вже  сидiв  улiзливий
комiрник Мирон Шавула, який завжди першим у селi дiзнавався про  родини  й
вмерлини, щастя i горе. Його кабанувата постать, i защетинене сивим, сiрим
i рудим  волоссям  обличчя,  i  дрiбнуватi  очi  насочилися  спiвчуттям  i
радiстю.
   - Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й  встояти  на
мiсцi не можу. О! Читай! - спочатку понюхав, а потiм  простягнув  завгоспу
блакитний, наче витканий шматок паперу.
   - Вона, донька! - глянувши на лiтери, пiзнав  Мамура,  пробурмотiв  про
себе якiсь слова радостi i пильно поглянув на фото: - Вже зовсiм  дiвчина!
А це з нею не Маркова Тетяна?
   - Вона ж! - ствердив Шавула. - Викапана Олена. Погуля?м, Тодоше?..
   - Чому й не погуляти!? Сип, жiнко, що варила, - гукнув на всю  хату,  з
пiдпiччя витяг четвертину самогонки  i  поставив  ??  бiля  листа,  що  не
лiтерами, а вже очима ?дино? доньки дивився на нього. - Радiсть, Мироне, у
мене.
   - Ще б не радiсть! - комiрник  розщебнув  свитку,  вiдв'язав  од  пояса
поморщене  кiльце  ковбаси  i,  сяючи  всiма  барвами  щетинисто?  бороди,
самозадоволено кинув його на стiл. - загрянична.
   - В трясцю ??! Не хочу заграничного. Скiльки там дiти намучились нашi.
   - Дурний, то дiти, а це ковбаса. Понятi? треба  мати,  о!  -  повчально
сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а  ноги
на ногу. - Сiдай. - зиркнув на Мамуру i з подивом побачив  вперше  в  його
очах щось подiбне до бабсько? безпомiчностi.
   "Навiть такий злодiй може  переживати",  -здивувався  i  по-фiлософськи
сказав:
   - Люблю, коли ? приключина випити  i  дати  роботу  зубам  та  кендюху.
Якимсь тодi чоловiк iнтереснiшим ста?.
   - Коли ж вона може прибути? - вголос думав про сво? Мамура.
   - Коли жива, то  прибуде,  а  нежива  -  не  встане  з  землi,  -  далi
мудрагельствував Шавула. - Чи ж це правда, що шибенно? вдачi Марко викупав
Безбородька?
   -Так йому й треба! Чого забажав: жiнок попростуджувати i дiвчат заодно!
- вирвалось у Тодоха, але вiн одразу ж гостро зиркнув на Шавулу:  -  Гляди
менi, не внеси тiльки нашому в уха, бо оглухнеш.
   - I знову дурний, - огризнувся Шавула.  -  Не  сьогоднi  ж  я  на  свiт
родився, щоб не знати полiтики, от Наталко, чи не час  нам  щось  у  кишку
вкинути?
   - зараз. Мироне, - жiнка щасливими сльозами кропила зачерствiлий  книш,
рукою витирала ?х i ронила новi.
   - Пересолиш хлiб, - не витримав Шавула.
   - Я зараз iнший дiстану, - схаменулась Наталка.
   - Можна и цей хлiб, ти ж не заразна, - заспоко?в ?? комiрник.
   - Ну,  як  ти  можеш?  -  з  докором  крiзь  усi  сльози  поглянула  на
кабанистого Шавулу, який навiть здивувався:! "А що ж  вiн  такого  сказав?
Теж менi антилiгенцiю корчите наче не зна?мо, з чого ти жила i чим живеш".
   - Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою  долю  тi??  само?  ночi,
коли чоловiк принiс крадене добро. Вiн тодi пригрозив ?й  за  дурне  слово
ножем вибрати душу. I з  тi??  ночi  ??  похолола  душа  вже  не  жила,  а
животiла, щоденно и щонiчно чекаючи нового нещастя.
   Вже господарi i гiсть добре пiдобiдали, коли  вiдчинились  дверi  и  на
порозi став блiдий од хвилювання Марко Безсмертнии.
   - Оце такi А я думав,  Марку,  що  ти  вже  в  тюрмi  прохлаждается,  -
розповзлася посмiшка по всiй щетинi Шавули.
   Безсмертний навiть не зирнув на комiрника.
   - Тодоше, що в листi про мою  доньку  написано?  -  з  мукою  i  надi?ю
поглянув на Мамуру.
   - А вiн тобi й не скаже,  що  там  написано,  -  несподiвано  для  всiх
одрiзав Шавула й пiдвiвся з-за столу.
   - Чому не скаже? - ще бiльше поблiд Марко.
   - Тому, що ти копа?шся та пiдкопу?шся  пiд  нас,  -  Шах  вула  взяв  з
пiдвiконня  конверт.  -  Ось  вiн,  лист,  як  миленький...  Скинь  шапку,
поклонися, тодi й покажемо!
   - Шапку тiльки перед богами скидають! - Марко люто поглянув на Шавулу й
навiть не почув, як з-пiд руя випали костури. Вiн без .них так ступив крок
i другий, що Шавула з острахом поточився назад. -Давай листа, негiднику!
   - Та бери...  Я  ж  пошуткувати  хотiв.  -В  дрiбних  зiяцях  комiрника
схрестилися злiсть i страх.
   Марко тремтячими руками вихопив  конверт,  вииияiв  фото,  прикипiв  до
нього, застогнав, потiм безпорадно оглянувся i почав рубом долонi витирати
очi.
   - Марку Трохимовичу, дорогенький... - i собi заплакала Наталка.
   - Де вона тепер? - глухо запитав жiнку.
   - Ой не знаю, дорога людино, нiчого не знаю.  Розлучила  ж  ?х  страшна
кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грiм - голуб'ят.
   - За полiтику забрали ??, - з спiвчуттям сказав Тодох. - Тiльки  ж  яка
полiтика була в цих дiтей?..



   XIX

   Першими  до  Марка  прийшли  конюхи  з   дiдом   ?вменом   i   Григорiй
Заднiпровський. Дiд ?вмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримiв на всю
землянку:
   - Не чекав такого вiд тебе, Марку: лiберал ти й попуртунiст!
   Таких слiв Марко не сподiвався почути вiд дiда i розреготався.
   - Чого ж я, дiду, лiберал i попу рту нiст?
   - Вiн ще й смi?ться, а не ка?ться! - обурився старий. -  Скажи,  що  ти
зробив з Безбородьком?
   - Та хiба ж ви не зна?те? Покупав трохи.
   - Покупав трохи! -перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було
торбохвата i нiяк не менше! Хоч би однi веселi похорони справили.
   - ?й-бо, сказився чоловiк! - сплеснула руками мати, а всi,  окрiм  дiда
?вмена, засмiялися.
   - Невже тобi, Ганно, шкода було б  бiсового  Безбородька?  Може,  ще  й
плакала б за цi?ю сльотою? -почав допитуватися у матерi старий.
   - Безсовiсний i ?ретичний ти дiд. Хотiв би,  щоб  моfo  сина  по  судах
затягали?
   - Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б  на  себе,-  заспоко?в  ??
старий.- Але тобi,  Марку,  треба  кудись  зашитися  на  цi  днi,  бо  вже
посланцi, як у жнив'яну годину,  помчали  з  папiр'ям  i  в  райком,  i  в
райвиконком, i в редакцiю, i в мiлiцiю,  i  до  прокурора.  Нарештi  пiшов
Безбородько воювати, i тут вiн свого не попустить.
   - Що воно тiльки буде? - забiдкалась мати i, наче перед новою розлукою,
не спускала погляду з Марка.
   - Та нiчого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти  тебе,
Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремiя. Там у круговинi  над
рiчкою сто?ть клунька мого кума...
   Конюхи,  згадавши,  як  дiд  ?вмен  унадився  туди  за  кумовим  сiном,
засмiялися, а дiд ?вмен витрiщився на них:
   - Чого  повижолоблювали  роти?  Розживiться  на  такого  кума,  тодi  й
гигикайте. Отож, Марку, бiсiв  Антон  навiть  запагубити  не  посоромиться
тебе. Поки тут буде молотися, ти  з  мо?м  кумом  вiзьмись  рибалити.  Вiн
повезе тебе на такi, чу?ш, карасюватi  мiсця,  що  й  не  снились  нiкому.
Недарма те урочище назива?ться Королевщиною! Можеш  i  на  посвiт  по?хати
щупаччя бити. I тобi перепочинок  буде,  i  кумовi  радiсть.  А  ми  всюди
пустимо поголоску, що ти по?хав долiковуватися. По руках? -  Мiцно  вдарив
усiма мозолями по зделiкатнiлiй в шпиталях руцi Марка.
   - Спокуса таки велика побувати на карасюватих мiсцях,- заiскрились  очi
в Безсмертного.- Кум ваш справний рибалка?
   - Все життя, мов чорногуз, у воду загляда?, тiльки  до  не?,  а  не  до
хатнiх гараздiв тягнуло  його.  А  який  вiн  човняр!  Зробить  човна,  як
скрипку,-хоч грай.на ньому. I чоловiк вiн душевний, бо живе  на  людському
перевозi.
   - Так  ваш  кум  перевiзник?  -  згадав  Марко  сивоголового,  високого
дiдиська, який завжди ходив улiтку в полотняному одязi i чимсь був  схожий
на здиблену бiлу хмарину. - На Королевщинi поромом перевозить?
   - Атож, змалку на поромi. Тiльки за нiмцiв не перевозив  нiкого,  окрiм
партизанiв. Хочеш, зараз же в акурат i завезу.
   - Почекаю, дiду, - з жалем сказав Марко.
   - I сьогоднi ж дочека?шся мiлiцi?. А вона вже зна? сво? дiло: iм'я -  в
протокол, а чоловiка - в каталажку. Нащо тобi мати цю комерцiю?
   - Заробив ??, дiду.
   -  Заробив,  заробив!  Безбородько  не  те  ще  заробив,  а  весь   час
вивива?ться на праведника. Його б судити, що жiнок у воду погнав, так вони
ж нi в мiлiцiю, нi до прокурора не побiжать.
   - Треба, щоб  побiгли.  Це  допоможе  Марку  Трохимовичу,  -  обiзвався
Заднiпровський.
   - Поки це пособить, а  час  уже  на  боцi  Безбородька.  Це  теж  треба
розумiти! То, щоб якось i його, i наш час увiйшли в однакову силу, Марковi
треба ?хати до мого
   кума.
   - Ай справдi, час  треба  виграти.  -  Григорiй  Стратонович  запитливо
поглянув на Безсмертного.
   - Постара?мось без кума виграти його, - посмiхнувся  Марко,  -бо  що  б
довелося робити на бiлому свiтi, аби в дiда ?вмена не було такого  доброго
кума?
   - Ет, розумний чоловiк, а верзе чорти  батька  зна  що!  -  розсердився
старий.  -  Звiсно,  тебе  не  повiсять  за  купання,  та   гiрко?   жовчi
наковта?шся, бо зараз, пiсля всiх заяв  Безбородька,  тво?  лежить  знизу.
Таки треба було втопити чортяку! Скорiше б його мiсце зайняв!
   - Як iз лiт, так i з розуму, - безнадiйно махнула рукою мати.
   Григорiй Стратонович пiдвiвся з лави:
   - Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу  дiяльнiсть,  я,  Марку
Трохимовичу, почалапаю сьогоднi до секретаря райкому.
   - Не варто.
   - Чого там не варто, хай зна? чоловiк правду. - обiзвався Гайшук.
   - Хто секретарю? тепер у нас?
   - Iван Борисенко.
   - Чорний, мов циган,- знову подав голос дiд ?вмен.- Коли вперше при?хав
до нас i почав сво?ми очищами оглядати усю руйнацiю i всi  нашi  достатки,
ми мало не всi .одразу й вирiшили: "Оцей, окатий, буде дерти i з худоби, i
з людей, i з землi. Нiчого не  пропустить,  нiкого  не  пожалi?,  щоб  без
орденiв не ходити". I що ти дума?ш, Марку? Усi помилились. Ордени вiн i за
вiйну мав, не треба було ?х з планiв  вичавлювати.  Чоловiк  вiн  виявився
крепко душевний, а не печiночник. Ну, а очi й досi ма? строгi, навiть коли
смi?ться. Це вже природа!..
   Надвечiр  до  землянки  на  заболоченому   конi   пiд'?хав   дiльничний
мiлiцiонер. Поки вiн витирав коня i пiдв'язував йому забрьоханого  хвоста,
то встиг розсердитись i в землянку спускався виконувати службовi обов'язки
не в безхмарному настро?.
   - Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками  на  порозi,
вiддав рукою честь, а очума погрозу.
   - Тут живе солдат Марко Безсмертний,- пiдвiвся назустрiч дiльничному.
   Милицi трохи подiяли на гостя, вiн  уже  спокiйнiше  .  оглянув  Марка,
крутнув головою i знову приклав руку до картуза:
   - Честь маю  -  дiльничний  мiлiцiонер  Дорошенко.  Значить,  тут  живе
солдат? А дi? - партизанськi?
   - Залежно вiд часу, обставин i сил. Вiдповiдь сподобалась  дiльничному,
i в його грiзнооччi теплiше блиснули скри кольору недостигло? порiчки.
   - Правильно, службо! Сам так дiяв - залежно вiд часу, обставин  i  сил.
То поговоримо душевно?
   - А хiба ж вийде у нас душевно?
   - Куса?шся, службо?
   - Де там куситися - тремчу перед його величнiстю протоколом.
   - Так  i  треба,-  схвально  кивнув  головою.-  Перед  ним  i  генерали
тремтять.
   - В ?хньому нинi перед протоколом страшнiше.
   - Ти, службо, оптимiст! - засмiявся дiльничний.  Пiдпротокольний  почав
йому подобатись.-Давно вою?ш?
   - Це теж для протоколу?
   - Нi, для знайомства.
   - Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того
часу й пiшло життя з перемiнним iнтересом: то мене били, то я бив.
   - Рани болять?
   - Нi, ниють.
   - Хороми для них не  пiдходящi.  Деревляччя  сво?  швидко  поруба?ш  на
дрова? - подивився на костури.
   - До весняного Миколи.
   Дiльничний здивувався:
   - Чому така точнiсть?
   - Бо люблю сiяти гречку.
   - Гречку, кажеш!.. Як  вона  тiльки  пахне!  -  задумався  i  посмутнiв
мiлiцiонер. -Довелось менi в  сорок  першому  оборонятися  на  розквiтлому
гречищi. Мiномети б ють  -  спасу  нема,  осколки  фуркають,  мов  чортова
начинка, а гречка аж гуде  вiд  бджiл  i  так  пахне,  мов  сама  на  меду
вироста?. I ще я тодi вперше помiтив, що бджоли у вiйну i вночi працювали.
   - Як i народ, - теж задумався Марко.
   - Iстинно, як  народ!  Добре  сказав!  -  Вже  з  приязню  поглянув  на
пiдпротокольного. - На тому медозборi и пiдкосило мене.  Коли  прийшов  до
пам'ятi,  стебла  гречки  здались  великими-великими;  на  них  знову-таки
господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим..  Що  ж  у
тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?
   - Думаю, для Безбородька.
   - Заперечу?те факти?
   - Нi, стверджую. Виймай протокол.
   - Поки що послухаю так, - мiлiцiонер не квапиться розщебувати планшета,
а сам придивля?ться до Марка. - Будемо говорити як солдати однi?? судьби?
   - Он як! Теж добре сказав.  Так,  будем  говорити  мов  солдати  однi??
судьби. Слухай...
   Коли Марко закiнчив свою розьовiдь, дiльничний мовчки пiдвiвся,  вийшов
iз землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинсько? форми.  Вiн
сам знайшов двi глинянi кварточки, наповнив ?х i виголосив ?диний тост:
   - За правду, яка б вона не була!
   - За правду! - з вдячнiстю подивився на нього Марко.
   -  А  бiльше  менi  пити  не  положено.  З  цим  бувай  здоров,   Марку
Трохимовичу. За?ду на весняного Миколи:
   разом пiдемо сiяти гречку! Згода?
   - Спасибi.
   В колгоспi дiльничного  заклопотано  зупинив  Безбородько,  з  почуттям
потис йому руку:
   - Як воно справи?
   - Ви що ма?те на увазi? - офiцiйним тоном запитав дiльничний.
   - Питаюсь, як мо? справи!
   - Як в "Iнтернацiоналi", перекладеному на укра?нську мову.
   - Не розумiю.
   - З охотою поясню. Там ? генiальнi слова: "А паразитiв жде  бiда!"  Усе
вже в "Iнтернацiоналi" було передбачено.
   - Вiрно, голубчику, - по-сво?му зрозумiв Безбородько дiльничного. Не що
iнше, а бiда жде Безсмертного. А як же iнакше?



