге ж. Щастя шукатиму свого. - I Дмитро по?хав за ним. Нiчого не чув про сина мого? - Нi. - Розлетiлись соколи. По яких вони свiтах лiтають? - сiла Докiя бiля Григорiя, схрестила руки на колiнах. - А от круки недобитi повиринали та й клюють нас, очi живцем видирають. Щось стукнуло бiля хати, i Докiя безшумно вийшла в сiни, а потiм, очевидно, знову пiшла у другу хату. XXXIV Дмитро передав командування загоном Туровi, а сам, непомiтно для iнших партизанiв, пiшов у село. Мав побачитись з Iваном Тимофiйовичем. Нетерплячка гнала його, як вiтер хмару. Розумiв: недаремно в такий час кликав його Бондар, значить, важливi ? дiла. Якi ж? Надiявся i тривожився. Розступились лiси, i дорога яснiше замерехтiла зерном пiску. Горбатою птицею засiрiв придорожнiй камiнь, i знову згадались каменоломнi. Нiяк не йшла з пам'ятi i очей молодиця з дитиною, яка лежала в кар'?рi на каменi. Отi сльози, що сочилися з мертвого тiла, котилися на високий лоб, так пекли його, наче хто приторкався розпеченим залiзом. - ?м, фашистам, смертi мало, - кипiв, розповiдаючи Туровi про те, що бачив. - Жалiю, що трьох так легко скарали... Рiзати б по шматках. - Для чого? Хватить з них i кулi. - То легка смерть. А ворогам, запроданцям нi в чому не повиннi давати полегкостi, нi в чому! Хай бiльше бояться нас... Перед тим, як зайти до Iвана Тимофiйовича, городами наблизився до сво?? садиби. Ось вiн, з автоматом у руках, пiстолем за поясом, пiдходить до хати. Тихо шелестить його сад i сумовито шумлять тополi. Припав до вiкна i вiдсахнувся. "Що це? Чи то так здалося?" Знову прихиля?ться до вогкого перехрестя рами i ясно чу? голос Григорiя Шевчика. "Так ось де ти вою?ш! З армi? втiк. В найтяжчий час заховався вiд боротьби - i до жiнок!" - вiдхиля?ться вiд вiкна. Вiд сплетення, вибуху рiзнобiйних почуттiв не зна?, що йому робити. Тiльки кров кида?ться в голову, а в руках сама пiдскаку? зброя. "Невже Григорiй боягуз, той мерзотник, який лише умiв округлими слiвцями маскувати гниле дупло сво?? душi? Невже такий Григорiй? - вiрить i не вiрить. - I як Югина могла пустити його до хати?" Глибоке обурення, злiсть, ображена честь б'ють водночас у груди i голову Дмитра, i вiн аж перехиту?ться. В умовному мiсцi, бiля призьби, похапцем шука? дерев'яний ключ. Вiдчинив засувку, тихо увiйшов у сiни i з силою рвонув до себе дверi. Свiтло вдарило в очi, i Дмитро, як привид, застиг на порозi, наводячи автомат на Григорiя. - Ну, здоров у мо?й хатi! Не ждав гостя? - пронизу? примруженими очима Григорiя. Але, дивно, той не розгублю?ться, рiвно пiдводиться з лави i якось чудно всмiха?ться. - Таки не ждав. Радий, що зустрiвся. - Не дуже радiй. - Дмитре! Рiдний! - Почекай! - кра?чком ока бачить Югину. Ось вона кида?ться до нього, руками тягнеться до його ши?. - Почекай, сказав. Що тут робиться?.. - Дмитре! Чого ж ти такий? - Югина приклада? руку до грудей i з мукою дивиться на чоловiка. - Яким був, таким i зостався. Не взнала iще який за пiвжиття! - Дмитре, чоловiк попрощатися прийшов. - А ти й рада по ночах прощатись... Ну, чого прийшов? - зверта?ться до Григорiя. - Це так ти вою?ш? - не опуска? збро?. - Нi, не так, як ти дума?ш, - спокiйно i насмiшкувато вiдповiда? Григорiй. - Погаси зараз сво? полум'я: не в той бiк воно метнулося. - А це ми побачимо. В цей час на порозi виросла Докiя. - Дмитре! Чи ти сказився? Ти що це робиш? Ти що, з сво?