де, можливо, уже засiв "ворог". Погожий осiннiй ранок покотив над деревами вибiлене сонце, низько полями розтiкався туман, наливаючи зiбраним молоком долини й яруги. На потемнiлих стернях рожевiло вогке павутиння з нанизаними дрiбними ягiдками роси. А над усiм привiллям жовтозеленою хвилею здiймався Великий шлях, впливаючи високим гребенем у синiй лiс. Конi дружно клепали суху дорогу, низькою октавою озивалися неп?ресохлi видолки, залiзом передзвонювали пагорби, i на них залишалися синюватi сережки пiдкiв. Наближаючись до лiсу, Дмитро повернув коня на лiву, зарослу дерном обочину i, немов крiзь нескiнченнi зеленi брами, по?хав помiж склепiнням саджених в два ряди лип. Вiктор Снiженко зрозумiв, що дерева захищають ?х вiд "ворожо?" розвiдки, i собi повернув на праву обочину Рiзьбленi тiнi, плямисто перемежованi iз сонячним сяйвом, швидко мерехтiли. грали на мiцно натягнутiй короткогривiй ши? коня, яскравим лiхтариком спалахували в розумному синьому оцi. Пильно вдивляючись у далечiнь, Дмитро не забував про сво? горе, що обплутало його, як павутиння стерню. "Бути посмiховищем села, половинити свою душу. I за кого?" - ?жаком ворушилася всерединi злiсть. Пiдпирало серце до горла. Коли б йому сказали, що згорiло усе його добpo, померла дружина, - вiн не так би уболiвав, як тепер. Зараз була кинута грязь на його iм'я, честь, гордiсть, любов. I тому Дмитро не мiг опанувати свiй розум. Шляхом пройшло кiлька подорожан, прогуркотiли двi пiдводи, а потiм, бiля самого лiсу, забовванiла самотня постать. I враз Дмитро гострим оком упiзнав Григорiя Шевчика. Владним рухом повернув коня на шлях i галопом рвонувся наперед. Сколихнулась улiво, вправо дорога, немов береги, а потiм, прискорюючи бiг, почала креслити плямистi кола. Гудуть i дзвенять копита, поскрипу? нове пахуче сiдло. А неспокiйне серце вершника розпира? стiни грудно? клiтини. Григорiй на момент зупинився, i його очi заслiпились голубим сяйвом вихоплено? з пiхов гостро? шаблi. Наближа?ться перекошене злобою обличчя Дмитра. Шевчик зразу здогаду?ться про все. Змахнувши руками, як птах крильми, легко поверта? назад i стрiмголов летить по лiсу. Дмитровi добре видно чорнi кульчики, що густо перехитуються на парубочiй потилицi, мiцну шию, заокругленi лопатки, i першi кiльця хребта, що рiзко виступають з-пiд сорочки. На спинi Григорiя виступа? пiт, i сорочка темнi? великою плямою. "Рiдкий же ти, рiдкий". Наближа?ться до ненависно? постатi. Пружно пiднiма?ться Дмитро на стременах, готуючись до вдару. I в цей час чу? клекiт копит i голос Снiженка: - Горицвiте, чи ти не сказився? "Нi, не сказився", - чу? як владнi слова охолоджують його, проте поверта? коня лiворуч вiд Григорiя, щоб вдарити правою рукою, не через шию, а вiд ши? коня. Григорiй чу? на собi важкий i вогкий подих. Розумiючи, що не встигне добiгти до лiсу - вiн уже простягнув до нього сво? обiйми, - раптово круто зверта? праворуч до високо? обочини, з яко? висунулось потрiскане, покалiчене корiння лип. Схопившись обома руками за напiвживе плетиво, вiн злiта? до дуплавого дерева i кида?ться в лiс. Кiнь Дмитра, свiчкою звившись на диби, не вискочив на насип i зупинився на окрайцi шляху. В цей час гнучкi й мiцнi руки перехопили Дмитра. Шарпнувся вiн, але вирватися не змiг. - Ти чого розвоювався? - рiзко дивиться блiдий од хвилювання Вiктор Снiженко. На його високому лобi спуха? i тремтить продовжня прожилка. Дмитро, стихаючи, нiчого не вiдповiв; слiдкував за густолiссям, що закривало Григорiя. Звiдти незабаром пролунав гнiвний голос: - Iдоле ти! Розбiйник з велико? дороги! Була б у мене зброя - тодi помiрялись би, хто - кого. Послухав дурних язикiв i голову загубив. Не твоя у мене вдача! - Поговори менi ще, - злiсно засичав, але останнi слова Шевчика зменшили його гнiв i ворухнули iскорку надi?, що i справдi, може, нiчого особливого не трапилось. - Ти чого розвоювався? - вдруге перепитав Снiженко. - Одного земляка заманулося провчити. - Так шаблею захотiв провчити? - А чого ж... iнструмент пiдходящий, - перекривились уста. - I зарубав би? - ще сильнiше обрушу?ться на нього Снiженко. - Навряд. Але помережити спину синцями - помережив би... Не дивися так. Шабля ж i тупу сторону ма?. - Ну й штучка ж ти, скажу тобi. Я й не знав, що стiльки сiльського iдiотизму напхнуто в твою розумну голову. Подивишся збоку - чоловiк - чоловiком, а роздивишся - свистун - свистуном. - Ти менi не дуже свисти, бо за це i з тобою можу шаблю схрестити. - Невже схрестив би? - злостиво примружився. - Ну й характер у тебе, скажу, як у норовистого коня. Куди там - ще гiрший. - Добрий для мене буде. - О, - насмiшкувато скривився Снiженко, - виплила поганенька власницька закваска: "Аби менi було добре". З такого "аби менi" зна?ш, що вироста?? Мовчиш? - А що я тобi, зараз промову буду говорити? Тут серце мало на шматки не розiрветься, а вiн... - I хай порветься трохи, - промовив Снiженко. - Може, поганi корiнчики полопають, отi, що заважають тобi яснiше на свiт дивитися. - Ти про що це? - А про те саме. Про тi ворсини, з яких "аби менi" вироста?. - Так ти до кого мене рiвня?ш? - знову спахнув Дмитро. - Ти життя мо? зна?ш? У мене кожна зернина мозолем зароблена, кожна билина мо?м потом зросилася. Хлiб менi поперек горла не стане, бо в ньому нема зерна неправди. - Хм. Я й не знав, що так умi?ш говорити. Це ти красиво сказав, але через власницький тин не перескочив. Напiвослiплий Дмитро рвучко вiдкинувся назад i гостро поглянув на Снiженка, який, збiльшуючись в очах, пружньо пiдводився на неспокiйному конi. - Не тiльки один ти можеш сказати: хлiб менi поперек горла не стане, бо вiн потом пiдплив. Гляди, щоб цей пiт брудною калюжкою не став, коли огородишся ним вiд великого життя. Тодi зачервi?ш, наче бур'янина на межi... Зараз ти вiдмаху?шся вiд мене сво?ми власними турботами, сво?ю працею. Добре працювати - велике дiло. Але цього мало для тебе, для мене, для Варивона, для нас, вихованих революцi?ю, Жовтнем... От на змаганнях ти перемiг мене. Дума?ш, позаздрив тобi? Нi. Правда, оберiгайся, щоб позаду не залишився. Кiнь мiй не завжди спотикатиметься. - Постараюсь. - Старайся, бо нелегко буде. - Знаю. - А коли побачив тебе, що почав пiдривне дiло вивчати - зрадiв. Чоловiк iз толком, подумав. От скажи: чому ти так за вiйськове дiло взявся? - Що ж я, дума?ш, крiт незрячий? - сердито заговорив Дмитро. - Не бачу, скiльки гадюк, i то не одноголових, сичать на нашу державу. Не один Чемберлен виплодився на Заходi. Так що дати кiлька карбованцiв на ескадрилью "Наша вiдповiдь" - це крапля у морi. Воювати за мене дядя не буде. А я не той олов'яний .солдатик iз казки, якого рибина проковтнула - i хоч би тобi що. Боюсь, що мною навiки можна подавитись. Не знаю, яким був рубакою Богун, але покалiчать менi праву руку, то шаблю зумiю i в лiвiй тримати. Менi своя влада дорожча руки, дорожча життя. Та чого я з тобою зараз буду говорити, коли ти не розумi?ш, що в мене ось на душi робиться? - Трохи розумiю, Дмитре. Це справжня мова. Таким тебе в усьому хочу бачити. Ти розумi?ш, як тобi зараз необхiдно ширше входити в життя, дiлами ворочати... - Ну, зна?ш, я в чини лiзти не хочу. Мо? дiло мале: ори та сiй. Я тiльки трудiвник, справжнiй трудiвник. - Довбня ти вперта, одноосiбник, - роздратовано вiдрiзав Снiженко. - А ти стань господарем землi. Чу?ш, господарем, почесною людиною, що сво?й рiднiй державi увесь талант, усю силу, усе серце вiдда?. То коли вiйна буде - одне дiло, а зараз теж вiйна iде за соцiалiстичну перебудову всього нашого народного господарства. Без цього нi прожити, нi дихнути нам, нi оберегти надбань революцi?. Коли ти вчепишся в хвости сво?х шкапин, то, гляди, цi самi чемберлени, гiрше турецько? орди, i нас, i дiтей наших у ясир поженуть, немов отих ча?нят, в огнi попалять, залiзом усi кiсточки розчавлять... Ти бачиш, що зараз у нашiй кра?нi робиться? Як ми буду?мося, ростемо, як промисловiсть пiдводиться, як робiтничий клас допомага? спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумi?ш, як партiя, Сталiн нас виводять у яснi свiти? В цьому наше майбутн?. Ось де тепер i тво? мiсце, широке, як свiт. I подивись, Варивон Очерет без всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чу?ш? - Та чую, не позакладало. - Вiдцiджував з рiзко? напружено? мови правдивi слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Снiженка. - Нi, позакладало. Власницький леп, скрипливий вiз звузив тобi очi. Бач, я в чини лiзти не хочу. Я труженик. Я сiренький мужичок. Я тiльки цабе, рябий, - знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лiзе, син помiщика, вчорашнiй бандит, петлюрiвець. А вони в кожну шпаринку, як таргани, намагаються пролiзти. I ?м тво? слова солодше меду. Зрозумiло? - Я не подумав над цим! - Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не маленький. - Постараюсь, товариш голово, - сказав насмiшкувато, але на самотi замисливсь. Розумiв: велика правда життя пiднiмалася в суворiй мовi Снiженка. LVIII Мовчки поверталися додому. Вiтер, пiдiймаючи пилюгу i сухий лист, глухо шумiв в обважнiлих вiтах широкого шляху, виривався на поле i двома дужими крильми летiв до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та веселими помахами вiтрякiв. Наче макове зерно, сiялась мряка, а на ворсi пiджакiв матово поблискували дрiбнi краплинки. Варивон скоса поглядав на товариша i тiльки зрiдка злiсно спльовував на потемнiлий шлях. - Ти б, може, переключив третю скорiсть на другу? Женешся, наче з ланцюга зiрвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш. Дмитро навiть не оглянувся. "Приб'?, бiс окаянний. Нiзащо, нiпрощо може молодичка перетерпiти... От наградила доля характером, будь ти неладен". Варивон, розумiючи, що насува?ться хмара, хотiв як-небудь втягнути Дмитра обхiдним шляхом у розмову. Але з того нiчого не виходило. Тим-то бiля самого села почав говорити прямо: - Дмитре! - Ну, чого тобi? - неласкаве зиркнув. - Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобi, значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забува?ш. - Ну, не тягни... - А ти не норовись. Усякий тобi командиром хоче бути. Ну от я про Югину хочу поговорити. - Що тобi про не? говорити? - Як що? Двоюрiдний я ?? брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякi витребеньки. Югина не з тих, що хвоста пiднiме i комусь на шию почепиться... Повiк не зрадить така. - Це я сам взнаю. - Як? - Знаю як. По одному погляду пiзнаю. - Вiрне слово? - Вiрне слово. - Ну, тодi я не журюся. Спокiйно йду до сво?? Василини. На весiлля приготуйся з Югиною до мене. - Добре, прийдемо, - вiдповiв механiчно i невидющими очима поглянув на Варивона. В селi стало затишнiше. Попрощавшись iз Варивоном, Дмитро повiльнiше попрямував додому. "У не? обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить". Поволi пiдiйшов до плота. У цей час назустрiч йому вийшла мати. Острах вiйнув в ?? очах, коли побачила таке напружене i злостиве обличчя сина. - Добридень, Дмитре. - Добридень, мамо, - i пiшов до хати. - Ти чого такий? - стала поперек дороги. - Не застуйте, - рвучко пiдходить до порога i вже не чу?, що позаду говорить мати. Двома мiцними ривками вiдчиня? сiнешнi i хатнi дверi, застига? у рамцi одвiрка. У хатi напiвтемне i чисто. У кутку снiп житнього колосся вi? усто?ними пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже вiдiйшло красне лiто. Прихилившись до скринi, сто?ть скам'янiла Югина. Навiть не ворухнулась похилена голова, коли вiн увiйшов. Низько спущена хустка затемнила ?? обличчя. Скiльки вони так простояли одне навпроти одного - не Пам'ята?. Тiльки раптом пiдвелося незвично прекрасне i блiде обличчя дружини, i подивились на нього правдивi очi не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором i незрозумiлим подивом. А непролитi чистi сльози уже бринiли в обiдках збiльшених очей. I Дмитровi враз стало соромно за себе, за свою дику злiсть, за напад на Григорiя. Вiн уже не може бiльше дивитися в очi дружинi i, водночас почуваючи, як раптом вiн звiльня?ться вiд гнiтючого тягаря, що не тiльки налiг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, - тихо говорить: - Оце так чоловiка стрiчають? Чарки на столi нема, обiд не сто?ть. Не варила, може? Розлiнувалась? - i лагiдно усмiха?