иться, - стиснув руку  в  кулак  i  довго  вперто
протирав очi. Вiн iще щось  хотiв  сказати,  навiть  посмiхнувся,  наперед
смакуючи, яке враження справляють його  слова,  але  пiдiйшов  довгий,  як
мотузок, Созоненко i повiв Карпа з гулянки.
   - Тiльки як не поставиш пiвока, душа твоя лавушницька, - душу витрясу.
   "Мабуть, Карпо не дуже шану? його! - подумав тодi. - Чого  ж  Марта  не
виходить?"
   З туману чути, як зiтха? дiброва.
   Солодким хлiбом пахнуть  вiдсирiлi  стернi;  над  сивою  пряжею  туману
коливаються лише верхiв'я дерев, наче вiдрiзанi вони вiд стовбурiв.
   Постелив пiджак i лiг бiля дубiвки. Важко гупнуло на землю яблуко  -  i
тиша... Навiть чути, як пливе в далечiнь невтомна земля.
   "Це треба, щоб завтра мати  прийшли  -  яблука  позбирали  пiд  старими
деревами. А на рiк, певне,  зацвiте  молодий  садок.  Спочатку  з  зелених
коронок рожевi пуп'янки проглянуть..." Карий устав, покрутив ши?ю, вдихнув
нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу  почув,  де  господар  лежить.
Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
   - Но, Карий!
   - Кому що, а курцi просо.
   Розплющу? очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти.
   - Вставай, лежню, ранок недалеко, - смi?ться дiвчина, тягнучи  його  за
руку. - Горенько менi з тобою. Та хоч посунься.  Увесь  пiджак  зайняв,  i
клаптика жалi?.
   - Я - увесь пiджак? Та як же це увесь? Та  я  тобi  увесь,  -  не  зна?
спросоння, що сказати.
   - Лихо мо?, що вiн меле! Ах ти ж,  сплюх  нещасний!  -  обвива?  руками
пругку парубочу шию.
   - Хоч  не  задуши,  -  хто  тобi  так  гарно  i  багато  про  все  буде
розповiдати! - нарештi зовсiм прокида?ться.
   - А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогада?шся.
   - Яка?
   - Вiдгадай.
   - Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив?
   - Мало не вгадав, - щасливо  пирха?  в  руку.  -  Старий  посварився  з
Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре  продали,  а
зиск  подiлити  не  змогли  -  Созоненко  крутити   почав.   Тодi   Сафрон
розсердився, почервонiв та як  стукне  кулаком  по  столi:  "Щоб  я  твого
клятого духу на сво?му подвiр'? не чув, душа твоя тринадцята!"
   - Так i сказав?
   - Так i сказав.
   - А Созоненко що?
   - Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак.
Тiльки вже надворi зiтхнув: "Напрасно ви, Сафроне  Андрiйовичу,  зобижа?те
мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцi?ю. Коли б не я - дулю б ви  мали,
а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А  я  настояв,  я,  щоб  почекати
деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен  бiльший  получити
на законнiй комерчеськiй основi", - перекривила Созоненка.
   - А Сафрон що?
   - Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка.
   - Попав? - смi?ться Дмитро.
   - Жаль, що не влучив, -  щиро  жалку?  дiвчина.  -  Ох  же  й  дременув
лавушник! А калитку обома руками на животi затис.
   От i поменшало у мене на одного  женишка.  Добре,  що  глек  мiж  собою
розбили.
   - Гляди, чи ворон ворону око виклю?... Не вiриться щось.
   - Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що  -  за
найбiднiшого вiддасть... Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене
шукати...
   Мiцно пригорта? парубка, ще мiцнiше цiлу? в  уста  i  бiжить  по  росi,
шарудячи широкою спiдницею.
   - Почекай, Марто.
   - Потiм, у суботу дожидайся.
   Клубляться тумани в долинi i непроглядною  пеленою  закривають  дiвчину
вiд хлопця...