   XX

   Конi, важко дихаючи спiтнiлими пахвами, пiд'?хали до скверика, за  яким
бiлiв свiжотинькований будинок райкому, i самi зупинилися бiля живоплоту.
   - Знають дiло! - напiвобернувся до Марка Мирон  Шавула,  який  правував
кiньми. Заволохачена  посмiшка  нерiвне  розповзлася  по  кустратому  виду
комiрника,  а  в  дрiбнуватих  зiницях  спалахнула  зловтiха.  -  Значить,
при?хали! Отут, в партiйному домi, i вмолотять, Марку, тебе? Беу церемонi?
вмолотять, мов снiп сухого гороху, щоб не був таким розумним!  О!  -  люто
крутнув над головою батогом.
   Марко поморщився, презирливо  охопив  усе  скособочене  вдоволення,  що
проглядало не тiльки з п'янкуватих очей  i  туго  натягнених,  без  жодно?
зморшки уст комiрника, але й з цупких жмуткiв  рiзнобарвно?  щетини,  якою
Шавула у вiйну набавляв собi вiку.
   - Радi?ш, Мироне?
   Комiрник на мить прикрив зловтiху широкими скойко-подiбними повiками, а
коли вони знову метнулися вгору, то вже смiх бринiв у  дрiбних  зiницях  i
великих бiлках.
   - Пита?шся, чи радiю? Та не дуже веселюся, але й не крепко  печалюсь  -
нема чого, ги-ги-ги... - так засмiявся, наче витрушував смiх iз  порожньо?
середини.
   Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, пiдхвалив комiрника:
   - А добре ти гигика?ш.
   - Як умiю. - Не зна? Шавула, чи образитись, чи дивуватись. - А  спитати
б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в  одному  селi,  хоч  ти  менi  десь  у
сьомому чи восьмому колiнi навiть рiднею доводишся, але вiд тебе нiколи  я
й доброго слова не почув. Не правду кажу?
   - Правду, Мироне, - охоче погодився  Безсмертний.  -  Якось  нi  добрих
слiв, нi душевностi нiколи не було помiж нами, нiколи, i навряд  чи  скоро
буде.
   - От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж менi  вболiвати  за
тобою, коли ти  самохiть  узяв  та  и  наступив  на  саму  бiду?  Iнтересу
риального не бачу... I сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затiсно в
одному селi? Затiсно i тепер, коли в селi стало просторнiше, а на цвинтарi
тiснiш. З яко? б це причини?
   - Нiби ти не зна?ш цi?? причини? - вже зацiкавлено запитав Безсмертний,
беручись  за  костури.  Шавулине  одверте  посталакання  навiть   починало
подобатись тому: тiльки напiдпитку така парсуна може вивернути сво? нутро,
хоч i противне, але  чiпке,  як  усе,  що  пристосувалось  не  творити,  а
вихоплювати, вiддирати, смоктати, ссати.
   - Таки по-справжньому не знаю, чого нам затiсно, як на кладцi, з тобою,
а тiльки здогадуюсь i сяк-так маракую по-сво?му, - зручнiше  вмостився  на
возi Шавула. Ти, як зда?ться менi, нагрузив на сво? плечi непосильну ношу:
хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою ?дину  вiру.  А  я  не
бажаю перед нею шапкувати: в мене ? свiй бог, свiй закон, i хочу жити  сам
по собi, сам у свою волю, наскiльки це можна при сов?цькiи владi. Так менi
i просторнiше, i вигiднiш.
   - Це вiрно. Ти всюди, Мироне, i завжди шукав  тiльки  такого  бога,  що
капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тiльки в бога, але  i  в  чорта
шукав собi вигод. Вiдколи я знаю тебе - на карбованцi зависла твоя душа.
   - А як же iнакше? - щиросердо здивувався Шавула
i здивувалась його рiзномасна щетина. - I риба у водi, i птиця у  небi,
i навiть слiпий крiт у норi однаково шукають собi сво?? вигоди, шукаю i  я
??, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю -
не випускаю iз рук. О!
   - Бiда твоя навiть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкi  од  цього
слизького карбованця. I и не риба у рiчцi, не птиця у небi, навiть не крiт
у норi, а шершень бiля чужого вулика, шершень, що й мед по?сть,  i  бджолу
надво? перекусить.
   - Ось у цьому параграфi,  Марку,  ти  вже  загина?ш,-  не  обурився,  а
дiловито почав поправляти комiрник.- Що iнодi до мо?х рук щось  прилипа?,-
нiяк не суперечу, бо нема такого навiть у законi, щоб бiля вуликiв  ходити
i меду не куштувати - це ненатурально буде. Ну, а щоб когось  перекушувати
надво?  чи  начетверо  -  цим  категорично  не  займаюсь.   Я   не   такий
жорстокосердець,  як  Тодох  Мамура,-  таке  менi  самому  нi  до  чого  i
невигiдно. О!
   - А красти вигiдно?
   - Потроху - вигiдно, а побагато - страшно, щоб не влипнути, а в мене  ж
i хазяйство, i жiнка, i дiти ?... Ну, чого  так  дивишся  i  косу?ш,  наче
вперше побачив Мирона? Не всi ж можуть i хочуть бути крепко iдейними.  Ти,
наприклад, бажа?ш бути iдейним - будь ним собi на здоров'я,  не  суперечу,
не заважаю, але й не завидую. За всi сво? iде? аж з вiсiмнадцятого року  й
понинi ти заслужив на плечi одну солдатську шинелину та дво? костурiв  пiд
пахви - i не журишся.
   - Я проклинаю сво? костури, але й горджуся ними!  А  чи  ти  проклина?ш
свою душу, що зависла на костурах!? - скипiв Марко.
   - Почекай, i про це щось, мабуть, скажу,-  зверхньо  викривив  посмiшку
Шавула.Значить, заробив ти за довгi  роки  шинелину  i  милицi  та  й  цим
гордишся, бо найбiльше дума?ш  не  про  себе,  а  про  всi  мiжнародностi,
свiтовi неблагополучiя,  революцi?,  контрреволюцi?,  демократiю  i  рiзну
опозицiю. А менi все  це,  навiть  коли  гамузом  узяти,  i  за  вухом  не
свербить, менi, безiдейному, хочеться хоч невеликого,  а  свого.  Я  бажаю
краще сходити, щось солодше чи тлустiше  в  кендюх  покласти,  навiть,  не
спасаючись партiйно? догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю  та  й
запас якийсь у сво?й коморi мати, щоб не  сидiти  без  хлiба,  як  ти,  на
маминiй картоплi... В мами тiльки ?? молоко добре, а  решту  харчiв  треба
самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунiзму -
пiднiмай його, а мене  й  звичайне,  вiкодавн?  сонце  поки  що  грi?,  не
зобижаюсь.
   Марко спочатку навiть розгубився: чи не жарту? подурному комiрник. Але,
коли поглянув на його зарослу пику, зрозумiв, що тому було не до жартiв.
   - Був ти чмуром i залишився чмуром! Навiть ще  бiльше  зсередини  обрiс
щетиною.Марко гнiвно махнув кулаком, а Шавула, одразу обiзвався:
   - Ну, й що з того? Всi тво? лекцi? до лампочки менi.
   Ще щось скажеш?
   - Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а тво? темне сонце заходить уже!
   - Ти менi не дуже дзвони за упокiй! Нарештi позлiшав увесь  вид  Шавули
позлiшала i його кабаниста постать. Винiс костi з вiйни, то бережи ?х тут,
бо, чого доброго, розсиплються,  мов  драбиняк.  I  свою  правду  не  дуже
накидай iншому. Менi поки що вистачить i сво?? правди i кривди. Я не знаю,
що тобi партiя сьогоднi припише, але верховодити i на трибунах, i  в  селi
ти вже не будеш. Ми постелили тобi криву дорiжку по всiх законних  органах
а мало буде, ще достелимо. Вiйна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче
кожне созданi?.
   - Загрожу?ш?
   - Нi навiть остерiгаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш i ма?ш як, але
не заважай i менi: Шавула теж хоче жити  а  не  рглядатись.  Можеш  навiть
головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство,  в  Геро?,  в
портрети, але тiльки в iншому селi чи районi! Зрозумiв, звiдки вiтер вi??
   - Зрозумiв, звiдки сморiд iде!  Ну,  спасибi  хоч  за  те  що  повнiстю
розкрив сво? карти сам просвiтив себе.  Це  згодиться  -  спокiйно  сказав
Марко i зсунувся з воза.
   Комiрник уже  розкрив  рота,  щоб  щось  вiдповiсти,  але  враз  чогось
занепоко?вся i повiв головою до Марка, скосив очi i навiть руку приклав до
заволохаченого вуха: вдруге сьогоднi вiн чу?  пiдозрiлий  передзвiн:  коли
Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.
   - Що в тебе, Марку, так подзвоню??
   Безсмертний оглянувся, вигляд комiрника здивував його: стурбувався  щур
з комори!
   -Не розiбрався? - запитав ?дко з-за плеча.
   - Таки нi. - Тiнь пройшла обличчям  Шавули  i  наче  пiдморозила  його,
навiть в очах застигли плiвки несподiваного остраху.
   - То розберешся, ще ма?ш час. А перед сво?м богом зарання став  свiчку,
щоб рятував тебе.
   Марко подибав до райкому, а Шавула довго i пильно дивився  йому  вслiд,
потiм поправив налюшника i полiз рукою до скуйовджено? потилицi.
   "Невже то ордени чи медалi так  задзвонили.  Що,  коли  й  справдi  цей
iдейний чудачина заробив на вiйнi не тiльки милицi, але й iконостас?  Тодi
його труднiше буде вкусити навiть iз кутка. I чи варто було лiзти  в  таку
душевну розмову? Таки, зда?ться, по-дурному почав зарання розкривати  свою
масть. Тепер пiде  Марко  iдейним  тузом  -  i  сам  бджолою  станеш,  яку
перекушують надво?. Ет, нема в тебе. Мироне,  принципово?  витримки,-  теж
заманулось на свою голову полiзти в оратори".
   Шавула спересердя оперiщив батогом по  горбкуватих  клубах  коней  i  в
невеселих роздумах по?хав до чайно?, де мав деякий iнтерес до широкогрудо?
i стегнасто? буфетницi.

