вона. А чи зна? Заднiпровський, якi хмари нависли над ним? - Варите? Добрий день вам, - ласкавiше звичного пробурмотiв до молодицi. - Аякже, варю, бо таке мо? дiло, - весело вiдповiла Катерина Павлiвна. -От добре, що нагодилися на борщ. Саме умлiва?. - Умлiва?? - для чогось перепитав Кисiль, з опаскою заглядаючи в чорний казан, нiби там принаймнi варились вибуховi речовини. -I ви його зовсiм безплатно да?те-розлива?те? - Атож, - з гордiстю сказала жiнка. - Сьогоднi i першi квашенi огiрочки даватимем. Вродило ?х стiльки, що дiвчата не встигають виносити. - Куди виносити? - знову насторожився Кисiль. - I на заготiвлю, i на продаж. - Значить, безплатно? - щось роздумуючи, сказав сам до себе Кисiль. - Iване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте сво? причандалля. - Еге ж, таки не завадить написати, - довiрливо подивилася на Киселя Катерина Павлiвна i схрестила руки на грудях. - А зна?те, почiм у нас огiрки й помiдори вiдпускатимуться сво?м людям? - Не знаю. - Тако? дешево? цiни ще не чули в областi - по собiвартостi, значить. Напишiть i про це. Хай у iнших селах теж так роблять. - Так не робитимуть! - гримнув Кисiль, крадькома пасучись очима на повних грудях молодицi. - Розбазарю?те колгоспне добро ще й радi?те? - Ми розбазарю?мо? - жахнулася Катерина Павлiвна, i в ?? очах поширилась весняна зеленкуватiсть. - Чим? Ось цим борщем? - I борщем, i такими дурними цiнами. Ми ще присмалимо за них вашого Безсмертного. Вiн замiсть карбованця кладе копiйку в колгоспну касу. Думати треба над цим! - А над тим, як жити людям, не треба думати? - спалахнула Катерина Павлiвна. - Чи вам нашого бурячка i капусти шкода? Не добра ви, не душевна, хоча й чиновна, людина. - Молодиця ображено вiдiйшла вiд машини i стала пiд захист золоточубих соняшникiв. Гнiв i невидимi сльози пощипували ?? повiки. - Складайте акта! - наказав Кисiль головному агрономовi. - I навiщо нам папiр переводити, хоч вiн i все стерпить? - флегматично запитав Iван Гнатович. - Невже вам шкода для людей ?хнього ж борщу? - I ви заодно з розкрадачами колгоспно? власностi? - обурився Кисiль. - З такими розкрадачами i я заодно, - так само флегматично вiдповiв Iван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останнiй мент завагався попросити в не? боршу. В Киселя сталевими замочками замкнулися очi, тiпнулися уста. - Доброго маю в себе помiчника пiд боком. - I я не зобижаюсь на себе. - Вiд сьогоднi почнете зобижатися. Досить у демократiю бавитись... -У вас побачиш цю демократiю, -насурмонився Iван Гнатович. Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний. - Ось вiн, дiячi Поперед батька в комунiзм скачеш? - одразу ж в'?в його Кисiль. - Безплатним борщиком авторитет роздува?ш? Лопне цей пухир! - Ви нiби щось сказали? - Марко демонстративно поглянув на сонце, скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно i кумедно, iдо Катерина Павлiвна приснула зо смiху, гигикнув шофер, повеселiшав Iван Гнатович, аг Кисiль почервонiв, i вся його постать стала загрозливо-бундючною. - Не чув, про що питаю? - Таки не чув, - безневинно вiдповiв Марко, бо i поля, i робота, i погода радували його. А що йому, зрештою, зробить Кисiль? Покричить, постраха, ну, зварганить акта i повi?ться далi, бо навiть вникнути у помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди так прозвали його: При?хав-По?хав. Кисiль ткнув пальцем на казана: - Щоб сьогоднi, зараз же, закрив цю самодiяльну комедiю з борщем. - Нам не сумно вiд не?, хоч вона й самодiяльна, - анiтрошечки не розсердився Марко. - Ой гляди, як засуму?ш, коли сюди загляне слiдчий, - знищив поглядом Безсмертного. - Хай загляда?, - i далi посмiха?ться Марко. - Може, вiн веселiший ма? норов? -.Норов слiдчих вiдомий! Це ж додуматись: борги на ши?, а вiн добро з димом пуска?. - I боргiв уже нема на ши?, - поправив Марко. - Як нема? -насторожено, з недовiр'ям спитав Кисiль. - Де ж ти ?х устиг подiти? У воду кинув? - Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались. - А чим ти ?х лiквiдував? - пiдозрiливе обмацу? поглядом Марка, чи нема тут яко? каверзи. -Чим? - Цибулею, редискою i самими раннiми огiрками. Може, по?дем у село - поглянете на квитанцi?? - шанобливо сказав Марко, ще не знаючи, що йому далi робити: чи розсердитись, чи розреготатись. - Он як! - вже спокiйнiше говорить Кисiль. - На цибулячому хвостi далеко не за?деш. - Теж так маракуем. Я радий, що ми дума?мо у рiзних мiсцях, але сходимося на одному, - ще бiльше пiдкреслив свою пошану до Киселя. - I на чому збира?теся ви?жджати? - На коров'ячому хвостi. Але спершу треба чимось ухопитися за нього. - Зубами, - буркнув Кисiль. Але Марко до кiнця вирiшив не зчiплюватися з ним i коротко вiдповiв: - Спробу?м. - Що спробу?м? - Виконати вашу пораду. - Який ти сьогоднi добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?.. - вголос прикида? Кисiль, не дивлячись на Марка. - Ну, веди-показуй сво? царство-государство. Щось дуже деякi розхвалюють його. - Що ж вам показувати? Те, що зараз пiд косу ма? лягти? - Як ти угадав? - Характер ваш знаю. - Занадто багато зна?ш ти. Жати, звiсно, й не думав? - ?в слова, i в погляд Кисiль умiстив усю отруту, яку мав. - Думати - думав, але не починав. - А Iванишин уже косить, аж гай шумить, бо вiн не так мудру?, як деякi мудрагелi. - Йому легше, то й косить, - похмурнiло обличчя i голос Марка. - Чого ж йому легше? - Бо вiн для зведення переводить зелену озимину, а ми у зведення не поспiша?м. - Зна?мо цi "зеленi настро?", - поморщився Кисiль, - а потiм зерно почина? осипатись на пнi. В долинi жита справдi були зеленими, i Кисiль, наскрiзь промацуючи ?х пiдозрiливим поглядом, нiчого не сказав. Але на пагорбi вiн пожвавiшав. Хлiбами просунувся на макiвку горбка, вирвав колосок, двома пальцями вилущив з нього зернину i, не куштуючи ??, сказав: - Ось тут зараз же менi, чоловiче, й починай вибiркову косовицю. Марко уперто похитав головою: - I не подумаю. - Бо не буде чим - голову за це зiрвем! - Кисiль обома руками показав, як хтось буде зривати голову Безсмертному. - Тодi багато залишиться безголових. - Уже лихi iскри затрепетали в Маркових очах, але Кисiль не помiтив ?х. - Ти що, з державою жарту?ш? Зараз же починай косовицюi В зеленiй головi завжди зеленi мiзки, та вони швидко можуть пожовтiти. I Марко не витримав. Вiн пригнувся, немов перед стрибком, i, вiдкушуючи кожне слово, слiпим гнiвом подивився на недобре, пихате обличчя Киселя: - Забирайся зараз же з поля? Чого прийшов сюди толочити хлiб i людей? Ще не натолочився? - Вiн рукою полiз до кишенi, i Кисiль з жахом згадав, як Безсмертний пiстолетом учив Безбородька. Рiй думок увiрвався йому у мiзки i жалив ?х по всiй площi. Бо що цьому анархiсту й тепер пiдняти зброю? Пиха одразу ж здмухнулася з його виду. Кисiль, незважаючи на свою опасистiсть, вискочив iз хлiбiв, крутнувся на дорозi i тут вiдчув себе безпечнiше. - Ти з глузду з'?хав? Ти зна?ш, чим це пахне? - заговорив майже пошепки, прислухаючись до гудiння в головi. - Ти зна?ш, кого женеш iз поля?' Але Марко вже закусив вудила. - Знаю! Не робiтника, а перекотиполе, погонича. Оранка наста? - поганя?ш на оранку, сiвба прийде - поганя?ш сiяти, жнива настають - поганя?ш жати, бо це треба для папiрця. Йому, папiрцевi, а не людям служиш. Геть iз нашого поля! Кисiль оглянувся. До нього пiд'?жджала машина, i на нiй анiтрохи не печалився нi шофер, нi Iван Гнатович - напевне, й не побачили його поразки. Вiн похапцем вилiз на сидiння i вже звiдти кулаком посварився на Безсмертного. - Анархiст! Сьогоднi ж сядеш у тюрму. Хай там тебе годують безплатним борщем. - Троцькiст! - кинув йому навздогiн Марко ще й свиснув з доброго дива. Кисiль задихався од гнiву, навiть темнi дужки синцiв пiд очима зсередини затiпались злiстю. - Ви чули? Вiн троцькiстом обiзвав мене! Дасте сво? свiдчення! Вiн вiдповiсть... - Невже троцькiстом? - флегма'тичне здивування пройшло по округлому виду Iвана Гнатовича. - Невже вiн таке випалив? - Хiба ви не чули? - Нi, такого не чув. - А ти, Володимире? - Щось вiн крикнув, а що - не розiбрав. Зда?ться, на кiнцi було "iст", а що спереду - не розшолопав, - безневинними очима поглянув шофер, а на його дiвочих устах залукавився прихований посмiх. - Чи ви оглухли разом?! - аж скригнув зубами Кисiль. - Та Марко такий правдивий дурень, що й сам пiдтвердить свого троцькiста. Жени до слiдчого. Вiлiс вилетiв на шлях, перекотився через мiсток, i недалеко вiд трьох ставкiв Кисiль поперед себе побачив машину секретаря обкому, що йшла назустрiч. - Зупинись! - кинув шоферу, пригинаючись, вискочив на узбiччя й пiдняв догори обидвi руки. Чорний лискучий ЗIС, темно переганяючи на собi шматки неба i слiпучого сонця, з шипiнням зупинився бiля блакитних гнiзд чебрецю. I не встиг з машини вилiзти перший секретар обкому, як Кисiль, хвилюючись i не спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками: - Я бiльше не можу працювати! Я, Михаиле Васильовичу... всьому ? межа... - Чому ви бiльше не можете працювати? - неждано запитав хтось збоку. Кисiль оглянувся, отетерiв i з несподiванки подався назад. Приходячи до тями, вiн побачив перед собою секретаря ЦК. Вiн був у сiрому костюмi, у звичайному легенькому брилi, одвертi веселi очi йото одночасно тримали в собi розум, i смiх, i насмiшку. - Я... - до решти розгубився Кисiль, видобуваючи догiдливу посмiшку, але вона одразу не могла змести всi попереднi вирази гнiву й обурення i тому вийшла жалюгiдним недоноском. - Кажiть, не соромтесь, товаришу... - Кисiль, начальник обласного управлiння сiльського господарства, - пiдказав Михайло Васильович. - Я, бачите, нiчого не можу зробити з одним дуже норовистим головою колгоспу, - терпнучи до самих нiг невпевнено заговорив Кисiль. - Вiн нiкого не слуха?