м знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, - загарячився Кушнiр. - Але двадцять п'ять разiв ?здили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в мене нiяко? сили. Нiяко?! Я не винен, що багрi? тугiше нас обертаються. - Так уже й тугiше, - недовiрливо поглянула на чоловiка. - Який сад у людей! На п'ятдесят гектарiв. А ставки! А ферми! - Зате в нас конi на весь район. I побачимо, в кого вищий врожай буде... На тебе твiй чоловiк нiчим не вгодить. Прямо не жiнка, а типовий голова ревiзiйно? комiсi?. З тво?? ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик. - Це для чого? - занепоко?лася Ольга Вiкторiвна. - На птахоферму поставимо ??, - взяв на переляк дружину. - На птахоферму ми Людмилу не вiддамо, - рiшуче промовила Ольга Вiкторiвна. - 3 не? зразковий буряковод росте. Нарiк така ланкова буде - з доски пошани не сходитиме. - Ну, в тебе, послухай, усi одна друго? кращi. - Таки усi! Погано, коли голова не помiтив цього. - Нi, дещо помiтив. Розмова iз жiнкою трохи понизила настрiй Кушнiревi, але, пiшовши вiдпочивати у другу кiмнату, вiн швидко з задоволенням поринув у новi господарчi турботи, почуваючи пiд собою мiцну базу: адже електрообладнання значилось не в якихось планах, а, любовно перевiрене руками, ждало бiля рiчки свого часу. Тепер можна мрiяти на всю широчiнь. Вiн не такий хлопчисько, як Леонiд, щоб на голому мiсцi... "Бач, почав поступатись сьогоднi, зрозумiв, що то значить правильно вести господарство" - а в глибинi душi Кушнiр розумiв, що й вiн дечим поступився перед Леонiдом. - Чекай, чекай, що це таке? В саду зашерехтiли обережнi кроки, потiм двi тiнi нахилились до яблунi. - Льоню, уже пора додому. - Пожди трошки. Я, Надiйко, ще i надивитись на тебе не встиг. Зна?ш, чудно якось: зда?ться, що навiть за все життя не надивлюсь на тебе. - I менi так зда?ться. - Ти, Надi?, наче з картини зiйшла... "Хто б подумав, що цей шибеник на такi нiжностi здатний!" - Кушнiр вiдiйшов од вiкна. Слова забубонiли глухiше, нерiвним сiвом дощопаду. Та вже вони порушили рiвний i радiсний бiг думок, звiдкись хмарами нагнали почуття здивовання, жалю i пiдсвiдомо? тривоги... Невже це його дитина уже стрiча? молодiсть i любов? Через якийсь промiжок часу голоснiше задзвенiв голос Надiйки: - Льоню, iди. Скоро батько прокинеться. Вiн удосвiта, до сонця, з дому виходить. - Ну й що? - Як то що? - Чого ти мене батьком ляка?ш? Не раз ми вже посварилися iз ним. I це на користь пiшло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тiльки з бiльшим розмахом робив. I цi слова зразу руйнують лiричний настрiй Кушнiра. "Iще мене повчати буде. Який господар!" - Та сьогоднiшнiй план побудови електростанцi? дуже iнтересний. Тiльки недобре, що таки не витримав - вирвав у квiтчан бiльше лiсу, анiж треба. Хоч в чому-небудь, а проявить скупiсть. Хитрий, хитрий, - розсмiявся Леонiд, не почуваючи, що копiю? iнтонацiю Кушнiра. I в цей час iз вiкна пролунав у?дливий голос голови: - Леонiде Полiкарповичу, Леонiде Полiкарповичу, чи не час вам вiдпочивати? Про розмахи всякi i вдень менi розповiсте... XXIX Похмурим повертався Крупяк iз мiста. Президiя райвиконкому визнала його роботу незадовiльною, i в строгому рiшеннi вiн не тiльки вiдчував свiдчення Романенка, а й початок кiнця сво?? дiяльностi на науково-дослiднiй станцi?. Це зараз не вiдповiдало його планам. Знову згадав про тол i вирiшив якнайскорше позбутися його. "Хай Карпо десь прихова?". Надвечiрнi тiнi уже покривали луги, коли вiн побачив у долинi високу постать Сафрона. Горблячись, Варчук швидко громадив пахуче сiно i зносив у валки. "Скiльки накосив, - з подивом оглянув покоси, якi начебто хтось засiвав рухливими кониками. - Перерветься вiд зажерливостi". - Добрий день, - радiсно привiтався з ним Сафрон, витираючи з лоба кетяшину поту. - Доброго здоров'я. Ви, я бачу, щось можете нажити вiд тако? спiшки. - Не наживу, - впевнено вiдповiв Варчук. - Я ще стiльки викосив би - i нiчого. Коли чоловiк чу? копiйчину в руцi - тодi сила сама прибува?. - Правда ваша. Я вже, Сафроне Андрiйовичу, помiчаю, що ви навiть на старостi лiт бiгати почина?те. Бачив, як якогось дня од ставкiв сюди шпарили. - Мусив бiгти, щоб i коло риби, i коло сiна встигнути, - похмурнiв Сафрон. - Скажете Карповi, щоб до мене заскочив. - Коли? - Завтра чи позавтра. Тiльки ввечерi хай забiжить. Але Крупяк не дочекався Карпа нi в четвер, нi в п'ятницю. "Знов десь паскуда по ночах промишля?. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на островок". З цi?ю твердою думкою, не роззуваючись, лiг на лiжко i швидко заснув сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попiд домом... I раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вiкно. Крупяк зразу ж, пiдсвiдомо, скотився на пiдлогу. На синiй шибцi, гасячи мiсячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь чорна рука. "Вискочити в лабораторiю - i через вiкно до Бугу", - вихопилась перша думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пiстолета, легко сковзнув до дверей i в цей час почув пересохлий голос: - Омеляне! Вiдчини. "Крамовий, - аж сплюнув спересердя i радостi. - Носять його чорти по ночах". Напружений гул почав одлягати од голови, тiло стало млявiшим. Гримлячи засувами, вiдкрив дверi, i нiчний гiсть важко увалився в сiни. - Полохливий ти, ой, полохливий, - невесело пожартував Крамовий, повторюючи давнi слова Крупяка. - Бачив, як ти з лiжка галушкою ляпнув. Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли хто-небудь, хоч кра?чком, зачiпав його самолюбство. "Теж хоробрий знайшовся", - презирливо вiдтягнув назад нижню губу. - Чого ж смiливий по ночах блука?? - Лиха година заставила, - Крамовий лантухом упав на стiлець, схопив голову руками. Почувши на собi доторк мiсячного промiння, одсунувся од столу в темний куток. - Що трапилось? - тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтiлого, як старе сало, обличчя Крамового. - Кошовий нарiзався. Докопався до багатьох справ... Сьогоднi мене з партi? викинули. Боюсь, щоб iще дiло далi не пiшло... - От тобi й твоя хвалена обережнiсть. На Горицвiтовi спiткнувся? - I без нього пеньки знайшлися. Ти ще не зна?ш Кошового. - Та трохи знаю, - задумався Крупяк. - Тобi вже тут у районi не всидiти. - Сам знаю. До тебе на пораду прийшов. - В лiси на якийсь час пiдеш? Це поки щось краще вигадаю. - Хоч дiдьковi в зуби. - Тiльки там робити доведеться. Сокирою махати. - Сокирою махати? - спохмурнiв Крамовий. - Така праця не по мо?й комплекцi? - жир розтечеться... Менi що не робити, аби не робити. Крупяк засмiявся: ' - Зате й грошей гребнеш! ? там одна хитра артiль. - Це в лiсництвi? В Шкаварлиги? - В нього ж. Ти звiдки зна?ш? - Доводилось чувати. - Це погано, - занепоко?вся Крупяк. - Не бiйся: вiд вiрних людей чув. До Шкаварлиги менi йти не з руки. - Ну, доведеться знайти мiсце в торговельнiй сiтцi... Недалеко звiдси ? затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всi кошти розтринькав на непередбаченi видатки. - У мене знайдеться дещиця. Тiльки обладнай дiло скорiше, - глухо промовив Крамовий i кинув на стiл кiлька позеленiлих червiнцiв. - У землi лежали. Аж тхнуть вiльгiстю... Це часом не з мiнiстерських фондiв? - примружився Крупяк. Але Крамовий тiльки засопiв невдоволено, не можучи простити собi, що всi паперовi грошi вгатив на купiвлю ново? садиби. Свiтанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового затишного кутка. Тiльки дiйшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка рука. - Пане Крамовий, не туди пряму?те! Пiдiйшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидiння колишнiй служака петлюрiвського мiнiстерства. Вiн не чув, як бiгла машина уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад i безнадiйно обривались у в'язкому минулому... XXX Бiля iвчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, вiдштовхнувся веслом, i дубок тривожно заклекотiв на густiй смолистiй хвилi. Василенко невдало гребнув важкою опачиною - i обшивка обiзвалася глухим вибухом, що надовго повис над водою. - Тихше, ти... нетелепо, - засичав Карпо, обережно ворушачи веслом напiвсонне плесо. Попереду переливалися пурпуром вогнi електростанцi?. Обминаючи яснi стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зiщулившись, занепоко?но прислухався до кожного звуку. - Лi-лi-лi, хлi-лов, - спiвала вода перед дубком i з шипiнням розсипалася на вузькiй каймi димчасто-сизого пiску. Притишений величний берег так мiцно вiяв пахощами, як вi? тiльки перед дощем. З темряви урочисто випливали великi стоги, весела розсип копиць i, кружляючи, вiдпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною рухливою рiкою. З напругою протиснулись через косу i обережно причалили до трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарiлцi, височiв стiжок. Карпо зразу ж люто пiдскочив до нього i вилами зiрвав йому гордовиту гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зiтхнув стiжок, хлюпнув розпареною хвилею. - Сiно ж яке. Чай! Легко метнув вилами; прохромлений верх копицi розстелився на днi дубка. Неначе шулiка, з розгону налiтав Карпо на стiжок, немилосердно шматував i розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима. Розгарячився. До спiтнiлого тiла прилипала труха, мурашками поколювало насiння трав - мов живе, ворушилось i стiкало до поясницi. Але не було часу обтруситися. Над самим обрi?м заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не прорвалася крiзь хмари, тiльки вихватила ?х iз пiтьми, освiтила покрученi лiнi? окрайцiв. Спросоння щось пробурмотiв грiм, скотився на землю i знову задрiмав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало сiйнув тяжкими краплинами, i обманена риба почала частiше розколювати чорне плесо. - Хоча б дощ не сипонув! - занепоко?но промовив Карпо, коли в хмарi, наче в мiцнiй овчинi, зав'язла бiльша половина блискавицi. - Не пiде, - впевнено вiдповiв Василенко. - Безпечно продамо. На середину кинь трохи, - затанцював, уминаючи сiно. Чим вище пiднiмався дубок, тим менше Василенка непоко?в острах, i вiн так уже порядкував, нiби крадiжка не була крадiжкою. Характерне злодiйське почуття, що найстрашнiше - це початок злочину, пiдсвiдомо жило в кожнiй його клiтинi. Iще один удар - i вила мiцно вп'ялися в пiдiпрiлу землю. Карпо з силою рвонув на себе кусень стiжка, але вiн розвалився. Яскравий одсвiт заколивав синiм полотном неба, затрепетав на тризубцi вил. Розтоплений метал блискавицi, вириваючи з далини масиви лiсу, пролився в рiку. Ослiплений Карпо одвернувся вбiк i зразу ж здивовано, з острахом оступився назад, заклiпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полiкарп Сергi?нко. Його обличчя тремтiло вiд обурення i ненавистi. - Полiкарпе Явдокимовичу... Це ви?.. Драстуйте, - низько вклонився, до болю стискаючи вила в руках. А за плечi кiгтями вчепився страх. I вже пiтне тiло, холонучи, зовсiм не чуло пощипування перетертих стеблин i колючого насiння. Iз темряви суворо глянули невблаганнi очi нового прокурора. - Що? Увесь у батька вдався! I на висилцi хочеш замiнити старого? Його там мiсце ще не прохололо, - так промовив, наче кожне слово було каменем. Василенко, як щур, зарився у сiно, а Карпо пiдступив ближче до Сергi?нка, покiрно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сiна. - Усi злодiйськi курси пройшов? - злiсно вiдкусував Полiкарп. - Правильно, Полiкарпе Явдокимовичу, - зiтхнув. - Навчив мене красти батько, будь вiн не ладен зi сво?ю наукою. З дитинства навчив. А зараз нiчого не можу вдiяти з собою. Що вже не робив... - Ну, то ми тобi зробимо, - пообiцяв Сергi?нко. - Тепер мо? життя у ваших руках, - важко промовив Карпо, надiючись на одно: розжалобити Полiкарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували думки; просiваючись, вони переливалися в покiрну розслаблену мову, тремтiли безвiльним полохливим листом. Полiкарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потiм рiзко обiрвав: - Не прикидайся дурником i овечкою. Тво? iкла аж смердять здохлятиною. Мов лисяче кубло смердять. - Полiкарпе Явдокимовичу... Що хочете зроблю. Всю душу вiддам... - А вона, ця душа, в тебе ?? - повеселiшав Сергi?