   VIII

   Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо  з  ярмарку,  пiдкотив  до
його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi  дужкою
ноги вище кiсточок вгрузли в сiно:
   - Дмитре, чорти б тебе брали! -  i  зразу  ж  змiнив  голос,  побачивши
матiр.
   - Добрий день, тiточко Докi?, з  празником  вас.  -  Низько  вклонився,
схрестивши руки на животi.
   - I тебе з празником, - строго подивилась на парубка. - Ката?шся?
   - Як сир у маслi, - вiджартувався. - Катався б ще краще,  та  совiтська
власть тпрру каже. Навiть права голосу позбавила. Доведеться либонь пiвнем
кукурiкати. Пустiть Дмитра зi мною.
   - Не знаю, вiн, зда?ться,  мав  до  вчителя  iти,  -  завагалася.  "Хай
побачить Марту. Чи к добру це тiльки?"
   - Успi?. Менi саме головне, щоб Дмитро конi оглянув - вiн у  них  лучче
доктора розбира?ться.
   - Як ма? час, хай подивиться.
   - Сiдай, Дмитре! - крикнув, не питаючи згоди, блиснув сiрими  очима,  i
рiзкi пiвкола вiй пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з  прогалинками,
наче проточених чимсь брiв.
   Не вспiв ухопитись парубок за залiзнi бильця брички,  а  Карпо  гикнув,
свиснув, стрельнув гарапником,  i  воронi,  розкидаючи  стужавiле  болото,
витягнулися в шаленому галопi.
   Порiзана на пасма  закружляла  земля.  Наче  живi,  чудно  вiдскакували
осторонь хати, клунi; сильний вiтер гостро врiзався в лице.
   - Вйо, конi, матерi ковiнька! - шаленiв Карпо. Коливалися повнi  рожевi
щоки, пухнастий  чуб  пiдсмалював  вiдстовбурчене  вухо,  неспокiйна  кров
заливала тугу шию. В кожному русi  Карпа  чулась  невироблена  сила,  зла,
напiвдика завзятiсть. У великiй руцi гадюкою звивався i вiдскакував  назад
ремiнний нагай.
   Бричка, перехиляючись з боку на бiк i якимсь чудом  ще  не  перекинувши
?х, влетiла на вуличку, обсаджену вишняками. Крiзь  голе  галуззя  вдалинi
рiзнув  очi  свiжою  синню  великий,  пiд  бляхою,  дiм  Варчукiв,  неначе
втиснутий у вигнуте пiвколо лiсу.
   Конi пiдлетiли до будинку.
   Привiльне живеться Сафроновi, хоч i вiдрiзав комнезам у  нього  в  1920
роцi тридцять десятин бiля Бугу.
   Коли ранiше висока постать Сафрона чорною тiнню нависала над  селом,  з
м'ясом вириваючи бiдняцькi четвертинки i десятинки, то зараз вiн прича?вся
в лiсах, багатiв i розростався, мов корiнь, - так, щоб  менше  було  видно
людському оку. Годi тепер було думати стати паном на всю  губу:  землi  не
прикупиш, ма?ткiв не поставиш, дворянства - про що стiльки думалось  -  не
доб'?шся.
   Тiльки й залишилась ?дина вiдрада - збивати грошi. I вiн  збивав  ?х  з
усi?ю  куркульською  хитрiстю,  винахiдливiстю  i  скареднiстю.  Один  лiс
золотими листками осипався в тонкi, але  цупкi  пальцi  Сафрона.  Мало  не
щоночi вiн з Карпом на двох пiдводах ви?жджали у  чорнолiсся,  i  найкращi
гордовитi ясени зi стогоном, востанн? бризкаючи росою, падали  на  холодну
землю. З ?хнього ще живого тiла вiдрiзувались  чотирьох-аршиннi  шпони.  I
пливли вони лiсовими дорогами до велико? парнi сутулого i завжди покритого
сирим, як переваренi ясеновi штуки, рум'янцем Iвана  Сiчкаря.  Той  пильно
оглядав кряжi, бракував за найменший сучок, а потiм середнiм, туго налитим
жиром пальцем, нiби граючись, ловко викидав з  заяложено?  калитки  золотi
п'ятiрки чи срiбнi карбованцi - Сафрон папiрцiв нiколи не брав.
   - Ти скоро, Сафроне, за один лiс срiбний будинок збуду?ш,  -  усмiхався
Сiчкар одвислою нижньою частиною обличчя.
   - Золотий! - сердився Сафрон.
   - Може, на золотий  i  невистачить  матерiалу,  а  на  срiбний  повинно
хватити. Може, брешу? - i дрiбнi зiницi Сiчкаря,  як  двi  краплини  олi?,
задиркувато грали на сiрих, наче притрушених попелом бiлках. - Свинi  ж  i
гуси вагонами возив в Одесу?
   - А скiльки за тi вагони  злупили?  А  скiльки  на  могоричi  пiшло?  -
гарячився Сафрон. - А як податками душать тебе?!
   - Душать, що спасу нема, - погоджувався Сiчкар. - I  нема  тобi  у  цiй
властi нiяко? пiдтримки. В  революцiю  Вiйськово-революцiйний  комiтет  за
торгiвлю до стiнки ставив, а тепер патентами обдирають до останньо? нитки.
Все властi i властi, а коли ж собi що  в  калитку  покласти?  -  i  вогкi,
блискучi, наче намазанi смальцем губи Сiчкаря вже не вiдстовбурчувались  в
усмiшку, а злiсно вигинались униз. - Хiба б так жити нам...
   - Да, живеш, аби свiт не без тебе... Забрали землю, щоб вас лиха година
ще до вечора забрала...
   Проходили лiта, з подiлено? землi покуштували  хлiба  злидарi,  заросла
стара межа, та злiсть Сафронова змогла тiльки з ним  зотлiти.  Як  хвороба
рук, вчепилась вона в його сухе тiло i по?дом ?ла.
   "Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлiбом,  а  цi?ю  землею
напхають. I бiльше нiчого менi не треба", - говорив Сафрон куркулям i  жив
цi?ю сподiванкою та спогадами минулого...
   - Ну, як мо? новi? - осадив Карпо бiля брами вороних.
   - В борозного копита нiкудишнi, шльопа?, наче пiдпалками. А так, збоку,
показують нiчого. Стрiлки треба розчистити.
   - От чорт, успiв уже придивитися, - скочив Карпо з брички. - Циганом би
тобi бути.
   - I то хлiб.
   Клацнула клямка, i в голубому просвiтi, мiж напiвпрочиненою хвiрткою  i
тесаним стовпом, застигла, вся  в  червоному,  здивована  Марта.  Паленiло
округле  лице,  трiпнулись  пелюстками  рожевi  нiздрi  прямого,   красиво
закругленого  носа;  сiрi  виразнi  очi  свiтились  цiкавiстю  i   щастям.
Притримуючи рукою хвiртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди.
Аж цебенiла вся молодим здоров'ям, пишною дорiднiстю.
   Глянув Дмитро на дiвчину, застиг, занiмiв, тiльки очi заяснiли  чи  вiд
подиву, чи вiд радостi.
   - Чаго очi витрiщила, як теля на новi ворота? -  замахнувся  гарапником
Карпо. - Вiдчиняй браму! Де-легатко! Це тобi не на зборах гораторствувати.
Бач, - звернувся тихо до Дмитра, - на посиденьки  в  сельбуд  потягнулась.
Ну, батько ?й  приписав  такi  збори,  що  й  сiсти  на  лавi  деякий  час
неспiдручно дiвцi було... Та швидше там! - гостро зиркнув на Марту.
   "Розкричався лупатий, - сковзнув очима по спинi Карпа, - крiзь  вигнутi
ноги хоч свиней проганяй".
   Широке подвiр'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубово?  кори.
Як цяцька, красувався на цегляному пiдмурку будинок з  ганком,  оторочений
навкруг дерев'яною рiзьбою. Бiля  причiлкового  вiкна  розрiсся  волоський
горiх.
   З баняком до сажа пробiгла Софiя  Кушнiр,  лукаво  блиснувши  очима  на
Дмитра, i зразу ж ?? обличчя набрало виразу перебiльшено?  скромностi,  за
якою приховалась значуща усмiшка.
   Коли вiдкрили дверi, з свiтлицi вдарило  мiцним  самосадом,  самогоном,
яблуками i розпареним ?дким потом.
   Гостi щiльно затиснули три столи. Вiд божницi через двi  стiни  потекло
потемнiле золото i срiбло образiв, пiд образами у великих  рамках  тиснули
одна одну старi фотографi?, на коминi витрiшкувато дивились червонi голуби
з пiдведеними бiлою глиною ногами.
   - Наче Дмитро  прийшов,  -  пiдвiвся  з  покуття  господар  i  схвально
подивився на Карпа.
   -  Добрий  день!  -  зупинився  Дмитро,  розглядаючи   Барчука.   Бiла,
пiдперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала  худе,  костисте  тiло
Сафрона. На чорному клинцюватому обличчi гостро  горбився,  зразу  ж  бiля
надбрiв'я, великий нiс  i  обвислим  тонким  косяком  вростав  у  смолистi
хвилястi вуса.  Пiд  чорними,  без  блиску  очима  двома  круто  вигнутими
циганськими сережками витягнулися фiолетовi пiдтьоки.
   - Знав я твого батька покiйника Тимофiя. Топковий хазя?н  був.  Правда,
революцiя видiлила йому помiщицько? земельки, - стишив голос. - Але чого ж
не брать, коли дають. Правду я кажу? - звернувся до гостей, а рука  чогось
затремтiла i пальцi неспокiйно, павуком, забiгали по скатертинi.
   - Коли помiщицьку - можна, а коли нашу, то другий  вопрос,  -  запустив
покритi топленим салом довгi пальцi в буйний каштановий чуб Якiв Данько. -
Вiд помiщицько? i я б не вiдмовився.
   - Чому не так, - засмiявся хтось з гостей.
   - Сiдай, Дмитре, гостем будь, - запрошувала Горпина Варчук,  пишнотiла,
бiлява молодиця, розгойдуючи широкий дзвiн тютюново? спiдницi.
   Сидiти випало насупроти Карпа i щасливо?, розчервонiло? Марти.  Почував
себе нiяково, бо чомусь здавалось - всi дивились на нього.  Був  важким  i
незграбним та, випивши двi чарки, посмiлiшав i знову перелякався,  почувши
пiд столом приторк дiвочо? ноги.
   - Марто, чи це "гусак, чи гуска? - строго допитувався Карпо, роздираючи
руками тлусту гусятину.
   - Сам ти гусак, - пирхала Марта, поглядаючи на  Дмитра.  Самогону  було
досить, i стриманий вулик загудiв сильнiше i знову притих, коли господар з
чаркою обiйшов усi столи.  Iшов  поважно,  заховавши  пiд  чорними  вусами
владну усмiшку.
   - Пий, Сафроне. Хазя?н як п'? - про нове дба?, харпак - останню сорочку
пропива?, - дзенькнув чаркою в чарку сп'янiлий Данько, i  самогон  плеснув
на домоткану, з червоними пружками скатертину.
   - Не галасуй, Якове, - поморщився Сафрон. -  П'?ш  ти,  як...  Половина
витече. Бочку випий, а краплi не пролий. Так господарi п'ють. I не базiкай
лишнього, - заокруглив тонкими губами  всю  чарку  i  так  рiзко  вiдкинув
голову назад, що вуса,  надламанi  над  куточками  вуст,  охопили  вилками
загострений клин пiдборiддя.
   - Якiв свого не пролл?, то вiн чуже тiльки може.
   - Не пащекуй! - гаркнув Данько на Денисенка.  -  Не  раз  тебе  з  бiди
вивозив. - I його вилицювате обличчя налилося кров'ю.
   - Ти i добро помiщицьке вивозив, аж конi з шкури вилазили,  -  невгавав
пiдпилий Денисенко.
   Данько сердито подивився в куток,  швидко  провiв  пальцями  по  довгих
бровах. Лайка  ледве  не  зiрвалася  з  уст,  але  зразу  ж,  передумавши,
розсмiявся i очi налились самозадоволеною втiхою:
   - Навiть пiанiну вивiз. Курям за сiдало стало.  I  такою  в  мене  одна
курка, рябенька, була iнтересанкою, ще тiльки ?сти злазила  з  клавишiв  -
грала все. Тiатр та й годi. Ну, потiм чортiв сельбуд таки забрав пiанiну в
мене... А хто в тi часи не вивозив? Не  зiвай,  кажуть,  Хомка.  Жаль,  що
скоро тодi комiтетчики почали сво? порядки встановлювати, щоб наш брат  не
дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возi -  i,  скажи,  в
усi економi? i панськi ма?тки  почали  пропускати  без  слова.  Хоч  цiлий
будинок вивозь...
   - Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!
   - Начальство?.. Для кого начальство, а для  нас  Петро  Крановий.  Своя
людина!..
   - Сiльрада наша... Мiрошниченко, значить, страшнiший за це  начальство,
- заспоко?в жiнку Данька пiдпилий Сiчкар.
   - Цей Мiрошниченко домiрошнику?ться, - похмуро пообiцяв Данько.
   - А мене не зобидили?  Душа  перетлiла.  Найкращу  земельку  як  язиком
корова злизала. - Рудi вуса високого  Данила  Заятчука  вскочили  в  чиюсь
чорну бороду, здавалось - пiдпалили ??, голосно чмокнулись уста.
   - Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, - спинив ?х Сафрон. Вiн пив i
не впивався. Великi очi насторожено i зверхньо оглядали гостей.
   - Таку скриню сво?й дочцi  приготувала,  що  парою  коней  з  мiсця  не
зрушиш. Одних кожухiв... I червоний романiвський, i  бiлий,  i  чорний,  i
критий...
   - I я по саму ляду забила. Хай не ремству? на батькiв.
   - Купував мiй старий коня, i купив, при?хав додому - аж це кобила.
   - Га-га-га!
   - Цить, стара, не страми серед людей. То кiнь новомодний.
   - За тво? здоров'я, Дмитре, - зупинився Сафрон бiля  ?хнього  столу.  -
Чував, чував, що у батька весь пiшов. Господарюй, корiнням в землю вростай
- це сила наша, - i чокнувся чаркою.
   Марта ледве не вискочила  з-за  столу  i,  приховуючи  радiсть,  подала
голос:
   - А зi мною?
   - Можна й з тобою, мазухо, - звузились  очi  Сафрона.  -  Щоб  щасливою
була.
   - У ваших руках мо? щастя, - встала i вдавано зiтхнула.
   - У господнiх, - пiдвiв угору чорний вказiвний палець.  -  Я  не  ворог
тобi -  I  знову  голос  став  розважливим  i  строгим,  немовби  ставлячи
перегородку. Але Марта вже не помiтила цього.
   "Чу?ш, любий мiй?" - говорив погляд дiвчини.
   - Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? -  пiдштовхнув  ??  трьома
пальцями Карпо.
   - Подивись, як Ларiон Денисенко  "вiсiмки"  пише.  Широкоплечий,  увесь
зарослий  скуйовдженим  колесом  волосся,  обважнiлий   чолов'яга   пильно
цiлиться очима в дверi, але, зробивши два кроки  вперед,  невiдомою  силою
вiдштовхнувся до лави.
   - Ух, ти, холеро, - насторожено дивувався Ларiон i знов пильно  цiлився
на клямку.
   У сiнях Марта обвила руками Дмитра:
   - Чув, чув, що сказано?
   - Та чув же. Побачать iще, -  одхилив  дiвчину  вiд  себе.  Над  ганком
висiли важкi кетяги пов'язано? в пучки калини. Неяркий надвечiрнiй промiнь
сонця з вiдчинено? хвiрiки освiтив Марту, Дмитра i погас - хтось з  вулицi
зачинив хвiртку.
   - Виберу пору, коли старий роздобриться, i скажу йому про  нашу  любов.
Чув, що про тебе говорив...
   - Хто його зна?. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай i
дослухайся. Почу?ш одне, а в ньому ще друге ?, як  горiх  у  шкаралупi,  -
сперся рукою на волоський горiх.
   I раптом здригнулася дiвчина, обернулась до ворiт: з вулицi  розгонисте
задзеленчав балагульський дзвоник.
   - Невже до нас? Невже до нас? - скривилась од болю.
   Розчинилась брама.
   Закосиченi кольоровими биндами, пiдлетiли пiд ганок задимленi шпаки,  i
Митрофан Созоненко в шапцi-макiтрi пiдвiвся  з  воза,  за  ним  потягнувся
високий, вищий на цiлу голову за батька Лiфер. Вiн зразу ж злiсно заклiпав
на Дмитра.
   - Марто, батьки дома?  -  витираючи  пiт  з  рудого  обличчя,  усiяного
великими коноплинами ластовиння,  старий  Созоненко  подав  дiвчинi  ржаву
руку.
   - Дома, - обернулась, здригнулось плече i,  похиливши  голову,  дiвчина
повела гостей до хати. Гусаком проплив весь  у  чорному  Лiфер,  дивлячись
згори вниз.
   "Ворон ворону  око  не  виклю?.  От  i  просись  тепер",  -  засмоктало
всерединi Дмитра. Зiйшов з ганку i важко опустився на  невелику  вогкувату
лавку, затiнену вишняком.
   Вiд болючих думок щось обривалось у ньому i здавалося  -  вечiр  ставав
невидющим i важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом дво?лась в  очах.
На мить розчинились хатнi дверi, i жмут п'яних голосiв долетiв до Дмитра.
   З сiней вийшов Сафрон, попрямував до ворiт i довго,  як  пляма  старого
портрета, чорнiв у рамцi розчинено?  хвiртки.  Навколо  нього  все  бiльше
густiла синь, i нарештi темiнь проглинула неясний високий контур. Ще хтось
переступив через порiг.
   "Неначе окружне начальство... Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь
Лiфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще  побачимо,  чия  вiзьме.
Брешеш, щоб я дiвчину в баришницькi руки вiддав..."
   - Кого вигляда?те; Сафроне Андрiйовичу?
   - Та...одного гостя, - тихо з паузами озвався голос Варчука.
   - Видно, важливого? Бачу:  кiлька  разiв  виходили.  А  ви  спроста  не
будете... - заклекотав смiшок, i Дмитро недочув останнiх слiв.
   - Гiсть порядний.
   - Чи не Омелян Крупяк?
   - Вiн. А ти звiдки зна?ш?
   - Ще б не знати.
   - Вiн на Покрову iнодi заскаку? до мене. Це дорогий для нього день.
   - Ще б не дорогим був. Врятували тодi Омеляна. В двадцять першому  дiло
було... Навряд, щоб вiн сьогоднi прибув.
   - Щось трапилось? - глухiше забринiли тривожнi нотки.
   - Нi... Омелян, зда?ться, на повишення пiшов, - i в отих  останнiх  "ш"
зашипiла погано прихована заздрiсть.
   - Хлопець меткий.
   - Який там меткий! Безрозсудний! Хiба вiн ма? право при?жджати сюди  на
Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування.  Мiрошниченко  як  пронюха?...
Теж менi завзяття.
   - Ну, ти цього не говори. Смiливий! А коли до мене при?жджа?, то  нiяке
погане око не побачить.
   - Тепер не смiливiсть, а обережнiсть бiльшу вагу ма?. Не тi часи.
   - Так що ж з Омеляном?
   - Прочував кра?чком вуха: у  Вiнницю  послали  його  гостювати.  Там  у
вiддiлi Академi? наук Отаманiвський сидить  -  чоловiк  не  без  iнтересу.
Прямо на виду ожив, вiдколи Грушевський з-за кордону повернувся.
   - Щось холоднувато, ходiмо до господи.
   Вогник  сiрника  пташиною  забився  в  лiхтарi  складених  просвiтлених
долонь, на мить вирвав з пiтьми половину  нахмуреного  обличчя  Варчука  i
погас. Тихо, наче од вiтру, скрипнула хвiртка.
   Сафрон зупинився.
   - Хто там?
   - Це я, - озвався старечий жiночий голос.
   "Матiр Варчука", - пiзна? Дмитро. I мов  крiзь  туман  в  уявi  побачив
згорблену, засушену бабусю, яку, обiбравши до  нитки,  Варчук  прогнав  iз
дому. Тiльки дякуючи  Горпинi  найняв  комiрне,  i  то  подалi  вiд  свого
будинку: все менше ходитиме.
   - Iди, Петре, до  хати.  Я  через  хвилину  зайду.  Пiд  шелест  крокiв
невпевнено, немов обмацу? землю, постуку? палиця.
   - Добрий вечiр, сину. З празником тебе,  -  тремтить  сумовите  несмiле
слово. Так, мовби воно когось просить i бо?ться, бо?ться.
   - З празником, мамо, -  металево  натягу?ться  голос.  -  Ви  не  могли
кращого часу вибрати, тiльки тепер, коли гостi?
   - Я думала, сину, в свято...
   - Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стiл разом iз людьми.
   - А чого менi за стiл... Вiдсидiлось мо?. Я до челядi пiду.  Холодно  в
мене в хатi. Вогкiсть у костi заходить. Згадала, як ми разом  жили,  як  я
тебе доглядала... Ти не сердься. Я до челядi пiду. Софiя мене не зобидить.
   - Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима.
I так менi з вами... Доки ви вже будете мо? пороги оббивати? За комiрне  ж
плачу. Катанку купив. Так ви забрали собi в голову, що  грошi  в  мене  як
полова - лопатою гребу.
   - Сину, я ж тобi усе, усе вiддала.
   - Вiддали! - перекривив. -  Заберiть  собi  те,  що  вiддали.  Наче  не
зна?те, що ваш грунт  злиднi  вiдрiзали.  Хватить  пекти  менi  очi  сво?м
добром. Було, та загуло.
   - Сину! - Дмитро почув таке тоскне зiтхання, що мимоволi й сам зiтхнув.
- Я ж мати тобi, а ти до мене гiрше, чим до худоби. Непотрiбною стала. Я i
сама б хотiла скорiше померти. Так живою не увiйдеш  у  землю.  Я  ж  тебе
сво?м молоком годувала...
   - Гаразд! - скипiв Сафрон. - Хай у вас я вiдро молока випив. Завтра вам
Софiя принесе повнiсiньке вiдро. Хватить? Iдiть! - I швидкi кроки  сердито
загупали по ганковi.
   "Яке страхiття, яке страхiття цей Сафрон!" - охопив голову обома руками
Дмитро. Вiн навiть не мiг подумати, що можуть бути у свiтi такi безсоромнi
слова до матерi, до жiнки. "Треба буде чимсь допомогти старiй...  А  Марта
не  виходить...  Нiколи  вiн  по-доброму  не  вiддасть  за  мене.  Це   не
чоловiк..." - i не знайшов потрiбного визначення Варчуковi.
   Коли увiйшов у хату, сп'янiлий Сафрон сидiв бiля Созоненка i гарячився,
посмикуючи вуса.
   - Не признаю такого права. Землi господаря, а не харпака потрiбно. Та я
??, земельку, як гречану кашу, ложкою б ?в. Та я б за  не?  свою  душу  на
шматки порiзав. - П'яна сльоза заволожила рiдкi вi?.
   "Свою порiзав би чи нi, а чужу не пожалував би", - подумав тодi.
   - А ти не по правдi зробив.  Не  грошей  менi  жаль...  Созоненко  стер
рясний пiт з червоного обличчя i хрипло розсмiявся:
   - Роби по правдi - очi вилiзуть. Не наше це дiло, не доходне.
   Не соромлячись людей, до Дмитра пiдiйшла Марта,  блiда  i  зiв'яла.  За
кожним  ??  рухом  слiдкував  голодними  очима  Лiфер  Созоненко.   Дмитро
перехопив  цей  жорстокий  'погляд  з  втиснутими   в   зiницi   червоними
вiдблисками ламп i так зирнув на крамаря, що той дрiбно заклiпав  вiями  i
обернувся.
   I зразу ж Дмитро вiдчув на собi перехрестя допитливих,  насторожених  i
лихих поглядiв багатi?в. Вiдкидаючись назад могутнiм,  ще  не  затвердiлим
станом, вiн з ненавистю окинув  гострим  зором  усю  свiтлицю.  Здавалось:
кiлька пар очей, то випираючи, то вивiрчуючись iз  очниць,  от-от  репнуть
вiд натуги i злоби.
   "Ану хто перший пiдведе  голос  i  руку",  -  без  остраху  пружинилось
мускулисте тiло. Тодi вiн не пожалiв би потрощити дебелi дубовi стiльцi на
куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в  селi  i  зараз  нiхто  не
наважився зчепитись iз ним. Не прощаючись нi з  ким,  поволi  i  гордовито
вийшов iз хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечi i,
нахилившись, повисла на ши?, всiм тiлом притулилась до парубка.
   - Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все  життя  освiтило
мене. А воно вже за хмарами.
   - За якими там хмарами.  Ну,  не  плач.  Скорiше  цього  Созоненка,  як
трiску, на колiнi переломлю, чим тебе упущу.
   I Марта з острахом вiдхилилась назад: вона нiколи не думала,  що  у  ??
коханого може бути такий страшний погляд i така ненависть.
   - Без тебе, Дмитре, нема  життя  менi...  Ти  сам  не  зна?ш,  який  ти
найдорожчий, найкращий на всьому свiтi...
   - Марто! - загрозливо  озвався  з  порога  Варчук.  I  дiвчина  злякано
метнулась убiк.
   В цей час заскрипiла хвiртка, i Сафрон, обганяючи  Дмитра,  кинувся  до
ворiт.
   - Вечiр добрий, Сафроне Андрiйовичу! - почувся веселий голос.
   - Тихiше, тихiше, Омеляне, - застережливо зашелестiла темiнь...



