Михайло Стельмах. Велика рiдня ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ (роман-хронiка) Роботящим умам,_ Роботящим рукам_ Перелоги орать_ Думать, сiять, не ждать_ I посiяне жать_ Роботящим рукам Т.Г. Шевченко ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи, заахкала на левадi луна. Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу. "Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?" - зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, сво?х рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала ?х доля вiд нещастя. Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув ?? мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за сво?м чоловiком, хоча на людях нiколи, навiть словом, не виказувала сво?х почуттiв. Коли ж з'явився на свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнсько? любовi, в ?? кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя: чоловiк став для не? не тiльки батьком ?? сина, а наче i ?? батьком (може тому, що саме тодi помер ?? старий тато). I до радiсного болю добре було Докi?, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок одежi пахощi широкого степу чи хмiльно? дiброви. - Ех, ти, - коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а мiцну руку покладе на ?? голову, як кладуть дорослi дiтям. - Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германсько? повернувся. - Чудно, - зверхньо погляне на не?. I по звичцi задума?ться, пiрне в сво? турботи. Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги молодицi живу узорчасту тiнь розлого? яблунi. Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях вилетiло чотири вершники: тро? в будьонiвках, а четвертий, очевидно командир, в кубанцi. На темносинiх галiфе - червонi лампаси, за плечима - карабiни. Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за широкого плеча промовив до во?нiв. Тi весело засмiялися, щось кинули навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю. "На банду ?дуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть ?м i ваги не ма?. От народ!" Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв. Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими дiтьми, як за сво?м сином. I вже не чу? жiнка, що до ворiт пiдкочу?ться парокiнний вiз, як входить на подвiр'я ?? високий горбоносий Тимофiй. - Докi?! - нiби з само? землi обзива?ться глухуватий рiдний голос. I вона поспiша? назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що сто?ть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi. - Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, - легко вклонилась молодиця. - Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. - Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. - Вранцi вже й оратимемо свiй надiл. - Панську землю? - вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву. - Нi, не панську. Свою! - смi?ться Свирид Яковлевич. - Свою? - ще не розумi? вона. "Своя ж десятина уже засiяна". - Тепер свою. Панською була, та загула. - Значить, панську? - перепиту? Докiя так, як перепитують люди, щоб iще раз чи?сь слово ствердило ?хню певнiсть. - Та не панську, а свою, - аж перехиту?ться од веселого смiху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. - Нiяк не привикнете, що то вже наша земля. - Наша, наша, - полегшено зiтха? вона i з незрозумiлим подивом зупиня?ться серед подвiр'я. Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля прокочу?ться по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба, нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях порваного кулями... Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнi? окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками яро? чубато? пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехиту? ним перепел, спiваючи в радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, ?де i ?де iз Тимофi?м польовою дорогою на свою ниву. Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до не?, пазухи шука?, пахучою росою обда? босi ноги... "Невже це все буде?" Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорно? хмари побачила сво? покалiченi молодi лiта... Висхлий степ. Панська пшениця. I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв молока для дiтей. Тiльки ? солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп. Ось ?? мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надво? перегнутого стану, пiдтина? серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, куса? розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим снопом. - Мамо, вiдпочиньте. - Я зараз, дочко, - подивилась так, наче все небо убрала болючими побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не бризнула кров - лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий пiт. I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб. - Як сизий голуб, вiдлетiло життя, - горбатою, тiнню нахилилась над матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка. - Легка смерть. За роботою, - позавидував хтось iз заробiтчан. - За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, - наче з вiкiв обiзвались чи?сь слова. I пiд ?хнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила ?? матерi; попливла серед пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою хусткою зарошено? перемито? калини. Мов невиплаканi сльози, роками пада? роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабуто? наймички, що в злиднях родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше кущу?ться i пiдводиться трава. Двiчi за лiто ?? скошу? глухий сторож з сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну iсторiй трудiвникiв. ...Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за чоловiком до хати. - Приготуй, Докi?, щось у поле, - подобрiлим поглядом дивиться на не? Тимофiй. - Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада? - Три десятини!? - вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до чоловiка. - Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? - прокида?ться недовiр'я. - Назавжди... Чим тепер не господарi? - твердо пройшовся по хатi. - Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докi?, закон Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди - треба ж якось свою долю вiдмiтити. Докiя од радостi навiть не зна?, що сказати, i всiм тiлом притуля?ться до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують ?? зiницi. Осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом вi? од всi?? постатi чоловiка. I пахне терпкою матiркою, що iще на коренi, живою, повiва? духом вогко? сорочки трудiвника. - Ну, пора менi. Ех, ти... - Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не мiг найти потрiбного слова. Однi?ю рукою пригорнув дружину i дивно - поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати. - Тимофiю, - хвилюючись, наздогнала його в сiнях. - Ви б не ?хали на нiч. Банда Гальчевського тепер люту?. За землю душi видира?. Бач, навiть у Летичевi[1]1 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi треба йти, - так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги. - О, почались бабськi теревенi. Зна?ш, вовкiв боятися - в лiс не ходити. Недовго ?м жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно ти потерпа?ш. Сказано, баба. - I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до ворiт. I Докi? пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже ? у свiтi Тимофiй - значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила во?нiв. I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим свого чоловiка. Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислi передосiннi хмари. - Чого задумався, Тимофiю? - Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка пiдбира?ться у гордовитiй, упертiй усмiшцi. - Про сьогоднiшн?? - Еге ж, - коротко кида?. - Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка вовкiв. Коли б ?хня сила - не одного б уложили за землю у землю. - Да, - погоджу?ться Тимофiй. - Помiщики-то повтiкали, та ?хн? насiння й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не попустять нам сво?х ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги - так багато сказав. - Нiчого ?м не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну ?х к бiсу, це кубло змi?не. Краще про життя поговоримо. Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали копита, i легка бричка, вивiрчуючи за собою навскiсний стовп пилюги, промчала повз них. Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю i, зда?ться, не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний чолов'яга з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими у лiктях руками. Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули лютою злобою, задимiлись синiми бiлками. - Сафрон Варчук! - здивовано промовив Тимофiй. - Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи не на вiдрiзану землю подивитися? - аж пiдвiвся Мiрошниченко. - Гляди, щоб вiн до банди не подався. Недарма, кажуть, iз Шепелем дружбу вiв, а Гальчевський - права рука Шепеля. Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав сухий лист. На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать. - Дивись, чи не твiй Дмитро йде? Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною похiдкою прямував до них. Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брiв. - Добрий день, - привiтався з Свиридом Яковлевичем. - Тату, куди ви? - i в очах блиснув щасний вогник здогадки. - На панську землю? - На свою, Дмитре. Нема тепер пансько? - ? наша земля, - не помiча? Тимофiй, що повторю? слова Мiрошниченка. - Наша! Аж не вiриться, - всмiхнувся хлопець i, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив весело? сили, нарочито звiшеними ногами торкався шини i спиць заднього колеса, вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний загар. - Не вiриться? - загримiв Свирид Яковлевич. - Це тобi тепер не на економi? за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер будеш бiля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянсько? влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". Тяжка книга про село. "Море темно? простоти" - так написано там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд робочо? худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн - над чужим плугом груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темно? простоти людьми зробила. Без не? нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би. - Навiть за могилу на цвинтарi треба було заплатити, - несмiливо обiзвався Дмитро. - Як в око влiпив, - задоволене обiзвався Тимофiй. - Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли про союз робiтникiв з трудящим селянством говорив, - пожвавiшав хлопець. Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра. - Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партi? про життя - значить нашi, народнi думи. Одне дiло - розумiти, що воно й до чого, а друге, головне - новою людиною ставати, солдатом, що революцiю обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш - це, значить, у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли. Треба не розвiяти його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене i сво? життя i життя дiтей сво?х. Розумi?ш, Дмитре? - Розумiю, Свириде Яковлевичу, - поглянув у очi Мiрошниченка. - Тату, де наше поле тепер? - Бiля самого Бугу, - замiсть Тимофiя промовив Свирид Яковлевич. - Хороша земля. - I ваша нива поруч iз нашою? - Поруч... Радий, Дмитре? - Дуже, - i хороша напiвдитяча усмiшка зробила привабливiшим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. - Хiба такий день повiк забудеш? - сказав схвильовано i замовк: може не так що вiн говорить першому партiйному чоловiковi у селi. - Отож бо й ?. Це такi днi, що наше життя до сонця повертають. - Мiрошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. - Ти що то виробля?