ми воювати прийшов? Опусти менi зараз же свою пукалку, чу?ш? - пiдходить до нього мати. - Чоловiк до нас, як до людей, попрощатися прийшов. Що ж, вiн iз Варчуком прощатися пiде? З Созоненком? А ви ж товаришi були. В тяжкi години всi досади прощаються сво?м. Чого ти на матiр так дивишся? Не пiзна?ш може?.. Ну, втихомирся, Дмитре... Григорiй поранений був... - i вона припада? до його великих чорних рук, якi ще мiцно стискають зброю. - Поранений. Тодi так... I Дмитро протвереженими очима подивився навкруг, хмурячись i нiяковiючи. Прокинулась i заплакала Ольга. Довго пiзнавала чужого бородатого чоловiка, а потiм кинулась до нього. - Татку! Таточку! Ну, чого ж ви мене на руки не берете? - Бач, усiх переполохав. А за що? Дивись, як Югина труситься, ох, i вдача ж у тебе. - Вдачу ж ви менi вдiлили, - ще хотiв чимсь вiдговоритись, але зразу подобрiшав, зрозумiв, що дарма вiн так розходився, i вже спокiйнiше додав: - Риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хай пробачить Григорiй. Де Андрiй? - У тiй хатi спить. - Докiя прихилила бородату голову сина до себе. Поцiлував Дмитро матiр i дочку, тiльки Югину обминув, почуваючи перед нею незручнiсть, збiльшену до того присутнiстю Шевчика. - Перекипiло, виходить? - усмiхнувся Шевчик. - Як бачиш... I найбiльша досада вчепилась, бо така думка налетiла: обманув ти нас всiх, воювати кинув. - Ну, менi пора в дорогу. Всього доброго вам, - пiдiйшов Григорiй до Докi?. - Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, - поцiлувала його в чоло. - Попрощайся ж, Дмитре, з чоловiком. Не на прогулянку йде. Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорiя i знову одвiв погляд вiд нього. - В партизани iдеш? Чи на схiд пробиратимешся? - незручно стало за все. - В партизани. - В партизани? - строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер вiн iншими очима дивився на Григорiя. Рештки гнiву розвiювалися, мов останнi клаптi туману при сонцi. Затремтiли i стiни задавнено? неприязнi. - Григорiю, ти вже в якомусь загонi? Чи може?.. - завагався на мить i вже, рвучи натягненi в душi та голосi нитки, зовсiм тихо промовив: - Тодi приймемо тебе до себе... Спiльна робота, дiла нашi вище наших... Ну, сам розумi?ш. Ти ж кандидат партi?. Ти завжди далi бачив, нiж я. Пiсля цих слiв гора звалилась iз плечей, тiльки дихати стало важче - серце поширшало. Григорiй здивовано поглянув на Дмитра, бiля очей затремтiли тоненькi пучки зморщок. - Ну, спасибi, Дмитре, за справжн? слово. Обнадiяв ти мене - яснiше тебе побачив... Iду в загiн. Чекають там мене. - Де? - Далеченько звiдси. - А зв'язок нам треба мати. Чи на помiч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке... - I за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо. - Повечеря?мо разом? - Нi, менi треба поспiшати. Далека дорога. - Берестом не йди. Там, коло ярiв, замiноване поле лежить. Дуже хитро замiноване. - Звiдки зна?ш? - Думали мiни в сво? господарство перетягнути, однак на якусь технiчну новину напоролись. - Щасливий будь. Бий ворогiв невтомно. Щоб не довелося червонiти перед сво?ми людьми. - Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, - подав тверду руку. Провiв його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорiя, i незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увiйшов до хати, пригорнув Югину. - Налякав? Дуже? Пробач. Дружина, вiдхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими i щасливими очима. - Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скiльки рокiв прожили. Хiба ж ти не зна?