Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------

   (роман-хронiка)



   Роботящим умам,_
   Роботящим рукам_
   Перелоги орать_
   Думать, сiять, не ждать_
   I посiяне жать_
   Роботящим рукам
   Т.Г. Шевченко

   ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА

   Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу  ж
розiслало  аж  за  лiс  недобiленi  полотна.  Бiля  самого   лiсу   злобно
загаркавив, задудонiв кулемет,  i,  задихаючись  од  переляку,  по-жiночи,
заахкала на левадi луна.
   Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу.
   "Знову  десь  банда  об'явилася.  Чи  не  напала  на  комiтетчикiв?"  -
зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити
панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим
болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого  чоловiка,  сво?х
рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб  оберiгала  ?х  доля
вiд нещастя.
   Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув ??
мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина  якого  викохала,  одначе  й  тепер
по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за сво?м чоловiком,  хоча  на  людях
нiколи, навiть словом, не виказувала сво?х почуттiв. Коли  ж  з'явився  на
свiт Дмитро, коли  розкрився  свiтлий  i  тривожний  безкрай  материнсько?
любовi, в ?? кохання  до  Тимофiя  якось  непомiтно  влилась  нова  течiя:
чоловiк став для не? не тiльки батьком ?? сина, а наче i ?? батьком  (може
тому, що саме тодi помер ?? старий тато). I до радiсного болю  добре  було
Докi?, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з  роботи,  притулитись
до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок
одежi пахощi широкого степу чи хмiльно? дiброви.
   - Ех, ти, - коротко скаже вiн, i  чорнi  сумовитi  очi  осмiхнуться,  а
мiцну руку покладе на ?? голову, як кладуть дорослi дiтям.
   - Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германсько?
повернувся.
   - Чудно, - зверхньо погляне на не?. I по звичцi  задума?ться,  пiрне  в
сво? турботи.
   Сонце вискочило  на  вузьку  мiжхмарну  прогалину  i  кинуло  пiд  ноги
молодицi живу узорчасту тiнь розлого? яблунi.
   Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях
вилетiло чотири  вершники:  тро?  в  будьонiвках,  а  четвертий,  очевидно
командир, в кубанцi.
   На  темносинiх  галiфе  -  червонi  лампаси,  за  плечима  -  карабiни.
Переганяючи бiйцiв, у  шаленому  летi  промчала  тачанка  з  кулеметом,  i
високий чубатий  козак,  молодцювато  стоячи  на  весь  зрiст,  щось  з-за
широкого плеча промовив до  во?нiв.  Тi  весело  засмiялися,  щось  кинули
навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно,  до  ладу  i
зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю.
   "На банду ?дуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть ?м i ваги  не  ма?.
От народ!"
   Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв.
   Ось уже i зникли вони за поворотом, може  назавжди.  Ось  уже  й  пiсня
стихла, а серце чогось щемить  i  щемить,  наперед  вболiваючи  за  чужими
дiтьми, як за сво?м сином.
   I вже не чу? жiнка, що до ворiт пiдкочу?ться парокiнний вiз, як входить
на подвiр'я ?? високий горбоносий Тимофiй.
   - Докi?! - нiби з само? землi обзива?ться глухуватий  рiдний  голос.  I
вона поспiша?  назустрiч  чоловiковi,  водночас  бачачи  i  його  незвично
прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка,  що
сто?ть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi.
   - Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо  до
хати, - легко вклонилась молодиця.
   - Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше  вiдпускай  чоловiка.  -  Округла
голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над  тином.  -
Вранцi вже й оратимемо свiй надiл.
   - Панську землю? -  вражено  запитала  Докiя,  начеб  i  не  знала,  не
сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву.
   - Нi, не панську. Свою! - смi?ться Свирид Яковлевич.
   - Свою? - ще не розумi? вона. "Своя ж десятина уже засiяна".
   - Тепер свою. Панською була, та загула.
   - Значить, панську? - перепиту? Докiя так, як перепитують люди, щоб iще
раз чи?сь слово ствердило ?хню певнiсть.
   - Та не панську, а свою, - аж перехиту?ться од веселого смiху кремезний
широколиций Свирид Яковлевич. - Нiяк не привикнете, що то вже наша земля.
   - Наша,  наша,  -  полегшено  зiтха?  вона  i  з  незрозумiлим  подивом
зупиня?ться серед подвiр'я.
   Думки, наче повiнь, аж перегойдують  нею.  Якась  дужа  i  тепла  хвиля
прокочу?ться по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба,
нi невеликого подвiр'я, нi  чорного  похиленого  тину,  в  кiлькох  мiсцях
порваного кулями...
   Густi ранковi поля стрепенулись у  летi,  перехлюпнулись  за  iскристий
обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I
нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнi?
окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються  сплесками  яро?
чубато? пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають  з-пiд
землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехиту? ним  перепел,  спiваючи  в
радостi, що теплими грудочками покотилися його  дiти  по  землi,  молодими
крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, ?де i ?де  iз  Тимофi?м  польовою
дорогою на свою ниву.
   Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до не?, пазухи шука?, пахучою
росою обда? босi ноги...
   "Невже це все буде?"
   Раптом здригнулась молодиця: неначе на  шматку  чорно?  хмари  побачила
сво? покалiченi молодi лiта...
   Висхлий степ.
   Панська пшениця.
   I потрiсканi до кровi,  обвугленi  губи  женцiв.  Задихаються  в  спецi
немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв
молока для дiтей. Тiльки ? солонi сльози в очах. I падають вони  на  жовтi
дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп.
   Ось ?? мати на третiй  день  пiсля  пологiв,  не  випростовуючи  надво?
перегнутого стану, пiдтина?  серпом  крихку,  перестояну  пшеницю.  Зубами
скрипить од болю, куса? розпухлi губи, а жне,  умлiваючи  над  тринадцятим
снопом.
   - Мамо, вiдпочиньте.
   - Я зараз, дочко, - подивилась  так,  наче  все  небо  убрала  болючими
побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп
i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi  глибоко  обрiзались,  але  не
бризнула кров - лише кiлька запечених, з  крихiтними  пухiрцями  шумовиння
краплин витиснулися з неживого тiла. А на  темних,  припалих  пилом  устах
запарував рожевий пiт.
   I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi
руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб.
   - Як сизий голуб, вiдлетiло життя, -  горбатою,  тiнню  нахилилась  над
матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка.
   - Легка смерть. За роботою, - позавидував хтось iз заробiтчан.
   - За чужою роботою  нi  смерть,  нi  життя  нелегкi,  -  наче  з  вiкiв
обiзвались чи?сь слова. I пiд ?хнiй ниючий осiннiй шелест перед очима,  як
човник на горбатих хвилях, колихнулась могила ??  матерi;  попливла  серед
пагорбiв,  поскрипуючи  трухлявим  замшiлим  хрестом  i  пломенiючи  живою
хусткою зарошено? перемито? калини. Мов невиплаканi сльози,  роками  пада?
роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабуто? наймички, що в злиднях
родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому
полi. I  там,  де  падають  з  калини  димчасто-рожевi  краплини,  густiше
кущу?ться i пiдводиться трава. Двiчi за лiто ??  скошу?  глухий  сторож  з
сивими сплетеними вiями, i в невеличких  копицях  сiна  вiтри  перебирають
сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i  водночас  схожих  одна  на  одну
iсторiй трудiвникiв.
   ...Докiя  скорiше  прогнала  тривожнi  марева  i  видiння,  увiйшла  за
чоловiком до хати.
   - Приготуй, Докi?, щось у поле, - подобрiлим поглядом дивиться  на  не?
Тимофiй. - Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада?
   - Три десятини!? - вражено i ще не вiрячи  його  словам,  пiдходить  до
чоловiка. - Тимофiю, i це назавжди?  Чи  на  якийсь  рiк?  -  прокида?ться
недовiр'я.
   - Назавжди... Чим тепер не господарi? - твердо  пройшовся  по  хатi.  -
Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От  що  значить,  Докi?,  закон
Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба.  Ти  на
завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди - треба ж якось свою  долю
вiдмiтити.
   Докiя од радостi навiть не зна?, що сказати, i всiм тiлом  притуля?ться
до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують ?? зiницi.  Осiннiм  полем  i
осiннiм гiркуватим листом вi? од всi?? постатi чоловiка. I  пахне  терпкою
матiркою,  що  iще  на  коренi,  живою,  повiва?  духом   вогко?   сорочки
трудiвника.
   - Ну, пора менi. Ех, ти... - Хотiлось щось ласкаве сказати,  одначе  не
мiг найти потрiбного слова. Однi?ю  рукою  пригорнув  дружину  i  дивно  -
поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати.
   - Тимофiю, - хвилюючись, наздогнала його в сiнях. - Ви б  не  ?хали  на
нiч. Банда Гальчевського тепер люту?. За землю душi видира?. Бач, навiть у
Летичевi[1]1 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь  аж  до  Деражнi
треба йти, - так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги.
   - О, почались бабськi теревенi.  Зна?ш,  вовкiв  боятися  -  в  лiс  не
ходити. Недовго ?м жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид  Яковлевич
трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю  цього!  Вiчно
ти потерпа?ш. Сказано, баба. - I вiн, дужий, неквапний,  впевнено  йде  до
ворiт.
   I Докi? пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на  душi:  адже  ?  у
свiтi Тимофiй - значить, усе буде добре, усе не страшне.  Вона  ще  бiгцем
виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя  простреленi,  хай
не охолоджуються в полi. I вогкими од  хвилювання  та  пiдсвiдомого  щастя
очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила во?нiв.
   I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим
свого чоловiка.
   Ось пiдвода пiднялась  на  пагорб,  iще  на  хвилину  пропливла  голова
Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що  з  розгону  втискався  в
обвислi передосiннi хмари.
   - Чого задумався, Тимофiю? - Округле,  енергiйне  обличчя  Мiрошниченка
пiдбира?ться у гордовитiй, упертiй усмiшцi. - Про сьогоднiшн??
   - Еге ж, - коротко кида?.
   - Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня!  Ну,  справжня  тiчка
вовкiв. Коли б ?хня сила - не одного б уложили за землю у землю.
   - Да, - погоджу?ться Тимофiй. - Помiщики-то повтiкали, та ?хн?  насiння
й корiння,в  куркульських  хатах  i  хуторах  аж  сичить.  Дукачi  так  не
попустять нам сво?х ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з  ними.  Не  з
тих Варчук, Денисенко, щоб  свою  землю  подарували.  Бачив,  як  дивились
сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче
його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги - так багато сказав.
   -  Нiчого  ?м  не  пособиться.  Хай  хоч  вовками  виють,  минулого  не
повернуть. Та ну ?х к бiсу, це кубло змi?не. Краще про життя поговоримо.
   Одначе не зразу довелося перейти на  iншу  розмову:  позаду  заюрликали
копита, i легка бричка,  вивiрчуючи  за  собою  навскiсний  стовп  пилюги,
промчала повз них.
   Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю  i,  зда?ться,
не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний  чолов'яга
з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка,  неначе
от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими  у  лiктях  руками.
Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули  лютою  злобою,  задимiлись
синiми бiлками.
   - Сафрон Варчук! - здивовано промовив Тимофiй.
   - Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи  не  на  вiдрiзану  землю
подивитися? - аж пiдвiвся Мiрошниченко.
   - Гляди, щоб вiн до банди  не  подався.  Недарма,  кажуть,  iз  Шепелем
дружбу вiв, а Гальчевський - права рука Шепеля.
   Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав  сухий
лист.
   На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над  яким,  перегойдуючись,
трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать.
   - Дивись, чи не твiй Дмитро йде?
   Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною  похiдкою  прямував  до  них.
Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких,  як
два колоски, брiв.
   - Добрий день, - привiтався з Свиридом Яковлевичем. - Тату, куди ви?  -
i в очах блиснув щасний вогник здогадки. - На панську землю?
   - На свою, Дмитре. Нема тепер пансько? - ? наша  земля,  -  не  помiча?
Тимофiй, що повторю? слова Мiрошниченка.
   -  Наша!  Аж  не  вiриться,  -  всмiхнувся  хлопець  i,  схопившись  за
полудрабок,  проворно  вискочив  на  воза.  Чуючи  приплив  весело?  сили,
нарочито  звiшеними  ногами  торкався  шини  i  спиць   заднього   колеса,
вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла  гнучка  сила  аж  грала  в
кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний
загар.
   - Не вiриться? - загримiв Свирид Яковлевич.  -  Це  тобi  тепер  не  на
економi? за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер  будеш  бiля  свого
поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянсько?  влади  був
декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав  "Хiба  ревуть  воли,  як
ясла повнi?". Тяжка книга про село. "Море темно? простоти" - так  написано
там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд  робочо?
худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн  -  над  чужим  плугом
груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темно? простоти людьми зробила.
Без не? нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би.
   - Навiть за могилу  на  цвинтарi  треба  було  заплатити,  -  несмiливо
обiзвався Дмитро.
   - Як в око влiпив, - задоволене обiзвався Тимофiй.
   - Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли  про  союз
робiтникiв з трудящим селянством говорив, - пожвавiшав хлопець.
   Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра.
   - Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це  думи  партi?  про  життя  -
значить нашi, народнi думи. Одне дiло - розумiти, що воно  й  до  чого,  а
друге, головне - новою людиною ставати, солдатом,  що  революцiю  обереже.
Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш - це, значить,
у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли.  Треба  не  розвiяти
його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в
грунт без толку зажене i сво? життя i життя дiтей сво?х. Розумi?ш, Дмитре?
   - Розумiю, Свириде Яковлевичу, - поглянув у очi Мiрошниченка.  -  Тату,
де наше поле тепер?
   - Бiля самого Бугу, - замiсть  Тимофiя  промовив  Свирид  Яковлевич.  -
Хороша земля.
   - I ваша нива поруч iз нашою?
   - Поруч... Радий, Дмитре?
   - Дуже, - i  хороша  напiвдитяча  усмiшка  зробила  привабливiшим  його
довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. - Хiба такий день повiк  забудеш?
- сказав схвильовано i  замовк:  може  не  так  що  вiн  говорить  першому
партiйному чоловiковi у селi.
   - Отож бо й ?. Це такi днi,  що  наше  життя  до  сонця  повертають.  -
Мiрошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. -
Ти що то виробля?ш? Хочеш скалiчитись?
   - Не скалiчусь, - поглянув на Свирида Яковлевича.
   - Ти менi покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.
   - Не вихваляюсь. Хiба руху не чую? От як в майстернi щось виточу?ш  або
струга?ш - усiм тiлом розумi?ш, то це останнiй пруг чи  стружку  здiйма?ш.
Змiря?ш потiм обциркулем - так воно i ?. Вiзьмiть мене з собою на поле.
   - Обiйдемось без тебе, -  обiзвався  Тимофiй.  -  Ти  ж  тiльки  що  iз
столярнi. Нiчого навiть не ?в.
   - Дарма. Такий день... Чу?те, як в селi спiвають?
   - Iще б не спiвати. Ех, коли б це худоби  бiльше,  -  задумався  Свирид
Яковлевич. - Щоб кожен бiдняк по конячинi мав. А то ж знову-таки за тяглом
до куркульнi не одному прийдеться на поклiн iти, вiддавати землю наспiл...
Як тво? столярство, Дмитре?
   - Нiчого, - вiдповiв стримано.
   - Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко  не  нахвалиться  тобою:  золотi
руки в тебе - каже.
   - Якi там золотi! Бувайте здоровi, - скочив з воза  i  легко,  неквапно
пiшов шляхом у село.
   - Славний хлопчина, - похвалив Свирид Яковлевич. - Тiльки  такий  самий
мовчазний, хмурий, як i ти. Сьогоднi ще на радощах хоч трохи розiйшовся.
   - То й добре. Що йому з доповiдями виступати? - знизав плечима Тимофiй.
- На коня гейкнути зможе - i хватить з нього. А коло  землi  уже  й  тепер
тямить, як iнший дорослий. Поле не говiркого - роботящого любить.
   - Хм! Куди загнув! - сердито i насмiшкувато чмихнув Свирид Яковлевич. -
Вся наука, по-тво?му, виходить, щоб тiльки на коня умiв  гукнути  хлопець.
Багато ще вiд тебе див можна  почути.  Не  для  того,  Тимофiю,  революцiя
прийшла, щоб нашi дiти тiльки худобу умiли за повiд смикнути. Не для того!
   "Це вiн добре сказав: не для того  революцiя  прийшла,  -  запам'ятову?
чiпким селянським розумом, який  бiльше  привик  зважувати,  передумувати,
анiж узагальнювати. - 3 головою чоловiк".

   * * *

   Земля у мерехтiннi зривалась на диби,  вiдлiтала  за  бричкою  i  знову
круто пiдводилась вгору. В ?? плямистих лiнiях Варчук чiтко бачив  обриси,
прикмети свого поля, що напливали i втiкали  округлим  числом  "30".  Оцей
нуль, як страшний сон, кружляв i кружляв, витягуючи  за  собою  всю  душу.
"Тридцять десятин", - нила i набрякала од тоскно? злостi уся середина.
   Проминувши Михайлюкiв хутiр, бричка влетiла в лiтинецькi лiси, i Сафрон
полегшено зiтхнув, оглянувся навколо, перехрестився i знову  зiтхнув.  Усе
здавалось, що за ним буде погоня, що хтось iз комбiдiвцiв довiдався,  куди
вiн по?хав.
   Гострими, неблискучими  очима  оглядав  обабiч  дороги  лiс,  надiючись
зустрiнути бандитський патруль. Але нiде нi душi.
   Змученi конi, тяжко граючи пахвами,  з  кар'?ру  перейшли  на  рись,  i
зеленкувате мило падало з обкипiлих вудил на попелястий супiсок,  обсiяний
червоними перестиглими чашечками жолудiв.
   Тиша.
   Навiть чути, як жолудь, токуючи по гiлках, пада? на корневище,  коником
одскаку? од трави i зручнiше припада? до землi, ще теплий,  як  дитина,  i
тугий, неначе набiй.
   Сафрон скочив з брички, м'якою вiвсянкою ретельно i  туго  витер  коням
спини, боки.
   "Невже ви?хали? - пройняла холодна дрож. - Не може бути  такого.  А  як
майнули в друге село? Хоч на краю свiта, а знайду ?х. Вимолю,  виблагаю  у
Гальчевського,  щоб  усiх  комбiдчикiв   передушив...   Тридцять   десятин
вiдрiзати, щоб  вас  на  кавалки,  на  макове  зерно  порiзали!"  Спухали,
натягувались жили на скронях, i стугонiла, розриваючись  од  лютого  болю,
голова.
   - Вйо, чорти! - перенiс злiсть на коней.  Люто  свиснув  гарапник,  двi
вогкi смуги зашипiли пiною на  кiнських  спинах.  Воронi  важко  заклепали
дорогу; за бричкою помiж деревами мерехтливо побiгло обважнiле  надвечiрн?
сонце.
   Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'?хав у притихле село i зразу  ж
зрадiв, на надбрiв'? розгладився покручений жмут  зморщок.  На  невеликому
мiстку стояло дво? бандитiв у високих,  збитих  набакир  смушевих  шапках.
Недалеко вiд них паслися нестриноженi конi.
   - Добрий вечiр, хлопцi!  Батько  дома?  -  роблено  веселим  i  владним
голосом запитав: знав, що iнакше говорити  не  можна  -  побачать  м'якого
чоловiка, то й конi заберуть.
   - А ти що за один будеш? - Високий  каракатий  бандит,  граючись  куцим
втинком, впритул пiдiйшов до Варчука.
   - Двоюрiдний брат батька Гальчевського, - впевнено  збрехав  Варчук.  -
Привiз важливi  вiстi  про  розташування  першо?  кавбригади  Багнюка,  що
входять - у склад друго? червоно-козачо? дивiзi?.
   - Ага! - багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука
вузькими довгастими очима. - ?дь у штаб. Там таких чекають.
   - Де тепер штаб? В поповому домi?
   - А де ж йому бути? - не здивувався освiдомленiстю Варчука. - Де  краще
?жу приготують, де кращу постiль постелять? - i засмiявся,  натискаючи  на
слово "постiль", надаючи йому багатозначного вiдтiнку.
   Зразу  за  мiстком  бiля  похилого   плоту   хропiв   на   всю   вулицю
напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит.  В  узголов'?  бiля  порожньо?
пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з
роздерто? кишенi, як струмок  кровi,  пробився  разок  намиста  i  торочки
терново? хустки.
   "За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють". Недобрим
поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита.
   Перед ганком  попового  будинку  Сафрона  зупинив  озбро?ний  до  зубiв
вартовий.
   - Батька зараз нема дома. У вiд'?здi, -  непривiтно,  спiдлоба  оглянув
гострими очима високого чорноголового чоловiка.
   - Нема? - задумався Варчук. -  Тодi  я  розкажу  все  начальнику  штабу
Добровольському.
   - Вiн занятий зараз.
   - Що ж, почекаю.
   - Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi  паняй.  Не  належить  тут  усяким
невiйськовим стояти. Позаяк - порядок!
   - Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали.
   - Ти ще менi щось ниньки  скажи.  Я  з  тебе  льотом  кишки  випущу!  -
визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн.
   - Лякай свою бабу на печi, а  ми  цю  хрiновину  бачили,  коли  ти  без
штанiв... Ну, ну, сучий сину! За мене  батько  тобi,  як  курчатi,  голову
зверне, - округлими чорними очима впився в бандита.  I  в  цей  час  хтось
весело гукнув:
   - Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди?
   Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку.
   - Омелян! Омелян Крупяк! - здивувався i зрадiв  Варчук,  i  його  чорна
волохата рука з надi?ю вхопилася за сухi  кiстлявi  пальцi  бандита.  Той,
усмiхаючись, стояв  перед  ним  у  червоних  плисових  штанях,  невисокий,
рухливий, сяючи  дрiбними  гострими  зубами.  Його  темносiрi,  поставленi
навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним
свiтом.
   - Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви  до  нас  при?хали?  Назавше,
може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунi? захотiлося? -  швидко
затарабанив Крупяк. - Не сидиться на хуторi? Пече? Приста?те до нас?
   - I радий би, так лiта не тi,
   - Лiта, лiта! О, що ви дi?те зi мною! - метнувши широкими Штанями, став
у театральну позу Крупяк i засмiявся. - Значить, вiдомостi деякi  батьковi
привезли?
   - Не без того, - вiдповiв стримано. - Та, кажуть, батька нема.
   - Нема. У Майдан Трепiвський[2] по?хав. Учився там колись. Ну,  й  десь
над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одно? дiвки, - пожартував
i перший засмiявся, задоволений сво?м дотепом.
   - Найшов час з бабами возитись, - невдоволено  насупився  Варчук.  -  А
тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i
вiд нас  допомоги  не  ждiть.  До  останнього  паростка  викорчовують,  до
останньо? ниточки.
   - Вiдрiзали землю? - зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi
розлилось спiвчуття.
   - Вiдрiзали, -  ледве  не  задихався,  вириваючи  зсередини  клекотливi
слова. - Це все одно, що перерiзали мене надво? i  кинули  посеред  шляху.
Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло  мо?
щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б...  А  то
землю!
   - Ненадовго, - впевнено заявив Крупяк. - Велика пiдмога ма? нам  прийти
iз заходу. Не сьогоднi -  завтра  iз  Польщi  прибуде  батько  Палiй.  Це,
звичайно, тiльки зачiпка до бучi,  а  там  така  закрутиться  веремiя,  що
бiльшовикiв як вiтром знесе.
   - Коли б то  так,  коли  б  то  так  дав  бог,  -  i  по  звичцi  хотiв
перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка,  вiдсмикнув  руку
назад i вже благально заговорив:  -  Омеляне,  допоможи  менi,  увесь  вiк
дякуватиму... Не можу я так при?хати додому, душа розрива?ться  з  досади.
Як  зробити  так,  щоб  одним  махом,  к  чортам,  прикiнчити  iз   нашими
комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько ви?хало  з
села на облаву. Однi обозники залишилися.
   Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi  од  нагана,  з
подивом  поглянув  на  Варчука:  нiколи  вiн  не  бачив,  щоб  гордовитий,
норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним.
   Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки  пiд  його  очима  ще  глибше
втиснулись в обличчя,  а  вислий  нiс  на  чорному  клинцюватому  обличчi,
здавалося, аж перехитувався.
   - Тiльки обозники залишилися? - зразу споважнiв.
   - Тiльки вони! - з розпачем i надi?ю поглянув на Крупяка.  -  А  голова
комбiду саме по?хав на нiч  орати.  То  найбiльший  ворог.  Без  турбот  i
прикiнчили б його... Може, Добровольському сказати?
   - Нi, - нахмурився той, i Варчук застиг у холоднiй тривозi.  Крупяк  по
одному виразу зрозумiв Сафрона i, знижуючи голос, пояснив:  -  Щось  я  не
довiряю йому останнiм часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра  i
потайна штучка. А тут ще амнiстi? пiшли... Непевний чоловiк.
   Сафрон пiдсвiдомо з острахом поглянув на вiкно попiвського будинку:  чи
не побачив його часом з кiмнати начальник штабу. На нижнiй темнiй губi пiд
шкiрою нервово затiпавсь продовгуватий звивистий бугорок.
   - Що, страшно? - непри?мним смiхом рiзнув Крупяк.  -  Не  дрейфте:  вiн
зараз дуже занятий - самогонку дудлить. А ми  тимчасом  зробимо  налiт  на
ваше село; хлопцi в мене - як чорти в пеклi! А поживитись буде чим?
   - Аякже! В комбiдiвцiв ? тепер конi добрячi.
   - Е, конi ми подоставали. Прямо як змi?! Iз кiнського  заводу  видерли.
Як летиш, аж вiтер вуха  обпiка?,  -  хвалився  Крупяк,  рухаючись  кожною
складкою свого невеликого тiла. - Ну, по?хали. Час не  сто?ть!  -  i  його
навскiс поставленi очi стали зразу твердiшими i старiшими.
   - Оце добре! - зрадiв Варчук i вже урочисто,  незважаючи  на  глузливий
погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потiм сплюнув через плече.
   Бiль потроху почав розсотуватись по тiлi, i вiрилось,  що  бажання  уже
ста? дiйснiстю.
   Виразно бачив на зелених хвилях Бугу  Мiрошниченка,  бачив  в  палаючих
хатах  пострiляних,  порубаних  комiтетчикiв;  бачив   усю   свою   землю,
непорiзану, неподiлену, в п'яти шматках, як п'ять пальцiв однi?? руки.
   "А це зразу цiлу пучку вiдсiкли. Де там пучку - жили перерiзали. Ще  як
до горбка не добрались? Коли б це скорiше справдились слова Омеляна".
   Крупяк скочив у бричку i скомандував:
   - Поганяйте до ставу, там мо? чорти стоять.
   Варчук, шаленiючи од припливу зло? сили  i  захвату,  так  пустив  конi
селом, що аж зразу очi пройнялись  ?дкою  сльозою,  химерно  заколивались,
застрибали обабiч дороги будiвлi i дерева.
   Знову уся його земля тривожно i принадно  наближалась  до  нього,  наче
вона, кружляючи всiма п'ятьма шматками,  бiгла  за  ним  i,  випливаючи  з
долини, простягалась перед  бричкою,  втискалась  хвилюючими  контурами  в
незнайомi осiннi городи.
   Бiля просторого, без ворiт подвiр'я Варчук рiзко осадив конi. I зразу ж
його оглушило голосiння жiнки, плач  дiтей  i  лютий  крик  приземкуватого
широкоплечого бандита.
   - Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки  випряла  його.  Дiти
голi ходять. - Висока худа молодиця в небiленiй сорочцi й спiдницi цупкими
пальцями вчепилася в грубий сувiй, який  тримав  перед  себе  розлютований
бандит.
   - Даси, стерво, даси!
   - Убий - не дам! Дiти, гукайте людей. Люди добрi, рятуйте!
   - Я тебе порятую! Я тебе гукну! - Бандит шарпнувся, i сувiй, випавши  з
рук, веселою синюватою стежкою покотився  по  зеленому  морiжку.  Молодиця
пластма впала на полотно, i ?? зразу ж обсiв, прикрив виводок  бiлоголових
заплаканих дiтей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв  навколо  них  i
раптом рiзко випростався.
   - Ах ти ж зараза шестидюймова!
   В повiтрi  водянистою  смужкою  блиснула  шабля,  i  жiнка  в  переляцi
зiщулилась, вросла в землю.
   Але бандит i не глянув на  не?.  Скрадаючись  котячими  стрибками,  вiн
кинувся до хлiва, бiля якого спокiйно стояла невеличка гостроклуба  корова
з по-старечи вислим пiдгарлям i сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом
закричала жiнка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пiзно.
   Тонко свиснула криця, i зразу ж вгору бризнула кров, зiтхнувши, потоком
полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами  об
землю, загойдався тулуб i незручно, осiдаючи на колiна, повалився додолу.
   - Ось тобi, вiдьмо з Лисо? гори, - криво глянув бандит  на  молодицю  i
витер шаблю об морiг. Але  жiнка  не  промовила  нi  слова.  Зi  стогоном,
схопивши голову руками, опустилась на колiна.
   - Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, - примружився Крупяк.
   - Хто вiн такий?
   - Хто ж, як не наш! Курiнним батьком був при Скоропадському.
   Витерши шаблю, бандит пiдiйшов  до  полотна,  почав  по-хазяйськи  туго
змотувати його в сувiй. Тепер нiхто йому не заважав - жiнка не пiдводилась
з колiн. Оточена дiтьми,  вона  зараз  теж  здавалась  дитиною:  вересневi
сутiнки скрадували контури застиглих у горi постатей.

   * * *

   Недалеко вiд перемiлу, що  хвилясте  просвiчувався  свiтлою  жовтизною,
поставили ятерi i повернули до  берега.  За  обшивкою  важко?  плоскодонки
сумовито зiтхала вода. З кожним разом течiя все скупiше трiпотiла золотими
прожилками, на береги  починало  спускатись  надвечiр'я.  Обличчя  Тимофiя
Горицвiта  i  Свирида  Мiрошниченка,  вбираючи  в  себе   мiнливi   барви,
здавалося,  помолодшали;  навiть  суворiсть,  оповита  зеленавим  свiтлом,
ставала м'якшою. Припнули човен i стежкою пiднялися на поле.
   На  гранiтну  мускулясту  кручу,  що  обривалася  бiля   самого   Бугу,
розгонисте вилетiв вершник  в  будьонiвцi  i,  здибивши  коня,  застиг  на
крутому iскристому виступi.
   - Добрий вячор, громадзяни! -  спiвучо  привiтався  з  Мiрошниченком  i
Горицвiтом. - На свою зямельку при?хали? - Над високим лобом, як гнiздо на
вiтрах, перегойдувався розкiшний льняний чуб,  а  молодi,  невтомленi  очi
палахкотiли завзятими синiми огниками, пильно оглядаючи i людей  i  широкi
простори.
   - На свою, - примружившись, вiдповiв Тимофiй, i щось аж  дрогнуло  бiля
серця, так дрогнуло, наче вiн уперше почув цi повновiснi слова. "Що ж воно
таке?" - прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з  по-молодечи
задиркуватого, веселого i  впевненого  обличчя  червоноармiйця.  I  раптом
Тимофiй аж прояснився, вiдчуваючи, як  свiжi  думки  по-новому  розкривали
йому саме слово - земля.  Ота  його  безталанна,  защемлена  куркульськими
ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами
i кривавими клинцями навiки вiдвалювалася  на  поля  дукачiв,  усiм,  усiм
вiдрiзнялася вiд нового надiлу.  Тепер  його  земля  була  не  окривдженою
сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала  з  туману,
ставала на виду усiх людей. I  цьому  молодому  во?ну  видно  i  так  само
радiсно, що Тимофiй отримав ниву, як Тимофi?вi радiсно, що i в  Бiлорусi?,
напевне,  зараз  великий  комнезам  стверджу?   закони   Ленiна,   надiля?
бiдняцьким синам надiйнi поля.
   - А ви вже у себе отримали землю?  -  хвилюючись,  пiдiйшов  ближче  до
червоноармiйця.
   - Мацi пише: аж чатире десятини надiлили. Над самою речкою.
   - Над самою рiчкою? Як i нам! - чогось зрадiв Тимофiй.
   - Хоч i стара я стала, пише мацi, а тепер жиць хочацця,  -  продовжував
сво? червоноармi?ць i засмiявся, блиснувши пiввiнчиком чистих зубiв.
   - Поля родючi у вас?
   - Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми  людзi
вольния.
   - То вiрно. I старий правду чу?... Чорнозем у вас?
   - Пiски i болота.
   - Шкода. Пшениця, значить, не родить, - аж зiтхнув. - Ви торфу, торфу в
цi пiски. Вiн силу ма?, дарма що травиця.
   - Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.
   - То таке дiло, - погодився Тимофiй. - Додому скоро?
   - Пакуль ворогiв не докана?м.  Словом,  скоро.  -  Пругко  пiдвiвся  на
стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, i пiсня
надвечiрньою задумою почала розтiкатись полями:
   Ой, речаяька, речанька,
   Чаму ж ти не повная,
   Чаму ж ти не повная,
   З беражком не ровная.
   "З беражком не ровная", - в думцi повторив слова i мелодiю Тимофiй.
   Завернувши конi  од  самотнього  перестояного  озерця  пiзнього  проса,
пiдiйшов до кручi, поглянув у далечiнь.
   За  рiкою  привiльне,  широко  розкинулось  зелене  Забужжя,   порiзане
хвилястими   зарогами,   обсiяне   невеликими   округлими    вирками.    У
червоно-блакитному надвечiр'? чiтко вирiзьблялося обшарпане, вiдкрите всiм
вiтрам село Iвчанка, що  споконвiку  робило  на  безкра?х  ланах  помiщика
Колчака.  Немилосерднi  лапища   вiйни   i   злиднiв   не   минули   села:
напiврозваленi халупи вростали у землю, свiтилися ребрами лат, умирали  на
очах, як отой промiнь на крихiтному  вiконцi  найближчо?  будiвлi.  Одначе
зрiдка бiлiли i свiжi зруби: видно, пiшов панський лiс на наймитськi хати.
   - Що, любу?шся?.. Неначе писанка село?  -  нiби  одгадавши  його  думи,
промовив Свирид Яковлевич.
   - Да. Тут понаписувано. Ще краще, нiж у нас.
   - Понаписувано, - зiтхнув Мiрошниченко. - А iз злиднiв, дивись,  чи  не
скорiше за нас iвчанцi виб'ються.
   - Чому так дума?ш?
   - Дружний народ. Славну iсторiю ма? село.  Хто  пана  перший  громив  у
тисяча дев'ятсот п'ятому роцi? Iвчанцi.  Партизанiв  хто  тепер  найбiльше
дав? Знову ж таки вони. I за роботу так  вiзьмуться,  аж  гай  шумiтиме...
Довiку не забуду день дев'ятого листопада  тисяча  дев'ятсот  сiмнадцятого
року. Щойно про революцiю почули. Увечерi  в  Iвчанцi  вiдбулися  загальнi
збори мiсцево? органiзацi? РСДРП (б).  Люди  весь  плац  укрили.  Куди  не
поглянь - старi  або  малi.  Тiльки  де-не-де  шапка-плетьонка  пораненого
фронтовика колива?ться. А резолюцiю яку тодi ухвалили: "Незважаючи на  те,
що в нас залишились калiки, дiди та баби, ворогам революцi? не  ходити  на
нашiй землi. Озбро?мось косами, вилами, мiтлами i зметемо ?х з лиця землi.
Висловлю?мо повну готовнiсть стояти до  останньо?  краплi  кровi  за  Ради
робiтничих, солдатських i селянських депутатiв". I як стоять! Ех, Тимофiю,
що за люди це! В минулому роцi, коли ми з петлюрiвцями билися... -  Та  не
довелося Мiрошниченковi доказати, свого оповiдання.  З  прибережних  кущiв
тяжкуватою похiдкою вийшов Iван Тимофiйович Бондар  i,  не  здоровкаючись,
заклопотано промовив:
   - Свириде, тебе негайно виклика? начальство. З повiту при?хали.
   - Не чув, чого? - стурбовано запитав, iдучи за гвинтiвкою.
   - Не чув. Та, видно, знову дiло в бандитизм впира?ться. Прямо нема тобi
ну нiякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то бiс, грiм би ?х
на битiй дорозi навiки прибив. I доки вже ми будемо мучитись?
   Сумовитi очi Тимофiя звузились, заяснiли глибокою людяною усмiшкою:
   - Пакуль  ворогiв  не  докона?мо,  -  навiть  iнтонацiю  червоноармiйця
перехопив.
   Свирид Яковлевич розреготався i вдарив Тимофiя по плечу.
   - Ай ловко ти... Хто прибув до нас? - звернувся до Бондаря.
   - Анастас Донелайтiс. Виходить, дiло серйозне.
   - Анастас при?хав? Да, вiн спроста не прилетить.
   - А я ж про що кажу?
   Анастас Донелайтiс працював завiдувачем повiтземвiддiлу. В  1919  роцi,
коли Литовська радянська республiка була задушена Антантою i кайзерiвським
чоботом, поранений Анастас з групою  комунiстiв  пробився  до  Петрограда.
Лягти в  шпиталь  вiдмовився  навiдрiз,  i  тодi  Вiйськовий  революцiйний
комiтет послав його на пiвдень на чолi продзагону, що складався виключно з
балтiйських матросiв. Знову поранення, потiм чернiгiвськi лiси, боротьба з
петлюрiвцями, рейд в щорсiвських лавах аж до Вiнницi i ще одна рана.
   На Подiллi довелося довго вiдлежуватися  -  розкрилися  погано  заго?нi
рубцi, занили,  заскрипiли  пробуравленi  костi.  Сяк-так  пiдлiкувавшись,
спираючись на палицю, зашкандибав  Анастас  у  губпартком.  Перед  високим
будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю i, стараючись,  щоб  похiдка
була рiвна, попрямував до  секретарiату.  Але  в  губпарткомi  йому  зразу
зiпсували настрiй:
   - На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо - хворий.
   - Так що ж, в соцзабез, може, накажете пiти?  -  у?дливо  запитав,  але
його iнтонацi? не помiтили i серйозно вiдповiли:
   - Можна, робота пiдходяща.
   Всi його зусилля, образи, доводи, прохання i навiть хитрощi розбивались
об незаперечне рiшення:
   - Не пошлемо.
   Нарештi вдалося вирвати iншу посаду: стати завiдувачем повiтземвiддiлу.
А через те що зараз в районi активно оперували петлюрiвськi i  шепелiвськi
недобитки, то Анастас майже цiлi днi не злазив з сiдла, i  його  невелику,
пiдiбрану як в кiбця постать знали усi прибузькi села, знали його веселе i
полум'яне слово пiд час розподiлу землi.
   I нiхто не знав, як  болiло  серце  юного  комунiста  за  сво?ю  рiдною
Литвою, де залишились батьки, наречена  i  першi  струмки  молодо?  кровi.
Розподiляючи землю десь понад Бугом, вiн мрiяв про той  час,  коли  випаде
щастя робити таку саму роботу над зеленим Нiманом.
   - А це де дiстав? - тiльки тепер Мiрошниченко побачив у Бондаря втинок.
   -  Червоноармiйцi  одного  бандита  бiля  дiброви  втихомирили.  Насилу
випросив, щоб менi дали цю пукалку, - завзята розумна усмiшка  затрепетала
на повних устах Бондаря.
   - I не побоявся без дозволу брати?
   - Для захисту сво?? радянсько? влади дозвiл не береться, -  серйозно  i
твердо вiдповiв. - Ходiмо, Свириде.
   -  Будь  здоров,  Тимофiю.  Вдосвiта  постараюся  повернутися.  Коли  ж
затримаюсь, Дмитровi скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так  хотiлося
вперше пройтися за плугом на сво?й землi, - непiдроблений  жаль  пом'якшив
суворi риси впертого обличчя. - Пiшли, Iване.
   - Пiшли, - i  Бондар  великими  кроками  плече  в  плече  iде  поруч  з
Мiрошниченком. Обо? вони широкоплечi, кремезнi, неначе рiднi брати.
   Помiж розпухлою i чорною вiд негоди стернею аж до самого села трiпотiла
осiння стежка. Городами дiйшли до школи i зразу ж зустрiлися з  Анастасом.
Вiн сидiв верхи на неспокiйному, з злостивим оскалом жеребцi,  щось  жваво
говорив до  комiтетчикiв  i  кiлькох  червоноармiйцiв,  що  саме  порались
посеред вулицi бiля трьохдюймово? нiмецько? гармати.
   - Мiрошниченко! Здоров! Вiтаю, вiтаю! - скочив з коня  i,  накульгуючи,
пiдiйшов до Свирида Яковлевича. - Ти великий винахiдник, -  показав  рукою
на гармату.
   - Годиться? - з надi?ю подивився в зеленi очi Анастаса.
   - Годиться! Кругом  оглянув!  -  блiде  худорляве  обличчя,  покраплене
кiлькома зернинами ластовиння, смiялось по-дитячи щедро i ясно.
   - Оце добре! - полегшено зiтхнув Мiрошниченко. - Все-таки гармата!
   В 1918 роцi нiмцi, утiкаючи,  покинули  серед  шляху  тулуб  несправно?
гармати. I от Мiрошниченко вирiшив використати ?? в боротьбi з  бандитами.
В  стельмашнi  вiн  поставив  ??  на  дерев'яний  хiд,  а   ковалi   довго
помарудились бiля замка, в якому  не  було  ролика,  що  вiдтягу?  ударний
механiзм, потiм до замка умiло приклепали чималу залiзяку. Думка в Свирида
Яковлевича була проста:  при  ударi  довбнею  по  залiзяцi  бойок  розiб'?
капсуль i снаряд полетить на ворогiв.
   Винахiд i радував i лякав його.
   "А що коли нiчого з цього не вийде?.."
   Смерком комiтетчики  i  червоноармiйцi  уже  були  на  левадi.  Анастас
звiдкись дiзнався, що рештки розбито? банди  Саленка  вийшли  iз  барських
лiсiв на з'?днання з Гальчевським, i зразу ж метнувся перепинити бандитiв.
   Коли ви?хали  в  поле,  навкруги  хороше  запахло  свiжозораною  вогкою
землею.
   - Сьогоднi нашi  орали,  -  сказав  Мiрошниченко  Анастасу,  приховуючи
хвилювання: все думав про гармату.
   Густiла темiнь.
   На обрiй опускалася хмара, гасячи багрянi потоки.
   I враз шматок хмари неначе заворушився, обiрвався i полетiв до села.
   - Розвертайсь! - гукнув Анастас до гарматникiв.
   Конi круто описали дугу, i жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в
тривожний затьмарений захiд. Червоноармiйцi i комiтетчики  розсипалися  по
рiллi.
   З-пiд хмари на конях летiли  бандити.  Все  мiцнiше  двиготiла  дорога,
пiдносячи вгору два крила пилу i низький стогiн.
   Важко клацнув замок  гармати.  Хвилюючись,  Мiрошниченко  обома  руками
схопив довбню, подався назад i вдарив по залiзяцi.  Жерло  дихнуло  довгим
зубчастим язиком полум'я, загримiло, i земля, неначе  хворий  на  малярiю,
затрепетала, забилася у дрожi. Кудлатий кривавий стовп землi злетiв  перед
бандитами.
   - Так ?х! - завзято закричав Анастас, кидаючись  до  замка  гармати.  З
гвинтового отвору гiрким перегаром ударив дим, та його тугi звитки зразу ж
спинив новий снаряд.
   - Так ?х! - знову вдарив довбнею Мiрошниченко - i затремтiла нива.
   Згра?ю гайвороння бандити позлiтали з  коней  i  опустились  на  рiллю.
Понад самою землею заблимали нерiвнi вогники. З  утинкiв  вони  виривались
бiльшими, тривожнiшими для ока сполохами, але насправдi  на  вiддалi  були
бiльш безпечнi, анiж дрiбнi гвинтiвочнi сполохи. Iван Тимофiйович це добре
знав i, втиснувшись важким тiлом у борозенку, неквапно бив з гвинтiвки  на
невеличкi свiтлячки.
   Свiй вiдтинок  вiн  уже  встиг  вiддати  менш  досвiдченому  стрiльцевi
Степановi Кушнiру, що лежав поруч у другiй борозенцi i немилосердно лаявся
пiсля кожного пострiлу: куцак сильною вiддачею мало не виривав чоловiка iз
землi,
   - Пiдманули, пiдманули  ви  мене,  Iване  Тимофiйовичу,  -  нарештi  не
витримав Кушнiр.
   - Каюсь, ? таке дiло, - погодився. - Та це ж,  сам  бачиш,  на  користь
iде.
   - А то б стерпiв iнакше? Це тiльки i втiша? мене. Все  менше  на  якусь
погань для революцi? стане. Чи так я думаю?
   Але Iван Тимофiйович нiчого не  вiдповiв.  Зовсiм  недалеко  зметнулась
вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, i зразу
ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекiт.
   - Жери  тепер  землю,  -  коротко  вiдкусив  Iван  Тимофiйович  Бондар,
перезаряджаючи гвинтiвку.
   - От i нема вже однi?? контри.
   - Хотiв би, щоб усi вони за одну нiч свинцем втихомирились.
   - Втихомиримо. Та не всiх разом. На все свiй час приходить, як говорить
Мiрошниченко... Ох, i вiдда?! Вже плече у мене ревма кричить, -  скривився
Кушнiр. - Начеб вiдсунулись бандити вiд нас... Iване Тимофiйовичу,  а  вам
не страшно?
   - Та поки дрижакiв не вибиваю.
   - А менi страшнувато, - признався  Степан,  i  голос  його  перейшов  у
схвильований шепiт. - Не подумайте, що  за  шкуру  трушуся.  Вона  у  мене
встигла одубiти. Ранiше i про смерть не так думалося. А от тепер, коли  аж
чотирнадцять держав од нашо? молодо? кра?ни у нори дряпанули, - страшно не
хочеться  пiд  бандитську  кулю  потрапити.  Бiля  сво??  землi   походити
хочеться. А подивишся, як ?? всяке вороння шмату?, так серце розрива?ться.
Наче не землю, а його шматують.
   - Та землi у нас нiяка сила не вiдбере, - коротко сказав Бондар.
   - I я так думаю... Хочеться  при  сво?й  владi  пожити,  по-новому,  як
товариш Ленiн навча?. Оце коли нещодавно  наш  Савченко  почав  на  заводi
пояснювати думи вождя, так i в серцi надi? не вмiщаються. Вся наша  кра?на
перед очима, наче сонце, вста?. I так жити хочеться, ну  прямо  розповiсти
нема  сили.  Начеб  оце  тiльки  на  свiт  народився.  Ви  старiшi,  Iване
Тимофiйовичу, десь цього i не чу?те.
   - Нi, чую, - стримано вiдповiв i лише згодом додав: -  Того  i  лежу  з
гвинтiвкою  отут,  а  не  завалився  барсуком  на  пiч...  Прислухайсь   -
вiдкочуються гади.
   - Вiдкочуються. Мiрошниченко ловку штуку з гарматою придумав.
   - Почекай, що це за тупiт од лiсу? - сказав насторожено.  Дорога  знову
загудiла копитами - i серед бандитiв пронiсся розгонистий крик.
   - Зда?ться, пiдмога  чортам  прийшла!  -  неспокiйно  промовив  Бондар,
дослухаючись до глухого дзвону землi.
   - Так воно i ?! - пiдвiвся Кушнiр.
   - Ех, не в пору... Припiзнись на яку годину - i од них, проклятих, духу
б не залишилось.
   Чiтким голосом Донелайтiс дав якесь розпорядження, i на рiллi  загупали
кроки  червоноармiйцiв.  Гармашi  вiдтягли  гармату  назад,   потiм   щось
стурбовано промовив Мiрошниченко, i  через  короткi  iнтервали  на  дорозi
почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогiв. Але воно з  гиком
та свистом проскочило мiж розривами, спiшилось i чорним потоком кинулось в
обхiд комiтетчикам.
   - Держись тепер крiпко, Степане! - Пригинаючись, Бондар побiг наперерiз
рухливому клубковi.
   Кушнiр для чогось тоскно оглянувся навколо, зiтхнув i побiг  за  Iваном
Тимофiйовичем, на ходу стрiляючи зi свого громобоя.
   Кулi з сумовитим струнним дзижчанням  все  густiше  обсновували  погожу
нiч,  злостиво,  з  форкотом,  скородили  свiжу  рiллю,  збивали   гребенi
невлежаних скиб. Невелика група бандитiв метнулась до гармати.  Донелайтiс
i Мiрошниченко першими кинулися ?м назустрiч. Та в цей час вiд ярка зовсiм
неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.
   -  Робiтничий  загiн  пiдiйшов!  -   радiсно   вигукнув   Мiрошниченко,
прострелюючи рiллю, що звивалася темними плямами втiкаючих ворогiв.
   - Чому так дума?ш? - напружено прислуха?ться до пострiлiв Донелайтiс.
   - Пiзнаю кулемет i руку паровичника Фiалковського. Чу?ш,  як  строчить?
Коротко, рiшуче, з душею. По-робiтничи.
   - Оце добре. Тепер Савченко не  випустить  бандитiв.  Ох,  i  молодчина
чоловiк!
   - До нас пiдступа?. За людей  в  першу  чергу  турбу?ться.  I  справдi,
незабаром комiтетчики з'?дналися з  усiм  збройним  робiтничим  загоном  з
цукрового заводу.
   - Ну як, орли? Б'?мо ворогiв? - пiдiйшов до комiтетчикiв iз  браунiнгом
в руцi високий котельник Савченко. Навiть в темнотi його голова  свiтилася
м'якою хвилястою сивиною, а погляд горiв молодим юнацьким  блиском.  Пiсля
революцi? 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (вiн навiть
самого князя Кохана здивував винаходами) iз кам'янець-подiльсько?  фортецi
погнали в Сибiр.  З  пiвночi  повернувся  вiн  спокiйним,  навiть  строгим
чоловiком, обкиданим зморшками i обсiяним сивиною; повернувся грамотним, з
чималим досвiдом пiдпiльника, бiльшовиком. Дома Савченко нiкого не застав:
мати, не дочекавшись сина, померла в зимнiй вдовинiй  халупi,  а  брати  i
сестри розбрелись на заробiтки по економiях i заводах. Директор  цукрового
заводу, знаючи, якi руки у котельника, поламавшись, таки прийняв  його  на
завод. А в 1917 роцi Савченко  з  передовими  робiтниками  розбив  охорону
князя Кохана i взяв завод пiд опiку професiйно? органiзацi?.
   - Зда?ться, вчасно поспiли, - припав  командир  робiтничого  загону  до
вогко? вiд роси станини. - Iнтересно вою?те.
   - Ох, i вчасно, - весело промовив Мiрошниченко. - Думалось... та що там
говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.
   - А ви погане мiсце вибрали для маневрування, - тихо сказав Савченко. -
Гарматний вогонь переносимо до лiсу.  Свириде,  вiдсiкай  вiдступ  контрi,
поки вони до пам'ятi не прийшли.
   - ?сть вiдсiкти вiдступ.
   - О,  в  Фiалковського  кулемет  перегрiвся.  Товаришу  Iль?н,  пiднеси
кулеметникам води.
   - ?сть пiднести води...
   - Чу?ш, як навколо забринiли голоси? - усмiхаючись в  короткi  цурпалки
вусiв, промовив Бондар до Кушнiра.
   - Ще б не зрадiти! Сказано: робiтники прийшли, надiя наша. -  Вистрелив
на короткий сполох i чогось зовсiм несподiвано мрiйно промовив:
   - Подивiться навкруги... Бачите, як пiдiйма?ться земля у свiтаннi.

   * * *

   Мiсяць зiйшов пiзно, i розтрушенi, як  вiхтi  ромашкового  сiна,  хмари
раптом просвiтилися, задимились, ожили i побiгли на захiд. Помiж  берегами
неясно окреслилась лiнiя Бугу. Звiсивши голову, дрiмали конi, а  Тимофi?вi
i досi не слалося.
   Обтяжений думками i надiями, поволi ходив полем, як нiколи iще  ним  не
ходив. Неговiркий на людях i вдома, вiн тепер досхочу говорив сам до себе,
радився сам iз собою, а iнодi з дружиною та з  сином:  вiдчував,  що  вони
поруч iз ним, поклич - i обiзвуться на його голос, пiдiйдуть до нього.
   I слова у Тимофiя тепер були теплi та ласкавi, як  у  пiвдень  пшениця,
нагрiта липневим сонцем. I по-новому перемежовувалися  у  них  споконвiчнi
сподiвання i турботи, що живуть поруч у серцi бiдняка, який за  вiк  хлiба
не на?вся. I думки Тимофiя були поетичнi,  як  завжди  поетична  мрiя  про
чесне, краще життя...
   Виоремо тебе, ниво, обсi?мо. Не зерно, а серце сво?  вкладемо  в  тебе,
щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти помiж люди старцiв i старчат,
не гнала сво?х трудженикiв на  край  свiту  за  тi?ю  копiйчиною,  за  тим
загорьованим шматком наймитського хлiба... Усiм сво?м тiлом  вiн  вiдчував
ту землю, яку йому сьогоднi надiлив закон Ленiна.
   I через якийсь промiжок часу Тимофiй згаду? слова Мiрошниченка: "Селяни
одного росiйського села  прийшли  до  Ленiна  в  гостi,  принесли  йому  в
подарунок  свiй  хлiб.  Прийняв  Iллiч  той  хлiб,  поцiлував,   подякував
людям..."
   I знову думки, i очi, i руки Тимофiя  купаються  в  теплому  зернi,  що
вродило на його полi.
   Несподiвано  зовсiм  недалеко  вдарили  копита,  пролунали   розрiзненi
гвинтiвочнi пострiли, а потiм глухо озвався кулемет.
   По звуку  Тимофiй  безпомилково  визначив,  що  стрiляли  iз  "кольта".
Тоскно, як людина, застогнав поранений кiнь  i,  збiльшуючись  в  очах,  з
високо пiднятою головою промчав бiля самого воза i круто повернув на схiд.
Потiм надривний голос сплеснув неждано високим "ой" i зразу ж обiрвався.
   Тимофiй кинувся до воза, але на пiвдорозi згадав, що  гвинтiвку  забрав
Мiрошниченко. Зупинився в тяжкому роздумi.
   В'?дливий писк кулi, що, здавалося, пролетiла над  самим  вухом,  вивiв
його з оцiпенiння. Тимофiй впав на землю. Оброшуючись, швидко  i  обережно
поповз на стрiлянину.
   Через кiлька хвилин Горицвiт не тiльки знав про бiй, а вже  й  бачив  у
думках його безвiдрадний кiнець: чотирьом  червоноармiйцям  недовго  можна
було встояти проти  трьох  десяткiв  бандитiв,  що,  спiшившись,  пiвколом
притискали жменьку смiливцiв до рiки.
   Раптом замовк кулемет. I тiльки тепер острах вчепився в  тiло  Тимофiя,
але вiн зразу ж по метушнi кулеметника зрозумiв, що той мiня? ствол.
   "Коли б успiв, коли б успiв", - благала кожна клiтина, бо  вже  бандити
чорними тiнями зметнулися iз землi i побiгли вперед.  Ще  кiлька  стрибкiв
i... кiнець.
   Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той  крiзь
зуби злостиво i спокiйно процiдив:
   - Зараз, товаришу командир, сипнемо ?м страху в матню. I дуло кулемета,
наче захлинаючись, зафахкотiло вогнем. Бандитський ланцюг зразу  ж,  немов
по  командi,  з  стогоном,  криками,  матерщиною   опустився   на   землю.
Червоноармiйцi пiд прикриттям "кольта" швидко  вiдбiгли  назад,  бо  кiгтi
бандитського ланцюга все бiльше витягувались до рiки.
   - Товаришу командир, - хвилюючись, пiдвiвся Тимофiй i  застиг  невдалiк
вiд невисокого, в кубанцi, во?на з пiстолетом у лiвiй руцi. -  Спускайтеся
за мною до Бугу, я перевезу човном.
   - Ти хто будеш? - наближаючись, збiльшуються допитливi  строгi  очi.  В
напiвтемрявi нахмурене обличчя во?на здавалось незвично бiлим, аж  прозоро
синюватим.
   - Я? - не знайшов, що вiдповiсти. "Що ти йому  скажеш?  Ще  за  бандита
прийме!" - Бiдняк я. Що за радянську владу.
   - Все! - вилаявся кулеметник. - Нi одного набою! -  Схопив  кулемет  i,
обпiкаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно i боляче.  I  тiльки
тепер Тимофiй побачив, що з право? руки командира дзюрчить  кiлька  чорних
струмкiв кровi. Куля, видно, наскрiзь пробила руку, i кров,  розтiкаючись,
так струмила iз розчепiрених болем пальцiв, наче всi вони були пораненi.
   - Тьху! Чортова мати!
   - Iваненко, що з тобою?
   -  В   плече   кусонула,   -   обiзвався   червоноармi?ць,   що,   люто
вiдстрелюючись, лежав у борозенцi.
   - Бiгти зможеш?
   - Зможу, товаришу командире.
   Пiд нестихаючi пострiли  побiгли  до  Бугу.  Заросле  кущами  узбережжя
залопотiло кулями, але сила в'?дливого свисту зменшилась, як  зменшувалось
iз наближенням рiки почуття небезпеки.
   З-за  обстрiпано?  хмари  виткнувся  ущерблений  мiсяць.   На   жовтому
побережжi сильнiше затокувала кров з руки командира, i хвиляста  подовбана
стежечка покотилася до самого човна. Здавалося,  то  не  жива  тепла  кров
напо?ла берег, а хтось iз дiтвори осiнньо? години повтискав у жовтий пiсок
рiвнi чашечки жолудiв.
   Нi чуття болю, нi звичного жалю i млосностi, що  починають  нудити  вiд
велико? втрати кровi, не побачив Тимофiй нi  в  темних,  наче  з  янтарним
вiдливом очах командира, нi на його бiлявому спокiйному обличчi. Було воно
строго пiдiбраним, зосередженим, по-красивому впертим.
   - Пiдiйми руку, товаришу командире. Життя витiка?!  -  звичним  суворим
голосом промовив Тимофiй i зi всi?? сили рвонув до себе тонкий  поржавiлий
ланцюг. Занили пальцi, в'?даючись в залiзо, але якесь  кiльце  лопнуло,  i
Тимофiй повеселiшав: не треба вiдмикати плоскодонки  -  збереглася  дорога
хвилина.
   Уже  випливли  на  середину  рiки,  коли  берег   заворушився   темними
постатями, засiяв мерехтливими вогниками. Невеликi спiвучi грудочки  води,
здибленi навколо човна ворожими кулями, на диво були схожi на  неспокiйних
блакитнокрилих крячкiв,  що  з  криком  падали  на  рiку.  На  березi  всi
полегшено зiтхнули.
   - Спасибi. Вiд Червоно? Армi? спасибi, - лiвою рукою потиснув  командир
тверду руку Тимофiю.
   - То вам спасибi. За все спасибi. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою.  Вона
чиста у мене. - Рiшуче рвонув Тимофiй комiр верхньо? полотняно? сорочки, i
дрiбнi гудзики росою посипались пiд ноги.
   -  Не  треба,  -  усмiхнувшись,  вийняв  пакуночок  з  кишенi,   сказав
кулеметниковi, щоб перев'язав плече Iваненковi, а сам пiдняв руку вгору, i
кров iз пальцiв потекла в рукав.
   - Як ваше прiзвище?
   - Горицвiт. Тимофiй Горицвiт.
   - Горицвiт? А мо? Марков. Чим же вам вiддячити? У мене ?...
   - Нiчого менi не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революцiя
прийшла... - вiн захвилювався. Хотiлося багато чого сказати, але  говорити
з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустiла кров сiялась
i сiялась на синювату осiнню траву. I вiн уже рiвним голосом поволi додав:
- Ви в Iвчанку iдiть. Там коли банда i наскочить - вiдiб'ють ?? люди.
   - Бувайте здоровi, - побiлiлими, безкровними, що аж зморшками  взялися,
устами Марков цiлу? Горицвiта i, притуляючи  до  грудей  сповиту  поранену
руку, пряму? луговою стежкою до хат. А Тимофi?вi i досi зда?ться, що  кров
командира току? по узбережжю, втиска?ться в пiсок, як  неглибокi  жолудевi
наперстки.
   "Славнi  хлопцi",  -  так,  як  батько  про  сво?х  синiв,  дума?  вiн,
перебираючи в уявi мимохiдь схопленi риси во?нiв, не  знаючи,  що  й  вони
зараз також думають про нього, згадують добрим словом невiдомого чоловiка.
I та сердечна допомога, що не так би могла закiнчитись - смерть  же  поруч
ходила, пiднiма? Тимофiя у власних очах, налива? радiсним чуттям. I тiльки
згодом  прокида?ться  турбота,  що  бандити  можуть  забрати  конi.  Чуйно
прислуха?ться до того берега. Вода чiтко  переда?  сердиту  мову  i  лайку
бандитiв. I раптом вiн чу? голос Сафрона Варчука.
   "Чи то здалось?"
   Згодом чорнi постатi пiдiймаються вгору. Потiм загупали копита i  тупiт
подаленiв, затих...
   Сафрон Варчук розпiзнав Тимофiя Горицвiта, коли той пiрнув понад кручею
в чагарники.  Пiзнав  i  так  перелякався,  що  дрiбнi  краплини  зразу  ж
запарували на його плескатому лобi.
   "А що коли вiн помiтив мене?"
   Майже навколiшках виблагав роздратованого  невдачею  Крупяка  роздiлити
банду: бiльшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах.
   Наближався свiтанок.
   Круглими, збiльшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно
думаючи одне й те саме: чи помiтив його Тимофiй,  чи  повернеться  на  цей
берег? I, як бiльшiсть релiгiйних людей, у критичну хвилину вiн зi  сво?ми
справами з жаром фанатика звертався до бога, слав  йому  невмiло  складенi
молитви, щоб Тимофiй приплив до берега.
   I вдалинi бiля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув
i за молитви i за бога.
   Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на  ньому  на  увесь  зрiст  сто?ть
високий дужий чоловiк, неквапно i вмiло орудуючи веслом.  М'яко  стукнувся
човен у пiсок. Тимофiй вискочив на  берег,  i  в  цей  час  лунко  гримнув
пострiл.
   Сафроновi на мить здалося, що то його серце розiрвалося.  Вiн  мимоволi
обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофiя.
   "Похитнувся", - зрадiв i руки його сповзли з грудей, але зразу ж  знову
судорожно зведеними пальцями  вхопилися  за  серце:  Тимофiй  з  незвичною
спритнiстю влетiв у Буг, i не скоро його голова пiднялась над водою, знову
зникла i знову з'явилася.
   Бандити  вискочили  iз  схованки.  Вода   затрiпотiла   то   невеликими
крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурiвши од переляку i злостi,
плутався пiд ногами бандитiв, тикаючи пальцем на поверхню рiки:
   - Он вiн! Он вiн! З'явився!
   - Та вiдiйди ти... двоюрiдний брат Гальчевського! - нарештi  визвiрився
на нього високий каракатий бандит  з  вузькими,  наче  осокою  прорiзаними
очима, що стояв на вартi бiля мосту. - Не повилазило нам!
   I  Сафрон  ображено  притих,  але  коли  з'являлася  над  водою  голова
Горицвiта, вiн механiчно вказував рукою в тому напрямi.
   Холодна вода окропом ошпарила Тимофiя. Тiло зразу  ж  почало  горiти  i
стягуватися в клубки. Проворними  рухами  вiн  пiд  водою  зiрвав  з  себе
чоботи, пiджак, ривком пiднявся угору, на  всi  груди  вдихнув  повiтря  i
знову занурився в рiку.
   Мiцнi стужавiлi руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не  чув,
як навколо нього шльопали кулi - вуха наче пекучим кле?м  залило.  I  вони
почали боляче пухнути,
   "Нiчого, Тимофiю. На тебе ще куля не вилита", - потiшав себе, як  i  на
фронтi. Пiд кулею вiн розумiв не  шматок  свинцю,  а  смерть,  бо  не  раз
Тимофiй був поранений. Не тiльки потом обкипiли його георгi?вськi  хрести,
що лежать в куточку скринi iз темними плямами чесно? солдатсько? кровi  на
чорно-оранжових стрiчках... Навiть у думцi не припускав, що вiн може  бути
зараз убитим. "Поранити можуть. Так це не новина. А рiчку перепливемо".  I
вода аж шипiла, розступаючись перед ним.  Розсiкав  тугi  пiдводнi  течi?,
могутнiми плечима з розгону кришив крутежi, кожною клiтиною вiдчуваючи рух
студених наелектризованих м'язiв рiки. "Нiчого, Тимофiю, на тебе  куля  ще
не вилита". I, весь у тугiй напрузi, не чу?,  що  кров  його  уже  доточу?
рiчку.
   Раптом сталось щось незвичне i страшне. Якась  лиха  сила  пересмикнула
всiм тужавим тiлом, перегнула  його,  скрутила  болюче  пораненi  костi  i
заморозила ?х. Трiпонувся так, неначе iз  каменю  виходив.  Руки,  голова,
плечi послухались - ожили, а скорченi ноги  закаменiли  i  потягнули  його
донизу.
   I Тимофiй усе зрозумiв.
   Востанн? пiднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко  окинув
берег у свiтаннi. I чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль
чогось, що нiколи не прийде, охопив усе його напiвживе тiло. Вiн навiть не
подумав, що це був жаль непрожитих  рокiв,  тих  рокiв,  якi  оселились  у
найкращих його сподiванках, а наяву ще  не  приходили.  Тiльки  тепер  вiн
наближався до ?хньо? гранi i вже вiдходив од них назавжди... Може,  Докiя,
Дмитро... I очi його подобрiшали. Усе життя, усi видiння за якусь  хвилину
перейшли перед ним, як проходить безсмертне вiйсько повз убитого товариша.
   Промайнуло дитинство, дощовi галицькi ночi на  фронтi,  ближчими  стали
убитi друзi i земля...
   - Панська?
   - Та нi, наша.
   - Значить, панська?
   - Панська була та загула. Тепер наша, ленiнською правдою дадена.
   I побачив, як вiн з Мiрошниченком i  Дмитром  вийшли  на  Великий  шлях
серед житiв. А з далини до них усмiха?ться дороге обличчя вождя....  "Хлiб
йому селяни принесли..." Так це ж вони уклонялися хлiбом вождю... усе, усе
переплутав Мiрошниченко.
   I в останнi секунди свого вiку вiн  увесь  тягнеться  до  нерозпiзнано?
гранi майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все  життя  вiн
жив майбутнiм, не маючи нiчого вiдрадного в минулому.
   I Тимофiй не чу?, як вода кам'янить натрудженi жили,  неначе  вимиваючи
?х з тiла, як пiдхоплю? течiя його i несе на широке плесо...
   - Капець! - високий каракатий бандит пiдкида? втинок на плече i  пряму?
стежкою нагору.
   - А  завзятий  чорт!  -  з  задоволенням  хтось  вилаявся,  затягуючись
цигаркою. - Скiльки проплив у таку холодину.
   Сафрон хоче попросити бандитiв, щоб вони iще почекали: а  може  випливе
Тимофiй. Та, вiдчуваючи настрiй усiх, не наважу?ться слова сказати, тiльки
погляду  не  зводить  з  рiки.  Його  носате  обличчя  i  досi   мертвотно
перекривлене страшною напругою.
   Уже пiшли бандити  нагору,  уже  заклепали  копита,  уже  сколихнулися,
поширилися смуги свiтанку, уже плоскодонка, пiдбита  хвилею,  ворухнулася,
зiтхнула i попливла услiд за сво?м господарем, а Варчук iще не виходив  iз
прибережних кущiв.
   "Господи, милосердний Iсусе, допоможи менi  грiшному  в  тяжку  годину.
Коли б..." - I вiн перерахову?  всi  сво?  невiдкладнi  турботи,  i  темнi
неблискучi  очi,  пiдперезанi   круто   вигнутими   сережками   фiолетових
пiдтьокiв, туманить вологий свiтанок, бiль i злiсть.  У  його  одноманiтне
шептання якось непомiтно влива?ться пiсня, вона не  заважа?  молитвi.  Але
раптом Сафрон пiдскаку? як  ужалений.  Замiсть  пiснi  несмiливо  плеснула
задириста частушка. В голосi хлопця пiд час  спiву  чу?ться  i  радiсть  i
непевнiсть. Але ось  частушка  проспiвана  до  кiнця,  почувся  полегшений
регiт, i вже два голоси, аж смiючись, в  захопленiм  здивованнi,  напевне,
вперше вивели:

   Ой на небi безпорядки,
   Кажуть, бог змiнився:
   Пiшов грiтися у пекло
   I весь обсмалився.

   "Iроди! Чорти проклятi!" - ледве не вискочив у шаленiй  лютi  зi  сво??
схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на рiку.
   До  того  мiсця,  де  востанн?  з'явилася  голова  Тимофiя,  пiд'?жджав
довбаний човен. Посерединi  його  лежали  жаки,  а  по  краях  сидiли  два
хлопчаки - Григорiй Шевчик i Варивон Очерет...
   - Хороша, значить, пiсня, Григорiю. Жаль,  що  дома  так  заспiвати  не
можна: батьки чуба iз шкiрою вирвуть, - засмiявся Варивон i,  оглянувшись,
пошепки додав: - Дивись, чи?сь ятерi стоять. Чи не потрусити нам?
   - Та що ти? -  замахав  руками  Григорiй  Шевчик,  i  на  його  темному
красивому обличчi вiдбився непiдроблений переляк.
   -  А  ми  давай  спробу?мо,  одного  потрусимо.  Нiкого  ж  нема.   Ну,
нiкогiсiнько. - Варивон ухопився за палицю i потягнув до себе ятiр. -  Ох,
i тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорiю, помагай!
   Iще одне зусилля - i раптом вони обо? застигли в страшному  оцiпенiннi:
iз води, опереджаючи ятiр, з'явилося спокiйне,  з  напiвзаплющеними  очима
обличчя Тимофiя Горицвiта.
   В променистих зморшках  його  очей  i  навколо  уст  враз  проти  сонця
замерехтiли, заiскрилися зерна вогкого пiску.

   * * *

   Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж,  захлинаючись,  без
слова, без стогону упала серед двору на колiна.
   Рукою потягнулась до грудей,  шукаючи  i  не  знаходячи  серця.  Хотiла
пiдвестися i знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям.
   Кривавлячи колiна, поплазувала до ворiт, ухопилася побiлiлими руками за
них.
   А коли на вулицi сумовито заскрипiла пiдвода, Докiя звелась i, не чуючи
власного тiла, надломлюючись, побiгла до не?.
   Чорне накриття, як грозова хмара,  заслало  увесь  вiз.  Сама  собi  не
вiрячи, вiдкинула це накриття, i  зразу  ж  уся  земля  з  страшною  силою
гойднулась, налетiла на не?, пiдносячи вгору воскове обличчя Тимофiя.
   Вiн, збiльшуючись, чорнiючи,  гублячи  знайомi  риси,  так  наближався,
охоплював ??, неначе навiки мав увiйти, злитися з нею.
   "Бандити  поранили  вашого  дядька.  Ну,  а  судорога  доконала   його.
Осiнь..." - iще чу?, наче крiзь глуху дощову стiну. Але хто  це  говорить,
хто ?? втiша? - не зна?.
   В надлюдськiй напрузi вiдкинулись  руки  i  голова  назад.  Та  очi  не
побачили неба - лише чорне накриття, що вгортало чоловiка, налягло на не?.
   Заточилась молодиця, пiд босими ногами задимилась темним пилом  дорога.
I з  розгону,  нахиляючись  вперед,  Докiя  упала  на  полудрабок.  Голова
забилась на мокрiй одежi чоловiка, буйнi коси встелили пiввоза, набрякаючи
вiд слiз i рiчково? вологи.
   - Тимофiю! Устань, Тимофiю,  -  не  блага?,  а  наче  наказу?,  пошепки
наказу? вона; руками тягнеться до його холодних рук iз  синiми  застиглими
вузликами жил, схиля? голову донизу. - Устань, Тимофiю.
   - Мамо, не плачте. Чу?те, мамо.
   Вона важко вiдрива? мокрi руки вiд обличчя i за  сльозами  спочатку  не
може зрозумiти, чи це Дмитро, чи Тимофiй сто?ть перед нею.
   - Мамо, не плачте. -  Сльози  набухають  в  його  червоних  зiницях,  i
хлопець куса? до кровi губи, щоб не розплакатись, як дитина.  Ця  боротьба
робить старiшим юне обличчя, вирiза? на ньому складки i  зближу?  риси  iз
рисами батька.
   - Тим... Дмитре, сину. Хiба я  плачу,  -  стiкаючи  великими  сльозами,
ступила крок до сина. - То горе мо? плаче - серце вищерблю?... - I  раптом
чу?, що вiд нього вi? осiннiм полем i осiннiм гiркуватим  листом,  як  iще
вчора вiяло вiд Тимофiя. I тiльки тепер вона кожною клiтиною  розумi?,  що
Тимофiя нема.
   - Не плач, Докi?, - пiдходить  до  не?  незвично  сумний  i  постарiлий
Мiрошниченко. - Ех, i в мене, Докi?, не легше на  душi:  банда  всю  сiм'ю
вирiзала. Дiтей на шматки... i на вулицю повикидала.
   Вiн нахиля?ться до Тимофiя, сповнений сво?м i чужим горем...