   * * *

   В приймальнiй першого  секретаря  сидiла  темноброва  дiвчина  з  таким
непроникливим виглядом, наче в не? десь пiд перукарськими кучериками  було
виштампувано гриф  "секретно".  Та  навiть  ??,  коли  Марко  назвав  сво?
прiзвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його  одним
порухом довгих вiй русалки.
   - Iван Артемович сказали, щоб  ви,  коли  при?дете,  вразу  ж  iшли  на
пленум,- чемно, але водночас i холодно пiдвелася з стiльця.
   - На пленум?-непри?мно здивувався Марко i заглянув дiвчинi у круглуватi
очi, де в потемнiлих розводдях сiрiли крихiтки криги.
   - Еге ж. Вiн уже закiнчу?ться - ви чогось припiзнились. Я проведу  вас.
Це на другому поверсi.- Дiвчина старанно зачинила всi  шухляди,  поторсала
?хнi ручки,  непомiтно  пiдслинила  пальцем  бровенята  i  впевнено  пiшла
попереду Марка, якого рiшення секретаря занепоко?ло i нахмурило.
   "Невже йому  заманулося  виносити  на  люди  таку  дрiб'язкову  справу?
Напевне, хоче на менi ще когось провчити? А  може,  дружки  й  прихильники
Безбородька вдувають у це купання якусь  "iдейнiсть"?  Спокiйнiше,  Марку,
спокiйнiше,  на  люди  йдеш,  а  вони  за   вiйну   в   усьому   навчились
розбиратися",- заспокоював себе, але не мiг заспоко?тись.
   Ще з порога вiн швидким поглядом окинув  президiю  пленуму.  За  столом
побачив тiльки дво? знайомих облич:
   Киселя i Броварника.  Мiж  ними  сидiв,  зосереджено  прислухаючись  до
голосу молодо? жiнки, яка стояла  на  трибунi,  чолов'яга  рокiв  тридцяти
п'яти з хмурим циганським обличчям i таким  чубом,  наче  з  нього  ковалi
накували кiлька низок чорних перснiв.
   "Оце й ? Борисенко", - здогадався Марко, згадуючи, як дiд ?вмен малював
йому образ секретаря райкому: На офiцерському без погонiв кiтелi Борисенка
красувалося три бойових ордени.
   "Це вже легше", - подумав Марко, а Борисенко великими  з  вогнем  очима
показав  йому  на  лаву  бiля  дверей  i  знову  почав   прислухатись   до
переривчастого дзвоника жiнки, яка мило й зворушливо розкидала срiбло  над
головами учасникiв пленуму. Жiнка говорила про льон, як вона  сiяла  його,
як доглядала, як вiн гарно зацвiв, потiм задзвонив крихiтними голiвками  i
прослався по вересневих росах.
   - Порадував льон i нас, а потiм i державу, тiльки чомусь  не  порадував
нашого бригадира... - запнулась молодиця, а по залi прокотився смiшок... -
З нього льону всi мо? дiвчата пошили найтоншi сорочки, ?х  ми  одягнемо  в
день перемоги, - закiнчила жiнка i пiд аплодисменти зiйшла з трибуни.
   ?? мiсце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом i  носом.  Вiн
довго, плутано i невпевнено пояснював, що на сьогоднiшнiй день  нiчого  не
ма? проти льону та ланково?, але в нього на сьогоднiшнiй день були и  iншi
культури.
   - Гарбузи на сьогоднiшнiй день! - в тон йому кинув Борисенко.
   Ця культура, очевидно, була  не  випадковою  у  вза?минах  бригадира  й
ланково?. Навколо вибухнув регiт. Бригадир до решти розгубився, а  ланкова
пригнулась, долонями прикрила рум'янцi й усмiшку. Марко зараз не завидував
бригадировi, якого вже почав вiдчитувати секретар райкому  за  нелюбов  до
льону i за увагу до тi?? гречки, через яку можна позбутися голови i нiг.
   "Цей умi? пропiсочити", - прислухаючись,  прикидав  у  головi,  що  ма?
сказати у свiй захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.
   - Ми сьогоднi почули не тiльки про льон, а й про iншу технiчну культуру
- коноплi.
   В залi знову почувся смiх, Марко повiв плечима, наче струшував його,  а
в цей час до нього ззаду просунулась корчувата  рука  i  вручила  порошком
складену записочку.  В  нiй  олiвцем  було  написано  кiлька  слiв:  Марку
Трохимовичу, не дрейфте, держiть хвiст бубликом! Григорiй Заднiпровський".
   Корчувата, кручена  всiма  негодами  i  ревматизмами  рука  подружньому
поторсала Маркове плече:
   - Ну, що там по секрету пишуть вояцi? Iнструктують, як мочити коноплi?
   Марко здивовано оглянувся.  Позад  нього  добряче  смiялось  пiдсушене,
легко обметане снiжком борiдки обличчя старого вiвчаря  Панаса  Гаркавого,
який  ще  у  вiсiмнадцятому  роцi  був  за  Радянську  владу,  тiльки  без
комунiстiв, бiльшовикiв i  комiсарiв.  На  трофейному  нiмецькому  пiджаку
старого красуються чотири георгi?вських хрести,  а  поверх  них  -  срiбна
партизанська медаль.
   - Дiду Панасе, це ви?
   - Га нiби я, - задоволене посмiха?ться старий. - А чого ти  на  якогось
генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посмiхнулося?
   Не посмiхнулося - воно серйозне у мене. I що ж ви робите на пленумi?
   - Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю  i  не
вношу поправок, щоб не збитись полiтично.
   - Та невже, дiду, ви в партi?? - ще бiльше здивувався Марко.
   Старий схвально кивнув головою.
   - Тепер я пiсля партизанiв, уже партiйний i полiтичний дiд, i  всi  мо?
дiти партiйнi, бо так воюють на всiх побо?щах, як я колись за вiру, царя i
отечество. Марко посмiхнувся:
   - Дiду Панасе, це безпартiйний виступ.
   А тодi ж i вiйна, либонь, безпартiйною була, та все одно  георпi  кровю
зароблялися... На хрести мо? чуду?шся вже не для людей, а для овець - вони
люблять, як щось подзеньку?,  -  не  добереш,  чи  серйозно  говорить,  чи
лукавить старий.
   А тим часом на трибуну при медалi  i  кiлькох  значках  пiднявся  Антон
Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його  обличчя  були  такими,
неначе вони щойно  випiрнули  з  хвиль  смертельно?  небезпеки,  образи  й
страждання.
   - Ти дума?ш на пленумi розглядати  цю  iсторiю?  -  невдоволено  шепнув
Кисiль Борисенку.
   - Нi, я думаю, чого навколо не? в районi закрутилась цiла  завiрюха?  З
ранку до вечора звiдусiль тiльки й дзвонять про  купання,  мовби  це  було
якесь хрещення Русi.
   Кисiль поморщився:
   - Треба вiддати Безсмертного пiд суд - I кiнцi у воду.
   - Пораненого? - Борисенко в подивi пiдняв дугастi смiльнi брови.
   - А що з такими типами робити? Сьогоднi вiн заганя? чоловiка пiстолетом
у воду, а завтра цим же пiстолетом пошле когось на небо вiвцi  пасти.  Яку
анархiю розвела вiйна!
   - Розберемось, - i Борисенко, пiдперши рукою голову, почав прислухатись
до окривдженого Безбородька.
   Антон Iванович переконливо розповiв про во?ннi труднощi колгоспу,  який
ще торiк не мав нi билинки, ш зернинки, про пiдготовку  до  посiвно?,  про
труднощi i враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-рiзних,  що  заважають
працювати на даному етапi. Коли ж вiн, стишивши голос, на найдраматичнiших
нотах сказав, як Марко збро?ю  погнав  його  в  крижану  воду,  увесь  зал
неждано вибухнув смiхом.
   - Що це робиться? Чого вони регочуть?  -  здивовано  запитав  Борисенка
насурмонений Кисiль.
   - Напевне, ? така весела потреба в людей, - блиснув
   чистим бiлозуб'ям.
   - Людина знущання перенесла, а з не? смiються. Це  навiть  непристойно,
це свiдчить про падiння чуйностi, обурено забубонiв Кисiль, кивком  голови
пiдбадьорив Безбородька, i той уже сяк-так закiнчив сво?  оповiдання  тим,
що комунiст Марко Безсмертний нагло  пiдiрвав  його  авторитет  серед  тих
людей, що побували в окупацi? i до яких ще всiляко треба приглядатися.
   Кидаючи тiнь  на  село,  Безбородько  був  упевнений,  що  цим  виявить
неабияку пильнiсть, хоча корiння ?? було не дуже глибоким -  недовiрою  до
людей, якi перенесли неволю, вигiдно вирiзнитися на ?хньому тлi, а на ?хнi
нарiкання й сигнали вiдповiдати зневажливим помахом руки:
   "Все це штучки зоставанцiв, сiяти ?х треба на сито, а перецiджувати  на
цiдильник".
   Останнi слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще  бiльше
нахмурився, а Кисiль ледь посмiхнувся.
   - Хай товариш Безсмертний тут одразу и  дасть  пояснення!  -  обiзвався
Броварник.
   -А й справдi! - пiдтримали його з зали.
   Борисенко пильно подивився на Безсмертного i надав йому слово.
   Марко поволi пiдвiвся з  лави,  глянув  на  залу,  але  нiкого  не  мiг
вирiзнити в нiй. Йому здавалося, що  вiн  безконечно  довго  добирався  до
трибуни, безконечно довго знаходив мiсце для костурiв, що норовили  впасти
на помiст.
   - Товаришу Безсмертний, ви уважно  вислухали  товариша  Безбородька?  -
почув строгий голос Борисенка.
   - Навiть дуже уважно, - тихо вiдповiв Марко.
   - Вас товариш Безбородько нiде не обмовив?
   - Мене - нi, а людей обмовив: навiщо ?м i  досi  пекти  очi  окупацi?ю?
Рани лiкують, а не ятрять.
   - Це вiрно, - схвально кивнув головою Борисенко i вже уважнiше поглянув
на Безсмертного. - Ну, а в iсторi?  з  Безбородьком  ви  свою,  як  би  ??
назвати, помилку визна?те?
   - Нi, не визнаю, - вже вiдповiв у безмежну тишу.
   - Чому?
   - Мене змалку батько-матiр учили шанувати  i  жiночу  красу,  i  жiночу
працю, i особливо материнство, бо як цього буде менше на свiтi, то куцiшою
стане любов i вiддаль мiж людиною i мавпою.
   - Он як! - здивовано вирвалось у Борисенка, вiн блиснув очима i  зубами
i вперше посмiхнувся.
   - Це вже фiлософiя, а не вiдповiдь на задане запитання,  -  невдоволено
кинув Кисiль.
   - А ми, селяни, всi потроху фiлософи, бо все життя ходимо  бiля  землi,
хлiба,  меду,  сонця,  -  спокiйно  вiдповiв  Марко,  а  внизу  прокотився
легенький, але схвальний смiшок. - Правда, книг рiзних ми не  писали,  але
прийде час - напишемо, бо ? про що.
   - Фiлософи! - ?дко  чмихнув  Кисiль.  -  А  чому  ви,  фiлософе,  свого
пiстолета в мiлiцiю не занесли? Може, ним дума?те книгу писати? Ви зна?те,
скiльки можна вiдхопити рокiв за цю далеко не фiлософську штучку?
   - Нi, не знаю.
   - Вiд трьох до п'яти рокiв! - Кисiль аж пiдвiвся з  мiсця  i  вказiвним
пальцем прокреслив у повiтрi рiшучу лiнiю.
   - Вiд трьох до п'яти рокiв? Чималенько, - роздумуючи,  сказав  Марко  i
звернувся до Киселя. -А коли мiй пiстолет  особистий  подарунок  вiд  мого
генерала, скiльки я отримаю?
   - Цього я не знаю, це  вже,  виходить,  iнша  рiч,  якщо  е  формальний
папiрець,  -  на  мить  розгубився  Кисiль.  I  тодi  з   лави   обiзвався
Безбородько:
   - Безсмертному легко було  воювати  персональним  пiстолетом  зi  мною,
абсолютно беззбройним i непiдготованим. Хай вiн краще розкаже,  як  воював
на фронтi з фашистами i що там заслужив. Це дiло труднiше. А в нас у  селi
пiшли чутки, що й там вiн анархiю  нако?в  i  його  позбавили  нагород  чи
нагороди, словом, розжалували...
   - Було таке? - пронизливо глянув на Марка Борисенко.
   - Нi, не було, - поблiд од  незаслужено?  образи,  навiть  кiнчик  губи
прикусив.
   - Нагороди ма?те?
   - Маю.
   - Хай покаже! - гукнув Безбородько.
   - Навiщо, Антоне? Це тобi невигiдно... - I Марко навiть кинув  посмiшку
в нерiвну пiдкiвку вусiв.
   - Та хай покаже, коли ? що показати, - весело обiзвалося кiлька голосiв
iз залу.
   Марко знизав плечима, поглянув на  Борисенка,  той  кивнув  головою,  а
Безбородько в напруженнi аж пiдвiвся з мiсця.
   - Не застуй, водолазе. - Хтось  позаду  осадив  його.  Марко  розщебнув
шинелю, i Антона заслiпив  i  приголомшив  блиск  орденiв  та  медалей,  а
особливо Золото? Зiрки.
   "Та що це робиться в свiтi? - ледве не вирвалось уголос. - Як  же  воно
так вийшло усе?"
   - Ах ти  боженьку  мiй,  нiчогенько  собi  нахватав  заслуг,  -  не  то
захрипiв, не то застогнав од радостi дiд Гаркавий, не  помiчаючи,  що  так
неполiтично згадав на пленумi бога, а всi знову сердечно розсмiялись.
   Повеселiшало й обличчя Борисенка.
   - От iще один Герой повернувся в нашу родину, - сказав до всiх, а потiм
- не то з повагою, не то з  посмiшкою  глянув  на  Марка:  -  Трудно  було
стiльки заробити?
   - Спочатку-важкенько, а як до Героя доскочив - полегшало, - не криючись
вiдповiв Марко.
   - I на чому ж ти, Марку, Героя заробив? -  не  витримав  дiд  Гаркавий,
прикриваючи рукою всi сво? георгi?.
   - На танках, Панасе Дмитровичу.
   -  Тодi  це  серйознi  ордени!  -  багатозначно  промовив  старий,   не
одпускаючи руки од Георгi?в, яких навiть у голод тридцять третього року не
понiс  до  торгсину.  -  I  скiльки  ж  ти  ?хньо?  фашистсько?  машинерi?
понiвечив?
   - В тому бою чотири чи п'ять.
   - Як це так: чотири чи п'ять? - одразу насторожився Борисенко, знову не
знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе пiдставля?  пiд  удар.  -
Такi бо? не забуваються.
   - Таке не забува?ться, - задумано погодився Марко, а перед ним  нерiвно
виринув шмат снарядами пробуравлено? долини, шмат скособоченого  Неба,  що
страшно ?дналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких бiснувався
вогонь, дим i чорнозем.
   - Так скiльки ж ви, нарештi, танкiв пiдбили? - ожив Кисiль, гадаючи, що
спiймав Марка на брехнi.
   - Я вже наче сказав, - вiдповiв йому, а далi звернувся  до  людей.  -За
чотири точно пам'ятаю, бо  тодi  я  ще  був  бiйцем,  а  не  продiрявленим
решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останнiй  пам'ятi  пiдбив,  чи  мо?
хлопцi. Напевне, таки вони, а менi по великодушностi сво?й дописали, щоб я
став Геро?м, - щиросерде глянув  у  подобрiлi  очi  незнайомих  друзiв,  а
погляд його полинув аж на фронти, несучи сво?м побратимам, живим, а  може,
i мертвим, подяку, любов i вiрнiсть. I зараз в очах i постатi  Марка  було
щось зворушливе i навiть трагедiйне, як у журавля з перебитим крилом.
   - Молодчина! - тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не  так  подвиг
Марка, як його правдивiсть: адже мiг би чоловiк  i  не  говорити  про  цей
п'ятий, уже узаконений танк. Нi, з  такою  людиною,  напевне,  добре  буде
працювати. Цей не з гнучкохребетних, нiколи дво?ти не буде.
   Хорошу глибоку тишу, що очищала  душу  вiд  намулу  рiзних  дрiб'язкiв,
об'?днувала добрi почуття i виколихувала незабутн?, бо мало не з  кожного,
хто сидiв тут, можна було писати книгу, непри?мно зруйнував Безбородько.
   - От бачите, i примiтка,  чи  як  ??  назвати,  знайшлася  у  геройствi
товариша Безсмертного. I сутт?ва примiтка. Видать, не за  всiма  правилами
фортунило йому. I тому я  хотiв  би  довiдатись  ще  про  одно:  чи  знало
командування, що товариш Безсмертний сидiв у тюрмi?
   В залi хтось аж зiтхнув, а хтось вилаявся спересердя  i  знову  залягла
така тиша, наче хтось зачарував людей.
   Вид Марка одразу ж зболiснiв, а кiнчики вусiв  затремтiли:  Безбородько
шукав i знайшов найболючiше мiсце.
   - Знало, - ледве стримуючи себе, рiвно вiдповiв Марко, а сам вiдчув, як
у  колiнах  затенькали  i  почали  пiдгинатися  покалiченi  ноги.  -Я   не
приховував сво?? бiографи, не кривив совiстю нi  перед  людьми,  нi  перед
