увати, щоб не був таким розумним. - Хто на кого яму копа?, сам з головою скочить у не?,- аж заледенiли од злоби очi Василенка. "Яка страшна нiкчемнiсть, коли впива?ться сво?ю перемогою". - I Дмитро тiльки тепер зрозумiв, наскiльки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким вiн завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радiстю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенiлими брудними пазурами. Дмитро, вирiвнюючись, тiльки руку одвiв назад - i обидвi постатi проворно одскочили вiд нього. - Тю-тю! Дурний! - вилаявся Прокiп i знизив голос:-Ми i добром до нього, а вiн... Ех ти, кров баламутська... Дмитре, - оглянувся навколо, - давай дiло одне обкрутимо. Ну, не бiсись. Послухай ранiше. Сам зна?ш - влип у нелегке дiло. Тут не крадiжка - полiтикою пахне. А полiтика - дiло нешут?йне. - Еге ж, полiтика, - похитав головою Василенко. - Ну, i чого од мене хочеш? - вiдчув, як пересохли вуста i в горлi. - Найменшого, - наблизився Прокiп, неспокiйно вертячи очима. - Ми Крамового улама?мо, щоб не дуже того... розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуроровi переiнакшиш сво? слова про ячмiнь... Iнтересно, можна сказати... I кози будуть ситi, i сiно цiле... Що? Непогано придумано? - i засмiявся. - Я тобi як скажу, так зразу вас ухватить... В яку компанiю мене посадовив! - аж затуманилося в очах. - А ти що? Кращий за нас? - засичав Василенко, вiдскакуючи назад. I знову його обличчя застрибало вiд злостi. - I ти, гнидо, себе з чоловiком рiвня?ш? - неждано позаду озвався голос Олександра Пiдiпригори. - Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, - звернувся до Прокопа, - аж плаче передня лавка в судi. - Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, - через плече презирливо кинув Прокiп. - Ходiмо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленiнграда при?хав. Порадував батька. Буде тобi з ким про життя поговорити. Ти зна?ш, що вiн каже? У всесоюзному iнститутi, який рослинами iнтересу?ться, однi?? пшеницi зiбрано аж тридцять тисяч зразкiв. Ну, а всього iншого i не полiчиш. От куди б нам з тобою восени по?хати. Тiльки бабу свою треба загiтувати... А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокiп погорить, - як умi?, заспокою? похмурнiлого, задуманого чоловiка. I в Дмитра затiпались повiки. Попрощався i попрямував не додому, а в поле... Увечерi на правлiннi колгоспу пiсля звiту Степана Кушнiра про хiд сiвби стояло питання про Дмитра Горицвiта. - Хулiган i рвач, якщо не прихований ворог. Що означа?, товаришi, в таку пору на очах усього колгоспу, районно? партiйно? органiзацi? зiрвати посiв гречки? Це означа? - дати привiд усiм робити, як хочеш, що хочеш i коли хочеш; ввести анархiю, знищити плановiсть роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правлiння не може покласти край ворожiй дiяльностi деяких випадкових бригадирiв. Про цей обурливий випадок я сьогоднi ж сповiщу в райгазету i прокурору. Тепер по мiстах он як хапають ворогiв. Треба придивитись, чому цей Горицвiт так густо начинений анархiзмом, вiд кого вiн iде i чим це пахне? Коли рентген нашо? прокуратури просвiтить його середину, то, надiюсь, тюрма затемнить ??. Правлiння притихло, не стiльки уже думаючи про Дмитра, як про тi арешти в мiстах, про якi щойно говорив Крамовий. Кушнiр, приголомшений погрозами i гучними фразами, не заступився за Горицвiта, хоча й знав, що той був неоцiненним працiвником. "Хай сам потiм стука? далi, - вирiшив. - I треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собi без меншого лиха. А то теж - батогом замiря?ться. Вояка". I несподiвано рiзко виступив проти Крамового Шевчик. - Не знаю про хулiганство товариша Горицвiта, але те, що вiн не сiяв гречку, - зробив цiлком правильно. - Цiлком? - ?хидно перепитав Крамовий. - Так, так! - загарячився Григорiй. - Пора вже за справжнiй врожай боротися. Гречка - це не овес... - Самоуправщикiв i рвачiв захища?те! - Крамовий ударив кулаком по столу. - Бачу: все ваше правлiння гнилизною роз'?дене. Один Очерет, дружок Горицвiта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвiта з колгоспу! - наказав принишклому секретарю. Той розгублено присунув до себе папiр, заскрипiв пером... Пiзно, нездоволений собою i засiданням, пiшов додому Кушнiр, а Крамовий, постукуючи олiвцем по столу, iще передавав у редакцiю про обурливi дi? Горицвiта. Варивон пiсля правлiння зайшов до Дмитра. Розповiв усе, зм'якшуючи тони i запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна. - Вiн таки хоче, щоб я його навiки провчив, - похмуро вислухав Дмитро Варивона. - Ну, i що ти цим докажеш? Нi чорта не докажеш. На дiдька, значить, вiн тобi, така погань, здався? I не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правлiння. У кого з наших бригад пiднiметься рука проти тебе? - Чому нi? У Варчука, Василенка... - Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших колiс. Все перемелеться, Дмитре, i мука буде. Ще й яка мука! - Нi, Варивоне, не для мене така приказка. Вiн, Крамовий, мою, нашу гордiсть хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми пiдводимося з землi, злиднiв, з темряви, а вiн назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти вiдчува?ш це? - Бiс його зна?, що вiн за чоловiк. - Вiн хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь вiн бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працю?мо з усi?ю душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу вiн мене вирива?, а з самого життя. Куди я тепер без людей? I що я без людей? Ех... - i затулив обома руками натомлене i почорнiле обличчя. - Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плю? тобi в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть iз сво?? сiм'?. А ти завтра в район по?дь. - Завтра недiля... Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розiбрався, хто з нас правду шука?. - Вiн при Марковi тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жiнкою в гостi. Вже Василина скучила за вами, кiлька разiв переказувала, щоб прийшли, - довго не випускав Дмитрово? руки.- Ну, не треба, дорогий... Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намiрявся - це погано: ти прямо як сiрник - зразу спалаху?ш. Мовчиш, а потiм... - Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючностi. - Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подума?мо, що робити, по чарцi, значить, вип'?мо. Не зiйшовся свiт клином на Крамовому. - Ще б чого бракувало! Тодi зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газетi не надрукували, - згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, i ще тоскнiше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злiсть лихоманили мiцне тiло Дмитра i так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто ?х викорчовував з болючо? плотi. Вiн буде добиватися i доб'?ться свого. Але хiба тако? подяки чекав за свiй чесний труд! I коли вже навчаться такi керiвники, як Кушнiр, не тiльки на словах, але й на дiлi пiдтримувати сво?х передовикiв? Ти ж обраний батьком для сво?х колгоспникiв. А вiдмовиться батько вiд сво?? дитини, коли та навiть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тiльки добро робив для свого колгоспу? Нi, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспi - бригадиром i за золотi гори не стану... Це я, виходить, зривник! Коли б усi так уболiвали за роботу, у зернi по колiна ходили б... А добре це пiти полем, коли гречка в цвiту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвоню? дзвониками. I дивно: чим бiльше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привiлля сво?х ланiв. I хоча знав, що вiн з сьогоднiшнього вечора уже напiводрiзана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тiнь, бо вiн усiма сво?ми думками, почуттями, роботою був навiк зв'язаний з людьми. Те, що кiлька рокiв тому було ще вiддаленим, тепер стало кревним i рiдним. I при однiй думцi, що йому доведеться працювати самому, окремо вiд усього села, аж у дрож кинуло. "Нi, не буде по-тво?му, враже. Не на тобi свiт клином зiйшовся". Знову болiв i тривожився i знову непомiтно входив у сво? бригадирськi турботи: бачив себе на полi, з людьми, чув, як добiрне зерно гречки рiвними разками лягало в теплу, крупчасту землю. Другого дня Дмитро не пiшов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його i словами, i чаркою, i пiснею. А яке там в бiса може бути заспоко?ння, коли всерединi жили розриваються? Краще вже побути на самотi, десь у лiсах чи на полi. Перекинув через плече свою двостволку i левадами пiшов до лiсу. Думалось пiти аж до старого городища в несходимому яру. Луги, як червiнцями, горiли слiпучим квiтом латаття, зрiдка похитувавсь червоними гордовитими голiвками коров'як i мерехтiв iскорками зелений квасок. В лiсах уже прозорий огонь зеленi пiдiгрiвав чорнi столiтнi дуби. Помiж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвiли бiлi квiти, темнiли сердечка дикого часнику. Вiтри, струшуючись з верховiть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квiту i знову пiдiймались у гомiнку напiвпрозору листву. Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потiм, непомiтно для себе, мiцнiше почав вбирати i барви, i свiтло, i шуми, i шерехи, i спiви. Бiля полудня вийшов на пасiку, привiтався з Марком Григоровичем Синицею. - Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходiмо до хати. - Я вже не бригадир, - затиснув уста. - Як так? Вiдмовився? Це недобре на тво? лiта, - несхвально похитав головою. - Вiдмовили, - i розказав усе Марковi Григоровичу. Але той тiльки розсмiявся. - Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Вiн i мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шiстнадцять кiлограмiв меду залиша?те? Менше треба. - А що ви йому? - Можна, кажу, i менше. Все можна. Навiть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-сво?му робить. Напишiть менi розписку, що берете всю вiдповiдальнiсть на себе, прикладiть печатку i дайте менi на схованку... - Тiльки носом покрутив. - Ну, ходiмо до хати. Нiчого тобi, Дмитре, не буде до самiсiнько? смертi. Нiякий дiдько з колгоспу не викине, - бережно вийняв з густо? сиво? бороди бджолу. - Заплуталась. Ну, лети щасливо. I де це я вже встиг подряпатись? - здивовано подивився на розiрваний палець. - Треба прополiсом залiчити. Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою i невивiтреним духом квашених яблук. На причiлковiй стiнi помiж вiкнами красувалися у рушниках великi портрети Ленiна i Сталiна, ?х подарував Марковi Григоровичу вiдомий укра?нський художник, що минулого року гостював у пасiчника, малюючи чудовi лiсовi пейзажi, глибокi яри i городище. - А ти бачив, як старого нарисували? - вийняв iз скринi шматок полотна... Сонце грало в зеленому од трави i синьому од цвiту фацелi? обважнiлому саду. Бiля вулика стояв з янтарною рамою осмiхнений Марко Григорович. В його сивiй бородi заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук. - Чого ж ви не повiсите цю картину на стiнi? - Що ти? Таке вигада?ш! - аж переляканим стало обличчя пасiчника. - Хiба ж можна старого дiда втулити мiж такi люди? - показав на портрети. - Треба трохи глузду мати в головi. Ось комусь iз знайомих похвалитися - це можна. I не знав Марко Григорович, що iнша картина "На колгоспнiй пасiцi" висiла на художнiй виставцi, приковувала до себе i ревнивих цiнителiв мистецтва, i широкi кола глядачiв. А на тiй картинi радiсно живими очима дивилися в свiт старий пасiчник i його дочка Соломiя. Випили медку, звареного з шкоринок щiльникiв. - Де ж Соломiя? - Вчиться. Школу кiнча?. Розумне дiвчисько. Однi п'ятiрки показу?. I коло пасiки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бiблiотекою мене премiювала? Це коли до Ки?ва на екскурсiю ?здила. Бiсова дiвчина аж до одного професора пробралася; по бджiльництву з ним вчену раду вела. А потiм ми обо? почали пасiку вдосконалювати. Реконструкцiю свого господарства провели, i повiр, наче не тi бджоли стали: i меду бiльше несуть, i воску побiльшало. - Справдi? - зацiкавився Дмитро, забуваючи на хвилину про сво?. - Вiрне слово... Всi у минулому роцi дивувалися, що так у нашому саду молодi гiбридизованi сливи зародили. Дерева неначе синi хмари стояли. Що ж ми зробили? Як зацвiв молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо так комаха на сливи неохоче сiда?. От бджоли тодi прямо дощем обсiяли деревце... Словом, i сливи зародили на славу, i бджоли на ранньому цвiтi окрiпли - в медозбiр такий взяток дали, як нi одного року... Пасiка - велике дiло в колгоспному господарствi. До мене одного разу якась безтолоч, iз заготовачiв з плодоовощу, за медом при?