ш? Хочеш скалiчитись? - Не скалiчусь, - поглянув на Свирида Яковлевича. - Ти менi покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини. - Не вихваляюсь. Хiба руху не чую? От як в майстернi щось виточу?ш або струга?ш - усiм тiлом розумi?ш, то це останнiй пруг чи стружку здiйма?ш. Змiря?ш потiм обциркулем - так воно i ?. Вiзьмiть мене з собою на поле. - Обiйдемось без тебе, - обiзвався Тимофiй. - Ти ж тiльки що iз столярнi. Нiчого навiть не ?в. - Дарма. Такий день... Чу?те, як в селi спiвають? - Iще б не спiвати. Ех, коли б це худоби бiльше, - задумався Свирид Яковлевич. - Щоб кожен бiдняк по конячинi мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульнi не одному прийдеться на поклiн iти, вiддавати землю наспiл... Як тво? столярство, Дмитре? - Нiчого, - вiдповiв стримано. - Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золотi руки в тебе - каже. - Якi там золотi! Бувайте здоровi, - скочив з воза i легко, неквапно пiшов шляхом у село. - Славний хлопчина, - похвалив Свирид Яковлевич. - Тiльки такий самий мовчазний, хмурий, як i ти. Сьогоднi ще на радощах хоч трохи розiйшовся. - То й добре. Що йому з доповiдями виступати? - знизав плечима Тимофiй. - На коня гейкнути зможе - i хватить з нього. А коло землi уже й тепер тямить, як iнший дорослий. Поле не говiркого - роботящого любить. - Хм! Куди загнув! - сердито i насмiшкувато чмихнув Свирид Яковлевич. - Вся наука, по-тво?му, виходить, щоб тiльки на коня умiв гукнути хлопець. Багато ще вiд тебе див можна почути. Не для того, Тимофiю, революцiя прийшла, щоб нашi дiти тiльки худобу умiли за повiд смикнути. Не для того! "Це вiн добре сказав: не для того революцiя прийшла, - запам'ятову? чiпким селянським розумом, який бiльше привик зважувати, передумувати, анiж узагальнювати. - 3 головою чоловiк". * * * Земля у мерехтiннi зривалась на диби, вiдлiтала за бричкою i знову круто пiдводилась вгору. В ?? плямистих лiнiях Варчук чiтко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали i втiкали округлим числом "30". Оцей нуль, як страшний сон, кружляв i кружляв, витягуючи за собою всю душу. "Тридцять десятин", - нила i набрякала од тоскно? злостi уся середина. Проминувши Михайлюкiв хутiр, бричка влетiла в лiтинецькi лiси, i Сафрон полегшено зiтхнув, оглянувся навколо, перехрестився i знову зiтхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось iз комбiдiвцiв довiдався, куди вiн по?хав. Гострими, неблискучими очима оглядав обабiч дороги лiс, надiючись зустрiнути бандитський патруль. Але нiде нi душi. Змученi конi, тяжко граючи пахвами, з кар'?ру перейшли на рись, i зеленкувате мило падало з обкипiлих вудил на попелястий супiсок, обсiяний червоними перестиглими чашечками жолудiв. Тиша. Навiть чути, як жолудь, токуючи по гiлках, пада? на корневище, коником одскаку? од трави i зручнiше припада? до землi, ще теплий, як дитина, i тугий, неначе набiй. Сафрон скочив з брички, м'якою вiвсянкою ретельно i туго витер коням спини, боки. "Невже ви?хали? - пройняла холодна дрож. - Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю свiта, а знайду ?х. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усiх комбiдчикiв передушив... Тридцять десятин вiдрiзати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порiзали!" Спухали, натягувались жили на скронях, i стугонiла, розриваючись од лютого болю, голова. - Вйо, чорти! - перенiс злiсть на коней. Люто свиснув гарапник, двi вогкi смуги зашипiли пiною на кiнських спинах. Воронi важко заклепали дорогу; за бричкою помiж деревами мерехтливо побiгло обважнiле надвечiрн? сонце. Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'?хав у притихле село i зразу ж зрадiв, на надбрiв'? розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому мiстку стояло дво? бандитiв у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко вiд них паслися нестриноженi конi. - Добрий вечiр, хлопцi! Батько дома? - роблено веселим i владним голосом запитав: знав, що iнакше говорити не можна - побачать м'якого чоловiка, то й конi заберуть. - А ти що за один будеш? - Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул пiдiйшов до Варчука. - Двоюрiдний брат батька Гальчевського, - впевнено збрехав Варчук. - Привiз важливi вiстi про розташування першо? кавбригади Багнюка, що входять - у склад друго? червоно-козачо? дивiзi?. - Ага! - багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. - ?дь у штаб. Там таких чекають. - Де тепер штаб? В поповому домi? - А де ж йому бути? - не здивувався освiдомленiстю Варчука. - Де краще ?жу приготують, де кращу постiль постелять? - i засмiявся, натискаючи на слово "постiль", надаючи йому багатозначного вiдтiнку. Зразу за мiстком бiля похилого плоту хропiв на всю вулицю напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит. В узголов'? бiля порожньо? пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з роздерто? кишенi, як струмок кровi, пробився разок намиста i торочки терново? хустки. "За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють". Недобрим поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита. Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озбро?ний до зубiв вартовий. - Батька зараз нема дома. У вiд'?здi, - непривiтно, спiдлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловiка. - Нема? - задумався Варчук. - Тодi я розкажу все начальнику штабу Добровольському. - Вiн занятий зараз. - Що ж, почекаю. - Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi паняй. Не належить тут усяким невiйськовим стояти. Позаяк - порядок! - Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали. - Ти ще менi щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! - визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн. - Лякай свою бабу на печi, а ми цю хрiновину бачили, коли ти без штанiв... Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобi, як курчатi, голову зверне, - округлими чорними очима впився в бандита. I в цей час хтось весело гукнув: - Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди? Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку. - Омелян! Омелян Крупяк! - здивувався i зрадiв Варчук, i його чорна волохата рука з надi?ю вхопилася за сухi кiстлявi пальцi бандита. Той, усмiхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрiбними гострими зубами. Його темносiрi, поставленi навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним свiтом. - Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви до нас при?хали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунi? захотiлося? - швидко затарабанив Крупяк. - Не сидиться на хуторi? Пече? Приста?те до нас? - I радий би, так лiта не тi, - Лiта, лiта! О, що ви дi?те зi мною! - метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк i засмiявся. - Значить, вiдомостi деякi батьковi привезли? - Не без того, - вiдповiв стримано. - Та, кажуть, батька нема. - Нема. У Майдан Трепiвський[2] по?хав. Учився там колись. Ну, й десь над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одно? дiвки, - пожартував i перший засмiявся, задоволений сво?м дотепом. - Найшов час з бабами возитись, - невдоволено насупився Варчук. - А тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i вiд нас допомоги не ждiть. До останнього паростка викорчовують, до останньо? ниточки. - Вiдрiзали землю? - зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi розлилось спiвчуття. - Вiдрiзали, - ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливi слова. - Це все одно, що перерiзали мене надво? i кинули посеред шляху. Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло мо? щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б... А то землю! - Ненадовго, - впевнено заявив Крупяк. - Велика пiдмога ма? нам прийти iз заходу. Не сьогоднi - завтра iз Польщi прибуде батько Палiй. Це, звичайно, тiльки зачiпка до бучi, а там така закрутиться веремiя, що бiльшовикiв як вiтром знесе. - Коли б то так, коли б то так дав бог, - i по звичцi хотiв перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка, вiдсмикнув руку назад i вже благально заговорив: - Омеляне, допоможи менi, увесь вiк дякуватиму... Не можу я так при?хати додому, душа розрива?ться з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикiнчити iз нашими комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько ви?хало з села на облаву. Однi обозники залишилися. Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi од нагана, з подивом поглянув на Варчука: нiколи вiн не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним. Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки пiд його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий нiс на чорному клинцюватому обличчi, здавалося, аж перехитувався. - Тiльки обозники залишилися? - зразу споважнiв. - Тiльки вони! - з розпачем i надi?ю поглянув на Крупяка. - А голова комбiду саме по?хав на нiч орати. То найбiльший ворог. Без турбот i прикiнчили б його... Може, Добровольському сказати? - Нi, - нахмурився той, i Варчук застиг у холоднiй тривозi. Крупяк по одному виразу зрозумiв Сафрона i, знижуючи голос, пояснив: - Щось я не довiряю йому останнiм часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра i потайна штучка. А тут ще амнiстi? пiшли... Непевний чоловiк. Сафрон пiдсвiдомо з острахом поглянув на вiкно попiвського будинку: чи не побачив його часом з кiмнати начальник штабу. На нижнiй темнiй губi пiд шкiрою нервово затiпавсь продовгуватий звивистий бугорок. - Що, страшно? - непри?мним смiхом рiзнув Крупяк. - Не дрейфте: вiн зараз дуже занятий - самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо налiт на ваше село; хлопцi в мене - як чорти в пеклi! А поживитись буде чим? - Аякже! В комбiдiвцiв ? тепер конi добрячi. - Е, конi ми подоставали. Прямо як змi?! Iз кiнського заводу видерли. Як летиш, аж вiтер вуха обпiка?, - хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тiла. - Ну, по?хали. Час не сто?ть! - i його навскiс поставленi очi стали зразу твердiшими i старiшими. - Оце добре! - зрадiв Варчук i вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потiм сплюнув через плече. Бiль потроху почав розсотуватись по тiлi, i вiрилось, що бажання уже ста? дiйснiстю. Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мiрошниченка, бачив в палаючих хатах пострiляних, порубаних комiтетчикiв; бачив усю свою землю, непорiзану, неподiлену, в п'яти шматках, як п'ять пальцiв однi?? руки. "А це зразу цiлу пучку вiдсiкли. Де там пучку - жили перерiзали. Ще як до горбка не добрались? Коли б це скорiше справдились слова Омеляна". Крупяк скочив у бричку i скомандував: - Поганяйте до ставу, там мо? чорти стоять. Варчук, шаленiючи од припливу зло? сили i захвату, так пустив конi селом, що аж зразу очi пройнялись ?