ться доброю усмiшкою, нiби просячи пробачення в дружини. I Югина, що приготувалась до найгiршого, бiльше не може стримати слiз. Враз Дмитро став ?й невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кида?ться до чоловiка, охоплю? його шию руками. - Дмитре, дорогий... I ?? голова б'?ться на широких мiцних грудях дружини. Вона ще не розумi? всього, що трапилось, ще внутрiшнiй острах морозом пробiга? по спинi, але вже зна?, що Дмитро, ?? Дмитро невiддiльний вiд не?, що без нього опустiло б ?? серце, як порожнiй вимолочений колос. I це не диву?, а раду? ??, хоча недавно ще почувала себе поруч з Дмитром цi?ю самою беззернистою зiгнутою стеблиною. ?? тiло, вiдчуваючи на собi дужi заспокiйливi руки, налива?ться такою любов'ю, як в щасливих жiнок, що вперше вiдчули материнство. Вона вiдхиля? голову, щоб подивитись на Дмитра, i вражено помiча? в куточках його очей вогкий, щасливий блиск. I чоловiк ще ближчим, дорожчим ста? для не?. - Дмитре, мiй Дмитре, - тулиться до нього. - Що, дорога? - Вiн, пiдiймаючи свою кохану на руки, цiлу?, ??. Докiя, ставши на порiг, з подивом i хвилюванням дивиться на сина i дочку, а потiм непомiтно виходить у сiни. "Порозумiлися. Тепер усе пiде на лад, - закривши дверi, ще бачить перед очима невiстку й сина i зiтха?: - Нi, таки Тимофiй не шанував так сво?? Докi?..." Частина друга I В морозному передсвiтанку, стишуючись, весело шерехкотiв лапатий, сизий снiг, i в саду без вiтру перегойдувалася обважнiла ткань пухнастого вiття. В густому досвiтi, коли все так принадно, виразно окреслю?ться i збiльшу?ться, здавалося - не снiг, а легкокрилi згра? птиць злiталися на синьо-димчастi розлогi крони дерев. - По?хали! - Дмитро зручнiше засунув за пояс колун, пiдхопив на плече топтуху i легко, обома ногами, вскочив у металевi затиски лиж. - Тату, вiзьмiть мене iз собою! - напiвроздягнутий русявий хлопчик, випустивши з рук сiнешнi дверi, проворно добiг до Дмитра, з надi?ю .поглянув на нього великими чорними очима. - Акиш, малеча, до хати. На рiчцi ще, чого доброго, тебе щука проковтне. Вiзьме, значить, та й проковтне всього, тiльки чоботи i ремiнець на берег викине, - з перебiльшеним гнiвом накинувся на свого похресника Варивон. - Андрiю, я що сказав? - строго промовив Дмитро до сина, i той зразу ж насупився, примружуючи очi i пiдбираючи губи. Варивон поглянув на розгнiваний вид хлопчини i ледве не покотився зо смiху. - Подивись, подивись на нього, - шепнув Дмитровi. - Викапаний батенько. Навiть нiздрi так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся. Дмитро через плече зирнув на сина, усмiхнувся, подобрiшав: - Вiзьму тебе, Андрiю, на рiчку, як потеплiша?. Ну, бiжи до хати - замерзнеш. - Чого б це я замерз? - сумовитими очима поглянув на батька, але той, не обертаючись, трохи пригнувся i розгонисто, чорнiючи та збiльшуючись, пiдiйма?ться на високий перемет. Два чистих, рiвних слiди прорiзали снiг, i свiтанок зразу ж ?х наповнив темнiшою синню. - По?хали, - з жалем i болем вирвалося з грудей хлопця. Вiн довго слiдку? за двома чорними постатями, що спадають в долинах i знову пiдносяться на пагорбках. Зда?ться, зараз вони ?дуть не до Бугу, а пiднiмаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свiжими барвами i розколювалось матовою смугою ранку. Уперто мотнувши головою, хлопець легко бiжить до хати i ледве не збива? з нiг невеличку метушливу дiвчинку. - Андрiю, чого ти роздягнутий бiга?ш по холодi? Я мамi скажу. - Ет, помовч менi, розумниця. - А як простудишся? - Нiчого менi до само? смертi не буде вадити. - А як буде? - Ольго! - i Андрiй грима? на сестру таким самим голосом, як нещодавно батько на нього. Дмитро, тiльки-но сковзнув лижами, почув радiсний приплив сили. I зараз, у дужому поривi, злiтав на живу димчасту кручу, що круто обривалась над самим Бугом. - Куди тебе чорти несуть? - стурбовано гукнув позаду Варивон. Дмитро навiть не оглянувся. Iще один ривок уперед, i вiн у захватi зупиня?ться перед самим обривом, що де-не-де просвiчу?ться iскристими обвислими сотами гранiту. Звiдси за широкими плесами чистого, незавiяного льоду на багато кiлометрiв розтяглося низинне Забужжя, i небо над ним здавалося незмiрне вищим, анiж за тими пагорбами, що залишились позаду. Неначе з птичого польоту, внизу рель?фно вирiзьблявся чотирикутник села Iвчанки, оторочений з усiх бокiв заснiженими садами. В центрi села, над стрiмкими пiрамiдами молодого парку, височiло кiлька двоповерхових будинкiв - колбуд, школа, лiкарня, правлiння колгоспу, а далi, понад рiвними вулицями, неначе ляльковi, бiлiли новi будiвлi колгоспникiв. Здалеку все здавалось таким легким i прозорим, що без звички бiльше скидалось на розкiшну зимову картину, закинуту серед снiгiв, нiж на справжн? живе село, яке саме то тут, то там гасило яскравi огнi. Дмитро рукою стер з брови самотню снiжинку i трохи подався праворуч. Зараз вiн стояв на тому самому мiсцi, де в двадцятому роцi його батько стрiчав останнi години свого життя. - Ой, матiнко моя, як тут, значить, страшно! - розчервонiлий кряжистий Варивон вибрався на кручу i косо подивився униз. - Упадеш - i кiсточок не позбира?ш. Ой, ой! - Вiн перелякано замахав руками, наче справдi вже валився з кручi, круто повернув лижами i, репетуючи та дивовижно присiдаючи, помчав iз гори до рiки. Подивишся збоку - от-от упаде чоловiк: так незграбно перехиля?ться, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом. - Виробля?, мов хлопчак. - Дмитро пружно, вiдчуваючи кожну жилку в тiлi, почав спускатися слiдом за Варивоном. З кожним кроком все бiльше i бiльше опуска?ться, немовби входить у снiги, чiтка панорама села, i зрештою тiльки видно срiбну узорчасту стiну саду з розчахнутою широкою брамою, од яко? розмахнулись в Забужжя вигнутi крила дорiг. Тепер на округлому, як гнiздо, виступi берега яскравiше, голубим пароплавом, випливла електростанцiя, пiднiмаючи вгору п'ятикутну зорю i ранкову зiрницю. Посеред рiки, де протiкала бистрiнь, зашипiв, увiгнувся i трiснув кiлькома слiпучими промiнцями ясний лiд. Перейшовши Буг, друзi опинились на льодовому просторi, покритому мiцною, наче перепеченою, травою: лiто цього року було дощовите, вода вийшла з берегiв, i колгосп не змiг навiть викосити отаву. Так ??, високу, зелену, i прихопили заморозки, перепалили морози. Помiж травою блискавкою викручувався зарiчок, стрiлою тягнулася довга фоса. - Отут спробу?мо! - вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, пiджак, поклав його на травi i, схопивши обома руками сокиру, почав спiрно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усi боки розлiтались дрiбнi крижини, холодний пил запорошував очi, пощипував лице. - Ти так смачно руба?ш, що й мене аж пiдмива? взятись за сокиру, - змiнив Варивон товариша i почав вирубувати невеликi вiконця для бовта. Розiгрiлись. Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тiсний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, i навколо держала закипiло, заклокало сиве шумовиння. З внутрiшнiм тремтiнням прислуха?ться Дмитро, чи не обiзветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубцi немудро? снастi. - Тягни! - застига? Варивон в напруженiм чеканнi. - Нiчого не вдарило? Дмитро мовчки зрива? з дна снасть, i швидко пiвмiсяць ?? отвору вирина? з води. Весело токують блакитнi переливчастi струмки, i зарiг дзвенить, як цимбали. Щось хлюпнулось в топтусi, i Варивон, не чекаючи, поки збiжить вода, запуска? руку в снасть. - Виблиця, Дмитре! Виблиця! - вигуку? з таким трiумфом, немовби в нього в руцi не рибина, а саме щастя. - Виблиця. Невелика. - Бере в руку округлу, як долоня, рибину. - Почин добрий. Став-но iще. А я вдарю з дальшого вiконця. - I Варивон почав завзято мiсити бовтом воду. На цей раз попався довгий i гладкий в'юн. Варивон так його схопив за голову, що вiн зразу ж тонко i жалiсно запищав, звиваючись усiм темним тiлом. Знову немилосердно рубали лiд; вода i пiт об'юшували обличчя товаришiв, дубiли руки, але скупий зарiг туго дарував iз свого багатства по одному-два в'юни. - Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що i в топтуху не вмiститься. - Сильно вдарив бовтом Варивон. - Тут ми такого менька спiйма?мо! Вони саме нерестяться. Тiльки ти одним льотом вихоплюй топтуху. Але на новому мiсцi нiчого не спiймали. - Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь, а риба сердитих бо?ться. Вона любить таких лагiдних, як я. От побачиш: зараз пiвтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще бiльша. - Варивон витягнув снасть i розвiв руками: - Нема. То ти бовтом неправильно бив. От коли ми вируба?мо ополонку на тому вигинi - вся риба наша. В мiшок не вмiстимо. Доведеться штаненята скидати. Вирубали нову ополонку. - Ну, прислухайся, Дмитре, жену цiлий косяк до тебе. I не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтiло сухе держало i трепетним хвилюванням обiзвалося в усьому тiлi. Миттю рвонув снасть до себе. - О! - тiльки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт i побiг до ополонки. Заклекотiла вода в топтусi. Звиваючись, велика щука так била мiцним крапчастим хвостом стiни снастi, що аж вигинались вони. - А що я казав? - обома руками вихопив рибину Варивон i кинув на лiд. - Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й ще бiльша. Став скорiше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься... Ти подивись, подивись, - раптом показав Варивон рукою вдалину. - Що то за рибалка понад кручею ходить? - Хто його зна, - обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. - Хлопчик якийсь. - Даю голову на вiдрiз - це твiй рибалка. - Андрiй? - Андрiй. Як же вiн мiг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо? - Я йому прийду! - А ти не дуже. Твоя, горицвiтiвська, порода в ньому, - i Варивон кiлька разiв махнув у повiтрi бовтом. Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу. - Що, неправду я говорив? - смiючись, запитав Варивон, коли Андрiй з бiгу перейшов на хiд, з опаскою поглядаючи на батька. - Йди вже, йди, - примружившись, Дмитро з любов'ю огляда? хлопчака, який нерiшуче зупинився бiля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув нiжними срiблясто-синюватими котиками. Хлопчик зразу ж повеселiв i бiгцем кинувся до рибалок. - Тату, спiймали щось? - в чорних блискучих очах запромiнилась радiсть, розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко було як забите димчастою порошею. - Скiльки разiв упав, поки з кручi спустився? - Тiльки один раз. О, яка щука! - Бери ??, значить, - i миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була свiжина на столi. - Добре. Я зараз, - вхопив рибину обома руками. - Тiльки обережно менi, - наказав Дмитро. - Там, де бистра - тонкий лiд. Заломиться. - Проворне бiсеня, - схвально примруживсь Варивон, коли Андрiй побiг льодом. - Тiльки дикувате, як i ти. От Ольга в тебе - дiвчина. Та за словом в кишеню не полiзе. - В тебе вдалася. Недарма з тво?х колiн не злазить. - Пiшли, Дмитре, до фоси. Зна?ш, туди могло стiльки риби набитися... Шарудячи травою, пiшли до рiвно? нешироко? смуги льоду, зрiдка оторочено? напiвпрозорими опуками верболозу. Дмитро зiрвав суху, жилаву стеблину, перекусив мiцними зубами, i присмак, i напiвзабутi видiння далекого лiта непомiтно вiйнули на нього. Як з туману, колихаючись, випливали тi картини, що уляглися в серцi, як зерно в рiллi, i вiдпливали, залишаючи по собi неясну тривогу i жаль. - За?ць, за?ць! - Варивон, кинувши бовта, побiг уперед. Великий вухань, мiцно пiдкидаючи заднiми ногами, стрiмголов мчав iз кущiв на Буг. Ось вiн пересiк рiку i зник в узбережжi. Вслiд за ним iскристо задимiвся наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорiв. - От, жаль, Дмитре, що ми рушницi не взяли. Тут зайцiв, як гною. - Завтра вiзьмемо. - Дивився на заснiжений берег, а сам чув, як iще позаду, коливаючись, стояло минуле грозове лiто. - Завтра. Теж дума?ш рибалити? - Нi. - Зайцiв бити? - Нi. - Так прогулятись? На поле подивитися? - Нi. - Нi, нi. А що ж дума?ш робити? - Та щось думаю, - оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку шершаву билинку. I знову лiто вiйнуло на нього споминами, що, зда?ться, тремтiли у спiвучiй сiтцi зернистих блакитно-сонячних дощiв. Навiть повiтря мiцнiше втягнув - так запахло грозою. - Ти зна?ш, Дмитре, я б тебе фiгурою бiля великого шляху поставив. Якраз професiя по тобi. - Чому? - За цiлий вiк не довелося б тобi й слова промовити. - А я б тебе в цирк опредiлив би. Даремно талант загиба?. Нi, нi, гра?