   КНИГА ПЕРША. НА НАШIЙ ЗЕМЛI


   Частина перша


   I

   Вiддаленим журавлиним переливом заскрипiли ворота, дзвякнуло кiльце,  i
хура неквапно вплила в  розчинену  браму.  Табунець  горобцiв  з  хуркотом
вилетiв iз клунi; в напiвтемрявi густо колихнувся  настiй  лiсового  сiна,
непересохлих снопiв i влежаних яблук.
   Дмитро, вплiвши правицю в тугий снiп, знайшов ногою роздво?ння  вiйя  i
скочив на тiк. Великою мiцною  рукою  потягнув  до  себе  кiнець  заднього
мотуза, рубель пiдскочив угору,  i  снопи  вусато?  пшеницi  заворушились,
застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим пiддашшям.
   - Скоро вернувся, сину, - приставила Докiя до бантини драбину i полiзла
на засторонок.
   - Шляхбуд саме моста добудував. Не  треба  тепер  круга  давати.  -  I,
помовчавши, додав: - Прямо не мiст,  а  веселка  -  легкий,  красивий,  аж
смi?ться. Технiка! - Перекинув на засторонок снiп, легко i навскiс, щоб нi
колос, нi гузир не зачепили матерi.
   - Бач... увесь в Тимофiя  вдався.  -  Пiдстрибнув  угору  другий  снiп,
вiдкриваючи  довгасте,  зосереджене  обличчя   сина   з   навислими,   мов
темнозолотисте  колосся,  бровами.  На  червону  окантовку  вогко?   майки
перехилилось брунатне пругке  пiдборiддя,  у  скуйовдженому  чубi  знайшли
притулок остюки i округлi зерна пшеницi.
   Вдихаючи хмiльний солод прогрiто? клунi, Докiя туго i обережно вкладала
снопи, мов сповитих дiтей.
   Душно вгорi, млiють  розпаренi  сосновi  крокви,  дихають  необвiтреним
лiсом i на тонкi восковi прожилки з пота?мних схованок  висипають  дрiбний
янтар живицi... Прихилитися б у затiнку до зелено? землi, i вона б  почала
жадiбно вибирати з тiла всю вагу, зiбрану за трудний тиждень  жнив.  Це  ж
завтра недiля, то й вiдпочити можна,  -  вклада?  спати  дорiдний  снiп  i
кра?чком ока  помiча?  драбиняк,  застелений  ряднами,  на  яких  золотими
дзвониками промениться колосся.
   "Сапку треба було б погострити -  б'?ш,  б'?ш  пересохлу  землю,  аж  в
грудях тобi б'?. Та вже не буду сьогоднi  турбувати,  -  хай  сво?м  дiлом
клопочеться", - ставить ноги на  верхнiй  щабель,  проворно,  по-дiвочому,
спуска?ться на тiк.
   Ласiй, витягаючи шию, розкiшною рогатою головою довiрливо тягнеться  до
вдовицi; шершавим язиком торкнувся ??  руки.  Докiя  провела  пальцями  по
обвислому пiдгарлi худобини i мимоволi зiтхнула.
   Дмитро, примруживши очi, з ледь помiтною усмiшкою подивився  на  матiр,
прикусив потрiсканий вигнутий пружок нижньо? губи.
   - I сьогоднi менi, Дмитре, снилося...
   - Знаю, знаю, мамо. Уже скоро пiвроку  мине,  як  вам  це  саме  щоночi
сниться: наш карий.
   - Що ж, такий був кiнь. Як до людини привикла.
   - Та нехай би вiн iз срiбла i золота був вилитий - не побивався б отак.
Ну, загинув - загинув. Шкода, звiсно, та жалем не допоможеш.  Якось  пiсля
молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей,  то
й стригунцiв придба?мо... Овес у нас добре зародив.
   - Мусимо тягнутись, - задумалась Докiя. - Без сво?? худоби  i  хлiба  з
нашо? землi не на?сися... Вже й так  тобi  вiдробiтки  за  одну  оранку  й
возовицю  в  печiнках  сидять.  Будеш  Даньковi  за  цi  воли  цiлу   зиму
столярувати... А карий i досi менi в очах сто?ть. Такий був розумний кiнь,
ну прямо як людина, тiльки говорити не мiг.
   - Побув би в нас ще трохи - ви його i говорити навчили б.
   - Таке ти скажеш... - i насмiшкуватi слова сина сприйма? з  тою  доброю
жiночою зверхнiстю, яка властива спокiйнiй, мiцнiй натурi.
   - О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупцi, аж з Майданiв. Один
як побачив твою скриню, так руками вчепився i грудьми  налiг  на  не?.  "Я
вже, бий тебе грiм, нiзащо в свiтi не вiдступлюсь од не?, - каже. -  Невже
це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, i нiкого,
бий тебе грiм, не допускайте до не?..." Таких громiв понапускав у  хату  i
сам, як грiм,  перекочу?ться:  грiзний,  здоровий  -  до  сволока  головою
досяга?. Каже: головою машинно-тракторного господарства працю?.  I  нiчого
дiло йдеться - хлiб почали бiдняки ?сти. Так чи не краще  йому  вiдпустити
скриню, анiж якомусь дукачевi? Хай i його дочка пораду?ться тво?ми руками.
Взяла я завдаток.
   - I даремно.
   - Чому? - здивувалась i поглянула на сина, який  нiяково  вiдводив  очi
вiд не?.
   - Та, мамо, - почав пiдбирати лагiднiшi слова, - скриня наша орiхова  у
великий двiр по?хала, - i всмiхнувся питально.
   - Оце тобi ма?ш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь i  продав,
- почула незвичнi нотки у голосi Дмитра.
   - Та не продав...
   - А що ж, так вiддав? Таке мелеш.
   - Як вам сказати? Пам'ята?те,  в  ту  недiлю  до  нас  приходив  Свирид
Яковлевич...
   - Ще б не пам'ятати. З партiйним товаришем зайшов.
   - То представник з райпарткому був.
   - Славна людина. Теж скринею тво?ю залюбувався. Так до  чого  ж  це  ти
ведеш? - недовiрливо поглянула.
   - Тодi ми разом пiшли на загальнi збори села. Товариш з райпарткому про
мiжнародне становище говорив...
   - Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?
   - Еге! Вiн вам втихомириться. Цiлу ескадру в Балтiйське море послав.  I
в Фiнляндi?, i в Польщi вiйськовi кораблi стоять. Дума?те, для  того,  щоб
рибку, ловити?
   - Та чого тут думати. Надiйсь, не маленька, - журливо похитала головою,
задумалась i по-жiночому пiдперла рукою щоку. "Вiйна  клубочиться",  -  ця
думка, мов чорна нiч, вiйнула перед нею, i  десь  аж  пiд  самим  грозовим
обрi?м Докiя побачила свого Тимофiя.
   - От на цих зборах i почався збiр коштiв на ескадрилью "Наша  вiдповiдь
Чемберленовi".
   - На самольоти значить?
   - Еге ж, - зрадiв Дмитро, що так близько сприйняла до серця його  слова
мати. - Хто карбованця якого вносить. Хто -  пашню,  а  Захар  Побережний,
секретар сiльради, вiзьми й скажи: "Даю  пiдсвинка,  щоб  всякi  свинi  не
налазили на нас". Що тут смiху було - i не питайте. А Свирид Яковлевич уже
менi слово нада?. Ви ж самi зна?те, як менi на людях  важко  викорчовувати
iз себе те слово. Поглянув наче крiзь туман на всiх i вже сам не пам'ятаю,
як промовив: "? у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью  вiддаю  ??;
хотiв би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала".
   - Так i сказав? - забула Докiя, що треба було б вичитати Дмитровi,  щоб
не розкидався скринями.
   - Так i сказав. I знову регiт перегойднув усiма людьми.
   А потiм хтось iз куркульнi з кутка обiзвався:  "I  не  пожалiв,  чортiв
вилупок".
   - А ти що? Змовчав?
   - У скринi, кажу, i для вас мiсце  знайдеться.  Не  пожалiю.  Цiлуйтесь
собi з Чемберленом. Всi аж заляскали в долонi... Отаке-то,  мамо,  -  ясно
подивився i примирливо додав: - Чого з язика не зiрветься, коли  не  вмi?ш
до пуття говорити.
   - Значить, ти скриню вiддав тому, що говорити не вмi?ш?  -  потвердiшав
голос Докi?.
   - Тiльки тому, - охоче погодився.
   - I чого б ото брехати? Що ж це  я  з  тобою  дертися  буду?  Вiддав  -
значить вiддав. Ми, зда?ться, не гiрше людей. Тiльки скорiше нову роби, бо
зараз нам та копiйчина, як серце, потрiбна.  -  Знову  пiрнула  у  буденнi
турботи.
   - Зроблю, мамо, - ледве помiтно усмiхнувся.
   Правлячи  вiйям,  Дмитро  збива?  назад  воли,  i  вiз  викочу?ться  на
невелике, заросле морiжком i рум'янком подвiр'я. Припалi пилом,  поморщенi
черевики приминають кучеряву землю, i парубок розгонисте навстiж вiдкрива?
спiвучi ворота.
   - Ти куди? А обiдати?
   - Привезу iще копу - тодi.
   - Хiба ж так можна? Це ж увечерi тiльки прибудеш.
   - То й що, смачнiше ?стиметься! Сiв на драбиняк. Воли  дзвiнко  цокнули
рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.
   - Дмитре, довго того часу попо?сти?
   - Встигну ще.
   - I так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що,  -  закриваючи  ворота,
проводить очима Дмитра.
   Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж  спини,
парубочий стан; збитий на потилицю картуз  i  невеликий  вирiз  безрукавки
видiляли обпалену вiтрами i сонцем шию.
   "Господаре мiй",  -  усмiха?ться  i  зiтха?,  бере  з  дровiтнi  сапку,
заклопотана, спiшить садом на притихлий вiд спеки город.
   В садку дрiмають настороженi тiнi,  червонобокi  яблука,  мов  снiгурi,
вгнiздились в густiй листвi, ремезовими  гнiздами  перевисали  жовтозеленi
грушi.
   I зда?ться Докi?, що,  розводячи  понад  стежкою  соняшники,  вийде  ??
мовчазний Тимофiй. Сяде бiля  перелазу,  що  вiддiля?  садок  вiд  городу,
покладе важкi напрацьованi руки на колiна, зустрiне ?? темними  сумовитими
очима.
   Ворухнулось шорстке листя  соняшникiв,  i  серце,  стискаючись,  тугiше
забилося в грудях удовицi.
   I водночас вона  скорiше  вiдчува?  всiм  тiлом,  нiж  бачить,  як  над
простоволосими людьми пливе важка домовина,  i  бризкають  на  шлях  густi
сльози голосiння...
   Лiта пригасили горе, та не могли викорчувати думок,  згадок:  приходили
вони до вдови несподiвано - в радостi, в печалi. Задивиться  на  Дмитра  -
чоловiка згада?, зашива? сорочку синовi - а перед очима Тимофiй  виплива?.
Отак i жив щоднини в жiночому серцi, тiльки з  роками  якесь  чудне  чуття
почало вплiтатися - ввижалось ?? давнiше життя  наче  сном:  прокинешся  i
воно вiдiйде,  побiжить  у  безвiсть,  як  дальнiй  просвiток  несподiвано
притьмареного сонця.
   I аж здиву?ться iнодi, коли в свiтлицю ввiйде високий ставний  парубок,
такий же русявий i горбоносий,  як  Тимофiй,  одним  помахом  плеча  скине
наопашки одягнену свитку й стане коло матерi.
   Невже це ?? син, ?? дитина? Невже лiта ?? збiгли,  як  весняна  вода  з
зелених долин?



   II

   Непомiтно, наче рибина в  глибинi,  пропливають  лiта;  не  вловити  ?х
неводом, нi вороними кiньми догнати, i не прийдуть вони  до  тебе,  як  тi
далекi родичi в гостi.
   Ще ярими дощами весна  не  сипне,  а  жайворонок  виманю?  господаря  з
плугом, вже зозуля зорю? в садах, а там, дивися, зазеленi? поле i картопля
у землю проситься. Тiльки з городиною впора?шся  -  засрiблиться  коса  на
лузi, далi жнива наспiють, i заспiвають шляхи вiд ранку до пiвночi.  Чи  ж
помiтиш, як на стернях вiтри житню бороду заколишуть i осiннiй дощ натягне
сизу сiтку над кущуватою озиминою?
   Потiм прийдуть майстри-морози, повiють снiги i  принишкне  напiвголодне
село до весни, коли знову зозуля довгi роки буде кувати, а комусь i одного
пожалу?.
   За щоденними клопотами  i  роботою  Докiя  не  помiтила,  як  Дмитро  з
пiвпарубка парубком став.  Iншi  хлопцi  в  його  лiтах  вже  пiд  вiкнами
товклися, де збиралися дiвчата на годенки, а вiн з ранку до вечора порався
по господарству - хазяйновитий вдався, що всi сусiди завидували, - ?здив у
фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вiльну ж  годину  за
книжку брався. Небагато? науки пройшов - церковно-приходську закiнчив,  та
до книжки був падкий. I коли восени 1921 року в село до них при?хав  новий
учитель Григорiй Марченко, Дмитро зачастив до нього.
   - Дмитре, чи не попом, значить, дума?ш бути? - часто  смiявся  з  нього
сусiда пiдлiток Варивон.
   - Де там! Не нам в спiдницi ходити. Хочу тако? науки дiйти, щоб  готовi
паляницi на полi родили.
   - Тодi  мене  вiзьми,  значить,  паляницi  ?сти.  -  Варивон  хитрувато
закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на сво?  подвiр'я  -  щоб
хтось з домашнiх не побачив. - А то вже й забув, якi  вони,  цi  паляницi,
значить, на смак бувають. Рiк прослужив у попа i хоч би тобi раз попадя на
свято перемiну  житньому  глевтяковi  видумала.  От  настав  Великдень.  З
гробкiв хурами почали возити поповi паски та крашанки. Замкнула ?х  попадя
на замок в коморi, а нас ще рiздвяними книшами душить. Позасихали вони, як
залiзо, позацвiтали - не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж  наш  пiп,  в
стiнi комори невеликий прорiз був. Приладнав я  з  дроту  ключку  i  почав
тягати паски для сво?х хлопцiв. I так, скажи, наловчився, що тiльки  цокну
дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка,  нiяк  не  зiрветься.
Посвяткували ми тодi добре, i  попадя  не  нахвалиться  сво?ми  наймитами:
менше хлiба стали ?сти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не
взялися - аж позросталися од цвiлi. А потiм  якось  пiзнього  вечора,  щоб
нiхто не бачив,  Сергi?нко  повивозив  ?х  i  в  Буг  повикидав.  Отака-то
комерцiя, значить, бува?...
   - А чого це пiп так репетував позавчора?
   - Умови не хотiв складати. При?хав дорогий товариш з Робiтземлiсу -  за
нашi права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потiм цiлу нiч з
куркулями пиячив i радився, як би найменшу цiну в трудугоди  вписати.  Але
сiльрада так його при людях  провчила,  що  вiн  i  камилавку  загубив,  i
частини прихожан позбувся. Зна?ш, як Свирид  Яковлевич  умi?  вiдчитати...
Отакий наш пiп.
   - Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.
   - Дума?ш, обновлення iкони не його справа?
   Дмитро засмiявся.
   - В "Рабоче-крестьянской газете" прочитав  iнтересний  документ.  Петра
Великого повiдомили, що в одного старовiра iкона пуска?  сльози.  А  Петро
Великий i написав резолюцiю "Хай iкона перестане плакати, а то в старовiра
заплаче те мiсце, через яке втлумачувались вiрнопiдданчi  почуття".  Пiсля
цього iкона перестала плакати. "
   - Путяща резолюцiя, - розвеселився Варивон. - В тебе ? щось почитати?
   Любив Дмитро у зимовий вечiр, заклавши на нiч худобi,  сiсти  на  лавi,
пiдперти руками голову i читати про себе, ледве помiтно ворушачи губами.
   - Прочитай, сину, що-небудь вголос, - вiдiрветься мати вiд пряжi.
   Пiдведе голову  вiд  книги,  ще  розмiрковуючи  над  чимсь,  зашарудить
твердими негнучкими пальцями по сторiнках i запита?:
   - Вам про господарство, може?
   - Нащо менi про господарство,  i  так  щогодини  в  очах  сто?ть  тобi.
"Кобзаря" почни.
   В'?ться, фуркоче джмелем над  долiвкою  веретено,  невеликим  вогничком
клiпа? каганець, i глухуватий  чiткий  голос  Дмитра  вiддаля?ться,  перед
очима простеляться далекi свiти, i слово добира?ться до самого серця та  й
сльозою iнколи прокотиться по вдовинiй щоцi.
   - Ще в тебе, Дмитре, ? якi книжки?
   - Про Ленiна, Володимира Iллiча.
   - Прочитай, сину: напрацювався,  натрудився,  намучився  чоловiк...  Як
здоров'я його?..
   I знову глухуватий голос вiдкочу?ться в далекi свiти, i вже,  зда?ться,
кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибiрськi вiтри i  снiги.
А з то? метелицi випливають примруженi розумнi очi невсипущого трудiвника,
що зогрiв кожне село, кожну оселю сво?м добрим серцем i усмiхом.
   В  задумi  проведе  рукою  по  чубатiй  головi  сина  i   не   помiтить
насмiшкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все ?й  здавалось,
що Дмитро ще невеликий. I тiльки весною здивувалась i  зачудувалась:  коли
вирiс такий?
   Якось погожого дня вона знадвору  бiлила  хату.  I  не  почула,  як  на
подвiр'я  увiйшов  Дмитро  з  чобiтьми  за  плечима  -  першими  чобiтьми,
заробленими власним мозолем.
   - Як пошив швець? Не тiснi?
   - Наче добре показу?. В ходi треба спробувати, - нiби байдуже вiдповiв.
   - От i взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.
   - Як старий деркач на банi, - всмiхнувся, вiдчиняючи сiни.
   Так i не вийшов похвалитися обновою.
   Пiдвiвши  призьбу,  Докiя  увiйшла  у  хату  i   сплеснула   руками   з
несподiванки. Перед нею  стояв  ставний,  широкоплечий  парубок.  Короткий
пiджак наче недбало сповз iз правого плеча;  з-пiд  чорно?,  трохи  збито?
набакир  батькiвсько?  шапки  впав  на  вухо  темнорусий,  iз  золотистими
iскорками чуб. Орлиний нiс нависав над глибокою борозенкою верхньо?  губи;
нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила  вузенький  пружок
синюватих зубiв. "Невже це ?? син?"
   Ще  сьогоднi,  в  постолах,  в  полотняних,  крашених  бузиною  штанях,
неквапний, вiн був пiдлiтком, а це  зразу  парубок  -  хоч  зараз  весiлля
справляй. I радiсно матерi стало, i турбота шкрябнула:  одружиться  скоро,
вiддiлиться i хтозна яку дружину пiдбере - може, ложку борщу  на  старостi
лiт пожалi? свекрусi.
   - Як менi, мамо? - скрипнувши чобiтьми, легко пройшовсь по хатi - де та
й  незграбнiсть  подiлась,  коли  й  вспiв  парубочу   гордовиту   похiдку
перейняти...
   "Який же вiн славний! Вилитий Тимофiй, -  за  кожним  рухом  слiдкувала
мати, i те,  що  було  звичним  -  другий  не  помiтить,  -  ?й  здавалося
найкращим, дарованим тiльки синовi ??. - Вилитий Тимофiй.  Мовчазним  лише
вдався, радощiв мало.  Нiчого,  мiж  людьми  обiтреться  -  тямовитий!"  -
заспоко?ла сама себе...
   Б'?  сапка  приплесканий  темний  корж  землi,  дзвенить   на   груддi,
огорта?ться сухим сiрим димом, пiдтина? хопту[3],  i  щетинистий  осот  не
годен проколоти огрубiлих темнозелених пальцiв. Спочатку вогником пробiга?
бiль по зiгнутiй спинi, та  незабаром  розта?,  i  криця  проворно  зрiзу?
зеленi, з рожевими квiтами, мережки покручено? березки, крапчасте  плетиво
мокрецю, рiвнi стрiли мишiю.
   "Коли б це невiстку Дмитро до хати привiв, веселiше було б, жалувала  б
??. Та де там  -  хоч  не  говори  з  ним  про  це.  На  пiвсловi  обiрве,
нахмуриться, весь у себе ввiйде".
   - Коли помiч в гарячу пору потрiбна - покину свою роботу i з вами  буду
полоти.
   - Я й сама впораюсь.
   - Тодi й говорити нема про що, - i, розгнiваний, вийде з хати.
   ...Припортили, видно, хлопця, навiк припортили. Щоб  тебе,  Сафроне,  i
твого Карпа лиха година не минула, як ти  збавив  менi  сина.  Хоч  би  до
доктора по?хав Дмитро, та як йому про це  сказати...  Щоб  тебе,  Сафроне,
нагла смерть на дорозi прибила, - порина? в згадки Докiя...



   III

   ...Село купа?ться у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок.  Вулицями,
городами на великий майдан  сипнула  спочатку  малеча,  потiм  парубоцтво,
дiвчата, а пiзнiше, поважно  мiркуючи  про  се,  про  те,  -  господарi  й
господинi.
   Великий на пагорбi майдан зацвiта? широкими кольоровими  спiдницями,  i
дiвчата в них, зда?ться, не йдуть, а пливуть. В руках  тримають  хусточки:
подарунок тим хлопцям, що  узимку  до  них  додому  iз  чаркою  приходили.
Парубки стоять гордовитi - знають: ма? ?х дiвчина сама вiдшукати. Так  уже
на Подiллi заведено - дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до не? взимку
в гостi, прилюдно цiлу? його тричi, дару? хустинку - i нiчого дивного нема
в цьому.
   На пагорбi молодь уже рихту?ться танок вести, береться за руки  або  за
кiнцi хустини,  щоб  не  розiрватись;  живе  коло,  як  перстень-самоцвiт,
сколихнулось, i сильний високий голос покрива? низький гул:
   Чого рано спустошано,
   Ромен-зiлля iскошано.
   Молодими голосами славить пiсня невсипущу  працю  й  любов.  А  з  усiх
вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають  до
хлопцiв.
   "Тiльки до мого нiхто не пiдходить, - з  заздрiстю  дивиться  Докiя  на
iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. - Хiба вiн пiде до кого?"
   Ось проплива? в широкiй голубiй, на  зборах,  спiдницi  дорiдна  висока
Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно  у
тяжкий рiк вимерла на хуторi  з  голоду  сiм'я  бiдняка  Сафрона  Горенка.
Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, ?? i взяв за дочку Варчук,  надiючись,
що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не  завадить.
Одначе дiвчина вижила. До не?, як до дочки, прив'язалась  Горпина  Варчук,
та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався:
не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про ?? батькiв, i  довго  Марта  не
знала, що вона лише приймачка Варчукiв.
   Зараз обiч Марти iде Карпо  Варчук,  ся?  хромовими  чобiтьми  i  рудою
пухнастою  чуприною.  Ось  вiн  нахиля?ться  до  Марти,  аж  чуб  вогником
займа?ться на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче  дiвчинi.  Та  вiдпиха?
його i  затиска?  вуста,  щоб  не  розсмiятись.  Карпо  начебто  ображено,
заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого
гуртка парубкiв, де сто?ть Дмитро.
   "До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера - лавушника Созоненка".
   I сама собi не вiрить, коли Марта спиня?ться бiля ?? сина.
   - Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, - штовха? ?? лiктем  пiд  бiк
дальня родичка Дарка. - Бач, до яко? завiтав.
   "Потайний же  який",  -  не  спуска?  очей  з  пари.  Марта  кланя?ться
Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску[4].
   "Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?" -  радi?  в  душi,  вбираючи
очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася,
як вiтер.
   Дмитро нiяково пiдходить до Марти - соромиться, видно,  кладе  смагляву
руку на плече дiвчини i в цей час помiча? матiр, що аж  голову  витягнула,
стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не  одводячи  руки  з  дiвочого  плеча.
Зиркнула i Марта в ?? бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би  воно
вийшло - не зна?; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок,
хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попада?
в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину.
   - Iч, злидень. Куди полiз! - в'?дливо хтось обiзвався  з  тiсно?  купки
розодягнених багачок.
   - А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила?
   - Е, не кажiть. Через не? Варчуки з Созоненками породичаються...
   Все швидше крутиться  танок,  i  райдугою  мерехтять  голубi,  червонi,
рожевi, синi спiдницi i матроски.
   "I чого вiн до Марти пiшов?" - бачить перед очима високу чорну  постать
Сафрона. I досадно i непри?мно ста? на душi...



   IV

   Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на  морiжку
краплинки срiбляться  перлинами;  потiм  заiскряться,  почервонiють,  наче
кетяшини доспiлих порiчок.
   За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна  синь,  в
долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях.  Не
встигнуть  задзвенiти  в  денце  першi  струмки  молока,  Дмитро   скрипне
сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не  збудити  сина,
все одно почу?; почина? з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати.
Побачить ?? i почне дорiкати:
   - Чи ж так добрi господинi роблять? Самi встають, а  сiяча  не  будять:
хай поспить собi, а просо само посi?ться. Вiд сну кiнську  голову  виспати
можна.
   - Хiба ж такий, як ти, проспить грушку в попелi. Ходiм, молока вип'?ш.
   - I чого б це я до хати ходив, коли дiйниця передi мною.
   - Люди ж смiятимуться. - Нiчого, скажу,  що  за  ?хн?  здоров'я  п'ю...
Весна принесла чималi одмiни в ?? серце - найбiльш за  Дмитра  радiла.  То
ранiш, за якимись думами, рiдко i на не? подивиться. В  чорних  очах  було
багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з  нею,  розмiркову?  все  до
ладу, по-господарському, а не зогрi? слова усмiшкою. I боляче було матерi,
що ? в ?? дитини нерозтоплений упертий сум; вiн якось зразу ж пiсля смертi
Тимофiя зробив хлопця похмурим i старшим.
   А тепер посвiтлiшав Дмитро, в очах  заграли  блищики,  подобрiли  вони.
Стриманий усмiх на вустах i розмови стали довшими, веселiшими.  То  бувало
вiдрiже коротко на ходу: "У  кадiбцi  посiяв.  На  помiрках  земля  ще  не
протряхла". Та й годi. А  тепер  не  раз  i  сяде  бiля  не?,  порадиться,
помiркують, що дума? робити.  Говорить  про  одне,  а  раптово  усмiшка  i
затремтить на вустах - щось iнше дума?.
   - Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулiм роцi як молотив -  три
днi, наче комин, сажею плювався. В однiй книжцi  вичитав:  таке  просо  на
вогнику легкому пропустити добре.
   - На вогнику? Луска вiдскочить.
   - Коли через солом'яний  вiхоть  струмок  пропустим  -  тiльки  головня
згорить. Про це й в сiльрадi гомонiли. Агроном з району при?жджав.  Ох,  i
тямущий чоловiк. Аж завидки беруть. Землю  зна?,  як  добра  мати  дитину.
Наука!
   - Смiятимуться сусiди.
   - Сьогоднi посмiються, а завтра самi так зроблять. Як ви дума?те?
   - Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже ?м грошi платять.
   - I я так думаю, - подивився насмiшкувато i прикусив губу.
   "Вилюдню?ться хлопець, вилюдню?ться", - радiла всi?ю душею.
   "I коли воно почалося в нього?" - перебирала  в  пам'ятi  першi  прояви
одмiни. I зовсiм несподiвано взнала, що син ?? вмi? не тiльки мугикати,  а
й спiвати неабияк.
   В недiлю,  спровадивши  Дмитра  на  ярмарок  у  сусiдн?  селище,  пiшла
оглядати поля.
   Вогкий i теплий день затуманив сонце, i обриси дальнього лiсу, хат були
чiткими, наче свiжа рiзьба.
   Сизим переливом колихалась озимина, важкi жита потемнiшали, погрубiшали
стрiлами, i в них уже дрiмав  сповитий  зеленим  шовком  колос.  Усi  сво?
чотири десятини, розкиданi у, п'яти руках, обiйшла до смеркання. Ледве вже
чапала додому, стомлена  i  радiсна.  Бiля  повiтки  стояв  вiз,  в  оборi
занепоко?вся карий.
   "При?хав Дмитро з ярмарку". - I в цей час  почула,  як  тихо  забринiло
причiлкове вiкно, мiцним обвiтреним голосом заспiвала неосвiтлена хата:
   На добранiч та всiм на нiч
   А я чи не пiду та вже спати.
   За ворiтьми зелен явiр,
   Там я тебе та буду ждати.
   Здригнулася i прихилилась до одвiрка.
   З-за Великого шляху випливав мiсяць; вечiр розколював i устеляв  синiми
стежками горбовини неспокiйних  хмарин,  i  дерева  в  садку  розтрушували
промiння та роси.
   "Цю ж  пiсню  спiвав  Тимофiй  таким  самим  грудним  сильним  голосом,
виглядаючи ?? увечерi. Вiдходив, дружино моя, по зеленiй землi... Тiльки й
живеш у серцi мо?му".
   Ой чи явiр, чи не явiр,
   Чи зелена яворина,
   Помiж всiма дiвоньками,
   Тiльки ти менi одна та мила.
   Бринять мелодiйно шибки.
   "Може, десь i вигляда? тебе  твоя  яворина,  а  може,  i  росте  тiльки
Сказано: хлопець на конi, а дiвка в колисцi". Увiйшла тихо в хату.
   - Як ярмаркувалося, Дмитре? - засвiтила каганець.
   - Коли б грошi, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.
   - Тiльки трохи? - весело усмiха?ться. - Що ж ти придбав?
   - Це, мамо, вам, може, i не  подоба?ться,  бо  у  ваших  убраннях  мало
тямлю. Привiз ластику на сачок, - недбало пода?, а сам пильно дивиться  на
не? - чи вгодив?
   - Спасибi тобi, сину, - аж затремтiла вона. "Нiчого ж не казала  -  сам
догадався. Син. Не так дорогий набiр, як увага твоя".
   I той вечiр ше бiльше зблизив матiр i сина чи то недоказаними  словами,
чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготiла на першому дарунку А сина
заспоко?ла.
   - Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на  виду,  як
осiння година. А серце мав людське.



   V

   Спокiйно й широко тече дорога в iскристий пiвдень. За селом,  неначе  в
один день садженi, звелися могутньою  брамою  два  дуби,  на  плечi  лягла
кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собi скарби,  одначе
досить  вiтерцю  пробитися  крiзь  живi  кучерi,  як  цiлi  потоки   сонця
спалахнуть  i  бризнуть  в  усi  сторони  й  знiжу  пригасяться   клубками
пальчатого зеленого шумовиння.
   Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на  вузьких  нивах  остистi  i
безостi пшеницi, перехиту?ться довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по
борозенках несмiлий наут, усмiха?ться темноблакитними очима  зелена  вика,
ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху.
   Край дороги гаряче спахнув снiп мерехтливого  промiння  -  з  серпом  у
зiгнутiй  руцi  випросталась  молода  жниця,  рукавом  полотняно?  сорочки
витерла пiт з чола... Срiбний молодик гребiнцем оповив  ??  коси,  обвiянi
степовим пилом. На хвилинку застигла бiля снопа, немов коло дитини.
   "Сафронова наймичка Софiя, - пiзна? Дмитро. - Iч, сама горю? на  чужому
полi. А жне - як вогонь. Золотi руки у дiвчини. От i заробля? за сочевичну
юшку золото тому... дiдьковi чорному", -  з  злiстю  подумав  про  Сафрона
Барчука, i аж пересмикнулось обличчя.
   Жовтогаряче поле загордилося  полукiпками,  спiва?  косами,  срiблиться
серпами, цвiте жiночими спiдницями.
   З широкого шляху Дмитро звернув на гони, i зразу ж поля стали  не  тими
полями, якими здавались на вiддалi. То тут, то там пiснi нивки  заряботiли
лисинами, сиротливий колос  злякано  щулився  помiж  шорсткими  бур'янами,
колючий  осот  густо  лущився  бруднобiлим  пухом  i  рудi  спеченi   межi
ворушилися крапчастою гусiнню.
   Заплющити б очi i  не  дивитися  на  той  убогий  колос,  що  сухотними
дитячими рученятами вигрiба?ться з пирiю, скаржиться  сво?му  господаревi:
"Що ж ти забувся за нас? I нас скривдив, i себе скривдив..." То дуже часто
довелося б заплющувати очi.
   На бурому, навпiл з пашею снопi полудну? Мокрина Карпець. У чорнiй руцi
чорнiв, як камiнь, шматок черствого хлiба. Закушу? молодиця огiрком  i  не
зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених пiддашком снопiв, пiд
якими раз од разу пода? упертий голос немовля. Не  плаче  воно:  зда?ться,
взялося за якусь надсильну роботу i аж крекче в напрузi, та дiла не кида?.
   - Добрий день, тiтко Мокрино. Де дядько Василь?
   - Занедужав, Дмитре. Чи то на холоднiй землi слабостi дiстав,  чи  вода
застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копiйчину в куркульнi.
Так останн? тепер збуваю на лiкарство та  натiрки.  Горе,  та  й  годi!  -
Жилавою натрудженою рукою бере  з  стернi  серп,  i  вiн  гасне  в  рiдкiй
миршавiй пшеницi.
   "На?сися хлiба з тако? ниви. Як стане до рiздва, то й добре. А потiм на
морозi поденщиною хворобу заробиш - задуму?ться Дмитро над чужою долею.  -
От дво? дiтей у Мокрини, а бачили вони  ложку  молока?  Аж  непритомнiють,
смокчучи кислу ганчiрку з м'якишем. I землю май, а без худоби..."
   Недалеко вiд дороги грабку? ячмiнь молодий косар.  Наскрiзь  пропiтнiла
сорочка туго охопила парубочий стан, та косар зна? сво? - маха? грабками.
   - Е-е, Грицю! Який же ти рiдкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! -
зiскаку? поволi з полудрабка й пiдходить до Гриця Шевчика. Той обтира? пiт
рукавом, але зразу свiжi краплини заливають чорнi щоки  й  лоб.  -  Зовсiм
рiдкий, мов панич.
   - Втомився, нехай йому бiс. На обiд  не  ходив  -  добити  хочеться.  А
косар, сам зна?ш, не по?сть туго - ребро за ребро заходить.  -  Вiн  кладе
грабки, просуваючи косу пiд покiс. - Ви вже ячмiнь кiнчили?
   - Який швидкий. З недiлi почну - мiй в долинцi.
   - Чи не Марiйка Бондариха з Югиною iде в село?  -  Григорiй  переводить
погляд на дорогу.
   - Може й вони,  -  байдуже  вiдповiда?  Дмитро.  Вiн  живе  далеко  вiд
Бондарiв, мало зна? ?х. От тiльки недавно загомонiло все  село  про  Iвана
Бондаря: надумався чоловiк з  купкою  бiднякiв  органiзувати  соз.  I  якi
тiльки поголоски не полетiли  з  хати  в  хату  про  товариство  спiльного
обробiтку землi. I про ковдру на всю хату, i про  усуспiльнення  жiнок,  i
про печать анцихриста. Налякана Марiйка тепер життя не давала  чоловiковi:
випишись i випишись з того гурту.
   Коли мати з дочкою, обминаючи  вiз,  обертаються  до  парубкiв,  Дмитро
стрiча? ?х швидким поглядом.
   - Добрий  день,  хлопцi,  вiдпочива?те?  -  вiта?ться,  не  спиняючись,
Марiйка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кiбцюватим носом.
   На хвилину iз-за плеча Марiйки виглянула Югина i  знову  заховалась  за
матiр'ю. Вона бiлява, середнього зросту, з  цiкавими  i  ясними  очима,  з
напiвдитячою радiсною усмiшкою.
   "Любить попустувати, а коли смi?ться,  на  щоках,  певно,  пiдстрибують
ямки", - помiча? мимохiть Дмитро i почина? дивитись у далечiнь.
   - Славну дочку Бондарi  викохали.  -  Грицько  проводжа?  жниць  довгим
поглядом.
   - Зда?ться, славну, - вiдповiда? Дмитро, вiдновлюючи  в  пам'ятi  образ
дiвчини. - Всього доброго, Грицю.
   - Всього доброго, - з чуттям стиска? руку мiцними пальцями.  Вiн  зна?,
що Дмитро поважа? його бiльш, нiж  кого  з  парубкiв,  i  дружбу  старшого
парубка прийма? за честь.
   Поважно поскрипують колеса i чадять клубами теплого  золотистого  пилу.
Далеко на шляху замаячили постатi Марiйки й Югини.  Вiддаль  зменшила  ?х,
зробила темнiшими.
   "Справдi славна дiвчина. Очi аж свiтяться. Правдивi". Хлопець порина? у
спогади i не помiча?,  як  пiдручний  Ласiй,  збиваючи  борозного  Рябого,
потягнув ярмо до себе, замахав головою i швидко кинувся вперед.
   - А щоб вiн тобi здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!
   Недалеко вiд дороги по пояс у вiвсi сто?ть  Сафрон  Варчук  i  розмаху?
грабками, вiдганяючись вiд розлюченого Ласiя.
   Подивився Дмитро на округленi вiд  несподiваного  страху  i  злоби  очi
Сафрона, на неспокiйнi помахи важко?, наче вилито?, голови вола  -  i  все
зрозумiв.
   - Таких, як ви, ревучих навiть тварина терпiти  не  може,  -  .  злiсно
вiдкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.
   - Щоб тебе трясця вхопила, дiдькового сина! Щоб тебе!.. - стихав позаду
охриплий голос Сафрона.
   Дмитро погладив пiдгарля Ласiя,  i  той  глянув  на  нього  затуманеним
кров'ю зором; велике око швидко, до мигтiння, розводило  рожеву  роздво?ну
пелену, з-пiд яко? ворушився синiй димчастий, бiлок.
   "Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному", -  криво  усмiхнувся
Дмитро, сiдаючи на полудрабок,  його  спокiйне  обличчя  стало  злостивим,
недобре засвiтилися темнi очi.
   "Випустив би кишки - i господаревi вини не приши?ш - хай остерiга?ться.
I худоба розбира?ться, де погань, а де порядна людина".
   Пливе обабiч шляху жовта i червона пшениця i аж на  горбку  зупиня?ться
бiля озерця рожевого маку. Тiльки спогади-думи не  спиняються,  входячи  в
минувшину, як дiтвора у високi жита.



   VI

   ...Розлилися три ставки, у один з'?дналися, гомонить вода бiля  греблi,
навколо  торiшнiй  очерет  шумить  сухими  стрiлами,   а   з-пiд   корiння
пробива?ться свiжа  зелень;  одцвiта?  лiщина,  рясно  повикидала  червонi
кетяги гiрка осичина. I серцю без причини радiсно ста? - чи то  вiд  того,
що вода подзвоню?, чи тому, що на лiщинi не тихне  соловей,  чи  тому,  що
зорi прихиляються зовсiм низько, плещуть  пiд  ногами,  i  людина  йде  по
стежцi  у  зоряному  колi.  Натомились  руки,  натомились  ноги,  а  серцю
привiльне i тоскно трохи - чогось воно жде. Яко?сь iще невiдчуто?  велико?
радостi, що десь наче поблизу ходить, та не вмiтиш ??.
   Бiжить стежка понад ставом, пахне смiльними молодими бруньками. Перейти
рiвчак i тут двi стежки перетнуться - одна в село, друга на хутiр.
   Скинувши з плеча габлi, хитаючись, хлопець обережно  переходить  довгу,
на двох пiдпорках посерединi кладку.
   "Впаду чи не впаду?"
   - А я думала - шубовснеш у воду. Iшов, наче  глек  з  сметаною  нiс!  -
смi?ться дiвчина на березi.
   - Марта!
   - - Нарештi побачив. Спасибi i за це.
   Перетнулись двi стежки - одна в село, друга на хутiр. "Куди ж пiти?"
   Ворку?  голубом  рiвчак,  усмiха?ться  Марта,  i  незвично   хороше   i
неспокiйно ста? хлопцевi. Перемина?ться з ноги на ногу, габлi то на  плече
положить, то зубцями в землю зажене.
   В одсвiтi зорi пролетiв селезень i незабаром упав  на  воду,  де  лунко
кахкала дика качка.
   "Ну його к бiсу, - нарештi сердиться сам на себе, похапцем проща?ться i
йде в село, а Марта - на хутiр.
   - Дмитре, ти нiчого не чув? - озива?ться невидюща - темiнь.
   - Нi.
   - Вовки в лiсi з'явилися. Не чув? Дума?ш,  менi  тепер  не  страшно  на
хутiр iти? Зуб на зуб не попада?!
   - А коли не попада?, то друге дiло, - не зна?, що вiдповiсти, i  пряму?
на стриманий насмiшкуватий голос...
   Не легкою була ?хня любов. Ховались од людей з нею.  Найбiльше  боялись
Сафрона  Варчука.  Стрiчались   бiля   хутора   в   Дмитровому   садку   з
старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофiйовим  дiдом.  Всихаючи,
вони  розчахалися  на  вiтрах,  трухлявiли,  запалими  гнiздами   сумовито
дивились на свiт, дотлiвали iржавим  огнем.  Пiсля  осiннiх  робiт  Дмитро
повикорчовував  найстарiшi  дерева,  а  навеснi  половину  землi   засадив
щепами... Як поснуть всi дома, крадеться Марта мiж деревами i дух зата?ть.
Розстелить вiн пiджак на травi, посiдають бiля старо?, навскiс  перевисло?
дубiвки. I мовчить Дмитро, хоч би слово тобi. Знала, всiм  дiвочим  серцем
розумiла, що добре хлопцевi з нею, то й не набивалась на  розмову.  Вплете
руку в русявий чуб парубка i дивиться, дивиться, очей не зводить з милого.
А коли згада?: якось похвалився  старий,  що  дума?  вiддати  за  пихатого
Лiфера Созоненка, який у крамницi людей обважу?, - аж здригнеться.
   Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли  проклятий
нелюб  жабою  перетне  життя.  А  може,  змилосердиться   старий?   Тiльки
позаряться усi домашнi на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
   - Що будем робити, Дмитре?
   - Я знаю?.. Коли твiй хапун з глузду не з'?хав, вiддасть за мене.  Хiба
ж то жених - пеньок гнилий, всякому видно.
   - Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
   - Про що говорити? Добре менi, Марто, з тобою. Коли б одружився -  жили
б... По-справжньому жили б, - так усмiхнеться, що i гадки сумнi  вiдляжуть
вiд дiвчини.
   - Любий мiй, пора бiгти, - пiдводиться на ноги. Згинаючись, спiшить  по
холоднiй травi,  i  темiнь  поволi  сходиться,  замика?ться  за  дiвчиною,
мовчазна, нерозгадана...



   VII

   Низько покотився долиною туман,  з  лiсу  повiяло  прохолодою,  вогкими
пахощами грибiв.
   Давно вже  погас  останнiй  вогник  у  Сафроновому  домi,  а  Марта  не
виходила. Сердився i тривожився: чи не довiдались батьки або  Карпо?  А  й
справдi. В ту недiлю на гулянцi Карпо  пильно-пильно  подивився  на  нього
сiрими великими очима, розумiюче пiдморгнув, вишкiрився усмiшкою  i  пiшов
до музик.  Танцював  завзято,  вибиваючи  долонями  по  халявах  i  губах,
червоний  чуб  вогником  пiдсмалював  стрибаючу  пухку  щоку,   а   потiм,
наливаючись потом, почав темнiти. Захеканий, розпарений,  вийшов  Карпо  з
тiсного кола i знову зупинив погляд на ньому.
   - Здоров, Дмитре! I чого це я так погано тебе бачу? - похитнувся назад.
- Щось у мене з очима робиться, - стиснув руку  в  кулак  i  довго  вперто
протирав очi. Вiн iще щось  хотiв  сказати,  навiть  посмiхнувся,  наперед
смакуючи, яке враження справляють його  слова,  але  пiдiйшов  довгий,  як
мотузок, Созоненко i повiв Карпа з гулянки.
   - Тiльки як не поставиш пiвока, душа твоя лавушницька, - душу витрясу.
   "Мабуть, Карпо не дуже шану? його! - подумав тодi. - Чого  ж  Марта  не
виходить?"
   З туману чути, як зiтха? дiброва.
   Солодким хлiбом пахнуть  вiдсирiлi  стернi;  над  сивою  пряжею  туману
коливаються лише верхiв'я дерев, наче вiдрiзанi вони вiд стовбурiв.
   Постелив пiджак i лiг бiля дубiвки. Важко гупнуло на землю яблуко  -  i
тиша... Навiть чути, як пливе в далечiнь невтомна земля.
   "Це треба, щоб завтра мати  прийшли  -  яблука  позбирали  пiд  старими
деревами. А на рiк, певне,  зацвiте  молодий  садок.  Спочатку  з  зелених
коронок рожевi пуп'янки проглянуть..." Карий устав, покрутив ши?ю, вдихнув
нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу  почув,  де  господар  лежить.
Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
   - Но, Карий!
   - Кому що, а курцi просо.
   Розплющу? очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти.
   - Вставай, лежню, ранок недалеко, - смi?ться дiвчина, тягнучи  його  за
руку. - Горенько менi з тобою. Та хоч посунься.  Увесь  пiджак  зайняв,  i
клаптика жалi?.
   - Я - увесь пiджак? Та як же це увесь? Та  я  тобi  увесь,  -  не  зна?
спросоння, що сказати.
   - Лихо мо?, що вiн меле! Ах ти ж,  сплюх  нещасний!  -  обвива?  руками
пругку парубочу шию.
   - Хоч  не  задуши,  -  хто  тобi  так  гарно  i  багато  про  все  буде
розповiдати! - нарештi зовсiм прокида?ться.
   - А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогада?шся.
   - Яка?
   - Вiдгадай.
   - Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив?
   - Мало не вгадав, - щасливо  пирха?  в  руку.  -  Старий  посварився  з
Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре  продали,  а
зиск  подiлити  не  змогли  -  Созоненко  крутити   почав.   Тодi   Сафрон
розсердився, почервонiв та як  стукне  кулаком  по  столi:  "Щоб  я  твого
клятого духу на сво?му подвiр'? не чув, душа твоя тринадцята!"
   - Так i сказав?
   - Так i сказав.
   - А Созоненко що?
   - Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак.
Тiльки вже надворi зiтхнув: "Напрасно ви, Сафроне  Андрiйовичу,  зобижа?те
мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцi?ю. Коли б не я - дулю б ви  мали,
а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А  я  настояв,  я,  щоб  почекати
деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен  бiльший  получити
на законнiй комерчеськiй основi", - перекривила Созоненка.
   - А Сафрон що?
   - Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка.
   - Попав? - смi?ться Дмитро.
   - Жаль, що не влучив, -  щиро  жалку?  дiвчина.  -  Ох  же  й  дременув
лавушник! А калитку обома руками на животi затис.
   От i поменшало у мене на одного  женишка.  Добре,  що  глек  мiж  собою
розбили.
   - Гляди, чи ворон ворону око виклю?... Не вiриться щось.
   - Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що  -  за
найбiднiшого вiддасть... Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене
шукати...
   Мiцно пригорта? парубка, ще мiцнiше цiлу? в  уста  i  бiжить  по  росi,
шарудячи широкою спiдницею.
   - Почекай, Марто.
   - Потiм, у суботу дожидайся.
   Клубляться тумани в долинi i непроглядною  пеленою  закривають  дiвчину
вiд хлопця...



   VIII

   Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо  з  ярмарку,  пiдкотив  до
його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi  дужкою
ноги вище кiсточок вгрузли в сiно:
   - Дмитре, чорти б тебе брали! -  i  зразу  ж  змiнив  голос,  побачивши
матiр.
   - Добрий день, тiточко Докi?, з  празником  вас.  -  Низько  вклонився,
схрестивши руки на животi.
   - I тебе з празником, - строго подивилась на парубка. - Ката?шся?
   - Як сир у маслi, - вiджартувався. - Катався б ще краще,  та  совiтська
власть тпрру каже. Навiть права голосу позбавила. Доведеться либонь пiвнем
кукурiкати. Пустiть Дмитра зi мною.
   - Не знаю, вiн, зда?ться,  мав  до  вчителя  iти,  -  завагалася.  "Хай
побачить Марту. Чи к добру це тiльки?"
   - Успi?. Менi саме головне, щоб Дмитро конi оглянув - вiн у  них  лучче
доктора розбира?ться.
   - Як ма? час, хай подивиться.
   - Сiдай, Дмитре! - крикнув, не питаючи згоди, блиснув сiрими  очима,  i
рiзкi пiвкола вiй пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з  прогалинками,
наче проточених чимсь брiв.
   Не вспiв ухопитись парубок за залiзнi бильця брички,  а  Карпо  гикнув,
свиснув, стрельнув гарапником,  i  воронi,  розкидаючи  стужавiле  болото,
витягнулися в шаленому галопi.
   Порiзана на пасма  закружляла  земля.  Наче  живi,  чудно  вiдскакували
осторонь хати, клунi; сильний вiтер гостро врiзався в лице.
   - Вйо, конi, матерi ковiнька! - шаленiв Карпо. Коливалися повнi  рожевi
щоки, пухнастий  чуб  пiдсмалював  вiдстовбурчене  вухо,  неспокiйна  кров
заливала тугу шию. В кожному русi  Карпа  чулась  невироблена  сила,  зла,
напiвдика завзятiсть. У великiй руцi гадюкою звивався i вiдскакував  назад
ремiнний нагай.
   Бричка, перехиляючись з боку на бiк i якимсь чудом  ще  не  перекинувши
?х, влетiла на вуличку, обсаджену вишняками. Крiзь  голе  галуззя  вдалинi
рiзнув  очi  свiжою  синню  великий,  пiд  бляхою,  дiм  Варчукiв,  неначе
втиснутий у вигнуте пiвколо лiсу.
   Конi пiдлетiли до будинку.
   Привiльне живеться Сафроновi, хоч i вiдрiзав комнезам у  нього  в  1920
роцi тридцять десятин бiля Бугу.
   Коли ранiше висока постать Сафрона чорною тiнню нависала над  селом,  з
м'ясом вириваючи бiдняцькi четвертинки i десятинки, то зараз вiн прича?вся
в лiсах, багатiв i розростався, мов корiнь, - так, щоб  менше  було  видно
людському оку. Годi тепер було думати стати паном на всю  губу:  землi  не
прикупиш, ма?ткiв не поставиш, дворянства - про що стiльки думалось  -  не
доб'?шся.
   Тiльки й залишилась ?дина вiдрада - збивати грошi. I вiн  збивав  ?х  з
усi?ю  куркульською  хитрiстю,  винахiдливiстю  i  скареднiстю.  Один  лiс
золотими листками осипався в тонкi, але  цупкi  пальцi  Сафрона.  Мало  не
щоночi вiн з Карпом на двох пiдводах ви?жджали у  чорнолiсся,  i  найкращi
гордовитi ясени зi стогоном, востанн? бризкаючи росою, падали  на  холодну
землю. З ?хнього ще живого тiла вiдрiзувались  чотирьох-аршиннi  шпони.  I
пливли вони лiсовими дорогами до велико? парнi сутулого i завжди покритого
сирим, як переваренi ясеновi штуки, рум'янцем Iвана  Сiчкаря.  Той  пильно
оглядав кряжi, бракував за найменший сучок, а потiм середнiм, туго налитим
жиром пальцем, нiби граючись, ловко викидав з  заяложено?  калитки  золотi
п'ятiрки чи срiбнi карбованцi - Сафрон папiрцiв нiколи не брав.
   - Ти скоро, Сафроне, за один лiс срiбний будинок збуду?ш,  -  усмiхався
Сiчкар одвислою нижньою частиною обличчя.
   - Золотий! - сердився Сафрон.
   - Може, на золотий  i  невистачить  матерiалу,  а  на  срiбний  повинно
хватити. Може, брешу? - i дрiбнi зiницi Сiчкаря,  як  двi  краплини  олi?,
задиркувато грали на сiрих, наче притрушених попелом бiлках. - Свинi  ж  i
гуси вагонами возив в Одесу?
   - А скiльки за тi вагони  злупили?  А  скiльки  на  могоричi  пiшло?  -
гарячився Сафрон. - А як податками душать тебе?!
   - Душать, що спасу нема, - погоджувався Сiчкар. - I  нема  тобi  у  цiй
властi нiяко? пiдтримки. В  революцiю  Вiйськово-революцiйний  комiтет  за
торгiвлю до стiнки ставив, а тепер патентами обдирають до останньо? нитки.
Все властi i властi, а коли ж собi що  в  калитку  покласти?  -  i  вогкi,
блискучi, наче намазанi смальцем губи Сiчкаря вже не вiдстовбурчувались  в
усмiшку, а злiсно вигинались униз. - Хiба б так жити нам...
   - Да, живеш, аби свiт не без тебе... Забрали землю, щоб вас лиха година
ще до вечора забрала...
   Проходили лiта, з подiлено? землi покуштували  хлiба  злидарi,  заросла
стара межа, та злiсть Сафронова змогла тiльки з ним  зотлiти.  Як  хвороба
рук, вчепилась вона в його сухе тiло i по?дом ?ла.
   "Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлiбом,  а  цi?ю  землею
напхають. I бiльше нiчого менi не треба", - говорив Сафрон куркулям i  жив
цi?ю сподiванкою та спогадами минулого...
   - Ну, як мо? новi? - осадив Карпо бiля брами вороних.
   - В борозного копита нiкудишнi, шльопа?, наче пiдпалками. А так, збоку,
показують нiчого. Стрiлки треба розчистити.
   - От чорт, успiв уже придивитися, - скочив Карпо з брички. - Циганом би
тобi бути.
   - I то хлiб.
   Клацнула клямка, i в голубому просвiтi, мiж напiвпрочиненою хвiрткою  i
тесаним стовпом, застигла, вся  в  червоному,  здивована  Марта.  Паленiло
округле  лице,  трiпнулись  пелюстками  рожевi  нiздрi  прямого,   красиво
закругленого  носа;  сiрi  виразнi  очi  свiтились  цiкавiстю  i   щастям.
Притримуючи рукою хвiртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди.
Аж цебенiла вся молодим здоров'ям, пишною дорiднiстю.
   Глянув Дмитро на дiвчину, застиг, занiмiв, тiльки очi заяснiли  чи  вiд
подиву, чи вiд радостi.
   - Чаго очi витрiщила, як теля на новi ворота? -  замахнувся  гарапником
Карпо. - Вiдчиняй браму! Де-легатко! Це тобi не на зборах гораторствувати.
Бач, - звернувся тихо до Дмитра, - на посиденьки  в  сельбуд  потягнулась.
Ну, батько ?й  приписав  такi  збори,  що  й  сiсти  на  лавi  деякий  час
неспiдручно дiвцi було... Та швидше там! - гостро зиркнув на Марту.
   "Розкричався лупатий, - сковзнув очима по спинi Карпа, - крiзь  вигнутi
ноги хоч свиней проганяй".
   Широке подвiр'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубово?  кори.
Як цяцька, красувався на цегляному пiдмурку будинок з  ганком,  оторочений
навкруг дерев'яною рiзьбою. Бiля  причiлкового  вiкна  розрiсся  волоський
горiх.
   З баняком до сажа пробiгла Софiя  Кушнiр,  лукаво  блиснувши  очима  на
Дмитра, i зразу ж ?? обличчя набрало виразу перебiльшено?  скромностi,  за
якою приховалась значуща усмiшка.
   Коли вiдкрили дверi, з свiтлицi вдарило  мiцним  самосадом,  самогоном,
яблуками i розпареним ?дким потом.
   Гостi щiльно затиснули три столи. Вiд божницi через двi  стiни  потекло
потемнiле золото i срiбло образiв, пiд образами у великих  рамках  тиснули
одна одну старi фотографi?, на коминi витрiшкувато дивились червонi голуби
з пiдведеними бiлою глиною ногами.
   - Наче Дмитро  прийшов,  -  пiдвiвся  з  покуття  господар  i  схвально
подивився на Карпа.
   -  Добрий  день!  -  зупинився  Дмитро,  розглядаючи   Барчука.   Бiла,
пiдперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала  худе,  костисте  тiло
Сафрона. На чорному клинцюватому обличчi гостро  горбився,  зразу  ж  бiля
надбрiв'я, великий нiс  i  обвислим  тонким  косяком  вростав  у  смолистi
хвилястi вуса.  Пiд  чорними,  без  блиску  очима  двома  круто  вигнутими
циганськими сережками витягнулися фiолетовi пiдтьоки.
   - Знав я твого батька покiйника Тимофiя. Топковий хазя?н  був.  Правда,
революцiя видiлила йому помiщицько? земельки, - стишив голос. - Але чого ж
не брать, коли дають. Правду я кажу? - звернувся до гостей, а рука  чогось
затремтiла i пальцi неспокiйно, павуком, забiгали по скатертинi.
   - Коли помiщицьку - можна, а коли нашу, то другий  вопрос,  -  запустив
покритi топленим салом довгi пальцi в буйний каштановий чуб Якiв Данько. -
Вiд помiщицько? i я б не вiдмовився.
   - Чому не так, - засмiявся хтось з гостей.
   - Сiдай, Дмитре, гостем будь, - запрошувала Горпина Варчук,  пишнотiла,
бiлява молодиця, розгойдуючи широкий дзвiн тютюново? спiдницi.
   Сидiти випало насупроти Карпа i щасливо?, розчервонiло? Марти.  Почував
себе нiяково, бо чомусь здавалось - всi дивились на нього.  Був  важким  i
незграбним та, випивши двi чарки, посмiлiшав i знову перелякався,  почувши
пiд столом приторк дiвочо? ноги.
   - Марто, чи це "гусак, чи гуска? - строго допитувався Карпо, роздираючи
руками тлусту гусятину.
   - Сам ти гусак, - пирхала Марта, поглядаючи на  Дмитра.  Самогону  було
досить, i стриманий вулик загудiв сильнiше i знову притих, коли господар з
чаркою обiйшов усi столи.  Iшов  поважно,  заховавши  пiд  чорними  вусами
владну усмiшку.
   - Пий, Сафроне. Хазя?н як п'? - про нове дба?, харпак - останню сорочку
пропива?, - дзенькнув чаркою в чарку сп'янiлий Данько, i  самогон  плеснув
на домоткану, з червоними пружками скатертину.
   - Не галасуй, Якове, - поморщився Сафрон. -  П'?ш  ти,  як...  Половина
витече. Бочку випий, а краплi не пролий. Так господарi п'ють. I не базiкай
лишнього, - заокруглив тонкими губами  всю  чарку  i  так  рiзко  вiдкинув
голову назад, що вуса,  надламанi  над  куточками  вуст,  охопили  вилками
загострений клин пiдборiддя.
   - Якiв свого не пролл?, то вiн чуже тiльки може.
   - Не пащекуй! - гаркнув Данько на Денисенка.  -  Не  раз  тебе  з  бiди
вивозив. - I його вилицювате обличчя налилося кров'ю.
   - Ти i добро помiщицьке вивозив, аж конi з шкури вилазили,  -  невгавав
пiдпилий Денисенко.
   Данько сердито подивився в куток,  швидко  провiв  пальцями  по  довгих
бровах. Лайка  ледве  не  зiрвалася  з  уст,  але  зразу  ж,  передумавши,
розсмiявся i очi налились самозадоволеною втiхою:
   - Навiть пiанiну вивiз. Курям за сiдало стало.  I  такою  в  мене  одна
курка, рябенька, була iнтересанкою, ще тiльки ?сти злазила  з  клавишiв  -
грала все. Тiатр та й годi. Ну, потiм чортiв сельбуд таки забрав пiанiну в
мене... А хто в тi часи не вивозив? Не  зiвай,  кажуть,  Хомка.  Жаль,  що
скоро тодi комiтетчики почали сво? порядки встановлювати, щоб наш брат  не
дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возi -  i,  скажи,  в
усi економi? i панськi ма?тки  почали  пропускати  без  слова.  Хоч  цiлий
будинок вивозь...
   - Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!
   - Начальство?.. Для кого начальство, а для  нас  Петро  Крановий.  Своя
людина!..
   - Сiльрада наша... Мiрошниченко, значить, страшнiший за це  начальство,
- заспоко?в жiнку Данька пiдпилий Сiчкар.
   - Цей Мiрошниченко домiрошнику?ться, - похмуро пообiцяв Данько.
   - А мене не зобидили?  Душа  перетлiла.  Найкращу  земельку  як  язиком
корова злизала. - Рудi вуса високого  Данила  Заятчука  вскочили  в  чиюсь
чорну бороду, здавалось - пiдпалили ??, голосно чмокнулись уста.
   - Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, - спинив ?х Сафрон. Вiн пив i
не впивався. Великi очi насторожено i зверхньо оглядали гостей.
   - Таку скриню сво?й дочцi  приготувала,  що  парою  коней  з  мiсця  не
зрушиш. Одних кожухiв... I червоний романiвський, i  бiлий,  i  чорний,  i
критий...
   - I я по саму ляду забила. Хай не ремству? на батькiв.
   - Купував мiй старий коня, i купив, при?хав додому - аж це кобила.
   - Га-га-га!
   - Цить, стара, не страми серед людей. То кiнь новомодний.
   - За тво? здоров'я, Дмитре, - зупинився Сафрон бiля  ?хнього  столу.  -
Чував, чував, що у батька весь пiшов. Господарюй, корiнням в землю вростай
- це сила наша, - i чокнувся чаркою.
   Марта ледве не вискочила  з-за  столу  i,  приховуючи  радiсть,  подала
голос:
   - А зi мною?
   - Можна й з тобою, мазухо, - звузились  очi  Сафрона.  -  Щоб  щасливою
була.
   - У ваших руках мо? щастя, - встала i вдавано зiтхнула.
   - У господнiх, - пiдвiв угору чорний вказiвний палець.  -  Я  не  ворог
тобi -  I  знову  голос  став  розважливим  i  строгим,  немовби  ставлячи
перегородку. Але Марта вже не помiтила цього.
   "Чу?ш, любий мiй?" - говорив погляд дiвчини.
   - Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? -  пiдштовхнув  ??  трьома
пальцями Карпо.
   - Подивись, як Ларiон Денисенко  "вiсiмки"  пише.  Широкоплечий,  увесь
зарослий  скуйовдженим  колесом  волосся,  обважнiлий   чолов'яга   пильно
цiлиться очима в дверi, але, зробивши два кроки  вперед,  невiдомою  силою
вiдштовхнувся до лави.
   - Ух, ти, холеро, - насторожено дивувався Ларiон i знов пильно  цiлився
на клямку.
   У сiнях Марта обвила руками Дмитра:
   - Чув, чув, що сказано?
   - Та чув же. Побачать iще, -  одхилив  дiвчину  вiд  себе.  Над  ганком
висiли важкi кетяги пов'язано? в пучки калини. Неяркий надвечiрнiй промiнь
сонця з вiдчинено? хвiрiки освiтив Марту, Дмитра i погас - хтось з  вулицi
зачинив хвiртку.
   - Виберу пору, коли старий роздобриться, i скажу йому про  нашу  любов.
Чув, що про тебе говорив...
   - Хто його зна?. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай i
дослухайся. Почу?ш одне, а в ньому ще друге ?, як  горiх  у  шкаралупi,  -
сперся рукою на волоський горiх.
   I раптом здригнулася дiвчина, обернулась до ворiт: з вулицi  розгонисте
задзеленчав балагульський дзвоник.
   - Невже до нас? Невже до нас? - скривилась од болю.
   Розчинилась брама.
   Закосиченi кольоровими биндами, пiдлетiли пiд ганок задимленi шпаки,  i
Митрофан Созоненко в шапцi-макiтрi пiдвiвся  з  воза,  за  ним  потягнувся
високий, вищий на цiлу голову за батька Лiфер. Вiн зразу ж злiсно заклiпав
на Дмитра.
   - Марто, батьки дома?  -  витираючи  пiт  з  рудого  обличчя,  усiяного
великими коноплинами ластовиння,  старий  Созоненко  подав  дiвчинi  ржаву
руку.
   - Дома, - обернулась, здригнулось плече i,  похиливши  голову,  дiвчина
повела гостей до хати. Гусаком проплив весь  у  чорному  Лiфер,  дивлячись
згори вниз.
   "Ворон ворону  око  не  виклю?.  От  i  просись  тепер",  -  засмоктало
всерединi Дмитра. Зiйшов з ганку i важко опустився на  невелику  вогкувату
лавку, затiнену вишняком.
   Вiд болючих думок щось обривалось у ньому i здавалося  -  вечiр  ставав
невидющим i важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом дво?лась в  очах.
На мить розчинились хатнi дверi, i жмут п'яних голосiв долетiв до Дмитра.
   З сiней вийшов Сафрон, попрямував до ворiт i довго,  як  пляма  старого
портрета, чорнiв у рамцi розчинено?  хвiртки.  Навколо  нього  все  бiльше
густiла синь, i нарештi темiнь проглинула неясний високий контур. Ще хтось
переступив через порiг.
   "Неначе окружне начальство... Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь
Лiфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще  побачимо,  чия  вiзьме.
Брешеш, щоб я дiвчину в баришницькi руки вiддав..."
   - Кого вигляда?те; Сафроне Андрiйовичу?
   - Та...одного гостя, - тихо з паузами озвався голос Варчука.
   - Видно, важливого? Бачу:  кiлька  разiв  виходили.  А  ви  спроста  не
будете... - заклекотав смiшок, i Дмитро недочув останнiх слiв.
   - Гiсть порядний.
   - Чи не Омелян Крупяк?
   - Вiн. А ти звiдки зна?ш?
   - Ще б не знати.
   - Вiн на Покрову iнодi заскаку? до мене. Це дорогий для нього день.
   - Ще б не дорогим був. Врятували тодi Омеляна. В двадцять першому  дiло
було... Навряд, щоб вiн сьогоднi прибув.
   - Щось трапилось? - глухiше забринiли тривожнi нотки.
   - Нi... Омелян, зда?ться, на повишення пiшов, - i в отих  останнiх  "ш"
зашипiла погано прихована заздрiсть.
   - Хлопець меткий.
   - Який там меткий! Безрозсудний! Хiба вiн ма? право при?жджати сюди  на
Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування.  Мiрошниченко  як  пронюха?...
Теж менi завзяття.
   - Ну, ти цього не говори. Смiливий! А коли до мене при?жджа?, то  нiяке
погане око не побачить.
   - Тепер не смiливiсть, а обережнiсть бiльшу вагу ма?. Не тi часи.
   - Так що ж з Омеляном?
   - Прочував кра?чком вуха: у  Вiнницю  послали  його  гостювати.  Там  у
вiддiлi Академi? наук Отаманiвський сидить  -  чоловiк  не  без  iнтересу.
Прямо на виду ожив, вiдколи Грушевський з-за кордону повернувся.
   - Щось холоднувато, ходiмо до господи.
   Вогник  сiрника  пташиною  забився  в  лiхтарi  складених  просвiтлених
долонь, на мить вирвав з пiтьми половину  нахмуреного  обличчя  Варчука  i
погас. Тихо, наче од вiтру, скрипнула хвiртка.
   Сафрон зупинився.
   - Хто там?
   - Це я, - озвався старечий жiночий голос.
   "Матiр Варчука", - пiзна? Дмитро. I мов  крiзь  туман  в  уявi  побачив
згорблену, засушену бабусю, яку, обiбравши до  нитки,  Варчук  прогнав  iз
дому. Тiльки дякуючи  Горпинi  найняв  комiрне,  i  то  подалi  вiд  свого
будинку: все менше ходитиме.
   - Iди, Петре, до  хати.  Я  через  хвилину  зайду.  Пiд  шелест  крокiв
невпевнено, немов обмацу? землю, постуку? палиця.
   - Добрий вечiр, сину. З празником тебе,  -  тремтить  сумовите  несмiле
слово. Так, мовби воно когось просить i бо?ться, бо?ться.
   - З празником, мамо, -  металево  натягу?ться  голос.  -  Ви  не  могли
кращого часу вибрати, тiльки тепер, коли гостi?
   - Я думала, сину, в свято...
   - Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стiл разом iз людьми.
   - А чого менi за стiл... Вiдсидiлось мо?. Я до челядi пiду.  Холодно  в
мене в хатi. Вогкiсть у костi заходить. Згадала, як ми разом  жили,  як  я
тебе доглядала... Ти не сердься. Я до челядi пiду. Софiя мене не зобидить.
   - Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима.
I так менi з вами... Доки ви вже будете мо? пороги оббивати? За комiрне  ж
плачу. Катанку купив. Так ви забрали собi в голову, що  грошi  в  мене  як
полова - лопатою гребу.
   - Сину, я ж тобi усе, усе вiддала.
   - Вiддали! - перекривив. -  Заберiть  собi  те,  що  вiддали.  Наче  не
зна?те, що ваш грунт  злиднi  вiдрiзали.  Хватить  пекти  менi  очi  сво?м
добром. Було, та загуло.
   - Сину! - Дмитро почув таке тоскне зiтхання, що мимоволi й сам зiтхнув.
- Я ж мати тобi, а ти до мене гiрше, чим до худоби. Непотрiбною стала. Я i
сама б хотiла скорiше померти. Так живою не увiйдеш  у  землю.  Я  ж  тебе
сво?м молоком годувала...
   - Гаразд! - скипiв Сафрон. - Хай у вас я вiдро молока випив. Завтра вам
Софiя принесе повнiсiньке вiдро. Хватить? Iдiть! - I швидкi кроки  сердито
загупали по ганковi.
   "Яке страхiття, яке страхiття цей Сафрон!" - охопив голову обома руками
Дмитро. Вiн навiть не мiг подумати, що можуть бути у свiтi такi безсоромнi
слова до матерi, до жiнки. "Треба буде чимсь допомогти старiй...  А  Марта
не  виходить...  Нiколи  вiн  по-доброму  не  вiддасть  за  мене.  Це   не
чоловiк..." - i не знайшов потрiбного визначення Варчуковi.
   Коли увiйшов у хату, сп'янiлий Сафрон сидiв бiля Созоненка i гарячився,
посмикуючи вуса.
   - Не признаю такого права. Землi господаря, а не харпака потрiбно. Та я
??, земельку, як гречану кашу, ложкою б ?в. Та я б за  не?  свою  душу  на
шматки порiзав. - П'яна сльоза заволожила рiдкi вi?.
   "Свою порiзав би чи нi, а чужу не пожалував би", - подумав тодi.
   - А ти не по правдi зробив.  Не  грошей  менi  жаль...  Созоненко  стер
рясний пiт з червоного обличчя i хрипло розсмiявся:
   - Роби по правдi - очi вилiзуть. Не наше це дiло, не доходне.
   Не соромлячись людей, до Дмитра пiдiйшла Марта,  блiда  i  зiв'яла.  За
кожним  ??  рухом  слiдкував  голодними  очима  Лiфер  Созоненко.   Дмитро
перехопив  цей  жорстокий  'погляд  з  втиснутими   в   зiницi   червоними
вiдблисками ламп i так зирнув на крамаря, що той дрiбно заклiпав  вiями  i
обернувся.
   I зразу ж Дмитро вiдчув на собi перехрестя допитливих,  насторожених  i
лихих поглядiв багатi?в. Вiдкидаючись назад могутнiм,  ще  не  затвердiлим
станом, вiн з ненавистю окинув  гострим  зором  усю  свiтлицю.  Здавалось:
кiлька пар очей, то випираючи, то вивiрчуючись iз  очниць,  от-от  репнуть
вiд натуги i злоби.
   "Ану хто перший пiдведе  голос  i  руку",  -  без  остраху  пружинилось
мускулисте тiло. Тодi вiн не пожалiв би потрощити дебелi дубовi стiльцi на
куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в  селi  i  зараз  нiхто  не
наважився зчепитись iз ним. Не прощаючись нi з  ким,  поволi  i  гордовито
вийшов iз хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечi i,
нахилившись, повисла на ши?, всiм тiлом притулилась до парубка.
   - Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все  життя  освiтило
мене. А воно вже за хмарами.
   - За якими там хмарами.  Ну,  не  плач.  Скорiше  цього  Созоненка,  як
трiску, на колiнi переломлю, чим тебе упущу.
   I Марта з острахом вiдхилилась назад: вона нiколи не думала,  що  у  ??
коханого може бути такий страшний погляд i така ненависть.
   - Без тебе, Дмитре, нема  життя  менi...  Ти  сам  не  зна?ш,  який  ти
найдорожчий, найкращий на всьому свiтi...
   - Марто! - загрозливо  озвався  з  порога  Варчук.  I  дiвчина  злякано
метнулась убiк.
   В цей час заскрипiла хвiртка, i Сафрон, обганяючи  Дмитра,  кинувся  до
ворiт.
   - Вечiр добрий, Сафроне Андрiйовичу! - почувся веселий голос.
   - Тихiше, тихiше, Омеляне, - застережливо зашелестiла темiнь...



   IX

   Як у холодне, покинуте птицею гнiздо повергався Дмитро додому.
   Твердою рукою торкнувся ворiт, i  крихiтний  iскристий  бiсер  паморозi
почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба -  вiн  аж
пашiв од жару.
   Зiтхнувши, з ясена упало пiдрiзане осiннiм холодком сузiр'я листкiв,  i
зразу ж дерево зашелестiло, затужило, обсiваючи  землю  сво?ю  неприв'ялою
красою.
   "До ранку зовсiм осипеться ясен", - подумав з жалем i вiдчув,  збагнув,
що зараз навколо мiниться й обновля?ться природа, що це остання цьогорiчна
осiння нiч: завтра випаде снiг, i на  вiдсоннi  тонкими  струмками  будуть
пробиватися крiзь нього пахощi стужавiло? землi  та  виновий  дух  опалого
листу.
   "Про що я думаю", - скривився вiд  внутрiшнього  болю.  Прислухався  до
сумовитого шарудiння, а  все  здавалось:  от-от  вийде  з  темряви  Марта,
кинеться до нього, як колись у садку.
   В хатi за столом сидiв Мiрошниченко, уважно  переглядав  купку  книжок.
Дмитра зустрiв насмiшкуватим поглядом.
   - Що, добрi конi у Варчука?
   - Путящi, - вiдповiв стримано, вловивши глузливi нотки в голосi Свирида
Яковлевича.
   - Iду я, Докi?, вулицею, - звернувся до вдовицi, - i сам сво?м очам  не
вiрю: на Варчуковiй бричцi сидить  Дмитро.  Розчервонiвся,  вид  радiсний.
Порiвнявся зi мною - навiть не поздоровкався.
   - Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.
   - Де там було побачити! Дрiбний в очах став. Голова  закрутилась:  адже
на бричцi самого Варчука удосто?вся прокататися. Це ж честь яка!  А  потiм
ще й  гуляти  прийшлося  з  куркулями.  Хоч  дулю,  хоч  пiвдулi  вiд  них
удосто?вся получити. Чи, може, вихваляли, пiддобрювались?
   - Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо...
   - Попросив, попросив! -  нетерпляче  перебив  Мiрошниченко,  i  в  його
великих очах двома дугами спалахнули жаркi краплинки. -  А  ти  й  зрадiв?
Гордiсть свою трудiвничу на чарку промiняв.  Ти  зна?ш,  як  твого  батька
упрошував Сафрон у революцiю зайти до нього? Вiн не тiльки чарку  поставив
би Тимофi?вi. I твiй батько, а  мiй  вiрний  друг,  сказав  йому:  "Зайду,
Сафроне, до тебе. Небезпремiнно зайду, коли тво?  кодло  буду  iз  коренем
виривати. А для панiбратства не переступить моя нога через твiй порiг".
   Кров кинулась в обличчя Дмитровi,  його  аж  перехитувало  вiд  пекучих
ударiв слiв. I тiльки один хисткий довiд мiг  виставити  проти  них:  я  ж
заради дiвчини, заради свого  щастя  по?хав  до  Варчукiв.  Але  скажи  це
Мiрошниченковi i вiн ще рiзкiше сiконе: "Що  ж  то  за  любов  твоя,  коли
заради не? вмина?ш свою гордiсть, на поступки з совiстю  iдеш.  Дрiбна  то
любов, заяча".
   I то буде правда. Було  соромно  i  боляче.  Згадка  про  батька  живим
докором в'?далась в розрiзненi течi? думок.
   - Що ж тебе потягнуло до  них?  -  тепер  росла  постать  Мiрошниченка,
неначе пiдносилась над Дмитром. - Може, хлiб там  кращий,  нiж  твоя  мати
випiка?  напрацьованими  руками?  Бо  вiн,  той  куркульський   хлiб,   на
бiдняцьких сльозах замiшаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого
душа потягнулась на легкi достатки? Науку почав у Варчукiв вивчати?
   - Пiд три чорти ту науку! - i собi розсердився Дмитро.  Поблiд,  тiльки
вуха горiли, як жарини. - Чого ви менi очi печете? Ви зна?те,  що  в  мене
зараз на душi робиться? Варчук менi як собацi "добридень" потрiбний.
   I мати вже не пiзнавала свого Дмитра - таким вiн став лихим i  впертим.
Це був не ?? син, а Тимофiй в годину бурхливого гнiву.
   - А ти це чого голос пiдняв, начебто правда  на  тво?му  боцi?  Совiсть
заговорила? -  видiлив  кожне  слово  Мiрошниченко.  -  Мав  смiливiсть  з
куркулями гуляти, май тепер смiливiсть подивитись людям у вiчi. Гляди, щоб
потiм пiзно не було... Не те що за всяку  пiдлiсть,  -  навiть  за  всякий
хиткий крок - прийде час - мусиш дати звiт... Знаю, на яку  дорогу  можуть
вивести такi прогулянки, А за тебе я вiдповiдаю.  Перед  пам'яттю  Тимофiя
вiдповiдаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця,  думаю,  мов  гороба  восени,
здеруть шкуру як лико, а потiм, жалюгiдного i  непотрiбного,  викинуть  на
людське посмiховище.
   - Мене не обломлять. Руки короткi.
   - Хто його зна. Такi  слова  я  не  раз  чував.  Не  таких  обламували.
Вiддасть Варчук за тебе Марту. Порiднишся з  ним  -  i  не  оглянешся,  як
станеш куркульським пiдголоском.
   - Ат, нащо про це говорити, - боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна
згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серцi i в головi.
   Мiрошниченко пильно поглянув на Дмитра  й  замовк.  Потiм  присiв  бiля
столу, де лежали двома купками книжки, уже рiвним голосом сказав:
   - Цi книжки, Дмитре, закинь кудись подалi, в печi спали. Не  брудни  об
них рук, - показав на меншу купку.
   - Чому? - пiдiйшов до Свирида  Яковлевича,  аж  плечем  торкнувся  його
плеча.
   - Ось з цих двох сiреньких, -  показав  на  брошурки,  -  аж  сиплеться
нацiоналiстична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче,
людину обпльовують, дрiбненькою ?? роблять. Словом, не чоловiка показують,
а раба, без надi?, без дум i мрi?. Ти чув слова Горького про людину?..  От
пiдiйдеш до мене - я тобi пiдберу, що почитати.  Губкам  подарував  хорошу
бiблiотеку. - I очi Свирида Яковлевича подобрiшали, риси на обличчi  стали
м'якшими.
   - I де  ви,  Свириде  Яковлевичу,  сво?  книжки  дiватимете?  Всю  хату
загатили, - озвалася Докiя.
   - Порозумнiшати, Докi?, на  старiсть  хочу.  Замолоду  не  було  як  до
грамоти пiдiйти, а революцiя навчила. Сiдай, Дмитре. От скажи: що тобi  ця
книжка дала?
   - Дала?
   - Еге ж, чим  вона  тебе  обагатила,  зробила  кращим,  чим  твою  душу
порадувала? Отож i ?, що нiчим. А тимчасом примiть, як  у  нiй  опису?ться
попiвськi ма?тки, куркульськi  хутори  усадках,  бiленькi  хати,  затiненi
вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобi здавалось: як гарно  життя
текло, якими добрими були всякi батюшки та матушки, пани та куркулi  i  як
треба покiрно за  сочевичну  юшку  гнути  на  них  бiдняковi  спину.  Отак
непомiтними i хитрими стежечками введуть тебе в той свiт, якого нiколи  не
було, у свiт, видуманий буржуазними нацiоналiстами, якi пiзнiше з Петлюрою
вiддiляли нам м'ясо од костi. Найвище щастя у цiй  книжечцi  -  мати  свiй
хутiр, свою пасiку, сво?х наймитiв. Найвища ступiнь розумово? дiяльностi -
послухати проповiдь попа i потiм ахкати бiля затуркано? жiнки i  голодних,
неписьменних дiтей: який у нас розумний батюшка... Що ж, ти такою  людиною
хочеш бути?
   - Нi, Свириде Яковлевичу, волом я нiколи не стану.
   - Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцiю, волом не стане.
А ти зна?ш, що таке людина? - i  на  повних  устах  Мiрошниченка  дрогнула
по-юнацьки хороша усмiшка. - Це великий  талант,  народжений  тiльки  раз,
неповторний талант. Той - агроном, той - iнженер, той - мореплавець, той -
полководець, той - полiтик, той - вiльний хлiбороб вiльно? землi,  яка  аж
важкою ста? вiд зерна добiрного, плоду червоного.
   - Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина  -
талант, - вперше за весь вечiр усмiхнувся Дмитро.
   - А ти думав як? Про що ж я толкую тодi? Звiсно, кожна людина - талант.
I то такий, що нiколи не повториться.
   - Тодi виходить, що у нас сто сiмдесят мiльйонiв талантiв, - уже зовсiм
з недовiрою поглянув  на  Мiрошниченка,  хоч  слова,  сказанi  про  землю,
солодким щемом вiддались у грудях, вiдтиснули сердечний бiль.
   - Сто сiмдесят! I нi на одного  чоловiка  не  менше.  Ти  бачив  сад  у
веснянiй напрузi? Тисячi  пуп'янкiв  укривають  дерево,  i  кожний  з  них
розцвiта? в полiття. А що ж ти дума?ш - людина гiрша дерева? Вона не  може
розцвiсти найкращим квiтом? Ми - кра?на талантiв. Тiльки  нас  скручувало,
розламувало надво?, висушувало i вганяло в могилу  прокляте  минуле.  Коли
шкорина хлiба була варта бiльше, нiж життя,  тодi  мало  пробивалася  наша
найдорожча сила. На горючому пiску росли, панськими ногами  витоптувались.
А тепер на нашiй землi життя наступа?. Настала та пора, коли кожна  людина
може засiяти, як веселка, всi?ю красою сво?ю. Тiльки  не  лiнуйся,  тiльки
працюй душею для народу, а не думай про сво? малесеньке, як горобиний нiс,
мiзерне щастячко... Нелегко нам, дуже нелегко.  Скiльки  труднощiв  чека?.
Але це такi труднощi, що не розломлюють, а  пiдносять  угору  людину.  Без
революцi?, без партi? згнив би ти по наймах. А  тепер  захочеш  -  знайдеш
свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках.  Так-то,
парубоче. Ну, пiшов я. Прощавайте. - Тепер обличчя Мiрошниченка  свiтилося
строгою, гордовитою впевненiстю. Прояснився трохи i Дмитро.
   - Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю  менi
пiдберiть.
   - Пiдберу. Професора Вiльямса ? у мене книга. Дуже путяща.
   Дмитро провiв Мiрошниченка аж до розстаннi,  що  тьмяно  просвiчувалася
iскорками вогкого пiску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у
сво?й руцi Дмитрову руку i задушевно сказав:
   - А Марта - дiвчина хороша. Коли полюбилась - одружись. А  до  Варчукiв
щоб i нога твоя не переступила... Як подумаю, Дмитре, - вiн,  тiльки  вiн,
Варчук, винен, що твiй батько загинув;  душа  менi  пiдказу?:  тiльки  так
було. Коли б не пiдстрелили його, не те що рiчку  -  море  переплив  би...
Людиною був!
   З кожним роком, сам не помiчаючи того, Свирид Яковлевич все  повнiше  i
повнiше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Вiн  забував  усе  те
недосконале, що не з вини Тимофiя, а з вини тяжкого  безпросвiтного  життя
залишилося в ньому. Зростаючи сам, вiн i Тимофiя показував таким, яким той
не тiльки був, а яким би став тепер у життi.
   Iнодi навiть Докiя з подивом дивилась на Свирида  Яковлевича,  думаючи,
що не так вiн сказав про Тимофiя.
   Тодi Мiрошниченко густим, обвiтреним голосом зразу ж обрiзав:
   - Чого ти так дивишся на мене? Тимофiя я краще знав за тебе. Ми  з  ним
ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали.  Разом
в германську воювали, разом i в революцiю плече в плече стояли. А в  тяжку
годину,  коли  смерть  за  тобою,  як  тiнь,  ходить,   найкраще   чоловiк
пiзна?ться. Мало ще ти взнала свого Тимофiя. Кришталь вiн! Чистий! Таким i
Дмитра хочу бачити...