дкою сльозою, химерно заколивались, застрибали обабiч дороги будiвлi i дерева. Знову уся його земля тривожно i принадно наближалась до нього, наче вона, кружляючи всiма п'ятьма шматками, бiгла за ним i, випливаючи з долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в незнайомi осiннi городи. Бiля просторого, без ворiт подвiр'я Варчук рiзко осадив конi. I зразу ж його оглушило голосiння жiнки, плач дiтей i лютий крик приземкуватого широкоплечого бандита. - Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Дiти голi ходять. - Висока худа молодиця в небiленiй сорочцi й спiдницi цупкими пальцями вчепилася в грубий сувiй, який тримав перед себе розлютований бандит. - Даси, стерво, даси! - Убий - не дам! Дiти, гукайте людей. Люди добрi, рятуйте! - Я тебе порятую! Я тебе гукну! - Бандит шарпнувся, i сувiй, випавши з рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому морiжку. Молодиця пластма впала на полотно, i ?? зразу ж обсiв, прикрив виводок бiлоголових заплаканих дiтей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них i раптом рiзко випростався. - Ах ти ж зараза шестидюймова! В повiтрi водянистою смужкою блиснула шабля, i жiнка в переляцi зiщулилась, вросла в землю. Але бандит i не глянув на не?. Скрадаючись котячими стрибками, вiн кинувся до хлiва, бiля якого спокiйно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим пiдгарлям i сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жiнка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пiзно. Тонко свиснула криця, i зразу ж вгору бризнула кров, зiтхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб i незручно, осiдаючи на колiна, повалився додолу. - Ось тобi, вiдьмо з Лисо? гори, - криво глянув бандит на молодицю i витер шаблю об морiг. Але жiнка не промовила нi слова. Зi стогоном, схопивши голову руками, опустилась на колiна. - Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, - примружився Крупяк. - Хто вiн такий? - Хто ж, як не наш! Курiнним батьком був при Скоропадському. Витерши шаблю, бандит пiдiйшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувiй. Тепер нiхто йому не заважав - жiнка не пiдводилась з колiн. Оточена дiтьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневi сутiнки скрадували контури застиглих у горi постатей. * * * Недалеко вiд перемiлу, що хвилясте просвiчувався свiтлою жовтизною, поставили ятерi i повернули до берега. За обшивкою важко? плоскодонки сумовито зiтхала вода. З кожним разом течiя все скупiше трiпотiла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечiр'я. Обличчя Тимофiя Горицвiта i Свирида Мiрошниченка, вбираючи в себе мiнливi барви, здавалося, помолодшали; навiть суворiсть, оповита зеленавим свiтлом, ставала м'якшою. Припнули човен i стежкою пiднялися на поле. На гранiтну мускулясту кручу, що обривалася бiля самого Бугу, розгонисте вилетiв вершник в будьонiвцi i, здибивши коня, застиг на крутому iскристому виступi. - Добрий вячор, громадзяни! - спiвучо привiтався з Мiрошниченком i Горицвiтом. - На свою зямельку при?хали? - Над високим лобом, як гнiздо на вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб, а молодi, невтомленi очi палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей i широкi простори. - На свою, - примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж дрогнуло бiля серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. "Що ж воно таке?" - прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого i впевненого обличчя червоноармiйця. I раптом Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як свiжi думки по-новому розкривали йому саме слово - земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася на поля дукачiв, усiм, усiм вiдрiзнялася вiд нового надiлу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усiх людей. I цьому молодому во?ну видно i так само радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофi?вi радiсно, що i в Бiлорусi?, напевне, зараз великий комнезам стверджу? закони Ленiна, надiля? бiдняцьким синам надiйнi поля. - А ви вже у себе отримали землю? - хвилюючись, пiдiйшов ближче до червоноармiйця. - Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою. - Над самою рiчкою? Як i нам! - чогось зрадiв Тимофiй. - Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця, - продовжував сво? червоноармi?ць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв. - Поля родючi у вас? - Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзi вольния. - То вiрно. I старий правду чу?... Чорнозем у вас? - Пiски i болота. - Шкода. Пшениця, значить, не родить, - аж зiтхнув. - Ви торфу, торфу в цi пiски. Вiн силу ма?, дарма що травиця. - Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся. - То таке дiло, - погодився Тимофiй. - Додому скоро? - Пакуль ворогiв не докана?м. Словом, скоро. - Пругко пiдвiвся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями: Ой, речаяька, речанька, Чаму ж ти не повная, Чаму ж ти не повная, З беражком не ровная. "З беражком не ровная", - в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй. Завернувши конi од самотнього перестояного озерця пiзнього проса, пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь. За рiкою привiльне, широко розкинулось зелене Забужжя, порiзане хвилястими зарогами, обсiяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечiр'? чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм вiтрам село Iвчанка, що споконвiку робило на безкра?х ланах помiщика Колчака. Немилосерднi лапища вiйни i злиднiв не минули села: напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промiнь на крихiтному вiконцi найближчо? будiвлi. Одначе зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати. - Що, любу?шся?.. Неначе писанка село? - нiби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич. - Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас. - Понаписувано, - зiтхнув Мiрошниченко. - А iз злиднiв, дивись, чи не скорiше за нас iвчанцi виб'ються. - Чому так дума?ш? - Дружний народ. Славну iсторiю ма? село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi. Партизанiв хто тепер найбiльше дав? Знову ж таки вони. I за роботу так вiзьмуться, аж гай шумiтиме... Довiку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сiмнадцятого року. Щойно про революцiю почули. Увечерi в Iвчанцi вiдбулися загальнi збори мiсцево? органiзацi? РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь - старi або малi. Тiльки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика колива?ться. А резолюцiю яку тодi ухвалили: "Незважаючи на те, що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцi? не ходити на нашiй землi. Озбро?мось косами, вилами, мiтлами i зметемо ?х з лиця землi. Висловлю?мо повну готовнiсть стояти до останньо? краплi кровi за Ради робiтничих, солдатських i селянських депутатiв". I як стоять! Ех, Тимофiю, що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися... - Та не довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання. З прибережних кущiв тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар i, не здоровкаючись, заклопотано промовив: - Свириде, тебе негайно виклика? начальство. З повiту при?хали. - Не чув, чого? - стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою. - Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впира?ться. Прямо нема тобi ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би ?х на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись? Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою: - Пакуль ворогiв не докона?мо, - навiть iнтонацiю червоноармiйця перехопив. Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу. - Ай ловко ти... Хто прибув до нас? - звернувся до Бондаря. - Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне. - Анастас при?хав? Да, вiн спроста не прилетить. - А я ж про що кажу? Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В 1919 роцi, коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським чоботом, поранений Анастас з групою комунiстiв пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь вiдмовився навiдрiз, i тодi Вiйськовий революцiйний комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана. На Подiллi довелося довго вiдлежуватися - розкрилися погано заго?нi рубцi, занили, заскрипiли пробуравленi костi. Сяк-так пiдлiкувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись, щоб похiдка була рiвна, попрямував до секретарiату. Але в губпарткомi йому зразу зiпсували настрiй: - На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо - хворий. - Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти? - у?дливо запитав, але його iнтонацi? не помiтили i серйозно вiдповiли: - Можна, робота пiдходяща. Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались об незаперечне рiшення: - Не пошлемо. Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу. А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i шепелiвськi недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i його невелику, пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i полум'яне слово пiд час розподiлу землi. I нiхто не знав, як болiло серце юного комунiста за сво?ю рiдною Литвою, де залишились батьки, наречена i першi струмки молодо? кровi. Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом. - А це де дiстав? - тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок. - Червоноармiйцi одного бандита бiля дiброви втихомирили. Насилу випросив, щоб менi дали цю пукалку, - завзята розумна усмiшка затрепетала на повних устах Бондаря. - I не побоявся без дозволу брати? - Для захисту сво?? радянсько? влади дозвiл не береться, - серйозно i твердо вiдповiв. - Ходiмо, Свириде. - Будь здоров, Тимофiю. Вдосвiта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотiлося вперше пройтися за плугом на сво?й землi, - непiдроблений жаль пом'якшив суворi риси впертого обличчя. - Пiшли, Iване. - Пiшли, - i Бондар великими кроками плече в плече iде поруч з Мiрошниченком. Обо? вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати. Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з Анастасом. Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi, щось жваво говорив до комiтетчикiв i кiлькох червоноармiйцiв, що саме порались посеред вулицi бiля трьохдюймово? нiмецько? гармати. - Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! - скочив з коня i, накульгуючи, пiдiйшов до Свирида Яковлевича. - Ти великий винахiдник, - показав рукою на гармату. - Годиться? - з надi?ю подивився в зеленi очi Анастаса. - Годиться! Кругом оглянув! - блiде худорляве обличчя, покраплене кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно. - Оце добре! - полегшено зiтхнув Мiрошниченко. - Все-таки гармата! В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи, покинули серед шляху тулуб несправно? гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати ?? в боротьбi з бандитами. В стельмашнi вiн поставив ?? на дерев'яний хiд, а ковалi довго помарудились бiля замка, в якому не було ролика, що вiдтягу? ударний механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударi довбнею по залiзяцi бойок розiб'? капсуль i снаряд полетить на ворогiв. Винахiд i радував i лякав його. "А що коли нiчого з цього не вийде?.." Смерком комiтетчики i червоноармiйцi уже були на левадi. Анастас звiдкись дiзнався, що рештки розбито? банди Саленка вийшли iз барських лiсiв на з'?днання з Гальчевським, i зразу ж метнувся перепинити бандитiв. Коли ви?хали в поле, навкруги хороше запахло свiжозораною вогкою землею. - Сьогоднi нашi орали, - сказав Мiрошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату. Густiла темiнь. На обрiй опускалася хмара, гасячи багрянi потоки. I враз шматок хмари неначе заворушився, обiрвався i полетiв до села. - Розвертайсь! - гукнув Анастас до гарматникiв. Конi круто описали дугу, i жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захiд. Червоноармiйцi i комiтетчики розсипалися по рiллi. З-пiд хмари на конях летiли бандити. Все мiцнiше двиготiла дорога, пiдносячи вгору два крила пилу i низький стогiн. Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мiрошниченко обома руками схопив довбню, подався назад i вдарив по залiзяцi. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загримiло, i земля, неначе хворий на малярiю, затрепетала, забилася у дрожi. Кудлатий кривавий стовп землi злетiв перед бандитами. - Так ?х! - завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З гвинтового отвору гiрким перегаром ударив дим, та його тугi звитки зразу ж спинив новий снаряд. - Так ?х! - знову вдарив довбнею Мiрошниченко - i затремтiла нива. Згра?