ш, не вивчив мене? Не те що... Хiба навiть в думцi можу когось до тебе прирiвняти? До такого... вредного, а ти наче... - притулилася до його грудей. - Ну, не буду вже бiльше, - пiдвiв рукою пiдборiддя дружини i поцiлував наймилiшi уста. - Ще й досi не вiдiйшло, - притулила сплетенi пальцi до грудей i сiла на лавi. - Де ж ти тепер? Надовго до нас? I застигла в чеканнi. - Тiльки на часинку заскочив. - На часинку тiльки? I ту треба було скаламутити. - Вона притулилась до нього всiм тiлом, а потiм глянула в чорнi, зм'якшенi очi. - Тяжко тобi, Дмитре? - Тяжко, Югино. I найважче - за людей вiдповiдати. Багато легше б бути тим, "куди пошлють". А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке дiло. Тепер хватило смiливостi. - Так ти командиром? - Командир. - I оце так уриватися в хату... - усмiха?ться, ще тiснiше прихиляючись до Дмитра. - Здаюсь! - жартiвливо пiдводить руки вгору. - Погарячився. Подумав, що Григорiй обмiлiв... Хороший вiн, твердий чоловiк. - Твердий, не зiгнеться лозиною. В хату входить мати з Андрi?м, що весь горить i ся? вiд радостi. Проте пiдходить до батька поволi, з повагою, i щасливо мружиться, коли кучерява борода покрива? все його обличчя. - Ну, сину, як живеш? - Погано, тату. - Чому? - Самi зна?те чому. Горе кругом ходить... Вiзьмiть мене, тату, з собою. - Не мудруй, Андрiю. Не на тво? роки i сили наше дiло... Бач, якого викохала - в партизани до батька хоче, - зверта?ться до Югини. - А ти ще не дума?ш партизанити? - ловить Ольгу за ручку. - Чому не думаю? - вiдповiла дiвчинка. - Аби тiльки взяли. - Ну, думай. Тiльки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тодi всiх фашисти повiсять. - Нiби я маленька, не знаю, - так само тихо промовля? Ольга. - Мовчатиму, як камiнь, поки нашi не прийдуть. - Вечеряй, сину, - приносить Докiя я?шню, а сама спира?ться лiктем на скриню i не спуска? погляду з сина. - Сiдайте ви, мамо, Югино, дiти. - Ми недавно повечеряли, - слiдку? за незвичним бородатим обличчям i зiтха?. - Чого ви, мамо? - Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, - тiльки тебе бачу. I от прийшов ти, а менi не вiриться. - А може то не я? Якийсь дядько бородатий... - i течуть слова про все, все, такi дорогi, несподiванi, як тiльки бува? при нежданих зустрiчах. Знову хмурнi? Дмитро, коли Югина розповiла, як ударив ?? гарапником Сафрон Варчук, i вже не проясню?ться до останньо? хвилини прощання. Прощання... От воно пiдводить чоловiка i вiн, наближаючись до дружини, уже вiддаля?ться вiд не?. - Дмитре, рiдний, - задиха?ться Югина i приклада? руку до сво?х грудей. "Що, маленька?" - одними очима пита?, вчуваючи незвичне хвилювання. - Дмитре, коли можна, бери i нас iз собою... - швидко шепче вона, боячись, що вiн зразу ж обiрве ??. - Хоч хлiб пектиму у вас - i то полегша? на душi... Вам все одно без жiночих рук, певно, не обiйтись. Правда? Вiн мовчки вислуху? дружину. - То як, Дмитре? - тремтить ?? голос i тремтять сльози на вiях. - Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час... - А коли ж?.. - Дай з силами зберемося... Пиху з фашиста зiб'?мо, так зiб'?