спадали
бiлокорi берези, без вiтру шумiв полохливий лист на осиках.
   З  неприхованою  цiкавiстю  оглядав  Андрiй  лiсову  красу,   обминаючи
прогалини, засiянi просом, пшеницями, яблуневi сади,  огородженi  воринами
або просто обсадженi вишняком i черешнею.
   Ледве помiтною стежкою вийшли на пасiку. По травi i в блакитi синяка та
фацелi?  довгими  рядами  бiгли   червонi   вулики.   Бiля   контрольного,
навпочепки, сидiв старий Марко Синиця, курникаючи пiд нiс якусь пiсню.
   Найменша  дочка   його,   Соломiя,   студентка   сiльськогосподарського
iнституту, пiдвiвши  голову,  пильно  оглядала  обсипану  плодами  яблуню.
Знаючи,  як  його  любить  бiлоголовий  Марко   Григирович,   Андрiй,   не
здоровкаючись, зразу ж гукнув:
   Дiду, дайте меду!
   Якого тобi, вражий сину? - пiдводячись, поздоровкався з Дмитром.
   - Щiльникового.
   - Зараз не можна меду ?сти.
   - Чому, дiду?
   -  Чому?  Язик  як  цурпалок  стане.  Спухне,  -  промовив  безперечно,
стримуючи осмiх в розкiшнiй сивiй, аж позеленiлiй бродi.
   - Ой, дiду, а самi просили, щоб на пасiку прийшов.
   - Так то ж щоб прочитав менi, старому, яку книжку,  розповiв  про  сво?
одноманiтнi оцiнки. I тепер вони в тебе не змiнились?
   - Не змiнились, дiду.
   - Все п'ятiрки?
   - П'ятiрки.
   - А б'?шся теж на п'ять?
   - Всяко бува?, дiду.
   - Соломi?, принеси гостям свiженького.
   - Зараз, тату, - майнули мiж деревами двi чорних коси i син? плаття.
   - Не треба, Марку Григоровичу. В нас i свого хватить.
   - Як так - не треба? На пасiцi бути i меду не попо?сти?  Ти  що,  мене,
старого, зобидити хочеш?
   -Та нам на Городище треба попасти, не близький свiт.
   - Успi?ш iще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають?  Вiйною
пахне, кажуть? Чи то перемелеться?
   - Хто його зна, - неохоче вiдповiв.
   Отут, в лiсах, в зеленому i блакитному свiтi, наповненому спiвом птахiв
i бджiл, не хотiлося зараз думати про страхiття, що висувалось iз  далеких
кра?в.
   - Проклятий отой  фашист.  Товчеться,  товчеться  по  свiту,  як  Марко
Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде?  Як  дума?ш?..  А  ти
зна?ш - i в наших лiсах якась лиха година воду каламутить. Я разiв зо  два
чужих людей здалеку бачив. Не мiшало б облаву зробити.
   - Дмитре Тимофiйовичу, погляньте на нашу яблуню, - пiдбiгла Соломiя.
   Смагляве обличчя було ясне й щасливе,  як  бува?  в  пору  безтурботно?
юностi, коли  свiтлi  надi?  скрiзь  стелять  добрi  шляхи.  Була  дiвчина
середнього зросту, високогруда  i  гнучка,  мов  лозина.  У  кожному  русi
вчувалася пружнiсть i сила.
   "Яку доньку викохав у лiсах. Очi  аж  свiтяться  розумом".  -  мимоволi
задивився на дiвчину, пригадуючи, що вже про не?, про ?? працю в саду i на
пасiцi тепло писалося в газетi. Обережно пiшов помiж вуликами  до  яблунi.
Молода крона аж угиналася вiд плодiв, на яких пробивалися  першi  промiнцi
рум'янцю.
   - Це такi яблука в червнi? - здивувався, торкаючись  рукою  до  чистого
стовбура.
   - А  вона  дума?  виростити  яблука,  мов  кавуни,  -  обiзвався  Марко
Григорович.
   - Нi, трохи меншi, - серйозно вiдповiла Соломiя. - А от  якiсть  кавуна
не завадило б прищепити плодовим деревам.
   - Яку саме? - недовiрливо запитав Дмитро.
   - Щоб вони цвiли i плодоносили кiлька разiв, до самого морозу.
   - I це можливо?
   - Можливо, Дмитро Тимофiйовичу. Наука не зна? слово "крапка".
   "Селянськi дiти", - згадав твiр Некрасова i усмiхнувся сам собi.
   "Селянськi дiти", - як  музика  обiзвалися  схвильованi  думки,  широко
розкриваючи новий свiт. Прислухався  до  них,  мов  до  свого  весiлля,  i
добрiв, i радiв, дивлячися то на Соломiю, то на Андрiя.
   Дiвчина з подивом бачила, як мiнилося обличчя Дмитра.
   "Ех ти... маленька, -  подумав,  нiби  про  свою  доньку.  -  Селянська
дитина... А в iнститутi вчишся, готу?шся науковим  працiвником  стати.  Ти
розумi?ш, що  це  значить?  Певно  i  не  розумi?ш,  бо  це  тобi  звичним
зда?ться".
   - Дмитре Тимофiйовичу, що ви подумали? - червонiючи, запитала Соломiя.
   - Багато чого... Про державу нашу. Як пiдносить вона нас.  Розумi?ш,  -
наче матiр дiтей на руках.
   - Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофiйовичу. Навiть не  думала,  що  ви
такий... лiричний.
   - Прямо не бригадир, а типова... лiрика.
   Обо? розсмiялися.
   - Нi, Дмитре Тимофiйовичу, то ви сильно передали... Скажiть:  у  вас  ?
таке вiдчуття, що нашi люди - рiдня вам?
   - Це ти теж хороше... Велика рiдня, - задумався.
   - Вiрно -  велика  рiдня!  Не  раз,  бува?,  iдеш  мiстом;  рiки  людей
протiкають, а тобi зда?ться - всi вони тво? друзi, всiх ти ?х зна?ш. I  ще
краще жити i працювати хочеться. I, правда, це анiтрохи не дивно!
   Повна i чиста довiра якось зразу по?днала лiтнього чоловiка  з  повiвом
само? юностi. Як до пота?мних найкращих сво?х думок, дослухався Дмитро  до
мелодiйного голосу Соломi?. Було при?мно, що багато ?? юних поривiв  також
жили i в його серцi; було хороше, що з кожним новим словом  дiвчина  стала
ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою  хотiлося  бачити
молодiсть.
   Селянська дитина... Як це вузько. Та таку дiвчину i всьому  свiтовi  не
соромно показати... Нi, це не селянська - це наша, радянська дочка.
   - А ти не бо?шся тут, в лiсах, жити? -  запитав,  коли  попрямували  до
хати.
   - Чого менi боятись? - здивувалася. - Дробовики ? i в мене, i в батька.
Вовкiв завжди одженемо.
   - Стрiляти вмi?ш?
   - В лiсi жити  й  не  вмiть,  -  засмiялась,  блиснувши  двома  рядками
слiпучих зубiв. - Торiк iз батьком двох вовкiв убили. А в  Городищi,  бiля
Бiлого озера, на виводок напали. Спiймали його.
   - Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збива?. Я ?? на генерала  б
учив: як почне командувати та коверзувати мною  -  хоч  iз  пасiки  тiкай.
Тiльки й спокою, поки в тому iнститутi вчиться. А при?де -  i  почне  тобi
сво? порядки заводити. Словом, доп'яв собi помiчницю, як отой  грець  дуду
на свою бiду.
   - Так проженiть мене з пасiки, - осмiхнулася дiвчина.
   - Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось замiж вийдеш,  що  батько
на весiллi й чарки не вип'?. Хай краще вже сюди на пасiку ходить. Може хоч
бджоли добре покусають.
   Тiльки темними очима повела дiвчина i пригасила усмiх вiями.
   I добрий спомин, i чисту радiсть залиша? в душi оцей  вiддалений  куток
його рiдного колгоспу, оце оновлене яблуневе привiлля з червоними вуликами
на лискучих травах, з сивим балакучим  дiдом  i  молодою  дiвчиною,  що  з
розумним, трохи насмiшкуватим виразом прислуха?ться до батька...
   Високо пiднялося до  неба  спiвуче  чорнолiсся,  могутн?  i  рiдне,  як
материна пiсня, як вiрна дiвоча ласка.
   Уже й стежки нема, тiльки зелено знизу, тiльки блакитно вгорi.
   А вiн iде зi сво?м сином  цим  ясним  свiтом  до  Городища,  де  колись
партизани били ворогiв  революцi?.  Може  в  Городищi  Лежать  костi  його
предкiв, що боронили вольну волю i за життя - життя вiддали.
   Розступилася велична  брама  столiтнiх  дубiв,  i  перед  ним  вигнувсь
окра?ць  глибокого  несходимого  яру.  Кiлькома  поверхами  пiдiймались  у
величезнiй улоговинi молодi дерева i чагарники,  перемежованi  озерцями  i
болотами.
   - Тату! - схопив батька за руку Андрiй. - Хтось у гущавинi прича?вся.
   З несподiванки йокнуло серце. Справдi, внизу, в  заростях  широколисто?
вiльшини прича?лась людина; чорним обаполом  втиснулась  вона  в  соковиту
зелень.
   Не розмiрковуючи для  чого,  петляючи  мiж  деревами,  Дмитро  великими
кроками спуска?ться вниз. Невiдомий зника? в чагарнику.
   "Еге, чого б йому тiкати?" - пробуджу?ться пiдозра, пригадуються  слова
Марка Григоровича, i Дмитро зрива? з плеч дробовика.  Невiдомий  проскаку?
мiж тонкими деревцями i знову зника? в рухливiй заростi.
   - Стiй! - злякано стриба? яром луна  i  дзвiнко  б'?  десь  угорi  бiля
дубiв.
   У вiдповiдь луна? сухий пострiл; куля свистить над головою Дмитра.
   "Он як!" - аж гуде мiцне тiло.
   Забувши про все на свiтi, зрiза? вiн прямою лiнi?ю хистку  вiддаль,  не
випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить мiж деревами.  Знову  луна?
пострiл, але тiло сповнене несхигною певнiстю, що кулi не  вiзьмуть  його.
Чим  бiльше  зменшу?ться  вiддаль,  тим  частiше  лунають  пострiли.  Кулi
зривають листя i кору з дерев, чмокають в болотi, але не зачiпають Дмитра.
   - Стiй! - пiдводить дробовик. I в цей час рiзкий бiль обпiка? йому ногу
вище колiна.
   "Брешеш, не втечеш!" - схитнувшись, спуска? курок - i  невiдомий  пада?
лицем на землю, але зразу ж почина? повзти в чагарник.
   Зопалу Дмитро бiжить за ним ще  трохи,  але  пада?  в  траву  i  руками
схоплю?ться за ногу.
   Кров темними плямами виступа? на штанях, червонить  йому  чорнi  великi
руки, процiджу?ться крiзь щiлини  пальцiв.  Перемагаючи  бiль,  вiн  боком
повзе за невiдомим. В цей час насупроти нього затрiщали кулi.
   "Напевно, iнший, напарник, спiшить на виручку", - впива?ться  руками  в
рушницю.
   Розводяться кущi. Ще мить - вiн опустить курок. I раптом з острахом, аж
заскреготiвши зубами,  обливаючись  потом,  безсило  випуска?  рушницю  на
землю: в кущах зупинився Андрiй з пiстолем у руцi.
   - Тату! - бiльше нiчого не промовля?, бiжить  i  опуска?ться  на  землю
бiля батька, - очi хлопця поширились i,  зда?ться,  аж  задимiлись  великi
синюватi бiлки.
   - Як же ти мене налякав. Ще хвилька i я... Де той? Утiк?
   Нi, я зв'язав йому руки ремiнцем... Усю спину  дробом  зрешетили.  Кров
так i юшить, - насторожено сто?ть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.
   Зв'язав? - довго дивиться на сина.
   Ой, що з вами? - тiльки тепер побачив кров i припав i батька.
   - Нiчого, синку, покажи  дорогу  до  того.  Андрiй,  повертаючись,  iде
попереду, але плечi його раз у в починають дрижати - вiн бачить, як батько
кривавить лист i траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.
   На  прим'ятiй  травi  куцьорбиться  чоловiк.  Великi   темносiрi   очi,
перекривленi  болем  i  злобою,  впиваються  в  Дмитра.  Голова   вiдомого
продовгувата; пiдборiддя рiзко випнуте,  клинцювате  i  заляпане  болотом;
уста стиснутi в тонку бiлу смужку.
   3  полегшенням  зiтхнув  Дмитро,  вдивляючись  в  злобно   пересмикнуте
обличчя: розвiявся сумнiв, що кiлька разiв холодив його - а  може  даремне
пролилася кров.
   - Бiжи, Андрiю, до Марка Григоровича. Хай  запряга?  коня  i  при?жджа?
сюди. Не заблудиш?
   - Нi. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.
   - Я сам. Бiжи скорiше. Бiжи, сину!
   - Стогнучи, звива?ться на землi невiдомий.
   - Нiчого, не здохнеш, - злiсно слiдку? за побiлiлим  обличчям,  на  яке
спада? рiденький, пiтний чуб кольору перегнилого лика.
   Дмитро ножем розрiзу? штанину бiля рани i почина? перев'язувати ??.

