ки його на худобi зуби з'?ли i бiгали разiв з десять до начальства, а потiм всiляко ганчували буланих: мовляв, i тельбатi, i пахи в них грають, i спини довгi - значить, сили то? наче кiт наплакав. А вiн уперся на сво?му: "У мене гiльки булана масть ведеться, i хай гiрше буде, а не вiдступлюся вiд першого вибору". Коли запрiг буланих у воза на залiзному ходу, Иона Чабану усмiхнувся: - Таки перехитрив созiвцiв з Багрина. Зна?ш, Iване Тимофiйовичу, толк у конях. Чи, може, тiльки така масть у тебе водиться? - весело примружився. Тямущий чоловiк. Такого круг пальця не обведеш. - Бувайте здоровi, - насмiшкувато вклонився багрiям, якi збилися бiля ганку. - Iч, бiсiв син, з-пiд носа добро вихопив! - з жалем похитав головою найстарший мiж ними сухопарий дядько. - Доглядай же за ними, ромадянине. - Постараюсь, ромадяни. - Скочив на вiз, ледве приховуючи усмiшку: завжди його село смiялося з багринських селян, якi в розмовi, i особливо перед лiтерою "р", випускали "г". Не раз ущипливе пародiювали сво?х сусiдiв: "Ми з Рицьком сидiли пiд рушею i лiчили рошi. А рiм рушу pax, а рушки - ра-рах!.." "Заживемо тепер - це не наспiл орати та сiяти. Кожну грудочку сво?ми пальцями перетру. А ще як землеустрiй пройде i нам вiдрiжуть землю на горбку - загосподарю?мо по-справжньому". Гiркувато-солодка прiлiсть осiнньо? пори нагадала йому, як пахне неперелопачене зерно у повних засiках. I насмiшкувато, в думках, стежив за Марiйкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили люди, що. стiльки вродило в них. I чув, як радiли руки, натягаючи вiжки, солодко тремтiли мiцнi вузлуватi пальцi, що стiльки рокiв скучали не за чужими чепiгами. I хай косують, бiсяться Сафрон Варчук, Денисенки, Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закача?те, коли землемiр по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку i сильно затягнувся ?дким димом. Мiж деревами засинiли, замерехтiли просвiтки, i конi незабаром вибiгли з лiсу. Коли пiд'?здив до села, побачив, що з поля на шлях звернула парубоча постать i пiшла помiж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у неквапнiй, впевненiй ходi, високому станi, наопашки накинутому пiджаку. "Та це ж Дмитро Горицвiт!" - стрiпнув вiжками, i вiз заторохкотiв по дорозi. - Сiдай, парубче, пiдвезу, - осадив конi бiля хлопця. - Могорич iз вас, дядьку Iване, - схвально оглянув конi Дмитро, вискочив на воза i зручно спустив ноги з полудрабка. - Скiльки того дiла, - могорич мiй, а горiлка твоя. Звiдки пряму?ш? - На озимий клин довiдувався. - Як воно? - Мов барвiнок зiйшло. - Та воно в тебе чи не завжди так? Земля - мов каша: дитину посади - виросте. - Так вже воно дано, що мед солодкий. Усмiхнувся Iван Тимофiйович: "Бач, прибiдню?ться, наче i не вiн грунт виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане". - По?демо до мене? - запитав, повертаючи на свiй куток. - По?демо, - стримано вiдповiв Дмитро. По тому, як ледве вловимо здригнулись уста, зрозумiв, що парубковi хотiлось побувати в нього. "Оце зрадi? Марiйка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а Югина, либонь, сторониться його - Грицько ?й голову закрутив. Теж парубок не з останнiх. Хто ж iз них порiдниться з ним?.. Я вже як Марiйка - наперед загадую". На подвiр'? розпрягли коней, занесли в клуню пiтну упряж i разом пiшли до хати. I здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула клямка, i сильнiше забилося серце в парубка. З напiвпрочинених дверей побачив у хатi Григорiя з шапкою в руцi. Назустрiч попливла, гасячи повiками стриману радiсть, Марiйка. I не дивлячись, знав, шо в правiм кутку на лавi бiля столу сидить Югина. Спiймав на собi здивовано насторожений погляд Григорiя i зразу ж похмурнiшав, стискаючи зуби i вуста. Не чув, як поздоровкався, тiльки сильно врiзалось голосне: - От i при?хали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в пiч. Надiйно торкнулась його долонi Марiйчина рука i допитливо округлими очима глянули з кролевецького рушника хвостатi пiвнi, ладнi вчепитися один одному в червонi гребенi. "Як же ти попав сюди?" - здивовано i недовiрливо питав його, не мовлячи слова, Григорiй, i руками неспокiйно бгав сивi кучерi високо? шапки. Вiн вiдповiв холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко потиснув вогкi пальцi i пiшов до столу, де злякано метнувся голубий сполох дiвочих очей. Глуха мовчанка повиповзала з куткiв i затопила всю хату. - Всього доброго вам, - нiяковiючи пролунав голос Грицька. - Посидь iще, Грицю, - обiзвався Iван, сiдаючи на лаву. - Спасибi, загулявся вже, - i очi знову запитливо пiдвелись на Дмитра. А той стояв, наче й не бачив того погляду. I чуючи, що чимсь недобрим повiяло вiд насторожено? постатi Горицвiта, Григорiй вклонився i тихо вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини. В сiнях схопив ?? руки вище лiктiв, неспокiйно забiгали пальцi по теплих червоних квiтах на широких рукавах. - Чого це Дмитро прийшов? Давно вчаща?? Хоча й знала, про що буде питати Григорiй, проте не таких слiв хотiлося б зараз почути ?й. Нахилила голову до плеча, мовчала. - Чому ж не говориш? - опустив ?? руки i з серцем торкнувся пальцями клямки. "Яке менi дiло до нього?" - хотiла вiдповiсти i боялась промовити слово, бо вiдчувала в собi дрож i сльози. А Григорiй уже ледве стримував злiсть i проти Дмитра, i проти Югини й ?? батькiв. Лють роз'?дала його, рвалась наверх, слiпила розум. - Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати? - рвучко розчинив дверi i затулив собою просвiток. - Грицю! - простягнулась за ним руками i невидющим зором. Але перед самим обличчям з дзвоном хряпнули дверi i шматочки вiдбито? глини посипались на ?? косу; ?дкий пил запорошив очi, i вже за рогом хати глухо загупали кроки. "Григорiю", - наливалася ?диним стогоном i, не вiдриваючи рук вiд очей, навпомацки ввiйшла в другу хату. Впала на лiжко i голова забилася на подушцi, дрiбно затремтiли плечi, перекочуючи довгу пишну косу... "Бач, яка тиха вода, хоч би тобi коли обмовилась, що Дмитро вчаща? до не?", - лютував Грицько, поспiшаючи додому. На поворотi спiткнувся. Розмахуючи руками i вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, i ще бiльше розлютувався... "Може, на Дмитровi достатки позарилася. Всi ви одним миром мазанi. Хай нога менi вiдсохне, коли бiльше ступлю до тебе на порiг". "Невже не ступлю?" - торкнувся серця iнший струмiнь, i парубок тяжко переконувався, що не сила йому забути дiвчину. Тодi ще з бiльшою злiстю почав перебирати в пам'ятi ?? вади, щоб довести собi, що нема за чим вболiвати. I чим ?дкiше вiн нападався в думках на Бондарiвну, тим кращим ставав ?? образ. Яснiше свiтилися очi, красивiшало невелике округле обличчя. Тiльки тепер глибше почув Грицько, що без Югини вiн стане порожнiм, наче пустотiл. Проте не хотiв признатися в цьому перед собою i знаходив новi причiпки, якi б затьмарили його почуття. "Подума?ш, то? краси. Тiльки й того добра, що коса груба, а так - нi риба, нi м'ясо. Софiя куди краща за не?". I знову бачив, як наближа?ться до нього м'який голубий погляд, тремтiли двома метеликами на рум'янцевi щiк невеличкi ямки. "Будь ти неладна. I коли вспiла влiзти в душу!" - Здоров, Грицю! - бiля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руцi. - Пiшов до дiдька!' - Спасибi! I тобi цього самого бажаю! - серйозно, наче й справдi дякував, одповiв Варивон i смачно надкусив яблуко, що аж пiнилось холоднуватим соком. В одсвiтi вечiрнього сонця заклiпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вiтрами колосся перехилився через гребiнь стрiхи, сухими пуп'янками темнiла перецвiла волошка. I тiльки Григорiй тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими грошима. Вийняв ??, зважив у руцi: "Пропадiть ви пропадом!" - зупинив погляд на обтесаних, потемнiлих вiд негоди деревинах i знову, болiсно кривлячись, перевiв на похилу хатину. - Знову, шибенику непутящий, десь цiлий день вiявся. Навiть обiдати не прийшов, - пiдходить до нього баба Орина. - Лiс огляду?ш? Вже з цi?? недiлi можна зруб ставити - гаразд, що впорались з роботою. - Можна, - не розумiючи, про що йде мова, погоджу?ться Грицько. - Оцi грошi занесете Дмитровi, скажете, що не потрiбнi вони менi, - простяга? калитку. - Як не потрiбнi? А хату за якого дiдька збуду?ш? - аж присiда? Орина. - Чи, може, сьогоднi, напився, як чiп? - В цьому роцi не будемо ставити, - тиче щось в жилаву чорну руку i пряму? до хати. - Агий на тебе, навiжений! - розгублено сто?ть посеред подвiр'я баба Орина i пiдносить до очей чорну руку з напiврозкритою калиткою. "Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скiльки гибни в старiй хатi, вигрiвай жаром вогкi кутки та збирай плiсень зi стiнок. Скiльки то? надi? було, а вiн тобi одним словом поховав усе. Сказано: молоде - зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них... Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити". - I дрiбними кроками йде до дверей, вбираючи з вiкон згасаючi промiнцi вишневого заходу. "Отак несподiвано поховати надi?", - iще з сiней невдоволено бубонить: - Що там нако?в? Нема дубця на твою спину! * * * Оцей зелений пожмаканий капшук iз грiшми, що поклала мати на стiл, до огиди нагадував йому жабу. - Передумав Григорiй будуватись. Видно, не сила хлопцевi спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор пiде. Злиднi та й годi, - зiтхнула i питально поглянула на сина: чи догада?ться сам заговорити про конi? Але в Дмитра зараз було так противно на душi, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь. "Завзятий, завзятий! Цього бiда не зв'яже вузлом", - подумав про Григорiя, поклав фуганок на лавку i вже взявся за картуз. - Ти куди, Дмитре? Постривай, - зупинила його мати i сiла на новому стiльцi, який iще свiжо i тоскно пахнув осiннiм лiсом. По виразу ?? обличчя, по голосу вiн зразу ж зрозумiв, про що ма? йти мова. - Це, Дмитре, Заятчук сво? конята прода? - другу пару. Замиршавiли вони в нього, закоростявились. Ти б ?х одходив... Зна?ш як. А вони, коненята, i не поганi та й цiна така, що нам можна прицiнитись. Овес продали, - сказала так, начеб Дмитро й не знав про сво? господарськi справи. - Скiльки ж вiн править? - запитав понуро, i мати здивувалась: не побачила на обличчi сина то? радостi, як перше, коли заходила розмова за худобу. - - Та не так-то й дорого, - зам'ялась. - Але... - В позичку тра влазити, - докiнчив Дмитро. - Ну, а як же думав? Не такi господарi, як ти, а й то стягнутися зразу на конi не можуть, - потвердiшала мова. - Так то ж не конi, а коростявi шкапи. - Вони через який мiсяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому. - Ну й що вiн? - А що ж вiн може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобi даремно позичить? Це ти мiг би кому пособити, а тобi хто й захотiв би з сво?х людей, так сам копiйки за душею не ма?. Пiди до Данька. Тiльки не за?дайся iз ними. Менi за тi мощi Лисавета ледве очi не ви?ла. Зна?ш, яка вона в'?длива... А кiньми ти скорiше яку копiйчину заробиш. В Шляхбуд можна камiнь возити, в фурманку по?деш коли - i, гляди, потроху вилiзеш з боргiв. - Скоро казка мовиться. - I дiло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок - купляй, Дмитре, коненята. Бо цi нашi карбованцi гiркi розтечуться, мов заяче сало. На один виробiток землi розтечуться... Та хiба менi тебе учити. Сам бачиш, не маленький. - Та бачу ж. Пiду до Данька, - i тiльки тепер почув, як застугонiло серце: побачив перед собою конi, i то не чужi, а сво?, побачив, як вiн .вимивав ?х у Бузi, i аж повiяло ?дким креолiном. "А може щось гiрше, нiж короста?" - охолодила твереза думка. Поволi вийшов iз хати, а мати ще довго стояла в сiнях на порозi, проводжаючи задуманим зором рослу i дужу постать сина. В хатi Данька з мiцними загратованими вiкнами настоялась темiнь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жеврi? лампадка, ворушить важкими незграбними тiнями. I коли трохи пiдпилий Данько пiдводиться з-за столу, його власна тiнь навпiл переломлю?ться в кутку. - Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грiшми. Сутуж. Налогiв понакладали. Душать прямо сов?ти, без ножа рiжуть, - довго, манiвцями петля? Данько, щоб не продешевити. - Да, - розгаду? немудру гру. - Тодi доведеться в когось iншого позичити, - рiшуче пiдводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиня? Дмитра. - Та нi, тобi вже, так i бути, останн? позичу. Треба ж пособити чоловiковi; проценту великого не хочу, тiльки поробиш мо?