обергрупенфюрера,  а  за  нею
легко влетiв у розчиненi ворота новенький "опель-капiтан".
   - Хайль! Хайль! - недружно, проте голосно привiтали його.
   Самозадоволений,  напомаджений,  з  накле?ною  усмiшечкою  Карл   Фiшер
по-спортсменському вилетiв з  машини  i,  набираючи  гордовитого  вигляду,
побiг по схiдцях в прийомну коменданта. Пiд його кiтелем легко  означались
рухливi лiнi? живота.
   Не встигли всi розсiстися навколо стола, як владний i  впевнений  голос
по вiнця переповнив кiмнату; обергрупенфюрер iнодi зупинявся, сам з охотою
прислухаючись до власних слiв.
   - Мiй фюрер наказав перемогти  Росiю,  -  впивався  сво?ми  модуляцiями
обергрупенфюрер, i за його промовою якось так виходило, що фюрер ледве  не
йому, Карлу Фiшеру, наказав перемогти непокiрну кра?ну. - Воля мого фюрера
- закон. Наша непереможна армiя, мов нiж у масло,  врiза?ться  в  життьовi
простори сходу, якi мають стати продовженням третього райху. Так, фюрер ще
раз вiддав долю Нiмеччини в руки нiмецьких солдатiв. Солдати нашi з славою
вмирають на фронтi. Але вони без слави гинуть на завойованiй територi?. Ви
читали директиву райхсмiнiстра окупованих  схiдних  областей  про  те,  що
Укра?на повинна розглядатися як знищена  кра?на.  Одначе  в  цiй  знищенiй
кра?нi знищу?ться цвiт нашо? армi?. Парадокс, але це так. З ввiреного  вам
крайсу ми вивозимо не хлiб, не худобу, не  птицю,  а  вбитих  солдатiв.  I
найстрашнiше навiть не партизани, а те, що населення розгляда? нас  тiльки
як ворогiв, воно не хоче спiвробiтничати з  нами  От  де  треба  населенню
втлумачити святi слова його святостi, найблаженiшого i непогрiшимого  папи
Пiя XII: "Любов до ворога - найвищий геро?зм".
   Обергрупенфюрер помiтив, як переглянулися Крупяк i Крамовий;  вважаючи,
що вiн зрозумiв ?х, продовжував:
   - Якщо  тут  незручно  спиратися  на  слова  його  святостi,  треба  ?х
приписати якомусь вашому святому... Церкви вiдкривайте, вiдшукуйте  гiдних
богослужителiв.  Ви,  панове,  надiюсь,   розумi?те   мене.   Бiльшовицьку
розгалужену  агiтацiю  ми  повиннi  якщо  не  знищити   зовсiм,   то   хоч
нейтралiзувати всiма  засобами,  i  одним  iз  таких  засобiв  може  стати
церква... А на  боротьбу  з  партизанами  раджу  зараз  кинути  укра?нську
полiцiю.
   Обличчя  в  Крупяка  витягнулося,  поблiдло,   оберлейтенант   мимоволi
здвигнув плечима, а Обергрупенфюрер гордовито усмiхнувся.
   - Нам бактерiологiя доводить, що ? такий живий вiрус - бактерiофаг, вiн
антагонiст мiкробiв - знищу? ?х. Хай таким  протипартизанським  вiрусом  у
вашому крайсi буде полiцiя пана Крупяка. Хай вона, назвавшись партизанами,
iде по селах, забира? що ?й захочеться, скiльки захочеться, як захочеться,
себто супроводжу? це ефективними заходами: кров не повинна спиняти -  вона
вихову? сильнi серця. Так ми вiдсi?мо населення вiд партизанiв.
   - О, колосаль! - захоплено i здивовано вигукнув оберлейтенант.
   Випещене обличчя Фiшера самозадоволено ширша?.
   - Продумайте план операцi?. Вам, пане  Крупяк,  треба  пiдiбрати  самих
надiйних, найнадiйнiших виконавцiв. Нам краще  карально?  експедицi?  може
допомогти живий вiрус пана Крупяка.
   - Пана обергрупенфюрера, -  шанобливо  поправив  вiйськовий  комендант,
викликаючи схвальнi i догiдливi усмiшки на обличчях присутнiх.

   * * *

   В чепурненькiй, заставленiй снопиками пашнi i  зiлля  комiрчинi  Сергiй
Олексi?нко навча? свого  молодшого  брата  пiдривно?  справи.  На  пiдлозi
лежить  саморобна  скринька  з  толом,  з  просвердленого  вiка  поплавком
стирчить взривач. В кутку комiрчини невдоволено клока?  самогонний  куб  -
хлопцi замаскувалися за всiма правилами.
   - Сергiю, значить, можна сюди i капсуль-детонатор з гранати вставити? -
ще  раз  перепиту?  задиркуватий  Славко,  помiчник  секретаря  пiдпiльно?
комсомольсько?  органiзацi?  по  диверсiйнiй  роботi.   -   Це   дiло   ми
роздобудемо.
   - Де? - недовiрливо дивиться Сергiй на брата.
   - У нiмцiв, де ж iнакше? - так говорить Славко, наче дорiка? братовi за
недогадливiсть.
   - База пiдходяща, - погоджу?ться Сергiй. - Коли план визрi?, порадитеся
зi мною. Щоб менi без всяких дитячих забавок.
   - А я... Сергiю, ми хочемо насамперед один мiсточок зiрвати.
   - Який мiсточок? - насуплю?ться Сергiй. "Сказано, дiти, на забавки  тол
розтринькають".
   - Ну,  не  мiсточок,  а  мiсток,  -  Славко  косо  погляда?  на  брата,
смiхотливо пiдбираючи соковитi уста.
   - Напевне, обрали такий мiсток, що  його  корова  ратицями  розсуне,  -
сердиться Сергiй, а сам дума?, як би зiрвати залiзничний мiст над Бугом.
   - Навряд, - зiтха? Славко. - Ти завжди напада?шся на мене.
   - Бо ? за що. Про який ви думали мiсточок? - натиску? на останн? слово.
   - Про який... про залiзничний над рiкою... - вже смi?ться Славко.
   - Про залiзничний? А брата за нiс водив?  -  Сергiй  згрiба?  Славка  в
оберемок i п'ятiрнею гладить по чупринi, як гладить тато - проти волосу.
   - Сергiю, та годi, а то мо? кучерi в самогон  полетять,  -  борiка?ться
хлопець, вириваючися з братових обiймiв.
   За двором  тиша  розколю?ться  жiночим  лементом,  вперемiж  обiзвалося
кiлька пострiлiв. В комiрчинi  по-комариному  сумовито  задзвенiли  шибки.
Славко миттю захову? мiну пiд пiдлогу, а Сергiй вискаку? на подвiр'я.
   На небi рiденькi, ще не розкущенi сходи зiрок,  на  вулицi  незрозумiла
метушня, лайка, голосiння. Виставивши руки наперед, нiби  боячись  упасти,
бiля ворiт пробiга? жiнка.
   - Тiтко Степанидо, тiтко Степанидо, заждiть. Що воно таке робиться?
   Жiнка здригнулась, отямилась, припала до ворiт.
   - Чи це свiт перевернувся, Сергiю: партизани, захисники нашi,  вбивають
i грабують нас.
   - Як?! - одвисло пiдборiддя в хлопця. В  Сергiя  зараз  таке  вiдчуття,
неначе йому нижню частину обличчя затиснули в пiдкову.
   - Ой, не знаю як, - заголосила жiнка. - Скринi вверх дном перевертають,
худобу вигонять, до молодиць пристають. Максим Новиченко i скажи  ?м:  "Не
партизани ви, а розбiйники з велико? дороги, не такi нашi партизани".  Так
його з двох бокiв навилiт прострелили  i  за  чуба  виволокли  на  вулицю.
Лежить чоловiк, мов снiп.
   - Правду вiн сказав: то  не  партизани!  -  Сергiй  обережно  крадеться
городами до охоплених криками i жахом будiвель.
   Останнi сумнiви розвiяно.  Ще  забiга?  на  подвiр'я,  нахиля?ться  над
кучерявою головою брата:
   - Славко, треба так зробити, щоб пани полiца? горiлку побачили.
   - Побачать, Сергiю.
   - I слiдкуйте за ними. Першого дозорця виставте бiля ставка.
   - За кожним кроком бандитiв будемо стежити, - злiсно стискаються  уста.
- Коли б це нам зброя. Ми б ?х самi на макуху розкришили.
   Сергiй, прямуючи до партизанського загону, зника? в гущавинi садiв...

   * * *

   Тiльки один раз вистрелила варта  i,  скошена,  впала  на  дорозi  бiля
будинку  сiльського  виконкому.  Середина  будинку  загупала,  заборсалася
спросоння, i два вiкна  майже  воднораз  застрочили  пунктирами  трасуючих
куль. Розстрiлене скло полетiло i з iнших рам.
   Вiктор Снiженко вдарив запальними по невидимому  кулеметнику.  Зразу  ж
бiля вiкна золота розсип куль  безглуздо  метнулася  вгору  i  обiрвалася.
Партизани тiнями заворушилися на тлi бiлих стiн.
   В будинок, розщеплюючи i  освiтлюючи  його,  полетiли  гранати.  Лайка,
зойки, благання i вогонь почали розпирати простору будiвлю.
   Бiй стих так само швидко, як i почався.
   На схiдцях, пiднявши  розчепiренi  жахом  i  просвiтленi  вогнем  руки,
з'явилося кiлька очманiлих, обеззбро?них полiца?в.
   А селом уже летiли, передавалися з уст в уста радiснi слова:
   - Справжнi партизани прийшли!
   - До кореня винищують запроданцiв.
   - Так ?м, паразитам, i треба.
   - Тiльки подумати: яку грязь хотiли кинути на партизанiв.
   - Товаришi, бiля сiльради мiтинг буде.
   - Кажуть, товариш Новиков прибув.
   - Партiя i тепер з народом.
   - Треба запитати його, чи скоро наша Червона Армiя прийде.
   Село, освiтлене хитким сяйвом пожежi, збиралося на мiтинг.
   Недремний та Снiженко попрощалися з Новиковим i  швидко  попрямували  з
основними силами  партизанiв  до  мiста.  Сьогоднi  мав  здiйснитися  план
Снiженка - план блискавичного нападу на в'язницю. Спiйманi полiца? сказали
паролi мiських  патрулiв  i  тюремних  караулiв.  Двох  полiца?в  Снiженко
прихопив iз собою, проiнструктувавши, що ?м треба робити. Тi, до пiвсмертi
переляканi, погодилися на все.  ?м  навiть  дали  гвинтiвки,  правда,  без
багнетiв i патронiв.
   Снiженко майже всю дорогу розмовляв з партизанами, пiдбадьорував ?х, ще
i ще пояснював кожному, як  треба  дiяти  бiля  в'язницi  пiд  час  всяких
несподiванок.  Начальник  штабу  сьогоднi  радiв   i   хвилювався   бiльше
звичайного. То було пiвбiди, коли  пiд  час  партизанського  нападу  хтось
утiкав  з  ворогiв,  а  тепер  така  втеча  пiдведе  пiд   шибеницю   всiх
ув'язнених... Та й що може бути вiдраднiшим, анiж визволення рiдних людей!
I при однiй згадцi про це все серце Вiктора Iвановича наливалося незвичним
трепетом. Навiть  раз  спiймав  себе  на  тому,  що  якось  само  по  собi
прошепотiлося: "Дорогi мо?, незабутнi..."
   На околицi мiста партизанiв перепинив патруль.
   - Стiй! Пароль!
   - Чота! - вiдповiв полiцай.
   - Щось вас бiльше за чоту, - завагався патруль,  прикладаючи  гвинтiвку
до плеча.
   - Чи ти не пiзна?ш нас, Григорiю? - обiзвався другий полiцай
   - Пiзнати-то пiзнаю, але, придивляюся, вас менше ви?жджало з  мiста,  -
заартачився патруль. В цей час владно обiзвався Снiженко:
   - Ти що, бiльма самогоном залив? Не бачиш: заарештованих ведемо.
   - Так би й давно сказав... - не докiнчив патруль: розвiдницький кинджал
з розмаху нахилив його до землi...
   Чорними безформними контурами нароста? другий поверх тюрми - першого не
видно  за  глухою  напiвобваленою  стiною.  Партизани  безшумно  охоплюють
старовинну будiвлю, перерiзають дроти.
   Вiктор Iванович б'? прикладом у вузьку обковану хвiртку.  Через  деякий
час по той бiк стiни обiзвався заспаний голос:
   - Кого там нетерплячка морду??
   - Добрий день, як здоров'я Iвана? - вiдповiда? полiцай.
   - Iван здоровий, - шабортить заслiнка вовчка,  i  крiзь  кружатко  скла
процiджу?ться жовтий пучок свiтла. - Це ти, Лаврухо?
   - Та я, Климе.
   - Знову привели свiжу партiю?
   - Атож.
   - Багато?
   - Хватить.
   - I де ?х дiвати? Уже й сплять навстоячки, - вiдкрива?  хвiртку  i  сам
засина? навiки.
   Партизани насамперед кинулися на варту i до караульного  примiщення.  I
як не старались, але без кiлькох пострiлiв не обiйшлося.
   - Знищили всiх, товаришу командире, - пiдбiга? до Снiженка розгарячений
бо?м ординарець. Не знав хлопець, що партизанськi  руки  не  добралися  до
одного розводящого: той саме пiшов до вбиральнi, а коли почув на  подвiр'?
незвичний гомiн, прича?вся, мов пацюк.
   Ключi, змайстрованi партизанським ковалем,  пiдходять  до  всiх  камер.
Люди з смiхом i сльозами кидаються до визволителiв.
   - Тихiше, тихiше, - порядкують тi.
   - Вiкторе! - з розмаху налiта? на Снiженка рiдний брат, перехоплю? його
руками.
   - Вiкторе Iвановичу! - притуля?ться до нього шорсткою щетиною Самойлюк,
голова Iвчанського колгоспу.
   I завжди строгi очi Снiженка зараз оволожуються якимсь теплим туманом.
   - Дорогi мо?, - тисне руки знайомим та незнайомим людям i квапить ?х за
межi в'язницi...
   Коли в  темрявi  почали  затихати  кроки  визволителiв  та  визволених,
очманiлий вiд жаху розводящий вискочив зi сво?? схованки i,  стрiляючи  та
репетуючи, щодуху побiг до вiйськово? комендатури...
   Гiтлерiвцi  й  полiца?,  посiдавши  на  машини,  наздогнали  партизанiв
недалеко вiд лiсу. Снiженко з кiлькома автоматниками  та  одним  кулеметом
заслонив визволених  i  загiн,  даючи  ?м  можливiсть  дiйти  до  узлiсся.
Начальник штабу зразу ж перехоплю? дорогу, виставля? бiля тернини кулемет.
Кулеметник, мовчазний шахтар, що вирвався з  оточення,  умiло  примостився
бiля ручника, потiснивши на кротовище другий номер.
   На свiтанкову путь згустками темноти напливають машини.
   - Тра-та-та-та... -  захлинаючися  сполохами,  застрочив  свою  строчку
кулемет.
   Машина, вивержуючи крики, прямо летить на тернину.
   - Тра та-та, - коротка черга по кабiнi i знову - довга,  тверда.  Авто,
само викручуючи руль, влiта? в кювет, перекида?ться.
   Град свинцю зразу ж скошу? i тернину i кулеметника. Другий  номер,  для
чогось пiдводячи вгору поранене плече, витаску? кулемет в поле, безпорадно
дивиться на Снiженка. Той опуска?ться на землю, i знову свiтання  озвалося
довгою чергою...
   В долинцi ще бурчать машини...  Ось  вискочив  мотоцикл  i  застиг,  як
переляканий звiрок.
   Полем, пригинаючись, бiжать чорнi постатi. То там, то тут  пiдiймаються
ракети. Але чогось ?хнiй вiдблиск ста? суцiльним, розпливчастим. Такого ще
не було... Ручник,  трясучись,  мов  у  лихоманцi,  уперто  вирива?ться  з
обважнiлих рук.
   - Товаришу командире, ви пораненi...
   - Давай диск! - "Чого ж вiн мокрий?"
   - Тра-та-та-та.
   Падають якiсь безформнi плями. Напливають новi.
   - Тра-та-та...
   Над полем перехрещуються суцiльнi вiдблиски ракет, вони охоплюють землю
рiзнобарвними водограями. I враз - темiнь.
   - Тра-та-та, - ще наздоганя?  затьмарену  свiдомiсть  вiдгомiн  наослiп
пущено? черги.