   IX

   Як у холодне, покинуте птицею гнiздо повергався Дмитро додому.
   Твердою рукою торкнувся ворiт, i  крихiтний  iскристий  бiсер  паморозi
почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба -  вiн  аж
пашiв од жару.
   Зiтхнувши, з ясена упало пiдрiзане осiннiм холодком сузiр'я листкiв,  i
зразу ж дерево зашелестiло, затужило, обсiваючи  землю  сво?ю  неприв'ялою
красою.
   "До ранку зовсiм осипеться ясен", - подумав з жалем i вiдчув,  збагнув,
що зараз навколо мiниться й обновля?ться природа, що це остання цьогорiчна
осiння нiч: завтра випаде снiг, i на  вiдсоннi  тонкими  струмками  будуть
пробиватися крiзь нього пахощi стужавiло? землi  та  виновий  дух  опалого
листу.
   "Про що я думаю", - скривився вiд  внутрiшнього  болю.  Прислухався  до
сумовитого шарудiння, а  все  здавалось:  от-от  вийде  з  темряви  Марта,
кинеться до нього, як колись у садку.
   В хатi за столом сидiв Мiрошниченко, уважно  переглядав  купку  книжок.
Дмитра зустрiв насмiшкуватим поглядом.
   - Що, добрi конi у Варчука?
   - Путящi, - вiдповiв стримано, вловивши глузливi нотки в голосi Свирида
Яковлевича.
   - Iду я, Докi?, вулицею, - звернувся до вдовицi, - i сам сво?м очам  не
вiрю: на Варчуковiй бричцi сидить  Дмитро.  Розчервонiвся,  вид  радiсний.
Порiвнявся зi мною - навiть не поздоровкався.
   - Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.
   - Де там було побачити! Дрiбний в очах став. Голова  закрутилась:  адже
на бричцi самого Варчука удосто?вся прокататися. Це ж честь яка!  А  потiм
ще й  гуляти  прийшлося  з  куркулями.  Хоч  дулю,  хоч  пiвдулi  вiд  них
удосто?вся получити. Чи, може, вихваляли, пiддобрювались?
   - Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо...
   - Попросив, попросив! -  нетерпляче  перебив  Мiрошниченко,  i  в  його
великих очах двома дугами спалахнули жаркi краплинки. -  А  ти  й  зрадiв?
Гордiсть свою трудiвничу на чарку промiняв.  Ти  зна?ш,  як  твого  батька
упрошував Сафрон у революцiю зайти до нього? Вiн не тiльки чарку  поставив
би Тимофi?вi. I твiй батько, а  мiй  вiрний  друг,  сказав  йому:  "Зайду,
Сафроне, до тебе. Небезпремiнно зайду, коли тво?  кодло  буду  iз  коренем
виривати. А для панiбратства не переступить моя нога через твiй порiг".
   Кров кинулась в обличчя Дмитровi,  його  аж  перехитувало  вiд  пекучих
ударiв слiв. I тiльки один хисткий довiд мiг  виставити  проти  них:  я  ж
заради дiвчини, заради свого  щастя  по?хав  до  Варчукiв.  Але  скажи  це
Мiрошниченковi i вiн ще рiзкiше сiконе: "Що  ж  то  за  любов  твоя,  коли
заради не? вмина?ш свою гордiсть, на поступки з совiстю  iдеш.  Дрiбна  то
любов, заяча".
   I то буде правда. Було  соромно  i  боляче.  Згадка  про  батька  живим
докором в'?далась в розрiзненi течi? думок.
   - Що ж тебе потягнуло до  них?  -  тепер  росла  постать  Мiрошниченка,
неначе пiдносилась над Дмитром. - Може, хлiб там  кращий,  нiж  твоя  мати
випiка?  напрацьованими  руками?  Бо  вiн,  той  куркульський   хлiб,   на
бiдняцьких сльозах замiшаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого
душа потягнулась на легкi достатки? Науку почав у Варчукiв вивчати?
   - Пiд три чорти ту науку! - i собi розсердився Дмитро.  Поблiд,  тiльки
вуха горiли, як жарини. - Чого ви менi очi печете? Ви зна?те,  що  в  мене
зараз на душi робиться? Варчук менi як собацi "добридень" потрiбний.
   I мати вже не пiзнавала свого Дмитра - таким вiн став лихим i  впертим.
Це був не ?? син, а Тимофiй в годину бурхливого гнiву.
   - А ти це чого голос пiдняв, начебто правда  на  тво?му  боцi?  Совiсть
заговорила? -  видiлив  кожне  слово  Мiрошниченко.  -  Мав  смiливiсть  з
куркулями гуляти, май тепер смiливiсть подивитись людям у вiчi. Гляди, щоб
потiм пiзно не було... Не те що за всяку  пiдлiсть,  -  навiть  за  всякий
хиткий крок - прийде час - мусиш дати звiт... Знаю, на яку  дорогу  можуть
вивести такi прогулянки, А за тебе я вiдповiдаю.  Перед  пам'яттю  Тимофiя
вiдповiдаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця,  думаю,  мов  гороба  восени,
здеруть шкуру як лико, а потiм, жалюгiдного i  непотрiбного,  викинуть  на
людське посмiховище.
   - Мене не обломлять. Руки короткi.
   - Хто його зна. Такi  слова  я  не  раз  чував.  Не  таких  обламували.
Вiддасть Варчук за тебе Марту. Порiднишся з  ним  -  i  не  оглянешся,  як
станеш куркульським пiдголоском.
   - Ат, нащо про це говорити, - боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна
згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серцi i в головi.
   Мiрошниченко пильно поглянув на Дмитра  й  замовк.  Потiм  присiв  бiля
столу, де лежали двома купками книжки, уже рiвним голосом сказав:
   - Цi книжки, Дмитре, закинь кудись подалi, в печi спали. Не  брудни  об
них рук, - показав на меншу купку.
   - Чому? - пiдiйшов до Свирида  Яковлевича,  аж  плечем  торкнувся  його
плеча.
   - Ось з цих двох сiреньких, -  показав  на  брошурки,  -  аж  сиплеться
нацiоналiстична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче,
людину обпльовують, дрiбненькою ?? роблять. Словом, не чоловiка показують,
а раба, без надi?, без дум i мрi?. Ти чув слова Горького про людину?..  От
пiдiйдеш до мене - я тобi пiдберу, що почитати.  Губкам  подарував  хорошу
бiблiотеку. - I очi Свирида Яковлевича подобрiшали, риси на обличчi  стали
м'якшими.
   - I де  ви,  Свириде  Яковлевичу,  сво?  книжки  дiватимете?  Всю  хату
загатили, - озвалася Докiя.
   - Порозумнiшати, Докi?, на  старiсть  хочу.  Замолоду  не  було  як  до
грамоти пiдiйти, а революцiя навчила. Сiдай, Дмитре. От скажи: що тобi  ця
книжка дала?
   - Дала?
   - Еге ж, чим  вона  тебе  обагатила,  зробила  кращим,  чим  твою  душу
порадувала? Отож i ?, що нiчим. А тимчасом примiть, як  у  нiй  опису?ться
попiвськi ма?тки, куркульськi  хутори  усадках,  бiленькi  хати,  затiненi
вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобi здавалось: як гарно  життя
текло, якими добрими були всякi батюшки та матушки, пани та куркулi  i  як
треба покiрно за  сочевичну  юшку  гнути  на  них  бiдняковi  спину.  Отак
непомiтними i хитрими стежечками введуть тебе в той свiт, якого нiколи  не
було, у свiт, видуманий буржуазними нацiоналiстами, якi пiзнiше з Петлюрою
вiддiляли нам м'ясо од костi. Найвище щастя у цiй  книжечцi  -  мати  свiй
хутiр, свою пасiку, сво?х наймитiв. Найвища ступiнь розумово? дiяльностi -
послухати проповiдь попа i потiм ахкати бiля затуркано? жiнки i  голодних,
неписьменних дiтей: який у нас розумний батюшка... Що ж, ти такою  людиною
хочеш бути?
   - Нi, Свириде Яковлевичу, волом я нiколи не стану.
   - Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцiю, волом не стане.
А ти зна?ш, що таке людина? - i  на  повних  устах  Мiрошниченка  дрогнула
по-юнацьки хороша усмiшка. - Це великий  талант,  народжений  тiльки  раз,
неповторний талант. Той - агроном, той - iнженер, той - мореплавець, той -
полководець, той - полiтик, той - вiльний хлiбороб вiльно? землi,  яка  аж
важкою ста? вiд зерна добiрного, плоду червоного.
   - Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина  -
талант, - вперше за весь вечiр усмiхнувся Дмитро.
   - А ти думав як? Про що ж я толкую тодi? Звiсно, кожна людина - талант.
I то такий, що нiколи не повториться.
   - Тодi виходить, що у нас сто сiмдесят мiльйонiв талантiв, - уже зовсiм
з недовiрою поглянув  на  Мiрошниченка,  хоч  слова,  сказанi  про  землю,
солодким щемом вiддались у грудях, вiдтиснули сердечний бiль.
   - Сто сiмдесят! I нi на одного  чоловiка  не  менше.  Ти  бачив  сад  у
веснянiй напрузi? Тисячi  пуп'янкiв  укривають  дерево,  i  кожний  з  них
розцвiта? в полiття. А що ж ти дума?ш - людина гiрша дерева? Вона не  може
розцвiсти найкращим квiтом? Ми - кра?на талантiв. Тiльки  нас  скручувало,
розламувало надво?, висушувало i вганяло в могилу  прокляте  минуле.  Коли
шкорина хлiба була варта бiльше, нiж життя,  тодi  мало  пробивалася  наша
найдорожча сила. На горючому пiску росли, панськими ногами  витоптувались.
А тепер на нашiй землi життя наступа?. Настала та пора, коли кожна  людина
може засiяти, як веселка, всi?ю красою сво?ю. Тiльки  не  лiнуйся,  тiльки
працюй душею для народу, а не думай про сво? малесеньке, як горобиний нiс,
мiзерне щастячко... Нелегко нам, дуже нелегко.  Скiльки  труднощiв  чека?.
Але це такi труднощi, що не розломлюють, а  пiдносять  угору  людину.  Без
революцi?, без партi? згнив би ти по наймах. А  тепер  захочеш  -  знайдеш
свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках.  Так-то,
парубоче. Ну, пiшов я. Прощавайте. - Тепер обличчя Мiрошниченка  свiтилося
строгою, гордовитою впевненiстю. Прояснився трохи i Дмитро.
   - Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю  менi
пiдберiть.
   - Пiдберу. Професора Вiльямса ? у мене книга. Дуже путяща.
   Дмитро провiв Мiрошниченка аж до розстаннi,  що  тьмяно  просвiчувалася
iскорками вогкого пiску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у
сво?й руцi Дмитрову руку i задушевно сказав:
   - А Марта - дiвчина хороша. Коли полюбилась - одружись. А  до  Варчукiв
щоб i нога твоя не переступила... Як подумаю, Дмитре, - вiн,  тiльки  вiн,
Варчук, винен, що твiй батько загинув;  душа  менi  пiдказу?:  тiльки  так
було. Коли б не пiдстрелили його, не те що рiчку  -  море  переплив  би...
Людиною був!
   З кожним роком, сам не помiчаючи того, Свирид Яковлевич все  повнiше  i
повнiше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Вiн  забував  усе  те
недосконале, що не з вини Тимофiя, а з вини тяжкого  безпросвiтного  життя
залишилося в ньому. Зростаючи сам, вiн i Тимофiя показував таким, яким той
не тiльки був, а яким би став тепер у життi.
   Iнодi навiть Докiя з подивом дивилась на Свирида  Яковлевича,  думаючи,
що не так вiн сказав про Тимофiя.
   Тодi Мiрошниченко густим, обвiтреним голосом зразу ж обрiзав:
   - Чого ти так дивишся на мене? Тимофiя я краще знав за тебе. Ми  з  ним
ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали.  Разом
в германську воювали, разом i в революцiю плече в плече стояли. А в  тяжку
годину,  коли  смерть  за  тобою,  як  тiнь,  ходить,   найкраще   чоловiк
пiзна?ться. Мало ще ти взнала свого Тимофiя. Кришталь вiн! Чистий! Таким i
Дмитра хочу бачити...



   X

   Повертаючись iз цукроварнi, Дмитро обламався  в  дорозi.  Кисло  пахнув
обмерзлий жовтуватий  жом,  сумовито  шипiла  пiд  копаницями  нев'?жджена
блiдосиня дорога, поскрипували над  шляхами  дерева,  обвiшанi  бiлими,  з
довгими торочками хустками.
   Розпластавши крила, на черешневу гiлку спустився  ворон,  i  посипалось
дороге вбрання з дерева, розвiваючись димчастим пилом.
   - Кар! - переможно заскрипiв птах i витягнув посивiлу шию.
   Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро iшов бiля  саней,  часом
по колiна вгрузаючи в снiг.
   На заходi поволi гаснув  свiтлий,  загублений  сонцем  пояс.  В  далинi
замигтiло  жовтими  вогниками  село,  забрехали  собаки,  при?мно  повiяло
гiркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з комiра  свити,  i  в  цей  час
назустрiч йому вилетiли затiненi по груди  кучерявими  клубками  снiгового
пилу дужi конi, швидко несучи крилатi саночки.
   Вправна рука машталера легко звернула з дороги i раптом на всьому  ходу
здибила, зупинила вороних. - Здоров,  Дмитре,  -  притримуючись  за  плече
Карпа, пiдвiвся старий Варчук, накритий до надбрiв'я гостроверхою кобкою.
   По скривлених тремтливих губах Сафрона вiдчув недобру вiсть для себе.
   - Добрий вечiр, - потягнув до себе карого.
   - Так от що, Дмитре, - пiдвищуючи голос,  дрiбно  затряс  рукавицею.  -
Зарубай собi на носi: ти нiколи Марти не вiзьмеш, нiколи.
   - Чому? - злою усмiшкою змiряв ошкiрене повне обличчя Карпа.
   - Як то чому? - ски'пiв Сафрон. - Багатством, калиткою не дорiс!  Марту
за Лiфера вiддаю! Щоб твого духу коло мо?? хати не було.
   - Овва, якi ви грiзнi!
   - Побачу - приб'ю! Святе мо? слово - приб'ю.
   - Хвалилася вiвця, що в не? хвiст, як у жеребця.
   - Ах ти ж... - вискочив з саней i рвонув гарапника з руки Карпа.
   - Дядьку Сафроне, вiдiйдiть од грiха! - насупивсь.
   - Я тебе  вiдiйду,  що  до  вечора  вiдiйдеш,  -  через  сани  цьвохнув
гарапником. Чорнi очi заокруглились, наче  у  птаха.  -  Я  тебе  вiдiйду,
чортiв злидень! Злиднi чортовi!
   - Вйо! - спокiйно гукнув Дмитро на  коня,  красномовно  спершись  обома
руками на рожен.
   "Отак обiрвалось все". У вухах гудiла до болю розрiджена ворожнеча, гул
наростав, гарячими хвилями наповнював голову, i вже не чув,  як,  танцюючи
на снiгу, матюкався Сафрон...
   Дома розпрiг коня, не вечерявши пiшов на хутiр.
   Сильнiшав мороз, дим з коминiв валив рiвно, зливаючись з небом. Забувши
обережнiсть,  пiшов  так  швидко,  що  незабаром  з  чуба  покотився  пiт,
запарувало тiло. Перескочив через плiт, вдарив снiжкою у вiкно i пiшов  до
високого, завiяного снiгом стогу сiна. Калатало серце так, що не  чув,  як
заскрипiли на снiгу дiвочi кроки. Закутана по самий нiс шерстяною хусткою,
Марта впала йому на груди.
   - Ой, непорадна та година, в яку я родилась!  -  почув,  як  ??  сльози
падали йому на пiдборiддя.
   - Чого ти?
   - Дивись, як списав мене старий, - вiдкинула хустку. Все  обличчя  було
iзсинене. На розпухлих губах засохла кров, пiд очима свiтились синцi.
   - От сволоцюга!
   Поцiлував i не мiг второпати, чого уста ?? були солоними.
   - Почула, що вiдда? мене за Лiфера - в ноги кинулася з просьбою. А  вiн
як визвiриться, ногами змiсив усю. "Я тебе, нечиста душа, схочу - посолю i
з'?м, схочу - без солi з'?м!  Набралася  розуму  вiд  злиднiв.  Я  тобi  з
печiнками його виб'ю" - i  пiшов  Горпину  бити,  що  не  доглядала  мене.
Пропала я, Дмитре! - i знову окропила його сльозами.
   - Чого голосиш? - Задумавсь i знову не мiг  зрозумiти,  чому  поцiлунок
терпкий i солоний.
   Билась Марта головою на його грудях, здригались  плечi,  наче  крила  у
птицi, перекочувалась дрож по спинi.
   Бачив матiр свою. Спрацьовану, з потрiсканими од негоди i працi руками,
що стiльки переробила роботи  на  своему  вiку.  Марнiла  краса  на  лицi,
розрiзалась зморшками, тiльки виразнi карi очi  були  по-дiвочому  молодi,
красивi.
   - Послухай, Марто, iди додому, збери  собi  хоч  перемiну  одежi  та  й
пiдемо до мо?? матерi.
   - До тво?? матерi? Вона ж прожене мене без  приданого,  -  ще  сильнiше
затремтiла, аж зуби почали клацати.
   - Не зна?ш ти мо?? матерi, - вiдповiв гордовито. - А як поталанить нам,
проживемо без багатства. Багато того щастя чоловiковi треба?  Заробити  на
хлiб кревно, з'?сти певно та в злагодi вiк прожити - от i все тобi  щастя.
Чи так я кажу?
   Задумливо пригорнув дiвчину.
   Таким  увижалось  йому  це  селянське  щастя,  до  якого   тягнувся   й
дотягнутись не мiг...
   - Який ти незвичайний, Дмитре. Скiльки в нас люду  перевернулось,  а  в
усiх тiльки одне на  думцi  -  багатство,  грошi,  земля,  зиск.  Один  ти
такий... найкращий.
   -  Теж  менi  найкращого  знайшла.  Не  перехвалюй,  Марто.  Сам   знаю
гудзкуватий я.
   - I найкращий. Дмитре мiй, життя мо?... I вже не була Марта тою бiдовою
дiвчиною, що першою  покликала  його  в  темiнь  весняного  вечора.  Перша
сказала про сво? кохання...  Прояснена,  вiдхиливши  трохи  назад  голову,
стояла перед ним тиха i чиста, як  свiтання.  Здавалось,  ??  виразнi  очi
розпогодились i свiтили таким сяйвом, що Дмитро  не  мiг  одвести  од  них
свого погляду, i з радiсним подивом розумiв: любов дiвчини  була  глибшою,
чим вiн гадав. Перше не раз у душi ворушилась пiдозра: коли  дiвчина  сама
призна?ться в коханнi - навряд  чи  справжн?  воно.  I  ось  зараз,  в  цю
хвилину, ця недовiра була назавше розтоплена новим i  несказанно  радiсним
розумiнням.
   - Марто! Дорога! Iди, збирайся...
   - Страшно менi, Дмитре, - i потемнiв погляд у дiвчини.
   - Страшно тим, в кого совiсть нечиста, хто з людей кривавицю видушу?...
А тобi чого? Ми люди простi, не лукавi. - В думцi вже бачив Марту  в  себе
дома iз сво?ю матiр'ю.
   - Щастя мо?! - обвила руками.  -  Куди  скажеш,  туди  пiду  за  тобою.
Переночую сьогоднi ще дома, а завтра до тебе прийду.  Зiбратися  ж  треба.
Матерi скажи. Коли не схоче - знати дай.
   - Про мене. Тiльки не бери багато з собою, щоб старий не пiк  очей.  Не
хочу я нiчого з його паскудних достаткiв. Заробимо самi на себе...
   - Заробимо, Дмитре.
   Легко йшлось додому, в кожному русi ворушилась  молода  сила,  надiйна,
нестримана.
   "От i заживемо втрьох, - прикусив зашерхлу  губу.  Була  вона  липка  i
солона. - Це ж пiт ропою скропив мене", - зрозумiв нарештi.



