лись до нього, стиха iржали, оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежi, i в ?хнiх скорботних зголоднiлих очах очевидячки воскресала минувшина. - Пiзнають, Марку, сво? кiнське щастя, коли в них сiна було по колiна, коли й вiвсом пахло у жолобах, - обiзвався з порога дiд ?вмен, що саме нагодився до стайнi. - Таки не забули мене. - Розчулений, збентежений i водночас розгнiваний, Марко сутулився на костурах i не знав, чим утiшити, чим порадувати четвероногих друзiв, що чекали вiд нього i ласки, i ?жi. Вiн гладив, обiймав ?х вiльною рукою, не соромлячись, притулявся до них обличчям i з великою скорботою заглядав у ?хнi очi. Де подiлася з них довiрлива веселiсть, сумовите всепрощення до людини, яка частiш потрiбного хапа?ться за батiг, гарячий iз кров'ю i сполохом огонь чи розумна, зовсiм людська лукавинка? Примара, страшна примара голоду все це висмоктала з теплих кiнських очей, оточила ?х пухлинами повiк, i вона ж потворними тiнями висить над ще живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться iз нiг. Вискочити б з цi?? кiнсько? каторги, заплакати, як плакалось у дитинствi, чи хоча б потрощити костури на Безбородьковi i його злодiйському кодлi. В гнiвi й розпачi Марко не помiча?, як на його повiках накипають сльози. Вiн зараз би пострибав зi стайнi, але збоку знову до нього, непокоячись, тягнеться вислогубий високий кiнь. Треба й його втiшити, хоч рукою. - I Лорд пiзна? тебе, - пiдходить ближче старий. - Чи пам'ята?ш його? - Чом не пам ятаю. Був огонь - не кiнь. - На очах згорiв огонь, тiльки попiл трима?ться пiд шкурою. Кiнь уткнувся Марковi в груди, й чоловiку пригадалася давня пора щедрого розiмлiлого лiта, коли голова колгоспу забува?, що, крiм роботи, на свiтi бува? й сон. Засипати доводилось тiльки в дорозi, поки вiз котився вiд одного урочища до другого. Якось беззоряного вечора вони ви?хали з дiдом ?вменом до найдальшого поля, де люди круглу добу робили бiля молотарки. Збиралась гроза, поздовжнi блискавицi розпанахували, а поземнi вогнем вiдгойдували вгору почорнiле небо. Пiд ?хнi щедрi спалахи i гуркiт грому вiн спокiйно заснув, а коли прокинувся, почув, як над ним шелестiло колосся i дощ. Вiн ще спросоння не збагнув, що це дiд ?вмен нашвидкуруч зробив на возi куреник iз снопiв, ще не розумiв, що робиться навкруги, коли щось темне i тепле наблизилось до нього. Вiн здригнувся, подався назад i раптом побачив, як бiля крайнiх снопiв на якiйсь невеличкiй, округлiй площинi замерехтiв раз i вдруге здрiбнiлий корiнь блискавицi. I вiн тодi зрозумiв, що то гра? блискавка в кiнському оцi. - Лорд, це ти? - зрадiв i засмiявся, зовсiм виходячи зi сну. Наляканий громовицею, кiнь тихенько заiржав, губами знайшов тодi Маркову голову, притулився до не? i знову заiржав, а блискавка й далi раз по раз мерехтiла в його оцi... Марко пiдходить до Лорда, що ледве трима?ться на ногах, гладить гриву i з болем дивиться на його велике око: невже в ньому навiки вiдiграли спалахи блискавиць? - Дай сво?му мазуну сiнця, - дiд ?вмен з розпорено? насипки витяга? жменю сiна i простяга? Безсмертному. Марка вража? i дiдова насипка, i пучок сiна з прив'ялим чебрецем, що чимсь нагаду? спалахи блискавки в кiнському оцi. Вiн, тремтячи, з руки згодову? сiно i мерщiй видибу? зi стайнi, хоча до нього з кутка iще обзива?ться довiрливо-болiсне iржання. - Почекай, Марку, - наздоганя? його бiля порога дiд ?вмен iз сво?ю подушкою в руках. - Сiнце ж зосталося... Цi слова, i насипка, що тремтить у старечих руках, i безкорислива любов дiда ?вмена, i його уболiвання над голодною худобиною до решти крають серце чоловiковi. - Не можу, дiду, снаги не вистача? дивитися на цi муки, - i в Марка стиска?ться кулак. - I я вже не можу. А скiльки вертигузiв крутиться бiля колгоспу, щось глибокодумно мугикають, у блокноти записують, десь доповiдають - i нiчого... В серце б ?м усi ?хнi записи вкарбувати, щоб кожна буква до живого дiла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тодi конi будуть з сiном, люди з хлiбом, а вченi не з блокнотами, а з головами на в'язах. - Це ви, дiду, все розоря?тесь? Уже чимсь ученi не догодили вам? - проснувся за перегородкою Максим Полатайко i, позiхаючи, округлив широкi губи. - А ти, вертiю, усе спиш? - обурився старий. - Хто там спить, коли на душi сама гризота, - здивувався Максим i одразу ж пiрнув у сон з повною впевненiстю, що в такий час нiхто з конюхiв не може спати. - Украв же сьогоднi цей халамидник десь бобу для коней, а сам спить, неначе праведник, - старий навiть iз спiвчуттям кивнув головою на перегородку. - I я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней. Що мiг вiдповiсти на це Марко? З болем поглянув на дiда ?вмена, потис йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу. - Ти ж куди, Марку? - До добрих людей. - Просити порятунку? - Просити. - I далеко збира?шся? - якась надiя прокинулась у голосi старого. - По?ду колядувати до сво?х друзiв. Може, щось розживуся у них. - То я тебе на ста?нних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди ж тобi з костурами? - Спасибi, дiду, але не хочу, щоб вас. потiм Безбородько розпiкав. Ви вже тут дивiться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два. - Щасти тобi, Марку, - старий скинув шапку i помахав нею услiд Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайнi. Сьогоднi довго, як на зло, нiмував шлях, тiльки потемнiлi одволоженi липи зрiдка обзивались простудженими голосами гайворонiв. Сiреньке небо з невиразними клаптями хмар iнколи поглядало на землю здрiбнiлим оком сонця i не знало, що йому робити: чи сiяти мряку, чи трусити крупу? З в язками хмизу з лiсу брели натомлснi жiнки, плечi ?х були зiгнутi, очi втупленi в землю. I ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову яснiше всяких звiтiв говорила, що село не ма? господаря. Жiнки пiдiйшли до Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в язок з плечей, i тепер вони були схожi на. купку цвинтарних обшарпаних хрестiв. Марковi стало моторошно вiд цього видовища. Тяжкий свiй хрест мовчки несло жiноцтво у вiйну. Але навiщо його нести тодi, коли нема в цьому потреби? - Жiнки Безбородька, Мамури i Шавули теж отак стараються на паливо? - запитав, мiняючись на обличчi. Де там, вони живуть на панських дровах i харчах. - Таке привозять i з комори, i з лiсу. - Це, Марку, ще не бiда, ми все перетерпимо, - обiзвалась вдова Софiя Кушнiренко, в яко? i досi великi очi лелiли дитячою голубiнню. - Аби тiльки нашi сини повернулись. - Та в тебе ж, Софi?, нема синiв, - хтось поправив удову. - Так у людей ?, - сказала з такою материнською тугою, що Марко аж затремтiв. - Ти, сину, якось одужуй скорiше та прибирай до сво?х рук наше господарство, осиротiло воно тепер, зовсiм осиротiло. - Вдова ближче пiдiйшла до Безсмертного i голубим, дитячим сумом дивилась йому у вiчi. Саме на шляху показався старенький грузовик. Жiнки зiйшли на узбiччя, а Марко пiдняв угору костур. Машина заскрипiла усiм кiстяком, зупинилась, iз кабiни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушнiренко, найменшо? Софино? доньки. I хоч усмiшка трiпоче на пошерхлих з милою окантовкою устах дiвчини, та в ?? незвичайних, димчасто-сизих очах, затiнених берегами густих вiй, лежить смуток. - Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко? - Прямо та й прямо, на самий край свiту. - На самий край не можна - вiйна перепинить. - А може, поки до?демо, вона й закiнчиться. - I одi ?дьмо, хоч i нагорить менi вiд Безбородька, - знову посмiхнулась окантованими устами, а в очах, як i ранiше, стояла печаль. Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не було красивим: iвилицi, i широкуватi щоки, i звичайний, не витончено? роботи нiс здавались буденними. Але в цей будень таким святом входило надбрiв'я i розгонистi, з непоко?м брови, незвична сизiсть очей i пухла довiрлива свiжiсть вуст, що кожному, хто дивився на дiвчину, одразу ставало хороше на душi. Галина вискочила з кабiни, приязно поздоровкалась iз жiнками i сказала матерi, щоб та кинула хмиз у машину. - Обiйдеться. Як люди, так i я, - вiдповiла вдова. - Ну як собi хочете, -трохи зобижено сказала донька i допомогла Марковi вмоститись у, кабiнi. Машина чмихнула, затремтiла i, минаючи мiшанину оголених печей i наростiв землянок, рушила в сiреньку далечiнь. - То на край свiту? - вивчаюче поглянула на Марка. - Нi, дiвчино люба, значно ближче... На край свiту по?деш зi сво?м коханням. - Якщо воно буде, - просто сказала Галина, стискаючи невеликими огрубiлими ручатами кермо. - Неодмiнно буде! - гаряче вирвалось у Марка. - А як же iнакше! У дiвчини звузились вi?: - Може бути й iнакше: багато нашого брата залишиться дiвчатами на все життя, бо вiйна розкида? коханих i розколю? кохання-так само просто вiдказала, ?? сумна розсудливiсть здивувала i навiть непри?мно вразила Марка. Звiдки це взялося х дiвчини? Невже за вiйну притупились ?? почуття?. - А в тебе ? коханий? - неждано вирвалось, хоча и знав, що не треба говорити про це. - Нема й не було, - зiтхнула Галина. - Навiть не було? - Може, й був, але я нiчого не розумiла тодi, бо и що таке любов, не знаю, тiльки вiд iнших чую, недовiрливо сказала дiвчина i зовсiм одверто, як, може, й матерiв не говорила, розповiла про свiй перший, юний неспокiй. Перед самою вiйною на мене почав задивлятися Василь Денисенко. Пам'ята?те його? - Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом... - Чорнявий, кремезний, мов дубок, - лягла печаль бiля дiвочих уст. - Де б я не з'явилась, а його погляд уже й вiдчуваю. I собi крадькома задивлялась на нього... I так тодi очiкувалось чогось доброго, незвичного. I в снах бачила, як вiн дивиться на мене. А потiм прийшла вiйна. Нi Василь менi, нi я йому навiть слова не сказали. Коли вiн прощався з селом, то теж найбiльше дивився на мене, потiм пiдiйшов, простягнув руку: - Прощавай, Галинко, - i посмiхнувся. - Прощавай, Василю, - мало не заплакала я, надивляючись на нього. I от Василя вже нема. А погляд його не можу забути й досi. То це, Марку Трохимовичу, була любов чи щось iнше? - Напевно, любов, - з жалiстю i подивом глянув на повне довiри i смутку обличчя дiвчини, яка тепер здавалась йому вже красунею... За лiсом, наче зовсiм з iншого свiту, вигулькнуло з бiленькими i блакитними хатками придолинне село. Над округлим, нiби полумисок, ставом довгатились охайнi колгоспнi будiвлi, на льоду бiлими островами збились гуси, а бiля прикриничних жолобiв тiснилися справнi, незахарчованi конi. "Зразу видно господарську руку Броварника", - подумав Марко. - Тут i зупинися, дiвчино! При?хали. - Оце ваш край свiту? - Нi, тiльки початок! - Вiн подякував Галинi, звернув iз шляху на м'яку стежину та й пострибав до колгоспного подвiр'я. Гуси, побачивши незнайомого чоловiка, загелготiли, засичали, а конi зустрiли його м'яким фiалковим сяйвом очей. Правда, в деяких очах вiн бачив i тiнi тривоги. Це були тi конi, що носили шрами i вм'ятини вiйни. Чоловiк на костурах знову ?м нагадав i ?хн? калiцтво. - Ви когось розшуку?те? - пiдiйшов до Марка немолодий конюх, розгойдуючи довгi й цупкi закарлючини вусiв. - Розшукую кiнське щастя, коли вони ще не перевелося, - поздоровкався Марко. - Любуюсь вашою худобою. - ? чим любуватись, - у вусах старого заворушилась зневага. - Це вже самi перебiрки та вишкребки. От до вiйни в нас були конi! Змi? ?м навiть я боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Вiд них тiльки спомин, та медаль залишилась, - посмутнiв старий. - Ви ж будете з ходакiв чи прошакiв? -Нi, - розгубився Марко. - Або що? - Та немало при?жджа? тепер рiзних колядникiв до нашого колгоспу: тим позич того, iншим - другого, а декому просто поклади щось на вiз чи в машину. - I кладете? Конюх озирнувся, поправив карлючини вусiв. - I це бува?. З деяким начальством треба ладити, бо воно як не знайде недолiкiв, то може щось приписати, як не по господарству, то по iдеях... Розпаскудились, розбо-сотились деякi за вiйну, самi не дуже хочуть переживати труднощi, а нас агiтують. Ви до Броварника? - До нього ж. - Зна?те його? - Знаю. - I як вiн вам? -запитав зацiкавлено. - Господар. - Аякже, аякже, - зрадiв конюх. - Цей не голову?, а хазяйну?. Такий нi людину, нi землю не обмане. Зараз у правлiннi його не шукайте - саме додому з одним гостем пiшов. Якраз трапите на обiд. Хату Данила Васильовича знайдете чи показати? - Знайду. Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника, у вiкна яко? цiле лiто заглядали соняшники, рожi i крученi паничi. Данило Васильович належав до тих широких натур, якi, ставши на громадську роботу, нiкого не забувають, окрiм себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця, зовсiм без тi?? хитринки, яку так часто приписують укра?нцевi, село мало .не носило на руках. Добре знаючи i глибини, i мiлкi мiсця хлiбороба, вiн до кожного мав свiй пiдхiд i слово, ним чоловiк нiколи не страхав, не погрожував, i кулаками теж не бив по столу, бо и дерево не терпить людсько? дуростi. Бригадирiв вiн пiдбирав таких, що мали любов до людей i землi, ланкових - найбiльш спiвучих, а сторожiв - найбiльш ледачих. - Що таке на даному етапi наш селянин? - любив iнколи за чаркою пофiлософствувати Броварник. - Це - соняшник! Голова його тягнеться до сонця, а корiння - у землю. I що йому треба для повного цвiту i щастя? Побiльше сонця i поменше горобцiв, що випивають насiння. Зараз цей соняшник ще засмучений, бо чого тiльки не беруть iз нього, бо хто йому тiльки не нагина? голову. Та прийде час, i справжнiй хазя?н кишкне на горобцiв i рiзних отих, що наперед прицiлились до кожно? насiнини, кишкне на дармо?дiв та горлохватiв - i змете всi туманнi непорозумiння й бюрократичнi iнстанцi? мiж соняшником i сонцем. За цю фiлософiю засмученого соняшника i додатки до не? не раз перепадало Броварниковi: знайшлися горобцi й на його голову, полiзли й до його анкети. Але Броварник не розгубився i на пленумi райкому сказав, що його анкета ма? вiсiм пунктiв - вiсiм полiв i кожне з них поки що да? по району найвищий урожай. I це тiльки тому, що вiн вiрить людям, а вони йому. Вiн стара?ться заглянути ?м у душу, а не запустити пазури в печiнку. I, напiвобернувшись до критиканiв, так закiнчив свiй виступ: - То чи будуть ще питання з боку печiночних? Чи закiнчимо демагогiю? Увесь пленум гримнув аплодисментами i реготом, а пiсля пленуму до Броварника назавжди прилипло прiзвисько Соняшника, дарма, що носив вiн на головi уже не золото кучерiв, а зимову наморозь... На подвiр'? Данила Васильовича стояв м'ятий i тертий, видно, зiбраний з кiлькох поламаних машин вiллiс, а на його бамперi примостився красень пiвень; вiн одним оком рознiжено, iз погордою поглядав на зграйку сво?х неревнивих коханок. Марко, наче з людиною, вiта?ться з старою хатою, що ще бiльше вросла в землю, бiля не? сторожею стояли посохлi, з невiдкрученими головами соняшники i обнизанi гудзиками насiння височеннi рожi, а на хатi кустратилось гнiздо лелеки. Все тут було таким, як i колись, окрiм землянисто? нiмецько? каски, з яко? кури пили воду. Марко, мов росу, обтрушу? згадки дово?нних рокiв i з хвилюванням пряму? до дверей: як його зустрiне Соняшник? Чи дуже вiн змiнився за вiйну, як вiдгукнеться на його прохання. Скриплять-мурличуть дверi, на пiвсловi обривають запальну суперечку в хатi господаря. Марко вiдразу чу? на собi погляди трьох людей, що сидять за обiднiм столом, i з при?мнiстю вдиха? настiй жита: на покутi красу?ться розкiшний снiп, а його колосся нависа? над головами Броварника i огрядного гостя. Невiдомий повернувся, пiдвiв руку до голови, вдарив нею по колоску i поморщився. - Марку, це ти? - скрикнув Броварник, рвучко пiдвiвся з-за столу i застиг у подивi. - Iз дерев'яччям пiзнали мене? - Марко стукнув костурами об долiвку. Загримiв стiл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому, вiдлiта? набiк стiлець, i до Марка, сяючи сивиною i посмiшкою, наближа?ться сивоголовий Соняшник. Обличчя його за цi роки пiдсохло, притемнилось, в сiро-блакитних очах крiзь здивовання i радiсть пробива?ться сум - таки, видно, горе не обминуло людини. - Живий, значить! - Данило Васильович, придивляючись, кладе великi руки на плечi Марка, потiм мiцно цiлу? його. - I не забув старого? Молодчина! Спасибi, спасибi, хлопче! Жiнко, поглянь, це ж Марко, - поверта? чоловiка. - Постав ще одну чарку на стiл. - Зараз. Добридень, Марку, добридень, синку. - Тiтка Соломiя, наче виходячи зi сну, витира? руки i 'потихеньку пiдходить до Марка, а крiзь прорiджену оправу ?? коротких вiй почина? просочуватись волога. I чоловiк уже зна?, що ?диний син бiльше нiколи не переступить порога батькiвсько? хати, не скаже "мамо", не поцiлу? ??. I Марко зараз цiлу? ??, як сини цiлують матерiв. Тiтка Соломiя припала головою до його шинелi, потiм випросталась, важко зiтхнула. Вогонь од печi почервонив ?? обвислi сльози. - Слава богу, що хоч ти повернувся, - рiжечком хустки обтира? очi. - Сiдай, синку, де мiй Дмитро сидiв. - Не треба, стара, не треба, - тихо заспокою? ?? Данило Васильович. Марко пiдходить до столу, за яким нiмотно i напружено сидить розрум'янений чолов'яга рокiв сорока п'яти з головою лева, пiдстриженою пiд бобрик. Очi в нього адмiнiстративнi, мов перепустки, а одяг того напiввiйськового фасону, що може завести в оману лише сугубо цивiльних жiнок. - Знайомся, Марку, з мо?м гостем. Це Андрон Потапович Кисiль. - Господар вважа?, що цим вiн сказав усе, але Марковi прiзвище Киселя поки що нiчого не говорить. - Дуже при?мно, - з гiднiстю пiдводиться гiсть i через стiл простяга? випещену, пампушкувату руку, але на його обличчi проходить не при?мнiсть, а погано прихована кислуватiсть. Потiм вiн питальне Погляда? на Данила Васильовича, той одним порухом надбрiв'я вимовля?, що з таким чоловiком i чарку можна випити. Кисiль заспокою?ться, з його зiниць зiскакують настороженi перепустки, i м'якша? ямка на вареникоподiбному пiдборiддi., Марко перехоплю? цю мовчазну розмову, придивля?ться до нездорового Киселевого жиру, що звузив його бiлкастi очi, але поширив живiт i протилежну йому частину тiла. Напiввiйськове галiфе Киселя чесно витримувало свою нагрузку, хоч i не могло похвалитися досконалiстю форм. Та не цi форми, а обличчя з печаттю грубо? владностi i зарозумiлостi пiдказують Марковi, що Андрон Потапович не належить до тих, якi люблять приносити людям радiсть, втiху чи хоча б обдаровувати ?х звичайною посмiшкою. "Але перше враження часто бува? помилковим, - дума? Марко. - Побачимо, як воно далi буде". - Сiдай, Марку, поки горiлка не скисла. - Броварник припрошу? гостя до столу i, коли той умощу?ться на скрипучому стiльцi, високо вiднiма? чарку: - За тебе, воя, за тво? здоров'я, за нашу пiч, у якiй згорять тво? костури. - Гарно сказав. Ще добре, то добре, - похвалив Кисiль Броварника, мружачись, нацiдився чаркою на Безсмертного i з гiднiстю випив горiлку. - А перед цим я не так rapeo говорив? - напiвобернувся до гостя Броварник, i насмiшка затремтiла в зморшках його повiк. - Не говорив, а варнякав чорт зна що. - В Киселя скривились уста, пiдборiддя i ямка в ньому. - А менi здалось, що ти, Андроне Потаповичу, попав на слизьке, а признатися не хотiв, - засмiявся Броварник. - I знову ж варняка?ш чортi-що. Гарний ти господар, а мислитель нiкудишнiй, ие перерiс тих дядькiв, якi мало не кожну вiльну годину теревенять, навiть, неначе мiнiстри, лiзуть у полiтику i мiжнародне життя. Вони, бачиш, без високо? полiтики нiяк не можуть обiйтися. - Жаль, що ти, Андроне Потаповичу, серед таких дядькiв не побачив справжнiх мислителiв. Iнодi в ?хньому словi бiльше мислi, анiж в iншого в усiй головi. - Пiсля тi?? та знову ж тi??. - Кисiль виморщив зверхню посмiшечку. - Темний ти, непоправний iдеалiст, Данило Васильовичу. В сво?х дiдах ти бачиш селянських , пророкiв, у дядьках - мислителiв, а сам, як видиться, як розумi?ться збоку, мрi?ш побудувати селянський рай. А менi плювати на нього! - високо махнув рукою i вдарив нею кiлька житнiх колоскiв. - Це можна, - одразу посмутнiшали зморшки на високому чолi Броварника. - Що .можна? - здивовано запитав Кисiль, не вловивши неприязнi в голосi Броварника. - Та наплювати ж на все, - поволi, нiби лiньки, вiдповiв Броварник, а Кисiль стрепенувся, наче горобець пiсля купання. - Уже вчепився за слово? - Нi, за стиль у керiвництвi, за стиль! - Ото, куди скочив... Це вже не твоя ?пархiя i не твоя печаль, - одразу хоче приголомшити, але не приголомшу? Броварника. - Так, це не моя ?пархiя, але печаль моя, бiльша навiть, анiж хтось дума? чи догаду?ться. А наплювати - це не керувати. Наплювати можна й у криницю, з яко? воду береш, можна й з людьми розплюватися, можна й на житнiй колосок, i на землю пiд ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок вона й вiдповiсть плювком. Ось так я думаю, Андроне Потаповичу, i щось, бачу, не подоба?ться тобi моя мова. Ну, а пiдсолоджувати ??, пробач, совiсть не велить. Це вже тво? пiдхлiбливi умiють робити. Кисiль трибунне махнув кулаком: - Хитру?ш, Даниле Васильовичу, ох i хитру?ш, захищаючи з усiх бокiв свого дядька. - Кусати його легше, але кому це потрiбно? - I це потрiбно! Хитрiсть, iндивiдуалiзм i рiзнi пережитки треба вибивати з дядька. Ми рано чи пiзно заставимо його працювати на соцiалiзм. - Нiби вiн зараз на капiталiзм працю?? - Потемнiшало обличчя Броварника, похмурнiв i Марко. - Нi, на соцiалiзм, але вiдда? йому тiльки частку, а не всю працю. З дядька доброю довбнею треба вибивати рiзнi пережитки, рiзнi садочки, i ставочки, i городи. -А може, не довбнею, а добробутом! - втрутився . Марко, напружено придивляючись до розчервонiлого обличчя Киселя. - Довбнею легше бити по головi, анiж дукати нею. В Киселя спочатку ображено тiпнулись двi прямовиснi складки, що йшли вiд уст, потiм гнiвно пiдскочили гору короткуватi нерiвнi брови. Вiн угатив сво? грiзнооччя в Марка, i той непри?мно .з дивувався: увесь вид Киселя говорив, що вiн одразу зненавидiв його, зненавидiв, як ворога. I Марко зрозумiв, що мстива Киселева натура не простить цих слiв, всюди шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зiйдуться ?хнi дороги. "Значить, дрiбненька ти людина". - Витримав погляд Киселя, а той уже норовисто ворухнув плечем i грiзно заговорив до Броварника: - Не подоба?ться менi, Даниле Васильовичу, сьогоднiшня розмова з тобою. Вся з самого початку не подоба?ться... Вiйна завжди розв'язу? язики, вiльнодумство й анархiзм, ?х треба тримати в пляшцi, як нечистого духа, бо сьогоднi якомусь фiлософу з яко?сь Захлюпанки захочеться лiбералiзму чи селянського раю, а завтра вiн уже почне переглядати державнi податки й плани... Так я тебе зрозумiв? Чи, може, менi це здалося за чаркою? - Нi, не здалося. - От-от! - зрадiв Кисiль. - А пiслязавтра ця демагогiя вже запахне не тiльки ревiзi?ю нашо? економiчно? полiтики, але й економiчною контрреволюцi?ю! - i знову трибунно махнув кулаком. Колоски вiдскочили вiд нього, заколивались i вдарили Киселя по обличчю. Вiн пiдвiвся i, мнучи ?х, почав затикати у снiп, а коли розправився з колосками, вже з посмiшкою кинув Броварнику: - От так, голубе сиз, на цих мислях можна докотитися i до бiлих ведмедiв.. Данило Васильович змiнився од гнiву, але пересилив себе i, приховавши образу, рiвно поглянув на Киселя: - Нащо ж так швидко, за чаркою, не подумавши головою, хапатися за контрреволюцiю, за довбню, за бiлих ведмедiв? Хiба це iграшки? Ми починали з тобою за здравi?, чого ж ти тягнеш за упокiй? Ну, бийте дядька довбнею, добивайте грамами, замазуйте власнi помилки чи недолiки пiдчищеними рапортами або словесним гле?м, а кому вiд цього легше буде? Державi, дядьковi, вам?.. Вузли, що нав'язувались роками, не так легко розрубати. ?х треба розв'язувати. I рано чи пiзно ми таки будемо ?х, засукавши рукава чи й сорочку скинувши, розв'язувати. Спочатку, може, й зубами, але без довбнi, без крику про контрреволюцiю, а з осудженням помилок i з повагою до цього ж дядька, з якого ти зволиш насмiхатись i називати його темним, як нiч. - Звiдки ти набрав якихось пiдозрiлих вузлiв? - морщиться, але вже спокiйнiше говорить Кисiль. - А ти, бiдненький, i досi не догаду?шся? З недосконалостi нашого господарювання. - Чого ще тобi зобижатися, коли в тебе не так багато рiзних помилок. - Я менше про себе думаю. - А бiльше про селянський рай? - Нi, про селянське щастя. Про чорний хлiб i що треба людинi до цього хлiба... Скiльки разiв, Андроне Потаповичу, з високих, середнiх i низьких трибун ти говорив про селянське щастя, а чи насправдi хоч на один грам вiрив у нього?. Чи мiж трибунним i справжнiм щастям не бачив рiзницi? Чи тобi живеться на бiлому свiтi, ях тому пiвневi: проспiвав сво?, а там хоч i не розвидняйся? - Ет, не псуй до решти настрою, бо менi ще сьогоднi треба виступати, - вiдмахнувся кулаком Кисiль, увесь вид його почав багровiти, а в словах озвалась погроза: -Колись ми, селянський апостоле, поговоримо бiльш детально i в iншому мiсцi про твiй рай. - Не лякай, - ми вже ляканi. Кисiль щось насурмонено подумав, потарабанив пальцями по столi: - Так-так, Даниле Васильовичу, нав'язав ти, накрутив якихось вузлiв, наче паршива пряля. Ну, а як дума?