ш ти на сценi непогано. - Зарiкаюсь. Пiсля ролi отого нещасного череваня, будь вiн неладен, в селi проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прiзвисько. Так що ми завтра робимо? - Будемо траву косити. - Тьху на тебе! - Чого ти тьхука?ш? Правду кажу. - В тебе допита?шся то? правди. - Так допитуйся в когось iншого, - вiдповiв з серцем. - Бачиш, скiльки добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сiно, - широко показав рукою. - Iще стiльки загине: крiзь цю траву туго i рiдко буде пробиватись памолодь, замиршавить луг i не вкосиш ?? - старе бадилля зразу косу затупить... А зараз у нас як худобi пiдстелюють? - Погано. Бо соломи малувате, - почав здогадуватися Варивон. I раптом просiяв: - Це справдi здорово, Дмитре. I пiдстiлка буде, i гною бiльше буде, i худобi розкiш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скiльки ранiш вода виходила з берегiв, замулювала i нiвечила луги, а от, значить, догадка така лише тепер прийшла. I це неспроста. Ширше люди думати почали. I твiй розум поширшав... Ото зрадi? Кушнiр. Аж пiдстрибне, коли розповiмо йому про це. - Зрадi?, - погодився Дмитро. - Тiльки треба завтра раненько-раненько прийти косити, - оглянувся навкруги Варивон, i голос його потихшав. - Щоб хтось не попередив нас. - Чого? Хай косять, - здивовано поглянув на товариша. - Ти, бачу, з ширшого на вузьке наче хочеш скочити? - Нiчого я не хочу, - нетерпляче вiдмахнувся Варивон, одначе очi його повужчали, в них замерехтiли хитруватi тiнi. - Вистачить косовицi на всiх. Чого занепоко?вся? - Дiло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми першi дiлом, значить, крутнули. Почин, iнiцiатива, - це щось таки важить! За це i почесть найбiльша i чарка перша. А там хай собi косять на здоров'я. Ми, значить, Дмитре, завтра зi сво?ми бригадами виходимо першими. Ти зна?ш, якi у нас проворнi - зразу можуть нас обiгнати. Оце поки ми тут ходимо, пiдгляне якась ланкова i зразу догада?ться про нашi плани. Народ пiшов непосидячий. То, бувало, тiтку взимку i за ноги з печi не стягнеш, а тепер вона тобi в завiрюху по колбудах товчеться, по селi товчеться, на всякi наради роз'?жджа?. I то ?? вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насiвся якось на свою Василину, щоб бiльше хати трималася, а вона, значить, менi: "Що ж ти дума?ш, чоловiче мудрий, весна почина?ться в травнi? У груднi, у груднi вона бiлим снiжком почина?ться. А ще й бригадир!" I така почалася самокритика, що я тихенько за шапку - i ходу з хати. Хiба ж бабу переважиш, а ще коли вона щось путяще вигада?? - А вона добре сказала: весна у груднi бiлим снiжком почина?ться, - усмiхнувся Дмитро. - Так я зразу й подумав: затримай цей снiжок, а вiн тобi простелиться, зацвiте гречкою влiтi. Зна?ш, як гречка цвiте? Нiжно, нiжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в рожевому суцвiттi i в бджолi i дзвоном дзвенить - до самого обрiю. - Про що б ти мiг подумати? Гречка тобi й у снi ввижа?ться... А про траву твоя догадка - усе вiддай i мало. Оце тiльки дивуюсь, як Григорiй Шевчик не попередив тебе? Вiн рiдко що прогавить, - i насмiшкувато покосився на Дмитра. Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще бiльше розвеселявся. - Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жiнка Прокопа Денисенка теж язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвiт. Заставля? бiльшi зерна гречки вибирати. Начебто неоднаковi млинцi з дрiбно? чи велико? гречки. Видно, вислужитися перед начальством хоче i дурно пусто гробить нашi трудоднi. Теж менi агроном знайшовся. Тiльки портфеля не носить. - Я ?й, куркульському пищику, попоношу. Завтра ж нажену з роботи, - ще бiльше розсердився Дмитро. - Я ?й вислужуся, дурепi ледащiй... Оце такi, як вона та ?? Прокiп, тiльки й мiряють усе млинцями, пампушками, сво?м черевом ненаситним. На роботу лише в оказi? виходять. А коли треба зайвий раз спину зiгнути, то вже очi, немов гадючки, бiгають. А чого ж, город собi захопили, як лан. Чоловiчок на таких посадах крутиться, щоб тiльки потягнути щось iз колективного добра. Ще доберуся до нього, припильную цього хрещеника Крамового. - I чого б я хвилювався через дурне слово ледачо? жiнки. ?й i досi сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, якi у них очi. Аж дивиться гидко: одна, значить, злiсть i порожнеча. Це я десь, Дмитре, читав, що очi - дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От придивляюсь я до сво?х землякiв, i прямо на виду мiняються люди. То тобi такий непомiтний чоловiчок був, а це й в похiдцi, i в очах впевненiсть бачиш, силу, думку чу?ш. Що не говори: чоловiк не злиднем - господарем ста?. Чи так я кажу? - Вiрно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивля?шся до всього, - промовив iз здивованням. - Жаль: ти навiть до свого друга, значить, не додивився, - удавано зiтхнув i похитав головою. Короткий зимовий день прихиляв сво? вiнця до малинового надвечiр'я. Сонце вже зсередини просвiчувало насиченi памороззю сади; на фонi широкого вiкна промiння розкiшнi округлi крони дерев пiднiмалися над рiвниною, наче срiбнi герби. "Герби нашо? працi" - схвильовано подумав Дмитро, надовго запам'ятовуючи цей нiжний i водночас величний образ. - Про траву треба, Варивоне, iвчанським i любарським колгоспникам сказати: хай косять на пiдстiлку. Може, заскочимо до них? - промовив Дмитро, готуючись ?хати в село. - Можна. Тiльки ранiше iвчанцiв повiдомимо, - пожвавiшав Варивон. - Заодно подивимось, що тепер поробляють нашi сусiди, якими новинами думають землю звеселити... Ну прямо нема нiяких сил угнатись за ними. Як уже не стара?шся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь i обскачуть тебе. До чого ж нелегке змагання з ними. - Нелегке, говориш? - Ще й пита. Начеб сам не зна?. Я вже й надiю загубив, що ?хнiй перехiдний прапор перенесу в свiй колгосп. Вiн прямо i у них як пам'ятник вилитий сто?ть. - Уже спасибi iвчанцям за те, що пiдтягнули нас, треба, щоб i ми ?х чимсь порадували. На тво? просо надiюся, Варивоне. - I я на нього сильнi думки покладаю, хоча всерединi аж тремчу, - признавсь Варивон. - Навiть у снах такий рiзнобiй почав увижатись, що Василина посеред ночi будить: охаю, значить, з досади або смiюся з радощiв... Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як присниться хмара над просом - серце зайченям тремтить... Ще зима кругом, а сни бачиш тiльки веснянi i лiтнi. Перше ж ще лiто на полi, а тебе холоднi зимовi сни мучать... Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пiшли! Пiзнiм смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся i наказав Василинi: - Стара, ти зайдеш до Горицвiтiв - разом на виставу пi-I'дете, а я мотнуся до сво?х хлопцiв. Дiло ?. Важливе. Поспiшаючи шляхом, вiн побачив перед себе невисокого, стрункого Леонiда Сергi?нка, сина Полiкарпа. Леонiд був найкращим ?здовим i незмiнним учасником усiх вистав. Бригадир Наздогнав парубка. - Товаришу Отелло, чи не до сво?? Дездемони на третiй швидкостi поспiша?те? - Привiт, Варивоне Iвановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так ви ж розсердитеся, - весело поздоровався Леонiд зi сво?м бригадиром, гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю. - Звiсно, розсерджусь i найгiршi конi всучу тобi. На тебе, товаришу Отелло, поклада?ться велике завдання, - змовницьким голосом почав Варивон. - Сьогоднi я був на Бузi - задумав риби наловити... - Багато спiймали? - Пудiв два, може й гак ще невеликий буде, - не моргнувши оком, немилосердно перебiльшив Варивон. - I от, значить, iдея прийшла менi в голову: скосити на пiдстiлку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша ударна бригада вдосвiта повинна бути на лузi бiля фоси. Значить, щоб нiхто не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому. Досадно буде, коли деякi проворнi перехоплять нашу iнiцiативу. - Iнiцiативу у нас перехоплять? Та нiколи в свiтi такого не буде! - В невеликих рiзких очах Леонiда загорiвся упертий блиск. - Я зараз так сво?х комсомолят, сво?х годкiв настрою, що ранком i копицi, як iз пушки, стоятимуть. Нашi хлопцi не дадуть себе обскакати... Це добре ви придумали, Варивоне Iвановичу. Тепер ми, як у пiснi спiва?ться, постелем коням сiна по самi колiна. Побiжу зараз. - Бiжи, Леонiде. Тiльки, значить, найбiльш надiйним об'яви. А таким, що на язик довгi, анi слова. I, гляди, за свою любов не зачепися. - За яку там любов? - нетерпляче вiдмахнувся рукою. - Нема в мене... - Може й нема, - неначеб погодився. - Це як повертався iз рiчки, Надiйку Кушнiр бачив. Саме ?хала зi станцi?. - Надiйка! - аж скрикнув хлопець. - Вона ж така тобi дiвчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче занепоко?вся? - i, усмiхнувшись, додав: - Ходiмо, Леонiде, разом обiйдемо свою бригаду. - Ой, нi, я сам. Варивоне Iвановичу, а ви правду кажете? - Щоб разом пiти? - сказав так, начебто не зрозумiв Леонiда. - Та нi. Справдi Надiя при?хала? - При?хала. Певне вже тебе чека? i дочекатись не може. Бiжи, Леонiде. Пiд чобiтьми Сергi?нка заскрипiв переливчастий промерзлий снiг. Хлопець легко полетiв у чарiвну голубiнь спiвучого вечора. "Таким i я колись метким був", - Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка. Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому вiн бачив не тiльки недавнiй вiдгук сво?? молодостi, а й нову добру силу, сво?х вiрних товаришiв i стрiмкий рiст сво?? Батькiвщини. - Коли б скинути iз мо?х плечей десяток рокiв, - часто хвалився Василинi, - ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчукiв та Данькiв натщесерце до метеликiв у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б. - Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а "бульбу" напевне i в театрi так не затанцюють, як ти зi сво?ми артистками, - смiялась дружина. - Тiльки, прошу тебе, не грай у "Су?тi" - всiх позаморював реготом. Та ще як додаси сво?... - Спiвавторство, значить. - Теж менi спiвавторство. То замiсть "в гуртi" - "в бригадi" скаже... - I нiхто на свого бригадира не обидився, тiльки ти одна така причепа... Де мо? очi були, коли на тобi женився? Нiяк не второпаю... А правда ж - "бульба" здорово у нас виходить? - Вже й тебе успiли Бульбою прозвати... За крутим вигибом стало темнiше; тут тiнi падали прямо на шлях, i вiтрець роздмухував у ?хнiх нерiвних вiчках тремтливi блiдосинi вогники. Ось на невеликому, напнутому як лук, мiстковi, що з'?днував обочину шляху з високим насипом, з'явилася струнка дiвоча постать. Пригнувшись, щоб не зачепитися за рiзьбу пухнастого гiлля, дiвчина виходить на дзвiнку дорогу. I ясно стрепенулася пiсня, широка, задушевна, як сама юнiсть. Здалось: i дерева, i снiги зазвучали, налилися живими звуками i струмками прозорого вiтру i красою вечорового сяйва. "Надiя... - хвилюючись, зупинився Леонiд i для чогось скинув шапку. - Надiйка!" - I вiн, забуваючи за все, кинувся веред. Пiсня i дiвоча постать наближалися до нього, наближалися великi неостудженi зорi i широкий принадний свiт, по хвилях якого, розбризкуючи золотi краплини, плюскотiв лукавий розгонистий мiсяць. Нiчого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добiга? до дiвчини. - Надiйко! - Льоню!.. - в радiсному переляцi оберта?ться дiвчина, зметнувши важкими темними косами. Дужi руки несподiвано пiдхопили ??, i вона зразу ж опинилася на мiцному парубочому плечi. - Ой, Льоню! - скрикнула, а потiм розсмiялась. - I чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички iнститутськi? - строгим баском забуркотiв Леонiд. - Ану злазь менi зараз, - рiзко гойднувся. - Ой, Льоню! - I дiвчина ще мiцнiше обвилась руками навкруг парубочо? ши?. Леонiд обережно поставив ?? на снiг, усмiхнувся. - Здрастуй, Надiйко. Вреднюча моя. - Здрастуй, Льоню. Радiсть моя. ?? чорнi вi? двома крильцями вiйнули вгору, i великi, щасливi, iз вогким блиском очi так дивилися на хлопця, як тiльки молодiсть умi?. На щоках двома втиснутими зернятками тремтiли невеличкi ямки. - Чого ж ти не подзвонила, коли при?хала на станцiю? Я б тебе, як сонце, зустрiчав би. - Саме нашi колгоспники були в мiстi. - От жаль... Пам'ята?ш, як минулого року при?жджав по тебе? - Пам'ятаю, Льоню. Тодi така заметiль, така заметiль крутила День як нiч став. Нiколи не думала, що до?