смертю, ?й теж так робив? -Посiрiлий, з насупленими бровами, вiн узявся за
костури i хотiв зiйти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.
   - Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, пiдступно  ударили
пiд серце. Ну, а щоб не було  потiм  по  рiзних  закутках  кривих  розмов,
закiнчимо ?х тут перед людьми.  Так  лiпше  буде...  Довелось  побувати  в
тюрмi?
   - Не минула тяжка година.
   - Розкажiть коротко.
   Марко невесело i вперто поглянув на Борисенка:
   - Про яку ж тiльки тюрму розказувати: про царську чи...
   Борисенко ошелешено пiдкинув угору дуги брiв:
   - А ви там i там встигли побувати?
   - Мав таке щастя.
   - Тодi про все й кажiть, це навiть краще... - не докiнчив думки.
   - Може, не треба? - насторожено запитав Марко.  -  Декому  це  може  не
сподобатись...
   - Декому й сидiти не подобалось, а йому и досi цим вибивають  очi.  Так
невже цим довiку мають цюкати вам? - обiзлився Борисенко. -  Якщо  можете,
говорiть.
   Марко потягнувся до води, склянка задзвенiла на його зубах, а вiн  нiяк
не мiг зiбрати давнiх лiт:  вони  то  бродили  десь  у  темних  полях,  то
вершниками летiли в бо?, то  коцюрбились  на  кам'яних  плитах  колишнього
храму, який двiчi за свою iсторiю ставав темницею:  за  польного  гетьмана
Потоцького i за  владарювання  Денiкiна.  А  увесь  зал,  притихши,  чекав
Маркового слова, i тiльки нервували Безбородько та Кисiль.
   - У вiсiмнадцятому роцi, коли менi щойно  стукнуло  сiмнадцять  лiт,  я
одного вечора зi сво?м другом Устимом Тримайводою вивiв з обори  хазяйськi
жереби та й помчав у лiси до партизанського загону. Спочатку не поталанило
менi: я тодi був змучений, зачучвирений хазяйською роботою i  скидався  на
хлопчака рокiв чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свiдки i мене якось прийняли
в партизани, тiльки наказали, щоб скорiше пiдростав. Я пообiцяв, що так i.
зроблю, i попервах побрив пушок на  верхнiй  губi.  Отак  i  почалось  мо?
партизанське життя: в  бою  мене  хвалять,  а  пiсля  бою  насмiхаються  i
допитуються, чи скоро я вiдпущу вусища такi, як у  польського  магната.  В
однiй сутичцi бiля Бугу денiкiнцi пiдстрелили пiдi мною  коня  i  захопили
мене в  полон.  З  двома  партизанами  нас  кинули  в  старий  католицький
монастир, що всiма сво?ми  вежами  тягнувся  до  неба.  Вночi  пiд  якимсь
камiнним святим ми голими руками почади робити пiдкоп, покалiчили  пальцi,
позривали нiгтi - i все даремно: на другий день нас привезли  в  школу  до
темнолицього i темноокого офiцера контррозвiдки.  Вiн,  артистично  граючи
голосом,  без  крику,  без  лайки,  наказав  розстрiляти  нас,   позiхнув,
перехрестився i пiдiйшов до телефону. I  тодi  я  помiтив,  що  в  офiцера
блищали тiльки чоботи. Нас iще для чогось  повезли  в  монастир,  а  через
години три кудись повели сонними вуличками древнього повiтового мiста,  де
трухлявiла  i  розсипалась  камiнна  старовина  султансько?  Туреччини   i
шляхетсько? Польщi. Навколо не? кудись пливли i пливли  звичайнi  бiленькi
хати. Тодi усе запам'ятовувалось i думалось про  таку  ж  хатку  в  сво?му
селi, де з вiкон чи порога вигляда?  мати  свого  найстаршого  сина.  Край
мiста починались поля, над ними пiдiймався наш старий  липовий  шлях...  I
менi так тодi захотiлося жити, що я й  не  стямився,  як  на  очi  набiгли
сльози. Це побачив тiльки старий партизан,  якого  ми  всi  звали  дядьком
Тарасом. Вiн бережно витер ?х рубом долонi, поцiлував мене в щоку  i  тихо
сказав:
   - Крiпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дiтей  убива?,  той  жити
довго не буде. А наша правда переможе i нiколи не забуде нас,  а  особливо
тебе, дитино.
   - Мене? - я здивувавсь i зачудувався, уявляючи,  як  то  правда  згада?
малого партизана, i тодi побачив ?? - вона була схожа на  мою  матiр  -  i
сльози вже бiльше не з'являлися на очах.
   Через якусь хвилину нас поставили в житi. Дядько Тарас ще зiрвав житнiй
колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тiльки побачив, як  пiднялись
рушницi, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав  колосок  i  хтось
тихенько зойкнув. Потiм знову пiднялись рушницi, i передi мною загойдалася
наша бiла хатинка... Прийшов я до пам'ятi вже на хуторi, де  господарювали
нашi партизани. Оце було мо? перше сидiння...
   А вдруге потрапив у холодне мiсце в тридцять сьомому  роцi,  за  зерно.
Тодi  я  був  головою  колгоспу.  Виконали  ми  хлiбозаготiвлю,  здали   i
зустрiчний план, пiсля цього, щоб не  дочекатися  ще  якогось  додаткового
плану, я за одну нiч роздав хлiб на  трудоднi.  Ну,  а  хтось  зразу  ж  i
настрочив доноса, i я за економiчну контрреволюцiю, опинився  за  гратами.
Мiй слiдчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...
   При згадцi прiзвища слiдчого Кисiль напiвпiднявся з мiсця,  хотiв  щось
сказати, але передумав i, наливаючись лихим жаром, важко сiв на стiлець.
   Безсмертний кра?чком ока помiтив це й вiв далi:
   - Слiдчому Чорноволенку  чомусь  невигiдно  було  повiрити,  що  я  мiг
роздати  зароблений  хлiб  без  втручання  якогось  шпигуна.  Я,  як  мiг,
тримався, а коли не хватило снаги, щоб покiнчити з допитами, почав думати:
хто б мене мiг завербувати? Рiзне тодi приходило в голову:  i  страшне,  i
журливе, i надiйне. В .нашому родi всi дуже полюбляли музику, дiд i батько
по слуху грали на скрипочцi, вимiнянiй рокiв п'ятдесят  тому  в  за?жджого
волошина. Грав i я на нiй, навiть навчився в  ноти  заглядати.  Була  така
дурiсть у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбiльше завмирала
моя душа вiд етюдiв Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радiсть.  Не
раз у тюрмi згадувалось, як до  мене  в  колгосп,  захекавшись,  прибiгала
донька:
   - Тату, Шопена грають!
   I ми тодi припадали до приймача i мали свято в душi, i краще робили  на
полi, i веселiше слухали голоси людей i птиць. От  однi??  ночi,  згадавши
все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з  юнацьких  рокiв  завербував
етюд Шопена. Слiдчий на радощах так схопився за папiр, що й не подумав над
мо?м гiрким жартом. I години не пройшло, як я пiдписав протокол  зiзнання,
а слiдчий все дивувався, чого я так швидко ставлю сво? прiзвище... Коли  ж
згодом мiй вирок переглядала трiйка,  ??  здивував  i  зацiкавив  протокол
зiзнання. Викликали мене, розпитали про все i одразу ж пустили додому.
   Мертва тиша залягла у залi. Тiнi i видiння тридцять сьомого року  ожили
не перед одними очима, i Марко теж вiдчув нiяковiсть у душi: чи варто було
чiпати сво?, бо воно ж неминуче ятрило бiль багатьох  людей,  якi  слухали
його.
   - Нелегка iсторiя... I що ж  ви,  Марку  Трохимовичу,  винесли  тодi  з
в'язницi? - схвильовано запитав Борисенко. - Образу, бiль, злобу?
   - Може, щось iз цього й осiло б у душi, бо вона теж не з лопуцька. Але,
на мо? щастя, я кiлька чи не найважчих днiв  пробув  у  камерi  iз  старим
бiльшовиком, астрономом за освiтою. Вiн особисто  знав  Володимира  Iллiча
Ленiна. Образ цього вченого, який творив революцiю  на  землi,  а  розумом
заглядав у тайни всесвiту, й досi часто згаду?ться менi.  То  людина  була
чиста, мов кришталь. Багато чого  навчила  вона  мене.  Найбiльше  з  його
розповiдей я запам'ятав вiкодавн? оповiдання про свiчку:  людина,  мовляв,
коли й горить, мов свiчка, ма? сво? свiтло вiддавати iншим.  Я  тодi  ж  у
камерi, як мiг, на каменi висiк малюнок свiчки,  що  горить,  i  дав  собi
клятву: хоч би на яких вогнях довелося горiти  менi,  а  буду  до  останку
служити людям. З цi?ю клятвою i на вiйну пiшов. А там уже моя свiчка ясним
огнем палила i найстрашнiшi нiмецькi танки, будь вони  проклятi  з  вiйною
разом!
   Дружнi оплески покрили останнi слова Марка.  Навiть  обережний  Кисiль,
якого морщило й кривило оповiдання Безсмертного, приклав долоню до долонi,
та вчасно схаменувся, одразу опустив ?х пiд стiл i насупив брови.
   Марко й це помiтив, але навiть не так з огудою, як з жалем подумав:
   "Напевно, важко тобi, чоловiче, носити в тiлi ось таку  недовiрливу  чи
полохливу  душу.  I  освiту  здобув  ти,  i  чин  ма?ш,  може,   досконало
розбира?шся i у фiлософi?, i в полiтицi, i в  рiзних  планах,  директивах,
калькуляцiях, у вiдомчiй дипломатi?, а хiба вiд усього цього комусь  легше
на свiтi?"
   Пiд схвальнi усмiшки, добрi погляди i слова Марко опустився з  трибуни,
сiв на лаву i рукою витер пiт.
   - Молодець, синку, - одразу ж привiтав його  дiд  Гаркавий,  вже  обома
руками прикриваючи сво? георгi?. - От кого б я в сво? помiчники взяв.
   - Навiть кривого?
   - Навiть кривого.
   - То й берить.
   - Е, нi, не вiзьму, - раптом передумав старий.
   - I чого?
   - Бо, може, ти i вiвцi персональним пiстолетом будеш заганяти  воду.  А
вiвцi, як дiвчата, люблять персональну ласку, - посмiхнувся старий.
   - Що ж нам робити iз Безсмертним? - спитав iз-за столу Борисенко. -  Чи
притягувати до вiдповiдальностi, чи рекомендувати головою колгоспу?
   - Головою колгоспу!
   - Цей порядок наведе!
   - Господар!
   - Тiльки головою! - звiдусiль залунали голоси, i вони добивали  знiчену
постать Безбородька.
   "I треба ж отак промахнутись на проклятiй водi, а сухим iз  не?  вийшов
тiльки Безсмертний. Коли ж, нарештi, погасне твоя фортуна чи свiчка?!"
   Хоча йому було тоскно i тяжко зносити свою неждану поразку  та  думати,
що буде пiсля не?, але й вiн вiддирав i чавив у собi згадку про  донос  на
Марка в тридцять сьомому роцi. Не сумлiння i  не  каяття  мучили  його,  а
тiльки те, щоб i його прiзвище не випливло на якомусь пленумi, як прiзвище
Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такiй дрiбничцi, як музика.
Чи, може, й вiн свiй план виконував?
   - Що, Антоне, готу?шся здавати головування? -  беззлобно  запитав  його
дiд Гаркавий.
   Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пiшов до дверей.
   Пiсля пленуму Кисiль, в передчуттi  рiзних  непри?мностей,  невдоволено
говорив Борисенковi:
   - Не подоба?ться менi сьогоднiшня антимонiя.  Молодий  ти  дуже,  Iване
Артемовичу, ох i молодий...
   - ? така хиба в мо?й бiографi?, - безжурно засмiявся Борисенко.
   Кисiль поморщився i так провiв рукою, неначе  хотiв  одiгнати  од  себе
смiх.
   - Чу? моя душа - наберешся ти всячини з Марком Безсмертним,  черпнеш  з
ним не один кiвш лиха. Чого тiльки  варте  його  оповiдання  про  тридцять
сьомий рiк?  I  що  про  це  художество  скаже  наш  начальник  Управлiння
державно? безпеки?
   - Невже ви йому про це будете розказувати? - насупився Борисенко.
   - Як не я доповiм, то знайдеться хтось  iнший.  А  наш  начальник,  сам
зна?ш, чоловiк з гарячим характером i холодною владою.
   - Холодною i навiть  бiльшою,  анiж  би  треба,  -  задумано  подивився
Борисенко на затвердiле од невдоволення обличчя Киселя.
   - Отож, сам це  розумi?ш,  а  випуска?ш  духа  iз  пляшки.  Обережнiше,
обережнiше ходи по землi, послизнутись не тяжко. Тут коли  й  говориш  про
недолiки, то на два боки мiзками розкинь i очима косуй.
   Бiля уст Борисенка вибилась iронiчна оборочка зморщок.
   - Чому аж на два?
   - Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже.  Коли  ти  говориш
про недолiки, так одразу ж говори, що це поодинокi факти  на  тлi  великих
досягнень. Iнакше це може комусь не подобатись, а  по-друге,  за  це  може
вхопитися заграниця, i тодi...
   Циганське обличчя Борисенка налилося гнiвом:
   - Кому ж потрiбна ця обережнiсть!  Кому?  Ви  ж  нею  тiльки  окрилю?те
негiдникiв, не вирива?те бур'яни, а готу?те для них  площу  i  добриво.  I
чому це ми  повиннi,  на  шкоду  собi,  оглядатись  на  той  закордон,  що
ненавидить нас ще з сiмнадцятого року?
   -  Ну,  це  питання  велико?  полiтики...   -   надав   обличчю   вираз
глибокодумностi. - I не гарячкуй, Iване Артемовичу, бо опечешся. Ти раннiй
птах,  а  я  стрiляна  птиця.  Гляди,  щоб   за   сьогоднiшн?   оповiдання
Безсмертного й тобi не iкнулося. На  фронтi  твiй  Марко  мiг  бавитися  в
демократiю, а тут йому треба i зуби пiдточити, i язика обкарнати. Вже один
вигляд Безсмертного насторожу? мене.
   - Один вигляд? Чого ж? - здивувався Борисенко.
   - Бачив, ну, як би тобi сказати, яка рiшуча незалежнiсть вписана в його
обличчя?
   - Так, це  не  колегiальне  обличчя!  -  не  мiг  утриматись  од  жарту
Борисенко, але це ще бiльше роздратувало Киселя.
   - Не подобаються менi такi самостiйнi чи самостiйницькi обличчя, якi не
люблять визнавати чиюсь волю. Ох, цi менi укра?нськi обличчя... - В голосi
Киселя обiзвались не тiльки недобрi натяки, а  й  вiдгрмiн  тi??  страшно?
пiдозри, яку невiдомо хто ка?новою ниткою роками протягав  у  саму  основу
нашого життя. - Чу? моя душа, що цей самостiйник накличе бiду i на свою, i
на твою голову.
   - Чому  самостiйник?  Що  за  нерозумнi  натяки  i  аналогi?!?  -скипiв
Борисенко. - Вiн же, зрештою, не петлюрiвець, а Герой  Радянського  Союзу!
На ньому мiсця живого нема...
   - I це ще не факт! - Обличчя Киселя стало таким  багатозначним,  неначе
вiн ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собi.
   Цю противну машкару багатозначностi i глибокодумностi  на  обличчi,  що
прикривала порожнечу в головi,  Бо-рисенко  уже  навчився  розпiзнавати  й
гаряче обрушився на Киселя:
   - А що ж тодi для вас ? фактом? Мiрка обережностi, практика  пiдозри  i
фiлософiя страху? А  я  хочу  бачити  сво?х  людей,  свою  землю  без  цих
мертвотних тiней. I чим скорiше вони покинуть нас,  тим  красивiшими,  тим
дужчими, тим дружнiшими будемо ми.
   - Це все вiршi, декламацiя i пiна на молодому пивi. Це  все  добре  для
якогось поета-початкiвця, а не  для  солiдного  керiвника,  який  на  обох
пiвкулях кори головного мозку повинен  зарубати  теоретичну  аксiому:  чим
ближче нам буде до комунiзму, тим бiльшим буде класовий опiр... Я не  хочу
бути пророком, але застерiгаю: бережи, Iване Артемовичу, свою голову, вона
ще для чогось згодиться тобi, - з почуттям переваги сказав Кисiль.  -  Iди
вже, пiдвозь на машинi свого Марка. Та  гляди,  щоб  не  зсадив  тебе  вiн
згодом i з машини, i  з  коня.  Побачиш,  як  моя  теорiя  здiйсниться  на
практицi.
   - I чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рiдню захища?те?
   - Яку рiдню?
   - Ну, Чорноволенка. Вiн же, зда?ться, ваш сват?
   - А ти звiдки зна?ш? - насторожився Кисiль.
   - Чув од людей про його художества... Так рiдня вiн ваша?
   - Ет, не в тiм сила! - похмарнiв Кисiль, але бiльше нiчого путнього  не
змiг сказати.



   XXI

   За мiстом, оживаючи, загойдались, закружляли вечiрнi поля i ?хнi  тiнi.
В затишних долинах темнисто  срiблились  тихi  стави;  на  них,  неначе  в
глибокому снi, зривалися птицi, i крила ?х маяли i над водою, i в водi.  А
на пагорбах, наче врiзанi в небо, стояли  в  дрiмотному  чеканнi  вiтряки,
здавалося, вони от-от мали когось зустрiти i пригорнути сво?ми онемощiлими
руками.
   Самотнi тополi i грушi, накупанi мiсячним сяйвом, зворушливо iскрились,
голубiли, туманились i мали ту  прекрасну  жiночу  задуму,  що  солодко  й
тривожно манить у далечiнь людину, стира? гранi мiж нею i природою. I  хто
зна?, чи не була колись дiвчиною он та молоденька, росою закапана тополя ?
А може, й виросла вона при битiй дорозi, як пам'ять про дiвчат, що понесли
сво? сльози в чужi кра??
   Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зiтхнув.
   -  Нога  болить?  -  Борисенко,  ведучи  машину,  строго  подивився  на
Безсмертного, i тiльки ?дина трепетна зморшка  в  мiжбрiв'?  говорить  про
спiвчуття. Дiйсно, в зiницi Борисенка, в його блакитнавi бiлки хтось прямо
увiгнав таку строгiсть i зосередженiсть, що за ними не  видно  було  iнших
вiдтiнкiв. - Може, помалiше ?хати?
   - Не треба. Вiдболiлось мо?.
   - Щось не схоже, щоб вiдболiлось, - покосився на костури. - Дуже  ми  в
усьому терплячi люди.
   - Нам, Iване Артемовичу, i належить терпiти.
   - Чому?
   - Якби всi нашi болi тiльки за оцю одну вiйну сплеснулися зойком, тодi,
напевне, не тiльки всi люди, але й камiння не витримало б того зойку: гори
почали б колотися на шматки.
   - Це наче й  правильно,  -  задумано  погодився  Борисенко.  -  А  ?  ж
пiдлiсть, яку нiщо не може зворушити,  нiщо:  нi  чиста  краса  життя,  нi
безмежна любов, нi  безмiрна  скорб,  нi  материнськi  сльози,  нi  дитяче
щебетання. Звiдки ж узялася така задичавлена вбогiсть?
   - З великого золота, з  великого  багатства.  Вони  розпростерли  крила
смертi над людьми. I поки це багатство буде  панувати,  доти  смерть  буде
торохкотiти сво?ми кiстками по землi. От яка  у  нас  невесела  розмова  в
такий вечiр. - Марко поглянув на глибоке, з  таким  зоряним  пилком  небо,
наче щойно хтось про?хав по ньому  срiбними  возами  i  пiдняв  чи  посiяв
легенький туманець цвiтiнь.
   - Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гнiва?тесь  на  мене?  -  змiнив  тему
розмови Борисенко.
   - Чого б?
   - Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?
   - Вiд цього сватання ще далеко до весiлля, - посмiхнувся Марко.
   - Але ж не вiдмовитесь од нього? - допитливо поглянув на  Безсмертного:
хто його зна?, що вiн може вчудити i якi думки крутяться  в  цiй  завзятiй
головi. - Не одмовитесь ?
   - Вiдмовитись легко,  але  комусь  же  треба  братись  за  тяжче  -  за
господарювання.
   - Ого, ви наче хвалитись почина?те? -здивувався Борисенко.
   - Чому не хвалитись, iдучи на таке весiлля: замiсть  короваю  -  одразу
беру в одну руку двiстi сорок тисяч боргiв, а в другу - третину землi,, що
пролежала пiд перелогом. ? де розгулятись... Ще сьогоднi цi  грiхи  висять
на Безбородьковi, а завтра вони вже будуть мо?ми. I ви перший говоритимете
про це на всiх нарадах i лаятимете мене, наче б ?х викохав тiльки я.
   - I таки буду! А як же iнакше? - здивовано подивився на Безсмертного. -
Син, яку не одержу? спадщину вiд батька, все одно зве ?? спадщиною.
   - Спасибi, утiшили такою спадщиною.
   - А ви бо?тесь?
   - Наше, селянське, дiло завжди боязке.
   -Знову фiлософiя?
   - Нi, правда. Хiба, коли я кидаю сьогоднi в землю зерно, не тремчу,  що
буде завтра? Вже з цi?? години починаю боятися суховiю i засухи,  граду  i
вiтру i рiзно? нечистi. Отак i несеш увесь час у грудях i великий  острах,
i великi надi?.
   - Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?
   - Та хiба ви його не розкусили ? - Навiть  тепер  не  схотiв  обмовляти
свого суперника.
   - Виходить, не зовсiм. Сьогоднi вiн розкрився в усiй красi. I дума?ться
менi так: звичайна людина ма? в серцi два передсердечка i два пiдшлуночки,
а у Безбородька все стало шлуночками.
   - Чимало ще ? у нас таких шлункових голiв, i декого вони задовольняють.
   - Ваше "декого" - означа? Киселя.
   - Хоча б i його, сперечатись не буду.
   - Ви давно встигли за?стися з ним?
   - Як побачились, так i за?лись, - з ходу, можна сказати.
   Борисенко не посмiхнувся, але  обличчя  його  так  ожило,  неначе  його
зсередини пiдмивав посмiх.
   -  Швидко  це  у  вас,  Марку  Трохимовичу,  робиться,   дуже   швидко,
по-партизанськи. Не зiйшлися характерами?
   - I навряд чи зiйдемось. Отак i почнеться мо? головування, якщо  ви  за
дорогу не змiните сво?? думки. - Придивля?ться, як далеко  у  полi  працю?
самотнiй, ще невидимий трактор - тiльки рухлива гра  свiтла  говорить  про
це. "Ось що  менi  зараз  найбiльше  потрiбно",  -  дума?  вже  як  голова
колгоспу.
   -  Дуже  ви  сьогоднi  розгнiвалися  на  Киселя?  Безсмертний  вивчаюче
подивився на Борисенка, несподiвано знайшов у його поглядi  щось  добре  i
сумне. "Видать, не такий ти, чоловiче,  грiзний,  як  зда?ться  з  першого
знайомства".
   - Нi, Iване Артемовичу, може б, i гнiвався на Киселя, та честь на  собi
кладу. Я просто зневажаю його, весь рiд i увесь родовiд його.
   - Он як!  У  вас  навiть  до  родоводу  дiйшло!?  -  Борисенко  зменшив
швидкiсть. - За який же родовiдний корiнець ухопилися ви?
   - I це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене  вибирати  головою,  бо
змирщини з Киселем у нас не буде нi на людях,  нi  в  полi.  Коли  я  бачу
справжнього керiвника, - в мене розкрива?ться серце, коли я  стрiчаюсь  iз
якимсь киселем, - серце мо? щемить, як перед хворобою... Колись ученi люди
чи письменники в сво?х книгах напишуть, як с.ело одразу пiсля Жовтня свято
вiрило кожному начальнику, бо вбачало в них не  звичайних  людей,  а  цвiт
революцi?. Але згодом начальникiв з потребами, як у газетах пишуть, зросту
i без таких потреб бiльшало та й бiльшало, i не все краще  прибивалось  до
нашого  берега  та  виприщувалось  на  рiзних  посадах  i  в  канцелярiях.
Прибились i киселi - не заслугами, не роботою, а  крученою  спритнiстю  та
влiзливiстю сво?ю. Великого  розуму  ?м,  очевидно,  нi  рiдна  матiр,  нi
баба-пупорiзка не поклали  куди  треба,  а  самi  вони,  киселi,  не  дуже
старались на нього нi за книжками, нi за роботою. А  бути  ж  ?м  хотiлось
тiльки на виднотi, триматися тiльки зверху. От, щоб  довше  втриматись,  i
почали  вони  не  сходитись,  а  розходитись  iз  людьми,   страхати   ?х,
розкидатись  ?хнiми  роками,  ?хньою  долею.  Це  вийшло  у  киселiв,   це
сподобалось ?м, i вони вже не говорять з людьми, а  вправляють  ?м  мiзки,
сгружать з них стружку, пропiсочують ?х  i  все  щось  пришивають.  Киселi
навiть встигли увiрувати, що не любов, а ?хнi  погрози  вирощують  iде?  в
головi i  хлiб  у  полях.  А  насправдi  виростили  вони  бiльше  людських
трагедiй, анiж ?х повинно бути на землi. За це киселiв прилюдно треба, ну,
хоча б з усiх посад  знiмати,  як  розкрадачiв  велико?  людсько?  вiри  i
скарбiв революцi?.
   - Не так ?х легко спекатись, - задумано сказав Борисенко i  повернув  у
поле до самотнього трактора.
   В голубому туманному одсвiтi фари погойдувалась свiжа рiлля,  i  навiть
тепер було видно, як жиром  поблискували  тлустi  долиннi  скиби.  Молодий
веселогубий  тракторист  зупинив  машину,  скочив  на  землю   i   радiсно
поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.
   - Де ж ти, Ярославе, пального дiстав? - з надi?ю запитав  Борисенко.  -
Невже пiдвезли увечерi?
   - Нi, Iване Артемовичу, не пiдвозили. -Пурхають угору зашерхлi  кiнчики
уст, i рот молодого тракториста ста? схожим на молодика рiжками вгору.
   - Не пiдвезли? -хмурнi? Борисенко. -А чим же ти ореш?
   Тракторист вивчаюче дивиться на  секретаря  райкому,  потiм  смiхотливо
одводить од нього погляд:
   - Поки що орю сумiшшю свого рiдного дядька.
   -Дядька? Де ж вiн розстарався на таке добро?
   - А вiн може розстаратися; дуже  розДобутливий  у  мене  дядечко.  Коли
нiмцi тiкали з нашого села, вiн, сам не  знаючи  для  чого,  поцупив  собi
кiлька бочок пального i заховав свiй трофей у темник.
   - От спасибi тво?му догадливому дядьковi.  Молодчага  вiн!  Треба  буде
чимсь вiддячити чоловiковi за допомогу, хоч у газетi згадати.
   - Та нащо, Iване Артемовичу, його ще й у газетi друкувати,  обiйдеться.
-В тракториста занепоко?но осiв пiвмiсяць рота.
   - Оце рiдня! Ти щось ма?ш проти  дядька?  -  Борисенко  з  цiкавiстю  i
подивом поглянув на тракториста.
   - Та нi, я нiчого не маю проти свого дядька, але, напевне, вiн щось ма?
проти мене, - зам'явся Ярослав.
   - Хитру?ш, хлопче? Ану викладай, що в тебе.  Ярослав  ногою  провiв  по
рiллi дугу i втупив у не? очi.
   - Кажи, кажи, не ори ногою, -пiдiгнав його секретар райкому.
   - Що ж тут говорити... Бачите, Iване Артемовичу, мiй дядько й не  зна?,
що я орю поле його добром.
   - Як це так?
   - Вiн, дядько, нiвроку, загнибiда - скупенький у  мене.  Так  я  сам...
те?, потихеньку його трофей перетрофеюю.
   Марко, щоб не розсмiятися, прикусив  губу,  а  Борисен-ко  далi  строго
допиту? у тракториста:
   - Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дiзна?ться?
   Тракторист пiсля цього запитання-пiдбадьорився:
   - Вiн, я думаю, не дiзна?ться, бо делiкатно пораюсь бiля його добра.
   - Вiн ще й  делiкатнiсть  у  крадiжцi  знайшов!  -  Повеселiло  обличчя
Борнсенка. -Як же ти делiкатнича?ш?
   - Та... ви ще всiм розкажете, а цим досвiдом не варто дiлитися.
   - Кажи вже, кажи.
   - То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна -  залишаю  трохи,  а
бочку наливаю водою. I все ста? в акурат. Кинеться дядько до свого добра i
подума?, що його отак з водою й залишили нiмцi.  А  я  навiть  поспiвчуваю
йому, щоб не дуже печалився чоловiк.
   - Ну й розжився твiй рiдний дядько на спiвчутливого  небожа,  не  всюди
такого  знайдеш,  -  розсмiявся  Марко,  за  ним  Борисенко  i,   нарештi,
тракторист. - Дайте менi, Iване Артемовичу, цю жалiсливу душу хоч на  пару
днiв.
   - Запорозьку Сiч почина?те збирати?
   - Такi сiчовики згодяться, щоб нестатки пiдсiкти.
   -Ярославе,  по?дете  з  пальним  свого  дядька  до  Марка   Трохимовича
Безсмертного?
   - До Безсмертного?.. Того самого? - Пожвавiшало обличчя Ярослава, i вiн
з цiкавiстю поглянув на Марка. - До якого самого? - запитав Борисенко.
   - Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?
   - До того ж.
   - Тодi по?ду! Де вже мо? не пропадало! - радiсно погодився тракторист.



   XXII

   Цього ж вечора Марко подибав до  пасiчника  Зiновiя  Гордi?нка.  Старий
бджоляр колись доглядав не тiльки за бджолами, але й за гречкою, то  треба
було прикинути з ним, як i де найкраще взятися за гречкосiйство.
   На подвiр'? Гордi?нка стояло  кiлька  свiжих  вуликiв,  а  над  ними  з
перекладини 'нависав старий, потемнiлий дзвiн. Марко зупинився бiля нього.
   Далекi роки, далеку молодiсть нагадав  цей  трофей  котовця  Гордi?нка.
Нагадав i ту  молодюсеньку  вчительку,  яку  все  дивувало  в  його  селi.
Гай-гай, усе те давно вiдшумiло-вiдгуло i стало тiльки  то  тривожним,  то
дивовижним спомином.
   Марко поторгав рукою дзвiн, злегенька гойднув  било,  i  мiдь,  яка  ще
недавно мучилась, у землi, обiзвалася низьким спiвучим голосом.
   Ще в сорок  першому  роцi,  коли  фронт  наблизився  до  села,  Зiновiй
Петрович  закопав  свого  дзвона  посеред  подвiр'я,  закопуючи,   наказав
сусiдам:
   - Отож ма? чоловiк  лишню  роботу.  Ну,  та  дзвона  можна  закопати  i
вiдкопати, а фашизм треба тiльки закопати. Ще гудiтиме  над  його  могилою
мiй дзвiн. Аякже, будуть мати свято i люди, i дзвiн.
   - Люди закопують добро, а мiй що вигадав! - лохнула тодi тiтка  Христя.
- Старе як мале...
   В землянцi  Гордi?нка  стояв  гомiн,  на  невеликих  шибках  ворушились
людськi тiнi. Коли Марко вiдчинив дверi, вiн побачив за столом господарiв,
дiда ?вмена, Василя Тримайводу  i  його  тiтку  Марiю,  бригадира  Дем'яна
Самойленка, Софiю i Галину Кушнiренкiв, Омеляна  Коржа,  Петра  Гайшука  i
веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим нiжним березневим туманцем на  щоках,
на якому пiзнiше проростуть веснянки.  Тiтка  Христя  першою  кинулась  до
Безсмертного, несучи на обличчi посмiшку, а на вiях сльози.
   - Добрий вечiр, Марку. Сiдай, дитино, до столу. От спасибi,  що  зайшов
на радiсть нашу.
   - На яку радiсть?
   - А ти нiби не чув? - тiтка Христя здивовано i  навiть  трохи  ображено
розвела руками,  а  в  розгалужених,  мов  корiнцi,  зморшках  ??  обличчя
заяснiла добра посмiшка.
   - Вона, Марку, дума?, як ?? син став генералом, то про  це  одразу  ма?
знати увесь свiт, - насмiшкувато обiзвався Зiновiй Петрович.
   - А може, його i знатиме увесь свiт! Бачиш, сину ще й тридцяти годочкiв
нема, а вже генерал по артилерi?! Не те, що ти! - зневажливо поглянула  на
старого.
   - Аби я так заранi не оженився на тобi, може, досi й маршалом був би.
   - Правда, Зiновiю, правда: жiнки-головне преп'ятствi? нашому  брату,  -
обiзвався ?вмен Дибенко.
   Марко обняв тiтку Христю i поцiлував ??. Але тепер жiнка не заточилась,
не потягнулась долонею  до  очен,  а  щасливо  й  вдячно  дивилася  кудись
далеко-далеко, де ?? син доламував карк фашизму.
   - Сiдай уже, генеральшо, бо картопля задубне, - так  само  насмiшкувато
сказав Зiновiй Петрович i звернувся до людей: -Що воно тепер за генеральшi
пiшли?  От  подивiться  на  мою:  на  ногах  з  камери  броненосцi,   руки
потрiсканi, мов сама земля. Чом не портрет?
   Тiтка Христя подивилась на свiй  незугарний  одяг,  на  сво?  взуття  i
засмiялась. I засмiялись усi, крiм Зiновiя Петровича. Хоч вiн i говорив  з
насмiшкою про генеральство сво?? старо?, та його щедра душа була  сповнена
гордощiв. Тiльки не варт показувати ?х. Вiн пiдвiвся з-за столу,  пiдiйшов
до Марка, поздоровкався i задумано сказав:
   - От i маю новий клопiт - свого ж генерала.
   - Та який же це клопiт? -посмiхнувся Марко.
   - Великий, - переконано сказав старий. - Хiба ж це справжнiй генерал  у
двадцять вiсiм рокiв? Нi тобi сивих вусiв, нi шовково? бороди,  нi  навiть
живота. Он про нього вже й  французи  написали,  що  не  по  правилах  бив
нiмцiв. А французи - це ж нацiя!
   За столом знову засмiялись, а Гордi?нко похитав головою, щось подумав i
вийшов iз землянки. В оселi всi урочисто притихли, немов очiкуючи  чогось.
Незабаром на подвiр'? великодньо бемкнув дзвiн, раз, вдруге i втрет?.
   - За сина? - запитав Марко. '
   - За тебе, - вiдповiла тiтка Христя. -  За  тво?  головування.  Ми  вже
зна?м, що в райкомi сказали. ? правда на свiтi!
   - Не зiйшовся на безбородьках свiт клином. Але чепкi вони, як бур'ян, -
обiзвався високочолий i впертогубий, з рiзко  окресленим  обличчям  Дем'ян
Самойленко, i в поглядi його спалахнув недобрий огонь.
   Зiновiй Петрович внiс у землянку саморобну, недоплетену рафу  i  вручив
Марковi:
   - На нове господарювання. Не забув, для чого вона?
   - Для гречки?
   - Атож!
   - Розкажiть, що воно i як воно, - попросила високогруда, з  мальованими
бровами Ольга Бойчук.
   - Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак i почина?ться нове головування.
   - Яке ще там головування, - вiдмахнувся Марко.
   - А ти не дуже задавайся! - гримнув дiд ?вмен. - Розкажи! Дехто  навiть
не зна?, скiльки стебло гречки ма? цвiту.
   - Про це найкраще розповiсть Зiновiй Петрович: вiн улiтку не вилазить з
гречок.
   Старий пасiчник подивився на дiвчат:
   - Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки ма?  приблизно
триста квiточок, а на розкiшнiй рослинi ?х бува? i шiстсот. Це ми колись з
Марком Трохимовичем полiчили. Таке  стебло  вироста?  з  велико?  порiдно?
зернини - ?? материнське харчування да? рослинi i рiст, i силу, i  врожай.
От я й змайстрував цю рафу для вiдбору  дорiдного  насiння.  Жаль,  що  не
привчають вас до гречкосiйства.
   - Як, дiвчата, працюють вашi ланки?
   - Погано, Марку Трохимовичу, нема  кому  людське  слово  сказати'  нам,
тiльки лаяти ? кому, - обiзвалась Ольга Бойчук. - Навiть землю не за всiма
ланками закрiпили. Мою, краще доглянуту, вiддали Шавулинiй рiднi.
   - Ти буряки вирощу?ш?
   - Буряки, як вони вже надокучили менi.
   - Чому?
   - Бо половина ?х iде на такий коньяк "три гички", що вiд нього й сльози
стають каламутними.
   - У нас дiла  бiльш-менш  iдуть  лише  в  городнiй  бригадi,  -  Дем'ян
Самойленко повернув голову в бiк Марi?  Тримайводи.  -  У  не?  i  насiння
вдосталь, i парники вже зеленiють, i найранiше помiдори та огiрки  родять.
Зна? жiнка якесь ворожiння до городини.
   - Тiльки нiякого толку нема з цього: уся праця йде  наче  в  прiрву,  -
зажурено сказала вдова. - На вас, Марку Трохимовичу, надiя.
   - Аби городина була, а надiя знайдеться, - посмiхнувся Марко.  -Зiновiю
Петровичу, гречки багато у вас?
   - У вiйну тiльки горя багато. Кривдить вiйна бджолу, кривдить i  гречку
- нема ?? у колгоспнiй коморi. Ну, я й наклав контрибуцiю на сусiдiв,  якi
сiяли гречку по городах. Не дуже, люди, ла?те мене за це?
   - Що ла?мо, то ла?мо, бо ж останн? вiд рота вiдiрвали, - обiзвався  дiд
?вмен.
   - Таки останн?, - похитав головою  Гордi?нко.  -  Бо  з  вiйною  велика
бiднiсть упала на нас. Упала i вiдходити не хоче. То треба якось  громадою
ломити ??, наводити по_ рядок на землi. Жiнко, в тебе  ?  ще  генеральськi
огiрки?
   - Тепер вiн i сироватку буде називати генеральською. ?жте, люди  добрi,
що ?, та вибачайте. Мiй трутень навiть у такий день на млинцi не дав сво??
гречки...
   Вже мiсяць опустився на  край  землi  i  потемнiло  село,  коли  Марко,
попрощавшись iз людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних  парникiв.  У
головi чоловiка ро?лися рiзнi господарськi плани, треба було думати i  про
скоростиглий карбованець, а його могла дати тiльки рання городина.
   В долинi тьмяно блиснули першi рами парникiв. Марко обережно  опустився
бiля однi??, трохи пiдважив ?? i вдихнув тепло-вологi  пахощi  молоденьких
стеблин помiдорiв. Скло друго?  рами  було  зовсiм  темним.  Марко  вийняв
трофейний лiхтар, присвiтив ним i вражено застиг: сотнi людей дивились  на
нього iз темного скла негативiв. Серед  них  вiн  пiзнавав  сво?х  друзiв,
сусiдiв, пiзнавав живих i мертвих, якi й пiсля смертi збирали тепло  сонця
для людей... А ти ж, чоловiче, живий, то й думай, i роби, як живий...



   XXIII

   Мертвi очi линiв тупо дивились на Безбородька, i ця ж  тупiсть  була  в
поглядi Мирона Шавули.
   - На кого ж ти нас, Антоне, покида?ш,  на  кого  покида?ш?  -  охмелiло
варнякав комiрник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум
розтiкався по його задичавлених заростях  i  болюче  ворушив  дрiбним,  як
лiсова грушка, носом. - На кого ти нас покида?ш?
   - Цить, заголосив, неначе на похоронах, -  витрiщився  на  нього  Тодох
Мамура. По його ятаганистих щелепах вивива?ться  презирство.  -  Ти  краще
помiзкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Iвановича на посту,
бо дiло йде - контора пише. Треба,  помисливши,  всю  рiдню,  всiх  друзяк
блоком сколотити, всюди масову роботу пiдняти на рiвень, а на зборах сво?х
людей порозтикати по закутках,  щоб  демократiя  була  в  голосах.  Як  ти
дума?ш, Антоне?
   - Тепер, люди, добрi, з цього шуму  не  буде  пива:  час  непiдходящий.
Треба риально  думати.  За  ваше  здоров'я.  -  Нахмурений  Безбородько  з
гiднiстю пiдняв чарку, з'?днав ?? з двома, перехилив i крекнув:
   - Огонь!
   - Та цей вогонь не залл? душевного вогню... Невже, Антоне, все  тво?  з
воза упало, невже отак i здасишся? - Б'? Шавула виделкою в око  рибини.  -
Невже отак i здасишся?
   - Мушу, братцi, не хочу, але мушу, -  трагедiйне  пiдiйма?  розчепiренi
руки. - Але справа не в тому, що Марко пiдiйметься на мiй пост, а  в  тiм,
як його найскорше сколупнути з  поста.  Ще  не  вродився  той  голова,  що
проголову? без помилок, чи недолiкiв, чи перекручень, чи недокручень. Нам,
практично, треба вже сьогоднi вхопитись за них...
   - За що ж ухопитися, коли вiн ще  не  голова?  -  здивувався  недалекий
Шавула.
   - За тi хвости, якi лишаються на господарствi. За них чiпляйся i  в'яжи
на мертвий вузол, - повчально сказав Мамура. - Подумай лишень:  чим  i  як
тепер обсi?ться Марко? От i хапайся одразу ж за  зрив  посiвно?.  Труби  i
пиши в усi iнстанцi?, борись за правду!
   Останнi слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не  пасувало  слово
"правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовля? його i писка не кривить.
Зовсiм запесиголовився чоловiк. Комiрник хотiв чимось  в'?сти  Мамуру,  та
саме заговорив Безбородько:
   - Ви, братцi, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте  сухим
- знадобиться! Менi,  практично,  тепер  навiть  краще  скинути  з  плечей
головування. Хай  увесь  цьогорiчний  клопiт  впаде  на  Марка,  хай  його
перешерстять за вiдсталiсть i в iнстанцiях, i в  газетах,  хай  запариться
вiн, а тодi й ми, тут як тут, вигулькнемо i знадобимось на щось.
   - Мiнiстерська у вас  голова,  мiнiстерська,  -  похвалив  ;  Мамура  i
засмiявся.
   - Яка не ?, а  плечей  трима?ться,  -  не  перебiльшу?  сво?х  талантiв
Безбородько. - Значить, нам зараз треба, практично, вiдступити крок назад,
тiльки з толком вiдступити, щоб не завiяти шляху наперед. Документи  рiзнi
пiдготуйте, щоб i комар носа не пiдточив. Коли щось не так, то робiть, щоб
було так, в ажурi, як ученi голови кажуть, бо хтозна, якi ревiзi?  на?дуть
чи наскочать на нас. Головне звести кiнцi з кiнцями, без  хвостiв.  Ну,  а
корови. якi ми взяли з колгоспу, ма?мо сьогоднi ж повернути. Так  i  рiднi
усiй скажiть. Тут треба без дурних жалощiв i лiбералiзму!
   - Тепер, виходить, i на фермi буде молоко, - скривився Шавула, вiдiрвав
руки вiд голови. - Невже без цього нiяк не можна обiйтись?
   - Не можна! - твердо сказав Безбородько.
   - Он, падку мiй, смутку мiй! Як же цi корови заводити на ферму?  Сорому
на весь район не оберешся, - заволав Шавула i знову охопив голову руками.
   Безбородько заспоко?в комiрника.
   - Який там сором? Не туди дивишся, не те  бачиш  i  не  те  мислиш.  Ми
просто рятували корiв од голоду, врятували ?х - i знову честь-честю зда?мо
в колгосп. Ми колгоспу добро робили.
   - Ай справдi! - здивувався,  потiм  посмiхнувся,  а  ще  через  хвилину
спохмурнiв Шавула. - Таку корову повертати. У не?  ж  вим'я,  наче  цебер!
Може, ??, Антоне, сво?ю замiнити?
   - Не роби  цього,  Мироне.  На  все  ?  свiй  час.  -  Строго  поглянув
Безбородько.  -  Лисицю  власний  хвiст  погубив,  а  тебе  може  погубити
коров'ячий. Думай не тим мiсцем,  на  якому  зараз  сидиш,  i  готуйся  до
ревiзi?. Ну, а щоб тобi легше було  здавати  свою  корову,  спочатку,  для
практики, одведи мою.
   - Коли?
   - Зараз.
   Вони всi тро? пiдвелися з-за столу,  вийшли  на  подвiр'я.  Безбородько
рiшуче пiшов до велико?, бляхою крито? шопи, вiдв'язав  породисту  корову,
що пахла молоком i лугом, злегка вдарив ?? чоботом i повiв до ворiт.
   - Оце, Мироне, практично, робиться так, - повернув голову до завгоспа i
комiрника. - Вiдчиняються ворота - i гайда, коровице, з  двору.  Вiддирай,
Мироне, пережитки вiд серця i веди, щоб не повело кудись в недобре  мiсце,
- навiть посмiхнувся Безбородько.
   Шавула сплюнув, лайнувся в бороду i, згинаючись, пiшов за коровою.
   - Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? -  зажурено  похитав  головою
Мамура.
   - Чому не жаль? Але мiзки мо? ще не притрусило кам'яною лускою. Нам  не
положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я  сказав,  не  хапайся  за  рiзнi
викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до сво?х документiв, а  дорогою
пришли до мене Галю з машиною.
   - Кудись у похiд?
   - До сусiдiв по пiснi... ? рiзнi дiла. З головування ж  сходжу.  -  Вiн
попрощався з Мамурою i весь у невеселих думках увiйшов у дiм.  Мертвi  очi
линiв тупо Дивились на чоловiка, i йому тяжко зiтхнулось.
   - З головування сходжу, - ще раз сказав сам собi.
   Коли на вулицi забурчала машина, Безбородько погасив свiтло,  вийшов  з
дому i ще  завагався:  чи  ?хати  йому  до  Саврадима  Капустянського,  чи
облишити свою затiю. Але як облишиш ??, коли припекло до самого краю?  Вiн
мовчки сiда? в кабiну, косу? на дiвчисько: чи не насочилось воно насмiшкою
до голови, й наказу? ?хати в Зелену Браму... Чим тобi погане село? I назва
гарна, i сто?ть у садках, наче у вiнку, i люди там спокiйнiшi. Нема,  коли
помислити, нi ?вмена Дибенка, нi Дем'яна Самойленка. Цей дума?, як горiв у
танку, то йому все можна, бодай тобi язика заклинило.
   Перед очима Безбородька проходять i проходять його недруги, якi  будуть
патрати й шматувати чоловiка на звiтно-виборних зборах. В цей день  когось
iз них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота  можна  хитро-мудро
замазати. Все треба з пiдходом робити.
   В таких роздумах Антон Iванович пiд'?жджа? до хрещатих ворiт  Саврадима
Капустянського, перед порогом непомiтно тричi спльову? через лiве плече й,
невесело посмiхаючись, заходить до хати.
   - А, сват при?хав! - глумливо вiта?ться Саврадим Григорович.  Навiть  в
оселi вiн сидить у кожушку, i все одно холод порядку? в тiлi  чоловiка.  -
Може, вмовив Безсмертного до нас?
   - Не змiг, - з жалем вiдповiда? Безбородько. - Ви як у  воду  дивились:
йому не хочеться йти на мале господарство.
   - Ну, це дiло його, - з жалем сказав Саврадим Григорович. - Коли вже  я
собi  змiни  дочекаюсь?   Не   витриму?   моя   основа   тако?   нагрузки,
розповза?ться.  Ех,  лiта,  лiта...  А  колись  же  найноровистiшi   огирi
танцювали  пiдi  мною,  шабля  вилискувала  i  виспiвувала  в  руках   мов
на-вiжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем
перекидав. Де тi лiкарi в свiтi, що дають людинi силу, а не могилу?
   - Нема таких та й не скоро знайдуться, - впевнено вiдповiв Безбородько.
- Вся ?хня ученiсть ще може щось пiдрiзати, щось вкоротити в  чоловiка,  а
наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанiв у не?.
   - Як ти славно про жбани сказав,  -  зажурено  погодився  старий.  -  А
колись i вони будуть, вип'?ш з них здоров я - i ходи по землi, як сонце по
небi... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш менi?
   - Може, й пособити, як захочете, - ще з опаскою говорить Безбородько.
   - Чому б помочi не захотiти? - пожвавiшав старий. - Говори, що в тебе.
   - I незручно про себе, та скажу:  .хочу  до  вас  у  прийми!  -  одразу
випалив Безбородько.
   - Як!? -вражено поглянув на нього Саврадим  Григорович.  -  Ти  до  нас
хочеш головою? Так я розумiю?
   - Атож. Треба ж вам вiдпочинок дати. Я потоварисмед...
   - То це я за  тво?ю  спиною  вiдпочиватиму?  -  старий  викруглив  очi,
подався з доброго дива плечима до стiни i розреготався. I вiд цього реготу
затанцювали йог'о чуприна i борода.
   Наглий смiх пересмикнув Безбородька, тепер у  цiй  хатi  i  йому  стало
холодно.
   - Невже це так смiшно? - злостиво скривив товстi губи.
   - Для мене смiшцо, для тебе сумно, - хапався за живiт Капустянський.  -
Ой, не можу  далi...  Безбородько  подбав  про  мiй  вiдпочинок...  Та  не
кривись,  не  злобствуй,  чоловiче.  Ти  вибачай'старому,  але  я  тебе  i
свинопасом не поставив би в сво?му колгоспi.
   - Чого ви так запишалися сво?м господарством? Срiблом-злотом ощасливили
його? - обурився Безбородько.
   - I скажу, послухай, коли ма?ш час. - Капустянський нарештi пересмiявся
i з погордою поглянув на Безбородька. - Слухай та мотай на вус. Таке рiдко
в очi кажуть. Я думаю, людина, яка  ходить  бiля  живого  дiла,  тiльки  з
радiстю повинна робити його. А пригадай, чи вмiв ти щось робити з радiстю?
Анiчогiсiнько. Ти навiть хлiб не вирощу?ш, а вичавлю?ш з землi. Ти й  ?сиш
його без радостi, бо крадений вiн у тебе. I хоч я хворий дiд, хоч я не маю
тво?х рокiв попереду, та я й досi маю  радiсть  од  людей,  од  землi,  од
похило? травицi в лузi i вiд зiрки в небi. Навiть умираючи, я не дам  тобi
волi, бо ти недобрий, злий чоловiк! Ти не любиш навiть тих, хто працю?  на
тебе, ти бо?шся ?хнього погляду, ?хнього слова i смiху. Ще Шевченко писав:
"I нема? злому на всiй землi безконечнiй  веселого  дому".  Запам'ятай  цю
велику правду. Ти i в сво?му домi не ма?ш радостi, бо i вiн, i все в ньому
хапане. То як я тебе можу допустити до  громадського  добра?  Ти  ж  зразу
почнеш думати не як його приумножити, а  як  розтягти,  чесних  труженикiв
замiниш хитрими пройдисвiтами, пiдлабузниками i почнеш рубати  пiд  корiнь
людськi надi? i людську радiсть!.. Не шипи, не кривись,  чоловiче,  слухай
старого, а ухвалу сам собi пиши, бо рано чи  пiзно  пропишуть  ??  люди...
Жiнко, постав нам щось на стiл, хай повечеря?  Антон  Безбородько.  Ми  ще
погомонимо по-сусiдськи про виправлення душi. Може, пособить.
   - Нiчого не треба менi - нi ваших доповiдей, нi  вечерi  ?жте  самi!  -
люто пiдвiвся злобою натоптаний Безбородько.
   Але дружина Капустянського вже несла назустрiч полумисок, знову ж  таки
з рибою. Мертвi очi щупакiв тупо витрiщились на Безбородька.



   XXIV

   Антон Безбородько не раз бував i на конi, i пiд конем i на це з  роками
почав дивитися, як на певну закономiрнiсть фортуни. Коли його  обирали  на
голову, то вiн з гiднiстю тримав власну голову, коли ж переобирали, теж  з
гiднiстю нiс на поблiдлiм обличчi почуття незаслужено? образи i на щирi чи
вдаванi спiвчуття вiдповiдав одне:
   - Хiба нашим людям хтось догодить?
   Найбiльше  йому  подобались  тi  звiтно-виборнi  збори,  якi  не  пахли
переобранням. Щось тодi тепле, сiмейне ворушилося на  душi,  хоча  навколо
бушувала пристрасть рiзних виступiв. На таких зборах  вiн  охоче  визнавав
критику,  обiцяв  щось  витягнути,  десь  виправитись,  всюди   полiпшити,
добитись i перемогти. А далi знову йшла та сама карусель: його накачували,
критикували, вiн по-бойовому сприймав критику, самокритикувався, на чомусь
ви?жджав, щось придумував i в роботi, i в рапортах, розправлявся з деякими
критиканами, деяким хитро замазував рот i  знову  готував  новi  обiцянки:
добре, що ?х не треба купувати.
   Коли ж його переобирали, тривожився, але  не  впадав  у  розпач,  бо  в
туманi майбутнього бачив падiння новообраного голови i  сво?  переобрання.
Але в такi невеселi години Антон Безбородько мав одну найтяжчу  хвилину  -
розлуку з печаткою. Недарма якийсь дурноязикий  пустив  колись  дотеп,  що
печатка стала Безбородьковi другим серцем. Тiльки той, хто не розумi?,  що
таке печатка, може без шаноби говорити про не?.
   Сьогоднi ж особливо трудно було ?? класти на стiл. Може, того, що збори
вiдбувались у церквi i на ганебне падiння голови дивились i люди, i  боги,
i нечиста  сила.  Залишки  забобонного  остраху  iнколи  тривожили  Антона
Iвановича, коли вiн  стрiчався  поглядом  з  бiсiвськими  очима,  на  яких
мерехтiв гарячий полиск пекла, дарма що бiля  нього  ворушилась  громiздка
постать отця Хрисантiя в пiдряснику i?ромонаха. Чого ще  поповi  треба  на
звiтно-виборних зборах? Ага, то вiн за утвар  потерпа?...  Безбородько  не
може угнатися за всiма думками i  говорить  сьогоднi  значно  гiрше,  анiж
умi?. Позаду хтось смачно позiха? i голосно мовить:
   - Говорила-балакала до само? смертi. Хватить гандаляпати!
   - Не  збивайте  чоловiка!  Вiн  же  в  такий  час  трудився!  -  одразу
обiзвались по кутках прихильники Безбородька.
   - Так трудився та хапав, що нi свiту, нi людей не бачив.
   - А ти бачив? Бодай тобi повилазило!
   - Та вже вилiз палац у Антона i дурень бiля Антона.
   - Га-га-га!
   - Клади, Антоне, клейдони на стiл! Досить колгоспом гендлювати!
   В Безбородька тiпнулися плечi, вiн змовк,  всвердлив  очi  в  пекло  i,
оволодiвши собою, сяк-так закiнчив виступ, полiз у кишеню за  печаткою  i,
перегинаючись, поклав ii на стiл. Але ж  не  Марко  потягнувся  до  не?  -
першим узяв печатку дiд ?вмен, нацiлився недовiрливим  оком,  безцеремонне
покрутив ?? в руцi, пiднiс до носа й понюхав.
   - Чим пахне? - запитав збоку Василь Тримайвода.
   - Бурякiвкою i шампанським,  -  серйозно  вiдповiв  старий,  i  навколо
розлiгся регiт.
   Безбородька знову пересмикнуло, але, зрештою, i це не так погано: краще
хай смiються, анiж сердяться. Може, за смiхом нiхто не  згада?  про  другу
ревiзiю? Коли б ця хмара оминула його. Вiн тоскно  вдивля?ться  в  обличчя
людей i святих, найбiльше побоюючись додатково? ревiзi?, бо вже й  сам  не
зна?, що може виявити вона.
   Але якось обiйшлося без не?. Про другу ревiзiю не згадав нi  Борисенко,
нi сам Безсмертний, i це зменшило болi  Безбородька:  йому  не  доведеться
продавати з торгiв свiй палац. I нащо вiн його передчасно  вигилив  таким?
Це можна було зробити i через рiк-два.
   Марко говорив коротко i в сво?му  виступi  навiть  не  згадав  прiзвища
свого попередника, чим здивував i людей, i самого Безбородька.
   "Таки чогось побою?ться мене", - по-сво?му зрозумiв це Безбородько.
   - Яким би не був  голова  колгоспу,  без  вас,  люди,  без  ваших  рук,
душевностi i великодушностi вiн погоди не зробить. Тiльки в згодi  з  вами
вiн буде господарем, без вас - прикажчиком. А земля прикажчикiв не любить,
хоч ?м i перепада? бiльше ?? дарiв, анiж справжнiм хлiборобам. Та гiркий i
хлiб, i мед такого прикажчика.
   - Безбородька не кривила ця гiркiсть, - обiзвався хтось позаду, i  смiх
загойдав людськими головами.
   Але й пiсля цього Марко не напався на свого попередника.
   - Я не хочу ?сти хлiба i меду, вiдiрваного вiд вашого рота, бо  тодi  й
мед стане отрутою. Коли буде ваша велика пiдтримка, я надiюсь, обiцяю,  що
вже в цьому роцi у кожно? вдови i сироти буде хлiб на столi.
   - Ми, Трохимовичу, не пожалi?мо нi пучок, нi ручок, аби тiльки  нас  не
забували пiсля жнив, бо пам'ятають нас тiльки до жнив, - прожалiснiв голос
вдови Софi? Кушнiренчихи.
   - Не забудемо, тiтко Софi?. Зараз нам дуже тяжко, - продовжував  Марко.
- Тяжко i державi. Але ми всi радi?мо, що вже наш во?н однi?ю ногою сто?ть
на порозi перемоги. Цю перемогу кував i ваш святий хлiб.  Держави,  народи
нiколи не забудуть вашого трудного хлiба. Нелегким  вiн  буде  i  в  цьому
роцi: у нас навiть насiння не вистача?, нема чим  зорати  землю.  Не  один
день лопати, горiли б  вони  ясним  вогнем,  будуть  витискати  мозолi  на
жiночих i дiвочих руках. Але за всяку цiну  ми  ма?мо  обробити  землю  до
останнього клаптя. Отак i почнемо рости, трудно,  але  мiцно.  I  коли  ми
будемо однi?ю сiм'?ю, то в цьому роцi до нас прийде хлiб, а через  два-три
роки - справжнiй достаток. Через два-три  роки  справжньо?,  як  я  думаю,
працi будемо тiльки згадувати i дивуватися: невже  ми  були  ще  в  тисяча
дев'ятсот сорок п'ятому роцi такими голодними та бiдними. Так хай iз нашою
великою перемогою над фашизмом, над кривдою скорiше приходить перемога над
злиднями!
   Останнi слова Марка потонули в дружних оплесках.
   Вiн вiдчував, що люди вiрять йому, але й вiдчував, що Борисенковi  щось
не сподобалось у його виступi: це видно було по його темнив з блакитнавими
бiлками очах. Але що саме не подобалось йому?



   XXV

   Пiсля  засiдання  новообраного  правлiння   Борисенко   з   Безсмертним
останнiми вийшли надвiр.
   Над землею а?гковiйно тремтiло iмлисте срiбло мiсячно? ночi, а на землi
тiнi хмарин чiплялися за тiнi осокорiв. Прямо  на  дальнi  поля  Чумацький
Шлях з  обох  рукавiв  висiвав  сво?  зерно  i  курiвся  зоряним  туманом.
Бездоннiсть фiалкового неба пiдкреслювала досконалу завершенiсть i ночi, i
тишi, в якiй то схлипував, то причмокував, наче немовля на грудях  матерi,
то гнiвався на когось,  то  вуркотiв  невидимий  бурчак.  Щось  ласкаве  i
первозданно чисте було  в  його  нерiвному  голосi,  у  вiдтiнках  дiвочо?
м'якостi i хлоп'ячого заповзяття.
   - Краса яка! - пiдвiв до неба голову Борисенко. - Тiльки  б  любуватися
нею чи пiснi наспiвувати,  аби  вiйна  не  так  зобидила  землю  i  людей.
Сiдайте, Марку Трохимовичу, пiдвезу до вашо? землянки.
   - Що землянка! Везiть краще в поле, хоч подивлюсь, як диха? воно.
   - Поглянемо,  як  диха?  воно!  -  схвально  посмiхнувся.  -  Уже  щось
примiря?те?
   - Та прикидати - прикидаю, тiльки толку мало, - аж зiтхнулось Марковi.
   - Що тривожить?
   - Найбiльше - сiвба. Чим  тiльки  землю  зорати?  Доки  пiд  перелогами
лежати ?й?
   - Скiлькох людей мучить зараз оце питання! Тiльки подумати: на  Укра?нi
знову з'явились перелоги i тi трави, що ке ростуть  на  орнiй  землi...  I
нiчим я зараз не можу втiшити вас. Викручуйтесь,  як  умi?те.  Поки  що  й
держава не в силi допомогти вам. Тяжко ?й.
   - Ох, i тяжко, - зiтхнув Марко, сiдаючи в машину. - А пройде ж  не  так
багато часу - i все минеться, наче сон. Життя вiзьме всюди  гору,  i  тодi
люди почнуть дивуватися, як ми в огнi горiли i не згорiли, як у землi Жили
i не плiснявою, а соками ?? взялись, як випростались, як пiсля всiх ру?н i
пожарищ цвiтой зацвiли.
   - Вам, Марку Трохимовичу, в  цю  нiч  треба  було  б  вiршi  писати.  -
Борисенко, ви?жджаючи на дорогу, обережно запетляв помiж осокорами.
   - Я ?х таки писав минуло? ночi.
   - Справдi? Яка тема?
   - Насущна: що нам зможе дати гектар баклажанiв, огiркiв  i  цибулi.  Як
вам такi вiршi?
   - На даному етапi задовольняють. Чого зразу  до  баклажанiв  та  цибулi
взялись?
   - Городина - це  грошi  зверху,  а  глибинних  ми  поки  що  не  можемо
черпнути, ? тiльки нашийнi - борги. I скидати ?х будуть  городиною  жiночi
руки.
   - Лопатою i сапкою? - аж губу прикусив Iван Артемович.
   - Так, лопатою, сапкою, мозолями i навiть  новими  зморшками.  Цей  рiк
нелегким буде для нас усiх, а найбiльше  -  для  жiноцтва.  Дуже  зобижа?м
його.
   - Це ще добре, коли ? кого зобижати, - на  мить  болюче  примружив  очi
Борисенко.
   - Ви про що? - не зрозумiв Марко.
   - Не догадався?.. Про свою  i  твою  жiнку,  -рiзко  перейшов  на  "ти"
Борисенко.
   - У вас теж?.. - широко  поглянув  на  хмуре,  мов  iз  чорного  каменя
висiчене обличчя.
   - У мене теж, - вирвався хрипкий клекiт iз грудей. Нi одна  зморшка  не
ворухнулась на виду Борисенка, та бiль кригою охопив його обличчя i кригою
заiскрився в очах.
   Обабiч шляху в прозорому  мiсячному  туманi,  наче  видiння,  вiдходили
темнi постарiлi липи, i в ?хнiх нiмотних обрисах,  в  покляклому  з  росою
гiллi вчувалась печаль скорботних матерiв. Ох,  цi  "катеринiвськi"  липи,
цей  широкий  шлях!  Скiльки  лихого   проходило   бiля   вас.   Борисенко
напiвобернувся до Безсмертного:
   - Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстрiляли i ??  пiсню.  А
мою  жiнку  спалили  з  ненародженим  дитям.  На  сьомому  мiсяцi  ходила,
сподiвалася подарувати менi сина, не такого цигана,  як  я.ё  Хату  облили
якоюсь сумiшшю, пiднесли до стрiхи  смолоскипи,  а  по  вiкнах  ударили  з
автоматiв... Моя дружина була такою Красивою, що ??, по правилу, i  вогонь
не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рiдня.
   В долинi бiля ставу, що закинув у  темну  глибiнь  неспокiйний  мiсяць,
Борисенко зупинив машину. Вони мовчки злiзли з  не?,  мовчки  пiдiйшли  до
берега, що вже щетинився боязкою травичкою, ?м  нiчим  було  втiшати  один
одного - слова ще бiльше розтривожили  б  ?х.  А  зараз  тiльки  тривожили
думки, спогади, видiння, i то вони тiснилися мiж  невiдкладними  турботами
про найбуденнiше: про оранку, сiвбу, городину, пальне.
   "У нас пального нема землю зорати, хлiб посiяти, а вони,  фашисти,  ним
людей палили". Перед Марком з'являлися хиткi лапища  страшного  багаття  i
обрис невiдомо? красунi, яку, по правилу, i вогонь не  повинен  би  взяти.
Але взяв, не пожалiв нi краси, нi материнства. А люди, не знаючи цього,  й
досi дивуються, чого в Борисенка таке похмуре обличчя i строгий погляд.
   - Отак, чоловiче, i залишились ми з тобою пiдстаркуватими  вдiвцями.  -
Борисенко поклав руку на плече Марковi, i це багато чого сказало йому. - А
життя йде, i трима?ться воно не на болях, а надiях. I в тебе ?х бiльше.
   - Хiба? - здивувався Марко.
   - Ти надi?шся зустрiти доньку, а менi нема кого. Коли б  скорiше  вiйна
закiнчилась.
   Вони по тiнях верб, мiж якими  туманцем  ледь-ледь  ворушилось  мiсячне
марево, пiдiйшли до греблi з разочком кленiв-покленiв. Пара чирят  чорними
грудочками зiрвалася з  плеса,  з  ?хнiх  крил  закапала  вода.  На  глибу
сплеснулась риба, i сполоханi кола, доганяючи одне одного, почали набiгати
на берег.
   - Що, Марку, будеш сiяти в долинi? - Борисенко махнув рукою за плесо.
   - Коноплi, мудрiшого нiчого не вигада?ш.
   - Насiння вистачить?
   - Де там. Роз'?ла його Безбородькова шатiя, а кiнцi так кинула у  воду,
що й ревiзiя не змогла вчепитись за них. Завтра правлiння пiде  по  людях.
Отак i почнемо стягатися по нитцi на сорочку.
   - Чистосортного льону пiдкинемо вам. Не льон - одна радiсть.
   - За це спасибi. От i  матиму  в  цьому  роцi  трьох  китiв:  городину,
коноплi i льон.
   - Борги скинеш ними? - хитрувато примружився Борисенко.
   - Надiюсь.
   - Говориш про це, а дума?ш про бiльше?
   - ? такий грiх, якщо вродить.
   - Чую селюхiвську обережнiсть. - Борисенко пильно подивився  Марковi  у
вiчi. - Ну, а сьогоднi на зборах новий голова часом не забрехався?
   - Вiн таке дiло не дуже полюбля?, - сказав, наче й не про себе. - I  не
було потреби йому брехати.
   - Гаразд. Але ти дiйсно вiриш, що через  два-три  роки  доб  ?шся  тi??
картини, яку намалював на зборах? Чи це тiльки сказано для так годиться, з
нагоди коронацi?, щоб людям у перший день головування бляхмана пустити?
   Безсмертний одразу похмурнiв, одвiв погляд од  Борисенка,  поглянув  на
тихе плесо, що ворушило в сво?й глибинi i хмари, i мiсяць, i зорi.
   - Мовчитк новий голова?
   - Мовчу, Iване Артемовичу.
   - Зови Iваном, так мiцнiше буде. А чирку на побратимство ми  вип'?мо  з
тобою, коли ти хоч iз боргiв сво?х вискочиш.
   - Уже й сво?х? Не пам'ятаю, коли я ?х придбав?
   - З сьогоднiшнього вечора. Виходить, сам не  вiриш,  що  через  два-три
роки люди твого села забудуть, в яких вони злиднях жили?
   - Вiрю i не вiрю.
   - Оце вiдповiдь! Дипломатична! - невдоволен,о вигукнув Борисенко.  -  I
ти вже хитрувати почина?ш? На зборах - одно, зi мною - друге, а на серцi -
щось трет?. Як воно все це вмiща?ться i крутиться в тво?й розумнiй головi?
   - Навiщо ви так, з плеча, про хитрування? Тепер, будем одвертi, я  десь
не обiйдусь без нього, десь i ви крiзь пальцi подивитесь на  це,  бо  таке
хитрування буде не для себе: я злиднi повинен зiрвати з плечей.
   - Ох, Марку, Марку, хоч би ти помовчав про цi  вiдкриття.  Чи  ти  мене
зарання в спiльники по хитрощах береш? Так  доказуй,  як  ти  вiриш  i  не
вiриш, що село через два-три роки виб'?ться з нестаткiв?
   - Говорити про це - тiльки роз'ятрювати i себе, i когось.
   - Ятри, не  делiкатничай.  Нас  тепер  уже  нiчим  не  здиву?ш,  навiть
страшним судом.
   - I скажу! Намалюю картини! - позлiшав  Безсмертний.  -  Ось  перша:  в
енному колгоспi повне безладдя, розвал. Голова iз сво?ю  теплою  компанi?ю
пропива? все, що можна пропити. Люди на роботу не  виходять,  на  трудоднi
одержують  грами,  не  цiкавляться  соцзмаганням   i   навiть   преси   не
передплачують.  Та  ось,  нарештi,  молодому,  красивому   i   енергiйному
секретаревi райкому ста? ясною вся картина. Вiя якогось вечора привозить у
село не менш молодого i красивого голову,  гаряче  рекоменду?  його,  люди
пiдтримують, i все почина?ться, наче  в  казковому  царствi-государствi...
Новий голова не п'? i за роботою навiть не ?сть, люди на  роботу  йдуть  з
ентузiазмом, на трудоднi одержують кiлограми, всi змагаються помiж собою i
всi передплачують пресу, колгосп ста? найкращим  у  районi,  i  про  нього
пишуть у тiй же пресi, яку вiн передплачу?. Правда,  як  усе  гладенько  i
гарно в цiй картинi?
   Борисенко спочатку здивовано слухав Марка, а потiм розреготався:
   - Де ти видряпав таку типову картину?
   - З типових романiв. А чи в багатьох романах писалось про таке: здаючи,
наприклад, картоплю, колгосп  одержу?  за  не?  менше,  анiж  витрача?  на
пальне, щоб довезти ?? на заготпункт? Або  скiльки  писалося  про  золотий
урожай, золоте зерно i як воно  веселить  щасливе  хлiборобське  серце.  А
читали ви де-небудь, як це золоте зерно пiсля натуроплати i  розрахунку  з
МТС пiд мiтлу йде на рiзнi додатковi та  зустрiчнi  плани  i  хлiборобське
серце сплива? кров'ю?
   - Е-е, чого тобi заманулося! Чи не хочеш письменника пiдвести пiд  таку
критику, за якою почина?ться iнфаркт? Письменникiв теж треба жалiти, i  ?м
нелегко виростити сво? золоте зерно. Ну, а полова бува? у всякому дiлi - i
в сiльському господарствi, i в лiтературi... Так що ж  ти  сво?ю  картиною
хотiв намалювати?
   - Те саме, що ви подумали, те саме, що думають люди:  погано  ще,  дуже
погано господарю?мо ми на землi. Я розумiю, що не на чужому золотi,  а  на
робочих мозолях пiдiймалась наша держава, я розумiю, для  чого  нам  треба
було i не до?сти, i не доспати, я розумiю,, що таке боротьба за хлiб.  Але
я проти  тi??  боротьби,  коли  економимо  на  грамах,  а  губимо  пуди  i
вiддаля?мо хлiбороба вiд соцiалiзму.
   - А не загнув ти, Марку? - насторожився Борисенко.
   В Безсмертного болiсно заворушилися зморшки бiля очей i рота:
   - Може, i загнув, про таке не часто  нам  випада?  радитись.  Сам  хочу
розiбратися в цьому. Я схожий на людину, в яко? болить кореневий зуб, а ?й
зда?ться - всi болять, i вже не розбереш, де зубне, а де сердечне.  Вiрно,
що перша заповiдь - ? першою, але коли ми, як i про  першу,  заговоримо  й
про другу - про  хлiб  насущний  на  столi  хлiбороба?  Про  це  ми  якось
соромливо мовчимо, бо декому спада? на думку, що це власницькi  тенденцi?,
пережитки. А хлiб-ще нiколи не був пережитком!.. Кожний  голова  колгоспу,
керiвництво перед першою заповiддю чують  iстинно  страх  божий,  а  перед
другою - декому й за вухом не свербить: за це строгача не влiплять, на суд
не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залиша?ться  робити  хлiборобу,
коли пiсля жнив вiн усi сво? трудоднi виносить з комори в  одному  мiшечку
чи торбi? Або пухнути  з  голоду,  або  якось  викручуватись  i  лукавити,
гублячи свою гiднiсть i серце. От i почина? вiн викручуватися, як може, як
умi?: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля i  навiть  не
вважа? це крадiжкою; другий, зiгнувшись  у  три  погибелi,  пре  на  базар
городину i ста? поруч з перекупкою чи  сiдухою  не  гордим  хлiборобом,  а
зiщуленим мiшко носом; а третiй  кида?  землю  i  шука?  деiнде  певнiшого
шматка хлiба, хоч iз сторожування, будь воно неладне... Отак i черствi?  i
оздоблю?ться хлiборобське серце, i черствi? без його ласки земля.  Про  це
ми стара?мся менше говорити i ще менше писати, але вiд  усього  цього  ми,
зрештою, губимо бiльше хлiба, чим його треба на споживання, губимо людську
вiру в силу колективу, вiдрива?мо хлiбороба вiд велико? спiльно?  радостi,
i вiн вихоплю?ться на дрiбнюсеньку стежину, що веде його з  широкого  поля
на свою латку городу. Арифметика - це наука для всiх,  але  з  арифметикою
колгоспного трудодня ми не звели кiнцiв.
   - Ну й чого ти хочеш?
   - Господаря землi? Господаря, а не уповноваженого, не заготувача,  який
зернину тягне в комору, а губить колосок  на  полi.  Чи  придивлялись  ви,
наприклад, як у нас iде косовиця?  Такi  господарi,  як  Броварник,  дають
людям частину  косового,  i  далi  картина  виходить  такою:  зелене,  мов
барвiнок, сiно ма? i держава, i колгосп, i колгоспник. А там, де  косовиця
нiчого не обiця? хлiборобу, - трава перестою?, ста? дротом,  сiно  гни?  в
покосах або затiка? в скиртах, бо й скиртують його  не  любов'ю,  а  злом.
Кому ж потрiбна ця економiя: державi, колгоспу чи колгоспнику? Сво?  дiрки
в сiльському господарствi ми  часто  хапа?мось  латати  уповноваженими  по
картоплi, по молоку, по шерстi, по яйцях, по пуху-перу i  по  iнших  "по",
наче й не зна?мо найпростiшо? iстини, що справа не в  уповноважених,  а  в
тому, хто засiва? землю. От ще перед вiйною почалось у нас  добре  дiло  з
додатковою оплатою. Але дехто одразу й злякався, що селянин салом обросте,
i заволав не сво?м голосом. Не перевелись ще крикуни, якi все згадають:  i
жито, i пшеницю, i корови, i свинi, i  кролi,  i  кури,  але  й  слова  не
скажуть про хлiбороба. А прийде господар землi, ми й плани всi  викона?мо,
i хлiб, i до хлiба матимемо, i радостi побiльша? в очах, i щастя в грудях.
Та й не будем писати отих вiршикiв, що навкруг без меж та без краю  ходить
урожай, а хтось ножицями стриже  колоски.  Та  який  би  дiдько  стриг  цi
колоски, якби порядок був на полi!
   - Гарнi, Марку, тво? думки, тiльки поший на  деякi  з  них  торбинку  i
тримай при собi, - похмуро сказав Борисенко.
   - Це й бiда, що ми ?х часто трима?мо в торбинцi,  все  спаса?мось,  щоб
чогось не  трапилось.  А  розiбратись  би  в  усьому,  висипати  всi  сво?
недолiки, перешеретувати ?х, одверто сказати людям, пiдняти ?х на трудовий
подвиг, то через якийсь час i дядько  був  би  не  кумом  королю,  а  вище
короля, як i треба йому бути в соцiалiзмi. Та все одно розберемося  в  цих
дiлах, хоч комусь i не хочеться клопотати собi голову мужицькими справами.
   - Розберемося, Марку, тiльки не все робиться одразу. З  тебе,  як  буду
секретарювати, не дуже будемо тягти додатковi плани. Змiцнюйся.
   - Спасибi. Хлiб, хлiб за всяку цiну ма?мо в цьому роцi дати хлiборобу.
   - Це зараз головне, а попереду  -  найголовнiше,  -  з  доброю  задумою
сказав Борисенко. - У мене теж мужицьке серце, жене воно кров  iз  землею.
Не раз я думаю, не раз караюсь i мучусь  нерозв'язаними  вузлами,  але  не
сумнiваюсь, що розв'яжемо ?х. I так розв'яжемо, що кожний  селянин  вiдчу?
себе господарем землi, кожний! Ти зна?ш, як не любить наша людина говорити
про нестатки, як ?й при?мно сказати, що в не? ? те, i друге, i трет?.  Для
цього вона й на свят-вечiр ставила усi страви на стiл. I от я думаю не про
один свят-вечiр на рiк, а про такi часи, коли вiдпадуть розмови  й  печалi
про хлiб насущний: усе буде в нас! I вiриться, не за горами цi часи.
   - Скорiше б дожити до них.
   - Доживемо. А як ти зараз будеш обсiватися?
   - Ще й сам до ладу не знаю. Мушу якось викручуватись.
   В цей час на дорозi забурчав трактрр. Марко з Iваном Артемовичем  пiшли
назустрiч йому, i яке ж було ?хн? здивовання i  радiсть,  коли  на  машинi
побачили веселогубого Ярослава.
   - О, це ви так пiзно? - i собi  здивувався  тракторист,  зiскакуючи  на
землю. - А я до вас, Марку Трохимовичу. Приймете на якусь пару днiв?
   - Ну й молодчина ти, Ярославе, - розчулено обняв його Марко. - Ти й  не
зна?ш, як я вдячний тобi.
   - I я радий, що до  вас  при?хав,  -  добрим  пiвмiсяцем  заокруглились
парубочi вуста. - То де менi починати?
   - А ? чим? - посмiхнувся Борисенко.
   - ?, i зна?м, де взяти, -  безжурно  вiдповiв  Ярослав.  -  Хай  тiльки
дядечко бiльше спить.
   - Ти ж не голодний? - запитав Марко.
   - Хто тепер ситим бува?? Тiльки дармо?ди та комiрпики.
   - Може, по?демо до мене, пiдвечеря?мо трохи?
   - Боюсь уночi ?сти, бо як звикну до тако? розкошi, то що буду робити  у
во?нний час? Вранцi щось передасте менi. Де починати оранку?
   - Онде, Ярославе, вiд тих вербичок, що  гнуться  до  нас.  Тiльки  веди
скибу не поздовжню, а поперечну.
   - Це ж для чого?
   - Щоб чорнозем i вода не стiкали у став.
   - ?сть, порядок у вiйськах! - козирнув Ярослав, вибрався на  трактор  i
по?хав до вербичок.
   Незабаром рiвнi скиби почали здиблюватись за усiма плугами.
   - На щастя! - Марко скинув картуза i пошкандибав борозною, мов пiдбитий
птах.



   XXVI

   Марко пiзно повернувся додому, але мати ще не спала - очiкувала його.
   - Ну, покажися, сину, чи  дуже  радi?ш  новiй  посадi?  -  докiрливо  й
насмiшкувато подивилась на нього.
   - Дивiться, мамо! - кинув костури i рiвно став посеред землянки.  -  Як
воно вам показу??
   - А хiба тебе розбереш? Ти всерединi можеш плакати, а зверху смiятися.
   - Оце сказали про свого сина, дали йому характеристику, - махнув  рукою
Марко.
   - Так що ма?ш новяй клопiт иа свою голову. -  Мати  зажурено  схрестила
руки на грудях. - Тепер тягатимуть тебе i по районах, i по прокуратурах, i
по бюрах, i по судах: ?сти хочеш?
   - Дуже!
   - Пiдiгрiти борщ?
   - Аякже!
   - Пiсний тiльки вiн, замiсть м'яса - самi опеньки плавають.
   - Голодному i опеньки - м'ясо.
   - Вiн ще й смi?ться. Зараз принесу дровцят.
   - Не треба, мамо.
   - А чим же тобi борщ пiдiгрiти?
   - ? чим! - нагнувшись, Марко дiстав пiд лавою сокиру i  вдаряв  нею  по
костуру.
   - Навiжений, що ти робиш!? - скрикнула мати.
   - На дрова стараюсь вам, - засмiявся Марко, рубаючи  костури.  -  Отак,
Мамо, й почнем головувати на сво?х ногах - досить чужих.
   -Чи не зарання, сину? - журливо  i  радiсно  дивилась,  як  р