ро чорногузiв. Обернувся i хмурим поглядом почав вiдшукувати винуватця. Люблячи веселе слово i сам умiючи щось не без гумору розповiсти, Степан терпiти не мiг, коли хтось нагадував йому про одну iсторiю ще дитячих лiт. Тодi Кушнiр наймитував у Пилипа Данька, до неймовiрностi богомiльного i спритного куркуля. Весною в голодний рiк Данько помiтив, що хлопець свою скибку хлiба дiлить надво? i одну половину хова? в кишеню. - Ти, байструченя, для кого хлiб засунув? - Матерi. - Матерi? А хто таке право тобi давав? - Вони опухли у мене. - ?ж зараз же! - розлютувався Данько, вивертаючи хлiб iз кишенi хлопчика. - Я собi голови не прикладу, чого вiн ноги, як здохляк, ледве волочить за кiньми, - звернувся до сво?? родини. - А воно, стерво мале, iще когось мо?ми харчами пiдгодову?. Пiсля того Данько вже садовив хлопчика не бiля порога, а за столом, слiдкуючи, щоб той з'?дав свiй шматок. Мати ж Степана, хвороблива жiнка, з страдними i свiтлими, як жмурки на рiчцi, очима, тихо догоряла в убогiй вдовинiй хатi. I як не старався меткий Степан, але нiчого не мiг ?й добути. Зрештою його осiнила одна ризикована думка. Данько щовесни пiдсипав багато гусок. Старий любив лiтнiми ранками виходити на Буг i, погладжуючи розкiшну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомiнкими бiлими островами пливли по рiчцi. Восени вiн вiдгодовував птицю кашею та волоськими горiхами i тiльки перед рiздвяними святами, коли пiдiймалась цiна, возив у мiсто на продаж. Степан, щоб хоч як-небудь пособити матерi, надумавсь гусинi крашанки пiдмiнити крашанками чорногузiв. Так i зробив. Нiхто цього в хазяйствi не помiтив. I яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед пiдсипаними решетами i радiсно прислухаючись до потрiскування та писку ожило? шкарлупи, вiн побачив, що, замiсть нiжно? жовто? кульки гусеняти, над гускою високо пiдвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре i худюще, дибнуло перед занепоко?ною гускою i невпевнено замарширувало по хатi. Розлютований Данько швидко зрозумiв, чия це витiвка. З ломакою кинувся шукати наймита, але нiде не знайшов його: Степан подався на заробiтки у друге село. Потiм, у революцiю, коли Степан прийшов вiдрiзати землю в Данька, той мало не пiд ноги кинувся йому: - Степане, невже в тебе пiдiйметься рука на мо? добро? Я ж твою матiр од смертi крашанками врятував... Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, вiн, сам того не помiчаючи, розхвилювався, i голос його щирим вiдгуко'м забринiв у селянських серцях, особливо в серцях молодi. - В чому наше майбутн?, товаришi? Тiльки в колективi. Це ?дино вiрний шлях, накреслений великими нашими вчителями - Ленiним i Сталiним. Хай кожен з вас назавжди запам'ята? цi слова Володимира Iллiча: "Якщо ми будемо сидiти по-старому в дрiбних господарствах, хоча i вiльними громадянами на вiльнiй землi, нам все одно загрожу? неминуча загибель..." А ми ж не тi кволi дiти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кiсточки похрускують. Ростемо на злiсть ворогам. От вiзьму я комсомолку Софiю Кушнiр. Запитайте ??, чи захоче вона увесь свiй вiк, усе сво? здоров'я Варчуковi продати, як продала дитинство i першi лiта молодостi?.. Менi один бiй з петлюрiвцями згаду?ться... Ранньо? зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподiвано напасти на ворогiв. Рiчка тiльки-тiльки кригою взялася - ще молода вона, гнеться, неначе папiр. Не те що пройти - проповзти не можна. От ми i змовились: хто завалиться - хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночi поповзли до того берега. I от, з бiллю в грудях, чу?ш - то там, то тут лiд трiсне, забулькотить вода... I хоч би тобi слово вирвалось. Мовчки йшли на дно нашi брати. Ну, пiсля того ми вiд петлюрiвцiв i мокрого мiсця не залишили... Так невже найкращi сини батькiвщини загибали для того, щоб тепер ?хнi дiти у куркулiв сво? життя занапастили? Не для цього, товаришi. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди новi будiвлi в молодих садах закрасувалися, щоб вечори нашi електрикою переливалися, щоб дiти нашi в унiверситетах училися, ставали вченими i командирами, щоб ось такий парубiйко, як Варивон Очерет, не для куркулiв, а для себе вирощував золотий хлiб, державою керував. А до нашого щастя тiльки колективна праця приведе. Пiсля зборiв молодь сипнула на майдан; десь, наче з землi, вродилися музики, i скрипка першою, розгонисте i весело, покликала юнiсть у танець. Подививсь Мiрошниченко на молодiсть кучеряву i зiтхнув: згадав сво?х дiтей, посiчених бандитами. "Вже i моя Оленка була б такою, як Югина". Пiдiйшов до Бондаря: - Iване, чи не пройтись би нам в Iвчанку? Варто подивитись, як ?хнiй соз працю?. Це пригодиться в роботi. - А чого ж, пiдемо. Мiрошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батькiвському примруживсь до Софi? Кушнiр, що легко пропливала в танцi, i пiшов поруч з Бондарем. Просмолений човен стрiлою перетнув луку Бугу i прямо врiзавсь у вогку дорогу. З шелюги саме ви?хала пiдвода, навантажена обкорованим червонолозом. - Чоловiче добрий, - привiтався Бондар з вiзником. - Де живе голова вашого созу? Вiзник, лiтнiй чоловiк, видно, схильний до уважного аналiзу i роздуму, спочатку пильно оглянув зустрiчних, потiм поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав вiжки на люшню i собi запитав: - Голова? А якого вам голову треба? - Товариства спiльного обробiтку землi. - Товариства-то товариства, але якого? Тепер ?х у нас аж тро?. - Аж тро?? - здивувався Бондар. - А що ж, арифметика проста: три сози i тро? голiв. На кожен соз голова признача?ться. Оце я цими днями з району привiз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячi конi. Так до якого ви голови хочете за?хати? - А хто ж у вас тепер? - Петро Савченко, Василь Iщук i Данило Самойлюк. - Данило Самойлюк? - зрадiв Мiрошниченко. - Партизан? - Аякже, партизан, - зразу ж перемiнився голос у вiзника. - От ми до нього й пiдемо. - Д-да, - непевно протягнув вiзник i демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мiрошниченка. Тi переглянулись, мовчки пiшли за возом. - Не ходiть ви до того Самойлюка, - нарештi обiзвався чоловiк. - Вiн такого натворив, такого наробив нам... Навiть у сiмейство мо? залiз. - Що ж вiн мiг зробити? - занепоко?вся Мiрошниченко. Вiн здав Самойлюка як доброго партизана, бiльшовика. - Що мiг зробити? З-пiд самого нашого носа трактора собi поцупив. - Собi? - Звiсно, не нам, а сво?му созовi. Менi ж з того дiла одна досада. Син мiй, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созi, а син, виходить, у другому. Я йому кажу: "Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сiмейству в двох органiзацiях бути". А син каже менi: "Як же я, тату, перейду, коли у вас навiть трактора нема. А я ж тепер технiчна iнтелiгенцiя. Переходьте ви до нас". А як менi переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка - на другому. Це за одними походеньками нiчого не зробиш. Тiльки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремiнно собi трактора потягнути i розлад у сiмейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас... - А де ж вiн живе? - засмiявся Мiрошниченко. - Микола мiй? - чоловiк добре знав, що питають про Самойлюка, але хотiв як-небудь збити людей з пуття, - Це недалечке. Тiльки дома його не застанете. Все вiн з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кiно пуска?, то iще щось вигаду?... - Нi, де живе Самойлюк? - Самойлюк? - знизав плечима. - Спочатку це треба пiти Вишневою вулицею, потiм пройти бiля голови нашого созу, далi звернути до рiвчака, перейти мiсток... - так почав пояснювати, що Бондар i Мiрошниченко зрозумiли: прийдеться ?м тiльки в селi розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рiвновагу вiзника. XXVI Югина прочинила дверi ванькирчика, щоб повiсити ще теплу хустку, i застигла бiля високого кадуба: за стiною глухо бубонiв батько, розмовляючи з матiр'ю. - Ге-ге-ге! Щось часто... воду... - почула насмiшкуватий голос. Догадка пiдказала, що мова йде про Грицька i, чуючи, як червонi?, вона тихо побiгла до невеликого прорiзу мiж двома деревинами. Посеред вулицi прямо до ?? хати йшов Григорiй. - Хороший... бiдний... Коли б... - докотилося материне зiтхання. "То хiба що, як бiдний? Чи то в нас багатство те залежалося?" - вiдказала в думцi, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, мiцний, красивою, неквапливою ходою iшов мiж двома колiями, трошечки погойдуючи округлими плечима. З-пiд шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, бiла сорочка була вбрана в син? галiфе. - Падку мiй, а одежа так i лежить неприбрана на скринi! - Кинулась в хату наводити порядок. I хоч всюди було прибрано, чисто - заглянула в кожен куток, iще раз тирса вiника захвилювалася i сiрою журавкою витягнулась бiля припiчка. На подвiр'? загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попiдвiконням, i лячно забилося серце у дiвчини, наче взимку спiймана пташина, затиснута в задубiлих руках. Що робити ?й? Незручно ж вставитись у дверi, а почни книжку читати, догада?ться, що бачила його, i подума?: хвалиться... А чи?сь задубiлi руки дрiбно i швидко трясуться i пташеня тривожиться i тремтить, нiяк не можучи вирватись з полону. Ось уже вiн у сiнях, Югина застига? серед хати, з острахом дивлячись на дверi, що от-от розчиняться. Та Грицько пiшов у другу половину, до батькiв, i дiвчина полегшено зiтха?. Iще глухiше бубонять стiни, нескiнченно довго пливе час. Густiли далекi простори за вiкном. Витягувались полохливi тiнi. I незчулась, як у хату ввiйшли батьки з Григорi?м. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько принiс вишняк. Гриць непомiтно поставив бiля полумиска пляшку i пiд столом потер руку, чуючи на нiй липкий дотик пальцiв Федори. У сiнях, вiдчиняючи дверi, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: "Приходь же, Грицю". Сама на шию кида?ться. Одначе славна. I непримiтне огляда? Югину. Дiвчина не дивиться на нього. Але чу? на собi погляд i рукою вiдводить хвилястi пасма за вухо, паленi?. "Чого ж ти червонi?ш? Нiчого поганого не хочу зробити тобi, сама бачиш, що подоба?шся менi", - вимовля? погляд парубка, i навiть в цю хвилину вiн не зна?, чи любить дiвчину. Одначе радiсно бачити ?? голубий погляд, розрум'янений вид, нiяково похилену голову. I зда?ться, що вся вона вi? яблуневим повiвом, як антонiвка в серпнi. Ось дiвчина несмiливо поглянула на парубка, а очi наче самi промовляють: "Я й сама не знаю, що зi мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слiдкують, вiд них нi з чим не захова?шся". "Добре, добре", - розумi? ?? i, усмiхаючись, почина? розмовляти з Iваном Тимофiйовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала. - На цей раз i не вгадав - Югина готувала, - пiдбира? губи Марiйка. - То вона навiть i борщ умi? зварити? - смi?ться Гриць i погляда? на дiвчину. - Ще й який, аби приправа, - пiдхвалю? Марiйка. - Мамо! - блага? дочка. Враз двi iскорки здмухнули в поглядi несмiливий вираз, i вона, вже лукаво примружуючись, дода?: - Не слухайте, у нас пiч така, що сама пече i варить, тiльки скорiш горнятка вставляй. - От аби менi така пiч, цiлий день не вiдходив би вiд не?! - Цiлий день в печi варив би, цiлу нiч на печi спав би i був би господарем на всю губу, - ворушить Iван цурпалками рудих вусiв, i розгонистий смiх розсипа?ться по хатi. - Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, - розважливо, стискаючи губи, похиту? головою Марiйка. А глибоко засiла думка довба? сво?: "Гарний, гарний, нiчого долю гнiвити, тiльки бiдний, аж синiй. Коли б за багатшого зятя видати втiху невсипущу", - i зупиня? заволоженi очi на посмiлiлому обличчi Югини, пригаду? сво? дiвування, сльози в економi? Колчака. "Та коли вже судилося, щоб по?дналися ?хнi серця - нехай буде так... небагато ж поля того, худоби бiс ма?..." Вони обо? залишаються в сутiнках. Гриць довго не може знайти шапки, потiм жмака? ?? в руках, знову кладе на лавi i рiшуче наближа?