деш. - Це я б не до?хав? Та ще за тобою? - Ой, хвалько. Ти тодi валянцi такi привiз, що я з головою в них пiрнула. - Путящi валянцi - батька мого. Пам'ята?ш, як ми зi станцi? повертались? - Швидше вiтру летiла. А пам'ята?ш, як нашi санчата перекинулись бiля дубини? - Перекинулись, кажеш? Нi, щось не пригадую такого. - Пригаду?ш, пригаду?ш. Тiльки признаватись не хочеш. Знаю тебе. - I охота згадувати про таке, чого й не було... Надiйко, а менi аж не вiриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся... Похудiла нiби трохи на студентських харчах, витягнулася i ще кращою стала. - Пригорнув дiвчину, поцiлував у вуста, щоки i пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали пухнастi ниточки паморозi. - Як я скучилась, Льоню, за тобою, - тихо промовила, i очi ?? стали сумнiшими, а на щоках затремтiли рум'янцi. - I я, Надiйко. А цi днi як не свiй ходив. Навiть до телефонiсток почав пiддобрюватися, цукерки i горiхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не тво?му батьковi, а менi сердечне комюнiке передали. Бо з тво?м старим ми знову погарикались. Боюсь, що вiн такого зятя i на порiг не пустить. - А за що ж ви? - За електростанцiю, Надiйко. Твiй батько таким скупим став... Ми насiлися, щоб на острiвку електростанцiю побудувати, а твiй, заощаджуючи копiйчину, понадiявся на iвчанцiв. Мовляв, вони збудують i нам ток пiде. Ну, iвчанцi збудували електростанцiю, але малопотужну. От ми й напали на твого. Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навiть i не здоровка?ться тепер. - Нiчого, Льоню. Пересердиться i почне станцiю будувати. Я його знаю... Льоню, а як у тебе з учобою? Працю?ш не регулярно? Лiну?шся? От я вiзьмусь за тебе. - При?хав контроль на мою голову. - Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кiнець залиша?ш? - Не полюбляю ??, - зiтхнув. - А без математики не бути тобi командиром. - Нi, я ?? таки вгризу... Вже намiча?ться перелом. - Довго вiн у тебе намiча?ться. - Ех, Надiйко, аби це ти менi алгебру викладала, - i аж примружився вiд уявного щастя. - Тодi навчив би ти? - Очей би не зводив... - З алгебри чи з учительки? - 3 обох, з обох... Ой, Надiйко, менi ще треба збiгати до сво?х комсомолят. Я швидко-швидко. I тодi пiдемо з тобою аж до Бугу. Пам'ята?ш, як ми в минулому роцi ходили? Тодi така сама мiсячна нiч була. Пам'ята?ш? - Пам'ятаю. - Там тепер уже день i нiч електростанцiя рокоче, не да? водi заснути. А над нею червона зоря ся?. Побачиш ?? - i аж далечiнь розступиться перед тобою, i зорi Кремля засiяють тобi. Зна?ш, як у Л?рмонтова: "И звезда с звездою говорит". - Як серце iз серцем. Правда? - притулилася до плеча милого, а той огорнув ?? надiйними руками. - Бiля зарогу електростанцiя? - Еге ж. Там, де ми колись пiд човном вiд дощу ховались. Пам'ята?ш? - А потiм, як повертались, наш човен на бистрi перекинувся, i ми на березi сушились бiля багаття. Пам'ята?ш? - Нi. Щось я цього не пригадую. То ти вже видуму?ш. Побiжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачека?ш мене. - Льоню, а чого тобi так спiшно треба? Це так ти скучив за мною? - удавано нахмурила обличчя i гордовито вiдхилилась од хлопця. - Дiло ?. Завтра вдосвiта ми траву коситимемо на лузi. Наш бригадир таке надумався... Хороше це дiло, Надiйко. Живе, - навiть не помiтив розгнiваного виду дiвчини. - Зимою косити!? I я з вами пiду. Громадитиму! - зразу забула, що хотiла розсердитись на Леонiда. - З дороги вiдпочила б. - Устигну. Соромно вiд сво?х комсомольцiв вiдставати. Там ?х певне всiх i побачу? - Усiх. Я тебе на раннiй зорi розбуджу, як колись у жнива. - Сама встану. - Сама? Ну, для чого тобi в чоловiка хлiб вiдбивати? Я з тобою хочу разом пiти. - Тодi приходь. Не забув, у яке вiкно стукати? - Хiба таке забудеш? До кiнця вiку не забуду. - А пам'ята?ш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив? - В косовицю? - В косовицю. - Нi, щось такого не пригадую, - i обо? весело розсмiялись. - Так разом завтра пiдемо?.. Пам'ята?ш нашу клятву? -- Ясно i щасливо поглянула на хлопця. - Де б не були, ми завжди разом. - I Леонiд знову пригорнув дiвчину. Потiм узялись за руки i, гублячи дзвiнкi разки смiху, побiгли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрiчався на шляху, вони опускали руки, а потiм знову мiцно i надiйно сплiтали ?х. Раптом Леонiд зупинився. - Надi?, зда?ться, мiй старий iде. Ну да, вiн. I треба йому саме в такий час на шляху з'явитися. - Ой, Льоню, бiжимо назад, - поблiдла дiвчина. - А може пiдемо назустрiч? Треба ж колись i батькам про нашу любов сказати. - Льоню, я соромлюсь. Побiгли... - Нi, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга i заскочу до Карпцiв. Хлопець швидко зник за хатами, а дiвчина нерiшуче пiшла шляхом, на якому самотньо чорнiла чоловiча постать, переганяючи поперед себе довгу тiнь. Порiвнявшись iз дiвчиною, Полiкарп радiсно привiтався. - Надiйко! При?хала! На канiкули, значить? - При?хала, - вiдповiла тихо. - Хто ж тебе привiз? - Григорiй Шевчик. Вiн був у контрольно-насiнневiй лабораторi?. - Григорiй Шевчик? Ну, я тепер сво?му Леонiдовi дихати не дам. Проворонив тебе... Не бачила його? - Нi... - Дiвчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити нi слова, нi подивитися у вiчi Полiкарповi. - Ну, чого так спаленiла?.. Все хова?тесь, все кри?теся вiд старших. Дума?те, наче ми нiчого й не зна?мо, нiчого не бачимо. Моя стара - вона оце тiльки почула, що ти при?хала - так i сказала: "Побачиш Надiйку, перекажи, щоб у гостi зайшла. Бо той шибеник - Льонька, значить, - i досi кри?ться з усiм од нас... Тiльки ти, Надiйко, за чуба його таскай, щоб вiн скорiше у вiйськову школу поступав. На ту, як ??, алгебру натискай. Бо вiн як почне оце вичитувати "а" плюс "б", то i я догадуюсь - нi "а" нi "б" вiн i досi не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижа?ться. А всi другi науки, вчителi кажуть, толком зна?... Ну, чого ти, Надiйко? Дiвчина поглянула на сухорлявого лiтнього чоловiка, i той помiтив, як затремтiли на ?? вiях молодi сльози хвилювання, вдячностi i радостi. - Ходiмо, Надiйко, до нас, - ближче пiдiйшов до не? Полiкарп. - Так Льоня мене шукатиме. - Хай попошука?, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном... От коли я молодим був, вiд мене дiвчина i в землi не заховалася б. Хiба тепер парубки? От як ми парубкували... Бувало з Арсеном як вип'?мо по кручку... - Полiкарп, випростовуючи зiгнутий стан, гордовито пiшов по-iз дiвчиною, що вже ледве стримувала смiх. * * * Коли Дмитро, Василина та Югина увiйшли в колбуд, до них пiдiйшов заклопотаний Варивон. - Як убрався женишок, - окинув оком нове пальто Дмитра. - Тепер, Югино, тво?му милому вiдбою вiд молодиць не буде. - Патякай менi, - примирливо промовив Дмитро. - Нi, нi, Югино, ти слiдкуй за ним - вiн потайний у тебе. ,Вiн не тiльки гречку вмi? сiяти... Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити сво?м - скоро вистава почнеться. - Кого побачимо, тому й скажемо, - спокiйно вiдповiв Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги. - Хай буде так. Був я в правлiннi. Твоя радiсть при?хала з району. - Крамовий? - насупився Дмитро. - Вiн самий. Знову у нас уповноваженим по сiвбi. Про тебе згадував. - Вiн згада?, - злiсно процiдив. - Обiцяв i на тому свiтi згадати менi минуле До мо?? бригади присiкався? - Нi. Кушнiр, значить, почав йому скаржитись, що нiяк не може вiддiлити овес вiд вiвсюга - трi?р не одвiва? його. Помiркували, поговорили i нi до чого не дiйшли. Тодi Крамовий i кинув, як вiн умi?: "Чого ж ваш агроном. Горицвiт, нi до чого не додума?ться?" - Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорiнилася жаба в нашому районi. Скiльки рокiв сидить i нiкуди не щезне з очей... В тридцятому роцi були присадили його, так знову почав видряпуватися... - Дмитре, - м'яко торкнулась його руки Югина. - Сiдаймо, Дмитре. Зараз вистава почнеться... Вибiлене невелике сонце, як тiльки воно зимою умi?, вибiгло з-за хатiв, коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима i косою в руках, по?хав до Бугу. Дорогою вiн обiгнав кiлькох колгоспникiв сво?? бригади, а з Варивоново? не зустрiв нiкого. Викручуючи зигзаги помiж деревами, проворно спустився до рiки i здивовано зупинився на льоду. Проти нього бiля фоси височiло три високi стiжки сiна, а в глибинi лугу чорнiло два ключi косарiв. - Добрий ранок, Дмитре Тимофiйовичу, - радiсно привiтався з ним Леонiд Сергi?нко. - I ви косити? Непогано придумав наш бригадир. - Вiн придума?, - невиразно промовив Дмитро, i Леонiд не розiбрав, чи насмiшка, чи злiсть була в його голосi. - "Невдоволений видно, що випередили його", - усмiхаючись в душi, вирiшив Леонiд i знову почав згортати у валок тонкi покоси. Кушнiр, довiдавшися про хитрощi Варивона, довго вичитував йому в правлiннi i пригрозив повiдомити про недостойний вчинок загальнi збори. Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районнiй газетi несподiвано з'явилася невеличка замiтка... про iнiцiативу бригади Варивона Очерета. Листоноша принiс газету прямо на луг, де працювали вже бригади трьох колгоспiв, i Варивон, ледве втискаючи неслухняний смiх, здивовано i обурено говорив Дмитровi: - I як тебе в газетi не згадали - голови, значить, не прикладу. Всi ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. I сам не знаю, за що така напасть i почесть? - Досить, досить менi... I-нi-цi-атор, - насмiшкувато протягнув Дмитро. - Нiчого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острiвка - там, по-мо?му, повиннi зайцi бути. Дмитре, а дуже в тебе на серцi... того? Дуже шкряба?? - Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща? - От i виступай пiсля цього на сценi. Сво? проходу не дадуть. Я пiшов у обхiд. Гляди, не промаж. - Варивон, задоволено наспiвуючи пiсеньку, широкими i важкими кроками пiшов до острова. Незабаром його мiцний, басовитий голос обiзвався у високих моложах i, посилений луною, загримiв у кручi. Не встиг Дмитро зiрвати з плеча рушницю, як очманiлий за?ць вискочив iз кущiв i помчав через Буг. Кров з гулом вдарила в голову, занило бiля вух. Не цiлячись, вистрiлив Дмитро i промазав. Не присiв, а впав на колiно i знову вистрiлив. За?ць, чудернацько блиснувши бiлим пiдбо?м, перекотився через голову i незграбно ковзнувся по льоду. Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рiвновагу i ще скорiше побiг. Вiн не почув, як засичав i увiгнувся пiд ним яснець, тiльки раптом побачив перед собою живе сяйво кiлькох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лiд. "Бистра!" - обухом гупнула догадка. Хотiв зупинитись i, зразу ж зрозумiвши свою помилку, побiг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лiд вислизнув з-пiд нiг. Дмитровi раптом здалося, що високий берег Бугу пiдскочив i злетiв угору. Пiрнувши з головою в пекучi, як окрiп, хвилi, Дмитро почув, що течiя мiцно вдарила йому в груди. "Це ж зараз пiд лiд затягне". - Надлюдським зусиллям, усiм тiлом рвонувся з холодно? купелi, високо пiднявши руки. Головою i щиколодками лiво? руки вдарився в податливий лiд, а кулак право?, рiзнувши шершаву лiнiю ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це вiдчува? усiм тiлом, напружено борючись проти течi?, що люто тягне, рве його пiд лiд. Покалiченими пальцями правицi, обережно i легко, щоб не обломитися, впива?ться в кригу i вже, задихаючись, пiдводить голову над водою. Тепер i сонце, i дерева, i берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лiд, вiн намага?ться вибратись на поверхню. Але тонка крига обрива?ться пiд руками, i Дмитро ледве не з головою опуска?ться в рiку. Знову схоплю?ться за шершавий виступ i знову обломлю?ться. Вiн уже ледве чу? пальцi. Противний важкий i сирий холод стиска?, крутить костi. Вода пiдбива? обважнiле тiло, туго поверта? його, трохи опуска? донизу i знову рве в густу бистрiнь. - Дмитре! Держись, Дмитре! - розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. - Завiсся руками. Поволi витяга? червонi, як перепеченi раки, неслухнянi руки на лiд. Сп'янiла голова хилиться донизу. - Держись, дружок! -- i Дмитро iз здивованням бачить незвично сiре обличчя i вогкий блиск в очах Варивона. - Лови! - кида? кiнець ремiнця. Але вже руки так заклякли, що не можуть зiгнутись. Витягаючи шию, мiцно впива?ться зубами в солонувату шкуру, неймовiрним зусиллям пода?