нко. - Iнтересно б було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази. - Яка вже не ?... Заплачу вам... - Багато? - Багато, багато! - зрадiв Карпо, i мова його стала жвавiшою. - Стiльки ви не скоро заробите в колгоспi... - Ох, i сукин же ти син! - отверезив його Сергi?нко. - Ти людську совiсть хочеш злодiйським карбованцем вирвати! Як печiнки у нас колись виривав? - Полiкарпе Явдокимовичу... - Замовч, стерво погане. В мiлiцi? поговориш... Карпо аж затрусився: зрозумiв - Полiкарпа нiчим не обломиш. До дрижання напружилось мiцне тiло. Люто вiдхилився назад, скошеним оком змiряв вiддаль до рiчки i кинувся з вилами на Сергi?нка. Той спритно вiдскочив убiк, метнувся до другого стiжка. Карпо круто обернувся назад, щоб зустрiти Полiкарпа з протилежно? сторони: хотiлося вбити чоловiка з одного вдару - тодi не буде слiдiв кровi. Але Сергi?нко, очевидно зрозумiвши намiр Карпа, щось крикнув i побiг до Бугу. "Оце гаразд. Сам до рiки побiг", - зловтiшне рвонувся вперед. - ?ж, зараза, i хай тебе раки ?дять! - перекривився в злобi, наздоганяючи Полiкарпа. I в цей час хтось, як обухом, вдарив його по головi. Карпо, випустивши вила, широко закружляв по лузi, але втримався на ногах. "Дмитро Горицвiт", - з жахом рiзнула догадка. Але коли мигнула блискавка, вiн побачив, що бiля Полiкарпа стояв його син Леонiд. "Тепер кiнець", - похололо всерединi, i вiн м'якими котячими стрибками кинувся шукати порятунку до Крупяка. Скошений луг шершнями опiкав йому ноги; у пiтне тiло клiщами в'?далось насiння, моторошними людськими голосами обзивалась рiка, а попереду грiзно схрещувались блискавицi. I все, усе йому здавалося чужим i ворожим на цiй грозовiй землi. * * * Глуховi лiсовi дороги i бездорiжжя надовго замели Карповi слiди. В похмурого лiсника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбiйницьким виразом обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок i нову роботу. Коли вiн уперше побачив насторожену високу постать лiсника, то зразу ж з опаскою покосився на нього: "З таким не доведи господи стрiнутися в тiсному закутовi... Це - фрукт!" Другого дня Карпо прокинувся в невеличкiй небiленiй кiмнатi, забризканiй краплинами застарiло? живицi. У вiкно обережно постукували гiлки чорноклену, обтрушуючи на землю i шибки ще неблискучу матову росу. На широких лавах стосами пiднiмалися пачки осиково? стружки. "Скiльки ??!" - здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих платiвках. За стiною хтось скочив босими ногами на пiдлогу, смачно позiхнув i гукнув тремтливим тенорком: - Агей! Брашка Шкаварлиги, пiднiмайсь! Карпо також схопився з постелi, з усмiшкою подумав: "Брашка Шкаварлиги. Краще не вигада?ш!" - I зразу ж його обличчя стало шанобливим, пiдкреслено радiсним: на порiг, згинаючись, увiйшов з якимсь обтесаним цурпалком сам господар. Його м'ясистi порiзанi щоки зараз, пiсля голiння, були вогкими i темносинiми; на пiдборiддi яснiше видiлявся задавнений шрам. - Добре виспався? - забуркотiв, обертаючись назад усiм тулубом, по-вовчи. Щiльно закрив дверi, широко став посеред хати, похмурий i зосереджений. - Дуже добре. Як в рiдно? мами, - з перебiльшеною вдячнiстю сказав Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився. "До цього нелегко пiд'?хати" - визначив, i мова стала бiльш стриманою. - На роботу сьогоднi пiдеш? Чи ще... те?, вiдпочинеш? - "Те?" було сказано таким тоном, що виключало всякий вiдпочинок. - Можна i сьогоднi. - Ага! Дивися сюди i, те?, запам'ятовуй, - поклав на стiл обтесаний цурпалок. - Робота буде неважка, та вмiння потребу?. Ти будеш вистругувати з осичини торець. Довжина - вiсiмдесят п'ять сантиметрiв, ширина - десять. У роботу iде таке дерево, що ма? не менше сорока сантиметрiв у дiаметрi. З нього береш тiльки верхнi шари, де нема жодного сучка i гнилизни. Ось тобi зразок. Бачиш? Ну, та, те?, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах Миколу... Платню отриму?ш вiд виробiтку. Так що, те?, старайся. Особливо тепер - спасiвка на носi! Зрозумiло? - Зрозумiло, - мотнув головою, хоча до чого тут була спасiвка - не второпав. - Коли тебе хтось в лiсi за роботою забачить, кажи: заготовля?ш, те?, клепку для лiсництва. Чу?ш - клепку. Iди - поснiда?ш з хлопцями i - гайда за дiло. Снiданок здивував Карпа: у глибоких тарiлках димiлося м'ясо, червонiла лiсова малина, полита сметаною, жовтiв брусок свiжого масла, а посеред столу поруч з молоком стояла пляшка з горiлкою. "За такi харчi усю твою получку видеруть, - недовiрливо оглянув страви скупий Карпо. - Зарання треба рознюхати, що воно i як. Чи це, може, тiльки приманка?" З Миколою, кирпатим задьористим чоловiчком, який тремтливим тенорком пiдсмiювався з пiдпарщикiв Шкаварлиги, Карпо швидко порозумiвся, але зайвого розпитувати - не розпитував. Пiсля снiданку обо? вийшли з лiсництва. Бiля озерця на галявинi подзвонювали дзвониками породистi корови лiсника. Велика кудлата вiвчарка не пускала ?х у гущавину i до високого стогу сiна. "Живе лiсник мов помiщик", - заздрiсно подумав Карпо, коли через дорогу з хрюкотом i верещанням промчав табун напiводичалих свиней. Чим глибше входили в несходиме чорнолiсся, тим бiльше впадало в око запущення i безгосподарнiсть. Скрiзь валялися розлапистi верхи, почорнiлi стоси однометровок, клiтки хворосту, серцевини осичини. Необкороване i обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявiло i заражувало здоровий лiс. Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кiлька осик, i гостра пила засичала по ?хньому живому тiлi. Розсвiжували стовбури. Микола вмiло роздво?в один кряж, показав Карповi, як треба виколювати торець. - Що ви робите з нього? - А ти не зна?ш? Тобi "те?" не пояснив? - сказав з смiшком про Шкаварлигу. - Стружку добува?мо. - Яку стружку? - запитав, начеб i не бачив ?? в вiчi. - Церковну, - знову засмiявся. - Ту, з яко? баби квiтки до свят роблять. - I якийсь зарiбок перепада?, чи де там? - запитав обережно i наче недбало. - Тепер нашi дiла вгору пiшли. Сво?х конкурентiв придушили i цiну на товар пiдвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видума? тобi чогось! - Вiн такий чоловiк, - невнятно похвалив, щоб випитати яке слово. - Комерсант заядливий, - пожвавiшав Микола. - Копiйку з-пiд само? землi видряпа?. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам! На них прогорiли нашi конкуренти. У них фуганки не беруть стрiчки ширшо? за шiсть-сiм сантиметрiв, ми ж - на десять захоплю?мо. Скiльки я помарудився, поки такий iнструмент видумав, - натиснув на "я". - Невже самi придумали? - з захопленням i здивованням промовив Карпо. Його тон пiдкупив балакучого майстра. - Ну, не до всього сам дiйшов, але ж схитрив... - I невже фуганок краще закордонного зробили? - Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить - неповоротка, при змiнi температури коробиться, а коли до ножа клин пiдганя?ш - почина?ться вiбрацiя. Словом, гибле дiло... Ну, ти витесуй торець, а я пiду ножi гартувати. Теж тонка робота. Гартував i в автолi, i в олi?, i в солярцi, i в водi, аж поки на вискозинi не зупинився. Да! Тепер працюй по совiстi. За трьох, бо "те?" швидко нажене. Саме гарячi днi надходять, коли стружку iз рук виривають. Микола, мугикаючи пiсеньку, пiшов до лiсництва, а Карпо, як на ворогiв, накинувся на кряжi осичини, що мiцно вiяли пахощами свiжо? болотянисто? риби. Рiвно через пiвмiсяця в Карпову кiмнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою: - Ти, те?, найменше живеш у лiсах, а вже ходиш як справжнiй лiсовик. Гляди, мо?х корiв не перелякай. Завтра з Миколою на базар по?деш - стружку завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвiла. Ну, собi щось купиш. - Грошей у мене нема, - прибiднився Карпо, бажаючи нарештi взнати, чи заробив щось: усе непоко?вся, що добра хазяйська харч з незмiнною горiлкою не залишить йому нi копiйки. - Нема? - Шкаварлига недовiрливо поморщився i сiв бiля столу. Сухi дошки зарипiли пiд його важкими руками. Повiльно заговорив: - В цьому мiсяцi, сам зна?ш, фiнiнспектор у нас попасся. То добрий шкуродер... З тебе я вирахував, те?, двiстi карбованцiв. Карпо аж скривився i пригнув голову, наче його по потилицi вдарили. - Ну, i за харч двiстi, - продовжував Шкаварлига. - Так це чотириста за мiсяць!? - аж пiдскочив. - "Ще йому, вовкулацi, доведеться доплачувати". - Чотириста. I не за мiсяць, а за половинку. Карпо позеленiв. Ненавидящими очима змiряв масивну постать Шкаварлиги. "Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть". I вперше за пiвмiсяця вiн побачив на вiдквашених губах лiсника щось подiбне до усмiшки. Одну за одною вiн красиво викинув на стiл три пачки грошей. - Це ще тобi за труди залишилося. "Триста рублiв! За мiсяць - шiстсот чистоганом", - зразу перемiнився Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу. - Тiльки заховай подалi сво? добро, бо тут хлопцi, те?, оббiлують тебе, що й не зоглядишся. Карпо пiдiйшов до столу i з радiсним подивом, як квочка над курчатами, розпростерся над ним: в кожнiй пачцi було по тисячi карбованцiв. - Хазя?не! Дорогий мiй! - ще сам собi не вiрячи, перехопив тверду руку Шкаварлиги, притис ?? до уст. - Га-га-га, - моторошно забухикав той, ошкiрюючи довгi мiцнi зуби, що так тiснилися, наче виштовхували один одного. - Прорвало? Знаю, кому плачу. Тепер ми, те?, витиснувши супротивникiв, живем, як князi. Та й робив ти совiсно. Скiльки лiсу, те?, перевiв. Гори!.. Збудоражений Карпо побiг до Миколи. - Став чверть горiлки, - стрiнув його той п'яними очима. Поставлю, - розщедрився Карпо. - Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так дорого цiниться стружка? Микола оглянувся навкруги i тихо промовив: - Цiна пiдходяща. Машина торцю да?... тридцять тисяч карбованцiв. - Тридцять тисяч? - вражено вигукнув, а Микола покосився: - Гляди, помовкуй менi! А то як узнають про нашу лавочку... бач, зрадiв, мов теля на прив'язi. Грошi в голову вдарили? - Вдарили, - радiсно погодився Карпо. XXXI Посивiло поле. Важкий колос нагнувся донизу, i жито живою сiткою хилилось на пiвдень, зрiдка просвiчуючись червоною квiткою маку. А далi, за житами, трепетали крильцями синюватi при корiннi вiвса i погойдувалась золотими литими хвилями червона пшениця. Млiло, густо пахло чебрецем i врожа?м повне лiто. Волоття проса дiвочою рукою кликало до себе в гостi колгоспника. I все поле красувалось перед ним, як стишена щаслива молодиця. Врожайне лiто завжди налива? хлiбороба добрим споко?м i певнiстю; так налива? воно колос дорiдним зерном. Але Григорiй тепер втратив i спокiй, i рiвновагу. Похудiв i став таким скнарою, що Василина тiльки з подивом i прихованою насмiшкою дивилась на нього. Одного разу вона вирвала кiлька колоскiв iз дослiдно? дiлянки i радiсно повiдомила Григорiя: - В кожному колоску по шiстдесят-сiмдесят насiнин. Iз кiлькох колоскiв жменю зерна натеребила. - Цiлу жменю? - перелякався Григорiй. - Еге ж, - не розчувши iнтонацi?, з гордiстю промовила молодиця. - Врожай - просто як в пiснi спiва?ться. - Це як почне кожен переводити по жменi зерна, то швидко на нашiй нивi всiм колоскам голови поскручують, - сердито почав вичитувати Григорiй. - Тут кожна стеблина вагу ма?. Гляди, Василино, бiльше i рукою не торкнися до жита. Я вже якось сам полiчу, що дасть поле. Григорiй i тепер схитрував. Вiн уже давно на самотi полiчив, що кожен квадратний метр ма? вiд 650 до 680 колоскiв. Приблизно, завмираючи од радiсного сердечного щему, обрахував, скiльки дасть гектар, але нiкому про це й слова не сказав. Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано вiдiйшла подалi од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорiй воринами обгородив дiлянку вiд дороги, а дома сказав Софi?: - Пiду ночувати в поле. - Чого? - Сама повинна догадуватися, - почав пiдшукувати переконливi слова, щоб не подумала дружина чого iншого. - Сьогоднi якась вража личина половину нашо? дiлянки витолочила. - Половину дiлянки? - з жахом вигукнула Софiя. - Ну, не половину. Трохи менше, - поспiшив заспоко?ти. - Але добрий кусок у землю вбила. I досi серце болить. Перед самими жнивами якийсь ворог може всю нашу роботу... Вiзьму дробовик... - Iди, Григорiю, - погодилась Софiя. - Тiльки одежину захвати з собою. - Не треба. Ночi тепер гарячi. Тiльки й добра у широкому полi. А як перепели спiвають! Ходiмо разом, Софi?, - роздобрився i пригорнув дружину. - Коли б не дiти, - iз зiтханням промовила. I так зрадiла, що аж зблiдла, покiрно пiдiйшла до чоловiка, як пiдходять дiти до батька. I Григорiй, налитий почуттям жалощiв i радостi, приголубив дружину, поцiлував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох бокiв вишняками та яблунями. Шорстке вусате огудиння сп'ялося на плiт, дотяглося до дерева, i на гiлцi зав'язався бiлий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних, iще недозрiлих вишень. . Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу дiброву. I Григорiй не без гордостi згадав, що i його турбота красу?ться червонобокими яблуками, нахиля?ться до родючо? землi обважнiлими вiтами, стука? плодами у новi вiкна колгоспних хат. "Щось будiвництво театру затягу?ться... Треба перевiрити, як Сафрон працю? на ставках", - вийшов у поле, i зразу ж жита, обступивши вузькi гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденнi турботи, вiн вологими од щастя очима оглядав новi ниви, як до сво?х дiтей, торкався до них руками, радiсно усмiхався, коли колос пощипував йому мiцнi, затвердiлi вiд працi руки. Хотiлось заспiвати, але стримав себе, скорiше пiшов до завiтно? дiлянки... В день жнив у село при?хала з району комiсiя. Василина зi сво?ю ланкою вижала через всi гони двi смуги, i жатка-самоскидка пiдiйшла до жовто? двометрово? стiни. Застукотiли ковалики, замахали руками зубастi граблi, вигинаючись з натугою, скинули на стерню вiяло врожаю i... обламались. - Нi, я такого жита косити не буду, - усю машину потрощить. А собi навiть пiвтрудодня не зароблю, - скочив з залiзного сидiння Леонiд Сергi?нко. - Що? Не пройде жатка? - ледве стримав усмiшку Григорiй. - Куди ?й крiзь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала i затрiщала вiд напруги. Ну, i вродило ж! - в захопленнi пiдiйшов Леонiд до жита. - По ньому i комбайн не пройде - обломиться. Тiльки на половинi хедера треба пускати. - Нi, Льоню, i на половинi не пiде, - твердо промовив Василь Прокопчук. - Тiльки на чверть хедера зможе робити. Справдились Василевi слова. Надвечiр хвилююча новина облетiла все село: дослiдна дiлянка дала триста вiсiм пудiв зерна... - Чув? - запитав Варивон Дмитра. - Чув, - стримано вiдповiв, прямуючи до свого лану гречки. - I що скажеш? - допитливо подивився на товариша: чи дуже пережива?, заздрить. - Тепер досвiд Григорiя треба перенести в бригаду, на широке поле, - спокiйно вiдповiв, зриваючи блакитну квiтку чебрецю, - Григорiй крiпко попрацював. Грудьми робив. Як ти дума?ш? - Авжеж, - погодився i здивувався: чи справдi так спокiйно на серцi в Дмитра, чи уда??.. - Ну, чого так дивишся? Випиту?ш, що в мене на серцi робиться? Так знай: радi? воно, так радi?, начеб такий урожай у мо?й бригадi зародив, - гостро подивився Дмитро на Варивона. - Перемога тво?? Василини i Григорiя - велика радiсть... Чого iржеш? Не люблю, коли в тебе ця поганенька селянська недовiра почина? ворушитись. Не все, виходить, у тебе всерединi перебродило. - Насмiялась верша з сака. Чи набагато утiк од мене? - примирливо промовив Варивон i знов усмiхнувся: - Хто Крамового батогом хотiв провчити?.. Продовжуй, Дмитре. По тобi. бачу, що ма?ш цiкаву думку. - Маю, товаришу iнiцiаторе. Ти зна?ш, як я завжди кревно бiля землi робив. До не? у мене якесь особливе чуття ?. Це, напевне, по-лiтературному талантом зветься. А людей, дума?ш, менш люблю? Тiльки показати це не вмiю, важко сходжуся з людьми. Тут також великого вмiння чи особливого характеру треба. Ти не раз мене вовкуватим називав. Дума?ш, легко менi таке слухати? Щось тяжке ? в мо?й вдачi. Та не про це маю казати... Я i в лихi роки якось з горем пополам перебивався до нового врожаю. Сiм'я невелика, роботяща. В руках ремесло маю - завжди свiжу копiйку зароблю. А як менi було дивитися на людей, що за шматок хлiба, та коли б хлiба, а то - куркульського макуха - сво? здоров'я продавали. Дивишся - другий чоловiк як золото: красивий, роботящий, усяке дiло в руках аж смi?ться, а от обсядуть злиднi, зiгнуть плечi - i на очах засиха?, на очах у землю входить... Не раз свiй шматок поперек горла ставав. Зда?ться, коли б мiг, то сонце прихилив би для людей. Та чим я, ти могли допомогти? Нiчим. Сили у нас не було. А тепер ?. Ми можем зробити те, про що найкращi люди споконвiку думали. Можем перемогти злиднi, голод, усi нестатки. Свою радянську державу прославити... Не маленькi з тобою - зна?мо, скiльки ще ? вiдсталих колгоспiв, колгоспникiв, скiльки ? таких, що бiльше переведе, нiж зробить. А скiльки треба учити, щоб для них колективна праця стала кровним дiлом, як для мене, для тебе. Урожай на дiлянцi Григорiя i ? справжньою агiтацi?ю за бiльшовицькi колгоспи. Узяти усiх голiв вiдсталих колгоспiв, таких колгоспникiв, що з чужого голосу затвердили "от колись жилося", привезти ?х сюди i почати учити, як працювати треба. - I на твою гречку варто було б привезти таких роботяг. Бач, як закрасувалася. Налюбуватися не можу, - нагнувся Варивон до потемнiлого ядерного колоса. - Тiльки не рви, - попередив Дмитро. - Не можу дивитися, коли хто живу рослину калiчить... I на мою гречку можна було б... Це не просто урожай якогось тобi Дмитра Горицвiта. Такого б урожаю, тако? сили ми без колгоспу нiколи б i в снах не побачили. Це широка нива передовикiв, радянських патрiотiв, коли хочеш бiльше знати. За ним розкрива?ться життя, мiць народна. Уже в цьому роцi нiхто в нас не скаже: "колись-то було". А коли ми вiдставали, коли всякому паличку в табелi за день записували, хто тодi старався, як тепер? Порядок усюди потрiбний i чесна праця. Справжня бiльшовицька праця - це життя наше. Ет, не розумi?ш ти, що в мене зараз на душi. Не перший день його ношу, а все висказати не вмiю. О, знову усмiха?ться Фальстаф ледащуватий. - Нi, розумiю, Дмитре, розумiю, бригадире... Твою думку я перехоплю i розкажу ?? на сво?й бригадi. Пiдберу приклади, висновки потрiбнi так зроблю, що ти тiльки очима лупатимеш! - i засмiявся. - Бо ти ж на зборах пару слiв докупи не зв'яжеш. Коли б до тво?? грамоти та ще язичок, ну, хоч половину мого... А я зумiю сво?х хлопцiв крутнути. - Е, нi! - схопився Дмитро. - Коли на те пiшло, то вже говори на зборах обох бригад - тво?? i мо??. Тiльки так треба пiдготуватися, щоб нашi бригади почали вириватися на першi мiсця. По всiй областi. Хватить сили? - Повинно хватити. Тодi нашi збори вiдкладемо до дня врожаю... Ти пiслязавтра на нараду агiтаторiв по?деш? - Думаю. - А сам швидко агiтатором станеш? - приснув Варивон i, косуючи оком, вiдступив од Дмитра. Той тiльки брови насупив. - Варивоне Iвановичу! Варивоне Iвановичу! З горбка в новому костюмi звивисто бiг стежкою невеличкий проворний Борис Зарудний. Русий, вибiлений сонцем чуб обвiвав його смагляве чоло. Глянув Варивон на хлопця i покотився зi смiху. Дмитро незрозумiло знизав плечима. - Як товарообмiн пройшов? - мало не плачучи вiд реготу, запитав Варивон Бориса. - Краще всiх! - задьористим тенорком вiдповiв Зарудний i теж засмiявся. - Значить, повернули пiджак? - Повернули, ще й яблук на дорогу дали. Та яких яблук! Пригощайтесь. Поглянув Борис на Варивона, i знову обо? заколивалися вiд смiху. - Борисе, розкажи Дмитровi Тимофiйовичу про сво? митарства. - Та... - завагався хлопець. - Ще як докладуть комусь, то все село насмiхатиметься. Кушнiр, гляди, на зборах у краску введе. Тодi й на люди не показуйся. - Нiхто не знатиме. Що ти, Дмитра Тимофiйовича не зна?ш? - Уже обо? щось натворили? Ну, говори, Борисе. Знаю: ремiнець давно плаче по тво?й спинi. - Еге ж, плаче, - покiрно погодився Борис i весело покосився на Варивона. - От i скажи ?м що-небудь. Нiяко? пiдтримки не буде, - по-дитячи правдивими очима глянув на Дмитра, а самому аж нетерпиться розповiсти свою пригоду статечному бригадировi. - Та розказуй уже. - Еге, розказуй, - знову завагався для виду Борис, а потiм махнув рукою, мовляв, де мо? не пропадало, i, аж мiняючись вiд задоволення, почав сво? оповiдання. - Ну, самi ви зна?те: наша бригада за бiльшовицький урожай проса б'?ться. Уже в нас такi волотки висипаються, що очей не одiрвеш: одного в пригорщi не втиснеш, не волоток, а зразу ледве не цiлий снiп... Коли, як на грiх, почув я, що в Багринi зав хати-лабораторi? новий гатунок проса виводить. Дременув я туди, а цей завiдуючий Федiр Хмара обмiряв мiй незавидний рiст, спитав, чи не школяр я, i навiть до проса не допустив. Ще й насмiшку на мiй новенький костюм пустив: "Це у вас усi такi женишки чистенькi i малюсiнькi?.." Такий вредний чоловiк. Ну й що б менi було пiсля цього прийти додому i розповiсти про все сво?му бригадировi? Так нi - якийсь дiдько спокусив самому знайти дане просо. Виждав я вечiрню годину, коли Федiр Хмара кудись вiдлучився, i гайда на город. Пробираюся садком, коли дивлюся на одну яблуню, а там плоди ну прямо, як на зсипному пунктi: рiзних форм, кольорiв i величини, "?й-право, чоловiк вегетативною гiбридизацi?ю займа?ться", - подумав i сам не знаю, як воно сталося: скинув пiджак - i на яблуню. Не встиг я навiть налюбуватися тим деревом, аж чую такий при?мний спiвучий дiвочий голос: - I не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять. Глянув униз - сто?ть там дiвчина i трима? в руцi мiй новенький пiджак, шовковою пiдкладкою уверх. Тут картуз iз мене, ну а я за ним навздогiн. Скотився з дерева, хотiв розмову нiжну завести, та дiвчина нi одному мо?му слову не вiрить i дивиться на мене з цiлковитою пiдозрою. Нарештi вiдкопилила губки i ошпарила мене: "Товаришу, чи ви сором дома залишили, чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослiдне дерево полiзли? Про пiджак з батьком поговорите" - i брязь дверима перед мо?м носом. Настрiй у мене на перемiнне пiшов. Одначе духом не падаю: приземлився бiля клунi i не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя дiвчина з дiйницею до?ти корову, чогось сама собi усмiха?ться i навiть пiсеньку наспiву?. Видно, нiяк ?? совiсть не гризе за мою одежинку. Тiльки зашипiло молоко по денцi, а я - в хату. Зирк туди, зирк сюди - нема пiджака. Неначе злодiй, вiдчиняю комод - i дiвочi плаття пахучою шовковою пiною обвiяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось бiля порога гупа?. Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, - i шур пiд лiжко. Лежу, дух зата?в. Входить якийсь парубок, сiв на лавi, прикипiв до вiкна i все якiсь сумнi мелодi? перебира?, одну печаль наганя? на мене. Скоро i дiвчина прийшла. Ну й почалися у них поцiлунки навперемiж з зiтханнями. "Еге, та тут iсторiя ледве не така, як i в нашого Леонiда Сергi?нка" - думаю собi, вислухавши про всякi суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось вони на науковому грунтi, на гiбридизацi? не помирилися. От i не хоче старий вiддавати сво?? Марi? за Левка; Марiя радить почекати, поки батько перегнiва?ться; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз одружитися, навiть дорiка? Марiю за повiльнi методи в особистому життi. Говорять вони, аж знов щось загукало бiля хати. - Ой, батько йдуть! - скрикнула дiвчина. - Левко, де я дiнусь з тобою? - i голос тремтить у бiдно?, мов струна. Левко сюди-туди - i бух пiд лiжко, ледве мене не притовк. Входить Федiр Хмара i прямо з дверей: - Марi?, подай нашi записи, при?хав один науковий робiтник. Iнтересу?ться новим дiлом. - Ви i його з хати-лабораторi? наженете... - Е, нi, це мiчурiнець, а не безплiдна деревина. "Ага, зараз вiн пiде" - подумав i вже мiркую, як би заручитися пiдтримкою у Левка, хоч вiн очима аж навпiл розколю? мене: видно, дума?, що я конкурент йому - потай до Марi? ходжу. Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбiга? на порiг цуценя; потерлося бiля ноги завiдуючого, потiм насторожилося, повело лопухатими вухами i дзяв та дзяв! Таке ?дке собаченя трапилося - зроду не бачив. Потiм прямо до лiжка i гавка?, аж головою до пiдлоги припада?. А потiм мене за ногу i - гаррр... - Марi?, що там таке? - заглянув старий пiд лiжко i за онишник. - Ану, геро?, вилазьте! Вилiзли ми i пил з себе не струшу?мо. - Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! - замiрився онишником. А це дядько такий: раз звезе - i не пiкнеш. Вредний чоловiк. Я в цiй ситуацi? навiть за пiджак забувся. - Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! - кинувся до завiдувача. - Вислуха?м, вислуха?