рибком перескочив усi схiдцi i мало не звалив з нiг старого Кононенка, сторожа сiльради, що саме вiдчинив сiнешнi дверi. - Де Свирид Яковлевич? - А в район по?хав, iз Бондарем. Стурбований такий i сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрiзався з отим Крамовим... Звiсно, коли подумати, в цьому дiлi куркульський хабар зверху, наче олiя, плава?... Але Дмитро не дослуха?ться до широких мiркувань старого. Притримуючи рушницю, спiшить на шлях. Ледве стриму? себе, щоб не пуститися бiгцем вздовж села. Тривога, недобрi передчуття, рiшучiсть i злiсть аж переплелися в його душi. Старий занепоко?но i довго слiдку? за рослою постаттю Дмитра. "Гвардi?ць. У Тимофiя пiшов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не хлопець, а вогонь. I добрий, як вогонь, i лихий, як вогонь", - без огуди згаду? затятiсть Дмитра. На ганок обережно i шанобливо пiднiма?ться розпарений i. А старий Созоненко. - Ти куди? - накида?ться на нього Кононенко. - Закудикав дорогу, - невдоволено огриза?ться той. - Менi до товариша Крамового. - За тво?м Крамовим аж захурчало... - Як захурчало? - стурбовано впива?ться очима в зморшкувате ненависне обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря. - Отак i захурчало. Не подоба?ться? Знаю, що не подоба?ться. - I вже, щоб зовсiм приголомшити Созоненка, навiть несподiвано для себе дода?: - Прийшов... акт, щоб зняти його з роботи. - Акт? - не зна? Созоненко, чи старий переплутав назву папiрця, чи видумав усе. - Хiба ж в актах таке пишуть? - Iще й гiрше можуть, - заспоко?в його Кононенко... Дмитро таки наздогнав пiдводу. Здивувався i нахмурився, коли побачив, що бiля Свирида Яковлевича сидiв Григорiй Шевчик. Той також косо глянув на нього i зразу ж настовбурчився. - Ти куди, Дмитре, зiбрався? - з-за плеча глянув Iван Тимофiйович. - У лiс. - Проти ночi? - То найкраща прогулянка. Апетит виклика?. - Вскочив на вiз. Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. I цього було досить, щоб посвiтлiшало на душi. Вiн зараз вперше збагнув, що чита? думки Свирида Яковлевича так, як читав ?х по обличчi матерi. На крем'янистiм перехрестi з-пiд пiдкiв посипалися iскри, i далi земля охоче зачадила димом. Пiд притуманеним небосхилом пiдростали лiси. На ?хнiх верхiв'ях схрещувались i широко розкочувалися тiнi та промiння, а низом уже сочилося надвечiрн? марево. Сонце, огрiваючи дальнi липи, як птиця, мостилося на нiч i обривалося з одно? гiлки на другу. В очах Свирида Яковлевича мерехтiв сонячний дощ. Неждано чоловiк рiзко повернувся до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо кружляли в простенькому буденному вбраннi. - Розiрвана земля наша, на безприданськi биндочки розiрвана. Боляче ?й, i людинi боляче. Як оце перехрестя шрамiв старить i мучить ??. Не чу?ш?.. Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботнi зморшки. Так нам батькiвщина сказала. А це слово - великий закон нашого життя... А хороше б оце, Дмитре, роззутися i босонiж пiти сiячем, не по смужцi пiти, - по всiй рiднiй землi, i не сльози сирiтськi збирати ?? - щастям засiвати ??... Ти чого так подивився на мене? - засмiявся. - В лiсах, дума?ш, може смерть прича?лась, а вiн про таке дума?. Вгадав? - Вгадали, Свириде Яковлевичу, - здивовано промовив Дмитро. - А тепер подума?м i про нечисть, - обережно витягнув мисливську рушницю. В'?жджали в лiси. Верховiття зрушувало темiнь на дорогу, i вона вже текла, як вечiрня рiка. Та?мничiсть дерев i шерехiв лякала коней - вони раз од разу пряли вухами. Налiтаю-чи на пiвживе корiння, голоснiше загомонiли колеса, обiрваними струнами брязкали орчики. В лiси вкладалися на нiч хмари, i струмочки зiрок замерехтiли по чорнiй зяблi непошматованого, необмiреного неба. Зараз Свирид Яковлевич i про небо подумав, наче про землю, побачив ?? у вiнках i потоках нових сузiр. Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з далини наближалося прийдешн?, а поруч з усiх усюд збиралися молодi й посивiлi друзi, як горде вiйсько перед маком червоних знамен. Серед друзiв були тi, що виховували його, i тi, яких виховував вiн; були солдати революцi? i такi юнаки, як Левко Орленко. Це був цвiт землi, що кров'ю i трудом боронив i звеличував Вiтчизну. Це були вiрнi солдати велико? партi?. Чогось захвилювалася, затужила лiсова музика, i вiти частiше почали накрапати холодною сльозою. Раптом помiж деревами заворушилися короткi чiткi тiнi. Ось одна, пригинаючись, вискочила на обочину. Iван Тимофiйович сильно ошпарив конi батагом, i вони, присiдаючи на заднi ноги, так полетiли, наче от-от мали пiднятися вище лiсу. - Стiй! Стiй! Злякано заметлялась луна i розкришилася пострiлом на тисячi скалок. Дмитро, кам'янiючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. I в цей час куля сумовитою пташкою витягнула бiля його щоки свою немудру пiсню. Навiть вiдчув ?? дихання. Зацiпивши зуби, шаленiючи од лютi, з пiдкладкою вирвав мiднi патрони. Вiйнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, i один пострiл схрестився iз другим. Спантеличена луна збивалася з нiг. Григорiй перший побачив, що на обочинах шляху бiля дубiв також заворушилися постатi. Нахилився до Iвана Тимофiйовича, i той з розгону увiгнав конi в темiнь лiсу. З неперевершеною майстернiстю правив чоловiк, i кований вiз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотiв по пеньках та корiннi, калiчив молодняк i трощив сухостiй. Вилетiли на просiку, i лiси, побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в розвихренiм танку. Одначе пострiли не вiдставали од пiдводи. - Зупинись, Iване, - владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало тихше. - Ми ?х зараз провчимо, - важко скочив iз воза. - Дмитре, до мене... А ви - гайда в Комсомольське. - Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, - затремтiв голос у Шевчика. - Дрючком будеш воювати? ?дь... - Не по?ду, - ламався од безсилля голос Григорiя. - Руками, зубами буду битися з гадами. I в цей час пролунали пострiли з сторони Комсомольського. - Напевне Орленко спiшить на пiдмогу, - сторожко ступив уперед, напохватi тримаючи рушницю. Через кiлька хвилин, хвилюючись, зустрiлися з комсомольцями. I зразу ж затихла, наче й не було ??, стрiлянина. Веселi голоси затокували на просiцi. - Свириде Яковлевичу, просимо до нас, - запрошував Орленко. - Переночу?те, а вранцi - в район. - Гаразд. Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу i гостиннiсть, почав збиратися додому. - Переночував би в комсомольцiв. Подивився б, як живуть вони. Та й не зовсiм безпечно зараз iти, - порадив Свирид Яковлевич. - З охотою залишився б, та зна?те, що буде дома творитися. Я матерi нiчого не сказав, - вiдповiв заклопотано i, пригинаючись, розгонисте увiйшов в гомiнке склепiння дiброви. Усе тiло парубка спiвало гордим завзяттям. Ця нiч була для Григорiя чарiвним сном. Ще не встигло заспоко?тися серце пiсля пережитого, як знову затремтiло, коли в лiсi засяяли вогнi. Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гiлках перегойдувалось яскраве сузiр'я, розсiваючи потоки свiтла. Невеликi красивi будинки розкинулися навколо майдану, над ними сплiталися спiви лiсу й ставкiв, якi мелодiйно переливали пахучу воду з одного водосховища в друге. Повечерявши в заквiтчанiй громадськiй ?дальнi, Григорiй лiг вiдпочивати на вузькiй залiзнiй койцi, поруч з трактористом Леськом Безхлiбним. Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, вона розпрямляла Григорi?вi плечi й думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднiв i переднiвкiв, розкривалося в усiй суворiй красi становлення й зросту. Перед свiтанком на пiвсловi замовк утомлений тракторист, а Григорiй тихо вийшов з будинку - пильно почав оглядати колективне господарство. I тепер кожна деталь так радувала, начеб була зроблена його руками. Не вiрилося, що кiлька рокiв назад тут, на безлюднiм мiсцi, лише пiднiмалися першi землянки з нетривкими торфовими покрiвлями. Дослухаючися до струнного перебору лiсiв, Григорiй уже почував, що сам ста? часткою ново? надiйно? працi. Вiн незчувсь, як почали роздаватися приполи ночi, як зацвiли барвiнком крутi поля небосхилу, як святково затрiпотiв схiд червоними стягами. Стрiмкими золотими потоками помчало промiння по землi, зганяючи в яруги наполоханi сiрi отари тiней. Осторонь почувся молодечий безтурботний гомiн. На невеликому, огородженому дубняком спортмайданчику заряснiли голубi майки. Смуглявий, увесь облiплений м'язами, Левко Орленко розкручував "сонце" на турнiку, а справжн? сонце спалахувало ясними прожилками в розкiшному чубi хлопця. Ось iще ритмiчний рух молодих колгоспникiв, i вони стрiмголов летять до ставу. Грона юних тiл у красивiй напрузi злiтають у плесо, i вода закипа? в'яззю шумовиння, до самого дна переповню?ться смiхом. В Григорiя окрилювалась душа. Вiн також побiг до ставу, але в цей час почув бурчання трактора i повернув назад. - Лесько! - схвильований, пiдiйшов до тракториста. - Скажи: де ви навчилися цьому? Це ж справжню юнiсть побачив у вас. Робота да? радiсть, щастя, а не люте отупiння i злиднi... Хто вас так навчив жити? Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на Григорiя. - Партiя, Ленiн, Сталiн дали нам життя, - вiдповiв тихо i його не по-юнацьки строгi очi пом'якшали, потеплiли. - Ти не журися: скоро всюди справжнi дiла почнуться. Чув, що товариш Сталiн на п'ятнадцятому з'?здi партi? про колективiзацiю говорив? А слова товариша Сталiна - це саме життя, що вперед поспiша?. На машинi! Коли трактор, звиваючись, рушив по лiсовiй дорозi, Григорiй рiшуче пiшов розшукувати Бондаря. - Iване Тимофiйовичу, приймете мене до созу? - зустрiв Бондаря бiля гамазею. - Пiднялася душа? - засмiявся чоловiк, запрягаючи конi. - Пiднялася. За одну нiч себе iншою людиною вiдчув. В райкомi Павла Михайловича не застали: ви?хав до фрунзiвцiв. Техсекретар, довiдавшися, що Свирид Яковлевич ма? намiр по?хати в комуну, аж на вулицю вийшов: - Свириде Яковлевичу, ви ж накажiть товаришу Савченковi, щоб негайно при?жджав. Негайно. - Чого ти так хвилю?шся? - Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи. - Що!? - вражено глянув на секретаря i зупинився. - На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком. - В наш? - Нi. Кудись ближче до столицi. I при?мно, Свириде Яковлевичу, i великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного дня на новий щабель пiднiматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а про його Iляну й не питайте. - Прекрасний чоловiк жив iз нами, - задумливо хитнув головою Свирид Яковлевич. Знову дорога закурилася пилом, знову заспiвала вода пiд мостами, закружляли нивки i стрункiсть лiсiв пiдтримувала голубу покрiвлю неба. I ось обабiч дороги розкинулось неполатане, не роз'?дене межами привiлля ланiв. - Фрунзiвськi поля! - Свиридов! Яковлевичу навiть дихати стало легше. - Обсiялися вже, - захоплено промовив Iван Тимофiйович. Все чiткiше напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камiннi будiвлi фрунзiвцiв. А далi над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболiвський, знаменитий першою в районi школою колгоспно? молодi. Сюди з усiх сiл з'?жджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономiю, правила рiльництва. На чималому спадистому полi школа запровадила правильну сiвозмiну, а на дослiдних дiлянках вирощувала новi культури. Павла Михайловича застали у школi, де вiдбувалися комсомольськi збори. Вiн зрадiв, побачивши Свирида Яковлевича i Iвана Тимофiйовича, кивнув головою, щоб сiдали поруч iз юнiстю. Пiсля зборiв Савченко уважно вислухав Мiрошниченка i Бондаря. - Класи без боротьби не зникають, - коротко вiдповiв. - Куркулiв приборка?мо... А тепер по?демо до фрунзiвцiв. Потiм заглянемо ще в один колектив. Набирайтеся досвiду. Це здасться i для господарювання i для агiтацi?. - Павле Михайловичу, - захвилювався Бондар, - а як же бути, що ви?жджа?те ви?.. Знову комусь дiло в ненадiйнi руки може попасти. - Спокiйнiше, Iване Тимофiйовичу. Сказано: куркульню буде приборкано... Бiльшовики не розкидаються словами. Це тобi особливо треба запам'ятати - для дальшо? роботи пригодиться. - Запам'ятаю, - зрозумiв натяк Павла Михайловича i з вдячнiстю подивився на по-юнацькому впевненi i свiтлi очi. XLVI Досить було Дмитровi тiльки побачити хату Бондарiв - i вже серце його починало тоскно стискатися, непоко?