мий здригнувся, пiдвiв голову од кобзи, i вiд приторку його  чуба
тихо-тихо  забринiли  струни.  Вiн  пильно  вдивля?ться  в  Марка  темним,
настороженим  поглядом.  Але  враз  його  очi  починають  свiтлiшати,   як
свiтлiша? свiтання, вириваючись з темного лона ночi. Струсонувши чуприною,
красень в при?мному здивованнi пiдводиться на  ноги,  пiдiйма?  вгору  двi
навскiснi стрiлки брiв i м'яко, хороше посмiха?ться до Марка.
   - Ви Безсмертний?
   - Що ви! Я звичайний смертний, - вiдповiда? посмiхом на.усмiшку.
   - Я не про це, - бентежиться невiдомий, i на його довгастому вибiленому
виду  з'являються  нерiвнi  рум'янцi,  що  при  невiрному  свiтлi   бiльше
скидалися на тiнi.
   - А про що ж ви? - Марко прямо-таки любу?ться  красенем,  вiдчува?,  що
зустрiвся з справжньою людиною, i хоче все в нiй бачити гарним.
   - Ви Марко Безсмертний? Правда ж? - допиту?ться i яснi? чоловiк.
   - Що правда, то правда, - погоджу?ться Марко. - Невже це видно по менi?
   - Безумовно, видно, - добряче смi?ться невiдомий, а його  обличчя  ста?
прекрасним од сердечностi i яко?сь мило? загадковостi. - Я саме таким  вас
i уявляв.
   - Уявляли? - диву?ться Марко. - То до цього часу нiколи не бачили мене?
   - Не бачив, тiльки чув.
   - Буйна у вас фантазiя, як i чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
   - Хiба схожий?
   - Викапаний артист.
   - Нi, я викапаний учитель.
   Марко весело примружився:
   - Учитель - i в церквi?
   - Так у святому ж мiсцi, а не в пеклi, - вiдповiда?  жартома.  -  Тепер
два свiти зiйшлися не тiльки в гiгантськiй битвi, а навiть у цiй  сумирнiй
церковицi, що дожива? свого вiку.
   - Навiть так?
   - Авжеж.
   - Як це зрозумiти?
   - Просто. Прислали, вiрнiше, я сам набився у  ваше  село  дiтей  учити.
Здивувало мо? бажання заврайвно, розчулився вiн i сказав на прощання: "Хоч
на морозi, а вчи, бо вiйна вiйною, а  розум  людський  не  ма?  перелогами
лежати. Сiй добре i вiчне!.." Ну, й при?хав я сiяти,  подивився  на  ру?ни
школи i  почав  приглядатись  до  церкви.  Але  переконав  людей  лише  на
половину: зiйшлись на тому, що в буднi тут буде школа, а в свято - церква.
   - Цiкаво! - засмiявся Марко,  тiльки  тепер  помiтивши  в  церквi  ряди
шкiльних парт.
   - Цiкавого, сказати по правдi, не так уже й  багато,  але  вибирати  не
було з чого та й не було коли. Отак i пристав у прийми до отця  Хрисантiя,
який i досi велику революцiю  назива?  великим  потопом.  Спочатку  в  тiй
дивовижнiй  школi  дехто  з  малечi  лякався  чортiв,  а  тепер  нiчого  -
позвикали, називають ?х фашистами i, як можуть, збиткуються над  ними.  Це
не дуже подоба?ться  нашому  поповi,  тому  й  сам  сво?ю  персоною  почав
проявляти iнтерес до будiвництва школи. Ви б, може, присiли,  бо  я  такий
негостинний... -  бережно  присову?  нефарбований  стiлець,  що  пахне  ще
свiжiстю лiсу.
   - Можна й присiсти. - Марко зручнiше опуска?ться на стiлець, щоб спиною
опертись на парту. - Як зовуть, величають вас?
   - Григорi?м Стратоновичем Заднiпровським.
   - I самi з-за Днiпра?
   - Так, з самого  низiв'я,  де  сонце,  хвиля  та  степняк,  -  замрiяно
поглянув поверх святих, якi й не нюхали пахощiв нi степу, нi велико? води.
   - А тепер сi?те... в церквi?
   - Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть  нi  учнi,  нi
учителi, нi нашi нащадки... Ви, я чув, на лузi народились?
   - На лузi, в сiнокiсну пору.
   - А я на  морi,  в  шаландi,  -  хотiв  посмiхнутися,  але  несподiвано
посмутнiшав, i бiля уст повибивались пiвмiсяцi зморщок. - Та,  видать,  не
вийшов з мене достойний син моря.
   - Закачу??
   - Нi, заносить, -  ще  бiльше  спохмурнiв  Григорiй  Стратонович.  Нiби
шукаючи розради, вiн стиснув пальцями струни, i вони обiзвалися стогоном.
   - Заносить? - перепитав Марко, думаючи, що ? таке морське слово.  -  Не
розумiю.
   - Що ж, колись розкажу про цей термiн, - з  притиском  вимовив  останн?
слово.
   - А може, зараз?
   -  Хiба  вам  не  пора  спочивати?  Ви  ж  тiльки  з  нелегко?   дороги
повернулися.
   - I це зна?те?
   - Усе, що було до вiйни, потроху знаю про вас.  I  про  вашу  похоронну
чув. I вашу матiр, як мiг, утiшав, бо и самому щось  подiбне  до  похорону
готувало життя.
   - Тепер?
   - Тепер не дивина. В мене ж було до вiйни, -  боляче  злетiли  вгору  i
пiдломилися брови.
   - В тридцять сьомому роцi? - стрепенувся Марко, згадавши сво?.
   - Ще ранiше.
   - Ранiше?.. Еге, i вас, бачу, доля  не  милувала.  То  й  розповiдайте,
Григорiю Стратоновичу. Нiч довга,  церква  простора,  можна  не  тiльки  з
святим гомонiти. Погомонимо i ми, грiшнi,  щоб  чистiшими  чи  розумнiшими
стати.
   - Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночi, та не  свiтлiша  за  не?.
Скiльки рокiв i яких рокiв спливло, а вона  и  не  дума?  тьмаритись,  мов
картина рiдкiсних фарб, - сказав  Заднiпровський  з  гiркою  посмiшкою  чи
насмiшкою. - Вам, знаю, можна в усьому  довiритись...  Напевне,  чули,  як
грав пiсню про турецьку неволю?
   - Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.
   - Вона частка нашо? давньо? iсторi?, а для мене - давньо? i недавньо?.
   - Навiть недавньо?? 
   - Так. Чи не  всi  тепер  думають,  що  турецька  неволя  була  якихось
триста-чотириста рокiв тому...
   - Правду кажете.
   - А я скуштував ?? в тридцятих роках, - гнiвом i болем спалахнули  очi,
а красиве обличчя i особливо повiки  видимо  постарiли.  -  В  тi  роки  я
стрiчав свою молодiсть. Тодi менi не ходилось, а лiталось. Усе  менi  було
любим, доступним, радiсним. I справдi, чого й бажати було? Куди не пiду  -
всюди жданий гiсть, за що не вiзьмусь - робота горить  у  руках,  наука  ж
сама лiзе в голову, а тут ще й синi очi до серця добрались. На людях  iдеш
iз нею, мов з королiвною; на самотi - несеш до моря, як русалку, хоч i  не
любила моя Оксана моря, зрадливим називала.  А  я  тiльки  пiдсмiювався  i
забороняв стихiю ганьбити зрадництвом. Не радували  Оксану  нi  мо?  щедрi
влови, нi химернi рiдкiснi створiння, здобутi з морських  закапелкiв.  Усе
хотiла, щоб я пере?хав на Полiсся, де бiля межирiччя i лiсу  зросла  вона.
Ось там вода, так вода: бiля не? усi дiвчата  синьоокими  народжуються.  А
якi дiброви, бори! Напровеснi голубiють вiд пролiскiв,  весною  бiлiють  в
суничниках, влiтку  червонiють  од  ягоди,  а  восени  палають  золотом  i
пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це мiсцевим патрiотизмом.
   - Хiба море ма? менше кольорiв, нiж тво? лiси?
   - То пота?мнi кольори, -сердилась i морщилась Оксана. - В них  жертовна
кров виступа?.
   Отак i сперечалися з нею, аж поки одного разу не  поплив  з  побратимом
Дмитром ловити скумбрiю. Перед тим Оксана нiяк не хотiла  пустити  мене  в
море, прямо сльозами благала, нiби чула безщастя. Я вже почав здаватися на
?? пiдмову, але Дмитро пiдняв нас обох на кпини,  пообiцяв  менi  на  день
народження подарувати спiдницю i газову хустинку.  Такi  хустинки  тодi  в
модi були. Насмiшка перемогла дiвочi сльози.
   Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те мiсце щiчки, де  завжди
брав початок  ??  гнiвний  рум'янець,  та  й  в  шаланду.  I  по?хали  ми,
наспiвуючи, за обрi", ближче до морського серця. А воно  й  показало  свiй
норов, коли ми вже тiшилися добрим уловом. Пiзно, ой як пiзно спохватилися
ми i з усiх сил почали гребтися до берега. Дрiбною  лусочкою  затанцювала,
закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морi. Ми, як могли,
боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море,  i  небо,  i
темiнь, i грiм бiснувалися в одному клубку... Да, таких фарб  менi  нiколи
не доводилося бачити на хвилях, i якщо на них виступала чиясь кров, то  це
була бiсiвська кров, яка бажала людсько?.
   Не раз ми потопали в скаженiй купелi i якимось  чудом  чи  лиходiйством
вилiтали на пiну розлючених гребенiв, щоб знову провалитися  в  розвержену
душу стихi?. Усi?ю дикою силою вона, зда?ться, на третiй день викинула нас
на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
   Темнокрилим гайворонням з криками радостi й перемоги  налетiла  на  нас
прикордонна варта. Закiльцювала мотуззям i помчала до вищого начальства, а
далi - в тюрму. Чужа пекельна зловтiха тремтiла над нами,  напiвживими,  з
задубiлими серцями i кров'ю. Але цього ж дня в тюрмi  наша  кров  закипiла
вогнем i запеклася смолою - тюремники вiдразу  ж  почали  вибивати  з  нас
свiдчення, що ми шпигуни. ?м дуже для чогось потрiбнi були шпигуни...  Про
людськi муки немало написано  книг.  Нашi  муки  були  не  бiльшими,  але,
напевне, й не меншими. Три роки з нас  намагалися  вирвати,  витягнути  чи
вичавити потрiбнi ?м свiдчення,  i  нашi  тiла  навiть  до  болю  отупiли.
Зда?ться, тiльки одного разу я перелякався, i не мук, а  слiв,  коли  мене
завели в катiвню до нового ката, в свiжiй  шовковiй  сорочцi,  в  старанно
випрасуваному костюмi, в петличцi якого  безнадiйно  погойдувала  головкою
вниз повiшена квiтка. Вiд цi?? цивiлiзацi? в катiвнi менi стало моторошно.
Виморщуючи не грiзну, не злостиву, а  привiтну  посмiшку,  наскiльки  може
бути привiтною посмiшка у  ката,  вiн  обома  руками  ласкаво  показав  на
багаття бiля стовпа i заговорив майже добiрною укра?нською мовою:
   - Досить вам запиратись, добродiю Заднiпровський. Те, що було з вами до
мене, то був заспiв. А пiсня може початись допiру, -  пiдiйшов  ближче  до
стовпа. - Гримати на вас не хочу, залякувати - нема рацi?,  але  так  буду
пiдсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю i запал'ають на  цьому
багаттi. Самi почу?те, як вiн буде шкварчати.
   Усмiшка погасла на  обличчi  ката,  а  в  очах  його  ворухнулась  така
дрiмуча, така первiсна здичавiлiсть, що мене охопив жах: як такий  вилупок
печерного вiку мiг дожити до наших часiв i звiдки в нього взялася  людська
мова? I невже це  створiння  зна?,  що  в  свiтi  ?  слова:любов,  добро,,
людянiсть. Чи й воно, може, говорило про кохання якiйсь довiрливiй  жiнцi,
чи навiть цiлувало ???..
   Це був останнiй допит. Я витримав його,  витримав  i  Дмитро.  А  пiсля
цього 'до нас, уявiть, навiть тюремники пройнялись повагою. Правда, це  не
завадило засудити нас до страти - треба ж було ховати кiнцi в воду.  Ми  з
побратимом спокiйно вислухали вирок, тiльки щiльнiше притулилися плечем до
плеча, взялись за руки i глянули один одному в вiчi. Вони  були  правдивi,
змученi i скорбнi. I це вже була скорб не за  життям,  а  скорб  за  нашою
землею, за правдою, яка оберегла  б  нашi  згасаючi  iмена.  Нам  хотiлось
тiльки одного: щоб на Батькiвщинi знали, що ми витримали iспит  на  звання
людини. Бо тут слiдчий сказав:  нас  на  Батькiвщинi  вже  проклинають  як
зрадникiв-перекинчикiв i навiть показав страшний клапоть газети.  Це  було
найбiльшою карою.
   Пiсля зачитання вироку до нас було навiть виявлено тюремну  гуманнiсть:
запитали, яка в цьому життi буде наша  остання  воля,  особливо  спокушали
тим, що ми, як росiйськi люди, можемо досхочу напитися. Так легше  жити  i
легше вмирати.
   - Дайте нам побачитись з радянськими людьми, - в один голос заявили ми.
   - Це неможливо, - розвiв руками наш темний тюремний дух Фатiн.  -  Вони
грiшники, а вам уже пора думати про святе, -  i,  викресавши  з  оливкових
очей смiхотинку, великодушно махнув рукою: - Так i буде - повезу  сьогоднi
вас у райський закапелок.
   I таки повiз на якийсь бенкет тюремникiв, де були i музика, i квiти,  i
вино, i танцюристки, якi пiд тягучу  музику  так  вививалися  усiм  тiлом,
начеб з нього вже були вийнятi i кiстки, i жiночнiсть. Мов на поганий сон,
дивились ми на цей  передсмертний  танок,  а  самi  бачили  свою  землю  i
журились одним: невже вона покладе ганьбу на нашi iмена?
   До нас пiдiйшов хмiльний, веселий i  задоволений  сво?ю  великодушнiстю
Фатiн, кивнув головою на танцюристок:
   - Славнi?
   - Не знаю, - вiдповiв я.
   - Ви навiть жiночу красу не цiну?те? - Тюремник здивувався i  розплився
у хтивiй посмiшцi.
   - Тепер менi жiнки вже здаються  iншими  створiннями,  тими,  про  яких
тiльки давно колись у книгах читав.
   - За цих три роки нi жiнки, нi ?хнi примхи не  змiнилися,  -  засмiявся
Фатiн. - Вибирай, Григорiю, яку хочеш iз них. Виконаю твою останню волю.
   - Менi така воля не потрiбна.
   - А може, передума?ш?
   - Нi, нема чого.
   - О, ти дуже розумний або дуже хитрий, - схвально  сказав  тюремник.  -
Коли б ти насправдi зазiхнув на  якусь  iз  цих  краль,  тебе  мертвого  б
повезли звiдси. Всюди i завжди  треба  честь  знати,  -  з  г?днiстю,  без
почуття гумору сказав тюремник про честь. - Iще, поки не пiзно, кажи  сво?
останн? велiння.
   - Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хiба це так важко?
   - Важко, Григорiю. Шум пiднiметься. А шум гарний тiльки на бенкетах,  -
блиснув дотепом i вже наче з заздрiстю поглянув на мене. -  Ох,  i  впертi
ви, бiльшовики. Чи вас iз  металу  виплавляють,  чи  з  каменю  висiкають?
Напевне, .мало ви радостi ма?те в життi.
   Я обурився:
   - А ваша радiсть - це не блюзнiрство, приправлене  вином  i  розпустою?