ться до Югини, кладе руку на ?? плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тiльки не дивилась на нього - стояла наче в глибокiй задумi, мовчазна й покiрна. Не знав, що сказати i зопалу промовив, що першим спало на думку: - Югино, поцiлую тебе на прощання. - Для чого?.. - затуманено глянула на нього i знову похилила голову. I цi слова, зовсiм несподiванi, збентежили парубка. Коли б вона сказала "не треба", "не хочу", вiдхилила його руки - це все було б так, як i годиться робити в таких випадках. А це - на тобi - "для чого?" Мовчанка, наче непроханий подорожнiй пройшов по хатi, лягла бiля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподiвану тишу. I раптом чу?, що якийсь перестук стугонить у його руцi, просучу?ться в долонi i котиться до передплiччя. "Так це ж серце Югини", - раптово догаду?ться Григорiй, i таке незнайоме, добре почуття наплива? на нього (це ж вперше в життi тремтить дiвоче серце в його руцi), що, i сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплiв руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям i пересохлими устами, якось навскiс, незграбно торкнувся нижньо? губи i вигибу на пiдборiддi молодо? Бондарiвни. Дiвчина висковзнула з його обiймiв, i вiн з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипiли в сiнях дверi, Григорiй одягнув шапку i несмiливо пiдiйшов до Югини. - На добранiч! - Всього доброго вам, - промовила тихо i тоскно. - Югино, можна буде в ту недiлю прийти? - захвилювався i знову скинув шапку. - Приходьте, - ледве ворухнула губами i подала тиху руку. XXVII Полуднували на ходу. Старий Варчук поспiшав скосити перестиглий овес i пiдганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце - чи впораються до вечора? - Натиснiть, натиснiть, хлопцi, - загаялися. А тепер не косовиця - одна мука, - хмуриться на косарiв i злiсно, аж бренчить коса, в другий раз збива? вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривля? батька: люто витрiщу? очi й вiдстовбурчу? губи, але зразу ж прибира? покiрного виразу, коли батько зупиня?ться посеред покосу. Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусово? роботи - попався на злiсному здираннi лика - i тепер не дуже спiшив махати грабками: хай наймити стараються, з них вiн очей не спустить. "Сварився" перестояний овес - вдариш косою i тiльки пiднiмеш грабки, а з землi, обрушуючись, пiдскочить пiдкошений з двох бокiв загривок i насмiшкувато "свариться" на косаря - достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тiльки зерно обiб'?ш i гриву зробиш. От i стружи його по вершечку та лови на косу по кiлька стеблин, що раз по раз припадають до стернi, як горобцi в поросi, i, пiдводячись, насмiшкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечiр, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покiс, перекинув грабки на плече i буркнув наймитам: - Ви ж iще з росою покосiть, не лiнуйтесь тiльки! - та й пiшов, сутулячись, по межi, високий, цибатий, за ним покiрним псом брела тiнь i здавалось, що кiнець коси ось-ось уп'?ться в ?? потворно вузькi плечi. - Або ти, сину, коси, а я пiду додому, або я пiду додому, а ти, сину, коси, - проводжа? Карпо батька хитрими сiрими очима. Варивон пирха?, i старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо поверта?ться до косарiв. Та вже три коси водночас шаржахають, i водночас три човники скидають на покоси бiлi паруси, а на обличчi Карпа така хазяйська ретельнiсть i так старанно руха?ться циркуль його вигнутих нiг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий смiх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба i пробасив: - Закуримо, щоб тещина рiдня почманiла, - i вже звичним голосом, наче остерiгаючись, додав: - Ох, не так сказав, ?й-право, забув, що й серед нас ? такi, що тещу придбали. - Це хто такий, значить? - диву?ться Варивон. - Як хто? - аж присiда? Карпо i з перебiльшеним здивованням б'? себе долонями по колiнах. Грицько лежить на покосi i недовiрливо мружиться на Карпа. - Чого ж ти, невинна душа, лежиш i мовчиш, мов i не до тебе чарка п'?ться? Надибав собi вже тещу? - впива?ться Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з у?дливим багатирем i примирливо вiдповiда?: - Надибав. - Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, зда?ться... - багатозначно пiдморгу?, i рожевi пухкi щоки починають легко коливатися. Обурення пересмику? Григорiя, набуха? всерединi, але вiн уперто мовчить, тiльки швидше на зубах перетира? солодку стеблинку вiвса. Насуплю?ться i Варивон. Позлословити i вiн умi? й любить. Але ж на таку дiвчину, як Югина, бридко наводити тiнь, хоча б вона й не доводилась рiднею. Одначе Карпо не помiча? насторожено? тишi, продовжу? скалити зуби: - Медову дiвчину вибрав. - Помовч! - застережливо кида? Гриць, i очi його недобре туманiють. - Станочок... - Зацiпило б тобi! - пiдводиться з землi Григорiй. - Литки у не?... - смаку? Карпо i радi?, що вивiв iз терпцю такого спокiйного парубка. - Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобi! - роз'ярено ступа? вперед Грицько. - Коли купив руки, то вже дума?ш, що в серце можна плювати! - i насува?ться зi стиснутими кулаками на Карпа. Той вiдскаку? в овес, налякано i здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона. - Чого ти? Наче жартiв не зна?ш. - Пiшов ти, значить, пiд три чорти зi сво?ми жартами. Скажеш, як совiстi хватить, батьковi, щоб скинули по десять копiйок з нас, бо до само? ночi не косили. А то ще збiднi?те. Ходiмо, Грицю, - бере грабки Варивон i обережно переступа? через покоси, щоб не обмолотити ногами колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення. - Та що ви, хлопцi? Вернiться! - розгублено i здивовано говорить Карпо. Григорiй тiльки губи закусу?, а Варивон вiдповiда? за обох: - Привик з кожного, як i батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в свою полiзь... То-то й ?, що обмажешся нiй, як свиня в калюжi. - Злиднi проклятi! - тихо сичить Карпо i люто запуска? грабки в овес. Та чуткий Варивон спiймав слова i гука? вже другого поля: - Мовчи, гнидо, бо тiльки свiту твого, що чуже по?дом ?сти. Увiрветься бас! Увiрветься. Карпо замовка?. Перехиляючись всiм тiлом, люто шарха? грабками. Вiн зна?, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора - в хвилини злостi завжди прибувала вперта сила i вiдлiтала втома, як легкий димок. "Бач, якi тендiтнi стали. Голяки з голякiв, а комизяться, мов щось путяще". I хоча всiляко заспокою? себе, але непри?мне чуття розвiтлено ворушиться всерединi, а з нього виколису?ться тривога. Iч, якi тонкошкурi поставали, велике цабе ?хня Югинка. Всi вони одним миром мазанi. Хiба кiлька рокiв назад з ним так би посмiли поденщики говорити? Не гне ?х копiйка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дiстати ??: чи у мiстi, чи в радгоспi, чи в Шляхобудi - всюди знайдуть собi притулок. Пропастi на вас нема. А батьковi скажу, щоб вищитали. Про совiсть, сукин син, заговорив. Роби по совiстi - очi вилiзуть; тiльки й говорить про не?, хто за душею нi алтина не ма?, а в самого в калитцi забряжчало б - iншо? заспiвав би... Добре було б вiдбити Югину, а потiм пiти до iншо? дiвчини. Криво почина? посмiхатися, бачачи в думках, як вiн уже насолив Грицьковi. Ти ще потяга?шся зi мною... ...Тепле, м'яке надвечiр'я, далека дiвоча пiсня i думки, що сьогоднi увечерi вiн, Григорiй, пiде до дiвчини, присiвали образу, заколисували обурення. Варивон пiшов у село фiльварком, а вiн перескочив темний од чорнобилю насип i вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду. Стиснута жовтою рогозою, ситняком i осокою, несмiливо засвiтилась рiчечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посерединi. Низькi, обсипанi дрiбним сухосто?м береги ?днала сво?м покалiченим тiлом розбита громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корiнь був тiльки одним вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березi з втиснутого в землю вигнутого погруддя пiдiймалась розкiшна зелена корона; дарма що нижнi гiлки мусили лежати на землi, на цьому ж березi, бiля окоренка, сплiталась вiнком рiвна памолодь. Коли Грицько пiдiйшов до рiчечки, з того боку проворно скочила на вербу невисока дiвоча постать i, похитуючи гнучким станом та руками, розставленими коромислом, пiшла над водою. - От i впаде! - засмiявся. - Ой! - скрикнула дiвчина з несподiванки i швидко-швидко замахала руками, щоб стримати рiвновагу. I тiльки тепер вiн пiзнав, що йому назустрiч iшла Софiя Кушнiр. - Iч, якi добрi. Ледь у воду не влетiла. Було б вам, - засвiтила весело карими очима на Грицька. Дрiбне обличчя було подовжене, як у вивiрки, цiкавiсть i настороженiсть проглядали в кожному русi, починаючи з темносмаглявого обличчя i кiнчаючи точеними, пританцьовуючими ногами. - То й що б менi було? - став бiля кореня, щоб не пустити дiвчину на берег. - Побачили б тодi, - задиркувато покосилась i блимнула пiввiнчиком дрiбних густих зубiв. А в душi зiтхнула: болiло ?? серце за цим спокiйним яснооким хлопцем, заздрила Югинi, дарма що та була найкращою подругою. - Отак наловила б риби в приполу i понесла б Сафроновi на вечерю. - Хай вiн дiдька з'?сть, а не рибу. Пустiть! - Не пущу! Софiя сто?ть бiля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та нiяк не може заховати трепетно? усмiшки. По блискучих, змовницьких вогниках, пригашених довгими вiями, вiн уже догаду?ться, про що дума? i зараз ма? сказати дiвчина; навiть при?мно, що наперед взнав ?? помисли. - От чекайте, скажу я Югинi, що ви такий безсовiсний. - А що менi Югина? - Коли обiрве чуба, будете знати що. - I привик же ваш брат до чуба. - А ваш - до спiдниць, - зiскаку? з верби i з тихим скриком попада? в обiйми Грицька. - Чекай! Коли так - зараз у воду кину! - Схоплю? дiвчину, але та гнучка, мов лозина. Перегнулась i миттю вихоплю?ться з парубочих рук i вже, поправляючи хустану, оддалiк сто?ть на стежцi. - Коли не покличете на весiлля, в недiлю розкажу Югинi, який ви дiвчур. - Не сумнiвайся - безпремiнно покличу, тiльки щоб уста менi на колодку. - Глядiть же, - смi?ться дiвчина, легко перекручу?ться i, пострибуючи, мов козеня, бiжить по хвилястiй стежцi, накриваючи отаву двома крилами спiдницi. "Чортiв Сафрон - зна?, кого собi пiдiбрати. Така наймичка всяку роботу жартуючи переробить. Хороша дiвчина!" - Дивиться вслiд Софi?, що все глибше вбiга? в сутiнки, пiдiйма?ться на високий насип, майнувши руками, стриба? на дорогу й зника? у вибалку. Однак через хвилину мовчазний вибалок почина? спiвати, i дерева слухають пiсню про дiвчину, що запрошу? хлопця прийти до не? босонiж темно? ночi, щоб не забряжчали пiдкови, не загарчали собаки, не заскрипiла долiвка, не почули парубочо? ходи нi батько, нi мати. "Тiльки батька-матерi нема в тебе, бiдолаха", - Проходить обережно по вербi. XXVIII Югина прибиралась до сельбуду на виставу i нiяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вiнок на коси накладе, то червону спiдницю надiне, а вже зда?ться, що в голубiй буде краще - i знов переодяга?ться, бiжить вiд скринi до стiни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на не? веселi очi, обведенi двома вузькими дугами брiв, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий нiс. "Кирпата ж, кирпата. I що тiльки Гриць в менi знайшов?" - i сама до себе засмi?ться, добре знаючи, що не кирпата вона. Грицю, Грицю до телят - В Гриця нiженьки болять. Грицю, Грицю, до волiв - В Гриця нема постолiв. Постоли-то ?, тiльки волiв нема. Дарма! I радiсним стуком вiдда?ться в серцi слово "Гриць". Коли приходить парубок до не? в хату, ще соромиться дiвчина, а на самотi розмовля? досхочу, смi?ться й тривожиться. Якi тепер хвилюючi днi настали. Бува?, не виходиш з чужо? роботи - чи то в полi жнеш, в'яжеш, чи на городi пора?шся, - втомишся, перепечешся на сонцi та поденщинi, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовля?ш iз ним. Iдеш - спiва?ш з дiвчатами i чу?ш, як легко твiй спiв котиться над ланами, пода? голос косарям, i в далекому полi зараз чу? Гриць ??. А дiвчата такi добрi стали - кращих у свiтi не знайти. I хвилюючий острах охоплю? Югину, коли згада?, що в цьому роцi попроща?ться iз сво?ми подругами, i вже без не? будуть спiватися веснянки, i хтось замiсть не? буде виглядати сво? дiвоче щастя. Навiки покладе вона свiй вiнок у скриню, захова? коси пiд кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодицi запинаються. "Яка ж з мене молодиця буде?" - задиркувато блиснули очi, i знову бiжить до дзеркала з хусткою в кожнiй руцi. Одну обережно скручу? i зав'язу? замiсть кички навколо голови, другу похапцем накида? поверх. Голова бiльша? i незвично, i смiшно, i радiсно бачити себе такою. - Ти ще довго будеш прибиратися менi? - ста? на порозi Марiйка. - А все зле на тебе! Чи це вiтер в тво?