   * * *

   Хтось схиля?ться до нього. Вiн вiдчува?  це,  не  розплющуючи  очей,  -
тiльки по тому, як згустилась темiнь над ним.
   Куди ж вiн  пливе?  Щемить  серце,  млосний  перестук  перекочу?ться  в
головi, i все тiло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують  розпеченi
обручi. Ще неясно вi? над ним широкими крилами  свiт,  i  в  ньому  Дмитро
ловить то до болю знайоме курликання журавлiв, то якесь слово,  значиме  i
та?мниче, то признаний форкiт коня, то змiну  теплих  струмкiв,  то  повiв
розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вiтер в привiллi,  i
щось нове виплива? - тiльки напружити пам'ять i вловиш його.
   I раптом  високо-високо  над  ним  розкинулась  темносиня  рiчка.  Вона
звива?ться в темних берегах, невеличкими озерцями просвiчу?ться  осторонь,
перелива?ться м'яким сяйвом великих зiрок. То  Чумацький  Шлях  пливе  над
ним, роздiляючись на двi дороги.
   Тихo шумлять розлогi дерева. Часом на чорному тлi рiзне  око  тендiтний
стовбур берези, i знову перехиту?ться рiчка, глибинна, спокiйна. Курличуть
колеса.  Ось  шина  ударила  в  корiнь,  забряжчали  орчики,  бiль  терпко
обiзвався в нозi. Двi голови нахиляються до нього, i вiн скорiше  вiдчува?
нiж пiзна? Андрiя i Соломiю.
   - Дмитре  Тимофiйовичу,  ми  вас  на  нiч  в  нашiй  хатi  залишимо,  -
торка?ться дiвоча рука його руки.
   I вiн заплющу? очi, сповнений якимсь новим  почуттям,  почуттям,  що  в
його життi трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, вiн житиме! Нi, не те,
не те. Вiн добре дiло зробив. А люди, якi ж люди з ним...  Соломiя,  Марко
Григорович,  Андрiй...  Все  ста?   незвично   хорошим,   i   чуже   життя
розстеля?ться так само близько, як i сво?. Вiн хоче навпомацки найти  руку
Андрiя i не знаходить. Син! Дванадцять рокiв, а вiн  бiжить  на  помiч.  I
пострiли не спинили.
   - Андрiю!
   - Що, тату? - нахиля?ться до нього, обдаючи переривчастим подихом.
   - У село по?деш, тiльки маму, бабу не перелякай. То у мене кровi багато
витекло.
   - Гаразд, тату. Довеземо до Марка  Григоровича  i  я  -  верхи  додому.
Болить у вас?..
   Широкий гул м'яко сповива? Дмитра. У його життi сталися новi подi?. Хай
нiхто не зна? про них, тiльки його серце - i  це  вже  добре.  I  поки  що
сильне почуття, що радiсно зв'язу? його з усi?ю кра?ною, з  усiма  рiдними
людьми, перемага? чуття  болю.  Проте  згодом  воно  знову  пiдкрада?ться,
вогнем налива? тiло,  стиску?  серце;  тяжко  вiддаля?ться  небесна  рiка,
плямами розтiка?ться, тiльки  шум,  невловимий,  тривожний,  все  плеще  i
плеще, неначе невсипущий колос...
   У хатi бiля  нього  сидить  Соломiя,  але  Дмитро  настороженим  слухом
вiдчува? присутнiсть ще яко?сь людини.
   - Тут хтось ??
   - Це Степанида Сергi?нко, моя подруга.
   -  Ми  будемо  доглядати  вас,  Дмитре  Тимофiйовичу,  -  з   просвiтку
напiвпрочинених дверей насува?ться чорна брила i зупиня?ться бiля Соломi?.
   - Завдав людям клопоту,  -  щиро  жалку?  i  виразно  пригаду?  завзяту
Степаниду, студентку унiверситету.
   Млосно шумить в головi, така слабiсть у всьому тiлi, що навiть дивитися
тяжко на блищик зорi, яка тремтить i тремтить у невеличкому шматку неба.
   - Що ви, Дмитре Тимофiйовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна  сказати,
життя не шкодували, - гаряче заговорила Степанида. - Коли б  я  Могла  вам
чим пособити, коли б я могла ваш бiль перетерпiти...
   I добре Дмитровi слухати схвильоване слово дiвчини, хоча не  забува?  з
насмiшкуватим спiвчуттям вiдмiтити: м'яко говорiть, а характеру твердого -
не в батька вдалася.
   Свiтанком при?хали Югина, мати, Андрiй i лiкар.
   - Дмитре! - припала жiнка до чоловiка i не  могла  одiрватись,  обдаючи
його сльозами i гарячим диханням.
   - Хоч би людей постидалась, - спробував оджартуватись. -  I  не  вмивай
мене сльозами. Ну, не треба, Югино.
   - Через мiсяць брикатиме ваш вояка, - вiдповiв пiсля  перев'язки  лiкар
на нiме запитання Докi?. - Кiсть не зачеплена.
   - I то вже гаразд, - зiтхнула мати, ?? запалi очi  просвiтилися  вогким
блиском.
   I знову гойдалась перед ним просвiтлена рiка, а  потiм  рознилась  вона
безмежним морем; росистий житнiй та пшеничний колос перехитувалися з  ниви
до нього, шукали рук його, i невимовно добре  було  ?хати  сво?ми  рiдними
полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка порiднена якоюсь згадкою чи то
дитинства, чи то юностi, чи уже середнiх рокiв, коли на скронях  починають
срiблитися першi ниточки.
   I нi разу Дмитровi  не  подумалось  про  недалеке  майбутн?,  що  тепер
пiдiйшло впритул до нього, нi разу  не  подумалось  про  той  лихий  дикий
корiнь, що викинув  свою  ядучу  ворсину  в  несходимий  яр,  нi  разу  не
подумалось, що цим пострiлом обривалось  його  мирне  хлiборобське  життя.
Нове почуття полонило його, давало яснiсть  думкам,  як  сонце  да?  тепло
багатiй нивi. I як нiколи, тягнуло тепер  Дмитра  в  поля,  до  людей,  до
працi.  Тому  й  лежали  поруч  iз  лiками  безостi  й  остистi   колоски,
розповiдаючи про тi дива, що робились без нього на ланах.
   Третього дня, коли вiн лежав пiсля перев'язки на високому лiжку, в хату
вбiгла Ольга:
   - Таточку, до нас дядя Iван Васильович на машинi при?хав i  знову  менi
книгу привiз. Дивiться!
   Пригинаючись у дверях, увiйшов Кошовий.
   - Добридень, бригадире. Як здоров'я? - пiдiйшов до  лiжка  i  поцiлував
Дмитра. - Велику птицю спiймав, Дмитре Тимофiйовичу. За ?? польотом  давно
слiдкували.  Бiльшовицька  подяка  тобi.  Одужуй   скорiше.   Що   колоски
розповiдають? - усмiхнувся i присiв у головах.
   - Рiзнi новини розповiдають.  Перехресний  спосiб  сiвби  пораду?  нас,
Iване Васильовичу.
   - Марiя Опанасенко тобi привiт i найкращi  побажання  Передавала,  а  в
Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.
   - Що вiн тепер робить?
   - Новi гатунки жита виводить. Захопив собi таку  площу,  що  на  нiй  i
дослiдна станцiя вмiстилася б.
   - Цей захопить. На рибалку не ?здили?
   - Нiяк не зберусь. З тобою хотiлося...
   - По?демо, Iване Васильовичу. Одне мiсце я таке намiтив.
   - Знову цiлу нiч протрима?ш на водi?
   - Цiлу нiч, - i захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забува? за рану.



   III

   - Ти чого?
   Вiн прокида?ться вiд знайомого ласкавого дотику невеликих пальцiв,  вiд
повiву гарячих краплин, що падають йому  на  щоки.  I  раптом  з  острахом
пiдводиться з постелi.
   Очi в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрi
вi?, тремтять нервово, швидко;  здригаються  щоки,  нерiвно  перекочу?ться
пiдборiддя. Вона мовчазно охопила руками його шию i  обличчям  притулилась
до шорстко?, заросло? щоки. Сльозина пада? Дмитровi  в  очну  западину.  I
куточок його ока почина? часто пересмикуватися.
   - Ти чого? - перепиту?, i самому ста? моторошно  вiд  власного  голосу.
Бiль почина? пiдбирати ногу, пiдводити вгору.
   Тиша.
   На вiкнах погасло сонячне промiння. I настороженими .тiнями налива?ться
хата, немов перед бурею.
   Зашумiв надворi вишняк, i вже не було у вiкнах  зеленого  i  блакитного
свiту - тiльки сиза мла звужувала день. Дмитро вiдчува?, як на його грудях
швидко б'?ться серце дружини, i терпляче жде, поки вона заспоко?ться.
   В просвiтку мiж двома вишнями бачить: вулицею  поволi  iдуть  жiнки  та
чоловiки; споважнiли зразу дiти, i по ходi, по  обрису  людей,  чiткому  i
незвичному, вiн розумi?, що трапилося щось неповторне, страшне.
   - Вiйна? - впива?ться в голубi блискучi озерця.
   - Вiйна! Фашист напав. - Ще  мiцнiше  припада?  до  нього,  ще  мiцнiше
затиска? його шию теплими руками.
   Бiльше не треба слiв, бiльше не бачить вiн нi  блакитного  погляду,  нi
само? Югини. Може вона тепер вiдiйшла вiд нього? Нi, певне злилася з ним в
?диному подиху. Отi радiснi, невловимi хвилi, що  цими  днями  переповнили
його душу, раптом обриваються, i холод просочу?ться аж до мозку.
   "Вiйна!  Яка  ж  вона?"  -  уявля?  розпливчастi  тьмянi  картини,   що
заворушилися десь бiля обрiю.
   Бачить ?х по-сво?му, як бачить хлiбороб, що викохав щедру  ниву  не  на
радiсть, а може на поталу.
   Який урожай  у  цьому  роцi!  Найстарiшi  люди  не  пам'ятають  такого.
Оновлена земля, наче з глибин сво?х, пiдняла могутню сiлу, i закрасувалися
жита, вищi росту людського; в садах дерева  ломилися  вiд  буйного  плоду,
пасiчники нiколи не брали таких узяткiв.  I  цю  землю,  родючу  i  добру,
пригасить, запечалить повiв вiйни...
   Бачив на полi бою, як злобне залiзо розорювало ниви; не сонячнi  вiнки,
а пожежi клубилися в небi, i  не  радiсним  перепочинком  чи  турботою,  а
кривавим трудом i вiчним спочинком вiяло з нахмурених ланiв.
   Як багато того дня промайнуло картин - одна сумнiша за  другу.  I  хiба
вiн мiг знати, що ця вiйна буде  страшнiша  за  всяку  картину,  яку  може
породити людська уява.
   - Дмитре, що ж ми будемо робити?
   - Що? Воювати будемо з фашистами, Батькiвщину боронити.  До  останнього
подиху захищати, Югино.
   - Правда, мiй любий... А як же ти?
   - Вилiкуюсь - i на фронт. Не буду коло тво?? спiдницi сидiти. - I зразу
ж подумав, що дружина може його гiркий жарт прийняти за  докiр;  та  вона,
видно,  так  i  зрозумiла,  бо,  приглушивши  зiтхання,  мовчки  з   жалем
подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Вiн довго
вiдшукував потрiбне слово, щоб зм'якшити свiй докiр, та не змiг  вiдшукати
i, непомiтно, забуваючи за дружину, знову перенiсся думками в оту невiдому
далечiнь, що i йому десь готувала сво? мiсце i долю.
   У хату увiйшли Докiя i Андрiй. Обличчя матерi  було  чорне,  як  нiч  -
глибокою темiнню вiяли запалi скорботнi очi, ряснi зморшки, уста.
   "Як може зразу змiнитись людина", - перевiв погляд на Андрiя, що  стояв
бiля дверей, стрункий, задуманий, бiлявий, ще бiльше вiдтiняючи згорьоване
обличчя Докi?.
   - Де Ольга? - йому хотiлося в цю хвилину бачити всю сiм'ю. Югина вийшла
з хати i незабаром повернулася з дочкою. Тихо пiдiйшла дiвчина до батька i
стала, похнюпившись, коло лiжка.
   - Ти чого, донечко?
   Двi волошки глянули на нього i знову сховались пiд темними вiями.
   Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря,  неначе  прощаючись  з
ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив:
   - Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не  за  нами  одними
прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала  над
вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. - I замовк  -  нехватило  слiв.  Щось
стиснуло йому горло i, охоплений думками,  згадками,  не  мiг  умiстити  в
серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче.



   IV

   Похмурнiло навколо в цi днi.
   Проводжали  жiнки  чоловiкiв,  матерi  -  синiв,  виряджали  рiдних  та
кревних; дитячими  ручками,  дiвочими  устами  прощалось  село  зi  сво?ми
синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли  пiшки  аж  до  чорнолiсся,
глибинним зором оглядали тi простори, що  лягли  з  роками  як  найдорожчi
скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме - битись  за  цi  простори,
життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю  без
кровi.
   Не одно? вдачi, не одно? волi та сили  були.  Та  буйна  молодiсть,  як
яблуневий цвiт, першою  прощалась  з  рiднею.  Пройшли  довгими  вулицями,
завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися
виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не ?м iти на вiйну, вони
ж найбiльше розхвалювали сво?х братiв та родичiв.
   За  селом,  як  по  командi,  юнаки  вскочили  на   машини,   обнялись,
переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiва?ться у життi,  широко
розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у сво?й силi  i
принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого
неба. Ще не  встигли  молодi  баси  грiзно  повторити  приспiв,  як  знову
заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом.
   I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата  з  шляху,  схвильованi
прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками  були  бiльш
задуманими, суворими. А тут ще  як  почнуть  жiнки  печалитися,  то  iнший
чоловiк i не витрима?  -  сам  хмарою  насупиться,  гладячи  рукою  дитячу
голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню:
   - Чого  ви  менi,  значить,  похорон  справля?те?  Не  дадуть  чоловiку
спокiйно чарку випити. От ускочив у  сльози,  як  у  росу.  I  де  ?х  ото
набралося? Ану, хай чорти Гiтлера  у  смолi  кип'ятять,  випиймо  за  нашу
удачу. Пий, стара, - звернувся до Василини, - бо скоро горiлка  вiд  тво?х
зiтхань прокисне.
   З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й  на
людях не витримала, плакала.
   - Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б  ворочали.  З
тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б,  значить,
стали плече в плече, - нiхто б нас i залiзом не сколупнув.
   Спасибi за добре слово, - розчуливсь Дмитро. - Справно воювали за  свою
землю. Ще може стрiнемось.
   - Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни - я вмирати не збираюся, -
подивився на Дмитра з твердою надi?ю. - Дума?ш, сам  себе  потiшаю.  Вiрю,
значить, що нiякий дiдько мене ? вiзьме. Дивлюсь на iншого i  злюся  -  то
був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться.  Тьху  на  тебе,
окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця
мiсить? Я такому i в пику затопив би.
   Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро.  Варивон,  перехопивши  рукою  жiнчину
шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся:
   - От шкода - свою  жiнку  покидати.  Вона  як  пiсня  в  мене:  радiсть
посилить, а смуток розвi?. Тiльки в цi днi моя  пiсня  зажурилась.  Пiшли,
дорога. - Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю.
   "Такого бiда не скрутить. Во?н",  -  любовно  провiв  невисоку  огрядну
постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над сво?ю долею.
   Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацi? його року,  хотiв  якнайбiльше
побути з дiтьми, з  дружиною,  бабою  Ориною.  Раптом  усе  домашн?  стало
дорожчим, начебто вiн тепер бажав  наверстати  минуле,  коли  бiльше  часу
проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: "Певно, Дмитра  завжди  так
тягнуло до родини, як мене зараз".
   Але невiдкладнi турботи вiд зорi  й  до  зорi  тримали  Григорiя  серед
людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в  тил
колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним:
   - Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який  все  врахував,
крiм... вiйни. Прямо  тобi  стратег  -  гуртами  захотiв  осiдлати  дороги
найбiльшого руху.
   - Зате це найкоротший шлях, - спробував хтось оправдатися.
   - До повно? плутанини або й загибелi - ви хочете  сказати?  -  вiдрiзав
Григорiй. - Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами.
   - Ех, скiльки пашнi витолочимо, - зiтхнув Олександр Пiдiпригора.
   Григорiй з докором поглянув на  гуртовщика  i  ледве  сам  не  зiтхнув.
Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотiв про мирнi настро? i  заговорив
про новий маршрут. Другого дня  Шевчик  уже  запасливо  добував  у  районi
медикаменти для людей i худоби,  а  потiм  в  конторi  колгоспу  влаштував
"художню частину" канцеляристам, якi, старанно виготувавши списки  худоби,
трохи припiзнилися з рiзними довiдками для гуртовщикiв i доярок.
   - У нас же нема типографiй, - спробував захищатися бухгалтер.
   - Скоро лiнотипа для лiнивих  типiв  пiдвезуть.  Прямо  на  парашутi  в
контору спустять, - похмуро пообiцяв Григорiй. - Жiнки  як-небудь  i  сюди
вам зможуть обiд принести. Тепер не обов'язкова розкiш  на  всякi  перерви
час убивать.
   Додому Григорiй прибiгав зрiдка i  вже  дорогою  добрiшав;  якась  тиха
задумана усмiшка опускала куточки його темних заокруглених уст.
   Розважав, як мiг, Софiю, дiтей i часто  замислювався,  забувши  скинути
руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби.  Було  боляче.  Ще  тiльки  на
життя починали слатися дороги, i так по-дурному вiйна обiрвала ?х.
   "Що ж, Григорiю,  пора  воювати,  брати  гвинтiвку  до  рук.  Пора",  -
згоджувався.
   Неясно у маревi бачив вiйну. Iшов у думах насупроти не? i жалкував,  що
невелику мав вiйськову спецiальнiсть: був рядовим зв'язкiвцем.
   Надвечiр, перед самим його вiд'?здом, тихо пiдiйшла Катерина i  припала
чорнокосою головою до його грудей, потiм вiдхилилась назад i попросила:
   - Тату, ти нас не забувай. Листи частiше пиши. Ти перше дома мало  був,
тепер по?деш, а ми ж тебе любимо, тату,  аби  ти  знав,  як  ми  тебе  всi
любимо, - обняла його  тонкими  ручками  i  притулилась  головою  до  щоки
батька.
   - Хто тебе, доню, навчив так говорити?  -  зразу  майнула  догадка,  що
Софiя розмовляла з дочкою.
   - Я сама, тату. Ти все дума?ш, що  я  маленька...  А  скiльки  я  тебе,
бувало, дожидалась вечорами. Усi уроки вивчу, художнi  книжки  почитаю,  а
тебе все нема. Ти ж так гарно спiвати умi?ш, а нам рiдко-рiдко спiвав.
   Блiднучи, Григорiй слухав мову дiвчини i тепер зрозумiв,  що  не  зумiв
прихилити до себе дитячих сердець, що дiти розумiли бiльше, нiж вiн гадав.
I, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив  тихо  й  гаряче,  не
випускаючи з обiймiв Катерини:
   - Так, дочко, тво?му батьковi треба було бути бiльш уважним. Тiльки  ти
не думай, що вiн вечорами розгулював. Твiй батько  робив  буденну  роботу,
робив, скiльки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а  щоб  краще
було людям. Ти ще не зна?ш, дочко, що таке село. У ньому багато  хорошого,
але й корiнцi бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега
прибива?ться. I твiй батько не проходив байдуже  повз  усе,  аби,  мовляв,
йому добре було. Вiн гнав у шию  ледарiв,  п'яниць,  дряпiжок,  прихованих
ворогiв; непоко?вся серцем за новi зеленi паростки. Часом i  помилявся,  а
робив багато, як совiсть пiдказувала йому... Ти мене  розумi?ш?  -  раптом
подумав, що не треба було цього говорити дiвчинi.
   - Розумiю, тату. Ти хороший у нас. Тiльки мати часто плакала, коли тебе
довго дома не було.
   - Повернуся з вiйни - бiльше плакати не буде. Я маму дуже люблю.
   З дитячою довiрою подивилась Катерина на батька, щось розмiрковуючи,  а
потiм м'якими устами, перехиляючись, навскiс поцiлувала його.
   - I ми всi тебе, татку, любимо. Так любимо...  Мати  нам  що  не  почне
говорити, а тебе i спом'яне.
   Схвильований Григорiй вийшов у другу половину хати.  Так  он  яка  його
Софiя. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось  велике
материнське серце. А вiн не змiг чи не хотiв розпiзнати його.
   - Що ж, жiнко, - промовив, сiдаючи за стiл, - вип'?мо за тво? здоров'я,
за майбутн? наше життя, добре до самого вiку, - схилився над нею,  цiлуючи
невеликi уста.
   - Ой, Грицю. Що ти, Григорiю! - обвила його шию мiцними руками, i  очi,
обличчя засяяли в не? такою радiстю, що йому було совiсно дивитись на не?.
   - А другу чарку, щоб краса твоя не марнiла. Щоб  все  тобi  було,  чого
сама собi бажа?ш.
   I незчулись, як хату заповнили сутiнки, поприбiгали  дiти,  з  дiйницею
увiйшла баба Орина.
   Так, - думав Григорiй, - як буде ласкава доля до нього,  битиметься  за
трьох - удачу вiн мав не тiльки помiж людьми: своя сiм'я не чула  в  ньому
душi.
   Далеко за пiвнiч тихо розмовляв з дружиною, так i заснув,  притулившись
до  ??  невеликих  грудей.  А  Софiя  лежала  на  правiй  руцi   чоловiка,
перебираючи рукою порiдiлi чорнi кучерi, дивилась i надивитись не могла на
такi рiднi риси дорогого обличчя. Так i свiтанок  застав  ??,  коли  треба
було будити Григорiя в похiд.