   * * *

   Яскраве  свiтло  ослiпило  Снiженка.  На  нього  з  гарчанням  кинулась
вiвчарка i, зупинена вигуком, затанцювала на заднiх ногах.
   Два дозорцi в одностроях  пiдвели  Вiктора  Iвановича  до  помосту.  На
помостi за столом сидять начальник тюрми i шеф протикомунiстичного вiддiлу
гестапо. Над ними з стiни нависа? стражденне  розп'яття  Христа,  праворуч
вiд нього шанобливо  застиг  старший  наглядач:  вiн  зараз  викону?  роль
перекладача.
   Щось заговорив начальник тюрми.
   - Пане  Снiженко,  ви  знаходитеся  в  будинковi  кари,  -  зосереджено
переклада? старший наглядач.
   - Я всi цi днi знаходився в будинковi кари, -  на  гордовитому  обличчi
Вiктора Iвановича тiнню пробiга? презирлива усмiшка.
   - Вам говорять, що ви знаходитеся в будинковi для  страти,  -  терпляче
поправля? начальника тюрми шеф.
   - Втiшна iнформацiя.
   - Пане Снiженко, ви можете жити...
   - Стара пiсня.
   - Ви молодий...
   - Накажiть зняти кайдани.
   Начальник тюрми пода? знак;  клаца?  ключ,  блискучi  кайдани  крайнiми
кiльцями з дзвоном сипляться на пiдлогу.
   В цей час на помiст в супроводi вiйськового коменданта пiдiйма?ться сам
обергрупенфюрер. Начальник тюрми i шеф гарячкове зриваються з стiльцiв,  а
дозорцi виструнчуються. Карл Фiшер, зрiдка поглядаючи  на  Снiженка,  щось
говорить, начальник тюрми i шеф шанобливо покивують головами.
   - Пане Снiженко, якщо ви не скажете  правди,  будемо  вас  катувати,  -
тепер в очах начальника тюрми не тiльки погроза, а й прохання "Ну,  скажи,
i менi, i тобi буде краще", - аж вимовля? поглядом.
   Снiженко мовчить.
   - Нещадно будем катувати.
   - Це ви вмi?те.
   - В страшних муках помрете...
   - Ну й що з того?
   - Розумi?те, ви бiльше не будете жити. Ви це розумi?те? - вже кричать i
начальник тюрми i старший наглядач. Начальник  тюрми  нахиля?ться  вперед,
тикаючи вказiвним пальцем, наче вганяючи сво? слова в голову в'язня. -  Ви
бiльше не будете жити...
   - Так загiн буде жити! Укра?на буде жити! Росiя буде жити!  Народ  буде
жити! - спалахнули гнiвом очi Снiженка. - А от ви не будете  жити,  ви  не
ма?те права навiть приторкатися до життя.
   Начальник тюрми  вiдхилився  назад,  палець  його  вткнувся  в  стiл  i
перегнувся  гачком.  Рука   оберлейтенанта   потягнулася   до   блискучого
"вальтера",  а  старший  наглядач   побiлiв,   найбiльше   боячись   гнiву
обергрупенфюрера.
   Карл Фiшер зважував обставини. Багатюща  практика  пiдказала  йому,  що
Снiженко належить до нелегко? породи. Таких переляком  не  вiзьмеш.  А  от
перехитрити iнодi вда?ться, вда?ться пiдступнiстю вирвати зайве  слово,  а
потiм, приперши ним, надломити моральний дух в'язня i  витягти  факти,  як
гвiздки. Надаючи обличчю самого привiтного виразу, вiн сходить з помосту.
   - Пане Снiженко, я з захопленням слухав вашi непримиреннi вiдповiдi. Ми
умi?мо поважати гордих, смiливих противникiв. У нас високо розвинуто культ
надлюдини. Надлюдина - це, як сказав Нiцше, - море...
   - Оце море й за  столом  сидить?  -  насмiшкувато  кивнув  Снiженко  на
помiст.
   - Про особистi якостi людей, з якими ви зiткнулися, не будемо говорити:
вони службовцi вузько? галузi - i цим сказано все. Пане Снiженко,  ви  уже
як во?н не страшнi нам. Поки у вас заго?ться рана - вiйна закiнчиться.
   Погляди Фiшер а i  Снiженка  схрещуються.  В  першому  -  доброзичлива,
впевнена усмiшечка, в другому - строга допитливiсть, те пiзнання,  яке  не
обрива?ться в людини до останньо? хвилини життя.
   "Склад розуму аналiтичний, - визнача?  обергрупенфюрер.  -  Селянин,  а
мислення  iнтелiгента.  Виняток?..  Нi,  щось  багато  таких  виняткiв,  -
пригаду?, справи пiдсудних. - I це зовсiм не добре для третього райху... i
мо?? кар'?ри".
   "Надкар'?рист, а не надлюдина. Заради слави не пожалi? й матерi  сво??.
Моральнi принципи - чини i грошi. Сьогоднi служитиме третьому  райховi,  а
завтра - де щедрiше заплатять. Бiльше хитрий, анiж розумний.  Небезпечний,
- насторожено прислуха?ться Снiженко до  слiв  Фiшера;  вони  липкi,  наче
листя вiльхи, i, як листя,  мають  глянсувату,  парадну  сторону  i  сiру,
ворсисту, до яко? чiпля?ться бруд паразитарних я?чок i гусенi".
   - Ми вам подару?мо життя. Тiльки пiсля одужання ви повиннi  вiдмовитися
вiд пропагандистсько? роботи i щоденно з'являтися на  ре?страцiю.  Хай  це
моя примха, але завтра, Пане Снiженко,  ви  будете  на  волi,  -  урочисто
проголошу? обергрупенфюрер.
   "Так створю?ться повна ймовiрнiсть, що все закiнчиться щасливим кiнцем.
Тiльки ловися, рибко".
   - Мене захоплю? ваш  смiливий  напад  на  тюрму.  Як  вам  удалося  так
обдурити нас? - похиту? головою Фiшер.
   - Невже завтра мене випустять на  волю?  -  Снiженко  вда?,  що  зовсiм
повiрив обiцянцi.
   - Завтра. Пiсля закiнчення усiх формальностей з документами, - смi?ться
обергрупенфюрер. - "Ознака хороша". - Iтак, нiч промайне, потiм дорога - i
ваш Супрунiв. Хороше село. За садами - хат не видно.  Стави  дзеркальнi  i
коропи дзеркальнi. Я коли ?хав на  схiд,  думав:  у  вас  нема  культурно?
раби... Лiкуватися вам, пане Снiженко, треба серйозно, -  тонко  прядеться
нитка ймовiрностi, щоб приспати сумнiви.
   - Вилiкуюсь, - запевня? Снiженко, наче вiн уже на волi.
   - Напад ви блискуче провели. Мене, як фахiвця, цiкавить причина  вашого
успiху.
   - Причина - в полiцi?.
   -  Тiльки   в   полiцi??   -   навiть   не   змiнився   вираз   обличчя
обергрупенфюрера, начеб йому це вже було вiдомо.
   - Я, зда?ться, та?мницю виказав, - захвилювався Снiженко.
   - Ну, яка це та?мниця? Ми вже пiдняли завiсу цi?? та?мницi, -  запевня?
Карл Фiшер. - Я вас слухаю, пане Снiженко.
   - Коли вже сказав, то сказав, - махнув рукою  Снiженко.  -  Майже  весь
перший набiр полiцi? - надiсланий партизанським загоном. Партизани  тiльки
не пiшли до в'язницi - не могли слухати крикiв ув'язнених.
   - В цьому успiх знищення людей, яких ми послали пiд маркою  партизанiв?
- раптово розширюються темнi чоловiчки, з  обличчя  змива?ться  усмiшка  i
доброзичливiсть. Обергрупенфюрер почина? хвилюватись i навiть  почува?  на
спинi рухливi краплини  противного  холоду:  а  що,  коли  меч  зради  уже
занесено  над  його  головою?..  На  цiй   Укра?нi   милiй   тiльки   однi
непри?мностi. Вiн обводить очима загратованi вiкна i зусиллям волi стриму?
острах.
   - Пан Крупяк знав що-небудь про це?
   - Нi, пан Крупяк нiчого не знав, - мусив iз жалем  промовити  Снiженко:
зайве слово могло б розiрвати нитку ймовiрностi.
   Обергрупенфюрер блискавично  вискаку?  на  помiст.  Фашисти  вихоплюють
зброю i пiд захистом широко? спини старшого наглядача вибiгають надвiр.
   ?х очима переможця проводжа? Вiктор Iванович Снiженко.
   Бiля шосе вiйськовий комендант,  начальник  тюрми  i  старший  наглядач
обеззброюють двох змiнених патрулiв, б'ючи, втискають ?х в машини i  мчать
до будинку кари. Кат в'язницi з  шкурою  вирива?  в  приголомшених  служак
потрiбнi  Карлу  Фiшеру  свiдчення.  Полiца?,  не  витримавши   катування,
заплутують себе i сво?х пiдсобникiв i тут же,  на  закривавленiй  пiдлозi,
знаходять свою смерть...
   Незабаром охоронна рота пiд  командуванням  вiйськового  коменданта  за
всiма правилами оточила будинок укра?нсько? допомiчно?  полiцi?.  Зрадники
спочатку кричали про непорозумiння, але, коли кiлькох iз них  було  убито,
обернули зброю проти сво?х хазя?в.
   В  останнi   хвилини   бою   до   Карла   Фiшера   прилетiв   iз   села
напiвроздягнутий, бiлiший крейди Омелян Крупяк.
   Пане обергрупенфюрер,  вас  пiдмануто,  пiдмануто...  Що  цей  Снiженко
наробив! Чому ви не порадилися зi мною? Такого, як перший  набiр  полiцi?,
ви вже не найдете в районi.
   -  В  крайсi,  фарфлiхт!  -  люто  вигукнув  обергрупенфюрер,   запiзно
зрозумiвши свою помилку.  Але  його  окрик  зараз  не  перелякав  Крупяка.
Начальник полiцi?, втративши полiцiю, довiв свою думку до кiнця:
   - Пане обергрупенфюрер, ви живий вiрус мертвим зробили...
   - Тепер я всiх партизанiв знищу! - в тяжкому  гнiвi  плямилось  обличчя
обергрупенфюрера. - Бригаду нашлю на них. Лiси гарматами зсiчемо, спалимо.
   Але навiть i цi слова не втiшили Крупяка.