хала. Комiрник iз ним - Денисенко Прокiп - приплiвся, потiм i Кушнiр з'явився: видно, побоявся, щоб тому заготовачевi бiльше меду не передав. I от цей плодоовощник так обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. "Арха?чне ваше виробництво, дiду, останнi днi вiджива?, - сiдаючи з довбанкою меду в машину, почав повчати мене. - Уже штучний мед виробляють". А я тодi за довбанку, з машини витягнув - i йому: "Коли вам наш мед не вгодив, то доставайте собi штучний. Я прочитав би вам лекцiю, що вiск для самольотiв потрiбний. Сам товариш Хрущов ним цiкавиться. Але у вас зараз голова арха?чна. Хай протверезиться". Так i по?хав цей заготовач без власно? заготiвлi. А Кушнiр ледве зо смiху не помер. Знаю, що догодив йому: не любить колгоспним добром розкидатися. Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповiдь завзятого дiда. А той ще налив по чарцi: - За тво? здоров'я. Ти побiльше роби, правильно думай, а поменше журись. Нема чого голову вiшати. Ну, але тобi треба неодмiнно до партiйного начальства в мiсто з'?здити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що даси великий урожай гречки, i, повiр, усе буде добре! Менi теж довго голову крутили з пасiкою. Нiяк не хотiли толком збiльшувати ??, не хотiли синяк пiдсiвати. А що я, дарма насiння його у лiсах збирав? Пiшов я до партiйного керiвництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усi справи вникали. Потiм пiдкрутили гайки i хвости кому треба, помогли старому, ще й на легковiй машинi додому привезли. Дехто з наших ледащиць ла?ться: непосидющий, неспокiйний дiд попався. А як живому чоловiковi спокiйному бути? Прочитав я, що iншi пасiчники по шiсть пудiв меду з одного вулика збирають, i увесь спокiй загубив. Невже, подумаю, в тебе, дiду, голова дурнiша за iнших? Нi, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в передовики висува?. От i доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тодi життя правильно iтиме... Ще на городище пiдеш? Iди, а завтра в район по?дь. Воно хоч i понедiлок, та то дарма. XXII Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулицi накульгу? червоний вiд натуги i гнiву Олександр Петрович Пiдiпригора; позад нього на поводу, вивiрчуючи бiлки, танцю? i норовиться рослий, мов з мiдi вилитий жереб. Ось вiн, грацiйно осiдаючи назад, свiчкою зводиться вгору, i пiдкови на його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць. - Ти довго менi будеш танцювати? Балерина нещасна! - сердиться Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повiд, що гуде, як басова струна. I Варивон, стоячи бiля сво?? хати, почина? смiятись, хоч як невесело йому на душi. - Кардибалет! - широко вiдчиня? ворота. - Варивоне, забери цього... - гука? Олександр Петрович, обтрушуючи порох з одежi. - Завозився з ним, як чорт у попелi. Ух, ти! Як зуби ошкiрив. Ледве менi в'язи не скрутив. - Вiн може! - погоджу?ться Варивон i кладе важку, мiцну руку на спину коневi. Той, косуючи кривавим оком, заточу?ться, вигина?ться дугою i поволi стиха?. - Пiзнав! - Варивоне, що воно робиться? - зразу ж забува? про коня Олександр Петрович. - Це так: сьогоднi Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть тебе, а пiслязавтра, гляди, i мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки, висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто ?? ногами розчавлю?? - Олександр Петрович швидко, iз клекотом викида? слова, навiть не помiчаючи, що його подряпанi руки покриваються краплинами кровi. Варивон в подивi навiть дихання зата?в: нiколи ж не бачив тако? гарячковостi в спокiйного, врiвноваженого чоловiка. - Це ви правду... - Правду, правду! - перекривив. - Що ти на правлiннi робив!? - Вiдстоював Дмитра, - похмурнiв Варивон. - Бачу, що вiдстоював, - з'?хидничав старий. - Упаси мене, доле, повiк вiд такого вiдстоювання. - Що ж я мiг зробити? - Все мiг зробити! Дертися до останнього! Що, говорити не вмi?ш? - Я й говорив. - Говорив. А в протоколi що записали? Папiр усе витрима?! Вiн сорому не ма?. А як тобi в очi Дмитровi поглянути? Мiй синок, вiн саме з Ленiнграда при?хав, чисту правду каже: по усяких уламках камiнчикiв можна точно взнати, в яких краях вони жили, скiльки вiкували, навiть яка погода на них дихала. А ми з тобою живого чоловiка ма?мо, Що вирiс iз нами, i не можемо сказати, що вiн диха? i живе правильно. Коли ми так будемо розкидатися людьми, то нас кури в смiтник вгребуть. Уже Прокiп Денисенко i Василенко жбурнули гряззю на Дмитра. Зрадiли, сучi дiти!.. Ти як, у район не дума?ш мотнутись? Вiн льотом полама? усякi такi плани, що людей обпльовують! Чи ти нiчого не дума?ш? - Думаю. Та от Дмитра чекаю. Домовились - зайде до мене. - I чого б це я час гайнував? - незадоволено похитав розкуйовдженою головою. - Скачи на коня - i гайда в МТС. Замiсть тебе я Дмитра почекаю. Варивон аж назад вiдкинувся од здивовання i захоплення, потiм вбiг до хати, щось сказав Василинi i, переганяючи ?? слова, опинився бiля ворiт; одним помахом туго збитого тiла вилетiв на жеребця; той здибився, витягнувся стрiлою, потiм круто метнувся вбiк i так помчав, що селезiнка застогнала i загудiла, мов дуплове дерево в негоду. Прикипiвши до коня, Варивон в захватi розсiкав струмки терпкого весняного вiтру; нiжними зеленими полями заколивалась розмивчаста, жива, як вода на бистрi, тiнь, наздоганяючи i не можучи наздогнати вершника. Бiля пам'ятника котовцям Варивон несподiвано налетiв на Степана Кушнiра; хотiв круто завернути на польову дорогу, але голова пiзнав бригадира, замахав рукою. Покусуючи нижню губу, Варивон на ходу зiскочив з коня. - Ти куди летиш? Куди? - якось питайно, з винуватою усмiшкою i надi?ю поглянув на бригадира. - Та... жереба об'?жджаю, - зам'явся i зразу ж вирiвнявся Варивон. - Недавно, бiсова сила, самого Олександра Петровича скинув. Мало не вбив чоловiка. Громоход - не жереб. Я йому злiсть пережену на гаряче мило. - Бiльше нiчого не дума?ш робити? - недовiрливо покосився. - Абсолютно нiчого, - промовив з готовнiстю i ясно поглянув на Кушнiра. - Да... - ледве не зiтхнув. - Ну, коли таке дiло - заберу у тебе коня: сам втихомирю його. - Глядiть... скине вас, - розгубився Варивон, не пiдпускаючи Кушнiра до повода. "I пiднесло ж в таку пору..." - Мене скине? - здивувався. - А чого ж! Кiнь - як змiй! Мною вже так брязнув об землю, аж дим пiшов. Кiсточки i досi, як цимбали, стугонять, - морщачись i розтираючи груди, обережно бере на переляк свого голову. Варивон так уходить в нову роль, що й справдi почина? вiдчувати, наче в нього поболюють костi. Кушнiр пильно i недовiрливо слiдку? за ним, а потiм раптом веселi?: - Брешеш ти, Варивоне, тебе сам грiм не сколупне з сiдла. Ти скажи по совiстi: в район летиш? - В район, - здивувався i зiтхнув. - До Свирида Яковлевича? - уже широко усмiха?ться Кушнiр, i Варивон дивиться на нього з настороженою опаскою. - До Свирида Яковлевича. - Ну, й молодець, Варивоне! Отак би й давно! А то почав петляти, мов за?ць на першiй порошi. Аж злiсть розбира?. Ти все чисто розкажи Свириду Яковлевичу, бо я вже з цим Крамовим вимучився до сьомого поту. Вiн усю менi голову, як шершень, продзижчав; вiн усю менi пасiку перекача?. А як почне по телефону тарабанити, так навiть пластмаса не витриму?. Варивон з радiстю i вдячнiстю поглянув на Кушнiра. - Геть усе чисто скажу! Ще й прибавити зможу... таку тiнь кинув на Дмитра. - Лишнього не тороч. Знаю тебе, - покивав пальцем i, зiтхнувши, додав: - Зна?ш, нiяк тi?? ночi заснути не мiг. Усе за Дмитра. Сам себе останнiми словами за малодухкiсгь лаяв. Навiть жiнцi усе розказав. - Ото був концерт, - засмiявся Варивон. - Не без того, - спохмурнiв Кушнiр. - Саме головне, чого вiн, твiй Дмитро, битися лiз... Свою постанову ми скасу?мо, а от Крамового треба позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне! - Спасибi, - захоплено потиснув йому руку i, наче молодий вiтер, помчав по шляху. ХХIII В долинцi забурчала машина i, пiдмиваючи низькi хвилi просвiтленого рожевого туману, з натугою пiднялась на шлях. Дмитро пiдняв руку, але шофер тiльки головою замахав i по?хав далi. Потiм легко, як ластiвка, вилетiла нова чорна "емка"; в ?? лакованому одсвiтi блискавично перемiщались придорожнi дерева, мерехтiло потемнiле небо. "Не вiзьме", - твердо вирiшив, але "проголосував". Машина сплеском дощопаду зашелестiла по дрiбних камiнцях, зупинилася бiля зелено? зернисто? обочини. З кабiни розгонисто вискочив русявий чолов'яга, вирiвняв в одну лiнiю широкi прямi плечi, з цiкавiстю поглянув на Дмитра. - З Новобугiвки? - трiпнув кучерявим чубом; рухливi каштановi кiльця зметнулися вгору i, пострибуючи, посипалися на надбрiв'я. - З Новобугiвки, - пильно оглянув рослого, середнiх лiт чоловiка зi спокiйним довгастим обличчям, де-не-де посiченим першими лiнiями зморщок. Вони, немов живi прожилки, вигинаючись, рiзкiше лягли на високе чоло, оповили його задумою. Дмитро якось пiдсвiдоме зрозумiв, що слова незнайомого були веселiшi, анiж увесь його зовнiшнiй вираз. "Напевне, учений", - подумав, додивляючись до невiдомого так, щоб той не помiчав на собi пильного i одночасно сумовитого погляду. - До мiста зiбрались? - Еге. В район. - Що ж, сiдайте - пiдвезу, - скочив у машину, поглянув на годинника i нахмурився. - Вперед, повний. - промовив так, як оддають команду капiтани пароплавiв. Машина забринiла, i назустрiч ?й, перехитуючись, почав напливати масив лiсу, зрiдка просвiчуючись радiсними голубими стрiчками просiк. Помiж деревами, неначе дитина на орелi, загойдалося ранн? сонце. - А це кому, шоферовi? - Дмитро, знижуючи голос, очима показав на пляшку. - Нiкому. Шофер у нас людина непитуща, - усмiхнувся i ясними сiроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тiлька скорботно похитав головою i зiтхнув. - Щось мало таких шоферiв зустрiчав. - Як ярина зазеленiла. Барвiнок! - радiли очi невiдомого. - А ви чого в район? Обсiялись уже? - Де там. - Дивно! - несхвальне похитав головою. - Не з канцеляристiв? - Ще чого бракувало, - Дмитро аж закрутився на мiсцi. - В мене така канцелярiя, що вiд зорi i до зорi не обiйдеш. - Бригадир? - Бригадир. - Воно й видно. - Ха-ха-ха! - не витерпiв шофер i провiв долонею по надбрiв'ю. - Гляди не захлинись. Це по-малолiтству трапля?ться, - блiднучи, пiдкусив Дмитро. Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся i, давлячись смiхом, затрясся над стерном. Невiдомий допитливо покосився на Дмитра. - У справах ?дете? - приязнiше заговорив. - Гiркi нашi справи. - Гiркi? - Як хлiб з полином. ?ли коли? - Зростав на ньому. Як звати вас? - Дмитро Тимофiйович. А вас? - Iван Васильович. I хто ж цi дiла розв'яже? - Партiя. - Що ж у вас таке? - Ет, i говорити не хочеться. - Тяжко? А ви скажiть. I в книгах пишуть: подiлена радiсть - подвiйна радiсть, а подiлене горе - половина горя. - Не менi його з вами дiлити, - вiдповiв з серцем, гостро вiдчуваючи, як поколювали його недавно сказанi слова невiдомого. - Справдi? - А чого ж. Ви чоловiк на машинi. Сiли й по?хали. Полюбувались на поле, зведення черкнули начальству. Коли задовiльний посiв - добрим поставите, а на добрий - "вiдмiнно" натягнете. А нам дiло треба робити. - Дмитре Тимофiйовичу, а не куценький твiй аршин? - не образився, а розсмiявся. - Тип роботяги, що ти намалював, вiдомий менi. Але вiн останнi днi дожива?. - Еге, коли б то так! - уже спокiйнiше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловiк. "Видно не з тих, якi горюче дурно переводять". - А горе в тебе, дивлюсь, до живого пiдiйшло. - Голос у Iвана Васильовича грудний, очi зосередженi i якось зразу то темнiшають, то свiтлiшають, а чуб розкiшним гроном спада? на рiвну, стрiлкою, брову. - До живого, - зiтхнув. - 3 колгоспу викинули. А тепер iди - мороч голову людям, нiби ?м i без мене мало роботи. - I зразу вiдчув, як насторожились, стали твердiшими очi Iвана Васильовича. "Подумав - який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиня?ться" - обпекла гiрка здогадка, i все стало противним, знову захотiлося побути на самотi, щоб не вiдчувати на собi розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душi ка?ться: навiщо зупинив машину для нього. - За що ж вас? - рiвно i тихо входить в душу низький голос. - Працювати б наче погано не могли... - Це правда. По совiстi робив, - з болем вирвалось. - Не вмiю капарити абияк. То велике дiло, коли раду?шся сво?ю роботою, а не хова?шся з нею, як з краденим, од людського ока. - I замовк. "Навiщо говорити, все одно не повiрить. Подума?: з чимсь таюсь. Ну й хай собi..." - Може з начальством за?лись? Не вгодили? Дмитро здивовано поглянув на Iвана Васильовича, перевiрив його повеселiлий погляд: не насмiха?ться? "Нi". - Чоловiк, що бiля машини вертиться, допiк? Вгадав? - Вгадали. - Як же воно у вас вийшло? Надiюсь - не за особистi справи? - обережно добира?ться до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вiтрами i сонцем. - Не за особистi. - Вивча? Iвана Васильовича, ще не знаючи, куди вiн хилить. Але бiля серця вже щось затремтiло i почуття тоскного болю наче трохи осiло. - I я так думаю, - пiдбадьорюють приязнi слова. - Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу, що воно в тебе. Бачу, мучишся ти. "Як сказав! Наче всередину заглянув. А чому б не подiлитися сво?ю досадою?" I Дмитро, блiднучи од хвилювання, почав усе розповiдати. Однак через обережнiсть не дуже згущав фарби, коли говорив про Крамового. "Хто його зна?, як воно ще повернеться?" Iван Васильович уважно слухав Дмитра, слiдкуючи за кожним його рухом, намагаючись розiбратись, що та?лось за недоказаним чи обережно обiрваним. I скупi тяжкуватi слова, зосереджена напруга почали розкривати перед ним нелегке уперте життя, з падiннями i зльотами, утратами i радощами шукань, з гiркими невдачами i поезi?ю ново? працi; А коли Дмитро дiйшов до само? трепетно? струни - заговорив про гречку, Iван Васильович аж просiяв. Потiм косо з незадоволенням поглянув на годинника, рукою торкнувся плеча шофера: - Тихше жени. "Яка любов до роботи. Творча любов", - слухав неквапну зосереджену розповiдь. - Поле у мене як галка чорне, - уже огрiта спiвчуттям, вирiвнювалась i струмувала мова Дмитра. - Роса чи туман упаде на нього - i не випару?ться дурно-пусто, бо ми першими, тiльки снiги одшумували, закрили вологу. А як же iнакше? Рослину, наче немовля, треба доглядати. От зiйде моя гречка - ока не одiрвеш. Як наробишся за цiлий день, а увечерi з найдальшого поля прийдеш подивитися. Першi листочки у не?, зна?те, округлi, з ви?мкою, ну, прямо, дитячi сердечка. Аж говорить до тебе... А доспiвати почне? Усю ниву червоними потоками скрасить. I дiло в тому, що й життя чоловiковi вона може скрасити, колгосп на ноги пiдняти. "Новатор, новатор росте! Тiльки немало ще його очищати треба", - запам'ятову? кожний образ i слово Iван Васильович. Голубiнь в його очах уже переважу? сталевi тони. - В минулому роцi я в себе на городi, для практики, гречку у лунки посадив. Насiнину у насiнину пiдiбрав. Так такi стебла пiднялись, прямо у мiй рiст. Розкущувались, кетягами задзвенiли. Подивишся збоку - не гречка, а калина красу?ться. Зерна ж як роси зародило. I кожне - ядерне, гранчасте i таке блискуче, як дорогi камiнчики в золотих магазинах. - Ох i молодець, Дмитре Тимофiйовичу! Ти роботу агронома Ворони читав? - Нi. Про що там? - Майже про те саме, над чим ти задумався. Вiн науково довiв: посiв вирiвненим насiнням да? на кожному гектарi на три центнери бiльше зерна. От вiзьмемо "Укра?нку" - на кожнi сто зернин припада? тридцять - великих, п'ятдесят - середнiх i двадцять - плюсклих, що дають миршавi запiзнiлi сходи. Бачив помiж колоссям сухi трухлявi стрiлки? Оце мертвий врожай недорозвиненого зерна. Вважай: двадцять кiлограмiв ми пусто висiва?мо на кожний гектар. - Скiльки мiльйонiв пудiв на вiтер летить, - похитав головою Дмитро. - Значить, недарма я гречку по насiнинi вiдбирав. - I вперше щось подiбне до усмiшки зiгнуло його уста. - Хочу таке зерно виростити, як лiсовий горiх. Аж у снах приходить воно до мене. "От де живе душа чоловiка... Нараду, негайно нараду треба скликати", - схвильований Iван Васильович знову одним оком зиркнув на лiву руку, нахмурився, потiм швидко розщiбнув ремiнчик - i годинник м'яко упав у кишеню пiджака. Шофер, розумiючи, в чому справа, зупинив машину посеред лiсу. - Дмитре Тимофiйовичу, продай менi трохи свого зерна. - Ви що? - аж перелякався. - Насмiшки видуму?те? Воно у мене до найменшо? бубочки на облiку. Я б його за цi самi самоцвiти в золотих магазинах не продав би. - Навiть не помiтив, що зупинилась машина. - Ну, тодi так вiдпусти трохи. - I так не вiдпущу. Я ним дiлянку в колгоспi пiднiму. А як розтечеться воно по руках... - Скупий ти, - засмiявся. - А хоч покажеш сво? чарiвне зерно? - Чому ж нi, - охоче погодився. - А восени, коли зародить дiлянка, вiдпущу вам трохи, - розщедрився. "Таки учений, - твердо вирiшив. - Та все одно нi зернини не дам, хай сам вирощу?". - Дмитре Тимофiйовичу, а про бджоли ти думав? - Аякже. Тiльки зацвiте гречка - усi вулики повивозимо на поле. Тут дiло вiрне. Бджолозапилення вдво? пiдiйма? врожай. Це золоте дно. Ввiйшли в чорнолiсся. Прозорозеленаве полум'я берiз, шумуючи, переливалось у яри, що подзвонювали рожевими биндами струмкiв. Внизу заблищало кругле озеро; на ньому раз од разу злитками срiбла скидалася риба, i тодi вода, розкручуючи кола, була схожа на велетенський розкритий механiзм годинника. - Бачиш, як струмки озеро утворили? - неждано запитав Iван Васильович. - Бачу, - вiдчув, що за цими словами кри?ться недоказана думка. - От гречка твоя - один струмок. А вона да? життя другому - медовому. Збiльшиться ж пасiк - i вже сади по-iнакшому зародять. - Вiрне слово, - схвально подивився на Iвана Васильовича. "Звiсно, агроном". - Сiяти свiй лан як дума?те? Широкорядним способом? - Тiльки половину широкорядним. - Чому? - здивувався. - Ще опасаються колгоспники. Не сiяли так. - А ти опаса?шся? - Нi. Але одного страшно: трапиться що-небудь - усю вину на мене отой Крамовий звалить, - зразу похмурнiв. - Уже чи й тепер не з коренем вирвали мене... Ет, нема такого апарату, щоб ним можна було заглянути в душу людини i сказати: от це повновiсне зерно, а то така паскудна полова, що й худобi курдюк наб'?. - Не печалься, Дмитре Тимофiйовичу. До кореня iще далеко. Коли правду розказав - нiхто тебе з колгоспу не викине. - Чисту правду! - захвилювався i з надi?ю поглянув на Iвана Васильовича. - Хiба я тодi, коли б нашкодив, мiг би в райпартком навернутись? - От i гаразд. А масив засiвайте широкорядним способом. Увесь! Обережнiсть тут нi до чого. Вона давно перед наукою спасувала. I тут iще один струмок витiка?: поле вiд бур'янiв визволя?ться. Тобi ж, - весело блиснули очi, - зараз же повертатися додому i сiдати за працю: пiдготувати виступ. Такий, щоб, слухаючи його, кожен всi?ю душею потягнувся до гречки. - Який виступ? - незрозумiле здвигнув плечима. - Завтра в райкомi партi? буде нарада передовикiв, що вирощують гречку. Сво? думки передаси колгоспникам. - Саме таким виступать. Я на людях i слова не зв'яжу, - махнув рукою. - Справдi? Я не повiрив би, слухаючи декого в машинi, - здивувався, i права брова трiпнулась угору. - Так i дума?ться весь вiк у колгоспi мовчуном прожити? - Поки на оратора не збираюся вчитися. - Я повнiше б на життя подивився. Розмах ораторського мистецтва да? великий труд. Трактор, нова праця навчили Пашу Ангелiну виступати i на зборах сво?? бригади i перед усiм народом. Радiсно було чути ?? голос iз Кремля? - Дуже радiсно. Та не всякому ж такий красний талант дано. - Коли державне дiло робиться, то i слово знайдеться таке, що державу пораду?. Голову вище, Дмитре Тимофiйовичу. - Пiдняв би вище, так вороги в'язи крутять. - А ?м скрутяться. - Коли б то так. Поновлять у колгоспi - нiзащо бригадиром не стану. - В дезертири запишешся? - раптово металом рiзнули слова Iвана Васильовича. - Коли трохи трудно стало, то зразу i в кущi? Я думав, сильнiший ти чоловiк. Недурно, виходить, iз колгоспу насмiлились викинути. Не завидую тобi, коли ма?ш полохливу душу. - Що ви менi про душу говорите, не знаючи нi мене, нi мого життя. - Не мав нагоди вивчити. А в газетах чи в книжках iще не читав про тебе. - Скоро почита?те, - невесело пожартував. - Думаю - почита?мо. Але ти запам'ятай навiк: за чужою спиною нi один новатор не ховався... Новатор-бригадир! Вслухайся - це прямо як музика звучить. Слави багато да?ться вам. - Слави багато, а мороки ще бiльше, - вiдповiв похмуро, але до кожного слова дослухався пильно. "Новатор-бригадир! Це як музика звучить!" - повторив у думцi. - Як, як? Слави багато, а мороки ще бiльше? Це треба запам'ятати! Я цi слова ще колись пригадаю тобi! - Iван Васильович засмiявся, вiдкриваючи чистий ряд присадкуватих матових зубiв. - Думаю, це так тiльки зараз мiрку?ться, поки злiсть не вляглася. А насправдi - не так-то захочеться передати свою бригаду, ввiрити кревну працю в iншi руки. Чи з вискоком вручиш комусь те поле, що вирощував, як дитину? Не схочеться вiддати. Защемить щось бiля серця. - Правда, - не без подиву поглянув на велике обличчя, зморщене усмiшкою, яке начеб говорило: "Ховайся не ховайся, а я догадуюсь, що ти за людина. Хмуришся? Непри?мно пiд контролем бути? Ну i хмурся, а справи не кидай". - Дмитре Тимофiйовичу, а скiльки ти дума?ш зiбрати з гектара? - З гектара? - перепитав, нiби недочув, i замовк. Питання не з при?мних було. Та обережнiсть, хтозна коли народжена залежнiстю вiд примх природи, стримувала виказувати на людях трепетнi надi? i сподiвання. - З гектара, з гектара? - бризнули голубiнню очi Iвана Васильовича. "Неодмiнно почне шукати об'?ктивнi причини, на погоду поскаржиться, аби тiльки не сказати точно? цифри". - Та хто його зна?. Як не попаде пiд приморозки... - Або як сонце не спалить... - Еге ж, еге ж, - зрадiв, не вiдчувши спочатку насмiшкувато? iнтонацi?. - А як хороше полiття буде? - Тодi повинен i врожай збiльшитись. - Скiльки вродить? - Скiльки? Та хто його зна?... В минулому роцi середнiй по району сiм центнерiв був. А ми на одинадцять повиннi б витягнути, - набагато зменшив омрiяну цифру. - I це буде врожай передовикiв? Тих, у кого зерно як самоцвiти? - Ну, може бiльше на якийсь пуд вродить. Це як полiття буде, - знову почав прибiднюватися, зовсiм незадоволений такою слизькою розмовою. - А ти зна?ш, що ланка Марi? Опанасенко зобов'язалась двадцять центнерiв виростити? - Опанасенко?! - запитав вражено. - Опанасенко. - Гречки? - Гречки. - Двадцять? - Двадцять. - Ну i я про менше не думав, - вiдрiзав з серцем. А Iван Васильович розсмiявся. - А про бiльше, значить, думав? - Хватить i такий врожай. - Хватить?.. Дмитре Тимофiйовичу, давайте таку умову складемо: що зародить у вас понад двадцять центнерiв - нам вiддасте. Згода? - Щось про такi умови досi не чував, - заперечно захитав головою i собi усмiхнувся, спiдлоба косуючи на Iвана Васильовича. "Цей загляне тобi в корiнь. I до грунту i до пiдгрунтя дiйде. Такому можна було б кiлька зернин удiлити". В лiсовому приозерному затiнку нiжно повiяло пахощами. Зубчастi дзвоники конвалi? безшумно струшували густий настояний аромат, i вiн, як теплий вiдпар, розтiкався по необвiянiй долинi, маревом тремтiв над перевитою сонцем водою. - Ось де будинок вiдпочинку побуду?мо. Чув, Дмитре Тимофiйовичу, що ця вода радiоактивна? - Чув. - Будуть сюди при?жджати передовики сiльського господарства. Вiдпочивати, дiлитися досвiдом працi, книжки читати або просто хорошу лекцiю почути. Сядеш, наприклад, увечерi з дружиною у легкову машину - i сюди. - Не щодня ж начальство трапля?ться, щоб пiдвозити до озера. - На сво?й ?хатимеш. - То мрi?, Iване Васильовичу. - А ти що? Без них живеш? Людина без мрiй - це соловей без голосу. Тво? мрi? про гречку не стають дiйснiстю? - Та наче стають. Але це мрi?, що ближче лежать. ?х, як птицю в сiльце, спiймати можна. - I вище них не перескочиш? Невже крiм гречки нi про що не думав? - Та нi, думав. - Про що? - Та про те саме - про жито. - Розкажи, Дмитре Тимофiйовичу. - Та... - Та не бiйся. Секретiв тво?х не викажу, а допомогти, може, чимсь зумiю. - Воно, Iване Васильовичу, наче й проста штука, а не без iнтересу для господарства, для колгоспу, значить. От ви бачили на полi жито з двома колосками? У нас кажуть: знайдеш такий колосок - матимеш щастя. А чому б усе поле по два чи й бiльше колоскiв не перегойдувало? Надiюсь, весело було б нашiй землi таким урожа?