й головi ходить? Рано, рано пов'язуватись почина?ш, - з докором похиту? головою. - Мамо, - червонiючи, зрива? хустку, кида?ться до матерi, мiцно охоплю? руками ?? шию i крiпко-крiпко припада? до грудей. - Годi, годi! Ледве з нiг не збила. Нема доброго патика пiд рукою. - I ви б мене били? - тiснiш притуля?ться, заглядаючи знизу в вiчi матерi. - А то б нi! - раптом зiтха?. - Чого ви, мамо? - Нiчого. - Скажiть, скажiть! - не випуска? матерi з рук. - Кажу ж тобi - нiчого. Збирайся в сельбуд. - А скажiть! - цiлу? в уста i допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя. - Дивлюсь я на тебе, нiколи молодiсть не дума? наперед, - поправля? на дочцi спiдницю. - I хлопець вiн розумний i красивий, тiльки ж бiдний. Нелегко житиметься тобi, як вийдеш за нього. - Ви знову, мамо, сво?. - Не про себе, - про тво? щастя думаю. Вийти замiж - не дощову годину пересидiти, i любощi погiркнуть, коли в сирiй холоднiй хатi перегибнеш, коли пучки на чужiй пряжi протреш до м'яса, коли на поденщинi памороки заб'ються. Нiчого ти не зна?ш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на сво?му вiку. Поки на цю хату стягнулися... Нiкому того добра не зичу... Хоча б вiн хату мав. Розвалиться стара - узна?ш, як солодко в комiрному жити; не проживеш, тiльки вiк прокапариш. Коли б трохи багатший засватався - зразу вiддала б. - А я не пiшла б. - Пiшла. Присилувала б! Дума?ш, мало переболiла за тебе? Ходiмо ж по?мо трохи та й пiдемо. - Добре, мамо, я зараз. Марiйка виходить в другу хату. Югина наспiх склада? в скриню вбрання i пiдходить до стiни, поправляючи волосся. Щось темне майнуло в дзеркалi - це вона хутчiй вiдчува?, нiж бачить, ?? вуха повнi невколисаних материних слiв, задума обляга? дiвоче серце i вона не чу?, як уста шепчуть: "Грицю". 3 темносинього неба покотилася зiрка, приснула трьома промiнцями i бiля само? землi погасла золотисто-зеленавою дугою. XXIX Визорiло. Навiть листком не поколихне глибокий передосiннiй вечiр, i теплi яблуневi пахощi хвилями з двох бокiв ллються на дорогу. Село засвiтилось розкиданими вогниками. Зрiдка перемовляються скрипучi журавлi, дзвякне об цямрину порожн? вiдро, i пролита на траву вода заспоко?ть землю. Дмитро, оповитий темрявою, поволi роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули дверi у Федори, i два парубки загорлали на подвiр'? протяжливу пiсню. - Тихiше, соколики, - попросив з порога жiночий голос. Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився вiд мiцного горiлчаного духу, що непри?мно вирвався в пахучий спокiй вечора. "Хоч би дома жлуктали, чорти окаяннi!" З-за рогу вулицi блиснув освiтленими вiкнами сельбуд, бiля дверей не стихав парубочий гамiр, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартiвливих пiсень i тонули в гомонi. Свiтло рiзко вдарило в очi - аж примружився спочатку. Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червонiла широка завiса, яснiше освiтлена посерединi, в глибинi сцени постукували молотки. В перших рядах помiтив Григорiя, той вклонився i усмiхнувся йому довiрливою усмiшкою. Пробиваючись на сво? мiсце, побачив: бiля Григорiя сидiла Югина з Марiйкою, i глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотiло влягтися на сво? мiсце, хоча й намагався поглузувати сам iз себе: "Завидки беруть. Добрий товариш iз тебе, що найкращому друговi позавидував... Над серцем сво?м я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чу?ш, мовчи й годi!" Пiшов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинуто? на плечi Югини. - Добрий вечiр, тiтко Марi?, Югино, - вклонився жiнкам. йому випало сидiти поруч з Марiйкою. - Вечiр добрий, Дмитре, - всмiхнулась одними устами Марiйка. - Заставила дочка на старiсть по сельбудах на вистави ходити, - пробачливо глянула на Югину. - Чого ж? Дiло добре. Пiсля працi праведно? й вiдпочити треба, - сiв бiля молодицi. - Це воно вам, молодшим, а нам... - та й не доказала, тiльки головою хитнула. Була рада, що сидить бiля хазяйновито? дитини, тому зразу ж i почала про господарство говорити. Вiн вiдповiдав поважно, не дивлячись у бiк Югини, однак вiдчував кожен ?? рух i усмiх. - Озимину посiяв уже. - А ми коли б через пiвмiсяця вспiли. Правда, на тому тижнi Iван ма? в район за кiньми i реманентом для созу ?хати. Не знаю, чи й дадуть? - i водночас хотiла вивiдати, чи не осудить парубок, бодай хоч змiною голосу, затi? чоловiка. Нi, так само рiвно i спокiйно заговорив: - Дадуть. Держава тепер крiпко безкiнним помага?. Сказано - своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги. - Еге ж, еге ж, - з задоволенням подивилась на парубка. I все подобалось у ньому: спокiйна мова, гордовитий з горбинкою нiс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом i великi темнi руки на колiнах, що стiльки пересiяли зерна, стiльки потримали чепiги, стiльки меблi зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину i зiтхнула. Дмитро допитливо подивився на блiдожовтий, посiчений зморшками, присушений вид жiнки i задумавсь. Бувають такi хвилини, коли людина майже точно довiду?ться, про що дума? iнша, i в Дмитра сильнiше забилося серце, коли вiдчув, що не Григорiй, а вiн подобався Марiйцi. - Великий начальник iде - Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, - перехилився до Дмитра Григорiй. - Отой, що за троцькiзм каявся в газетi? - Вiн самий, - прошепотiв Григорiй. - 3 областi на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння. - Вiн може, - з непри?мнiстю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука. Огрядний бiлявий чоловiк з портфелем пiд рукою, поблискуючи скельцями окулярiв, недбало просунувся тiсним рядом i сiв перед ними. М'яке тiло, обтягнуте чорним пiджаком, глибоко втиснулося в крiсло i охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона i пiтна, також нависала над бiлим комiрцем. На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сiльради Свирид Яковлевич Мiрошниченко. Вiн сильно вдихнув повiтря, бо округлилась складка пiд нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посерединi пiдборiддя. Поволi пiднiс угору велику руку, провiв очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитровi, видно, щось мiркуючи. Гомiн стихав. - Товаришi! - i глухим баритоном озвався дальнiй куток. - Шоб полегшити селянам вивiз хлiбоздачi, райвиконком дозволив хлiб вiдправляти не на станцiю, а в район. Також хто ма? сортовий овес "золотий дощ" - може обмiняти в райземвiддiлi: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу. "Це добре". - Дмитро прикидав у пам'ятi, скiльки зможе вивезти вiвса на обмiн. До нього нахилився Григорiй. - Везе тобi, Дмитре, з усiх бокiв щастя пливе, тiльки прихиляйся. - Звiдки ти взяв?.. - "Свого щастя наче й не бачить", - спiймав правдивий погляд Югини. - Хоча б i овес - мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер виходить, що свiй урожай подво?ш. - Еге ж, це менi велика пiдтримка. - Тепер i про худобу легше подумати. - Легше, - поморщився: не хотiлось при дiвчинi говорити про господарськi справи. В залi погасло свiтло, заколивалася завiса, i на сценi, наче в туманi, для чогось заворушились постатi, вони розкривали роти, трясли бородами, але про що говорили - нiяк не мiг второпати, бо стало не по собi, коли вiдчув, що до дiвчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорiя. Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика i Бондарiвни, але коли вiдчув, що Григорiй почав заслоняти дiвчину, обернувся. Нi, то тiльки здалося. I Григорiй, i Югина зацiкавлено дивились на сцену, сидiли, не торкаючись одне одного. Три мерехтливi жмурки свiтла нерiвною дугою заiскрилися в правому оцi дiвчини, а лiве було затiнене. Пiсля вистави до нього пiдiйшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався. - Як живеться, Дмитре? - Як? Наше дiло, казав циган, просi?: ори, мели, ?ж. - Ходiмо, Свириде. - Крамовий вдарив пухкою рукою Мiрошниченка по плечу i позiхнув, широко кривлячи рот. - Зараз пiдемо. Знайомтесь з сином Тимофiя Горицвiта. - При?мно, при?мно, - байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий i сунув пухку рожеву руку Дмитровi. Той обережно потримав i випустив ??, з непри?мнiстю чуючи, як липкий пiт зволожив його долоню. Вийшли на вулицю. Над сонним селом розляглася парубоча пiсня, шляхом, свiтячи фарами, проскочила машина, з левади доносилось тремтливе iржання лошака, спросоння десь у клунi забився пiвень, охрипло заспiвав i знов, уже тихше, вдарив крилами. Все було таким простим, звичним i близьким. - Хороша нiч, - пiдвiв голову Свирид Яковлевич. - У таку б пору тiльки в млинi сидiти. Тремтять, поскрипують снастi, шумить вода бiля загати, зiтха? колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а люди - звiдусiль поз'?жджались - говорять до самого ранку про всякi новини. Там трактора придбали, там кiно вiдкрили, там у созi працюють. Новин тепер привезуть за одну нiч бiльше, анiж колись за рiк... Добре зараз у млинi. Крамовий штучно засмiявся. - Чортзна, якi селянськi натури iдилiчнi - партизан колишнiй, партi?ць, голова сiльради, член райвиконкому, а нiяк не звикне до широких масштабiв. Нi, село, скiльки його не переробляй, селом i залишиться. Це розсадник божкiв, межi, реакцiйних iдей. Слово у Крамового впевнене, зважене. "Умi? говорити", - з неприязню подумав Дмитро i з надi?ю подивився на Свирида Яковлевича. - Пiшла писати губернiя, - не пiдводячи голови, щось роздумуючи, поволi говорить Мiрошниченко. - От тобi й пiшла писати губернiя, - зверхньо посмiха?ться Крамовий. - Ти скинь сво? рожевi окуляри i подивися на село. Що це? Стихiя! Дрiбнобуржуазна стихiя, i ?? нiчим не пiдважиш. - Це не визначення сучасного села, а високомiрний плювок на нього, - почав злитись Мiрошниченко. - Юпiтер, ти сердишся? Значить, ти не прав. - Отож i ?, що i ти з сво?м Юпiтером заодно. - Може, неправду кажу? - Таку саму правду i меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, - коротко рiзонув Мiрошниченко i ?дко додав: - Може, неправду кажу? Дмитро усмiхнувся i здивувався: умi? чоловiк одною точною думкою розбити чи?сь погляди. Треба прочитати про це... Неодмiнно. - Ну, зна?ш, - ображено загарячився Крамовий, i слова його стали м'якшими, обережнiшими. - Я на тво?му мiсцi не пускався б в аналогi?. Аналогiя - сумнiвна рiч. - Да, да, - погодився Мiрошниченко. - Особливо, коли вони невигiднi декому. Крамовий ображено замовк. В цей час недалеко вiд кооперацi? загалакали голоси, зафоркали конi i темною плямою забовванiв скрипучий вiз. - Ох, i вреднi ж ви, дядьку. В таких вредних печiнка скоро спуха?, - з притиском, давлячись словами, наче кiсткою, говорить Карпо Варчук. - Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбуха?. Не насититесь нiяк. Дмитро пiзна? мову старого пасiчника Марка Григоровича Синицi, що самотньо живе в лiсах бiля несходимого Городища. Пiдiйшли до воза, навантаженого рiвними ясеновими шпонами. - Спiймався нарештi? - зупинив коней Свирид Яковлевич. - Спiймався нарештi! - Карпо зразу змiнив тон i засмiявся. - Без надi? попавсь. Не думав, що в старого чоловiка така ловкiсть може бути. Ак-ти-вiст. Лiсники не могли Мовити, а це... - Зна?мо, чого не могли. Пiдкупив ?х твiй старий. - В темрявi просвiчу?ться борода Марка Григоровича. - А ви бачили, що батько пiдкупав? Я чесно крав, - i штучний смiх сухо i вiдривчасто розсипа?ться бiля воза. - Складайте акта i штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. - I вiн пригнувся, начеб мав покласти на плечi мiшок iз зерном. Нахабний i впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить iз себе Мiрошниченка. "Якого сина викохав старий вовк". А Карпо продовжу? далi: - Скажiть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сiльрада багатi? ними. Час пiзнiй - треба додому ?хати. - Додому не по?деш, - тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожу?ться, не зводячи лихого погляду з голови сiльради. - А чого вам держати мене до ранку? Дiло зрозумiле. Заплачу, що треба. Спiймавсь - плати. Нiчого не попишеш. - Переночу?