   XXII

   Мiтинг, проведений партизанами  пiсля  розгрому  полiца?в-провокаторiв,
по-новому освiтив населенню шляхи вiйни. Почався  вiн  уночi  при  хмурому
коливаннi вогню i тiней, а закiнчився раннiм свiтанком, коли зоря нахиляла
сво? червонi прапори над обнадi?ним селом. Виходило,  вiйна,  з  усiма  ??
злигоднями, не обрубала дороги  навколо  села,  не  кинула  його  самотнiм
вiч-на-вiч з ворогом, не заховала всiх бiйцiв за лiнi?ю свинцю.
   Найбiльше  враження  справили  виступи  секретаря  райкому   i   голови
райвиконкому.
   - I партiя,  i  радянська  влада  з  нами,  -  говорили  люди,  завзято
аплодуючи пiсля кожного виступу.
   То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежi, розкиданi  в  безладдi
трупи мерзенних безбатченкiв - i тисячний натовп, що колом дружби,  любовi
оточив сво?х озбро?них синiв.
   - Закiнчиться вiйна, синочки, i ми назвемо сво?  село  Партизанським...
Може б ви по?сти зайшли до мене, - запрошувала до себе во?нiв лiтня  жiнка
Фросина Мельник. Потiм метнулася додому  i  принесла  двi  пари  чобiт.  -
Вiзьмiть, вони ще новенькi, пiднаряд ремiнний.  Так  i  не  довелося  мо?м
дiтям походити в них. Коли то вони з нашою армi?ю повернуться?..
   Вранцi партизани пiшли до табору, залишивши в селi лише розвiдникiв. Тi
розподiлили мiж собою сектори спостереження,  стежачи  за  рухом  на  всiх
дорогах.
   Карателi з'явилися через два днi, i люди зразу  ж  помiтили,  наскiльки
вони були обережнiшими, анiж  ?хнiй  перший  Загiн.  Навченi  партизанами,
колгоспники охоче вiдповiдали  на  запитання  вертлявого  перекладача,  що
супроводив нахмуреного офiцера.
   - Тiльки ви в село, а партизани з села. Ось де  ?хнi  пости  стояли,  -
показували руками в усi напрями.
   - Багато було партизанiв?
   - Ой, багато. Як напали на полiцiю - темно стало. В  усiх  на  рушницях
знизу така розкарячка, як вила, а зверху -  залiзне  колесо,  чорне-чорне,
само крутиться, само стрiля? i вогнем фахтить,  неначе  комин,  -  удавано
переляканим голосом вiдповiдала Фросина Мельник.
   - Ручнi кулемети, - пояснив перекладач.
   - Вогнем фахтить, а з нього ще вогненнi кулi, як ро? бджiл,  вилiтають.
Стра-ашно! - доповнювали колгоспники розповiдь жiнки.
   - Трасуючими стрiляли, - знову багатозначно говорить перекладач.
   Офiцер кривиться всiм обличчям, роздумуючи: залишишся  в  селi  чи  нi.
Наказав iще допитати кiлькох колгоспникiв, але i ?хнi вiдповiдi не втiшили
обережного карателя, тому й вирiшив на нiч вiдвести загiн до мiста.
   Тiльки фашисти  вирушили  з  села,  як  партизанськi  розвiдники  знову
зайняли сво? сектори спостереження...
   Пройшло кiлька напрочуд хороших передосiннiх днин. Вогка  лiсова  земля
заряснiла точеними голiвками  грибiв,  затiнки  густiше  задимiлися  синiм
намистом ожини, а  дуби  безперестану  просiвали  крiзь  листву  самоцвiти
жолудiв.
   Партизанський загiн гарячкове готувався  до  бою,  пiдсилював  застави,
виставляв  додатковi  пости,  мiнував  пiдступи  до  табору:  на  допомогу
карателям прийшла регулярна вiйськова частина в повнiй бойовiй готовностi.
   План партизансько? оборони в усiх деталях обмiрковувався  на  партiйних
зборах загону. Кожна група загодя знала сво? мiсце i бойове завдання.
   Вiйська, полiцiя та карателi  одночасно  виступили  з  мiста,  повiльно
охоплюючи  колом  партизанський  лiс.   Ворог,   озбро?ний   гарматами   i
мiнометами, вирiшив по всiх правилах тактики  знищити  небезпечний  загiн.
Навколо дiброви почали простягатися лiнi? окопiв.
   - До чого акуратно трудяться!
   - Дуже хочеться спiймати партизана в лiсi!
   - А не лiзуть наослiп.
   - Наука не йде без дрюка,  -  смiялися  розвiдники,  стежачи  за  дiями
ворогiв.
   Iнодi  зчинялися  перестрiлки  мiж  заставами  i   невеликими   групами
противника, тодi обзивалися мiномети i гармати,  зрiзаючи  розкiшнi  крони
дерев та вихлюпуючи воду з лiсових ставiв.
   Наступ,  вiрнiше   -   провокацiя   наступу   почалася   вранцi   пiсля
артилерiйсько?  пiдготовки.  Цiлу  годину   били   мiномети   i   гармати,
обволiкаючи  лiс  гуркотом,  димом  i  мукою  попелясто?  землi,  яка,  за
визначенням Недремного, була абсолютно схожа на суперфосфат.  Коли  завiса
гуркоту почала осiдати, на пiвнiчний зелений масив обережно посунула група
гiтлерiвцiв  i  полiца?в.  Тут  в   добре   замаскованих   окопах   стояла
партизанська й i застава з кулеметами на флангах.
   Командування  загону  розгадало  ворожий   намiр:   гiтлерiвцi   хотiли
витягнути або втягнути всiх партизанiв у бiй, а потiм вдарити на них двома
клинами з тилу.
   - Дешевенька тактика, - дiйшов висновку Недремний, групуючи бiльшi сили
на пiвднi проти ударних клинiв. - Спробу?мо, Генадiю  Павловичу,  обдурити
фашистiв?
   - Не  заперечую,  -  охоче  погодився  Новиков,  вставляючи  магазин  в
автомат. Бiля пояса комiсара маятником  погойдувалася  в  зеленiй  сорочцi
граната.
   Пiвнiчна  група  противника  довго  i  в'?дливо  маячила  перед   очима
партизанiв, але тi, дотримуючись наказу, не вiдкривали вогню, хоча руки  i
свербiли провчити хитрунiв. Знахабнiлий ворог посунув на узлiсся i  зовсiм
здивувався: де ж партизани?
   Одначе   фашисти,   роз'?днанi   кущами,   стали   боязкiшими,   почали
iнстинктивно збиватися докупи, звужуючи мiсце охвату.  Застава  обiзвалася
лише  тодi,  коли  сiромундирнi  розвiдники  були  в  кiлькох  кроках  вiд
встеленого травою i присипаного листям бруствера.  Попавши  пiд  фланговий
вогонь, фашисти  заметалися  помiж  деревами,  кинулися  назад,  як  ?м  i
наказувалося за планом. Але втiкати було вже пiзно: узлiсся з  усiх  бокiв
снувало смертельнi черги.
   Розлютованi вороги пiсля невдалого нападу  нашвидку  перегрупувалися  i
почали кiльцем затискати дiброву, наближаючись до табору.  Але  лiс  -  це
лiс, тут i рух i впевненiсть зменшуються, тут, зда?ться, за кожним деревом
прича?вся партизан...
   Два днi одчайдушне билися партизани,  кулями,  гранатами  та  багнетами
знищуючи ворогiв. Два днi рвалися  в  лiсах  мiни  та  снаряди  i  повiтря
отруювалося смородом газiв. Батаре? гаки намацали  табiр,  знищили  кiлька
землянок. Але сам ворог не пiдiйшов до табору, хоча й вистелив кулями  усе
дно озеречка, з якого брали воду партизани.
   Роз'яренi  фашисти,  побоюючись  нiчного  оточення,  i  другого  вечора
вiдкотилися од лiсiв.  Свою  невдачу  вони  вирiшили  зiрвати  на  мирному
населенню. Навченi гiрким досвiдом, карателi навiть села почали  оточувати
з усiх бокiв, наче це були партизанськi табори. Стрiляючи  з  автомагiв  i
кулеметiв, вривалися в тихi вулицi, вбиваючи  людей  та  пiдряд  запалюючи
хати.
   Незабаром великi озера  вогнiв  почали  пiдiйматися  вгору,  затоплюючи
сво?ми кривавими сплесками все небо.
   В цю нiч партизанський загiн, згiдно  з  ухвалою  пiдпiльного  райкому,
покинув територiю свого району. Райком винiс  рiшення,  виходячи  з  таких
мiркувань: в партизанiв закiнчувалися запаси набо?в; не варто було ставити
пiд лютий удар мирне населення.
   Легкими тiнями просковзнули бiйцi бiля  знятих  фашистських  постiв.  У
втомлених очах партизанiв мерехтiли вiдблиски пожежi.



   XXIII

   Нiколи в життi так довго i нудно, до отупiння в головi, до хворобливого
розслаблення  всього  тiла,  не  сочились  гарячi  лiтнi  днi,  що  колись
приносили стiльки радостi, сподiванок, солодко? втоми.
   Не рана в'ялила.
   Страшна хмара, страшна здичавiла сила,  що  нависла  над  усiм  свiтом,
пекельною труйкою тру?ла йому, Дмитровi, болюче тiло. За цi  днi  довелося
стiльки переболiти, передумати, що вже бiльше не  зносила  голова,  i  все
тiло просило, аж кричало: роботи, дiяльностi. Як  можуть  дармо?ди  цiлими
тижнями нiчого не робити - нiяк не мiг зрозумiти.
   Сни були короткi, тривожнi. Обливаючись потом, прокидався посеред ночi,
i вже не мiг заснути до свiтанку, коли треба було  перебиратися  в  лiсову
гущавiнь. За вiкнами сумовито шумiли дерева. Зеленопрозорi  до  жовтявостi
мережива  листя,  обсiянi  мiсячним  промiнням,   сходилися   з   чорними,
неосвiтленими, як  надвечiр'я  з  нiччю.  Шматки  високого  зоряного  неба
виринали мiж ними недосяжними криницями. Часом на них  напливали  пухнастi
вiтрила, i знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась,  тремтiла
кожною живою струною.
   Одного разу  на  свiтанку  вiн  почув,  як  заспiвали  молодi  солов'?.
Значить, десь недалеко вже брела осiнь. Надходила  та  пора,  коли  строгi
ключi i тривожнi хмарини перелiтно? птицi вiд зорi i до  зорi  вмикаються,
розколихують спiвучi небеснi шляхи. I згадалось Дмитровi осiнн? поле,  над
дорогами  поранковим  туманом  колишуться  червонi  проса,   розбризканими
самоцвiтами перелива?ться озимина, а прозора  далечiнь,  зда?ться,  срiбно
подзвоню? льодком, сумовито озива?ться журавлиними сурмами...
   А лiки Марка Григоровича - синiй ранник i якась  пахуча  липка  мазь  -
робили сво? дiло. I чим бiльше загоювалась рана, тим  пруткiшим,  мiцнiшим
ставало тiло Дмитра.
   За наказом Варчука i голови громадського господарства Созоненка, старий
пасiчник i надалi мусив залишатися бiля колгоспно? пасiки, а  мед  здавати
Варчуковi.
   - На двi пiдводи вчора нагрузив. "Оборонцям нашим треба". Щоб  тебе  на
однiй гiлляцi повiсили з тво?ми оборонцями, - розповiдав увечерi Синиця.
   - Що в  селi,  Марку  Григоровичу,  робиться?  -  впивався  нетерплячим
поглядом в нахмурене обличчя пасiчника.
   - Свiжують гiтлерiвцi свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло  та  в
скринях порядки наводять. Ну, i старцi вони,  Дмитре  Тимофiйовичу.  Бачив
старцiв на сво?му вiку, а таких - не доводилося. У мо?? Гафi?,  як  почали
чистити в хатi та коморi, - навiть надтрiснутi ночовки забрали.
   - Людей не вбивають?
   - Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повiсили чотирьох. Дiвчатам
i молодицям одна бiда. Ховаються вiд фашиста, мов од чуми...
   - Мо?х не зачiпають?
   - Чому нi? Вчора Варчук ударив палицею Югину.
   - За що? - блiднучи, поширю? очi.
   - За що? Хiба не знайде причiпки. Коли б  на  цьому  обiйшлось,  то  ще
можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити  воду  всiм,  хто
колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.
   Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:
   - Ти зна?ш, хто тепер у мiстi, як то його... бир... бургомiстром?
   - Iз наших кого призначили?
   - Який там бiс iз наших. Отой пройдисвiт - Петро Крамовий...  З  тюрми,
кажуть, якось пiд час бомбардування вискочив i зразу ж... в начальники.
   - Крамовий? - звiсив ноги з лiжка.
   - Вiн, чортова  душа.  Ранiше  людям  голови  крутив,  а  тепер  зовсiм
вiдкручувати буде. Кажуть, iще тодi, коли з троцькiстами зв'язався, вже  з
ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Лiфер Созоненко  у  нашому  селi
старшим полiца?м служить. Батько його в магазинi порядку?.  Власно?  лавки
нiмцi не дозволяють вiдкривати, так вiн... липуче стерво.
   Але Дмитро вже  не  слуха?  Марка  Григоровича.  Думки  його  крутяться
навколо сказаного про Крамового. "Ах ти ж гадина  солона.  Скiльком  людям
вiн життя поламав, зруйнував, спустошив щастя,  отру?в  радiсть,  скiлькох
чесних робiтникiв заплямував отруйним язиком. I все для того, щоб озлобити
людей проти влади".
   До подробиць вiн бачив перед собою  недобре  пихате  обличчя  огрядного
розбухлого чоловiка.
   "Так от хто поперек життя ставав.  Шпигун,  продажна  шкура...  Ну,  як
стрiнешся ти зi мною, оббiлую твою шкуру, до самих п'ят спущу".  -  Дмитро
вста? з лiжка i довго ходить по хатi, напружений i лихий. Вiн уже прикида?
в головi, де найкраще пiдстерегти новоспеченого бургомiстра; уява рель?фно
окреслю? i вечiрню  годину  на  самотнiй  дорозi,  i  зупинену  покалiчену
машину, i розкришене, покалiчене дробом скло, i  як  з  смертельного  ляку
одвисають щоки вгодованого ворога. З цього вiн i почне.
   Дмитро перевiря? свiй дробовик, сумовито похиту?  головою:  поганенька,
дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не по?деш.
   План нападу на бургомiстра вистига? в усiх деталях, але, дивно,  Дмитро
не почува? нiякого внутрiшнього  задоволення.  Що  ж  турбу?  його?  Може,
непевнiсть, страх зупиняють? Нi... То слово Кошового. Вiн повинен побачити
Вiктора Снiженка, поговорити з ним... Не штука покласти голову  за  якийсь
мiшок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може ? важливiшi дiла.
I з жалем, як шматок болючого тiла, одрива? вiд себе мiркування про помсту
над бургомiстром.
   Росяного ранку з ремiнною оброттю в руках, наче вiн розшуку? коня,  iде
в Супрунiв. Коли дорогою зустрiча? кого  з  людей,  старанно  i  довго,  з
удаваною скорботою, розпиту? про свого дереша з зiрочкою на лобi.
   На вулицi його пiдозрiло перепиня? високий синьоносий полiцай.  Мружачи
очi, уважно вислуху? Дмитра i потiм коротко кида?:
   - Документи ??
   - Аякже,  божий  чоловiче.  Паспорт  ?,  справки  ?.  Хiба  ж  я  що  -
безбатченко якийсь? Усе, кон?шно, ?. От коня тiльки нема. Такий дереш був,
iз  зiрочкою  на  лобi,  ну  прямо  тобi  вилитий  красавець.  Жизнь   мою
пiддержував, бо я в колгосп не  писався...  Оце  в  фурманку,  бувало,  як
по?ду... - i сам диву?ться, де в нього беруться слова.
   "Ох, i дурний же дядько", - дивиться  полiцай  на  оброслого  кучерявим
золотистим волоссям чолов'ягу. Перевiря? паспорт, довiдки  i  насмiшкувато
копилить губи:
   - З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Вiд старости  треба
справку мати.
   - Вiд старости? Варчука? Та вiн же менi родич. Я його сво?м дерешем  не
раз у район вiдвозив. Оце одного разу купили пiвлiтра, дiстали рибки, ну й
хильнули...
   - Iди вже шукай свого дереша. Ти, десь, i  зараз  хильнув,  -  смi?ться
зверхньою начальницькою усмiшкою полiцай.
   Дiйшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.
   На майданi, обсадженому з чотирьох бокiв молодими тополями, вiн  вперше
в життi  бачить  невисоку  свiжообстругану  шибеницю.  В  страшнiй  оправi
нерухомо висять два чоловiки i жiнка. Поволi, неначе ноги йому наливаються
свинцем, Дмитро йде до шибеницi.
   Невдалiк од не?, застигши, з переплетеними  руками  на  грудях,  сто?ть
чорнява жiнка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодицi нема
нi вiдчаю, нi слiз. Тiльки нiма скорбота, здавалось, навiки  обвуглила  ??
обличчя i всю, нiби вирiзану з чорного каменя, постать. Пiдiйшовши  ближче
до похилено? оправи, Дмитро несподiвано заточився,  i  стогiн  вирвався  з
грудей.
   3 шибеницi над ним нахилилось  задумане,  з  тонкими  ри  сами  обличчя
Вiктора Снiженка. Високий лоб i щоки були вогкi вiд ранково? вiльгостi,  а
в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертво? роси.
   На тополi каркнув ворон, i Дмитро тiльки тепер побачив, що  на  гiлках,
неначе головешки, неспокiйно перехитувалось  вороння,  обчищаючи  дзьобами
старi попелястi комiри-надгруддя.
   Дмитро кида? оброть посеред майдану i швидко, наскiльки  дозволя?  йому
поранена нога, iде назад у лiси.
   Здивований полiцай провiв його очима, але на сво? щастя  не  перепинив,
бо тепер у слiпiй лютi Дмитро руками задушив би його.
   "Може прийдеться самому, на  свiй  розсуд  i  риск  дiяти.  Так  завжди
почувай, що тебе вся земля, нашi люди, партiя пiдтримують", - згадав слова
Кошового...
   Нi, вiн, Дмитро, не вiдрiзана скибка.