м похвалитися. - Хороша думка. - В минулому роцi я i дiти мо? вишукували подвiйнi колоски. Найшли дещицю. Посiяв я зерно на городi, а чи вродить щастя - не знаю. Погомонiти б з ученими головами... - Це можна, Дмитре Тимофiйовичу. Зробимо. - "Нi, цей бригадир багато дiла пiдiйме. Яка його пiдлiсть з колгоспу наважилась викинути. Напевно, характерами розiйшлися. Перевiримо..." Iще поговорили про роботу в колгоспi, родинне життя, рибалку, а потiм Iван Васильович сказав: - Нiчого зараз ?хати до секретаря райпарткому. Розберемося самi. Я працюю в райкомi. А до тебе, Дмитре Тимофiйовичу, неодмiнно за?ду. Побачу, якi в тебе самоцвiти. На рибалку разом по?демо? Приймеш? - При?жджайте, Iване Васильовичу. Таких щук наб'?мо. Аби тiльки все добре було, - розчулився Дмитро. - А як же iнакше? Тiльки все добре. Спинились бiля дуба, перепинили зустрiчну машину i Дмитро легко скочив у кузов. - До побачення. - До побачення. Працюй, Дмитре Тимофiйовичу! Смiливiше! По-бiльшовицьки. - По-бiльшовицьки, Iване Васильовичу! - радiсно махнув картузом i несподiвано випалив: - Неодмiнно при?жджайте до мене. Я вам таки з якийсь наперсток гречки вдiлю. - За плату чи так? - смi?ться високий чолов'яга, а вiтер пiднiма? вгору його рухливi каштановi кучерi. - За добре слово! Перед очима знову закружляли зеленi поля, де-не-де перемежованi бiлими хвилями садiв. "Що ж, доведеться якийсь день-два до рiшення не з'являтися додому. Зайду в Майдани, подивлюсь, як там моя рiдня господарю?. У кума Столяра чудеса з вiвсом виходять". На перехрестi зiскочив з машини i м'якою дорогою пiшов до прибузького хутора. На полях працювали орачi й сiячi; в долинцi зацвiли на буряках жiночi постатi. I вперше за останнi роки Дмитро почув глибоку внутрiшню провину: злочином було не працювати в таку дорогу годину. Хiба ж вiн колись за все життя гуляв весною? А тепер ледарювати? Круто обернувся i рiшуче попрямував до свого села. Нi, вiн не хоче бути дезертиром... Але ж i з'являтись на люди обпльованим, приниженим теж було тоскно i боляче. "Що ж його робити? В райком завтра по?хати? I хотiлось би побути на нарадi. От якби тiльки не виступати та не ця бiсова подiя з Крамовим". Надвечiр'я проорало по хмарах навскiснi попелястi борозни; торкнувшись землi, вони почали набрякати привiтною синню; вiдпар од рiллi вже зливався з тiнями раннього смеркання; чорною блискавицею мигнув заклопотаний крук i злякано заколивався в повiтрi: сяйво фар трактора золотим дощем черкнуло по його крилах; навколо закружляли снопи вогнiв, i гул став чiткiше видiлятися в полях. На шлях вилетiла бричка; з-пiд дзвiнких копит червiнцями розкочувалися ряснi вогники. Конi, пританцьовуючи, стишилися бiля Дмитра. На бричцi бiля ?здового похнюпився, увесь у темному, Прокiп Денисенко; позаду насторожено сидiв мiлiцiонер. Глянув Дмитро на принишклого Прокопа - i все зрозумiв. "Скiльки мотузочковi не витися, а кiнець буде". XXIV - Дмитре, прийшов? А я так скучила за тобою, начеб цiлий рiк не бачила, - пiшла назустрiч чоловiковi, радiсна i до самовiдданостi покiрна. Але то не була затуркана покора: в нiй свiтилась достойна гордiсть i вiра в свою дружину. - I я за тобою скучив, - взяв за руку Югину i поволi попрямували до хати. Югина внутрiшнiм жiночим вiдчуттям розумiла, коли i як треба заговорити з чоловiком. Вона не належала до тих сильних, вольових жiнок, що можуть круто повернути чийсь настрiй, думки, волю, не належала до тих, якi вiльно порядкують в чи?йсь душi. Була тi?ю лiричною натурою; що чуже горе сприймають бiльше, нiж сво?; не вмiють його розiгнати, розвiяти, але сво?м щирим безкорисним вболiванням i спiвчуттям зменшують, притiняють його непомiтно i добре. В щоденному життi такi вдачi мало видiляються, але ?хнiй внутрiшнiй свiт, не крикливий, ясний, завжди вiдчува?ться i в сiм'? i на людях. Зараз вона бачила деяке прояснення на обличчi Дмитра. Але навiть словом чи поглядом не виказала сво?? цiкавостi. Начеб нiчого не трапилось, розповiдала про сво? буденнi турботи, дiтей, роботу на буряках i швидко ставила на стiл вечерю. - Ольга сьогоднi з самого ранку прив'язла до бабусi: розкажiть i розкажiть менi цiкаву казку - треба увечерi батьковi розповiсти. - А Андрiй що? - Я й не знала, що вiн таким розбишакою росте, - сказал без осуду. - Потайний, виходить. Спокiйний наче, а це набешкетував сьогоднi - побив Марка Василенкового. - Як? - здивувався. - Той же старший, мiцнiший. - Еге, а зчепились, як пiвнi. Андрiй бився до кровi. Той шибеник, бiльший, напав на Катерину Шевчик. Андрiй, як справжнiй парубок, заступився за дiвчину. Я нагримала на нього. Мовчав, навiть слова не промовив. А з полудня ходив на шлях тебе виглядати. "Я з татом, - каже, - повернуся додому. Тiльки ви нiчого про бiйку не говорiть. Скажу, що з дерева упав, подряпався". Потiм його Варивон забрав з собою на поле - так би весь день i ходив за трактором чи сiвалкою. Недавно з Ольгою пiшли до мо?х. Мати дуже скучають за ними. Десь i ночувати в себе залишать... нi, повертаються, - виглянула у вiкно. - Дивись, як Андрiй поважно йде. Точнiсiнько, як ти, - засмiялась, потягнувши чоловiка до вiкна. - Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях бiля сельбуду. - Татку! Вас уже поновили в колгоспi? - кинулась Ольга до столу. - Цить, розумнице! - смикнув ?? ззаду Андрiй i пошепки додав: - Ще не здумай сьогоднi про казки заговорити. I зразу ж похмурнiло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки пiдхопив дочку на руки, пiдкинув угору, i та в радiсному переляцi вчепилась рученятами за батькову чуприну. - От мазуха, - похитав головою. - Тiльки б i колихалась то на орелях, то на руках. - А тебе завидки беруть? - i показала братовi язика. Уже в темрявi, пригорнувшись до широких надiйних грудей чоловiка, Югина тихо промовила: - Ти б вiдпочив, Дмитре, цi днi. Як схуд i почорнiв за весну, - навiть не натякнула про те, що трапилось. - Ще вспi?ш наробитися. Очi такi втомленi в тебе, наче в недузi лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла. - Добре, - дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплi коси дружини, а сам вже твердо вирiшив пiти завтра до Бугу очищати сiнокiс. Нiхто його не бачитиме, поки не прийде рiшення. А як чоловiковi без роботи жити? Думки за?дять, мов комашня на болотi. Ще й корiв не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою i граблями за плечима, подався до Бугу. Ранковий сизий туман мляво котився полями, густiшав на лугах, а на рiчцi стояв непроглядним муром. Тiльки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось про?хав бiля самого берега, але нi човна, нi гребця не побачив. Потiм уся непроглядна стiна зарожевiла, спiнилась i почала розпадатись, розповзатись, вiдкриваючи мерехтливе срiблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболiз i зеленавосинiй розлив лугiв. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сiтку, в кожному вiчку яко? рибиною трiпотiла жмурка сонця. "Так i моя досада розповзеться, мов цей туман, - подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. - Iнакше бути не може. Те, що ма? жити, - житиме; те, що ма? цвiсти, - цвiстиме". - Спiрно викорчовував почорнiлi трухливi пеньки, вирубував кущi вовчих ягiд, розчiсував граблями молодi трави, вибираючи сухостiй. Сонце теплою рукою приголубило чоловiка, поволi заспокоювало тривожнi думи, бiль. Але другого дня вони прокинулися ще з бiльшою силою. I не тому, що недовiра знову почала роз'?дати почуття певностi, правоти його дiла. Щось iнше було тут. I не скоро Дмитро зрозумiв, що потягнуло його до сво?? бригади, до свого кревного дiла, якому вiддав стiльки турбот i сили... Це добре було б зараз пiти за сiвалкою або сiсти на гонах, мовчки слухаючи розмови хлiборобiв, вдихати гiркий самосад i вiдпар нагрiто? землi. Зрiдка i собi кинути яке слово i знову пiти по живих рiвчаках, обсiяних зерном; ловити срiбний спiв жайворонкiв, що зараз все небо заснували струнами та дрiбно трiпочуть по них сво?ми круто вигнутими крильцями... I коли зрозумiв це - здивувався: ранiш його нiколи так не тягнуло до людей. "Недарма, кажуть, чоловiк у бiдi шука? людсько? пiдтримки", - зробив не зовсiм вiрний висновок для себе: не тiльки бiда тепер ?днала його з усiма колгоспниками. Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом рiки. Думки, переплiтаючись, iшли двома тугими, важкими течiями, i в них, як свiтлотiнь на хвилях, трипотiли хвилюючi сподiвання. Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвiтилась кисла низина. Понад кружатками застояно? води повитискались грудочки нiздрясто? замшiло? землi, ощетинились пучками шершаво? осоки. Зовсiм недалеко заскрипiв деркач i - видно - побiг до осередку низини - зеленим струмком стрепенулось верхiв'я трави. Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Пiд ногами тихо шипiла i попискувала зелень i зразу ж затягувало водою глибоко втиснутi слiди вiд чобiт. I раптом Дмитро аж прояснився: "Попелом, попелом обсiяти цю низину. Тодi сiна в нас буде... хiба ж такi трави зашумлять!" - легко випливали живi слова чи то агронома, чи то з книги. I вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузi чубатий верболiз, викладали ним сухiшi дiлянки i пiднiмали вгору кряжистi округлi стоги. "Сьогоднi ж метнусь за попелом. То зимою за жiнками не захопиш його. Прямо тобi як золотошукачi на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з ?хнiх рук", - блиснула iскорка в очах, i, знову забуваючи про сво? горе, вiн оживав у нових турботах, фiзично вiдчуваючи, вбираючи очима те, що тiльки-тiльки розкрилось у думках. - "Викорчовувати пеньки - теж дiло, а от пiдняти врожай з глибини - це..." - аж сам себе похвалив за догадку. I вже вся ця низина з закислими полумисками води i зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красу?ться веселим мудрим трудом. На обiд Дмитро не пiшов. Бiля само? рiки розклав багаття, поклав у присок кiлька картоплин i став пiдсмажувати на шпичцi шматок сала. Синi, кипучi, як спирт, краплини з шипiнням падали на вугляки; при?мно запахло свiжиною. I в цей час вiн почув, як далеко понад берегом зацокотiли кiнськi копита. Пiдвiвся. На рослому конi, пригинаючись до само? гриви, мчав до нього Варивон. З-пiд кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щiткою коливалось на чолi. - От кому розкiш! Картоплю пече, сало пiдсмажу?, природою любу?ться. Курортник, значить, та й годi. Здоров, Дмитре! - ткнув куцi мiцнi пальцi назустрiч Дмитровiй руцi. - Здоров, - допитливо поглянув на товариша, i тiло зразу ж напружилось: розумiв - недарма розшукував його Варивон. - Корчу?ш? На iндуську роботу перейшов? - насмiшкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. - Ну, а про тебе, бригадире, в газетi напечатали. - Уже, - спустились плечi, i губи зразу ж посiрiли, як приск. - Уже, - зажурено в унiсон вiдповiв Варивон, скорботно пiдпер щоку рукою i враз розсмiявся. - Ти чого? - незрозумiле поглянув на товариша, насторожився i потiм злiсно процiдив: - I ти радi?ш? - I я радiю. Чому б не радiти, товаришу бригадир? - знову з перебiльшеною скорботою похитав головою i знову розсмiявся. Дмитро нiчого не вiдповiв. Рiзко вiдвернувся од друга i швидко пiшов понад берегом. "Хто б мiг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б смiявся, насмiхався. За гостре слiвце рiдного батька продасть. Оце тобi й товариш". I шкода було чогось, що болюче обiрвалось, як перетягнута струна. - Дмитре, - наздогнав його Варивон i заспокiйливо поклав важку руку на плече. - Не кип'ятись, бо навiки ошпариш мене. - Iди, Варивоне, подалi. Не мозоль очей. I без тебе... - От дурний чоловiк. Я при?хав до нього з радiстю; дивись, як написали про тебе, - i простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив ?? з рук, розгорнув, швидко пробiг очима по перших шпальтинах, i його зiр прикипiв до третьо? сторiнки. В невеликiй статтi "Думи бригадира" писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну i як дума? вiн зiбрати високий урожай гречки. Згадувалось i про добiрне насiння, i про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, вiн уже хмiлiв i обм'якав од припливу велико? i млосно? радостi. - Ну, зна?