   X

   Повертаючись iз цукроварнi, Дмитро обламався  в  дорозi.  Кисло  пахнув
обмерзлий жовтуватий  жом,  сумовито  шипiла  пiд  копаницями  нев'?жджена
блiдосиня дорога, поскрипували над  шляхами  дерева,  обвiшанi  бiлими,  з
довгими торочками хустками.
   Розпластавши крила, на черешневу гiлку спустився  ворон,  i  посипалось
дороге вбрання з дерева, розвiваючись димчастим пилом.
   - Кар! - переможно заскрипiв птах i витягнув посивiлу шию.
   Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро iшов бiля  саней,  часом
по колiна вгрузаючи в снiг.
   На заходi поволi гаснув  свiтлий,  загублений  сонцем  пояс.  В  далинi
замигтiло  жовтими  вогниками  село,  забрехали  собаки,  при?мно  повiяло
гiркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з комiра  свити,  i  в  цей  час
назустрiч йому вилетiли затiненi по груди  кучерявими  клубками  снiгового
пилу дужi конi, швидко несучи крилатi саночки.
   Вправна рука машталера легко звернула з дороги i раптом на всьому  ходу
здибила, зупинила вороних. - Здоров,  Дмитре,  -  притримуючись  за  плече
Карпа, пiдвiвся старий Варчук, накритий до надбрiв'я гостроверхою кобкою.
   По скривлених тремтливих губах Сафрона вiдчув недобру вiсть для себе.
   - Добрий вечiр, - потягнув до себе карого.
   - Так от що, Дмитре, - пiдвищуючи голос,  дрiбно  затряс  рукавицею.  -
Зарубай собi на носi: ти нiколи Марти не вiзьмеш, нiколи.
   - Чому? - злою усмiшкою змiряв ошкiрене повне обличчя Карпа.
   - Як то чому? - ски'пiв Сафрон. - Багатством, калиткою не дорiс!  Марту
за Лiфера вiддаю! Щоб твого духу коло мо?? хати не було.
   - Овва, якi ви грiзнi!
   - Побачу - приб'ю! Святе мо? слово - приб'ю.
   - Хвалилася вiвця, що в не? хвiст, як у жеребця.
   - Ах ти ж... - вискочив з саней i рвонув гарапника з руки Карпа.
   - Дядьку Сафроне, вiдiйдiть од грiха! - насупивсь.
   - Я тебе  вiдiйду,  що  до  вечора  вiдiйдеш,  -  через  сани  цьвохнув
гарапником. Чорнi очi заокруглились, наче  у  птаха.  -  Я  тебе  вiдiйду,
чортiв злидень! Злиднi чортовi!
   - Вйо! - спокiйно гукнув Дмитро на  коня,  красномовно  спершись  обома
руками на рожен.
   "Отак обiрвалось все". У вухах гудiла до болю розрiджена ворожнеча, гул
наростав, гарячими хвилями наповнював голову, i вже не чув,  як,  танцюючи
на снiгу, матюкався Сафрон...
   Дома розпрiг коня, не вечерявши пiшов на хутiр.
   Сильнiшав мороз, дим з коминiв валив рiвно, зливаючись з небом. Забувши
обережнiсть,  пiшов  так  швидко,  що  незабаром  з  чуба  покотився  пiт,
запарувало тiло. Перескочив через плiт, вдарив снiжкою у вiкно i пiшов  до
високого, завiяного снiгом стогу сiна. Калатало серце так, що не  чув,  як
заскрипiли на снiгу дiвочi кроки. Закутана по самий нiс шерстяною хусткою,
Марта впала йому на груди.
   - Ой, непорадна та година, в яку я родилась!  -  почув,  як  ??  сльози
падали йому на пiдборiддя.
   - Чого ти?
   - Дивись, як списав мене старий, - вiдкинула хустку. Все  обличчя  було
iзсинене. На розпухлих губах засохла кров, пiд очима свiтились синцi.
   - От сволоцюга!
   Поцiлував i не мiг второпати, чого уста ?? були солоними.
   - Почула, що вiдда? мене за Лiфера - в ноги кинулася з просьбою. А  вiн
як визвiриться, ногами змiсив усю. "Я тебе, нечиста душа, схочу - посолю i
з'?м, схочу - без солi з'?м!  Набралася  розуму  вiд  злиднiв.  Я  тобi  з
печiнками його виб'ю" - i  пiшов  Горпину  бити,  що  не  доглядала  мене.
Пропала я, Дмитре! - i знову окропила його сльозами.
   - Чого голосиш? - Задумавсь i знову не мiг  зрозумiти,  чому  поцiлунок
терпкий i солоний.
   Билась Марта головою на його грудях, здригались  плечi,  наче  крила  у
птицi, перекочувалась дрож по спинi.
   Бачив матiр свою. Спрацьовану, з потрiсканими од негоди i працi руками,
що стiльки переробила роботи  на  своему  вiку.  Марнiла  краса  на  лицi,
розрiзалась зморшками, тiльки виразнi карi очi  були  по-дiвочому  молодi,
красивi.
   - Послухай, Марто, iди додому, збери  собi  хоч  перемiну  одежi  та  й
пiдемо до мо?? матерi.
   - До тво?? матерi? Вона ж прожене мене без  приданого,  -  ще  сильнiше
затремтiла, аж зуби почали клацати.
   - Не зна?ш ти мо?? матерi, - вiдповiв гордовито. - А як поталанить нам,
проживемо без багатства. Багато того щастя чоловiковi треба?  Заробити  на
хлiб кревно, з'?сти певно та в злагодi вiк прожити - от i все тобi  щастя.
Чи так я кажу?
   Задумливо пригорнув дiвчину.
   Таким  увижалось  йому  це  селянське  щастя,  до  якого   тягнувся   й
дотягнутись не мiг...
   - Який ти незвичайний, Дмитре. Скiльки в нас люду  перевернулось,  а  в
усiх тiльки одне на  думцi  -  багатство,  грошi,  земля,  зиск.  Один  ти
такий... найкращий.
   -  Теж  менi  найкращого  знайшла.  Не  перехвалюй,  Марто.  Сам   знаю
гудзкуватий я.
   - I найкращий. Дмитре мiй, життя мо?... I вже не була Марта тою бiдовою
дiвчиною, що першою  покликала  його  в  темiнь  весняного  вечора.  Перша
сказала про сво? кохання...  Прояснена,  вiдхиливши  трохи  назад  голову,
стояла перед ним тиха i чиста, як  свiтання.  Здавалось,  ??  виразнi  очi
розпогодились i свiтили таким сяйвом, що Дмитро  не  мiг  одвести  од  них
свого погляду, i з радiсним подивом розумiв: любов дiвчини  була  глибшою,
чим вiн гадав. Перше не раз у душi ворушилась пiдозра: коли  дiвчина  сама
призна?ться в коханнi - навряд  чи  справжн?  воно.  I  ось  зараз,  в  цю
хвилину, ця недовiра була назавше розтоплена новим i  несказанно  радiсним
розумiнням.
   - Марто! Дорога! Iди, збирайся...
   - Страшно менi, Дмитре, - i потемнiв погляд у дiвчини.
   - Страшно тим, в кого совiсть нечиста, хто з людей кривавицю видушу?...
А тобi чого? Ми люди простi, не лукавi. - В думцi вже бачив Марту  в  себе
дома iз сво?ю матiр'ю.
   - Щастя мо?! - обвила руками.  -  Куди  скажеш,  туди  пiду  за  тобою.
Переночую сьогоднi ще дома, а завтра до тебе прийду.  Зiбратися  ж  треба.
Матерi скажи. Коли не схоче - знати дай.
   - Про мене. Тiльки не бери багато з собою, щоб старий не пiк  очей.  Не
хочу я нiчого з його паскудних достаткiв. Заробимо самi на себе...
   - Заробимо, Дмитре.
   Легко йшлось додому, в кожному русi ворушилась  молода  сила,  надiйна,
нестримана.
   "От i заживемо втрьох, - прикусив зашерхлу  губу.  Була  вона  липка  i
солона. - Це ж пiт ропою скропив мене", - зрозумiв нарештi.



   XI

   Матерi нiчого не сказав. Лiг на лежанку, пiдперши  долонями  голову,  у
книжку вткнувся, та прочитати не мiг навiть слова.
   "Чудно в життi виходить. Не зустрiнься весiннього вечора з  дiвчиною  -
тiльки б i того було, що знав би про не?: живе собi у Варчука  на  хуторi,
куди випадково зайшов узимку iз Варивоном. Хороша дiвчина, добра помiчниця
матерi прийде. Не вiдсвяткують вони бучно  ?диного  на  вiку  весiлля,  та
проте..."
   Бачив Марту в сво?й хатi: усмiхнена, з розплетеними густими  косами  на
грудях, заснула на його руцi.
   На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на  дорогу,  вдивлявся  в
голубi, обсiянi мiсячним сяйвом  пагорки,  в  рухливi  тiнi,  що  котилися
полем, затьмарювали слiпуче, щедро розсiяне зерно. Безгомiння настороженим
псом вляглося бiля остуджених  хат,  блимаючи  жовтими  вогниками.  Далеко
проскрипiли  сани.  Липа  сiйнула  срiбною  памороззю   i   знову   мовчки
передумувала старечi печалi.
   Не вийшла Марта нi першого, нi другого, нi третього вечора. I Дмитро аж
почорнiв за цi днi.
   Над селом розгулялась метелиця. З битого  шляху  зривався  наполоханими
табунами коней пронизливий вiтер, влiтав  у  вузькi  вулички  i  вище  хат
пiдiймав мерзлу порошу назустрiч роям дрiбних метеликiв.
   "Хороша погодка, тiльки вiдьмам на Лису  гору  ?здити".  Почав  одягати
кожушок.
   - Куди зiбрався, Дмитре? - вiдiрвалась од печi мати.
   - Заскочу до Варивона, - заклопотано подивився в покрите лускою вiкно i
вийшов з хати.
   - Го-го-го! - зрадiв вiтер i обдав його з  двох  бокiв  дрiбним  пилом.
"Чого iржеш, дурню!" Вийшов на дорогу.
   Iти  було  важко,  часом  провалювався  у  сипкий  снiг,  але  непогода
породжувала ще бiльшу впертiсть. На полi вiтер  зовсiм  здичавiв.  Налiтав
сплутаним клубком, забивав дух.
   "Брешеш - не здола?ш!"
   Боком пригинався i вперто йшов уперед. Чув, як солоний пiт щипав спину,
а в обличчя, особливо в пiдборiддя,  впивалися  пронизливi  пекучi  голки.
Нарештi хутiр, перегойдуючись, неясно виплив з метелицi. У вiкнi  Мартино?
кiмнатки погойду?ться тьмяний вiдблиск - видно, вкрутила свiтло. Забрехали
на подвiр'? собаки, почувши ходу людини. Потiм наче щось  скрипнуло;  бiля
самого вуха промчала п'яна завiя. Стояв  бiля  плоту.  Непоко?лось  серце,
стискалось на холодi розiгрiте за дорогу тiло.
   Перескочив через плiт, загрузаючи по пояс в снiгу. Чув, як сипкий холод
посипався в халявi i почав розтавати на устiлцi пiд тонкою онучею.
   Вiйнувши тiнню, погас вогник у Мартинiй кiмнатi. Дмитро  притулився  до
стiнки, пальцем тихо вдарив у шибку;  позаду  озвався  сухий  трiск,  наче
дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
   Чорними клубками, згинаючись, на нього  котились  чотири  постатi.  Над
вузьким комiрцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларiона Денисенка,
за ним розiгнувся довгий, з дрючком в руках Лiфер Созоненко.  Пригнувшись,
випередив батька проворний Карпо.
   "Його найбiльше остерiгатись треба".
   - Матерi тво?й чорт! - розтягнувся на снiгу Сафрон, i Дмитро повз нього
пiдскочив до плота. Вигинаючись,  трiснула  ворина,  зручно  перехопив  ??
обома руками.
   "Держись, женишок!" - вiдскочив од Ларiона i обрушив товщий  кiнець  на
голову Лiфера. Той погойднувся i, не випускаючи з рук дрючка,  присiдаючи,
опустився на землю. I ще раз, гехнувши, потягнув по плечах,  аж  скрутився
довгов'язий i кров'ю ригнув на снiг. Налетiли Ларiон iз  Сафроном,  i  два
дрючки одночасно вдарили по третьому. Скорiше тiлом, нiж розумом,  вiдчув,
що ззаду  крадеться  Карпо.  Вiдскочив  до  плота,  i  в  цей  час  м'яко,
по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук  з  занесеним  шворнем  над
головою.
   "Зразу голову розкраяв би надво?", - i оперiщив ломакою по спинi.
   Карпо легко через голову перекрутився на снiгу  i  зразу  ж  скочив  на
ноги, обходячи його.
   - Карпо, по ногах бий бугаюгу!  його  iнакше  не  звалиш!  -  вдарив  в
обличчя вiтер.
   - Я тебе вдарю! - налетiв на Сафрона i Ларiона. Вiдскочив старий Варчук
до стiни, ще раз свиснула над ним  ворина  i  розломилась  надво?.  Дмитро
хотiв перестрибнути через випростане тiло, та раптом увесь будинок з гулом
обвалився йому на голову, гарячi червонi, жовтi метелики сипнули в обличчя
i  хтось  затанцював  по  його  спинi.  Потiм  коливалась   -   а   земля,
перегойдувалась, наче  колиска  -  сюди-туди,  сюди-туди,  хрипiли  злi  i
тривожнi голоси...
   Довго не мiг пiдвестися. Розривалась  голова;  обмерзлi  .  пасма  чуба
холодно задзвенiли на лобi.
   "Де ж я?" Свистить завiрюха, засипають  снiги,  скову?  мороз.  Нарештi
пiдвiвся i з стогоном упав назад - задубiлi ноги не слухали його.
   "Де ж я?"
   Навскiс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
   "Стривай, та це ж Варчукiв хутiр".
   Знову хотiв устати, але ноги були мов колоди.
   "Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста".
   Боком поплазував по снiгу, глибоко орючи собою сипке  поле.  Задихався.
Снiг забивав нiздрi, рот, засипав шию; дубiли руки - грiв ?х пiд пахвами i
знову плазував. Провалився У рiв, звиваючись, обриваючи нiгтi, вибирався з
нього, уже не чуючи пальцiв.
   Вирвався з холодного полону i знову повз.
   "Брешете - не здола?те!"
   Кiньми вилiтають вiтри, стугонять, ревуть, засипають снiгами.
   Не вирвешся  з  ?хнього  полону,  i  замети  занесуть,  тiльки  весною,
обгризеного звiрами (не найде  звiрина,  мишi  обгризуть),  вiдшука?  тебе
хлiбороб, по шматках одежi догада?ться, чи? тiло знайшло притулок на  його
полi...
   "Брешете - життя мене жде, матiр вигляда?. I я приповзу до не?".
   Снiжним насипом пiднявся шлях,  доповзти  до  нього,  а  там  i  додому
недалеко. Вiдпочити трохи, дух перевести...
   Як тепло ста?, бризнуло сонце на чорнi поля... Який там  черт  бризнув!
Це мороз його закову?. Головою у снiг, лiктем  у  снiг,  обидвi  руки  пiд
себе, i  боком,  боком  на  шлях,  бо  його  мати  вдома  вигляда?,  Марта
сподiва?ться його, йому жити, працювати  треба...  Проклятющi  ноги!  Кров
тече з пiднебiння.
   "Не  випльовувати  -  обмерзне   на   пiдборiддi"...   Боляче   стриму?
примороженими устами тягучу рiдину  i  витягу?ться  на  шлях.  Наче  хтось
нависа? над ним.
   Який там нечистий нависа? - то мороз хоче затиснути його.  "Переповзай,
парубче, шлях - недарма до дiвчини ходив".
   Десь iздалеку замукала корова. "Худоба кров чу?".
   - Дмитре, це ти?
   "Ге-ге-ге! Бач, як пiдходить. Дмитром назива?".
   Голову в снiг, плече в снiг, руки пiд себе - i вперед...
   - Дмитре, синку!
   "Невже мати? У негоду таку!"
   - Це ви, мамо! - хрипить i по знайомих з дитинства  пахощах  материного
волосся, по дотику пальцiв до лиця, як може тiльки вона доторкнутися,  вiн
пiзна? свою найбiльшу любов. - Поганий я, мамо, не осудiть. I вмер би, так
ви в мене ?. - I почина? котитись у безвiсть.
   Тiльки одна мати зна? цiну сво?? дитини. Тiльки одна мати загляне в  тi
тайники серця, що нiкому невiдомi. I вона вже зна? його волю  -  не  треба
кликати людей. Напрацьованими великими руками  бере  попiд  пахви  сина  i
тягне снiгами, не чуючи нi ваги, нi втоми...



   XII

   Бiль пронизу? до  кiсток,  ходить,  перекочу?ться,  свердлить  буравами
тiло; розмерзаються темнорусi пасма волосу, рiдка червона  мазка  котиться
по обличчю, а мати клопочеться бiля чобiт - нiяк скинути не може. Тодi, не
питаючи його, мовчки бере нiж, на живому тiлi  свiжу?  халяви.  Засичав  i
прикусив  приморожену  губу,  коли  мати  зiрвала  примерзлi  онучi.  Ноги
починають  розбухати,  пухнути,  роздаватися;  четверо  очей  з   острахом
схрещуються на них. Затягуються рiвчаки мiж  пальцями,  запливають  пухким
тiстом, з глибини якого маленькими вiчками бiлiють нiгтi.
   - Нiчого, нiчого! - кида?ться мати в хижу,  приносить  несолоне  гусяче
сало i ним до колiн  змащу?  роздутi  колоди  нiг,  пiсля  обмоту?  чистим
льняним полотном, по?ть горiлкою, настояною на деревiю i дев'ятисилi.
   - Хiба ж то люди? То  звiрi,  куркулi,  -  зрива?ться  в  стогiн  голос
матерi.
   - А ви  ж  думали...  Скажете,  що  впав  з  засторонку,  знепритомнiв,
приморозивсь. Щоб нiхто... - хрипить.
   - Знаю, знаю сину, - схиля?ться над ним, як над дитиною, вклада? спати.
Бiлу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тiло, пече вогонь; парубок не
може навiть поворухнутися, i знову пахуча горiлка гарячить губи i рот...
   Кiлька днiв плювався кров'ю i без помочi  матерi  не  мiг  повернутися.
Вдень бiль трохи зменшувався, а вночi, щоб  не  кричати,  затискав  зубами
рiжок подушки, з пожаднiстю пив первак.
   - Може, в райо'н по лiкаря по?хати?
   - Нiякого лiкаря. Тодi сам себе доконаю... Видужаю, на живому  засохне!
- хрипiв простудженими грудьми.
   Мати  сама  обстригла  голову,  щоб  хутчiй  заго?лась;  синяки  почали
блiдшати. Найбiльш непоко?ли ноги - не мiг стати.
   "Невже калiкою буду? Так i не вiддячу Барчукам!" - Рипiв  од  злостi  i
безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнiшим було навiть не калiцтво.
   "Прибити старого i молодого, щоб дзвони завили над ними!"
   I аж бiль зменшувався, коли бачив ворогiв бiля сво?х нiг...
   Злоба густою смолою кипiла в скривавленому тiлi;  затуманювала  тверезi
проблиски розуму.
   Часто в думках стрiчав Марту. Приходила, припадала до нього,  i  дiвочi
губи пахли свiжим снiгом i весiннiм  приморозком,  що  вже  диха?  повiвом
землi.
   Брала його велику руку в  свою,  гладила  вiд  зап'ястя  до  пальцiв  i
несподiвано, як i приходила, зникала, наче ранiшнiй туман по  долинi.  Або
вiн iшов до не? на хутiр, i вона виходила назустрiч, як сама весна.  Стара
дубiвка схилялась над нею, притримуючи вiнок  пишного  рожевого  цвiту.  У
веснянiй напрузi стояли щепи,  i  молода  господиня,  радiючи,  бiлила  ?х
вапном, потрiскану кору шпарувала садiвничим гле?м, i сама була як щепа  -
свiжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев...
   "Що тепер робить вона?"
   Скрипнуть дверi, i тихо пiдiйде мати до лiжка. Коли й спить вона?
   А зима бiснувалась, мурувала вiкна холодними квiтами; синицями  цiнькав
мерзлий снiг, припадаючи до шибок, i хата глухо дзвенiла кожною деревиною.
Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стiльки роботи ждало його.
Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У  повiтцi  жалiбно,  по-старечому,
скаржились вiвцi, i так хотiлося переступити через порiг у витку метелицю,
вдихнути пахощi прiснуватого, блакитного снiгу i  до  само?  зорi  тесати,
стругати дзвiнке дерево, або, залишаючи за собою глибокi  слiди,  побрести
iз жаками до Бугу. Це навперемiнку з Варивоном рубали б зеленкуватий  лiд,
грiли б на багаттi задубiлi, червонi руки. А ввечерi - в сельбуд до молодi
або до Марти.
   У  другiй  хатi,  де  стояв  столярський  станок,  вчився   майструвати
сiмнадцятилiтнiй невисокий сирота Григорiй Шевчик - далекий родич. Вiн  же
порався також бiля Карого: треба було вивезти лiс та заробленi у лiсництвi
клiтки хворосту. Григорiй часом просовував голову до нього.
   - До вас можна? - звертався тiльки  на  "ви",  -  по  батьковi  парубка
незручно величати, на "ти" також не виходило, бо Дмитро був старший.
   - Заходь, Грицю.
   - Як здоров'я ваше?.. А до нас  учора  шефи  з  суперфосфатного  заводу
при?хали. Це такий завод, що якусь  спецiальну  муку  з  каменю  виробля?.
Присмачиш нею землю - i все на полi,  як  з  води,  росте.  Вам  би  цього
суперфосфату дiстати... Аж за селом гостей з музикою  зустрiчали.  Далi  в
сельбудi були урочистi збори. Шефи говорили про намiри мiжнародних  гадiв,
про отих консерваторiв англiйських, що вогнем, як змi?, дихають на  нас  i
вiйну в кожному снi бачать. Потiм розповiдали шефи про нове життя  у  нас,
про змичку мiста з селом. Дуже всiм  до  душi  припала  доповiдь  товариша
Недремного, майстра хiмiчного цеху. Розповiда? так,  наче  в  душу  вбива?
слова.  Бойовий,  видать,  чоловiк,  бо  на  щоцi  рубець.  Потiм  толково
Мiрошниченко виступав. Вiн ще за селом, як  брат  з  братом,  зустрiвся  з
Недремним. Виходить, вони  разом  проти  всяко?  контрреволюцi?  боролися.
Пiсля Мiрошниченка говорив Iван Бондар, а потiм на сцену почав пропихатися
Полiкарп  Сергi?нко.  Його  дядьки  за  поли   свити   одсмикують   i   аж
перехитуються од реготу: "Диви, диви, Полiкарп  гораторствувати  захотiв!"
"Куди кiнь з копитом, туди й рак з клешнею!" "Полiкарпе, не смiши  людей!"
А той хоч би що - без нiяких на  сцену  лiзе,  -  i  Григорiй  розсмiявся.
Усмiхнувся й Дмитро, уявляючи не  в  мiру  балакучого,  завзятого  хвалька
Сергi?нка.
   - Ну, потiм i смiху було. Дядьки, як грушi, на пiдлогу  валилися,  коли
почав Полiкарп шекерявити  про  бiй  червоно-армiйцiв  з  бандитами.  -  I
Григорiй, копiюючи Полiкарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир
збив шапку, в  нього  стали  насторожено  переляканими  i  хитрими-хитрими
заховавши зiрочки веселого зверхнього лукавства:
   - Iду я шляхом, - а було це в двадцять пелшому лоцi.  Ну,  а  як  можна
було йти шляхом у двадцять пелшому лоцi? 'Душа в тебе не то що в п'яти,  а
i в обчаси заскочить - бандити кругом. Iду, коли чую: кулемет як засокоче:
со-ко-ко-ко. А потiм гармата як ревне: гур-гур! А земля - хилить,  хилить.
Ну, хоч i не страшно менi, а покотився галушкою в рiв. I чую: такий  тупiт
вiд дубини, наче хто чортiв iз неба витрушу?. Пропав ти, Полiкарпе, нi  за
цапову душу - думаю так собi, а  бандити  летять  шляхом  прямо  на  мене.
Знають, видно, що я в комбiдi состою... Будь у мене кулемет, я б  усiх  ?х
до дiдька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити,  ну  прямо  як
прицiльний прибор - краще брильянта.  Сво?м  дробовиком  горобця  на  лету
здiймаю...
   - Ну, що тут у залi було пiсля цих слiв - i не питайте.  Степан  Кушнiр
устав з президi? i з сцени упав на людей. А  музика  як  почала  смiятись,
тiльки труби брязь-брязь. А Полiкарповi хоч би що. Бреше i не усмiхнеться:
"Отак би вiдлетiла моя душа, мов  легка  хмаринка.  Коли  бачу:  назустрiч
бандитам двома ланцюжками червонi мчать. Тiльки малувате ?х, а бандитiв  -
до лихо? години. Ну, думаю, треба сво?м рiшучу допомогу давати, Червонi  -
шляхом, а я ровом лечу наперерiз гадам. Перед самою рубаниною як  крикнуть
нашi - ур-р-ра! I я тут не пiдкачав - сво?м басом усi голоси покрив. Голос
у мене, - чого там хвалитися, - мо'в грiм. Раз розсердився  на  жiнку,  як
гримну, так вона i впала серед хати - оглушив. I  кiлька  днiв  глуха,  як
пеньок, ходила".
   - Та зупинiть  його!  Отже  безсовiсний  бреше!  I  гостей  дорогих  не
стида?ться, - обiзвався ззаду голос жiнки Полiкарпа. I знову весь  сельбуд
покотився зi смiху. Подивився  Полiкарп  на  свою  Олександру,  зневажливо
махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з ?? дурного язика не зiрветься.
I знову продовжував. "Врiзались нашi в бандитiв,  i  по  шляху  закрутився
страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кiлька бандитiв аж  до  мене
вiдтиснули одного червоноармiйця. А вiн руба?ться, аж глянути i страшно, i
радiсно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу  перекине.
Ну, не Шабля в руцi, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить  ззаду
вдарити, поки той переднi шаблi одводить. Теж, видно, рубака  -  не  курям
голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього  -  повернув  коня,  трохи
подався на лiвий бiк, да як рубане. Так i розколов бандита..."
   - Почув  цi  слова  товариш  Недремний,  встав  з-за  столу,  по  сценi
пройшовся, i дядьки постихали - слухають. А Полiкарп продовжу?; "Ну,  а  в
цей час один гад i рiзонув червоноармiйця. А шабля тiльки iскрами креснула
i вiдскочила вiд плеча".
   - От почав чоловiк правду  говорити  i  знову  на  брехню  перейшов,  -
невдоволено промовив Степан Кушнiр.
   - Це я брешу? Стидно тобi, Степане, чортзна-що верзти.
   - А як же це шабля вiд плеча може вiдскочити?
   - Не знаю, не знаю. А чого  не  знаю  -  говорити  не  буду.  Я  такий.
Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це вiн тодi  рубався  з
гадами. От де  тепер  прийшлося  з  дорогим  захисником  зустрiтися,  -  i
Полiкарп пiдiйшов до робiтника.
   - Було таке, товаришi, - усмiхнувся Недремний. - Це я стальнi  платiвки
пiд гiмнастьорку пiдклав. Ще з iмперiалiстично? принiс. Помагали iнодi.
   Пiсля цього мов хто пiдмiнив дядькiв: самi на сцену тиснуться, щоб  про
життя поговорити - i про полiтику, i про вiйну, i про КНС. А  шефи  тiльки
всмiхаються. Наприкiнцi подарували нам бiблiотеку. Вчителька  як  побачила
книжки, аж розпласталась над ними i ледве не схлипнула: "Це ж багатство!..
Класики".
   - Еге ж, на всi вашi класики хватить, Людмило Сергi?вно,  -  пiдтвердив
Полiкарп. - I Григорiй розсмiявся.
   - Я вам книжку принiс з цi?? бiблiотеки. Ловка, за душу вчепилася i  не
вiдпустила, поки вiд палiтурки до палiтурки не прочитав. - I тiльки  тепер
скида? шапку. Хвилястий чорний чуб спада? на  високий  прямий  лоб.  З-пiд
смiльних брiв усмiхаються  веселi  очi,  не  придивись  до  них  -  карими
здадуться, приглянься - так голубi, тiльки  затiненi  на  чорнявому  виду.
По-дiвочому м'яко закругля?ться обличчя, майже не видiля?ться пiдборiддя з
вирiзаною ямкою. I  куточки  вуст  закiнчуються  також  двома  усмiхненими
ямками. Поглянеш на таку юнiсть незатьмарену i сам в душi усмiхнешся.
   - Про що ж там пишеться?
   - Про революцiонера Сергiя Лазо. Його живцем японцi у топцi спалили. От
гади триклятi! Словом, контрреволюцiя! Як вони мучили товариша Лазо! А вiн
i не скрикнув. Такому чоловiковi жити б  i  жити.  -  Хвилювання  Григорiя
переда?ться Дмитровi, i вiн тихо каже:
   - От вiн i живе, Григорiю, мiж нами. Як живий.
   - Правду говорите! - зрадiв Шевчик. - Така смерть - це велике життя.  -
I надовго задума оповива? ?хнi обличчя.
   Очi в Григорiя тьмаряться, пiд темними вогкими губами  тiсняться  густi
високi зуби, тремтять нiздрi невеликого,  ледь  приплюснутого  на  кiнчику
носа...
   - Вам нiчого не треба? - нарештi порушу? мовчанку.
   - Поки нiчого.
   -  Завтра  уже  весь  лiс  вивезу.  Треба  було  б  плiт   бiля   клунi
перегородити. Як ви скажете?
   - Нiчого, сам перегороджу. Тобi худоба потрiбна?
   - Та треба, одну-двi клiтки вивезти, щоб на печi баба не замерзла. Вона
любить тепло, кужiль, корову та чарку, - смi?ться Грицько.
   - А хто ?? не любить? Сам бог пив.
   - Нi, вiн не пив.
   - А ти ж звiдки зна?ш?
   - Бо його на свiтi не було. Це в сельбудi правильно лектор доказав.  На
картинах показував. - Виходить тихо у другу хату.
   Дмитро розгорта? книжку, i в його почуття й думи вплiтаються  з  друго?
хати стук теслицi i мiцний молодечий голос:
   Понад Бугом з ворогами
   Третiй день гуркоче бiй.
   Там мiй милий чорнобривий
   На тачанцi бойовiй.
   I невимовне захотiлося жити - не калiкою, а  мiцним  во?ном,  вийти  на
шлях, коли весняна синь сповива? далекi рiднi простори, а в небi  урочисто
курличуть журавлi, летячи в забузькi плавнi.
   "Брешете, мене на колiна не поставиш!"
   Спершись руками на бильця лiжка, почав,  кусаючи  губу,  спускатись  на
долiвку.
   Нарештi став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з
соломи великi капцi, то й човгав ними по хатi - обережно, по-старечому.
   - Значить, виходили, мамо. I як ви мене вiдшукали тодi?
   - Сказав ти - до Варивона йдеш, а серце  мо?  непоко?лось,  чуло,  наче
кри?шся з чимсь. Примiчала перед горем цим: не на мiсцi душа  твоя.  Вечiр
настане - у вiкно вигляда?ш, на шлях виходиш, а чого  даремно  виходити?..
Тодi допряла кужiль, а тебе нема. От i  пiшла  до  Варивона,  а  потiм  на
шлях... Вiтер з нiг збива?, задубiла вся, а вiрю  -  побачу  тебе.  Ходжу,
ходжу, виглядаю з села, з хутора i вертаюсь до липи... Скрипить  вона,  як
печаль моя.
   I непомiтно в тиху мову матерi, як в музику, вплiтаються згадки.
   Почина? вiтер веслувати верхiв'я чорнолiсся, п'янко  повiвати  доспiлою
суницею. А стежкою вiд хутора, помiж молодими  житами,  пливе  в  червонiй
матросцi ставна дiвчина, поглядаючи на його сiножать.
   "Чом же ти не прийшла до мене?"
   Мовчить дiвчина, тiльки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою
тiнню горбиться позад не? Сафрон, i злi очi свердлять то Марту, то його.
   "Для чого ти в свiтi живеш? -  стиска?  зуби  Дмитро.  -  Не  життя,  а
нещасний карбованець тебе трима?, за нього  всiх  перегриз  би,  як  лютий
звiр".
   I, заглиблюючись в думи, вiн iз здивованням, злiстю i  навiть  потайним
острахом бачить, що життя Сафрона  -  наскрiзь  дуплаве  дерево,  в  якому
гадюкою ворушиться жадоба до грошей i землi. I вiд цього образу холодно  й
огидно ста? парубковi...
   "Нiчого, нiчого нема святого йому. Коли постарiли батьки, ждав  скорiше
?хньо? смертi, оженився не на дiвчинi, а на волах, на скринi. За все життя
нiколи ласкавого слова не сказав,  не  подав  старцевi  шматка  хлiба,  не
обiгрiв подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому".
   "Попадешся ти ще в мо? руки - i не вiдпросишся, i не вiдмолишся".
   Чому ж Марта не прийшла до нього?
   Уже стогнало  чорнолiсся,  жмакувались  хмари,  врiзаючись  у  верхiв'я
дерев, потемнiло на вiтрах сизе жито;  дiвчина  злякано  прискорила  ходу,
замигтiла червона матроска понад житами. Великими  розбовтаними  стрибками
наздогнав ?? Сафрон, мовчазний i хмурий, i, наче  у  кров,  втиснув  чорну
руку в червоне плече Марти.
   ...Iз стрiхи лунко гупнула брила снiгу i обiрвала задуму.
   На шляху задзвенiв балагульський дзвоник, промчали конi, п'яна весiльна
пiсня покотилася попiдвiконню, i зразу ж потемнiло в хатi - мати, припавши
до  вiкна,  затулила  його  плечима  i  головою.  Що  йому  нагадали   цей
балагульський дзвоник, весiльна розгониста пiсня - ще й сам  не  зрозумiв,
та почвалав од лiжка до лави.
   - Сиди, не ворушись! - замахала руками мати. - Не  можна  тобi  стiльки
ходити, потiм знову вночi будеш подушку надкусувати.
   Зрозумiв, щось недобре ско?лось i, вiдхиляючи головою материну,  припав
до шибки.
   По шляху набитi молодицями i чоловiками вервечкою мчалося кiлька саней.
Ось однi звернули вбiк, i воронi конi, тонучи в бiлому серпанку, рвонулись
вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, мiцно  вчепившись  у
вiжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом iще трималась  на  потилицi  збита
набiк сива шапка. А вiтер задував вогник червоного волосу i задути не мiг.
На мосту сани пiшли затоки, хтось у чорному кожусi м'ячем вилетiв на снiг,
i воронi зникли вдалинi.
   - Лiфер Созоненко до молодо? на хутiр по?хав.  -  До  хати  .  "увiйшов
Григорiй Шевчик з батогом  у  круглому  червоному  кулацi.  -  Присилували
нелюди дiвчину.  Били  до  пiвсмертi.  Коси  рвали.  Пiд  вiнцем  синяками
свiтила. Заперли у ванькирi i знущались як кати. Кажуть, праву руку старий
iз Карпом ?й викрутили. От гади...



   ХIII

   ...Б'? сапка  приплесканий  темний  корж  землi,  дзвенить  на  груддi,
огорта?ться сухим сiрим пилом.
   "Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозi прибила, як  покалiчив  ти
мо?й дитинi життя: навiки, видно, хлопця припортили... Скiльки щастя було,
коли вiн скинув капцi i в чоботях по хатi пройшовся".
   - Тепер, мамо, живемо на втiху нам, на гибель  ворогам,  -  два  блиски
зiйшлися в очах: радостi i злостi.
   - Сину, не думай нiчого. Знаю думку твою, та  кинь  ??.  До  бiди  веде
вона. Помовч, помовч. Скiльки у мене синiв ?? Один тiльки ти, а  без  тебе
що менi життя? Найнещасливiший батько, що дитини  не  ма?,  найнещасливiша
мати, що свою дитину хова?. Не погань руки об  те  падло.  Слиззю  гадючою
забруднишся.
   - Нi, мамо. Я ?м не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости - так
сьогоднi покалiчили, а завтра  доконають.  То  куркульня!  ?м  одна  наука
зрозумiла - добрий кулак, - рiзонув повiтря мiцним, великим кулаком.
   - Чу?ш, Дмитре, - пiдiйшла впритул до нього. - Не дурiй.  Не  маленький
ти. Тебе я не переважу. Твою натуру i залiзо  не  переважить.  Коли  ж  ти
любиш свою матiр, зроби для не? добро, щоб не розривалося мо? серце, як цi
тижнi розривалося. Пожалiй мене, як себе не жалi?ш... Чи  чу?ш,  Дмитре?..
Подивись менi в очi. Легко, дума?ш, менi? - Невелика, уперта i  засмучена,
стояла проти сина, не зводила з нього розумного i догадливого погляду.
   Довго  мовчав,  роздумував,  очi  стали  похмурими,  голова  на   груди
звiсилась. А мати стояла бiля нього, настирливо ждала вiдповiдi.
   - Добре, мамо, постараюсь не завинити  перед  вами.  До  худоби  вийду.
Скучила без мене вона.
   - Ще й як! - зрадiла, що на другу думку збила. - Тiльки прочиню дверi -
Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заiрже, нiби заплаче.
   - З лошатка його викохав, сво?ю  одежиною  покривав.  Порався  недовго.
Ходив так, наче поважчав, довго вiд незвички мружився на свiтло.
   Увечерi Гриць прибiг, з кишенi коротко? свитки виглядав  пружок  яко?сь
книги.
   - Здоров, здоров, хазя?не! Так нема, кажеш, бога? - примружився Дмитро.
   Пiдпарубок спалахнув i мовчки покосився на Докiю.
   - Ви не дивiться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога  вже  не  призна?,
?й-богу.
   - Мовчав би вже, безстиднику, сам нiколи лоба не перехрестить, а  iнших
на глузи бере. Всi ви тепер добрi. Грамотiями  поставали,  все  зна?те,  з
клубу не вилазите.
   - А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, iз  зiрочкою  на
лобi, баба нiяк не налюбу?ться ним! - Грицько переводить розмову на  iнше.
З-пiд вогких темновишневих губ сяють  синюватi  високi  зуби,  по-дитячому
осмiха?ться чорняве красиве обличчя. - Тiльки ходить чогось як  не  сво?ми
ногами - ступне крок-два i пада?.
   - То не бiда, ратицi треба пiдрiзати, - радить Дмитро. -  Сипте,  мамо,
вечеряти. Що тепер в сельбудi?
   - Полiтгурток працю?. Прямо з лiсiв  хлопцi  увалилися  до  сельбуду  -
сiльрада на лiсокрадiв облаву робила.
   - Спiймали кого?
   - Цiлий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить.
   - Недовго шумiтиме, коли декому руки не вкоротять. - Скорботна  зморшка
лягла на чоло Дмитра. - Ти завтра ще привези собi зароблений хворост, поки
дорога не забитна.
   Ще довго течуть господарськi розмови. Гриць уважно ловить кожне слово i
допитливо погляда? на Дмитра - хочеться взнати, чи  до  ладу  вiн,  Гриць,
робив дiло, та той не  обзива?ться  нi  словом.  I  це,  видно,  непоко?ть
парубчака; поволi натяга? на чорнi кучерi шапку. Тодi Дмитро пiдводиться з
лави.
   - Спасибi, Грицю, що помiг нам, що худобу шанував, почесному,  як  бiля
свого ходив.
   - Аякже! - свiтлi? хлопець.
   - Як ви дума?те, мамо, варт йому дати щось iз начиння, щоб мав чим бiля
дерева поратись?
   - Авжеж варт.
   - Спасибi, - стримано дяку? Гриць, i трiпоче борозенка на верхнiй губi.
   Обо? виходять в сiни, а вона перемива?  миски,  ложки  у  теплiй  водi,
дума?, що не скаредний син, такий i Тимофiй був - за копiйку  не  видряпа?
очi.
   Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.
   "Знову хутiр очi намуляв, нагадав усю  кривду!"  -  зiтха?  i  дивиться
прямо на нього. Син понуро одверта? очi вiд ?? допитливого погляду.



   XIV

   Докiя прокида?ться до перших пiвнiв.
   Гуде за вiкном  хуртовина,  налiта?  на  хату  густим  валом,  часом  у
могутню, низько спiваючу основу ткацьким  човником  вскочить  тонка  цiвка
вiтру, цьвохне i метнеться десь осторонь.
   "Яка довга зима! Лiто збiжить тобi  як  одна  година  -  оглянутись  не
вспi?ш. Як же Дмитро? Змерз, - у тiй хатi холоднiше".
   Напомацки взува?ться в чоботи i йде з  кожухом  до  дверей.  Солом'яний
дiдух  вiйнув  студеними  нитками  холоду.  Вона  пiдходить  до  стiни   з
розгорнутим кожухом i так застига? - нiкого на лiжку нема.
   "Може, на лежанцi?"
   М'яко, вовною вниз пада? на землю  кожух,  руки  застрибали  по  теплiй
порожнiй лежанцi. Довго не може  знайти  сiрники,  нарештi  жовтий  вогник
оживив хату, загойдалося свiтло, на стiнах забiгали тiнi. В  хатi  нiкого,
прим'ята постiль холодна, на кiлку нi шапки, нi кожуха. Обсмалюючи пальцi,
гасне сiрник, до вiкна припав  захеканий  вiтер  i  попросив  потрiсканими
вустами: "Пить, пить, пить". Та, не дочекавшись вiдповiдi,  сильно  вдарив
грудьми у стiну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.
   I вона, прочинивши дверi, тоне очима в шматку рухливо?  тьми.  Праворуч
зiтхнув сполох,  але  хтось  закрива?  його  вiд  не?.  Заснiжений,  важко
дихаючи, Дмитро ста? на порiг.
   - Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене... Куди ходив?
   - Нiкуди. На шлях подивитись! - хрипить важко, застуджено.
   - На шлях? - рука торкнулась його обличчя. Воно мокре i липке вiд поту.
   - Ходiмо спати! - якось чудно  говорить.  Коли  ступив  у  сiни,  вiтер
вирвав з його рук дверi, i вдалинi, то припадаючи до землi, то пiдводячись
вгору, заметлялась червона завiса.
   - Дмитре, пожежа!
   - Ну й що ж, - рипа? клямкою. - Сафронiв хутiр горить вогнем ясним.
   - Сафронiв хутiр горить? - кам'янi? Докiя i не може  одвести  очей  вiд
раптових стрибкiв розлютованого гривастого вогню.
   Вона не зна?,  що  ??  син  пiзнього  вечора  крадькома  пiдiбрався  до
огородженого з усiх бокiв подвiр'я Созоненка. Дмитро надiявся побачитися з
Мартою, забрати ?? до себе.  Хвилювався  i  тривожився,  дослухаючись,  що
робиться за високою огорожею. Там i метелицi  було  тiсно.  Цiпкi,  дубовi
будiвлi,   спотворенi   безформеними   прибудовами,    уперто    затискали
розгалуження заметiлi i так обкрадали ??  суво?,  наче  в  кожнiй  iз  них
вселився дух созонiвсько? крамницi.
   "Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на порiг  стала"...  Обдираючи  до
кровi об цвяховану гребiнку руки, Дмитро  через  плiт  перескочив  у  сад.
Пригинаючись,  попрямував  до  будинку.  Ось  вiн  вже   бiльша?,   широко
роззявивши пащу рундука. I враз вона ворухнулась.
   - Стiй! Уб'ю! - залементував голос Сафрона Барчука.
   Осторонь загарчали пси i, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини
на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав пострiл,  дрiб  зашерехкотiв
по гiлках дерева. На  подвiр'?  валування  собак  переплелося  з  голосами
Созоненкiв i Варчука. Ще навмання обiзвався пострiл, збiльшився гомiн.
   "Я тобi стрельну, iроде!" - вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан
i подався на хутiр Варчука.
   До ранку Дмитро вже горiв  i  метався  в  жару,  розкидаючи  подушки  й
постiль. Може й на щастя злiг, бо хто зна?, що  заговорили  б  про  нього,
коли б здоровим був.
   Якось на гранi мiж пам'яттю й непритомнiстю до його обважнiлого  розуму
почали добиратись розрiзненi  голоси.  Часом  i  вони  розкришувались,  не
дiйшовши до свiдомостi, вiдкочувались i знову напливали  м'яким  просiяним
гулом.
   - Так Сафроновi й треба!..
   "Так Сафроновi й треба... так Сафроновi й треба...  -  колива?ться  над
ним завiса. - Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?"
   - Дурницi говориш, - пiдкочу?ться голос Мiрошниченка. - Варчуко'вi може
бiльше що треба... Пiдпал - це не боротьба з класовим ворогом; це стихiйна
дрiбновласницька ненависть або дрiбненька  помста;  це  не  дорога,  -  це
глухий закут.
   "Глухий закут, глухий закут..."
   Бачить, як iде дорогою i впира?ться в  обвислi  мiшки  круто?  камiнно?
гори; вона нависа? над ним громiздкою потрiсканою хмарою...  Частина  слiв
вислиза? з пам'ятi. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.
   - ...Це бунт так звано? пропащо? сили... Народжувався  у  муках  тяжко?
безвиходi й заводив у безвихiдь... Ми не пропаща, а чудесна  творча  сила,
ми свiжа кров життя...
   "Як це сказано, як це сказано... Не стану пропащою  силою!"  -  Гострий
сполох рiзко освiтлю? всi закутки розуму, очища? його вiд липучо? скверни.
До хвилюючого дрижання натягу?ться тiло. Дмитро збира? всi  сили,  щоб  за
щось подякувати Мiрошниченковi; в зiницях чу? теплу  вологу  полегшення  i
пiрна? в гарячi хвилi...
   Ще слабiсть гудiла в головi i ногах, коли Дмитро пiдвiвся з постелi.
   Морозний вiтряний день швидко гнав обледенiле  сонце  до  чiтко?  лiнi?
снiгiв, i село пересновувалося худими кощавими тiнями.
   Дмитро заглянув у другу половину хати, але нi матерi,  нi  Григорiя  не
було. В безладдi лежало столярське начиння, на столi -  неприбранi  миски,
пiд ногами - шелестливi моточки стружки. Це здивувало  парубка:  знав,  як
любила порядок його мати. Ворухнулися недобрi передчуття. Зриваючи  одежу,
невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули дверi, i в хату
ввiйшли Мiрошниченко та мати. Глянув на них Дмитро - застиг.
   На суворому, потемнiлому вiд холоду  обличчi  Свирида  Яковлевича  була
висiчена скорбота; червонi повiки матерi набухли сльозами.
   - Свириде Яковлевичу?.. - нiмiючи, запитав очима, всi?ю душею.
   - Ленiн помер...
   Як гори, упали важкi слова, i все закружляло i потемнiло навколо.
   - Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? - страшним болем набряка?
i натягу?ться кожен звук.
   Може вiн, Дмитро, недочув,  може  пiсля  хвороби  розучився...  може...
Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матiр -  i  нiчого  втiшного  не
бачить.
   - Перестало битися серце нашого генiя, нашого вождя i вчителя  трудящих
всього свiту... Кожне його слово - це була чиста кров, це  була  правда  i
обрис майбутнього...
   Б'ються скорботнi слова, i парубок вже розумi?,  чому  говорить  Свирид
Яковлевич: вiн  стриму?  неслухнянi  сльози.  Але  Дмитро  не  в  силi  ?х
стримати. Вони гарячою росою опiкають щоки i серце.
   - На щастя трудящих ? вiрний продовжувач дiла Ленiна - наш Сталiн...
   Свирид  Яковлевич  наближа?ться  до  Дмитра.   Той,   як   до   батька,
прихиля?ться до нього й вибiга? з хати.
   Тихо в селi. Наче життя зупинилось у цi хвилини.
   Морозне надвечiр'я схиляло густi багрянi прапори да осиротiло? землi...
То весь свiт схиляв прапори, прощаючись з Ленiним.
   Заснiженими полями, навмання бреде Дмитро зi сво?ю печаллю. Зараз  його
думи, почуття i серце на Краснiй площi, де велика Росiя  iде  прощатися  з
великим вождем; зараз нема вiддалi мiж його селом i Москвою i нема рiзницi
мiж його сльозами i сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де
лежить Ленiн.
   Незчувся, як його коло лiсу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки.  Над
ними перехитуються в журбi  промерзлi  дерева  i,  наче  сльози,  тремтять
великi зорi.
   - Не вмер наш Ленiн... Вiн вiчно буде жити з нами, - кладе  Варивон  на
плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубiлу в наймах руку.
   I тi слова, повнi нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб
пронести ?х через усе життя.
   Лiсовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вiтрець здува?  порошу
з обгорiлих пiдвалин, i вони чорнiють зубчастою насiчкою.
   "Все життя Варчука трима?ться  на  чорних  пiдвалинах",  -  ворухнулася
самотня думка про буденне, i вiн швидше обмина? спалене кубло.
   З села плине i повиса? в повiтрi тужлива мiдь музики...

   * * *

   Будинок Варчука згорiв до самого пiдмурку. Сафрон  iз  сiм'?ю  пере?хав
жити на зиму в село  до  свата  Созоненка.  Весною  кiлька  разiв  скликав
толоку, вiдбудувався i знову зажив на старому мiсцi.
   - Чорти не вхопили його - ма? чим потрясти в калитцi! - говорили  люди,
коли одного ранку потягнулись з села на  хутiр  пiдводи  з  пожитками.  На
переднiй сидiв нетерплячий Карпо, пускаючи конi у рись,  на  другiй  -  ще
худiший, анiж колись, Сафрон, на третiй розсiлась, як цибулина на  грядцi,
дебела Сафрониха. Тiльки Марта не проводжала ?х. Говорили на  селi,  що  й
досi мала серце на старого й  молодого  Варчукiв  за  сльози,  пролитi  на
сво?му весiллi.
   I знову в щоденнiй роботi потягнулись у  вирiй,  не  вертаючись  назад,
пропахлi потом i житнiм хлiбом  днi.  Женцi  складали  лiто  в  полукiпки,
молотники клали  осiнь  пiд  цiпи,  прядiльницi  випрядали  зиму  i  сiячi
вистеляли  весну  зеленими  шовками.  Кiлька  разiв  боцюни  вiдлiтали   i
верталися на старе гнiздо Варивоново?  хати;  Гриць  з  пiдпарубчака  став
парубком, а Дмитро й досi не знаходив собi пари. I не шукав навiть.  Рiдко
виходив на гулянки, був невеселий, неохочий  до  розмов,  одначе  вдягався
гарно, не жалкуючи грошей.
   - Дмитро собi цiни нiяк не зложить, - говорили  про  нього  дiвчата.  -
Царiвни або князiвни пiдшуку?...
   "Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця  у  бiйцi
тодi, скалiчили", - випросталась, сперлась на сапку.
   Колесом котилось сонце в дiброву; на вулицi заколивався високий вiз  iз
снопами, бiля нього поважно  йшов  Дмитро.  I  мати,  купаючись  в  хвилях
укропу, обережно пiшла вузенькою стежкою на подвiр'я.



   XV

   Вулиця широка.  Над  плотом  поспиналися  вишнi,  сливи-кобильохи,  пiд
плотом тулиться дурман, з лопатого, в  бiлих  прожилках  листу  сутуляться
колючi зеленi голiвки з розсiченими  навхрест  губами.  I  дух  вiд  нього
тяжкий, цвинтарний.
   В святочному убраннi Докiя поволi пряму? додому. Як лiтнi  жiнки,  вона
пов'язалась другою хусткою вiд пiдборiддя через всю голову;  з  перехрестя
хусток видно тiльки губи, нiс i очi.  Неподалiк,  бiля  сельбуду,  заграла
музика; вулицями поспiшала  молодь  на  танцi  -  поодинцi  й  невеличкими
гуртками.
   З розстаннi тяжкуватою похiдкою пряму? рослий Iван  Бондар.  його  туго
обтягнуте, попечене сонцем  обличчя  похмуро  зосереджене,  вперте.  Брови
стиснулись  на  перенiссi,  цурпалки  тютюнових  вусiв  прикривають  лiнiю
заокругленого рота.
   - Докi? Петрiвно! Доброго здоров'я! - Наче  прокида?ться  з  задуми,  i
потемнiлi очi прояснюються.
   - Добрий день, Iване Тимофiйовичу. Бачу, наче сердишся на кого?
   - Невже видко? - здивувався, нахмурився i усмiхнувся.  -  Розумi?ш,  аж
чуб ропою взявся: все село обходив, усiх куркульських собак  роздрочив,  а
худоби нiде не дiстав. ? там якийсь полукiпок озимини на полi,  то  й  той
череда розтаска?, розмертвить.
   - Тепер спроста не достука?шся цi?? худоби,  -  сказала  з  спiвчуттям,
зручнiше спираючись рукою на тин. - I  таку  цiну  гнуть,  як  за  рiдного
батька. Останню шкуру за возовицю здирають. - А  в  уявi  вже  бачила,  як
Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як i карий був.
   - У мене iнше дiло. Записався у соз -  товариство  спiльного  обробiтку
землi. Щоб гуртом iз нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила.  Як  пацюки
ошкiрились - i нiхто нi за якi грошi, нi за якi вiдробiтки не да?  худоби.
Варчук i Денисенко так i сказали в  вiчi:  "Випишешся  з  созу  -  задарма
привеземо, усе звеземо, на сво?й молотарцi змолотимо; не  випишешся  -  на
плечах носитимеш снопи з поля. Худоби нiде для тебе не буде". Шатнувся  до
середнякiв - i тим  куркульня  пригрозила.  Круговою  змовою  i  переляком
хотять на колiна поставити. А тут, як мене дома нема, дверi не зачиняються
за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марiйку. А та - сказано баба -
наслуха?ться i такi концерти да?, що  аж  любо  слухати.  Тiльки  й  чу?ш:
"Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха". - I  на  хвильку,  копiюючи  мову
дружини, обличчя Iвана стало подiбне на Марiйчине.
   Ледве стрималась Докiя, щоб не засмiятись.
   - Вона в тебе уперта.
   - Ох, i уперта, i язичок ма? нiвроку собi. Хоч брийся ним.
   - Бо?шся?
   - Та нi. Привик i воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за  соз.
Так i живемо: як  почне  Марiйка  нападати,  то  я  слухаю,  слухаю  та  й
втихомирю ?? насмiшкою. Бува? - до слiз доведу. Ну, тодi  знову  ?  робота
чоловiковi -  миритися,  утiшати.  Все  недаремно  час  iде...  Бува?,  як
вгаму?ться вона на  деяку  годину,  подобрi?,  то  почува?ш,  наче  чогось
нехвата?. Тодi сам чимсь делiкатно i зачепиш ??. А це кiлька днiв як смола
кипить i не вщуха?. Все за соз по'?дом ?сть.  Аж  лице  поморщилось,  -  i
обличчя Iвана знову взялося смiхотливими брижами. - Не розумi?, що  велике
життя в кра?нi почина?ться. I нiяк не втолку?ш, що свiй клаптик  землi  ?й
сонце закрива?. Сама вiд себе щастя нагонить. Оце  був  у  мене  з  заводу
товариш Недремний. Як почав iз нею говорити - розтала спочатку моя  стара,
з усiм погоджу?ться: i що промисловiсть наша росте, i що куркулiв не буде.
А як тiльки дiйшло до созу - зразу на диби: "Хай хоч комунiя наста?,  а  я
сама собi хочу бути господинею. Скiльки менi  того  вiку  залишилося,  щоб
ламати  життя".  I  зразу  такою  немiчною  прикинулася,  стiльки   хвороб
познаходила, що прямо тобi на очах мало на порохно не розсипа?ться. Аж сам
здивувався: гра?, неначе артистка. Кивнув  я  Югинi,  а  тодi  стурбовано:
"Чого це, Марiйко, тво? кури увесь огород обсiли?" З усiх нiг,  проворнiше
молодо?, кинулась баба iз хати, i про хвороби забула. А потiм зрозумiла, в
чому справа, так ледве у бiйку не полiзла i зразу ж вигоду  собi  знайшла:
"От такi всi в созах насмiшники  сидiтимуть,  тiльки  каверзуватимуть  над
нами. Ви його, товаришу, до себе на завод вiзьмiть, бо я уже i дивитись на
цього созiвця не можу. То у революцiю увесь час потерпала, щоб бандити  не
вбили, а тепер потерпаю i за сво? i за його життя. Увесь вiк нема  менi  з
ним тихо? та мирно? години. Хоч би на Днiпробуд робити  ви?хав,  як  другi
люди... I скорiше вiдсохне менi нога, анiж до того созу вступлю..."  Добре
настренчили, налякали ?? куркулi.
   - Вони настренчать.  Один  Варчук  чого  варт!  Живцем,  хрестячись  та
молячись, з'?сть людину. Нiяк не може насититись. Коли  б  мiг,  увесь  би
свiт загарбав.
   - Увесь.  Ну,  я  йому  з  Мiрошниченком  i  созiвцями  гадючий  корiнь
пiдрубаю. Снопи, коли доведеться, вночi i  на  плечах  переношу.  А  свого
доможуся. Ще не так завиють дукачi, коли землеустрiй  проведемо.  Справжня
робота, Докi?, почина?ться навкруги, в усiй кра?нi. А  соз  -  це  початок
нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому  розповiдав.  Довго
гомонiли iз ним.
   - З Савченком?.. Той, що на заводi робив?
   - З Савченком. Робiтник, а чу? навiть, як диха? земля... Тiльки як  оце
зараз Марiйцi на очi навернутися? - Знову  заграли  смiхотливi  iскорки  в
очах. - Чом в гостi нiколи не зайдеш?
   - За роботою все часу нема. Жнива.
   - Багатiти хочеш?
   - Зна?ш, як кажуть: до сорока рокiв не забагатiв, то й не забагатi?ш. А
жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з  останнього  тягнемось,  щоб  хоч
якусь шкапину придбати. Тодi легше на душi стане.
   - Заходь, Докi?  Петрiвно,  -  проща?ться  i  важкуватою  ходою  пряму?
посеред вулицi додому.
   "Завзятий, завзятий! Цього не  скрутять  куркулi.  Яким  був,  таким  i
залишився", - пiрна? в далекi роки, коли ?? Тимофiй товаришував iз Iваном.
   - Добрий день, тiтко, Докi?! - весело привiтався Григорiй Шевчик.
   Невеликий, мiцно збудований, наздогнав ??, осмiхаючись привiтно,  ясно.
На темному обличчi грав рум'янець, до надбрiв'я впали  кучерi,  заслонивши
високий лоб.
   - Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?
   - Аякже! - Гриць стишу? ходу, приноровлюючись до ?? крокiв. - Виганяйте
й Дмитра на вулицю.
   - Хiба ж його спроста виженеш? Як господарю?ться, Грицю?
   - Та як - часом з квасом, порою з водою. На  хату  нiяк  отягнутися  не
можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й  лiто  вiдходить.  Коли  грошей
чортма, то з тi?ю хатою... Зарiбками не нагосподарю?шся, а набiду?шся.
   - Женитись дума?ш, що будуватись почина?ш?
   - Та... - зам'явся парубок. - Ще й сам не знаю.
   - В добру пору, Грицю. На весiлля ж покличеш? - задумалась Докiя.
   - Як прийдеться, весiльною  матiр'ю  попрошу  вас  бути,  -  проща?ться
Григорiй.
   Докiя вже не чу? останнiх слiв, заглиблю?ться в сво? думи.
   Чи ж давно вони з Марi?ю, Грицьковою матiр'ю,  дiвували  разом?  Навiть
почула зiтхання дiвочих бинд на грудях i плечах.
   Жили вони тодi на Вигнанцi. Разом почали гусей  пасти,  разом  пiшли  в
строк до економi? Колчака. З раннього ранку до само? ночi вклонялися сапцi
i густим рядкам буряка, аж кривавi задiрки болючими вiнчиками нависали над
нiгтями. Увечерi наспiх вливали в себе кандьор  з  протухлого,  пропахлого
мишами пшона i зразу ж засипали, торкнувшись торiшньо? збито? мерви.
   Тiльки й радостi то? - недiля одна. В суботу, як почне  сутенiти,  одна
поперед друго? поспiшають додому, розсипають разки смiху, пiсень. I  серце
на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечiнь  така
синя, така привабна, така та?мнича, нiби  передвесiння  нiч.  I  хто  його
зна?, що майбутн? дiвчинi готу?. Може,  не  тiльки  чоботи  й  катанку  та
простуду тяжку, - може, саме щастя  зустрiнеться  з  нею...  Чи  ж  багато
вбогiй дiвчинi треба? Знайти собi вiрного дружину, мати  сво?  поле,  свiй
клаптик города, не пухнути з голоду на переднiвку. То багачка - iнша мова.
У них однi коралi  за  корову  не  купиш,  скриню  волами  не  вивезеш  та
приданого в кожнiй руцi по кiлька десятин, а в тебе приданого - корова, що
на горi гребе полову, та сапка в руцi та мозолi на руцi.
   А вечiр пригорта?ться до дiвочо? краси, стелиться шовками  i  кличе  до
рiдно? хати, тако? згорблено?, натомлено?, як ?? старi  господарi.  Батько
на  призьбi  сидить,  попихку?  люльку,  вiнок  сивого  волосу  спада?  на
посiчене, шорстке, мов кора, чоло, сивi брови пiдiймаються на  лобi  -  ??
побачив, - i все обличчя тоне в хмаринi  голубого  диму.  Димить  порохном
старий порiг, порепаною печерицею вросла ?хня хатинка у  землю,  почорнiла
стрiха, залатана зеленими латками моху. Та хоч  i  стара  хата,  а  на  ??
гребенi пiдiйма?ться колос житнiй;  в  нiй  росте  життя  молоде;  хворi?,
мучиться в тiснотi, вогкостi, злиднях, одначе росте.
   ...Отака тепер хатина i в Грицька. Зруйну? ?? - розсиплеться порохном i
зiтруться останнi згадки чийогось життя. У  новiй  хатi  оселиться  молода
господиня, i любе дитинча заколишеться в  плетенiй  колисцi,  п'ючи  тепле
молоко i материну пiсню.
   "Тiльки тобi, мiй сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки  Грицько
молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?.."
   Коли  вийшла  до  кооперацi?,  побачила,   як   дрiбно,   по-пташиному,
пiдстрибувало бiля  сельбуду  велике  коло  молодi,  а  потiм  закрутилось
вiтровi?м, здiймаючи вгору хмаринку пилу.
   "Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хатi".
   Одначе дверi були засуненi, i вона пiшла у садок. Пiд розлогим саблуком
лежав Дмитро, поклавши голову на лiву руку, поруч лежала книжка, i вiтрець
перебирав ?? сторiнки. Видно, задрiмав хлопець. Темнорусий чуб,  свiтлiший
на кiнцi, затiняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освiтленi
рожевi вуста, i засмагле  обличчя  було  спокiйнiшим.  У  снi  Дмитро  був
ближчий ?й, не турбували тодi прихованi невловимi риси, рiзкi, як iнодi  i
той погляд чорних очей. Ота впертiсть прогляне крiзь  спокiй  настороженим
блиском  синюватих  бiлкiв,  затремтить   трохи   надрiзаними   посерединi
пелюстками горбатого носа. Сiла мати на траву, задивилась на сина.
   Тихо навколо.
   Дрiма? садок, уклоня?ться господинi, що садила його, доглядала, i кожне
дерево дороге ?й, бо ввiйшло воно в ?? душу часткою життя. Вболiвала, наче
бiля дитини, коли вiтер розчахнув оцю рясну гiлку  пепинки;  пiдперла  ??,
замазала садiвничим кле?м, перев'язала рукавом сво?? сорочки, i  заго?лась
рука яблунi, обросла шершавою, поморщеною, як постiл, корою,  заколивалася
восковими грудочками яблук.
   - Це ви, мамо? - Спросоння Дмитро ловить  водночас  поширеним  поглядом
шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвiтком i
запнуте обличчя матерi.
   - Ходiмо обiдати, Дмитре.
   Хлопець мiцним рухом всього тiла пiдводиться з землi, i,  пригинаючись,
iде мiж деревами за матiр'ю.
   - Бiля сельбуду дiвчата, парубоцтво -  наче  хто  рiй  висипав.  Музика
гра?, танцюють. Гриць тебе питався.
   - Шевчик?
   - Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе  на  вулицю.  Прийдеться  послухатись
його: онишником тебе з подвiр'я нагнати. - Ставить страву на стiл. - Пiдеш
може?
   - Чого я там не бачив? -  Але  не  без  подиву  помiча?,  що  приховане
бажання непомiтно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь.
   "Що воно таке?" - запитав сам себе i не змiг вiдповiсти, але  вiдчував;
щось непоко?ло його, пiдштовхувало одягнутись  i  вийти  на  вулицю.  Отак
стати мiж парубоцтвом, слухати ущипливi, жартiвливi слова, веселий смiх...
   - Пiшов би до товариства, - впрошу? мати.
   - I чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не  чув?  -  А  сам  себе
ловить, що слова матерi до вподоби, що справдi тягне його  щось  iз  дому.
"Там же i Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж,  iз  нею".  -  I  вiн
бачить Марiйку з бiлявою круглолицьою дочкою.
   "Засмi?ться - i на щоках ямки заколиваються".
   I водночас ввижалась Марта такою, якою бачив ??  колись  в  Сафроновому
дворi: застигла в просвiтi мiж напiврозчиненою хвiрткою i тесаним стовпом,
вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тiльки риси  обличчя  не
мiг вловити - розпливались, а натомiсть осмiхалось лице Югини.
   I щоб викинути спогади з голови, почав  думати  про  завтрашню  роботу.
Вдосвiта треба виклепати косу, витесати нижнiй  зуб  для  грабкiв  i  пiти
косити ячмiнь. Пiде рано-вранцi, щоб налитий росою  не  одбивався  крихкий
колос, а там на полi вже ходить... Югина.
   Встав з-за столу i пiдiйшов до скринi.
   - Яку тобi сорочку дiстати? - запобiгливо обiзвалася мати.
   Вбирався довго, ретельно i, накинувши пiджак, поволi, ще вагаючись (iти
на танцi чи у сад пiд лiсом), попрямував широкою вулицею. На  майданi,  то
притихаючи, то гримлячи на все село,  грала  музика,  i  грацiйна  полька,
пiдстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що  задрiмали  в
розпарених вишняках.
   - Дмитре! Агий на тебе! Здоров! -  тиче  короткi  пальцi  приземкуватий
червоний Варивон i регоче. - Чи не ушквариш гопака?
   - Не хочу хлiб тобi перебивати.
   - Здрастуйте, Дмитре, - здоровка?ться Грицько, обтираючи хустиною пiт з
розiпрiлого обличчя;  вiн  щойно  вийшов  з  танцю,  гарячий  i  радiсний.
Ластiвкою пурхнула вiд нього Югина i, як в гнiздо, легко влетiла в  дiвоче
коло. Старшi дiвчата вибачливо покосились на не?: стриба?, мовляв, козеня,
а вже й дiвувати почала.
   - Так я й кажу, хлопцi: багач, коли  б  мiг,  сам  себе  по?дом  ?в,  -
закручу? цигарку чорний носатий парубок Омелян  Синиця.  -  ?  у  мене  на
Ставиську четвертина вiвса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межi з
любарцями, а ?м пальця в рот не клади - так i  норовлять  на  чужому  полi
дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тiльки заснеш,
а вiн уже скрипить над вухом: "Омеляне, бiжи на Стависько!" Бiжу -  нiчого
не попишеш, бо мiй  старий  -  розгнiви  -  не  пожалi?  пужака  на  спинi
поламати.
   Дмитро  ближче  пiдходить  до  Синицi  i   зустрiча?ться   з   голубим,
безтурботним поглядом Югини. Усмiхом вiта? вона його,  i,  стулюючи  губи,
переносить усмiшку  кудись  далi,  рiвну,  свiтлу.  Справдi,  на  круглому
обличчi тремтять примхливо вирiзаними кульчиками ямки, бiля носа  кiлькома
недоспiлими зернятками маку лягли рожевi веснянки; пiд матроскою, наче два
яблука, з'?днанi одним корiнцем, вiдхилились в сторони пругкi перса.
   "Так собi дiвчина".
   А коли побачив, що  Югина,  забуваючи  всяку  повагу,  дрiбно  затупала
ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволi зацiкавився, хоча й подумав:
"Мамина мазуха..."
   - Так от, бiжу я на Стависько. Дорога тепла, а  стежка  на  лузi  зразу
похолола - роса кругом. Зiйшов мiсяць з-за шляху, наче  поближчали  високi
могили, озвався перепел:
   "Спать пiдем, спать пiдем". Еге ж, пiдеш, чорта з два! I таке мене  зло
розбира?. Вискочив на могилу - засяяв ставок, а на ньому  дорiжка  мiсячна
котиться до мого поля. Дивлюсь: у вiвсi чи?сь бики ходять i  нiде  нiкого.
Пригинаюсь, бiжу, зиркаю навколо. Бiля межового кiпця ворушиться щось - то
зiгнеться, то випроста?ться. Подивлюсь, аж то хтось  поклони  б'?.  I  так
ретельно молиться, що незчувсь, як я злетiв.
   - Святий  боже,  святий  крiпкий,  святий  безсмертний,  -  шепоче  мiй
богомiльник.
   - Помилуй нас, - додаю я. Та як сiкану по правому плечу, та  як  сiкану
по лiвому плечу.
   - Ти чого, чортiв  вилупку,  б'?шся?  -  прожогом  скаку?  богомiльник,
зводячи над головою гарапник, i я сам собi не вiрю: сто?ть  Сафрон  Варчук
на мо?му полi, а з-пiд нiг його пiдiйма?ться прим'ятий овес.
   - Чого ж ви на чужому пасете?
   - А тобi шкода, що божа скотина допасеться трохи? - та й пiшов,  поволi
так, наче з свого, виганяти волiв.
   Парубки  засмiялись.  Заграла  музика  i   всi   заворушилися.   Хлопцi
пiдхоплювали дiвчат, на червонi квiти вишитих поликiв лягали  важкi  чорнi
руки, i десятки нiг завзято вдарили в землю.
   Радiсно  закружляла  Югина  навколо  Грицька,  i  рожевi  точенi  литки
проглянули  з-пiд  вузького  дзвону   бiлоснiжно?   сорочки.   Молодцювате
проноситься з невеличкою Софi?ю Кушнiр Омелян Синиця i  почина?  шепотiти,
як вiн двiчi оперiщив ?? господаря.
   - Чи не брешеш? - в захопленнi витягу?ться  смагляве  довгасте  обличчя
дiвчини.
   - Ти дума?ш, як вiн коверзу? над тобою, то вже й велике цабе... Ти його
робiткомом налякай, щоб не дуже варив воду iз тебе.
   "От уже й Софiя  дiву?.  Ще  недавно  вугластим  пiдлiтком  з  дрiбними
косичками бiгала по Варчуковому обiйстi, а  тепер  -  дiвка  на  вiдданнi.
Стара?ться, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити".
   I знов проплива? в танцi Грицько з Югиною. Стало досадно на себе,  чому
не вiн кружля? з дiвчиною. I всмiхнувся: оце б  здивувалися  усi,  коли  б
пiшов у танець. I, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував,  де
танцю? Югина. Навiть знав,  що  ось  вона  поправила  косу  i  всмiхнулась
Грицьковi.
   Музики  все  швидше  i  швидше  затоплювали  майдан  рокiтливою  мiдною
повiнню. Шаленим водогра?м закрутився, завирував кольоровий круг i в  одну
мить розсипався райдужними бризками.
   А труби, не перепочивши, враз гримнули тако?, що аж ноги задзвенiли i в
радiснiй напрузi мiцнiше втиснулись у землю.
   Хлопцi  якось  зразу  молодцювате  виструнчились,  i  дiвчата  вже   не
пiзнавали сво?х милих: були  це  не  простi,  роздавленi  щоденною  важкою
працею i злиднями бiдняцькi дiти,  наймити  -  перед  ними  в  мальовничих
привiльних позах стояли гордi во?ни з такими блищиками в очах, що на  край
свiту пiдеш за ними. Iще якась хвилька застиглостi - i  на  майдан  вiхтем
огню викружляв, вилетiв гордовито веселий Варивон Очерет.
   Що з того, що вiн цiлий тиждень не випускав iз рук кiсся, що з того, що
вiн щодня давився наймитськими харчами! Зараз вiн був не  наймит,  а  сама
молодiсть. Ось вiн на мить зупинився, широким рухом  збив  шапку  на  саму
макiвку i пiшов, i пiшов вибивати тако?, що густий пил,  як  туман,  двома
хвилями покотився з-пiд його нiг. Десятки очей в захопленнi слiдкували  за
кожним гармонiйним i дужим рухом. Непомiтно молодi руки шукали рук,  тепло
лягали на гнучкi плечi, непомiтно голови, мов соняшники, поверталися в бiк
завзятого i несподiвано похорошiлого танцюриста. А той, вiтром обкружлявши
майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною i застиг, вiдкинувшись назад
мiцним широким станом.
   Неначе стрiлка з ранiшньо? хмари, легко вилетiла Югина з дiвочого гурту
i попливла на Варивона. А той, нiби одриваючись вiд землi,  пiшов,  пiшов,
пiшов, перегинаючись, назад. Здавалось, вiн вибирав  ногами  точку  опори.
Ось-ось знайде ?? i  злетить  угору  поверх  заворожених  хат.  А  дiвчина
наздоганяла хлопця i наздогнати не могла. I Варивон пожалiв танцюристку  -
дрiбно вдарив нiсками на одному мiсцi i, прибивши обчасами, знову пiдвiвся
навшпиньки. До нього пiдлетiла Югина. Грацiйно обкрутившись навколо  себе,
охопила зачарованим  колом  Варивона.  Все  швидше  i  швидше  закружляла,
закрутилась вiхолою. Вже не видно ?? обличчя, злились кольори ?? одежi. Це
була не дiвчина, а барвистий коловорот, що розкручував кiлька коловоротiв.
Враз, наче з хвилi випливши, вона зупинилась i ?? руки дужо переплелися  з
руками розчервонiлого Варивона.
   "Ох, i дiвчина, - в захопленнi, аж  перехилившись,  дивився  Дмитро  на
молоду пару. - Не дiвчина - саме щастя".
   Заходило сонце. Музики заграли  марш,  i  дiвчата  першими  посипали  у
вузькi вулички. Слiдом за ними йшли парубки, щоб десь на розстаннi чи бiля
перелазу промовити кiлька слiв, бо увечерi саму дочку неохоче пуска?  мати
з дому.
   Григорiй попрощався з Дмитром i назирцi пiшов за Югиною.
   "Хороша  пара  буде",  -  i  почув,  як  защемiло  всерединi.  Попереду
поспiшала з гуртом  дiвчат  Софiя  Кушнiр.  Кiлька  разiв  дрiбне  красиве
обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не  доходячи  до  поля,
хтось тихо вiйнув пiснею,  i  кiлька  мiцних  свiжих  голосiв  зажурилось,
випливаючи на скошенi стернi.
   Ось  i  дубiвка  простяга?  до  нього  старi  руки,  пiд  якою  стiльки
передумалось, перемрiялось.
   Напливали спогади, бачив, як у мiсячнiм промiннi бiгла вiд хутора Марта
i непомiтно розтавала, а натомiсть випливала невисока Югина  з  освiтленим
обличчям, усiяним дрiбними зернятками недостиглого маку...
   Уже дiвчат не видно -  пiшли  долиною,  та  пiсня  здалеку  долiта?  до
хлопця, вже й пiсня стиха?, та  озива?ться  луною  гай;  зрештою  стихають
дерева, тiльки неясним вiдгуком бринить стривожене серце.
   Додому не хочеться йти; простеля? пiджак бiля дубiвки, як не раз колись
стелив, i ляга? горiлиць.
   Тихо колива?ться над ним високе небо,  обсiваючись  золотим  зерном,  а
осторонь, збившись з дороги, сто?ть самотнiй вiз iз надломленою вiй?ю.