тися. З тягучим, непри?мним почуттям вiн переступав високий порiг, знаючи, що знову стрiне наполоханий погляд дiвчини, а потiм вона буде мовчати до самого його вiдходу. Проте впертiсть i iскорка вiри, що вiн-таки доб'?ться свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарiв. Вiн мучився, мовчазно сидячи на лавi, чув, як пере?далась його середина, часом самому на себе хотiлося плюнути з досади, проте висиджував до вечора i лихий повертався додому. Сьогоднi ж найтяжче було йти. Думав, що пiсля бiйки з Григорi?м дiвчина стрiне його з ненавистю i бiльше нiколи не промовить навiть слова. На подвiр'?, бiля квiтника, де тепер пишно цвiли гордовитi жоржини, його зустрiла Марiйка гарячим потиском руки i веселим усмiхом. - Сину мiй, Дмитре, дiло тепер, зда?ться, на тво? поверта?, - прошепотiла й оглянулась навкруги. - Та невже? - чогось похололо всерединi. Недовiрливо подивився в жовтувате, окреслене дрiбними зморшками обличчя Марiйки; рiзнули свiтом блискучi зуби в прив'ялому обiдку побiлiлих уст, i зупинив погляд на журавлi, що скрипуче вклонявся землi, подзвонюючи баддею. - Правду кажу, - iдучи до хати, притулилась до парубочого рукава. - Сама наказала менi, щоб Гриця i на порiг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, - i то серце ма?. А вона пам'ятлива. Iди ж до не?, а я пiзнiше навiдаюсь. Бо ще по господарству треба поратись. "Невже з Грицем порвалося все? - ще не вiрив словам Марiйки. - А хоч i порвалось, може, сво?м приходом ще гiрше вражу ???" Несмiливо увiйшов у хату. Голубий засмучений погляд тихо зустрiв його i зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тiнями помарнiле обличчя. "Яка ж ти запечалена", - тiльки тепер вiн зрозумiв, як нелегко було Югинi на душi, пожалiв ??. I захотiлося знайти таке слово, щоб можна було втiшити дiвчину i не осквернити ?? почуття, невмiло зачепивши за болючу струну. Чи не завжди щире вболiвання якимось невiдомим шляхом переда?ться молодим серцям. - Добрий вечiр, Югино, - пiдiйшов ближче. - Добрий вечiр, Дмитре Тимофiйовичу, - кивнула злегка головою i подала парубковi теплу руку, темнiшу до зап'ястка. Вiн тепер бачив ?? страждання, наче в душу заглянув, i таке почуття охопило парубка, що скажи вона: "Iдiть, Дмитре Тимофiйовичу, вiд мене, шукайте собi iншу дiвчину", - вiн би - нi пари з уст - вийшов би з хати, бережучи в собi ?? образ, сумовитий i тихий, як затуманена осiння даль. Забуваючи, що любить ??, забуваючи ?? слова вiдмовлення, вiн великою рукою, як брат до сестри, торка?ться ?? плеча. - Як же ти помарнiла, Югино, за цей тиждень, - пошепки говорить, помiчаючи набряклi червонi повiки, перетканi тонесенькими голубими жилками. Густосинi тiнi пiд очима поширшали, пiдрiзуючи побляклi щоки. Дiвчина здрига?ться, закрива? очi рукою i, теж забуваючи, що перед нею сто?ть Дмитро, не прийма? од нього руку, не вiдчуваючи, що грубi пальцi втiшають ?? як можуть. Коли вона вiдрива?ться вiд нього, ?м обом ста? незручно, тiльки тепер починають випливати забутi межi, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влiтку перехлюпу?ться колосся з одно? ниви на другу. I Дмитро бо?ться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невiдчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчинi зовсiм непомiтно, а в душi, як у лiсi мiж зеленим галуззям, зазолотиться нiжним усмiхом - i знову нема. Схвильований, вiн пiдводиться з лави i проща?ться з Бондарiвною, не помiчаючи, як ?? сум незвично почина? бринiти в його словах: - Всього доброго тобi, дiвчино, - навiть руку бо?ться зайву хвильку затримати в сво?х пальцях, щоб не погасло те чарiвне кросно, що так неждано-негадано виткалось iз дiвочих слiз. - Всього доброго i вам, Дмитре Тимофiйовичу, - тихо проводить його. - Не печалься, Югино, не треба, - разом виходять У дверi. У сiнях темно, i вiн, ще раз торкнувшись ?? руки, пряму? в сутiнки. За яблунею пливе серп молодика, невдалiк од нього, як сльоза, тремтить синювата зiрка; над криницею лунко дзвенить баддя срiбними сережками, з-за садiв пiднiма?ться молочний туман, обпинаючи ноги деревам. Ну от i сто?ш ти, Дмитре, на порозi i не зна?ш, куди завтра схитнешся - чи по той, чи по другий бiк. Задумавсь i не почув, як з ним поздоровкалась тiтка Дарка, прямуючи до Бондарiв. - Все зле на вас. Наче свiт клином на однiй дiвцi зiйшовся, - похиту? головою вдовиця. - ? цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так нi тобi: будуть один одному голову ламати. А якi ж друзяки вiрнi були. Бач, цей у дiвки сидить, а другий посила? Дарку: викличте хоч на хвильку Югину. На старiсть, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було. В сутiнках насилу помiча? дiвочу постать бiля лiжка. - Сама у хатi? - Сама. - Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину, щоб хоч слово промовити. Чи пiдеш, дiвко? У мене вiн чека?. - Що? - спочатку не розумi? дiвчина. - Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, - намарне повторю? Дарка, бо, поки, вона зiбралася говорити, Югина вже вловила всi попереднi слова. I такими далекими ?й здалися i Дарка, i ?? хата, i Григорiй, наче ?х роз'?днали довгi роки i вже встигли влягтися в душi усi Страждання. - Так ходiмо, чи що? - Нi, тiтко, нiкуди я не пiду, - хита? головою. - От i ма?ш тобi. То така була любов, мовляли люди, до гробово? дошки... Що ж йому сказати? - Скажiть, - тихо, але твердо бринить голос дiвчини, - не насмiятись йому над мо?ю честю. Хай собi шука? дорогу до Федори чи до кого захоче. А у нас йому нiчого робити, - зупинилась i, чуючи, як голова йде обертом, сперлась руками на бильця i ще твердiше вiдказала: - Можете сказати - хай забуде i не тривожить мене. Так i накажiть йому. - Он воно що, - здивовано поверта? голову Дарка. - Тiльки попрошу вас, - пiдходить дiвчина до вдовицi i бере ?? кiстлявi пальцi в сво?, - не обмовтесь нiде, що вам сказала. Нi словом, нi пiвсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках мо?х кiсточок, не плескали дурно-пусто язиками. - Та хiба ж я, мовляли люди, сама не знаю В свiтi для дiвки нема? гiршого за отi поговори. Зi мною i зiтлi?, - нахиляючи голову, поспiша? до хати i строго вiдчиту? Григорiя. - Спасибi й за це, - чужим, одерев'янiлим голосом вiдповiда? Шевчик, береться за шапку i виходить на подвiр'я. Все його тiло ни?, наче цiлий день крутив цiпом. Вiн ще не вiрить, що Югина розлюбила його, порива?ться йти до Бондарiв, та бiля ворiт, поверта? додому i згодом чвала? на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затiнку вiд людей. А думка весь час повторю? одне i те ж: - Це ти, враже, наговорив на мене i батькам i дiвчинi. Ще стануть тво? поговори поперек горла тобi. Як злодiй, крадеться до завiтно? хати, але на нього хмурими мовчазними очима дивляться чорнi вiкна. I парубок, здригаючись вiд кожного звуку, сто?ть бiля плота на подвiр'?, надiючись, - може, Югина вийде у двiр. Яким бридким зда?ться вiн сам собi. Без болю не може згадати iм'я Федори. Вiн вперше так гостро вiдчув непоправимо горе, вiдчув, наскiльки вспiв зрiднитися з Югиною, i тремтить вiд кожного подиху вiтру. Зда?ться, хтось ходить за його спиною?.. Нi, нiкого. За яблуневим садом вище дерев пiднiма?ться туман, i молодик самотньо дзвенить по загрубiлому небесному льоду. А потiм закочу?ться за хмару. XLVII - Чого ти ляска?ш зубами? Ще той чорт почу?, - штирха? Карпо пiд бiк Лiфера. - Змерз, - ?жачись, скоцюрблю?ться пiд Бондаревою клунею Лiфер. - Баба, - презирливо кида? Карпо. - I наднiс чорт Шевчика. Чи вiн тут нiч дума? простояти? А втiм, хай сто?ть, - кида? злорадо, прикидаючи в головi, чи не можна буде якось обплутати Григорiя. - Пiшов, - вигляда? з-за рогу Лiфер. - Саме пора. - Почекай ще, - смика? за полу Карпа. - Може, вернеться. - Не вернеться. - Я не пiду зараз. - Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. I тiльки ж упаси тебе господь городами бiгти. З стежки нi кроку не схибни. Щоб знаку не було. - Легко пригинаючись, бiжить Карпо на подвiр'я Бондаря. На мить тiнню прикипiв до стрiхи i через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку i стрибками побiг на хутiр, чуючи на обличчi i пiд серцем холодний вiтрець. Додому вiн добiг вiд лiсу i побачив бiля хвiртки високу постать батька. "Ото б зараз налетiти i гукнути щось над самим вухом. До смертi перелякав би старого". Ледве стриму? смiх i тихо прокашлю?ться, щоб справдi не налякати насторожену зiгнуту постать з втягнутою в плечi головою. - Ну як? - стиску? зап'ясток синово? руки. Очi в Сафрона напруженi, пiд ними часто здригаються фiолетовi капшуки. - Наче нiчого, - вiдповiда? Карпо i витира? пiт iз чола. - Чого так довго барився? - Шевчик увесь час пiд вiкнами стирчав. Сафрон, як нiчна птиця, впива?ться очима в холодну осiнню нiч. Над селом здiйма?ться червоно-сизувата хмара. Вона розбуха? i з не? небавом вирива?ться покручений трилисник вогню. Велетенською червоною лiле?ю розпуска?ться, тремтить хмарина i потiм раптом високо пiднiма?ться вгору, зразу ж загострюючись, мов верховiття ялини. - Славно горить, - любу?ться Варчук, позiха? i лiниво хрестить рот. - Славно, - пирха? в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз батька, коли б вiн несподiвано оглушив його криком. "А потiм заматюкався б i битись полiз". I Карпа зовсiм не цiкавить пожежа - така вже вдача була у куркуленка: як мав що зробити - то всю силу, хитрiсть, почуття вкладе; зробив - зразу ж i забув, наче за плiт черепок викинув... Вискочивши на двiр, Дмитро вiдразу ж зрозумiв, що горить хата Iвана Тимофiйовича. "Пустили пiвня, виродки". В один момент запрiг сво? ще не виходженi конi i погнав до Бондарiв. Рiвно, як свiча, пiдiймалось полум'я, широко освiтлюючи густим червоним сяйвом городи i будiвлi. Потрiскувало сухе дерево, i снiпки високо злiтали угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном. Вулицями й городами бiгли люди з вiдрами, лопатами, а то й просто без нiчого. Бондарi, видно, довго не знали про пожежу, бо тiльки тепер почали люди iз хати викидати добро. Почув голосiння Марiйки, хрипкий голос Iвана Тимофiйовича. Коли пiд'?жджав до ворiт, назустрiч йому виринула кряжиста постать Варивона з Югиною на руках. Дiвочi коси звисали до само? землi, з-пiд напiврозстебнуто? почервонiло? сорочки темною смугою видiлялась шия. Догадавшись, що зомлiла, зiскочив на землю, допомiг укласти дiвчину на вiз i наказав Варивоновi: - Прямо до мене катай! Мати зустрiне ??, як дочку. - Зрозумiло, - пiдморгнув Варивон, i на його обличчi крiзь похмуру зосередженiсть пробилась змовницька значимiсть. Скочив на полудрабок i риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже iз середини вiяла вогнем. При?хала пожежна команда. Iскристою дугою вдарив мiцний струм води з брандспойта, i вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами. Урятувати вдалось тiльки частину обвугленого зрубу. Добро перевезли i перенесли до сусiдiв, а Марiйку i Iвана Тимофiйовича Дмитро умовив по?хати до нього. - Зятю мiй дорогий, синочку вiрний, - плачучи, нахилилась Марiйка до Дмитра. - Погорiли ж ми, погорiли... Коли б не тво? сози, жили б досi у сво?й хатi, - нетвердою похiдкою пiдiйшла до чоловiка. - Цить, стара. А ти ж думала в свiтi жити без печалi: поле перейти i нiг не поколоти. - Щоб ти менi зараз же виписався. Зараз же! - округлими болючими очима впилась в Iвана. - Ат, не мороч менi голови. Нiзвiдки я не випишуся. - Нi, випишешся. - Тепер ще крiпче за дiло вiзьмусь. Недовго радiтиме куркульня. На свою голову пустила пiвня. - Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, i життя позбудешся. Бондариха затряслася од холоду, пережитого i злостi: - Що ти за чоловiк, - пiднiма?ться тремтливий голос. - Чоловiк, як дуб, - враз усе обличчя Iвана Тимофiйовича подобрiло в хорошiй усмiшцi. - Все життя пиля?ш мене, а перепиляти не можеш. I цi слова, i ця усмiшка обеззброюють жiнку. - Ой, Iване, Iване, - тихо шепочуть ?? потрiсканi, почорнiлi губи, а голова докiрливо похиту?ться на по-дiвочому гордовитiй ши?. Докiя, краще, нiж яка мати до рiдно? дочки, припала до Югини. I зразу ж дiвчина вiдчула непiдроблену щирiсть i ласку невисоко? чорняво? жiнки. Трохи заспоко?