   V

   Ревiли дороги.
   Машини до самого неба пiдiймали сiрi незграбнi  стовбури  пилу,  i  вiн
осiдав  на  закуренi  обличчя  червоноармiйцiв,  на  обважнiлi  хлiба,  на
покалiченi придорожнi липи i верби. Часом десь iз-за лiсу або з-пiд  хмари
вилiтало кiлька самольотiв; вiд  них,  блискучо  коливаючись,  вiдривались
продовгувастi бомби,  i  земля,  ахкаючи,  пiдiймалася  вгору  чорносизими
стовпами. На  обочинах  шляху  вже  лежали  обгорiлi  залiзнi  кiстяки,  а
невпинний потiк прямував далi i далi. Назустрiч  iшли  порожнi  машини  за
бо?припасами. Часом вискакували - з пораненими, в  очi  кидались  шкарубкi
рудi плями на бiлизнi та бинтах.
   Дуже непоко?лося серце  в  Григорiя.  Найбiльш  гнiтило  не  наближення
фронту, а чуття невiдомостi: як вiн зустрiне ворога, як вступить у бiй, як
буде воювати.
   Оте "як", нерозгадане, важке, давило  тягарем,  навiть  часом  зупиняло
подих. Нi, вiн не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься - битися буде не
гiрше за iнших. Бомбардування  не  лякало  його;  не  лякав  i  обстрiл  з
кулеметiв - лежав на землi коло сорокоп'ятчикiв i вперто стрiляв у небо, в
якому i зараз  сновигали  кощавi  злобнi  "мессери".  Але  як  вiн  вперше
стрiнеться вiч-на-вiч з отим фашистом,  що  схотiв  затиснути  очi  всьому
свiту?
   Григорiй попав зв'язкiвцем у гаубично-артилерiйський полк.
   Начальник штабу, широкочолий, уже в лiтах, капiтан Железняков  направив
його з наводчиком Петром Федоренком у  третю  батарею  першого  дивiзiону.
Петляючи лiсом, помiж  щiлинами  i  дзотами,  прислухаючись  до  трiскотнi
мiнометiв, вони довго розшукували район огневих позицiй  третьо?  батаре?.
Дорогою Григорiй встиг узнати вiд балакучого Федоренка  найцiкавiшi  подi?
його життя i погляди на вiйну.
   - Чоловiк тодi правильний, коли сво? мiсце знаходить на землi.  Дивись,
iнший i не дурний, i учений, а все в нього через пень-колоду виходить,  бо
свого не найшов. А моя точка - машини всякi. Люблю ?х, як душу.  Привозять
тобi мертве залiзо, а ти бiля нього покрутишся,  замурза?шся,  як  чорт  у
пеклi, вила?шся не раз, а потiм i любу?шся - пiшла твоя машина на люди, як
молодиця на весiлля, тiльки покручу? собi,  -  i  Федоренко  добавив  таке
порiвняння, що Григорiй довго беззвучно смiявся, зупинившись посеред лiсу.
   - Ти, видно, бабiй добрий. У тебе й слiвця такi.
   - Нi, жiнки мене не люблять, - серйозно вiдповiв. -  Бо  i  я,  правда,
бiльше машинами, чим ?хнiм братом, iнтересуюсь, - i чогось зiтхнув. -  Да,
а воювати нам з тобою крiпко доведеться.  Ти  щось  коло  сво?х  телефонiв
тямиш, чи який там бiс?
   - Тямлю.
   - Це добре, - похвалив Федоренко.  -  Кожен  чоловiк  небагато,  а  двi
професi? повинен знати: вiйськову i невiйськову.
   А то iнше боже теля i стрельнути з гвинтiвки по-людськи  не  вмi?.  Чи,
може, i ти не вмi?ш?
   - Нi, трохи умiю.
   - Це добре. Ордена за що отримав?
   - За урожай.
   - Хай не останнiй буде.
   - Спасибi.
   - I я за машини теж такий, як у тебе, заробив.
   - Чому ж не носиш?
   - Нi, ? при собi. В кишенi.  Не  хочу,  щоб  усi  бачили  -  полегкiсть
почнуть всяку давати. - I не можна розiбрати, чи серйозно, чи насмiшкувато
вiн говорить.
   - Да, - не  зна?,  що  вiдповiсти  Григорiй,  дивлячись-на  ширококосте
обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.
   - Так от, давай будемо дружити, - простяга? рубцювату, чорну вiд залiза
I мазуту, руку. - На вiйнi дружба -  запорука  перемоги,  -  вже  говорить
цiлком серйозно.
   Нарештi вони знаходять свого командира  батаре?,  молодого  невеличкого
лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.
   - Навiдник? - зрадiв Тур. - Це  у  нас  дефiцитна  спецiальнiсть.  Свою
справу зна?ш?
   - Знаю, товаришу лейтенанте. На  Халкiн-голi  лупив  чортiв,  аж  чорти
сипались.
   - Повою?м! - щиро тисне руку лейтенант, - Сержанте Лавриненко!
   Проворний сержант пiдбiга? до лейтенанта.  Велика,  прим'ята  осколками
каска перегойду?ться на його головi. I Шевчик зразу ж  з  великою  повагою
слiдку? за кожним рухом сержанта.
   - Це командир першо? гармати. Будеш у нього навiдником.
   Федоренко молодцювате вiдда? честь, i  Григорiй  помiча?,  як  втомлене
обличчя лейтенанта освiтлю?ться схвальною усмiшкою.
   -  Григорiй  Шевчик?  Знаю  такого!  В  одному  Указi  з  мо?м  батьком
нагороджений. Що, в помiчники старшини призначити?
   - Нi, - пригадуючи слова Федоренка, рiшуче  закрутив  головою.  -  Хочу
бути зв'язкiвцем.
   - Он як? Це добре, -  тисне  руку  Григорi?вi.  -  Старшино!  Невеликий
бiлявий сержант пiдходить до них.
   - Нагодуйте хлопця i передайте сержантовi Нiгматi.