ш у сiльрадi, а завтра вранцi - хай люди побачать злодiя - вiдправимо в мiлiцiю. Я доб'юся, -щоб тобi хоч iз мiсяць примусово? працi дали. Штрафом не вiдкупишся. - Так i треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В берестi вже нi одного гарного ясена не залишилося, такi дерева були. На все небо! Пiднiмались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згада?ш, - з жалем говорить Марко Григорович. - На бiса тобi з ним возитись, - звернувся Крамовий до Мiрошниченка. - Вiдпусти. А штраф хай заплатить. - Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, - голос у Карпа ста? глухiшим. - Попрацю?ш i в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, - пряму? Свирид Яковлевич до сiльради. - Та вiдпусти його, - знову заступа?ться Крамовий. - Не вiдпущу, - уперто мотнув головою Мiрошниченко. - З лiсокрадами панькатись не буду. Ми ще собi не можемо уявити, скiльки вони зла принесли народовi, радянськiй державi. - Знову перебiльшення i перебiльшення, - махнув рукою Крамовий. - Хотiв би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикри?ш нiякими красивими слiвцями. Скажи, скiльки мiльйонiв десятин знищено лiсiв за останнi роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вiнку, стояло в лiсах, а тепер тiльки Городище не вирубане та трохи прорiдженого береста залишилося. I от видимi наслiдки: рiчечка, що йшла з лiсiв, пересохла, тому й висохли усi ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один за одним нанизалися на рiчку. I оковi, i душi радiсно. Та що рiчечка - Буг став замулюватись. На поля iз степiв тепер вiльно прориваються суховi?, а дощу влiтку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабi! Поглянь на Полiсся! Тепер там, де лягли пiд сокирою бори, оживають, починають текти пiсковi горби, засипають ниви i навiть селища. Через куркульську жадобу зна?ш, скiльки ми зерна недобира?мо? Та цього i планова комiсiя спроста не полiчить. Скiльки б ми за цей хлiб нових пiдпри?мств збудували, скiльки б тракторiв на поля пустили, скiльки б учбових закладiв вiдкрили! А ти говориш "перебiльшення". Воно набира? державного розмаху. I цього злочинця, - показав рукою на Карпа, - не вiдпущу. Вiн не менше шкоди зробив, нiж закоренiлий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко судить лiсокрадiв. ?х нарiвнi з убивцями треба судити. - Здаюсь. Переконав цiлком i повнiстю. Глуши лiсокрадiв, - напiвжартома промовив Крамовий i звернув на зарiчку. - Да, Свириде, це ти правильно про лiси сказав. Охорону треба б посилити, - впритул пiдходить Марко Григорович. - Лiс - це багатство наше, окраса наша, хлiб насущний. - Посилимо. Комсомольцi допоможуть. А лiсничого треба зняти. - Давно б пора. На хабарах розжирiв, як свиня. Аж очi позапухали. Та й гостi в нього, коли подумати, непевнi бувають. Я в хащах живу, - менi виднiше, що там робиться. Розумi?ш, Свириде, хочеться, щоб i люди були чистi, мов лiсове повiтря. Радянськi, а не погань, що вiд сонця хова?ться. - Непевнi люди, кажеш? - насторожився Мiрошниченко. - Перевiримо, неодмiнно перевiримо... - Порiдiли нашi лiси, порiдiли, - продовжував уголос свою думку Марко Григорович. - Мiсцями з краю в край наскрiзь просвiчуються. А стояли ж як хмари грозовi. Що ж через кiлька рокiв буде? - Через кiлька рокiв? Новi дiброви зашумлять, усi заруби i яри найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля i шляхи садами до самого неба зацвiтуть. - Потiша?ш старого? - недовiрливо похитав головою. - Вiрне слово кажу. Ми тiльки на справжн? життя поверта?мо. - Ну, чи доживу я до нього, чи нi, а вже й за добре слово спасибi. Ти чоловiк партiйний - тобi усе яснiше видно... А як там Англiя? 1 досi ескадру в Балтицi трима??.. Хоч i пiзня була година, та Марко Григорович не мiг втриматися, щоб не поговорити про полiтику. XXX Затихало село. З-за хат високо пiднявся Вiзничий, помандрували тiсною купкою на захiд Стожари, i Вiз опустив золоту вiйю над самою землею. Наспiвуючи пiд нiс якусь пiсеньку, Григорiй прямував з вулички у вуличку додому. Iшов спокiйно, бо тепер трохи прояснювалися його думки: хату вiн закладе в цьому роцi - позичив грошей у Дмитра, взимку певне одружиться з Югиною i заживе в злагодi i дружбi. Буде сiяти, орати, косити, жати, ростити дiтей. Чи любив крiпко вiн дiвчину? - не раз питався сам себе i твердо вiдповiсти не мiг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не найкраща на все село, але щось у ?? рухах, поглядi, усмiшцi було таке, що кожному припадало до вподоби. Одначе то? любовi, про яку стiльки доводилося чути в розповiдях, не вiдчував i ще не розумiв. То тiльки розповiдають та в пiснях спiва?ться. Чого не наспiвають: з-за дiвчини хлопець i топиться, i тру?ться, i голову розбива? об дуб, а дiвчина всi сто смертей прийма?. Подивишся ж насправдi - простiше i складнiше виходить в життi. Рiдко корiнь кохання розрубу?ться одним ударом... З наближенням домiвки на серцi тяжче ставало вiд турбот. Там з усiх куткiв чекали його рук i поту ненаситнi злиднi, оздоблювали його: "Воно ще й ранувато одружуватись, та..." Бiля перелазу з'явилася постать. З несподiванки здригнувся парубок, завмерла пiсня на пiвсловi. - Пiзно, пiзно верта?шся, спiвуне, - почув смiшок Федори. - Чи добре ж яка дiвчина приймала? - Та... - зам'явся хлопець i озирнувся: чи нiкого нема на вулицi? - Хто в такий час з'явиться? - вiдповiла, наче в його думках побувала, Федора. - Це тiльки ти зорю?ш до тако? пори. - Гаряче, терпке дихання обдало Григорiя. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашiли вогнем щоки молодицi. Стояв, наче сп'янiлий. Хотiв опанувати себе - не мiг. "Про що вона говорить?" Напружу? до болю мозок i нiчого не може зрозумiти. Тiльки смiх обда? його, липкий, як осiнн? павутиння на стернях. Голова шумить i здрига?ться вiд дзвону. - Чи ти не напiдпитку? - смiючись, кладе йому долоню на лоб. - Так i ?, що випив. Вiдхилити б руку, пiти, не оглядаючись, додому. Але так при?мно чути ?? дотик. Щоб трохи отямитись, сiда? на перелазi. А рука Федори вже м'яко перебира? його кучерi. - Ходiм - почастую. "Нiкуди не пiду", - хоче вiдповiсти злiсно i кривиться вiд свого безсилля. Не може вiдкинути рук, що прихиляють його. "Ех, i молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у не?", - пригаду? слова Варивона. - Що ж, можна. - Зачiплюючись ногою за дерево, переступа? перелаз, ще раз огляда?ться невидющими очима i йде до вишняку, де прича?лась хатина. Якби Григорiй не сп'янiв то? хвилини, може, побачив би, коли б оглянувся, що посеред вулицi, проти перелазу застигла висока постать. "Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмi?ш свого щастя шанувати. Чи, може, вiн по горiлку пiшов? - ще сам собi не вiрить Дмитро. - Якраз по горiлку. Видно, не раз заходив сюди". Сильне здивовання змiню?ться прихованою радiстю i наче тягар спада? з його плечей. "Не вмi?ш свого щастя шанувати, - повторю? вiн, стулю? уста, щоб не всмiхнутися, i зразу ж хмарнi?. - А що менi з того? Як любила його дiвчина, так i любити буде, може й до кiнця вiку не взна?, що зв'язався хлопець з безпутною бабою". Проте не може заховати, що попри неспокiй серце його ма? полегкiсть. XXXI У сiтцi Чумацького шляху вже трiпотiли пiзнi сузiр'я, коли Павло Михайлович повертався з комуни iменi Фрунзе. Сьогоднi в життi району неабиякий день - оформився перший кущ колгоспiв. Вiн справдi веселим зеленим кущем розрiсся навколо комуни, роз'?даючи, вiдтискаючи ряботиння латаних полiв. Живий приклад нового господарювання, повсякденна праця активу, рядових комунiстiв, районних працiвникiв увiнчалася успiхом. I провадити кущову нараду в новому клубi була сама при?мнiсть. Крiм того, з Москви прийшло сповiщення, що на Всесоюзнiй конференцi? комун фрунзiвцi отримали премiю. Район явно ламав рамки пересiчно? серединки, .яку так недолюблював i зло висмiював секретар окружкому. Уже не самотнiй острiвець, а невеликий архiпелаг гордовито пiднiмався над хвилями вузьких зачучверiлих нивок. Уже обережний селянин, вздовж i впоперек обмiрявши комуну i заглянувши в усi щiлини, здивовано розводив руками: - I що воно за знак? Скажи: сво?ми ж очима бачив, як кiлька рокiв назад у двох землянках вмiщалася вся комуна. На цiлий гурт три пари чобiт було. По снiгу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали. I назва пiдходяща - "Трiумф Подiлля". По сто двадцять три пуди з десятини вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам - не повiрив би. I знову ж таки трактор не отрую? землю, а таку скибу верне, що зразу ж свiжим хлiбом пахне. Ще дослухався до розмов, у серцi неквапно, ретельно зважував кожне слово i факт, а потiм рiшуче, на очах всього села, писався в колектив. Правда, iнодi забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусiди, якi навiть знали, що жiнка дума? зготувати на обiд, нагадували про це, i господаревi доводилося щиро дивуватися: - Ти диви! Справдi забувся. То баба менi голову задурманила сво?ми балачками. Як почне торохкотiти - очманi?ш. Сувора жива дiйснiсть, насичена геро?кою боротьби, переснована трагiчними ситуацiями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим комiзмом, - все це в усiй складностi перехресних дорiг i стежок поставало перед Савченком, як поста? широке свiтання на пересiченiй мiсцевостi... Бричка кулеметною скоромовкою загуркотiла по мосту. Пiд мiстком у потоках шумiла вода; в пiвснi зiтхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузiр'?в, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Iнодi риба розбивала гiлку сузiр'я, i воно довго не могло зiбрати докупи обтрушенi плоди. Тиха усмiшка затрепетала на сухорлявому обличчi Павла Михайловича. Вiн бачив, як прибережнi зорi, видовжуючись, падали в новi потоки i зацвiтали свiтлим цвiтом в повеселiлих хатах. "Як електрична лампочка розгина?, змiню? життя. Люди iншими стають. Недарма ?? прозвали лампочкою Iллiча". Ясний повiв комуни i повiв безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повiвi вставав ясний завтрашнiй день. Недалеко вiд берега захлюпотiли весла. Сильний дiвочий голос сколихнув настояну тишу. Потiм з ним побратався задуманий тенор, i пiсня в широкому звучаннi почала розтiкатися над водою. Легко м'айнув човен; темнi, наче вирiзанi з дерева, силуети хлопця й дiвчини затремтiли на зорянiй дорiжцi. - Спiвають! - Так сказав, наче новину вiдкрив, спокiйний вiзник. - I хороше спiвають. Не так, як ми колись... - Як це зрозумiти, Панасе Яковлевичу? - Чу?те: сумна пiсня. I голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душi в спiвакiв нема печалi. А коли ми цю пiсню в економi? спiвали - кожне слово, як вдова, голосило. Лiта не тi, Павле Михайловичу. За цi?ю пiснею моя молодiсть, мов безплiдна камiнна гора, уста?, а для мо?х дiтей - там тiльки голуби лiтають. - Бо молодiсть лише на нашiй землi почалася, - задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивiлу юнiсть. - Що Павло пише? - Скоро електротехнiком при?де. О, чу?те, люди гомонять. Саме з сiльради розходяться. Певне, теж про хлiбозаготiвлю говорили чи про соз або колектив. Бiля плоту в чи?йсь руцi крихiтним прапорцем замерехтiв огник, на мить освiтив голови двох селян. Грубувата мова чiтко повисла над притихлим ставом. - Погода ж сто?ть як золото. - Зерно в землю само проситься. - Значить, наш соз худобу днiв через десять отрима?? - Так Иона Чабану передавав. Вiн не обмане. Авторитетний чоловiк. - Кажуть, жiнка його захворiла. - Хiба на болотi не схопиш гарячки? Комарнi ж там - чорнi хмари. Жiнка його, чував, у бригадi Котовського сестрою була. - Бойова. По всьому видать. Цi слова, наче пiсня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою iнтонацi?ю бринiла мова, вчувалася впевнена рука старого бiльшовика Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постiйну роботу. Пiд'?хавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника райземвiддiлу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно ввiйшов до кабiнету секретаря... Трьох синiв мав Сирдiй Чабану i всiм трьом надiлив одну, вужчу за бiдняцький надiл, наймитську долю. Не шовковою травицею - колючою стернею слалося ?хн? дитинство. Похмурий бо?р Андронакi Тодiка вiд материних грудей одного за одним одривав його дiтей, i вони, маленькi й кучерявi, наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навiки чорнило ?