-  Не  радимо   членам
пiдпiльного райкому мати по кiлька зв'язкiвцiв. Небезпечно проводити зайвi
слiди. Ця помилка допомогла гестапiвцям напасти на слiд  i  вже  в  лютому
цього  року  заарештувати  увесь  склад  першого  пiдпiльного  ЦК  Чесько?
компартi?.
   В Iвана Васильовича уста мимоволi стиснулись в одну смужку
   - Варто також подумати, щоб на явочних квартирах були для  пiдпiльникiв
харчi, одежа, взуття. Оце поки i все.
   - Спасибi, Павле Михайловичу.
   - Спасибi не вiдбудеш, - складаються в приязну  усмiшку  прив'ялi  уста
Павла Михайловича.
   - Роботою буду  вiдбувати.  I  як  це  я  допустився  тако?  помилки  з
друкарями?
   Савченко поправив рукою сивий чуб.
   - Напевне, тому, Iване Васильовичу, що тво?му поколiнню не  доводилося,
неначе  кореню,  входити  в  грунт.  Ви  буйним  зелом  на  вiльнiй  землi
виростали, вiльним повiтрям дихали, вiльно творили. А про пiдпiлля  тiльки
в книжках читали. I то як iсторiю або захоплюючий твiр...
   Над мiстом пронизливо завила сирена. Савченко i Кошовий  поволi  вийшли
на завмерлу вулицю. Навколо затрiщали зенiтки, над  самою  головою  тiсним
стро?м  пройшло  кiлька  бомбардувальникiв  i  недалеко  вiд  них   почали
розпухати рожевi берети розривiв.
   - Знову на залiзницю.
   В повiтрi заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загудiла,
здригнулася земля i пiдкинула  вгору  сiру  завiсу  розвержених  будинкiв.
Тривожна завiса зразу злилася з громiздкими покалiченими  будiвлями  хмар.
Над цим безладдям чорним хрестом  застиг  самотнiй  самольот,  затрепетав,
тягнучись жалом угору, i, незграбно перекрутившись, пiшов донизу, волочачи
за собою чадний хвiст.
   - Туди тобi й дорога! - вирвалося у Iвана Васильовича.
   - Ще один заходить.
   Цей  спiкiрував  на  центр  мiста.  В'?дливо  наростало  вищання  бомб.
Оглушливi розриви. Темне кипiння землi. I зразу ж, мов смолоскипи, у  саду
запалали ряснi яблунi. Вогонь хижим звiром  побiг  по  стовбурах,  рвав  i
розщеплював ?х, кружляв у верховiттi,  вистеляючи  землю  червонобокими  i
почорнiлими плодами.
   - Як працю людську нiвечать,  -  до  Савченка  i  Кошового  пiдiйшов  з
карабiном в руках похмурий Олексi?нко. - Однак, скосили одного зенiтники.
   -  Ну,  ?дь,  Iване  Васильовичу.  Бажаю  успiху,  -  попрощався  Павло
Михайлович i пiшов до обкому.
   Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетiла на помережане
надвечiрнiми тiнями шосе. Не про?хали й десяти кiлометрiв,  як  Олексi?нко
круто загальмував, не до?жджаючи до роз'?зду.
   - Iване Васильовичу,  зда?ться,  десант!  -  з  карабiном  вискочив  на
дорогу. Обличчя йому побiлiло, зморшки поповзли вгору.
   З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутiв.  Iван  Васильович,  на
ходу  виймаючи  пiстолет,  кинувся  до  роз'?зду.  Гнiв  i   лютiсть   так
заклекотiли, що вiн спочатку  нiчого  не  бачив,  крiм  натягнутих  вiтром
шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорнi постатi диверсантiв.
   - Сергiю, на весь дух до роз'?зду. Хай подзвонять у мiсто. Дай карабiн!
   - Я зараз! - мiняються збро?ю, i Сергiй великими  стрибками  летить  до
казково крихiтного будиночка-грибка.
   Iван Васильович уже не бачить парашутiв - перед ним тiльки чорнi плями.
Оце i ? ворог.
   "Коли б не промазати", - пiдводить карабiн, затаю?  подих,  бачачи,  як
бовтаються ноги диверсанта.
   Невеличка вiддача в плече, дзвiн у вухах - i парашутист  обм'як,  немов
ганчiрка.
   Тепер  Iван  Васильович  спокiйнiшим  зором  бачить,  як  полем  бiжать
колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами  чи
дрючком. З другого боку заходять бiйцi винищувального батальйону.
   Ще навiв карабiн на горбатого - з рацi?ю за плечима.
   - По-снайперськи! - завзятий окрик Олексi?нка. - Дамо ?м зараз жизнi! -
Вiн, примружуючись, пiдiйма? пiстолет, i зразу ж пiсля пострiлу по пшеницi
забризкала кров.
   Поле дедалi частiш обзива?ться  стрiляниною,  тiснiше  змика?ться  живе
коло. Але частина парашутистiв встигла  спуститися  на  лан,  i  автоматнi
черги вже викошують похилене стебло.
   Iван  Васильович  разом  iз  Олексi?нком  кида?ться   до   грушi-дички,
стрiляючи в те мiсце, де хвилю?ться жниво.  Рiзкий  окрик  зметнувся  бiля
дерева.  Над  колоссям,  немов  над  водою,  пiднялися  тремтливi  руки  з
автоматом, ще обiзвалася черга,  завищали  кулi,  i  Кошовий,  хитнувшись,
похилився на Сергiя.
   - Iване Васильовичу! Iване Васильовичу!  -  очi  у  хлопця  наливаються
жахом, на скронi трiпоче розбухла вена.
   - Чого ти? В серце ж не попала... Не дрейф, Сергiю... Обличчя  Кошового
береться бiлими плямами,  аж  поки  вони  не  зливаються  водно.  Стомлено
приплющуються обважнiлi повiки, а уста сохнуть на виду. Сергiй,  беззвучно
плачучи, виносить на руках Iвана Васильовича з потолоченого поля.
   Спустошений  болем,  з  лiкарнi  подзвонив  вiн   про   нещастя   Павлу
Михайловичу.
   - Як?! - зiтханням вирвалося в секретаря обкому.
   - Вiйна, Павле Михайловичу, - бiльше нiчого не може сказати Сергiй.
   - Через двадцять хвилин буду в лiкарнi.
   Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.
   - Генадiю Петровичу, негайно при?жджай.
   - Вночi?
   - Вночi.
   - Матерiали якiсь потрiбнi?
   - Нi.



   XIV

   Рана  ще  не  заго?лась,  коли  вiддалений   гарматний   гуркiт   почав
пробиватися тихими ночами до  села.  Накульгуючи,  спираючись  на  палицю,
Дмитро виходив у двiр i  довго  не  мiг  одвести  наболiлого  погляду  вiд
далекого обрiю.
   Поспiшали на фронт машини, танки, ?хало поповнення, а обабiч шосе ?хали
i йшли на схiд намученi люди з убогими пожитками,  з  заплаканими  дiтьми.
Гнали колгоспники великi табуни худоби; ревiли  круторогi  воли,  жалiбно,
по-дитячому плакали вiвцi i падали на шлях,  страдно  дивлячись  старечими
янтарними очима. Розчахались ноги i  ратицi  в  корiв,  i  невпинний  плач
стомлених отар, як тривожний сон, висiв над селом.
   Одного надвечiр'я на заморений обоз налетiло два  лiтаки;  з-пiд  ?хнiх
крил злобно замигкотiли вогники; кулi, крешучи з асфальту iскри,  потоками
промчалися над беззахисними людьми i худобою.
   Дорога,  наче  осiннiм  листом,  заряснiла  кривавими  плямами.  Дмитро
побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю i  зразу  ж  бiля
них почала розповзатися паруюча стрiчка.
   - Мамо, мамо, - плакало дитинча i здоровою ручкою тягнулось до  мертво?
руки матерi.
   Кiлька нових могил невiдомих бiженцiв виросло за селом,  Кiлькох  дiтей
взяли собi  колгоспницi  на  виховання.  I  знову  в  пеленi  сiрого  диму
тягнулись  табуни  худоби  i  обози,  попадаючи  пiд  негоду,  обстрiли  i
бомбардування.
   - Що ви за виродки, фашисти, - темнiв од злостi та безсилля  Дмитро.  -
Хiба ж не видно, хто ?де, хто йде по шляхах?
   - Фашисти хочуть наш слов'янський корiнь висiкти. Тому  всiх  б'ють,  -
пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.
   А  з  усяких  темних  куткiв  i  щiлин  починали   виповзати   мокрицi,
безбатченки, у яких, крiм  отру?ного  гнилого  мозку  i  неситого  шлунку,
нiчого не було. Якiсь пiдозрiлi ворожки i ворожбити гадали  та  розпускали
поголоски, одна одно? потворнiшi. З'явився злодiй, що з тюрми не  вилазив,
Олександр Кухня, покрутився, покрутився i десь зник, пообiцявши, що  скоро
прибуде,  i  не  сам;  десь  у  лiсах   переховувався   Лiфер   Созоненко,
переказавши, що незабаром вiн вiдкри? свою комерцiю.
   Розповiдали жiнки: тепер у Варчука перед всiма iконами горять свiчки.
   - Чекали сво?х визволителiв - дочекатись  не  могли,  i  нарештi  iдуть
вони, - радiв старий Созоненко, що звiдкись з'явився цими  днями  в  селi.
Його сiре потрiскане обличчя лущилося брудною iржею ластовиння, а  в  очах
свiтилася люта рiшучiсть.
   - Виповзають гади недобитi. Хоч би  ?х  кудись  погнали,  -  хмурячись,
казав Дмитро до Микити Дем'яновича.
   - Закону нема такого.
   - Так потiм вони людям дихнути не дадуть.
   - Може ще вiдженуть ворога.
   - Коли б так, - зiтхав i жадiбно ловив усяке слово надi?.
   Тa наступний день не приносив утiхи. I коли у Майданах  окопалися  нашi
батаре?, Горицвiт зiбрався в дорогу.
   - Куди тобi такому ?хати? - припала  до  нього  Югина.  I  тодi  зовсiм
несподiвано втрутилася мати, що досi мовчки стояла бiля столу, не  зводячи
погляду з сина.
   - Нехай, дочко, ?де.
   Здивовано поглянув Дмитро на матiр. А вона вийшла з сутiнкiв, невисока,
сухорлява, з страдно опущеними вниз  зморшками  бiля  уст,  вогко  свiтячи
глибокими чорними очима. I така мука коливалася на ??  лицi,  що  мимоволi
Дмитро нахилив голову.
   - ?дь, сину. Така тобi, видати, випала доля. А ??  не  обскачеш  конем.
Бачиш, що робиться на свiтi: дiток убивають,  старих  убивають,  а  хто  ж
оступиться  за  них...  Такий  нам  час  тяжкий  випав...  -  От-от   мала
заголосити, але перемогла себе i вже говорила повiльнiше, глухiше: -  ?дь,
дитино моя, i повертайся скорiше. Зi сво?ми повертайся. А ми вже без  тебе
горювати будемо. Кожно? години виглядатимемо з шляху. Кожно? хвилини  тебе
споминатимемо.
   - Куди ж вiн такий? Сам за собою не догляне... Може вiдженуть ворога...
   - Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? - рiзко  обiрвав  дружину.  -  Ще
нiмцi в село не вступлять, а вiн по мою душу прийде.
   - Що ж вiн, звiр який?
   - Гiрше звiра! - почав лютувати, але зразу ж  втихомирився.  -  Не  час
чортзна про що говорити... Не побивайся, Югино ..
   - Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко...
   Дмитро пальцями торкнувся руки дружини i, хвилюючись, тихо сказав:
   - Югино, а Сталiну зараз iще тяжче. Усi турботи налягли на нього.  Усi!
За цiлий свiт вiн дума?, i про нас з тобою. От i повиннi ми помагати йому,
чим зможемо. А сльози - не помiч. Чу?ш?
   - Чую, Дмитре. Хiба я не розумiю?.. Та вже наша така слабiсть жiноча.
   - По?ду я, а ти справжнiх людей тримайся, як  i  завжди...  В  сутiнках
довго сидiла вся сiм'я  коло  нього,  а  вiн,  спершись  лiктем  на  стiл,
прислухався, яке слово хто скаже, i впiрнав у задуму. Тепер  болюче  серце
так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його  руки,  дивився
на батька Андрiй, непорушний, задуманий. Ще  вдень,  при?хавши  на  добрих
конях, якi залишили для Дмитра, вiн, блiднучи, попрохав:
   - Тату, вiзьмiть мене з собою.
   - А коло мами хто буде?
   - Коло мами! Бабуня ?... Я за вами, тату, доглядати буду.
   - Нi, я вже якось сам собi раду дам. Ти ж  за  всi?ю  сiм'?ю  турбуйся.
Прислухайся, що робиться в селi. Коли щось буде погане  -  кидайте  все  i
тiкайте до рiднi чи в Медведiвку, чи в Майдани, чи прямо в лiси.
   - Добре, тату, - мiняючись в обличчi, рiшуче вiдповiв.
   -  Малий  ти  ще,  сину.  Не  тво?м  плечам  такий  тягар  здержати.  А
прийдеться, - приголубив i так,  обвивши  рукою  русяву  голову,  увiйшов,
накульгуючи, з Андрi?м до хати.
   "От уже i вiдiйшла  найкраща  частина  твого  життя...  А  не  нажився.
Неначеб учора зустрiвся мiсячно? ночi в жнива на Великому шляху з  Югиною,
неначе вчора виглядав Марту бiля  гаю...  Жаль,  що  ??  не  побачу  перед
вiд'?здом. Коли б здоровий був, пiшов би попрощатися, а так... Хай не  ма?
серця на мене".
   Докiя повела спати Ольгу в другу хату, i гарячi руки Югини обвили  його
шию, прихилили чубату голову до грудей
   - Що ж я робитиму  без  тебе?  -  тремтiла  всiм  тiлом  i  ще  тiснiше
притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючо? ноги.
   - Не однiй тобi горювати прийдеться.  Дiтей  бережи,  Югино...  Ну,  не
треба. Чу?ш? Ти ж зна?ш - не люблю я цього.
   Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж пiдкидались
плечi, а руками, неначе слiпа, перебирала його руки, плечi, груди.
   - Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити  -  i  нас
забирай. Ми не гiршi вiд людей... Всiх забирай, - твердо глянула на нього.
   - Добре. Тiльки не тужи менi. Сiм'? не печаль.
   От i пiшло його щастя, неначе вiнок за водою.  Надивляйся,  Дмитре,  на
свою дружину, бо може й побачити бiльше  не  доведеться...  Скiльки  треба
сказати одне одному, а слова знаходились дрiбнiшi,  не  тi,  тiльки  дотик
рук, уст промовляв бiльше, мiцнiше. Так i просидiли, аж поки не  пiднялось
високо в небi п'ятикутне сузiр'я Вiзничого...
   Недовгi  були  збори.  Вiн  уже  бiльше  не  мiг  слухати  приглушеного
зiтхання.
   Андрiй торкнув коней, i рiднi голоси залишилися позаду. Лежачи на возi,
вiн бачив синюватий обрис сво?? хати, гущавiнь саду i застиглi двi постатi
бiля тину.
   Вдалинi гримiла нiч, сполохами пiдiймався розколотий вогнями  обрiй,  i
помiж чорними деревами текло криваве небо.
   Чи ж думалось йому  ви?жджати  тако?  ночi  з  свого  села  в  тривожну
далечiнь? Ще недавно господарем проходив вiн  цими  просторами,  орав  ?х,
засiвав, кохав, а тепер вiддаляються вони вiд нього, вiдходять, як життя з
покалiченого тiла. I невже вiн нiколи не повернеться в сво? рiднi мiсця?
   Нi, брешете,  наперекiр  усьому  лихому  вiн  повернеться  сюди.  I  не
бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути
його рука, хай кров'ю запахне, а вiн прийде сюди. I горе тому,  хто  стане
поперек його дороги. Тепер вiн почне косити свiй покiс на всю широчiнь,  -
i Дмитро, хмурячись, непомiтно для себе весь час прикушу? половину нижньо?
губи.
   Тихо шумить Великий шлях, мiцно  пахне  теплий  липовий  цвiт,  купаючи
Дмитра в сво?х хвилях, як i в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати
на поле у жнива. Iз шляху звернули на луги.
   Над мерклим скошеним лугом  непорушними  вартовими  стояли  гостроверхi
копицi.  Чорнiло  пiдгниле  незiбране  сiно,  i  серце  Дмитра  ще  бiльше
защемiло.
   - Досить, Андрiю. Попроща?мось - i йди додому.
   - Я з вами хоч до лiсу до?ду.
   - Нi.
   Андрiй притримав коней, i вiз зупинився бiля недовершено? скирти.
   - Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить вiд лихого. Хай... -  раптом
Дмитровi перехопило дух, вiн вже не мiг дивитися на блiде обличчя сина, що
стояв бiля батька в суворiй задумi,  мовчазний  i  нерухомий.  З  зусиллям
ковтнув клубок, що пiдкотився до горла.
   - Прощавай, сину.
   - Тату, - поцiлував Андрiй батька. -  Куди  ж  ви  подастеся?  Тепер  i
дороги можуть перерiзати... Тепер...
   - Куди? - не хотiлося говорити дитинi потайних думок: ще  може  не  так
могло скластися його життя, та й не в його  вдачi  було  ранiше  хвалитися
тим, що ще  не  зроблено.  Але  син,  стоячи  на  дорозi,  ждав  од  нього
вiдповiдi, немов од не? залежало все на свiтi.
   - Ти чув промову батька Сталiна? Читав?
   - Чув, читав, - полегшено зiтхнув. - Я так i думав, тату, я так i знав:
ви в мене такий, - i очi хлопця заблищали гордiстю i  вологiстю.  -  Тату,
коли ви буде в наших мiсцях - мене заберiть iз собою... Я, я... Ви  ще  не
зна?те мене,  тату.  Я  все  перенесу.  Я  хочу  зробити  щось  для  сво??
Батькiвщини, для нас.  Ви  не  дивiться,  що  малий...  -  вiн  задихався,
проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозумi? його.
   - Гаразд, сину.
   I хлопець гостро подивився на батька: чи  не  пробилась  десь  ласкавою
насмiшкою, примруженим усмiхом якась рисочка на його  чолi,  бо  ж  батько
нерiдко зверхньо потакував йому. Це Андрiя  образило  б  навiть  в  годину
прощання. I зразу ж  вiдлягла  настороженiсть,  тривога:  батько  зрозумiв
його.
   - Гляди ж, Андрiю, ти тепер голова у домi. Не прогав життя свого, нашо?
родини.
   - Добре, тату. - Тричi, як з дорослим, поцiлувався  батько  з  сином  i
хльоснув конi батогом, щоб скорiше заглушити нестримний бiль.
   Про?хавши з гони, обернувся. На дорозi непорушне стояла чорна невеличка
постать. До не? наближався мерехтливий  тривожний  багрець  переплавленого
небосхилу. Цей багрець уже розповзався не  по  небу,  а  по  тiлу  Дмитра;
висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважнiле серце  i  кожну
прожилку.
   Це горiла його земля.
   Великий житт?вий шлях в тяжкiй крутизнi пiднiмався перед  ним.  Руками,
очима,  розумом  охоплював  цей  шлях,  бо  на  ньому  вiн,  Дмитро,  буде
порядкувати.
   Нi одно полохливе, нi одно половинчасте, нi одно обережне  зiтхання  не
ворухнулось в хмурих думках, якi тягнулися до наступних днiв боротьби.  За
свою Батькiвщину в нього вистачить сили увiйти в огонь, мовчазним  каменем
i гордим во?ном згорiти в ньому. Ще його руки  i  пожнуть,  i  покосять  в
кривавi жнива.
   До останнього подиху вiн буде нищити нечисть, що ступила на землю  його
батькiв i дiтей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.
   I дивно, що тепер, вiддаляючись од села, вiд людсько? течi?, вiн не чув
себе самотнiм. Iз ним поруч стояли найкращi його  вчителi  i  друзi,  його
невелика сiм'я i його велика рiдня. Бачив у боях i Маркова, i Кошового,  i
Мiрошниченка, i Кушнiра, i Очерета; не вiддалявся, а наближався до них,  -
сподiваннями i вiдчуттями ново? роботи, що завтра ?? робитиме. Без  клятви
клявся усiм найдорожчим, що мав i матиме в  життi:  вiн  не  змiлi?  в  ту
годину, коли мiлiють рiки, вiн не стане  скорботним  мостом  над  висохлим
мертвим руслом.
   I для чого  б  йому,  Дмитровi,  було  життя,  для  чого  б  йому  була
немеркнуча краса рiдно? землi i неба, коли б вiн хоч на  хвилину  забувся,
що його дороги, живi i болючi, лежать тут, на тривожнiм привiллi, що вiн ?
часткою сво?? Вiтчизни!
   Насторожено тривожно гудуть лiси. Чорнолiсся зведеною  банею  прикрива?
темноблакитну рiку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.
   Раптом конi сполохались чогось, шарпнулися  вбiк  i,  задираючи  високо
голови, полетiли лiсом.  Сторожким  поглядом  побачив  якусь  постать  пiд
деревом. Щось було знайоме й непри?мне в тiй прищуленiй тiнi.
   "Неначе Созоненко", - стукнула здогадка.
   I в ту ж хвилину злiсно ахнув, прикусивши нижню губу.  Задн?  колесо  з
розгону наскочило на пень, звело наниз воза i так брязнулось в  землю,  що
все тiло занило в Дмитра, наче хто всерединi провiв терпугом.  Крiпко,  до
болю  в  м'язах,  натягнув  вiжки  i  знову  ви?хав  на  дорогу,  сторожко
вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога.  Чув,  як  рана  засочилася
теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого мiсця, сукровиця обпекла
його пальцi.
   - При?хав дiдьковi в зуби, - вилаявся про себе.  Помiркувавши,  вирiшив
за?хати на пасiку до  Марка  Григоровича,  перебути  трохи  в  лiсi,  поки
сукровиця не перестане прихиляти  його  до  землi.  До?хав  до  огорожi  i
незчувся, як пiдiйшов старий пасiчник.
   - Це ти, Дмитре?
   - Я, дiду. Не спиться?
   - Ет, хiба тепер заснеш? Безталання наше та  й  годi.  Сидиш,  як  пень
старий. Дума?ш та дума?ш, аж мозок тобi за череп задiва?.  Вiриш,  Дмитре,
праве мо? слово, що так i чую, як оберта?ться, ворушиться вiн у головi.
   - Соломiя ж де?
   - Соломiя? - схрестив руки на палицi. - Пiшла свiй  iнститут  доганяти.
Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тiльки
на людське життя розпогодилось, аж на тобi гусiнь фашистську.
   Спираючись на костур, Дмитро ледве дiйшов до хати.  Вона  вiяла  медом,
воском i тими чистими чарами юностi, що бувають лише  у  пiвденних  лiсах,
якi стрiчають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецевi прогалини.
   - Поживеш зi мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого -  я
тебе в таку схованку впакую, що нiхто не знайде.
   - Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.
   - Знаю, вiрю, Дмитре... Це поки кров  угаму?ться.  Де  ж  моя  маленька
теперички в свiтi?
   - Тiльки, Марку Григоровичу, щоб нiкому-нiкому нi слова. Воза ж i  конi
треба в яру залишити.
   - Нiби я не знаю, що робити. Не вчора на свiт народився. Я тебе  сво?ми
лiками полiкую. Куди там тво? фершала виспiли.