ш, Варивоне, бувають же в свiтi чудеса, - здивовано розвiв руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцiлував i тихо засмiявся нервовим смiхом. - Що це я тобi став таким гарним, значить, як дiвчина? Нi, брате, поцiлунком не вiдкупишся - тут дiло премi?ю пахне. - Чим же тебе премiювати? - засмiявся Дмитро. - Всiма тво?ми книжками про просо! Що, перелякався? - Ти i так ?х менi з само? зими не приносиш... Ну, прямо наче тобi свiт iншим став. I хто б це мiг написати? Спасибi, Варивоне. - Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душi всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?... Прочитав я це, Дмитре, i так зрадiв, неначе про мене написали, та ще й сильнiше, бо тобi тепер пiдтримка бiльше важить, анiж менi. Сiли бiля багаття i, обпiкаючи руки, почали ?сти картоплю. - Стаття - статею, а як далi зi мною? - раптом похмурнiв Дмитро. - Кушнiр наказав, щоб тебе з-пiд землi витягнути. Зараз же по?деш. Прийдеться тобi, як iменинниковi, дати коня, а самому пiшки чимчикувати. Незручно ж бригадировi, про якого в газетах печатають, за кiнським хвостом iти. Тiльки ти обережно, мiй Воронько норовистий: як скине тебе - знову в газетi напечатають статтю "Падiння бригадира"... Так поспiшай до сво?? бригади сiяти гречку... З району при?здив один працiвник, добре нагримав на Кушнiра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу - знiмають. - Бре! Оце так радiсть!.. Ох, i чолов'яга ж попався на мо? щастя. Золото - не чоловiк, - розповiв Варивоновi про Iвана Васильовича. - Так це ж наш новий секретар райпарткому. Iван Васильович Кошовий. Ох, i тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким ?хав. - Та ну?! - От тобi й ну! Нiколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько. - Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у мо?й шкурi цi днi пожив. Усе всерединi пере?лось. От i вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а вiдiрватися нам вiд колгоспу, вiд сво?? сiм'? - це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скiлькома нитками я зв'язаний з усiма. - Це правда, Дмитре. По-iншому все у нас пiшло. От вiзьми подивись, якими нашi баби стали. То ранiше зберуться - усi кiсточки одна однiй перемиють, усi брехнi в одне рядно стягнуть, за яйце одна-однiй очi видряпа?. А тепер вони ще й нам носа утруть, ?м почесть почала снитись. Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощу?? Думаю - не в однiй газетi про це напишуть, навiть бiльше, нiж про тебе, - хитро примруживсь. - Зроду такого жита не бачив. I вже ??, бабу мою, навiть в недiлю в хатi не втрима?ш... Життя! - Життя, - погодився Дмитро, лежачи на травi i мало дослухаючись до слiв товариша: своя радiсть заполонила всi його думки. "?сть же такi люди", - з подякою пригадував риси обличчя Iвана Васильовича. У високому блакитному небi паслися кучерявi бiлi хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози i явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срiбла. Далекi хати невеликого сiльця, як отара гусей, спустились до рiки i, здавалося, от-от розмахнуться крильми i полетять в слiпучу голубiнь, обвiяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо i на серцi. Життя! - Зна?ш, Варивоне, я тепер iз шкури вилiзу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобi i в снi не снилось. Як не ? - слово партi? дав. Варивон здивовано подивився на Дмитра: нiколи досi не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловiка. - Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мiрка. - Еге ж, - коротко вiдповiв, пiрнаючи в хвилюючi роздуми. Вiн зараз навiть фiзично вiдчував, як чорними намистинами ляга? гречка в рiллю, як зеленими сердечками покрива?ться нива, нiжними червоними стеблами розколиху? грона врожаю. Увечерi Дмитро iз Варивоном зайшов у правлiння колгоспу. - Здоров, здоров, вояко, - радiсно зустрiв його Кушнiр, намагаючись усмiхом приховати почуття незручностi. Куцими широкими пальцями мiцно стиснув Дмитровi руку. - Читав, читав, як про тебе в газетi розписали. - Чи не ви матерiал подали про свого бригадира? - вiдповiв повiльно i ущипливе. - Ет, не будемо про це говорити, - на широке обвiтрене обличчя Кушнiра набiгла тiнь. - Ти не зна?ш, як у мене душа переболiла через це саме дiло. I дуже радий, що усе так закiнчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер починай сiяти гречку. Погода встановлю?ться. - Посiю, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб менi суперфосфату вiдпустили. - Як? Для чого тобi суперфосфат? - мало не пiдскочив Кушнiр, i в його очах застрибали iскорки справжнього переляку. - Ти ж буряки не сi?ш! - гарячковита мова Кушнiра нiяк не пасувала до його постатi, ширококосто?, твердо?. - Гречку сiю. - Ну, зна?ш, пiд гречку нам суперфосфату не вiдпускають. Чи не тлусто буде для не?. - Для рудяка - тлусто, для гречки - нi. - Нема в мене суперфосфату. I не проси, i не моли - нема! Нема! I радий би дати - так нема! Запасливий Кушнiр iще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кiлограмом: "суперфосфат - це цукор". - Нема, кажете? - аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу. - Нема, нема, кажу, - вiдхилився назад Кушнiр i скривився - вдарився головою об високе бильце стiльця. - Значить, нема? - Нема, значить. - А коли попошукати? - Для цукрового буряка трiшки ?. Самий послiдок - тiльки вiником позмiтати. - Значить, ?? - Нема, нема! Для гречки нема. - Добре. Тодi я гречку сiяти не буду. - Як не будеш? - Просто не буду, - пiдвiвся Дмитро з-за столу. - Ранiше без суперфосфату сiяв? Сiяв? - гарячився Кушнiр. "Чорт, чорт, не чоловiк. Впертий, як вiл". - То дiло давн? було, Степане Михайловичу. Ранiше я зiбрав би три-чотири центнери - i нiчого б менi нiхто не сказав. А тепер - партi? слово дав. Це треба розумiти. - Ну, де ж я тобi цього суперфосфату вiзьму? Коли б у мене свiй завод був. Тодi хоч купайся в ньому, в суперфосфатi - нiчого не скажу, ?ж, пий - нiчого не скажу! Вiдомо - на суперфосфатi гречка вродить. А ти без нього вирости. Зна?ш, як солдат iз сокири супу наварив? - Так у того солдата хазяйка була трохи добрiша, Степане Михайловичу, за вас. - Добре, добре! - розсердився Кушнiр. - Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобi не дам. По?ду в район, отримаю рознарядку, тодi все забереш. "Не дасть. Раз уже розгнiвався, то не дасть", - наливаючись злiстю, подумав Дмитро i, стримуючи себе, пiшов на хитрощi. - Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машинi ?хав, щоб ви менi всiляко допомогли. Вiн на вас велику надiю покладав, - i покосився на Варивона. В того аж просвiтилися смiхом янтарнi очi, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду. - Да? - застиг на мить в здивованнi Кушнiр. - Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому крiпко, значить, зацiкавився гречкою. I про суперфосфат говорив. I про вас згадував. - Брешеш ти, Варивоне, - швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнiр, але не розсердився, а подобрiв: "Стараються хлопцi". - Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, ?стиму, чи як? - Брешеш, брешеш! По тобi бачу, - брешеш. Ну, та дiдько iз вами. При?жджай, Дмитре, завтра до комори, - рiшуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнiр. - А хватить? - Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, - спохватився. - Так щось скомбiну?мо. Гляди, щоб тiльки гречка вродила. Успiх твiй всьому району передамо, а то й вище... Щось iще про наш колгосп розпитувалось нове начальство? - Розпитувалось... - Ага... Коли суперфосфат розсiватимеш? - Перед самим посiвом. - То ти що, i пiдживлювати пiзнiше дума?ш? - Думаю, коли зацвiте гречка. - Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла. - Це вiд суперфосфату найбiльше залежатиме, - знову покосився Дмитро на Варивона. - Як нехватить... - Хватигь, хватить!.. - I зразу ж Кушнiр зрозумiв насмiшку Дмитра, усмiхнувся куточком уст. - Ну вас до дiдька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи - зовсiм ограбу?те. I штани здерете. Здерете! Варивон, збiгши iз схiдцiв, обома руками мiцно перехопив шию Дмитра. - Нiколи б у свiтi не подумав, що ти так ловко вмi?ш збрехати. Це у мене навчився! - Звiсно, у тебе. Ти хiба чого доброго навчиш? - Iще йому мало! От жадюга. Пiшли, Дмитре, до тебе могорич пити - за статтю i за суперфосфат. Бач, як пiдтримав тебе. А мiг би всю музику одним словом зiпсувати. От який у тебе друг. - Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух. XXV Сафрон Варчук, повернувся iз заслання, першi днi тiльки висиплявся та вiд'?дався. Зрiдка, i то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало i повiльно-повiльно, мов кожне слово зважував усерединi на точнiй вазi. Однак його чорнi, глибоко запалi, без блиску очi уважно i з недовiрою придивлялись до всього Вiн знав цiну життя, розумiвся на людях, на тих явних i прихованих пружинах, якi рухали людськими вчинками, вiдчував силу карбованця, достатку, але те, що вiн тепер побачив у селi, глибоко збентежило i ще бiльш насторожило. Що його односельцi зараз дружно i добре робили в колгоспi, добивались високих урожа?в зерна i цукрового буряка, - це було зрозумiло: люди побачили, що чесною спiльною працею вони виб'ються iз споконвiчних злиднiв. Правда, краще б ?м той колгосп огнем ясним згорiв, у землю запався, але ж... батогом обуха не пересiчеш... По-сво?му розумiв i потяг молодi до науки: на легшi хлiба хочуть перейти, не все ж бiля землi та в гною барбатись. Напiвзрозумiлою була зовнiшня змiна, що особливо позначалась на молодi: хлопцi й дiвчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селi торговельну сiтку - мало краму доставля?, але звiдкись добували все необхiдне, одягалися добре. Зовсiм зникло полотно: нiхто в селi вже не пряв, а ткацькi верстати пiшли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку навiть i старi люди забули, начеб не носило ?? все село яких-небудь десять рокiв тому. А вiн за все сво? життя не зносив хромових чобiт, не купив доброго сукна: збирав грошi, прикуповував землю, дбав за господарство. Навiть жiнцi, коли та була молодшою, купував набiр рiдко i неохоче. А Карпо? - з усмiхом згадав сина. - Вiн у батька вмiв красти i собi щось справити... Ну, що ж, така, видать, тепер мода пiшла: всi один перед одним хваляться обновами. Подумати тiльки: одвiчнi злиднi, що за миску муки на переднiвку в три погибелi гнулися перед ним, тепер одягають сво?х дiтей у шовки, крепдешини i таку чортовщину, що натщесерце не промовиш... Але зовсiм незрозумiлим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали передовики. За додаткову невсипущу працю вони навiть вiдмовлялися вiд оплати. Високий урожай радував ?х не стiльки тим, що бiльше перепаде, скiльки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому роцi колгоспники, достроково виконавши сво? зобов'язання, без усякого натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шiсть тисяч пудiв зерна. I який-небудь тобi Полiкарп Сергi?нко гордо заявля?: "Наш подарунок Вiтчизнi, щоб до соцiалiзму скорiше iти..." Тямить вiн там, в тому соцiалiзмовi що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпiв. На якi подарунки розщедрились! Це тiльки подумати: шiсть тисяч пудiв. Нi, тут явно ? якесь приховане хитрування, тiльки вiн ще не встиг його вхопити сво?м допитливим оком. Хотiв було про це поговорити з таким спокiйним, наче нiчого собi чоловiком, як Олександр Пiдiпригора, i ошпарився. Якось дзвiнкого зоряного вечора зустрiвся з Олександром Петровичем бiля колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерiю, промацував словами Варчук колишнього середняка, що всiма сво?ми жилами сидiв у землi. - Придивляюсь це, Олександре, до наших людей - багато змiн бачу. Покращали люди. Заможнiше жити стали, в достатки увiйшли - i покращали. Велике дiло багатство. Правду кажу? - Як тобi сказати, - почав повiльно пiдбирати слова. - Не в багатствi я правду бачу. - А в чому ж? - здивувався i насторожився: не було в голосi Олександра тi?? селянсько? замкнутостi, непевностi, що ранiше спотикачем ламала незграбнi думки. Мова i тепер була мало гнучка, але сильна, певна. - От вiзьми ти життя кiлька рокiв назад. Немало багачiв усяких було. Та, щоб не позичати прикладу в сусiдiв, тiльки не зобижайся уже, почнемо хоча iз тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помiчали такого, а збоку воно виднiше було. Чим бiльше ти розживався, тим сволотнiшим ставав. А ти говориш - багатство. - То дiло минуле. Я його роботою спокутав, - зразу ж нахмурився Сафрон, не радий, що й розмову завiв. "Теж агiтатор найшовся". - Ну, що спокутав - спроста не повiрю. Це наша держава пожалiла таких, як ти: може виправитесь. За це ?