ться вперед, i Варивон витягу? його на кригу. - Дмитре, дружок, - тремтять побiлiлi товстi губи, i яснi сльози радостi течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрiсканими пальцями вiн зрива? з Дмитра пiджак, сорочку i нiяк не може вдягнути в свiй полушубок напiвпритомного товариша. Швидко проходить хвилина якогось оцiпенiння чи напiвзабуття. Дмитро, стiкаючи струмками, вперто пiдводиться з криги i, похитуючись, бiжить до сво?х лиж. В чоботях противно чмака? вода. - Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, - поспiша? слiдом в однiй сорочцi Варивон. - Поки ти запряжеш конi... - застуджено хрипить Дмитро, вскаку? в лижi i, пригнувшись, уперто пiднiма?ться на крутий берег. За ним вода вишива? на рожевому снiгу двi химерних манишки. З кожним разом узор ста? рiдшим i рiдшим. I незабаром Дмитро у зосередженiй i лютiй напрузi чу? дзвiн перемерзлого одягу i холодний перестук волосу, що крижаними пасмами нависа? на брови. "Коли це так було зi мною? - прикусив нижню губу, i прiснувата тонка накип льоду ледве чутно озвалась пiд зубами. - Увесь берусь кригою". I вiн, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усi?? сили мчить до села, що пiднiма? в золотисте повiтря голубi вежi диму. II Iще в напiвснi Дмитро чу?, як за вiкнами лiкарнi важко зiтха? машина i на ?? зiтхання обзиваються тремтiнням спiвучi шибки; чу? сердечний бiль i млость. Потiм щось темне нависа? над ним, i вiн прокида?ться, зразу ж мружачи очi вiд весело? зливи сонячного промiння. - О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тiльки обличчя, значить, i посинiло, i пожовтiло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синицi в лiси при?жджав: усякими кольорами розрисову?шся. Ну, та тобi ж не на весiлля iти. Як воно чу?ш себе? - Варивон у широкому халатi тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвiн. - Нiчого. Серце тiльки часто болить, товаришу iнiцiаторе. - Це менi слово бiльше подоба?ться, нiж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце i бережи здоров'я. Да, - раптом поважнi? Варивон. - Крупозне запалення - це не жарти. Недаром кажуть: риба i зайцi заведуть у старцi. Вони i до смертi можуть завести... Ех, Дмитре, яких я вчора менькiв наловив. Розумi?ш, найшли собi схованку внизу бiля гатки, де млин сто?ть. Там я ?х i накрив. Наловив, iду додому i дивуюсь: чого радостi на душi нема? То, бувало, як спiймаю щось путяще, аж затанцюю. А це - i менькiв повно, а веселостi нiяко?. Сiв собi, задумався: що воно за знак питання? I зрозумiв: тебе нема. - Багато наловив? - запитав подобрiлим голосом. - Пудiв iз два, - рiшуче мотнув головою Варивон. Дмитро засмiявся. - Не вiриш? Ну, може на яке кiло менше. - А по правдi? - З пуд спiймав. - В пудовi ж скiльки фунтiв було? - Скiльки! Не зна?ш, скiльки? - хотiв обуритися Варивон, але передумав i пiдморгнув: - Скiльки не було, а нам би до чарки хватило. - Отак би ти й давно сказав. - А тобi й шкода, коли чоловiк щось лишн? прибавить? Скупий ти, Дмитре, як одноосiбник. Це i серце в тебе, певне, вiд скупостi болить. - Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас iз снiгозатримуванням? Тiльки правду кажи, - допитливо поглянув на товариша. - Казали тато, поганувато. Непривичнi колгоспники до цього дiла. - Так i знав, що ти нiчого не зробиш, - розсердився Дмитро. - Секретар райпарткому, Марков, навiдувався до мене, питався про це. Сказав йому, що в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними i чаркою часу не було. Марков снiгозатримуванням iнтересу?ться, партiя про це говорить, хоче, щоб такi тюхтi?, як ти, хлiб ?ли, а вони за меньками свiту не бачать. - Чого ти кип'ятишся, значить? - здивовано подивився на Дмитра. - Знаю чого. Потiм, як ударить засуха, i ти закип'ятишся, застриба?ш, як твiй меньок на сковородi. Та пiзно буде. Ти бачиш, як сонце уже ся?? Чу?ш, як воно пахне? От вдихни повiтря на вiдсоннi. - По-весняному, - погодився Варивон. - По-весняному, по-весняному, - перекривив Дмитро. - Щуки вже скоро почнуть нереститися, i знову декому з бригадирiв не до снiгозатримання буде. Нi, будь вона неладна ця лiкарня, завтра ж випишуся iз не?, - кривлячись i крекчучи, пiдвiвся iз лiжка i опустив босi ноги на долiвку. - Сказився чоловiк. Завтра я нашi бригади до останнього чоловiка на ноги поставлю. За три днi поле покри?мо хворостом. Чу?ш ти, чорте розмальований! Та лягай ти, красеню, в лiжко, бо вже зеленiти почина?ш, мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе - нiяк толком не доберу? Я думаю вiд тебе i камiнна фiгура на другий би день утекла. А я дурний iще мiркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати. - Я тобi помiркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три днi усе зробиш? Iнiцiатор. - Пiшов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, - раптом розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, вiн в душi почував, що той багато йому чим зобов'язаний, i нiколи не сподiвався тако? невдячностi. "Ну, й чоловiчок!" - А упора?шся? - запитав бiльш стримано. - Упораюсь. - Правду кажеш? - Я тобi що - слова на вiтер пускатиму! Коли б ти був не хворий, значить, по-iнакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважа?. - Добре. Через три днi я при?жджаю з лiкарнi. Подивлюсь. - Тьху на тебе! Потiм на мiсяць звалишся. Герой! - I горе буде тобi, коли не викона?ш слова. - Так ти що, менi, друговi сво?му, бригадировi, не вiриш? Я тебе, можна сказати, з проклято? бистрини витаскав, од смертi врятував, а це гiлляк не зумiю на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба. - В iвчанцiв, напевне, поле, мов дiброва, сто?ть, - нi одна снiжинка не розкотиться? - Не додивився. - Додивишся, коли нашi замети - перекотиполем розвiються. - Ох i в'?дливий ти, як оса. Сказав тобi!.. - з серцем вiдрiзав Варивон. Дмитро помовчав, слiдкуючи за рухливою пряжею сонячного промiння, що тремтiло i струмувало на воскових прожилках свiжо? сосново? пiдлоги. "Весна пряму?". Знову заболiло серце. Поморщився i лiг на лiжко. Варивон у задумi сiв на кра?чок крiсла. - Що, болить? - Якийсь дiдько серце розпира?. - Ти ще побiльше злися, то може якраз на посiвну з лiкарнi випустять. - Через три днi буду дома, i передай Югинi: хай не при?жджа?. - Марiя Iванiвна сказала, що тобi ще два тижнi треба лежати. - Вона може й не те наговорити. За це й грошi получав. - Ну, як ти собi хочеш, а я скажу ?й, хай за тобою слiдку? i як ти на медицину напада?ш. Марiя Iванiвна i так зобижа?ться на наших односельцiв, що непосидющi такi. Ще пригаду?, як Свирид Яковлевич - вона тодi санiтаркою була - з усякими досвiдами не давав ?й спокою. Словом, нiхто тебе без дозволу лiкаря не привезе. - Ти привезеш. - Та нiзащо в свiтi, нiзащо! Хоч i вредна ти штучка, але хочу, щоб iще прожив на свiтi. Саме на життя повернуло. I цi слова хвилювання пройшлися по кожнiй жилцi Дмитра. "Саме на життя повернуло, - вiддалося у серцi: - це ж так пiсля довго? зими селяни, радiючи, говорять: саме сонце на весну повернуло". - Це ти правду кажеш, - хитнув головою. - Ще б неправду, - зручнiш умостився на крiслi Варивон. - Отак, коли працю?ш, по шию сво?ми дiлами, значить, зайнятий, то все, зда?ться, iде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дiвчину, викоху?ш, потроху рибалиш, потроху пащеку?ш, потроху, ? грiх, в чарку загляда?ш. А коли оглянешся назад - ого-го яку дорогу ми пройшли, через якi гори перевалили. То ранiше у мене одна була сорочка i в будень i в свято. Так i згнивала вона, по ниточцi розлазилася на плечах од поту i солi. За версту вiд тебе потом тхнуло. Так би й життя мо? згнило у Варчукiв та Денисенкiв, як ота наймитська сорочка! I нiхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку принiс - складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Помiж людьми живу... Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, - все мiркую, як би такий урожай проса зiбрати, щоб усi сусiди роти пороззявляли. Навiть у снi бачу такi зерна проса, немов коралi. А всi коло нього тiльки ахкають. I ти також. - Воно ж i видно, що всi заахкають, як один мишiй вродить. Снiгозатримування провiв... - А ти помовч... Ет, i настрiй зiпсував - уже i говорити, значить, не хочеться, - аж зiтхнув Варивон. I зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цiдилося крiзь позiхання. Дмитро дорiкнув себе за зайве слово: чоловiк про життя почав говорити, вiрно говорити, i так по-дурному обiрвати його думки. - В завiдувача контрольно-насiннево? лабораторi? був? - запитав пiсля мовчання. - Був. Зразу ж пiсля районно? наради агiтаторiв заскочив. Кондицiйнiсть тво?? гречки найвища. Першо? групи! Непогане ти дiло, Дмитре, зробив. В колгоспникiв з Iвчанки, як побачили тво? насiння, аж очi загорiлись. А вони толк розумiють. Господаровитi. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду хвалити тебе, а тако? гречки нi в кого нема. - Ну, так уже й нi в кого, - аж захвилювався, i рум'янець нерiвними смугами прорiзав жовтизну на щоках. - Чував, Дмитре, що в Жданiвцi один колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивiв - таке велике, хоч на оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки! - Оце б собi кiлька таких насiнин дiстати. Для дослiдiв! - загорiлись очi в Дмитра. - Не дiстанеш! - рiшуче запевнив Варивон. - У нього зерна було трошки. Частину висiяв, а частину роздав агрономам i рiльникам-агротехнiкам. - А може щось таки залишилося? - з надi?ю поглянув на товариша. - Не вiддасть же вiн тобi останн?. - Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку змiня?? - Про грошi - i не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбiльшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький. - Уже всi справки навiв? - Та ще не всi. - Ех, Варивоне, задав ти менi задачу. Вредний, кажеш, дядько? - Трохи на тебе схожий! Ну, пора менi в дорогу. Що тобi привезти? - Заскоч в книгарню - може щось нове ?. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полiнуйся заглянути - чи нема де його статтi. Iнтересно пише... широко дума? чоловiк. - Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаска?. Широке поле, нас бачить... Ще тобi чого? - Привезеш з села трохи вiвса, того, що з вiвсюгом. - Вiвсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, - зразу брикати почнеш, - ожив Варивон. - Чи трi?рувати дума?ш? - Думаю. - У лiкарнi? - засмiявся. - У лiкарнi. Варивон вийшов надвiр, в задумi насвистуючи якусь мелодiю. "Чортiв Горицвiт! дуже просто - вiзьме i найде спосiб, як очистити овес од вiвсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?" - зручно прилiг на сани, i добрi конi понесли його в широкi iскристi далi зимового надвечiр'я. Село здалеку зустрiло Варивона веселим гомоном i смiхом: на широку, перерiзану мiсячним стовпом ковзалку висипала молодь. Пiд ковзанами шипiв i попискував лiд, з пагорбка однi за одними летiли гомiнкi санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, i увесь прозорий вечiр зачаровано кружляв навколо рум'яно? юностi. Утiкаючи вiд хлопцiв, на берег зi смiхом вибiгло кiлька дiвчат. - Варивон Iванович! - раптом пiзнала одна свого бригадира. - Варивон Iванович! Варивон Iванович! - загомонiло навколо, басовито обiзвалась луна, i молодь кинулась на греблю. Не добiгаючи до Варивона, три ланкових, мов по командi, вирiвнялись в одну лiнiю i гордовито, задьористо попливли легкому бiлоруському танцi "Бульба". Ось вони зiгнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись i почали обмотувати живою вервечкою хлопцiв та дiвчат, збиваючи ?х у тiсний клубок. Величезний кущ живо? "бульби" докружляв до свого бригадира i весело розсипався на греблi. - Спасибi нашiй бульбi, що так рясно зародила, бо воно, кон?шно, тому що, що ж на сьогоднiшнiй день, - пiдвiвся на санях Варивон i став у позу розгубленого оратора. Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого. Варивон дiловито прокашлявся, оглянув усiх i серйозно продовжував: - Воно рiч, з одного боку, все-таки така, постiльки по-скiльки, позаяк взагалi зокрема i частково, бо часто-густо трапля?ться, зустрiча?ться се?, те?, друге? i сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нiчого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кiнчати... Гребля заколивалась од смiху. - Варивоне Iвановичу, пiслязавтра репетицiя буде? - Аякже! Тiльки в лiсi проведемо. - Оце добре! - усмiхнулась Степанида Сергi?