   XV

   Село з тривогою,  ховаючись  у  ямах,  огородах,  в  лiсах  i  болотах,
прислухалося до тяжкого подиху вiйни, що  вже  налягав  чорною  хмарою  на
хлiборобськi оселi i життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями  -  нiде
нi живо? людини, нi  худоби.  У  вогкiй  землi  знаходили  притулок  люди,
сповненi лихим передчуттям, невгамовним болем.
   А чутки проте  i  в  землi  знаходили  колгоспникiв,  передавалися  пiд
гарматний грiм i квакання мiнометiв. Було вiдомо, що фашисти  вже  були  в
Кривому хуторi i на Гавришiвцi. На Гавришiвцi вони розташувались  обiдати,
дiтям дали по цукерцi, а пiсля  обiду  повиганяли  всю  худобу  i  погнали
шляхом. Людей не зачепили, тiльки побили кiлькох жiнок - тi  просили,  щоб
худобу повернули.
   В Кривий хутiр до вдовицi Фросини Дерев'янко за?хала машина з  офiцером
i двома солдатами. Лейтенант зразу ж пiшов до хати,  а  солдати  метнулися
виводити тiльну корову. Кинулася Фросина до корови, обнiмаючи i  обливаючи
?? слiзьми. Водночас, мов два  каменi,  гупнули  по  обличчi  два  кулаки.
Захлинаючися вiд плачу, вибiгла жiнка з подвiр'я. За нею  по  зачерствiлiй
дорозi потягнулася кривава стрiчка. В цей час вулицею проходив дiд  Хмара,
кремезний гордовитий чолов'яга, вiн сам колись пiднiмав млинове жорно, а з
японсько? вiйни принiс .двох "Георгi?в". Увiйшов дiд у хату,  пiдiйшов  до
офiцера, який саме поспiшно порався бiля шафи, заговорив.
   - Не жалiй, дiду, корови. Ми вам культуру несем,  -  кинув  з-за  плеча
фашист i засмiявся.
   - Нехай ваша культура вам, а корова - господинi.
   - Нi, так не мошна, - похмурнiв офiцер, сiдаючи за стiл.
   - Ага! - вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморi зерно  в
мiшки загрiбають. Схилився дiд над ними сивою чуприною,  схопив  одного  й
другого за шию та як вдарить ?х головами, раз i вдруге, так i  не  писнули
вони. Дiд у хату, спокiйно так, наче нiчого i не трапилося.
   - Може повернете жiнцi корову?
   - Нi, не мошна. Вона великiй Германi? потрiбна.
   - Увесь свiт вам потрiбний, та не з'?сте! - i Хмаравтовк голову офiцера
в стiну, аж закривавлена глина обвалилась. Потiм вiн сказав  молодицi,  що
?й треба робити, попрощався зi сво?ю жiнкою, почепив на груди георгi?вськi
хрести, завiв машину - i подався  в  лiс.  Як  вiн  не  розбився  -  диво:
крутилася машина вулицями прямо як звiр. Тiльки й науки шоферсько? було  в
дiда, що придивлявся, як його менший син ?здив на полуторцi...
   Зранку небо обступили хмари, закипали  брудночорним  мiсивом.  Зашумiв,
застугонiв Великий шлях, а потiм раптом затих, наче припав вухом до землi,
прислухаючись до грому. А далi буря круто вдарила  курним  валом.  Загупав
яблуками сад, вистеляючи землю плодами i ламаючи гiлля.
   Шляхом пролетiло кiлька  автомашин,  протитанкових  гармат  на  кiнному
ходу, знову одна за одною проскочило  кiлька  машин,  i  на  дорозi,  бiля
вигону, пiднялися прошитi вогнями стовпи землi.
   - Фашисти вповзли! - звiдкись прибiг задиханий та блiдий Андрiй.
   - Фашисти? - заточилась Югина i, низько нагинаючи голову,  неслухняними
ногами пiшла до ями.
   Пiд  обвислим  небом  промчало   дорогою   кiлька   рябих   забруднених
мотоциклiв; звиваючись, почали розповзатися вуличками;  а  потiм  загудiли
машини, набитi сiрозеленими настовбурченими постатями. Над  селом  останнi
просвiтки затягувалися хмарами.
   Незабаром у ?хнiй двiр в'?хала легкова машина. Шофер знайшов всю  сiм'ю
в ямi i повiв Югину до хати.
   - Господине, приготуй по?сти пановi  офiцеру,  -  показав  на  високого
худого нiмця, подзьобаного сiрим ластовинням.
   Молодиця  застигла  бiля  одвiрка,  не  зводячи  широкого   погляду   з
твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.
   Офiцер гордовито посмiхнувся, зацiкавлено нишпорячи  очима  по  стiнах.
Потiм скинув  чоботи  i  щось  зашкваркотiв  до  не?,  тикаючи  пальцем  в
розiпрiлi смердючi ноги.
   - Пан офiцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою  водою,  -  шанобливо
промовив шофер i поморщив носа.
   - А не дiжде вiн! - сльози образи, безсилля i злоби облили молодицю,  i
вона вибiгла в садок, а далi городами, припадаючи  до  високо?  кукурудзи,
подалася на леваду.
   Позад не? заахкали пострiли.