й у ноги тричi поклонись i так працюй, щоб не багатство муляло тебе, а чеснi дiла на розум i руки лягали. I вже коли ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут iнакшо? думки не найдеш: Батькiвщина наша виросла i нас вона виростила. Темних, скрючених злиднями мужикiв громадянами всього Союзу зробила. Мо?х дiтей ученими зробила. То перше найбiльшим мо?м щастям пара дерешат була, а тепер скажи я сво?й бабi про таке щастя, вона б менi рогачами голову побила б, дарма що у тридцятому роцi знову ж таки цi рогачi по менi ?здили, щоб у колгосп не записувався. Ех, темний ти чоловiк. Зачерствiв, як задавлений мозоль. Мiй синок, що в Ленiнградi учиться, сказав би точно: борса?шся ти в капiталiзмi, як жаба в багнi. От тобi справжня правда... Так саме незрозумiлою i зовсiм-зовсiм чужою стала йому Марта. Зустрiла його без будь-яко? радостi, просто, ну, так, начеб вiн при?хав не пiсля заслання, а по недовгiй подорожi. Стримано поговорила, а потiм запитала: - Ви в колгосп дума?те поступати? - навiть батьком нi разу не назвала... Сказано, приймачка. - Чого я там не бачив? Не менi цей хрест на сво?х плечах таскати. I тяжко, i соромно хилитись перед тими, хто менi кланявся. Я ще не всю свою гордiсть кинув пiд ноги, - вiдповiв, випростовуючись, начеб скидаючи зi спини якусь невидиму вагу, i його очi просвiтились темною вiльгiстю. " - То й погано, що не спопелiла вона, ота лишня гордiсть ваша. Пора забути все старе. Чесною працею спокутувати сво? грiхи. - Так ти дума?ш, що я такий грiшний? - затремтiв голос, i вiн уже з гнiвом поглянув на Марту, хоча, повертаючись ( у село, твердо вирiшив нi з ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим i привiтним, ховатись подалi вiд людського ока. - Да, я так думаю, - твердо вiдповiла Марта. - Люди вам законом все простили. Почнiть по-iнакшому сво? життя. - Нерозумна ти, Марто, - хотiв вилаяти ??, але вчасно i стримався. - Ще мало ти зна?ш життя людське. Пiвень солов'?м не заспiва?. I давай ми бiльше про це не будемо говорити iз тобою. Кожен, звiсна рiч, живе по-сво?му: коняка зна? сво? стiйло, невидющий крiт - нору, а птиця - гнiздо. З одним аршином до всього не пiдступиш. Я краще для себе викохуватиму яблука, анiж для всього циганського табору, - ?дко натякнув Мартi на ?? роботу i зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихiше, навiть приязнь забринiла в голосi: - Старий я вже, Марто. Менi скорiше про смерть думати, нiж про вашi колгоспи. Але молодиця вловила фальшивi ноти в голосi, задумалась i вже майже нiчого не говорила. Вигодував ворога... Тiльки один Карпо може порадувати", - важко зiтхнув, проводжаючи Марту до порога... Одначе не довелося Сафроновi обминути колгосп. Якось надвечiр при?хав з району Омелян Крупяк. Радiсно привiтався, заметушився по просторiй Карповiй хатi, наповнив ?? словами i безтурботним смiхом. Нiколи, подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на перший погляд чоловiка, не можна було б подумати, що за цi?ю зовнiшньою трiскотнею прихову?ться майже iнстинктивна настороженiсть, недовiра i холодний, жорстокий розум. - Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й мiсце облюбував, вибрав для сво?? станцi? - над самим Бугом, бiля вашого села. З половини менi зберуть луги. Випасатиму корiв, ?стиму укра?нську холодну сметану та гарячi вареники i сам купатимусь, як вареник у маслi. Директор! - самозадоволено вдарив себе рукою по животi i розсмiявся. - Омеляне, вiзьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину допильную. I тобi буде добре, i менi непогано. Менi... - Нi, Сафроне Андрiйовичу. З цього пива не буде дива, - зразу ж перебив, i темносiрi очi мигнули вогнем лукавства. - Чому? Бо?шся? - розсердився Сафрон. - Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по вуглячках танцюю i витанцьову?ться поки. Не без iнтересу живу, а думаю ще краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, - i театрально простяг руку до висячо? лампи. - Та уже бачу: почина?ш розмахуватися i забува?ш тих, що тебе рятували. - Не гарячiться, Сафроне Андрiйовичу. Вiд злостi печiнка буде болiти, - i знову засмiявся. - Я для вас кращого хочу. Мо? дiло таке: не сьогоднi-завтра про мене можуть пронюхати - i знову: "Пiднiмай, сово, крильця", - проспiвав надтрiснутим тенорком. - А ви за мною не вженетесь - лiта не тi, дiла не тi... ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом стали, якi зв'язки мали зi мною i всяку мiзерiю, що дальнiми таборами пахне. А ви ж побували вже там... - Це ти правду кажеш, Омеляне, - з зiтханням погодився Сафрон. - Що ж, доведеться менi потроху торгiвлею зайнятися. Не хотiлося б на старiсть костi по?здками тривожити. - Не радив би, - ненадiйне це дiло, - споважнiв Крупяк. - Всякий дiдько буде чiплятися. Моя вам рада - вступайте до колгоспу. - Спасибi за таку раду. Вона так менi до серця, як мотузок на шию, - нахмурився Сафрон i нервово пройшовся по хатi. Обвислi фiолетовi сережки навколо очей здригалась, окреслюючи лiнi? глибоко захованих неспокiйних прожилок. - В життi нам багато чого не до серця, а мусимо терпiти, приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому "мiмiкрiя" зветься: хочеш, щоб не з'?ли тебе, - маскуйся пiд оточення. Дорого вам буде коштувати стати якимось сторожем у колгоспi? Воно навiть зовсiм непогано: ходиш собi вночi, на зорi любу?шся, калаталом постуку?ш... I не помiчав, як темним рум'янцем наливалося обличчя Сафрона, злiсно тряслися посiрiлi уста i пересмикувались чорнi з сивиною вуса. - Що ж це ти - насмiхатися з мене задумав? Щоб я, господар, найкращий господар на все село, тепер на втiху злидням з калаталом ходив? Сво? серце в домовину закалатував? А не дiждуться вони! - Тату, чоловiк дiло говорить, - поволi промовив Карпо. - Вiн вам чим зумi? поможе. Викосите яку десятину лугу, сiно привезете собi чи продасте. А робити доведеться в колгоспi: така наша планета. - Будете косити скiльки схочете, - розщедрився Крупяк. - А про планету ти, Карпе, даремне заговорив. Скоро вона перемiниться. - Я це i в тридцятому роцi чув од вас, - недовiрливо i насмiшкувато поглянув на Крупяка, поправив огнистий чуб, що упав на очi. - Не буду говорити про тридцятий рiк, а про теперiшнiй стан скажу. Послухай, розумна голово, якi реальнi сили дозрiли на Заходi. I почав на клаптику паперу досить вмiло креслити карту Захiдно? ?вропи. Карпо слухав уважно, але недовiри його Крупяк не мiг розвiяти. - Поживемо - побачимо. Наше дiло тепер теляче: живи i на прокурора молися, як на бога, - натякнув про крадiжку. - Дурень ти! - зрештою розсердився Крупяк. - Коли так будеш думати, то й поженуть тебе, як теля, на зарiз. Усе треба наперед розмiркувати. Ось слухай сюди, яким шляхом повинно йти тво? життя. - Ну, ну, поворожiть, - з недовiрою покосився на Крупяка, але слухав з увагою, прикидаючи, що той-таки дещо тямить. Тiльки дуже вже багато торохкотить... Довелося Сафроновi, чи не вперше в життi, низько, i то не раз, поклонитися людям. Заховавши зверхньою покорою злобу, розчавлену гордiсть i презирство, ходив i до Кушнiра, i до Бондаря, i до бригадирiв, i до рядових колгоспникiв. Тiльки обминув Дмитра. - Життя тепер мо? взяло другий поворот. Соромно i гидко, що колись так жив. На засланнi передумав над усiм, почав перевиховуватися. На лiсорозробцi ударником став. За гарну роботу достроково випустили i документи справнi дали, - показував засмальцьованi папiрцi. Не один день попоходив Сафрон по нових подвiр'ях, з подивом i злiстю придивляючись i до молодих садкiв, i до ясниx будiвель, i до веселих достаткiв, що якось по-новому свiтилися навiть в дитячих очах. I в усьому Сафрон бачив вкорочення свого вiку, свою живу невблаганну смерть. Немало пройшло часу, поки Варчука неохоче, з натугою прийняли до колгоспу. Вибрав собi Сафрон спокiйну роботу: став сторожем бiля рибних ставкiв. Вiдгодовував дзеркальних коропiв, перегонив ?х з ставка в ставок, косою очищав дно вiд зiлля i потроху вечорами носив додому добiрнi рибини. Але нi вiд спокiйного життя, нi вiд солодких коропiв не поправлявся: вовча туга i злоба гризли його навiть i в снах. Досить було тiльки стати - подивитися на свою колишню землю, доторкнутися до важкого стебла, що виростало на його нивi, щоб усе минуле життя перевертало йому душу, ?жаком ворушилось усерединi. Але на людях треба було приховувати сво? печалi. I приховував то усмiшкою, то таким розважливим словом, що не могло викликати нiяко? пiдозри. Навiть з Денисенком i Созоненком спочатку говорив обережно, крився зi сво?ми думками, бiльше налягаючи на чарку. Пив вiн тепер багато, але хмiль не веселив його, а робив ще бiльш похмурим, жмакав усе обличчя м'якими старечими зморшками. - Ти зна?ш, Дмитре, зовсiм змiнився Сафрон, якось сказав Варивон. - Поговорив я з ним... - Покинь, Варивоне. Це такий горщик, що все життя одним наваром буде тхнути. Сафрон не з тих, що змiнюються. Коли що, вiн тобi ножа пiд серце по саму колодку зажене - i не скривиться. - Перевиховуються ж люди. - Перевиховуються, - охоче погодився. - Але Сафрон не з тако? пороли. Бачиш, я немало придивлявся до людей, немало читав. Якось вiдчуттям розумiю, що з ким може далi статися. Перевиховуються тi, що якесь людське зерно мали в собi. А Сафрона тiльки карбованець, калитка трима? на землi. За грошi вiн i ранiше всякому перегриз би горло i тепер перегризе. - То ти по злостi наговорю?ш, - засмiявся Варивон. А Дмитро розсердився, поблiднiв, а потiм почервонiв, i бiльше нi слова не промовив товаришевi: все одно не зрозумi?. Та Варивон зрозумiв, тiльки навмисно хотiв роздратувати друга. I, добившись свого, зверхньо слiдкував за ним, усмiхаючись в душi: скажений, ой, скажений. XXVI Iван Васильович Кошовий звичним рухом поправив густий каштановий чуб, повернув усi папери Крупяку, замисливсь. Тепер його примруженi очi втратили голубi краплинки свiтла, здавалися важкими, свинцевими, як осiння вода. Вiдчуваючи, про що зараз дума? Кошовий, Крупяк переконливим голосом грунтовно почав говорити про майбутню роботу, натискуючи на ?? широчiнь i значущiсть. - Наша дослiдна станцiя буде вивчати флору i фауну всього Подiлля, допомагатиме колгоспам одержувати вищi врожа? споживних лугових трав. Ми проекту?мо поставити роботу на вiдповiдну височiнь. - Чи не дума?те ви, товаришу Моторний, що занадто багато вам видiлили землi? Для дослiдно? станцi? i менше вистачить. - Нi, нi! Нiяк менше не можна. Наука вимага? не грядочок, а широкого розмаху, - театрально пiдвiв вгору обидвi руки Крупяк. - Надiюсь, до нас будуть при?жджать люди з усього Подiлля, а може й Укра?ни. - Це все добре. Але стiльки вiдiбрати землi у колгоспникiв... - Чого вам турбуватися? Не свою ж вiдда?те?.. - i зразу ж осiкся, почувши на собi до фiзичного болю важкий i насторожений погляд Кошового. Зрозумiв, що той не простить йому цих слiв, запам'ята? ?х i в думцi вилаяв себе за необережнiсть. Однак зразу ж його обличчя уже набрало виразу справжнього натхнення: - Розумiю, розумiю, важко вам, Iване Васильовичу, кривдити колгоспникiв. Але ж це для науки, для радянсько? науки, якiй самовiддано служимо ми, скромнi науковцi. I нема горя без добра: це примусить колгоспи розводити люцерну, конюшину, тимофi?вку. - Iнтересна ваша теорiя, - насмiшкувато i заклопотано подивився на Крупяка. - Тiльки не до вподоби вона нi колгоспникам, нi менi. Не можемо ми стiльки видiлити землi для станцi?. Це означа? поставити пiд загрозу наше тваринництво. - Як не можете? Це ж Наркомзем... - Гаразд, - нетерпляче поморщився. - Подайте менi перспективний план свого господарства та його агрообгрунтування - пiдвiвся з-за стола i попрямував до виходу. - Добре! Сьогоднi ж подам, - поспiшно, з готовнiстю вiдповiв, дивуючись, звiдки вiдомi секретаревi такi вузько спецiальнi термiни. Уже сидячи в машинi, Iван Васильович твердо вирiшив написати листа до Ради Народних Комiсарiв. "Iще одна така постанова - i весь район залишиться без лугiв. Не те що для колгоспника, а й для ферми невистачить сiна. I якi розумники ухвалили стiльки землi вiдпустити? Чим ?