вшись, хотiла бiгти на пожарище, але Докiя не пустила: - Без тебе, дочко, впораються. Побачиш - скоро всi до нас прибудуть. I те "дочко", сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дiвчину до слiз. "Це ж я ?? дочкою маю бути, - хороше було, i водночас жаль до себе пробивався крiзь хвилю нерозгаданого нового почуття. - Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи при?хала, - i закрила пальцями обличчя. - Не треба печалитись, доню. Ти ще не зна?ш, який вiн добрий, - наче угадала ?? думки Докiя, прихиляючи дiвочу голову до сво?х грудей. Не почули обидвi, як в хату увiйшов Дмитро з Бондарями. Аж затремтiв парубок, помiтивши стомлений голубий погляд, що тихо зупинився на ньому, i ледь-ледь скорботно усмiхнулася Югина. - Моя, - обiзвалось все тiло, i вiн швидко вийшов iз хати, щоб не виказати свого хвилювання... * * * Чуткий сон Марти розбудили першi удари дзвону. В однiй сорочцi скочила з лiжка i кинулась на двiр, ледве не збивши з нiг Лiфера, що, увесь спiтнiлий i захеканий, саме пiднявся на ганок. Висока постать полохливо метнулась назад i зупинилась на схiдцях. - Звiдки це? - неласкаве запитала, ще не зовсiм опам'ятавшись пiсля сну. - Звiдки, - невиразно i налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою перед собою. Мартi зовсiм було байдуже, звiдки прийшов чоловiк. Але непевна мова, острах в голосi i рухах запам'ятались гостро i надовго - Бондарi горять, - з вулицi почула вигуки i брязкiт вiдер. I раптом усi клаптi мимохiдь пiдслухано? розмови яскраво зливаються в ?дине цiле; здогад освiтлю? ?? думки, i вона круто оберта?ться до Лiфера. - Що ж, чоловiче, уже почав червоним пiвнем кашу варити? - Цить, дурна! - накида?ться на не?. - Ходiм, подивимося на твою роботу, - вона блiдне вiд хвилювання i злоби. - Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! - Як онуча, повиса? на ?? руцi, а очi його, широкi i безпораднi, благають мовчати. - Зараз же пiду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають палiя, - з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою i страхом обличчя. - Марто, - огидно клацають зуби. - Бо?шся? - мстивими i радiсними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать. - Мовчи, дурепо... Чу?ш, ти що собi затiяла, - вiдхиля?ться Лiфер, немов захищаючись вiд удару. - Так слухай, чоловiче, що я тобi скажу: ми розводимось з тобою. Я iду з Нiною жити до тiтки Дарки... Цить. Коли ж ?й хоч словом за?кнешся, все викажу. Згода? - Згода, - пошепки i хрипко, немов крiзь сон, вiдповiда?. - Сьогоднi ж пiдемо до сiльради, - владно наказу? вона i почува?, як уся ожива?, неначе виходить з землi. Пропадем пропади цей чорний свiт злоби й карбованця. Вона поверта?ться до сво?х людей. - Сьогоднi, - безнадiйно махнув рукою i, заточуючись, увiйшов у сiни. - А скажеш пiсля розводу слово - не жити нi тобi, нi дитинi, - засичав на порозi. ХLVIII Марiйка тепер переривалася вiд роботи. Iще де тi вишневi смуги свiтанку, а вона, зготувавши на попелищi снiданок, будила дочку й обо? ледве не бiгли вулицями на поле. Саме копали картоплi. По шляхах тепер поскрипували обшитi лубом васаги, наповненi шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубi димки. Вони все крутiше i крутiше пiдiймались до Забужжя i десь над самим скелястим берегом рiки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марiйку нi пахучi димки, нi веселий скрип обважнiлих возiв. Найнявшись копати за мiрку, вона так орудувала лопатою, наче хотiла всю землю пiдважити. Потiм, перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазiленими пальцями картоплю i знову натискала на вiдполiроване руками держало. I ?ла не присiдаючи - боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила i себе i дочку. Вона навiть вiдмовилася жити в Горицвiтiв: думалось, що тодi Iван менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмiнне запитувала чоловiка: - Ну як? Все здавалось, що Iван мало дба? про сво? гнiздо; нападала на дружину i бурхливо виливала свою злiсть та бiль, аж клекотали i шипiли слова, вириваючись з ?? худих грудей. - Оце пола?шся, то й виросте назавтра палац, - обережно, насмiшкуватим голосом втихомирював ?? Iван Тимофiйович. - Коли б не твiй соз, не мучилася б нi я, нi моя дитина, коли тобi мучитись захотiлось... Ти хоч би снiпкiв трохи зробив. - Авжеж, саме пора. Голому тiльки одного картуза браку?. Лише в хвилини просвiтлення Бондариха розумiла: не поставити ?м хати цього року - загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навiть самого необхiдного дрiб'язку не купиш. Однi тiльки вiкна вставити чого варт. Але знову i знову, в який раз, прикидала в головi, як ?м вилiзти з нещастя. Десятки думок, одна змiнюючи другу, розкочувалися то в лiси, то в поле, то на ярмарок i поверталися до ?? попелища свiжозрубаним деревом, мiшками картоплi, синiми вiкнами, на яких саме сонце промiнням вимива? шибки. Все надiялась, що станеться якесь диво: i лiс, i скло, i залiзо подешевшають, а картопля подорожча?. Сподiванки, оживаючи перед очима, не раз радiсно стискали ?? серце. В недiлю побiгла i на ярмарок, i в лiсництво. Та тiльки так розтривожилась, що ледве не захворiла: ?? зарiбками не скоро достука?шся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена i втомлена вагою зiм'ятих нездiйснених сподiванок, поверталася iз лiсу на сво? попелище. Навiть тут, серед полiв, вона чула тоскнi i тривожнi пахощi обвугленого, потрiсканого дерева i перепалено? глини. "Коли б не тво? сози, Iване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочека?шся..." На перехрестi по-осiнньому задуманих дорiг ланцюгом розтягнулися лiги, навантаженi ще вогким, необвiтреним деревом. М'яким сяйвом переливалися бiлокорi берези, розплiтаючись бiля корневища потрiсканими вiчками, червонiли серцевинами м'язистi берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору вiд деревин. "? ж щасливi люди на свiтi. Комусь зразу ледве не цiла хата везеться". Наздогнала сивого, неначе вишневим цвiтом осипаного чоловiка. Вiн впевнено i неквапно ступав по дорозi, тримаючись рослих коней. - Добрий день, - з острахом i трепетом торкнулася рукою до дерева. - Доброго здоров'я, - глянув з-за плеча чоловiк такими голубими i юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак сто?ть перед тобою. "Данило Самойлюк, голова iвчанського созу", - зразу пiзнала Марiйка, i такий ?? жаль, туга i злiсть охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле i пiшла обнiжками до села. "Бач, поступив у соз - i наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тiльки командуй. Сказано: де ? такi граблi, щоб од себе гребли. Один мiй такий дурень набитий, що навiть з себе останню сорочку комусь вiддасть. А люди як обертаються". "Я йому зараз усе, усе вичитаю, - нападала на Iвана. - Розумнi голови бач, як собi лiс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партi?ць, справдi собi палац Збуду?". Вона нiтрохи не сумнiвалась, що лiс везуть головi iвчанського созу i лаяла його в думках гiрш Iвана, бо Iван хоч за правду допомина?ться, а той собi усе гуртовою худобою возить. Ось уже i ?? подвiр'я. Вона бачить: Iван з Югиною сидять на дровiтнi, читають газету. I це ще бiльше виводить ?? iз себе. "Найшли час почитувати. Чом не вченi! Доктора!" - Чи там у газетах про нашу хату нiчого не пописують? - Взявшись у боки, вона, сама того не помiчаючи, ста? в театральну позу i аж свердлить чоловiка очима. - Оте ти так дба?ш за наше життя? Що ж, хай жiнка хоч розiрветься, а вiн, як сорока у кiстку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тiльки галiфе надiти i пошпацiрувати по селi. - Мамо, тато ж цiлий тиждень з роботи не виходив. - А я виходила? Так я хоч картоплi приробила, а що твiй тато заробив? Одних ворогiв понаживав. Скоро через твого тата в село i носа не виткнеш. - I ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку перемiну видумала, а то товче i товче одне й те саме. - I товктиму. Не наравиться? Он твiй хвалений Данило Самойлюк прямо пiвлiсу собi на ма?ток за один раз повiз. А ти досi й ломаки не притягнув. - Ото i треба було б на твою спину добру ломаку притягнути. - Тягни, тягни. Ох, i послала менi доля чоловiка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смертi сво?м созом доведеш. I Iван Тимофiйович зразу ж змiнився. Коли говорили про нього, вiн мiг терпiти, але як рiч заходила за соз, то пробачте, щоб вiн промовчав. - Марiйко, - майже пошепки, блiднучи, промовив вiн. - Чого ти на мене кричиш? - зразу ж заверещала жiнка. З гiркого досвiду вона знала, що шепiт чоловiка нiчого доброго не вiщу?. - Хiба я не правду про тво? сози кажу? - Марiйко, - ще тихiше промовив Iван Тимофiйович i ступив крок уперед. - Не кричи ти на мене! Не кричи! - подалась назад. В цей час на вулицi зафоркали конi, заскрипiли лiги, i до ворiт Бондаря пiдiйшов Данило Самойлюк. - Привiт, господарю! Приймай гостей! - весело гукнув з-за тину. Марiйка на мить остовпiла, а потiм тихо i злiсно процiдила: - Ах ти ж, стерво незугарне, очi безстиднi. Собi лiс "возить, ще й людей об'?дати за?хало. Найшов багатi?в. А Iвановi що ж? Останн? заставить на стiл покласти. Ще й за чаркою в кооперацiю пошле. Ой, i чоловiчок, ой, i чоловiчок попався! I раптом, наче крiзь сон, вона чу? неквапну мову Самойлюка: - Почули ми, Iване Тимофiйовичу, про тво? нещастя. Зiбралися гуртом, помiркували про нашi дiла i вирiшили якось пособити тобi. Худоба ж своя ?, райземвiддiл виписав наряд у лiсництвi, а люди дружнi. Оце й привезли тобi лiс. Будуйся на радiсть нам, на страх ворогам i тим вражим синам, що завидують нам... О, та ти вже цiлуватись лiзеш, наче я тобi дiвчина. Ну, давай почоломка?мося. - I сивi кучерi Самойлюка переплелися з вигорiлим, як перестояне сiно, чубом Бондаря. Гурток iвчанських созiвщв тiсно обступив двох голiв, i всi були радi, що, як зумiли, допомогли сво?му чоловiковi. - Люди добрi, люди добрi, - з сльозами на очах кинулася Марiйка до iвчанцiв. - Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку i не ?вши. Спасибi вам, люди добрi. Я ж це казала Iвану: хто тебе поряту?, як не сво?... созiвцi, значить. От i справдилось мо? слово, - значущо i строго подивилась на чоловiка. - Да, да, моя баба як у воду дивилась - усе надiялась, що вiд колективу прийде нам виручка, - зразу ж погодився Iван Тимофiйович i насмiшкувато поглянув на жiнку. А та схвильовано i зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Iван сумнiвався в силi колективу. Тепер Марiйка i справдi починала вiрити, що в душi увесь час стояла за соз. Ну, а що словом iнодi розпiкала чоловiка - так це ж тiльки на користь iшло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полiчила ?х i, по-дiвочи обкрутившись, кинулась до клунi. Звiдти з перебiльшеним пiдкресленням винесла двi пляшки з горiлкою - ?х старанно приховувала для майстрiв, якi мали будувати ?й хату. "Чортова баба. I хоч би тобi словом обмовилась", - здивовано поглянув Iван на Марiйку, яка вже, граючи очима, ставила ?жу на стiл i хвалила свого чоловiка, як вiн пiклу?ться созiвськими дiлами: - Прямо i по?сти не ма? часу чоловiк. Що ж, соз дiло нове - всюди треба хазяйським оком доглянути... Ой, спасибi вам, люди добрi, щоб i ви, i вашi дiти з щастям не розминались. Iване, побiжи в кооперацiю, бо дорогi гостi, созiвцi нашi, цiлий день у дорозi проморились. Ще одна чарка не завадить. Очi ?? щасливо оглядали кремезну постать чоловiка, сивоголового Самойлюка i всiх iвчанцiв. ?? аж пiдмивало щось сказати i про свою роботу в созi, але, поки чоловiк не пiшов за ворота, не наважувалась розкрити уста. XLIX - Ти ж не барись, Степане. I не дуже накладай - треба, щоб вiдпочили конi. - Нi, нi. Я вльот притягну оту клiтину хворосту, - Степан Кушнiр куцими пальцями вхопився за вiжки i вже хотiв вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибинi подвiр'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря: - Вже наготували шефам подарунок? - Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обо? пiшли в глиб подвiр'я. Нiжний повiв саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтiкався по всiй садибi. На повному возi з добiрною антонiвкою веселим рисунком, як зорi, уляглись червонобокi яблука. - Напевне, Югина вкладала? Чу?ться ?? рука, - мiцно вдихнув Кушнiр пахучий настiй. - Югина. У не? вже й дружба за-в'язалася з заводськими дiвчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводськi запросили дочку до себе на Жовтневi свята, а вона ?х у село. - Хай по?де. Бiльше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном по?