   VI

   Нерозгадане, тривожне "як" розвiялося скорiше  i  легше,  нiж  думалося
спочатку.
   Того  ж  вечора,  пiсля  прив'язки  батаре?,  Григорiй  з   зв'язкiвцем
Рязановим, русявим  горьковчанином,  топчучи  важкими  чобiтьми  недоспiлу
ниву, проводив кабель до нового НП командира батаре?. Попереду, десь  бiля
острiвця лiсу, противно крякали мiномети, а потiм осторонь вибухали  мiни;
над восковими нивами метлялись червонi фонтани.
   - Дряк! Тряк! - викрикували мiномети. I цi звуки нагадували чи  швидкий
сухий перестук терницi, чи наполохане крякання качок.
   - Шлiссс! Шлiссс! - мелодiйно пролiтали з нашого боку невидимi снаряди,
i лiс ахкав тривожно i глухо.
   Поспiшаючи розмотувати кабель,  Григорiй  тепер  бажав  тiльки  одного:
скорiше, скорiше б дотягнути провiд до спостережного пункту.
   "Коли б хоч не заблудитись", - думав з тривогою. Невдалий  початок  мiг
би    зразу    викликати     недоброзичливе     ставлення     до     нього
артилеристiв-кадровикiв.
   Котушка все тоншала, оголяючи нерiвнi кулаки моткiв; кабель з сумовитим
зiтханням, обрушуючись,  падав  на  задуманi  колоски,  ставав  липким  од
вичавленого пшеничного молока. В Григорiя уже притупився жаль до стоптано?
ниви, до стогону недоспiлого колосу, - бiльшi турботи  хвилювали  його.  I
вже сiрий кабель з липкими вузлами паросткiв, що обпiкали пальцi,  був  не
кабелем, а стежкою, яка ?днала його життя з життям велико? армi?. I вже не
мiг уявити свого життя без цi??  найпотрiбнiшо?  роботи,  без  старенького
"унаефа",  що  коливався  i  коливався  бiля  боку,  вириваючи  стебла   з
зачерствiло? землi.
   I коли на схилi невеличкого пагорбка вiн  побачив  лейтенанта  Тура,  -
усмiхнувся i полегшено зiтхнув.
   - Скорiше  зв'язуйтесь  з  вогневою,  -  заклопотано  кинув  лейтенант,
вдивляючись в темiнь, що плюскотiла над  житами,  неначе  прогрiте  зоряне
озеро.
   - Днiпро, Днiпро!  -  глибоко  увiгнавши  заземлення,  присiв  у  окопi
Григорiй.
   - Днепр слушает! -  обiзвався  чiткий  гортанний  голос  з  грузинським
акцентом.
   I цi слова були для Григорiя солодшими за музику. Тепер  можна  було  i
пiт обтерти з чола, i амунiцiю поправити, i цигарку закурити.
   - Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
   - Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити.
   - ?, не зумерити.
   В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз  взводу
управлiння.  Не  було  тiльки  двох  розвiдникiв  -  пiшли  в  розвiдку  з
помначальником штабу першого дивiзiону лейтенантом  Созiновим,  про  якого
уже кiлька разiв чув Григорiй, як про завзятого i вигадливого командира.
   - Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу  все  змiшалось  бiля
Чорнолiсся, а пiхоти i на розплiд  не  було  поблизу.  Попада?мо  увечерi,
нарештi, ми з лейтенантом Созiновим  на  станцiю,  що  загубилася  посеред
лiсу, i попада?мо прямо з дороги на бал, - тягне, прикриваючи обома руками
цигарку,  червоноармi?ць  бiля  стереотруби.  -  Безпечно  добира?мось  до
вагона,  вiдчиня?мо  дверi  i  замiсть  наших  зустрiча?мося  з  нiмецькою
офiцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякi лише в одних
довгих сорочках, гергочуть по-сво?му i горiлку п'ють. А  закусок  -  гори,
всяких-превсяких. А тут ?сти хочеться, аж  вуха  попухли.  Побачив  я  цей
фрицiвський бал i про ?жу забув. "Тут тебе нагодують", - похолола душа.
   - Русiш офiцер. Гут,  гут,  -  пiдвiвся  найближчий  i  рукою  запрошу?
сiдати, - напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвiстя.
   Тут лейтенант як вшпарить по гiтлерiвцях з  одного  боку,  ну,  а  я  з
другого, то ?х, буга?в, зразу i облило мазкою.  Далi  лейтенант  пострiлом
погасив свiтло - i хода з вагона в  лiс...  Що  там  робилося  пiсля  нас!
Содома, гомора i фрицiада!  До  самого  свiту  стрiляли.  А  ми,  голоднi,
холоднi, премо до сво?х на третiй швидкостi.
   - Прокопенко, ?сти хочеш? - пита? лейтенант.
   - Макiтру вареникiв з'?в би, товаришу лейтенанте.
   - Може вернемося на старе мiсце - у вагон?
   - Нi, - кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до ?жi -  у  горло
не полiзе.
   - Ну, тодi я сам буду, - i  вийма?  з  кишенi  плитку  шоколаду  i  так
хрума?, що менi аж кишки пiдводить.
   - Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?
   - Там, - каже. - Тiльки вiн тобi у горло не полiзе.
   - Ох, i бреше, - хтось в захопленнi тре руками. - Про шоколад десь  сам
приточив!
   - Чого там приточив, - оберта?ться Прокопенко. - Попитай у лейтенанта.
   - Тихо менi, - луна? зверху голос Тура, i всi затихають, а потiм  знову
iз темряви озива?ться пошепки чийсь голос:
   - Ех, вiдступиш з яко? позицi? - i душа  тобi  виверта?ться.  Щоб  нашу
землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, i дали ми ?м раз жизнi бiля Дунаю.
   - Технiкою пре, сучий син. Не вспi?ш ударити з гармати - вже i "кум" чи
"корова" над тобою кружля?. От i мiняй вогневу, бо роздовбають, як  сороки
яблуко.
   - Самольотiв би, танкiв сюди, на нашу дiльницю. На гарматах  одних  тут
держимося...
   - Вбiгаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють - спасу нема. Дивлюсь: на
подвiр'? дiд гичку сiкачем сiче.
   - Дiду, ховайтеся! - кричу. Подивився на мене:
   - А чого менi ховатися? Вони стрiлятимуть весь  день,  то  ради  них  i
роботу кидати, - i цюка? собi далi-Сидячи на вогкуватому пiску,  приклавши
до вуха телефонну трубку,  Григорiй  прислуха?ться  до  неквапних  розмов,
одночасно думаючи сво? думи.  На  поверхнi  недалеко  вiд  нього  спокiйно
заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи  з  темряви,  А  жита
шелестiли тихо-тихо, неначе хотiли заколисати землю, натомлених бiйцiв,  i
в той шум вривались поодинокi пострiли, кулеметне стрекотання, гул машин i
гудiння самольотiв, що пливли мiж зорями, як зорi...
   От i його життя, неначе краплина в рiчку, влилось у  во?нний  потiк.  I
минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутн?. I, як ота краплина з
рiкою, вiн з'?днаний з усiм свiтом, що кинув  його  на  старий  вiйськовий
шлях, через який ляга? путь йому, Григорi?вi, чи в життя, чи в небуття...
   Пропливали перед очима знайомi рiднi мiсця,  стрiчався  вiн  зi  сво?ми
земляками, рiднею, iшов назустрiч Софi?, сво?м дiтям... Дарма що  в  нього
такi невеликi вiйськовi знання. Вiн доб'?ться, щоб i йому, кажучи про сво?
непомiтне дiло, можна було смiло  дивитися  у  вiчi  людям,  що  недаремно
живуть на свiтi. Пригадав i Горицвiта. Пiсля  подi?  в  Городищi  Григорiй
зразу ж вiдчув до Дмитра глибоку приязнь i вiрнiшим поглядом оглянув  його
нерiвний шлях. Так, Горицвiт, зриваючись, завжди спинався  угору.  Була  у
Дмитра якась незграбнiсть чи невмiння швидко  зiйтися  з  людьми;  тому  й
переганяли його  давнi  друзi,  що  легко,  рiвнiше  входили  в  життя.  I
Григорi?вi тепер стало зрозумiло:  Дмитро  в  чомусь  вiдставав  од  сво?х
друзiв, але в головному - в любовi до сво?? Вiтчизни - вiн був  ?м  рiвня.
Вiн не той жорсткий камiнь, що тiльки лишаями оброста?.
   Подзвонив командир дивiзiону й викликав комбата. Обвалюючи  пiсок.  Тур
спустився в щiлину i припав до трубки.
   - Нi, не приходив... жду, дочекатись не  можу...  Я  теж  тай  думаю...
Такий не прогавить грушку в попелi, як що, то i з жару витягне.
   У наушнику заклекотiв короткий смiх, i Тур передав  трубку  Григорi?вi.
При свiтi зiрок невелике довгасте обличчя командира батаре?  було  виразно
бiлим, тонкi  нервовi  уста  зрiдка  пересмикувались,  чи  то  вiд  нiчно?
прохолоди, чи вiд нетерплячки.
   - Спати не хочеш?
   - Нi, товаришу лейтенанте.
   - А я поспав би. Отак, у саду на сiнi, щоб крiзь гiлля було видко  небо
i зорi, - усмiхнувся i зразу споважнiв; прислухаючись до  шереха,  нечутно
вискочив на поверхню.
   На свiтанку пiсля змiни, уже засинаючи,  Григорiй  почув  схвильований,
радiсний оклик Тура;
   - Созiнов... Мiша! Це ти?
   - Сам собою, Type! - дзвiнкий, веселий тенор наближався вiд дороги. "
   Григорiй, пiдвiвшись на лiкоть, побачив невдалiк од себе  високогрудого
лейтенанта з блискучими очима i глибокою ямкою  на  пiдборiддi.  Iшов  вiн
легко, наче не приторкався до землi, тiльки  зрiдка  мерзлякувато  поводив
рухливими плечима. Усе його тiло курилося ледь помiтним димком  -  одiж  i
лейтенанта, i двох бiйцiв, що йшли позад нього, була мокра до рубчика.
   - А я вже чого не передумав, Мiша.
   - Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може i вiрша-некролога склав  "Убили
друга Мiшу..." i так далi.
   - Досить, Михаиле, не жартуй.
   - Ну, Туре, а якi ми данi принесли! Недарма в болотi  нам  очi  комарня
ви?дала. Засiкли фашиста. Видко, в наступ готу?ться. До нас пiдсунувся.
   Коли побачив в руках топографа з  готовнiстю  розгорнений  панорамiчний
рисунок мiсцевостi, по-змовницьки усмiхаючись, вказав Туровi на хутiр,  що
туманився на правому, крутiшому березi  рiчки;  потiм  ускочив  в  окоп  i
доповiв командировi дивiзiону:
   - Засiкли скупчення машин i живо? сили.
   Лiгши на землю, Созiнов iз Туром зосереджено  нахиляються  над  картою,
накриваючи ?? жовтуватим целуло?дним кругом,  старанно  i  швидко  готують
данi. Хвилююче пiднесення i нетерплячка  охоплю?  всiх  бiйцiв.  Утомленi,
мокрi розвiдники, виливаючи з чобiт коренисту багнюку, тихо сповiщають про
сво? пригоди, дослухаються до коротких слiв командирiв.
   Ось Тур рвучко пiдвiвся, виструнчився, i  Григорiй  з  трепетом  ловить
команду:
   - По скупченню пiхоти!
   - По скупченню пiхоти! - урочисто переда? на  батарею  першу  в  сво?му
життi бойову команду i до болю притиска? трубку до вуха. Глухо  обiзвалась
огнева, i Григорiй стверджу? вiрнiсть команди коротким армiйським "да".
   - Гранатою! Взривач осколочний!
   - Гранатою! Взривач осколочний!
   - Заряд четвертий!
   - Заряд четвертий!
   - Основний напрямок правiше один двадцять!
   - Основний напрямок правiше один двадцять!
   - Рiвень тридцять ноль...
   Слова i цифри команди,  наростаючи,  так  охоплюють,  переповнюють  все
тiло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню.
   - Першому один снаряд. Огонь!
   - Першому один снаряд. Огонь! "Пострiл"... -  як  музика,  вiдгукнулась
огнева. З качиним свистом над ними пролiта? снаряд.
   - Лiвiше сорок! - доповiда?, вiдриваючися вiд стереотруби, Созiнов...
   - Правiше ноль шiстнадцять. Вогонь! - махнув рукою Тур. Григорiй  чiтко
переда? команду на огневу  i  чу?  хвилююче  "пострiл".  Мелодiйний  свист
розрiза? свiтанкову прохолоду.
   - Вiрно, мiнус, - кида? Созiнов.
   - Правiше...
   - Прицiл...
   - Огонь!
   - Плюс! - доповiда? Созiнов.
   - Зараз ми вiзьмемо гадiв у лещата, - криво усмiха?ться Тур.  -  Лiвiше
ноль-ноль три!
   - Лiвiше ноль-ноль три!
   - Прицiл сто шiстнадцять!.
   - Батарея, огонь!
   - Батарея, огонь!
   Громовi  пострiли  гаубиць  через  короткий  iнтервал  перегукуються  з
глухiшими розривами.
   - Накрили!  -  вiдрива?ться  вiд  стереотруби  Созiнов.  -  По  машинах
вдарили! Зачадили!
   - Батарея, чотири снаряди, б?глий огонь!
   - Батарея, чотири снаряди, б?глий огонь! I знову  над  самими  головами
артилеристiв врiза?ться в блакить сумовитий шелест, i знову глухо бухкають
розриви.
   Цi напруженi хвилини стають часткою твого життя, 1, зда?ться, нiколи не
було тишi на землi.
   - Огонь! - знову махнув рукою командир батаре?.
   - Огонь!
   Далекi розриви зливаються в  суцiльний  гуркiт,  вiн  розроста?ться,  i
обличчя артилеристiв ряснiють жорсткими усмiшками.
   - Пiдскакують фашисти!
   - Вище хутора стрибають!
   - Аякже, до неба ж треба летiти - не близька дорога...
   - Вiтаю, Туре, з успiхом! На користь тобi iде командирський хлiб.
   I Григорiй помiча?, як широко розкриваються в блаженнiй усмiшцi обличчя
бiйцiв, що любовними очима дивляться на командирiв.
   - Командир полку виносить подяку лейтенанту Созiнову I лейтенанту Туру,
- переда? Григорiй слова командира дивiзiону. Але бiля стереотруби вiн уже
не бачить високогрудо? постатi. Лейтенант, прихилившись головою до  стiнки
спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи,  як  сипкий  пiсок  тече
йому за комiр. Одяг його пару? легким димком,  а  стомлене  обличчя  яснi?
напiвдитячою довiрливою усмiшкою.
   I Григорiй з жалем i повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.



   VII

   Вiд нескiнченного грому i гуркоту гудiло в головi,  кололо  у  вухах  i
млостило, як пiсля погано? ?жi.
   За цi днi, не виходячи з бо?в, почорнiли бiйцi, мов рiлля,  витягнулися
вгору, похмурнiли. I коли давався короткий перепочинок, тут же падали бiля
гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких порудiла i лущилась потрiскана фарба.
   - Пiдводься, орли! - лунав охриплий голос старшого на батаре?.
   I  знову  батарея  кидалась  до  гармат,  застигала,   мов   мармурова,
прислухаючись до ново? команди.
   - По фашистськiй сволотi - огонь!
   Вивержуючи вогневi снопи, здригались, вiдкочувались назад тупi жерла  i
пiдстрибували гаубицi, схожi на звiра, що Наготувався до стрибка.
   -  Лавриненко,  не  вiдставати!  Не   вiдставати!   -   всевидюще   око
двадцятирiчного командира слiдкувало за всiма розрахунками.
   - ?сть, не вiдставати! -  оберталось  чорне,  пiтне  обличчя  командира
гармати, поблискуючи слiпучими зубами.
   I знову  снаряди,  схожi  на  сповитих  немовлят,  виблискуючи  мiдними
пружками, влiтали з дужих рук  в  димчастi  чорно-сизi  отвори.  Здиблюючи
землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, i знову дихали  жаром  перегрiтi
жерла.
   Налiтали самольоти, але вже не було часу мiняти вогневу позицiю - треба
було зупинити наступ. I батарея не зрушила з  мiсця.  Бомбами  клювали  ??
хижi чорнохрестi птицi i не могли розклювати, сiкли кулеметним дощем i  не
могли розсiкти ?дину волю i силу.  Закипала  телефонна  трубка,  вимагаючи
вогню, i вогонь, вилiтаючи з тупих жерл, гатив i розколював вибухами чорну
далечiнь.
   Осколок розсiк усю щоку навiдниковi Нетребi. Рукавом витер хлопець кров
i не пiшов од гаубицi.
   Обидвi  ноги  по  самий  живiт  вiдбило  стерновому   Сайфi   Каримову.
Задимiлись очi у хлопця, блиснули бiлки, неначе  вивернутись  хотiли.  Сам
вiдкотився в щiлину, щоб не вiдривати нiкого  з  гармашiв.  Коли  пiдбiгли
санiтари, вiн уже був мертвий.
   I тiльки сьогоднi Григорiй збагнув всi?ю душею, що таке  народна  сила.
Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в  округлу  форму;
це було слово суворо? неприкрашено? дiйсностi, що входило навiки в людину,
як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце во?на.
   Не всi гармашi були героями. Рiзна вдача, рiзна доля, рiзне життя  було
в кожного з них. Але сьогоднi, у кривавi жнива, на  полi  бою  вони  стали
героями.
   Що з того, що до вiйни Рязанов був сумирним столярчуком,  до  на?вностi
захопленим сво?ю роботою.  Сьогоднi  вiн  тричi  пiд  кулями  i  обстрiлом
мiнометiв, не згинаючись (часу нема), ладнав покалiчену телефонну лiнiю, а
йдучи вчетверте, ронив "дурну" розiгрiту кров  iз  носа.  Що  з  того,  що
кiлька днiв тому розвiдник Бiлоус, син  i  внук  учителя  i  сам  викладач
лiтератури  в  педтехнiкумi,  зомлiв,  побачивши  рану  на  грудях   свого
товариша. Сьогоднi вiн, захищаючи спостережний пункт, знищив сiмох  фрицiв
i знову зомлiв, уже вiд втрати власно? кровi.
   Отi  вчорашнi  хлопцi,  красивi  i  некрасивi,  математики  i  пастухи,
богатирi, що волам роги могли б скрутити, i малосилi, що  ледве  пiдносили
тiло снаряда, - стали тi?ю  силою,  тi?ю  окрасою,  перед  якою  схилиться
нащадок, як перед найкращим, найсвятiшим мистецьким твором...
   Наступ вiдбито.
   Сп'янiлi вiд пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують  в  лiс
гармати i падають бiля лафетiв, поклавши пiд долови кулак чи  протигаз.  I
навiть старшина не може ?х добудитися, щоб вони перекусили що. Не  до  ?жi
тепер. А дорогою iде i йде пiхота, а назустрiч ?й iдуть i йдуть  Пораненi;
без спочинку здрига?ться i стогне земля, i пожежi застилають обрiй димами,
чорнять половину неба, а з  димiв  Пробиваються  фантастичнi  пили  вогню,
вигризаючи до само? землi мiста i села.
   I знову вiдступ. Якими великими i строгими стають очi в бiйцiв. Гармати
котяться по  м'якiй  лiсовiй  травi;  на  шинах  блищать  розчавленi  дикi
полуницi й зерна зелено? кашки. I знову окопуються батаре?, i  знову  люто
б'ють по ворогах, якi насiдають силою залiзних потвор, силою  технiки,  що
виробля? вся ?вропа...
   Прорвалися танки, i третя батарея, виконуючи наказ,  летить  навперейми
на грунтову лiсову дорогу, затиснуту з  одного  боку  яром,  з  другого  -
болотом.
   Вогневi позицi? зайняли на узлiссi, бiля яру, щоб  можна  було  бити  з
прямо? наводки.
   На лафетi пiдвiвся i застиг Тур.
   - Товаришi гармашi! Важке й почесне випало нам завдання. З  хвилини  на
хвилину ма? з'явитися фашист. Вiн хоче нашо? землi i нашого простору. Дамо
ж йому по два метри житт?вого простору. Вiн хоче наших  паляниць.  Дамо  ж
йому  двадцятидвокiлограмових  залiзних  паляниць,   щоб   зав'язка   йому
вирвалася... Рiдна соцiалiстична  Батькiвщина  -  життя  i  любов  наша  -
доручила нам бiльшовицькою вiрнiстю перегородити шлях смертi. Буде щаслива
наша Батькiвщина - i ми будемо щасливi з нею. А без не?  нема  нам  життя,
нема життя нашим матерям i дiтям.  Поклянiмося  ж  любов'ю  до  радянських
народiв, до рiдного вождя, що героями  житимемо  або  героями  помремо,  а
фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз  вiдчу?,  що  вiн  комунiстом
ста?, що вiн сво?м серцем найсвiтлiшу мрiю -  зорю  комунiзму  -  захища?,
захища? майбутн? всього свiту... Орли мо?, згадаймо ще раз слова  великого
Сталiна про вiдсiч вороговi - i по сво?х безсмертних мiсцях!
   Мовчки i строго сколихнулись бiйцi, кожен  зайняв  сво?  мiсце,  суворо
вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркiт.
   Григорiю зараз  не  треба  було  куцьорбитися  бiля  телефону.  Вiн  iз
зв'язкiвцями туго скручував кабелем по чотири гранати:  одну,  центральну,
ручкою до себе, а  три  -  ручками  в  протилежний  бiк.  Сьогоднi,  тепер
надходив справжнiй  день  перевiрки  його  на  звання  радянського  во?на,
радянського патрiота.
   З  гранатами,  гвинтiвками  i  запалювальною   сумiшшю   бiйцi   взводу
управлiння займають оборону. Мiсце  Григорiя  припада?  осторонь  крайньо?
гармати - охороняти спуск вiд яру.  Швидко,  пiдрубуючи  плетиво  корiння,
викопав щiлину, найзручнiше розложив бiля себе все озбро?ння...
   Стрiмголов на дорогу вискакують танки.
   Вогневики заколивалися бiля гармат.
   - Пiдпустити ближче! - луна? голос Тура. -  Почнемо  зараз  розхитувати
мозки фашистам.
   Поволi з нiмою погрозою заворушилися гармати: навiдники повертали чорнi
жерла на цiль.
   Важке  передгрозове  затишшя  нависло  над  батаре?ю.  Строго  застигли
гармашi, вбираючи очима смужку  рухливо?  далi,  яку  випрасовували  важкi
машини. Громом пролунала команда:
   - Першому по головному! Огонь!
   Птицею затрепетав, розкрилився вогонь навколо жерла, i гнiвно,  неохоче
ворухнулось узлiсся пiд ногами артилеристiв.
   I раптом сама земля, чорна i страшна, пiдiйма? першу залiзну потвору на
диби i вiдкида? вбiк.
   Не спиняються iншi. Гуде i  перегойду?ться  пiвколами  лiс  пiд  ногами
гармашiв: то вниз, то вверх. А тупi  жерла  гаубиць,  рвучко  здригаючись,
викидають i викидають iз себе снопи вогню, неначе з  наболiлих  розпечених
грудей.
   Ще двi потвори зупинились, пiднiмаючи вгору високi прямi  стовпи  диму.
Та не спиня?ться решта. Клацаючи натертими до блиску траками, вони  летять
на батарею. Неначе буря вдарила бiля Григорiя.  Гарячий  гул  розлiгся  по
узлiссi, i середня  гармата  злетiла  вгору.  На  деревах  повисли  шматки
закривавлено? одежi, застогнала яруга.
   - Дай в'язку! - блiднiсть миттю розповза?ться по всьому темному обличчю
Лавриненка. Хриплячи i лаючись, схопив  гранати  i  поповз  понад  болотом
вперед.
   - Назад, Лавриненко!
   - Комбате, iнакше не можна! Дай умерти по-справжньому! - стрiвся  очима
з командиром батаре?; обливаючись кров'ю i потом, поповз далi.
   Осколком збило панораму на гарматi Федоренка.
   -  Я  й  без  приборiв  зможу,  товаришу  лейтенанте!  -  Федоренко   з
надлюдською силою i вправнiстю сам повернув гаубицю i наступним  пострiлом
зупинив другий вiд головного танк.
   - Добре, во?не! Дуже добре! - не втримався Тур,  i  зразу  схопився  за
голову: ще одна гармата вибула iз строю. Бiля не? лежали вбитi; вiдповзали
пораненi, приминаючи i закривавлюючи траву.
   Не проскочив i головний танк: iз осоки висунувся Лавриненко  i  лiг  на
дорозi.
   З розгону наскочила машина на нього, стрибнула вгору i нерухомо осiла в
п'ятдесяти метрах вiд батаре?.
   За танками з'явились мотоциклiсти; тиркочучи автоматами, звивисто мчали
по дорозi. Бiйцi взводу управлiння погнали ?х  назад.  Не  встигли  втекти
автоматники, як кiлька самольотiв налетiло на рештки батаре?, а з-за  лiсу
знову посунули танки, врiзаючись  у  вузький  кинджал  дороги,  затиснуто?
болотом i яром.
   Григорiй, схопивши гранати, бiжить уперед, бачачи перед  собою  рухливi
бiлi кути роздво?них хрестiв на землистому танку.
   - Куди летиш! До мене! - хрипить Федоренко. Григорiй зупиня?ться.  Бiля
навiдника вже нема жодного бiйця.
   - Подавай снаряди!
   Вiн  з  розгону  кида?  снаряд  у  сизодимчастий  гвинтовий   отвiр   i
затуманеним  зором  бачить,  як  Тур  iз  гранатами  спiшить   до   взводу
управлiння.
   - Накрився один! Давай iще снаряд! Повертай правило! Та  скорiше!  -  i
Григорiй наче злива?ться в  ?дине  з  Федоренком,  намагаючись  розпiзнати
кожний його рух.
   Iще пострiл - i переднiй танк закрутився на  однiй  гусеницi,  закривши
вузьку дорогу.
   - Повернули i прямо в болото! Зав'язли, як баби  в  глинi!  Ти  дивись!
Дивись, Григорiю!
   - Бачу, Петре, - стира? з чола  кiптяву.  Ревуть  машини  i  не  можуть
вискочити з болота. До них уже спiшать кiлька бiйцiв. Махнув рукою, неначе
однокрилий  вiтряк,  гармаш  Петров  -  темiнь  охопила  танк.  Бiля  Тура
пiдвелось кiлька бiйцiв. Во?нною розверженою дорогою iдуть вони  вперед  i
залягають бiля яру, готуючись стрiти новий наступ автоматникiв...
   - Давай, Григорiю!
   - Даю, Петре, - вивернув з ящика снаряди.
   - Ех, закурити б...
   - Навiть завалящого бичка нема, - ще раз перетрушу? кишенi Григорiй.
   I враз гарячий вiтер пiдхоплю? Шевчика,  б'?  його  в  груди  i  кудись
пiдiйма?...
   "Невже вiдлiта? голова? Невже вiдлiта??" Неначе стороннiй, вiдчува?, що
його голова, вiдiрвавшись од затерплого; затиснутого болем тiла, летить  в
лiси i в шаленому розгонi ма? вдаритись в м'язистий окоренок дуба.
   "Хоч би не в дерево - тодi розiб'?ться навiк..."



