опирались,  крутили  його,  як  негода  крутить  деревину,  гнули  додолу,
розпеченим  свинцем  наливали  голову.  Але  той  критичний  момент,  коли
хотiлося важко  заголосити,  той  бiль,  що  плугом  проходить  по  нашому
корiннi, уже почав чоловiк переборювати. Мiцнiли опiр i напiвслiпа злiсть,
прояснювався  напiвзатуманений  розум.  Велика  кричуща   несправедливiсть
заставила Дмитра оглянутись на  все  сво?  життя,  побачити  те,  що  було
непомiтним, просто спливало, як прибутня вода, мiцнiше пiзнати цiну життя,
як ми в голодну годину мiцнiше пiзна?мо смак чорного загорьованого хлiба.
   Вузьким було його минуле. Не вмiв i досi виплисти на широку течiю,  але
вiн любив i життя, i людей, i природу. Усе хороше радувало його,  печалили
чужi печалi, виводила з  себе  несправедливiсть.  Вiн  не  був  спокiйним,
холодним спостерiгачем, який i пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в
тяжкому горi... Коли на його полi з'являвся новий  сорт  насiння  -  нарiк
його вже мали сусiди. Коли  вiн  мiг  комусь  допомогти  -  допомагав  без
корисних вимог i думок. А хто так любив щиру працю, що повiва? i потом,  i
тихим колосом, i живим зерном? Коли б односельцi заглянули  в  його  душу,
вони зрозумiли б одне: вiн добра хотiв людям.
   Але вдача його  була  замкнена,  не  з  тих,  що  легко  розкрива?ться,
подоба?ться людям. Повернути б ??? Запiзно уже... А що  Крамовий  ворог  -
голову б поклав пiд сокиру.
   В лiсi стало затишвiше i наче на серцi трохи полегшало. Пiсля  роздумiв
бiльше почалось вiрити, що напасть його хоча  й  важка,  але  скороминуща.
Дорогою вирiшив, що нiчого йому поки гнати конi аж за  сотнi  верст,  коли
можна за?хати  до  секретаря  райпарткому.  Казали,  що  путящий  чоловiк.
Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.
   Зубами прикусив нижню губу i вiдчув,  як  накипа?  льодок  на  холодних
устах.
   Запорошений, потемнiлий од  холоду,  з  якимсь  внутрiшнiм  холодком  i
жагучим сподiванням, зайшов у райпартком.
   - Секретар не ма? часу. Нарада! - перегородила йому  шлях  висока  худа
друкарка.
   - Ага! - зупинився бiля дверей. - Коли звiльниться?
   - Не знаю, - з недовiрою оглянула заснiженого понурого дядька з батогом
у червонiй, перепеченiй руцi. - Ви в яких справах?  Особистих?..  Сьогоднi
нема? прийому в особистих.
   - Я здалеку при?хав.
   - Це не вiдiгра? нiяко? ролi. Прийому сьогоднi нема.
   - Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, - презирливо змiряв ?? з нiг
до голови i ступив уперед.
   - Не пущу! Я сво?м мiсцем вiдповiдаю - верескнула та.
   - Жiнко добра! Вiдiйди вiд грiха. Тепер нема тако? сили в свiтi, щоб не
пустила мене, - так поглянув, що та сторопiла, вiдступила назад, i  Дмитро
мiцно рвонув на себе ручку дверей.
   Справдi, в закуреному кабiнетi сидiло кiлька людей. З-за столу спокiйно
пiдвiвся невисокий бiлявий чоловiк. Вiн, очевидно, чув розмову за дверима,
але в його темнозелених з  янтарним  вiдливом  очах  щось  блиснуло  -  не
роздратовання, а iскорки смiху.
   - Не пускають до вас, - спустив донизу батiг, сподiваючись, що зараз на
нього почнуть сердитись  цi  заклопотанi  люди,  пожмакованi  безсонням  i
турботами... Хто може полiчити, скiльки в  отi  бурхливi  неповторнi  часи
середнiй районний працiвник провiв безсонних ночей, витратив  сво??  сили,
згубив здоров'я!
   I тiльки тепер Дмитро побачив бiля  вiкна  розумно-насторожене  обличчя
Вiктора Снiженка.
   - Добрий день. Марков. - Секретар райпарткому вийшов з-за стола i подав
руку Дмитровi. - Сiдайте.
   - Доброго здоров'я, товаришу, - зразу осiла злiсть в чоловiка, i вiн  з
глибокою вдячнiстю i хвилюванням подивився в  натомленi,  але  веселi  очi
Маркова.
   - Сiдайте, товаришу, - вдруге показав на  вiльний  стiлець.  -  Здалеку
при?хали? Мете ж надворi. Напевне, забило всi дороги?
   - Занесло, - вiдповiв стримано, прикидаючи в головi, чи в нього  хочуть
щось випитати, чи таки насправдi дуже людяний ?хнiй секретар. "Навряд, щоб
спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть", -  примiряв  по
сво?й вдачi.
   А потiм, коли зрозумiв, що помилився, легко стало на душi: ?сть же такi
хорошi люди на свiтi.
   Марков, зрiдка постукуючи пальцями по столi, дуже уважно слухав Дмитра,
зрiдка запитував i знову слухав, вивчаючи мужню,  мiцну  постать  простого
трудiвника, що зараз  всю  свою  душу,  радощi  i  болi  викладав  важким,
незграбним, та щирим словом.
   - Гарнi урожа? збирали на сво?й землi? Як ваше прiзвище?
   - Горицвiт.
   - Горицвiт? - вголос задумався Марков.  Щось  знайоме  i  далеке-далеке
забринiло в його душi од цього слова. Але що?..  Нiяк  не  мiг  пригадати,
пiрнаючи в згадки i прислухаючись до вузлувато?, невмiло? мови Дмитра. I з
кожним новим словом Горицвiта, i  з  кожною  новою  згадкою  давнини,  якi
перебирав допитливий розум, Марков почував усе бiльшу i  бiльшу  довiру  i
приязнь до Дмитра.
   - Гарнi урожа? збирали? - знову  повторив,  почуваючи,  що  от-от  щось
знайоме легко i радiсно розкри?ться з глибини рокiв. Але воно знову почало
невловиме вiдходити вдаль.
   - Хорошi. Кращi, нiж усi мо? вуличани. В селi мене агрономом в насмiшку
прозвали. Люблю я землю, i в книгу заглядаю, - подобрiшало обличчя Дмитра:
вiдчував, як дедалi щiльнiше щось з'?дну? його  з  тим  невисоким  бiлявим
чоловiком.
   - А ще бiльше можна зiбрати?
   - Чому нi? Не можна тiльки на небо вилiзти, - i вчасно зупинився: ледве
не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.
   - От ви й будете,  товаришу  Горицвiт,  в  колгоспi  вирощувати  високi
врожа?. Вiрю, що тiльки правду чув од вас. Будете в колгоспi людей  вчити,
як бiля землi ходити. I самi вчитиметесь в агрономiв наших, у  професорiв,
в академiкiв. Це добре ви сказали, що людина до  щастя  пряму?.  Всi  вiки
людство мрi? про радiсне життя,  а  ми  його  будуватимемо  з  вами.  Отим
урожа?м, що добуватимемо на колгоспному полi, ви будете виходити на  ширшу
дорогу, будете виводити в  люди  сво?х  дiтей,  змiцнювати  свою  державу,
зерном добиватимете сво?х ворогiв.
   - Спасибi за добре слово. Тiльки з мене такий учитель... Не дуже вмiю я
з людьми обходитись, як iншi. Говорити не умiю.
   - Навчитесь. Коли ви справжня  людина  -  навчитесь.  Вам  ширше  треба
дивитись на свiт - ви вже колгоспник... Довго тут пробудете? Через  години
двi я б змiг з вами по?хати у ваше село.
   - Оце було б добре. Я почекаю вас, - зрадiв Дмитро, засмiявся.



   XII

   - Мамо, який менi сон приснився, - усмiхаючись, Югина легко  скочила  з
лiжка i метнулась до колиски. Бiлоголовий Андрiйко - ??  безкра?  щастя  -
стиснувши крихiтнi  кулачки,  зда?ться,  не  спав,  а  щось  обмiрковував,
напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням i  радiстю  помiтила,
що зараз вiн був найбiльше схожий на Дмитра.  Ще  кiлька  днiв  назад  уся
рiдня говорила: ?? син удався в Докiю, а  ще  ранiше  вiдмiчала  дивовижну
подiбнiсть Андрiйка до Югини. I тiльки вона, мати, з кожним днем помiчала,
як поволi  пробивались  батькiвськi  риси  на  округлому  лобастому  личку
дитини, як все бiльше горбатився нiс i темнiшали великi чоловiчки очей, за
якими навiть бiлкiв не видно. I вже забуваючи за сон, вона нахиля?ться  до
колиски, щасливим поглядом  вивча?  навiть  подих  сво??  дитини,  наперед
вiдгадуючи, як лягатимуть на миле  обличчя  новi  риси,  що  тiльки-тiльки
несмiливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полi.
   Через якусь хвилину, хвилюючись  i  радiючи,  вже  бачила  перед  собою
Андрiя таким, яким був Дмитро, коли стрiла його лiтньо? ночi  в  полi.  Та
незабутня нiч, розводячи завiсу рокiв, випливала з давнини,  мов  рiка  iз
туману, подзвонювала молодим мiсяцем, який так щедро розсiвав зiрки, що ?м
уже замало ставало мiсця на небi, - тому й  падали  на  землю,  на  дальнi
дороги i. темнi полукiпки озимини. Навiть цiлющий  липовий  настiй  почула
над собою молодиця.
   - Мамо, подивiться, як зараз Андрiйко на Дмитра схожий, - одiрвалась од
колиски.
   Напiвтемне у хатi. На  узорчастих  вiкнах  тремтять  блищики  зiрок,  i
срiбло квiток зсередини налива?ться нiжним  цитриново-рожевим  сяйвом.  Од
печi одрива?ться Докiя, i Югина  раптом  бачить:  в  очах  ??  матерi  теж
коливаються блищики, як двi iскорки на шибках.
   Югина ще нiколи не бачила, щоб сухi зiницi Докi? обтяжувались сльозами.
   - Мамо, що з вами? - кида?ться вперед i сво?ми теплими  руками  охоплю?
негнучкi пальцi Докi?.
   - Горе, дочко. Горе навалило на нас...
   - А де ж Дмитро? - скрикнула, не дослухавши матерi.
   -  За  правдою  по?хав.  У  саму  столицю  по?хав...  До  нашого  уряду
попрямував.
   - Як же так? I менi слова не сказав... Мамо, чого вiн, цей крамар, хоче
од нас? - тремтить голос молодицi, i вона  поспiхом  одяга?ться,  а  потiм
почина? вкутувати сина.
   - Ти куди, доню?
   Але Югина вже не чу? слiв Докi?. Пригорнувши  до  себе  дитину,  рiшуче
пряму? до дверей.
   - Югино, куди ти?
   - Куди? В район. В партiйний комiтет, мамо... Чого  ж  ви  не  сказали,
коли Дмитро ви?жджав? Кинулась би його здоганяти - не здожену. Прощавайте,
мамо.
   - Ти Андрiйка залиш. Куди тобi з ним у таке бездорiжжя йти?
   - Iтиму. На край свiту iз сином сво?м  пройду,  -  поцiлувала  Докiю  в
уста, вибiгла з хати.
   - Югино...
   Але навiть не оглянулась молодиця.
   Мороз рухливими клубками кинувся з сiней, i незабаром  Докiя,  застигши
посеред хати, стояла в холодному, сивому  туманi,  що  погасив  на  вiкнах
веселi блищики свiтанку.
   "Дмитро в столицю подався,  Югина  до  партi?  пiшла,  а  куди  ж  менi
подiтись?"...
   Зразу ж за ворiтьми Югина по колiна вгруза? в снiг i  до  самого  шляху
залиша? за собою мережу глибоко втиснутих слiдiв.
   Снiги i снiги. Легкi, пухнастi. Вони оживають iз свiтанком  вбирають  у
свою голубiнь зеленорожевi струмки, то починають  пробиватися  з-за  дерев
Великого шляху.
   Напiвзасипанi колi? дороги.
   Дмитро останнiй про?хав по них.
   I вона обережно ступа? по цiй дорозi, по тому слiду, начеб боячись йому
зробити боляче.
   Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала ?? i словами, i сльозами, i
болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну  накип  i  знову
попливла по колi?, нахилена i самотня, як дерево в полi.
   "Прийду я до них, - бачила себе в райпарткомi.  -  Усе  чисто  розкажу.
Руки сво? покажу. Дитину свою покажу. I хто не повiрить, що чеснi  руки  в
мене, чеснi очi мо?, хто не повiрить, що дитина тим молоком вигодувана,  в
якому нема людсько?  кривавицi?  Усi,  сину,  повiрять,  -  нахилилась  до
дитини, скорботна усмiшка затрепетала на устах  Югини.  -  Своя  влада  не
окривдить нас. Не окривдять сво? люди тебе, Андрiйку,  не  зобидять  твого
батька, непосидющого i роботящого, як сама весна. Чу?ш ти, маленький  мiй,
радiсть моя".
   Андрiйко, що пильно прислухався до материно? мови,  раптом  усмiхнувся,
заворушився, бажаючи простягнути ручата до не?,  розкрив  рожевi  пелюстки
уст, i хмаринка пари обдала теплом  стужавiле  обличчя  молодицi.  I  враз
такий спокiй охопив Югину, що скорбота поволi зникла з  ??  уст,  очей,  i
тiльки одна замерзла сльозина рожевiла на кiнчику хустини.
   Утомлена, увiйшла в лiси, знову ж таки думаючи про те саме.
   Бiля повороту сiла на снiг, i вмить солодка млость розлилась по  всьому
тiлi, далекими крильми вiйнула думка про сон. Молодиця  зразу  скочила  на
ноги.
   "Не можна спочивати!" - напружилась, ледве втримуючи  дитину  зомлiлими
руками. Од болю вони набрякали i розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки i
колов ?х тупими  голками.  Ще  пройшла  з  версту  i  присiла  на  пеньок,
розтираючи стужевiле обличчя i пальцi.
   Вдалинi зафоркали конi. Югина  швидко  пiдвелася.  Назустрiч  ?й  мчали
легенькi крильчастi саночки. Вiзник круто  зупинив  коней,  i  сани  пiшли
затоки, перегородивши дорогу.
   - Ти куди, жiнко добра? - здивовано запитав Вiктор  Снiженко,  стираючи
пухнасту паморозь з  вислих,  лiплених  брiв.  Гострим  оком  вiн  здалеку
помiтив, що втомлена жiнка спочивала на обочинi.
   "Отак i до смертi недалеко".
   Югина  пильно  поглянула  на  сухорляве  рухливе   обличчя   невiдомого
чоловiка. Помiтивши спiвчуття в розумних очах, раптом  зашарiлась,  чогось
вище пiднесла Андрiйка.
   - За правдою йду, - тихо вiдповiла.
   - Тодi сiдай до нас, - засмiявся вусатий червонолиций вiзник. - Товариш
Снiженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда почина?ться. Це  треба
розумiти! По?демо, молодичко? В один льот домчимо.  Дитину,  дитину  краще
закутуй. Ну, по руках? ?демо?
   - Нi, менi в район треба.
   - В район? До кого? - вискочив iз саней Снiженко. - Куди тобi по  такiй
дорозi! Бач, з коней пара, як туман, iде. Потомилися. А ти ще з дитиною.
   - Дiйду.
   - Нiкуди ми тебе не пустимо.
   - Так i не пустите.
   - Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо - i
край.
   -  Нема  тако?  сили  в  свiтi,  щоб  мене  не  пустила,  -   гордовито
випросталась Югина i, обходячи дорогу, рiшуче ступила в снiг.
   - Чи ти не жiнка  Горицвiта?  -  пильно  поглянув  Снiженко  на  Югину,
пригадуючи слова Дмитра в райпарткомi.
   - А ви звiдки зна?те? - зупинилася.
   - Знаю, знаю! - весело розсмiявся. - Бачив твого вояку. От  що  значить
кохання! - звернувся до вiзника. - Не встиг  чоловiк  ви?хати  з  дому,  а
жiнка за ним навздогiн.
   - Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.
   - Що Дмитровi сказали? - застигла, загрузнувши на обочинi.
   - Щоб ти додому повернулася. Сiдай у сани, бо нi  слова  не  почу?ш  од
мене.
   I Югина покiрно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого
Снiженка. Той допомiг ?й сiсти, пильно поглянув на Андрiйка, примруживсь:
   - Викапаний батенько... Ти не журись, - звернувся до  Югини.  -  При?де
твiй милий через пару годин. Усе добре! Тiльки жени його на люди.  Ломакою
жени, щоб не закисав бiля горшкiв. I розумний чоловiк, а обгородився сво?м
господарством, наче в клiтцi сидить.
   - Розгородиться, - радiсно вiдповiла. - Ви ще не зна?те його.
   - Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.
   - Мало вивчили.
   - Словом, кругова порука. Це  треба  розумiти,  -  обiзвався  вiзник  i
пiдморгнув сивою од паморозi бровою.
   На полi стало холоднiше. Заснiженi проводи кидали  на  срiбну  скатерть
кiлькаметровi бинди, а телеграфнi стовпи  гудiли  низько  i  тривожно,  як
середина пiанiно. Бiля розстаннi Снiженко притримав конi, скинув  кожух  i
наказав молодицi:
   - Закутай краще свого синка.  Василю  Калiстратовичу,  -  звернувся  до
вiзника, - скорiше мчи ?? додому. - I пружно скочив на дорогу, що вела  до
його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з не? паморозь, i вiтер пiдняв
угору веселi струмки хвилястого русого волосся.
   - Я пiшки дiйду. Що ви, люди добрi, - розхвилювалась Югина, пiдводячись
з саней. - Не калiка ж я, заради мене i людей, i худобу морити... -  рукою
вплелась у вiжки.
   - Сiдай, молодичко, i помовкуй менi. Наш голова зна?, що робить,  i  ти
його не переможеш. Не такi проворнi старалися... Да, молодичко,  голова  у
нас - правильний чоловiк. Справжнiй партi?ць! Це треба розумiти.
   Югина  вдячним  поглядом  довго  проводить  невисоку,  зiбрану  постать
Снiженка, що, лише в одному пiджаку, легко поспiша? напiвзабитою дорогою.
   Про?хавши кiлометри два, вiзник обернувся до Югини i  показав  пужалном
вперед:
   - Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже  i  в  лiтах,  а  тьопа?
такою дорогою.
   Югина пiдвелась.
   - Та це ж моя мати! - скрикнула радiсно i здивовано.
   - От сiмейка, так сiмейка. Тримаються одне за одного, як  у  казцi  про
рiпку.
   Назустрiч ?м з невеличкою  торбинкою  в  руцi  рiвно  прямувала  Докiя.
Порiвнялись.
   - Мамо! - вискочила з саней Югина. - Повертайте назад. Усе добре, мамо.
Скоре й Дмитро прибуде, - поцiлувала Докiю, начеб кiлька рокiв не бачилась
з нею.
   - Я ж казала йому: правди нашо?  у  землю  не  втопчеш,  -  прояснилась
Докiя, нахиляючись до Андрiйка.
   - Та сiдайте менi, бiсовi баби.  А  то  ще  вони  й  на  дорозi  мiтинг
вiдкриють i почнуть доказувати, чи усуспiльнювати худобу, чи нi! - гримнув
Василь Калiстратович.
   - Сiдайте, мамо.
   - Нi, дочко, ?дь сама.
   - А ви ж чому?
   - Зайду в лiкарню. Свирида Яковлевича  провiдаю.  Це  й  пирiжкiв  йому
трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашн? - не завадить. А  хто  ж
спече йому?.. Правда, буде смiятися, вила?, що стiльки тьопала, а потiм  i
подобрi?. Хоч би не погiршало чоловiковi.
   - Вiд нас низький поклiн передайте. Скажiть, щоб видужував скорiше.
   - Рiдня ваша в лiкарнi? - спiвчутливо запитав Василь Калiстратович.
   - Рiдня, - водночас вiдповiли жiнки.