мо, щоб вiн, тхiр двоногий, навiть курку боявся зачепити. - Коли це буде?.. - Незабаром! - пригаду? гарячi слова Тура. - Скоро Червона Армiя сво? слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять нашi лiси, уже ломиться розгубленiсть i страх перед ворогом, першими партизанськими пострiлами ломиться. А як пiдведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого - буде без пам'ятi летiти фашист. До сво?х кордонiв i далi мазатиме п'яти... - Коли б то скорiше цi?? години дiждати, - проводить його до дверей. - Не забувай же, сину, нас. Частiше навiдуйсь, - сумовито шелестять слова матерi; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрiя, а вже нiч огорта? Дмитра. I притишенi зiтхання ще довго йдуть iз ним, а рука тугiше стиска? потеплiлу шершаву ручку пiстоля. Вiн довго не може перебороти спокуси: пiти у кривавi гостi до Варчука. Навiть пряму? з дво? гiн, обмiрковуючи план, як йому найкраще вскочити в будинок старости. Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза, поверта? його на другу дорогу... Вiн тепер командир загону, що зна? всi ходи i виходи в рiдних мiсцях. Тому не ма? права рискувати життям сво?х людей. I вiн рiшуче повернув до хати Бондаря. Марiйка, хвилюючись, довго не могла вiдчинити дверi. - Дмитре, синку, - зашепотiла, припадаючи до зятя. - Живий, здоровий? А мiй старий так тебе хотiв бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобi рукавицi виплела... Нiчого, синку, доброго не чути? - Ви про що? - Про нашу армiю. Дороги ж ?й тiльки до нас лежать. Правда? - Правда, мамо. - Ну, ходiм до старого. Почув твiй стук - i вже мiсця не знайде. Нема тако? днини, щоб не згадував тебе кiлька разiв... Ех, дiти, нашi дiти! От уже вiджива?ш сво?, а до вас так все тягнеться, наче знову пiд серцем носиш. - Вона тобi ще й не те скаже, - обiзвався з темряви тихий голос Iвана Тимофiйовича. - I сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жiнка нiчого не почула. Вишептуйтеся вже, тiльки добре плануйте, - вийшла на кухню, закриваючи за собою дверi. Iван Тимофiйович обома руками потягнувся до зятя. - Яка радiсть у нас, Дмитре, - зашепотiв бiля самого вуха командира. - Невже?.. - одним словом вирвалося те, про що стiльки думалося. - Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили уповноваженим по органiзацi? пiдпiльно? патрiотично? групи. - Тепер нам ширша дорога вiдкрива?ться, - захвилювався Дмитро, пройшовся по хатi. - Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом. - Це зробимо. Спасибi, тату, за добру звiстку... Аж наче зорi яснiше засвiтили, - глянув у вiкно. XXXV Хоч та болюча радiсть просочувалась, як вода крiзь нiздрюватий лiд, коли вiтер сколихнеться над рiкою, хоч потiм ще важче стискалося серце, все ж в ?? життi блиснули просвiтки надi?. I вже у словах батька вона вбачала той мiсток, що ?дна? ?хн? село з партизанським лiсом, з Дмитром... Дмитро був живий! I при однiй думцi, що вiн може прийти до не?, високий i дужий, ласкавий i грiзний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих i заплющувала очi. Тому ?й тепер, коли залишалася дома, бiльше хотiлося бути на самотi, щоб можна хоч у думцi наговоритися з Дмитром. I як дивно бува? в життi. Ненависним i страшним вiн здався, коли довiдалась, що ма? ?? сватати. А зараз все частiше бачила його парубком, неначе колишн? почуття хотiла розтопити новою хвилею любовi, щоб нiде, нiде, навiть у найдальших спогадах, не залишалося слiду давнiшньо? вiдчуженостi. I найчастiше згадувалась зустрiч лiтньо? ночi на Великому шляху. Крiзь iмлу далеких рокiв згадки пробивалися так владно i повно, що вона навiть вiдчувала на сво?