м доповiдача, - а сам дверi на клямку i коло порога на вартi ста?. Говорю я, а в нього очi все злiшими i злiшими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипiли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про нашi волотки. Бачу: подобрiшав чоловiк. - А ти не брешеш? - пита?ться. Усiма культурами я заприсягнувся. - Тодi так зробимо, - вирiшив Федiр Хмара, - ти принесеш менi пару волоткiв, i коли вони справдi чогось вартi, тодi вiддамо пiджак... Ну й вiддав. I вас, Варивоне Iвановичу, запрошу? до себе в гостi. Хороший чоловiк. - Неодмiнно треба пiти. Дмитре, пiдеш зi мною? - Аякже... - Тiльки вибери кiлька кращих стеблин гречки: не з порожнiми ж руками iти до чоловiка. - Та вона ще тiльки налива?... - завагався Дмитро. - Може краще, коли достигне? * * * Григорiй, сп'янiлий од радостi, привiтань, подяк i утоми, прямував до Бугу. Його тiло солодко пощипували зерна i остюки; щемiли руки, натертi гузирями мiшкiв. Рожевi надi? i доброта до всього свiту, людей охопили його сво?м щирим теплом. З радiстю згадав привiтання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усмiхнувся сам собi. "Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'?жджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас". - I в уявi бачив обриси нових будiвель, бачив у кожнiй хатi те, про що стiльки думалося ще з тих днiв, коли тiльки поступив у СОЗ. Ой заговорило жито пiд вiтрами: А вже ?дуть женцi з срiбними серпами. Тихо пустив пiсню вузькою дорогою, що, звиваючись, бiгла помiж нагрiтими за день пшеницями. I сам вiдчув, як пiсня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять вiдгук в чи?мусь серцi. Незабаром великi зорi засяяли над ним i пiд ним. Сонно зашепотiли прибережнi трави, десь бiля острова, як дитина у пiвснi, обiзвалася вода. Григорiй горiлиць лiг на траву; на сплетенi руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотiв скупатися, але нижче, бiля дослiдно? станцi?, почув чи?сь обережнi кроки. I собi пiдсвiдоме обережно подивився вдалину. З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мiшком, за плечима. "Моторний, - пiзнав у темрявi. - Чого йому?" - i пригадав обережний натяк Романенка, мимохiть кинутi ним слова бiля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженiсть i почала ще бiльше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен. Незабаром Крупяк пiшов до станцi?, i Григорiй полегшено зiтхнув: напевне чоловiк хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з бiльшою силою прокинулась пiдозра: що йому тепер, в таку пору, носити? Крупяк на цей раз довше порався. На березi шемрiв пiсок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пiшов до станцi?, а Григорiй кинувсь до човна. Пiд тонким полотном невеликих мiшкiв вiн намацав двi однакових скриньки. Завагався, потiм обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикрiпленого до дошки, i страшна здогадка ножем полоснула по всьому тiлi. Пiтнiючи, вiддер одну дощечку i правою рукою вихопив невеликий брусок. - Тол!.. Ах ти ж змiя пiдколодна! - вилаяв у думцi Крупяка. I в цей час на березi заскрипiли обережнi кроки. Шевчик рвонув ланцюг до себе, вдарив веслами. - Хто там?! - злякано i тривожно обiзвалась темрява. Григорiй ще мiцнiше замахав веслами, пускаючи човен на другий берег. Пролунав перший пострiл, i куля смачно шубовснула у воду попереду носа човна. "Вправно стрiля?. Коли б до берега добратись", - з дикою силою веслував, приглушуючи звук другого пострiлу. Знову тьохнула вода бiля обшивки, потiм сухо трiснула перекладина на човнi - попала куля. I Григорiй почув, як холодний пiт почав зриватися з його чола. Ще одне надлюдське зусилля, i човен з розгону, носом, врiзався в берег, з шумом розвiв шорстку осоку, пiшов затоки по водi. Григорiй вискочив на берег i полегшено припав до тепло? i безмiрно любимо? землi. XXXII Дмитро почорнiв од хвилювання i дощу. Навколо нього безпомiчно в дрожi трiпотiли i вилягали поля; на шляху вигиналися посiрiлi дерева i гнiвним хмелем закипали горбатi потоки. Тiльки вiн не горбився в потемнiлому роздоллi. Як риба з вечiрнiх озер, виплескувалися iз хмари блискавицi. У ?хньому одсвiтi йшов од ниви до ниви, переповнений тяжким болем. На його очах стогнала i падала ниць велика праця, падали ниць великi сподiвання. Знав, що доспiлi лани уже не пiдiймуться до сонця, ?х негайно ж треба скосити, бо колос не корiнь - притиснутий до землi, зразу ж почне гнити. "Навряд, щоб комбайн захопив полегле стебло. На коси треба натискати", - тягнуться хмурi липкi думки. Страдницьки викривились лiнi? брiв, i Дмитро не чу?, що з нього течуть i течуть покрученi струмки. Люблячою рукою торка?ться до гранчастого колосу, вiн шершавить пальцi зерном та добiрними сльозами. I Дмитро шепче невмiлi ласкавi слова, як шептав ?х колись бiля колиски хворого сина. В правлiннi колгоспу нiкого не застав. Зразу ж бiля його нiг набiгла калюжа води, i охайний сторож з незадоволенням дивиться на неуважного бригадира. - Щось ти, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi сам не свiй. Душа не на мiсцi, чи як воно? - А вона в мене камiнь надмогильний, що весь час на одному мiсцi повинна лежати? - зразу ж сердиться на сторожа. "Вiдбився вiд поля i не тямить людського болю". Вечiрнiми розгрузлими вулицями Дмитро пряму? до колгоспникiв сво?? бригади. Слово його скупе, зосереджене: - На завтра приготуйте грабки, клеп довгий одпустiть. Хлiб треба рятувати. Жiнкам - перевесла крутити. I вже коли доходив до хати Бондаря, в шум зливи почали просочуватися дзвони молоткiв i кiс. Iвана Тимофiйовича не було дома. Марiйка кинулась за свiжою одежею для Дмитра, а потiм почала поратися бiля печi. Надворi шумiв i шумiв дощ. Тремтiли шибки, раз од разу наливаючись мертвотносинюватим сяйвом, i тодi в небi, немов розхитанi гори, харащилися хмари. Дмитро, кривлячись, пiдiйшов до шафи з книжками. Розгорнув червонi палiтурки однi?? книги без назви. Це був щоденник Iвана Тимофiйовича. Почуття цiкавостi взяло верх над ваганням. "Коли що-небудь особисте тут - покину читати", - заспоко?в себе. З подивом прочитав першу сторiнку. Грубувата в'язь чiткого письма заговорила до нього живим голосом. Непомiтно почав приглушуватися гомiн вiтру i тупе бурмотiння важких разкiв дощу. Напливали, полонили iншi картини. "27 сiчня. Збори були гарячi, задиркуватi, веселi. Для мене, як члена партi?, подвiйна при?мнiсть: бачу ряснi червонобокi плоди масово-полiтично? роботи, вiдчуваю любов i прагнення оволодiти передовою соцiалiстичною агрикультурою. Збори трохи поскубли Кушнiра. Вiн iще увечерi був дуже задоволений сво?м планом: за три днi закрити весною вологу на всiй площi зяблi. - Здорово? - радiючи питав мене i Шевчика. - Все сам пiдрахував. Як Нестiр-лiтописець, всю нiч з олiвцем просидiв. - А може новоявлений Нестiр-лiтописець щось не врахував? Може ще раз перевiримо? - питаю його. - Не треба, не треба! Боюсь тiльки, щоб на зборах не провалили... Де це видано - за три днi закрити чотириста п'ятдесят гектарiв! Побоювання Кушнiра справдилось: його план таки провалили. Бригадири, ланковi i рядовi колгоспники довели, що зяблю можна закрити за... два днi. - Здорово? - питаю Кушнiра пiсля зборiв. - Здорово! Напевно, ти менi свиню пiдклав? - i смi?ться. - Намилили менi шию. I за дiло намилили! Щоб не був таким хитрим. Ходiмо, Iване Тимофiйовичу, в баню. - Мило з ши? змивати? - Нi, старi уявлення. Пар i вода помагають. Завжди у мене голова пiсля банi свiжа, мов яблуко. Пiшли? - Пiшли. Тiльки вже не зобижайся: до ранку буду двома вiниками вимолочувати твою самовпевненiсть. 1 лютого. Сьогоднi з наради передовикiв садiвництва при?хала Марта Сафронiвна. Вона об'?здила увесь Ки?в, побувала i в кращих колгоспах примiсько? смуги. - Що, Марто Сафронiвно, скажете про нашу столицю? - Прекрасна, привiтна вона, мов бiлий сад. - Земля родюча бiля Ки?ва? - Нi. Князь Володимир не був хлiборобом - на пiщаному грунтi осiв, - смi?ться молодиця. - Та тепер i пiсок родить. - Нарада на користь пiшла? - О, да! Дуже мене схвилювало, що ки?вляни на горючому пiску виноград виводять. - Прибузькi пiски гiршi приднiпровських? - Ростиме i на них виноград. - Хай росте. I виноград i виноградарi! 6 лютого. Дмитро таки молодець. Повернувся з лiкарнi i вже, нiби Журавель, диба? по полях. На його масивах найбiльше снiгу. - Вiн обкрада? нас! Прямо начисто змiта? снiги з усього привiлля, - обурю?ться бригадир п'ято? бригади. - Не змiтаю, а запрошую в гостi. - Завзятий чоловiк. Зерно iще раз перевiрив i довiв до найвищо? посiвно? кондицi?. А говорити його я таки заставлю, поки сам не пiзна? смаку i сили добротного слова. Почну з простого: хай на агрогуртку розповiсть, як найкраще затримати снiг. В цьому дiлi вiн розбира?ться. Навiть напрям метелицi, вiтру врахову?. Серйозно треба на бригадах i ланках поговорити про врахування усiх можливостей пiдвищення врожаю. Бо часто, бува, ми схоплю?мося за один-два кiльця, а за iншi забува?мо. Через це не всi сво? золотi жили i прожилки розкрива? нам земля. 8 лютого. Бiля радiоприймача слухали з Свиридом Яковлевичем п'?су Шекспiра. ? у нiй такi рядки: Ведь с песнею кончается Все лучшее на свете. - Мiцнi слова, та постарiли, - промовив Свирид Яковлевич. - У нас iз справжньою пiснею почина?ться все краще в життi. Пригадав громадянську вiйну, коли ми з Iнтернацiоналом iшли в бiй. Так, з пiснею почина?ться все краще в свiтi... З новим хвилюванням ми слухали сьогоднi Красну площу i Iнтернацiонал". Надворi загупали кроки. Незабаром Iван Тимофiйович, мокрий, неначе хлющ, широко увiйшов у хату. На пiдлозi зразу заряснiли гнiзда слiдiв. Дмитро неохоче вiдiрвався вiд щоденника. - Марiйко, в тебе якась перемiна знайдеться? Обкис, як бiс. - Iще б не обкиснути. Валанда?ться десь до пiвночi. Нема того, щоб у пору прийти. Знову на нарадi сидiв? - по звичцi, наче з огудою, заговорила. - Не на нарадi, а в стельмашнi. - Досi в стельмашнi? Щось нове видумували? - Робили грабки. Злива прибавила роботи косарям. - Ти б i менi серп погострив, а то вже порябiв од iржi. - Може в'язати пiдеш? - Еге, так i пiду. Я ще копу на такiй озиминi заiграшки нажну, а молодь хiба так умi? серпом орудувати? ?й i вчитися за машинами не було на чому. Ну, переодягайся вже. Iван Тимофiйович прояснився, побачивши Дмитра. - От за кого Iван Васильович згадував! Ану, показуйся на свiтло. Чув, чув, який твоя бригада передзвiн пiдняла. Вiрно робиш, Дмитре. - Що Iван Васильович казав про мене? - пiдiйшов ближче до тестя. - Дзвонив, щоб ми полеглий хлiб косили грабками з одним залiзним зубом, бо чотиризубцi утовчене стебло не вiзьмуть. - I тут допильнував, - промовив з пошаною. - Допильнував... Згадав, як ти йому колись зi смаком про косовицю розповiдав. Це в Кадiбцi було - клевер ти косив там. Надi?ться, що будеш кращим косарем. - По всьому колгоспу? - Нi. - По району? - здивувався Дмитро. - По областi. - Ого! - Перелякавсь? - Та нi, - задумався, проймаючися теплим дрожем. - Але помiркувати ? тут над чим. - Мiркуй, я поки переодягнуся. Чи тобi вистачить думати до кiнця жнив? - I вiчно ти напада?ш. Чим-небудь, а колупнеш! - вступилася за зятя Марiйка. - Хе. Бiльше не буду, - Iван Тимофiйович жартiвливо вiдступив назад, а Дмитро усмiхнувся. - Тату, менi кiсся треба змайструвати. - От тобi й бригадир! - здивувався Бондар. - 3 чим ти думав завтра вийти в поле? З начальницькою поважнiстю? - Зi старими грабками... Смаку ще не розiбрав. А тепер варто над новими подумати - по мо?й силi. Так - на метрiв три з половиною. Щоб покiс був, як покiс! - Пiшли до стельмашнi! - засмiявся Бондар. - Ти б хоч переодягнувся, старий! - накинулася на нього Марiйка. - Вiчно йому нiколи. - I чого ти грима?ш? Все одно знову промокну наскрiзь. Ще вслiд за нами побiжи... Ну, Дмитре, змайстру?мо разом такi грабки, щоб усi дивувалися, - уже в сiнях загримiв голос Iвана Тимофiйовича. - Iване, Дмитре, перекусiть трохи гарячого. - Пiзнiше, стара... А злива стиха?. Хмар поменшало. Ну, побачимо, що з нашого дiла вийде. Кiсся зробимо, неначе скрипку. Уже краплинками роси бiлiли зорi, коли Дмитро i Iван Тимофiйович вийшли з стельмашнi. В низинах iще мелодiйно спiвали струмки, просочуючися в темiнь, вони розмивали ??, i над землею починали коливатися попелястi смуги. Ранок був iз сонцем, з шматками розметаних хмар, з високим спiвом промитого синього неба. На свiтлих нивах зрiдка морщилися плямистi тiнi, островами вiдпливали у далечiнь i зливалися з островами лiсiв. Бiля комбайнiв уже метушилися молодi комбайнери: на найнижчий зрiз установлювали рiзальний апарат хедера. Коло кузнi жаткарi так вiдрихтовували сегменти, щоб вони прилягали до пальцевих платiвок, точили запаснi ножi. Побачивши Дмитра з новими грабками, вони дружно розреготалися на всю вулицю. З кузнi повибiгали ковалi i теж, взявшися в боки, заколивалися вiд смiху. - Агрегат Дмитра Горицвiта! - Чи то самоскидка, чи вiтряний млин, - нiяк не второпаю. - Дмитре Тимофiйовичу, скiльки дума?