нко, сподiваючись, що за словами Варивона Iвановича кри?ться якийсь жарт. - Репетицiя в лiсi! - загомонiло навкруг. - Точно. Таку репетицiю влашту?мо, що урожа?м запахне: будемо возити хворост для снiгозатримування. - Варивоне Iвановичу, попередити всiх ?здових? - виступив наперед Леонiд Сергi?нко. - Усiх, Льоню, особливо горицвiтiвських: сам зна?ш - хворий бригадир. А дiвчатам треба буде мати плести. Да такi красивi, як придане. Чи ви тiльки танцювати та ковзатись умi?те? - жартiвливо нагримав на сво?х ланкових. - Ми i ?сти вмi?мо, - прибiднюючись, лукаво вiдповiли тi. - В свого бригадира науку проходили. - А-а-а! Тодi я за нашi дiла не боюсь. Ну, летiть, зозулi, на коток. При?хавши додому, Варивон розшукав комiрника, i пiзнього вечора обсi? пiшли до зерносховища. - Чого ти таку нетерплячку пореш? - обурювався дорогою комiрник, якому Варивон навiть повечеряти не дав. - Важливе завдання ?. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру. - Державного характеру? - зразу подобрiшало перепечене морозом зморшкувате обличчя. Дома Варивон висипав на стiл насiння i довго розглядав зерна вiвса i вiвсюга. - Нiчим тобi не вiдрiзняються, значить, нi формою, нi розмiром. - Нiчим, - пiддакнула Василина, схилившись над столом. - Вiвсюг тiльки шершавий, а овес гладенький-гладенький. - Що гладенький, то гладенький. А чого ж трi?р не розбира? цього? Непутяща машина. Треба собi кращу збудувати. - Конструкцi? Варивона Очерета, - розмiялася Василина. - Iменно так, стара. Що ж його вигадати? Сiдай, стара, i разом подума?мо: одна голова добре, а двi - ще гiрше. - А ну тебе! - Що, не подоба?ться тобi твiй чоловiк? - Варивоне, ну, не мели. - А ти менi й досi подоба?шся. Iнодi зиркнеш оком на якусь молодичку, а згада?ш про тебе. Спитати б чого? Начеб ти щодня не вичиту?ш менi за мою любов поораторствувати на загальних зборах сво?? сiм'?. - Ти ще бiльше поораторствуй, то й дiтей розбудиш. - Еге, лякай, начеб я сво?х очеретенят не знаю. Вони як робити, то робити, як вчитись, то вчитись, як ?сти, то, значить, на свого батька рiвняються, як спати, то теж так, що й гарматою не добудишся. Василино, давай заспiва?мо. Коли спiваю - думки в мене так легко пливуть, наче по якiйсь канвi невидимiй. От воно може зразу ж i про вiвсюг надума?мося. - Охрипла я, Варивоне. - Усе в тебе сьогоднi, як в турецькому меджлiсi... Ну, що ж його придумати? Ти, Василино, теж мiзкуй, бо не буде тобi спокою, аж поки винахiд не вилл?ться, як говорять ученi голови, в гармонiйну форму. Жаль, що ти пищика схопила. Щоб менi бiльше не ходити на рiчку шмаття прати, а то зовсiм голосу позбудешся. Пам'ята?ш, як ми пiсля жнив поверталися з поля? Як заспiвали: "Ой, зима, зима ще й мороз буде..." - I не спам'ятались, коли й в село в'?хали. Кiнчили пiсню, оглянулись, а навколо вже люди стиснулись, - просвiтилося радiстю вибiлене першими снiгами спокiйне обличчя Василини. - Артисти, що й казати. - Варивон пiдiйшов до радiо. - Знову дiти поралися. Доведеться ?х ще ремiнцем повчити. Напевне трансформатора перепалили. - Полiз пiд стiл, де стояли сухi батаре?, навпомацки перевiрив контакти, повеселiшав. Злива музики зразу ж затопила всю простору теплу хату, i вже, стогнучи, просилась на привiлля, наповнене симфонi?ю вечiрнiх зiр, iскристого снiгу i пругкого синього вiтру. - Чайковський, - тихо пiдiйшла Василина до столу. - Мiй любимий композитор. Варивон сiв поруч з дружиною. Задумавсь. Уже, мов погожий осiннiй день, вiдпливла музика i молодо бризнула дiвоча пiсня, а Варивон не вiдривав широко? руки од наморщеного чола. Думки, скупчуючись, тепер лише кра?чком черкались пiсень, пiднiмались над ними, як зелене руно над землею... - Василино! Iдея! Подай-но сукняну ковдру, - раптом вигукнув i нетерпляче пiдбiг до лiжка. Ковдру вiн так приладнав до скринi, що вона похило опустилась на землю. Аж блiднучи од хвилювання, сiйнув жменю зерна по ковдрi i напружено застиг, поки овес не осипався на пiдлогу. На ворсистому сукнi забiлiло кiлька зернин, ?х i почав Варивон похапливо вибирати твердими пальцями. Потiм пiднiс до свiтла i захоплено вигукнув: - Василино! Нi одно? зернини вiвса не залишилось на мо?му трi?рi - самий вiвсюг. Ну, як тобi трi?р конструкцi? Варивона Очерета? Подоба?ться? - Подоба?ться, - почала Василина розглядати зерна вiвсюга. - А сам винахiдник подоба?ться? - запишався Варивон. - I пiсля цього не догада?шся щось на стiл поставити? Не буде з тебе справжньо? господинi. Нiколи не буде... Як це менi патент на винахiд придбати? - I на обличчi Варивона вiдобразилась така нарочито перебiльшена задума, що Василина розсмiялась на всю хату. - Смiйся, смiйся, а винахiд хоч i кустарний, одначе толк принесе. Це, дивись, знов у газетi твого чоловiка пропечатають. Дмитро тодi лусне iз завидкiв. Ну, менi пора ще до сво?х хлопцiв, - швидко почав збиратися Варивон. - Треба сказати, щоб завтра всi по хворост ?хали. Але Василинi i догадуватись не треба було, що Варивон аж горить вiд нетерплячки розповiсти усiм про свiй дослiд. Та навiть словом не обмовилась: знала - не любить чоловiк, коли хтось наперед угаду? його думки. В правлiннi Варивон зразу ж похвалився сво?ю спробою Кушнiревi й для бiльшого доказу урочисто вийняв з однi?? кишенi жменю вiвса, а з друго? - пучку вiвсюга. Кушнiр зрадiв, але дiловито перемiшав обидвi купки зерна i перевiрив дослiд на сво?му пiджаковi; коли ж на темних ворсинках заколихалися розбризканi вiвсюжинки, вiн, навiть не обтрушуючи ?х, пiдбiг до телефону й подзвонив у райземвiддiл. - Це дiло усiм, усiм колгоспам згодиться! Удосконалимо твiй почин. Як не ми - народ удосконалить. Бо цей вiвсюг у печiнках нам сидить. Правду кажу? - Хiба ж ви можете коли щось не так сказати, - перебiльшив заслуги свого голови i, чекаючи на розмову з районом, заскромничав, неначе молоденька ланкова. III Вночi палата густiше пахнула мiцним розпареним насто?м лiкiв. Iнодi в тишi на низьких нотах сплескував окрик хворого i стихав, як дальнiй занепоко?ний гомiн осiнньо? хвилi. Не спалось Дмитровi. Пожадливо вдихав рiзке повiтря, прислухався до туго нап'ятих поривiв вiтру, а перед очима коливалась i коливалась роботяща весна. Вiн ждав ??, як сама земля; радiв, угадуючи ?? легку, розгонисту ходу, i тривожився, хмурився, вiдчуваючи, що десь бiля самого обрiю прича?лися мертвотнi приморозки i круговерть суховi?в. Вони врiзалися не тiльки в колгоспнi масиви, а й в його тiло. I полегшено зiтхав, коли чорнi видiння змiнювалися трепетним, як птиця, розгоном зеленого поля, голубими озерами льону, рожевими хустинами гречки. Серед усiх думок найбiльше виплескувалась, струмувала одна: яке ж виростив жито Навроцький? "Зерна такi, хоч на оберемок клади", - смiялися очi Варивона, i перед Дмитром знову пiднiмалося поле, мов гай, мудро похитуючи новим могучим колосом, пересiваючи до самого кореня сонячний дощ. "А який же вiн, цей Навроцький? Чи зумi? по-справжньому дiлом повернути? Не огородиться од широкого свiту крихiтними вiкнами-дiляночками, як деякi завiдувачi хат-лабораторiй? Нi, не може такого бути. Нiяк не може". Вдивлявся в темряву, уявляючи образ невiдомо? людини. Чужа судьба уже ставала частиною судьби Дмитра, зрiднялась iз ним, як рiдняться солдати в бою. I радiсно було, що десь, зовсiм недалеко, за заснiженими шляхами, вiдкрився його однодумець зi сво?м неповторним сяйвом, напруженим творчим розмахом, з живою мислю; вiдкрився, мов нова зоря, тiльки свiт ?? не сотнi рокiв iшов до землi, а зразу ж проснувся радiсними i хвилюючими промiнцями. I, вже засинаючи, твердо вирiшив: "Завтра ж по?ду до Навроцького. Побачу, як вiн господарю?. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч i скупий вiн, а щось таки вдiлить. Мусить вдiлити". Ця думка i в снi м'якою усмiшкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчi Дмитра. Вранцi пiсля снiданку вiн пiдiйшов до дебело? сестри-хазяйки з добрими лiнивими очима, характерними для спокiйних розповнiлих людей. - Одужу?те, Дмитре Тимофiйовичу? - радiсно зустрiла його, i двi борозенки побiгли вiд уст до пiдборiддя. - Зовсiм одужав, Ганно Петрiвно. - От i гаразд. У нашiй лiкарнi Марiя Iванiвна i мертвого поставить на ноги. - А здорового з нiг звалить, - сказав жартома. - От уже i не сподiвалася на вас! Ну, Дмитре Тимофiйовичу, на вас саме сонце не вгодить! Нiяк не вгодить! - так обурилася Ганна Петрiвна, що аж крапельки роси затремтiли на ?? верхнiй губi. Будучи простою, малописьменною жiнкою, вона всi?ю душею зрослася з лiкарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими вiд болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрiвни в якiйсь мiрi ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в не? завжди знаходилися такi потрiбнi, вiрно угаданi слова, що перекручене, мов корiння, лице хворого з подивом починало м'якшати i розгладжуватися. I часто доводилося ?? чоловiковi, мовчазному рахiвниковi з сiльпо, до само? ночi сумирно простоювати в синюватому свiтлi коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокiйним, спiвучим голосом якусь покалiчену людину. - Ганю, ти вже? - несмiливо питався, коли вона з утомленою усмiшкою боком виходила з палати. - Тихше, Володю, - притискала короткий палець до вуст, i чоловiк злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який i зимою красувався квiтами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрiвни. "Велика моя жалiбниця", - любовно називав дружину, завжди почуваючи в душi перевагу ?? над собою... - Ганно Петрiвно, та я пожартував, - Дмитро був нерадий, що вирвалися такi слова. - Вiрно - пожартував. - Якiсь у вас жарти... утопленика, - почала трохи вiдходити. - Це тому, що я топився. З водою вони влилися... Ганно Петрiвно, дайте менi мiй костюм. - А це що за новi жарти? - знову обурилась. - Менi треба у мiсто сходити... На одну часинку. - Дмитре Тимофiйовичу, ви в сво?му розумi? - в непiдробленому жасi округлились очi сестри. - Та наче в сво?му. - Нi, доведеться таки вас показати невропатологу. Лiкували, лiкували чоловiка, поставили на ноги, а вiн за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тодi про нашу лiкарню скажуть? Ви подумали про це? Iдiть менi зараз в палату i чекайте обходу. - А пiсля обходу дасте? - Нi, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у мiстi? - перейшла на офiцiальний тон i зразу ж не втрималась на ньому: - Я сама пiду. - Самi ви цього не зробите. - Чому б це я не зробила, товаришу хворий? - То таке дiло... - Дмитре Тимофiйовичу, ви хитру?те, з чимсь кри?тесь. Мене ви не обманите i костюма не отрима?те. Це вам кажу категорично, точно i з усi?ю вiдповiдальнiстю. У нашiй лiкарнi службовi обов'язки виконуються вiрно i точно. - Ганно Петрiвно... - Ви вже сердитись почина?те? Стидно, Дмитре Тимофiйовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашiй лiкарнi аж незручно такi слова слухати. У вас бiльше до мене справ нема? - Ганна Петрiвна з перебiльшеною строгiстю вклонилася Дмитровi i, розгойдуючись, попливла в палату. "Несвiдомiсть, цiлковита несвiдомiсть", - зашiптувала дорогою. "У тако? що-небудь випросиш, ?? нiчим не проймеш, - похмуро провiв поглядом широку постать в свiтлоблакитному халатi. - Несвiдомiсть за?да? жiнку i навiть не розумi? цього. Теж менi службовi обов'язки у нашiй лiкарнi викону?... Що ж його робити?" Косуючи очима, прослiдкував, коли строгий, бiлоснiжний, як виводок лебедiв, обхiд попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у канцелярiю. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж. - Гараж! Олексi?нко слуха?! - загаркавив, заклекотiв голос шофера секретаря райпарткому, i Дмитро зрадiв, неначе маля. - Сергiю, виручай! - А-а-а! Дмитре Тимофiйовичу! Що воно трапилось? У лiкарнi захарчували чи горючого не дають? Це ми дiло поправимо, - закипiв розгонистий смiх. - Нi, не те... Костюм i пальто у мене... вкрали. - Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я ?? на тротуарi машиною пере?ду. Я ?? перетрушу, як солому соломотряс! - задихався вiд обурення мiцний, басовитий голос. - Сергiю, це все потiм зробиш. Зараз привези менi якусь одежину. Та й чоботи прихопи. - I чоботи вкрали? Тодi я сам з цих господарiв i ременя, i лика надеру. - Товариш Марков дома? - На нараду в обком ви?