му обличчi мерехтiння i гру тiней лип, хрускiт пiску пiд ногами Дмитра i сумовитий скрип воза. "Дмитре, порадо моя", - як музика, дзвенiли пошепки промовленi слова, i туман застилав очi молодицi. Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? I мимохiть поправляла iнодi хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи. - До кого ти, дочко, причепурю?шся? - раз iз докором похитала головою Докiя. - Мамо, хiба ж ви не бачите? - захлинаючись од раптового натиску жiночо? жалостi, стала посеред хати. - Все його, Дмитра, сподiваюсь. А може прийде. У вiкно постука?, - i здригнулась, мовби справдi хто стукнув у шибку. - I я його так жду, так жду, як... - не договорила, пiдiйшла до невiстки. I якось, само по собi, обнялися, поцiлувались i тихо заплакали, охопленi одними думками, однi?ю жалiстю i надiями. Уклала спати дiтей; не в силi стримати нервового холодного перестуку, Югина лягла бiля Докi?, торкаючись головою ?? грудей. I довго Докiя розповiдала про свого сина, яким вiн у дитинствi був, як почав сам, без батька, господарювати, як в чотирнадцять рокiв пiшов косити. I всi тi спогади, простi i незначнi, були незмiрно дорогi i рiднi обом жiнкам, що по-рiзному, та однаково сильно любили ту ж саму людину. Вiдчуваючи, як влiгся нервовий перестук у Югини, Докiя подумала, що невiстка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пiрнаючи в згадки про свого Дмитра. Про нього ж до перших пiвнiв мрiяла i Югина, гадаючи, що свекруха давно вже заснула. Очевидно, якiсь чутки про Дмитра дiйшли до Варчука. Одного разу, коли Югина везла додому картоплю, перестрiв ?? на греблi, високий, нахмурено-зосереджений, у синiй старосвiтськiй бекешi i смушковiй шапцi. Пiд очима недобре синiли посiченi зморшками довгастi пiдтьоки. Пожмакованi щоки з двома павуками синiх жил великими зморшками нависали над чорними, в бруднiй сивинi вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе набубнявiло i було нiздрювате, як почорнiлий весiннiй снiг. Та й сам Варчук теж, здавалось, неначе набубнявiв. - Здорова, молодице, - владно рукою зупинив коня. - ?деш, наче не бачиш нiчого поперед себе. - Добридень, - стала бiля воза. Хоча недобре передчуття i острах, i огида сколихнули нею, одначе зовнi була спокiйна i господаровито-неквапна в руках. - Картоплю возиш? - Наче не бачите. - А Дмитро де? - гостро, випитуючи, подивився i пiдiйшов до молодицi, не спускаючи з не? важких, округлих як у птицi, очей. - I я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? - витримала погляд. - Не зна?ш? - Не знаю. - Брешеш, суча дочко! Зна?ш! - Може суча дочка i зна?. А я - нi. - Що ти менi очки втира?ш! В партизанах! От де вiн! I до тебе, надiйсь, приходив! - скаженiючи, затопав ногами, чорне обличчя нерiвне заколивалося всiма складками. Полегшено зiтхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра. - Самi зна?те, пане старосто, що не був у мене чоловiк. За що ж така напасть на мою голову? - сказала з перебiльшеною покорою. - А ти чому так дума?ш? - трохи охолов, опускаючи вниз брови. - Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене заходив, то й вашу б хату не минув. Здригнувся Варчук i зразу ж тiснiше зiбрав зморшки на перенiссi. - Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на однiй гiлляцi не закрутилась iз сво?м дорогим. Одне одного, певне, не переважите, - уже кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний мiст. В душi вона радiла, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив ??: а що як почнуть полiца? вартувати недалеко вiд ?? хати? Тому й по ночах виходила на подвiр'я, прислухалась до темряви, прямувала до Великого шляху. Стане на кореневищi старого-престарого дерева, притулиться вухом до вогко? кори, непомiтна i сторожка, як птиця. Затремтить, коли почу? якийсь шерех, ще тiснiше до дерева притулиться. Вона б рiдну ходу серед тисячi почула, по одному духовi пiзнала б, що то Дмитро йде. Через кiлька днiв пiсля розмови з Варчуком до хати увiйшов дезертир Калiстрат Данько, що вже встиг примоститися за полiцая. - Тiтко Югино, завтра ж уранцi вам треба бути в начальника районно? допомiчно? полiцi?. - Чого? - одхилилась од печi. - Там скажуть, чого. Ми народ темний - нам аби грошi та горiлка, - дiловито i весело сiв коло столу, нiби впевнений, що його прихiд повинен i iнших веселити. Однак чим довше сидiв, тим бiльше хмурнiло його прив'яле обличчя, а вже iз-за столу вставав, неначе у тiнь ступив: навiть чаркою не почастували. - Глядiть же, щоб ранком були, як часи, - брязнув дверима, аж глина посипалась з одвiркiв. - Доведеться, дочко, iти. Тiльки не з пустими руками, що зробиш - таке життя настало. А на хабарi вони ласi. З двома кошиками, зв'язаними бiлим полотняним рушником, прийшла Югина другого ранку у мiсто. Перед будинком полiцi? трiпотiв облiзлий прапор iз свастикою в бiлому колi. В передпоко? повно чоловiкiв, жiнок. На дверях бiля кабiнету начальника сто?ть з карабiном високий полiцай з жовто-блакитною пов'язкою на руцi. По списку виклика? людей, i зникають за важкими дубовими дверима натомленi, припалi пилом, i жалем, i горем постатi старих сумовитих хлiборобiв, жiнок i дiвчат. - Забрали ж мого синочка, забрали, - пiдперла рукою голову стара жiнка. - А за що забрали - i сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали. Безпорадна моя голова. Два тижнi прошу начальника, щоб вiдпустили синочка. А вiн те саме вiдповiда?: вiдiшлемо у мiсто, коли не призна?ться. Звiсно, в гестапо вiддадуть. I вже не бачити менi бiльше свого найменшенького, не бачити. I найбiльше ляка? Югину окаменiлий вираз землистого, в зморшках обличчя жiнки i одноманiтний, схожий на голосiння шепiт. Видно, немало попоплакала i поголосила вона, поки горе не скаменило усе ?? тiло. Нарештi полiцай, зосереджено збираючи зморшки на чолi, чогось пирснув i весело вигукнув: - Гори-цвiт! Югина! Горiти прийшла, молодичко? Погориш, погориш! Га-га-га! Увiйшла i стала на порозi кабiнету, поклала бiля стiни важкi кошелi. За великим присадкуватим столом у чорному френчi з золотими, застiбнутими до само? ши? гудзиками сидiв Крупяк; над ним на стiнi чорнiв намальований тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами. - Прошу до столу, - наче з того свiту почула голос, що пробивався до не? iз сизо? хмари тютюнового диму. Пiдiйшла ближче до Крупяка, мружачись вiд диму, що зразу зайшов у вiчi. - Панi Горицвiт. У нас ? точнi вiдомостi, що ваш чоловiк перебува? в партизанах, бува? у вас. Прошу, не запирайтесь, скажiть щиру правду. Iнакше всю сiм'ю вашу заарешту?мо, а добро пiде у власнiсть держави. - Пане начальнику, - вириваються першi слова. ?й треба одвести страшну хмару вiд свого дому, дiтей - про себе зараз навiть не дума?