   * * *

   - I ви до Мiрошниченка? Це просто наказанi? господн?! Ваш  Мiрошниченко
скоро лiкарню в МТС перетворить i увесь  медперсонал  викурить  звiдси  на
трiскучий мороз, - невелика й кругла санiтарка, наче в розпачi,  сплеснула
руками i з удаваним жахом пiдкотила очi пiд лоба. Тепер вона на диво  була
схожа на пухнасту  коротеньку  перину,  з-пiд  яко?  ненароком  проглянуло
по-дитячому рум'яне i житт?радiсне обличчя.
   - Яку  МТС?  -  здвигнула  плечима  Докiя,  слiдкуючи,  як  блискавично
змiню?ться обличчя санiтарки  -  вiд  крайнього  розпачу  до  добродушного
усмiху.
   - Яку! Нашу, районну! Чоловiк у лiкарнi лежить, а його начальником  МТС
назначили. I тепер ще нi свiт, нi зоря, а до  нього  цiле  стовковисько  в
палату збира?ться.  Наш  головний  аж  в  райпартком  дзвонив,  щоб  менше
пацi?нтiв до Мiрошниченка ходило. I що ж, пособилося? Аякже! Анi чутiньку.
Як причепиться, як причепиться, яка сльота - з ума  можна  зiйти,  нащо  я
покладиста натура. То  папку  тобi  з  важними  дiлами,  то  папiрець,  то
командировку, то чеки тичуть - i мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш,
щоб головний не побачив, бо такий тобi компрес поставить... А це тiльки що
приходить один лiсоруб i так проситься,  i  так  проситься,  щоб  впустити
його. Серце ж у мене як вiск - пропускаю. Бачу: лiсоруб чогось зам'явся  i
боком,  боком,  як  горобець,  стара?ться  непомiтно  вскочити  в  палату.
Придивляюсь до нього, а вiн до  спини  приклав  пилку  i  норовить  з  нею
вскочити до хворого.
   -  Громадянине,  що  це  iще  за  винахiд  у  медицинi?  Залишiть  свiй
iнструмент у вестибюлi, - гримаю на нього. Зупинився  сердега.  Аж  у  жар
його кинуло, очима винувато клiпа?. "Не можна, - каже, - Свирид  Яковлевич
наказали, щоб я з пилкою прийшов". I знову почина? проситися. Побiгла я до
вашого  Мiрошниченка,  а  в  нього  вже  й  звернення   заготовлене,   щоб
розжалобити мене: "Марi?чко,  душа  моя,  радiсть  моя,  пропусти  його  з
iнструментом. Нову практику хочемо спробувати". - "А як мене  головний  за
цю практику з лiкарнi нажене?" - "Тодi  будеш  у  мене  в  МТС  працювати.
Найкращого трактора тобi дамо", - смi?ться. Ще й тракторiв тих нема  i  не
знати, коли прийдуть, а вiн уже найкращого да?. Пропустила я  лiсоруба,  а
сама й потерпаю: як наскочить  головний  на  ту  практику  -  пропала  моя
медицинська кар'?ра, навiки пропала. Головний менi всю голову скрутить.
   Одягнувши бiлоснiжного халата, Докiя в супроводi метушливо?,  балакучо?
Марi?чки увiйшла в невелику палату.
   - Ну, от бачите! - знову сплеснула руками санiтарка. - Товариш  хворий,
хто вам дозволив нарушати медицинський режим?
   - Марi?чко, пташко, не  сердься...  О,  добридень,  Докi?...  -  Свирид
Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга,  весело  й  змовницьки
подивився на жiнок. На його незвично  пожовтiлому  чолi  виступили  дрiбнi
краплини поту, а  густа  небрита  щетина  тепер  просвiчувалася  iскорками
сивини. Бiля лiжка стояв уже лiтнiй лiсоруб i молодий чорнявий хлопець. На
стiльцi, вигинаючись, лежала  пила,  в  одному  мiсцi  присипана  сталевою
тирсою - Свирид Яковлевич терпугом сточував ?й зуби.  Санiтарка  докiрливо
похитала головою i вибiгла в коридор.
   - Оце так хворий, - пiдiйшла до лiжка Докiя.  -  Пора  б  уже  трохи  i
вгомонитися чоловiковi. Не маленький начеб.
   - Розумi?ш, Докi?, нам треба лiс валяти на будiвництво, а  лiсорубiв  -
на пальцях полiчиш. Так ми невеличке удосконалення  придумали:  через  два
зубцi - третiй вкорочу?мо. Зда?ться, дрiбниця, а така пила  вдво?  скорiше
рiже. Як по маслу iде, тирсою не забива?ться, не  стриба?  по  деревинi...
Тiльки зубцi треба пiдрiзати особливо, отак, - звернувся  до  лiсоруба  i,
перехиляючись з лiжка, провiз терпугом по  крицi.  -  Знайомся,  Докi?,  з
людьми. Це - молодий художник Павло Данилович Кремець.  При?хав  у  творчу
командировку на Подiлля. А це - лiсоруб Дем'ян Петрович. Вiн, кажуть люди,
вночi у власнiй хатi може заблудитися, а в лiсах - нiколи.
   - Бо в лiсах я родився, зрiс, а хату зовсiм недавно збудував -  усе  по
чужих тинявся, - грубими, у шрамах пальцями обережно пересову? пилу Дем'ян
Петрович.
   - Ой, головний iде! - вiдчинивши  дверi,  в  палату  влетiла  Марi?чка,
подивилась на всiх зляканими очима i прожогом вискочила в коридор.
   Лiсоруб, прикусивши губи, пiд схвальний  погляд  Мiрошниченка,  засунув
пилку пiд лiжко. Художник i Докiя сiли на стiльцi.
   - Невеликий переполох. Старий з характерцем, - усмiхнувся  Мiрошниченко
i звернувся до художника: - Що у тебе нового?
   Павло Данилович заворушився на стiльцi. Темний рум'янець хвилясте побiг
до скронь. Захвилювався хлопець, як тiльки молодiсть хвилю?ться.
   - Стiльки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашо?
МТС. Це прямо символiчно: на мiсцi тюрми  ста?  тракторна  станцiя.  Повiв
мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидiв.  Вiдкрива?  залiзнi
дверi - i я бачу: на пiдлозi лежить добiрне пахуче зерно.  Зерно  там,  де
смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше
подумати, суть нашого нового життя. Ви згоднi зi мною?
   - Згоден. От збуду?мо нову МТС, тодi сьогоднiшню  будiвлю  вiддамо  пiд
музей.
   - Вiрно, Свириде Яковлевичу... Коли я вас малюватиму?
   - Ну, це не швидко буде. I  хочеться  тобi  чоловiка  мучити  i  самому
мучитись. От у мене iдея ?: по?дь у Кам'янець-Подiльський. Там у  музе?  ?
портрет Кармелюка. Тропiнiн малював.
   - Ви дума?те, Тропiнiн? Знавцi не мають таких даних.
   - А вони хай краще ?х пошукають. Усе говорить за це.
   - Цiкаво. Ви якiсь матерiали вивчали?
   - Не вивчав, а зустрiчати доводилося.
   В цей час вiдкрились дверi, i головний лiкар у  супроводi  двох  сестер
увiйшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марi?чка,
але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселiшала, заспоко?лась i  знову
заметушилась.
   - Все збори i збори! - гримнув лiкар. - Тридцять п'ять рокiв  працюю  в
лiкарнi, а таких пацi?нтiв, як цi?? зими, не було.
   - Iсторична зима, Валер'яне Орестовичу, - обiзвався Свирид Яковлевич.
   - Хворий, ви мене не просвiщайте. Сам знаю - iсторична! А хто ж iсторiю
творить? - насупився. - Люди! Живi люди, а не  хворi.  До  мене  привозять
хворих, поранених, а вони в халатах тiкають  з  лiкарнi.  Спiшать  iсторiю
творити або, або... - Валер'ян Орестович помiтив залiзну тирсу на пiдлозi,
нагнувся i спритно, не по лiтах, витягнув з-пiд  лiжка  пилку...  -  Марi?
Iванiвно! - крикнув вiн на всю палату.
   Марi?чка  зразу  ж  обм'якла  i,  червонiючи,  як   троянда,   опустила
переляканi очi в пiдлогу. Вона добре  знала,  що  коли  лiкар  велича?  по
батьковi, - добра не жди.
   - Марi? Iванiвно! - затряслись довгi сивi пасма на головi лiкаря. -  Чи
? у вас найменша рiзниця мiж лiкарнею i  дров'яним  складом?  Ви  медичний
злочинець. Непоправний злочинець! Я вас пiд суд, пiд суд вiддам!  Ви  менi
всi, - затупотiв на сестер, - з лiкарнi конюшню зробили! Хлiв зробили.
   - Валер'яне Орестовичу, - крiзь сльози звернулась Марi?чка.
   - Мовчать!  Або  говорiть,  говорiть.  Почу?мо,  Марi?  Iванiвно,  ваше
наукове слово, - з'?хидничав старий.
   - Уже й наукове...  Хворий  так  просив,  так  просив,  щоб  йому  пилу
принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працю?те над
апаратами...
   -  Хватить  мене  просвiщать.  Що  ви  ще  видумали?  -  звернувся   до
Мiрошниченка.
   - Швидше лiс рiзати. Я дуже просив Марiю Iванiвну помогти менi.  Насилу
впрохав.
   - Брехня! Не вiрю, не вiрю! Ви ?й слово скажете - i  вона  з  вистрибом
побiжить виконувати... Марi?чко! Зараз же винось пилу.
   I дiвчина ледве не всмiхнулась:  коли  назвав  ??  лiкар  на  iмення  -
значить гроза пройшла.
   Пiсля лiкарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:
   - Село Кукавка, де жив у Моркова  Тропiнiн,  знаходиться  недалеко  вiд
Головчинцiв i Чорномина - там найбiльше в тi роки  орудував  Кармелюк.  Не
мiг  великий  художник,  що  змалював  стiльки  селянських  портретiв,  не
зацiкавитися образом вiдомого повстанця. Ви помiтили,  наскiльки  портрети
старого i молодого укра?нцiв Тропiнiна подiбнi до того портрета Кармелюка,
який iз рук проскурiвських тюремщикiв потрапив у Кам'янець? I  характерний
поворот голови даний однаково, i манера письма, i тони...
   - Свириде  Яковлевичу!  -  трiумфуючи,  вбiгла  в  палату  Марi?чка.  -
Трактори iдуть в нашу МТС. Цiла  колона!  Попереду  -  мiй  брат  Михайло.
Сидить на машинi,  як  полководець!  Усi  люди  збiгаються  подивитися  на
колону. Навiть головний не витримав: пiдiбрав халат - i бiгцем на вулицю!
   В палату увiрвався гуркiт машин, i  жовте  обличчя  Свирида  Яковлевича
почало наливатись радiсним рум'янцем.