   XI

   Матерi нiчого не сказав. Лiг на лежанку, пiдперши  долонями  голову,  у
книжку вткнувся, та прочитати не мiг навiть слова.
   "Чудно в життi виходить. Не зустрiнься весiннього вечора з  дiвчиною  -
тiльки б i того було, що знав би про не?: живе собi у Варчука  на  хуторi,
куди випадково зайшов узимку iз Варивоном. Хороша дiвчина, добра помiчниця
матерi прийде. Не вiдсвяткують вони бучно  ?диного  на  вiку  весiлля,  та
проте..."
   Бачив Марту в сво?й хатi: усмiхнена, з розплетеними густими  косами  на
грудях, заснула на його руцi.
   На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на  дорогу,  вдивлявся  в
голубi, обсiянi мiсячним сяйвом  пагорки,  в  рухливi  тiнi,  що  котилися
полем, затьмарювали слiпуче, щедро розсiяне зерно. Безгомiння настороженим
псом вляглося бiля остуджених  хат,  блимаючи  жовтими  вогниками.  Далеко
проскрипiли  сани.  Липа  сiйнула  срiбною  памороззю   i   знову   мовчки
передумувала старечi печалi.
   Не вийшла Марта нi першого, нi другого, нi третього вечора. I Дмитро аж
почорнiв за цi днi.
   Над селом розгулялась метелиця. З битого  шляху  зривався  наполоханими
табунами коней пронизливий вiтер, влiтав  у  вузькi  вулички  i  вище  хат
пiдiймав мерзлу порошу назустрiч роям дрiбних метеликiв.
   "Хороша погодка, тiльки вiдьмам на Лису  гору  ?здити".  Почав  одягати
кожушок.
   - Куди зiбрався, Дмитре? - вiдiрвалась од печi мати.
   - Заскочу до Варивона, - заклопотано подивився в покрите лускою вiкно i
вийшов з хати.
   - Го-го-го! - зрадiв вiтер i обдав його з  двох  бокiв  дрiбним  пилом.
"Чого iржеш, дурню!" Вийшов на дорогу.
   Iти  було  важко,  часом  провалювався  у  сипкий  снiг,  але  непогода
породжувала ще бiльшу впертiсть. На полi вiтер  зовсiм  здичавiв.  Налiтав
сплутаним клубком, забивав дух.
   "Брешеш - не здола?ш!"
   Боком пригинався i вперто йшов уперед. Чув, як солоний пiт щипав спину,
а в обличчя, особливо в пiдборiддя,  впивалися  пронизливi  пекучi  голки.
Нарештi хутiр, перегойдуючись, неясно виплив з метелицi. У вiкнi  Мартино?
кiмнатки погойду?ться тьмяний вiдблиск - видно, вкрутила свiтло. Забрехали
на подвiр'? собаки, почувши ходу людини. Потiм наче щось  скрипнуло;  бiля
самого вуха промчала п'яна завiя. Стояв  бiля  плоту.  Непоко?лось  серце,
стискалось на холодi розiгрiте за дорогу тiло.
   Перескочив через плiт, загрузаючи по пояс в снiгу. Чув, як сипкий холод
посипався в халявi i почав розтавати на устiлцi пiд тонкою онучею.
   Вiйнувши тiнню, погас вогник у Мартинiй кiмнатi. Дмитро  притулився  до
стiнки, пальцем тихо вдарив у шибку;  позаду  озвався  сухий  трiск,  наче
дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
   Чорними клубками, згинаючись, на нього  котились  чотири  постатi.  Над
вузьким комiрцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларiона Денисенка,
за ним розiгнувся довгий, з дрючком в руках Лiфер Созоненко.  Пригнувшись,
випередив батька проворний Карпо.
   "Його найбiльше остерiгатись треба".
   - Матерi тво?й чорт! - розтягнувся на снiгу Сафрон, i Дмитро повз нього
пiдскочив до плота. Вигинаючись,  трiснула  ворина,  зручно  перехопив  ??
обома руками.
   "Держись, женишок!" - вiдскочив од Ларiона i обрушив товщий  кiнець  на
голову Лiфера. Той погойднувся i, не випускаючи з рук дрючка,  присiдаючи,
опустився на землю. I ще раз, гехнувши, потягнув по плечах,  аж  скрутився
довгов'язий i кров'ю ригнув на снiг. Налетiли Ларiон iз  Сафроном,  i  два
дрючки одночасно вдарили по третьому. Скорiше тiлом, нiж розумом,  вiдчув,
що ззаду  крадеться  Карпо.  Вiдскочив  до  плота,  i  в  цей  час  м'яко,
по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук  з  занесеним  шворнем  над
головою.
   "Зразу голову розкраяв би надво?", - i оперiщив ломакою по спинi.
   Карпо легко через голову перекрутився на снiгу  i  зразу  ж  скочив  на
ноги, обходячи його.
   - Карпо, по ногах бий бугаюгу!  його  iнакше  не  звалиш!  -  вдарив  в
обличчя вiтер.
   - Я тебе вдарю! - налетiв на Сафрона i Ларiона. Вiдскочив старий Варчук
до стiни, ще раз свиснула над ним  ворина  i  розломилась  надво?.  Дмитро
хотiв перестрибнути через випростане тiло, та раптом увесь будинок з гулом
обвалився йому на голову, гарячi червонi, жовтi метелики сипнули в обличчя
i  хтось  затанцював  по  його  спинi.  Потiм  коливалась   -   а   земля,
перегойдувалась, наче  колиска  -  сюди-туди,  сюди-туди,  хрипiли  злi  i
тривожнi голоси...
   Довго не мiг пiдвестися. Розривалась  голова;  обмерзлi  .  пасма  чуба
холодно задзвенiли на лобi.
   "Де ж я?" Свистить завiрюха, засипають  снiги,  скову?  мороз.  Нарештi
пiдвiвся i з стогоном упав назад - задубiлi ноги не слухали його.
   "Де ж я?"
   Навскiс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
   "Стривай, та це ж Варчукiв хутiр".
   Знову хотiв устати, але ноги були мов колоди.
   "Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста".
   Боком поплазував по снiгу, глибоко орючи собою сипке  поле.  Задихався.
Снiг забивав нiздрi, рот, засипав шию; дубiли руки - грiв ?х пiд пахвами i
знову плазував. Провалився У рiв, звиваючись, обриваючи нiгтi, вибирався з
нього, уже не чуючи пальцiв.
   Вирвався з холодного полону i знову повз.
   "Брешете - не здола?те!"
   Кiньми вилiтають вiтри, стугонять, ревуть, засипають снiгами.
   Не вирвешся  з  ?хнього  полону,  i  замети  занесуть,  тiльки  весною,
обгризеного звiрами (не найде  звiрина,  мишi  обгризуть),  вiдшука?  тебе
хлiбороб, по шматках одежi догада?ться, чи? тiло знайшло притулок на  його
полi...
   "Брешете - життя мене жде, матiр вигляда?. I я приповзу до не?".
   Снiжним насипом пiднявся шлях,  доповзти  до  нього,  а  там  i  додому
недалеко. Вiдпочити трохи, дух перевести...
   Як тепло ста?, бризнуло сонце на чорнi поля... Який там  черт  бризнув!
Це мороз його закову?. Головою у снiг, лiктем  у  снiг,  обидвi  руки  пiд
себе, i  боком,  боком  на  шлях,  бо  його  мати  вдома  вигляда?,  Марта
сподiва?ться його, йому жити, працювати  треба...  Проклятющi  ноги!  Кров
тече з пiднебiння.
   "Не  випльовувати  -  обмерзне   на   пiдборiддi"...   Боляче   стриму?
примороженими устами тягучу рiдину  i  витягу?ться  на  шлях.  Наче  хтось
нависа? над ним.
   Який там нечистий нависа? - то мороз хоче затиснути його.  "Переповзай,
парубче, шлях - недарма до дiвчини ходив".
   Десь iздалеку замукала корова. "Худоба кров чу?".
   - Дмитре, це ти?
   "Ге-ге-ге! Бач, як пiдходить. Дмитром назива?".
   Голову в снiг, плече в снiг, руки пiд себе - i вперед...
   - Дмитре, синку!
   "Невже мати? У негоду таку!"
   - Це ви, мамо! - хрипить i по знайомих з дитинства  пахощах  материного
волосся, по дотику пальцiв до лиця, як може тiльки вона доторкнутися,  вiн
пiзна? свою найбiльшу любов. - Поганий я, мамо, не осудiть. I вмер би, так
ви в мене ?. - I почина? котитись у безвiсть.
   Тiльки одна мати зна? цiну сво?? дитини. Тiльки одна мати загляне в  тi
тайники серця, що нiкому невiдомi. I вона вже зна? його волю  -  не  треба
кликати людей. Напрацьованими великими руками  бере  попiд  пахви  сина  i
тягне снiгами, не чуючи нi ваги, нi втоми...