м дочкам скринi, кованi, з квiтками, такi, як ти умi?ш. От i розiйдемося по-божому. - Усiм дочкам? - Усiм, - зiтха? Данько i на його вилицюватому обличчi розплива?ться вираз непiдроблено? досади: "Зародило ?х у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожнiй наготуй, наготуй i з двору збудь. Дочки - препаскудний товар". - Це на вашi скринi доведеться цiлу зиму робити. - Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золотi руки ма?ш, - почина? завзято пiдхвалювати Дмитра. - В тебе скринi прямо самi родяться. - Нi, Якове Пилиповичу, не буде дiла. - Е, який ти впертий. Зате ж конi матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мiзинчик мiй поки й без скринi обiйдеться. Де вже мо? не пропадало. Прiсько! - гука? голосно. - Кидай там свою науку та ходи сюди. З друго? кiмнати входить присадкувата, широка в плечах i станi дiвчина, вся в лапатому вишиттi i коралях. - Пиши, Прiсько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерiю веде влiтку, - хвалиться Дмитровi. - Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, i вчиться добре в цьому, як його... технiкумi. - Тату! - перебива? його Прiська, i застережливо, строго впива?ться в зразу ж присмирiле обличчя Данька. "Бо?ться, щоб не довiдався, де вчиться", - догаду?ться Дмитро. - Та мовчу вже... Так от пиши, дочко. Почерк у Прiськи справдi красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко - лише запитала в батька однi цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами. - Розписуйсь, Дмитре, - з радiстю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папiр. - Бач, як ловко начиркано. Наука! - Да, да, наука, - охоче й насмiшкувато погоджу?ться Дмитро. - До всього потрiбна наука. - Еге ж. До всього, - стверджувально хита? головою Данько, а Прiська не витриму? глузливого погляду Дмитра: червонi? i, подзвонюючи коралями, сердито виходить iз хати. - Розсердилась чогось дiвка, - засмiявся Данько. - Норовиста, не по теперiшнiх порядках. От жаль, що не чув ти, як чита? вона. Ну, нiтрохи не гiрше то? артистки, що колись з просвiти при?жджала. Тепер моя десь iнтересну книжку доп'яла. Про нас, господарiв, пишеться. Та як пишеться - ральцi оближеш! - сказав гордовито, розминаючи вислi плечi. - Про яких господарiв? - Про крепких, про "культурних орендарiв", як Троцький казав. В цiй книзi портрети з нас малюють. Пишаються нами. От якi ? письменники. - Та в сiм'? не без виродка... XXXVI По пiдпухлих западинах пiд очима, злиплих вiях, неспокiйнiй ходанинi Марiйки з хати в хату Дмитро зрозумiв, що Югина плакала Навiть тепер пiд правим оком дiвчини зрiдка тiпалась голуба жилка. "Яка в не? краса мiнлива", - поглянув пильно на дiвчину. За пiвгодини обличчя посiрiло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшенi риси, нижче ямок окреслились борозенки, i до прорiзу в мiжбрiв'? навскiсне потягнулись, мало не з'?днуючись, двi тонкi зморшки. "Такою вона буде рокiв через вiсiм-десять", - визначила здогадка. I непри?мно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змiнювати невблаганнi лiта. "Шанувати ?? треба, щоб не марнiла пусто... Буду, коли вiзьму за себе", - дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дiвчини. - Чогось нездужа?. Чи не пiдвiй напав - учора так крутило в полi, - виправдуючи дочку, заговорила до нього Марiйка. I бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до не?. - Може, доню, пiдеш в другу хату, вiдпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогоднi весь день. Нiяково усмiхаючись, вивела з хати дочку, i Дмитро почув, як в сiнях злiсно щось зашипiло. "Ат, не треба", - скривився i подивився на Iвана Тимофiйовича, чи не зрозумiв той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Iвана тiльки на мить насторожилося i знов уже всмiхалось йому приязно i тепло. - Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе i думаю: наче вилитий Тимофiй передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш iз себе, i добрий мiж сво?ми. Немало ми з ним того свiту сходили: де Ки?в золотий, де Таврiя пшенична, де Крим за горами - всюди ту копiйчину добували. От i радий, що ти не бiду?ш, не давишся заробiтчанським кандьором з мишиним послiдом. А я крiпко за сво?х созiвцiв вiзьмусь. Помага? держава - значить роби вкупi, дружньо роби. Вироби землю, як пух, щоб був i хлiб i до хлiба. Чи так я кажу? - Так, дядьку Iване. Наша дорога одна: тримайся землi, ставай на не? двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила сурiпку з вiвсюгом, а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу ма?, та землi не розумi?. ?? треба чути, як серце сво?, знати, як мати дитину зна?, щодня вивчати, як школяр книжку, i в книжки заглядати, що мудрi голови пишуть. - ?й-право - викопаний Тимофiй. Тiльки вiн до книг не дiйшов. Дай я тебе поцiлую, - потягнувсь Iван Тимофiйович до Дмитра. Так ?х i застала Марiйка, переступаючи з свiтлом через порiг. I забула мовчазне нарiкання i сльози Югини. Що сльози дiвочi? Як ота роса на травi. Зiйде сонце - i слiду не залишиться. - Чи бач, як зрiднилися, - поставила на стiл лампу. - Мовчи, стара. Знаю, куди закида?ш, - розiбрав ?? натяк Iван. - Просто до душi припав менi парубок. - А я ж про що говорю? - почала виправдуватися. - Славна людина, куди не пiде - всiм до серця припаде. - Пiдсiла до парубка. - Така в мене Югина тендiтна. Провiяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на не?. - Говори, говори, - насмiшкувато перебив Iван. - А ти не мiшайся в бабськi справи, коли не тямиш, - обiрвала чоловiка i всмiхнулась Дмитровi. - Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш. - Жаль, що Югина нездужа?. Всi?ю душею хотiв би, щоб не хворiла, щоб в щастi прожила свiй вiк, - хвилюючись, сказав несподiвано для себе Дмитро. - Спасибi тобi, дорога дитино, - розчулилась Марiйка. - Дай i я тебе поцiлую, - торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами. "От де тво? щастя, дочко!" I таким рiдним здався ?й Дмитро, що хотiлось притулитись до нього, як до сина, назвати сво?ю дитиною, сво?м зятем. Знала, що найкраще зараз, наче мимохiть, запитати парубка, чого вiн до них навiду?ться, та спиняв ?? глузливий погляд Iвана. Тому, зiтхаючи, повела мову такими далекими обхiдними стежками - i про цьогорiчний урожай, i про соз, i про те, яка тепер молодь пiшла неслухняна, - що навiть Iван ловив-ловив нитку, куди гне жiнка, та зрештою знизав плечима i звернувся до Дмитра. - Вона тобi наговорить сiм мiшкiв гречано? вовни, та всi неповнi. Але Дмитро не випускав кiнця з заплутано? розмови. Поставив себе на мiсце Марiйки i незабаром розбирався в усiх ?? ходах, як у сво?х думках, а коли дiйшла мова, що вiд малих дiтей болить голова, а вiд великих - серце, i яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в якi вони руки попадуться, - вiн уже знав приблизно, що пiде за цими словами, тiльки не мiг визначити гранi бесiди: чи знову заплута? кiнцi, чи обережно почне випитувати його. Радiючи, розумiв, що Марiйка тягне руку за -нього, i бажав, щоб вона сьогоднi взнала його мислi - хай тiльки сама дiйде до межi. За вiкном коливались сутiнки, через плетенi мережки фiранок мiсяць цiдив жовтаве яблучне вино i рiзко пахла городина осiнньою годиною. I не хочеться Дмитровi йти додому вiд Бондарiв, бо тут усе диха? його коханням, i тоскно ста?, що дiвчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тiй хатi, назива? його осоружним i кличе в думках до себе Григорiя. Нахмурився i ледве не випустив слiв Марiйки: - От i Шевчик почав навiдуватись до нас, та чогось не лежить мо? серце до нього, хоч, може, вiн i хороший хлопець. - Таки не витримала. Сказано: баба - бабою, - глузу? Iван. - Ти ще що-небудь скажи! - I скажу, - розсердилась на чоловiка. - От я мало Дмитра знаю, а в мене - тiльки вiн до хати увiйшов, i не знаю, що вiн про нас дума?, - зразу ж до нього довiра вродилась. - Спасибi на доброму словi, - пiдвiвся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хатi i зупинився мiж Iваном i Марiйкою. Спiймав на собi; стурбовано-радiсний усмiх жiнки i спокiйний погляд Iвана. Знав, як чека? Марiйка його слiв, i тихо-тихо промовив: - Мудро говорити не вмiю. Сподобались ви менi, полюбив я вашу Югину. Славна дiвчина Про таку тiльки й думав за цi роки, - запнувся, бо не хотiлось згадувати про Марту нi словами, нi в гадках. - Коли вийде Югина за мене - нiчого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тiльки жилося щасно. - За трьох не треба - за одного, та доброго, - обiзвався Iван. - А не вийде, - будемо знайомими, та й годi, - закiнчив свою мову парубок i сiв на лаву, де перше Югина сидiла. - От кого я зятем назову, - оповила його руками Марiйка. - Югина тво?ю буде. Тiльки шануй ??, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях. - Да, воно б i добре було б, - протягнув Iван. Дмитро гаряче поцiлував Марiйку i ледве встиг стримати зiтхання. Вiн чув, як розта? в його серцi роками накипiлий лiд. Хотiлось, як до рiдних, пригорнутися до цих простих трудiвникiв, вiдчути теплий дотик дiвчини, вiдчути, що те щастя, про яке стiльки думалось, завiтало до нього. Та i в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надiя його як осiнн? небо - зда?ться, зовсiм близько, а водночас так далеко-далеко. XXXVII Пiсля того вечора дома таке робилося, що хоч хати вiдцурайся. Мати вперлась на сво?му, а дочка на сво?му i одна одну не могли переважити. Ранок починався з насторожено? мовчанки. Навiть вогонь у печi, зда?ться, горiв тихiше, а Югина поралась бiля банякiв i горнят наче тiнь. Входила Марiйка з дiйницею, здiймала цiдилок з стiни, i тоненькi струмки молока спiвали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снiдали так, нiби хтось у хатi лежав при смертi. Раптом жiнка строго зверталась до дiвчини. - Надумалась вже? Югина здригалась i забивалась в куток. - Чи чу?ш, що я тобi кажу? - Чого ви вiд мене хочете? - Чого я вiд тебе хочу? Вибий з голови дурощi. Викинь Шевчика з голови. - Мамо, не говорiть менi про нього, - тремтiв благальне голос. Вона не знала, чи Гриць ?? зовсiм покинув, чи, може, пересердиться i знову привернеться до не?. Вiд одно? згадки про нього ще бiльше нило серце, вогнем пекли в'?дливi слова. "Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?" Ще тiснiше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сiнешнi дверi, летячи за парубком, можуть зачепити ??, i навiть чула, як шматочки глини обсипають ?й голову, пил порошить очi. - Найшла собi щастя яке. У Шевчика на все обiйстя один хвiст ледве трима?ться, хата не сьогоднi, так завтра розвалиться - iди тодi, господине, в комiрне капарити вiк. З кожним новим словом Марiйка все бiльш гарячилась, сердилась i уже не слухала слiв дочки, даючи волю сво?му болю, що зiбрався за багато рокiв трудного життя. - Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися, за снiп жати, тодi не раз матiр згада?ш. А за Дмитром будеш жити господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якiй хоч дiвцi слово скаже - з вискоком побiжить за ним! Найкраща побiжить. - Мамо, чого ви до мене присiкались? Не пiду я нi за Грицька, нi за Дмитра. - Туди к бiсовому батьковi. Може, за дурного Власа пiдеш? Як розпаскудились тепер! Жди вiд тако? утiхи батько-мати на старостi лiт. У ванькир як сучку кину, поки не передума?ш. - Тодi я утечу од вас, - одрiзала Югина. - Як утечеш? Куди? - оторопiла жiнка. Вона тiльки тепер, холодiючи, зрозумiла, що в Югини ? ??, Марiйчина, упертiсть. I це не порадувало Бондариху. - Куди ж утечеш? - запитала так, щоб i не дуже грiзно було, але й не подати виду, що вона нада? уваги словам дочки. - В Комсомольське! - До найменших подробиць пригадала зустрiч з комсомольцями, i такою принадою повiяло з вечiрньо? долини, що мовчазнi сльози мимоволi закапали на долiвку. - В колектив пiду! - В колектив? Це комсомольський соз? - перелякалася Марiйка й безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочцi. З Бондарихою таке не часто трапля?