   XVI

   На задуманому впертому обличчi Свирида Яковлевича  рожевiють  краплинки
дощу.
   Фiалкова хмарка,  вiдпливаючи  за  Буг,  срiбно  прошумiла  навскiсними
промiнцями, i гарячi дороги закурилися вiдпаром.
   Навколо хороше запахли зволоженi ниви. Так тiльки пахне свiжий  молодий
хлiб, дбайливо змочений теплими руками господинi.
   - Свириде  Яковлевичу,  тут  жито  пророста?,  -  новообраний  секретар
комсомольського осередку Самiйло Полiщук зупинився на кривому, обгризеному
шматку поля.
   З  потемнiло?  шапки  приплющеного   полукiпка   уже   потекло   зерно,
проростаючи  крихiтними   безпомiчними   стрiлками.   Бiлi,   напiвпрозорi
ниточки-корiння, сяк-так  притулившись  до  землi,  жалiсно  чiплялися  за
життя. Зазiлене пирiйкою поле, самотнiй причавлений полукiпок, напiвмертва
в'язь оголених корiнцiв - це закiнчена картина злиднiв. З  глибоким  болем
зупинився Свирид Яковлевич на чужiй нивi, яка водночас була i його  нивою,
частиною його життя Так, як синовi важко дивитися на вбогiсть батькiв, так
i Мiрошниченковi важко було дивитися на скривджене поле.
   Що може бути страшнiшим коли земля уже переста? дiлитися  з  хлiборобом
шматком хлiба - в розпачi викида? йому,  як  сукровицю,  жовту  сурiпку  й
осот!
   Цю нивку добре пам'ята? Свирид Яковлевич: в  двадцятому  роцi  вiн  тут
надiлив десятину вдовi  Даринi  Опанасенко.  Кожного  року  за  вiдробiтки
куркульня як-небудь дряпала  цей  кусень,  i  вiн  черствiв,  задавнювався
бур'янами, оздоблювався проти господинi, як i вона проти нього.
   Земля i людина мучились.
   Через пару рокiв Дарина, вiддаючи замiж старшу  дочку,  роздiлила  ниву
навпiл, а коли пiдросла менша, - у вдови залишалася втовчена  четвертинка.
Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.
   - Свириде Яковлевичу, занесемо до списку  тiтку  Дарину?  Бо  де  ж  ?й
худобу дiстати? - витяга? хлопець з кишенi блокнот i олiвець.
   - Пиши, Самiйле, - тихо говорить Свирид Яковлевич. - Напевне, захворiла
вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.
   - Ото пораду?ться,  коли  ?й  сiльрада  привезе  снопи.  Хоч  обсiятися
хватить - i то добро.
   - Яке тут добро?
   - Все ж краще, нiж нiчого, - жалiснi? спiвучий голос хлопця.
   - Тiльки й того. Хiба ж це снопи? Тут пашi бiльше, нiж колосу.
   - А треба, щоб снiп був як сонце, - повторю?  Самiйло  улюблений  образ
Мiрошниченка, i вже юна шира безпосереднiсть  стира?  в  словах  попередню
сумну iнтонацiю.
   - Вiрно. Як сонце! Щоб вiн не печалив, а веселив людське серце.
   - В созi повинно розвиднитися нам, в колективi...
   - Розвидниться, Самiйле.
   - Я цi днi, Свириде Яковлевичу, i лягаючи, i встаючи, думаю  про  одно:
яке життя буде, коли  згурту?мося  всi...  дуже  туманним  ввижалось  усе.
Спецiально бiгав у комуну iм. Фрунзе. I вона пособила менi. Наче пiдрiс за
цi днi. Новi обрi?, нiби в казцi, розкрилися... А от охопити цiлу землю  в
обновi - прямо зору не хвата?.
   - То не проста рiч, Самiйле,  -  щастя  побачити  наяву.  Щастя  однi??
людини  легше  уявити,  бо  воно  невеличке,  куценьке  i   навiть   часто
злодiйкувате, - не може рiвно i весело подивитися  в  очi  iншим  людям...
Всенародне щастя першим Ленiн побачив, вiн бiля його колиски стояв. От  цю
тему  -  ленiнське  передбачення  -  i  треба  роз'яснити   на   наступних
комсомольських зборах.
   - Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, зна?те, яка тема! Це все
одно, що стати на круту  гору  i  першим  угледiти  сонце.  Допоможете?  -
Довiрливо дивляться яснi, ще неотвердiлi очi.
   - Постараюсь. Молодi якнайбiльше треба зiбрати. Заходь до  мене  завтра
увечерi - помiрку?мо разом.
   - В сiльраду?
   - В сiльраду. I про життя фрунзiвцiв  згада?ш.  Вони  ж  з  Володимиром
Iллiчем в тисяча дев'ятсот двадцять першому роцi стрiчалися...
   Прояснювалося. На небi заворушилася райдуга  й  крутою  легкою  дорогою
звелася над землею; в ?? надiйному  сяйвi  помолодiли,  покращали  i  вище
пiднялися поля.
   Змiна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якiйсь  мiрi  це
було зв'язано з його мрiями,  сподiваннями  завтрашнього  дня.  Зарошений,
неквапний, вiн пильно йшов з одного  поля  на  друге,  читаючи  вдумливими
очима нелегку книгу людських сподiвань i нестаткiв. Не  вперше  чита?  ??.
Познайомився з нею в дитинствi, коли його ще гонка, невидублена шкiра,  як
папiр, лопалась вiд батогiв ланового... Роки давно розмили  тiнi  минулого
свавiлля, розметали по всiх смiтниках панiв i паненят,  тiльки  не  змогли
викорчувати окоренiлих злиднiв.
   Мiрошниченко чим мiг допомагав бiднотi. Ставши  головою  сiльради,  вiн
вижив iз комiтету сiльсько?  вза?модопомоги  куркульських  поплiчникiв,  i
зерно для посiву, очищене й  'протру?не,  сiялося  в  незаможницькi  ниви.
Робив  сво?  корисне  дiло  i  прокатний  пункт,  i   сiльськогосподарське
кредитове  товариство.  Але  всього  цього  було  замало.  I  тому  Свирид
Яковлевич гак тепер радiв i турбувався  про  органiзацiю  созу.  Куркульня
пiдняла проти созiвцiв свою силу й всю темну накип  вiдсталостi  I  навiть
Бондаревi  було  важко  справитися  з  наляканою,  приголомшеною   рiзними
поголосками дружиною.
   Через шлях,  на  полi  Iвана  Тимофiйовича,  також  стояв  полукiпок  i
п'ятнадцятка. Бiля них пастушки почали розкладати вогонь.
   "Ще, гляди, пiдпалять снопи, - ворухнулася думка. -  Треба  подивитися,
хто там вовтузиться" .
   Нерадiсна догадка отвердiла, коли побачив бiля снопiв  дiтей  куркулiв.
Вони неохоче перенесли багаття на iнше  поле.  Свирид  Яковлевич  дбайливо
поправив обсмиканi худобою снопи, нахмурився: пригадав куркульську змову.
   Вузькою польовою дорогою, що звивалася помiж стернями, ?хав  порожняком
на Данькових  волах  Дмитро  Горицвiт.  За  колесами,  пiдпливаючи  водою,
котилися свiжi смужки колi?, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши
Свирида Яковлевича й Самiйла, Дмитро скочив  iз  воза,  пiдiйшов  до  них.
Мокрi плечi парубка курилися легким димком.
   - Куди, хлопче?
   - По снопи.
   - Багато в тебе?
   - Полукiпок залишився.
   - Може, i цi прихопиш? - показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.
   - Чи це не Iвана Тимофiйовича? - здогадався Дмитро.
   - А тобi страшнувато?
   - Авжеж. Зразу ж шкiра затрусилася. Справдi, пiдмога потрiбна?
   - Потрiбна.
   Дмитро дiловито пiдiйшов до волiв. Вiз пiдкотився до полукiпка.
   - Накладай, Самiйле.
   - О, який ти проворний.
   - Бiля миски, -  покосився  Дмитро:  вiн  завжди  нiяковiв,  коли  його
починали хвалити. Якесь пiдсвiдоме почуття жило:  усе  те,  що  вiн  зараз
робить, нiщо з тим, що ма? зробити.
   Снопи обережно влягалися на вiз. Пастушки, покинувши багаття,  пурхнули
табунцем на поле Iвана Тимофiйовича.
   - Накладають! - вирвався здивований вигук.
   - Яке вiн ма? право на чужi воли грузити?
   - Ну, то ж Горицвiт!
   - Бiльш йому дядько Якiв дулю дасть, а не  воли,  -  висунувся  наперед
низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. - Хлюст який! -
притишив голос, щоб не почув Дмитро.
   - Тепер, парубче, тобi повiк не бачити Данькових волiв, - поклав  важку
руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.
   - А що вiн менi зробить? Коли родимець не вхопить, пола?ться, пола?ться
та без мо?х рук навряд чи обiйдеться: хто йому столярську роботу поробить?
   - Ну, спасибi, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не
спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созiвцiв.
   - Не так созiвцiв, як ?хнiх жiнок.
   - Вiрно. Приходь увечерi до сiльради: буде нарада з середняками.
   Вiз тихо заколивався, i стерня зашипiла пiд обважнiлими колесами.
   - Таки молодець Дмитро - не побоявся! - Захоплено провiв Самiйло  очима
рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волiв,  поволi  розсiвав
на мокрiй землi гнiзда слiдiв.
   -  Цей  не  побо?ться.  Справедливий,  гордовитий,  але,  на  жаль,   з
одноосiбницьким норовом  -  замкнутостi  багато.  Правда,  смерть  Тимофiя
страшно пiдтяла його. Пам'ятаю, наче  камiнним  став.  Мов  бiля  хворого,
ходив я коло нього... - Пригадав минулi роки. I очi Тимофiя, i очi  рiдних
дiтей безсмертним квiтом поглянули  на  нього...  I  досi  вiрилося  i  не
вiрилося, що ?х пригасила земля.
   ...А в цей  час  по  куркульських  дворах  задьористо  дзвонили  голоси
виконавцiв:
   - Громадянине Данько, вас требують у сiльраду.
   - Якого там дiдька треба?
   - Розмовляти з вами будуть.
   - Вiд цих розмов у нас шкура трiщить.
   - Довго вона у вас трiщить. Крiпка, видать, як у вола.
   - Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.
   - Нi, вам крам будуть роздавати. Безплатно.
   - А бодай вам...
   - Берiть i тiтку - хай помага? таскати. Самi пiдiрветесь.
   - Щоб вас, чортiв, лиха година пiдривала.
   - I вам цього ж, на здоров'ячко...
   - Сафроне Андрiйовичу, негайно в сiльраду.
   - Що там, пожар?
   - Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки грiли.
   - Ану, вимiтайтеся з двору.
   - Скоро й вас виметуть, не журiться... То у вас лiс не крадений?
   - Де?
   - Пiд соломою.
   - Який там крадений!
   - Чого ж пiд соломою? Перевiримо.
   - Тiльки й винюху?те все носом.
   - А ви лапами гребете. Наженiть собак, бо подума?мо:
   навмисне на начальство поспускали.
   - Теж начальство...
   Першим прийшов до сiльради буйночубий, вилицюватий Якiв Данько. Широка,
на всi груди манiшка ряботiла неймовiрними чорними квiтами, а тугий  комiр
обручем в'?дався в м'яку,  пропечену  шию.  Прикриваючи  повiками  очi,  з
пiдкресленою повагою пiдiйшов до секретаря  сiльради  Захара  Побережного,
завзятого  комнезамця,  якого  вже  одного  разу  намагалися   пiдстрелити
куркулi.
   "Це за те, що я з ними усякi балачки вмiю культурно вести, починаючи  з
продподатку i кiнчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна
буде посилати", - беззаперечно пояснював Побережний.
   - Кликали мене чогось? - тiнь роблено? усмiшки скривила уста.
   - Кликали. Сiдайте, Якове Пилиповичу,  -  швидким  ястребиним  поглядом
змiряв Данька.
   - Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?
   - Та сiдайте. Правди, кажуть, нема в ногах.
   - ?? тепер, надiйсь, нiде нема.
   - Що ви цим  хочете  сказати?  -  примруживсь  Побережний.  -  На  кого
незадоволенi?
   - На життя сво?.
   - Я теж не завидую вам, -  погодився  Побережний.  -  Паскудно  живете,
нутром куркульським тхне од вас.
   - А вiд вас одеколоном пахне? - спалахнув Данько i зразу ж змiнив  тон.
- Що там вiд нас требу?ться?
   - Завтра що ма?те робити?
   - Я не знаю, чи доживу до завтра. ,
   - Доживете, - пообiцяв Побережний так, начеб це цiлковито залежало  вiд
нього. - Чи довго будете жити - не знаю, а завтрашнiй день - обезпечаю.
   - Це теж по циркуляру?
   - Нi, без нього. Хлiб завтра вивозите?
   - Та де там той хлiб! Молотиш,  молотиш,  а  намолоту  нiякого  -  сама
полова кружля?.
   - Ми зна?мо, хто кружля?. Так от,  завтра  вам  треба  обома  пiдводами
ви?хати на шлях - будете вiдбувати трудгужповиннiсть.
   - У таку гарячу пору! Протестую!
   - Протесту?те? - прицiлившись, м'яко запитав Захар i через  мить  рiзко
вiдрiзав: - Ми за цей протест таким штрафом огрi?мо декого  з  хитрих,  що
прийдеться  з  запiчка  виколупувати  грошi...  Торгуватися   прийшли!   -
звернувся уже до всiх  багачiв,  що  купкою  натиснулися  бiля  дверей.  -
Громадяни куркулi, завтра усi менi на шлях. До одного! А то сво?ми  волами
усi дороги розбатали. I не скрипiть про всякi обмеження - вимощувати  шлях
не обмежу?мо. Запитань нема i не треба. Бо все зрозумiло. Дебати -  завтра
на шляху.
   Вийшовши  з  сiльради,  Варчук,  як  пiвень,   застрибав   по   дорозi,
нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.
   - Мiрошниченкова, Мiрошниченкова робота, - зашипiв швидко i  злiсно.  -
Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка.  Мiрошниченко  за
сво?х голодранцiв на-сiвся на нас. Не завадило б його провчити iз Бондарем
разом. Дуже розумнi поробились.
   - Еге ж, дуже розумнi.
   - Но все одно созiвцям пашнi не звеземо. Хай кульчиться, прi?,  гни?  у
снопах. Ми ?х здорово притиснули.
   - Воно то здорово, але на шлях зараз ?хати. Чи не бiльше нас  приперли?
- засумнiвався Данько.
   - Може, ка?шся? - спалахнув Сафрон.
   - Чого ти зi сво?м каяттям прив'яз? - роздратовано вiдповiв  Данько.  -
Худоби злидням повiк не дамо, а провчити не завадило б...
   Увечерi в сво?му невеличкому, охайному, з  квiтами  на  столi  кабiнетi
Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками.  Переважна  бiльшiсть  iз
них вийшла з бiдноти: революцiя надiлила ?м землю, декому щось перепало iз
пансько? худоби чи реманенту. На цiй основi мiцнi невтомнi руки вибивалися
iз злиднiв, як вибива?ться з грунту уперта прорiсть.
   Голос Мiрошниченка тихо i задушевно пробирався до  обтяжених  щоденними
турботами селянських сердець. Умiле тяжке слово  одсовувало  нелегку  вагу
клопотiв,  хвилююче  пiднiмались  давнi   подi?,   вплiталися   в   повiнь
сьогоднiшнього дня.
   Свирида Яковлевича любило село i за тверезий розум, i за  слово,  часом
грубувате, але завжди справедливе, i за тверду рiшучiсть характеру. Вiн нi
явно, нi приховано не приноровлювався, як деякi сiльськi керiвники, до тих
чи iнших  смакiв,  не  пiддобрювався  до  тих  чи  iнших,  часом  стихiйно
створених,  групок.  Тому  й  розбивав  ?х  наголову,  виходячи  з  одного
принципу: "Чи це добре державi? А коли добре державi, то добре й нам".
   Кожне село, як дорогами i стежками, пересноване родинними зв'язками.  I
спочатку дехто з родичiв зата?в  на  Свирида  Яковлевича  глибоку  досаду:
начальством став, самi обома руками голосували за нього, а нi  в  чому  не
уважить. Яка ж то рiдня? Раз навiть у двоюрiдного брата вирвалося:
   - Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув,  як
менi петлюрiвцi за тебе шомполами грамоту виписували. I досi перебитi жили
стручками ворушаться. За це, думаю, менi щось перепасти може.
   - Брате, помовч. Не на той бiк дерево гнеш.
   - Може, не на той, але дещо менi змогло б непомiтно капнути.
   Свирид Яковлевич побiлiв:
   - Я тобi що! Самогонний апарат, щоб капати! I  в  тебе  хватило  розуму
великi дiла iз брудними краплинами перемiшати?  Гляди,  щоб  не  подавився
таким тiстом - з нього куркульськi остюки  наскрiзь  стирчать.  А  щоб  ти
бiльше не пере?дався дрiбненькими справами, запам'ятай  одно:  нiколи,  нi
перед ким, нiзащо я не пригну свою  совiсть.  Не  на  те  я  землю  кров'ю
огрiвав. Помилитися зможу. Тодi  й  перед  народом,  червонiючи,  скажу  -
помилився, простiть. А на нечесне дiло нiхто мене не пiдiб'?.
   I люди зрозумiли Свирида Яковлевича скорiше, чим рiдня.
   За вiкнами зрiдка розцвiтала  синя  гiлка  блискавицi,  нагнутi  вiтром
дерева обтрушували росу й шуми.
   Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовля?ться з  селянами,  не
спускаючи з них допитливого погляду. Ось надiйшла хвилина, коли його  мова
сколихнула й  об'?днала  всiх  слухачiв.  Це  помiтно  i  по  очах,  i  по
збiльшенiй увазi, i по кiлькостi реплiк.
   - А чого ж, я привезу  снопи  Даринi  Опанасенко,  -  першим  вихопився
хитрющий Корнiй Волошин, лiтнiй чолов'яга з мiдними, мудро закрученими, як
похiднi труби, вусами. Вiн швидко  змiркував,  що  в  Дарини  тiльки  один
полукiпок: не важко мiж дiлом прихопити його.
   - Та це вам, Корнiю Даниловичу, не  з  руки,  -  розгаду?  Мiрошниченко
поспiшнiсть Волошина.
   - Нiчого. Для сiльради постара?мося. Я не з  яких-небудь  елементiв,  -
великодушнича? той i гордовито озира?ться навколо.
   - Тодi, Корнiю Даниловичу, пособите Фросинi Коваль.
   - Так для не? ж треба двiчi обернутися, - з головою вида? себе Волошин.
   Навколо  прояснюються  обличчя.  I  тепер  Мiрошниченко  говорить   про
созiвцiв.
   - I з вас дехто перелякався куркульського  шумовиння  й  нахваляння.  У
двадцятому роцi,  коли  розподiляли  землю,  я,  наприклад,  в  Олександра
Петровича Пiдiпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на
лошата i спасував перед ворогами.
   - Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, -  закрутився  на  мiсцi
чоловiк i знiяковiлим поглядом оглянув селян. Тi зараз мовчали, як  суворi
суддi.
   - Може й так, - тихо говорить Мiрошниченко. - А ви  не  забули,  як  за
старi борги шипiли капiталiсти на нашу державу? Збро?ю брязкали  на  увесь
свiт.
   - I не википiло. - - Бо стояли твердо.
   - Тiльки поступись - заарканять, як пить дати.
   -  Свириде  Яковлевичу,  кому  там  пособити?  -   пiдвiвся   крепенний
полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора, рiдний брат Олександра. Посмоктуючи
люльку, вiн бiльше нi слова не промовив, тiльки головою кивнув, коли  йому
назвали прiзвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата пiдняв  на
ноги й Олександра Петровича.
   - Борги боргами, а й ми щось придума?мо. Тiльки не вдень, а увечерi,  -
i, оздоблюючись, додав: - Все менше якась погань  бачитиме.  Повилазило  б
?м!
   Навколо зацвiли усмiшки.
   "Вiд цього усмiху кисло стане куркулям..."
   Свирид Яковлевич пiзно повертався додому.  В  важкуватому  дужому  тiлi
гудiла утома i задоволення зробленим дiлом.
   Над згорбленими будiвлями колишеться i шепоче темрява, так колишеться i
шепоче нива, що вже почина? проростати новими сходами.
   На тлi  синюватих  стiн  ополонками  чорнiли  вiкна.  Свирид  Яковлевич
пiдiйшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, бiлiло на призьбi.  Це
був конверт. В хатi розiрвав його, й на вологому паперi  п'яно  розбiглися
гудзькуватi лiтери.
   "Свириде, не будь таким розумним, бо порiжемо на  шматки,  як  i  дiтей
тво?х, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лаптi, розвалиться в клаптi".
   "Iще одна до колекцi?", - гнiвно кинув анонiмку на скриню.
   В окремому конвертi лежало з десяток таких папiрцiв. Дослiдниковi можна
було б по них написати короткий курс  розвитку  канцприладдя  i  задавнену
iсторiю куркульсько? пiдступностi й ненавистi.
   Першi  анонiмки  писалися  вугляком,  на  обгорточному  паперi,  грубим
перегаром крихких олiвцiв, чорнилом з бузинових ягiд, чи дубових горiшкiв.
У них загрози перемежовувалися з застереженнями  i  пiдкупами.  Вигоди,  i
червоний пiвень, i смерть кривилися в  незграбних,  нарочито  перекошених,
лiтерах. Сьогоднiшня анонiмка вiдрiзнялася вiд iнших тiльки лексикою  -  в
нiй вперше стояло слово соз.
   "Бояться, бояться нас", - пiдiйшов Свирид Яковлевич до вiкна.



   XVII

   Збори аж клекотiли.
   Куркульня, клубками збившись по  кутках  сельбуду,  намагалася  криками
злiсним гамом заглушити промовця. Тiльки  один  Варчук  стояв  бiля  вiкна
спокiйний,  зосереджений.  Але   досить   було   йому,   наче   ненароком,
ворухнутися, i галас зростав з новою силою.
   - Скiльки ж можна накладати!
   - Деруть, деруть. До живо? костi додерлися!
   - Все властi i властi.
   - Де ви той хлiб бачили!
   - Скоро самi землю гризтимемо!
   - Хай фабричнi коло землi пороблять.  Тодi,  може,  менше  об'?датимуть
нас.
   - Привикли по часах робити.
   Мiрошниченко  непомiтно  пiдморгнув   Степановi   Кушнiровi,   i   той,
невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову  ворухнувся,  i
Карпо ледве не приснув зо смiху.
   - Диригу? батенько, тiльки камертона  браку?,  -  нахилився  до  Лiфера
Созоненка, i той зразу при?днав свiй голос до розбурхлого галасу.
   - О, знову ахтивiст об'явився!
   - Степане, зачепи дукачiв за гаряче!
   - А що вiн здав!
   - Фунти нещаснi.
   - Те, що належало, те i здав.
   - Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують i обмежують!
   - Скоро вам не обмеження, а каюк буде!
   - Уже з голоду припуха?мо! - несподiвано видiлився голос Iвана Сiчкаря.
   Загалакали  куркулi.  Але  Кушнiр,  широко   ставши   мiцними   ногами,
насмiшкувато звузив очi.
   "Мене не перекричите", - говорила уся його туго збита постать.
   Коли гамiр трохи стих, Степан Кушнiр покосився на  гладкого,  запухлого
вiд жиру Сiчкаря i тихо промовив:
   - Тiльки що тут, товаришi, Iван Сiчкар розбалакався, як  вiн  з  голоду
припуха?. А жiнка його недавно хвалилася, що лiкарi  в  нього  лишнiй  жир
вирiзали. Словом, я бачу, нема в сiм'? Сiчкаря нiякого  порядку,  нiякого.
Навiть з жiнкою спiлка не виходить.
   Сельбуд вибухнув реготом.
   - То у мене сердешна болезнь! - гукнув Сiчкар.
   - I запалення хитрощiв, - серйозно додав Кушнiр.
   - Ох i влетить сьогоднi Сiчкаревi, - з  дверей  притиснувся  до  Дмитра
Варивон.
   - Що-небудь узнав? - нахилився до червоного, як рiжок, вуха товариша.
   - Взнав. Ми  спочатку  не  там  з  тобою  шукали.  Вiн  хитрiший,  анiж
думалося. - Почав  обережно  пробиратись  на  сцену,  не  зводячи  очей  з
Мiрошниченка. Свирид Яковлевич спiймав змовницький погляд Варивона, вийшов
на хвилинку з-за столу.
   - Ви тiльки подумайте, товаришi, до чого  може  куркульська  нахабнiсть
дiйти, - продовжу? Кушнiр. - Вони смiють нашим  шефам,  робiтникам  нашим,
кричати: "Хай фабричнi коло землi пороблять..."
   В кутку знову загаласували, але Кушнiр зразу ж звернувся до президi?:
   - Я думаю, що громадян Заятчука i Денисенка треба оштрафувати  за  зрив
зборiв.
   - Прийма?мо до вiдома, - обiзвався Мiрошниченко, i куток затих.
   - Так от, товаришi,  як  розперезалися  куркулi.  Вони  мало  того,  що
ховають хлiб, а ще й хочуть на нашу  дружбу  з  робiтничим  класом  кинути
чорну тiнь. Не буде по-вашому, не буде,  панове  дукачi!  А  хлiб  ваш  ми
вiзьмемо. З землi вирвемо, бо вiн кра?нi потрiбний, для змiцнення  держави
потрiбний, для iндустрiалiзацi? потрiбний. I ми повирива?мо тим жала,  хто
гно?ть його.
   - Бач, як загрожу?, комзлидня!
   - Руки короткi!
   - Нi, не короткi, громадянине Данько!
   - Та хiба я що казав? То не я.
   - А язик твiй.
   - А язик може. Вiн такий.
   - Не прикидайся дурником. Хлiб все одно знайдемо.
   - Не знайдеш, бо нема.
   - Добре, видно, заховав.
   - Щось уночi у лiсових ярах ворушилося.
   - Який там чорт ворушився! - занепоко?вся Данько.
   - Так невже це ви, дядьку Якове, чортом  стали?  А  я  й  не  знав.  От
безтолкова голова.
   - Ха-ха-ха!
   - Iди ти пiд три чорти.
   - Одного бачу, а де ще двох шукати?
   - Бiля самого Данька стоять. Тут ?х хоч греблю гати.
   - Того вiн в яру i ворушився!
   - Та завезу я сво? завдання. Тiльки дайте з яриною впоратися.
   - Отак би давно.
   - Ярами налякали.
   - Куркуль псом пiдбитий, а лисом пiдшитий!
   - Тьху на вас!
   - Собi в борщ.
   Кушнiр спокiйно переждав, поки втихомиряться збори, i продовжував.
   - Робiтники усе для нас  будують,  виробляють.  Вони  нi  трактори,  нi
плуги, нi всяку продукцiю у землю не заривають. Так  що  ж,  ?х  радянське
село без хлiба залишить? Нi, товаришi, не залишить. Бiднота, середняки  не
завинили перед сво?ю державою. А куркулiв треба так трусонути, щоб iз усiх
шпарин зерно посипалось.
   - Гляди, щоб тво? костi не посипались!
   - Скоро драбиняк розлетиться.
   Кушнiр переглянувся з Мiрошниченком i далi говорив:
   - Отут цiле жужмо куркулiв,  прямо  казанськими  сиротами  прикинулись.
Мовляв, нiчого у них  нема,  нiчого  не  вродило.  Я  думаю,  зараз  варто
подивитися по засiках оцих нещасних сирiт.
   - Давно пора.
   - Вже ходили.
   - Доки обдиратимете нас? - знову видiлився голос Сiчкаря.
   - От i почнемо, товаришi, iз самого найбiднiшого, який в  насмiшку  нам
пудика тиче. Як роздобрився! З Iвана Сiчкаря почнемо.
   - Ну й починайте, - процiдив крiзь зуби Сiчкар, i дрiбнi  жовтi  зiницi
злiсно видiлилися на сiрих бiлках. - Уже весь лiс розкопали.
   - Iще раз копнемо.
   - Про мене. Як не ?ла душа часнику, то й тхнути не буде.
   - А вiд тебе не часником, а дiдьком болотяним тхне... Прямо  iз  зборiв
до лiсу потягнувся великий гурт людей, i в ньому нiяк  не  мiг  заховатися
натоптаний жиром Сiчкар.
   - Дурно - пусто нарiзались,  -  скаржився  малоспроможному  середняковi
Олександровi Пiдiпригорi. - От життя пiшло, щоб воно пропадом  у  безвiсть
пiшло. От нарiзались, так нарiзались...
   - Еге ж, еге ж, - погоджувався Олександр  Петрович,  думаючи  найбiльше
про одне: як би не згадав Сiчкар про задавнений борг.
   Просторе  над  ставком  куркульське  подвiр'я  ще   здалека   загримiло
ланцюгами, обiзвалося виттям: собаки Сiчкаря бiльше скидалися  на  вовкiв.
Господар довго вовтузився бiля хитро видуманих защiбок, i люди  потекли  у
двiр. Над ставом густо повисли голоси.
   Свирид Яковлевич впевнено пiдiйшов до велико? клунi, наказав  розiбрати
засторонок. I не встиг виконавець сокирою вiдхилити верхню  дубову  дошку,
як з промiжку подвiйно? стiни золотим потоком бризнула пшениця.
   - Бач, догадався чортiв дукач!
   - Хто б i подумав про подвiйнi стiни!
   - От тобi й нарiзались! - вирвалось у  Олександра  Пiдiпригори,  i  вiн
злими очима поглянув на пополотнiлого  Сiчкаря.  -  Навiть  за  свiй  борг
забувся чоловiк.
   Свирид Яковлевич оглянувся навколо i голосно промовив до Бондаря:
   - Доведеться тобi тепер до Денисенка пiти.
   - А чого ж, давно пора.
   I Денисенко, що зиркував  округлими  очима  за  кожним  кроком  активу,
проворно, не на сво? лiта, пiдбiг до Мiрошниченка. Шерхливими устами  тихо
прошепотiв:
   - Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав,  тiльки  ж  худоба  в
роботi. Осипа?ться ж ярина. Горить!
   Мiрошниченко подумав:
   - Гаразд... Тiльки зараз i везiть.
   - В одну минуту. Лише синка  гукну,  -  i,  труснувши  брудним  колесом
волосся, вiн обернувся, для чогось провiв  рукою  по  червоних  клiтчастих
складках ши? i вибiг iз подвiр'я Сiчкаря.
   - Налякався, -  пiдморгнув  Бондар.  -  Подумав,  що  i  його  схованку
викриють.
   - Треба прослiдкувати за ним. - I голоснiше додав.  -  А  тепер,  Iване
Тимофiйовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.
   Обернувшись, вiн побачив, як  до  нього  з  опаскою  ступив  засушений,
богомiльного  вигляду  чоловiк.  Це  був  Пилипенко.  Над  його  кружечком
обстриженою головою, немов привiшенi промiнням, крутились два гедзи.



   XVIII

   Варивон хитрувато примружився, пiдморгнув однi?ю рудою кудлатою бровою,
i Григорiй в думцi вже ка?ться, що звернувся до нього.
   - Н-да! - слинить цигарку. - Сестричка моя двоюрiдна, значить, з  якого
боку не подивись, нiчого собi дiвчина. Таку i на печi старости знайдуть.
   Як вiн довго тягне слово. I хитра усмiшка виводить Гриця iз себе.
   - Знаю без тебе, - обрива? рiзко.
   - А ти чого найоршився? - диву?ться Варивон. Вiн бачить, як  почервонiв
Гриць, i розреготався: - Та ти, видно, дiвчат ще не  пригортав!  Га-га-га!
Нiчого... Ця болiзнь з лiтами пройде.
   - Я йому про срiбло, а вiн про черепки! - скипа? Гриць.  Вiн  сердиться
на себе, що краска залива? йому обличчя, i  збира?ться  вже  йти.  Варивон
обрива? смiх i пiдходить ближче до парубка.
   - Ну, годi, коли не хочеш - не буду... Чого  ж,  познайомити  з  сiм'?ю
Югини можу. Тiльки, зна?ш, суха ложка в  ротi  дере,  -  багатозначно  б'?
щиглом по пiдборiддi. - Так що треба тi?? штуки  дiстати,  що  з  червоною
голiвкою i зеленкуватим фартушком.
   - В кооперацiю пiдем?
   - Для чого в кооперацiю? Парубки побачать - в компанiю наб'ються, чарку
твою вип'ють i з дiвчиною, значить,  поговорити  не  дадуть.  Знаю  я  ?х.
Зайдемо до Куцо? Федори - в не? все, значить, дiстанеш,  -  i  знову  хоче
розсмiятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.
   - Як до Федори, так i до Федори, - погоджу?ться Гриць, i  обо?  городом
прямують до невелико? вдовино? хати. Назустрiч ?м вста? з  призьби  висока
молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.
   - Добрий день, соколики! - розтягуються в усмiшцi повнi губи.
   - Чи ? те?, що, зда?ться, не лл?ться, зда?ться, не  п'?ться,  зда?ться,
нема дна i у чарцi, значить, нема? - скоромовкою тарабанить Варивон.
   - Для когось нема, а для таких орлiв  пошукаю,  -  ще  бiльше  розтягу?
усмiшку Федора. I зовсiм по-дiвочому гра?  очима.  На  жовтуватому,  трохи
прив'ялому обличчi видiляються невеликi яблука рум'яних щiк.
   "Гарна", - i Гриць  густо  червонi?,  ловлячи  на  собi  лукавий  усмiх
молодицi. У  темному  ванькирi  подала  пляшки  i  гаряче  сво?ми  мiцними
пальцями обпалила руку.
   - Приходьте iще, коли треба, - заглянула в очi.
   - Зайду! - Гриць не зна?, куди дiти погляд, i виходить з хати.
   - Пронозлива баба, та на виду нiчого собi - сам  чорт,  значить,  ложку
меду вложив, - хова? пляшку в кишеню Варивон. - А горiлки на  сво?му  вiку
перепила - у хату не вмiстилася б.
   Сонце щойно спустилося з полудня.
   Розпарена теплiнь вi? соняшником, коноплею i  яблуками.  Пройди  вздовж
села  -  будуть  скрiзь  мiнятись  пахощi:  на  Вигнанцi  повi?  медункою,
рум'янком.  На  Зарiчцi  закадить  гiркою  зелено-рожевою  кашкою  водяний
перець, повi?  золотистий  дев'ятисил;  на  Бабi,  коло  лiсу,  обiзветься
розiмлiла матiрка i добiрна ромашка, на шляху - духмяний  чебрець,  тiльки
нiде не вiдмiниться теплий яблуневий дух. Зда?ться, уся  небесна  блакитна
баня настояна терпким саблуком, червонобокою  каролькою,  бiлим  розкiшним
наливом,  темночервоною  циганкою.  Ранiше  викохувалися  вони   в   садах
помiщикiв,  посесорiв,  дукачiв,  на  несходимих  економiях,   фiльварках,
хуторах. Прийшла революцiя, повикидала хрещатi кiпцi  з  панських  земель,
надiлила поля строковим наймитам, споконвiчним злидарям, що  вiк  копарили
на пiснiй мандебурцi; посадила щепи неподалiк вiд вишнякiв, i то  там,  то
тут побiгли мiж муравою протоптанi стежки, з двох бокiв озоренi  яблуками.
Восени  i  навеснi  по  ярмарках  дотиснутись  трудно  було  до  садженцiв
вiнницького плодового питомника.
   - Чого задумався? - пiдштовхнув лiктем Варивон. - Он уже хата Бондарiв.
   Високий дощаний паркан огороджував подвiр'я вiд  вулицi.  Праворуч  вiд
хати,  над  невеликим  садком  била  журавлем  поклони  криниця,   лiворуч
красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла  нова
клуня. Невеликий двiр у Бондарiв - все, що можна було скопати,  пiшло  пiд
город. Пiд вiкнами лiво?  хати  красу?ться  невеликий  барвистий  квiтник.
Скрiзь чисто, соломинки не знайдеш - зразу видно, що дiвоча рука порядку?.
   У причиненому причiлковому  вiкнi  швидко  майнула  тернова  хустка  на
головi Югини i зникла в глибинi хати.
   - Налякали дiвчину, - задоволено смi?ться Варивон i зразу  ж  поважнi?:
на призьбi сидять тiтка Марiя i дядько Iван. Бондар трима?  в  обох  руках
"Радянське село", чита?,  поводячи  головою.  Цурпалки  його  вусiв  ледве
ворушаться, прикриваючи лiнiю рота.
   - На добридень тому, хто у цьому дому, - вiта?ться Варивон.
   - А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, -  усмiхаючись,  пiдводиться  з
призьби дядько Iван. Постать його  мiцна,  спокiйна  i  гордовита.  Очi  з
веселими iскорками, розумнi, навколо них,  як  вiдбитки  дрiбних  пташиних
нiг, розходяться зморшки. Тiтка Марiйка вклоня?ться парубкам.
   - А ми це з Грицьком з поля верта?мось. Духота така,  повпрiвали.  Дай,
кажу, зайдемо до мо?? рiднi, бо  так  пити  захотiлося,  що  коли  б  сiли
обiдати, то й ночувати б зосталися.
   "Брешiть, брешiть!" - скинула глузливi  сiрi  очi  Марiйка,  затремтiли
дрiбнi зморшки бiля кобчастого носа, i зразу ж поважно захитала головою  -
згоджу?ться з Варивоном:
   - Авжеж, авжеж, така спека надворi,  що  навiть  кури  з-пiд  плота  не
вилазять - кубляться - i скоса зирку? за Грицьком.
   Незручно парубковi, перемина?ться з ноги на ногу, не зна?, що казати, а
кров з гулом гаряче прибува? до голови, дзвенить у вухах. I тiтка  Марiйка
вже розумi?, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче  що  в  хлопцiв
рiзко окреслюються кишенi. Але нi одним рухом не виказу? свого здогаду.
   "Аякже, iдуть хлопцi з поля, - вмi?  збрехати  Варивон,  -  замахнулося
напитися води".
   - Так ходiмо до хати, - запрошу? вона i перша ста? на схiдець ганку. За
нею поволi пряму? кремезний, широкий у плечах i поясi Iван Тимофiйович.
   В хатi свiтло, поприбирано;  рушники  нависли  над  портретами  Ленiна,
Сталiна i двома чималими  репродукцiями  "Штурм  Зимового  палацу"  та  "В
комунi iменi Котовського".
   - Югинко, принеси свiженько? водицi! - гукнула мати в  сiни.  В  другiй
хатi загримiло вiдро, скрипнули дверi, i хтось швидко побiг садком.
   - Сiдайте, сiдайте, хлопцi, - подолком стерла дубову лаву бiля столу.
   - Щоб старости сiдали, - не витримав Варивон, i Гриця  аж  пересмикнуло
глухе обурення.
   Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбiгла Югина, швидко
поставила вiдро на дерев'яний кружок i зачерпнула води.
   - Доброго здоров'я пивши! - пiдiйшла до Гриця.
   - Чорняву полюбивши, - прошепотiв Варивон так, щоб батьки не почули. Та
хiба вiд Марiйки тепер ута?шся? Вона по  одному  руховi  губ  наперед  уже
зна?, хто що скаже, наперед чита? думки i чуття.
   "Красивий, красивий парубок i не з вiтрогонiв, видно. Що  ж,  побачимо,
як далi буде, - переводить погляд з Грицька на обличчя  дочки,  рум'яне  i
щасливе. - Соромиться дiвка, - уперше ж парубки до хати зайшли".
   - Щось не п'?ться, - скривився Варивон, вiдводячи кухоль  вiд  рота.  -
Холодна дуже. Може, ця водичка теплiша буде? - вийма? з кишень двi пляшки.
   - Хе! В таку спеку? -  диву?ться  Iван  Тимофiйович,  але  по  широкому
обличчю, кольору добре випалено? цегли, та блисковi в очах видно, що вiн i
в самому пеклi не вiдмовився б випити.
   Стiл непомiтно заставля?ться мисками, чарками.
   - За здоров'я гостей! Спасибi, що завiтали  у  нашу  хату,  -  статечно
пiдводиться з за столу Iван Тимофiйович.
   - За ваше здоров'я.
   - Моя бабуся, земля ?й пухом, завжди казала: i пий - помреш, i не пий -
помреш, так, значить, краще пити, - одним помахом перехиля? чарку Варивон.
   - Та й гiрка ж вона, гiрка, - кривиться Марiйка,  випиваючи  тiльки  до
Марусиного пояска.
   - А ти ж думала, ми солодку п'?мо? - удавано зiтха?  Iван  Тимофiйович,
похитуючи головою.
   - Е, нi! Куди воно годиться? - напосiда? Варивон на Югину. - Випий менi
зараз же. Навiть губи не вмочила.
   - Не хочу, - впира?ться дiвчина.
   - Тiтко Марiйко, скажiть ?й що-небудь! Менi як хто не п'? - краще нiж у
серце.
   - Випий трохи, Югино... Вона у нас така несмiла.
   - Такою i ти колись несмiлою була, - глузу? Iван. - До  весiлля  тiльки
губи вмочають, а пiсля весiлля квартами тягнуть.
   - Цить, старий.
   Югина випива?, швидко закушу? i всiляко уника? погляду Грицька. Горiлка
робить його смiливiшим, певнiша?  слово  i  очi  веселiше  зупиняються  на
дiвчинi. Золотистi кучерi тремтять над скронями, затiняють рожеве обличчя,
хвиляста коса вляглася на спиннiй продiлцi, дрiбнi баранчики  в'ються  над
потилицею. Тепер дiвчина подоба?ться йому ще бiльше, нiж у  ту  недiлю  на
музиках.
   "А що, коли одружитися з  нею?  -  I  крiзь  хмiльну  стриману  радiсть
просочуються холоднi краплини. - Попарубкувати ще треба... Буду гуляти,  а
?? iнший засвата?. Ще б пак таку не засватають! - Ловить  свiтлий  голубий
погляд Югини i мимоволi зiтха?. - I кума шкода, i меду жалко". Хотiлося  б
ще в свою волю пожити, та дiвчину випустити боязко.
   - За тво? здоров'я, Грицю, - простяга? велику, наче  з  бронзи  вилиту,
руку Iван Тимофiйович.
   - Пийте на здоров'я... - "Ех, якось воно та буде", -  перехиля?  чарку.
Ще й дiвчину треба взнати добре. Неспроста  сунутись  у  воду,  не  знаючи
броду.
   - За здоров'я нашо? Югини, -  обважнiло  встав  Варивон.  -  Щоб  жила,
багатiла... - i сам себе перелякано б'? по ротi: чуть не вилетiла весiльна
приказка: "i спереду горбатiла".
   Марiйка i Гриць удають, що нiчого не чули, а дiвчина спаленiла вся,  аж
сльози затягнули очi.
   - Як пославнiла! ?й-право, кращо? не знайдеш.
   - За тво? здоров'я, дочко, - усмiха?ться Iван Тимофiйович, не  добравши
слiв свого родича.
   "Та ще попереду днiв та днiв. Успiю подумати!" Грицько п'? повiльнiше i
не зводить погляду з дiвчини.
   - В кого тепер грабку?ш? - зверта?ться Iван Тимофiйович до Варивона.
   - В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потiм три днi в Денисенка, а
це до Сафрона перейшов, та прийдеться тiкати.
   - Захарчував? - смi?ться Iван Тимофiйо'вич. - Той умi?.
   - Умi?. Ще й як! - охоче погоджу?ться Варивон. - Як винесе обiд, хоч на
собаку вилий - чортом смердить. Я вже i сяк i так до  Сафрона  пiдсипався:
пообiдайте з нами, значить. Такий  наваристий  борщ  сьогоднi  -  жиру  не
проду?те. А вiн, свиня скупа, навiть  не  посмiхнеться,  лише  крiзь  зуби
процiдить: я за роботою в жнива тiльки  снiдаю  i  вечеряю,  не  маю  часу
обiдати.
   - У соз записався? - притишив голос Iван Тимофiйович,  дивлячись  услiд
дружинi, що пiшла на хвильку в другу хату.
   - Аякже. Жаль, що останнiм у списку стою. I робити, i чарку пити  люблю
першим. На соз теперечки вся надiя. Югино, ти знову як засватана!  Ану  не
залишай на сльози... Iване Тимофiйовичу, а худобу нам на осiнь дадуть?  Бо
за всякi зарiбки i вiдробiтки жили  у  мене,  мов  корнi,  порозбухали,  -
кра?чком ока глянув на мiдь широко? руки. На  нiй,  як  дельта  на  картi,
ворушилась неспокiйна в'язь синiх струмкiв.
   - Неодмiнно, - вiдповiв упевнено.
   - Справдi? Ще ж  нам  навiть  статута  не  затвердили,  -  засумнiвався
Варивон.
   - А хто ж його буде затверджувати?
   - Район, значить...
   - Радянська влада! А вона нас, бiднякiв, давно затвердила. На все життя
господарями, людьми зробила! Зрозумiло?
   - Ще б не зрозумiло! Цiлком! - повеселiшав хлопець. - Так  що  ?  надiя
сво? латки по-людськи зорати?
   - Теж  менi  надiю  знайшов,  -  примружився  Iван  Тимофiйович.  -  То
дрiбненька надiя, - згадав слова Свирида Яковлевича.
   - Чого ж дрiбненька? - занепоко?вся Варивон i вiдсунув од себе  дзвоник
чарки. - Як сам не доглянеш землю, то нiякий тобi, значить, дiдько не зоре
?? по-справжньому. Покопирса?, перепаскудить, як  табун  свиней  рилом,  i
нарiк одна пирiйка чи осот забруднять тво? поле.
   - То вiрно, - обiзвався Григорiй. - Робиш якомусь до  сьомого  поту,  а
вiн тiльки назнуща?ться з тво?? нивки. Подере ??, аж серце у  тебе  кров'ю
обiлл?ться, мов за живою людиною. Та що й казати: злиднi калiчать i  тебе,
i землю твою.
   Святковий настрiй потьмарився. Потрiсканi  руки  уже  не  тягнулися  до
чарки чи ложки, i Югина з  юнацькою  догадливiстю  по  обличчях  батька  i
гостей зрозумiла, що всi вони подумали i побачили одно.
   Убогi, зачерствiлi нивки, мов скиби наймитського  хлiба,  простягнулися
до них. ?хня велика любов i велика печаль, як сон i дiйснiсть,  коливалися
в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвiчнi шерехи поля, тi, що з  колиски
починаються для селянсько? дитини; iскристi, вибiленi стебла,  розтрушуючи
тiнi, до самого кореня  обмивалися  сонцем;  золотистi  дзвоники  остисто?
пшеницi дзвонили усiма сво?ми сердечками.  А  тверезi  думки,  як  клин  у
серце,   вбивали   неприкрашену,   непiсенну    суворiсть,    що    мокрою
заробiтчанською свиткою наскрiзь  простуджу?  перероблене  тiло,  голодним
переднiвком висушу? очi...
   - Iване Тимофiйовичу, ви щось про дрiбнi надi? почали; набiк,  значить,
вiдкинули ?х, - першим порушив мовчанку  Варивон.  -  А  про  ширшi  я  за
наймитським хлiбом ще не чув. Так  що  воно,  значить,  про  нашi  латочки
чувати?
   - Кинемо ?х куркулям у пики. Хай давляться ними. А  нам  держава  кращу
землю надiлить, в одному мiсцi...
   - Iване Тимофiйовичу, i це  правда?  -  пiдвiвся  з-за  столу,  надiйно
дивлячись на лiтнього спокiйного чоловiка.
   - Правда.
   - А хто вам сказав?
   - Партiя! Секретар райпарткому - наш Савченко.
   - Тодi правда! - повеселiшав Варивон. - А то цей представник, Крамовий,
значить, такого був менi туману напустив...  "Колективiзацiя  повинна  йти
обережно, ступнево, закономiрно", - перекривив i всмiхнувся.
   - Чули ми його, - зневажливо махнув рукою Iван Тимофiйович.  -  I  тобi
всякi казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договiрно? групи?
   - Точнiсiнько так. Чого вiн так труситься?
   - З троцькiстами крутився. Того й труситься на куркульському задковi.
   Розчервонiлий Григорiй, що уважно прислухався до  розмови,  несподiвано
свiжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято
закружляла по хатi:

   Правi, лiвi групування
   Плодять опозицi?, -
   Намагаються скрутити
   Ленiнськi позицi?.

   - Не в брову, а в око! - хитнув  головою  Бондар.  -  Тiльки  ?м  в'язи
скрутяться.
   - Iване Тимофiйовичу, значить, нам найкращу землю? I в  однiй  руцi?  -
невгавав Варивон.
   - Аякже. Хiба ми не найкращi? В сво?? влади ми не пасинки, а сини.
   - Слова вашi,  Iване  Тимофiйовичу,  як  хмiль  мiцнi:  кожну  клiточку
пробирають. А дукачам, значить, нашi латки прилатаються?
   - Еге. Хай похазяйнують на розрiзнених шматках...
   - Менi i ?х шкода куркулям вiддати. Болото б ?м, як чортам,  опредiлити
б.
   - А болота не жаль? - лукаво запитав Iван Тимофiйович.
   - Болота?.. Нi, не жаль, - подумавши, розщедрився пiдпилий Варивон.
   - Да. Свирид Яковлевич говорив, що  в  Майданi  Соболiвському  комунари
осушили заливнi плавнi i тепер такий урожай збирають...
   - Е, тодi дукачам i болота не дамо. Мульку ?м у бiк! - затанцював кулак
Варивона по скатертинi, i жалiбним передзвоном обiзвався стiл.
   -  Олександр  Македонський  був  сильним  чоловiком,  але  навiщо  стiл
трощити? - Григорiй поклав свою руку на Варивонову.
   - Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю...  Тiльки  вiн  не  з
нашого села... I у Варчука не наймитував. Усi засмiялися.
   - А ти, Григорiю, як далi дума?ш жити? - нахилився Бондар до Шевчика. -
В соз скоро вступатимеш?
   - Ще бiля хати треба помучитись...
   Увiйшла Марiйка i розмова про соз затихла.
   - Ви собi як хочете, а я в садок вiдпочивати, - сказав пiсля обiду Iван
Тимофiйович i обважнiлою ходою подався з хати.
   Непомiтно вислизнула i тiтка  Марiйка.  "Хай  собi  погомонять  трохи".
Проте через кiлька хвилин то за  тим,  то  за  iншим  заглядала  до  хати.
Варивон тiльки вiкна пильнував, щоб не заважати розмовi.
   I як не пiдходив Грицько до дiвчини, вона вiдповiдала коротко: еге, да,
нi, авжеж - i схиляла низько голову. Цим ще  бiльше  до  вподоби  припала.
"Несмiлива. Тiльки до не? треба ходити", - твердо вирiшив парубок.
   - Ех, i тетеря ж ти! - напався за ворiтьми Варивон.  -  Хiба  ж  так  з
дiвчатами говорять? Штурпак - штурпаком. Ти б ?й якусь пiсеньку проспiвав,
кумедiю розказав, з вiршиком, значить, пiдсипався, се?-те? на вухо шепнув,
щоб якась кумерцiя була. А то плiв-плiв про Химинi кури. Один смiх i грiх.
Язик у тебе, значить, телячий.
   - Ну, ну, ти не дуже там патякай, - примирливо  вiдмахнувся  Гриць,  як
вiд надокучливого гедзя. Самому було смiшно, що не вдалося переговорити до
ладу. Та попереду днiв та днiв.



   XIX

   От i його обiйстя.
   В останнiх променях вечiрнього сонця, мов бабуся, дрiма? стара-престара
хата, хтозна-коли збудована. Навiть вирубанi роки на сволоку давно  сточив
ненаситний шашель, а порiг в темнотi, коли  його  забуде  змастити  глиною
баба Орина, почина? свiтитися димчасто-золотою трухлявиною. Кiлька вишень,
наче внучата, обсiли ??, затулили маленькi вiконця, спинаючись  на  низькi
наболiлi плечi. I на  вiтрах  i  без  вiтрiв  поскрипують  кiсточки  -  на
вiдпочинок просяться.
   Багато сво?ми пiдслiпуватими вiконцями  бачила  хата,  вже  й  дивитись
надокучило. Тим-то бiля плоту i лежать обтесанi деревини, ждуть свого часу
i майстрiв. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманцi,
кульчився на холодi в лiсництвi, щоб заробити де копiйчину, де деревину на
нову  хату.  А  стару  тимчасом  пiдпира?  слупами  зсередини,  пiдпiрками
знадвору.
   Червоними натомленими очима тихо стрiча? вона Грицька, i шкода ста? ??,
як  живо?  людини.  Вiн  сiда?  на  обтесану  пiдвалину  i  гладить  рукою
клеймований  стовбур.  Цей  дуб  вiн  облюбував  торiк  у  Варчука.  Добре
накосився на помiрках, поки Карпо привiз деревину в його двiр. А цю березу
з он тою вiльхою заробив у лiсництвi на прополцi посадки. З  цi??  ж  липи
славнi двi крокви вийде. Ге ж?
   "Еге ж", - згоджу?ться стара  хата  i  заплющу?  червонi  очi.  Пахучий
голубий сон огорта? ?? i тiльки на гребенi тихо колишуться  кiлька  житнiх
колоскiв.
   З низьких дверей виходить баба Орина. Темiнь вi? з ?? очей, рота, проте
в роботi вона ще чiпка - цiлий день буде полоти на городi й не охне.
   - Так де ти бурлакував? - сiда? на деревину i чорнозеленими  вiд  зiлля
руками спира?ться на кленову дiйницю. В дiйницi  лежить  цiлушка  хлiба  з
втиснутою пучкою солi.
   - Усе село обходив.
   - Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чiп. Це ви  мастаки
чужих собак дражнити. Ти скажи, у яко? дiвчини був?
   - Ще менi рано до дiвчат ходити, - смi?ться Грицько.
   - Як рано, бiсiв сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи
менi прямо, коли нарештi оженишся?
   - Ще маю час.
   - Тьху на тебе, шалений! - тьмяно блищать чорнi пеньки  зубiв  i  сiтка
зморщок то пiдстрибу? вгору, то знову обвиса?, глибока i густа.  -  Я  вже
корови кулаком не годна видо?ти - половина  молока  зоста?ться,  а  колись
двома пальцями з  найтвердiшого  вим'я  витягала  до  краплi.  Хлiб  стану
мiсити, а мене всю в дiжу затягу?... Женися, окаянний, скорiше. - I навiть
у самому словi "окаянний" вiн чу? любов до себе.
   - Оженюся, бабо.
   - Коли?
   - Хату збудувати треба.
   - Теж менi господар iз тебе. Оженишся, то й рiдня молодо?  допоможе,  i
зайва копiйка в кишенi залишиться. Слухайся, бо старi крутяться, а  молодi
учаться... Я, дума?ш, заставляла б тебе одружуватися, - тихiша?  голос.  -
Сили мо?? нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розiйдуся  так-сяк,  а  вранцi
ледве з то? лежанки встану - кожна кiсточка ни?... Куди, куди, проклята!
   В ворота вбiгла первiстка i майнула до низького перелазу, щоб скочити в
город. Баба Орина, розмахуючи дiйницею, швидко бiжить переймати корову.
   - Прудка! Iще як побiгла! - беззвучно  смi?ться  Грицько  i  впира?ться
всi?ю спиною в деревину. "Хоч би чоботи бабi на зиму  пошити.  I  на  люди
нема в чому вийти. А скiльки ж вона роботи переробить, перемучиться... Ех,
злиднi нашi та й годi. Увесь вiк промучилась людина", - охоплю?  сердечний
жаль i любов до старо?.
   Сутенi?.
   Коло лiсу струмують темносинi тiнi, а тут, на городах,  вони  ще  ледве
беруться сизим димком. Пахне розпарене за день  дерево,  нагадуючи,  що  й
воно ще недавно жило, красувалося, бринiло соками i листвою; за городом на
левадi заскрипiв деркач, десь по шляху  про?хала  пiдвода.  Тихо  в  селi,
навiть вiтрець не насмiлиться загасити перших двi зiрки на небi.
   I на душi тепло,  радiсно,  тому  й  мрi?  смiливiше  простягають  руку
дiйсностi.
   "Збудую хату, як у Бондарiв - на двi половини, з  ганком  i  ванькиром,
тiльки трохи меншу. Скiльки ж це буде коштувати? Ой, невистачить  в  тебе,
парубче, грошей. Таки  невистачить.  Аби  й  просту  поставив",  -  вперто
просочу?ться твереза думка.
   "Можна й просту, чим я погана була", - зiтха? в темрявi беззубим  ротом
столiтня будiвля.
   "Ти свiй вiк вiджила, то  й  помовчуй",  -  вiдмаху?ться  Грицько.  Вiн
почина? прикидати, в яку копiйку може влетiти хата на двi половини.
   - Четверо дверей - раз, - загина? палець. - Восьмеро вiкон  -  два.  За
одно скло здере скляр три шкури... Доведеться зимою у найми пiти.
   I чу?, як холодно ?житься тiло; мало вiн з дитинства находився в  чужих
полях?
   "Буде над тобою день i нiч коверзувати якийсь дiдько, i нiчим  йому  не
вгодиш, як болячцi якiй... Продати корову... Та позичити в когось  грошей.
Стiй, стiй, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвiт позичить, якщо  тепер
коня не купуватиме. Так i буду робити: корову продам, зажену кожушок - i в
свитцi перезимувати зможу, наб'ю олi?, обмiняю на всякий дрiб'язок i  таку
хату збудую, що сам Варчук лопне з завидкiв, ?й-право, лопне,  -  веселi?,
хоча в глибинi душi вiн зна?, що буде будувати тiльки просту халупу. I  то
аби стягнувся на не?.
   Сон. охоплю? парубка лагiдними, надiйними руками. Ще  Грицько  чу?,  як
туго заспiвали по денцю дiйницi струмки молока.
   "Югина корову до?ть..."
   До нього  пiдходить  попрощатись  стара  хата.  Червонi  натомленi  очi
блищать  старечою   сльозою.   Осипа?ться   останнiм   трухлявим   свiтлом
зруйнований порiг, а на  покрiвлю  чомусь  вилазить  Варчук,  i  кущ  жита
злякано вiдхиля?ться вбiк. I вся хата  вiдхиля?ться;  вiдкрива?ться  новий
будинок на камiнному пiдмурку з великими голубими очима, як в Югини.



   XX

   Селянський  сход  велетенським   ро?м   сколихнувся   на   майданi   i,
розбиваючись  на  дрiбнi  ро?,  з  гулом  потiк  у  позазiлюванi  вулички.
Недокипiлi суперечки розгорялися з новою  силою,  i  в  розмову  встрявали
навiть тi селяни, що за все життя на сходi чи зборах i звуку не проронили.
Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цiлину,  пiднiмала
державнi дiла.
   - Хлiб! Хлiб!
   Це слово дихало живою нивою, розсiвалося, як перший посiв,  засновувало
усi вулицi; за ним  розкривалося  напружене  трудове  життя  кра?ни,  воно
проростало новою силою, пiднiмалося  заводами  пiд  синiм  небом,  ставало
танками на хмурiм кордонi.
   Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче  бистрiнь,
освiжила селянськi душi, i зараз щоденнi  чiпкi  турботи  подалися  назад,
даючи дорогу свiжим сходам.
   Куркулi i ?хнi пiдголосники занепоко?лися.  В'?дливими  чи  обережними,
грубими чи пiсними, напiвмолитовними словами хотiли приглушити, притоптати
цi сходи: бо то великий неспокiй, коли дядько почина? думати не  про  свою
латку, зарiбок, позичку, а про  ширшi  дiла.  Краплинами  отрути  закапали
ворожi поголоски, зiтхання, поганенький, вичавлений смiшок.
   Легко кiлькома камiнчиками скаламутити  степову  криничку,  але  озерну
хвилю не зiб'? навiть одичалий табун; легко кинути сумнiв у  самотню  душу
селянина, особливо коли вiн гнеться  в  куркульському  дворi,  просячи  за
вiдробок худобу чи миску муки; але  цей  самий  сумнiв  брудною  порхалкою
розсипа?ться бiля нiг колективу,  наснаженого  бiльшовицькою  вiрою.  Цi??
рiзницi не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
   I коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в  який
раз надо?дливим джмелем прогудiв, що хлiб  у  цьому  роцi  не  вродив,  то
мовчазний полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора  з  перебiльшеним  подивом
глянув на нього:
   - То, кажете, i у вас не вродив?
   - А хiба я що? Луччий за всiх? - нахмурився Заятчук.
   - Та нi, я не кажу, що ви луччий  за  всiх.  Це  всi  знають.  Кого  не
попитай.
   Гурт селян вибухнув смiхом.
   - Так його, Мироне Петровичу, бо вiн увесь вiк прибiдню?ться.
   - А червiнцями глечики понабивав.
   - Позеленiли в землi.
   - Нi рублика, нi рублика нема! - гарикнув Заятчук, а навкруг  закружляв
завзятий  регiт,  як  удари  батога,  шмагав  Заятчука.   Шарпнувся   вiн,
вiдкинувся назад, шукаючи спiвчуття,  але  скрiзь  розцвiтали  заволоженi,
неначе росою налитi веселi очi.
   - I хлiба в тебе нi пудика  нема?  -  уже  насiдав  Мирон  Петрович  на
Заятчука.
   - Нi пудика, нi пудика! - ослiплений  злiстю  дукач  не  помiчав,  яким
стало обличчя у полiсовщика.
   - Нема?
   - Нема!
   - I не брешеш?
   - Щоб мене грiм серед чистого поля вбив,  -  стояв  окремо  вiд  селян,
б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався
вираз непевностi й ненавистi.
   - Хлопцi, ходiмо зараз в городище. Там золота яма нiяк  нас  дочекатися
не може, - рiшучий, приземистий Пiдiпрнгора обернувся до селян. - Я думав,
що пiсля такого сходу пока?ться дехто, а воно - вовк вовком i здохне.
   Рука Заятчука сповзла з грудей. На мiцно стиснутих кулаках  вигорбились
кiстлявi лiнi? суглобiв.  Пригнувшись  i  забруднивши  вулицю  матерщиною,
осатанiлий дукач метнувся на полiсовщика.
   Але "хлопцi" - молодi й лiтнi селяни та парубки - по-дiловому на  льоту
перехопили Заятчука, так само мовчки по-дiловому з розгону перекинули його
через плiт в город i, не оглядаючись, пiшли назад до сiльради.
   Через хвилину на городi затрiщала сердита жiноча скоромовка:
   - Бач, обжерся i чужi городи прийшов толочити, щоб тобi пусто було. Ану
забирайся звiдцiля, бо я тобi усю бороду вискубу, так вискубу, що й  жiнка
не пiзна?...
   Пересмiюючися,  селяни  оглянулися  назад.  На   городi,   як   п'яний,
похитувався  забруднений  Заятчук,  а   на   нього   квочкою   наскакувала
розлютована господиня.
   Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: "Коли
Заятчук закопав зерно в  городищi,  значить  i  його  рiдня  десь  поблизу
вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у лiси... Куди, чортовi
дукачi, позашивалися..."
   На  ганку  сiльради   селян   зустрiв   здивований   виконавець   Кость
Пiвторацький, невеличкий, жовтолиций чоловiк з голубими вицвiлими очима  i
слiпучими, як дзеркало, зубами.
   - От тобi й двадцять: iще на сходi не наговорилися!? Мироне  Петровичу,
чи не в главнi оратори мiтите? Руками уже по-ораторськи розмаху?те. От  не
знаю, чи витрима? вас трибуна?
   - А хай тобi голова за трибуну не болить. Вона тiльки пустомолотних  не
терпить, - спокiйно вiдповiв Мирон Петрович, виймаючи з  рота  пожмаковану
люльку. - Товариш Савченко в сiльрадi?
   - Нема.
   - А Мiрошниченко?
   - Теж нема. Один я на господарствi залишився.
   - Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко i Мiрошниченко?
   - На поле iз созiвцями пiшли.
   - Iз созiвцями?
   - Ая! Земля прямо як червоне яблучко  котиться  созiвцям.  Ото  куркулi
переполох закачають.
   - Яке урочище?
   - Горбок.
   - Знають,  куди  пiти.  То  найкраща  земля,  -  обернувшись,  дiловито
повiдомив Мирон Петрович, так, начеб односельцi й не знали цього. -  Пiшли
й ми туди!
   Селяни сколихнулися,  ?хнi  тiнi  велетенським  клубком  покотилися  по
рiзьблених тiнях дерев.
   Кость Пiвторацький розгублено кинувся  за  селянами,  але,  оглянувшись
назад, зупинився у ваганнi; потiм метнувся бiгцем  до  сiльради,  поспiхом
замкнув ?? i самотньою завзятою горошинкою покотився до тiсного гурту.
   Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлiбина, пiдносився горбок.
   Невеличкий гурток созiвцiв, мовчазний  од  хвилювання,  якось  обережно
пiднявся з левади на поле, i Павло Михайлович  Савченко,  теж  хвилюючись,
бачив, як навколо мiнилися людськi переживання.
   Напруженi густi думи скибами влягалися на обвiтрених чолах. Здивовання,
внутрiшн?  прояснення  i  тiнi  сумнiву  перемежовувалися  на   стриманих,
потрiсканих,  зморшкуватих,  мов  кора,   обличчях.   Випрямлялися   важкi
затвердiлi плечi, i люди ставали вищими.
   Мiрошниченко ухопив цю  деталь,  i  на  устах  його  затремтiла  хороша
усмiшка: як добре, коли земля не згина?, а пiдносить  людей.  Про  це  вiн
шепнув Iвану Тимофiйовичу, i той, свiтлiючи, кивнув головою, а  потiм  теж
пошепки сказав:
   - Двадцятий рiк пригадую. Перший розподiл.
   - Тепер дiла в нас ширше пiдуть...
   - Вiрно, - з пiвслова зрозумiв його Iван  Тимофiйович  i  чогось  праву
руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебiг пульсуючий перестук.
   - Пережива?ш, Iване Тимофiйовичу? - торкнувся плечем його  плеча  Павло
Михайлович.
   Високий, по-юнацькому стрункий i увесь обсипаний сивиною, вiн  здавався
i найстарiшим i наймолодшим помiж людьми. Тiльки чуб  i  промiнцi  зморщок
навколо очей старили його. Мiрошниченковi не раз навiть  здавалося,  що  з
роками  молодша?  ?хнiй  секретар,  особливо  коли  виступа?  на   зборах,
пленумах, нарадах. I слова у Савченка  завжди  були  молодi,  напористi  i
мiцнi, як веснянi води.
   -  Переживаю,  Павле  Михайловичу.  Ще  до  сьогоднiшнього  дня  навiть
подумати не мiг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть  на  царинi,  щоб
менше мороки було... Як ви самi про горбок згадали?
   Савченко засмiявся:
   - Така вже у нас в районi нехороша звичка виробилася: коли затверджу?мо
соз,  то  збира?мося  разом  на  нараду  -  голова  райземвiддiлу,  голова
райвиконкому, старший агроном... Значить, не помилилися?
   - От аби тiльки нам увесь горбок перехватити, бо сусiдство з куркульнею
- нiж у спину. Посiви витравлять, витолочать... - обiзвався Степан Кушнiр.
   - Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комiтетом незаможних селян.
До соцiалiзму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими  рiками
протiка?... Це нам усiм товариш Сталiн сказав: "Головне  поляга?  в  тому,
щоб будувати соцiалiзм разом з селянством, неодмiнно разом з селянством  i
неодмiнно пiд керiвництвом робiтничого класу..." А горбок - це вашi  першi
кроки. Хвилюючi, незабутнi, як для матерi  першi  кроки  дитини:  за  ними
почина?ться справжнiй рiст угору...
   Позаду залишився холодок долини, i зараз плесо доспiло? червоно? гречки
рiвномiрно, як людина у снi, дихало теплом i споко?м. Пiднялися ще вище.
   - Ось ваша земля, товаришi! - ясним поглядом окинув селян  Савченко.  -
Берiть ??. Змiнюйте. Оновлюйте. %
   I созiвцi, мовчазнi, споважнiлi, так тепер оглядали поле,  наче  вперше
побачили його; воно уже ставало ?хнiм хлiбом i плоттю;  на  ньому  вже  не
стогнали заробiтчанськими косами окоренiлi злиднi,  а  розкривався  iнший,
iще непiзнаний, але надiйний свiт. Iще й тривога ворушилася на днi душi, а
очi добрiли, ставали вологими од пiдсвiдомих сподiвань i надiй.
   "Такими вологими, добрими стають очi в селян, коли вони  на  захмелiлiй
нивi пiднiмають на руки, мов дитину, перший снiп",  -  в  душi  усмiхнувся
Савченко, слiдкуючи i за селянами i за надвечiрнiм полем.
   Свiт сонця уже блякнув на росах, i вони, скидаючись  мальками,  бралися
надвечiрньою задумою - синiли, мов розбризканi ягоди  голубницi.  I  земля
синiла, напинаючи над собою веселi паруси рухливого  неба.  Дивним  квiтом
розцвiтав  вiнок  небосхилу,  i  в  прозорому  повiтрi  колисковою  пiснею
гойдався вiдгомiн рiки.
   - Землемiра б нам тепер, - пiдiйшов до Павла Михайловича Бондар.
   - А може трохи зачека?мо?  -  допитливо  заiскрилися  звуженi  в  сяйвi
зморщок очi.
   - Чому? - здивувався i насторожився Бондар.
   - Не терпиться?
   - Не терпиться, Павле Михайловичу,  так,  наче  в  строку  останнi  днi
дотягу?ш. По цiй землi я тiльки наймитом, поденщиком ходив, а це  зразу  в
господарi виходжу. З людьми. Та ще в якi господарi! Тому i трима?ться  мiй
терпець на останнiй павутинцi.
   - Почекай, Iване Тимофiйовичу, ще кiлька днiв,  поки  реманент  i  конi
отрима?те.
   - Ну, це само собою... - жвавiше промовив Бондар, rt
   - А тимчасом, - звернувся Павло Михайлович  до  созiвцiв,  -  про  сво?
резерви подумайте. Скореняйтесь мiцнiше. Хай  кожен  спочатку  хоч  одного
селянина, найближчого товариша, перетягне на свiй бiк.  Треба  на  макiвку
горбка - все поле брати для созу.
   - Постара?мося, Павле Михайловичу, - першим обiзвався  Мiрошниченко.  -
Сусiдничати з куркулями не будемо. В болота ?х спустимо.
   - Е, не кажiть менi, i  болота  для  них,  значить,  шкода.  В  Майданi
Соболiвському, знаю, комунари з плавнiв такий урожай  гребуть,  -  завзято
виступив наперед Варивон.
   - Звiдки ж ти  зна?ш?  -  ледве  стримуючись  од  смiху,  запитав  Iван
Тимофiйович.
   -  Як  звiдки?  -  спочатку  хотiв  обуритись   Варивон,   але   вчасно
спохватився. - Багато людей про це говорять.
   - А треба, щоб усi говорили, знали; щоб нове, як  з  води,  пiднiмалося
перед людськими очима, - уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.
   - I я так увесь час думав... Усiм парубкам i  сусiдам  порозказував,  -
перехвалив себе Варивон, а Iван  Тимофiйович,  чмихнувши,  одвернувся  вiд
нього.
   З долини табуном курiпок випорхнуло кiлька жiночих постатей.
   - Дiвчата спiшать до нас! - пiдвiвся навшпиньки Варивон.
   - Та нi. Нашi баби! - здивовано промовив Степан Кушнiр. - Тiльки тво??,
Iване Тимофiйовичу, нема.
   - То й добре: менше репету  буде,  -  занепоко?но  дивиться  вниз  Iван
Тимофiйович. - Видно, пiдстро?ли усякi елементи. Гляди,  ще  така  баталiя
почнеться!
   - Менi зда?ться, жiнки миролюбно настро?нi.  Не  йдуть,  а  пливуть,  -
весело покосився Мiрошниченко на Бондаря.
   - Зна?мо цих плаваючих лебедiв, - заперечливо захитав головою i  стишив
голос. - Як осоромлять нас перед товаришем Савченком... Ну нiде вiд них не
укри?шся. Свириде Яковлевичу, перепинимо ?х? Може, трохи полум'я зiб'?мо.
   - Не варто, - пильно стежив за жiнками Свирид Яковлевич.  -  Полум'я  у
них, зда?ться, ясне.
   - Чи не жарко нам стане вiд нього?
   Жiнки пiдiйшли до межi,  нiяково  зупинилися,  привiтались  i  освiтили
чоловiкiв поглядами, переповненими сподiвань. Цю мить  надовго  запам'ятав
Iван Тимофiйович, в душi дякуючи i  з  захопленням  стежачи  за  невеликим
гуртком. "Це пiдмога наша".
   Зразу  ж  голови,  запнутi  кольоровими  хустками,   зачаровано,   наче
соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподiвану землю.
   - Як дiвчата, грають очима, - нахилився Варивон до Бондаря.
   - Зараз вони заграють, - пообiцяв Iван Тимофiйович, але  сам  ледве  не
смiявся.
   Струнка чорноока Ольга Вiкторiвна, дружина Кушнiра, перша  напалася  на
чоловiка:
   - Нiчого сказати, теж менi активiсти - iдуть землю вибирати,  а  жiнкам
хоч би слово... - владно i насмiшкувато дивиться на Степана.
   - Каюсь, каюся, жiнко, - розвiв руками Кушнiр.
   - Бачу, як ти ка?шся. Безсовiсний!
   - Авжеж, безсовiснi.
   - Де це видано, де це чувано, щоб вiд жiнок...
   - Хитруни!
   - Я дома сво?му нахитрую!
   - Почалися дебати, - всмiхаючись, махнув рукою Iван Тимофiйович, i жаль
ворухнувся, що дома його чека? не добрий усмiх, а гризня.
   - Та ми збирались вам сказати...
   - Збиралися. Як свекор пелюшки прати.
   - Так ?х, так ?х, - посмiхаючись, кида?  Павло  Михайлович.  -  Хай  не
забувають сво?х дружин.
   I якось зразу  смiх  переплiвся  з  жартами  та  вдавано  не-вдоволеним
бурмотiнням  жiнок.  Великi  слова  про  землю  переснувалися  з   iншими,
значущими,  надiйними,  i  незабаром  чоловiки  та  ?хнi  дружини,  як   у
молодостi,  поруч  почали  спускатися  крутою  стежкою  до  Бугу.   Важкi,
напрацьованi руки надiйно притримували жiнок, i тi молодiли, бралися тихим
надвечiрнiм рум'янцем.
   Сонце саме черкнулося рухливого плеса i  велично  вiдбилося  на  кожнiй
хвилi. Тепер уже десятки сонць котилися через усю рiку до  самого  берега,
де бiля нового дубка стояли селяни з жiнками.
   На великому човнi помiстилися усi созiвцi, ловлячи  кожне  слово  Павла
Михайловича.
   Вiн сидiв на  провi[5],  обличчям  до  людей,  задуманий  i  сивий,  як
голуб... Зда?ться, зовсiм недавно на засланнi,  в  далекому  Сибiру,  отак
спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолi i в гнилому пуховi  порубаних,
розтрiпаних мотузкiв, якими конопатив щойно вирубанi,  звiльненi  з  льоду
кораблi...  Навiть  прибережнi  дерева,  здалося,   загудiли   напруженими
парусами.
   Велике життя, мов два рукави однi?? рiчки, ?днало минуле з сьогоднiшнiм
i пробивалося вперед. I немолодий, посiчений зморшками чоловiк хвилювався,
як в молодостi, хвилюються... Це не  якась  чергова  промова  легковажного
оратора,  зовнi  блискуча  чи  легковiсна,  з  ро?м  полови  над  миршавим
струмочком думок. Це слово, що ма? прорости в людському  серцi,  стати  на
озбро?ннi в непримиреннiй боротьбi,  закрасуватися  в  крапнистiй  творчiй
роботi.  Вагу  слова  Савченко  знав:  вiн  мав  щастя  слухати  Ленiна  в
сiмнадцятому роцi; вiн бачив Ленiна таким, яким його викарбувала  у  вiках
сама iсторiя.
   Як зачарованi, слухали Савченка селяни. Недовiрливий скептицизм, чiпка,
устояна обережнiсть, вироблена нелегким життям, розтоплювались,  i  навiть
м'якшали крутi бiлки очей.
   ...Убогi,  скривдженi,  задичавленi  нивки,  до  пiвсмертi  зашморгнутi
жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межi, пiднiмалися  вгору
i, кружляючи, вливалися потоками в широкi,  могутнi  лани.  Як  обстрiпанi
хмари, зникали чорнi, прогнилi плями бiдняцьких халуп, а за ними  брудними
старцями вiдходили в безвiсть нестатки,  злиднi  i  голод.  Стрiмкi  крила
нового села пiднiмалися в легке небо, видiлялися рель?фно i  так  близько,
як тiльки бува? в  прозору  осiнню  годину.  Саме  щастя  раннiми  ранками
виходило з людьми на поля, спiвало колосом, обсновувало  далечiнь  димками
тракторiв.
   I зараз усе привiлля, неначе весiльнi гостi, пiдiйшло до селян: з  круч
спустилися золотi зернистi ниви, до  самого  узголов'я  нахилилося  зоряне
небо, до човна наблизились добрi спiвучi лiси, i густа  рiка  бiля  самого
берега стрiляла рибою, кружляла гомiнкими островами птицi.
   Жiнки якось непомiтно тiснiше  пiдбивалися  до  чоловiкiв,  не  зводячи
проясненого погляду з Савченка, вiрячи й не вiрячи, що таке можуть зробити
?хнi, до м'яса потрiсканi руки.
   - Павле Михайловичу, i це не казка?  -  зiтханням  вирвалося  з  грудей
Ольги Вiкторiвни.
   - Це наш прийдешнiй день. Вiн кращий вiд казки.
   - Чи дiждемось його?
   - Як уже не робили ми, а тiльки з хлiба  на  воду  перебивалися.  Кожна
зернина тi?ю кров'ю набрякла.
   - Невже прийде таке  життя?  -  знову  радiсним,  здивованим  зiтханням
вирвалося в дружини Кушнiра.
   - Прийде, Ольго Вiкторiвно. Так партiя бiльшовикiв хоче. Вона завжди  з
нами.
   - То спасибi ?й, - низько поклонилась схвильована  жiнка  i  з  докором
промовила до чоловiка: - I ти хотiв таке слово зата?ти вiд нас! Як тобi не
стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?
   - Помилився, помилився, стара. I  сам  не  думав,  що  так  слово  може
пройняти.
   - Не думав. Тобi ж сказано: це слово партi?...
   - В цей час з кручi почав спускатися великий гурт селян. Попереду  йшов
Мирон Петрович Пiдiпригора.
   - Хто вони? - запитав Павло Михайлович.
   - Бiдняки.
   - Середняки.
   - Правильнi люди.
   - Значить, це вашi люди, сила ваша. Не одривайте сво? життя вiд не?. На
свiй бiк перетягуйте ??.
   А сила з шумом i гомоном завзято котилася  блискавицею  стежки,  i  вже
незабаром невистачало навколо човнiв, щоб вмiстити ??...
   Увечерi, коли синi потоки туманiв понатiкали в усi долини, на  охололий
горбок пiднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сiроманець, самотньо,  вбираючи
голову в плечi, пiдiйшов до гречки. Нагнувся до землi, помережено? свiжими
глибокими слiдами; з ненавистю обвiв очима  усi  чотири  сторони  свiту  I
застиг  у  роздумi,  обличчям  до  села.  Воно,   як   розсiяним   зерном,
переливалося, мерехтiло вогниками, нерозгаданими i тривожними.
   Недалеко мелодiйно  перегукнулися  курiпки,  i  Сафрон  з  несподiванки
здригнувся, похолов. I тiльки страх сповз, як недалеко  зашелестiли  чи?сь
кроки.
   - Кого там лиха година носить?! - гукнув i сам здивувався:  не  було  в
голосi тi?? сили, що була ще до сьогоднiшнього дня.
   Ступнув крок уперед i послизнувся на зарошенiй  межi.  Коли  вже  земля
вислизала з-пiд нiг,  побачив  якусь  темну  постать.  Прожогом  пiдвiвся,
затрусився. В цей час  з-за  хмари  просковзнув  мiсяць,  i  недалеко  вiд
Сафрона затремтiла холодна згорблена тiнь одиноко? грушi-дички...