   XII

   Бiль пронизу? до  кiсток,  ходить,  перекочу?ться,  свердлить  буравами
тiло; розмерзаються темнорусi пасма волосу, рiдка червона  мазка  котиться
по обличчю, а мати клопочеться бiля чобiт - нiяк скинути не може. Тодi, не
питаючи його, мовчки бере нiж, на живому тiлi  свiжу?  халяви.  Засичав  i
прикусив  приморожену  губу,  коли  мати  зiрвала  примерзлi  онучi.  Ноги
починають  розбухати,  пухнути,  роздаватися;  четверо  очей  з   острахом
схрещуються на них. Затягуються рiвчаки мiж  пальцями,  запливають  пухким
тiстом, з глибини якого маленькими вiчками бiлiють нiгтi.
   - Нiчого, нiчого! - кида?ться мати в хижу,  приносить  несолоне  гусяче
сало i ним до колiн  змащу?  роздутi  колоди  нiг,  пiсля  обмоту?  чистим
льняним полотном, по?ть горiлкою, настояною на деревiю i дев'ятисилi.
   - Хiба ж то люди? То  звiрi,  куркулi,  -  зрива?ться  в  стогiн  голос
матерi.
   - А ви  ж  думали...  Скажете,  що  впав  з  засторонку,  знепритомнiв,
приморозивсь. Щоб нiхто... - хрипить.
   - Знаю, знаю сину, - схиля?ться над ним, як над дитиною, вклада? спати.
Бiлу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тiло, пече вогонь; парубок не
може навiть поворухнутися, i знову пахуча горiлка гарячить губи i рот...
   Кiлька днiв плювався кров'ю i без помочi  матерi  не  мiг  повернутися.
Вдень бiль трохи зменшувався, а вночi, щоб  не  кричати,  затискав  зубами
рiжок подушки, з пожаднiстю пив первак.
   - Може, в райо'н по лiкаря по?хати?
   - Нiякого лiкаря. Тодi сам себе доконаю... Видужаю, на живому  засохне!
- хрипiв простудженими грудьми.
   Мати  сама  обстригла  голову,  щоб  хутчiй  заго?лась;  синяки  почали
блiдшати. Найбiльш непоко?ли ноги - не мiг стати.
   "Невже калiкою буду? Так i не вiддячу Барчукам!" - Рипiв  од  злостi  i
безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнiшим було навiть не калiцтво.
   "Прибити старого i молодого, щоб дзвони завили над ними!"
   I аж бiль зменшувався, коли бачив ворогiв бiля сво?х нiг...
   Злоба густою смолою кипiла в скривавленому тiлi;  затуманювала  тверезi
проблиски розуму.
   Часто в думках стрiчав Марту. Приходила, припадала до нього,  i  дiвочi
губи пахли свiжим снiгом i весiннiм  приморозком,  що  вже  диха?  повiвом
землi.
   Брала його велику руку в  свою,  гладила  вiд  зап'ястя  до  пальцiв  i
несподiвано, як i приходила, зникала, наче ранiшнiй туман по  долинi.  Або
вiн iшов до не? на хутiр, i вона виходила назустрiч, як сама весна.  Стара
дубiвка схилялась над нею, притримуючи вiнок  пишного  рожевого  цвiту.  У
веснянiй напрузi стояли щепи,  i  молода  господиня,  радiючи,  бiлила  ?х
вапном, потрiскану кору шпарувала садiвничим гле?м, i сама була як щепа  -
свiжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев...
   "Що тепер робить вона?"
   Скрипнуть дверi, i тихо пiдiйде мати до лiжка. Коли й спить вона?
   А зима бiснувалась, мурувала вiкна холодними квiтами; синицями  цiнькав
мерзлий снiг, припадаючи до шибок, i хата глухо дзвенiла кожною деревиною.
Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стiльки роботи ждало його.
Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У  повiтцi  жалiбно,  по-старечому,
скаржились вiвцi, i так хотiлося переступити через порiг у витку метелицю,
вдихнути пахощi прiснуватого, блакитного снiгу i  до  само?  зорi  тесати,
стругати дзвiнке дерево, або, залишаючи за собою глибокi  слiди,  побрести
iз жаками до Бугу. Це навперемiнку з Варивоном рубали б зеленкуватий  лiд,
грiли б на багаттi задубiлi, червонi руки. А ввечерi - в сельбуд до молодi
або до Марти.
   У  другiй  хатi,  де  стояв  столярський  станок,  вчився   майструвати
сiмнадцятилiтнiй невисокий сирота Григорiй Шевчик - далекий родич. Вiн  же
порався також бiля Карого: треба було вивезти лiс та заробленi у лiсництвi
клiтки хворосту. Григорiй часом просовував голову до нього.
   - До вас можна? - звертався тiльки  на  "ви",  -  по  батьковi  парубка
незручно величати, на "ти" також не виходило, бо Дмитро був старший.
   - Заходь, Грицю.
   - Як здоров'я ваше?.. А до нас  учора  шефи  з  суперфосфатного  заводу
при?хали. Це такий завод, що якусь  спецiальну  муку  з  каменю  виробля?.
Присмачиш нею землю - i все на полi,  як  з  води,  росте.  Вам  би  цього
суперфосфату дiстати... Аж за селом гостей з музикою  зустрiчали.  Далi  в
сельбудi були урочистi збори. Шефи говорили про намiри мiжнародних  гадiв,
про отих консерваторiв англiйських, що вогнем, як змi?, дихають на  нас  i
вiйну в кожному снi бачать. Потiм розповiдали шефи про нове життя  у  нас,
про змичку мiста з селом. Дуже всiм  до  душi  припала  доповiдь  товариша
Недремного, майстра хiмiчного цеху. Розповiда? так,  наче  в  душу  вбива?
слова.  Бойовий,  видать,  чоловiк,  бо  на  щоцi  рубець.  Потiм  толково
Мiрошниченко виступав. Вiн ще за селом, як  брат  з  братом,  зустрiвся  з
Недремним. Виходить, вони  разом  проти  всяко?  контрреволюцi?  боролися.
Пiсля Мiрошниченка говорив Iван Бондар, а потiм на сцену почав пропихатися
Полiкарп  Сергi?нко.  Його  дядьки  за  поли   свити   одсмикують   i   аж
перехитуються од реготу: "Диви, диви, Полiкарп  гораторствувати  захотiв!"
"Куди кiнь з копитом, туди й рак з клешнею!" "Полiкарпе, не смiши  людей!"
А той хоч би що - без нiяких на  сцену  лiзе,  -  i  Григорiй  розсмiявся.
Усмiхнувся й Дмитро, уявляючи не  в  мiру  балакучого,  завзятого  хвалька
Сергi?нка.
   - Ну, потiм i смiху було. Дядьки, як грушi, на пiдлогу  валилися,  коли
почав Полiкарп шекерявити  про  бiй  червоно-армiйцiв  з  бандитами.  -  I
Григорiй, копiюючи Полiкарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир
збив шапку, в  нього  стали  насторожено  переляканими  i  хитрими-хитрими
заховавши зiрочки веселого зверхнього лукавства:
   - Iду я шляхом, - а було це в двадцять пелшому лоцi.  Ну,  а  як  можна
було йти шляхом у двадцять пелшому лоцi? 'Душа в тебе не то що в п'яти,  а
i в обчаси заскочить - бандити кругом. Iду, коли чую: кулемет як засокоче:
со-ко-ко-ко. А потiм гармата як ревне: гур-гур! А земля - хилить,  хилить.
Ну, хоч i не страшно менi, а покотився галушкою в рiв. I чую: такий  тупiт
вiд дубини, наче хто чортiв iз неба витрушу?. Пропав ти, Полiкарпе, нi  за
цапову душу - думаю так собi, а  бандити  летять  шляхом  прямо  на  мене.
Знають, видно, що я в комбiдi состою... Будь у мене кулемет, я б  усiх  ?х
до дiдька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити,  ну  прямо  як
прицiльний прибор - краще брильянта.  Сво?м  дробовиком  горобця  на  лету
здiймаю...
   - Ну, що тут у залi було пiсля цих слiв - i не питайте.  Степан  Кушнiр
устав з президi? i з сцени упав на людей. А  музика  як  почала  смiятись,
тiльки труби брязь-брязь. А Полiкарповi хоч би що. Бреше i не усмiхнеться:
"Отак би вiдлетiла моя душа, мов  легка  хмаринка.  Коли  бачу:  назустрiч
бандитам двома ланцюжками червонi мчать. Тiльки малувате ?х, а бандитiв  -
до лихо? години. Ну, думаю, треба сво?м рiшучу допомогу давати, Червонi  -
шляхом, а я ровом лечу наперерiз гадам. Перед самою рубаниною як  крикнуть
нашi - ур-р-ра! I я тут не пiдкачав - сво?м басом усi голоси покрив. Голос
у мене, - чого там хвалитися, - мо'в грiм. Раз розсердився  на  жiнку,  як
гримну, так вона i впала серед хати - оглушив. I  кiлька  днiв  глуха,  як
пеньок, ходила".
   - Та зупинiть  його!  Отже  безсовiсний  бреше!  I  гостей  дорогих  не
стида?ться, - обiзвався ззаду голос жiнки Полiкарпа. I знову весь  сельбуд
покотився зi смiху. Подивився  Полiкарп  на  свою  Олександру,  зневажливо
махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з ?? дурного язика не зiрветься.
I знову продовжував. "Врiзались нашi в бандитiв,  i  по  шляху  закрутився
страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кiлька бандитiв аж  до  мене
вiдтиснули одного червоноармiйця. А вiн руба?ться, аж глянути i страшно, i
радiсно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу  перекине.
Ну, не Шабля в руцi, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить  ззаду
вдарити, поки той переднi шаблi одводить. Теж, видно, рубака  -  не  курям
голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього  -  повернув  коня,  трохи
подався на лiвий бiк, да як рубане. Так i розколов бандита..."
   - Почув  цi  слова  товариш  Недремний,  встав  з-за  столу,  по  сценi
пройшовся, i дядьки постихали - слухають. А Полiкарп продовжу?; "Ну,  а  в
цей час один гад i рiзонув червоноармiйця. А шабля тiльки iскрами креснула
i вiдскочила вiд плеча".
   - От почав чоловiк правду  говорити  i  знову  на  брехню  перейшов,  -
невдоволено промовив Степан Кушнiр.
   - Це я брешу? Стидно тобi, Степане, чортзна-що верзти.
   - А як же це шабля вiд плеча може вiдскочити?
   - Не знаю, не знаю. А чого  не  знаю  -  говорити  не  буду.  Я  такий.
Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це вiн тодi  рубався  з
гадами. От де  тепер  прийшлося  з  дорогим  захисником  зустрiтися,  -  i
Полiкарп пiдiйшов до робiтника.
   - Було таке, товаришi, - усмiхнувся Недремний. - Це я стальнi  платiвки
пiд гiмнастьорку пiдклав. Ще з iмперiалiстично? принiс. Помагали iнодi.
   Пiсля цього мов хто пiдмiнив дядькiв: самi на сцену тиснуться, щоб  про
життя поговорити - i про полiтику, i про вiйну, i про КНС. А  шефи  тiльки
всмiхаються. Наприкiнцi подарували нам бiблiотеку. Вчителька  як  побачила
книжки, аж розпласталась над ними i ледве не схлипнула: "Це ж багатство!..
Класики".
   - Еге ж, на всi вашi класики хватить, Людмило Сергi?вно,  -  пiдтвердив
Полiкарп. - I Григорiй розсмiявся.
   - Я вам книжку принiс з цi?? бiблiотеки. Ловка, за душу вчепилася i  не
вiдпустила, поки вiд палiтурки до палiтурки не прочитав. - I тiльки  тепер
скида? шапку. Хвилястий чорний чуб спада? на  високий  прямий  лоб.  З-пiд
смiльних брiв усмiхаються  веселi  очi,  не  придивись  до  них  -  карими
здадуться, приглянься - так голубi, тiльки  затiненi  на  чорнявому  виду.
По-дiвочому м'яко закругля?ться обличчя, майже не видiля?ться пiдборiддя з
вирiзаною ямкою. I  куточки  вуст  закiнчуються  також  двома  усмiхненими
ямками. Поглянеш на таку юнiсть незатьмарену i сам в душi усмiхнешся.
   - Про що ж там пишеться?
   - Про революцiонера Сергiя Лазо. Його живцем японцi у топцi спалили. От
гади триклятi! Словом, контрреволюцiя! Як вони мучили товариша Лазо! А вiн
i не скрикнув. Такому чоловiковi жити б  i  жити.  -  Хвилювання  Григорiя
переда?ться Дмитровi, i вiн тихо каже:
   - От вiн i живе, Григорiю, мiж нами. Як живий.
   - Правду говорите! - зрадiв Шевчик. - Така смерть - це велике життя.  -
I надовго задума оповива? ?хнi обличчя.
   Очi в Григорiя тьмаряться, пiд темними вогкими губами  тiсняться  густi
високi зуби, тремтять нiздрi невеликого,  ледь  приплюснутого  на  кiнчику
носа...
   - Вам нiчого не треба? - нарештi порушу? мовчанку.
   - Поки нiчого.
   -  Завтра  уже  весь  лiс  вивезу.  Треба  було  б  плiт   бiля   клунi
перегородити. Як ви скажете?
   - Нiчого, сам перегороджу. Тобi худоба потрiбна?
   - Та треба, одну-двi клiтки вивезти, щоб на печi баба не замерзла. Вона
любить тепло, кужiль, корову та чарку, - смi?ться Грицько.
   - А хто ?? не любить? Сам бог пив.
   - Нi, вiн не пив.
   - А ти ж звiдки зна?ш?
   - Бо його на свiтi не було. Це в сельбудi правильно лектор доказав.  На
картинах показував. - Виходить тихо у другу хату.
   Дмитро розгорта? книжку, i в його почуття й думи вплiтаються  з  друго?
хати стук теслицi i мiцний молодечий голос:
   Понад Бугом з ворогами
   Третiй день гуркоче бiй.
   Там мiй милий чорнобривий
   На тачанцi бойовiй.
   I невимовне захотiлося жити - не калiкою, а  мiцним  во?ном,  вийти  на
шлях, коли весняна синь сповива? далекi рiднi простори, а в небi  урочисто
курличуть журавлi, летячи в забузькi плавнi.
   "Брешете, мене на колiна не поставиш!"
   Спершись руками на бильця лiжка, почав,  кусаючи  губу,  спускатись  на
долiвку.
   Нарештi став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з
соломи великi капцi, то й човгав ними по хатi - обережно, по-старечому.
   - Значить, виходили, мамо. I як ви мене вiдшукали тодi?
   - Сказав ти - до Варивона йдеш, а серце  мо?  непоко?лось,  чуло,  наче
кри?шся з чимсь. Примiчала перед горем цим: не на мiсцi душа  твоя.  Вечiр
настане - у вiкно вигляда?ш, на шлях виходиш, а чого  даремно  виходити?..
Тодi допряла кужiль, а тебе нема. От i  пiшла  до  Варивона,  а  потiм  на
шлях... Вiтер з нiг збива?, задубiла вся, а вiрю  -  побачу  тебе.  Ходжу,
ходжу, виглядаю з села, з хутора i вертаюсь до липи... Скрипить  вона,  як
печаль моя.
   I непомiтно в тиху мову матерi, як в музику, вплiтаються згадки.
   Почина? вiтер веслувати верхiв'я чорнолiсся, п'янко  повiвати  доспiлою
суницею. А стежкою вiд хутора, помiж молодими  житами,  пливе  в  червонiй
матросцi ставна дiвчина, поглядаючи на його сiножать.
   "Чом же ти не прийшла до мене?"
   Мовчить дiвчина, тiльки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою
тiнню горбиться позад не? Сафрон, i злi очi свердлять то Марту, то його.
   "Для чого ти в свiтi живеш? -  стиска?  зуби  Дмитро.  -  Не  життя,  а
нещасний карбованець тебе трима?, за нього  всiх  перегриз  би,  як  лютий
звiр".
   I, заглиблюючись в думи, вiн iз здивованням, злiстю i  навiть  потайним
острахом бачить, що життя Сафрона  -  наскрiзь  дуплаве  дерево,  в  якому
гадюкою ворушиться жадоба до грошей i землi. I вiд цього образу холодно  й
огидно ста? парубковi...
   "Нiчого, нiчого нема святого йому. Коли постарiли батьки, ждав  скорiше
?хньо? смертi, оженився не на дiвчинi, а на волах, на скринi. За все життя
нiколи ласкавого слова не сказав,  не  подав  старцевi  шматка  хлiба,  не
обiгрiв подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому".
   "Попадешся ти ще в мо? руки - i не вiдпросишся, i не вiдмолишся".
   Чому ж Марта не прийшла до нього?
   Уже стогнало  чорнолiсся,  жмакувались  хмари,  врiзаючись  у  верхiв'я
дерев, потемнiло на вiтрах сизе жито;  дiвчина  злякано  прискорила  ходу,
замигтiла червона матроска понад житами. Великими  розбовтаними  стрибками
наздогнав ?? Сафрон, мовчазний i хмурий, i, наче  у  кров,  втиснув  чорну
руку в червоне плече Марти.
   ...Iз стрiхи лунко гупнула брила снiгу i обiрвала задуму.
   На шляху задзвенiв балагульський дзвоник, промчали конi, п'яна весiльна
пiсня покотилася попiдвiконню, i зразу ж потемнiло в хатi - мати, припавши
до  вiкна,  затулила  його  плечима  i  головою.  Що  йому  нагадали   цей
балагульський дзвоник, весiльна розгониста пiсня - ще й сам  не  зрозумiв,
та почвалав од лiжка до лави.
   - Сиди, не ворушись! - замахала руками мати. - Не  можна  тобi  стiльки
ходити, потiм знову вночi будеш подушку надкусувати.
   Зрозумiв, щось недобре ско?лось i, вiдхиляючи головою материну,  припав
до шибки.
   По шляху набитi молодицями i чоловiками вервечкою мчалося кiлька саней.
Ось однi звернули вбiк, i воронi конi, тонучи в бiлому серпанку, рвонулись
вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, мiцно  вчепившись  у
вiжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом iще трималась  на  потилицi  збита
набiк сива шапка. А вiтер задував вогник червоного волосу i задути не мiг.
На мосту сани пiшли затоки, хтось у чорному кожусi м'ячем вилетiв на снiг,
i воронi зникли вдалинi.
   - Лiфер Созоненко до молодо? на хутiр по?хав.  -  До  хати  .  "увiйшов
Григорiй Шевчик з батогом  у  круглому  червоному  кулацi.  -  Присилували
нелюди дiвчину.  Били  до  пiвсмертi.  Коси  рвали.  Пiд  вiнцем  синяками
свiтила. Заперли у ванькирi i знущались як кати. Кажуть, праву руку старий
iз Карпом ?й викрутили. От гади...