ться. За цi днi обличчя Югини витягнулось, стало таким прозорим, що аж одсвiчувалось синiми жилками, побiльшали очi, здавалось, що голубе свiтло переливалося через перенiсся, пiд очима двома темносинiми обiдками вляглися тiнi, усiянi дрiбними, мов макове зерно, крапками. Iван спробував закинути дочцi слово про Дмитра, то вона i на нього нагнiвалась, тому й вирiшив не мiшатись в бабськi справи. - Хе! Хай собi робить, як сама зна?, - сказав Марiйцi, - бо потiм, якщо до чого, увесь вiк буде на нас нарiкати. - Увесь вiк буде дякувати. Спом'янеш мо? слово! - насiлась жiнка на нього, i мусив вiдступитися чоловiк. - Сам дiдько у ваших дiлах шию скрутить. Я вам i не суддя,i не порадник. - Що ти за батько! Пригрозити не можеш ?й? - напосiдала Марiйка. - Коли б вона лежала поперек лави - мiг би, а тепер, коли i повздовж ледве вмiстиш, - не присилу?ш. I дай ?й спокiй. - Поки не побачу за Дмитром - по?дом ?стиму. - Гляди, щоб не подавилась. Вона тиха, тиха, а кiсточка твоя сидить. - I йшов до сво?х созовцiв. В гуртовiй роботi вiн потроху забував за домашнi чвари i не розумiв, скiльки можна товктися над вибором i чому Югина не хоче пiти за Дмитра. З роками, коли забудеться давно прохолола любов i тiльки iнколи дасть про себе знати неясними клаптями спогадiв, лiтнi люди не розумiють молодi. I вдивовижу ста? ?м густий рум'янець вiд одного погляду i сором од звичного слова, що для закоханих зда?ться грубим, огидним, як дотик жаби; i нетерпеливе чекання недiлi з танцями i жаданими зустрiчами; i хвилювання, i вибiр милого, який всiм, видно, поступа?ться перед iншими. I тодi старiсть знизу? плечима, кива? головою, бубонить розумнi настанови, вважаючи, що тiльки вона зна?ться на життi. А запитайте, що вона кiлька десяткiв рокiв тому робила. I чи все тодi зважувалося досвiдом i розумом? Справдi, юнiсть що та рiчка у повiдь - розiлл?ться на чотири броди, кiнця-краю не видно, промива? добiрнi зорi, мiсячним мiстком перевиса? вiд берега до берега; чия то пiсня над нею пливе, i чи не скиби срiбла розрiза? весло в молодих руках, ще й накрапа? iскристим разком на спiвучий плес... А там, гляди, ковзнуться по золотому мостi хмари, розрiжуть його, затьмарять, в береги увiйдуть води - i де тi гнiзда зiрок подiваються; i по чорнiй рiцi мовчки пропливе зiгнутий рибалка, а тумани, сивi, як борода його, зiйдуться безшумно за човном, тiльки десь далеко-далеко заскрипить весло, як давня згадка. * * * З полудня сипнув дрiбний холодний дощик. Руки Югини задубiли i ледве ворушились в доспiлому просi. Поле затягнулось сiрою безвiдрадною сiткою. Сизою темiнню заклубився Великий шлях, та вiтер швидко розметав димчастi хмари, i обпатране, без промiння сонце злякано вискочило на брудносиню прогалину, покотилось ночувати у лiс. Таки не дожала постатi; поскладала снопи в полукiпок i тихо пiшла у село. Вечiр мiнив обриси ланiв, шляху, i дивно змiнювався захiд; ось вiн став зеленястоголубим, далi чи?сь руки почали засновувати синь огнистими нитками i незабаром золотi архiпелаги попливли над потемнiлими лiсами. Помiж липами стало темнiше. Мокре листя прилипало до босих нiг i спросоння шелестiло щось таке знайоме i тоскне. Зiтхнула - нелегко було повертатись додому в докори i гризню. I хай що хоче робить мати - не буде по ??. А Гриць теж добрий - наговорив, роз'ятрив серце - i на очi не з'явля?ться. Така твоя любов невiрна. Що ж, вона все, усе перетерпить, в дiвках посивi?, та, наперекiр матерi, доможеться свого. Одначе гiркий жаль охопив ??, вiдчула, як млосно запарувало тiло... Не того, що Дмитро поганий, нi, тiльки наперекiр матерi нiзащо не пiде за нього. - Югино! Радiсний переляк, наче порив вiтру, охоплю? дiвчину з нiг до голови. А вже назустрiч ?й наближа?ться i затьмарю? свiт таке дороге обличчя, чорний чуб, пахучi губи; руки торкаються ?? плечей, обвиваються навколо гнучкого стану, i поцiлунок закрива? ?? уста. - Чи ти з глузду з'?хав? - нерiшуче вiдпиха? вiд себе i злякано огляда?ться навколо. - Ще люди побачать. - I хай бачать, - тягнеться Гриць до не?. ?хнi очi стрiчаються в однiй щасливiй усмiшцi. - Уже думала, що забув за мене. - I не говори, - пригорта? до себе Югину, спираючись спиною на гудзкувату розлогу липу. - Тiльки тепер взнав, як я люблю тебе, - i аж почервонiв од сорому, згадавши Федору. - Е? - Пiсля то? суперечки мiсця собi не мiг знайти. То ранiше все було простим i зрозумiлим: ? в Бондарiв дочка Югина, вона мене любить, я - ??, взимку одружимось... I враз наче обiрвалось щось. Сяду ?сти - хлiб з рук пада?, стану робити - в очах ти сто?ш, увечерi пiдiйду до твого вiкна - сам себе проклинаю, i знову повертаюсь додому, розбитий, наче двi копи змолотив. - А хто ж тобi винен? - одхилилась назад, поглянула на шлях i на парубка. Красиве, заспоко?не обличчя, освiтлене вечiрнiм сяйвом, було золотисто-смаглявим, одначе сутiнки мiнили небо i такi знайомi риси почали вкриватися тiнями, чорнiти. - Дмитро заходив пiсля того? - пригорнув дiвчину i допитливо глянув у очi. - Приходив. - Чи вiн так, чи насправдi? - Хто його зна?, - зiтхнула i зразу зiв'яла, згадавши, що ?? жде дома. - Боюсь, Грицю, що не жартома приходив, хоч i не говорив зi мною вiн. - Не хотiла зразу виказувати всього, щоб не завдавати жалю i собi, i коханому. - Коли насправдi, - погане наше дiло. Знаю, його спроста не спихнеш з дороги, - задумався Григорiй i наче забув за дiвчину. Опустив голову, i буйний чуб закрив увесь вид. Вiтер свиснув у порiдженому гiллi, поворушив пiд ногами листву i покотився ровом у холодну безвiсть. Низько гудiв шлях, а трухлявi дупла старих дерев дихали прiллю i затхлим п'янким теплом, до якого вже починала добиратися осiнь. -Що ж, Дмитре, - одiрвав Григорiй руку вiд чола, i Югина не могла у темрявi розiбрати рис його обличчя, - були ми найкращими друзями. Коли ж став на дорозi - гнiвайся на себе. - Страшно менi, Грицю. Ходiм додому, - пригорнулась дiвчина до нього. I Грицько поцiлунком заспоко?в ??. XXXVIII Хвилюючись, Дмитро сперся лiктями на ворота, голову повернув до освiтленого, завiшаного фiранкою вiкна. Тяжко було йти до хати: знав, що, тiльки вiдчинить дверi, стрiне сумовито-наляканий погляд i потiм увесь вечiр Югина буде ховати обличчя вiд нього, мовчати, байдуже вiдповiдати на запитання Марiйки. Як нiколи, страждала його непокiрна гордiсть. Iнодi ставав сам собi огидний, проте не мiг i не хотiв зломити себе - вiдiйти з то? важко? дороги. Упертiсть глушила доводи розуму. Хмуро просиджував вечiр у Бондарiв i без слiв прощався з дiвчиною, коли та, за звича?м i з нiмого велiння матерi, мусила виходити за ним у сiни. Хтось, окутаний темрявою, повернув у вуличку до нього, i Дмитро, щоб нi з ким не стрiчатись, тихо причинив ворота. Напомацки в сiнях знайшов клямку i, пригинаючись, увiйшов у свiтлицю. Вiд скринi метнулася дiвчина i наполохано глянула на нього. - Вечiр добрий, Югино, - став посеред хати напроти дiвчини. - Добрий вечiр, - ледве чутно прошепотiла i забилася в куток мiж лiжком i скринею. - Де ж батьки? - Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, - болiсно здригнулись уста. Догадався, що непри?мно було згадувати за матiр. - Ага, - сiв на лавi, не спускаючи важкого погляду з Бондарiвни. Бачив, як мiнилось ?? обличчя, краска почала заливати його: здригались вiдточенi крильця нiздрiв, i в очах сколихнулась упертiсть: "Зараз почне вона вичитувати менi те, що я вже давно знаю", - здогадався по ?? рiшучому обличчю. "Може, якимсь питанням збити ?? з пантелику, не дати першiй заговорити... Нi, хай говорить", - виповза? зла упертiсть. Вiн стиску? уста, примружу?ться, да? очима зрозумiти, що ладен вислухати ??, навiть бiльше того - зна?, що почу? вiд не?. I дiвчина насторожу?ться пiд його шаленим слiпучим поглядом, проте рiшуче вста? i кулак право? руки кладе на залiзну квiтку уковано? ляди. Видно, холод обпiк руку, бо зараз вiдсову? ?? i, в забуттi, знову кладе на тьмяну пелюстку. - Дмитре Тимофiйовичу, - збира? всю рiшучiсть дiвчина, проте, може мимоволi, благання тремтить в ?? голосi, i погляд насторожено зупиня?ться на дверях. - Дмитре Тимофiйовичу, я нiчого злого, тiльки добра хочу вам. Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмiшку. - ?й-право, тiльки добра, - перекону? його. - Але ж що менi робити, коли з Грицьком ранiше взналася. Вiн мене полюбив, i я... Вiк буду дякувати вам... Що я зроблю... Не ходiть до мене... Що воно iз того? I вам, бачу, нелегко, i менi несолодко. I певне, зараз би сльози наповнили ?? повiки, та вiн спiшить запобiгти цьому - рвучко кида? через стiл шапку на покуть, ступа? крок вперед, високий i розгнiваний, так впира?ться руками в ляду, що аж скриня трiщить до самих колiщат. I Югина не може одвести погляду вiд його чорних звужених очей з лихими, як вогонь, блищиками. - Гарна твоя казка-байка, та не тобi ?? розказувати, не менi слухати. Дуже просто сказати: вiдступiться. Може, я сам себе ламав не день i не нiч; тебе iз серця виривав, та не мiг вирвати. А що менi тепер робити? - вiн наближа?ться до дiвчини, вона хоче вiдступити назад та впира?ться спиною в бильце лiжка i з острахом i здивованням дивиться на нього. - Коли ти менi добра бажа?ш, у мене ? одне щастя - ти. Пiдеш за мене - нiчого бiльше в свiтi не треба... Добре комусь щастя бажати - iз свого багатства пощерблений грiш кинути... Коли б я вiрив, що кохання Гриця таке, як мо?, може ще здолав би себе. Та йому я не вiрю i ти не дуже пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очi загубила. I сво?м казанням не вiдвернеш мене. "Горе мо?, який же вiн лихий i... хороший. Невже вiн так любить мене? - вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до парубка. - Що ж вiн на Гриця наговорю?". Хоче запитати Дмитра, та в цей час у свiтлицю входять мати з Шевчиком... В мовчаннi проходить вечiр. Парубки косують один на одного, i даремнi намагання Марiйки як-небудь пiдтримати розмову; не допомагають насiння i яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашнiх, а коли спитала в Грицька про будiвлю ново? хати, аж закрутився хлопець на мiсцi i злiсно подивився на Дмитра. Водночас взялись за шапки i вийшли з хати. В блiдоголубiй димчастiй ополонцi, обведенiй хмаринами, то свiтлiшав, то темнiшав ущерблений мiсяць i довгi тiнi то пробiгали через дорогу на город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись пiд ногами. Iшли, шелестячи листям, - Дмитро по один бiк глибоко витиснено? колесами вузько? колi?, Грицько - по другий. На перехрестi бiля Дарчино? хати, що задрiмала в молодому сливняку, Грицько зупинився, заходячи вперед. Вся його невисока, мiцна постать напружилась, пiд шкiрою на щоках подво?ними бугорками заворушились округленi м'язи - видно, сильно зцiпив зуби. - Дмитре, як воно виходить? - Хiба що? - незрозумiле знизав плечима, з цiкавiстю розглядаючи насторожену сильну постать парубка. "Проворний, крiпкий". Грицько, чуючи таке питання, полегшено зiтхнув, мабуть, повiрив, що нiчого не трапилось, та знову пальцi до болю втиснулись в долонi, рiзко випнулись вузлуватi суглоби. - Чи ти так до Бондарiв заходиш, чи вiд мене хочеш дiвчину вiдбити? - Який ти недогадливий, - похитав головою. - Хiба ж "так" до дiвчат ходять? Да, Грицю, думаю вiдбити вiд тебе Бондарiвну. Спочатку навiть недовiра ворухнула бровами Шевчика. "Чи не жарту??" - Як же воно так? - для чогось оглянувся назад. - Дiвчина мене любить... - А я до Федори ходжу, - пiдказав у?дливо. Якусь хвилину Григорiй стояв, мов скам'янiлий. Та ось подався назад i, перехиляючись з розгону вперед, вдарив важким кулаком Дмитра в лице; другий кулак уже марно розiтнув повiтря - Горицвiт вiдскочив назад, i Григорiй потягнувся за ним. - Е, та ти вже й б'?шся? - нi до чого вирвалось. Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрiзь зустрiчали дуги великих рук. - Геть, жабо зелена, поки не увiв у грiх, - просичав Дмитро. - Рiдкий ти супроти мене, - i ледве встигав одводити коловорот розлючених рук. * * * - Дмитре, що з тобою? - застигла Докiя посеред хат, притискаючи сплетенi руки до грудей. - Ет, все вам треба знати... Ледача кров з носа пiшла... Злийте на руки. - Вимився теплою водою i мусив таки стати коло стола, поки мати рушником не витерла мiцно прилиплi чорнi грудочки кровi, не змастила губу пожовтiлим несолоним салом. - Розказуй тепер, хто тебе так розмалював, - сiла на ослiн супроти сина, свiтячи сумовитими очима. - Нiхто, - скривився. - Бiля перелазу спiткнувся i упав. - Говори, бо я тiльки вчора на свiт появилася... Як тобi не совiсно брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку пряму?