   XXI

   Цi днi пропливали неначе в непроглядному туманi. Глухий неспокiй Дмитро
хотiв заглушити працею, недосипав ночей i на  довгастому  брунатному  чолi
поруч вляглися упертiсть i тiнi, ще бiльше притьмарюючи блиск чорних очей.
   Був мовчазний i часто недочував материно? мови.  Над  перенiссям  двома
дорiдними колосами сходилися темнорусi, з iскорками золота брови, а  нижче
?хнього стику залягла коротка глибока зморшка.
   Робота горiла в ширококостих руках. Аж перелякалась  Докiя,  коли  вiн,
трохи сутулячись, пустив човном розмашистi грабки у виспiлий  овес.  Ручку
зайняв широку - на пiвтора покосу - i пiшов напролом,  за  кожним  помахом
пiдбираючи пахуче пiвколо срiбного стебла.
   Трiщав овес пiд косою, наче хто  його  запалив  знизу,  перехилявся  на
зубчасту  колиску  i,  вiдкинутий,  слався   рiвно   розстеленим   суво?м.
Зупиниться Дмитро, вiйне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в
поле срiбний перелив, i знову нависа? тiнню  над  сполоханими  дзвониками.
Двiчi пройшов довгi гони, не спираючись на кiсся.
   - Та хiба ж так можна робити, сину? - пiдiйшла з перевеслом до нього.
   - Про що ви говорите? -  не  розумiючи,  пiдвiв  брови  вгору,  а  коса
затрiпотiла в стеблi, мов блискавиця помiж хмарами.
   - Перервешся. I скотина вiдпочинок повинна мати.
   - Он ви про що! Не перервуся - ви  мене  двожильним  родили,  -  понуро
усмiхнувся, i знову затрiщало поле, i покотилися на землю останнi сльози з
низьких цурпалкiв ще живого стебла.
   Безмiрна далечiнь лежить перед косарем,  оповита  рожевим  туманом,  що
наближа?ться до нього, наляканий сонцем.
   Осторонь, наче з вiкiв, виплива? зелений Великий шлях, шумить розлогими
липами, що чули на сво?му вiку пiснi  Кармалюка  i  Котовського,  Щорса  i
Боженка; далеко помiж садiв з долини виплива? невелике село i  вклоня?ться
тобi велика дорога. Десь за  вибалком  обзива?ться  коса  косi,  як  серце
серцю, i знову стиха? на високiй прозорiй нотi.
   З мокрого лоба вiдкинув довгий чуб, долонею  провiв  понад  бровами,  i
знову голубi  очi  засяяли  в  кипучому  затiнку  колосся.  Одним  помахом
пiдрiзав двi волошки, i вони злякано затремтiли на холодному покосi.
   Що його тепер гризло? Вiн i сам не мiг дiбрати. Чогось невловимого було
жаль, чи то пройдених рокiв, чи то? любовi, що  тiльки  серце  роз'ятрила,
вгорнула попелом, з-пiд якого i жару не видно. А може,  знову  прийшло  те
напiвзабуте дороге чуття?.. Дурницi! Не  мiг  вiн  зразу  покохати  Югину:
бачив кращих за не?, красивiшi дiвчата заглядали йому в очi i не знаходили
того щедрого блищика, що краще за всяке  слово  промовля?.  Пiсля  першого
кохання, коли однi наослiп вiддаються любовним  хвилям  i  закручуються  в
гарячому чи теплому, щирому чи пiдробленому круговоротi, мало  вiдрiзняючи
животворнi струменi вiд каламутi, а iншi тугiше замикаються в собi, неначе
скойка, - вiн став суворим, вимогливим до себе й iнших.
   "Дiвчина повинна бути чиста, як у веснянiй  водi  скупана,  щоб  нiяко?
тiнi не лягло мiж мною i нею, бо тiнь ту не винесеш з серця, не  присиплеш
пiском. Не посаг, а честь красить молоду".
   Не мало вiдшумiло, утекло до моря води од тих незабутнiх днiв.  Щоденна
робота вiд ранку до вечора - завзята, як перший грiм, або  гаряча,  важка,
мов спраглi жнива, робота до болю в  усьому  тiлi  -  втихомирювала  його,
давала розраду. I, наче зерно в засiку, лежали в  серцi  Дмитра  невисiянi
чуття. I ось тепер невiдома тривога заповзала в сховок. Хотiв заглушити ??
знову-таки працею.
   Не для багатства так ревно робив Дмитро. Вiн любив поле, як син  любить
матiр, вiн, здавалось, навiть вiдчував, як пророста? зерно в землi;  ходив
дивитися за кiлька верстов на першi сходи, радiючи i вболiваючи над  сво?ю
невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зеленi хвилi  -
серце. I нерiдко тепер в суворому селянському колi робiт вiн знаходив щось
нове, розказане газетами, як умiв, розширяв те  коло  -  чи  привезеним  з
Вiнницi новим зерном, чи прочитаною агрономiчною книгою. А зимою з любов'ю
майстрував такi скринi, столи, що аж смiялося дерево, оживаючи  в  мiцних,
умiлих руках.
   Смачно шарха? коса, i краплинка поту злiта? з брови.  Знов  засвiтилися
блакитнi очi i згасли в покосi.
   - Добре косиш, господарю. - Бiля межi сто?ть Гриць, схрестивши руки  на
держаку габель.
   Мiж ним i Дмитром тече смуга непрокошеного вiвса.
   - Доброго здоров'я, парубче, - спира?ться на кiсся. - Куди поспiша?ш?
   - Та Варчуковi йду працювати: молотаркою почина? ярину молотити.
   - Найняв тебе?
   - Треба  ж  яку  копiйчину  пiдробити.  Проклятуща  хата  останнi  жили
висоту?. Куди не кинь - тiльки однi руки.
   - Оженитись дума?ш?
   - Не без того. Баба нездужа?, а, звiсно, без господинi яке  наше  дiло.
Так що з жiнкою краще - хай пособля?. Бажалося б якось iз злиднiв вибитися
i не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.
   "З Югиною одружиться, - ловить себе, що заздрить Григорiю. - Ну й хай -
погуля?мо на весiллi. Важко хлопцю спинатись на ноги,  кров'ю  кожен  грiш
обкипить". - I вiн чомусь бачить, як  до  ново?  Грицьково?  хати  придани
везуть молоду Бондарiвну.
   - Що ж, приходь до мене, помiрку?мо з  матiр'ю  -  можливо,  допоможемо
якою копiйчиною, - поволi витиска? з себе, не дивлячись на Григорiя.
   Дмитровi не варто було б говорити про грошi: вiн  весь  час  вбира?ться
купити  коня.  Але  наперекiр   сво?м   намiрам,   наперекiр   пiдсвiдомiй
настороженостi, що породжу?ться супроти Григорiя, твердо вирiшу? допомогти
йому.
   - Спасибi на доброму словi.
   - Приходь завтра увечерi, бо сьогоднi поночi з поля при?ду. - Пряму? до
матерi понад кучерявою рiчкою, що лягла мiж ним i Грицьком.
   Докiя умiло й обережно,  сповивши  перевеслом  тугий  снiп,  випростала
гнучкий незiгнутий стан, подивилась на сина.
   - Може, поснiда?мо? Час уже.
   - Можна. Мамо, Григорiй просив, щоб йому трохи грошей позичили.
   - З радою душею, коли б наш Карий на загинув... Хай Григорiй  багатiших
пошука?.
   - Я пообiцяв йому.
   - Ще чого бракувало!  Сам  казав,  що  коня  пiсля  жнив  купуватимемо.
Хватить на Данька спину гнути.
   - Пiзнiше, мамо, купимо. Зимою. Тодi й конi повиннi дешевшими бути.
   - Дивись сам. Ще з озиминою припiзнишся.
   - Не припiзнюсь. Данько сказав, що коли менi тiльки треба буде волiв  -
зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два днi  будуть  воли  в  мене.
Дуже хоче для сво?? старшо? дочки добру мебель мати. Як я  накреслив,  яку
маю зробити йому, то  аж  пiдскочив  чортiв  хапун.  Пiддобрю?ться  тепер.
Навiть не лаявся, коли раз побачив, що бiльше копи на хуру врублив.
   - То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було
б  зараз  Григорi?вi  позичати.  Шкода  хлопця,  та  коли  вiн  тi   грошi
вiддасть...



   XXII

   Зайшло сонце, зiтхнули, ожили хмари i  червоною  рiчкою  попливли  вище
далекого лiсу, нижче вечiрньо? зiрки.
   Плюскотiла в темрявi доспiла ярина, i на високiй могилi, як  побратими,
урочисто застигли два полукiпки. Далеко проскрипiли запiзнiлi  пiдводи,  i
настояна тиша нечутно йшла полями, густа i пахуча.
   Опустив ноги з полудрабка,  задумавсь.  Теплим  пилом  дихнула  дорога,
неохоче  зiтхнула,  зашарудiла  пiд  колесами.  Натомлене   тiло   просило
вiдпочинку, тим-то в уявi ближчало село, домiвка; бачив у подвiр'? матiр з
дiйницею i чулось, що з  напiврозчинених  дверей  от-от  вийде  ще  жiноча
постать, сподiвана, рiдна. Навiть  угадував,  що  зап'ята  бiлою  хусткою,
заклопотана чимсь, тiльки рис обличчя нiяк не мiг уловити.
   Шумить широкий шлях, i в голубому прорiзi  вiт  гойднувся  тонкий  серп
мiсяця, пiдпливаючи  до  мерехтливо?  зорi.  Старi,  садженi  в  два  ряди
крислатi липи з'?днуються мережаними брамами i повiвають медом, наче повнi
теплi дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомленi, величнi, братаються з
молодими садами i знову прямують просторами повз оселi  трудiвникiв,  ?хнi
ниви, пливуть, як саме життя невмируще.
   На перехрестi забовванiв пам'ятник котовцям.
   Срiбна жмурка загойдалась у повнiй косарськiй криничцi. Трохи притримав
налигач, i воли зупинились понад шляхом, розводячи в  сторону  два  осiннi
кущi круторогих голiв.
   Невелика косарська криниця, а вмiстилися в нiй i придорожнi  дерева,  i
високе, коване небо з серпом мiсяця, хмаринами, i дрiмають  в  ??  глибинi
осипанi стрiли грiмниць, i самому сонцю не розминутися з нею. I  вода  тут
крiпка, на коренi настояна, - споконвiку хвалить трудiвник.
   Мiцними .руками вперся у  вогкий  дерн  i  припав  шерхлими  устами  до
срiбного леза молодика. Врозтiч кинулись  наляканi  зорi,  заховались  пiд
берегами, а коли пiдвiвся, знову  почали  випливати.  З  глибини  виринали
темнi обриси будiвель, а його хата, ?дина з усiх, бiлiла.  I  ждав  у  нiй
хтось косаря, виглядав у вiкна, тiльки шибки чорнi  -  не  побачиш  нiчого
крiзь них.
   - Добрий вечiр, Дмитре... Тимофiйовичу.
   Аж здригнувся з несподiванки. Одначе вiдчув вагання у дiвочому  голосi:
видно, не знала, як назвати його...
   На дорозi освiтлена блiдозеленавим  вечоровим  сяйвом,  з  граблями  на
плечi стояла Югина.
   - Здрастуй, дiвчино. Забарилася ж ти.
   - Забарилася, Дмитре Тимофiйовичу. Хотiлося дов'язати ячмiнь - латка ще
зосталася, а вже вечiр прихопив, - усмiхнулася лагiдно i так,  наче  трохи
глузувала з себе. Хвилястi кучерi затемняли дiвоче  обличчя,  робили  його
блiдiшим i старшим. - В'яжу i страх як боюся -  не  близький  свiт  додому
iти. Склала полукiпки, а вже й нiч. Духу людського нiде!  -  Тiнню  пробiг
переляк по осмiхненому чолi, i хороше стало  на  душi  парубка.  Крадькома
оглядав вiд голови до  нiг,  в  думцi  пестив  рукою  важку  дiвочу  косу,
заглядав у великi довгастi очi, i здавалося, що так само колись ввечерi  у
жнива вiн стояв з нею в широкому полi.
   - Боязко стало?
   - Ще й як. Дорогами бiгти далеко. Дай, -  думаю,  -  полями.  Дременула
навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть:  хто  пражку?,  той
дома не ночу?; от i шкандибаю теперечки.
   - Бiдолаха, дуже пробила? - щиро пожалував.
   - Заго?ться! - I, спинаючись лiвою  ногою  на  пальцi,  пiшла  поруч  з
Дмитром до волiв.
   - Сiдай на воза, - зручнiше поправив снiп.
   - Не хочу.
   - Я тобi "не хочу". Зараз же вилазь!
   - Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тодi люди скажуть?
   - Нiби що?
   - Наче не зна?те. Попаду якомусь насмiшниковi на зуби, то й будуть люди
цвiкати: "Дмитро Югину на посаг повiз". Знаю я ?х, - подивилась правдивими
очима.
   - Так я йому за це ребра полiчу, - вiдповiв строго.
   - Ну, добре, тiльки селом ?хати не буду.
   - Про мене.
   Югина поклала граблi на вiз i руками вхопилась за полудрабок  i  люшню.
При?мно було майже непомiтним помахом рук пiдсадити дiвчину,  чуючи  крiзь
сорочку легкий повiв  тепла.  Югина,  опираючись  руками  у  восковий  луб
полудрабка, сiла на гузир снопа.
   "Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка", - усмiхнувся, йдучи бiля
воза.
   Ступав по вузькiй мiсячнiй дорозi, а вiз то впливав у сяйво, то поринав
у  мереживо,  виплетене   тiнями   розлогих   дерев.   Темiнь   i   свiтло
перекочувались по дiвочому обличчю, примхливо мiнили його. Хотiлося  сiсти
поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоцi  дотик  м'яких
кучерiв.
   "Де там - сполоха?ться..."
   Отак пiд'?дуть додому, вiдкри?  навстiж  ворота  i  вiз  покотиться  по
росистiй муравi, i затемнiють позаду двi колi?, осипавши роси.
   "Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже  й  заснула  на
возi..."
   Оглянувся.  Вiз,  пiдминаючи  колесами  верхiв'я  дерев,  покотився   з
пiскуватого горбка на морiг, i  дiвчина,  злегка  похитуючись,  всмiхалась
чисто, лагiдно, так, як умi? всмiхатися тiльки незiгнута турботами юнiсть.
   - А тепер не страшно?
   - Чого б це було страшно з таким, як ви? "З яким це  таким,  як  я?"  -
хотiлося запитати. Однак промовчав, тiльки руку поклав бiля люшнi, поруч з
дiвочою.
   I добре було йти по мiсячнiй дорiжцi, бачити в просвiтках дерев  золоте
добiрне волоття проса i серп, загублений жницею на голубому  полi...  Чув,
як стихав, влягався неспокiй i розвiвався тяжкий сердечний щем.
   - Що зараз тато роблять?
   - В лiсництво пiшля вiдробляти.
   I цi простi слова вистукували йому срiбними дзвiночками.
   - Це правда, що соз в куркулiв вiдбере горбок?
   - Правда, - допитливо глянула на хлопця.
   - Дуже добре, - ворухнула усмiшка устами. - Худобу скоро отрима?те?
   - Надiйсь, скоро... Вам не перепало вiд Данька?.. За те,  що  нам  жито
привезли?
   - Оскаженiв був... шулiкою напав.
   - А ви що? - i подих зата?ла.
   - Так змiряв його очима вздовж i  впоперек,  що  вiн  губи  прикусив  i
вiдступився назад.
   - О, ви можете! - свально вихопилося в дiвчини: пригадала, що  говорили
на селi про парубка.
   Але Дмитро не зрозумiв iнтонацi? i похмурнiв: осуджу?.
   - I чим же закiнчилося, Дмитре Тимофiйовичу? - не вгледiла перемiни.
   - Даньковi я просто вiдрiзав: заробив худобу на якусь  годину,  то  вже
мо? дiло, кому я снопи привiз. Не бiйтесь - вашим пiдголоскам не привезу.
   - Невже так сказали? - приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
   - Дума?ш, хвалюсь перед тобою?
   - Ой, нi! - замахала руками.
   - Розсердився тодi я, брязнув  ворiтьми  й  додому.  Так  Данько  лисом
закрутився, перепрошувати почав: в нього столярсько? роботи багато,  от  i
потрiбнi мо? руки.  Перепрошу?,  а  в  самого  злiсть  усерединi  клубками
ворушиться...
   Ось i село вiйнуло  двома  крилами,  засинiли  хати;  у  темних  вiкнах
мигтiли  скалки  срiбла.  Дiвчина  пiдвелась  з  воза  i  раптом   злякано
гойднулась - видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як пiдхопив  ??  обома
руками, бережно поставив на землю.
   За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблiдле вiд  переляку  i
несподiванки ?? обличчя, хутчiй вiдчув,  нiж  побачив,  наскiльки  дiвчина
краща, чим йому здавалося ранiш. I найбiльше подобалися  глибокi  правдивi
очi, не затiненi двома виразами, як бува? в нещирих людей, чи якi за одною
думкою приховують кiлька iнших.
   "Такi очi  не  пiдманять.  Словом  схоче  зата?тися,  а  вони  викажуть
правду", - ожили теплi почуття, як у брата до сестри пiсля довго? розлуки.
   - Ледве з воза не злетiла - ноги пересидiла. Iч, як голками коле. -  Ще
переляк не зiйшов з дiвочого обличчя, а вже в голосi тремтiла  насмiшка  з
себе. - Спасибi, Дмитре Тимофiйовичу, що пiдвезли калiчку.
   - Коли ще ма?ш пробити ногу - наперед скажи, я  небезпремiнно  ви?ду  в
поле, - усмiхнувся.
   - Авжеж, було б за ким... На добранiч! Хай все добре сниться вам.
   - Все добре i ти.
   - Таке ви скажете.
   Похилила  голову  i  простягнула  назустрiч  парубковi  руку,   майнула
кучерями i пiшла самотньою вулицею. Тiнь вiд валка  граблiв  вiдбилась  на
дiвочiй блузцi, коливалась, наче зубцями розчiсувала коси.
   I довго на сво?й руцi Дмитро чув  дотик  несмiливих  пучок  i  хвилююче
тепло.
   ...Данько непривiтно зустрiв Дмитра.
   - Чого б це я так пiзно  валандався?  Ти  скоро  менi  худобу  на  однi
кiсточки засушиш.
   - Тодi ?хнi мощi в Ки?во-Печерську лавру здасте.  Читали:  на  судовому
процесi призналися отцi, що мощi святих з кiсток худоби майструвались?
   Данько аж пiдскочив на мiсцi, наче хто його швайкою кольнув:
   - Брехня! Ще менi одне слово скажи - i трясцю, а не воли получиш!
   - Мене трясця не бере. Скiльки коло Бугу в долинках не ночував,  i  хоч
би раз трiпонуло. - Вийшов на вулицю легкою пружною ходою.  Байдуже  було,
що позаду лаявся розлютований Данько, а  його  жiнка  теж  щось  образливе
кинула  навздогiн.  Пiсля  зустрiчi  з  Югиною  все  здавалось  незрiвняно
хорошим, i на душi був такий спокiй, як  в  тi  хвилини,  коли  з  радiстю
закiнчу?ш любу роботу.
   Мати ждала його, дiждатись не могла.
   - Та й припiзнився ж ти, Дмитре.
   - Припiзнився?  А  я  й  не  помiтив,  -  усмiхнувся,  тiльки  так,  що
здригнулась складка бiля уст на правiй щоцi, навiть  нижню  губу  пiдiбрав
тугiше до верхньо?, щоб не  помiтила  стриманого  хвилювання.  Та  хiба  ж
захова?шся вiд всевидючого ока, ута?ш що? Вже коли вiн увiходив у  двiр  i
подивився на не?, - вiдчула,  що  легше  стало  на  його  серцi,  i  скупа
радiсть, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
   - Ходи, сину, вечеряти.
   Дмитро пiшов до хати, а вона, освiтлена мiсячним сяйвом, стояла посеред
подвiр'я, невисока, пругка, з незiгнутим станом. З-пiд  кички  пробивалося
два пасма волосся i тiнями облягало  високе  чоло,  заскороджене  боронами
рокiв. Крiзь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча
краса, як в  осiннiй  день  крiзь  сiтку  павутиння  прогляда?  в  затiнку
калинове гроно.



   XXIII

   Вогонь погасав, i чорнi челюстi печi, неначе розкрита  паща,  свiтилися
червоними  зубами  жарин.  Часом   синiй   зубцюватий   гребiнь   полум'я,
пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугiллi, i тодi на  стiнах
розгойдувались три тiнi. Югина проворно бiгала по хатi, рихтуючи  на  стiл
миски i вечерю. На покутi сидiв Iван, бiля нього Марiйка, натомлена денною
працею i рада, що, нарештi, чоловiк привiз у клуню ярину.
   - Оце в мене вже й серце стало на мiсце - нi дощ не намочить полукiпки,
нi худоба не розмервить.
   - В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз ста? на мiсце i  стiльки
ж зiскаку?, - студить юшку в ложцi Iван; i витягнутi трубкою губи ворушать
цурпалками коротких вусiв.
   Та  Марiйка  сьогоднi  розм'якла,  як  вiск,  i  навiть  гадки  не  ма?
пiдштрикнути словом чоловiка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галявi
просо (сьогоднi надвечiр ходили дивитись), хоч i рiдке, однак без  головнi
i волотки ма? великi. До того ж завтра недiля, можна встати  пiзнiше,  бо,
казав же ж той, ? за ким вiдпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
   - Сiдай вечеряти, - лагiдно освiтила зором всю постать сво?? одиначки.
   Югина примощу?ться бiля матерi.
   - Це б коли худоба, щоб озимину пiсля жнив  кинута  в  землю.  Бач,  на
ранньому в цьому роцi вродило, а на пiзньому - голою  косою  тнуть.  Всяка
билинка, наче чоловiк, тепло любить, - обережно  несе  з  полумиска  ложку
Марiйка.
   - Хе. Навiть баба може дiло сказати, - прислуха?ться Iван.
   - Може, неправду кажу?
   - Хто ж каже? От нашi з созу мають скоро дiстати худобу, реманент.
   - То що з того?
   - Як що? I ми в пору засi?м.
   - Таки не виписався? Обманув мене. Скiльки  тобi  казала!..  -  здiйма?
голос.
   - I не  випишуся.  Ти  менi  цi  теревенi  не  торочи.  От  настренчили
куркульськi  пiдголоски...  Досить  щоднини  кланятись  в  ноги  за   свою
кривавицю: зореш поле - вiдробляй, привезеш яку там копу  -  вiдробляй.  З
лiсу ломаку притягнеш - вiдробляй, - увесь вiк вiдробiтки з'?ли. З старцiв
хочеться вибитись. Не кривись, Марiйко, бо не пособиться.
   - Дiди нашi жили - созу не знали, батьки нашi жили - созу не  знали,  i
ми без нього  проживемо!  -  як  завчене  вичиту?  Марiйка  i  вже  почина
постукувати держаком ложки по столi.
   - Ми й без пансько? землi  в  комiрному  жили,  та  не  схотiли  ж  так
вiкувати.
   - Земля - одне дiло, а соз - iнше дiло. На трясця вiн менi здався. Бач,
як люди визвiрились на тебе. Нiхто худоби не да?.
   - Хiба то люди? То куркульня.
   - Куркульня - не куркульня, а виписуйся.
   - Нагадай козi смерть. Тобi непотрiбний соз, так Югинi потрiбний. I  ??
згно?ти на чужiй  роботi  хочеш?  Пустиш  на  заробiтки,  як  сама  колись
чманiла? Коли ми i середину, i жили пообривали на чужому, так хай хоч дiти
не обривають. Хватить вiчними наймитами бути.
   Зна? Iван,  чим  вразити  жiнку,  i  Марiйка  осiка?ться,  з  зiтханням
поглядаючи на дочку.
   - Дивися ж, якщо не те?, то виписуйся скорiше.
   - Iще що скажеш?
   - Ви не бiйтесь, мамо, спiльний обробiток землi - тiльки полегкiсть для
нас. Це на комсомольських зборах доповiдач з областi казав! -  обзива?ться
Югина i червонi?, що так невмiло, непереконливо сказала. Нiяково поглянула
на батька, а той, пiдбадьорюючи ??, кивнув  головою.  -  В  Iвчанцi  добре
працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться сво?м життям.
   - Розумна не на сво? роки стала.  Вийдеш  замiж,  тодi  хоч  в  комунiю
записуйся. - Сердито йде у другу хату.
   - Хе! Значить, разом будемо, дочко,  матiр  лякати,  -усмiха?ться  Iван
Тимофiйович. - Тiльки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й  годi.  А
про Iвчанку ти вiрно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном
помага?. Куди нашим врожаям до ?хнiх.
   Потягнувся до свiжо? газети. Загрубiлi пальцi  обережно,  з  при?мнiстю
розгорнули пахучий папiр, уже покритий ворсинками пилу. Газета  для  Iвана
Тимофiйовича була завжди ясним святом. Вона не тiльки ?днала його  з  усiм
свiтом, а пiднiмала над буденними турботами; не  говорила,  -  виспiвувала
найдорожчi слова, розкривала тi дороги, до яких тягнувся  всi?ю  душею.  В
його очах не збiднювалися навiть прочитанi  газети  -  до  них  вiдносився
любовно i обережно ховав кудись подалi вiд цупких Марiйчиних рук.
   - Чого Софiя до тебе прибiгала? - ворухнулась запiзяiла  догадка,  коли
побачив молодiжну сторiнку.
   - В райком з нею пiдемо.
   - В райком?
   - Комсомольскi  квитки  нам  вручатимуть,  -  вiдповiла  з  гордiстю  i
хвилюванням.
   - В добру путь, Югино. - Пiдвiвся з-за столу, кремезний i урочистий.  -
Достойною будь, дочко. Щоб не тiльки батьки гордилися тобою.  -  Нахилився
над дiвчиною, поцiлував у голову мiцними, перепеченими устами.
   - Спасибi, тату, - вдячним i сяючим зором поглянула на  нього  i  мiцно
притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна
i тепла, як прогрiта вечiрня нива. Нiжним повiвом доспiлого хлiба вiяло од
не?. Югина навiть крiзь блузку, бiля самого серця  вчувала  тверду  рiзьбу
роботящих надiйних жил. - Я так  i  знала:  пораду?тесь  ви.  Душа  у  вас
така... чиста, лагiдна...
   - Нi дочко, - промовив задумливо. - Не лагiдний твiй батько. I не  хоче
таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагiднiсть старим бабусям,  що
зiбралися iти в далеку путь. А нам ще до кровi треба  битися  за  справжн?
життя. З куркульнею битися... Душа у мене,  щоб  ти  знала,  шершава,  мов
полотно  те,  що  болючими  пальцями  випрядалося  i  ткалося  в  безсоннi
злидарськi ночi. I ясна моя душа, мов полотно, вибiлене  весняним  сонцем.
Наша держава з сiмнадцятого року бiлить ?? сво?м промiнням.
   Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
   - Чого диву?шся? Не сподiвалася таке почути? Це, Югино, не я, а  правда
наша говорить. Гляди, щоб правдивою менi була в усьому, такою, як комсомол
тебе вчить. Бо хiба то людина, коли все у нiй сiре: i  душа,  i  думки,  i
погляд. Коли перепiлка сiра - це красиво, а коли людина  така,  то...  Ну,
iди вже спочивати...
   - Тату, значить, ви тепер зi Свиридом Яковлевичем зовсiм заодно?
   - Ми завжди з ним заодно, - перебив,  хоча  й  знав,  про  що  запитала
Югина. I, вже помовчавши, додав: - Вгадала  ти.  Думаю,  дочко,  в  партiю
вступати, - вперше виказав найпота?мнiшi мрi?. - Тiльки поставимо  соз  на
ноги... так, щоб ясно можна було людям глянути в очi... i по?ду з Свиридом
Яковлевичем до райпарткому...
   - Куди ж ми тодi нашу маму подiнемо? - весело звузила очi.
   Iван Тимофiйович засмiявся:
   - Це не мала загадка. Неодмiнно з жiнделегатками порадьмося... ?? треба
до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить,
або навiки виживе, сточить сво?м язичком...
   До шибок припала темносиня нiч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.
   Рiвно задихав Iван,  i  Марiйка  з  острахом  побачила,  що  його  руки
схрещенi на грудях. Похапцем роз'?днала ?х i довго  не  могла  зупинити  в
грудях болючого стукоту.
   Мiсяць нечутно сiйнув у хату блiдого сяйва, i на  долiвцi  заколивались
чорнi перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рiдне,  навiть  увi  снi
насмiшкувате обличчя чоловiка, який i парубкуючи не  раз  сво?ми  кпинами,
упертiстю доводив ?? до слiз, та й тепер не змiнився. Навiть оте  незмiнне
"хе" не вiдходило з лiтами, а ще бiльше вкоренялося, стаючи i радiсним,  i
роздумливим, i сумовитим, i злостивим окликом.
   У сiнях  загримiв  засув,  забряжчали  вiдра  -  Югина  принесла  води,
зачиняла дверi. I знала мати, що зараз  дочка  буде  лугом  змивати  коси,
розчеше кучерi i, не заплiтаючи ?х, перев'яже на нiч биндою.
   "Неспроста приходив Гриць у недiлю, ой, неспроста".
   Було радiсно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину!  I  тривожно,
бо красу на тарiлку не положиш, а вiн же бiдний, бiдний, аж синiй,  навiть
хати не ма?. Вийдеш замiж за такого  -  не  намилу?шся,  а  нагорю?шся  по
зарiбках. Хотiлося, щоб зять багатший був, щоб дочка ??  не  наймичкою  чи
поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з мо?? Югини буде...
   - Гарна, гарна, - загримiв бас на подвiр'?.
   - Славна, славна, - обiзвалася скрипка...
   - Що це?
   Майнули чорнi обриси будiвель, огорненi синiм полотном. Прозору хмарину
надрiзав гострий срiбний лемiш, пересунулось навскiс  перехрести  рам,  на
сiдалi загорлав, забив крильми пiвень.
   "Невже свiтанок скоро?"
   I знову загримiв бас,  але  вже  на  вулицi  бiля  приданочок:  "Гарна,
гарна". А вона удавала, нiби п'яна, i мусив таки зять брати ?? пiд руки  i
вести гамiрливими вулицями до сво?? хати.
   - Горе мо?, а хто ж мiй зять? - От тобi й ма?ш! Навiть i роздивитись не
встигла, а вiн хитрун!  Тiльки  подивиться  вона  -  одверта?ться  вбiк  i
смi?ться, смi?ться з не?...
   I Югина довго не могла заснути цi?? ночi. Теплi, мокрi коси розсипались
по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рiй несподiваних думок.
   Тепер недiлю вона стрiчала радiсним передчуттям.  В  уявi  бачила,  як,
зготувавши снiдання i обiд, прибира?ться бiля скринi, загляда? у  маленьке
дзеркало i вiкно - чи не йдуть подруги  за  нею.  Навiть  чула,  як  грала
музика на майданi коло сельбуду  i  шелестiли  вулицями  дiвочi  спiдницi.
Закрутить ?? Гриць в швидкому танцi на заздрiсть старшим дiвчатам.
   "Хiба  ж  вона  винна,  що  краще  танцю?  за  них?"  -  Усмiхнулась  i
застилалась, що лукавить сама з собою.
   Не тiльки тому Шевчик платить музикам, що легко танцю? вона.
   Ой так-так, ой так-так!
   Шевчик дратву сучить.
   Пригадала дитячу пiсеньку i беззвучно розсмiялась, бачачи, як  Гриць  у
хвартусi з десятки сидить на  шевському  довбаному  стiльцi  i  смолистими
руками, оперезаними слiдами дратви, люто вкручу? в нитку тверду щетину,  а
щетина гнила - рветься, i вiн мало кулакiв з злостi не  сучить.  А  музика
гра?, i Гриць вже з колодками в руцi, дратвою в  зубах  сам  пуска?ться  в
танець,  сердито  наспiвуючи:  "Ой  так-так,  ой  так-так,  Шевчик  дратву
сучить".
   "I чого вiн в недiлю приходив? Чого?  Захотiлося  чарку  випити,  от  i
зайшли".
   I зна?, що обманю? себе, але настирливу догадку хоче  прикидати  iншим,
заховати глибоко-глибоко,  щоб  радiснiше  i  довше  було  ?й  пробиватись
наверх. Ось вона пiдiйма?ться, струшу? з себе  накиданi  думки,  як  трава
росу, i пода? свiй голос:
   "А я знаю, чого вiн приходив".
   "Нiчого ти не зна?ш, - сердиться дiвчина, - хiба мало кращих  дiвчат  у
селi ?", - i почина? перебирати ?х у пам'ятi.
   "От подруга - Софiя Кушнiр чим не красуня? Тiльки дрiбна трохи i  надто
вже смаглява. Або Людя Вiтренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто
гордовита, та й ходить, наче за кожний ступiнь золотий бере. Або  Катерина
Прокопчук..." - I незручно ста? перед собою, що почала судити, хай  хоч  в
думках, сво?х подруг. "Наче вже я найкраща за всiх. Як це недобре",  -  аж
почервонiла.
   Все ж було при?мно згадувати пiдслуханий шепiт молодиць: "Гарна дочка в
Марiйки Бондарихи".
   Нiч м'яка i  ласкава,  як  у  дитинствi  доторк  материно?  руки.  Вона
пригаду? вчорашню нiч на шляху i  високу  мужню  постать  Дмитра.  Як  вiн
подивився тодi на не?. I гаряча хвиля залива? дiвчину, коли знову вiдчува?
на тiлi дотик його мiцних шершавих рук. I зовсiм вiн не такий  гордий,  як
люди говорять.
   Згаду? розповiдь, як Варчуки побили Дмитра. Тiтка Докiя раз на годенках
у Шулякiв якось обмовилась: "Думала, що навiк приморозив хлопець ноги.  Аж
нi. Саме напровеснi почав вже ходити. А  раз  прийшов  увечерi,  роззувся,
походив по хатi та як метнеться до печi лампу свiтити. По тому як забiгав,
почула щось недобре. Скочила з лiжка.  Сто?ть  мiй  парубок  посеред  хати
блiдий-блiдий i губи куса?.
   - Що з тобою, Дмитре?
   - I сам не доберу. Скинув чоботи, онучi, а це чую, що знову наче  онучi
до нiг поприставали. Чи не мара? - Присвiтила я низом, а в нього шкiра  до
самих щиколоток вiдстала. По  землi  волочиться,  мов  папiр.  -  Останнiй
гостинець з тiла сходить, тiльки з серця навряд чи так скоро  зiйде,  -  i
почав  вiдривати  шматки  бiлого  побабченого  полотна,  а   з-пiд   нього
проглянуло молоде рожеве тiло, як у немовляти..."
   I дiвчинi зда?ться,  що  над  нею  нависають  тiнi  од  росло?  постатi
Дмитра... А очi в нього чорнi-чорнi - в душу заглядають  так  допитливо  i
строго, мов хочуть вивiрити: хто ти така? Гриць лагiднiший,  все  в  нього
простiше, а танцю?ш з ним - землi пiд собою не чу?ш...
   "Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву  сучить..."  "Забарилася  ж  ти,
дiвчино..." I лячно було навiть стрiнутися з ним, i як назвати не знала  -
чи Дмитром, чи Дмитром Тимофiйовичем. Хорошi вони парубки -  i  Дмитро,  i
Грицько, i Варивон. Варивон тiльки на язик дуже гострий... Вже  крiзь  сон
чула, що  Грицько  щось  пита?ться  в  не?,  а  вона  червонiла  i  нiчого
вiдповiсти не могла.



   XXIV

   Дiвчата пiднялися на гору.
   Перед ними зразу ж поширшала земля,  розводячи  тiсне  коло  небозводу;
там, де вона аж за обрiй втискалася  крильми  дiбров,  надвечiр'я  кресало
золотi сполохи. Вони розцвiтали дивовижними квiтниками, притрушували лiси,
i тi обзивалися мелодiйним малиновим дзвоном. Невидимi  працьовитi  ковалi
поспiшали iз сонячних злиткiв викувати розсип зiрок,  загартувати  хлiбину
мiсяця i прогнути той шлях, що несхибно з зенiту пролл?ться на пiвдень.
   - Дiвчата, дiвчата, подивiться, як славно навкруги! - зупинилась Югина,
наче вперше побачила в усiй красi велику землю. Дiвчинi навiть здалося, що
усе привiлля: i вигини долин, i просвiченi лiси,  i  гора,  на  якiй  вони
стояли, погойдуючись, пливуть у далечiнь. I це було зрозумiлим вiдкриттям:
пiсля сьогоднiшнього дня свiт збiльшувався, кращав.
   - Так i в наших дiбровах славно, тiльки  над  ними  ближче  спуска?ться
небо, - тихо промовила  невисока  задумана  Василина,  дочка  полiсовщика.
Вона, як i Югина,  захоплено  дивилася  на  щедроти  надвечiр'я,  сповнена
хвилюванням,  почуттям  ново?  вiдповiдальностi   i   силою   правди,   що
розкривалася в нових словах ?? новими товаришами.
   - Дiвчата, ви чим  любу?теся?  Кого  перед  очима  бачите?  -  пiдбiгла
непосида Софiя Кушнiр. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечi подруг
i, пiдiбравши ноги, почала розгойдуватися вперед i  назад.  -  О,  якi  ви
вреднi: женишкiв побачили i мовчать!
   Гострим поглядом вона перша вгледiла, що в долинi польовою дорогою йшло
кiлька хлопцiв з лопатами i сокирами. Позаду них,  з-за  горбка,  пiднявся
трактор, i на його буркотiння тихим дрижанням обзивалася гора.
   - Дiвчата, це ж, зда?ться, комсомольцi з Комсомольського, -  догадалася
Софiя. - Бiжiмо до них.
   - Ти що, маленька? - зупинила ?? серйозним поглядом Василина.
   - То-то й ?, що не маленька, - одчайдушне випалила Софiя. ??  невеличке
смугляве  обличчя,  оповите  нiжним   одсвiтом,   аж   мiнилося   веселими
задиркуватими тiнями. Вона любила несподiваним словом  налякати  спокiйну,
занадто соромливу "мамину мазуху", хоча мати Василини давно  спочивала  на
крихiтному лiсовому кладовищi.
   - Софi?, хоч би ти посоромилась...
   - Почекай трошки, познайомлю тебе з  трактористом,  а  коли  вiн  почне
зiтхати бiля  свого  кохання  i  про  всякi  зiрочки  говорити,  тодi  вже
засоромлюся, мов пiонiя.
   - Безстидниця.
   - Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою,  -  всяка  вiдiб'?  твого
милого, а про тракториста й не говори...
   - Софi?, ну прямо не  знаю...  Як  тобi  не  совiсно?  -  за-рожевiлася
Василина й безпомiчно заклiпала довгими чорними вiями.
   - Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, - пригорнула  дiвчину.  -
Ну  що  ж  iз  того,  коли  ми  познайомимося  з  хлопцями?  Це  ж  перший
комсомольський колектив у районi. Про нього у газетах  писали,  про  нього
сьогоднi в райкомi згадували. На голому мiсцi чудеса зробили. Орли!  Невже
не цiкаво?.. От бачиш, цiкаво. А як  вiддамо  тебе  за  тракториста  -  ще
цiкавiше буде.
   - Та покинь  ти  лепетати,  -  вступилася  Югина.  Промита  крем'яниста
моза?ка дороги попливла в м'якi тони блакитносизо?  долини.  Збiльшувалися
постатi хлопцiв. Ось вони, обвiтренi, налитi незатвердiлою силою, легкi  в
ходi, порiвнялися з дiвчатами.
   - Добрий вечiр, красунi!  -  поздоровкався  високий  смуглявий  юнак  у
голубiй безрукавцi. На його руках тремтiли й набухали рухливi м'язи.
   - Добрий вечiр, або що? - задиркувато обiзвалася Софiя.
   - Ти, дiвчино, гостра нiвроку.
   - А ви притупились? Це пiсля роботи бува?. Хлопцi засмiялися.  Василина
обурено смикнула Софiю за блузку.
   - Люблю таких, - блиснув яструбиним поглядом смуглявий, пiдiйшов ближче
до Софi?.
   - Спасибi за любов. Вона  у  вас  рання,  як  жайворонок.  Глядiть,  не
сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде,  -  з  удаваною  зажуренiстю
вклонилася Софiя. - Ви не з Комсомольського?
   - З  Комсомольського,  з  Комсомольського,  -  зразу  розцвiли  обличчя
хлопцiв. - А ви звiдки?
   - Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
   - Тодi ми трактором при?демо.
   - То друге дiло.
   - Про вас i сьогоднi в райкомi згадували. Хвалили, - обiзвалася  Югина,
з подивом i захопленням слiдкуючи за хлопцями, бiля яких уже стояла  горда
слава. "Славнi, i простi, простi... наче брати".
   - Ви з райкому? Комсомолки? Друзi  нашi!  -  зрадiли  хлопцi  й  почали
знайомитись.
   - Марко Лебедев. З Поволжя.
   - Давно у нас живете?
   - З двадцять першого року. Пiд час голоду привезли сюди.
   - Левко  Орленко.  В  минулому  наймит,  тепер  голова  комсомольського
колективу, - подав руку Софi? смуглявий юнак.
   - Софiя Кушнiр, наймичка в минулому й тепер.
   - Зате в майбутньому не будеш.
   - Вже заглянули в мою судьбу?
   - Заглянув, Софi?, - твердо промовив Орленко. - Згада?ш мо? слово через
пару рокiв.
   - Згадаю, - зiтхнула дiвчина. - 3 роботи йдете?
   - З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а
садами шумiло воно, полуницею  червонiло...  То  комсомольський  квиток  у
руцi?
   - Комсомольський. Сьогоднi отримали, - вiдповiла з хвилюванням.
   - Так загубити можна.
   - Не загублю. А ви де свiй носите?
   - Бiля серця.
   - I ми покладемо бiля серця, - вiдповiла Софiя за всiх дiвчат.
   Пiд'?хав трактор. Софiя, тягнучи за руку Василину, кинулася  до  нього.
Закурений чубатий тракторист скочив на землю i наче прирiс до не?.
   - Ох, i  машина!  -  захоплено  вирвалося  в  Софi?.  -  До  не?  можна
приторкнутися?
   - Можна, - великодушно промовив тракторист, так, начеб  вiн  щонайменше
дарував усi багатства дiвчинi.
   - Тепла, як  людина,  -  уже  кругом  оглядувала  машину.  -  Василино,
порухай... Вона прямо умира? за трактором, - пояснила хлопцевi.
   - Софi?...
   - Справдi? - зацiкавився тракторист. Василина горiла рум'янцем, вже  не
можучи й слова промовити.
   - Справдi, справдi! - вiдповiла за не? Софiя. - От поговорiть  iз  нею.
Вона вже зна?, що таке радiатор ? з чим його ?дять. - Метнулася до  Югини,
красномовно показуючи ?й поглядом на оторопiлу Василику й тракториста.
   - Дiвчата, вам не боязко iти додому?
   - Анi чуть. А вам не страшно в лiсi жити?
   - Звикли.
   - Вовки не нападають?
   - Бува?. Коли чотириногi, а коли й двоногi.
   - Як живеться вам?
   - Добре, дiвчино. Краще за всiх.
   - I завжди так було?
   - Спочатку тяжко доводилося, коли в лiсах не було нi кола, нi двора. На
землi спали, небом вкривалися, вогнем од вовкiв огороджувалися...  Держава
нас на мiцних  долонях  пiдняла.  Приходьте  в  колектив,  подивитесь,  що
зроблено нашими руками.
   - Спасибi, прийдемо.
   - Привiт Самiйлу Полiщуковi. Ми зробимо рейд до вас, -  перевiримо,  як
працю?те.
   - Прилiтайте.
   - По хлiбозаготiвлi ваше село не перше.
   - Зате й не останн?.
   - Достойними будьте, - щиро проща?ться Левко Орленко, i хвилююче  тепло
налива? Югину: велика батькiвська турбота ожила в словах молодого голови.
   - Василина й досi з трактористом ворку?. Навiть бiля керма  умостилася.
От тобi й тиха вода, - пошепки повiдомля? Софiя.
   По теплих дорогах розходиться  юнiсть,  несучи  в  чистих  переповнених
серцях молоду музику надiй.
   Мiсяць натягу? над колисками долин золотi вервечки, переснову? кроснами
лiси, i дорога вже рiчкою тече мiж рухливими тiнями.
   - Якi вони хорошi, хлопцi нашi, - задумливо говорить  Югина,  по  вiнця
налита ще нерозгаданою силою почуттiв.
   - Справдi, Югино, - пiдтриму? ?? Василина.
   - Особливо тракторист, - з перебiльшеною згодою кива? головою Софiя.  -
Такий хороший... i зразу кермо довiря?.
   - Софi?...
   - Життя нове будують,  -  продовжу?  Югина.  -  Вiдстали  ми  вiд  них.
Наздоганяти треба.
   - Югинко, чим же ми наздоженемо ?х? - довiрливо тягнеться  Василина  до
подруги.
   - Усiм, чим зможемо. Нам тепер очi вiдкрили, скiльки ми можемо зробити.
Я в созi буду працювати, невтомно...
   - А я з татом слiдкуватиму, щоб нiяка погань нашi лiси не обкрадала.  I
посадку сама засаджу... найкращими деревами... Югино, це теж комсомольська
робота?
   - Тодi я за Варчуком  прослiдкую.  Дiзнаюся,  куди  вiн  хлiб  заховав.
Пам'ята?те, дiвчата,  слова  Ленiна:  "Боротьба  за  хлiб  -  боротьба  за
соцiалiзм..." Кiнчиться мiй строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете,
Югино? - присмирiла Софiя.
   На дорозi забовванiв вiз. Дiвчата притихли,  пильно  дивлячись  уперед.
Незабаром пiд'?хала пiдвода, i подруги зрадiли, побачивши  Мiрошниченка  i
Бондаря, з гомоном i смiхом кинулися до них.
   - Вiтаю вас, наша змiна, - сердечно поздоровив ?х Свирид  Яковлевич.  -
Достойними  будьте   високого   звання...   Ростiть   великими,   мужнiми,
правдивими, красивими.
   - Спасибi, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночi?
   - За вами, опiвночницi, - усмiхнувся.
   - Свирид Яковлевич затурбувався: де нашi дiти забарилися? От i  ви?хали
зустрiчати вас, - поясню? Iван Тимофiйович Югинi.
   Дiвчина ласкавим i вдячним  поглядом  дивиться  то  на  батька,  то  на
Мiрошниченка.
   Вiз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися лiси,  перемiщуючи
тiнi й промiння.
   - Заспiва?мо, дiти? - примружився Мiрошниченко.
   - Заспiва?мо, Свириде Яковлевичу, - зразу ж, не соромлячись, обiзвалася
Василина.  ??  дiвчата  за  голос  дивовижно?   краси   прозвали   лiсовим
соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечiрню  прохолоду,  молодий  порив
пiдхопив пiсню на крила  i  покотив  у  лiси,  i,  наче  луна,  ??  почали
наздоганяти мужнi затвердiлi голоси.



   XXV

   - За Iвана Тимофiйовича! За Iвана Тимофiйовича голосую! -  прямо  ще  з
дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан  Кушнiр.
Не просячи слова, пiдiйшов до  столу  i,  не  звертаючи  нiяко?  уваги  на
президiю, заговорив голосно i впевнено:
   - Хто з нас товариша Бондаря  не  зна??  I  ми  зна?мо,  i  комсомолята
знають, - пiдвiвся навшпиньки i  обвiв  зором  всю  молодь,  що  сидiла  в
глибинi сельбуду. - В iмперiалiстичну Бондар нiмцiв бив, у громадянську  -
з контрреволюцiйними гадами боровся,  вiн  i  життя  по-новому,  по-новому
розумi?. От вiзьму я просте дiло - образи. Яка Марiйка не завзята баба, та
в свiтлицi вже нема нi одно?, нi одно? iкони.
   Правда, - очi в Кушнiра бризнули  смiхом,  -  тут  i  я  допомiг  Iвану
Тимофiйовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них
дома...
   - Степане, досить! - попросив Iван Тимофiйович з президi?.
   - Дали чоловiковi слово - хай говорить,  -  озвався  чийсь  жартiвливий
голос.
   - Правильно, товаришi. Бондар нiколи менi висказатись не  да?.  Привик,
що ми тепер друзi з ним. Iнiцiативу вбива?.
   - Якими слiвцями кида?!
   - Аякже. Газету я спочатку  читаю,  а  потiм  курю.  А  ти,  Полiкарпе,
спочатку куриш, а потiм... Да. Так дома в них таке робиться, що  хоч  хати
вiдцурайся. "Я тобi ?сти не дам,  я  тобi  жити  не  дам,  безбожнику!"  -
кричить Марiйка i вибiга? з свiтлицi.
   - Та покинь, Степане.
   -  Еге,  так  i  покину.   Товаришу   голово,   призвiть   до   порядку
недисциплiнованого члена президi?  товариша  Бондаря...  Дiло  ж  виходить
таке: перед святами Марiйка познiмала  образи,  вимастила  стiни  i,  поки
зiбралася  знову  вiшати   сво?х   бороданiв,   Iван   Тимофiйович   вльот
приспособився оздобити свiтлицю портретами i картинами. От i почалась  мiж
хазя?ном i хазяйкою дискусiя. Коли б не я, воно б i до  рогачiв  дiйшло...
Вибiгла Марiйка, а Iван Тимофiйович вiдкрив вiкно, пiдiйшов до образiв, що
один на одному  стосом  лежали,  i  каже:  "Все'дно  скоро  свою  бабу  не
втихомирю,  то  давай  повикида?мо  це  луб'я  надвiр.  Заодно   вже   хай
вiдлементу?". Дурний, - кажу я йому...
   - Степане, - аж застогнав Бондар.
   - Та чого ти морду?шся? - обурився Кушнiр. - Усi ж знають, що не дурний
ти, але тодi був такий випадок... Чудак ти, - кажу я йому. - Треба  ранiше
вийняти скло - воно в  господарствi  пригодиться,  а  потiм  картинками  i
рамками я?шню спряжити, бо, знаю, Марiйка тобi таки ?сти не дала.
   - А ти дума?ш - дала?
   - Так ми i зробили... Шкварчить я?шня, а  тут  Марiйка  до  хати  бурею
летить... Iван ледве пiд лаву не лiзе,  а  я  зразу  догадався,  що  треба
видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним  i  лихим,  що  й  справдi
жiнка подумала - з сулiю, певне, випили. Тiльки застогнала,  вхопилась  за
голову та й ходу од нас. I я?шнi не попробувала.
   - Ти б iще про чорногузiв розказав, - сердито кинув Iван Тимофiйович.
   - Та це вже всi знають, - незадоволено промовив Кушнiр i махнув  рукою.
Ця реплiка, видно, збентежила чоловiка, i вiн неждано швидко,  уже  рiвним
голосом, закiнчив свою промову:  -  Кращого  нам  голови  созу,  чим  Iван
Тимофiйович, не Вiдшукати. За нашу бiдняцьку  правду  сто?ть  чоловiк.  На
цьому я й кiнчаю.
   Кушнiр втиснувся у першому ряду; рухливий i чуткий, вiн зразу ж  почув,
що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузiв.  Обернувся  i  хмурим
поглядом почав вiдшукувати винуватця.
   Люблячи веселе слово i сам умiючи щось не без гумору розповiсти, Степан
терпiти не мiг, коли хтось нагадував йому про одну iсторiю ще дитячих лiт.
Тодi Кушнiр наймитував у Пилипа Данька, до  неймовiрностi  богомiльного  i
спритного куркуля. Весною в голодний рiк Данько помiтив, що  хлопець  свою
скибку хлiба дiлить надво? i одну половину хова? в кишеню.
   - Ти, байструченя, для кого хлiб засунув?
   - Матерi.
   - Матерi? А хто таке право тобi давав?
   - Вони опухли у мене.
   - ?ж зараз  же!  -  розлютувався  Данько,  вивертаючи  хлiб  iз  кишенi
хлопчика. - Я собi голови не прикладу, чого вiн ноги,  як  здохляк,  ледве
волочить за кiньми, - звернувся до сво?? родини. - А  воно,  стерво  мале,
iще когось мо?ми харчами пiдгодову?.
   Пiсля того Данько вже садовив хлопчика не бiля  порога,  а  за  столом,
слiдкуючи, щоб той з'?дав свiй шматок.
   Мати ж Степана, хвороблива жiнка, з страдними i свiтлими, як жмурки  на
рiчцi, очима, тихо догоряла в убогiй  вдовинiй  хатi.  I  як  не  старався
меткий Степан, але нiчого не мiг ?й  добути.  Зрештою  його  осiнила  одна
ризикована думка.
   Данько щовесни пiдсипав багато  гусок.  Старий  любив  лiтнiми  ранками
виходити на Буг i, погладжуючи розкiшну бороду, дивитись, як  табуни  його
гусей гомiнкими бiлими островами пливли по рiчцi. Восени вiн  вiдгодовував
птицю кашею та волоськими горiхами i тiльки перед рiздвяними святами, коли
пiдiймалась цiна, возив у мiсто на продаж.
   Степан, щоб хоч як-небудь пособити матерi,  надумавсь  гусинi  крашанки
пiдмiнити крашанками чорногузiв. Так i зробив. Нiхто цього в хазяйствi  не
помiтив.
   I яке ж було здивовання Данька,  коли  раз,  сидячи  перед  пiдсипаними
решетами  i  радiсно  прислухаючись  до  потрiскування  та  писку   ожило?
шкарлупи, вiн побачив, що, замiсть  нiжно?  жовто?  кульки  гусеняти,  над
гускою високо пiдвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре
i худюще, дибнуло перед занепоко?ною гускою i невпевнено замарширувало  по
хатi.
   Розлютований Данько швидко зрозумiв, чия це витiвка. З ломакою  кинувся
шукати наймита, але нiде не знайшов його: Степан подався  на  заробiтки  у
друге село.
   Потiм, у революцiю, коли Степан прийшов вiдрiзати землю в  Данька,  той
мало не пiд ноги кинувся йому:
   - Степане, невже в тебе пiдiйметься рука на мо? добро? Я ж  твою  матiр
од смертi крашанками врятував...
   Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, вiн, сам того
не помiчаючи, розхвилювався, i  голос  його  щирим  вiдгуко'м  забринiв  у
селянських серцях, особливо в серцях молодi.
   - В чому наше майбутн?, товаришi? Тiльки в колективi. Це  ?дино  вiрний
шлях, накреслений великими нашими вчителями  -  Ленiним  i  Сталiним.  Хай
кожен з вас назавжди запам'ята?  цi  слова  Володимира  Iллiча:  "Якщо  ми
будемо  сидiти  по-старому  в  дрiбних  господарствах,  хоча  i   вiльними
громадянами на вiльнiй землi, нам все одно загрожу? неминуча  загибель..."
А ми ж не тi кволi дiти,  що  загибати  хочуть.  Ми  ростемо  так,  що  аж
кiсточки похрускують. Ростемо на злiсть ворогам. От  вiзьму  я  комсомолку
Софiю Кушнiр. Запитайте ??, чи  захоче  вона  увесь  свiй  вiк,  усе  сво?
здоров'я Варчуковi продати, як продала дитинство i першi лiта молодостi?..
Менi один бiй з петлюрiвцями згаду?ться... Ранньо?  зими  нам  треба  було
форсувати Буг, щоб несподiвано напасти  на  ворогiв.  Рiчка  тiльки-тiльки
кригою взялася - ще молода вона, гнеться, неначе папiр. Не те що пройти  -
проповзти не можна. От ми i змовились: хто завалиться - хай  мовчки  тоне,
бо все одно не зможемо врятувати. Вночi поповзли до того берега. I  от,  з
бiллю в грудях, чу?ш - то там, то тут лiд трiсне, забулькотить  вода...  I
хоч би тобi слово вирвалось. Мовчки йшли на дно нашi брати. Ну, пiсля того
ми вiд петлюрiвцiв i мокрого мiсця не залишили... Так невже найкращi  сини
батькiвщини загибали для того, щоб тепер ?хнi дiти у куркулiв  сво?  життя
занапастили? Не для цього, товаришi. А для того, щоб над Бугом, щоб  усюди
наше щастя ходило. Щоб усюди новi будiвлi в молодих  садах  закрасувалися,
щоб вечори нашi електрикою переливалися, щоб  дiти  нашi  в  унiверситетах
училися, ставали вченими  i  командирами,  щоб  ось  такий  парубiйко,  як
Варивон Очерет, не для  куркулiв,  а  для  себе  вирощував  золотий  хлiб,
державою керував. А до нашого щастя тiльки колективна праця приведе.
   Пiсля зборiв молодь сипнула на майдан; десь, наче  з  землi,  вродилися
музики, i скрипка першою, розгонисте i весело, покликала юнiсть у  танець.
Подививсь Мiрошниченко на  молодiсть  кучеряву  i  зiтхнув:  згадав  сво?х
дiтей, посiчених бандитами.
   "Вже i моя Оленка була б такою, як Югина".
   Пiдiйшов до Бондаря:
   - Iване, чи не пройтись би нам в Iвчанку? Варто  подивитись,  як  ?хнiй
соз працю?. Це пригодиться в роботi.
   - А чого ж, пiдемо.
   Мiрошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батькiвському
примруживсь до Софi? Кушнiр, що легко пропливала в танцi, i пiшов поруч  з
Бондарем.
   Просмолений човен стрiлою перетнув луку Бугу i прямо врiзавсь  у  вогку
дорогу.  З  шелюги   саме   ви?хала   пiдвода,   навантажена   обкорованим
червонолозом.
   - Чоловiче добрий, - привiтався Бондар з вiзником.  -  Де  живе  голова
вашого созу?
   Вiзник, лiтнiй чоловiк, видно, схильний до уважного аналiзу i  роздуму,
спочатку пильно оглянув зустрiчних,  потiм  поправив  в'язку  червонолозу,
по-хазяйськи замотав вiжки на люшню i собi запитав:
   - Голова? А якого вам голову треба?
   - Товариства спiльного обробiтку землi.
   - Товариства-то товариства, але якого? Тепер ?х у нас аж тро?.
   - Аж тро?? - здивувався Бондар.
   - А що ж, арифметика проста: три сози i тро? голiв. На кожен соз голова
признача?ться. Оце я  цими  днями  з  району  привiз  статут  свого  созу.
Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячi конi. Так  до  якого  ви  голови
хочете за?хати?
   - А хто ж у вас тепер?
   - Петро Савченко, Василь Iщук i Данило Самойлюк.
   - Данило Самойлюк? - зрадiв Мiрошниченко. - Партизан?
   - Аякже, партизан, - зразу ж перемiнився голос у вiзника.
   - От ми до нього й пiдемо.
   - Д-да, - непевно протягнув вiзник i демонстративно  повернувся  спиною
до Бондаря та Мiрошниченка. Тi переглянулись, мовчки пiшли за возом.
   - Не ходiть ви до того Самойлюка, - нарештi обiзвався  чоловiк.  -  Вiн
такого натворив, такого наробив нам... Навiть
   у сiмейство мо? залiз.
   - Що ж вiн мiг зробити? - занепоко?вся Мiрошниченко. Вiн здав Самойлюка
як доброго партизана, бiльшовика.
   - Що мiг зробити? З-пiд самого нашого носа трактора собi поцупив.
   - Собi?
   - Звiсно, не нам, а сво?му созовi. Менi ж з того дiла одна досада.  Син
мiй, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в  одному  созi,  а  син,
виходить, у другому. Я йому кажу:
   "Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сiмейству  в  двох
органiзацiях бути". А син каже менi: "Як же я, тату, перейду, коли  у  вас
навiть трактора нема. А я ж тепер технiчна iнтелiгенцiя. Переходьте ви  до
нас". А як менi переходити, коли наш соз на одному краю села, а  Самойлюка
- на другому. Це за одними походеньками нiчого не  зробиш.  Тiльки  чоботи
переведеш. Так для чого  ж  було  Самойлюку  небезпремiнно  собi  трактора
потягнути i розлад у сiмейство вносити? Що вона, машина, завадила  б  нам,
та ще й коли тракторист у нас...
   - А де ж вiн живе? - засмiявся Мiрошниченко.
   - Микола мiй? - чоловiк добре знав, що питають про Самойлюка, але хотiв
як-небудь збити людей з  пуття,  -  Це  недалечке.  Тiльки  дома  його  не
застанете. Все вiн з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то  кiно
пуска?, то iще щось вигаду?...
   - Нi, де живе Самойлюк?
   - Самойлюк? -  знизав  плечима.  -  Спочатку  це  треба  пiти  Вишневою
вулицею, потiм пройти бiля голови нашого созу, далi звернути  до  рiвчака,
перейти мiсток...  -  так  почав  пояснювати,  що  Бондар  i  Мiрошниченко
зрозумiли: прийдеться ?м тiльки в селi розпитати дорогу  до  голови,  який
порушив родинну рiвновагу вiзника.



   XXVI

   Югина прочинила дверi ванькирчика, щоб  повiсити  ще  теплу  хустку,  i
застигла бiля високого кадуба: за стiною глухо бубонiв батько, розмовляючи
з матiр'ю.
   - Ге-ге-ге! Щось часто... воду... - почула насмiшкуватий голос.
   Догадка пiдказала, що мова йде про Грицька i, чуючи, як червонi?,  вона
тихо побiгла до невеликого прорiзу мiж двома  деревинами.  Посеред  вулицi
прямо до ?? хати йшов Григорiй.
   - Хороший... бiдний... Коли б... - докотилося материне зiтхання.
   "То хiба що, як бiдний?  Чи  то  в  нас  багатство  те  залежалося?"  -
вiдказала в  думцi,  не  спускаючи  очей  з  парубка.  Невисокий,  мiцний,
красивою, неквапливою ходою iшов мiж двома  колiями,  трошечки  погойдуючи
округлими плечима.
   З-пiд шапки чорним крилом упав на смагляве  чоло  хвилястий  чуб,  бiла
сорочка була вбрана в син? галiфе.
   - Падку мiй, а одежа так i лежить неприбрана на скринi!  -  Кинулась  в
хату наводити порядок. I хоч всюди було  прибрано,  чисто  -  заглянула  в
кожен  куток,  iще  раз  тирса  вiника  захвилювалася  i  сiрою   журавкою
витягнулась бiля припiчка. На подвiр'? загупали  кроки,  кучерява  хмарина
шапки пропливла попiдвiконням, i лячно  забилося  серце  у  дiвчини,  наче
взимку спiймана пташина,  затиснута  в  задубiлих  руках.  Що  робити  ?й?
Незручно ж вставитись у дверi, а  почни  книжку  читати,  догада?ться,  що
бачила його, i подума?: хвалиться... А чи?сь задубiлi руки дрiбно i швидко
трясуться i пташеня тривожиться i тремтить, нiяк  не  можучи  вирватись  з
полону. Ось уже вiн  у  сiнях,  Югина  застига?  серед  хати,  з  острахом
дивлячись на дверi,  що  от-от  розчиняться.  Та  Грицько  пiшов  у  другу
половину, до батькiв, i дiвчина полегшено  зiтха?.  Iще  глухiше  бубонять
стiни, нескiнченно довго пливе час.
   Густiли далекi простори  за  вiкном.  Витягувались  полохливi  тiнi.  I
незчулась, як у хату ввiйшли батьки з Григорi?м. Мати  зразу  метнулась  у
ванькир за стравою, батько принiс вишняк. Гриць  непомiтно  поставив  бiля
полумиска пляшку i пiд столом  потер  руку,  чуючи  на  нiй  липкий  дотик
пальцiв Федори. У сiнях, вiдчиняючи дверi, тремтливими персами  торкнулась
його плеча, наче окропом ошпарила: "Приходь же, Грицю".
   Сама на шию кида?ться.  Одначе  славна.  I  непримiтне  огляда?  Югину.
Дiвчина не дивиться на нього. Але чу? на собi  погляд  i  рукою  вiдводить
хвилястi пасма за вухо, паленi?.
   "Чого ж ти червонi?ш? Нiчого поганого не хочу зробити тобi, сама бачиш,
що подоба?шся менi", - вимовля? погляд парубка, i навiть в цю хвилину  вiн
не зна?, чи любить дiвчину.  Одначе  радiсно  бачити  ??  голубий  погляд,
розрум'янений вид, нiяково похилену голову. I зда?ться, що  вся  вона  вi?
яблуневим повiвом, як антонiвка в серпнi.
   Ось  дiвчина  несмiливо  поглянула  на  парубка,  а   очi   наче   самi
промовляють: "Я й сама не знаю, що зi мною робиться. Не дивися ж  так,  бо
мати за кожним порухом слiдкують, вiд них нi з чим не захова?шся".
   "Добре, добре", - розумi?  ??  i,  усмiхаючись,  почина?  розмовляти  з
Iваном Тимофiйовичем, не забуваючи й  господиню,  що  таку  смачну  страву
приготувала.
   - На цей раз i не вгадав - Югина готувала, - пiдбира? губи Марiйка.
   - То вона навiть i борщ умi? зварити? - смi?ться Гриць  i  погляда?  на
дiвчину.
   - Ще й який, аби приправа, - пiдхвалю? Марiйка.
   - Мамо! - блага? дочка. Враз двi iскорки здмухнули в поглядi несмiливий
вираз, i вона, вже лукаво примружуючись, дода?: - Не слухайте, у  нас  пiч
така, що сама пече i варить, тiльки скорiш горнятка вставляй.
   - От аби менi така пiч, цiлий день не вiдходив би вiд не?!
   - Цiлий день в печi варив би, цiлу  нiч  на  печi  спав  би  i  був  би
господарем на  всю  губу,  -  ворушить  Iван  цурпалками  рудих  вусiв,  i
розгонистий смiх розсипа?ться по хатi.
   - Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, -  розважливо,  стискаючи
губи, похиту?  головою  Марiйка.  А  глибоко  засiла  думка  довба?  сво?:
"Гарний, гарний, нiчого долю гнiвити, тiльки бiдний, аж синiй. Коли  б  за
багатшого зятя видати втiху невсипущу", -  i  зупиня?  заволоженi  очi  на
посмiлiлому обличчi Югини, пригаду?  сво?  дiвування,  сльози  в  економi?
Колчака. "Та коли вже судилося, щоб по?дналися ?хнi  серця  -  нехай  буде
так... небагато ж поля того, худоби бiс ма?..."
   Вони обо? залишаються в сутiнках. Гриць довго  не  може  знайти  шапки,
потiм жмака? ?? в руках, знову кладе на  лавi  i  рiшуче  наближа?ться  до
Югини, кладе руку на ?? плече. Хвилюючись, пригорнув  до  себе,  охоплюючи
другою рукою пружний стан. Не пручалась, тiльки не  дивилась  на  нього  -
стояла наче в глибокiй задумi, мовчазна й покiрна. Не знав, що  сказати  i
зопалу промовив, що першим спало на думку:
   - Югино, поцiлую тебе на прощання.
   - Для чого?.. - затуманено глянула на нього i знову похилила голову.
   I цi слова, зовсiм несподiванi, збентежили парубка. Коли б вона сказала
"не треба", "не хочу", вiдхилила його руки - це  все  було  б  так,  як  i
годиться робити в таких випадках. А це - на тобi - "для  чого?"  Мовчанка,
наче непроханий подорожнiй пройшов  по  хатi,  лягла  бiля  них;  до  болю
напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподiвану тишу. I  раптом  чу?,
що якийсь перестук стугонить у його руцi, просучу?ться в долонi i котиться
до передплiччя. "Так це ж серце Югини", - раптово догаду?ться Григорiй,  i
таке незнайоме, добре почуття наплива? на  нього  (це  ж  вперше  в  життi
тремтить дiвоче серце в його руцi), що,  i  сам  не  пам'ятаючи,  як  воно
сталось, легко вплiв руку в довгу косу, нахилився над здивованим  обличчям
i пересохлими устами, якось навскiс, незграбно торкнувся  нижньо?  губи  i
вигибу на  пiдборiддi  молодо?  Бондарiвни.  Дiвчина  висковзнула  з  його
обiймiв,  i  вiн  з  розведеними  руками  на  мить  застиг  посеред  хати.
Заскрипiли в сiнях дверi, Григорiй одягнув шапку i несмiливо  пiдiйшов  до
Югини.
   - На добранiч!
   - Всього доброго вам, - промовила тихо i тоскно.
   - Югино, можна буде в ту недiлю прийти? - захвилювався i  знову  скинув
шапку.
   - Приходьте, - ледве ворухнула губами i подала тиху руку.



   XXVII

   Полуднували на ходу. Старий Варчук поспiшав скосити перестиглий овес  i
пiдганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на  сонце  -
чи впораються до вечора?
   - Натиснiть, натиснiть, хлопцi, - загаялися. А тепер не косовиця - одна
мука, - хмуриться на косарiв i злiсно, аж  бренчить  коса,  в  другий  раз
збива? вузеньку нескошену смужку.  Карпо,  махаючи  грабками,  перекривля?
батька: люто витрiщу? очi й  вiдстовбурчу?  губи,  але  зразу  ж  прибира?
покiрного виразу, коли батько зупиня?ться посеред покосу.
   Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусово? роботи -  попався  на
злiсному здираннi лика - i тепер  не  дуже  спiшив  махати  грабками:  хай
наймити стараються, з них вiн очей не спустить.
   "Сварився" перестояний овес - вдариш косою i тiльки пiднiмеш грабки,  а
з землi, обрушуючись,  пiдскочить  пiдкошений  з  двох  бокiв  загривок  i
насмiшкувато "свариться" на косаря - достеменно як людина  пальцем.  Такий
овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тiльки зерно  обiб'?ш
i гриву зробиш. От i стружи його по вершечку та лови  на  косу  по  кiлька
стеблин, що раз по раз припадають до  стернi,  як  горобцi  в  поросi,  i,
пiдводячись,  насмiшкувато   похитують   сивими   кучерявими   дзвониками.
Надвечiр, бачачи, що не скосити  всього,  Сафрон  люто  плюнув  на  покiс,
перекинув грабки на плече i буркнув наймитам:
   - Ви ж iще з росою  покосiть,  не  лiнуйтесь  тiльки!  -  та  й  пiшов,
сутулячись, по межi, високий, цибатий, за ним покiрним псом брела  тiнь  i
здавалось, що кiнець коси ось-ось уп'?ться в ?? потворно вузькi плечi.
   - Або ти, сину, коси, а я пiду додому, або я пiду додому, а  ти,  сину,
коси, - проводжа? Карпо батька хитрими сiрими  очима.  Варивон  пирха?,  i
старий Варчук,  видко  догадуючись,  що  говорять  про  нього,  погрозливо
поверта?ться до косарiв. Та вже три коси водночас шаржахають,  i  водночас
три човники скидають на покоси  бiлi  паруси,  а  на  обличчi  Карпа  така
хазяйська ретельнiсть i так старанно руха?ться циркуль його вигнутих  нiг,
що Сафрон завагався: чи не  почувся  йому  парубочий  смiх.  Коли  постать
батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником
чуба i пробасив:
   - Закуримо, щоб тещина рiдня почманiла, - i вже звичним  голосом,  наче
остерiгаючись, додав: - Ох, не так сказав, ?й-право, забув, що й серед нас
? такi, що тещу придбали.
   - Це хто такий, значить? - диву?ться Варивон.
   - Як хто? - аж присiда? Карпо i з перебiльшеним  здивованням  б'?  себе
долонями по колiнах.
   Грицько лежить на покосi i недовiрливо мружиться на Карпа.
   - Чого ж ти, невинна душа, лежиш i мовчиш,  мов  i  не  до  тебе  чарка
п'?ться? Надибав собi вже тещу?  -  впива?ться  Карпо  холодними  очима  в
Грицька. Той, натомлений,  не  хоче  задиратися  з  у?дливим  багатирем  i
примирливо вiдповiда?:
   - Надибав.
   - Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, зда?ться... - багатозначно пiдморгу?,
i рожевi пухкi щоки починають легко коливатися.
   Обурення  пересмику?  Григорiя,  набуха?  всерединi,  але  вiн   уперто
мовчить,  тiльки  швидше  на  зубах  перетира?  солодку  стеблинку  вiвса.
Насуплю?ться i Варивон. Позлословити i вiн умi? й любить. Але  ж  на  таку
дiвчину, як Югина, бридко наводити тiнь,  хоча  б  вона  й  не  доводилась
рiднею. Одначе Карпо не помiча? насторожено? тишi, продовжу? скалити зуби:
   - Медову дiвчину вибрав.
   - Помовч! - застережливо кида? Гриць, i очi його недобре туманiють.
   - Станочок...
   - Зацiпило б тобi! - пiдводиться з землi Григорiй.
   - Литки у не?... - смаку? Карпо i радi?,  що  вивiв  iз  терпцю  такого
спокiйного парубка.
   - Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили  завтра  по  тобi!  -
роз'ярено ступа? вперед Грицько. - Коли купив руки, то вже  дума?ш,  що  в
серце можна плювати! - i насува?ться зi стиснутими кулаками на Карпа.  Той
вiдскаку? в овес, налякано i здивовано переводить погляд то на Грицька, то
на Варивона.
   - Чого ти? Наче жартiв не зна?ш.
   - Пiшов ти, значить, пiд  три  чорти  зi  сво?ми  жартами.  Скажеш,  як
совiстi хватить, батьковi, щоб скинули по десять  копiйок  з  нас,  бо  до
само? ночi не косили. А то ще збiднi?те.  Ходiмо,  Грицю,  -  бере  грабки
Варивон i обережно переступа?  через  покоси,  щоб  не  обмолотити  ногами
колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.
   - Та що ви, хлопцi? Вернiться! - розгублено i здивовано говорить Карпо.
Григорiй тiльки губи закусу?, а Варивон вiдповiда? за обох:
   - Привик з кожного, як i батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти  в
свою полiзь... То-то й ?, що обмажешся нiй, як свиня в калюжi.
   - Злиднi проклятi! - тихо сичить Карпо i люто запуска? грабки  в  овес.
Та чуткий Варивон спiймав слова i гука? вже другого поля:
   - Мовчи, гнидо, бо тiльки свiту твого, що чуже по?дом ?сти.  Увiрветься
бас! Увiрветься.
   Карпо замовка?. Перехиляючись всiм тiлом,  люто  шарха?  грабками.  Вiн
зна?, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора - в  хвилини
злостi завжди прибувала вперта сила i вiдлiтала втома, як легкий димок.
   "Бач, якi тендiтнi стали. Голяки з  голякiв,  а  комизяться,  мов  щось
путяще".
   I  хоча  всiляко  заспокою?  себе,  але  непри?мне   чуття   розвiтлено
ворушиться всерединi, а з нього виколису?ться тривога. Iч, якi  тонкошкурi
поставали, велике цабе ?хня Югинка. Всi  вони  одним  миром  мазанi.  Хiба
кiлька рокiв назад з ним так би посмiли  поденщики  говорити?  Не  гне  ?х
копiйка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дiстати ??:  чи  у  мiстi,  чи  в
радгоспi, чи в Шляхобудi - всюди знайдуть собi притулок. Пропастi  на  вас
нема. А батьковi скажу, щоб вищитали. Про совiсть, сукин  син,  заговорив.
Роби по совiстi - очi вилiзуть; тiльки й говорить про не?, хто за душею нi
алтина не ма?, а в самого в калитцi забряжчало б -  iншо?  заспiвав  би...
Добре було б вiдбити Югину, а потiм пiти до iншо? дiвчини.  Криво  почина?
посмiхатися, бачачи  в  думках,  як  вiн  уже  насолив  Грицьковi.  Ти  ще
потяга?шся зi мною...
   ...Тепле, м'яке надвечiр'я, далека дiвоча пiсня i  думки,  що  сьогоднi
увечерi вiн, Григорiй, пiде до  дiвчини,  присiвали  образу,  заколисували
обурення. Варивон пiшов у село фiльварком,  а  вiн  перескочив  темний  од
чорнобилю насип i вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.
   Стиснута жовтою  рогозою,  ситняком  i  осокою,  несмiливо  засвiтилась
рiчечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами  посерединi.  Низькi,
обсипанi дрiбним сухосто?м береги ?днала сво?м покалiченим  тiлом  розбита
громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений  корiнь  був  тiльки  одним
вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе  на  тому  березi  з
втиснутого в землю вигнутого погруддя пiдiймалась розкiшна зелена  корона;
дарма що нижнi гiлки мусили лежати на  землi,  на  цьому  ж  березi,  бiля
окоренка, сплiталась вiнком рiвна памолодь.
   Коли Грицько пiдiйшов до рiчечки, з того боку проворно скочила на вербу
невисока  дiвоча  постать  i,  похитуючи   гнучким   станом   та   руками,
розставленими коромислом, пiшла над водою.
   - От i впаде! - засмiявся.
   - Ой! - скрикнула  дiвчина  з  несподiванки  i  швидко-швидко  замахала
руками, щоб стримати  рiвновагу.  I  тiльки  тепер  вiн  пiзнав,  що  йому
назустрiч iшла Софiя Кушнiр.
   - Iч, якi добрi. Ледь у воду не влетiла. Було б вам, - засвiтила весело
карими очима на Грицька. Дрiбне обличчя  було  подовжене,  як  у  вивiрки,
цiкавiсть  i  настороженiсть  проглядали  в  кожному  русi,  починаючи   з
темносмаглявого обличчя i кiнчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.
   - То й що б менi було? - став бiля кореня, щоб не  пустити  дiвчину  на
берег.
   - Побачили б тодi, -  задиркувато  покосилась  i  блимнула  пiввiнчиком
дрiбних густих зубiв. А в душi зiтхнула: болiло ?? серце за цим  спокiйним
яснооким хлопцем, заздрила Югинi, дарма що та була найкращою подругою.
   - Отак наловила б риби в приполу i понесла б Сафроновi на вечерю.
   - Хай вiн дiдька з'?сть, а не рибу. Пустiть!
   - Не пущу!
   Софiя сто?ть бiля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та  нiяк
не може заховати трепетно? усмiшки. По  блискучих,  змовницьких  вогниках,
пригашених довгими вiями, вiн уже догаду?ться, про що дума?  i  зараз  ма?
сказати дiвчина; навiть при?мно, що наперед взнав ?? помисли.
   - От чекайте, скажу я Югинi, що ви такий безсовiсний.
   - А що менi Югина?
   - Коли обiрве чуба, будете знати що.
   - I привик же ваш брат до чуба.
   - А ваш - до спiдниць, - зiскаку? з верби i з тихим скриком  попада?  в
обiйми Грицька.
   - Чекай! Коли так - зараз у  воду  кину!  -  Схоплю?  дiвчину,  але  та
гнучка, мов лозина. Перегнулась i миттю вихоплю?ться  з  парубочих  рук  i
вже, поправляючи хустану, оддалiк сто?ть на стежцi.
   - Коли не покличете на весiлля, в недiлю розкажу Югинi, який ви дiвчур.
   - Не сумнiвайся - безпремiнно покличу, тiльки щоб уста менi на колодку.
   - Глядiть же, - смi?ться дiвчина, легко перекручу?ться i,  пострибуючи,
мов козеня, бiжить по хвилястiй стежцi,  накриваючи  отаву  двома  крилами
спiдницi.
   "Чортiв Сафрон - зна?, кого собi пiдiбрати. Така наймичка всяку  роботу
жартуючи переробить. Хороша дiвчина!"  -  Дивиться  вслiд  Софi?,  що  все
глибше вбiга? в сутiнки, пiдiйма?ться на високий насип,  майнувши  руками,
стриба? на дорогу й  зника?  у  вибалку.  Однак  через  хвилину  мовчазний
вибалок почина? спiвати, i дерева слухають пiсню про дiвчину, що  запрошу?
хлопця прийти до не? босонiж темно? ночi, щоб не  забряжчали  пiдкови,  не
загарчали собаки, не заскрипiла  долiвка,  не  почули  парубочо?  ходи  нi
батько, нi мати.
   "Тiльки батька-матерi нема в тебе, бiдолаха", - Проходить  обережно  по
вербi.