   VIII

   - Созiнов, лейтенанте Созiнов!
   - Слухрю, товаришу капiтане.
   - Вiд Тура ? якась звiстка?
   -  Нема,  товаришу  капiтане!  Уже  три  голини  минуло,  як   загубили
радiозв'язок, - натягу?ться голос лейтенанта.
   За його скупими словами кри?ться туга i тривога за сво?м товаришем. Рiк
прожили разом, а потоваришували навiки. I капiтановi  переда?ться  настрiй
нахмуреного, зажуреного во?на.
   - Созiнов... Михаиле, невже загинув наш Тур?
   - Не знаю, товаришу капiтане... Пустiть розвiдати.
   - Тебе? ?дь, Михаиле! Бери мою "емку". Тiльки  стережись.  Бо  зна?ш  -
дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти менi дорогий... Звиклися.
   - Спасибi, товаришу капiтане! - легко вискаку?  з  землянки;  зачепивши
лiктем вартового, бiгцем летить покрученою лiсовою стежкою до машини.
   Коли вляга?ться перша хвиля радостi, знову з  тривогою  почина?  думати
про свого друга, пригадуючи всi риси дорогого  обличчя,  звички  товариша,
його строгий усмiх i щирий сердечний голос.
   Машина вискаку? на узлiсся; незабаром перед нею починають рватися мiни,
пiдiймаючи попелястi султани землi.
   - На лiсову дорогу завертай!
   Авто колива?ться мiж сонними  деревами,  поки  не  осiда?  у  вузеньку,
глибоко  врiзану  в  землю  дорогу  Мерехтить  на  землi  сонячне   сяйво,
пробиваючись примхливими узорами  помiж  розiмлiлим  листям;  на  черешнях
прозорожовтий глей затягу? свiжi рани; духмяними розпареними струмками вi?
невеличка, кругла,  як  озерце,  прогалина,  а  дорогою,  висунувши  жало,
звиваючись усiм чорним, неначе плетеним тiлом, повзе гостроголова  гадюка.
Зiщулилась, почувши гуркiт машини, скiльцювалась,  але  передн?  колесо  з
розгону налетiло на не?, i розчавлений гад безсило закрутився,  скочуючись
у глибоко витиснену вибо?ну.
   Десь осторонь гуркоче вибух мiни;  через  голову,  шелестячи,  пролiта?
свiй снаряд, а сонце розсiва? жмурки i по стовбурах високих  дерев,  i  по
густих чагарниках, i по зелених галявинах, що червонiють  то  квiтами,  то
суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кiлька  розчавлених  ягiд  до
болю нагадують  згустки  живо?  кровi.  Знову  бачить  перед  очима  Тура,
невеличкого й рухливого, мов ртуть.
   Лiворуч почалося болото, а далi означились контури глибокого  яру.  Тут
повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розс?ка? дефiле,  i  Созiнов,
вискочивши з машини, пряму? дорогою, що  вузько  лягла  помiж  болотом  та
яром.
   Прихилившись до дерева, примруживши вузькi очi, з автоматом  на  грудях
сто?ть бо?ць.
   - Кiр??в! - -пiзна? командир бiйця, - Де лейтенант  Тур?  Вiтер  вiйнув
чубом бiйця, розсипав  чорний  волос  по  широкому  чолi,  але  навiть  не
ворухнувся во?н, прикипiвши до де рева в останнiй вартi...
   Лежали  нерухомi  бiйцi,  лежали  покалiченi  шматки  тiла,  розверженi
гармати; далi чорнiли спаленi i пiдбитi танки,  понад  болотом  втиснулись
вбитi нiмецькi автоматники, але нiде не було жодно? живо? людини.
   - Туре, брате Type,  -  нахилився  Созiнов  над  шинеллю  лейтенанта  i
притулив ?? до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах рiзко
замерехтiло свiтло.
   - Вибула третя батарея. Натиск стримала, - пiдiйшов до командира  шофер
Данильченко.
   - Натиск стримала, - механiчно  повторив.  -  Бо  Тур  нею  командував.
Радянський командир. - Клубком пiдiйшов до горла рiзкий бiль  i  довго  не
випускав з-пiд важко? лапи на-томленого боями i походами командира.
   "Як  зразу  побiлiв  чоловiк,  -  похитав  головою  шофер.  -  Наче  за
найближчою рiднею запечалився". -  I  задумавсь,  пригадуючи  свою  рiдню,
сiм'ю i  дiтей  в  невеличкому  укра?нському  селi,  що  вже  теж,  певне,
пiдминалось копитами вiйни.
   Вертаючись до машини, пiшов не  дорогою,  а  житом,  що  посiяв  якийсь
колгоспник на невеликiй прогалинi та й не прийшов жати. З-пiд нiг фуркнула
пташка, i  тiльки  по  характерному  спiву  крил  догадався,  що  то  була
перепiлка. Розгорнувши стебло, побачив бiля  нависло?  грудки  невелике  з
сiна  кубелечко,  а  в  ньому  кiлька  свiтлобрунатних,  засiяних  темними
краплинами i ще теплих я?чок. Узяв одне в руку -  воно  озвалося  смiливим
тукотом. Невидиме пташеня клюнуло  iще  настирливо,  рiзко,  аж  затрiщала
шкаралупина.
   "Бач, вiйна, а йому хоч би що. I коли ?х виводить матiр? Пiзня  пора...
Ну, живи собi", - обережно поклав я?чко в гнiздо.
   Кiлька перестиглих зернин упало бiля само? грудки, прикриваючись  сiрим
пересохлим пилом. А бризни  дощ  -  i  зiйдуть  вони,  пiдiймуться  вгору,
виглядаючи свого хлiбороба...
   Не бiльше трьох кiлометрiв про?хала машина,  як  раптом  сипнуло  ?й  в
радiатор деренчливим металом, неначе градом по вiкнi.
   - При?хали! Чорту в  зуби!  -  вилаявся  шофер  i  вискочив  з  машини,
хапаючись за зброю.
   Рiдким пiвколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до  них  бiгли
фашисти. Кулi вiдщеплювали  шматки  живого  дерева,  глухiш,  наче  дятел,
стукотiли по стовбурах.
   Припавщи на колiно, короткою чергою з ППД вдарив Созiнов у  найближчого
автоматника; той незручно, животом, налiг на залiзне держално автомата, що
в'?вся в землю,  а  далi  скрутився,  пiдбираючи  ноги  пiд  себе.  Чомусь
блискавично пригадався розчавлений гад на дорозi, а око вже вибирало  iншу
цiль - i другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнiлий, видно
наскрiзь протрухлий пень, бо каска до половини врiзалася в дерево,  i  над
нею вiйнув жовтий пил порохна.
   Бiля самого Созiнова зашльопали кулi; пробуравлена смужка  сухо?  землi
одночасно зметнула вгору кiлька димкiв,  запорошила  йому  очi.  Вiдскочив
назад i заховався за дуба  -  в  цю  ж  мить  з  двох  бокiв  од  стовбура
вiдвалились грубi червонястi шматки пiдопрiло? кори, i одна  куля  прошила
рукав лейтенанта.
   Почуття  несподiванки  минуло.  Розум  працю?   напружено,   все   тiло
натягнулось, як струна, а очi не тiльки зором, а й  вiдчуттям  бачать,  де
небезпека. Легким стрибком перескаку? до другого дерева, пада? на  корiння
й швидко, в два прийоми, веде автоматом по  правому  флангу,  що  обходить
його.  Ще  один  фашист  пада?,  а   другий,   незграбно   пританцьовуючи,
перехиляючись всiм тiлом на правий бiк, кида?ться бiгти назад.
   - Тримайся, Данильченко! - кида? шоферу.
   - Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.
   А ворог насiда? уперто, i зда?ться Созiнову,  що  навiть  посвiтлiло  в
лiсi - сонячними плямами сяють пораненi стовбури, свiжо бiлiють на  травах
вiдщепленi шматки дерева. Вiн втиска? в автомат третiй i  останнiй  чорний
диск,  i  в  цей  час  бачить,  як  на  обличчi  Данильченка   блискавично
перемiстилося кiлька темних плям i зразу ж з них бризнула кров.
   - Добийте, товаришу лейтенанте... Добийте, щоб не знущались гади.
   - Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! - намага?ться пiдбадьорити,  хоч
ясно розумi?, що вже не врятуватися ?м обом.
   "I я просив би, щоб добили. Та хiба ж пiднiметься рука на свою кров".
   Нова черга прошива? шофера;  вiн,  вiдкинувшись  вгору  головою,  довго
витяга?ться, аж поки не вперся в стовбур  чорноклена;  'останнiм  зусиллям
пiдклада? руку пiд голову. Так i засина?  навiки  на  стривоженiй  пахучiй
землi, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.
   Скiльки впало вже вiд  його  куль  -  Созiнов  не  пам'ята?,  де  легко
встановити потiм; в пам'ять гостро врiзалось, як падав кожний ворог: кожен
iнакше йшов у безвiсть. По цьому безпомилково...
   "Оце тобi за Тура!.."
   Пролунав самотнiй пострiл - бiльше нема набо?в... Одну за  одною  кида?
гранати i, нiби  тiнь,  вислиза?  у  вечоровi  тiнi,  злива?ться  з  ними,
знаходить в них притулок... Неначе з iншого свiту б'ють ще  автомати,  але
так далеко, що зовсiм не можуть пошкодити йому...
   Перехиту?ться земля. Чого ж кров на руцi? Ага, то рана. Добре, що кiсть
цiла. Нашвидку вийма? з кишенi iндивiдуальний пакет i перев'язу?  руку.  I
далi пряму? в лiс, над яким вже тремтять великi зорi.
   "Де ж твоя зоря, брате Type?" - i знову бiль охоплю? серце  i  роз'?да?
очi, а ноги самi пiдкошуються, наче ?х  притяга?  сумовита,  вся  у  росах
земля.