х, вiтри мелодiйним дзвоном наливали голоси, а дощi гiнко пiднiмали угору. Виросли дiти в Сирдiя Чабану як чорнi орли, красивi, гордовитi, роботящi й дружнi. Не розлучалися нi на роботi, нi на гулянках. Не розлучилися i в революцiю: взимку 1918 року осiдлали найкращих, ще невкованих коней Андронакi Тодiка i помчали до Григорiя Котовського. Тiльки бiлий веселий снiжок закурився за ними. З-пiд грозових хмар, iз синiх дощiв, iз колючих снiгiв виглядав Сирдiй во?нiв. I не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, полiг на подiльському полi, прорiс пшеницями i червоним маком i знову ожив у безсмертному каменi. Навiть пiсля смертi не важкою була йому камiнна шабля, по якiй не кров, а дощовi потоки сiялись на звiльнену землю. Молодший син упав у лiсах Тамбовсько? губернi?, а з середульшим - Ионою - розлучила боярська Романiя. Вона ж, як злодiя, за синiв закувала в залiзо старого наймита, кинула в бруд прокисло? в'язницi, а примарiя вiддала його город i халупу Андронакi Тодiку. З в'язницi Сирдiй вийшов напiвслiпим i зовсiм сивим. За дiла синiв йому вже не було газде[6] в сво?му селi. Пiшов старий шляхом, по якому промчали його дiти на схiд. Бiлий снiжок так само курився, як i в 1918 роцi, та не грiв вiн тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не спiвали, а бездомними старцями трусилися заграблi дерева, iз вiт обмерзлими сльозами кришилися крижанi зерна i в небi ослiпле сонце надовго провалювалося в бруднi мiшки хмар. Велика безнадiя охопила старого Сирдiя, i снiг почорнiв йому в очах. - Батьку, не падай! - пiдхопили його юнацькi руки. В болгарському селi його прихистили чужi дiти - друзi його синiв, прихистили як свого тата, вселили надiю, що вiн побачить свою кров молоду, побачить щастя людське. I старий терпеливо чекав зi Сходу великого дня... - Буна сара, при?тене![7] - щиро привiтався Павло Михайлович з йоною Чабану. - Буна сара, фрате![8] - Чорнявий тридцятип'ятилiтнiй красень, граючи блискучими виразними очима, легкими, розвiдницькими кроками пiдiйшов до свого секретаря. - Як здоров'я Iляни? - Спасибi. Iлянуца одужу?, - промовив спiвуче i нiжно. - Тепер повiк на болота не по?де? - По?де! Тiльки про це й розмови. Лiтературою обклалася, ?сть, а не чита?. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться. - Слiдкуй за нею. Хай не переобтяжу? себе. - Услiдку?ш! - Без тiнi огуди, навiть з прихованою гордiстю промовив Иона. - Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася ?х замiсть грiлок прикладати. Не зна?ш мою Iлянуцу! - Знаю. Бережи ??. - З громадянсько? бережу. Ранiше беззаперечно слухалася. Правда, тодi я парубком був, - засмiявся, блиснувши слiпучими високими зубами. - Сьогоднi вона мене вже зовсiм переконала, що прибузькi плавнi усiм схожi на придунайськi. - Сiв, схрестивши руки на рiжку стола, так, як кладуть ?х на ефес шаблi. - I висновок який? - Не маловажний: мелiорацiя прибузьких плавнiв - це прекрчсна пiдготовка для майбутнiх робiт в Бессарабi?. А потiм на мене напалася - мало уваги болотам придiляю. Бюром райкому пригрозила. I зна?ш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район. - А це вже вiд тебе, вiд тво?? роботи залежить. - Вона б хотiла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранцi при?хали мелiоратори. Насилу втихомирив свою: хотiла з ними на Кругляк майнути. - Повернулися з болота? - зацiкавлено запитав Павло Михайлович. - На жаль, повернулися. Це iз дуже швидких, - осудливо промовив Иона. - В Будинку селянина вiдпочивають. - Зараз викличемо, - поспiшно вийшов у коридор. Звiдти задзвонив молодечий голос: - Я одним льотом. Кур'?рським! Проворнi кроки загупотiли на ганку i затихли в темрявi. - Иона, ти вже дiстав худобу й реманент для созу "Серп i молот"? - став на порiг Павло Михайлович. - Не дiстав Не допомiг навiть кавалерiйський натиск, - набiгла тiнь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерiв - Погано. Це тяжке село. Бондаревi в першу чергу треба допомогти. Як квалiфiку?ш затримку? - Квалiфiкацiя така, що й сердитися не ма?ш права: рiст созiв. - Затримка при?мна. Але все ж таки затримка. На коли пообiцяли допомогти? - Днiв через десять. Ми не першими сто?мо у списку. - Зовсiм погано. Треба, щоб созiвцi ранiше за всiх засiвали поля. Це наочна агiтацiя Бондаря не зобидь. В його селi зна?ш, яка куркульня. - Що можна буде зробити - зробимо. Себе не пожалiю. Для Iвана Тимофiйовича дiстав трохи пшеницi з учбово-дослiдних дiлянок сiльськогосподарського iнституту. Зрадi? чоловiк Подивися, що за зерна! Iз бронзи литi, - висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип. Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею. - Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить... Вдовам i сиротам закiнчили хлiб збирати? - Закiнчили. Комсомолiя за це всiма силами взялася. Особливо вiдзначилися дiвчата з Новобугiвки: Югина Бондар, Софiя Кушнiр i Василина Пiдiпригора. - Славнi дiвчата. Бачив ?х у райкомi при врученнi комсомольських квиткiв. Йона, можу тебе порадувати: фiльм "Бессарабська комуна" будемо демонструвати в кожному селi. Зна?ш, скiльки вiн думок виклика? в селян? Вчора спецiально сидiв у iвчанському клубi. Захват увесь зал охопив. - Шматок життя, Павле Михайловичу. - Вiрно, це шматок життя. Пiсля сеансу пiдiйшла до мене цiла делегацiя селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорнi, мiцнi, мов корiння, груди як у молотобiйця, а очi надi?ю палахкотять. - Дорогий товаришу, i це не туман ми бачили? Не пiдкрасили картину? - пита?. - Правду не треба пiдкрашувати, - вiдповiдаю. - Ех, i життя у людей... наче свято. А може все-таки в картину пiдпустили трохи туману? - По?дьте - побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кiлометрiв. - А таки по?ду, - рiшуче махнув головою. - Коли хоча половина правди живе в картинi - зразу ж пишуся в колектив. - Значить, запишеться i других за собою потягне. Як його прiзвище? - витягнув Йона з гiмнастьорки невеличкий блокнот. - Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сiм'я у чоловiка, жiнка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу. - Не спускай. Толковий селянин. На вулицi загомонiли голоси. - Iдуть мелiоратори. - Як вони тобi? - запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вiрно оцiнювати людей. Не було нi одного села, нi одного хутора в районi, де б Йона не мав приятелiв, де б вiн не був жаданим гостем i порадником. Коли ж наставала осiнь i перехреснi голоси дiвчат засипали весiльними пiснями усi вулицi, Йона мусив мало не кожно? недiлi ви?жджати у села, iнакше кревно зобидiв би сво?х Друзiв. - Мало сподобалися. Вузенько дивляться на свiт. Доведеться пощипати ?х. Особливо старого, - це, зда?ться, спецзадавака. Вiн i землю i науку може, мов глечики, прикрити папiрцями. До того ще якiсь сумнiви гризуть старого. А якi - не вхопив, - неохоче вiдповiв Йона. Непри?мнi згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. - Молодий - нiчого хлопець, тiльки несмiливий, очевидно за авторитети обома руками трима?ться. Мелiоратори увiйшли до кабiнету. - Олег Фадейович Чепуренко, - гордовито вiдрекомендувався немолодий огрядний чоловiк. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу i закiнчувалася конусом блякло? трав'янисто? борiдки. - Володимир Слободенюк, - поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима. - Просимо, сiдайте. Як вам ?здилося? - Даремно вбили час. Ваш заврайземвiддiлу великий оптимiст, - заколивалася на бiлiй сорочцi борiдка Олега Фадейовича. - А ви великi песимiсти? - Нi, ми люди реальностi i точностi. - Так це зовсiм добре. - Непогано, - зверхньо погодився Чепуренко. - Наука любить точнiсть, а не всякi поетичнi потоки. Слободенюк поморщився. Йонi здалося, що молодому спецiалiстовi не раз доводилося чути цю менторську сентенцiю з уст старшого колеги. - Всяка наука, коли вона наука, поетична, - обережно поправив Павло Михайлович. - Ну, це видумки спритних поетикiв i фантазерiв, якi примазувалися до науки, - беззаперечно i впевнено вiдрубав Чепуренко. - Я з бiльшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Мендел??ва, Лобачевського. Тiнь борiдки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано i водночас iз прихованою недовiрою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокiйно перехопив це роздво?ння в очах немолодого чоловiка. - А Вiльямс, Мiчурiн, по-вашому, не поети? Вони в гiрку оспiвану землю не стогiн, не безнадiйнiсть пiснi, а серце сво?, як найдорожче зерно, вклали. I свiт побачив iншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезiя? Учений, що не ма? поетично? фантазi?, - це торба старця, натоптана куснями фактiв. А творець - завжди поет... Ви зна?те, що Ленiн на одинадцятому з'?здi партi? про фантазiю говорив? - Нi, не знаю, - щиро признався Чепуренко. - Невже Ленiн про фантазiю на з'?здi говорив? - глибоке здивовання пом'якшило непри?мну самовпевненiсть. Павло Михайлович пiдiйшов до шафи з книгами, дiстав том в червонiй обкладинцi, швидко знайшов потрiбне мiсце i неголосно, чiтко видiлив кожне слово: - "...Навiть вiдкриття диференцiального й iнтегрального обчислень неможливе було б без фантазi?. Фантазiя ? якiсть найбiльшо? цiнностi..." - Здаюсь, здаюсь! - пiдвiв угору обидвi руки Чепуренко. Чабану й Слободенюк засмiялися. - Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, - уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. - 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете... - Павло Михайлович правдою бере, iстиною. Пам'ять трохи нижче сто?ть, - поправив Йона, який терпiти не мiг неточностi у визначеннях. - Це само собою, - великодушно погодився Чепуренко. - Ви, може, познайомите мене зi сво?ми планами? - звернувся Павло Михайлович до мелiоратора, намагаючись зменшити тертя мiж ним i Йоною. - Мiсiя наша дуже скромна: мелiоративне товариство послало нас вiдкрити нову землю. - Колумби! - не витримав Чабану, i складки насмiшкувато затремтiли бiля рота. - Зараз наше мелiоративне товариство, - незворушно продовжував Чепуренко, - не ма? вiдповiдних коштiв i воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцiю так, як у п'?сi сказано: хитро, мудро i недорогим коштом. - Державi дорога кожна копiйка. I коли мудрiсть допоможе заощадити кошти - це хороша мудрiсть. Що ж ви придумали? - ? у вас така кругла площа - чотири квадратних кiлометри. ?? найлегше осушити. - Щось не пригадую такого болота чи заплави, - пiдiйшов Павло Михайлович до велико? карти району. - Це не болото, а... став. - Ви що?.. Жарту?те? - Павло Михайлович обернувся вiд карти, застиг на мiсцi, зiбраний i суворий. - Чого нам жалiти цю незмiнну окрасу дворянсько-помiщицького пейзажу? Ми швидко виточимо... - але, поглянувши на Павла Михайловича, осiкся i, вже нiяковiючи, додав: - Про це i в товариствi говорилося. - Фахiвцями? - Фахiвцями. - I серце ваше тодi рiвно билося? - металево пада? схвильоване й обурене слово. - Ви в майбутн? чи в чорне минуле заглянули тодi? - Я не розумiю, до чого це... - Так ми розумi?мо, до чого, - вставив Йона. Чепуренко нервово стиснув борiдку в кулак; на обличчi його, наче вiтрянi лиша?, виступили кружелятка плям. - Я чесно служу в сво?й установi. - Не бачимо. Ви зна?те, що означа? спустити стави? Це означа? на нашiй мовi - шкiдництво. Ви з цим згоднi? - звернувся Павло Михайлович до Слободенюка. - Згоден, Павле Михайловичу, - захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя. - Ви член партi?? - Комсомолець. - За чим же ви в сво?й установi дивитеся? - Я тiльки цього року закiнчив гiдромелiоративний iнститут. Нещодавно поступив на роботу. - Ви теж недавно працю?те? - хмурячись, звернувся до Чепуренка. - Нi, у мене стаж. - I солiдний? - Солiдний, - мимовiльне зiтхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхнiсть розбризкалася до останньо? краплини Обличчя стало задуманим i кращим. - За ваш став я пробував сперечатися, але... - Побоялися пiти на конфлiкт? - Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивнiй головi Чепуренка Ворухнулось порiвняння: "У нього й дiла побудованi як обличчя - спочатку широко розмахнеться, а потiм звузиться, наче клинчик борiдки". - Побоявся, - щиросерде признався. - Я чоловiк не молодий, родиною обтяжений. Мiсце не дуже хочеться мiняти. - Значить, закон вашого життя - тепле мiсце, мир i гниленька тишина? - Не зовсiм так, але грiшки ?. - I це зветься чесною службою? Чепуренко тiльки зiтхнув, а Павло Михайлович видiлив кожне слово: - Закон життя нашого один: вiрно служити партi? Ленiна - Сталiна, вiрно служити сво?