ться... - Чим провинився цей голова? - погляд в секретаря ЦК ста? строгiшим. - Анархiст у всьому: i в плануваннi, i в роботi, i в побутi, - трохи почав одходити Кисiль. - Ось вiн щойно вiдмовився жати, мене троцькiстом вилаяв i прогнав iз свого поля, бо нема на нього управи. - Прогнав? Iз поля? Нiчогенький норов ма?. Це, Михайле Васильовичу, вже непорядки. - В нього кругом таке, - пожвавiшав Кисiль. - Колгоспне добро розбазарю?, вiдкрив на полi богадiльню - вида? безплатно борщ. - Безплатно? - здивувався секретар ЦК. - I добрий чи поганий? - Я не куштував. - Даремно, а я на дурничку не посоромився б, - засмiявся секретар ЦК, i в силувано-пiдлесливiй усмiшцi скривився Кисiль - По?демо поглянемо на цього анархiста... Безсмертний почув бурчання машин, коли звернув з озимини сусiднього колгоспу, але навiть не озирнувся бо лютився чоловiк i з болем поглядав на зелений пучок скошеного жита: доки ж так будуть нiвечити хлiборобську працю? I доки перед киселями будуть гнутися навггь розумнi, але полохливi чи занадто обережнi голови? Та ось машини повернули прямо до нього, зупинились, i Марко першим побачив секретаря ЦК. Радiсть, здивовання i острах ворухнулись у душi чоловiка. - Так це ви Марко Безсмертний? - пильно придивляючись, вiта?ться з ним секретар ЦК. На мить на його чолi вигинаються зморшки, .а погляд кудись шуга? вдалину. - Зда?ться, я наче зустрiчався з вами? - Зустрiчалися, - жвавiша? обличчя Марка, а на вид Киселя пада? тiнь. - А де ми зустрiчались? - На фронтi. Ви менi вручали орден Ленiна. - При?мно знову побачитись, - сердечно посмiхнувся секретар ЦК, але зразу й похмурнiв. - Що ви трима?тев руцi? - Пропащий хлiб. - Пропащий? - Так. Це хлiб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивiтрився. - А яке горе заставило жати хлiб... для зведення? Марко зам'явся, а Кисiль поблiд. - Кажiть, кажiть, не крийтеся. - Це я сказав жати, - насилу вимовив Кисiль - йому перехопило подих i мову. - Для чого? - обернувся до нього секретар ЦК, i очi його потемнiли. Кисiль знiтився: - Воно, я думаю, повинно дiйти в покосах. - Коли не дiйшло в головi, то де вже йому дiйти в покосах?! - гнiв блиснув у поглядi секретаря ЦК. - Ви щось тямите у хлiборобському дiлi? - Я сiльськогосподарський iнститут закiнчив. - Навiть? - здивувався секретар ЦК. Вiн узяв у Марка жмуток колосся, простягнув Киселевi. - I у вас не болiла совiсть, коли кидали пiд косу хлiборобську надiю? - Пробачте... не додивився. . згубив його... Секретар ЦК похмуро, з глибоким докором поглянув на Киселя: - Не тiльки це жито - святiсть до працi, до людини згубили ви. Порожняком ?дете в соцiалiзм! - I обернувся до секретаря обкому. - Я думаю, товариш Кисiль правильно сказав, що вiн бiльше не може працювати на сво?му посту... Сiдайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство. Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Вiн хотiв щось сказати, але стримався, озаддям вперся у вiлiс i тоскно дивився, як зачинились дверцята ЗIСа. До нього, мов крiзь окрiп, донiсся смiх з машини - невже в когось тепер i радiсть могла бути? Кисiль тремтячою рукою вийняв з кишенi хустинку i почав обтирати пiт, що вичавлювався не сонцем, а болiсним смутком. Коли ЗIС рушив з мiсця, вiн потягнувся до нього тулубом i обома руками, але зразу ж i опустив ?х, бо хiба благанням можна повернути втрачене? Для цього, очевидно, щось iнше треба. I вiд цi?? думки тоскно заворушилися iншi, вповзаючи в його кра?чки'житт?вих дорiг. Але одразу ж нагнав ?х, бо хiба ж вiн для себе старався, хiба йому особисто потрiбне це жито, бодай би на пнi уклякло воно! Та знову до кра?чкiв його дорiг поповзли сумнiви, i вiн мовчки викорчовував з себе двобiй думок, визнавав - i визнати не хотiв сво?? провини, бо ж не сам вiн так стара?ться... тобто старався на керiвнiй роботi... Де там було думати про святiсть до роботи, коли бiльше думалось про те, як би не схопити "строгача" за це ж недосiяне чи незiбране жито. Тепер вiн уперше за довгi роки подивився на поле не як той керiвний працiвник, якому треба когось розносити за оранку, сiвбу чи хлiбозаготiвлi, а як звичайний смертний... Та з цього нiчого не вийшло... Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрi, де нагло обiрвалась частина його бiографi?, i колос - не спiвав, не спiвчував йому, а шипiв на нього... - Так до слiдчого ?хати чи додому й до хати? - запитав iз кабiни шофер. В руцi його самотнiв зелений., марно загублений колосок жита, i Кисiль чомусь здригнувся й безнадiйно махнув рукою. - ?дь, куди хочеш, тепер все одно... - Може, до куховарки з весняними очима? - пожвавiшав Iван Гнатович, якому знову заманулось побачити ту жiнку, вiд погляду яко? хотiлося стати молодшим i кращим. Кисiль стрепенувся, наче його вжалив шершень... I що було б послухатись куховарку - покуштувати ?? борщу? А в цей час машина з секретарем ЦК по?хала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю. Так хiба вгада? чоловiк, на чому вiн ма? спiткнутись? Кисiль пiдводить зiв'ялу голову. На дорозi вже вляга?ться пил, а за ним прозорими прожилками розщеплю?ться пропечене скляне повiтря, i марево тремтить за житами, на якi вiн якийсь час не при?де начальником. Ну, а потiм якось перемелеться. Кисiль почав забiгати думками наперед, але одна збоку вжалила його. "При?хав-По?хав", - з невимовною гiркотою згадав сво? прiзвисько i мало не застогнав. Ось i все, що залишилось од його дiяльностi... Бiля кожного поля, бiля кожного клину зупинявся ЗIС, i секретар ЦК обома руками то пестить, то розгорта?, то пригорта? хлiборобську працю. Вона тiшить i раду? його серце, а ось на клинi припалено? гречки засумувало воно. Розгубленiсть уже вiдiйшла од Марка, вiн зовнi ста? спокiйним, хоча в головi зараз виру? коловорот думок. - Для першого року господарювання зовсiм непогано, навiть добре, а з городиною - прямо-таки чудово! I молодцi, що не обдира?те покупця. Марiю Тримайводу i ?? бригаду неодмiнно треба вiдзначити! - Секретар ЦК одночасно говорить i до Михайла Васильовича, i до Марка. - Не забудемо, - щось записав у блокнот Михайло Васильович. - А що з головою робити? - З цим анархiстом? - засмiявся секретар ЦК. -Подивитесь восени, коли урожай буде в коморi. А чого ж ви, Марку Трохимовичу, обiзвали Киселя троцькiстом? Вiн в опозицi? був? - Нi, не був, - зам'явся Марко. - Доказуйте, доказуйте. - Ми його так прозвали за те, що не розумi? чи не любить вiн хлiбороба, усе чека? од нього полiтичних помилок, вишуку? в нього другу душу та .аж трясеться, щоб той, бува, не мав зайвого шматка хлiба чи яблука для дитини. Для нього селянин - це тiльки виконання норм, хлiбозаготiвлi, позики, молока, м'яса, шерстi, я?ць i слухач його виступiв. На всьому, без потреби, економить Кисiль: i на дитячому рум'янцевi, i на жiночiй красi, i на хлiборобськiй силi. - Ще не перевелись такi знавцi села, - задумано сказав секретар ЦК, погляд його потьмарився i полинув кудись далеко-далеко. Мовчки про?хали якийсь час, придивляючись до полiв i марева над ними. - Борщем сво?м, голово, почасту?те? - неждано почув Марко. - Борщем?.. З охотою, тiльки, пробачайте, без м'яса, пiсний вiн. - Нам уже навiть кориснiше споживати пiсний, - з якоюсь насмiшкою поглянув на себе i дебелого секретаря обкому. До польового стану вони пiд'?хали саме в обiдню пору, коли притомленi люди сiдали на землю, а здивованi соняшники нридивлялись до внх i до мисок з намальованими соняшниками. - Тут безплатний борщ вида?ться? - пiдiйшов секретар ЦК до Катерини Павлiвни. - Ой... боженьку мiй... - клекотом вирвалось у то?, i вона, округляючи очi, для чогось тихо запитала: - Це ви?.. - Зда?ться, я. Почасту?те сво?м борщем? - Та я зараз... Катерина Павлiвна побiгла по миску, лаючи себе в. думках, що навiть хлiба не ма? почастувати гостя. Вона йде разiв зо два оглянулась, чи нема тут якогось обману, але обману не було. Бiля соняшникiв, поруч з усiма хлiборобами, сiв секретар ЦК, до нього потягнулись кiлька рук iз сухим чорним хлiбом. Вiн узяв шматок хлiба в дiда ?вмена, передiлив його й, повертаючи половину, подякував старому. - Звиняйте, що такий темний, з домiшками, як наша доля, бо труднощi... - звичайно, з перцем сказав дiд ?вмен. Секретар ЦК пильно поглянув на старого. - Це вiрно, що доля наша iще з рiзними домiшками: було кому натрушувати ?х. Але тепер ми й за цi домiшки вiзьмемось, - сказав переконано. - Домiшки мають згинути, а доля рости! XL П'ять днiв i п'ять ночей гудiли в полях молотарки. Над ними, як безконечнi жертви, злiтали золоточубi снопи; шевськi ножi барабанщикiв били ?м пiд саме серце, й обезсилене колосся сторч головою летiло в iкластi пащеки, в ненаситне гудiння i в скажену круговерть, де стогнало, дзвенiло, плакало i солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлi, з степовим пилком жiночi руки ворожили над ним, неначе передавали йому родючiсть, вагарi не встигали зважувати, а водi? та ?здовi вивозити його, i в степу з жита, пшеницi та ячменю виростали золотi вулкани. На старих дорогах i нових шляхах побiльшало птаства. А великий хлiб ?хав i ?