х осво?ть станцiя?" Машина пiшла понад Бугом. Зеленi соковитi трави пригасили дорогу. Понад колiями цвiла жовтими краплинами зiновать, розгойдана бджолами i господаровитими джмелями. Одцвiтали крупчастi опуки молочаю i гордовито червонiли голiвки коров'яку. З верболозiв вилетiла чорна широконiска, на сонцi яскраво замерехтiли бiлоснiжнi окрайцi крил i згасли на острiвцi, обсiяному дрiбним камiнням i жовтими плямами злежаних пiскiв. Не встиг птах впасти в кущi, як островом, горблячись, пробiг бурий за?ць, свiтячи, неначе дзеркальцем, бiлою шерстю вуха. На водi зачорнiв невеликий рибальський човен, вдалинi забовванiла висока чоловiча постать, що, здавалося, входила в саме небо, закидане бiлими брилами хмар. Коли машина порiвнялася з рослим чоловiком, Кошовий зразу пiзнав Дмитра Горицвiта. - Дмитре Тимофiйовичу, що робиш на лугах? - весело скочив на землю. - Iване Васильовичу! - здивовано i радiсно промовив Дмитро. - Спасибi вам велике. - Гаряче обома руками потис руку секретаревi райпарткому. I бiльше нiчого не мiг сказати. Хоча, здавалось, зроби iще одне зусилля - i слово проб'?ться ; легко i добре, як в розмовi з найближчими людьми. З якогось часу вiн пiдсвiдоме вiдчував, що слова повно збираються в ньому, тiльки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повiнь кинутися в Буг, де потопала невiдома дiвчина, - Спасибi вам, Iване Васильовичу, - ще раз повторив. - Нема за що. Гречку посiяв? - Посiяв. А це луги оглядав iз сво?м товаришем Очеретом. Хочемо якось ?х до пуття довести. Невистача? нам сiна, Iване Васильовичу. - Невистача?? - задумавсь, але нiчого не сказав про дослiдну станцiю. - На травосiяння треба налягати. - Я теж так думаю. Клевер-тимофi?вка - ось наш порятунок. - Чому так дума?ш? - з цiкавiстю огляда? Дмитра. - В книжках читав? - В книжках. З агрономом радився i сам сiяв, коли почали сiвозмiну запроваджувати. Земля пiсля клевера-тимофi?вки як золоте дно - все уродить. Грунт ста? структурний, не засмокту?ться i азоту вволю ма?. - Вiрно. Ми нiколи не будемо мати високих i сталих урожа?в без посiву багаторiчних трав: вони вiд ранньо? весни i до пiзньо? осенi нагромаджують у грунтi органiчнi речовини. Тому так тепер партiя пiклу?ться про запровадження травопiльних сiвозмiн... Дмитре Тимофiйовичу, роботу Вiльямса по землеробству зна?ш? - Знаю. Це унiверситет наш. Думок у цiй книзi, як насiння у добрiй рослинi. I жодно? череззерницi не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем написана. - Чи не зда?ться, Дмитре Тимофiйовичу, що з тебе непоганий би голова колгоспу вийшов? - З мене? - з непiдробленим переляком поглянув на Кошового. - Нi, нi. Який там з мене голова. Навiть смiшно. I страшно. - Страшно? - Еге. Не з лякливих я, але такого дiла не зумiю охопити. Не органiзатор. З людьми не вмiю ладити. - Це дiло нажитне, дiло росту. - Нi, нi, Iване Васильовичу. - Значить, не стiльки не вмi?ш, скiльки не хочеш. Честi багато, а мороки ще бiльше? - Насмiшкувато поглянув на Дмитра. - Ланкова Опанасенко вже бригадиром стала. Гляди, головою на осiнь виберуть. А ти, боюсь, у дiвках засидишся. Тобi ще раз подяку за насiння переда? Опанасепко. - В хорошi руки попало зерно. Не жаль... - Переможе вона тебе у змаганнi. - Навряд. Ми у грунтi бiльше вологи зберегли. I бджоли нашi проворнiшi за багринiвських. - I до цього додивився?.. - розсмiявся. - Бригадир. Це як музика звучить, - i собi усмiхнувся. - Може до мо?? хати за?демо? - Можна. Ти, Дмитре Тимофiйовичу, може iще наперсток гречки вдiлиш? У тебе, зда?ться, то найбiльша мiрка для зерна? Дмитро розсмiявся легким, радiсним смiхом, вивчаючи кожну рису дорогого i по-простому людяного обличчя. Щось хороше i значиме хотiлося сказати Кошовому, але надiйшла якась внутрiшня напруженiсть, незручнiсть: а що коли подума? чоловiк - пiддобрююсь до нього? Немало ж усяких увива?ться бiля начальства, медом розливаються, щоб собi якусь вигоду дiстати. - Як бригада працю?? - Нiчого. Поки нiхто нас не переганя?. - А газети людям чита?ш? Книги чита?ш? - Книги?.. - i вже Дмитро не зна?, куди подiтись вiд допитливого ока. Нi, вiн бiльше про роботу дума?... - Це дуже недобре, коли чоловiк свiй шматок поля бiльше зна? i любить, анiж колгоспникiв, що працюють iз ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Вiн не тiльки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофiйовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрiбно лише сонце, вода i добриво. Саме головне - бiльшовицька пристрасть потрiбна. I глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудоднi. Це сiм'я - дружня, вольова, творча, збратана в трудi, як розвiдники на фронтi. Гаразд, що ти сам учишся, але й сво?х колгоспникiв учи, прищепи усiм любов i до науково? книги i до гарячого бiльшовицького слова, яке змiню? наше життя i землю. Люди, кадри вирiшують все. Пам'ята?ш цi слова? - Пам'ятаю, - трепетно вiдповiв, все. глибше вiдчуваючи, скiльки в нього дiла не зроблено. Болiсне i честолюбне вiдчуття (Дмитро хотiв кращим бути в очах Кошового) почало вiдпливати, як хмара; прояснювались новi обрi?, ще ледве вловимi, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце. - Розумi?ш, Дмитре Тимофiйовичу, бригадир - це одночасово i батько, i командир. Та ще який командир! Вiн не перед бо?м отриму? поповнення, а роками зна?, вирощу? людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довiритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твiй друг, - усмiхнувся Iван Васильович. - Такими тво?ми друзями - справедливими, мiцними, гордими, роботящими, розумними - повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскiльки це змiцнить нас, наскiльки стане кращим життя. Розумi?ш, Дмитре Тимофiйовичу? - Розумiю. Спасибi за науку. Я ?? за вiтром не пущу. - Гордовито випростався i ясно поглянув у задумливi очi Iвана Васильовича. Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Iван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркушi паперу, а потiм тихим голосом, що виключа? усякi заперечення, сказав: - Тепер ми вам, товаришу Моторний, вiдрiжемо сорок сiм гектарiв лугу - рiвно стiльки, скiльки ви зможете осво?ти. - Сорок сiм? Це насмiшка!? - вражено вигукнув Крупяк i пiднявся iз стiльця. - Сорок сiм - i нi сото? бiльше. Ми не ма?мо права так господарювати, як Охрiм бiля сво?? свити. Коли ж збiльшаться вашi можливостi - може ще щось додамо. ?дьте завтра на свою дiлянку з завiдувачем земельного управлiння i приступайте до роботи. Бажаю успiху. - Так я напишу... - Пишiть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, - рiзко перебив, збираючи зморшки на високому чолi, напiвзакритому кучерявим чубом. XXVII Тепер Григорiй зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довiр'ям ловив кожне слово директора, а потiм iнколи почали з'являтися сумнiви. Одначе Крупяк розбивав ?х легко i впевнено, вмiло орудуючи цитатами, порiвняннями, аналогiями i фактами з науково? дiяльностi великих вчених. - Наука - не битий шлях, де все ясно i один рецепт. Ось послухай, - i заливав Григорiя новими доводами. Одначе один непри?мний випадок охолодив повагу Григорiя до Крупяка i навiть породив пiдозру - можливо, тому, що болiсно сприйняв до серця те, що було таким дорогим. Коли буйнi жита на дослiднiй дiлянцi пiшли в трубку, Григорiй завагався: чи варто ?х пiдживлювати азотистим добривом i калiйною сiллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою. - Нi в якому разi, нi в якому разi. Виляже ваше жито i не пiдведеться. Тодi будете косити на пашу свою працю. Григорiй послухався i обсiяв дiлянку тiльки суперфосфатом. Через кiлька днiв, у недiлю, вiн знову заглянув на станцiю, але Крупяка не було дома. - Ну, як дiла, товаришу начальник? - весело зустрiв його на стежцi дослiдник флори високий смаглявий Якiв Романенко. - Може, в шахи загуля?м? - Нема часу, - завагався Григорiй. - Бо?шся мата одержати? - засмiявся задиристо. Якось особливо умiв смiятися чоловiк: кожна риса жадiбно допитливого обличчя сповнювалась зверхньою розумiючою насмiшкою. - Винось шахи, товаришу флора. - Оце iнша справа, товаришу начальник. Полягали на травi бiля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в лаковану дошку. Перемiг, правда, не без труднощiв, Романенко, i знову почав насмiхатися: - Це тобi, товаришу начальник над рослинами, не дiлянки доглядати. Проморгав свою королеву. Гляди, щоб iще чогось не проморгав. Ну як, пiдживлював сво? жито? - Пiдживлював. Тiльки селiтри i калiю не внiс. - Чому? - Щоб не вилягло. - Який ти обережний став! - здивовано засвистав Романенко. - У шахах в тебе бiльший розгiн... Це добриво якраз пiшло б на утворення зерна, а не листя i стебла. - Невже? - От тобi й невже, я ж тобi говорив: ти не тiльки королеву проморга?ш. - Це менi ваш директор товариш Моторний порадив. - Ну, я не директор, - загарячився Романенко, - але тако? дурницi нiколи б не городив. - Як вiтром здуло його хитрувату насмiшкуватiсть. Обличчя стало зосередженим i впертим. - Невже товариш Моторний мiг помилитися? - Помилитись? - для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду травицю. - Може, тут щось i бiльше ?, нiж помилка... На стежцi з'явилася невисока постать Крупяка. Вiн пiдозрiло i насмiшкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася йому. "З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не подоба?ться. До всього йому справа ?. Теж менi науковець. Тiльки з вишу вискочив, оперитися не встиг, а вже на захiднi науковi свiтила почина? тiнь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомiтно сплавити його зi станцi?, бо це iз тих раннiх, що до самого корiнця докопуються". - Ну, чемпiони, хто iз вас перемага?? - невимушене засмiявся, пiдходячи до шахiстiв. - Може, зi мною хтось позмага?ться? - Можна, - вiдповiв Романенко. - Яка рука? - Права... Знову менi чорнi! - Ви завжди чорними гра?те, - покосився Романенко на Крупяка. - Бо мо? науковцi об'?жджають мене, - вiджартову?ться, не випускаючи жодно? iнтонацi? Романенка. - Нi, в роз'?здах бiльше директор бува?... Шах вашому королю. Нехай пiдiйма? поли. - Вiдступаю назад. - А як же iнакше! - Помилку зробив. - Це не помилка, а щось бiльше. - Один хiд був невiрний. - На мою думку - усi. Iще шах. Крупяк почав нервуватися. - Програю. - Що й треба було довести! "Нi, таки тол необхiдно десь подiти, не тримати тут, - твердо вирiшу? Крупяк. - Цей жовторотий насмiшник до всiх потайникiв добереться". З тяжким серцем повертався Григорiй додому, хоча й не знав, кому вiрити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнiв не давав спокою, почала закрадатись пiдозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висiвати мiнеральнi добрива. Згодом Григорiй напав у обласнiй бiблiотецi на потрiбну лiтературу i, сердячись на себе i особливо на свого порадника, вичитав, що мiнеральне добриво тiльки збiльшило б урожай. Пiсля того його цiлу нiч мучили турботи, а ранок стривожив i налякав до пiвсмертi. З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Свiтлiючи, вони все вище пiднiмались угору, i раптом сипнув град. Холоднi, завбiльшки як лiсовий горiх градини, просвiчуючись двома темними колами, були на диво схожi на мертвi риб'ячi очi. Земля вкривалася бiлою рухливою пеленою, i Григорiй, сповнений внутрiшнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку i кинувся в поле, ледве вiдчуваючи дошкульнi удари градин. I чим далi вiн бiг омертвiлими вулицями, тим мiцнiше перемежовувались почуття страху i надi?: здавалось йому - град зменшувався або рiдше йшов з правого крила хмари. На перехрестi Григорiй побачив невелику, очевидно, жiночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискоренiй ходi, в характерному поворотi голови. "Василина!" - здогадався, вже наздоганяючи молодицю. - Ти куди, жiнко добра? - На поле, - сумовито глянули на нього потемнiлi виразнi очi. Усе обличчя молодицi було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. - Що буде iз нашим житом? Стiльки працювали... - Не знаю. Зда?ться, зменшився град... Зменшу?