й державi. Iншого закону для нашого сумлiння нема. - Це велика правда, Павле Михайловичу, - обм'яклий Чепуренко встав iз стiльця. - Ви учена людина, яка усе сво? знання ма? вiддати народовi! А ви замiсть гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усi мрi?, усi сво? сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабiнетах? Якi ж у вас можуть бути логiчнi узагальнення, вiдчуття реальностi, коли така грiховна ваша практика? - Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото. - Це вiн проповiду? осушувати стави? - Вiн, вiн! Тiльки не передайте, що я казав... - Не кидайте камiнь у наш тихий ставок, - зiрвала йону жалюгiднiсть Чепуренка. - Нi, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнiшому багновищi. Губи Чепуренка скривилися, бiля перенiсся заворушилася в'язь пiдсинених мiшечкiв; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено i благально подивився на Павла Михайловича. - За тяжку науку дякую. Признаюсь: усi цi днi мене мучила поганенька iнтелiгентська непевнiсть. Сам люблю стави, озера. А тут моднi слiвця пiшли в нашiй установi: знищувати прикрасу дворянських гнiзд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слiв. "Може, я старий, не все уже розумiю", - подумав i, стиснувши серце, по?хав до вас. Свою непевнiсть хотiв зухвалою самовпевненiстю заглушити. Самому гидко за свiй тон. I перед вами, i перед молодим поколiнням, - поклав зiв'ялу руку на плече Слободенюка. - Не знаю, що ви дума?те про мене, але насправдi я не такий, яким увiйшов до вашого кабiнету... В дiлi побачите мене. - Ви серйозно дума?те у нас працювати? - зосереджено запитав Павло Михайлович мелiораторiв. - Серйозно, - вiдповiв Слободенюк. - Я всi?ю душею. Хай дозволить товариство... - Дозволить. Тодi ви будете в першу чергу осушувати одне пiдлiсне болото. Недалеко вiд нього працю? молодий колектив. Члени його - усi до одного комсомольцi. - Комсомольцi!? - зрадiв Слободенюк. - Я завтра ж по?ду до них. - Варто. У них багато чого можна навчитися. Яснi уми i золотi руки в нашо? молодi... А ви зна?те, як наше Подiлля в старовину називалося? - несподiвано запитав Павло Михайлович мелiораторiв, i обличчя його стало зовсiм свiтлим. - Не зна?мо. - Золотою землею. Дiйсно, розкiшна, золота тут земля, уславлена геро?чним народом i красою. Тiльки хто не грiв руки на пожарищах Подiлля, хто не грабував його? Нiвечили - половецькi хани i венгерськi королевичi, волоськi господарi i татарськi орди, великi князi i великi вiзирi, султани i папи, баскаки i помiщики, капiталiсти i куркульня. Лише за одне десятилiття сiмнадцятого вiку наш теперiшнiй районний центр був двiчi зруйнований. Кривавi потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понiвеченi мiста i села. Бiднiла земля, пересихали рiки й зникали лiси. I лише наша держава припинила розбiй i грабiж землi. Ми перебудову?мо не тiльки життя, а й природу. Для цi?? високо? мети не жаль вiддати усе сво? серце... Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служiння народовi пiдмiня?те дрiбненькими розрахунками дрiбненько? вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гiлка. I це ваша страшна трагедiя. Ви не почули за тишею кабiнетiв, що народ пiшов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькi погляди. Повчитися треба в життя. Ось вiзьмiть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабi? сама, в бригадi Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активiстiв i працю? над осушенням болота. Поговорiть з нею, i ви побачите нове, небувале досi село на Укра?нi. Рiвнi голубi канали роздiлять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замiсть бiлокрильника i стрiлолиста зашумлять пшеницi й озера проса; на багновищах, де лютували ящур i малярiя, зацвiтуть долини квiтiв i пiд зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Ленiна, земля Сталiна - наша земля. I це не казка. Це поезiя працi i життя... Пiдбадьоренi, попрощалися мелiоратори з Савченком i Чабану. - Ви менi перспективу дали, Павле Михайловичу, - розчулився Чепуренко. - Намул, кинутий брудними руками, зiйшов iз душi. У вас я працюватиму, як чорний вiл. - Приказка не зовсiм на сво?му мiсцi, - усмiхаючись, глянув на червоне вiд напруги обличчя фахiвця. - З поетичною фантазi?ю працюватиму! - випалив Олег Фадейович, i смiх задзвенiв у просторому кабiнетi. Вiдгримiли кроки в коридорi. З вулицi до вiкна перехлюпнулися клаптi схвильовано? мови: - Стьогав мене, як сукиного сина. А на душi просторнiше стало. Перспектива прояснилася. Це головне! - Розворушив молодi пориви? - Iменно так, молодий колего... засучимо рукави. А в райкомi ще не гасло свiтло. Над картою району нахилилися двi голови - одна зовсiм сива, а друга зовсiм чорна. I карта, мiняючи сво? обриси, вставала в красi завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усi?? Батькiвщини, сяючи сво?ю неповторною красою руху. Задзвонив дзвоник. - Я слухаю! - пiдiйшов до телефону Савченко. - Добрий ранок, Павле Михайловичу. - Невже ранок? - У нас уже свiта?, - заклекотiв тихим смiхом голос секретаря окружкому. - Наше мiсто на верховинi сто?ть, а ваше - в долинi. - I ми до верховин пряму?мо. - Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу? - Райком послав на постiйну роботу в села випробуваних комунiстiв. Наслiдки зримi. Сьогоднi провадили кущову нараду колгоспiв. Настрiй бойовий. - Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекцiйно-дослiдна станцiя кращим зерном допоможе. До тебе мелiоратори при?хали? - При?хали. - Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки? - ?хнi пориви дума?мо на кориснiшi дiла повернути... Що це за Самопал засiв у мелiоративному товариствi? - Не турбуйся. Йому вже бiльше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив... Нi, не ворог вiн, а пронозливий недоук, що випадково попав на вiдповiдальну роботу й почав упиватися адмiнiструванням та сумнiвними прожектами... Серед iнтелiгенцi? ми не досить працювали. - Враху?мо це i в себе. - Неодмiнно. На вчителiв звернiть особливу увагу. Як твiй комсомольський колектив пожива?? - Геро?. Сам молодi?ш iз ними. - Тво?? старостi не помiчав. Нових успiхiв. - Служимо народу. Вiд Йони Чабану привiт. - I вiн не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йонi, що вiд його кавалерiйських наскокiв увесь облземвiддiл врозтiч кида?ться. Терористом прозвали. Хай пiслязавтра при?жджа? - уважили йому. Вiн з головою "Серп i молот" не рiдня, що так побивався? - Майже брат, бо голова созу "Серп i молот" учасник громадянсько? вiйни. Йона в захопленнi ледве не танцював по кабiнетi. - Хоча i попада? менi за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Пораду?м, пораду?м Бондаря. За нього я вже всiм бюрократам до печiнок добрався. Коли б тiльки хорошi конi дiстаги - таких собi я Iвановi Тимофiйовичу не вручу... Передсвiтанок уже сiяв росу, i вiдгомiн невсипучо? води висiв у спiвучому чистому повiтрi. - До побачення, Йоно. - Ремний сенатос, фрате[9]. - Салут Iлянi[10]. - Спасибi. Новий ранок розкрилювався над прояснiлою картою мiста. XXXII На дерева i трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойду? лiсовi тiнi, вихоплю? з темряви два сплетенi стрункi дубки, освiтлю? задумане обличчя парубка, що простягнувся на травi обличчям до багаття. Спокiйно в обважнiлiй вогкiй дiбровi. Бiля прогалини коротко заспiвав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осiнь i час лiту збиратись в далеку путь. Не спиться парубковi. Рясно обсiли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, i ладу не знайдеш у ?хнiй тискотнi. Пiдкинув хмизу, i роз'ятрене, затягнене сизою плiвкою вогненне око, невдоволено потрiскуючи, охопило димком тонкий сухостiй, потемнiло... Учора вiн знову бачив Югину. I чув, що позаду, на прогалинi, мов тiнь, сто?ть Марта з дитиною, i нiяк не мiг вiдмахнутися вiд не? - затьмарить iншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе... Еге ж, учора вузькою дорогою помiж високими стернями вiн ?хав до вiтряка. Назустрiч, з клуночками на плечах, iшли з мливом чоловiки, жiнки. - Пiзно, парубче, ?деш. Пiдвiз би мене, - обмина? пiдводу з пошивкою на плечах тiтка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима. - Коли б знаття, що ви тут, ранiше б при?хав. З-пiд крил вiтряка птицями звивався вiтер i могутнiми помахами шугав угорi. Грали снастi, м'яко постукував камiнь в розпаренiм зернi, дрiбно стугонiв невсипущий кiш. Завiзно у вiтряку. На мiшках сидять люди, попихкують цигарками; бiлий з нiг до голови, бородатий мiрошник перетира? пальцями гаряче борошно. - Наче петлю?, - задоволене говорить сам до себе i кричить угору: - Югино, засипай! Бiля коша дiвчина, стискаючи в зубах зав'язку, пiдносить поперед себе чималий клунок. Швидко пiдвiвся по драбинi вгору, легко вихопив з ?? рук мiшок, i зерно вдарило в покатi дерев'янi стiни: шшивч. - Перелякали ж мене! - розгублено подивилась, засмiялась Югина i збiгла до скринi вигрiбати борошно. Згори бачив ?? нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскiс на плече. - Скажете ж, коли вийде мо?, - довiрливими очима глянула на нього, i здригнулись куточки вуст у легкiй, напiвдитячiй усмiшцi. "I таку дiвчину хватило совiстi обдурити. - Глухе обурення охопило його. - Е, Грицю, коли ти тепер ?? так легко помiняв на iншу, що далi буде?" Спахнуло багаття, i тiнi заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнiлi дуби, спокiйнi, величнi, як сама осiнь. "Чого ж я тiльки й думаю про не?? Невже люблю тебе, дiвчино?" Пiдводиться з землi i, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлiсся. Мiж деревами виснуть великi вистоянi зорi, усе небо наближа?ться до нього, пливуть по голубому плесу назустрiч одне одному Орел i Лебiдь, а гостра Стрiла мiж ними то спахне, то згасне розво?ним пером. Все ближче пiдплива? до нього небо, так шедро пахне узлiсся туманом i осiнню. Далеко-далеко у полi спахнув i згас вогник. Невже згас? Нi. Ось вiн знову червоною жоржиною блиснув i наче вбiк подався. Згас i знову розквiтнув. Хтось iз ночлiжан запалив той вогник; тремтить вiн у чистому полi помiж стернями, наче далека надiя. I хлопець бачить, як од вогника вiддiля?ться дiвоча постать, легко, наче не торкаючись землi, пряму? до дiброви, зника? в туманi, i знову вирина?, осмiхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими iскорками в кожному оцi. "Югино!" I раптом Дмитро, як у пiвснi, чу?, що непокiрна i владна сила охоплю? все його тiло, стрiмко зносить якiсь останнi перепони, i вiн не може зупинити ??, як не може дощана загата перепинити повiнь. Не чуючи пiд ногами кущiв, вiн пряму? узлiссям до зрубу, не спуска? очей з мерехтливого кущика далекого вогню. "Еге ж, дiвчино, не розминутись з тобою, - самi шепочуть уста, шорсткi i пересохлi. - Не розминутись". Обтяжений упертiстю i тою шаленою силою, що спиня? подих i серце, вiн ще робить останн? зусилля опанувати себе, але вже ясно вiдчува?, розумi?, що не може перебороти рiшучого i важкого чуття, * * * Пiсля то? незабутньо? ночi усе навколишн? вiдiйшло од нього. Обважнiлий i тривожний, з кожною годиною мiцнiше чув, як його тягне пiти прямо до Бондарiвни. Нi, вiн не стане поперек дороги сво?му друговi! Та й хiба не видно, що дiвчина любить Григорiя. А другий голос впевнено твердив: "Пiдеш. Тепер ма?