хав i на елеватори, i в землянки, i в свiжi оселi. В селi запахло житнiм духом, i тому обнадiянi хлiбороби не вiдходили нi вдень нi вночi вiд молотарок. А коли не вистачало снопiв i коли зобижено почали стихати машини, люди самi снопами валилися бiля них, падали на золотi вулкани зерна, на пiдсиненi мiсяцем стернi i одразу ж з посмiшкою чи зiтханням входили в сон. I там над ними знову злiтали чубатi снопи, бiснувались молотарки, а бiлi? них дитячою мовою жебонiло зерно. Йде Марко степом, наче завороженим царством, i засина? на ходу, потiм стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо ворушиться срiблясто-син? мiсячне снування, як пiд ним розкiшна, - голови у зерно, а ноги на стежку - щасливо спить чубата парубота, прислуха?ться до росяного шепоту i сам промовить собi: - Я люблю вас. В яринi озвалася перепiлка, i чоловiк спросоння говорить до не?: - Я люблю тебе, пташино, люблю твiй спiв. Перед ним у кружляннi проходить зоряна карта неба, i вiн теж говорить, що любить небо, i почува?, що вся любов не вмiща?ться в його тiлi. У долинi над ставом зафоркали конi. Марко зупинився, зовсiм прокинувся i, дивуючись, засмiявся i до коней, з темних грив яких осипалося мiсячне промiння, i до ставу з затонулим у ньому небом, i до клаптiв туману, що навшпиньках скрадалися над очеретами. Давно не було так вiдрадно на душi в чоловiка, бо там добре вмiстились i люди, i земля, i нiч, i оцi конi з темно-срiбними гривами, i зерно, i надiйнi розрахунки, якi тримав у головi. Коли все буде гаразд, люди матимуть i хлiб^ i до хлiба. Це вже видно по озиминi i ячменю. А льон i коноплi, ?й-?й, повиннi вивести його в якiсь мiльйонери. Правда, про те цього року бiльше, нiж вiн, дбала, спасибi ?й, сама природа: прямо всi сво? щедроти поприносила i на поля, i на луки, й на городину, i на сад. Поталанило йому, та й годi. Ну, а тепер, чоловiче, не роззявляй рота, думаючи про завтрашнiй день... . От i йде полями новий мiльйонер у порудiлих кирзових чоботях, у вибiленiй солдатськiй сорочцi, похудiлий i голодний, i посмiха?ться до всього широкого свiту, i до людей, що сплять на землi. I славно йому з ними, як зерну в одному колосi, що разом стрiча? i грози, i сонце. З однi?? кишенi Марко вийма? засiяний цифрами блокнот, а з друго? - томик поезiй Шевченка. Та нi цифр, нi вiршiв при мерехтливому мiсячному свiтлi вiн не може читати й впiвголоса зверта?ться до темних з мiсячними гнiздами верб: . Один у другого пита?м: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажа?м? I, не дiзнавшись, умира?м, А залиша?мо дiла. Дерева здивовано слухають чоловiка, кивають йому сво?ми вiнками й осипають на воду синю росу. Коло самого берега скинулась риба, знову заiржали конi, i далеко-далеко за самотнiм вiтряком обiзвалася дiвоча пiсня. За ким вона журиться, кого шука? в цьому зачарованому свiтi? Колись отак ночами його в полi з пiснею шукала Олена. I вiн прямував на ?? голос, а потiм на якiйсь стежинi бачив тонку постать з бiлим вузликом у руцi. Уздрiвши чоловiка, Олена обривала спiв i починала докоряти, що вiн, Марко, i не обiдав, i не вечеряв, i забувся за жiнку, i сам перепався на смик. А вiн поглядав на миле, з ображеним вузликом уст обличчя, посмiхався, розгортав бiлу хустину i доти пiдхвалював усе, що знаходив у нiй, поки в жiнки не розпогоджувались уста. Тодi вона обзивала чоловiка хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що вiн отак якогось дня звалиться з нiг, i знову потихеньку починала щось спiвати. А вiн пiд ?? спiв, бувало, й засинав. Невже це було? Диву?ться вiн, i дивуються верби. За ними здригнулося небо i наче осiло за вiнця землi... А то вiн знову засина?... Як солодко, струмочками, затiка? сон у його тiло i так приплющу? повiки, що вже нема сили ?х розтулити. Ось тут, може, й лягти бiля верби з вибитою серцевиною i вузлатим корiнням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на землю. Але що це?.. Пiсня поверта? до нього, наближа?ться, i вiн ясно вчува?, що це Оленина пiсня, це ?? голос! ??!.. Що ж це робиться з ним? Широко в подивi розплющивши очi, вiрячи й не вiрячи, вiн прислуха?ться до голосу, що наплива? на нього, топить його в спогадах i б'? пiд серце, як нiж снопа. Нi, не може бути такого. То мариться йому... Вiн пiднiма?ться на пiдсинений пагорб, де крiзь сон зiтха? кучерявий овес, i застига? на мiсцi: од вiтряка до нього, спiваючи, йде його Олена, а в ?? руцi бiлi? вузлик. Жах охоплю? Марка. Небо й земля похитнулись в його очах i стали меншими. Вiн пода?ться назад, розгублено огляда?ться по боках i в цей час чу? надривний зойк: - Тату! На стежину пада? бiлий вузлик, а по стежинi, надломлюючись, розпливаючись, бiжить, летить тонка постать i, смiючись i плачучи, пада? батьковi на груди. - Тетянко, це ти? - ще не вiрячи собi, вражено i тихо пита? Марко, як питали тисячi батькiв у цьому роцi. Вiн охоплю? доньку обома руками i бiля свого серця чу? стукiт ?? серця. - Тетянко, це ти? - бiльше нiякi слова не приходять до нього. - Я, тату, я, - цiлуючи його i плачучи, теж бiльш нiчого не може сказати дочка. Вона, мов перепiлка, здрига?ться в його обiймах, i здрига?ться ?? золота коса, така сама, яка була в Олени. Марко пiднiма? до мiсяця доньчину голову, вдивля?ться в ?? обличчя, пальцями витира? ?? сльози i не радiсно, а жалiсно посмiха?ться до не?. - Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. - I на його очах Тетянка вперше бачить сльози, i вона теж обтира? ?х пальцями. Отак i стоять вони якийсь час, неначе вимуруванi з каменю само? iсторi?. - Як ти на маму схожа, пташино моя!.. I коси такi самi. - Не такi, тату, - з зажурою подивилась на нього, i в ?? очах i сльозинах одразу пройшли усi минулi страждання. Вона опустила на плечi хустину, i батько в золотi кiс побачив сиве пасмо. - Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? - аж застогнав, притуляючи до себе худенькi плечатка. - Нелюди, тату... в концтаборi... Вони так били мене, що очима не сльози, а кров iшла... Вони змогли вибити кров iз очей, але не змогли вирвати зiзнання з душi, - ясно, крiзь горе й печаль поглянула на батька, а в куточках и вуст ворухнулася уперта i горда посмiшка. I вiн уперше пiзна? свою силу i свою несхитнiсть у цьому колоску. Немов захищаючи доньку вiд тiней минулого, батько пригорнув до себе сво? щастя, а сам подивився в самий край ночi, де ще та?лися нелюди, де ще на золотi й залiзi горбилась недобита кривда... Будьте ви проклятi!.. - А як ви, тату? - вже зовсiм посмiха?ться Тетянка до нього. - Нiчого, доню, нiчого... Як добре, що ти повернулась... Ходiмо ж, маленька, до .бабусi. Вони обертаються i, притуляючись плечем до плеча, вузькою стежиною йдуть до села. Ось Тетянка пiднiмав бiлий вузлик iз землi, щось згаду?, розгорта? i пода? його так само, як ранiше це робила Олена. - ?жте, тату, ви ж i не обiдали, i не вечеряли, - i в ?? голосi обзива?ться давнiй докiр матерi, i навiть губенята на мить збираються знайомим вузликом. - Невже це ти? - вже радiсно перепиту? Марко i, пригнувшись, пiдiйма? на руки сво? дитя, i смi?ться, i росить сльози над ним. XLI Ранок веселими руками промiнцiв викочу? з-пiд землi пшеничний колобок сонця i ставить його на зелену, з туманцем скатертину озимини. Вулицею до ново? школи гупотить зграйка малюкiв. Хтось iз них у щасливому захватi пiзнання не говорить, а виспiву? казку про колобка: "Я вiд баби утiк, я вiд дiда утiк, я вiд вовка утiк i вiд тебе втечу". I пiд цю немудру розповiдь пшеничний колобок сонця одрива?ться од волого? скатертини озимини i пiдводиться вгору, то лукаво, то радiсно пiдморгуючи добрим людям. А вони вже, наче дятли, повилазили на свiжi зруби i тук-тук сокирами, тук-тук! Сокири збудили луну, i вона забiга? то в одну, то в другу недобудовану оселю i аха? вiд задоволення. Вулицями заскрипiли пiдводи, i першi слiди колiс волого простяглися по прибитiй росою землi. Це ?здовi розвозять людям другий урожай гороху, i Марко ось уже кiлька днiв ма? на душi свято. Прямо-таки везло йому в цьому роцi. Люди спочатку й не повiрили, що матимуть не кiлограми, а мiшки гороху. Перший бiй з нестатками наче виграно, а тепер по-справжньому треба готуватись до другого i до рiзних примх природи. I люди це розумiють: i роблять на совiсть, i пiдказують, як найкраще ворожити бiля майбутнього врожаю. - Добрий день, Марку, - обiзвалась iз двору Мотря Дибенко. - На головування йдеш? - На головування, - жартiвливо запишався чоловiк. - А де ж ти мого дiда подiв? - I досi його нема? - диву?ться Марко. - Нема, не при?хав. Може, заблудився у тiй столицi й невiть-куди за?хав? - Щоб дiд ?вмен десь заблудився!? Та дайте йому добрi конi, вiн у всi столицi знайде дороги i мимохiдь ще й на небi в святих побува?. - А напевне, i розпутав би вiн усi дороги: раз про?де - i все пам'ятав, - не без гордощiв говорить жiнка i порина? в сво? роздуми: - Невже, Марку, аж столичним людям могли сподобатись дiдовi коники?.. Отак живе, живе чоловiк i не зна?, що вiн талант. Гляди, ще загордиться i пиячити почне. Коли ма?ш час, прочитай, як його в газетi описують. Марко, ховаючи у вусах посмiшку, статечно заходить до ново? хати, де вже розмiстилися крупно боги, вождi и полководцi, а дрiбно - вся рiдня. Баба Мотря з прискринка дiста? газету, в якiй уперше, але так гарно й багато написано про ?? старого. Вона, соромлячись, простяга? газету Марковi: - Вчитай менi ще раз те саме. I вiн почина? читати, що дiдовi коники вже перестрибнули Дунай i Ла-Манш i з Францi? опинились на виставцi аж в Англi?. - От пишуть душевно, прямо, як в ?вангелi?. I хто б мiг подумати? - диву?ться ?вмениха. - Пiсля такого мо?му дiдовi уже повiк не захочеться умирати. Тепер йому глину доведеться возами возити. I хто це, Марку, друку? про дiда? - Учений! - Та невчений так не втне, - погоджу?ться баба Мотря. - Вже тепер нiхто мого старого не називатиме елементом. Ну, а на тебе дехто почина? ремствувати. Марко насторожу?