ш ?х розв'язувати, що для цього треба зробити? - Мислити, думати, i не тiльки про заготiвлi та закупки, а про життя i землi, i хлiбороба, - задумливо вiв Броварник. - Тут ? над чим покрутити мiзками, i нi я, нi ти одразу не розв'яжемо, не розруба?мо цих вузлiв. - А хто ж ?х розруба?? - Партiя, тiльки вона. -Ху, - полегшено зiтхнув Кисiль i посмiхнувся: - Прямо гора звалилася з мо?х плечей. А я вже все передумав про тебе: чи не скапустився ти насом за свою партизанщину, чи не загiтував тебе якийсь елемент... - I вже щось шукав у менi? - Та шукав... Другу душу намацував, - знову посмiхнувся Кисiль. - Другу душу намацував? - недобрi вогники спалахнули в сiро-блакитних очах Броварника. - Так заведи в мою душу мiлiцiю, щоб вона потрусила ??. Кисiль здивувався: - Та чого ти пiсля партизанщини таким гарячим став? - Тому, що багато холоднолобих крутиться бiля села. - Ну, це, зна?ш, переходить всякi межi! - пiдвiвся з-за столу Кисiль. - Гостювання гостюванням, але й господар честь повинен знати. - Це i гостя трохи стосу?ться, - i собi пiдвiвся Броварник. - Даниле, бог з тобою, що ти верзеш... Посидьте ще, Андроне Потаповичу, будьте настiльки ласкавi... Мiй старий коли тiльки вип'?, то знайде якогось вузла, - почала втихомирювати чоловiка й гостя дружина Броварника. - Та прошу, ?жте, ?жте, щоб менше говорили. Цi слова якось отямили всiх, а Марко засмiявся. - Прямо не пiзнаю тебе нинi, - насторожено дивиться на господаря Кисiль i знехотя сiда? на лаву. - Ну чого ти розприндився? На мозоль наступив тобi? - На корiнь мiй наступив. - Тендiтний вiн у тебе. Пораджу тобi по-товариськи: тво? думки про дядька i рiзнi вузли - це думки на драбинi. Занадто багато береш на себе. -Я завжди брав на себе стiльки, скiльки мiг витримати, iнодi навiть бiльше, а ти, як придивлюсь, всюди жалiв себе. Тепер, коли я кидаю правду у вiчi, ти ладен стати мо?м ворогом. От i послухай ще трохи мене i про мою душу теж. Ти плюнув сьогоднi в не? i навiть не зрозумiв цього, бо, пробач, ти не ореш, не сi?ш, а лише пiдганя?ш, пiдштовху?ш, i горе тво? тiльки в цьому. Як ти мiг подумати про другу душу партизана, комунiста в такий час, коли навiть деякi принци й королi з подивом придивляються до комунiзму? От i виходить, що вiдстав ти вiд нас на рокiв двадцять. - Скажи: на тридцять! - криво засмiявся Кисiль. - Вистачить з тебе й двадцяти... I звiдки тiльки беруться знавцi, якi люблять намацувати другу душу? Хай вони краще розберуться в теперiшнiй ?динiй душi хлiбороба без крику i пiдозрiнь. - Шкода менi тебе! - стримуючи гнiв, сказав Кисiль. - Зарання ти благодухiсть почав розводити. Про пильнiсть треба думати. - Треба i про пильнiсть не забувати, але не так, як дехто робить - кида? пiдозру на кожну людину, мов латку на одежину, - втрутився Марко. Його слова збiсили Киселя. - Ви теж у селянськi пророки лiзете живцем?! - блимнув одним оком на Марка, але воно було таким, наче в нього перекачалась злоба з усi?? душi. - I, зрештою, хто ви будете, щоб повчати мене? - Хто я буду? - перепитав Марко. - Я той, хто хлiб, а як нелеву?. Ще вам якiсь анкетнi данi потрiбнi? - Iдiть ви пiд три чорти! - вигукнув, шаленiючи, Кисiль. - Я вже там був! - одрiзав Безсмертний. Кисiль нагнувся, схопив шапку i кинувся до дверей. Коли вони з грюкотом зачинилися, Броварник похитав головою i сказав: - До булави ще треба й голови... Прощай, вiдсталiсть. -Хiба ж так можна, - забiдкалась дружина. - Тепер вiн насолить тобi. - Ет, нiчого менi не буде до самiсiнько? смертi. - Що це за одно гостювало, таке непривiтне i довбнякувате? -запитав Марко. - А ти й не знав? - здивувався господар. - Це ж Кисiль! - Перевертня Адама Киселя з iсторi? знаю, а цього - нi. Хто ж вiн? - Як тобi сказати, - замислився Броварник. - Люди його прозвали При?хав-По?хав. Це його суть: при?хав, не розiбрався, накричав i по?хав. А служба його - начальник обласного управлiння сiльського господарства. - Грiзного ма?мо погонича, - зiтхнув Марко. - Грiзний, та не до всiх. Перед вищим начальством - вiн з шовку витканий. Там i приязнь ма?, i посмiшкою вигра?, а в селi тiльки й чу?ш од нього: "Давай, давай, виконуй, вивозь, бо я з когось юшку зроблю!" Цей, напевне, довго буде ?сти начальницький хлiб: людей пiдбира? тiльки з чистими анкетами або за чи?мись срiбними дзвiнками, працю? тiльки за вказiвками. Самостiйно теж може, але не поворухне навiть пальцем, щоб хтось потiм i не подумав чогось про цей палець. Тво? здров'я, Марку. - За нашого Соняшника! - Не забув мого прiзвиська? А все-таки селянин - це соняшник? - Соняшник. - От закiнчиться вiйна, пiдлiку?мо сво? рани, розв'яжемо рiзнi вузли й вузлики, зметемо з дороги всяку погань, яка хоче, щоб ми дурнiшими були, i таки потягнемось i дотягнемось усiм цвiтом до сонця. Таку, а не iнакшу вiру маю в головi. - I я такою живу. - Отож воно й ?. I знову-таки повернусь до соняшника. В повне лiто, пiсля цвiтiння, кожну його зернину вiнча? золота корона, кожна зернина тобi прямо королевою пиша?ться. А чому ж так бояться пишатись людиною рiзнi киселi? Бо любов у них одiрвалась од серця, мов яблуко-червивка вiд яблунi. От коли буде директива про любов до людини, тодi й киселi заговорять про не? з рiзних трибун. - Ще й як заговорять. - Марку, а тебе ще не обрали головою?.. Чому? - вже строго допиту?ться Броварник. - Хiба ж це вiд мене залежить? - I вiд тебе. Скромнiсть скромнiстю, а державне дiло вище за не?. - Так що ж менi робити: на трибуну вилазити i кричати, що й хочу бути головою? - Не тумань мене трибунами. Ти що, хитрувати сюди при?хав? -вдарив кулаком по столу. - Нi, при?хав... просити допомоги. - Допомоги? Чим же я тобi пособлю? - Не менi, нашим коням, бо вже останнiми сльозами плачуть вони. Старцем при?хав до вас. - Не кажи такого: брат до брата, хоча б вiн був навiть без сорочки, не приходить старцем. - I пiсля цих слiв погляд Броварника затуманився. - А я, Марку, таки був справжнiм старцем. Скуштував i жебрацького хлiба. - Що ви, Даниле Васильовичу? Як це трапилось? - Навчила бiда i подаянi? просити, i на лiрi грати, - провiв рукою, наче крутнув ручку лiри, й посмiхнувся. - В сорок другому роцi я прибився до загону Григорiя Заднiпровського. Вiн тепер у вас. учителю?. Познайомився з ним? - Познайомився. - I як вiн тобi? - Гарна людина. - Гарна - мало. Чудесна! Ма? чоловiк серце лева, чоло мислителя, а очi - дiвчини. От вiн i зробив мене, як найстаршого, щоб не ?в даремно партизанського хлiба, старцем. Вiдпустив я собi чуприну до бороди, а бороду мало не до колiн, доп'яв якесь дрантя i з торбою та лiрою пiшов по дорогах i селах. В одному мiсцi псалми спiваю, в другому - з людьми гомоню, а в третьому: Гiтлер високо лiтав I хрести катам чiпляв, А ми його, розбишаку, Та й почепим на гiлляку. Броварник тихенько заспiвав, засмiявся. - I таки виходило це дiло в мене. Прибивався зi сво?ю лiрою i на явочнi квартири, i в табори. Правда, якось схопили мене фашисти, i мусив я перед ними тримати iспит: сiв на долiвку i почав виспiвувати таких божественних, як "Мiмо рая прохожу, горько плачу i тужу..." Таки перехитрив ?х. Про мене, чу?ш, i в московськiй "Правде" згадувалось. От як довелося ходити в артистах. А як Григорiй Стратонович пожива?? Бiду? зi сво?ю сiмейкою? - Бiду?. - Передаси?в йому гостинця вiд мене? - Передам. - Ну, а ти хлiба не ма?ш? - Зате картопля ?. - Якийсь пуд муки вiзьмеш у мене. - Я й так перебуду, не пропаду... А от з кiньми як? - З кiньми, з кiньми! - перекривив його Броварник. - Ще на однiй стриба?ш, а вже у кiнську шкуру обома влазиш. I коням чимсь пособимо. А тепер скажи менi, як дума?ш головувати? Якi плани ма?ш у сво?х закапелках? - Якi можуть бути плани, коли я не голова. - Ох, нема кому тобi, чоловiче, всипати березово? кашi, щоб не був таким хитрим. Чи не менi взятись за це дiло? Ану, присовуйся ближче. От за що вхопишся зараз, щоб витягнути колгосп? I не крути менi головою, наче кобила в спасiвку. Говори! - Що ж я маю казати? - З чого почнемо витягати господарство. Менi теж болить за це голова. Менше буде безбородькiв, усiм, i менi, полегша?. Виходить, плану в тебе нiякого нема? Може, в головi лою поменшало? Чи якогось пережитку, як говорив Кисiль, побiльшало?.. Горох у вас ?? - Не знаю. - Не зна?ш? Та нащо на свiтi живеш? - обурився Броварник. - Ox, i розледачiв ти, як церковна брама. А я знаю: нема в Безбородька нi горошинки в коморi. А в мене ж такий, що по 30 центнерiв вигорошу? з гектара. Пособлю тобi ним. - Спасибi, - Марко обняв i поцiлував Броварника. - Пiддобрю?шся? -хотiв гримнути Броварник, але обхопив Марка обома руками i посмутнiв: згадав убитого сина. До пiвночi просидiв Марко з Данилом Васильовичем i його дружиною. Десятки спогадiв, десятки рокiв, десятки людей, живих i мертвих, пройшло перед ?хнiми очима. Чого тiльки не згадалось i не передумалось за цей вечiр... Данило Васильович навiть спом'янув учительку Степаниду, яка давно вчителювала в Марковому селi. - Пам'ята?ш, якi в не? красивi довгастi очi були? - Пам'ятаю, - задумався Марко. - Коли я побачив ?? в лiкарнi бiля тебе, подумав, що це твоя судьба. - Нiхто ?? не вгада?, - зiтхнула тiтка Соломiя. - Гарне дiвча було, дуже гарне, - вiв далi Данило Васильович. - Де воно тепер? - I за ким воно тепер? - Марко напiвжартом хотiв обiрвати цю розмову, бо минувшина болем заворушилась у грудях. Коли проспiвали першi пiвнi, Данило Васильович повiв Марка у ванькир, де густо пахли сухi васильки i чорнобривцi. - Ось тут i вiдпочивай, Марку, - показав рукою на вузький тапчан. - Коли проспишся, подумай, як почнеш головувати, i тiльки тодi показуйся менi на очi. Я тобi зроблю iспит, на дурничку не повезеш сiно вiд мене. Ну, спи спокiйно, - пригинаючись, вийшов iз ваиькира. I Марко справдi спокiйно-спокiйно почав засипати. До нього навшпиньках скрадалися далекi роки, пiдiйшли вишняки у цвiту i дiвчина, якiй вiн колись принiс гiлочку вишневого цвiту i сво? перше'кохання. Потiм хтось пiдняв над землею i сади, i дiвчину, а вiн, мов на крилах, почав опускатися в тепле забуття. I ось тоди почув, як тихенько скрипнули, прочинилися дверi. Вiн ледь-ледь розплющив очi й побачив на порозi Данила Васильовича зi свiчкою в руцi. Це здивувало Марка, вiн хотiв обiзватися, але вдав, що спить. А Данило Васильович потихеньку пiдiйшов до маленького столика, поставив свiчку i сiв на стiлець. А потiм ще тихiше, наче тiнь, у ванькир увiйшла тiтка Соломiя i мовчки стала бiля чоловiка. Не скоро, не скоро, зiтхнувши, вона сказала: - Як вiн схожий на нашого Дмитра. - I в характерi щось таке ?, - i собi зiтхнув Данило Васильович. Збагнувши все, Марко мало не розплакався. Стримуючи.себе, вiн застогнав, поворухнувся i вiдчув, що над ним схилився Данило Васильович. Марко розплющив очi, на якi набiгали сльози. - Тобi, видать, поганий сон приснився, - нiяково сказав Данило Васильович. - Спи, дитино... XVI Тихо i темно в землянцi. За благеньким, теж вiйною калiченим столом над сорочкою сина горбиться старий ?вмен, а думки його витають по далеких Карпатських горах i нетрях, тужать бiля невiдомо? камiнно? стежки, з яко? вже не пiдвiвся його Iван, або зустрiчають минувшину, коли його Iван легко ходив по землi. Нiчого в свiтi нема кращого, нiж м'яка, що аж пописку? соком, весняна земля, достигле, з текучим зоряним туманцем осiнн? небо i ясноокi дiти з батьками. Нi небо, нi земля нiколи, навiть у снах, не покидають людини. Так чого ж, якою злобою i яким людо?дським правом од батькiв назавжди забирають ?хн? найкраще в свiтi-?хнiх дiтей?.. То будь прокляте навiки те срiбло i злото, з якого вилуплюються гiтлери, будь прокляте i оте сiм'я, що виклiщу? катюг i убивць, будьте проклятi й тi, ненавистю пожмакованi, гадючим смальцем насоченi мiзки, що не вмiють любити людини, ?? роду, ?? звичайних земних турбот; радощiв i високих поривань. Великий гнiв i велика скорбота гнуть, нагинають непокiрну сиву голову ?вмена Дибенка, а в ного наболiлiй душi клекочуть найстрашнiшi прокляття тим, у кого серце обросло диким м'ясом людиноненависництва; на сльозах старого проростають найнiжнiшi слова до свого ?