ю гайвороння бандити позлiтали з коней i опустились на рiллю. Понад самою землею заблимали нерiвнi вогники. З утинкiв вони виривались бiльшими, тривожнiшими для ока сполохами, але насправдi на вiддалi були бiльш безпечнi, анiж дрiбнi гвинтiвочнi сполохи. Iван Тимофiйович це добре знав i, втиснувшись важким тiлом у борозенку, неквапно бив з гвинтiвки на невеличкi свiтлячки. Свiй вiдтинок вiн уже встиг вiддати менш досвiдченому стрiльцевi Степановi Кушнiру, що лежав поруч у другiй борозенцi i немилосердно лаявся пiсля кожного пострiлу: куцак сильною вiддачею мало не виривав чоловiка iз землi, - Пiдманули, пiдманули ви мене, Iване Тимофiйовичу, - нарештi не витримав Кушнiр. - Каюсь, ? таке дiло, - погодився. - Та це ж, сам бачиш, на користь iде. - А то б стерпiв iнакше? Це тiльки i втiша? мене. Все менше на якусь погань для революцi? стане. Чи так я думаю? Але Iван Тимофiйович нiчого не вiдповiв. Зовсiм недалеко зметнулась вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, i зразу ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекiт. - Жери тепер землю, - коротко вiдкусив Iван Тимофiйович Бондар, перезаряджаючи гвинтiвку. - От i нема вже однi?? контри. - Хотiв би, щоб усi вони за одну нiч свинцем втихомирились. - Втихомиримо. Та не всiх разом. На все свiй час приходить, як говорить Мiрошниченко... Ох, i вiдда?! Вже плече у мене ревма кричить, - скривився Кушнiр. - Начеб вiдсунулись бандити вiд нас... Iване Тимофiйовичу, а вам не страшно? - Та поки дрижакiв не вибиваю. - А менi страшнувато, - признався Степан, i голос його перейшов у схвильований шепiт. - Не подумайте, що за шкуру трушуся. Вона у мене встигла одубiти. Ранiше i про смерть не так думалося. А от тепер, коли аж чотирнадцять держав од нашо? молодо? кра?ни у нори дряпанули, - страшно не хочеться пiд бандитську кулю потрапити. Бiля сво?? землi походити хочеться. А подивишся, як ?? всяке вороння шмату?, так серце розрива?ться. Наче не землю, а його шматують. - Та землi у нас нiяка сила не вiдбере, - коротко сказав Бондар. - I я так думаю... Хочеться при сво?й владi пожити, по-новому, як товариш Ленiн навча?. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводi пояснювати думи вождя, так i в серцi надi? не вмiщаються. Вся наша кра?на перед очима, наче сонце, вста?. I так жити хочеться, ну прямо розповiсти нема сили. Начеб оце тiльки на свiт народився. Ви старiшi, Iване Тимофiйовичу, десь цього i не чу?те. - Нi, чую, - стримано вiдповiв i лише згодом додав: - Того i лежу з гвинтiвкою отут, а не завалився барсуком на пiч... Прислухайсь - вiдкочуються гади. - Вiдкочуються. Мiрошниченко ловку штуку з гарматою придумав. - Почекай, що це за тупiт од лiсу? - сказав насторожено. Дорога знову загудiла копитами - i серед бандитiв пронiсся розгонистий крик. - Зда?ться, пiдмога чортам прийшла! - неспокiйно промовив Бондар, дослухаючись до глухого дзвону землi. - Так воно i ?! - пiдвiвся Кушнiр. - Ех, не в пору... Припiзнись на яку годину - i од них, проклятих, духу б не залишилось. Чiтким голосом Донелайтiс дав якесь розпорядження, i на рiллi загупали кроки червоноармiйцiв. Гармашi вiдтягли гармату назад, потiм щось стурбовано промовив Мiрошниченко, i через короткi iнтервали на дорозi почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогiв. Але воно з гиком та свистом проскочило мiж розривами, спiшилось i чорним потоком кинулось в обхiд комiтетчикам. - Держись тепер крiпко, Степане! - Пригинаючись, Бондар побiг наперерiз рухливому клубковi. Кушнiр для чогось тоскно оглянувся навколо, зiтхнув i побiг за Iваном Тимофiйовичем, на ходу стрiляючи зi свого громобоя. Кулi з сумовитим струнним дзижчанням все густiше обсновували погожу нiч, злостиво, з форкотом, скородили свiжу рiллю, збивали гребенi невлежаних скиб. Невелика група бандитiв метнулась до гармати. Донелайтiс i Мiрошниченко першими кинулися ?м назустрiч. Та в цей час вiд ярка зовсiм неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет. - Робiтничий загiн пiдiйшов! - радiсно вигукнув Мiрошниченко, прострелюючи рiллю, що звивалася темними плямами втiкаючих ворогiв. - Чому так дума?ш? - напружено прислуха?ться до пострiлiв Донелайтiс. - Пiзнаю кулемет i руку паровичника Фiалковського. Чу?ш, як строчить? Коротко, рiшуче, з душею. По-робiтничи. - Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитiв. Ох, i молодчина чоловiк! - До нас пiдступа?. За людей в першу чергу турбу?ться. I справдi, незабаром комiтетчики з'?дналися з усiм збройним робiтничим загоном з цукрового заводу. - Ну як, орли? Б'?мо ворогiв? - пiдiйшов до комiтетчикiв iз браунiнгом в руцi високий котельник Савченко. Навiть в темнотi його голова свiтилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горiв молодим юнацьким блиском. Пiсля революцi? 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (вiн навiть самого князя Кохана здивував винаходами) iз кам'янець-подiльсько? фортецi погнали в Сибiр. З пiвночi повернувся вiн спокiйним, навiть строгим чоловiком, обкиданим зморшками i обсiяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвiдом пiдпiльника, бiльшовиком. Дома Савченко нiкого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимнiй вдовинiй халупi, а брати i сестри розбрелись на заробiтки по економiях i заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, якi руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 роцi Савченко з передовими робiтниками розбив охорону князя Кохана i взяв завод пiд опiку професiйно? органiзацi?. - Зда?ться, вчасно поспiли, - припав командир робiтничого загону до вогко? вiд роси станини. - Iнтересно вою?те. - Ох, i вчасно, - весело промовив Мiрошниченко. - Думалось... та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас. - А ви погане мiсце вибрали для маневрування, - тихо сказав Савченко. - Гарматний вогонь переносимо до лiсу. Свириде, вiдсiкай вiдступ контрi, поки вони до пам'ятi не прийшли. - ?сть вiдсiкти вiдступ. - О, в Фiалковського кулемет перегрiвся. Товаришу Iль?н, пiднеси кулеметникам води. - ?сть пiднести води... - Чу?ш, як навколо забринiли голоси? - усмiхаючись в короткi цурпалки вусiв, промовив Бондар до Кушнiра. - Ще б не зрадiти! Сказано: робiтники прийшли, надiя наша. - Вистрелив на короткий сполох i чогось зовсiм несподiвано мрiйно промовив: - Подивiться навкруги... Бачите, як пiдiйма?ться земля у свiтаннi. * * * Мiсяць зiйшов пiзно, i розтрушенi, як вiхтi ромашкового сiна, хмари раптом просвiтилися, задимились, ожили i побiгли на захiд. Помiж берегами неясно окреслилась лiнiя Бугу. Звiсивши голову, дрiмали конi, а Тимофi?вi i досi не слалося. Обтяжений думками i надiями, поволi ходив полем, як нiколи iще ним не ходив. Неговiркий на людях i вдома, вiн тепер досхочу говорив сам до себе, радився сам iз собою, а iнодi з дружиною та з сином: вiдчував, що вони поруч iз ним, поклич - i обiзвуться на його голос, пiдiйдуть до нього. I слова у Тимофiя тепер були теплi та ласкавi, як у пiвдень пшениця, нагрiта липневим сонцем. I по-новому перемежовувалися у них споконвiчнi сподiвання i турботи, що живуть поруч у серцi бiдняка, який за вiк хлiба не на?вся. I думки Тимофiя були поетичнi, як завжди поетична мрiя про чесне, краще життя... Виоремо тебе, ниво, обсi?мо. Не зерно, а серце сво? вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти помiж люди старцiв i старчат, не гнала сво?х трудженикiв на край свiту за тi?ю копiйчиною, за тим загорьованим шматком наймитського хлiба... Усiм сво?м тiлом вiн вiдчував ту землю, яку йому сьогоднi надiлив закон Ленiна. I через якийсь промiжок часу Тимофiй згаду? слова Мiрошниченка: "Селяни одного росiйського села прийшли до Ленiна в гостi, принесли йому в подарунок свiй хлiб. Прийняв Iллiч той хлiб, поцiлував, подякував людям..." I знову думки, i очi, i руки Тимофiя купаються в теплому зернi, що вродило на його полi. Несподiвано зовсiм недалеко вдарили копита, пролунали розрiзненi гвинтiвочнi пострiли, а потiм глухо озвався кулемет. По звуку Тимофiй безпомилково визначив, що стрiляли iз "кольта". Тоскно, як людина, застогнав поранений кiнь i, збiльшуючись в очах, з високо пiднятою головою промчав бiля самого воза i круто повернув на схiд. Потiм надривний голос сплеснув неждано високим "ой" i зразу ж обiрвався. Тимофiй кинувся до воза, але на пiвдорозi згадав, що гвинтiвку забрав Мiрошниченко. Зупинився в тяжкому роздумi. В'?дливий писк кулi, що, здавалося, пролетiла над самим вухом, вивiв його з оцiпенiння. Тимофiй впав на землю. Оброшуючись, швидко i обережно поповз на стрiлянину. Через кiлька хвилин Горицвiт не тiльки знав про бiй, а вже й бачив у думках його безвiдрадний кiнець: чотирьом червоноармiйцям недовго можна було встояти проти трьох десяткiв бандитiв, що, спiшившись, пiвколом притискали жменьку смiливцiв до рiки. Раптом замовк кулемет. I тiльки тепер острах вчепився в тiло Тимофiя, але вiн зразу ж по метушнi кулеметника зрозумiв, що той мiня? ствол. "Коли б успiв, коли б успiв", - благала кожна клiтина, бо вже бандити чорними тiнями зметнулися iз землi i побiгли вперед. Ще кiлька стрибкiв i... кiнець. Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той крiзь зуби злостиво i спокiйно процiдив: - Зараз, товаришу командир, сипнемо ?м страху в матню. I дуло кулемета, наче захлинаючись, зафахкотiло вогнем. Бандитський ланцюг зразу ж, немов по командi, з стогоном, криками, матерщиною опустився на землю. Червоноармiйцi пiд прикриттям "кольта" швидко вiдбiгли назад, бо кiгтi бандитського ланцюга все бiльше витягувались до рiки. - Товаришу командир, - хвилюючись, пiдвiвся Тимофiй i застиг невдалiк вiд невисокого, в кубанцi, во?на з пiстолетом у лiвiй руцi. - Спускайтеся за мною до Бугу, я перевезу човном. - Ти хто будеш? - наближаючись, збiльшуються допитливi строгi очi. В напiвтемрявi нахмурене обличчя во?на здавалось незвично бiлим, аж прозоро синюватим. - Я? - не знайшов, що вiдповiсти. "Що ти йому скажеш? Ще за бандита прийме!" - Бiдняк я. Що за радянську владу. - Все! - вилаявся кулеметник. - Нi одного набою! - Схопив кулемет i, обпiкаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно i боляче. I тiльки тепер Тимофiй побачив, що з право? руки командира дзюрчить кiлька чорних струмкiв кровi. Куля, видно, наскрiзь пробила руку, i кров, розтiкаючись, так струмила iз розчепiрених болем пальцiв, наче всi вони були пораненi. - Тьху! Чортова мати! - Iваненко, що з тобою? - В плече кусонула, - обiзвався червоноармi?ць, що, люто вiдстрелюючись, лежав у борозенцi. - Бiгти зможеш? - Зможу, товаришу командире. Пiд нестихаючi пострiли побiгли до Бугу. Заросле кущами узбережжя залопотiло кулями, але сила в'?дливого свисту зменшилась, як зменшувалось iз наближенням рiки почуття небезпеки. З-за обстрiпано? хмари виткнувся ущерблений мiсяць. На жовтому побережжi сильнiше затокувала кров з руки командира, i хвиляста подовбана стежечка покотилася до самого човна. Здавалося, то не жива тепла кров напо?ла берег, а хтось iз дiтвори осiнньо? години повтискав у жовтий пiсок рiвнi чашечки жолудiв. Нi чуття болю, нi звичного жалю i млосностi, що починають нудити вiд велико? втрати кровi, не побачив Тимофiй нi в темних, наче з янтарним вiдливом очах командира, нi на його бiлявому спокiйному обличчi. Було воно строго пiдiбраним, зосередженим, по-красивому впертим. - Пiдiйми руку, товаришу командире. Життя витiка?! - звичним суворим голосом промовив Тимофiй i зi всi?? сили рвонув до себе тонкий поржавiлий ланцюг. Занили пальцi, в'?даючись в залiзо, але якесь кiльце лопнуло, i Тимофiй повеселiшав: не треба вiдмикати плоскодонки - збереглася дорога хвилина. Уже випливли на середину рiки, коли берег заворушився темними постатями, засiяв мерехтливими вогниками. Невеликi спiвучi грудочки води, здибленi навколо човна ворожими кулями, на диво були схожi на неспокiйних блакитнокрилих крячкiв, що з криком падали на рiку. На березi всi полегшено зiтхнули. - Спасибi. Вiд Червоно? Армi? спасибi, - лiвою рукою потиснув командир тверду руку Тимофiю. - То вам спасибi. За все спасибi. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона чиста у мене. - Рiшуче рвонув Тимофiй комiр верхньо? полотняно? сорочки, i дрiбнi гудзики росою посипались пiд ноги. - Не треба, - усмiхнувшись, вийняв пакуночок з кишенi, сказав кулеметниковi, щоб перев'язав плече Iваненковi, а сам пiдняв руку вгору, i кров iз пальцiв потекла в рукав. - Як ваше прiзвище? - Горицвiт. Тимофiй Горицвiт. - Горицвiт? А мо? Марков. Чим же вам вiддячити? У мене ?... - Нiчого менi не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революцiя прийшла... - вiн захвилювався. Хотiлося багато чого сказати, але говорити з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустiла кров сiялась i сiялась на синювату осiнню траву. I вiн уже рiвним голосом поволi додав: - Ви в Iвчанку iдiть. Там коли банда i наскочить - вiдiб'ють ?? люди. - Бувайте здоровi, - побiлiлими, безкровними, що аж зморшками взялися, устами Марков цiлу? Горицвiта i, притуляючи до грудей сповиту поранену руку, пряму? луговою стежкою до хат. А Тимофi?вi i досi зда?ться, що кров командира току? по узбережжю, втиска?ться в пiсок, як неглибокi жолудевi наперстки. "Славнi хлопцi", - так, як батько про сво?х синiв, дума? вiн, перебираючи в уявi мимохiдь схопленi риси во?нiв, не знаючи, що й вони зараз також думають про нього, згадують добрим словом невiдомого чоловiка. I та сердечна допомога, що не так би могла закiнчитись - смерть же поруч ходила, пiднiма? Тимофiя у власних очах, налива? радiсним чуттям. I тiльки згодом прокида?ться турбота, що бандити можуть забрати конi. Чуйно прислуха?ться до того берега. Вода чiтко переда? сердиту мову i лайку бандитiв. I раптом вiн чу? голос Сафрона Варчука. "Чи то здалось?" Згодом чорнi постатi пiдiймаються вгору. Потiм загупали копита i тупiт подаленiв, затих... Сафрон Варчук розпiзнав Тимофiя Горицвiта, коли той пiрнув понад кручею в чагарники. Пiзнав i так перелякався, що дрiбнi краплини зразу ж запарували на його плескатому лобi. "А що коли вiн помiтив мене?" Майже навколiшках виблагав роздратованого невдачею Крупяка роздiлити банду: бiльшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах. Наближався свiтанок. Круглими, збiльшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно думаючи одне й те саме: чи помiтив його Тимофiй, чи повернеться на цей берег? I, як бiльшiсть релiгiйних людей, у критичну хвилину вiн зi сво?ми справами з жаром фанатика звертався до бога, слав йому невмiло складенi молитви, щоб Тимофiй приплив до берега. I вдалинi бiля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув i за молитви i за бога. Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на ньому на увесь зрiст сто?ть високий дужий чоловiк, неквапно i вмiло орудуючи веслом. М'яко стукнувся човен у пiсок. Тимофiй вискочив на берег, i в цей час лунко гримнув пострiл. Сафроновi на мить здалося, що то його серце розiрвалося. Вiн мимоволi обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофiя. "Похитнувся", - зрадiв i руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофiй з незвичною спритнiстю влетiв у Буг, i не скоро його голова пiднялась над водою, знову зникла i знову з'явилася. Бандити вискочили iз схованки. Вода затрiпотiла то невеликими крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурiвши од переляку i злостi, плутався пiд ногами бандитiв, тикаючи пальцем на поверхню рiки: - Он вiн! Он вiн! З'явився! - Та вiдiйди ти... двоюрiдний брат Гальчевського! - нарештi визвiрився на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорiзаними очима, що стояв на вартi бiля мосту. - Не повилазило нам! I Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова Горицвiта, вiн механiчно вказував рукою в тому напрямi. Холодна вода окропом ошпарила Тимофiя. Тiло зразу ж почало горiти i стягуватися в клубки. Проворними рухами вiн пiд водою зiрвав з себе чоботи, пiджак, ривком пiднявся угору, на всi груди вдихнув повiтря i знову занурився в рiку. Мiцнi стужавiлi руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув, як навколо нього шльопали кулi - вуха наче пекучим кле?м залило. I вони почали боляче пухнути, "Нiчого, Тимофiю. На тебе ще куля не вилита", - потiшав себе, як i на фронтi. Пiд кулею вiн розумiв не шматок свинцю, а смерть, бо не раз Тимофiй був поранений. Не тiльки потом обкипiли його георгi?вськi хрести, що лежать в куточку скринi iз темними плямами чесно? солдатсько? кровi на чорно-оранжових стрiчках... Навiть у думцi не припускав, що вiн може бути зараз убитим. "Поранити можуть. Так це не новина. А рiчку перепливемо". I вода аж шипiла, розступаючись перед ним. Розсiкав тугi пiдводнi течi?, могутнiми плечима з розгону кришив крутежi, кожною клiтиною вiдчуваючи рух студених наелектризованих м'язiв рiки. "Нiчого, Тимофiю, на тебе куля ще не вилита". I, весь у тугiй напрузi, не чу?, що кров його уже доточу? рiчку. Раптом сталось щось незвичне i страшне. Якась лиха сила пересмикнула всiм тужавим тiлом, перегнула його, скрутила болюче пораненi костi i заморозила ?х. Трiпонувся так, неначе iз каменю виходив. Руки, голова, плечi послухались - ожили, а скорченi ноги закаменiли i потягнули його донизу. I Тимофiй усе зрозумiв. Востанн? пiднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув берег у свiтаннi. I чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль чогось, що нiколи не прийде, охопив усе його напiвживе тiло. Вiн навiть не подумав, що це був жаль непрожитих рокiв, тих рокiв, якi оселились у найкращих його сподiванках, а наяву ще не приходили. Тiльки тепер вiн наближався до ?хньо? гранi i вже вiдходив од них назавжди... Може, Докiя, Дмитро... I очi його подобрiшали. Усе життя, усi видiння за якусь хвилину перейшли перед ним, як проходить безсмертне вiйсько повз убитого товариша. Промайнуло дитинство, дощовi галицькi ночi на фронтi, ближчими стали убитi друзi i земля... - Панська? - Та нi, наша. - Значить, панська? - Панська була та загула. Тепер наша, ленiнською правдою дадена. I побачив, як вiн з Мiрошниченком i Дмитром вийшли на Великий шлях серед житiв. А з далини до них усмiха?ться дороге обличчя вождя.... "Хлiб йому селяни принесли..." Так це ж вони уклонялися хлiбом вождю... усе, усе переплутав Мiрошниченко. I в останнi секунди свого вiку вiн увесь тягнеться до нерозпiзнано? гранi майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя вiн жив майбутнiм, не маючи нiчого вiдрадного в минулому. I Тимофiй не чу?, як вода кам'янить натрудженi жили, неначе вимиваючи ?х з тiла, як пiдхоплю? течiя його i несе на широке плесо... - Капець! - високий каракатий бандит пiдкида? втинок на плече i пряму? стежкою нагору. - А завзятий чорт! - з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись цигаркою. - Скiльки проплив у таку холодину. Сафрон хоче попросити бандитiв, щоб вони iще почекали: а може випливе Тимофiй. Та, вiдчуваючи настрiй усiх, не наважу?ться слова сказати, тiльки погляду не зводить з рiки. Його носате обличчя i досi мертвотно перекривлене страшною напругою. Уже пiшли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися, поширилися смуги свiтанку, уже плоскодонка, пiдбита хвилею, ворухнулася, зiтхнула i попливла услiд за сво?м господарем, а Варчук iще не виходив iз прибережних кущiв. "Господи, милосердний Iсусе, допоможи менi грiшному в тяжку годину. Коли б..." - I вiн перерахову? всi сво? невiдкладнi турботи, i темнi неблискучi очi, пiдперезанi круто вигнутими сережками фiолетових пiдтьокiв, туманить вологий свiтанок, бiль i злiсть. У його одноманiтне шептання якось непомiтно влива?ться пiсня, вона не заважа? молитвi. Але раптом Сафрон пiдскаку? як ужалений. Замiсть пiснi несмiливо плеснула задириста частушка. В голосi хлопця пiд час спiву чу?ться i радiсть i непевнiсть. Але ось частушка проспiвана до кiнця, почувся полегшений регiт, i вже два голоси, аж смiючись, в захопленiм здивованнi, напевне, вперше вивели: Ой на небi безпорядки, Кажуть, бог змiнився: Пiшов грiтися у пекло I весь обсмалився. "Iроди! Чорти проклятi!" - ледве не вискочив у шаленiй лютi зi сво?? схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на рiку. До того мiсця, де востанн? з'явилася голова Тимофiя, пiд'?жджав довбаний човен. Посерединi його лежали жаки, а по краях сидiли два хлопчаки - Григорiй Шевчик i Варивон Очерет... - Хороша, значить, пiсня, Григорiю. Жаль, що дома так заспiвати не можна: батьки чуба iз шкiрою вирвуть, - засмiявся Варивон i, оглянувшись, пошепки додав: - Дивись, чи?сь ятерi стоять. Чи не потрусити нам? - Та що ти? - замахав руками Григорiй Шевчик, i на його темному красивому обличчi вiдбився непiдроблений переляк. - А ми давай спробу?мо, одного потрусимо. Нiкого ж нема. Ну, нiкогiсiнько. - Варивон ухопився за палицю i потягнув до себе ятiр. - Ох, i тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорiю, помагай! Iще одне зусилля - i раптом вони обо? застигли в страшному оцiпенiннi: iз води, опереджаючи ятiр, з'явилося спокiйне, з напiвзаплющеними очима обличчя Тимофiя Горицвiта. В променистих зморшках його очей i навколо уст враз проти сонця замерехтiли, заiскрилися зерна вогкого пiску. * * * Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без слова, без стогону упала серед двору на колiна. Рукою потягнулась до грудей, шукаючи i не знаходячи серця. Хотiла пiдвестися i знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям. Кривавлячи колiна, поплазувала до ворiт, ухопилася побiлiлими руками за них. А коли на вулицi сумовито заскрипiла пiдвода, Докiя звелась i, не чуючи власного тiла, надломлюючись, побiгла до не?. Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь вiз. Сама собi не вiрячи, вiдкинула це накриття, i зразу ж уся земля з страшною силою гойднулась, налетiла на не?, пiдносячи вгору воскове обличчя Тимофiя. Вiн, збiльшуючись, чорнiючи, гублячи знайомi риси, так наближався, охоплював ??, неначе навiки мав увiйти, злитися з нею. "Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його. Осiнь..." - iще чу?, наче крiзь глуху дощову стiну. Але хто це говорить, хто ?? втiша? - не зна?. В надлюдськiй напрузi вiдкинулись руки i голова назад. Та очi не побачили неба - лише чорне накриття, що вгортало чоловiка, налягло на не?. Заточилась молодиця, пiд босими ногами задимилась темним пилом дорога. I з розгону, нахиляючись вперед, Докiя упала на полудрабок. Голова забилась на мокрiй одежi чоловiка, буйнi коси встелили пiввоза, набрякаючи вiд слiз i рiчково? вологи. - Тимофiю! Устань, Тимофiю, - не блага?, а наче наказу?, пошепки наказу? вона; руками тягнеться до його холодних рук iз синiми застиглими вузликами жил, схиля? голову донизу. - Устань, Тимофiю. - Мамо, не плачте. Чу?те, мамо. Вона важко вiдрива? мокрi руки вiд обличчя i за сльозами спочатку не може зрозумiти, чи це Дмитро, чи Тимофiй сто?ть перед нею. - Мамо, не плачте. - Сльози набухають в його червоних зiницях, i хлопець куса? до кровi губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба робить старiшим юне обличчя, вирiза? на ньому складки i зближу? риси iз рисами батька. - Тим... Дмитре, сину. Хiба я плачу, - стiкаючи великими сльозами, ступила крок до сина. - То горе мо? плаче - серце вищерблю?... - I раптом чу?, що вiд нього вi? осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом, як iще вчора вiяло вiд Тимофiя. I тiльки тепер вона кожною клiтиною розумi?, що Тимофiя нема. - Не плач, Докi?, - пiдходить до не? незвично сумний i постарiлий Мiрошниченко. - Ех, i в мене, Докi?, не легше на душi: банда всю сiм'ю вирiзала. Дiтей на шматки... i на вулицю повикидала. Вiн нахиля?ться до Тимофiя, сповнений сво?