ш. Тiльки знай мо? слово: брехнею свiт обiйдеш, назад не повернешся. Добре .вивчився в когось. - Устала i, не дивлячись на сина, стала слати постiль. Болiло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову завiвся; не могла заспоко?тися, що не схотiв сказати правди. Промiнцi свiтла пучком золотих ниток снувались вiд лампи до очей, неправильно здовжувалось то округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, iз зведеними на перенiссi навислими бровами. Ось вiн пiдвiвся, дмухнув на свiтло, i чорна велика тiнь майнула по хатi. Вночi Дмитро прокинувся вiд легкого дотику. Ще не розплющивши очей, вiдчув, як свiтло червоними кружальцями пробилось крiзь повiки, i, певне вiдгомiн вчорашнього, тривожна догадка шугнула - рвучко пiдвiвся, захищаючи голову трохи вiдхиленою рукою. - Що з тобою? Спи, спи... Непоко?вся всю нiч. Чи не жар у тебе? - приклада? шершаву землисту руку до високого смаглявого чола з вузькою незагорiлою смужкою вздовж лiнi? чуба, а потiм витира? рушником з пiдборiддя рожеву сукровицю. - Мамо, це я з Грицьком побився. - З Грицем? Яким? - Шевчиком. - Шевчиком? - перепиту?. - Чи ти не спросоння верзеш? - Нi. Сам ранiше нiколи б не подумав. - Як же ж так можна? За що не помирились? - За дiвчину. Югину Бондар. - За дiвчину? - широко розплющу? очi Докiя, i кiлька догадок так тиснуть одна одну, що аж боляче ста? в головi. - Вам обом приглянулась одна дiвчина, чи як? - Еге ж. Вона ще не вiрить синовi i, вже чуючи, як хвилювання стука?ться, нестримно прибува? в груди, удавано зiтха? i похиту? головою: - Як же ж так можна: за дiвчину один одного, десь, не повбивали. А Бондарiвна славна... Дуже приглянулась тобi? Незручно парубковi й говорити про сво? потайнi думки, морщиться, мов пiсля чарки, проте не може уникнути материного погляду i, вiдводячи очi вбiк, глухо кида?: - Еге ж, дуже... Тiльки... - Що ж, кращо? невiстки менi, либонь, i не вiдшукати... Тiльки бiйка, Дмитре, пом'яни мо? слово, до добра не доведе, - вiдчиту?, гасячи свiтло i ледве стриму? радiсть: син ?? не хворий, не скалiчили Барчуки, не прибили, не притовкли. Тiльки натура така трудна, камiнна - що в iншого за вiтром через кiлька тижнiв пiде, в нього роками трима?ться. Ох, як воно все... - Усмiха?ться в темрявi i зразу ж спокiйно засина?. XXXIX Землемiр, чiпкий дiдок, з зеленкуватим вузьким клином борiдки i пiдстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту постать Iвана, i його рука довгастим човником вскочила в мiцнi вузлуватi пальцi. - Так це ви, можна сказать, Iван Тимофiйович Бондар... Землемiр... Кхи-кхи. Чортiв кашель. Тьху... Карпо Iванович Мокроус. Ледве помiтно всмiхнувся Iван. Вийшло: "землемiр кхи-кхи, чортiв кашель. Тьху". Так i запам'ятав чудернацьке прiзвище, шанобливо тиснучи руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе, понiс до хати теодолiт, а Карпо Iванович пiдхопив з землi протертий чемодан i задрiботiв тонкими ногами за Iваном. У хатi, витягуючи тонку шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки i заходив з кутка в куток. З-пiд чорного пiджака рiзко випирали трикутники лопаток, то наближаючись до хребцiв, то рiзко вiдскакуючи вбiк. - Можна сказать, вiдiб'?мо завтра вам благодатно? земельки на горбку. Знаю, знаю ??. Це споконвiчне князiвство Варчукiв. Як вiн? Ще ворушить ногами? - допитливо примружив праве око. - Цього довбнею не доб'?ш. - А як ви дума?те, Iване Тимофiйовичу, чи вони нам побо?ща не закачають? - впритул пiдiйшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому безпорадними короткозорими очима. - Думаю, нi. А втiм, хто його зна?. Опасаетесь? - Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, - вигнув сухi груди. - Тiльки свого iнструмента жаль - дорога штучка, того й дивися, щоб не потрощили, - погладив рукою лакованi нiжки теодолiта. I раптом, чогось сердячись, вдарив кулаком в кулак: - Чортовi баби, так i норовлять допастись до нього. I видумав бiс, можна сказать, таке зiлля. - Почав виймати з чемодана карту села. - Ви може до вечерi перекусите що? - Не вiдмовлюсь, не вiдмовлюсь. Можна сказати: ?ж, поки рот свiж, а як зiв'яне, то й сова не загляне, - задоволено i дрiбно засмiявся... - Чи вам молока чи пряження зготувати? - Можна, можна i пряження, i молока, а коли ? борщ, та ще й з квасолькою, - нiяк вiдмовитись не посмiю. I згодом Iван не мiг вiдiрвати здивованого погляду вiд землемiра: такий тобi миршавенький дiдок, однак, покашлюючи i пирхаючи, ?в за трьох молотникiв - наче за спину кидав. А в усiх урочищах розбирався так, нiби вирiс у ?хньому селi... Ранок випав туманний; пiд копитами коней стрiляло стужавiле болото i нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слiдами. Карпо Iванович Мокроус не схотiв ?хати на возi: худобi тяжко. Доручив доглядати теодолiт Варивоновi, а сам попрямував понад греблею, по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнiзда в друге. Широкi, пiдкаченi холошi все густiше вкривалися бризками болота, проте землемiр найменше турбувався такою халепою, навiть якусь пiсеньку мугикав. "Побачимо, яко? ти заспiва?ш, коли на горбок Варчукове кодло збiжиться", - усмiхнувся в цурпалки вусiв Iван Бондар, слiдкуючи за вузькоплечою постаттю. Що на горбок збiжаться всi, кому тут належала земля, вiн не сумнiвався, тiльки не знав, чи дiйде до бiйки, чи закiнчиться погрозою i лайками. Пригадав побiлiле обличчя Марiйки, ?? прохання, щоб коли що - гнав коней в село, не встрявав у бiйку. I вiдчув, як весела дрож пробiгла тiлом, несучи за собою завзяту i насторожену силу. "Шкода, що Мiрошниченка нема - в район викликали. З ним безпечнiше". На другому возi розгонисте смiявся Степан Кушнiр, i пужак дрiбно тремтiв у червонiй руцi. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь побрехеньку Полiкарп Сергi?нко, по-вулишному "Побрехенька", незавидний сухорлявий чоловiк з загостреним припушеним обличчям i довгими вусами. Невдача либонь чи не з самого народження переслiдувала чоловiка. Родився вiн на полi пана Колчака в родинi невилазних наймитiв. Його мати старалася за тринадцятий снiп заробити трохи хлiба, щоб як-небудь прогодувати шестеро дiтей, що, мов жорна, мололи всякий харч i свiтили чорним тiлом по всiх вулицях села, басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадiв воловик Явдоким Сергi?нко, коли до нього примчали на випас дво? старшеньких, i чорнява мазуха Оленка, захекавшись, радiсно сповiстила: - Татку, нашiй мамi бузько плинiс хлопчика на поле. - Дурна, вона й досi не зна?, що бузько тiльки жаб жере, - вiдштовхнув ?? семилiтнiй Гнат i серйозно повiдомив: - Батьку, мама на полi хлопчика родили. Коли новонародженого хрестили, поповi треба було дати три карбованцi, пiвкопи я?ць i курку. Кума (породiлля ще хворiла) грошi i яйця вiддала, а курки не було в наймитiв, i довго не могла заспоко?тись зобиджена матушка: "Що це за господиня - навiть курки на обiйстi не ма?. Один розврат вiд таких людей". Всi дiти, як дiти, росли в Сергi?нкiв: плакали, ?ли, хворiли, кричали, падали з колиски, об'?далися всякою поганню, топились у ставку i поволеньки спинались на ноги. А Полiкарповi одне горе: дуже миршавим вдався i зовсiм не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим не по?ли i яким зiллям не обкурювали. Нарештi, коли нiмому хлопцевi минуло чотири роки, люди пораяли батькам вiдвести його чим скорше до Ки?ва. Послухалась Орина людей i напровеснi, тримаючись гуртка прочан, пiшла iз сином в далеку путь. Та недовго того шляху помiряла Орина. Другого ж дня бiля Лiтина сипнув ядерний дощ i грiм струсонув усiм небом i землею. Люди навпочiпки поприсiдали бiля лип, та дощ небавом вимочив ?х до нитки. А Полiкарп вiзьми й заговори: "Глiм i капки". Того ж дня вночi повернулася Орина додому i страх як потерпала: а що ж як знову вiдбере мову Полiкарповi. Та по тому говiркiшого хлопця на все село не знайдеш. Пiдрiсши, в розмовах забував всяку мiру, i потiм його побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до самого Полiкарпа навiк причепилось прiзвисько "Побрехенька". На гульбищах усi з охотою слухали Полiкарпа. Вiд душi пирхали i реготали, але нi дiвчата, нi хлопцi не вважали його за парубка. I скiльки, дiйшовши рокiв, не сватався - тiльки гарбузи хапав. Тому й знайшов собi дiвчину лише в сусiдньому селi, пустивши в очi ?? батькам такого туману високими мисливськими чобiтьми i берданкою, що тi по простотi сво?й i повiрили: неабиякий зять трапився ?м - одним полюванням он як може прожити. А з того полювання було стiльки користi, як з цапа молока. Правда, чи не ?диний раз, уже пiсля одруження, трапилось щастя Полiкарповi: застрелив на болотi качку. I вже не городами, а вулицями попрямував додому, навiть крюк наклав, щоб не минути кооперацiю, де в недiлю збирались погомонiти дядьки. - Несеш свiжину, Полiкарпе? - гукнув широкоплечий сусiд Василь Коваленко, ледве стримуючи усмiшку. - Та хiба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, - став бiля гурту селян. - Бувало, обвiша?шся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся. А тут ще й жiнка почина? лаятися. "Доки вже ти будеш таскати - дiвати нема куди". - А вбив же що-небудь? - допиту?ться коваль. - Та якусь паршивеньку качечку. - Качку? - диву?ться Василь. - Ану, покажи. Полiкарп, не кваплячись, широко розкрива? торбу i раптом качка з фуркотом, затуляючи його очi, пiдноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства i зника? за садами. - Ох, ти ж чолт. Полетiла. Чи ти ба... - розгублено повiдомля? Полiкарп, i вiд смiху здрига?ться увесь майдан... Зараз Сергi?нко - чу? Iван Тимофiйович - напався чогось на парубкiв: - Хiба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентi?м вип'?мо по крючку, вiзьмемо шворiняки за халяви та як пiдемо до дiвок - усi хлопцi, як шушвалки, тiкають вiд нас. А на весiллях завжди пiвока поставлять, щоб не надавали головиць. Умiли ми в свою пору погуляти. На теперiшнiх двох парубкiв ще б сили у мене вистачило, - вигина? колесом суху спину. I Степан Кушнiр, червонiючи, почина? неймовiрно кашляти, щоб не розсмiятися в очi Полiкарповi. На горбку поля зовсiм протряхли, i за колесами побiгли неглибокi рiвнi колi?, пiдрiзаючи слiди втиснутих копит. На сходi рожевiв i розвiвався туман. Блiде сонце колiщам проскочило шматок роз'?дено? просвiтками хмарини, а свiжа земля запарувала i запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем. Першу вiху Варивон поставив на межi з левадою, i Карпо Iванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодолiта, окантоване блискучою мiддю. Iван Тимофiйович оглянувся навколо, i щасно запам'ятовувалось: i Великий шлях, i димок на хвилястому гребенi горбка, зелена росиста паша помiж чорними стернями, i хвилi свiтла, що переганяли у село тiнi, i дзвiн штельваги, i призивне iржання коней. "Еге ж, це тобi не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатiям, а на сво?й, законнiй - район затвердив нам горбок. I нiчого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе i без горбка не вхопить - все одно не проживеш всього добра за свiй вiк", - зверта?ться у думцi до Варчука. А хлiборобська надiя шуга? далеко-далеко i спочива? на посивiлому вистиглому полi, як спочива? перепiлка помiж хлiбами. Вiн сам повiв конi на вiху, щоб вивести борозну якнайрiвнiше; i солодко, i тривожно защемiло серце, коли почув, як пiд череслом хруснула пiдрiзаним пирi?вим корiнням зелена межа. За плугом, натискаючи на чепiги, горбився Полiкарп, i обличчя його свiтилось радiсно здивованим усмiхом, який бува? в щасливих дiтей. - Як воно, Полiкарпе? - кивнув головою i примружився, надiючись почути якусь неждану побрехеньку. - Добре, Iване, скажу тобi. Ще не запам'ятаю, коли так i рукам i серцевi хороше було, - пiдвiв на нього прояснений погляд. - То-то й ?, Полiкарпе, - подав трохи гаття пiдручного i пiшов широкими кроками вперед. Сумовитою сурмою заграло небо - над хутором нижче хмарки рiвним i навскiсним шнуром летiли журавлi; коли крила опускалися вниз, косяк темнiшав i меншав; i перлово просвiтлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осiнньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливi, в прощальному маяннi крил i змiнi свiтла i тiней над все дрiбнiшим i дрiбнiшим ключем. - Облiт роблять. Скоро вiдлiтатимуть од нас, - пiдняв голову Варивон. - Еге-ге, Iване. Уже посланцi метляють спiдницями до нас, - обiзвався ззаду Василь Карпець. Левадою поспiшав розтягнутий гурт жiнок; за ними, з заростей вiльшаника, з'явилися першi чоловiчi постатi з кийками i дрючками в руках. - Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, - пiддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнiр. - Невже до бiйки дiйде? - насторожено витягнув шию Полiкарп. - Може дiйде, а може й нi, - не обертаючись i не вiдводячи долонi, поволi вiдказав Кушнiр. - Проте iстика тримай мiцно в руках, мiцно тримай, бережливого i доля береже. Бiля теодолiта неспокiйно заметушився землемiр, кинувсь був для чогось до воза, але на пiвдорозi роздумав i знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчато? дзиги. - Оремо, хлопцi, а то справдi подумають, що перелякались ?