не
знала: про тебе заговорили, твоя праця в  кiнокартинах  людей  веселить  i
життя веселить. Хай iще ми небагато того дiла зробили, але вже i нам щасно
на душi. Ранiше одна радiсть була: ти зiбрав гарний врожай. А тепер до не?
ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину,  прямо  на  руках
пiдносить, любить, допомага? та й тво?? поради дослуха?ться. I треба  бути
пiчкурем чи безпросвiтним сиднем, щоб не зрозумiти цього...
   Спасибi, що так свого голову возвеличила, - усмiхнувся Кушнiр,  хоча  й
добре розумiв, що останнi слова не його стосуються.
   - Ой, нi! Це не про вас таке говориться. Хто ж не зна?, що  ви  день  i
нiч працю?те в колгоспi, справно працю?те.  Тiльки  те,  що  нашим  ланкам
надiлили не ту землю, зобидили нас. Ну,  а.  досада  не  проходить  зразу,
особливо у нас, у  жiнок,  -  всмiхнулась  так,  як  часто  умiла:  неначе
зверхньо глузувала сама iз себе.
   I цi слова розвеселили Кушнiра.
   - Так. Винен я, - погодився. - Тепер усiм, чим зможу, пособлятиму  вам.
Добрива трохи бiльше вiдпущу, не постидаюсь  передати...  Дуже  вiрно  ти,
Югино, про людську радiсть сказала.  Це  таке  дiло.  Коли  били  мене  за
вiдставання колгоспу, ну, сидiв,  прямо  тобi,  як  у  дерево  защемлений.
Голову в плечi  вбереш,  таким  маленьким-маленьким,  як  горобеня,  хочеш
зробитися, щоб зовсiм не бачили тебе. Не  бачили.  А  тепер,  коли  почали
спинатись на ноги, по-iнакшому, веселiше на  свiт,  на  людей  дивишся.  I
голос в тебе впевненiшим ста?, наче в диктора, що першим день  почина?.  I
хода твердiша. Вже й посмiятись з когось iз легкою душею можеш, i гримнути
на когось не побо?шся... Що вам зараз потрiбно? Що?
   - Треба завтра чи пiслязавтра на торiшнi бурячища вивезти курей.
   - Хто так порадив?
   - ?здила до старшого агронома.
   - До Василь?ва? - зразу прояснiв  Степан  Кушнiр.  -  Хороший  агроном.
Душа-чоловiк.
   - Дуже порядна людина, - кивнула головою Югина. -  Все  мiрку?,  як  би
йому лише в одному колгоспi працювати. "Квiтучий сад тодi  з  села  зробив
би" - каже. Вам привiт передавав i лаявся, що з шлейфуванням спiзню?тесь.
   - Шарпають його на всi боки. Напевне, i тепер очi од безсоння  розпухли
i стали червоними, як у кролика. Нелегкий хлiб у  чоловiка,  -  розважливо
промовила Докiя. - Це тiльки об'?здити всi колгоспи, та й то скiльки  днiв
потратиш. А вiн не : такий, що  лише  з  брички  на  поля  погляда?  та  в
правлiння телефоном дзенька?, зведення вичиту?... Роботяща людина.
   - Чому ж вiн радить так рано вивозити курей?
   - Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, i потiм  кури  вже
не будуть зривати молодих листкiв буряка, а лише шукати шкiдникiв.
   -  Добре.  Завтра  ж  пошлю  майстрiв  полагодити  торiшнi  курники,  а
пiслязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещi,  на  всi
поступки пiду. На всi!
   - Теж менi добрий зять, - усмiхнулась Докiя, знаючи скупiсть Кушнiра.
   - Тiльки годi вже сердитися. Годi. Об'являю перемир'я. Не так-то  легко
менi за всiм допильнувати. А ще коли сво? починають довбати, зобижатись...
Всього доброго вам, - попрощався з жiнками i пiшов до правлiння колгоспу.
   - Чи не наш Андрiй городами чеше? - зупинилась Докiя. -  Так  i  ?.  От
шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бiгав. -  Покрученою  стежкою,
помiж високо зжатим бадиллям кукурудзи,  швидко  бiг  невеликий  проворний
хлопчик, i Югина радiсно пiшла назустрiч сво?й дитинi.
   - Мамо! Наш тато не  скоро  повернеться  додому.  З  дядьком  Варивоном
пiдуть на Буг бити остями рибу.
   - От невгомоннi. I не вiдпочинуть пiсля роботи. Яка там тепер у  повiдь
риба?
   - ?? багато в  цьому  роцi  рибалки  б'ють,  -  довгасте,  бiляве,  уже
пропечене сонцем i вiтрами обличчя хлопчика було зосереджене, i  в  чорних
очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радiсть, а батькiвський
з горбинкою нiс трепетав рожевими, трохи пiдрiзаними посерединi нiздрями.
   - Як тобi не совiсно, Андрiю. Це ти цiлий день по полях гасав!
   Помовчав хлопець. Обличчя стало ще бiльш зосередженим.
   - Нi, мамо, я тiльки пiсля пiзнього обiду пiшов, - поглянув на матiр. I
в очах погасли свiтлi горошинки.
   - А за Ольгу забув?
   - Нi, не забув. Якого  свистуна  iз  верболозу  вирiзав,  -  усмiхнувся
хлопець, виймаючи з кишенi двобiчного свистка. - Тепер повна  хата  в  нас
музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.
   - Ех ти, рибалко. З миски тобi ще рибу ловити, - любовно  охопила  мати
рукою сина, i той поважно вiдхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто -
пригортають, наче маленького.
   А шо вiн уже був не маленьким, а поважним i шануючим себе господарем  -
це, крiм матерi, знали усi: i школярi, i вчителi, i рибалки, i,  особливо,
шофери. Пiдсвiдоме наслiдуючи батька, вiн мiг з таким гордовитим  виглядом
пройти по селу, що й найзапеклiшi забiяки не наважувалися зчепитися з ним.
Андрiй навiть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.
   Помiтивши пристрасть сина до машин,  Дмитро  зайшов  у  школу,  запитав
учителя, як учиться його школяр.
   - Прекрасно, Дмитре Тимофiйовичу. Блискуча  пам'ять  у  хлопця.  Тiльки
зосереджений не по роках. Що гаса? по машинах - не бiда. Йому це навiть  у
користь: мiж людьми може говiркiшим ставатиме, - i розсмiявся. -  Пригадав
я, Дмитре Тимофiйовичу, одну пригоду в себе в класi. Пояснив  якось  новий
урок i питаюся:
   - Дiти, зрозумiло?
   - Зрозумiло, - веселим хором вiдповiда? моя малеча.
   - А хто перекаже?
   I раптом тиша в класi. Завмерло все.
   - Так хто ж розкаже урок?
   - Я! - швидко пiднiма? руку синок Варивона Очерета. - Дивлюсь на нього,
а на обличчi хлопця стiльки дитячо? радостi, смiхотливо? хитростi i яко?сь
непевностi, що нiякий артист цього не  передасть.  I  раптом  мiй  школяр,
лукаво блиснувши очима, замiсть уроку випалю?: "А мо? мама сьогоднi  пекли
пирiжки з ожиною. Смачнi, смачнi" - i швидко сiда? на мiсце. Ця  вiдповiдь
була такою несподiванкою для мене, що я ледве не покотився зi смiху. Та  й
в класi аж шибки затряслися. Пересмiялись  усi.  Бачу,  Андрiйко  пiдiйма?
руку, нахмуривсь i каже  серйозним-пресерйозним  голосом:  "Василь  Очерет
трохи неточно вiдповiдав". I розповiв увесь урок. Та як розповiв! З такими
доповненнями, про якi я нi словом не обiзвався.
   - Ти ж звiдки це зна?ш?
   - В мого тата книжки ?...
   Раз пiсля закiнчення учбового кварталу Андрiй принiс кулька з цукерками
i печивом. Усе розподiлив  на  п'ять  частин  i  почав  дiловито  обдiляти
домашнiх.
   - Андрiю, якi в тебе одмiтки? - поцiкавився Дмитро.
   - Одноманiтнi.
   - Як це так?
   - Усi - вiдмiнно.

   * * *

   Поспiшаючи до правлiння колгоспу, Степан Кушнiр побачив,  як  з  бiчно?
вулицi вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помiтив ??, заклопотано
попрямував у протилежний  бiк:  зараз  нарватися  "на  домашнiй  контроль"
найменше, що бажалось.  Може  вiн  i  проскочив  би  в  зелену,  обсаджену
тополями вуличку, але в цей час ??  затопив  табун  молодняка:  телята,  з
по-осiнньому  вогкими  очима,  погойдуючись,  пливли  i   пливли   нiжними
золотистими хвилями.
   "Важний молодняк", - посторонившись на  обочину,  пильно  слiдкував  за
живим коловоротом.
   - Любу?шся, Степане? - пiдiйшла  до  нього  Ольга  Вiкторiвна,  струнка
чорноока молодиця. Важкi воронi коси вiдхиляли ?? голову  трохи  назад,  i
тому похiдка Ольги Вiкторiвни здавалась гордовитою, мiцною.
   -  Любуюсь,  жiнко...  Гляди,  рокiв  через  два  у  нас  молочнi  рiки
попливуть. Молочнi.
   - Тiльки якi то будуть береги?  -  так  сказала,  що  чоловiк  зразу  ж
посторонивсь i заспiшив на ферму.
   - Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевiрю одне дiло. Скоро повернуся.
   - Може, разом пiдемо?
   - Чого там разом? Якось i без головихи сьогоднi обiйдеться. Ти за цiлий
день натомилася на буряках. Вiдпочинь, - великодушно пожалував.
   - Спасибi, чоловiче. Як  ти  менi  даси  кращу  землю  яко?сь  ланки  -
бiльшого вiдпочинку й  не  попрошу,  -  промовила  з  насмiшкою  i  строго
поглянула на Степана виразними заволоженими очима.
   - Та коли ви вже менi спокiй дасте? I дома нема тобi нiяко?  пiдтримки,
- загорячився Степан. - От нехай тебе оберуть  головою,  побачимо,  як  ти
працюватимеш, яко? заспiва?ш!
   - Та вже яко?сь заспiваю. Нi голосу, нi розуму, мабуть,  не  втеряю.  А
тебе тодi поставлю на ланку, на саму пирi?сту землю поставлю.
   - Зроби милiсть. Як будуть перевибори, сам твою  кандидатуру  виставлю.
Сам виставлю.
   - Що ж, рекомендацiя не з кращих, але спасибi й за це - все-таки  рiдня
заступиться за рiдню, - усмiхнулась i  притулилась  до  руки  чоловiка.  -
Степане, прослiдкуй за одним трактористом, що бiля Бугу працю?. Дуже хитро
оре чоловiк: умi? мiлку оранку  заличкувати  для  людського  ока  кiлькома
глибокими скибами.
   - Це я зараз зроблю! - повеселiшало слово Степана:  не  сподiвався,  що
владна дружина так швидко закiнчить непри?мну розмову.
   - А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе дiло було?
   - Та... - зам'явся Степан.
   - Тепер розумiю: ти просто тiкав од мене. Правда, Степане?
   - Правда, Ольго! - весело погодився, i обо? засмiялися.



   V

   Дмитро, дарма що став ширшим у плечах i наче побiльшав на зрiст,  легко
зiскочив на ще пругку землю i поклав руку  на  коротко  обстрижену  гриву.
Кiнь, махнувши головою, вткнувся губами в  плече  бригадира  i  застиг  на
мiсцi, трохи пiднявши передню, в бiлiй панчосi, ногу. На розумне син?  око
золотою сiткою впала тiнь довго? вi?.
   Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, i той  легко  вдарив  його
м'якими, темного оксамиту губами в ямку мiж плечем i грудьми.
   - Як гра?ться з тобою, Дмитре Тимофiйовичу, а iншого й не пiдпустить до
себе, - пiдiйшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
   - Бо Дмитро Тимофiйович любить i шану? худобину.
   Його по голосу конi за кiлометр пiзнають, - вийшов  зi  стайнi  Варивон
Очерет. - Вони музикальний слух мають.
   - Знаю, знаю, - замахав руками  Василь  Денисович.  -  Ти  б  що-небудь
новiше сказав.
   - Новiше? - з удаваною образою промовив Варивон. - Воно б i можна,  та,
значить, часу нема - на рибалку ?демо.
   - Так ти коротко обрисуй картину... Може, мого закупиш? У мене тютюнець
як саме здоров'я, - пiддобрюючись, вийняв з кишенi новий портсигар. В очах
зник хитруватий блиск, i все обличчя стало однi?ю настороженою увагою.
   Василь Денисович був поганим грамотi?м: ледве сяк-так читав газету, але
всiма новинами крiпко цiкавився. Чiпкий практичний розум швидко  схоплював
усе, як вiн казав, iз розумно? науки про  найрозумнiших  тварин.  В  тяжкi
часи, коли ворожа рука потру?ла бiльшу половину колгоспних  коней,  Василь
Денисович вперше виступив на колгоспних зборах.  Скинув  свою  кудлату  та
велику, як стiжок, шапку i, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:
   - В життi не доводилося ту  копiйчину  в  людей  просити,  а  тепер  не
постидаюсь. Не постидаюсь, - повторив, начеб хто йому вже дорiкав.  -  Хто
скiльки зможе - кидайте сюди.... Купцем стану. Конi куплятиму.
   Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при  собi  грошi  -  кинув  у
пропахлу потом шапку, а бiльшiсть сказала, щоб  прийшов  завтра.  I  пiшов
другого дня Василь Денисович з хати у хату,  збираючи  ту  копiйчину,  яка
справжнього господаря тiльки могла навести на  невеселi  роздуми.  Тодi  ж
куркульня i пустила ?дку насмiшку: "Карпець останнi копiйки  :  з  злиднiв
видряпу?. Якраз на батiжок хватить".
   I от почав Василь  Денисович  ходити  по  ярмарках  та  скуповувати  за
безцiнь коростявих, шолудивих i запущених коней. Щоранку водив  ?х  купати
до трьох ставкiв, вимивав зеленим милом, мазав креолiном i якимись  мазями
iз трав. I через деякий час виходив коней, як виходжу? мати хворих  дiтей.
Колгосп дiстав добре тягло, а Василь Денисович за один вечiр  прогуляв  iз
конюхами i друзями свою премiю i мало  не  побив  жiнку,  коли  та  почала
вичитувати йому.
   - Дурна ти баба. Що менi .грошi? То  дiло  нажитне.  Ти  сюди  поглянь:
твого чоловiка в газетi пропечатали.  Дивись,  яким  геро?м  твiй  чоловiк
сто?ть на картинi. А можуть його i в московських  газетах  нарисувати.  Ти
розумi?ш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царiв i мiнiстрiв. Ще
й краще. Стiльки рокiв на свiтi прожила, а не понiма?ш, що таке життя.  Як
можна було на радощах не випити. Ти зна?ш, що до мене  сам  наркомзем  ма?
при?хати, - в запалi перехвалив себе. -  Дума?ш,  брешу?  Дурна  ти  баба.
Гляди, щоб не розiйшовся з тобою на старостi лiт...
   Василь Денисович тепер пiдiйшов ближче до Варивона:
   - Ну, так розказуй.
   - Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'??  I  за  що,  не  розумiю,  вам
стiльки трудоднiв записують? Ще й на  зборах  хвалять.  Книг  не  чита?те,
новинками не iнтересу?тесь, - скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим  можна
досадити чоловiковi.
   - Так уже i не цiкавимось, - не витримав, зачеплений за живе.
   - А на вашому фронтi, брат ти не мiй, що дi?ться. Наука.
   - Да, наука не йде без дрюка. Наука - велике дiло, -  погодився  Василь
Денисович i значущо покрутив цупкого,  наче  з  мiдного  дроту  сплетеного
вуса. - От i в тебе ця научна жилка пре, як дим iз  комина.  Тямовитий  ти
чоловiк. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобi  навiть  стригунцiв  довiрив
доглядати. Ти б справився, - дипломатично похвалив Варивона, щоб  вивiдати
яку новинку i потiм, уже з  незалежним  виглядом,  поважно  повчати  сво?х
конюхiв.
   Але Варивон таку похвалу взяв за насмiшку.
   - Так що ти вичитав, Варивоне?
   - Кому б iншому - словом, значить, не обмовився б. А  вам,  так  вже  й
бути, розкажу. Дмитре, пiди здiйми з повiтки нашi рибальськi причандали.
   - Авжеж, кому i розказати, як  не  менi,  -  сiв  Василь  Денисович  на
оббiленiй колодцi.
   Iз заливних лугiв стiною насувались вечiрнi сутiнки, затемнюючи дальнiй
лiс. На подвiр'я колгоспу в'?хала машина, навантажена бiлими мiшками, i  в
пахощi  розбухлих  свiжих  бруньок  нiжно  вплiвся   повiв   ще   теплого,
солодкуватого борошна.
   - Так ото недавно я вам дав книжку, де писалось про штучне  заплiднення
худоби.
   - Еге ж, не без iнтересу книжечка.
   - А ще iнтереснiше в одному закордонному, значить, журналi писалось.
   - В закордонному? Ти сам вичитав? - покосився на Варивона, знаючи  його
вдачу.
   - Нi, переклали менi.
   - Переклали. Ну, ну, - присунувся ближче Василь  Денисович,  аж  накрив
крислатим брилем Варивонiв картуз.
   - Я вам краще завтра докажу. На посвiт запiзнюся.
   - Успi?ш з козами на торг. Ну, так що в тому журналi?
   - Розмiркувала одна вчена голова, що дуже рiдко,  значить,  жеребляться
матки - жди того приплоду аж одинадцять мiсяцiв.
   - I нiяк не менше. Так уже природа створила, що кiнь - не кролик.
   - I вирiшив вiн як-небудь скоротити строки.
   - Скоротити? - недовiрливо поглянув у звуженi  очi  Варивона,  але  той
вчасно вiями погасив лукавi вогники в янтарних очах.
   - Скоротити. Що ж зробиш - наука, - розвiв руками Варивон.
   - Наука - таке дiло, - з легким зiтханням погоджу?ться Карпець.
   - Ну й вигадав цей учений такий iнкубатор.
   - Iнкубатор? - насторожу?ться старший конюх.
   - Не зовсiм iнкубатор, правда, а щось подiбне до того. Велике страхiття
збудував, - i для переконливостi навiть широко в повiтрi  руками  окреслив
коло. - Приспособив цей кiнський iнкубатор i, дивись тобi, через три тижнi
висиджуються лошата, i то - всяких мастей. Прямо, як в банку йдуть.
   - Чи то й вони  з  я?ць,  як  курчата,  вилуплюються?  -  уже  в'?дливо
допиту?ться Василь Денисович.
   - От цього вже не знаю, а чого не знаю, так i говорити не  буду.  А  що
лошат виводять в таких iнкубаторах - це так.
   - Може й так, - похитуючи головою, згоджу?ться Карпець.  -  Тiльки  от,
подумати, брехунiв i в iнкубатор не закладають, а вони самi вилуплюються.
   - Чого б це я нападався, - ледве здушу? смiх. - Я ж вам  зразу  сказав,
що це в закордонному журналi писалось. Так що ж ви звiдти,  з-за  кордону,
правду вичита?те? Там ще не таке пишеться.
   - Це ти вiрно кажеш. Там понаписують... А  що-небудь  у  тебе  з  наших
журналiв ??
   - Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.
   - Гляди ж. А то до стайнi на  гарматний  пострiл  не  допущу.  Драпаком
нажену з двору. Про що ж там пишеться?
   - Про досвiд кращих конюхiв Укра?ни.
   - О, це дуже пiдходяща книга для мене.
   З остям, веслом i лiхтарем до них пiдходить Дмитро,  i  Варивон  швидко
проща?ться iз старшим конюхом.
   - Нi пуху вам, нi пера. Рибки ж принеси, iнкубаторнику.
   Обидва бригадири виходять в син? поле, а  Василь  Денисович  пряму?  до
стайнi, що наскрiзь пропахла мiцним амонi?м i потом.
   Полiкарп Сергi?нко засвiчу?  лiхтарi,  i  тiнi  тихо  перегойдуються  в
довгiй i широкiй стайнi.
   - Оце книжку сьогоднi прочитав, - зупиня?ться Карпець бiля Сергi?нка. -
Про досвiд кращих конюхiв пишеться. Iнтересна.
   - Розкажи, Василю.
   - Нема часу сьогоднi  розказувати.  Треба  додому  йти,  -  заклопотано
пряму? до брами, але на дворi бiля ворiт сердито зупиня?ться:  пiд  ногами
лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгнiваний,  швидко  поверта?ться  до
стайнi i  вражено  зупиня?ться,  почувши,  як  Полiкарп  повча?  молодшого
конюха, який нещодавно прийшов на нiчну змiну:
   - Вiд лiтератури тобi, хлопче, не треба вiдставати. Що б то  за  якоюсь
книгою просидiти. А то  тiльки  бiля  дiвчат  штанцi  протира?ш  та  всякi
вiршики ?м нашiпту?ш. Ось сьогоднi я  i  Василь  Денисович  прочитали,  як
кращi конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.
   "Як неправду чоловiк чеше. I стиду нема нiякого.", - диву?ться Карпець,
зовсiм забувши сво? слова.
   - Так я цю книжку теж сьогоднi прочитав, ?? аж три примiрники  привезли
в нашу бiблiотеку.
   - Ага. Молодчина. Люблю  за  це.  Виходить,  будуть  iз  тебе  люди,  -
похвалив Полiкарп.
   - Там i про нашого Василя Денисовича згаду?ться.
   - Та ну!? - майже водночас скрикують Сергi?нко  i  Карпець.  I  хлопець
здивовано дивиться на обох конюхiв.
   - Як же це ви так читали? - незрозумiле стиску? плечима.
   - Я тiльки кiлька сторiнок розiбрав. Що ж там про мене пишуть?
   - Якраз на перших сторiнках i згадують про вас, - уже  догаду?ться  про
все хлопець i в очi смi?ться конюхам.
   - Так що там пишуть? - знову перепиту? Карпець.
   - Давню iсторiю. Як ви поставили на ноги напiвживе тягло...



   VI

   Дмитро i Варивон вогкими лугами пiдiйшли  до  напiвсонно?  рiки.  Хвиля
тихо лащилась до молодих пагiнцiв, гребенi ?? були червонi, а  западини  -
темносинi, тiльки бистрiнь iще  й  досi  притишено  переливалась  кiлькома
барвами.  Берег  тонко  пахнув  прiсним,  нагрiтим  за   день   пiском   i
солодкувато-гiрким плавом. З легким свистом над головою  пролетiло  кiлька
чирят, в плавнях обiзвалося господаровите  простуджене  кахикання  крижня.
Посеред рiчки плеснула риба, i  кола,  розкручуючись,  уткнулись  у  самий
берег.
   Вiд невеликого острова вiддiлилась плоскодонка. Дмитро  пiзнав  на  нiй
Григорiя Шевчика.
   Варивон вiдiмкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен.  Над  водою
тихо заколивалося свiтло лiхтаря, i весло лунко бухикнуло за кормою.
   Вечiр з кожною хвилиною густiшав, налягав на рiку, i човен уже розбивав
хмари i зорi, а за  веслом  довго  перегойдувалися  червонi  нитки  пряжi.
Ви?хали  в  старе  русло   i   довго   вибиралися   з   гомiнко?   заростi
напiвзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою,  стiною  перехилився  лiс  i
вода бiля берега зачорнiла, як смола.
   - Дмитре, ти дума?ш тепер в лiсах для себе яку латку посiяти?  -  слова
Варивона, пiдсиленi  рiкою,  здалися  несподiвано  голосними  i  аж  луною
вiддалися в лiсi.
   - Нi, не думаю, - пiсля  мовчанки  поволi  вiдповiв  Дмитро,  глянув  у
обличчя Варивона, тьмяно освiтлене сяйвом зорi i блищиком цигарки.
   -  Заради  обережностi  не  завадило  б,  -  сказав   з   перебiльшеною
серйознiстю. Але  Дмитро  зрозумiв  у?дливий  натяк  i  так  подивився  на
Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: - Може ж бути, що  в  цьому
роцi менше перепаде на трудодень.
   - Ат, покинь сво?  витребеньки.  Бачу  тебе  наскрiзь...  Зна?ш  добре:
заробимо i на хлiб, i до хлiба,  тому  i  не  треба  кланятись  лiсовикам,
ходити по ?хнiх п'ятах, пiдмогоричувати... Мало радостi в такому  заняттi:
i перед собою, i перед всiма якусь провину чу?ш.  Везеш  той  снiп  i  очi
перед зустрiчними опуска?ш, неначе з краденим ?деш... А  тепер,  подивись,
як виросли ми! Сила колгоспна вивела нашу долю на берег щастя.
   - Вiрно, Дмитре! - аж зупинився Варивон. - Без  колгоспу  розтеклося  б
наше життя по чужих руках. Це на власнiй шкурi вiдчув, коли  наймитував...
Вибились тепер в люди... Ти знову, кажуть, iз Крамовим зчепився?
   - Ну його... чорта кислоокого! - раптом розсердився Дмитро i для чогось
взявся за остя, хоча iще не випливли на плесо.
   - Як же так можна начальство крити? - начеб заступився за Крамового.
   - Свинячий хвiст вiн менi, а не начальство. Я б таке начальство  у  три
ши? гнав од колгоспу, щоб людей не баламутив.  Ох,  у?вся  ж  вiн  менi  в
печiнки. Вiн тiльки що-небудь  почне  казати,  а  менi  уся  середина,  як
панчоха, виверта?ться.
   - Чого ж, вiн непогано вмi? говорити.
   - Насобачився. Та що б вiн не базiкав, я знаю одне: в нього  янгольська
розмова, та чортова думка. То чоловiк не наш.
   - Це ти вже, значить, перебiльшу?ш. Насолив вiн i тобi, i селу  немало,
але,  подивишся,  наче  стара?ться,  в  усе  загляда?.  На  зборах  завжди
виступа?.
   - Хитрий лис. Умi? в очi оману пустити i словом, i видимiстю  дiла.  Ти
не помiтив, що цей крамар трима?ться серед людей, як  справжнiй  пан.  Яка
бундючнiсть, пиха. Вiн ще й досi  дума?,  що  навколо  нього  самi  дурнi,
затурканi, скрученi злиднями дядьки, а вiн велике цабе.
   - Така жилка ?. Що ж - начальство.
   - Та не це мене найбiльше обурю?. Обурю? те, що  нiчого  нема  в  нього
святого. I коли вiн на зборах почина? говорити про любов до  сво??  землi,
Батькiвщини - це для мене такою образою вi?, що кулею вилiтаю  з  колбуду.
Вiн так говорить цi слова, наче насмiха?ться з усього найдорожчого нам.  А
от по формi все правильно, всi слова рiвно лягають.  Гучним  реченням  вiн
таку порожнечу прикрива?, що аж ножем тебе в грудях рiже. Тут тiльки душею
фальш можна почути.
   - Може й так, - погодився Варивон. - Я  теж  не  раз  почував,  що  так
говорити про найдорожче не можна. Це насмiшкою  звучить...  За  що  ж  вiн
напав на тебе?
   - За гречку. Захотiв, щоб я насiння сво?? бригади змiняв на сортове. От
i тут у нього все витримано по формi: мовляв,  за  пiдвищення  врожаю,  за
гатункову гречку борюсь. А насправдi це одна  досада  нам.  Я  по  зернинi
вiдiбрав мiсцевi сорти, якi у нас найкраще родять. Ну й пiшла колотнеча...
От дурний, що погодився бригадиром  стати.  Будь  воно,  те  бригадирство,
тричi неладне. Печiнки не гриз би собi, менше було  б  клопоту.  Робив  би
потроху, та й годi.
   - Хм. Некрасиво це в тебе  виходить.  Вiдсидiтись  за  чи?мись  плечима
легше всього. А тобi за корою  грiх  заховуватися:  землю  зна?ш  як  сво?
пальцi. Колгоспники поважають тебе. Тiльки мовчазний ти на людях  страшно.
Вовкуватий.
   - Покинь ти менi проповiдь читати. I без тебе на душi оскомина  ходить.
Тут чоловiк до радостi, як  пагонець  до  сонця,  тягнеться,  а  йому  очi
приском печуть... Ти зна?ш, як  почав  менi  Крамовий  мораль  вичитувати,
ледве витримав, щоб не потягнути його iстиком.
   - Iще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за  дурну  вдачу
чорт зна куди можеш попасти.
   Вiн менi наукою почав на людях очi пекти, а сам в тiй науцi як баран  в
книзi розбира?ться. Тiльки й щастя того, що добре говорити умi?,  пiд  усе
пiдведе  хитророзумнi  висновки,  заб'?  баки  розумними  цитатами,  що  й
справдi, подивишся збоку, наче правильно чоловiк говорить.
   - Чим же воно кiнчилось?
   - "Я, - каже Крамовий, - викличу нашого зава  хати-лабораторi?,  i  вiн
тобi доведе, якi сорти треба сiяти". Найшли  кого  викликати,  вiдповiдаю.
Шевчик  з  якого  часу  на  мене  зуби  точить.  Ви  контрольно-насiнньову
лабораторiю запитайте...
   - Викликали  Григорiя?  -  зацiкавлено  запитав  Варивон  i  аж  гребти
перестав, щiльно притискаючи весло до обшивки.
   - Викликали, - несподiвано усмiхнувся Дмитро. - Вислухав вiн Крамового,
подивився поверх мене на стiну i почав  тобi  вичитувати,  прямо  наче  iз
книги: "У наших краях ? кiлька мiсцевих популяцiй, що дають кращi  врожа?,
нiж вiдомi гатунки. Iз них ми будемо створювати високоврожайнi новi сорти.
Товариш Горицвiт сто?ть  на  вiрному  шляху",  -  знову  подивився  поверх
мене... Не сподiвався на такий захист... Тихше пiд'?жджай до  берега.  Ат,
чортi Повiльнiше греби.
   Пiсля  необережного  плеску  весла  попереду  лунко  вдарила  щука,   i
розколихана вода загойдалась  в  хисткому  жовтуватому  вiдсвiтi  лiхтаря.
Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивля?ться в  прибережну
смугу води. Ось мiж чорним  покрученим  корiнням  вiн  помiча?  витягнутий
навскiс, грубим кiнцем до поверхнi, темний штурпак. Вiдчуваючи, як  холоне
всерединi, Дмитро трохи  пода?ться  вперед,  на  мить  застига?  i  раптом
блискавичним ударом вганя? остя в глибiнь.
   - Поов! - злякано i неголосно обiзвалась рiка.  Варивон  закам'янiв  на
кормi,  до  болю   стискаючи   вiдполiроване   руками   весло.   Зда?ться,
поволi-поволi товариш пiдiйма? довге держало. Звиваючись,  по  водi  лунко
вдарив темний хвiст, i Дмитро кида? в човен остя з нахромленою щукою.
   - ?сть! - схоплю? рибину обома руками Варивон i здiйма?  ??  з  гострих
крицевих стрiлок. - Добрий щупачок  попався.  Поплюй,  Дмитре,  щоб  удача
була.
   - Не треба, - всмiха?ться Дмитро i стира? з  чола  холоднi  бризки,  що
злилися з дрiбними краплинами поту.
   Знову ледве чутно плюснуло весло, i човен  безшумно,  як  тiнь,  поплив
понад берегом. Блiдувате  сяйво  колишеться  по  водi,  зрiдка  освiтлюючи
вербовi котики i пучки трави. Не скоро Дмитро  помiтив  темний  навскiсний
обрис i легким та сильним ударом пустив  остя  помiж  плетиво  прибережних
корчiв. Мiцно забилася риба в глибинi, метнулась од берега,  аж  потягнула
чоловiка за собою. Гойднувся човен, i хвиля хлюпнула через верх.
   - Чорт! - вилаявся Дмитро i з напругою потягнув до себе остя.
   - Оце так щука! - в захопленнi  вигукнув  Варивон,  коли  велика  риба,
напiвпересiчена остям,  почала  дужими  ударами  хвоста,  неначе  коряком,
вихлюпувати  воду  з  човна.  -  Дмитре,  погреби  ти.  Хочеться  i   собi
попробувати рибальського щастя.
   - Не витримав? - обережно переходить на середину.  Захитався  човен,  i
Варивон, тримаючись руками за борти,  перелiз  на  мiсце  Дмитра.  I  коли
Дмитро кiлька разiв безшумно провiв веслом, побачив  як  пiд  човен  почав
пiдпливати чорний обапол. Варивон, також думаючи, що  це  дерево,  недбало
опустив у воду остя, i враз сильний удар перехилив човна.  Глухо  i  мiцно
вистрiлила рiка, i величезна щука прожогом метнулась на бистрiнь.
   - Ах ти, дiдько лисий! Ну хто б мiг подумати? - вилаявся Варивон. - Ох,
i щука ж була! Ну деревина-деревиною. От  жаль.  Аж  серце,  значить,  пiд
горло пiдкотилось. Ах ти, чортова вiра. Ну що було б догадатися! Прямо  не
риба, значить, а брус.
   I Дмитровi було шкода, що втекла така здобич, проте почав  заспокоювати
друга:
   - Дарма. Така щука могла  б  i  нас,  i  човен  перекинути.  Навряд  чи
витягнули б ??. Хватить для нас ще цього добра.
   - На таку рибину рiдко коли нападеш. Ох, i щука! Всiм щукам щука. Прямо
як пiдвалина! - нiяк не мiг заспоко?тися Варивон.
   - Скоро ти вже скажеш, що вона як хата була.
   - Добрi тобi смiшки з чужо? лемiшки... Ех, i щука...  За  лiском  човен
пiшов по зелених затоплених лугах, i кучерявi завитки  трави,  широколистi
пучки  кваску,  освiтленi  хистким   сяйвом,   здавалось,   ворушились   i
пiдiймались вгору. Тут Варивон убив кiлькох окунiв i двi щучки.
   Пiзньо? ночi поверталися друзi додому. За човном  бiгли  темнi  береги,
тихо зiтхала i охкала вода, врозтiч кидалися зорi. I увесь свiт, притихлий
та багатий, доброю задумою сповивав  натомлене  тiло  Дмитра,  заспокоював
натривожене серце, розганяв докучливi думи i невдачi. I уже  пересварка  з
Крамовим вiдпливала  в  далеку  далечiнь,  як  отой  пiдгнилий,  похилений
стовпець на загатi. I не буденний дрiб'язок, а  ширший  i  вiдрадний  свiт
входив у мiцнi груди чоловiка.
   - Про що дума?ш, Дмитре?
   - Як тобi сказати? I нi про що, i про все.  Бувають  такi  хвилини.  Не
помiчав?
   - Бувають. Як визорiло, - поглянув Варивон на небо. -  I  година  тиха,
хоч мак сiй.
   - Свiтанок скоро. Це ми вже в село не пiдемо. Заночу?мо  в  колгоспному
дворi, щоб завтра не припiзнитися на сiвбу.
   - I я так було подумав... Переганя?ш мене, Дмитре, в посiвi!
   - Мало на що перегнав. От з сiвбою  гречки  боюся,  щоб  не  запарився.
Вередлива рослина,  як  перебiрлива  дiвчина.  Трохи  знаю,  як  бiля  не?
ходити...
   - Бiля дiвчини. Так, ця наука складна, особливо коли бiля вередливо?...
   - Помовч, бо зараз хвостом рибини по тво?х пащекуватих  губах  звезу...
Одна досада - наперед  знаю:  не  дасть  менi  Крамовий  до  пуття  гречку
посiяти, - знову похмурнiв.
   - Чому так дума?ш?
   - Вiн буде гнатись за виконанням графiка посiву, натискати, аби скорiше
зерно в землю кинути. А гречку треба сiяти, сам зна?ш, в таку годину,  щоб
вона пiд "запал" не попала, бо iнакше всю твою  роботу  як  корова  язиком
злиже. Ну i почнеться тяганина. Крамовий очi ви?сть, що треба було  не  тi
гатунки сiяти. I вийдеш винен кругом. Ех, коли  б  забрали  вiд  нас  того
чортового свистуна.
   - Ти вже все, значить, наперед продумав, -  здивувався  Варивон.  -  Це
вже, напевне, не в одну книжку заглянув, з усiма гречкосiями порадився?
   - А як же iнакше може бути? Занапастити посiв - це, виходить, i державу
пiдведеш, i себе обдiлиш. Та як потiм  i  в  очi  людям  подивитися,  коли
зна?ш, що сам колгоспне добро не зумiв вiдстояти. От прийдуть, скажiмо, до
нас шефи з заводу. Розкажуть про сво? досягнення, про новi плани, а  потiм
товариш Недремний покладе менi руку на плече, як  це  вiн  робить,  вiрячи
мо?м  словам  i  дiлу,  та  й  запита?:  "Яких  успiхiв  добився,   Дмитре
Тимофiйовичу, чим пораду?ш нас?" Що ж менi прийдеться  говорити?  "Угробив
колгоспний посiв,  товаришу  Недремний.  Гiрше  одноосiбника  угробив".  -
"Добре ви нам помага?те", - вiдповiсть i обернеться.
   - I дуже просто таке може бути. Вiн усюди загляне, все  його  цiкавить.
Ну, i клiпай очима перед народом, - погодився Варивон.
   - От i думаю не тiльки про графiк, а про врожай про бiльшовицький. Бо я
не дощову годину в колгоспi, як отой  Василенко  -  душа  спекулянтська  -
пересиджую. То життя наше i наших  дiтей.  Отож  i  хочу  робити,  щоб  не
так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти дума?ш?
Крамовому треба, щоб усе в правильнi строки виконувалось. Мене ж найбiльше
цiкавить, щоб правильно вродило...
   - Разом будемо, Дмитре, вiдстоювати це дiло. Тiльки щось  Кушнiр  пасу?
перед Крамовим.
   - Пасу?. I чоловiк хороший, а за?датися з отим  начальством  не  хоче..
Мовляв, так спокiйнiше буде. А той спокiй боком вилiза?... Раннi я надiюсь
посiяти швидше за всi бригади. А от з гречкою - труднiша задача.
   - В скiльки строкiв дума?ш сiяти?
   - В скiльки? - перепитав Дмитро i ще бiльше нахмурився. - Не в два i не
в три.
   - У чотири? - здивувався Варивон.
   - В один.
   - Ти що? - аж вражено зупинився. - Де це  чуване,  Дмитре?  Тодi  увесь
масив може пiд "запал" попасти.
   - Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непоко?ть, -  аж  зiтхнув.  -
Непоко?ть, що ляжеш спати - не спиться. I в  снi  це  саме  приходить.  Ти
кажеш - у три строки. Цю веремiю добре я знаю. Схожа  вона  на  байку  про
цигана, який мав трьох синiв, i всi три  були  угадайлами:  хтось  iз  них
неодмiнно угада? чи дощ сипне, чи снiг потрусить, чи погода  буде.  Так  i
гречка: один iз трьох посiвiв щось i вродить. Але це слiпе  щастя,  слiпе,
як зiнське щеня. Так мiй дiд i прадiд сiяли, б'ючи поклони до само? землi:
не окривдь нас. Та ще й ми пам'ята?мо,  як  старi  люди,  скидаючи  штани,
сiяли  просо  в  мiсячнi  ночi:  щоб  вродило  воно  i  горобцi  зерна  не
визбирали...
   Варивон розреготався:
   -  Пригаду?ш,  як  раз  у  Карпця,  коли  вiн  в  однiй  сорочцi  такою
агротехнiкою займався, хтось штани  украв?  Потiм  проходу  чоловiковi  не
було.
   - Ось така агротехнiка давно вже спорохнявiла, - усмiхнувся Дмитро. - А
чого ж ми повиннi сiяти гречку в три строки, кидати в пiзнiй, закам'янiлий
грунт, коли там уже паразити висмоктали вiльгiсть  i  добриво?  Я  хочу  в
один, в найкращий строк посiяти I зiбрати високий врожай. Тут  менi  наука
повинна пособити, а метеорологiя - пiдказати, яка буде погода. Колгоспники
ми!
   - Це ти здорово! - схвально кивнув головою Варивон. -  Тут  ?  над  чим
подумати. Жива думка!..
   На лузi  з-пiд  нiг  з  фуркотом  зiрвалося  кiлька  крижнiв  i,  важко
розбиваючи крильми ледве просвiтлену передсвiтанкову темряву, полетiли  до
рiки. Потiм зигзагами злетiли вгору дво?  бекасiв,  i  знову  зоряна  тиша
вгнiздилась над вогким незатуманеним привiллям.
   - Чу?ш, як трава росте? -  зупинив  Дмитро  Варивона  бiля  щебетливого
рiвчака.
   Вода дiвочими вiнками кружляла помiж берегами i мелодiйно поспiшала  до
широкого Бугу.
   Пригнувшись до само? землi, друзi яснiше побачили обриси двох дорiг, що
збiгали i  переливалися  попелястими  смужками  через  пагорбок,  самотнiй
мовчазний вiтряк i темний  обрис  хати  мельника.  I  небо  од  землi  вже
починало братися присiлком, а в ньому iскорками жеврiли низькi зорi.
   В слизькiй торбинi важко схлипнула рибина, i знову тиша така густа, хоч
ножем край. Та чутке вухо i в  нiй  вловить,  як  ворушиться  i  розводить
луговину непокiрне корiння.
   Тихо, спокiйно i мiцно пророста? земля. Так i дитина першi мiсяцi росте
в материнiм лонi.
   - Луги в цьому роцi треба по-хазяйськи допильнувати.
   Поле вже навчились доглядати, а за сiнокiс забува?мо. Однi клаптi  сiна
перепало на трудоднi. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже
якось тепер i позичати, i купувати не подоба? - гордiсть  появилася:  хiба
ми старцi? Хватило, значить,  розуму  добитись  доброго  врожаю,  хватить,
думаю, i траву доглянути.
   - Тепер я чую голос мужа - не дитини, - вiршем вiдповiв  Дмитро.  -  За
луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подоба?ться щось менi наш
луговик Кузьма Василенко. Вiн би щодня тiльки в чарку заглядав. Кажуть, не
одну копицю сiна за могоричi в iншi села сплавив.
   - Вiн може. За чарку його,  значить,  всього  купиш.  Дуже  дрiбненький
чоловiк. А сюди треба такого, щоб вiн любив сiнокiс, як скажiмо, ти  любиш
поле. Може Полiкарпа Сергi?нка? Вiн i полювати на птицю буде, i  за  дiлом
догляне. А наговорить уже потiм всяко? всячини, що  й  не  переслуха?ш,  -
засмiявся Варивон.
   - Думаю, що можна, - погодився Дмитро. - Совiсно працю? людина. I тепер
вiн на чоловiка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути.
   - Горе одного рака красить. От стало на добро вестися - i Полiкарп  мiж
людьми чоловiком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До
вчителiв ходить, пiдучу?ться. - Хлопець путящий. Вивчиться... Свiта? вже.
   - Свiта?. Заспiваймо, Дмитре, - поклав куцу мiцну руку на плече Дмитра.
- Виводь ти.
   Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в  сердечнiй
задумi i здивованнi побраталися два голоси i неквапно  попливли  назустрiч
свiтанковi:
   Ой ти, сад, ти мiй сад, сад зелененький,
   Ой, чого ти цвiтеш...



   VII

   Крамовий поволi висунувся з легково? машини,  обернувся  до  кабiни,  i
сонячний промiнь двома пучками заграв на його окулярах.
   - Крашанки не потовклися?
   - Буде готова я?шня, - засмiявся шофер i подав Крамовому два загорнутих
у папiр пакунки та невелику, з залiзним бильцем довбанку. - Медом пахне, -
очима вказав на дерев'яний посуд.
   Крамовий нiчого не вiдповiв. Узяв обидва пакунки пiд руки i,  огрядний,
пухкий, розмахуючи  довбанкою,  наче  пiп  кадилом,  попрямував  до  свого
невеликого, пiд гонтою, цегляного будинку, що  мальовничо  бiлим  вiтрилом
випливав iз чорного молодого саду.
   "Наiльнував. Куди б не по?хав, без здобичi не вернеться. Як ще  це  вiн
птицi не привiз сьогоднi? Всю машину запаскудить,  аж  ?хати  совiсно.  От
перекупка скупа", - насмiшкувато провiв шофер гострим поглядом  роздобрiлу
постать Крамового i повернув машину до гаражу райвиконкому.
   А  Крамовий  тимчасом  у  доброму  настро?,  мугикаючи  пiд  нiс  якусь
пiсеньку,  проплив  зеленою  дорiжкою,  пiднявся  по  камiнних  схiдцях  i
зупинився перед фарбованими дверима. Пакунки лягли на холодний  запiтнiлий
камiнь. Крамовий, шукаючи в кишенях ключа, ще раз оглянув  шматок  саду  i
всмiхнувся. Надвечiрн? повiтря, вологе i  тепле,  нiжно  бринiло  листяним
гле?м, прiсно  пахнула  молода  напiвпрозора  травиця  i  на  клумбах  уже
пробивались товстi зеленi чуби м'ясистих пiвникiв...
   "Нi, таки не погане в мене кубельце. Архiтектура, правда, не в захiднiм
дусi, без викрутасiв, та жити можна", - з при?мнiстю  подумав,  вiдмикаючи
дверi. Але, на диво,  ключ  не  обернувся.  Крамовий  iще  крутнув  ним  i
натиснув на дверi. Вони, вiйнувши холодом, подалися в глибину напiвтемного
коридора.
   "Може, не помiтив, як вiдчинив", - поволi  заспоко?вся  i  пiдiйшов  до
?дальнi. Ключ знову не обернувся в щiлинi, i Крамовий,  холонучи,  смикнув
до себе мiдну ручку, що зразу ж об-воложилась потом. Застигаючи на порозi,
вiн побачив за столом чоловiчу постать, окутану клубами синюватого диму.
   - Хто ви!? Чого ви!? - iстерично вигукнув,  сунувши  руку  в  кишеню  i
вiдступаючи назад.
   - Погано, Петре, вiта?ш гостей. Чи так перелякався? Полохливий  ти,  як
шкiдливий кiт. Недарма говорять про це... Ну, здоров, здоров,  -  пiдвiвся
з-за столу невисокий, тонконосий середнiх лiт  чоловiк.  Сiрi,  поставленi
навскiс очi  так  в'?далися  в  перенiсся  гострими  кутами,  наче  бажали
роздовбати його. Проте блиск був насторожений, розумний i нечестивий.
   - Омелян Крупяк! Як ти? - злякано вигукнув Крамовий i зразу ж  притишив
голос: - А я думав, що тебе давно й на свiтi нема.
   -   Тепер   не   Омелян   Крупяк,   а    Панас    Моторний,    кандидат
сiльськогосподарських  наук,  фахiвець  по   травах   i   директор   вашо?
науково-дослiдно?  станцi?.  Прошу  любить  i  шанувать,  -  пiдiйшоб   до
Крамового, поздоровкався i поцiлувався. - Кажеш, думав,  що  кiсточки  мо?
позгнивали. Не такий я дурень, щоб, не поживши  усмак,  представлятися  на
той свiт. Правда, пiд час колективiзацi?  чуть  не  попав  у  руки  деяких
органiв, не при хатi згадуючи, та вислизнув, як в'юн iз  вiчка.  Тьфу,  аж
тепер гидко, коли згада?ш про той випадок. Спасибi,  що  у  Карпа  Варчука
знайшов порятунок. А старий Варчук ще не повернувся iз заслання?
   - Нi.
   - Нiчого. Скоро повернеться.
   - Звiдки зна?ш?
   - Сорока на хвостi принесла, - загадково блиснув очима, так що  здалося
- текуче свiтло перекотилося через  тонке  перенiсся,  з'?днало  навскiснi
очi.
   - Як же ти успiв директором стати?
   - В Наркомземi сво? люди. Помогли пересидiти лиху годину. Словом, ?  ще
друзi, що i пiд час гетьманства  i  пiд  час  директорi?  дiлами  крутили.
Порiдiли, дуже порiдiли нашi сили. Через якi гребiнцi прочiсувалися, через
якi сита пересiвалися. Але тi, що втрималися, -  путящi  робiтнички.  Один
десятьох вартий. Старi зубри. Пам'ята?ш наше мiнiстерство?
   - Та пам'ятаю, - невдоволено махнув рукою. - Були грiхи молодостi.
   - А тепер грiхи старостi? Менi бiльше молодостi подобаються, - чого  не
було: шаровари, шлики, романтика, панянки, попiвни  i  грошi,  грошi!  Ох,
тодi ж i погуляли в свою волю! Чого не  гребонули!..  Петлюра  унiверсалом
об'явив,  що  золото  не  йтиме.  Ну,  i  почали  ми  червiнцi  на  гривнi
вимiнювати. З одного Подiлля скiльки викачали. А з Катеринославщини! Прямо
тобi золотий дощ посипався, злива закрутилась. Да,  справдi  золотою  наша
молодiсть була. Погуляв я тодi. На  всю  широчiнь.  Конi,  пам'ята?ш,  якi
доп'яв? За Вiнницею, втiкаючи од червоних, угробив ?х.  Милом  всю  дорогу
встелили, а врятували мене. Ти тодi  вже  в  Ровно  дряпанув.  Прибуваю  в
Ровно, а мiй друг  Петро  Крамовий  у  Кам'янець-Подiльський  пошпарив  зi
сво?ми скарбами. Ти обережний був i скупий-скупий. Все на землю, на ма?ток
стягувався, - весело i зверхньо поглянув на Крайового. - Може й досi  десь
лежить  твiй  золотий  ма?ток  в  темненькому  кубельчику,   кращих   днiв
дочiку?ться?
   - Що ти, що ти! - замахав руками i сторожко пройшовся по хатi; вiдчинив
дверi, заглянув у двiр. Мимохiть зупинив уважний погляд на  сухiй  яблунi.
Дивно: тiльки вiн закопав свiй скарб пiд  щепою,  як  чогось  вона  почала
засихати. "Золото ж не дьоготь. Чого ж це Крупяк про золото нагадав?  Може
погорiв i без копiйки залишився? Хай так i зна?: я  йому  не  каса",  -  з
кожною новою думкою все бiльше сердився на  Крупяка  i  переконувався,  що
той-таки погорiв: женучись за високою кар'?рою, став тепер просто-напросто
дрiбною затичкою.
   - Полохливий  ти,  ой,  полохливий,  -  похитав  головою  Крупяк,  коли
Крамовий зайшов до хати. - Значить, уже старiсть наближа?ться до тебе.  На
старiсть люди стають мовчазнi або дуже балакучi, скупi, полохливi.  Як  ти
зблiд, коли вiдчинив дверi.  А  я  за  старою  звичкою  сам  вiдкрив  тво?
мiнiстерство.
   "Ну й ти старi?ш. Торохкотиш, наче дiжка  з  горохом",  -  з  неприязню
подумав про балакучого гостя.
   - Почекай мене трохи: приготую щось попо?сти.
   - Готуй, господарю. Правда, я вже i без  тебе  трохи  похазяйнував.  Як
щирий укра?нець, усю сметану ви?в. Добряча сметана на Подiллi... Подiлля -
краса Укра?ни, - знову став у театральну позу Крупяк i розсмiявся.
   "Кого вiн тепер гра?, пiд кого пiдроблю?ться?"  -  прикинув  у  пам'ятi
Крамовий. З давнiх-давен вiн знав Крупяка, як  завзятого  балакуна,  проте
винахiдливого  i  смiливого  на  рiзнi  авантюри  служаку   петлюрiвського
мiнiстерства фiнансiв.  У  мiнiстерство  самостiйно?  директорi?  зразу  ж
втиснувся пiсля зречення Скоропадського вiд гетьманства. У формi  сiчового
стрiльця зi шпалером при  боцi,  цей  пронирливий,  начитаний  i  завзятий
куркуленко швидко втерся в довiру скороминучих, падких на грошi i  барахло
правителiв... Був перед ними пiдкреслено ввiчливий, ретельний i слухняний.
За очi ж вмiв дошкульно висмiяти сво?х добродiйникiв,  намагаючись  самому
сiсти на чи?сь теплiше мiсце. А через те  що  скороминуче  начальство,  як
гриби-вонючки, мiнялося мало не щодня, то й Крупяковi довелося  вивчати  i
грати не одну роль. Але й тодi вiн найбiльш вдало копiював  Андрi?вського,
?диного соцiал-самостiйника в урядi директорi?.
   - Маленький Андрi?вський, - говорили про Крупяка,  i  вiн  пишався  цим
прiзвиськом.
   Коли галицькi сiчовики на чолi з "диктатором" Петрушевичем перейшли  до
Денiкiна, а на смерть переляканий повстанням у сво?х вiйськах Петлюра утiк
пiд захист Пiлсудського, обережний Крамовий прича?вся на Подiллi, а Крупяк
пiшов у банду. Проте i в бандi  не  довелося  стати  яким-небудь  значеним
батьком. I це найбiльше бiсило його, властолюбного, упертого i нестримного
на язик. Роки не змiнили вдачi Крупяка.
   За вечерею вiн говорив повчальним i владним голосом:
   - Тво?ю роботою не дуже  задоволенi  ми,  -  зробив  притиск  на  "ми",
натякаючи цим, що вiн пiшов угору.
   -  Найголовнiше  тепер  -   економiчний   пiдрив,   розвал   сiльського
господарства, розвал колгоспiв, дискредитацiя ?х в очах селянства. А  твоя
робота  -  це,  висловлюючись  словами  старо?  укра?нсько?  iнтелiгенцi?,
каганцювання на селi. Ка-ган-цю-вання. Зростання  добробуту  в  колгоспах,
збiльшення ваги трудодня вибива? з-пiд наших нiг  усякий  грунт.  Селянина
треба нацькувати проти комунiзацi?, проти заходiв радянсько? влади. Дядько
? дядьком... Утиснеш мужика нестатками, от вiн i почне скрипiти, хитатися,
шукаючи затишно? сторони. Це навiть марксисти говорять: матерiальна база -
основа iдеологi?. Нацькувати дядька треба вмiло, з толком...
   - Нацьку?ш, - злiсно перекривив Крамовий. -  Минулися  тi  часи.  Добре
тобi говорити, сидячи у мiстi за книжечками та дбаючи  про  свою  кар'?ру.
Там легше бути на виднотi. Ти сам попрацюй тепер на селi.  Побачиш:  перед
тобою не той сiренький мовчазний мужичок сидить, що за  копiйку  до  само?
землi двадцять п'ять поклонiв бив i задом дверi вiдчиняв. Вiн уже з тобою,
розумна  голово,  з  кандидатом,  може,  коли  ти   йому   щось   не   те,
посперечатися. Вiзьми ти в мене того проклятого Горицвiта. Пам'ята?ш?
   - Того, що ти розкуркулити хотiв?
   - Того ж, його! - промовив Крамовий i скинув окуляри, витираючи  рiжком
хустини куточки очей. - Я його вже наукою б'ю,  що,  мовляв,  сiй  сортову
гречку, а вiн менi доводить, що мiсцевi на ?хнiй  землi  краще  родять.  I
довiв. Нi, брате, тепер трохи зарвись - i прямо без пересадки  к  чорту  в
зуби на вечерю попадеш. Коли дiяти, так треба  дiяти  тiльки  на  законнiй
основi,  в  законах,  постановах,  розпорядженнях  шпарини   знаходити   i
по-сво?му робити дiло. От приходить тепер яке розувпорядження,  я  його  i
так, i сяк, i боком, i догори ногами розгляну, щоб виудити якусь  користь,
по-iнакшому довести...
   - Виходить, як в  того  рибалки,  що  спiва?:  дядя  рибу  вудить...  -
розсмiявся Крупяк. - Одним цим далеко не за?деш.
   - Ну, а лiзти в петлю я не збираюсь. Кров'ю захлинався мужик, коли наша
воля була. М'ясо вiд шомполiв на землю вивалювалось. I що  з  того?  Здуло
нас бурею, розметало по всяких щiлинах. Гiрше таргана бо?шся показати вуса
з шпарини. А той дядько,  в  якого  шкура,  як  клоччя,  летiла,  тепер  з
академiками, сукин син, дружбу водить, у верховних органах сидить,  славою
гримить на всю кра?ну. Нi, велико? охоти лiзти в петлю ранiше пори аж нiяк
не маю. Кандидатом на шибеницю я ще встигну бути -  не  велика  честь.  Це
тобi не демократична укра?нська республiка отамана Петлюри.
   - Хто ж тобi говорить лiзти поперед батька в пекло? - Крупяк споважнiв,
очi його стали темнiшими  i  зосередженими.  -  Пам'ята?ш  суворi  чудеснi
слова: "пливи, гребись,  плавець,  на  дно  спускайся,  мрець".  Ти  можеш
плисти, i особливо тепер, коли  та?мничий  берег,  наш  берег  виходить  з
туманного Заходу. Ти розумi?ш, що тепер в  Нiмеччинi  i  Англi?  робиться?
Тепер надiя наша, коли окинути оком мiжнародний клубок, бiля нас сто?ть, i
ми повиннi ?? наблизити до себе...
   Говорив впевнено, наче нiчого i не  трапилось.  "Але  чому  у  цю  дiру
директором полiз? Нi, щось таки  сталося".  З  недовiрою  слухав  Крамовий
Крупяка. Нарештi не витримав.
   - Дивуюсь, Омеляне, чого ж  ти  в  такий  вiдповiдальний  момент  ста?ш
фахiвцем по травах... Адже  мiжнародний  клубок,  кажеш,  пiдкочу?ться  до
наших ворiт.
   Крупяк гостро, з прихованим презирством глянув на Крамового.
   - Що? Сумнiви гризуть?.. Розкусив тебе?.. Стаю фахiвцем по  травах,  бо
Подiльський укрiпрайон  теж  травами  обрiс.  Не  помiчав?  -  Помовчавши,
продовжував рiвнiше: - Це ти вiрно робиш, що всякi законнi  пiдстави,  мов
шашель, пiд'?да?ш. Але масштаби дрiбнi у тебе.
   - Побачимо, якi у тебе будуть. Схопишся за ширшi, так тебе схоплять  за
матню i до бiлих ведмедiв у два льоти спровадять.
   - Так уже i до бiлих ведмедiв... Ось я привiз  папiрець  з  Наркомзему,
щоб менi для дослiдно?  станцi?  видiлили  двi  тисячi  гектарiв  заливних
лугiв.
   - Двi тисячi? - вражено розкрив рота Крамовий i знову осiдлав перенiсся
окулярами.
   - Двi тисячi. I постарайся  так  вiдвести  цю  землю,  щоб  якнайбiльше
колгоспiв зачепити, залишити ?хню худобу без сiна.  Ось  тобi  й  удар  на
законнiй основi. А потiм  -  дасть  бог  день,  дасть  i  ?жу  -  ще  щось
придума?мо. Голова ж не тiльки  на  те,  щоб  лисиною  свiтити,  -  провiв
пальцями по лисiй макiвцi. - За половину нам дядьки будуть тi луги косити.
I треба буде такi кадри пiдбирати, щоб не тiльки косити умiли,  а  й  щось
iнше... З лугу i нам неабияка копiйчина перепаде.
   - Це добре задумано. За сiно копiйчина не мала дiстанеться.  Чи  тiльки
не провалять тут тво?? станцi??
   - Ну, й обережним ти став,  Петре...  За  тво'?  здоров'я,  -  чокнувся
чаркою. - Бо?шся всього.
   - Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд  керу?  мною.  Тут  у
районi зiбралися дiловi i вiдданi працiвники. Тяжко менi, ой як тяжко  мiж
ними крутитися. В'юном слизиш мiж пальцями, кожного свого  кроку  i  слова
пильну?ш. Iнодi виступа?ш з промовою, коли iз них хтось  ?,  i  потiм  сам
собi диву?шся: говорив так, неначе справдi iдейним став.
   - Це добре. Лiвою фразою найкраще замазати всяку дiрку. I я не  раз  до
цього методу вдаюся. Допомага? найкраще, особливо серед тих,  що  не  дуже
люблять трудити голову теоретичними мiркуваннями... Кажеш,  не  той  тепер
дядько пiшов?
   - Не той. I коли  встиг  так  змiнитися?  Сам  диву  да?шся.  Селянську
психологiю  я  добре  знаю.  I  ось  ця   твердиня   до   самих   пiдвалин
розсипалася... Недавно наша районна газета  випустила  сторiнку  про  село
Iвчанку.  Вiзьму  лише  iнтелiгенцiю,  що  вийшла  з  села.  Ба,  щоб   не
помилитись, принесу тобi цю газету. - Пiшов у другу  кiмнату  i  незабаром
повернувся з по-трiпаною пiдшивкою. - Один начальник  пiвнiчного  порту  -
раз, - загнув палець. - Один професор, один дипломат, три кандидати рiзних
наук, чотирнадцять агрономiв, двадцять  шiсть  командирiв,  шiстдесят  два
вчителi, вiсiмдесят дев'ять студентiв... В середнiй школi два восьмi,  два
дев'ятi i два десятi класи. А якi будiвлi побудували. Дачi, прямо дачi.  I
до того розледащився народ,  що  навiть  на  ярмарок  на  машинах  ?здять.
Який-небудь тобi нащадок Солопiя Черевика везе свою красуню на  машинi,  а
сам, чого доброго, про легкове авто дума?.
   - Трудодень -  дев'ять  кiло  зернових,  -  перехиляючись  через  стiл,
прочитав Крупяк.
   - Вiсiм, вiсiм з грамами. То вже редакцiя натягнула шкурку на кисiль! -
чогось зрадiв Крамовий, але зразу ж осiкся, згадавши, що цим  вiн  зменшив
силу сво?х доводiв. I вже повiльно закiнчував: - А сiно, а яблука, а мед i
всякий iнший дрiб'язок! От i поговори з таким дядьком що-небудь на слизькi
теми. Так вiн  тебе  сам  вiзьме  за  комiр  i  в  мiлiцiю  як  миленького
затаска?... Правда, це село передове, але за ним усi тягнуться.
   - Не подоба?ться менi таке село. Тут я не буду собi видiляти землю  пiд
станцiю, за вiдсталi  вiзьмуся,  -  зробив  висновок  Крупяк,  позiхнув  i
перехрестив рота. - Ну, менi треба  ще  в  одне  мiсце  з'?здити  днiв  на
десять, а потiм буду представлятись тво?му начальству... Чи не можна  буде
менi пiд станцiю забрати будинок прасола Мiрчука, що над Бугом?..



   VIII

   Увечерi до Григорiя Шевчика в хату-лабораторiю зайшли Марта i Терентiй,
кремезний чолов'яга,  сивий  i  зморшкуватий,  з  широким  напiвперегнутим
станом.
   Ранiше Терентiй половину  свого  вiку  провiв  за  ткацьким  верстатом,
майстерно виробляючи полотна, настiльники i рядна. Сидяча, кропiтка робота
перегнула його по половинi i попсувала очi.
   От i став дiд на старостi лiт сторожем у  колгоспному  саду,  де  тепер
майже  повнiстю  господарювала  Марта,  хоча  й   була   вона   бригадиром
садово-городньо? бригади.
   - Готовi в дорогу, Марто Сафронiвно? Завтра  рано  ви?демо,  -  запитав
Григорiй.
   - Зiбралася. Треба було б трохи ранiше ви?хати. Припiзнились ми. - Сiла
молодиця за стiл, заставлений дерев'яними клiтчастими ящиками, де росли  i
проростали  рiзнi  культури.  Стiни  були  заквiтчанi   кращими   зразками
колгоспно? працi, i вся хата-лабораторiя, затишна,  жива,  вiяла  солодким
теплим пилком i зерном.
   - Що вирiшили на бригадi? - подивився на молодицю ласкавим i допитливим
поглядом.  Пишна,  здорова  краса  переливалась   в   кожному   ??   русi,
гордовито-стриманому виразi  округлого  лиця.  Роки  не  робили  Марту  нi
повнiшою, нi старiшою. В очах та з обличчя ?? змилась давнiшня скорбота  i
вираз гiрко? непевностi. Тепер вся вона була спокiйна i рум'яна,  як  тиха
осiння година. Сватались до не? i ?хнi люди, при?жджали i з околишнiх сiл,
та й по?хали нi з чим. Всю свою любов передала ?динiй дочцi, про одруження
навiть i слухати не хотiла. "Хватить iз мене. Любила одного, а тепер нi до
кого серце не лежить. А одружитись як-небудь нi совiсть,  нi  гордiсть  не
дозволить. Вiдiйшло мо?, як весняна вода", - тiльки на самотi звiряла сво?
думки i чуття тiтцi Дарцi...
   - Вирiшили купувати лише зимовi сорти яблук. I то  найкращi:  джонатан,
снiжний кальвiль, золотий пармен, антонiвку-склянку, губерстон.
   - Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобi,  як  зоря,  перелива?ться,  -
вставив дiд Терентiй, - та й про ранет треба не забути.
   - А коли невистачить цих сортiв?
   - Тодi слив купимо та таких гатункiв яблук, з яких добре вино вийде.
   - "Вiкторiю" неодмiнно дiстаньте. Неодмiнно. То усiм  сливам  слива,  -
крекнув дiд i пiдiйшов до стiни, розглядаючи новий плакат.
   Вранцi,  пiд  ревниво-недовiрливим  поглядом  Софi?  i  радiснi  вигуки
старшо? дочки Катерини, Григорiй зiбрався до правлiння колгоспу,  де  його
мала чекати вантажна машина. Вiн  розумiв  думки  Софi?,  але  удавав,  що
нiчого не розумi?, безтурботно смiявся, пiдкидаючи вгору чорнокосу дитину,
яка мало ли гралася iз батьком: все вiн то на полi,  то  в  правлiннi,  то
сво?й хатi-лабораторi?, а додому тiльки попо?сти та переночувати прийде.
   - Григорiю,  крiм  Марти  ще  хто-небудь  ?де?  -  ?дуть.  Шофер,  Iван
Тимофiйович. Правда, вiн у Вiнницi злiзе, - безжурно  вiдповiв,  почуваючи
на собi допитливе око Софi?.
   - Марта, - тiльки одне слово промовила i згодом зiтхнула.
   - Ти чого? - таким правдивим поглядом подивився на  вужину,  начеб  вiн
нiколи не задивлявся на iнших молодиць. - Хочеш - ти ?дь з нами.  Мiсця  в
машинi хватить.
   - Гляди, чи не тiсно стане, коли я по?ду.
   - А ти спробуй, то й побачимо.
   - Та нi вже, ?дь сам. Тiльки не обижай мене, Григорiю,  -  пiдiйшла  до
чоловiка, i де  та  недовiра,  та  посмiшка  подiлися.  ??  обличчя  стало
затiненим, скорботним.
   - Ну, що ти, Софi?! Хiба не зна?ш, з ким я ?ду? Просто совiсно  слухати
таке, - пригорнув дружину, i та ще тiснiше притулилась до нього, вiрячи  i
не вiрячи його словам. Потiм Григорiй нахилився над невеликим  лiжком,  де
спала менша дочка Люба, поцiлував ?? у вогке од поту чоло i тихо вийшов  i
ново? просторо? хати, що й досi ще пахла необвiтреною сосною i  гiркуватою
осичиною.
   - Григорiю, - уже бiля ворiт замахала Софiя рукою, - тiльки  такий  сад
пiдiймайте, як сонце. Щоб надивитися не можна було. Колгоспний!..
   Зелена блискуча машина помчала у принадну  весняну  далечiнь.  Побiгли,
закружляли поля - зеленi й фiолетовi. На нивах чорнiли люди й худоба, десь
в долинцi бурчали трактори, i статечнi граки  дiловито  ходили  по  рiллi.
Двома веселими блакитними крильми, погойдуючись, летiв  розколиханий  свiт
за машиною. Впершись руками в кабiну, Марта раптом  побачила,  як  поважно
йшов за сiвалкою Дмитро  Горицвiт.  Вiн  напевне  ??  помiтив  -  на  мить
зупинився i пiсля роздуму махнув рукою.  I,  неначе  дiвчина,  почервонiла
молодиця, кра?чком ока оглянулась назад - чи не  слiдку?  хто  за  нею,  -
поправила рукою волосся,  що  вибилося  з-пiд  хустки,  мовчки  вклонилася
Дмитровi. Той iще постояв трохи бiля дороги i поволi пiшов чорним полем  в
синiй небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з  високо?
постатi, вiдчувала, як в очах неначе сльози заворушились.
   "Ох, i дурна ж я, дурна. Чи ? ще така на свiтi?" - сумно усмiхнулася  в
думцi. - Ще й досi вболiваю за ним, неначе нерозумне дiвчисько. Бува? ж  у
свiтi така досада", - перебирала в  пам'ятi  дорогi  риси.  I  чим  бiльше
думала про Дмитра, тим яснiше прибивались до не?  минулi  роки,  а  в  них
бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах,
чула його скупе, невмiле слово, мiцнi великi руки навколо свого  стану.  А
потiм обрис статечного чоловiка тiнню  пригашував  минулi  роки,  i  знову
одходила ота постать, як зараз в долинцi якийсь орач.  "Так  i  життя  мо?
вiдходить".
   Замислившись, не помiчала Марта, як раз у  раз,  неначе  ненароком,  ??
руки торкалась рука Григорiя Шевчика, несмiливо, питально. Лише вiд одного
погляду молодицi, рiвного, свiтлого,  хмiлiв  Григорiй,  мов  од  вина,  i
потайки слiдкував за кожним рухом Марти. Не вперше вiдчував, що приязнь до
не? перероста? у бiльше, тяжке,  тривожне  i  хвилююче  чуття.  I  хоч  як
стримував себе, проте зустрiч з Мартою завжди була святом для нього.
   Надвечiр за?хали в село Рахни до знайомого Григорiю  технолога-винороба
Порфирiя Тихоновича Лiсняка, розумного, гладкого чоловiка iз сивим  рiдким
чубом. Шевчик надiявся, що Порфирiй Тихонович дасть i пораду i допоможе ?м
придбати найкращi сорти яблук  в  знаменитому  селi  Осламовi,  Вiнницько?
областi, де лише одного саду було шiстсот гектарiв.
   Старий удiвець привiтно зустрiв гостей, заметушився по хатi, накриваючи
стiл i сам невмiло пораючись  бiля  печi.  Марта  якось  непомiтно  почала
допомагати йому, i незабаром усi куховарськi справи перейшли до ?? рук...
   - У нас як зацвiте навколо, так i не зна?ш, де небо, а  де  садки  -  i
небо бiле, i земля бiла, начеб хмарини опустились на  все  село  та  й  не
схотiли  пiднiматися  з  нього,  -  поволi  хвалився  за  столом  Порфирiй
Тихонович. - Це яке вино буде, Григорiю?
   - Не знаю. Знаю тiльки, що дуже добре, - перехилив  чарку  з  рубiновим
пахучим трунком.
   - Повiк  не  вгада?ш.  З  агруса...  Сам  виробляю  це  вино.  Возив  в
Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам  допоможу  дiстати.  Познайомлю
вас з директором радгоспу. Тiльки ти йому, Григорiю, щось  про  мисливство
закинь, - по-змовницькому пiдморгнув, - скажи, що сам мисливець,  i  зразу
подобрi?  чоловiк,  розбалака?ться,  всяких   iсторiй   тобi   наговорить,
неодмiнно згада?, як вiн попiдряд двi лисицi вбив i танцював на снiгу, ну,
i нiчого не пожалу? тобi... За ваше здоров'я, Марто Сафронiвно. Душевна ви
жiнка. По голосу  помiтив,  коли  яблунi  заговорили.  Так  може  говорити
людина, що природу любить, живе дiло любить, людей шану?, живе по-людськи.
Вгадав?
   - Вгадали, вгадали, - вiдповiв за Марту Григорiй.
   - Велике це дiло - любов до людей.  Подивишся  на  iншого  -  скапарить
чоловiк увесь свiй вiк i нiхто його  добрим  словом  не  спом'яне,  бо  не
життям, а лише одним сво?м шлунком жив,  у  сво?м  смiттi  копирсався,  як
смердючий щур. Рiдна дитина не поклониться такому батьковi, не  прийде  на
могилу покласти вiнок... От я вже про що почав говорити... Старим стаю.
   - Ну, ви ще, Порфирiю  Тихоновичу,  й  молодого  переживете.  Мiцнi,  -
промовив, хмелiючи, Григорiй.
   - А добрий сад викохати, навчити змiну ходити бiля нього  -  це  велике
дiло... За найкращого нашого садiвника - за товарища Сталина!
   I радiсно було Мартi сидiти i слухати старого технолога. Розумiла, що у
цього чоловiка нi в одному словi, нi в одному помислi не було  фальшi,  нi
того докучливого повчання, на яке часто хворiють старi люди.
   Другого дня Марта з дитячою радiстю i захопленням  оглядала  несходимий
сад.
   - Триста сортiв одних яблук! - не вкладалася  в  голову  молодицi  така
цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула  вiд  досвiдчених
садiвникiв, з хвилюванням ловила ?хнi слова. I знову великими i  щасливими
очима оглядала яблуневий  край,  прикидаючи  в  пам'ятi,  як  ?й  найкраще
розбити сад у сво?му селi, де посадити агрус, де поставити пасiку.
   Новi враження, люди, обставини якось непомiтно, без слiв, зблизили ?? з
Григорi?м. Став ближчим i зрозумiлiшим цей чорнявий пiдiбраний чоловiк, що
так чудово спiвав i виступав з промовами, так  пильно  просиджував  днi  i
ночi на сво?х дослiдних дiлянках i  в  хатi-лабораторi?.  Правда,  була  в
цього красня слабiсть до жiнок, але ж i гультя?м його назвати не можна.
   Сердечно попрощалися  з  Порфирi?м  Тихоновичем,  i  машина,  заповнена
щепами, легко полетiла по шосе додому.
   Зоряний теплий вечiр застав ?х у чистому  полi.  Розмовляючи,  Григорiй
несмiливо охопив пальцями руку молодицi. Не пручалась,  в  задумi  слухала
його, притулившись спиною до кабiни.  А  перед  очима  химерно  сплiталось
минуле i прийдешн?, бачила в молодому саду свою Нiну  i  Дмитра,  i  добре
було на душi, що й вона мiж людьми як людина живе. Хай нещасливо  склалося
?? особисте, хай не  зазнала  свого  молодого  щастя,  та  не  соромно  ?й
дивитись у вiчi людям, не треба ховатися од сво??  совiстi.  Не  для  себе
жила вона, i в цьому було спокiйне i глибоке чуття сво?? значимостi.
   Григорiй, почувши  незвичне  хвилювання  i  приплив  чи  не  справжньо?
любовi, нахилився до Марти, пригорнув ??, припадаючи устами  до  пасма  ??
волосся. I молодиця спокiйно одвела його  руку  од  себе,  вiдсунулась  до
лiвого борту i тихо промовила:
   - А я увесь час думала, Григорiю, що ти кращий.
   - Марто... Марто Сафронiвно. Я до вас... - почав говорити, збиваючись i
запинаючись.
   Слухала уважно, вiдчувала, що й справдi в Григорiя приязнь  переростала
в бiльше почуття, а потiм вiдповiла розмiрковано i строго:
   - Григорiю, ти нiчого не забувся, коли говорив таке. Тiльки  забув,  що
ти - батько двох дiтей. Менi незручно за тебе. Ти i мене, i себе  зобидив.
Бачиш, не маленький ти i розум  ма?ш  у  головi,  а  малесенькi  чуття  не
вицiдились в тебе до останньо? краплi.
   Мовчки до?хали до села. В Григорiя було так на  душi,  начеб  його  хто
прилюдно вдарив по обличчю. Вiн довго пiдбирав  слово,  щоб  щось  сказати
молодицi,  але  так  i  не  змiг  пiдiбрати.  Марта  сама  виручила  його:
прощаючись, без всяко? тiнi  невдоволення  i  осуду,  начеб  нiчого  i  не
трапилось, промовила сво?м чистим, грудним голосом:
   - Завтра ж, Григорiю, приходь на поле. Розплану?мо, де i  якi  найкращi
гатунки садити. Будь щасливий, Григорiю, - i сама перша подала йому  теплу
i пухку руку.
   З нiмою вдячнiстю i радiстю потис ?? Григорiй, а образ Марти,  виразний
i свiтлий, не сходив з очей, аж поки Софiя не  одкрила  йому  дверi.  Дiти
давно вже поснули, а жiнка й досi чекала на нього. Непомiтно, допитливим i
настороженим  поглядом  окинула  його  i  заспоко?лася:  не  помiтила  тих
характерних iскорок, якi завжди видавали Григорiя, коли траплялось  якесь,
хай лише на словах, нове захоплення. Всi його пота?мнi  рухи  вивчила  тим
ревнивим почуттям, яке бува? в безмiрно люблячих жiнок. I Григорiй  неясно
догадувався, що Софiя зна? його краще, нiж вiн сам  себе.  От  тiльки  вiн
Софiю не дуже-то знав та й не так-то й намагався заглянути в ?? внутрiшнiй
свiт. ?? любов i вiрнiсть приймав за звичне, само по собi зрозумiле,  а  в
тривоги ?? боявся i  не  хотiв  заглядати.  Все  це  залишав  на  потiм  -
уляжеться, думав, i якось-то буде.



   IX

   I до цього часу не збiгла у Дмитра Горицвiта злiсть на Карпа Варчука. I
Карпо, ледащуватий до роботи, проте  проворний  на  всякi  комбiнацi?,  що
пахнули свiжою копiйкою, також сторожко сторонився свого бригадира, завжди
намагався працювати подалi вiд нього. Коли ж доводилося говорити про якусь
справу, слово Карпа було повне шанобливо? поваги, за якою зовсiм непомiтно
крилася насмiшка. Вони добре розумiли один одного,  а  для  людського  ока
трималися врiвноважено, спокiйно.
   - Дмитре Тимофiйовичу, вiдпусти мене до хутiрця досiяти клин ячменю,  -
пiдiйшов до нього вранцi Карпо, молодцювато поправляючи  пухнастий  вогник
чуба.
   - Пущу. Тiльки щоб до вечора увесь посiяв. Не  гнати  ж  iще  й  завтра
худобу.
   - Слово начальства -  закон,  -  промовив  з  пошаною,  i  кумочки  уст
насмiшкувато затремтiли:
   - 3 ким хочеш ?хати? - покосився на Карпа.
   - I сам не знаю, - неначе  недбало  подивився  на  сiячiв.  -  Може,  з
Кузьмою Василенком?
   - Пiдходяща пара, - глузливо кинув Дмитро. - ?дьте.
   - Два чоботи - пара, - не образився,  а  засмiявся  Карпо.  -  Ми  люди
темнi, за чинами не ганя?мося. Нам аби грошi та добра  матерiя,  та  чарка
iнколи.
   Проворно заклешняв вигнутими ногами до  Василенка,  пiдморгнув  йому  i
попрямував до воза з лантухами зерна.
   Коли  до?хали  до  хутора,  воза  поставили  не  край  дороги,  а  бiля
невеличкого озерця, що, неначе зелений полумисок, втиснулось в чорне коло.
Над водою, скиглячи, пiднялось кiлька чайок, i крутi  вигини  ?хнiх  крил,
пiдбитi сонцем, повiльно маяли, сяючи чистим срiблом.
   Засипали сiвалку зерном, закурили.
   - Щось, менi зда?ться, дуже густо засiва?мо  поле,  -  здалеку  закинув
Карпо.
   - Де густо, там не пусто, - не зрозумiв його зразу Василенко.
   - А я чув, що коли рiдше сiяти, так  рослина  краще  кущу?ться,  бiльше
отриму? сонця, вiльгостi, i колос i зерно стають дебелiшими. Наука!
   - Це може бути, - почав догадуватись Василенко i допитливо поглянув  на
Карпа: чи справдi з ним можна зварити  кашу,  чи  тiльки  розуму  випиту?.
Скинув заялозеного картуза, i сонце засвiтилось на мертвотно-блiдiй пiтнiй
лисинi, що вiд лоба доповзла до само? макiвки i зупинилась перед  на  диво
густою,  без  жодного  сивого  волосу,  темнорусою  проростю.  У   вогких,
по-собачому сумовитих карих очах блиснули розбiйницькi блищики,  сiпнулася
нижня товста губа i прикрила верхню, засiяну кущуватою щетиною. Карпо  вже
знав, що його думка дiйшла до цього п'янички, що оживав тiльки тодi,  коли
нюхом чув чарку, а особливо на гульбищах. Тодi Василенко ставав веселим  i
дотепним  спiврозмовником  та  джигуном.  Проте   цей   тихий,   повiльний
чолов'яга, зовнi незлостивий, але пота?мний за сво?ю вдачею, немало зробив
шкоди колгосповi: чимало за пiвлiтра перепустив громадського добра в  чужi
руки, за могорич  i  на  судi  мiг  виступити  з  брехливими  свiдченнями,
сумовито, по-старечому похитуючи головою  i  ховаючи  очi  од  скривджених
односельцiв. Як багато безхарактерних людей, вiн не мав  нiяких  моральних
усто?в - жив, як набiжить: вiд ранку до вечора, вiд випивки до випивки.
   - Може, i нам рiдше посiяти ячмiнь?
   - Тiльки якийсь  мiшок  треба  заранi  заховати  од  людського  ока,  -
Василенко зразу поставив питання на практичну ногу.
   - Отут бiля озеречка присиплемо землею, - пiдiйшов до воза Карпо. Легко
схопив мiшок за гузиря, крекнув i вмiло та обережно скинув з правого плеча
бiля глибоко? борозни.  -  Краса  яка,  -  витер  рукавом  спiтнiле  чоло,
прислухаючись до спiву жайворонка.
   Але Василенко у вiдповiдь тiльки  щось  замуркотiв,  розгрiбаючи  землю
двома чорними i проворними, як кроти, руками. Навiть Карпо здивувався - де
така швидкiсть взялася в його рухах. Але коли  Василенко  пiдвiвся,  знову
вся його постать стала млявою i розслабленою.
   Надвечiр прийшов до сiячiв Дмитро. Довго i мовчки ходив по нивi,  часто
пригинався до само? землi, а потiм пiшов за сiвалкою.
   - Ви сiвалку тепер не переставляли? - запитав у Василенка.
   - Нi. Як встановили зранку, так i метля?мося по цю годину, -  подивився
той сумовитими очима на Дмитра, ретельно обчистив сошник, похитав головою.
   - Чого ж  тепер  густiше  сi?ться,  нiж  з  того  краю?  -  недовiрливо
подивився на Василенка i нахмурився.
   - Не може бути такого, - обiзвався Карпо, що ходив за кiньми. - То тобi
зда?ться, Дмитре Тимофiйовичу.
   Дмитро знову зосереджено почав ходити полем, i четверо очей з  острахом
впились в нього, коли пiдiйшов до мiсця, де був прикопаний  мiшок.  Вдарив
нiском Дмитро в свiжу розм'якшену  землю,  i  жовтувате,  як  старе  сало,
полотно мiшка проглянуло на свiт.  I  зразу  ж  оскаженiв  чоловiк.  Одним
помахом руки викорчував мiшок на  незорану  долину  i,  як  хмара,  швидко
попрямував до сiячiв.
   - Отак ви сi?те, вражi дiти! Отак наше добро переводите? Отак... -  вiн
захлинався од гнiву i тугих клубкiв слiв.
   - Прости, Дмитре Тимофiйовичу, поплутав нечистий, - для  чогось  скинув
картуза Василенко, заклiпав очима, i облйччя його  стало  жалiсним,  як  у
скривджених дiтей, а лисина почала парувати.
   Карпо зразу зрозумiв, що, коли втече, Дмитро передасть его в суд. Тому,
блiднучи i холонучи, тримався бiля коней, клянучи в душi все на свiтi.
   Дмитро пiдлетiв до нього, але Карпо спритно обкружляв навколо  сiвалки,
раз i вдруге; Дмитро через сiвалку потягнув  його  батогом  по  запiтнiлих
плечах. I Карпо, зразу ж забуваючи свою провину, пiддаючись тiльки почуттю
злостi, i собi навскiс вдарив Дмитра замашним гарапником. На якусь-хвилину
злоба затьмарила йому розум, зменшила настороженiсть, Цього  було  досить,
щоб могутнi руки перехопили його навколо стану, пiднесли вгору i  брязнули
об землю. Але як на пружинах  пiдхопився  Варчук  з  землi  i  знову  упав
обличчям униз - кулак в Дмитра був  важкий,  мов  довбня.  Карпо,  чорний,
увесь вмазаний землею, шулiкою вигнувся над рiллею, вiдскочив убик  i,  не
чуючи вдару батога, щосили метнувся до шляху.
   Блiдий од лютi i втоми, Дмитро пiдiйшов до сiвалки, злiсно оцiдив крiзь
зуби:
   - Берися, злодiю нещасний, за конi. Та швидко менi мотайся.  До  такого
сорому дожити! Я б з досади втопився, вдавився. Що то, коли людина  нiяко?
гордостi не ма?. Тьфу! За один день така гидь увесь колгосп  розiкрала  б.
За один день! Вороги ви заклятi.
   Василенко з готовнiстю i вдячнiстю кинувся до коней,  i  Дмитро  поволi
пiшов за сiвалкою.
   "Жаль, що той утiк. Проворний. Та суд його провчить.  -  Кусав  уста  i
ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. - Це доведеться
тепер руками пiдсiвати той клин, де чорти переставили сiвалку".
   Мовчки до пiзнього смерку працював Дмитро на спустiлому полi. До озерця
невеличким косячком прилетiло кiлька  чирят  i  злякано  метнулись  назад.
Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквiтнув  огник,  а
над ним меншим вогником замерехтiла зоря. Нарештi запрягли коней  у  воза,
ви?хали на дорогу.
   - Дмитре Тимофiйовичу, прости нам, - попрохав Василенко.  Дмитро  довго
мовчав. Але коли знову занили зiтхання i прохання, суворо вiдрiзав:
   - Якби ти у мене украв той мiшок, усю комору обчистив, обiбрав би  мене
до нитки - мiг би простити. А це державне добро.  Розумi?ш?  I  такi  дiла
тiльки держава розсудить.
   - Прости, Дмитре Тимофiйовичу. На весь вiк зарiкаюся  навiть  до  чужо?
соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловiк. Так не добивай обухом  його.
Дай виправитись.
   - I чого б я дурно-пусто язика трудив? - ще бiльше нахмурився Дмитро.
   - Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? - потягнувся до  рук
бригадира. Той рiзко вiдсунувся вбiк.
   - По якому праву ти до мого серця полiз? Ти б його  теж,  коли  б  твоя
воля, як той мiшок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за  чарку  з
пiдкуркульниками  пропив  би...  До   злодi?в,   розкрадачiв   громадсько?
власностi серце мо? каменем, залiзом розпеченим ста?, - загарячився. -  Ми
за бiльшовицькi колгоспи, за заможне життя, за соцiалiзм  боремось,  ночей
недосипа?мо, а ви теж, як убивцi, ночей недосипа?те,  щоб  обiкрасти  нашi
найдорожчi надi?. За паршивого пiвлiтра i нас, i дiтей наших з торбами  по
свiту пустили б, усе добро спекулянтам  запродали  б,  бо  душа  у  вас  у
спекулянтському брудi розкисла... Скiльки ви копиць сiна продали?
   - Був грiх, - покiрно хитнув головою Василенко.
   - От про це й скажiть на зборах. Попросiться у людей.
   - Боюсь, Дмитре Тимофiйовичу... Прости.
   - Не ний, бо не розжалобиш!..  Мене  сам  товариш  Сталiн  учить  чесно
виконувати завдання нашо?  держави  i  викидати  з  колгоспу  куркулiв  та
пiдкуркульникiв. А ти хочеш, щоб я у вашi бруднi дiла сво? руки умочив. Як
я тодi на портрет товариша Сталiна подивлюсь?
   - Дмитре Тимофiйовичу! Вiрно це все. Каюсь. Один раз прости.  Не  скажи
людям, - зовсiм розкис Василенко.
   - Не те що розкажу, а й у газету подам матерiал.
   - Та що ти, Дмитре Тимофiйовичу! Що хочеш роби - в суд подавай,  тiльки
не пиши до газети. Це ж увесь район знатиме про мiй  сором.  Увесь  район!
Прости! Вiк дякуватиму.
   I Дмитро  з  здивованням  побачив  сльози  в  неоднаково  розширених  з
переляку очах.
   Бiля самого села, горблячись, одчайдушне вилетiв  на  велосипедi  Карпо
Варчук. Вiн поспiшав за порадою i захистом до Крамового. З лютою ненавистю
глянув на Дмитра i ще мiцнiше натиснув на  педалi.  В  головi  його  важко
гупали кров i думки. Не сумнiвався, що Крамовий допоможе, але поки що вiн,
Карпо, не дурний з'являтися на очi колгоспникам. Як-небудь  перекрутиться,
поки не проясниться хоч трохи його дiло...



   X

   В селi Дмитра чекала непри?мна звiстка. Коли  вiн  увiйшов  у  простору
стельмашню, що  була  завалена  шпонами,  обiддям,  колодками,  шпицями  i
пахтiла солодкуватим дерев'яним пилком, назустрiч йому вийшов посивiлий  i
поповнiлий  Iван  Тимофiйович  Бондар.  Недовго  вiн  проголовував:  пiсля
тяжкого поранення перейшов  на  спокiйну  роботу  -  працював  завiдувачем
стельмашнi; збудував прекрасну парню на триста ободiв, майстрував добротнi
вози i брички для свого колгоспу та  й  навколишнiм  селам  допомагав.  За
колесами до них при?здили навiть iз iнших районiв.
   - Чого такий сердитий, Дмитре?
   - Та нiчого, - не сказав навiть слова тестевi про випадок  на  полi.  -
Полагодили менi васаг?
   - Полагодив. Покрив таким лубом, що  кожною  клiтиною,  неначе  вощина,
ся?... Тобi по телефону передавав привiт секретар райпарткому Марков.
   - Спасибi. Питався щось? - з приязню уявив собi бiлявого, середнiх  лiт
чоловiка з смiхотливими iскорками в очах кольору осiнньо? води на  пiщаних
перемiлах.
   - Нi. Сказав, що ви?здить працювати в iншу область. На пiдвищення пiшов
чоловiк. Побажав тобi успiхiв у роботi.
   - Це погано, - похмурнiшав i щиро запечалився Дмитро.
   - Чого там погано? Чоловiк уже буде працювати секретарем обкому партi?.
   - Для мене, тату, погано. То велика помiч була. Хороший чоловiк жив  iз
нами, - мимоволi зiтхнув i сiв на березову напiвобтесану колоду.
   - Да, дуже понiмающа була людина, - погодився Бондар. - Людей  цiнувати
умiв. Вiзьму сво?х стельмахiв - усiх наперечет знав. Це не  такий,  що  за
цифрами та папiрцями свiту не бачить.
   - Скiльки вiн iз нашим колгоспом попомарудився, коли ми вiдставали.  Не
жалiв себе чоловiк. Коли б не вiн, я й досi не був би  бригадиром.  Вiн  i
поговорить iз тобою по-справжньому, i в хату зайде, тво?м хлiбом-сiллю  не
погребу?. I навiть коли вiдчита? тебе за  щось,  не  чу?ш,  що  принизили,
втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умiв заглянути в душу людську.  А
це найтруднiше, тату.
   Тяжко задумавшись, вийшов  на  вулицю,  перебираючи  в  пам'ятi  давнi,
болючi й радiснi, спогади.
   Хiба могли забутися тi роки, що яблуневим цвiтом обсiяли широкi  дороги
i тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорiдними гронами  перевисли  над
життям. Заглянемо в минулi роки...


   То були незабутнi зимовi  днi  i  ночi,  коли  снiги  тисяча  дев'ятсот
двадцять дев'ятого  року  зустрiчалися  з  метелицями  i  морозами  тисяча
дев'ятсот тридцятого.
   В цю пору новi обрi? оновлювали серце i життя селянина. I знову потекла
i запарувала на снiгах вiрна  кров,  височена  куркульською  кулею,  ножем
запроданця-лиходiя, злостивого безбатченка, що, продавши  свою  дрiбненьку
трухляву душу, без торгiв закладав мiжнародним палiям  долю  нашо?  землi,
долю наших батькiв та дiтей. Злобливi недобитки, вигадюченi  куркульськими
хуторами i  затхлими  нацiоналiстичними  багновищами,  продажними  повiями
троцькiзму  i  мстивими  рештками  бухарiнцiв,  вилазили  iз  шкури,   щоб
повернути назад вiтрила iсторi?, щоб кинути  наше  життя  пiд  чужi  ноги.
Пiдлий i ниций ворог не гребував нiякими засобами, намагаючись збити  село
з ?дино  вiрного  шляху.  Вiд  отруйно?  брехнi  i  до  пострiлу  в  вiкно
активiста, вiд лiво? фрази i перекручення  директив  партi?  та  уряду  до
куркульських  повстань  кидалася  тьма  минулого,  що  й   досi   де-не-де
чiпля?ться до наших нiг смердючим болотом...
   Дмитро не належав до тих активiстiв, що  без  вiдпочинку  працювали  по
селу, ходили з хати в хату, агiтували людей до вступу в колгосп.  I  заяву
понiс не зразу. Уважно читав i перечитував газету, прислухався до розмов у
сельбудi i думав, думав до глухого болю в головi. Виходило: попрощатись iз
усiм усто?ним, одноманiтним, але звичним життям було важче на дiлi, анiж у
мислях.  Часто,  коли  слухав  запальнi  промови  двадцятап'ятитисячникiв,
радянських та партiйних працiвникiв, думка злiтала до хвилюючих  верховин,
розкривала з завiси прийдешнього яснi  картини  людсько?  долi.  Але  коли
залишався на самотi, обступали  сумнiви,  сiрi,  немов  осiння  негода,  i
цiпкi, неначе корiння. Вiн розумiв, що колективне життя  ма?  бути  багато
кращим од теперiшнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде  зразу
перевернути такi гори. Скiльки на це часу пiде, поки призвича?ться селянин
до велико? справи! I в дрiбному господарствi  ледве  раду  даси.  А  це  ж
тисячi людей! Та кожен зi сво?м характером, зi  сво?ми  особливостями,  та
кожен привик не  до  гурту,  а  все  до  себе  таскати,  про  сво?  гнiздо
пiклуватися. Роки на це пiдуть.
   Нiколи думки не були такими рiзнобiйними i непостiйними, нiколи так  не
мiнялися настро?, вiд радiсного хвилювання до  болючих  обривiв  серця.  I
Дмитро з дня на день вiдкладав вступ до колгоспу.
   А одного вечора, коли Iван Тимофiйович, уже сердячись, почав говорити з
ним про те саме, Дмитро звернувся до сво?? сiм'?:
   - Мамо, Югино, як ви дума?те - пора нам записуватись?
   Докiя покинула прясти, склала руки на колiнах, потiм промовила  тихо  i
без запинки - видно, не раз думала про це:
   - Ми не кращi за людей i не  гiршi.  Куди  громада  йде,  туди  й  наша
дорога. Сам будяком при дорозi не проживеш. А втiм,  голова  всьому  тепер
ти, - мiркуй. - I знову  почала  прясти,  але  веретено  не  так  проворно
крутилось в ?? руках i частiше обривалася нитка.
   - Пора вже занести заяву, - погодилась Югина, колихаючи Андрiйка.
   Дмитро повеселiшав, зрадiв,  що  в  його  сiм'?  нема  того  надриву  i
розгубленостi, як у багатьох родинах середнякiв.
   "Коли щось i негаразд напочатку буде в колгоспi - не лаятимуть мене", -
ворухнулася обережна думка i сам поглузував iз себе: нелегко викорчовувати
усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича i Снiженка.
   Прояснюючись, iз трепетом сiв писати заяву. Вiн чув на зборах, як треба
писати цей документ, але ж хiба все  запам'ята?ш?  Про  бiльшi  дiла  тодi
думалось.
   За вiкном стояла мiсячна нiч. Дужi вiтри кришили на шмаття бiлi  хмари,
i пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодiйним рокотанням.
   "Заява", - великими лiтерами вивiв Дмитро i задумався.
   Чого  не  згадалось  тепер?   Усi   дороги   i   стежки   його   життя,
переплiтаючись, звiдусiль поспiшали до сьогоднiшньо?  днини,  як  поспiша?
гаряча кров до серця. Течi? думок перехрещувались одна з однi?ю,  наливали
тiло хвилюванням, розстеляли  картини  минулого  i  прийдешнього.  Вдалинi
побачив обрис свого батька i аж здригнувся.
   "Яке б то щастя було, коли б вiн дожив до цих  днiв...  Вiн  мiг  би  i
головою бути... Це прийшов би до матерi... Або пiшли  б  удвох,  батько  i
син, по новому полю помiж золотими пшеницями. Самi ж  з  людьми  виростили
?х, щоб достаток, а не злиднi ходили по селу, щоб зерном наскрiзь пропахли
повнi засiки"...
   "Дорогi товаришi колгоспники. Прошу вас,  приймiть  мене  у  свою  нову
сiм'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить  нас  товариш  Сталiн.  Буду
працювати так, щоб не совiсно було глянути в очi сво?м  рiдним  радянським
людям".
   Одiрвав подобрiлi очi вiд аркуша i побачив: за ним,  покинувши  роботу,
уважними поглядами стежили дружина i мати. I знову  згадав  батька.  Тепер
йому замiсть батька буде Свирид Яковлевич...  I  невимовно  теплi  почуття
ожили до свого найкращого порадника i старшого друга...
   "Дурний я, дурний, чому ранiше не увiйшов у велику родину?"
   Хвилюючись пiдiйшов до дружини i мовчки сiв бiля не?... На другий  день
розгулялась така лапата вiхола, що за кiлька крокiв нiчого не було  видно.
I Дмитро, часто закриваючи очi  рукавом  критого  кожушка,  попрямував  до
сiльради. Незвична тривога i радiсть мiнливими  хвилями  боролися  в  його
душi. Було то хороше, то боязно, неначе щось  вiдривалося  безповоротно  i
назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так  у  нього  на  душi  було
колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати  Буг.  I
знову хвилювало i тривожило майбутн?, нерозгадане, неясне, в яке  хотiлося
заглянути хоча б кра?чком ока.
   Роздумуючи, мало не збив з нiг господаровитого Олександра  Пiдiпригору,
рiдного дядька Василини.
   - Дмитро? Здоров, здоров! - зрадiв чоловiк i довго,  якось  питальне  i
непевно тримав у сво?й руцi Дмитрову руку. - Ну й мете!  Свiту  ясного  не
видно. Куди поспiша?ш? Не в сiльраду?
   - Туди ж.
   - I я туди, - зiтхнув.
   - Викликають?
   - Та нi, сам iду. Iду й не знаю, як його правильно пiти  по  шляху:  чи
вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача,  -  вдарив  рукою  по
шапцi, скидаючи пухке гнiздо снiгу. - Загальмувати себе - послухай людей -
якось не виходить, незручно, а вперед рушиш - страшнувато. Ти  дума?ш:  це
перший  раз  зриваюся  нести  заяву?  Вона  в  мене  на  складках  уже  аж
просвiчу?ться. От дiйду до середини дороги, та й назад - додому.  А  дiйду
до хати - знову до сiльради, до людей тягне. Бо й дома тепер такi  порядки
- краще не згадуй. Баба почула: будуть жiнок усуспiльнювати. Ну й  по?до'м
?сть - не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, i  рогачi  на  тво?й
головi потрощу. Бо, каже, у колгоспi все  усуспiльнять  i  всiх  пiд  одну
ковдру поволочать спати.  I  так  цi?ю  куркульською  видумкою  в'?лася  в
печiнки, що не витримав я:
   "Який тебе дiдько, таку стару, пiд ковдру поволоче. Було б кого. Бачила
ж - соз у нас був i не усуспiльнював вашого брата". А вона  менi:  "Що  ти
тямиш, луб'я мочене, - не я ж вигадала - люди говорять. Воно соз созом,  а
це друге дiло. Щоб я твого духу в тому колгоспi i не чула i не бачила...".
А син iз дочкою, комсомольцi, на сво?му вперлися;  "Без  тебе  запишемося,
батьку, як не пiдеш за людьми". I запишуться, холерячi  дiти.  Знаю  ?хнiй
характер. От задача! Коли б мiг, заховався б на цей час у якусь дiру, щоб,
як за?ць пiд корчем, пересидiти, поки воно розвидниться.
   Дмитро з подивом  помiча?,  що  i  в  його  душi  ?  багато  тих  самих
хвилювань, сумнiвiв, що зараз прорвалися в  завжди  стриманого  Олександра
Петровича. Але водночас почува? i якусь перевагу над ним. Коли б  запитали
Дмитра, в чому корениться ця перевага, вiн не знав би,  що  й  вiдповiсти,
але вона дзвенiла зараз в його кровi,  як  отi  невколисанi  живучi  слова
Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячникiв, як слова дорогих книг  вождя,
до яких завжди торкався  з  глибоким  внутрiшнiм  трепетом,  бо,  привикши
образно мислити, вiн нiколи  не  роз'?днував  творiв  од  образу  великого
творця.
   - Та й за добро, коли подума?ш, опаска бере,  -  продовжував  Олександр
Петрович. - Скажемо, у мене ж сякi-такi конячата,  як  не  ?,  а  хвостами
крутять. А в другого  тiльки  й  худоби,  що  куцихвоста  курка  гребе  на
смiтнику. Та й у тебе ж коненята ?...
   Цi слова за живе задiвають Дмитра; вiн, щоб заглушити якийсь внутрiшнiй
щем, швидше звичайного почина? говорити:
   - Що там конi, Олександре Петровичу. Конi - .дiло нажите...
   - Нажите то нажите, але нажив ?х  власним  горбом.  У  мене,  повiр,  з
десять  шкур  злiзло,  поки  я  стягнувся  на  худобу.  Коли  заробляв  ту
копiйчину, то мозолями, як п'ятаками, обрiс. Зрiжеш ?х, а в ямках  -  води
налий - втрима?ться.
   - Це ви правду кажете. Так i я на сво? стягався. I от, скажемо, пошесть
- пропали вашi конi. Що тодi робити?
   - I не кажи такого. Не кажи.  Тодi  спускайтесь,  куме,  на  дно  i  не
тратьте сили. Бо стiльки менi не  жити,  скiльки  лiт  стягався  на  сво?х
дерешiв.
   - А коли в колективi загине пара коней,  прожити  можна?  -  впевненiше
звучить слово в Дмитра.
   - Та можна. Це вiрне слово, - задуму?ться Олександр Петрович. - Однак i
страшно ста?: як це я розлучуся iз ними? Привик прямо як до людини.
   - А я без жалю розлучаюся зi сво?ми, - ледве не зiтхнув Дмитро.
   - Е-е, ти молодший, Дмитре, тобi  все  легше  робиться...  Як  подумаю:
хтось iнший на мо?х конях робитиме... та хiба ж вiн ?х так  пожалу??  Я  в
негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобi  не
скаже, що в не? болить. Тiльки заплаче iнодi, та й то не  всякий  господар
побачить... ?? крiпко жалiти треба, як дитину.
   - Та що ви, Олександре Петровичу, все одне  й  одне  затвердили,  начеб
зда?те конi не сво?м людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде:  колгосп
тiльки для того й органiзувався, щоб ваших коней угробити, -  вже  почина?
пiднiмати голос Дмитро, - Самих найкращих  людей  поставимо  доглядати  за
ними. Вас поставимо.
   - Нi, я конюхом, мабуть, не пiду, - завагався Олександр Петрович.
   - Пiдете, тiльки  вам  треба  за  худобою  доглядати,  -  почав  гаряче
переконувати.
   - Нi, конюхом я таки не стану. I не вмовляй, -  рiшуче  кивнув  головою
Пiдiпригора, начебто його вибирали на цю посаду. - Це я  тодi  зразу  сво?
серце згризу з усякими такими, - показав пальцями,  -  що  тiльки  батогом
умiють поцьвохкувати, переганяти худобу та вiд дiвчат очей не вiдривати. Я
?х сам, сукиних синiв, батогом буду  вчити,  -  i,  вже  уявляючи  "всяких
таких", розсердився чоловiк, обличчя стало напруженим i недобрим.
   - Що ж, не захочете, iнша робота  знайдеться.  Вас  на  яку  роботу  не
постав - любо подивитися, - так сказав Дмитро, начеб питання про вступ  до
колгоспу було давно i безповоротно вирiшене.
   - А воно так! Бо в роботi вирiс, - повеселiшав Олександр Петрович, i  в
очах блиснув завзятий вогник. - Ти не дивись, що я в лiтах, а як  поставлю
свого старшого перед себе косити, то й вiн зирка? назад, щоб батько  йому,
часом, п'яти не пiдкосив. А син же мiй робiтник, куди тво? дiло!  В  нього
коса як скрипка гра?.
   - У батька пiшов.
   - Авжеж, авжеж, роботяща дитина, - прояснився чоловiк, i  знову  хмарка
набiгла на його чоло. - Дмитре, а коли я попрошу, щоб мо? конi  нiкому  не
давали - сам доглядатиму i сам на них робитиму. Уважать менi  по  старостi
лiт?
   - А чому ж не уважать?  Сво?  ж  люди  керуватимуть,  такi,  як  Свирид
Яковлевич Мiрошниченко... так робитимуть,  як  партiя  учить.  Щоб  народу
краще було.
   З кожним новим словом Дмитро почува?, як вiн  пiдiйма?ться  над  сво?ми
сумнiвами, уже бачачи себе членом ново? сiм'?.
   Бiля майдану ?х наздогнала гомiнка бригада агiтаторiв, яким  народ  дав
на Подiллi сво?рiдну назву - "червонi старости".
   Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив iз саней, пiдбiг  до  нього.
На рукавi Варивона красувалась широка червона пов'язка.
   - Дмитре, тебе можна привiтати? Вступа?ш, нарештi? Давно пора.
   - Вступаю, Варивоне.
   - Ну,  й  молодчина,  -  мiцно-мiцно  потиснув  руку.  -  Разом  будемо
працювати. Якi ми, Дмитре, кручi з тобою розвороча?мо. Стiльки ж дiла  жде
нас! Да якого дiла! - Широке розрум'янене обличчя Варивона горiло захватом
i силою. - Ти швидше оформляйся  i  приходь  "червоним  старостою"  в  мою
бригаду.  Ми  тебе  навчимо  говорити,  щоб  не  хмурився,  як  сич,  -  i
розсмiявся.
   Дмитровi навiть завидно стало, що  так  усе  ясно  i  легко  йдеться  в
товариша.
   - Куди вже менi агiтувати. Я  бiльше  слухати  вмiю.  А  тебе,  кажуть,
навiть самi найвреднiшi тiтки поважають.
   - Всього бува?, Дмитре. Iнодi й рогачами зустрiчають, а  випроваджують,
значить, чаркою Ти ж зна?ш: говорити я полюбляю, -  янтарнi  очi  Варивона
бризнули смiхом. - I тiтки i люблять  поговорити.  От,  бува,  як  почнемо
розмову, так пiвдня  .  й  проговоримо.  Про  всяку-всячину.  Пiдучився  в
Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповiдати.  Тепер  сам  бригадою
керую. Коли чогось не можу пояснити - знову  таки  до  Свирида  Яковлевича
шпарю. Захворiв  вiн,  бiдолаха.  Третiй  день  у  лiкарнi  лежить.  От  i
приходиться   менi   самому    викручуватися,    бо    товариш    Говоров,
двадцятип'ятитисячник, ви?хав у друге село.  Переходь,  Дмитре,  до  мене.
Югина тебе ще ; мiцнiше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в менi душi
: не чують, то тепер, значить, i ревну?, i очей з мене не спуска?, i ледве
не за кожним словом про сво? кохання до мене говорить.
   - Ой, хвалько!
   - Дума?ш - хвалюсь? Я тепер серед бабiв свого села найвищий авторитет.
   - Мели, мели.
   - Нi, ти послухай або краще сам поспитайся в жiнок, кого вони найбiльше
люблять. I всi в один голос скажуть - Варивона Очерета. Не  думай,  що  за
красу закохалися в мене. Дiло, значить,  так  було.  При?жджа?  з  областi
якийсь пiдпарщик Крамового i об'явля?,  що  треба  негайно  усуспiльнювати
корови. Ну, ти сам зна?ш, яка тодi завiрюха пiднялась на селi.  Баби  нас,
активiстiв, ледве по шматочках не розтаскали.  Степан  Кушнiр  аж  за  Буг
мусив утiкати. А куркулям ця агiтацiя солодша меду,  пiдтримка  ?м  повна.
Розсердився тодi я - праця ж наша уся к бiсу нанiвець пiде. От i  мотнувся
в район до секретаря  райпарткому  за  поясненнями.  Прийняв  мене  перший
секретар, товариш Марков, - вiн недавно при?хав до нас.  Пояснив  усе  про
лiвацькi закрути, розпитався про мою роботу, про настро?  на  селi.  Довго
гомонiли. Ну, наче крила дав менi. Не прийшов, а прибiг я ввечерi в  село.
А тут - збори такi бурхливi, що мало сельбуд на трiски  не  рознесуть.  Як
передав тiткам слова партi?, то вони мене ледве на руках не понесли. От  з
цього часу i любов до мене почалася. З якою тiткою не поговорю - в колгосп
вступа?... Прощавай, Дмитре, бо далеко  мо?  по?хали.  Щоб  без  бригадира
чого-небудь не зробили не такого...
   Дмитро i Олександр Петрович увiйшли до сiльради,  наповнено?  людьми  i
повiнню тютюнового диму. Жiнки чогось обсiли Крамового, i той,  пiдвищуючи
голос, вiдсварювався з ними теж по-жiночому, верескливо та високо.
   "Не так треба з жiнками говорити. Ти на не? пiдiймеш голос, то вона  ще
в бiльшу сварку полiзе". Дмитро обтрусив снiг з  одежi,  вийняв  з  кишенi
вчетверо складений папiрець, пiдiйшов до столу.
   - Що, заяву принiс? В колгосп пролiзти хочеш? - немов облив його цебром
холодно? води Петро Крамовий. - Ну, що ж, подивимося.  Можеш  iти  додому.
Коли треба буде - викличемо.
   I зразу ж неначе увесь свiт потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом
спливли, мов i не було ?х, хвилi прояснення i радостi. Один  бiль  i  люта
туга засмоктали всерединi.  Спiймав  на  собi  спiвчутливий,  тривожний  i
здивований погляд Пiдiпригори. Аж заточився.
   Неначе обпльований, вийшов iз сiльради i пiшов у чисте поле. А  смерком
попрямував до Варивона.
   - О, Дмитре! В таку негоду прикатав! - радiсно зустрiв товариш.
   Василина соромливо защiбнула блузку - саме сина  годувала  -  i  поволi
пiдiйшла  до  Дмитра,  осмiхнена,  налита  спокiйною  лiсовою  красою,  що
особливо вигiдно визначалась зимою, коли  снiги  вибiлювали  темiнь  з  ??
смаглявого лиця.
   - Де правда, Варивоне? - важко перевiв подих, i пiд чубом  заворушилось
ряботиння зморщок.
   - Що з тобою, друже? - здивовано i з тривогою поглянув у чорнi  очi,  у
яких тепер за темiнню не можна було побачити чоловiчкiв.
   - Нiчого, Варивоне, сiдай...
   - Тяжко тобi, Дмитре? - присiв бiля нього  Варивон,  торкаючись  мiцним
плечем плеча.
   - Нi, легко. Щоб мо?м  ворогам  було  усе  життя  так  легко!  Розказав
Варивоновi про зустрiч з Крамовим.
   - За старе мститься. В'?дливий,  поганий  чоловiк,  -  уважно  вислухав
Варивон товариша. - Ну, нема тобi чого печалитися. Подума?ш,  велике  цабе
отой Крамовий. Тiльки дереться, мов жаба, на корч.
   - Ти зна?ш, у мене так на душi стало, начебто я жабу проковтнув. Це вiн
менi, як якомусь сукиновi синовi, говорить: "В  колгосп  пролiзти  хочеш?"
Так що це я, виходить, на однiй гiлляцi з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж
?х вiн захища?, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурнi,
мужики репанi. Де тодi правда? Скажи менi. I це вiн неспроста  кинув.  Чу?
серце мо? - неспроста!
   - Ну, i хай кида?. Що вiн тобi зможе зробити? На хвiст,  значить,  солi
насипати?..
   Одначе помилявся Варивон  -  Крамовий  мiг  дещо  зробити.  Увечерi  на
закритому пленумi сiльради та iнiцiативно? групи колгоспу мало розбиратись
питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цiлий день.  Уже
смерком вiн пiдiйшов до Григорiя Шевчика, одвiв його вбiк.
   - Дмитра Горицвiта добре зна?ш? - запитав пошепки.
   - Чого  ж  не  знати?  -  здивовано  вiдповiв  Григорiй  i  нахмурився:
заговорили давня злiсть i образа.
   - Його треба також у список ввести.
   - Дмитра Горицвiта? - здивувався Шевчик. - Вiн же середняк, - i почуття
злостi чомусь почало осiдати, коли перед  очима  побачив  Докiю,  Югину  i
темну тiнь Дмитра.
   - Який там в чорта середняк! - скривився Крамовий.  -  Нема  чого  тобi
захищати  куркулiв.  Справжнiх  сво?х  ворогiв  не  бачите,  а  на  чесних
культурних радянських господарiв напада?те.
   - Так Дмитро ж не був нi твердоздаточником, нi...
   - Ну, так що iз того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував?
- гостро подивився крiзь запiтнiлi окуляри.
   - Нi.
   - Як нi! -  скипiв  Крамовий.  -  Сам  почина?ш  куркулiв  захищати,  у
прихвоснi лiзеш! А коли Дмитра були побили - робив ти в нього?!
   - Помагав трохи по господарству... Столярувати вчився...
   - Столярувати? Заплатив тобi що?
   - Я ж учився. Дав менi столярського начиння...
   - А говориш - не наймитував! Сьогоднi, коли хтось буде захищати Дмитра,
виступи зi сво?м словом, - уже наказав Крамовий. - Нема чого панькатися  з
ворогами. Ти його жалi?ш, а вiн тебе чуть  не  зарубав.  Прийде  час  -  i
заруба?. Це такий... Тiльки  без  дрiбновласницьких  переживань.  Виступай
прямо, рубай з плеча, по-бiльшовицьки. Не будь лемiшкою.  -  Швидко  пiшов
назустрiч бородатому, всьому в порошi, Марковi Григоровичу Синицi.
   Старий пасiчник розкрив  поли  великого  добрячого  кожуха  i  обережно
спустив на пiдлогу свого мiзинчика - семилiтню дочку Соломiю.
   Дiвчинка  смiливими  очима  оглянулась  навколо  i   пiшла   до   Iвана
Тимофiйовича Бондаря.
   - Ти чого сюди прийшла? - жартiвливо почав гримати на не?.
   - Батько мене саму в лiсi бо?ться залишити, хоча менi й не страшно.
   - А як вовки нападуть?
   - Я на пiч заховаюсь i кожушиною накриюсь.
   - А коли вони на пiч полiзуть?
   - Тодi я iз рушницi буду стрiляти, - промовила вже несмiливо й пошепки,
щоб не почув неправди батько.
   Старий пасiчник жив далеко вiд села у лiсi.  Коло  дому  був  невеликий
городець i чималий сад,  затиснутий  з  усiх  сторiн  обважнiлим,  могучим
чорнолiссям. I хоча не близький свiт було тьопати до села, одначе пасiчник
тепер справно приходив  на  збори,  прикриваючи  кожухом  i  бородою  свою
Соломiю. Пiсля смертi жiнки вiн, куди б не йшов, не розлучався iз  дочкою.
I не раз бувало - на зборах, коли  хтось  виступав  з  помосту,  обзивався
дитячий голос:
   - Татку, я спати хочу.
   I смiх котився вiд заднiх лав до самого промовця...
   - Ти чого, Григорiю, задумався? - пiдiйшов до Шевчика пасiчник.
   - Та нiчого, - роздратовано махнув рукою.
   - Хтось у душу з чобiтьми залiз? Бачу, бачу. Принiс  менi  нову  книжку
про бджiльництво?
   - Забувся. Завтра принесу, - пiшов до дверей. Хоч Григорiй i  досi  мав
злобу на Дмитра, але виступати  на  зборах  йому  не  хотiлося.  Намагався
розiбратися в плутанинi думок, аж голова почала  стугонiти.  Нервувався  i
злостився на себе. Чув, що трапилось щось невiрне, i довго одне рiшення не
могло переважити друге. Iнодi злiсть рiзко  пiдiймалася  вгору,  i  мстива
думка забивала подих: "Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справдi може
пiти  за  куркульнею,  залюбки  всадити  дуплет  зi  свого  дробовика...".
"Брехня, - обзивалась друга думка. - Бачив ти в нього що-небудь вороже? То
твоя власна злiсть говорить".
   Вийшов надвiр. Снiг вдарив у гаряче чоло i почав розтавати.
   Низько i глухо стугонiли обмерзлi дерева,  тоскно  петляла  i  кружляла
темносива метелиця, як петляли i кружляли тепер думки в наболiлому  мозку.
Не швидко Григорiй зайшов у  тепле  примiщення.  Спiймав  на  собi  рiзкий
погляд  Крамового  i  знiтився.  Бридко  стало  на  душi,  аж   замлостило
всерединi...
   Головував  Iван  Тимофiйович  Бондар,  який,  передбачалось,  мав  бути
головою колгоспу, але верховодив  на  зборах  Крамовий.  Говорив  довго  i
гаряче  про  колективiзацiю,  розкуркулення,  часто  вмiло  на   прикладах
пiдрiзав тi корiнцi, якi могли стати йому на завадi.
   Першим  у   списку   стояв   Денисенко   Ларiон.   Висловилося   кiлька
колгоспникiв. Думка була одностайна.
   - Хто за те, щоб розкуркулити його? - поставив на голосування Бондар.
   Дружно пiднялися над головами руки i з шелестом опустились вниз...
   - Данило Заятчук! - чита? iз списку Петро Крамовий. Синi жили поопухали
i тремтять на його лобi.
   Знову високо пiднятi руки закривають обличчя людей.
   - Горицвiт Дмитро! - глухо кида? Крамовий. I раптом мертва тиша.  Потiм
заремствували голоси позаду, незрозумiле  подивився  Iван  Тимофiйович  на
Крамового i почав наливатися жаром.
   Спереду пiдвiвся Варивон Очерет - невеликий, кремезний i  впертий.  Для
чогось оглянувся назад. Всi?ю рукою зiрвав шапку з голови.
   - Не погоджуюсь, значить, - обвiв очима президiю. I  Крамовий  зразу  ж
скипiв:
   - Не погоджу?шся? Це тобi, дума?ш, польський сейм? Там один шляхтич мiг
сказати: "Не позвалям" - i зiрвати роботу сейму. Ти - не шляхтич, а  збори
- не сейм. Тут воля народу дi?. Люди знають, хто ?хнiй ворог, ?х за  чарку
не купиш, як тебе купу? i прода? Горицвiт.
   - Я не повiя, щоб продаватися! - поблiд  Варивон.  -  Де,  я  питаю,  у
списках Варчук, Данько?  Хто  це  почина?  середнякiв  розкуркулювати?!  -
загарячився Варивон, пiдступаючи ближче до сцени.
   - Середнякiв? - примружився Крамовий,  втискаючи  в  кожне  слово  лиху
значимiсть. - Середняки наймитiв не  наймали.  Товаришу  Шевчик,  роз'ясни
громадяниновi Очерету, як ти спину гнув на Горицвiта.
   I зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж  перехилився
зi сцени, вiдшукуючи знайому постать. Але Григорiя  в  сельбудi  не  було.
"Злякався", - злiсть пересмикнула огрядну постать Крамового, але вiн зразу
ж усмiхнувся i удавано веселим голосом заговорив:
   - Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливiй  справi.
Але перед  цим  вiн  менi  сам  розповiдав,  як  наймитував  у  Горицвiта,
столярував, i той йому замiсть плати  дав  двi  поганенькi  стамески.  На,
мовляв, тобi, небоже, що менi негоже. Зробив, як  типовий  експлуататор...
Чу?ш, який це середняк? Експлуататор! -  перекошуючи  уста,  звернувся  до
Очерета.  -  Класову  пильнiсть  загубили   ви,   громадянине.   Став   на
голосування, - звернувся до Бондаря.
   - Не ставитиму. Зi мною нiхто не радився про доповнення списку.
   - А чому б ми мали радитися з  родичем  куркуля?  Щоб  йому  до  вечора
переказали, як сплавити добро? Розумiли, що у вас погана закваска.
   - Менi слово можна? - обiзвався ззаду Марко Григорович.
   - Прошу, прошу, - приязно, пiддобрюючись, розплився в усмiшцi Крамовий.
- У вас, думаю, нема родинних почуттiв до куркульнi.
   - Чого нема, так нема, - погодився старий пасiчник,  труснувши  широкою
бородою.
   - Татку, не  чiпай,  -  спросоння  обiзвалась  Соломiя.  Легкий  смiшок
задзвенiв у напруженiй важкiй тишi.
   - Я думаю, - заговорив пасiчник, - з Дмитра такий куркуль, як  iз  мене
турецький султан.
   I полегшений  смiх  сколихнув  людьми.  Одначе  його  зразу  ж  обрiзав
Крамовий:
   - З чого ви смi?тесь? З вiдсталостi сво???  Я  поважаю,  шаную  чесного
трудiвника Марка Григоровича. Але, увесь  час  живучи  в  лiсах,  вiн,  як
самотнiй камiнь, обрiс мохом, повз нього проходило життя  i  не  в  усьому
може розiбратися чоловiк. Нам треба  допомогти  йому  по-новому  осмислити
сучаснi подi?. Куркуль -  це  не  такий,  як  ви  його  звикли  бачити  на
плакатах, - з ножем, обрiзо'м... зубастий, окатий...
   Говорив довго i переконливо, знову наводив приклади i знову нападав  на
родиннi зв'язки, вiдсталiсть,  притуплення  класово?  пильностi.  Нарештi,
саркастично усмiхнувшися, з притиском закiнчив:
   - Через те, що голова зборiв вiдмовився вiд сво?х обов'язкiв, - про  це
ми iншим разом бiльш грунтовно поговоримо, - ставлю на голосування.
   Вiн знав, вiдчував, що, незважаючи на всю його красномовнiсть, мало рук
пiдiйметься на притихлих зборах. Тому повернув справу iнакше:
   - Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвiта?.. Раз, два, три,  чотири...
словом меншiсть... Пiшли далi...



   XI

   Варивон зразу, ще не закiнчились збори, прибiг до  Дмитра.  Заснiжений,
став на порозi, люто затупав ногами i зосереджено пiдiйшов до  Дмитра,  що
саме пiдшивав шлею.
   - Ходiмо в ту хату, -  кивнув  головою.  -  Дiло  ?.  I  Дмитро  почув:
трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побiлiв,  розширились
очi, але першi слова здивували Варивона:
   - Вип'?м зi мною, чи побо?шся тепер?
   - Чого б це менi боятися? Тiльки не до цього зараз.
   - Нiчого, - заспоко?в i  дiстав  iз  шафи  горiлку.  Випили  по  чарцi,
Варивон з опаскою дивився на пополотнiле обличчя товариша,  знав,  що  той
кипить усерединi i  досить  жодного  слова,  щоб  вийшов  iз  себе.  "Чого
доброго, пiде сочити за Крамовим. I того - окастого - не пожалi?,  i  собi
життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловiка".
   - Дмитре, що ти дума?ш робити?
   - Що? - наче вiд сну прокинувся. - Зараз  запряжу  коней  -  i  в  саму
столицю майну.
   - Так уже i в столицю?
   - А що ж - в того Крамового буду  правди  шукати?  То  ворог  наш.  Ну,
вип'?мо ще на дорогу! - Вже навстоячки перехилив чарку, i скло  зацокотiло
по зубах, краплини горiлки потекли по сорочцi - тремтiла рука.
   Коли запрягав конi, до нього вийшла мати:
   - Дмитре, куди ти? - з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з
сином.
   - За  сво?ю  долею,  мамо,  -  невесело  посмiхнувся  i,  захлинаючись,
розказав усе. - Найшлася ка?нова душа, що позаздрила  на  нашу  кривавицю,
Сафрона Варчука, Данька не розкуркулю?, а взявся за мене.
   - То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, - спокiйно вiдповiла, що аж
здивувався  Дмитро.  -  Правда  на  нашому  боцi.  Тебе  наша  власть   не
скривдить... А Крамовий - то пройдисвiт. ?дь, сину, -  поцiлувала  його  в
лоб i зiтхнула. - Поспiшай...
   Дмитро пiдiйшов  до  лiжка,  де  спокiйно,  усмiхаючись,  спала  Югина.
Зiтхнувши, поправив розкиданi коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами
до ?? чола, потiм низько нахилився над колискою i,  випрямляючись,  вийшов
iз хати.
   Докiя сама навстiж вiдкрила ворота, ще раз  обома  руками  охопила  шию
сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна.
   Кинув у легкi, на пiдрiзах, санки рушницю, торбу  з  ?жею  i  по?хав  у
холодну заметiль. I тiльки тепер його охопила  така  гнiтюча  туга,  такий
бiль, що хотiлося упасти в високi оплени, уткнутися  головою  в  солому  i
заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом ма?  обiрватися
його життя. I санки, iдучи затоки, везли його не до темно? стiни  лiсу,  а
на той свiт. Здавалось, пiдрiзи скрипiли не на мерзлому снiговi, а на його
болючому тiлi. Похололою рукою витер пiт  iз  чола,  зiтхнув,  стрепенувся
важко, беручи в руки, неначе обмерзлi вiжки, сво? почуття i турботи.  Вони