ться: - Не вгодив комусь чи помилився в чому? - Нi, зобижаються, що ти все буду?ш та буду?ш, а про себе зовсiм забувся. Люди кажуть: вибирали тебе головою, а не приймаком. Вони тобi за тиждень, як лялечку, з дорогою душею змайстрували б нову оселю. - Я ж казав, що почну будуватися останнiм. Закладемо, тiтко Мотре, зруби усiм вдовам, усiм сиротам, а тодi й про себе почнем думати. - А я гадаю: негоже так робити, як Безбородько та його кодло, але не треба й до себе ворогом бути. Може, i ввечерi заглянеш до мене? - Чого? Стара нiяковi?: - Коли не надокучило, то ще прочита?ш про старого. Якось дуже гарно в тебе виходить воно, - довiрливо поглянула на Марка. - Читав же менi цю газету й Лихойваненко, але в нього i дiд, i коники його стають гiршими. Марко засмiявся, махнув рукою i вийшов з хати. З порога вiн почув лемент на сусiдському кутку. Чи й до бiйки не доходило там? Чоловiк чимскорiше городами подався до подвiр'я Самойленкiв. Тут уже бiля гарно виплетено? лiси й ворiт зiбрався цiлий куток, весело прислухаючись, як завзята й досi вогниста Лисавета Самойленко чихвости-ла свого незворушного Порфирiя i його брата - старого сукновала. В Самойленчихи зараз од гнiву стрибали очi, прямокутником вибивалися губи, а кулаки цiпами молотили повiтря. - Анi клепки, люди добрi, нема в головi мого чоловiка, нi грудочки лою, нi краплиночки олi?, а ? в головi чоловiка одна полова, та й то не перевiяна, - перегинаючись, апелювала вона до сво?х сусiдiв. - Вам, бабо, виднiше, що ? в дiда, - обiзвався хтось iз гурту, i всi довкола зайшлися реготом. Пiдбадьорена Лисавета накинулася на Порфирiя i його брата, якi з сокирами мовчки, але войовничо стояли бiля землянки, прислухаючись до бабино? лайки. - Чи вона, оця безщасниця, у вас ?сти просить, чи сто?ть поперек дороги, чи вона, сердешна, вам боки муля?, що взялись за руйнацiю? Ну скажи, старий iдоле, хоч слово, хоч пiвслова, щоб i люди чули. - I скажу, - спокiйнiсiнько обiзвався Порфирiй, якому i за вухом не свербiло вiд усiх лементацiй жiнки. - Зна?ш, як в "Iнтернацiоналi" пишеться?.. "Весь мир насилья мы разрушим!" - Так то ж увесь мир, а не мою землянку! - Вона теж мир насилля: насильно мене запроторили туди. I я руйную ??, - махнув старий сокирою. Лисавета була приголомшена i блиском сокири, i мовою чоловiка. Вона приклала сплетенi руки до грудей i хотiла трагедiйне заплющити очi, але саме в цей час побачила Марка i кинулась до нього: - Марку, лебедику мiй, голубе сизий, скажи ж ?м, басурманам, щоб мо? зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком? - Тьху, ще й серйозного чоловiка замакiтрить бабським череп'ям! - сплюнув спересердя Порфирiй, кивнув братовi, i вони дружно гупнули сокирами. Стара затулила обличчя долонями, а коли почула трiск, опустила руки i на мiсцi, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу. - Ну, i слава тобi господи, - зiтхнула вона й рiвно пiшла до хати. - Лейборист! - зневажливо кивнув на не? головою Порфирiй i почав струшувати з одежi порох колишнього житла. Цiлий день Марко сну? зеленими i чорними полями i ма? насолоду вiд бурчання тракторiв, що орють на зяб, i вiд будiвництва ферм, i вiд розмов на буряках, i навiть од цвiту скромних браткiв, якi прихопили на сво? тендiтнi пелюстки кольори осiннього сонця i весняного неба. Бiля ставу тремтить порiдiле золото верб, а мiж ними дiвочими стрiчками ворушиться просинь, i по нiй сну?ться легеньке осiнн? павутиння. Рибалки, перегукуючись, витягують першу тоню, i на березi одразу вироста? пагорб живих злиткiв. I блакитне поле теж вродило в цьому роцi. Тепер треба прикупити добрих корiв та братися за будiвництво цегельнi. Бiля зеленого, мов барвiнок, рапсу його з бiлим вузликом в руках розшуку? Тетянка i почина? вичитувати так само i те саме, що вичитувала колись Олена. А вiн i це слуха? з при?мнiстю i добряче посмiха?ться доньцi, яка вже й висновок пiдбива?, що в не? зовсiм неможливий батько. - Так уже i неможливий? - скоса погляда? i милу?ться ображеним вузликом ?? вуст. - Ви б подивилися, на що стали схожi... - Перепався на смик... - пiдказу? Марко доньцi. - Ет, хiба з вами серйозно поговориш? - гнiваються уста, очi i брови доньки. - Вiдпочити вам треба, вiдпочити хоч кiлька днiв. - Скоро i за цю кампанiю вiзьмемося. По?ду, Тетянко, аж у тi мiсця, де танки пiдбивав. - Це ви кiлька разiв говорили менi. - А ти ще раз послухай: старi люди люблять повторювати. - Якi ж ви старi? - гнiва?ться донька. - Ну, не старий, так бувалий. От побачиш - незабаром по?ду, бо чогось у грудях останн? залiзо норовиться. - На операцiю треба лягати. - Ну, це ще почека?... З гiнно? дороги до них радiсно поспiша? Антон Безбородько. його вигляд одразу ж занепоко?в Марка: коли Безбородько веселий, то щось недобре ско?лось. - Здоров, здоров. Марку! - пiдходячи до Безсмертних, уже пригашу? радiсть Безбородько. - Iду собi дорогою - бачу сiмейство, ну, й завернув до вас. - Iз чим завернув? - Марко вловлю? ту мiзерiю. що зараз проходила на вузькуватому виду Безбородька, хоч вiн i намагався прикрити ?? латками жалощiв i спiвчуття. - Та як тобi сказати? - зиркав по боках Безбородько. - Перестарався ти, братику, перестарався. Хiба я не казав тобi: не дуже старайся, бо в нас тобi пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч ти iз шкiри вилузайсь. Бач, як ти мудрував iз горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж у фейлетон. От який ма?ш набуток! - Безбородько поволi, нiби неохоче, вийняв з кишенi зiм'яту газету. Марко вихопив ??, в очах йому темно застрибала комашня лiтер, у мiзок болiсно гупнула раз i вдруге та сама думка: за що?.. На четвертiй сторiнцi його приголомшив самий заголовок фейлетону. "Цар-горох i комбiнатор". Чи можна було вигадати щось дошкульнiше?.В цiй писанинi його зробили ошуканцем, який, спекулюючи на споживацьких настроях, роздува? свiй авторитет i експлуату? багатство землi. Тут навiть словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано пiвтори тисячi пудiв гороху державi. Не це було потрiбно авторовi, який ховався за псевдонiмом "Горошина". Дочитавши фейлетон, посiрiлий Марко з вiдразою поверта? газету Безбородьковi й приклада? руку до грудей, де лежать останнi осколки; зда?ться, й вони заворушились од незаслужено? образи. - Бач, як, практично, бува? в життi, - бережно хова? газету Безбородько. - I коли подивлюсь я, то не з тво?м здоров'ям тягти цей вiз. - Iдiть, Антоне Iвановичу, - непримиренно поглянула на нього Тетяна й притулилась до батька. - Iдiть од нас. - Ти вже команду?ш замiсть тата? Багато командирiв розвелось у нас, - образився Безбородько. - Ти краще скажи, хай вiн здоров'я береже, бо, знову ж, монумента не поставлять. - Чули вже ваше розумне просторiкування! - гнiвнi рум'янцi спалахують на обличчi доньки. - Iдiть! Безбородько оберта?ться й статечно, з повагою до себе, пряму? до гiнно? дороги. У Тетяни болем наливаються очi: - Хiба можна ось так бити в самiсiньке серце? - Це, доню, не в серце, - рукою засцокою? ?? Марко. - Це не смертельно. Але не легко йому, коли, не розiбравшись, б'? свiй свого. От тодi людина ма? найтяжчу кару, i все одно - це минуще... - Що ви дума?те робити? - Послухаюсь тебе: по?ду зараз на кiлька днiв з села. Ну, хоча б у тi мiсця, де пiдбивав танки. - А спростування писатимете? -Для чого, доню? Не папiрцi, а робота, тiльки вона спросту? все, - засмучено поглянув удаль, де на притiнену землю золотим колобком опускалося сонце. "Я вiд дiда утiк, я вiд баби утiк, я вiд смертi утiк, а вiд обмовника не змiг. Але стискай, чоловiче, серце, стискай його i далi тягни свiй плуг..." XLII Чого б, здавалося, журитись, коли правда на тво?му боцi, та все одно грязь, кинута на тебе, тривожить i тривожить душу, i вже не таким ясним зда?ться зоряний посiв на небi, i вже не так хвилю? стишена дiвоча пiсня. Осторонь по-осiнньому зiтха? вiтер, i ти зiтханням вiдповiда?ш йому. От уже й вiдчув ти важку втому, зiбрану за нелегку весну i лiто. Невже був кiнь, та з'?здився? I в грудях вогнем ворушаться клубки. Напевне, доведеться ще лягати пiд нiж. Мала мати одну дочку Та й купала у медочку. Все ближче журяться дiвочi голоси. Це ж улюблена пiсня Катерини Заднiпровсько?. В темрявi йому засвiтились прекраснi материнськi очi, заклекотiв ?? голос, лягли руки на його плечi. Ще недавно вона зi сво?м Григорi?м утiшали його, а вiн дивився на них, i все одно було нiяково на душi, наче й справдi мав провину перед людьми. От i зараз навiть не так iдеш селом, як ранiше, саме тiло якось щулиться, неначе бажа? стати меншим. У медочку та й купала, Щастя-долi не вгадала. I тобi не так багато наворожили того щастя, але чому ж i його хтось хоче обiкрасти, забруднити?.. Спокiйнiше, Марку, спокiйнiше, не таке переживав. День-два пройде - i минуться тво? болi, а ? такi, що й час вiдступа? перед ними. Багатьом тепер рiдна мати не вгадала щастя, i ти ма?ш думати про це... Спокiйнiше, чоловiче. Вiн випросту?ться, на мить простяга? вгору натомленi руки й дивиться на далекi Стожари, що бавляться в небi, мов рибки в рiцi. Бiля тину гойднулась темна тiнь. Марко хоче ?? обiйти, але вона пряму? до нього, i через хвильку вiн здогаду?ться, що це Мавра Покритченко з дитям на руках. "Мала мати одну дочку та й купала у медочку", - озива?ться в пам'ятi дiвоча пiсня. Мавра, уся в темному, як черниця, ста? навпроти нього, i вiн чу? сонне плямкання немовляти, i вже од цього ста? легше на душi. - Спить? - пошепки пита?ться в жiнки i нахиля?