х. Вйо, конi! - стрельнув батогом Iван Бондар i за його плугом потягнулись iншi. Першою на горбок вилетiла, приминаючи чобiтьми свiжу рiллю, висока худа Настя Денисенко i зразу ж наскочила на Степана Кушнiра. - Трясця казила, дубила, вашу ма... Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовiй матерi, поки ребра цiлi, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злиднi чортовi! - Чекай, чекай, жiнко добра. Хiба ж так з людьми говорять? Де ж твiй добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рiдня якась. Настя спочатку оторопiла вiд несподiвано спокiйного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась i верескливо закричала: - Чого ти менi баки забива?ш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рiдню знайшов! Якi ми з тобою родичi? - От тобi й ма?ш, - розвiв руками Степан. - Вже й забула: твiй же батько i мiй батько на одному сонцi онучi сушили. Ще тобi мало? Ще тобi мало? - Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макiтрi, бо вiн тобi зуби заговорю?, - озвався захеканий голос iз гурту. - А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обiзвалась? - став навшпиньки Степан. - А я тебе колись сватати хотiв. I добре, що не оженився - десь трiснула б досi з велико? любовi моя макiтра. Трiснула б. Хтось навiть засмiявся в гуртi, але знову гамiр покрив поле. - Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. - Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларiон Денисенко з двома синами, Лiфер i Митрофан Созоненки, Якiв Данько, старий Заятчук i ще кiлька чоловiк. Осторонь стояв iз замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цiкавiстю поглядаючи на землемiра. - Тпррру! - владно зупинив конi Сафрон, рiвняючись iз Бондарем. - Здоров, Iване. - Ну, чого тобi? - Погане дiло затiяв, Iване. По-доброму говорили тобi - не зазiхай на нашу землю, не сiй колотнечi мiж людьми. I ви, добрi люди, орiть, сiйте на сво?х нивках. Бо з чужо? руки хлiба не на?сися. - Здрига?ться обвислий тонкий нiс, ворушаться пiд очима круто вигнутi синi мiшечки i вся висока постать розмiрено погойду?ться. - Так що запрягайте конi - i подалi вiд лиха. - Подалi вiд грiха, - трясе колесом обросло? голови Денисенко. - Чого ?х умовляти? В дрючки займайте, щоб... - високо дзвенить жiночий голос. - Чу?ш, Iване, кров'ю пахне земелька, ?дь, не муляй очей, - широко розставля? ноги Данько, перехопивши пальцями по половинi обтесаний дрючок. Його вилицювате обличчя багрянi?, темнi? i неспокiйно мiниться свiтло в зеленаво-сiрих очах, а на скронях ворушаться тонкi кiнчики каштанових брiв. I голос напружено тремтить - от-от зiрветься з спокiйно? ноти, сипне лайкою, а руки пiднесуть над головою ломаку. - Ви ж в обмiн за свою землю нашу берете, - з-за спини Степана показався Полiкарп i знову непомiтно зашився за широкi плечi. - Кобилi пiд хвiст вткни свою. Злиднi зеленi, - насiвся на нього Денисенко I Полiкарп зразу ж мигнув зiгнутою спиною за кiньми. Бабський галас знову пiднявся. Над головами закрутились кулаки i кiлля, ззаду жiнки напирали на чоловiкiв, штовхаючи ?х на невеликий гурток созiвцiв. - Чого ви ?м в зуби загляда?те? - непоко?лась дебела Лисавета, Данькова жiнка. - Цитьте ви, сороки! - незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя Сафрона. - ?дь, Iване, додому. Раз ми живемо на свiтi. Для чого один одному вiку вкорочати? Бач, який свiт широкий, - простягнув руку вперед. - А ти його в домовину хочеш затиснути. - Слухав я тебе, Сафроне, - очi Iвана уперто блиснули, - i думав: не мало тебе життя учило, чоловiк ти не дурний, а ще й досi в чудеса вiриш. Невже не зарубав собi на носi: минулося ваше, наше наступило. От i живи собi, як жук за корою, а пiдiймеш на мене руку - з корнем вирвуть тобi. Бо держава за мною сто?ть. - Бабоньки! Та вiн, злидень .. ще лякати нас буде! - фуркнула в повiтрi ломака. Як хвиля, гойднулась юрба, i зразу ж в кiлькох мiсцях трiснуло дерево об дерево, i хтось пронизливо, по-поросячому, закричав: - Ой, боженьку, мiй боже!.. З храпом шарпнулись конi, вирвали з борозни плуг i помчали полем, залишаючи на землi подертi чорнi рани По-гусячому пригинаючись, з теодолiтом пiд боком, побiг у село землемiр, за ним дав дьору Полiкарп, але на рiллi спiткнувся, розтягнувся на весь зрiст i зразу ж злякано схопив руками голову, зовсiм вростаючи в землю I коли чийсь дрючок перетягнув плечi i удар глухою вiддачею обiзвався всерединi, Iван так гахнув iстиком Прокопа Денисенка, що кров зразу ж бризнула Iвановi на пiджак i об'юшила водночас плескате обличчя i катанку парубка Жiнки з лементом пiдхопили пiд руки знепритомнiлого, з широко розкритим ротом куркуленка, подалися назад, голосячи. Закривавлений Степан Кушнiр вiдбивався вiд обох Созоненкiв, кряжистий Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком i Дмитром Заятчуком, що тепер всiляко норовив збити його з нiг. Данькове кодло до притиснуло до рiллi напiвхворого Карпця i Пiвторацького. Воно зiм'яло б ?х, але бiля нахрапистого гнiзда куркульнi завзято кружляв Захар Побережний. Невiдомо звiдки вiн дiстав весло i в самi найтяжчi хвилини люто розривав ним одичале кiльце i знову вчасно з'являвся в другому мiсцi, не втискаючись у небезпечне коло. Тiльки один Сафрон Варчук, кам'янiючи на горбку, не встрягав у бiйку. Помертвiлi, без блиску очi не ворушилися в обважнiлiй сiтцi мiшечкiв; холодний туман налягав на них, i в ньому ворушилась не стiльки сама бiйка, як ?? нерадiснi жнива. "Ну, що ж, в крайньому разi вiн до бiйки непричетний. Навiть хотiв охолодити мужикiв... Треба, щоб Карпо не перестарався. I прикрутило ж серед бiлого дня заварювати бучу, начеб нема ночi у бога". Непереливки приходилося созiвцям. Впав уже на спину Карпець, i Данько кинувся на Варивона. Над Кушнiром загойдалось кiлька дрючкiв, i збоку, до Бондаря, почав пiдкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радiсно крикнув: - Держiмося! Нашi бiжать! Тримайтесь, дядьку Iване! - i так оперiщив Данька по ши?, що той дзигою широко завертiвся на полi. З дороги, пригинаючись, з кiлком бiг Дмитро Горицвiт. За ним, розмахуючи iстиком, ледве встигав Полiкарп, а позаду бовванiли ще двi чоловiчi постатi. Коли Дмитро, ?дучи на сво? поле, тiльки побачив, як загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумiв, що напали на Бондаря. Ось коли вiн добре дiло зробить: всi?ю душею допоможе созiвцям, Iвана Тимофiйовича з бiди виручить. "Iч, куркульня клята, усьому новому життя б вкоротила". Знайшов дрючок посеред дороги i так побiг, що вiтер почав обпалювати вуха. З розгону налетiв на Полiкарпа - i мало не розтягнувся на рiллi. Полiкарп злякано скочив, хотiв дати дьору, та, побачивши, що перед ним Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки. - Чого ж не помага?те сво?м? Бачите, созiвцi зараз в бiдi. Чи тiльки за свою шкуру труситесь? - Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От ?м тепер i покажу, який я слабосилий, - розхрабрився Полiкарп. Коли Дмитро побачив Карпа, затремтiв кожним м'язом, прикидаючи в головi, куди буде найзручнiше ударити: то найспритнiший ворог. "Приб'ю, я "гадюку", - твердо вирiшив, напружуючись до дрижання. Та Карпо зразу ж, тiльки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумiв, куди йдеться його дiло. Далеко вiд себе кинув дрючка i мiцно крикнув: - Хто жити хоче - в село тiкай. Чортiв Горицвiт бiжить! - i перший, широкими i легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побiг Данько, а далi в одну мить, мовби бiйки не було, на горбку залишились тiльки созiвцi i пополотнiлий вiд злостi Дмитро. - Ох, i тiкають. Я як потягнув Денисенка сво?м iстиком, то вiн прямо тобi як вуж скрутився, - вихваля?ться Полiкарп. - Спасибi, Дмитре. Думав, докона? куркульня, - потиснув руку Iван Тимофiйович. - Приходь, не забувай нас, - стишу? голос. - У суд ?х, дукачiв! - спираючись на дрючок, пiдходить Карпець, блiдий, у хворобливому крапнистому потi. - Тiльки у суд, - пiддаку? Дмитро, ще лихий i гостроокий вiд хвилювання та напруги. - А он землемiр наш спiшить, - примружився Бондар. I справдi: з вiльшаника тюпцем бiг до них Мокроус, i скельця теодолiта поблискували на сонцi ярким свiтлом. XL Прислухаючись з-за тонко? стiнки до стривоженого гамору, Марта чу? про Дмитра i жалку?, що той не почастував дрючком ?? чоловiка. "Як ти менi остогид, вивернув душу, окаянний", - шепоче сухими губами. Вiд напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплi ноги хтось вбива? цвяшки, i серце частiше тiсно колива?ться у грудях. Сафрон ла? всiх, що погарячилися, i схиля? для так годиться перепросити созiвцiв, бо дiло судом i допром зможе запахнути. - Таких, як Полiкарп, яким пудом муки можна задобрити, з iншим - чарку випити. Найтруднiше Бондаря зломити. Тут через жiнку треба дiяти - з Марiйкою кашу скорiше звариш. - Я б ?м червоним пiвнем кашi наварив, - вихоплю?ться у Лiфера, i вона морщиться вiд огиди, уявляючи високу, худу постать чоловiка, затягнуту в чорний пiджак та вузькi штани i схожого на засмоктаного писаря, що раз на рiк бачить сонце. Тихенько скрипнули дверi в кiмнату, перекочуючись через порiг, вбiгла в квiтчастому платтячку круглолиця Нiна - ?? ?дина радiсть. Марта тiсно пригорта? до грудей свою одиначку i, не осмiхаючись, обсипа? цiлунками пухнастi щiчки i ручки з ямками, де мають бути суглоби. - Ти знову плакала? - строго дивиться на не? дочка. - Ти ж казала, що бiльше не будеш. - У мене очi болiли. - У Нiни теж болiли, а Нiна не плакала. I ти не плач. - Не буду, не буду. - Дай поцiлую очi. Хай не болять, - м'якi уста дитини ледве чутно торкаються ?? перенiсся. - Баба менi цяцю принесла, - хвалиться блискучим корабликом i захову? його пiд скриню. За вiкном у закучерявленому жовтому колi ся? мiсяць, одна за одною набiгають на нього хмарки i зникають, без слiду, без гадки. Тоскно поскрипу? бiля самого кореня натомлена яблуня, тихо вiттям б'? по вiконнiй рамi, мов проситься в кiмнату; далеко холодне небо лл?ться на хати, сумне i нерозгадане, як ?? невеселi, незогрiтi радiстю роки. Усмiхнулось трохи те крадене щастя пiд зоряними ночами, пролетiло, як сон. 'Може, коли б не воно, то спокiйнiше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те життя, як вiл тягне гарбу. Поскрипуючи схiдцями на ганку, почали розходитись остогидлi багатi?. Забрехав, задзвенiв ланцюгом собака i заспоко?вся, почувши знайомий свист. Лiферова тiнь тонко промайнула по шибках i пiдлозi, застигла бiля ворiт. Марта швиденько роззулась i лягла бiля Нiни. Ще чула, як бряжчав за перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, i вже крiзь сон донеслося тихе рипiння дверей. Ледве розплющила злиплi очi. На лiжковi, затуливши спиною мiсячне сяйво, сидiв Лiфер. Крекчучи, наче дiд, скинув з нiг тiснi чоботи. - Ти спиш, Марто? - торкнувся рукою ?? плеча. Само по собi зщулилось тiло молодицi, проте не ворухнулась - вдавала, що заснула. Та коли Лiфер взяв на руки Нiну - хотiв перенести на канапу - обiзвалась: - Не чiпай дитини. - Iч, яка витребенька, - усмiхнувся примирливо. Проте в голосi бринiла непевнiсть, а усмiшка була прохальна, жалюгiдна, як i завжди, коли хотiв пiсля сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцiлував Нiну в лоб, вiднiс на канапу; позiхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою вiкно. "Хоч би дитини не вiдсудили", - уперто думала свою думу, бачила себе з Нiною в невеличкiй убогiй хатинi за чужою роботою - вишиттям чи пряжею. Тiнь гойднулась ?