   IХ

   Обважнiлi вiд утоми, останнi гурти Новобугiвського  колгоспу  прямували
на схiд.
   В хмарах пилу клубочилися  чорнi  хмари  овець,  пропливали,  цокаючись
рогами, розкiшнi корови, i нездо?не молоко пунктирами  сочилося  на  курнi
дороги.
   Широкими смугами перегойдувалися помiж  хлiбами  череди,  i  в  тяжкому
ритмi перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.
   Цi днi Iван Тимофiйович та  Олександр  Петрович  не  злазили  з  коней.
Навколо широко розкинулося дозрiле листя полiв,  ?хнiй  одсвiт  навiть  на
лiнiю небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, i в далекому  маревi,
здавалося, поблискували де сонячнi прожилки, а зерна пшеницi.
   - Стiка? добро, - часто зiтхав Олександр Петрович. - Дурно-пусто  землю
устеля?. От повiриш, Iване Тимофiйовичу, навiть  чую,  як  ,нива  плаче...
Куди, куди побiгла? - раптом кричав на корову, що втискалася в жита.
   За найменшу безгосподарнiсть нападав Олександр Петрович на гуртовщикiв,
а  одного  разу,  коли  тi  почали  розкладати  на  лузi  вогонь,  -  люто
пританцьовуючи, затоптав його чобiтьми.
   - Не найшли гiршого мiсця? Хочете на сiножатi лисину випалити?  Хочете,
щоб i вздовж i впоперек бiльма свiтилися?
   - Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Вiн фашист, якраз  цього
жде  не  дiждеться,  -  знизав  плечима  розгнiваний  лiтнiй  табунщик   з
почорнiлим котелком у руцi.
   На обличчi у Олександра Петровича  рiзкiше  видiлилася  луска  вiтряних
лиша?в, голос його поглухiшав.
   - Ти про що розбалакався? Луг - це тобi не хлiб, який  зараз  треба  на
коренi палити... Ти дума?ш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дiдька
i двiстi п'ятдесят болячок вiн викосить.
   - Та нехай i  всю  тисячу  -  хiба  менi  шкода  для  нього?  -  раптом
прояснився табунщик. - Хай його смерть навiки скосить.
   - Ну, от я й кажу, - прохолола гарячнiсть Олександра Петровича, - щоб i
подумати нiхто не посмiв, що ворог утрима?ться на нашiй землi. Мiй старший
синок, який в Ленiнградi вчився, вiрно з армi? написав: "Ми - це  iсторiя,
а фашизм - прикрий епiзод".
   - Олександре Петровичу, що воно таке - епiзод?
   - Епiзод? - задумався чоловiк, вертячи плетеним батогом. - Епiзод -  це
все одно, що жаба, яка хотiла порiвнятися  з  волом,  роздулася,  поки  не
репнула.
   Старшi табунщики вислухали це визначення  з  дiловитою  серйознiстю,  а
пiдлiтки аж тупцювали на мiсцi, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.
   Увечерi   Iван   Тимофiйович,   обходячи   з   Олександром   Петровичем
розташування сво?х нiчлiжан, мимохiдь вловив шматок розмови:
   - Хороша вода в степовiй криницi?
   - Свiжа, мiцна.
   - А епiзоди там ??
   - Репнули. Черга за Гiтлером.
   I дзвiнкий смiх покотився в чутливiй темрявi.
   - Найшли час реготатись, - нiяковiючи, промовив Олександр Петрович.
   Пiд   зоряним   небом,    розкручуючи    гул,    обважнiло    пролетiли
бомбардувальники.
   - Нашi, - повiдомив Iван Тимофiйович.
   - Нашi, зразу видно, - погодився  Олександр  Петрович.  -  Звук  у  них
людський. Чу?ш: перепiлка западьпадьомкала. А коли фашистськi  стервятники
летять, прислухаюсь - птиця не спiва?. Ягнятка  пiдбиваються.  Перепочинок
би дати якийсь.
   - Не можна, Олександре Петровичу.
   - Не можна. Сам знаю, - аж зiтхнув i пiдiйшов до  воза,  де  клубочками
лежали пiдбитi, з закривавленими нiжками ягнята.
   Тiльки  першi  смуги  свiтанку  заворушились  на  сходi,  а  вже   Iван
Тимофiйович пiдiймав у дорогу зморених людей.
   Тяжко пiдводилася худоба, жалiбно мекали ягнята, уперто насторожувалися
барани, i ?хнi закрученi, рiзьбленi роги мерехтiли зернами свiжо? роси...
   I знову тягнулися без краю золотi  простори,  i  знову  перегойдувалася
земля, тяжко  стогнучи  серединою.  Iнодi  мiж  хлiбами  пiднiмався  насип
залiзницi. В двi протилежнi сторони розходилися ешелони.
   Бiйцi i мирнi люди довго махали табунщикам,  i  це  маяння  рiдних  рук
хвилювало до слiз.
   - Заводи пiшли на схiд, - задоволене вiдмiчав Олександр Петрович,  коли
зеленими смугами пролiтали  замаскованi  платформи  з  верстатами.  -  Сам
Сталiн посила? ?х на схiд.
   - Скоро ?хня сила на заходi обiзветься.
   - Обiзветься, Iване Тимофiйовичу. Мiй старший синок,  що  в  Ленiнградi
вчився... - i Олександр Петрович,  дивуючись  собi,  iнодi  говорив  зайве
слово.
   Iван Тимофiйович розумiв  старого:  тривожився  вiн,  хотiлося  частiше
згадати сина.  Тому  iнодi  Бондар  i  сам  що-небудь  говорив  Олександру
Петровичу про старшого...
   Пiдходили до рiки.
   Ще зранку було вiдомо, що старий мiст розбитий, а  через  понтонний  не
було надi? швидко перейти  на  той  берег.  Вирiшили  перебиратися  вплав.
Пiдбиту ж худобу, вiвцi та вози мали переправити  невеличким  паромом,  на
якому орудував, увесь у пасмах сивини,  зосереджений  неквапний  дiд.  Без
картуза, в розстебнутiй сорочцi, вiн, як скульптура, гордовито  вiдхилявся
назад бiля линви, i паром, спiваючи, хвилями розрiзав воду.
   Незабаром закипiла вода: невеличкi  острови  табунiв  попливли  на  той
берег. Позад них трималися молодi табунщики.
   Несподiвано з ревiнням на  лузi  заколивалися  чорнi  тiнi  Юнкерси-88,
мерехтячи брудним жовтим пiдбо?м  стервятникiв,  пронеслися  над  долиною.
Пуголовицi бомб,  вислизаючи  з  люкiв,  збiльшуючись  в  очах,  розрiзали
погожий день, розкришували його противним наростаючим вищанням.  Загримiла
рiка, викорчовуючи обкипiлi водогра?; вони пухирями забилися бiля парому.
   Старий паромщик презирливо покосився i  знов  мiцно  вiдхилився  назад.
Його вибiленим волоссям грався прирiчковий Вiтрець.
   I враз Iван Тимофiйович з жахом побачив, як зникло  те  мiсце,  де  був
паром. Через хвильку на збуренiй  водi  заколивалися  шматки  розщепленого
дерева. Для чогось, начеб вiн мiг  когось  врятувати,  кинувся  вперед,  а
гаряча супротивна хвиля жбурнула його назад, роз'?днала з Пiдiпригорою.
   - Iване Тимофiйовичу! Iване... Iваночку! -  не  сво?м  голосом  крикнув
закривавлений Олександр Петрович, кидаючися в пелену неосiло? землi...
   Тепле, покалiчене свинцем корiння трав i пил осiдали йому  на  плечi  i
зморшкувате чоло.
   Перший, кого вiн  побачив,  був  Захар  Побережний,  знатний  хлiбороб,
бригадир четверто? бригади. В  сорочцi-вишиванцi  вiн  лежав  на  прозорiй
отавi, пiдтiкаючи кров'ю. На спокiйнi, широко розплющенi  очi  його  впало
кiлька зернин землi...
   Ввечерi Iван Тимофiйович прийшов до пам'ятi. Повернувся -  i  все  тiло
налилося млосним болем. Хтось тепло  дихнув  на  нього.  В  темрявi  двома
цятками засвiтилися янтарнозеленавi  очицi.  Скульчене  ягня,  пригрiвшися
бiля людини, пильно дивилося на не?, i Iван  Тимофiйович  усе  згадав,  що
сталося вдень.
   - Iване Тимофiйовичу, Iване, ожив? - тремтить слабий  голос  Олександра
Петровича. - Ох, хоч трохи вiд серця одлягло.
   Над ним нахиля?ться велика забинтована голова.
   - Табуни пройшли?
   - Пройшли... А от нам довелося залишитися.
   - Куди ?демо?
   - Додому. В село. Iнакше не можна...



   Х

   Не одна ? на Подiллi Сокiл-гора. Зеленим морем пiдiймаються вони  помiж
яруг i горбовин,  покритi  гайками  чорноклену,  дубняка,  зарощiв  дикого
дерну. По кремнистих схилах токують i срiбляться в'юнкi струмки, i вода  в
них як сльоза.
   Колись ледаще панство околишнiх сiл тiльки й пило воду з цих струмкiв -
на вазi виважувало, в якому  джерелi  мала  найменшу  вагу  рiдина,  i  ту
споживали. Устим Кармелюк заказав помiщицтву дороги на  красунi-гори;  там
з'явились повстанцi, i в глибоких  просторах  ночей  похоронними  свiчками
запалали панськi  ма?тки.  Приходили  на  Сокiл-гору  замученi  крiпаки  i
розлiтались з  Кармелюком  по  всьому  Подiллю,  несучи  помсту  i  смерть
лиходiям. Ще й досi передаються легенди, що в  печерах  яко?сь  Сокiл-гори
лежать i сини, i скарби Кармелюка.
   Бiля однi?? з таких гiр, що обривисто  спадала  до  невелико?  рiчки  з
покрученими берегами,  i  довелося  захищати  рiдну  Батькiвщину  сержанту
енського стрiлкового полку Варивону Очерету.
   У першiй сутичцi з нiмцями хазяйновитий Варивон зразу прикинув, що куди
краще орудувати автоматом, анiж  гвинтiвкою,  i  сам  попросився  пiти  за
"язиком".
   До операцi? вiн  готувався  по-господарськи,  пильно  вивчаючи  ворожий
переднiй край. Вночi горбатились, крутiшали, мiнялись його контури, але це
вже не  могло  обманути  ока  Варивона.  На  фонi  небокраю  тiнями  iнодi
ворушились чорнi силуети, вони, як нечистi душi, раптово  провалювались  у
землю або розпливалися в противному мертвотному свiтлi вгвинчених  в  небо
"лiхтарiв".
   "Язика", здоровенного,  обм'яклого  фашиста,  Варивон  вирвав  прямо  з
спостережного пункту, волоком перетягнув його через вбитого  вартового  i,
не пригинаючись, побiг до сво??  частини.  "Язик"  попався  сержантовi  не
стiльки говiркий, як важкий - пудiв на шiсть. I  всю  дорогу,  обливаючись
потом, лаяв його в думках Варивон самими що не ? останнiми .словами.  "Iч,
як вiд'?вся на  дармовому  харчуваннi.  Такий  свинячий  кендюх  усе  тво?
лiричне серце пiдiрве", - перекидав з одного  плеча  на  друге  "свинячого
кендюха", який тiльки зрiдка охкав, очевидно, не зовсiм  зручно  почуваючи
себе в могутнiх руках солдата...
   - Ну,  що?  Принiс  нiмця,  чи  без  пам'ятi  дряпав?  -  Карпо  Варчук
поганеньким смiшком зустрiв Очерета, коли той повернувся з штабу.
   - Пiшов ти пiд три чорти i далi, - раптом розсердився Варивон,  кидаючи
на землю торбину з гранатами. - Чоловiк цiлу нiч не спав, а  вiн  хiхоньки
та хахоньки почина? заводити, - i, поклавши в головах  автомат,  лiг  бiля
пiднiжжя Сокiл-гори.
   - Не чiпайте ?х, вони сьогоднi дуже  нервеннi,  -  з  у?дливою  покорою
промовив Прокiп Денисенко.
   Наливаючись злiстю, пiдвiвся на лiктi Варивон, охопивши рукою автомат:
   - Гляди, щоб я цим рогачем твою розумну  душу  не  потривожив.  Дума?ш,
ховаюсь, як ти, по затишних мiсцях. Знаю, яка в  тебе  чортова  думка.  До
баби захотiлося!
   Карпо потягнув Прокопа, що вже починав блiднiти, за руку, i вони, стиха
розмовляючи, пiшли в кущi лiщини, що розрослися над  самою  рiчкою.  Тепер
Денисенко майже не розлучався з Варчуком, вони весь час про щось шепталися
i замовкали, коли пiдходив хтось iз бiйцiв.
   - Ка?нова пара, - довго не мiг заспоко?тися Варивон.  -  Один  у  лiсах
переховувався, а другий злодi?м був i злодi?м  з  тюрми  повернувся.  Нема
менi Дмитра на них. - I думки, що перенесли його в сво? село, до Василини,
рiднi, поволi розмивали злiсть i втихомирили мiцним сном.
   Атака почалася пополуднi, пiсля мiнометного обстрiлу. Трьома  дорогами,
що вiялом iшли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до рiчки.
   Варивон зручно вмостився  за  великою  кам'яною  брилою,  слiдкуючи  за
середньою дорогою... Пiдiймаючи чорну  куряву,  летiли  автоматники,  з-за
жита було видно  тiльки  ?хнi  рухливi  приплюснутi  каски.  Першого  зняв
короткою чергою на  дорозi  бiля  самого  лугу.  Мотоцикл  перевернувся  i
застрибав  по  дорозi,  пiдкидаючи  i   опускаючи   велику   мертву   ногу
автоматника. Праворуч задудонiв "максим"  i  прочистив  дорогу.  Та  через
кiлька хвилин спiшенi нiмцi вистрибнули з жита i  вузеньким  пружком  лугу
кинулись до рiки, поливаючи свинцем протилежний берег.
   Кiлька куль клацнуло бiля Варивона,  обсипавши  його  скалками  каменю.
Нижче припав до землi, а коли пiдвiв голову,  з  берега  в  рiчку,  високо
пiдiймаючи зброю, плигали вже автоматники.
   Нервуючись, широко повiв автоматом - туди й  назад  -  i  два  фашисти,
немов переважуючи, почали падати: один - на луг, другий - в рiчку. Зразу ж
пiсля цього цiлий потiк свинцю обрушився на його схованку. Обережно  почав
переповзати вузькою видолинкою  на  iнше  мiсце.  Знову  вперто  задудонiв
"максим", i кулi зачмокали по мокрому грунтi. Коли Варивон  виглянув  з-за
другого каменю, на тому березi, з високо пiднятими руками, бiгли лужком до
жита Денисенко i Варчук. Навiть не повiрив зразу.
   - Нiмцi обходять нас! - рiзнув чийсь голос. Шелестiли простреленi кущi.
Бiля його нiг упав прутик лiщини. Пострiли вдарили позаду, i мимоволi  для
чогось повiв плечима. Потiм скочив iз землi,  пiдвiвся  на  весь  зрiст  i
вдарив по втiкачах.
   - Сукини дiти! Зрадники! Запроданцi чортовi!
   Зупинився, похитнувся Прокiп  Денисенко  i  незграбно  впав  на  землю,
обличчям униз. Карпо легко скочив  уперед  i  розтанув  у  високих  житах.
Варивон сiкнув навздогiн по невидимiй цiлi ще раз i оглянувся назад.
   Вiдрiзаючи останнiй шлях вiдступу,  в  обхiд  вiд  поля  до  Сокiл-гори
розiрваним ланцюгом бiгли нiмцi. На камiннiй грядi,  обливаючись  холодним
потом, Варивон вистрiляв передостанню обойму i, щоб увести ворога в обман,
спустився вниз, а потiм, круто повернувши, почав вибиратися на Сокiл-гору.
Ще жеврiла надiя, що може вряту? зелена  гущавина.  До  того  ж  позавчора
знайшов вiн випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рiк крутитися
бiля не? - i не знайти.
   "Коли б до вечора дотягнути, а нiч-мати може поряту?".
   Та сонце спускалося дуже поволi. Коли вiн пiдповзав до знайомого  мiсця
i мiг вже спокiйнiше зiтхнути, помiж деревами зашваркотiла чужинська мова;
не дослухаючись до не?, згинаючись у  гри  погибелi,  обдираючи  терном  i
шипшиною руки, Варивон побiг назад.
   "Попався, наче миша в пастку".
   Становище було тяжке, але голови не згубив. Вiн так уявляв усi мiсця на
горi, де можна було б заховатися чоловiковi, наче вони були перед  ним.  В
марних шуканнях почав добиратись до рiчки. У вузькому зароговi,  припнутий
ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи
його, вода в'юнилася бiля корми невеличкою сосновою гiлкою. Спинаючись  на
носки, Варивон виглянув з-за кущiв. На тому березi лежало  кiлька  нiмцiв;
поруч iз ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом вiн уловив гомiн з  гори
i, не вагаючись, пiдбiг до дерева,  охопив  його  руками  i  полiз  угору.
Незабаром листя заховало його. Впершися спиною -в стовбур, до болю в руках
стискав автомат.
   "Якщо  помiтив  хтось,  тут  вiд  смертi  не  вiдкрутишся",  -   тоскно
прислухався до кожного  звуку.  Ввижалось,  що  зараз  затукають  кулi  по
дереву.
   Проте, замiсть свинцевого перестуку, почув джеркотання -  видно,  нiмцi
спускались з гори. Кiлька  камiнчикiв  покотилося  схилом  i  два  чи  три
шубовснули в заводь. Гiтлерiвцi, гомонячи, наближались до нього.
   "Помiтили, гади. Ну, живцем не вiзьмете..."
   Пальцi, зда?ться, не м'ясом, а кiстьми вплелись в автомат.
   "Але чому вони йому нiчого не кричать?"
   Знову  схлипнуло  кiлька  камiнчикiв,  затрiщав  орiшник,  i   ланцюжок
напiвзiгнутих нiмцiв пiдiйшов до явора; оглянулися навколо i важко  почали
розмiщуватися на березi, бiля човна. Наче пострiл, черкнув сiрник, повiяло
поганеньким димком.
   У Варивона до краю загострився  слух,  зiр,  нюх,  i  ноги  почали  так
дерев'янiти, начеб ?х втиснули в мурашниковi купини.
   Зайшло сонце, i на яворi заремствувало листя.
   Втомленi чужинцi довго хлюпалися бiля рiчки, потiм пiднялися i,  лiниво
розмовляючи, пiшли понад берегом.
   Варивон, слiдкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклi ноги.  Не
злiз, а скотився з дерева i метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався
фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, i його очi округлилися  з
жаху.  Крик  злився  iз  довгою  чергою.  Раз  i  вдруге  пересiк  Варивон
загарбникiв, люто вгатив у них усю обойму i поспiхом почав  шукати  набо?.
За рiкою обiзвалися пострiли.
   "Тепер шукайте вiтра в полi", - пiдiйшов до води.
   Далеко,  охоплюючи  половину  неба,  росла  пожежа,  i  вiтер   доносив
притишену стрiлянину.  У  села  за  рiкою  не  вщухав  жiночий  крик.  Вiн
пiдводився високо-високо, на неймовiрно рiзких  нотах  обривався  i  знову
розростався, страшний i болючий, як важка свiжа рана.
   "Яка там, сердешна, побива?ться", - охопив голову руками. Тiльки  тепер
його нерви не витримали, Варивон почув непри?мний i гарячий бiль  в  сухих
очах.
   "За що ти стражда?ш, мiй краю? За що горять тво? села,  ридають  жiнки,
чому твою землю трупом застила? чужинець? Може й моя  Василина,  мо?  дiти
завтра так заголосять, як за рiчкою ця невiдома жiнка... Буду живий - буду
тебе бити, фашисте, без жалю i милосердя. Це тiльки початок мого рахунку".
   Знаючи, що гiтлерiвцi вночi не нападуть, почав неквапно  вибиратися  на
Сокiл-гору, шукаючи в заростях безпечнiшого i теплiшого мiсця.  Ще  кiлька
днiв тому вiн помiтив: на Сокiл-горi  ?  "печi",  де  нагрiте  повiтря  не
розвiва?ться вiтрами. Скоро знайшов такий затишок в деренi  i  неспокiйно,
тривожачись, болiючи у видiннях, проспав до пiзнього снiданку.
   Вдень  Варивон  упевнився,  що  лiнiя  фронту  пiшла   далi.   Обережно
ознайомився з мiсцевiстю, а пiзнього вечора вирушив  на  схiд,  з  твердою
впевненiстю, що вiн таки добереться до сво?х частин.
   Напружено спустився  з  камiнно?  гряди,  у  пiднiжжя  ще  раз  напився
запашно? води; бережучи в серцi тривожнi спогади про пережите,  вийшов  на
дорогу, що вела, як вгадував вiн, до Великого шляху.
   В напiвснi зiтхали i осипались обабiч дороги жита, сумно падьпадьомкала
перепiлка, а позаду могутньо, велетенським чорним  контуром  окреслювалась
Сокiл-гора.