ться до дитини. - Воно спокiйненьке у мене, - тихо вiдповiда? мати. Жалiсть i краплини втiхи пробилися в ?? словах. Значить, жiнко добра, найтяжче минуло в тебе. Але ось у ?? голосi обiзвалася справжня туга: - Марку Трохимовичу, це правда, що ви покида?те нас? - Як покидаю? - Ну, з головування йдете... Розсердились на газету. Не робiть, Марку Трохимовичу, цього. З вами навiть менi легше було, - щиросердим сумом поглянула на нього, i вболiвання жiнки, i ?? гарне, з печаттю кривди обличчя вразили Марка. Чого ж ми часто таких жiнок змiря?мо напiвзневажливим поглядом i бо?мось промовити добре слово, яке ?м потрiбне бiльше, анiж тим, що мають законних чоловiкiв i дiтей? А що, коли взяти й сказати ?й: "Ти, Мавро, записала дитя на мо? iм'я, то нехай воно й назовсiм буде мо?м, а ти будь мо?ю дружиною!" Вiн здрига?ться i одразу ж проганя? цю думку. I не тому, що для нього страшним було б таке одруження або чийсь поговiр, а тiльки тому, що за все життя вiн двiчi любив i ще й досi iнколи без надi? сподiвався того, що звалось любов'ю. Але навiть найглибшим спiвчуттям ти можеш знiвечити життя i собi, i ось цiй жiнцi, що сто?ть перед тобою i тiльки хоче одного, щоб ти не зневiрився в людях i сам нiколи не втрачав людяностi. - Спасибi тобi, спасибi, - розчулено дивиться на жiнку й дитя. - За що? - диву?ться вона. - За пiдтримку, за душевнiсть. - Вiн розчулено пригорта? Мавру, цiлу? ?? в щоку, ловить сполохане "ой" i швидко виходить на дорогу... Наступного дня Марко добрався до тi?? мiсцевостi, де майже голiруч зчепився з самою смертю. Нелегкi думи навiяла на нього ветха, казенного стилю, з похиленим хрестом церковиця. Вiн пiшов на цвинтар, де чимало його друзiв знайшли свiй останнiй притулок. Тут, над хрестами i дубовими обелiсками, крислатились обтяженi плодами яблунi та грушi i злiтали увись стрункi черехи, на прив'ялих плодах яких гарячими сережками висiли оси. Марко, бережно зiрвав одне червонобоке, з осiнньою росинкою яблуко, бiля корiнця якого, шукаючи тепла, притулилося дрiбненьке сонечко. В глибинi цвинтаря з дерев обзивались мелодiйнi голоси: то жiнки обривали плоди. На бiлiй дорозi спокiйно попасалась пара коней, запряжених в наповнений яблуками вiз, i пiдкучерявлене бiленьке лоша солодко припадало до вим'я великооко? матерi. На папертi, з щiлин яко? буйно проросла трава, сидiв старий засушений панотець, тiнi смертi ворушилися в його очах, вiд нього пахло задавненим воском i тлiнню. Вiн довго-довго придивлявся до Марка, а потiм на вiджилих щоках ворухнулися зморшки: - Я десь бачив тебе, чадо, живого чи мертвого... Але де? - Не знаю, панотче. - I я не знаю, - скорбно похитав головою, на якiй пухом кульбаби тремтiло останн? волосся. - Що в дитинствi було - пам ятаю, а що пiзнiше - все повитрушувалося з голови. Бачиш, яблука доспiли, але я ?х уже не ?стиму, - i жовтi, восковi сльози поволi покотилися по його висушених щоках. А з обнизаних плодами дерев тихенько i доладно струшувалась пiсня - не про небесне життя, а про ясний мiсяць, ще яснiшу зiрку i вiрне кохання. За тихою рiчечкою, де вiн колись лежав у окопi, стояло кiлька тяжких танкiв. Короста iржi роз'?дала ?хнi покорченi останки, i тупо дивилися в землю мертвi жерла гармат. На одному скалiченому колесi вiн раптом побачив живу краплину кровi. Марко з несподiванки аж здригнувся i ближче пiдiйшов до танка. Нi, то не кров, то запiзнiла червона квiтка гороху цвiла на тому, що колись несло смерть. Тiльки це тепер i нагадувало страхiття вiйни. Вечорiло, зеленi поля бралися туманом, а дiброви сизою синню. Над свiтом стояла така благословенна тиша, що було чути,, як кущики жита ронили краплi роси. Минуле i теперiшн? зiйшлися разом i втихомирили Маркове серце; вiн поволi пiшов до тих пагорбiв, на яких, немов на малюнку, розкинулось невелике, рiчечкою пiдперезане село. Крайня хата-бiлянка з червоним пiдведенням була такою свiжою, що крiзь бiлення попробивалися янтарнi незасохлi грудочки живицi. Коло хати смiлоока, в барвистiй хустинi Молодиця красиво, як у театрi, шеретувала пшеницю i поглядала на причеплену до шовковицi колиску, де агукало. i бавилось сво?ми ноженятами немовля. Марко поздоровкався з молодицею, запитав, чи можна буде переночувати, i вона, не припиняючи роботи, озвалась артистичним оксамитним голосом: - Коли добрий чоловiк, то можна. Який же ви будете чоловiк? Марко одвiв голову до плеча й посмiхнувся: - Наче добрий. - Побачимо. - Жiнка висипала пшеницю в мiшок, грайливо накинула решето на голову, пiдхопила з колиски дитя й повела Марка до хати. Тут, у темрявi, густо пахло чорнобривцями, васильками i влежаною антонiвкою. Молодиця ввiмкнула свiтло. Марко оглянув простору й охайну хату i з доброго дива аж поточився назад: лiворуч, бiля божницi, на нього дивилося його ж фото - вусатий солдат у пiлотцi, при трьох орденах i гвардiйському значку. Ця несподiванка приголомшила Марка. Вiн ще раз подивився на фото, знизав плечима, нiчого не розумiючи, перевiв погляд на жiнку, яка вже щось наспiвувала дитинi i одночасно прибирала на лавi, пiдвiв руку вгору й наче байдуже запитав: - То хто у вас? Жiнка обiрвала сво? "люлi, налетiли гулi", зиркнула на стiну i сказала тiльки одне слово: - Спаситель. - Нi, не в божницi, а лiворуч. - Я ж i кажу: наш спаситель. Пiд час вiйни цей чоловiк врятував наше село. Марко вiдчув, що смага почала перепалювати йому губи. Хвилюючись i поглядаючи на стiну, тихо-почав допитуватись: - Як же вiн врятував село? Жiнка зiтхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась до вiкна: - То, чоловiче добрий, страшне дiялось тодi. Фашисти, як навiженi, танками i всi?ю машинерi?ю поперли на наше село. Вся земля тутечки була начинена свинцем. I досi вирива?м його з поля, наче дике м'ясо. I от у цьому бою найбiльше показав себе один солдат, Марком Безсмертним , звали його. Повiрите, вiн у тi пекельнi часи повернув танки назад, а сам, бiдолашний, помер десь у шпиталi. Нашi люди в тому окопi, де вiн бився, найшли тiльки його документи i фотографiю. Ось тепер вiн i живе в кожнiй нашiй хатi. - Хiба? - вражений, мов спросоння, запитав Марко. - Атож, - гордовито сказала жiнка. - А хто не шанував би такого чоловiка? Тiльки подумати: сам-самiсiнький вiсiм танкiв пiдбив! -Не вiсiм, а тiльки чотири, - поправив Марко. У жiнки одразу вiд лихого подиву й гнiву скосилися очi, вона з обуренням дапитала: - Коли це ви встигли ?х полiчити? - Був такий час, - невиразно вiдповiв Марко. - А де ви тодi облiковцем сидiли? - наливалося жаром обличчя молодицi. - Усе село, уся армiя зна?, що вiн пiдбив аж вiсiм танкiв. - То перебiльшення... Але жiнка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, i вже не оксамит, а грiм обiзвався у ?? голосi: - Оце послав нечистий менi гостя проти ночi! Ти при?хав наводити тiнь на героя!? А що ти будеш за одно!? I де ти був, коли цей чоловiк спасав наше село!? Any, вимiтайся з мо?? хати! - Жiнко добра, - хотiв i? утихомирити Марко, але вона не дала договорити, з кулаками посунула на нього. - Нi, для тебе я не маю доброти! Геть, поки сусiдiв не покликала, а вони тобi швидко усi боки обiб'ють. - Та послухайте... - Вимiтайся, вимiтайся, поки не пiзно. Марко вискочив з хати, а навздогiн йому з порога iще гримiв розгнiваний голос молодицi: - I не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про тебе на все село. Iч, при?хало, якого давно не бачили в наших краях. - Кого ти, Зiнько, так чихвостиш? - обiзвався збоку чоловiчий голос. - Та одного зайду. Прибився оце до мене i, тiльки подумайте, почав наводити тiнь на Марка Безсмертного. Позавидував, що той стiльки пiдбив танкiв. - Де вiн, лобуряка!? - позлiшав голос у чоловiка. - Подався кудись у тумани. I де тiльки беруться такi заздрiснi та чорноротi? А Марко в цей час, притулившись спиною до тремтливо? дико? грушi, беззвучно смiявся i витирав долонею радiснi сльози. "Дорогi мо?, добрi люди", - звертався до тих, якi й далi кобенили його. Знов у грудях чоловiка стрепенулась велика сила любовi, а в руках - жага до працi, дiяння; дрiб'язкове ж зникало, наче полова за вiтром. XLIII Пiзнiм зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглi зорi випадали з небесного Я?иття, не досягнувши земного, i, можливо, звичайний осiннiй листок був щасливiший за них: вiн золотим човником падав на п'янку землю, щоб стати землею i дати комусь життя. Тихо-тихо шелестить листя вгорi i пiд ногами, а ще тихше, тiльки для сво?? душi, Марко наспiву? пiсню: Он не знав козак, та й не знав Супрун, А як славоньки зажити. - Це ти, сину? - з темряви назустрiч йому виходить мати, i слова ?? шелестять сумом, як осiнн? листя. - А чого, мамо, ви такi? - недобре передчуття кiгтями впива?ться в душу чоловiка. - Та... iди ж додому. Скучили всi за тобою, - щось прихову? мати. Марко в тривозi охоплю? матiр обома руками, загляда? у вiчi: - Кажiть, не та?ться... - Скажу, скажу, сину, - тяжко зiтха?, i зiтха? дерево над нею. - Правда спiва?ться у цiй пiснi, що не знав козак, як славоньки зажити. Як мiг, здобував славу твiй товариш Григорiй, i люди його любили, i жiнку його поважали, i дiток, а виходить, що вiн ворог. - Що ви, мамо!? - аж зойкнув Марко. - Що чу?ш. Заарештували нашого вчителя. Ордени позривали з нього, начеб вiн ?х не кров'ю заробляв, а так дурничкою десь виколупав. Виходить, аби не воював чоловiк з фашистами, а зашився у закуток, як хробак пiд кору. то й жив би собi лихо-тихо i не було б що здирати з нього... Як, сину, тяжко окривдили чоловiка. Його Катерина оце вмирала в нашiй землянцi, кiлька разiв на долiвку падала. вставала i знову падала, а попiдвiконню голосили ?? дiтки. Нiколи, Марку, не повiрю, що такий чоловiк мiг ворогом стати. I чи не правду каже дiд ?