й назустрiч, заскрипiло лiжко, кiстлявi i холоднi, як лiд, руки, обвились навколо ?? ши?. - Не лiзь, - одвернулась вiд нього. - Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою - погарячився. Але ж i ти мене з себе виводиш, - хотiв обняти. З злiстю вiдкида?ться вiд нього, ляга? обличчям до подушки. - Що ти за жiнка менi? Чи ти хочеш, щоб я по других ходив? - рипить зубами Лiфер. - Iди хоч у безвiсть!.. Який вiн противний, який вiн противний! Холодний, ненависний, як гадюка. Чи то сво?ми руками вона не заробить шматок хлiба?.. "Забирайсь пiд три чорти. Сам - доведеш мене - як сучку прожену, а щеня при собi залишу!" - пригаду? слова свекра i ще тiснiше припада? до постелi. - Ти довго будеш ?репенитись, змiя пiдколодна? Iще Дмитро тобi, чи який другий на думцi! - почина? липкими пальцями крутити ?й праву руку... Нарештi Марта вирива?ться з його рук i босонiж бiжить на подвiр'я; давлячись сльозами, входить в теплу вiд пiдопрiло? отави клуню. Усе тiло пашить вiд побо?в, сльози палять щоки. Небавом осiннiй холод кида? ?? в дрож. Марта пiднiма? корж злежано? отави, по шию закрива?ться ним. "Дочко моя, коли б не ти - одного б дня не жила отут", - в уявi притиску? до грудей тiльце Нiни. Вiд щiлин брами до молодицi тягнуться жовтi струмки мiсячного сяйва i не можуть дотягнутися. У вузькому просвiтку затрепетала зiрка i зникла; тяжко, як людина, зiтхнула в оборi корова; клуня, ледве чутно шарудячи обмолоченими снопами, почина? потихеньку ворушитись, наче пароплав на хвилi... - Мамо, - кличе ?? заплаканий голос... Чи довго вона проспала? Обдираючи ноги штурпаками сухого кiнського щавлю, летить з засторонка на тiк. Надворi пiд ногами шарудить i зразу ж розта? паморозь, на темних вiкнах горять, переливаються вiнки жовтого, як латаття, свiтла. Спираючись руками в стiну, обличчям припала до перехрестя рами. На канапi з розкинутими ручками спокiйно спить ?? дочка. З-пiд усмiхнених уст ледь-ледь поблискують дрiбнi чистi зуби. I мати заспоко?но вiдхиля?ться вiд шибки. I знову згадки налягають на не?, як хмари на небо, в серцi глухо здрига?ться злостивий i непокiрний грiм. XLI Нiяк не виходила з голови розмова iз батьком. Почувши про бiйку на горбку, Югина кинулась на поле простоволоса, притискуючи блузку рукою, i чула, як стугонiло серце. Бiля греблi побачила на шляху три пiдводи, на першiй пiзнала Степана Кушнiра i догадалаяя, що позаду ?де ?? батько. - Таточку мiй! - скрикнула, побачивши веселий рiдний усмiх, цурпалки пiдрiзаних вусiв, темночервонi, мiцно натягнутi щоки. Дужими руками пiдняв дочку пiд пахви i посадив поруч з собою. Тiсно-тiсно притулила голову до його плеча, а потiм заглянула в очi правдивим голубим поглядом. Усмiхався Бондар, розумiв, як перехвилювалась Югина, i був радий, що дочекався тако? дочки, проворно?, красиво?, люблячо?. I добре було чути, як пашiло через сорочку тепло ?? руки, огрiваючи його плече. - Нiде вас, тату, не задiло? - Нi, трохи перепало. Та до твого весiлля минеться. Як мама? - Вони ще, десь, не знають - дома не були. - Так ти, гляди, нiчого й не говори, бо почнуться охи, зiтхання, та й очi в нашо? матерi на мокрому мiсцi. - Хiба ж я не знаю? - пальцем вiддерла бiля вуса почорнiлу присохлу краплину i тiльки тепер побачила, що на щоцi тонесеньким павутинням крутився обкипiлий слiд стерто? кровi. Дома злила на руки i смiялась, як батько, нарочито фиркаючи, бризкав над цебром теплими краплинами. А потiм сiв проти не?, задумався, дивлячись у вiкно. - Чого ви, тату, мо', болить? - затурбувалася. - Лягли б вiдпочили. - Зна?ш, дочко, - взяв ?? за руки, посадив ближче до себе. - Прибили б сьогоднi мене. От i не сидiли б так з тобою, - всмiхнувся i знову задумався. - Що ви кажете, таточку, - стиснула широкий костистий зап'ясток. - А ти ж дума?ш, пожалували б? В мене першого мiтили. Я куркульнi став поперек дороги не на один день. Вони це добре знають. Дякуй Дмитровi - коли б не вiн, як пить дати, привезли б твого батька на возi, наче в'ялену рибину. Само щастя прислало його. I таке мо? слово, Югино: коли крiпко любиш нас, - вийди за Дмитра. - Тату... - Не перебаранчай. Коли б за другого - слова б не сказав тобi. Роби, як серце велить. А Дмитра, от його ти не любиш зараз, так, вiр менi, потiм покоха?ш, як життя сво?. Такого не можна не полюбити, хоч i хмурим вiн зда?ться, наче в хмару вступив. Грицьковi менше я вiрю, та й про нього недобрi чутки пiшли, що з Федорою... Пiдвiвся з лави i поволi пiшов у другу хату. Як уперлась руками в колiна, так i сидiла, безпорадна, зiгнута, наче закуняла на часинку над шиттям. В напiвтемрявi поставав перед дiвчиною луг. Бачила, сизi води трьох ставкiв i знала, що пагорками обiч заростей очерету йшли в рiзнi сторони Грицько i Дмитро, неясно окресленi, заволоженi туманом. А потiм вiд берега до берега сковзнув просвiток, i жаль стало минулих рокiв, коли вона, ще не знаючи болiсно-солодкого чекання, хвилювань, зустрiчей, неясного суму прощань, спiвала з дiвчатами тужливих пiсень про кохання. Тодi тривожилась тiльки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, i не вiрилось, що життя могло скривдити ??, Югину, яка всiм хотiла добра, щиро брала до серця печалi старших подруг. Хотiлося б ?й знову стати малою пастушкою, виспiвуючи у видолку; або пекти на полi в сивому приску картоплю, взимку ковзатись на ковзанцi i по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкi пружки блискучими пiдковами. I знову думки перекидали хитку кладку до щойно сказаного батьком... Коли б це мати наказала - вона б i бровою не повела. Батька ж любила сильнiше, знала, що пусто не кине вiн слiв на вiтер; i жаль було само? себе, наче вже насправдi виходила замiж за Дмитра. Вечерi i не покуштувала. Задумуючись, не до ладу вiдповiдала матерi. Та затурбувалась: - Що ти, дiвко, не захворiла часом? А батько глянув на не?, нахмурився i мовчки вийшов iз хати. Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сiла на важкiй лядi, що набрякла земляною вологiстю, скульчилась, опустивши голову на руки, i такою здалася собi одинокою, забутою всiма, що незчулась, коли сльози опекли долонi, покотились в рукави. I з острахом помiтила, що зараз не стiльки за Грицем вболiва? ?? серце, скiльки стиска? його чуже втручання в найпота?мнiшi кутки, куди сама хотiла i боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя. "А що ж то батько натякнув на Федору?.." В недiлю, бувало, Югина стiльки того часу згайну?, прибираючись на музики, а сьогоднi i не вдягалась; на здивований погляд Марiйки тихо вiдповiла: - Чогось нудить мене. - Так ти б, може, чогось кислого з'?ла, - похитала головою, дивлячись на змарнiлий вид: наче в недузi лежала. I вже навiть словом не за?кнулась про сво?. Пiсля полудня прибiгла до Югини Софiя Кушнiр Забiгала, закрутилась по хатi, наповнюючи ?? дзвiнким щебетанням i смiхом. - Ти чого це, дiвко, на вулицю носа не показу?ш? Хочеш, щоб нашi парубки слабостi подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарнiла? Чи хлiба не ?си? Чого ж зiтхнула, як останн? спекла? - Бистрi карi очi аж палахкотiли, непосидющi босi ноги тупали по долiвцi; на довгастому чорному обличчi блискавично мiнялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання. Подивись на таку - достеменно молодий живкун на дорозi. - Чогось нездужа?ться. - А-а-а, - протягнула Софiя i здогадливо стукнула долонею по лобi. - Знаю тепер, де собаку зарито. Довiдалась, що Гриць до друго? ходить? Еге ж, так? - i обличчя ?? стало жалiсливим i спiвчутливим. Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скринi, пальцi вп'ялись у випаленi пелюстки квiток, скам'янiли, серце, забиваючи подих, пiдкотилося до самого горла. Невже ?? Гриць ходить до друго?? Його брехливi уста шепчуть ?й слова любовi, а потiм цiлують другу. Може, обо? вони згадують ??, роблять з не? посмiховище... Он який ти! Ненависть поривом пiдiйма?ться в грудях дiвчини, гiркi сльози образи i злоби печуть щоки, неначе шершнi, i дiвчина закрива? голову широкими рукавами сорочки, навiть не в силi розпитати Софiю, на кого промiняв ?? Шевчик. - Та цур йому, оглашенному, - обвива? ?? Софiя руками - Я б на тво?му мiсцi i дивитися на нього, бабiя, не схотiла б. - А сама бачить зустрiч на левадi бiля верби i хоч як намага?ться осудити Григорiя, проте не може i, забувши, що вона втiша? Югину, усмiха?ться собi, пригадуючи, як попала в парубочi руки. Проте зразу ж схоплю?ться i знову почина? вичитувати: - Чортiв лобуряка. Хоч би до дiвчини пiшов, а то до Федори. Теж радiсть пеську знайшов. Та ти не плач - нема за ким побиватись. Ти на Дмитра подивись - орел, а не парубок. Ще багато кашi Грицьковi треба з'?сти, щоб зрiвнятися з ним. Я б на тво?му мiсцi зараз же пiшла на вулицю i, на збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От i дурна, шо не покажешся на люди - нiхто б язика не точив, не перемивав тво?х кiсточок, що побива?шся за ним. По-мо?му так: яке лихо не спiткнеться - не потурай йому, топчи ногами, смiйся, словом не дай знати про нього. Як менi в того Сафрона гiрко бува? - одна тiльки я знаю, а проте i бровою не поведу. Насядеться вiн на мене i почне, i почне вичитувати, прямо тобi як псалтир чита?. Слухаю, слухаю його, а потiм i вiдповiм, так смирненько: "Чи ви все сказали, чи ще будете? Тодi я корови подою i дослухувати прийду Дуже iнтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були". Плюне той спересердя i пiде. Такую б, як ти, мов iржа, за мiсяць за?в би, а на менi кутнi обломить. Потiшала, як могла, i втихомирила Югину. Тiльки вряди-годи здригнеться дiвчина, i схлипування з само? середини прорветься. Прощаючись, наказувала Софiя: - Оце вмийся менi гарненько i шпар на музики. Такого краков'яка жиганемо з тобою. I з танцю вручу тебе Дмитровi. Побачиш, як запиша?ться вiн, i з радостi слова не промовить, тiльки очима лупатиме. - Поставила сторчма очi i вибiгла з хати. Аж легше стало Югинi, що нiхто не слiдку? за нею, не бачить ?? горя. "Так ти до то?, до безпутно? ходиш, з мене людську поговiрку робиш. А я так тобi вiрила. Не дiждеш насмiятись..." I раптом, трусячись всiм тiлом, вона бачить, як вулицею, помiж двома засипаними листям колiями, пряму? Григорiй. Куди дiтись? Чи в клуню побiпи, чи забитись у ванькирi, щоб не бачити осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро прийшов. I для нього у не? найдеться i слово, i усмiх... "Чи знайшлися б?" "Пiдеш за мене - нiчого бiльше в свiтi не треба", - горять чорнi очi на поблiдлому лицi, тремтять нiздрi орлиного носа... Який же вiн лихий i хороший. Тiльки, певне, страшно з таким на самотi залишатися... Куди ж заховатись ?й? На самому порозi ледве-не збила з нiг Марiйку. - Що з тобою? Лиця на тобi, дiвко, не видно. - Мамо, до нас той... Шевчик iде. Скажiть, що мене дома нема. Не пускайте сьогоднi... i зовсiм не пускайте. Хай собi другу попошука?. Марiйка остовпiла, дивиться на Югину; потiм, щоб заховати усмiшку, що скривлю? ?? уста, оберта?ться до дверей i швидко йде до ворiт. А Югина кида?ться на лiжко i заплющенi повiки затиску? пальцями. XLII Сафрон довiдався, що Мiрошниченко послав у район повiдомлення про бiйку на горбку. "Влипли по-дурному, як мухи в патоку". Розлючено ввiрвався до хати i зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софiю, що нещодавно розбила тарiлку. - Чого, сучий сину, ляси бiля наймитсько? спiдницi точиш! Запрягай зараз же конi в бричку. Тiльки одним льотом менi! - Я зараз, тату. - Вхопив шапку в руки, вилетiв у сiни, м'яко перестрибнув через усi схiдцi ганку i через хвилину забряжчав упряжжю в стайнi. Коли воронi, кусаючи вудила, задзвонили кованими вiжками, Сафрон перехилився над бричкою, гаряче зашепотiв У вухо синовi: - Тiльки ж мотайся менi, як попiвна замiж. Не застанеш Крамового дома - по?