   * * *

   - Марку Григоровичу, а нiде часом не доводилося збро? бачити?  Дробовик
- ненадiйна штука.
   - Збро?? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо iнакше - смертна
кара.
   - Всю знесли?
   - Який там чорт. Десять шкур iз колгоспника здiймеш - не принесе,  коли
зна?, що нiхто ?? в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопа?,  а  не
принесе. Люди знають цiну збро?.
   - Кому можна було б шепнути?
   - Онука мого Степана спитаю. Вiн комсомолець, метикований хлопчак.
   - Надiйний?
   - У нас нема ненадiйних.
   На третю  нiч  Марко  Григорович  прийшов  iз  сво?м  онуком,  чорнявим
п'ятнадцятилiтнiм парубчаком. Степан з цiкавiстю дивився  на  Дмитра,  але
вигляд вдав пiдкреслено незалежний, гордовитий.
   - Оце тобi наше наймолодше Синичиня, - посмiхнувся Марко Григорович.
   - Це не синиця, а сокiл!.. Зна?ш, чого тебе покликано?
   - Знаю, - коротко вiдповiв парубчак.
   - Зброя ??
   - Зброя? - подивився широко i допитливо. - Дивлячись для чого.
   - Як для чого? - не зрозумiв спочатку Дмитро.
   - Як на добре дiло, ?.
   - Ти бачив, який вiн?
   - А ти що пiд добрим дiлом розумi?ш? - почав пильнiше оглядати невелику
насторожену постать.
   - А ви що? - не пiддавався парубчак.
   - Та ти чого, сукин син, випиту?ш ума в старших? Що ти, не зна?ш Дмитра
Тимофiйовича? - обурився Марко Григорович.
   - Таке життя, дiду. Нiчого не поробиш, - вiдповiв розважливо, але голос
подобрiшав, забринiли нотки приязнi.
   - Ти скiльки класiв закiнчив? - несподiвано повернув Дмитро розмову  на
iнше.
   - Вiсiм. Я на рiк ранiше почав ходити до школи, -  незрозумiло  звигнув
плечима.
   - А на кого хотiв вивчитись?
   - На агронома-селекцiонера.
   - Тепер що робиш?
   - Фурманом Созоненко призначив, - раптом озлобився парубчак. - Учора не
по?хав - палиць нахватався.
   - А чого ж ново? властi не слуха?ш? - глузливо усмiхнувся.
   - Кiнський кiзяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! - як
вiтром здуло всю повагу з хлопця.
   - От щоб ?? за ноги та у воду - зброя потрiбна. Ти ?? сам збирав?
   - Нi, з Олександром Петровичем по всiх усюдах нишпорили. Ще рана з  нiг
валить чоловiка, а вiн - де якi яри, де якi побо?ща - все обходив.  Одного
разу в лiсах покалiченого "станкача" знайшли. З усiх  бокiв  оглянув  його
Олександр Петрович, позiтхав, побiдкався, що несправний  кулемет,  i  каже
менi:
   - Прихватимо на всякий випадок?
   - Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.
   - Е, ти не кажи. В господарствi i мотузочок згодиться. Гляди,  ще  десь
знайдемо подiбну штуковину - i з двох кулеметiв такий тобi  вийде  гiбрид,
що фашистам у печiнках i закрутить, i заколе, i запече. Ти це по молодостi
занадто щедрий, бо на готовенькому  рiс,  розбестився.  Пожалiй,  Степане,
зброю один раз, то вона тебе сiм раз пожалi?. Ну, потягли.
   Бездорiжжям, чагарниками, яругами пробира?мося. Втомилися.  Коли  бачу.
весь бинт на головi Олександра Петровича почервонiв, аж  розпух;  кров  iз
потом злива?ться, а чоловiк навiть не витира? ??.
   - Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, - мало не плачу з жалостi.
   - Як покиньмо!? - обурився. - В тебе арсенал, чи що, в запасi ?. А коли
ти така тонкослiзка, - я й сам як-небудь упораюся. Вiн кровi злякався.  Щo
це за лiкар, який кровi бо?ться.
   - Так я ж не лiкар.
   - Тепер ми всi тi лiкарi, якi хiрургами звуться, -  нечисть  вирiзу?мо.
Зрозумiло чи нi? Ну, тодi берися за станок  i  помаленьку,  помаленьку,  а
пiшли.
   Притаскали ми таки цей кулемет, змазали i заховали не знати для чого...
Що вам треба?
   - А що в тебе ??
   - У мене? - зам'явся i покосився на дiда.
   - Говори, говори вже, нiчого ховатися, всi ви од старших кри?тесь. Наче
вони нiчого не розумiють.
   - Автомат ?. Радянський.
   - Iще що?
   - Автомат нiмецький, але без касети.
   - Iще?
   - Гвинтiвка, три гранати.
   - Iще?
   - Пiстолет. Але це для мене.
   - Iще?
   - Кулемет ручний, Дегтярьова. Тiльки негодящий вiн  -  осколками  вщент
побитий. Притаскав на всякий випадок.
   - Ох ти чортова личина. I нiчого нiмцям не здав?
   - Дулю я ?м здам, - зашипiв парубчак.
   - А в тебе гармати  нема?  -  ледве  стримуючи  смiх,  любовно  огляда?
парубчака.
   - Нема. Чого вже нема, так нема,  -  пожалкував  Степан,  не  помiчаючи
добро? насмiшки Дмитра, а потiм байдуже додав: -  На  бiса  вона  здалася?
Велика дуже. З нею нам не возитись.
   - Кому ж це - нам?
   - Ну, менi та вам, - вiдповiв так, начеб вiн уже був помiчником Дмитра.
   - Ну й молодець ти, - розчулився Дмитро. - Справжнiй орел.
   - Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофiйовичу?
   - Автомат i пару гранат.
   - Який автомат? Нiмецький чи наш?
   - Наш, радянський...

   * * *

   Ненадовго хватило б людини, коли б  до  не?  вчепилося,  не  вiдходячи,
безпросвiтне горе. А то хоч i лежало воно, як камiнь на душi,  проте  були
рiзнi турботи i навiть радiсть пробивалась. Найбiльша ж -  вiн  знову  мiг
вiльно ходити, бiгати, повзти; вiн  знову  був  господарем  свого  мiцного
тiла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
   - Спасибi, Марку Григоровичу, вилiкували, - збираючись в  дорогу,  щиро
подякував.
   - Ет, ? за що там дякувати. - Провiв до сiней Дмитра, обняв.  -  Бережи
себе, Дмитре Тимофiйовичу, на велике  дiло  iдеш.  Хай  таланить  тобi.  А
бережися крiпко. Коли смерть забира? такого штурпака, як  я,  то  яка  там
шкода? Тобi ж тiльки жити мiж людьми. Гарячу ма?ш кров, а ти  стримуй  ??,
як стримують коня вудилами. Бо охмiлi?ш десь - горя свого не впильну?ш. Ти
так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге  не  забути.
Свiтанком приходь.
   Тремтiли старечi руки на Дмитрових  плечах,  м'яко  торкнулась  обличчя
зеленкувата сивина. Iще ступив кiлька крокiв за ним  старий  i  зупинився,
щось тихо шепочучи про себе...
   Нiч  тепла  i  тиха.  Низькi  хмари  пропливають   над   деревами,   то
брудночорнi, то темносизi, зрiдка з-пiд них  сполоханим  птахом  зiрветься
вiтерець  i  притихне,  зiтхаючи,  неначе  людина  увi  снi.  На   узлiссi
посвiтлiшало. Поля пiсля дощу пiдiпрiли, розбухли,  i  чоботи,  пiдминаючи
стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тiльки вуха - все
тiло ловило найменший звук, а очi (може то йому i ввижалось вiд напруги, а
може пiдказувала пам'ять) бачили над  вибалком  кущi  калини,  що  неясною
смугою вiддiляли землю вiд неба.
   Чому вiн зараз обрав Великий шлях? Вiн i сам не вiдповiв би. Може тому,
що де б Дмитро не знаходився, рiдна велична дорога незмiнно жила з ним,  в
уявi, помислах; з нею був зв'язаний його житт?вий шлях, минуле i майбутн?;
вона мала сво? мiсце, значиме i  важливе  в  його  серцi.  Може  тому,  що
пiдсвiдома думка пiдказувала: тут його не може ждати Невдача,  -  тут  вiн
кожну билинку зна?; багаторiчна iсторiя i щорiчна карта полiв до найменшо?
рисочки щiльно лежить в його пам'ятi. Отож i перший вилiт треба  починати,
як почина? птиця, - з рiдного гнiзда.
   По змiцнiлому переборi вiтерця вiн  чу?,  як  гомонить  шлях.  I  чуття
Дмитра роздвою?ться: зна?, що скрiзь блука? чужинець,  i  не  може  уявити
сво??  землi,  що  стала  полонянкою,  не  може  уявити  широкого   шляху,
оскверненого фашистами. Може то сон?  Може  тiльки  приснилось,  що  ворог
топче його край?
   А за селом на перехрестi раз по раз засвiтить  машина,  вдарить  блiдим
вiялом i мчить кудись, в ще бiльш згустiлу темiнь.
   Спочатку помiж липами, а потiм глибоким ровом  наближа?ться  Дмитро  до
перехрестя.
   Жмут свiтла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у пiднятiй руцi,
з автоматом пiд рукою. I Дмитро присiв у ровi,  прислухаючись  до  гудiння
приглушених моторiв.
   Машини рушили далi, а чорна постать розмiрене заходила поперек Великого
шляху, ще зупинила i пропустила колону машин i закурникала щось, незвичне,
рiзке, наче скрипiла залiзом.
   I дико було Дмитровi бачити цю постать, дико було слухати ?? спiв.
   "А що, якби прикладом - шуму не робити... Коли ж  ти  замовкнеш,  iроде
проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один...".
   I вже не в силi стримати себе, блiднучи (вiн теж вiдчува? це),  нечутно
вискаку? на шлях i ста? з чужинцем лицем до лиця.
   - Оооо! - скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, i лунко клацають
зуби.
   Дмитро з  перебiльшеною  допитливiстю  якусь  мить  вслуха?ться  в  цей
напiвклекiт, напiвхрип  (казали  ж,  що  гiтлерiвцi  нiчого  не  бояться),
вдивля?ться в неясний обрис обличчя  з  обвислим  пiдборiддям  i  випуска?
коротку чергу. Неначе струсануло тiлом чужинця.
   Вiн тяжко пада? на землю, ?  передсмертна  судорога  почина?  пiдкидати
його тiло над дорогою. Спочатку каска скрегоче  по  асфальту,  а  потiм  в
залiзо глухо б'? голова.
   "Добити?.. Чого там тратить набо?. I так здохне. Нiхто його  не  просив
сюди".
   Дмитро пiдбира? автомат, що упав осторонь;  бачить,  як  кров  наповня?
суху вибо?нку, темною плямою чорнить дорогу. I вiн полегшено зiтха?,  коли
позаду стиха? йорзання тiла i скрегiт каски.
   З-пiд його нiг вже бистрою птицею зрива?ться  вiтер,  i  Великий  шлях,
закрутившись, зашумiв низько i грiзно.



   XXIV

   Пiсля першого вдалого нападу Дмитро  повеселiшав;  прокинулось  почуття
значимостi свого життя, чуття, близьке до того,  що  пережив  незабутнього
вечора, коли його, пораненого, везли на пасiку. Непри?мним був тiльки отой
незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потiм глухий удар голови
об залiзо, що незмiнне уплiтався при згадцi про темну нiч на шляху.
   Тепер Дмитро спокiйнiше i ретельнiше готувався до нового наступу:  його
думок не роз'?дала сiль нудьги, бездiяльностi i невiдомостi, як тодi, коли
лiкувався в Марка Григоровича. Дiя раптом до ясностi вирiвняла його шлях i
в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой промiжний клин:  що
ж його жде на новiй дорозi? Одне найбiльше турбувало - самотнiсть. Коли  б
iще з кимсь дiяти...
   В яру довго  шукав,  поки  не  знайшов  бiля  Городища  на  валу  сво?х
буйногривих коней, що аж блищали роздобрiлими спинами  i  боками.  Почувши
людину, призивно за?ржав буланий, а потiм,  трiскуче  пiдминаючи  копитами
пересохле бадилля ведмежого вушка, стрiляючи ситнягом, пiдбiг до Дмитра  i
довго грайливо  водив  головою,  неначе  хотiв  ударити  господаря  лобом.
Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як  до  пальцiв  торкнулись
дрiбнi капельки поту, а пiд тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав
кiнь рiвно - пахи не  грали,  а  ногами  нетерпляче  бив  землю,  i  вона,
пересохла, дзвенiла, як дзвiн.
   Смерком, прив'язавши на  короткий  повiд  карого  до  буланого,  Дмитро
ви?хав iз яру,  щоб  добратись  вночi  до  Великого  шляху.  Коли  вдалинi
затемнiли стiною дерева, на полi прив'язав конi бiля  грушi-дички,  а  сам
пiшов на перехрестя.
   I не встиг Дмитро пiсля  коротко?  черги  по  регулювальниковi  ступити
кiлька крокiв уперед, як прямо з рова метеликом замерехтiв огонь кулемета,
i кiлька  чорних  постатей  вискочило  з  дзоту,  майстерно  зробленого  i
замаскованого на ровi бiля крислато? товсто? липи. Затрiщали  автомати,  i
нiмцi, вiдсiкаючи йому дорогу з право? сторони, пiвколом кинулись на поле.
   "Регулювальник боком упав, - iще бринiла запiзнiла думка. -  Залягти  i
вiдстрелюватись", - промайнула друга.
   Але зразу ж  рiшуче  вiдкинув  ??:  "Ну  й  що  з  того,  що  вiн  уб'?
одного-двох фашистiв i сам загине. Йому ще не одного  треба  на  той  свiт
послати... Скорiше до коней... А  коли  зараз  у  спину  вдарить  черга?..
Загину втiкачем... Який там дiдько, вдарить!"
   Заспокоювала  впевненiсть.  Одначе   тiло   мiж   лопатками   непри?мно
стискалось. I, притиснувши руки до грудей, нахиливши  голову  вперед,  вiн
так летить полем, неначе хоче перегнати посвист  куль,  що  супроводжу?  i
обснову? його.
   Росте в очах, немов сама бiжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повiд,
i вже наступно? хвилини, пригинаючись до ши? буланого, вiн  мчить  у  нiч,
залишаючи позад себе пострiли.
   Вiн летить у майданську дiброву,  а  потiм,  давши  коням  перепочинок,
перескаку? на карого i мчить, спочатку дорогою, а потiм  полями,  в  iнший
лiс: не-сумнiва?ться, що завтра його шукатимуть у майданськiй, а вiн  буде
в дубинi...
   Не путаючи, пуска? конi в гущавiнь, а сам ляга? пiд дубом,  поклавши  в
узголов'я автомат.
   На свiтанку випала роса, i вiн,  ?жачись,  прокида?ться  вiд  голоду  i
вiльгостi.
   Густа,  немов  молозиво,  розсип  колихалася  на  деревах  i  травi.  В
округлому листi невисоких колючих кущiв синiють  дрiбнi  тернини,  оповитi
темносизим пилком. Пахне почорнiлий висохлий глiд i,  як  дятел,  тукають,
зриваючись  з  замшiлих  дерев,  тугi,  з  краплинками   ледве   помiтного
ластовиння, Кислицi. Хруснув пiд ногою жолудь  -  рясно  лежали  вони  пiд
дубом, продовгуватi i вiдточенi, на диво схожi на набо? до автомата.
   "Понадився глек воду носити,  -  насмiхався  з  себе  Дмитро,  згадуючи
вчорашн?.  -  Думалось,  що  фашист  настiльки  дурний,  що   десь   щастя
завалялось, що не лежиш без заднiх нiг на холоднiй  рiллi.  Думав,  думав,
мудрував, мудрував - i вимудрував... Нi, коли хочеш боротися з  ворогом  -
ширший захоплюй покiс, поле захоплюй..."
   Далеко, далеко заскрипiла пiдвода. Вздовж дубини на  Beликому  шляху  з
липами перемежовуються старi велетнi-дуби;  на  ровах  зеленими  човниками
поблискують   листи   конвалi?;   темнiють   круги   чебрецю,   парасольки
переквiтлого тмину.
   За  деревами  пробурчала  машина,  приглушила  скрип  колiс,  i   знову
курликання колiс вплiта?ться  в  насторожену  тишу  лiсового  супокою.  На
парокiнному возi сидять дво? полiца?в, а бiля них лежить нерухома  постать
в зеленому.

   Ой, го-оп, Ти-итяна,
   Пи-ироги, сми-итана,
   А за ту-ую сми-итану,
   Цi-iлував я Ти-итяну.