   ХIII

   ...Б'? сапка  приплесканий  темний  корж  землi,  дзвенить  на  груддi,
огорта?ться сухим сiрим пилом.
   "Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, як  покалiчив  ти
мо?й дитинi життя: навiки, видно, хлопця припортили... Скiльки щастя було,
коли вiн скинув капцi i в чоботях по хатi пройшовся".
   - Тепер, мамо, живемо на втiху нам, на гибель  ворогам,  -  два  блиски
зiйшлися в очах: радостi i злостi.
   - Сину, не думай нiчого. Знаю думку твою, та  кинь  ??.  До  бiди  веде
вона. Помовч, помовч. Скiльки у мене синiв ?? Один тiльки ти, а  без  тебе
що менi життя? Найнещасливiший батько, що дитини  не  ма?,  найнещасливiша
мати, що свою дитину хова?. Не погань руки об  те  падло.  Слиззю  гадючою
забруднишся.
   - Нi, мамо. Я ?м не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости - так
сьогоднi покалiчили, а завтра  доконають.  То  куркульня!  ?м  одна  наука
зрозумiла - добрий кулак, - рiзонув повiтря мiцним, великим кулаком.
   - Чу?ш, Дмитре, - пiдiйшла впритул до нього. - Не дурiй.  Не  маленький
ти. Тебе я не переважу. Твою натуру i залiзо  не  переважить.  Коли  ж  ти
любиш свою матiр, зроби для не? добро, щоб не розривалося мо? серце, як цi
тижнi розривалося. Пожалiй мене, як себе не жалi?ш... Чи  чу?ш,  Дмитре?..
Подивись менi в очi. Легко, дума?ш, менi? - Невелика, уперта i  засмучена,
стояла проти сина, не зводила з нього розумного i догадливого погляду.
   Довго  мовчав,  роздумував,  очi  стали  похмурими,  голова  на   груди
звiсилась. А мати стояла бiля нього, настирливо ждала вiдповiдi.
   - Добре, мамо, постараюсь не завинити  перед  вами.  До  худоби  вийду.
Скучила без мене вона.
   - Ще й як! - зрадiла, що на другу думку збила. - Тiльки прочиню дверi -
Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заiрже, нiби заплаче.
   - З лошатка його викохав, сво?ю  одежиною  покривав.  Порався  недовго.
Ходив так, наче поважчав, довго вiд незвички мружився на свiтло.
   Увечерi Гриць прибiг, з кишенi коротко? свитки виглядав  пружок  яко?сь
книги.
   - Здоров, здоров, хазя?не! Так нема, кажеш, бога? - примружився Дмитро.
   Пiдпарубок спалахнув i мовчки покосився на Докiю.
   - Ви не дивiться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога  вже  не  призна?,
?й-богу.
   - Мовчав би вже, безстиднику, сам нiколи лоба не перехрестить, а  iнших
на глузи бере. Всi ви тепер добрi. Грамотiями  поставали,  все  зна?те,  з
клубу не вилазите.
   - А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, iз  зiрочкою  на
лобi, баба нiяк не налюбу?ться ним! - Грицько переводить розмову на  iнше.
З-пiд вогких темновишневих губ сяють  синюватi  високi  зуби,  по-дитячому
осмiха?ться чорняве красиве обличчя. - Тiльки ходить чогось як  не  сво?ми
ногами - ступне крок-два i пада?.
   - То не бiда, ратицi треба пiдрiзати, - радить Дмитро. -  Сипте,  мамо,
вечеряти. Що тепер в сельбудi?
   - Полiтгурток працю?. Прямо з лiсiв  хлопцi  увалилися  до  сельбуду  -
сiльрада на лiсокрадiв облаву робила.
   - Спiймали кого?
   - Цiлий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить.
   - Недовго шумiтиме, коли декому руки не вкоротять. - Скорботна  зморшка
лягла на чоло Дмитра. - Ти завтра ще привези собi зароблений хворост, поки
дорога не забитна.
   Ще довго течуть господарськi розмови. Гриць уважно ловить кожне слово i
допитливо погляда? на Дмитра - хочеться взнати, чи  до  ладу  вiн,  Гриць,
робив дiло, та той не  обзива?ться  нi  словом.  I  це,  видно,  непоко?ть
парубчака; поволi натяга? на чорнi кучерi шапку. Тодi Дмитро пiдводиться з
лави.
   - Спасибi, Грицю, що помiг нам, що худобу шанував, почесному,  як  бiля
свого ходив.
   - Аякже! - свiтлi? хлопець.
   - Як ви дума?те, мамо, варт йому дати щось iз начиння, щоб мав чим бiля
дерева поратись?
   - Авжеж варт.
   - Спасибi, - стримано дяку? Гриць, i трiпоче борозенка на верхнiй губi.
   Обо? виходять в сiни, а вона перемива?  миски,  ложки  у  теплiй  водi,
дума?, що не скаредний син, такий i Тимофiй був - за копiйку  не  видряпа?
очi.
   Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.
   "Знову хутiр очi намуляв, нагадав усю  кривду!"  -  зiтха?  i  дивиться
прямо на нього. Син понуро одверта? очi вiд ?? допитливого погляду.



   XIV

   Докiя прокида?ться до перших пiвнiв.
   Гуде за вiкном  хуртовина,  налiта?  на  хату  густим  валом,  часом  у
могутню, низько спiваючу основу ткацьким  човником  вскочить  тонка  цiвка
вiтру, цьвохне i метнеться десь осторонь.
   "Яка довга зима! Лiто збiжить тобi  як  одна  година  -  оглянутись  не
вспi?ш. Як же Дмитро? Змерз, - у тiй хатi холоднiше".
   Напомацки взува?ться в чоботи i йде з  кожухом  до  дверей.  Солом'яний
дiдух  вiйнув  студеними  нитками  холоду.  Вона  пiдходить  до  стiни   з
розгорнутим кожухом i так застига? - нiкого на лiжку нема.
   "Може, на лежанцi?"
   М'яко, вовною вниз пада? на землю  кожух,  руки  застрибали  по  теплiй
порожнiй лежанцi. Довго не може  знайти  сiрники,  нарештi  жовтий  вогник
оживив хату, загойдалося свiтло, на стiнах забiгали тiнi. В  хатi  нiкого,
прим'ята постiль холодна, на кiлку нi шапки, нi кожуха. Обсмалюючи пальцi,
гасне сiрник, до вiкна припав  захеканий  вiтер  i  попросив  потрiсканими
вустами: "Пить, пить, пить". Та, не дочекавшись вiдповiдi,  сильно  вдарив
грудьми у стiну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.
   I вона, прочинивши дверi, тоне очима в шматку рухливо?  тьми.  Праворуч
зiтхнув сполох,  але  хтось  закрива?  його  вiд  не?.  Заснiжений,  важко
дихаючи, Дмитро ста? на порiг.
   - Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене... Куди ходив?
   - Нiкуди. На шлях подивитись! - хрипить важко, застуджено.
   - На шлях? - рука торкнулась його обличчя. Воно мокре i липке вiд поту.
   - Ходiмо спати! - якось чудно  говорить.  Коли  ступив  у  сiни,  вiтер
вирвав з його рук дверi, i вдалинi, то припадаючи до землi, то пiдводячись
вгору, заметлялась червона завiса.
   - Дмитре, пожежа!
   - Ну й що ж, - рипа? клямкою. - Сафронiв хутiр горить вогнем ясним.
   - Сафронiв хутiр горить? - кам'янi? Докiя i не може  одвести  очей  вiд
раптових стрибкiв розлютованого гривастого вогню.
   Вона не зна?,  що  ??  син  пiзнього  вечора  крадькома  пiдiбрався  до
огородженого з усiх бокiв подвiр'я Созоненка. Дмитро надiявся побачитися з
Мартою, забрати ?? до себе.  Хвилювався  i  тривожився,  дослухаючись,  що
робиться за високою огорожею. Там i метелицi  було  тiсно.  Цiпкi,  дубовi
будiвлi,   спотворенi   безформеними   прибудовами,    уперто    затискали
розгалуження заметiлi i так обкрадали ??  суво?,  наче  в  кожнiй  iз  них
вселився дух созонiвсько? крамницi.
   "Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на порiг  стала"...  Обдираючи  до
кровi об цвяховану гребiнку руки, Дмитро  через  плiт  перескочив  у  сад.
Пригинаючись,  попрямував  до  будинку.  Ось  вiн  вже   бiльша?,   широко
роззявивши пащу рундука. I враз вона ворухнулась.
   - Стiй! Уб'ю! - залементував голос Сафрона Барчука.
   Осторонь загарчали пси i, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини
на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав пострiл,  дрiб  зашерехкотiв
по гiлках дерева. На  подвiр'?  валування  собак  переплелося  з  голосами
Созоненкiв i Варчука. Ще навмання обiзвався пострiл, збiльшився гомiн.
   "Я тобi стрельну, iроде!" - вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан
i подався на хутiр Варчука.
   До ранку Дмитро вже горiв  i  метався  в  жару,  розкидаючи  подушки  й
постiль. Може й на щастя злiг, бо хто зна?, що  заговорили  б  про  нього,
коли б здоровим був.
   Якось на гранi мiж пам'яттю й непритомнiстю до його обважнiлого  розуму
почали добиратись розрiзненi  голоси.  Часом  i  вони  розкришувались,  не
дiйшовши до свiдомостi, вiдкочувались i знову напливали  м'яким  просiяним
гулом.
   - Так Сафроновi й треба!..
   "Так Сафроновi й треба... так Сафроновi й треба...  -  колива?ться  над
ним завiса. - Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?"
   - Дурницi говориш, - пiдкочу?ться голос Мiрошниченка. - Варчуко'вi може
бiльше що треба... Пiдпал - це не боротьба з класовим ворогом; це стихiйна
дрiбновласницька ненависть або дрiбненька  помста;  це  не  дорога,  -  це
глухий закут.
   "Глухий закут, глухий закут..."
   Бачить, як iде дорогою i впира?ться в  обвислi  мiшки  круто?  камiнно?
гори; вона нависа? над ним громiздкою потрiсканою хмарою...  Частина  слiв
вислиза? з пам'ятi. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.
   - ...Це бунт так звано? пропащо? сили... Народжувався  у  муках  тяжко?
безвиходi й заводив у безвихiдь... Ми не пропаща, а чудесна  творча  сила,
ми свiжа кров життя...
   "Як це сказано, як це сказано... Не стану пропащою  силою!"  -  Гострий
сполох рiзко освiтлю? всi закутки розуму, очища? його вiд липучо? скверни.
До хвилюючого дрижання натягу?ться тiло. Дмитро збира? всi  сили,  щоб  за
щось подякувати Мiрошниченковi; в зiницях чу? теплу  вологу  полегшення  i
пiрна? в гарячi хвилi...
   Ще слабiсть гудiла в головi i ногах, коли Дмитро пiдвiвся з постелi.
   Морозний вiтряний день швидко гнав обледенiле  сонце  до  чiтко?  лiнi?
снiгiв, i село пересновувалося худими кощавими тiнями.
   Дмитро заглянув у другу половину хати, але нi матерi,  нi  Григорiя  не
було. В безладдi лежало столярське начиння, на столi -  неприбранi  миски,
пiд ногами - шелестливi моточки стружки. Це здивувало  парубка:  знав,  як
любила порядок його мати. Ворухнулися недобрi передчуття. Зриваючи  одежу,
невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули дверi, i в хату
ввiйшли Мiрошниченко та мати. Глянув на них Дмитро - застиг.
   На суворому, потемнiлому вiд холоду  обличчi  Свирида  Яковлевича  була
висiчена скорбота; червонi повiки матерi набухли сльозами.
   - Свириде Яковлевичу?.. - нiмiючи, запитав очима, всi?ю душею.
   - Ленiн помер...
   Як гори, упали важкi слова, i все закружляло i потемнiло навколо.
   - Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? - страшним болем набряка?
i натягу?ться кожен звук.
   Може вiн, Дмитро, недочув,  може  пiсля  хвороби  розучився...  може...
Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матiр -  i  нiчого  втiшного  не
бачить.
   - Перестало битися серце нашого генiя, нашого вождя i вчителя  трудящих
всього свiту... Кожне його слово - це була чиста кров, це  була  правда  i
обрис майбутнього...
   Б'ються скорботнi слова, i парубок вже розумi?,  чому  говорить  Свирид
Яковлевич: вiн  стриму?  неслухнянi  сльози.  Але  Дмитро  не  в  силi  ?х
стримати. Вони гарячою росою опiкають щоки i серце.
   - На щастя трудящих ? вiрний продовжувач дiла Ленiна - наш Сталiн...
   Свирид  Яковлевич  наближа?ться  до  Дмитра.   Той,   як   до   батька,
прихиля?ться до нього й вибiга? з хати.
   Тихо в селi. Наче життя зупинилось у цi хвилини.
   Морозне надвечiр'я схиляло густi багрянi прапори да осиротiло? землi...
То весь свiт схиляв прапори, прощаючись з Ленiним.
   Заснiженими полями, навмання бреде Дмитро зi сво?ю печаллю. Зараз  його
думи, почуття i серце на Краснiй площi, де велика Росiя  iде  прощатися  з
великим вождем; зараз нема вiддалi мiж його селом i Москвою i нема рiзницi
мiж його сльозами i сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де
лежить Ленiн.
   Незчувся, як його коло лiсу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки.  Над
ними перехитуються в журбi  промерзлi  дерева  i,  наче  сльози,  тремтять
великi зорi.
   - Не вмер наш Ленiн... Вiн вiчно буде жити з нами, - кладе  Варивон  на
плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубiлу в наймах руку.
   I тi слова, повнi нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб
пронести ?х через усе життя.
   Лiсовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вiтрець здува?  порошу
з обгорiлих пiдвалин, i вони чорнiють зубчастою насiчкою.
   "Все життя Варчука трима?ться  на  чорних  пiдвалинах",  -  ворухнулася
самотня думка про буденне, i вiн швидше обмина? спалене кубло.
   З села плине i повиса? в повiтрi тужлива мiдь музики...

   * * *

   Будинок Варчука згорiв до самого пiдмурку. Сафрон  iз  сiм'?ю  пере?хав
жити на зиму в село  до  свата  Созоненка.  Весною  кiлька  разiв  скликав
толоку, вiдбудувався i знову зажив на старому мiсцi.
   - Чорти не вхопили його - ма? чим потрясти в калитцi! - говорили  люди,
коли одного ранку потягнулись з села на  хутiр  пiдводи  з  пожитками.  На
переднiй сидiв нетерплячий Карпо, пускаючи конi у рись,  на  другiй  -  ще
худiший, анiж колись, Сафрон, на третiй розсiлась, як цибулина на  грядцi,
дебела Сафрониха. Тiльки Марта не проводжала ?х. Говорили на  селi,  що  й
досi мала серце на старого й  молодого  Варчукiв  за  сльози,  пролитi  на
сво?му весiллi.
   I знову в щоденнiй роботi потягнулись у  вирiй,  не  вертаючись  назад,
пропахлi потом i житнiм хлiбом  днi.  Женцi  складали  лiто  в  полукiпки,
молотники клали  осiнь  пiд  цiпи,  прядiльницi  випрядали  зиму  i  сiячi
вистеляли  весну  зеленими  шовками.  Кiлька  разiв  боцюни  вiдлiтали   i
верталися на старе гнiздо Варивоново?  хати;  Гриць  з  пiдпарубчака  став
парубком, а Дмитро й досi не знаходив собi пари. I не шукав навiть.  Рiдко
виходив на гулянки, був невеселий, неохочий  до  розмов,  одначе  вдягався
гарно, не жалкуючи грошей.
   - Дмитро собi цiни нiяк не зложить, - говорили  про  нього  дiвчата.  -
Царiвни або князiвни пiдшуку?...
   "Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця  у  бiйцi
тодi, скалiчили", - випросталась, сперлась на сапку.
   Колесом котилось сонце в дiброву; на вулицi заколивався високий вiз  iз
снопами, бiля нього поважно  йшов  Дмитро.  I  мати,  купаючись  в  хвилях
укропу, обережно пiшла вузенькою стежкою на подвiр'я.