   XXVIII

   Югина прибиралась до сельбуду на виставу i нiяк прибратись не могла. То
хусткою запнеться, то вiнок на коси накладе, то червону спiдницю надiне, а
вже зда?ться, що в голубiй буде краще - i знов переодяга?ться, бiжить  вiд
скринi до стiни подивитися хтозна який раз в дзеркало.  Поглянуть  на  не?
веселi очi, обведенi двома  вузькими  дугами  брiв,  кругле  рожеве  лице,
обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий нiс.
   "Кирпата ж, кирпата. I що тiльки Гриць в менi знайшов?"  -  i  сама  до
себе засмi?ться, добре знаючи, що не кирпата вона.
   Грицю, Грицю до телят -
   В Гриця нiженьки болять.
   Грицю, Грицю, до волiв -
   В Гриця нема постолiв.
   Постоли-то ?, тiльки волiв нема. Дарма! I радiсним стуком вiдда?ться  в
серцi слово "Гриць". Коли приходить парубок до не? в хату,  ще  соромиться
дiвчина, а на самотi розмовля? досхочу, смi?ться й тривожиться.
   Якi тепер хвилюючi днi настали. Бува?, не виходиш з чужо? роботи  -  чи
то в полi жнеш, в'яжеш, чи на городi пора?шся, - втомишся, перепечешся  на
сонцi та поденщинi, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках
розмовля?ш iз ним. Iдеш - спiва?ш з дiвчатами i чу?ш, як легко  твiй  спiв
котиться над ланами, пода? голос косарям, i  в  далекому  полi  зараз  чу?
Гриць ??. А дiвчата такi добрi  стали  -  кращих  у  свiтi  не  знайти.  I
хвилюючий острах охоплю? Югину, коли згада?, що в цьому роцi  попроща?ться
iз сво?ми подругами, i вже без не?  будуть  спiватися  веснянки,  i  хтось
замiсть не? буде виглядати сво? дiвоче щастя.
   Навiки покладе вона свiй вiнок  у  скриню,  захова?  коси  пiд  кичкою.
Широко запнеться хусткою, як молодицi запинаються.
   "Яка ж з мене молодиця буде?"  -  задиркувато  блиснули  очi,  i  знову
бiжить до дзеркала з хусткою  в  кожнiй  руцi.  Одну  обережно  скручу?  i
зав'язу? замiсть кички навколо  голови,  другу  похапцем  накида?  поверх.
Голова бiльша? i незвично, i смiшно, i радiсно бачити себе такою.
   - Ти ще довго будеш прибиратися менi? - ста? на порозi Марiйка. - А все
зле на тебе! Чи це вiтер в тво?й головi ходить? Рано,  рано  пов'язуватись
почина?ш, - з докором похиту? головою.
   - Мамо, - червонiючи, зрива? хустку, кида?ться до матерi, мiцно охоплю?
руками ?? шию i крiпко-крiпко припада? до грудей.
   - Годi, годi! Ледве з нiг не збила. Нема доброго патика пiд рукою.
   - I ви б мене били? - тiснiш  притуля?ться,  заглядаючи  знизу  в  вiчi
матерi.
   - А то б нi! - раптом зiтха?.
   - Чого ви, мамо?
   - Нiчого.
   - Скажiть, скажiть! - не випуска? матерi з рук.
   - Кажу ж тобi - нiчого. Збирайся в сельбуд.
   - А скажiть! - цiлу? в уста i допитливо дивиться на  сухе,  в  зморшках
обличчя.
   - Дивлюсь я на тебе, нiколи молодiсть не дума? наперед, - поправля?  на
дочцi спiдницю. - I хлопець вiн розумний  i  красивий,  тiльки  ж  бiдний.
Нелегко житиметься тобi, як вийдеш за нього.
   - Ви знову, мамо, сво?.
   - Не про себе, - про тво? щастя думаю. Вийти замiж - не  дощову  годину
пересидiти, i любощi погiркнуть, коли в сирiй  холоднiй  хатi  перегибнеш,
коли пучки на чужiй пряжi протреш до м'яса,  коли  на  поденщинi  памороки
заб'ються. Нiчого ти не зна?ш, за батьковою спиною сидячи, а я  наробилася
на сво?му вiку. Поки на цю хату стягнулися... Нiкому того добра не зичу...
Хоча б вiн хату мав. Розвалиться стара - узна?ш, як  солодко  в  комiрному
жити; не проживеш, тiльки вiк прокапариш. Коли б трохи багатший засватався
- зразу вiддала б.
   - А я не пiшла б.
   - Пiшла. Присилувала б! Дума?ш, мало переболiла за тебе? Ходiмо ж по?мо
трохи та й пiдемо.
   - Добре, мамо, я зараз.
   Марiйка виходить в другу хату. Югина наспiх склада? в скриню вбрання  i
пiдходить до стiни, поправляючи волосся.
   Щось темне майнуло в дзеркалi - це вона хутчiй вiдчува?, нiж бачить, ??
вуха повнi невколисаних материних слiв, задума обляга? дiвоче серце i вона
не чу?, як уста шепчуть: "Грицю".
   3 темносинього неба покотилася зiрка, приснула трьома промiнцями i бiля
само? землi погасла золотисто-зеленавою дугою.



   XXIX

   Визорiло.
   Навiть листком  не  поколихне  глибокий  передосiннiй  вечiр,  i  теплi
яблуневi пахощi хвилями з двох бокiв ллються на дорогу.
   Село засвiтилось розкиданими вогниками. Зрiдка перемовляються  скрипучi
журавлi, дзвякне об  цямрину  порожн?  вiдро,  i  пролита  на  траву  вода
заспоко?ть землю.
   Дмитро, оповитий темрявою,  поволi  роздумливо  прямував  до  сельбуду.
Праворуч сильно грюкнули дверi  у  Федори,  i  два  парубки  загорлали  на
подвiр'? протяжливу пiсню.
   - Тихiше, соколики, - попросив з порога жiночий голос.
   Дмитро посторонився, даючи дорогу  хлопцям,  що  вже  не  бачили,  куди
йдуть. Гидливо поморщився  вiд  мiцного  горiлчаного  духу,  що  непри?мно
вирвався в пахучий спокiй вечора.
   "Хоч би дома жлуктали, чорти окаяннi!"
   З-за рогу вулицi блиснув освiтленими вiкнами сельбуд,  бiля  дверей  не
стихав парубочий  гамiр,  блищали  цятки  цигарок,  проскакували  клаптики
жартiвливих пiсень i тонули в гомонi. Свiтло рiзко  вдарило  в  очi  -  аж
примружився спочатку.
   Неясно переливалися фарбами  портрети  й  картини,  попереду  червонiла
широка завiса, яснiше освiтлена посерединi, в  глибинi  сцени  постукували
молотки. В перших рядах помiтив Григорiя, той вклонився i усмiхнувся  йому
довiрливою усмiшкою.
   Пробиваючись на сво? мiсце,  побачив:  бiля  Григорiя  сидiла  Югина  з
Марiйкою, i глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотiло влягтися на
сво? мiсце, хоча й намагався поглузувати сам  iз  себе:  "Завидки  беруть.
Добрий товариш iз тебе, що найкращому друговi  позавидував...  Над  серцем
сво?м я господар. Захочу, так стисну, що не  здригнеться.  Чу?ш,  мовчи  й
годi!"
   Пiшов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинуто? на плечi Югини.
   - Добрий вечiр, тiтко Марi?, Югино, -  вклонився  жiнкам.  йому  випало
сидiти поруч з Марiйкою.
   -  Вечiр  добрий,  Дмитре,  -  всмiхнулась  одними  устами  Марiйка.  -
Заставила дочка на старiсть по сельбудах на вистави ходити,  -  пробачливо
глянула на Югину.
   - Чого ж? Дiло добре. Пiсля працi праведно? й вiдпочити  треба,  -  сiв
бiля молодицi.
   - Це воно вам, молодшим, а нам... - та й не  доказала,  тiльки  головою
хитнула. Була рада, що сидить бiля хазяйновито? дитини,  тому  зразу  ж  i
почала про господарство говорити. Вiн вiдповiдав поважно, не  дивлячись  у
бiк Югини, однак вiдчував кожен ?? рух i усмiх.
   - Озимину посiяв уже.
   - А ми коли б через пiвмiсяця вспiли. Правда, на тому тижнi Iван ма?  в
район за кiньми i реманентом для созу ?хати. Не знаю, чи  й  дадуть?  -  i
водночас хотiла вивiдати, чи не осудить парубок, бодай хоч змiною  голосу,
затi? чоловiка. Нi, так само рiвно i спокiйно заговорив:
   - Дадуть. Держава  тепер  крiпко  безкiнним  помага?.  Сказано  -  своя
власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.
   - Еге ж,  еге  ж,  -  з  задоволенням  подивилась  на  парубка.  I  все
подобалось у ньому: спокiйна мова, гордовитий з  горбинкою  нiс,  брунатне
довгасте обличчя, темнорусий чуб над  невеликим  пругким  вухом  i  великi
темнi руки на колiнах,  що  стiльки  пересiяли  зерна,  стiльки  потримали
чепiги, стiльки меблi зробили. Поглянула  молодиця  на  Грицька,  Югину  i
зiтхнула.
   Дмитро  допитливо  подивився  на  блiдожовтий,   посiчений   зморшками,
присушений вид жiнки i задумавсь. Бувають такi хвилини, коли людина  майже
точно довiду?ться, про що дума? iнша, i в Дмитра сильнiше забилося  серце,
коли вiдчув, що не Григорiй, а вiн подобався Марiйцi.
   -  Великий  начальник  iде   -   Петро   Крамовий,   заступник   голови
райвиконкому, - перехилився до Дмитра Григорiй.
   - Отой, що за троцькiзм каявся в газетi?
   - Вiн самий, - прошепотiв Григорiй. -  3  областi  на  район  перевели.
Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.
   - Вiн може, -  з  непри?мнiстю  згадав  давнину,  коли  вперше  побачив
Крамового у Варчука.
   Огрядний бiлявий чоловiк з портфелем пiд рукою,  поблискуючи  скельцями
окулярiв, недбало просунувся тiсним рядом i сiв перед  ними.  М'яке  тiло,
обтягнуте чорним пiджаком, глибоко втиснулося в крiсло i охопило  складкою
вигнуте бильце. Шия, червона i пiтна, також нависала над бiлим комiрцем.
   На  сцену  вийшов  кремезний,  широкоплечий  голова   сiльради   Свирид
Яковлевич Мiрошниченко. Вiн сильно вдихнув повiтря, бо округлилась складка
пiд нижньою губою, окреслюючи вперте,  пряме,  ледь  надкраяне  посерединi
пiдборiддя. Поволi пiднiс угору велику руку, провiв очима  по  рядках,  на
мить зупинив погляд на Дмитровi, видно, щось мiркуючи. Гомiн стихав.
   - Товаришi! - i глухим баритоном озвався дальнiй куток. - Шоб полегшити
селянам вивiз хлiбоздачi, райвиконком  дозволив  хлiб  вiдправляти  не  на
станцiю, а в район. Також хто ма?  сортовий  овес  "золотий  дощ"  -  може
обмiняти в райземвiддiлi: за один пуд одержить два пуди простого. А  тепер
драмгурток почне виставу.
   "Це добре". - Дмитро прикидав у пам'ятi, скiльки зможе вивезти вiвса на
обмiн. До нього нахилився Григорiй.
   - Везе тобi, Дмитре, з усiх бокiв щастя пливе, тiльки прихиляйся.
   - Звiдки ти взяв?.. -  "Свого  щастя  наче  й  не  бачить",  -  спiймав
правдивий погляд Югини.
   - Хоча б i овес - мало не десятина  у  тебе,  та  який  овес.  А  тепер
виходить, що свiй урожай подво?ш.
   - Еге ж, це менi велика пiдтримка.
   - Тепер i про худобу легше подумати.
   -  Легше,  -  поморщився:  не  хотiлось  при   дiвчинi   говорити   про
господарськi справи.
   В залi погасло свiтло, заколивалася завiса, i на сценi, наче в  туманi,
для чогось заворушились постатi, вони розкривали  роти,  трясли  бородами,
але про що говорили - нiяк не мiг второпати, бо стало  не  по  собi,  коли
вiдчув, що до  дiвчини,  неначе  ненароком,  притулилось  плече  Григорiя.
Досадно було на себе, дивився в куток  сцени,  щоб  не  бачити  Шевчика  i
Бондарiвни,  але  коли  вiдчув,  що  Григорiй  почав  заслоняти   дiвчину,
обернувся. Нi, то тiльки здалося. I Григорiй, i Югина зацiкавлено дивились
на сцену, сидiли, не торкаючись одне одного. Три мерехтливi жмурки  свiтла
нерiвною дугою заiскрилися в правому оцi дiвчини, а лiве було затiнене.
   Пiсля вистави до нього пiдiйшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.
   - Як живеться, Дмитре?
   - Як? Наше дiло, казав циган, просi?: ори, мели, ?ж.
   - Ходiмо, Свириде. - Крамовий вдарив пухкою рукою Мiрошниченка по плечу
i позiхнув, широко кривлячи рот.
   - Зараз пiдемо. Знайомтесь з сином Тимофiя Горицвiта.
   - При?мно, при?мно, - байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий
i сунув пухку рожеву руку Дмитровi. Той обережно потримав i випустив ??, з
непри?мнiстю чуючи, як липкий пiт зволожив його долоню.
   Вийшли на вулицю.
   Над сонним селом розляглася парубоча  пiсня,  шляхом,  свiтячи  фарами,
проскочила машина, з левади доносилось тремтливе iржання лошака, спросоння
десь у клунi забився пiвень, охрипло заспiвав i знов,  уже  тихше,  вдарив
крилами. Все було таким простим, звичним i близьким.
   - Хороша нiч, - пiдвiв голову Свирид Яковлевич. - У таку б пору  тiльки
в млинi сидiти. Тремтять, поскрипують снастi,  шумить  вода  бiля  загати,
зiтха? колесо, рожеве борошно труситься з лоточка,  гаряче,  розпарене,  а
люди - звiдусiль поз'?жджались  -  говорять  до  самого  ранку  про  всякi
новини. Там трактора придбали, там кiно вiдкрили,  там  у  созi  працюють.
Новин тепер привезуть за одну нiч бiльше,  анiж  колись  за  рiк...  Добре
зараз у млинi.
   Крамовий штучно засмiявся.
   - Чортзна, якi селянськi натури iдилiчнi - партизан колишнiй, партi?ць,
голова сiльради, член райвиконкому, а нiяк не звикне до широких масштабiв.
Нi, село, скiльки його не переробляй, селом  i  залишиться.  Це  розсадник
божкiв, межi, реакцiйних iдей.
   Слово у Крамового впевнене, зважене. "Умi?  говорити",  -  з  неприязню
подумав Дмитро i з надi?ю подивився на Свирида Яковлевича.
   - Пiшла писати губернiя, - не пiдводячи голови, щось роздумуючи, поволi
говорить Мiрошниченко.
   - От тобi й пiшла писати губернiя, - зверхньо посмiха?ться Крамовий.  -
Ти  скинь  сво?  рожевi  окуляри  i  подивися  на  село.  Що  це?  Стихiя!
Дрiбнобуржуазна стихiя, i ?? нiчим не пiдважиш.
   - Це не визначення сучасного села, а високомiрний плювок  на  нього,  -
почав злитись Мiрошниченко.
   - Юпiтер, ти сердишся? Значить, ти не прав.
   - Отож i ?, що i ти з сво?м Юпiтером заодно.
   - Може, неправду кажу?
   - Таку саму правду i меншовики  перед  тисяча  дев'ятсот  п'ятим  роком
говорили, - коротко рiзонув Мiрошниченко i ?дко додав:  -  Може,  неправду
кажу?
   Дмитро усмiхнувся  i  здивувався:  умi?  чоловiк  одною  точною  думкою
розбити чи?сь погляди. Треба прочитати про це... Неодмiнно.
   - Ну, зна?ш, -  ображено  загарячився  Крамовий,  i  слова  його  стали
м'якшими, обережнiшими. - Я на тво?му мiсцi  не  пускався  б  в  аналогi?.
Аналогiя - сумнiвна рiч.
   - Да, да, - погодився Мiрошниченко. -  Особливо,  коли  вони  невигiднi
декому.
   Крамовий ображено замовк.
   В цей час недалеко вiд кооперацi? загалакали голоси, зафоркали  конi  i
темною плямою забовванiв скрипучий вiз.
   - Ох, i вреднi ж ви, дядьку. В таких вредних печiнка скоро спуха?, -  з
притиском, давлячись словами, наче кiсткою, говорить Карпо Варчук.
   - Гляди, щоб у.  тебе  не  спухла.  В  багача  вона  завжди,  як  сома,
розбуха?. Не насититесь нiяк.
   Дмитро пiзна? мову  старого  пасiчника  Марка  Григоровича  Синицi,  що
самотньо живе  в  лiсах  бiля  несходимого  Городища.  Пiдiйшли  до  воза,
навантаженого рiвними ясеновими шпонами.
   - Спiймався нарештi? - зупинив коней Свирид Яковлевич.
   - Спiймався нарештi! - Карпо зразу змiнив тон i засмiявся. - Без  надi?
попавсь. Не  думав,  що  в  старого  чоловiка  така  ловкiсть  може  бути.
Ак-ти-вiст. Лiсники не могли Мовити, а це...
   - Зна?мо,  чого  не  могли.  Пiдкупив  ?х  твiй  старий.  -  В  темрявi
просвiчу?ться борода Марка Григоровича.
   - А ви бачили, що батько пiдкупав? Я чесно крав, - i штучний смiх  сухо
i вiдривчасто розсипа?ться бiля воза. - Складайте акта i штрахуйте.  Тепер
воля ваша, а спина наша. - I вiн пригнувся, начеб мав  покласти  на  плечi
мiшок iз зерном.
   Нахабний i впевнений тон молодого Варчука ледве  не  виводить  iз  себе
Мiрошниченка.
   "Якого сина викохав старий вовк".
   А Карпо продовжу? далi:
   - Скажiть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже  сiльрада
багатi? ними. Час пiзнiй - треба додому ?хати.
   - Додому не по?деш,  -  тихо,  але  так  говорить,  що  Карпо  зразу  ж
насторожу?ться, не зводячи лихого погляду з голови сiльради.
   - А чого вам держати мене до ранку? Дiло зрозумiле. Заплачу, що  треба.
Спiймавсь - плати. Нiчого не попишеш.
   - Переночу?ш у сiльрадi, а завтра вранцi - хай люди побачать  злодiя  -
вiдправимо в мiлiцiю. Я доб'юся, -щоб тобi хоч iз мiсяць примусово?  працi
дали. Штрафом не вiдкупишся.
   - Так i треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В берестi  вже  нi
одного гарного ясена  не  залишилося,  такi  дерева  були.  На  все  небо!
Пiднiмались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згада?ш, -  з  жалем
говорить Марко Григорович.
   - На бiса тобi з ним возитись, - звернувся Крамовий до Мiрошниченка.  -
Вiдпусти. А штраф хай заплатить.
   - Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, - голос у Карпа
ста? глухiшим.
   - Попрацю?ш i в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, - пряму?
Свирид Яковлевич до сiльради.
   - Та вiдпусти його, - знову заступа?ться Крамовий.
   - Не вiдпущу, - уперто мотнув головою  Мiрошниченко.  -  З  лiсокрадами
панькатись не буду. Ми ще собi не можемо уявити, скiльки вони зла принесли
народовi, радянськiй державi.
   - Знову перебiльшення i перебiльшення, - махнув рукою Крамовий.
   - Хотiв би, щоб так  було.  Та  куркульського  варварства  не  прикри?ш
нiякими красивими слiвцями. Скажи, скiльки мiльйонiв десятин знищено лiсiв
за останнi роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вiнку, стояло в
лiсах, а тепер тiльки Городище не вирубане та трохи  прорiдженого  береста
залишилося. I от видимi наслiдки: рiчечка, що  йшла  з  лiсiв,  пересохла,
тому й висохли усi ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто,  один
за одним нанизалися на рiчку. I оковi, i душi радiсно. Та що рiчечка - Буг
став замулюватись. На поля iз степiв тепер вiльно прориваються суховi?,  а
дощу влiтку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в  широкому  масштабi!
Поглянь на Полiсся! Тепер  там,  де  лягли  пiд  сокирою  бори,  оживають,
починають текти пiсковi горби,  засипають  ниви  i  навiть  селища.  Через
куркульську жадобу зна?ш, скiльки ми зерна недобира?мо? Та цього i планова
комiсiя спроста не полiчить. Скiльки б ми за цей  хлiб  нових  пiдпри?мств
збудували, скiльки б тракторiв на поля пустили, скiльки б учбових закладiв
вiдкрили! А ти говориш "перебiльшення". Воно набира? державного розмаху. I
цього злочинця, - показав рукою на Карпа, - не вiдпущу. Вiн не менше шкоди
зробив, нiж закоренiлий бандит. Жаль,  що  наше  законодавство  так  м'яко
судить лiсокрадiв. ?х нарiвнi з убивцями треба судити.
   - Здаюсь. Переконав цiлком i повнiстю. Глуши лiсокрадiв, - напiвжартома
промовив Крамовий i звернув на зарiчку.
   - Да, Свириде, це  ти  правильно  про  лiси  сказав.  Охорону  треба  б
посилити, - впритул пiдходить Марко Григорович. - Лiс - це багатство наше,
окраса наша, хлiб насущний.
   - Посилимо. Комсомольцi допоможуть. А лiсничого треба зняти.
   - Давно б пора. На хабарах розжирiв, як свиня. Аж очi позапухали. Та  й
гостi в нього, коли подумати, непевнi бувають. Я  в  хащах  живу,  -  менi
виднiше, що там робиться. Розумi?ш, Свириде, хочеться,  щоб  i  люди  були
чистi, мов лiсове повiтря. Радянськi, а не погань, що вiд сонця хова?ться.
   - Непевнi люди,  кажеш?  -  насторожився  Мiрошниченко.  -  Перевiримо,
неодмiнно перевiримо...
   - Порiдiли нашi лiси, порiдiли, - продовжував уголос свою  думку  Марко
Григорович. - Мiсцями з краю в край наскрiзь просвiчуються. А стояли ж  як
хмари грозовi. Що ж через кiлька рокiв буде?
   - Через  кiлька  рокiв?  Новi  дiброви  зашумлять,  усi  заруби  i  яри
найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля i  шляхи  садами
до самого неба зацвiтуть.
   - Потiша?ш старого? - недовiрливо похитав головою.
   - Вiрне слово кажу. Ми тiльки на справжн? життя поверта?мо.
   - Ну, чи доживу я до нього, чи нi, а вже й за добре слово  спасибi.  Ти
чоловiк партiйний - тобi усе яснiше видно...  А  як  там  Англiя?  1  досi
ескадру в Балтицi трима??..
   Хоч i пiзня була година, та Марко Григорович не мiг втриматися, щоб  не
поговорити про полiтику.



   XXX

   Затихало село.
   З-за хат високо пiднявся Вiзничий, помандрували тiсною купкою на  захiд
Стожари, i Вiз опустив золоту вiйю над самою землею.
   Наспiвуючи пiд нiс  якусь  пiсеньку,  Григорiй  прямував  з  вулички  у
вуличку додому. Iшов спокiйно, бо тепер трохи  прояснювалися  його  думки:
хату вiн закладе в цьому роцi - позичив  грошей  у  Дмитра,  взимку  певне
одружиться з Югиною i заживе  в  злагодi  i  дружбi.  Буде  сiяти,  орати,
косити, жати, ростити дiтей.
   Чи любив крiпко вiн дiвчину?  -  не  раз  питався  сам  себе  i  твердо
вiдповiсти не  мiг.  Югина  подобалась  йому,  була  красива;  правда,  не
найкраща на все село, але щось у ?? рухах, поглядi, усмiшцi було таке,  що
кожному  припадало  до  вподоби.  Одначе  то?  любовi,  про  яку   стiльки
доводилося чути в розповiдях, не вiдчував  i  ще  не  розумiв.  То  тiльки
розповiдають та в пiснях спiва?ться.
   Чого не наспiвають: з-за дiвчини хлопець  i  топиться,  i  тру?ться,  i
голову розбива? об дуб, а дiвчина всi сто  смертей  прийма?.  Подивишся  ж
насправдi - простiше i складнiше виходить в життi.  Рiдко  корiнь  кохання
розрубу?ться одним ударом...
   З наближенням домiвки на серцi тяжче ставало вiд  турбот.  Там  з  усiх
куткiв чекали його рук i поту ненаситнi злиднi, оздоблювали його: "Воно ще
й ранувато одружуватись, та..."
   Бiля перелазу з'явилася постать.  З  несподiванки  здригнувся  парубок,
завмерла пiсня на пiвсловi.
   - Пiзно, пiзно верта?шся, спiвуне, - почув смiшок Федори. - Чи добре  ж
яка дiвчина приймала?
   - Та... - зам'явся хлопець i озирнувся: чи нiкого нема на вулицi?
   - Хто в такий час з'явиться? - вiдповiла, наче в його думках  побувала,
Федора. - Це тiльки ти зорю?ш до тако?  пори.  -  Гаряче,  терпке  дихання
обдало Григорiя. Зупинився, ледве переводячи дух, чув,  як  пашiли  вогнем
щоки молодицi. Стояв, наче сп'янiлий. Хотiв опанувати себе - не мiг.
   "Про що вона говорить?"
   Напружу? до болю мозок i нiчого не може зрозумiти.  Тiльки  смiх  обда?
його, липкий, як осiнн? павутиння на стернях. Голова шумить i  здрига?ться
вiд дзвону.
   - Чи ти не напiдпитку? - смiючись, кладе йому долоню на лоб. - Так i ?,
що випив.
   Вiдхилити б руку, пiти, не оглядаючись, додому. Але так при?мно чути ??
дотик.
   Щоб трохи отямитись,  сiда?  на  перелазi.  А  рука  Федори  вже  м'яко
перебира? його кучерi.
   - Ходiм - почастую.
   "Нiкуди не пiду", -  хоче  вiдповiсти  злiсно  i  кривиться  вiд  свого
безсилля. Не може вiдкинути рук, що прихиляють його.
   "Ех, i молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у не?", - пригаду?  слова
Варивона.
   - Що ж, можна. - Зачiплюючись ногою за дерево, переступа?  перелаз,  ще
раз огляда?ться невидющими очима i йде до вишняку, де прича?лась хатина.
   Якби Григорiй  не  сп'янiв  то?  хвилини,  може,  побачив  би,  коли  б
оглянувся, що посеред вулицi, проти перелазу застигла висока постать.
   "Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмi?ш свого  щастя  шанувати.  Чи,
може, вiн по горiлку пiшов? - ще сам собi не вiрить  Дмитро.  -  Якраз  по
горiлку.  Видно,  не  раз  заходив  сюди".  Сильне  здивовання  змiню?ться
прихованою радiстю i наче тягар спада? з його плечей.
   "Не вмi?ш свого щастя шанувати, - повторю? вiн,  стулю?  уста,  щоб  не
всмiхнутися, i зразу ж хмарнi?. -  А  що  менi  з  того?  Як  любила  його
дiвчина, так i любити буде, може й до кiнця вiку не  взна?,  що  зв'язався
хлопець з безпутною бабою". Проте не  може  заховати,  що  попри  неспокiй
серце його ма? полегкiсть.



   XXXI

   У сiтцi Чумацького  шляху  вже  трiпотiли  пiзнi  сузiр'я,  коли  Павло
Михайлович повертався з комуни iменi Фрунзе.
   Сьогоднi  в  життi  району  неабиякий  день  -  оформився  перший   кущ
колгоспiв. Вiн справдi веселим  зеленим  кущем  розрiсся  навколо  комуни,
роз'?даючи, вiдтискаючи ряботиння  латаних  полiв.  Живий  приклад  нового
господарювання, повсякденна праця  активу,  рядових  комунiстiв,  районних
працiвникiв увiнчалася успiхом. I провадити кущову нараду в  новому  клубi
була сама при?мнiсть. Крiм  того,  з  Москви  прийшло  сповiщення,  що  на
Всесоюзнiй конференцi? комун фрунзiвцi отримали премiю. Район  явно  ламав
рамки пересiчно? серединки, .яку так недолюблював i зло висмiював секретар
окружкому. Уже не самотнiй  острiвець,  а  невеликий  архiпелаг  гордовито
пiднiмався над хвилями вузьких зачучверiлих нивок. Уже обережний  селянин,
вздовж i впоперек обмiрявши комуну i заглянувши в  усi  щiлини,  здивовано
розводив руками:
   - I що воно за знак? Скажи: сво?ми ж очима бачив, як кiлька рокiв назад
у двох землянках вмiщалася вся комуна. На цiлий гурт три пари чобiт  було.
По снiгу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку  викохали.
I назва пiдходяща - "Трiумф Подiлля". По сто двадцять три пуди з  десятини
вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам - не повiрив би. I  знову  ж
таки трактор не отрую? землю, а таку скибу верне, що зразу ж свiжим хлiбом
пахне.
   Ще дослухався до розмов, у  серцi  неквапно,  ретельно  зважував  кожне
слово i факт, а потiм рiшуче, на очах всього  села,  писався  в  колектив.
Правда, iнодi забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусiди,  якi
навiть знали, що жiнка дума? зготувати  на  обiд,  нагадували  про  це,  i
господаревi доводилося щиро дивуватися:
   - Ти диви! Справдi забувся. То  баба  менi  голову  задурманила  сво?ми
балачками. Як почне торохкотiти - очманi?ш.
   Сувора  жива  дiйснiсть,  насичена   геро?кою   боротьби,   переснована
трагiчними ситуацiями,  завзяттям  здвигу,  невсипущою  працею,  побутовим
комiзмом, - все це в усiй складностi перехресних дорiг i стежок  поставало
перед Савченком, як поста? широке свiтання на пересiченiй мiсцевостi...
   Бричка кулеметною скоромовкою  загуркотiла  по  мосту.  Пiд  мiстком  у
потоках шумiла вода; в пiвснi зiтхало млинове  колесо;  оббризкане  сяйвом
сузiр'?в, воно подзвонювало пругкими малиновими  потоками.  Усе  величезне
плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту.  Iнодi  риба  розбивала  гiлку
сузiр'я, i воно довго не могло зiбрати докупи обтрушенi плоди.
   Тиха усмiшка затрепетала на сухорлявому обличчi Павла Михайловича.  Вiн
бачив, як прибережнi зорi, видовжуючись, падали в новi потоки i  зацвiтали
свiтлим цвiтом в повеселiлих хатах.
   "Як електрична лампочка розгина?, змiню?  життя.  Люди  iншими  стають.
Недарма ?? прозвали лампочкою Iллiча".
   Ясний повiв комуни i  повiв  безсмертного  передбачення  сяяв  над  ним
широким крилом. В цьому повiвi вставав ясний завтрашнiй день.
   Недалеко вiд берега захлюпотiли весла. Сильний дiвочий голос  сколихнув
настояну тишу. Потiм з ним побратався задуманий тенор, i пiсня в  широкому
звучаннi почала розтiкатися над водою. Легко м'айнув  човен;  темнi,  наче
вирiзанi з дерева, силуети хлопця й дiвчини затремтiли на зорянiй дорiжцi.
   - Спiвають! - Так сказав, наче новину вiдкрив, спокiйний  вiзник.  -  I
хороше спiвають. Не так, як ми колись...
   - Як це зрозумiти, Панасе Яковлевичу?
   - Чу?те: сумна пiсня. I голоси звучать  сумно.  Однак  вслухайтесь,  на
душi в спiвакiв нема печалi. А коли ми цю пiсню в економi? спiвали - кожне
слово, як вдова, голосило. Лiта не тi, Павле Михайловичу. За  цi?ю  пiснею
моя молодiсть, мов безплiдна камiнна гора, уста?, а для мо?х дiтей  -  там
тiльки голуби лiтають.
   - Бо молодiсть лише на нашiй  землi  почалася,  -  задумався  Савченко,
пригадуючи свою передчасно посивiлу юнiсть. - Що Павло пише?
   - Скоро  електротехнiком  при?де.  О,  чу?те,  люди  гомонять.  Саме  з
сiльради розходяться. Певне, теж про хлiбозаготiвлю говорили  чи  про  соз
або колектив.
   Бiля плоту в чи?йсь руцi крихiтним прапорцем замерехтiв огник, на  мить
освiтив голови двох селян. Грубувата  мова  чiтко  повисла  над  притихлим
ставом.
   - Погода ж сто?ть як золото.
   - Зерно в землю само проситься.
   - Значить, наш соз худобу днiв через десять отрима??
   - Так Иона Чабану передавав. Вiн не обмане. Авторитетний чоловiк.
   - Кажуть, жiнка його захворiла.
   - Хiба на болотi не схопиш гарячки? Комарнi ж там - чорнi хмари.  Жiнка
його, чував, у бригадi Котовського сестрою була.
   - Бойова. По всьому видать.
   Цi слова, наче пiсня, схвилювали Павла  Михайловича.  В  них  невидимою
iнтонацi?ю  бринiла  мова,  вчувалася  впевнена  рука  старого  бiльшовика
Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постiйну роботу.
   Пiд'?хавши  до  райпарткому,  Савченко  зразу  ж  викликав   начальника
райземвiддiлу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром  безшумно
ввiйшов до кабiнету секретаря...
   Трьох синiв мав Сирдiй Чабану i  всiм  трьом  надiлив  одну,  вужчу  за
бiдняцький надiл, наймитську долю. Не шовковою травицею - колючою  стернею
слалося ?хн? дитинство.  Похмурий  бо?р  Андронакi  Тодiка  вiд  материних
грудей одного за одним одривав його дiтей, i вони,  маленькi  й  кучерявi,
наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар.  Сонце  навiки  чорнило  ?х,
вiтри мелодiйним дзвоном наливали голоси, а дощi  гiнко  пiднiмали  угору.
Виросли дiти в Сирдiя Чабану як чорнi орли, красивi, гордовитi, роботящi й
дружнi. Не розлучалися нi на роботi, нi на гулянках. Не  розлучилися  i  в
революцiю: взимку  1918  року  осiдлали  найкращих,  ще  невкованих  коней
Андронакi Тодiка i помчали до Григорiя Котовського. Тiльки  бiлий  веселий
снiжок закурився за ними.
   З-пiд грозових хмар, iз синiх дощiв, iз колючих снiгiв виглядав  Сирдiй
во?нiв. I не  дочекався:  старший,  уже  командиром  ескадрону,  полiг  на
подiльському полi, прорiс пшеницями  i  червоним  маком  i  знову  ожив  у
безсмертному каменi. Навiть пiсля  смертi  не  важкою  була  йому  камiнна
шабля, по якiй не кров,  а  дощовi  потоки  сiялись  на  звiльнену  землю.
Молодший син упав у лiсах Тамбовсько? губернi?, а з середульшим - Ионою  -
розлучила боярська Романiя. Вона ж, як злодiя, за синiв закувала в  залiзо
старого наймита, кинула в бруд прокисло? в'язницi, а примарiя вiддала його
город i халупу Андронакi Тодiку.
   З в'язницi Сирдiй вийшов напiвслiпим i зовсiм сивим. За дiла синiв йому
вже не було газде[6] в сво?му селi. Пiшов старий шляхом, по якому промчали
його дiти на схiд. Бiлий снiжок так само курився, як i в 1918 роцi, та  не
грiв вiн тепер  старого  наймита.  Бо  над  шляхом  зараз  не  спiвали,  а
бездомними старцями трусилися заграблi дерева, iз вiт обмерзлими  сльозами
кришилися крижанi зерна i в небi ослiпле  сонце  надовго  провалювалося  в
бруднi мiшки хмар. Велика безнадiя охопила старого Сирдiя, i снiг почорнiв
йому в очах.
   - Батьку, не падай! - пiдхопили його юнацькi руки.
   В болгарському селi його прихистили  чужi  дiти  -  друзi  його  синiв,
прихистили як свого тата, вселили надiю, що вiн побачить свою кров молоду,
побачить щастя людське.
   I старий терпеливо чекав зi Сходу великого дня...
   - Буна сара, при?тене![7] - щиро привiтався Павло  Михайлович  з  йоною
Чабану.
   - Буна сара, фрате![8] - Чорнявий тридцятип'ятилiтнiй  красень,  граючи
блискучими виразними очима, легкими, розвiдницькими  кроками  пiдiйшов  до
свого секретаря.
   - Як здоров'я Iляни?
   - Спасибi. Iлянуца одужу?, - промовив спiвуче i нiжно.
   - Тепер повiк на болота не по?де?
   - По?де! Тiльки про це й розмови. Лiтературою  обклалася,  ?сть,  а  не
чита?. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.
   - Слiдкуй за нею. Хай не переобтяжу? себе.
   - Услiдку?ш! - Без тiнi огуди, навiть з  прихованою  гордiстю  промовив
Иона. - Почав я виносити книги з хати,  так  вона  додумалася  ?х  замiсть
грiлок прикладати. Не зна?ш мою Iлянуцу!
   - Знаю. Бережи ??.
   - З громадянсько? бережу. Ранiше беззаперечно слухалася. Правда, тодi я
парубком був, - засмiявся, блиснувши слiпучими високими зубами. - Сьогоднi
вона мене вже  зовсiм  переконала,  що  прибузькi  плавнi  усiм  схожi  на
придунайськi. - Сiв, схрестивши руки на рiжку стола, так, як кладуть ?х на
ефес шаблi.
   - I висновок який?
   -  Не  маловажний:  мелiорацiя  прибузьких  плавнiв  -   це   прекрчсна
пiдготовка для майбутнiх робiт в Бессарабi?. А потiм на  мене  напалася  -
мало уваги болотам придiляю. Бюром  райкому  пригрозила.  I  зна?ш,  Павле
Михайловичу, може осоромити на весь район.
   - А це вже вiд тебе, вiд тво?? роботи залежить.
   - Вона б хотiла, щоб увесь час на болотах киснув. А  тут,  як  на  зло,
вранцi при?хали мелiоратори. Насилу втихомирив  свою:  хотiла  з  ними  на
Кругляк майнути.
   - Повернулися з болота? - зацiкавлено запитав Павло Михайлович.
   - На жаль, повернулися. Це iз дуже швидких, - осудливо промовив Иона. -
В Будинку селянина вiдпочивають.
   - Зараз викличемо,  -  поспiшно  вийшов  у  коридор.  Звiдти  задзвонив
молодечий голос:
   - Я одним льотом. Кур'?рським!
   Проворнi кроки загупотiли на ганку i затихли в темрявi.
   - Иона, ти вже дiстав худобу й реманент для созу "Серп i молот"? - став
на порiг Павло Михайлович.
   - Не дiстав Не допомiг навiть кавалерiйський натиск, - набiгла тiнь  на
високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерiв
   - Погано. Це тяжке село. Бондаревi в першу чергу  треба  допомогти.  Як
квалiфiку?ш затримку?
   - Квалiфiкацiя така, що й сердитися не ма?ш права: рiст созiв.
   - Затримка  при?мна.  Але  все  ж  таки  затримка.  На  коли  пообiцяли
допомогти?
   - Днiв через десять. Ми не першими сто?мо у списку.
   - Зовсiм погано. Треба, щоб созiвцi ранiше за всiх  засiвали  поля.  Це
наочна агiтацiя Бондаря не зобидь. В його селi зна?ш, яка куркульня.
   - Що  можна  буде  зробити  -  зробимо.  Себе  не  пожалiю.  Для  Iвана
Тимофiйовича   дiстав   трохи   пшеницi   з    учбово-дослiдних    дiлянок
сiльськогосподарського iнституту. Зрадi? чоловiк Подивися, що за зерна! Iз
бронзи литi, - висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.
   Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.
   - Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле  снить...  Вдовам  i  сиротам
закiнчили хлiб збирати?
   -  Закiнчили.  Комсомолiя  за  це  всiма   силами   взялася.   Особливо
вiдзначилися дiвчата з Новобугiвки: Югина Бондар, Софiя Кушнiр i  Василина
Пiдiпригора.
   - Славнi дiвчата.  Бачив  ?х  у  райкомi  при  врученнi  комсомольських
квиткiв. Йона, можу тебе порадувати: фiльм  "Бессарабська  комуна"  будемо
демонструвати в кожному селi. Зна?ш, скiльки вiн думок виклика?  в  селян?
Вчора спецiально сидiв у iвчанському клубi. Захват увесь зал охопив.
   - Шматок життя, Павле Михайловичу.
   - Вiрно, це шматок життя. Пiсля сеансу пiдiйшла до мене цiла  делегацiя
селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорнi, мiцнi, мов
корiння, груди як у молотобiйця, а очi надi?ю палахкотять.
   - Дорогий товаришу, i це не туман ми бачили? Не пiдкрасили  картину?  -
пита?.
   - Правду не треба пiдкрашувати, - вiдповiдаю.
   - Ех, i життя  у  людей...  наче  свято.  А  може  все-таки  в  картину
пiдпустили трохи туману?
   - По?дьте - побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь  двадцять
кiлометрiв.
   - А таки по?ду, - рiшуче махнув головою. - Коли  хоча  половина  правди
живе в картинi - зразу ж пишуся в колектив.
   - Значить, запишеться i других за собою потягне. Як  його  прiзвище?  -
витягнув Йона з гiмнастьорки невеличкий блокнот. -  Денис  Хоменко?  Знаю,
знаю. Велика сiм'я у чоловiка, жiнка нещодавно померла. Я вже з нього очей
не спущу.
   - Не спускай. Толковий селянин.
   На вулицi загомонiли голоси.
   - Iдуть мелiоратори.
   - Як  вони  тобi?  -  запитав,  знаючи  товариську  вдачу  Йони:  легко
знайомитися, здружуватися й вiрно оцiнювати людей. Не було нi одного села,
нi одного хутора в районi, де б Йона не мав приятелiв, де  б  вiн  не  був
жаданим гостем i порадником.
   Коли ж наставала осiнь i перехреснi голоси дiвчат  засипали  весiльними
пiснями усi вулицi, Йона мусив мало не кожно?  недiлi  ви?жджати  у  села,
iнакше кревно зобидiв би сво?х Друзiв.
   - Мало сподобалися. Вузенько дивляться на свiт. Доведеться пощипати ?х.
Особливо старого, - це, зда?ться, спецзадавака. Вiн i землю i науку  може,
мов глечики, прикрити папiрцями. До того ще якiсь сумнiви гризуть старого.
А якi - не вхопив, - неохоче вiдповiв Йона. Непри?мнi згадки  пересмикнули
йому рухливе обличчя. -  Молодий  -  нiчого  хлопець,  тiльки  несмiливий,
очевидно за авторитети обома руками трима?ться.
   Мелiоратори увiйшли до кабiнету.
   - Олег Фадейович Чепуренко,  -  гордовито  вiдрекомендувався  немолодий
огрядний  чоловiк.  Масивна  лобаста  голова  його  звужувалася  донизу  i
закiнчувалася конусом блякло? трав'янисто? борiдки.
   -  Володимир  Слободенюк,  -  поклонився  худорлявий  юнак  з  великими
задуманими очима.
   - Просимо, сiдайте. Як вам ?здилося?
   -  Даремно  вбили  час.  Ваш  заврайземвiддiлу  великий   оптимiст,   -
заколивалася на бiлiй сорочцi борiдка Олега Фадейовича.
   - А ви великi песимiсти?
   - Нi, ми люди реальностi i точностi.
   - Так це зовсiм добре.
   - Непогано, - зверхньо погодився Чепуренко. - Наука любить точнiсть,  а
не всякi поетичнi потоки.
   Слободенюк поморщився. Йонi здалося, що молодому спецiалiстовi  не  раз
доводилося чути цю менторську сентенцiю з уст старшого колеги.
   - Всяка наука, коли вона наука, поетична,  -  обережно  поправив  Павло
Михайлович.
   - Ну, це видумки спритних поетикiв i фантазерiв, якi  примазувалися  до
науки, - беззаперечно i впевнено вiдрубав Чепуренко.
   - Я з бiльшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Мендел??ва,
Лобачевського.
   Тiнь борiдки Чепуренка дзигою закрутилася на  його  широких  грудях,  а
погляд здивовано i водночас iз прихованою  недовiрою  вперся  в  секретаря
райпарткому. Павло Михайлович спокiйно  перехопив  це  роздво?ння  в  очах
немолодого чоловiка.
   - А Вiльямс, Мiчурiн, по-вашому, не поети? Вони в гiрку оспiвану  землю
не стогiн, не безнадiйнiсть пiснi, а  серце  сво?,  як  найдорожче  зерно,
вклали. I свiт побачив iншою землю, якою вона стане завтра  для  нас,  для
всього людства. Так це, по-вашому, не поезiя? Учений, що не ма?  поетично?
фантазi?, - це торба старця, натоптана куснями фактiв. А творець -  завжди
поет... Ви зна?те, що Ленiн на одинадцятому  з'?здi  партi?  про  фантазiю
говорив?
   - Нi, не знаю, - щиро признався Чепуренко. - Невже Ленiн  про  фантазiю
на   з'?здi   говорив?   -   глибоке   здивовання   пом'якшило   непри?мну
самовпевненiсть.
   Павло Михайлович пiдiйшов до шафи з  книгами,  дiстав  том  в  червонiй
обкладинцi, швидко знайшов потрiбне мiсце i неголосно, чiтко видiлив кожне
слово:
   -  "...Навiть  вiдкриття  диференцiального  й  iнтегрального  обчислень
неможливе було б без фантазi?. Фантазiя ? якiсть найбiльшо? цiнностi..."
   - Здаюсь, здаюсь! - пiдвiв угору обидвi руки Чепуренко.
   Чабану й Слободенюк засмiялися.
   - Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, - уже  з  повагою  промовив
Чепуренко. Голос його пом'якшав. - 3 вами нелегко  сперечатися.  Пам'яттю,
пам'яттю берете...
   - Павло Михайлович правдою бере, iстиною. Пам'ять трохи нижче сто?ть, -
поправив Йона, який терпiти не мiг неточностi у визначеннях.
   - Це само собою, - великодушно погодився Чепуренко.
   - Ви, може, познайомите мене  зi  сво?ми  планами?  -  звернувся  Павло
Михайлович до мелiоратора, намагаючись зменшити тертя мiж ним i Йоною.
   - Мiсiя наша дуже скромна: мелiоративне товариство послало нас вiдкрити
нову землю.
   - Колумби! - не витримав Чабану, i складки насмiшкувато затремтiли бiля
рота.
   -  Зараз  наше  мелiоративне  товариство,  -   незворушно   продовжував
Чепуренко, - не ма? вiдповiдних коштiв i воно хоче, щоб ми у  вас  провели
одну операцiю так, як у п'?сi сказано: хитро, мудро i недорогим коштом.
   - Державi дорога кожна копiйка.  I  коли  мудрiсть  допоможе  заощадити
кошти - це хороша мудрiсть. Що ж ви придумали?
   - ? у вас така кругла площа - чотири квадратних кiлометри. ??  найлегше
осушити.
   -  Щось  не  пригадую  такого  болота  чи  заплави,  -  пiдiйшов  Павло
Михайлович до велико? карти району.
   - Це не болото, а... став.
   - Ви що?.. Жарту?те? - Павло Михайлович обернувся вiд карти, застиг  на
мiсцi, зiбраний i суворий.
   - Чого нам жалiти цю незмiнну окрасу  дворянсько-помiщицького  пейзажу?
Ми швидко виточимо... - але, поглянувши на Павла  Михайловича,  осiкся  i,
вже нiяковiючи, додав: - Про це i в товариствi говорилося.
   - Фахiвцями?
   - Фахiвцями.
   - I серце ваше тодi  рiвно  билося?  -  металево  пада?  схвильоване  й
обурене слово. - Ви в майбутн? чи в чорне минуле заглянули тодi?
   - Я не розумiю, до чого це...
   - Так ми розумi?мо, до чого, - вставив Йона.
   Чепуренко нервово стиснув  борiдку  в  кулак;  на  обличчi  його,  наче
вiтрянi лиша?, виступили кружелятка плям.
   - Я чесно служу в сво?й установi.
   - Не бачимо. Ви зна?те, що означа? спустити стави? Це означа? на  нашiй
мовi - шкiдництво. Ви з  цим  згоднi?  -  звернувся  Павло  Михайлович  до
Слободенюка.
   -  Згоден,  Павле   Михайловичу,   -   захвилювався   юнак.   Рум'янець
перехлюпнувся через усе його обличчя.
   - Ви член партi??
   - Комсомолець.
   - За чим же ви в сво?й установi дивитеся?
   - Я тiльки цього року закiнчив гiдромелiоративний  iнститут.  Нещодавно
поступив на роботу.
   - Ви теж недавно працю?те? - хмурячись, звернувся до Чепуренка.
   - Нi, у мене стаж.
   - I солiдний?
   - Солiдний, - мимовiльне зiтхання вирвалося з грудей  Чепуренка.  Тепер
уся його  самовпевнена  зверхнiсть  розбризкалася  до  останньо?  краплини
Обличчя стало задуманим i кращим. - За ваш став  я  пробував  сперечатися,
але...
   - Побоялися пiти на конфлiкт? - Павло Михайлович довше  зупинив  погляд
на масивнiй головi Чепуренка  Ворухнулось  порiвняння:  "У  нього  й  дiла
побудованi як обличчя - спочатку широко розмахнеться, а  потiм  звузиться,
наче клинчик борiдки".
   - Побоявся, - щиросерде признався. -  Я  чоловiк  не  молодий,  родиною
обтяжений. Мiсце не дуже хочеться мiняти.
   - Значить, закон вашого життя - тепле мiсце, мир i гниленька тишина?
   - Не зовсiм так, але грiшки ?.
   - I це зветься чесною службою?
   Чепуренко тiльки зiтхнув, а Павло Михайлович видiлив кожне слово:
   - Закон життя нашого один: вiрно служити партi? Ленiна - Сталiна, вiрно
служити сво?й державi. Iншого закону для нашого сумлiння нема.
   - Це велика правда, Павле Михайловичу, - обм'яклий Чепуренко  встав  iз
стiльця.
   - Ви учена людина, яка усе сво?  знання  ма?  вiддати  народовi!  А  ви
замiсть гарячого серця привозите нам холодну жабу.  Невже  усi  мрi?,  усi
сво? сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабiнетах? Якi ж у вас  можуть
бути логiчнi узагальнення, вiдчуття реальностi, коли  така  грiховна  ваша
практика?
   - Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо  пхнув  у
болото.
   - Це вiн проповiду? осушувати стави?
   - Вiн, вiн! Тiльки не передайте, що я казав...
   - Не кидайте камiнь у наш тихий ставок,  -  зiрвала  йону  жалюгiднiсть
Чепуренка. - Нi, Олег Фадейович,  прокисли  ви  фундаментально.  Коли  так
будете  жити,  не  вам  осушувати  болота;  зав'язнете  в   найстрашнiшому
багновищi.
   Губи Чепуренка скривилися, бiля перенiсся заворушилася в'язь пiдсинених
мiшечкiв; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи  очей,
якось розгублено i благально подивився на Павла Михайловича.
   - За тяжку науку дякую. Признаюсь: усi цi днi  мене  мучила  поганенька
iнтелiгентська непевнiсть. Сам люблю стави,  озера.  А  тут  моднi  слiвця
пiшли в нашiй установi: знищувати прикрасу дворянських гнiзд.  Я  пробував
свою думку вставити, але Семипал забив  мене  потоком  зверхортодоксальних
слiв. "Може, я старий, не все уже розумiю", - подумав i, стиснувши  серце,
по?хав до вас. Свою непевнiсть хотiв зухвалою  самовпевненiстю  заглушити.
Самому гидко за свiй тон. I перед вами,  i  перед  молодим  поколiнням,  -
поклав зiв'ялу руку на плече Слободенюка. - Не знаю,  що  ви  дума?те  про
мене, але насправдi я не такий, яким увiйшов до вашого кабiнету... В  дiлi
побачите мене.
   - Ви серйозно дума?те у нас  працювати?  -  зосереджено  запитав  Павло
Михайлович мелiораторiв.
   - Серйозно, - вiдповiв Слободенюк.
   - Я всi?ю душею. Хай дозволить товариство...
   - Дозволить. Тодi ви будете  в  першу  чергу  осушувати  одне  пiдлiсне
болото. Недалеко вiд нього працю? молодий колектив. Члени його  -  усi  до
одного комсомольцi.
   - Комсомольцi!? - зрадiв Слободенюк. - Я завтра ж по?ду до них.
   - Варто. У них багато чого можна навчитися. Яснi уми i  золотi  руки  в
нашо? молодi... А ви зна?те, як наше Подiлля  в  старовину  називалося?  -
несподiвано запитав Павло Михайлович мелiораторiв, i  обличчя  його  стало
зовсiм свiтлим.
   - Не зна?мо.
   -  Золотою  землею.  Дiйсно,  розкiшна,  золота  тут  земля,  уславлена
геро?чним народом i красою. Тiльки хто не грiв руки на пожарищах  Подiлля,
хто не грабував його? Нiвечили - половецькi хани i венгерськi  королевичi,
волоськi господарi i татарськi орди, великi князi i великi вiзирi, султани
i папи,  баскаки  i  помiщики,  капiталiсти  i  куркульня.  Лише  за  одне
десятилiття сiмнадцятого вiку наш  теперiшнiй  районний  центр  був  двiчi
зруйнований. Кривавi потоки текли по наших  полях.  Бур'янами  кошлатились
понiвеченi мiста i села. Бiднiла земля, пересихали рiки й зникали лiси.  I
лише наша держава припинила розбiй i грабiж  землi.  Ми  перебудову?мо  не
тiльки життя, а й природу. Для цi?? високо? мети не жаль вiддати усе  сво?
серце... Незручно за  вас,  Олегу  Фадейовичу,  коли  ви  високе  служiння
народовi  пiдмiня?те  дрiбненькими  розрахунками  дрiбненько?  вигоди.  Ви
одчахнулись од народу, як пересохла гiлка. I це ваша страшна трагедiя.  Ви
не почули за тишею кабiнетiв, що народ пiшов  уперед.  Щодо  нього  у  вас
збереглися ще народницькi погляди. Повчитися треба в життя.  Ось  вiзьмiть
дружину нашого Йони Чабану. Вона проста  селянка,  з  Бессарабi?  сама,  в
бригадi Котовського сестрою була,  а  тепер  очолила  групу  активiстiв  i
працю? над осушенням  болота.  Поговорiть  з  нею,  i  ви  побачите  нове,
небувале досi село на Укра?нi. Рiвнi голубi канали роздiлять  на  квадрати
широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замiсть бiлокрильника
i стрiлолиста зашумлять пшеницi й озера проса; на багновищах, де  лютували
ящур i малярiя, зацвiтуть долини квiтiв i пiд зоряним  небом  заколишеться
озорена щастям земля Ленiна, земля Сталiна - наша земля. I це не казка. Це
поезiя працi i життя...
   Пiдбадьоренi, попрощалися мелiоратори з Савченком i Чабану.
   - Ви менi перспективу дали, Павле Михайловичу, - розчулився  Чепуренко.
- Намул, кинутий брудними руками, зiйшов iз душi. У вас я працюватиму,  як
чорний вiл.
   - Приказка не зовсiм на сво?му мiсцi, - усмiхаючись, глянув на  червоне
вiд напруги обличчя фахiвця.
   - З поетичною фантазi?ю працюватиму! - випалив Олег Фадейович,  i  смiх
задзвенiв у просторому кабiнетi.
   Вiдгримiли кроки в коридорi. З вулицi до  вiкна  перехлюпнулися  клаптi
схвильовано? мови:
   - Стьогав  мене,  як  сукиного  сина.  А  на  душi  просторнiше  стало.
Перспектива прояснилася. Це головне!
   - Розворушив молодi пориви?
   - Iменно так, молодий колего... засучимо рукави.
   А в райкомi ще не гасло свiтло. Над картою району нахилилися двi голови
- одна зовсiм сива, а друга зовсiм чорна. I карта,  мiняючи  сво?  обриси,
вставала в красi завтрашнього дня. Вона, як  жива  краплина,  вливалася  в
життя усi?? Батькiвщини, сяючи сво?ю неповторною красою руху.
   Задзвонив дзвоник.
   - Я слухаю! - пiдiйшов до телефону Савченко.
   - Добрий ранок, Павле Михайловичу.
   - Невже ранок?
   -  У  нас  уже  свiта?,  -  заклекотiв  тихим  смiхом  голос  секретаря
окружкому. - Наше мiсто на верховинi сто?ть, а ваше - в долинi.
   - I ми до верховин пряму?мо.
   - Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?
   - Райком послав на постiйну  роботу  в  села  випробуваних  комунiстiв.
Наслiдки  зримi.  Сьогоднi  провадили  кущову  нараду  колгоспiв.  Настрiй
бойовий.
   - Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекцiйно-дослiдна станцiя
кращим зерном допоможе. До тебе мелiоратори при?хали?
   - При?хали.
   - Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?
   - ?хнi пориви дума?мо на кориснiшi дiла повернути... Що це  за  Самопал
засiв у мелiоративному товариствi?
   - Не турбуйся. Йому вже бiльше не  доведеться  палити  ставки.  Того  й
подзвонив... Нi, не ворог вiн, а пронозливий недоук, що випадково попав на
вiдповiдальну роботу й  почав  упиватися  адмiнiструванням  та  сумнiвними
прожектами... Серед iнтелiгенцi? ми не досить працювали.
   - Враху?мо це i в себе.
   -  Неодмiнно.  На   вчителiв   звернiть   особливу   увагу.   Як   твiй
комсомольський колектив пожива??
   - Геро?. Сам молодi?ш iз ними.
   - Тво?? старостi не помiчав. Нових успiхiв.
   - Служимо народу. Вiд Йони Чабану привiт.
   - I вiн не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йонi,  що  вiд
його  кавалерiйських  наскокiв  увесь  облземвiддiл   врозтiч   кида?ться.
Терористом прозвали. Хай пiслязавтра  при?жджа?  -  уважили  йому.  Вiн  з
головою "Серп i молот" не рiдня, що так побивався?
   - Майже брат, бо голова  созу  "Серп  i  молот"  учасник  громадянсько?
вiйни.
   Йона в захопленнi ледве не танцював по кабiнетi.
   - Хоча i попада? менi  за  наскоки,  а,  гляди,  не  забувають  Чабану.
Пораду?м, пораду?м Бондаря. За нього я  вже  всiм  бюрократам  до  печiнок
добрався. Коли б тiльки  хорошi  конi  дiстаги  -  таких  собi  я  Iвановi
Тимофiйовичу не вручу...
   Передсвiтанок уже  сiяв  росу,  i  вiдгомiн  невсипучо?  води  висiв  у
спiвучому чистому повiтрi.
   - До побачення, Йоно.
   - Ремний сенатос, фрате[9].
   - Салут Iлянi[10].
   - Спасибi.
   Новий ранок розкрилювався над прояснiлою картою мiста.



   XXXII

   На дерева i трави  випала  роса.  Згасаючи,  червоний  вогник  погойду?
лiсовi тiнi, вихоплю? з  темряви  два  сплетенi  стрункi  дубки,  освiтлю?
задумане обличчя парубка, що простягнувся на травi обличчям до багаття.
   Спокiйно в обважнiлiй вогкiй дiбровi. Бiля прогалини  коротко  заспiвав
молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осiнь  i
час лiту збиратись в далеку путь.
   Не спиться парубковi.
   Рясно  обсiли  думки,  як  восени  птиця  горобину.  Одна  перед  одною
вихоплюються, непокоять розбуджене  серце,  i  ладу  не  знайдеш  у  ?хнiй
тискотнi. Пiдкинув хмизу, i роз'ятрене, затягнене сизою  плiвкою  вогненне
око, невдоволено потрiскуючи, охопило димком тонкий сухостiй, потемнiло...
   Учора вiн знову бачив Югину. I чув, що позаду, на прогалинi, мов  тiнь,
сто?ть Марта з дитиною, i нiяк не мiг вiдмахнутися вiд  не?  -  затьмарить
iншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе...
   Еге ж, учора вузькою  дорогою  помiж  високими  стернями  вiн  ?хав  до
вiтряка.
   Назустрiч, з клуночками на плечах, iшли з мливом чоловiки, жiнки.
   - Пiзно, парубче, ?деш. Пiдвiз би мене, - обмина? пiдводу з пошивкою на
плечах тiтка Дарка,  сухорлява  вдовиця  з  запалими  щоками  та  на  диво
молодими темними очима.
   - Коли б знаття, що ви тут, ранiше б при?хав.
   З-пiд крил вiтряка птицями звивався вiтер i  могутнiми  помахами  шугав
угорi. Грали снастi, м'яко постукував камiнь в  розпаренiм  зернi,  дрiбно
стугонiв невсипущий кiш.
   Завiзно у вiтряку. На мiшках сидять люди, попихкують цигарками; бiлий з
нiг до голови, бородатий мiрошник перетира? пальцями гаряче борошно.
   - Наче петлю?, - задоволене говорить сам до себе  i  кричить  угору:  -
Югино, засипай!
   Бiля коша дiвчина, стискаючи в зубах зав'язку, пiдносить  поперед  себе
чималий клунок. Швидко пiдвiвся по драбинi вгору, легко вихопив з  ??  рук
мiшок, i зерно вдарило в покатi дерев'янi стiни: шшивч.
   - Перелякали ж мене! - розгублено подивилась, засмiялась Югина i збiгла
до скринi вигрiбати борошно.
   Згори бачив ?? нахилену голову,  пругкий  стан,  русу  косу,  що  впала
навскiс на плече.
   - Скажете ж, коли вийде мо?, - довiрливими очима глянула  на  нього,  i
здригнулись куточки вуст у легкiй, напiвдитячiй усмiшцi.
   "I таку дiвчину хватило совiстi  обдурити.  -  Глухе  обурення  охопило
його. - Е, Грицю, коли ти тепер ?? так легко  помiняв  на  iншу,  що  далi
буде?"
   Спахнуло  багаття,  i  тiнi  заворушились,  кинулись   осторонь;   наче
наблизились обважнiлi дуби, спокiйнi, величнi, як сама осiнь.
   "Чого ж  я  тiльки  й  думаю  про  не??  Невже  люблю  тебе,  дiвчино?"
Пiдводиться з землi i, прислухаючись, як тривожиться серце в  грудях,  йде
на узлiсся.
   Мiж деревами виснуть великi вистоянi зорi,  усе  небо  наближа?ться  до
нього, пливуть по голубому плесу назустрiч одне одному Орел  i  Лебiдь,  а
гостра Стрiла мiж ними то спахне, то згасне розво?ним пером.
   Все ближче пiдплива? до нього небо, так шедро пахне узлiсся  туманом  i
осiнню. Далеко-далеко у полi спахнув i згас вогник. Невже  згас?  Нi.  Ось
вiн знову червоною жоржиною блиснув i наче  вбiк  подався.  Згас  i  знову
розквiтнув. Хтось iз ночлiжан запалив той вогник; тремтить вiн  у  чистому
полi помiж стернями, наче далека надiя. I хлопець бачить,  як  од  вогника
вiддiля?ться дiвоча постать, легко, наче не торкаючись  землi,  пряму?  до
дiброви, зника? в туманi, i знову вирина?, осмiхнена, з ямками на щоках, з
трьома веселими iскорками в кожному оцi.
   "Югино!"
   I раптом Дмитро, як у пiвснi, чу?, що непокiрна i владна  сила  охоплю?
все його тiло, стрiмко зносить якiсь  останнi  перепони,  i  вiн  не  може
зупинити ??, як не може дощана загата перепинити повiнь.
   Не чуючи пiд ногами кущiв, вiн пряму? узлiссям  до  зрубу,  не  спуска?
очей з мерехтливого кущика далекого вогню.
   "Еге ж, дiвчино, не розминутись з тобою, - самi шепочуть уста,  шорсткi
i пересохлi. - Не розминутись".
   Обтяжений упертiстю i тою шаленою силою, що спиня? подих i  серце,  вiн
ще робить останн? зусилля опанувати себе, але вже ясно вiдчува?,  розумi?,
що не може перебороти рiшучого i важкого чуття,

   * * *

   Пiсля то? незабутньо? ночi усе навколишн? вiдiйшло од нього. Обважнiлий
i тривожний, з кожною годиною мiцнiше чув, як його  тягне  пiти  прямо  до
Бондарiвни.
   Нi, вiн не стане поперек дороги сво?му друговi! Та й хiба не видно,  що
дiвчина любить Григорiя. А другий голос впевнено  твердив:  "Пiдеш.  Тепер
ма?ш право".
   У свята нiкуди не виходив, лежав горiлиць в саду або  намагався  читати
книгу i з незадоволенням  ловив  на  собi  допитливi,  неспокiйнi  погляди
матерi. Одним порухом брiв, стиснутими губами давав розумiти, щоб його  нi
про що не питала, i вона мовчала, задумана, запечалена,
   В недiлю прибiг Варивон, i хата враз ожила, загула, наче в не?  весiлля
увалилось.
   - Чи живi, чи здоровi? Тiтко Докi?, чого це Дмитро як сич  нагогошився?
На дощ може? Ох, i треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може  що  й  вийде.
Вже наш соз i пшеницi трохи посiяв. А тут суша така.
   Невдоволено вiдiрвався вiд газети.
   - Горе мо?! - сплеснув руками Варивон.  -  Подивився  -  наче  золотого
подарував. Вiд такого погляду боюсь, щоб пристрiт не напав.
   Коли  Докiя  вийшла  на  подвiр'я,  вiн  почав  витанцьовувати  якогось
чудернацького  танця,   намагаючись   щоразу   зачепити   лiктем   Дмитра,
перекривляючи знайомих парубкiв i дiвчат, як вони поважно  тримаються  при
батьках, смiливiшають на танцях i найкраще почувають  себе  увечерi,  коли
мiсяць за хмари заходить.
   - Де  це  ти  Григорiя  подiв  сьогоднi?  -  подивився  у  янтарнi  очi
Варивоновi.
   - З Грицем у мене надтрiснувся глек, - раптом споважнiв.
   - Чому?
   - Чому? - Сiв на рiжок тапчана i закинутi руки  сплiв  на  ши?.  Раптом
сердито вiдрiзав: - Зв'язався чорт з Федорою. Вiд  Югини  йде,  а  до  не?
заходить. Ну його к бiсовiй матерi! Я думаю так: нема любовi - ходи хоч до
пенька, ? любов - тримайся по честi. Так  я  кажу?  -  Вилицювате  обличчя
парубка стало суворiшим, покращало  наче,  зникли  насмiшкуватi  жмурки  в
очах.
   - Може, то брехня? - нетерпляче чекав вiдповiдi.
   - Де там! Сам бачив. Тепер з ним i через порiг до Бондарiв не ступлю. Я
в Рябка очей не позичав.
   - А зi мною пiдеш? - рiшуче пiдiйшов до Варивона. I поклав руку на його
широкi округлi плечi.
   - 3 тобою? - здивувався парубок. - Ти не те? сьогоднi?  -  ударив  себе
середнiм пальцем по ши?.
   - Нi, не те?! Поведеш? - натиснув рукою на плечi.
   - Оце так! - зовсiм розгубився Варивон, вiдводячи важкi руки  Дмитра  з
плечей. - Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?
   - Скажу, - зупинився, трудно пiдбираючи слова. - Придивлявся до  Югини,
сподобалась крiпко. Коли вона така, як зда?ться менi, - зразу б  старостiв
послав. Тiльки тобi таке кажу, матiр нiчого  не  зна?.  Десь  за?кнешся  -
голову зiрву.
   - Ну, ну, полегше трохи, - охопив шию руками. -  Без  голови,  значить,
менi кашкет неспiдручно буде носити.
   - Чи спiдручно, чи нi - мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.
   - Щоб не ?сти борщ з грибами, - доказав Варивон, швидко  розмiрковуючи,
що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде вiд нього. Проте  ще
вiрив i не вiрив. Тiльки подумати: за кiлька рокiв нi однiй дiвцi слова не
сказав, а тепер ринувся, мов ведмiдь на пасiку.
   "Всi вони такi чорти потайнi. Мовчить, мовчить, а потiм зразу ж у пекло
полiзе. Славний женишок". - Задивився на збудоражене обличчя Дмитра,
   - Поведеш?
   - Та дорога далека. Чогось, значить, ноги  болять,  -  удавано  зiтхнув
Варивон.
   - Знаю, чого вони в тебе  болять,  п'яничка  нещасний.  -  Усмiхаючись,
дiстав з мисника пляшку.
   - Прямо тобi, Дмитре, тiльки фершалом бути. Зразу чую,  як  рукою  бiль
вiдняло, - поморщився, нюхаючи шкоринку хлiба. - I що воно за знак?  Начеб
вода - i бiльш нiчого, а всяку болiсть з тiла зганя?. Зда?ться, на  днi  у
пляшцi блищить трохи?
   - Iди к бiсу! Гляди, щоб тво? ноги онишником не полiкував -  давно  вiн
ревма реве по тобi.
   - А зна?ш, Дмитре, - раптом споважнiв парубок. - Вибiр твiй, хвалити не
хочу, ой, важний, хороший вибiр. Югина - це,  значить  дiвчина,  -  пiдняв
угору палець.
   - Так i менi зда?ться, - похмурнiв Дмитро.  -  Тiльки  чи  вийде  що  з
цього?
   - Повинно вийти! - впевнено сказав Варивон.  -  А  втiм,  як  говорять:
догнав не догнав, а погнатись можна.
   - Славна приказка, тiльки не на мене краяна. - Рвучко вiдкрив скриню  i
почав убиратися в святковий одяг.
   - Куди ви зiбралися? - стала на порозi мати.
   - Вашого красеня сватати веду, - посмiхнувся Варивон i спiймав на  собi
такий погляд Дмитра, що зразу знiтився  i  пояснив  матерi:  -  Пройдемося
трохи по селу.
   - Давно б вже час, - погодилася. Вона бачила незвичну  поквапливiсть  в
синових рухах i очима хотiла спитати про це Варивона. Але той,  вiдчуваючи
??  нiме  запитання,  тiльки  застережливо  покосився  на   Дмитра   i   з
перебiльшеним завзяттям почав говорити про рiзнi новини.
   - Оце Созоненко повернувся iз мiста i аж чуба на собi рве. Пропав  його
пай на чинбарнi. Думав, значить, крамар увесь вiк на гниленькому  шкурлатi
розростатися, мiркував, що непу переводу не буде. Аж i  трiснула  торба  з
гендлярськими червiнцями. Держава закрила ?хню гнилу  крамничку.  Значить,
ще на один лишай внутрiшнього капiталiзму поменшало.
   - Так ?м i треба, - обiзвалась Докiя. -  Людей  обманювали  -  одне,  а
друге - усе мiсто тяжким духом отру?ли. Прямо бiля рiчки пройти  не  можна
було.
   - Тепер там завод мають будувати.
   - Чинбарний?
   - Чинбарний. За останнiм словом технiки. А  поруч  нова  електростанцiя
пiдводиться, бiла-бiла, мов яблуня в цвiту, i  потужна,  куди  там  старiй
бухикалцi до не?. От забувся, на кiлька тисяч кiловат. Усi пiдпри?мства  i
околишнi села  освiтить.  Словом,  невеликий  наш  Днiпрельстан.  На  очах
мiня?ться мiсто. Камiнь кругом у руках робiтникiв  прямо  вiд  зорi  i  до
зорi, як жайворонок, спiва?.
   - Надивився?
   -  Надивився,  возячи  хлiбозаготiвлю  за  Варчука.  Гадав  старий  лис
обманути  державу.   Хитро   задумав   заховати   хлiб,   та   комсомольцi
прослiдкували за ним. Не вдалося вiкрутитися вiд завдання. Тепер  темнiший
хмари ходить. Якось я засмiявся до Софi?  -  хлiб  саме  насипали,  -  так
вовком визвiрився:
   "Радий, що кривавицю мою возиш, погибелi на вас нема". А я йому так,  з
притиском: "Не на нашу погибель йдеться, дядьку  Сафроне.  На  життя  наше
йдеться". - Так ледве гарапником не оперiщив.  Од  злостi  в  один  момент
зморшки потом понабрякали. Злу?, як пес. Раз навiть якогось  гостя  зразу,
значить i  не  поздоровкавшись,  ошпарив:  "I  в  лiвих  i  правих  ухилах
бовта?ться, а нiчого путнього зробити не може". Потiм покосився  на  мене,
затих.
   - Я, Варивоне, ледве на гарячому у лiсах Созоненка  не  спiймав.  Треба
прослiдкувати. Десь коло пасiки хлiб хова?...



   XXXIII

   М'який вересневий день неводом затягував  сонце  в  сизуватi  крила,  i
тiльки iнодi воно,  сковзнувши  над  рваною,  клубчастою  прорiхою,  майне
золотим плавником, i просвiток загра? в темних водах трьох ставкiв, i  все
село, неначе iз хвиль, пiдiйма?ться вгору;  новi  землi,  затемненi  досi,
побiжать, тiнями затрiпочуть за дорогами.
   Не чув Дмитро, що торохкотiв Варивон.  Тугим  клубком  збивались  думи,
надi?.
   - Грицько пiшов кудись, - торкнув рукою за плече Варивона.
   На  далекiй  стежцi,  що  вела  до  лiсу,  з'явилась  невисока  постать
Григорiя. Мiж ним i парубками широко лягли задуманi  городи;  зелену  рiку
матiрки освiтив просвiток i  погас  бiля  купки  дiдуганiв-соняшникiв,  що
радили якусь раду, торкаючись один одного потемнiлими фарами.
   Коли з-за дерев побачив хату Бондарiв, завагався: може, вернутися...
   Але, спiймавши  на  собi  насмiшкуватий,  допитливий  погляд  Варивона,
нахмурився i рiшуче попрямував до ворiт.
   Бондарi  саме  обiдали  i  зовсiм  не  сподiвалися  на  таких   гостей.
Заметушилась Марiйка по хатi, Югина вся  знiяковiла  i  поклала  ложку  на
стiл. Тiльки Iван поважно пiдвiвся з-за столу, поздоровкався  i  звернувся
до жiнки:
   - Марiйко, чи в нас найдеться де гостей посадити?
   Марiйка принесла з друго? хати стiльцi.
   -  Сiдайте,  сiдайте  i  вибачайте,  що  таке  в  хатi  застали:  гостi
несподiванi, хазя?ни неприбранi, - запрошувала за стiл Марiйка.
   - А непроханий гiсть що побачить,  те  й  по?сть,  -  пiдморгнув  Югинi
Варивон.
   Та, червонiючи, всмiхнулась, i Дмитро вiдчув такий спокiй, наче не  раз
уже був у Бондарiв. Здивувався, що зразу ж  зав'язалась  розмова,  проста,
невимушена, про всякi господарськi справи.
   Пiсля обiду Марiйка присiла ближче до Дмитра. I з кожною хвилиною  чув,
як невидимими нитками засновувалась мiж ними приязнь, кожне слово його  не
слухала, а, зда?ться, пила Бондариха. Тiльки Югина  мовчала,  i  часто  по
задуманому обличчю пробiгали тiнi. Дмитро вгадував, що зараз дiвчина дума?
про Гриця, може догаду?ться про причину ?хнього приходу, але вiрить  i  не
вiрить, непоко?ться i здивовано погляда? на Варивона. Видно, що й Iван був
радий парубкам, хоча й зводив насмiшкувато очi на жiнку, що  танула,  наче
вiск, вiд поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком.
   - Не обминайте ж нашо? хати, - подала суху жовту руку Марiйка i приязно
глянула на Дмитра.
   - Авжеж, заходьте, -  погодився  Iван.  Дiвчина  ж  за  звича?м  мусила
провести парубка з хати. Варивон зразу ж  вислизнув  на  подвiр'я,  а  вiн
опинився з Югиною в темних сiнях.
   Ось воно, його довгождане щастя, сто?ть перед ним.  Вiн  тiльки  бачить
гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та  вiдчува?  ??  ясний  погляд,
соромливе лице, тремтливi ямки на шоках, тепло чистого дiвочого тiла.
   - Югино! - задихаючись, дивиться  на  задумане  обличчя  i  нiчого  вiд
хвилювання не може сказати. Двома руками бере ?? руку,  чу?  тонкий  дотик
нiгтiв i легко стиска? ?? пальцi сво?ми  шорсткими,  великими  i  незвично
обважнiлими. - Всього доброго тобi, Югино.
   - Всього доброго i вам, - ледве чу? ?? шепiт i виходить у двiр.
   Темрява зразу ж оповива? його.
   Схвильовано оберта?ться i бачить,  як  широкий  бiлий  рукав  зника?  у
сiнях.
   "Ех, дiвчино люба! Якого ще щастя на свiтi шукати? З тобою б  найбiльше
горе у легкiсть здалося. Ю-ги-на!" - по складах шепоче дороге iм'я i  чу?,
як добра теплiнь заколису? його.
   Бiля ворiт пихка? цигаркою  Варивон.  Хороший  парубок  -  жартiвник  i
мастак на всi вигадки. Одна кров тече у  жилах  його  й  Югини.  I  Дмитро
мовчки, з подякою, стиска? Варивоновi руку.
   - Що? Клю?? - усмiха?ться парубок. йому б непри?мно  було  iншим  разом
чути такi слова, але тепер...
   - Хорошi люди Бондарi, i в хатi в них так гарне...
   - Порядок тут всi люблять. По вуха, значить,  вскочив?  -  пiдсмiю?ться
Варивон.
   I хоча його всерединi муля? вiд цих слiв, проте вiдповiда? лагiдно:
   - З головою, Варивоне. Зна?ш, менi так хороше стало в тво?? рiднi, що я
й подумав собi: вийде за мене Югина чи нi, а вже й  те  добре,  що  в  них
побував.
   - То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся,  значить,
з дуба ставлена, - попихку? цигаркою Варивон. - Як це ти iще про  солов'?в
i всякi квiточки не говориш - вашому братовi до лиця така  мова.  Спочатку
тiльки й почу?ш про дiвчатко-янголятко, а ожениться  -  зразу  про  вiдьму
заговорить. Такий свiт чудернацький.
   -  Жаль,  що  насправдi  так  часто  виходить,  -  погодився  Дмитро  i
задумався: що вийде з його кохання? Зараз дiвчина не про нього дума?. Чи ж
пересилить вiн Григорiя? "Може, справжня любов ще не пiдiйшла  до  не??  -
заворушилась надiя. - А хоч i пiдiйшла  -  мушу  переважити",  -  нахмурив
брови...
   В ту нiч Марiйка довго не могла заснути, переверталась з боку  на  бiк,
задумано .дивилась у вiкна, зiтхала.
   - Чого не спиш, стара? Молодiсть згадала?
   - Ет, помовч собi. I досi не засне, - незадоволено вiдмахнулася.
   - Чи, може, про Дмитра дума?ш? - пробубонiв примирливо.
   - Про Дмитра, - призналася тихо, наче Югина могла почути з друго? хати.
   - Думай, думай, а я посплю за тебе.
   - Iване, як ти гада?ш, спроста Дмитро приходив?
   - От дурна баба, чи я в його головi побував? I скаже таке.
   - По ньому бачу - до Югини приходив.
   - Авжеж не до тебе.
   Марiйка замовкла, а потiм торкнула рукою плече чоловiка.
   - Iване, а коли вiн справдi схоче старостiв заслати?
   - I чого ти причепилася? Коли, коли... Ма?ш собi  Гриця,  ще  й  Дмитра
захотiла? Чи не тлусто буде?
   - Вiдчепись зi сво?м Грицем! Що ти за чоловiк - слова  тобi  не  скажи.
Батько ти сво?й дитинi, чи нi?  Я  всi?ю  душею  чую,  що  недарма  Дмитро
прийшов - такий спроста через порiг не переступить.
   - Це ти правду  кажеш.  Породу  ?хню,  горицвiтiвську,  знаю.  Таким  i
небiжчик Тимофiй був.
   - Господар! Справжнiй господар. Ремесло  в  руках  ма?.  Життя  мозолем
сво?м добився. Земля вироблена. За таким жiнка добряче  проживе.  I  собою
вдався - чим не орел? Так i сто?ть менi в очах.
   - Гляди, ще не влюбися в нього замiсть Югини...  Довго  ще  Марiйка  не
спала, i коли заснула, увi снi бачила - побивались за ?? дочкою i  Дмитро,
i Григорiй.