   XIII

   Крадучись, неначе злодiй, пiзнього вечора Крамовий добирався до  хутора
Варчука. Ще й досi, пiсля коротко?, але тяжко? розмови з Марковим,  пашiли
його пухнастi щоки, а руки самi по собi стискалися у  кулаки.  Знiтившись,
вiн мусив, як хлопчисько, слухати нотацi? i  не  захищатись,  а  визнавати
сво? "помилки".
   - Робив, старався. Самовiддано працею доведу, покрию огрiхи, - пiтнiв i
згинався перед Марковим, а в душi  ладен  був  на  шматки  порiзати  цього
невисокого чоловiка, од якого нiчого не  можна  було  заховати  нi  гучним
словом, нi видимiстю активно? дiяльностi,  нi  поспiшним  визнанням  сво?х
помилок...
   На хуторi загавкав пес i  кинувся  до  ворiт.  Скрипливо  заспiвало  по
обмерзлому дротi кiльце, i ноги вiрного сторожа, як  пострiл,  вдарили  по
висушенiй морозом хвiртцi.
   Незабаром вийшов Варчук i повiв пiзнього гостя в простору свiтлицю,  де
сидiли старий Созоненко, Якiв Данько i Карпо.
   Потiм з друго? кiмнати, мружачись  на  свiтло,  вийшов  Омелян  Крупяк.
Граючи сво?м красномовством, почав говорити про якусь давню  пригоду,  але
всi, принишклi i напiвзiгнутi,  розумiли,  що  зараз  мають  упасти  важкi
слова, якi зведуть життя кожного iз них диба, як зводить коня невблаганний
машталiр.
   Крамовий чув на собi допитливi тяжкi погляди, але мовчав,  пропускаючи,
як крiзь воду, розповiдь Крупяка. Нарештi Сафрон не  витримав.  Притуливши
затиснутий кулак до пiдборiддя, важко вицiдив першi слова:
   - Петре, що трапилось? Не тягни!
   - Рятував вас, як мiг. А тепер  нема  мо??  сили.  Завтра  буде  стояти
питання про ваше розкуркулення,  -  поглянув  спочатку  на  Данька,  потiм
зупинив погляд на поблiдлому Варчуковi. - Говорив вам, - продайте, спалiть
зрештою, к чортовiй матерi, свiй хутiр, заженiть  добро.  Не  послухались,
сидiли, от i досидiлись.
   -  А  коли  тепер,  сьогоднi  ж  спалити?  -  ще  бiльше  вкрився  тi?ю
страхiтливою крейдою, яка  часто  вкрива?  мертвi  щоки  смаглявих  людей.
Смолистi хвилястi вуса ще бiльше пiдкреслювали блiдiсть його обличчя.
   -  Пiзно.  Не  треба  великого  розуму,  щоб  догадатися,  що  нарочито
пiдпалили. Iще одну статтю добавлять. Розказав усе.
   - Ех... з таким життям! Що  тепер  робити?  Скажи,  Петре!  Ти  розумна
голова! - уже наказав старий Варчук, злiсно поринаючи в плани  i  роздуми,
його  чорнi  неблискучi  очi  зовсiм  заховалися   в   пiвколах   зморщок,
перекривились прикушенi уста i покривленi складки на чолi придавили донизу
брови.
   Карпо з опаскою подивився на батька: "Тепер попадись йому хто в руки  -
надво? роздере".
   - Вiдки менi знати, - на всякий випадок огородив себе обережнiстю. Хай,
мовляв, краще Крупяк вкаже ?м дорогу. Цей не вдержить язика.
   I  Крупяк  заговорив.  Але  де  зникла  театральна  поза,   безтурботна
iнтонацiя i усмiшка? Кожне слово поважчало, падало мiцно i поволi.
   - Невблаганна доля ломиться в нашi дверi. Отож тепер  не  заши?шся,  як
пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого  -  залиша?ться
або куля, або Сибiр. Значить, треба битись, дертися,  боротися!  Пiднiмати
повстання! Iнакше попадеш пiд таку косу, що з корiнням нас викосить. Треба
шатнутись по всiх самостiйниках, по всiх певних людях,  добувати  зброю...
не слухали мене, боялись...
   - Поки повстання пiдiймеш, то тебе пiд конво?м у район поведуть.
   - I поведуть. Посидьте iще деньок, погорюйте,  сльозами  помочiть  сво?
добро, - ?дко вiдрiзав Крупяк. - Хоч i  пiзнувато,  але  треба  випередити
подi?. В лiсах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снiгах.
А Петро пiсля цього, - поки при?де нове начальство, розбереться з  дiлами,
- захистить вас, наново почне крутити справами.
   - Дiло, - схвально кивнув головою Карпо. I зразу ж замислився, як краще
здiйснити  план.  В  тяжкому  роздумi  вираз  його  обличчя,  рожевого   i
пухнастого, багато в чому нагадував старого Варчука.
   - Так i будемо робити. Однаково: чи пан, чи пропав, -  стиснув  великi,
оброслi мохом кулаки Якiв Данько. I його довгi рухливi брови заворушились,
як вуса таргана, на широких вилицях вiсiмками вирiзьбились пругкi м'язи.
   - Тiльки так. Бити, рiзати все, що буде  стояти  на  завадi,  -  швидко
викинув з себе Сафрон, спираючись двома лiктями на стiл.
   - Небезпечне це дiло. Дуже небезпечне, - похитав головою  Созоненко.  -
Як зiрвемося, то... зi смертю гра?мось.
   - А ти як дума?ш? - звернувся Крупяк  до  Крамового,  витираючи  пiт  з
довгастих заличкiв, що двома клинцями вбились  в  обстрижений  пiд  польку
чуб.
   - Не знаю, що й сказати.  Ти  в  цих  дiлах  неперевершений  авторитет,
бiльше  розбира?шся,  -  похвалив  падкого  до  слави  товариша,  обережно
одводячи вiд себе органiзаторську участь в повстаннi.
   Крупяк нiчого не промовив, але так насмiшкувато i злiсно блиснув очима,
що   Крамовий   зрозумiв:   його   похвала   не    приспала    допитливого
авантюристичного розуму. Тому Крамовий натягнув на обличчя маску втоми i з
перебiльшеною увагою почав  слухати  план  засiдки,  яку  просто  й  добре
придумав Крупяк.
   - Ну, менi треба поспiшати, бо, чого доброго, прибiжить  виконавець,  а
потiм почнуть розшукувати по всьому селу,  -  роблено  позiхнув  i  швидко
попрощався з усiма. В сiнях його наздогнав  Крупяк.  Нервуючись,  Крамовий
почув на собi гаряче дихання. Обо? мовчки вийшли на скрипливий  заснiжений
ганок. I не промовив, а прошипiв Крупяк:
   - Щось не пiзнаю тебе, Петре. Трясешся за свою шкуру? Знай, коли  будеш
вести подвiйну iтальянську бухгалтерiю, - моя рука не здригнеться  пустити
в твiй рот свинцеву галушку. Я чоловiк не гордий. Хто, хто, а ти це зна?ш.
   - Пiшов ти к чортовiй матерi! Тепер  подвiйна  бухгалтерiя,  тiльки  не
така, як ти дума?ш, цiннiша в нашiй роботi, анiж тво? одвертi терористичнi
акти. I ти на мiй шлях  станеш,  -  злiсно,  давлячись  словами,  кинув  у
обличчя Крупяковi. Розлючено, з тяжкими передчуттями увiйшов у метелицю.
   Задзвенiло  обледенiле  дерево,  i  Крамовий  злякано  метнувся   вбiк,
загрузаючи по пояс в сухi снiги. А плечi його била нестихаюча дрож:  знав,
що Крупяк може спокiйно вистрiлити в спину. Правда, це зараз було не  дуже
ймовiрним. Але Крамовий раптово обм'як, розчулився, чогось  вважаючи  себе
мучеником, якого не оцiнили i не зрозумiли...



   XIV

   Марта iз уст  тiтки  Дарки  довiдалась  про  нещастя  Дмитра.  Зразу  ж
пожовкла молодиця, важко задихала, схопилась рукою за груди.
   - Ти що? Що з тобою?! - злякано скрикнула Дарка.
   - Нiчого, - хотiла посмiхнутися побляклими устами, але  усмiшка  вийшла
такою жалiсною, начеб мала обiрватися плачем.
   - Ой ти, горе мо?.  Подивись  на  себе  -  кровинки  нема  на  лицi.  В
домовину, мовляли люди, краснiших  кладуть.  Десь  то  ти  до  цього  часу
побива?шся за ним.
   - Побиваюсь, тiтко Дарко, - з зiтханням  призналась  i  одвернулась  од
удовицi.
   - I яка то польза з то? любовi. Одна болiсть та й  годi,  -  розважливо
похитала старечою головою. Та вже не чула ?? слiв молодиця.  Присiла  край
вiкна, задумалась, вболiваючи над чужою долею бiльше, нiж над сво?ю.
   Невже може трапитись, що вона бiльше нiколи не побачить  свого  Дмитра?
Нi... Не свого... Невже так насмi?ться з не? недоля? Не може бути такого.
   Набiгали сльози на очi, i механiчно, неначе завченим рухом, витирала ?х
вказiвним пальцем лiво? руки.
   Рум'яна, у бiлiй пухнастiй хустцi, в хату  вбiгла  Нiна,  простерши  до
матерi, червонi заграблi руки.
   - Мамо, розкутай мене. Ти чого плачеш?
   - Цить, - пошепки промовила i злякано поглянула на тiтку Дарку. Але  та
поралась бiля банякiв i не бачила слiз молодицi.
   Спускався негустий, блакитний вечiр, i навiть через вiкна  було  видно,
як пухнастi снiги одсвiчувались рожевими  i  мали  новими  бризками  зорi.
Куточки шибок проростали розкiшним весняним квiтом, а в  сусiдському  саду
постукував у обважнiлi лапатi вiти прозорий  молодик  i  осипав  на  землю
зеленавоголубу порошу.
   "Хоч би на хвильку побачити його, слово сказати", -  такий  ниючий  щем
роз'?дав очi i стискував серце, що, якби не  тiтка  Дарка,  захлинулася  б
сво?м  горем  i  сльозами.  Не  можучи  бiльше  стримувати  бiль,   швидко
одягнулась в червоний кожушок, накинула на плечi велику клiтчасту хустку i
вийшла надвiр.
   Попiдвiконню було чути голоси виконавцiв:
   - Агей! На колгоспнi збори!
   - I сьогоднi збори? - чийсь голос iз вулицi.
   - Не журiться, i завтра будуть, - двi  чорнi  постатi,  як  у  картинi,
вимальовуються на заснiженiй вулицi.
   - А матерiю видаватимуть? Бо так щодня попосидиш i штани протреш!
   - А ви ?х скидайте, як той куркуль, що каганця при гостях не свiтив.
   I смiх, голосний, розгонистий, перестрибу? снiгами i стиха? в  морознiм
повiтрi, як дзвiн.
   Так само розмiрене, без всякого дiла до ?? горя, йшло життя. I ще тяжче
стало на серцi молодицi. Поволi пiшла до сельбуду, що уже привiтно зазивав
людей  сво?ми  вогнями.  Вiд  сельбуду  попрямувала   на   Великий   шлях,
намагаючись менше зустрiчатися iз людьми.
   - А це правда, що трактори в район  прийшли?  -  задзвенiло  на  другiй
вулицi.
   - Чиста правда. Сам товариш Сталiн, кажуть, з Москви надсила? колони по
усiх усюдах.
   - Кажуть, на Красну площу iдуть  i  iдуть  машини,  аж  земля  гуде,  а
товариш Сталiн ?м усi дороги розкрива?.
   - Ясне життя пiшло.
   Аж усмiхнулась молодиця.
   Полохливо йокав i поскрипував снiг пiд ногами,  попiд  тинами  голубiли
високi замети i курiли нiжними, прозорими димками. Вiд  швидко?  ходи  пiт
почав пощипувати ?? плечi.
   I раптом бiля сiльради почула голос Дмитра. Чи  здалось?  I,  забуваючи
сором, що ?? можуть побачити люди, майже бiгом кинулась вперед.
   В темрявi неясно окреслилися конi, двi чоловiчi постатi. Ось одна пiшла
до сiльради, а друга пряму? до саней.
   Лише по одному обрисовi, по уповiльнених рухах вона пiзна? його.
   - Дмитре! - смiючись i зiтхаючи, наближа?ться до нього.
   - Марто! - зупиня?ться, здивований i радiсний.
   - Ой, Дмитре! Як же ти? Нiчого з тобою? - з тривогою дивиться у вiчi.
   - Ти про що?
   - Ну, про що ж? Про тво?... горе.
   - Все добре, Марто.
   - Яка я щаслива, Дмитре,  -  затиска?  теплими  руками  його  велику  й
холодну. - Ти й не зна?ш, яка я рада. Що б я й робила без  тебе?  Уже  вiд
того, що ти на  свiтi  живеш,  радiснiше  менi.  Скiльки  перемучилась  за
сьогоднi. Правда, дурна я?
   - Спасибi, Марто. Яка ж ти  хороша...  Сiдай  на  сани  -  завезу  тебе
додому.
   - Що ти? Що ти? - злякано  вiдступа?  назад  молодиця  i  тiльки  тепер
сторожко огляда?ться навколо себе.
   - Бо?шся?
   - Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край свiту по?хала б i не
охнула. А зайвих слiв не хочу нi сама чути, нi щоб твоя жiнка нарiкала  на
мене... Та хiба ти розумi?ш що-небудь... Пожив би ти хоч день мо?м життям.
Прощавай, Дмитре, - ще раз оглянулась навколо, рвучко  притиснулась  щокою
до його руки i пiшла у мовчазну вулицю. I не тiльки на небi, а й  на  душi
визорiло в чоловiка. Ходою пустив конi, а сам подобрiлим поглядом  оглядав
сво? рiдне село, свою рiдну заснiжену землю.
   - Дорогi мо?, любi, - не знати до кого промовив: чи до сво?? родини, чи
до Марти, чи до  зоряного  привiлля,  що  мерехтiло,  переливалось  чистим
сяйвом.
   Наскiльки йому тепер, пiсля пережитого, усе стало дорожчим  i  милiшим.
Оте щоденне, буденне життя, затiнене, сповнене всякими турботами, бiльшими
i дрiб'язковими, тепер  повiнню  заливала  нова  хвиля  прозоро?  i  дужо?
любовi; тi трепетнi чуття i думи, що  з  роками,  вiддаляючись  од  порога
молодостi, все рiдше приходять до нас, оповили  його,  як  оповива?  чисте
надвечiрн? свiтло розквiтлий сад.
   "Працюватиму ж як. Для себе, для людей", - i солодко щемiли його великi
дужi руки, начеб вже стискували чепiги у весняному полi.
   Прояснений увiйшов у хату, i зразу ж повеселiшала його  сiм'я,  радiсно
затрiщав огонь у печi, засмiявся Андрiй i простягнув  до  батька  крихiтнi
рученята.
   Уже в темрявi Дмитро почув сльози на очах дружини.
   - Ти плачеш, Югино?
   - Нi, то вiд радостi, любий. Як по?хав ти, мене наче хто наскрiзь ножем
проткнув, - мiцнiше притулилась до чоловiка. - Ну, що я тобi  можу  бiльше
сказати? Хiба про таке розкажеш? - Пiдбилась головою пiд його  руку...  Не
раз так i засинала, мов дитина.
   - Югино, я сьогоднi Марту бачив, -  хвилюючись,  сказав  пiсля  довгого
роздуму i потiм розповiв про зустрiч, лише ута?в слова молодицi, що вона з
ним i на край свiту по?хала б. З прихованою тривогою ждав жiнчиного слова.
Вiн по одному голосу пiзна?, що вона хова? в найпота?мнiших схованках i чи
зрозумi? його чесну дружбу i приязнь до першо? любовi, чи не прийме це  за
власну образу.
   - Славна вона жiнка, Дмитре. Дуже славна. Можна було  тобi  при?хати  з
нею до нас.
   - Теж таке вигада?ш, - здивувався Дмитро,  але  не  пожалкував,  що  не
запросив Марту до себе - все село тодi чортзна про що заговорило б.  Та  й
хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б при?хав з Мартою.
   - Язикiв нема чого боятися.  Коли  ?х  боятися,  то  прийдеться  вовком
трубити. Ти ж зна?ш, що поганець i найкраще болотом обкида?.  А  нам  нема
чого на дурнiв зважати. Я вiрю тобi, Дмитре.
   - Он яка ти... А я думав: прокинуться десь ревнощi, зобижу тебе.
   - Коли б ти ховався од мене, тодi б зобижалась.
   - Дуже?
   - Взнала б, що обманю?ш, - нi одного дня не жила б, хоч як люблю  тебе.
Вигнала б з-перед очей i з серця, як Григорiя  викинула.  Усю  свою  любов
тодi дитинi вiддала б, - так промовила цi слова, що аж у жар кинула Дмитра
i непри?мно вразила згадка про Григорiя.
   - Ну, що ти, Югино. I думати не посмiй такого. Я  хочу  прожити,  а  не
спаскудити свiй вiк.