   XV

   Вулиця широка.  Над  плотом  поспиналися  вишнi,  сливи-кобильохи,  пiд
плотом тулиться дурман, з лопатого, в  бiлих  прожилках  листу  сутуляться
колючi зеленi голiвки з розсiченими  навхрест  губами.  I  дух  вiд  нього
тяжкий, цвинтарний.
   В святочному убраннi Докiя поволi пряму? додому. Як лiтнi  жiнки,  вона
пов'язалась другою хусткою вiд пiдборiддя через всю голову;  з  перехрестя
хусток видно тiльки губи, нiс i очi.  Неподалiк,  бiля  сельбуду,  заграла
музика; вулицями поспiшала  молодь  на  танцi  -  поодинцi  й  невеличкими
гуртками.
   З розстаннi тяжкуватою похiдкою пряму? рослий Iван  Бондар.  його  туго
обтягнуте, попечене сонцем  обличчя  похмуро  зосереджене,  вперте.  Брови
стиснулись  на  перенiссi,  цурпалки  тютюнових  вусiв  прикривають  лiнiю
заокругленого рота.
   - Докi? Петрiвно! Доброго здоров'я! - Наче  прокида?ться  з  задуми,  i
потемнiлi очi прояснюються.
   - Добрий день, Iване Тимофiйовичу. Бачу, наче сердишся на кого?
   - Невже видко? - здивувався, нахмурився i усмiхнувся.  -  Розумi?ш,  аж
чуб ропою взявся: все село обходив, усiх куркульських собак  роздрочив,  а
худоби нiде не дiстав. ? там якийсь полукiпок озимини на полi,  то  й  той
череда розтаска?, розмертвить.
   - Тепер спроста не достука?шся цi?? худоби,  -  сказала  з  спiвчуттям,
зручнiше спираючись рукою на тин. - I  таку  цiну  гнуть,  як  за  рiдного
батька. Останню шкуру за возовицю здирають. - А  в  уявi  вже  бачила,  як
Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як i карий був.
   - У мене iнше дiло. Записався у соз -  товариство  спiльного  обробiтку
землi. Щоб гуртом iз нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила.  Як  пацюки
ошкiрились - i нiхто нi за якi грошi, нi за якi вiдробiтки не да?  худоби.
Варчук i Денисенко так i сказали в  вiчi:  "Випишешся  з  созу  -  задарма
привеземо, усе звеземо, на сво?й молотарцi змолотимо; не  випишешся  -  на
плечах носитимеш снопи з поля. Худоби нiде для тебе не буде". Шатнувся  до
середнякiв - i тим  куркульня  пригрозила.  Круговою  змовою  i  переляком
хотять на колiна поставити. А тут, як мене дома нема, дверi не зачиняються
за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марiйку. А та - сказано баба -
наслуха?ться i такi концерти да?, що  аж  любо  слухати.  Тiльки  й  чу?ш:
"Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха". - I  на  хвильку,  копiюючи  мову
дружини, обличчя Iвана стало подiбне на Марiйчине.
   Ледве стрималась Докiя, щоб не засмiятись.
   - Вона в тебе уперта.
   - Ох, i уперта, i язичок ма? нiвроку собi. Хоч брийся ним.
   - Бо?шся?
   - Та нi. Привик i воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за  соз.
Так i живемо: як  почне  Марiйка  нападати,  то  я  слухаю,  слухаю  та  й
втихомирю ?? насмiшкою. Бува? - до слiз доведу. Ну, тодi  знову  ?  робота
чоловiковi -  миритися,  утiшати.  Все  недаремно  час  iде...  Бува?,  як
вгаму?ться вона на  деяку  годину,  подобрi?,  то  почува?ш,  наче  чогось
нехвата?. Тодi сам чимсь делiкатно i зачепиш ??. А це кiлька днiв як смола
кипить i не вщуха?. Все за соз по'?дом ?сть.  Аж  лице  поморщилось,  -  i
обличчя Iвана знову взялося смiхотливими брижами. - Не розумi?, що  велике
життя в кра?нi почина?ться. I нiяк не втолку?ш, що свiй клаптик  землi  ?й
сонце закрива?. Сама вiд себе щастя нагонить. Оце  був  у  мене  з  заводу
товариш Недремний. Як почав iз нею говорити - розтала спочатку моя  стара,
з усiм погоджу?ться: i що промисловiсть наша росте, i що куркулiв не буде.
А як тiльки дiйшло до созу - зразу на диби: "Хай хоч комунiя наста?,  а  я
сама собi хочу бути господинею. Скiльки менi  того  вiку  залишилося,  щоб
ламати  життя".  I  зразу  такою  немiчною  прикинулася,  стiльки   хвороб
познаходила, що прямо тобi на очах мало на порохно не розсипа?ться. Аж сам
здивувався: гра?, неначе артистка. Кивнув  я  Югинi,  а  тодi  стурбовано:
"Чого це, Марiйко, тво? кури увесь огород обсiли?" З усiх нiг,  проворнiше
молодо?, кинулась баба iз хати, i про хвороби забула. А потiм зрозумiла, в
чому справа, так ледве у бiйку не полiзла i зразу ж вигоду  собi  знайшла:
"От такi всi в созах насмiшники  сидiтимуть,  тiльки  каверзуватимуть  над
нами. Ви його, товаришу, до себе на завод вiзьмiть, бо я уже i дивитись на
цього созiвця не можу. То у революцiю увесь час потерпала, щоб бандити  не
вбили, а тепер потерпаю i за сво? i за його життя. Увесь вiк нема  менi  з
ним тихо? та мирно? години. Хоч би на Днiпробуд робити  ви?хав,  як  другi
люди... I скорiше вiдсохне менi нога, анiж до того созу вступлю..."  Добре
настренчили, налякали ?? куркулi.
   - Вони настренчать.  Один  Варчук  чого  варт!  Живцем,  хрестячись  та
молячись, з'?сть людину. Нiяк не може насититись. Коли  б  мiг,  увесь  би
свiт загарбав.
   - Увесь.  Ну,  я  йому  з  Мiрошниченком  i  созiвцями  гадючий  корiнь
пiдрубаю. Снопи, коли доведеться, вночi i  на  плечах  переношу.  А  свого
доможуся. Ще не так завиють дукачi, коли землеустрiй  проведемо.  Справжня
робота, Докi?, почина?ться навкруги, в усiй кра?нi. А  соз  -  це  початок
нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому  розповiдав.  Довго
гомонiли iз ним.
   - З Савченком?.. Той, що на заводi робив?
   - З Савченком. Робiтник, а чу? навiть, як диха? земля... Тiльки як  оце
зараз Марiйцi на очi навернутися? - Знову  заграли  смiхотливi  iскорки  в
очах. - Чом в гостi нiколи не зайдеш?
   - За роботою все часу нема. Жнива.
   - Багатiти хочеш?
   - Зна?ш, як кажуть: до сорока рокiв не забагатiв, то й не забагатi?ш. А
жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з  останнього  тягнемось,  щоб  хоч
якусь шкапину придбати. Тодi легше на душi стане.
   - Заходь, Докi?  Петрiвно,  -  проща?ться  i  важкуватою  ходою  пряму?
посеред вулицi додому.
   "Завзятий, завзятий! Цього не  скрутять  куркулi.  Яким  був,  таким  i
залишився", - пiрна? в далекi роки, коли ?? Тимофiй товаришував iз Iваном.
   - Добрий день, тiтко, Докi?! - весело привiтався Григорiй Шевчик.
   Невеликий, мiцно збудований, наздогнав ??, осмiхаючись привiтно,  ясно.
На темному обличчi грав рум'янець, до надбрiв'я впали  кучерi,  заслонивши
високий лоб.
   - Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?
   - Аякже! - Гриць стишу? ходу, приноровлюючись до ?? крокiв. - Виганяйте
й Дмитра на вулицю.
   - Хiба ж його спроста виженеш? Як господарю?ться, Грицю?
   - Та як - часом з квасом, порою з водою. На  хату  нiяк  отягнутися  не
можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й  лiто  вiдходить.  Коли  грошей
чортма, то з тi?ю хатою... Зарiбками не нагосподарю?шся, а набiду?шся.
   - Женитись дума?ш, що будуватись почина?ш?
   - Та... - зам'явся парубок. - Ще й сам не знаю.
   - В добру пору, Грицю. На весiлля ж покличеш? - задумалась Докiя.
   - Як прийдеться, весiльною  матiр'ю  попрошу  вас  бути,  -  проща?ться
Григорiй.
   Докiя вже не чу? останнiх слiв, заглиблю?ться в сво? думи.
   Чи ж давно вони з Марi?ю, Грицьковою матiр'ю,  дiвували  разом?  Навiть
почула зiтхання дiвочих бинд на грудях i плечах.
   Жили вони тодi на Вигнанцi. Разом почали гусей  пасти,  разом  пiшли  в
строк до економi? Колчака. З раннього ранку до само? ночi вклонялися сапцi
i густим рядкам буряка, аж кривавi задiрки болючими вiнчиками нависали над
нiгтями. Увечерi наспiх вливали в себе кандьор  з  протухлого,  пропахлого
мишами пшона i зразу ж засипали, торкнувшись торiшньо? збито? мерви.
   Тiльки й радостi то? - недiля одна. В суботу, як почне  сутенiти,  одна
поперед друго? поспiшають додому, розсипають разки смiху, пiсень. I  серце
на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечiнь  така
синя, така привабна, така та?мнича, нiби  передвесiння  нiч.  I  хто  його
зна?, що майбутн? дiвчинi готу?. Може,  не  тiльки  чоботи  й  катанку  та
простуду тяжку, - може, саме щастя  зустрiнеться  з  нею...  Чи  ж  багато
вбогiй дiвчинi треба? Знайти собi вiрного дружину, мати  сво?  поле,  свiй
клаптик города, не пухнути з голоду на переднiвку. То багачка - iнша мова.
У них однi коралi  за  корову  не  купиш,  скриню  волами  не  вивезеш  та
приданого в кожнiй руцi по кiлька десятин, а в тебе приданого - корова, що
на горi гребе полову, та сапка в руцi та мозолi на руцi.
   А вечiр пригорта?ться до дiвочо? краси, стелиться шовками  i  кличе  до
рiдно? хати, тако? згорблено?, натомлено?, як ?? старi  господарi.  Батько
на  призьбi  сидить,  попихку?  люльку,  вiнок  сивого  волосу  спада?  на
посiчене, шорстке, мов кора, чоло, сивi брови пiдiймаються на  лобi  -  ??
побачив, - i все обличчя тоне в хмаринi  голубого  диму.  Димить  порохном
старий порiг, порепаною печерицею вросла ?хня хатинка у  землю,  почорнiла
стрiха, залатана зеленими латками моху. Та хоч  i  стара  хата,  а  на  ??
гребенi пiдiйма?ться колос житнiй;  в  нiй  росте  життя  молоде;  хворi?,
мучиться в тiснотi, вогкостi, злиднях, одначе росте.
   ...Отака тепер хатина i в Грицька. Зруйну? ?? - розсиплеться порохном i
зiтруться останнi згадки чийогось життя. У  новiй  хатi  оселиться  молода
господиня, i любе дитинча заколишеться в  плетенiй  колисцi,  п'ючи  тепле
молоко i материну пiсню.
   "Тiльки тобi, мiй сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки  Грицько
молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?.."
   Коли  вийшла  до  кооперацi?,  побачила,   як   дрiбно,   по-пташиному,
пiдстрибувало бiля  сельбуду  велике  коло  молодi,  а  потiм  закрутилось
вiтровi?м, здiймаючи вгору хмаринку пилу.
   "Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хатi".
   Одначе дверi були засуненi, i вона пiшла у садок. Пiд розлогим саблуком
лежав Дмитро, поклавши голову на лiву руку, поруч лежала книжка, i вiтрець
перебирав ?? сторiнки. Видно, задрiмав хлопець. Темнорусий чуб,  свiтлiший
на кiнцi, затiняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освiтленi
рожевi вуста, i засмагле  обличчя  було  спокiйнiшим.  У  снi  Дмитро  був
ближчий ?й, не турбували тодi прихованi невловимi риси, рiзкi, як iнодi  i
той погляд чорних очей. Ота впертiсть прогляне крiзь  спокiй  настороженим
блиском  синюватих  бiлкiв,  затремтить   трохи   надрiзаними   посерединi
пелюстками горбатого носа. Сiла мати на траву, задивилась на сина.
   Тихо навколо.
   Дрiма? садок, уклоня?ться господинi, що садила його, доглядала, i кожне
дерево дороге ?й, бо ввiйшло воно в ?? душу часткою життя. Вболiвала, наче
бiля дитини, коли вiтер розчахнув оцю рясну гiлку  пепинки;  пiдперла  ??,
замазала садiвничим кле?м, перев'язала рукавом сво?? сорочки, i  заго?лась
рука яблунi, обросла шершавою, поморщеною, як постiл, корою,  заколивалася
восковими грудочками яблук.
   - Це ви, мамо? - Спросоння Дмитро ловить  водночас  поширеним  поглядом
шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвiтком i
запнуте обличчя матерi.
   - Ходiмо обiдати, Дмитре.
   Хлопець мiцним рухом всього тiла пiдводиться з землi, i,  пригинаючись,
iде мiж деревами за матiр'ю.
   - Бiля сельбуду дiвчата, парубоцтво -  наче  хто  рiй  висипав.  Музика
гра?, танцюють. Гриць тебе питався.
   - Шевчик?
   - Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе  на  вулицю.  Прийдеться  послухатись
його: онишником тебе з подвiр'я нагнати. - Ставить страву на стiл. - Пiдеш
може?
   - Чого я там не бачив? -  Але  не  без  подиву  помiча?,  що  приховане
бажання непомiтно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь.
   "Що воно таке?" - запитав сам себе i не змiг вiдповiсти, але  вiдчував;
щось непоко?ло його, пiдштовхувало одягнутись  i  вийти  на  вулицю.  Отак
стати мiж парубоцтвом, слухати ущипливi, жартiвливi слова, веселий смiх...
   - Пiшов би до товариства, - впрошу? мати.
   - I чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не  чув?  -  А  сам  себе
ловить, що слова матерi до вподоби, що справдi тягне його  щось  iз  дому.
"Там же i Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж,  iз  нею".  -  I  вiн
бачить Марiйку з бiлявою круглолицьою дочкою.
   "Засмi?ться - i на щоках ямки заколиваються".
   I водночас ввижалась Марта такою, якою бачив ??  колись  в  Сафроновому
дворi: застигла в просвiтi мiж напiврозчиненою хвiрткою i тесаним стовпом,
вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тiльки риси  обличчя  не
мiг вловити - розпливались, а натомiсть осмiхалось лице Югини.
   I щоб викинути спогади з голови, почав  думати  про  завтрашню  роботу.
Вдосвiта треба виклепати косу, витесати нижнiй  зуб  для  грабкiв  i  пiти
косити ячмiнь. Пiде рано-вранцi, щоб налитий росою  не  одбивався  крихкий
колос, а там на полi вже ходить... Югина.
   Встав з-за столу i пiдiйшов до скринi.
   - Яку тобi сорочку дiстати? - запобiгливо обiзвалася мати.
   Вбирався довго, ретельно i, накинувши пiджак, поволi, ще вагаючись (iти
на танцi чи у сад пiд лiсом), попрямував широкою вулицею. На  майданi,  то
притихаючи, то гримлячи на все село,  грала  музика,  i  грацiйна  полька,
пiдстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що  задрiмали  в
розпарених вишняках.
   - Дмитре! Агий на тебе! Здоров! -  тиче  короткi  пальцi  приземкуватий
червоний Варивон i регоче. - Чи не ушквариш гопака?
   - Не хочу хлiб тобi перебивати.
   - Здрастуйте, Дмитре, - здоровка?ться Грицько, обтираючи хустиною пiт з
розiпрiлого обличчя;  вiн  щойно  вийшов  з  танцю,  гарячий  i  радiсний.
Ластiвкою пурхнула вiд нього Югина i, як в гнiздо, легко влетiла в  дiвоче
коло. Старшi дiвчата вибачливо покосились на не?: стриба?, мовляв, козеня,
а вже й дiвувати почала.
   - Так я й кажу, хлопцi: багач, коли  б  мiг,  сам  себе  по?дом  ?в,  -
закручу? цигарку чорний носатий парубок Омелян  Синиця.  -  ?  у  мене  на
Ставиську четвертина вiвса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межi з
любарцями, а ?м пальця в рот не клади - так i  норовлять  на  чужому  полi
дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тiльки заснеш,
а вiн уже скрипить над вухом: "Омеляне, бiжи на Стависько!" Бiжу -  нiчого
не попишеш, бо мiй  старий  -  розгнiви  -  не  пожалi?  пужака  на  спинi
поламати.
   Дмитро  ближче  пiдходить  до  Синицi  i   зустрiча?ться   з   голубим,
безтурботним поглядом Югини. Усмiхом вiта? вона його,  i,  стулюючи  губи,
переносить усмiшку  кудись  далi,  рiвну,  свiтлу.  Справдi,  на  круглому
обличчi тремтять примхливо вирiзаними кульчиками ямки, бiля носа  кiлькома
недоспiлими зернятками маку лягли рожевi веснянки; пiд матроскою, наче два
яблука, з'?днанi одним корiнцем, вiдхилились в сторони пругкi перса.
   "Так собi дiвчина".
   А коли побачив, що  Югина,  забуваючи  всяку  повагу,  дрiбно  затупала
ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволi зацiкавився, хоча й подумав:
"Мамина мазуха..."
   - Так от, бiжу я на Стависько. Дорога тепла, а  стежка  на  лузi  зразу
похолола - роса кругом. Зiйшов мiсяць з-за шляху, наче  поближчали  високi
могили, озвався перепел:
   "Спать пiдем, спать пiдем". Еге ж, пiдеш, чорта з два! I таке мене  зло
розбира?. Вискочив на могилу - засяяв ставок, а на ньому  дорiжка  мiсячна
котиться до мого поля. Дивлюсь: у вiвсi чи?сь бики ходять i  нiде  нiкого.
Пригинаюсь, бiжу, зиркаю навколо. Бiля межового кiпця ворушиться щось - то
зiгнеться, то випроста?ться. Подивлюсь, аж то хтось  поклони  б'?.  I  так
ретельно молиться, що незчувсь, як я злетiв.
   - Святий  боже,  святий  крiпкий,  святий  безсмертний,  -  шепоче  мiй
богомiльник.
   - Помилуй нас, - додаю я. Та як сiкану по правому плечу, та  як  сiкану
по лiвому плечу.
   - Ти чого, чортiв  вилупку,  б'?шся?  -  прожогом  скаку?  богомiльник,
зводячи над головою гарапник, i я сам собi не вiрю: сто?ть  Сафрон  Варчук
на мо?му полi, а з-пiд нiг його пiдiйма?ться прим'ятий овес.
   - Чого ж ви на чужому пасете?
   - А тобi шкода, що божа скотина допасеться трохи? - та й пiшов,  поволi
так, наче з свого, виганяти волiв.
   Парубки  засмiялись.  Заграла  музика  i   всi   заворушилися.   Хлопцi
пiдхоплювали дiвчат, на червонi квiти вишитих поликiв лягали  важкi  чорнi
руки, i десятки нiг завзято вдарили в землю.
   Радiсно  закружляла  Югина  навколо  Грицька,  i  рожевi  точенi  литки
проглянули  з-пiд  вузького  дзвону   бiлоснiжно?   сорочки.   Молодцювате
проноситься з невеличкою Софi?ю Кушнiр Омелян Синиця i  почина?  шепотiти,
як вiн двiчi оперiщив ?? господаря.
   - Чи не брешеш? - в захопленнi витягу?ться  смагляве  довгасте  обличчя
дiвчини.
   - Ти дума?ш, як вiн коверзу? над тобою, то вже й велике цабе... Ти його
робiткомом налякай, щоб не дуже варив воду iз тебе.
   "От уже й Софiя  дiву?.  Ще  недавно  вугластим  пiдлiтком  з  дрiбними
косичками бiгала по Варчуковому обiйстi, а  тепер  -  дiвка  на  вiдданнi.
Стара?ться, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити".
   I знов проплива? в танцi Грицько з Югиною. Стало досадно на себе,  чому
не вiн кружля? з дiвчиною. I всмiхнувся: оце б  здивувалися  усi,  коли  б
пiшов у танець. I, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував,  де
танцю? Югина. Навiть знав,  що  ось  вона  поправила  косу  i  всмiхнулась
Грицьковi.
   Музики  все  швидше  i  швидше  затоплювали  майдан  рокiтливою  мiдною
повiнню. Шаленим водогра?м закрутився, завирував кольоровий круг i в  одну
мить розсипався райдужними бризками.
   А труби, не перепочивши, враз гримнули тако?, що аж ноги задзвенiли i в
радiснiй напрузi мiцнiше втиснулись у землю.
   Хлопцi  якось  зразу  молодцювате  виструнчились,  i  дiвчата  вже   не
пiзнавали сво?х милих: були  це  не  простi,  роздавленi  щоденною  важкою
працею i злиднями бiдняцькi дiти,  наймити  -  перед  ними  в  мальовничих
привiльних позах стояли гордi во?ни з такими блищиками в очах, що на  край
свiту пiдеш за ними. Iще якась хвилька застиглостi - i  на  майдан  вiхтем
огню викружляв, вилетiв гордовито веселий Варивон Очерет.
   Що з того, що вiн цiлий тиждень не випускав iз рук кiсся, що з того, що
вiн щодня давився наймитськими харчами! Зараз вiн був не  наймит,  а  сама
молодiсть. Ось вiн на мить зупинився, широким рухом  збив  шапку  на  саму
макiвку i пiшов, i пiшов вибивати тако?, що густий пил,  як  туман,  двома
хвилями покотився з-пiд його нiг. Десятки очей в захопленнi слiдкували  за
кожним гармонiйним i дужим рухом. Непомiтно молодi руки шукали рук,  тепло
лягали на гнучкi плечi, непомiтно голови, мов соняшники, поверталися в бiк
завзятого i несподiвано похорошiлого танцюриста. А той, вiтром обкружлявши
майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною i застиг, вiдкинувшись назад
мiцним широким станом.
   Неначе стрiлка з ранiшньо? хмари, легко вилетiла Югина з дiвочого гурту
i попливла на Варивона. А той, нiби одриваючись вiд землi,  пiшов,  пiшов,
пiшов, перегинаючись, назад. Здавалось, вiн вибирав  ногами  точку  опори.
Ось-ось знайде ?? i  злетить  угору  поверх  заворожених  хат.  А  дiвчина
наздоганяла хлопця i наздогнати не могла. I Варивон пожалiв танцюристку  -
дрiбно вдарив нiсками на одному мiсцi i, прибивши обчасами, знову пiдвiвся
навшпиньки. До нього пiдлетiла Югина. Грацiйно обкрутившись навколо  себе,
охопила зачарованим  колом  Варивона.  Все  швидше  i  швидше  закружляла,
закрутилась вiхолою. Вже не видно ?? обличчя, злились кольори ?? одежi. Це
була не дiвчина, а барвистий коловорот, що розкручував кiлька коловоротiв.
Враз, наче з хвилi випливши, вона зупинилась i ?? руки дужо переплелися  з
руками розчервонiлого Варивона.
   "Ох, i дiвчина, - в захопленнi, аж  перехилившись,  дивився  Дмитро  на
молоду пару. - Не дiвчина - саме щастя".
   Заходило сонце. Музики заграли  марш,  i  дiвчата  першими  посипали  у
вузькi вулички. Слiдом за ними йшли парубки, щоб десь на розстаннi чи бiля
перелазу промовити кiлька слiв, бо увечерi саму дочку неохоче пуска?  мати
з дому.
   Григорiй попрощався з Дмитром i назирцi пiшов за Югиною.
   "Хороша  пара  буде",  -  i  почув,  як  защемiло  всерединi.  Попереду
поспiшала з гуртом  дiвчат  Софiя  Кушнiр.  Кiлька  разiв  дрiбне  красиве
обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не  доходячи  до  поля,
хтось тихо вiйнув пiснею,  i  кiлька  мiцних  свiжих  голосiв  зажурилось,
випливаючи на скошенi стернi.
   Ось  i  дубiвка  простяга?  до  нього  старi  руки,  пiд  якою  стiльки
передумалось, перемрiялось.
   Напливали спогади, бачив, як у мiсячнiм промiннi бiгла вiд хутора Марта
i непомiтно розтавала, а натомiсть випливала невисока Югина  з  освiтленим
обличчям, усiяним дрiбними зернятками недостиглого маку...
   Уже дiвчат не видно -  пiшли  долиною,  та  пiсня  здалеку  долiта?  до
хлопця, вже й пiсня стиха?, та  озива?ться  луною  гай;  зрештою  стихають
дерева, тiльки неясним вiдгуком бринить стривожене серце.
   Додому не хочеться йти; простеля? пiджак бiля дубiвки, як не раз колись
стелив, i ляга? горiлиць.
   Тихо колива?ться над ним високе небо,  обсiваючись  золотим  зерном,  а
осторонь, збившись з дороги, сто?ть самотнiй вiз iз надломленою вiй?ю.