вмен: е хтось такий, що черв'яком залiз у яблуко i вигриза? рiзнi ходи... Куди ж ти, Марку? Почекай! - Я йду, мамо! - Куди,сину? - Ще й сам не знаю. Але треба кудись iти, щось робити... I вiн iде сонним селом, i чу? стукiт свого болючого серця, i бачить, як попереду випадають зорi з небесного життя, не досягнувши земного... Хто ж брудними руками вчепився в твою душу i в твою бiографiю, Григорiю, хто пiд корiнь б'? ножем нашу святiсть i найкращi поривання? Поцiлуйки, тiльки поцiлуйки, будьте, ви проклятi навiки! Невже чиста людська кров проливалась для того, щоб ви iржею почали роз'?дати i любов, i вiрнiсть, i правду? Нi, ви брешете, змi? пiдколоднi, доберемось i до вас. Марко пiдходить до подвiр'я Заднiпровського, вiд хвилювання довго не може вiдчинити хвiртку i мало не виважу? ?? з петель. На нього наплива? перша зустрiч у церквi. потiм вiн бачить Катерину, дiтей i, вiдчуваючи обабiч ?хнi тiнi, зупиня?ться перед омертвiлою землянкою, де лежить забута, з розплющеними очима дитяча лялька. Марко пiднiма? п, i лялька, лякаючи його, безпомiчно вимовля?: "Мамо". Вiн, як дитину, пригорта? до себе нахололу, росою зволожену ляльку, опуска?ться по схiдцях i тихо стука? в дверi. В землянцi щось зашарудiло, i згодом обiзвався зляканий жiночий голос: - Хто там? I навiть тепер Марко здивувався: як змiнився Катеринин голос, ну, нiчогiсiнько не залишилось од його спiвучого клекоту. Зда?ться, вiн навiть помолодшав. Але як вiн мiг помолодшати в такий час?.. Нiсенiтниця, та й годi. - Це я, Катерино Павлiвно. - Хто ви? - знов озива?ться не Катеринин голос, i щось таке знайоме й далеке-далеке забринiло в ньому. - Не пiзнали? Марко Безсмертний. - Ой! - зойкнуло в землянцi. - Почекайте, я зараз.Через хвилину навстiж розчинилися дверi, i не Катерину, а iншу жiнку побачив Марко. Тонка й невисока, стояла вона посеред землянки, притуливши сплетенi руки до грудей. Тепер уже Марко, хвилюючись, запитав ??: - Хто ви? Жiнка, не спускаючи з нього погляду, нiчого не говорить, тiльки дужче притиску? вузол рук до грудей. Вiн пiдходить до не? i не вiрить собi. Лихоманка б'? його тiло. Чи це омана, чи шматок сну, чи шматок його молодостi? - Степанидо, невже ти? - напiвшепотом пита? ?? i бо?ться, що вiд його голосу зникне це видiння. Але воно не зника?. - Я, Марку Трохимовичу, - теж напiвшепотом вiдповiда? жiнка. Лялька випада? з його рук i жалiбно витягу?: "Мамо". - Значить, жива? - вирвались зовсiм не тi слова. - Жива, - зiтхаючи вiдповiда? вона, нiби не рада, що залишилась живою. Вiн бере в руки вузол ?? рук, напiвроз'едну? його, притуля? до себе i чу? дрож i тепло ?? тiла. - Невже це ти? - знову з мукою перепиту?. - Яким же чудом, яким дивом? I Степанида, наче виходячи з туману, легенько звiльнила сво? руки i заговорила крiзь сльози: - Я зведена сестра Григорiя... Телеграму Катерина прислала. Я сюди, а вона по?хала з дiтьми виплакувати Григорi?ву долю... Розминулись ми... - I ми розминулись, - тiльки про сво? сказав. - На два десятки рокiв, на цiле життя розминулись... - Вiн зна?, що зараз треба говорити, думати тiльки про Григорiя, але все минуле так наплива? на нього, що вiн тягнеться руками до плечей Степаниди. Вiн вiдчува? на ?? полотнянiй сорочцi вишитi квiти, може, такi самi, якi лежали на ?? плечах двадцять рокiв тому. - Як же ти живеш? - Живу, - зiтхнула вона. - Дiтей учу. - А сво?х ма?ш? - Мала доньку... В евакуацiю, пiсля смертi мужа, поховала. Я тiльки при?хала на пiвнiч, нiкого не знала... З одним дiдом на санчатах повезли ?? на кладовище. Присипали землею з снiгом навпiл, дiд тут же, бiля могилки, випив четвертушку - i все... - Горенько ти мов. - Марко пригорта? Степаниду i цiлу? ?? руку. Вiн не зна?, що робиться з ним: ?хня молодiсть, i любов, i розлука, i зустрiч, i судьба Григорiя - все сплелося водно, в шаленiй круговертi закружляло перед ним. I не може чоловiк передати навiть сото? долi сво?х' думок, почуттiв. Далеко в безоднi ночi випада? зiрка, але Григорiй не може випасти з життя. - Ти будеш тут, Степанидо? - вже випросту?ться вiн, як випростуються всi перед далекою дорогою. - Чекатиму Катерину... Ви далеко? - Далеко. В ЦК. - Викликають? - Совiсть кличе. - Спасибi вам, - розумi? все i проводить його до ворiт, ледь-ледь торкаючись наполоханими руками його плечей. Зоряне доспiле небо крутиться в ?? очах. В душi вдови зовсiм недоречно обiзвалась давня веснянка, а на очi набiгли сльози. XLIV "Якщо сiда?ш у директорське крiсло, поторгай, чи нема в тебе хвоста". Цi слова зовсiм недоречно спали на думку в хвилини пожадливо? радостi, коли Поцiлуйко на самотi опинився в кабiнетi директора маслозаводу, де встоялись пахощi вершкiв, масла i спиртного. Поцiлуйко аж рукою нагнав дурний вислiв, пiдвiвся з крiсла i самовпевнено, як подоба? директору, пiдiйшов до вiкна, на якому чорною грудкою вигрiвалась вгодована муха-червивка. Вiн махнув на не?, i вона, тяжко пiдiймаючи свою вагу, ображено задзижчала, полетiла в глибину кабiнету i, сiвши на щось, ще виявляла невдоволення. За вiкном у синi тихого осiннього дня, наче водомiрки на водi, тремтiли, розщеплювались i гасли крихiтки сонця, мiж ними пропливали нитi бабиного лiта. Але и вони не порадували Поцiлуйка: пам'ять вискiпала з якогось закапелка, що саме в такий день бабиного лiта вiн колись прибився на хутiр до вдови, в яко? навколо рота майже завжди тремтiла прекрасна жiноча жалостинка. Морщачись, Поцiлуйко вiдмахнувся од непри?мних споминiв, але вони сьогоднi, мов найнялись, шарпали i розкльовували його радiсть; нечиста совiсть, як могла, боролася з ними i слимаком щулилась од них. Що це? Передчуття?.. Нi, нерви. Не жалiючи, вимотував ?х i себе, поки притьопав до свого директорського берега. Освоюсь трохи з роботою та й гайну на берег Чорного моря. Там нерви знову стануть мотузками i не рипiтимуть, як погана снасть у вiтряку. "Отак, дорогенькi!" - це вже сказав у думцi сво?м ворогам i, мов хлопчисько, мало не показав ?м язика. У дверi постукали. Поцiлуйко здригнувся. - Заходьте! До кабiнету увiйшов зашмарований вайлуватий шофер, руки його були заскорузлими, одежа лискучою, погляд похмурим, уста накопиленi. - Як воно, Сергiю? - А нех воно горить! - невдоволено вибубню? шофер. - Бачите, вилiз, як чорт iз попелу. - Не полагодив? - Полатав, пiдлiпив якось. - Так чого ти? - Боюсь, щоб дорогою наша антилопа не вiдкинула копита. Пiшодрала менше матимеш клопоту, нiж на цiй машинi. - Почекай, Сергiю, розживемось на щось краще, - заспоко?в шофера Поцiлуйко i в уявi побачив персональну новеньку машину, якою можна буде хизуватися перед рiзними невдахами. - Вчорашнiй директор цим самим утiшав мене, поки не погорiв, -безнадiйно махнув рукою Сергiй. -То по?демо? - По?демо. - Поцiлуйко пiдiйшов до вiшалки, з його новенького, щойно принесеного вiд кравця плаща з гудiнням зiрвалася та сама вгодована муха-червивка i впала на опустiле директорське крiсло. Дарма, що стара, м'ята i латана машина скрипiла всiма сво?ми кiсточками, все-таки вона приносила якесь вдоволення. Коли Поцiлуйко пiд'?жджав до спокiйно? куширувато? рiчечки i лiворуч на ?? рукавi побачив млин, мимоволi згадав сво? дитинство i вислобокi коненята, на яких вiн зi сво?м батечком ?здив молоти зерно. Як тодi його радувала тепла мука, що трусилась i трусилася з мучника на розчепiренi пальцi. А потiм йому привiз муку нiчний гiсть за ту довiдочку, з яко? ображеним оком дивилась печатка... - Тьху!.. - Чого ви, Гнате Родiоновичу? - незрозумiле покосував на нього шофер. - Нiчого, то сво?, - роздратовано i болiсно примружився, не можучи вiдiрвати од себе думок про те страшне борошно, що набилось йому в самi печiнки. I чого наплива? всяке неподобство в такий радiсний для нього день?.. У мiстi Поцiлуйко насамперед за?хав до Чорноволенка, який горою стояв за нього i, по сутi, винiс його на директорський берег. Коли машина зупинилась перед будинком, де жив слiдчий, Поцiлуйко сам витягнув ящик свiжого масла i понiс його поперед себе. Аж захекався директор, поки вилiз на п'ятий поверх. Посмiхаючись i притримуючи масло колiном, натиснув на дзвiнок. Дверi вiдчинила немолода, в присмаленiй блузцi домробiтниця, яку всi за характером звали Морозихою. Жiнка з такою насмiшкою змiряла поглядом ящик з маслом i захеканого Поцiлуйка, начеб вона була принаймнi директором маслокомбiнату, а вiн ледачим поденщиком. Цей погляд одразу' ж розiзлив Поцiлуйка: теж менi знайшовся контроль! - Господар дома? - сухо пита? Морозиху. - Нема ?х дома. А ви з приношенi?м? - уже пече його словами. - Не з приношенi?м, а з дiлами! - грiзно насупився Поцiлуйко. - Воно й видно, з якими дiлами, - чмихнула й зневажливо взялася в боки жiнка. - Прищебнiть хоч трохи свого язика, бо хтось прищебне його. Де ж господар? Морозиха вдавано зiтхнула: - Вiн, бiдненький, аж свого персонального язика висолопив, усе нишпорить, усе вишуку? чийогось лиха, поки свого не зустрiне. Тодi й вам якось гикнеться, та ще як гикнеться! Буде каяття, та не буде вороття. Поцiлуйко нахмурився i вiдчув, що переляк заворушився аж десь бiля живота, якого муляв ящик iз маслом. - Не подоба?ться вищесказане? Ще й не таке почу?те. - з очей Морозихи щедро посипались лихi iскри, i Поцiлуйко мимоволi подумав: чи не вони пропалили ?? блузку. - Ящик з маслом тут залишите чи назад попрете? - Щоб i воно на ваш язик попало? Ось повернеться господар, то з вас олiя потече. Поцiлуйко мовчки обернувся i почав спускатися вниз. Увечерi вiн пiд'?хав до темного директорського кабiнету. Вiдчинив дверi, увiмкнув свiтло, i воно занепоко?ло самотню муху-червивку... - Куди масло занести? - запитав шофер. - Куди? - невидющими очима поглянув на нього Поцiлуйко. Забобон пiдказав йому, що в такий час треба не поскупитись на добре дiло, щоб пiдмазати чи приспати лихо, - Забери його, Сергiю, собi. В тебе ж дiти... - Нi, я такими дiлами поки що не займався, хоча й маю виводок немалий, - похитав головою шофер. "Що це - чеснiсть чи туполобство?." - спаленiв Поцiлуйко i вже вирiшив, що Сергiй бiльше не буде шоферувати у нього. Але одразу й передумав: не треба з першого дня будити лихо, i якомога спокiйнiше сказав: - Тодi завези менi на квартиру. - Це iнша рiч. Коли за вiкнами забурчала машина, Поцiлуйко по дiагоналi почав мiряти кабiнет. У дверi хтось постукав. I знову здригнувся Поцiлуйко. Чого йому так лячно, коли до нього стукають люди? Перемагаючи страх, вiн силувано бадьорим голосом говорить: - Прошу, прошу! До кабiнету ввiйшли лейтенант у формi артилериста i невисокий бiлочубий чоловiк у благенькому пiджачку. Двi пари очей гостро схрестились на Поцiлуйковi, i в них вiн прочитав свiй присуд. - Хто ви?! Чого ви!? - пiдленька душа страхопуда затрясла його тiлом. Лейтенант, наче тiнь, в одну мить опинився позаду Поцiлуйка, схопив його за руки i ввiчливо сказав: - Спокiйно, громадянине Поцiлуйко! Ви заарештованi... А бiлочубий обома руками почав вивертати кишенi новоспеченого директора. Ось вiн щось витягнув, i Поцiлуйко, нахиляючи голову, побачив, як на нього ненависним оком подивилась звичайна печатка... На слiдствi Поцiлуйко заперечував усi обвинувачення. Почорнiлий i жалюгiдний, вiн тремтiв i плакав перед слiдчим Комiтету державно? безпеки, знову паскудив доносами чесних людей i журився над судьбою Василини Вакуленко, до яко? вiн мав, як до кришталево чисто? людини, велику повагу i навiть любив ??. Хто тiльки так тяжко мiг окривдити його? Вiн просить очно? ставки з обмовником... I сьогоднi знову почалось з цього ж. - Значить, ви не видавали Василини Вакуленко полiцi?? - спокiйно допитувався слiдчий, але навiть Поцiлуйко бачив, що за цим споко?м клекотiло обурення. - Я щиросерде все говорив, повiрте менi, тiльки щиро-сердо. Образ Василини Вакуленко - це моя святиня: вона ж врятувала мене... -почав довго просторiкувати Поцiлуйко, ще надiючись вискочити на сухе. - Аби вона тiльки була жива:, усi непорозумiння розвiялися б туманом. - Ви так дума?те? - гостро запитав слiдчий, пiдняв телефонну трубку, щось тихо сказав. - Тут i думати нема над чим i врятувала вона мене раз, врятувала б i вдруге. У дверi постукали. - Заходьте! - гукнув слiдчий. Дверi поволi прочинилися, Поцiлуйко оглянувся i затремтiв од жаху: наче в туманi, вiн побачив Василину Вакуленко. Йому здалось, що вiд не? навiть повiяло пахощами осiнньо? калини. Але зараз не прекрасна жiноча жалостинка, а презирство й огида ворушились навколо рота вдови. - Ти!? - так само вирвалось у нього, як i тодi в осiннiй вечiр, коли вiн побачив ?? розiп'яте плаття, яке зривав з металевих прищiпок холодний вiтер. Василина одвела звужений погляд од Поцiлуйка, гордовитою ходою пiдiйшла до столу слiдчого i коротко розповiла, як вона потрапила в лапища гестапо, а потiм у концтабiр. - Вона обмовля? мене, товаришу слiдчий! Хтось увiв ?? в тяжку оману! - заволав не сво?м голосом Поцiлуйко. - Василино, ви ж добра i справедлива людина. Нащо вам топити мене, безневинного? Хто вам такого наговорив, набрехав на мене? - Сам Крижак! - як довбнею, б'? по головi Поцiлуйка. Вiн здрига?ться, але й тепер сто?ть на сво?му. - Крижак? Вiн же провокатор. Вiн провокував вас. Че все кривда!.. - Нi, це правда, якою дехто нiколи не жив. То хай вiн пожина? сво?, кривдою виплоджене жниво, - безжально Удивилась на нього вдова i гордо вийшла з кабiнету слiдчого. Болючим вигаслим поглядом проводить ?? Поцiлуйко, вiн знову чу? пахощi осiнньо? калини i гарячкове прикида?, но йому далi говорити, бо зна?, що один свiдок - це ще не свiдок, а другого нiде взяти. Ще на цьому ого-го як можна вискочити. Що ж зараз йому говорити про Василину? Кинути припущення, що за цi роки ?? душа набралася чужого намулу?.. I враз, оброшуючись потом, вiн почина? надломлюватися, наче з нього хтось почав виймати хребет: поперед вартового в кабiнет знiчено входив сам Крижак. Мливо проклято? довiдочки домелювалося до кiнця... XLV Зразу ж за мурами тюрми Григорiй Стратонович потрапля? Марковi в обiйми. Вони мiцно, по-ведмежи, стискають один одного, тричi навхрест чоломкаються i одночасно зiтхають. На вi? Григорiя набiгають двi сльозини, вiн чавить ?х пальцями, а Марко, мружачись, говорить, що не треба переводити вологу - хай пада? на землю. Григорiй б'? його долонею по плечах i щасливо посмiха?ться. Бiля них зупинилась чорнява цiкаволиця жiнка, для яко?, напевне, будь-якi видовища ставали святом душi. Вона поправила хустку, зi спiвчуттям поглянула на чоловiкiв, На ?? обличчi метеликами затремтiли подвiйнi ямки. - Брати? -тихенько запитала, прикладаючи руки до грудей. Марко i Григорiй перезирнулись: - Брати! - I як не схожi! Нi на крапелиночку, нi на дрiбне маленя, - приглядаючись, диву?ться жiнка i дивуються Крильця ?? ямок. - Може, ви не одного батька? - Зате однi?? матерi! - весело вiдповiв Марко. - I цього нiколи i нiяк не сказала б... - Ми гiбриднi, тому й не зовсiм схожi, - заспоко?в ?? Григорiй, i всi тро? починають смiятись. - Громадяни, чи не можна для театру вiдiйти трохи Подалi? - однотонно говорить бiля тюремно? брами вартовий, хоча й йому хочеться посмiхнутись. I громадяни, смiючись, iдуть далi - жiнка в мiсто, а Марко i Григорiй до машини. На холоднувату лискучу вiскознiсть голубого неба налягають вечоровi тiнi, надходить та пора, коли от-от мають проклюнутись зорi, доброю та?мничiстю взятись дороги, поглибшати людськi голоси i казково ожити вiтряки. На молоденьких тополях ще трима?ться лист, i Григорiй Стратонович вiта?ться з деревцями, неначе з дiтворою, а перед очима проходить Катерина й малеча. Як хочеться скорiше притулитись до них, пригорнути ?х до себе, вiдчути пахощi Катерининих кiс i уст. Недалеко вiд машини його уклоном вiта? Галина Кушнiренко. Широко розводяться трепетнi береги дiвочих вiй, щастям i красою свiтяться ?? димчасто-сизi очi. - Якою ти гарною стала! - мимоволi вирвалось у Григорiя Стратоновича. - Наречена! На тiй недiлi справля?м весiлля, - обiзвався Марко i подумав про Степаниду. - Справдi на тiй недiлi весiлля? - диву?ться Григорiй Стратонович. - Справдi. - Ще нижче уклонилась дiвчина, приклала руку до серця i спiвуче сказала: - Мама просили i я вас прошу на весiлля. - Спасибi, спасибi, голубко, - розчулено подивився на дiвчину вчитель. - I гарний твiй милий? Молода опустила вi? i крiзь них добряче поглянула вдалину. - Найкращий у свiтi. - У нього теж вi? неначе млинки! - засмiявся Марко. - Таке ви скажете, - посмiхнулась молода i царiвною пiшла до машини. Побратими вискакують на кузов, i грузовик мчить ?х у чистi глибини вечора, в яких щойно народилась вечiрня зоря. - Ти любиш вечiрню зорю? - пита? Григорiй Стратонович. - I вечiрню, i досвiтню... - Я часто ?? згадував у тюрмi... Там знайшов на стiнi i твою свiчку. - Невже роки не стерли ??? - Нi. Очевидно, хтось ще глибше викарбував цей малюнок... Як це вiрно: i згораючи, людина повинна свiтити людям! Спасибi тобi. - Не менi, Григорiю, треба дякувати, - задумано сказав Марко, - а тiльки сво?й рiднiй землi, сво?м добрим людям. Для них i з ними живемо... Крила осiнньо? дiброви охопили друзiв, обтрушуючи темряву й сумовитий шелест. Марко постукав у вiконце, й машина зупинилась. - Ти чого? - здивовано запитав Григорiй. - Пройдемося трохи лiсом. Ти. любиш, як пiд ногами шелестить листя? - Дуже. - Я теж. I люблю, коли в таку пору пахне опеньками. Вродило ?х у цьому роцi! Хочеш, зараз знайдемо? - У темрявi? - У темрявi. - Марко вiдходить од доррги, нагина?ться, шарудить руками в листi, що водночас пахне i хмелем, i димом. - Ще гадюку схопиш... - Час гадюк уже мина?... Тепер надходить пора чисто? краси i великих зiрок. . - Як ти добре сказав! - вражено зупинився Григорiй. думаючи про сво?. - Цей образ я використаю в сво?й книзi: надходить пора чисто? краси i великих зiрок. Дозволя?ш? - Нi, не треба так, бо деякi рецензенти скажуть, що це красивiсть. А ти любиш час великих зiрок? - Люблю. I тебе теж. - Дивина! - чмихнув Марко i радiсно вигукнув: - От i знайшов! На трухлявому пнi виросли! - Вiн простяга? Григорi?вi зворушливе, щiльно стулене сiмейство опеньок, ?хнi ноженята були окутанi мохом, на пришерхлих голiвках вiдпочивала роса. - Житт?! - Григорiй любу?ться живою грудочкою природи i знову згаду? дiтей та Катерину. З дуба, вистукуючи по гiлках, опада? запiзнiлий жолудь, б'?ться об кореневище i пада? бiля Маркових нiг. Вiн пiдiйма? це лискуче нахололе тiльце, ломачкою витиску? дiрочку i садовить у землю, що пахне молодим, у бродiннi вином. На небi все бiльша? зiрок, густiшою ста? дiброва, а Галина вже зда?ться не просто дiвчиною, а чарiвницею. "Як чудесно жити на свiтi! - чита? Григорiй в очах Марка. - I це справдi так, дорога людино..." Пiзнього вечора вони пiд'?жджають до землянки Григорiя Стратоновича. Машина йде на колгоспне подвiр'я, а Марко проводить Григорiя до самих дверей землянки. Тут побратими знов обiймаються. - Може, зайдеш? - тихй пита? Григорiй Стратонович. - Не буду колошкати дiтей уночi, - теж пошепки вiдповiда? Марко, на душi його ста? тоскно: а що, коли Степанида й досi чека? брата, i... може, його? - То завтра вранцi приходь. - Приплентаюсь... Будь здоров, брате. Хай у всьому, у всьому щастить тобi. Григорiй навхрест обiйма? Марка i, задихаючись од хвилювання, од радостi i солодкого щему, наче сновида, навшпиньки входить у землянку. Бiля столу, схиливши голову на руки, спить Степанида, на плечах ?? полотняно? сорочки темнiють вишитi квiти. Крiзь сон зiтхнула Катерина. Григорiй береться рукою за серце, i по його обличчi розповза?