ш право". У свята нiкуди не виходив, лежав горiлиць в саду або намагався читати книгу i з незадоволенням ловив на собi допитливi, неспокiйнi погляди матерi. Одним порухом брiв, стиснутими губами давав розумiти, щоб його нi про що не питала, i вона мовчала, задумана, запечалена, В недiлю прибiг Варивон, i хата враз ожила, загула, наче в не? весiлля увалилось. - Чи живi, чи здоровi? Тiтко Докi?, чого це Дмитро як сич нагогошився? На дощ може? Ох, i треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде. Вже наш соз i пшеницi трохи посiяв. А тут суша така. Невдоволено вiдiрвався вiд газети. - Горе мо?! - сплеснув руками Варивон. - Подивився - наче золотого подарував. Вiд такого погляду боюсь, щоб пристрiт не напав. Коли Докiя вийшла на подвiр'я, вiн почав витанцьовувати якогось чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити лiктем Дмитра, перекривляючи знайомих парубкiв i дiвчат, як вони поважно тримаються при батьках, смiливiшають на танцях i найкраще почувають себе увечерi, коли мiсяць за хмари заходить. - Де це ти Григорiя подiв сьогоднi? - подивився у янтарнi очi Варивоновi. - З Грицем у мене надтрiснувся глек, - раптом споважнiв. - Чому? - Чому? - Сiв на рiжок тапчана i закинутi руки сплiв на ши?. Раптом сердито вiдрiзав: - Зв'язався чорт з Федорою. Вiд Югини йде, а до не? заходить. Ну його к бiсовiй матерi! Я думаю так: нема любовi - ходи хоч до пенька, ? любов - тримайся по честi. Так я кажу? - Вилицювате обличчя парубка стало суворiшим, покращало наче, зникли насмiшкуватi жмурки в очах. - Може, то брехня? - нетерпляче чекав вiдповiдi. - Де там! Сам бачив. Тепер з ним i через порiг до Бондарiв не ступлю. Я в Рябка очей не позичав. - А зi мною пiдеш? - рiшуче пiдiйшов до Варивона. I поклав руку на його широкi округлi плечi. - 3 тобою? - здивувався парубок. - Ти не те? сьогоднi? - ударив себе середнiм пальцем по ши?. - Нi, не те?! Поведеш? - натиснув рукою на плечi. - Оце так! - зовсiм розгубився Варивон, вiдводячи важкi руки Дмитра з плечей. - Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки? - Скажу, - зупинився, трудно пiдбираючи слова. - Придивлявся до Югини, сподобалась крiпко. Коли вона така, як зда?ться менi, - зразу б старостiв послав. Тiльки тобi таке кажу, матiр нiчого не зна?. Десь за?кнешся - голову зiрву. - Ну, ну, полегше трохи, - охопив шию руками. - Без голови, значить, менi кашкет неспiдручно буде носити. - Чи спiдручно, чи нi - мене не обходить. Так що тримай язик за зубами. - Щоб не ?сти борщ з грибами, - доказав Варивон, швидко розмiрковуючи, що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде вiд нього. Проте ще вiрив i не вiрив. Тiльки подумати: за кiлька рокiв нi однiй дiвцi слова не сказав, а тепер ринувся, мов ведмiдь на пасiку. "Всi вони такi чорти потайнi. Мовчить, мовчить, а потiм зразу ж у пекло полiзе. Славний женишок". - Задивився на збудоражене обличчя Дмитра, - Поведеш? - Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, - удавано зiтхнув Варивон. - Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. - Усмiхаючись, дiстав з мисника пляшку. - Прямо тобi, Дмитре, тiльки фершалом бути. Зразу чую, як рукою бiль вiдняло, - поморщився, нюхаючи шкоринку хлiба. - I що воно за знак? Начеб вода - i бiльш нiчого, а всяку болiсть з тiла зганя?. Зда?ться, на днi у пляшцi блищить трохи? - Iди к бiсу! Гляди, щоб тво? ноги онишником не полiкував - давно вiн ревма реве по тобi. - А зна?ш, Дмитре, - раптом споважнiв парубок. - Вибiр твiй, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибiр. Югина - це, значить дiвчина, - пiдняв угору палець. - Так i менi зда?ться, - похмурнiв Дмитро. - Тiльки чи вийде що з цього? - Повинно вийти! - впевнено сказав Варивон. - А втiм, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна. - Славна приказка, тiльки не на мене краяна. - Рвучко вiдкрив скриню i почав убиратися в святковий одяг. - Куди ви зiбралися? - стала на порозi мати. - Вашого красеня сватати веду, - посмiхнувся Варивон i спiймав на собi такий погляд Дмитра, що зразу знiтився i пояснив матерi: - Пройдемося трохи по селу. - Давно б вже час, - погодилася. Вона бачила незвичну поквапливiсть в синових рухах i очима хотiла спитати про це Варивона. Але той, вiдчуваючи ?? нiме запитання, тiльки застережливо покосився на Дмитра i з перебiльшеним завзяттям почав говорити про рiзнi новини. - Оце Созоненко повернувся iз мiста i аж чуба на собi рве. Пропав його пай на чинбарнi. Думав, значить, крамар увесь вiк на гниленькому шкурлатi розростатися, мiркував, що непу переводу не буде. Аж i трiснула торба з гендлярськими червiнцями. Держава закрила ?хню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрiшнього капiталiзму поменшало. - Так ?м i треба, - обiзвалась Докiя. - Людей обманювали - одне, а друге - усе мiсто тяжким духом отру?ли. Прямо бiля рiчки пройти не можна було. - Тепер там завод мають будувати. - Чинбарний? - Чинбарний. За останнiм словом технiки. А поруч нова електростанцiя пiдводиться, бiла-бiла, мов яблуня в цвiту, i потужна, куди там старiй бухикалцi до не?. От забувся, на кiлька тисяч кiловат. Усi пiдпри?мства i околишнi села освiтить. Словом, невеликий наш Днiпрельстан. На очах мiня?ться мiсто. Камiнь кругом у руках робiтникiв прямо вiд зорi i до зорi, як жайворонок, спiва?. - Надивився? - Надивився, возячи хлiбозаготiвлю за Варчука. Гадав старий лис обманути державу. Хитро задумав заховати хлiб, та комсомольцi прослiдкували за ним. Не вдалося вiкрутитися вiд завдання. Тепер темнiший хмари ходить. Якось я засмiявся до Софi? - хлiб саме насипали, - так вовком визвiрився: "Радий, що кривавицю мою возиш, погибелi на вас нема". А я йому так, з притиском: "Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше йдеться". - Так ледве гарапником не оперiщив. Од злостi в один момент зморшки потом понабрякали. Злу?, як пес. Раз навiть якогось гостя зразу, значить i не поздоровкавшись, ошпарив: "I в лiвих i правих ухилах бовта?ться, а нiчого путнього зробити не може". Потiм покосився на мене, затих. - Я, Варивоне, ледве на гарячому у лiсах Созоненка не спiймав. Треба прослiдкувати. Десь коло пасiки хлiб хова?... XXXIII М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуватi крила, i тiльки iнодi воно, сковзнувши над рваною, клубчастою прорiхою, майне золотим плавником, i просвiток загра? в темних водах трьох ставкiв, i все село, неначе iз хвиль, пiдiйма?ться вгору; новi землi, затемненi досi, побiжать, тiнями затрiпочуть за дорогами. Не чув Дмитро, що торохкотiв Варивон. Тугим клубком збивались думи, надi?. - Грицько пiшов кудись, - торкнув рукою за плече Варивона. На далекiй стежцi, що вела до лiсу, з'явилась невисока постать Григорiя. Мiж ним i парубками широко лягли задуманi городи; зелену рiку матiрки освiтив просвiток i погас бiля купки дiдуганiв-соняшникiв, що радили якусь раду, торкаючись один одного потемнiлими фарами. Коли з-за дерев побачив хату Бондарiв, завагався: може, вернутися... Але, спiймавши на собi насмiшкуватий, допитливий погляд Варивона, нахмурився i рiшуче попрямував до ворiт. Бондарi саме обiдали i зовсiм не сподiвалися на таких гостей. Заметушилась Марiйка по хатi, Югина вся знiяковiла i поклала ложку на стiл. Тiльки Iван поважно пiдвiвся з-за столу, поздоровкався i звернувся до жiнки: - Марiйко, чи в нас найдеться де гостей посадити? Марiйка принесла з друго? хати стiльцi. - Сiдайте, сiдайте i вибачайте, що таке в хатi застали: гостi несподiванi, хазя?ни неприбранi, - запрошувала за стiл Марiйка. - А непроханий гiсть що побачить, те й по?сть, - пiдморгнув Югинi Варивон. Та, червонiючи, всмiхнулась, i Дмитро вiдчув такий спокiй, наче не раз уже був у Бондарiв. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста, невимушена, про всякi господарськi справи. Пiсля обiду Марiйка присiла ближче до Дмитра. I з кожною хвилиною чув, як невидимими нитками засновувалась мiж ними приязнь, кожне слово його не слухала, а, зда?ться, пила Бондариха. Тiльки Югина мовчала, i часто по задуманому обличчю пробiгали тiнi. Дмитро вгадував, що зараз дiвчина дума? про Гриця, може догаду?ться про причину ?хнього приходу, але вiрить i не вiрить, непоко?ться i здивовано погляда? на Варивона. Видно, що й Iван був радий парубкам, хоча й зводив насмiшкувато очi на жiнку, що танула, наче вiск, вiд поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком. - Не обминайте ж нашо? хати, - подала суху жовту руку Марiйка i приязно глянула на Дмитра. - Авжеж, заходьте, - погодився Iван. Дiвчина ж за звича?м мусила провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвiр'я, а вiн опинився з Югиною в темних сiнях. Ось воно, його довгождане щастя, сто?ть перед ним. Вiн тiльки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та вiдчува? ?? ясний погляд, соромливе лице, тремтливi ямки на шоках, тепло чистого дiвочого тiла. - Югино! - задихаючись, дивиться на задумане обличчя i нiчого вiд хвилювання не може сказати. Двома руками бере ?? руку, чу? тонкий дотик нiгтiв i легко стиска? ?? пальцi сво?ми шорсткими, великими i незвично обважнiлими. - Всього доброго тобi, Югино. - Всього доброго i вам, - ледве чу? ?? шепiт i виходить у двiр. Темрява зразу ж оповива? його. Схвильовано оберта?ться i бачить, як широкий бiлий рукав зника? у сiнях. "Ех, дiвчино люба! Якого ще щастя на свiтi шукати? З тобою б найбiльше горе у легкiсть здалося. Ю-ги-на!" - по складах шепоче дороге iм'я i чу?, як добра теплiнь заколису? його. Бiля ворiт пихка? цигаркою Варивон. Хороший парубок - жартiвник i мастак на всi вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. I Дмитро мовчки, з подякою, стиска? Варивоновi руку. - Що? Клю?? - усмiха?ться парубок. йому б непри?мно було iншим разом чути такi слова, але тепер... - Хорошi люди Бондарi, i в хатi в них так гарне... - Порядок тут всi люблять. По вуха, значить, вскочив? - пiдсмiю?ться Варивон. I хоча його всерединi муля? вiд цих слiв, проте вiдповiда? лагiдно: - З головою, Варивоне. Зна?ш, менi так хороше стало в тво?? рiднi, що я й подумав собi: вийде за мене Югина чи нi, а вже й те добре, що в них побував. - То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить, з дуба ставлена, - попихку? цигаркою Варивон. - Як це ти iще про солов'?в i всякi квiточки не говориш - вашому братовi до лиця така мова. Спочатку тiльки й почу?ш про дiвчатко-янголятко, а ожениться - зразу про вiдьму заговорить. Такий свiт чудернацький. - Жаль, що насправдi так часто виходить, - погодився Дмитро i задумався: що вийде з його кохання? Зараз дiвчина не про нього дума?. Чи ж пересилить вiн Григорiя? "Може, справжня любов ще не пiдiйшла до не?? - заворушилась надiя. - А хоч i пiдiйшла - мушу переважити", - нахмурив брови... В ту нiч Марiйка довго не могла заснути, переверталась з боку на бiк, задумано .дивилась у вiкна, зiтхала. - Чого не спиш, стара? Молодiсть згадала? - Ет, помовч собi. I досi не засне, - незадоволено вiдмахнулася. - Чи, може, про Дмитра дума?ш? - пробубонiв примирливо. - Про Дмитра, - призналася тихо, наче Югина могла почути з друго? хати. - Думай, думай, а я посплю за тебе. - Iване, як ти гада?ш, спроста Дмитро приходив? - От дурна баба, чи я в його головi побував? I скаже таке. - По ньому бачу - до Югини приходив. - Авжеж не до тебе. Марiйка замовкла, а потiм торкнула рукою плече чоловiка. - Iване, а коли вiн справдi схоче старостiв заслати? - I чого ти причепилася? Коли, коли... Ма?ш собi Гриця, ще й Дмитра захотiла? Чи не тлусто буде? - Вiдчепись зi сво?м Грицем! Що ти за чоловiк - слова тобi не скажи. Батько ти сво?й дитинi, чи нi? Я всi?ю душею чую, що недарма Дмитро прийшов - такий спроста через порiг не переступить. - Це ти правду кажеш. Породу ?хню, горицвiтiвську, знаю. Таким i небiжчик Тимофiй був. - Господар! Справжнiй господар. Ремесло в руках ма?. Життя мозолем сво?м добився. Земля вироблена. За таким жiнка добряче проживе. I собою вдався - чим не орел? Так i сто?ть менi в очах. - Гляди, ще не влюбися в нього замiсть Югини... Довго ще Марiйка не спала, i коли заснула, увi снi бачила - побивались за ?? дочкою i Дмитро, i Григорiй. XXXIV Вiтер, неначе пiдбита птиця, прошумiв спросоння в листвi вишнякiв, здригаючись, вдарив крильми по вузенькiй стежцi i вiдповз у рiв. Вечiр наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонiв у пересохлому бадиллi високо? кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небi бродили димчастi пошматованi хмари, i повiтря тремтiло набряклим вишневим гле?м. В селi, за городами, водночас спалахнули два вогники, i коли Дмитро вiдiрвав погляд од них, стежка стала ще чорнiшою, обриваючись зразу бiля нiг. Заглиблений в сво? думи, вiн не чув, як навколо нього сумовито гомонiли сплетенi гiлки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, i тiльки iнколи, наче спросоння, долiтав з лiсу передосiннiй гомiн неспокiйно? птицi. Як вiн любив би свою Югину! Як вiн любив би ??... Не пожалу? нiчого для не?, аби життя було, як у пiснi спiва?ться. I з далеко? давнини, пiд тихий бiг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятову?ться навiки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом i свiтлом: Як з тобою ми кохались - Сухi дуби розвивались, Як любитись перестали - Однолiтки повсихали. Тiльки про таку, нiчим не затiнену любов думав Дмитро, уявляючи дiвчину, яку назве сво?ю нареченою. I завжди з прихованим презирством вiн дивився на чоловiкiв, що ходили по чужих молодицях, а таких жiнок бачити не мiг. "З жиру казиться. Заставить би ?? робити, щоб кожну ледащу кiсточку в тiлi почула, тодi б перестала дурiти". I хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожн? мiсце, повз жiнку, про яку йшла недобра слава. Суворi погляди на честь увiйшли з материним молоком в його душу; не порушила ?х перша зелена юнiсть, i тому надалi вони ще бiльше змiцнiли. "Одружитись - не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собi, щоб потiм не було тяжко нi на душi, нi на людях". ...Як вiн любив би свою Югину... Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицьковi. Нi, не попадеться. Вiн силомiць його розiрве. Хiба Шевчик зумi? пошанувати ??? Вiн ще не зна? до пуття, що таке кохання. Зустрiнеться iнша хороша дiвчина - за нею хвостиком потягнеться... Були ми друзями, а тепер вiд дiвчини не вiдступлюсь. Вiн рiшуче i зло ступа? в темряву i ледве не налiта? грудьми на жiночу постать. - Дмитре! - i чи?сь теплi огрубiлi пальцi нiжно пробiгають по його правiй руцi. - Марто, - пiзна? по голосу i, примружившись, поволi огляда?ться навколо. Мовчки вiдiйшли вiд стежки, стали пiд старою розлогою черешнею i зiтхнули водночас. - Разом про одне подумали, - невесело всмiхнулась Марта. Не знав, що вiдповiсти, i тiльки рукою перебирав ?? пальцi, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'ятi такi знайомi i дорогi колись риси. - Як живеться, Марто? - аж сiпнуло всерединi вiд такого буденного запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсiм не говорити, анiж чути самому вiд себе непри?мний i ниючий докiр. - Як живеться? - наче крiзь сон перепитала, i ще гiрше стало парубковi на душi. Потiм пригорнулась до нього i жагуче, не поспiшаючи заговорила: - Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за ким того щастя шукати. Хiба ж то люди? То лавушники. Рiдного батька, прибав копiйку, продасть. Тiльки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка, продав, купив, обкузьмив, об'?хав, спустив. На Великдень обнову купить i спершу скаже: п'ятдесят карбованцiв злупили! - а потiм покаже. Не менi жити мiж ними. Щодень як у пеклi товчешся. Тiльки й полегкостi то?, коли сама собi на городi чи в полi пораюсь. Пропадом пропади таке життя! - А дитина ж як? - Нiна? - i голос молодицi здригнувся, подобрiшав, заглушив недобру злiсть. - Нiна вся в мене i лицем, i вдачею вдалась. Нема лавушницько? кровi у не?. - I знову жагуче зашепотiла: - Коли носила пiд серцем ?? - сама себе проклинала, що не маю сили в ополонцi втопитись. Коли б це твоя була дитина... - Не треба, Марто, - заспокоював, поклав руку на плече. - Не судилось, то й серця не ятри. - Не судилось, - зiтхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла мiж ними. I коли заговорив, почув не свiй, а чужий, приглушений голос: - Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була менi коханою, коханою i залишишся до кiнця вiку. Тiльки так у нас вже дороги пiшли. Не стала дружиною - порадницею стань. - I зупинився. Та вiдчула Марта, про що ма? мова йти. - Говори, Дмитре... Про одруження сво? десь ма?ш сказати? - Про одруження. Ти не гнiвайся на мене. - Хiба ж я не розумiю, Дмитре? Все розумiю. Говори, - тихим, надломаним голосом промовила, i чув, як затремтiла ?? рука на його грудях i впала донизу. - Сподобалась менi ("покохав" було незручно сказати Мартi) Югина Бондарiвна. З Григорi?м Шевчиком на однiй дiвчинi зiйшлись... Як ти дума?ш?.. Як довго вона мовчить. З-пiд чорно? хустки клинцювате окреслю?ться високий лоб, темрява закрила очi, i тiльки чути, як в очних западинах неспокiйно ворушаться повiки. I для чого було говорити? I без цього несолодко ?й. А тут ще бiльше жалю завдав. I тiльки тепер розумi?, як тяжко Мартi. Завжди бiльше про себе дума?ш, а про чуже горе... Другу руку опуска? на стан молодицi. I чудно навiть у думцi назвати Марту "молодицею". - Щасти тобi, доле. Що й казати - дiвчину хорошу вибрав. Коли не дурна буде, за тебе пiде, - тремтячи вiд хвилювання, зiтхнула i зразу ж заспiшила, наче боялась, що не так зрозумi? ?? зiтхання: - Хай усе краще до тебе пiде, Дмитре. Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде - згада?ш мене. - ?? голос переривався, тремтiли уста, неспокiйнi груди, пiдiймаючись, торкались його i знову опускались. - Нащо так говорити? Сама зна?ш: першу любов не забудеш, - пригорнув до себе i тричi поцiлував, мовби матiр свою. Хоч одна людина, крiм матерi, ?, що любить його... Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак i пiшла, згинаючи плечi. Вiтер здмухнув з черешнi краплину роси, i холодний дотик ?? ковзнувся по гарячiй щоцi парубка. За всю дорогу не мiг збагнути: чи пригнулася Марта, щоб гiлка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив ??. "Яка вона..." Жаль було молодицi, хотiлось догнати, щось добре сказати, утiшити ??. I не мiг тепер уявити, як вiн жив би з нею. Не холодна, нi - спокiйна дорiжка лягла мiж ними, як осiннiй промiнь. Шанував Марту дуже, жалував, розумiв, що вона його коха?. I було тяжко i радiсно вiд цього на душi. * * * Йшла - дороги не чула пiд собою. Наче дитина, билась пiд серцем мiнливими перебоями млость i голова крутилась, як вiд довго? ?зди на човнi, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, вiдпливають удалину, i вода плямами кида?ться в очi. Не раз ?й здавалось, що вона примирилась зi сво?м життям. Спочатку жила як у снi - аби день до вечора, а потiм час зарубцював бiль, знайшлася дитина - вивела ?? з забуття; i Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче подорожнiй на дальньому пагорбi, що от-от увiйде у хмари, i замкнеться за ним обтяжена голубiнь. Та досить було десь неждано стрiнутися - i весь свiт хуртовиною налiтав на не?, зразу кидав у безвiсть, i знову болiло серце, як тiльки в молодостi болить. Не раз, притискаючи дитину до серця, хотiла втекти вiд згадок i витирала сво? сльози на рожевому личку дiвчини... Вечiр тiсним кiльцем стискував поля. Вiтер iшов густий, немов хвиля у повiнь, прориваючись у вузький просвiток за поворотом Яко?сь недiлi заграють музики на все село, закрутиться в танцi весiльне подвiр'я, i ?? Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарiвною. Бачила незатьмарене чуже щастя, i до слiз було жаль само? себе, сво?? молодостi, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, вiд одно? згадки про якого проймала дрож. Усе село пiде на весiлля, однiй ?й - сиди каменем у хатi, бо ж не пустить чоловiк, свекруха, а хоч би й пустили - усi б оглядались на не? i за спиною кивали головами, показували б пальцями: "Марта прийшла. Дивiться, дивiться, як вболiва? вона. Живо? кровинки на лицях нема". I чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись? "Чому з мого серця не виходиш?" - зверталась до Дмитра. А той мовчав, вiдходячи вдалину. Бiля хутора забовванiли скирти сiна, перемолочено? озимини. Варчук де мiг загарбував землю, брав у оренду, сiяв бiднякам наспiл, крутив дiла з лiсничими в лiсах, захоплюючи родючi дiлянки зрубу i лiсовi галявини з травою. На хуторi забрехала Лиска i кинулась, звизгуючи, на груди. По тiнях на фiранках i брязкоту посуду Марта догадалась, що в хатi сидять гостi. Тому й вирiшила не йти в свiтлицю. - Що там Бондар? - забринiв бас Ларiона Денисенка, аж шибки задеренчали. Здригнулась молодиця. "I тут про Бондарiв, наче наврочив хто, згадують". - Еге, Бондаря з дороги, - донiсся обережний голос старого Варчука. Як п'яна, пiднялась на ганок. З сiней назустрiч вибiгла Софiя. - Марто! Добрий вечiр... На комсомольськi збори спiшу. Ти чого наче у воду опущена? Та я б на тво?му мiсцi... Прощавай, серце! - на ходу обвила руками, поцiлувала поперек губ i кинулась, пiдстрибуючи, до хвiртки. Темно на другiй половинi хати. Впала на лiжко в сво?й колишнiй дiвочiй кiмнатi, затулила обличчя руками, i приду- ^" шене ридання вирвалося з грудей. Навiть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно вiдслонила руки вiд очей i, не мовлячи слова, кiлька разiв поцiлувала мокрi щоки Марти. - Не плач, мо? безталання, - приголубила Горпина молодицю. - Не буду з ним жити. Покину, - припала головою до грудей лiтньо? жiнки. - Горпино! Де ти в бiсово? матерi? - гримить в свiтлицi хрипкий голос Варчука, врива?ться приглушений гамiр гостей. I жiнка злякано кида?ться до печi. "Не буду жити iз ним, не буду, - рiшуче пiдводиться з лiжка - Вiзьму Нiну, в комiрне пiду". Виходить з сво?? кiмнати Все життя отруять, - неспокiйно ворушиться думка, - дитину вiдберуть, по судах ??, Марту, почнуть таскати. Хтось вiдчинив дверi свiтлицi, i загримiв бас Ларiона: - Мульку ?м в бiк, а не землеустрiй. Бондар... - дзвякнула клямка i гамiр затих. Тiльки тепер Марта почала догадуватися, що в свiтлицi говорили про соз, якому, ходили чутки, вiдрiжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука, Денисенка та iнших куркулiв. Та це так далеко було вiд не?. Окремi шматки розмови надокучливо вплiтались в ?? думи, як сплески дощових крапель в негоду. Знову увiйшла Горпина i тихо поклала руки на плечi Мартi. - Не смiй i думати про таке - зженуть з свiту i тебе, i мене, - зашепотiла, садовлячи Марту з собою на лавi. - I хай. Краще менi в домовинi гнити, анiж з ним увесь вiк мучитись! - Знову згадала до найменшо? дрiбницi зустрiч з Дмитром, i давнi спогади прокинулись у серцi. Засяяли зорi в осиланiй цвiтом похилiй дубiвцi, запахли роси в молодих травах, огорнули ?? дужi любi руки, притулили до широких грудей... I раптом, наче гадюка проповзла мiж ними, побачила круглi, недовiрливо допитливi очi Лiфера i всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила повiки, щоб не бачити чоловiка, та вiн тiльки темнiшав, але не зникав Тихо ридаючи, забилась головою в кружок столу i не чула болю, i не розбирала наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього. - Горенько мо?, старий сюди йде! - метнулася Горпина в другу кiмнату. - Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? - загримiв з порога Сафрон. - Гостi вже в порожнi миски заглядають Тiльки до млинцiв сметани не внось - iз колотухою по?дять. Ниньки невеликi пани зiбралися, - стишив голос до шепоту. - Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли вiн не те?, ?й-бо, обруч наб'?мо, - п'яно зареготав, просуваючи голову в 'дверi, Ларiон Денисенко. - Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, - ляснув Ларiона по плечу. - Так ти менi, Ларiоновi, не вiриш? Менi, козаковi... - Сумнiваюсь, чи ти козак, чи кизяк, - засмiявся, задоволений сво?м жартом, Варчук. - Кон?шно, Бондар нам чоловiк без дiла, а серед сво?х вiн силу ма?. - Не в тiм сила, що кобила сива, а в тiм, що не везе. - Нi, цей i повезти може. Мужик крiпкий i, на лихо, норовистий. - Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться. XXXV Обабiч Великого шляху на чорних полях рiвно тягнулись iще незаплесканi дощами слiди борiн, мiж якими тремтiли зеленi стрiлки озимини. На рову рясно пломенiв кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи накрапали теплим восковим листям. В дубинi стало темнiше, i в глибоких колiях, притрушених листом, м'яко зашарудiли колеса, часом пiдскакуючи на вузлатих пучках прив'яленого корiння. Сонце, пробиваючись крiзь верховiття дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, i окремi волосинки горiли, як золото. "Добрi конi, роботящi. Чого доброго, в шестерику риссю цiлий день будуть ходити", - вже в який раз сам до себе говорив Iван Тимофiйович i любовно цмокав губами - не так для того, щоб пiдiгнати худобу, як почути свою повну владу над буланими. На його голос, iще незвичний, конi пряли ушима, притискали ?х насторожено до ши? i, витягуючись довгими тiлами, спiрно, не напираючи на дишель, бiгли помiж деревами; пiд копитами злiтало наполоханим табунцем листя. "Еге ж, завтра i сiяти ви?ду". I вже бачив себе дома; розповiдав Марiйцi, як вiн знову вибрав в райземвiддiлi найкращу пару для свого созу i як ?? в нього ледве з рук не вiдбили багрi?. Та хiба ж вiн сплоша?, дарма що супротивни