хав. - Сергiю, мене пiдкинеш в одне село? - Далеко? - Кiлометрiв п'ятнадцять. - Дорога справна? - Нове шосе. До Жданiвки. - До Жданiвки. Це територiя другого району. Нi, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi нiяк не можу - у мене побачення. - Та плюнь ти на побачення. - Ну, Дмитре Тимофiйовичу, вiд вас я цього нiколи не чекав. Спасибi. Услужили. Цi слова я передам по прямiй адресi. - Сергiю, - мало не застогнав Дмитро. - Тут таке дiло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох. - Похвалить? - Неодмiнно. В одного колгоспника ? новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолудi. - Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярi?, Дмитро сторожко пiшов до головного виходу. Коли ж бiля лiкарнi загула машина, вiн нетерпляче вискочив на ганок i тривожно-радiсним поглядом зустрiв рослу постать Олексi?нка, який, сяючи змовницькою широкою усмiшкою, нiс перед собою оберемок одягу. - Де та сестра-хазяйка? Я ?й зараз викладу основи шоферсько? науки! - забасив розчервонiлий Сергiй, ледве втискаючись у дверi. - Потiм, Сергiю. Скидай тут одежу i притримуй ручку, щоб нiякий дiдько з лiкарнi не нарвався, - про жiнок я думаю. - Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? - здивувався Олексi?нко. - Чим тобi погане мiсце? - затанцював Дмитро, вбираючись у штани. Шофер з подивом покосився на нього, а потiм засмiявся. - Тихше, Сергiю: бухка?ш, наче грiм, - уся лiкарня збiжиться. - Я б хотiв, щоб тiльки сестра-хазяйка прибiгла. Це вона усе iз коренем тут ломить? - Iз коренем. Вона така, - майже механiчно вiдповiв, натягаючи чоботи. Але Олексi?нко ще сильнiше розреготався: - Ох, i ловко ж ви мене пiдманули... - Так уже й пiдманув... - не зна?, що вiдповiсти Дмитро. Незабаром ви?хали з мiста, i зимовий сонячний день привiльно розкинувся у всiй сво?й красi. Вдалину бiгли поля, кружляючи, вони випромiнювали трепетнi струни прозоро-синього повiтря. Здавалося, наче вiяла легкого зернистого дощу пiднiмалися вгору, з снiгово? рiвнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожнi дерева накрапали золотисто-голубим воском, i посiчений снiг пiд ними лежав, як щiльники. З долини, неначе з дна, почало пiднiматися, напливати село, навпiл подiлене рiкою. Пiсля недовгих розпитiв зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'?хати в двiр, як iз схiдцiв ганку проворно збiг низькорослий лiтнiй чоловiк з загостреним внизу землистим обличчям i карими упертими очима. - Просимо до хати, - з гiднiстю вклонився Дмитровi i Сергi?вi. У великiй свiтлицi Данила Петровича Навроцького тiсно вiд книжок, вазонiв, ящикiв i полумискiв. Зеленi вогники сходiв м'яко пiднiмалися над вогким чорноземом. мiдними злитками суглинку i попелястим супiском, вiд якого так свiжо вi? лiсовим корiнням. - Не вмiща?ться все мо? господарство в хатi-лабораторi?. Прийшлося викурити свою бабу iз свiтлицi, - викресали смугу мерехтливих iскор розумнi примруженi очi Навроцького. - Стара! Ти там щось приготуй для гостей! - гукнув, не розчиняючи дверей до друго? кiмнати. Сiвши за стiл, вiн, наче птах iз клiтки, виглядав з-за двох високих стосiв книжок. "Бiблiотека бiльша, нiж у мене", - з пошаною окинув поглядом Дмитро саморобнi книжковi шафи. Розмова потекла невимушене. Рухливий, невеличкий Данило Павлович, немов щиголь, завзято перескакував вiд одного ящика до другого, пояснював, що i як у нього посiяно, якi дослiди йому вдалися, а на яких спiткала невдача. I мова в господаря, легка, мов птах, була пересипана науковими термiнами, цитатами. Дмитро цупко вбирав найпотрiбнiшi слова, мiркуючи, що можна розповiсти Варивоновi, аби той передав яку новину Григорi?вi Шевчику. Одначе, коли розмова зайшла про жито, Данило Петрович одразу ж насторожився, найоршився, i слово почало падати мляво, обережно. - Вивiв пару кущикiв. Але ще треба перевiрити, бо може розщепитися. Мо? дослiди з житом тiльки в ембрiональному станi. - Даниле Петровичу, хоч покажiть сво? зерно. - Та... - зам'явся Навроцький i раптом веселiше додав: - Восени я висiяв його в грунт... - Усе висiяли? - недовiрливо i з острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною змiною рухливого обличчя. - Та кiлька зернин залишилося, - промовив нерiшуче, i тiнь невдоволення зморшкувате лягла на чоло.- Всього-на-всього кiлька зернин. Бережу ?х, як зiницю ока. - Дайте хоч одним оком поглянути на них, - стрепенувся Дмитро, чуючи, як почина? ворушитися в ньому гнiв. - Вони десь у Юрiя, синка мого, а вiн саме по?хав на курси. Було явно видно, що обережний селекцiонер хитру?, i Дмитро, млiючи вiд хворобливого поту i млосного стугонiння кровi, ледве стримував себе, щоб не сiконути пекучими, злими словами. Не такою вiн уявляв собi зустрiч з Навроцьким. Завжди, стрiчаючись з новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто бракувало йому. I такi люди залишалися для нього друзями на все життя, хоча б вiн ?х бачив раз на вiку. Коли ж його сподiвання не здiйснювалися, переживав боляче, начебто украли в нього найцiннiшi скарби. - Даниле Петровичу, я вам свою гречку покажу. Теж зерно, хоч на виставку вези. - Гречку? - насторожився i зацiкавився. - А де вона? - Дома. Я з лiкарнi. - Дома? - недовiрливо поглянув на Дмитра. - Ага! А мо? жито в Юрiя. Вiн з ним найбiльше дiло ма?. Бригадир! Та ще який бригадир! У Москву, дума?те, даремно на Другий Всесоюзний з'?зд колгоспникiв-ударникiв ?здив? - почав розхвалювати сина, щоб якось змiнити напрямок розмови. - Бригадир? - уже шаленi? Дмитро. - I зерно хова? од вас? Чи ви заховали це жито вiд людського ока? Як одноосiбник, заховали! - Це ти про мене!.. Це я тобi одноосiбник?! - вiдхилився назад Навроцький, i його землисте обличчя поплямилось рум'янцем. А потiм почало блiднути. - Ну, не одноосiбник, а ворсинки поганенькi ?, - пригадав давнi слова Вiктора Снiженка. - У мене ворсинки? Поганенькi? - задихався од обурення Навроцький, а очi його, мов два буравчики, презирливо свердлили Дмитра. - Коли б не було, не загратувалися б сво?ми дiляночками. Велике дiло квоктати над цими мисочками, як курка над гнiздом, - покосився на мережанi полив'янi полумиски. - Це я над мисочками квокчу? Ти, ти, товаришу... ти... вульгарний механiст! Дмитро здивовано глянув на старого i несподiвано розсмiявся, але тому було не до смiху. - Вiн мене мисочками попрiка?! Я цiлий бiй витримав з бабою, поки вона сво? добро пiд мо? дослiди вiддала. А в тебе, знаю, всi черепки на миснику красуються... Бач, одноосiбника, iндивiдуальника, сучий син, знайшов. А що ти за один будеш? Чому ти менi свою гречку не показу?ш? При?хав розуму випитувати в старого? Об'?хати хочеш? Останн? забрати хочеш? Зна?мо ми таких хитрих! Не вперше бачимо! Не подобаються мо? мисочки - скатертю дорiжка! Аякже! Плакати буду за ним! - застрибав по хатi Данило Петрович, театрально вимахуючи дрiбними кулачками. - Стара! Покинь там поратися. Гостi у нас обiдати не будуть, ?м спiшити треба! На сво? мисочки! В цей час широко вiдчинилися дверi i, наздоганяючи клуби морозу, в свiтлицю радiсно вскочив сизий вiд холоду Варивон Очерет. - Даниловi Петровичу низький уклiн,- вклонився i шанобливо пiдiйшов до старого.- Сердечне радий вас бачити. Дуже радий! Навроцький щось забурмотiв, висмикнув руку з мiцних пальцiв Варивона, притих. - А тут наче наукова дискусiя почалася? - Та... почалася. Уже й закiнчилася, - промовив Навроцький, не можучи знайти собi мiсця. - О, та у вас вiдомий бригадир Горицвiт гостю?! - здивовано скрикнув Варивон, наче тiльки тепер помiтив Дмитра. - Що то значить новатор новатора почув. Ви зна?те, яку вiн гречку вивiв? Одначе до вас учитися при?хав! - Та... при?хав... А ви хто будете? - Бригадир Варивон Iванович Очерет. Спецiалiзуюсь i росту на просi. I непогано виходить - каша родить! - Очерет? Це той, що взимку отаву косив? - повеселiшав Навроцький. - Той самий! - закивав головою Варивон i насмiшкувато поглянув на Дмитра. - До мене теж по зерно при?хав? - строго запитав Навроцький Варивона. - Що ви, Даниле Петровичу, - промовив iз здивованням. - I в помислах таке не ворухнулося. Навiщо зобижати чоловiка: знаю - мало у вас зерна. - Це ти правду кажеш, - схвально закивав головою. - Але хiба це iншi розумiють? Вони мене зразу в одноосiбники записали. Я самий перший в тридцятому роцi вступив у колгосп. Куркульня усi мо? вiкна перестрiляла. Раз, не застукавши мене дома, сполосувала жiнку ножами. А мене одноосiбником... Та я за нове життя живцем серце iз грудей вийму! - з кожним словом пiдвищував голос, завзятiше воював проти удаваних ворогiв i сам кращав у сво?х очах. Але розмити почуття досади не мiг. - ? несвiдомi елементи, - спiвчутливо пiддакнув Варивон, ледве стримуючи смiх: усю пересварку Навроцького з Дмитром вiн почув ще знадвору. - Помогти чоловiковi не поможуть, а настрiй зiпсувати - категорично зiпсують. Я вам, Даниле Петровичу, подарунок привiз - одну книжку дiстав. - Про сiльське господарство? Наукову? - Наукову, - витримав паузу Варивон. - Це ти молодця, Варивоне Iвановичу. Молодця. Яка ж у тебе книга? - Про вiддалену гiбридизацiю. - Варивоне Iвановичу, це правда? - вражено застиг на мiсцi Навроцький, i куточки його уст затремтiли радiсно i -якось жалiсно, по-жiночому. Аж Дмитро здивувався. - Чиста правда! - ефектно вийняв iз внутрiшньо? кишенi пальта невелику, в зелених берегах, книгу. - Варивоне Iвановичу, голубчику! - зовсiм обм'як од радостi чоловiк. - Це ж не книжка, а мрiя! Мрiя моя! Я теж про гiбридизацiю думаю, - ухопився обома руками за подарунок i притис його до грудей. А Дмитро у подивi нахилився вперед: в тремтливих од хвилювання пальцях Данила Петровича вiн пiзнав свою книгу. - Спасибi, спасибi, Варивоне Iвановичу, - забiгав по хатi Навроцький i кудись непомiтно сунув подарунок. - Скiльки я розшукував ??. Хотiв уже до Ки?ва ?хати - засiсти в бiблiотецi i переписати вiд палiтурки до палiтурки. От удружив, так удружив! Чим же я тобi вiддячу?.. Варнвоне Iвановичу! - раптом рiшуче блиснули очi в Навроцького. - Вдiлю тобi кiлька зернин свого жита. - Та не треба, Даниле Петровичу. Не хочу вас зобижати... Дмитро ледве не застогнав, позеленiв, нетерпляче подався вперед до Варивона, але той застережливо i грiзно покосився на нього. - Нi, нi! Ти не зобидиш, а пораду?ш мене. Знаю, в якi руки зерно йде! Все знаю! В таких руках воно не розтечеться, як вода у жменi. - Воно то вiрно - не розтечеться. Але ж... - шанобливо ламався Варивон. - Без усяких "але ж!" - вигинаючись помiж ящиками i мисками, проворно попрямував до шафи. Але, щось згадавши, зупинився: - Тiльки куди ж це Юрiй заховав зерно? Дмитро аж захитався i обм'як. - Нi, таки у шафi, - сказав переконливо Данило Петрович i зашарудiв, задзвонив руками, перебираючи якiсь пакуночки i сло?ки. Через хвилину, урiвноважений i прояснений, вiн гордовито пiдiйшов до Варивона: - Вiзьми мою працю, бригадире. Хай вона тобi щастя принесе. Останнi зерна вiддаю, бо вiрю тобi. Пучка великих iскристих, з найнiжнiшим пушком зернин лягла на широку долоню Варивона, i чотири голови схилились над нею, наче над золотим розсипом. Першим опам'ятався Данило Петрович. Вологими, мрiйними очима оглянув усiх сво?х гостей, обережно позадкував назад, трохи вiдхилив дверi у другу кiмнату i тихо, щоб не сполохати людей, напався на жiнку: - Стара, що ти собi дума?ш? Давай скорiше обiдати. Скоро усiх голодом замориш. Вiчно ти, як почнеш возитися... Сливняк там у тебе якийсь знайдеться? Iз зимостiйких слив? - Усе знайдеться. Тiльки ти вже не йди до гостей, поки я ?х не посадовлю за стiл. - А то чому? - Тобi ж довго команду змiнити? Знову зарепету?ш на всю хату: гостi у нас обiдати не будуть! - Так уже i зарепетую, - промовив примирливо. - Ти ще не зна?ш, якi люди у мене. Один Варивон Iванович чого варт. Зна?ш, що вiн менi привiз? - Певне, якесь зерно? Знову пiддобрю?шся, щоб останнi миски вициганити? Скоро доведеться нам iз горшкiв ?сти, - похитала головою i усмiхнулася. За обiдом Данило Петрович майже нiчого не ?в. Легко перехилить чарку густого сливняку, щипне шматок хлiба, i знову очi розбiгаються по сторiнках книги. - Це тiльки подумати! - з подивом, з захватом i зiтханням вириваються слова про гiбридну пшеницю. - Багатолiтня! Багатолiтня, товаришi! - Як людина, - пiддаку? Варивон. - Ну, то вже ти занадто, Варивоне Iвановичу, - обережно поправля? Навроцький i, знову косуючи оком на книгу, вигуку?: - Скiльки простору перед нами, аж рукам i серцю радiсно! Що з природою робиться. - Радянська наука робить, - делiкатно поправля? Варивон. - Радянська! Сталiнська! Бач, що товариш Сталiн сказав: "Смiливiше експериментуйте, ми вас пiдтрима?