   XI

   Уранцi при?хали попрощатися з Дмитром Мiрошниченко i Кушнiр.
   - В розпорядження  обкому  партi?  ?демо,  -  стримано  пояснив  Свирид
Яковлевич, сiдаючи недалеко вiд лiжка.
   - Вiдкликають чи самi надумались? - гостро  поглянув  у  стомленi  сiрi
очi, що майже непорушне гнiздились в червоних обiдках.
   - Ну, зна?ш, тобi не варто було б питати про це, - махнув рукою  Свирид
Яковлевич. - У мене заячо? кровi поки не  було.  Сказали  з  райкому,  щоб
худобу в тил гнав - старий, мовляв, став для важливiшого дiла.  Мусив  сам
до Кошового ?хати. Погиркались, посердились, а таки я настояв  на  сво?му:
по?ду в обком. Там пiдучать трохи i в партизанську групу  пошлють.  Деякий
досвiд у мене ?. З громадянсько? вiйни.  Згодиться  тепер.  Тiльки  цим  i
переконав Кошового... Трохи не в пору старiсть пiдiйшла.
   - Пiсля виступу товариша Сталiна велике  дiло  партизанам  випада?.  На
Укра?нi сам Хрущов керу? партизанським рухом. Я особисто  думаю  на  курси
мiнерiв пробратися - добряче дiло, - примружившись, Степан Кушнiр  показав
рукою, як вiн хоче пробратися.
   - Де будете партизанити? - захвилювався, пiдвiвся з лiжка.
   - Де партiя скаже. Воно, звiсно, краще б у знайомих мiсцях, де всi ходи
i виходи зна?ш. Але партi? виднiше, де нас поставити. Вона  серце  наше  i
наш полководець... У райкому тепер, скажу тобi, як у штабi. Увесь народ на
партiйнi дороги виходить.
   - Коли будете десь недалеко, дайте менi  знати...  Ви  ж  зна?те  мене,
Степане Михайловичу.
   - Це можна, це можна, - погодився Кушнiр. - Невчасно  покалiчили  тебе.
Невчасно.
   - У мене завжди чортзна-що трапля?ться. Як не одне,  так  друге;  везе,
наче втопленику...
   - Ну, зна?ш, це ти дарма про втопленикiв i всяку  чортiвщину  понiс.  У
кожного ? сво? i лихо, i турботи, i невдачi. Аякже ж - на те воно й життя.
Це не те, що в казцi - все тобi робиться, як по-писаному. В  життi  такого
не було, та й, кажу тобi по секрету, не скоро,  не  так  скоро  буде.  Тим
крепчий чоловiк, коли не гне  його  всяка  болiсть,  як  ту  билину,  -  i
нахмурене обличчя Кушнiра зiбралося всiма зморшками, тiльки очi  мiж  ними
свiтилися, наче вогники. -  Ти  дума?ш,  менi  легко  свiй  колгосп,  свою
дружину, сво?х дiтей на старостi лiт кидати? Легко? Це  не  на  посиденьки
iду. Одну нiч пiд дощем - не кажу вже про бо? - на землi переночувати щось
варт. А скiльки ?х, таких ночей, буде, - хто скаже? Та шука?ш свого мiсця,
мiнером хочеш стати. Воно  б  менi  в  мирний  час  потрiбне,  як  зайцевi
дзвоник, а тепер в обкомi  з  начальством  будеш  гризтися,  лаятися,  щоб
тiльки на курси мiнерiв  послали.  Пошлють  -  i  щастя  трохи  бiля  себе
вiдчу?ш. А потiм ще в чомусь другому будеш його знаходити.  Не  пошлють  -
самим безщасним чоловiком себе вiдчу?ш. Ну, i почнеш нових планiв  шукати,
бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива i, найголовнiше, радянська.
   - Iще раз попрошу, як буде змога - не забудьте мене. Одна у нас доля  i
в мирний час, i в лиху годину... Ех, коли б  не  ця  чортова  цяцька!..  -
сплюнув i вилаявся.
   - Не треба, - поклав руку на плече Свирид Яковлевич.
   - Чого там не треба. Роз'?детесь всi, забудете, а менi залишайся  помiж
бабами  та  деякими  вовками,  що  уже  заранi   норовлять,   кому   горло
перегризти... Партизан би з мене повинен бути справжнiй. Лiси ж як знаю! -
i замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити...
   - I тобi знайдеться мiсце в боротьбi. Степан Михайлович  вiрно  сказав:
увесь народ на партiйнi  дороги  виходить.  Крiпко  запам'ятай  цi  слова,
Дмитре. Тепер нема  життя  для  себе  -  лише  для  Батькiвщини.  -  Почав
прощатися Свирид Яковлевич. - Ну, сину, будь здоровий.  Всю  свою  силу  i
гнiв на ворога обруш. Вiрю тобi, як батьковi тво?му.
   Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до  Дмитра.  В  того  на  очi
навернулися сльози...
   ...От i вiддаля?ться бричка з Мiрошниченком i  Кушнiрем.  А  ти  сто?ш,
притулившись до плота, i очима проводжа?ш ??, неначе половину свого життя.
   Да, хорошi, чеснi люди були.  Нелукавi,  нехитрi.  Простi,  роботящi  i
добрi. Чи зустрiнемось iще колись, чи тiльки в згадках будуть приходити до
тебе, як отой сад, що квiтнув i одцвiтав...
   Шкутильгаючи,  скриплячи  зубами,  вiн  виходить  з  двору,   перепиня?
пiдлiтка-?здового, що навстоячки жене конi на шлях.
   - Завезти на пошту. Тiльки обережно ?дь! - довго вмощу?ться i  нiяк  не
може вмоститися на возi.
   - По?ду так, що й води не схлюпнув би, -  з  готовнiстю  метушиться  на
возi проворний хлопчак, а потiм гука?:
   - Тiтко Югино, винесiть дядьковi Дмитровi подушку...
   Телефонiстка нiяк не може  додзвонитися  до  секретаря  райпарткому,  i
Дмитро, кривлячись, мовчки ляга? на лавi. Коли ж йому передають трубку, од
хвилювання не може промовити слова, тiльки важко i голосно диха?.
   - Я слухаю, - чу? до болю рiдний i чiткий голос Кошового.
   - Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвiт.
   - Як почува?ш себе? Одужу?ш?
   - Потроху.
   - Гаразд. Чимсь допомогти треба?
   - Да. Недавно по?хали Мiрошниченко i  Кушнiр.  I  почув  я  себе  тепер
вiдрiзаною скибою... Куди менi приткнутися?.. Коли б не нога...
   - Я подумаю, Дмитре Тимофiйовичу. Пiзнiше подзвоню. Але Iван Васильович
не подзвонив. Увечерi, коли вже на вулицях  вляглася  за  худобою  курява,
пiд'?хав на машинi до самого двору.
   - Здоров, здоров, Дмитре Тимофiйовичу, - згинаючись, увiйшов до хати. I
Дмитро побачив, як змiнилось - почорнiло i схудло - довгасте обличчя Iвана
Васильовича. Розкiшний  кучерявий  чуб  тепер  був  скуйовджений,  збитий,
потоншала вся кремезна постать, на вилицях  з-пiд  туго  натягнуто?  шкiри
рiзко окреслились м'язи, тiльки очi так само свiтились  ясно  i  з  доброю
насмiшкою. Повечеряти Iван Васильович вiдмовився навiдрiз - часу нема. Але
говорив з Дмитром бiльше години.
   - Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталiна?
   - Чув. Тому i звернувся до вас, бо  тепер  i  визнача?ться  чоловiк.  В
горi, в бiдi. Хоч i покалiчили менi, Iване Васильовичу, ногу, так серце  ж
не покалiчене. В темну нору я зашиватися не думаю.
   - Знаю, Дмитре, тебе... На пiдпiльну роботу не вiзьмемо - гарячковитий,
а в партизанський загiн приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.
   - Спасибi, Iване Васильовичу.
   - З Вiктором Снiженком, зда?ться, ти добре знайомий?
   - Знаю голову Супрунiвського  колгоспу.  Вiрний  чоловiк.  Старий  член
партi?.
   - Справжнiй бiльшовик. Тримай iз ним зв'язок. Я попереджу його. Вiн уже
почав нову працю, тяжку i вiдповiдальну... Роботи хватить i тобi.
   - Гаразд, Iване Васильовичу, - повеселiшав Дмитро. - I найтяжча робота,
коли вона межи люди йде, не згина?, а вгору пiдносить.
   - Ну, одужуй скорiше. Всього доброго тобi. Давай попроща?мось,  бо  хто
зна?,  чи  скоро  побачимося.  -  I  Дмитро,   хвилюючись,   мiцно   цiлу?
солоно-гiркуватi уста Iвана Васильовича. - А щодо  вiдрiзано?  скибки,  то
дуже невiрно дума?ш. Пригадай, Дмитре,  кобзаря  Iвана  Запорожченка.  Вiн
слiпий був, а бачив бiльше  за  iншого  зрячого.  Слiпий  партизан!  -  Це
достойний приклад для кожного бiйця. Справжня  людина  нiде  i  нiколи  не
стане вiдрiзаною скибкою, бо смiливий  шлях  i  серце  ??...  Може  навiть
прийдеться тобi i самому на свiй розсуд i риск дiяти. Так  завжди  повинен
вiдчувати, що тебе вся радянська земля,  нашi  люди,  наша  велика  партiя
пiдтримують. Не почу?ш цього - здичавi?ш,  пропадеш.  Почу?ш  -  найдеш  у
непрохiдних хащах вiрну дорогу, ?? серце пiдкаже. Видужуй  скорiше,  -  ще
раз повторив i вийшов з кiмнати.