   XXXIV

   Вiтер, неначе пiдбита птиця,  прошумiв  спросоння  в  листвi  вишнякiв,
здригаючись, вдарив крильми по вузенькiй стежцi i вiдповз у рiв.
   Вечiр наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонiв у  пересохлому
бадиллi високо? кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив  з  поля  на
поле. На темнопопелястому  небi  бродили  димчастi  пошматованi  хмари,  i
повiтря тремтiло набряклим вишневим гле?м.
   В селi, за городами, водночас спалахнули два  вогники,  i  коли  Дмитро
вiдiрвав погляд од них, стежка стала ще чорнiшою, обриваючись  зразу  бiля
нiг. Заглиблений в сво? думи,  вiн  не  чув,  як  навколо  нього  сумовито
гомонiли сплетенi гiлки дерев, тихо роняючи листя,  не  чув,  як  било  по
руках важким волоттям просо, i тiльки iнколи, наче  спросоння,  долiтав  з
лiсу передосiннiй гомiн неспокiйно? птицi.
   Як вiн любив би свою Югину! Як вiн любив би ??...
   Не пожалу? нiчого для не?, аби життя було, як у пiснi спiва?ться.
   I з далеко? давнини,  пiд  тихий  бiг  думок,  низько  обзивався  чийсь
грудний  голос,  що  запам'ятавсь,  як  запам'ятову?ться  навiки   клаптик
дитинства, огорнений сердечним теплом i свiтлом:
   Як з тобою ми кохались -
   Сухi дуби розвивались,
   Як любитись перестали -
   Однолiтки повсихали.
   Тiльки про  таку,  нiчим  не  затiнену  любов  думав  Дмитро,  уявляючи
дiвчину, яку назве сво?ю нареченою. I завжди з прихованим презирством  вiн
дивився на чоловiкiв, що ходили по чужих молодицях, а таких  жiнок  бачити
не мiг.
   "З жиру казиться. Заставить би ?? робити, щоб кожну ледащу  кiсточку  в
тiлi почула, тодi б перестала дурiти". I хмурячись, мовчки  проходив,  мов
то було порожн? мiсце, повз жiнку, про яку йшла недобра слава.
   Суворi погляди на честь увiйшли з материним молоком  в  його  душу;  не
порушила ?х перша зелена юнiсть, i тому надалi вони ще бiльше змiцнiли.
   "Одружитись - не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собi, щоб  потiм
не було тяжко нi на душi, нi на людях".
   ...Як вiн любив би  свою  Югину...  Чому  ж  свою?..  Попадеться  щастя
Грицьковi. Нi, не попадеться. Вiн силомiць його розiрве. Хiба Шевчик зумi?
пошанувати ??? Вiн ще не зна? до пуття, що таке кохання. Зустрiнеться iнша
хороша дiвчина - за нею хвостиком потягнеться... Були ми друзями, а  тепер
вiд дiвчини не вiдступлюсь.
   Вiн рiшуче i зло ступа? в темряву i ледве не налiта? грудьми на  жiночу
постать.
   - Дмитре! - i чи?сь теплi огрубiлi  пальцi  нiжно  пробiгають  по  його
правiй руцi.
   - Марто, -  пiзна?  по  голосу  i,  примружившись,  поволi  огляда?ться
навколо. Мовчки вiдiйшли вiд стежки, стали пiд старою розлогою черешнею  i
зiтхнули водночас.
   - Разом про одне подумали, - невесело всмiхнулась Марта.
   Не знав, що вiдповiсти, i тiльки рукою перебирав ?? пальцi,  дивився  в
тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в  пам'ятi  такi  знайомi  i  дорогi
колись риси.
   - Як живеться, Марто? -  аж  сiпнуло  всерединi  вiд  такого  буденного
запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсiм  не
говорити, анiж чути самому вiд себе непри?мний i ниючий докiр.
   - Як живеться? - наче крiзь сон перепитала, i ще гiрше стало  парубковi
на душi. Потiм пригорнулась до нього i жагуче, не поспiшаючи заговорила: -
Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам  разом,  так  за
ким того щастя шукати. Хiба ж  то  люди?  То  лавушники.  Рiдного  батька,
прибав копiйку, продасть. Тiльки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка,
продав, купив, обкузьмив, об'?хав, спустив. На Великдень обнову  купить  i
спершу скаже: п'ятдесят карбованцiв злупили! - а  потiм  покаже.  Не  менi
жити мiж ними. Щодень як у пеклi товчешся. Тiльки й полегкостi  то?,  коли
сама собi на городi чи в полi пораюсь. Пропадом пропади таке життя!
   - А дитина ж як?
   - Нiна? - i голос молодицi  здригнувся,  подобрiшав,  заглушив  недобру
злiсть. - Нiна вся в мене i лицем, i  вдачею  вдалась.  Нема  лавушницько?
кровi у не?. - I знову жагуче зашепотiла: - Коли носила пiд  серцем  ??  -
сама себе проклинала, що не маю сили в ополонцi втопитись. Коли б це  твоя
була дитина...
   - Не треба, Марто, - заспокоював, поклав руку на плече. - Не  судилось,
то й серця не ятри.
   - Не судилось, - зiтхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка  лягла
мiж ними. I коли заговорив, почув не свiй, а чужий, приглушений голос:
   - Марто, порадитись хочу з тобою.  Ти  була  менi  коханою,  коханою  i
залишишся до кiнця вiку. Тiльки так у  нас  вже  дороги  пiшли.  Не  стала
дружиною - порадницею стань. - I зупинився.
   Та вiдчула Марта, про що ма? мова йти.
   - Говори, Дмитре... Про одруження сво? десь ма?ш сказати?
   - Про одруження. Ти не гнiвайся на мене.
   - Хiба ж я не розумiю, Дмитре? Все розумiю. Говори, - тихим, надломаним
голосом промовила, i чув, як затремтiла ?? рука на  його  грудях  i  впала
донизу.
   - Сподобалась  менi  ("покохав"  було  незручно  сказати  Мартi)  Югина
Бондарiвна. З Григорi?м  Шевчиком  на  однiй  дiвчинi  зiйшлись...  Як  ти
дума?ш?..
   Як довго вона мовчить.  З-пiд  чорно?  хустки  клинцювате  окреслю?ться
високий лоб, темрява закрила очi, i тiльки  чути,  як  в  очних  западинах
неспокiйно ворушаться повiки.
   I для чого було говорити? I без цього несолодко ?й.  А  тут  ще  бiльше
жалю завдав. I тiльки тепер розумi?, як тяжко  Мартi.  Завжди  бiльше  про
себе дума?ш, а про чуже горе...
   Другу руку опуска? на стан молодицi. I чудно  навiть  у  думцi  назвати
Марту "молодицею".
   - Щасти тобi, доле. Що й казати - дiвчину хорошу вибрав. Коли не  дурна
буде, за тебе  пiде,  -  тремтячи  вiд  хвилювання,  зiтхнула  i  зразу  ж
заспiшила, наче боялась, що не так зрозумi? ?? зiтхання: - Хай  усе  краще
до тебе пiде, Дмитре. Буде тобi добре - за мене  забудеш,  погано  буде  -
згада?ш мене. - ?? голос переривався,  тремтiли  уста,  неспокiйнi  груди,
пiдiймаючись, торкались його i знову опускались.
   - Нащо так говорити? Сама зна?ш: першу любов не забудеш, - пригорнув до
себе i тричi поцiлував, мовби матiр свою.
   Хоч одна людина, крiм матерi, ?, що любить його...
   Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак i пiшла, згинаючи плечi.
   Вiтер здмухнув з черешнi краплину роси, i холодний дотик  ??  ковзнувся
по гарячiй щоцi парубка. За всю дорогу  не  мiг  збагнути:  чи  пригнулася
Марта, щоб гiлка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив ??.
   "Яка вона..."
   Жаль було молодицi, хотiлось догнати, щось добре сказати, утiшити ??. I
не мiг тепер уявити, як вiн жив би  з  нею.  Не  холодна,  нi  -  спокiйна
дорiжка лягла мiж ними, як осiннiй промiнь. Шанував Марту дуже,  жалував,
розумiв, що вона його коха?. I було тяжко i радiсно вiд цього на душi.

   * * *

   Йшла - дороги не  чула  пiд  собою.  Наче  дитина,  билась  пiд  серцем
мiнливими перебоями млость i голова  крутилась,  як  вiд  довго?  ?зди  на
човнi,  коли  починають  ворушитись  береги,   погойдуючись,   вiдпливають
удалину, i вода плямами кида?ться в очi.
   Не раз ?й здавалось, що вона примирилась зi сво?м життям. Спочатку жила
як у снi - аби день до вечора, а  потiм  час  зарубцював  бiль,  знайшлася
дитина - вивела ?? з забуття; i Дмитро, коли з'являвся в думках, був  наче
подорожнiй на дальньому пагорбi, що от-от увiйде у хмари, i замкнеться  за
ним обтяжена голубiнь. Та досить було десь неждано  стрiнутися  -  i  весь
свiт хуртовиною налiтав на не?, зразу кидав у  безвiсть,  i  знову  болiло
серце, як тiльки в молодостi болить.
   Не раз, притискаючи  дитину  до  серця,  хотiла  втекти  вiд  згадок  i
витирала сво? сльози на рожевому личку дiвчини...
   Вечiр тiсним кiльцем стискував поля. Вiтер iшов густий, немов  хвиля  у
повiнь, прориваючись у вузький просвiток за поворотом
   Яко?сь недiлi заграють музики на все село, закрутиться в танцi весiльне
подвiр'я, i ?? Дмитро, осипаний зерном, поважно  пропливе  з  Бондарiвною.
Бачила незатьмарене чуже щастя, i до слiз  було  жаль  само?  себе,  сво??
молодостi, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, вiд  одно?  згадки
про якого проймала дрож.
   Усе село пiде на весiлля, однiй ?й - сиди  каменем  у  хатi,  бо  ж  не
пустить чоловiк, свекруха, а хоч би й пустили - усi б оглядались на не?  i
за спиною кивали головами, показували б пальцями:
   "Марта прийшла. Дивiться, дивiться, як вболiва? вона. Живо? кровинки на
лицях нема".
   I чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?
   "Чому з мого серця не виходиш?" - зверталась до Дмитра. А  той  мовчав,
вiдходячи вдалину.
   Бiля хутора забовванiли скирти сiна, перемолочено? озимини.  Варчук  де
мiг загарбував землю, брав у оренду, сiяв бiднякам наспiл, крутив  дiла  з
лiсничими в лiсах, захоплюючи родючi дiлянки зрубу  i  лiсовi  галявини  з
травою.
   На хуторi забрехала Лиска i кинулась, звизгуючи, на груди. По тiнях  на
фiранках i брязкоту посуду Марта догадалась, що в хатi сидять гостi.  Тому
й вирiшила не йти в свiтлицю.
   -  Що  там  Бондар?  -  забринiв  бас  Ларiона  Денисенка,   аж   шибки
задеренчали. Здригнулась молодиця. "I тут про Бондарiв, наче наврочив хто,
згадують".
   - Еге, Бондаря з дороги, - донiсся обережний голос старого Варчука.
   Як п'яна, пiднялась на ганок. З сiней назустрiч вибiгла Софiя.
   - Марто! Добрий вечiр... На комсомольськi збори спiшу. Ти чого  наче  у
воду опущена? Та я б на тво?му мiсцi... Прощавай, серце! - на ходу  обвила
руками, поцiлувала поперек губ i кинулась, пiдстрибуючи, до хвiртки.
   Темно на другiй половинi хати. Впала на лiжко в сво?й колишнiй  дiвочiй
кiмнатi, затулила обличчя руками, i приду- ^"  шене  ридання  вирвалося  з
грудей.  Навiть  не  почула,  як  Гор-пина  торкнулась   плеча.   Обережно
вiдслонила руки вiд очей i, не  мовлячи  слова,  кiлька  разiв  поцiлувала
мокрi щоки Марти.
   - Не плач, мо? безталання, - приголубила Горпина молодицю.
   - Не буду з ним жити. Покину,  -  припала  головою  до  грудей  лiтньо?
жiнки.
   - Горпино! Де ти в бiсово? матерi? - гримить в свiтлицi  хрипкий  голос
Варчука, врива?ться приглушений гамiр гостей. I жiнка злякано кида?ться до
печi.
   "Не буду жити iз ним, не буду, - рiшуче пiдводиться з  лiжка  -  Вiзьму
Нiну, в комiрне пiду". Виходить з  сво??  кiмнати  Все  життя  отруять,  -
неспокiйно ворушиться думка, -  дитину  вiдберуть,  по  судах  ??,  Марту,
почнуть таскати.
   Хтось вiдчинив дверi свiтлицi, i загримiв бас Ларiона:
   - Мульку ?м в бiк, а не землеустрiй. Бондар...  -  дзвякнула  клямка  i
гамiр затих.
   Тiльки тепер Марта почала догадуватися, що в свiтлицi говорили про соз,
якому, ходили чутки, вiдрiжуть найкращу землю на  горбку,  землю  Варчука,
Денисенка та iнших куркулiв. Та це так далеко було вiд не?. Окремi  шматки
розмови надокучливо вплiтались в ?? думи, як  сплески  дощових  крапель  в
негоду.
   Знову увiйшла Горпина i тихо поклала руки на плечi Мартi.
   - Не смiй i думати про таке -  зженуть  з  свiту  i  тебе,  i  мене,  -
зашепотiла, садовлячи Марту з собою на лавi.
   - I хай. Краще менi в домовинi гнити, анiж з ним увесь вiк мучитись!  -
Знову згадала до найменшо? дрiбницi зустрiч з  Дмитром,  i  давнi  спогади
прокинулись у серцi.
   Засяяли зорi в осиланiй цвiтом похилiй дубiвцi, запахли роси в  молодих
травах, огорнули ?? дужi любi  руки,  притулили  до  широких  грудей...  I
раптом, наче гадюка  проповзла  мiж  ними,  побачила  круглi,  недовiрливо
допитливi очi Лiфера i всю його вузьку довгу поставу.  До  болю  заплющила
повiки, щоб не бачити чоловiка, та вiн тiльки темнiшав, але не зникав Тихо
ридаючи, забилась головою в кружок столу i не чула болю,  i  не  розбирала
наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього.
   - Горенько мо?, старий сюди йде! - метнулася Горпина в другу кiмнату.
   - Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? - загримiв з  порога
Сафрон. - Гостi вже в порожнi миски заглядають Тiльки до  млинцiв  сметани
не внось - iз колотухою по?дять. Ниньки невеликi пани зiбралися, -  стишив
голос до шепоту.
   - Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли вiн не те?, ?й-бо, обруч
наб'?мо, - п'яно зареготав, просуваючи голову в 'дверi, Ларiон Денисенко.
   - Поки хвалько нахвалиться, будько  набудеться,  -  ляснув  Ларiона  по
плечу.
   - Так ти менi, Ларiоновi, не вiриш? Менi, козаковi...
   - Сумнiваюсь, чи ти козак, чи кизяк,  -  засмiявся,  задоволений  сво?м
жартом, Варчук. - Кон?шно, Бондар нам чоловiк без дiла, а серед сво?х  вiн
силу ма?.
   - Не в тiм сила, що кобила сива, а в тiм, що не везе.
   - Нi, цей i повезти може. Мужик крiпкий i, на лихо, норовистий.
   - Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться.



   XXXV

   Обабiч Великого шляху на чорних полях рiвно тягнулись iще  незаплесканi
дощами слiди борiн, мiж якими тремтiли зеленi  стрiлки  озимини.  На  рову
рясно пломенiв кущ шипшини, затягнутий прозорою  хусткою  павутиння,  липи
накрапали теплим восковим листям. В дубинi стало  темнiше,  i  в  глибоких
колiях, притрушених листом, м'яко зашарудiли колеса, часом пiдскакуючи  на
вузлатих пучках прив'яленого корiння. Сонце, пробиваючись крiзь верховiття
дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, i  окремi
волосинки горiли, як золото.
   "Добрi конi, роботящi. Чого  доброго,  в  шестерику  риссю  цiлий  день
будуть ходити", - вже в який раз сам до себе говорив  Iван  Тимофiйович  i
любовно цмокав губами - не так для того, щоб пiдiгнати худобу,  як  почути
свою повну владу над буланими. На його голос, iще  незвичний,  конi  пряли
ушима, притискали ?х насторожено до ши?  i,  витягуючись  довгими  тiлами,
спiрно, не напираючи на дишель, бiгли помiж деревами; пiд копитами злiтало
наполоханим табунцем листя.
   "Еге ж, завтра i сiяти ви?ду".
   I вже бачив себе дома;  розповiдав  Марiйцi,  як  вiн  знову  вибрав  в
райземвiддiлi найкращу пару для свого созу i як ?? в нього ледве з рук  не
вiдбили багрi?. Та хiба ж вiн  сплоша?,  дарма  що  супротивники  його  на
худобi зуби з'?ли i бiгали разiв з десять до начальства, а  потiм  всiляко
ганчували буланих: мовляв, i тельбатi, i пахи в них грають, i спини  довгi
- значить, сили то? наче кiт наплакав. А вiн уперся на сво?му:
   "У  мене  гiльки  булана  масть  ведеться,  i  хай  гiрше  буде,  а  не
вiдступлюся вiд першого вибору".
   Коли запрiг буланих у воза на залiзному ходу, Иона Чабану усмiхнувся:
   - Таки перехитрив созiвцiв з Багрина. Зна?ш, Iване Тимофiйовичу, толк у
конях. Чи, може, тiльки така масть у тебе водиться? - весело примружився.
   Тямущий чоловiк. Такого круг пальця не обведеш.
   - Бувайте здоровi, - насмiшкувато вклонився багрiям, якi  збилися  бiля
ганку.
   - Iч, бiсiв син, з-пiд носа добро вихопив! - з  жалем  похитав  головою
найстарший мiж ними сухопарий дядько. - Доглядай же за ними, ромадянине.
   - Постараюсь, ромадяни. - Скочив  на  вiз,  ледве  приховуючи  усмiшку:
завжди його село смiялося з багринських селян, якi в розмовi,  i  особливо
перед лiтерою "р",  випускали  "г".  Не  раз  ущипливе  пародiювали  сво?х
сусiдiв: "Ми з Рицьком сидiли пiд рушею i лiчили рошi. А рiм рушу  pax,  а
рушки - ра-рах!.."
   "Заживемо тепер - це не наспiл орати та сiяти.  Кожну  грудочку  сво?ми
пальцями перетру. А ще як землеустрiй пройде  i  нам  вiдрiжуть  землю  на
горбку - загосподарю?мо по-справжньому".
   Гiркувато-солодка  прiлiсть  осiнньо?  пори  нагадала  йому,  як  пахне
неперелопачене зерно у повних засiках. I насмiшкувато, в думках, стежив за
Марiйкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили
люди, що. стiльки вродило в них. I чув, як радiли руки,  натягаючи  вiжки,
солодко тремтiли мiцнi вузлуватi пальцi, що стiльки рокiв  скучали  не  за
чужими  чепiгами.  I  хай  косують,  бiсяться  Сафрон  Варчук,  Денисенки,
Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не  такий  переполох  закача?те,  коли
землемiр по горбку  пройдеться.  З  насолодою  скрутив  цигарку  i  сильно
затягнувся ?дким димом.
   Мiж деревами засинiли, замерехтiли просвiтки, i конi незабаром  вибiгли
з лiсу. Коли пiд'?здив до села,  побачив,  що  з  поля  на  шлях  звернула
парубоча постать i пiшла помiж двома рядами лип. Щось  знайоме  здалося  у
неквапнiй, впевненiй ходi, високому станi, наопашки накинутому пiджаку.
   "Та це ж Дмитро Горицвiт!" - стрiпнув вiжками, i  вiз  заторохкотiв  по
дорозi.
   - Сiдай, парубче, пiдвезу, - осадив конi бiля хлопця.
   - Могорич iз  вас,  дядьку  Iване,  -  схвально  оглянув  конi  Дмитро,
вискочив на воза i зручно спустив ноги з полудрабка.
   - Скiльки того дiла, - могорич мiй, а горiлка твоя. Звiдки пряму?ш?
   - На озимий клин довiдувався.
   - Як воно?
   - Мов барвiнок зiйшло.
   - Та воно в тебе чи не завжди так? Земля - мов каша:  дитину  посади  -
виросте.
   - Так вже воно дано, що мед солодкий.
   Усмiхнувся Iван Тимофiйович: "Бач, прибiдню?ться, наче i не  вiн  грунт
виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане".
   - По?демо до мене? - запитав, повертаючи на свiй куток.
   - По?демо, - стримано вiдповiв Дмитро.
   По тому, як ледве вловимо  здригнулись  уста,  зрозумiв,  що  парубковi
хотiлось побувати в нього.
   "Оце зрадi? Марiйка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а  Югина,
либонь, сторониться його - Грицько ?й голову закрутив. Теж  парубок  не  з
останнiх. Хто ж iз них порiдниться з ним?.. Я вже  як  Марiйка  -  наперед
загадую".
   На подвiр'? розпрягли коней, занесли в клуню пiтну упряж i разом  пiшли
до хати. I здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула  клямка,
i сильнiше забилося серце в парубка. З напiвпрочинених  дверей  побачив  у
хатi Григорiя  з  шапкою  в  руцi.  Назустрiч  попливла,  гасячи  повiками
стриману радiсть, Марiйка. I не дивлячись, знав, шо в правiм кутку на лавi
бiля столу сидить Югина. Спiймав на  собi  здивовано  насторожений  погляд
Григорiя i зразу ж  похмурнiшав,  стискаючи  зуби  i  вуста.  Не  чув,  як
поздоровкався, тiльки сильно врiзалось голосне:
   - От i при?хали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в пiч.
   Надiйно торкнулась його долонi Марiйчина  рука  i  допитливо  округлими
очима глянули з кролевецького рушника хвостатi пiвнi, ладнi вчепитися один
одному в червонi гребенi.
   "Як же ти попав сюди?" - здивовано i недовiрливо питав його, не мовлячи
слова, Григорiй, i руками неспокiйно бгав сивi кучерi високо?  шапки.  Вiн
вiдповiв холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко  потиснув
вогкi пальцi i пiшов до столу, де злякано метнувся голубий сполох  дiвочих
очей. Глуха мовчанка повиповзала з куткiв i затопила всю хату.
   - Всього доброго вам, - нiяковiючи пролунав голос Грицька.
   - Посидь iще, Грицю, - обiзвався Iван, сiдаючи на лаву.
   - Спасибi, загулявся вже, - i очi знову запитливо пiдвелись на  Дмитра.
А той стояв, наче й не бачив того погляду.  I  чуючи,  що  чимсь  недобрим
повiяло вiд насторожено? постатi  Горицвiта,  Григорiй  вклонився  i  тихо
вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини.
   В сiнях схопив ?? руки  вище  лiктiв,  неспокiйно  забiгали  пальцi  по
теплих червоних квiтах на широких рукавах.
   - Чого це Дмитро прийшов? Давно вчаща??
   Хоча й знала, про що буде питати Григорiй, проте не таких слiв хотiлося
б зараз почути ?й. Нахилила голову до плеча, мовчала.
   - Чому ж не говориш? - опустив ?? руки i з  серцем  торкнувся  пальцями
клямки.
   "Яке менi дiло до нього?"  -  хотiла  вiдповiсти  i  боялась  промовити
слово, бо вiдчувала в собi дрож i сльози. А Григорiй уже  ледве  стримував
злiсть i проти Дмитра, i проти Югини й ?? батькiв.  Лють  роз'?дала  його,
рвалась наверх, слiпила розум.
   - Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?
- рвучко розчинив дверi i затулив собою просвiток.
   - Грицю! - простягнулась за ним руками i  невидющим  зором.  Але  перед
самим  обличчям  з  дзвоном  хряпнули  дверi  i  шматочки  вiдбито?  глини
посипались на ?? косу; ?дкий пил запорошив очi, i вже за рогом хати  глухо
загупали кроки.
   "Григорiю", - наливалася ?диним стогоном i, не вiдриваючи рук вiд очей,
навпомацки ввiйшла в другу хату. Впала  на  лiжко  i  голова  забилася  на
подушцi, дрiбно затремтiли плечi, перекочуючи довгу пишну косу...
   "Бач, яка тиха вода, хоч би тобi коли обмовилась, що Дмитро  вчаща?  до
не?", -  лютував  Грицько,  поспiшаючи  додому.  На  поворотi  спiткнувся.
Розмахуючи руками i вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, i
ще бiльше розлютувався...
   "Може, на Дмитровi достатки позарилася. Всi ви одним миром мазанi.  Хай
нога менi вiдсохне, коли бiльше ступлю до тебе на порiг".
   "Невже не ступлю?" - торкнувся серця iнший струмiнь,  i  парубок  тяжко
переконувався, що не сила йому забути дiвчину. Тодi ще  з  бiльшою  злiстю
почав перебирати в пам'ятi ?? вади, щоб  довести  собi,  що  нема  за  чим
вболiвати. I чим ?дкiше вiн нападався в думках на Бондарiвну,  тим  кращим
ставав ??  образ.  Яснiше  свiтилися  очi,  красивiшало  невелике  округле
обличчя. Тiльки тепер  глибше  почув  Грицько,  що  без  Югини  вiн  стане
порожнiм, наче пустотiл. Проте не хотiв признатися в цьому перед  собою  i
знаходив новi причiпки, якi б затьмарили його почуття.
   "Подума?ш, то? краси. Тiльки й того добра, що коса груба, а  так  -  нi
риба, нi м'ясо. Софiя куди краща за не?". I знову бачив,  як  наближа?ться
до нього м'який голубий погляд, тремтiли двома  метеликами  на  рум'янцевi
щiк невеличкi ямки.
   "Будь ти неладна. I коли вспiла влiзти в душу!"
   - Здоров, Грицю! - бiля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона  з
надкушеним яблуком в руцi.
   - Пiшов до дiдька!'
   - Спасибi! I тобi цього  самого  бажаю!  -  серйозно,  наче  й  справдi
дякував,  одповiв  Варивон  i  смачно  надкусив  яблуко,  що  аж  пiнилось
холоднуватим соком.
   В одсвiтi вечiрнього сонця заклiпала натомленими червоними  очима  його
згорблена хатина. Пучок оббитого вiтрами колосся перехилився через гребiнь
стрiхи, сухими пуп'янками темнiла перецвiла  волошка.  I  тiльки  Григорiй
тепер почув, як його ногу  через  полотно  запекла  калитка  з  Дмитровими
грошима. Вийняв ??, зважив у руцi:  "Пропадiть  ви  пропадом!"  -  зупинив
погляд на обтесаних, потемнiлих вiд  негоди  деревинах  i  знову,  болiсно
кривлячись, перевiв на похилу хатину.
   - Знову, шибенику непутящий, десь цiлий день вiявся. Навiть обiдати  не
прийшов, - пiдходить до нього баба Орина.  -  Лiс  огляду?ш?  Вже  з  цi??
недiлi можна зруб ставити - гаразд, що впорались з роботою.
   - Можна, - не розумiючи, про що йде мова, погоджу?ться Грицько.  -  Оцi
грошi занесете Дмитровi, скажете, що не потрiбнi вони  менi,  -  простяга?
калитку.
   - Як не потрiбнi? А хату за якого дiдька збуду?ш? - аж присiда?  Орина.
- Чи, може, сьогоднi, напився, як чiп?
   - В цьому роцi не будемо ставити, - тиче щось в  жилаву  чорну  руку  i
пряму? до хати.
   - Агий на тебе, навiжений! - розгублено сто?ть  посеред  подвiр'я  баба
Орина  i  пiдносить  до  очей  чорну  руку  з   напiврозкритою   калиткою.
"Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову  хтозна-скiльки  гибни  в
старiй хатi, вигрiвай жаром вогкi  кутки  та  збирай  плiсень  зi  стiнок.
Скiльки то? надi? було, а вiн тобi  одним  словом  поховав  усе.  Сказано:
молоде - зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за  них...
Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба  жити".  -  I
дрiбними кроками  йде  до  дверей,  вбираючи  з  вiкон  згасаючi  промiнцi
вишневого заходу.
   "Отак несподiвано поховати надi?", - iще з сiней невдоволено бубонить:
   - Що там нако?в? Нема дубця на твою спину!

   * * *

   Оцей зелений пожмаканий капшук iз грiшми, що поклала мати на  стiл,  до
огиди нагадував йому жабу.
   - Передумав Григорiй будуватись. Видно, не сила хлопцевi  спинатися  на
ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор пiде. Злиднi та й годi,  -
зiтхнула i питально поглянула на сина: чи догада?ться сам  заговорити  про
конi? Але в Дмитра зараз було так противно на  душi,  наче  його  прилюдно
осоромили, кинули болотом на його честь.
   "Завзятий, завзятий! Цього  бiда  не  зв'яже  вузлом",  -  подумав  про
Григорiя, поклав фуганок на лавку i вже взявся за картуз.
   - Ти куди, Дмитре? Постривай, - зупинила його мати  i  сiла  на  новому
стiльцi, який iще свiжо i тоскно пахнув осiннiм лiсом.
   По виразу ?? обличчя, по голосу вiн зразу ж зрозумiв, про  що  ма?  йти
мова.
   - Це, Дмитре, Заятчук сво? конята прода? - другу пару. Замиршавiли вони
в нього, закоростявились. Ти б ?х одходив... Зна?ш як. А вони, коненята, i
не поганi та й цiна така,  що  нам  можна  прицiнитись.  Овес  продали,  -
сказала так, начеб Дмитро й не знав про сво? господарськi справи.
   - Скiльки ж вiн править? -  запитав  понуро,  i  мати  здивувалась:  не
побачила на обличчi сина то? радостi, як перше, коли заходила  розмова  за
худобу. - - Та не так-то й дорого, - зам'ялась. - Але...
   - В позичку тра влазити, - докiнчив Дмитро.
   - Ну, а як же думав? Не такi господарi, як ти, а й то стягнутися  зразу
на конi не можуть, - потвердiшала мова.
   - Так то ж не конi, а коростявi шкапи.
   - Вони через який мiсяць виходяться. В тебе  легка  рука,  удачлива.  А
Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.
   - Ну й що вiн?
   - А що ж вiн може сказати? Дай добрий процент, то й  розв'яже  калитку.
Хто ж тобi даремно позичить? Це ти мiг би кому  пособити,  а  тобi  хто  й
захотiв би з сво?х людей, так сам копiйки за душею не ма?. Пiди до Данька.
Тiльки не за?дайся iз ними. Менi за тi мощi Лисавета ледве очi  не  ви?ла.
Зна?ш, яка вона в'?длива... А кiньми ти скорiше яку копiйчину  заробиш.  В
Шляхбуд можна камiнь возити, в фурманку по?деш коли -  i,  гляди,  потроху
вилiзеш з боргiв.
   - Скоро казка мовиться.
   - I дiло буде робиться, як прикладеш рук та  спину  попогнеш.  Трапився
випадок  -  купляй,  Дмитре,  коненята.  Бо  цi  нашi   карбованцi   гiркi
розтечуться, мов заяче сало. На один  виробiток  землi  розтечуться...  Та
хiба менi тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
   - Та бачу ж. Пiду до Данька, - i тiльки  тепер  почув,  як  застугонiло
серце: побачив перед собою конi, i то не чужi, а  сво?,  побачив,  як  вiн
.вимивав ?х у Бузi, i аж повiяло ?дким креолiном. "А може щось гiрше,  нiж
короста?" - охолодила твереза думка.
   Поволi вийшов iз хати, а мати  ще  довго  стояла  в  сiнях  на  порозi,
проводжаючи задуманим зором рослу i дужу постать сина.
   В хатi Данька з мiцними  загратованими  вiкнами  настоялась  темiнь.  В
кутку перед суворим, з косими довгастими очима  образом  жеврi?  лампадка,
ворушить  важкими  незграбними  тiнями.  I  коли  трохи  пiдпилий   Данько
пiдводиться з-за столу, його власна тiнь навпiл переломлю?ться в кутку.
   - Сутуж у мене, Дмитре, зараз з  грiшми.  Сутуж.  Налогiв  понакладали.
Душать прямо сов?ти, без ножа рiжуть, - довго,  манiвцями  петля?  Данько,
щоб не продешевити.
   - Да, - розгаду?  немудру  гру.  -  Тодi  доведеться  в  когось  iншого
позичити, - рiшуче  пiдводиться  з  лави.  Данько  невдоволено  морщиться,
зупиня? Дмитра.
   - Та нi, тобi вже,  так  i  бути,  останн?  позичу.  Треба  ж  пособити
чоловiковi; проценту великого не хочу, тiльки поробиш мо?м дочкам  скринi,
кованi, з квiтками, такi, як ти умi?ш. От i розiйдемося по-божому.
   - Усiм дочкам?
   - Усiм, - зiтха? Данько i на його  вилицюватому  обличчi  розплива?ться
вираз непiдроблено? досади: "Зародило ?х у мене, як на ярмарку.  А  дочки,
сказано, залишать без сорочки. Кожнiй наготуй, наготуй i  з  двору  збудь.
Дочки - препаскудний товар".
   - Це на вашi скринi доведеться цiлу зиму робити.
   - Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди.  Золотi  руки  ма?ш,  -  почина?
завзято пiдхвалювати Дмитра. - В тебе скринi прямо самi родяться.
   - Нi, Якове Пилиповичу, не буде дiла.
   - Е, який ти впертий. Зате  ж  конi  матимеш.  Господарем  станеш.  Ну,
добре, мiзинчик мiй поки й без скринi обiйдеться. Де вже мо? не пропадало.
Прiсько! - гука? голосно. - Кидай там свою науку та ходи сюди.
   З друго? кiмнати входить присадкувата, широка в плечах i станi дiвчина,
вся в лапатому вишиттi i коралях.
   - Пиши, Прiсько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерiю веде  влiтку,  -
хвалиться Дмитровi. - Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув
би, i вчиться добре в цьому, як його... технiкумi.
   - Тату! - перебива? його Прiська, i застережливо, строго  впива?ться  в
зразу ж присмирiле обличчя Данька.
   "Бо?ться, щоб не довiдався, де вчиться", - догаду?ться Дмитро.
   - Та мовчу вже... Так от пиши, дочко.
   Почерк у Прiськи  справдi  красивий,  округлий,  з  мудрими  завитками.
Розписку вона пише швидко - лише запитала в батька однi цифри:  видно,  не
раз доводилося працювати над такими творами.
   -  Розписуйсь,  Дмитре,  -  з  радiстю  говорить  Данько,   розглядаючи
непросохлий папiр. - Бач, як ловко начиркано. Наука!
   - Да, да, наука, - охоче  й  насмiшкувато  погоджу?ться  Дмитро.  -  До
всього потрiбна наука.
   - Еге ж. До всього, - стверджувально хита? головою Данько, а Прiська не
витриму? глузливого погляду  Дмитра:  червонi?  i,  подзвонюючи  коралями,
сердито виходить iз хати.
   - Розсердилась чогось дiвка, - засмiявся Данько.  -  Норовиста,  не  по
теперiшнiх порядках. От жаль, що не чув ти, як чита? вона. Ну, нiтрохи  не
гiрше то? артистки, що  колись  з  просвiти  при?жджала.  Тепер  моя  десь
iнтересну книжку доп'яла. Про нас, господарiв, пишеться. Та як пишеться  -
ральцi оближеш! - сказав гордовито, розминаючи вислi плечi.
   - Про яких господарiв?
   - Про крепких, про "культурних орендарiв", як  Троцький  казав.  В  цiй
книзi портрети з нас малюють. Пишаються нами. От якi ? письменники.
   - Та в сiм'? не без виродка...



   XXXVI

   По пiдпухлих западинах пiд очима, злиплих  вiях,  неспокiйнiй  ходанинi
Марiйки з хати в хату Дмитро зрозумiв, що Югина плакала Навiть  тепер  пiд
правим оком дiвчини зрiдка тiпалась голуба жилка.
   "Яка в не? краса мiнлива", - поглянув пильно на дiвчину.
   За пiвгодини обличчя посiрiло,  подовжилось.  Менш  привабливими  стали
зм'якшенi риси, нижче ямок окреслились борозенки, i до прорiзу в мiжбрiв'?
навскiсне потягнулись, мало не з'?днуючись, двi тонкi зморшки.
   "Такою вона буде рокiв через вiсiм-десять",  -  визначила  здогадка.  I
непри?мно стало, що  саме  обличчя  наперед  показувало,  як  його  будуть
змiнювати невблаганнi лiта.
   "Шанувати ?? треба, щоб не марнiла пусто... Буду, коли вiзьму за себе",
- дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дiвчини.
   - Чогось нездужа?. Чи не пiдвiй напав - учора так  крутило  в  полi,  -
виправдуючи дочку, заговорила до нього Марiйка. I бачачи, що  Югина  знову
може розплакатись, звернулась до не?. - Може, доню, пiдеш  в  другу  хату,
вiдпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогоднi весь день.
   Нiяково усмiхаючись, вивела з хати дочку, i Дмитро почув,  як  в  сiнях
злiсно щось зашипiло.
   "Ат, не треба", - скривився i подивився на Iвана  Тимофiйовича,  чи  не
зрозумiв той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Iвана тiльки
на мить насторожилося i знов уже всмiхалось йому приязно i тепло.
   - Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе i думаю: наче  вилитий  Тимофiй  передо
мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли  виведеш  iз
себе, i добрий мiж сво?ми. Немало ми з ним того  свiту  сходили:  де  Ки?в
золотий, де Таврiя пшенична, де  Крим  за  горами  -  всюди  ту  копiйчину
добували. От  i  радий,  що  ти  не  бiду?ш,  не  давишся  заробiтчанським
кандьором з мишиним послiдом. А  я  крiпко  за  сво?х  созiвцiв  вiзьмусь.
Помага? держава - значить роби вкупi, дружньо роби. Вироби землю, як  пух,
щоб був i хлiб i до хлiба. Чи так я кажу?
   - Так, дядьку Iване. Наша дорога одна: тримайся землi,  ставай  на  не?
двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила сурiпку з  вiвсюгом,
а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу  ма?,
та землi не розумi?. ?? треба чути, як серце сво?, знати, як  мати  дитину
зна?, щодня вивчати, як школяр книжку, i  в  книжки  заглядати,  що  мудрi
голови пишуть.
   - ?й-право - викопаний Тимофiй. Тiльки вiн до книг  не  дiйшов.  Дай  я
тебе поцiлую, - потягнувсь Iван Тимофiйович до Дмитра.
   Так ?х i застала Марiйка, переступаючи з свiтлом через порiг. I  забула
мовчазне нарiкання i сльози Югини. Що сльози дiвочi? Як ота роса на травi.
Зiйде сонце - i слiду не залишиться.
   - Чи бач, як зрiднилися, - поставила на стiл лампу.
   - Мовчи, стара. Знаю, куди закида?ш, - розiбрав ?? натяк Iван. - Просто
до душi припав менi парубок.
   - А я ж про що говорю? - почала виправдуватися. - Славна  людина,  куди
не пiде - всiм до серця припаде. - Пiдсiла до парубка. - Така в мене Югина
тендiтна. Провiяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на не?.
   - Говори, говори, - насмiшкувато перебив Iван.
   - А ти не мiшайся в бабськi справи, коли не тямиш, - обiрвала  чоловiка
i всмiхнулась Дмитровi.
   - Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.
   - Жаль, що Югина нездужа?. Всi?ю душею хотiв би, щоб не хворiла, щоб  в
щастi прожила свiй вiк, - хвилюючись, сказав несподiвано для себе Дмитро.
   - Спасибi тобi, дорога дитино, - розчулилась Марiйка. - Дай  i  я  тебе
поцiлую, - торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.
   "От де тво? щастя, дочко!"
   I таким рiдним здався ?й Дмитро, що хотiлось притулитись до  нього,  як
до сина, назвати сво?ю дитиною, сво?м зятем.  Знала,  що  найкраще  зараз,
наче мимохiть, запитати парубка, чого вiн до них навiду?ться, та спиняв ??
глузливий погляд  Iвана.  Тому,  зiтхаючи,  повела  мову  такими  далекими
обхiдними стежками - i про цьогорiчний урожай, i про соз, i  про  те,  яка
тепер молодь пiшла неслухняна, - що навiть Iван  ловив-ловив  нитку,  куди
гне жiнка, та зрештою знизав плечима i звернувся до Дмитра.
   - Вона тобi наговорить сiм мiшкiв гречано? вовни, та всi неповнi.
   Але Дмитро не випускав кiнця з заплутано?  розмови.  Поставив  себе  на
мiсце Марiйки i незабаром розбирався в усiх ?? ходах, як у сво?х думках, а
коли дiйшла мова, що вiд малих дiтей болить голова, а вiд великих - серце,
i яке горе матерям, що  мають  дочок,  та  не  знають,  в  якi  вони  руки
попадуться, - вiн уже знав приблизно, що пiде за цими словами,  тiльки  не
мiг визначити гранi бесiди: чи знову заплута?  кiнцi,  чи  обережно  почне
випитувати його. Радiючи, розумiв, що Марiйка  тягне  руку  за  -нього,  i
бажав, щоб вона сьогоднi взнала його мислi -  хай  тiльки  сама  дiйде  до
межi.
   За вiкном коливались сутiнки,  через  плетенi  мережки  фiранок  мiсяць
цiдив жовтаве яблучне вино i рiзко пахла городина осiнньою годиною.  I  не
хочеться Дмитровi йти додому вiд Бондарiв, бо тут усе диха? його коханням,
i тоскно ста?, що дiвчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тiй  хатi,
назива? його осоружним i кличе в думках до  себе  Григорiя.  Нахмурився  i
ледве не випустив слiв Марiйки:
   - От i Шевчик почав навiдуватись до нас, та чогось не лежить мо?  серце
до нього, хоч, може, вiн i хороший хлопець.
   - Таки не витримала. Сказано: баба - бабою, -  глузу?  Iван.  -  Ти  ще
що-небудь скажи!
   - I скажу, - розсердилась на чоловiка. - От я мало  Дмитра  знаю,  а  в
мене - тiльки вiн до хати увiйшов, i не знаю, що  вiн  про  нас  дума?,  -
зразу ж до нього довiра вродилась.
   - Спасибi на доброму  словi,  -  пiдвiвся  високий,  кремезний;  мовчки
пройшовся по хатi i зупинився мiж Iваном  i  Марiйкою.  Спiймав  на  собi;
стурбовано-радiсний усмiх жiнки i спокiйний погляд Iвана. Знав,  як  чека?
Марiйка його слiв,  i  тихо-тихо  промовив:  -  Мудро  говорити  не  вмiю.
Сподобались ви менi, полюбив я вашу Югину. Славна дiвчина Про таку  тiльки
й думав за цi роки, - запнувся, бо не  хотiлось  згадувати  про  Марту  нi
словами, нi в гадках. - Коли вийде Югина за мене - нiчого кращого й бажати
не хочу. Робити за трьох буду, аби тiльки жилося щасно.
   - За трьох не треба - за одного, та доброго, - обiзвався Iван.
   - А не вийде, - будемо знайомими, та  й  годi,  -  закiнчив  свою  мову
парубок i сiв на лаву, де перше Югина сидiла.
   - От кого я зятем назову, - оповила його руками Марiйка. - Югина  тво?ю
буде. Тiльки шануй ??, Дмитре, бо вона  ж  одиниця  в  мене,  як  серце  в
грудях.
   - Да, воно б i добре було б, - протягнув Iван.
   Дмитро гаряче поцiлував Марiйку i ледве встиг  стримати  зiтхання.  Вiн
чув, як розта? в його серцi роками накипiлий лiд. Хотiлось, як до  рiдних,
пригорнутися до цих простих трудiвникiв,  вiдчути  теплий  дотик  дiвчини,
вiдчути, що те щастя, про яке стiльки думалось, завiтало до нього. Та i  в
хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надiя його як  осiнн?
небо - зда?ться, зовсiм близько, а водночас так далеко-далеко.



   XXXVII

   Пiсля того вечора дома таке робилося,  що  хоч  хати  вiдцурайся.  Мати
вперлась на сво?му, а дочка на сво?му i одна одну не могли переважити.
   Ранок  починався  з  насторожено?  мовчанки.  Навiть  вогонь  у   печi,
зда?ться, горiв тихiше, а Югина поралась бiля банякiв i горнят наче  тiнь.
Входила Марiйка з дiйницею, здiймала цiдилок з стiни, i  тоненькi  струмки
молока спiвали червоним глекам:  цить-цитьте,  цить-цитьте.  Снiдали  так,
нiби хтось у хатi лежав при смертi.  Раптом  жiнка  строго  зверталась  до
дiвчини.
   - Надумалась вже?
   Югина здригалась i забивалась в куток.
   - Чи чу?ш, що я тобi кажу?
   - Чого ви вiд мене хочете?
   - Чого я вiд тебе хочу? Вибий з голови дурощi. Викинь Шевчика з голови.
   - Мамо, не говорiть менi про нього, - тремтiв благальне голос.
   Вона не знала, чи Гриць ?? зовсiм покинув, чи,  може,  пересердиться  i
знову привернеться до не?. Вiд одно?  згадки  про  нього  ще  бiльше  нило
серце, вогнем пекли в'?дливi слова.
   "Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?"
   Ще тiснiше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сiнешнi  дверi,
летячи за парубком, можуть зачепити ??, i навiть чула, як  шматочки  глини
обсипають ?й голову, пил порошить очi.
   - Найшла собi щастя яке. У Шевчика на  все  обiйстя  один  хвiст  ледве
трима?ться,  хата  не  сьогоднi,  так  завтра  розвалиться  -  iди   тодi,
господине, в комiрне капарити вiк.
   З кожним новим словом Марiйка все бiльш гарячилась, сердилась i уже  не
слухала слiв дочки, даючи волю сво?му болю, що зiбрався  за  багато  рокiв
трудного життя.
   - Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою  давитися,
за снiп жати,  тодi  не  раз  матiр  згада?ш.  А  за  Дмитром  будеш  жити
господинею! Господинею, а не наймичкою,  не  поденщицею!  Якiй  хоч  дiвцi
слово скаже - з вискоком побiжить за ним! Найкраща побiжить.
   - Мамо, чого ви до мене присiкались? Не пiду я нi  за  Грицька,  нi  за
Дмитра.
   -  Туди  к  бiсовому  батьковi.  Може,  за  дурного  Власа  пiдеш?   Як
розпаскудились тепер! Жди вiд тако? утiхи батько-мати на старостi  лiт.  У
ванькир як сучку кину, поки не передума?ш.
   - Тодi я утечу од вас, - одрiзала Югина.
   - Як утечеш? Куди? - оторопiла жiнка.  Вона  тiльки  тепер,  холодiючи,
зрозумiла, що в Югини ? ??,  Марiйчина,  упертiсть.  I  це  не  порадувало
Бондариху. - Куди ж утечеш? - запитала так, щоб i не дуже грiзно було, але
й не подати виду, що вона нада? уваги словам дочки.
   - В  Комсомольське!  -  До  найменших  подробиць  пригадала  зустрiч  з
комсомольцями, i такою принадою повiяло з вечiрньо?  долини,  що  мовчазнi
сльози мимоволi закапали на долiвку. - В колектив пiду!
   -  В  колектив?  Це  комсомольський  соз?  -  перелякалася  Марiйка   й
безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочцi.
   З Бондарихою таке не часто трапля?ться.
   За цi днi обличчя  Югини  витягнулось,  стало  таким  прозорим,  що  аж
одсвiчувалось синiми жилками, побiльшали очi, здавалось, що голубе  свiтло
переливалося  через  перенiсся,  пiд  очима  двома  темносинiми   обiдками
вляглися тiнi, усiянi дрiбними, мов макове зерно, крапками.
   Iван спробував закинути дочцi слово про Дмитра,  то  вона  i  на  нього
нагнiвалась, тому й вирiшив не мiшатись в бабськi справи.
   - Хе! Хай собi робить, як сама зна?, - сказав Марiйцi, - бо потiм, якщо
до чого, увесь вiк буде на нас нарiкати.
   - Увесь вiк буде дякувати. Спом'янеш мо? слово!  -  насiлась  жiнка  на
нього, i мусив вiдступитися чоловiк.
   - Сам дiдько у ваших  дiлах  шию  скрутить.  Я  вам  i  не  суддя,i  не
порадник.
   - Що ти за батько! Пригрозити не можеш ?й? - напосiдала Марiйка.
   - Коли б вона лежала поперек лави - мiг би, а тепер,  коли  i  повздовж
ледве вмiстиш, - не присилу?ш. I дай ?й спокiй.
   - Поки не побачу за Дмитром - по?дом ?стиму.
   - Гляди, щоб не подавилась. Вона тиха, тиха, а кiсточка твоя сидить.  -
I йшов до сво?х созовцiв. В гуртовiй роботi вiн потроху забував за домашнi
чвари i не розумiв, скiльки можна товктися над вибором  i  чому  Югина  не
хоче пiти за Дмитра.
   З роками, коли забудеться давно прохолола любов i тiльки  iнколи  дасть
про себе знати неясними клаптями спогадiв, лiтнi люди не розумiють молодi.
I вдивовижу ста? ?м  густий  рум'янець  вiд  одного  погляду  i  сором  од
звичного слова, що для закоханих зда?ться грубим, огидним, як дотик  жаби;
i  нетерпеливе  чекання  недiлi  з  танцями  i  жаданими   зустрiчами;   i
хвилювання, i вибiр милого, який всiм, видно, поступа?ться перед iншими. I
тодi старiсть знизу? плечима, кива? головою, бубонить  розумнi  настанови,
вважаючи, що тiльки вона зна?ться на життi. А запитайте,  що  вона  кiлька
десяткiв рокiв тому робила. I чи все тодi зважувалося досвiдом i розумом?
   Справдi, юнiсть що та рiчка у повiдь -  розiлл?ться  на  чотири  броди,
кiнця-краю не видно, промива? добiрнi зорi, мiсячним мiстком перевиса? вiд
берега до берега; чия то пiсня  над  нею  пливе,  i  чи  не  скиби  срiбла
розрiза? весло в молодих руках, ще й накрапа? iскристим разком на спiвучий
плес... А там, гляди, ковзнуться по золотому мостi хмари, розрiжуть  його,
затьмарять, в береги увiйдуть води - i де тi гнiзда зiрок  подiваються;  i
по чорнiй рiцi мовчки пропливе зiгнутий рибалка, а тумани, сивi, як борода
його, зiйдуться безшумно за човном, тiльки десь  далеко-далеко  заскрипить
весло, як давня згадка.

   * * *

   З полудня сипнув дрiбний холодний дощик.
   Руки  Югини  задубiли  i  ледве  ворушились  в  доспiлому  просi.  Поле
затягнулось сiрою безвiдрадною сiткою. Сизою  темiнню  заклубився  Великий
шлях, та вiтер швидко розметав димчастi хмари, i обпатране,  без  промiння
сонце злякано вискочило на брудносиню  прогалину,  покотилось  ночувати  у
лiс.
   Таки не дожала постатi; поскладала снопи в полукiпок  i  тихо  пiшла  у
село. Вечiр мiнив обриси ланiв, шляху, i дивно змiнювався захiд;  ось  вiн
став зеленястоголубим, далi чи?сь руки почали засновувати  синь  огнистими
нитками i незабаром золотi архiпелаги  попливли  над  потемнiлими  лiсами.
Помiж липами стало темнiше. Мокре листя прилипало до босих нiг i спросоння
шелестiло щось таке знайоме i тоскне.
   Зiтхнула - нелегко було повертатись додому в докори i гризню. I хай  що
хоче робить мати - не  буде  по  ??.  А  Гриць  теж  добрий  -  наговорив,
роз'ятрив серце - i на очi не з'явля?ться. Така твоя любов невiрна. Що  ж,
вона все,  усе  перетерпить,  в  дiвках  посивi?,  та,  наперекiр  матерi,
доможеться свого.  Одначе  гiркий  жаль  охопив  ??,  вiдчула,  як  млосно
запарувало тiло... Не того, що Дмитро поганий, нi, тiльки наперекiр матерi
нiзащо не пiде за нього.
   - Югино!
   Радiсний переляк, наче порив вiтру, охоплю? дiвчину з нiг до голови.  А
вже назустрiч ?й наближа?ться i затьмарю? свiт таке дороге обличчя, чорний
чуб, пахучi губи; руки торкаються ?? плечей, обвиваються навколо  гнучкого
стану, i поцiлунок закрива? ?? уста.
   - Чи ти з глузду  з'?хав?  -  нерiшуче  вiдпиха?  вiд  себе  i  злякано
огляда?ться навколо. - Ще люди побачать.
   - I хай бачать, - тягнеться Гриць до не?. ?хнi очi стрiчаються в  однiй
щасливiй усмiшцi.
   - Уже думала, що забув за мене.
   - I не  говори,  -  пригорта?  до  себе  Югину,  спираючись  спиною  на
гудзкувату розлогу липу. - Тiльки тепер взнав, як я люблю  тебе,  -  i  аж
почервонiв од сорому, згадавши Федору.
   - Е?
   - Пiсля то? суперечки мiсця собi не мiг  знайти.  То  ранiше  все  було
простим i зрозумiлим: ? в Бондарiв дочка Югина, вона мене любить, я -  ??,
взимку одружимось... I враз наче обiрвалось щось. Сяду ?сти - хлiб  з  рук
пада?, стану робити - в очах ти сто?ш, увечерi пiдiйду до  твого  вiкна  -
сам себе проклинаю, i знову повертаюсь додому,  розбитий,  наче  двi  копи
змолотив.
   - А хто ж тобi винен? -  одхилилась  назад,  поглянула  на  шлях  i  на
парубка. Красиве, заспоко?не  обличчя,  освiтлене  вечiрнiм  сяйвом,  було
золотисто-смаглявим, одначе сутiнки мiнили небо i такi знайомi риси почали
вкриватися тiнями, чорнiти.
   - Дмитро заходив пiсля того? - пригорнув дiвчину i допитливо  глянув  у
очi.
   - Приходив.
   - Чи вiн так, чи насправдi?
   - Хто його зна?, - зiтхнула i зразу зiв'яла, згадавши, що ?? жде  дома.
- Боюсь, Грицю, що не жартома приходив, хоч i не говорив зi мною вiн. - Не
хотiла зразу виказувати всього, щоб не завдавати жалю i собi, i коханому.
   - Коли насправдi, - погане наше дiло. Знаю, його спроста не  спихнеш  з
дороги, - задумався Григорiй i наче забув за дiвчину.  Опустив  голову,  i
буйний чуб закрив увесь вид. Вiтер свиснув у порiдженому гiллi,  поворушив
пiд ногами листву i покотився ровом у холодну безвiсть. Низько гудiв шлях,
а трухлявi дупла старих дерев дихали прiллю i затхлим п'янким  теплом,  до
якого вже починала добиратися осiнь.
   -Що ж, Дмитре, - одiрвав Григорiй руку вiд чола, i  Югина  не  могла  у
темрявi розiбрати рис його обличчя, - були ми найкращими друзями.  Коли  ж
став на дорозi - гнiвайся на себе.
   - Страшно менi, Грицю. Ходiм додому, - пригорнулась дiвчина до нього. I
Грицько поцiлунком заспоко?в ??.



   XXXVIII

   Хвилюючись,  Дмитро  сперся  лiктями  на  ворота,  голову  повернув  до
освiтленого, завiшаного фiранкою вiкна. Тяжко було йти до хати: знав,  що,
тiльки вiдчинить дверi, стрiне сумовито-наляканий  погляд  i  потiм  увесь
вечiр Югина буде ховати обличчя вiд нього, мовчати, байдуже вiдповiдати на
запитання Марiйки. Як нiколи, страждала  його  непокiрна  гордiсть.  Iнодi
ставав сам собi огидний, проте не мiг i не хотiв зломити себе - вiдiйти  з
то? важко? дороги. Упертiсть  глушила  доводи  розуму.  Хмуро  просиджував
вечiр у Бондарiв i без слiв прощався з дiвчиною, коли та, за звича?м  i  з
нiмого велiння матерi, мусила виходити за ним у сiни.
   Хтось, окутаний темрявою, повернув у вуличку до нього, i Дмитро, щоб нi
з ким не стрiчатись, тихо  причинив  ворота.  Напомацки  в  сiнях  знайшов
клямку i, пригинаючись, увiйшов у свiтлицю. Вiд скринi метнулася дiвчина i
наполохано глянула на нього.
   - Вечiр добрий, Югино, - став посеред хати напроти дiвчини.
   - Добрий вечiр, - ледве чутно прошепотiла i забилася в куток мiж лiжком
i скринею.
   - Де ж батьки?
   - Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, -
болiсно здригнулись уста. Догадався, що непри?мно було згадувати за матiр.
   - Ага, - сiв на лавi, не спускаючи важкого погляду з Бондарiвни. Бачив,
як мiнилось ?? обличчя, краска почала заливати його: здригались  вiдточенi
крильця нiздрiв, i  в  очах  сколихнулась  упертiсть:  "Зараз  почне  вона
вичитувати менi те, що я вже давно знаю",  -  здогадався  по  ??  рiшучому
обличчю.
   "Може,  якимсь  питанням  збити  ??  з  пантелику,   не   дати   першiй
заговорити... Нi, хай говорить", - виповза?  зла  упертiсть.  Вiн  стиску?
уста, примружу?ться, да? очима зрозумiти, що ладен  вислухати  ??,  навiть
бiльше того - зна?, що почу? вiд не?.
   I дiвчина насторожу?ться пiд  його  шаленим  слiпучим  поглядом,  проте
рiшуче вста? i кулак право? руки кладе на залiзну  квiтку  уковано?  ляди.
Видно, холод обпiк руку, бо зараз вiдсову? ?? i, в забуттi, знову кладе на
тьмяну пелюстку.
   - Дмитре Тимофiйовичу, - збира?  всю  рiшучiсть  дiвчина,  проте,  може
мимоволi, благання тремтить в ?? голосi, i погляд насторожено  зупиня?ться
на дверях. - Дмитре Тимофiйовичу, я нiчого злого, тiльки добра хочу вам.
   Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмiшку.
   - ?й-право, тiльки добра, - перекону? його. - Але  ж  що  менi  робити,
коли з Грицьком ранiше  взналася.  Вiн  мене  полюбив,  i  я...  Вiк  буду
дякувати вам... Що я зроблю... Не ходiть до мене... Що  воно  iз  того?  I
вам, бачу, нелегко, i менi несолодко.
   I певне, зараз би сльози наповнили ?? повiки, та вiн спiшить  запобiгти
цьому - рвучко кида? через стiл  шапку  на  покуть,  ступа?  крок  вперед,
високий i розгнiваний, так впира?ться руками в ляду, що аж скриня  трiщить
до самих колiщат. I Югина не може одвести погляду вiд його чорних звужених
очей з лихими, як вогонь, блищиками.
   - Гарна твоя казка-байка, та не тобi ?? розказувати, не  менi  слухати.
Дуже просто сказати: вiдступiться. Може, я сам себе ламав  не  день  i  не
нiч; тебе iз серця виривав, та не мiг вирвати. А що менi тепер  робити?  -
вiн наближа?ться до дiвчини, вона  хоче  вiдступити  назад  та  впира?ться
спиною в бильце лiжка i з острахом i здивованням дивиться на нього.
   - Коли ти менi добра бажа?ш, у мене ? одне щастя - ти. Пiдеш за мене  -
нiчого бiльше в свiтi не треба... Добре комусь щастя  бажати  -  iз  свого
багатства пощерблений грiш кинути... Коли б  я  вiрив,  що  кохання  Гриця
таке, як мо?, може ще здолав би себе. Та йому я  не  вiрю  i  ти  не  дуже
пишайся ним. Подивися  краще,  коли  твоя  любов  очi  загубила.  I  сво?м
казанням не вiдвернеш мене.
   "Горе мо?, який же вiн лихий i... хороший. Невже вiн так любить мене? -
вперше якесь  тепле  почуття,  перемежоване  з  острахом,  ворухнулось  до
парубка. - Що ж вiн на Гриця наговорю?". Хоче запитати Дмитра,  та  в  цей
час у свiтлицю входять мати з Шевчиком...
   В мовчаннi проходить вечiр. Парубки косують один на одного,  i  даремнi
намагання Марiйки як-небудь пiдтримати розмову; не допомагають  насiння  i
яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашнiх,  а  коли  спитала  в
Грицька про будiвлю ново? хати, аж закрутився хлопець на  мiсцi  i  злiсно
подивився на Дмитра.
   Водночас взялись за шапки i вийшли з хати.
   В блiдоголубiй димчастiй ополонцi, обведенiй хмаринами,  то  свiтлiшав,
то темнiшав ущерблений мiсяць i довгi тiнi то пробiгали  через  дорогу  на
город, то злякано кидались назад, нечутно  ворушачись  пiд  ногами.  Iшли,
шелестячи листям, - Дмитро по один бiк глибоко витиснено? колесами вузько?
колi?, Грицько - по другий.
   На перехрестi бiля Дарчино? хати, що  задрiмала  в  молодому  сливняку,
Грицько зупинився, заходячи  вперед.  Вся  його  невисока,  мiцна  постать
напружилась,  пiд  шкiрою  на  щоках  подво?ними  бугорками   заворушились
округленi м'язи - видно, сильно зцiпив зуби.
   - Дмитре, як воно виходить?
   - Хiба що?  -  незрозумiле  знизав  плечима,  з  цiкавiстю  розглядаючи
насторожену сильну постать парубка. "Проворний, крiпкий".
   Грицько, чуючи таке питання, полегшено  зiтхнув,  мабуть,  повiрив,  що
нiчого не трапилось, та знову пальцi до болю втиснулись  в  долонi,  рiзко
випнулись вузлуватi суглоби.
   - Чи ти так до Бондарiв заходиш, чи вiд мене хочеш дiвчину вiдбити?
   - Який ти недогадливий, - похитав головою. - Хiба  ж  "так"  до  дiвчат
ходять? Да, Грицю, думаю вiдбити вiд тебе Бондарiвну.
   Спочатку навiть недовiра ворухнула бровами Шевчика. "Чи не жарту??"
   - Як же воно  так?  -  для  чогось  оглянувся  назад.  -  Дiвчина  мене
любить...
   - А я до Федори ходжу, - пiдказав у?дливо.
   Якусь хвилину Григорiй стояв, мов скам'янiлий. Та ось подався назад  i,
перехиляючись з розгону вперед,  вдарив  важким  кулаком  Дмитра  в  лице;
другий кулак уже марно розiтнув повiтря  -  Горицвiт  вiдскочив  назад,  i
Григорiй потягнувся за ним.
   - Е, та ти вже й б'?шся? - нi до чого вирвалось.
   Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрiзь  зустрiчали
дуги великих рук.
   - Геть, жабо зелена, поки не увiв у грiх, - просичав Дмитро.  -  Рiдкий
ти супроти мене, - i ледве встигав одводити коловорот розлючених рук.

   * * *

   - Дмитре, що  з  тобою?  -  застигла  Докiя  посеред  хат,  притискаючи
сплетенi руки до грудей.
   - Ет, все вам треба знати... Ледача кров  з  носа  пiшла...  Злийте  на
руки. - Вимився теплою водою i мусив таки  стати  коло  стола,  поки  мати
рушником не витерла мiцно прилиплi чорнi грудочки кровi, не змастила  губу
пожовтiлим несолоним салом.
   - Розказуй тепер, хто тебе так розмалював,  -  сiла  на  ослiн  супроти
сина, свiтячи сумовитими очима.
   - Нiхто, - скривився. - Бiля перелазу спiткнувся i упав.
   - Говори, бо я тiльки вчора на свiт появилася...  Як  тобi  не  совiсно
брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку пряму?ш.
Тiльки знай мо? слово: брехнею свiт обiйдеш, назад  не  повернешся.  Добре
.вивчився в когось. - Устала i, не дивлячись на сина, стала слати постiль.
   Болiло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову  завiвся;
не могла заспоко?тися, що не схотiв сказати правди. Промiнцi свiтла пучком
золотих ниток снувались вiд лампи до  очей,  неправильно  здовжувалось  то
округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, iз  зведеними  на  перенiссi
навислими бровами. Ось вiн пiдвiвся, дмухнув на  свiтло,  i  чорна  велика
тiнь майнула по хатi.
   Вночi Дмитро прокинувся вiд легкого дотику.  Ще  не  розплющивши  очей,
вiдчув, як свiтло червоними кружальцями пробилось крiзь повiки,  i,  певне
вiдгомiн  вчорашнього,  тривожна  догадка  шугнула  -   рвучко   пiдвiвся,
захищаючи голову трохи вiдхиленою рукою.
   - Що з тобою? Спи, спи... Непоко?вся всю нiч.  Чи  не  жар  у  тебе?  -
приклада? шершаву землисту руку до  високого  смаглявого  чола  з  вузькою
незагорiлою  смужкою  вздовж  лiнi?  чуба,  а  потiм  витира?  рушником  з
пiдборiддя рожеву сукровицю.
   - Мамо, це я з Грицьком побився.
   - З Грицем? Яким?
   - Шевчиком.
   - Шевчиком? - перепиту?. - Чи ти не спросоння верзеш?
   - Нi. Сам ранiше нiколи б не подумав.
   - Як же ж так можна? За що не помирились?
   - За дiвчину. Югину Бондар.
   - За дiвчину? - широко  розплющу?  очi  Докiя,  i  кiлька  догадок  так
тиснуть одна одну, що аж боляче ста? в головi.  -  Вам  обом  приглянулась
одна дiвчина, чи як?
   - Еге ж.
   Вона ще не вiрить  синовi  i,  вже  чуючи,  як  хвилювання  стука?ться,
нестримно прибува? в груди, удавано зiтха? i похиту? головою:
   - Як же ж так можна: за дiвчину один  одного,  десь,  не  повбивали.  А
Бондарiвна славна... Дуже приглянулась тобi?
   Незручно парубковi й говорити про сво? потайнi  думки,  морщиться,  мов
пiсля чарки, проте не може уникнути материного погляду  i,  вiдводячи  очi
вбiк, глухо кида?:
   - Еге ж, дуже... Тiльки...
   - Що ж, кращо? невiстки менi, либонь, i не вiдшукати...  Тiльки  бiйка,
Дмитре, пом'яни мо? слово, до добра не доведе, - вiдчиту?, гасячи свiтло i
ледве стриму? радiсть: син ?? не хворий, не скалiчили Барчуки, не прибили,
не притовкли. Тiльки натура така трудна, камiнна - що в iншого  за  вiтром
через кiлька тижнiв пiде, в нього роками трима?ться. Ох, як воно все...  -
Усмiха?ться в темрявi i зразу ж спокiйно засина?.