ш викосити? - А на сво?х лобогрiйках добре нагрi?те лоби, поки переженете мене. - Змага?мось? - Можна. - Дмитре Тимофiйовичу, ти ж хоч кiнцем кiсся хмару не поколошкай, бо знову дощ пiде. Перевiривши роботу бригади, Дмитро пiдiйшов до облюбовано? дiлянки. Золотистi сонячнi долини уже були наповненi рухливими постатями колгоспникiв, гомоном, веселим передзвоном. Навколо зацвiтало яскраве святкове вбрання молодиць i дiвчат. Пофиркуючи бризками, промчала машина з в'язками перевесел; десь, зовсiм недалеко, високий спiв коси наздоганяв пiсню жайворона i м'яко розсiвався в схиленiм полi. Бiля самого небосхилу розкинувся бiлий табiр хмар, на ?хньому тлi чiтко пропливав комбайн. Ясно i повно запам'ятовувалися розлогi мазки лiтнього ранку. З насолодою одвiв руки назад, i грабки з присвистом влетiли в полегле стебло; воно спросоння бризнуло кольоровими сережками рос, зiтхнуло i, гойднувшись, лягло позад косаря. Знову синьою блискавицею широко мигнула коса i згасла с житах. Цiлий живий снiп, мов дитина, перехилився на покiс з колиски грабок. Розмашисте, весело пiшов Дмитро уперед. Розiмлiлi хмари ледве наздоганяли його сво?ми поморщеними тiнями. Свiжий вiтрець обвiвав русий вигорiлий чуб косаря, сонце грало на його дужих набухлих руках, м'язи бронзовим литтям видiлялися на плечах i ши?, а на обличчi гордовите зосередження почало розмиватися усмiшкою. Iскрилася i спiвала коса. Спiвало i серце бригадира. По всьому видно, що його дiло пораду? i повчить не одного колгоспника. Рiвними високими покосами влягалася щира праця i нiжним прiснуватим духом парувала пiд зливою сонячного промiння. Високий пiвдень стояв над косарем. Присмерком облiковець обмiряв прилюдно скошену дiлянку i серйозно повiдомив косарiв: - Агрегат Дмитра Тимофiйовича викосив пiвтора гектара. - Завтра викосимо два, - промовив Дмитро, приймаючи вiтання косарiв. Очi його, зiгрiтi сяйвом приязнi, схвильовано дивилися на милi обличчя рiдних людей. XXXIII По?зд пiдходив до рiдного мiста, i Леонiд уже не мiг одiрватися вiд вiкна, вiд мерехтливого бiгу димчастих, притрушених сонцем ялинок. Загуркотiв, одлiтаючи назад, залiзний мiст, i з-пiд синього неба вирiзьбилися строгi контури суперфосфатного заводу. Жерла прокурених труб пiдпирали мармуровi хмари, що брилами налягали на рiку. - На-дiй-ка. На-дiй-ка. На-дiй-ка, - вистукували колеса. I серце Леонiда раптом стискалося у грудочку: "А що, коли ви?хала з села?.. Нi, не може бути... При?ду i зразу ж налякаю: "Пропав я, Надiйко, - на iксах i iгреках погорiв". На хвилину обличчя хлопця бралося скорботним виразом i зразу ж омивалося щасливим усмiхом. - Як же так, Льоню? - злякано запита?. - Хiба я винен, що в мене така учителька була. Вiн, ледве стримуючи хвилювання, бачив удалинi милий образ дiвчини. I одночас, десь за синню небозводу, йому мерехтiли розвiшанi огнi велико? столицi, всмiхалися новi юнi друзi, допитливо i з надi?ю дивились на молодiсть очi сивих учених. Бачив себе то в стiнах вiйськово? школи, то на темному кордонi, то в зловiсних сполохах вiйни. I всюди вiдчував себе частиною рiдно? кра?ни, гордим сином ??. За цi днi Леонiд навiть зовнi покращав, а коли йшов - не чув землi пiд собою. На ходу першим вискочив на перон. В перехрестях риштування летiв угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком i нiжною дiвочою пiснею. Один голос особливо схвилював Леонiда: так спiвала Надiйка. У не? навiть найсумнiшi пiснi не притискались пiдбитим птахом до осiнньо? стернi, а пiдмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиня?ться плавець перед рiкою, щоб iще мiцнiше пiзнати ?? глибину, простiр i випливти на переснований промiнням берег. - Льоню! Льоню! - Розводячи могутнiми плечима потiк людей i махаючи картузом, до нього бiг осмiхнений Василь Прокопчук. Ось вiн ледве не налетiв на якусь огрядну жiнку з двома валiзами. Щоб стриматись, пiдхопив ?? вгору, обкружляв навколо себе i бережно поставив на землю. - Звиняюсь, громадянко. Жiнка спочатку тiльки перелякано очима повела, але зразу зрозумiла в чому справа i насмiшкувато промовила: - Спасибi за безплатну карусель. Та заклопотаний Василь навiть не обернувся, - Здоров, Льоню. Так i знав, що ти сьогоднi при?деш. Серце чуло! Спецiально машину затримав. Конференцiя у нас вiдбувалась. Як здоров'я, Льоню? Та не здоров'я зараз цiкавило Прокопчука. Вiн i хотiв i боявся запитати: чи склав iспити товариш. А на його зосередженому обличчi нiчого не розбереш. - Василю, - тихо запитав Леонiд, - Надiйка дома? - Ви?хала, - зiтхнувши, промовив Василь. - Двi години назад по?зд одiйшов. - Ви?хала? - похмурнiв Леонiд. - "Не витримав", - вирiшив Василь i теж нахмурився. - А Степанида при?хала? - При?хала. Пройшла конкурс. В унiверситет витримала. От яка в тебе сестричка, - радiсно почав i осiкся: обережнiше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льонi. - Ну, i в нас теж весело. Такi дiла тут пiшли. Григорiя Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвiт якi чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронiвни - прямо як зоряне небо... В новому колбудi скоро гратимемо. - Молодцi, - усмiхнувся. "Напевне склав", - повеселiшав Василь. - Оце й дома у мене радостi. Батько, певне, мiсця собi не найде, - ожива? Леонiд, уявляючи, як старий нескiнченними розмовами наводить терор на усiх знайомих. "Склав, склав", - твердо вирiшив Василь i засмiявся. - Льоню, i тебе можна привiтати? - Можна. - Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочцi вимотав. Ах ти, академiк нещасний. - I Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору. - Василю, задушиш. - I задушу. Не мiг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушнiра. Льоню, - змовницьки поглянув: - А плюс Б - скiльки буде? I вони обо? вибухнули реготом. - Алгебру списав у кого-небудь? - Уяви, що не я, а до мене заглядали. - Тепер усе уявляю. Вас було, значить, тро?, кожен отримав по одиницi, а в сумi вийшло три - посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономiчнi курси командирують. - На кого Ольгу покида?ш? - Сам шефствую над нею - обо? ?демо. То в тебе важча справа: доведеться з однi?? столицi в другу бити телеграми дрiбним почерком - "люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!" Тiсно притулившись один до одного, вони пiдходять до ново? машини. - Струнко! - стримуючи громовий голос, напiвжартiвливо команду? Василь. - Товариш академiк, увiнчаний перемогою, повернулись з академiчних бо?в в розташовання наших вiйськ. Нiяких, крiм сердечних, утрат у товариша академiка нема. Комсомольцi радiсно кидаються до Леонiда, i вiн, як млинок, завертiвся у дужих обiймах, ледве встигаючи вiдповiдати на щирi вiтання, запитання. Його хочуть посадити в кабiнку, але хлопець одним помахом дужого тiла вискаку? на кузов. Молодi, роботящi веселi руки мiцно переплiтаються з руками, i машина, розколихуючи пiсню, везе юнацьке коло в широкий свiт. * * * Свiжозоранi ниви обсiвалися великими вечiрнiми зорями. В садах нiжно бринiли обволоженi яблука i вiд легкого приторку вiтру, злiтаючи з дерев, щебетала роса. По вiнця налитий радiстю, надiями, Леонiд тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись iз комсомольцями, вiн схотiв обiйти тi простори, де його невтомна праця i юнацькi мрi? аж в небо врiзалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвенiли рiками зерна. Новi почування, новi дороги пiдiйшли до його серця, i якось по-iншому, виразнiше, освiтлювали пройдешнi роки, що, наче добрий посiв, упали в теплу, живу землю. Трепетний, весь у думах, вiн фiзично чув, як проростають ниви, окорiняються, з розгону вбiгають у синi дощовi хмари i, перемитi, пахучi, неначе; дiвочi коси, спiшать на сонячнi причали. - В Очерета i просо наче очерет. - Земля тепер iншими законами живе. Бiльшовицькими... - Як дорога пiд зорями, просвiтлiла. Музикою з долини долетiли голоси i попрямували до села. Хвилюючись, Леонiд пiдходить до подвiр'я Кушнiра, перелазить через свiтлий березовий паркан i ста? пiд яблунею, де не раз зустрiчав свою Надiю. "Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом", - зiтхаючи, пригаду? вiрну клятву. Спинаючись на нiски, вiн бачить, що в хатi, схилившись над столом, сидить Кушнiр. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонiд з нежданою любов'ю помiча?, вiрнiше - вiдгаду? тi дорогi риси, що подiбним вiдбитком окреслились на обличчi дiвчини. "Вiн же менi батько", - вперше у всiй глибинi розкрива?ться перед ним нове почуття. "Зайти б до старого. Так хiба ж зрозумi?, що в мене на серцi? Ще з хати нажене. Згада? усi мо? слова. Гарячковитий... А його ж сьогоднi в партiю прийняли! Свято в чоловiка!" - згаду? i рiшуче пряму? до хати. Коли рипнули дверi, Кушнiр навiть не одiрвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладенi папери. На чималому письмовому столi пiдносилися двi високi вази - одна з букетом червоних жоржин, а друга... з електричною лампочкою. ' - Дозвольте вас привiтати з великим днем, - натягу?ться голос у хлопця. - А-а, це ти, Льоню, - пiдводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. - Спасибi, Льоню. I тебе вiтаю. Сiдай, сiдай, будь гостем... А Надiйки нема, - сказав iз тихим жалем. - Знаю. Я до вас зайшов. - Машина потрiбна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордiсть - сам не пiдiйдеш. Все дума?ш, що вредний голова. А голова не для себе стара?ться. По?деш, Льоню, грузовою, а нарiк, дивись, легковою привеземо. - Я не за машиною. Прийшов попрощатися. - Попрощатись? Згадав таки й мене, - здивувався i щиро зрадiв Кушнiр. - Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала. Вiн побiг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на стiл: - Бачиш, якi проекти садиб? В Ки?вськiй мiськрадi дiстав, бо наша туго оберта?ться. I вже нiяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути ?х. Навiть стара гарикатись почала. Та позавчора i ?? спiймав бiля планiв. Мусить помовкувати тепер... Хорошi ? будиночки на три-чотири кiмнати. Тiльки такi будемо будувати. Завтра на президi? круту заборону винесемо: без проекту не дозволимо навiть хлiва поставити. Годi пiдривати авторитет колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеникiв, стадiон збуду?мо; ганяйте свiй футбол. Тiльки глядiть, щоб iз сво?? сiтки м'ячi не таскали... Подивись на цей план. Не хата - картина. - Вiдбiг на вiддаль i залюбувався. - Тiльки тинiв ми не будемо городити - обсадимо будiвлi бузком або жовтою акацi?ю. Це Марта Сафронiвна до такого додумалась. - Поправка iнтересна. Поетична. - Ми таким будiвництвом розмахнемося. ? чим розмахнутися. Цегельню побуду?мо. Глина ж у нас як масло, - i зразу осiкся, згадавши, що про цегельню йому вже давно говорив Леонiд. Косуючи, поглянув на хлопця, але в того очi свiтилися не насмiшкою, а здивованням i задоволенням. Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю i вино. - Ти б, може, кудись сво? плани забрав звiдси? - звернулась Ольга Вiкторiвна до Степана. - Нiякого ?м вiдпочинку нема. - Нема, нема, - погодився чоловiк. - Тiльки я з хати, так жiнка коло них, як бiля дзеркала, вертиться i сво? доповнення видуму?, ?й, Льоню, в цьому проектi вiкна не подобаються. "Малi, - каже. - Хочу таких, щоб половина землi та три чвертi неба вмiщалися в них". На менше нiяк не погоджу?ться. - Послухай його. Вiн ще не такого наговорить про все. Бачиш, - показала на лампочку, - ще коли електрика буде, а в нього цей букет сто?ть. Каже - ця лампочка щодня йому, старому, зарядку да?. - Ольга Вiкторiвна сiла бiля Леонiда. ?? виразнi очi з материнською любов'ю дивилися на хлопця. - За нашу партiю, за нашого вождя, - пiднiс угору чарку Кушнiр. Випивши, уже не мiг всидiти за столом. Хотiлося багато-багато розказати цьому завзятому хлопчиськовi, що, як думалося, мало його розумiв, мало оцiнював господарськi турботи. Але строгi погляди владно? дружини трохи зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити. - А тепер, Льоню, вип'?