диного сина, що не встиг ще находитися i налюбуватися землею. - Ластовенятко ти мо?, сокiл мiй, мiсяченько мiж хмарами" - шепче старий до синово? сорочки, на яку зрiдка з вогко? стелi, лхов сльози само? землi, падають важкi краплини... З далеких рокiв i дорiг приходять видiння, i вiн бачить свого сина то синьоокою дитиною, то струнким i гожим юнаком, то нахмуреним сiрооким во?ном. Неначе вiк пройшов з того дня, коли вiн за селом попрощався з батьками, з оханою дiвчиною, з кумом Олександром, з рiднею та й пiшов битим шляхом наздоганяти вiйну i ту лiнiю фронту, на якiй смерть не могла здолати життя, а життя - смертi... Ось вiн самотньо зiйшов на крутий пагорб i зник за бiлим громаддям хмар, за яким, здавалось, обривався свiт... Нi робота, нi наука не були заважкими для його Iвана, не була заважкою i горда солдатська слава, i щире золоте заслуг. I тiльки заважким став отой клубок свинцю i чаду, який вiн прикрив сво?м добрим серцем. - Про що ти думав тодi, дитино моя? - Бережно потрiсканими руками торка?ться рукавiв сорочки, а перед очима ясно i неясно вимальовуються i оживають далекi невiдомi кра?. - Про що ти думав тодi?.. I старому ввижа?ться i вчува?ться, як роздаються стiни землянки, як до нього через гори i доли з далеко? Словаччини долiта? тиха вiдповiдь сина: "Я думав, тату, про сво? вiрне товариство, що було зi мною, i про те, що тiльки ми, простi, голоднi, змученi, дуже гнiвнi i дуже добрi Iвани, зможемо вiдтягти, одiрвати смерть од людей, не чекаючи собi за це нi викупiв, нi грошви, нi земель, нi ма?ткiв, нi чинiв, нi заслуг. I думав, тату, про свою рiдну землю, за якою .дуже скучив i дрiбочок яко? носив у сво?му медальйонi смертi, щоб, коли уб ють, цю землю залишили зi мною. I думав про свою Оксану, яка ма? наймилiшу посмiшку i очi в цiлому свiтi i яка вмi? найкраще складати сiно в стiжки... Я всюди шукав ??. I вже в проклятому таборi, де вона була, знайшов тiльки стiжок пересохлих дiвочих кiс. Фашисти палили у печах i дiвчат, i матерiв, а ?хнi коси зрiзали для господарських потреб i фальшування арiйсько? краси. Я на збро? поклявся тодi, що не заспокоюся, поки хоч один нелюд буде сквернити зобижену землю, простягати лапища i ножицi до кiс матерiв i дiвчат. I в свою останню хвилину я думав про вас iз мамою, про те, скiльки ви дiла зробили сво?ми ласкавими руками. Менi дуже шкода було вас, я наперед бачив, як плакали ви надi мною, коли ще не плакали ви. Але iнакше, тату, я не мiг зробити, бо дуже усе любив..." Старий пiдводить голову, щоб побачити образ сина, що наблизився до нього. Але видiння зника? у сутiнках, а в кутку людською тiнню бовванi? гончарський круг з немудрим виробом на ньому. Як часто колись прибiгав до такого круга малий Iван i просив, щоб тато йому вилiпив коня. Тодi ,тато кидав сво? глечики i горшки, брав шматок глини, починав пальцями бгати його, а дитя, зата?вши подих, радiсно дивилось, як з глини народжу?ться баский гривастий коник, як оживають його губи, очi i навiть посмiшка. А то iнодi конi були череватими, пихатими чи п'яними, i в них люди, регочучи, пiзнавали то попа з 'сусiднього селища, то свого ж зава крамницi, то Безбородька чи якогось бундючного недотепу... Як недавно i як давно все це було. Розчавленими роботою руками старий розгладжу? бiлу, з очицями барвiнку сорочку i гнеться над нею то мов над колискою, то мов над домовиною. З темряви вiдвалюються шматки минувшини, в них вiн знову чу? i перший крик, i смiх, i спiв сво?? дитини, чу? ?? милий голос над незбагненними, самою мудрiстю начиненими книгами, i закохане воркотiння бiля старого порома, куди виходила Оксана... Це ж усе було i бiльше нiколи вже не буде. I навiть солдатський трикутничок не постука? у вiконце до батькiв. Голова старого пада? на розпростерту сорочку, торка?ться вишитого, неживого барвiнку, який пережив його сина. - Поки ти, Iр.ане, ходив по землi, я старостi не чув; тодi я був батьком, а тепер став немiчним дiдом, без дiтей, без онукiв, - жалi?ться сорочцi, немов, сво?й судьбi. Вгорi загупали кроки, ?хнiй вiдгомiн обiзвався у непросохлiй стелi. ?вмен здригнувся, похитуючись, пiдвiвся, похапцем згорнув синову сорочку, поклав ?? у скриню i провiв рукою по обличчi, щоб зменшити, притерти слiди печалi - нащо ?? виносити на люди. Вiн пiдходить до гончарського круга, на якому сто?ть ще не обсохлий глечик, i уда?, наче щось робить. На порозi, поблискуючи вогником цигарки, з явля?ться худий, журавлистий конюх Петро Гайшук. Вiд нього завжди пахне тютюном, сiном i рибою. - У вас, дiду, i досi поночi? - диву?ться вiн, по-пташиному розставля? ноги, а голову пригина?. -Чому свою електрику не свiтите? - Конюх, наче злодiй, повинен i в темрявi бачити. - ?вмен, як може, вiдганя? од себе скорботу, квапливо одяга?ться в незмiнну свитку i, не встигши за сво?ми думами приторкнутись до ?жi, виходить iз землянки. На заходi в сутiнках уже розпадаються останнi вишневi згустки, залишенi сонцем, кiлька похилих дерев пiд ними стоять, мов скорбнi матерi. В такий час навiть дерева печаляться, когось виглядають з далеких дорiг. А йому вже нема кого виглядати. I старий теж гнеться, мов дерево. - Небо наче на вiтер показу?, - невдоволенням бринить тенористий голос Гайшука. - А я завтра хотiв рибалити. - Рибалити? - здивовано перепиту?... Хоча, коли подумати, чому й не рибалити чоловiку? Йому рiчка не навi? болiсних згадок... - Сьогоднi вловив щось? - Одного сомка, фунтiв на п'ять, - задоволене посмiха?ться Гайшук. - На клок пiшов. - Де зловив? - На Королевщинi, недалеко вiд порома. Добрячi там для сомiв ковбанi. - Кума ж мого не бачив? - Бачив. Усе людей перевозить. I Оксанку чека? свою, - та й запнувся, щоб не ятрити серце старого. - Оксану? Та що ти? Може, ? вiстка од псi: - затремтiв ?вмен. - ? звiстка. Прийшла з Пруссi?. Учора на поромi ваш кум Олександр усiх, хто не ?хав, цiлий день частував горiлкою. Так дехто тiльки й робив, що перевозився з одного берега на другий. Всякого тепер ? люду. - Виходить, дочека?ться кум Олександр сво?? дитини. Щасти ?м, щасти... - мало не зiтхнув старий, i дурнi думки знову полiзли в голову: не батьком, а тiльки зiгнутим гостем буде вiн сидiти на Оксаниному весiллi... - Ви ж, дiду, хоч повечеряли? - Гайшук перехоплю? його думки i хоче бодай трохи звернути ?х на iншi стежини. - Я то повечеряв, а от що коням будемо на нiч закладати? - переходить вiд однi?? журби до друго?. - Може, впiймати Безбородька та Мамуру i кинути ?х, болотяникiв, за драбини? - Конi тако? поганi не ?стимуть, - невесело посм?ха?ться Гайшук i поправля? свою мiлкувату i темну, мов кротяча, купина, шапку. Не оминаючи поморщених, з льодком на сподi калюж, з яких виходять слiди колiс, конюхи зосереджено йдуть до стайнi, де чахнуть од голоду конi. I про них, i про вiйну, i про Оксану зараз дума? старий i здрига?ться од згадки, що в якомусь таборi бiля печей смертi стiжком лежала дiвоча'краса-дiвочi коси... Як же могли так здичавiти навiть нелюди?.. - Все менша? в людей любовi, менша?, та й годi, - вголос вiдповiда? сво?м думкам старий. Гайшук стишу? ходу i багатозначно пiднiма? вгору довгий вказiвний палець: - Бо вiйна, дiду, а при нiй, костомасi, усього менша?: i хлiба, i люду, i любовi. Та й часу на не? вiйна не да?. Цiлий вiк треба любитись чоловiку, а тепер iнший на всю свою любов не ма? навiть однi?? мало? години. Останнi слова пересмикнули старого, i вiн аж рукою вiдмахнув та здих. - Я зараз не про це, Петре. - А про що? Може, знову про конi? - з спiвчуттям запитав Гайшук. - Нi, про найгiршу худобину, про двоногу скотину! - понуро подивився собi пiд ноги Дибенко. - Про двоногу. Значить, про самого Безбородька? Дуже за?лися ви з ним. I вiн вам не подару? свого. Дивiться, ще лiсу не випише на хату. - Це вiн може зробити, по-всякому вмi? скрутити людину. Та що менi, коли розсудити, Безбородько!? Зараз я, чоловiче добрий, з темними тисячами за?вся. - З якими це темними тисячами? - Гайшук од подиву виплюнув недокурок i покосився на Дибенка: чи не почав той часом заговорюватися з горя. Старий став на слiд колi? i, стиснувши кулаки, пристрасно заговорив: - З тими, чу?ш, тисячами, що хитрiсть, злобу виплiтають на весь свiт, а гробову дошку витесують на все живе, що народилось i що ма? народитися... Не так уже багато, коли подумати, ? на землi цих чорних гробарiв i мудрецiв, та впрягли i загнуздали вони в сво?му диявольському золотому шарабанi i науку, i обман, i бога, i чорта заодно, i голод, i страх, i цим усiм спритно .окайданили, зчавили, змiзернили людину та й випихають на смерть ??: шукай у чужiй землi свою могилу i свiй хрест. То я й думаю собi: час уже людям одiрвати вiд свого тiла оцих кiлька темних тисяч i хоча б закинути ?х на якийсь океанський острiв, щоб там вони трохи вилюднiли, доросли, ну, хоча б до рiвня звичайних дикунiв. Гайшук, здивовано поглядаючи на старого, подався назад вузький станом, посмiхнувся: - Це утопiя! - I втопити можна таких, - погодився ?вмен i цим ще бiльше розвеселив Гайшука. Бiля само? стайнi по-весняному жебонить струмок, вiн ще не пахне нiяким зiллям, а лише'прiснотою розморожено? землi. Конi чують прихiд ?вмена i з сумним iржанням повертають до нього безнадiйно похиленi голови. Над ними по стiнах потворяться великi переламанi тiнi, i вони здаються нинi ?вмену теж кiстлявими. Пекучий жаль i бiль переплiтають сво? снування. Старий мовчки, одним гiрким помахом руки вiдпуска? змiну, знiма? з стовпа лiхтар i поволi йде по стайнi, черкаючи сво?ю тiнню безпровинно змучених коней. В ?хнi очi, ворушачись, втiка? золотий вiдбиток лiхтаря, викреслюючи i окреслюючи в них тiльки темну муку голоду. ?вмен одводить погляд од коней, що ждуть порятунку вiд нього: вiн бiльше не може дивитись на них, не може бачити, як на ?хнiх головах вибиваються лiнi? кiсток. Зiщулюючись, старий нагина?ться до лiхтаря, задмуху? його. I щось недобре в цьому почули конi: заворушились, забили копитами, i жалiсне, схоже на стогiн iржання обiзвалося з усiх бокiв. ?вмен затремтiв, приклав руку до чола, а потiм вибiг зi стайнi, розмахуючи омертвiлим лiхтарем. А позаду в спину йому батогами шмагало голодне кiнське благання. Бiля струмка зачалапали кроки ? обiзвався занепоко?ний голос Безбородька: - Ген, хто там огонь погасив!? Не знайшов, чим бавитись?. ?вмен Дибенко, забувши, що сам задмухав огонь, пiдняв лiхтар, щоб краще бачити голову, який ста? насупроти нього i гнiвно диха? горiлчаним духом. - Дiду, чого темно у стайнi? - А хiба коли-небудь було свiтло в домовинi!? - рубонув навiдмаш старий. - В домовинi? Про що ви мелете? - обурився Безбородько. - Чи не випили часом зайвину? Зда?ться, ясно питаю: чого нема вогню у стайнi? - А хiба ж це стайня? - натягу?ться голос у старого. - Це вже домовина! Чу?ш, яким стогоном проклинають конi тво? безголове головування? На, посвiти над ними похоронною свiчкою, - втиснув у руку голови лiхтар, з якого височувався чад. Безбородька пересмикнуло, наче в його руцi опинився не свiтильник, а жаба. Вiн одразу ж навiдлiг жбурнув його у струмок i накинувся на ?вмена: - ?й-богу, ви, дiду, або запили, як останнiй швець, або натурально збожеволiли... - З горя збожеволiв. А чому ж ти не збожеволi?ш отак хоча б на кiлька днiв та не мотнешся по всiх усюдах шукати якогось порятунку? Вже завтра можеш приносити акти про падiж. Та пiсля цього байстрюк ти чи голова? Безбородько затрясся: - За такi слова, старе одоробло, в тюрмi будеш кiстками цемент вигрiвати! В тюрмi! - Сам, тобi на радiсть, пiду в тюрягу. Усi примусовi по тво?й резолюцi? i вiдроблю, i вiдбуду, тiльки врятуй, Антоне, конi, бо, ?й-бо, не можу витримати - душа перерветься, - i аж застогнав старий. - Легко сказати: врятуй! А чим я ?х рятуватиму? - трохи одiйшов Безбородько. - Може, спробу?м завтра вигнати в лiс? - Вигнати можна, якусь бруньку знайдуть, та на нiй не виживуть. Сiна, хоча б соломи ?м треба. - Зрештою, чи розумi?те ви: я все робив, що мiг, - стишив голос Безбородько. - Трохи пособила держава, а бiльше не може, бо вiйна. - На ?? плечi усе можна скинути - i вкрадене, i згно?не. Але цi?ю байкою не нагоду?ш худоби. - Ну й пальцями я теж не нагадую ?х! - простягнув руки до ?вмена. - Такими пальцями не нагоду?ш, - погодився старий, - бо приросли вони не до живого дiла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка. Безбородько мимоволi намацав у кишенi печатку, але стримав себе, не скипiв, а глумливо подивився на конюха: - Коли завиду?те на мою печатку, залюбки можу ?? передати вам. - Ти краще Марку передай ??. - Що з вами говорити! - махнув рукою. - Краще порадьте, де щось коням добути. - Чому ж ти ранiше, влiтку, не радився зi мною? Але й зараз ще не пропащий свiт, тiльки не послуха?шся мене, ще й гнiватись будеш. - А може, й не буду? - Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, - аж зiтхнув старий. - Все одно кажiть. - Прошу тебе, чоловiче, коли таке тяжке дiло, знайди в сво?му нутрi те, що великодушнiстю зветься. Кинь на харчування усю свою чисту i нечисту грошву, навiть палац продай, а потiм ще бiльше наживешся на цих же конях i на нас, дiдько з тобою, не пожалi?мо! Коли не загляда?ш наперед, як голова, заглянь, як лихвар, що проценту чека?. ?й-бо, не помилишся! I перед районом гоголем випливеш, усiм пiр'ям загра?ш. Не один скаже: ? ж такий голова, який i оселi позбувся, щоб громадськi конi врятувати! Це ж, Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобi самим прибутковим ордером впишеться! Цi слова одночасно i обурили, i здивували Безбородька: дивись, старий дiдько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький i не такий уже поганий хiд каруселиться. Гляди, щось можна виграти ним i навiть трохи авторитет свiй пiдняти... Таки ? клепка в головi конюха. Але, коли подумав, що ма? позбутися всiх сво?х статкiв, одразу ж злякався i обурився: з такими прибутковими ордерами сам, неначе крiт, у землянку потрапиш, а коли, не доведи господи, скинуть з головування, то станеш посмiховиськом усього села. Бiля рота вiн виморщив криву посмiшку для старого: - Ну й штукар ви, дiду, яких свiт не бачив. Такого наговорили та налихословили, що на вас навiть гнiватись по-справжньому не можна... - Нiчого не кинеш на коней? - зiв'яв. Дибенко. - Ви дума?те, що я банк чи його фiлiя? Хтось, може, й лiчить у мо?м гаманцi грошi а насправдi там вiтер свистить. - Не в гаманцi, а в головi свистить, - зiтхнув старий. - Скiльки у нас ? тепер ыайслабщих койей? - нетерпляче перебив його Безбородько. - Або що? - насторожився старий: вiн завжди нюхом вiдчував якусь каверзу чи лиходiйство. " Бiля Безбородькового рота ворухнулась жорстока складка: - Доведеться добити ?х! - Добити ? - з жахом перепитав старий, i в нього пригнулася голова наче по нiй мали вдарити молотом. - Ти що? При сво?му розумi? - А що маю робити?.. Я вже радився з одним начальником, вiн теж приста?, що слабiшi конi треба вбити i ?хн? м'ясо згодувати свиням, щоб хоч вони вижили. - Ранiше мене з сво?м начальником уб'?ш, розтрясця вашiй матерi, а потiм уже конi! Геть, душогубе, геть, iроде, звiдси! - закричав не сво?м голосом Дибенко i, пiднявши угору кулаки, ладен був пустити ?х у дiло. - Сказився старий! - з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував i зник у темрявi, не дочекавшись, поки в стайнi засвiтять свiтло. - Коне?д! Балаболка! Довбеха! - навздогiн жбурнув йому старий, чуючи, що його валить iз нiг. - Ех, серце, дурне серце, - промовив сам до себе, але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не могли втримати слiз. Плачучи, вiн пiдiйшов до струмка, навпомацки знайшов лiхтар, почав його витирати тремтячими руками i полою свитки. - Або ти мене зведеш зi свiту, або я тебе зведу, прилюдно вилами прохромлю, а коней не дам, - продовжував розмову з Безбородьком .i всiм тiлом здригався при самiй думцi, що хтось може вбивати коней. I за що, за яку провину? Так чому ж тодi не карають самого Безбородька, який на злодiйському поводi веде смерть коням? Тiльки тому, що вiн ма? на ши? не конячу, а людську голову? - Наговорились, дiду? - з спiвчуттям обiзвався з порога етапнi Гайшук. - Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на той час? - витрiщився старий на конюха. - А нащо менi за?датися, - пробурмотiв Гайшук. - Чи це пособить? I довiдочку в лiсництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду. - Багато таких вас, хитроверхих, на свiтi розвелося. - Не хитроверхих, а обережних, - поправив Гайшук. - Не з великого добра доводиться iнодi тримати язик за зубами: вчили вже нас, i добре вчили. I мене ж учили... Вам легше: що з старого вiзьмеш! Ех, Петре, не раз я собi думаю: чого у вiйну, та й без не?, однi люди стають у нас орлами, а другi - прожерливою мишвою бiля нашого зерна. Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самi всюди галасують, що вони охоронцi. I так мудро галасують, що ?м i зверху вiрять. Невже наше життя це може обiйтись без усяких безбородькiв? - Не може, - впевнено вiдповiв Гайшук. - То чому? Гайшук полiз рукою до потилицi, i на його високочолiй головi кротячою купинкою заворушилася шапка. - Це, дiду, не проста арифметика, i задачка в нiй складалася не один день чи рiк. Трудна i заплутана задачка! - Поговори - послуха?м. - То й слухайте, коли ма?те час. Як ви дума?те: вiд старо? кривди залишились у нас рiжки та нiжки чи ще щось? - Та лишилося ще щось. I воно, як прожерливе зозуленя, вихоплю? для себе все, що може вихопити. - Ще й як вихоплю?! I це така штуковина, що ?? наказом не звiльниш з роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш i не продасиш на торгу. Чи не так я думаю? - Не тягни. Сучи вже далi свiй мотузочок. - Вiн такий мiй, як i ваш. Я сво? мужицьке накипiле викидаю, - насупився Гайшук. - I от далi виходить таке: при нашiй великiй правдi, що прийшла вiд само? революцi?, перед кривдою ? тiльки двi дороги: вона мусить услiд за капiталiзмом iз мосту та у воду або лукаво натягти на себе одежинку правди i нею ж захищати свою шкуру. Тепер на свiтi правда стала бiльшою, а кривда хитрiшою, ?? не одразу й розкусиш у якомусь кабiнетi чи на трибунi, де вона буде говорити й голосувати за соцiалiзм для народу, а потiм з цього ж народу дертиме хабарi. Ну, хто живе по правдi, той не шука? дармовизни, не ма? нахабства пертися поверх чи?хось голiв чи й скручувати ?х, той i конюхом залюбки пiде працювати. А всiляки бiльшi чи меншi безбородьки в конюхи вже не пiдуть: вони скуштували i легкого хлiба, i меду, заробленого язиком чи лукавством, i ?м це харчування стало таким смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би з мами и кров iшла. Ось таке налипле начальство батогом звiдсiль треба гнати справжньому начальству. Батогом! - Намалював картину, - щось прикидаючи сво?, примружився старий. - Ну, а коли ж ?м, пережиткам рiзним, кiнець прийде? - Це вже друга задачка, i ?? можна так починати: скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться. Я мислю - однаково треба вiрити людям, щоб не було так: я, к примiру, син, ви - пасинок, а ще хтось - i зовсiм байстрюк, i не тому, що йому не подоба?ться Радянська влада, а тому, що вiн, за дрiбну провину чи гостре слово, не подоба?ться якомусь не робiтниковi, а заготувачевi, який ближче сто?ть i до меду, i до iдей по сумiсництву. То поки ось такому заготувачевi бiльше вiрять, анiж менi чи вам, з ним не поборешся чесно - хрест-навхрест. Вiн тебе пiд силу схопить i пiднiжку дасть, перш нiж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас балачок по кутках i закутках, а на вiдкритих зборах ми набира?мо в рот води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив i по-справжньому ще вмiння i сили господарсько? не показав. А в партi? досить великих i невiдкладних турбот. Вона зараз саму смерть ломить! I зломить! Але руки ?? й до цього дiйдуть: розкусить вона усiх пустомолiв-свистунiв, хоч би як висвистували вони по рiзних трибунах - i аж захурчить за ними. Спочатку полетять, як гнилi грушi, безбородьки, а далi й хитрiшi iндивiдууми, а найспритнiшi пiдуть за власним бажанням з високих посад, не забувши виклопотати собi високi пенсi?. - Хай жеруть цi пенсi?, аби людей та держави не жерли. Але, по тво?х словах, не швидко ми позбудемось цих нахлiбникiв? - Та, мабуть, на наш вiк вистачить i приймакiв, i бюрократiв, i пажерливих жорстокосердцiв, i невiгласiв, що дивляться не в душу людини, а на сво? черево. - Чи не прибавив ти ?м вiку? - Навряд, дiду. Вони про сво? довголiття бiльше дбають, анiж ми. - Умi?ш ти, Петре, утiшати людину, як рiзник довбнею. Потримай лiхтар. - Старий засвiтив огонь, знову попрямував до стайнi, але вже уникав дивитися коням у вiчi. До нього поволi пiдiйшов широкогубий конюх Максим Полатайко. В невисокiй лапатiй постатi чоловiка було щось вiд окоренка, але це не заважало йому виявляти в деяких справах дивовижну спритнiсть. Максим з-пiд самого носа досвiдчених сторожiв, шуткуючи, мiг украсти для коней з десяток снопiв вiвса або вночi вкоситись у сочевицю чи вегу сусiднього колгоспу. Навiть зараз його улюбленцi були схожi на коней, бо вiн звiдкись пота?мно приносив ?м у торбi чи опалцi якийсь додатковий рацiон. Коли ж Максима ловили на гарячому, вiн з таким трагiзмом i сльозою виступав на захист коней, що йому все прощалося. Через те чоловiка прозвали Артистом, але вiн навiть таким прiзвиськом не гордився i не втiшався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився: цi?? ночi вiн обнишпорив двi найбiльш надiйнi комори, але не знайшов там i жменi вiвса. Правда, вiн таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба було перемолоти на жорнах. Цi?? машинерi? в Максима не водилось, а поткнутися до сусiдiв не дуже хотiлось. - Пiп ж робитимем, дiду? - Максим скривився усiм обличчям i повiв головою в бiк коней. - Коли плаче людина - можна витримати, а коли плаче худоба - не витриму? серце. - Тво? ще не плачуть. Максим пропустив натяк повз вуха i вiв сво?: - Щось дитяче ? в кiнському плачi. I кричать вони, мов дiти. Я на батарею пiдвозив снаряди. Ну, пiд Львовом на свiтанку й накрили мене мiною. Якраз, стерво, пiд копита мо?х вороних гепнулась. Я ще побачив, як обрисувались i рвонулись вони в огненному стовпi, а потiм так заголосили, закричали, що i я заплакав i, притримуючи руками сво? м'ясо, поповз до них. А вони на перебитих ногах потягнулись до мене, губами обцiловують мене, а в самих, безневинних, сльози, мов квасолини, летять... Так що зараз ма?мо робити? - Вiзьмемось, хлопче, за злодiйське ремесло, може, воно трохи пособить нам, - понуро, але твердо вiдповiв старий. - Та що ви, дiду, проти ночi говорите!? - вражено розвiв руками Максим. - Все село зна?, що ви нiде навiть билиночки не пiдняли чужо?. - Що правда, то правда, а зараз пiду на таку ганьбу, бо iнакше, виходить, не можна. - Старий задумався, пильно поглянув на Максима, який мало не танцював, знайшовши собi такого спiльника. - Не вибрикуй. I чу?ш, не всякий крадiж ? злодiйством. - Це вже щось нове навiть для мене, - аж рота роззявив Максим. - Пригаду?ш, у книжках писалося про того великого чоловiка, що вкрав у бога вогонь для людей. А його ще й хвалять. От i виходить: не всяка крадiжка - злодiйство. А ми з тобою не такi великi люди, то вкрадемо для коней сiна. По?деш зi мною чи побо?шся? - I ви не жарту?те? - ще запитав з недовiрою, а очi загорiлись злодiйським блиском. - Не до жартiв тепер. - Тодi по?хали! Зараз же! - I хлопець кинувся одв'язувати ви?знi конi. - Де ж ви нагибали це сiно? - здивовано розгойду?ться на журавлиних ногах Петро Гайшук. - Там, де ти рибу ловиш. - Так це ж сiно вашого кума! - аж скрикнув Гайшук. - А кум завжди збира? сiно, мов барвiнок, не помилимось. - Оце так, а не iнакше! - Гайшук полiз рукою до потилицi, не знаючи, що робити: чи смiятись, чи обурюватись. - Можна сказати, по-родинному. - Влiтку по-родинному, так само як i взяли, одвеземо кумовi сiно. Не хвалився часом кум, що завтра по?де на ярмарок? - Хвалився. Йому не терпиться усiм розказати, що ма? таку велику радiсть. - Це добре, - вiдповiв сво?м думкам старий. Незабаром вiз, розкидаючи болото i хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На нiй темними птицями окреслювались кущi верболозу, а помiж ними тривожно билась i стогнала, мов поранений, невидима вода. Мало не з-пiд копит коней з трiском i лопотiнням вилетiла пара крижакiв, ?х одразу проковтнула вогкувата глибiнь беззоряно? ночi. I пiсля цього захотiлось летiти деревам, вони замахали сво?ми крилами, ронячи на землю пахощi вже напiврозповитих бруньок. Неспокiйно цього року iшла весна по землi, i тривожно зустрiчався з нею дiд ?вмен. Це тiльки подумати: не до плуга, не до сiвалки, не до чистого зерна, а до чужого добра зiбрався вiн. Навiть коли не впiйма?ться, шила в мiшку не вта?ш, i що тодi подумають, заговорять про нього?! Ну, i хай говорять i судять по всьому району, а конi мають жити. I, щоб пiдбадьорити себе, вiн торка?ться рукою Максимового плеча. Не первина тобi йти на таке непевне дiло? Не первина, дiду, вiрно здогаду?тесь, - при?мним голосом призна?ться Максим, товстогубство не заважа? чоловiковi говорити спiвуче i чисто. - I що ж ти крав? - Ви краще спитайте, чого я не крав? - весело говорить конюх. - I овес iз поля, i сiно та отаву з лугiв, i зерно з-пiд машин та в коморах, i хлiб з пекарнi, i снопи з ожередiв, тiльки шампанського не тягнув з ресторанiв, бо не знаю, чи пособля? воно коням, чи то по дуростi помiщикiв бавилися. А знав би - й до нього добрався б. - Так ти спробуй. - А що, коли конi алкоголiками стануть? - серйозно запитав Максим. -Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а конi - п'янюги. Не люблю я непорядкiв. - Ну, а бiб ти крав, Максиме? - Який бiб? - насторожився i обернувся до старого. - Турецький. - Турецький? Крав колись на городах. - А в коморах? - Нi. А хiба його конi люблять? - Про коней не знаю, а деякi люди полюбляють. - Американцi найбiльше. В них, видать, животи мiцнi, - хитро виверта?ться Максим. - Ох, i збосотився ж ти, до самого краю збосотився, - з жалем сказав старий, а Максим весело хмикнув. Десь бiля пiвночi вони ви?хали на Королевщину, над якою то тут, то там урочисто пiдiймались поодинокi велетнi дуби. Максим поставив конi бiля порома, пiд яким попискувала i клекотiла вода, i, щоб не вшелепатись, пiдiйшов до невелико? клунi перевiзника, в якiй дiд Олександр завжди лiтував. Недалеко вiд клунi, над крутояр'ям, стояло два гостроверхеньких стiжки сiна, господаровитий кум накосив ?х у таких болотах та заростях, куди не добирався жоден косар. Зараз яружний вiтерець пiдвiвав стiжки знизу, i вони, окутанi пахощами, здавалося, хотiли кудись летiти. - Дiду Олександре, де ви там, давайте перевозу! - голосно гукнув у браму Максим раз i вдруге, прислухався до вiдгомону, а потiм смiливо пiшов до коней, пiдвiв ?х пiд стiжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила. I тiльки тепер старому ?вмену стало не по собi, вiн мало не застогнав од болю i, щоб приглушити його, вилами зiрвав шапку з стiжка i з силою кинув ?? на воза. - Вкладай! - Слухаюсь начальника! - весело обiзвався Максим i заходився втоптувати сiно. - Ох, i шибенно? ти вдачi! - покосився на нього старий. - Пiд вашим чуйним керiвництвом! - гигикнув Максим, спритно орудуючи граблями. Вони по-господарськи широко вклали i врублили сiно. Тепер ?вмен пожалкував: чому було не при?хати на Королевщину двома возами? На душi в нього зараз не було нi гризоти, нi каяття, лише з голови не виходив образ Оксани, наче ?? дух витав бiля цих стiжкiв. - Ех, донечко люба, - зiтхнув старий, коли заскрипiла, заколивалася хура. - Ви щось сказали? - обiзвався зверху Максим. - I а нiчого, ?дь. - Вiн по-господарськи згрiб натрушене сiно, пiддав його до другого стiжка i притулився до нього руками. Далеким густим повiвом достиглого лiта пахло потривожене сiно i насiння, а берег рiчки обзивався голосами його Iвана i не його Оксани. - Значить, не судьба. - Старий поклав граблi на плече й повернув услiд за возом, на якому курникав якусь веселу пiсеньку шибенно? вдачi Максим. Йому, крученому, набагато легше живеться на свiтi, нiж серйознiй людинi. Ще хура не пiд ?хала до струмка, а конi почули свiй порятунок - i стайня затряслась од ударiв копит, гудiння цимбалин i дружного iржання. - Чу?те? - переможно обiзвався з хури Максим. - Та чую. З стайнi занепоко?но вибiг Петро Гайшук. - Показились конi. Скорiше розрубляйте, а то пообривають поводи. Все гаразд обiйшлося? - Краще, нiж у Прометея! - клубком скотився з воза Максим. - Жаль, що вiн без тебе орудував, - в'?в Максима Гайшук. - Удвох ви й богiв обхитрили б. - Склади в торбу сво? дотепи i передай жiнцi на згадку про ?? достогибелi розумного чоловiка. Ох, i ?сти ж захотiлось пiсля такого дiла. В тебе сомини часом нема? - ? шматочок для курохвата. - Оце спасибi, порозкошую, мов кiт бiля сала, - i Максим першим понiс сiно до стайнi. Наступного дня вiн побував i на Королевщинi, i на ярмарку, сердечно зустрiвся там з дiдом Олександром, який чаркувався з рiднею i знайомими, привiтав його з радiстю, сам на дурничку випив чарку i хитромудре довiдався, що старий нiчого не зна? про нiчну пригоду. Це зовсiм розвеселило чоловiка, i вiн з ярмарку мало не бiг у село, щоб вдруге обернутись за дiдовим сiном. - Коли поскоромили губи, то треба й до рота класти, а стаття, якщо навiть до цього дiйде, i за одну, i за двi хури буде однакова. Навiть, коли подумати, бiльша крадiжка вигiднiша за меншу. У нас i за тисячу, i за сто тисяч однаково судять. - Максим тихцем викладав конюхам тонкощi законодавства. - I звiдки це все тобi вiдомо? - перебiльшено здивувався Гайшук. - Чи ти закони вивчав, чи що? - Не закони, а щiлини в них, це iнколи знадобиться, - не криючись, одказав Максим. Пiзнього вечора вiн знову по?хав з дiдом ?вменом на Королевщину, знову бiля порома i клунi про всякий випадок гукав перевозу, а потiм пiдвiв конi до стiжка. I тiльки з нього злетiла i вляглася на вiз шапка, як вiд клунi почувся насмiшкуватий, в'?дливий голос дiда Олександра: - Може, вам, робiтнички, ще треба з одного помагача? З несподiванки Максим пригнувся i хотiв погнати конi, але в дiда ?вмена вирвались дурнi слова: - О, i кум мiй прийшов до нас... Максим у розпачi застогнав i опустив голову: тiкати було вже пiзно. I зараз його добива? ?дкий смiх старого: - Дивись, навiть поночi пiзнав кума! Добрi очi в когось позичили. - I кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов заснiжене дерево, пiдходить до воза, здоровка?ться з кумом i допиту? його: - Промишля?ш, ?вмене, мо?м сiном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв. - Не вiзьму, куме, нiяк не вiзьму, - твердiша? i аж перерива?ться од болю й рiшучостi голос ?вмена. - Ти чого так загордився? - перебiльшено диву?ться Олександр; проти Дибенка вiн зда?ться велетнем. -Чого тобi по-чесному не подiлитись виторгом? За роботу i фiр манку вiзьмiть, iцо треба, а дещицю й менi повернiть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю - за дочку п'ю з людьми. I з тобою хотiв би випити, але зобижа?ш, обезгрошу?ш ти мене - Я себе, куме, бiльше зобижаю,- аж заклекотiло всерединi ?вмена - Моя честь дорожча за тво? копички, але з горя промiняв ?? на сiио. I не смiйся, не насмiхайся, Олександре, надi мною, бо, ?й-бо, ударю тебе. - Оце так! За мо? жито мене ж буде бито?? - здивовано вигукнув кум i з усмiшкою подивився на свiй великий, мов довбня, кулак - Не сподiвався такого вiд тебе! - Мовчи, куме! - i ?вмен вiдвiв руку для удару - Тю на тебе! - обурився Олександр.- Навкулачки захотiлося бiля мого добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило при?хати сюди? .Бiда заставила, куме - Та сам бачу, що не розкiш. Кажи! Коли старий ?вмен розповiв усю свою iсторiю, кум тiльки головою похитав: - За цей крадiж я тобi не суддя. I я тримаюсь, куме, на тому, що i конi, i земля, i все-усе - це наше. А безбородьки з нашого тiльки сво? викрадають собi. Втому вони забули вже не тiльки про худобу, а й про людей. От як воно одне чiпля?ться за друге... Забирай мiй стiжок до билиночки Це навiть добре, що ти до мене при?хав. Так я, може, пожалкував би вiддати сiно, а тепер нiкуди дiтися... Тiльки мо?й бабi анiгугу, бо вона поки що на щедрiсть не хворiла. ' - Якi ви, дiду, красивi! - вирвалось у Максима. - А, це ти, патякало злоязичне! - Старий кулаком посварився на Максима i заговорив до ?вмена - I звiдки воно, куме, такi блазнюки беруться? Сьогоднi ж удень цей торохтiй i пустомолот пив мою чарку, а ввечерi при?хав красти мо? сiно ще й красивiстю пiддобрю?ться. То не варто його батожити вiд мого стiжка аж до вашого села? - Руки заболять од тако? роботи,- анiтрохи не образився, а навiть гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось зачалапав у темрявi.- Ану, тихенько менi. Чи не справжнiй злодiяка добира?ться до сiна? Тодi я йому дам бобу,загрозливо пiдняв угору вила. - Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? - Кум Олександр, пiдсмiюючись у бороду, поглянув на Максима, а той аж витрiщився, подаючи знаки мовчати. Незабаром до клунi наблизилася висока постать, i Максим розчаровано скривив сво? товстогуб я: - Та це ж наш мiнiстр без портфеля. I чого вiн тiльки притарабанився? Чи не якусь фiлософiю розводити? Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук пiдiйшов до воза i, навiть не привiтавшись, радiсно сказав: - Скидайте, робiтнички, сiно. Досить ось так промишляти. - А що трапилось? -з надi?ю поглянув иа нього дiд ?вмен - Марко Безсмертний привiз од добрих людей i сiно, i просянку Добрий вечiр, дiду Олександре. Ви не ма?те на нас великого зла? От i добре. Я завжди думав, що ви такий чоловiк, яких мало на свiтi... XVII Привезене сiно i просянка спочатку порадували, а потiм засмутили i стривожили Безбородька. Вiн, ще стоячи помiж хурами пашi, вiдчув, як вони з теменi насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко, а йому до синього смутку тяжко. Уже зараз, практично, вiд землянки до землянки аж пiдстрибу? звiстка, що не вiн, а Марко врятував худобу. От i почнуть дурнi язики до небес пiднiмати Марка, а його мiсити в грязюцi. I не одному пустомолету захочеться сколупнути голову з головування. Ет, нiколи, практично, чоловiк не зна?, звiдки йому пiднесуть понюхати тертого хрiну Безбородьковi пiсля цих роздумiв одразу гiркими стали пахощi привезеного сiна. Але як тобi не каламутне, як не гiрко на душi, проте мусиш посмiхатися, навiть iз самого болю вiддирати похвалу Безсмертному, хоч i шкварчить усе тво? нутро, немов пiдсмажують його на пекельному вогнi I громаддя чужих хур, i думи, i темрява аж сутулять Безбородька, та все одно вiн трима? фасон - на когось покрику?, когось розпiка? за безгосподарнiсть, Мамурi наказу? нагодувати хурщикiв, а потiм кладе руку на плече Безсмертного - Виручив, братику, практично Навiть не знаю, чим вiддячити тобi Ну, звiсно, могорич iз мене - Так придивля?ться до Марка, наче хоче поглядом висвердлити його прихованi думки.- Ходiм зараз же, вип'?мо за тво? здоров'я. - Та нi, Антоне, почалапаю додому - втомився, перемерз. - От чаркою i нагониш втому та холод. Не погорджуй нами, - стриму? i стримати не може образи. - - Колись iншим разом загляну в тво? хороми. - Ну, як собi хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. - Безбородько ще стриму? себе, посмiха?ться очима, а сам вiдчува?, як у них насочу?ться злiсть. Кiлька гостроверхеньких копичок виросло бiля стайнi, у стайнi конi хрумкотiли просянку, радiли люди, тiльки не було й крихти радостi в Безбородька. Вiн звiдусiль стягав рiзнi думки, шеретував ?х на сво?му решетi, але мало було толку з цi?? роботи. Отак i додому йшов чоловiк, вимiшуючи думки i мiсячи багнюку. Надворi зовсiм розвеснилось, з тополиного i вербового галуззя обтрушувались пахощi набряклих бруньок. Гляди, ще кiлька днiв пролетить - i земля пiде в рiст. Завтра ж у район треба вiдрапортувати, що вiн таки роздобув пашi. Як це тiльки до ладу скласти? Мовляв, труднощi труднощами, але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу i вiд чарки вiдмовився. Ех, аби якось тишком-нишком вижити його з села, щоб не баламутив людей. Бiля самого двору Безбородькаёосяяла щаслива думка. Вiн аж зупинився, крутнув нею i сяк, i так, i он як, одчинив ворота i вдоволено засмiявся, бо ще, практично, щось варить його баняк. - Чого це ти, чоловiче, зуби сушиш? - обiзвалась iз городця гостровуха Марiя. - Нажлуктився десь? - Не мели дурного. Радiю, бо коням ? що ?сти. - Одразу ж знайшовся чоловiк, пiдходячи до типу. - Розжилися на пашу - i вже легше на серцi. - Марко ж, а не ти розжився, - вкусила жiнка. - Ну й що? А тепер i я, практично, спробую дiстати. Що ти там робиш? - Кригу в сажалцi розбиваю, щоб, часом лини та карасi не задихнулись. - I це дiло, - похвалив жiнку. - Таки добре мати про запас свою линину та карасятину. - Свою, але не для себе, - махнула рукою Марiя. - Чого ж не для себе? А для кого? -здивувався чоловiк. - Усе для тво?х гостей i представникiв. - Ет, не пiдкована ти полiтичне, шкабарчиш, як дiд ?вмен. Краще одскоч до Галини Кушiгiренко - нехай скорiше заводить машину та пiд'?жджа? до мене. - Куди тебе несе проти ночi? - В голосi жiнки прокинулась задавнена пiдозра. - Не туди,куди ти подумала. - I скоро повернешся? - До перших пiвнiв. Бiжи, не патякай. Жiнка забряжчала хвiрткою, зникла в темрявi, а вiн у задумi сперся на тин i заходився до крихти обмiзковувати свiй план. По сусiдству, в невеликому селi Зелена Брама, голову? старий i недужий Саврадим Капустянський. Тiльки вiйна поставила чоловiка на голову колгоспу, бо ця робота була не по його силах. Не раз, не два Саврадим просився, щоб його звiльнили з нелегко? посади. От хай вiн тепер i вхопиться обома руками за Марка. Чим тобi поганий голова? Такого завзятого не так легко знайти! Безбородько, захоплений сво?м планом, навiть не помiча?, що чи не вперше пiдхвалю? Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену Браму, то не знати який могорич поставив би старому Саврадимовi, хай п'? на здоров я.. Але чого Саврадимовi ставити, могорич? За таке дiло хай краще Саврадим стара?ться на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось так - не iнакше треба робити... Через якусь годину Антон Безбородько статечно заходив до хати Капустянського. Бородатий, змарнiлий господар, покректуючи, лежав на лiжку, а бiля нього поралась жiнка, поправляючи розпарене зерно i гiрчичники. - Захворiли, Саврадиме Григоровичу? Пашнею хворобу виганя?те? - Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки спiвчуття i пiдiйшов до лiжка. - Та виганяю ж кляту. - Чоловiк нетерпляче однi?ю рукою вiдмахнувся од жiнки, а другу подав Безбородьковi. - Трясе якась трясця, наче хто найняв ?? за добрi грошi... Ех, лiта, лiта, пробуркотiли, наче голуби, а тепер болячки та старiсть нишпорять у тiлi, мов злодiйня у коморi. Аби ж знайшлись такi гаки у свiтi, щоб витягнути цю гидоту. Та сiдай, хитруне, кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не за?хав? Що там намiзкував сво?ю головою? Спiвчуття зiскочило, з щiк Безбородька, натомiсть з я-вилися подив i образа: -При?хав, практично, провiдати вас. Почув, що нездужа?те, от i заглянув до вас. - Крути язиком, як лисиця хвостом,- засмiявся i одразу ж поморщився од болю Саврадим Григорович.- Жiнко, в тебе ? щось у печi? - Тiльки дi?тичне... - От i давай цьому лису дi?тичне. - Як тобi не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?-гримнула жiнка i, напiвобернувшись, посмiхнулася.- Ще чоловiк через порiг не переступив... - Бо чогось цьому чоловiковi треба вiд старого. Вiн задарма порiг не переступить.Засвiтилось колишн? завзяття в поглядi Саврадима.Ну, в якому мiсцi тебе припекло? - Ет, пiсля такого вiтання потягло на шапкобрання,-' насурмонився Безбородько.- За таку шанобу i сам дiстанеш хворобу. Та й бувайте здоровi. Сусiдський привiт вам.- Настовбурчив шапку на головi i зiбрався йти. - Та куди ти, оглашенний!? Дивись, уже й розсердився за правду на старого! - здивувався i обурився Капустянський. Розсипаючи зерно i зриваючи гiрчичники, вiн зiскочив з лiжка i обома руками всадив Безбородька на лавi.- Стара, став щось на стiл, бо, видать, Антiн таки по-добросусiдськи при?хав. - Поставлю без тво?? команди. А ти ж мерщiй лягай,- заойкала жiнка. - I не помислю! Це гостi будуть сидiти, а я лежати? - почав одягатися Саврадим. - То як же хворiсть одiйде вiд тебе, непутящого? - сплеснула руками жiнка. - Трясе вона мене, буду й я ?? трясти! - посварився на когось кулаком.- Добре тобi, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сiвби вже все пiдготував? - Ет, i не питайте. Насiння не вистача?, худоба не того... - У мене справи нiби кращi, та здоров'я витекло, наче вода...Старий витер долонею пiт i важко сiв на стiлець.- Менi б уже на печi або призьбi кахикати потроху, а не головувати. Журба по?дом ?сть, що опинився на старостi лiт не на сво?му мiсцi. "Чудило",насмiшкувато подумав Безбородько, а на обличчi виморщив спiвчуття i душевно заговорив: - Бережiть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я не позичиш i не прикупиш. - А як його берегти, коли стiльки роботи лежить на тобi? - Воно таке дiло. - Безбородько вдав, що вiн задумався, а потiм сказав: - А може, Саврадиме Григоровичу, я мiг би щось порадити вам? - Радь, радь,послухаю. - Е, якi ви швидкi. - Безбородько багатозначно посварився пальцем на старого. - Ставте могорич, тодi скажу дещо, може, й зарадимо вашiй бiдi. - Я тобi не могорич, а цiлу канiстру поставлю, коли виручиш старого! - з надi?ю, цiкавiстю i пiдозрою поглянув на крутiя. - А де вона, ця канiстра? Вважайте, що вона вже моя! - засмiявся Безбородько. - Ну, не тягни, як багатого за печiнки, говори вже! - Скажу, коли така нетерплячка, практично, бере. Марка Безсмертного пам'ята?те? - А хто його в районi не пам'ята?. - От i агiтуйте, щоб вiй узявся за дiло. Хай такни голова не ходить безробiтним. Ви ж зна?те, який вiн господар? Це - кадр! - Ти наче дiло кажеш, - зрадiв старий, а потiм завагався: - А пiде Марко на такий маленький колгосп? - Це дiло, вважайте, у ваших руках. Марковi зараз навiть лiпше мати невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандиба?. У вас йому буде спокiйнiше. Ну, от i треба створити йому умови, хату знайти чи побудувати, бо вiн, бiдолашний, у землянцi чманi?, те, се зробити, i дiло закрутиться колесом. То заробив я могорич? - Заробив. Спасибi тобi за пораду. - Чому ж не пособити добрiй людинi, - великодушничав Безбородько. Капустянський пiдвiвся з стiльця i крикнув до жiнки: - Чула, стара, план! - Не оглухла ж! - То де мiй кожух?! Зараз же по?ду до Марка! - Не дам! Нiкуди ти не по?деш. Ти при сво?му розумi!? - в жасi заволала дружина. - Брешеш, по?ду! - гнiвно поглянув на свою пару. - Ще й тебе для допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас i уважить менi. Чу?ш?.. Але жiнка вже не слухала чоловiка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до вiшалки, зiрвала з не? кожух i пальто й проворно побiгла до дверей. - Куди!? Почекай, бiсове насiння! Та я тобi! - обурився чоловiк i собi кинувся до порога. Але жiнка грюк пула дверима й незабаром попiд вiкнами залопотiли ?? швидкi кроки. - То бачиш, з яким я чортом усе життя прожив? Антоне, дожени ??, похатницю!-спересердя вдарив кулаком У дверi. Безбородько засмiявся: - Тепер ??, практично, i машиною не доженеш, видно, навiть духу вашого бо?ться. - Ти ж бачив, як бо?ться. Баби - завжди бабами залишаються. Все бiдка?ться бiля старого i не зна?, що його свiчка догорiла до полички. Що ж менi робити тепер? Таке дiло не хочеться вiдкладати на завтра,- витер пiт, що аж юшив з обличчя. - ?хати вам зараз не можна,- розсудливо сказав Безбородько.- Напишiть Марковi листа, душевного, з сльозою, це вiн любить, i, практично, запрошуйте до себе в гостi. Це вiн теж полюбля?,- i осiкся, згадавши, як Марко сьогоднi вiдмовився прийти до нього... - Папiр папером, а самому краще було б погомонiти з ним,- зiтхаючи, сiв на стiлець... На другий день Безбородько завiтав до Безсмертного i з порога весело сказав: - Не хотiв, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свiй! - За що? - За оцю штуковину! - витягнув з кишенi конверт i урочисто передав Марковi.Зелена Брама, практично, просить тебе головувати. Марко прочитав листа, пильно поглянув на гостя i нiчого не сказав. Безбородько захвилювався: - То як ти? - Не знаю як. А старого провiдаю. - Провiдай! I головувати йди, не прогада?ш. Там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике - спокiйнiше буде тобi. Словом, став могорич! - А може, Антоне, ти поставиш? - Чого ж я? - Вiдступаю це головування тобi. Згоден?-примружився Марко.- Там лiпше буде. - Чого так дума?ш? - розгубився Безбородько. - Бо там i земля краща, i село неспалене, i господарство невелике, i сватати мене на головування не доведеться - все менше матимеш клопоту на свою дуже розумну голову,- засмiявся Марко. - Доброго знайшов собi свата, - не зна?, що сказати Безбородько, але бачить, що його план з трiском провалився... "Вип'?ш у такого дiдька чарку, бодай вона тобi в горлi скрижанiла..." XVIII Ставки - це блакитнi очi землi, ?й теж треба дивитись i на сонце, i на зорi, i на людей, i на оцi зеленокорi верби, що побралися за руки, мов дiвчата, i ведуть сво? коло. Статечний бусел, високо пiдкачавши штани, критично дивиться на воду, що догори ногами перекинула верби i, мов докоряючи ?й, похиту? головою та й диву?ться: чому вона так побiднiла - навiть жаб нема? Птах i не догаду?ться, що ?х за вiйну пови?дали якiсь фашистськi вояки. Спочатку делiкатним м'ясом ласували i вищi, i нижчi чини. А коли жаб'яче царство задихало на ладан, каб'ятину споживали тiльки офiцери. Тодi бiля двох кадубiв з балухатими i широкоротими квакухами навiть виставлялась при повному озбро?ннi денна i нiчна варта. Чи думали колись жаби про таке шанування? Згадавши цю розповiдь, Марко розсмiявся i сполохав невдоволеного чорногуза. Той насторожено повернув до чоловiка червононосу голову, але одразу заспоко?вся i з гiднiстю задибав по вогкiй прибережнiй смужцi, в марнiй надi? виколошкати з не? хоч якесь дурне жабеня. За греблею, у придолинку, бiля двох осокорiв, що на осяянiй водi погойдували сво? тiнi, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму конопель. Напiвроздягненi горстки матiрки з вiдсталим волокном, з поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарнiсть. "Чого ж ?х вивезли до води? - нiяк не мiг збагнути чоловiк. - Не могло ж комусь спасти на думку вимочувати матiрку в крижанiй водi... Чи не спробувати отут?" Марко зручнiше примостився за коноплями, розмотав свою копiйчану вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадi? закинув його: "Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель придибав бусел, велично зупинився, i Марко подумав, що тепер, мабуть, у птицi i в нього буде однаковий пожиток. Але неждано поплавець - торк-торк - i затремтiв, а потiм дрiбно-дрiбно пiшов уперед i пiрнув у воду. Чоловiк у хвилюваннi, не пiдсiкаючи, потягнув вудку. Iз води, обтрушуючи бризки, випорснув райдужний злиток i впав на траву. Це був срiблястий, з золотим вiдливом карась. Темним оком вiн зворушливо i боляче дивився у високе небо i не розумiв його. Марко знову закинув свою снасть, i через якихось пару хвилин так само затанцював поплавець i, не потопаючи, пiшов по водi... I на цей раз впiймався карась, але вiн був бiльшим i дурнiшим за першого: устиг увiбрати всередину свою смерть - увесь гачок. "Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",- подумав Марко. Поки вiн тiшився вудiнням, вiд ставу донеслись обуренi жiночi голоси, ?х втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потiм обiзвався й грiзний Антона Безбородька: - Що ви менi бабський бунт пiдiйма?те. Iч, як розбестилися за окупацiю! - Безсовiсний, чого ти нам вибива?ш очi окупацi?ю!? - як бiль, злетiв жiночий зойк. - Щоб власницькi iде? вибити з вас. - Зi сво?? жiнки спочатку вибийте! Хтось за окупацi? в неволi умирав, а вона аж в Транснiстрiю спекулювати ?здила!-обiзвалася Варка Тримайвода. - А ти бачила? - визвiрився Безбородько. - Авжеж! - То гляди, щоб свого села не побачила. За агiтацiю i до бiлих ведмедiв недалеко. - Тiльки з вашою жiнкою разом! - вiдрiзала Варка.- Мене ти на переляк не вiзьмеш. - Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогоднi поснiдали? Хiба ж прядиво для мене чи для голови потрiбне? Усе ж для фронту, тiльки для нього! - Подобрiшав голос Тодоха Мамури. - Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого року ляканi. Марко виглянув iз сво?? схованки. До конопель наближався гурт дiвчат i молодиць, а за ними ?хали на конях Безбородько i Мамура. Деякi жiнки були з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки лискучих перевесел, з яких стiкали краплини води i сонця. Сумнiву не було: голова гнав жiнок мочити коноплi. Марко спочатку оторопiв, а потiм спалахнув од гнiву. Про що ж Безбородько думав у теплi передосiннi днi? Про що ж вiн дума? тепер, на калiцтво посилаючи матерiв i дiвчат!? Бiля конопель усi зупинилися, хтось iз дiвчат зiгнувся над ставом, черпнув рукою воду. - Ну, як, Ганно? - Трохи теплiша, нiж на Водохреща. Ще онде крига пiд берегом блищить... - Ви, баби, гарячi, одразу нагрi?те воду, - пожартував Безбородько. -Совiстi нема у вас нi на копiйку, - затремтiв од злостi i слiз голос Варки Тримайводи. - Це ж усi ми принесемо додому простуду i кольки. Хiба ж ми колгоспу тiльки на один день потрiбнi? - Вийдете, як перемитi, - заспоко?в Безбородько. - А щоб i рiзнi виделiкатнiлi не кахикали та не морщилися - пошлю за горiлкою. Хто ма? такий-сякий запас? - У мене ?, - обiзвалася Мавра Покритченко, ?? обличчя, здавалось, було обведене самим сумом. - У тебе? - невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось iз жiнок значуще покосився на голову. - Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк перебiжить верхи. Мавра пiдiйшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, i Тодох, крутнувши коня, здимiв помiж вербами. - Iч, як потягнуло на дармову горiлку! - i тут не втрималась Варка. Безбородько несхвальне похитав головою: - Чи ти, жiнко добра, не можеш хоча б на часину втримати йзика на зашморзi? Он молодшi дивляться i вчаться у тебе непослуху, - показав на дiвчат, якi вже пеленали перевеслами висушенi горстки матiрки. - Моя наука не крадена i не хапана, - вiйнула спiдницею Варка i завзято, як вогонь, почала працювати. Безбородько злiз з коня, поглянув на годинник, потiм прищурився на сонце: - От бачите, й припiка? сьогоднi. Значить, потеплiша? вода. Ну, бабоньки, хто найсмiливiший з вас? - А коли побачив, що першою пiшла у воду Мавра, сердито зупинив ??: - Чого поперед батька лiзеш у пекло? Молодших нема? Краще в'яжи манделi. - Таки хоч одну пожалiв. З якого б це дива? - обiзвався чийсь в'?дливий голос. Мавра почервонiла, мовчки увiйшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук i Василина Куценко. - Стiйте, проворнi! - гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи до жiнок. - Ану, вилазьте мерщiй! Жiнки здивовано перезирнулись помiж собою, зашепотiли. ?х усiх вразило обличчя Марка, навiть Безбородько спочатку розгубився i подав якийсь знак Маврi, але вона, як стояла у водi, так i залишилась стояти, хоча дiвчата вже вискочили на берег. - Вилазь, Мавро! - коротко наказав Марко.- Русалкою чи калiкою хочеш стати? Це недовго при такому начальствi.- Невидющою темiнню поглянув на Безбородька. Жiнка байдуже, безвiльно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка ?? благенько? спiдницi задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька: - Нове хрещення Русi вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ? - А тобi, практично, яке дiло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по iсторi? вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш ?х-порозумнiша?ш!.. Ти чого мiй авторитет на людях пiдрива?ш!?-i собi визвiрився Безбородько.Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба. - Було б не вивозити його ночами поза хмари. - Менi не такi розумнi пишуть укази. Бабоньки, чого розвiсили вуха, баламутство слухаючи? У воду! - кишнув руками на жiнок. - Нi, голубе, вони у воду не полiзуть! - вiдкусив Безсмертний. - А хто ж полiзе!? Може, менi'накажеш? -В глибинi очниць Безбородька задимилися тiнi. - I накажу! Ану, лiзь!-ступнув до нього Марко, а жiноцтво злякано ахнуло. - Я!? - позеленiв од злостi Безбородько.- Ти збожеволiв чи забувся, з ким говориш!? - Лiзь, жабо! I то не роздумуючи! - В очах його вже кипiла темiнь. - Марку, отямся! - вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Пiд шкiру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашнi, i вона, роз'?даючи смiливiсть, гаряче побiгла по всiх жилах. Оступаючись, вiн спиною подався до коня. - Я що сказав!?Марко тремтячою рукою вийняв а кишенi пiстолета. Чорний отвiр його вибив з Безбородька останнi краплi смiливостi,. а замiсть них отруювала кров пекуча комашня. - Не жартуй, Марку,- заволав поганим голосом, а розчепiрена п'ятiрня його повисла в повiтрi, не дотягнувшись до повода. - Лiзеш? Раз... Два... Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, пiдняв руки вгору i злякано вигукнув: - Здаюсь, тобто лiзу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, - жалюгiдний в сво?му падiннi, вiй, мов не сво?ми ногами, пiдiйшов до води i, коли в нiй побачив себе полоненим з пiдiйнятими руками, знову жахнувся, скособочився i попрохав Марка: - Ти присоромив i осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кiнчимо комедiю. - Вона тiльки почина?ться. Топай! - Марку, нащо ж нам судитися? - Ти ще й про суди не забув? Так я тобi зараз буду суддею! Ольго, подавай сво?му головi лопату. I то замашнiшу. Сили в нього, як у бугая. Дiвчина, знiтившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Вiн ще сподiвався, що Марко опам'ятаеться i не примусить його прикопувати коноплi. Але й це сподiвання розвiялось, коли йому подали першi манделi. Вiн втопив ?х у воду, приколов кiлками i почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила сво? дiло: хлющала в чоботях, вогнем обпiкала стегна, краплинами спухала пiд вiями i щемiла сльозами сорому та злостi. Хоч би нiхто не побачив ?х. Нагнувшись, вiн крадькома витер очi, а сам придумував найстрашнiшу кару на свого напасника. "Заструпiли тво? виразки на нозi, але новi нарiжуться на всьому тiлi. Я вже постелю тобi дорiжку до хати з залiзними гратами". Почуття помсти почало перемагати сором, тiльки не могло здолати огидливого холоду. I вiн лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплi у копанках. Чому це ранiше йому не спало на думку? - Марку, покинь оцi жарти, бо пропаду, - зiпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду. - Уже напрацювався? - злостивий подив викривив Марковi уста. - Вiдсто?ш у водi вдвiчi довше, нiж мали вiдстояти жiнки. - Чому ж удвiчi? - Бо тобi не треба родити дiтей! - непримиренно поглянув на Безбородька i почув, як хтось з жiнок зiтхнув. Це була Мавра. При останнiх словах Марка в ?? дикуватих блакитних очах стрепенувся сiрий острах. Бiля греблi загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи бiля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювате пiд'?жджав до жiнок. - Ось вона, веселуха! - радiсно вигукнув i осiкся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але вiн i не зирнув на не?, прикгiпiвши переляканим поглядом до постатi свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навiть очi заплющив i покрутив головою, одганяючи вiд себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у водi. - Ой-ой, що тут ско?лось?-пошепки, нi до кого не звертаючись, запитав Мамура. - Може, пособиш головi? -обiзвалась Варка Тримайвода. Вона пiдняла четвертину, всунула в руки Мамурi.- Пригости свого хлiбодавця. Тодох боязко глипнув на Марка, збiднюючись, зiгнувся в три погибелi: - Можна хоч однi?ю чарочкою пособити, щоб кров не застоялась? - Пособляй! Мамура вихопив з кишенi стограмову чарку, налив ?? по вiнця i бережно понiс до голови, виявляючи йому очима i всi?ю постаттю свою облесливу вiдданiсть i спiвчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку. Завгосп пiдiйшов до Марка i пошепки заговорив: - Отак же й пропаде чоловiк, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жiнка. Нащо ж нам калiчити один одного? Ви сусiдили колись, i вашi батьки сусiдили. Чого на вiку не бува?: почубились, але одразу помирились. Гнiв у Марка вже почав прочахати, i в цiй iсторi? вiн зараз уже бачив i смiшне. - Вилазь, мочiльнику! - гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на берег, почав роззуватися й виливати воду з чобiт, а Мамура порався бiля четвертини, бо треба було горiлкою i напо?ти голову, i натерти його померзлi ноги. Село нiколи так не зустрiчало Безбородька, як сьогоднi. На вулицю повиходили старi й малi. Навiть конюхи й скотарi покидали роботу, щоб побачити, як буде повертатися з купання ?хнiй голова. I от на царинi з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догiдливе пригнутий, з сулi?ю в руках. Побачивши попереду стiльки людей, Безбородько занепоко?вся: - Якого ?м дiдька стовбичити в робочу годину? На це й вiрний Мамура нiчого не мiг вiдповiсти. В його темнiй душi сьогоднi теж похитнулася вiра в Безбородька. Добре, коли вiн запроторить Марка в тюрягу, а якщо цi гемонськi коноплi до решти пiдмочать авторитет голови? Тодi й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У сулi? тихо схлипувала горiлка, нiби спiвчувала завгоспу. Здалеку Безбородько не може розiбрати, що написано на людських обличчях. Спочатку вся вулиця, зда?ться йому, злилася в ?диний коловорот насмiшки, навiть дерево бiля з'юрмлених бабiв повишкiряло окоренки. Та пiд'?жджаючи ближче, вiн бачить спiвчутливi погояди. Це пiдбадьорило його. Але чому це то тут, то там веселiють очi? Вiн хоче на чи?мусь виду перехопити, спiймати цю веселiсть, та знову ловить жалiсть, невiдомо, чи вдавану, чи справжню. З другого краю вулицi вибiга? розпатлана, в кожушку на розхристi його жiнка i ще здалеку почина? голосити: - Ой Антоночку рiдний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той iдол на костурах, бодай його топила i благовiщенська, i святоюрська, i святоiванова, i водохрещенська вода, бодай його топило не переставало i в калюжах-баюрах, i в морях-океанах. - I в горiлцi-калганiвцi, - несподiвано для себе випалив несмiливий Омелян Корж. I вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що пiд вершниками схарапудились конi, а з рук Мамури випала сулiя i, жалiбно дзенькнувши, розсiлась на двi половини. - Ая-яй, - забiдкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотiв нахилитися до шматкiв сулi?, але зашпортнувся i долiлиць упав пiд ноги коня. Другий вибух смiху пригвоздив Мамуру до землi, яка загудiла пiд кiнськими копитами: то втiкав од людей, од ?хнього реготу Антон Безбородько. Мамура пiдвiвся, глянув услiд вершнику i понiс жалюгiдну усмiшку назустрiч людям: - От тiка?-шпарить. - А ти ж чому не здоганя?ш? - спитав довгоногий, мов чапля, Омелян Корж. - Я? - здивувався Мамура. -А може, це менi без велико? надобности! - Безбородько без надобностi тобi? - аж легали од реготу люди. -Оце втнув! - Що вмiв, те i втнув, - огризнувся Мамура. Вiн, збайдужнiлий, сiв на коня i по?хав, щоб усi бачили, до свого двору, щось гиркнув на жiнку, а потiм подався до палацу свого владики. Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинiвки i пiд прокльони та бiдкання дебелоного? Марi? залiзти на пiч вигрiватися в розпареному просi. - Одразу ж отут, на печi, пишiть донесенiя, - з порога радить Мамура. В голосi його аж клекоче обурення. - Кому писати? - журлива злiсть проглянула з глибини зiниць Безбородька. - У всякi i рiзнi iнстанцi?, в рiзнi! Як наганяти, так наганяти страху до самого страшного суду! Марi?, подай паперу, - вже командував Мамура. - По-перше, начмiлiцi? - за утопленi? i образу особи голови, якого було названо жабою. По-друге, органам за диверсiю! По-трет?, власноручно першому секретарю райкому за пiдрив полiтики По-четверте в газету за все разом i укупi. Потом побачимо та подивимось, кого топили, а хто захлинеться! - Чи не забагато ж отак розведемо канцелярi?? - завагався Безбородько. - Маслом кашi не збавиш! Раз ? преступл?нi?, повинно бути и наказанi? А Марко такий, що з однi?? сiтi зможе випорснути хоча и на костурах. Хай спробу? з кiлькох вислизнути! -впевнено вiдповiв, i Безбородько побачив на його обличчi давню рiшучiсть Мамури-злодiя. яка десь прича?лася вiдколи вiн став завгоспом. Марiя подала на пiч дошку, на якiй вимiшувала тiсто чорнильницю, ручку й папiр. Безбородько, лежачи долiчерева, наморщив лоба. - Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, вiн би намалював картину, -пожалкував Мамура. - Якось обiйдеться без лiтератури - буркнув Безбородько. - I Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик... - i не доказав. На ганку почувся тупiт, i в будинок влетiла його огрядненька Наталка. Пiдiймаючи вгору руки, вона не сво?м голосом закричала: - Ой падку мiй, ой людоньки добрi... - Наталко, що з тобою!? - перелякався Мамура. - Що там ско?лося? Жiнка подивилась на чоловiка очима, повними слiз, за якими тремтiли бiль i радiсть. - Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепiлочка! Визволили ?? нашi во?ни з неволi! Ой, дасть бог, дочека?мося сво?? дитини! Потрясiння пришило Мамуру до пiдлоги. Вiн зблiд i глухо запитав жiнку: - Хтось передав, що жива? - Щойно поштар листа занiс. Сама пише, сво?ю рукою. - Де ж той лист? - Дома на столi лежить. - Дурна баба, не могла захопити його? - Не прощаючись з Безбородьком, Мамура вихопився за порiг, звiдти махнув рукою: - Пишiть! - та й бiгцем подався додому. В недобудованiй, на двi половини, хатi Тодоха