Хiба вам не жаль, що цi розчавленi дiвчатка не красою, не материнством,  а
поганими хворобами надiлять ваших людей?
   Тюремник навiть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
   - Я не мулла. У мене вистача? i сво?х турбот... Що ж, пора ?хати.
   А другого дня бiля нас бiльше звичного заметушились чорнi  духи  тюрми.
Спочатку ми подумали, що це наш останнiй  день.  Але  потiм  прийшли  iншi
здогади, i в серцi забилися надi?. Про радянських в'язнiв  дiзналося  наше
посольство, i незабаром воно вирвало нас з  лапищ  костомахи...  Отаке-то,
Марку Трохимовичу, i до цього часу бува? на бiлому свiтi.
   - Бува?, - важко зiтхнув Марко, iще переживаючи те, що переживав колись
оцей красень.
   - А потiм з турецько? неволi потрапив я у нiмецьку - в оточення  раз  i
вдруге попав. Правда, вирвався з мiшка на вашому Подiллi. Ну,  тут  я  вже
знав, що робити: за обидвi неволi мстився нелюдам.
   - Партизанили?
   -  Партизанив.  Командиром  загону  став.  Тричi  фашисти  мою   голову
цiнували, та так цiнували, що навiть нашим деяким дурням заздрiсне  стало.
- Глибока зажура i образа майнула в  очах  Заднiпровського,  i  вiн  ледве
стримав стогiн.
   - Що ж трапилося з вами? - занепоко?вся  Марко,  Вiн  уже  розумiв,  що
недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотнiй церквi.  Очевидно,
немала гризота пiдточувала серце красеня. - Якесь лихо?
   - I сам не знаю: чи це початок лиха, чи тiльки пiдступнiсть  тих  слiв,
що вдарять пiд серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це!  -
похнюпився чоловiк, притиснув до грудей Кобзу i так вдарив по струнах,  що
десь у церковному  закапелку  прокинувся,  перелякано  писнув  горобець  i
полетiв за вiвтар. Заднiпровський провiв  його  поглядом  i,  вiдповiдаючи
сво?м думкам, виморщив посмiшку:
   - Отаке бува?: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а
то звичайний i до того шкiдливий горобець. I, дивись, куди  полетiв,  -  у
вiвтар, щоб i там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу,  теж  колись  був
такий горобець?
   - Та всього було, чоловiче добрий, - задумано поглянув  на  вчителя.  -
Життя - не шовкова травичка, на якiй нiг не наколеш. ? в ньому i  горобцi,
? i гiршi створiння. Коли подумати, кожна людина ма? свою гадюку, але  мав
i свого лебедя, що якийсь час чи усе життя пiдносить ?? на сво?х крилах.
   - Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали.  Таким  я  вас  i  до
зустрiчi уявляв: душевним  чоловiком,  сiльським  iнтелiгентом,  сiльським
енциклопедистом. .,
   -  Та  що  ви,  -  вiдмахнувся  рукою.  -  Не   передавайте,   Григорiю
Стратоновичу, кутi меду.
   - Нi, не передаю. Хiба ж я не чую, яка тiльки мова у вас!
   - Мова як мова - од людей i книг перейнята. Правда, в iнших книгах дуже
бояться мову нашого селюка до рiвня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче
це загрожу? робiтничому класу чи iнтелiгенцi?. - I, щоб  не  говорити  про
себе, запитав: - Не зобижають вас, Григорiю Стратоновичу, в нашому селi?
   -  Та,  зда?ться,  поки  що  я  бiльше  декого   зобижаю.   Безбородько
скаржиться, що жили вимотую з нього будiвництвом школи.
   - З нього не дуже й вимота?ш. Буду?тесь-таки?
   - Буду?мось з грiхом i скрипом. Грошей нема, матерiалiв обмаль,  тiльки
й живем - надiями... Коли б уже скорiше скрутити голову  фашизму.  Як  уже
хочеться вимовити, почути  над  усi?ю  землею  святе  слово  "мир".  Тодi,
зда?ться, i в заворожений свiт по-iнакшому будеш входити.
   - Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому свiтi свою Оксану?
   Заднiпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до  Шекспiра,
але знову поклав книгу на поставець.
   - Знайшов, краще й не знаходив би...  Вона  вийшла  замiж  за  вчителя,
перетягла його до того межирiччя, де  родяться  дiти  з  синiми  очима,  i
народила двох темнооких доньок. Ма?  корову,  телицю,  свинi,  свою  хату,
зобастий табун гусей i гiтару з рожевим бантом. Але  навiть  не  це,  iнше
вразило мене:  Тодi,  як  я  повернувся  з  турецько?  неволi  и  проходив
перевiрку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно,  зайшла  i
на Полiсся, куди я по?хав працювати, бо коли  зустрiвся  з  Оксаною,  вона
побiлiла, скособочила вид, очi, поставу й ледве промовила:
   - Чого ви?.. Я не знаю вас.
   Я прийшов до не? хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю.  Поки  я
допитався до Оксани, поки дочiкувався ?? на подвiр ? i в хатi,  мою  любов
зруйновували i скороспiлий шлюб, i вим'яста корова,  i  достойне  рохкання
свиней, i навiть рожевий бант на гiтарi. Та все одно хотiв хоч  подивитись
на свою милу, як на свою молодiсть, ?? слова приголомшили мене.
   - Оксано, невже ти чуткам повiрила? - застиг бiля ?? гiтари. - Я  перед
усiма чистий, мов голуб. Але вона вперто i вже зi злiстю повторила:
   - Чого вам?.. Я не знаю вас.
   -  Не  зна?ш?  -  спалахнув  i  я.  -  Тодi   познайомимось.   Григорiй
Заднiпровський, новий iнспектор вашого райвно.
   - Ой! - зойкнула вона, i вже ??  очi  засвiтились  iншим  переляком.  -
Сiдайте, прошу вас. Пробачте, Григорiю Стратоновичу... Пробачте...  От  не
думала, не гадала.
   Вона, виходить, злякалась не мо?? велико?  любовi,  а  мого  маленького
чину... Коли ж ти, людино, вимiзернiти  встигла?  А  Оксана  вже  якось  i
усмiшку вимучувала, i нижнiми половинками очей просила замирення.
   - Як ти недобре, бiдно живеш, - обвiв я поглядом хату  з  голубками,  з
усюди натицяним рiшелье та квiтками з пересохло? дерев'яно? стружки.
   - Неправду кажете, - образилась, не зрозумiвши мене. - У нас тепер  усе
?. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.
   - Да, хваливсь одуд пiр'ям, а про дух свiй мовчав, - бринькнув я на  ??
гiтарi i запитав лише одне: - Навiщо ж ти море зрадливим називала?  -та  й
подався з хати, перед порогом яко? два капловухi пiдсвинки пiдвели  рожевi
писки, як таляри достатку.
   Вiн втупив  зневажливо-скорботний  погляд  у  морок  церкви,  наче  там
коливалася та частка його минувшини, що ? кров'ю i  сукровицею  одiрвалась
од серця, але деколи прибивалася  до  нього,  як  прибива?ться  до  берега
обшарпана безплiдна крижина, на якiй, одначе, залишились i крихти землi, i
попiл давно згаслого багаття.
   Кожен по-сво?му вiдштовху? од себе недобрi крижини  минулого,  i  рiдко
хто, навiть через довгi роки, призна?ться в тому, що колись i в нього було
багато гнiву, а мало великодушностi.  Не  признавався  в  цьому,  вiрнiше,
нiколи й не замислювався над  цим,  i  Григорiй  Стратонович,  який  щойно
наглухо зачорнив пiдсвинками образ Оксани.
   - Отак i розбилось життя, мов скляна лялька, - з жалем сказав Марко, бо
вiн не тiльки слухав, але й входив у  сказане,  у  тi  неспокiйнi,  тiнями
пiдозри заштрихованi роки, що зруйнували не одне кохання i, знову  ж  таки
пiдозрою, руйнували любов до людей.
   Григорiй Стратонович  стрепенувся:  його  вразило  спiвчуття  в  голосi
Марка.
   - Ви-наче пожалiли Оксану?
   - Таки пожалiв, i ваше кохання, i долю дiвчини. -  Марко  помовчав,  бо
водночас посплiтались i.житейська гiркота важких лiт, i  думки  та  згадки
про чи?сь i сво? кохання, i болi за сво?ю донькою, яка невiдомо  де  i  як
зустрiла свою обкрадену, покалiчену  юнiсть.  Як  складнiше  все  бува?  в
життi, анiж ми дума?м, коли кара?мо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи  не
так було i з Григорi?м Стратоновичем?
   А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалiв Оксану.
   - Це, напевне, тому, що я бiльше  'прожив  'на  свiтi...  Ви,  Григорiю
Стратоновичу, не раз i не два спiвали пiсню "Коло млина,  коло  броду  два
голуби пили воду". Бог зна?,  хто  i  коли  склав  цю  пiсню,  а  ми,  вже
надивившись на рiзне в життi й  заглянувши  в  очницi  смертi,  дума?мо  i
журимося над тими пташенятами, що мали  любов.  Так  хiба  ж  менше  треба
думати про жiночу любов, хоча б тому, що жiнки, на жаль, не  щасливiшi  за
нас. Чи за великими турботами,  за  грандiозними  дiяннями,  за  страшними
битвами ми не забува?мо часом, що iх  треба  бiльше  оберiгати  од  усього
лихого i непосильного? Та й сама iсторiя забува? про це:  тепер  вона,  як
нiколи, кладе на жiночi плечi такi ношi, що не  всякий  монумент  витримав
би. Але ж монументам дiтей не треба родити...
   - Це вже, Марку Трохимовичу, iнша мова, узагальнення.  Я  обома  руками
голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:
   - Ми часто за узагальнення голосу?мо обома руками, а  вiд  конкретного,
буденного умi?мо вiдмахнутись теж обома руками. А з'?днай  цi  два  береги
мiстком, скiльки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тодi Оксана
вслiд за вами?
   - Поривалася раз i вдруге, та вхопилася за одвiрок, приросла до  нього,
i тiльки плач наздогнав мене бiля хвiртки,  де  вже  дрiбнiли,  засинаючи,
крученi паничi... I такий той плач був невтiшний, що вже хотiлося пожалiти
не се бе, а ??.
   - Не пожалiли, не повернулись, не сказали ?й слова втiхи, не обтерли ??
слiз.
   - Не було кому, не було! - запально вирвалось у Григорiя  Стратоновича,
його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренностi.
   - Може, й не було, i це невдивовижу... Ну, а  хоч  i  запитали,  як  ?й
велось тодi, коли ви опинились у турецькiй неволi? Чи нiхто не  отру?в  ??
серця  вашою  незвичною  iсторi?ю?  Чи  нiхто,  прикриваючись  так  званою
пильнiстю чи iншою високою матерi?ю, не дзвонив на похорон вашiй любовi?
   - Не визнаю  нi  любовi,  нi  дружби,  нi  приятелювання  i  до  перших
заморозкiв чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
   - Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
   - Безумовно!
   - Вам, знаю, виднiше, i ви, напевне, бiльш рiшучий  чоловiк.  А  я,  по
старостi сво?й, зваживши сказане вами i сво? здогади про те, якi вiд вашо?
iсторi? в  тi  роки  могли  розходитися  кола,  не  знаю,  чи  винити,  чи
оправдувати дiвчину.
   Учитель пiдвiв навскiснi брови, поправив шинелю, що почала  сповзати  з
плеча:
   - Оправдувати? Але чому?
   - Бо в нас уже стiлькох судили, що чимало  слабiших  людей  зiв'яло  не
цвiвши, -  пiдвiвся  з  ослона  Марко.  Похмурi  зморшки  посiкли  вздовж,
впоперек i навкiс йому чоло, надбрiв'я, затремтiли в бровах i  бiля  очей,
що одразу втратили частину свого блиску. - Я теж,  Григорiю  Стратоновичу,
пив. свою чашу в тридцять сьомому роцi. Вона не вищербила мо?? душi. Але я
бачив, скiльки в тi роки переломилось людей,  вiд  високого  метнулось  до
тихих закуткiв, до дрiбнюсеньких справ i  утiх,  за  них,  мовляв,  можуть
сварити, але не карати. ? й така сторiнка в нашому життi,  бодай  не  було
??. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був  ??  чорним  чи,  може,
заслiпленим автором, хто страшно согрiшив, чи не знаючи наших людей, чи не
вiрячи ?м, чи ненавидячи нас, але вiн гадюкою пiдозри ослабив i силу нашу,
i любов, i вiру.
   Заднiпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблiд чоловiк,
а погляд його не раз косував на дверi: вiн  знав,  що  при  такiй  розмовi
свiдки можуть стати суддями.
   - Прокляте питання, проклятий  вузол,  хто  тiльки  зав'язав  його!?  -
жагуче вирвалось у нього. - I я не раз думав над ним i думок  цих  боявся.
Аж тепер знову навернула до них одна  гадина,  може,  ви  й  зна?те  ??  -
Поцiлуйко Гнат. Йому я не дав довiдки партизана. А за що ж було  давати?..
Не знаю, звiдки воно, примiром, таке взялося:
   коли я вiч-на-вiч пiдiймаюсь на смерть - менi вiрять усi, коли я загину
- шанують усi, а коли я, може, чудом, розцiпивши лапища смертi,  залишаюся
живим, хтось i почина? доколупуватись: чому я вижив i чи не  можна  за  це
пересiяти мою душу на пiдситку пiдозри? Так це пильнiсть чи щось iнше?
   - Може, комусь наша смерть бiльше потрiбна, нiж життя! - похмуро сказав
Марко. - А ваша гадюка, якiй ви не дали довiдку, може, ста?  колiщатком  у
проклятiй грi. I таке може бути в цьому вузлi, хто його тiльки розруба?!?
   Блукаючи в сутiнi догадок i прибиваючись до якихось хистких  висновкiв,
два во?ни самi ще не знали  того,  що  торкнулися  тих  сторiнок  народно?
драми, якi мiг породити й  винятково  трагедiйний  випадок,  але  якi  мiг
пережити й здолати тiльки великий народ!
   Стривожений погляд учителя вихопив з напiвтемряви тьмяний образ Iуди. I
аж здригнувся чоловiк. Марко теж пильно поглянув на Iуду.
   - Що, i до цього часу люди не змогли вирвати iудине корiння?
   - Виходить, так. Воно чiпке,  пристосувалося  з  столiттями  до  всяких
обставин... Пам'ята?те: бiблiйний Iуда  пiсля  сво??  чорно?  справи  узяв
мотузок i побiг вiшатись. А мiй Iуда, коли йому вдасться  хоч  на  часинку
здолати  мене,  дивись,  як  окривджений,  на  вищий  чин  виплазу?,  мене
смертельним грiшником  затавру?,  а  себе,  не  моргнувши  оком,  впише  в
правдолюбцi й почне опаскуджувати все навколо себе i пiдозрою, i доносами,
i брехнею, i користолюбством.
   - Що правда, то правда:  на  людському  горi  велике  не  вродиться,  а
муха-червивка поживу знайде.
   - Менi iнодi дивно i лячно ста?, -  продовжував  Григорiй  Стратонович,
-як бiля нашо? святинi i величi, та тако? величi, яко? ще не знав людський
рiд, могла,  невiдомо  .всякому  потайнику,  вилупитися  та  мiзерiя,  що,
прикриваючись iдеями i iменем революцi?, б'? в iде? i  в  революцiю  сво?м
жалом? Ми найстрашнiшого ворога-фашизм- вже закопу?м у могилу, а цей ворог
ще помiж нас ходить, то кида? грязь на нашi звершення, то вкраплю? тлiнь у
святинi. I, дивись, його не хапають за руку,  як  скрито-вбивцю,  а  ще  й
прислухаються до нього, бо ж вiн умi? видати сво? шипiння за голос маси.
   - А ви лобом хоч раз зiткнулись зi сво?м "правдолюбцем"?
   В очах Заднiпровського зiйшлися страждання i гнiв.
   - Гадину i ?? шипiння за спиною чую, але не можу пiймати ??  за  хвiст.
Адже вона проти тебе не виступа? прилюдно, а б'? анонiмкою, нашiптуванням,
накаркуванням. I вона опиня?ться на вигiднiших позицiях, анiж ти, бо не ти
судиш негiдника, а вiн тебе руками тво?х не в мiру довiрливих однодумцiв i
пiдозрою комiсiй.
   - I все дно iудиному корiнню недовго звиватися. Скорiше  б  закiнчилася
вiйна! - Марко сказав цi слова як заклинання того часу.
   Тяжку розмову ?м перебив гуркiт бiля дверей, i звiдти  одразу  ж  хтось
басогласо запитав:
   - Громадяни православнi, коли ж ви дасте чистий  спокiй  чи  вiдпочинок
храму божому! ? - Чiпляючись за парти, з темряви, мов шмат ??, виколивався
кордубатий; барчистий, з переспiлим огiркуватим носом панотець.
   Громадяни православнi засмiялись, а  пiп  витрiщився  на  них  круглими
п'януватими очима, пiд якими циганськими сережками повигинались  перепiйнi
синцi, несхвальне похитав головою i возгласив:
   - Iстинно, чую не смиренi? слiзне, а ?ретичний  смiх  у  храмi  божому,
вяще же нiчто же!
   - Iзидi, панотче, не  бурчи  даремно,  бо  не  твiй  сьогоднi  день,  -
стримуючи посмiшку, заговорив Григорiй Стратонович. - Не погань святого  i
шкiльного мiсця недостойною бурякiвкою.
   - Не бурякiвкою, а сладчайшою морелiвкою,  -  повчально  уточнив  отець
Хрисантiй, i на його досить земне обличчя лiг вираз комедiйно? святостi. -
Морелiвка -  воiстину  веселить  серця,  ??  i  на  благочинському  соборi
ухвалили.
   - За що ж сьогоднi ви, панотче, цмулили веселi? серця: за  хрестини  чи
мерлини?
   -Не вгадали, - за останн? зведення Iнформбюро! - вiн  переможно  пiдняв
угору вказiвний товстючий перст.
   - Тодi прощаються грiхи вашi.
   -  Богохульник!  -  випалив  отець  Хрисантiй  i  опустився  на  парту,
прикривши ?? ряснотою тiлес i одежi. - А ти вiда?ш, чадо младоумне, що мiй
отрок пiд самим Бреслау стодвадцятидвохмiлiметровим  дивiзiоном  команду??
То-бо й воно! Коли б  у  нього  було  не  духовне,  а  робiтничо-селянське
соцпоходження, вiн, може, в полковники вискочив би, i я тодi пив би тiльки
генеральськi коньяки!
   Така щиросердiсть розвеселила Безсмертного i Заднiпровського.
   - Так вiдречiться, отче Хрисантiю, вiд свого  сану,  повiсьте  рясу  на
городн? опудало, щоб власнi дiти не соромились вас, - порадив Марко.
   - Не можу одрiшитись од  сану,  тодi  мiй  увесь  рiд  перевернеться  в
могилi: вiн почав попiвствувати ще за  крiпаччини,  це  я  сам  знайшов  у
клiрових вiдомостях, а батько мiй був аж отцем-ключарем.  То  як  же  менi
прощатись з попуванням? Та й лiта мо? не тi,  i  голос  не  той:  керувати
самодiяльнiстю не вiзьмуть, а заглядати в руки дiтям  не  хочу,  -  зовсiм
одверто заговорив панотець. - Опасаюся тiльки, щоб потiм через  мене  чадо
мо? не уволили з дивiзiону, - справжня зажура лягла  на  м'ясисте  обличчя
попа i на його похнюплений огiрок носа.
   - Хто ж  його  може  уволити,  коли  вiн  у  самому  пеклi  побував!  -
заспокiйливо сказав Марке.
   - Е, не кажiть менi:  я  не  сьогоднi  народився  на  свiт.  Фортуна  -
зрадлива дiвиця. Адам в раю бiля самого бога проживав, та прогнали ж  його
навiть iз раю. Молюсь i за сво? чадо, i за все святе во?нство. .
   - I по сумiсництву п'?те?
   - I п ю, - погодився отець Хрисантiй. - Цим християнин i  вiдрiзня?ться
вiд турка. - Розгойдавши стан, вiн пiдвiвся з парти, пiдiйшов  до  чадного
свiтильника, провiв над ним рукою i драматично виморщнв лойовите  чоло.  -
Оце несамовите кiптюження скоро всiх  святих  у  грiшникiв  оберне,  i  не
знатимуть люди, кому поклонятися. I нащо  такий  клопiт  святим?..  Грiхи,
грiхи i во?нна су?та, пiду ще  благовiст  почитаю.  -  Але  спочатку  вiн,
похитуючись, звернув на крилас, де висiв ре?стр святих з означенням, хто з
них i в чому допомага? грiшним мирянам - чи в господарствi, чи в медицинi.
Там отець Хрисантiй чимсь залишився невдоволений, бо забубонiв, як осiннiй
дощ, прочовгав чоботиськами по стертiй пiдлозi й пiшов у темiнь.
   Коли заскрипiли i грюкнули церковнi дверi, Григорiй Стратрнович запитав
Марка:
   - Як вам наш душеспаситель?
   - По-мо?му, житт?люб.
   - I навiть бабодур.
   - До цього часу?
   Григорiй Стратонович засмiявся:
   - До цього часу. Одного разу  напiдпитку  признався,  що  його  грiшити
заставля? тiльки давня звичка, а не щось iнше.
   -Добре ма?те сусiдство. Чого вiн так  пiзно  приходив.  Перевiрити,  як
приймак господарю?, чи привела любов до храму божого?
   - Скорiше любов до горiлки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризницi у
нього ? деякi запаси не тiльки червоного вина. Може,  скориста?мось  ними?
Не раз отець Хрисантiй спокушав мене в пiдходящу годину навiдатись до його
закапелка.
   - Глядить, ще цей душеспаситель спо?ть вас, - посмiхнувся Марко.
   - Таке не загрожу? менi.  Але.сьогоднi  можна  було  б  вiдзначити  ваш
при?зд.
   - Спасибi, утримаюсь.
   - Не вжива?те цього зiлля?
   - Вживаю, але тепер, на  жаль,  перейшов  на  наперстки:  медицина  так
обчикрижила  менi  нутрощi,  що  там  тепер  бiльше  душi,  анiж   тiла...
Напiвживого розпатрали, розiбрали мене якось у пiдземному шпиталi,  а  тут
як вдарить артналiт i перекалiчив мало не всiх, якi  порались  бiля  мене.
Залишився я сам i через якийсь час, прийшовши до пам'ятi, зопалу  пiдвiвся
на лiктях. Нiде нiкого, тiльки на операцiйному столi лежить бiля мене  вся
моя  середина  й  потихеньку  пару?.  Нiколи  не  думав,  що   така   вона
неприваблива i так ?? .багато. Але потiм медицина так походила  з  ножами,
що залишились рiжки та нiжки:  постаралися,  щоб  чоловiк  менше  хлiба  i
напо?в споживав.
   Григорiй  Стратонович  з   спiвчуттям   i   захопленням   поглянув   на
Безсмертного:
   - Отак щоб хтось сказав про сво? калiцтво, повiрте, вперше чую!
   - Повiрю.  А  тепер  заграйте,  Григорiю  Стратоновичу,  щось  душевне,
журливе.
   - Журливе? Чому?
   - А в цих пiснях, зда?ться менi, завжди бiльше душi.
   - Ви ж пiдтягнете?
   - За це не питайте. Тiло мо? фашисти здорово перекраяли, а дух i  голос
майже дово?нного калiбру залишилися.
   - А мiй голос, як i молодiсть, обiрвався в турецькiй  неволi...  Чував,
що багато зна?те пiсень.
   - Хто з укра?нцiв не зна? ?х? Чи на  безхлiб'?,  чи  на  хлiбах,  чи  в
хлiбах вироста?, а з пiснею не розлуча?ться.
   - ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго мiсця, то сiм днiв  зi
сво?ми друзями випивали i лише однi весiльнi пiснi виводили?
   Марко весело похитав головою:
   - I тут прибрехали - тiльки чотири днi.
   - I лише весiльнi?
   - Тiльки ?х. Тодi на журливi не тягло.
   - I на чотири днi вистачило весiльних пiсень? - з  недовiрою  подивився
на Марка.
   - Якраз тiльки на чотири, а далi пiшли працювати. Та ви  не  дивуйтеся,
тодi у мене пам'ять цупкiшою .була i до пiсень, i до книг. Чи  не  почнемо
"Забiлiли снiги та забiлiли бiлi"?
   Журливою  тугою  i  стогоном  обiзвалися  струни  кобзи;  в  сумовитому
звучаннi зажурилася пiсня двох бурлак над судьбою  невiдомо?  людини,  яка
замiсть долi мала кривду, холодну, наче снiги, що  забiлiли,  але  мала  й
вiрнiсть побратимську, гарячу, нiби кров, наточена з чистого серця.
   Мовчазнi  святi,  застоявшись  на  сво?х  довiчних  мiсцях,  з  подивом
прислухались до житейського спiву, а Марковi не  раз  здавалося,  що  ?хню
пiсню слуха? iще хтось, прича?вшись у теменi бiля дверей. Це знову й знову
нагадувало йому зустрiч з невiдомою жiнкою.
   "Чи не химерна доля у нього?" - послав думки  до  зруйновано?  школи  i
ген-ген по всiх усюдах, де стрiчався чи розминався з тим, що люди  назвали
судьбою.
   Десь, наче  в  пiдземеллi,  невиразно  проспiвали  першi  пiвнi.  Марко
стрепенувся, дослухаючись до напiвзабутого спiву.
   - Як швидко час пройшов, - почав збиратись додому.
   - I для мене майнув, наче хвилина.
   Григорiй Стратонович проводжав Марка до ру?н школи. Тут вiн,  як  перед
цим Марко, теж пiдняв шматок холодного каменя i нiмотно поглянув на нього.
   - Пита?тесь, коли шкода буде?
   - Питаюсь, бо живу нею i в усiх найкращих снах бачу ??. Дума?те, розкiш
морозити ваших дiтей у церквi, а сво?х у дзвiницi?
   - Як у дзвiницi? - здивувався i похмурнiв Марко.
   - А хто ж менi взимку в спаленому селi мiг  приготувати  хороми?  От  i
знайшов собi в дзвiницi тимчасовий притулок. ? у мене п'ятеро дiтей...
   - П'ятеро!? - з недовiрою перепитав Марко. - Скiльки свiту,  стiльки  й
дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дiтей? Де час узяли?
   Заднiпровський посмiхнувся:
   - Час про мене сам подбав.
   - Близнятами нагороджував?
   - Нi, обiйшлося без них, а то ще бiльше було б.
   - Так ви до зустрiчi з Оксаною вже мали дiток? Нiчого не розумiю.
   - Та не косуйте, Марку Трохимовичу,  доведеться  ще  затримати  вас  до
третiх пiвнiв однi?ю iсторi?ю.
   - Розказуйте.
   - Може, присядемо на зрубi?
   - I це можна. - Марко, зачепивши головою ключку журавля, сiв на дилину,
а проти нього примостився Заднiпровський.
   -  Iсторiя   ця   тяжка   i   проста.   Був   у   мо?му   загонi   один
розвiдник-шибайголова, з тих, що i в пекло з пiснею полiзе. Сам статурний,
очi великi, з вогнем i смiхом  навпiл.  Викличеш  iнодi  його,  да?ш  таке
завдання, що в самого наперед душа умлiва?, а вiн сто?ть,  посмiха?ться  i
очима гра?, мов на досвiтках:
   -  Виконаю,   товаришу   командир,   ?й-бо,   виконаю,   а   що   менi,
молодому-нежонатому.
   Попервах його самовпевненiсть дратувала, морщила мене - все грiшив,  що
легковажить або браву? чолов'яга, i починав свою лекцiю:
   - Розумi?ш, Кульбабенко, що вiд цього  завдання  залежить  доля  сотень
людей? Тямиш, яку потрiбно виявити спритнiсть i обережнiсть, розшифровуючи
фашистську систему охорони? На цьому дiлi, як i  сапер,  можна  помилитися
лише один раз. Нiчого не роби, як це ти умi?ш, з копита!
   Вiн  наче  й  посерйознiша?,  блисне  подвiйним  поглядом  смiливця   й
дотепника i одразу ж запевнить:
   - Аякже, товаришу командир, все зрозумiв  до  кришки!  На  болючий  зуб
чортовi маю стати. Але не сумлiвайтесь: причаюсь у есесiвцiв пiд носом, як
миша пiд мiтлою...
   Випалить таке, i в тебе вiд серця одляже.
   - Бережи себе, Iване.
   - Авжеж, берегтиму, батьку. Нiч-прамати - не дасть  погибати,  -  скаже
повнодзвонню, впевнено, козирне i з усмiшкою зникне, розтане  в  пралiсах,
немов лiсовий цар. I так само несподiвано виринав з ночi, в грязi, в сво?й
i чужiй кровi, але неодмiнно виконавши завдання.  В  його  фортуну  почали
вiрити навiть скиглi? i кислi?, якi бiльше, нiж треба, думали про  смерть.
Хтось про нього навiть пiсню склав. Вона прибилась  i  до  нашого  загону.
Пам'ятаю, одного вечора заспiвали ?? хлопцi бiля вогнища, i  на  не?  саме
нагодився з розвiдки герой. Зрозумiвши, що спiвають про нього, вiн  одразу
поблiд, обурився, замахав руками:
   - Хлопцi, покиньте це неподобство.
   - Чого? - здивувались партизани.
   - Бо я ще живий...
   Скiльки його не переконували, вiн  стояв  на  одному,  що  пiснi  мають
спiвати лише про мертвих, i страшенно сердився, коли хтось починав спiвати
про нього.
   Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш  особiст,  ви
його зна?те, вiн тепер працю? в нашому районi начальником МВС.
   - Як його прiзвище?
   - Григоренко Демид.
   - Григоренко? - вражено перепитав Марко.- Цього знаю  ще  з  двадцятого
року. Хороший чолов'яга, тiльки страх яким недовiрливим був.
   - I тепер таким залишився,- посмiхнувся  Григорiй  Стратонович.Так  от.
заходить вiн до мене, сiда? на обземок i несподiвано запиту?:
   - Як тобi, Григорiю, спиться взагалi?
   - На сон i сни,- кажу,- не зобижаюсь.
   - Не зобижа?шся?-багатозначно перепиту?  особiст,  якого  часто  мучило
безсоння.- А на розвiдникiв теж не зобижа?шся?
   - Чим же вони провинились?
   - Хто його зна? чим, - загадково погляда? на мене.- Кульбабенко  ще  не
повернувся?
   - Нi, сам зна?ш.
   - Нiчого я тепер взагалi не знаю,-з серцем пригнувся  до  груби,  рукою
витягнув жарину, прикурив.- А не довго, по-тво?му, розгулю? вiн по  рiзних
мiсцях?
   - Думаю, не довго,- починаю тривожитись,  чи  не  попав  Кульбабенко  в
фашистськi лапи, заглядаю чоловiковi у вiчi, а  вiн  одводить  погляд  вiд
мене.- Щось трапилось?
   - Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалi дума?ш про Кульбабенка?
   - Що ж про нього можна думати? Герой!
   - Герой? Ти впевнений?-презирливо перепиту?.- Але чий герой?
   - Та ного ти почав зi мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
   Григоренко пропiк поглядом:
   - Успiхи його тривожать.  Великi  успiхи!  Бачиш,  у  пiсню  вже  встиг
попасти. Отак, гляди, i в iсторiю попаде, тодi скидай  шапку  перед  ним,-
насунув картуза на очi.
   - А чого, може, й скинути доведеться! Ще  ми  не  зна?м,  що  вiн  може
зробити.
   - От цього то дiйсно не зна?м! -зловiсно сказав  Григоренко.-  А  тобi,
Григорiю,  нiколи  не  спадало  на  думку  таке  питання:  чому  так  везе
Кульбабенку? Випадковiсть це, умiння чи щось iнше?
   - Iнше?  Що  ж  може  бути  iнше?  -  вже  й  мене  почина?  охоплювати
непевнiсть.
   - До цього я ще не доколупався.
   - Так чого ж ти авансом почина?ш каркати на людину?
   -  Бо  твiй  Кульбабенко,  -  вже  переда?  розвiдника   тiльки   менi,
-загадковий тип! Не знаю, з якого берега i як вiн опинився у тебе.
   - Чого ж у мене, а не в нас?
   - Бо вiн тобi одразу сподобався. Може, не так?
   - Так. I що ти проти нього ма?ш?
   - Поки що тiльки однi крихти, - потайний твiй Кульбабенко.
   - То й добре, що потайний. Це розвiдницька вдача, професiйна жилка.
   - Професiйна? А може, коли копнути глибше, ворожа? - насову? на  хмарнi
очi розкуйовдженi брови. - Подумай, що робить звичайний чоловiк, якщо  вiн
одружений? Буде вiн з цим критися?
   - Навряд.
   - А от я дiзнаюсь, що Кульбабенко одружений, ма? гарну  жiнку,  виводок
дiтей i iнодi, звiсно, самочинно, навiду?ться до  них,  а  себе  вида?  за
молодого та нежонатого,  -  перекривив  голос  розвiдника.  -  Сьогоднi  я
перепитав усiх його дружкiв, i всi вони  теж  не  знають,  що  Кульбабенко
жонатий. Так чим пояснити це  засекречення  i  чи  воно  ?дине  взагалi  в
бiографi? цього типа? Може, поки ми крутимо над ним сво? мiзки, вiн прода?
фашистам нашi душi.
   Я зiскочив з стiльця.
   - Що ти, Демиде!? Хiба таке може бути? Це так не схоже на Iвана.
   - Схоже не схоже, а задачку з iксами вiн  задав.  Пахне  тут  смаленим!
Правда, може бути, що в нього жiнка з непевних соцiальних прошаркiв i  вiн
та?ться з цим... Знав я й таких оригiналiв. Тодi ще  було  б  пiвбiди.  Як
повернеться - беру його пiд свiй нагляд. А в розвiдку щоб  i  не  за?кався
бiльше. Хто його зна?, що вiн там робить, з ким водиться i кому служить.
   Цi слова жаром обдали мене. Я перебрав у  пам'ятi  поведiнку  i  роботу
розвiдника, але нi до чого не  мiг  присiкатися,  хоча  для  нас  не  було
новиною, що ворог засила? в партизанськi загони найспритнiших  агентiв.  А
Григоренко тим  часом  витягнув  з  планшетки  фотокартку  i  подав  менi.
Любуйся, коли ще можеш любуватися, i взагалi  На  фото  я  побачив  самого
Кульбабенка, незвично?, сво?рiдно?  вроди  жiнку  i  четверо  Кульбабенят.
Мимоволi я посмiхнувся до них, а Григоренко покосився на  мене  i  похмуро
тицьнув пальцями на жiнку:
   - Чом не краля?  Так  i  пре  з  не?  голуба  кров.  Окульбачила  якась
аристократична вуличниця чи  бiсова  попадянка  нашого  Кульбабенка.  Якщо
запродався тiльки через не?. - й Григоренка  була  особлива  неприязнь  до
жiнок за власнi сiмейнi нелади.
   Про всякий випадок ми подво?ли дозори, перенесли в iншi  мiсця  вогневi
точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й  дiзналися,  що
наш  розвiдник  справдi  ма?  сiм  ю,  четверо  дiтей,  а  жiнка  його   з
дiда-прадiда селянка, до вiйни була ланковою i нагороджена  орденом  "Знак
пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був  зразковим  сiм'янином  i
навiть тепер, без дозволу iнколи провiдував сво? чимале посемейство. В цей
же день повернувся i Кульбабенко,  обвiшаний  бельгiйськими  вальтерами  i
репаними гранатами. Вiн молодцювате став на порозi командирсько? землянки,
струснув з себе дзвiн чужо? збро? i по-юнацьки ясно глянув  менi  у  вiчi.
Цей погляд пiдкупив мене i якось одразу розвiяв мо? сумнiви.
   - Завдання виконав?
   - Виконав, товаришу командир! - приховуючи усмiшка подав менi викрадену
карту мiста з позначеними на нiй во?нними об'?ктами.
   Я одразу ж припав до карти, прикинув деякi  ранiше  здобутi  вiдомостi.
Нi, це була не фальшивка.
   - I як ти и дiстав? - допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю  наперед,  що
вiн неодмiнно промовчить про себе а згада? невiдомих друзiв.
   Так воно i вийшло.
   - Дружки  допомогли:  вони  в  гебiтскомiсарiатi  ?здовими  служать,  -
вiдповiда? розвiдник,
   - Чи не забагато в тебе рiзних дружкiв?
   - Таки  забагато,  -  знову  посмiха?ться   Кульбабенко  -  и   хлопець
компанiйський.
   I це теж була правда: вiн якось одразу вмiв здружитися з людьми, одразу
ставав душею товариства.
   - Iване, а ти мастак брехати? - несподiвано запитав я Кульбабенка.
   -  Умiю,  -  збентежився  вiн,  а  потiм,  подумавши,  що  це  треба  в
розвiдницьких справах, веселiше вiдповiв: - Брехати - не цiпом махати.
   - А правду вiд брехнi вмi?ш вiдсiяти?
   - Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, - з готовнiстю дивиться  на
мене. - Когось треба перехитрити?
   - Постарайся себе перехитрити.
   -Себе? Для чого б воно? -здивувався Кульбабенко.
   - Не догаду?шся? - нахмурився я. - Ану, як на духу, розкажи всю  правду
про себе.
   Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а  уста  налилися
жаром.
   - Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Вта?в тiльки про сiм'ю.
   - Тiльки й всього?
   - Жiнкою i дiтьми присягаюсь! - гiрко вирвалось у нього.
   - Для чого ж це було робити?
   - - Побоявся, батьку.
   - Ти, i побоявся!? Чого!?
   - Що пожалi?те багатосiмейного i  не  пошлете  в  розвiдку.  А  в  мене
особистi  рахунки  з  фашистами.  Оце  й  увесь  мiй  грiх  перед  вами  i
партизанами.
   - А якi ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
   -  Рiдного  брата  на  Пiренеях,  в  Iспанi?,  значить...  Всi  сумнiви
розвiялись, мов дим. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати  дорогу  людину,
але стримав себе.
   - Бiльше нiчого не втаю?ш?
   - Нi, ще ? один грiшок. Коли було з руки, я провiдував свою дружину. Ми
й досi дуже любимось, - промовив якось винувато, все його  обличчя  й  шия
почервонiли, i вiн провiв рукою по рум янцях.
   - Дiти знали про це?
   - Анi одне.
   - Так потай навiдувався?
   - Це вже дiло партизанське. Та й жiнка у мене чутка,  наче  тиха  вода.
Тiльки вдарю пальцем у причiлкове вiкно, вона вже й на ногах. Давненько не
був у не?... Простiть мене, дурного.
   Ми, звiсно, простили йому, правда, вибатькували для  порядку.  I  знову
Кульбабенко зникав ночами, як лiсовий цар, i виходив з ночей,  мов  добрий
свiтанок. А позаторiшньо? весни,  коли  саме  починали  розвиватися  глухi
дуби, Кульбабенко не повернувся з розвiдки: якась  ка?нова  душа  виказала
його. Вiн сам до останньо? кулi i гранати тримав бiй з усiма  фашистами  i
полiцаями, що були в районному центрi.  До  нього,  вже  вбитого,  боялись
деякий час пiдступити вороги, а потiм в безсилiй злобi  мертвого  повiсили
на майданi. Через два днi и зняли його з шибеницi i поховали з найбiльшими
партизанськими почестями. По вiйнi, ? надiя, i пам'ятник поставим йому...
   Пiсля похорону я сам партизанськими стежками  пiшов  до  його  дружини.
Вночi добрався до невеличко? селянсько? хатини. Мiж двома високими ясенями
вона здавалася бiлою колискою. Та це й насправдi було  так:  виколисала  ж
вона стiлькох Кульбабенкiв. Довго я стояв перед причiлковим вiкном,  перед
чужим колишнiм щастям i теперiшнiм горем. Надi мною  журно  шумiли  ясени,
наче i в  ?хнi  зеленi  душi  увiйшла  людська  печаль.  Нарештi  тихенько
постукав у шибку. В  хатi  почулось  шамотiння,  обiзвалися  чи?сь  кроки,
заскрипiли дверi, i на порозi з'явилася  постать  напiвроздягнено?  жiнки,
навколо ?? стану, як темний дощ, заворушилися  коси.  Вона  поправила  ?х,
застигла на порозi, i навiть у темрявi було видно, яким щастям  освiтилося
?? обличчя.
   -  Iваночку,  рiдний,  як  добре,  що  ти  завiтав:  у  нас   уже   син
народився,низькуватим, клекотливим i  пристрасно-радiсним  шепотом  обдала
мене i одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько мо?,  хто  ви,  що
ви!?
   - Не лякайтесь, Катерино Павлiвно, я командир вашого Iвана.
   - Ой, а що з Iваном!? Боже мiй!..-зойкнула вона, гойднулась,  i  зливою
гойднулись ?? буйнi коси, закриваючи обличчя i  всю  постать.  Вона  обома
руками розметала ?х, наблизила до мене лице.- Що ж iз.ним?
   I в мене тодi не вистачило сили сказати ?й правду.
   - Вiн поранений,- насилу вичавив iз себе  цю  брехню  i  ледве  стримав
зiтхання.
   - Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скорiше кажiть! - Вона одвела руки  вiд
серця, потягла мене до хати, то без надi?,  то  з  надi?ю  допитуючись:  -
Скажiть правду: вiн буде жити?.. Не мовчiть! Буде жити?
   - Жити вiн буде,- не сумнiвайтесь,- це  я  сказав  бiльш  упевнено,  бо
знав, що в нашiй пам'ятi  розвiдник  Iван  Кульбабенко  нiколи  не  помре,
нiколи!
   Жiнка трохи заспоко?лась, витерла сльози i почала менi дякувати.
   "За що ти дяку?ш, людино дорога, - за мою страшну брехню?" -мучився  я,
а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рiвнiше питала:
   - Де ж вiн тепер?
   - Лiтаком перекинули на Велику землю.
   - На Велику землю... Невже вона тут йому  була  замалою?  -  задумалась
жiнка, з благанням i надi?ю поглянула на мене. - На Велику землю... I сина
не побачив. Як би вiн зрадiв.
   - На кого син схожий?
   - Знову на Iвана. Всi сини в батька пiшли, - вперше посмiхнулася  вона,
а я мало не застогнав.
   Катерина похапцем позапинала вiкна, засвiтила гасничок, почала готувати
якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву i не спускав зору нi з жiнки, нi з
колиски, в якiй  лежав  маленький,  вже  незадоволений  життям  чоловiчок,
тiльки для матерi схожий на Iвана. А сама мати була надiлена тi?ю  вродою,
що наче стверджувала схожiсть мiж жiнкою i землею. I хоч вона мала п'ятеро
дiтей, в очах, в  сльозах,  в  рухах  ??  проглядала  дiвочiсть...  Що  ж,
перегодя Катерина дiзналася, що ??  Iван  загинув,  згодом  i  мою  брехню
простила. А коли ми вийшли  з  лiсiв,  я  подався  до  Iваново?  Катерини,
пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в ?? хатi i полюбив спочатку  дiтей,
а потiм i саму Катерину. Однi?? мiсячно? ночi вiдчув, що не можу бути  без
не?, i, як умiв, сказав про це:
   - Був я, Катерино Павлiвно, батьком вашого Iвана,  а  тепер  хочу  бути
батьком його дiтей. Виходьте замiж за мене... Отак i придбав собi п'ятерко
дiтей. - I, щоб Марко не подумав, що трохи вихваля? себе, жартома додав: -
Пайка якраз тепер на тиждень вистача?: меле дiтвора,  як  на  жорнах.  Але
партизани не забувають нас.
   Марко незграбно нахилився до Заднiпровського, поцiлував його в щоку.
   - Спасибi, Григорiю Стратоновичу.
   - За що? - здивувався той.
   - За любов до вдови... За людянiсть...
   - За справжню любов я повинен ?й дякувати... От побачите,  яка  вона  в
мене, - сказав не без гордощiв. -  Зда?ться,  довгi-довгi  роки  я  шукав,
очiкував ??.
   - Добре сказали. А в очiкуваннi гарнi i людина, i  природа...  Коли  це
мина?ться-все ста? буденним. На дружбу! - потиснув руку вчителю.
   На дружбу! - зворушено вiдповiв. - Добре, Що ви ? на свiтi добре, що ми
зустрiлись. Я вас додому доведу.
   - Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?
   - Нi. Неодмiнно зайду.
   - На добранiч.
   - На добранiч.
   От i розходяться дво? нових друзiв з такими почуттями, наче вони  давно
знали один про одного,  тiльки  якось  до  цього  часу  ?м  не  доводилось
зустрiчатись.



   V

   Заднiпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарi,  придивляючись
до постатi Марка Безсмертного, а потiм, коли вона  зникла,  дослухався  до
нерiвного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й  вони,  а  в  душi  не
вляглась теплiнь почуттiв.
   Людина при?хала, - вголос говорить учитель. -  Ач,  як  про  очiкування
сказав-хоч у книгу записуй.  Це  не  Безбородько  з  пiдземним  лабiринтом
крота, - морщиться при однiй згадцi про Безбородька.
   Надворi трохи посвiтлiшало. На небi з хмар творилися темнi хащi  лiсiв,
i в ?хньому русi i розво? вчувалась хода весни.
   I Заднiпровський вголос пита?ться в не?: "Ти йдеш?" В сторонi обiзвався
вiтер, заскрипiло дерево, змiнився малюнок неба, а чоловiк  посмiхнувся  i
похитав головою.
   Ще кiлька рокiв тому вiн дивувався, коли його батько мiг  розмовляти  з
нивою або лiсом, з сонцем у небi чи колоском у  руцi.  А  тепер  ось  таке
непомiтно прийшло i до сина. Чи роки приносять  це  людинi,  чи  з  роками
гострiшим ста? вiдчуття живого в нiмiй природi? Пiсля сво?х  партизанських
лiт вiн не може не говорити з лiсом, з деревами, пiд якими колись лежав чи
пiд якими навiки лежать його друзi.
   I зараз хащi хмар на небi наблизили до Заднiпровського  справжнi  лiси,
лiси його страждань i боротьби. Минувшина крилом майнула над  чоловiком  i
здивувала його: як вiн змiг вийти з усiх  оточень,  свинцевих  дощiв  i  з
таких зашморгiв огню, коли в пiдпалених лiсах звiрина бiгла до  партизанiв
i навiть гадюки не кусали людей...
   В церквi Григорiй Стратонович з кременю висiк  огню  i  знову  засвiтив
мiдну кiптюжку, в  якiй  ще  недавно  ча?лася  смерть;  навколо  одразу  ж
розсунулась темрява, кiптюжка загрозливо зафахкотiла i зав'юнилась  чорним
снуванням. Але тепер з'юрмленi святi якось веселiше дивились  на  вчителя,
начеб i ?м було при?мно, що вiн зустрiвся з другом.
   "Отак  можна  збагнути  i  корiння  iмпресiонiзму  -  все  залежить  од
настрою... Але чи не янголи нагнали холоду сво?ми крильми?" - мерзлякувато
повiв плечима i поглянув на янголiв.
   Справдi, вiд бiлизни ?хнiх крил,  що  замерзали  на  тлi  зеленкуватого
мальованого неба, вiяло холоднечею. Григорiй Стратонович, щоб розiгрiтися,
походив по церквi, мiцно вдарив кiлька разiв руками  по  плечах,  а  потiм
присiв бiля поставця i почав  проглядати  сво?  писання  про  партизанськi
роки. В душi й перед очима почали  оживати  подi?,  люди,  лiси,  полум'ям
охопленi села, але на паперi все це виглядало бiднiше. I  вiн,  караючись,
охопив чоло руками.
   Як же йому в дрiбноту чорних лiтер втиснути безмiр'я  любовi,  вдихнути
життя його друзiв, життя  непомiтних  у  буднi  людей,  якi  в  днi  вiйни
вростали в пiснi i легенди? Або як,  наприклад,  передати  силу  звичайно?
зернини?
   Вiн пригадав, як пiд самий Новий рiк у фашистську тюрягу попався старий
партизан  Данило  Броварник,  який.  вiдпустивши  бороду,  з  лiрою  ходив
старцювати по селах. А в загiн Данило Броварник приносив цiннi вiдомостi й
шматки хлiба; i, роздаючи ?х партизанам, вiн говорив про людей, красивих i
добрих, якi винесли йому хлiб,  змелений  в  безсоннi  ночi  на  жорнах  i
вчинений на жiночих сльозах.
   - Головне, хлiб повинен бути без слiз, - не раз у задумi говорив старий
хлiбороб. I за  цими  словами  стояли  його  вiра  i  надiя.  Коли  Данила
Броварника впхнули в забитий людьми камiнний склеп, вiн назвав себе  Дiдом
Морозом i, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись i  розмовляти  з
усiма в'язнями. А коли надiйшла дванадцята година, коли Новий рiк невидимо
став,на порозi камiнного мiшка, дiд  Броварник  звiдкись  дiстав  зерна  i
почав ним посiвати в'язнiв, урочисто примовляючи:  "Сiйся,  родися,  жито,
пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рiк, щоб краще бити
ворога, нiж торiк!"
   Скидаючи шапки,  в'язнi  посхоплювались  з  промерзло?  землi,  вражено
прислухаючись .до знайомих слiв, до далеких днiв миру, до прадавньо? казки
сво?х батькiв. Зерно ?м падало на голови, а в головах  народжувалось  нове
заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цi?? ж ночi вони всi й вирвались
iз тюрми. I чи не допомогла ?м здобути волю ота зернина, що повинна  рости
i родити без слiз? Але як про це  написати,  щоб  воно  дiйшло  до  людей,
сколихнуло ?хнi серця?
   - Алхiмiк i чорнокнижник ще й досi не спить? -  в  темрявi  несподiвано
легко задзвонив мелодiйний голос, i  до  Григорiя  Стратоновича  непомiтно
пiдiйшла невисока тендiтна жiнка. Сумовита посмiшка тремтiла на  пошерхлих
пелюстках ?? напiврозкритих уст.
   Учитель од несподiванки здригнувся, рука, за звичкою, сама  потягнулась
до автомата. Вiн одразу ж одсмикнув ??, поглянув на жiнку i засмiявся:
   - Ну  й  налякала  ,ти  мене,  Степанидо!..  Саме  чомусь  партизанська
минувшина згадалась.
   - Дивно було б, якби ти про щось iнше думав.  Ну,  чого  посмiха?шся  i
мружишся?
   -  На  свiтило  завжди  доводиться   мружитись,-   засмiявся   Григорiй
Стратонович.- Та й  чудуюсь  iз  голосу  твого:  як  дзвенiв  у  дитинствi
дзвоником, так i досi дзвенить - не переводиться срiбло в ньому.
   - Яке  вже  там  срiбло,-  в  опущених  куточках  ??  заокруглених  уст
ворухнулась печаль.
   - Чисте!  -  переконано  сказав  Григорiй  Стратонович.-А  ти  чого  не
вiдпочива?ш?
   - Не спиться, брате, перед дорогою. Та й  молодiсть  встала-ворухнулась
перед очима,- промовила з насмiшкою до себе.- Пройшлася  ж  оце  селом,  i
все-усе  згадалось,  що  промайнуло  навiки.  Тут  же  я   зустрiла   свою
вiсiмнадцяту весну. Якi сади, якi оселi стояли тодi...
   - А в очах тодi не стояло перше  кохання?  -  змовницьки  покосував  на
сестру Григорiй Стратонович i посмiхнувся.
   - Звiдки йому було взятися?-мало не скрикнула жiнка i кинула сполоханий
погляд на брата.- Мелеш таке...
   - Так уже й мелю... У вiсiмнадцять рокiв до гарненьких  дiвчат  кохання
приходить звiдусiль,- не помiтив ?? хвилювання.
   - Ет, не патякай зайвого.
   - Нiколи не думав, що любов - зайвина,так  само  напiвжартома  говорить
Григорiй Стратонович,  але  Степанидi  зараз  не  до  жартiв,  i  скорбота
проходить ?? обличчям, тремтить у щойно вибитих  зморщечках  бiля  носа  i
забива?ться пiд повiки. Але жiнка якось опанову? себе i  навiть  у  подивi
поводить плечем:
   - I чого ти сьогоднi так багато говориш про любов? Заднiпровський  ясно
поглянув на свою зведену сестру,  пiдвiвся  i  простягнув  уперед  могутнi
ручища молотобiйця:
   - Пита?ш чого? Бо маю тiльки цi простреленi руки i лише одне  нiчим  не
обкарнане багатство - зветься воно любов'ю!.. Це не  диво,  коли  хтось  у
сво? вiсiмнадцять чи двадцять рокiв покоха? когось. Це любов для себе,  чи
для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу i  ??,  але  горджусь,  що  маю
бiльшу любов. Вона, як спадщина,  дiсталась  менi  вiд  мо?х  батькiв,  од
?хнього хлiба i пiснi, вiд чарiв нашо? м'яко? задумано? природи i вiд мо?х
побратимiв по сердечностi, по мислi  i  збро?.  I  хоч  я  зараз  живу  на
злиденному пайку, а моя дружина, поки розрiже  хлiб,  кiлька  разiв  ножем
викреслю? на скоринцi пайку дiтям i менi, я б за все  разом  узяте  золото
Рокфеллерiв не вiддав би й частки свого багатства. Бачиш,  як  розхвалився
перед тобою, бо таки маю чим.
   Степанида посмiхнулась i зiтхнула:
   -  Який  ти  щасливий  i...  нещасний,  брате.   Григорiй   Стратонович
нахмурився, в душi ворухнулись його жалi i невдачi, але вiн одiгнав  ?х  i
обурився:
   - Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?
   - Бо рiзна погань смика? тебе, мов горох при дорозi.
   - I це тому, що я iду по дорозi. А зверну я, зверне  другий,  третiй  з
дороги, то погань i виповзе гадиною грiтися на сонцi.
   - Але як вона жалить тебе!
   -  Так,  вона  може  вжалити  мене,  принизити  мою  гiднiсть  у   очах
збайдужiлих людей, потьмарити мiй день, а проковтнути - не проковтне. I не
роби мене безщасним, бо велике щастя було в мо?му життi: коли гримiло  над
усi?ю землею, я, як умiв, i руками, i плечем, i грудьми одводив нещастя од
людей... Колись мене дивував сво?ю поетичною силою один образ iз пiснi: "А
я тую чорну хмару рукавом розмаю.  А  прийшов  час  -  i  я  теж  розганяв
найстрашнiшу хмару i живим  вийшов  з-пiд  не?.  Це,  сестро,  зветься  не
слiпим, а справжнiм щастям. - Вiн легко, обома руками пригорнув  Степаниду
i забубонiв ?й у саме вухо: - й поменше думай про всяке таке, бо в свiтi ?
над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя  Степаниди
трохи розпогодилось:
   - Добре, що ти такий у мене...
   - Сякий-такий  Пантелiй,  а  все-таки  веселiй,  -  засмiявся  Григорiй
Стратонович. - Так побудеш iще деньок?
   - Не виходить - уже канiкули закiнчуються.
   - Та и у дзвiницi жити гiрше, нiж у хатi, - насмiшкувато примружив очi.
   - I це правда, - не стала заперечувати. - В нiй од  холоду  i  тiло,  i
костi нiмiють. Це не оселя, а наслання якесь.
   - Зате дiти пiд великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!
   Степанида пiдперла рукою обличчя.
   - Лишенько мо? iз такою прикметою.
   - Це ж тимчасово, - заспоко?в ?? Григорiй Стратонович. -Завтра-позавтра
переберемось у землянку i заживемо, як люди. Сьогоднi вже й скла  роздобув
на вiконця, поцiнно дiсталось.
   - Ще и радi?, наче бога за бороду пiймав, - докiрливо похитала головою.
-Хтось би iнший, на тво?му мiсцi, при тво?х заслугах, уже в  палацi  сидiв
би.
   - Облиш, Степанидо, старi мелодi?, страх  як  не  люблю  ?х,  -  одразу
нахмурився Григорiй Стратонович. - Прийде час - i в палацi буду жити.
   Жiнка недовiрливо подивилась на брата:
   - Коли ж вiн, романтику мiй, гордiсть моя, прийде?
   - Коли всi люди матимуть  палаци  чи  щось  подiбне.  Не  ранiше  i  не
пiзнiше.
   - Подвижництво i знову подвижництво, а якийсь тобi  хитрий  Безбородько
вже й зараз у палацi сидить i пiдсмiю?ться над такими, як ти.
   Григорiй Стратонович пильно подивився на сестру i постукав себе пальцем
по чолу:
   - В тебе голова чи ??  ерзац  на  плечах?  Голова?..  То  нагадай  менi
випадок з iсторi?, коли чеснi люди мали  бiльшi  матерiальнi  вигоди,  нiж
пристосуванцi чи злодi??
   - Здаюсь, брате, перед тво?ми знаннями, тво?ю  логiкою  i  слов'янським
сто?цизмом. Ти в  мене  найкращий  випадок,  -  не  розсердилась,  а  мило
посмiхнулася жiнка. - Добре, що твiй тато, овдовiвши, знайшов мою  маму...
Який вiн рослий i гарний був! Пам'ята?ш, як ми на ?хньому весiллi у виярку
за хатою танцювали.
   - Кому що в головi, а тобi танцi i  в  церквi  згадуються,  -засмiявся,
махнув рукою Григорiй Стратонович. - Ти вмiла крутитись, як голуб-вертун.
   - I це все уже назовсiм вiдiйшло, - зiтхнула, задумалась Степанида, - i
дитинство, i життя батькiв, i твоя молодiсть. Тiльки  мамина  хатка  iнодi
так нагада? всю передчасно  втрачену  рiдню,  що  i  сльози,  й  iскри  аж
бризнуть з очей.
   - Порiдшав наш косарський рiд, - i собi зiтхнув Григорiй Стратонович. -
Пiдкошував усюди вiн смерть, але и  смерть  косила  його.  -  Вiн  бережно
посадив сестру на ослiн, уважно подивився на не?. -  Та  журба  журбою,  а
жити треба. Чи не дума?ш ти iнколи, що живеш тепер, як у дуплi? Смуток  нi
розуму, нi сорочки не дасть. На людях треба побiльше  бувати,  сестро,  на
людях!
   - Вони такi ж нещаснi, як i я, - стрепенулась i пiдвелася iз ослона.
   - Хм!  Новину  вiдкрила!  А  щастя  ?м,  гада?ш,  союзники  з-за  морiв
попривозять? - невдоволено хмикнув Григорiй Стратонович. -Вони ж, люди,  з
сльозами посiють його, але дочекаються сво?х великих жнив. Хочу  бачити  в
цьому посiвi справжню зернину i сво?? сестри. Бiльше нiчим  тебе  не  можу
втiшити. Плакати з тобою не сяду за один стiл... Ну, прояснись, невдашечко
моя. Ти ж така добра, славна, тiльки  занадто  крихка  душа  в  тебе,  мов
колосок у жнива. - Вiн знову пригорнув Степаниду, поцiлував у надбрiв'я  i
зразу ж приклав пальця до уст: - Тебе! Усi святi на грiшникiв дивляться!
   Степанида мимоволi  посмiхнулась,  поглянула  на  святих,  пiдвела  над
довгастими очима чорнi дуги брiв.
   - Що б я, Григорiю, робила без тебе?
   - Невже б гiрше борщ затирала?
   - Напевне, гiрше. I як не тяжко, Григорiю,  бува?  на  душi,  а  завжди
чекаю, що ти розберешся у нiй лiпше, анiж я.
   - Бо душа твоя схожа  тепер  на  каталог,  а  я  хочу,  щоб  вона  була
недописаною книгою, - махнув кулаком. - Бiльше пiрнай у  життя,  бiльше  й
дiждешся вiд нього.
   - Чого ж менi ще ждати?
   - Та не старостi ж, зрештою,-це само неждано прийде.- Чекай  хоча  б...
любовi!
   - Звiдки?
   - I од людей, i, може, од яко?сь... людини,
   - Не кажи такого. Любов тепер - не актуальна тема.
   - Вона завжди актуальна. Поки  людина  живе  -  повинна  чекати  чогось
великого.
   - Це iлюзiя романтики?
   - Це сила життя,- сказав переконано.
   - Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя дорiг, де нiколи не  бува?
безлюдно,  а  в  мене  воно  -  невтоптана  стежина...  До  тебе  приходив
Безсмертний? - запитала, наче мiж iншим, а в душi озвалося хвилювання.
   - Чого лукавиш? Ти ж бачила,-допитливо  поглянув  на  сестру.-  Чом  не
пiдiйшла до нас?
   - Боюсь... i не знаю, про що з  покалiченими  розмовляти,-  почервонiла
Степанида.Чогось я i досi не навчилась утiшати людей.
   - Щось ти, сестро, наговорю?ш  на  себе.  У  шпиталях  розмовляла  ж  з
пораненими, якось утiшала ?х. Ну, чого забiгала очима по святих мiсцях?
   - Не все ж тобою любуватися,-вiдповiла знехотя. - Кажуть,  буцiмто  вiн
дуже покалiчений?
   - Дуже. Але такий чоловiк житиме, як дуб-довговiк.
   -Вiн чимсь на тебе схожий... Постарiв, посивiв цей дуб-довговiк?
   - Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В  такi  лiта,
навiть без вiйни, сивина-не дивина. Що ж, пiшли вiдпочивати,- перевiсив на
плече автомат,  взяв кобзу i дмухнув на свiтло.
   Одразу всiх богiв i святих проковтнула згущена темрява, i тiльки  тепер
Степанида провела руками по обличчi, що пашiло жаром, i важко схлипнула.
   - Ти чого, Степанидо? - вражено зупинився Григорiй Стратонович.
   - То так зiтхнулось,- опустила руки на груди.- Стiльки зiбралось за  цi
роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.
   З церкви, пригинаючись, брат i сестра переступили  порiг  дзвiницi,  де
був сяк-так опоряджений закоморок, в якому  тимчасово  притулилася  родина
Григорiя  Стратоновича.  Тут,  у  кутку,  чадiв  вицяцькуваний  з  патрона
каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали дiти й матiр. Погляд
Григорiя впав на смагляволице красивоброве  обличчя  дружини.  Навiть  пiд
грубою ковдрою видiлялись ??  привабливi  дорiднi  форми.  Брат  i  сестра
переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матiр.
   - Земля? - пошепки запитав Григорiй, який i досi,  наче  юнак,  не  мiг
надивитись на свою Катерину.
   - Земля, - кивнула головою Степанида i пiдiйшла до плетено? колиски, де
переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.
   Григорiй присiв на кра?чок  полу,  придивляючись  до  обличчя  дружини.
Якийсь  недобрий  сон  почав  тривожити  жiнку.  Раптом  вона  застогнала,
ворухнула руками i грудним болючим голосом промовила тiльки одне слово:
   - Iва-а-ночку!..
   Степанида,  наче  вiд  удару,  зiщулилась  од  цього  поклику,   боязко
поглянула на брата. А вiн, зганяючи хмарину з чола,заспоко?в сестру.
   - Чого ти страха?шся?.. Не вперше вона  кличе  йога  А  як  же  iнакше?
Вiн-?? перше кохання. Вiн ^батько й дiтей... Так можна, хоч у снi, послати
до нього свiй голос?.. Не ревнувати ж ?? до вбитого?
   В Степаниди заблищали очi: вона зараз винила братову, хоч i  знала,  що
та не винна.
   - Але ж як тобi тяжко вiд цього?  Вона  отак  може  увесь  вiк  кликати
його... Увесь вiк бути з тобою, а снити ним.
   Григорiй недобре подивився на сестру:
   - Так, може, ?й сказати, щоб вона у снах була вiрнiшою до свого другого
чоловiка i не згадувала першого?
   - Нi... але... - розгубилась жiнка.
   Григорiй розсердився, рвучко пiдвiвся, став напроти сестри:
   - Не "алекай" менi, досить. Противною ж, скажу тобi,  стала  ти  бабою!
Сама стiльки пережила, овдовiла, перестраждала, а зеленяччя й досi росте в
тво?й головi. Життя людей, що сходяться крiзь  трагедi?,  не  раз  викида?
уламки цих трагедiй. Хiба я маленький - не догадувався, що менi може  бути
важко? Не на медовi дiвочi поцiлунки iшов. А чи подумала ти, що я  мiг  би
одружитись на Катеринi навiть без ?? любовi до мене?
   - Християнське спiвчуття до ближнього?
   - Нi, любов до не?.'I як бува? противно чути, коли хтось диву?ться,  що
я пiшов на п'ятеро дiтей, i говорить таку мiзерiю, як  щойно  ти...  Лягай
нарештi спати. Я одвернусь...
   Степанида пiдiйшла до брата, простягла руки i винувато поцiлувала його.
   - Жiноча послiдовнiсть, - буркнув той.
   - Прости менi, Григорiю. Це ж не злiсть, а мiй бiль вихлюпнувся наверх.
   - Кому вiн тiльки потрiбний? Носишся з ним, наче курка  з  яйцем.  Сама
замiж виходила б, все веселiше було б з книжками та пелюшками.
   Степанида спалахнула:
   - Не будь, Григорiю, жорстоким,
   От i вiддячив тобi. Iду на змирщину. Можу навiть на честь тебе  вдарити
у дзвiн. Скажи тiльки у який: у великий чи постовий?  -  рiшуче  пiшов  до
порога.
   - Божевiльний, ще й справдi вдарить!  Вiд  тебе  всього  можна  чекати!
-цупко вчепилась за братову руку, вiдтягнула його од порога.
   -  Що  ви  тiльки  робите?  -  в   здивованнi   прокинулась   Катерина,
напiвпiдвелася з полу, а ?? коси полилися по плечах  i  затопили,  подушку
темною хвилею. - Дiти ж прокинуться... Григорiю, ти вечеряв?  -потягнулась
до нього поглядом, налитим такою радiстю i любов'ю, що за нею  видно  було
всю розкриту душу.
   Григорiй Стратонович посмiхнувся дружинi, обома руками зважив ??  коси,
сказав, що вага ?х знову  побiльшала,  переможцем  поглянув  на  сестру  i
непомiтно шепнув ?й:
   - Земля?
   - Свята, - щиро вiдповiла Степанида.
   А сама "земля", вiдчуваючи, що про не? говорять щось хороше,  покращала
i закриваючи руками груди, мiцними ногами  торкнулася  долiвки.  От  i  не
пiшла, а попливла жiнка по химернiй  оселi,  щоб  поставити  на  крихiтний
стiльчик для свого мужа кiлька печених картоплин,  тарiлочку  з  олi?ю  та
сiльничку з дрiбковою сiллю.



   VI

   Пiдбитий птах майже завжди залиша?ться сам. I тодi  в  нiмiй  безвиходi
його очi тоскно свiтяться смертельною тугою. Хто хоч  раз  на  вiку  бачив
такi болючi, смертельною вогкiстю обведенi пташинi очi, той ще бiльше  ма?
шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у бiдi його товариш, отож,
напевне, одужа? пташина, та й в очах бiдолахи була жалiсть, бiль,  але  не
було тi?? вологи, яку приносить тлiнь.
   Притулившись плечем до  верби,  що  сутулилась  над  чи?юсь  невеличкою
сажалкою,  Марко  знову  чомусь  згадав  птахiв,  яких  бачив  сьогоднi  в
придолинку. Вiн добре запам'ятав цю пару i, можливо, пiзна? ??, якщо птицi
оселяться побiля ставу. От знайшов чим турбуватися! I все-таки добре  було
б, якби вiн побачив ?х уже здоровими, в  справжньому,  а  не  в  снiговому
гнiздi, або з дрiбним виводком... А коли  ж  ти,  Марку  дочека?шся  свого
виводка?
   Отак i снувалися думки в чоловiка - вiд церковного раю до пекла неволi,
од гнiзда до землянки, вiд птахiв до людей, i нiчого незвичного не було  у
цьому сплетiннi, бо ж хiба  не  пташиною  вiн  звав  колись  свою  доньку?
Вирвали ?? ще без крилець iз рiдного гнiзда i кинули в чужу чужину, щоб не
спiвало, а мучилось дитя. Чи живе хоч воно?.. I тепер зустрiч з  невiдомою
жiнкою, що назвалася його долею, здалася гiркою  насмiшкою,  блюзнiрством.
Всипати б такiй березово? кашi, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку.
   Од вiтру тихо поскрипувала  i  зiтхала  верба,  ??,  однотонне  старече
квилiння проникало у тiло людини, розходилося по ньому i народжувало iнший
вiдгомiн i думи.
   Колись за iскристi, мов з сонця виплетенi коси вiн називав свою дружину
золотою вербичкою. Такi ж коси в спадщину дiсталися й доньцi. Чи iскряться
вони десь у бiлому свiтi, чи зiтлiли в землi, чи  згорiли  в  диявольських
печах, - невже людський розум придумав ?х!.. I  зараз  уже  застогнала  не
верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечiнь. Але  що  ця  далечiнь
могла сказати йому? По нiй то скрадався, то дужчав вiтер,  розколихуючи  i
дерева, i темiнь, i хмари.
   Десь зовсiм недалеко обiзвалися голоси, застукотiли копита.
   Хто ж так пiзно зiбрався  в  дорогу?  -  Незабаром  Марко  побачив,  як
завулком проскочили чимось високо навантаженi  сани,  а  бiля  них  тiнями
гнулись двi постатi. Чоловiк одразу вiдчув темне  дiло,  дибнув  од  верби
ближче до дороги i в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька:
   - Ну, Тодоше, нi  пуху  нi  пера.  ?дь  з  богом,  тiльки,  дивись,  не
продешеви...
   - Усе буде в акурат, не сумлiвайтесь, бо дiло йде  -  контора  пише!  -
засмiявся другий чолов'яга, вискочив  на  сани  i  вйокнув  на  коней.  Тi
дружнiше почали розбивати копитами хрустку дорогу.
   "Невже це по?хав Тодох Мамура? -  Марко  здивовано  i  гнiвно  поглянув
услiд саням, що вже зливалися з темрявою. - I яке в нього панiбратство хоч
з крученим, але таки з головою колгоспу?"
   В селi Тодох  Мамура  колись  уважався  самим  спритним,  пiдступним  i
жорстоким злодi?м. Не раз  його  забирала  мiлiцiя,  але  вiн  завжди  так
викручувався, що нiколи не попадав пiд суд. З  мiлiцi?  вiн  якось  навiть
гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, i на його щелепастому виду
жорстоким самозадоволенням поблискували невеликi очi, схожi на  пiдсмаженi
гарбузовi насiнини.
   - Фортунить тобi, Тодоше, - часто  заздрили  йому  конокради,  дрiбнiшi
злодiяки i рiзнi вiдлюдки.
   - Наговорю?те, братцi, i всiлячину городите на бiдну голову  Тодоха,  -
якось аж кособочились од лукавства злодiйськi очi. - З вами,  по  слабостi
сво?й, знаюсь, чаркуюсь, та  сам  нiяк  не  краду-пам'ятаю:  життя  злодiя
скороминуще, а я про бiльше думаю, бо дiло йде - контора пише.
   Це  викликало  серед  злодiйнi  веселе  смiховисько,  до  якого   охоче
при?днувався i окоренкуватий, але  проворний  Тодох.  Тiльки  iнколи,  вже
допиваючись  до  безтями,  вiн  мiг  зневажливо  махнути  рукою  на  сво?х
заздрiсникiв i, аж роздуваючись од горiлки i самовпевненостi, кинути ?м:
   - Дурна раклiя! Не мiзки, а  свиняча  шерсть  висторчкувалась  у  ваших
макiтрах. Святе в надлому дiлi одне: не мати спiльника i свiдка! - На його
вигнутих, мов турецькi ятагани, щелепах вибивалася дика  жорстокiсть,  яку
вiн пiдкреслював ударами кулака. - Спiльника - сам не беру,  свiдка  -  не
милую, хiба що того, який у колисцi пописку?, бо дiло йде - контора пише.
   - Одчайдух ти, Тодоше, iстинний одчайдух, - шаленiла в захватi  раклiя,
п'ючи за здоров'я фортунника.
   - Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, -  великодушно  дозволяв
злодiйськiй потерусi вихваляти себе i починав наспiвувати свою улюблену:
   Не в одного дядю с нальота стрелял,
   Не в одной тьотi губки целовал, i-ххх!
   В колгосп Мамура, звiсно, не подавав заяви, а щоб на нього не  косували
люди i начальство, примостився сторожем у райспоживспiлцi. I за  час  його
сторожування нi один лиходiй не наважився залiзти  до  крамницi.  Це  було
безсумнiвним доказом далекоглядностi голови райспоживспiлки i  причетностi
Мамури  до  злодiйського  кодла.  Але  десь  у  сороковому   роцi   Мамура
неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах i  там,  жуючи  i  ковтаючи
слова, почав прилюдно каятись,  признався,  що  мав  за  собою  злодiйськi
грiщки, але тепер бажа? працювати чесно, як усi, бо  дiло  йде  -  контора
пише, а вiн нiяк не хоче, щоб услiд йому  старе  й  мале  тицяло  пальцем.
Людей це признання зворушило, i Мамурi задали тiльки одне запитання:
   - Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совiсть  чи  попався,
може?
   - Нi, не попався, я 'не з таких, якi вслiпу промишляють... Донька, люди
добрi, заставила, - i тут не збрехав Мамура. - Сказала,  що  вiзьме  та  й
навiки втече од мене. А я ж ??, кляту,  люблю  над  усе  в  свiтi.  От,  i
подумав собi: а нащо я маю ?? молодi  лiта  сво?м  злодiйством  паскудити?
Донька ж росте, скоро дiвкою буде, бо дiло йде - контора пише.
   I в цей час люди  почули  плач  п'ятнадцятилiтньо?,  з  не  по-дiвочому
серйозними очима Галини, яка  не  один  день  воювала  зi  сво?м  люблячим
батечком.   Спочатку   вiн,   розводячи   вбоки   викривленi   щелепи,   з
кулаками-довбешками кидався на доньку:
   - Навчилась у  рiзних  семилiтках-десятилiтках  та  комсомолах  на  мою
голову, трясця казила та дубила б тебе i твою тиху  матiрi  Як  дам  тобi,
посмiтюхо, каяття, то скрутишся, звертишся i кров'ю зарида?ш менi!
   Але й це не злякало Галину. Тендiтна, э першими обрисами дiвочостi i  з
трагедiйним надривом у поглядi, вона твердо вичiкувала, поки батько викине
з грудей сво? шаленство i лайки, а потiм гордо жбурнула йому в обличчя:
   - Я й без тво?х кулакiв тепер щодня кров'ю плачу. I не лякай мене, коли
хочеш, щоб тебе батьком називала. Я тобi не матiр, яку ти  навiки  злякав.
Не зробиш по-мо?му - бiльше нiколи не побачиш мене.
   Мамура ошелешiв тодi й розгублено опустив кулаки.  В  характерi  доньки
вiн побачив свою упертiсть, побачив, нарештi, що  вона  вже  не  дитина  i
шука? сво?? стежки в неспокiйному свiтi. I знайде, бiсова дiвчина, бо дiло
йде - контора пише. Вже навiть з  якоюсь  приязню  поглянув  на  делiкатну
постать одиначки, на ?? мальоване вродою i упертiстю обличчя.
   "Королiвна! Ця нiзащо не одягне яко?сь штуковини  iз  чужого  плеча.  I
справдi, коли роздумати головою, нащо такiй бути  злодiйською  дочкою?"  -
Чортихаючись i дивуючись у душi, вiн  таки  мусив  поступитися  перед  цим
паростком, але злiсть свою все одно зiрвав на жiнцi.
   Мамуру прийняли до колгоспу. Вiн спроквола, неохоче.  але  виходив-таки
на роботу, "конав" свою норму i вiдшив од себе злодiяк. Люди почали вiрити
йому.  Але  перед  самою  вiйною  мiлiцiя  знову  схопила  Мамуру.   Проте
пофортунило и тодi: вiйна врятувала  його  вiд  суду.  Пiд  Проскуровом  у
першiй сутичцi з нiмцями одчайдух Мамура пiдняв руки  вгору,  а  ще  через
тижнiв два з'явився у сво?му селi i ревно взявся за старе ремесло. Але  не
врахував одного: фашисти, грабуючи цiлi держави, не любили мати спiльникiв
у цьому дiлi, нi великих, нi малих. Вони швидко добрались до злодiя i,  не
обтяжуючи себе процедурою слiдства, присудили його до страти.
   Тепер одчайдух Мамура вже не пiдiймав  руки  вгору,  а,  звиваючись  на
землi, хапався ними  за  добротнi  нiмецькi  чоботи,  цiлував  i  сльозами
закапував ?х, присягався у сво?й вiрностi  "визволителям".  Але  й  це  не
допомогло - його кинули до тюряги. Проте  й  тут  доля  не  розминулася  з
Мамурою: вiн, уже безнадiйно посiрiлий, з очима,  що  втратили  пiдсмажену
брунатнiсть, опинився в партизанськiй камерi. I коли лiсове плем'я зробило
пiдкоп, Мамура утiк з усiма, але одразу ж подався не в лiси, а на хутiр до
однi?? нечупари-жмикрутки, яка не цуралася нi процента, нi  краденого,  нi
хапаного добра, нi чужих чоловiкiв. У цi?? напiвхвойди  й  прожив  Мамура,
мов горобець у стрiсi, до весни визволення.  От  тодi  вiн  i  з'явився  в
сво?му селi, з явився навiть з папiрцем, що був засуджений  нiмцями  за...
зв'язок з партизанами.  Збагнувши,  що  люди  повiрили  папiрцевi,  Мамура
згодом i себе переконав, що знався з партизанами. Пiсля цього вiн мало  не
щодня приписував собi новi заслуги i навiть  почав  проявляти  iнтерес  до
громадського  життя.  Спочатку  вiн  бажав  не  так  багато:  посидiти   в
президiях, бо йому вже тепер без президiй не можна.
   Марко не знав, як Мамура жив останнi роки,  але  вiн  нiколи  не  вiрив
жодному його слову, вiдчував непроглядну, кров ю i брудом заляпану безодню
його злодiйського  ?ства.  I  ось  тепер  на  однiй  дорiжцi  вiн  побачив
Безбородька й Мамуру. Це теж може здатись поганим сном. I, щоб  перевiрити
себе, Марко опиня?ться  на  дорозi  й  нахиля?ться  до  землi.  Неблискуча
намерзла колiя за нiч наволохатилась намороззю, i ?? чiтко прорiзали слiди
копаниць. Продибав-ши кiлька крокiв, Марко у вибо?нi помiтив якусь рiч. Це
була  звичайна  прядiвляна  кукла,  ??  зворушлива  головка  з  розпушеним
волоссям нагадувала жiночу. Виходить, Мамура повiз прядиво. Не  до  римаря
чи мотузника вночi возять оцi кукли, схожi на жiночi голiвки. I Марковi ?х
стало жаль, мов живих, а всерединi заворушилась,  побiльшала  злоба  проти
Безбородька. Видно, совiсть нiколи не мучила його, навiть у часи  великого
лихолiття. Недарма сьогоднi так бушував дiд ?вмен. А як  гiрко  пожартував
старий за вечерею:
   - Тепер наш колгосп став легкий, як птах, торкни - i полетить.
   От i летять сьогоднi кукли, завтра ще щось полетить, а  люди  працюють,
журяться,  нарiкають,  заробляють  нужденнi  грами,  але   надiються,   що
закiнчиться вiйна i начальство податки зменшить i  безбородькiв  пожене  з
постiв i президiй, бо iнакше -  загине  село.  I  в  найтяжчi  буднi  село
сподiвалося дочекатись свого свята, з  хлiбом-сiллю  на  столi,  з  дiтьми
навколо столу i з правдою бiля хлiборобського дiла.
   I костури, i думки втомили Марка, але не  мiг  вiн  викинути  зараз  нi
сво?х  костурiв,  нi  думок,  нi  сподiвань.   Правда,   костурiв   швидше
позбудеться, а коли повеселiшають його думки, як он тi двi зiрки, обведенi
золотавим, з передвесняною вогкiстю,  туманцем?..  Скорiше  б  закiнчилась
вiйна!..
   Ось уже небавом i його  подвiр'я.  Вiн  знову,  збираючись  перепочити,
зупиня?ться бiля чи??сь  полуплено?  печi  i  завмира?:  з  челюстей  печi
висунулись  чи?сь  ноженята,  вмостившись  на  припiчку.  Марко   спочатку
розгубився. в голову пекучими жаринами посипалися страдi  адогади,  i  вiн
мало не випустив з рук запiтнiлi поступь.
   "Щось треба робити, щось треба робити", - кiлька разiв довбнею била  та
сама думка. Але що саме робити - не знав. Нарештi з острахом нахилився  до
припiчка. Йому здалося, що вiн почув чи?сь дихання. Чи то,  може,  вiтрець
зашелестiв? Нi,  таки  насправдi  дихання!  Ху!  Тепер  вiн  однi?ю  рукою
поторсав розтоптанi чобiтки, i в них вiдчув життя. Вiд серця потроху почав
одлягати страх, i Марко вже потягнув ноженята до себе. З глибини  челюстей
почулося невиразне бурмотiння.
   - Гей, хто там зиму?!? - майже радiсно закричав. - Ану, вилазь скорiше!
   Ноженята  заворушились,  посунулись  ближче  до  Марка,  перегнулись  i
незабаром перед чоловiком смачно i заспано потягувався Хведько.
   - Ну й злякав ти мене, шибенику, -потягнувся рукою до мокрого  чола.  -
Що ти тут робиш?
   - Що роблю? Ночую. Хiба що? - позiхнув i зразу ж посмiхнувся Хведько.
   - У печi ночу?ш ?
   - А що ж, на снiгу? - й собi запитав хлопчак, дiстаючи з припiчка  сво?
книжки i зошити.
   - Так у тебе нема нiякого притулку?
   - ...Я завжди в себе в льоху ночував. А сьогоднi, коли був на  станцi?,
вода пiдтопила льох. То треба ж було десь ночувати,  -  розважливо  сказав
хлопчак i гигикнув: - Так ви дуже перелякались?
   - I не питай. Ходiм, Хведю, до мене.
   - Як ходiм, то й ходiм, - одразу ж погодився хлопчак i дмухнув на  свiй
школярський пакуночок.
   В землянцi давно непоко?лась мати, витягуючи свою безконечну нитку.
   - Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи  не  впав
на дорозi. Мерзлота, слизота тепер, що  й  здоровий  валиться  з  нiг,  як
старець-прошак. Хведю, а тобi не пора спати?
   - Вiн, мамо, поки що буде жити у нас, а далi побачимо. Правда, Хведю?
   - Не знаю, - розгубився хлопчак. -  Я  завтра  виллю  воду  з  льоху  i
переберусь туди.
   - Ой ти горенько мо?. - Марко пригорнув дитину. -  Роздягайся  скорiше,
?сти не хочеш?
   - Я ж у вас вечеряв.
   - Та в печi тобi, може, такi наснилися страви, що одразу зголоднiв.  Не
снились?
   - Маму бачив у снi, - тихо одказав хлопчак, i обличчя його  постаршало.
- Вони йшли долиною, а я наздоганяв ?х i наздогнати не мiг.
   - Вже й не здоженеш, дитино, - запечалилась  Ганна  й  кiнчиком  хустки
витерла очi. - Не тiсно вам буде тут? - показала на  застелений  помiст  з
кiлькох дощок, що правив за лiжко.
   - Помiстимось, мамо.
   - Мусите. Тiльки подушок нема в мене. Мурашки i тi мають подушки, а  ми
зараз без них живемо.
   - Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти нiяк не можеш без подушок?
   - Таке скажете, - посмiхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку.
   - Мамо, а що робить То дох Мамура?
   - Найшов кого проти ночi згадувати,  -  одразу  ж  невдоволення  почало
затiкати в ?? зморшки. - Був душогубом i злодi?м, таким i залишився. Перше
вiн обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько  настановив
його завгоспом.
   - Мамура - i завгосп!?
   - Атож.  От  i  стараються  обо?,  соцiалiзм  розтягують  по  кутках  i
закутках.
   - Ну, а люди ж як?
   - Люди! Та хто радиться  з  ними?  Чоловiки  на  вiйнi,  а  тут  бабами
командувати не тяжкое терпiть, труднощi во?ннi? -перекривила  Безбородька.
-Його iнодi ще й похвалю? начальство, бо  сяк-так  викону?  плани.  Хитрий
мурмило, зна?: скiльки баби не голосуватимуть, то не  вони,  а  начальство
буде скидати чи наставляти його. Вiдпочивай уже.
   З невеселими думками лягав Марко. Вiн довго не мiг заснути, а коли  сон
почав насновувати бiля очей свою теплу основу, ?? розiрвало зайченя:  воно
хоч i тихенько чебе-ряло по землянцi, але  мiцно  било  долiвку  цурпалком
хвоста.
   ...До Марка сходились i сходились  люди,  i  тi,  що  жили,  i  тi,  що
залишилися тiльки в списках.  Потiм  при?мне  погойдування  винесло  вгору
землянку, i вона стала хатиною, з вiкон яко? було видно сади, луки i став.
Сади були обгорiлими. Але на ?хнiх чорних покручених руках буйно  квiтував
i бринiв рожевий цвiт. Марко в подивi зупинився  перед  однi?ю  яблунькою,
яка  вивершувалася  розкiшним  гербом  цвiту,  припав  до  ??  обвугленого
стовбура i почув пiд корою перестук соку.  Вiн  так  обзивався  у  деревi,
неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню,  над
ними спiвали тi самi кулички-травники, яких вiн бачив пiд кущем  тiлорiза.
Далi з'явилася церква, старi образи на нiй здавалися  потемнiлими  куклами
прядива. Кордубатий отець Хрисантiй зустрiв його з якоюсь пляшкою в  руках
i хитро посмiхнувся:
   "Нема вашого Заднiпровського, - уже в новiй школi оруду?. А я переходжу
в самодiяльнiсть. Востанн? в церквi п'ю, досить грiшити".
   Марко пiшов до школи. Бiля осокорiв, де вiн зустрiв свою долю, над  ним
загримiв гарматний грiм. Марко пiдвiв голову i на хмарi побачив бородатого
веселощокого дiда з солдатськими обмотками на ногах. Дiд пiдморгнув йому:
   - Злякався? Це не гармати, а я, грiм, гримiв. Чу?ш, вiйна  закiнчилась!
То й будь здоров i нiчого не бiйся. Поплив на хмарi провiщати перемогу...
   Марко прокинувся з усмiшкою на  вустах,  повернувся,  крекнув  i  почув
тихий голос Хведька:
   - Ви не спите?
   - Не сплю.
   - А чули, як у снi смiялися?
   - Не чув.
   Хлопчак рукою намацав Маркову руку i щось ткнув у не?:
   - Вiзьмiть собi, Марку Трохимовичу.
   - Що це, Хведю?
   - Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарствi  знадобиться,
- сказав Марковими словами.
   Чоловiк збагнув, що зараз робиться в дитячiй душi.
   - Ну, спасибi, Хведю, за подарунок. Тепер i я буду з вогнем!  Давно  не
мав такого славного подарунка.
   - Справдi? - зрадiв хлопчак.
   - Справдi. А як захочеш побавитись нею,  бери  у  мене,  зобижатись  не
буду, - пригорнув до себе дитину i зiтхнув.



   VII

   Нiч найкращий спiльник  закоханих,  тiльки  тих,  що  нежонатi.  Справи
одружених уночi куди гiршi, навiть коли ти голова колгоспу.
   Антон Безбородько, провiвши очима сани  з  Мамурою,  оперся  спиною  об
криничний журавель i дума? про те, над чим iнколи думають по  ночах  деякi
чоловiки. В головi  неоднолюба,  вiдтискаючи  всi  господарськi  турбацi?,
нерiвне крутиться i сну?ться один клубок: "До кого i як пiти?"
   Хтось, може,  й  не  дуже  мудру?  бiля  такого,  пота?мною  пристрастю
наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний  джигун.  Вiн
зна?, що любощi народжуються в та?мницi i найкраще, коли в  та?мницi,  без
зав'язi, одцвiтають. Кому в цьому свiтi, практично, потрiбний розголос  чи
пiдозра? Нi тобi, нi тво?й любцi, нi тим паче власнiй жiнцi, яка на всякий
погляд чоловiка ма? котячi очi. Ти на засiдання йдеш, а вона й тут, мов  з
кiлочка, цюкне:
   - Довго сидiтимеш?
   А  хiба  ж  вiн  зна?,  скiльки  говоритимуть  i  сво?   активiсти,   i
представники? Та й на ферми, якi вони тепер не ?, треба заглянути, щоб хоч
сторожi начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу нiяк  не
вiдсорту? од любовi i ревнощiв.
   "Ех, Марi?, Марi?, славна  ти  була  дiвчиною,  i  молодиця  нiчогенька
вийшла з тебе, а от,  набравши  сорок  лiт  iз  хвостиком,  не  набралася,
практично, делiкатностi. Ще й не подума? чоловiк повести на когось бровою,
а в тебе уже все i для всiх написано-розмальовано на виду, як на афiшi.  З
роками ще й новий недолiк прорiзався у жiнки: погано спить  по  ночах.  Не
встигнеш ступити на порiг, а з постелi й сичить ?? голосок:
   - Чого так пiзно притарабанився? Вже скоро першi пiвнi заспiвають.
   Причепилась до тих спiвцiв, наче й не зна?, скiльки голова ма?  клопоту
вiд пiвнiв i до пiвнiв".
   Журавель сумно поскрипу?, нiби спiвчува?  чоловiковi,  i  вiн  тихенько
почина? наспiвувати:'
   Ой у полi три криниченьки, Любив козак три дiвчиноньки:
   Чорнявую та бiлявую, Третю руду препоганую.
   Нi, препогано? вiн нiколи не любив, а що в нього ? чорнява  та  бiлява,
окрiм жiнки-шатенки, як у городi кажуть, то це  факт,  з  одного  боку,  i
при?мний, а з другого, краще не питайте...  Як  там  тепер  його  законний
факт? Чи спить, чи вимулю? боки, дожидаючись мужа? Хоч бери  та  непомiтно
сон-зiлля пiдсипай сво?й парi. I медициною втовкмачу?ш ?й,  що  сон  -  це
вiтамiни здоров'я, та хiба ж таку медицина  переможе  чи  переговорить?  У
не?, практично, своя медицина i сво? примiтки до не?. Ет,  нiколи  чоловiк
не проживе спокiйно: то вiйни, то рiзнi плани-заготiвлi, то  кампанi?,  то
ферми, то жiноцтво. I яку воно силу взяло над нашим  братом!  Зиркне-лупне
очима на тебе, поведе, бровою - i потягне кудись душу, наче за поводок. Ще
нiчого, коли в когось один поводок, а от коли  ?х  аж  два  в  рiзнi  боки
сiпають i ти сто?ш у ваганнi: куди  повернути?  Звичайно,  краще  пiти  до
Маври, але то така  дичина,  що  й  досi,  практично,  не  розберешся,  як
пiддобритись до не?: чи ласкою, чи продукцГ?ю, чи ще  чимось.  А  останнiм
часом, бiсова личина, i не дивиться в його бiк. З яко? б ласки чи трясцi?
   З темряви на Безбородька глянули блакитнi, з дикуватим  сiрим  полиском
очi молодо? вдовицi, яка бiльше завдавала йому клопоту, анiж  радостi.  Та
чомусь i тягло бiльше до не?, нiби сам дiдько в медах викупував ??.
   "Грiхи,  грiхи",  -  щиросерде  вирива?ться  у  чоловiка.  Вiн   рiшуче
виструнчу?ться i з гiднiстю, як господар, виходить на  дорогу:  чого  йому
зараз  критися,  коли  йде  перевiряти  стайню.  От  пiсля  не?  тра  буде
зiщулюватись пiд чужими печами, а то, практично, хiба захисток? Скорiше  б
усiм огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. I людям було  б
краще, i для вищого ока, i для нього - менше б  тицяли  пальцями  на  його
оселю. Не одному мозолила вона очi, а нiхто не подяку?, що вiн i для людей
зубами виривав лiс аж з трьох лiсництв. У цьому роцi чимало набудують хат,
ну, а всi однаково жити не можуть, бо  до  неба  високо,  а  до  комунiзму
далеко.
   Вiн обережно, майже  навшпиньках,  пiдходить  до  стайнi,  звiдки  чути
голоси конюхiв, витягу?ться бiля  брами  й  дослуха?ться,  чи  не  таляпа?
чогось про нього навiжений дiд ?вмен i його братiя. "Нiколи старому  нiчим
не догодиш.  Вже,  так  i  знай,  вiдвiз  Марковi  Безсмертному  три  хури
побрехеньок, а четверту скарг. I принесло ж цього Марка ще  до  закiнчення
вiйни, буде кому воду каламутити, - це такий, що не всидить i не  влежить.
Гляди, ще й потурить з головування,бо вiн риболов".
   Останн? слово Безбородько вже з люттю  вимовив  у  думках:  згадав,  як
Марко насмiявся над ним. Ще коли вони ходили до школи i  сидiли  на  однiй
партi, Марко був завзятим  рибалкою,  а  вiн  привчився  i  печерувати,  i
раколовнею виловлювати раки, бо за них вiд  попа-рако?да  в  усяку  погоду
перепадала свiжа копiйчина. Тi лiта вже й кiньми  не  доженеш.  Коли  ж  у
тридцять восьмому роцi  його,  Антона,  знову  скинули  з  головування,  а
наставили Марка, якось пiд чаркою i запитав на хрестинах:
   - Чого, Марку, тобi фортунить на головування, а я нiяк  не  можу  довго
втриматись на ньому?
   Марко тодi, не мудруючи довго, й випалив на людський смiх i поговiр:
   - Напевне тому, що в принципi ти раколов,  а  я  риболов;  ти  в  корчi
загляда?ш, а я в плесо.
   Ну, та за вiйну риболову бiльше дiсталося,  анiж  раколову;  на  плесах
вiйни з шкури швидко роблять решето...  От  уже  й  ма?ш  на  завтра  нову
турбацiю: пiти до риболова, пожуритися над  його  ранами,  чимсь  пособити
йому, а вiн, лукавоокий, гляди, й спихне  тебе  з  головування,  як  перше
спихав.
   Цi побоювання зовсiм  розтривожили  чоловiка,  бо  в  найглибших  сво?х
тайниках iнодi з жалем i недоброю заздрiстю визнавав, що Марко, хай би вiн
горiв, господарю? лiпше за нього. Але  на  людях,  де  мiг  i  як  мiг,  а
найбiльш пота?мно, кусав i ?в свого суперника. Правда, це вiн прикривав  i
рiзними iдеями, i всiлякими турботами про колгосп.  А  як  же  iнакше?  То
тiльки не дуже великого розуму  комiрник  Мирон  Шавула  може  навпростець
випалити, як уже випалив сьогоднi про при?зд Марка, що два коти на  одному
салi не помиряться. А вiн пiд це саме  мусить  пiдвести  базу,  iдейну  чи
економiчну, бо тепер без теорi? нiяк  не  обiйдешся.  Вона  ма?  резонанс.
Навiть жiнка iнодi побою?ться ??.
   За брамою стиха пофоркували  конi,  непри?мно  пахло  прiлiстю  соломи,
хмелюватим жомом, що  домiшувався  до  сiчки,  а  пахощi  сiна  давно  вже
вивiтрилися iз стайнi. Чим тiльки дотягти до пашi?
   Голоси  конюхiв  розсипались  i  затихли.  Потiм  аж  в  кiнцi   стайнi
анциболотний Максим Полатайко, який пройшов i мiднi труби, i чортовi зуби,
доладно пустив низом пiсню, i зразу ж над  нею  чудово  плеснув  i  злетiв
угору ясний, з осiнньою м'якiстю i смутком тенор.
   Он пущу я кониченька в саду,
   А сам пiду к отцю на пораду. Отець мiй по садочку ходить,
   За поводи кониченька водить.
   "Хто бiля коней зрiс, той про коней  дума?  i  спiва?",  -  посмiхнувся
Безбородько й увiйшов до стайнi. I тiльки тут, прислухаючись  до  пiснi  i
придивляючись до скотини, зажурився: чим вiн у цьому роцi зоре поля? Оцi?ю
напiвголодною, звiдусiль стягненою калiччю за три  роки  не  обробиш  ?хню
землю. А на МТС надi?  не  покладай:  трактори  теж  -  одне  калiцтво,  й
пального нема. Звiсно, що можна буде спихнути на вiйну,  вiн  спихне.  Але
все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати iз усiх бокiв. От  i  думай,
чоловiче, як викрутитися з тако? халепи? Пiсня  ще  стрепенулась  угору  й
затихла, але тi самi думки жалили й дратували чоловiка.
   В стайнi, крiм конюхiв, був i скотар Омелян Корж, високий, мов жердина,
чолов'яга з простреленою рукою.
   Вiн ще бiльше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подiти  здорову
руку з цигаркою.
   - Навiть сюди курити прийшов? Коли  я  вас  порядку  навчу?  -  гримнув
Безбородько.
   - Так я ж, Антоне  Iвановичу,  цигарку  в  рукавi  тримаю,  -  вiдповiв
смирняга.
   - I дим у рукав пуска?ш?
   - Нi, до цього ще не додумався.
   - А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а  розум
все донизу хилиться. Пропорцi? треба мати. Чого прийшов сюди?
   - Журитися, - нахмурився чоловiк.
   - Журитися? Що ж у тебе? - м'якше запитав. - Щось iз фронту прийшло?
   - Та не в мене, а в нас: .останн? ?дло аптекарськими порцiями заклада?м
худобi, а що ж далi робити? Чи ясла на сiчку рубати, чи  гострити  нiж  на
весь товар? У корiв уже вим я на рукавички зсохлося, i так  плаче  худоба,
що й собi голосити хочеться, Мов на похоронi. От яке дiло.
   -  Що  поробиш  -  вiйна,  -  нiчого  розумнiшого  не  мiг   вiдповiсти
Безбородько. Хiба йому сьогорiчна зимiвля теж не сидить у печiнках?
   I одразу ж з темряви строго обiзвався ?вмен Дибенко:
   - Вiйна вiйною, а два стоги  перелiжного  сiна  нi  за  що  нi  про  що
згно?ли.
   Безбородьки нахмурився:
   - Таки згадала баба дiвера. Через вас, дiду, про  цi  два  стоги  увесь
свiт i союзника знають.
   - Та вони нам нi сiном, нi  душевнiстю  не  пособлять,  -  i  не  думав
змовчати старий. - Що ж ми, Антоне, через пару днiв будем робити?
   - Святого Лазаря спiвати.
   - Заспiвати можна i святого, i грiшного, а чи  виспiва?ш  у  нього  хоч
в'язку сiна? Не зна?ш? - неприступно стояв у темрявi старий.
   - Про це, дiду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, -  ще  бiльше
насупився Безбородько. - При?хала ваша порада i люба розмова.
   - При Марковi я не питався б  про  таке  дiло:  вiн  допильнував  би  i
людину, i скотину. - Дибенко, згадавши минулi роки, мимоволi зiтхнув.
   На мить побачив минувшину й Безбородько: справдi,  Марко  якось  завжди
умiв викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б - вiйна.  Цим  Безбородько
трохи втiшив себе i вже спокiйнiше заговорив до старого:
   - I чого ви так в'?да?тесь? Дума?те, у  мене  душа  не  дратована  цими
нестатками?
   - Напевне, мало, бо довели скотину до  змору,  доведемо  й  до  падежу.
Готуй мотузки пiдвiшувати ??. - Вiн зiтхнув i вийшов iз темряви, похмурий,
зосереджений. - Чи не доведеться нам, Антоне, по  людях,  шапочку  знявши,
пiти: може, хоч трохи чогось розживемося?
   - Та, напевне, доведеться ж, тiльки що тепер, практично, ? у людей?
   - Крiм бiди, мають вони й серце.
   - I теж обiдране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добранiч.
   - Будь здоровий та начальству милий, - насмiшкувато  кинув  дiд  i,  не
подавши руки, одвернувся од Безбородька.  Той  скаженими  очима  стрельнув
йому в спину.
   "Елемент! Ждеш не дiждешся, щоб скинути мене з головування,  на  Марка,
як на iкону, молишся. Нема, практично, порядку на землi!"
   Не було порядку й на небi - по ньому то гаями, то  зчепленими  химерами
купчилось пота?мне з такими очима хмаровиння, що не можна  було  збагнути,
чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж  не  мед  головi
колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справдi,  не  довелося  на  мотузках
пiдвiшувати худобу. Ще добре, що в нього не так i багато ??: було б  трохи
бiльше - i вуха об'?ла б.
   На  вулицi  господарчi  турботи  вислизають  з  думок  Безбородька,  бо
приходять iншi, гарячi й огнистi. Тепер Антон Iванович якось менша?,  наче
вбира? всередину  частку  свого  зросту,  i  не  йде,  а  то  ча?ться,  то
по-злодiйськи висоту?ться помiж мурашниками  землянок,  купинами  дерев  и
осиротiлими печами; вони iнодi, мов живi iстоти, несподiвано вигулькують з
темряви i кригою обдають усе тiло чоловiка, бо ж не  велика  радiсть  бiля
землянки полюбовницi наскочити на якогось свiдка. I вiн про  всяк  випадок
зарання пiдшуку? вiдповiдь, чого опинився на цьому кутку.
   Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось влiпив таке
прiзвище якомусь покритченку i милосердiя не мав у душi. У Безбородька  на
якусь мить прокида?ться жалiсть до Маври, яка не  раз  попоплакала,  поки,
стала його коханкою. Та й тепер вона ще не  оговталась:  коли  заходиш  до
не?, стара?ться спекатись тебе i сльозами,  i  клятьбою,  навiть  себе  не
милу?, - теж проклина? за свiй грiх. Чогось нiяк  не  може  подивитися  на
бабську судьбу во?нними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться,  бо
й це минуща рiч: зiйде приваба з лиця, то и нiхто вже тебе,  жiнко  добра,
не буде чекати, хiба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й  себе,  а  чи
колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде  вороття.  От  як
воно виходить, коли, практично, глянути наперед. I чого воно так  повелося
на землi: хто менше горнеться до тебе, до того бiльше липнеш ти? Зда?ться,
й Пушкiн про це писав у "Пiковiй дамi" чи десь-iнде.
   Ще просвердливши пiдозрiливим поглядом темряву, Антон  Iванович,  як  у
молодостi, скрадливими стрибками дола? вiдстань од вулицi  до  пiдгородця,
край якого кротячою норою  темнi?  землянка.  Не  переводячи  подиху,  вiн
затиску? рукою льодком обкипiлу дужку й почина? виклямцювати оту скрадливу
пiсню, в якiй ? лише два i то однакових слова: "Вiдчини,  вiдчини!"  В  цю
мелодiю зараз всоту?ться все ?ство солодколюбця. Клямка  стогне  i  блага?
змилосердитись над чоловiком, але з оселi не чути навiть шарудiння.
   "Чи  так  мiцно  спить,  чи,  може,  ночу?  в  яко?сь   подруги-вдови?"
Невдоволення бере верх над обережнiстю, i вiн  почина?  стукати,  i  потiм
гамселити кулаком у дверi.
   - Кто тамi? -нарештi чу? такий бажаний i нiчутiньку не сонний голос.
   - Це я, Мавро, - повеселiшавши, пригина?ться, щоб  послати  свiй  голос
крiзь дучку для дерев'яного ключа. - Добрий вечiр тобi!
   В землянцi заляга? тиша, потiм недобре озива?ться голос удови:
   - Чого вам?
   "Ще й пита?, бестiя, наче не  зна?  чого",  -  задоволене  посмiха?ться
Безбородько  i,  смакуючи  радiсть  зустрiчi,  цiлу?  повiтря.   В   оселi
зашарудiли жiночi ноги. Мавра пiдiйшла до дверей i строго промовила:
   - У мене тiтка ночу?.
   Напевне, довбня не ошелешила  б  так  Безбородька,  як  цi  несподiванi
слова.
   "Оце так нi за що нi про що i влипа? наш брат,  як  муха  в  мелясу.  I
принесло  ж  його  на  сво?  безголов'я.  Хiба  ж  не  зна?  вiн  Маврино?
тiтки-язичницi, в яко? рот-  неначе  хлiв:  як  розчиниться  -  замком  не
зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по  всiх  кутках  задзвонить
язиком,  наче  церковним  дзвоном.  Не  мав  чоловiк  лиха,  та  пiшов  до
полюбовницi. Марiя йому тепер i  хату,  i  голову  рознесе...  Як  же  тут
вискочити хоч напiвсухим iз тако? халепи? Тодi i оком  не  накидав  би  на
вiдьомський рiд у спiдницях, де вiн узявся на нашого брата?"
   Хапаючись то за одну, то за другу думку, вiн обтрушу? ?х, мов лушпиння,
ще гарячкове длуба?ться в пам'ятi, в книжках, де пишеться про такi штучки,
перед очi лiзуть якiсь шматки iз сцени, i раптом його осiня? догадка:
   - Ху! - полегшено зiтха? чоловiк i з гiднiстю говорить крiзь  дверi:  -
Ну й хай твоя тiтка ночу?  собi  на  здоров'я.  Вона,  знаю,  компанiйська
щебетуха, -  пiддобрю?ться  до  чортово?  язичницi.  -  А  тобi  телеграма
прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра вiзьмеш -  не
буду кодошкати твою рiдню.
   Вiн, зiтхнувши, полегшено оберта?ться, щоб вийти на  подвiр'я,  а  його
доганя? болiсний зойк, i одразу ж од порога вiдскакують дверi.
   -  Почекай,  Антоне.  Вiд  кого  ж  вона^  ця  телеграма?  -  благанням
простягаються руки вдовицi. Вона сто?ть перед Безбородьком, як печаль,  як
сподiвання, як бiль, а вiтер перебира? подолки ?? сорочки i широкi рукави.
- Вiд кого? Вiд Степана?
   - Та що ти, жiнко добра, говориш! Схаменись! - Безбородько  страха?ться
такого питання i нiяково входить у землянку. - Це ти спросоння?
   Мавра поверта?ться за ним на одному мiсцi i вже в безнадi? перепиту?:
   - Не в?д Степана?
   Безбородько мерзлякувато поводить плечима:
   - Чого питати про це - його ж убито.
   - А може,  й  не  зовсiм  убито,  -  одразу  в'яне  жiнка  i  голос  ??
насочу?ться сльозами i мукою.
   -  Ну,  чого  ти,  сердешна?  Не  треба  тривожити  себе,   -   почина?
заспокоювати вдову, а сам проганя? дурнi думки: чи полегшало  б  ?й,  якби
повернувся Степан, - вiн, ревнивець, не помилував би  ??,  мiсив  би,  мов
тiсто в дiжi, а вона i зараз як побива?ться за ним. I хто збагне у  свiтi,
що таке жiнка i що тдке жiночi сльози i серце?
   Мавра тiльки тепер  у  темрявi  знаходить  на  бильцi  лiжка  спiдницю,
швиденько одяга? ?? через голову, а сама тремтить, нiби у лихоманцi:
   - Як ти мою душу сколотив, наче обiрвав ?? з останньо? нитки.
   Вiн крадькома  торка?ться  руками  ??  ще  сонних  плечей,  що  пахнуть
розiгрiтим сiном, жiночнiстю i гiркуватiстю курно? землянки.
   - Чим я тебе сколотив?
   - Телеграмою, будь вона неладна. Нiколи нi вiд кого в свiтi не мала ?х,
окрiм свого Степана... Тiльки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа
свого, й ожила, i обмерла: а може, вiн якимсь чудом уцiлiв.
   - Яке вже там чудо може бути, коли  на  мiнi  пiдiрвався?  Знайшли  вiд
нього, сама зна?ш, лише пару клаптикiв шинелi i шматочок серця. Як  тiльки
не розвiявся цей шматок серця,  коли  навiть  костi  димом  розвiялись?  -
безцеремонне, нiби й не при жiнцi, згаду? смерть чоловiка, а сам тупцю? по
землянцi, придивля?ться до лiжка й лежанки. Але чому нiде нiкого не бачить
.вiн? - А де ж твоя тiтка? - запиту? повеселiлим голосом.
   - Яка тiтка? - забувши свою брехню, крiзь сльози диву?ться Мавра.
   - Драстуйте вам! - Безбородько насмiшкувато вклоня?ться в пояс удовi. -
Вона ще й пита? - яка! Твоя ж - язичниця-похатниця!
   - А-а-а... Це я зi сну сказала, - неохоче вiдповiда? Мавра  й  засвiчу?
слiпак.
   - Нiби ти вже спала? - недовiрливо косу? Безбородько i на жiнку,  i  на
мигунець.
   - Заснула. Вiд кого ж телеграма прийшла? Хто .мiг згадати мене?
   - Ге-ге-ге, - нiяково гелгоче Безбородько. - Iнтересу?шся?
   - Та щоб дуже, то  нi,  бо  радостi  зараз  нема  нi  в  листах,  нi  в
телеграмах. - Обережно ставить на припiчок блимаюче свiтло. - То в