мо за сибiрякiв. Хороших вони урожа?в домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними... Ех, Льоню, яке у нас життя наста?. Та що ти розумi?ш у життi, коли тобi тiльки двадцять рокiв. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому вирiс... Слухав учора лекцiю астронома? Здивував вiн людей: свiтло зорi, каже, п'ятдесят рокiв iде до землi. Ну й що ж iз того? Нам легше вiд цього було? А от свiтло з Кремля двадцять рокiв лл?ться - i наша земля на всi вiки ожила. Оце тобi астрономiя. Нам вона все життя освiтила. Стара, ти ще коло планiв крутишся? - А зна?ш, Степане, воно зовсiм було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тiльки блакитною фарбою або толем крити. - Ще щось видумала? - Нiчого не видумала. Треба, щоб i оковi було радiсно дивитися на новi будiвлi. Оцi чорнi, як хрести, стрiхи, або ржавчина черепицi тiльки сум на душу наганяють. - Ти бачиш, що заговорила, - звернувся Кушнiр до Леонiда. - Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала? - Тiльки для цього й припала, - насмiшкувато поглянула на чоловiка. - А чим погано, коли тобi в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розiллються покрiвлi? - Так, наче льон зацвiте, - зразу знайшов сво? визначення господаровитий Степан. - Нi, Льоню, з тво?? тещi толк буде, - i зразу ж осiкся пiд суворим поглядом Ольги Вiкторiвни... Леонiд пiзно повернувся додому i вiдразу заснув. Вiн не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вiкном важко гупали доспiлi яблука i спiвали дiвочi голоси про кохання. Молодий сон десь аж над обрi?м розвiшував контури далекого i рiдного мiста. I Леонiд прямував до столицi широкими вулицями нового села. Великi вiкна, що половину землi вбирають, переливалися зорею, рiвнi асфальтованi шляхи летiли в простори i пахли свiжозораною рiллею. Увесь вчорашнiй передосiннiй вечiр на полi промайнув над хлопцем. Навiть голоси з долини ожили... А потiм, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний снiг, i все побiлiло, заiскрилося, притихло... Ось вiн виходить зi сво?ми друзями до рiки. А снiжок пахне березневими приморозками i березневим вiдсонням. - Хлопцi, уже пора сонце неводом витягати, - промовив, пiдходячи з друзями до само? кайми небосхилу. I сонце, почувши молодi голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повiнню. Пiд снiгом враз затокували струмки, потiм на раннiй зеленi блакитними блискавцями затрепетали потоки, i всi шляхи, усi села бризнули рясним теплим цвiтом. На широкi поля, гордовито i радiсно, поспiшала його велика рiдня. Заметiль спiвучого цвiту устеляла ?? дороги, i дiвочi коси грали промiнням та яблуневими пелюстками. Потiм з-пiд цвiту, як табуни снiгурiв, заколивались червонобокi яблука, i синiми дощами пролилися сливи... А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всi хмари, i колос, задихаючись од спеки, простягав до людей сво? теплi дитячi ручата, просив захисту i порятунку. - Господарi, повертайте рiку на поля! - звiдкись долiта? владний i стурбований голос Степана Кушнiра. Внизу загудiли мотори, i вода схвильованим контральто почала пiдiйматись по нагрiтих трубах, перехлюпнулась на ниви i зашумiла зеленими подолками по усьому полi, не оминаючи нi одно? стеблини... I щасливий колос на всi боки поклонився людинi... - Вставай, Льоню. Свiта?! XXXIV Осiнь. Золота осiнь. В ясному, чутливому небi бiлоснiжними айстрами пропливають хмари; на деревах чiткiша? рiзьба пурпурових узорiв, а всi дороги дивовижно пахнуть свiжим зерном i яблуневим повiвом. Ранки стоять наче вино. I Кушнiревi при?мно бачити, як на шляху, з-пiд самого сонця, чорними веселими краплинами одриваються машини i, збiльшуючись, летять живим пунктиром до села. Давно вже виконано першу заповiдь перед державою; уже гарячi трудоднi повновiсно вляглись в засiках колгоспника червленою пшеницею, самоцвiтами гречки, сипким бiсером проса. I Кушнiр тепер з хвилюванням стрiча? машини; на них похитуються усипанi живицею сосновi дошки, сiрi? згустками туману цемент i червонi? полуницею дзвiнка цегла. Молодi бiлозубi шофери, смiючись, молодцювате пролiтають бiля свого голови i повертають до просвiтленого Бугу. "Орли", - любовно проводжа? очима Кушнiр сво?х комсомолят i довго вага?ться: чи пiти на будiвництво електростанцi?, чи до сiячiв. Воно i незручно знов повертатися до рiчки, але ж при розвантаженнi ще може щось трапитись. Кушнiр явно обманю? себе: зна? - все без нього буде гаразд, але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто поверта? до Бугу. I хай тепер попробу? який-небудь скалозуб пирхнути, що голова дню? i ночу? на будiвництвi! Чортовi непосиди. Знайдуть яку-небудь слабiсть у чоловiка i вже будуть переморгуватися i непомiтно кривитися при ньому, поки щось нове не вiдшукають. А про лампочку у вазi вже навiть в районi знають. Певне Борис Зарудний роздзвонив по усiх усюдах. Вертун нещасний. Та премiю доведеться видати хлопцевi: не працю?, а творить. Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камiнь. В цi радiснi звуки вплiта?ться шум машин, спiв течi?, плескiт весел, мелодiйна мова, i з обличчя Кушнiра змива?ться заклопотаний вираз. Вiн уже не помiча?, як будiвники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересмiхуються мiж собою, говорять про якiсь магнiтнi хвилi, що впливають на декого з начальства. - Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? - крiзь задуму схоплю? заплутану нитку жарту. - Про який там магнетизм? - . спочатку нiяковi? Борис Зарудний i зразу ж веселi?: - Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивiсть намагнiчення, яку ма? вся земна куля, - I твiй язик, - серйозно дода? Кушнiр. Навколо вибуха? неймовiрний регiт. Одначе Борис не розгублю?ться - вiн зна?, чим можна вразити Кушнiра. - Степане Михайловичу, через шiсть днiв ми з деривацiйним каналом покiнчимо. - Як через шiсть днiв!? - радi? i робить вигляд, наче нiчого не зна? про новi намiри молодi. - Покiнчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано! - Так нещодавно ж були iншi розрахунки? - То нещодавно. А це сьогоднi! В соцзмаганнi ми ростемо по геометричнiй прогресi?. - Ну, спасибi, молодята. Порадували старого. Будiвники з Багрина здорово обiгнали нас? - Нi, майже рiвно iдемо. - Майже рiвно? Це добре. А от коли б нашу рiвну лiнiю вище, вище, соколом пустити? Стрiлою! - Тяжкувате буде, - завагався Прокопчук, - там ранiше почали роботу. - Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! - поспiшно говорить Кушнiр. - В Багринi бiльшi можливостi мають. У графiку вище нас стоять. - Сонце ма? бiльшi можливостi, анiж мiсяць. А восени, дивись, мiсяць вище сонця пiдiйма?ться! - згарячу хапа?ться Степан Михайлович за перший, що надбiг, образ. Навкруги заряснiли усмiшки. - Подума?мо, - рiшуче говорить Зарудний. - Варто, варто подумати, - пряму? до мулярiв. В цiй роботi Кушнiр зна? толк; мiцнi пальцi його так бережно й умiло ходять бiля камiння, наче це не брили, а теплi клубки сiрих ягнят. Високий день сто?ть над зарiччям, i гомiн будiвництва котиться аж до окрайцiв бузкового небосхилу. Не мина? i кiлькох днiв, щоб на будiвництво не заглянув Iван Васильович Кошовий, i тодi Кушнiр розцвiта? усмiшкою, на диво схожою на усмiшку деяких колгоспникiв, коли тi стрiчають голову бiля рiки. Iван Васильович завжди при?жджа? в обiдню перерву або надвечiр, перед закiнченням роботи. Тiсним колом обступлять його колгоспники, жадiбно ловлять кожне слово i про великого Сталiна, i про мiжнародне становище, i про електрифiкацiю, i про стахановський рух, i про досвiд передовикiв, i про новинки в лiтературi. Бува?, вечiр прихилиться до селян, похолодi? камiнь, всiваючись росою, а тепла задушевна розмова розкрива? новi обрi?, сповню? гордiстю серця i наснажу? новою силою руки. Цi серця i руки не просто орють поле, мурують камiнь - вони вкладають свiй труд, любов i надi? в основу велично? будови комунiзму. Сьогоднi ж Iван Васильович забарився. Давно Полiкарп Сергi?нко повiдомив Кушнiра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до села. "Напевне, пiдманув, а тепер посмiха?ться собi в куцi вуса", - почина? сердитися голова на Полiкарпа, знаючи вдачу луговика. Одначе Сергi?нковi й на думку не спадало посмiятися з Кушнiра. Iван Васильович, про?хавши селом, повернув на колгоспну пасiку. У тiнистих лiсах просiвався сонячний дощ; по його тремтливих, золотистих струмках тихо опускалися на землю крихiтнi човники листу. З дубiв та чагарникiв звисали грона дикого хмелю, нiжний аромат переснував усе повiтря. Марка Григоровича у хатi не було. Над вiкнами смiялися разки зубасто? кукурудзи, бiля призьби грiлися на сонцi мiшки з чорним дрiбним насiнням синяка. Iван Васильович догадався, що старий пасiчник обсiва? "ледащу осичину" - пiскувату пiдлiсну дiлянку, де нiчого, крiм убогих кущикiв осики, не росло. Садом попрямував до узлiсся. Незабаром до птичого щебетання почав просочуватися вiдгомiн розмови. З-за дерев замаячiли людськi постатi, конi, сiвалка. - Марку Григоровичу, ти знову про пасiку дума?ш? - розкочу?ться густий смiх. Бiля пасiчника сто?ть кремезний Олександр Петрович Пiдiпригора. - А чого ж? Про пасiку. - I не надокучить про одне й те ж саме думати? , - Я ж кожен раз про нове думаю. - Оце до дiла сказав, - схвально промовив Пiдiпригора. - Так нас Iван Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати i знаходити. - Аякже. Сам помiркуй: ранiше увесь вiск церкви пожирали, повiтря чадили ним. А тепер наша продукцiя сорокома течiями розтiка?ться в сорок видiв народного господарства. Iнтересно? Значить, не обгородилося пасiкою i лiсами мо? життя, не чадить плаксивою свiчечкою. Та нащо тобi краще: поглянеш у небо - летять самольоти, а в тебе серце спiва?, бо твiй вiск i авiацi? служить... Iван Васильович якось говорив: у нас в Радянському Союзi бджiл бiльше, нiж у Сполучених Штатах Америки, Японi? i Нiмеччинi, взятих разом. Радiсно? - Радiсно, - погоджу?ться Пiдiпригора. - А простий собi дiд Синиця хоче, щоб у нас було бджiл бiльше, анiж у всьому свiтi... Оця казка, що про медовi рiки говорить, впритул пiдiйшла до колгоспно? пасiки. Звiдси вона справжнiми рiками потече. ? тут над чим подумати? - ?, Марку Григоровичу. Тому й синяк ci?тe? - Тому й сiю Вiн на цьому пiщанику десять рокiв менi ростиме, фацелiю ж щороку треба сiяти . Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шiстнадцять центнерiв меду да?. - Сто пудiв? - вражено вигукнув Олександр Петрович. - Сто пудiв! От тобi й нова медова рiчка. А ти говориш, що я про одне й те ж саме думаю Коли в чоловiка думки на одному мiсцi крутяться - це вже не чоловiк, а карусель. Смiх покотився узлiссям. Забряжчала штельвага, i сiвалка рiвно пiшла понад лiсом. Марко Григорович перший побачив Iвана Васильовича. Зрадiв, заметушився i зразу ж повiв секретаря райпарткому до питомника. Молодi волоськi орiхи рiвними зеленими рядками вiдбiгали од пожовтiлого саду. Осiнь не торкнулася нi одного листка памолодi. Густий орiховий настiй пiднiмався над теплою землею i з'?днувався з хвилями прив'ядаючих лiсових сокiв. - Марку Григоровичу, тепер видно вам орiховi шляхи, рiвнi, широкi, врожайнi? - ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи багрець i позолоту дiбров, поспiшають у поле духмянi дороги. - Видно, Iване Васильовичу. I досi дякую за науку товаришу Маркову... По?хав чоловiк од нас, а слiди його живими дорогами пiдiймаються. Нiяким вiтрам ?х не здути, нiяким зливам не змить. От в чому сила чоловiка. - Бiльшовика, - коротко промовив Iван Васильович. - Бiльшовика... Орiховi шляхи! Не сiра осiння голизна, не плакучi ниточки вербицi, а гiллястi врожайнi шляхи Яка то розкiш! - Не розкiш - життя наше. Багате, красиве, радянське Дiвчата приносять пiсню в лiсовий сад, i ласкава задумана осiнь ста? молодшою. В плетенi з червонолозу кошики вляга?ться золотистий пармен, соковита з краплинками ластовиння дубiвка. Марта Сафронiвна, нiяковiючи i червонiючи, вiта?ться з секретарем райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорiдна, мов погожа осiнь - Що нового, Марто Сафронiвно? - Урожай збира?