   XV

   В холодному небi невидиме сонце бiлило розстеленi  полотна.  На  сходi,
прямо з лiсiв, поволi пiдiймалась, розросталась важка  темносиза  хмара  з
свiтлiшими, брудножовтими окрайцями.
   - Снiг пiде. Це добре! - задоволене примружився Крупяк i  мiцно  плечем
пiдштовхнув Карпа. Той заточився на непритоптаний снiг  i  собi  напав  на
Крупяка. Зчепились, мов пiвнi. Ось Карпо з розгону  пригинаючись,  налетiв
на мiцного тонконосого Крупяка, але той в останнiй момент удару  вiдскочив
назад. Карпо, не зустрiчаючи опору, вже  падаючи,  звiрячо-спритним  рухом
зметнувся, проплив над самою землею i пiдвiвся, радiсний i злий, на  льоту
спiймав куций австрiйський втинок, що вислизнув з-пiд кожушка.
   - Проворний хоч куди! - похвалив Крупяк. - Котячi ма?ш ноги.
   - З нiг мене трудно збити.  Я  вже  у  шiстнадцять  рокiв  з  парубками
боровся. Як мене не метлюють, через голову перекинуть, а я на  ногах,  мов
на пружинках, тримаюсь, - сказав не без гордощiв.
   Вiд шляху пiдiйшов Данько, постукуючи цупкими з  кожушанки  рукавицями.
Його великi каштановi брови покучерявила паморозь; мороз вкрив  вилицювате
обличчя округлими бiлими плямами, якi бувають у замерзлих людей,  коли  ?х
заносять у теплу хату.
   - Нiякого дiдька нема на шляху. Десь передумав - не по?де сьогоднi.
   - По?де. Робота жде його, не одне село ма? - цiлий  район,  -  запевнив
Крупяк.
   За  чорними,  вкритими  бiлими  стрiчками  снiгу  стовбурами  дерев,  у
молодому рудолистому дубняку форкнув кiнь i м'яко вдарив копитом у  землю.
Данько пiшов до коней, а молодий Варчук iз Крупяком  -  ближче  до  шляху.
Лягли на снiгу, закурили. По той бiк дороги  темними  плямами  окреслились
постатi Прокопа Денисенка i Лiфера Созоненка. Перша снiжинка вiйнула перед
очима i впала на скручений дубовий листок, на диво схожий на дитячу руку.
   - Подоба?шся ти менi, Карпе, - затягнувшись, Крупяк повернув обличчя до
молодого Варчука. - Ти справжнiй мужчина. А мужчина повинен  бути  мiцний,
злий, без милосердя i жалощiв. Нiхто тебе, будь ти самим святим апостолом,
не пожалi?, коли сам собi лiктями, пазурами, зубами не проб'?ш дорогу.  То
наша гнила iнтелiгенцiя проповiду? всякi доброзичливi байочки про любов до
ближнього. А де та любов у бiса? ? таке не без iнтересу дослiдження:  коли
ми зближу?мо атоми, то на певнiй вiддалi дiють сили  притягнення.  Якщо  ж
вiддаль зменшу?ться - почина? збiльшуватися сила вiдштовхнення.  Так  i  з
людьми: вони нам бiльше подобаються на вiддалi, коли менше  заважають.  Не
любов, а сила - основа рослинного, тваринного i людського життя. Вижива? в
боротьбi мiцнiший. От i треба бути в життi сильнiшим, щоб не любили  тебе,
а боялись. Ми раз живемо у свiтi, i треба все брати  од  життя.  А  просто
тобi не дадуть  -  виривати  треба,  i  це  дiло  сильнiших...  Я  -  птах
перелiтний, але про себе тобi даватиму  знак.  Ми  в  життi  зможемо  один
одному стати в пригодi. Гора з горою не сходиться...
   - Спасибi, - стримано вiдповiв Карпо. Навiть  зайву  балакучiсть  тепер
простив Крупяку.
   Снiг сипнув сильнiше, i вони, обтрушуючись, повставали з землi.
   - Замете нашi слiди.  Природа  з  нами,  -  радiв  Крупяк.  Метелиця  i
надвечiр'я майже водночас спустилися на лiс, i сухе шарудiння та  зiтхання
дубового  листу  переростало  в  тривожне  лопотiння.  Так   лопотять   по
фарбованiй жерстi, пробиваючись з-пiд даху, злостивi крильця вогню.
   - Ну й погода. Собаку я не випустив би в таку пору надвiр,  -  пiдiйшов
Данько. - Коли вже ми мучитись перестанемо?
   - На тому свiтi - у пеклi чи в раю,  -  посмiхнувся  Крупяк  i  раптово
насторожився, приклав руку до вуха: - ?дуть!
   - ?дуть! - ствердив Карпо, подаючись вперед.
   - Хоч би не помилитись, - чомусь злякано розширились очi в Данька.

   * * *

   Мали ви?хати зранку, але до секретаря райпарткому  почали  приходити  з
усякими справами селяни i затримали його до пiзнього обiду.
   - Пора нам, Дмитре Тимофiйовичу, в дорогу? - вийшов з сiльради  Марков,
оточений людьми.
   - Пiзно вже, краще переночувати.
   - Авжеж краще заночувати. Неспокiйний час. Вовки в лiсах завелися. Та й
двоногi вовки всюди пантрують тепер, - загомонiли люди.
   - В Майданах голову сiльради вбили.
   - А в  Погорiлiй  двох  колюспникiв  на  шматки  порiзали  i  в  снiгах
порозкидали... куркульня!
   -  Нi,  нема  часу  бiльше  залишатися,  -  скочив  у  сани  Марков.  -
Прощавайте, люди.
   Зразу ж бiля нього вмостився Iван Тимофiйович, якого  вчора  обрали  на
голову колгоспу.
   - Всього доброго вам, - сердечно прощалися селяни. - Товариша  Говорова
пришлiть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!
   - Цими днями прибуде до вас, - пообiцяв Марков. Дмитро з копита  пустив
конi розмашистою риссю.
   - Якi красивi липи! - показав Марков  рукою  на  дерева,  що  аж  гiлля
посхиляли пiд вагою снiгу, бiжачи до самого обрiю. - Добре цвiтуть вони?
   - Рясно. Улiтку весь степ ча?м пахне.
   - А бджоли привозите сюди?
   - Нi, - вiдповiв Дмитро i з повагою подивився на Маркова. - Люди у  нас
мало бджiльництвом займаються.
   - Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас пiд рукою тече. Як на душi,
Дмитре Тимофiйовичу?
   - Так, наче знову на свiт народився, - радiсно поглянув на Маркова.
   Наближався вечiр.  Над  лiсом  розросталася  хмара,  вкривала  небо,  i
незабаром пустився лапатий снiг. Далечiнь курiлась i  темнiла.  Бiля  лiсу
Дмитро звiрив рушницю, поклав ?? напохватi бiля себе i вже не поганяв конi
голосом, тiльки вiжками збивав iз них снiг.
   Каламутна рухлива заметiль слiпила очi.  Навiть  столiтнi  дуби  обабiч
дороги тiльки окреслювались неясними контурами.
   Неначе щось майнуло помiж деревами?
   Цьвохнув батогом, i в цей час од лiсу спалахнув зорею невеликий вогник,
прогримiв пострiл. Конi рвонулись вбiк,  але  Дмитро  вчасно  стримав  ?х,
осадив i направив на дорогу. Знову пролунав  пострiл,  i  зразу  ж  Марков
двiчi вистрiлив з пiстолета в тривожний лiс.
   Дмитро в один момент передав вiжки Iвановi Тимофiйовичу, а  сам  схопив
рушницю. Мiцно, до болю втиснув приклад  у  плече  i  дублетом  ударив  на
вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвiв у дубняку.
   Страшним криком обiзвалася рухлива пелена, i щось таке знайоме  було  в
тому  криковi,  що  мимоволi  болiсно  забилась  думка:  хто  це?   Швидко
перезарядив  рушницю  i  знову  ударив  у  темiнь,  що  засвiтилась  двома
рухливими вогниками.
   - Ой, -  раптом  застогнав  Iван  Тимофiйович  i  похилився  назад,  не
випускаючи з рук намотаних вiжок. Конi, розстеляючись в шаленому  кар'?рi,
ще мiцнiше рвонулись вперед, як ляльку пiдкинули  знесиленого  Бондаря  i,
коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, пiдiм'яли б саньми.
   - Тату, що з вами? - охопив тестя обома руками.
   Той тiльки глянув на нього побiлiлими очима.  В  грудях  щось  невидиме
заворушилось, заклекотiло, i кров цiвкою бризнула iз рота,  покотилась  по
пiдборiддю i почала швидко входити  в  нiздряне  сукно  домоткано?  свитки
Кiлька снiжинок упало на уста i зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у
кровi.
   З болем i жахом опустив Дмитро тестя на  дно  саней,  не  прислухаючись
бiльше нi до стогону лiсу, нi до вiддалених пострiлiв.
   Бондар, блiднучи i холонучи, з мукою ширше  вiдкрив  зовсiм  бiлi  очi,
намагаючись щось  промовити,  але  кров  сильнiше  заклекотiла  i  кипучим
шумовинням почала переливатися на заснiжену солому.
   - Дмитре Тимофiйовичу,  приклади  грудочку  снiгу  до  уст,  -  наказав
секретар райпарткому, зриваючи з себе гiмнастьорку.
   Механiчно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, i  снiжка,  рудiючи,
жадiбно почала вбирати у себе кров, що  парувала  ледве  помiтним  рожевим
димком.
   А Марков тимчасом швидко  шматував  i  зв'язував  пасма  сво??  нижньо?
сорочки.
   - Почекай, Дмитре Тимофiйовичу, - почав сам поратись бiля пораненого. -
Ех, бинта нема! - Похитав головою, коли побачив наскрiзну рану.
   - Що?.. - з острахом подивився Дмитро на  розверженi  груди  Бондаря  i
вiдчув, як пiт почав котитися з його чола.
   - Куля пробила  легенi,  -  пошепки  промовив.  -  За  цю  кулю  дорого
заплатить куркульське кубло. Сьогоднi ж вночi його вирвемо з села.
   I в цей час спiткнувся пiдручний кiнь, важко похилився донизу i,  марно
пiдводячись, забив  копитами,  пiдiймаючи  вгору  синiй  снiг.  Навпомацки
Дмитро знайшов на ши? коня липку рану,  швидко  поскидав  збрую  i  погнав
осиротiлого борозного в розколихану тривожну далечiнь. Далеко, позад себе,
почув тоскне i призивне iржання, а з глибини лiсу обiзвалося вовче виття.
   "Хоч би добив коня. Живцем роздеруть", - пожалкував i,  вiдчуваючи,  як
боляче ни? середина, нахиличся до  Iвана  Тимофiйовича.  Хотiв  по  виразу
обличчя пiзнати, чи виживе його батько, який  тепер  став  несказанно,  до
слiз дорожчим i ближчим.
   Але обличчя Iвана Тимофiйовича було прикрите чорним бушлатом. Марков  в
самiй гiмнастьорцi  незручно  сидiв  у  санях,  притримуючи  обома  руками
пораненого; позаду нього тремтiли i, мов крила, пiдiймалися  вгору  рукави
розшматовано? сорочки.



   XVI

   Карпо з жахом одступив од Якова Данька. Лише  на  один  момент  страшно
почорнiло вилицювате, з перекошеним  ротом  обличчя  лiтнього  чоловiка  i
зразу ж почало заливатися кров'ю.  Десятки  дробин  зрешетили  усю  голову
Даньковi, вибили два зуби, порвали носа. Хотiв щось сказати - i  не  змiг:
свинцевi кульки глибоко в'?лися в неповороткий язик.
   "А могло ж так мене покалiчити, - iще вiдступив  крок  назад  Карпо,  i
всерединi  заворушилася  шалена  радiсть,  хоча  обличчя  було   скривлене
переляком. - Чортiв Горицвiт! Неодмiнно Горицвiт зрешетив чоловiка. Ох,  i
рука - тяжка, мов камiнь". Згадав, як на полюваннi Дмитро без промаху  бив
дичину.
   Захеканий, спiтнiлий i злий повернувся на старе мiсце Крупяк, i  тонкий
нiс його затремтiв, очi, здавалось, ще бiльше стали навскiс,  коли  почув,
як стогне Данько, розмазуючи кров по всьому виду. Згодом  пiдiйшли  Прокiп
Денисенко, Лiфер Созоненко, мовчазнi, похмурi.
   - Проскочили, матерi його бiс, -  нi  до  кого  обiзвався  Созоненко  i
застиг на мiсцi: побачив, як червонi важкi краплини  котились  на  кожушок
Данька i втискались в попелясто-синiй, непрозорий снiг.
   - О-о-ок,  умхру...  Бошеньку  мiй...  -  ледве  можна  було  розiбрати
покалiченi слова. Очi  в  Данька  зараз  почорнiли  i  на  скронях  дрiбно
тремтiли тонкi закiнчення брiв.
   - He помрете, Якове Пилиповичу, - м'якими кроками пiдiйшов Крупяк. -  Я
вас до таких лiкарiв - знайомi у мене - завезу, що через три тижнi i слiду
не залишиться. Зроблять пластичну операцiю i  будете  ще  кращий,  нiж  до
цього часу. Ходiмо до саней. Нi, нi, тримайтесь. Не дрейфте. Переможемо  в
боротьбi - i за вами, як за нацiональним геро?м,  при?демо.  -  Мова  його
була такою ж м'якою, як i  хода.  Але  Карпо,  чутливий  до  всяко?  змiни
iнтонацi?, мимоволi здригнувся, вiдчуваючи у тонi приховану фальш i навiть
бiльше - огиду i ненависть. Майже фiзично вiдчув усi порухи,  що  керували
тепер Крупяком.
   В лiсах розбушувалась метелиця. Пiд ногами свистiв i гадючився вiтер, а
верхiв'я дерев глухо i  одноманiтно  нили,  як  невсипущий  бiль.  Здалеку
тоскно-тоскно завив вовк, i мисливським почуттям Карпо вiдчув, що  це  був
самотнiй старий сiроманець.
   "Почув кров", - i холодна дрож знову  прокотилася  тiлом,  коли  чомусь
уявив, що так само, як Данька, мiг би його, Карпа, покалiчити Горицвiт.
   - О-о-ох... Уммхираю, - стогнав i заточувався поранений.
   - Просто навiть соромно вас слухати. Якове Пилиповичу. Не можна ж  бути
такому, як дитина: побачить кров  i  вже  плаче.  Запевняю  словом  щирого
друга: все буде гаразд, - м'яко заспоко?в його Крупяк.  I  Данько  поволi,
похитуючись i затуляючи обличчя руками, важко пiшов до  саней.  На  якийсь
момент Крупяк одстав од нього, з розгону налетiв на спiвучасникiв,  широко
перехопив ?хнi ши? мiцними руками.
   - Хлопцi, вiн нас усiх викаже. Треба пустити кiнцi у воду. Грiх беру на
себе, - i знову поспiшив до Данька, не обертаючись до невелико?  застигло?
групки.
   - Як же воно так? - незрозумiле i з переляком поглянув Прокiп на Карпа.
   - А що ж робити? Iнакше всiм доведеться за гратами гнити. йому вже  три
чисницi до смертi. Ех, не повезло, -  махнув  рукою  Карпо  i  знову,  уже
ближче, вловив моторошне виття.
   - Певне, що так, - за?каючись, насилу вицiдив iз себе Лiфер.
   Карпо швидко метнувся до коней, вивiв ?х з дубняка, i  в  цей  час  вiн
побачив, як позаду неповоротко? обважнiло? постатi  Омелян  Крупяк  поволi
пiдвiв руку з пiстолетом,  примружився.  Нижня  губа  його  перекривилась,
одвисла вниз.
   Як удар батога, неголосно пролунав пострiл, i Данько повалився обличчям
у дубняк. Правицею вiн вчепився за серце, а пальцi лiво?  руки  вгрузли  в
теплий липкий снiг, нагрiтий кiнською сечею.
   - По?хали! - перший скочив у сани Крупяк, i в голосi  його  заклекотiли
металевi нотки.
   Цей прихований смiх пересмикнув усю постать Карпа. - "Добре, що  не  зi
мною таке... До ранку вовки по кiсточцi розтягнули б..."
   ...Пiзньо? ночi, заснiжений i втомний, з болiсною порожнечею всерединi,
Карпо, не заходячи додому, попрямував на хутiр.
   - Ну, як? - впився Варчук округлими допитливими очима в сина. Той хотiв
одповiсти, але задерев'янiлi губи тремтiли i не слухались його.  Потер  ?х
рукавицею, позривав iз брiв крижанi бурульки, потягнувся  до  мисника,  де
стояла горiлка.
   Блiднучи i збираючи все  клинцювате  обличчя  у  зморшки,  слухав  сина
Сафрон. Очi його, набираючи  неживого  виразу,  здавалось,  провалились  у
глибинi западини, а рот 'пересмикувався нервово i не часто.  Потiм  Сафрон
одхилився назад i з усього розмаху кiстлявою вузькою долонею вдарив  Карпа
в обличчя. Другий удар пройшовся у  повiтрi  -  Карпо  вiдскочив  убiк  i,
шаленiючи, стиснув кулаки.
   - Батьку, не бийтеся! - кинув глухо i застережливо. - Чу?те? У мене теж
на душi...
   - Не бити, а вбити мало, сучих дiтей! - пiдскочив до  Карпа.  -  Ти  ще
менi кулаки будеш на батька сучити! Я тобi насучу!
   - Ану, хватить менi! Теж розвоювався вояка! - мiцним ударом одвiв кулак
батька. - Треба було самому пiти! - в злобi  перейшов  на  "ти".  -  Бува?
невдача.
   - Чорти нехрещенi! Лобурi дурнi! Байстрюки! -  люто  затупотiв  ногами,
неначе затанцював Сафрон, i пiд очима двома сережками затiпалися фiолетовi
зморшки. - Самi себе в домовину вганя?те. Не догадались на дорогу деревину
покласти? Зразу б  сани,  як  печериця,  репнулись!  Не  догадались  коней
пострiляти!.. Бери зараз сiрники - щоб вiд будинку i попелу не залишилось!
Хай не добром, а пожарищем злиднi огрiють руки!
   - Нi, я палити не пiду! Не хочу ранiше часу лiзти чортовi в зуби.
   - Сам пiдпалю! Все спалю! Усе до трiски! - Так схопив з комина сiрники,
що пачка затрiщала i приснула бiлими палiчками.
   В однiй сорочцi, розкуйовджений i страшний, свiтячи  поширеними  очима,
кинувся надвiр.
   - От старий дурень!  -  вголос  вилаявся  Карпо  i  побiг  за  батьком.
Метелиця круто вдарила його в груди, розпахнула поли кожушка. I в цей  час
загавкав пес, кинувся до ворiт.
   - Якого там чорта по ночах носить?! - сердито  кинув  Сафрон  i  швидко
пiшов до ворiт, до хрускоту затискаючи у кулацi шершаву пачку.
   - Вiдчинiть! Прийшла колгоспна варта! -  обiзвався  простуджений  голос
Григорiя Шевчика.
   - Яка варта? Кого вартувати?
   - Тво? добро, щоб не втекло кудись до ранку. I тебе  заодно!  -  весело
промовив Степан Кушнiр.
   - Мо? добро!? - похитнувся, заточився назад. "Мо?  добро  забирать",  -
обухом ударили цi слова, ударили гiрше, анiж те, що i його,  Сафрона,  вже
взято пiд варту.
   - Та вже не тво?, а наше - колгоспне. Народ поверта?  собi  украдену  в
нього працю.
   Сiрники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зiрвав з стiни
берданку i кинувся надвiр. Але на порозi його перепинив Карпо.
   - Батьку, не дурiй. Пiзно!
   - Вiдстань, сатано, - зашипiв, натискаючи на сина. - Я ?х...
   - Батьку, про мене подумай,  коли  про  себе  не  хочеш,  -  перекрутив
Сафроновi руки, вирвав зброю i люто вдарив нею об стовп ганку.
   Хряснуло, вiдскочило дерево од залiза, i мимоволi  насторожився  Карпо:
знову почув вовче виття.  I  зразу  зрозумiв  свою  помилку:  може  ж  так
затужити чоловiк.
   - Не треба, тату, - з острахом i жалем пiдiйшов  до  темно?  тремтливо?
постатi, що вдво? перегнулась на поруччя ганку. Схопив в  оберемок,  хотiв
понести в свiтлицю. Та Сафрон вирвався iз рук сина i  з  хрипом  побiг  до
хати. З-пiд лави дiстав сокиру, але ?? вчасно вирвав  Карпо,  здавивши  до
хрускоту напруженi руки батька.
   - Тату, покинь! Покинь! За це обо? поплатимось. А нам  ще  жити  треба,
дочекатися свого дня. Чу?те? Жити нам треба! Згнити  успi?мо,  -  тремтiло
вiд напруги обличчя Карпа: вiн насилу стримував перекрученi руки батька.
   I  тiльки  тепер  очi  Сафрона  зупинилися  на  Карповi,  а  той  тихо,
натискаючи на кожне слово, говорив:
   -  Ну,  вишлють  вас  на  якийсь  час.  Повернетесь  потiм.   До   мене
повернетесь. Ще хiба так заживемо! А замахнетеся сокирою - пропаща  година
i ваша i моя... Впускайте, тату, охорону. Стерпiть. Я ж до себе побiжу.  -
Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметiль.
   Гомiн уже закружляв на подвiр'?.
   Карпо, щоб нi з ким не зустрiнутись, перескочив  через  паркан,  бiгцем
подався додому.
   На розстаннi ледве  не  збив  з  нiг  якусь  широку  постать,  закутану
кiлькома хустками.
   - Це ти? - пiзнав дружину.
   - Ой, Карпе, Карпе, - заголосила та.  -  Уже  прийшли  злиднi  за  мо?м
батьком.  Ой,  вишлють  його  в  далеку  дорогу...  Конi  забирають,  воли
вигонять, плуги вивозять... Усе до  колгоспу  пливе...  I  чогось  мiлiцiя
при?хала. До Денисенка попрямувала.
   Карпо похолов, а жiнка знову заохкала.
   - Не голоси, i без тебе нелегко, - суворо обрiзав. -  Чого  це  ти  так
розбухла? - оглянув неймовiрно розтовстiлу дружину.
   - Коли до батька прийшли, понатягувала  на  себе  усе,  що  можна  було
натягнути: однак заберуть. Бач, як упрiла?
   - Бiльше нiкого не чiпали? - схвально подивився на дружину.
   - Де там не чiпають!  Усiх,  кого  рятував  Крамовий,  зачепили...  Ой,
горенько мо?, горе...
   "Добре, що я вчасно вiддiлився i не бухнув грошей  у  господарство",  -
подумав i сердито гримнув на жiнку:
   - Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем...
   З метелицi вiтер вихопив на мить мелодiйний передзвiн.
   "Носить когось в таку пору".
   Iще нiчого не бачачи, Карпо сторожко попрямував  до  тину.  По  глибоко
втиснутих слiдах чоловiка покiрною незграбною тiнню побрела дружина. Важка
одежа i розпарена млость п'янили ??, гнули донизу, хилили на сон.
   "Хоч би у снiг була щось викинула з добра, - лiниво думала,  склiплюючи
повiки... - А як же там мо??.."
   М'який передзвiн наближався, i не можна було зрозумiти, чи вiн  налiта?
з хуртовини, чи просочу?ться з  само?  землi,  розтiка?ться  пiд  снiгами.
Чорнiючи i збiльшуючись, з темряви поволi випливли конi.  Здавалось,  вони
затиснуть всю вуличку, i Карпо,  морщачись,  ще  вiдступив  назад,  вперся
спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цiвками вирвався вiтер.
   Сани майже порiвнялись  з  Карпом,  над  ними  сумирно  гойднулись  два
вогники.
   - Ех, i дорога, - занепоко?но промовив Василь Карпець.
   - Важка,  як  життя  одноосiбника,  -  долинув  смiх,  i  Карпо,  увесь
натягаючись од злоби, пiзнав цей голос i смiх.
   "При?хав на погибель нашу, - провiв охолодою рукою по обличчi. -  Тепер
Крамовий нiчого не викрутить".
   Дзвоник, вiддаляючись, вогнем пробився пiд  снiгами,  розпiкав  Карповi
ноги, забивав болiсним гулом охолодi вуха.
   - Це не той робiтник з суперфосфатного,  що  нам  дихати  не  давав?  -
заборсалась в снiгах обважнiла жiнка.
   - Вiн, Недремний.  Двадцятип'ятитисячник,  видать...  При?хав  на  нашу
голову. Ех, пропадом пропади таке дiло.
   Двома вовчими очима блимнула хата Карпа. На шибках на мить заметушились
i потворно зчепилися обрубки тiней. Карпо  насторожено  зупинився  посеред
вулицi.
   - Яка там лиха година товчеться у нас?
   - Певне, сестри мо?.
   - Чого ?м? - полегшено зiтхнув.
   - Вiд батька переносили, що можна було вихопити. До нас  ближче  йти...
Ех, ранiш не догадались.
   Ще не доходячи до порога, почули з  хати  злий  жiночий  лемент.  Олена
затарабанила в вiкно, i пересварка затихла. В кiмнатi пiд столом i  лiжком
жужмом лежало якесь шмаття, а насторожi його стояли двi  жiнки,  буравлячи
одна одну ненависними поглядами.
   "Не подiлились", - вiрно визначив Карпо i крикнув на них:
   - Ви б,  ворони,  що-небудь  батьковi  ?сти  занесли,  а  то  сторчаком
вилетите звiдси!
   З вузликом у руках вiн першим вийшов надвiр.
   Вже вщухала метелиця, i вся  глибина  ночi  неждано  заяснiла  веселими
вогниками.  Село  не  опало.  Хати,   прибранi   найчистiшими   полотнами,
здавалось, у кожному вiкнi засвiтили зорi, стрiчаючи новий свiтанок. I  цi
по-святковому врочистi вогники цвяхами кололи серце Карповi.
   Петляючи з вулицi на вулицю, обминаючи  людський  гомiн  i  людей,  вiн
добрався до сельбуду - тут пiд великою вартою господарiв землi сидiли  тi,
кого народ зганяв iз землi.
   На ганковi блиснуло кiлька цяток цигарок.
   - Матвiю, давай рушницю i йди додому - вiдсторожував сво?.
   - Та нi, не пiду вже... I тiльки подумать: як пiдвiвся  з  колиски,  як
став на ноги, так i пiшло мо? життя по руках багатi?в. Як собаки  стерегли
тебе, щоб ти, Матвiю, не присiв на хвилинку, не проспав  сходу  сонця,  не
з'?в лишню ложку борщу. До старостi пантрували б, поки  не  надiв  би  ти,
Матвiю, на зiгнутi плечi торбу старця. А  тодi  уже  собаками  стерегли  б
тебе, щоб не втрапив ти  на  той  двiр,  де  твоя  сила  в  чужому  скарбi
залягла... Так що вже постережу я цих господарiв собак.
   - То вовки, Матвiю.
   - Авжеж вовки. Тому й дорога  ?м,  як  подума?ш,  правильно  на  пiвнiч
ляга?. Ой, правильно, сусiдо.
   - А з Варчука, бачили, увесь гонор як вiтром здуло.
   - Обм'як. Без кореня остався. Кажуть, в його  потайниках  якого  добра,
якого реманенту не понаходили. Навiть запаснi  частини  до  трактора  десь
видряпав.
   - Пригодяться тепер нам.
   Карпо не наважився передати батьковi вузлик - побоявся  людських  очей.
Задубiле сало обтяжувало йому руку, але, тупцюючи, метляв  ним  до  самого
ранку, поки з будинку не повели пiд вартою куркульню. Вiн  першим  побачив
батька.
   Сафрон, здавалось, постарiшав i поменшав за нiч. Карпо  хотiв  кинутись
до нього, але, глянувши на варту, завагався. Думки двома течiями  до  болю
заборсалися в обважнiлiй головi, i вiн,  щоб  не  стрiнутися  поглядом  iз
батьком, притулився до дерева. В цей час iз сельбуду  донiсся  нетерплячий
голос Степана Кушнiра:
   - Окропом, окропом пошпарити долiвку i лави, а вiкна повiдчиняти, щоб i
не тхнуло куркульським духом...



   XVII

   Погожого вечора, коли на снiгах так м'яко переливалися блакитнi,  сизi,
рожевi i темнi барви, а веселi стрiмкi  дими  ,  коминiв  убирали  в  себе
одсвiт зорi, Марiйка аж до перехрестя проводила  Докiю.  Жовте,  присушене
обличчя Бондарихи з  скорботно  пiдiбраними  зморшкуватими  вустами  тепер
просвiчувалось тихим споко?м, а втомленi, з побiльшеними бiлками очi  були
такими, як у матерiв, що пiсля довгих мук порадували свiт новим життям.
   Забуваючись, i досi бачила перед собою не  снiги,  а  бiлоснiжнi  стiни
лiкарнi,  незвично  побiлiлого  Iвана  i  його  характерну   усмiшку,   що
ледве-ледве розвела пiвмiсяць побляклих уст.
   - Ну, така я вже рада, така рада, що й сказати не можу, -  в  який  раз
говорила Марiйка, не дивлячись навiть,  чи  Докiя  слуха?  ??,  чи  нi.  -
Повiриш, серце, як почула про сво? горе -  ослiпла.  Так  ослiпла,  що  зi
сво?? хати не могла вийти.  Iду  -  коливаюсь,  тримаюся  за  стiни...  Як
Дмитро?
   - Вiдвiз сьогоднi в колгосп реманент i коня здав.
   - Як воно там буде? - зiтхнула Марiйка. -  А  Грицька  зустрiну  -  очi
видряпаю iроду клятому. Занапастити хотiв наш вiк i наших дiтей. Де тiльки
тако? совiстi набрався,  лоботряс  проклятий.  А  ще  до  Югини  свататись
приходив. Зразу розкусила, що то за ягода була. Ти й синовi скажи, щоб вiн
провчив його.
   - Навiщо та колотнеча? Хоч ти не нагадуй Дмитровi, бо зна?ш його.
   - Знаю, знаю! - в очах спалахнув завзятий блиск, i  обабiч  кiбцюватого
носа заворушились тонкi складки.  -  Не  водичка,  а  кров  тече  в  жилах
чоловiка. Менi лихi бiльше до вподоби, анiж тихi та божi.
   - I не кажи менi такого. Кожен раз потерпа?ш  за  нього:  чи  не  витi?
щось.
   - Такий i мiй Iван, серце, - промовила тiльки тому, щоб  знову  згадати
чоловiка. - От покалiчили, поранили, чуть на той свiт  не  звели,  а  вiн,
дума?ш, пока?ться, покине колгосп? I не подума?. Страх, який вредний, -  i
всмiха?ться. - Скорiше б одужував. Привезу з больницi, так доглядатиму, що
й пилинка не упаде.
   - А вiн ще насмiхатиметься з тебе, - i собi примружилась Докiя.
   - Звiсно, буде. Вiн такий, - переконливо закивала головою. - Що йому не
зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано - завжди з чогось поглузу?.
Не чоловiк, а варивода. Прощавай, серце. Югинi накажи, щоб завтра забiгла,
i не сама, а з Андрi?м. Тiльки  хай  добре  закута?  його.  Бо  тi  молодi
матерi...
   Тихими зачарованими вулицями пряму? Докiя  додому.  Зрiдка  проскочать,
неначе тiнь, санки, упаде з дерева грудка  снiгу,  заскрипить  дорога  пiд
чи?юсь ходою, i така тиша, що навiть,  зда?ться,  чути,  як  тiнь  хмарини
сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом мiсяця.
   Лiворуч вiд дороги згорбилась i, мов старчиха, спираючись на  пiдпiрки,
увiйшла в снiги хата Григорiя Шевчика. На подвiр'? лунко стрiля? розколене
дерево. До дривiтнi пiдiйшла  баба  Орина,  зупинилася  бiля  Григорiя,  i
Докiя, темнiючи, йде протоптаною стежкою до ворiт.
   - Вечiр добрий!
   - Докiя! - радiсно привiталася баба Орина, а Григорiй  на  мить  так  i
застиг бiля окоренка з високо пiднятою сокирою.
   - Чого ж ти не поздоровка?шся, паничу? Дрiбна в очах стала?  Чи,  може,
трохи совiсть заговорила?  -  впритул  пiдiйшла  Докiя  до  Григорiя.  Вiн
увiгнав сокиру в дерево, обернувся до жiнки, витер пiт з чола, для  чогось
скинув шапку i знову надiв.
   - Мовчиш? Стида?шся чи злу?ш, що  не  викинули  тiтку  Докiю  за  чесну
кривавицю на мороз?
   - Так його, Докi?, так його, - обiзвалася баба Орина. - Ми вже  йому  з
Софi?ю такий урок вичитували, що довiку запам'ята?. Що ж ти зробиш, коли з
великого розуму дурним чоловiк зробився.
   - Тiтко Докi?, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув  iз
мене дурне слово.
   - Ага. Скiльки тобi рокiв? П'ять, шiсть? Уже й  дитину  ма?ш,  а  сво?м
розумом не живеш. Прибрехав!  Було,  значить,  до  чого  прибрiхувати.  За
старе, що колись було, пасiю?ш? Душа, видать, у тебе дрiбна, заздрiсна,  -
вичитувала  тихо  i  поволi,  не  спускаючи  очей  з  нахмуреного  обличчя
Григорiя.
   - Що ж я вам бiльше можу сказати? Минулого не повернеш.  Прийде  час  -
побачите, що я вам не ворог. Кiнь i на чотирьох спотика?ться.
   - Дурна приказка для нетiпах i  тюхтi?в.  Ти,  може,  скоро  й  людську
голову до кiнсько? порiвня?ш?.. Всього доброго вам, тiтко Орино.
   I вже закриваючи ворота, чула притишенi голоси:
   - Дожився. I менi соромно в очi глянути людинi.
   - Досить уже товкти воду в ступi. Бува? схибне  чоловiк.  Так  дайте  ж
йому встати.
   - Вставай, вставай, та знов так носа не розтовчи.



   XVIII

   Перед самою сiвбою раннiх Крупяк знову  прибув  до  Карпа  Варчука.  На
порозi радiсно поцiлувався з господарем, а в хатi  забухикав  простудженим
смiшком, заповнив усю свiтлицю впевненими словами.
   Карпо спочатку  з  внутрiшньою  неприязню  зустрiв  гостя,  але  потiм,
слухаючи його надiйнi плани й перспективи, почав заспокоюватися.
   - Весною, хай тiльки вдарить добра  погода,  -  бо  зна?ш,  якi  у  нас
дороги, - капiталiстичне оточення дасть  допомогу,  -  засмiявся,  роблячи
натиск на "капiталiстичне оточення". - Вiрнi ? вiдомостi. Тiльки нам треба
дiяти, не сидiти, склавши руки,  як  святе  божество.  Надiйнi  люди  ?  в
колгоспi?
   - Ой, мало, дуже мало.
   - ?х необхiдно так  порозтикати,  щоб  усе  господарство  контролювали.
Треба займати нам команднi висоти в колгоспi, розвалювати його зсередини.
   - Команднi мiсця без нас позаймали.
   - Погано працю?те, погано.
   - А ви нам допомагали? Якийсь план  для  нас  виробили?  -  зосереджено
напався Карпо на Крупяка, i той здивовано похитав головою.
   - Роботi вашiй - копiйка цiна в базарний день, - уже шипiв Карпо. -  Ви
нас тiльки злобою озброювали, яко? без вас вистачило б. А де справжнi дi??
Ви ?х розмiняли на окремi убивства i пiдпали. Так i мiй батько бунтував ще
до колективiзацi?. Пособило це, як мертвому припарка.
   - Карпо! Та ти ж молодець! - радiсно сказав Крупяк,  зразу  ж  на  ходу
змiнив намiр розсердитися на молодого  Варчука.  -  От  з  такими,  новими
кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайнi хтось ? з наших?
   - Тiльки на однiй.
   - А на другiй? Нема? Жаль! Ну, тодi стайню, де ? свiй чоловiк, треба  з
кiньми спалити. Залишити зараз всю кра?ну без тягла - це виграти  половину
битви. Вiзьмись у себе за це Не побо?шся?
   - Обрався грибом - треба лiзти в кошик.
   - Нi, в кошик нiколи не лiзь. Мене  вже  ледве  були  не  застукали,  а
вислизнув, - i знову який раз почав хвалитись сво?ми удачами.
   Пiсля вечерi Крупяк лiг у ванькирi i, схрестивши руки на грудях,  зразу
заснув мiцним сном. Його розкритi уста навiть увi снi смiялися хитрувато i
вперто, оголяючи дрiбнi зуби. Карпо вийшов на двiр, обiйшов усе  подвiр'я,
сторожко виглянув на вулицю.
   Темнопопелястi розiрванi хмари полохливо бiгли по низькому  обважнiлому
небi. Дощ лiниво зашарудiв по  розбухлiй  землi,  i  здавалося,  що  хтось
прита?вся за деревами, невидимий i могутнiй, як поступ само? весни. Карпо,
здригнувшись, вперто пiшов уперед, i вже темiнь сторожкою ходою обiзвалася
з другого боку...

   * * *

   - Хто там?
   - Югино, це я, Варивон! Буди скорiше Дмитра.
   - Ой, що таке? - злякано припала молодиця до вiкна.
   - Стайня горить!
   Дмитро надiва? лише картуза i з пiджаком в руках вискаку? надвiр.
   Вогка  березнева  нiч  неохоче  пiдiйма?  i  збива?   набакир   червону
гостроверху шапку вогню.
   Темнi вулицi зрiдка обзиваються важким  гупанням  i  голосами.  Варивон
зразу ж провалю?ться в темрявi, i Дмитро тiльки по звуку поспiша? за ним.
   Те, що вони побачили,  перевершило  найгiршi  сподiванки:  стайня  була
наглухо замкнена зсередини, а пiдпилi конюхи, що тiльки тепер  прийшли  до
пам'ятi, десь загубили ключi i нi самi не могли  вибратися,  нi  випустити
коней. Будiвля наповнилась людським криком i iржанням худоби. Дужi  копита
марно били в мiцнi стiни, чути було, як туго натягувались ремiннi поводи i
обривались, неначе басовi струни.
   Той глухий гул болем вiддавався в кожнiй  клiтинi  Дмитра.  Ненавидячим
оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували  руками,  але
нiчого не робили.
   - Що! На весiлля прийшли дивитися!? Чи в кiно? - визвiрився i  кра?чком
ока побачив, як товариш  Недремний,  Степан  Кушнiр,  Григорiй  Шевчик  та
Олександр Пiдiпригора понесли на руках до першо? брами важку деревину.
   - Ану, хлопцi, берись! -  скомандував  Варивон  i  перший  ухопився  за
березовий кряж. Кiлька рук пiдхопило дерево i через момент вдарили ним  по
дощанiй брамi. Як перебитi  костi,  хруснуло  дерево,  затремтiло,  злобно
огризнулося i знову хруснуло. Потовчена брама  неохоче  подалася  вглибину
стайнi, розчахнулась.
   - Вiдскакуй до стiн! - гукнув хтось, i в цей час тро? коней вилетiли  з
стайнi i, високо несучи голови, прожогом кинулись в темiнь. З отвору рiкою
покотився дим, а з нього вивалились напiвослiплi, очманiлi конюхи.
   Варивон перший скочив у ?дкий i гарячий потiк, а за ним  наослiп  побiг
Дмитро. Перед собою вiн почув мiцний тупiт,  i  пiдсвiдоме  притулився  до
цимбалини. Ослiплений кiнь, почувши людину, кинувся до  не?  i  зупинився,
важко хропучи. Дмитро обережно спiймав коня за оброть i, коли той метнувся
на  нього,  надлюдським  зусиллям  осадив  донизу,  почув,  як  пiд  рукою
затрепетала i перекотилась зморшками тонка перегрiта шкура. З  заплющеними
очима, захлинаючись i збиваючи плечем коня, Дмитро вибiг у поле.
   Яке чудове тво? вологе повiтря, березнева нiч! Неначе здоров'я  лл?ться
в груди, очища? розбухлу голову од нестерпного болю i спеки. Яка чудодiйна
ти, водо студена. Нiколи в життi ти не була такою доброю i живущою.
   Дмитро наспiх втиска? в жолоб свiй  картуз,  пiджак  i,  дужий,  лихий,
стiкаючи живими струмками, гордовито вскаку? в димну, з роями iскор, рiку.
   - Живемо, Дмитре! - мiцною рукою б'? його по плечу вiрний товариш.
   - Живемо, Варивоне!
   - Ти не зразу, Дмитре, обрiзай поводи. Втихомир трохи худобину, бо  всi
костi перетовче тобi - оскаженiла, одурiла.
   З другого боку стайнi, немов на другому березi рiки, чути хрипкi голоси
Степана  Кушнiра,  Григорiя  Шевчика,  Полiкарпа  Сергi?нка.  Варивон   аж
зупинився на мить.
   - Дмитре, невже Полiкарп у вогонь кинувся?
   - Виходить. В гуртi не тiльки батька добре бити! - i через хвилину  вiн
вискаку? в браму.
   - Ой, людоньки, де ж мо? коненята? - журиться в  димовiй  завiсi  голос
Олександра Пiдiпригори.
   - Всi тепер нашi. Не трать марно часу! - строго кида? Кушнiр.
   - Нашi то нашi, а як мо? дерешi згорять?.. Це теж нашi!
   Все важче i важче вбiгати у стайню. Снiпки соломи валяться  на  голову,
вугляки шершнями печуть обличчя, дим туго забива? горло, а жили на скронях
так боляче набрякають, роздаються, що от-от лопнуть з  напруги.  I  Дмитро
вiдчува?, як дерев'янiють в нього руки, ледве стримують  коней,  як  важко
заплiтаються ноги, як розбухають роз'?денi болючi очi.
   До дiдька втому! Вiн не покине стайнi, поки не виведе  останнього  коня
або поки кроква чи бантина не  зiб'?  його  з  нiг.  Йому  не  сором  буде
подивитися в очi людям, Маркову.
   Ось одурiлий жереб уже пiдмина? його пiд себе. Вчепився  чоловiк  обома
руками в оброть i повис на нiй мiцним зiбраним клубком. Iще одне зусилля -
i свiже повiтря ледве не збива? Дмитра з нiг. Вiн заточу?ться i вже нiчого
не бачить перед собою. Чорнiють обпаленi брови,  чорнi?  обпалений  чуб  i
боляче тужавiють руки, роздертi до  м'яса  шорсткими  поводами.  На  щоках
здiймаються жовтуватi напiвпрозорi пухирi. Чи?сь долонi бережно торкаються
Дмитра, i вiн незабаром опиня?ться на вогкому сiнi.
   -  Спасибi,  товаришу  Горицвiт,  -  з  хвилюванням  чу?  тихий   голос
Недремного. - Спасибi за службу, за дружбу, як кажуть.
   - То вам спасибi, - вiдповiда? пошепки i  тягнеться  рукою  до  твердо?
руки робiтника...
   Як болить i щемить усе тiло. Ще i досi не вийшов дим iз невидющих очей.
Але, крiм болю, ? чуття радостi i гордостi.
   Хорошi ви, березневi ночi, хороше життя,  коли  дивишся  на  вас  ясним
правдивим поглядом!
   Тiльки Дмитро вже нiчого не бачив цi?? ночi. Одначе, летячи в  тривожну
i темну безвiсть, вiн вiдчував чи не найсильнiший прилив радостi,  нiж  за
все сво? життя.



   XIX

   Уже всi розiйшлися, проскрипiла пiдвода, на якiй у жару лежав Дмитро, а
той гурток колгоспникiв, що найбiльше рятував конi, ще й досi  стояв  бiля
курного пожарища. Значущiсть пережитого  тiснiше  ?днала  ?х,  i  якось  в
усьому - i в розмовах, i  в  рухах,  i  в  хвилюваннях  -  почувалось,  що
сьогоднiшня нiч видiлила ?х чимось, як видiля?ться бистрiнь на водi.
   В самотi людина росте непомiтно, мов дерево, i часто  однобiчно,  а  на
людях цей радiсний злiт бурхливiше пiдiйма? твiй розум i чуття, налива? ?х
силою  i  могутньою  певнiстю,  яко?  не  бува?  в  тих,  навiть  здiбних,
обдарованих людей, що стороняться широко? людсько?  течi?;  тому  часто  в
?хньому життi знаходить мiсце душевна непевнiсть, а то й порожнеча.
   Хоча й тяжко було молодим колгоспникам, що не впильнували всього  свого
тягла, але сьогоднiшня перемога над вогнем, над ворогом залишила  в  серцi
кожного глибокий слiд.
   Недремний дав останнi розпорядження, i невеликий гурток разом  пiшов  у
тихе попелясте свiтання.
   - Здивував ти мене, Полiкарпе, сьогоднi. Нiколи не думав, Що кинешся  в
полум'я, - звернувся Кушнiр до Сергi?нка.
   - Дядько Полiкарп геройськи виводив коней, - обiзвався Григорiй Шевчик.
   I худорляве обличчя Сергi?нка  просяяло  внутрiшньою  посмiшкою.  Хотiв
щось на ходу видумати, але передумав i лише коротко вiдповiв:
   - Сво? ж рятували. Сво?.
   - Конюхiв наших треба всiх на густе сито пересiяти. Хтось  iз  них  нам
яму копа?. Найкращих людей  необхiдно  поставити!  -  суворо,  з  роздумом
говорить Недремний.
   - Треба назначити старшим конюхом Карпця. Дуже чоловiк  розбира?ться  в
конях, лiкувати вмi?. Ну й тебе, Полiкарпе, тебе. Пiдеш? - поклав руку  на
плече Сергi?нка Кушнiр.
   - Пiду. Я вже так буду доглядати, що й миша  в  стайню  не  проскочить.
Колись на економi? всi з нiг позбивалися - хто мучить коней  по  ночах,  в
сьомий пiт ?х вганя?? Сам Колчак за мною послав. Налив  менi  чарку,  собi
чарку, дав карбованець авансом, i  пiшов  я  ночувати  у  стайню.  Прийшла
нiч...
   - Дядько Полiкарпе, так таку  ж  iсторiю  розповiдав  Василь  Денисович
Карпець, що з ним це було, - не витриму? i пирха? Григорiй Шевчик. ;
   - Карпець? Ну що ж, i з ним таке було, i  зi  мною  було.  Ми  обо?  на
прикметi, як найкращi конюхи були, - гаснуть хитруватi блищики в  очах,  i
обличчя Полiкарпа ста? таким правдивим, що вiн навiть сам переконаний: так
i в життi було, як щойно казав.
   - Що ж ми тепер будемо робити? Хiба з цим  тяглом  упора?шся?  До  жнив
можна з сiвбою дотягнути, - задуму?ться Кушнiр.
   - Може МТС тракторами допоможе.
   - Свирид Яковлевич повинен пособити.
   - Трохи пособить, але зовсiм не поряту?; мало ще в нас тракторiв. А сiл
багато в районi.
   - Корiв треба пiдучити. Легшу  роботу  робитимуть:  гнiй  вивозитимуть,
зерно. А кiньми - тiльки орати, - Шевчик пiдступа? ближче до Кушнiра.
   - Корiв? Це добре було б, тiльки баби таку веремiю закрутять, що й хати
одцура?шся...
   - Я свою корову перший приведу. Навiть навчу в ярмi ходити. А з жiнками
треба не раз поговорити. Бо не  посi?мо  -  що  будемо  ?сти?  Суху  землю
гризтимемо? - i  Григорiй  чу?  новий  приплив  сили,  певнiсть,  що  йому
вдасться зробити по-сво?му.
   - Це добра думка, - погоджу?ться Кушнiр, - берися, Григорiю, за корови,
привчай ?х до роботи. Ми тобi поможемо.
   - Вiзьмуся. Хоча й знаю: немало буде смiху з куркульського боку.
   - Добре смi?ться  той,  хто  смi?ться  останнiй.  Ми  будемо  останнiми
смiятися, а вони вже на кутнi починають...
   Розвиднялось. Тихими  i  темнуватими  од  вiльгостi  вулицями  поспiша?
додому Полiкарп Сергi?нко. На перехрестi його стрiв ?дким смiхом  Митрофан
Созоненко, у якого не раз доводилося Полiкарповi брати у борг, особливо на
переднiвку.
   - Кажуть, Полiкарпе, ти в "?ро?" записався Клячi з вогню витаскував. Чи
не посмалив сво?  деякi  причандали?  Тодi  жiнка  з  хати  навiк  нажене.
Ха-ха-ха...
   Якась несмiливiсть, що роками згинала чоловiка, на мить  осадила  чуття
радостi, гiдностi. Але то було тiльки на мить. Рiзке  обурення  сколихнуло
всю постать Полiкарпа, i вiн, випростовуючи худу спину,  б'?  словами,  як
батогом по обличчi.
   - Чого б це я iржав на всю вулицю? Краще б ото було  пiти  по  хатах  i
проценти  видряпувати  з  очей  людських  та  класову  контрреволюцiю  про
колгоспи пускати, про оте рядно, що пiд ним усi покотом  будуть  спати,  i
iншу чортовщину.
   - Ти що! Сказився? - здивовано  i  перелякано  дивиться  на  нього,  аж
темнi? густими коноплинами веснянок.
   - Що чу?ш! - злiсно i гордовито пряму? у другу вуличку Полiкарп.
   Дома на нього напада?ться жiнка  за  пропалену,  задимлену  катанку,  а
семилiтня дочка Степанида кида?ться батьковi на шию.
   - Цить, Лександро, - пiдхоплю? дочку на руки. -  Не  твого,  бабського,
розуму це дiло.
   - Авжеж, катанку спалив!  Сам,  як  дiдько,  вбрався  в  сажу.  Хоч  би
помився. Дивись, як Степаниду замурзав.
   А дiвчинка ще бiльше треться об  почорнiле  обличчя  батька  i  радiсно
кричить матерi:
   - Мамо, я вже зовсiм чорнявою стала! Еге? Ловко менi!
   - Ой, вертуха нещасна. Як вiзьму ремiнця, - смика? за сорочку  сестрицю
найстарший бiлявий Леонiд i  кривиться,  щоб  усмiшка  не  здмухнула  його
строго-навчального виразу.
   - Годi вже дурiти. Вимийся,  Полiкарпе,  та  будемо  снiдати.  Бач,  як
зашмарувався, наче вугляр. I носить ото нечиста чоловiка в самий вогонь.
   - А хто б тодi конi рятував? До всього  господарського  i  вмiлого  ока
треба... Позбiгалися люди до стайнi, кричать, репетують, а що робити -  не
знають. Ну, я й скомандував ?м братися  за  деревину.  Прямо  як  командир
скомандував. I всi послухались мене: Шевчик, Кушнiр, Горицвiт, Очерет.
   - Ой, уже помовч. Теж менi командир! - смi?ться Олександра, зливаючи на
руки чоловiковi.
   - Татко, а багато ти коней вивiв? - крутиться бiля нього Степанида.
   - Найбiльше за всiх - впевнено вiдповiда?, i кудись  далеко-далеко,  як
за невидиму i невiдчутну грань, вiдплива? той острах, коли його  ледве  не
вбив переляканий жереб. - I ти на мене за катанку сердишся. Подивилася  б,
який Горицвiт страшний вийшов з  огню.  Все  лице  обгорiле.  Я  i  вiн  -
найбiльше дiла зробили Правда, вiн не такий проворний...
   - Цить, не теревень, - i то  звичний  жiночий  жалiсливий  вираз,  коли
почула про Горицвiта, зразу  ж  зника?  з  обличчя,  i  вона  насмiшкувато
дивиться на свого чоловiка, трясучись у  беззвучному  смiховi.  Той  також
розумi?, що перехопив через край, i швидко, дiловито переводить розмову на
iнше.
   - Тепер я вже буду в колгоспi старшим конюхом. А  Василь  Карпець  мо?м
помiчником.
   - Гляди, чи не навпаки ма? бути.
   - Чого там навпаки Уже мене в правлiння мають  ввести.  За  такi  дiла,
зна?ш... Ну, що там в тебе ?сти?  Знову  юшка  пiсна?  Коли  ти  вже  щось
розумнiше вигада?ш?
   - Коли ти головою колгоспу станеш, - смi?ться Олександра.
   - Ну, так, видно, ти замориш чоловiка юшкою, бо, певне,  не  швидко  це
буде...

   * * *

   Григорiй першi днi навiть жiнцi  не  признався,  що  привча?  корiв  до
роботи. Встане ще до свiта, вип'? склянку молока i спiшить на поле.
   - Чого так рано, Грицю, йдеш? - запита? здивовано Софiя.
   - Дiло ?. Зна?ш, якi  в  нас  неподобства  бувають?  Забува?  орач  сам
доглянути плуга, бо сьогоднi оре одним, а завтра другим. Треба перевiрити,
нарихтувати реманент.
   - То хай ковалi за цим дивляться.
   - Ковалi, ковалi! Все на  них  не  звалиш.  От  потрiбно  на  правлiннi
поставити питання: до кожного орача прикрiпити конi, плуга, щоб не  мiняли
щодня, мов на ярмарку.
   Одначе через кiлька днiв  Софiя  довiдалась,  чого  так  рано  поспiша?
Григорiй iз дому. В суботу, витопивши в печi, понесла жiнка у  поле  обiд.
Знала, що перша бригада працю? в Кадiбцi.  Але  в  прилiсному  урочищi  не
знайшла Григорiя.
   - Де ви мого чоловiка подiли? - жартома запитала у Власа  Свисика,  що,
нахилившись, ходив за плугом.
   - А вiн з нами не оре, - зупинив конi i почав обчищати iстиком  налиплу
землю.
   - Як не оре? - здивувалась i перелякалась Софiя: чи не трапилось щось?
   - Дуже просто: пiди на Ведмежу - вiн там привча? корiв до ярма.
   Бiльше нiчого не розпитувала жiнка i швидко майнула на Ведмежу.
   В долинцi, бiля само? рiчечки, затиснуто?  висохлим  торiшнiм  рогозом,
Григорiй водив на налигачi корiв. Побачив Софiю, знiяковiв, зупинився. Але
Софiя була не з тих жiнок, що, коли треба i  не  треба,  умiють  зiпсувати
настрiй чоловiковi. Не-начеб усе ?й  було  давно  вiдомим,  вона  привiтно
пiдiйшла до Григорiя, змовницьки посмiхнулась:
   - Думав - не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сiдай, попо?ж трохи. За
роботою  чоловiк  навiть  пообiдати  не  ма?  часу.  Горе  менi  з  такими
робiтниками.
   Григорiй зрадiв у душi, що Софiя, яка не  раз  умiла  обпекти  ?дким  i
насмiшкуватим словом, так вiрно  оцiнила  його  роботу,  не  дорiкнула  за
обман.
   - От молодчина. Так ?сти захотiв, - похвалив дружину, хоча й зовсiм  не
хотiлося обiдати.
   Вибрали зручне мiсце на бережку. Софiя  розстелила  полотняну  пiлку  i
зручнiше умостилася на землi.
   - Катерина з кожним днем усе бiльше  ста?  схожою  на  тебе.  Викапаний
батько, - тихо говорила за обiдом, пригадуючи усi риси сво?? дочки.
   - А язичок твiй, -  засмiявся  i  вiдхилився,  коли  Софiя  замахнулася
ложкою на нього.
   - Григорiю, важко корiв навчати?
   - Нi. До всього пiдхiд потрiбний, - уже весело розповiдав. - До  худоби
треба мати добре око й руки. Вiд iншого корова за тро? гiн бiжить. А я  ??
спочатку так лагiдно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись - вона до
мене шию витяга?, а далi одежину  -  лизь,  руку  -  лизь.  Познайомились,
значить, добре, близько. Ну так, наче пiсля поцiлунку.
   - Порiвняв, - засмiялась Софiя.
   - Далi даю коровi ярмо понюхати. А потiм: "Ший, ший,  манька".  Вона  i
кладе шию в ярмо.  Правда,  спочатку  так  сумовито-сумовито,  як  людина,
подивиться на тебе. Заспоко?ш ??, пiдгарля почешеш... I помiтив, що худоба
любить по сво?му слiду ходити. На другий день уже у вiз-порожняк запрягаю.
Корови землю нюхають, боязко ?м, ступають несмiливо, з опаскою.  От  я  ?х
справляю на вчорашнiй слiд. Почу? худоба свiй дух - i повеселiша?, смiливо
йде. Потiм веди ?х куди хочеш - не бояться.
   - Он де вони воркують! - почули голос Степана Кушнiра.
   - Просимо обiдати, - пiдвелась Софiя з землi.
   - Не хочу. А ? що? ??
   - Знайдеться.
   - Тодi пособлю вам. Бо за цiлий день так набiгаюсь, що й нема  часу  на
обiд  пiти,  -  присiв  Кушнiр.  -  Григорiю,  хочемо  тебе   послати   на
агротехнiчнi курси. По?деш?
   - З радiстю, - без жодного вагання вiдповiв Григорiй, i  обличчя  Софi?
зразу ж похмурнiло.
   - А надовго тi курси? - запитала, одводячи очi вiд Григорiя.
   - На шiсть мiсяцiв. Пiдучиться ходити бiля землi!  Це  велике  дiло!  -
повчально промовив Кушнiр, справно орудуючи ложкою. - На агрономiчну лiнiю
треба нам ставати.
   - Це правда, -  погодився  Григорiй.  -  Коли,  як  не  тепер,  учитися
чоловiковi. Прочитав я  про  Мiчурiна,  i  так  захотiлося  по-справжньому
прикласти руки до землi, по-вченому ходити бiля не?... Не  хмурся,  Софi?,
будуть бабськi курси - i тебе з хати нажену...
                                      
            
   Отi роки, що  навiк  одшумiли  весняними  зливами,  горобиними  ночами,
осiннiми туманами i голубими завiями, впритул пiдiйшли до  Дмитра.  Навiть
здавалося: то не вiтер ожива? в темрявi, а наближа?ться з далеких  берегiв
те життя, що тiльки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, вiдходитиме  в
даль i знову повертатиметься, все бiльше притiняючи i  не  тьмарячись,  як
надвечiрн? врожайне поле.
   Не просто були прожитi останнi лiта. Була в  них  скорбота  i  радiсть,
помилки i невсипущi шукання,  цвiт  i  плiд,  i  кожен  рiк  був  обсiяний
дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося,  нiж  хороше,
на ньому менше зупинялась думка.  А  добре  випливало  барвисто  i  повно.
Дмитро не довiрявся тим сумовитим пiсням, що викреслювали прожитi роки. Чи
не кожен iз них розширював його життя, радував  сво?м  теплом  i  свiтлом,
збагачував новим досвiдом. I свою працю, вдумливу,  кревну,  вiн,  Дмитро,
немарне вкладав у чорну землю. Хай  радiсть  зробленого,  пережитого  жила
поки лише в його серцi, але iз  нею,  цi?ю  мiцною,  повною  радiстю  було
добре, як щасливiй матерi зi сво?ю дитиною...
   - Татку, це ви?
   Недалеко вiд двору кинулась назустрiч йому Ольга.
   - Нi, не я, - любовно пiдхопив  дочку  на  руки,  умостив  на  плече  i
широкими кроками, майже бiгцем, поспiшив на подвiр'я.
   - Татку, чого ви так довго на полi були? Ми ждали вас, ждали.
   - Треба було досiяти ячмiнь.
   - Татку, а чого за нами зорi йдуть?
   - Чого зорi йдуть за нами? - задумавсь. - Не знаю.
   - Е? - недовiрливо перепитала. - Ви такi великi, ви повиннi все  знати.
Чого?
   - Бо у них ноги ?.
   - Нi, нема, нема! Ви обманю?те, татку! - застрибала на плечi.
   - Обманюю? Ну, так зараз же злазь менi на землю.
   - А я не злiзу! - ще мiцнiше охопила  голову  батька  обома  руками.  -
Андрiй каже, що зорi  бiльшi,  нiж  наша  земля.  Правда,  пiдманю??  Вони
маненькi, маненькi, як мачки.
   - Пiдманю?. Нiчого в свiтi нема бiльшого i кращого, нiж наша земля.
   - Я ж казала Андрi?вi, що вiн брехунець. А вiн ще  и  сердиться,  каже:
нiчого я не тямлю. Чого, тату, малих усi пiдманюють?
   - Хто ж тебе ще обманю??
   - I ви, i мама. Мама принесли хлiб i кажуть, що вiн  вiд  зайця.  А  ви
кажете, що зорi ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються.
   - I в кого ти вдалася, така лепетуха?  -  любовно  поцiлував  дочку  i,
пригинаючись, увiйшов до хати.
   - I зовсiм я не лепетуха, - образилась  i  вiдкопилила  червонi  пругкi
уста. - А що ж, менi бути такою вовкуватою, як Андрiй?
   - Хiба так можна говорити про свого  брата?  -  нагримав  на  Ольгу.  I
непри?мно стало, що справдi Андрiй може вирости таким похмурим, мовчазним,
як i вiн, Дмитро. - "А це недобре: мiж людьми  й  слова  не  скаже.  Тепер
треба привчати, щоб не дичився".
   - Припiзнився ж ти, чоловiче, - метнулась Югина ставити вечерю на стiл.
   З друго? хати увiйшов Андрiй, мовчки пiдiйшов до батька.
   - Сiдаймо, Андрiю, вечеряти, - посадив сина бiля себе.
   - Я вже, - коротко вiдповiв, i Дмитро пильно подивився на свою  дитину.
"Цей зайвого слова не скаже".
   - Дмитре, завтра по тебе пiдвода за?де? - Югина сiла бiля Андрiя.
   - За?де. Вдосвiта.
   - Менi треба на буряки завезти добрива i клiтку з курми.
   - Добриво вiзьму. А курей хай тобi хтось iнший везе.
   - Чому?
   - Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком?
   - Який ти чудний, Дмитре. Всi ж тепер вивозять курей на поле.
   - А я не буду з  ними  возитись.  Це  ваша,  бабська,  справа.  Пiд'?де
пiдвода - ?дь зi сво?м птаством, а я й пiшки на поле пiду.
   -  Гаразд.  Я  й  сама  одвезу.  Доведеться  вам,  товаришу  бригадире,
поступитися сво?м мiсцем перед курми, - лукаво глянула на Дмитра.
   - Не стiльки перед курми, як перед курячою  матiр'ю.  Як  тво?  буряки?
Ячмiнь пiдсiвали?
   - Вже мiсцями й посходив. Цими днями будемо вслiпу шарувати.
   - Агрономша, - прижмурився i вийшов з-за столу.
   - Насмiявся сак iз вершi... Самого агрономом заочi називають.
   - Татку, лягайте iз нами i розкажiть якусь казочку, - покликала  батька
невгомонна Ольга.
   Дмитро пiдiйшов до великого лiжка, лiг iз дiтьми, охопив рукою  Андрiя,
i той радiсно притулився всiм тiлом до батька.
   -  Татку,  розказуйте.  Тiльки  таке  страшне-страшне,   щоб   аж   очi
заплющувалися.
   - Батько за цiлий день натомилися, а  вона  ще  й  тепер  надокуча?,  -
розважливо сказав Андрiй.
   - Вiрно, сину, кажеш. Пiсля роботи я хочу вiдпочити, хочу, щоб ви  менi
щось розказували.
   - Та хiба ж ми умi?мо? Куди нам уже до галушки, коли  ми  не  всьорба?м
юшки? - i засмiялась.  А  ручки  двома  проворними  звiрятами  забiгали  в
батьковiй чупринi.
   - Хто б уже вмiв, як не ти, лепетухо.
   - О, вже знову лепетуха... Хiба ми щось нове зна?мо?
   - Так це ти батьковi сво?му нiчого i не схочеш  розказувати.  Ну,  тодi
мене Андрiй  пораду?.  З  завтрашнього  дня  щовечора  пiсля  роботи  щось
розказуватиме менi. Правда, сину? - погладив рукою його м'яке волосся.
   - Правда, коли ви хочете, - завагався i поволi вiдповiв: - Тiльки  буду
те казати, що менi цiкаво.
   - I я, i я буду розказувати! Не хочу, щоб тiльки  Андрiй.  Я  сьогоднi,
зараз же почну. Андрiю, посунься трохи.
   - Ану, не лементуй. Спати пора, - обiзвалась Югина i пiдiйшла до лiжка.
   "Iнтересно,  що  менi  завтра  Андрiй  розкаже?  Дивно,  що   зразу   ж
погодився... Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звiсно, в батька вдався,  -
сам до себе осмiхнувся. - Варивон стара?ться наздогнати мене. Озимину  час
мiнеральними добривами пiдживляти... До iвчанцiв треба навiдатися. Нелегко
змагатися з ними... Це б на рибалку iще з'?здити..."
   I вже хата перегойднулася човном, розкрились зеленi береги, зашумiла за
веслом прозоросиня вода, заграла на бистринi, затемнiла понад берегами...



   XX

   Григорiй Шевчик, тiльки увiйшов до зерносховища, зразу  ж  по  п'янкому
духу почув, що прi? i горить неперелопачене зерно. Глибоко  ткнув  руку  в
один засiк i швидко вихопив назад - обпекла сперта гарячiнь.
   - Ти за що трудоднi отриму?ш? - накинувся на  Прокопа  Денисенка,  який
нещодавно став комiрником.
   - За те, що бiля всяких грядочок кiлочки забиваю i таблички вивiшую,  -
?дко вщипнув Прокiп, натякаючи на дослiднi дiлянки Григорiя.
   - Ти менi сво? куркульськi теревенi на потiм запиши.
   - А ти менi не куркулькай, бо як куркульну... - огризнувся, i  плескате
кругловиде обличчя почало темнiти вiд припливу кровi.
   - Ти чого зерно не перелопачу?ш? Хочеш, щоб згорiло?
   - Трясця не вхопить його. Посiвне не горить, а це худоба перетравить.
   - Худобу прiлим хочеш тру?ти? Я тобi  отрую!  В  один  льот  вилетиш  з
комори, а то i з колгоспу. - Лихий вискочив з зерносховища  i  подався  до
правлiння колгоспу, бубонячи собi пiд нiс:
   - Скiльки догляда?ш, скiльки вчиш, а без яко?сь оказi?  не  обiйдеться.
Бач, яке стерво на комiрника пролiзло. Вiн тобi  не  те  що  зерно,  увесь
колгосп згно?в би. Або оту розмазню,  -  напався  на  свою  родичку  Уляну
Шевчик, - призначили бiля курей ходити. Сама мокра курка - бо?ться у  воду
полiзти, щоб черепашок наловити для птицi. Як погрозив, що знiму з роботи,
зразу й рiднею призналася. Паскуднi ж ? люди.
   Григорiй, роблячи велику роботу в  хатi-лабораторi?,  гуртуючи  навколо
себе усi кращi сили колгоспу, не забував заглянути в усi  щiлини  села.  I
його гострого ока та немилостивого слова боялися усi, що почували за собою
будь-яку провину чи недоробленiсть.
   - Ти скоро й ночувати не будеш дома, - часто дорiкала йому Софiя.
   - Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене мо? дiло зробить?
   - Так ти й у чуже завжди лiзеш. .
   - А це не мо? - дума?ш? Менi до всього ? дiло. Я не з тих, що тiльки зi
сво?? шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усi дивились,  то  зразу
розв'язалися б руки дряпiжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало ? таких,  що
залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати,  навiть  мiжнароднi
клубки, навiть отi крутi?, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське
зiлля, що вироста? в чужих кра?нах, ма? вiдношення до  мого  життя:  я  ще
краще повинен працювати для сво?? держави.
   I Софiя, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася  з  Григорi?м;
гiркота настороженостi затiнювалась iншими сходами; коли вони  в  Григорiя
були бiльш жорсткими, геометричне строгими, то,  перехлюпнувшись  у  серце
Софi?, ставали по-жiночому  поетичними,  з  iскринками  тi??  юмористично?
дотепностi, що нiколи не покида? цiльнi натури. I найскладнiшi питання,  з
напругою пiднятi з нелегких учених книг, Софiя умiла переконливо,  образно
передати колгоспникам, а особливо дiвчатам та жiнкам сво?? ланки.
   В правлiннi колгоспу Григорiй нiкого  не  застав,  подумав,  куди  йому
краще йти:  чи  в  хату-лабораторiю,  чи  до  дослiдно?  дiлянки  жита.  I
попрямував на поле.
   Iз заходу почала висовуватись важка  чорна  хмара.  I  тiльки  доповзла
димчастим кра?м до сонця, як,  спочатку  легко  i  не-смiло,  наче  струни
торкнувся, вдарив дощ. Мов перший  гомiн  ефiру  в  приймачi,  зашкварчала
гаряча дорога, загомонiла й потемнiла молода листва дерев,  закрутились  i
побурiли  вибiленi  щепи.  Потiм  дощ  розiйшовся,   розгулявся;   раптово
вигинавсь широкою темносрiбною дугою, i в мелодiю шелесту - ростем, ростем
- виразно врiзались прискоренi вуркотливi звуки: дуб гуде, дуб гуде.
   Григорiй пiд липою перестояв зливу. Теплi потоки змили його  злiсть,  i
вiн, мокрий та веселий, попрямував до завiтно? дiлянки  -  одного  гектара
жита, - яку доглядала ланка Василини  Очерет.  В  Григорiя  була  думка  -
добитися  якнайвищого  врожаю  жита.  Його  вже  не   задовольняли   кращi
всеукра?нськi досягнення. Правда, всiм вiн говорив, що хоче дати найкращий
врожай по району, дружинi довiрився, що дума? взяти першiсть  по  областi,
але в сво?х  пота?мних  помислах  сяга?  значно  вище.  I  тiльки  щоб  не
осоромитись, обережно казав про  районнi  масштаби.  Вiн  ретельно  вивчив
лiтературу,  не  раз  радився   з   агрономами,   ?здив   до   передовикiв
зерноводства, з кожним днем все бiльше вiрячи, що мрiя  його  здiйсниться.
Але нi на нарадах, нi на зборах вiн навiть словом  не  за?кнувся  про  це.
"Зробимо - тодi скажемо".
   В минулому роцi вiн чудово прочитав бригадирам i ланковим  курс  лекцiй
про пiдвищення врожайностi озимих, а сам узяв шефство над ланкою  Василини
Очерет. В лютому ланка вивезла i забуртувала  на  дiлянцi  двадцять  п'ять
тонн гною, покрила його снiгом, щоб не вивiтрився азот,  а  коли  розтанув
снiг - закидала землею. У квiтнi Григорiй добився, щоб землю зорали на пар
не плугом, а трактором, що мав  передплужники.  Потiм  заборонували  землю
поперек скиб i за все лiто ?? тричi культивували. На пухкому пару не  було
нi одно? бур'янини. Перед останньою культивацi?ю на кожний гектар  висiяли
по два центнери суперфосфату, центнер селiтри i сiмдесят п'ять  кiлограмiв
калiйно? солi. Потiм заборонували в два слiди i  на  другий  день  посiяли
добiрне  таращанське  жито.  Ще  восени  воно  розкiшно   закущувалось   i
вирiзнялось  серед  iнших  посiвiв.  Взимку  ланка  чимало  часу   вiддала
снiгозатримуванню, напровеснi, як  тiльки  зiйшов  снiг,  пiдживили  сходи
кiнським гно?м. Сьогоднi мали iще пiдсiяти мiнеральнi добрива.
   Здалеку пiзнав  Григорiй  Василину.  Жiнка  поволi  ходила  полем.  Уся
дiлянка пiсля дощу була прибрана густими самоцвiтами, що  аж  мерехтiли  в
очах.
   - А де вашi помiчницi? - привiтався з молодицею.
   - Злякались дощу i повтiкали додому. А менi дощ не вадить,  -  заяснiло
смагляве обличчя, засiяне  негустими  веснянками.  I  навiть  коли  радiла
молодиця, усмiшка була сумовита, бо уста ?? рiзко загинались вниз.  Тiльки
очi, затемненi чорними вiями i бровами, зменшували вираз природно? печалi.
   - Ну, тодi я вам допомагатиму пiдсiвати. Приймете?
   - Нi, не прийму.
   - Чому?
   - Боюсь, щоб чоловiк не побачив, вiн  у  мене  ревнивий,  -  засмiялась
тихо,  щасливо.  Смiх  ??  чомусь  нагадав  Марту,  i  ледве  не   зiтхнув
Григорiй... Отак би схилитись iз нею  над  житом,  почути  приторк  тепло?
руки...
   - Через два днi треба буде заборонувати дiлянку,  -  сiв  навпочiпки  i
любовно нахилився до  мiцного  куща,  оббиваючи  рукою  блискучi  перлини.
Згодом полями пiшов до Бугу: любив у вечiрню пору  пройтись  над  берегами
притихло? рiки, пустити за течi?ю легкий човен, а потiм уперто вигрiбатися
з бистрин i нуртiв.
   Увечерi за Василиною при?хав Варивон.
   - Жiнко, чи ти не дума?ш на полi ночувати? - гукнув здалеку,  зупиняючи
коней.
   - Нi, не думаю, - зiбрала порожнi мiшки i пiшла до гiн.
   - Та ти ж мокра, як хлющ. I як так можна? От бiда,  що  в  тебе  добрий
чоловiк, а варто було б побити, - пiдхопив дружину обома руками i понiс до
воза.
   - Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.
   - Ну й хай бачать. Сво? несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожалi?, як не
чоловiк! От дурна баба: ну, цiлуй, бо на землю кину.
   - Досить, Варивоне, - iще тiснiше притулилась до його мiцних грудей.
   Варивон бережно посадив жiнку на воза,  накрив  ??  мокрi  плечi  сво?м
сукняним пiджаком  i  риссю  пустив  мiцних,  норовистих  коней.  Полюбляв
Варивон об'?жджати непокiрну худобу, яко? боялись  навiть  конюхи.  Густим
пурпуром горiв i мiнився захiд. Теплий вiдпар котився полями; над  Великим
шляхом низько i м'яко майнула крильми сова,  i  очi  ??  засяяли,  як  два
вогники.
   - Тю, чорт! - вилаявся Варивон. - Носить тебе лиха година.
   Василина мерзлякувато повела плечима,  а  Варивон  подивився  на  небо,
задумавсь i тихо промовив:
   - Коли б не змокла ти, заспiвали б дорогою на все поле. Горло  закутай,
щоб не застудила голос.
   На перехрестi наздогнали високу, худу i  сутулу  постать,  що  сторожко
йшла до села. За плечима невiдомого  був  тiсно  ув'язаний  зелений  тугий
мiшок, бiля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме  i  тривожне
було в цiй високiй чорнiй постатi. I вже  обганяючи  ??,  Варивон  скорiше
здогадався, нiж пiзнав, що це був Сафрон Варчук. - Пiзнала? - подивився на
дружину.
   - Неначе Варчук? - вiдповiла, нахмуривши лоба, i ближче присунулась  до
чоловiка.
   - I не вхопило нiде такого гада.
   - Варивоне, пiдвези! - хрипло гукнув Варчук i  швидко  пiшов  до  воза,
розтягуючи в усмiшцi зморшкувате обличчя.
   - Я вас пiдвезу тiльки на той свiт, - злiсно процiдив Варивон i  погнав
конi в село.



   XXI

   Погода була мiнлива. У травнi  раптом  похолодало,  i  Дмитро  навiдрiз
вiдмовився сiяти гречку.
   - Почекаю ще кiлька днiв, а зараз пiду орати на пар, - заявив Степановi
Кушнiру.
   - Що його робити? - в нерiшучостi завагався той. - Треба  посiв  вчасно
закiнчити, за графiком. За графiком.
   - Ви все з тим графiком носитесь, як деякi  уповноваженi  з  району,  -
натякнув на Петра Крамового.
   - Чого ти менi цим  уповноваженим  печеш  очi?  -  i  собi  розсердився
Кушнiр. - Тиснуть на нього i на мене, щоб скорiше засiвали.
   - I вiрно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю...
   - Словом, роби, що хочеш... Я нiчого не знаю. Я знаю: ти сi?ш гречку, i
сьогоднi дзвоню в район, що твоя бригада засiяла дев'ять гектарiв.
   - Про мене, хоч i в область дзвонiть, - невдоволений вийшов  надвiр.  -
Хлопцi, берiть плуги - i по?хали  орати  на  пар,  -  звернувся  до  сво??
бригади.
   - Аз гречкою як? - поцiкавився Карпо Варчук.
   - Тебе i гречка кортить? - з серцем нагадав минуле.
   - Що ви, Дмитре Тимофiйовичу, про таке згаду?те.  -  Нахмурився  Карпо,
вже знаючи, що його передали до суду. - Вам привiт од мого батька.
   Нiчого не вiдповiв Дмитро, заклопотаний сiв на воза i по?хав у поле.
   Надвечiр до його бригади примчав на машинi Петро Крамовий. Не вилiз,  а
вискочив з кабiни, радiсний i злий.
   - Ти що робиш, свавiльнику! - зразу ж  насiвся  на  Дмитра.  -  Зрива?ш
посiвну кампанiю? Пiдривом колгоспу занiмаешся!?
   - Я дiло роблю, - понуро вiдповiв, не дивлячись на Крамового.
   - Яке дiло? - злорадно заiскрилися очi. - Чорне дiло? Хто тобi  наказав
орати на пар, коли масиви лежать незасiянi?
   - Зараз сiяти не буду. Коли грунт прогрi?ться до п'ятнадцяти  градусiв,
тодi сiятиму.
   - Не будеш? Зрива?ш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою  провину
звалю?ш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не  сiй  гречки  -
хочеш сказати? Людей баламутиш!  Я  тебе  зараз  же  до  суду  передам.  З
колгоспу вижену, куркульський поплiчнику.
   - Я, я - куркульський поплiчник? - смертельно поблiднув Дмитро.
   - Ти! Ти!-театрально ткнув пальцем Крамовий, не помiчаючи, що перехопив
цю манеру в Омеляна Круп'яка, i знову злостива усмiшка  освiтила  м'ясисте
обличчя.
   - Я? - аж вигнувся Дмитро. - Геть менi звiдси, враже,  бо  зараз  батiг
посiчу на тобi i пужак поламаю на тобi! Геть! - уже  не  володiючи  собою,
ступнув крок уперед, i важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася
в сторону. Цьвохнув ремiнець, обкрутився навколо  пужака  i  швидко  почав
розкручуватись.
   Вигляд Дмитра був,  очевидно,  такий  страшний,  що  Крамовий  зразу  ж
прийшов до пам'ятi. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмiшку,  i
лише уста затрiпотiли нервово, часто. Прожогом скочив у  кабiну  i  звiдти
вигукнув:
   - Сьогоднi ж, сьогоднi ж виключу з колгоспу! Бандит!
   Машина загурчала, заколивалась i незабаром зникла з очей.  Дмитро  люто
перерiзав батогом молоде стебло полину i швидко пiшов до  плуга.  Вiн  так
затис у руках чепiги, що зразу ж зламався болт.
   "Невже викине з колгоспу? Яке вiн ма? право?  Яке  вiн  ма?  право?"  -
поринув у роздуми, не помiчаючи, як спiвчутливо стежила за ним уся бригада
i радiсно, насмiшкувато - Карпо Варчук та Кузьма Василенко.
   Смерком Дмитро важко  попрямував  до  села.  Бiля  мосту  порiвнявся  з
Прокопом Денисенком i  Василснком.  Плескате  й  округле,  неначе  мiсяць,
обличчя комiрника аж свiтилося радiстю,  i  Василенко  кривився  злобливою
усмiшкою.
   Хотiв мовчки обiйти ?х, але Прокiп нахабно заступив дорогу:
   - Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора  тобi,  Дмитре,  вошi  в
тюрмi погод