де, - раптом прояснився Кушнiр. - Вони як виступлять, як виступлять з танцями" то i в мiстi не надивляться на них. А то тiльки в нас i в нас виступають шефи. - Пошлемо ?х на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться. - Рушаю, рушаю, - Кушнiр вискочив на воза i, пiдiбраний та гордовитий, по?хав вулицями до лiсу. Селом вiн притримував буланих - хотiлося, щоб бiльше людей бачило, на яких конях ?де вiн, споконвiчний наймит. А конi - це була найбiльша слабiсть Кушнiра. Ще в дитинствi закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'?ждженому скаженому жеребi. I, дiйсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавiлими, налитими кров'ю очима, коня, клiщем вчеплювався в гриву i мчав бездорiжжям по чистому полю. Часто закривавлений i розмальований синцями, але незмiнне веселий, завзято накульгував до пастухiв i захоплено розповiдав. - Ох, i чорт, ох, i чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кiсточцi хотiв рознести. А потiм бачить, що нiчого не зробить - пiдвiвся на заднi ноги i почав осiдати. Надумавсь перекинутись на спину i придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летiти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кiнь. А летить, як сокiл. Аж дихнути не можеш. Лялечка - не кiнь. Така холера, що нiхто на ньому не втрима?ться. Золото - не кiнь. I нiхто не вдержиться на ньому, хiба що я трохи та дiд Синиця. I завжди однi?ю з найпри?мнiших розмов для Кушнiра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, i не раз вiн люто нападав на декого з созiвцiв: - Тобi б, чоловiче, на черепахах ?здити. Як запаскудив конi. Стрiлки не розчищенi, очi не промитi, хвости як бабина щiтка у глинi. Я куркульську худобину бiльше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвiдомий ти елемент. - Татку, татку. Вiзьми й нас! - назустрiч Степановi бiгла його чорнява Надiя в супроводi невеличкого високочолого Леонiда Сергi?нка. Позаду дiтей на сiрiй дорозi залишались димчастi мережки дрiбних ступнiв. - Нема часу iз вами возитися. - Дядьку Степане, вiзьмiть нас. Я конi поганятиму, а потiм у лiсi будемо з Надiйкою хворост збирати, - бiлоголовий Леонiд пильно дивиться на Кушнiра довгастими зосередженими очима. - Сiдайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку. - Я сам. - I я сама. Дiти цiпко вчепилися ручатами в полудрабок i зi смiхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, i умостилися бiля Степана. - Дайте менi вiжки. Я вже поганяв, - дiловито вчепився Леонiд у свiжi, iще iз iскристими прожилками мотузки. - Еге ж, тату, вiн поганяв. Ми iз дядьком Полiкарпом аж до Бугу ?здили. Бiля парому конi чогось налякалися i Льоня ледве з воза не вискочив. - Щось я цього не пам'ятаю, - невдоволено поглянув на дiвчину. - Татку, а правда - в нас конi не вiдберуть? - А хто ж може вiдiбрати? - Це Данькiв Iван казав, що нашi конi i коростявi, i скоро здохнуть, i ?х у нас вiдберуть. Так Льоня йому духопеликiв надавав. Сам ти коростявий, - каже. - I нiхто у нас худоби не вiдбере, бо вона созiвська. А ти, куркуленко поганий, а... як то, Льоню? - Агiтацi?ю займа?шся, - поважно промовив Леонiд. На краю села дiти поскочувались з воза i навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав дiвчину, почекав ??. Потiм дiти взялися за руки i, щось спiваючи, гордовито пiшли по серединi вулицi. Обминувши Варчукiв хутiр, Кушнiр в'?хав у рожеве надвечiрн? чорнолiсся. Дорога, переплетена тiнями i промiннями, неначе казка, тягнулась в освiтлену даль, в широке вiкно тихо? просiки. По-новому оглядав Кушнiр лiсовi, прихорошенi багрецем картини, i усмiшка теплилась в його очах i на устах. Здавалось, наче все поширшало i просвiтилось навколо нього. Вiн знав, що гiркi турботи не давлять йому плечi, - все далi i далi вiдходять вiд його серця. Вiн розумiв i причину цього. Коли в декого iз созiвцiв думки ще були переполовиненi, хитливi, то вiн усiм сво?м ?ством вростав у новi дiла i ясно вiдчував, як розкрива?ться перед ним широке життя. - Ти зна?ш, що товариш Ленiн про сози писав? - раз на зборах комiтету незаможних селян напався з запалом вiн на Гната Карпця. - Товариш Ленiн про сози нiчого не писав, - поправив його з президi? Крамовий. Кушнiр на мить оторопiв, з ненавистю поглянув на Крамового. - Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш Ленiн наперед нам життя показав. I про сози вiн сказав. I товариш Сталiн про сози сказав. Ось я знайду це i докажу, докажу вам. Цього ж вечора, пiд спiвчутливу усмiшку бiблiотекарки, вiн узяв кiлька томiв Ленiна i у вiльний час не вiдривався вiд книг. "Що видумав, чорт окатий, - сердився на Крамового. - Щоб у товариша Ленiна нiчого про сози не, писалося. Та повiк цього не може бути". - Кушнiр не сумнiвався, що вiн знайде потрiбне мiсце у творах великого вчителя i при всiх людях осоромить пихатого Крамового. Густiли лiси i надвечiр'я. На конях все нiжнiше переливались iскорками ворсинки, а темносинi зiницi з розумною, майже людською, усмiшкою вже починали чорнiти. Спiрно вклавши на воза хворост, Кушнiр пiшов у глибiнь лiсу, ближче до сонця. Легко дихалося чоловiковi, ясно дивилось очам, i вiн, сам того не помiчаючи, тихо пустив у чорнолiсся давню i вiчно юну пiсню про Богунiю, яку почув на фронтах громадянсько? вiйни. I давнi друзi, оживаючи в навiки вирiзьблених картинах бою, ставали поруч iз ним. Вiн уже ?х бачив не в боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими молодими, якими вони були десять рокiв назад. I несподiвано чорнолiсся сухо ахнуло одним i другим пострiлом. Кушнiр пiдсвiдоме кинувся назад. Кiлька потокiв думок з ревiнням розривали його голову. Ось уже на галявинцi виднi?ться високий вiз. "А де ж буланi? Де буланi?" Широко розплющенi очi блукають помiж деревами, по галявинцi i враз зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлiвають останнiм вiдблиском промiння. Кушнiр, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно вивернувши голову, незручно лежав на зарошенiй осiннiй травi. Рожевий прикушений кiнчик язика темнiв i шершавiв прямо на виду. З-пiд тонко? шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих пiдковах пiдручного ще трiпотiли прожилки промiння. Болючим зором Кушнiр ще раз оглянув коней i раптом побачив, що в простреленiм вусi борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким вирком перехлюпнулась i струмочком покотилась до вогкого темносинього, майже по-людськи скорботного ока. Беззвучно плачучи i розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих i ще трепетних коней. L - Дмитре, бери берданку - i гайда в лiс. - Свириде Яковлевичу, що воно? - застигла Докiя бiля розчинених дверей. - Двоногi вовки завелися. Треба облаву зробити. - Ох! Дмитро швидко одягнувся, зiрвав iз стiни берданку i рiшуче вийшов iз хати. - Дмитре, сину! - покликала Докiя. Вiн рвучко обернувся назад, пiдiйшов до матерi, пригорнув ??. - Не бiйтесь, мамо... чого ви? - не зна?, як заспоко?ти, i раптом, перехилившись, цiлу? ?? у голову. I Докiя обома руками вхопилась за серце, заточилась назад... Так само ?? перед сво?ю смертю поцiлував у голову Тимофiй. Лихi передчуття охопили i трусять всiм ?? тiлом. - Дмитре! - Не треба, мамо, уже обзива?ться невидима темiнь, заховавши i Мiрошниченка, i сина. - Дмитре! - Хоче побiгти навздогiн i, мов пiдкошена, опуска?ться на росяний морiг. Спогади i картини завирували нею, немов течiя утлим човном. З чорно? далини виходить ?? Тимофiй i стрiча?ться iз сином аж бiля дiброви, куди щойно попрямував Мiрошниченко. "Коли ж таке життя настане, що не буде ворогiв, не буде кровi i слiз, коли тiльки люди будуть жити на землi?" - Пiдводиться з холодно? трави. Отерплими, болючими ногами вона пряму? до хати. Поволi натяга? на себе катанку i, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босонiж пряму? до лiсу. З огидою, наче склубочену гадюку, обмина? Варчукiв хутiр, входить й яругу, налиту пругким вiтром i передзвоном роси".. До не? приглушено долiта? чийсь голос. "Знову бiднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой, нелегке. Хто тiльки не норовить його вирвати з наших рук". - Скорiше пряму? до рiдних голосiв, до рiдних людей. В темрявi вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Пiдiйти до нього не посмiла: ще нагрима?, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона непомiтно буде слiдкувати за всiм у лiсах. Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко вiд глибоко? болотисто? яруги, перехопивши всi дороги, що йшли вiд села i парнi Сiчкаря. Якось зразу закурiлись знизу лiси i сильнiше, немов перетягнутi струни, забринiли обважнiлi краплини. Пiд ?хнiй перестук непомiтно задрiмав Полiкарп Сергi?нко, умостившись клубком на купинi пересохлого листу. I раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Вiд нього рiзко кинувся вбiк невисокий чоловiк. Переляканий Полiкарп спочатку для чогось знову упав на землю, а потiм кинувся до Мiрошниченка. - Побiг, побiг! - захекавшись, вказував рукою на захiд. Мiрошниченко по виразу обличчя Полiкарпа зрозумiв усе. - Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з право? руки буду триматись. Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетiв уперед. Здавалось, легко звиваючись помiж деревами, вiн навiть не торкався землi... Iще ривок - i на галявинi замаячiла неясно окреслена постать, що вбiгала в склепiння чорнолiсся. Невiдомий обернувся, викинув руку вперед, i над головою Дмитра з свистом пролетiв свинцевий рiй. Проте парубок, забувши про небезпеку, з радiстю помiча?, що вiн наздожене невiдомого. На ходу, не цiлячись, вистрелив з берданки, i в цей час утiкач круто зверта? до яруги, що безмiрним озером забiлiла помiж деревами. Iще, як поплавок на водi, гойднулась в туманi голова невiдомого i зникла в мiсивi сизуватих хвиль. Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання розрядив берданку. "Утiк проклятущий. Коли б не ця розмазня - Полiкарп..." - стира? шорсткою, мов рашпiль, рукою гарячий пiт iз чола. - На досвiдченого ворога напали, - пiдiйшов Мiрошниченко, i в парубка од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг лiтнiй чоловiк добiгти до цього закутка? Свирид Яковлевич зупиня?ться бiля Дмитра; увесь в задумi, потвердiлим розумним поглядом впива?ться в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли над ним i воно, пiднiмаючи скривавленi крила, з шерехом i зiтханням пливе поверх неясно окреслених верховiть. Дмитро, всипаний росою i потом, дивиться в похолоднiлi очi Мiрошниченка; вони зараз червонi чи то вiд утоми, чи вiд ранкового одсвiту. Сувора рiшучiсть немолодого чоловiка переда?ться йому. - Свириде Яковлевичу, може спробу?мо щастя? - нахмурений, високо пiднiмаючи груди, покосився на яругу. - Все рдно вже день теряти. - Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. - Кремезна постать Мiрошниченка наче вросла в горбовину, що обрива?ться над самою яругою. Над вольовим чолом трiпоче порожевiлий пилок прорiдженого волосу. Та не так легко опанувати собою Дмитровi. Все його тiло набуха? м'язами. Вiн робить ще крок уперед i провалю?ться в туман. Повiтря тут втратило вересневу мiць, стало в'язким i затхлим. Внизу пiд ногами пописку? замшiла земля, десь зовсiм недалеко туркоче невидимий струмок, а зверху обтрушу?ться дзвiнкий голос Григорiя Шевчика. - Розсиплемося по низинi. Може й нападемо на слiд. - Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, - рiзко обрива? Свирид Яковлевич i владно гука?: - Дмитре, назад! Не дурiй! Чiпляючись за кущi, хлопець неохоче пiдiйма?ться вгору. Бiля Свирида Яковлевича, як бджоли, скупчилися активiсти, лихi вiд невдачi й безсоння. Полiкарп, шукаючи спiвчуття, прилiплю?ться то до одного, то до другого чоловiка, але всi сердито вiдвертаються вiд нього. За спиною Сергi?нка шипить неприхована неприязнь: - Сплюх нещасний! - Дочека?шся з жука меду. - I де совiсть у чоловiка? - В побрехеньки пiшла. Обличчя Полiкарпа ста? по-дитячому зворушливим i сумовитим. Свирид Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною очей. "Як мало чоловiчо? твердостi в ньому. Аж досадно", - порина? в сво? роздуми. Пройшовши кiлька крокiв, Мiрошниченко нахиля?