   Iка?, похитуючись на возi, розiмлiлий вiд горiлки полiцай  i  б'?  себе
пiдборiддям по запалих кiстлявих грудях.
   - Демиде, в тебе горiлки нема?
   - Пiшов ти к чорту, - огриза?ться Демид, тримаючи гвинтiвку в руках.  -
Ти за лiсом краще дивися.
   - Чого менi за лiсом дивитися? Чого я  в  лiсi  не  бачив?  А  в  тебе,
Федько, нiчого нема? - зверта?ться до фурмана, молодого парубка.
   - Нема, - понуро оберта?ться той i важко зiтха?, його  юне  обличчя  аж
посiрiло вiд внутрiшнього болю i жалю.
   - Ну i чорт з вами. При?ду в крайс - там загуляю...

   Ой, го-оп, Ти-итяна,
   Пи-ироги, сми-итана...

   - Руки вгору, чорти!  -  вискаку?  на  рiв,  нацiляючись  автоматом  на
Демида.
   Той кида? гвинтiвку на землю i, блiднучи, наче крейда, високо  пiдiйма?
руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нiчого не може
второпати. Вiзник кинув вiжки пiд ноги коням i теж витяга?  руки,  великi,
чорнi.
   - Я кому сказав руки вгору?! - скаженi? Дмитро. - Ставайте рядом!  Кого
везете?
   З воза пiдводиться закривавлене, вкрите синцями  обличчя  з  розпухлими
губами. Невiдомий з стогоном пада? обличчям на солому.
   - Ану прав, хлопче, в лiс. Та швидко крутись менi. А  ви  за  возом,  -
зверта?ться до полiца?в, косуючи очима по шляху.
   Федiр метушиться мiж кiньми, що заступили вiжки, потiм пряму? в дубину;
мовчки за возом з пiднятими руками iдуть полiца?, i знову над  полудрабком
пiдводиться закривавлена голова.
   "Молодi, здоровi, бикам в'язи скрутили б, а вони - в  полiцiю  служити!
Корiнцi куркульськi! Запроданцi!" - ледве стриму? себе, щоб  не  випустити
чергу.
   - Кого везете?
   - Лейтенанта, -  тверезi?  п'яний  полiцай,  i  його  чорнi  очi  рiзко
видiляються на сiрому обличчi з тонким загостреним носом.
   - Розв'яжи, хлопче, командира.
   Федiр кида?ться до воза, i через хвилину, болiсно кривлячись, невисокий
чоловiк пiдходить до Дмитра.
   - Хто вас бив? Обо??
   - Обо?, -  не  дивлячись  на  полiца?в,  вiдповiда?  лейтенант.  Дмитро
пiдкинув автомат.
   - Дядьку, за що ж мене? Я ж... Я... - судорога перекривлю?  тонкi  риси
протвереженого обличчя, що з бiлого ста? жовтим i почина? парувати.
   - За те падлюко, що в полiцiю пiшов, за те, що руку на радянських людей
пiдняв, - кривлячи рота, руба? Дмитро.
   - Не вбивайте ?х, - блага? вiзник.
   - Чому?
   - Тодi мене полiцiя закату?, життя не буде.
   - Я ще подумаю, чи буде тобi життя, чи нi, - загрозливо блиснув  очима.
- За скiльки найнявся людей на  той  свiт  перевозити?  Помiчником  смертi
хочеш бути?
   - Мене ж заставили.
   - Не вiрю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили... Хлiб  ти  чий  до
цього часу ?в? Нiмецький? - нацiлю?ться на полiца?в.
   - Дядьку! Не губiть мене. Я ж укра?нець, - заклацали зуби в Демида.
   - Ти укра?нець!?  Ти  укра?нець!?.  Ти  слизняк!  Перевертень!  Приймак
нiмецько? повi?! Ти!.. - i люто розряджу? автомат.
   Iз хрипом пада? незграбна довга постать  у  вогку  лiсову  тiнь,  а  ??
наздоганя? друга, менша... Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей
Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не  торкнувшись  нi
однi?ю краплиною ранково? землi.
   Злякано застиг бiля коней молодий вiзник.
   - Скидай штани, песький син! Швидко  менi!  -  зверта?ться  до  Федора,
витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
   - Дядьку!.. - блага? хлопець.
   - Нiчого,  нiчого!  I  голий  додому  зайдеш.  Хай  полюбу?ться  тобою,
красунем, дiвчина, почервонi? за тебе - i в очi плюне.
   - Хоч труси оставте! - навертаються сльози.
   - Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так  тепер  грiшним
тiлом посвiти.
   - Нi, не буду скидати! - раптом рiшуче хлопець застiба? гудзики.  -  Як
хочете - вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму.  Хiба  я  не  шукав
партизанiв?
   - Менi таких перевозчикiв не треба.
   - Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
   - Товаришу, а  може  з  хлопця  щось  вийде?  -  торка?ться  його  руки
лейтенант.
   Задумавсь на  хвилину,  не  спускаючи  погляду  з  обличчя  Федора,  що
покривалось потом i рухливими округлими плямами.
   - Дякуй червоному командировi. Вiн тебе, поганця, пожалiв.
   Федiр знiяковiло кланя?ться лейтенантовi.
   - Будемо знайомi. Бригадир Дмитро  Горицвiт,  -  впритул  пiдходить  до
лейтенанта.
   - Лейтенант Сава Тур.
   - Куди ж тепер дума?ш?
   - До вас партизанити. Куди ж iнакше.
   - Член партi??
   - Комунiст.
   - Гаразд, - повеселiшав Дмитро. - Будеш у нашому загонi комiсаром. Тобi
командиром годилося б, так я непартiйний.
   - А де ж ваш загiн?
   - Загiн? Я, та ти, та цього безштанька  захопимо.  Бач,  якими  овечими
очима дивиться...
   - I це всi?
   - Усi.
   - Он  як,  -  беззвучно  смi?ться  Тур,  i  його  пiдбите  око  нервово
здрига?ться.
   - Нiчого, одна зернина да? жменю зерна, - впевнено  говорить  Дмитро  i
собi посмiха?ться. - Серед людей не  залишимось  без  людей,  -  хай  лише
почують про добрi дiла.
   Друго? ночi, залишивши на Городищi Тура i Федора Черевика, вiн поскакав
на пасiку, щоб дiстати харчiв  i  всякого  iнструменту.  Втома  хилила  до
гриви, валила з коня.
   Пустив буланого на галяву, а сам швидко i тихо пiшов на пасiку.
   Блiде мiсячне сяйво  освiтило  довгi  ряди  вуликiв;  м'яким  синюватим
свiтлом переливалися стiни старо? хати.  Бiля  дуплянки  пiд  грушею  щось
заворушилось, i Дмитро сторожко вiдскочив у тiнь, схопившись за автомат.
   - Дмитре Тимофiйовичу, це ти? - вийшов назустрiч Марко Григорович.
   Тiльки  тепер  помiтив  Дмитро,  як  за  останнiй  час  подався  старий
пасiчник. Глибокими тiнями залягла  в  очах  мовчазна  печаль,  опустились
прямi плечi, тремтливою стала хода.
   - Надокучив я вам, Марку Григоровичу.
   - I не смiй такого казати. Щоб i словом не обмовився менi,  -  постукав
палицею по землi. - Чи ти дума?ш - менi два вiки жити  треба?..  Находився
по зеленiй землi, пожив мiж людьми, дiтей виростив - пора i честь знати. А
спом'яне хто з людей пiсля смертi добрим словом - для старого й це  добре.
Ми люди простi, - i  зiтхнув.  -  За  дочкою  нудьгую.  Усе  бачу  ??:  то
маленькою дiвчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матерi росла - сам
доглядав, тому й найбiльше впам'ятку.
   - Славна дiвчина.
   - Славна, - зрадiв Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести
душу. - Вiсiм рокiв ?й було, а вона вже  по  господарству,  як  господиня,
пора?ться. Горщик не пiдiйме до припiчка, так приставля? ослiнчика,  потiм
вилазить сама на ослiнчик i ставить у пiч. I  уроки,  бувало,  виучить,  i
?сти наварить, i менi на пасiцi помага?. Проворна дiвчина була.
   Сiли на колодi, помовчали. Знову десь у кущах заспiвав молодий соловей.
   "Осiнь  надходить.  Треба  запастися  мукою,   збудувати   землянку   в
Городищi".
   Хитнувся мiсяць над деревами, мальками скинулись роси.
   - Засну, i зразу ж прокинусь, - зда?ться,  iде  моя  Соломiя  до  мене.
Вийду ?й назустрiч, а нiде нiкого, тiльки дерево шумить i печалиться.
   "Чому  ж  дерево  печалиться?..  Осiнь,  вiйна.  Людям  i  лiсам  тепер
найбiльше дiсталося... Хто ж то чорнi? на дорозi?  ?й-право,  Соломiя",  -
пiдсвiдомий поштовх виводить його з  напiвсну,  i  Дмитро  довго  не  може
зрозумiти, де вiн i що з ним.
   - Ходiмо, Дмитре Тимофiйовичу, до хати. Заснеш часину, другу.
   - Ходiмо. Так спати хочеться, - признався, позiхаючи.  -  За  двi  ночi
може години три вiдпочив.
   - Хоч вдалось що-небудь зробити?
   - Не без того.
   - От дурна голова! - вдарив себе рукою по лобi Марко Григорович. - Я  й
забувся, що приходив до мене на пасiку мiй однолiток -  дiд  Хмара,  Денис
Вiкторович. Ти ж зна?ш його?
   - Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на  кiлькох
парубкiв, поздiймав з них  кашкети,  руками  пiдняв  бiля  острiшкiв  верх
чи??сь хати i вклав ?х в замок.
   - Вiн самий, вiн самий. Бити парубкiв не хотiв - одним кулаком убив би,
то так позбиткувавсь над ними. Вiн трьох фашистiв убив, а тепер партизанiв
шука?. Бабу його, все господарство - вогнем пустили. Спалили. Прийми його,
Дмитре Тимофiйовичу, до себе. Крiпко лютий чоловiк став. Битиме ворога, як
траву коситиме.
   - Чого ж,  хай  приходить,  нам  такi  потрiбнi,  -  погодився  Дмитро,
зачиняючи сiнешнi дверi i широко вбираючи грудьми медовий  настiй  лiсових
яблук.
   - Оце й добре, - закивав головою Марко Григорович, - я йому сказав, щоб
до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?
   - Спасибi. От харчiв у вас трохи вiзьму. Розживемося - вiддам.  Сокиру,
пилку треба нам.
   - Що, будуватись дума?ш?
   - Еiе.
   - Муки вам треба?
   - Аякже.
   - В Майданi Петрикiвському вже млин  працю?,  нiмцям  пшеницю  меле,  а
дядькам мельник хiба що крадькома який пуд передере. Чоловiк вiн  хороший.
По?дь туди й набери кiлька мiшкiв.
   Дмитро засову?ться у ванькирчику, набитому вуликами, дiжками, рамами, i
зразу засина?  нервовим  чутким  сном.  Прокида?ться  вiд  скрипу  дверей,
голосiв Марка Григоровича i невiдомого. Руки мимохiть знаходять зброю.
   - Дмитре Тимофiйовичу, пусти. Гiсть прийшов. Вiдчиня? дверi; у  ванькир
входить з автоматом високий огрядний дiд з невеликою бородою.
   - I поспати не дадуть. Денис Вiкторович  дуже  нетерплячий  чоловiк,  -
посмiхаючись, iде в хату Марко Григорович.
   - Спиш, значить? - огляда? Хмара недобрим i недовiрливим оком Дмитра.
   - Сплю, дiду, - з цiкавiстю вивча? правильне, строге, неначе  з  дерева
вирiзане обличчя.
   - Крiпко спиш?
   - Крiпко сплю.
   - I на перинах любиш поспати? - вже ?хидним i злим голосом  допиту?ться
Хмара.
   - I на перинах люблю, - Дмитро ледве стриму?  усмiх,  бачачи,  як  його
слова дратують дiда. - Особливо, коли перини пуховi. А ще  як  з  гусячого
пуху - луччих у свiтi нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.
   - Розпросукин же ти син пiсля цього! - налива?ться буряковим соком дiд.
- Зашився на пасiцi, як трутень, а тебе ще й за  партизана  вважають.  Ох,
субчик  ти,  субчик,  як  подивлюсь  я  на  тебе.  Такi  пики   невмиванi,
подiставали бронь, а коли нашi вiдступили, то вони або додому  до  бабино?
спiдницi повернулись, або в лiсах агiтацiю про пуховi  подушки  розводять.
Шукав чого-небудь кращого, нiж отi жевжики, i вимiняв шило на швайку.
   - Якi жевжики? - насторожився Дмитро.
   - Такi ж, як i ти - одним миром мазанi. Шукав я  орлiв,  а  на  свинячi
хвости напав.
   - На кого ж ви напали?
   - Та на кiлькох чортiв, що крутяться, наче кiзяк в ополонцi, а людям  i
воду гидко брати... Що ж ви робите? - питаю ?х.
   - Книжечки чита?мо.
   - А ще що?
   - Геро?чно ждемо Червону Армiю.
   - А ще що?
   - З нас i цього досить.
   - Чу?ш, якi? Вони геро?чно вiдсиджуються i харчi переводять. Це,  прямо
тобi виходить, як у ледачого молотника: млинцi з'?в, вареники з'?в, а  вже
третя робота - цiпом крутити -  йому  не  пiд  силу...  I  твоя  програма,
значить, спати на перинах i геро?чно ждати наших? А  радянську  владу  хай
тво? товаришi захищають? Бо тобi вилежуватись треба?
   - Нi, дiду, - вперше за весь час вiйни смi?ться Дмитро.
   - А яка ж твоя програма? Книжечки читати?
   - Фашиста бити, дiду, моя програма. Бити, доки нi одного не  залишиться
на нашiй землi.
   - А ти не брешеш?
   - Нi, дiду, старий вже брехати.
   - Така програма менi по душi. Ну, й обманщик ти,  Дмитре  Тимофiйовичу.
Хiба ж я твого  батька  не  знав?  Славний  чолов'яга.  А  як  почув  тво?
теревенi, то й думаю: "Лев був Тимофiй, а зайця виплодив".  Так  де  ж  ти
фашиста б'?ш? На перехрестi не твоя робота?
   - Моя.
   - Ну, приймай i мене до себе.  Одному,  як  вовковi,  блудити  нiяк  не
випада?. А перини в тебе навряд  чи  з  гусячого  пуху,  -  великою  рукою
торкнувся  лiжка,  застеленого  рядном  з  валу.  I  на  суворому  обличчi
з'явля?ться щось подiбне  до  j,  усмiшки,  ворушачи  кострубатi  брови  i
розгладжуючи глибокi зморшки надбрiв'я.