м i чужим горем... КНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛI Частина перша I Вiддаленим журавлиним переливом заскрипiли ворота, дзвякнуло кiльце, i хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобцiв з хуркотом вилетiв iз клунi; в напiвтемрявi густо колихнувся настiй лiсового сiна, непересохлих снопiв i влежаних яблук. Дмитро, вплiвши правицю в тугий снiп, знайшов ногою роздво?ння вiйя i скочив на тiк. Великою мiцною рукою потягнув до себе кiнець заднього мотуза, рубель пiдскочив угору, i снопи вусато? пшеницi заворушились, застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим пiддашшям. - Скоро вернувся, сину, - приставила Докiя до бантини драбину i полiзла на засторонок. - Шляхбуд саме моста добудував. Не треба тепер круга давати. - I, помовчавши, додав: - Прямо не мiст, а веселка - легкий, красивий, аж смi?ться. Технiка! - Перекинув на засторонок снiп, легко i навскiс, щоб нi колос, нi гузир не зачепили матерi. - Бач... увесь в Тимофiя вдався. - Пiдстрибнув угору другий снiп, вiдкриваючи довгасте, зосереджене обличчя сина з навислими, мов темнозолотисте колосся, бровами. На червону окантовку вогко? майки перехилилось брунатне пругке пiдборiддя, у скуйовдженому чубi знайшли притулок остюки i округлi зерна пшеницi. Вдихаючи хмiльний солод прогрiто? клунi, Докiя туго i обережно вкладала снопи, мов сповитих дiтей. Душно вгорi, млiють розпаренi сосновi крокви, дихають необвiтреним лiсом i на тонкi восковi прожилки з пота?мних схованок висипають дрiбний янтар живицi... Прихилитися б у затiнку до зелено? землi, i вона б почала жадiбно вибирати з тiла всю вагу, зiбрану за трудний тиждень жнив. Це ж завтра недiля, то й вiдпочити можна, - вклада? спати дорiдний снiп i кра?чком ока помiча? драбиняк, застелений ряднами, на яких золотими дзвониками промениться колосся. "Сапку треба було б погострити - б'?ш, б'?ш пересохлу землю, аж в грудях тобi б'?. Та вже не буду сьогоднi турбувати, - хай сво?м дiлом клопочеться", - ставить ноги на верхнiй щабель, проворно, по-дiвочому, спуска?ться на тiк. Ласiй, витягаючи шию, розкiшною рогатою головою довiрливо тягнеться до вдовицi; шершавим язиком торкнувся ?? руки. Докiя провела пальцями по обвислому пiдгарлi худобини i мимоволi зiтхнула. Дмитро, примруживши очi, з ледь помiтною усмiшкою подивився на матiр, прикусив потрiсканий вигнутий пружок нижньо? губи. - I сьогоднi менi, Дмитре, снилося... - Знаю, знаю, мамо. Уже скоро пiвроку мине, як вам це саме щоночi сниться: наш карий. - Що ж, такий був кiнь. Як до людини привикла. - Та нехай би вiн iз срiбла i золота був вилитий - не побивався б отак. Ну, загинув - загинув. Шкода, звiсно, та жалем не допоможеш. Якось пiсля молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то й стригунцiв придба?мо... Овес у нас добре зародив. - Мусимо тягнутись, - задумалась Докiя. - Без сво?? худоби i хлiба з нашо? землi не на?сися... Вже й так тобi вiдробiтки за одну оранку й возовицю в печiнках сидять. Будеш Даньковi за цi воли цiлу зиму столярувати... А карий i досi менi в очах сто?ть. Такий був розумний кiнь, ну прямо як людина, тiльки говорити не мiг. - Побув би в нас ще трохи - ви його i говорити навчили б. - Таке ти скажеш... - i насмiшкуватi слова сина сприйма? з тою доброю жiночою зверхнiстю, яка властива спокiйнiй, мiцнiй натурi. - О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупцi, аж з Майданiв. Один як побачив твою скриню, так руками вчепився i грудьми налiг на не?. "Я вже, бий тебе грiм, нiзащо в свiтi не вiдступлюсь од не?, - каже. - Невже це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, i нiкого, бий тебе грiм, не допускайте до не?..." Таких громiв понапускав у хату i сам, як грiм, перекочу?ться: грiзний, здоровий - до сволока головою досяга?. Каже: головою машинно-тракторного господарства працю?. I нiчого дiло йдеться - хлiб почали бiдняки ?сти. Так чи не краще йому вiдпустити скриню, анiж якомусь дукачевi? Хай i його дочка пораду?ться тво?ми руками. Взяла я завдаток. - I даремно. - Чому? - здивувалась i поглянула на сина, який нiяково вiдводив очi вiд не?. - Та, мамо, - почав пiдбирати лагiднiшi слова, - скриня наша орiхова у великий двiр по?хала, - i всмiхнувся питально. - Оце тобi ма?ш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь i продав, - почула незвичнi нотки у голосi Дмитра. - Та не продав... - А що ж, так вiддав? Таке мелеш. - Як вам сказати? Пам'ята?те, в ту недiлю до нас приходив Свирид Яковлевич... - Ще б не пам'ятати. З партiйним товаришем зайшов. - То представник з райпарткому був. - Славна людина. Теж скринею тво?ю залюбувався. Так до чого ж це ти ведеш? - недовiрливо поглянула. - Тодi ми разом пiшли на загальнi збори села. Товариш з райпарткому про мiжнародне становище говорив... - Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився? - Еге! Вiн вам втихомириться. Цiлу ескадру в Балтiйське море послав. I в Фiнляндi?, i в Польщi вiйськовi кораблi стоять. Дума?те, для того, щоб рибку, ловити? - Та чого тут думати. Надiйсь, не маленька, - журливо похитала головою, задумалась i по-жiночому пiдперла рукою щоку. "Вiйна клубочиться", - ця думка, мов чорна нiч, вiйнула перед нею, i десь аж пiд самим грозовим обрi?м Докiя побачила свого Тимофiя. - От на цих зборах i почався збiр коштiв на ескадрилью "Наша вiдповiдь Чемберленовi". - На самольоти значить? - Еге ж, - зрадiв Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова мати. - Хто карбованця якого вносить. Хто - пашню, а Захар Побережний, секретар сiльради, вiзьми й скажи: "Даю пiдсвинка, щоб всякi свинi не налазили на нас". Що тут смiху було - i не питайте. А Свирид Яковлевич уже менi слово нада?. Ви ж самi зна?те, як менi на людях важко викорчовувати iз себе те слово. Поглянув наче крiзь туман на всiх i вже сам не пам'ятаю, як промовив: "? у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью вiддаю ??; хотiв би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала". - Так i сказав? - забула Докiя, що треба було б вичитати Дмитровi, щоб не розкидався скринями. - Так i сказав. I знову регiт перегойднув усiма людьми. А потiм хтось iз куркульнi з кутка обiзвався: "I не пожалiв, чортiв вилупок". - А ти що? Змовчав? - У скринi, кажу, i для вас мiсце знайдеться. Не пожалiю. Цiлуйтесь собi з Чемберленом. Всi аж заляскали в долонi... Отаке-то, мамо, - ясно подивився i примирливо додав: - Чого з язика не зiрветься, коли не вмi?ш до пуття говорити. - Значить, ти скриню вiддав тому, що говорити не вмi?ш? - потвердiшав голос Докi?. - Тiльки тому, - охоче погодився. - I чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Вiддав - значить вiддав. Ми, зда?ться, не гiрше людей. Тiльки скорiше нову роби, бо зараз нам та копiйчина, як серце, потрiбна. - Знову пiрнула у буденнi турботи. - Зроблю, мамо, - ледве помiтно усмiхнувся. Правлячи вiйям, Дмитро збива? назад воли, i вiз викочу?ться на невелике, заросле морiжком i рум'янком подвiр'я. Припалi пилом, поморщенi черевики приминають кучеряву землю, i парубок розгонисте навстiж вiдкрива? спiвучi ворота. - Ти куди? А обiдати? - Привезу iще копу - тодi. - Хiба ж так можна? Це ж увечерi тiльки прибудеш. - То й що, смачнiше ?стиметься! Сiв на драбиняк. Воли дзвiнко цокнули рогами, за колесами закрутився кудлатий пил. - Дмитре, довго того часу попо?сти? - Встигну ще. - I так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, - закриваючи ворота, проводить очима Дмитра. Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини, парубочий стан; збитий на потилицю картуз i невеликий вирiз безрукавки видiляли обпалену вiтрами i сонцем шию. "Господаре мiй", - усмiха?ться i зiтха?, бере з дровiтнi сапку, заклопотана, спiшить садом на притихлий вiд спеки город. В садку дрiмають настороженi тiнi, червонобокi яблука, мов снiгурi, вгнiздились в густiй листвi, ремезовими гнiздами перевисали жовтозеленi грушi. I зда?ться Докi?, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде ?? мовчазний Тимофiй. Сяде бiля перелазу, що вiддiля? садок вiд городу, покладе важкi напрацьованi руки на колiна, зустрiне ?? темними сумовитими очима. Ворухнулось шорстке листя соняшникiв, i серце, стискаючись, тугiше забилося в грудях удовицi. I водночас вона скорiше вiдчува? всiм тiлом, нiж бачить, як над простоволосими людьми пливе важка домовина, i бризкають на шлях густi сльози голосiння... Лiта пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили вони до вдови несподiвано - в радостi, в печалi. Задивиться на Дмитра - чоловiка згада?, зашива? сорочку синовi - а перед очима Тимофiй виплива?. Отак i жив щоднини в жiночому серцi, тiльки з роками якесь чудне чуття почало вплiтатися - ввижалось ?? давнiше життя наче сном: прокинешся i воно вiдiйде, побiжить у безвiсть, як дальнiй просвiток несподiвано притьмареного сонця. I аж здиву?ться iнодi, коли в свiтлицю ввiйде високий ставний парубок, такий же русявий i горбоносий, як Тимофiй, одним помахом плеча скине наопашки одягнену свитку й стане коло матерi. Невже це ?? син, ?? дитина? Невже лiта ?? збiгли, як весняна вода з зелених долин? II Непомiтно, наче рибина в глибинi, пропливають лiта; не вловити ?х неводом, нi вороними кiньми догнати, i не прийдуть вони до тебе, як тi далекi родичi в гостi. Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманю? господаря з плугом, вже зозуля зорю? в садах, а там, дивися, зазеленi? поле i картопля у землю проситься. Тiльки з городиною впора?шся - засрiблиться коса на лузi, далi жнива наспiють, i заспiвають шляхи вiд ранку до пiвночi. Чи ж помiтиш, як на стернях вiтри житню бороду заколишуть i осiннiй дощ натягне сизу сiтку над кущуватою озиминою? Потiм прийдуть майстри-морози, повiють снiги i принишкне напiвголодне село до весни, коли знову зозуля довгi роки буде кувати, а комусь i одного пожалу?. За щоденними клопотами i роботою Докiя не помiтила, як Дмитро з пiвпарубка парубком став. Iншi хлопцi в його лiтах вже пiд вiкнами товклися, де збиралися дiвчата на годенки, а вiн з ранку до вечора порався по господарству - хазяйновитий вдався, що всi сусiди завидували, - ?здив у фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вiльну ж годину за книжку брався. Небагато? науки пройшов - церковно-приходську закiнчив, та до книжки був падкий. I коли восени 1921 року в село до них при?хав новий учитель Григорiй Марченко, Дмитро зачастив до нього. - Дмитре, чи не попом, значить, дума?ш бути? - часто смiявся з нього сусiда пiдлiток Варивон. - Де там! Не нам в спiдницi ходити. Хочу тако? науки дiйти, щоб готовi паляницi на полi родили. - Тодi мене вiзьми, значить, паляницi ?сти. - Варивон хитрувато закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на сво? подвiр'я - щоб хтось з домашнiх не побачив. - А то вже й забув, якi вони, цi паляницi, значить, на смак бувають. Рiк прослужив у попа i хоч би тобi раз попадя на свято перемiну житньому глевтяковi видумала. От настав Великдень. З гробкiв хурами почали возити поповi паски та крашанки. Замкнула ?х попадя на замок в коморi, а нас ще рiздвяними книшами душить. Позасихали вони, як залiзо, позацвiтали - не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш пiп, в стiнi комори невеликий прорiз був. Приладнав я з дроту ключку i почав тягати паски для сво?х хлопцiв. I так, скажи, наловчився, що тiльки цокну дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, нiяк не зiрветься. Посвяткували ми тодi добре, i попадя не нахвалиться сво?ми наймитами: менше хлiба стали ?сти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися - аж позросталися од цвiлi. А потiм якось пiзнього вечора, щоб нiхто не бачив, Сергi?нко повивозив ?х i в Буг повикидав. Отака-то комерцiя, значить, бува?... - А чого це пiп так репетував позавчора? - Умови не хотiв складати. При?