ться! Поки вони добiгли до сво?? дiлянки, небо прояснилось, засинiло льодком, i сонце раптом обсiяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом. - Вилягло! Усе вилягло! - з болем вигукнула Василина i для чогось почала вигрiбати з поля на дорогу добiрнi градини. Холоднi мармуровi грудки вогнем обпiкали руки, затискали подих у грудях. Григорiй зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменi? його тiло. Жита, - неначе хто велетенським котком про?хався по них, - лежали на землi. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнутi, але не переламанi. I зразу ж зажеврiла надiя. Тихо пiдiйшов до Василини, заспоко?в: - Ще пiдiйметься наше жито. - Пiдiйметься? - аж пiдвелася i поглянула заплаканими очима на Григорiя... - Неодмiнно. Стебло мiцне i нiде не перебите. Ось перевiримо всюди. Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожно? стеблини. А сонце уже дужче пригрiвало; запарувала земля, потiм прокинувсь, дмухнув вiтер, i все поле почало ворушитись, пiднiматись зеленим огнем. - Григорiю, ви бачите? - захоплено вигукнула Василина, I знову очi ?? просвiтились сльозами. - Дивлюсь, - радiсно вiдповiв, прислухаючись до такого рiдного i дорогого шереху i шуму. I не витримав Григорiй, щоб не похвалитись: - Василино, ти бачила коли-небудь таке поле? - Не бачила. Батько мiй приходив позавчора з лiсу. Подивився на нашу дiлянку й тiльки головою похитав. "Немало, - сказав, - прожив я, дочко, на землi, а такого дива не стрiчав. Тепер i лаяти не буду, що цiлiсiнькi днi пропада?ш на полi. Заслуга вам вiд людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить". - Ну, то вiн уже хватив через верх, - злякано замахав руками Григорiй, чуючи, як аж холодi? всерединi вiд незвичного хвилювання. - Перехвалив нас твiй батько. - Перехвалив, - охоче погодилась молодиця, але вираз ?? обличчя говорив зовсiм iнше, нiж слова, говорив те, що було душевно зрозумiлим i ?й, i Григорi?вi. Пiсля пережитого страху вона тiльки тепер вiдчула глибоку втому, але додому не йшла: хотiла побачити, коли пiдiймуться останнi прим'ятi гнiзда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув: - Ворку?те, вражi дiти! Я зразу догадався, що ти, жiнко, на побачення спiшила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобi. - Гарапник два кiнцi ма?, - уся зарошена i щаслива, пiдiйшла до свого чоловiка. - Подивись, яке жито у нас! - З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готовi пампушки збирати? В Ободiвському колгоспi, кажуть, уже на плодових дiлянках четвертушки вина родять, а скоро й пiвлiтри почнуть. - Цить уже, - засмiялась i вогкою рукою затулила уста чоловiковi. - Навiть i висловитись не дасть. Що то, значить, дай жiнцi рiвноправi?, - з удаваною скорботою похитав головою Варивон. - Ну, пора уже додому... Григорiю, а ти не думав над таким дiлом: чи не можна стебло пругкiшим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане. - Думаю, Варивоне, - коротко вiдповiв, слiдкуючи, як перекочуються полем обважнiлi жита, пересипанi янтарними, наче ягоди, краплинами. Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон i Василина пiшли у село, а Григорiй ще довго ходив полями, що прiсно пахнули молодим вiдпаром. Увечерi зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами i подався на короварню. - Григорiю! У нас сьогоднi радiсть. Принцеса двох теляток привела! - вибiгла йому назустрiч мiцнотiла завзята Катерина Прокопчук. - Це добре. А чого у вас гнiй не вивезений подалi од короварнi? Всяку нечисть, мух бiля молока розводите. - Вже двiчi казала конюхам. Не слухають мене. - А головi казала?.. Якi телята славнi, - пiдiйшов до породисто? корови, що саме умивала язиком сво? дитя. Доторкнувся до телички, i Принцеса жалiбно замукала, вивертаючи назовнi вогкi, сумовитi очi. - Не плач, не плач... Це були дрiбнi краплини на зелених листках буднiв, одначе Григорiй не мiг обiйтися без них, як не обходиться людина без хлiба чи води. З проникнення в найдрiбнiшi турботи дня складалося тверезе вiдношення до працi та людей, приходили новi роботящi задуми, i вони, мов надвечiрн? сонце, ?днали сьогоднiшн? з прийдешнiм. Над сизою вiд роси долиною все нижче опускався вечiр, пригинаючи молодика до неясних обрисiв хатiв. Бiля рiвчака Григорiй наздогнав Софiю. Задуманими очима подивилася на нього дружина i мовчки пiшла по кладцi, що, вигинаючися, розбудила занепоко?ний плескiт. Софi?, чого ти така? - охопив на тому березi тонкi плечi дружини. - Сьогоднi, Григорiю, вiд мене двох найкращих дiвчат забрали, - тихо промовила, тiснiше притуляючись до чоловiка. - Як забрали?! - аж зупинився, обурений i лихий, - Ти не кричи. Ланковими ?х поставили. Сказали, що виросли в мене дiвчата. Хай бiльше дiло пiднiмають. - Он воно що, - заспоко?вся Григорiй. - I ти бо?шся, що не впора?шся зi сво?ю роботою? - Нi, з роботою впора?мося. От тiльки на душi у мене так, як у матерi, що вiдда? сво?х дочок: i радiсно i тривожно... Вiдлетiли вiд мене мо? горлицi... Завтра новi прилетять... I навiть голос у Софi? став на диво схожий на материний, переснований втiхою i тихою печаллю. XXVIII Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чiткi вiдповiдi Леонiда Сергi?нка. А той, i сам почуваючи свою силу, так "рiзав", начеб стро?вим кроком карбував гомiнку землю. Навiть звiдкись у голосi знайшлися солiднi басовi струни, i Леонiд особливо натискав на них, коли громив троцькiстiв, бухарiнцiв, зiнов'?вцiв та iншу погань. - Досить, Льоню. Коли так на iспитах будеш вiдповiдати, то п'ятiрка тобi по iсторi? ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, - схвально промовив Мiрошниченко, пiдводячись з-за столу. - В добру путь, Льоню. Будь достойним командиром. Пильнуй, щоб нiяка гадина не пiдповзла до нашого серця. - Постараюсь, Свириде Яковлевичу! - Зна?ш, як неспокiйно тепер у свiтi... - Знаю, Свириде Яковлевичу... Помовчали. - Кажеш, алгебра тебе непоко?ть? - Тiльки вона. - Леонiд глянув у вiкно i здивовано вигукнув: - Ой, Свириде Яковлевичу! Пропав ваш вiдпочинок: свiта?! - Невже розвидня?ться? От тобi й ма?ш! I не помiтили, коли нiч пройшла. Ти чого з Кушнiрем нiяк не помиришся? - Скупий вiн рицар. Поговорiть ви iз ним, щоб не притискав копiйку там, де не треба. Ми, комсомольцi, краще хотiли зробити: збудували б пару дубкiв i сiно зразу б пiдвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б конi перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економiя - економi?ю, а розмах треба ширший мати. - Вiрно, комсомольське плем'я. Тiльки, гляди, не вiддасть вiн за тебе дочки, - засмiявся Мiрошниченко. - Це ми ще побачимо! - рубанув зопалу i почервонiв. - Ну, Льоню, я в МТС ?ду, а ти прямуй додому - вiдпочинь. - Нi, я в колгосп. Сьогоднi возовиця почина?ться. - Зараз же менi додому! Чу?ш? - Слухаюсь! - витягнувся по-вiйськовому i через хвилину невинним голосом запитав: - Свириде Яковлевичу, от ви при?дете в МТС, то вiдпочиватимете? - Саме тепер завалюсь спати! Що видумав! - А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу! - Не люблю неслухняних учнiв. Тебе куди пiдвезти? - На поле. До стайнi. Машина, розводячи зелений свiт, легко пiшла по вогких од туману i роси колiях. Свiтання мiнилося з кожною хвилиною, широкими повiвами перемiщувало барви i тiнi, потiм враз бризнуло промiнням, i над обрi?м на золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дiвочою рукою кликала до себе просвiтлена налита нива, мерехтiла сережками i тихо спiвала землi колискову. Та вже прокидалася земля. За житами басовито обiзвався трактор i розбудив перепiлку. Перебравши ногами теплi крапчастi крашанки, вона комусь проспiвала: "спать пiдем" i здивовано повела сiрою голiвкою в бiк дороги. В червонiй хусточцi, як саме свiтання, iшла на поле молода ланкова, i вслiд за нею пухнастий шлях обсiвався квiтами невеличких дiвочих слiдiв. Два вже лiтнiх бригадири, сперечаючись i розмахуючи руками, пiдiйшли до зелено? повенi жита i - наче в рiку пiрнули - зрiдка над колоссям зачорнi? картуз, та й знову нема. Бiля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар обiзвалися сiножатки, а потiм застрочили рiвно, ритмiчно, вiдганяючи од берега табунець червонооких ниркiв. До лугу, мов квiтник, помчала машина з дiвчатами, i широка пiсня довго розтiкалася над блискавицями дорiг. "Припiзнився трохи", - оглянувши поле, Леонiд сiв на воза, розкрив алгебру. Добрi лискучi конi побiгли пружною луговою дорогою. - Корiнь зведеного квадратного рiвняння дорiвню? половинi другого коефiцi?нта, взятого з супротивним знаком, плюс - мiнус корень квадратний з квадрата цi?? половини -без вiльного числа... Це ми зна?мо, - косуючи, як птах, одним оком у книгу, перевiряв себе хлопець... - Корiнь повного квадратного рiвняння дорiвню? дробовi... дорiвню? дробовi. дробовi... - I вже забувши про все, не бачить, як назустрiч йому випливають першi фури iз сiном, як весело переморгу?ться i пирха? молодь, спостерiгаючи за сво?м товаришем. - Льоню! А плюс Б - скiльки буде? - перелива?ться здоровим смiхом басовитий голос двадцятилiтнього велетня Прокопчука. - А-а-а! Це ти, подвiйний знак! Бiднi, бiднi коненята - аж з шкури вилазять, такi центнери везучи, - зразу ж вiдповiда? Леонiд. - Товаришу "академiк", А плюс Б - скiльки буде? - обзива?ться задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, i всi хлопцi разом з Леонiдом вибухають смiхом. - А я вже нову формулу чув, - невгава? Прокопчук. - Леонiд плюс Надiйка дорiвню? опануванню всi?? алгебри. - А ти скажи: чому дорiвню? Леонiд плюс Степан Кушнiр? - Ха-ха-ха! - Ей ви, многочлени, хоч iз хур кубом не позлiтайте, бо розпадетесь на первiснi чинники, - весело обзива?ться "академiк". Леонiд набира? сiно аж бiля електростанцi?. Один вигляд ново? будови, що пароплавом зупинилась на живiй сiтцi опромiнених хвиль, знову виклика? недобре почуття до Степана Кушнiра. "Проморгав, проморгав", - перекривля? про себе iнтонацiю голови. - А послухався б нас, молодих, i не проморгав би. Який ти тепер план покажеш..." - Дядю Льоню, вiзьмiть мене iз собою, - пiдбiга? до високо? хури Андрiй Горицвiт. - Отако?! - не стiльки здивований проханням, як тим, що його вперше назвали дядею, протяга? Леонiд. - Чому ж ти, одночлен, не бiля машини? - Вони ще удосвiта на завод по?хали. Вiзьмете? - Чого ж? Врублимо i вилiзем на хуру. Помагай, Андрiю! Хлопчак, хоча й чу? приховану насмiшку в голосi Леонiда, але обома руками вчеплю?ться в мотуз, повиса? на ньому i, в ритм рухам парубка, усiм тiлом тягне вiрьовку донизу. - А ти мастак до роботи, - хвалить Леонiд. - По конях! Андрiй проворно вибира?ться на хуру. Звiдси перед ним розкида?ться, неначе казка, усе Забужжя. - Дядю Льоню, так ви дубки i не побудували? - Не побудував, пiонерiя, - хмурнi?. - Але ось катер швидко закiнчимо. Вже моторчика дiстали, прочистили... - Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити? - Аякже! - говорить таким тоном, що не розбереш, чи смi?ться, чи погоджу?ться. - Спасибi, дядю Льоню. - Хлопець замовка?, а потiм, запинаючись, нiяково повiдомля?: - Вiд Надiйки Кушнiр ? телеграма Пiслязавтра при?де. Це Iвась менi похвалився. - Найтяжче було сказане, i хлопчак, не дивлячись на Леонiда, ста? на весь зрiст, оглядаючи навколо спiвуче привiлля. - Андрiю, провiр мене по алгебрi. Ось за цими правилами прослiдкуй, - смiючись, притягу? його до себе Леонiд. Вони щiльно обо? умощуються на передковi, i ?хнi обличчя стають поважними, зосередженими. * * * Степан Кушнiр пiзно повернувся з сельбуду, задоволений i зборами, i самим собою. - Свiти, стара, гас, - розсипав копiйку! А скоро електрику засвiтим, - зi смiхом звернувся до дружини. - Жаль, що ти сьогоднi на зборах не змогла бути. Розумi?ш, розумi?ш, план мiй прийняли одноголосно. Навiть Льонька Сергi?нко виступив "за". З нього мiг би колись господар вийти, аби не так зi сво?ми проектами, розмахами носився... Ну, i тут я вигоду для свого колгоспу вирвав, - завзятим вогником блиснули очi Кушнiра. - Стовпи нам вивезе квiтчанський колгосп. От ми свiй лiс i збережемо для нових будiвель. Котеджами ?х називають, Що нам шкода буде квiтчанам трохи току вдiлити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба - водою не розiлл?ш. От i вирвав обладнання з-пiд самого носа в багрi?в. - Похвалився чим добрим, - несхвальне похитала головою дружина. - Са