   XXV

   На згорбленому, подiрявленому напiвзаплилими  вирвами  полi  зустрiлися
згорбленi дiди.
   - Ех, хлопцi, хлопцi... Що воно  робиться  тепер?  -  замiсть  вiтання,
якось безнадiйно махнув рукою Семен Побережний, i його в твердих прожилках
повiки забилися чорними  тiнями.  Невеличке,  сухе,  як  волоський  горiх,
обличчя старого пiсля смертi наймолодшого  сина  ще  бiльше  зсохлося,  ще
бiльше потрiскалося кривизною переплетених зморщок.
   - Да-а... Тепер i поля - не поля, i життя - не життя, - нi до  кого  не
звертаючись, зiтхнув Кирило Iванишин. - Живеш  наче  не  на  землi,  а  на
хмарi: от-от у безодню провалишся. Краще було б i  не  доживати  до  тако?
години... Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос
у грязь утоптав, а ще лютiше топче людську долю, життя в могили вганя?.
   - Хто сам довго не збира?ться жити, той усе живе зi  свiту  зводить,  -
двома обледенiлими росинками блиснули червонi очi Йосипа Киринюка.
   - Ех, хлопцi, хлопцi...  -  клаптиком  туману  гойднулася  рiденька,  з
просвiтами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на  нього,
що вiн бiльше нiчого не може сказати i поверта?ться до рiки: хай не бачать
люди вологи на запечалених очах.
   Над самим Бугом iз мороку пароплавом окреслю?ться його  нова  осиротiла
хата. Як вона ще недавно радувала зiр старого, бо  тiльки  щасливi  дороги
сходились i розходились од не?. Знатнi хлiбороби  приходили  до  Захара  i
Семена, при?жджали робiтники з суперфосфатного заводу,  не  минали  ?хньо?
домiвки i Iван Васильович i  Генадiй  Павлович.  Тут  гомонiли,  як  краще
засiяти поле, i вболiвали над долею Абiссiнi?; тут дитячi ноженята  вперше
ставали на землю батькiв, i сюди приходили листи од во?нiв, що бiля самого
кордону оберiгали Батькiвщину; тут захоплювались мужнiм словом  Iбарурi  i
плювалися при однiй згадцi про зрадникiв Мюнхена та  бажали  ?м  не  менше
сотнi болячок у печiнки.
   - Пам'ята?те, як ми цю ниву з Iваном Васильовичем  оглядали?  -  згаду?
Киринюк. - Увiйшов вiн у жито, колос лице йому обвiва?, а вiн навiть  очей
не заплющу?: така була дорога Iвану Васильовичу наша мужицька робота.
   - Бо партiйний вiн чоловiк, серце людське мав.
   - Мав i ма?, - тихо поправля? Побережного Киринюк.
   - Вiрно, вiрно, - швидко схоплю?ться Побережний. - Тiльки де вiн тепер?
Хоч би одне слово почуть вiд нього, чи довго таке безголов'я  буде...  Ти,
Йосипе, не чув, як здоров'я Iвана Тимофiйовича?
   - Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили.  З  ногою
погано.
   - А з серцем, надiйсь, гiрше, - у зморшках  Киринюка  скупими  сльозами
блищать ?дкi крапельки мряки.
   - Воно так у кожно? порядно? людини,
   - У кожно?...
   I не змовляючись, дiди побрели туманом до Iвана Тимофiйовича.
   Марiйка  стрiла  старих  на  подвiр'?,  охнула,  заметушилась,  жалiсно
всмiхнулась i, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.
   Iван Тимофiйович, пожовтiлий i  змарнiлий,  високо  лежав  на  широкому
лiжку.
   I тiльки тепер дiди побачили, що його голова  зовсiм  побiлiла,  а  вiд
втомлених очей безлiччю промiнцiв розходилися м'якi старечi зморшки.
   "Еге, та вже  й  Бондарю  шостий  десяток  стука?",  -  вперше  подумав
Киринюк, обережно сiдаючи коло лiжка, йому, як i всiм у селi, знаючи вдачу
Iвана Тимофiйовича, нiколи навiть  на  думку  не  спадало,  що  Бондар  не
молодий вже чоловiк.
   -  Спасибi,  добрi  люди,  що  прийшли,  -  тихо  звучить  голос  Iвана
Тимофiйовича. А Киринюковi все не вiриться, що Бондар  лежить  у  постелi.
Нi, то вiн говорить зi сцени великого залу,  i  слова  його,  мов  голуби,
пурхають до крайнiх дверей, де завжди любив мовчазно сидiти  серед  молодi
старий коваль.
   - Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, - хита? головою Iванишин.  -
А колись я тебе на руках носив. Давно то було... Вмирати б пора менi.
   - А не рано? - так само тихо запиту? Iван Тимофiйович.
   - Чого там рано. Тепер  життя,  повiр,  не  варт  щербато?  копiйки,  -
прибiдню?ться Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що ?хню  мову
приймуть з спiвчуттям.
   - I ви так дума?те? - звернувся  Iван  Тимофiйович  до  Побережного  та
Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата  усмiшка,  що
навiть Марiйка повеселiшала.
   На не? недобре покосився Побережний.
   - Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо.
   Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр.
   - Бомбою метнулася, - повiдомив Побережний, заглянув в усi  кутки,  сiв
бiля хворого i гаряче заговорив:
   - Думай не думай, Iване Тимофiйовичу,  а  просвiтку  ну  нiякого  i  на
макове зерно нема. Усе найкраще по?хало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта
молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом  цвiтуть,  чи  бiлим  снiжком
обмерзають? А що ми, старi, без молодо? сили? Стерня порожня... От хоч  би
крихiтку правди почути... Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми  б  уже
знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя - це наш великий шлях  i
сини нашi... Найкращi, як зерно наливне.
   Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович.  I
вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив.
   -   Ви,   люди   добрi,   прибiднюватися   почали,    по-одноосiбницьки
прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя сво?, воно  ще  пригодиться!  А
життя фашистiв, полiца?в, старост справдi  щербато?  копiйки  не  варт.  З
грязi воно виплодилося i скона? в грязi.
   - Це так, це так, - закивав головою Киринюк.
   - А слово партi?, - захвилювався Iван Тимофiйович, - ви щодня  почу?те,
тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi зна?те?
   - Чули...  Кажуть  люди:  два  санiтарних  по?зди  вивозили  побитих  i
покалiчених "цюрюкiв".
   - Ось вам перше слово партi?: так  треба  робити  з  фашистами  ..  Про
знищення полiца?в i старости в Iвчанцi зна?те?
   - Чому нi... Туди ?м i дорога.
   -  Це  друге  слово  партi?:  так  треба  розправлятися  з  зрадниками,
перевертнями i рiзними недоносками... Жданiвський тартак зна?те?
   - Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми.
   - I стояв вiн до того дня,  поки  не  захотiли  вороги  хазяйнувати  на
ньому. Тiльки встигли вони розпустити першi колоди, аж вночi тартак  ясним
вогнем пiднявся угору Це трет?  слово  партi?:  нiчого,  крiм  смертi,  не
давати ворогам.
   - Правду говориш, Iване Тимофiйовичу.
   - Iскру побачили.
   - Значить, i тепер, як завжди, партiя з нами.
   - Як завжди! - мiцнi? голос Iвана Тимофiйовича Уже не витираючи поту  з
обличчя, вiн звiдкись дiста? невеличкий аркуш клiтчатого  паперу  i  майже
напам'ять чита?:

   "Народе Укра?ни!
   Пiднiмайтеся  всi  на  допомогу   Червонiй   Армi?.   Наближайте   день
визволення!
   В кожному селi, в кожному мiстi органiзуйте партизанськi загони!
   Всi до партизанських загонiв, всi на розгром ворога!
   Смерть нiмецьким окупантам!"

   - Друкована! - багатозначно повiдомля? Побережний. - Хто пiдписався?
   - Пiдпiльний обком КП(б)У.
   - Ну, тодi  дiло  на  твердому  грунтi  сто?ть,  на  твердому...  Iване
Тимофiйовичу, дай нам цей документ.  Ми  його  в  кожнiй  хатi,  в  кожнiй
надiйнiй хатi, як закон, прочита?мо.
   - Берiть! - i Iван Тимофiйович подав здивованим дiдам не  одну,  а  три
листiвки.
   - Спасибi, Iване Тимофiйовичу, - дяку? Побережний i строго  зверта?ться
до старих: - А вскоче, хлопцi, хто  в  бiду,  кажiть  -  найшов  на  полi,
аероплан скинув... Хай йому всякi недоноски на хвiст солi насиплять...
   В цей час заскрипiла хвiртка, на подвiр'? спiвуче заляскотiв  чоловiчий
голос, забиваючи слова Марiйки. Дiди почали  подалi  заховувати  листiвки.
Незабаром у  хату,  чiпляючись  за  одвiрки,  ввалився  пiдпилий  Полiкарп
Сергi?нко.
   - Iване Тимофiйовичу, голубе сивий, кликали? Ось я i з'явився, як часи,
а часи, як трамвай. Подаруночок вам, - вийняв з кишенi пляшку.  -  Первак!
Горить, аж гай  шумить,  та  все  синiми  цвiтами.  Як  син?  море,  котре
неглибоке i в котрому нема дна.
   - А клепки в тебе ?? - рiзко обрива? його Iван Тимофiйович.
   - Клепки? -  незрозумiле  вiдхиля?ться  Полiкарп.  -  Де?  В  бочках  з
закваскою? Усi, як з  пушки!  I  холодильник  ?.  От  холодильник  -  усiм
холодильникам холодильник.
   - Устану, Полiкарпе, - на тво?х плечах поб'ю його, - так говорить  Iван
Тимофiйович, що Сергi?нко почина? щось думати.
   - Не штука побити - зробити дорожче кошту?. За що такий  гнiв?  Хiба  я
що?
   - Нiщо! Обмий зараз же голову холодною водою.
   - Це я вльот зроблю, як часи!  -  наспiвуючи,  кида?ться  Сергi?нко  на
кухню, невпопад бряжчить вiдром, квартою, i незабаром,  розкуйовджений  та
притихлий, рiвнiше входить у кiмнату.
   -  Ти  серйозно  задумав  стати  самогонщиком?   -   допиту?ться   Iван
Тимофiйович, стискуючи зашерхлi уста.
   - Люди женуть - i я жену. Горе залити хочеться, бо на тiнi з'?да?  воно
душу. Хоч сивухою душиш бiду.
   - Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб
я вiд тебе цих слiв нiколи не чув!
   - Нiколи не почу?те, - з готовнiстю заспiвав Сергi?нко.
   - Вона  йому  синiми  цвiтами  горить,  -  не  може  заспоко?тися  Iван
Тимофiйович.
   - Бiльше повiк не горiтиме синiми цвiтами.
   - Водичкою будеш розбавляти? - з'?хидничав Побережний.
   - Водичкою, - твердо погодився Полiкарп i зразу ж розсердився: -  От  i
збили чоловiка. Не збивайте мене, я й сам якось зiб'юся.
   - Щоб менi завтра сво? пiдпри?мство у печi спалив або в Бузi потопив.
   - I спалю i втоплю чортову машинерiю.
   - Ех, безсовiсний ти чоловiк! - напавсь Побережний.  -  В  таку  годину
самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим сво?ю дурною головою?
   - Не подумав, - оглянувся Полiкарп. Перед ним суддями  сидiли  дiди.  I
раптом тверезi сльози затрiпотiли на вiях чоловiка. - Будь вона  проклята,
ця самогонка, щоб я бiльше ляпався з нею.
   - Бережи кожну зернину...
   - Так я ж з бурякiв гнав, нех  вона  горить...  Чому  я  не  послухався
Степаниди...
   - Як вона? - добрi? голос Iвана Тимофiйовича.
   - Увесь час зi мною воювала. Самогонка - це розслаблення душi - каже...
   Дiди прощаються з Iваном Тимофiйовичем i обережно розходяться вулицями,
несучи, як скарби, першi листiвки.
   На краю села Побережного вигуком зупиня? полiцай:
   - Ти чого, дiду, пiзно шля?шся?
   Старий прикида?ться глухим i дiловито пряму? до Бугу.
   - Зацiпило тобi? Чого увечерi ходиш?
   - Га?.. Добрий вечiр.
   - Чи добрий - не знаю, не куштував... Чого пiзно лазиш?
   - Парубкувати надумавсь, - сердито випалю? старий. -  Розкричався,  мов
на батька. Де ти рiс, такий горлопан...
   - Значить, парубкувати задумав, дiду? Саме пора!  -  полiцай  регоче  i
пропуска? Побережного.
   - Тьху на тебе, рiпиця паскудна, хвiст свинячий, - спльову? старий.