   XXXIX

   Землемiр,  чiпкий  дiдок,  з  зеленкуватим  вузьким  клином  борiдки  i
пiдстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в  кряжисту
постать Iвана, i його рука довгастим човником вскочила в  мiцнi  вузлуватi
пальцi.
   - Так це ви, можна  сказать,  Iван  Тимофiйович  Бондар...  Землемiр...
Кхи-кхи. Чортiв кашель. Тьху... Карпо Iванович Мокроус.
   Ледве  помiтно  всмiхнувся  Iван.  Вийшло:  "землемiр  кхи-кхи,  чортiв
кашель. Тьху". Так i запам'ятав чудернацьке  прiзвище,  шанобливо  тиснучи
руки з колючими сивьми волосинками на  пальцях.  Обережно,  поперед  себе,
понiс до хати теодолiт,  а  Карпо  Iванович  пiдхопив  з  землi  протертий
чемодан i задрiботiв тонкими ногами за Iваном.  У  хатi,  витягуючи  тонку
шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки i заходив з кутка в  куток.
З-пiд чорного пiджака рiзко випирали трикутники лопаток,  то  наближаючись
до хребцiв, то рiзко вiдскакуючи вбiк.
   - Можна сказать, вiдiб'?мо завтра вам благодатно? земельки  на  горбку.
Знаю, знаю ??. Це споконвiчне князiвство Варчукiв.  Як  вiн?  Ще  ворушить
ногами? - допитливо примружив праве око.
   - Цього довбнею не доб'?ш.
   - А  як  ви  дума?те,  Iване  Тимофiйовичу,  чи  вони  нам  побо?ща  не
закачають?  -  впритул  пiдiйшов  до  Бондаря,   поблискуючи   по-дитячому
безпорадними короткозорими очима.
   - Думаю, нi. А втiм, хто його зна?. Опасаетесь?
   - Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, - вигнув  сухi  груди.  -
Тiльки свого iнструмента жаль - дорога  штучка,  того  й  дивися,  щоб  не
потрощили, - погладив рукою лакованi нiжки  теодолiта.  I  раптом,  чогось
сердячись, вдарив кулаком  в  кулак:  -  Чортовi  баби,  так  i  норовлять
допастись до нього. I видумав бiс, можна  сказать,  таке  зiлля.  -  Почав
виймати з чемодана карту села.
   - Ви може до вечерi перекусите що?
   - Не вiдмовлюсь, не вiдмовлюсь. Можна сказати: ?ж, поки рот свiж, а  як
зiв'яне, то й сова не загляне, - задоволено i дрiбно засмiявся...
   - Чи вам молока чи пряження зготувати?
   - Можна, можна i пряження,  i  молока,  а  коли  ?  борщ,  та  ще  й  з
квасолькою, - нiяк вiдмовитись не посмiю.
   I згодом Iван не мiг вiдiрвати здивованого погляду вiд землемiра: такий
тобi миршавенький  дiдок,  однак,  покашлюючи  i  пирхаючи,  ?в  за  трьох
молотникiв - наче за спину кидав. А в усiх урочищах розбирався  так,  нiби
вирiс у ?хньому селi...
   Ранок випав туманний; пiд копитами коней стрiляло  стужавiле  болото  i
нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слiдами.
   Карпо Iванович Мокроус не схотiв ?хати на возi: худобi  тяжко.  Доручив
доглядати  теодолiт  Варивоновi,   а   сам   попрямував   понад   греблею,
по-пташиному скачучи з  протоптаного  ногами  одного  округлого  гнiзда  в
друге. Широкi, пiдкаченi холошi все густiше  вкривалися  бризками  болота,
проте землемiр найменше турбувався такою халепою,  навiть  якусь  пiсеньку
мугикав.
   "Побачимо,  яко?  ти  заспiва?ш,  коли  на   горбок   Варчукове   кодло
збiжиться", - усмiхнувся  в  цурпалки  вусiв  Iван  Бондар,  слiдкуючи  за
вузькоплечою постаттю. Що на  горбок  збiжаться  всi,  кому  тут  належала
земля,  вiн  не  сумнiвався,  тiльки  не  знав,  чи  дiйде  до  бiйки,  чи
закiнчиться погрозою i лайками.  Пригадав  побiлiле  обличчя  Марiйки,  ??
прохання, щоб коли що - гнав коней в село, не встрявав у бiйку. I  вiдчув,
як весела дрож пробiгла тiлом, несучи за собою завзяту i насторожену силу.
   "Шкода, що Мiрошниченка нема - в район викликали.
   З ним безпечнiше".
   На другому возi  розгонисте  смiявся  Степан  Кушнiр,  i  пужак  дрiбно
тремтiв у червонiй руцi. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь  побрехеньку
Полiкарп  Сергi?нко,  по-вулишному  "Побрехенька",  незавидний  сухорлявий
чоловiк з загостреним припушеним обличчям i довгими вусами. Невдача либонь
чи не з самого народження переслiдувала чоловiка. Родився вiн на полi пана
Колчака в родинi невилазних наймитiв. Його мати старалася  за  тринадцятий
снiп заробити трохи хлiба, щоб як-небудь прогодувати  шестеро  дiтей,  що,
мов жорна, мололи всякий харч i свiтили чорним тiлом по всiх вулицях села,
басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадiв воловик Явдоким  Сергi?нко,
коли до нього примчали на випас дво? старшеньких, i чорнява мазуха Оленка,
захекавшись, радiсно сповiстила:
   - Татку, нашiй мамi бузько плинiс хлопчика на поле.
   - Дурна, вона й досi не зна?, що бузько тiльки жаб жере, -  вiдштовхнув
?? семилiтнiй Гнат i серйозно повiдомив: - Батьку, мама на  полi  хлопчика
родили.
   Коли новонародженого хрестили, поповi треба було дати  три  карбованцi,
пiвкопи я?ць i курку. Кума (породiлля ще хворiла) грошi i яйця вiддала,  а
курки не було в наймитiв, i довго не могла заспоко?тись зобиджена матушка:
"Що це за господиня - навiть курки на обiйстi не  ма?.  Один  розврат  вiд
таких людей".
   Всi дiти, як дiти, росли в Сергi?нкiв: плакали, ?ли, хворiли,  кричали,
падали  з  колиски,  об'?далися  всякою  поганню,  топились  у  ставку   i
поволеньки спинались на ноги.  А  Полiкарповi  одне  горе:  дуже  миршавим
вдався i зовсiм не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим
не по?ли i яким зiллям не обкурювали. Нарештi, коли нiмому хлопцевi минуло
чотири роки, люди пораяли батькам  вiдвести  його  чим  скорше  до  Ки?ва.
Послухалась Орина людей i напровеснi, тримаючись гуртка прочан,  пiшла  iз
сином в далеку путь. Та недовго того шляху помiряла Орина. Другого  ж  дня
бiля Лiтина сипнув ядерний дощ i грiм струсонув усiм небом i землею.  Люди
навпочiпки поприсiдали бiля лип, та дощ небавом вимочив  ?х  до  нитки.  А
Полiкарп вiзьми й заговори:
   "Глiм i капки".
   Того ж дня вночi повернулася Орина додому i страх як потерпала: а що  ж
як знову вiдбере мову Полiкарповi. Та по тому говiркiшого  хлопця  на  все
село не знайдеш. Пiдрiсши, в розмовах забував всяку  мiру,  i  потiм  його
побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до  самого  Полiкарпа  навiк
причепилось прiзвисько "Побрехенька". На гульбищах усi  з  охотою  слухали
Полiкарпа. Вiд душi пирхали i реготали,  але  нi  дiвчата,  нi  хлопцi  не
вважали його за парубка. I скiльки, дiйшовши рокiв, не сватався  -  тiльки
гарбузи хапав. Тому  й  знайшов  собi  дiвчину  лише  в  сусiдньому  селi,
пустивши в очi ?? батькам такого туману високими мисливськими  чобiтьми  i
берданкою, що тi по простотi сво?й i повiрили: неабиякий зять трапився  ?м
- одним полюванням он як може прожити.
   А з того полювання було стiльки користi, як з цапа молока.  Правда,  чи
не ?диний раз, уже пiсля одруження, трапилось щастя Полiкарповi: застрелив
на болотi качку. I вже не городами, а вулицями попрямував  додому,  навiть
крюк наклав, щоб не минути кооперацiю, де в  недiлю  збирались  погомонiти
дядьки.
   -  Несеш  свiжину,  Полiкарпе?  -  гукнув  широкоплечий  сусiд   Василь
Коваленко, ледве стримуючи усмiшку.
   - Та хiба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, - став бiля
гурту селян. - Бувало, обвiша?шся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся.
А тут ще й жiнка почина? лаятися. "Доки вже ти будеш таскати - дiвати нема
куди".
   - А вбив же що-небудь? - допиту?ться коваль.
   - Та якусь паршивеньку качечку.
   - Качку? - диву?ться Василь. - Ану, покажи.  Полiкарп,  не  кваплячись,
широко розкрива? торбу i раптом качка  з  фуркотом,  затуляючи  його  очi,
пiдноситься вгору, низько летить  над  будинком  споживчого  товариства  i
зника? за садами.
   - Ох, ти  ж  чолт.  Полетiла.  Чи  ти  ба...  -  розгублено  повiдомля?
Полiкарп, i вiд смiху здрига?ться увесь майдан...
   Зараз Сергi?нко - чу? Iван Тимофiйович - напався чогось на парубкiв:
   - Хiба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з  Арсентi?м
вип'?мо по крючку, вiзьмемо шворiняки за халяви та як пiдемо  до  дiвок  -
усi хлопцi, як шушвалки, тiкають вiд нас.  А  на  весiллях  завжди  пiвока
поставлять, щоб не надавали головиць. Умiли ми в свою  пору  погуляти.  На
теперiшнiх двох парубкiв ще б сили у мене  вистачило,  -  вигина?  колесом
суху спину.
   I  Степан  Кушнiр,  червонiючи,  почина?  неймовiрно  кашляти,  щоб  не
розсмiятися в очi Полiкарповi.
   На горбку поля зовсiм протряхли, i за колесами побiгли неглибокi  рiвнi
колi?, пiдрiзаючи слiди втиснутих копит. На  сходi  рожевiв  i  розвiвався
туман.  Блiде  сонце  колiщам  проскочило  шматок  роз'?дено?  просвiтками
хмарини, а свiжа земля запарувала i запахла  трухлою  стернею,  кислуватим
хмелем.
   Першу вiху Варивон поставив на межi з левадою, i Карпо Iванович Мокроус
ловко вставив примружене око в  скельце  теодолiта,  окантоване  блискучою
мiддю.
   Iван  Тимофiйович  оглянувся  навколо,  i  щасно  запам'ятовувалось:  i
Великий шлях, i димок на хвилястому гребенi горбка,  зелена  росиста  паша
помiж чорними стернями, i хвилi свiтла, що переганяли у село тiнi, i дзвiн
штельваги, i призивне iржання коней.
   "Еге ж, це тобi не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатiям,
а на сво?й, законнiй - район затвердив нам горбок. I нiчого,  Сафроне,  не
допоможеться: болячка тебе i без горбка не вхопить - все одно не  проживеш
всього  добра  за  свiй  вiк",  -  зверта?ться  у  думцi  до  Варчука.   А
хлiборобська надiя шуга? далеко-далеко i спочива? на посивiлому вистиглому
полi, як спочива? перепiлка помiж хлiбами.
   Вiн сам повiв  конi  на  вiху,  щоб  вивести  борозну  якнайрiвнiше;  i
солодко, i тривожно защемiло серце, коли почув, як пiд  череслом  хруснула
пiдрiзаним пирi?вим корiнням зелена межа.
   За плугом, натискаючи на чепiги,  горбився  Полiкарп,  i  обличчя  його
свiтилось радiсно здивованим усмiхом, який бува? в щасливих дiтей.
   - Як воно, Полiкарпе? - кивнув головою i примружився, надiючись  почути
якусь неждану побрехеньку.
   - Добре, Iване, скажу тобi. Ще  не  запам'ятаю,  коли  так  i  рукам  i
серцевi хороше було, - пiдвiв на нього прояснений погляд.
   - То-то й ?, Полiкарпе, - подав трохи гаття пiдручного i пiшов широкими
кроками вперед.
   Сумовитою сурмою заграло небо -  над  хутором  нижче  хмарки  рiвним  i
навскiсним шнуром  летiли  журавлi;  коли  крила  опускалися  вниз,  косяк
темнiшав i меншав; i перлово просвiтлювався, коли  ширшав  його  хвилястий
трепет, прощаючись з осiнньою задуманою землею.  Щось  невимовне  вразливе
було в тому печальному переливi, в прощальному маяннi крил i змiнi  свiтла
i тiней над все дрiбнiшим i дрiбнiшим ключем.
   - Облiт роблять. Скоро вiдлiтатимуть од нас, - пiдняв голову Варивон.
   - Еге-ге, Iване. Уже посланцi метляють спiдницями до нас,  -  обiзвався
ззаду Василь Карпець.
   Левадою  поспiшав  розтягнутий  гурт  жiнок;  за   ними,   з   заростей
вiльшаника, з'явилися першi чоловiчi постатi з кийками i дрючками в руках.
   - Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, -  пiддашком  приклав
до чола куцу широку долоню Степан Кушнiр.
   - Невже до бiйки дiйде? - насторожено витягнув шию Полiкарп.
   - Може дiйде, а може й нi, - не  обертаючись  i  не  вiдводячи  долонi,
поволi вiдказав Кушнiр. - Проте iстика тримай мiцно в руках, мiцно тримай,
бережливого i доля береже.
   Бiля теодолiта неспокiйно заметушився землемiр, кинувсь був для  чогось
до воза,  але  на  пiвдорозi  роздумав  i  знову  повернувся  до  тринога,
торкнувся пальцями свинчато? дзиги.
   - Оремо, хлопцi, а то справдi подумають, що перелякались ?х. Вйо, конi!
- стрельнув батогом Iван Бондар i за його плугом потягнулись iншi.
   Першою на горбок вилетiла, приминаючи чобiтьми свiжу рiллю, висока худа
Настя Денисенко i зразу ж наскочила на Степана Кушнiра.
   - Трясця казила, дубила, вашу ма... Хто вас, босяцюги,  на  чужу  землю
просив? Забирайтесь к чортовiй матерi, поки ребра  цiлi,  поки  голова  на
в'язах стирчить. Забирайтеся, злиднi чортовi!
   - Чекай, чекай, жiнко добра. Хiба ж так з людьми говорять?  Де  ж  твiй
добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рiдня якась.
   Настя спочатку оторопiла вiд  несподiвано  спокiйного  голосу,  лупнула
очима, але зразу ж опам'яталась i верескливо закричала:
   - Чого ти менi баки забива?ш? Забирайся, щоб твоя  нога  тут  не  була.
Бач, яку рiдню знайшов! Якi ми з тобою родичi?
   - От тобi й ма?ш, - розвiв руками Степан.  -  Вже  й  забула:  твiй  же
батько i мiй батько на одному сонцi онучi сушили. Ще тобi  мало?  Ще  тобi
мало?
   - Бий, кумо, його, чорта  окаянного,  по  макiтрi,  бо  вiн  тобi  зуби
заговорю?, - озвався захеканий голос iз гурту.
   - А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським  голоском  обiзвалась?  -  став
навшпиньки Степан. - А я  тебе  колись  сватати  хотiв.  I  добре,  що  не
оженився - десь трiснула б досi з велико? любовi моя макiтра. Трiснула б.
   Хтось навiть засмiявся в гуртi, але знову гамiр покрив поле.
   - Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. - Наперед  поважно  виступив
Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту  Ларiон  Денисенко  з  двома  синами,
Лiфер i Митрофан Созоненки,  Якiв  Данько,  старий  Заятчук  i  ще  кiлька
чоловiк. Осторонь стояв iз замашним кийком рожевощокий, з пухнастим  чубом
Карпо Варчук, з цiкавiстю поглядаючи на землемiра.
   - Тпррру! - владно зупинив  конi  Сафрон,  рiвняючись  iз  Бондарем.  -
Здоров, Iване.
   - Ну, чого тобi?
   - Погане дiло затiяв, Iване. По-доброму говорили тобi - не  зазiхай  на
нашу землю, не сiй колотнечi мiж людьми. I ви, добрi люди, орiть, сiйте на
сво?х нивках. Бо з чужо? руки хлiба не  на?сися.  -  Здрига?ться  обвислий
тонкий нiс, ворушаться пiд очима круто вигнутi синi мiшечки i  вся  висока
постать розмiрено погойду?ться. - Так що запрягайте конi -  i  подалi  вiд
лиха.
   - Подалi вiд грiха, - трясе колесом обросло? голови Денисенко.
   - Чого ?х умовляти? В дрючки займайте, щоб... - високо дзвенить жiночий
голос.
   - Чу?ш, Iване, кров'ю пахне земелька, ?дь,  не  муляй  очей,  -  широко
розставля? ноги Данько, перехопивши пальцями по половинi обтесаний дрючок.
Його вилицювате обличчя багрянi?, темнi? i неспокiйно  мiниться  свiтло  в
зеленаво-сiрих очах, а на  скронях  ворушаться  тонкi  кiнчики  каштанових
брiв. I голос напружено тремтить - от-от зiрветься з спокiйно? ноти, сипне
лайкою, а руки пiднесуть над головою ломаку.
   - Ви ж в обмiн  за  свою  землю  нашу  берете,  -  з-за  спини  Степана
показався Полiкарп i знову непомiтно зашився за широкi плечi.
   - Кобилi пiд хвiст вткни  свою.  Злиднi  зеленi,  -  насiвся  на  нього
Денисенко I Полiкарп зразу ж мигнув зiгнутою спиною  за  кiньми.  Бабський
галас знову пiднявся. Над головами закрутились кулаки i кiлля, ззаду жiнки
напирали на чоловiкiв, штовхаючи ?х на невеликий гурток созiвцiв.
   - Чого ви ?м в зуби загляда?те? - непоко?лась дебела Лисавета, Данькова
жiнка.
   - Цитьте ви, сороки! - незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя
Сафрона. - ?дь, Iване, додому. Раз ми  живемо  на  свiтi.  Для  чого  один
одному вiку вкорочати? Бач, який свiт широкий, - простягнув руку вперед. -
А ти його в домовину хочеш затиснути.
   - Слухав я тебе, Сафроне, - очi Iвана уперто блиснули, -  i  думав:  не
мало тебе життя учило, чоловiк ти не дурний, а ще й досi в  чудеса  вiриш.
Невже не зарубав собi на носi: минулося ваше, наше наступило.  От  i  живи
собi, як жук за корою, а пiдiймеш на мене руку - з корнем вирвуть тобi. Бо
держава за мною сто?ть.
   - Бабоньки! Та вiн, злидень .. ще лякати нас буде! - фуркнула в повiтрi
ломака. Як хвиля, гойднулась юрба, i зразу ж  в  кiлькох  мiсцях  трiснуло
дерево об дерево, i хтось пронизливо, по-поросячому, закричав:
   - Ой, боженьку, мiй боже!..
   З храпом шарпнулись конi, вирвали  з  борозни  плуг  i  помчали  полем,
залишаючи на землi подертi чорнi рани
   По-гусячому  пригинаючись,  з  теодолiтом  пiд  боком,  побiг  у   село
землемiр, за ним дав дьору Полiкарп, але на рiллi спiткнувся,  розтягнувся
на весь зрiст i зразу ж злякано схопив руками голову, зовсiм  вростаючи  в
землю
   I коли чийсь дрючок перетягнув плечi i удар глухою  вiддачею  обiзвався
всерединi, Iван так гахнув iстиком Прокопа  Денисенка,  що  кров  зразу  ж
бризнула Iвановi на пiджак i об'юшила водночас плескате обличчя i  катанку
парубка
   Жiнки з лементом пiдхопили пiд руки знепритомнiлого, з широко розкритим
ротом куркуленка, подалися назад, голосячи.
   Закривавлений Степан Кушнiр вiдбивався вiд обох  Созоненкiв,  кряжистий
Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком  i  Дмитром  Заятчуком,  що
тепер всiляко норовив збити його з нiг. Данькове кодло  до  притиснуло  до
рiллi напiвхворого Карпця i Пiвторацького. Воно зiм'яло  б  ?х,  але  бiля
нахрапистого гнiзда куркульнi завзято кружляв Захар  Побережний.  Невiдомо
звiдки вiн дiстав весло i  в  самi  найтяжчi  хвилини  люто  розривав  ним
одичале кiльце i знову вчасно з'являвся в другому мiсцi, не втискаючись  у
небезпечне коло.
   Тiльки один Сафрон Варчук, кам'янiючи на горбку, не встрягав  у  бiйку.
Помертвiлi, без блиску очi не  ворушилися  в  обважнiлiй  сiтцi  мiшечкiв;
холодний туман налягав на них, i в ньому ворушилась не стiльки сама бiйка,
як ?? нерадiснi жнива.
   "Ну, що ж, в крайньому разi вiн  до  бiйки  непричетний.  Навiть  хотiв
охолодити мужикiв... Треба, щоб Карпо  не  перестарався.  I  прикрутило  ж
серед бiлого дня заварювати бучу, начеб нема ночi у бога".
   Непереливки приходилося созiвцям. Впав уже на спину Карпець,  i  Данько
кинувся на Варивона. Над Кушнiром загойдалось кiлька дрючкiв, i збоку,  до
Бондаря, почав пiдкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радiсно крикнув:
   - Держiмося! Нашi бiжать! Тримайтесь, дядьку Iване! -  i  так  оперiщив
Данька по ши?, що той дзигою широко завертiвся на полi.
   З  дороги,  пригинаючись,  з  кiлком  бiг  Дмитро  Горицвiт.  За   ним,
розмахуючи iстиком, ледве встигав Полiкарп,  а  позаду  бовванiли  ще  двi
чоловiчi постатi. Коли Дмитро, ?дучи на  сво?  поле,  тiльки  побачив,  як
загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумiв, що напали на Бондаря.  Ось
коли  вiн  добре  дiло  зробить:  всi?ю  душею  допоможе  созiвцям,  Iвана
Тимофiйовича з бiди виручить. "Iч, куркульня клята, усьому новому життя  б
вкоротила".
   Знайшов дрючок посеред дороги i так побiг, що  вiтер  почав  обпалювати
вуха. З розгону налетiв на Полiкарпа - i мало  не  розтягнувся  на  рiллi.
Полiкарп злякано скочив, хотiв дати дьору, та,  побачивши,  що  перед  ним
Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки.
   - Чого ж не помага?те сво?м? Бачите, созiвцi зараз в бiдi. Чи тiльки за
свою шкуру труситесь?
   - Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От ?м тепер i покажу, який
я слабосилий, - розхрабрився Полiкарп.
   Коли Дмитро  побачив  Карпа,  затремтiв  кожним  м'язом,  прикидаючи  в
головi, куди буде найзручнiше ударити: то найспритнiший ворог.
   "Приб'ю, я "гадюку", - твердо вирiшив, напружуючись до дрижання.
   Та Карпо зразу ж, тiльки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумiв,
куди йдеться його дiло. Далеко вiд себе кинув дрючка i мiцно крикнув:
   - Хто жити хоче - в село тiкай. Чортiв Горицвiт  бiжить!  -  i  перший,
широкими i легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним  побiг  Данько,  а
далi в одну мить, мовби бiйки не було, на горбку залишились тiльки созiвцi
i пополотнiлий вiд злостi Дмитро.
   - Ох, i тiкають. Я як потягнув Денисенка сво?м iстиком,  то  вiн  прямо
тобi як вуж скрутився, - вихваля?ться Полiкарп.
   - Спасибi, Дмитре. Думав,  докона?  куркульня,  -  потиснув  руку  Iван
Тимофiйович. - Приходь, не забувай нас, - стишу? голос.
   - У суд ?х, дукачiв! - спираючись на дрючок, пiдходить Карпець, блiдий,
у хворобливому крапнистому потi.
   - Тiльки у суд, - пiддаку? Дмитро, ще лихий i гостроокий вiд хвилювання
та напруги.
   - А он землемiр  наш  спiшить,  -  примружився  Бондар.  I  справдi:  з
вiльшаника тюпцем бiг до них Мокроус, i скельця теодолiта поблискували  на
сонцi ярким свiтлом.



   XL

   Прислухаючись з-за тонко? стiнки до стривоженого гамору, Марта чу?  про
Дмитра i жалку?, що той не почастував дрючком ??  чоловiка.  "Як  ти  менi
остогид, вивернув душу, окаянний", - шепоче  сухими  губами.  Вiд  напруги
дудонять у вухах дзвоники, в затерплi ноги хтось вбива?  цвяшки,  i  серце
частiше тiсно колива?ться у грудях.
   Сафрон ла? всiх, що погарячилися, i схиля? для так годиться перепросити
созiвцiв, бо дiло судом i допром зможе запахнути.
   - Таких, як Полiкарп, яким пудом муки можна задобрити, з iншим -  чарку
випити. Найтруднiше Бондаря зломити. Тут  через  жiнку  треба  дiяти  -  з
Марiйкою кашу скорiше звариш.
   - Я б ?м червоним пiвнем кашi наварив, - вихоплю?ться у Лiфера, i  вона
морщиться вiд огиди, уявляючи високу, худу постать чоловiка,  затягнуту  в
чорний пiджак та вузькi штани i схожого на засмоктаного писаря, що раз  на
рiк бачить сонце. Тихенько скрипнули дверi в кiмнату, перекочуючись  через
порiг, вбiгла в квiтчастому платтячку круглолиця Нiна - ?? ?дина  радiсть.
Марта тiсно пригорта? до грудей свою одиначку i, не  осмiхаючись,  обсипа?
цiлунками пухнастi щiчки i ручки з ямками, де мають бути суглоби.
   - Ти знову плакала? - строго дивиться на не? дочка. - Ти ж  казала,  що
бiльше не будеш.
   - У мене очi болiли.
   - У Нiни теж болiли, а Нiна не плакала. I ти не плач.
   - Не буду, не буду.
   - Дай поцiлую очi. Хай не болять,  -  м'якi  уста  дитини  ледве  чутно
торкаються ?? перенiсся. - Баба менi цяцю принесла, - хвалиться  блискучим
корабликом i захову? його пiд скриню.
   За вiкном у закучерявленому жовтому колi  ся?  мiсяць,  одна  за  одною
набiгають на нього  хмарки  i  зникають,  без  слiду,  без  гадки.  Тоскно
поскрипу? бiля самого кореня натомлена яблуня, тихо вiттям б'? по вiконнiй
рамi, мов проситься в кiмнату; далеко холодне небо лл?ться на хати,  сумне
i нерозгадане, як ?? невеселi, незогрiтi радiстю роки.  Усмiхнулось  трохи
те крадене щастя пiд зоряними ночами, пролетiло, як сон. 'Може, коли б  не
воно, то спокiйнiше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й  тягнула  б  те
життя, як вiл тягне гарбу.
   Поскрипуючи схiдцями на ганку, почали  розходитись  остогидлi  багатi?.
Забрехав, задзвенiв ланцюгом собака i заспоко?вся, почувши знайомий свист.
   Лiферова тiнь тонко промайнула  по  шибках  i  пiдлозi,  застигла  бiля
ворiт. Марта швиденько роззулась i лягла бiля Нiни. Ще чула, як бряжчав за
перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою,  i  вже  крiзь
сон донеслося  тихе  рипiння  дверей.  Ледве  розплющила  злиплi  очi.  На
лiжковi, затуливши спиною мiсячне сяйво, сидiв Лiфер. Крекчучи, наче  дiд,
скинув з нiг тiснi чоботи.
   - Ти спиш, Марто? - торкнувся рукою ?? плеча. Само  по  собi  зщулилось
тiло молодицi, проте не ворухнулась - вдавала, що заснула. Та  коли  Лiфер
взяв на руки Нiну - хотiв перенести на канапу - обiзвалась:
   - Не чiпай дитини.
   - Iч, яка витребенька, - усмiхнувся примирливо. Проте в голосi  бринiла
непевнiсть, а усмiшка була прохальна, жалюгiдна, як i завжди,  коли  хотiв
пiсля сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцiлував Нiну в
лоб, вiднiс на канапу; позiхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою
вiкно.
   "Хоч би дитини не вiдсудили", - уперто думала свою думу, бачила себе  з
Нiною в невеличкiй убогiй хатинi за чужою роботою -  вишиттям  чи  пряжею.
Тiнь гойднулась ?й назустрiч, заскрипiло лiжко,  кiстлявi  i  холоднi,  як
лiд, руки, обвились навколо ?? ши?.
   - Не лiзь, - одвернулась вiд нього.
   - Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою - погарячився. Але ж i ти  мене
з себе виводиш, - хотiв обняти.
   З злiстю вiдкида?ться вiд нього, ляга? обличчям до подушки.
   - Що ти за жiнка менi? Чи ти хочеш, щоб я по  других  ходив?  -  рипить
зубами Лiфер.
   - Iди хоч у безвiсть!..
   Який вiн  противний,  який  вiн  противний!  Холодний,  ненависний,  як
гадюка. Чи то сво?ми руками вона не заробить шматок хлiба?..
   "Забирайсь пiд три чорти. Сам - доведеш мене - як сучку прожену, а щеня
при собi залишу!" -  пригаду?  слова  свекра  i  ще  тiснiше  припада?  до
постелi.
   - Ти довго будеш ?репенитись, змiя пiдколодна? Iще Дмитро тобi, чи який
другий на думцi! - почина? липкими пальцями крутити ?й праву руку...
   Нарештi Марта вирива?ться з його рук  i  босонiж  бiжить  на  подвiр'я;
давлячись сльозами, входить в теплу вiд пiдопрiло? отави клуню.  Усе  тiло
пашить вiд побо?в, сльози палять щоки. Небавом осiннiй холод  кида?  ??  в
дрож. Марта пiднiма? корж злежано? отави, по шию закрива?ться ним.
   "Дочко моя, коли б не ти - одного  б  дня  не  жила  отут",  -  в  уявi
притиску? до грудей тiльце Нiни.
   Вiд щiлин брами до молодицi тягнуться жовтi струмки мiсячного  сяйва  i
не можуть дотягнутися. У вузькому просвiтку затрепетала  зiрка  i  зникла;
тяжко, як людина, зiтхнула в оборi корова;  клуня,  ледве  чутно  шарудячи
обмолоченими снопами, почина?  потихеньку  ворушитись,  наче  пароплав  на
хвилi...
   - Мамо, - кличе ?? заплаканий голос... Чи довго вона проспала?
   Обдираючи ноги штурпаками сухого кiнського щавлю, летить  з  засторонка
на тiк. Надворi пiд ногами шарудить i зразу ж розта? паморозь,  на  темних
вiкнах горять, переливаються вiнки жовтого, як латаття, свiтла. Спираючись
руками  в  стiну,  обличчям  припала  до  перехрестя  рами.  На  канапi  з
розкинутими  ручками  спокiйно  спить  ??  дочка.  З-пiд  усмiхнених   уст
ледь-ледь поблискують дрiбнi чистi зуби. I  мати  заспоко?но  вiдхиля?ться
вiд шибки.
   I знову згадки налягають на не?,  як  хмари  на  небо,  в  серцi  глухо
здрига?ться злостивий i непокiрний грiм.



   XLI

   Нiяк не виходила з голови розмова iз батьком.
   Почувши про бiйку на  горбку,  Югина  кинулась  на  поле  простоволоса,
притискуючи блузку рукою, i чула, як стугонiло серце. Бiля греблi побачила
на шляху три пiдводи, на першiй пiзнала Степана Кушнiра i  догадалаяя,  що
позаду ?де ?? батько.
   - Таточку мiй! - скрикнула, побачивши веселий  рiдний  усмiх,  цурпалки
пiдрiзаних вусiв, темночервонi, мiцно натягнутi щоки. Дужими руками пiдняв
дочку пiд пахви i посадив поруч з собою. Тiсно-тiсно притулила  голову  до
його плеча, а потiм заглянула в очi правдивим голубим поглядом.  Усмiхався
Бондар, розумiв, як перехвилювалась Югина, i був радий, що дочекався тако?
дочки, проворно?, красиво?, люблячо?. I добре було чути, як  пашiло  через
сорочку тепло ?? руки, огрiваючи його плече.
   - Нiде вас, тату, не задiло?
   - Нi, трохи перепало. Та до твого весiлля минеться. Як мама?
   - Вони ще, десь, не знають - дома не були.
   - Так ти, гляди, нiчого й не говори, бо почнуться охи, зiтхання,  та  й
очi в нашо? матерi на мокрому мiсцi.
   - Хiба ж я не знаю? - пальцем вiддерла  бiля  вуса  почорнiлу  присохлу
краплину i тiльки  тепер  побачила,  що  на  щоцi  тонесеньким  павутинням
крутився обкипiлий слiд стерто? кровi. Дома злила на руки i  смiялась,  як
батько, нарочито фиркаючи, бризкав над цебром теплими краплинами. А  потiм
сiв проти не?, задумався, дивлячись у вiкно.
   - Чого ви, тату, мо', болить? - затурбувалася. - Лягли б вiдпочили.
   - Зна?ш, дочко, - взяв ?? за руки, посадив ближче до себе. - Прибили  б
сьогоднi мене. От i не  сидiли  б  так  з  тобою,  -  всмiхнувся  i  знову
задумався.
   - Що ви кажете, таточку, - стиснула широкий костистий зап'ясток.
   - А ти ж дума?ш, пожалували б? В мене першого мiтили. Я куркульнi  став
поперек дороги не на один день. Вони це добре  знають.  Дякуй  Дмитровi  -
коли б не вiн, як пить дати, привезли б твого батька на возi, наче в'ялену
рибину. Само щастя прислало його. I таке мо?  слово,  Югино:  коли  крiпко
любиш нас, - вийди за Дмитра.
   - Тату...
   - Не перебаранчай. Коли б за другого - слова б не сказав тобi. Роби, як
серце велить. А Дмитра, от його ти не любиш зараз, так,  вiр  менi,  потiм
покоха?ш, як життя сво?. Такого не можна не полюбити,  хоч  i  хмурим  вiн
зда?ться, наче в хмару вступив. Грицьковi менше я вiрю,  та  й  про  нього
недобрi чутки пiшли, що з Федорою...
   Пiдвiвся з лави i поволi пiшов у другу хату.
   Як уперлась руками в колiна, так i сидiла,  безпорадна,  зiгнута,  наче
закуняла на часинку над шиттям.
   В напiвтемрявi поставав перед дiвчиною луг.  Бачила,  сизi  води  трьох
ставкiв i знала, що пагорками обiч заростей очерету йшли в  рiзнi  сторони
Грицько i Дмитро, неясно окресленi, заволоженi туманом. А потiм вiд берега
до берега сковзнув просвiток, i жаль стало минулих рокiв, коли вона, ще не
знаючи болiсно-солодкого  чекання,  хвилювань,  зустрiчей,  неясного  суму
прощань, спiвала з дiвчатами тужливих пiсень про кохання. Тодi тривожилась
тiльки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною,  i  не  вiрилось,  що
життя могло скривдити ??, Югину, яка всiм  хотiла  добра,  щиро  брала  до
серця печалi старших подруг. Хотiлося б ?й знову  стати  малою  пастушкою,
виспiвуючи у видолку; або пекти на полi в сивому приску  картоплю,  взимку
ковзатись на ковзанцi i по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкi  пружки
блискучими пiдковами. I знову  думки  перекидали  хитку  кладку  до  щойно
сказаного батьком...
   Коли б це мати наказала - вона б i бровою не повела.  Батька  ж  любила
сильнiше, знала, що пусто не кине вiн слiв на вiтер;  i  жаль  було  само?
себе, наче вже насправдi виходила замiж за Дмитра.
   Вечерi i не покуштувала. Задумуючись, не до ладу вiдповiдала матерi. Та
затурбувалась:
   - Що ти, дiвко, не захворiла часом?
   А батько глянув на не?, нахмурився i мовчки вийшов iз хати.
   Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сiла на  важкiй  лядi,  що
набрякла земляною вологiстю, скульчилась,  опустивши  голову  на  руки,  i
такою здалася собi одинокою, забутою  всiма,  що  незчулась,  коли  сльози
опекли долонi, покотились в рукави. I з острахом  помiтила,  що  зараз  не
стiльки за Грицем вболiва? ?? серце, скiльки стиска? його чуже втручання в
найпота?мнiшi  кутки,  куди  сама  хотiла  i  боялась  заглянути,  щоб  не
наврочити свого щастя.
   "А що ж то батько натякнув на Федору?.."
   В недiлю, бувало, Югина стiльки  того  часу  згайну?,  прибираючись  на
музики, а сьогоднi i не  вдягалась;  на  здивований  погляд  Марiйки  тихо
вiдповiла:
   - Чогось нудить мене.
   - Так ти б, може, чогось кислого з'?ла, - похитала  головою,  дивлячись
на змарнiлий вид: наче в недузi лежала. I вже навiть словом не  за?кнулась
про сво?.
   Пiсля полудня прибiгла до Югини Софiя Кушнiр Забiгала,  закрутилась  по
хатi, наповнюючи ?? дзвiнким щебетанням i смiхом.
   - Ти чого це, дiвко, на  вулицю  носа  не  показу?ш?  Хочеш,  щоб  нашi
парубки слабостi  подоставали?  Ой,  рятуйте  мою  душу,  а  чого  ти  так
змарнiла? Чи хлiба не ?си? Чого ж зiтхнула, як останн?  спекла?  -  Бистрi
карi очi аж палахкотiли,  непосидющi  босi  ноги  тупали  по  долiвцi;  на
довгастому чорному обличчi блискавично мiнялись вирази  то  запитання,  то
ляку, то здивовання. Подивись на  таку  -  достеменно  молодий  живкун  на
дорозi.
   - Чогось нездужа?ться.
   - А-а-а, - протягнула Софiя i здогадливо стукнула долонею  по  лобi.  -
Знаю тепер, де собаку зарито. Довiдалась, що Гриць до друго?  ходить?  Еге
ж, так? - i обличчя ?? стало жалiсливим i спiвчутливим.
   Холонучи вся,  Югина  сперлась  на  косяк  скринi,  пальцi  вп'ялись  у
випаленi пелюстки квiток, скам'янiли, серце, забиваючи подих,  пiдкотилося
до самого горла.
   Невже ?? Гриць ходить до друго?? Його брехливi уста  шепчуть  ?й  слова
любовi, а потiм цiлують другу. Може, обо? вони згадують ??, роблять з  не?
посмiховище...  Он  який  ти!  Ненависть  поривом  пiдiйма?ться  в  грудях
дiвчини, гiркi сльози образи i злоби печуть щоки, неначе шершнi, i дiвчина
закрива? голову широкими рукавами сорочки,  навiть  не  в  силi  розпитати
Софiю, на кого промiняв ?? Шевчик.
   - Та цур йому, оглашенному, - обвива? ?? Софiя руками - Я б  на  тво?му
мiсцi i дивитися на нього, бабiя, не схотiла б. - А сама бачить зустрiч на
левадi бiля верби i хоч як намага?ться осудити Григорiя, проте не може  i,
забувши, що вона втiша? Югину, усмiха?ться собi, пригадуючи, як  попала  в
парубочi руки. Проте зразу ж схоплю?ться i знову почина? вичитувати:
   - Чортiв лобуряка. Хоч би до дiвчини пiшов, а то до Федори. Теж радiсть
пеську знайшов. Та ти не плач - нема  за  ким  побиватись.  Ти  на  Дмитра
подивись - орел, а не парубок. Ще багато кашi Грицьковi треба з'?сти,  щоб
зрiвнятися з ним. Я б на тво?му мiсцi зараз  же  пiшла  на  вулицю  i,  на
збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От i дурна, шо  не  покажешся  на
люди - нiхто б язика не точив, не перемивав тво?х кiсточок, що  побива?шся
за ним. По-мо?му так: яке лихо не спiткнеться -  не  потурай  йому,  топчи
ногами, смiйся, словом не дай знати про нього.  Як  менi  в  того  Сафрона
гiрко бува? - одна тiльки я знаю, а проте i бровою не  поведу.  Насядеться
вiн на мене i почне, i почне вичитувати,  прямо  тобi  як  псалтир  чита?.
Слухаю, слухаю його, а потiм  i  вiдповiм,  так  смирненько:  "Чи  ви  все
сказали, чи ще будете? Тодi я  корови  подою  i  дослухувати  прийду  Дуже
iнтересно  говорите.  Напевне  ви  на  якихось  курсах  були".  Плюне  той
спересердя i пiде. Такую б, як ти, мов iржа, за мiсяць за?в би, а на  менi
кутнi обломить.
   Потiшала, як могла, i втихомирила Югину. Тiльки вряди-годи  здригнеться
дiвчина, i схлипування з само? середини прорветься.
   Прощаючись, наказувала Софiя:
   - Оце вмийся  менi  гарненько  i  шпар  на  музики.  Такого  краков'яка
жиганемо з тобою. I з танцю вручу тебе Дмитровi. Побачиш,  як  запиша?ться
вiн, i з радостi слова не промовить, тiльки очима  лупатиме.  -  Поставила
сторчма очi i вибiгла з хати.
   Аж легше стало Югинi, що нiхто не слiдку? за нею, не бачить ?? горя.
   "Так ти до то?, до безпутно? ходиш, з мене людську поговiрку робиш. А я
так тобi вiрила. Не дiждеш насмiятись..." I раптом, трусячись всiм  тiлом,
вона бачить, як вулицею, помiж двома  засипаними  листям  колiями,  пряму?
Григорiй.
   Куди дiтись? Чи в клуню побiпи, чи забитись у ванькирi, щоб  не  бачити
осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще  хай  би  Дмитро
прийшов. I для нього у не? найдеться i слово, i усмiх... "Чи знайшлися б?"
   "Пiдеш за мене - нiчого бiльше в свiтi не треба", - горять чорнi очi на
поблiдлому лицi, тремтять нiздрi орлиного носа...
   Який же вiн лихий i хороший. Тiльки, певне, страшно з таким  на  самотi
залишатися... Куди ж заховатись ?й? На самому порозi ледве-не збила з  нiг
Марiйку.
   - Що з тобою? Лиця на тобi, дiвко, не видно.
   - Мамо, до нас той... Шевчик  iде.  Скажiть,  що  мене  дома  нема.  Не
пускайте сьогоднi... i зовсiм не пускайте. Хай собi другу попошука?.
   Марiйка остовпiла, дивиться на Югину; потiм, щоб заховати  усмiшку,  що
скривлю? ?? уста, оберта?ться до дверей i швидко йде  до  ворiт.  А  Югина
кида?ться на лiжко i заплющенi повiки затиску? пальцями.



   XLII

   Сафрон довiдався, що Мiрошниченко послав у район повiдомлення про бiйку
на горбку.
   "Влипли по-дурному, як мухи в патоку". Розлючено ввiрвався  до  хати  i
зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софiю, що нещодавно розбила
тарiлку.
   - Чого, сучий сину, ляси  бiля  наймитсько?  спiдницi  точиш!  Запрягай
зараз же конi в бричку. Тiльки одним льотом менi!
   - Я зараз,  тату.  -  Вхопив  шапку  в  руки,  вилетiв  у  сiни,  м'яко
перестрибнув через усi схiдцi ганку i через хвилину  забряжчав  упряжжю  в
стайнi.
   Коли  воронi,  кусаючи  вудила,  задзвонили  кованими  вiжками,  Сафрон
перехилився над бричкою, гаряче зашепотiв У вухо синовi:
   - Тiльки ж мотайся менi, як попiвна замiж. Не застанеш Крамового дома -
по?дь на пасiку. Ну, гайда. Коней тiльки це перегони.
   - Зроблю, як звелiли. - Пiдвiвся на весь зрiст,  махнув  гарапником,  i
конi з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи ши?,  птицями  вилетiли  з
подвiр'я, мигнули у брамi, замерехтiли в щiлинах паркана.
   "Кожна кiсточка машталiрська", - залюбувався постаттю Карпа, але  знову
згадав про сво? турботи i пiшов до комори взяти горiлку.
   "Злиднi чортовi, зв'язати б вас одним мотузком i в  морi,  як  цуценят,
потопити, - витягнув з жита пляшку i попрямував у село.
   Вiн уже розiслав до  созiвцiв  Созоненка,  Данька,  Денисенка.  Сам  же
вирiшив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та  кого  ж
iншого пошле?
   "Краще б мене по потилицi звезли, чим  ото  кривлятись,  скидати  шапку
перед бидлом. Чи давно само ноги ледь  не  лизало,  просячи  врятувати  на
переднiвку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж,  цяця  велика,  горбка
захотiв! Щоб тобi той горбок на спинi до старостi сiв!"
   На перехрестi вiн зупинився бiля плота: вибирав часину,  щоб  нiхто  не
бачив, як iтиме до Бондаря.
   Мiцнi пахощi влежаних яблук i сухого зiлля бринiли по  всiй  хатi.  Над
картинами i портретами пишно розквiтли  широкi  рушники,  свiжо  пiдмазана
долiвка плеснулась з червоних глиняних берегiв потемнiлим озеречком.
   "Порядок, порядок у хатi", - зразу ж помiтив i тричi  перехрестився  на
порожнiй, без iкон, куток.
   - З святою недiлею, - вклонився Iвановi.
   - Доброго дня, - статечно пiдвiвся з-за столу Бондар, пильно i  недобре
поглянувши на Сафрона. Той наче й не помiтив гострого блиску в очах.
   - Славна свiтлиця в тебе, Iване, - сiда? на лаву.  -  Зразу  видно,  що
хазяйська дiвка росте батькам на радiсть. Може, скоро й видаватимеш?
   - Трапляться добрi люди -  можна  й  вiддати,  -  стримано  вiдповiда?,
бажаючи зрозумiти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться  приступати  до
дiла. Закручу? цигарку, поволi прикурю?, i губи його  вивертуються  довгою
чорною трубочкою. А вся голова окуту?ться густим димом.
   - Авжеж. Тiльки де зараз  тих  добрих  людей  шукати?  Псу?ться  молодь
тепер. Нема порядку. Нема.
   - Хе, - бiльш нiчого не говорить Бондар, i Сафрон не може розiбрати, чи
диву?ться  вiн,  чи  спiвчува?  його  словам,  i  не   помiча?   на   собi
насмiшкувато-допитливого погляду.
   - Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому роцi?
   - Нiчого собi.
   - I у мене, хвалить бога,  Карпо  пiдпiрками  гiлля  пiдпирав,  щоб  не
розчахнулись. Яблунi, як облiпленi тобi,  листу  не  видно...  Вип'?мо  по
чарцi, Iване. Чи там в тебе тим-сим закусити  не  знайдеться?  -  дiловито
ставить на стiл пляшку i не да? промовити слова Бондаревi. -  Та  не  дуже
турбуйся - яблуко там, хлiб та цибулину - i бiльш нiчого не треба.
   - Я пити не буду.
   - Як то не будеш? - криво усмiха?ться Варчук, хоча всерединi злiсть уже
почина? кипiти. - Хоч i став ти за старшого в созi, та не дуже задавайся.
   Непотрiбне слово було сказано,  i  воно  зразу  ж  виводить  Бондаря  з
рiвноваги:
   - Задаватись менi не з руки, ми люди простi, а пити з тобою не буду.
   I Варчук зрозумiв, що переконувати його годi.
   - Що ж, вiльному воля, а спасеному рай. Коли так вiта?ш, то i я в тво?й
хатi вуса не вмочу. - Заховав пляшку в кишеню. Вiд злостi тремтiла рука  i
пересмикувалось,  терпко  холонучи,  обличчя,  тiпалося  синiми  обвислими
мiшечками пiд очима. - Не годиться так, Iване, стрiчати гостей. Я до  тебе
з мировою прийшов. - Напружено глянув поперед себе.
   Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав.
   - Да, Iване, некрасиво воно в нас  вийшло.  Та,  сам  зна?ш,  за  землю
чоловiк i в землю пiде, не те що на бiйку. А ми ж з тобою з  одного  села,
для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. I
що воно з того вийде? На бiса  зв'язуватись  з  такими,  як  Полiкарп?  То
ненадiйнi все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту,  як  зозуля  в
чуже гнiздо я?ць, а ти потiм сиди i суши мозок за них.  Скажiмо,  Полiкарп
десь затре коняку  чи  скалiчить,  бо  то  господар  хiба?  А  ти  потряси
калиткою, бо й держава - це не бездонна криниця. Або  розпадеться  соз,  а
збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата  з  торгiв  до  дiдька
пiде. ?й-богу, Iване, за гнилу галузку схопився. За гнилу.
   - Оце за цим i прийшли?
   - Я ж i кажу: за мировою причимчикував. Погарячились  трохи  мужики,  а
тепер вже й потилицю чухають.
   - От на судi нас уже як-небудь помирять.
   - Для чого ж на судi? Коли  мирно,  люб'язно  можемо  дiйти  згоди  мiж
собою. Все в наших руках. Зна?ш, навiть поганий мир краще добро? бучi.
   - Нi, не буде баба дiвкою, - раптом вiдрiза? Бондар i пiдводиться  з-за
столу. - Нiчого не вийде, не буде в нас миру.
   - Не буде? - тремтить голос у Варчука. - Гляди, чи не  пока?шся  потiм,
та пiзно буде. Буде каяття, та не буде вороття.
   - Чого ви ляка?те сво?м каяттям? Ви нам голову будете ламати,  а  потiм
за чарку вiдкупатися? Дешева цiна. Вмiли лiзти в  бiйку,  тепер  вмiйте  i
перед судом стати. Оце i вся моя казка-байка.
   - I бiльше нiчого нiяк не скажеш?
   - Нiчого i нiяк.
   - Обдумайсь, Iване, поки ? час.
   - Чого ляка?те мене,  як  хлопчика?  -  раптом  скипа?  Бондар  i  весь
червонi?. - Не боявся я вас i ранiше, а тепер i  поготiв.  Минулося  ваше.
Навiки.
   - Не нахваляйся, чортiв сину! - скаженi?  Варчук,  хапаючись  рукою  за
клямку. - Ще пуповиною тобi наша земля вилiзе.
   Сафрон, метляючи полами довгого поношеного пiджака, широкою  розхитаною
ходою поспiшав на хутiр.
   "Нема на вас нi Шепеля, нi Гальчевського, нiякого чорта, щоб  та  земля
боком вам вилiзла", - скрипить зубами, i хвилястi  вуса  його  ворушаться,
мов два списи. Напiвослiплий од злостi, ледве не збива?  на  ганку  з  нiг
Софiю, яка несе ?сти поденщикам.
   - То це стiльки ?м тягнеш? - зразу жаха?ться Сафрон. - Зрадiла, що мене
на господарствi нема. Скiльки хлiба на  поле  тащить!  Дома  вони  стiльки
?дять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до  порядку?  Не  могла  мене
дочекатись? Рада чим довше хвоста бiля хлопцiв крутити.
   - А ви менi говорили, коли прийдете? Як це людям цiлий день  за  ложкою
кандьору пропадати? - спочатку обража?ться Софiя,  але  зразу  ж  пiдшуку?
потрiбнi слова.
   - Цить! Не твого розуму дiло.  Навчилась  на  зборах  рота,  як  вершу,
розкривати. Ах-ти-вiстка. Та привчай поденщикiв, щоб поменше  ?ли.  Це  на
пользу ?м.
   - Еге ж, еге ж, - охоче погоджу?ться Софiя i  з  перебiльшеною  покорою
пiдтаку?: - Циган теж привчав кобилу не ?сти.
   - Я тобi як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з  очей!  -
так скаженi? Сафрон, що навiть забува? заставити  наймичку  переполовинити
хлiб. I коли Софiя зникла на вулицi, тодi опам'ятову?ться, що вона стiльки
понесла на поле.
   "Погибелi нема на вас". Увiйшов у хату, довго роздумуючи,  чи  записати
це на рахунок Софi?. I хоча багато важливiшi  справи  турбували  i  мучили
Сафрона, проте не забував i за дрiбницi. Вийняв з скринi  засмальцьований,
густо облiплений  цифрами  зошит  i  поставив  на  рахунок  Софi?  розбиту
тарiлку. Одначе хлiба  не  записав:  "Так  укусить  словом,  що  мiсця  не
знайдеш".



   XLIII

   Софiя i  поденщики  пiшли  додому.  Сафрон  замкнув  за  ними  хвiртку,
поспускав з ланцюгiв собак i в тяжкiй задумi почав обходити подвiр'я.
   Нiколи бiль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в  1920  роцi  в
нього вiдрiзали землю, а зараз лише обмiняли  на  гiршi  бiдняцькi  латки,
тривога безпросвiтною хмарою облягла Сафрона. Вiн неясно  догадувався,  що
соз - це початок iншого, страшнiшого для нього, Сафрона, життя.
   "Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе  швидко  у  вузол
скрутять, коли нiхто не перелама? ?м хребта", - думав про созiвцiв,  ледве
вiддираючи од землi обважнiлi ноги.
   Зразу ж за двором клубився темносинiй лiс,  а  над  ним,  як  вечоровий
одсвiт дерев, димились важкi об'?мистi хмари. Хтось вийшов  з  просiки,  i
Сафроновi собаки,  немов  два  чорних  мотки,  з  хрипом  покотились  повз
господаря i водночас лунко вдарили мiцними ногами в дощаний паркан.
   "Кого там iще лиха година несе?" -  не  зупиняючи  собак,  хмуро  пiшов
уперед. Невисока, вся в чорному  постать  легко  i  рiвно  наближалась  до
подвiр'я.
   - Омелян! - раптом радiсно крикнув Варчук i зразу ж  почав  угамовувати
псiв.
   Крупяк усмiхнувся тонкою  усмiшкою,  поздоровкався,  оглянувся  i  тихо
запитав:
   - Сафроне Андрiйовичу, нiкого у вас нема? З чужих?
   - Iди безпечно. Нiкого. Оце не  ждав,  не  сподiвався.  Такий  гiсть...
Шельма, пошла к чорту! -  Вдарив  носком  чобота  собаку.  Та  заскавчала,
вiдскочила i знову загавкала. - Пошла к чорту!
   - Вона й по-укра?нськи розумi?, - засмiявся Крупяк.
   Але Сафрон не зрозумiв його жарту i зразу ж почав скаржитися:
   - Лиха година насува?ться на нас, Омеляне...
   - Сафроне Андрiйовичу, -  перебив  його.  -  Ви  сьогоднi  зовiть  мене
Омеляном Олельковичем.
   - Якого це ти ще Олельковича вигадав?
   - Це наше споконвiчне укра?нське iм'я. Пробачте, що доведеться сьогоднi
величати мене, але так треба: гiсть у нас важливий буде.
   - Гiсть? Звiдки?
   - Здалеку, звiдси й не видно. Бiльше нiчого не  допитуйтесь.  А  людина
вiн дуже важна... Позавiшуйте вiкна, щоб нiхто не бачив. Розумi?те?
   Пiзнього вечора Крупяк привiв невiдомого у свiтлицю. Був це  середнього
зросту бiлявий чоловiк iз закривавленими обiдками очей i прямим хрящуватим
носом. Рiденькi  пасма  волосся,  кольору  перегнилого  лика,  гребiнчиком
спадали на бугорчасте надбрiв'я; уперте  пiдборiддя  мерехтiло  крихiтними
iскорками кущувато? щетини. Вiд невiдомого гостро пахло  смолятиною,  так,
як пахне восени пiдiпрiле дубове листя.
   "Десь немало по лiсах бродив"
   -  Борис  Борисович,  -  рiзко,  наче  каркнув,  промовив   незнайомий,
простягаючи  довгi  пальцi  Варчуковi.  Той  обережно,  як  коштовну  рiч,
потримав ?х у руцi i ще обережнiше опустив донизу.
   Горпина подала вечерю, i гостi так накинулись на харч, що в Сафрона  аж
серце почало нити. Проте мусив припрошувати:
   - ?жте, ?жте. Стара ще пiдсипе. Хто його зна, що воно далi будемо ?сти.
Таке врем'я...
   Борис Борисович обмiряв його кiлькома  довгими,  уважними  поглядами  i
коротко, наче командуючи, вiдповiв:
   - Скоро прийде iнша пора. Надiйтесь i працюйте.
   Бiльше вiн не звертав нiяко? уваги  на  господаря.  Морщачи  носа,  вiн
ковточками, потроху, пив горiлку, накладав на хлiб тонкi шматочки рожевого
сала i повчально вiв дуже розумну, як визначив у  думцi  Варчук,  розмову.
Ступiнь  розумностi  ??   визначався   незрозумiлими   словами   i   такою
заплутанiстю, що, як не прислухався Варчук, не мiг  надiйно  ухопитися  за
потрiбну нитку. Одначе  пiдсвiдоме  догадувався,  що  мова  йде  про  такi
справи, якi i його життя можуть винести на iнший берег.
   - Про нашу велику силу свiдчить i такий приклад:  нунцiй  папи  ?вгенiй
Пачеллi горою сто?ть за нами. Значить, сам пастир пастирiв - святiший папа
за нами. Iнакше не дотягнувся б Пачеллi  до  кардинальсько?  шапки:  от-от
обiруч ?? вхопить.
   - Блискуча кар'?ра, - щиро позаздрив Крупяк i задумався.
   - Так. Але попереду iще краща. Я не сумнiваюсь,  що  вчорашнiй  епiскоп
завтра стане самим папою. I напевне Пачеллi буде належати честь  пiдписати
з нами iсторичний конкордат... Робота i терпiння усе перемагають. Ми ще не
уявля?мо собi, якi блискавичнi змiни  готу?  нам  майбутн?.  Сьогоднi  ви,
Омеляне Олельковичу, як за?ць, бо?тесь кожного шелесту, а завтра  ви  один
iз керiвникiв  укра?нського  уряду,  господар  ланiв  широкополих,  владар
життя. - Зробивши вигляд, що вiн i не помiтив честолюбивих вогникiв у очах
Крупяка, Борис  Борисович  переконливо  закiнчив:  -  I  це  не  казка,  а
неминучiсть iсторично? дiйсностi.
   - Коли б ця iсторична дiйснiсть скорiш повернулась обличчям до  нас,  а
то щось твердо стала вона незручним мiсцем, - вiдповiв Крупяк.
   - Терпiння i робота,  -  натиснув  на  слово  "робота".  -  А  тепер  -
вiдпочивати. - Вилiзши з-за столу, вiн  знову  кiлька  разiв  поглянув  на
Варчука i, замiсть подяки, рiзким голосом сказав:
   - Не  журись,  хазя?не.  Скоро  Укра?на  по-iнакшому  заживе.  За  вас,
господарiв, великi держави думають.
   I  Варчук,  впившись  неблискучими  округлими  очима  в  гостя,  гостро
вiдповiв:
   - Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткi. Чи сили бiс ма??
   Цi слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Вiн бiльш нiчого  не
сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.
   Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, лiг спати у свiтлицi, що
мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кiлька разiв виходив на подвiр'я
й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось  i  Сафроновi.  В
тяжкi його роздуми раптово влилися великi сподiвання.  Привабливi  картини
прийдешнього перемежовувалися з гiркотою останнiх днiв, i аж дрож  згинала
i пружиною вихала його костистим тiлом. Тихо вийшов  з  дому,  бiля  ганку
перепинив Крупяка:
   - Омеляне Олельковичу.
   - Тепер говорiть зi мною, як з простим, - усмiхнувся.
   - Ти б спати iшов, Омеляне.
   - Не можна, - покрутив головою. - I так ми  багато  спимо.  Боюсь,  щоб
долю свою не проспали.
   - Омеляне, що менi робити? Накинули петлю на шию. - I вiн розповiв  про
останнi подi? в селi. Крупяк, уперто думаючи  про  сво?  майбутн?,  мовчки
вислухав i жорстко вiдповiв:
   - Що робити? Спати. У вас не те що землю, - все скоро доберуть Так  вам
i треба. Дочека?тесь грому над самою головою! Що ви зараз не  можете  дати
ради однiй жменьцi созiвцiв? Чи сили бiс ма?? -  ?дко  повторив  Варчуковi
слова. - Ждете, щоб все село в комунiю повалило? Ну, ждiть. Чорт iз  вами.
Нехватило смiливостi повбивати верховодiв, так хоч спочатку  знищiть  ?хню
худобу, тодi i соз розпадеться на клаптi...
   - Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу  повбиваю,  коли  зразу  ж
злиднота кинеться на мене? I так пальцями тичуть на мiй хутiр  i  вдень  i
вночi.
   - Добре, кат iз вами. Ще раз  допоможу.  Карпа  вiзьму  в  роботу,  щоб
поменше за спiдницями ганяв, а побiльше дiлами займався. Не  маленький,  -
поглянув на зорi, позiхнув: - Ну, пора будити Бориса Борисовича.
   - Так ви й не ночуватимете?
   - Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк змiряти. Я цими днями
повернуся до вас.
   - Повертайся. Будь гостем дорогим... Ти скажи, Омеляне,  як  нашi  дiла
кругом iдуть? - понизив голос.
   - Якi дiла?
   - Ну, свiтовi. Ти щось таке говорив про це. Чи ? нам якась пiдтримка iз
заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь  якийсь  його  намiсник  i  всяка  така
штуковина?
   - ?. Головний отаман Левицький. У Варшавi живе зi сво?м  мiнiстерством.
Пiд крилом Пiлсудського, - вiдповiв неохоче.
   - Пiлсудського? - перепитав гаряче, щоб iще вирвати яке слово.
   Крупяк покосився на Сафрона i заговорив скорiше, бiльш зосереджено:
   - Наш голова директорi? не з одною державою  ма?  зв'язки,  i  в  першу
чергу з Англi?ю. Щодня бачиться з англiйським  посланником  у  Варшавi.  У
Румунi? нашiй "Лiзi нацiй" пособля? сигуранца i зокрема генерал  Авереску.
У Францi? дi? "Об'?днання укра?нсько? громади". Левицький до Парижа вислав
Даценка, а той склав список усiх  отаманiв,  полковникiв  i  генералiв.  В
Нiмеччинi оруду? Дорошенко i Скоропадський. Гiнденбург мав осiбну  зустрiч
зi Скоропадським. Словом, Сафроне Андрiйовичу, подi? назрiвають. Та ще якi
подi?. Уже вiйськовий мiнiстр головного отамана  генерал  Сальський  через
мiнiстра фiнансiв Токаревського отримав вiд Англi? допомогу i запропонував
у Парижi готовий план походу на комунiю.
   "Основна наша сила, - каже Сальський, - знаходиться на  Укра?нi,  перед
нами". Крiпко запам'ятайте це. На вас, господарiв, - головнi сподiванки...
   Крупяк так упевнено i чiтко сипав  назвами  петлюрiвських  органiзацiй,
прiзвищами,  подiями,  що  Варчук  аж  почав  захлинатися   вiд   трепету.
"Пiлсудський, Болду?н, Гiнденбург, зустрiч Чемберлена з Прiмо-де-Рiвера" -
цi слова великоднiм дзвоном гудiли у вухах  i  повертали  йому  навiть  ту
землю, що була вiдрiзана в 1920 роцi.
   - Це гаразд, гаразд... А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш?  Крiпке
тво? слово?
   - Ви вже i менi почина?те не вiрити?.. Сiчкар надiйний?
   - Надiйний, - гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не
Карпо, а Сiчкар з Крупяком завдадуть лиха созовi.
   Тихо ввiйшли в свiтлицю. Крупяк пiдiйшов до лiжка i трусонув  за  плече
Бориса Борисовича. Той спросоння щось  забурмотiв,  i  враз  Варчук  почув
вiдривчастi гаркавi слова чужо? мови.  Наполоханий  Крупяк  швидко  закрив
гостевi рота, а Сафрон застиг посеред кiмнати i розмашисте  перехрестився.
Великi надi? потоком рвонулись в його груди.



   XLIV

   Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:
   - Вас Свирид Яковлевич виклика?. Умившись, неквапно пiшов до  сiльради.
Його на ганку зустрiв понурим поглядом Iван Тимофiйович.
   - Поганi нашi справи, Дмитре, - зразу ж вiдкликав убiк.
   - Чого? - здивувався парубок.
   - Уже, видно, ?хн? кодло вспiло пiдмазати  Крамовому,  щоб  суха  ложка
рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали - бiс ?х зна?, тiльки  не
туди Крамовий дiло хилить.  На  мене  напосiвся,  що  Прокоповi  Денисенку
голову розбив. "Вiдповiдати ви перший за хулiганство будете. I  хто  зна?,
чи не ви бiйку почали",  -  навiть  загрожувати  почав.  I,  як  та  жаба,
скляними очима свiтить, бодай вони залишились тобi, а нижнi повилазили.  -
Кида? недокурок i розтира? його великим порудiлим чоботом.
   З канцелярi? вискаку? почервонiлий, з переляканими очима Полiкарп.
   - Ну, як? - пiдклика? до себе Бондар.
   - Нехай його чорт бере, - вiдмаху?ться рукою Полiкарп.
   - Що ж вони тебе питали?
   - Чи бились ми.
   - I що ж ти вiдповiв?
   - Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тiкати, всiх би... -
одразу смiлiша? Полiкарп.
   - Теж менi: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом  пiшла.
Хто тебе за язика сiпав? - кривиться Бондар.
   - То так же начальство хотiло, щоб я сказав. А воно ж  зна?,  що  й  до
чого. От я й сказав. Хiба ж не так? - диву?ться Полiкарп.
   - А ще що питали?
   - Чи не  ми  першi  почали  куркульню  проучувати,  щоб  не  ходила  на
горбок... Так приязно пита? той, бiлявий, в окулярах, i сам  пiдказу?,  що
треба було провчити ?х.
   - А ви що? - не витриму? Дмитро.
   - А менi що: куркульню жалiти? Та й сказав тодi - ми й самi  догадались
?х продрючкувати, щоб не були такими хитрими.
   - Ти зна?ш, що намолов?
   - Та так же начальство хотiло. Вони ж власть, кон?шно.
   - Тьху на тебе. Зда?ться, тепер не вони вже, а ми виннi  будемо.  -  Аж
спересердя плю? Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сiльради йде
Варчук, поважно, з гiднiстю.
   В канцелярi? накурено. За  столом,  устеленим  паперами,  сидять  Петро
Крамовий i високий мiлiцiонер з вузькими, наче осокою прорiзаними очима.
   Мiлiцiонер, звертаючись до Дмитра, довго розповiда?,  що  треба  казати
тiльки правду, бо за невiрнi свiдчення буде  притягатися  до  кримiнально?
вiдповiдальностi, може накликати бiду на свою голову Його  сухо  перебива?
Петро Крамовий.
   - Громадянине Горицвiт, чи ствердите ви свiдчення бiльшостi свiдкiв, що
бiйка на урочищi "Горбок" була вчинена по гарячковитостi члена созу  "Серп
i молот" громадянином вашого  села  Степаном  Кушнiром?  -  З-пiд  круглих
окулярiв допитливо впиваються  в  нього  сiрi  великi  очi,  затiненi,  як
сiткою, довгими вигнутими вiями. Коли вi? пiдiймаються вгору,  вони  ледве
не торкаються брiв i тодi з куточкiв очей випирають  двi  вологi  краплини
рожевого м'яса.
   - Нi, такого не було, - вiдповiда? Дмитро, стоячи перед столом з шапкою
в  руках.  "Паляницi  тобi  на  користь  iдуть",  -  розгляда?  огрядного,
роздобрiлого Крамового
   - Як не було? Попереджую, за невiрнi  свiдчення  будете  притягнутi  до
кримiнально? вiдповiдальностi.
   - Чув уже, знаю, - кива? головою Дмитро. - Бiйку  почав  не  Кушнiр,  а
куркулi.
   - Молодий чоловiче, щось ви почина?те петляти. - Забiгали  на  окулярах
чотирикутники вiдбитих вiкон, заховуючи очi Крамового вiд Дмитра.
   - Я не за?ць i петляти нi ногами,  нi  язиком  не  навчився.  Коли  мо?
свiдчення  непотрiбнi,  вiдпускайте  додому,  бо  мене  робота  чека?,   -
нахмурено мне шапку обома руками.
   - Додому захотiлось? - кривиться Крамовий i раптом напада? на Дмитра: -
А  що  коли  ми  тебе  за  хулiганство  i  брехливi  свiдчення  в  мiлiцiю
вiдправимо?
   - Не ма?те права.
   - Найдемо i вiдправимо.
   - Тодi я вам ребра переламаю, - блiднi? парубок i зразу одяга? шапку на
голову, щоб звiльнити  на  всякий  випадок  руки.  -  Я  вам  не  Полiкарп
Сергi?нко.
   - Он ти який! - стискаючись, наче перед сгрибком, пiдводиться Крамовий.
   За ним вста? з-за столу мiлiцiонер.  Вiн  косу?  на  Крамового  i  явно
усмiха?ться Дмитровi.
   - Сiдай, - спиня? мiлiцiонера Крамоаий. - Добре. Так ми i запишемо вашi
слова, громадянине Горицвiт. А за образу органiв охорони заведемо  на  вас
справу.
   - Хоч двi, - злiсно вiдкусив Дмитро. - Мене на переляк не вiзьмете.
   - Ах ти! - тягнеться до нього Крамовий.
   - Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в  три
погибелi зiгнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я i до Москви
дiйду.
   - Не сумнiваюсь, - ?дко вiдповiда? Крамовий. -  Ви,  молодий  чоловiче,
оригiнальнi дороги находите: з  дрючком  по  полю  бiгати  та  чесний  мир
каламутити. Що то з вас далi буде, молодий чоловiче? - похитав  головою  з
зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.
   - Що з мене не буде, а троцькiста не буде! - уже скаженi? Дмитро. -  На
зборах ви ка?теся в сво?х помилках, а сюди душi виймати  при?жджа?те.  Так
це якi дороги будуть? Забули, що ми радянськi люди, а не  слухняний  гурт.
Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?
   - Iди, - раптом блiдне Крамовий. I його  злу,  презирливу  насмiшку  як
вiтром здува?. - Iди!
   - Я ще маю час, - уже знуща?ться Дмитро iз Крамового. - Може, iще  щось
про мене в папiрцi запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й,  певне,
не одно. От  нiяк  не  второпа?ш  декого:  середняка  живцем  з'?в  би,  а
куркульню захища?.
   - Геть! - вискаку? з-за стола Крамовий. - Я тобi тво? слова i  на  тому
свiтi пригадаю.
   - Коли б то тiльки тим свiтом обiйшовся, - нарочито поволi  виходить  з
канцелярi?, ледве стримуючи люту завзятiсть.
   - Ну як, Дмитре? - запитав Свирид Яковлевич.
   - Та як. Золоте теля облизало  руки  цьому  начальству.  Це  начальство
одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
   - Ти дума?ш?
   - Чого там думати... Не повилазило ще.
   - Як при?хали - руку за созiвцiв тримали. Видко, сво?  намiри  пiсочком
притрушували, - задумався Мiрошниченко.
   - А такi, як Полiкарп, допомогли заплутати дiло. Мабуть, так i закриють
його, як незначну бiйку. Козирi в ?хнiх руках. Зумiли  правду  турнути  на
дно...  -  кипiв  парубок.  Всерединi  ?жаком  ворушилася   злiсть   проти
м'ясистого Крамового, i отой блиск окулярiв з цятками вигнутих вiкон рiзко
бив йому в очi.
   - Нi, не буде по-?хньому; Нiякi протоколи, нiяка хитрiсть не притрусить
правду. Ти зна?ш, що це означа? -  вiдступити  назад?  -  пильно  поглянув
Свирид Яковлевич на Дмитра.
   - Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогоднi схитнешся, - завтра  тебе  на
шматки розiрвуть, чоботиськами з гряззю змiшають.
   -  Крiпко  зав'язався  вузлик.  Рубати  будемо  його.  Обличчя  Свирида
Яковлевича взялося частоколом бiлих смуг.
   - Зараз запрягаю коней - i гайда в райпартком, - клекотить голос  Iвана
Тимофiйовича. - Павло Михайлович усипить ?м, хитрунам, березово?  кашi,  -
i, похитуючи широкими плечима, почина? прощатися.
   - Тiльки що про це мiркував, - промовив Мiрошниченко. - Разом  по?демо,
Iване. Iди за кiньми. Я тим часом це начальство витурю  з  сiльради,  йому
нiчого робити в державнiй установi. - Кремезний i нахмурений, мов  грозова
година. рiзко пiднiма?ться на ганок.
   - Свириде, ти зна?ш, що це означа??
   - Знаю, Iване. Боротьба ? боротьбою!
   Дмитро наздогнав Бондаря на розi вулицi.
   - Що, подоба?ться таке дiло? - невесело усмiхнувся Бондар. - Ти  скажи,
як хитро задумано? Виходить, за наше  жито  нас  i  побито.  Хитро,  хитро
зроблено. Та райпартком полама?  ?м  усi  плани.  Вони  мене  не  з'?дять.
Подавляться!
   - Iване Тимофiйовичу! Це добре, що  ви  до  партi?  за  правдою  йдете.
Тiльки не ?дьте тепер дубиною: куркульня там неодмiнно перепинить  вас.  Я
вже примiчаю...
   - Вони можуть Треба так проскочити, щоб... Словом, дiла. Ти дивись,  як
Данько до плота прикипiв. Пожира? нас очима.
   - Трiснули б йому ще до вечора.
   Данько, побачивши, що за ним  слiдкують,  з  перебiльшеною  стараннiстю
завертiвся на мiсцi, нiби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро  обернувся
назад, багач аж голову витягнув з ши?, стежачи за Бондарем.
   - Iване Тимофiйовичу, може, сьогоднi не по?дете?
   - Не може такого бути. Ще як по?демо. Тiльки курява закурить! Бачиш, як
страх перетрушу? куркулiв. А нас вони на переляк не вiзьмуть...
   Дмитро  розгонисте  завернув  у  вузеньку   вуличку;   на   нiй   рясно
порозкочувалися сердечка придорожника i червiнцi кульбаби.
   Бiля вишнi, зiп'явшись на тин, стояв низькорослий пiдлiток Явдоким, син
Заятчука. Побачивши Дмитра, вiн злодiйкувато повiв очима, скочив на  землю
i, приминаючи морiг, чкурнув по напiвзабутiй вулицi. Ось Явдоким  на  мить
зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика,
перекривив парубка i зник з очей.
   "Заворушилися шершнi".
   Розмова в  сiльрадi,  злорадна  хода  Варчука,  важкий  погляд  Данька,
кривляння  Явдокима  -  це  все  водночас  налягло  тягарем.   Розумiв   -
куркульська змова гадом ворушилася  бiля  самого  верхiв'я  нового  життя.
Вона, ця чорна змова,  може  прикiнчити  з  Свиридом  Яковлевичем,  Iваном
Тимофiйовичем..
   Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися  нещастя  з  найкращими
людьми села.
   "Тодi i свiт поменшав би".
   Зараз з новою  силою  почув  бiля  себе  мiцне  плече  i  мову  Свирида
Яковлевича. Стало соромно за себе, що вiн мiг iнколи в запалi  недооцiнити
велику турботу, часом рiзкого, проте завжди вiрного слова Мiрошниченка.
   В похмурiй задумi i хвилюваннi Дмитро  увiйшов  до  хати.  Не  скидаючи
картуза, зiрвав з плеча дробовик i вийшов у двiр. Сонце, пiрнувши в хмари,
розпустило пругке корiння аж до  само?  землi,  де  вже  свiтлий  приплив,
роз'?даючи нерiвнi кра? полохливо? тiнi, завзято котився в село.
   - Дмитре, ти куди? - перепинила сина занепоко?на Докiя.
   - Вперед, мамо, - зразу ж наскiльки  мiг  надав  обличчю  безтурботного
вигляду. - В лiси. В Городищi на вовчий виводок напали...



   XLV

   Бiля сiльради пiдводи не було. Дмитро  одним  стрибком  перескочив  усi
схiдцi i мало не звалив з нiг старого Кононенка, сторожа сiльради, що саме
вiдчинив сiнешнi дверi.
   - Де Свирид Яковлевич?
   - А  в  район  по?хав,  iз  Бондарем.  Стурбований  такий  i  сердитий,
сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрiзався з отим  Крамовим...  Звiсно,
коли  подумати,  в  цьому  дiлi  куркульський  хабар  зверху,  наче  олiя,
плава?...
   Але Дмитро не дослуха?ться до широких  мiркувань  старого.  Притримуючи
рушницю, спiшить на шлях. Ледве стриму?  себе,  щоб  не  пуститися  бiгцем
вздовж  села.  Тривога,  недобрi  передчуття,  рiшучiсть   i   злiсть   аж
переплелися в його душi.
   Старий занепоко?но i довго слiдку? за рослою постаттю Дмитра.
   "Гвардi?ць. У Тимофiя пiшов. Ти бач, як близько усе до серця  узяв.  Не
хлопець, а вогонь. I добрий, як вогонь, i лихий, як вогонь", -  без  огуди
згаду? затятiсть Дмитра.
   На ганок обережно i  шанобливо  пiднiма?ться  розпарений  i.  А  старий
Созоненко.
   - Ти куди? - накида?ться на нього Кононенко.
   - Закудикав дорогу, - невдоволено огриза?ться той. - Менi  до  товариша
Крамового.
   - За тво?м Крамовим аж захурчало...
   - Як захурчало? - стурбовано впива?ться очима в  зморшкувате  ненависне
обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.
   - Отак i захурчало. Не подоба?ться? Знаю, що не подоба?ться. -  I  вже,
щоб зовсiм приголомшити Созоненка, навiть несподiвано для  себе  дода?:  -
Прийшов... акт, щоб зняти його з роботи.
   - Акт? - не зна? Созоненко, чи  старий  переплутав  назву  папiрця,  чи
видумав усе. - Хiба ж в актах таке пишуть?
   - Iще й  гiрше  можуть,  -  заспоко?в  його  Кононенко...  Дмитро  таки
наздогнав пiдводу. Здивувався i нахмурився, коли побачив, що бiля  Свирида
Яковлевича сидiв Григорiй Шевчик. Той також косо глянув на нього i зразу ж
настовбурчився.
   - Ти куди, Дмитре, зiбрався? - з-за плеча глянув Iван Тимофiйович.
   - У лiс.
   - Проти ночi?
   - То найкраща прогулянка. Апетит виклика?. - Вскочив на вiз.
   Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. I  цього
було досить, щоб посвiтлiшало на душi. Вiн зараз вперше збагнув, що  чита?
думки Свирида Яковлевича так, як читав ?х по обличчi матерi.
   На крем'янистiм перехрестi з-пiд пiдкiв посипалися iскри, i далi  земля
охоче зачадила димом. Пiд  притуманеним  небосхилом  пiдростали  лiси.  На
?хнiх верхiв'ях схрещувались i широко розкочувалися тiнi  та  промiння,  а
низом уже сочилося надвечiрн? марево. Сонце,  огрiваючи  дальнi  липи,  як
птиця, мостилося на нiч i обривалося  з  одно?  гiлки  на  другу.  В  очах
Свирида Яковлевича мерехтiв сонячний дощ. Неждано чоловiк рiзко повернувся
до Дмитра, широким рухом руки  показав  на  поля,  що,  стиснувшися,  тихо
кружляли в простенькому буденному вбраннi.
   - Розiрвана земля наша, на безприданськi биндочки розiрвана. Боляче ?й,
i людинi боляче. Як оце перехрестя шрамiв старить i мучить ??. Не  чу?ш?..
Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботнi  зморшки.  Так
нам батькiвщина сказала. А це слово -  великий  закон  нашого  життя...  А
хороше б оце, Дмитре, роззутися i босонiж пiти сiячем, не по смужцi  пiти,
- по всiй рiднiй землi, i не сльози сирiтськi збирати ?? - щастям засiвати
??... Ти чого так подивився на мене? - засмiявся. - В лiсах, дума?ш,  може
смерть прича?лась, а вiн про таке дума?. Вгадав?
   - Вгадали, Свириде Яковлевичу, - здивовано промовив Дмитро.
   - А тепер подума?м  i  про  нечисть,  -  обережно  витягнув  мисливську
рушницю.
   В'?жджали в лiси. Верховiття зрушувало темiнь на  дорогу,  i  вона  вже
текла, як вечiрня рiка. Та?мничiсть дерев i шерехiв лякала  коней  -  вони
раз од  разу  пряли  вухами.  Налiтаю-чи  на  пiвживе  корiння,  голоснiше
загомонiли колеса, обiрваними струнами брязкали орчики. В лiси  вкладалися
на  нiч  хмари,  i   струмочки   зiрок   замерехтiли   по   чорнiй   зяблi
непошматованого, необмiреного неба.
   Зараз Свирид Яковлевич i про небо подумав, наче про землю, побачив ?? у
вiнках i потоках нових сузiр.
   Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями;  з
далини наближалося прийдешн?, а поруч  з  усiх  усюд  збиралися  молодi  й
посивiлi друзi, як горде вiйсько перед маком червоних знамен. Серед друзiв
були тi, що виховували його,  i  тi,  яких  виховував  вiн;  були  солдати
революцi? i такi юнаки, як Левко Орленко. Це був цвiт землi, що  кров'ю  i
трудом боронив i  звеличував  Вiтчизну.  Це  були  вiрнi  солдати  велико?
партi?.
   Чогось захвилювалася, затужила лiсова музика,  i  вiти  частiше  почали
накрапати холодною сльозою.
   Раптом помiж  деревами  заворушилися  короткi  чiткi  тiнi.  Ось  одна,
пригинаючись, вискочила на обочину. Iван Тимофiйович сильно  ошпарив  конi
батагом, i вони, присiдаючи на заднi ноги, так полетiли, наче  от-от  мали
пiднятися вище лiсу.
   - Стiй! Стiй!
   Злякано заметлялась луна i розкришилася  пострiлом  на  тисячi  скалок.
Дмитро, кам'янiючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. I в цей час  куля
сумовитою пташкою витягнула бiля його  щоки  свою  немудру  пiсню.  Навiть
вiдчув ?? дихання. Зацiпивши зуби, шаленiючи од лютi, з пiдкладкою  вирвав
мiднi патрони.
   Вiйнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, i один пострiл схрестився iз
другим. Спантеличена луна збивалася з нiг.
   Григорiй  перший  побачив,  що  на  обочинах  шляху  бiля  дубiв  також
заворушилися постатi. Нахилився до Iвана Тимофiйовича,  i  той  з  розгону
увiгнав конi в темiнь лiсу. З неперевершеною майстернiстю правив  чоловiк,
i кований вiз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотiв по пеньках та корiннi,
калiчив  молодняк  i  трощив  сухостiй.  Вилетiли  на  просiку,  i   лiси,
побратавшися  з  зорями,  опоясалися  червоними  смугами,   закружляли   в
розвихренiм танку. Одначе пострiли не вiдставали од пiдводи.
   - Зупинись, Iване, - владно промовив Свирид  Яковлевич.  Навколо  стало
тихше.
   - Ми ?х зараз провчимо, - важко скочив iз воза. - Дмитре, до мене...  А
ви - гайда в Комсомольське.
   - Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, - затремтiв голос у Шевчика.
   - Дрючком будеш воювати? ?дь...
   - Не по?ду, - ламався од безсилля голос Григорiя. - Руками, зубами буду
битися з гадами.
   I в цей час пролунали пострiли з сторони Комсомольського.
   - Напевне  Орленко  спiшить  на  пiдмогу,  -  сторожко  ступив  уперед,
напохватi тримаючи рушницю.
   Через кiлька хвилин, хвилюючись, зустрiлися з комсомольцями. I зразу  ж
затихла, наче й не  було  ??,  стрiлянина.  Веселi  голоси  затокували  на
просiцi.
   -  Свириде  Яковлевичу,  просимо  до  нас,  -  запрошував  Орленко.   -
Переночу?те, а вранцi - в район.
   - Гаразд.
   Дмитро, подякувавши  комсомольцям  за  допомогу  i  гостиннiсть,  почав
збиратися додому.
   - Переночував би в комсомольцiв. Подивився б, як живуть вони. Та  й  не
зовсiм безпечно зараз iти, - порадив Свирид Яковлевич.
   - З охотою залишився б, та зна?те, що буде  дома  творитися.  Я  матерi
нiчого не сказав,  -  вiдповiв  заклопотано  i,  пригинаючись,  розгонисте
увiйшов в гомiнке склепiння  дiброви.  Усе  тiло  парубка  спiвало  гордим
завзяттям.
   Ця нiч була для Григорiя чарiвним  сном.  Ще  не  встигло  заспоко?тися
серце пiсля пережитого, як знову затремтiло, коли в  лiсi  засяяли  вогнi.
Посеред  невеликого  майдану  стояв   розлогий   дуб,   на   його   гiлках
перегойдувалось  яскраве  сузiр'я,  розсiваючи  потоки  свiтла.   Невеликi
красивi будинки розкинулися навколо майдану,  над  ними  сплiталися  спiви
лiсу й ставкiв, якi мелодiйно переливали пахучу воду з одного  водосховища
в друге.
   Повечерявши в заквiтчанiй громадськiй ?дальнi, Григорiй лiг вiдпочивати
на вузькiй  залiзнiй  койцi,  поруч  з  трактористом  Леськом  Безхлiбним.
Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, вона розпрямляла Григорi?вi плечi  й
думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднiв i переднiвкiв,
розкривалося в усiй суворiй красi становлення й зросту. Перед свiтанком на
пiвсловi замовк утомлений тракторист, а Григорiй тихо вийшов з  будинку  -
пильно почав оглядати колективне господарство. I тепер  кожна  деталь  так
радувала, начеб була зроблена його руками. Не вiрилося,  що  кiлька  рокiв
назад  тут,  на  безлюднiм  мiсцi,  лише  пiднiмалися  першi  землянки   з
нетривкими торфовими покрiвлями.
   Дослухаючися до струнного перебору лiсiв, Григорiй уже почував, що  сам
ста? часткою ново? надiйно? працi.
   Вiн незчувсь, як почали роздаватися приполи ночi, як зацвiли  барвiнком
крутi поля небосхилу,  як  святково  затрiпотiв  схiд  червоними  стягами.
Стрiмкими золотими потоками помчало промiння по землi,  зганяючи  в  яруги
наполоханi сiрi отари тiней.
   Осторонь  почувся  молодечий   безтурботний   гомiн.   На   невеликому,
огородженому дубняком спортмайданчику заряснiли голубi  майки.  Смуглявий,
увесь облiплений м'язами, Левко Орленко розкручував "сонце" на турнiку,  а
справжн? сонце спалахувало ясними прожилками в розкiшному чубi хлопця.
   Ось iще ритмiчний рух молодих колгоспникiв, i вони стрiмголов летять до
ставу. Грона юних тiл у красивiй напрузi злiтають у плесо, i вода  закипа?
в'яззю шумовиння, до самого дна переповню?ться смiхом.
   В Григорiя окрилювалась душа. Вiн також побiг до ставу, але в  цей  час
почув бурчання трактора i повернув назад.
   - Лесько! - схвильований, пiдiйшов  до  тракториста.  -  Скажи:  де  ви
навчилися цьому? Це ж справжню юнiсть побачив у вас. Робота  да?  радiсть,
щастя, а не люте отупiння i злиднi... Хто вас так навчив жити?
   Тракторист,  ще  обсипаний  краплинками  води,  пильно   подивився   на
Григорiя.
   - Партiя, Ленiн, Сталiн дали нам життя,  -  вiдповiв  тихо  i  його  не
по-юнацьки строгi очi пом'якшали, потеплiли. - Ти не журися:  скоро  всюди
справжнi дiла почнуться. Чув, що товариш Сталiн  на  п'ятнадцятому  з'?здi
партi? про колективiзацiю говорив? А слова  товариша  Сталiна  -  це  саме
життя, що вперед поспiша?. На машинi!
   Коли трактор, звиваючись, рушив  по  лiсовiй  дорозi,  Григорiй  рiшуче
пiшов розшукувати Бондаря.
   - Iване Тимофiйовичу, приймете мене до созу?  -  зустрiв  Бондаря  бiля
гамазею.
   - Пiднялася душа? - засмiявся чоловiк, запрягаючи конi.
   - Пiднялася. За одну нiч себе iншою людиною  вiдчув.  В  райкомi  Павла
Михайловича не застали: ви?хав до фрунзiвцiв. Техсекретар, довiдавшися, що
Свирид Яковлевич ма? намiр по?хати в комуну, аж на вулицю вийшов:
   - Свириде Яковлевичу, ви ж накажiть товаришу  Савченковi,  щоб  негайно
при?жджав. Негайно.
   - Чого ти так хвилю?шся?
   - Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.
   - Що!? - вражено глянув на секретаря i зупинився.
   - На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.
   - В наш?
   - Нi. Кудись ближче  до  столицi.  I  при?мно,  Свириде  Яковлевичу,  i
великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все  одно,  що  кожного
дня на новий щабель пiднiматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться,  а
про його Iляну й не питайте.
   - Прекрасний чоловiк жив iз нами, -  задумливо  хитнув  головою  Свирид
Яковлевич.
   Знову дорога  закурилася  пилом,  знову  заспiвала  вода  пiд  мостами,
закружляли нивки i стрункiсть лiсiв пiдтримувала голубу покрiвлю  н