ться добра й нiякова посмiшка. Вiн обережно йде до постелi i раптом завмира? бiля кра?чка стола: Катерина заворушилась, застогнала i крiзь сон грудним болючим голосом промовила тiльки два слова: - Григорiю, любий... I це була його найщасливiша хвилина за останнi роки. На голос Катерини схопилася Степанида, вона спочатку перелякалась, вiдступила назад, а далi надривно скрикнула: - Григорiю, брате! - Що, сестро?.. - Повернувся? - водночас плаче i смi?ться ?? душа. ' - Повернувся. - З Марком Трохимовичем? - З Марком. - А де ж вiн? - Напевне, додому пiшов. - Чого ж ти не запросив?.. ?хнi голоси розбудили Катерину. - Григорiю! - клекотом, болем i радiстю обiзвався ?? голос, темною хвилею стрепенулись, зашарудiли коси, i вона пада? в обiйми чоловiка i руками, обличчям перевiря?, чи це вiн. - Григорiю... - бiльше нiчого не може сказати, а вiн вiдчува? на ?? вiях сльози. "Двi коси, двi сльози", - повторю? в думцi, як вiрш, пригорта? дружину i навiть не чу?, як iз землянки вибiга? напiвроздягнена Степанида. Спочатку тiльки далечiнь зоряного неба бачить вона, потiм пiд ним окреслю?ться обрис самотнього вiтряка, що й досi трудиться для людей. Вона пiдбiга? до хвiртки, вiдчиня? ??, ста? пiд врiзаним у темряву кленом i на другому краю вулицi бачить Марка i тiльки тепер лячно помiча?, що вона не зодягнена, ?й ста? соромно, i вона всi?ю рукою прикрива? розрiз сорочiй. - Добрий вечiр, Марку Трохимовичу... Марко посмiхнувся, мовчки пiдiйшов до Степаниди, вiн чу?, як на його скронях молоточками вистуку? кров. - Чого ж ви не зайшли? - з докором пiдводяться ?? заокругленi брови. - Його чекали. А мене?.. - вiн бережно кладе руки на ?? плечi. Степанида здрига?ться, одводить голову вiд його погляду, зiтха? i бо?ться промовити, що i його чекали. Бездонне осiнн? небо з пiзнiм мiсяцем, з усiма кущами, з усiма розсипами i голубою курявою зiрок ворухнулось, наче наблизилось, i гаряче закружляло навколо не?... Так от яке воно, те кроково? колесо, колесо птахiв, надiй, страждань i любовi. Краплина нахололо? осiнньо? роси зволожила ?? обличчя, як давно колись зволожував теплий плач надламано? гiлки. Далекi дiвочi голоси прибились до Степаниди, далекi роси колихнулись перед нею, дарма що вона стояла не перед тим юнаком, який колись був принiс ?й гiлочку вишневого цвiту. Давно осипався той вишневий цвiт, i, може, слiд його бiлi? на скронях Марка, якого всi-усi тепер зовуть Безсмертним... ЕПIЛОГ ёЧас пролiта? над нами, то мов чорна птиця, то як бiлоснiжний лебiдь; нетривке i скороминуче вiн замiта? снiгами, пилом забуття, а нерозвiйне пiдводить в новiй красi, що не ма? нi вимiру, нi кiнця-краю. Великi роки, роки неспокiйного сонця i життя пролетiли над землею. На п'?дестали миру пiдвелися тi, що з свинцем у грудях покинули нас у вiйну, поруч з мадоннами стали в .музеях нашi милi дiвчата, i в нових оселях на вечiрнiх i раннiх зорях матерi народили синiв, можливо, тих, якi не знатимуть страхiть i завiрюх вiйни, не знатимуть кривди. Хай тiльки добрi завiрюхи цвiту осипаються в ?хнi колиски i на ?хнi шляхи". Ось таке думалось учителю i письменнику Григорiю Заднiпровському, коли за ворiтьми полiклiнiки Марко поклав йому на долоню двi грудочки свинцю, якi ще недавно ворушились бiля серця людини. Григорiй Стратонович довго зважував ?х на руцi, довго придивлявся до вишень у цвiту, крiзь якi просiвалися променi надвечiрнього сонця, а потiм нiяково запитав у Марка: - Останнi? - Останнi. - Напилися ж вони, Марку, кровi, аж дiрчастими стали i втемнiли од не?. - Народжене злобою нiколи не бува? свiтлим! Ну, як у селi? - А ти, бiдненький, наче й не зна?ш? -примружився Григорiй Стратонович. - Та знаю п'яте через десяте, але хочу, щоб ти змалював картину, - посмiхнувся Марко. - В тебе це здорово iнодi виходить. - Пiдсмiю?шся над мо?м писаниям? - насторожився Григорiй Стратонович. - Горджуся тво?ю останньою книгою! - обняв побратима Марко. - ?? братиму iз собою в поле. - Справдi? - розчулено подивився в карi очi з тими золотистими обiдочками, в глибинах яких то ча?вся, то снувався легенький туманець. - Що ж у нiй дiшло до тебе? - Насамперед, Григорiю, правда! Хай вона часом i гiркою, i нелегкою, i напiвголодною була, але це правда. ?? дехто хотiв би в лiтературi i скрiзь бачити лише в пiдмальованих рум'янцях i паперових квiтах, дехто хотiв би витюрлюнькувати про медовi рiки з киселевими берегами i не бачити, що не в кожнiй оселi ? хлiб на столi. Ну, але тепер усюди наводиться порядок, усюди! Багатшими стають нашi серця, i щедрiше почина? родити земля. Зараз навiть чиновник, чиновник по чину i натурi, замислю?ться, як йому "на даному етапi" вхитритися, щоб i грiм пересидiти, i сухим до комунiзму хоч боком притертися: розумi?, що останнi осколки вийма?мо з нашого життя. Побратими пiдiйшли до вiдкритого, припалого пилом i пилком кленового цвiту газика, Григорiй Стратонович сiв за баранку i з перебiльшеною шанобою вклонився Марковi: - Прошу сiдати того, хто вже в бронзi сто?ть на майданi! - А ти й радий позлословити! - зневажливо скривився Безсмертний. - Читав твою замiтку про цю персональну бронзу i так лаяв тебе останнiми словами, що навiть температура пiдскочила вгору. - За що?! - щиросерде здивувався Григорiй Стратонович. - За те, що прилизав мене з усiх бокiв, i вийшов я в тебе прямо славним, сильним i лубочним ?русланом Лазаревичем, який ?де на чудо-юдо велике - на змiя о трьох главах, а прекрасна царiвна Анастасiя Вахроме?вна зустрiча? його. Тьху!.. Словом, перевели деякi дiячi державну бронзу ще й радiють з цього. - Цить, не старуй, буркотуне, це вже не твого розуму дiло. Не треба було знову вискакувати у Геро?, - засмiявся Григорiй Стратонович. - Вiн ще й регоче. - Бо ? чого... Позавчора увечерi бiля твого монумента застав Безбородька... - А вiн повернувся в село.пiсля всiх служб? - пожвавiшав Марко. - Не знаю, чи повернувся, чи повернули, але розшуку? нову роботу - не бий лежачого. - Керiвну? - А яку ж iнакше?.. Друзi ви?хали на околицю мiста. Навколо пiд бiлими хмарами буйно квiтували сади, придорожнi клени осипали останнiй пилок, на узбiччях шляху по-дитячи зворушливо засинала кульбаба, i тiльки без живого цвiту похмуро сiрiла стара в'язниця. Раптом з ?? навстiж розчинено? брами вискочило кiлька чоловiк i побiгло до шляху, де стояла невеличка горба з лопатами в руках. Григорiй Стратонович у подивi зупинив машину. В цей час, наче в нiмому кiно, незграбно заворушилась, скособочилась в'язниця; розпухаючи, вона зсередини загримiла громом i вмить забiснувалася. курною хмарою, вивертаючи з свого нутра цеглу й камiння. - От i все! - схвильовано обiзвався чийсь голос. Марко скочив з машини i швидко пiдiйшов до людей, якi весело придивлялись до того темного клубочiння, що до цi?? митi звалось тюрмою. Кореспондент обласно? газети впiзнав Марка, заклопотано привiтався i опустився на колiно дописувати нотатки про знищення того, що вiджило. - Що буде замiсть не?? - запитав його Марко. - Мiський сад, - вiдiрвався кореспондент од свого писання, i раптом його обличчя стало мрiйним. - I зна?те, яких найбiльше посадимо тут дерев? - Нi, не знаю. - Черешень! Щоб люди i цвiтом любувалися, i, вiдпочиваючи, могли собi ягоду зiрвати. Бiжу! - i вiн справдi побiг до того мiсця, над яким осiдав останнiй пил давнiх часiв... Iз-за садкiв, неначе з хмар, виплив повновидий мiсяць, у листвi зашарудiла роса, неподалiк обiзвався соловей, кличучи до себе солов'?ху: навiть вибух сотень кiлограмiв толу не приголомшив пташине щебетання i любов. Побратими пiзно вночi при?хали в село. Григорiй Стратонович зупинив газик на майданi, неподалiк од погруддя Безсмертному, i кивнув головою на нього: - Подивимось, чоловiче, на цього вусатого дядька? - Можна й . подивитись, - зовсiм спвкiйно сказав Марко. - Ну й витримка в тебе! - похитав головою Григорiй Стратонович. Вони пiдiйшли до монумента i зупинились бiля низенько? огорожi, за якою кущувалась яра пшениця. I тiльки тут, коли Марко поглянув у вiчi сво?му образу, вiдчув i хвилювання, i глибiнь прожитого, i неймовiрнiсть здiяного навколо i всюди за останнi роки. На якусь мить здалося, що i ця нiч, i просiяне мiсячне промiння, що легко тремтiло над землею, i мовчазний бронзовий чолов'яга напроти нього були тiльки сном. - Ну як, Марку? - не терпiлося Григорi?вi Стратоновичу. Але Марко заговорив не до побратима, а до свого образу: - Красивим тебе тут зробили, бiльш показним, i спокiйнiшим, i молодшим. Видать, на зморшки матерiалу не вистачило... - А щоб тебе!.. - обурився Григорiй Стратонович, але, придивляючись до нiби скам'янiлого Марка, затих, ступнув кiлька крокiв назад i тихенько пiшов на другий край майдану. Марко, зда?ться, й не помiтив цього i пiсля довго? мовчанки знову тихо заговорив до свого бронзового образу: - Отак воно й бува?... Ну, коли вже тобi випало стояти i днями i ночами, то стiй, дивись, щоб iз темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба дiло робити - орати, сiяти... Вiн поправив свiй сонцем перепечений картуз, поглянув на далекi, накупанi нiжною мiсячною курявою ниви, на потемнiлий од негод вiтряк, на притьмаренi напiвпрозорим туманцем луки i неквапливо пiшов у досвiтнi поля, що породили його. Ки?в - Iрпiнь - Дякiвцi. 1959-1961 pp.