мо . Дiвчата мо? на обiдню перерву ходили в лiс по гриби. - Назбирали? - Багато. Може зготувати вам на багаттi? Щоб димом i лiсом пашiли? - I щоб потiм губ-губ кричав? - згадав подiльську примовку про гриби - Не кричатимете. Дiвчата мо? почали у листi пекти гриби, а потiм, дивiться, така догадка ?м прийшла... - Яка? - одночасово запитали Iван Васильович i Марко Григорович. - Пiзньо? осенi згромадити i спалити листя. Скiльки тодi попелу в нас буде, та й шкiдникiв поменша?. - З-пiд самого носа перехопили iдею. Форменi непосиди, - похитав головою Марко Григорович. - Молодцi вашi дiвчата, Марто Сафронiвно, - пряму? до гомiнко? бригади Кошовий. - Цю думку треба в широкий свiт пустити. - Прямо з-пiд самого носа вихопили iнiцiативу, - нiяк не може заспоко?тися пасiчник. - Бiльше думати почали люди про колгосп. - I щоразу про нове думають. Марко Григорович допитливо поглянув на Iвана Васильовича. Але той рiвно закiнчу? думку: - Це тому, що колгоспне життя уже твердо увiйшло в наш побут. Сонце сiда? в пурпуровi хвилi дiбров; долини дихнули туманом, засмiялися синi дороги, кличучи колгоспникiв у село. Пiзнiм смерком поверта?ться додому Олександр Петрович Пiдiпригора. Усе його тiло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою. Вiн таки засiяв ранiше строку усю осичину, i значимiсть зробленого дiла хороше вляглася в його душi. На подвiр'i сто?ть безтарка, наповнена яблуками. - Олександру Петровичу, привезли вам трудоднi! - гука? чубатий ?здовий. - Багата осiнь прийшла в цьому роцi. - Самi зробили ?? багатою, - статечно вiдповiда? Олександр Петрович, - постаралися i зробили. Розвантаживши безтарку, вiн тихо входить у хату. З кiмнати чути дзвiнкий голос його мiзинчика Лiди, ученицi сьомого класу. Батько спочатку з при?мнiстю дослуха?ться до бiгу слiв, а потiм почина? все бiльше хмуритися. "Що вона таке страшне чита??" - уже сердиться Олександр Петрович. "Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь нього видко обом - i Андрi?вi, i Маланцi - як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани. Йдуть та й iдуть, чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiстi..." Олександр Петрович бiльше не може витримати. - Лiдо, ти що це чита?ш менi? - Книгу. - Сам знаю, що книгу. А що це за книга? - Хрестоматiя. Урок по нiй задали. - Як урок!? - обурю?ться батько. - Просто урок. Напам'ять треба вивчити. - I навiть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? I що це за осiнь така... неправильна? - Дореволюцiйна, - смi?ться Лiда. - Дореволюцiйна. Так би ти й зразу сказала. Тодi все правильно, - заспокою?ться Олександр Петрович i трохи нiяковi?, що не знав тако? книги. - А про нашу колгоспну осiнь ви вчили урок? - Нi. - То вже зовсiм погано, - хита? головою батько. - Ти перекажи вчительцi, щоб сперва про нашу осiнь уроки вивчали. Дореволюцiйна й почекати може. - Учителька нам сказала, щоб ми самi склали твiр про осiнь. - От i напиши толково. Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освiтленi мiсяцем пишнi червонi жоржини. По шляху поспiшають у вiнках ясного свiтла машини, вулицями ще поскрипують наповненi яблуками безтарки, а з усiх кiнцiв села розтiкаються свiжi, соковитi голоси: До комунiзму ясних лiт Високий гордий наш полiт. До батька пiдбiга? Лiда, вiн пригорта? ?? мiцною рукою, ! так вони стоять обо? в прозорому сяйвi, неначе вилитi з бронзи. Бiля них, розсипаючи смiх, легкими i радiсними кроками проходить молодь вечiрньо? школи. У ?хнiх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися завзяття, пориви, надi?. Якими огнями горять ?хнi розумнi очi, якою любов'ю переповнено ?хнi безкра? серця! - Комсомольцi йдуть, - тихо шепче Лiда i поправля? на грудях пiонерську краватку. - Комсомольцi, ?х по ходi пiзна?ш. Як весна прямують... Ось про яку осiнь пиши, дочко. Мiсяць пiдiйма?ться вище. Все менша? тiней. Червонi жоржини сильнiше мерехтять росами. Чiткiшають далi i спiви. Осiнь. Золота осiнь. КНИГА ДРУГА. ВЕЛИКI ПЕРЕЛОГИ Частина перша I Пiд iскристим пiвднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким, туго натягнутим луком у високi жита, що вже заквiтували на все поле. Сизуватий колос, затиснутий з двох бокiв списами остюкiв, перегойду? на тонких бiлих ниточках жовто-зеленавi палички квiту. Не жалкуючи, що вiдмовився по?хати на прогулянку до городищанських лiсiв, Дмитро увiйшов у голубi жита, i вони прикрили його прогрiтими хвилями Навiть не ворухнеться бiля кореня вузлувате, свiтлiше стебло, а колос, викупаний сонцем, вклоня?ться нивi, то темнiючи, то просвiтлюючись. Якi неповторнi шерехи випряда? нива; вона стрепене дужими i м'якими крилами i до самого обрiю летить, то враз вiдкинеться назад, стихне, як пiсня. Дмитро уважним поглядом вдивля?ться в далечiнь, мов чита? живу карту ланiв; у плюскiт стебла непомiтно вплiтаються голоси його велико? рiднi, i кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзiв, що, мов казку, пiдводили до сонця народне добро. Нi, таки справдi щось казкове було в широкому привiллi, по вiнця сповненому надiйними хвилями, видимими течiями вiтру, бризками промiння i тим хвилюючим спiвом жайворонка, коли зда?ться, що вiн сi? i сi? червонi зерна пшеницi на невидимi чутливi струни. - Любу?шся, Дмитре? На стежцi несподiвано вироста? Варивон з Василиною. Буйнi жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихiтним пилком, i тому зараз янтарнi очi Варивона видiляються не так рiзко. - Любуюся, - признався Дмитро. - I ? чим... - набiгла якась думка, i Варивон замислився. Мерехтлива сiтка промiння, пробиваючись мiж колоссям, коливалася на його широкому обличчi. - Ти про що? Вийшли на горбок. Тут поле закипiло справжнiм морем, помiж нестихаючими хвилями заворушилися новi темнiшi плеса, побiгли з долинки в долинку, обсiваючи ?х колисковим спiвом. - Ось про що, Дмитре: хорошими були нашi поля в минулому роцi. Дiди - iнспектори якостi - ходили i сивими головами похитували: "Нiколи зроду-вiку не було такого врожаю". I правду казали. А в цьому роцi знову повторю?ться та сама картина - ходять дiди ланами, ще сивiшими головами похитують: "Нiколи так нива не родила". I знов правду говорять. - Треба, щоб на той рiк ще вiд сивiших дiдiв почули такi ж розмови, - натиску? Дмитро на останнi слова. - Вiрно, Дмитре, - зрозумiв його Варивон з пiвслова, - людина старша?, а дiла ?? наче молодшими стають. Сьогоднi на партзборах зна?ш на що Кушнiр зобиджався?.. Нiяк, значить, сторожiв не може втримати. Призначили були дiда Iванишина, так вiн ледве костуром пiдлогу в кабiнетi голови не пробив: "Ти, Степане Михайловичу, насмiшки видумав з мо?? старостi стро?ти? Не тi ще, можна сказати, мо? лiта, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене i на свiже дiло годиться, не заплiснявiло. Так що обтирати плечима стiни зерносховищ i не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався". Ну й посмiялись ми з цi?? "консервативно?" роботи, а Кушнiр гнiва?ться i дума?, як би щось свiже внести в працю сторожа... Да, тобi наша парторганiзацiя доручила виступити з спiвдоповiддю про насiнництво жита. Доповiдь прочита? Григорiй Шевчик... Пам'ятай, що на вiдкритих зборах буде й Iван Васильович, i агрономи, i бригадири всього куща. - Ну, який з мене доповiдач, - розвiв руками Дмитро, - по-писаному ще можу прочитати, а так... - То й напиши все - твердiше буде. - Що ж його написати? Очi Варивона звузились: - Як що? - i голос його став глухiшим, схожим на голос Дмитра. - Суши все цифрами i округлими словечками. Мовляв, пiд житом стiльки-то гектарiв, засiяли наче гаразд, зiйшло - непогано, розкущувалось - нiчого собi, зацвiло бiльш-менш, коли буде полiття, коли, значить, iтимуть дощi, таки щось зберемо (тут ти прибiднишся i занизиш цифру), коли дощiв не буде, то дiло таке: природа винувата, бо нема? в нiй господарсько? постiйностi. - Варивоне, покинь, - смiючись, смикнула Василина чоловiка за рукав. - Ти дума?ш, вiн колись Iвану Васильовичу не так про гречку говорив? - То колись було, - повеселiшало обличчя Дмитра. - А ти пiдкажи, що говорити з вершини сьогоднiшнього дня? " - Бач, Василино, який це товариш: тiльки, значить, хоче говорити з вершини, на менше нiяк не погодиться. Що йому порадити? - А що ж йому радити? Краще державно? постанови про полiпшення зернових культур не вигада?ш. З не? й треба починати, - впевнено вiдповiла Василина. - Чу?ш, бригадире, голос маси? Слухай i дослухайся. Моя жiнка рiзнi новини, як вiршi, напам'ять зна?. Словом, дали ?й рiвноправi?, то тепер мало прав у чоловiка залишилося - всi собi забира?. - Варивон любовно покосився на Василину i, вийнявши олiвець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра: - Збори нашi задуманi iнтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично i практично повиннi роз'яснити всiм, що кожну путящу рослину треба неодмiнно полiпшити агротехнiкою. Колись ми з тобою найбiльше грiли чуби над добором насiння, а тепер нам випада? ширше думати над мiчурiнським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвiд ? i в нас, i в iвчанцiв, i Немерчанську дослiдну станцiю ти неспроста вiдвiдував. Надiюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. I вершина твоя - це вище пiдняти нашу працю, от як жито на пагорбi пiдiйма?ться. Тiльки слова пiдбирай вiрнi, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими вiдсталими агрономами. Про це i Iван Васильович натякнув. Вiн крiпко на тво? слово надi?ться. - Ти виступатимеш? - Наша хата двох ораторiв виставля?. Я вже навiть встиг у Василининi шпаргалки заглянути. Вона про створення добiрного насiння говоритиме. - Ну й безсовiсний ти, Варивоне. Вже так заховала сво? записки... - Знову почина?ться самокритика, - зiтхнув Варивон. - Так уже менi, бiдному та безталанному, перепада? вiд сво?? жiнки, так перепада?, що iнший бригадир махнув би рукою на таку ланкову i вприйми до рядово? пристав би... Наближалися до рiки. ?? мелодiйний повiв уже коливався над полями, ?? одсвiт напливав на жита, i вони, здавалось, виростали на фiалковiй поранковiй годинi i пахли ромашкою, наче дiвочi коси. Навколо розсiвались, пересновувались, перехлюпувались пташинi спiви, ?днаючи луги з лугами, береги з берегами. От i розкрились цi молодi береги, в зеленi i сузiр'ях квiту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред рiки; на моторному човнику зi смiхом пропливли дiвчата у вiнках, i в бездонному плесi вiнками закружляли хмари. - Глянь, Дмитре! - Варивон крутим плечем налiг на плече товариша. З-за пагорбка тихо пiдiймались дiди. Лiта уповiльнили ?хню ходу i кров, вони ж зимнiм холодом обвiяли ?хнi голови. - Iнспектори якостi! - з пошаною обiзвалась Василина. - Дбайливi очi нашi. - Що дбайливi, то дбайливi. Тiльки чи не намнуть вони, значить, нам чуби? - Побою?шся? - Дмитро вже розпiзна? Семена Побережного, i Кирила Iванишина, i старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зiр, мало не з сльозами попрощався з колгоспною кузнею. - Та щоб дуже, то не дуже: яко?сь велико? вади не знайдуть, а вчепитись до чогось зможуть. Безжалiснi дiди. Колись ?м така нива i посеред самого раю не снилася, а тепер вони так i силкуються хоч за порошинку зачепитися. - Порошинка око заслiплю?. - Та я знаю, що ти з дiдами заодно, вони люблять таких, - незадоволено пробурмотiв Варивон, якого iнодi до краю обурювала в'?дливiсть iнспекторiв якостi. - Помiтять тобi грудочку i, аж пiдстрибуючи, до телефону бiжать - давай ?м райпартком, i то тiльки першого секретаря. На другого - нiяк не погоджуються. - В'?