хав дорогий товариш з Робiтземлiсу - за нашi права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потiм цiлу нiч з куркулями пиячив i радився, як би найменшу цiну в трудугоди вписати. Але сiльрада так його при людях провчила, що вiн i камилавку загубив, i частини прихожан позбувся. Зна?ш, як Свирид Яковлевич умi? вiдчитати... Отакий наш пiп. - Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий. - Дума?ш, обновлення iкони не його справа? Дмитро засмiявся. - В "Рабоче-крестьянской газете" прочитав iнтересний документ. Петра Великого повiдомили, що в одного старовiра iкона пуска? сльози. А Петро Великий i написав резолюцiю "Хай iкона перестане плакати, а то в старовiра заплаче те мiсце, через яке втлумачувались вiрнопiдданчi почуття". Пiсля цього iкона перестала плакати. " - Путяща резолюцiя, - розвеселився Варивон. - В тебе ? щось почитати? Любив Дмитро у зимовий вечiр, заклавши на нiч худобi, сiсти на лавi, пiдперти руками голову i читати про себе, ледве помiтно ворушачи губами. - Прочитай, сину, що-небудь вголос, - вiдiрветься мати вiд пряжi. Пiдведе голову вiд книги, ще розмiрковуючи над чимсь, зашарудить твердими негнучкими пальцями по сторiнках i запита?: - Вам про господарство, може? - Нащо менi про господарство, i так щогодини в очах сто?ть тобi. "Кобзаря" почни. В'?ться, фуркоче джмелем над долiвкою веретено, невеликим вогничком клiпа? каганець, i глухуватий чiткий голос Дмитра вiддаля?ться, перед очима простеляться далекi свiти, i слово добира?ться до самого серця та й сльозою iнколи прокотиться по вдовинiй щоцi. - Ще в тебе, Дмитре, ? якi книжки? - Про Ленiна, Володимира Iллiча. - Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловiк... Як здоров'я його?.. I знову глухуватий голос вiдкочу?ться в далекi свiти, i вже, зда?ться, кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибiрськi вiтри i снiги. А з то? метелицi випливають примруженi розумнi очi невсипущого трудiвника, що зогрiв кожне село, кожну оселю сво?м добрим серцем i усмiхом. В задумi проведе рукою по чубатiй головi сина i не помiтить насмiшкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все ?й здавалось, що Дмитро ще невеликий. I тiльки весною здивувалась i зачудувалась: коли вирiс такий? Якось погожого дня вона знадвору бiлила хату. I не почула, як на подвiр'я увiйшов Дмитро з чобiтьми за плечима - першими чобiтьми, заробленими власним мозолем. - Як пошив швець? Не тiснi? - Наче добре показу?. В ходi треба спробувати, - нiби байдуже вiдповiв. - От i взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний. - Як старий деркач на банi, - всмiхнувся, вiдчиняючи сiни. Так i не вийшов похвалитися обновою. Пiдвiвши призьбу, Докiя увiйшла у хату i сплеснула руками з несподiванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий пiджак наче недбало сповз iз правого плеча; з-пiд чорно?, трохи збито? набакир батькiвсько? шапки впав на вухо темнорусий, iз золотистими iскорками чуб. Орлиний нiс нависав над глибокою борозенкою верхньо? губи; нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок синюватих зубiв. "Невже це ?? син?" Ще сьогоднi, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях, неквапний, вiн був пiдлiтком, а це зразу парубок - хоч зараз весiлля справляй. I радiсно матерi стало, i турбота шкрябнула: одружиться скоро, вiддiлиться i хтозна яку дружину пiдбере - може, ложку борщу на старостi лiт пожалi? свекрусi. - Як менi, мамо? - скрипнувши чобiтьми, легко пройшовсь по хатi - де та й незграбнiсть подiлась, коли й вспiв парубочу гордовиту похiдку перейняти... "Який же вiн славний! Вилитий Тимофiй, - за кожним рухом слiдкувала мати, i те, що було звичним - другий не помiтить, - ?й здавалося найкращим, дарованим тiльки синовi ??. - Вилитий Тимофiй. Мовчазним лише вдався, радощiв мало. Нiчого, мiж людьми обiтреться - тямовитий!" - заспоко?ла сама себе... Б'? сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi, огорта?ться сухим сiрим димом, пiдтина? хопту[3], i щетинистий осот не годен проколоти огрубiлих темнозелених пальцiв. Спочатку вогником пробiга? бiль по зiгнутiй спинi, та незабаром розта?, i криця проворно зрiзу? зеленi, з рожевими квiтами, мережки покручено? березки, крапчасте плетиво мокрецю, рiвнi стрiли мишiю. "Коли б це невiстку Дмитро до хати привiв, веселiше було б, жалувала б ??. Та де там - хоч не говори з ним про це. На пiвсловi обiрве, нахмуриться, весь у себе ввiйде". - Коли помiч в гарячу пору потрiбна - покину свою роботу i з вами буду полоти. - Я й сама впораюсь. - Тодi й говорити нема про що, - i, розгнiваний, вийде з хати. ...Припортили, видно, хлопця, навiк припортили. Щоб тебе, Сафроне, i твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив менi сина. Хоч би до доктора по?хав Дмитро, та як йому про це сказати... Щоб тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, - порина? в згадки Докiя... III ...Село купа?ться у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потiм парубоцтво, дiвчата, а пiзнiше, поважно мiркуючи про се, про те, - господарi й господинi. Великий на пагорбi майдан зацвiта? широкими кольоровими спiдницями, i дiвчата в них, зда?ться, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому iз чаркою приходили. Парубки стоять гордовитi - знають: ма? ?х дiвчина сама вiдшукати. Так уже на Подiллi заведено - дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до не? взимку в гостi, прилюдно цiлу? його тричi, дару? хустинку - i нiчого дивного нема в цьому. На пагорбi молодь уже рихту?ться танок вести, береться за руки або за кiнцi хустини, щоб не розiрватись; живе коло, як перстень-самоцвiт, сколихнулось, i сильний високий голос покрива? низький гул: Чого рано спустошано, Ромен-зiлля iскошано. Молодими голосами славить пiсня невсипущу працю й любов. А з усiх вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають до хлопцiв. "Тiльки до мого нiхто не пiдходить, - з заздрiстю дивиться Докiя на iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. - Хiба вiн пiде до кого?" Ось проплива? в широкiй голубiй, на зборах, спiдницi дорiдна висока Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно у тяжкий рiк вимерла на хуторi з голоду сiм'я бiдняка Сафрона Горенка. Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, ?? i взяв за дочку Варчук, надiючись, що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить. Одначе дiвчина вижила. До не?, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук, та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався: не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про ?? батькiв, i довго Марта не знала, що вона лише приймачка Варчукiв. Зараз обiч Марти iде Карпо Варчук, ся? хромовими чобiтьми i рудою пухнастою чуприною. Ось вiн нахиля?ться до Марти, аж чуб вогником займа?ться на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче дiвчинi. Та вiдпиха? його i затиска? вуста, щоб не розсмiятись. Карпо начебто ображено, заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого гуртка парубкiв, де сто?ть Дмитро. "До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера - лавушника Созоненка". I сама собi не вiрить, коли Марта спиня?ться бiля ?? сина. - Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, - штовха? ?? лiктем пiд бiк дальня родичка Дарка. - Бач, до яко? завiтав. "Потайний же який", - не спуска? очей з пари. Марта кланя?ться Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску[4]. "Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?" - радi? в душi, вбираючи очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася, як вiтер. Дмитро нiяково пiдходить до Марти - соромиться, видно, кладе смагляву руку на плече дiвчини i в цей час помiча? матiр, що аж голову витягнула, стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не одводячи руки з дiвочого плеча. Зиркнула i Марта в ?? бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би воно вийшло - не зна?; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попада? в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину. - Iч, злидень. Куди полiз! - в'?дливо хтось обiзвався з тiсно? купки розодягнених багачок. - А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила? - Е, не кажiть. Через не? Варчуки з Созоненками породичаються... Все швидше крутиться танок, i райдугою мерехтять голубi, червонi, рожевi, синi спiдницi i матроски. "I чого вiн до Марти пiшов?" - бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. I досадно i непри?мно ста? на душi... IV Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на морiжку краплинки срiбляться перлинами; потiм заiскряться, почервонiють, наче кетяшини доспiлих порiчок. За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвенiти в денце першi струмки молока, Дмитро скрипне сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почу?; почина? з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить ?? i почне дорiкати: - Чи ж так добрi господинi роблять? Самi встають, а сiяча не будять: хай поспить собi, а просо само посi?ться. Вiд сну кiнську голову виспати можна. - Хiба ж такий, як ти, проспить грушку в попелi. Ходiм, молока вип'?ш. - I чого б це я до хати ходив, коли дiйниця передi мною. - Люди ж смiятимуться. - Нiчого, скажу, що за ?хн? здоров'я п'ю... Весна принесла чималi одмiни в ?? серце - найбiльш за Дмитра радiла. То ранiш, за якимись думами, рiдко i на не? подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмiркову? все до ладу, по-господарському, а не зогрi? слова усмiшкою. I боляче було матерi, що ? в ?? дитини нерозтоплений упертий сум; вiн якось зразу ж пiсля смертi Тимофiя зробив хлопця похмурим i старшим. А тепер посвiтлiшав Дмитро, в очах заграли блищики, подобрiли вони. Стриманий усмiх на вустах i розмови стали довшими, веселiшими. То бувало вiдрiже коротко на ходу: "У кадiбцi посiяв. На помiрках земля ще не протряхла". Та й годi. А тепер не раз i сяде бiля не?, порадиться, помiркують, що дума? робити. Говорить про одне, а раптово усмiшка i затремтить на вустах - щось iнше дума?. - Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулiм роцi як молотив - три днi, наче комин, сажею плювався. В однiй книжцi вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре. - На вогнику? Луска вiдскочить. - Коли через солом'яний вiхоть струмок пропустим - тiльки головня згорить. Про це й в сiльрадi гомонiли. Агроном з району при?жджав. Ох, i тямущий чоловiк. Аж завидки беруть. Землю зна?, як добра мати дитину. Наука! - Смiятимуться сусiди. - Сьогоднi посмiються, а завтра самi так зроблять. Як ви дума?те? - Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже ?м грошi платять. - I я так думаю, - подивився насмiшкувато i прикусив губу. "Вилюдню?ться хлопець, вилюдню?ться", - радiла всi?ю душею. "I коли воно почалося в нього?" - перебирала в пам'ятi першi прояви одмiни. I зовсiм несподiвано взнала, що син ?? вмi? не тiльки мугикати, а й спiвати неабияк. В недiлю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусiдн? селище, пiшла оглядати поля. Вогкий i теплий день затуманив сонце, i обриси дальнього лiсу, хат були чiткими, наче свiжа рiзьба. Сизим переливом колихалась озимина, важкi жита потемнiшали, погрубiшали стрiлами, i в них уже дрiмав сповитий зеленим шовком колос. Усi сво? чотири десятини, розкиданi у, п'яти руках, обiйшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена i радiсна. Бiля повiтки стояв вiз, в оборi занепоко?вся карий. "При?хав Дмитро з ярмарку". - I в цей час почула, як тихо забринiло причiлкове вiкно, мiцним обвiтреним голосом заспiвала неосвiтлена хата: На добранiч та всiм на нiч А я чи не пiду та вже спати. За ворiтьми зелен явiр, Там я тебе та буду ждати. Здригнулася i прихилилась до одвiрка. З-за Великого шляху випливав мiсяць; вечiр розколював i устеляв синiми стежками горбовини неспокiйних хмарин, i дерева в садку розтрушували промiння та роси. "Цю ж пiсню спiвав Тимофiй таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи ?? увечерi. Вiдходив, дружино моя, по зеленiй землi... Тiльки й живеш у серцi мо?му". Ой чи явiр, чи не явiр, Чи зелена яворина, Помiж всiма дiвоньками, Тiльки ти менi одна та мила. Бринять мелодiйно шибки. "Може, десь i вигляда? тебе твоя яворина, а може, i росте тiльки Сказано: хлопець на конi, а дiвка в колисцi". Увiйшла тихо в хату. - Як ярмаркувалося, Дмитре? - засвiтила каганець. - Коли б грошi, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило. - Тiльки трохи? - весело усмiха?ться. - Що ж ти придбав? - Це, мамо, вам, може, i не подоба?ться, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привiз ластику на сачок, - недбало пода?, а сам пильно дивиться на не? - чи вгодив? - Спасибi тобi, сину, - аж затремтiла вона. "Нiчого ж не казала - сам догадався. Син. Не так дорогий набiр, як увага твоя". I той вечiр ше бiльше зблизив матiр i сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготiла на першому дарунку А сина заспоко?ла. - Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осiння година. А серце мав людське. V Спокiйно й широко тече дорога в iскристий пiвдень. За селом, неначе в один день садженi, звелися могутньою брамою два дуби, на плечi лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собi скарби, одначе досить вiтерцю пробитися крiзь живi кучерi, як цiлi потоки сонця спалахнуть i бризнуть в усi сторони й знiжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння. Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остистi i безостi пшеницi, перехиту?ться довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по борозенках несмiлий наут, усмiха?ться темноблакитними очима зелена вика, ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху. Край дороги гаряче спахнув снiп мерехтливого промiння - з серпом у зiгнутiй руцi випросталась молода жниця, рукавом полотняно? сорочки витерла пiт з чола... Срiбний молодик гребiнцем оповив ?? коси, обвiянi степовим пилом. На хвилинку застигла бiля снопа, немов коло дитини. "Сафронова наймичка Софiя, - пiзна? Дмитро. - Iч, сама горю? на чужому полi. А жне - як вогонь. Золотi руки у дiвчини. От i заробля? за сочевичну юшку золото тому... дiдьковi чорному", - з злiстю подумав про Сафрона Барчука, i аж пересмикнулось обличчя. Жовтогаряче поле загордилося полукiпками, спiва? косами, срiблиться серпами, цвiте жiночими спiдницями. З широкого шляху Дмитро звернув на гони, i зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на вiддалi. То тут, то там пiснi нивки заряботiли лисинами, сиротливий колос злякано щулився помiж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобiлим пухом i рудi спеченi межi ворушилися крапчастою гусiнню. Заплющити б очi i не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрiба?ться з пирiю, скаржиться сво?му господаревi: "Що ж ти забувся за нас? I нас скривдив, i себе скривдив..." То дуже часто довелося б заплющувати очi. На бурому, навпiл з пашею снопi полудну? Мокрина Карпець. У чорнiй руцi чорнiв, як камiнь, шматок черствого хлiба. Закушу? молодиця огiрком i не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених пiддашком снопiв, пiд якими раз од разу пода? упертий голос немовля. Не плаче воно: зда?ться, взялося за якусь надсильну роботу i аж крекче в напрузi, та дiла не кида?. - Добрий день, тiтко Мокрино. Де дядько Василь? - Занедужав, Дмитре. Чи то на холоднiй землi слабостi дiстав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копiйчину в куркульнi. Так останн? тепер збуваю на лiкарство та натiрки. Горе, та й годi! - Жилавою натрудженою рукою бере з стернi серп, i вiн гасне в рiдкiй миршавiй пшеницi. "На?сися хлiба з тако? ниви. Як стане до рiздва, то й добре. А потiм на морозi поденщиною хворобу заробиш - задуму?ться Дмитро над чужою долею. - От дво? дiтей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомнiють, смокчучи кислу ганчiрку з м'якишем. I землю май, а без худоби..." Недалеко вiд дороги грабку? ячмiнь молодий косар. Наскрiзь пропiтнiла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар зна? сво? - маха? грабками. - Е-е, Грицю! Який же ти рiдкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! - зiскаку? поволi з полудрабка й пiдходить до Гриця Шевчика. Той обтира? пiт рукавом, але зразу свiжi краплини заливають чорнi щоки й лоб. - Зовсiм рiдкий, мов панич. - Втомився, нехай йому бiс. На обiд не ходив - добити хочеться. А косар, сам зна?ш, не по?сть туго - ребро за ребро заходить. - Вiн кладе грабки, просуваючи косу пiд покiс. - Ви вже ячмiнь кiнчили? - Який швидкий. З недiлi почну - мiй в долинцi. - Чи не Марiйка Бондариха з Югиною iде в село? - Григорiй переводить погляд на дорогу. - Може й вони, - байдуже вiдповiда? Дмитро. Вiн живе далеко вiд Бондарiв, мало зна? ?х. От тiльки недавно загомонiло все село про Iвана Бондаря: надумався чоловiк з купкою бiднякiв органiзувати соз. I якi тiльки поголоски не полетiли з хати в хату про товариство спiльного обробiтку землi. I про ковдру на всю хату, i про усуспiльнення жiнок, i про печать анцихриста. Налякана Марiйка тепер життя не давала чоловiковi: випишись i випишись з того гурту. Коли мати з дочкою, обминаючи вiз, обертаються до парубкiв, Дмитро стрiча? ?х швидким поглядом. - Добрий день, хлопцi, вiдпочива?те? - вiта?ться, не спиняючись, Марiйка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кiбцюватим носом. На хвилину iз-за плеча Марiйки виглянула Югина i знову заховалась за матiр'ю. Вона бiлява, середнього зросту, з цiкавими i ясними очима, з напiвдитячою радiсною усмiшкою. "Любить попустувати, а коли смi?ться, на щоках, певно, пiдстрибують ямки", - помiча? мимохiть Дмитро i почина? дивитись у далечiнь. - Славну дочку Бондарi викохали. - Грицько проводжа? жниць довгим поглядом. - Зда?ться, славну, - вiдповiда? Дмитро, вiдновлюючи в пам'ятi образ дiвчини. - Всього доброго, Грицю. - Всього доброго, - з чуттям стиска? руку мiцними пальцями. Вiн зна?, що Дмитро поважа? його бiльш, нiж кого з парубкiв, i дружбу старшого парубка прийма? за честь. Поважно поскрипують колеса i чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постатi Марiйки й Югини. Вiддаль зменшила ?х, зробила темнiшими. "Справдi славна дiвчина. Очi аж свiтяться. Правдивi". Хлопець порина? у спогади i не помiча?, як пiдручний Ласiй, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою i швидко кинувся вперед. - А щоб вiн тобi здох ще до вечора. Мало не запоров рогами! Недалеко вiд дороги по пояс у вiвсi сто?ть Сафрон Варчук i розмаху? грабками, вiдганяючись вiд розлюченого Ласiя. Подивився Дмитро на округленi вiд несподiваного страху i злоби очi Сафрона, на неспокiйнi помахи важко?, наче вилито?, голови вола - i все зрозумiв. - Таких, як ви, ревучих навiть тварина терпiти не може, - . злiсно вiдкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу. - Щоб тебе трясця вхопила, дiдькового сина! Щоб тебе!.. - стихав позаду охриплий голос Сафрона. Дмитро погладив пiдгарля Ласiя, i той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтiння, розводило рожеву роздво?ну пелену, з-пiд яко? ворушився синiй димчастий, бiлок. "Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному", - криво усмiхнувся Дмитро, сiдаючи на полудрабок, його спокiйне обличчя стало злостивим, недобре засвiтилися темнi очi. "Випустив би кишки - i господаревi вини не приши?ш - хай остерiга?ться. I худоба розбира?ться, де погань, а де порядна людина". Пливе обабiч шляху жовта i червона пшениця i аж на горбку зупиня?ться бiля озерця рожевого маку. Тiльки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дiтвора у високi жита. VI ...Розлилися три ставки, у один з'?дналися, гомонить вода бiля греблi, навколо торiшнiй очерет шумить сухими стрiлами, а з-пiд корiння пробива?ться свiжа зелень; одцвiта? лiщина, рясно повикидала червонi кетяги гiрка осичина. I серцю без причини радiсно ста? - чи то вiд того, що вода подзвоню?, чи тому, що на лiщинi не тихне соловей, чи тому, що зорi прихиляються зовсiм низько, плещуть пiд ногами, i людина йде по стежцi у зоряному колi. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привiльне i тоскно трохи - чогось воно жде. Яко?сь iще невiдчуто? велико? радостi, що десь наче поблизу ходить, та не вмiтиш ??. Бiжить стежка понад ставом, пахне смiльними молодими бруньками. Перейти рiвчак i тут двi стежки перетнуться - одна в село, друга на хутiр. Скинувши з плеча габлi, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох пiдпорках посерединi кладку. "Впаду чи не впаду?" - А я думала - шубовснеш у воду. Iшов, наче глек з сметаною нiс! - смi?ться дiвчина на березi. - Марта! - - Нарештi побачив. Спасибi i за це. Перетнулись двi стежки - одна в село, друга на хутiр. "Куди ж пiти?" Ворку? голубом рiвчак, усмiха?ться Марта, i незвично хороше i неспокiйно ста? хлопцевi. Перемина?ться з ноги на ногу, габлi то на плече положить, то зубцями в землю зажене. В одсвiтi зорi пролетiв селезень i незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка. "Ну його к бiсу, - нарештi сердиться сам на себе, похапцем проща?ться i йде в село, а Марта - на хутiр. - Дмитре, ти нiчого не чув? - озива?ться невидюща - темiнь. - Нi. - Вовки в лiсi з'явилися. Не чув? Дума?ш, менi тепер не страшно на хутiр iти? Зуб на зуб не попада?! - А коли не попада?, то друге дiло, - не зна?, що вiдповiсти, i пряму? на стриманий насмiшкуватий голос... Не легкою була ?хня любов. Ховались од людей з нею. Найбiльше боялись Сафрона Варчука. Стрiчались бiля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофiйовим дiдом. Всихаючи, вони розчахалися на вiтрах, трухлявiли, запалими гнiздами сумовито дивились на свiт, дотлiвали iржавим огнем. Пiсля осiннiх робiт Дмитро повикорчовував найстарiшi дерева, а навеснi половину землi засадив щепами... Як поснуть всi дома, крадеться Марта мiж деревами i дух зата?ть. Розстелить вiн пiджак на травi, посiдають бiля старо?, навскiс перевисло? дубiвки. I мовчить Дмитро, хоч би слово тобi. Знала, всiм дiвочим серцем розумiла, що добре хлопцевi з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка i дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згада?: якось похвалився старий, що дума? вiддати за пихатого Лiфера Созоненка, який у крамницi людей обважу?, - аж здригнеться. Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тiльки позаряться усi домашнi на Созоненка: в нього грошей кури не клюють. - Що будем робити, Дмитре? - Я знаю?.. Коли твiй хапун з глузду не з'?хав, вiддасть за мене. Хiба ж то жених - пеньок гнилий, всякому видно. - Коли б то так. Чого ж ти мовчиш? - Про що говорити? Добре менi, Марто, з тобою. Коли б одружився - жили б... По-справжньому жили б, - так усмiхнеться, що i гадки сумнi вiдляжуть вiд дiвчини. - Любий мiй, пора бiгти, - пiдводиться на ноги. Згинаючись, спiшить по холоднiй травi, i темiнь поволi сходиться, замика?ться за дiвчиною, мовчазна, нерозгадана... VII Низько покотився долиною туман, з лiсу повiяло прохолодою, вогкими пахощами грибiв. Давно вже погас останнiй вогник у Сафроновому домi, а Марта не виходила. Сердився i тривожився: чи не довiдались батьки або Карпо? А й справдi. В ту недiлю на гулянцi Карпо пильно-пильно подивився на нього сiрими великими очима, розумiюче пiдморгнув, вишкiрився усмiшкою i пiшов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах i губах, червоний чуб вогником пiдсмалював стрибаючу пухку щоку, а потiм, наливаючись потом, почав темнiти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тiсного кола i знову зупинив погляд на ньому. - Здоров, Дмитре! I чого це я так погано тебе бачу? - похитнувся назад. - Щось у мене з очима роб