   XVI

   На задуманому впертому обличчi Свирида Яковлевича  рожевiють  краплинки
дощу.
   Фiалкова хмарка,  вiдпливаючи  за  Буг,  срiбно  прошумiла  навскiсними
промiнцями, i гарячi дороги закурилися вiдпаром.
   Навколо хороше запахли зволоженi ниви. Так тiльки пахне свiжий  молодий
хлiб, дбайливо змочений теплими руками господинi.
   - Свириде  Яковлевичу,  тут  жито  пророста?,  -  новообраний  секретар
комсомольського осередку Самiйло Полiщук зупинився на кривому, обгризеному
шматку поля.
   З  потемнiло?  шапки  приплющеного   полукiпка   уже   потекло   зерно,
проростаючи  крихiтними   безпомiчними   стрiлками.   Бiлi,   напiвпрозорi
ниточки-корiння, сяк-так  притулившись  до  землi,  жалiсно  чiплялися  за
життя. Зазiлене пирiйкою поле, самотнiй причавлений полукiпок, напiвмертва
в'язь оголених корiнцiв - це закiнчена картина злиднiв. З  глибоким  болем
зупинився Свирид Яковлевич на чужiй нивi, яка водночас була i його  нивою,
частиною його життя Так, як синовi важко дивитися на вбогiсть батькiв, так
i Мiрошниченковi важко було дивитися на скривджене поле.
   Що може бути страшнiшим коли земля уже переста? дiлитися  з  хлiборобом
шматком хлiба - в розпачi викида? йому,  як  сукровицю,  жовту  сурiпку  й
осот!
   Цю нивку добре пам'ята? Свирид Яковлевич: в  двадцятому  роцi  вiн  тут
надiлив десятину вдовi  Даринi  Опанасенко.  Кожного  року  за  вiдробiтки
куркульня як-небудь дряпала  цей  кусень,  i  вiн  черствiв,  задавнювався
бур'янами, оздоблювався проти господинi, як i вона проти нього.
   Земля i людина мучились.
   Через пару рокiв Дарина, вiддаючи замiж старшу  дочку,  роздiлила  ниву
навпiл, а коли пiдросла менша, - у вдови залишалася втовчена  четвертинка.
Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.
   - Свириде Яковлевичу, занесемо до списку  тiтку  Дарину?  Бо  де  ж  ?й
худобу дiстати? - витяга? хлопець з кишенi блокнот i олiвець.
   - Пиши, Самiйле, - тихо говорить Свирид Яковлевич. - Напевне, захворiла
вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.
   - Ото пораду?ться,  коли  ?й  сiльрада  привезе  снопи.  Хоч  обсiятися
хватить - i то добро.
   - Яке тут добро?
   - Все ж краще, нiж нiчого, - жалiснi? спiвучий голос хлопця.
   - Тiльки й того. Хiба ж це снопи? Тут пашi бiльше, нiж колосу.
   - А треба, щоб снiп був як сонце, - повторю?  Самiйло  улюблений  образ
Мiрошниченка, i вже юна шира безпосереднiсть  стира?  в  словах  попередню
сумну iнтонацiю.
   - Вiрно. Як сонце! Щоб вiн не печалив, а веселив людське серце.
   - В созi повинно розвиднитися нам, в колективi...
   - Розвидниться, Самiйле.
   - Я цi днi, Свириде Яковлевичу, i лягаючи, i встаючи, думаю  про  одно:
яке життя буде, коли  згурту?мося  всi...  дуже  туманним  ввижалось  усе.
Спецiально бiгав у комуну iм. Фрунзе. I вона пособила менi. Наче пiдрiс за
цi днi. Новi обрi?, нiби в казцi, розкрилися... А от охопити цiлу землю  в
обновi - прямо зору не хвата?.
   - То не проста рiч, Самiйле,  -  щастя  побачити  наяву.  Щастя  однi??
людини  легше  уявити,  бо  воно  невеличке,  куценьке  i   навiть   часто
злодiйкувате, - не може рiвно i весело подивитися  в  очi  iншим  людям...
Всенародне щастя першим Ленiн побачив, вiн бiля його колиски стояв. От  цю
тему  -  ленiнське  передбачення  -  i  треба  роз'яснити   на   наступних
комсомольських зборах.
   - Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, зна?те, яка тема! Це все
одно, що стати на круту  гору  i  першим  угледiти  сонце.  Допоможете?  -
Довiрливо дивляться яснi, ще неотвердiлi очi.
   - Постараюсь. Молодi якнайбiльше треба зiбрати. Заходь до  мене  завтра
увечерi - помiрку?мо разом.
   - В сiльраду?
   - В сiльраду. I про життя фрунзiвцiв  згада?ш.  Вони  ж  з  Володимиром
Iллiчем в тисяча дев'ятсот двадцять першому роцi стрiчалися...
   Прояснювалося. На небi заворушилася райдуга  й  крутою  легкою  дорогою
звелася над землею; в ?? надiйному  сяйвi  помолодiли,  покращали  i  вище
пiднялися поля.
   Змiна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якiйсь  мiрi  це
було зв'язано з його мрiями,  сподiваннями  завтрашнього  дня.  Зарошений,
неквапний, вiн пильно йшов з одного  поля  на  друге,  читаючи  вдумливими
очима нелегку книгу людських сподiвань i нестаткiв. Не  вперше  чита?  ??.
Познайомився з нею в дитинствi, коли його ще гонка, невидублена шкiра,  як
папiр, лопалась вiд батогiв ланового... Роки давно розмили  тiнi  минулого
свавiлля, розметали по всiх смiтниках панiв i паненят,  тiльки  не  змогли
викорчувати окоренiлих злиднiв.
   Мiрошниченко чим мiг допомагав бiднотi. Ставши  головою  сiльради,  вiн
вижив iз комiтету сiльсько?  вза?модопомоги  куркульських  поплiчникiв,  i
зерно для посiву, очищене й  'протру?не,  сiялося  в  незаможницькi  ниви.
Робив  сво?  корисне  дiло  i  прокатний  пункт,  i   сiльськогосподарське
кредитове  товариство.  Але  всього  цього  було  замало.  I  тому  Свирид
Яковлевич гак тепер радiв i турбувався  про  органiзацiю  созу.  Куркульня
пiдняла проти созiвцiв свою силу й всю темну накип  вiдсталостi  I  навiть
Бондаревi  було  важко  справитися  з  наляканою,  приголомшеною   рiзними
поголосками дружиною.
   Через шлях,  на  полi  Iвана  Тимофiйовича,  також  стояв  полукiпок  i
п'ятнадцятка. Бiля них пастушки почали розкладати вогонь.
   "Ще, гляди, пiдпалять снопи, - ворухнулася думка. -  Треба  подивитися,
хто там вовтузиться" .
   Нерадiсна догадка отвердiла, коли побачив бiля снопiв  дiтей  куркулiв.
Вони неохоче перенесли багаття на iнше  поле.  Свирид  Яковлевич  дбайливо
поправив обсмиканi худобою снопи, нахмурився: пригада