мо..." Це, дума?ш, одному вченому сказано? Це менi, тобi i... - поглянув на Дмитра, - нам усiм сказано. Що б ми не робили, треба робити смiливо, з радiсною душею. Ех, скорiше б весни дочекатися... Зробиш щось путяще - i iдеш сво?ю землею такий щасливий... як у першi днi кохання. Навiть сонця не помiча?ш. - Сказився старий, - презирливо зiбрала бляклi уста дружина. Данило Петрович поглянув на не? i знову звернувся до Варивона: - Ох, i порадував ти мене... Вiддалена гiбридизацiя. У мене тут ? сво? мiркування. Вiд практики домисли йдуть... - набiгла свiжа думка... - А скажи: звiдки ти дiзнався, що менi саме тако? книги браку?? - На ярмарку з вашими колгоспниками гомонiв... Навiть знаю, що вас чорнокнижником називали. - То дiло давн? було, - обiзвався з неохотою i раптом Пожвавiшав: - Давайте разом напишемо Трохиму Денисовичу задушевного листа i попросимо, щоб вiн надiслав нам трошки свого чудодiйного зерна... Дмитро, примружившись, лукаво подивився на Данила .Петровича. Той зрозумiв його погляд i осiкся. - Багато до нього таких листiв надходить, - завагався Варивон. - Багато?.. А ми вiд iменi двох колгоспiв пошлемо. Вiд Вашого i нашого. З усiма пiдписами i печатками. Неодмiнно уважить нам Трохим Денисович. Варивоне Iвановичу, ти легку до письма руку ма?ш? - Аякже! - вiдповiв завзято i з надi?ю глянув на Дмитра. Той схвально кивнув головою i витер з чола краплини млосного поту. - Та ти хоч людям по?сти дай. Одна нетерплячка, а не чоловiк, - втрутилася дружина... Уже довгi тiнi повибiгали з усiх закуткiв, коли Варивон, Дмитро i Сергiй розпрощалися з Данилом Петровичем. - Варивоне Iвановичу, ти ж пiдписи пiслязавтра притаскай, щоб дiло скорiше проростало. Тiльки рушила машина, Варивон зразу ж обуренням накинувся на Дмитра: - Якi тебе чорти з лiкарнi погнали? А тепер уже гориш увесь! - Щось трохи гуде, - погодився. - Може вiд сливняку? - Вiд великого розуму. Теж менi оратор знайшовся! Ледве всi?? справи не зiпсував. I чого я зв'язався з тобою, ведмедю нещасний. Сам дивуюся! Ти, видно, сам собi не подоба?шся! - То, Варивоне, дуже погано, коли хтось сам собi подоба?ться. - О, вже мислитель знайшов зачiпку. Ну. та дiдько з тобою - бери! - обережно витягнув загорнутi в хустину зерна. - Щастя вирощуй. Усi колгоспи порадуй ним. - Варивоне!.. Дружок! Спасибi, Варивоне, - обома руками вхопився Дмитро за хустину i засмiявся: - це зерно не дасть менi захворiти! - Коли б то так, - пробурмотiв Варивон. - Привiз би його декому без тво?х роз'?здiв. - Варивоне, i ти думав про мене? - А про кого ж! Не бачив, якi бiсiвськi вогники загорiлися в тебе, коли в лiкарнi сказав про жито. Тодi й подумав я: дiстану зерна для друга - звеселю його... А вiн старими словами Навроцького на переляк бере. Словом ти... вульгарний механiст! I всi тро? весело розсмiялися. IV В здибленому рухливому небi проривалися блакитнi рiки, i журавлина пiсня, пролiтаючи над селом, торкалася серця. Надвечiрня година втихомирила вiтри. На греблi прозоро-жовтi, по-весняному димчастi дерева живими верхами врiзались в голубiнь, в червоний одсвiт заходу, i свiжi барви мiж ними струмували, мiнились, як на бистрi. Протоптаною, ще податливою стежкою поверталася Докiя з невiсткою з широкого обвiтреного поля. Весняна смага обпалила i налила жаром обличчя Югини. Тому стали непомiтними рожевi веснянки бiля перенiсся, а привiтний блиск ?? очей здавався темним, як в утомлених людей. Одначе нi утоми, нi тi?? добро? млосностi, що навеснi обтяжу? ноги, мiцнiше притиска? ?х до землi, не чула молодиця. Iшлося легко, начебто нi роки, нi дiти, нi щоденнi турботи не торкнулися ?? невисоко? постатi, проясненого чола. На Великому шляху, тепер вкритому лиснючим синюватим асфальтом, зацокали копита, i згодом мiцний гуртовий спiв, зближаючись, перехлюпнувся через греблю, залив широку вулицю, почав з долини розтiкатись селом, як розтiка?ться тихими вiтрами пахучий березневий вiдпар. Ой, сяду я край вiконця Виглядати чорноморця. Чорноморець ?де, ?де... - Орачi повертаються. - Як славно спiвають, - оглянулася назад Докiя, i ?? строго окреслене, темне обличчя подобрiшало, м'яка тiнь перебiгла по зморшках. Неквапним помахом руки поправила чорне, заткане сивиною пасмо волосся, i тiльки одна незахована павутинка тремтiла над чолом, неначе нескошена стеблина пiд вiтром. А вулиця дедалi сильнiше шумувала, розгулювалась, подавалася вшир, i високi паркани почали потрiскувати, як тiснувата сорочка на кремезних парубочих плечах. А вiн ?де аж до гаю, Аж до тихого Дунаю, гей... ...I хто б мiг подумати, що й справдi через роки не один орач грозовими дорогами до?де, пiшки дiйде, на танках примчить до того оспiваного, та не тихого Дунаю... В зеленоблакитному серпанку верхи поверталися з поля колгоспники. Пiсня задумою оповила ?хнi смаглявi обличчя. Вершники, здавалось, зрослися з пiдiбраними грудастими кiньми. А над орачами недовершеним склепiнням нахилились розлогi велетенськi дерева, що входили в небо, i тому рiзко окресленi обриси людей та коней видавались масивними i збiльшеними, як в картинi. Сумовитим плеском обiрвалася пiсня. Iще хвилинка тишi - i рiзнобiйний гамiр, жарти, смiх вдарились у паркани, вилясками обiзвались за городами. - Петре, кива?! - Хто? - Гнiдий обрiзаним хвостом. - Тебе пiзнав. Нащо худоба i та зна?, хто найбiльше огрiхiв робить. Мiй гнiдий, як iнспектор якостi, все помiча?. - А до яко? ти дiвчини ходиш теж помiча?? - Добрий вечiр, Докi? Петрiвно, Югино Iванiвно! Суперфосфат уже привезли? - Привезли. Машиною до Вiнницi на завод ?здили. - Будуть буряки? - Побачимо. Кажуть люди, як посi?ш - щось буде, а на несiяному навряд чи вродить. Позаду сильно зацокотiли пiдкови. Стоячи на весь зрiст на конi, заплiвши в повiд лiву руку, галопом мчав невисокий бiлявий Леонiд Сергi?нко. Русявий чуб двома крильми пiдiймався над його головою, потiм опускався донизу, обмiтав понад самими бровами високе чоло i знову злiтав вгору. В невеликих очах Леонiда свiтилась насолода i радiсна упертiсть, а сатинова синя сорочка розгойданим дзвоном коливалась за парубком. - От шибеник. Упаде - розтовчеться, мов крашанка, - сплеснула руками Докiя, не зводячи очей з туго збито?, трохи нахилено? вперед постатi Леонiда. - Не шибеник, а ворошиловський вершник, - обiзвався позаду Степан Кушнiр. - I не впаде - такi не падають. Ви ще не бачили, що вiн на змаганнях виробляв. Вечiр добрий, Докi? Петрiвно. - Добрий вечiр, Степане, - неприязно поглянула на голову колгоспу, що порiвнявся iз нею i поволi пiшов поруч, скоса поглядаючи то на Югину, то на Докiю. Чула на собi допитливий погляд, але рiвно i гордовито несла голову, не обертаючись на Кушнiра. - Ще й досi на мене сердитесь, Докi? Петрiвно? Сердитесь? - Серджусь, Степане. - Да, - нiяково протягнув, збираючи зморшки бiля очей. - Бiда з вами - не догодиш усiм. Не догодиш. Таке дiло. - А для чого тобi всiм годити? Надiйсь, не нянька, а господар. Тому i робити по-хазяйськи повинен. - Стараюсь, Докi? Петрiвно. Стараюсь. - Та вже видно це старання. Тобi людей, передових людей, пiднiмати треба, а ти ?х назад за полу смика?ш: не випинайтесь, мовляв. Ти скажи: коли у тебе помiж щеп одна-двi зацвiтуть ранiше - радi?ш чи нi? - Аякже. Аякже! Не раз любовним оком оглянеш, жiнцi, дiтям покажеш. - Отож бо й ?. А як у тебе вийшло? Тiльки ланки мо?? Югини i Софi? Шевчик вискочили на перше мiсце - ти зараз ?м тицьнув гiршу землю! Тепер хочеш, щоб ми ласкаво усмiхались тобi? Не за те досадно, що менше перепаде нам, а за те, що всi у нас хочуть тепер мiж людьми бути людьми i з кращими за одним столом сидiти, а не тулитись десь бiдними родичами. Не гiршi ми за iнших. Ти гордостi людсько? не втямив собi. Поганий з тебе хазя?н, Степане. За худобою бiльше трясешся, чим за людиною. От i все мо? слово, i, хоч сердься, хоч нi, про це я сказала тво?й Ользi, - незадоволено поглянула на свого голову колгоспу, якого останнi слова явно збентежили. В Степана Кушнiра, коли вiн став головою колгоспу, з великою силою проявилась господарська дiловитiсть i неймовiрна скареднiсть. В правлiннi колгоспу його можна було найти тiльки вранцi i пiзнього вечора: цiлi днi пропадав чоловiк на полi, в лiсi, на фермах, в млинi, навiть по ночах обходив сво? володiння, перевiряв, сторожiв, конюхiв, воловикiв. I горе було тому недбайлицi, що попадав на в'?дливий язик голови колгоспу - умiв з примовками i приказками, начебто незлостивими, так вiдчитати пiд загальний регiт на зборах, що хоч крiзь землю провалися. I дивнiше всього було, що й сам Кушнiр найбiльше боявся осудливо? мови начальства, завжди слухався його без заперечень, хоча в думцi мiг i не з усiм погоджуватися. Побоюючись начальства, вiн терпiти не мiг працiвникiв редакцi? i завжди, розпливаючись в усмiшцi, стрiчав ?х з глибоко прихованою недоброзичливiстю. - От, розумi?ш, непогано тепер дiла йдуть. Непогано. А серед цих перешкрябiв почува?ш, наче тебе догола роздягають серед бiлого дня. Догола! Вони тобi вiд короварнi зразу ж в душу вскочать i такого там понаходять, що сам себе не пiзна?ш. I то, все вони дуже швидко, швидко хочуть знати, щоб за годину ?м i конi були готовi. Проте навiть i кореспондентам важко було випросити в Кушнiра коней: завжди ви?знi на той час чогось хворiли або були в роз'?здi. Любов до коней, а пiзнiше до машин, в нього була надзвичайна, i добре перепало Полiкарпу Сергi?нковi, що раз осмiлився назвати по-сво?му лоша, коли голова колгоспу був у областi на нарадi. При?хавши в село, Кушнiр зразу ж напався на конюха: - Видумав, видумав! Не iм'я, а якийсь приший кобилi хвiст. Ти почува?ш, що таке кiнь? Це сила, краса, це хлiб наш. Ти подивись, як вiн голову трима?! Ти зна?ш, що про коня товариш Ворошилов i товариш Будьонний писали?.. Тому колгоспнi конi завжди носили гучнi i спiвучi клички. А машини сяяли кожною деталлю. Свинарки й собi, знаючи слабiсть свого голови, раз звернулися до нього, щоб дав кiлька кличок поросятам. Але Кушнiр чомусь зрозумiв, що з нього вирiшили насмiятися, i не в жарт розсердився: - Придумали мудриголови чорт батька зна? що. Це буду я всяким добчинським-бобчинським назвиська пiдшукувати. Бач, як розледащiлись на фермi. Я вам так пiдкручу всi гвинтики i гайки, що швидко насмiшки витрусяться з голови. З сво?х женишкiв, чортовi кукли, насмiхайтесь. Свинарки так з нiчим i пiшли, але збiрне назвисько добчинськi-бобчинськi блискавично прилипло до поросят i пiшло гуляти по всьому селi. Навiть i в колгоспi, коли хтось що не так зробив, можна було почути: - Ех ти, Добчинський-Бобчинський. - I це вважалося одною з найпаскуднiших лайок. Вирвати ж зайву копiйку в Кушнiра - це була марна i непосильна праця. - Я не банк i не фiлiя банку. Не фiлiя. Грошi в мене державнi, а вони не люблять недержавного пiдходу. Так не люблять, як нива бур'янiв. I Кушнiр при гарячiй пiдтримцi Григорiя Шевчика швидко розправився з усiма так званими активiстами, що крутилися бiля колгоспу в гонитвi за легкою копiйкою i доброю чаркою. - Це не актив, а лежнi чортовi, ненаситна утроба. I поки вони будуть вертiтися i обжиратися бiля колгоспу - добра не жди. Роз'?дять, проп'ють, розкрадуть, згноять нашу кривавицю. Одначе, пильно дбаючи за колгоспне господарство, не раз допускався i помилок. Так i зараз; вiн дав розпорядження вiддати краще виробленi землi передовикiв вiдсталим ланкам. Думалось - передовики i гiршу землю доведуть до пуття. Це розпорядження обурило кращi ланки, i Кушнiревi немало коштувало сил, щоб втихомирити незадоволення... - А ти що скажеш? - роздумливо похитав головою пiсля непривiтно? мови Докi?. - Самi зна?те, Степане Михайловичу, - захвилювалась Югина, аж краска зiйшла з лиця i на ньому затремтiли вигнутi сердечком ямки. - Нелегко, та радiсно високi врожа? дiстаються. Добира?шся до них, як до найдорожчого скарбу. Мозолем i потом, i серцем пiдiйма?ш той буряк. Цiле лiто кланя?шся сапцi, сонце опереджу?ш в полi. I коли пiдтримують, допомагають, цiкавляться тобою - ще краще хочеться зробити. От вiзьму я колишн? - сво? господарство. Добре ми всi працювали, а тако? вiдради, як тепер, нiколи