дь на пасiку. Ну, гайда. Коней тiльки це перегони. - Зроблю, як звелiли. - Пiдвiвся на весь зрiст, махнув гарапником, i конi з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи ши?, птицями вилетiли з подвiр'я, мигнули у брамi, замерехтiли в щiлинах паркана. "Кожна кiсточка машталiрська", - залюбувався постаттю Карпа, але знову згадав про сво? турботи i пiшов до комори взяти горiлку. "Злиднi чортовi, зв'язати б вас одним мотузком i в морi, як цуценят, потопити, - витягнув з жита пляшку i попрямував у село. Вiн уже розiслав до созiвцiв Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же вирiшив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж iншого пошле? "Краще б мене по потилицi звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на переднiвку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка захотiв! Щоб тобi той горбок на спинi до старостi сiв!" На перехрестi вiн зупинився бiля плота: вибирав часину, щоб нiхто не бачив, як iтиме до Бондаря. Мiцнi пахощi влежаних яблук i сухого зiлля бринiли по всiй хатi. Над картинами i портретами пишно розквiтли широкi рушники, свiжо пiдмазана долiвка плеснулась з червоних глиняних берегiв потемнiлим озеречком. "Порядок, порядок у хатi", - зразу ж помiтив i тричi перехрестився на порожнiй, без iкон, куток. - З святою недiлею, - вклонився Iвановi. - Доброго дня, - статечно пiдвiвся з-за столу Бондар, пильно i недобре поглянувши на Сафрона. Той наче й не помiтив гострого блиску в очах. - Славна свiтлиця в тебе, Iване, - сiда? на лаву. - Зразу видно, що хазяйська дiвка росте батькам на радiсть. Може, скоро й видаватимеш? - Трапляться добрi люди - можна й вiддати, - стримано вiдповiда?, бажаючи зрозумiти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до дiла. Закручу? цигарку, поволi прикурю?, i губи його вивертуються довгою чорною трубочкою. А вся голова окуту?ться густим димом. - Авжеж. Тiльки де зараз тих добрих людей шукати? Псу?ться молодь тепер. Нема порядку. Нема. - Хе, - бiльш нiчого не говорить Бондар, i Сафрон не може розiбрати, чи диву?ться вiн, чи спiвчува? його словам, i не помiча? на собi насмiшкувато-допитливого погляду. - Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому роцi? - Нiчого собi. - I у мене, хвалить бога, Карпо пiдпiрками гiлля пiдпирав, щоб не розчахнулись. Яблунi, як облiпленi тобi, листу не видно... Вип'?мо по чарцi, Iване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? - дiловито ставить на стiл пляшку i не да? промовити слова Бондаревi. - Та не дуже турбуйся - яблуко там, хлiб та цибулину - i бiльш нiчого не треба. - Я пити не буду. - Як то не будеш? - криво усмiха?ться Варчук, хоча всерединi злiсть уже почина? кипiти. - Хоч i став ти за старшого в созi, та не дуже задавайся. Непотрiбне слово було сказано, i воно зразу ж виводить Бондаря з рiвноваги: - Задаватись менi не з руки, ми люди простi, а пити з тобою не буду. I Варчук зрозумiв, що переконувати його годi. - Що ж, вiльному воля, а спасеному рай. Коли так вiта?ш, то i я в тво?й хатi вуса не вмочу. - Заховав пляшку в кишеню. Вiд злостi тремтiла рука i пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тiпалося синiми обвислими мiшечками пiд очима. - Не годиться так, Iване, стрiчати гостей. Я до тебе з мировою прийшов. - Напружено глянув поперед себе. Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав. - Да, Iване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам зна?ш, за землю чоловiк i в землю пiде, не те що на бiйку. А ми ж з тобою з одного села, для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. I що воно з того вийде? На бiса зв'язуватись з такими, як Полiкарп? То ненадiйнi все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в чуже гнiздо я?ць, а ти потiм сиди i суши мозок за них. Скажiмо, Полiкарп десь затре коняку чи скалiчить, бо то господар хiба? А ти потряси калиткою, бо й держава - це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгiв до дiдька пiде. ?й-богу, Iване, за гнилу галузку схопився. За гнилу. - Оце за цим i прийшли? - Я ж i кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а тепер вже й потилицю чухають. - От на судi нас уже як-небудь помирять. - Для чого ж на судi? Коли мирно, люб'язно можемо дiйти згоди мiж собою. Все в наших руках. Зна?ш, навiть поганий мир краще добро? бучi. - Нi, не буде баба дiвкою, - раптом вiдрiза? Бондар i пiдводиться з-за столу. - Нiчого не вийде, не буде в нас миру. - Не буде? - тремтить голос у Варчука. - Гляди, чи не пока?шся потiм, та пiзно буде. Буде каяття, та не буде вороття. - Чого ви ляка?те сво?м каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потiм за чарку вiдкупатися? Дешева цiна. Вмiли лiзти в бiйку, тепер вмiйте i перед судом стати. Оце i вся моя казка-байка. - I бiльше нiчого нiяк не скажеш? - Нiчого i нiяк. - Обдумайсь, Iване, поки ? час. - Чого ляка?те мене, як хлопчика? - раптом скипа? Бондар i весь червонi?. - Не боявся я вас i ранiше, а тепер i поготiв. Минулося ваше. Навiки. - Не нахваляйся, чортiв сину! - скаженi? Варчук, хапаючись рукою за клямку. - Ще пуповиною тобi наша земля вилiзе. Сафрон, метляючи полами довгого поношеного пiджака, широкою розхитаною ходою поспiшав на хутiр. "Нема на вас нi Шепеля, нi Гальчевського, нiякого чорта, щоб та земля боком вам вилiзла", - скрипить зубами, i хвилястi вуса його ворушаться, мов два списи. Напiвослiплий од злостi, ледве не збива? на ганку з нiг Софiю, яка несе ?сти поденщикам. - То це стiльки ?м тягнеш? - зразу жаха?ться Сафрон. - Зрадiла, що мене на господарствi нема. Скiльки хлiба на поле тащить! Дома вони стiльки ?дять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене дочекатись? Рада чим довше хвоста бiля хлопцiв крутити. - А ви менi говорили, коли прийдете? Як це людям цiлий день за ложкою кандьору пропадати? - спочатку обража?ться Софiя, але зразу ж пiдшуку? потрiбнi слова. - Цить! Не твого розуму дiло. Навчилась на зборах рота, як вершу, розкривати. Ах-ти-вiстка. Та привчай поденщикiв, щоб поменше ?ли. Це на пользу ?м. - Еге ж, еге ж, - охоче погоджу?ться Софiя i з перебiльшеною покорою пiдтаку?: - Циган теж привчав кобилу не ?сти. - Я тобi як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! - так скаженi? Сафрон, що навiть забува? заставити наймичку переполовинити хлiб. I коли Софiя зникла на вулицi, тодi опам'ятову?ться, що вона стiльки понесла на поле. "Погибелi нема на вас". Увiйшов у хату, довго роздумуючи, чи записати це на рахунок Софi?. I хоча багато важливiшi справи турбували i мучили Сафрона, проте не забував i за дрiбницi. Вийняв з скринi засмальцьований, густо облiплений цифрами зошит i поставив на рахунок Софi? розбиту тарiлку. Одначе хлiба не записав: "Так укусить словом, що мiсця не знайдеш". XLIII Софiя i поденщики пiшли додому. Сафрон замкнув за ними хвiртку, поспускав з ланцюгiв собак i в тяжкiй задумi почав обходити подвiр'я. Нiколи бiль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 роцi в нього вiдрiзали землю, а зараз лише обмiняли на гiршi бiдняцькi латки, тривога безпросвiтною хмарою облягла Сафрона. Вiн неясно догадувався, що соз - це початок iншого, страшнiшого для нього, Сафрона, життя. "Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол скрутять, коли нiхто не перелама? ?м хребта", - думав про созiвцiв, ледве вiддираючи од землi обважнiлi ноги. Зразу ж за двором клубився темносинiй лiс, а над ним, як вечоровий одсвiт дерев, димились важкi об'?мистi хмари. Хтось вийшов з просiки, i Сафроновi собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря i водночас лунко вдарили мiцними ногами в дощаний паркан. "Кого там iще лиха година несе?" - не зупиняючи собак, хмуро пiшов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко i рiвно наближалась до подвiр'я. - Омелян! - раптом радiсно крикнув Варчук i зразу ж почав угамовувати псiв. Крупяк усмiхнувся тонкою усмiшкою, поздоровкався, оглянувся i тихо запитав: - Сафроне Андрiйовичу, нiкого у вас нема? З чужих? - Iди безпечно. Нiкого. Оце не ждав, не сподiвався. Такий гiсть... Шельма, пошла к чорту! - Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, вiдскочила i знову загавкала. - Пошла к чорту! - Вона й по-укра?нськи розумi?, - засмiявся Крупяк. Але Сафрон не зрозумiв його жарту i зразу ж почав скаржитися: - Лиха година насува?ться на нас, Омеляне... - Сафроне Андрiйовичу, - перебив його. - Ви сьогоднi зовiть мене Омеляном Олельковичем. - Якого це ти ще Олельковича вигадав? - Це наше споконвiчне укра?нське iм'я. Пробачте, що доведеться сьогоднi величати мене, але так треба: гiсть у нас важливий буде. - Гiсть? Звiдки? - Здалеку, звiдси й не видно. Бiльше нiчого не допитуйтесь. А людина вiн дуже важна... Позавiшуйте вiкна, щоб нiхто не бачив. Розумi?те? Пiзнього вечора Крупяк привiв невiдомого у свiтлицю. Був це середнього зросту бiлявий чоловiк iз закривавленими обiдками очей i прямим хрящуватим носом. Рiденькi пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребiнчиком спадали на бугорчасте надбрiв'я; уперте пiдборiддя мерехтiло крихiтними iскорками кущувато? щетини. Вiд невiдомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени пiдiпрiле дубове листя. "Десь немало по лiсах бродив" - Борис Борисович, - рiзко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгi пальцi Варчуковi. Той обережно, як коштовну рiч, потримав ?х у руцi i ще обережнiше опустив донизу. Горпина подала вечерю, i гостi так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати: - ?жте, ?жте. Стара ще пiдсипе. Хто його зна, що воно далi будемо ?сти. Таке врем'я... Борис Борисович обмiряв його кiлькома довгими, уважними поглядами i коротко, наче командуючи, вiдповiв: - Скоро прийде iнша пора. Надiйтесь i працюйте. Бiльше вiн не звертав нiяко? уваги на господаря. Морщачи носа, вiн ковточками, потроху, пив горiлку, накладав на хлiб тонкi шматочки рожевого сала i повчально вiв дуже розумну, як визначив у думцi Варчук, розмову. Ступiнь розумностi ?? визначався незрозумiлими словами i такою заплутанiстю, що, як не прислухався Варчук, не мiг надiйно ухопитися за потрiбну нитку. Одначе пiдсвiдоме догадувався, що мова йде про такi справи, якi i його життя можуть винести на iнший берег. - Про нашу велику силу свiдчить i такий приклад: нунцiй папи ?вгенiй Пачеллi горою сто?ть за нами. Значить, сам пастир пастирiв - святiший папа за нами. Iнакше не дотягнувся б Пачеллi до кардинальсько? шапки: от-от обiруч ?? вхопить. - Блискуча кар'?ра, - щиро позаздрив Крупяк i задумався. - Так. Але попереду iще краща. Я не сумнiваюсь, що вчорашнiй епiскоп завтра стане самим папою. I напевне Пачеллi буде належати честь пiдписати з нами iсторичний конкордат... Робота i терпiння усе перемагають. Ми ще не уявля?мо собi, якi блискавичнi змiни готу? нам майбутн?. Сьогоднi ви, Омеляне Олельковичу, як за?ць, бо?тесь кожного шелесту, а завтра ви один iз керiвникiв укра?нського уряду, господар ланiв широкополих, владар життя. - Зробивши вигляд, що вiн i не помiтив честолюбивих вогникiв у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закiнчив: - I це не казка, а неминучiсть iсторично? дiйсностi. - Коли б ця iсторична дiйснiсть скорiш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним мiсцем, - вiдповiв Крупяк. - Терпiння i робота, - натиснув на слово "робота". - А тепер - вiдпочивати. - Вилiзши з-за столу, вiн знову кiлька разiв поглянув на Варчука i, замiсть подяки, рiзким голосом сказав: - Не журись, хазя?не. Скоро Укра?на по-iнакшому заживе. За вас, господарiв, великi держави думають. I Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро вiдповiв: - Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткi. Чи сили бiс ма?? Цi слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Вiн бiльш нiчого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою. Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, лiг спати у свiтлицi, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кiлька разiв виходив на подвiр'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось i Сафроновi. В тяжкi його роздуми раптово влилися великi сподiвання. Привабливi картини прийдешнього перемежовувалися з гiркотою останнiх днiв, i аж дрож згинала i пружиною вихала його костистим тiлом. Тихо вийшов з дому, бiля ганку перепинив Крупяка: - Омеляне Олельковичу. - Тепер говорiть зi мною, як з простим, - усмiхнувся. - Ти б спати iшов, Омеляне. - Не можна, - покрутив головою. - I так ми багато спимо. Боюсь, щоб долю свою не проспали. - Омеляне, що менi робити? Накинули петлю на шию. - I вiн розповiв про останнi подi? в селi. Крупяк, уперто думаючи про сво? майбутн?, мовчки вислухав i жорстко вiдповiв: - Що робити? Спати. У вас не те що землю, - все скоро доберуть Так вам i треба. Дочека?тесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати ради однiй жменьцi созiвцiв? Чи сили бiс ма?? - ?дко повторив Варчуковi слова. - Ждете, щоб все село в комунiю повалило? Ну, ждiть. Чорт iз вами. Нехватило смiливостi повбивати верховодiв, так хоч спочатку знищiть ?