лась тобi ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на чоловiка. Минулого року навеснi Варивонова бригада розорала пiд капусту кусок лужини, заросло? кiнським щавлем. Тяжкi плити цiлини заряботiли жовтими пальцями щавлевого корiння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригадi якось не звернули уваги на самий край поля городникiв. Iнспектори якостi знайшли на ньому грудки, якi зразу ж в очах дiдiв стали вже грудомахами, а на зборах виросли в отакеннi брили. - Покажiть менi хоч одну таку брилу, i я згоден понести найбiльшу кару! - обурився Варивон, коли його бригаду почав вiдчитувати вiсiмдесятлiтнiй, засушений мов корiнь, Семен Побережний. Дiд зрозумiв, що передав кутi меду, i брили, зменшуючись, стали називатися грудомахами. Набуло грудомах! - одностайно пiднялась бригада Варивона. - Може була б одна, коли б усi грудки докупи позносити. Дiди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни пiдiйшов Йосип Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сiв бiля столу. - То правда, товаришi, - заговорив глухуватим спокiйним голосом Киринюк, - грудомах не було, нема чого навiвати туман на бригаду Варивона Iвановича. Рухливий Побережний сердито закрутився на мiсцi. - Грудомах не бачив я, - продовжував Киринюк, - але каторжнi грудки знайшли собi притулок... Зал повеселiшав, i повеселiшало зморшкувате обличчя Побережного. Вiн нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четверто? бригади: - Виправдову?, виправдову? Йосип Варивона. Любить цього непосиду i артиста. Були грудомахи, ну, не такi вже великi, а були... - i замовк, бо саме до Киринюка обiзвався Варивон: - I правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькi! Старий, люблячи Варивона, хотiв жартом пригасити суперечку: - Та невеликi, завбiльшки, ну, як жайворонок... I що б уже було помовчати Варивоновi. Але вiн не витримав: - А може то насправдi, значить, жайворонки вiдпочивали? - Варивоновi жайворонки! Варивоновi! Теж менi артист! - сердито гукнув з президi? Побережний i демонстративно пiшов зi сцени. Збори вибухнули реготом, а вираз "Варивоновi жайворонки" пiшов мандрувати по всьому району, i не дуже зрадiв Варивон Очерет, коли через кiлька днiв сам почув у iвчанському полi, як задириста молоденька ланкова наказувала трактористовi: "Добре ж скородьте в долинi, анiде не залишайте Варивонових жайворонкiв". Цього бригадир не мiг простити iнспекторам якостi. Дiди порiвнялися з бригадирами. - Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, - поздоровкався невеличкий, рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку. - Бо ми такi людi, що навиду, в затiнок не хова?мося, - в тон йому вiдповiда? Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський орiх, обличчям Побережного: чи не пiдготував старий яко?сь каверзи? - Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом. - А вам без масла бiльш подоба?ться? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив. - Це щоб я iнспектором не був? - береться хитрими зморшками обличчя Побережного. - Що там у тебе коло лiсу робиться? Варивон насторожу?ться. А спокiйний доброзичливий Киринюк уже вгаду? думки бригадира i спiшить заспоко?ти його: - Порадували ви нас, бригадири... Iдеш стежкою, а колос, наче лiс, нависа? над тобою. Славнi поля. - Розумнi, червонi вiд ковальського вогню очi старого ворухнулися в обвислих сiтках зморщок. - Не перехвали Варивона, вiн i сам себе не забуде, - обiзвався Побережний. - Так уже й не забуде, - наче нiяковiючи, вiдповiда? Очерет. - Так що ж у тебе поруч з просом росте? - допиту?ться Iванишин. - Чумиза? - Чумиза, дiду. - То хай росте на здоров'я... А озимина, вiрне слово, небувала. Слово, дане партi?, Сталiну, виконають нашi люди, - любовно говорить Киринюк, i його пропеченi, всi в шрамах i рубцях руки бережно гладять нiжне стебло. - Напевно виконають, - погоджу?ться Побережний. - Та й пiшли, хлопцi. Подзвонимо Iвану Васильовичу, хай i вiн пораду?ться з нами. - Може Генадiю Павловичу Новикову, другому секретаревi, подзвоните? - серйозно запиту? Вариюн. - I Генадiю Павловичу скажемо. Ми навiть у гостях в нього були. Про врожай i мiжнародну полiтику розмовляли... i третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться... - I вже по-змовницьки Побережнiй дода?: - Бач, як Варивоновi жайворонки розспiвались над полем. - Чого ж ?м не спiвати? Дозволяю. Бo ? над чим i птицi повеселитися, - одвiв од себе удар Очерет. Навколо заяснiли усмiшки, i дiди поволi пiшли понад лугом. В село Варивон, Дмитро i Василина поверталися разом. Коли пiдiйшли до молодого, всього в квiтах, парку, назустрiч ?м вибiгла Нiна, дочка Марти. ?? засмагле з смiливими рисами обличчя було сповнене радiстю, захватом. - Варивоне Iвановичу, Дмитре Тимофiйовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходiть, ходiть подивiться! - обернулась, i двi важкi коси гойднулися на ?? ще вуглуватих плечах. Посеред парку, бiля басейну, оглядаючи твiр столичного скульптора, тиснулося багато колгоспникiв: Перше, що вразило Дмитра, - був образ матерi. Вона, осмiхнена, трохи вiдхилившись назад, наче щастя й надiю, гордовито тримала на руках сповите немовля. - Варивоне Iвановичу, як вам? - довiрливо торкнулася його руки Нiна. - Хороше, дiвчино, i добре, що вона не смi?ться, а тiльки посмiха?ться. - А чому, Варивоне Iвановичу? - Так мiцнiше ?? розум i життя показано, - а потiм напiвжартома додав: - От твiй образ уже скульптор iнакше лiпитиме, ти нове поколiння, яке в радiснi часи на свiт народилося. Додому Дмитро прийшов надвечiр, коли бджоли живими клубками притишено бринiли бiля вiчок розпарених вуликiв. За густою зеленню дерев i кущiв порiчок почув дзвiнкi голоси Андрiя i Ольги. Хотiв спочатку пiти до дiтей, але роздумав i лiг на траву бiля яблунi. Навскiсне сонячне промiння золотiло верховiття дерев, крiзь листя просвiчувались обриси яблук i груш. - Розкажи менi казку, Андрiю, - попросила Ольга. - Тобi тiльки казки в головi, - розважливо вiдповiв. - Бач, який ти добрий. Усi кажуть: у вашiм класi нiхто краще за тебе не розповiсть. А тобi для мене жаль щось розказати. Чу?ш, розкажи, Андрiю. То я тобi книжку нову дам почитати. - Яку? - Гарну. Менi пiонервожата дала. Розкажи, Андрiю. Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспiвала iволга i, вiйнувши гарячим пiр'ям, перелетiла на друге дерево. I легко, наче продовжуючи пiсню iволги, задзвенiли срiбнi ноти дитячого чистого голосу. - Колись у давню давнину на нашу рiдну землю нападали турки i татари. Де тiльки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони убивали або забирали в полон, малих дiтей топтали кiньми, а села палили лютим вогнем, як фашисти в Iспанi?. Тодi на нашiм Подiллi, коло Бугу на кручi, де тепер каменоломнi стоять, жив брат Iван iз сестрою Яриною. Жили вони у великiй дружбi, бо нiкого в них не було з рiднi - всiх турки порубали. По?хав одного разу брат у лiс на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона - аж чорна хмара заступила сонце. Кинулась дiвчина в двiр, а до хати чорнiше чорно? хмари мчить орда. Метнулась утiкати, побiгла понад кручею; гострий камiнь до само? костi рiже бiлi ноги дiвчинi, колючi кущi розривають руки, рвуть буйнi коси, що плечi встелили; а дiвчина бiжить, та несила втекти вiд погонi. "Краще менi смерть, чим неволя", - i з високо? кручi кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен i повисла над рiкою. Схопили ?? людолови, зв'язали мотузком i потягнули за конем. Бiжить дiвчина шляхом i чорну землю сльозами засiва?, кров'ю червонить... То? години брат далеко за?хав у лiс. I от почав пiд ним спотикатися кiнь. По рiвному iде, а спотика?ться. Серцем вiдчув Iван горе - i погнав коня додому. Коли ви?хав iз лiсу, тiльки побачив чорний дим i стовп рiвного полум'я замiсть сво?? хати. Щосили погнав коня, напав на слiд цих фашистiв i вирiшив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону. У дорозi зустрiла його нiч, темна, невидюща. Утомився кiнь, голову понурив, милом стiка?, а тут ще рiчка перегородила дорогу; "Прийдеться вiдпочити тобi, товаришу", - пустив коня на долину, а сам дивиться в далечiнь - очей не спуска?. Аж от за рiкою запалали вогнi. Зрадiв брат: "Нападу вночi на фашистiв i вiдiб'ю сестру". Та не дочекалась його Ярина. Тiльки почали вороги засипати бiля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до кровi впилась в ?? руки, i кинулась тiкати. Побачила ?? варта, почала переймати, кiньми здоганяти. Догнали сестру у степу, кiньми прибили; потiм ослiпили ??, вiдрiзали буйну косу, а шаблями посiкли тiло на дрiбнi шматки. Вночi, коли згасли вогнi, переплив брат рiчку, напав на людоловiв, порубав, розiгнав ?х, а сестри не знайшов. Три лiта i три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами i на сво?й i на чужинськiй землi. Була йому в битвах удача, тiльки серце удачi не мало - нiде не мiг вiдшукати Ярини. На четверте лiто знову попав брат на те мiсце, де колись вперше побив ворогiв. Пiдiйшов до молодо? гiнко? берези, щоб зрубати ??. Тiльки намiрився шаблею, а береза заговорила до нього: - Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза бiла - це мо? тiло, а трава шовкова - моя буйна коса, а чорний терен - мо? карi очi... Замовк Андрiй, i пiсля довго? мовчанки з жалем обiзвалась Ольга: - Коли б не почав братiк попасати коня, а переправився через рiчку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрiю? Авжеж, так, - здивовано погодився брат, не сподiваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усмiхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподiване. О, вони в нього обо? до науки охочi, буде толк... Аби тiльки спокiйно в свiтi було, та щось не схоже на спокiй, - задумавсь. А в душi ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високi кручi i замучена дiвчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев i любовним зором зупинився на Андрi?вi, що був, як казали, увесь у батька - i з лиця, вдачi. - Пiшли, дiти, до хати. - Таточку, а де ви були? - кинулась Ольга до нього. Андрiй пiдвiвся i спокiйно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька. - На полi, дочко. Жито там наче гай сто?ть. - А чого ж мене не брали з собою? - Щоб не плуталась пiд ногами, - промовив за батька Андрiй. - Заблудишся в житi - хто тебе вiдшука?? - Не бiйся, хто схоче, той вiдшука? i на самому краю свiту, - гордовито пiдвела голову, як справжня наречена: i цi слова, i манеру триматися вона вже встигла перехопити вiд врослих дiвчат. На подвiр'? бiля квiтника поралась Югина, до не? напiвзаплющеними устами тягнулися барвистi квiти. З легким усмiхом подивилась жiнка на дiтей, чоловiка. - Давно з Городища при?хала? - Нещодавно, Марко Григорович i Соломiя привiт передали тобi, запрошують до себе, - подивилась на Дмитра. I той голубий погляд, не вицвiлий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять рокiв тому. У хатi коло вази з квiтами лежав невеличкий, очевидно Вiд пiстолета, набiй; по ньому корiнчиком покрутився розбухлий слiд iржi. На обiдку бiля капсуля двома мурашками чорнiли чужi лiтери. - Югино, звiдки ця погань взялась? - В Городищi знайшла, - вiдповiла безтурботно, а Дмитро Замислився. II Нарештi Андрiй упросив батька пiти в яр, щоб побачити старе Городище. - Далеко йти, пристанеш. - Не пристану, - уперся хлопець на сво?му. В недiлю, пiсля снiданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик i пiшов з сином в чорнолiсся. Вночi пройшла гроза, i тепер в дорожних вибо?нах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками. За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до само? землi, оповив сизою вологiстю слiпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вiтром i негодою привiлля, що курилось на сонцi, мов пожарище. I раптом на очах почала оживати долина. Заспiвали, затукали тяжкi краплини, спадаючи з листя i квiту на землю, заворушилась, без вiтру зашумiла трава, зводячись i пiдстрибуючи вгору. Спочатку пiдводились окремi кущi, зеленi i свiжi, мiцнiшi в коренi i стеблi, а мiж ними сiросизуватими западинами ворушилась неспокiйна луговина. По нiй, мов рибини, скидались зернистi покучерявленi кетяги квiту, довго перехитувались i гордовито стихали, п'ючи густе сонячне промiння. А потiм, зразу, пружно пiдводились цiлi прогалини, даючи знак iншим, i весь простiр, мiняючи барви, пiдводився мiцно i вперто, розливаючи навколо п'янкi пахощi. - Дивiться, тату, - не так захоплено, як здивовано промовив Андрiй, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море. - Оживають, сину, бо таку породу ми сiяли, мiцну, - задумливо промовив, дивлячись в далечiнь. Прiсною прохолодою повiяло з лiсу. На прогалинах так пахли голубi шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-пiд кущика пурхнула довгонога поцябрушка i, дрiбочучи продовгуватим, сизокрапчастим тiлом, побiгла, цiнькаючи, по вигнутiй оброшенiй стежцi. Могутнiм споко?м дихало чорнолiсся. Вузлуватi натрудженi дуби важко розкинули нерухомi шатра зубчастого листя. У гущавинi чорних стовбурiв блискавицями