------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЗАСПIВ

   Бiй гримiв спереду, з бокiв i позаду. В ньому, як могли, металися люди,
технiка й покривало ночi; воно розпаханим скривавленим шматтям вiдривалося
од крайнеба, звивалось увись i знову, чадне, розпухле, смердюче, падало на
здиблену землю.
   Прорвалися нашi, прорвалися й нiмцi!
   Вогонь був таким, що в повiтрi снаряди стрiчалися з снарядами,  мiни  з
мiнами, гранати з гранатами. I тiльки "катюшi",  мов  жар-птицi  вiдплати,
мов шматки невiдкритих комет, мов провiсники грiзного суду  над  фашизмом,
непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання.
   Божеволiло залiзо, божеволiли конi i шаленiли люди.  Вiдблиски  вибухiв
спалахували в їхнiх очах, у вiдблисках вибухiв темно маснiли калюжi кровi.
Танки iз землею зривали її, налiтали на танки,  в  знавiснiлому  склiщеннi
виважували один  одного  вгору,  вмелювались  один  в  одного  бiснуванням
гусениць i вогню.
   Якщо на свiтi був бог вiйни, то вiн зараз  ступав  по  цьому  полi  бою
технiчними ногами i вiддирай небо вiд знiвеченої землi.
   На пагорбi пiд цiпами бою в жасi здригалося село.  Фантастичнi  сузiр'я
мiн вихоплювали i вихоплювали його з темряви, i здавалось, що хати  хотiли
кудись летiти, далеко-далеко вiд усiх страхiть вiйни... I вони летiли -  з
гнiздами лелек, з дитячими колисками, з недопитим життям.
   На цвинтарi од вибухiв раз по раз  здригалася  ветха,  казенного  стилю
церковиця. В нiй бiля царських врат простягав у  благаннi  до  Всевишнього
старечi руки застрiлений, смертю забутий панотець. Йому  по  старостi  лiт
вдавалося, що з-пiд землi втiкають бiблейськi  кити  i  що  вже  надходить
страшний суд. В церквi самi гасли свiчi i падали столiтнi боги.
   Ось заскрипiли повiспленi шашелями дверi, i панотiць у  жасi  поточився
назад. Але з папертi  входило  не  видiння  страшного  суду,  а  звичайнi,
змученi  дiвчатка  у  вiйськовiй  формi.  Зiгнутi,  закiптюженi,  обсипанi
землею, вони заносили в церкву тяжко поранених бiйцiв i клали їх  поруч  з
богами. Ще не вийшовши з пекла боїв, стогнучи;  командували  i  передавали
команди непритомнi, з широко вiдкритими очима воїни, i мовчали  боги.  Але
панотець помiтив, що i в них поширшали очi.
   В церкву, як з кiнокадру, влетiв молодий русявочубий полковник. За його
плечима в багряному кипiннi ворушилась накидка неба.  Вiн  зупинився  бiля
правого притвору i невiдомо-в кого запитав:
   - Тут Марко Безсмертний?
   - Тут усi безсмертнiї - строго вiдповiв йому немолодий  воїн,  в  якого
груди i всi ордени були залитi кров'ю.
   - Так, вояче, - виструнчився полковник. - Тут усi безсмертнi.
   - Тiльки я один, грiшний, потихесеньку затесався сюди,  -  не  журячись
такою халепою, привiтно посмiхнувся боєць, рука якого була недбало вмотана
у верхню солдатську сорочку.
   - Чого ж ти грiшний? - не зрозумiв полковник, обережно  ступаючи  помiж
пораненими.
   - Бо штрафником  чогось  був,  словом,  прогрiшився.  -  Майже  щаслива
посмiшка грала на обличчi пораненого.
   - Тепер серед нас нема штрафникiв, - поправив його немолодий воїн. -  Є
одна сiм'я. Хто тебе сорочкою отак погано перев'язав?
   - А я сам, бо хiба настарчить медицина бинтiв на  нашi  руки  та  ноги?
-Вiн  пiдняв  поранену  руку  догори,  i  на  нiй  почала  розкручуватися,
розпростуватися сорочка, неначе кров бiйця вдихнула в неї життя.
   До полковника пiдiйшла дiвчина-пiдлiток з оберемком розплетених кiс.  В
її сльозах тремтiли здрiбнiлi вiдблиски воскових  свiчок.  Дiвчина  ще  не
звикла до вiйни i оплакувала всiх безнадiйних, яких виносила з бою.
   - У мене Марко Безсмертний, - покусуючи губиї скорбно сказала вона.
   - Де вiн, Оксано? - стрепенувся полковник.
   - Ондечки, поруч з Георгiєм Побiдоносцем лежить. - Стояла у красi своїх
кiс i сльозин, мов пшеничний колосок вечiрнiй росi.
   Вони  потихеньку  пiшли  в  глибину  церкви,  зупинились  iйеред  двома
воїнами: мальованим - небесним i пораненим  -  земним.  Навколо  небесного
воїна бiлiли  клубочки  хмар,  навколо  земного  -  темнiли  плями  нровi.
Полковник опустився на колiно, пильно,  з  жалем  поглянув  на  безкровне,
смагляве, з нерiвною пiдкiвкою вусiв обличчя солдата,  нахилив  голову  до
його нерухомих груздей i пошепки запитав дiвчину:
   - Живе?
   - Дихає, - нерiвною болiсною оборочкою взялися перепаленi дiвочi уста.
   Полковник пiдвiвся з пiдлоги.
   - Зараз же кладiть його на пiдводу - i в шпиталь.
   - Чи доїдемо? - скривилась дiвчина, i з  двома  сльозинками  обiрвались
двi крихiтнi свiчечки.
   - Доїдете! Iнакше не повертайся! - погрозою блиснули очi полковника.
   - Єсть не повертатися, - не те сказала, що думала, але полковник  i  не
помiтив цього.
   Через, якусь хвилину вiн  i  двi  пари  дiвочих  рук  бережно  виносили
Безсмертного у свiтання.
   Мiж цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполоханi конi, шкiра
тремтiла i перекочувалась по них. Лiлове лоша боязко притулилося до заднiх
нiг матерi i пiсля вибухiв попадало їй головою у вим'я, з  якого  сочилось
молоко. Мати  зараз  трималася  спокiйнiше,  нiж  рослий  пiдручний  кiнь.
Легеньким iржанням вона, як могла, заспокоювала своє дитя i  кусала  коня,
коли той, вивертаючи очi, звивався на диби.
   Усякi дива бувають iз пораненою  людиною,  навiть  коли  її  життя  вже
тримається не знати на чому. У церквi бiля святих i богiв  нiчого  не  чув
Марко  Безсмертний,  а  тiльки-но  закрутились,  заскрипiли  колеса,   вiн
спочатку вiдчув темну розпарену спеку, i це його  повернуло  в  дитинство,
коли хворим лежав ,у парнотi розiмлiлого зерна, бо в тi часи у селi  зерно
було i хлiбом, i 'лiками... Еге ж, лежить вiн присмерком у хатi, а вулицею
на возi повертається додому  його  дiд.  Над  ним  гримить  та  й  гримить
громовище, а дiдовi хоч би  що:  сидить  собi  на  сiнi  i  наспiвує  свою
улюблену пiсню:
   Он не знав козак, та й не знав Супрун,
   А як славоньки зажити,
   Гей зiбрав вiйсько славне запорозьке
   Та й пiшов вiн орду бити.
   "Чи не пiдтягнути я собi?" - думає Безсмертний i тихенько приєднує свiй
голос до дiдової пiснi:
   Ой у недiлю рано-пораненьку
   Супрун iз ордою стявся...
   "I таки справдi вiн у недiлю з фашистською ордою стявся", -  думає  про
себе Марко, перелiтаючи з дитинства в теперiшнi бої.
   Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестiла  пiсня
на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на  дорогу  краплини  його
життя. Дiвчина заплакала, її сльози теж падали на дорогу i  розсiвалися  з
краплинами кровi бiйця. А Марко й ,далi спiвав, дарма що його пiсню  то  з
того, то з iншого боку глушили якiсь несамовитi громи i  дарма  що  її  не
чули нi бiйцi, нi дiд, нi конi, нi союзники.
   "Чим же вiн снiває?" - з  жахом  думала  дiвчина,  знаючи,  як  гарячий
свинець покраяв i потрощив Безсмертного. Але  ось  пiсня  затихла.  Оксана
зупинила конi, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало  кровi,  i
воно зупинялось, стихало, мов пiсня.
   - Товаришу  Безсмертний,  товаришу  Безсмертний!  -  закричала  Оксана,
перелякано торкаючись руками його плечей. - Не вмирайте, будьте  настiльки
милостивi... Я повинна здати вас живим...
   - А я не в... мираю... Я в... видужую. Тiльки зерно пiдiгрiй... Холоне,
- не так почула, як вiдчула тиху вiдповiдь. Марко хотiв розплющити повiки,
але тепер для нього це було непосильною роботою. Вiд  усiх  його  намагань
лише легенько  здригнулись  перехрещенi  вiї.  Це  не  здивувало  його,  а
дивувало те, чого це дiд так  довго  їздить  пiд  вiкнами,  а  в  двiр  не
в'їжджає, i чого так страшно гримить громовиця, а дощ навiть не шелесне...
   Польовий армiйський шпиталь знаходився  пiд  землею,  а  на  землi,  як
обрубанi й необрубанi кряжi, лежали пораненi - для них не вистачало  мiсця
нi на операцiйних столах, нi  в  пiдземеллi  палат.  Посiрiлий,  злий  вiд
безсоння  i  втоми,   начальник   шпиталю   непривiтними   очима   зустрiв
новоприбулих i хрипко запитав Оксану:
   - Що, й досi порядку не знаєш? Поранений не з  нашої  армiї.  Везiть  у
свiй шпиталь.
   Дiвчина розгубилась, безнадiйно опустила руки, i сльози самi покотились
на шинелю.
   - Чого ревеш, недотепо!? - розсердився начальник шпиталю. - В ляльки  б
ще дома бавилась, а вона на фронт побiгла. Добровiльно ж пiшла?
   - Добровiльно, - винувато схлипнула дiвчина, притихла i враз не вона, а
слова її заридали: - Що ж я у той шпиталь довезу? Одне, тiло без  душi?  I
полковник Горюнов наказав  пiд  розписку  передати  вам,  -  безпорадно  i
вперто, мов колосок у росi, хилилась i випростувалась дiвоча постать.
   - Полковник Горюнов? - шанобливо перепитав начальник. -Хто ж цей боєць?
- кивнув на пiдводу.
   - Безсмертний.
   - Яке гарне прiзвище! - подобрiшали слова i обличчя начальника шпиталю.
Довгим, як у пiанiста, пальцем вiн пiдкликав двох санiтарiв, показав їм на
Безсмертного:
   - На стiл!
   Санiтари  пiдiйшли  до  пiдводи,  на   мить   насторожено   обернулись,
прислухаючись до заходу. Колеса вiйни вже гуркотiли недалеко вiд шпиталю.
   - Так, - глибокодумно сказав один.
   - Буває, - погодився другий i зiтхнув.
   - Не никайтесь! - пiдiгнав їх начальник шпиталю.  Санiтари  поклали  на
носилки  Безсмертного  й  понесли  в  пiдземелля,  що  лаялось,  стогнало,
плакало, командувало й задихалось у випарах лiкiв, кровi, землi.
   - Трояндо, Трояндо, я Лiлея! -  викликав  когось  iз  далини  поранений
радист. - Як чути? Прийом... Трояндо, Трояндо!..
   - Пiшов ти к чортовiй матерi зi всiма своїми  квiточками  заразом.  Ой,
болить.
   - Що болить?
   - Нога болить.
   - А де ж вона?
   - Нема. В окопi залишилась, а тут болить...
   Хтось шарпонув Марка за ногу, потiм за другу й здивувався:
   - Ви погляньте на  цього  новака  -  у  нього  замiсть  онуч  роздертий
есесiвський прапор.
   "Топчу фашизм!.. Топчу кривду!", - хотiв сказати Марко, але слова  його
були такими кволими, що не могли розтулити уст.
   Марка знову пiдхопили чиїсь руки, кудись  понесли  i  поклали  на  щось
холодне. Вiн вiдчув, як на нього наклала приторно-iдучу маску, i зрозумiв,
що лежить на операцiйному столi. Та його охопила така слабiсть, що  уперше
за всiй вiйну подумав про смерть.  I  пiсля  цього  перед  ним  хитнулись,
розходячись у рiзнi сторони, двi дороги. Одна, просвiтлена, бiгла в  рiдне
село, до неї притиралися головатi соняшники i його хата-бiлянка, а  друга,
сiра, iмлиста, опускалась у темiнь.
   "Оця перша - на  життя,  а  друга  -  на  смерть",  -  зрозумiв  Марко,
стараючись  якось  не   помiчати   тiєї   другої   дороги.   Але   видiння
перемежовувались - їх не можна було обхитрити. Раптом все  здригнулось  од
вибуху.  Обвалюючись,  загупала  земля,  почулися  зойкк,  а  потiм  хтось
крякнув:
   - Хiрурга, хiрурга виносьте?
   Густi гарячi хвилi, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на  нього
й розтягувати все тiло. З цим нестерпним вiдчуттям вiн кудись  провалився,
але згодом почав спливати чи виходити з  небуття.  Вiн  почув,  як  хтось,
скрадаючись, пiдiйшов i став бiля його нiг. Марко розплющив очi, холонучи:
на тлi теменi, мов на велетенському рентгенознiмку, побачив  смерть.  Вона
була точнiсiнько така, якою знав її  з  прадавнiх  казок,  з  малюнкiв  чи
сновидiнь.
   Смерть вiддiлилась вiд свого рентгенiвського знiмка, поглянула на Марка
i втомлено, без погрози сказала:
   - Тепер уже, Марку Проклятий, настав твiй смертний час.
   - Брешеш, костомахо!  -  Не  злякався  -  обурився  Марко.  Надлюдським
зусиллям вiн пiдвiвся з столу, болючими ногами-ступив на землю  i  стиснув
кулаки, готуючись битись до останнього подиху.
   Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:
   - Чого ж я брешу?
   - Бо я не проклятий... То давно, ще  до  революцiї,  так  дражнили  мiй
бiдний знедолений рiд i мене. Тодi  ми  були  проклятi...  I  час  мiй  не
вийшов, бо я ще не  наорався,  не  насiявся,  не  налюбувався  землею,  не
нажився.
   - Це все правда, - погодилася смерть. - Але ти не маєш чим жити.
   - I знову ти брешеш - у мене все є, щоб жити.
   - Усе? А де ти вiзьмеш кровi для свого серця?
   - Її дадуть менi брати.
   - У тебе вже їх нема. Хiба забувся, що я всiх трьох забрала на цвинтар?
   - Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене е тисячi братiв  -  по
вiрi, по совiстi, по любовi. Я а ними, вони - зi мною, i в нас одна  кров,
одне життя... Iди геть од нас! - Марко, пронизуючи  очима  очницi  смертi,
пiдняв на неї кулаки.
   I смерть знiтилась, вiдступила назад, увiйшла в свiй знiмок i зникла.
   Перед Марковими точима знову з'явилося двi  дороги.  На  тiй,  що  вела
через усю землю до його дому, блиснуло сонце, i на його сяйво повертали  i
повертали золотi голови, обсипанi росою i бджолами, соняшники. А на другiй
дорозi гойднувся мертвий туман.
   Марко, млiючи, заточуючись, падаючи i знову пiдводячись, як мiг,  пiшов
до соняшникiв. Вони побачили його, загойдалися, вiтаючись з ним. Вiн  таки
дiйшов до  золотого  поля  i  вже  мав  упасти,  але  соняшники  шершавими
хлiборобськими руками пiдтримали його, як вiн колись у аегоду  пiдтримував
їхнiй рiд. I тепер помiж  ними  вiн  теж  був  схожий  на  знiвеченого,  з
виваженим корiнням соняшника, якому за всiма правилами  i  законами  треба
було б умерти, але який своїми законами тримався життя.



   I

   У  нас  тiльки  в  березнi  пiсля  хуртовини  бувають  отi  несподiвано
дивовижнi днi, коли, широко прокидаючись  од  сну,  природа  якимсь  одним
пристрасно-чародiйним завершенням так поєднає землю i небо, як навiть  бог
не мiг поєднати душу й тiло.
   Подивишся в таку  пору  на  небо  мальоване,  закидане  по  самi  вiнця
лебединими хмарами, крiзь якi пробивається  голубiнь,  поглянеш  на  землю
милу, свiжо-свiжо завiяну м'яким, iз сонячною росою снiгом,  що  подзвонює
першими  блакитними  струмками,  -  i  не  знаєш,  де  починається  i   де
закiнчується бiлий нерозвiйний всесвiт i де ти знаходишся в ньому.
   Отак тепер не знав i Марко Безсмертний, виринаючи з хвиль тривожного  й
млосного напiвзабуття.
   Хмiльний, з прохолодою барвiнковий  цвiт,  цвiт  провесня  i  весни,  з
розмаху крилом ударив йому пiд повiки i викресав кiлька сльозин,  що,  мов
почепленi, загойдались на темнiй основi опущених вiй. Марко з несподiванки
на мить прикрив очi рубцями скрiпленої i склепаної, але  вже  вибiленої  в
шпиталi руки, вiдiгнав  нею  рештки  напiвзабуття,  пiдвiвся  на  санях  i
радiсно, якось змовницьки-хитрувато, кинув посмiшку в  пучки  зморщок  пiд
очима i в задиркувату од природної нерiвностi пiдкiвку вусiв. А хiба ж  не
було чого радiти чоловiковi?
   Перед собою вiн бачив не пожмакованi кров'ю бинти й не мертво-стерильнi
стiни шпиталю, що до цегли  й  цементу  пропахли  медициною,  а  титанiчне
безмiр'я  снiгiв  i  хмар,  з  яких   у   передчуттi   весни   висiкалась,
вихлюпувалась, виривалася, нуртувала i лебедiла в стрiмких  пошуках  нових
форм пiдмальована просинь. Тепер нiчого дрiбного не було i не хотiло  бути
в природi - усе розросталось само  по  собi,  окремi  хмари  перегиналися,
запливали за край землi, мов невiдкритi материки, i навiть невидиме  сонце
таки вихоплювало з далини цiлi займанщини, з небесних ковшiв проливало  на
них кипiнь збунтованого срiбла i все це озерами переганяло пiд усi сторони
свiту.
   Марко спочатку й не повiрив, що вiн живим i  напiвздоровим  в'їжджає  у
глибину творiння  такої  краси.  То  коли  вiн  умирав,  до  нього  завжди
приходили не бруд i кров вiйни, а напливала в  буйнiй  празниковiй  обновi
земля. I Марко крiзь усi  свої  болi  запопадливо,  безпорадно  i  жадiбно
придивлявся до неї, придивлявся навiть  мiцно  заплющеними  очима,  бо,  i
вмираючи, вiн лишався хлiборобом.
   I земля тодi теж дивилась на нього, мов жива, i вгадувала його бажання.
   Вiн хотiв бачити вишневий цвiт,  i  перед  ним,  прямо  на  знайомих  i
незнайомих вулицях, на весняних плесах i заводях,  навiть  на  безплiднiй,
проржавленiй передовiй зацвiтали,  по-братерськи  притуляючись  плечем  до
плеча, червонокорi, в ластовиннi вишники.'Вiн  згадував  лiси  -  i  вони,
вивiльняючи  ноги  вiд  покорченого,  колючого  дроту,   а   корiння   вiд
смертоносної мiнної начинки, пiдходили до нього з своїми мудрими  цiлющими
травами, з добрим птаством, що спiвом прокльовує нiч, з отими  полохливими
i милими зайчатами, про яких вiн ще в першiй Групi спiвав:
   А нiкуди аайчику вискочити,
   А нiкуди зайчику виплигнути...
   "А нiкуди вискочити?!" - и це не про нього тепер? Бо ж попався в лапища
смертi, як заєць лисицi...
   Але силою волi одганяв такi думки, як гайворонiв, i кликав до  себе  чи
то ранкове, у весiльному  вiночку  сонце,  чи  напiвзабуте  дитинство,  чи
матiр. I вони з усiх усюд поспiшали до нього, наче вiн був чародiєм.
   А найчастiше хотiлося бачити  свою  милогубу,  золотокосу,  мов  осiння
вербичка, Оленку, яку по-справжньому . почав любити пiсля законного шлюбу.
I Олена, притискаючи до грудей  їхню  єдину  доньку,  поспiшала  назустрiч
йому;  навпростець  переходила  танковi  рови,  згадюченi   мотки   Бруно,
переходила лiнiї окупацiї, лiнiї фронту i лiнiї смертi, щоб побачити мужа,
хоча вiн i знав, що Оленки вже нема.
   Отак земля жалiла його, коли вiн, ще не нажившися, мав  попроїдатися  з
нею; напевне, тому й  виживав,  що  бачив  не  хижi  химери  i  страхiття,
нацiленi, надзьобленi на людське серце, а тиху матiр з немовлям, i росяну,
в пилку пшеницю  чи  кучерявий  овес  у  видолинку,  i  селянську  хату  з
соняшниками i рожею перед  нею,  рiзноцвiти  i  пiзньоцвiти  бiля  неї,  i
кумедно бундючного лелеку з лелечатами на нiй,  який  туманного  мiсячного
вечора здається вже не птицею, а самим сном...
   Вiд такої дивовижної згадки про лелеку  Марко  добряче  веселiє,  знову
кидає посмiшку в пiдморожену роками пiдкiвку вусiв i знов  од  краю  й  до
краю вбирає їв душу увесь святково-бiлий свiт.
   "Та й гарно ж зараз у ньому, наче його нещодавно и не роз'їдала короста
вiйни", - зачудувався чоловiк, жадiбно придивляючись до мiнливої  величної
єдностi землi й неба, мiж якими десь, як загублений дзвоник,  безперестану
подзвонює i пiддзвонює 'вiвсянка.
   "Iч, яке дрiбненьке серце, а весну чує. Оце десь  незабаром  i  журавлi
принесуть на крилах тепло, i тодi люди вийдуть сiяти овес та ячмiнь. Ще  й
як сiятимуть!" - аж рукою махнув, нiби в нiй вигрiвалась ярина.
   В думках Марко вже виводив сюди сiячiв,  бачив,  як  по  рiллi,  неначе
гуси, з боку на бiк .перевалювались дряпаки, а зерно нiжно жебонiло землi:
"Жив-жив".
   Марко справдi почув оте "жив-жив",  нiби  уже  навколо  нього  бризкало
насiння. Але то обiзвалось  не  зерно,  а  ще  невидимий  струмок;  вiн  у
придорожньому виярку виморщував над собою снiгову борозенку i  шукав  собi
свого протiку на скрижанiлiй землi.
   "Життє", - за звичкою, в думках промовив  Марко,  i  зараз  вiн  зовсiм
забув про свої костури, що таким непотребом лежали бiля нього, забув i про
вiсну, що вже шаленiла за нiмецьким пограниччям. Але небавом єднiсть свiту
i думок порушили два пiдбитi "фердинанди". Вони, як  доiсторичнi  потвори,
важко виповзли на згiрок, пiдминаючи  його.  Навiть  мертвi,  з  видертими
нутрощами, вони ще погрожували одним задертим, а другим опущеним хоботищем
i небу, i землi. Оце в них тiльки й було вiд королiвського злого родоводу.
   -  Заєць,  заєць!  Ось  дивiться!  -  несподiвано  скрикнув  бiлочубий,
статечний на свої дванадцять рокiв Хведько, проворно зiскочив з благеньких
саней, войовничо махнув трофейним батогом i зупинився посеред поля.
   Справдi, вiд "фердинандiв" вигулькнув вихудлий за зиму заєць  i  щодуху
покотився до лiсу, що стояв у такому синьому трепетi, наче щойно  винирнув
з фiалкової води. ї що тiльки оце наймирнiше у  свiтi  звiрятко,  звiрятко
дитячих пiсень i снiв,  робило  бiля  скособочених,  неоковирних  вилупкiв
смертi? Чи воно випадково прибилося до залiзних гробниць,  чи  на  пагорку
бiля них легше було добратися до солодкої озимини?
   - Де тiльки примостився довговухий! - i досi дивується малий машталiр.
   - Хведю, а вашi зайцi  часом  не  пiдгризають  "фердинандiв"?-засмiявся
Марко.
   Але хлопчак, який звик на  повному  серйозi  вiдповiдати  на  запитання
старших, стулив докупи широкуватi, в сосонку брови i розсудливо вiдказав:
   - А поки що не пiдгризали. Зайцевi залiзо - без надобностi.- Вiн скочив
на сани, ще раз поглянув на рухливу грудочку, яка докотилась  до  дiброви,
зручнiше накрив Марковi ноги бараницею, басовито вйокнув, i худi  волохатi
коненята спроквола затрюхикали зеленим . од вiльгостi шляшком,  здавалось,
вони загубились у безмежжi, в цьому бiлому зачарованому колi помiж  вiйною
i миром. На крутiй вибоїнi копаницi гуцикнули, крекнули, i крекнув  Марко,
прикладаючи долоню до правої ноги.
   - Отак навiть беркицьнутись можна! - ледве втримався на санках  Хведько
i з спiвчуттям обернувся до Безсмертного.- Заболiло? - В  сiрих,  з  ясною
прозеленню очах майнули недитяча зажура i острах.
   - Занило.
   - От лихо,- забiдкався хлопчак.- Може, чимсь пособити?.. Знову нога?
   - Та не тiльки вона. Я тепер, Хведю, вздовж i впоперек  зшитий,  неначе
перкалева лялька, боюсь, щоби по всiх швах  не  розпоровся,-  з  насмiшкою
оглянув себе i замугикав пiсеньку, де багато було "ой": це теж  зменшувало
рiзнi болi.
   Хлопчак, похнюпившись, зупинив бiля дикої  грушi  коней,  а  Марко  тим
часом промацав  пiд  штаниною  сувої  бинтiв,  що  туго  скрiплювали  його
тридцятип'ятисантиметровий рубець, на якому  то  випирали,  то  западалися
незагоєнi мiсця,- це вже залежало вiд того, чи на холодi, чи в  теплi  був
чоловiк. Сукровиця просочилася лише в одному  мiсцi,  .яке  Марко  жартома
називав сливою, бо коли воно замерзало, то й справдi схоже було на  сливу.
А то ще були на тiлi Марка отакi "черешнi" й "порiчки". I через те, що про
них думалося i говорилося теж з насмiшкою, вони й болiли менше.
   - То як нога, Марку Трохимовичу?  -  жалiснiє  худеньке,  з  западинами
навколо рота обличчя малолiтка.
   - Все танцювати проситься, а медицина поки що забороняє, - не сердяться
i не болiснiють карi очi, з тими  золотими  обiдочками,  в  глибинах  яких
таяться тiнi. - їсти хочеш, Хведю?
   - Та... я, казав же ж, той, на станцiї їв, - зам'явся малий машталiр  i
напiвобернувся до коней. - Брешеш, Хведю.
   - От i нi.
   - Дивочний ти хлопець: такечки, не спiкши рака, й думаєш обманути мене?
   Хлопчак порожевiв, нiяково цьвохнув батогом  по  таранкуватому  навколо
грушi снiгу, на якому вугiльними  лусочками  пострибували  льодiвнички,  i
тихо запитав:
   - А хiба видко, що неправду говорив?
   - Поки що видно, а як i далi будеш  отаким  неподобством  займатися,  -
брехня увiйде в кров, i вона вже не буде червонiти. То мотай собi на  вус,
що старшi кажуть. Чуєш?
   - Абись то всi старшi так говорили, - вихопилось у дитини, i  вона  вже
почервонiла не за себе, а за брехню старших.
   Марко насторожився:
   - Хтось тебе збиває з пуття?
   - Атож, - коротко вiдповiв, соромлячись говорити про такий непотрiб.
   - I хто ж це, Хведю? - Лiпше вмощує в соломi ногу, щоб не промерзала.
   - Та...
   - Ну й не кажи, коли не хочеш. Це дiло хазяйське i добровiльне.
   Хведько несподiвано розсердився, в  його  крапчастих  очах  потемнiшала
прозелень, а в куточку рота затiпався гнiв:
   - А сам Безбородько не збиває мене з  пуття?  Йому  ж,  було,  везу  iз
пасiки мед, а мушу казати, що в колгоспну комору.  То  це  порядок  чи  не
дуже?
   - Неподобство, Хведю!
   - Отож!
   - I що ти зробив?
   - Що ж менi довелося робити? - Одразу наче хтось пiдмiнив  хлопчака,  i
на його потрiсканих губенятах i навколо них весело заграло зухвальство.  -
На повному кар'єрi пiд'їхав до головиного зрубу та як гукну на всю вулицю,
Щоб люди почули: "Тiтко, де ви там проживаєте? Чи, може, ненароком,  казав
же ж той, за трудоднем на роботу пiшли ?"
   Вихопилась головиха з клiтки зрубу, як завiрюха на водохреща: не любить
вона жартiв, особливо коли хтось про її незаробленi трудоднi нагадає.
   -  Чого  тобi,  вражої  вiри  басурмене?  Тихiше,  анахтемо,  не  можеш
горланити, вигукав би ти Гiтлера на тому свiтi через усi плоти й перелази!
   - Добре вам тихiше, а в мене конi через клятих гедзiв упряж  обривають,
бо хiба тепер упряжi Оце ж мед зохотився везти, та дорогою  забувся  куди:
до вас чи в комору?
   - Пришелепуватий! Не голову, а баняк дiрявий викапустив  на  плечах!  -
визвiрилась головиха й одним оком мене поїдає, а другим вулицю пантрує.
   - Що вже не маю, то собi, а не комусь! - наче  розгнiвався,  а  сам  аж
губи кусаю, щоб не розреготатись.
   - Не мiг тихцем заїхати у двiр? - пошепки питає, а  далi  голосно,  щоб
довкола всi люди чули: "Вези-паняй у комору, безтолоч мала!.." А менi  що?
Вйокнув на конi i так потарабанив, що головиха й смiху не почула.  Приїхав
до комори, так знову ж недогода: комiрник Шавула напався i теж  безтолоччю
вилаяв, що не вiддав головисi мед.
   -  Вони  й  не  догадуються,  Хведю,  який  топковий  ти,  смiливець  i
хитрунець! I де тiльки навчився?
   - А хiба вiйна всякого  не  навчить  людину,  -  вiдразу  посерйознiшав
хлопчак.
   - Таки навчить, - звузив  очi  Марко,  пригорнув  сирiтку,  а  противна
згадка про Безбородька вразила  i  розтривожила.  "Ох,  знову  доведеться,
Антоне, стукнутись з тобою, краще б ти з фашистами стукався".
   Марко видобув з соломи зелений  мiшечок  з  харчами,  вийняв  нахололий
хлiб, американський, з червоними лампасами бекон  i  подiльську,  з  кулак
завбiльшки, часничину, До луски якої поприлипали крихiтки тiєї  землi,  що
перекотила на собi армiї i машини кiлькох сплетених у клубок  ненавистi  й
смертi держав.
   - Їж, Хведю.
   - Спасибi.
   - Самим "спасибi" не вiдбудеш, -  лагiдно  примружився  Марко,  кумедно
ворухнувши нерiвною пiдкiвкою вусiв.
   - То я iще, казав же ж тон, чимсь постараюсь,  -  посмiхнувся  хлопчак,
одразу вирiшивши, що дядько Марко зовсiм своя. людина, про  це  i  очi,  i
навiть вуса говорять, то нема,чого довго спасатись i соромитись його.  Вiн
по-хазяйськи плечем, збив конi на узбiччя, почепив  їм  опалку  з  якимись
переїдами, поправив свої завеликi чохли на рукавах, а потiм уже присiв  на
краєчок саней i сором'язливо Потягнувся до їжi. Заокеанське сало i наський
хлiб солодко танули в  ротi,  бо  вiдколи  Хведько  став  сиротою,  нiколи
досхочу не наїдався, а голодував щодня.
   Марко їв для годиться, i не тому, що навiть часник  пройнявся  пахощами
остогидлих лiкiв, якi й досi каламутили душу. Думки на мiнливих  крилах  i
хвилях заносили його'в рiдне село, i вiн його зараз бачив таким, як у день
прощання сорок  першого:  з  веселими  хатами,  що,  мов  дiвчата-бiлявки,
тулились до садкiв i вулиць, з осокорами, що пiдпирали яебо, i  скрипучими
журавлями, що завжди ладнi були вдень  напоїти  людину,  а  вночi,  ставши
велетнями, оберiгати її сон.
   Чотири роки, мов чотири вiки, пройшли над землею, мiльйони очей  згасли
на нiй i стали землею. Тисячi сiл вогнями  благань  i  скорботи  пiднялися
вгору i вугiллям та.попелом упали додолу. Зникло i Маркове село: що  можна
було зруйнувати, вбити i вкрасти, - зруйнували, вбили  i  вкрали  фашисти.
Навiть землю, чорну подiльську землю, i ту  почали  красти  й  Вивозити  в
рейх, i тодi деякi свiдомiшi попи заговорили по церквах, що настає  кiнець
свiту. Та не вгадали: наставав кiнець фашизму. А ти, Марку, вже  не  будеш
добивати його в самому лiгвi: дибай на костурах, скалiчений i  осиротiлий,
до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема!
   Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема".  Навiть
оця дитина, що сидить перед ним, скаже:
   "Нема в мене нi матерi, нi батька, нема нi брата, нi  сестри,  нема  нi
села, нi хати, нема нi хлiба, нi взуття, нема нi дитинства, нi долi".
   Нема кому його нi пожалiти, нi втiшити... I в Марка  нема  жiнки,  нема
доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потрiсканi  руки
то весняним зiллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осiннiми грибами,
то свiжим хлiбом. Навiть батько-небiжчик напiдпитку не раз дивувався:
   - Коли ти, Ганно, була дiвчиною, у тебе славно пахли коси, а  теперечки
пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого  брата,  чи  й  тут  маєте
якусь хитрiсть?
   Не в снiгах i не пiд бiлоснiжними розторсаними хмарами, а  в  полi  мiж
соняшниками на мить майнув образ його матерi, коли вона ще була  молодшою,
нiж вiн тепер, майнуло її смагляве, обсiяне  золотим  пилком  обличчя,  до
якого ми так мало придивляємось  у  свої  молодi  роки.  Марко  почув,  як
прокинувся задавнений бiль у грудях, заворушився  пiд  повiками.  Скорiше,
скорiше б побачити свою єдину, вiдчути на своїх плечах її вiчно потрiсканi
руки, ago пахнуть якимсь зiллям чи хлiбом.
   От i зник десь ген за обрiєм образ матерi, а над обрiєм знову творилися
новi материки, i новi води обмивали їхнi береги.  Перед  ними  i  за  ними
лежала незагоєна, з потворними слiдами вiйни дорога  до  матерi,  до  його
дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього.
Та навiщо нарiкати на це? Воно могло бути  i  кращим,  але  могло  бути  i
гiршим. Тепер, коли не пiдкоротили голову, нема чого ремствувати, що  твоє
щастя десь завалялось, шукай i твори його в своєму ж спаленому селi, дарма
що руки твої ще прикипiли до костурiв.
   - Дядьку Марку, ви курите?-перебив його думки Хведiр.
   - Нi, або що?
   - Я вам хотiв цяцьку подарувати. Дивiться, гарна яка! - Малий  машталiр
бережно витягнув запальничку. Вона була  схожа  на  казкову  дiвчинку,  що
наглухо закутала голiвку шапочкою з крихiтною каблучкою.
   - Гарна,- погодився Марко, розглядаючи металеву фiгурку, в якiй замiсть
серця таївся огонь.
   - То вiзьмiть собi,- попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтiла
жалiсть.
   - Нi, Хведю, не вiзьму. Така цяцька тобi згодиться в господарствi. Ти ж
тепер сам собi господар!
   - Горе менi  з  таким  господарем.-  Хлопчак  подякував  за  хлiб-сiль,
проворно вiдчепив  од  дишла  опалку,  поправив  упряж,  i  пiдкучерявленi
коненята, помахуючи хвостами, веселiше затрюхикали по зеленкуватих колiях,
в яких пiд полозками шипiв i  посвистував  сiк  березневого  снiгу.  Перед
очима у прекраснiй єдностi рухались земля i небо, а:  думки  вихлюпувалися
за їхнi вiнця, радiючи  й  журячись,  птахами  викружлювали  над  полем  i
опускалися на рiдних займанщинах i притуманених клаптях землi,  мiж  якими
колись привiльне i розмаїто красувалося його село.
   За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полiв,  що
ввижались йому i в снi, i перед боями, i в усiх шпиталях. Ось поминути  ще
оце горбате згарище, i в широкiй роздолинi має бути великий  став.  Колись
Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював  i  тут
вечорами прислухався до молодечих голосiв:
   Ой на ставу, на ставочку
   Кличе голуб голубочку.
   Куди тепер залетiли i де подiлися голуби й голубочки, що  стрiчали  тут
зорянi вечори i перше кохання?.. Марко  зручнiше  вперся  спиною  в  задок
саней, а думки його кружляли i коло ставу, i  коло  всього  села,  i  коло
єдиної хатини, якої вже не було, i залiтали аж  у  тi  краї,  де  й  зараз
бiснувалась вiйна. Темна тiнь її майнула просторами i на мить  притьмарила
красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло,
а Хведiр проткнув простiр пужаком.
   - Дивiться, скоро вже буде наш став.
   - Хведю, а як вiн - живе? Чи i його не помилували фашисти?
   - Хто живе? - не зрозумiв спочатку хлопчак.
   - Та став.
   - А-а-а. Живе. Воду не  вб'єш  i  не  вивезеш.  В  низькодолi  сумовито
похиленi верби велетенською пiдковою  охоплювали  заснiжений  став,  а  на
греблi самотньо темнiв огрядний дерев'яний монах '. Вiн i  справдi  чимось
був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снiгу.
   - А риба ж є тепер, Хведю?
   Хлопчак задумався, потiм похитав головою:
   - Не знаю.
   - Чого ж ти не знаєш?
   - Бо коли нiмцi прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й  волоками,
а коли нашi гнали фашиста, - глушили толом: нашим не було часу ловити.
   - Паняй, Хведю, до греблi! Подивимось, чи є риба.
   - Як же крiзь отакенну кригу ви побачите рибу?  -  здивувався  хлопчак,
повертаючи конi до греблi. - I нащо вона вам? Ловити ж не будете?
   - I що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не  наймудрiше  дiло.
Ось тут можна й зупинити твоїх рисакiв, де ти їх тiльки доп'яв?
   - Їх дiд Євмен в якихось рiзномасних воякiв вимiняв, коли  тi  драпали,
вимiняв за останнього качура i пляшку самогонки.  Ще  обiцяв  їм  наловити
їстiвних жаб, але тим воякам уже було не до ласощiв. Отакий  був  торг!  А
коли вже почав установлюватись колгосп, дiд привiв свою пару до  голови  i
сказав, що здає її добровiльно, але пiд розписку з круглою печаткою.
   "Може, ще й гербову бумагу скажете дiстати? - розсердився  Безбородько.
- Надокучати прийшли?"
   Дiд i собi не залишився в боргу:
   "Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобi не вiрю. Бачиш,  коли
я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої конi циганам. Тодi я
був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти  їх
не виправляв нi колись, нi  тепер.  Пиши  розписку  та  хукай  на  печатку
буряковим духом!.." Цими рисаками дiд Євмен першим i заорював поле.
   - Живий дiд?
   - Живий. Так само конюхом працює.
   - I так само всiх лає?  -  засмiявся  Марко,  знаючи  невгамовну  вдачу
старого, який не звик нi спину гнути, нi тримати язика за зубами.
   - Аякже, навiть наших лаяв, коли вони i вiдступали, i коли наступали.
   - Чого ж, коли наступали?
   - Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли нiмцi  втекли  з  села,  а
нашi ще не пiдiйшли, дiд першим повернувся додому  й  на  своєму  пожарищi
заходився для визволителiв гнати вночi самогонку. Дуже старався чоловiк. А
хтось з нашої розвiдки не розпiзнав, що це свої, i  стрельнув  по  дiдовiй
машинерiї. Тодi старий так почав лаятись, що розвiдники одразу  розпiзнали
свого i прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.
   Коли на греблi побiля рядочка дрiбних кленiв-покленiв зупинились  конi,
Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось  вiн  здоровою  ногою  мiцно
вперся в снiг, зручно пiдхопив костури,  дибнув  до  розбухлого  монаха  й
припав до його  потемнiлого  тiла.  Всерединi  монаха  весело  жебонiла  и
побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.
   - Хведю, є риба - вода  линами  пахне!  Понюхай!  -  весело  пiдморгнув
хлопчаковi. - Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з  тобою  господарями
ставу.
   - Хм...
   - Не хмикай, а таки будемо доглядати став.
   - I юшку будемо варити?
   - I рибу розводити. Викохаємо аж пiвпудових коропiв, Отакенних!
   Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво
оченята й вiдказав:
   - Вiд кого не почуєш про коропiв, то тiльки про пiвпудових, i  нiяк  не
менше нi на грам.
   - Правильно пiдмiтивi  -  розсмiявся,  широко  оглянув  придолинок,  на
якому, пiдмиваючи снiг, розросталося плесо, оглянув i кострубатi,  вiтрами
нагнутi верби, що пiдiйшли до нього, як  минувшина.  I  Марко  в  роздумах
ближче подибав до них, свiдкiв своїх молодих рокiв, що теж  спливли,  наче
вода. Зненацька, неподалiк вiд себе, побачив двох прищулених  пташин,  якi
лежали бiля кущика тiлорiза, мов  двi  трепетнi  грудочки  землi.  "Чи  не
здалося? Нi, не здалося", - пильнiше придивляється i навiть  радiє,  що  в
тих принишклих грудочках розпiзнав куликiв-травникiв, яких теж не бачив нi
в яких краях чотири роки.
   "Чи не зарання ви,  любi,  прилетiли  з  далекого  вирiю?  Бачите,  вам
доводиться вiдпочивати не на веснянiй землi, а  на  бiлих  снiгах".  Марко
обережно подибуляв до  птахiв,  якi  щiльно  тулились  одне  до  одного  в
снiговому гнiздi. Але вони чомусь i не думали втiкати  вiд  нього,  як  не
втiкали у снах чи видiннях, коли вiн умирав. Чи, може, й зараз вiн снить i
насправдi перед ним тiльки видiнням тремтить i небо, i  прибутна  вода,  i
двоє пташенят у холодному незатишному гнiздi?
   Марко, розгойдуючи тiло, ще стрибнув уперед. Одне птааiеня  занепокоєно
повело голiвкою i жалiсним, ну, прямо дитячим оком  аоглянуло  на  людину,
немов прохало: не роби менi, чоловiче, зла. Ти ж  володар  всесвiту,  а  я
дрiбна пташина.
   "Не бiйся, маленьке, я нiколи не кривдив ваш рiд, нi для забави, нi для
їжi. Тiльки погляну на тебе", - мовчки вiдповiв пташинi Марко.  А  вона  в
цей час, похитуючись, пiдвелась на нетривких червоних ноженятах i  болiсно
стрепенула проржавленим серпом одного крила.  Марко  вражено  побачив,  що
скромно поцяткованi груди кулика i друге крильце були закривавленi й пляма
кровi з кiлькома пiр'їнками темнiла на вогкому снiгу.
   "Хто ж тебе покалiчив, бiдолахо, коли ти радiсно з своєю немудрою,  але
щирою пiснею-посвистом летiв до рiдного краю? Чи вiйна, чи хижий  птах?  I
невже ти зiбрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни?  Чуєш,  не  вмирай,
пташино, живи i виводь свою пiсню, виводь дiток, бо як не буде птахiв,  то
i людське серце стане черствiшим".
   Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них  i  почав  зручнiше
вмощуватись у своєму гнiздi. Сани знову запетляли  шляшком,  а  з  пам'ятi
чоловiка довго не виходив закривавлений птах i його сумовите око, в  якому
жалiснiла людська скорбота.
   - От i заїхали! Тепер хоч вплав кидайся.  А  щоб  тебе  їздило  вздовж,
упоперек ще й навскоси! - невдоволено забубонiв Хведь i зiскочив з саней.
   - Чого, пiвпарубче, гнiваєшся?
   - А якийсь кат за сьогоднi моста розвалив, саме зуб'я стирчить.
   Справдi, єдина уцiлiла мостина i понiвеченi пеньки бiля неї  нагадували
якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.
   -  Отож,  хоч-не-хоч,  а  доведеться  тепер,  як  замутеличенiй  вiвцi,
кружляти об'їздами до  самiсiнької  ночi.  Вдадуться  нам  цi  об'їзди  на
гниловоддi. - Хведько спересердя поторгав  ногою  пiдкришений  зуб  мосту,
потiм оперiщив його батогом i невдоволено повернув конi назад.
   Вечорiло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах  i  блакитних  ополонках,
струсонуло на снiги вiнець промiння, кинуло на небосхил  бузковi  барви  i
легко впаялось у промерзлий край землi. З-пiд снiгу то тут, то там  почали
виходити  вечоровi  тiнi  й  туман,  а  в  небесних  погустiлих   розводах
з'являлися першi зорi. Вiйна вже не  тривожила  нi  подiльську  землю,  нi
небо, тiльки тривожила людську душу, яка бiльш вразлива, нiж уся  природа,
навiть разом iз своєю найкращою дитиною - сонцем...
   Подумавши про це, Марко з подивом побачив мiж  вечiрнiми  вербами  свою
Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої  красивi
й лагiднi руки. Потiм, коли вже сонце почало  тулитися  до  плеча  Оленки,
чоловiк збагнув, що це було зовсiм не сонце, а їхня єдина  Тетянка.  Вона,
як грибок, приросла до матерi й скаржилась, що їй дуже тяжко  в  нiмецькiй
неволi.
   "Тетянко,  дитино,  коли  ж  ти  говорити  навчилась?  -  запитав,   не
розумiючи, як у свiтi безнадiйно переплутались роки: його  дитяну  погнали
на далекi торговицi людьми у її шiстнадцять рокiв. Так чого ж  вiн  з  уст
немовляти чує такi страшнi слова?.. Чи, може,  його  знiвечена,  скалiчена
донька в чужому краю має горем, насильством i соромом народжену  дитину?..
Краще б не дожити до такої ганьби..."
   - Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!
   - Що? Хведю, це ти?
   - Авжеж я, сам, своєю парсуною, -  засмiявся,  згадуючи  кимсь  сказане
таке дивовижне слово. - Знову щось розболiлось?
   - Сон... розболiвся.
   - Сон? То добре, що я його нагнав! -войовничо хльоснув своїм трофеєм.
   А Марко ще вiддирав од тiла i душi липучий острах, що навалився у снi.
   Навколо стояла вiдволожена вечорова тихiсть, а в  нiй  золотим  мальком
поволi  коловоротились  зорi.  Але  не  високiсть  небесна,   а   невидиме
пiдземелля вразило чоловiка: вiн з глибин його ясно  почув  якiсь  голоси,
здавалося, що то говорила сама знiвечена земля.
   - Хведю, ти чуєш?
   - Чую, - байдуже обiзвався хлопчак.
   - Хто ж то гомонить у землi?
   - Ось тут дiд Онисим, якому й досi вiсiмдесят шiсть рокiв, - засмiявся,
дивуючись, для чого дiдовi треба применшувати лiта. - А праворуч  проживає
сiм'я Гончаренкiв.
   - Що ж вони роблять пiд землею?
   - Хiба ж ви забули: всi люди тепер у нас у землi живуть, її  фашист  не
змiг спалити.
   Отак Марко i зустрiвся пiсля довгої розлуки  з  селом,  про  яке  генiй
людства писав, що на Українi воно схоже на писанку. I ось ця писанка зараз
ледве окреслювалась у темрявi безладно  розкиданими  купинами  землянок  i
осиротiлими, снiгом завiяними печами, що не тiльки не грiли людей,  але  й
самi,  як  старчихи,  тремтiли  вiд  холоду.  То  тут,  то  там,  прямо  з
пiдземелля, висiкалися тьмянi стовпи вогню, i село здавалося не  селом,  а
скупченням здрiбнiлих дiючих вулканiв.  Ось  нижче  корiння  старої  грушi
розверзлася глибiнь, засяяв прямокутний отвiр, а на його тлi, наче в кiно,
затремтiли людськi тiнi, обiзвалися голоси:
   - Ой  людоньки,  послухайте  мене,  дурну  бабу,  i  зробiть  по-моєму,
по-старосвiтськи.
   - Не послухаємо, i не просiть,  мамо.  Якi  ж  ви  впертi,  -  обурився
молодий жiночий голос.
   - I в кого ти, бiсова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?
   - У вас, мамо...
   - Га-га-га, - загупав, наче в дiжку, пристаркуватий простуджений бас.
   - Хiба ж тепер, людоньки, можна  без  попа?  Новорождена  душа  повинна
святiсть чути, а ви її одразу до загсу. Пiдросте - тодi  випихайте  хоч  i
поза всi загси i / контори, - не вгавав перший жiночий голос.
   - Ти втихомирся, Явдохо, i розсуди своєю  розумною  головою:  де  ж  це
видано, щоб сина героя i до попа?
   - Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити i до бога,
i до загсу, тодi пуття вийде з нього.
   - Не баламутьте, мамо, свiтом. Доконче вам треба розтривожити всiх...
   - Сама баламутка, яких земля не знала. I що тiльки той герой знайшов  у
такiй вишкварцi? Було до кого гнати сiллiси аж з фронту, - i жiнка голосно
схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:
   - Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи  -
i пiдсихай.
   "Так  це  ж  старий  Євмен".  Лише  тепер  по  прислiв'ю  пiзнав  голос
невгомонного i в'їдливого дiдугана. Марко хотiв  посмiхнутися,  але  хтось
невидимий перехопив i усмiшку, i подих, а тiлом  поповзла  комашня.  Невже
ти, чоловiче, й досi не розучився хвилюватися?..
   Земля нагло проковтнула свiтло й  приглушила  голоси  двох  свiтiв,  що
зiйшлися в однiй маленькiй землянцi.
   Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорi ображено загудiли
бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темiнь, коли навкруги лежить снiг,
лiтала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи вiн  знову  починає
марити?
   - Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?
   - Еге ж, гудуть, - сказав, як про звичне. - Що ж їм  лишається  робити?
Тiльки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо i їм довелося  за
вiйну витерпiти, наче людям.
   - Не вигадуєш, Хведю?
   - Чого ж вигадувати? Нищили фашисти  людей,  нищили  й  бджiл.  А  коли
горiло село, то горiли i вулики. Тiкали люди свiт за очi, тiкали кудись  i
бджоли. А як повернулись люди на попелище, то  повернулись  i  деякi  рої.
Правда, тiльки один iз них  не  покинув  села:  покружляв,  покружляв  над
пожарищем, а далi й шугонув  у  самотнiй  комин.  Звiдти  бджоли  вилетiли
зовсiм чорними: чи вiд сажi, чи вiд горя втемнiли. Ну, й  не  кинули  вони
пасiчника в бiдi: оселилися в коминi. I живуть тепер бджоли вище людини!
   Останнi слова здивували i вразили Марка: бач, як говорить мале, - i вiн
з любов'ю поглянув на зосереджене обличчя хлопчака:
   - Ти, Хведю, фiлософ!
   Але i цим не здивував малолiтка: вiн лише на одну мить насторожився,  а
далi спокiйно вiдповiв:
   - А в такий час i фiлософом  невдивовижу  стати:  е  над  чим  подумати
людям.
   - Ой Хведю, Хведю, - аж пригорнути захотiлося хлопчака, .але вража нога
заважала, i Марко знову пустив усмiшку i в пучки зморщок пiд  очима,  i  в
нерiвнiсть вусiв. - А в чиєму ж коминi оселились бджоли?
   - В Гордiєнковому.
   - Так ми вже й Гордiєнкiв проїхали?
   - Авжеж.
   - А я нiчого й не впiзнав.
   - Де вже впiзнати в такiй содомi. Вйо, чистокрiвцi!
   Марковi ще дужче перехопило подих: це вже рукою подати  до  його  хати.
Хоча, до якої там хати?.. I вiн так просвердлює поглядом  темряву,  що  аж
очi починають щемiти.
   Ось i старi верби зашумiли над Шавулиним завулком. Ще трохи проїхати  -
i почнеться зарiчка. А де ж той могутнiй праявiр над водою?  Таких  яворiв
Марко, хоч скiльки свiту пройшов, нiде не бачив. Ага, Ось i вiн стоїть над
руiнами, покритий сивиною, наче самотнiй велетень, що пнеться дiстати,  до
неба. Вижив-таки, дiду! Вистояв негоду!
   Коненята задрiботiли по благенькому дощаному мiстку,  взяли  лiворуч  i
зупинились мiж якоюсь солом'яною купиною i обгорiлою нечупарною пiччю. Так
невже цей розхри станий белебень i є його подвiр'ям, невже це  земля  його
дитинства, його щастя i горя? Невже цi обламанi штурпаки були колись садом
i цвiтом? Як згорбилось, здичiло i поменшало усе навколо. А мати ж дома? I
поки Марко хапався i забував за думками, про  свої  костури,  Хведько  вже
скочив  з  саней,  виструнчився  i,  як  дорослий,  простягнув  загрубiлу,
потрiскану руку:
   - Вiтаю вас, Марку Трохимовичу, з  благополучним  приїздом  до  рiдного
дому, хоча його, казав же ж той, вже й нема. Але лiсництво у  нас  потроху
виписує людям дерево, то й зiб'єте собi якусь хавiру, а далi  буде  видно.
Коли  не  так  вiз,  то  вже  пробачайте,  краще  на.  цих   рисаках,   не
сумлiвайтесь, нiяк не мiг: i вони голоднi, як i люди.
   - Спасибi, Хведю, спасибi, синок,-розчулено вiдповiв, втискаючи  милицi
в снiг.- Ти ж нiкуди не йди, повечеряєш з нами. Чуєш?
   - Одведу коненят i загляну. Ось i дверi до вашої землянки. Пособити?
   - Я сам.
   - То я речi знесу.
   - Знось,- не думаючи нi про якi речi, вiдповiв, аби вiдповiсти.
   - Добре ж пригинайтеся, щоб,  казав  же  ж  той,  лоба  не  пiдкували.-
Хлопчак стояв бiля схiдцiв, ладний, коли треба буде, допомогти чоловiковi,
яким зараз гаряче перехитували спогади, радiсть i тривога...  Невже  з-пiд
самого краю смертi ти добрався, дошкутильгав до тих дверей, за якими  тебе
чекає твоя єдина, якiй ти навiть  не  писав  пiсля  останнього  поранення:
спочатку не знав, чи виживеш, а коли почав одужувати, вирiшив, що тебе вже
раз поховали, то чи не гiрше буде матерi, коли з тобою щось  трапиться  на
фронтi i вона вдруге ховатиме тебе?..
   Вiтер птицею шугонув на рухливе покриття землянки, струсонув  з  соломи
кiлька спiвучих, з крихтами льоду  краплин,  i  серце  Маркове  зараз  пiд
тягарем споминiв i думок теж крижаною грудкою падало вниз.
   "Хоч би  комiр  розщебнути",-  потягнувся  рукою  до  шиї,  але  одразу
забувся, що мав робити.
   Скiльки разiв з передових i  шпиталiв  його  стривожене  серце  рвалося
додому, а тепер, коли вiн стояв перед своєю новою печальною  оселею,  воно
ладне було от-от зупинитись. Гляди, ще  й  лусне,  як  м'яч,  i  нiхто  не
дiзнається: чи вiд радостi, чи з жалю.
   Костури наослiп, невпевнено промацують землю, чавлять крихку наморозь i
грузнуть у напiввiдталих  схiдцях.  Ось  вiн  пораненою  ногою  торкається
невеличких одинарних дверей, крiзь щiлини яких  висотується  тепло.  Марко
навпомацки знаходить запiтнiлу клямку, штовхає її  кулаком  i,  пригинаючи
голову, обвалюється в оселю кам'яного вiку. Щось маленьке, живе  кидається
пiд ноги, i раптом; наче здалеку-здалеку,  обзивається  до  болю  знайомий
голос матерi:
   - Не випустiть менi зайченя.
   "Яке  зайченя?"   -   дивуючись,   не   може   второпати   чоловiк.   З
тьмяно-золотистого туманного свiтла оселi  до  нього  наближається  хупава
постать матерi, i Марко ще не вiрить, що це  вона.  Мати  саме  сидить  за
прядкою - пальцями виводить, а устами вирiвнює свою безконечну нитку. Одна
нога матерi взута в чуню, а друга, що  крутить  колесо  прядки,  боса.  Це
одразу нагадало дитинство, коли мати всю зиму пряла i  людям,  i  собi,  i
завжди вона крутила колесо тiльки босою ногою.
   - Добрий вечiр, - видавлює з себе вiтання Марко i вiдчуває, як  з  його
очниць висiкаються тi iскри, вiд яких можна i заплакати, i засмiятись.
   - Зачиняйте дверi, чоловiче добрий, - не одривається мати вiд пряжi.  -
Доброго здоров'я вам.
   - Добре, якось уже зачиню, - хоче й не  може  посмiхнутися:  хвилювання
заморозило його обличчя, лише кров шаленими колiщатами  розкручується  пiд
скронями, i вони починають спухати.
   - Ой? Що це? - по-пташиному стрепенулася  i  аж  поменшала  в  переляцi
мати. Невеличка, суха, трохи надломлена в плечах, вона ошелешено  зiскакує
з ослiнчика, повертається до сина, розводить руки, а потiм зцiплює  вузлом
i кладе на середогруддя. - Ой людоньки добросердi, та що ж це?..  -  Якусь
мить шукає по стiнах невидимих  людей,  далi  нiмотно  зупиняє  погляд  на
синовi. - Ти?.. Марку, невже ти? - i в словах її тремтять бiль i сльози.
   - Це я, мамо. - Хоче плечима зачинити дверi, а вони знову, налягають на
нього.
   - Марку!.. Дитино! - аж тепер надривно скрикнула мати, ще не вiрячи, що
перед нею стоїть син, i не радiсть, а переляк i видима скорбота  проходять
її поораним i темним, як земля, обличчям, здригаються в  тих  зморшкуватих
гнiздечках бiля уст, де колись були лагiднi ямки молодостi. I очi,  налитi
острахом, спасаються засвiтитися хоча б росинкою надiї. Неначе боячись, що
син її от-от зникне, мов сон, вона болiсно допитується: -  Марку,  так  ти
насправдi живий?
   - Живий, мамо;- починає пiдкусувати нижню губу, щоб не тiпалась. -  Ось
бачите: полатаний, на трьох ногах, як  старий  кiнь,  але  живий.  -  Хоче
дибнути до нгi, але здорова нога вросла у глизяву долiвку,  нiби  чавунний
стовп, а костури все норовлять випасти з потерплих рук.
   - Ой Марку, це ж ти!.. - мати зойкнула, тiснiше  притуляючи  до  грудей
викручений вузол рук, а ноги починають самi заточуватись-одна взута, друга
боса. - А я ж на тебе похоронну, чорнову, получила...
   - Чорнову? Отакої! Ще цього менi не вистачало. - Вiн  одразу  в  темнiй
далинi неясно побачив розвержене поле бою, на якому хтось  умирав,  i  цим
"хтось" - був вiн. На мить у видiннi дивився на себе, нiби на чужого, а  в
тiло  неприємно  вбуравлювалась  гаряча  й  крижана  роса.  Одначе   треба
заспокоїти матiр, i вiн посмiхнувся до неї. - А це, мамо,  не  так  уже  й
погано: кого живцем ховають, той житиме довго. Така прикмета в людей?
   - Марку! Синочку мiй дорогий!.. Живiсiнький... I для чого ж я за упокiй
твоєї душеньки правила? Нащо такий грiх брала на себе!.. - застогнала всiм
тiлом, а найрадiснiшi почуття захитали нею, мов росяним кущем.
   I тiльки тепер стара Ганна  кидається  до  сина,  завмираючи,  водночас
обiймає i притримує його, а вiн, горблячись, нахиляється над нею, i  пучки
зморщок пiд очима виколихують радiсть, бiль i  рух  сльози.  Марко  устами
пiднiмає вище темну хустку i вперше цiлує материну сивину. Коли  вiн  iшов
на вiйиу, мати ще була чорнокосою. Вона обома руками пригинає його  голову
до себе, заглядає у вiчi i переконує саму себе:
   - Їй-бо, це ти, Марку, а присiй-бо, це ти, i не хто iнший.  Дитино  моя
дорога, кровинко моя виплакана, - збентежено, радiсно, вражено вдивляється
у вузькувате, з тiєю мiнливою смаглявiстю обличчя, що взимку  вибiлюється,
а'влiтку  землянiє,  у  веселу  й  рiшучу  правдивiсть  очей,  в  добрi  й
насмiшкуватi уста, в  усе  те,  що  зветься  її  сином.  А  дрiбнi  сльози
осипаються й осипаються з її вiй i очей, що  i  плачуть,  i  посмiхаються.
Марко нiколи не бачив на материнiм виду  таких  крихiтних  слiз,  напевне,
старiсть чи лихолiття здрiбнили їх, як здрiбнювали все на свiтi.
   - Не плачте, мамо.
   - А хiба ж я плачу? - щиро дивується вона, зовсiм не  помiчаючи,  що  й
зараз сльози розтiкаються по її зморшках. - Я радiю, Марку, що це ти...  I
вуса твої, навiть за вiйну не вирiвнялись. А люди ж не повiрять...
   - Що мої вуса не вирiвнялись?
   - Нi, що ти повернувся... Як воно тiльки в свiтi буває... От побачиш  -
не повiрять.
   - I чого ж?
   - Вони тепер такi стали розтривоженi, спантеличенi, що не  вiрять  i  в
закон.
   - У закон божий? - одразу веселiє чоловiк.
   - їв закон божий. Кажуть - це хвантазiя. Тiльки вiрять у кiнець  вiйни,
а деякi - в кiнець свiту.
   - А ви, мамо, i в те, i в друге вiрите? - засмiявся Марко.
   - I навiть убiєнiє тебе не змiнило... - сплеснула руками  стара  Ганна,
одразу ж перелякалась того страшного слова, а потiм теж посмiхнулася всiма
зморшками. - I досi нiяк  не  втямлю,  що  ти  повернувся.  Роздягайся  ж,
дитино. Намерзся, певне, голодний. Переводить  погляд  на  болючу  ногу  i
нiмотно випитує її про те саме,  що  випитували  тисячi  матерiв,  боячись
запитати про це дiтей.
   "По  землицi  ходити  тобi,  на  росi  здоров'я  набиратись",   -   мов
зиклинаючи, звертається до ногя, а потiм говорить до .сина:
   - Присядь, Марку, дай хоч надивитись на тебе, бо вже навiть  i  в  снах
мало бачила, - на мить поклала голову на груди своєї дитини.
   - Повiрили в той папiрець?
   - I вiрила, i не вiрила, та серце запеклось наче камiнь. Ти  ж  один  у
мене зостався, - наче  мiсяць  у  небi...  А  знаєш,  де  твоя  похоронна?
-оглянулась назад.
   - Звiсно, за якимсь образом.
   - I як ти вгадав? Справдi, за образом Георгiя По" бiдоносця. Ось я тобi
зараз покажу її, - махнула рукою  на  молодцюватий,  хоч  i  закiптюжений,
образ святого, що впирався у дiжечку, з якої виглядали ребристий часник  i
першi зеленi кiски цибулi. - Кум Василь казав, щоб я похоронну чи в  рамку
взяла, чи в конституцiю положила, а я - за Георгiя, бо i вiн, i ти  душили
Гiтлера-змiюку, щоб його всi громи i землетруси викидали з святої землi...
Ой Марку, хай  тобi  все  добре...  Роздягайся  ж,  дитино.  Ось  я  зараз
пособлю...
   Мати тiльки  тепер  здогадалася  змахнути  сльози  з  очей  i  знову  в
оцiпенiннi притулилася головою до сина. А вiн вiдчув, що її руки не  пахли
нi соняшником, нi чорнобривцями, нi грибами, нi свiжим хлiбом,  а  з  усiх
задавнених i свiжих зморщок вiяло димом.  Може,  i  вiн  тепер  забився  в
селянськi руки, як сама земля.



   II

   Сьогоднi печаль  потиснулась  у  землянцi  Ганни  Безсмертної;  радiсть
веселою ластiвкою шугала, трiпотiла над матiр'ю,  i  вона  iнодi  аж  руки
пiдiймала вгору, щоб  перехопити  i  притиснути  до  грудей  оте  невидиме
снування, що тремтiло й ткалося над нею, мов  тепле  марево.  В  материйне
вiдтале серце сiялись i сiялись Марковi слова, як пiд Новий рiк сiється  в
хатi жито-пшениця i всяка пашниця, перемiшувалися з її думками.  I  навiть
слухаючи щось тяжке,  вона  могла:  посмiхнутися,  бо  в  цю  хвилю  хтось
тихенько говорив їй: "А Марко повернувся".
   I  вона  знову  з  подивом  та  безмiрною  любов'ю  дивилася  на  сина,
дивуючись, як вiн, перешитий на рiзнi фасони "всякими лiкарями, залишився
тилi самим Марком, яким .був i до вiйни, їй знову хотiлося тулити до  себе
свою дитину, торкатись його рук, болючої нiженьки, виговорити  всi  слова,
що каменем запеклися навколо серця, але мала  ту  неймовiрну  делiкатнiсть
селянської душi, яка завжди в усьому стримувала  себе,  окрiм  дiлечка.  I
той, хто привик з усякої нагоди охати i зойкати, навряд  чи  зрозумiє  тих
глибоко люблячих матерiв, якi рiдко цiлують своїх чоловiкiв i своїх дiтей,
i навiть ласку зустрiчають здивованим: i-i!
   - Навоювався ж ти, сину, як накосився. I чого б тiльки не жити людям  у
добрi та злагодi? Позавидували фашисти на нашi душi, то й  самi  без  тiла
залишаться, бо як хто у свiтi не викручує темнi мiзки, а все  одно  кривда
нiяк i нiде не переможе правди. Може, тобi  якусь  припарку  прикласти  до
ноги?
   - Обiйдеться.
   - Ой Марку, Марку. - Бiльше не стає слiв у матерi,  i  вона  з  любов'ю
несе до своєї дитини заокругленi пiввiнця по-дiвочому довгих  вiй,  що  не
старiли над виплаканими прив'ялими очима. - Увесь ти в батька пiшов.
   Бiль хвилями пройшовся в серединi чоловiка: як запiзно вiн  згадав  про
свого рiдного.
   - Давно були на могилi тата?
   - Восени, дитино, коли з його живого хреста осипалося листя.
   В землянцi залягла тиша. Крiзь далечiнь рокiв мати i  син  побачили  на
якусь мить живою наирiднiшу людину i живу вербу над її могилою.
   Далеко вiд рiдної оселi загинув  у  сiчi  з  денiкiнцями  комнезамiвець
Трохим Безсмертний. Порубаного й пострiляного поховали його друзi в  степу
бiля рiчки на тому ж  мiсцi,  де  вiн  упав  з  коня.  Майстри  не  тесали
Безсмертному кленової домовини, боєм задимленi  друзi  не  покривали  йому
очей китайкою, не насипали високої могили, не говорили сумних  i  красивих
слiв, як подобає в такому випадку.
   Мовчки в журбi зiскочили бойовi побратими з  графських  i  куркульських
коней, саперними лопатками i шаблями викопали неглибоку  яму,  опустили  в
неї свого товариша, а бiля нього поклали шаблю, щоб i на тому свiтi кришив
нею погань, та й помчали доганяти ворогiв. Навiть трикратного пострiлу  не
дали на прощання, бо обмаль було набоїв. А потiм якась  християнська  душа
поставила на могилi невеличкого, з молоденької вербицi вирубаного  хреста,
диво сталось у степу - пiсля  дощiв  ожило  мертве  деревце,  з  порубаної
середини викинуло гiлочки, i вони зеленими ручатами  потяглися  до  сонця.
Згодом пристрасною силою життя деревце  скинуло  мертву  поперечку  i  вже
стало не хрестом, а гiнкою вербицею i людською пам'яттю.  А  матерi,  коли
вона приходила сюди, iнодi здавалось, що в тiй вербi оселилась її наболiла
душа...
   - Говори ж, сину, говори, - першою вiдганяє задавненi спогади i бiль.
   - Про що ж вам казати? Можу тiльки  про  вiйну,  бо  не  виходив  з  її
упряжi...
   - А хто тепер кому про iнше розказує? Чим живемо, тим i дихаємо.
   Пiсля ще якоїсь розповiдi про бiй мати вибачливо подивилась  на  Марка,
метнулась до кабицi, щоб скапарити сяку-таку вечерю. Вже вiд вогню  iнколи
з недовiрою поглядала на сина i на збитий з  двох  дощок  стiл,  на  якому
лежала чорнова. Як тепер з нею бути? Чи кинути у  вогонь,  чи  покласти  в
рiзнi податки, що теж лежали за Георгiєм Побiдоносцем?
   Але потiм вирiшила: то вже така судьба сина, i хай вiн робить з нею, що
захоче. Все-таки недарма, навiть  пiсля  похоронної,  благала  долю  i  на
раннiх, i на пiзнiх зорях, щоб вернувся Марко. От i нагрянув неждано,  мов
перший грiм, байдуже, що костурами гримить. I не дуже  постарiвся,  тiльки
вуса трохи в молоко вмочив та на скронях зморшки  накипiли.  'Ох,  аби  ще
внучка з Германiї повернулась i заспiвала так,  як  спiвала  її  бiдолашна
мама:
   Он сяду я край вiконця
   та виведу золоте волоконце...
   Але не внучка, а  вона,  баба,  всi  ночi  тепер  сидить  край  слiпого
вiконечка, навпiл з прядива й думок пряде своє тяжке волоконце  i  вже  не
примерклими очима, а душею, болем своїм виглядає свiй рiд. Ой, а чого ж це
вона й досi чапає в однiй чунi? Геть усе, усе витрусилось iз голови. Ганна
вихоплює з-пiд лавчини благеньке полатане взуття, а  до  неї  пiдкочується
зайченя й починає тертися бiля нiг.
   -  Їсти,  дурненьке,  хочеш?  -  питається,  наче  звiрятко  може  щось
вiдповiсти.
   Зайченя кумедно ворушить рухливою квасолиною  носа  i  кладе  на  спину
довгi, мов iграшковi човники, вуха.
   - Що ж тобi, сирiтко, дати? - i далi розмовляє з ним, наче з дитиною.
   - Звiдки вiн у вас, мамо?
   - У лiсi знайшла, замерзав бiдолаха, зараз уже оклигує. Оце ж тепер уся
худоба наша, бо Гiтлер i кури пожер, i корови в салотопцi  перетопив,  щоб
його нечистi до судного дня на бiсячий  лiй  топили.  -  Мати,  як  могла,
проклинала навiженого фюрера i тут же  лагiдно  посмiхалася  до  сина  або
одразу мовчки починала сумувати, що нема в нього нi жiнки,  нi  доньки,  а
потiм втiшалась думкою, що й онучка повернеться, як стане Гiтлеру капут, i
непомiтно для себе починала говорити: - Яка ж вона гарненька була. А очi -
одне синьоцвiття, та й годi.
   - Де вона тiльки тепер? - зажурився Марко i зажурилися всi його зморшки
пiд очима.
   - Може, й добивається додому, як та перепiлка.
   - Може... - почав думками розшукувати  отi  затуманенi  далi,  з  яких,
певне, добивається додому його єдине дитя.  Як  топольку,  ростили  її,  а
вiйна з корiнням вирвала його топольку, а ти, батьку, мучся i карайся,  чи
є вона на землi, чи, може, лежить у землi.
   Мати, вгадавши його думку, поспiшила заспокоїти:
   - Не журись, дитино. I Гiтлер не всiх зможе вичавити.
   - Мамо, а якi у вас тепер очi? - несподiвано запитав Марко. -  Нiяк  не
розберу при цiй електрицi, - косо поглянув на  каганець,  змайстрований  з
гiльзи снаряда.
   - I нащо воно тобi? -здивувалась, знiяковiла i зiтхнула мати. - Хiба  ж
дiти придивляються до наших очей? То тiльки ми втiшаємося, ними...
   - Та iнколи придивляємось:  -  Марка  вразило,  що  матiр  засоромилась
такого запитання, бо й справдi: хто цiкавиться очима старих? - У вас  були
синi-синi, як весняне небо пiсля дощу.
   -Як ти, сину, гарно сказав, - зiтхнула мати. - За все життя нi вiд кого
не чуда таких слiв, навiть од батька твого,,.. I невже в мене справдi такi
були очi? - аж зачудувалась, згадуючи минулi роки.
   - Синi були, як барвiнковий цвiт у росi.
   -  А  тепер  стали  сивими.  Iнша  роса  виполоскала  мiй  синiй  цвiт,
-вiдповiла  тихо.  -Ти  знаєш:  у  нашому  родi  довго  не  сивiють,  дiди
парубоцькими чубами задаються. Ну, а теперiшня гризота  не  подивилась  иа
це. Спочатку в мене посивiли коси, а  потiм  очi...  Таки  придивлявся  до
матерi? Дуже стара стала? - з вдячнiстю посмiхнулася до своєї кровинки,  i
вiдблиск молодостi майнув у її справдi сивих од скорботи очах. - Я тебе ще
голодом не заморила? Ось уже зараз картопелька буде.
   -В мундирах?
   - I в мундирах, i роздягнена, i товчена, i так шматками, - в гнiздечках
бiля уст сiпнулась i завмерла посмiшка. - Тiльки присмаки нема  до  неї  -
розтертою кользою чи маком посипаю. Звикай, сину.
   - А нащо ви стiльки наварюєте?
   - О, ще й питає. Думаєш,  почувши,  яро  тебе,  не  збереться  перегодя
капела?, Тебе ж люди i  живого,  i  мертвого  любили...  Тьху,  знову  цей
папiрець баки забиває, - кивнула головою на стiл. -I що  тiльки  вдiяти  з
ним? Лежить же, нiби сама печаль. Чи не  спалити  його?  -  подивилась  на
сина.
   Марко  зирнув  на  страшний  документ,  що  тепер  сумирно  лежав  бiля
дерев'яної сiльнички i темної; як земля, хлiбини. А лежав же вiн ранiше  в
цiй землянцi, наче покiйник у склепi.
   - Палiть, мамо, за смертю шкодувати не будем,  -  одвернувся  вiд  того
папiрця, що волею випадку, немов чорний ворон, поквапився  принести  його,
Маркову, смерть до матерi, она, нема чому дивуватись: сiдав  же,  гайворон
на охололi груди Марковi, видирав його душу, бiля якої  мостилася  смерть,
i, може, помилково, вiддер її, костомаху, замiсть життя та  й  шугонув  зi
своєю здобиччю у далекий край.
   Чоловiк аж посмiхнувся, риразно побачивши таке видовисько, хоча  немало
їх завжди проходило перед очима, бо в Маркове  серце  з  самого  дитинства
свiт нахлюпувався гомоном землi i вiдгомоном пiснi.
   Мати з потаємним острахом  пiдiйшла  до  столу,  двома  пальцями  взяла
папiрець, де якимись закарлючками була накраплена смерть, i  понесла  його
до  кабицi.  Марко  в  задумi,  з  цiкавiстю  поглянув  на  матiр.  На  її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi  страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього  й  кинула  у
вогонь, а сама, наче  молитву,  урочисто  i  пристрасно  зашепотiла  якесь
заклинання, Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в беавiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвЧоловiк аж посмiхнувся, риразно
побачивши таке видовисько, хоча немало їх завжди проходило перед очима, бо
в Маркове серце з самого  дитинства  свiт  нахлюпувався  гомоном  землi  i
вiдгомоном пiснi.
   Мати з потаємним острахом  пiдiйшла  до  столу,  двома  пальцями  взяла
папiрець, де якимись закарлюнками була накраплена смерть, i  понесла  його
до  кабицi.  Марко  в  задумi,  з  цiкавiстю  поглянув  на  матiр.  На  її
зосередженому обличчi заколивався свiт i виразно пройшли тiнi  страждання,
що їх принiс цей клапоть вiйни. Мати ще раз глянула на нього  й  кинула  у
вогонь, а сама, наче  молитву,  урочисто  i  пристрасно  зашепотiла  якесь
заклинання. Марко тiльки й почув: "Iди, смерте, на болото i в безвiсть, де
люди не ходять, де звiри не бродять, де пiвнi не нiготь..."
   -Таки горить смерть,-сказала пiсля усiх чаклунських "тьху-тьху".  Марко
не  знав,  що  про  такий  випадок  треба  робити:  набундючитись,чи  бути
суворо-врочистим, як його матiр, або  махнути  рукою  i  посмiхнутись,  як
умiють збоку подивитися на своє лихо  нашi  люди.  "Практики  ще  не  було
такої",- насмiшкувато вiдповiв своїм думкам, придивляючись, як на припiчку
коцюрбився, чорнiв i кришився вiсник смертi.
   - Спалила, пропади вона пропадом,  змiшала  з  жаром  попiл  чорнової.-
Одiйшла вiд кабицi i стала опоряджати стола, наче хотiла затерти  й  слiд,
де лежала похоронна, i знову з острахом  поглянула  на  ногу.-  Не  болить
вона?
   - Не болить вона,-пiдкреслив материну повагу до пораненої ноги.
   Мати похитала головою, в думках вiддiляла обман вiд правди.
   - Хiба ти скажеш про свої болi,  якi  вони  є?  .Знаю  тебе  добре.  Ти
калiцтвом похвалятись не будеш... I не пiдманюй, що скоро ходитимеш?
   - От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
   - Ви всi нас .утiшаєте на старiсть, як ми вас утiшаємо малими.  Це  теж
трохи пособляє, бо серце нас хоч i мучене, та все вiрою живе. А як на  тiй
недiлi, коли саме хугувало надворi, що й свiта божого  не  видно,  втiшала
мене якась молодиця I Достукалась до цiєї оселi, обтру
   сила снiг i стала бiля дверей, як  мальована.  Довго-довго  розпитувала
про тебе, душею вмовляла не  вiрити  похороннiй:  всi  вони  приголомшують
людину, а не всi правду кажуть. Погомонiли разом, пожурились  укупi  та  й
розiйшлися, як рiдня.
   - Що ж то за молодиця була? - стрепенувся i здивувався Марко.
   - Нiби вчителька приїжджа. Привiтна така, хоч з  обличчя  смуток  i  не
сходив.
   - Вчителька?
   - Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока.  I  подарунок  менi
пiд полою принесла - муки на замiс. З пайка свого вiдiрвала.
   - Дивина! - Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це  вчителька  могла
допитуватись про нього. - I ви взяли борошно?
   - Вiдмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день  прийде
на свiжий хлiб. Та й не прийшла. А я для неї й шикухи дiстала, щоб зварити
вареники з урдою.
   - Як же її звати?
   - Як? - мати поправила хустку, напружено  замислилась.  -  Ось  тобi  й
маєш: вигубилося з пам'ятi. Голова стала, мов решето, - нiчого не втримає.
   - Може, потiм пригадаєте.
   - Може, й згадаю. А ще ранiше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з
лиця i душею, ГригЬрiєм звати, цього запам'ятала. О, вже хтось iде.
   Зверху справдi загупали чиїсь кроки, обiзвалися голоси,  а  в  землянцi
захвилювався каганець. Марко зручнiше сiв  на  тапчанi,  випростався,  щоб
людям менше впадало в вiчi калiцтво. Першим на порозi з'явився сивий,  мов
голуб, пасiчник Зiновiй Петрович Гордiєнко, а з-за його  плечей  виглядала
по-старосвiтськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива  голова  Христi
Гордiєнчихи. Старий непомiтно подав матерi  рамку  з  щiльником  i  одразу
пошкутильгав до Марка, обiйняв його, залоскотав зеленкуватою  бородою,  що
пахла димом i медом.
   - Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити  долю,  живим  повернувся  у  свої
хороми.
   - Чи не тю на тебе! - одразу  ж  накинулась  на  чоловiка  Гордiєнчиха.
-Тепер нiхто не подивується таким хоромам. Тепер щастя, коли  душа  хоч  в
якому не є тiлi знайшла пристановище.
   - Ет, задзвонила на рiздво, то й до великодня не зупиниш, - вiдмахнувся
старий рукою вiд жiнки. - Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.
   - Здоровенькi були, тiтко, - з любов'ю i жалiстю дивиться на округле  з
кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплиннi осяйнi вагони,
аж мигтять далекi лiта, коли в хатi Гордiєнкiв  вiн  знаходив  i  сердечну
радiсть, i 'зустрiв своє перше кохання. - Як ви там?
   - I не питай, дитино. Як люди,  так  i  ми,  -  простягла,  витерши  об
подолок, руку.
   Марко поцiлував її. Христя од несподiванки аж заточилась,  за  звичкою,
хотiла  тюкнути  на  нього,  але  одразу  ж  зжалiснiла  i  цiєю  ж  рукою
потягнулась до очей.
   - А коли ж я, Марку,  своїх  дiточок  побачу,  як  тебе?  Коли  ж  вони
повернуться з далекої сторони?
   - Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину.  В  тебе  й
зараз стане глузду вiдкривати похорiн, - обiрвав її Гордiєнко... - Так  же
iнодi плаче, Марку, що вiд слiз десятчанi сорочки тлiють.
   - А вiн i слова не дасть, iрод,  сказати,  росинки  не  дасть  зронити,
дарма що бiля бджоли цiлий вiк товчеться. - Гордiєнчиха  кулаком  i  очима
насварилась на свого "трутня" i пiшла  до  кабицi  помагати  матерi,  якiй
жiнки  непомiтно  передавали  якiсь   мисочки   або   хлiб,   а   чоловiки
рiзнодержавнi пляшки, закоркованi качанами кукурудзи.
   Сини чорної землi i  жорстокої  долi,  вiчнi  хлiбороби  i  списанi  по
"чистiй" воїни, великi цiлиннi натури, вздовж  i  впоперек  переполосованi
вiйною, i звичайнi простi дядьки, в мiру дипломати, а без мiри трудiвники,
якi брели своїм горем, як темним морем, пiдходили до  Марка.  Пiдходили  в
незугарному одязi, в неоковирному взуттi, зляпаному казна з  якого  ременю
чи  склеєному  з  трофейних  автомобiльних  камер.  Пiдходили   з   тяжкою
задавненою тугою на обличчях i з добрими  словами  на  устах.  Репаними  i
паленими, стрiляними i рубаними руками обiймали чоловiка i мовчки  втiшали
його цими ж руками.
   Матерi як матерi, питали одне й те  саме:  чи  не  стрiчав  десь  їхнiх
синiв, якi  стукають  вже  собацi-Гiтлеряцi  в  залiзнi  дверi.  Батьки  ж
допитувались, чи скоро закiнчиться вiйна, бо як iще далi протягнеться таке
безголов'я, то й люду  на  свiтi  не  зостанеться.  I  тiльки  дiвчата  не
питались про своїх наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше
- на чужих далеких землях досiвалося наше найдорожче зерно й  любов.  I  в
дiвочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку  не  передадуть,  напевне,  й
генiї пензля, бо ж хiба можна в одних очах вмiстити i чорнi тiнi вiйни,  i
муки.утрат, i роками та свинцем перерване чи  кров'ю  зiйдеие  кохання,  i
самою   природою,    а    не    дiвочою    цнотливiстю    ледь    намiченi
полохливо-зворушливi й тривожнi ознаки материнства.
   Ще хтось загупав угорi, скрипнули дверi, i в пiдбитому  тьмою  одвiрку,
наче в рамцi непокiрний  портрет,  заворушився  невисокий,  мiцнотiлий,  в
свитцi на розхристi. дiд Євмен Дибенко, за ним  тiнню  гнувся  журавлистий
Петро Гайшук, якого в селi  прозивали  мiнiстром  без  портфеля.  До  бiса
розумний, але по-дядькiвськи обережний, Гайшук, може, й  дослужився  б  до
високих посад, аби не мав природної недовiри до не хлiборобського хлiба  i
не так любив худобу, особливо ж воли. На самотi вiн їм i спiвав, i говорив
з ними, i вони розумiли його мову.  Тепер,  коли  вiйна  знищила  волiв  i
забрала добру частку Петрового здоров'я, вiн перенiс свою любов  на  конi,
хоча вiд їзди верхи не мав задоволення: його довгi ступалйща майже  завжди
волочилися по землi.
   З-за спини Гайшука протиснулась лукава  гостроборода  мордочка  Максима
Полатайка, теж. конюха. Вiн  без  жодного  слова  щедротно-величним  рухом
подав матерi пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.
   - Крадене? - тихо i строго запитала мати.
   - Невже ви хотiли, щоб я у пiдвалi самого Антонеску торгiвлю  розводив?
- здивувалось i .обурилось усе обличчя Максима.
   - Як же воно з пiдвалу  Антонеску  долежало  в  тебе  до  сьогоднiшньої
години?
   - А ви  думаєте,  я  тiльки  одну  пляшку  взяв.  собi  на  згадку  про
Антонеску? Для чого тодi було їздовим служити в армiї?
   - А що тут: збори чи  вистава?  -  одразу  ж,  ще  не  поздоровкавшись,
загримiв старий Дибенко.
   - Ой мовчи, Євмене,  вiчно  ти...  -  Мов  бiль.  стала  бiля  чоловiка
полохливоока з безнадiйно опущеними руками Євмениха.
   - Хiба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. -  витискається  з  рамок  одвiрка.
-Пропустiть i мене, люди добрi, до голови.
   - До якого, дiду, голови? - здивувався одноногий Василь Тримайвода,  на
грудях якого красувалися три ордени Слави  i  всi  три  -  за  "язики".  -
Адресою помилилися.
   - Мовчи i диш, розвiдко! - Старий гострозоре  обвiв  усiх  поглядом,  а
когось i плечем пiдштовхнув, добираючись до Марка.- Хоче, вилупок, щоб я в
такому дiлi помилився! Прийшов до справжнього голови -  Марка  Трохимовича
Безсмертного.
   - Що ви, Євмене Даниловичу, який  я  вам  голова,-  чудуючись,  озвався
Марко.
   - Не безiменний, не безрiдний i не чорти-що, а справжнiй, довоєнний, що
в головi i в душi має понятiє i до землi, i до людей, i  до  коней,  i  до
хлiба святого, i до риби у водi, i до птицi у небi, i до вдови нещасної, i
до сироти безрiдної! Що, може, брешу, люди?
   - Правду кажеш, Євмене,- першим  обiзвався  Зiновiй  Гордiєнко.-  Марко
чоловiк з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасiка була за нього?
   - Пасiка, пасiка,- перекривив його Євмен.- Колись люди вiск до богiв  у
свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усi  днi  тащить.  То  яка  ж
пасiка не переведеться на трясцю.
   - Мовчи, Євмене, мовчи та диш,- болiено попросила Євмениха.
   - Сама помовчуй. Задобре i на горi живеться Безбородьку: очi i  макоїди
вiд  жиру  i  самогонки  послухали.  То  як  я  буду  теперiшнього  голову
визнавати? - непримиренний полиск забився  в  очах-старого  Євмена.  -  Не
визнаю його - i край.
   - А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? - в'їв Гордiєнко.
   - Ми з ним живем, як рiзнi царства-государства. Я й совєцьку власть  до
двадцятого року не признавав, аж поки землю  не  отримав,  бо  розвьорстка
була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та  за  яку  ласку  чи
заслуги?-визвiрився на  Гордiєнка.-Чи,  може,  за  те,  що  цей  недбалець
совiсть прогуляв, як червiнець, а хитростi  напозичався?  Мовчиш,  нудьго?
Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.
   -  Добрий  вечiр,  дiду,сердечно  здоровкається  з   старим.-   Дозолив
Безбородько вам?
   - Коли б тiльки менi, то пiвлиха було б. Хiба ж то робiтник? Вiн  перед
очима-мелун, а за плечима-кладун.
   Навколо пожвавiшали обличчя, а Марко весело похитав головою:
   - Ви, дiду, нiчутiньку не змiнились.
   -Таки нiчутiньку. Чого ж мiнятися дiду?-доторкнувся червоною вiд холоду
рукою до  сивого  акуратно  пiдстриженого  бурячка  борiдки,  яка  доречно
подовжувала коротколице обличчя. - Я ж не той  метелик,  що  "ура-ура"  на
всi. трибуни вистрибом  летiв,  коли  ж  загримiло  -  пiд  трухлою  корою
лялечкою причаївся, а там i в гусiнь обернувся. От яке в життi кiно буває.
А я - вiйна не вiйна - увесь час бiля коней човпiю, i в рай чи в пекло  на
конях думаю трапити,  бо  такий  мiй  талан  кiнський.  А  весь  час  мене
елементом називають.
   - За язик, дiду, тiльки за язик, -  з  насмiшкою  обiзвався  свiтлоокий
Василь Тримайвода. - Довгий вiн у вас.
   - А ти ж його мiряв? У мене, бiсова макiтро, коли хочеш  знати,  нiчого
куцого нема. I вiк мiй довгий, i труд, i стаж, i  язик.  Та  говорить  вiн
тiльки правду, а ви її в резолюцiї не записуєте. Як, Марку, не вiдсобачило
тобi ногу? Тепер це дiло не трудне: технiка висока. Що воно  тiльки  буде,
коли ще вищою стане? То як нога?
   - Скоро на двох буду чапати.
   - Оце дiло! - зрадiв старий. - До книги чи там до портфеля вистачить  i
голови, а до землi ще й ноги потрiбнi. Значить, обома ходитимеш?
   -   В   Марка   Трохимовича   дiла   куди   гiрше   моїх,   -   трiпнув
бiляво-золотистим, наче достиглий хмiль, чубом Василь Тримайвода. - Я один
чобiт п'ять рокiв буду човгати, а йому треба цiлу пару на рiк.
   -  Ой  мовчи,  безчуственне  опудало!  -  з   жалем   обiзвалася   бiля
напiвпричинених дверей гарячоока й гарячоуста  Варка,  Василева  жiнка.  -
Притарабанився ж до мене восени; став бiля плоту i  в  хату  не  заходить.
Побачила його, вибiгла на подвiр'я й захолола, мов тiло  без  душi,  та  в
сльози: "Нiженька моя дорогенька, не ходити вже тобi  по  землi".  А  вiн,
чудiй, вперся спиною в тин i регоче: "А будеш лiтати по небу i  з  святими
грати у футбол..."
   - Щось же їй треба i там робити, - мило, з посмiшкою чи  насмiшкою  над
собою одказав чоловiк, який нiколи не  мiг  натiшитися  роботою:  вiн  був
столяром i стельмахом, шевцем i бондарем, човнярем i рибалкою, слюсарем  i
радiоаматором, ткачем i навiть костоправом, не кажучи вже про  усi  умiння
хлiбороба. Хто в селi, мов лялечку, вшиє покрiвлю?  Василь  Тримайвода.  А
хто вивершить,  наче  пишнi  палаци,  скирти?  Знову  ж  таки  вiн.  Тепер
завзятий, широкої вдачi Василь Тримайвода, здається, не  етiльки  .журився
за ногою, скiльки за тим, що марно пропадає половина його талантiв.
   - Хоч би  трохи  нижче  одфугасило,  -  коли-не-коли  скаржився  Василь
домашнiм, i хмара набiгала на його високе, навпiл розсiчене зморшкою чоло.
- Тодi сам пiд неї, як пiд паню, вирiзав би  якесь  крiселко.  Ну,  як  не
уважила Iона менi, не уважу i я їй: обiйдеться без крiселка... Iнодi, лише
в снах, Василь бачив себе зовсiм здоровим,  i  тодi  на  його  довiрливому
обличчi всюди - i коло уст, i коло носа, i в  мiжбрiв'ї,  i  коло  очей  -
починала трепетати щасливо-недовiрлива усмiшка, i це одразу  ж  вганяло  в
сльози пристрасну Варку, вiд гарячих  i  лихих  очей  якої  мало  хто  мiг
одвести погляд.
   Дiд Євмен пильне подивився на Марка, поторгав його ногу, потiм костури,
зауважив, що зробленi вони з нетривкого матерiалу, а  тому  треба  скорiше
видужувати.
   - Ти, Євмене, свої насмiшки дома чи в стайнi залишив би, - не витримала
мати i зiбрала губи в оборку, забувши, що  єдиний  син  старого  нещодавно
загинув у Словаки.
   -Якi ж це, жiнко добра, насмiшки?  -  здивувався.  знизав  плечима  дiд
Євмен. - Я хочу, щоб твiй Марко вiдразу одужував i брався за  головування.
Бо ж це чоловiк приїхав, до нас! Вiн колгоспний закоморок не зробить своєю
хижкою i з людиною не поздоровкається матюком.
   - Пiсля цiєї та знову ж цiєї. I чого  ти  вчепився  не-вгавущо  з  отим
головуванням? Мало тобi одного Безбородька? - вже зовсiм обурилась мати.
   - Еге, коли б вiн один, паплюжник, був! - На  бiлкуватих  очах  старого
заворушилися колючi iскорки. - Одного шелягового правителя, куди не пiшло,
можемо i горiлкою по вуха залити, i вгодувати, як свиню.  А  от  усе  його
кодло, побачиш, пустить нас з торбами старцювати. Ти цього хочеш?
   - Ет, нiчого я не хочу, тiльки не пасталакай лишнього, не забивай  менi
баки в такий празничний день.
   - Ох i розумнi твої баки, наче в Миколи Другого.
   - Нехай тобi всячина, вже й до царя  добрався,  -  одразу  повеселiшала
мати.
   - Я увесь вiк до правителiв добираюсь, а вони до мене, отак поки  що  й
живемо. А ти щось свої памороки на дуже обережне сито починаєш пересiвати!
- з повною зневагою одвернув набурмилене обличчя  вiд  Ганни.  -  Тобi  ж,
Марку, хоча б ти й без нiг був,  все  одно  доведеться  головувати.  От  i
приймай завдаток! - бережно витягнув аж з-пiд сорочки  якусь  пошарпану  i
втемнiлу вiд часу чи негоди книгу.
   Вона щось далеке i рiдне нагадала Марковi, i серце, опереджаючи  розум,
прискорило свої перебої.
   - Що це, дiду?
   - Не впiзнаєш?
   - Пiзнаю i не пiзнаю.
   - Довоєнний список нашого . села, - сум  прокотився  очима  старого.  -
Пам'ятаєш?
   - Пам'ятаю. - Марко, хвилюючись, узяв книгу. - Де ж ви її роздобули?
   - В конторi, коли нiмцi входили в село. Вже тiльки вiтер  бавився  нею,
пiдiймав угору всiх уписаних людей i жбурляв, куди  хотiв.  I  страшно,  i
боляче менi стало тодi. Беру її в руки, а вона  i  в  руках  трепеще,  мов
птиця... Отак i опинилась у мене... Треба  ж,  щоб  якийсь  дурень  списки
зберiг, а потiм заглядав i журився над ними, куди яка душа залетiла.
   В землянцi одразу стало тихо. Повiв минулих  рокiв  пройшовся  по  всiх
обличчях, згадалося, що нема вже на землi багатьох людей, якi були  в  цих
списках. Марко взяв книжку, перегорнув першi двi  сторiнки,  i  задавненi,
вицвiлi лiтери глянули на нього живими людськими очима.
   - Антоненко Федот Володимирович...'
   - Пiд Сталiнградом у танку згорiв. Ордени  розплавились  на  грудях,  -
одразу скам'янiло добре обличчя Василя Тримайводи.
   - Бакун Михайло Тимофiйович.
   - На Букринському плацдармi героєм  став.  Тепер  в  Саксонiї  командує
артилерiйською бригадою. Якщо дуже захоче, - вискочить в генерали.
   - Вовк...
   - Був  i  залишився  вовком.  Утiк,  як  полiцай,  безвiсти.  Утiкаючи,
проклинав свою долю. А хiба ж вона винна?
   - Геращенко Максим Данилович.
   - Зв'язкiвець в артилерiї.  Пише:  стiльки  розмотав  по  рiзних  НП  i
вогневих кабеля, що вистачило б обмотати  вздовж  i  впоперек  усю  землю.
Напевно, бреше.
   - Дибенко Iван Євменович.
   - У Високих Татрах закрив дота грудьми. Клубок куль пройшов крiзь  саме
серце i розколов його. В Словаки поховали воїна, а пiсня про нього живе  в
Словаки i в нас.
   Марко поглянув на прочиненi дверi, наче звiдти мала долинути  пiсня.  I
вона справдi долинула. Згори обiзвалися приглушенi дiвочi голоси. Вони вже
прохали не людей, а грому, щоб той не трусив землею, бо в  нiй  вiдпочивав
їхнiй кароокий Iванко, i грiм не чiпав землi, а нахиляв До  неї  хмару,  i
вона плакала над словацькими горами, куди залетiв iз братами Дибенко Iван.
   I зараз без голосу, мовчки заплакав дiд Євмен Дибенко, пiднiсши до очей
зморшкуватий полумисок долонi. На кiнцi його  шпакуватих  вусiв  заблищали
двi краплини. Вiн . пальцями розчавив їх, опустив руку донизу  i  перегодя
сказав собi:
   - Покис трохи - i висихай. Тобi ще краще, нiж iншим: сина вбили, а доля
його по свiту ходить.
   Вражений нелюдською силою пiснi i судьбою своїх землякiв, Марко наослiп
знайшов костури, мовчки протиснувся до порога, навстiж  вiдчинив  набряклi
дверi i тяжко застрибав по хрустких схiдцях.
   Одразу за невидимою вулицею темною рiллею  впало  неспокiйне  березневе
небо. Мiж хмарами i в ламкому гiллi самотнього обгорiлого  дерева  блищали
вiщi зорi, i зовсiм недалеко вiд них чи поруч з ними стелилася  дiвочання.
Вона, як безсмертя,  iшла  по  землi,  iшла  вище  люди,  якi  тулилися  у
землянках.



   III

   Городами i згарищами на всi сторони  свiту  розходились  гостi,  i  пiд
усiма чотирма сторонами свiту їх чекали  глизявi  землянки,  наволохачений
холод у кутках, тяжкi не статки, жалi i невсипущi, на жагучих, на кривавих
сльозах замiшанi, сподiвання.
   З самого краю життя батьки виглядали живих  синiв,  матерi  -  живих  i
мертвих,  i  свої  руки  найчастiше  прикладали  до  грудей,  чи  то   щоб
втихомирити  серце,  чи  то  щоб  вiдчути  отi  лiта,  коли   пiд   серцем
виношувались, а бiля грудей смiялися, плакали i засинали дiти. То  хiба  ж
вони могли навiки заснути в чужiй  землi?  Хiба  могла  безжалiсна  кривда
згасити, попелом розвiяти їхнi очi i все те, що було радощами  i  любов'ю,
тривогою i надiєю? I знову тягккi, благанням розбухлi руки  опускались  на
груди, якi и досi, пiсля усiх страждань, берегли тепло дiтей, навiть  тих,
на яких уже прийшли похороннi.
   Старшi дiвчата теж з-пiд самого краю життя, в  уболiваннях,  що  єднали
бентежне пройдешнє з невiдомим прийдешнiм, чекали суджених; колишнi вечори
пiд синьоцвiтом зоряного неба їм здавались недосяжною казкою,  що  пройшла
повз них, i,  може,  тому  закiптюженi  солдатськi  листи-трикутники  вони
носили бiля грудей, де колись лежали парубочi руки.
   А молодшi дiвчата, якi ще соромились своїх форм i обрисiв юностi  й  не
знали, для чого їм дано дiвування, чекали останнього  пострiлу  i  якогось
чуда, що одразу ж тодi настане. I вони вже на свої незатвердiлi плечатка з
серйознiстю богинь i з усмiшкою богинь брали найтяжчу чоловiчу роботу,  не
шкодуючи юностi i майбутнього материнства.
   Марко навiть у темрявi бачив довiрливу i чисту  красу  їхнiх  очей,  на
яких не раз уже закипала роса найтяжчих  утрат,  згадував  свою  доньку  i
думав над одним: чи зумiють люди, близькi й далекi,  за  своїми  щоденними
клопотами, хоча б збагнути, як цi непорочнi дiвчатка, надриваючись вiд мук
i непосильної працi, рятували i  їхню  судьбу  вiд  фашистської  свинцевої
крапки? Чи зумiють їх, богинь двадцятого  вiку,  на  добрих  руках  носити
вчорашнi воїни, чи знайдуться  такi  слова  у  тих,  хто  книги  пише,  що
приворожили б серця людей до цих ще не розквiтлих пролiскiв, якi  ручатами
своїми, душею своєю, майбутнiм своїм, у злиднях i нестатках, без  хлiба  i
людського одягу спиняли вiйну i вiщували весну! ?
   А вони нiби вiдчували, що  думав  про  них  дядько  Марко,  i  вiночком
оточили його, остерiгаючи, щоб десь не посковзнулися зрадливi костури.  То
як же, подивившись у такi  очi,  можна  було  чимось  окривдити  людей  чи
обдурити їхнi сподiвання? Коли  подумати,  твої  старшi  й  молодшi  друзi
бiльше бажали тобi добра, анiж ти сам мiг дати їм. I навiть те, чого  вони
ждуть од тебе, по сутi, стає твоїм добром чи славою. Вони чекають, щоб  ти
не зледачiв, а став справжнiм господарем тiєї землi, на яку вперше  ступив
м'якими ноженятами. Вони хочуть бачити в тобi свого батька i брата,  а  не
бурмила, вiд якого вже зранку тхне самогоном. Вони бажають, щоб їм весело,
з пiснею, а не з матюком працювалося з тобою. Вони  сподiваються,  що  при
тобi земля родитиме не тiльки  на  хлiбозаготiвлi,  податки,  натуроплати,
зустрiчнi плани i голову, але й на  хлiбороба.  Тож  не  забувай  про  це,
чоловiче, коли маєш голову, а не кендюх на плечах...
   На нiч взявся  морозець.  Пiд  ногами,  як  чортове  насiння,  хрустiли
вугляки  i  дзвiнко  зойкали  кружечки  пухирчастого  березневого  льодку;
розламуючись, вiн якусь хвильку достоту  пахнув  земляним  холодком  щойно
зiрваних пiдснiжникiв.
   Дiд Євмен останнiм вийшов з землянки, напакував бiля переддвiр'я люльку
їдучою  кореневою  кришанкою  i  заходився  вибивати  огонь  з   кремiнця,
примовляючи до нього.
   - Ану ж, бiсова культуро, давай жару, спiкся б  Гiтлер  у  ньому,  наче
жаба... Ану ж!
   Євмениха зiтхнула i пiдвела на Марка сухi до блиску очi, в  яких,  крiм
скорботи, нiчого вже не було.
   - Чуєш, Марку, до каменя говорить. От яким у мене став чоловiк. Все  це
пiсля смертi сина... Як вiн утiшався  своїм  одинаком.  Тепер,  коли  мене
нема, вийме синову сорочку або пiджак i з ними говорить  -  журиться.  Або
пiдiйде до яблунi i теж гомонить iз нею; згадає,  як  пiдсаджував  на  неї
своє дитя, i навiть руки простягне вгору. Та з такого жалю i  дерево  може
заголосити. А зi мною мовчить.
   - Ти що там, стара, наговорюєш? - пiдозрiливо  запитав  Євмен,  нарештi
вибивши iскру.
   - Та нiчого. Радiю,  що  Марко  повернувся,  -  зiщулилась  Євмениха  i
темними вiями прикрила свою скорботу.
   - Ага, - заспокоївся старий i знову для чогось викресав кетяшину iскор.
Але несподiвано цей, завжди прошпигований вiтрами i сам йоржистий,  неначе
вiтер, чолов'яга в один чирк вискочив на подвiр'я i, задерши вгору бурячок
борiдки, зосереджено почав прислухатись до неба, з хмарної середини  якого
зворушливо пробився зоряний кущик.
   Євмениха занепокоєно подивилась  на  чоловiка,  торкнулась  рукою  його
плеча:
   - Може, месери?
   Але старий навiть не ворухнувся i цим ще бiльше стривожив жiнку:
   - Чуєш, Євмене, бомбовози чи месери?
   - Де там, вiдвiдьмилось, вiдбiснувалось  їхнє.  Гуси  летять!  -  тепло
здригнув голос старого. Вiн скинув шапку i привiтав нею  птахiв,  що  саме
летiли пiд цвiтом самотнього зоряного кущика. А Марко пiдняв угору костури
i в цю хвилину сам скидався на пiдбитого птаха з одерев'янiлими крильми.
   - Гуси-лебедята, вiзьмiть  i  мене  на  крилята,  -  спiвучо  заблагала
вдовiвна Ольга Бойчук, i помiж її подруг сплеснув невеселий смiх.
   - Як знайдеться хтось - вiзьме! Полетиш.
   - О, i другий ключ подає голос, - обiзвалася вугластенька  соковитогуба
Галина Кушнiренко i потяглась до неба обома  руками,  а  за  нею  i  решта
дiвчат; тепер здавалося, що й вони схожi на птахiв.
   -Життє... Десь з-за Дунаю летять. А хлопцi нашi саме  на  Дунаї  смерть
ломлять, в дим би вона розсипалась. Ну, бувай, Марку. - Дiд Євмен натягнув
шапку на вуха i попрямував додому. За ним тихо,  неначе  похнюплена  тiнь,
побрела Євмениха. Старих зграйкою обiгнали дiвчата. А Марко ще прислухався
i до їхнiх крокiв, i до  простудженого  клекоту  гусей,  якi  повертали  й
навертали його в далеке дитинство, коли бiльше було птахiв у небi i  менше
калiк на землi.
   Як тодi веснами  славно  й  легко  бiгалось  йому  вслiд  за  пташиними
ключами, аж поки тi на маяннi крил не  заносили  частину  його  радостi  й
дитячого серця. I чомусь защемiло чоловiковi у грудях i очах. Вiн поглянув
на небо, махнув костурами i подибав услiд за ключем, що вже обтрушував  на
снiги останнє гелготiння. В думках чоловiка теж спливали й спливали  слова
дитячої пiсеньки: "Гуси-лебедята, вiзьмiть мене на крилята",  -  дарма  що
iншi, дерев'янi крила приковували його до землi.
   Марко дибуляв своїм рiдним скрижанiлим селом, неначе по  шматку  якоїсь
омертвiлої планети. Тепер i тополi не радували його:  чорнi,  обдертокорi,
без живих разочкiв бруньок, вони скидалися на кiстяки .доiсторичних рибин.
Як тяжко сумно i непевно навколо, серед убитих дерев,  мурашникiв-землянок
i кладовищ печей, що стояли потворними пам'ятниками  фашизму.  I  цей  сум
посилювало безгомiння: нiде нi пiснi,  нi  слова  людського,  лише  iнколи
спросоння обзивалися одноногi, як i вiн, журавлi, наскрипували, що тепер i
люди,  неначе  джерельна  вода,  живуть  у  глибинах  землi.  На  чийомусь
скособоченому,  з  розщелинами  криничному  зрубi  вiн   сiв   перепочити,
вдивляючись у неспокiйну темiнь; вона увесь час мiнилася,  •переодягалася,
ворушилася, мов жива, розкривала iнодi прогалинки з однiєю-двома  зiрками,
що тремтiли, мов дорогi прикраси.  З  глибини  криницi  сонним  паруванням
дихала вода, i неждано з теменi її вiн виразно почув дитячий плач.
   З  несподiванки  чоловiк  прикляк  до  зрубу,  їжаком  сама   по   собi
заворушилась чуприна, а в голову полiзли найстрашнiшi здогади. Вiн з жахом
нахилився до води, i знову почув плач, але вже не  з  криницi,  а  з  боку
дойшов до води. Марко  полегшено  озирнувся.  Неподалiк  вiд  зрубу  темно
горбатилась землянка, там непокоїлась чиясь дитина,  i  голос  її  якимись
невiдомими  щiлинами  пробивався  до  серцевини  криницi.  .Чоловiк  почав
оддирати цей бiль вiд грудей, прикидаючи, коли зможе пiдняти село з землi,
весело розкидати по нiй бiлi, мов лебедi, хати, а бiля них пiдвести молодi
деревця i соняшники.
   "Еге, я вже, здається, сам себе призначив  головою",  -  посмiхнувся  в
думцi, хоча,  нiде  правди  дiти,  не  раз  думав,  що  пiсля  вiйни  йому
доведеться головувати, дарма що, крiм великих турбот i халеп, майже нiчого
не мав од того чину.
   Вiн не був нi славолюбом, нi грошолюбом, нi хитруном, нi тим,  що  Може
пiд ударом одразу ж пригнутись и сплюгавити душу. Вона в нього була м'яка,
але й уперта i навiть норовиста.  Тодi  вiн  думав  тiльки  про  одне:  як
вивести людей чорної землi у справжнi люди i щоб  не  жебраний  хлiб  мали
вони. За головування  тiпали  його  рiзнi  слизькоязикi  верхоглядцi,  мов
повiсмо конопель, вибивали не так термiття, як гордiсть,  а  вiн  тримався
свого, i життя  його  попадало  на  рiзнi  шальки  терезiв:  то  у  високi
передовi, то у судовi iнстанцiї. Бувало, сьогоднi про його успiхи аж медом
капало з газетної сторiнки. А завтра вiн виявлявся анархiстом,  зривщиком,
саботажником i взагалi пiдозрiлим елементом. Але i в найтяжчi  хвилини  не
згинався, мов пiдцерковний дiд, перед своєю нелегкою долею i не пив iз нею
змирщини. Вiн гримав на неї, сперечався, як мiг, одстоював себе  i  людей,
карався, журився, та не впадав у безвихiдь i не бiдкався за чаркою  своїми
карбами, що справедливо, а найчастiше  несправедливо  нарiзалися  знову  ж
таки на думцi.
   "От i почав свою давню їкриню перебирати  i  таким  вийшов,  хоч  iкону
малюй та в церкву неси", - погудив сам себе, пiдвiвся з вгрiтого  зрубу  i
знову хильцем пострибав по снiгу, приглядаючись до того, що звалося селом,
але не було ним, i нiс в думках видiння нових осель-бiлянок.
   За греблею, що перетинала  неширокий  видолок  лугу,  темнiло  громаддя
старих осокорiв, в його перешiптуваннi з вiтром, у пахощах  кори  i  гiлок
уже вчувалось життя.  Ще  недавно  помiж  цими  деревами  стояла  камiнна,
земством збудована школа. В нiй колись вiн пiзнавав премудрiсть "отченаша"
i вважався мiзковитим, але дзигльованим отряхою.  В  цiй  же  школi  його,
пiвпарубка, в громадянська вiйну допитував  хмуроокий  i  темний,  наче  з
афонських  образiв  знятий,  денiкiнський  офiцер.  На  рожевому  дорогому
папiр'ї, в кругах якого нидiли двоголовi орли, чiтко й красиво вписав йому
розстрiл без суду i перехрестився на божу матiр-троєручницю. А  вже  пiсля
громадянської вiйни вiн, Марко, в цiй же школi зустрiв своє перше  кохання
- молодюсеньку вчительку, яка перед самим шлюбом невiдомо чого утекла  вiд
нього. Вiн не доганяв її, немов молодi лiта.  Великою  гордiстю  перемагав
велику любов, але й досi не знає, хто її перемiг: чи гордiсть, чи лiта, чи
пiсня золотокосої, мов осiння вербичка, Олени. I от уже нема нi першої, нi
другої його любовi, але є великий жаль i до першого, i до другого кохання,
а третього не буде... Коли б тiльки донька повернулася з неволi...
   Тихо-тихо шумлять-перешiптуються осокори, а помiж  ними  груддям  битої
цегли, сивого недозрiлого гранiту i мерзлої склянистої грязi лежить те, що
звалося школою. Невже i виродки, що висаджували в повiтря цю будiвлю,  теж
колись до своєї школи ходили? I чи до людської мудростi припадали вони, чи
до якоїсь грязi?
   Марко пiдiймає шматок нiздрюватого сивого каменя, якому не вистачило ще
кiлькох тисяч рокiв, щоб заграти синiм полиском. I цей уламок жене по його
руцi тихий сумовитий трепет, сповнює ним усе тiло, перегортає минулi  днi.
Виходить, i камiнь має силу сколихнути i дитинство, i  юнiсть  i  нагадати
сьогоднiшнi слова матерi. В людини з роками сивiють очi, а холодний  сивий
камiнь через тисячi лiт вбере в себе тепле синьоцвiття. Чи не мудрування?
   Марко бережно роняє  частку  колишнього  пiдмурка.  напiвобертається  i
помiчає,  як  бiля  причiлкового  осокора  заворушилась  невисока   жiноча
постать. Ось вона завмерла i щось  по-пташиному  полохливе  i  по-жiночому
розгублене, безпорадне "вчувається в її тонкому обрисi. Що  в  таку  пiзню
годину тут робити жiнцi чи дiвчинi? Одягом  городянку  нагадує,  а  хустку
по-селянськи запнула. Марко бачить, як невiдома  збирається  похапцем  iти
вiд руїн, i вiн швидше дибуляє вперед.
   - Хто ти, жiнко добра? - зупиняється недалеко вiд причiлкового  осокора
i пильно вдивляється в  наглухо  запнуте  обличчя  невiдомої.  Тiльки  очi
глянули на нього, i по них вiд догадується,  що  обличчя  жiнки  має  бути
красивим.  Настороженiсть,  непевнiсть  i   глухе   передчуття   охоплюють
чоловiка. Вiн ще раз запитує: - Хто ти?.
   - Я твоя доля, - бринить несподiвана i загадкова вiдповiдь.
   Навiть  фронтовика  можуть  вразити  i  приголомшити  цi  слова.  Марко
зачудовано стовпiє i ще чогось очiкує, а далi починає посмiхатися.
   - Така у мене гарна доля?
   - Ти кращої варт, -  чує  мелодiйну,  жалем  перевиту  вiдповiдь.  Йому
здалося, що давнина, i далина, i сон забринiли в її голосi. Марко аж одвiв
голову, нiби мав побачити в темрявi щось з далеких рокiв. Але нiчого, крiм
осокорiв, що теж, здавалось, проросли iз самої темряви, не побачив.
   Вiн повертає голову до невiдомої i спочатку навiть не вiрить, що її вже
нема. Яким чародiйством так швидко могла вона зникнути, забравши з собою i
несподiванку зустрiчi, i вiдгомiн давнини?
   - Гей, доле, куди  ж  ти  знову  побрела?  -  з  докором,  насмiшкою  i
настороженою зацiкавленiстю кидає в нiч, вистрибує на стежину, але нiде нi
лялечки. Жiнка i з'явилась, мов сновида, i сновидою зникла.
   Отак, нарештi, й стрiвся чоловiк  зi  своєю  долею.  Хоч  би  догадався
попрохати, щоб скорiше забрала в нього костури. Багато щастя не просив  би
вiн. Але доля, видко, здогадалась, яке в нього буде прохання, та й скорiше
втекла. А через якусь хвилинку Марко вже завагався: чи зустрiв бiля  цього
осокора якусь химерну жiнку, чи йому привидiлось? Але в його душi  й  досi
бентежно бринiли її слова, i щось у них було знайоме, наче  десь  вiн  уже
чув цей голос... Хм, коли по зросту судити, невелика в  нього  доля,  але,
видать, проворна: одразу наче водою змило. Утримай таку за поли!
   Вiн iще якусь хвилину чогось бентежно очiкує, прислухається до темряви,
а потiм, посмiхаючись i глузуючи  з  себе  i  загадкової  зустрiчi,  минає
руїни, вибирається на майдан. Перед ним туманно пiдiймаються обриси старої
дзвiницi й церкви. Оцi єдинi будiвлi тiльки й залишились незруйнованими  у
мертвому i живому селi. Видать, так завжди буває на  бiлому  свiтi:  богам
бiльше перепадає щастя, анiж людям...



   IV

   В клiтчастих вiконцях трибанної церкви  нерiвне  дихає  тьмяне  свiтло,
здається, воно увесь ч.ас роздумує:  чи  хилитатись  йому  помiж  небом  i
землею, чи зiтхнути востаннє й погаснути. I хоча вже в Марка  все  частiше
зрадливо пiдгинається здорова нога, а в пахви  болем  врiзаються  костури,
вiн вирiшує добратися до незвичного вогника: хто там бiля  нього  студить,
грiє чи ятрить душу?
   Перед церквою самотньо бовванiє залiзна брама - огорожу навколо неї теж
проковтнула вiйна. Дибаючи цвинтарем, Марко здивувався: на  снiгу  ряснiла
безлiч дитячих слiдiв. Що тут було робити  дрiбним  пташенятам?  I  чи  не
забагато див на сьогоднi: бiля школи зустрiв  свою  долю,  а  бiля  церкви
дитячi слiди... Що ж то за жiнка була? Iоворила, неначе з  якоїсь  забутої
казки чи книжки вийшла... А голос все'дно щось нагадує йому. Тiльки що?..
   d таких роздумах Марко пiдiймається на прочовгану паперть,  гримить  по
нiй костурами i плечима налягає на важкi церковнi дверi. Вони,  зiтхнувши,
прогортають у куток встояну переддверну темряву, а до  Марка  пробивається
невiрний олiйно-сiрчаний блиск неживого промiння царських  врат  i  неяснi
плями святих та богiв.
   Але не царськi врата i  не  втемнiлi  боги  вражають  чоловiка.  Вiн  з
подивом, недовiрою i навiть  з  потаємним  острахом  викруглив  очi,  бо-в
церквi дiялось щось не те: бiля вiвтвря стоїть не батюшка в ризi чи  рясi,
а  кремезний,  в  офiцерськiй  шинелi  наопашки,  рокiв  тридцяти  п   яти
горбоносий красень, на грудях якого висяюють ордени i медалi.
   "На порядний iконостас розжився чоловiк, тiльки чого iз  ним  у  церкву
залiз?  Богiв  дивувати?"  -  тихенько  хмикнув  Марко,  придивляючись  до
невiдомого русочубого красеня.  Бiля  нього,  на  незастеленому  поставцi,
немилосердно кiптюжить змайстрований з гiльзи снаряда свiтильник,  нерiвно
кладе свiтло i тiнi  на  з'юрмлених  i  одиноких  святих.  А  до  поставця
по-братерськи притулились кобза i горбастий автомат.
   "Навряд, щоб такий iнструмент коли у церквi  лежав.  Дивоглядiя,  та  й
годi!" - Марко стає недалеко  вiд  правого  придiлу  ,  де  серед  темного
малювання його колись дивувала свята Варвара, яка була схожа  на  святково
прибрану сiльську дiвчину в намистi, вишитiй сорочцi i вiнку.
   Красень в офiцерськiй шинелi заглянув у розгорнену книгу, що  з  iншими
лежала на поставцi, випростався, випнув ковальськi груди, що аж обiзвалися
срiбним дзвоном, i зосереджено, навiть трохи артистично став перед святими
й низькуватим голосом почав говорити до них:

   Один у другого питаєм:
   Нащо нас мати привела?
   Чи для добра? Чи то для зла?
   Нащо живем? Чого бажаєм?
   I, не дознавшись, умираєм,
   А залишаємо дiла.

   Мальованi праведники i мученики, все бiльше й бiльше виходячи з теменi,
слухають незвичнi святi слова i строго мовчать. Мовчить i бог, тримаючи  в
руцi поколупану землю. Напевне, i вiн нiяк не  може  збагнути,  чого  йому
доводиться замiсть теплих пахощiв ярого воску  вдихати  чадний  бензиновий
сморiд i вислуховувати поезiї не Матвiя и Iоанна, а пророка Тараса.
   Як i все несподiване, Марка захоплює оця дивовижна пригода в церквi,  i
вiн уже з повною приязню дивиться на невiдомого i вирiшує, що це артист.
   "Вони химернi, можуть, коли нема людей, i богам читати вiршi. Може,  це
й непогано - проходити репетицiю перед богами,  щоб  чути  святiсть  перед
людьми".
   Незабаром  здогад,  що  вiн  має  справу  з  артистом,  знаходить  нове
пiдтвердження: невiдомий, щось пробурмотiвши собi пiд нiс,  бере  бандуру,
сiдає  бiля  поставця  i  починає  перебирати  струни.  А  от  зарокотали,
зажурились вони i почали затоплювати всю церкву тугою далекої давнини, над
якою забився красивий, але надiрваний голос.
   "Ех, артисте, провоював ти, напевне, свої зв'язки", - з  жалем  подумав
Марко. Але пiсня, хоч i зривалася, мов пiдбитий птах, уже мiцно  чiплялася
крильми за серце, переносила його у далекi краї, у вiки, у печаль.
   Закувала та сива зозуля Рано-вранцi на зорi;
   Он заплакали хлопцi-молодцi,
   Ген, ген, у турецькiй неволi в тюрмi.
   З кожним словом сумнiшало, хмурнiло обличчя спiвака, наче  його  самого
забивали в  кайдани.  В  нього  вистачало  голосу  вирватись  на  верхiв'я
мелодiї, коли на хвилях синього моря злiтали запорозькi байдаки, але цього
вже не помiчала Маркова душа; з  неї  змивається  цiкавiсть  до  церкви  i
святих, а народжується цiкавiсть, довiра i спiвчуття  до  спiвака-бурлаки,
який, видать, теж черпнув горя не з мiлкого дна, воно  й  зараз  оживає  в
очах, i в  розгонистому  рисунку  брiв,  i  в  тiнях,  що  охоплюють  лице
чоловiка.
   I раптом Марковi здалося, що невiдомий застогнав, застогнала  й  кобза,
до якої вiн припав головою. Яке ж лихо чи розпука нагнули його до журливих
струн, вiд яких ще й досi  вiдривалась  туга  й  порiвну  плескалась  бiля
мальованих раю й пекла?
   Марко добре знав цiну чоловiчої туги i чоловiчої сльози.
   Не в церквi-в життi вiн мав i рай, i  пекло,  хоча  нiколи  не  був  нi
святенником,  нi  грiшником.  Коли  випадала  часина   раювання,   щасливо
дивувався: чому вона дiсталася йому, а не  комусь  кращому?  Коли  ж  йому
дiставалися пекельнi  випробування,  теж  скрушно  дивувався:  чому  ж  не
розберуться, чого вiн вартий? Той, хто волею часу цiнує, кладе  на  терези
чиюсь душу, повинен сам  бути,  мов  кришталь,  i  несхибно  розумiти,  що
найбiльша мука - це навiть мука не втрати чи прощання з єдиним свiтом,  що
може бiльшати чи дрiбнiти, а мука несправедливостi суду чи навiть осуду.
   I от зараз Марко вже не по обличчю невiдомого красеня, а по лiнiях його
зiгнутої постатi вiдчував, що не сила  предкiвської  пiснi,  а  щось  iнше
надсаджувало його. I йому треба пособити дружнiм потиском руки, чи  вiрним
словом, чи поглядом. I Марко якомога тихiше загупав своїми костурами.  Але
вони все одно розбудили чутку луну, вона шугонула i вгору  до  мальованого
неба, i в олiйно-сiрчане золото царських ворiт.
   Невiдомий здригнувся, пiдвiв голову од кобзи, i вiд приторку його  чуба
тихо-тихо  забринiли  струни.  Вiн  пильно  вдивляється  в  Марка  темним,
настороженим  поглядом.  Але  враз  його  очi  починають  свiтлiшати,   як
свiтлiшає свiтання, вириваючись з темного лона ночi. Струсонувши чуприною,
красень в приємному здивованнi пiдводиться на  ноги,  пiдiймає  вгору  двi
навскiснi стрiлки брiв i м'яко, хороше посмiхається до Марка.
   - Ви Безсмертний?
   - Що ви! Я звичайний смертний, - вiдповiдає посмiхом на.усмiшку.
   - Я не про це, - бентежиться невiдомий, i на його довгастому вибiленому
виду  з'являються  нерiвнi  рум'янцi,  що  при  невiрному  свiтлi   бiльше
скидалися на тiнi.
   - А про що ж ви? - Марко прямо-таки любується  красенем,  вiдчуває,  що
зустрiвся з справжньою людиною, i хоче все в нiй бачити гарним.
   - Ви Марко Безсмертний? Правда ж? - допитується i яснiє чоловiк.
   - Що правда, то правда, - погоджується Марко. - Невже це видно по менi?
   - Безумовно, видно, - добряче смiється невiдомий, а його  обличчя  стає
прекрасним од сердечностi i якоїсь милої загадковостi. - Я саме таким  вас
i уявляв.
   - Уявляли? - дивується Марко. - То до цього часу нiколи не бачили мене?
   - Не бачив, тiльки чув.
   - Буйна у вас фантазiя, як i чуб. А хто ж ви будете? Напевне, артист?
   - Хiба схожий?
   - Викапаний артист.
   - Нi, я викапаний учитель.
   Марко весело примружився:
   - Учитель - i в церквi?
   - Так у святому ж мiсцi, а не в пеклi, - вiдповiдає  жартома.  -  Тепер
два свiти зiйшлися не тiльки в гiгантськiй битвi, а навiть у цiй  сумирнiй
церковицi, що доживає свого вiку.
   - Навiть так?
   - Авжеж.
   - Як це зрозумiти?
   - Просто. Прислали, вiрнiше, я сам набився у  ваше  село  дiтей  учити.
Здивувало моє бажання заврайвно, розчулився вiн i сказав на прощання: "Хоч
на морозi, а вчи, бо вiйна вiйною, а  розум  людський  не  має  перелогами
лежати. Сiй добре i вiчне!.." Ну, й приїхав я сiяти,  подивився  на  руїни
школи i  почав  приглядатись  до  церкви.  Але  переконав  людей  лише  на
половину: зiйшлись на тому, що в буднi тут буде школа, а в свято - церква.
   - Цiкаво! - засмiявся Марко,  тiльки  тепер  помiтивши  в  церквi  ряди
шкiльних парт.
   - Цiкавого, сказати по правдi, не так уже й  багато,  але  вибирати  не
було з чого та й не було коли. Отак i пристав у прийми до отця  Хрисантiя,
який i досi велику революцiю  називає  великим  потопом.  Спочатку  в  тiй
дивовижнiй  школi  дехто  з  малечi  лякався  чортiв,  а  тепер  нiчого  -
позвикали, називають їх фашистами i, як можуть, збиткуються над  ними.  Це
не дуже подобається  нашому  поповi,  тому  й  сам  своєю  персоною  почав
проявляти iнтерес до будiвництва школи. Ви б, може, присiли,  бо  я  такий
негостинний... -  бережно  присовує  нефарбований  стiлець,  що  пахне  ще
свiжiстю лiсу.
   - Можна й присiсти. - Марко зручнiше опускається на стiлець, щоб спиною
опертись на парту. - Як зовуть, величають вас?
   - Григорiєм Стратоновичем Заднiпровським.
   - I самi з-за Днiпра?
   - Так, з самого  низiв'я,  де  сонце,  хвиля  та  степняк,  -  замрiяно
поглянув поверх святих, якi й не нюхали пахощiв нi степу, нi великої води.
   - А тепер сiєте... в церквi?
   - Неповторний час, як сказав один поет. Його не забудуть  нi  учнi,  нi
учителi, нi нашi нащадки... Ви, я чув, на лузi народились?
   - На лузi, в сiнокiсну пору.
   - А я на  морi,  в  шаландi,  -  хотiв  посмiхнутися,  але  несподiвано
посмутнiшав, i бiля уст повибивались пiвмiсяцi зморщок. - Та,  видать,  не
вийшов з мене достойний син моря.
   - Закачує?
   - Нi, заносить, -  ще  бiльше  спохмурнiв  Григорiй  Стратонович.  Нiби
шукаючи розради, вiн стиснув пальцями струни, i вони обiзвалися стогоном.
   - Заносить? - перепитав Марко, думаючи, що є таке морське слово.  -  Не
розумiю.
   - Що ж, колись розкажу про цей термiн, - з  притиском  вимовив  останнє
слово.
   - А може, зараз?
   -  Хiба  вам  не  пора  спочивати?  Ви  ж  тiльки  з  нелегкої   дороги
повернулися.
   - I це знаєте?
   - Усе, що було до вiйни, потроху знаю про вас.  I  про  вашу  похоронну
чув. I вашу матiр, як мiг, утiшав, бо и самому щось  подiбне  до  похорону
готувало життя.
   - Тепер?
   - Тепер не дивина. В мене ж було до вiйни, -  боляче  злетiли  вгору  i
пiдломилися брови.
   - В тридцять сьомому роцi? - стрепенувся Марко, згадавши своє.
   - Ще ранiше.
   - Ранiше?.. Еге, i вас, бачу, доля  не  милувала.  То  й  розповiдайте,
Григорiю Стратоновичу. Нiч довга,  церква  простора,  можна  не  тiльки  з
святим гомонiти. Погомонимо i ми, грiшнi,  щоб  чистiшими  чи  розумнiшими
стати.
   - Пригода моя, Марку Трохимовичу, довша ночi, та не  свiтлiша  за  неї.
Скiльки рокiв i яких рокiв спливло, а вона  и  не  думає  тьмаритись,  мов
картина рiдкiсних фарб, - сказав  Заднiпровський  з  гiркою  посмiшкою  чи
насмiшкою. - Вам, знаю, можна в усьому  довiритись...  Напевне,  чули,  як
грав пiсню про турецьку неволю?
   - Чув. Розтривожили, роз'ятрили нею.
   - Вона частка нашої давньої iсторiї, а для мене - давньої i недавньої.
   - Навiть недавньої? •
   - Так. Чи не  всi  тепер  думають,  що  турецька  неволя  була  якихось
триста-чотириста рокiв тому...
   - Правду кажете.
   - А я скуштував її в тридцятих роках, - гнiвом i болем спалахнули  очi,
а красиве обличчя i особливо повiки  видимо  постарiли.  -  В  тi  роки  я
стрiчав свою молодiсть. Тодi менi не ходилось, а лiталось. Усе  менi  було
любим, доступним, радiсним. I справдi, чого й бажати було? Куди не пiду  -
всюди жданий гiсть, за що не вiзьмусь - робота горить  у  руках,  наука  ж
сама лiзе в голову, а тут ще й синi очi до серця добрались. На людях  iдеш
iз нею, мов з королiвною; на самотi - несеш до моря, як русалку, хоч i  не
любила моя Оксана моря, зрадливим називала.  А  я  тiльки  пiдсмiювався  i
забороняв стихiю ганьбити зрадництвом. Не радували  Оксану  нi  мої  щедрi
влови, нi химернi рiдкiснi створiння, здобутi з морських  закапелкiв.  Усе
хотiла, щоб я переїхав на Полiсся, де бiля межирiччя i лiсу  зросла  вона.
Ось там вода, так вода: бiля неї усi дiвчата  синьоокими  народжуються.  А
якi дiброви, бори! Напровеснi голубiють вiд пролiскiв,  весною  бiлiють  в
суничниках, влiтку  червонiють  од  ягоди,  а  восени  палають  золотом  i
пурпуром. Я не погоджувався з нею, називав це мiсцевим патрiотизмом.
   - Хiба море має менше кольорiв, нiж твої лiси?
   - То потаємнi кольори, -сердилась i морщилась Оксана. - В них  жертовна
кров виступає.
   Отак i сперечалися з нею, аж поки одного разу не  поплив  з  побратимом
Дмитром ловити скумбрiю. Перед тим Оксана нiяк не хотiла  пустити  мене  в
море, прямо сльозами благала, нiби чула безщастя. Я вже почав здаватися на
її пiдмову, але Дмитро пiдняв нас обох на кпини,  пообiцяв  менi  на  день
народження подарувати спiдницю i газову хустинку.  Такi  хустинки  тодi  в
модi були. Насмiшка перемогла дiвочi сльози.
   Пригорнув я свою зажурену пташину, чмокнув у те мiсце щiчки, де  завжди
брав початок  її  гнiвний  рум'янець,  та  й  в  шаланду.  I  поїхали  ми,
наспiвуючи, за обрi", ближче до морського серця. А воно  й  показало  свiй
норов, коли ми вже тiшилися добрим уловом. Пiзно, ой як пiзно спохватилися
ми i з усiх сил почали гребтися до берега. Дрiбною  лусочкою  затанцювала,
закрутилася наша шаланда по розораному скаженим плугом морi. Ми, як могли,
боролися з хвилями, але вони нас погнали туди, де вже й море,  i  небо,  i
темiнь, i грiм бiснувалися в одному клубку... Да, таких фарб  менi  нiколи
не доводилося бачити на хвилях, i якщо на них виступала чиясь кров, то  це
була бiсiвська кров, яка бажала людської.
   Не раз ми потопали в скаженiй купелi i якимось  чудом  чи  лиходiйством
вилiтали на пiну розлючених гребенiв, щоб знову провалитися  в  розвержену
душу стихiї. Усiєю дикою силою вона, здається, на третiй день викинула нас
на чужий берег, прямо в турецьку неволю.
   Темнокрилим гайворонням з криками радостi й перемоги  налетiла  на  нас
прикордонна варта. Закiльцювала мотуззям i помчала до вищого начальства, а
далi - в тюрму. Чужа пекельна зловтiха тремтiла над нами,  напiвживими,  з
задубiлими серцями i кров'ю. Але цього ж дня в тюрмi  наша  кров  закипiла
вогнем i запеклася смолою - тюремники вiдразу  ж  почали  вибивати  з  нас
свiдчення, що ми шпигуни. Їм дуже для чогось потрiбнi були шпигуни...  Про
людськi муки немало написано  книг.  Нашi  муки  були  не  бiльшими,  але,
напевне, й не меншими. Три роки з нас  намагалися  вирвати,  витягнути  чи
вичавити потрiбнi їм свiдчення,  i  нашi  тiла  навiть  до  болю  отупiли.
Здається, тiльки одного разу я перелякався, i не мук, а  слiв,  коли  мене
завели в катiвню до нового ката, в свiжiй  шовковiй  сорочцi,  в  старанно
випрасуваному костюмi, в петличцi якого  безнадiйно  погойдувала  головкою
вниз повiшена квiтка. Вiд цiєї цивiлiзацiї в катiвнi менi стало моторошно.
Виморщуючи не грiзну, не злостиву, а  привiтну  посмiшку,  наскiльки  може
бути привiтною посмiшка у  ката,  вiн  обома  руками  ласкаво  показав  на
багаття бiля стовпа i заговорив майже добiрною українською мовою:
   - Досить вам запиратись, добродiю Заднiпровський. Те, що було з вами до
мене, то був заспiв. А пiсня може початись допiру, -  пiдiйшов  ближче  до
стовпа. - Гримати на вас не хочу, залякувати - нема рацiї,  але  так  буду
пiдсмажувати, що розтопляться рештки вашого смальцю i запал'ають на  цьому
багаттi. Самi почуєте, як вiн буде шкварчати.
   Усмiшка погасла на  обличчi  ката,  а  в  очах  його  ворухнулась  така
дрiмуча, така первiсна здичавiлiсть, що мене охопив жах: як такий  вилупок
печерного вiку мiг дожити до наших часiв i звiдки в нього взялася  людська
мова? I невже це  створiння  знає,  що  в  свiтi  є  слова:любов,  добро,,
людянiсть. Чи й воно, може, говорило про кохання якiйсь довiрливiй  жiнцi,
чи навiть цiлувало її?..
   Це був останнiй допит. Я витримав його,  витримав  i  Дмитро.  А  пiсля
цього 'до нас, уявiть, навiть тюремники пройнялись повагою. Правда, це  не
завадило засудити нас до страти - треба ж було ховати кiнцi в воду.  Ми  з
побратимом спокiйно вислухали вирок, тiльки щiльнiше притулилися плечем до
плеча, взялись за руки i глянули один одному в вiчi. Вони  були  правдивi,
змученi i скорбнi. I це вже була скорб не за  життям,  а  скорб  за  нашою
землею, за правдою, яка оберегла  б  нашi  згасаючi  iмена.  Нам  хотiлось
тiльки одного: щоб на Батькiвщинi знали, що ми витримали iспит  на  звання
людини. Бо тут слiдчий сказав:  нас  на  Батькiвщинi  вже  проклинають  як
зрадникiв-перекинчикiв i навiть показав страшний клапоть газети.  Це  було
найбiльшою карою.
   Пiсля зачитання вироку до нас було навiть виявлено тюремну  гуманнiсть:
запитали, яка в цьому життi буде наша  остання  воля,  особливо  спокушали
тим, що ми, як росiйськi люди, можемо досхочу напитися. Так легше  жити  i
легше вмирати.
   - Дайте нам побачитись з радянськими людьми, - в один голос заявили ми.
   - Це неможливо, - розвiв руками наш темний тюремний дух Фатiн.  -  Вони
грiшники, а вам уже пора думати про святе, -  i,  викресавши  з  оливкових
очей смiхотинку, великодушно махнув рукою: - Так i буде - повезу  сьогоднi
вас у райський закапелок.
   I таки повiз на якийсь бенкет тюремникiв, де були i музика, i квiти,  i
вино, i танцюристки, якi пiд тягучу  музику  так  вививалися  усiм  тiлом,
начеб з нього вже були вийнятi i кiстки, i жiночнiсть. Мов на поганий сон,
дивились ми на цей  передсмертний  танок,  а  самi  бачили  свою  землю  i
журились одним: невже вона покладе ганьбу на нашi iмена?
   До нас пiдiйшов хмiльний, веселий i  задоволений  своєю  великодушнiстю
Фатiн, кивнув головою на танцюристок:
   - Славнi?
   - Не знаю, - вiдповiв я.
   - Ви навiть жiночу красу не цiнуєте? - Тюремник здивувався i  розплився
у хтивiй посмiшцi.
   - Тепер менi жiнки вже здаються  iншими  створiннями,  тими,  про  яких
тiльки давно колись у книгах читав.
   - За цих три роки нi жiнки, нi їхнi примхи не  змiнилися,  -  засмiявся
Фатiн. - Вибирай, Григорiю, яку хочеш iз них. Виконаю твою останню волю.
   - Менi така воля не потрiбна.
   - А може, передумаєш?
   - Нi, нема чого.
   - О, ти дуже розумний або дуже хитрий, - схвально  сказав  тюремник.  -
Коли б ти насправдi зазiхнув на  якусь  iз  цих  краль,  тебе  мертвого  б
повезли звiдси. Всюди i завжди  треба  честь  знати,  -  з  гїднiстю,  без
почуття гумору сказав тюремник про честь. - Iще, поки не пiзно, кажи  своє
останнє велiння.
   - Дайте нам побачитись з радянськими людьми. Хiба це так важко?
   - Важко, Григорiю. Шум пiднiметься. А шум гарний тiльки на бенкетах,  -
блиснув дотепом i вже наче з заздрiстю поглянув на мене. -  Ох,  i  впертi
ви, бiльшовики. Чи вас iз  металу  виплавляють,  чи  з  каменю  висiкають?
Напевне, .мало ви радостi маєте в життi.
   Я обурився:
   - А ваша радiсть - це не блюзнiрство, приправлене  вином  i  розпустою?
Хiба вам не жаль, що цi розчавленi дiвчатка не красою, не материнством,  а
поганими хворобами надiлять ваших людей?
   Тюремник навiть здригнувся, але одразу ж опанував себе:
   - Я не мулла. У мене вистачає i своїх турбот... Що ж, пора їхати.
   А другого дня бiля нас бiльше звичного заметушились чорнi  духи  тюрми.
Спочатку ми подумали, що це наш останнiй  день.  Але  потiм  прийшли  iншi
здогади, i в серцi забилися надiї. Про радянських в'язнiв  дiзналося  наше
посольство, i незабаром воно вирвало нас з  лапищ  костомахи...  Отаке-то,
Марку Трохимовичу, i до цього часу буває на бiлому свiтi.
   - Буває, - важко зiтхнув Марко, iще переживаючи те, що переживав колись
оцей красень.
   - А потiм з турецької неволi потрапив я у нiмецьку - в оточення  раз  i
вдруге попав. Правда, вирвався з мiшка на вашому Подiллi. Ну,  тут  я  вже
знав, що робити: за обидвi неволi мстився нелюдам.
   - Партизанили?
   -  Партизанив.  Командиром  загону  став.  Тричi  фашисти  мою   голову
цiнували, та так цiнували, що навiть нашим деяким дурням заздрiсне  стало.
- Глибока зажура i образа майнула в  очах  Заднiпровського,  i  вiн  ледве
стримав стогiн.
   - Що ж трапилося з вами? - занепокоївся  Марко,  Вiн  уже  розумiв,  що
недаремно партизан припадав головою до кобзи в самотнiй церквi.  Очевидно,
немала гризота пiдточувала серце красеня. - Якесь лихо?
   - I сам не знаю: чи це початок лиха, чи тiльки пiдступнiсть  тих  слiв,
що вдарять пiд серце, а самого серця не прокусять. Та не будемо про це!  -
похнюпився чоловiк, притиснув до грудей Кобзу i так вдарив по струнах,  що
десь у церковному  закапелку  прокинувся,  перелякано  писнув  горобець  i
полетiв за вiвтар. Заднiпровський провiв  його  поглядом  i,  вiдповiдаючи
своїм думкам, виморщив посмiшку:
   - Отаке буває: можна подумати, що над тобою божий дух махнув крильми, а
то звичайний i до того шкiдливий горобець. I, дивись, куди  полетiв,  -  у
вiвтар, щоб i там напаскудити. У вас, Марку Трохимовичу,  теж  колись  був
такий горобець?
   - Та всього було, чоловiче добрий, - задумано поглянув  на  вчителя.  -
Життя - не шовкова травичка, на якiй нiг не наколеш. Є в ньому i  горобцi,
є i гiршi створiння. Коли подумати, кожна людина має свою гадюку, але  мав
i свого лебедя, що якийсь час чи усе життя пiдносить її на своїх крилах.
   - Хороше, Марку Трохимовичу, дуже хороше сказали.  Таким  я  вас  i  до
зустрiчi уявляв: душевним  чоловiком,  сiльським  iнтелiгентом,  сiльським
енциклопедистом. .,
   -  Та  що  ви,  -  вiдмахнувся  рукою.  -  Не   передавайте,   Григорiю
Стратоновичу, кутi меду.
   - Нi, не передаю. Хiба ж я не чую, яка тiльки мова у вас!
   - Мова як мова - од людей i книг перейнята. Правда, в iнших книгах дуже
бояться мову нашого селюка до рiвня хоча б якогось слюсаря дотягнути, наче
це загрожує робiтничому класу чи iнтелiгенцiї. - I, щоб  не  говорити  про
себе, запитав: - Не зобижають вас, Григорiю Стратоновичу, в нашому селi?
   -  Та,  здається,  поки  що  я  бiльше  декого   зобижаю.   Безбородько
скаржиться, що жили вимотую з нього будiвництвом школи.
   - З нього не дуже й вимотаєш. Будуєтесь-таки?
   - Будуємось з грiхом i скрипом. Грошей нема, матерiалiв обмаль,  тiльки
й живем - надiями... Коли б уже скорiше скрутити голову  фашизму.  Як  уже
хочеться вимовити, почути  над  усiєю  землею  святе  слово  "мир".  Тодi,
здається, i в заворожений свiт по-iнакшому будеш входити.
   - Це правда... Знайшли ж ви в цьому завороженому свiтi свою Оксану?
   Заднiпровський насупився, помовчав, для чогось потягнувся до  Шекспiра,
але знову поклав книгу на поставець.
   - Знайшов, краще й не знаходив би...  Вона  вийшла  замiж  за  вчителя,
перетягла його до того межирiччя, де  родяться  дiти  з  синiми  очима,  i
народила двох темнооких доньок. Має  корову,  телицю,  свинi,  свою  хату,
зобастий табун гусей i гiтару з рожевим бантом. Але  навiть  не  це,  iнше
вразило мене:  Тодi,  як  я  повернувся  з  турецької  неволi  и  проходив
перевiрку, про мене хтось пустив отруйну чутку. Вона, очевидно,  зайшла  i
на Полiсся, куди я поїхав працювати, бо коли  зустрiвся  з  Оксаною,  вона
побiлiла, скособочила вид, очi, поставу й ледве промовила:
   - Чого ви?.. Я не знаю вас.
   Я прийшов до неї хоч, як то кажуть, з розбитою, але з любов ю.  Поки  я
допитався до Оксани, поки дочiкувався її на подвiр ї i в хатi,  мою  любов
зруйновували i скороспiлий шлюб, i вим'яста корова,  i  достойне  рохкання
свиней, i навiть рожевий бант на гiтарi. Та все одно хотiв хоч  подивитись
на свою милу, як на свою молодiсть, її слова приголомшили мене.
   - Оксано, невже ти чуткам повiрила? - застиг бiля її гiтари. - Я  перед
усiма чистий, мов голуб. Але вона вперто i вже зi злiстю повторила:
   - Чого вам?.. Я не знаю вас.
   -  Не  знаєш?  -  спалахнув  i  я.  -  Тодi   познайомимось.   Григорiй
Заднiпровський, новий iнспектор вашого райвно.
   - Ой! - зойкнула вона, i вже її  очi  засвiтились  iншим  переляком.  -
Сiдайте, прошу вас. Пробачте, Григорiю Стратоновичу... Пробачте...  От  не
думала, не гадала.
   Вона, виходить, злякалась не моєї великої  любовi,  а  мого  маленького
чину... Коли ж ти, людино, вимiзернiти  встигла?  А  Оксана  вже  якось  i
усмiшку вимучувала, i нижнiми половинками очей просила замирення.
   - Як ти недобре, бiдно живеш, - обвiв я поглядом хату  з  голубками,  з
усюди натицяним рiшелье та квiтками з пересохлої дерев'яної стружки.
   - Неправду кажете, - образилась, не зрозумiвши мене. - У нас тепер  усе
є. Помучились студентами, а тепер, хвалити бога, оперились.
   - Да, хваливсь одуд пiр'ям, а про дух свiй мовчав, - бринькнув я на  її
гiтарi i запитав лише одне: - Навiщо ж ти море зрадливим називала?  -та  й
подався з хати, перед порогом якої два капловухi пiдсвинки пiдвели  рожевi
писки, як таляри достатку.
   Вiн втупив  зневажливо-скорботний  погляд  у  морок  церкви,  наче  там
коливалася та частка його минувшини, що ї кров'ю i  сукровицею  одiрвалась
од серця, але деколи прибивалася  до  нього,  як  прибивається  до  берега
обшарпана безплiдна крижина, на якiй, одначе, залишились i крихти землi, i
попiл давно згаслого багаття.
   Кожен по-своєму вiдштовхує од себе недобрi крижини  минулого,  i  рiдко
хто, навiть через довгi роки, признається в тому, що колись i в нього було
багато гнiву, а мало великодушностi.  Не  признавався  в  цьому,  вiрнiше,
нiколи й не замислювався над  цим,  i  Григорiй  Стратонович,  який  щойно
наглухо зачорнив пiдсвинками образ Оксани.
   - Отак i розбилось життя, мов скляна лялька, - з жалем сказав Марко, бо
вiн не тiльки слухав, але й входив у  сказане,  у  тi  неспокiйнi,  тiнями
пiдозри заштрихованi роки, що зруйнували не одне кохання i, знову  ж  таки
пiдозрою, руйнували любов до людей.
   Григорiй Стратонович  стрепенувся:  його  вразило  спiвчуття  в  голосi
Марка.
   - Ви-наче пожалiли Оксану?
   - Таки пожалiв, i ваше кохання, i долю дiвчини. -  Марко  помовчав,  бо
водночас посплiтались i.житейська гiркота важких лiт, i  думки  та  згадки
про чиєсь i своє кохання, i болi за своєю донькою, яка невiдомо  де  i  як
зустрiла свою обкрадену, покалiчену  юнiсть.  Як  складнiше  все  буває  в
життi, анiж ми думаєм, коли караємо осудом чиюсь долю, чиюсь любов. Чи  не
так було i з Григорiєм Стратоновичем?
   А йому вже не терпиться взнати, чому ж Марко пожалiв Оксану.
   - Це, напевне, тому, що я бiльше  'прожив  'на  свiтi...  Ви,  Григорiю
Стратоновичу, не раз i не два спiвали пiсню "Коло млина,  коло  броду  два
голуби пили воду". Бог знає,  хто  i  коли  склав  цю  пiсню,  а  ми,  вже
надивившись на рiзне в життi й  заглянувши  в  очницi  смертi,  думаємо  i
журимося над тими пташенятами, що мали  любов.  Так  хiба  ж  менше  треба
думати про жiночу любов, хоча б тому, що жiнки, на жаль, не  щасливiшi  за
нас. Чи за великими турботами,  за  грандiозними  дiяннями,  за  страшними
битвами ми не забуваємо часом, що iх  треба  бiльше  оберiгати  од  усього
лихого i непосильного? Та й сама iсторiя забуває про це:  тепер  вона,  як
нiколи, кладе на жiночi плечi такi ношi, що не  всякий  монумент  витримав
би. Але ж монументам дiтей не треба родити...
   - Це вже, Марку Трохимовичу, iнша мова, узагальнення.  Я  обома  руками
голосую за них. Марко невесело подивився на вчителя:
   - Ми часто за узагальнення голосуємо обома руками, а  вiд  конкретного,
буденного умiємо вiдмахнутись теж обома руками. А з'єднай  цi  два  береги
мiстком, скiльки по ньому добра пройде для людини... Не вийшла тодi Оксана
вслiд за вами?
   - Поривалася раз i вдруге, та вхопилася за одвiрок, приросла до  нього,
i тiльки плач наздогнав мене бiля хвiртки,  де  вже  дрiбнiли,  засинаючи,
крученi паничi... I такий той плач був невтiшний, що вже хотiлося пожалiти
не се бе, а її.
   - Не пожалiли, не повернулись, не сказали їй слова втiхи, не обтерли її
слiз.
   - Не було кому, не було! - запально вирвалось у Григорiя  Стратоновича,
його миле горбоносе лице взялося рисами непримиренностi.
   - Може, й не було, i це невдивовижу... Ну, а  хоч  i  запитали,  як  їй
велось тодi, коли ви опинились у турецькiй неволi? Чи нiхто не  отруїв  її
серця  вашою  незвичною  iсторiєю?  Чи  нiхто,  прикриваючись  так  званою
пильнiстю чи iншою високою матерiєю, не дзвонив на похорон вашiй любовi?
   - Не визнаю  нi  любовi,  нi  дружби,  нi  приятелювання  i  до  перших
заморозкiв чи до першого грому!.. Хоч би як там було, а вона винна!
   - Все це правильно, як узагальнення, а чи правильно було з Оксаною?
   - Безумовно!
   - Вам, знаю, виднiше, i ви, напевне, бiльш рiшучий  чоловiк.  А  я,  по
старостi своїй, зваживши сказане вами i свої здогади про те, якi вiд вашої
iсторiї в  тi  роки  могли  розходитися  кола,  не  знаю,  чи  винити,  чи
оправдувати дiвчину.
   Учитель пiдвiв навскiснi брови, поправив шинелю, що почала  сповзати  з
плеча:
   - Оправдувати? Але чому?
   - Бо в нас уже стiлькох судили, що чимало  слабiших  людей  зiв'яло  не
цвiвши, -  пiдвiвся  з  ослона  Марко.  Похмурi  зморшки  посiкли  вздовж,
впоперек i навкiс йому чоло, надбрiв'я, затремтiли в бровах i  бiля  очей,
що одразу втратили частину свого блиску. - Я теж,  Григорiю  Стратоновичу,
пив. свою чашу в тридцять сьомому роцi. Вона не вищербила моєї душi. Але я
бачив, скiльки в тi роки переломилось людей,  вiд  високого  метнулось  до
тихих закуткiв, до дрiбнюсеньких справ i  утiх,  за  них,  мовляв,  можуть
сварити, але не карати. Є й така сторiнка в нашому життi,  бодай  не  було
її. Не знаю, хто мудрував-лукавив над нею, хто був  її  чорним  чи,  може,
заслiпленим автором, хто страшно согрiшив, чи не знаючи наших людей, чи не
вiрячи їм, чи ненавидячи нас, але вiн гадюкою пiдозри ослабив i силу нашу,
i любов, i вiру.
   Заднiпровський слухав, затамувавши подих. Од хвилювання поблiд чоловiк,
а погляд його не раз косував на дверi: вiн  знав,  що  при  такiй  розмовi
свiдки можуть стати суддями.
   - Прокляте питання, проклятий  вузол,  хто  тiльки  зав'язав  його!?  -
жагуче вирвалось у нього. - I я не раз думав над ним i думок  цих  боявся.
Аж тепер знову навернула до них одна  гадина,  може,  ви  й  знаєте  її  -
Поцiлуйко Гнат. Йому я не дав довiдки партизана. А за що ж було  давати?..
Не знаю, звiдки воно, примiром, таке взялося:
   коли я вiч-на-вiч пiдiймаюсь на смерть - менi вiрять усi, коли я загину
- шанують усi, а коли я, може, чудом, розцiпивши лапища смертi,  залишаюся
живим, хтось i починає доколупуватись: чому я вижив i чи не  можна  за  це
пересiяти мою душу на пiдситку пiдозри? Так це пильнiсть чи щось iнше?
   - Може, комусь наша смерть бiльше потрiбна, нiж життя! - похмуро сказав
Марко. - А ваша гадюка, якiй ви не дали довiдку, може, стає  колiщатком  у
проклятiй грi. I таке може бути в цьому вузлi, хто його тiльки розрубає!?
   Блукаючи в сутiнi догадок i прибиваючись до якихось хистких  висновкiв,
два воїни самi ще не знали  того,  що  торкнулися  тих  сторiнок  народної
драми, якi мiг породити й  винятково  трагедiйний  випадок,  але  якi  мiг
пережити й здолати тiльки великий народ!
   Стривожений погляд учителя вихопив з напiвтемряви тьмяний образ Iуди. I
аж здригнувся чоловiк. Марко теж пильно поглянув на Iуду.
   - Що, i до цього часу люди не змогли вирвати iудине корiння?
   - Виходить, так. Воно чiпке,  пристосувалося  з  столiттями  до  всяких
обставин... Пам'ятаєте: бiблiйний Iуда  пiсля  своєї  чорної  справи  узяв
мотузок i побiг вiшатись. А мiй Iуда, коли йому вдасться  хоч  на  часинку
здолати  мене,  дивись,  як  окривджений,  на  вищий  чин  виплазує,  мене
смертельним грiшником  затаврує,  а  себе,  не  моргнувши  оком,  впише  в
правдолюбцi й почне опаскуджувати все навколо себе i пiдозрою, i доносами,
i брехнею, i користолюбством.
   - Що правда, то правда:  на  людському  горi  велике  не  вродиться,  а
муха-червивка поживу знайде.
   - