,  як  ?м
розумнiшими ставати... А поцiлуйки  що?  Гриби-поганки.  Виприщило  ?х  на
здоровому тiлi, поки ми боролись за все краще, виприщив ?х бруд пережиткiв
i вiйни, то й знесе, мов бруд.
   - Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякi людей  не  любити,  а
слiпити. З тою анонiмкою все уляглося?
   - Як же iнакше могло бути?
   - Могло бути й iнакше. Скiльки скубли тебе через першу, - провела рукою
по його чупринi.
   - I нiчого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди
   за собою.
   - Так бачиш, яким дiдьком кривда шипить. Спочатку вiд тих обмов  навiть
смiшно i дивно було. А тепер - страх огорта?. Хоч би подивитись  збоку  на
того бiса, - позлiшало ?? обличчя i навiть брови позлiшали. -  Що  вiн  за
одно i на кого схожий?
   - На людину скида?ться, в свиню ж переродився. А свиня навiть у  церквi
баюри шука?.
   - Це правда, - метнулася  до  печi,  шарiючи,  заметушилася  бiля  не?,
проворно поставила вечерю на стiл i знову до  свого  мужа,  притулилась  i
посмiхнулась йому. - Але нiяк не збагну, де ти мiг сало дiстати?
   - Де? Партизанська кмiтливiсть, - посмiхнувся, а очима запряв на дiтей,
мовляв, не розпитуйся при них.
   Пiсля вечерi Григорiй Стратонович зiбрався до  церкви,  де  лежали  всi
його книги.
   - Знову до богiв i Шексгiiра? - з жалем запитала  Катерина,  коли  вони
схiдцями пiднялися нагору.
   - Знову ж до них.
   - Скоро прийдеш?
   - Попрацюю ще трохи, поки дiтвора посне, а потiм i  до  тебе,  коли  не
надокучив.
   - Тiльки не барися. Чу?ш? -  обвилась,  обплелася  навколо  мужа,  наче
входячи в нього.
   - Постараюсь. Яка ти мiцна!
   - Ти ж мене землею назива?ш.
   - А чим тво? коси пахнуть?
   - Вгадай.
   - Мо?м  далеким  дитинством...  Нагадують  матiр,  коли  вона  була  ще
молодою... коли сади i люди не горiли в огнi.
   - Ой... I не згадуй усього...
   - То чим пахнуть коси?
   - Любистком.
   - Значить, угадав: мо?м дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловiк?
   - Найрозумнiший, найкращий, - загудiла вся, неначе мiдь.  -  Невже  так
можна вiк прожити? - знову вгору поглянула щастям, довiрою, коханням;
   Григорiй нагнувся над нею, поцiлував.
   - Гляди, ще дiти повиходять, а ми сто?мо, як молодята.
   - Справдi, вже й не можна так, - здивувалась i посмутнiшала Катерина. -
Боже, коли ? щастя в свiтi - це ти, -  обiймаючи,  не  випускала  його.  А
скрипнули дверi землянки, вона одразу ж вiдхилилась  од  мужа.  Прощаючись
бiля двох стовпчикiв, де колись ма? бути хвiртка, запитала: - А  все-таки,
Григорiю, де ти сала дiстав? У тебе ж нi копiйки за душею не було.
   - Так душа була.
   - Та?шся?
   Григорiй Стратонович загадково посмiхнувся:
   - Я ж тобi казав, що виявив партизанську винахiднiсть.
   - I як ти ii виявив?
   - Ох, жiнко, добира?шся ти до мо?х найбiльших  секретiв.  Сваритися  не
будеш?
   - Ну, що ти!
   - Тодi слухай: сьогоднi я заглянув  у  потайничок  отця  Хрисантiя,  де
лежить його випивка i закуска. Скажу тобi - при?мне видовище побачив.
   -Григорiю, ти полiз у потайничок?  -  непiдробний  жах  забився  на  ??
обличчi.
   - А чого ж i не полiзти, коли така причина була? - засмiявся чоловiк. -
Хiба погане сало роздобув? Понюхай тiльки, як воно пахне!
   - Ти ще й смi?шся? - заклекотала докором i прихованим обуренням. -  Нi,
ти жарту?ш! Це нi в якi дверi не лiзе.
   - А в царськi врата й полiзло.
   - Ну, нiколи не надiялась на тебе, - притиснула руки до грудей.
   - От i скажи тобi правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловiка.  Отець
Хрисантiй сам кiлька разiв набивався, щоб я щось узяв на вхiдчини  з  його
потайника.
   - I сьогоднi казав? - на вищих нотах затремтiв голос Катерини.
   - I сьогоднi. Але я вагався. А ввечерi таки перемогла  спокуса.  Та  не
журися,  отець  Хрисантiй  людина  далекоглядна,  розумi?,   що   йому   з
партизанами краще жити в злагодi. Переживеш мо? грiхопадiння?
   - Ох, не подоба?ться воно менi. А ти нiскiлечки й не журишся?
   - Анi на макову росину. То й бувай.  Я  скажу  отцю  Хрисантiю,  як  ти
побива?шся  над  зменшенням  його   продуктово-горiлчано?   бази.   Старий
розчулиться i в ризницi хильне за здоров'я раби божо? Катерини i  усiх  ??
нащадкiв.
   Дружина, розпогоджуючись, засмiялась:
   - Невже вiн у самiй ризницi п'??
   - I в ризницi, й у вiвтарi. I навiть з пляшки  не  соромиться  дудлити.
Тодi булькiт i  щасливе  чмокання  так  пiдiймаються  до  само?  банi,  що
прокидаються наполоханi горобцi. Отець Хрисантiй говорить, що це, може,  i
святий дух ма? крилами. Вiн чоловiк не без гумору.
   - Такий, як i ти. Чекаю ж тебе.
   - Лягай спати, - навихалася за день...
   I коли вiн вийшов на вулицю, i коли пiдходив до церкви - увесь час чув,
що навколо нього вита? ?? любов. Простягни руку - i доторкнешся  до  цього
дивного снування.
   ".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до ??  весняних  з  темними
крапинками очей, до голосу, до постатi. Нi в життi, нi в однiй картинi вiд
епохи Вiдродження i до наших днiв не зустрiчав чогось  подiбного.  Родена,
тiльки Родена треба для  такого  образу!  Хоча,  може,  комусь  вона  буде
здаватися самою звичайною жiнкою. Але це тому, хто не зна? ??, хто не вмi?
бачити усiх та?мниць  людсько?  краси,  а  бачить  ??  лише  на  обмеженiй
площинi, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була  правильнiшою,
досконалiшою, але хiба вона може  витримати  будь-яке  порiвняння  з  його
Катериною?
   Отак i йде людина в м'якому стеливi кохання, ясниться посмiшкою.  I  не
тiльки погляд жiнки, але й добрi, в скорбi й турботах  людськi  очi  сяють
йому, дарма що в свiтi ? вiйна i поцiлуйки.
   Коли вiн увiйшов до церкви,  там  в  напiвтемрявi  велетенською  птицею
наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантiя.
   - А, це ти, чадо многодумне, - заспоко?вся отець  Хрисантiй.  -  Що  на
фронтах?
   Григорiй Стратонович мiцно стиснув розчепiренi пальцi:
   - Добира?мось до само? голови гадини.
   - Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нiчого не чували?
   - Не чув.
   - Жаль, - похитав  головою  отець  Хрисантiй,  а  на  його  нiздрястому
обличчi заграла посмiшка.
   - А що таке?
   - Достойне чадо! Одержав богоугодний орден - Олександра Невського. - От
я i прийшов сюди воздати за нього хвалу  Всевишньому,  -  отець  Хрисантiй
потягнувся вгору всi?ю сво?ю незграбною постаттю, ряснi рукава  його  ряси
опустилися вниз, оголяючи  ту  задичавлену  волохатiсть  рук,  яка  наочно
пiдтверджувала небогоугодну iстину про походження людини.
   - У вас, панотче, мало не щодня знаходиться  привiд  заглянути  у  свiй
закапелок, - засмiявся Григорiй Стратонович.
   - У такий бiблейський  час  живемо,  чадо,  -  повчально  прорiк  отець
Хрисантiй.
   - Може, в iсторичний?
   - Для вас iсторичний, для мене - бiблейський - рiзниця свiтоглядiв,  як
пишеться тепер. Iнодi собi зрю ясно i мислю ясно: от-от пiдуть пророки  по
землi.
   - Що ж тодi вони з вами, отче, таким многогрiшним, зроблять?
   - Смиренно в робостi серця буду уповати на милость божу. Пiтi?  хмiльне
- це не первородний грiх, - безжурно  вiдповiв  пiп.  -  Оми?мо,  Григорiю
Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду нi?
   - Не можу, панотче.
   - Гординя обуяла, Григорiю Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято  в
душi сво?й.
   - Так для чого ж тодi чреву догоджати? - насмiшкувато поглянув на  отця
Хрисантiя, якому вже не  терпiлося  заглянути  в  свiй  закапелок,  i  вiн
тягнувся до нього всi?ю  ряснотою  свого  тiла,  особливо  пiдкуцьорбленим
носом, на якому аж вигравали великi, чутливi до трунку нiздрi.
   - Грiх iде не в уста, а з уст, - рiшуче махнув рукою i пiшов у ризницю.
Незабаром щось у нiй забряжчало, клокнуло й забулькало.
   А Григорiй Стратонович бiля дверей у подивi почув кроки сво?? Катерини.
   - Що серденя? - посмiхаючись, пiшов ?й назустрiч.
   - Як у тебе холодно, - аж  затремтiла,  кутаючись  у  теплу  хустку.  -
Бр-р-р...
   - Оце й усе, що мала сказати? _
   - Нi. До тебе при?хав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися вiч-на-вiч
з тобою.
   - А у мене хiба сьогоднi приймальний день.
   Катерина засмiялася:
   - Диви, який бюрократ, i в церквi не прийма?.
   - Звiдки ж той чоловiк i чого?
   - Наче з району. Тобi гостинця привiз: кiлька  дощок,  щоб  встелити  в
землянцi долiвку, i аж цiлий кулик борошна. Я не хотiла брати, так вiн сам
дошки скинув бiля порога, а муку занiс у землянку.
   - Щось це  не  подоба?ться  менi,  -  одразу  насторожився,  нахмурився
вчитель.
   - Може, вiн твiй партизанський побратим? Хiба знав би хтось  iз  чужих,
що тобi дошки потрiбнi?
   Григорiй Стратонович задумався.
   - Може, й iак. Який вiн iз себе?
   -  Довготелесий,  бiлявий  i  наче  розгублений,  бо  погляд  якось  не
трима?ться середини: то вниз вигина?ться, то поверх вiй вислиза?.
   - Чом не картина!? Одразу негiдника  намалювала,  -  здивовано  хмикнув
Григорiй Стратонович. - такою парсуною, пiсля тво?х слiв, нiколи i нiде не
хотiлось би зустрiтись.
   - Вид багато що може сказати, але не все. Хай  приходить  до  тебе  цей
чолов'яга?
   - Де вiн?
   - Бiля дзвiницi очiку?. Зi мною чогось не хотiв заходити.
   - I це не подоба?ться менi.
   - То кликати його?
   - Що ж, клич, а сама йди спати.
   - То й пiшла, коли надокучила. - Освiтила сво? i його обличчя усмiшкою.
- Ти ж не барися. - Забира? з собою частку його радостi.
   Знову  заскрипiли  церковнi  дверi.   З   темряви   повiльно   вигнувся
довготелесий чолов'яга. На його стовбуристiй ши? незграбилась  невелика  з
укороченим пiдборiддям голова, яка наче опасалась вибитись за межi нерiвно
роздуто? ши?. Коли  вiн  пiдвiв  тонкi  лiпленi  повiки,  в  очах  недобре
заколивався "одсвiт  хиткого  свiтильника,  i  вони  з  цим  одсвiтом  так
забiгали, наче хтось пiдворушував ?х на невидимому решетi.
   Якби з мальованого пекла знагла вiдсло?вся якийсь  присмалений  чорт  i
присунувся до Григорiя Стратоновича, вiн, певне, менше здивувався б,  анiж
зустрiчi з довготелесим.
   - Це ти!? -не вiрячи собi, запитав  учитель,  i  його  потрiсканi  уста
здригнулись, обурились i скособочились од безмежно? огиди.
   - Це... я, - так, нiби не  вiрячи,  що  це  вiн,  сказав  довготелесий,
мертвотно ступнув ще крок i завмер в одубiннi,  а  на  його  броватому,  з
жмаканцями пiд  очима  обличчi  туманом  проходить  приниження,  прохання,
нiяковiсть, впертiсть й острах. Невiрне  свiтло,  здавалось,  вихопило  це
обличчя з теменi зiпсованого екрана, мiнило його i  вганяло  в  зiницi  не
тiльки зловiсний мерехтливий одсвiт, але й кiптявiсть, скупчувало  ??  пiд
повiками, на яких, коли вони опускались, теж тремтiли страждання i острах.
   - Як же ти посмiв прийти  до  мене?  -  переходить  на  шепiт  Григорiй
Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця,  зчавлюючи
бiль i гнiв. -  Як  ти  насмiлився...  нечестивцю?  -насилу  стриму?  себе
чоловiк.
   Обличчя довготелесого ще бiльше сiрi?,  i  на  ньому  вилiплюються  три
вирази: муки, прохання, каяття. Вiн теж приклада? руку до грудей,  i  його
розчепiренi пальцi  клiткою  впиваються  в  серце,  а  зiбгане  тонкогуб'я
сiпа?т.ься, пересмику?ться i не може чи спаса?ться  зронити  першi  слова,
але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвiртка у темрявi, а
вчитель одразу ж вiдгорта? ?х рукою:
   - Iди, потворо. Не доводь до грiха - мiй автомат ще при менi, -  кивнув
головою на поставець.
   - Григорiю Стратоновичу, вбивайте, але  вислухайте  великодушно,  -  як
умi?те ви. - Слова  довготелесого,  зда?ться,  народжуються  у  темрявi  i
падають у темряву. Вiн, прокашлюючись, вивiльня? голос вiд  хрипу,  а  сам
гнеться, перехиту?ться, ожива? i в'яне, ладен  от-от  розпластатися  перед
вчителем. - Дiтьми сво?ми, чим хочете, благаю - приймiть  мою  муку  i  не
дайте  загинути,  людинi...  Мо?  дурноголове  заслiплення  принесло   вам
прикростi i навiть горе. Але дайте покаятись менi.
   - Ти, Поцiлуйко, й винитись прийшов?! - щиросерде здивувався  i  навiть
оторопiв Григорiй Стратонович. - Та що це? Хiба в тебе  не  замулилась  до
решти совiсть?
   - Вiрте не вiрте, а виходить... не зовсiм... Каяття тепер по?дом  жере,
до?да? мене. - Поцiлуйко  до  болю  натиснув  клiткою  пальцiв  на  серце,
бажаючи показати, як його  з'?да?  гризота.  Але  в  цьому  русi  Григорiй
Стратонович безпомилково вловлю? фальш, i насмiшка викривлю? його припухлi
уста:
   - Що ж, непогане для цього мiсце знайшов, - перевiв погляд  на  картину
пекла. - Хiба ж хоч одному тво?му слову можна вiрити? Хiба ти i  зараз  не
звива?шся всi?ю хитрiстю i пiдступнiстю?
   - Ваше право i ваша воля не вiрити менi, але я теж колись не був таким.
   - Охоче вiрю, що мати породила тебе  схожим  на  всiх  дiтей.  Це  була
заслуга матерi. Як вона,  сердешна,  десь,  уповала  на  сво?  дитя,  коли
годувала його молоком, як  надiялась,  що  ??  нащадок  людиною  пiде  мiж
людьми, а вiн вирiс i свинякою втерся в життя.
   - Це зробила вiйна, будь вона  тричi  проклята!  -  заволав  Поцiлуйко,
одiрвав руку вiд серця, пiднiс ?? до уст  i  окам'янiлого  носа.  -  Як  я
ненавиджу ??!
   - Багато чого можна звалити на вiйну, та не ?? вина, а навiть  заслуга,
що  вона  розкрила  твою  каламутну  душу.  Хай  люди  обходять  ??,  наче
помийницю.
   - До вiйни у мене, Григорiю Стратоновичу, не було... те? - каламутi.  В
мене була, так би мовити,  голуба  бiографiя,  без  жодно?  плямочки,  без
жодно? цяточки.
   - Навiть без цяточки? - В учителя розгонисте злетiли брови на  чоло,  i
згадалось, скiльки ж непри?мностей було в нього  зi  сво?ю  бiографi?ю.  -
Якими ж дiлами, подвигами вона голубiла у тебе?
   Поцiлуйко випростався:
   -  Пильнiстю,  любов'ю  до  Радянсько?  влади.  -   Хотiв   сказати   з
досто?нством, але самi слова не послухались його й прошелестiли  злiченою,
нiкчемною скоромовкою.
   - Ох, i нахаба ж ти! - знову обурився Григорiй Стратонович. - Яке ж  ти
ма?ш право говорити про любов до  Радянсько?  влади!?  Це  ж  блюзнiрство,
святотатство!
   - Нi, це любов, - уперто сказав Поцiлуйко. У вирази  муки,  прохання  i
каяття вплелася злiсть, а вкорочене пiдборiддя  i  жирова  дужка  пiд  ним
нервово затiпались.
   - Хоча б у церквi не брехав. Пам'ята?ш,  як  у  сорок  першому  роцi  я
вiдшукав тебе в пота?мному закапелку?
   - Пам'ятаю, - здригнувся i похнюпився Поцiлуйко.
   - В цей найтруднiший час для Радянсько? влади  ти  став  не  во?ном,  а
приймаком, i площа тво?? любовi рiвно обмежилась  площею  тво??  шкури.  А
Радянська влада, надiючись на Поцiлуйка, залишала його  для  пiдпiлля,  не
для приймацтва. Так утоптав ти в багно свою голубу анкету!.. Мовчищ? То  я
ще дещо нагадаю. Пам'ята?ш, .як ми з комiсаром  допитувались  у  тебе,  де
закопана зброя, що залишилась для пiдпiлля? "Не  знаю",  -  скриводушничав
ти. А коли приперли тебе, що сказав? Збро? не вiддам, бо менi пiсля  вiйни
треба за не? буде вiдчитуватись перед  райкомом.  Ти  думав  про  паперовi
вiдчити й тодi, коли найкращi  люди  вiдчитувались  кров'ю  i  життям.  Ми
викопали кулемети i гранати, а ти плакав над розритими  ямами,  немов  над
покiйниками, голосив, що не  зможеш  по  формi  вiдчитатися  пiсля  вiйни.
Партизани тодi смiялись i плювали на тебе... Чого ж ти хоч тодi не пiшов з
цi?ю ж збро?ю бити ворога? Чому?
   Поцiлуйко обвiв язиком смагу на устах i не сказав, а знову заскрипiв:
   - Чому не  пiшов?..  Бо  ваш  партизанський  пiдроздiл,  пробачте,  був
самочинним.
   - Як це самочинним? - не зрозумiв Григорiй Стра-тонович.
   - Ви самi, стихiйною масою, значить,  органiзували  його,  без  нiякого
розпорядження, без  нiяко?  вказiвки.  В  той  час  я  не  мiг  довiритись
стихiйному руху, бо маса - це маса...
   Григорiй Стратонович оторопiв:
   - Скажи,  Поцiлуйко,  чи  це  ти  вiд  хитростi,  чи  вiд  страху  став
дурноколiнним?
   - Добивайте, Григорiю Стратоновичу, - ваше право. В тодiшнiй ситуацi? i
найрозумнiший ставав дурним наче пень. Одурiв i я. Гадав, що збережу себе,
а досвiдченi кадри будуть потрiбнi кра?нi. Ну, й  дух  смiливостi  покинув
мене, дух  зневiри  потягнув  у  болото,  я  став  боязливцем,  але  ж  не
зрадником... Од  вас,  тiльки  вiд  вас  тепер  залежить  мо?  життя,  мо?
майбутн?. У мене ж дiти ?.  Без  матерi  лишились...  померла  цими  днями
вона... перед смертью сказала, щоб я прийшов з каяттям  до  вас.  I  от  я
падаю ниць перед вами. - Вiн справдi в  благаннi  опустився  на  колiна  й
схлипнув.
   На чи? серце не дiють покаяння, сльози, слова "дiти" i "мати"?  Подiяли
вони й на Григорiя Стратоновича. Вiн пiдiйшов до Поцiлуйка, взяв  його  за
ту саму руку, яка за вiйну не доторкнулась до збро?, але яка тепер стiльки
зробила йому зла звичайнiсiнькою школярською ручкою.
   - Устань! Я тобi не бог i не суддя.
   - Не встану, Григорiю Стратоновичу. До  ранку,  до  свого  судного  дня
простою, умру отут,  iнфаркт  схоплю,  -  схлипнув  i  прикрив  очi  рукою
Поцiлуйко. Було схоже на те, що вiн насправдi зможе  отак  простояти  цiлу
вiчнiсть.
   - Чого ти хочеш од мене?
   - Простiть мою злобу до  вас,  пролетiть,  як  говорилось  колись,  мо?
нав?ти.
   Григорiй Стратонович похитав головою:
   - Гаразд, Поцiлуйко, якщо ти щиросерде  покаявся,  постараюся  не  мати
велико? злостi до тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що  ти  принiс
менi, мо?й дружинi, мо?м дiтям. Тiльки бiльше нiчого не вимагай.  Iди  вiд
мене i не попадайся менi на очi. Хоч це ти зможеш зробити?
   - Для вас усе зроблю, Григорiю Стратоновичу,  сиру  землю  гризтиму!  -
пiдвiвся Поцiлуйко, i його сльоза впала на руку вчителя,  той  здригнувся,
витер ?? об шинелю. - Тiльки дайте менi ще  справочку,  що  зброю  здав  у
справностi.
   - I цю справочку дам: зброя, дiйсно, була  у  справностi,  хоча  ти  не
торкався до не?.
   - Боюся збро?, Григорiю Стратоновичу, у мене якась вiдраза  до  не?.  Я
навiть у дитинствi не грався у вiйну. - Поцiлуйко знову облизав  пересохлi
уста i понизив голос до  благального  шепоту:  -У  цiй  справочцi,  будьте
милостивi, черкнiть з пару слiв, що я мав якийсь там невеличкий зв'язок  з
партизанами.
   - Таке спроста не черкають - воно життям заробля?ться. I на що це тобi?
   - Ця дописочка, Григорiю Стратоновичу, цi кiлька слiв установлять  мене
в партi?. Тодi я оживу,  стану  зовсiм  iншою  людиною,  а  вас  повiк  не
забуду... I дiтей,  сирiт  сво?х  безщасних,  навчу  шанувати  вас,  -  iз
благанням i мукою дивився на учителя.
   - Я розумiю, партiя потрiбна тобi, але чи потрiбний ти ?й? - безжалiсно
вiдрiзав Григорiй Стратонович. - I хто тепер тебе прийме до не??
   - Приймуть, побачите, приймуть. У  мене  збереглися  давнi  знайомства,
зв'язки... Дописочка вряту?  мене.  Я  ж  не  прошу  чисто?  партизансько?
справки. А моя зброя, коли подумати, все-таки допомагала вам, а не ворогу.
   - I що ж ти далi  дума?ш  робити?  -вже  з  зацiкавленням  подивився  в
жалюгiдне обличчя Поцiлуйка.
   -  Менi  тепер  доведеться  йти  по  господарчiй  лiнi?,   iдеологiчнi,
вважайте, вiдсiклись, ну, й заважкi вони для мене. Стану  собi  директором
маслозаводу та й буду тихцем виконувати  плани.  Це  якраз  пост  по  мо?х
нервах. I все вже накльову?ться, тiльки ви трiшечки допоможiть.
   - Нi, не допоможу я тебе встановлювати в партi?, не допоможу тобi стати
й директором  маслозаводу.  На  цьому  й  розпроща?мось,  ?дь  собi  сво?ю
дорогою, та не забудь забрати хабар,  що  привiз.  На  мо?й  совiстi  нема
жодно? чужо? копiйки.
   Поцiлуйко затремтiв, мов осика у вiтер.
   - I мо?х дiтей не пожалi?те? Ви ж учитель, гуманiстi.
   - Хiба дiти  гiршими  стануть,  коли  ?хнiй  тато  не  буде  директором
маслозаводу?
   - Ви вбива?те мене довiчним безчестям!
   - Нi, ти сам себе вбив трьома отруйними кулями:
   зневагою до людей, дрiбним iнтриганством i великою любов'ю  до  власно?
шкури. Так яке ж ти ма?ш вiдношення до партi?? Якщо в тебе залишилась  хоч
одна брунька людяностi, тремти над нею, розвивай ?? не  на  директорському
маслi, а на чорному хлiбi i дякуй людям, що хоч  яку  працю  будеш  робити
поруч з ними.
   Жах тiпонув усi?ю постаттю Поцiлуйка:
   - Зрозумiйте, Григорiю Стратоновичу: коли я пiду на низову роботу, мене
заклюють.
   - Хто ж тебе заклю??
   Поцiлуйко гойднувся, i ?дине слово зiрвалось з його уст:
   - Люди.
   - Навiщо приписувати ?м сво? вади? У людей ? бiльшi турботи...
   - Це теорiя, - обiрвав його Поцiлуйко. -  Люди  не  забули,  як  я  був
секретарем райвиконкому, а ви ж зна?те,  що  той  не  вродився,  щоб  усiм
догодив.
   - Але вродились такi, що пожинали людську славу, доброту i плоди ?хньо?
працi, а людям повертали свинство нiкчемних вигаслих душ. Бо?шся людей?
   - Не так ?х, як ?хнiх насмiшок, - признався Поцiлуйко. - Я не  переживу
такого сорому.
   - Переживеш, - заспоко?в його Григорiй Стратонович. - Коли в  схованках
пережив вiйну, то все переклiпа?ш - вi? у тебе не соромливi, одвiють  усе,
як млинки.
   Пiсля цих слiв у Поцiлуйка  несамохiть  заворушились  вi?,  ворухнулись
повiки S стали такими, наче ?х щойно хтось умочив у  болiсну  злiсть.  Нею
насочились i  жмаканцi  пiд  очима,  а  далi  злiсть  поповзла  по  щоках,
накопичуючись у складках бiля уст i носа.
   - I нiяк не  змiните  свого  рiшення?  -  потвердiшали  шия  i  постать
Поцiлуйка.
   - Нiяк.
   -  Подумайте,  Григорiю  Стратоновичу.  Подумайте!  -  Тепер  у  голосi
по?днались прохання i погроза. - Це ж тiльки одна манюсiнька дописочка.
   - Iз нею ти  вже  iменем  живих  i  мертвих  почнеш  вичавлювати  масло
особистого достатку. Iди...
   Злоба струсилася з повiк на  обличчя  Поцiлуйка,  по-iншому  спотворила
його. Тепер каламутна i чорна душа Поцiлуйка виходила з гри в прибiднення,
i в голосi його холодним металом заскреготiла погроза.
   - Проганя?те! Ну, й проганяйте собi на горе. Я пiду з нiчим, але за мою
ганьбу ви i ваша жiнка пролл?те  вiдро  кривавих  слiз.  Я  вiднайду  отой
жолобець, яким поллються вони.
   При згадцi про жiнку Григорiй  Стратонович  здригнувся,  перед  ним  за
коротку мить розверзлась  страшна  гнилизна  безоднi,  що  звалась  життям
негiдника. Вилуплюючись iз усiх одяганок, вона вже погрожувала  i  шипiла,
мов гадюка:
   - Я знаю, ви, вiдхопивши вищу освiту, i  досi  живете  великим,  рiзним
художеством, шекспiрами i духом. Але, коли зло пiшло на зло, я стягну  вас
iз усiх високостей на таке дно, що й шекспiрам не снилось,  Сторч  головою
летiтимете в гiрше пекло, анiж ви показували менi.
   - Брешеш, мерзотнику!
   - Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав.
   - Не народ, а покидьки його! I ти далеко дума?ш ви?хати на брехнi?
   - До свого берега. I дума?те, не ви?ду? Згадайте: нiби не граф  Толстой
писав, що iстина переплетена з брехнею найтоншими нитками?
   - Це ж вiн про вiрування писав!
   - Цього я вже не пам'ятаю, а  цитата  сама  по  собi  стояща.  I  я  не
посоромлюсь накинути на вашу бiографiю таку брехню, що вона стане правдою.
Бо що менi залиша?ться робити? Вдавитися?.. Та  ви  зна?те,  що  ципльонок
тоже хоче жить. I я хочу жити. Не ставайте менi на  завадi,  бо  тодi  чим
завгодно, а стягну вас з високостi духу. Я знаю, як це робиться, знаю,  що
ви ма?те вiдкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у  сто
крат слабiше мого. I я, захочу, згризу його, мов качан капусти.  I  це  не
так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тiнева людина.
   - Яка, яка я людина? -  перепитав  Григорiй  Стратонович,  страхаючись,
навiть не вiрячи, що стiльки нечистот може зiбратись у однiй потворi.
   - Тiнева, не на виду. По делiкатностi  чи  легковажностi  сво?й  ви  не
вмi?те  зайняти  вiдповiдне  вашим  заслугам  положення.  А  його  вам  на
тарiлочцi не пiднесуть. У наш вiк у кожного по  горло  власно?  роботи,  i
тому нiхто не ма? часу розбиратися в скромностi якогось iндивiдуума. I  це
теж проти вас. То не робiть мене таким пiдлим, яким я ще не був.  Це  буде
краще для мене, для вас, а значить, i для суспiльства. Що вам кошту?,  хай
проти волi, черкнути кiлька  слiв?  Зате  будете  мати  бiля  себе  чистий
спокiй. А для таких людей спокiй дуже потрiбний,  щоб  рости  духовно.  Не
заважатиму.
   Тепер прийшов  час  поблiднути  Заднiпровському.  За  вiйну  вiн  встиг
надивитися i на злобу, i  на  мiзерiю  тих  покидькiв,  якi  мали  людську
подобу. Але тако? гадини ще не бачив. I, головне, вона так i  зробить,  як
говорить А може, це поганий сон?.. Нi, реальний, нашорошений i  озлоблений
Поцiлуйко сто?ть перед ним i ще з краплинкою надi? дивиться йому  в  лице,
немов вичиту? з нього слова жадано? дописочки. Взяти автомат i сiконути по
цьому стовпу гною. Але  Григорiй  Стратонович  перемага?  себе  i  наче  з
цiкавiстю запиту?:
   - Достойну себе намалював перспективу. Як же ти  будеш  вiдривати  мене
вiд високостi духу?
   - Це буде залежати вiд полiтично? ситуацi?, - не довго думаючи, випалив
Поцiлуйко, i в його очах побiльшало надi?.
   - Як це зрозумiти?
   - Можу розкрити карти i масть. Тiльки  не  прогнiвайтесь  -  вислухайте
спокiйно.
   - Говори!
   - I скажу! - В Поцiлуйка якось з-пiд шкiри висоталась подоба недоречно?
посмiшки. - Будуть у нас головними ворогами нацiсти - я i тi, що бiля мене
крутяться, зробимо вас нацiстом; буде головною небезпекою нацiоналiзм - ми
вам пiдкинемо ?жака в  образi  укра?нського  буржуазного  нацiоналiзму.  А
можемо тим i другим зробити ще й додати якесь моральне падiння. Ось тодi й
спробуйте викрутитися, коли такi сигнали почнуть надходити з рiзних  мiсць
i коли навiть добрi знайомi почнуть косувати на вас i переходити на другий
бiк вулицi... Диву?тесь, що я йду ва-банк? Вiн страшний не для мене, бо на
обмовника ще нема? закону, а обмовлений може зустрiтись навiть зi  смертю.
А це така тiтка,  що  й  найчистiшим  лебедям  вiдкручу?  голови.  Отак  i
виходить: хто мед збира?, той скоро помира?. Логiчно?
   Небувалий оголений цинiзм, страхiтлива мерзота так обурили вчителя,  що
вiн, повернувшись, хотiв схопити автомата i хоч прикладом вимiсити  огидну
Поцiлункову пику, що вже оживала в передчуттi  вiдплати.  Але  в  цей  час
вiдкрились царськi врата, з них, iз високо пiднятим хрестом,  похитуючись,
вийшов отець Хрисантiй.
   - Iзидi, темнозрячий ябеднику! I глагол'ю тобi: бог любить  праведника,
а чорт  ябедника,  -  урочисто  проголосив  i  махнув  хрестом.  -  Iзидi,
заволоко, не пожирай древа жизнi, древа разума.
   Од несподiванки очi в Поцiлуйка  поширшали,  осклiли,  i  вiн  з  жахом
подався назад. Поява отця  Хрисантiя  спочатку  здалась  йому  бiблейською
картиною. Ожили давнi забобони, на  якусь  хвилину  потьмарився  розум,  i
Поцiлуйко ганебно вискочив з церкви.
   Лише на цвинтарi, прийшовши до пам'ятi i  розiбравшись  у  всьому,  вiн
мало не заплакав од безсилля i лютi:
   як же не повезло йому - при ?хнiй розмовi з Заднiпровським був  свiдок!
Вiн руйнував його  плани,  як  павутиння,  i  хто  мiг  чекати  ось  тако?
несподiванки? Тепер вимислюй, чоловiче, щось iнше або й на  себе  опасайся
заяви. I де той пiп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись  за
якусь полу його ряси, довiдатись, що вiн за одно i якi грiшки водяться  за
ним?.. А чого вiн так захищав  Заднiпровського?..  Бачиш,  яка  зворушлива
спiлка, - пiп i вчитель! Варто подумати, чим це  пахне.  Вiн  пiдiйшов  до
коня,  скочив  у  сани  i,  новими   нитками   обплутуючи   сво?   порване
хитросплетiння, в найпаскуднiшому настро? по?хав сонним селом.
   А в церквi, задоволений сво?м "виходом", отець Хрисантiй i  досi  метав
громи та блискавки на клятвовiдступника Поцiлуйка, що вiд отця лжi влазить
у свiт.
   - Лайдак, зажера,  заздрiсник,  дрантогуз,  мерзопакосник,  що  легкого
хлiба i масла шука?. Такий, гада?те,  людсько?  насмiшки  бо?ться?  Роботи
бо?ться. Воiстину, шашiль, - звернув погляд на  старовинний  ветхий  образ
богоматерi. - А шашелi й богiв ?дять.
   - Цей Радянську владу ?сть, а сам кричить, що любить ?? i  любитиме  до
гробово? дошки, - похмуро вiдповiв учитель, струшуючи й не можучи струсити
з плечей огиду й нервовий дрож. А як вiн вiрно про вiдкриту  душу  сказав!
Теж розбира?ться  в  психологi?,  для  вигiд  сво?х,  для  мерзоти  сво??.
Схилився над книгою, розгорнув ??, але довго нiчого не мiг  прочитати:  не
слова, а темнi шекспiрiвськi образи наближались до його зору, i серед  них
витягував свою стовбуристу шию дрiбноголовий Поцiлуйко...



   XII

   Дiти нарештi поснули, а вона босонiж, з пiднятими долонями сну? i  сну?
по землянцi - руками i всiм тiлом дослуха?ться, як з вогких  стелин  слiпо
вибиваються i тремтять нитi холоду, як знизу спроквола  в'юняться  волокна
вiтерця. А може, це в досадi диха? сама земля, невдоволена  тим,  що  люди
без жалю вивертають i вивертають ?? нутро?
   "I забреде ж таке в голову!" -диву?ться  Катерина,  а  руки  ??  спiрно
ворожать то в кутках, то бiля дверей, зашпаровуючи глиною невидимi для ока
шпарини.
   Через якийсь час в оселi ста? затишнiше, полохливий мигунець  смiливiш,
без трепету за життя, випросту? свою золотисту, але чадну квiтку. I це вже
раду? молодицю. Вимивши руки i озувшись у чоботи, що туго обтягують литки,
жiнка ста? посеред землянки, ще недовiрливо  прислуха?ться  до  пiдступно?
стелi: чи не височить вона крижанi жала. Але замiсть холодного подиху  чу?
згори тихий вiдгомiн дiвочо? пiснi. Не про битви, не  про  вiйни  виводять
дiвчата, а давню, як вiчнiсть, пiсню про те, що мала мати одну дочку та  й
купала ?? у медочку.
   I душа молодицi стрепенулась назустрiч пiснi, по?дналася з нею, а  далi
полетiла через плетиво дорiг, через поля,  лiси  i  луки  до  того  клаптя
землi, де мала мати одну дочку, i цi?ю дочкою була вона, Катерина. I  тато
був у не?, завжди бiлий i теплий од борошна. Iшов вiн по землi  -  за  ним
залишалася бiла пороша, смiявся чи спiвав - з  одежi,  чуприни  й  обличчя
його трусився пахучий пилок, а коли  мельник  Павло  завзято  вививався  у
танцi, то з нього так сипалась мука, що вiн ставав схожим на заметiль.
   Вiн днював i ночував у старенькому залиша?ному й застудженому млинi, що
обрiс вiльшиною, вербами i верболозом. То синя, то блакитнава, то  зелена,
то темна вода завжди лихоманила млин, вiн пересварювався з нею i в той  же
час з роздутих защiчин вихукував муку або дерть.
   Вона спочатку побоювалась i млина,, i колеса, пiд яким кублилися  чорти
i водяник. Але тато переконав ??, що млин ма? зовсiм лагiдну душу,  а  пiд
колесом чорти жили тiльки  до  революцi?,  потiм  вони  десь  повiялися  з
панством i рiзними графами, бо жити з хлiборобами нечистiй  силi  не  було
нiяко? вигоди. I мала мельникiвна пiсля цього вже не боялася нi  заглядати
в усi шпарини млина, нi ночувати в ньому. Перед сном тато сам  укривав  ??
рядниною, що теж пахла мукою, i розказував рiзнi дивовижнi iсторi?,  казки
або видзвонював пiсню на чорних цимбалах. У селi довго люди  пiдсмiювалися
з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обо? вони побували на вiйнi,  обо?
нагибiлися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих кра?в  таке,  що  мало
кому в голову забреде: Павло при?хав з цимбалами, а Володимир -  з  торбою
кремiнцiв. Побачила мельничиха цимбали -  засмiялася,  побачила  кожухарша
розкладенi  камiнцi  -  заголосила,  що  для  не?  не  знайшлося   кращого
подарунка.
   Цимбали тато завжди тримав у млинi, i добре було осiннiми вечорами чи в
заметiль прислухатись до  м'якого  срiбла  музики.  За  стiнами  крихiтно?
кiмнатки гудiло млинове камiння; спадаючи з лоткiв, у  гнiвi  клекотiла  й
шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську  радiсть,  печаль  чи
одна однiй говорили про кохання.
   - Як славно ви гра?те, - одного разу потягнулась вона руками до  батька
зi сво?? висiвками набито? подушечки.
   - Славно? - перепитав ?? тато i змовницьки повiв бровою, з яко?  одразу
ж посипалась мука. - То в мене цимбали такi: самi виграють.
   - Як же вони самi грають?
   - Бо мають живу душу.
   - Хiба цимбали мають душу? - ширшають очi у дiвчинки, i ?й чогось  ста?
лячно.
   - Коли кажу, то мають. Дума?ш, вони з дерева зробленi?
   - А нiби з чого? - уже недовiрливо погляда? на почорнiле  од  негоди  i
рокiв дерево: яка та?мниця, яке диво кри?ться в ньому?
   - Цимбали цi, Катерино, зробленi з само? любовi... Дiсталися вони  менi
вiд гуцульського роду, в  якому  народився  найкращий  цимбалiст.  Колись,
скажу тобi, на Гуцульщинi було три прославлених  музики:  Веселi  Цимбали,
Журлива Скрипка i Нiжна Сопiлка. Вони побратимами ходили вiд села до села,
розвiювали людську тугу, приносили радiсть у душу i заповзяття у  ноги.  I
доти вони всюди були разом, поки не зустрiли в  горах  бiля  потiчка  одну
дiвчину, красну, мов свiтанкова зоря. Побачили ?? музики - понiмiли i  всi
тро? залюбилися в цю дiвчину. Отаке  бува?.  Через  це  кохання  побратими
пересварились мiж собою, зата?ли злобу  один  на  одного  i  навiть  грати
покинули. А потiм разом пiшли до красунi, щоб вибрала з них, кого  захоче,
дружиною. Дiвчина покохала Веселi Цимбали. Але здушила свою  любов  i  так
сказала побратимам:
   - Я люблю i Веселi Цимбали, i Журливу Скрипку, i Нiжну Сопiлку, а  тому
не можу вийти замiж за когось iз вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... -
Пiсля того знову на землi ще краще заграли Веселi Цимбали, Журлива Скрипка
i Нiжна Сопiлка, бо в них увiйшло те, що ? найкраще на свiтi, - любов!
   У ?? батька мало не все було найкращим: i друзi, i дружина, i донька, i
?хня хатина, не кажучи вже про старенький млин,  рiвнi  якому  не  було  в
цiлiм свiтi. Навiть ?хня корiвчина теж була найкращою, бо хоч вона й  мало
давала молока, зате в не? були роги розкiшнi, мов корона...
   Згадавши це, i посмiхнулась, i  зажурилася  жiнка:  де  тепер,  у  яких
свiтах ?? тато? У сорок другому роцi його з кiлькома пiдпiльниками схопили
нiмцi, а млин облили гасом i  запалили.  Вже  охоплений  кривавими  руками
вогню,  вiн  чесно  молов  сво?  останн?  мливо.  Тiльки  обгорiле  колесо
залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту  воду,  з  якою  весь  час
пересварювався млин. А вiд батька  залишились  однi  згадки-спомини.  Але,
може, настане та година, коли якогось дня вiдчиняться дверi i  в  землянку
увiйде ?? сивий, не вiд муки, а вiд муки тато i, як  в  дитинствi  покладе
свою руку на ?? коси i скаже, що вона найкраща i дiти  в  не?  найкращi  в
свiтi.
   З очима повними слiз i видiнь Катерина пiдiйшла до дiтей, подивилась на
всi голiвки, поправила постiль та и почала думати про завтрашнiй день: чим
вона нагоду? свою сiм'ю? I тiльки тепер вiдчула, яка  вона  голодна.  Хоча
сьогоднi i дiти, i Григорiй уволю по?ли хлiба,  але  вона  собi  не  могла
дозволити тако? розкошi: передiлила свою пайку i  залишила  на  ранок  для
найменшого.
   Молодиця пiдiйшла до мисника, дiстала з-пiд полумиска шматок хлiба,  що
вилискував iскорками картоплi, зважила в  руцi,  вдихнула  його  пахощi  i
знову бережно накрила полумиском, ?? уста затремтiли,  на  них  ворухнувся
бiль, а думки закружляли  навколо  того  кулика  з  борошном,  яке  привiз
сьогоднiшнiй гiсть. Хiба ж могла погана людина завiтати  до  них?  Пособив
комусь  Григорiй,  от,  спасибi,  й  вiддячу?.  Вона  пiдiйшла  до  мiшка,
пригнулась, обхопила його обома руками, i знову  перед  очима  заколивався
старий млин, заставлений мiшками збiжжя i сипанками з вимолом,  бiля  яких
весело порались важкi селянськi руки.
   Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий  повiв  пшеничного
борошна, повiв далекого степу охоплю? все ?? ?ство. Молодиця вже не  зна?,
чи перекону?, чи обдурю? себе, що от-от гiсть прийде з Григорi?м вечеряти.
А що ж покладеш ?м на стiл? Оту дитячу  пайку?  Треба  хоч  якогось  коржа
спекти. Вона ясно уявля?, як незручно почуватиме себе  Григорiй,  коли  не
буде чим почастувати гостя. I вже без ваганини здiйма? з кiлка пiдситок, а
з мiшка набира? повну миску муки. Легко в ?? руках  залопотiв,  затанцював
пiдситок, а на стiл бiлим  дощиком  потекла  пшенична  мука,  дихай  -  не
надиха?шся нею. У жiнки прояснилось обличчя, хоча сумлiння iнколи  шпигало
?? сво?ми колючками: чи не заранi почала вона поратись бiля чужого добра?
   Вгорi загупали чи?сь кроки.
   "Iдуть!" - зрадiла i перелякалась Катерина, бiля ?? красиво окресленого
рота ворухнулась нерiшучiсть, а в очах очiкування.
   Незабаром чи?сь руки невмiло зашарудiли по дверях, i в землянку, низько
пригинаючись, увiйшов Поцiлуйко. Вiн одразу ж одвiв погляд  вiд  ??  очей,
наче вони  просвiчували  його  думки.  I  це  насторожу?  жiнку:  справжнi
партизани завжди рiвно, з при?мнiстю чи цiкавiстю,  дивились  ?й  у  вiчi,
дарма що вони були зеленими.
   - Ви самi прийшли? А Григорiй де? - здивувалась i насторожилась вона.
   - Там, - невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцiлуйко  i  пустив  погляд
кудись за стiни землянки. Слiди збентеження ворушаться на його нездоровому
сiрому обличчi i на червоних бiлках.
   Катерина ще бiльше насторожу?ться,  одразу  кiлька  питань  занепоко?но
розповзаються в головi, i хоч вона не може стримати ?х, але вже бiльше  нi
про що не розпиту? гостя, а запрошу? сiдати за стiл.
   - Спасибi, Катерино Павлiвно, я й постою, - тiльки  тепер  поглянув  на
не?, як на жiнку. I хоча це зовсiм було невчасно, недоречно, але вiдзначив
про себе: "Гарна, з якоюсь та?мницею. До тако?  тягне  чоловiкiв.  Недарма
Заднiпровський узяв ?? з цiлим виводком. Ех, коли б можна  було  повернути
минулi роки... сам би закружляв навколо тако?".
   Потiм перевiв погляд на розв'язаний мiшок, i щось подiбне  до  посмiшки
вигнулось на його широкувате розкра?ному ротi. Далi зиркнув  на  дiтей,  в
почервонiлих очах майнуло спiвчуття. Вiн, нiби докоряючи  комусь,  похитав
головою.
   I цей нiмий докiр недобрим передчуттям охопив  молодицю,  вона  поклала
пiдситок на стiл.
   - Щось трапилось? - пошепки запитала у незнайомого.
   - Трапилось, Катерино Павлiвно, - нарештi глянув ?й у вiчi.  -  Я  таки
присяду, бо дуже хвилююсь. Сiдайте i ви, щоб лихо сiдало, а не гналось  за
вами.
   Вони напружено сiдають одне проти одного, ?х роздiля? купка борошна, що
пахне далеким степом i життям.  Поцiлуйко  якийсь  час  прислуха?ться,  що
робиться нагорi, косу? на дверi, а потiм, тамуючи в грудях бiль, образу  i
рештки сво?? гордостi, почина? повiльно i переконливо говорити:
   - Катерино Павлiвно, ви дружина Григорiя Стратоновича, мати аж  п'ятьох
дiтей. Вам усiм треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло,  вiрнiше,  так
воно виходить, що ви можете назавжди  позбутись  його,  бо  щастя,  кажуть
люди, перелiтна птаха.
   Кам'янiючи,  молодиця  пiднесла  до  грудей  сплетенi  руки,  зiтхнула,
вiдчуваючи, як од не? вiдходить Григорiй, кохання. Болючий туман налiг  ?й
на очi i душу.
   - Господи, що ж трапилось? - не спитала - зойкнула всiм  тiлом.  -  Яке
лихо стало на дорозi?
   - Iще  не  стало,  тiльки  сто?ть...  Iще  не  пiзно,  -  заспоко?в  ??
Поцiлуйко, i надiя заворушилась у його грудях:
   вiн одразу збагнув, як жiнка коха? свого другого мужа. Такi молодицi за
любов усе зроблять, навiть на злочин пiдуть.
   - Кажiть-но мерщiй!
   - То й скажу. Тiльки слухайте - i не дивуйтесь, i не страхайтеся, i  не
гнiвайтесь, а зважте все. У  кожно?  людини,  Катерино  Павлiвно,  ?  такi
закутки, в якi вона й сама не хотiла б  заглядати.  Але  що  зроблено,  те
зроблено, а людинi треба жити... У вiйну i я трохи  схибив,  не  розгорнув
пiдпiльно? роботи, словом, не зорi?нтувався... Звiдси  i  все  лихо...  Не
перший день воно кара? мою душу. Кара?ться i моя родина, i дiти мо?. Тепер
моя i ?хня судьба в руках вашого Григорiя. Напише вiн  довiдочку  про  мою
дiяльнiсть, черкне пару слiв - i все у мене переiнакшиться,  не  напише  -
втопить мене. Ну, а коли на це пiде, то, потопаючи, я потягну за  собою  i
вашого Григорiя. А хто iз нас потiм випливе  -  це  тяжко  сказати,  бо  в
Туреччинi я не був i в оточення не попадав... Поки  не  пiзно,  допоможiть
менi, а цим допоможете й собi.
   - Ви - Поцiлуйко! - з жахом вигукнула жiнка.
   - Припустiмо, ви частково угадали, - насторожено пiдвiвся Поцiлуйко.  -
Ви таки, можна сказати, дiйсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на  мене
свiй гнiв, не кленiть, а послухайте мого слова, бо'життя рiзнi ма? гудзи i
тенета, всякий негадано може потрапити в них.
   - Який ви негiдник! - рвучко пiдвелась Катерина,  i  ??  очi  викресали
кетяшини iскор. Вiд злостивих рум'янцiв вона помолодiла i покращала.
   "Вiдьма, вiдьмочка!" - з обуренням i  заздрiстю  вдивля?ться  в  гаряче
обличчя молодицi. Злоба спотворила i зробила  старiшим  Поцiлуйка.  О,  як
йому не  вистача?  колишньо?  влади,  щоб  хоч  по-справжньому  цитькнути,
приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити ??.
   - Лаятись не штука! - з погрозою поглянув на молодицю.
   ?в тебе, заслинений болотнику, вистачило совiстi приволокти  сюди  сво?
зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимiтайся втрiстя! Зараз же! - люту? молодиця.
   Поцiлуйко з острахом пода?ться  до  дверей,  а  в  очi  його  затiкають
рiшучiсть i оскаженiння.
   - Я пiду, але, запам'ятайте, замiсть мене сюди прийде горе!
   - Хоч i смерть! Забирайся! - Вигляд  у  жiнки  був  таким  грiзним,  що
Поцiлуйко, мовчки проклинаючи ??, обернувся i  слiпо,  хрестом,  вперся  у
дверi, не можучи знайти клямки.
   - Муку ж свою прихопи! - наказала жiнка. - Та дошки забери! Може,  тобi
чи якомусь негiднику на домовину згодяться!
   Останнi слова аж скоцюрбили Поцiлуйка, але вiн обома руками вхопився за
гузир мiшка i, пiдпихаючи його колiном, поперед себе виволiк за  дверi.  В
землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога,
а потiм щось згадала i почала рукою згрiбати у миску просiяну муку. Поверх
не? вона висипала рожевий грис i швидко  вискочила  надвiр,  де  Поцiлуйко
порався бiля дощок.
   - I це, мерзотнику, забери! - простягнула йому миску.  -  Може,  когось
iншого купиш.
   - Нащо воно менi, - люто  одгризнувся  Поцiлуйко,  одводячи  погляд  од
молодицi.
   Тодi вона плеснула мукою йому на голову.
   - ?ж, давися, хай тебе розiпре!
   В темрявi клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцiлуйко, задихаючись
у ньому, закашляв i замахав обома  руками.  А  Катерина,  тамуючи  сльози,
рiвно пiшла до землянки, залишаючи за  собою  на  землi  бiлу  порошу,  як
колись залишав ?? тато...
   Григорiй Стратонович пiзно повернувся додому:  хотiв,  щоб  дружина  не
помiтила його гризоти. Вiн так  увiйшов  у  землянку,  що  й  Катерина  не
прокинулась. Спати не мiг. Поганi  думки  й  передчуття  мучили  й  мучили
вразливе серце, яке не загрубiло i в тяжких  випробуваннях.  "Iнтелiгентик
ти, та й бiльш нiчого, - лаяв себе, але й вiд лайки не ставало легше. - Що
ж, Поцiлуйко на все пiде. Може, справдi треба було  йому  черкнути  кiлька
слiв?.. Нi, не дочека?шся, враже! Тодi скiльки  ще  страждань  вицiдить  з
нього цей вуж? Але хай навiть стражданнями, але  ти  повинен  спинити  хоч
якусь частку пiдлоти: вiдступлю я, вiдступить хтось од не? - i вона лиша?м
поповзе по живому".
   На лiжку заворушилась  дружина,  зашелестiли  ??  коси,  осипаючись  на
долiвку. Вiн пiдвiвся, щоб поправити ?х, i вражено застиг.
   - Iва-аночку, - не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.
   Це сьогоднi було найтяжчою краплиною гiркоти. Провiвши рукою  по  вiях,
вiн сiв бiля столу i поклав чубату голову на зцiпленi руки, як  окривджене
дитя.
   "Двi коси, двi сльози", - наспiвом  обiзвалося  те,  що  було  початком
кохання, обiзвалося, щоб вiдiгнати ним iншi почуття...
   Вiн вийшов з землянки i на подвiр'? побачив слiди копаниць... "Ага,  це
тут  стояли  Поцiлуйковi  сани.  Але  хто  це  розсипав  муку?"  -Григорiй
Стратонович нахиля?ться до землi, вбира?  пахощi  розтрушеного  борошна  i
нiяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.



   XIII

   Кiнь ударив копитищем, пiд  ним  зойкнула,  хруснула  i  мов  з  щедро?
пригорщi бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.
   - Iрод! - вiдпльовуючись,  недобре  скривився  Поцiлуйко.  Вiн  рукавом
протер наколенi землею щоки i знову почув на них липкий, неначе павутиння,
слiд муки. Поцiлуйко з усi?? сили вперiщив  нага?м  загнузданого  коня  i,
коли той, зметнувши гривою, вилетiв на вулицю, безжалiсно рвонув  на  себе
вiжки. Воронець, болiсно вивертаючи побiльшене око, вигнувся в дугу,  а  з
вудил закапала кров.
   - Я тобi, iроде, вiдiб'ю i печiйки, : селезiнки! - Поцiлуйко витрiщився
на коня, вда? вiн був причиною всiх його невдач, i потiм ще раз зiрвав  iз
себе пальто i почав iз нього витрушувати отой пилок, що так  нiжно  пахнув
казкою достигло? ниви, невсипущих, почорнiлих од негоди  млинiв  i  життя.
Але не це, а тiльки  свiжу  образу  нагадував  йому  пшеничний  пилок,  що
запорошував, а не веселив його.
   Дзино давно, мов i не було ?х, минулися тi часи, коли  и  Поцiлуйко  зi
сво?м хитруватим батечком радiсно на вислобоких коненятках ?здив до млина,
з  гребельки  вдивлявся  у  пiдсинену   куширувату   рiчку,   де   снували
жуки-водолюби, або довго простоював бiля доша, пiдставляючи всi пальцi пiд
в юнкi струмочки борошна. Тодi вони утiшали ного, теплом пестили  руки,  i
йому хотiлося бути мельником, якого так шанували всi люди.
   А потiм, через роки, що збiгли, як вода  пiд  млиновим  колесом,  якось
пiзнього вечора Поцiлуйковi привезли в просторе коморище ту муку,  на  яку
не старався нi за плугом, нi за косою, нi за сво?м  службовим  столом.  На
хвилю вона обпекла руки i кров, неначе мололась не на звичайнiй водi, а на
окропi. Не гордим мiрошником, а наполоханим  ганчiрником  обвис  вiн  бiля
непевного добра, чуючи, як всерединi  щось  гидотно  тiпа?ться  в  тенетах
спокуси, протирiч i остраху. Але жилося йому не в розкошах, i вiн  прийняв
подарунок. Взамiн ткнув у розчепiрену,  з  сучкуватими  пальцями  п'ятiрню
клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на свiт звичайна  печатка.
Пiзньому гостевi вона була потрiбна бiльше хлiба насущного.
   - Спасибi вам, велике спасибi. Вашу ласку запам'ятаю повiк, -зашелестiв
словами, папiрцем i одягом огрядний гiсть  та  й  пiрнув  у  темряву,  мов
жук-водолюб у воду.
   Той голос довго бентежив Поцiлуйка i тодi, коли надходили дурнi  думки,
i тодi, коли говорив перед людьми про чеснiсть, i за ?жею,  коли  дармовий
хлiб ще пiк його пальцi й сумлiння. Але згодом спокiйнiше став дивитися на
ту першу вечiрню пригоду, бо  за  нею  пiшли  iншi,  а  в  душi  знайшлись
оправдання. Не тiльки ж один вiн грiшить!  Зрештою,  не  пiдривав  же  вiн
основ Радянсько? влади i полiтики, не фальшував державнi  знаки.  А  що  в
довiдках до  правдивих  данихгiвро  iм'я,  прiзвище  та  мiсце  народження
додавалися деякi неточностi, то навiть у письменникiв ще й не  так  бува?.
Тодi про них пишуть, що вони мають буйну фантазiю або помиляються. А  нiби
не може помилитися звичайний секретар  райвиконкому!  Хiба  не  доводиться
йому з велiння деякого иачальства завищувати цифре по  району?  I  це  вже
зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на  таких  фальшованих  цифрах
Поцiлуйко одного разу мало не спiкся, але,  зрештою,  усе  обiйшлося:  вiн
повив у дурнi сво?х недругiв, а сам конем красномовства вискочив на  сухе.
Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою  провину  i  навiть  не
подумав спихнути ?? на ширшi плечi, бо вони, як не  тепер,  то  в  четвер,
могли взяти ото пiд захист.
   Вiн i досi пам'ята?, як гарячкове  намацував  лiричну  труну  в  голови
контрольно? комiсi?, як придивлявся до Його ордена Червоного  Прапора,  до
шраму на щоцi, до скронь, що накипiли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом,
запобiгливiстю чи улесливiстю не об'?деш. Вiн зiбрав у сво? очi  усю,  яку
тiльки мiг, правдивiсть i подобу ??, додав до них гiркоту  каяття  i  всiм
цим поглянув на голову контрольно? комiсi?, зiтхнув, мов  на  похоронi,  i
кра?чком ока прослiдкував, чи дiйшло по адресi це зiтхання...
   - Ваше слово,  товаришу  Поцiлуйко,  -  нiби  ласкавiше  сказав  голова
контрольно? комiсi?.
   Вiн так пiдвiвся, наче з нього вийняли середину.
   - Я, товаришi,  не  буду  оправдуватись,  захищатись:  тiльки  на  мо?й
совiстi лежить моя тяжка провина - бiльше нiхто не  причетний  до  не?,  -
покосився на голову райвиконкому, i той полегшено  зiтхнув.  -  Ви  хочете
знати, чому я це робив. То хай моя  щиросерда  вiдповiдь  не  диву?  i  не
обурю? вас: буду рiзати  правду-матiнку  у  вiчi.  Ми,  пiсля  всiх  сво?х
розрух, злигоднiв, нестач, так  тепер  прагнемо  бачити  у  себе  побiльше
досягнень, що заради цього не поскупишся  зайвим  словом  чи  цифрою,  щоб
людям краще було хоча б на душi. Ви чита?те наших поетiв.  Скiльки  у  них
кругом у вiршах, к примiру,  насаджено  садiв!  А  кiба  це  перебiльшення
шкодить народу? Навпаки, мобiлiзову? його, вселя?  радiсть.  От  i  я  так
думав недозрiлою головою: цифра теж схожа на вiрш; навiть не зовсiм точна,
вона служить загальнiй  справi  -  когось  веселить,  когось  пiдганя?,  а
ворогiв б'? по головi. Коли можете, простiть, що не так  зрозумiв  силу  i
поезiю цифри.
   - Хоч i плутаник, але молодець! - задоволене вдарив  кулаком  по  столi
голова контрольно? комiсi?, якого розчулила ефектна сповiдь  Поцiлуйка.  -
Не крючкотворпо,  а  вболiвання  за  громадське  я  бачу  тепер  у  цифрах
Поцiлуйка, хай i дутi вони, мов пухирi.  Вiн,  як  догаду?тесь  ви,  сво?ю
фальшованою поезi?ю цифри не дiйшов до  справжнього  розумiння  цифри,  не
збагнув, що така статистика ма? не три, а всi  чотири  вимiри:  вона  може
бити по головi не тiльки  ворогiв,  але  й  нас  самих.  Запам'ятайте  це,
товаришiв i не грайтеся з цифрами. За ними - сто?ть життя  людей.  А  щодо
Поцiлуйкi, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.
   Пiсля цього випадку акцi? Поцiлуйка, неждано для  нього  самого,  пiшли
вгору,  i  вiн  потихеньку  почав  розправлятися  зi   сво?ми   недругами.
Красномовства i тут не бракувало йому: воно спочатку перемiщало  людей  на
меншi посади або гнало ?х в iншi мiсця. А в тридцять сьомому роцi  погнало
у тюрми i на заслання.
   Поцiлуйка в районi почали боятися, мало кому хотiлось зустрiтися з його
холодним i владним поглядом, бачити його тонкi, в злобу умоченi повiки.  В
нього збiльшилось коло знайомих i пiдлабузникiв,  якi  захоплювались  його
виступами i рiшучiстю. У вiчi Поцiлуйка все бiльше хвалили,  а  поза  очi,
теж все  бiльше,  проклинали.  Зростала  вага  лукавого,  правдоподiбнiстю
пiдбитого Поцiлуйкового слова, зростала i цiна його довiдок. Правда,  ними
вiн не дуже розкидався, але дер за них, мов за рiдного тата. З фальшованих
папiрцiв вiн збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавiвся  хазяйством
i вже на свою зарплату дивився як на  мiзерiю,  що  i  в  якiйсь  мiрi  не
винагороджу? його заслуг i талантiв, у якi вiн увiрував iз роками, як i  в
те, що навколо нього сидять менш здiбнi люди.  Ця  вiра  породила  пиху  i
гостру неприязнь до справдi талановитих i знаючих людей. Для них  у  нього
завжди знаходилось зневажливе визначення:  антилiгенцiя,  тобто  прошарки,
якi починаються з "анти"; з ними треба вуха на макiвцi тримати.
   Пiсля тридцять сьомого року поскладнiшав лабiринт  Поцiлуйкових  ходiв,
але житейська фiлософiя збiднiла. Офiцiйно людей  вiн  дiлив  за  класовим
походженням чи анкетою. А неофiцiйно - на тих, що сидять  на  конi,  i  на
пiшаниць. До перших вiн тягнувся, других зневажав. Правда,  маса  ще  була
потрiбна для вiдчитiв, але кар'?ра його залежала вiд тих,  якi  сидiли  на
конi. I Поцiлуйко примiрявся до грив цих коней, щоб i самому  опинитись  у
високому сiдлi.
   Якби не вiйна, вiн збудував би собi  не  лише  кам'яницю,  але  й  трон
честолюбця, та вона, проклятуща, вiдiрвала його вiд золотого шовку грив  i
кинула пiд тi копита, пiд якими рiепались i не такi голови. Щоб  врятувати
свою, вiн, залишений на пiдпiльну роботу, з жахом почав одривати  од  себе
усi нитi, якi в'язали його з минулою дiяльнiстю i пiдпiллям.  Утiкаючи  од
нечисто? совiстi,  вiн  уночi  спалив  партквиток,  покинув  свою  кривдою
збудовану  кам`яницю.  Пiсля  кiлькаденних  блукань  зашився  у   затишний
хуторець до блiдаво? короткогубо? i коротконосо? удовицi. Навколо ??  рота
майже завжди тремтiла прекрасна жiноча жалостинка, в очах  свiтилась  тиха
передосiння печаль, i навiть довгi загущенi вi? тримали в сво?му сплетiннi
задавнений смуток.
   -  Скiльки  ж  вашого  брата  вигиба?  на   вiйнi.   Тьма-тьмуща!   Хто
перехова?ться, той, може, i вряту?ться, - по-бабськи прикладаючи  руку  до
обличчя, не раз журилася вона, не гудила  тих,  якi  злякалися  вiйни,  нi
словом не дорiкнула Поцiлуйковi за те, що вiн зробився нахлiбником. Але  й
жити не стала з ним. Вона була  тако?  думки,  що  тiльки  справжня  любов
прикраша? людину, а баболюбство - нiвечить ??.
   "Сама лiрика i нiяко? бiологi?", -  зневажливо  подумав  тодi  про  не?
Поцiлуйко.
   Щоб  здаватися  старшим,  вiн  запустив  бороду,  вуса  i  навiть  став
накульгувати. А щоб не знидiти вiд бездiлля, взявся за  шевство.  I  часто
латки на чоботях нагадували йому слiди його колишнiх печаток  i  колишньо?
влади. Коли на хутiр заскакували нiмцi чи полiцiя, вiн заповзав у  тайник,
та бувало, що не встигав уберегтися, i тодi сидiв на шевському  стiльчику,
мов на електричному стiльцi.
   Якось  у  похмурий  передосiннiй  день  у  хату   вскочила   перелякана
господиня. Клямка дверей вирвалась з ?? тремтячо? руки,  а  погляд  сказав
йому все. Вiн хотiв кинутись до тайника,  але  вже  подвiр'ям  обережно  з
автоматами на животi йшло кiлька нiмцiв. Не  то  зiтхання,  не  то  стогiн
вирвався у Поцiлуйка, переламлюючись, вiн болiсно  опустився  на  шевський
стiлець, похапцем затис  губами  кiлька  цвяхiв  i  почав  лагодити  чи?сь
дрантя.
   "Головне в такому випадку - не розгубитися, не розгубитися", -  умовляв
себе i наказував собi.
   Вiн шкiрою вiдчув ходу нiмцiв, шкiрою полiчив, скiльки ?х, а коли  один
iз  них  укра?нською  мовою  наказав  хазяйцi  щось  поставити  на   стiл,
здригнувся шкiрою i всiм тiлом: якась знайома нотка почулася йому в голосi
непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:
   - Це хто лагодить чоботи?
   Поцiлуйко теж шкiрою вiдчув, як у його спину вбуравлювалися  чужi  очi,
але вганяв шило в ремiнь, неначе у власне тiло.
   - Мiй ловiк, - спокiйно вiдповiла Василина, i Поцiлуико нiмотно дякував
?й, хоча сьогоднi ж, якусь  годину  тому,  впiк  удову  насмiшкою,  що  ??
вiрнiсть навряд чи потрiбна тому, хто лежить на цвинтарi.
   - Ваш чоловiк? - здивувався i насторожився зайда. - Ви правду кажете?
   - Авжеж.
   - А може, це партизан? - запитав уже з погрозою.
   - Що ви, пане офiцер!? - зовсiм природно засмiялася жiнка. -  Партизани
в лiсах воюють, а не шкарбани латають.
   - Щось ти, господине, дуже ревно свого  шевця  захища?ш,  -  поглузував
зайда. - Може, краще скажеш, коли помер твiй чоловiк?  Тiльки  не  спробуй
викручуватись.
   В руцi Поцiлуйка дрiбно затремтiв  i  повис  у  повiтрi  молоток,  а  з
ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.
   "От i все! Нащо вона назвала мене сво?м чоловiком?" - наливався болем i
раптом побачив себе на занедбаному сiльському кладовищi, де  лежав  перший
чоловiк удови. Поцiлуйко в жасi уже оплакував свою смерть не  сльозами,  а
потом, що густо виступив на чолi. насочувався на брови i  пригинав  повiки
та вi?.
   Але жiнка не збентежилась i так само спокiйно вiдповiла зайдi:
   - Чого ж менi, пане офiцер, викручуватись?  Перший  мiй  чоловiк  помер
шiсть рокiв тому... Ну, а мо? роки ще не тi, щоб вiкувати самiй.
   - Прийняла собi приймака? - подобрiшав i став масним голос невiдомого.
   - Мусила, - вiдказала грайливо.
   "I звiдки все це взялося у  не??  От  тобi  й  тихий  осiннiй  смуток".
Поцiлуйко побачив, як вiд нього, похитуючись, вiддаля?ться цвинтар.
   - Кажеш, мусила? - зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по
плечах i пiдiйшов до шевського столика: - Добридень, бороданю!
   - Дай боже здоров я. - Поцiлуйко,  щоб  нiчого  не  подумали,  випустив
молоток, пiдвiвся з шевського стiльця i скосив очi: щось до  болю  знайоме
було i в голосi, i в заокругленiй гладком ясiй  постатi  цього  невеликого
чолов'яги, на картузi якого вкороченими вилами  кособочився  петлюрiвський
тризубець.
   - Ой батечку рiднийI Який  збiг  обставин!  Кого  я  тiльки  бачу!  -аж
заточився од несподiванки бандерiвець.  -  Самого  секретаря  райвиконкому
товариша Поцiлуйка! Хто б тiльки мiг подумати i повiрити?
   Перелякано зойкнула,  притулилась  до  печi  вдова,  моторошний  острах
велетенським клiщем усмоктався в душу Поцiлуйка, перед очима знову  поплив
цвинтар. I Поцiлуйко вперше пошкодував, що не пiшов у партизани.
   - Так ось де ви живете-перехову?теся, товаришу Поцiлуйко! - все  бiльше
дивувались i пика, i постать бандерiвця,  але  вiн  не  поспiшав  вихопити
зброю.
   - Ви помиля?тесь, пане офiцер,  -  насилу  одiрвав  десь  з  живота  не
округлiсть слiв, а якiсь пересохлi вичавки ?х, бо жах заглинув  увесь  дар
його красномовства.
   - Та невже помиляюсь? - солодкомовно i  глузливо  запитав  бандерiвець.
Його волохатi руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка  давнини
?днала образ цi?? комахи з образом невiдомого.
   - Еге ж, помиля?тесь, бо я не Поцiлуйко, а зроду Вакуленко.
   - А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з  гегелiвсько?  "Ночi
перед рiздвом"? Може, ви з  цього  ремiняччя  ши?те  собi  царськi  золотi
черевички? - вже аж перехитувався од смiху бандерiвець, i перехитувався  в
нього при боцi пiстолет. - Наш вiк - вiк перевдягання, вiк такого  театру,
який i не снився  синам  древньо?  Еллади.  Так,  пане,  чи  добродiю,  чи
товаришу, чи приймаче Поцiлуйко? -  Вiн  прямо  впивався  сво?ю  владою  i
дотепами, а Поцiлуйко вже в повнiй безнадi? тупо повторював сво?:
   - Ви помилились. Я не Поцiлуйко.
   Обличчя бандерiвця змiнилось, у  темних  западинах  сторожко  поширшали
очi, взялися плiвками холоду, на них затремтiли нерiвнi крижанi цятки.
   - Може, й так, може, я й помилився, - щось роздумуючи, погодився вiн. -
Ви, чоловiче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь
довiдочкою?
   Поцiлуйко через силу поглянув на бандерiвця:
   - Не доведу. Всi мо? документи загинули.
   - I партквиток?
   - Я нiколи не був партiйним! - нарештi жахом виштовхнувся на волю голос
Поцiлуйка. Вiн  вiдчував,  що  на  нього  от-от  замiсть  очей  бандерiвця
подивляться очi збро? i очницi смертi. Вiн так водянi?, що ного сорочка на
спинi береться гарячими плямами.
   Але бандерiвець не потягнувся до свого вальтера, а  вагомо,  вiдрубуючи
кожне слово, промовив:
   - Зда?ться, тiльки тепер ви сказали правду: дiйсно, як  я  розумiю,  ви
нiколи не були партiйним, хоча й носили партквиток.
   Коли б йому ранiше цi слова кинув у вiчi  хтось  iз  радянських  людей,
Поцiлуйко вiддав би всi сво? сили, щоб з'?сти, знiвечити  його.  А  тепер,
коли цю страшну правду сказав бандерiвець, Поцiлуйко  був  навiть  вдячний
йому: нiмцi, як вiн зрозумiв, i до комунiстiв пiдходять не з однi?ю мiркою
- iдейних не милують, а плутаникiв по-рiзному решетують на сво?х  решетах.
Не в обiйми смертi, а на якесь iз  них  i  вiн  може  потрапити.  I  почав
звiдусiль гарячкове стягати  всю  ту  мiзерiю,  яка  зараз  могла  б  його
вiдгородити вiд iдейностi та бiльшовицького фанатизму.  Очевидно,  про  це
щось зна? i бандерiвець. Тодi якось можна буде порозумiтися з ним.
   - А пригаду?те, пане Поцiлуйко... "Це вже  добре,  що  вiн  мене  почав
паном називати",- прокида?ться надiя.
   - ...Як ми колись познайомились iз вами?
   - Нi, не пригадую,- напружував пам'ять. По нiй павутинкою  викручувався
давнiй спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але  за
ними не видно було людини.
   - Не довгу ви ма?те пам'ять,- вибалушив перецвiлi, ледь блакитнавi  очi
на Поцiлуйка.
   "Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?"  -
I  Поцiлуйко  запобiгливо  приноровлював  свiй  погляд  так,   щоб   чимсь
сподобатись чи хоча б викликати спiвчуття у бандерiвця  i  в  нiмцiв,  якi
вже, гелгочучи, розсiлися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось
бiля чоботарського дрантя.
   - Сiдайте, пане офiцер, за стiл. Нащо вам здався мiй штурпак? Вiн прямо
очманiв од страху. Ось вам i горiлочка iз свого заводу - ожинiвка, може, й
не вживали тако?,- Василина заграла бiлозубою, з лукавинкою  i  все  ж  iз
жалостинкою посмiшкою, наче невимушене  защебетала  i  поставила  на  стiл
пляшку.- Люблю, коли в хатi людно i горiлчане.  Призволяйтесь,  коли  ваша
ласка.
   - Гарну  ма?те  полюбовницю.  З  такою  не  пропадеш,-  хтива  посмiшка
поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерiвця. - Не баба - вогонь. До
тако? i я пристав би в прийми. Смак ма?те,  пане  Поцiлуйко,  -  змiряв  з
голови до нiг удовицю i обернувсь до Поцiлуйка: -  I  досi  не  пригада?те
нашу першу зустрiч?
   -Нi, пане офiцер.
   - А пам'ята?те, як ви менi якогось вечора давали в коморi довiдочку?  Я
за не? привiз вам пшеничного борошна i сказав, що повiк  не  забуду  вашо?
ласки. Було таке?
   - Було, - прошепотiв Поцiлуйко. Iз теменi рокiв, наче з  води,  виринув
той жук-водолюб, з якого почалося його падiння. Яка страшна  й  неймовiрна
випадковiсть! Але хiба може той, хто купив довiдку для життя, забрати його
життя?
   - Вам  повезло,  пане  Поцiлуйко,  крепко  повезло.  Певне,  в  сорочцi
народились ви! - пiдбадьорив його бандерiвець.  -  Хтось  на  мо?му  мiсцi
добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я  збережу  ??,  бо
знаю, що до пiдпiлля i партизанського руху ви поки що непричетнi.
   - Спасибi вам,  велике  спасибi,  -  так  само  подякував  i  уклонився
бандерiвцю, як вiн йому колись дякував i уклонявся в коморi.  Життя  знову
поверталося в тiло Поцiлуйка.
   - А може, вiдсидiвши сво? на хуторi, почнете спiвробiтничати з нами?
   - Нi-нi, пане офiцер...
   - З шевства та гречкосiйства дума?те ?сти хлiб? -  змiряв  його  довгим
поглядом.
   - Хоча б i так, пане офiцер,  -  догiдливою  посмiшкою  хоче  розчулити
бандерiвця. - Як вас зовуть-величають?
   - Олейком Гавриловичем Крижаком. Це i в  довiдочцi  ви  писали.  Тiльки
тодi  я  звався  не  Олейком,  а  Олександром  i  замiсть  глита?нка  став
бiдняцьким сином. Життя - це завжди театр! Тiльки  одним  у  цьому  театрi
випадають справжнi ролi, а iншi стають довiчними  статистами.  Не  станьте
ним... Не спокуша? вас нова влада?  Не  хочете,  як  бiльшовики  говорять,
перебудовуватися? До цi?? розмови ми ще колись повернемось, а  зараз  можу
видати папiрець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо  за
вухо! - засмiявся i вiдкрив розбухлий планшет. З нього  витягнув  бланк  з
штампом начальника укра?нсько? полiцi?, зiгнувся над столом  i  навстоячки
черкнув на ньому кiлька слiв i скрiпив ?х хитруватим пiдписом, що скидався
на тулуб обскубаного крижака.
   I от все не просохлий папiрець тремтить у руках Поцiлуйка i змiцню?,  i
збiльшу? клубок життя в його душi. Шортуна знову посмiхнулася Поцiлуйковi,
але нащо було при цьому мати свiдка? Чи не можна було б на цей час  хоч  у
комiрчину  чи  сiни  випхнути  вдову?  Тепер  ??  погляд  бiльше  бентежив
Поцiлуйка, анiж гадюкуватi очi начальника полiцi?.
   Коли гiтлерiвцi вичавкали все, що  було  на  столi  ?стiвного,  i  коли
ожинiвка плямами вийшла  на  широкощокому  обличчi  Крижака,  вiн  владним
порухом руки викликав Поцiлуйка надвiр i на порозi тихо зашипiв:
   - Не зрозумiйте мою великодушнiсть i мiй добрий гумор, як мою слабiсть.
Я поки що не силую вас працювати з нами, бо  з  вас  ще  не  злiзла  шкура
страхополоха. Але якщо на хуторi з'являться партизани чи  пiдпiльники,  ви
одразу ж ма?те про це повiдомити  мене.  Iнакше  з  вами  буде  розмовляти
гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцiлуйко.
   - До побачення - здригнувся  од  осклянiлого  погляду  полiцая.  Мов  у
поганому  снi,  повз  нього  пройшли  нiмцi,  i  вiн,  як   побитий   пес,
зiщулившись, пiшов до хати. Вдова навiть не поглянула  на  нього.  Але  ??
обличчя, вся постать iнавiть одежа на?жачились проти непевного нахлiбника.
Потрiсканими, деркими руками вона повiдчиняла усi кватирки i дверi, щоб  з
хати вивiтрився дух проклято? чужини.
   Цi?? ночi вони довго не могли поснути. Вона проклинала  себе,  що  дала
притулок слизняку i дурисвiту, який ще до  вiйни  запесиголовився.  А  вiн
мучився, що йото ганьба краплинами олi? випливла на воду, i лаяв свого, як
виявилось, досить небезпечного свiдка. "Теж якусь iдейнiсть ма?! В постелi
мають кiнчатися всi бабськi iде?. Але цю вiдьмочку, напевне, не  привабить
i царське лiжко. I як у нiй вжива?ться любов до мертвого  i  жорстокосердя
до живого! Ох, Василино, Василино, чимало ти  можеш  принести  горя,  якщо
клубок вiйни покотиться назад".
   З цi?? ночi вiн почав боятися нашо? перемоги. У фальшивiй душi мололося
страшне мливо фальшиво? довiдочки.
   А недiль через три в запiвнiчну годину до  хати  вдови  прибилися  новi
гостi - два партизани. Голоднi, в  подертому  ганчiрястому  одязi,  погано
озбро?нi, вони зовсiм не були схожi на грiзних народних месникiв. Василина
впiзнала одного з них, почала збирати  вечерю.  Партизани  сiли  за  стiл,
запросили й господиню посидiти з ними, а Поцiлуйка пронизували й  вимiряли
недобрими поглядами. По вечерi обидва пiдiйшли  до  нього,  i  старший,  з
пiвмiсяцем борiдки, насмiшкувато запитав:
   -  Так  ви,  громадянине  Поцiлуйко,  всю  вiйну  збира?тесь  як  пень,
дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкi для вас вдовинi  харчi  i  шевське
заробляння? Чи, може, Iiв,дюлизача "ново? влади" перекинетесь? Ну, скажiть
щось красненьке, як ви на трибунi, бувало, витюрлюнькували.
   Але красномовство  i  зараз  покинуло  Поцiлуйка.  Вiн  щось  невиразне
промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.
   - Кумедiя, та й годi! Яким колись був оратором, а тепер  магулою  став.
Невже у вас язик зачерепiв? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грiшив на
вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А  наш
командир не вiрить у це. Що накажете йому передати ?
   - Хто ж ваш командир?
   - Мироненко.
   - Мироненко!? Той самий?.. - несподiвано вирвались дурнi слова.
   - Той самий, якому ви колись винесли полiтичне недовiр'я.  I  все  одно
вiн ще вiрить у вас, хоч i залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив
би змирщину з вами, але я не такий довiрливий, як  мiй  командир.  Так  що
сказати йому?
   - Я ще подумаю над цим питанням, - пробубонiв Поцiлуйко. -  Це  складне
питання.
   - Навiть дуже складне! - насмiшкувато сказав партизан. - I довго будете
думати?
   - Почекайте хоч трохи.
   - Що ж, почека?мо, поки дехто всю  вiйну  вибуде  на  хуторi.  Спасибi,
Василино, за хлiб-сiль. Бувай здорова. - Месники навiть  не  поглянули  на
Поцiлуйка i тихцем вислизнули з хати.
   Не кров, а полум'я бухнуло тодi  в  мiзок  Поцiлуйка.  Слова  партизана
вишкварювали з нього всi соки. Острах гидотно розповзався по всьому тiлi i
морозив його отруйним  холодом.  От  i.  зашився  ти,  чоловiче,  в  тихий
закапелок, а потрапив зра'зу межи  три  вогнi.  Що,  як  завтра  нiмцi  чи
полiцiя дiзнаються про партизан? Одна згадка про  гестапо  кинула  його  в
дрож, i вiн мало не застогнав.
   - Чого вас так лихоманить? - здивувалася Василина. - Це ж не фашисти, а
сво? люди приходили.
   - Так, так, сво? люди,вiдповiв наче спросоння,  а  хижа  думка  довбала
сво?: "Та за цих людей гестапо оббiлу? тебе, наче зайця...  А  коли  й  не
потрапиш до лапищ гестапо, свiй суд добереться до тебе.  Чого  тiльки  цей
свiдок у спiдницi не скаже про нього?" - ворухнулась ненависть до вдови.
   Безсонна нiч гадюкою ворушилась у його душi, жалила, заковтувала ??,  а
в головi гудiли i скреготали проклятi млиновi каменi. I вдень  вiн  ходив,
наче неприкаяний, з жахом придивляючись i прислухаючись до лiсових  дорiг.
I спати лiг в одежi й чоботях. А  свiтанням,  не  дивлячись  на  Василину,
сказав, що пiде на пораду в район до однi?? людини. Пора, мовляв, за  живе
дiло братися, не вiчно ж бути приймаком.
   - I то правда,- вiдразу погодилась  удова.-  Тiльки  будьте  обережним.
Неодмiнно довiдочку захопiть iз собою, що той чортiв  каламутник  залишив.
Якраз тепер стане в пригодi. Я вам щось ?сти приготую.
   - Не треба.
   - I не кажiть такого.- Вдова кинулась до комори, а вiн  тупо  подивився
на ?? тугi ноги, що рожевiли з-пiд широко? спiдницi, i зiтхнув.
   - Чого так зiтха?те? - з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.
   - Нелегко йти од вас,- опустив очi вниз.
   - Дякую на доброму словi. А я, грiшним  дiлом,  думала,  що  ви  гiршi.
Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це  ма?  минутись.-
Вона пiдiйшла  до  Поцiлуйка,  довiрливо  вперше  пригорнулась  до  нього,
подивилась йому в вiчi й метнулася до комори.
   Цього ж ранку  з  ??  торбиною,  з  ??  харчами  Поцiлуйко  опинився  в
начальника укра?нсько? полiцi? i заявив йому, що Василина Вакуленко трима?
зв'язок з партизанами.
   - Гарну мали полюбовницю, пане Поцiлуйко! - так  сказав  про  Василину,
наче ?? вже не було на свiтi.- За не? i ви б могли потанцювати на шворцi,-
пiдвiвся з-за столу Крижак.- Спасибi вам. Тепер, коли ви неофiцiйно почали
працювати на нас, можете вибрати вже й офiцiйну посаду.
   - Нi-нi,- злякано замахав руками i поточився назад Поцiлуйко.
   - Як хочете. Силуваним конем не наробиш,-  поблажливо  сказав  Крижак.-
Але рано чи пiзно прийдете до нас, бо сьогоднi ви спалили останнiй мiст до
того берега, - махнув рукою на стiну позад себе.
   Поцiлуйко  здригнувся,  його  хвороблива  уява  вималювала   в   теменi
знiвечений  мiст  у  вогнi,  а  слова   начальника   холодними   мурашками
розповзались по всьому тiлi.
   Адже його, Поцiлуйка, думки не  сягали  так  далеко,  як  зараз  сказав
начальник полiцi?. Думалось не про останнiй мiсток, не про два береги,  не
про два свiти, а лише про одну жiнку в цьому  свiтi,  яка  може  зганьбити
його. I вiн, тремтячи за свiй вчинок, тут, у кабiнетi начальника  полiцi?,
мовчки клявся, що бiльше нiколи-нiколи не загляне сюди. Скорiше  б  тiльки
закiнчилась уся iсторiя з удовою.
   Широко без стуку вiдчинилися дверi,  i  на  порозi  кабiнету  зупинився
довгорукий, прикорочений сутулiстю нiмець,  заважка  голова  якого  разюче
нависла над тулубом. В крупних зморшках його  обличчя  прича?лись  тiнi  i
звiряча жорстокiсть. Але не постать фашиста вразила Поцiлуйка,  навiть  не
звiрячi риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертво? кровi, що  йшов  од
довгорукого. Фашист кинув Крижаковi  кiлька  слiв  по-нiмецьки,  стрельнув
очима i вийшов, а Поцiлуйка мало не вивернуло: йому й досi  здавалося,  що
перед ним стояла не людина чи ?? подоба, а смерть у формi.
   Крижак подивився на нього, засмiявся:
   - Занудило?
   - Занудило. Що вiн за один? - кивнув головою на дверi.
   - Дух нашого гестапо. Цей залiзом, вогнем i пальцями, бачили, якi  вони
в нього, вичавить з тiла кожну  краплину  життя.  Глядiть,  не  попадiться
йому.
   Блювота пiдступила до горла, але Поцiлуйко якось перемiг себе,  щоб  не
розгнiвити начальство.
   Увечерi вiн повернувся на хутiр, покружляв навколо хати вдови  i,  наче
не сво?ми пальцями, постукав у вiкно. Незабаром  вiдчинилися  дверi,  i  з
сiней вiйнуло духом осiнньо? калини.
   - Як вашi справи? - привiтно зустрiла його Василина.
   - Наче нiчого...  Зустрiвся  з  добрими  людьми,  -  вiдповiв  на  диво
спокiйно i, добряче повечерявши, вклався спати.
   Через два днi,  коли  Поцiлуйка  не  було  дома,  полiцiя  заарештувала
Василину. Хуторяни, як тiльки  вiн  з  явився  на  хуторi,  порадили  йому
пiдшукати iншу схованку, бо чорт круки шукали  i  його.  Поцiлуйко  уважно
вислухав ?х i пiшов до вдовино?  оселi,  щоб  узята  щось  на  дорогу.  Не
засвiчуючи  гасника,  вiн  з  боденьки  вибрав  сало,   з   мисника   взяв
зачерствiлий хлiб i вийшов у сiни. I тут прив'ялi пахощi  калини  на  мить
приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з  лiсу...  Оце,
певне, й усе, що лишилось од не?. Вiн востанн? переступив  порiг  охололо?
хати, i  враз  назустрiч  йому  з  темряви  гойднулася  постать  уасилини.
Поцiлуйко затремтiв од жаху, пошивка  з  харчами  вислизнула  з  рук.  Вiн
спиною вперся в одвiрок, i ?дине слово стогоном  вихопилось  iз  грудей  -
?й!?
   Але нiхто не вiдповiв йому.  Тiльки  через  Якусь  хвилину  i  Юцiлуико
збагнув, що назустрiч йому подалася не Василина, а и розп`яте плаття,  яке
зривав з металевих прищiпок ос.ннж вiтер. А якi металевi защiпки розпинали
тепер саму Василину?..
   Кiлька  рокiв  збiгло  з  того  страшного  часу.   Поцiлуйко   позбувся
небезпечного  свiдка,  та  не  позбувся  тривоги:  а  що,  коли   Василина
залишилась живою i не сьогоднi-завтра повернеться з якогось табору смертi?
Правда, вона, напевне, нiчого не  зна?  про  те,  хто  вiддав  ??  до  рук
полiцi?. Але може трапитись так, що  якогось  дня  схоплять  i  Олександра
Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всiх, кого можна втопити.
   Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довiдку, i  досi  мололо  його
душу. Про це й зараз нагадував мiшок. що лежав за  плечима.  Коли  б  знав
чоловiк, що доля готу? йому через якийсь промiжок  часу,  тодi  б  десятою
дорогою обминав непевнi стежки i мав  би  таку  чисту  печатку,  як  серце
дитяти.
   Кiнь трощить i трощить копитищами зашерхлi калюж ки,  вибризку?  з  них
воду, а пам'ять Поцiлуйка вибризку? те,  що  навiки  хотiлось  би  стерти,
випалити з тiла. Коли б на свiт, були  такi  огнi...  I  вiн  знову  кляне
вiйну, наче вона винна у всьому, i знову, мов сiтi,  виплiта?  i  розкида?
думки, як йому по-справжньому вхопитись за гiлки життя, як списати в  свою
бiографiю коли не подвиги, то хоча б такi вчинки, якi можуть винести  його
на гребiнь. Хiба ж його розум не знадобиться ще  при  якомусь  дiлi?  Хiба
його колишнi заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленостi у
вiйну? Хiба ж не вiн першим iз шкури вилазив, руйнуючи хутори i  тi  хати,
якi вiддалялися вiд сiл.  Мороки  тодi  було  з  дядьками,  а  особливо  з
тiтками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то
нове мiсце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоди вiн власною персоною
сiв на трактора i по?хав до самих затятих. В нього недовга була розмова  з
ними - линвою  ванрканив  зруб,  крикнув  трактористу:  "готово",  трактор
забурчав, напружився, а хата, мов  жива,  рушила  за  ним,  скособочилась,
зойкнула i розвалилась на купеляччя дров. I в цьому селi вiн знiс не  одну
оселю. Правда, тодi кляли  його  баби,  наче  проклятого,  навiть  у  вiчi
дурноколiнним . називали, але план було виконано довчасно.  Дядька  тiльки
припечи, то вiн i чорта зробить, не те що другу хату.
   Поцiлуйко оглянувся, нiби мав  зустрiтись  з  минувшиною.  Але  навколо
побачив  Тiльки  нарости  землянок  i  розхристане,  де-не-де   огороджене
воринням дрiбнодвiр'я. Коло стайнi забовванiла людська постать. Коли  кiнь
порiвнявся iз нею, вона владним рухом зупинила його.
   - Стiй! Хто ?де?
   - Це я, товаришу  Дибенко!  -  Пiзнав  голос  дiда  ?вмена  i  мимоволi
поморщився.
   - Хто "я"? - недовiрливо запитав старий. Поцiлуйко зiскочив  iз  саней,
пiдiйшов до старого.
   - Добрий вечiр, дiду ?вмене! Хiба не пiзна?те?
   - А чого б я мав тебе пiзнавати? Показуй документи.
   - Якi документи? -обурився Поцiлуйко. -Що з вами, дiду?
   - Не те, що з вами! - вiдрiзав конюх.
   - Невже не пiзнали мене, Поцiлуйка?
   - Поцiлуйка? Це того, що до вiйни був аж секретарем райвиконкому?
   - Того ж самого, - не вловив у голосi старого презирства.
   - I того самого, що вiйну пересидiв на харчуваннi вдiв i сирiт?
   - Як мiг, так i пересиджував, - розсердився Поцiлуйко. - Яке  вам  дiло
до мене?
   - Навiть велике. - Старий проворно обмацав кишенi Поцiлуйка.  -  Збро?,
виходить, нема?
   - Навiщо вона вам? - прийшов до тями Поцiлуйко.
   - Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе зна?, в якого  дiдька
ти перешерстився за вiйну... Ану, показуй документи.
   Поцiлуйко злостиво полiз до кишенi.
   - Бронi вам вистачить?
   - Бронi? За якi ж такi заслуги доп'яв ???
   - Це вже не вашого розуму дiло.
   - Гляди, яким вельможним  став!  А  чи  не  завеликий  у  тебе  довiсок
спритностi до розуму? - Старий в одну руку взяв броню, а другою повiв коня
до стайнi.
   - Куди ж ви, дiду?
   - Документи перевiряти.
   - Я вам присвiчу.
   - Менi не треба .чужого свiтла. Ти вже раз присвiтив менi.
   - Коли ж це було?
   - Забувся?
   - Не пам'ятаю.
   - Ои, брешеш, дурисвiте? А  хто  мою  хату  на  порохно  розтрусив,  не
пам'ята?ш?
   - На те була директива.
   - Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а  руйнував  ти,  як
фашист, плюючи на людей.
   - Я вам таких слiв повiк не забуду.
   - I на мене донос напишеш? - пожвавiшав старий. - Напиши, напиши! Папiр
усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпiти, хоч вони i  встигли
бронею запастись од вiйни. Вiд людей нiхто не видасть тобi бронi.
   - Недаром вас елементом прозивають.
   - I аки прозивають. А на дiлi елементами виходять такi, як ти.
   - Все сво?? дрiбновласницько? хати не можете забути?
   - Бачу, ти як був дурнем, так ним i залишився. Не хати, а  знущання  не
можу забути! Тодi ж у мене нi деревця на дровiтнi, нi копiйки за душею  не
було. Стара моя тiльки одного  прохала:  попрощатися  iз  хатою  -  хотiла
побiлити ??, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тiй хатi ми  вiк
прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе мiг керiвником назначити?
   - Найшлись такi, що не мали часу радитися з вами.
   - Тепер, надiюсь, будуть  радитися.  А  ми  вже,  коли  зламали  хребет
фашизму, то поломимо й броню таких вишкребкiв.
   - Бге, так вам i дадуть демократiю в обидвi жменi!
   Сподiвайтесь...
   На пересварку зi стайнi повиходили конюхи.
   - Хлопцi, до нас Поцiлуйко з бронею за?хав! - гукнув до них дiд ?вмен.
   - З якою Бронею? З новою жiнкою чи полюбовницею?
   - От жеребило! - хтось обурився в темрявi.
   - Та нi, не з Бронею,  -  потряс  дiд  ?вмеи  книжечкою,  -  а  з  оцим
папiрцем, що одгородив Поцiлуйка од вiйни, од армi?, од людей,  одгородила
б його гробова дошка.
   - Де там, цей крутiяка iз домовини вилiзе, як  почу?  добрий  хабар,  -
дiловито обiзвався хтось iз конюхiв.
   - Чу?ш, як народ голосу? за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на колiна
i попросив, щоб простили тобi рiзне тво?  гидомирство.  Або,  чу?ш,  давай
зробимо так: я рвону твою броню на клаптi, а ти завтра рви на фронт?!
   - Отямтесь, дiду! - злякано вчепився в руку старого.
   - Не шарпайся, бо як шарпну! - Старий вiдтрутив Поцiлуйка  i  обернувся
до конюхiв: -Що ж нам, хлопцi, зробити з ним? Не випускати ж  таку  здобич
iз рук? Хабарi вiн брав?
   - Брав.
   - Хати нашi ломив?
   - Руйнував.
   - Вiд фронту i партизанщини втiк?
   - Утiк! - уже грiзно обiзвались конюхи.
   - То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землi?
   - А чого ж iз ним церемонитись. - Конюхи  кругом  обступили  Поцiлуйка.
Вiн злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав  суворий  вирок  i
почав iкати.
   - Люди добрi, змилуйтесь. Я справлюсь  ще...  -  надломилась  уся  його
постать.
   У вiдповiдь гримнув шалений регiт. Рубанi, калiченi, вогнем печенi люди
смiялися i насмiхалися над здорованем.
   - Кому ти, стерво,  потрiбне?  Хто  буде  паскудити  руки  об  тебе?  -
повернув йому броню дiд ?вмен. - Ну, а на коня теж ма?ш броню?
   - Яка ж може бути броня на худобу?
   - Тодi коника ми залишимо у себе.
   - Це ж сваволя, грабiж, дiду! - нарештi одiйшов од страху Поцiлуйко.  -
Вiддайте коня!
   - Без документiв нiяк не можу - тепер во?нний час.
   - I цього я вам не  забуду,  -  вже  посмiлiшав  Поцiлуйко.  Вiн  круто
повернув од стайнi й пiдтюпцем побiг до Безбородька.
   Антон Iванович уже крiзь сон почув настирливий стук у шибку.  Позiхаючи
i чортихаючись, вiн зiскочив на пiдлогу, пiдiйшов до вiкна.
   - Хто там?
   - Це я, Антоне Iвановичу, - почув знайомий голос. "Поцiлуйко", - пiзнав
i знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж  таке  щастя  до
двору. Вiн би залюбки прогнав сьогоднiшнього Поцiлуйка,  але  ж  невiдомо,
ким вiн  стане  завтра.  Керувати  -  це  передбачати.  Не  одна  ниточка,
зв'язувала його ранiше з Поцiлуйком, може, зв`яже й тепер, бо Поцiлуйко  -
це такий ловкач-доробкевич, що сьогоднi пiд льодом  торохтить,  а  завтра,
гляди, в якомусь мiнiстерствi вирине. Тодi вiн i згада?, як намарно  стояв
пiд чужими вiкнами. Безбородько, лаючись i розкидаючи на всi боки розумом,
швидко одяга?ться, одчиня? дверi i привiтно зустрiча? гостя:
   -  Припiзнились  ви,  Гнате  Родiоновичу.  Вже  й  першi  пiвнi   скоро
спiватимуть.
   - Що вам до пiвнiв?! Вони знають свою службу, а ми свою, -  з  гiднiстю
вiдповiда? гiсть i поважно, як i до вiйни, входить в оселю.
   В головi  Безбородька  виснову?ться  здогад,  що  справи  в  Поцiлуйка,
мабуть, пiшли на краще. Хоча хто розкусить його?  Якраз,  може,  "сьогоднi
Поцiлуйко погорiв, як швед пiд Полтавою, а перед ним бадьориться,  забива?
баки! Артист! Але що робити  з  ним?  Чи,  для  годиться,  послухати  його
теревенiв, та й бувай здоров, чи вiд усi?? душi ставити на стiл  печене  й
варене?
   - Далеко ж ?здийи? - Безбородько обережно промацу? Поцiлуйка.
   - Звiдси не видно, - безжурно  вiдповiда?  той.  -  Пiдверта?ться  нова
робота, - говорить з довiрою, але красномовно озира?ться.
   Безбородьковi зразу ж ста? ясно, що гостя  треба  частувати  хлiбом,  i
сiллю, i чимсь мiцнiшим.
   - Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родiоновичу, а я зараз  свою  стару
потривожу.
   - Не треба, Антоне Iвановичу. Пiзня година, хай спочива? жiнка.
   - Дарма, дарма,  розбуджу,  а  то  ще  клуби  перележить,  -  щиросерде
смi?ться Безбородько, йде в другу кiмнату i торса? за плече дружину.
   - Хто там iще так пiзно? - спросоння пита?ться Марiя i сердито позiха?.
   - Поцiлуйко.
   - Це той засядько, що...
   - Прикуси язика, - стиска? жiнчине плече, - бо вiн колись згада?  твого
засядька.
   - Як це  все  надокучило  менi!  -  позiхаючи,  неохоче  пiдводиться  з
постелi. - Чим же частувати вас?
   - Бобрятиною, - фирка? Безбородько. - Що ?, те й давай. Та меду  внеси,
тiльки не з горлового горщика, а з липiвки, i налавник на покуттi постели.
   - Знову пiшов Поцiлуйко вгору? - пожвавiшала Марiя, яка  розбиралась  у
мiсцевому начальствi тiльки по тому, чим його треба було частувати.
   Незабаром гiсть i Безбородько  сiли  за  стiл,  а  Марiя  крутилася  по
свiтлицi, як метелик бiля свiтла.
   - За тво? здоров'я, Антоне Iвановичу. - Поцiлуйко високо  пiдняв  першу
чарку. - Хай тобi все буде з землi, з води i роси.
   - Спасибi, Гнате Родiоновичу. Добре, що ви не забули мене.  На  чому  ж
сюди добирались?
   - На рисаку. Залишив його у вашiй стайнi, хоч i бурчав дiд ?вмен.
   - Той на всiх бурчить.
   - Вреднючий дiд. Документа захотiв на коня. Ну,  не  бюрократ?..  А  як
тво? справи?
   - Хвалитись нема чим, але живемо не гiрш за деяких сусiдiв.
   - Може й погiршати, - з спiвчуттям на щось натякнув, i  Антон  Iванович
закрутився на стiльцi. - Розумi?ш, про що йде мова?
   - Поки що не догадуюсь.
   - Жаль, - багатозначно помовчав Поцiлуйко.
   - То доказуйте, Гнате Родiоновичу.
   - Можу й доказати. Бiйся Марка Безсмертного. Вiн пiдкопу?ться пiд тебе.
Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.
   Безбородька вiд цього натяку зсудомило:
   - Невже здогаду?ться?
   - Стверджувати не буду, але... Ну, а в районi дехто тягне його  руку...
Вже разiв пару вiдстоював тебе. Я хоча поки що i невеликий голос маю,  але
старi друзi, спасибi ?м, не цураються, - напуска? на обличчя та?мничiсть.
   - Дякую, Гнате Родiоновичу. Ви завжди пiдтримували мене! Ваше здоров'я!
Чого ж той Марко пiдкопу?ться?
   - В чи?сь гнiздо хоче сiсти, а в чи? - помiзкуй. Головою колгоспу i  на
милицях можна бути, конi повезуть. За  тво?  процвiтання!  Ох,  i  скажену
трима?ш ти веселуху. Мелясiвка?
   - Мелясiвка.
   - А зна?ш, хто з села обома руками вчепився за Марка?
   - Хто його зна?.
   - Ваш новий учитель.
   -Заднiпровський!? - здивовано вигукнув Безбородько. - Та що ж  вiн  ма?
проти мене?
   - Цього вже не знаю, - розвiв  руками  Поцiлуйко.  -  Свинякуватий  вiн
чоловiк. З одного боку пiд'?да? тебе, що не допомага?ш школi, з другого  -
б'? тебе Безсмертним,  а  сам  веде  дружбу  з  попом.  Подейкують,  що  в
Заднiпровського i заслуги не того-липовi. В лiсах  був  не  командиром,  а
грибарем - гриби збирав. Але орденiв назбирав, наче грибiв.  Придивись  до
нього, Антоне Iвановичу, бо дуже вiн гострозорим став до тебе.
   - Треба буде придивитись.  -  Похмурiсть  залягла  в  глибоких  очницях
Безбородька.
   Поцiлуйко  бачить,  що  кинутий  ним  ?жак  уже  ворушиться   всерединi
Безбородька, i, щоб не передати кутi меду, зводить  розмову  на  iнше.  Та
господар сам наверта? ?? на сво?х недругiв, оздоблюючись,  обкида?  гряззю
Безсмертного й Заднiпровського, який за всю вiйну навiть нi  разу  не  був
поранений, та й втрати в його загонi були чомусь найменшими.
   - Невже найменшими? - перепиту? Поцiлуйко.
   - Слово честi! А чому? Бо  тiльки  тримався  в  лiсах,  перекопував  ?х
рiзними ходами, наче крiт кротовище.
   - Це ж непогано для оборони. - Поцiлуйко вже  навiть  почина?  захищати
Заднiпровського, а сам надi?ться виловити iз гнiву господаря якусь користь
для себе.
   - Для оборони, може, й непогано, а от наступав Заднiпровський тiльки  в
крайнiх випадках. Зберiгтi себе, i сво?х прибiчникiв.  Треба  копнутись  у
ньому. В нашому загонi загинула майже половина партизанiв, а в  Мироненка,
вважайте, нiхто не залишився в живих.
   - Невже нiхто? - вражено перепитав  Поцiлуйко.  Вiн  згадав  зустрiч  з
двома партизанами в хатi Василини Вакуленко, i  думки  його  закружляли  в
шаленiй круговертi. Безбородько не помiтив, з якою  цiкавiстю  чекав  його
розповiдi Поцiлуйко, i спокiйно говорив далi:
   - Сердезi Мироненку найбiльш не  поталанило.  В  болотах  оточили  його
фашисти. Тiльки четверо партизанiв врятувалось тодi.
   - А де ж вони тепер? - завмираючи, запитав Поцiлуйко.
   - Усi пiшли воювати. Один iз них вiдвоювався, а про решту не знаю.
   "I це невелика бiда. В крайньому разi, можна  буде  стати  зв  язкiвцем
Мироненка... На це я маю право, бо ж стрiчався з його людьми". Нарештi  за
цi останнi днi велика радiсть ворухнулась у думках Поцiлуйка.  Вiн  пiдняв
чарку. випив до крапелинки й поцiлував Безбородька.
   "Оце справжнiй гiсть", - розчулено подумав той...



   XIV

   Мотрi нiколи не подобалось, якщо ?? ?вмен починав умирати.
   Хоча вона й знала, що ?? йоржистий чоловiк  з  доброго  Дива  не  стане
збиратися в далеку дорогу, але  в  цi  години  таки  починала  думати  про
потойбiчний свiт, i всяка всiлячина тодi жужмом коловоротилась  у  головi.
Острах брав од  само?  думки,  що  десь  у  глибокiй  темрявi  ?  пекло  з
розiмлiлою смолою  i  чiпкохвостими  чортами,  ввижався  i  рай,  Що  дуже
нагадував святоiванiвське поле, город i сад заодно... Як добре  було  б  у
тому раю знову, неначе на землi, зустрiтися з ?вменом; там вiн уже  зовсiм
би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тiльки лагiдно посмiхався б, як
посмiхаються на виборчих портретах рiзнi кандидати.  В  раю  ?вмен,  десь,
правив би кiньми пророка Iллi, а вона полола б свою небесну норму та  все,
прикладаючи руку до очей, любувалася б пiдсвiченими сонцем гречками.
   ?? лагiдна селянська душа нiчого. так не любила, як цвiт найчистiших  i
найгустiших барв, а особливо рожевий на  раннiх  i  пiзнiх  гречках,  коли
бджоли збивають крильми i солодкий ранковий туман, i теплу хвилю, i  тихий
дзвiн.
   Що б iще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку
з ?? городу? Вiн, коли зацвiта?, такi пишнi  i  славнi  ма?  рум  янцi.  I
укропу, напевне, в раю  нема,  а  хiба  можна  восени  обiйтись  без  його
пахощiв?.." - думала зараз Мотря, сидячи в узголiв'? чоловiка, який умирав
без  термометра  i  лiкарiв,  але  при  чарцi  й  скаженому,  з  Нiмеччини
завезеному аспiринi. Старий самокритично ставився до себе - знав, що  його
не дуже очiкують у раю,  тому  для  хоробростi,  щоб  не  спасувати  перед
чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував  аспiрином,  який  потом
вичавлював iз тiла кiнський дух.
   ?жакувата i навiть тепер нiчим не вдоволена дiдова  голова  вiдпочивала
на подушцi, набитiй сiном  з  блакитними  кучерями  чебрецю.  Над  головою
старого, на рiжку скринi, потрiскувала саморобна воскова свiча, а в  ногах
лежав добрячий плетений батiг, -на тому свiтi вiн також  може  знадобитись
йому... -зараз дiдова душа коливалася помiж небесними видiннями i мирською
су?тою. Вiн iще мовчки долаювався з Безбородьком i тужив за  кiньми,  яких
тiльки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постiль:  напо?в
сьогоднi вранцi коней, нахилився, потемнiв  над  порожнiми  яслами,  почув
бiль усерединi й головi та й вирiшив попрощатися з свiтом.
   Вiд чарки й аспiрину з тiла аж капа? тепло, але голос у дiда потрiску?,
мов крига:
   - Мотре, ти ж менi, коли помру, не  став  нi  залiзного,  нi  камiнного
хреста, бо то панський, мертвий матерiал, на ньому навiть гриб-поганка  не
виросте. I яблуньку посадиш менi, бо птиця спiва? i на цвинтарному деревi,
- да? старий останнi розпорядження, а перед його очима стоять  конi:  вони
схиляють засмученi голови до дiда, тепло дихають на  нього  i  плачуть  за
ним, як люди.
   Жiнка не раз чула за свiй вiк цi розпорядження i спокiйно вiдповiда?:
   - I яблуньку посаджу, аякже. Тiльки  -  зимову,  ренет  який  чи  лiтню
скороспiлку?
   - Напевне, краще зимову, - по-господарськи розмiркову? дiд.  -  На  нiй
яблука довше тримаються.
   - А хiба тобi не все одно буде? -  лише  порухом  плеча  виказу?  Мотря
подив.
   - Це вже не твого розуму дiло, не ти вмира?ш. - ?вмен вiдчува?  в  русi
жiнчиного плеча непоштивiсть i почина? гнiватись, але ще стриму?  себе.  -
Так посадиш зимову, щепу вiзьмеш у кума Олександра. - На мить  над  собою,
над  сво?ю  могилкою  вiн  бачить  деревце  у  першому  цвiтi  й  мимоволi
здрига?ться. Краще б оце бiля копей порпатися,  а  не  лежати  там,  де  й
копито кiнське не обiзветься дзвоном. Ех, коли  б  це  хоч  кум  Олександр
прийшов, посвiтив снопом сво?? бороди, щось про полiтику сказав би, то все
легше вiдходила б душа з тiла.
   - I не забудь батога покласти в домовину. Чу?ш? - недовiрливо  дивиться
на жiнку, яка нiби й слухняна в нього, але теж умi?  все  повернути  сво?м
трибом...
   - Батога? Навiщо там таке щастя здалося? - наче не про той свiт, а  про
щось буденне говорить Мотря.
   - А хiба на тому свiтi коней не буде? Там така бiла масть водиться,  що
куди тво? дiло! - зi знанням справи говорить ?вмен, а сам  обурю?ться,  бо
Мотря, по всьому видать, анiскiлечки не вiрить, що вiн ма? помирати.
   - Як там будуть конi, то будуть i рiзнi батоги, - розважливо, але  й  з
недовiрою одказу? жiнка. - Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?
   - Я ж тобi казав: уся душа!
   - В якому саме мiсцi?
   - В усiй серединi, - старий обвiв рукою недосконалий круг навколо сво??
душi. Цей круг, певне, нiчогiсiнько не сказав  би  медицинi,  бо  в  нього
входили i серце, i легенi, i печiнка, i навiть частина присохлого черева.
   Мотрi пiсля такого визначення душi залишилось тiльки запитати:
   - Ти б, ?вмене, може,  щось  закусив?  Бо  яка  там  користь  iз  цього
аспiрину? Пiт чавить, а спожитку не да?.
   - Не дзяволи про ?жу. Не хочу i не можу ?сти, - скривився  i  застогнав
чоловiк.
   -: Та й чому?
   - Дурна ти баба...
   - Яв тебе розумною тiльки тодi була, коли  дiвувала,  -  не  сердячись,
одказу? Мотря.
   Ця вiдповiдь вража? старого. Справдi, коли Мотря дiвувала, вiн тодi  не
обiзвав й  нi  одним  недобрим  словом.  Чоловiк  вiдчув  свою  провину  i
спокiйнiше заговорив:
   - Як же менi щось на душу пiде, коли конi од вiтру падають  з  нiг,  до
решти гибiють? Дума?ш  ти  головою  чи  нi?  Ось  навiть  ця  свiча,  менi
зда?ться, капа? не  воском,  а  плаче  безневинною  сльозою  мого  карого.
Пам'ята?ш, як я рятував його?
   - Пам'ятаю твого пiвкрiвця, - покосилась  на  свiчу,  i  тепер  ?й  теж
восковi краплини нагадали сльози пораненого коня.  -  I  однак  ?сти  щось
треба, бо хто зна?, чим там  будуть  частувати.  Може,  на  тему  свiтi  i
картопля не родить.
   - Не може такого бути, бо тодi вигибне селянин i в раю, i в пеклi.  Ех,
Мотре, Мотре, коли б я мав товстi тисячi або яке золото!
   - I що б ти тодi робив?
   - Знайшов би що. Накупив би сiна пахучого та вiвса чистого, як  сльоза,
привiз би коням i був би  кумом  королю!  -  на  мить  пожвавiшав  i  знов
засумував старий. - А ? ж паразити, що все мають: i  грошi,  i  золото,  i
зерно, а совiстi ж у них i  на  мачину  не  вродило.  I  вони,  iроди,  не
помирають, ще й до комунiзму зможуть дожити! - Старий стиснув кулаки, а  в
його вусах i борiдцi ворухнулася злiсть.
   - Та всяких людей ? на свiтi, - зрозумiла Мотря  натяк,  але  не  стала
розпалювати гнiв чоловiка.
   - ?, бодай над ними цвинтарна трава поросла. - Вiн ще болiсно про  щось
подумав, прогнав думки про хрест, зимову  яблуньку  i  попрохав  жiнку:  -
Чу?ш, постав бiля мене мо? господарство - глинянi конi. Добре, що  хоч  цi
?сти не просять.
   Мотря пiдiйшла до мисника,  неподалiк  якого  стояв  гончарський  круг,
взяла кiлька iграшкових коникiв (?х у вiльну  i  веселу  годину  завжди  з
усмiхом чи лукавинкою вилiплював старий),  поставила  на  стiльцi  i  сама
залюбувалася рiзними чотириногими цяцьками.
   Тепер уже не пекло i не рай, а свiт мило? казки  i  далекого  дитинства
повертали до не? оцi  веселi,  завзятi  i  хитроокi  створiння.  З  такими
коненятами не грiх би навiть у мiстi ямаркувати. Але хiба  скажеш  про  це
чоловiковi? Вiн тiльки за  нiмцiв,  коли  бiда  приневолила,  дозволив  ?й
одного разу розпродати глиняну худобу. I жiнка,  дивуючись,  збула  ??  за
якусь невелику годину. Чого так люди накинулись тодi на полив'янi цяцьки i
чого так тiшились ними, коли пiзнавали в них риси сво?х заклятих ворогiв?
   - ?й-бо, цей клишоногий усiм на Геббельса схожий, - дивувався хтось  iз
покупцiв.
   Вона не бачила нiякого Геббельса в чи  не  найгiршому,  на  ??  розсуд,
лiпленнi. Добре, що  й  таку  погань  збула  з  рук.  А  через  день  люди
переказали, щоб Мотря бiльше не виносила на торг свiй товар,  бо  найшовся
ка?н, що  i  в  глинi  розкопав  полiтику,  i  гiтлерiвцi  вже  розшукують
крамольного скульптора.
   - Ну, то чи варить у них, у фашистiв, глиняний горщик!? Вони вже й мене
в скульптуру вписали! - насмiхався тодi над  недоумками  ?вмен,  який  про
скульпторiв думав, як про якесь недосяжне чудо. Старому нiколи й на  думку
не спадало, що з його коникiв крiзь ?хнi веселi, хитрi очi або  злобнi,  у
ворогiв позиченi риси проглядала не тiльки любов до забавки, а й справжнiй
талант.
   Мотря ж на iграшки старого дивилася простiше, як господиня, що  прожила
свiй вiк без достатку i завжди  потерпала  за  характер  чоловiка:  з  цих
коникiв ?вмен, аби захотiв, мiг би ?сти спокiйнiший хлiб i не гризти свого
серця з Безбородьком та його шатi?ю. Ось вона подивилась на одну цяцьку i,
забувши, що старий зiбрався помирати, недоречно засмiялась:
   - Чоловiче, а цей вислоухий i череватий,  ну,  зовсiм  схожий  на  того
начальника, який при?жджав до нас.
   -  На  Киселя?  -  пожвавiшав  ?вмен,  скосив  очi  на  цяцьку,  i   не
передсмертна, а  задоволена  посмiшка  творця  поповзла  од  його  уст  до
самiсiнького кiнчика борiдки.
   - Бге ж, на нього. Але чого вiн у тебе вийшов таким недотепою?
   - Бо вiн i ? дурним. Мотря сплеснула руками:
   - ?й не забагато, чоловiче, дурнями розкида?шся? Кисiль же,  кажуть,  в
начальствi аж з тридцятого року.
   - А дурний ще з народження, - махнув ?вмен рукою, наче скидав з  посади
Киселя.
   Вiдповiдь хоч i сподобалась Мотрi, та все одно вона  засумлiвалася,  чи
старий, як це вiн умi?, не передав кутi меду.
   - Нiхто, ?вмене, бачу, не вгодить тобi i в судний  день.  Хiба  ж  може
безклепкий так славно i довго, аж до сну, говорити з трибуни? За  щось  же
йому грошi платять i тримають на посту.
   - Бо ма? таких сватiв та братiв, якi не мiзками,  а  зубами  тримаються
один одного, i, поки не вдарить грiм, вони  свiжу  й  головату  людину  не
пустять на мiсце Киселя. А вiн же  ма?  в  руках  i  владу,  i  ордери,  i
печатки, а не ряту? наших коней. Вiн же не до коней, а  тiльки  до  свиней
загляда?, щоб вивезти собi якесь кувiкало... Ой, не можу я жити бiльше  на
свiтi. Нiяк не можу, - вхопився обома руками за серце, i в усiх його потом
нарошених  зморшках  заворушився  бiль.  -  Прозвали  мене  елементом   i,
виходить, вiрно прозвали.
   - Дурнi бездушники, баляндрасники i  невiгласи  прозвали!  -  одразу  ж
обурилась, занепоко?лась i похолола Мотря: вона добре знала, як не  любить
цього паскудного прiзвиська чоловiк, а коли вiн почина? визнавати його, то
це вже пахне лихом - може, й справдi, бiдаха, не доведи  свята  дiво,  чу?
свою смерть? - Нiякий ти не елемент, а  справедливий,  дуже  справедливий,
тiльки з характером дiд.
   - Елемент, Мотре, та й бiльш нiчого,  -  i  далi  уперто  ганьбив  себе
старий. - Бо що таке, це коли подумати на перед, конi? Красивий пережиток,
як дехто говорить з проворних. Рiзна машинерiя через якийсь час геть чисто
замiнить, вичавить ?х, i не стане тодi у свiтi нi гордих  верш  никiв,  нi
добрих скрипучих возiв, нi легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли  чумаки,
i ?здовi, i конюхи, i конокради заодно. Все  це  я  розумiю,  а  все  одно
помираю вiд того, що теперiшнi конi не мають  ?дла.  То  хiба  ще  знайдеш
такого довбеху?
   Очi старого заблищали вогкiстю. Йому раптом шкода стало не лише  коней,
але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшумiли його роки:  не  знайшов  вiн
свого талану в життi, i минулось  воно,  мов  сльотава  осiння  година,  з
малими радощами та великим горем, не заслужив вiн нi  спокiйно?  старостi,
нi пошани, нi одного рядка хоча б у райгазетi,  а  нi  за  що  нi  про  що
заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набiгло на чоловiка,
i вiн, певне, заплакав би з'досади, але плакати  не  любив,  тому  стиснув
кулаки i щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на сво?  життя,  i  на
"елемента", i на Безбородька, i  на  паскудну  безгосподарнiсть.  Отож,  у
хвилях  гнiву,  забуваючи  про  смерть,  рiшуче  опустив  ноги  з   лiжка,
навпомацки знайшов розтоптанi шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.
   Мотря аж остовпiла вiд тако? перемiни:
   - Ти куди, ?вмене?
   - Ой, - скривився старий, - болить усе... Пiду до  Марка  Безсмертного,
погомоню з ним трохи.
   - Як же ти дiйдеш, коли пiт з тебе аж ющить?
   - А я його витру, - покосував на свiжий лiлi?вий рушник.
   - I що ти за чоловiк? Хвороби ж не витреш?
   - Не чiпляйся, жiнко, бо в мене душа ненадовго повосковiла.
   - Про що ж ти хочеш говорити з Марком?
   - Про що ж iнакше, як не про конi. Щось же треба думати чи робити.
   - Пiсля тi?? та знову ж тi??. Ти ж умирати зiбрався, - нагадала жiнка.
   - Прийду вiд Марка, тодi вже, мабуть, i помиратиму. Хай  тобi  веселiше
буде. - Вiн дмухнув на свiчку, старанно, раз i вдруге, обтер пiт рушником,
одягнувся й нетвердими кроками, щоб жiнка бачила, яка  в  нього  слабiсть,
подався з вогко? оселi, але одразу й повернувся.
   - Ти чого? Щось забувся?
   ?вмен одвiв очi од жiнки:
   - Хочу подушку взяти з собою.
   - В Марка дума?ш полежати, чи що? - недовiрливо здивувалася жiнка.
   - Та нi, - невдоволено поморщився чоловiк. - Висиплю з не? сiно.
   - Куди?
   - От усе тобi треба знати! Не на вулицю ж, а  сво?му  карому.  Хай  хоч
трохи йому сiном запахне! - хмуро кинув чоловiк, сунув  ще  теплу  подушку
пiд руку i кволо вийшов  iз  землянки,  щоб  не  чути  дурних  умовлянь  i
докорiв.
   От i кiнчилось помирання. Мотря мовчки  провела  чоловiка  повеселiлими
очима, виглянула у вiконце та  й  засмiялась  до  дiдових  чобiт,  що  вже
завзято мiряли землю. Таки несерйозний у не? дiд. I пiсля  цього  висновку
знов почала розглядати коники, знаходити  в  них  риси  знайомих  людей  i
чудуватися, як воно так виходить у ?? несерйозного чоловiка.
   В  землянцi  Безсмертних  дiд  ?вмен  застав  тiльки   Хведька,   який,
пiдiбравшi? пiд себе ноги, голосно  читав  якусь  книгу.  Вгледiвши  дiда,
хлопчак скочив з лави i шанобливо завмер.  Це  розчулило  старого:  хоч  i
вiйна, а таки поштиве дитя росте. Та й бiля коней уже вмi?  ходити,  а  це
.теж щось значить. Вiн погладив малолiтка по  головi,  пригорнув  його  до
себе однi?ю рукою.
   - Чита?ш, Хведю, науку?
   - Читаю, - ледь помiтно посмiхнулося хлоп'я.
   - То  читай  i  пий  ??,  як  здоров'я.  Нiчогенько  живеться  в  Марка
Трохимовича?
   - Дуже добре, дiду.
   - ?сти дають?
   - Дають, - почервонiв хлопчак.
   - Значить, рости будеш. А в школi одиниць не випаса?ш?
   - Поки'що без них обходиться, -навiть спогорда вiдказав Хведько.
   - Гляди, iiс хапай таке добро, бо тодi  сам  батогом  буду  вибивати  з
тебе, - посварився пальцем на хлопця. -  Правда,  ти  метикований  i  ма?ш
вчитися тiльки на медаль. Заходь до мене, я тобi якогось  коника  подарую,
бо бiльше не маю чого подарувати - окапцанiв дiд за вiйну.
   - Спасибi.
   - Е, Хведю, та ти вже розжився  на  новi  чоботята  i  не  хвалишся!  -
здивувався старий.
   - Це Марко Трохимович сам пошив менi iз сво?х дово?нних  чобiт.  Сам  i
колодки вирiзав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.
   - Аякже, ми з ним заодно, хоч i не вчились  по  класах.  Не  зна?ш,  де
Марко Трохимович?
   - Вони пiшли на стайню.
   - На стайню? - зацiкавився,  зрадiв  старий  i  почав  набивати  люльку
тютюном. - Не зна?ш чого?
   - Неспокiй погнав ?х. Тут вони довго з  дядьком  Тримайводою  та  дiдом
Гордi?нком  i  сяк,  i  так  прикидали,  щоб  врятувати  корови  i  свинi.
Надумались, що треба ?х, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кiньми
гiрша справа. Хто ?х вiзьме?
   - Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбiльш i найкревнiше робить,  про
того найменше дбають, - зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через
якусь хвилину його знов туманом охопили думи, вiн  забув,  що  в  землянцi
сидить Хведько, й почав розмовляти сам iз собою: - Ну що його  на  милiсть
божу придумати? Де б ?м чогось роздобути? Хоч бери та на злодiйську стежку
пускайся!
   Пiсля цих слiв дiд справдi почав розмишляти, чи не можна  десь  вкрасти
сiна, згадав стiжки свого  кума  Олександра,  потiм  здивувався,  як  таке
паскудство могло спасти на думку, i вголос обурився:
   - Чорти батька зна що лiзе в голову! Химерiя, та й годi.
   - Про що ви, дiду? -з цiкавiстю поглянув на нього Хведько.  -  Щось  не
виходить?
   - Та то таке, нiкому не потрiбне, - ухилився од вiдповiдi й зiтхнув.  -
Приходь до мене. - Вiн ще раз поклав руку на голову  хлопцевi,  приголубив
його, згадав свого сина i швидко вийшов з землянки. Але  й  на  дорозi  до
нього знову пiдкралася злодiйська думка, i старий хоч i проганяв ??, але й
прислухався до не?, як до пота?мця, що залiз усередину з сво?ю радою.
   - А в кума Олександра таки без надобностi стоять стiжки, - знову сказав
уголос. - Що вiн, квасити чи солити буде ?х?
   - Про що ви, дiду? - здивовано зупинилась бiля нього Мавра Покритченко.
   Старий  став  посеред  дороги,  змiряв  недобрим   поглядом   жiнку   i
невдоволено буркнув:
   - Про любов...
   - Про яку любов? - спочатку здивувалась, а потiм жахнулась од  страшно?
здогадки вдова.
   - Про незаконну. ? i така для декого. - Розгнiваний, пiшов до стайнi, а
жiнка схилила голову, i в розвеснiлу колiю з ?? дикуватих очей  упали  двi
сльозинки.



   XV

   Старiшi  конi  пiзнавали  Марка,  тягну