ться. I Югина почува?, що в ?? очах гра? такий правдивий свiт, неначе бiля не? виринула постать Дмитра... Так, це ради нього, ради його дiтей вона кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивцi, що нiчого не зна? про чоловiка. Звiдки у не? беруться слова? Вона розповiда? довго i мальовничо, як переслiду? ?хню сiм'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. I ?? очi, осяянi i чистi, блищать од згадок i слiз. Хмурячись, мовчки слуха? ?? Крупяк. Але ось його очi зустрiчаються з очима молодицi, на якусь хвилину застигають; хтива зацiкавленiсть майнула у вузьких чоловiчках. Вiн кладе ручку на стiл, i Югина, вiдчуваючи приплив кровi до голови, кiлька разiв ловить на собi його бруднi погляди, але разом з тим почина? догадуватися, що вiн слуха? ?? вже не так, як слухають, коли завчасно винесено рiшення. Очевидно, вiн мало зна? про Дмитра. "Хороша молодичка. Тiльки з характером, видно. Може й справдi Варчук наговорю? по давнiй злобi. Заяву за заявою пише... Дiзнаюсь при нагодi". - Вiн, милостиво посмiхаючись одними очима, прийма? подарунок i поволi говорить: - Вiдпускаю вас, панi, додому. Але не гнiвiть бога: коли що-небудь - не солодко вам буде на свiтi. Я до вас за?ду коли-небудь, - допитливо осмiха?ться. Ще не розумiючи справжнього змiсту останнiх слiв, вона прожогом вибiга? з передпокою i схiдцями спуска?ться на холодний брук, мiж щiлинами якого засиха? пожовклий, одцвiлий спориш. I аж тiльки на осiнньому полi полегшено зiтхнула, коли над нею двома великими крилами нахилився рiдний Великий шлях. Попереду фiалково в'юнилась смуга дубового лiсу. ...Обминувши греблю, Югина спочатку iде до Iвана Тимофiйовича; той, лежачи в лiжку, довго розпиту? ??, що вона бачила в мiстi, чи багато там фашистiв, як охороня?ться будинок полiцi?, а потiм переда? ?й невеличку листiвку. - Прочита?ш, кому треба, i передаси Василинi... - Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, - зустрiла ?? бiля ворiт Докiя. - Пожурилися ми без тебе. Зна?ш, як тепер. Кажуть, усi камери понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали. - Корову? За що? - зупинилась на порозi. - Наложили знову на село сорок голiв рогато? худоби. До кого ж полiцi? шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втiшив: - Моли бога, що теля зоставля?мо. Попанували за батька Сталiна, а тепер почадiть, як без олi? каганець. Через кiлька днiв дiйшла чутка, що в район при?хав приймати скарги вiд селян гебiтскомiсар доктор Едельман. - Двадцять тисяч болячок у печiнку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а пiду до того гебiтскомiсара зi скаргою! Останнiй хвiст витягнули з обiйстя! Може й ти пiдеш? - вскочила в хату Килина Прокопчук. - Одним вони миром мазанi, - обiзвалась за Югину Докiя. - Ходи не ходи, а корови вже не бачити нi тобi, нi менi. Так що краще не мозолити ?м очi. - Пiду, все 'дно пiду! Побачу, якi у них порядки! - рiшуче вийшла з хати Килина... Увечерi на вулицi перестрiла ?? Югина. - Була в комiсара? - Нехай йому чорт! - зло огризнулась молодиця. - Не допустили? - Допустили, - i несподiвано засмiялась невеселим смiхом. - Пiдходжу я до нього, сухого, як тараня, нiмця, ну, наче живi мощi тобi, аж дивитись незручно. Глянув на мене крiзь окуляри та як вихопить кинджал, як зажеркоче щось, i до мене. Думала - горло перерiже. Навiть забула з остраху, що треба робити. Звiв нiмець кинджал, блиснув ним перед мо?ми очима, зрiзав з пiджака гудзик iз зiркою i пучку вгору пiдвiв - показу? всiм. Полiца? прямо тобi iржуть, як лошаки. А я стою i ворухнутись не можу - наче пiдмiнили мене. А "доктор по гудзиках" уже до друго? баби пряму?. Вiдiйшла у мене душа трохи, пiдходжу до нього... А вiн як визвiриться: - За корову вам заплатили! Ми даремно нiчого не беремо. Скiльки отримала? - Сто вiсiмдесят карбованцiв. А що ж я за них куплю? Кiло солi! Пачка сiрникiв - двадцять карбованцiв... А у мене ж дiти. - Випхали мене ще й зi схiдцiв турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакi-то порядки. Новi! XXXVI На свiтанку Дмитра розбудили брязкiт збро? i радiснi голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комiсара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пiстолет ТТ i вийшов з землянки. - Ну, хлопцi, i притаскали ж ми сулiю! - потираючи руки, чогось вовтузився бiля порога Кирило Дуденко. - З самогоном? - здивовано i весело вiдгукнувся голос iз кутка. - Ще краще! - Невже iз спиртом? - аж пiдвiвся на лiктi Олекса Слюсар. - За це тебе, брате, розцiлувати мало. - Ще краще. - Що ж воно може бути луччим менi? Бабського, солодкого, вина дiстали? - Нi, амоналу добули. - Амоналу! Не знаю, для чого вiн, - розчаровано протягнув Слюсар i знову лiг на пiл. - Невже, братцi, амонал! - радiсно гукнув колишнiй уральський бурильник Iван Стражнiков. - По?зди будемо пiд откос пускати. Амонал - важная штука! - значимо протягнув. - А ти зна?ш, як бiля нього ходити? - зiскаку? на долiвку Олекса Слюсар, i вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освiтлю?ться жадiбною надi?ю. - Хлiб мiй! - коротко поясню? Стражнiков. - Невже i по?зди цi?ю крупою можна рвати? - Можна i треба! - повчально гримить Стражнiков, молодцювато звичним рухом збиваючи набiк безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою проглянув шрам i майже зовсiм погас пiд буйним чубом. - Браток, а мене навчиш? Увесь вiк дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу сво?ми очима, те i зроблю. Я такий! Тепер хитрувате обличчя Слюсара ста? таким благальним, що навiть спокiйний Лазорко не витримав - чмихнув, i в кривiй усмiшцi заворушились уста, погойдуючи велику люльку. - Навчу. - От спасибi, браток! На, вiзьми на спомин про нове дiло! - i Слюсар театральним рухом простягнув Стражнiкову невеличку фiлiгранну запальничку, щоб, на всякий випадок, вiдрiзати всi ходи до вiдступу, коли матрос захоче передумати. I зразу ж Олекса з цiкавiстю i побоюванням, косуючи оком, закружляв поволi навколо величезно? сулi? з амоналом. - Iване, ти i мене навчи, - кладе на плечi матросовi важку руку Лазорко Iванець. - Приймiть i мене до вашого колгоспу! - Невеличкий завзятий Кирило Дуденко охоплю? двома руками Лазорка i Олексу. В цей час з його кишенi вилiтають списанi олiвцем листки паперу. - Поезiя полетiла! Багато ж понаписував. I не хвалиться. Я теж колись вiршi писав, - помага? збирати листки Олекеа Слюсар. - I потерпiв повну поразку на цьому фронтi. У дев'ятому класi всi сво? витвори я на уроцi лiтератури обережно поклав на парту Оксанi. А вона, певно, не зрозумiла, що з мене мiг би вийти класик, i передала зошит учителевi. Викликали мене в учительську, сказали кiлька теплих слiв, i пообiцяв директоровi, що не буду бiльше нi вiршiв писати, нi дiвчат любити. Вiршi, правда, покинув складати, а друго? половини обiцянки не виконав: на цiй самiй Оксанi через п'я