ться над гнiздом слiду, втиснутого в чорну куповину кротовища. Обiч нього на росистiй травi чiтко темнi? ще одна мережка. "Це Дмитро бiг. Ступня в нього бiльша". Трохи далi слiди невiдомого аж перетиснули рожевi голiвки медунки; бiля них просипанi крихiтнi тiльця задимлених патронiв. "Тут вiн стрiляв... Нi, таки Дмитро увесь в Тимофiя пiшов - навiть кроку не притишив, коли цiлились в нього", - вдумливо чита? карту вiдбиткiв i, перехопивши погляд Дмитра, приязно кива? йому головою. Ще, зарошуючи руки, нахиля?ться над свiжим слiдом, i вже впевнено пряму? мерехтливим лiсом, що саме заплiта? у просвiти червонi i синi стрiчки. Активiсти, зрозумiвши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича. Звиваючись помiж сизою необтрушеною травою, слiди розгонисто побiгли з одного кварталу в другий, запливали в низинах, ширшали на сухому. Ось вони, обметавши ярок, побiгли до заболоченого лiсного ставу. Над ним, за слiпою високою огорожею, прича?лись будiвлi Сiчкаря. - От i докрутився мотузочок. - В саме вовче кубло. - Хiба ж я не казав - тут не обiйшлося без Сiчкаря, - смiливiша? Полiкарп, i у вiдповiдь йому луна? смiх. Вiн ще бiльше посилю?ться, коли з лiсно? просiки назустрiч Кушнiревi, метляючи косичками, кинулася його Надiйка. - Тату, спiймали того... Льоню, як його? - оберта?ться до хлопчика Сергi?нка. - Контрреволюцiонера, - поважно вiдказав бiлоголовий Льоня i здвигнув плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дiвоча. Свирид Яковлевич широко вiдкрива? вкриту жовтими цятками лиша?в хвiртку. На подвiр'? бiля парнi сто?ть високий чорнобородий чернець; навколо нього скупчилося кiлька жiнок i сiм'я Сiчкаря. Сам Сiчкар гнутими двозубими вилками саме витягнув iз парнi м'ясисту розпарену деревину, повернув ?? i знову турнув у паруючий отвiр. - Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де розцвiта? христова наука... - з повагою зверта?ться чернець до господаря i замовка? на пiвсловi, круком видiляючись помiж свiтлiшим вбранням жiнок. На подвiр'? пiднiма?ться занепоко?ний гомiн. Сiчкар, кинувши вилка, першим пряму? назустрiч активiстам. - Завiтали до мене? - бадьориться й усмiха?ться нижньою одвислою частиною обличчя. На щоках його - плямистий рум'янець. - Хто був у тебе з чужих? - гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич. I одночасно бачить, як з незакритого отвору парнi клубками перевалю?ться пара, пiдтоплю? ченця i його скам'янiлих слухачiв. - З чужих? - диву?ться Сiчкар. - Був проповiдник бослова, кива? головою на ченця. - 3 бiблi? усякi... новини бабам чита?. - Iще хто? - Господи! Та нiкого. - А коли подумати? - Побий мене хрест, нiкого. - Закон тебе поб'?. Хто був? Говори, Сiчкарю! - Кажу - нiкого, значить, нiкого. Присiкалися, прямо порятунку нема. - Щоки дуката линяють, в дрiбних зiницях мерехтить колюча злiсть. - Сiчкарю, нас довiв сюди слiд. Не викручуйся. - Слiд?.. Ну й що ж iз того? Може, якась злодiяка добиралася до мене. Мало що може бути! Це лiси! А ти за всякий слiд серце навiки тривож, - тiльки на мить ковзнулася тiнь непевностi по сiрих бiлках i зникла в темних пучках прожилок. Свирид Яковлевич уловив цю тiнь, але вiн ясно розумiв, що з Сiчкаря не витягнеш слова. Та вже й не воно цiкавило його. Треба було далi розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, загратованого дому. "Чужий не мiг так легко орудувати в лiсах... Значить, Сiчкар слiдкував за Кушнiрем... Один кiнь убитий з австрiйсько? гвинтiвки. А в невiдомого був тiльки пiстолет..." З ледве помiтних ниточок тчеться основа догадок, чiткiше постають контури складно? картини, i рiзкий допитливий погляд Свирида Яковлевича вже кида? в дрож розбухлого Сiчкаря. - Де твоя зброя? - Яка? - здвига? плечима дукач. - Вилка? Он коло парнi лежать. - Де австрiйська гвинтiвка? Обрiз австрiйський? - швидко поправля?ться, знаючи бандитськi звички куркулiв. Цi слова пересмикують Сiчкаря. - Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в бандi був? - Ти i зараз бандит. - Не ма?ш права зобижать. - Товаришi, - зверта?ться Свирид Яковлевич до активiстiв. - У цьому лiгвi захована зброя, ?? треба вiдшукати. Наскiльки вiдомо, у куркульнi перша схованка - стрiха. Розшивайте клуню й повiтку. - Самоправство! А хто менi збитки вiдшкоду?? - пiдскаку? Сiчкар. Але Мiрошниченко не зверта? на нього жодно? уваги. Вiн перший пiднiма?ться по драбинi на клуню, i незабаром чорнi роздво?нi снiпки, мов дитячi штанцi, летять на землю. Дмитро легко, пiд захопленi погляди активу, прямо бiжить вгору по рiдких щаблях драбини i ста? поруч з Мiрошниченком, освiтлюючи його ясним поглядом. - Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю... - А ти сумнiва?шся, що вона тут? - Я?.. Нi, не сумнiваюся. Тiльки все так незвично, так просто й складно виходить. - Бо це, Дмитре, життя, боротьба. I на все треба дивитися широко розплющеними очима. Горе тому чоловiковi, що, як птиця, хова? iнодi вiд дiйсностi голову пiд сво? крило. - Це ви у мiй город заглянули? - Нi. Але i в тебе знайдеться таке. Ще одноосiбник не зовсiм вилиняв у тобi. - Прийде пора - вилиня?, - нахмурю?ться. Снiпки трiщать у дужих руках, i незабаром оголюються жовтi, сточенi шашлем лати. На дворi кружля? галас. Заметушилася родина Сiчкаря, а чернець заздалегiдь вислиза? з подвiр'я i його ряса довго, мов обвуглений пеньок, манячить помiж деревами. Коли активiсти, зайнятi сво?м, осiдлали величезну клуню i повiтку, Сiчкар, зиркуючи на всi боки, злодiйкувато схопив вила i почав скрадатися до Свирида Яковлевича. Розумiв: сьогоднiшнiй день обривав його звичне життя. Нападом на Мiрошниченка вiн мiг вiдтягнути бiльшу бiду. Драбина увiгнулась пiд його важким тiлом. Ось вiн припав до крокви i люто метнув вилами на Свирида Яковлевича. Слiпуче блиснули довгi зубцi. I в цей момент Сiчкаря побачив Дмитро. Не роздумуючи, з усi?ю сво?ю гарячковитiстю, як на гадюку, упав на довгий держак. До м'яса обриваючи руки об лати, вчепився в нього, i гострi зубцi заворушилися роздво?ним жалом, не дiйшовши кiлькох сантиметрiв до плечей Мiрошниченка . Ще через мить хрупнула суха лата, - Дмитро з розмахом опустив ?? на Сiчкаря i той обаполом покотився по драбинi на землю. - Дмитре... Спасибi, Дмитре... Як ти побачив його? - То в менi обережний... одноосiбник дивився... - Запам'ятав? Ну, i вдача! - розсмiявся Мiрошниченко. - Не сердься, а прислухайся до правди. Вона не терпить нiяких родимок, бо вона ? правда. Чу?ш? I рости треба... сину. Це труднiше, нiж кип'ятитися в сво?х гордощах. А серце тобi ще переробляти треба... Ще раз спасибi. - Свириде Яковлевичу! Найшов! - трiумфуючи, гукнув з повiтки Григорiй. У високо пiднесенiй руцi вiн тримав обрiз. Ще рум'яний од хвилювання, Мiрошниченко провiрив дуло австрiйського втинку. На сизiй плiвцi свiжого перегару видiлялась бугорками перепалена iржа. - Заберiть бандита! - кивнув на Сiчкаря. - Ех, жаль, Свириде, що не вдалося прохромити тебе, - тоскно ломилися губи багатiя. - Легше б було за гратами прохолоджуватися... Пусти з худобою попрощатися. Чи побо?шся? - Що? Худоба дорожче сiм'?? - З сiм'?ю ще побачуся - вона менi передачi носитиме... А конi ж заберете... Тiнь жалостi затiпалася в сизих сiтчастих повiках, i ворсисте обличчя почало, наче стебло болиголову, вкриватися iржавими плямами. * * * - Степане, покинь. Не ний! - обрiзав Свирид Яковлевич. - I без тебе нелегко. - Да, Степане, журбою не пособиш, - Iван Тимофiйович поклав руку на плече Кушнiра i собi зажурився. Марiйка бiльше не могла витримати. Закривши рукою очi, пiшла подалi вiд чоловiкiв. У клунi на сiнi вона припала до Югини i заридала. "Все життя горе женеться за нами". Дочка охопила голову матерi, поклала ?? собi на колiна. Марiйка якось зразу, пiдсвiдоме, зрозумiла, що вже тепер не вона, а Югина мiцнiша за не?, що Югина мовчки потiша? ??, як колись вона потiшала свою одиначку. А в дворi на свiжозрубанiм деревi, пiд високими зорями, сидять тро? чоловiкiв. Зрiдка перемовляться кiлькома словами i мовчать - думають. - Найкращi конi... Найкращi конi... - зiтха? Кушнiр. - Ще й Варивонового шпачка пiдстрелили. За один день... Забува? Iван Тимофiйович, що йому треба заспокоювати прибитого горем Кушнiра. I зразу ж, пiдминаючи бiль, говорить твердiше, повiльнiше: - Доки не вирвемо до останнього паростка куркульню, доти вона буде точити нашу кривавицю. - Ну, хто ж мiг шпачка покалiчити? - вголос мiрку? Свирид Яковлевич. - Варчук з Карпом в цей час на полi був, Денисенко свiй палац будував, Созоненки в крамницi людей обважували... Хитро замотався клубок. - Найкращi конi... Найкращi конi... - Не треба, Степане... Ще не такi у нас будуть конi. Ти зможеш викохати таких громоходiв, що по всiй нашiй землi i про тебе, i про них пролуна? слава. На це воно йдеться, коли глибше поглянути на життя. Коли б це у тебе, в тво?му господарствi пропала худоба, вже повiк би iз злиднiв не вилiз. Готував би або заробiтчанську, або старецьку торбу i доживав би з нею вiка. А за нами наша радянська держава сто?ть, в люди виводить нас. Колективне господарство - життя наше. I це - смерть куркулям. От i лютують вони перед загибеллю. Розраховують на те, що невдачi скрутять нас в дугу. Це ?м найбiльше потрiбно. Та не так виходить воно. Ти подивись: сьогоднi село дiзналося про наше горе i сьогоднi селяни приносять чотири заяви до созу. Це не дрiбниця. Це говорить про силу радянського села. Ще ми не такими дiлами ворочати будемо. Тiльки будь, Степане, борцем за нове життя, а не дрiбним власником, який, тiльки що-небудь трапиться, губить пiд собою увесь грунт... - Спасибi за добре слово. Мене не зiгнеш спроста. А що тяжко на душi... Не роздягаючись, всi тро? пiшли спати у клуню. Iван Тимофiйович, морщачись i наперед пiдбираючи заспокiйливi слова, пiдiйшов до дружини за ковдрою. "Хоч би на людях не почала репетувати та лаятись", - з острахом торкнувся плеча Марiйки. Та здригнулась, зiтхаючи подала йому ще й рядна, подушки, кожух i тихо промовила: - Iване, ти краще повкривай людей. Ночi ядернi тепер. А вам ще й ?хати скоро до мiста... Ти не печалься, Iване... - Марiйко... Марi?, - мiцно пригорнув до себе дружину. LI З наростаючим гуркотом повз них промчав ешелон i, вигинаючись, влетiв у широку заводську браму. Всi його платформи були навантаженi темносiрими кругляками подiльського фосфориту. - З Приднiстров'я привезено, - пояснив Кушнiру i Бондарю високий технiк, увесь обсипаний фосфорним борошном. Заводське подвiр'я, що пiдбiгло до мальовничо? оболонi, було заставлене мiшками з суперфосфатом i величезними сулiями з сiрчаною кислотою. За високими корпусами заводу виднiлась легка напiвпрозора будiвля нещодавно збудовано? беконно? фабрики. Основа ?? вростала в лужину Побужжя, а дах впирався у небо золотою хмаркою саду. Грохiт каменедробарок зразу ж оглушив i Бондаря, i Кушнiра. Попелястi кругляки з вищанням i скреготом лопались на половинки, розсипались на дрiбнi шматочки, перемелювались на борошно, яке заснувало усi цехи. Технiк, забуваючи, що перед ним стоять не студенти-екскурсанти, часто починав сипати специфiчними термiнами: - Нашi подiльськi кругляки мають найбiльше п'ятиоксидного фосфориту - до 37 процентiв. А пiщанi фосфорити у найкраших випадках мiстять у собi лише до 15 процентiв, глауконiтовi - до 25, а глинястi - до ЗО процентiв. Увiйшли у другий цех, наповнений випарами. Як у густому туманi, працювали бiля мiшалок робiтники. Вони на мить вiдривались вiд труб, якi струмували свiжим суперфосфатом, пiдбiгали до сво?х гостей, вiталися з ними, наче з рiднею. Аж незручно було i Бондаревi i Кушнiревi: вони мало не задихалися од спеки. Гаряче повiтря обпалювало груди, немилосердно щемiли очi. Тут до Бондаря i Кушнiра пiдiйшли Недремний та Мiрошниченко. - Тяжкувате у нас? - засмiявся Недремний, бачачи, як змiнились обличчя гостей. Вся його брезентова спецовка й обличчя були покритi димчастим пилом. - Ох, i трудна ваша праця. I дихнути нема чим. Це не те що на полi. Думалось: бiля плуга та коси важче, аж тут, коло суперфосфату... Полюбити таку роботу - багато треба сили мати, - i Кушнiр з пошаною поглянув на Недремного. - Не стiльки сили, як справжн? робiтниче серце. У нас робiтники люблять i гордяться сво?ю роботою. З не? i хлiб росте... - Як нашi дiла? - звернувся Бондар до Мiрошниченка. - Наче на добре йдуть. В мiстi Свирид Яковлевич розгорнув шалену дiяльнiсть. Вiн оббiгав усi установи, що могли чимсь допомогти потерпiлому созу. I незабаром якось виходило, що ?хнiй соз чи не найкращий на всю округу, тiльки начальство мало зна? про це. - Це все добре, а трактора не дамо, - твердо вiдрiзав йому замiсник завiдуючого окружного земвiддiлу. - Чому? - холонучи запитав, бо вже кiлька разiв у думках бачив трактора на сво?х полях. - Машини ми да?мо лише колективам. - Дайте нам трактор, ми зразу ж i колектив засну?мо. - Органiзу?те колектив, тодi поговоримо. - Вiн у нас уже фактично заснований, - сам собi здивувався, як могли вирватись такi слова. Але замiсник не хотiв слухати нiяких пояснень i прохань. - Гаразд, - глухо промовив Свирид Яковлевич. - Коли я зможу застати завiдуючого? - Його зараз в природi не iсну?, старого зняли, а нового ще не призначили. Завтра загляньте, - подобрiшав: як стара?ться чоловiк. Цей доб'?ться свого. Мiрошниченко ще зайшов до окружкому i довiдався, що сьогоднi на бюро мають призначити нового зава. На другий день, лаючись, що так пiзно починають працювати в установах, ледве дочекався дев'ято? години ранку. I яка ж була його радiсть, коли, тiльки переступивши кабiнет завiдуючого, вiн пiзнав за столом Анастаса Донелайтiса. - Свирид Мiрошниченко! Отой, що до гармат залiзяки приробля?? - засмiявся Анастас i, накульгуючи, пiшов назустрiч старому друговi. Обнялись, поцiлувались. - Скiльки лiт промайнуло, скiльки води утекло! - А не старi? стара когорта, - всмiхалось розумними зеленими очима худорляве обличчя Анастаса. - Ти такий i в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi був. Пам'ята?ш, як ми Гальчевського бiля Дяковець приперли? - Чому не пам'ятати. А маскарад не забувся, коли бандити попереодягались в бабське лахмiття i хотiли нас в Iвчанцi накрити? Ми саме тодi раки печерували. - Пригадую, Свириде... Господарю?ш тепер на сво?й землi?.. Коли ж це я до свого Нiману доб'юся? - задумавсь на хвилину i додав: - Трактора вам дамо. Тiльки прийде перша партiя - присилаю вам найкращу... пчихалку. Свирида Яковлевича аж пересмикнуло вiд цього слова. - Чого так насторожено подивився? Я дуже невисоко? думки про "фордзона", його поки заведеш... От скоро ми побуду?мо сво?, вiтчизнянi, трактори, такi, як сама мрiя. Аж смiятиметься поле. - Правду кажеш, - погодився Свирид Яковлевич... Увечерi в заводському клубi вiдбулася зустрiч робiтникiв зi сво?ми гостями. Пiсля Мiрошниченка виступив голова завкому, а потiм Недремний прочитав листа старих кадрових робiтникiв до созiвцiв пiдшефного села: "Надi?мось, дорогi товаришi, що ви переборете всi труднощi, прямуючи свiтлим шляхом, накресленим Ленiним i Сталiним... Ми, старi кадровi робiтники, бажа?мо вам великих успiхiв у роботi i обiця?мо найближчим часом виготувати у сво?й майстернi для вас два плуги, два культиватори, зiбрати сiвалку..." - Спасибi вам, спасибi вам, - тихо шепоче в президi? Степан Кушнiр, пильно вдивля?ться в обличчя робiтникiв. Пiсля зборiв до созiвцiв пiдiйшов Недремний зi сво?м небожем Михайлом Созiновим, рiдкозубим веселим хлопчаком з червоною краваткою. - Захотiлося Михайловi до вас по?хати. Вiн ще й села не бачив - з мо?ю сестрою увесь час у Ки?вi проживав. - Заберемо з собою, - погодився Мiрошниченко i звернувся до дитини: - А сам не побо?шся по?хати? - Нi, - твердо вiдповiв Михайло. - Я хочу червоним командиром бути. А командир нiчого не повинен боятися. Чув? - засмiявся Недремний. - Наша змiна росте. LII В тривожно-радiсному i п'янкому туманi промчалися цi днi. Еге ж, Дмитро сп'янiв од усього, бо стiльки людей перевернулось в його домi, стiльки очей вiтало й огрiвало молодих, стiльки було проспiвано веселих i сумовитих пiсень. Бiля них метушилися люди, рiдня, щось заставляли робити, чи?сь жiночi руки обсипали ?хнi голови добiрним житом. Дмитро вiрив i не вiрив, що то музики грають його весiлля, що бiля нього сидить блiда i сумовита Югина, що то вiн ?? пiд притишений смiх i густе сяйво поглядiв цiлував в обм'яклi, немов зiв'ялi пелюстки, вуста. Болючими перебоями пробивалася радiсть i зразу ж губилась у невеселих думках. Чомусь зараз, сидячи на покутi, пригадав слова Марти: "Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде - згада?ш..." "Розiйшлася з чоловiком... Як же ти вiк дума?ш прожити?.. Не так-то багато щастя перепада? нам... Чи ж буде менi радiсть з Югиною?" Мовчки приторкнувся рукою ?? долонi, здригнулись пальцi у дiвчини, одначе не вiдвела руки, покiрно? i холоднувато?. А тимчасом Варивон, пiдпилий i веселий, втиснувся до дiвчат. Дмитро ще з суботи помiтив, як його товариш увивався бiля невисоко? дорiдно? Василини, спокiйно?, задумливо? дiвчини. А та сторонилась парубка, прикриваючись дiвочим колом... Тихо? зоряно? ночi, розсипаючи пiснi, гамiр i смiх по всьому селi, почали розходитись гостi. Останнiм попрощався Варивон i кинувся наздоганяти дiвчат. - Припала i менi одна до душi, - кинув уже з-за плота i розтанув у нестихаючiй темрявi. Тихо, понад самою землею, лащиться вiтер, сухо шепоче в прив'яленiй листвi. Понад шляхом на темному небi закрасувалося сузiр'я - дiвчина з коромислом, а нижче не?, опускаючись до дерев, ясно свiтили три зорi. Вдалинi затихають дiвочi спiви, i тiльки десь аж бiля зарiчки, задушевно i ладно, напевне обнявшись, як i ?хнi голоси, виводять два хлопцi широку, немов сама молодiсть, пiсню кохання. Незвична туга i жаль за чимсь безповоротним, загубленим переплелися з трепетним хвилюванням i надiями. Почуття неповного щастя, за яке схопився обома руками, глибоко мучило його. В душi почував провину перед Югиною, пiдсвiдоме вишукував i слова, i погляди, i рухи, якими б можна було змiцнити хитке кросно, що простягнулось одного вечора, коли пожалував дiвчину, як брат сестру. Вiн торопiв, нiяковiв перед тихою покорою, з якою дiвчина зустрiла його останнiми днями; не знаходив слiв для розмови, i все тепер здавалося темнiшим i старiшим. Iз сiней вийшла Докiя, стала на порозi i тихо покликала: - Дмитре, де ти? - Чого, мамо? - вийшов iз темряви i зупинився навпроти матерi. - Чого ж ти такий? Покинув молоду. Хороша вона дiвчина. Бережи ??, як життя сво?, - торкнулася вогкими губами, що пахли горiлкою, синових уст. Поволi, навпомацки знаходить клямку i входить у лiву половину хати. Бiля скринi сто?ть Югина. На нiй по-жiночому пов'язана хустка, i тому вся ?? постать стала наче бiльшою, а обличчя старшим. В потемнiлих очах мерехтять чи то двi краплинки свiтла, чи то двi сльозинки. - Натомило весiлля тебе? - заслоня? спиною свiтло лампи i тепер яскраво бачить, що вi? дiвчини пiдмивають сльози. - Натомило, - долiта? ледве чутний шепiт i злива?ться з зiтханням. Вiн розумi?, що дiвчина от-от може охопити руками голову i заплакати. Жалiючи ??, одводить погляд убiк. - Лягай, дорога. Йому зараз хогiлося поговорити по щиростi з нею, попросиги пробачення i знайти хоч малу розраду. Навiть ледве не вирвалось: "Що ж, не осуди. Так нас доля по?днала, а щастя ж, думаю, i нас не обмине. Коли б ти знала, як люблю тебе. На свiтi нема? такого, хто б мiг би так тебе полюбити". Але подумав, що дiвчина не зрозумi? його i визнання окропить сльозами, а ?х найбiльше боявся. Не роздягаючись, ляга? скраю, чуючи, як переривчасте диха? його дружина. Боячись ?? образити, одною рукою знаходить м'яку косу, що вi? зiллям i осiннiм дощем. Дрiбна холодна дрож б'? усе його мiцне тiло. Прокидалась i знову гасла надiя: "А що коли серце Югини вже лине назустрiч менi? Не могло ж воно бути камiнним". LIII Осiннього надвечiр'я повертався Варивон з поля. На возi поруч з ним сидiв Iван Тимофiйович, позаду них легко дудонiли i на вибоях пiдскакували вгору залiзнi борони, подзвякувало передн? колесо культиватора. Сьогоднi половину горбка засiяли пшеницею i житом. I хоча по долинi ходили Данько i Денисенко, а Варчук навiть до сiячiв пiдiйшов, та взяти созiвцiв у дрючки не наважились. Перебування представника райпарткому стримало ?хнi дi?. Та ще й до того в окружнiй газетi з'явився ?дкий фейлетон, i куркулi тепер потерпали: от-от на?де суд. На шляху, врiвень iз небесним надвечiрнiм поясом, самотньо йшла до села жiноча постать. Небавом, пустивши тюпцем конi, Варивон впiзнав, що це була Василина, дочка полiсовщика, який жив у лiсовому закутi бiля глибокого i навiть у жнива холодного ставка. Давно колись працьовитий Мирон Пiдiпригора загатив греблею вузький ви?мчастий яр, на днi якого без угаву подзвонював чистий струмок. Вода почала пiднiматися, затоплювати чiпке плетиво димчасто? ожини та густi чагарники i згодом заблищала помiж двома розiткнутими струмками, як недосилений разок намиста на срiбнiй нитцi. Потiм пiвденнi i захiднi окрайцi ставка заросли високим очеретом, на греблi . розрiсся верболоз, на водi закрякали свiйськi качки, а над водою заспiвали солов'?. За хатою затиснутий лiсом розрiсся огороджений воринами молодий садок; помiж побiленими деревами весело зачервонiли вулики. Вирiсши в лiсовому привiллi, Василина увiбрала в себе задуму, спокiй i силу дiброви. Невисока, широка у станi, спокiйно, з прихованим сумом дивилась на свiт темносiрими очима, що з-пiд чорних вiй i брiв теж здавалися чорними. Смагляво-рум'яне обличчя пашiло здоров'ям i мiнливою непостiйною красою, яка раптово одягала дiвчину то в звичайний буденний одяг, то неждано прикрашувала такими чарами, що очам ставало любо дивитись на ту чисту, нерозстрачену, нерозвiяну молодiсть. Зима, вибiлюючи смагу на щоках i невисокому лобi, чудово рум'янiла i надовго прихорошувала дiвчину, весна ж, обсипаючи щоки дрiбним, ледве помiтним ластовинням i темiнню, затiняла свiжу красу, як тiнь затемню? спокiйне плесо. Уперше Варивон побачив Василину на танцях бiля сельбуду, i зразу ж дiвчина припала йому до вподоби. Що б то заговорити з нею ласкаво, по-людськи. Так Варивон зразу ж так нагримав, натупотiв на Василину, що та, мало знаючи парубочу вдачу, засоромилась, почервонiла до слiз i весь час уникала допитливого i вже люблячого погляду. I хоч скiльки припрошував дiвчину пiти з ним у танець - завжди вiдмовляла йому. "Гордовита", - жадiбно дивився на Василину. Любов прийшла неждано-негадано. Переборюючи гордiсть, вiн у недiлю пiшов до ставу, сподiваючись зустрiнути дiвчину. I зустрiв бiля греблi. - Василино, чого ти тiка?ш од мене? - заговорив, стримуючи хвилювання i неспокiй. - А чого ж ви такi? - здивовано зупинилась дiвчина, що вже зiбралась утекти до хати. - Який? - Насмiшкуватi. Кожного осудите-огудите. Нехай вам ваша гордiсть, а ми люди простi, не привикли, щоб нас на посмiх брали, - i, обернувшись, пiшла вузькою стежкою до ворiт. Але не такий був Варивон, щоб так швидко вiдмовитись вiд свого. Блiднучи i задихаючись вiд припливу кровi, наздогнав дiвчину, перегородив дорогу. - Почекай, Василино, не тiкай, бо я i в хату, значить, не постидаюсь зайти. - Ви можете, ви такi. - I суворо звела брови в одну лiнiю. Варивон, захлинаючись, гнiвно заговорив: - Я можу, я такий. А ти не смiйся, значить, iз мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чу?ш? - люблю. Ще не однiй цього слова не казав. - Що ж це у вас за любов така ?дка? - не вiрячи, подивилась великими потемнiлими очима, в яких проскочили двi голубi жмурки. - Не вiриш? - Не вiрю. - Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб менi, значи?ь, з цього мiсця не ступнути, - уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнiв, вiдкриваючи печаль та бiль. - Невже ти ще й досi за той жарт гнiва?шся? Невже ти ненавидиш мене? - Нi, - спокiйно подивилася на парубка, i в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмiлива усмiшка. - А чого ж ти така строга до мене? - Чого? - задумалась, потiм гордовито пiдвела голову. - Сказати вам по правдi? - Аякже! Все життя мрiяв... - злякано прикусив губу. - Не подоба?ться менi, що ви, ну, як вам сказати... грубий якийсь. Те, що любите посмiятись - це нiчого. А от ви ла?тесь поганими словами. Про це, гнiвайтесь, не гнiвайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало. - Бiльше не почу?ш од мене жодно? лайки, - вiдповiв з готовiстю i покосивсь на Василину: "Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати почина?. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобi з таких тихих... Ох, i славна ж дiвчина. Як орiх". - Побачу. - Побачиш. Тiльки ти не думай, що й душа у мене така, як iнодi дурне слово бува?. - Василино! - гукнув iз двору полiсовщик, i дiвчина побiгла до хати. А Варивон довго просидiв бiля ставу, передумуючи сво? думи. На Дмитровому весiллi якось без слiв вiдчув, що дiвчина хоч i сторониться, та вже не цура?ться його. Навiть проводив ?? додому, але з Василиною йшли дiвчата i поговорити до ладу не змiг... Коли вiз порiвнявся iз дiвчиною, Iван Тимофiйович випередив Варивона: - Здрастуй, Василино. Сiдай, пiдвеземо. - Спасибi. - Спасибi пiзнiше говорять, - вiдповiв Варивон. За мiстком Iван Тимофiйович повернув конi лiворуч, а Варивон з Василиною пiшли прозорими, по-осiнньому дзвiнкими сутiнками до лiсу. Коли минули останнi хати, узяв дiвчину за мiцну руку i не випускав ?? до само? греблi. Потiм дужим поривом пiдняв Василину на руки i понiс до саду. - Пустiть, - заборсалась на парубочих грудях. - Не пущу, бо люблю. Чу?ш? - люблю, - припав устами до тепло? щоки. - Варивоне, пусти, бо кричати буду, - заговорила сердито, переходячи на "ти". - Батько вийдуть. - I хай виходять. Скажи: любиш чи нi? Тодi пущу. - Нi, не люблю, - усмiхнулася i поглянула, примружившись, на парубка. I Варивон в шаленому поривi пiдняв дiвчину вище сво?? голови, потiм мiцно притис до грудей. - Зразу ж, у недiлю, старостiв засилаю. Добре? - Який та швидкий. - А чого ж довго вiдкладати? Вiдкладений тiльки сир добрий, а дiвчина скиснути може... - Ти знову сво?. - Ой, не буду. Таким уже бiс язичком наградив... Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, - i бережно пригорнув дiвчину, зацiловуючи ?? уста, щоки, лоб i очi. LIV Осiнь, як добра господиня, ходила од села до села, вiючи здоров'ям i величним задуманим споко?м. У високому небi пропливали журавлi. Прощаючись iз рiдним кра?м, вони вже загубили срiбнi переливчастi сурми - в сумовитих голосах низько дзвенiла журлива мiдь. Ночами тривожились прибузькi луги, даючи притулок перелiтним птахам, а днi дивовижно пахнули доспiлими яблуками i лiсовою прив'ялою прохолодою. Та нiщо не радувало Григорiя. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тiтка Дарка з лихою радiстю, манiрно скрививши побабченi уста, передала слова Югини, минули не лiченi днi, а довгi i безпросвiтнi роки. Стало немилим i сво? подвiр'я, i парубочi гулянки, i друзi, i погожа осiнь, яку любив мiцною любов'ю, бiльше, нiж саму весну. Злоба на Дмитра не заслiпила його: i себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що ма? бути весiлля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подiтися, мимоволi звернув на городи, а потiм пiшов до далекого лiсу. В зеленкувато-голубiм небi човником пробивав дорогу мiсяць, далеко вирiзьблялися обриси одиноких дерев i чорною стiною стояла дiброва, перекочуючи плечима мармуровi брили хмарин. I, очищаючись од скверни, тягучих i болiсних накипiв, Григорiй так захотiв черпнути чистого кохання, що мимоволi зупинився, перебираючи в пам'ятi дiвчат, ?хнi звички i вдачi. Не раз на собi зустрiчав погляди Софi? Кушнiр - допитливi, свiтлi i трохи насмiшкуватi. "Що ж, вона хороша дiвчина. Ковтнула горя доволi у Варчука. Чом би й не посватати ???". Пiшов до хутора, сподiваючись, що побачить дiвчину. Далеко в та?мничому сяйвi засинiв великий будинок Варчука. На вiкнах кололося мiсячне промiння, за високим тином зразу загавкало кiлька собак. Прислонившись до круглого стогу сiна, що стояв недалеко вiд загороди, прислухався до переднiчно? тишi. Наближаючись до нього, загалакали голоси. Хотiв пiти до лiсу, але, впiзнавши по мовi Сафрона i Карпа, не зрушив iз мiсця - вони увiйдуть у хвiртку, не доходячи до стогу. - Вони люди хорошi. Господарi. Тiльки тобi, Карпе, коли оженишся, нi з ними, нi зi мною жити не годиться, - п'яно повча? Варчук свого сина, i Григорiй догаду?ться, що вони йдуть вiд куркулiвни Олени Заятчук, до яко? останнiм часом почав залицятися Карпо. - А чого ж менi не можна нi з вами, нi з ними жити? - Вiддiлитись треба. На сво? господарство перейти, зменшити i мо? i тестевi достатки. - Для чого? - Щоб менше пальцями тикали. А потiм вiрнi люди говорять, що дiло почина?ться iз созiв, а далi на повну гуртову комунiю перейде. - Теля iще десь, а вже з довбнею бiга?те, - заточився на дорозi Карпо. - Ти менi, батько твiй лисий, витребеньки городити покинь. Голови розумнiшi за тебе говорили. - Може... - притишу? голос. - А хоча б i так. Вiн коло начальства треться. Сам у начальниках ходить, дiло розумi?... От нам i треба середняками ставати. Оженишся - зразу ж вiддiляю тебе. - Багатiти не хочете? - смi?ться Карпо. - Цить менi. За цi?ю властю розбагатi?ш. - Будинок менi дасте? - Захотiв. Сам збудуй такого, - незграбно втиска?ться в хвiртку... "Середнячки об'явились... Бiсiв Юхим iз води вийде сухим. Такий тобi проскочить i крiзь решето, i крiзь сито". Григорiй довго стояв пiд стогом, але Софi? не дочекався. I чим бiльше думав про не?, тим кращою ставала дiвчина, але приглушити попереднього роздратування, болю i смоктливо? порожнечi не могла. Другого вечора припильнував Софiю на полi, коли та поспiшала вiд Варчука. Стримано поздоровкався i, спiймавши на собi допитливо лукавий i водночас приязний погляд, запитав: - Чого так дивишся? - Дивлюсь, що ви такi чуднi, нiби щось загубили. - Я й загубив таки. - Югину? - Югину. А знайшов тебе. - Швидко знаходите, - покосилась на нього: "Чи не смi?ться?" - i зiтхнула. Вона давно вже любила цього чорнявого красуня i любити боялась. Жiночим передчуттям вгадувала, якi думки непокоять Григорiя, i страшно ставало вiд свого самовiдданого почуття, бо знала, що Григорiй потягнувся до не? не як до кохання, а як до розради. "Щастя мо? дороге", - шептали самi вуста. I Григорiй з подивом помiтив, як заблищали дiвочi вi?. I тi притiненi сльози зломили усi гнiтючi перегороди, наблизили до нього, зробили милiшими дрiбнi риси смаглявого чистого обличчя. Охопивши дiвочу голову руками, вiн хоче знайти вуста, але Софiя вислиза? з його рук. - Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. I Григорiй, як п'яний, заточу?ться на стежцi. Справдi, хiба не правду говорить дiвчина? Але знову тягнеться до Софi?, бо без не? залягли б нероздiленими самотнiсть, бiль i печаль... LV Погожого ранку вирушали хлопцi у мiсто на терзбори. Iще звечора, змовившись iти разом iз Варивоном, Дмитро приготував немудрi пожитки, розказав матерi й дружинi, що робити без нього. Люблячи вiйськову справу, будучи зразковим кiннотником i стрiльцем, вiн цього разу неохоче збирався йти на збори: не хотiлося покидати молодо? дружини, з якою не встиг не то що порозумiтися, а й наговоритися. Не стала Югина за цi днi пiсля одруження нi веселiшою, нi ближчою до нього. I вже отой притишений холодок починав сердити Дмитра. Ревнуючи дружину до Григорiя, вiн iнодi мимоволi обпiкав ?? таким поглядом, що та злякано вiдхилялась од нього, спiшила пiд захист матерi. Половинчасте щастя вже не заспокоювало його. Хотiлося зустрiти не сумовитий блиск голубих очей, а налитий щасним сяйвом; хотiлось почути добрий смiх i дотик милих рук i вуст, що самi шукають i знаходять його руки й вуста. Та все це було далеко вiд нього. Осiннiм приморозком вiяло вiд дружини i, пильнiше придивляючись до не?, не помiчав тепло? години, що могла б розтопити цей приморозок. Вона поважала його, була навiть вдячна, що так шану? ??, та й, зда?ться, бiльш нiчого. Вдосвiта Варивон, розвихрений, веселий, влетiв у хату. - Господарi вже повставали? Добрий ранок, значить. Ну, що ж, Дмитре, по чарцi та в дорогу. Югино, .чому ж ти не плачеш? Люблю, коли, значить, баби починають плакати: хата реве, сльози по долiвцi рiкою течуть, очi спухають, мов хто цибулиною понатирав. А ти себе, значить, геро?м почува?ш - за тобою ж голосять, за тобою сльози ллють, за тобою очi пухнуть. I ходиш важно, мов iндик, та потiша?ш: "Та не вбивайтесь, та не печальтесь, нема чого, нема за ким, та я скоро прибуду", - i пiд шумок, значить, горiлочку цмулиш. - Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? - усмiхнулася Докiя, ставлячи миски на стiл. - Скоро, тiточко. Коли б ви знали, яка в мене дiвчина. Усе вiддай i мало... Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не лишай. - Яка дiвчина? - поцiкавилася Докiя. - Скажу, тiльки глядiть, значить, нiкому: Василина Приваривона, чи то, пак, Пiдiпригора. ... Всi засмiялися. - А щоб тебе, лепетуне, - сiла Докiя помiж сином i невiсткою. - Дiвчину я, тiтко Докi?, вибрав - кращо? не треба. Усiх красунь позбирайте до однi?? - не вiддам за не?. Iду, значить, до не? як на свято, а вона мене стрiча? як празника. - Святого Варивона? - покосився Дмитро i поглянув на Югину. Та, очевидно зрозумiвши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем. - Iще краще. Одне тiльки погано: не дасть менi слова промовити - верховодить. Ну, я ?й на першiй порi, значить, пiддаюсь, а потiм побачимо, чия буде зверху. Прощаючись, Дмитро мiцно поцiлував дружину i вперше з подивом i хвилюванням почув одвiтний поцiлунок. Аж просiяв i до самого перелазу не випускав дорого? руки iз сво?х пальцiв. * * * Недалеко вiд старовинно?, напiврозвалено? фортецi, збудовано? ще за часiв татарсько? навали, кiннотники i пiхота провадили учобу. На зеленiй толоцi бiлiли березовi бар'?ри, чорнiли неглибокi та широкi рови, тягнулися переплетенi лiнi? Чорного телефонного кабелю. Поперед кiннотникiв простягнулася неширока вулиця свiжо виструганих стовпчикiв, на яких злегка похитувались довгi прутики жовто? лози. Вiддiлившись од взводу, Дмитро мiцно пружинить ногами слiпучi стремена i дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе прирiс до рослого жеребця. - Риссю марш! - махнув рукою командир. Дмитро, забуваючи за все, одним рухом нiг пуска? коня уперед, а сам не вiдрива? погляду од нешироко? вулицi. Розгарячений кiнь уже бере галопом, i Дмитро з непри?мнiстю вiдчува?, як у чистий дзвiн копит зрiдка вплiта?ться металевий перестук, начеб коваль вiдривчасто б'? молотком по ковадлу: заднi пiдкови досягають переднiх. Наближаючись до бiлих стовпчикiв, Дмитро легко випросту?ться i звичним рухом вихоплю? з пiхов гостру шаблю. Тонко свиснувши, криця заслiплю? очi голубою блискавицею i, легко скоряючись непомiтному руховi зап'ястка, навскiс пiдтина? першу лозинку. Рiвно поруч iз стовпчиком гостро зрубаним кiнцем упав прутик, завмер на мить i похиливсь до сухо? землi. Примруженi очi швидко i гостро косують на двi сторони, i шабля, наздоганяючи зiр, легко стина? негустi ряди верболозу. З кожним ударом шаленiючи, вiдчува?, як солодко оздоблю?ться серце, неначе не лозу, а справжнього ворога руба? чоловiк. Коли кiнь вискаку? на широкий простiр, шабля сама красиво вирива?ться з руки i летить у пiхви, гасячи слiпуче сяйво, що перелива?ться i ломиться на вирiзаних долах. Пружне тiло з насолодою пiдводиться i опуска?ться на сiдло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чу? заздрiсний шепiт: - Руба? ж чортяка, як ложкою оруду?. - Попадись такому, довiку макiтра не зростеться. Пiсля денних занять, викупавшись в неширокiй рiчцi з кам'янистим дном, Дмитро поспiша? до просторо? ленiнсько? кiмнати вивчати пiдривну справу. - О, за тобою i тут, значить, мiсця не захопиш, - пiдiйшов Варивон, тримаючи в руцi згорнений трубкою школярський зошит. - Ледачий може й не захопити, - серйозно вiдповiда?, сiдаючи на сосновий ослiн, що iще вiяв бором i живицею. - Недарма ж прийшов червоноармiйський хлiб ?сти. Чи як ти дума?ш? - Що правда, то не грiх, - погодився Варивон. - Вояцьке дiло треба, значить, як рiпу гризти. Без цього нам не обiйтися. Тiльки зобижаються на тебе кiннотники. - На мене? - здивувався, насупився, пригадуючи i не можучи пригадати, чим би вiн мiг досадити сво?м хлопцям. - Авжеж не на мене, - звузив лукаво очi Варивон, i по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жарту? хлопець. - Знову щось вигадав? - Яке там вигадав. Усi iз вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Вiктор Снiженко, - кiннотник теж не з останнiх i до того ж голова супрунiвського созу. - Рубака добрий. На конi сидить як вилитий i чоловiк хороший, - погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як лiпленими, бровами обличчя завжди зiбраного i тугого Снiженка. - Ну от бачиш. Чоловiк хоч куди, а ти йому свиню, значить, пiдклада?ш. - Мели, мели, може до чогось домелешся, - уже почав здогадуватися, про що ма? йти мова. - От тобi й мели. З-пiд самого носа у чоловiка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Зна?мо вас, значить, тихих та божих, на чортiв похожих. - Ну, коли б не спiткнувся кiнь пiд Снiженком, може б i вiн одержав приз. Вояка - кругом шiстнадцять, - великодушно заступився за свого супротивника. - За тобою похопишся. Руки в тебе самого мiсяця з неба б дiстали. - Чи мiсяця дiстануть, чи нi - не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки. - Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, i на подвiр'я не пустить, - i при згадцi про дiвчину Варивон подобрiв, просвiтлiв, усмiхнувся. - Любить вона тебе? - Я тобi й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бiдний, а вона... От, Дмитре, на дiвчину напав, без не?, значить, i життя не життям було б. Для не? б душу вийняв i на тарiлку положив би, бо ? за що. - I чим довше Варивон розповiдав про Василину, тим бiльше хмурнiв i супився Дмитро, перебираючи сво? неповне щастя. - В недiлю до перемiнникiв почали приходити i з'?жджатися жiнки, батьки та рiдня. Дмитро i Варивон знали, що до них нiхто не прибуде. Забравшись у розкiшний липовий парк, що розташувався недалеко вiд дороги, полягали на сонцi, поговорили трохи, а потiм Дмитро вийняв топографiчну карту, розгорнув на травi i обо? з цiкавiстю почали вивчати "легенду" та розшифровувати мiсцевiсть рiдного Подiлля. - Дмитре, ну, а ти по картi дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який там бiс? - з прихованою повагою i недовiрою подивився на товариша, що на кожному кроцi виправляв його. - З картою - i заблудить? Куди воно таке дiло годиться! - Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?.. - З зав'язаними очима не знайшов би, - перебив Варивона, - а без зав'язаних - дiло наше. Помiж деревами з'явився вiстовий. - Варивоне Очерет, до тебе жiнка при?хала, - гукнув здалека, витираючи рясний пiт з веселого, перепеченого сонцем чола. - Нас не купиш, не на таких, значить, напали, - насмiшкувато вiдповiв Варивон. - Тютюнець у тебе ?? - Я йому про ремiнь, а вiн менi про луб'я. Кажу, жiнка при?хала - значить, при?хала. Варивон насторожено подивився на вiстового: чи не перекривлю? його, вставивши слово "значить". Але той, опускаючись на траву, усмiха?ться повною соковитою усмiшкою, лукаво натякаючи "на жiноче питання", пiдморгу? широкими - в сосонку - бровами. - Яка ж вона iз себе? - обережно запиту?, боячись потрапити на вудочку. - Невелика, чорнява. Коса - як праник, а губи - що вишнi, хоч ?ж, хоч цiлуй... Тiльки гляди, щоб оскома не напала, - добродушно смi?ться вiстовий. - ?й-право, напевне, Василина при?хала... От дiвчина. А ти не брешеш? Бо тодi в'язи скручу, - люто накида?ться на вiстового. - Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Бiжи, невiро, скорiше, та Сидором не забудь подiлитись. Жде тебе бiля прохiдно? будки i соромиться страх як. Варивон зрива?ться з землi i бiжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи губи, низько схиля?ться над картою. "Привалило щастя чоловiковi. Як зрадiв", - мимоволi ворушиться заздрiсна думка. Не скоро на стежцi з'явля?ться Варивон iз невеличкою торбиною в руках. - Значить, моя при?жджала. Це тiльки подумать треба, ?ж, Дмитре, пирiжки, - моя пекла, - розв'язу? торбину. - А смачнi, ну зроду не ?в таких. Може, неправду кажу? - Та правду. - Ото ж бо i ?. Зна?ш, провiв я ??, а бiля яру й питаю: "Ну за що ти мене, Василино, полюбила?" Подивилась так, як вона тiльки умi?, i як рiзоне менi: "За те, Варивоне, що ти такий вредний i пащекуватий". Засмiявся я, потiм вона, а потiм обо? разом... Нi, ти що менi не говори, а полюбиться правдиво - велике дiло. Це, значить, треба понiмати. Я сам до цього часу понятiя не мав. А тепер наче свiт в очах перемiнився - покращав. I сам, значить, кращим стаю... Ех, аби тiльки з сво?х злиднiв вилiзти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися. Добро, що нашому созу ще справнi конi дали - зароблю свiжу копiйчину... А ти зна?ш, яка новина: куркулiв судили! - За бiйку на горбку? - Еге. Однi попали в допр, а iншi вiдбуватимуть примусовi... Лише Варчуки викрутились. - Жаль. - Жаль. Чорнi вони, як грязь. I Варивон так уминав пирiжки, що торба на очах меншала i меншала, а потiм зовсiм безсило опустився на траву. - Да, Дмитре, - раптом спохватився. - Там, на селi, побрехеньку пустили, так ти не дуже, того, вiр. Чого язики не виляпають... - Яку побрехеньку? - насторожився. - О, в тебе вже зразу змiна клiмату. Кажу ж тобi, що нашi деякi людцi вмiють так махати язиком, як собака хвостом. Значить, говорять, що Григорiй був до Югини увечерi зайшов... Ну, може й зайшов. Та Югина ж зна?ш яка... - I осiкся, поглянувши на товариша. Дмитро зразу увесь побiлiв, як крейда, тiльки чорнi очi засвiтились двома лихими вугликами; пересмикувались уста, трiпотiли поширенi пелюстки нiздрiв. Кудлатi брови докупи зiбрала сiтка поперечних зморщок. На мить, наче заслiплений, закрив усе обличчя великою рукою, потiм одним швидким ривком пiдвiвся з землi, i безкровнi уста, опускаючись куточками донизу, прошепотiли ?дине слово: - Уб'ю. - Кого ти вб'?ш? - хотiв заспоко?ти Варивон товариша, але мимоволi здригнувся, побачивши, яка сила i ненависть заклекотiла в тому ?диному словi. - Обох, - слiпими очима глянув поверх Варивона. - Чого ти розгадючився? Якийсь собака ляпнув, а вiн уже розбух од злостi. Ти сiльських брехунiв не зна?ш? Про щось добре тобi або крiзь зуби процiдять, або зовсiм промовчать. А чуть що-небудь - так роздзвонять по всiх кутках. Людина ще не подума?, а вони такого приточать, як отой нiмецький барон-брехун, про якого ти казку читав... - Вiдiйди. Не мозоль менi душу, бо й тобi перепаде. - Тю на тебе, божевiльний! - Я як дам тобi "божевiльний!" - рубнув рукою, наче шаблею. Але Варивон вчасно вiдскочив назад i, лаючись, пiшов до табору. Кiлька крокiв, нiчого не бачачи перед собою, пройшов Дмитро i похитнувся. "От як воно бува?. Обох уб'ю. Хай тодi хоч чорту в зуби. А щоб хтось насмiявся з мене, з мо?? честi, з мо?? любовi - а не дiжде". I швидко почав розшукувати командира ескадрону - хотiв попросити, щоб вiдпустили його додому. Але командир кудись ви?хав, а на завтра мали початися маневри, i пiти в село не вдалося... Заслiплений злiстю, вiн раптом похудiв, почорнiв, а очi, увалившись в глибину, втратили свiтлi iскорки: були або зовсiм непрозорi, або загорялись лихими кружельцями. LVI В долинi созiвцi орали на зяб. Коли Григорiй узявся руками за чепiги i з-пiд натерто? до блиску полицi з смачним хрускотом i шипiнням почала одвалюватися лискуча шоколадна скиба, вiн почув незвичне хвилювання i мiнливу розмивчасту радiсть, що наповнювала все його тiло то добрим споко?м, то тривогою. Приблизно таке почуття переживав у дитинствi, коли вперше батько пiдпустив його до плуга, а сам почав поганяти конi... I боязко було, що не втрима? плуга, зробить огрiха, i веселилося серце, очi, коли тьмяним срiблом заблищала свiжа борозна. По рiллi, вишукуючи борознякiв, статечно ходили ворони; крутi, навсторч поставленi скиби (щоб вiльгостi бiльше приховати), курилися легким димком i, вiдполiрованi синюватою крицею, сiяли негустим розсипчастим сяйвом. Оралася найкраща земля, що споконвiку належала багатiям. Омрiяне добро пiдiйшло до порога бiдняцько? хати i за цими чорними скибами вгадувалось нерозкуштоване щастя. Григорiй недавно записався в соз. На тому тижнi дряпакував, сiяв, а сьогоднi вперше вийшов орати на зяб. Цiлоденна праця i новизна гуртового дiла втихомирили його сердечний щем, одначе вiн не забувався, мов глибока рана, що iще не заго?лась i нагаду? про себе якимсь одерев'янiнням. До того ж майже в усiх думках iз ним була Софiя. Чи любив ??? Може, тiльки поважав? Нi, дiвчина подобалась йому. З радiстю стрiчався iз нею, але прощався рiвно, спокiйно. А може просто його серце негодне полюбити на всю силу. Що ж, повага переросте в кохання. Доброю дружиною буде. Така, що зна? цiну шматковi хлiба, i чоловiка бiльше шануватиме, любитиме. Золотим колесом закотилося сонце за лiс; опустiло, нiмуючи, поле, i в долинi зiтхнув старий i недужий туман. Созiвцi поскладали на вози плуги i тихою ходою по?хали на горбок. Iван Тимофiйович скочив на землю i пiдiйшов до широколисто? пшеницi, що жадiбно вбирала з надвечiр'я сизозеленi барви. Кущуватi, окрiплi посiви порадували серце хлiбороба. - Як посходило. Неначе барвiнок, - простягнув руку вдалину. - Гарна пшениця, гарна, - нахилився до землi Степан Кушнiр, рiдний дядько Софi?. - Коли б дiждатися хлiба iз не?. - Дiждемося, - упевнено мотнув висушеною головою Полiкарп Сергi?нко. - Земля ж яка. Яка пшениця! - Вiн зiрвав одну зiлинку, вогку, в краплинах роси, поклав на суху кiстляву долоню i довго роздивлявся на не?, мов на найдорожчий скарб. - Це настануть жнива. Заскриплять пiдводи шляхами... I не голодуватимуть бiльше дiти, не сушитиме голову почорнiла жiнка, - пiдiйшовши до Полiкарпа, тихо промовив Iван Тимофiйович. - Iване, - з подивом поглянув на нього Полiкарп. - Як ти всi мо? думки, всю душу взнав? Тiльки що думав про це... i про жiнку, i про дiтей подумав, i про жнива, i про пiдводи... Справедливий ти чоловiк, Iване... Без насмiшки людей узна?ш... - I Бондар побачив перед собою не того затурканого, прибитого злиднями, недо?данням Полiкарпа, що був посмiховищем усього села i в хвилини забуття скрашував побрехеньками сво? безвiдрадне життя. Налитi вагою цiлоденно? працi i спокiйною радiстю, запалюють цигарки i мовчки йдуть в село. Натомленi, спiтнiлi конi, чуючи домiвку, веселiше помахують хвостами i самi беруть риссю по неширокiй 'польовiй дорозi, до яко?, темнiючи на вiтрах, пiдбiга? широке плесо гуртово? працi. - Чого задумався, Грицю? - тихо пита? Iван Тимофiйович, i в його голосi нема то? байдужостi, з якою ми часто кида?мо першi слова. Вiн, певне, помiча?, що нелегко хлопцю на душi, але не надокуча? зайвими балачками i не сторониться свого невдалого зятя. - Тобi худоби треба буде чи город зорати, чи дров привезти? - Треба буде, Iване Тимофiйовичу, - i в задумi, принесенiй осiнньою вечориною, знов почина? ворушитися той самий неспокiй. Попрощавшись, вiн темними шелехливими городами йде додому, рiзкiше вiдчуваючи приплив самотностi i невдоволення. I сам не помiча?, як пiдходить до хати Дмитра Горицвiта, довго й нерiшуче сто?ть недалеко вiд шляху, вдивляючись у невелике вiкно, налите жовтим, неярким свiтлом. Вiн зна?, що Дмитро тепер на терзборах i пiсля вагання вирiшу? провiдати Югину. Пригинаючись, легко переступа? перелаз. З вiкна видно, як Югина в хатi сiче капусту. Ось вона поправила косу, що вибилась з-пiд хустки, i знов узялася за нiж. I пригадалось, як уперше вiн, нiяковiючи, незграбно поцiлував ??, пригорнув пругкий дiвочий стан i як випурхнула вона з його рук. - Не чекала? - зачинивши дверi, зупиня?ться на порозi. - Не чекала, - блiдне Югина. Нiж випада? з руки i глухо стука? ручкою у вогку клепку. - Скучив за тобою. Провiдати прийшов, - винувато посмiхаючись, порушу? насторожену i нiякову тишу. - Спасибi, - одними устами промовля?, гiрка посмiшка освiтлю? ?? обличчя i сумовитi очi. I дивно: Григорiй, вдивляючись в побiлiле та помарнiле обличчя молодицi, раптом пригаду? Софiю i, захлинаючись од нових почуттiв, безповоротно вирiшу?, що цими днями одружиться з нею. Вiн уже ка?ться, що зайшов до Югини. Якийсь насторожений тяжкий мур невидимо лiг мiж ними, i хлопець зна?, що вже не переступити через нього, як не повернути вчорашнього дня. - Як живеш, Югино? - запиту?, аби запитати. - Добре, - коротко вiдповiда?. - Шану? тебе чоловiк? - Дуже. - I я вирiшив одружитись. Не вдалось з тобою... - Не треба про це, Григорiю... - просить тихо, спiвуче. - Думаю, з Софi?ю Кушнiр... - Вона славна дiвчина. Будь щасливий iз нею, Григорiю. Iще перекинувшись кiлькома реченнями, вони затихають, i довго обо? не можуть порушити мовчанки. - Пiду я, Югино. Пробач, що потривожив. Бува? так на душi. - Бува?, Григорiю. Знаю. I йому здалося, що сльози блиснули в ?? очах. А може то вiдблиск свiтла? У сiнях вiн ловить ?? руку, але та зника? в темрявi, i тихий шепiт обпалю? його: - Не треба, Григорiю. Будь хорошим. Шануй Софiю, вона - тво? щастя. Дивуючись, звiдки у Югини взялася така розсудливiсть, вiн несподiвано помiча?, що йому стало значно легше i свiтлiше на душi. "А Югинi не так добре живеться... Щастя не розсудливiстю стелиться, а само свiтиться. Ну от як ця зоря", - тихо поверта? додому, i знов прокида?ться дрож, як вередливе дитя. LVII Вiд криницi залишилось пiвдороги до лiсу,