   XVI

   Найтяжчi хвилини в життi.
   Так, це були найтяжчi хвилини в життi Генадiя  Новикова.  Дев'ять  днiв
нiмцi всiма силами ломили i корчували немудру лiнiю оборони, яку  на  ходу
спорудили вчорашнi донбасiвськi шахтарi, прямо з маршу втягуючись  у  бiй.
Спочатку це була навiть  не  лiнiя  оборони,  а  покривлена  в'язь  наспiх
викопаних незамаскованих окопiв i щiлин. На не? розмашисте i щiльно ринула
ворожа мотопiхота. Ринула, заметалась у власнiй плутанинi трасуючих куль i
вiдкотилася, залишаючи на полi бруднозеленi купини  убитих  та  безпомiчнi
мотоцикли, якi, слiпо описавши круг чи  дугу,  неприродно  скручувались  i
здригаючись, верещали незаглушеними моторами.
   За мотопiхотою посунули танки.
   На допомогу шахтарям вчасно пiдоспiв артилерiйський дивiзiон,  командир
якого вже на практицi успiшно показав, що може зробити вза?модiя артилерi?
й пiхоти.
   Кiлька танкiв, стрiляючи з гармат, таки  прорвалися  до  окопiв,  круто
розвернулися, щоб випрасувати ?х. З щiлин полетiли пляшки  з  сумiшшю  КС.
Жалiбно задзвенiло скло по бронi, i найближчi машини  викинули  над  собою
мерехтливi полотнища вогню.
   Останнi  танки  ще  розвернулись  на  тридцять  градусiв  i,  петляючи,
метнулися назад. Поперед них, на синьому тлi смеркання,  почали  виростати
чорнi але? здиблено? землi.
   Пiсля цього бою змiцнiла сила бiйцiв, змiцнiла i лiнiя  оборони.  Тепер
щоранку  над  нею  почав  у?дливо,   з   старечим   придиханням,   бурчати
"фокке-вульф". Покружлявши, вiн  лiниво  тягнув  свою  драбину  на  захiд,
звiдки незабаром напливали одутлi бомбардувальники.
   Сьогоднi ж над покалiченим  полем  не  з'явився  нi  "фокке-вульф",  нi
бомбардувальники. Вночi на переполовиненi  сили  шахтарiв  кинулася  свiжа
танкова частина, прикриваючи навалу вiдбiрних померанських стрiльцiв, що з
боями пройшли Польщу,  Бельгiю  i  Францiю.  Танки  прорвалися  i  чорними
вогнедишними вежами посунули до невеличкого бiленького мiста  -  тактично?
глибини оборони.
   Партизанський загiн iменi Сталiна залишився в тилу у ворога.
   Пiсля останнього донесення втомлених i нахмурених  розвiдникiв  Генадiй
Новиков тихо виходить на узлiсся.  В  iмлистому  вогкому  свiтаннi  лежить
прим'ята, розвержена i мовчазна земля. Над лiнi?ю окопiв - туманний вiдпар
i незвичний спокiй. Але цей спокiй  тяжчий,  нiж  гуркiт  бою  з  химерним
перехрестям трасуючих куль,  з  пурпуровими  сполохами  мiн,  з  фурчанням
перегрiтих осколкiв i клубами перемелено? коренисто? землi.
   Смутний напружений погляд шука? будь-яко? ознаки  життя,  а  серце  так
щемить, як може щемiти тiльки раз на вiку.
   "Нема наших", - вирива?ться зiтхання, а зiр ще марно  вiдшуку?  в  полi
найдорожчi сподiвання.
   - Пiшли, Генадiю Павловичу! - Невелика мiцна рука Недремного  ляга?  на
плече Новикова.
   - Пiшли, - труснув головою,  наче  струшуючи  тяжкий  сон,  i  командир
загону бачить, що золотистi обiдки очей комiсара стали червоними.
   - Гостей непроханих треба сподiватися. Наближа?ться наш перший  бiй.  -
Недремний говорить неквапно. Провiвши свою юнiсть в  боротьбi,  вiн  добре
зна?  вагу  слова  "бiй":  воно  вiдрива?  смiливу  людину  вiд  найтяжчих
переживань, поверта? ?? до строгого кола конкретних обов'язкiв.
   -  Мiнувати  дорогу  ще  рано?  -  Новиков  насуплю?  чоло,  щоб  краще
зосередитися.
   - Ранувато. Ще можуть десь нашi прорватися.
   - Коли б то.
   Над головою, захекавшись,  летять  сiрi  обважнiлi  "хейнкелi",  потiм,
обганяючи бомбардувальникiв, прозудiли два "мессери", i ?хнi поламанi тiнi
замерехтiли по стовбурах дерев.
   -  Пора  на  полiтiнформацiю,  -  хмурим  поглядом  проводить   Новиков
знахабнiлi самольоти.
   - Яка тема сьогоднi?
   - Народна вiдповiдь на промову товариша Сталiна.
   - Тема всi?? нашо? боротьби, - задумливо говорить Недремний, i на  його
свiжовиголенiй щоцi ледь помiтно ворушиться задавнений шрам.
   - Всi??.
   - Хороше б було пiсля тако? полiтiнформацi? негайно дати  наочний  урок
ворогам. Сьогоднi ж.
   - По?днати теорiю з практикою, - спалахнули очi комiсара. - Треба  щось
придумати партизанське.  -  Враз  вираз  його  обличчя  ста?  спокiйнiшим:
попереду стоять партизани.
   Опiвднi  розвiдка  загону  зустрiлася  з   головними   дозорами   нашо?
вiйськово? частини, яка вирвалася з  оточення.  Скоро  на  лiсовiй  дорозi
з'явилась i  сама  частина.  Попереду  йшли  пiхотинцi,  сапери  i  кiлька
пiлотiв, далi на пiдводах ?хали пораненi, а прикривали колону артилеристи,
виставивши позаду рябу трофейну гармату.
   Партизанський штаб нашвидку познайомився з армiйськими командирами.
   Молодцюватий капiтан з акуратно  нашитими  гарматами  на  петлицях,  не
кваплячись, пiдiйшов до партизанiв.
   - Загiн iменi Сталiна?
   - Загiн iменi Сталiна.
   -  Самоперевiримося?  -  вийняв  з  гiмнастьорки  посвiдчення.   Уважно
переглянув документи Снiженка. - Вахту прийма?те?
   - Прийма?мо.
   - В добрий час. Диву?тесь? -  показав  на  колону.  -  Тепер  ми  стали
"загальновiйськовою" частиною - при?дналися до нас iз рiзних родiв вiйськ.
Хлопцi  бойовi!  Одне  озбро?ння  про  щось  говорить,  -  з  неприхованим
задоволенням глянув на сво?х бiйцiв.
   Справдi, бiльшiсть  во?нiв  були  озбро?нi  автоматами,  радянськими  i
нiмецькими, та ручними кулеметами.
   Новиков виразно подивився на партизанiв.
   - В бою добули?
   - В бою.
   - Мiни у вас ?? - з надi?ю поглянув Снiженко на капiтана.
   - Веземо. Небагато.
   - Нам би хоч трохи.
   - Протитанкових, протипiхотних?
   - I тих i iнших.
   - Вахту прийма?те по всiх правилах, - засмiявся капiтан.
   Снiженко полегшено перевiв подих: значить, щось таки перепаде.
   - Старшина Кузнецов! - гукнув капiтан.
   - Старшина Кузнецов! - пiшло по колонi.  Незабаром  до  обочини  пiдбiг
бiлявий вилицюватий бо?ць. Нижнiй пружок його пiлотки темнiв од поту.
   - Товаришу капiтане, старшина Кузнецов за  вашим  наказом  з'явився!  -
умiло козиря? i хвацько пристуку? закаблуками.
   - Подiлися мiнами з партизанами.
   - Мало ?х у нас, товаришу капiтане, - незадоволено витягу?ться  обличчя
Кузнецова, i Снiженко в нiмому проханнi не спуска? очей з командира.
   - Я знаю. Подiлись по-братському.
   - Це наполовину? - жаха?ться старшина.
   - Наполовину.
   -  Слухаюсь,  товаришу  капiтане!  -   В   голосi   прорива?ться   явне
незадоволення.
   Снiженковi чогось зда?ться, що Кузнецов неодмiнно поскупиться,  тому  й
пропону? свою допомогу старшинi.
   - Ходiмо, - буркоче той, i вони через якусь хвилину починають  на  ходу
розвантажувати вiз.
   Чорнi, як  черепахи,  протитанковi  мiни  зразу  ж  пiднiмають  настрiй
начальниковi штабу. Вивантажу? ?х  з  любов'ю,  промовляючи  нiжнi  слова.
Кузнецов спочатку диву?ться, потiм смi?ться i добрi?.
   - Бери! Грабуй! - в поривi щедроти вiн да? начальниковi штабу три зайвi
протитанковi мiни. -  Закладемо  ?х  зараз?  -  по-змовницькому  пiдморгу?
бiлою, надломленою посерединi бровою.
   - Закладемо, - в тон вiдповiда? зворушений Снiженко  i  кличе  до  себе
пiдривникiв. Вони старанно викопують  ямки,  а  старшина  заклада?,  умiло
опоряджу? i маску? мiни. За кожним його впевненим рухом, нiби  зачарованi,
зата?вши подих, слiдкують партизани.
   - Товаришок, а на тво?х мiнах пiдривалися фашисти? - та?мничим  шепотом
запиту? старшину молодий пiдривник Вадим Перепелюк.
   - Пiдривалися. Я легкий на руку, - вiдповiда?, не кидаючи роботи.
   - То i на цих пiдiрвуться? - довiрливо пита? Перепелюк.
   - Неодмiнно, - серйозно i пошепки запевня? Кузнецов. - Летiтимуть, як з
пушки.
   - Вваак! - iмiту? вибух мiни молодий пiдривник,  i  обличчя  партизанiв
прояснюються.
   - Противно ж вони крякають.
   - Це дивлячись коли, - не погоджу?ться старшина.
   Його думка не доходить до партизанiв.
   - Прийомо-здаточнi документи в порядку! - легко  пiднiма?ться  з  землi
Кузнецов, сердечно тисне руку Снiженковi i кида?ться  наздоганяти  колону.
Партизани проводжають його вдячними очима.
   - Разом посадили капусту, - з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. -
Передали нам вахту, значить - i мiсто, i села, i лiси,  i  орну  землю.  А
кому будемо ми передавати?
   - Народовi, - коротко вiдповiда? Генадiй Новиков, не спускаючи  погляду
з мiцно? постатi старшини.  Все  рiдше  i  рiдше  з'явля?ться  вона  помiж
деревами i незабаром злива?ться з чорнолiссям.
   Командир загону залиша? бiля замiнованого поля на всякий  випадок  двох
розвiдникiв i хоче вiдвести загiн у лiси.
   - Може побудемо трохи тут? - зупиня? його Новиков. - Зовсiм добре  було
б, щоб фашисти напоролися на мiни.  А  вони,  фашисти,  неодмiнно  повиннi
з'явитися.
   - Гаразд, почека?мо, - згоджу?ться  Недремний,  виставля?  дозорцiв,  а
загiн розташову? в гущавинi  обабiч  дороги.  На  Снiженка  знову  напада?
приступ скупостi.
   - Три мiни закопали. Хватило б i двох, - говорить наче сам  до  себе  i
непомiтно стежить за командиром та комiсаром.
   - Жалi?ш, Вiкторе Iвановичу? - смi?ться Недремний.
   Я ж не начальник бо?постачання, щоб не жалiти.
   - Не скупися, Вiкторе Iвановичу. Коли на цих мiнах щось  пiдiрветься  -
вони велику бойову роль вiдiграють для цого загону,  -  Новиков  заспокою?
Снiженка.
   - Тiльки це й спиня? мене.
   Повiльно, сумовито сочиться час.  Зда?ться,  сонце  навiки  застигло  в
полинялому, полатаному бiлими хмарами небi, вiда?ться, небо те  й  робить,
що розкружля? противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотiв.
I раптом земля озива?ться неясним гулом. Новиков щiльно приклада? вухо. до
присушено? трави. Нiколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.
   "А може нашi?" - аж у холод кинуло.
   З-за дерев з'явля?ться розвiдник...
   - ?дуть! - повiдомля? Недремний.
   - Хто?
   - Двi п'ятитонки з фашистами.
   - З фашистами, - зашипiло навколо.
   Партизани ще раз перевiряють зброю. Хтось  iз  нетерплячих  вирива?ться
вперед, але його поверта? назад слово командира.
   Гул нароста?. Вiн озива?ться в долинцi i в серцi. Щось  замерехтiло,  i
на дорозi з'являються землистi трьохосьовi машини.  Тепер  у  рев  моторiв
вплiтаються автоматнi черги -  фашисти,  приклавши  автомати  до  животiв,
навмання поливають свинцем мовчазний лiс.
   I  враз  вибух,  огонь,  розпухла  темiнь,  неймовiрнi  крики,  скрегiт
тормозiв, дружне "ура" i сумiш пострiлiв.
   Новиков не пам'ята?, як вiн кида?ться за рослим  солдатом  i  з  усього
розмаху б'? прикладом рушницi по головi. Фашист пада? в один бiк,  а  його
автомат - в другий. Хтось бiжить до збро?.
   - Не чiпай!
   - Це ж я для вас, товаришу комiсаре! У мене ?. Роздобув.
   - Все одно не чiпай.
   - I не буду...
   - Таки вислизнула жменька.
   - Краще рисакiв поперли...
   - Генадiю Павловичу, з перемогою! - пiдбiга? Снiженко.
   - А ти мiни шкодував!
   - Моя залишилася, - i усмiшка  самозадоволення  гра?  на  тонких  устах
начальника штабу.
   - Нiколи, братцi, не думав, що мiни можуть грати! -  захоплено  поясню?
комусь Перепелюк. - То так противно грюкали...
   - А це кларнетами обiзвалися? - диву?ться голос другого  пiдривника.  -
Iще й краще.
   - Правду старшина говорив.
   Новикову хочеться  пiдбiгти,  обняти  всiх  пiдривникiв...  I  найтяжчу
годину життя освiтлюють, огрiвають немеркнучi просвiтки.



   XVII

   Через кiлька днiв пiсля вступу нiмцiв у село з полiцаями  прибув  Карпо
Варчук.
   - Навоювався? - розгладжуючи для поцiлунку чорнi, уже посоленi  сивиною
вуса, задоволеним усмiхом стрiв його Сафрон.
   - За сов?ти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
   - Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, дiло,  -  похмурнiв
старий.
   - Чому? - здивовано поглянув на батька.
   - Чому, чому! Залiзяку  на  пузяку,  -  ткнув  пальцем  на  автомат,  -
надокучить прикладати. Ще добре, коли  б  так  обiйшлося,  а  то  покладеш
голову десь, що й ворон костi не знайде.
   - Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
   - Знаю чого. Бач, Лiфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий - розумнiший
за тебе викрутився: вернувся додому i вже рознюху?,  чи  не  можна  яко?сь
комерцi? вiдкрити.
   - Так то природний спекулянт, а ми  за  самостiйну  соборну  Укра?ну  i
iндивiдуальну землю сто?мо.
   - Ат, покинь менi про Химинi  кури  торочити.  I  в  сво?х  мiсцях  при
батьковi тобi хватило б самогону, землi та баб. Знаю твою вдачу.
   - Ну, ну, так уже й зна?те, - примирливо  посмiхнувся  Карпо:  "Старого
дiдька не проведеш нiякими iдеями, зразу в корiнь дивиться".
   - Що, воювати будеш?
   - Нi, думаю в полiцiю пiти.
   - Це другий вопрос, - повеселiшав Сафрон. З городу прибiгла мати, потiм
прийшли родичi i кiлька в опереткових жупанах,  з  нагаями  нацiоналiстiв.
Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити - увесь  той  безлад,  що
бува? при несподiваних зустрiчах i п'янках.
   Батько i старий Созоненко сiли поруч на однiй  колодi,  простоволосi  i
сутулi.
   "Неначе коршаки", - не втримавсь вiд насмiшкуватого  порiвняння  Карпо,
повертаючись iз саду з начальником районно? допомiжно? укра?нсько? полiцi?
Омеляном Крупяком. : За цi днi  надокучив  йому  балакучий  начальник,  як
парена редька. Сво?ми широкими планами вiн просто замучив Карпа. . Молодий
Варчук на сво? служiння в полiцi? дивився просто, ясно: тепер настав  його
час пожити. Над Бугом вiн з м'ясом одiрве з  колгоспних  масивiв  найкращi
лани, захопить луги i млини. I, будьте певнi, не один активiст  згорбиться
вiд роботи на його землi i млинах...
   Ох, тi млини двоповерховi, тi питлi на димчастих, iз сльозою, гранiтних
пiдмурках, тi колеса у зеленаво-синьому зiтханнi  спiнено?  води!  Вони  i
заколисували i в снах шумiли Карповi. I прокидаючись, ще довго наяву бачив
чудеснi  видiння;  м'яким  гулом  одзиваються   важкi   крупчастi   жорна,
струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а помiж тими потоками зерна,  як
живi, проскакують, двоячись в очах, веселi червiнцi. Вiн, Карпо, не дурний
у великi чини лiзти - досить iз нього i начальника кущово? полiцi?.
   Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором,
не приваблювало молодого Варчука. Вiн хотiв такого, щоб  його  можна  було
побачити оком, потримати в руках, стати на нього  обома  ногами.  А  таким
багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То  Крупяк
- iнша рiч. Той тiльки про сво? пiдвищення думав i  весь  час  нарiкав  на
якогось  дурнуватого   полковника,   що,   на   жаль,   був   радником   у
нацiоналiстичного "провода". Крупяк в товариствi групи нацiоналiстiв якось
?дко висмiяв полковника, а хтось з послужливих донiс про це. I  "блискуча"
кар'?ра Крупяка затьмарилась новою  хмарою:  замiсть  начальника  окружно?
допомiжно? полiцi? його посадили тiльки на район.
   Раз навiть вирвалося в нього:
   - Дурний, що не з того кiнця вчепився за свою долю. Треба  iншого  було
"батька" пiдшукати... Проторгувався.  -  Але  вчасно  спохватився:  -  Ти,
Карпе, забудь цi слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. I так у нас
чого-чого, а гризнi вистача?. Мало того, що "батьки" не миряться,  так  ще
пiшла  колотнеча  мiж  нами  i  тими,  що  на  заходi  вiдсиджувалися.  Цi
захiдники, повiр i помовч, справжнi ?зу?ти, вони тiльки язиками  таляпали,
а тепер починають вiдтирати нас вiд влади.
   Карпо ще одне помiтив i в Крупяка, i в усiх  нацiоналiстiв:  були  вони
всi на один кшталт начиненi однаковою начинкою.
   "Не люди, а прямо  тобi  ковбаси  одного  заводу",  -  слухаючи  рiзних
ватажкiв "з проводу" та "батькiв", насмiхався в душi.
   В першi  днi  не  мiг  зрозумiти,  чи  то  вони  лукавлять,  чи  просто
по-дурному вiрять, що й справдi фашист дасть  ?м  самостiйну  державу.  Не
треба  було  i  великого  розуму  мати,  щоб   зрозумiти,   що   ?м   тi??
самостiйностi, як слiпому свiту, не побачити. А от трублять  про  не?  без
угаву.
   "Держи кишеню ширше. Такий уже нiмець дурний, щоб вiд такого  багатства
вiдмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт ?х iз Гiтлером  одним
мотузочком". Але сво?ми думками нi з  ким  не  дiлився:  на  рiзнi  доноси
нацiоналiсти були чималими майстрами.
   "Поживемо - розкусимо,  що  й  до  чого",  -  думалось.  Навiть  самому
Крупяковi не довiрявся.
   Другого дня з дозволу нiмецького коменданта села до школи повиганяли на
збори селян. Прочитали кiлька наказiв, i кожен iз них закiнчувався одним -
смертю. Потiм довго i красномовно говорив Крупяк про "новi  порядки",  якi
заводять вони, нацiоналiсти, при допомозi нiмцiв на Укра?нi.
   - Слава тобi, боже, слава тобi, боже. Недаремно двадцять рокiв ждали, -
похитував головою Созоненко.
   - А землю нам, хазя?нам, скоро будуть надiляти?
   - Скоро, скоро, - усмiхнувся Крупяк. - Будете жити, як i жили колись.
   - Ура! - не витримав Созоненко. Але перестарався - не  догодив.  Крупяк
поморщив тонкого носа i строго обiрвав:
   - Не "ура", а "слава Укра?нi, бо..."
   - А вже тепер можна свою землю орати? - перебив хтось, i  Крупяк  знову
поморщив носа i скривив губи: яка, мовляв, невдячнiсть...
   - Нi, панове, не можна.
   - Чому?
   - Iще не розроблена нова земельна реформа.  На  це  буде  наказ  нашого
друга - нiмецько? держави.
   - А-а-а... - протягнув хтось злорадно позаду.
   - Зараз увесь грунт належатиме  громадському  господарству.  Воно  його
оброблятиме,  даватиме  державi  податки...   Попереджаю,   це   тимчасове
необхiдне явище, а далi земля перейде до сво?х господарiв.
   Але i цим Крупяк не втiшив навiть завзятих  прихильникiв,  що  двадцять
рокiв виглядали нiмця.
   - Назвали б панщиною, а то "громадське господарство",  -  заремствували
позаду голоси.
   - Нiмецькою панщиною. А фашист обдирати умi?. Цей умi?.
   - Та вже з першого дня показав свою науку.
   - Цитьте, бо почу? хто з ?хньо? братi?, тодi i  не  вiдхрестишся  i  не
вiдмолишся.
   Наприкiнцi обирали старосту села.
   - Панове! На нашу думку, i це погоджено з комендантом села, -  найкраще
обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.
   - Варчука! - гукнуло кiлька голосiв  спереду,  i  сход  боязливо  почав
розходитися по домiвках, залишаючи бiля школи споважнiлих Крупяка, Варчука
i Созоненка.