   * * *

   Марта вибирала на городi матiрку, коли  з-за  кущiв  бузку  з  гiднiстю
висунувся  довгов'язий  Лiфер  Созоненко.   На   ньому   чорнi   штани   i
багатокишенний френч, пошитий  на  зразок  нiмецького,  пiд  носом  смужка
вусiв,  на  рукавi  пов'язка.  В  одяг  i   картуз   понатикано   гудзикiв
катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тiнь, вiн  самозадоволено
пiдходить до молодицi.
   - Працю?ш, товаришко бригадирша?
   - Працюю, пане полiцаю, - процiдила крiзь уперто стисненi уста.
   - Пане старший полiцаю, - поправля? i смi?ться. - Не все ж вам старшими
бути. Перемололося ваше, половою за вiтром пiшло, костями на полях жовтi?.
А наше, слава богу, панiкадилом засiяло.
   - Зачадило, а не засiяло, трясця тво?й  матерi!  -  несподiвано  позаду
озива?ться лютий голос тiтки Дарки.
   - Ти менi, бабо, агiтацi?ю не занiмайся. За цi штучки тепер i на шворцi
можна  культурно  подригати  ногами  -  заняття  не  з  дуже  веселих,  но
пользiтельно для декого, - не  сердячись,  зверхньо  роз'ясню?  Созоненко.
Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблиску? на  вузькому
обличчi. Вiн зараз упива?ться  сво?ю  владою  i  закругленою,  перетиканою
колючками лихих натякiв мовою. - Ну, что ти  розприндилась?  За  вчорашнiм
днем жалку?ш? Не совiтую.  Краще  мотнись  до  хати  i  видумай  що-небудь
чоловiковi. I то - обертайсь пропелером.
   - Дуже просимо, пане полiцаю, до хати, - у?дливо запрошу? Дарка.
   - Пане старший полiцаю, - методично поясню?, копiюючи свого шефа,
   - Просимо, просимо, пане старший полiцаю. Може побудете  в  нас,  то  й
сипнячок на сво? щастя, мовляли люди, захопите.
   - Як сипнячок? - вражено насторожу?ться.
   - Отак саме: Нiна хвора лежить. Пiдете?
   -  Сказилася  стара!  -  сповза?  самозадоволення  з  вузького  обличчя
полiцая, на ньому ворушаться тiнi остраху i гидливостi. Созоненко обережно
задку? вiд жiнок. - Так що, баби, не будемо сьогоднi ми сватами... А менi,
Марто, пiзнiше, коли Нiна одужа?, треба сурйозно поговорити з тобою.
   - Наше давно вiдговорилося.
   - Гляди, чи все? - в голосi Лiфера натягуються ноти погрози.
   - Усе!
   - Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобi, а  можу  в  такий
вузол скрутити, що кожна кiсточка мотузочком тринадцять разiв  скрутиться,
а потiм трiсне. - Злоба спустошу? очi Созоненка.
   - Щезни з пам'ятi, - з такою тугою i  ненавистю  говорить,  що  полiцай
оберта?ться i скорiше пряму? на  вулицю.  За  ним  покiрно  волочиться  ще
худiша тiнь.
   -  З'?в!  -  злорадiсно  кида?  тiтка  Дарка.  -  Слизняк,  перевертень
паскудний... Я й налякала його - десятою дорогою, Мовляли  люди,  минатиме
нашу хату.
   - Ви й мене спочатку, поки не зрозумiла, налякали... I не вхопило  нiщо
такого паразита.
   - Марто Сафронiвно! - на  город  влiта?  захекана  розчервонiла  Ольга,
проворними рученятами вона охоплю? ноги молодицi, голову вiдхиля? назад  i
пильно дивиться на не? знизу вверх.
   - Що, донечко? Що, маленька Горицвiтко? - пiдiйма? Ольгу,  притуля?  ??
до себе. Якась пiдсвiдома жiноча жалiсть i зiтхання одночасно  вириваються
з грудей Марти, бiля рота стрепенулися гiркi зморшки.
   - Дiдусь казали, щоб ви до  нього  прийшли,  -  переривчастим  диханням
зогрiва? ?? дiвчинка. - Чого у вас сльози, Марто Сафронiвно?
   - То так, - провела рукою по надбрiв'?.
   - Щось у вас болить? - з спiвчуттям  дивляться  на  молодицю  жалiсливi
оченята.
   - Усе болить, донечко.
   - Так i мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вiк настав, -
говорить пiдслуханими словами дорослих.
   - Ох ти маленька, - мимоволi скорботно усмiха?ться. - Про батька нiчого
не чути?
   - Нiчого, - хмурнi? дiвчинка i нахиля? голову.
   На город згорбленими старцями наповзають  тiнi;  на  безвiтренi  левади
налягають синi основи, сiють вони роси i той  терпкий  холодок,  який  так
дивовижно пахне восени напiвживим корiнням.
   Iде Марта вулицями, обважнiлими очима вбира? тривожне зеленкувате небо,
що опуска?ться на сади.
   В хатi Iвана Тимофiйовича вона зустрiча?ться з Югиною. Аж  застигла  на
порозi.
   - Тато чека? вас, Марто Сафронiвно, - ясно привiталась Югина  i  повела
молодицю до кiмнати, сповнено? тоскним повiвом лiкiв та перегрiто? кровi.
   - От i добре, що ти прийшла, - стомлено промовив  Iван  Тимофiйович.  -
Сiдай. Розказуй, як живеш.
   - Хiба ми тепер живемо? - махнула рукою.
   - Розгубилася?
   - Розгубилася, Iване Тимофiйовичу, - призналася щиросердно i зiтхнула.
   - Бо?шся фашистiв?
   - Боюсь, - вiдповiла поволi, з болем. - I не знаю -  чи  страшнiшi,  чи
гидкiшi вони менi.
   - Гидкiшi, - обiзвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.
   - Напевно, так, - погодилась. - Вiн, фашист, за клямку вiзьметься - так
ти ??, наче зачумлену, кiлька разiв окропом шпариш.
   - Окропом не тiльки треба клямку  шпарити,  -  заблищав  .погляд  Iвана
Тимофiйовича. - А почуття ляку  повинно,  Марто,  якнайскорiше  згинути  у
наших людей. Фашисти - злодi?, вони страхом свiй  страх  приховують.  Коли
народна помста опуститься на ?х до краю розтягнутi тили, тодi  ворог  буде
приймати за мiну навiть фуркiт поганого безхвостого  горобця.  А  це  дуже
скоро буде. Лiси нашi уже партизанськими стають.
   - Хай стають на радiсть нам.
   - Одне дiло, Марто, треба  зробити,  добре  дiло,  але  небезпечне.  Не
побо?шся?
   - За сво?  життя  я  не  тривожуся,  Iване  Тимофiйовичу...  Кажiть,  -
вiдповiла твердо.
   - Може подума?ш?
   - Коли ви говорите - значить продумано це. Добре дiло ?  добрим  дiлом.
Правда, Югино?
   - Правда, Марто.
   -  Хочу  ввiрити  тобi  життя  людське.  Будеш  за  пораненими  бiйцями
доглядати. Це дiло наче по знаку тобi? - пильно подивився на молодицю.
   - По знаку, - зашарiлась.
   Югина доброзичливо усмiхнулася Мартi i вийшла у ванькир.
   - Продовжуватимеш медицинську роботу?
   -  Хоч  не  смiйтеся  з  цi??  медицинсько?  роботи...  Продовжуватиму,
наскiльки зможу. Лише медикаментiв нiяких нема.
   - З полотна наробимо бинтiв, для промивки ран дiстанемо перваку,  зiлля
рiзного Марiйка принесе, а далi щось придума?мо.
   - Добрий  вечiр,  Марто  Сафронiвно,  -  з  ванькира  вийшов  невисокий
русявий, з забинтованою головою матрос. - Iван Стражнiков.  Приймете  мо?х
орлiв на свiй корабель, тобто на горище?
   - I ви зна?те про горище? - сплеснула руками Марта.
   - Ця вершина поки найбiльш знаменита в селi, - пожартував матрос...
   Другого  дня  до  Бондаря  прийшов  тверезий  i  засоромлений  Полiкарп
Сергi?нко.
   - Кликали, Iване Тимофiйовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того -
усякого такого...
   - Полiкарпе, ти вже свою чортову машинерiю спалив i утопив?
   - Не вдалося, Iване Тимофiйовичу. Поки я  у  вас  нахвалявся,  баба  ??
кумовi позичила. Сьогоднi заберу в нього i вже  ^на  найдрiбнiшi  цурпалки
потрощу.
   - Це зробиш трохи пiзнiше.
   - Пiзнiше? - здивувався Полiкарп i насторожився: чи не пiдготував знову
чогось проти нього Iван Тимофiйович?
   - Пiзнiше. А зараз менi виженеш з  четверть  такого  первака,  щоб  вiн
синiми цвiтами горiв!
   - Усякими горiтиме,  Iване  Тимофiйовичу,  -  повеселiшав  Полiкарп,  -
чистий ратифiкатор вижену. Вiп'?ш мо??  бурякiвки  -  i  на  головi  гичка
виросте... Це вам для апетиту треба?
   - I для апетиту, i рани лiкувати.
   - От воно що! - Сухе обличчя Полiкарпа ста? зворушливо жалiсливим, як у
скорботно? жiнки.



   XXVI

   У  глибинi  несходимого  лiсового  яру,  бiля   струмка,   що   тут   у
продовгуватiй улоговинi утворював невеличкий ставок, будували велику,  "на
вирiст" землянку.  Замiсть  дощок  пiдлогу  вимостили  розколеними  надво?
кряжами, замiсть лiжок збудували довгий, од дверей i до протилежно? стiни,
кленовий пiл. Невеликi вiкна попробивали в  усiх  стiнах,  а  дах  покрили
широкою  дранкою,  яку  майстерно  драв  Федiр  Черевик.   Парубок   зразу
прив'язався до лейтенанта i кожне його слово перехоплював на льоту.
   - Буде толк iз нього? - питався Дмитро в Тура.
   - Дiло покаже. Людину тiльки дiя i возвеличу?, i кида? вниз головою,  -
ухильно вiдповiдав лейтенант, спльовуючи чорними згустками кровi.
   Кiлька разiв брався Тур допомагати  будiвникам,  проте  швидко  пiтнiв,
задихався, i в нього щось починало хрипiти всерединi.
   - Вiдiйди подалi, хлопче, вiд грiха. На тебе дивитися совiсно, а вiн  i
собi до деревини тягнеться. Ти ранiше середину вiд кровi очисть, на ясному
сонцi вигрiйся... Лягай на мою кожушанку. Не бiйся, вона чиста, - морщився
вiд жалостi дiд Хмара i рiшуче не допускав командира до роботи.
   - Що ж менi накажете: тiльки дивитися на вас? - хмурився той.
   - Нащо тобi на нас  дивитися?  Не  бачиш,  яка  краса  навкруги.  Дихай
широко, то й очуня?ш хутше.
   - Саво Iвановичу, ми i без вас упора?мося, - приносив Федiр в козубенцi
димчасто? ожини i сiдав бiля лейтенанта, слiдкуючи за кожним  його  рухом.
Вiд погляду Дмитра дiвоче обличчя  Федора  блiдло  так,  що  навiть  повнi
рожевi уста шерхли, наче хто ?х присипав сiллю.  А  в  широко  розплющених
зеленуватосiрих очах трiпотiв острах - парубок знов пригадував свою ганьбу
в лiсах.
   Тур iшов оглядати лiс або простягався горiлиць  на  дiдовiй  кожушанцi,
прислухаючись  до  лункого  перестуку  сокири,  м'якого   шипiння   пилки,
передзвону струмка i лiсового подиху, хмiльного i нестихаючого.
   Нелегко було на душi молодому командировi  батаре?,  що  поховав  сво?х
бойових товаришiв у лiсових просторах  Подiлля.  Тим-то  й  сивина  повила
нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки рiзко окреслили
худорляве нервове обличчя, i сухi м'язи  висiклись  пiд  шкiрою.  I  засне
чоловiк, а сняться його хлопцi, i не вбитi, а живi,  мiцнi,  напористi,  з
якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рiдну  землю,  а  потiм
прощатися зi сво?ми орлами, вiдпускати ?х, геро?в, у яснi  простори...  Не
судилося... I сльози не очi, а душу обливали Туровi. Чи то вiд туги, чи то
вiд перевтоми, пробираючись до сво?х, не вберiгся вiд облави. Вистрiляв до
останнього всi набо? i попав у руки  полiцi?.  I  хоч  як  його  не  били,
фанатично вiрив, що середини не вiдбили, що скоро вiн одужа?.
   "Як же можна не одужати, коли стiльки  роботи  жде  тебе.  Армiю  треба
збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятимiлiметрових гармат дiстати.  Для
партизанiв - самi найкращi". - I знову,  пiрнаючи  в  задуму,  бачив  себе
серед сво?х гармашiв на тiй дорозi, де довелося йому зупиняти прорив.
   В його серцi вмiстилося багато людей i болючо?  гiркоти.  Удень  вiн  у
думках розмовляв зi сво?ми гармашами, спiвчував батькам, що вже бiльше  не
побачать сво?х соколiв, а вночi знову жили з ним  його  во?ни,  i  Дмитро,
прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болiсним клекотом, голос командира:
   - По батаре?!  Заряд  повний!..  Вогонь!..  По  фашистськiй  сволотi!..
Добре, хлопцi!
   У мiсячнiм сяйвi до жовтизни блiде обличчя  Тура  з  рiзко  окресленими
тiнями ставало натхненним i таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до
нього, бажаючи  збагнути  частину  того  свiту,  що  вмiстився  в  молодiй
скривавленiй душi командира.
   "Такi во?нами народились", - задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур
у бою.
   Дмитро трудно  привикав  до  людей,  а  з  Туром  зiйшовся  легко,  без
внутрiшньо? напруги i незручностi.  Може  тому,  що  .  й  Тур  був  не  з
балакучих, може й тому, що його полонили скромнiсть i дiловитiсть молодого
командира. Тур нiколи не -казав: "так треба", а тiльки -  "я  думаю".  Але
оте "я думаю" так  обгрунтовувалося,  що  воно  незмiнно  ставало  -  "так
треба". Якось, повернувшися з лiсу, Тур радiсно звернувся до Дмитра:
   - Обiйшов сьогоднi всi нашi володiння... Одужую!.. Дмитре Тимофiйовичу,
ти стратег!
   - Теж менi стратега знайшов, - покосився на  Тура,  вичiкуючи,  що  той
скаже.
   - Прибiдню?шся, Дмитре Тимофiйовичу, а сам так i норовиш щось випитати?
- розсмiявся командир. - Скажи: чому тут, а не в iншому мiсцi отаборився?
   - I сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, -  жартiвливо  розвiв
руками.
   - А все-таки? - поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнiв;
   - Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами
i низиною оточений. Танки навiть зимою  не  проскочать,  бо  твань  тiльки
зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, -  навкруги  мало
сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може  бути  пiд
нашим наглядом. А це стратегiчна  дорога.  Машин  ми  можемо  на  нiй,  як
дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато... Буде з нас  пiт  потоками
ллятися. Та до цього нам не звикати.
   I, поринаючи в сво? мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур,  як
радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста.
   - Дмитре Тимофiйовичу, ти... ти молодець,  -  схвильовано  пiдiйшов  до
нього i мiцно потиснув руку. - Ти справжнiй солдат.
   I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю  дихнули
вони: повiяло тими далекими  i  живими  споминами,  тою  суворою  i  щирою
людянiстю,  тим  хвилюючим  теплом,  яке  завжди  було  в   мовi   Свирида
Яковлевича, Маркова, Кошового... Де вони воюють тепер?
   Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його  з
молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно,
   Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира.
   Одного вечора  дiд  Хмара,  тяжко  переживаючи  втрату  сво??  дружини,
поринув у на?внi мiркування про iсторичну минувшину кра?ни.
   - Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були геро?, -  закiнчив
старий, звертаючись до Федора.
   Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками.
   - ?, дiду, - тихо промовив, - i значно бiльше ? тепер  у  нашiй  кра?нi
геро?в, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз  сказати.  Ви,
дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку  однобiчнiсть.
В усьому яснiсть потрiбна.  Ми  дуже  шану?мо  геро?чну  минувшину,  сво?х
достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним  i  майбутнiм.  Ще
тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський,  свiтлий  лицар  революцi?,
сказав: "Не варто було б жити,  коли  б  людство  не  освiтлювалося  зорею
соцiалiзму". А нас ця зоря i освiтила, i  виростила.  Тому  всi  народи  з
надi?ю дивляться на нас... - Тур, захопившись, почав говорити складнiше. -
Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали житт?вi соки
на мертвий  пiсок,  що  погрязнули  в  торгаському  брудi,  -  свою  грязь
прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони
за сорок днiв народ  вiддають  у  полон,  а  скарби  минувшини  пливуть  у
фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав.
Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi,  дiду,  недаремно
прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну.
   - Правду кажеш, командире.
   А Тур, помовчавши, зайшовся рiзким кашлем, потiм ще тихiше звернувся до
Черевика:
   - Ти поезiю любиш. Чи? це слова?
   Лiси прапрадiдiв i гори зникли в сумi,
   I осипаються притертим пiр'ям думи.
   В домашнiй затишок пiсень спада? квiт,
   I лютня у руках слабких стиха поволi,
   I зa плачем рiднi мо?? у неволi
   Часом не чую дум, пiсень минулих лiт,
   Та iскри юностi, як райдуга травнева,
   У глибинi грудей, проте, не раз спахнуть,
   I пам'ять освiжать, простелять добру путь
   I пам'ять в час такий, мов лампа кришталева,
   На диво, прочуд всiм, оздоблена митцем,
   Хоча i пил ?? охмарив давнiм днем,
   Але у серце ?й свiчник поставиш ясний -
   I сяйвом свiтлих барв спахнуть минулi днi,
   I розiв'?ться знов у замку на стiнi
   Килим прадавнiх лiт, притьмарений, прекрасний
   - Мiцк?вич?
   - Мiцк?вич. Великий художник. Та занадто  iдеалiзував  минувшину...  От
переможемо, Федоре, фашистiв, i такi ми твори побачимо, самi створимо  про
сво?х геро?в, про свою Батькiвщину, що й в свiтi таких не було Бо живе наш
народ не килимом прадавнiх лiт, а уверх пiдведеним крилом...
   - Топковий хлопець, ой, голковий, - говорив про нього Хмара. -  Коли  б
тiльки вичуняв. Як почне вiн кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок
шпига?. От падлюки! Калiчать людей, немовби то не  живая  плоть.  З  таких
треба  жили  вимотувати,  щоб  у  кожного,   хто   хоч   у   зародку   ма?
людиноненависть, шкура вiд ляку вiдвалювалась,  щоб  вiн  у  душi  поганiй
зарiкся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дiд  карати.  Я  в
молодостi як весняний грiм був - найсильнiшим парубком на нашi села. Та  в
дурощi, в бiйки не лiз. А тепер сам по шматках рiзав  би  всякого  ворога,
свого чи чужого. Дума?ш, легко менi? Аби ти знав, яка дружина в мене була.
Серце ?? увесь свiт жалувало, скiльки  вона  дiлечка  переробила,  скiльки
хлiба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в  Москвi.  Дума?ш,  легко  ??
кiсткам перегорiлим лежати в землi? Усе перше просила, щоб заховав  ??  на
кладовищi бiля дочки - вишняк там розрiсся, тополя сто?ть... А я  позбирав
уночi ?? кiсточки, замотав у шматок полотна i закопав  пiд  яблунею.  Може
пiсля вiйни ?? просьбу уволю...
   Тремтять пiд очима  сiтки  зморщок,  i,  не  в  силi  стримати  напливу
спогадiв, Хмара якось жалiсливо махав рукою i вiдходив вiд Дмитра.