хню худобу, тодi i соз розпадеться на клаптi... - Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж злиднота кинеться на мене? I так пальцями тичуть на мiй хутiр i вдень i вночi. - Добре, кат iз вами. Ще раз допоможу. Карпа вiзьму в роботу, щоб поменше за спiдницями ганяв, а побiльше дiлами займався. Не маленький, - поглянув на зорi, позiхнув: - Ну, пора будити Бориса Борисовича. - Так ви й не ночуватимете? - Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк змiряти. Я цими днями повернуся до вас. - Повертайся. Будь гостем дорогим... Ти скажи, Омеляне, як нашi дiла кругом iдуть? - понизив голос. - Якi дiла? - Ну, свiтовi. Ти щось таке говорив про це. Чи ? нам якась пiдтримка iз заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намiсник i всяка така штуковина? - ?. Головний отаман Левицький. У Варшавi живе зi сво?м мiнiстерством. Пiд крилом Пiлсудського, - вiдповiв неохоче. - Пiлсудського? - перепитав гаряче, щоб iще вирвати яке слово. Крупяк покосився на Сафрона i заговорив скорiше, бiльш зосереджено: - Наш голова директорi? не з одною державою ма? зв'язки, i в першу чергу з Англi?ю. Щодня бачиться з англiйським посланником у Варшавi. У Румунi? нашiй "Лiзi нацiй" пособля? сигуранца i зокрема генерал Авереску. У Францi? дi? "Об'?днання укра?нсько? громади". Левицький до Парижа вислав Даценка, а той склав список усiх отаманiв, полковникiв i генералiв. В Нiмеччинi оруду? Дорошенко i Скоропадський. Гiнденбург мав осiбну зустрiч зi Скоропадським. Словом, Сафроне Андрiйовичу, подi? назрiвають. Та ще якi подi?. Уже вiйськовий мiнiстр головного отамана генерал Сальський через мiнiстра фiнансiв Токаревського отримав вiд Англi? допомогу i запропонував у Парижi готовий план походу на комунiю. "Основна наша сила, - каже Сальський, - знаходиться на Укра?нi, перед нами". Крiпко запам'ятайте це. На вас, господарiв, - головнi сподiванки... Крупяк так упевнено i чiтко сипав назвами петлюрiвських органiзацiй, прiзвищами, подiями, що Варчук аж почав захлинатися вiд трепету. "Пiлсудський, Болду?н, Гiнденбург, зустрiч Чемберлена з Прiмо-де-Рiвера" - цi слова великоднiм дзвоном гудiли у вухах i повертали йому навiть ту землю, що була вiдрiзана в 1920 роцi. - Це гаразд, гаразд... А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Крiпке тво? слово? - Ви вже i менi почина?те не вiрити?.. Сiчкар надiйний? - Надiйний, - гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не Карпо, а Сiчкар з Крупяком завдадуть лиха созовi. Тихо ввiйшли в свiтлицю. Крупяк пiдiйшов до лiжка i трусонув за плече Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотiв, i враз Варчук почув вiдривчастi гаркавi слова чужо? мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив гостевi рота, а Сафрон застиг посеред кiмнати i розмашисте перехрестився. Великi надi? потоком рвонулись в його груди. XLIV Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець: - Вас Свирид Яковлевич виклика?. Умившись, неквапно пiшов до сiльради. Його на ганку зустрiв понурим поглядом Iван Тимофiйович. - Поганi нашi справи, Дмитре, - зразу ж вiдкликав убiк. - Чого? - здивувався парубок. - Уже, видно, ?хн? кодло вспiло пiдмазати Крамовому, щоб суха ложка рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали - бiс ?х зна?, тiльки не туди Крамовий дiло хилить. На мене напосiвся, що Прокоповi Денисенку голову розбив. "Вiдповiдати ви перший за хулiганство будете. I хто зна?, чи не ви бiйку почали", - навiть загрожувати почав. I, як та жаба, скляними очима свiтить, бодай вони залишились тобi, а нижнi повилазили. - Кида? недокурок i розтира? його великим порудiлим чоботом. З канцелярi? вискаку? почервонiлий, з переляканими очима Полiкарп. - Ну, як? - пiдклика? до себе Бондар. - Нехай його чорт бере, - вiдмаху?ться рукою Полiкарп. - Що ж вони тебе питали? - Чи бились ми. - I що ж ти вiдповiв? - Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тiкати, всiх би... - одразу смiлiша? Полiкарп. - Теж менi: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пiшла. Хто тебе за язика сiпав? - кривиться Бондар. - То так же начальство хотiло, щоб я сказав. А воно ж зна?, що й до чого. От я й сказав. Хiба ж не так? - диву?ться Полiкарп. - А ще що питали? - Чи не ми першi почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок... Так приязно пита? той, бiлявий, в окулярах, i сам пiдказу?, що треба було провчити ?х. - А ви що? - не витриму? Дмитро. - А менi що: куркульню жалiти? Та й сказав тодi - ми й самi догадались ?х продрючкувати, щоб не були такими хитрими. - Ти зна?ш, що намолов? - Та так же начальство хотiло. Вони ж власть, кон?шно. - Тьху на тебе. Зда?ться, тепер не вони вже, а ми виннi будемо. - Аж спересердя плю? Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сiльради йде Варчук, поважно, з гiднiстю. В канцелярi? накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий i високий мiлiцiонер з вузькими, наче осокою прорiзаними очима. Мiлiцiонер, звертаючись до Дмитра, довго розповiда?, що треба казати тiльки правду, бо за невiрнi свiдчення буде притягатися до кримiнально? вiдповiдальностi, може накликати бiду на свою голову Його сухо перебива? Петро Крамовий. - Громадянине Горицвiт, чи ствердите ви свiдчення бiльшостi свiдкiв, що бiйка на урочищi "Горбок" була вчинена по гарячковитостi члена созу "Серп i молот" громадянином вашого села Степаном Кушнiром? - З-пiд круглих окулярiв допитливо впиваються в нього сiрi великi очi, затiненi, як сiткою, довгими вигнутими вiями. Коли вi? пiдiймаються вгору, вони ледве не торкаються брiв i тодi з куточкiв очей випирають двi вологi краплини рожевого м'яса. - Нi, такого не було, - вiдповiда? Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. "Паляницi тобi на користь iдуть", - розгляда? огрядного, роздобрiлого Крамового - Як не було? Попереджую, за невiрнi свiдчення будете притягнутi до кримiнально? вiдповiдальностi. - Чув уже, знаю, - кива? головою Дмитро. - Бiйку почав не Кушнiр, а куркулi. - Молодий чоловiче, щось ви почина?те петляти. - Забiгали на окулярах чотирикутники вiдбитих вiкон, заховуючи очi Крамового вiд Дмитра. - Я не за?ць i петляти нi ногами, нi язиком не навчився. Коли мо? свiдчення непотрiбнi, вiдпускайте додому, бо мене робота чека?, - нахмурено мне шапку обома руками. - Додому захотiлось? - кривиться Крамовий i раптом напада? на Дмитра: - А що коли ми тебе за хулiганство i брехливi свiдчення в мiлiцiю вiдправимо? - Не ма?те права. - Найдемо i вiдправимо. - Тодi я вам ребра переламаю, - блiднi? парубок i зразу одяга? шапку на голову, щоб звiльнити на всякий випадок руки. - Я вам не Полiкарп Сергi?нко. - Он ти який! - стискаючись, наче перед сгрибком, пiдводиться Крамовий. За ним вста? з-за столу мiлiцiонер. Вiн косу? на Крамового i явно усмiха?ться Дмитровi. - Сiдай, - спиня? мiлiцiонера Крамоаий. - Добре. Так ми i запишемо вашi слова, громадянине Горицвiт. А за образу органiв охорони заведемо на вас справу. - Хоч двi, - злiсно вiдкусив Дмитро. - Мене на переляк не вiзьмете. - Ах ти! - тягнеться до нього Крамовий. - Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелi зiгнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я i до Москви дiйду. - Не сумнiваюсь, - ?дко вiдповiда? Крамовий. - Ви, молодий чоловiче, оригiнальнi дороги находите: з дрючком по полю бiгати та чесний мир каламутити. Що то з вас далi буде, молодий чоловiче? - похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям. - Що з мене не буде, а троцькiста не буде! - уже скаженi? Дмитро. - На зборах ви ка?теся в сво?х помилках, а сюди душi виймати при?жджа?те. Так це якi дороги будуть? Забули, що ми радянськi люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив? - Iди, - раптом блiдне Крамовий. I його злу, презирливу насмiшку як вiтром здува?. - Iди! - Я ще маю час, - уже знуща?ться Дмитро iз Крамового. - Може, iще щось про мене в папiрцi запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От нiяк не второпа?ш декого: середняка живцем з'?в би, а куркульню захища?. - Геть! - вискаку? з-за стола Крамовий. - Я тобi тво? слова i на тому свiтi пригадаю. - Коли б то тiльки тим свiтом обiйшовся, - нарочито поволi виходить з канцелярi?, ледве стримуючи люту завзятiсть. - Ну як, Дмитре? - запитав Свирид Яковлевич. - Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане. - Ти дума?ш? - Чого там думати... Не повилазило ще. - Як при?хали - руку за созiвцiв тримали. Видко, сво? намiри пiсочком притрушували, - задумався Мiрошниченко. - А такi, як Полiкарп, допомогли заплутати дiло. Мабуть, так i закриють його, як незначну бiйку. Козирi в ?хнiх руках. Зумiли правду турнути на дно... - кипiв парубок. Всерединi ?жаком ворушилася злiсть проти м'ясистого Крамового, i отой блиск окулярiв з цятками вигнутих вiкон рiзко бив йому в очi. - Нi, не буде по-?хньому; Нiякi протоколи, нiяка хитрiсть не притрусить правду. Ти зна?ш, що це означа? - вiдступити назад? - пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра. - Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогоднi схитнешся, - завтра тебе на шматки розiрвуть, чоботиськами з гряззю змiшають. - Крiпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом бiлих смуг. - Зараз запрягаю коней - i гайда в райпартком, - клекотить голос Iвана Тимофiйовича. - Павло Михайлович усипить ?м, хитрунам, березово? кашi, - i, похитуючи широкими плечима, почина? прощатися. - Тiльки що про це мiркував, - промовив Мiрошниченко. - Разом по?демо, Iване. Iди за кiньми. Я тим часом це начальство витурю з сiльради, йому нiчого робити в державнiй установi. - Кремезний i нахмурений, мов грозова година. рiзко пiднiма?ться на ганок. - Свириде, ти зна?ш, що це означа?? - Знаю, Iване. Боротьба ? боротьбою! Дмитро наздогнав Бондаря на розi вулицi. - Що, подоба?ться таке дiло? - невесело усмiхнувся Бондар. - Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас i побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком полама? ?м усi плани. Вони мене не з'?дять. Подавляться! - Iване Тимофiйовичу! Це добре, що ви до партi? за правдою йдете. Тiльки не ?дьте тепер дубиною: куркульня там неодмiнно перепинить вас. Я вже примiчаю... - Вони можуть Треба так проскочити, щоб... Словом, дiла. Ти дивись, як Данько до плота прикипiв. Пожира? нас очима. - Трiснули б йому ще до вечора. Данько, побачивши, що за ним слiдкують, з перебiльшеною стараннiстю завертiвся на мiсцi, нiби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з ши?, стежачи за Бондарем. - Iване Тимофiйовичу, може, сьогоднi не по?дете? - Не може такого бути. Ще як по?демо. Тiльки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушу? куркулiв. А нас вони на переляк не вiзьмуть... Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на нiй рясно порозкочувалися сердечка придорожника i червiнцi кульбаби. Бiля вишнi, зiп'явшись на тин, стояв низькорослий пiдлiток Явдоким, син Заятчука. Побачивши Дмитра, вiн злодiйкувато повiв очима, скочив на землю i, приминаючи морiг, чкурнув по напiвзабутiй вулицi. Ось Явдоким на мить зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика, перекривив парубка i зник з очей. "Заворушилися шершнi". Розмова в сiльрадi, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька, кривляння Явдокима - це все водночас налягло тягарем. Розумiв - куркульська змова гадом ворушилася бiля самого верхiв'я нового життя. Вона, ця чорна змова, може прикiнчити з Свиридом Яковлевичем, Iваном Тимофiйовичем.. Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими людьми села. "Тодi i свiт поменшав би". Зараз з новою силою почув бiля себе мiцне плече i мову Свирида Яковлевича. Стало соромно за себе, що вiн мiг iнколи в запалi недооцiнити велику турботу, часом рiзкого, проте завжди вiрного слова Мiрошниченка. В похмурiй задумi i хвилюваннi Дмитро увiйшов до хати. Не скидаючи картуза, зiрвав з плеча дробовик i вийшов у двiр. Сонце, пiрнувши в хмари, розпустило пругке корiння аж до само? землi, де вже свiтлий приплив, роз'?даючи нерiвнi кра? полохливо? тiнi, завзято котився в село. - Дмитре, ти куди? - перепинила сина занепоко?на Докiя. - Вперед, мамо, - зразу ж наскiльки мiг надав обличчю безтурботного вигляду. - В лiси. В Городищi на вовчий виводок напали... XLV Бiля сiльради пiдводи не було. Дмитро одним ст