   * * *

   Поважно  i  шанобливо  вони  входять  до  хати  Супруненка,.  де  тепер
розмiстився комендант села лейтенант  Альфред  Шенкель.  В  сiнях  на  них
налiта? заплакана i перелякана Супруниха. Побачивши Варчука  i  Созоненка,
вiдскочила назад, нi слова не вiдповiда?  на  запитання,  мов  прокажених,
обмина? ?х, рвучко вибiга? на двiр.
   - Напевне, комендант приставав, - по-змовницькому  подивився  Созоненко
на  Варчука,  i  його  червоне  обличчя,  пересипане  потом   i   добiрним
ластовинням, розтягнулося в стриманiй усмiшцi.
   - Нi, - заперечливо крутнув головою. - Не таке лице у  бабiв,  коли  до
них приста? мужчина. Ну, пiшли з -богом.
   Знову натягнули на обличчя статечно шанобливi маски i, згинаючись ще на
порозi, увiйшли до хати.
   З  друго?  кiмнати  чулось  занепоко?не,  часте  кудкудакання   квочки,
жалiбний писк курчат i шаркання пiдошов по пiдлозi.
   Поскидали шапки, нерiшуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер  пiт  i
виструнчився, пiднiмаючи голову.
   З  напiввiдчинених  дверей  виглянула  продовгувата,  бiлочуба   голова
коменданта. В однiй руцi тримав затиснуте па саму шийку неслухняне  курча,
у другiй - закривавлене шило.
   - Прошу до себе, - розтягуючи слова, привiтно закивав до них головою.
   I те,  що  побачив  Созоненко,  здивувало,  непри?мно  вразило  його  i
пояснило, чому так перелякано  вибiгла  жiнка  з  хати.  Посеред  кiмнати,
опустивши до само? пiдлоги  зозулястi  крила,  бiгала  гострогруда  курка.
Замiсть очей у не?, мов двi брусницi, червонiли живi кривавi  ранки;  кров
iз  них  текла  на  крапчасте  пiдборiддя,  падала  на  землю.   Осторонь,
неприродно опустивши голiвки до нiг, кружляли курчата, також iз виколотими
очима.
   - Хочу спостерiгати, як фони шитимуть без очей. Iнтересно, -  засмiявся
балакучий лейтенант,  але  при  гостях  не  продовжував  свого  дослiду  -
випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою i поклав
на вiкно.
   "Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В  цього  рука  не
здригнеться", - з потайним побоюванням i  повагою  поглянув  Созоненко  на
нiздрувате обличчя лейтенанта.
   Було воно довгасте i однаково заокруглене з двох бокiв, схоже на  добре
вибiлену сонцем перестиглу диню. Рiдкий  бiлий  чуб  спадав  на  безбарвнi
широкi, в сосонку, брови, бiля носа прилипли двi тоненькi смужечки брудних
вусiв, надаючи всьому виразу нахабно? безтурботностi.  Тонкi  гострi  вуха
були втиснутi у вузький череп.  I  найбiльше  вражали  очi  сво?м  текучим
невловимим переходом вiд одного виразу  до  другого.  Здавалось,  що  сiрi
чоловiчки були складенi з сотнi мерехтливих краплинок. Коли ж вони  раптом
зупинялися - ставало не по  собi  вiд  ?хнього  мертвого  сяйва,  за  яким
ховалася водяниста порожнеча.
   "Йому навiть при?мно мучити, бути по сусiдству зi смертю",  -  визнача?
Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
   - Пане лейтенанте, просимо до себе на  обiд,  -  низько  поклонився,  i
рудий обважнiлий чуб його вiдлип вiд пiтного лоба.
   - А це список  неблагонадiйних,  -  вийняв  з  кишенi  Варчук  учетверо
складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
   - Гут, гут, - весело закивав головою комендант, i  вони  не  зрозумiли,
чим вiн був задоволений: чи запрошенням на обiд,  чи  списком,  чи  тим  i
другим.



   XVIII

   - Ой, горе мо?! Як ви не побоялися? У нас нiмцi кругом стоять!
   - Ну, на вашому кутку ?х нема. Цiлий день слiдкував за  селом.  Як  вас
звати, величати?
   - Марта Сафронiвна.
   - От i добре, Марто Сафронiвно. Руку менi доведеться пiдлiкувати у вас.
Не побо?тесь прийняти?
   - Чого там боятися? Та який iз мене лiкар. По-бабському тiльки зможу.
   - Давайте по-бабському. Все одно вiйна. Шептати почнете? Як  воно:  бiг
пес через овес, нiчого не вадило псовi,.нiчого  не  вадило  й  вiвсовi,  -
усмiхнувся, пригадуючи жарт Тура.
   - Горе мо?, вони ще й смiються, - розмоту? Марта почорнiлий бинт, потiм
кра? рани змазу? йодом, а саму  рану  промива?  горiлкою.  Далi  приклада?
мазь, зварену з зубчастого столiтника.
   Прокинулась Нiна, шiстнадцятилiтня русява дiвчина з смiливими  обрисами
похудiлого обличчя, увiйшла тiтка Дарка, i всi скупчились бiля лейтенанта,
мiркуючи, де б його найкраще переховати та як заго?ти рану.
   Вирiшили, що найлiпше перебути йому деякий час на горищi, а потiм видно
буде. Повечерявши, Созiнов обережно полiз на горище i заснув чутким сном.
   Третьо? ночi, на здивовання всiх, сказав:
   - Спасибi за ласку. Живим буду - вiддячу. Всього доброго вам, дорогi, -
зупинив погляд на сумовитому обличчi Нiни.
   - Куди ж ви такi? - похитала головою Марта.
   - До свого вiйська пробиватись.
   - Так рана ж...
   - У бiльшовикiв рани загоюються на ходу.
   - Хай вам щастить, - в пошанi склала руки на грудях.
   - Де не будете, а до нас пiсля вiйни за?дьте, - промовила i  зашарiлась
Нiна.
   - Неодмiнно прибуду, - поцiлувався зi всiма i вийшов надвiр, зберiгаючи
в серцi образ жiнки i дiвчини.
   - Я вас за село проведу, - Марта накинула хустку на  плечi  i  обережно
пересiкла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.
   Пiд великими зорями лежать мовчазнi, неначе кладовище, села. Зрiдка де,
як висохлi кiстки мерця,  застука?  автомат,  розiтнеться  нiч  криком  чи
стогоном,  задзвенить  кованими  чужинськими  чобiтьми  i  стихне,  неначе
навiки. На обрi? пiдводяться тихi прямi вогнi, то  одинокi,  як  зорi,  то
цiле море розiлл?ться, i вiтер донесе тривожне ревiння  худоби,  а  голосу
людського не чути. I дзвони  нiмують,  тiльки  гармати  здалеку  гримлять,
шматують груди матерi-землi, трупом, неначе снопами,  устеляють  незiбранi
прикляклi поля...
   А на свiтанку у вiвсах так тужливо когось  присипали  сво?м  мелодiйним
"спать пiдем, спать пiдем" куцохвостi перепiлки, що мимоволi заплющувались
очi, тiльки натомленi думи та серце довго  не  засинали,  охоплюючи  всiма
чуттями незмiрне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорнiло, як Днiпро в
негоду, хай на смак стало солоним, гiрким, але воно владно кликало жити, i
не тою травицею, що гнеться вiд найменшого подиху вiтру,  i  не  скрипучою
вербою,  а  гордим  во?ном,  що  не  побо?ться  очима   з   самим   сонцем
зустрiнутись.
   Прекрасне здоров'я мав лейтенант. I рана  його  швидко  загоювалась.  В
усякiй  скрутi  вмiв  утiшити  себе,  розвiяти  важкi  думки  немеркнучими
надiями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей i  чув,  як
серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими,  охоплюючи  собою
не вузький клаптик землi, а свiти...
   Тепер кожно? ночi прямував манiвцями на схiд зi сво?м ?диним  товаришем
- наганом; вбирав у себе страждання людей i сам чорнiв од ваги того  лиха,
що половинило  людей,  закипало  пожежами,  тужило  важкими,  мов  камiнь,
сльозами...
   Одного дня зустрiвся в лiсi з двома  червоноармiйцями,  що,  попавши  в
оточення, уже встигли побувати i вирватися  з  кошари,  як  називали  вони
концентрацiйний табiр.
   - Що ж тепер дума?те робити, хлопцi?
   - Що? -  задумливо  поглянув  на  нього  неквапний,  низькорослий  Юрiй
Навроцький. Дрiбнi землистi риси його невеликого  обличчя  були  донестями
втомленi i донестями упертi. Карi, блискучi, з синюватими бiлками очi  (це
коли зводились угору чорнi, неначе з  примороженими  свiтлiшими  кiнчиками
вi?) перекочували  смугу  мерехтливих  iскор.  -  Земля  своя,  мiсцевiсть
знайома, люди добрi, а лiс широкий - хватить де  сховатись  i  де  фашиста
пригостити.
   "Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, i характеру
наче не м'якого", - з неприхованою  цiкавiстю  кiлька  разiв  поглянув  на
блакитну, потемнiлу вiд поту  крайку,  що  обвилась  навколо  жилаво?  ши?
во?на.
   - Збро? тiльки нема, - нахмуривсь Григор'ян.
   - Почнемо здобувати. Сьогоднi ж, - заспоко?в Созiнов. - Пiшли,  хлопцi,
на полювання.
   На узлiссi знайшли довгий шматок телефонного дроту i  вийшли  на  шосе,
облямоване з двох бокiв шпалерами  молодого  розiмлiлого  лiсу.  Лейтенант
невисоко  над  землею  прив'язав  до  дерева  кабель,  а  другий   кiнець,
перетягнувши через шосе в глибiнь лiсу, вiддав Навроцькому.
   Швидко густiв лiтнiй вечiр. Мовчазний лiс поволi пiдводив  угору  чорну
чашу назустрiч темносинiй, i тiльки на заходi ?х  роздiляла  вузька  смуга
червоного золота. По шосе промчало кiлька машин, i пил довго не влягався в
сухому спокiйному повiтрi. Знову про?хало  авто,  i  трохи  згодом,  даючи
перебо?, задеренчав мотоцикл. Созiнов ближче кинувсь до шосе,  тримаючи  в
руцi наган, а Григор'ян  побiг  до  Навроцького.  На  повному  ходу  мчить
триколiсний мотоцикл, холодно свiтячи  чорним  отвором  автомата.  I  враз
високий нiмець вилiта? з  сiдла,  боком  пада?  на  крупчастий  камiнь  .I
хриплий вигук "хак!" довго не стиха?  в  чутливих  сутiнках.  Потiм  луна?
одинокий пострiл; глухо i настирливо б'?ться мотоцикл переднiм  колесом  у
ровi, чадячи невеликим струмком перегару...
   - Розжились на господарство! - Навроцький  трiумфуюче  пiдносить  вгору
автомат i витяга? з кабiни довгi касети з набоями та невеликi,  в  зелених
сорочках, з довжелезними ручками гранати.

   * * *

   Заснули на невеликiй, освiтленiй  сонцем  галявинi,  що  з  усiх  бокiв
заросла  чагарником.  Вартував  Навроцький.   Походив   трохи   по   лiсу,
дослухаючись до безконечних шерехiв листу й трави, помахом  руки  сполохав
вивiрку, що, неначе глечик, примостилась до срiбнокоро? берези, позiхнув.
   "Який тут дiдько нас вiдшука?. Гущавiнь яка. Не до нас тепер нiмцям", -
прилiг до землi.
   I не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене  тiло  загойдали  лiсовi
шуми, як тремтливi кросна доброго сонця перенесли до рiдного села.  I  вже
бiльше не було страхiтно? вiйни; мирно в берегах заколисував  зелений  Буг
рибальськi човни, паслась на  лугах  худоба,  весело  загудiли  придорожнi
телеграфнi стовпи, а в ключах дротiв, як живi  ноти,  щебетали  чорнокрилi
ластiвки. Потiм за кугою перелякано обiзвалось: "трах-тах!"
   "Хто ж стрiля?? Сниться, чи нi? Нi, не сниться!" - схоплю?ться  Созiнов
на ноги, i слiпуча блакить до слiз рiже  в  очах.  Трiщить  невдалiк  сухе
гiлля, важко гупа? земля, невдоволено бурчить машина. I зразу ж око ловить
шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею  на  грудях.  Осторонь
рухаються чи?сь ноги, ось з'явля?ться кругла, мов кавун, голова i пропада?
за обважнiлою хмариною листя.
   - Облава! - обома руками будить Григор'яна i Навроцького.
   - Що? Де? Як? - iще нiчого не розумiють широко розплющенi очi,  а  руки
вже стискають зброю.
   "Проспали  сво?  життя.  Ех,  ти,  богомiльник",  -  хочеться   вколоти
Навроцького, але стриму? себе - це не придасгь вiдваги в боротьбi.
   - Займа?мо кругову оборону. Григор'яне, тобi гранатами тепер треба свiт
перевернути.
   - Это можна! - бiжить до дерева. I в цей час луна? перший пострiл.
   Скаженiючи i блiднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвiток, що
почав затiнятися сiрим мундиром. Созiнов, заховавшись за кущами, терпеливо
вичiку?, поки пiдбiжать до нього три солдати  -  вони  почули  пострiли  i
прямують майже разом вiд  неглибокого  ярка.  Бляшана  покришка  спада?  з
широко? рiзьби на довгiй ручцi; лiвою рукою вирива?  холодну  кульку,  чу?
характерне "чмок" i шипiння в глибинi гранати - горить дистанцiйна трубка.
Легко кида? гранату в зелене вiкно  i  пада?  на  землю.  Громохкий  вибух
струсонув лiсом i переплiвсь iз безсилими, нестихаючими криками.
   - Ой! - майже одночасно луна? позаду, i вiн бачить,  як  осiда?  додолу
Григор'ян, схопившись однi?ю рукою за голову, другою - за живiт.
   Навроцький, затиснувши зуби, вирива?ться вперед, iдучи на вiрну смерть.
Созiнов розумi? його: в таких людей перший сильний порив  чуття  приглушу?
силу розуму, логiки.
   "А  во?н  справжнiй",  -  тяжко  в  думках  проща?ться  з   Навроцьким.
Прорватись до нього уже не може - його вiдтiсняють до яру. Один  за  одним
вiн розстрiлю? всi набо?, гранатами люто розкида? звужене коло i кида?ться
в лiс.
   Шлях перегородило болото. Оббiгти його - невистачить часу. Щоб не  було
слiдiв, вилазить  на  дерево,  по  гiлках  спуска?ться  в  суцiльну  щiтку
високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулi i  смачно  чмокають  по
драглистiй тванi.
   Витяга?ться горiлиць, чуючи, як вода просочу?ться крiзь одежу, холодить
плечi, спину, ноги. Недалеко зрива?ться кiлька гранат, i татарське  зiлля,
пруття верболозу, як од вiтру, злiта? вгору Пiдкошуючи мочар, ще деренчать
автомати, а потiм i голоси, i м'якi здвиги землi вiддаляються вiд нього.
   I тiльки  тепер  Созiнов  помiча?,  що  вся  його  одежа,  руки  укритi
набубнявiлими п'явками. З огидою зiскаку? на ноги i почина? одривати чорнi
шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червонi  шершавi
плями,  що  зараз  же  наливаються  дрiбними  краплинами   кровi.   П'явки
позалазили в складки одежi, добрались до тiла. Мусить вибиратись на  берег
i швидко роздягатись.
   Над болотом уже улiгся спокiй.  З  китицi  очерету  пурхнула  на  траву
трясогузка, пiдстрибом побiгла бережком, перехиляючи  хвiст  то  до  само?
землi, то стрiмко пiдносячи вгору; вибiгла iз затiнку в кружатко  сонця  i
здивовано зупинилась, вбравши голову в  шию;  заграла  небагатими  барвами
сiрого пiр'я, а потiм, неначе  в  гнiздi,  сховалась  у  ямцi,  витиснутiй
копитом коня. Стогоном обiзвався з заростей водяний бугай, а  в  береговiй
розщелинi великими неправильними вiчками бiлiли джмелинi  соти,  скликаючи
до себе золотисто-чорних, басовитих господарiв.
   "Це ж фашисти можуть iще прийти сюди",  -  думав,  розглядаючи  соти  i
одягаючись у викручену, почорнiлу вiд води одежу.
   "Таки прийдуть, iнакше вони не можуть", - твердо вирiшив, зваживши  всю
дрiб'язкову нiмецьку методичнiсть.
   Обережно  з  лiсу  вийшов  на  зруб,  засiяний  житом  i   просом,   i,
пригинаючись до землi, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику
муравки, що  витягнулась  бiля  почорнiлого  пня,  оповитого,  як  вiнком,
пахучими переспiлими ягодами дико? полуницi. Теребив наполовину вимолоченi
колоски жита i почорнiлими зернами вгамовував рiзкий голод. Потiм  закусив
ягодою i лiг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову  болiтце  озвалося
розривами гранат, пострiлами з автоматiв. I  не  стихали  вони  до  самого
вечора.
   "Усiх  чортiв  на  болотi  виглушать,  -  злорадно   посмiхнувся   вiн,
мерзлякувато поводячи мокрими плечима. - Хоч би малярiя не вчепилась", - з
непри?мнiстю пригадав холоднi докучливi приступи чiпко? хвороби.
   Вночi знову по зорях прямував на схiд. Голод зробив тiло легким: iшлося
так, наче ноги ледь торкалися землi  Зла  упертiсть  i  вiдвага  придавали
сили. Не раз спадало на  думку:  буде  про  що  розповiдати  друзям,  коли
добереться до сво?х. Бо вiрилось - рано чи пiзно, а  прибуде  до  завiтно?
землi.
   Перед самим свiтанком, перевiривши, що на  дорозi  нема  свiжих  слiдiв
автомашин i нiмецьких чобiт, заскочив  у  невеликий,  наполовину  спалений
хутiрець. Довго i настирливо стукав у вiкно, аж поки не зашамотiло щось  у
хатi i на порозi не з'явилась висока, з недобрим виразом, зiгнута  постать
дiда.
   - Який там чорт спати не да?!
   - Сво?, дiду!
   - Сво? на вiйнi воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобi тре?
   - Хлiба трохи.
   - Хлiба? А сам додому дряпа?ш, до жiнки? Вояка!
   - Ох, i неласкавi ж ви, дiду.
   - А чого менi ласкавим бути?  Що  ти,  дiда  на  весiлля  чи  на  чарку
запрошу?ш... Куди ж iдеш? - зупиня? стурбованим голосом. -  На  перехрестi
полiцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.
   Винiс чуть надрiзаний буханець з втиснутою пучкою солi.
   - Iди щасливо, коли чоловiк добрий,  -  промовив,  не  йдучи  до  хати,
зiтхаючи i щось шепочучи про себе.
   Затуманеними передранiшнiми полями поспiшав до лiсу.
   Праворуч бiля хутiрця напiвсонно  спiвав  струмок,  збiгаючи  глинястим
яром до ставу; вiтерець перегойдував  стеблини  Петрового  батога,  i  вiя
Великого Воза спускалась до само? землi.
   Коло лiсу на сiру дорогу виповзло  оголене  покалiчене  корiння  дерев.
Кимсь  наполоханi,  вiд  ставу  низько  пролетiли  качки-чернi,  мелодiйно
посвистуючи крильми, а коло самого лiсу пiзко метнулись убiк.
   "Це неспроста", - зупинився на дорозi.
   I в цю ж мить загрозливо гавкнуло:
   - Хальт!
   Брязнула зброя, i назустрiч вiд дерев вiддiлилась ощетинена  автоматами
група нiмцiв. Утiкати було пiзно. Дужим непомiтним рухом роздер  кишеню  в
штанях. Наган з ?диним набо?м, холодячи тiло, упав на землю. Нiском  трохи
подав його в овес, тоскним зором дивлячись уперед. Як довго обшукують його
слизькi холоднi руки, вивертають кишенi, забирають грошi.
   - Вiйськовий? - пита?ться стрункий з довгими руками нiмець.
   - Нi.
   - Брешеш! - скида? з голови лейтенанта картуз i  пальцем  проводить  по
коротко обстриженому волоссi. Потiм б'? держаком пiстоля по обличчю.
   Допитують в лiсi бiля машини i через кiлька хвилин ведуть у село.
   Посеред великого плацу, за колючим дротом, густо  набито  людей.  Дулом
гвинтiвки вштовхують у вузький прохiд, i Созiнов, ледве не  наступаючи  на
ноги полоненим, змiшу?ться з мовчазним сонним натовпом. За огорожею лiниво
ходять вартовi, окутанi сiрим туманом; недалеко розходяться  в  усi  свiти
широкi дороги, та доступ до них заказано поржавiлим колючим дротом.
   "Да, невеселi тво? дiла, Михайле, - подумав, огидливо збираючи  зморшки
бiля носу. I тепер почув, як холодна дрож ривками почала перехитувати ним.
- Iще тебе бракувало", - закусив похолодiлi губи i опустився на землю бiля
нерухомого  во?на  у  великих  стоптаних  черевиках,  на  якi   насунулись
розмотанi обмотки.
   Усе  тiло  безвладно  тряслося  i   стягувалось   холодними   обручами.
Задихався.
   Мороз крутив пальцi, здавалось, нiби зашпари зайшли.
   - Ти що? Падучою болi?ш? - пiдповз i швидко схопив його ноги невеличкий
гнучкий червоноармi?ць в довгiй потертiй шинелi.
   -  Пусти.  Малярiя  мучить,  -  стомлено  вiдповiв,  злiсно  i   болюче
примружуючи очi.
   - Он воно що, - випустив його червоноармi?ць i обережно накрив шинелею.
- Тут у нас один сержант затрепетав був, так нiмець зразу ж його на  мiсцi
докiнчив. У них болiти не можна. Тiльки ти подалi вiдсунься вiд  мертвого.
Аж головою товчеш його.
   - Де мертвий? - пiдвiвся на лiктi.
   - Бiля тебе лежить, - показав на червоноармiйця в стоптаних  черевиках.
- Учора ввечерi переставився. Коли б ранiше - роздягнули б догола.  У  них
нiчого не пропада? - навiть  сподники  знiмають  в  долинi  смертi.  Народ
культурний, - злiсно сплюнув.
   Созiнов iще чу? повiльний голос, напружуючи до болю пам'ять, схоплю? ще
окремi слова, але вже не може зрозумiти, про що  йде  мова.  Гарячi  хвилi
заливають голову, все тiло, i  вiн  вiддаля?ться  вiд  раптово  потеплiло?
землi, неначе вiдплива? кудись...
   Стомлений, знесилений, змучений, прокида?ться  опiвднi,  знов-таки  вiд
пострiлiв. А може то здалося? Бо тепер тi вибухи i в  снах  ввижалися,  не
давали вiдпочити людинi. Та  нi.  В  повiтрi  пахне  перепаленим  порохом,
недалеко за дротом клаца? затвор.
   - В дiтей, стерво, стрiля?. Культурний народ.
   Знову чу? повiльний голос; бачить, як по городах розсипалися бiлоголовi
i чорноголовi хлоп'ячi постатi. Один зачепився ногою за огудиння  (блиснув
на сонцi жовтий восковий гарбуз) i простягся в картоплищi. А через  деякий
час знову почалась та сама небезпечна гра: з-за  хат,  з  городiв,  вулиць
просочувалась дiтвора  з  вiдстовбурченими  кишенями,  пазухами;  хлопчаки
вловлювали хвильку, коли лiниве око вартового пiрнало в  якiсь  згадки  чи
видiння, i кидали за огорожу окрайцi хлiба, яблука,  моркву  i  стрiмголов
утiкали подалi вiд колючого дроту.
   Змученi, оброслi, почорнiлi  полоненi  накидались  на  ту  убогу  харч,
жадiбно впивались у не?, припадаючи до землi. Та багато кому вже  було  не
до ?жi - тiльки однi запалi страшнi очi  з  каламутними  голодними  тiнями
свiтилися з глибоких ям. I Созiнов з острахом одвертав свiй погляд вiд тих
страдних вогникiв, якi, туманячись, уже губили i тоненьку лiнiю  обрiю,  i
масиви землi.
   Нi, вiн не буде ждати тако? смертi. Хай його куля наздожене  на  дротi,
перепинить на дорозi, але вiн буде тiкати, i то  негайно  тiкати,  щоб  не
ослабнути, не охлянути, як тi сердяги, яких вже  не  раду?  нi  сонце,  нi
життя.
   Вiн пильно слiдку? то за одним, то за другим вартовим, вибираючи бiльшу
"шляпу".
   "Ага, от цей пiдходящий", - переповза? на другий  бiк  табору,  що  тут
вiддiля?ться дорогою i тином вiд зважнiлого города. Сутулий пристаркуватий
нiмець, клiшняючи вигнутими ногами, байдуже i  втомлено  пiдiйма?  важкими
чобiтьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав пiд нiс, ще бiльше
нагинаючи голову донизу.
   "Такий поки схопить гвинтiвку, зажене патрона  -  можна  перескочити  в
город. Як же з-пiд дроту виповзти?" - Довго сновига? по  табору,  поки  не
знаходить заржавiлий вiконний прогонич. - "Погана, погана зброя, та  де  ж
кращо?  взяти?"  -  i  осмiха?ться  в  душi,  пригадавши  приказку   Тура:
"Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй.. Де ти тепер, друже?"
   I вiдгонить настирливi думки, що окреслюють  безкровне,  з  загостреним
носом обличчя побратима.
   "Нi, не такий ти, брате. Ще побачу тебе".
   Та знову марево  розстеля?  сiрий  кинджал  дороги,  бiля  яко?  лежить
командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузковi косарики.
   "Як розiгралися нерви пiсля приступу", - до  болю  стиска?  прогонич  в
руцi i пильно слiдку? за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух...
   Сонце вже наближалося до далеко? зубцювато? смуги лiсу,  коли  на  саму
середину табору викотився парокiнний вiз, навантажений  гарбузами.  Старий
вусатий машталiр з переляканими i страдними очима зупинив  конi;  до  воза
пiдiйшов  нiмець-охоронник,  схопив  гарбуза  i  вдарив  ним  по   колiнах
полоненого. Вдарив i розреготався, аж перехиляючись назад. Знову  пiдiйшов
до драбиняка - i недоспiлий гарбуз розколовся на головi другого полоненого
Заливаючись смiхом, фашист бив полонених жовтими, бiлими i рябими опуками,
до яких тягнулися  голоднi  руки;  вони  розривали  на  шматки  гарбузи  i
пiдносили цi бруднi шмагки до скривавлених уст Та й таких  щасливих,  кому
попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато...
   Добре, що туманна нiч, добре, що на варту заступив  той  самий  сутулий
нiмець.
   Тупим прогоничем Созiнов копирса? суху  землю,  грудочку  за  грудочкою
вiддира? пазурами i вiдгорта? вбiк. Потiм, спiтнiлий, вiдповза?  назад,  i
прогоничем почина? орудувати невеликий червоноармi?ць, що  прикривав  його
шинелею.
   Скiльки пройшло часу - вiн не  може  сказати;  серце  товкло  i  товкло
груди, що вони аж набрякли од болю.
   Нiколи так не хотiлося жити, як тепер. Вiн руками  зломив  би  фашиста,
коли б той перепинив його на дорозi. Тiльки при згадцi, що нiмець зупинить
його, сила з диким гулом, як прибутня  вода,  розпирала  все  тiло.  Кожну
кiсточку, кожну жилку  вiн  вiдчував  у  собi,  як  колись,  у  спортивних
змаганнях. Нi, вiн у це твердо вiрив, що людина може  зробитися  велетнем,
може стати i ганчiркою. Не цураючись усього людського, розумiючи i горе, i
сум,  вiн  нiкому,  i  в  першу  чергу  собi,  не  мiг  би  простити  того
розслаблення, що розм'якшу? волю i силу.
   I вiн був готовий до нових бо?в i випробувань, бо був солдатом i  сином
сво?? землi.
   Наближався свiтанок. Такий, як тисячi  свiтанкiв,  i  не  такий.  Бо  ж
невiдомо, чи стрiне вiн, Созiнов,  наступний  день,  чи  погляне  очима  у
незмiрну глибочiнь дня, чи почу?  нiжний  приторк  передосiнньо?  землi  i
золотого сонця, чи  вiдчу?  серцем  якусь  змiну  в  безкра?х  свiтах,  чи
збагатиться, хай гiрким, а таки досвiдом, хай нелегкою, а таки думою, а не
байдужою порожнявою.
   - Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полiзе?
   - Як ти хочеш?
   - Я за вами.
   "Проторенi стежки завжди легшi", -  зовсiм  недоречно  спада?  йому  на
думку i, рукою пiдводячи дрiт, боком виповза? за огорожу.
   Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землi; як  дуже
шуму? в головi; як легко ноги виносять його через вулицю; як  мiцно  пахне
терпким насто?м невидиме коноплище! Яке блаженство - припасти  грудьми  до
землi, всю нiч вдихнути в себе, все небо вловити очима, i знову почути над
собою повiв життя. '
   Над головою перехитуються кiлька головок маку i  чути,  як  сухе  зерно
шелестить у  вiйчастих  головках;  нахиливши  голову  на  схiд,  задумавсь
головатий соняшник; земляним мiцним духом вiють  кущi  купчакiв.  Обережно
розводячи руками просо, до нього наближа?ться червоноармi?ць.
   - Спасибi, дорогий товаришу.
   - Носи на здоров'я -  всмiха?ться,  стискуючи  вогку  i  шорстку  руку,
набиту сухою землею.
   - Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручнiше проскочити...
   За городом - росяний луг; iз туману  неясно  маячить  вершок  округлого
стога; лiворуч сильнiше вi? прохолода - очевидно, там  рiчка  або  ставок.
Созiнов знаходить стежку i нею йде назад, щоб  вийти  на  iншу,  заплутати
слiди, якi легко можна знайти на прим'ятiй городинi, росянiй травi...
   Лiс неначе сам iде назустрiч, розчиня? синьозелену браму, вiта?  спiвом
ранньо? пташини.
   I тiльки тепер Созiнов почува? смертельну  втому,  бiль  у  покалiчених
чорних пальцях i голод. Та сон сам закрива? во?новi натомленi повiки.

   * * *

   Трудно умирав бо?ць Юрiй Навроцький.
   Iще в напiвзабуттi вiн усiм понiвеченим тiлом чув, що смерть наляга? на
нього, перехиту? лiсовими шумами, бризка?  живучими  росами,  якi  вже  не
оживлять його.
   Страху не вiдчував.
   Була спокiйна печаль. Не та мудра печаль, з якою  вiдходять  в  небуття
старi люди, що наробилися за вiк дiла, дочекалися дiтей i внукiв i вже  не
раз чули  в  сво?х  стужавiлих  жилах  земляний  холод;  не  та  гордовита
романтична печаль молодих рокiв, що й розцвiсти  не  встигли  -  i  теплою
кров'ю, i теплим вишневим цвiтом обсiяли грозову землю.
   Це була печаль середнiх рокiв, якi з клекотливо? рiки  юностi  випливли
на спокiйнiше, однак не вужче плесо. Молодi мрi? i пориви  вiдтворювалися,
переливалися в матерiальному свiтi в творчий труд, у  карбоване  зерно,  в
червонобокi плоди. Уже було в життi щось досягнуто,  сказано  сво?  слово,
зроблено сво? дiло, а невтомна широка душа аж завмирала  у  трепетi  перед
розкриттям нових обрi?в, ясних верховин. Це  була  спокiйна  тяжка  печаль
дослiдника, який, уже тримаючи в руках та?мницю природи,  випускав  ??  на
крутому перевалi.
   - Жит... - з клекотом вирвалася згустiла кров, залила уста.
   Iскристе, трепетливе, несказанно? краси небо пливло над ним, а земля  i
дерева димiлися ранiшнiм паром. Пахнуло  вiльгiстю,  жолудями  i  при?мним
нагаром вистрiляних  набо?в,  що  лежали  навкруги,  заволоженi  росами  i
туманом. М'яко i до болю тривожно шумiло небо, лiс i  трава,  так,  як.  в
дитинствi шумiли йому в рiднiй Жданiвцi. Раптом  легкий  тупiт  уплiвся  в
розгойданi шуми, тiнь черкнула його обличчя, i вiн почув не то  оклик,  не
то схлип. Кугом напруженого ока побачив перелякане обличчя дiвчинки.
   - Доню, - тихо покликав i хотiв поворухнути руками. Тiльки  здригнулись
плечi, а простроченi свинцем руки мертво лежали  в  холоднiй  скривавленiй
травi. I знову, ще тихiше, вирвалось ?дине слово:
   - Доню.
   Золотокоса, округла, як соняшник, голiвка нахилилась  над  ним;  голубi
дитячi очi, переповненi жахом, розбiгались, не бачачи нi  його,  нi  ясно?
днини. Це  вiн  чiтко  зрозумiв;  тому,  напружуючись,  усмiхнувся,  ширше
розкрив рота, щоб не так заважала терпка кров.
   - Як тебе звати, доню?
   - Олеся, - промовила, наче прокидаючись вiд сну.  I  ??  блакитнi  очi,
наповненi сльозами, ?? нiжне, з пушком чоло, перекотивши тiнi, постаршали,
потвердiшали: це вже було обличчя  не  дитини,  а  доросло?  дiвчини,  яку
вразило тяжке горе.
   - Жит...
   "Жити", - подумала дiвчина, i материнська скорбота скам'янила ?? лице.
   Навроцький догадався, що вона його не зрозумiла. Зiбравши останнi сили,
пiдборiддям ударив себе у груди:
   - Жито... жито...
   Олеся рукою  торкнулася  грудей  во?на;  той  полегшено  усмiхнувся  i,
покриваючись потом, знову знепритомнiв.
   Зi стогоном дiвчина кинулася в лiси...
   Яскраве сонце востанн? розбудило солдата.  Прийшовши  до  пам'ятi,  вiн
побачив бiля себе кiлькох озбро?них людей i  Олесю.  Тiльки  як  змiнилася
вона. Очi ?? стали чорними од гнiву i печалi, мiж бровами лягла зморшка...
   "А це що?.." - за плечима дiвчини висiв карабiн.
   Уже спокiйно вiдходячи у небуття, не знав Навроцький, що це була старша
сестра Олесi - партизанка Галина Теслюк.
   Вона тонкими пальцями розв'язала на грудях во?на голубу крайку i подала
командировi загону невеличкий тугий мiшечок.  На  широку  землисту  долоню
командира потекли великi зерна закривавленого  жита;  потiм  упала  золота
медаль i чорний патрон з адресою солдата.
   - Ех, i жито, - зiтхнув командир. - Тепер цi зерна  ти,  Галино,  будеш
носити, його фашист не уб'?. -  Передав  мiшечок  партизанцi,  лише  пучку
насiнин залишив, щоб посiяти ?х в узголов'? бiйця.
   "А воно i непогано було б: пiсля  смертi  кожному  на  могилi  покласти
частку його працi..." - поставив бiля дерева автомат i взявся за лопату.



   XIX

   Що робиться з ним? Кудись пливе, кружляючи,  земля  i  темiнь  навколо.
Голова трiщить, розрива?ться з середини. Вiн  навiть  чу?,  де  череп  дав
шпарини - на скронях i на лобi, а бiля потилицi почина? вiдвалюватися... А
той нестихаючий гул - неначе в мозку буравлять бормашиною. I куди  ж  його
вiдносить? Вiн летить у якусь далечiнь, а там же рiка - хлюпiт доноситься.
Iз не? не вийти йому. З гулом пада? на нього низька чорнота,  придавлю?...
Холодно було, особливо терпли ноги...
   Чорний тягар трохи одляга? вiд його тiла, тiльки голову тисне.  Шпарини
далi розповзаються i сходяться нерiвним кутом вище лоба. Вiн навiть бачить
хвилястi, обпеченi  кров'ю  лiнi?,  чу?,  що  вiд  них  тоншими  корiнцями
розходяться iншi... Темряву  починають  пронизувати  червонi  нитки,  так,
неначе ткаля недбало кинула гарячого шовку на  чорний  оксамит,  а  клубок
розмоту?ться, розмоту?ться i все густiше i густiше тче сво? кровно...
   Потеплiшало, i заколивався малиновий цвiт у заплющених очах;  тiльки  ж
темiнь уже насторожилась за узголов'ям, важка  i  морозна...  От  i  знову
обвалилась. Проте нiби трохи легшою стала.
   Григорiй  хоче  вчепитися  хоч  за  якийсь  виступ   думки,   але   все
розповза?ться вiд нього: нема нi думок, нi спогадiв. Одна млость,  бiль  i
темрява...
   I несподiвано очi йому рiже незвичайний колiр - голубий. Чи то здалося?
Нi, так воно i ?. Розкинулося над ним недосяжне море, а  вiн  лише  бачить
найвище  його  кружатко.  Щось  ворухнулось  на  ньому  i  почало  спадати
розсипчастою золотою дугою, - начеб струмок пшеницi сiйнувся. I не встигла
погаснути крута дуга, як ота остогидлива ковдра накинулася на нього...
   Знову посвiтлiшало, темрява вiдiйшла вiд узголов'я,  i  вiн  уже  зна?:
зараз почнуть снуватися над ним червонi нитки, потiм потеплiша?, -  бо  це
одне нерозривно зв'язане з другим. Тiльки отой  бiль  розпира?  потрiскану
голову, i вона не витрима? - скiльки ж можна ?й терпiти! - розлетиться  на
шматки...
   Голубiнь, голубiнь! А на нiй снуються золотi павуки, натягують пряжу аж
до самого неба. I нема пряжi - обiрвалась. А море перехиту?ться  над  ним,
таке привiтне, вiдрадне... Та це ж небо, зорi.
   - Небо, зорi, - шепчуть розтрiсканi сухi уста, шепче розум, усе тiло.
   - Прокинувся, Григорiю? А я вже думав - дуба даси. "Що таке?" - не може
зрозумiти, i щось знайоме чу?ться йому. Вiн може б збагнув, що воно  таке,
але знову чорна куля нависа? над ним.
   - Це я, - хрипить iз не?.
   "Ще такого не було", - iде в небуття, але перед цим  крiпне  надiя,  що
швидко вiн випливе з нього, скине з себе надокучливу темiнь.
   Нарештi  прокида?ться  од  нестерпучого  холоду.  Зда?ться,  все   тiло
начинене грудками колючого льоду; мiсцями вiн  розмерза?ться  i  стуленими
потоками розрива? напiвмертвi  жили.  Опираючись  затерплими  неслухняними
руками в землю, Григорiй хоче пiдвестись i не може.
   - Вчись, вчись, парубче, ходити. Воно на старiсть  пригодиться,  -  чу?
веселий голос. Над ним схиля?ться, звужуючи радiснi очi, Петро Федоренко.
   - Це тти, Петтре? - за?каючись, насилу ворушить  язиком  i  з  острахом
прислуха?ться, не  пiзнаючи  свого  одерев'янiлого  голосу.  Щелепи  його,
зда?ться, позростались, i ними нiяк не можна поворухнути.
   - Дде ми?
   - ?здили по безплатнiй командировцi на той свiт i знов  повернулись  на
землю, бо не з святими жити, а  фашистiв  бити  нам  випада?,  -  смi?ться
Федоренко i по-змовницькому пiдморгу? Григорi?вi.
   Григорiй був контужений i поранений  в  ногу.  Федоренко  тiльки  легко
контужений.
   - Дiла нашi не  з  веселих.  Залишились  далеко  вiд  сво?х  на  землi,
захопленiй нiмцем. Та живi будемо - не помремо, - додав  круте  слiвце.  -
Зараз нам треба переселитись на хутiр. Вночi одна тiтка при?де за нами.
   - Якка тiтка? - недовiрливо поглянув на друга.
   - Справжня людина. Мати, - споважнiв Федоренко. - Ну, тримайсь за  мене
i поповземо трохи далi, бо вже сили  мо??  нема,  кишки  вивертуються  вiд
тяжкого духу.
   Вночi, поскрипуючи, пiд'?хала пiдвода, i друзi,  умостившись  на  сiнi,
по?хали на  хутiр  до  колгоспницi  Мотрi  Iванiвнi  ?венок,  матерi  двох
червоноармiйцiв. Доки до?хали до ?? двору, Григорiй зовсiм  розкле?вся,  i
довелося його, як в'ялену рибу, на руках нести до хати.
   - Горенько наше, - зiтхала огрядна молодиця. -  Може  десь  i  мо?  так
дiточки пропадають.
   - Не може такого бути, - безапеляцiйно доводив  Федоренко.  -  У  тако?
матерi дiти будуть живими i здоровими. - I уникав глибокого,  з  iскорками
надi?, погляду лiтньо? жiнки; чим вiн бiльше мiг утiшити ??, та  й  неясну
провину чув за собою, неначе був винен, що й досi  ковалi  кували  в  його
головi.
   Вiйна стороною обминула закинутий у лiсi понад Бугом хутiр,  що  всього
мав п'ять дворiв. Тiльки двiчi заскочили сюди нiмцi; дiловито кинулись  за
наполоханими свиньми, набили на ставку свiйських качок  та  й  подалися  у
безвiсть.
   I хоч далеко закинутий хутiр вiд битого шляху, i хоч не пiдiм'яла  його
вiйна, - життя i тут неначе  зупинилось.  Ота  настороженiсть,  що  кожно?
хвилини  може  виповзти  столапе  нещастя,  повисла  над  кожною  головою.
Засинаючи, люди не знали, що принесе ?м ця нiч, наступний день.  I  тiльки
бiля криницi можна було почути розмову двох-трьох молодиць, знову  ж  таки
про вiйну, про сво?х чоловiкiв, синiв.
   Першi днi Петро, завоювавши  симпатi?  всiх  хуторян,  допомагав  Мотрi
Iванiвнi поратись по господарству. Хоч i гудiла  ще  голова,  проте  ходив
косити ячмiнь, овес, що засiяла  хазяйновита  вдова  в  лiсництвi;  навiть
узявся рвати коноплi. Та Мотря Iванiвна його зразу ж прогнала з города:
   - Не зна?, де плоскiнь, а де матiрка. I переводить коноплi пiдряд.
   Але скоро засумував, робити почав неохоче, часто ходив  у  лiси  та  на
шосе.  Зрiдка  заглядав  i  до  рибалки   Володимира   Iвановича   Коваля,
невеличкого проворного дiдка з клинцюватою бородою i  сивою,  пiдстриженою
кружком головою. Тодi рибалка кидався до шафи i печi,  з  охотою  частував
рiдкого гостя.
   - За здравi? нашого во?нства, - наливав першу чарку Володимир Iванович.
- Нехай  скорiше  воно  розгромить  усi  гнiзда  фашистського  мракобiсся,
словом, германський iмперiалiзм i його всяких прихвоснiв, таких, як  дуче,
щоб ?х навiки розлучило.
   - Нехай скорiше повернуться нашi брати, - тремтiв голос  Федоренка  вiд
туги, пристрасного бажання скорiше побачити сво?х i напливу  думок.  Iнодi
йому здавалось, що вся його душа витягу?ться i  от-от  обiрветься.  Тiльки
вперта надiя та оте  жартiвливе  слово  рятували  вiд  гнiтючих  приступiв
печалi. Хоч як було тяжко, а на  людях  умiв  розважити  горе,  заспоко?ти
iнших i себе.
   - За здравi? нашого краю, нашо? Батькiвщини. Нападали на  нас  нiмецькi
пси-рицарi, дiстали льодове побо?ще. Напали бонапартисти  -  тут  i  костi
лишили. Почали воювати гiтлерiвцi - i довоюються, повiр менi,  до  повного
краху, капiтуляцi? i контрибуцi?.
   За третьою чаркою вiн уже забував вставляти у  розмову  труднi  слiвця,
якi старанно колись виловлював з  газет  i  книжок;  починав  журитись  за
синами або розповiдати про сво? життя, часом хватаючи десь через мiру.
   - Ех,  життя  чортове  настало.  Вночi  прокинешся,  вийдеш  у  сiни  i
дослуха?шся: чи тихо на хуторi, а потiм  уже  просува?ш  голову  у  дверi,
повiр менi, наче пацюк з борошна. Машина десь проклята загурчить  -  i  ти
без пам'ятi i духу летиш ховатись у лiс.  А  дорогою  пiдеш,  то  i  шкура
труситься на тобi. Пташка заспiва?, а  ти  з  осторогою  огляда?шся.  Пий,
Петре.
   А колись, як злетяться мо? сини, пiду я з ними  в  село  -  всю  вулицю
загороджу - хай любуються, яких соколiв старий  Коваль  викохав.  Де  вони
тепер? - розламу? пальцями жарену рибу.
   - Героями вернуться до вас.
   - Хлопцi бойовi, нiчого долю гнiвити... То як ти, Петре, на той свiт по
безплатнiй командировцi  ?здив?  -  усмiхаючись,  запитував,  i  Федоренко
серйозно починав розповiдати.
   - Билися ми з фашистами, аж поки нас не пiдважив снаряд. Одiрвався я  i
Григорiй од землi та й летимо на небо. Ну, бог побачив нас i давай  гукати
святого Юрiя! Такий гадмидер пiдняв, що i в раю, i в пеклi чути.  Прилетiв
Юрiй на бiлому конi, з списом у руцi i автоматом за плечима, оглянув нас i
каже: "Поки менi не треба таких воякiв - iдiть собi, хлопцi,  на  землю  i
бийте фашистiв, бо iнакше не бачити вам раю вовiки вiкiв. Погано ж  будете
бити нiмця, кипiтимете в смолi вовiки вiкiв". Я тодi i кажу Юрiю:  "Як  же
ми попадемо на землю,  коли  нема  туди  не  то  що  залiзницi,  а  навiть
поганенько? грунтово? дороги. А на парашутi спускатися  не  виходить  -  в
стратосферi вуха обморозимо". Юрiй тодi й каже нам:  "Сiдайте,  во?ни,  на
мого коня i мiцно тримайтесь, бо як вiдiрветесь, то в небi i зачепитись не
буде за якого дiдька". Вилiзли ми на коня; я тримаюсь за Юрiя, Григорiй  -
за мене, - святий як  гикне,  кiнь  дихнув  огнем  i  помчав  навпростець,
розбиваючи грудьми хмари, а з-пiд копит тiльки iскри, мов  трасуючi  кулi,
летять. Привiз Юрiй на землю i каже: "Ви,  хлопцi,  -  соколи.  Про  третю
батарею у нас на небi  тiльки  й  балачок.  Добре  вмi?те  воювати.  Бийте
ворога, не жалiйте клятого, а помрете - до мене  приходьте:  разом  будемо
фашистських чортiв у пеклi лупити; завелося цi?? поганi,  ледве  смоли  на
них настачиш..."
   - Так що ж, будеш, Петро, ворогiв бити, чи вже вiдвоювався? I тiльки  з
дiдом самогон питимеш до кiнця вiйни?
   - Нi, дiду, ненадовго вам напарником буду.
   - Куди ж дума?ш? До сво?? баби? Чи може тут у прийми пристанеш до кого?
   - Знаю, до кого в прийми пристати. Хай тiльки товариш поправиться.
   - А коли зна?ш, до кого в прийми приставати, - багатозначно пiдморгнув,
- за тво?  здоров'я.  Тодi  й  до  дiда  заходь,  вiн  тобi  рибки  свiжо?
наловить... Дороги ж я всi у лiсах знаю - може пригодиться дiдова пам'ять.
   - Спасибi.
   - Спасибi - не вiдбудеш. Ти ?ж. Линки свiженькi -  вдосвiта  притаскав.
Було ж колись у нас бiля острова всяко? риби - човном не  про?деш.  Так  i
затира? тебе. Вдариш веслом - i виплива?  тобi  лин,  як  порося.  Закинеш
бредень - аж нутро обрива?ться тобi. Зразу вiз наловиш.
   - I в нас було риби колись, - продовжу? в тон Федоренко. - Одного  року
до того ?? розплодилось, до того загатила рiку,  що  з  одного  берега  на
другий по риб'ячих хребтах переходили.
   - Бач, - насуплю?ться Володимир Iванович i довго  нiчого  не  говорить,
незадоволення, що спiймали його на зайвому словi. Повертаючись  до  клунi,
Петро незмiнне питав:
   - Григорiю, ти вже скоро сво?ми копитами будеш чапати? Бо  у  мене  вiд
такого життя небавом на душi мох виросте i жаби заведуться.
   - Уже чапаю потроху. В головi шумить.
   - Може чарку вип'?ш?
   - Обiйдемося без не?.
   - А скоро ти свою бороду збри?ш?
   - Коли ти собi язика пiдрiжеш.
   - Ну, i не брий. Менi навiть пiдручнiше - скорiш на мене яка  молодичка
кивне, нiж на тебе, старого дiдугана...
   - Щось дiстав у лiсах?
   - Дещицю знайшов. А як побачив самотню нашу, радянську, гармату -  вiр,
душа перевернулася. Аж сльози на очi набiгли. Як сирота на сироту  дивився
на не?...
   Ще, в напiвзабуттi, Федоренко чу? сердечний бiль, що так тривожить його
цими днями, чу? глибоке обридливе незадоволення i неспокiй.
   "Так i дума?ш з дiдом самогон пити до кiнця вiйни".
   Ох, i дiд. В саму цiль влучив. Нi,  вiн  бiльше  не  може  чекати,  хай
Григорiй одужу?,  а  вiн  хоч  мiсцевiсть  добре  вивчить,  по  лiсах  iще
полазить.
   Уся клуня пахне свiжим  лiсовим  сiном;  крiзь  прогнилий  стрiп  видно
шматок  неба,  неначе  щойно  вимитого   весняною   водою.   Чорнобородий,
постарiлий   Григорiй,   напiврозплющивши   уста,   спокiйно   лежить    в
продовгуватiй западинi. Глибока борозенка, врiзавшись у лоб, спустилась до
самого перенiсся, а вiд брiв до не? навскiс тягнуться iще двi, мiлкiших.
   Петро тихо скочив iз засторонка.
   - Куди так рано? - з дiйницею йде до корови  Мотря  Iванiвна.  Ранiшнiй
сон свiжить ?? засмаглi прив'ядаючi щоки.
   - Думаю в лiс пройтися. Як припiзнюсь - не турбуйтесь. У лiсi  Петро  з
глибокого тайника,  що  вi?  передосiнньою  прохолодою,  дiста?  обмотаний
плащпалаткою автомат, втиска? диск; гострим недовiрливим поглядом обводить
чорнолiсся. I раптом полегшало, подобрiло на серцi во?на. Вiн оглядав  цей
дивний закуток з  гордовитими  дубами,  широколистими  округлими  кленами,
спiвучими липами, неначе нiколи  не  бачив  лiсу.  Пожадливими,  затяжними
ковтками пив настiй i напитись не мiг, а думки несли його на легких крилах
у тi години, що бiльше не вернуться до нас, тiльки спомином повi? од  них,
як дiвоча хустина у хвилину прощання.
   I  захотiлось  дотягнутись  до  далекого   мiста,   де   покинув   вiн,
пристаркуватий парубок, балакун i романтик, насмiшкувату чорняву  дiвчину,
що мало його з розуму не звела, поки  не  сказала  отих  кiлькох  завiтних
слiв. I пригадалось дитинство, коли  вiн  iз  батьком,  старим  лiсорубом,
гонив мiцно скрученi ужвою плоти по Деснi i Днiпру.
   - На велику рiку виплива?мо, сину, - завжди скидав шапку,  коли  свiтлi
хвилi Десни браталися з темними днiпровими. I вмираючи в дзвiнкiй сосновiй
хатi, батько заповiв йому:
   - На велику рiку випливай, сину. Рiд наш чесний, роботящий не оскверни.
В тому й сила людини, коли совiсть у не? чиста, не осквернена.
   I вiн так ясно побачив перед собою свого батька, що  навiть  здалося  -
вiтер торкнувся його сиво?, гордовито посаджено? на широких плечах голови.
   "Може легше було батькам говорити про широкi рiки, бо й  мiрило  в  них
було вужче, бо й життя ранiше не такими складними i  рiзнобiйними  шляхами
йшло. Та нелегко i ?м було воювати, заробляти обкипiлi кров'ю хрести i  за
Цусiму, i за першу iмперiалiстичну. I невже вiн не  дотягнеться  до  сво??
рiки, хай не бурхливо? та повноводо?, одначе вiрно? i  чисто??"  -  дума?,
мiцнiше стискаючи зброю.
   Шумить чорнолiсся, стишу? його кроки та не може стишити стукiт серця.
   Ще далеко вiд дороги вiн чу?,  як  у  лiсовий  гул  вплiта?ться  iнший,
сердитий, буркiтливий. Сiрим луком вигина?ться шосе, а по ньому пролiтають
мотоцикли, танки, машини, i все чужинське, i все таке, що тiльки  засмучу?
око, затиска? душу тугою i злобою.
   Як довго, до одурiння, тягнеться день. Уже кiлька разiв  хотiв  ударити
по одиноких мотоциклiстах, але  невистачило  смiливостi  застрочити  серед
бiлого дня на битiм шляху.
   "Життя побережи раз, то воно тебе побереже сiм раз",  -  заспокоював  i
виправдовував себе переiнакшеною приказкою i дивився на  шлях  до  рiзкого
болю в очах.
   Надвечiр почало затихати шосе, а коли на дерева налягла  темiнь,  Петро
ближче пiдповз до кювету.
   Пiдiймаючи море пилу, тяжко про?хало кiлька семитонних машин,  а  потiм
з-за повороту вискочила самiтня легкова.
   Прицiлився  i  незчувся,  коли  затрiщав  автомат,  тiльки   тiло   так
затремтiло, неначе всiма кiсточками перелiчувало кожен пострiл.
   Машина на мить зупинилась, потiм очманiло крутнулась вскочила в кювет i
перекинулась, крутячи колесами. Треба було б кинутись до не?, захопити  що
потрiбнi, але Петро мчить а лiс, бiжить, бiжить, для чогось петляючи помiж
деревами. Тепер вiн ясно вiдчува?, наскiльки важче  боротись  одному,  чим
хай з одним, двома товаришами.
   Пройшовши кiлька кiлометрiв, уже може спокiйнiше помiркувати  i  навiть
поглузувати з себе:
   "Це зветься марафонський бiг або дряп без зупину. Проте на перший раз i
це добре".
   Бiля хутора вiн уже зовсiм ожива? i,  ввалюючись  в  клуню,  зi  смiхом
хвалиться Григорi?вi.
   - Як вдарю я з автомата раз, як вдарю я два -  нiмцi  з  машин,  i  хто
куди, як рудi мишi. Прямо тобi марафонський бiг влаштували  або  дряп  без
зупинки.
   - Щасливий ти, - позаздрив Григорiй.
   - Ну, щастя такого  на  нас  обох  з  головою  хватить,  -  великодушно
розщедрився. - Скоро вдвох пiдемо.  Веселiше  буде.  Через  тиждень  вночi
товаришi вирушили лiсами до шосе. Не встигли вони зручно примоститися  мiж
деревами, як з туману забурчав мотор i загорлали п'янi  голоси.  Засапаний
грузовик, збiльшуючись в очах, виклублювався з  вогкого  мороку.  Григорiй
перший ударив по кузовi. Ще мить грубий вiдгомiн пiснi висiв над  стогоном
i стих, роздертий дикими криками.  З  набито?  машини,  топчучи  вбитих  i
поранених, почали вивалюватись солдати. I коли шосе зашипiло  блискавицями
трасуючих куль, Федоренко та Шевчик швидко спустилися в улоговину, побiгли
до хутора.
   - Як марафонський бiг?  -  одхекуючись,  радiсно  запитав  Федоренко  i
здивувався, що не побачив просвiтлення в товариша.
   - Не подоба?ться, - насупився Григорiй.
   - Тiло обм'якло, болить? - сказав з спiвчуттям.
   - Не тiло - душа ни?. Чого це ми повиннi  тiкати,  а  не  вороги  нашi?
Хочу, щоб одно слово "партизан" кидало ?х у лихоманку,  змивало  краску  з
лиця, щоб не спiвали, а стогнали i трусились, ?дучи дорогами.
   - Багато зажадав ти за один раз.
   - Багато чи мало - не знаю, а в зайця не раз доведеться  позичати  нiг,
якщо будемо тiльки вдвох воювати.
   - Тепер i один у полi во?н.
   - Згоден. А коли нас буде сотня,  двi,  три  -  ми  будемо  сво?  права
диктувати цiлим пiдроздiлам, нав'язувати  ?м  бо?  на  маршах,  винищувати
гарнiзони, рвати комунiкацi?, трощи в зародковi ?хню державну машину... Та
тодi стiльки буде роботи, що дух захопить.
   - У мене вже захоплю?, Григорiю, - сказав iз здивованням Федоренко. - Я
думав, слухаючи про  твою  сiм'ю,  що  сумирнiший  ти,  гладенький,  а  ти
колючий, наче йорж.
   - Ти сiм'ю не мiшай з iншими справами. Вона й тепер менi в очах сто?ть.
I поки не провiдаю ?? - не заспокоюся. А бити ворогiв нам треба силою.
   - Де набрати ??? На хуторi не нашкряба?ш.
   - У села треба йти,  через  хуторян  зв'язки  налагоджувати  з  певними
людьми,  що  позалишалися  тут,   пiдпiльникiв   шукати,   з   окруженцями
знайомитися. Тут нам i Мотря Iванiвна, i старий Коваль допоможуть. ? хтось
i з ?хньо? рiднi в селi... Народ як порох, лише iскри треба.
   - Будемо кресати ??, - мiцно  обняв  Федоренко  товариша  i,  коли  той
скривився вiд болю, додав: - Ну, прямо ти  так  покращав...  наче  дiвчина
став.
   - Не завидую тiй дiвчинi, яку  цi  руки  приголублять,  -  потер  плече
Григорiй.



   XX

   Радiсть  перемоги  над  каральною  експедицi?ю   потьмарилася   тяжкими
донесеннями: в районi почалися арешти пiдпiльних працiвникiв.  Тепер  бiля
управ ряснiше заряботiли оголошення гебiтскомiсара i урядового радника, де
кожне до огиди покалiчене,  неписьменне  речення  було  незмiнно  начинено
словом "розстрiл". Полiцаям  за  виявлення  запiдозрених  осiб  i  явочних
квартир щедро видавалися марки, зерно, гас i сiль.
   Отруйний  мiцелiй  державно?  та?мно?  полiцi?  пiд  рiзними   личинами
намагався пробратися до  серцевини  пiдпiлля  i  пiднiмав  над  землею  не
гриби-поганки,  а  шибеницi.  Агенти  гестапо  насамперед  накинулися   на
прилiсовi села, провокуючи найбiльш довiрливих i найбiльш  безпечних  щодо
конспiрацi? пiдпiльникiв. Не оминули вони й хати Мороза.
   Рудоголовий,  весело?  вдачi  Панас  Карпович  саме  обiдав  зi   сво?ю
нахмуреною дружиною. Гризня в сiм'? Морозiв почалася в  першi  днi  вiйни.
Варвара Григорiвна ладна була ?хати на схiд хоч з однi?ю  душею,  а  Панас
Карпович уперся на сво?му:
   - Щоб я сво?  добро  фашистовi  покинув?  Та,  поки  свiта,  такого  не
дiждешся. Тарас Бульба навiть люльку  пошкодував  оддати  ворогам,  хоч  i
полковником був.
   - Тодi  спали  сво?  хазяйство,  за  вiтром  попелом  пусти,  -  рiшуче
настоювала жiнка.
   - Сказилася баба! I язик повернувся таке  сказати...  Хоч  вiн  у  тебе
нiколи впину не зна?, - обурювався Панас Карпович, пiдiймаючи галас на все
подвiр'я. - Дадуть нам два вози - з вискоком по?ду.
   - Може й третього дочека?шся, - презирливо дивилася на ненависне  в  цi
днi обличчя.
   Завзята i говiрка Варвара Григорiвна не побоялась i на людях  осоромити
чоловiка:
   - Мiй Тарас Бульба, видать, спецiального ешелону чека?. Вiн  би  навiть
вiтролом потаскав iз собою, бо на сходi, каже, люди бур'яном  огрiваються,
а в нього органiзм не звик до такого життя. От барсук...
   Коли переодягненi в лахмiття гестапiвцi  зайшли  до  хати  i  попросили
?сти, Панас Карпович зразу ж заметушився бiля печi  й  мисника,  бо  жiнка
тепер так усе метала на стiл, що  миски  вихлюпували  страву,  а  ложки  з
трiском розлiталися по всiй долiвцi.
   Гостi ?ли неохоче. Не сховалося також вiд допитливого ока  хазя?на,  що
з-пiд випадково розстебнуто?  брудно?  гiмнастьорки  одного,  з  полинялим
волоссям, заволоки проглянув чистий бузковий шматочок спiдньо? сорочки.
   "Це такi окруженцi, що будь здоровий",  -  догадався  Мороз,  кружляючи
навколо них, щоб iще вихопити якусь деталь. Навiть не поскупився поставити
на  стiл  пляшку  з  самогоном.  Зав'язалася  по-селянському  обережна,  з
недомовками,  натяками  i  обхiдними   ходами   розмова.   Виявилося,   що
"окруженцi" були з сусiднього району, до вiйни  працювали  бригадирами,  а
тепер дома ?х ледве не арештували, от i шукають собi пристановища.
   Панас  Карпович  довiрливо  похитував  головою,  пiдтакував  i   зрiдка
вставляв ухильнi слiвця; Варвару Григорiвну  ж  так  розжалобив  сумовитий
голосок бiлявого "солдатика", шо й сльоза заблищала  на  вiях.  А  той  ще
бiльше старався,  iнодi  уста  його  пересмикувалися  по-заячому,  надаючи
обличчю вираз уболiвання.
   - Навiть з дiточками не вспiв до ладу попрощатися. Вони ж  у  мене.  як
весняний цвiт, бiленькi обо?, очицi синi, дивись - не надивишся.
   - Таке воно, рiзне i всяке, - невиразно мимрить Мороз. - Так  що  ви  з
рiдного села тiка?те?
   - Тiка?мо, чоловiче добрий.
   - Доводилося торiк бувати у вашому  колгоспi.  Дивилi?ся,  який  у  вас
буйний хмiль росте.
   - Хмiль у нас до неба сяга?...
   "Як  твоя  брехня",  -  продовжу?  в  думцi  Мороз.  Усi  сумнiви  щодо
"окруженцiв" остаточно розвiялись.
   - Кажуть,  партизани  у  ваше  село  навiдуються,  -  обережно  випиту?
бiлявий.
   - Було таке дiло. Нiяк нема спокою людям.
   Варвара Григорiвна злiсно блимнула поглядом на чоловiка:
   - Чому ж ти на схiд не по?хав, коли тобi спокою захотiлося?
   - А чого це я сво? статки мав нiзашо-нiпрощо покидати? Що, я ?х за один
день наживу? Чи може в тебе золотi i срiбнi гори на Уралi лежать?
   - Краще золотих!
   - От не знав.
   - Не треба сперечатися, i так тепер життя гiрше  полину,  -  втихомирю?
подружжя полинялий пройдисвiт. - Багато партизанiв було?
   - Однi говорять - сотня, а iншi в тисячу не вкладають, - хитру? старий.
   - Тисяча?
   - Не знаю, не знаю. За що купив - за те й продаю.  Мо?  дiло  маленьке:
десь бабахнуло, а ти, дiду, пiкiруй з печi в льох. Уже  гулi,  мов  грушi,
обсiли голову. Дiдько його зна?, коли цi стрельбища затихнуть. В  полi  он
картоплю треба копати...
   - Ех, чоловiче добрий, аби  нам  якось  зв'язатися  з  партизанами,  бо
стрiне нагла смерть де-небудь на дорозi - наче й не жив на свiтi.
   - Не штука зв'язатися, а як воно розв'язуватися прийдеться? Не радив би
я вам, хлопцi,  таким  чортовинням  займатися.  Вiйна  -  дiло  непевне  i
мiнливе. Приставайте десь у прийми - i нiяка тобi гайка.
   - Чого ти, старе череп'я, молодих людей з пуття збива?ш? - не витримала
жiнка.
   - Нате й мо? штани в жлукто, - сердиться Мороз - Ораторка! Це  дiло  не
твого  розуму.  Людям  жити  треба,  а  вона  хоче,  щоб  дiти  батька  не
дочекалися. Так я думаю?
   - Та воно трохи й не так, - аж наспiву? бiлявий. - Битися треба.
   - Нiякого в цьому iнтересу не бачу. Партизани в село - нiмцi та полiца?
з села, i навпаки. Б'ються, деруться, "ура" кричать, а я  хочу  заможного,
культурного i нейтрального життя i не ховатися  по  льохах  та  ямах.  Нi,
хлопче, хоч у тебе й гаряча голова, проте одна; як  зрубають  ??,  то  вже
повiк не приросте. Подумай над цим.
   - Ще й скiльки думав. А може хтось ? у вас, що зна?ться з  партизанами?
Щоб помiг нам...
   - Хто б це мiг бути? - наморщив лоба Мороз.
   - Подумайте, подумайте, Панасе Карповичу, - ласкаво просить бiлявий.
   - Може хто з молодших? - пiдказу? жiнка  i  аж  непоко?ться,  так  хоче
висловити сво? догадки.
   - А що ж, я про старих шкарбанiв,  якi  навiть  з  печi  не  пiкiрують,
думаю? - обрива? ?? чоловiк. - I помовч ти хоч при людях... Кум  Денис  не
того?..
   - Хто його зна. Пiди - пiдметки не прочовга?ш.
   - Як воно? - запиту? бiлявого.
   - Пiдiть. Тiльки обережно з ним,  не  налякайте.  Попросiть,  хай  сюди
прийде.
   - I не подума?, бо чарки бiльше нема.
   - А ви купiть. У мене ? дещиця, - витяга? новенькi грошi.
   - Оце друге дiло, - радi? старий, пильно розглядаючи чистенькi папiрцi,
а жiнка насуплю?ться.
   Надворi  погожа  передосiння  днина.   Колива?ться   виткане   золотими
прожилками повiтря, на широкiм пляжi городу вигрiваються череватi гарбузи,
далi, мов замiноване поле, - квадрат приземкувато? зеленоголово?  капусти.
Чiпляючись за гудиння, Панас Карпович поспiша? до  центра  села.  Вибравши
часинку, щоб його нiхто не побачив, захеканий  i  переляканий,  вбiга?  на
забур'янене подвiр'я полiцi?.
   - Куди прешся? - зупиня? вартовий.
   - Попрешся, коли в хатi партизани товчуться.
   - Партизани?! - блiдне полiцай  i  влiта?  в  дiм.  З  будинку  неохоче
виходить старший полiцай, очi хитрувато. дивляться на Панаса Карповича.
   - Перелякався?
   - А то нi? Вся середина колотиться i прямо розповза?ться, наче кисiль.
   Полiцай смi?ться i ста? у войовничу позу.
   "Як би ти постояв, аби то справжнi партизани були?"  -  прикида?  Панас
Карпович.
   - Скiльки ж ?х у тебе?
   - Дво?.
   - Озбро?нi?
   - Нiчого не показували. Може щось i ? в кишенi. Ось грона горiлку дали.
Кому ?х вручити?
   - Давай менi. Пiдеш з нами?
   - Нехай бог боронить, щоб убили! Я за нейтралiтет.
   Полiца? регочуть.
   Вночi Панаса Карповича  розбудило  голосiння.  Варвара  Григорiвна  так
побивалася, наче в хатi лежав покiйник. Такого плачу ще  не  чув  чоловiк.
Тихо пiдiйшов до дружини,  бажаючи  заспоко?ти  ??,  але  та  ще  сильнiше
розридалася,  вiдкидаючи  од  себе  натрудженi,  невмiлi  на  ласку   руки
чоловiка.
   - Iди, згинь, проклятий... Тридцять рокiв прожити  i  не  знати,  що  з
запроданцем живеш... Дiточки мо?, дiти... До  яко?  ми  ганьби  дожили,  -
поiменно кликала до  себе  всiх  синiв-фронтовикiв  i  проклинала  ?хнього
батька.
   Слова тяжко? образи обпекли чоловiка,  перехопили  подих.  Покректуючи,
болiсно морщачись, пiшов до лiжка, але вже не мiг заснути до самого ранку.
   Через кiлька днiв до хати Мороза  заглянув  новий  агент  гестапо.  Вiн
показав йому  документи,  подякував  за  допомогу  укра?нськiй  сувереннiй
державi i запропонував працювати iнформатором гестапо.
   - Дайте менi спокiй. Я нейтральний дiд, - рiшуче запротестував Мороз.
   - Були нейтральними,  -  смiючися,  поправив  гестапiвець.  -  Якщо  не
погодитеся спiвробiтничати з нами - все село знатиме про ваш донос,  а  ця
слава не дуже декому потрiбна, - виразно поглянув на Панаса  Карповича.  -
Ми, як бачите,  секрети  умi?мо  зберiгати.  Навiть  ваша  жiнка  мовчить.
Подумайте, пане Морозе. Я через пару денькiв навiдуюся до вас. Заздалегiдь
вдячний вам.
   Цi?? ж ночi Панас Карпович повiдомив пiдпiльний райком  про  розмову  з
гестапiвцем.
   - Поламайтесь, поторгуйтеся для виду i починайте працювати, - така була
вiдповiдь пiдпiльного райкому.
   Пiсля часткового провалу пiдпiлля райком блискавично вжив усiх заходiв,
щоб не допустити жодного чоловiка на виявленi явочнi  квартири,  а  людей,
якi  залишилися  без  зв'язку,  забрати  до  партизанського  загону.  Усiх
пiдпiльникiв було noiнформовано про новi методи гестапiвських провокацiй i
строго наказано дотримуватися правил конспiрацi?.
   I даремно гестапiвськi засiдки днi  i  ночi  стерегли  опустiлi  явочнi
квартири: нiхто не з'являвся до них. Досвiдчений, з  великою  практикою  в
окупованих ?вропейських державах,  начальник  гестапо  запiзно  i  не  без
здивовання виявив, що в його руках, замiсть привабливого клубка, залишився
тiльки шматок обiрвано? нитки. Це пробудило в  Макса  Гехтмана  спортивний
iнтерес, i вiн сам з'явився на деякий час iз гебiта в крайс. Але вся  його
вигадливiсть, захоплюючи агентiв гестапо сво?ю новизною, зникла тут,  наче
в безоднi. I Макс Гехтман з лютi, не покидаючи шукати  оригiнальнi  шляхи,
поки мусив задовольнитися самим найшаблоннiшим: катуванням ув'язнених.
   А пiдпiльний райком так само щоденно отримував повiдомлення про  роботу
мiста i сiл. Керував нею, знав, що робиться в комендатурi,  в  полiцi?,  в
сiльськогосподарського  керiвника,  на  зсипних   пунктах   i   навiть   в
новоспеченiй тюрмi; вона, ще не обведена колючим дротом  i  вишками,  була
взята пiд особливий нагляд.
   Через деякий  час  на  засiданнi  пiдпiльного  райкому  затверджувалась
вiдозва до населення району. Пiсля цього Генадiй  Новиков  показав  членам
бюро  план  в'язницi,  восковий  злiпок   ключiв   i   проiнформував   про
розташування караулiв. Також коротко зупинився на останньому розпорядженнi
головного суддi про поголовнi розстрiли в тюрмах i концтаборах.
   Перше слово  взяв  Вiктор  Снiженко.  Вiн  гаряче  пiдтримав  секретаря
райпарткому i запропонував смiливий план нападу на в'язницю.
   Пiдпiльний райком вирiшив якнайскорше визволити з тюрми пiдпiльникiв  i
всiх радянських, людей. Пiсля засiдання  обидвi  ухвали  i  запротоколював
Генадiй Новиков кiлькома шифрованими словами.



   XXI

   До  будинку  вiйськово?  комендатури  пiдкотила  невелика,   землистого
кольору  машина.  З  не?,  скоцюрбившись,  вилiз  пiдтягнутий  слiдчий   в
особливих справах. Погляд в нього втомлений, очнi западини  -  прив'ялi  i
синi, мов зачервивленi листки дикого винограду. Пану  слiдчому  навiть  не
снилося, що на привабному i та?мничому сходi  буде  стiльки  кропiтко?  та
небезпечно? роботи.
   - Пане оберлейтенанте, - зразу звернувся до вiйськового  коменданта,  -
до вас ?де гер обергрупенфюрер.
   - Що непоко?ть пана обергрупенфюрера?
   - Партизани i продовольчий хаос. Населення вашого  крайса  недозволенно
обжира?ться, допомага? партизанам, а не третьому райховi. Для чого ми тодi
так старанно органiзовували економiчний штаб сходу?..
   Оберлейтенант,  стримуючи  невдоволення,  уважно   вислухав   слiдчого,
пiдiйшов до телефону. Незабаром  бiля  ворiт  комендатури  одною  шеренгою
виструнчилися слiдчий в особливих справах, оберлейтенант, начальник загону
полiцi? СД, начальник охоронно?  роти,  начальник  укра?нсько?  допомiчно?
полiцi?, крайсляндвiрт та бургомiстр.
   Двором до самого ганку простягнулися  рiзнобарвнi  награбованi  килими,
притрушенi  свiжозiрваними  жоржинами,  айстрами   i   петунiями   -   пан
обергрупенфюрер не раз  пiдкреслював,  що  килими,  квiти  i  кон'як  його
слабiсть. Син невдахи бакалавра, вiн з юних рокiв пiд щоденне  батькiвське
гудiння мрiяв стати тiльки бактерiологом, i  тiльки  вiдомим.  Кiлькома  з
потугою визубреними цитатами з старо? мiкрографi? вiн не  раз,  на  потiху
люблячим батькам, козиряв у колi гостей, i тi захоплено  пророкували  йому
славу Отто i Мунтера, не знаючи, що Карл Фiшер тодi вже в пiдметки собi не
взяв би дослiдникiв бактерiофага. Карл Фiшер мрiяв лише про свiтову славу.
Однак через деякий час  виявилося,  що  у  колишнього  вундеркiнда  чогось
невистачало, щоб вiддати життя розшуковi рiзних грибкiв  та  протеозiв,  i
вiн вiддав його кримiнальному розшуку; виявилося, що лампа в  тисячу  ват,
пiдведена  до  очей  пiдсудного,  яснiше  освiтлю?   муки   людини,   анiж
найпотужнiший мiкроскоп освiтлю? якогось  мiнливого  мiкроорганiзма.  Така
кар'?ра не зовсiм сподобалася старому Фiшеру, але син йому  швидко  довiв,
що карний розшук у гiтлерiвськiй Нiмеччинi  ширше,  нiж  наука,  вiдкрива?
шляхи до слави. На здiбностi Карла Фiшера звернули увагу, вiдкомандирували
його  в  розпорядження  та?мно?  державно?   полiцi?.   Так   Фiшер   став
перспективним i красномовним комiсаром гестапо, орудуючи витонченою наукою
катувань i еластичною сумiшшю цитат  фюрера,  папи,  Нiцше,  а  iнодi,  за
старою звичкою,  i  висловами  бактерiологiв.  Пiсля  капiтуляцi?  Францi?
комiсар гестапо Фiшер отриму? хрест "за во?ннi заслуги". А  ще  через  два
мiсяцi, зразу  ж  пiсля  фульдiвсько?  конференцi?  нiмецьких  католицьких
епiскопiв, ста? обергрупенфюрером...
   З-за рогу вискочила машина з  охоронцями