   * * *

   В понедiлок надвечiр по?хали до млина. В землянцi залишили одного Тура.
Хмара  умостився  вiзником,  а  Федiр,  надiвши  жовтоблакитну   пов'язку,
виконував роль полiцая.
   Тихий погожий вечiр iще не погасив самородкiв  золота,  розкиданих  над
обрi?м, а вже небо розливалось, як повiнь,  заливало  сизозеленавою  водою
луги, i хмари, гаснучи, пливли тим безкра?м, як острови. Потiм iз-за  лiсу
виплив мiсяць, на отавi замерехтiли роси, засвiтились на червоному вбраннi
кiнського щавлю. У плавнях затривожилась  дика  птиця  i  довго,  сумовито
крякаючи, не могла заспоко?тись.
   Про?жджаючи м'якою луговою дорогою  мiж  рядами  округлих  верб,  Хмара
батогом торкнувся гiлки, i зiв'яле листя з тихим шепотом,  перекручуючись,
поволi посипалось на спини коней, на вiз i додолу.
   Усе: i небо, i перемелене на труху в глибоких  колiях  дороги  сiно,  i
вогкий гнилуватий повiв рiки, i тривожний крик птицi, i  невисока  росиста
отава - сповiщало, що лiто вже зда? ключi сумовитiй осенi.
   Не раз чуваний розмiрений перестук млина нагадав Дмитровi щось до  болю
близьке, неповторне, вiд чого защемiло i скорiше забилося  серце.  Не  мав
часу розбиратися в плутанинi  спогадiв,  бо  вже  чорнiв  дощаний  млин  i
зiтхало, розсипаючи синюватосрiбнi краплини, велике колесо. Федiр зiскочив
з воза i перший зайшов у млин. З нього швидко майнули двi  чи  три  жiночi
постатi i зникли, спускаючись до води.
   -  Добрий  вечiр,  господарю!  -  поздоровкався  Дмитро  з   мельником,
пристаркуватим чоловiком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя  були
покритi солодкуватим димчастим борошном.
   Бiлий пил тремтiв у млинi, оповивши i обплiвши нитками  убогi  стiни  i
снастi.
   - Доброго здоров'я.
   - Кому зерно мелеш?
   - Звiсно кому - допомiчнiй полiцi?.
   - А людям?
   - Не велено.
   - Вiзьмем ми в тебе, господарю, кiлька мiшкiв муки.
   - Бумажка ??
   - Аж три бумажки. Бачиш, якi? - злегка рукою торкнувся Федiр рушницi. -
Хорошi?
   - Документи справнi, - нiяково усмiхнувся мельник. - Виходить, ви не  з
полiцi??
   - Виходить.
   - То ви, хлопцi,  забирайте  муку  хоч  усю,  тiльки  мене  зв'яжiть  i
покладiть у куток.
   - Це можна, - охоче погодився Федiр. - Ми люди не гордi.
   Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:
   - Чи не вiйськовий секрет, щоб дорогу  до  вас  узнати...  Ви  мене  не
опасайтесь. Нiмецька власть десь менi держиться. А багато людей  тиня?ться
тепер. З радiстю пристали б до вас.
   Дмитро допитливо поглянув на мельника:
   - Хто вони? Добре зна?ш ?х?
   - Чому не знати. Радянськi люди.
   - Комунiсти ? мiж ними?
   - ?. Мiй зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всиха?  чоловiк
без живого дiла.
   - Ким до вiйни був?
   - Механiком.
   - Де живе?
   - Третя хата над рiчкою, коли за течi?ю йти. На хатi гнiздо  лелеки,  -
повеселiшав мельник. - Може вас звести з ним? Я зараз збiгаю.
   - Не треба. Самi познайомимося, - прикинув,  що  про  таке  дiло  треба
порадитися з Туром.
   - Та воно так, вам виднiше, як треба  робити,  -  погодився  мельник  i
зашипiв на Федора:
   - Не так здорово скручуй, не нiмець же ти. Попусти трохи мотузок.
   - Це ж для вашо? пользи, - заспоко?в Федiр.
   - Найшов пользу. Вiд тако? пользи дуба можна дати.
   - Не дасте - баби зразу розв'яжуть. Це ви ?м за могорич мелете?
   - За який там могорич! - образився мельник. - Треба  ж  хоч  чим-небудь
допомогти сво?м людям... В'яжи ти, скорiше.
   Коли Дмитро пiдхопив третiй мiшок на плечi,  у  дверях  млина,  наче  в
рамi, стала ставна молодиця. Блискучi очi горiли на ?? блiдому обличчi.
   - Дмитре! Дмитре Тимофiйовичу!.. - ступила крок уперед, простягла  руки
i зразу ж безвiльно опустила ?х.
   - Марто! - не вiрячи собi,  скида?  мiшок  iз  плечей  i  випросту?ться
рвучко, всiм тiлом.
   Пам'ять в одну мить освiтила той затьмарений  свiт,  перенесла  в  таке
близьке й таке далеке рiдне село, в глибину минулих  весен.  Згадки,  одна
одно? дорожча, закружляли, немов крижини в льодохiд; проте i в  наймилiших
споминах та?ться пiдсвiдома тривога, як  у  пiвдень  тiнь  бiля  корневища
дерева.
   Хвилюючись, пiдходить до не? i простяга? руку.
   - Дмитре... Дмитре Тимофiйовичу, - якось несмiливо пода? руку молодиця,
i нема в ?? пальцях колишньо? сили i пругкостi.
   - Чи думалось, сподiвалось? - легко охоплю? ?? руки i виходить з млина.
   - А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти  по?хати  кудись  i  не
попрощатись зi мною, - глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. - Щоночi
став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти мо? серце покинеш? -  i
не  може  одiрватись  од  свого  першого  кохання,  такого   близького   i
недосяжного. - Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява,  -
торка?ться округло? густо? бороди.
   - Страшним став?
   - Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч.
   - Коли переможемо - зорями засяють. Як у пiснi, - ласкаво примруживсь.
   - Ой, коли б скорiше нашi повернулися, - взялася руками за серце.
   - Ти куди дума?ш? В млинi зоста?шся?
   - Нi, додому йтиму.
   - Провести тебе? Не побо?шся?
   - Нiчого в свiтi з  тобою  не  побоюся!  Тiльки  як  тобi?..  -  раптом
зiв'яла.
   - Ти чого?
   Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на
нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза:
   - Денисе Вiкторовичу, ви з  Федором  рушайте  додому  ("землянку  домом
назвав, привикаю", - вiдзначив) - а я подамся в село. Дiло ?.
   - Може помiч потрiбна?
   - Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь - в Марка Григоровича перебуду.
   - Остерiгайся ж.
   - Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте.  Ми  всi  турбуватись
будемо, - промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина.
   - Добре, - примружуючись, глянув на парубка. - "А й  справдi,  хлопець,
зда?ться, нiчого".
   Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою.  Дмитро  поправив  автомат,
пiдiйшов до Марта.
   - Чого запечалилась? - охопив рукою плечi, i так пiшли  обо?  вузенькою
стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнi?ю Бугу.
   - Чого? - I гiркота заклекотiла в ?? голосi. - Будь ти  прокляте,  таке
життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi  роки  горе  почало
забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у
вiчi всiм, тобi... Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене
кидають. Коли б цi лиходi? у безвiсть пiшли - легше б  стало  на  душi.  А
Лiфер ще нахваля?ться: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або  житиме  зi
мною мов миленька, або на цвинтар в  дерюзi  винесуть.  Сьогоднi  з  тобою
здоровкаюсь i тремчу душею, ?й не дорiкнеш хоч поглядом.
   - Не тривожся, Марто. Люди знають,  яка  ти.  Живи  чесно  i  нiхто  не
дорiкне тобi.
   - Я, Дмитре, поранених во?нiв лiкую. У себе на горищi. Найшли  з  Нiною
роботу.
   - Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого  госпiталю.  -  Iшов,
охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до ?? щоки.
   От i зникла Марта в коноплищi, а вiн сто?ть у затiнку,  вiдчуваючи,  як
непоко?ться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi,  сьогоднi  не  в
силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима
Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтха? тяжким сумом матерi.
   "Там же нiмцi тепер. Ну й що?.."
   Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце  його  в
тишi так б'?, начебто на рiчцi гупа? крига.
   Пригинаючись по тiнях лип, проскаку? шлях i вже рукою береться за  свiй
перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь;
трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на
сво? мовчазне i печальне гнiздо.
   Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг...
   Уже небо пiдпливало  кров'ю,  уже,  прокидаючись,  неначе  море,  глухо
стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища.
   З багряного, затопленого сходом перелiска, мов  з  пожежi,  вийшли  двi
постатi.
   "Хто тут нишпорить?" - миттю залiг у засiдцi, приминаючи  посивiлу  вiд
роси траву.
   I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура  i  Черевика.  Федiр,
побачивши Дмитра,  зрадiв,  а  Тур  стримано  поздоровкався  i  несхвальне
похитав головою.
   - Щось трапилося? - стурбовано запитав.
   - Трапилось, - невдоволено  промовив  Тур.  На  вогких  од  роси  щоках
затремтiли сухi м'язи.
   - Що?.. Де дiд Хмара? - витягнулось обличчя вiд напруги.
   - Теж пiшов свого командира шукати... Федоре, пiди назустрiч дiдовi.
   - Що ж таке у вас? - полегшено зiтхнув.
   - Як що? - несподiвано обурився Тур i  перейшов  на  "ви".  -  Це  вам,
Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покида?те загiн  i  навiть  не  говорите,
куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги - провести жiнку до села. Але  цей
подвиг - кому вiн потрiбний? - цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд
паршиву полiцейську кулю пiдставляли i сво? i то? жiнки життя.  Подякували
б вам ?? дiти...
   Дмитро  мовчки  вислухав  схвильоване  слово  комiсара,  а  потiм  тихо
промовив:
   - То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би
мене... Навiть звiр не ма? то? розлуки, яко? нам завдав фашист.
   - На почуття, Дмитре Тимофiйовичу, б'?ш? - подобрiшав  Тур.  -  Почуття
без розуму - це той хмiль, який i голову зiрве... Перепустки нам,  справки
треба добути.
   - Якi?
   - Нiмецькi. Щоб вiльно тепер могли по дорогах ходити.
   А за сьогоднiшнiй вчинок - i в щоденнику тебе лаю.
   - Уже записав?
   - Записав i висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цiлий
день зi свого життя.
   - Висновок нелегкий.
   - Тим гiрше для нас. Отже, Дмитре Тимофiйовичу, затвердимо зараз  i  до
кiнця вiйни основний розпорядок: кожного  дня  бойовими  дiями  допомагати
Батькiвщинi! Кожного дня! Так i запишемо в щоденнику?
   - Так i запишемо! - мiцно стиснув руку комiсаровi. -  Може  з  цього  й
починати щоденник?
   -  Хочеш,  щоб  про  твiй  вчинок  не  згадувати?..  Не  вийде,  Дмитре
Тимофiйовичу... Що мельник тобi розповiв?.. Це добре,  що  нас  розшукують
люди. Треба скорiше взнати,  хто  вони.  Партiя  завжди  учить  -  тiснiше
тримати зв'язок з народом.  От  як  тiльки  нам  зв'язатися  з  пiдпiльним
райкомом?
   - Може його й нема тепер?
   - ?, Дмитре Тимофiйовичу,  -  вiдповiв  упевнено.  -  Про  це  говорять
останнi подi? в районi.



   XXVII

   Головна похiдна застава самоходок вилетiла  на  узлiсся  i  зупинилася,
огрiваючи вологу осiнню землю сво?м теплом. Екiпажi повискакували з люкiв,
зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевiряли ходовi
частини, натяжку гусениць,  пальцi  ведучих  колiс.  Облущенi,  проклепанi
снарядами самохiдки не раз уже бували в бувальцях, i хоч давно минув строк
гарантiйно? норми - не вiдмовляли в боях.
   Командир похiдно? застави старший лейтенант Лукiн i командир  самохiдки
лейтенант Сергi?нко  мовчки  вийшли  на  край  узлiсся,  уважно  оглядаючи
незнайомi настороженi простори.
   За  покалiченими  незiбраними  полями,  як  велетенський  хлiб,  лежала
кругойдуча оболонь, навпiл розкраяна неширокою  рiчкою;  далi  клубочилися
лiси, а в лiсах прича?вся ворог.
   Де розташувався вiн? Якi мав огневi сили? Де  можна  знайти  переправу?
Про це треба було довiдатися Леонiдовi Сергi?нку.
   - Мiсток бачиш? - одвiв Лукiн од очей бiнокль.
   - Бачу. Для пiхоти.
   - Чи замiнований? Ворог так знахабнiв...
   - То до пори, - похмуро вiдповiв Леонiд. -  Погано  вою?мо,  танком  за
танк вчеплю?мося, а треба б хитрiше.
   - Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, - так сказав, наче про це
ранiше не знав Сергi?нко.
   Настала та незручна хвилина перед  бо?м,  коли  говорити  про  особисте
нiяково, коли в сухi важливi слова передбачень втиска?ться дрiб'язковий  i
самий буденний непотрiб, одноманiтнi  частки.  Напружений  мозок  зразу  ж
пригашу?, випуска? ?х зi оплетання гострих думок, якi  навiть  саму  землю
пiднiмають. розводять лiси, вишукуючи ворожi кубла.
   За одну хвилину екiпаж займа? сво? мiсця, i машина вирива?ться в поле.
   Леонiд Сергi?нко з вiдкритого люка пильно стежить за лiсом, який ожива?
i високими розгойданими колонадами наплива? вперед.
   Враз помiж деревами замерехтiли вогнi i зразу  ж  затягнулися  гнiздами
диму: по самохiдцi вдарили нiмецькi гармати.
   "Батарея на узлiссi сто?ть. Ми тебе  ударимо",  -  натягу?ться  обличчя
Леонiда. Вiн гостро зирка? то на лiс, то на рiчку.
   Зразу ж визрiва? смiливе  i  рисковане  рiшення.  Пригнувшись,  наказу?
водiю Бойченковi зигзагами мчати до мiстка. На вищих передачах,  петляючи,
полетiла машина вперед.
   Уже м'яко  вгина?ться  луг,  зметнувши  вгору  фонтани  чорнозему;  уже
благенький дерев'яний мiсток злякано згорбатився i не зна?, де заховатися,
а самохiдка ще помовкуе.
   - Товариш лейтенант, куди ж ми? - стурбовано запитав заряджаючий
   - Куди? Через  рiчку  майнемо,  -  роздвою?  зiр  на  два  найважливiшi
об'?кти.
   - Перелетимо, чи як?
   - Перелетимо. По мiстку.
   - Так вiн же для пiхоти... - мiниться закурене  обличчя  бiйця,  i  очi
стають прозорiшими.
   - Не  бiйся  Так  промчимо,  що  мiсток  тiльки  трiсне...  За  вибухом
снарядiв, що пiд саму самохiдку люто жбурнули двi  вирви,  заряджаючий  не
почув кiнця вiдповiдi, але полегшено перевiв подих:  коли  говорить  ?хнiй
командир - значить перелетять.
   Сергi?нко,