   ХII

   Над незвично тихим селом мiсяць  розплеску?  прозорi  потоки;  блакитна
повiнь, зда?ться, розколиху? землю,  i  вона  от-от  попливе  в  далечiнь,
напинаючи темнi паруси молодих садiв. На фонi неба, наче  висiченi,  рiзко
окреслюються самотнi дерева, i Сергiй Олексi?нко ловить себе на  тому,  що
вiн i природу сьогоднi вже бачить по-iншому  -  очима  розвiдника.  "Вночi
треба спостерiгати знизу вгору", - пригаду? слова командира партизанського
загону Олекси Дмитровича  Недремного  i,  враховуючи  особливостi  теменi,
прикида? вiддаль до великих i дрiбних орi?нтирiв.
   На левадi форкнув кiнь, згодом до  нього  пiдiйшов  чоловiк,  на  якусь
хвилину двi тiнi злилися в одну, i вже вершник помчав до шляху.
   "Орi?нтир номер один експлуату?  технiчнi  можливостi  орi?нтира  номер
два", - усмiхнувся Олексi?нко.
   Покоротшали тiнi дерев, над ними,  погойдуючись,  проповзали  обважнiлi
хмари, плямили зволожену землю.
   З хати Горицвiта вийшов  Iван  Васильович,  на  подвiр'?  попрощався  з
Югиною та Докi?ю. Спросоння  зiтхнула  хвiртка,  i  уже  Iван  Васильович,
приминаючи живкий подорожник, пiдходить до машини.
   - Сергiю, повний!
   - ?сть, повний! До бази?
   - До бази.
   За селом - пшеницi, пшеницi. Хвилююча привабнiсть  iскристо?  далини  i
невпинний строгий рух на шляху, без огнiв,  без  гомону,  без  пiсень.  За
сiрим павуком дорiг розпластався  протитанковий  рiв.  Швидко,  з  розмаху
наближа?ться  лiс,  як   наближа?ться   тiльки   вночi.   Машина   в'юнить
трав'янистими просiками, розмелю?  галузки  сухостою,  обсiва?ться  синiми
ягодами роси. I раптом:
   - Стiй!
   Двi постатi з  рушницями  перегородили  тiсну  кривобоку  дорогу.  Iван
Васильович вискаку? з кабiни.
   - Товариш Новиков тут?
   - Тут, наш комiсар.
   - Машини при?жджали?
   - При?жджали, i Генадiй Павлович, хоч скiльки було роботи, не пустив ?х
у лiси - на узлiссi розвантажували.
   Один партизан  веде  Iвана  Васильовича  в  глибiнь  лiсу.  ?х  ще  раз
перепиняють,  потiм  на  стежцi  з'явля?ться  постать  Генадiя   Павловича
Новикова, його смагляве обличчя усiяне краплинами поту, чорний чуб  крилом
нависа? на вперто пiдiбрану брову.
   - Чаклують полуночники? - вiта?ться Iван Васильович
   - Чаклу?мо i, зда?ться, непогано.
   - Побачимо.
   - Це як сказати...
   - Сумнiва?шся? Бачу, хвалитися умi?те.
   Iван Васильович упевнено йде до того мiсця, де було закладено додаткову
матерiальну базу. Ось i граб, присадкуватий, який, зда?ться, не  росте,  а
вроста? в землю: ось i зарiсть вовчого лика; ось i чарiвна  завiса  берiз,
яка зупиня? чорнолiсся перед низиною.  Але  де  ж  база?  Iван  Васильович
нахиля?ться, проводить рукою по травi. Навiть грудочок землi нема. За  ним
пильно стежать очi кiлькох партизанiв господарського взводу.
   - Мiсце бази не змiнили?
   - Такого розпорядження не було.
   - Справдi, начаклували,  -  Iван  Васильович  ще  раз  кружля?  навколо
невеличко? дiлянки, зупиня?ться, безпорадно розводячи руками.
   - На конi ?ду i коня шукаю, - не прихову? радостi Новиков. -  На  самiй
базi грибом сто?ш, Iване Васильовичу.
   - Ну, от бачиш, а казав - не вiдшукаю, -  виправдову?ться,  i  короткий
смiх викочу?ться на галявину. Навздогiн за ним прямують Новиков i Кошовий.
   - Обласне аптекоуправлiння пiдводить нас.
   - Завтра неодмiнно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко
розмовляв з управлiнцями.
   - Вiн теж на пiдпiльнiй роботi залиша?ться? - прошепотiв Новиков, начеб
хтось мiг почути.
   - Так.
   - Багатющий досвiд ма? людина.
   - В нього на що не кинь - ма? досвiд.
   - Книги б чоловiковi писати.
   - I що його  останнiм  часом,  перед  самою  вiйною,  зацiкавило  -  це
проблема огрiвання Сибiру внутрiшнiм теплом само? землi "Пiвнiч бiльшовики
гак укриють велетенськими теплицями, як наш лiсостеп укрито лiсами".
   - Пiдривники повернулися з мiста?
   - Прибули.
   На деревi спросоння тьохнула пташка, обриваючись  з  гiлки,  зашарудiла
листям, знову знайшла гнiздо i втихомирилась.
   - Толу привезли?
   - Дуже  мало.  Сьогоднi,  Генадiю  Павловичу,  не  при?жджай  провадити
полiтiнформацiю. I так роботи в тебе хвата?,  поки  малярiя  трясе  нашого
господарника.
   - Нi, при?ду. Нiч яка... Наче пiсня. I на фронт тягне.
   - Так i мене тягнуло. А тепер - нова робота, новi турботи  Всi?ю  душею
входиш у не?, i вже так зда?ться, що ти сам ??  вибирав,  як  в  молодостi
вибирають життьовий шлях.
   - Пiзнаю тебе, Iване Васильовичу, - коротко засмiявся Новиков. - Дорога
ця риса в людинi. Пiдiйшли до машини.
   -  ?хати  по  азимуту  шiстдесят  градусiв?  -  вiддiлився  вiд  дерева
Олексi?нко.
   - Вiрно, Сергiю.
   - Привiт Недремному i Снiженковi.
   Машина пiшла  до  мiсця  дислокацi?  партизанського  загону.  З  низини
повiяло прохолодою. Збоку обiзвалися пострiли.
   - Близько стрiляють.
   - Нi, далеченько, Сергiю. Луна пiдманула тебе.
   - I це треба врахувати.
   Партизанський загiн не спав. Штаб схвалив пропозицiю Олекси  Дмитровича
Недремного: щоночi провадити заняття по  тактицi  партизансько?  боротьби.
Швидкiсть   маршi,   потайнiсть   зосередження,   несподiванiсть   нападу,
особливостi нiчно? вза?модi?, зв'язку, стрiльби, орi?нтування,  -  все  це
розроблялося  за  строго  продуманим  i  схваленим  райкомом   планом   та
ущiльненим розписом. Найтяжчими для партизанiв були першi ночi навчання: i
командир загону Недремний, i начальник штабу  Снiженко  нiкому  не  давали
угрiти мiсця на слизькiй вiд роси травi.
   Спочатку машину оточують снайпери.  Вони  щойно  закiнчили  заняття  по
стрiльбi. Потiм пiдходять Недремний i Сергi?нко.
   - Як учоба, Олексо Дмитровичу?
   - Втягу?мося.
   - Котра зараз година? - запиту? Iван Васильович мовчазного снайпера,  у
якого на грудях висить карабiн.
   - У мене годинника нема.
   - Визначайте по мiсяцю.
   - Не точно?
   - Краще точно, - всмiха?ться Iван Васильович. Снайпер прикида?  вiддаль
повнолицого мiсяця вiд землi.
   - Повинно б, Iване Васильовичу, на пiв четверто? натягнути.
   - Рiвно три години, - дивиться на годинник Сергiй Олексi?нко.
   Розмовляючи, Iван Васильович обходить табiр,  придивля?ться  до  кожно?
дрiбницi, начеб вiн вперше прибув сюди.
   В затiнку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомiн.
   - Петре, тобi не холодно?
   - Менi на нашiй землi нiколи не холодно.
   - Вiн мiнеральним добривом пiдвищу? пiд  собою  температуру  грунту,  -
безапеляцiйно поясню? переливчастий тенорок.
   - Обiзвалася хата-лабораторiя.
   - О Петре, Петре, - з перебiльшеним трагiчним докором дзвенить тенорок,
декламуючи вiдомi слова Наталки Полтавки,  i  смiх  розбризку?ться  аж  до
вартового.
   - Спiть менi тамечки! - м'яко звучить подiльська говiрка.
   - Аби не тутечки, - невинно кида? тенорок. - Зараз буду спав.
   На крихiтнiй галявинцi в  рамцi  тiней  колишеться  озеречко  мiсячного
сяйва.  Тут  командири  i  Кошовий  схиляються  над  каргою-п'ятиверсткою,
розбираючи докладну записку Снiженка про розгорнення диверсiйно? роботи на
залiзницi. Вгорi, задихаючись, пропливають на схiд бомбардувальники.
   - Понесло заразу! - обiзвався сердитий голос iз глибини табору.
   - Високо лiта?.
   - Та низько буде сiдати.
   - Це вiрно, братцi.
   - Може б ви вже спали були?
   - А ми ще до дiвчат не ходили! - I знову смiх.
   Потiм якась хвилина абсолютно? тишi. I враз:
   Взвейтесь, соколы, орлами,
   Полно горе горевать.
   Переливчастий тенорок, неголосно, трiпочучи,  зразу  ж  бере  за  душу.
Кiлька  голосiв,,  оберiгаючи,  наздоганяють  його  i  разом,   до   ладу,
пiдiймаються над переснованим промiнням лiсом.
   То ли дело под шатрами
   В поле лагерем стоять.
   - Молодiсть! - Iван Васильович потеплiлим поглядом дивиться на Снiженка
i  Недремного.  Високе  чоло  Снiженка  нахмурене,  оповите  невiдкладними
турботами. На блiдому сухорлявому обличчi робiтника  рiзкою  тiнню  чорнi?
шрам - слiд громадянсько? вiйни, на темних устах - батькiвська усмiшка.
   "Свою молодiсть згадав", - одгаду? Iван Васильович.  Вiн  дуже  зрадiв,
коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який
до двадцятого року  воював  на  Подiллi,  а  в  тридцятих  роках  працював
двадцятип'ятитисячником i чи не найкраще знав усi дороги i стежки  ?хнього
району.
   - Взривчатки, взривчатки обмаль, Iване Васильовичу, - Снiженко освiтлю?
електричним лiхтариком на картi вузлик дорiг.
   - Щоденне зустрiчаннячко i прощаннячко.
   - Мусить бути щоденним, - ще бiльше хмурнi? Снiженко. - Гарбуза пiд цей
вузлик не пiдкладеш.
   - Завтра, вiрнiше - сьогоднi, трохи поправимо нашi дiла.
   - Як, Iване Васильовичу? - надiя, радiсть i недовiра  переплiтаються  в
голосi Снiженка.
   - Учора був у штабi стрiлково? дивiзi?. Начальник  полiтвiддiлу  взявся
нам допомогти.
   - Малигiн?
   - Малигiн.
   - Тодi буде дiло, - веселi? Снiженко. - Як би це ще  до  артилерiйсько?
бригади  добратися?  Ех,  якби  це  мене  хоч  на  один  день  начальником
артпостачання назначили.
   - Тодi артилеристи навiть без НЗ залишилися б, - кида? Недремний.
   - Вiкторе Iвановичу, коли до тебе звернеться Дмитро  Горицвiт,  приймай
його до загону.
   - З радiстю. Завзятий чолов'яга. Снайпер  i  шаблею  напрочуд  дi?.  Як
здоров'я?
   - Iще тижнiв два поваля?ться в постелi.
   Здалеку заклепали пiдкови, прокинулася луна, все голоснiше випробовуючи
свiй непритомлений голос. Потiм чийсь окрик зупиня? гомiн коня i луни.
   - Iване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! - обiзвався з-за  дерев
голос вартового.
   - Корнi?нко?
   - Корнi?нко.
   - Пропускай! - наказав Недремний.
   Наступаючи на тiнь, з'явився посильний.
   - Iване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньо? людини  посаджено  в
ешелон. - В одинадцять п'ятнадцять ешелон вiдправився згiдно з маршрутом.
   - От i гаразд. Бомбардування станцi? було?
   - Було. Розкришили лiве крило вокзалу. Ще вам ? телеграма вiд замiсника
директора МТС, - подав учетверо складений папiрець.
   Кошовий  голосно  прочитав:  "Успiшно  руха?мося  власним   ходом   тчк
запропонований маршрут оправдав сподiвання привiт Кабиш".
   - Що в райкомi?
   - Працюють, Iване Васильовичу.
   - До мене ? люди?
   - ?. З самих найдальших сiл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку
бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не  дають  худобу  для  ви?зду.
Хоче з собою забрати усе господарство, усi бебехи  й  пашню.  Ранiше  наче
нiчого чоловiк був, а тепер проявив себе всяким таким елементом.
   Iван Васильович з задоволенням поглядав на обурене обличчя  посильного.
Колгоспникiв Мороза i Кириченка, розумних, вiдданих i працьовитих,  райком
залишив для пiдпiльно? роботи - зв'язкiвцями. От вони тепер i почали грати
"всяких  таких  елементiв  з   одноосiбницькими   пережитками".   Особливо
в'?дливим показав себе Мороз.
   - Ще даси менi конi i воли, - люто погрожував сво?му головi колгоспу.
   - Дочека?шся!
   - I таки дочекаюся!
   - Як рак свисне, - презирливо вiдповiдав той, одвертаючись од Мороза.
   - Я тебе свисну, так свисну, що й в областi будуть знати.  Неодмiнно  в
райпартком пiду! Там знайдуть на деяких голiв управу... Свистун!
   I  Мороз  у  вiдповiдний  час  таки  пiшов  у  райком,  щоб,  звичайно,
зустрiтися з Iваном Васильовичем.
   Починало  розвиднятися.  Ширшав,  свiтлiшав   i   рожевiв   лiс.   Iван
Васильович, iдучи назустрiч зорi, попрямував до машини. Новий  день,  нова
робота чекали його, i найбiльша -  по  перевiрцi  та  вiдбору  кадрiв  для
пiдпiлля.



   XIII

   Просторий строгий кабiнет, портрети вождiв, двi карти i стоси книг.  На
облiплених паперовими смугами вiкнах золотиться сонячний пилок, за вiкнами
вiтер наганя? на вигорiлий обрiй неповороткi плоти бiлих хмарин.
   Перед Павлом Михайловичем Савченком нема нi одного з щоденних  донесень
райкому.  ?  лише  невеликий  шматок  паперу  з  куцими  рядками   якихось
i?роглiфiв. Але Павло Михайлович не  обмина?  жодного  питання  пiдготовки
пiдпiлля в районi.
   Говорить тихо, не кваплячися, з-пiд припухлих од безсоння повiк  пильно
дивляться гарячi iскристi очi. Згаду?ться робота пiдпiльних органiзацiй  в
царськiй  Росi?  i  пiд  час  громадянсько?  вiйни,  наводяться  приклади,
прiзвища i нi згадки про себе.
   - Бюро обкому в  основному  задоволене  вашою  роботою.  Пiдготовлятися
довелося швидко, але це не внесло  розгубленостi  в  стиль  вашо?  роботи.
Добре, що не минали навiть питань побуту. Нам зда?ться: ви менше  подумали
над тим, як ма? працювати  бiльшовицька  преса...  Чомусь  всiх  найкращих
робiтникiв друкарнi забира?те до партизанського  загону.  Неодмiнно  треба
одного-двох спiвробiтникiв залишити для пiдпiльно? роботи в мiстi. Може ?м
доведеться працювати в фашистськiй друкарнi... Як Тодось Опанасенко?
   - Хороша кандидатура, - здивовано глянув Iван Васильович на Савченка.
   - В обкомi теж так думають. Попрацюй з ним. Зв'язкiвця пiдбери... А  от
художника ви даремне не взяли до загону.
   - Кволий вiн дуже.
   - В боротьбi змiцнi?. Порадь фiзкультурою займатися. Ми з  тобою  також
не  Геркулеси.  Може  доведеться  зробити  його  фахiвцем  по  пiдробленню
документiв. Бачив, якi вiн клiше i портрети вирiзу? з лiнолеуму?
   - Бачив, Павле Михайловичу.
   Знову дзвонять.
   - Савченко слуха?... При?жджайте о четвертiй годинi... Звичайно, ранку.
-  Павло  Михайлович  кладе  трубку  i  продовжу?: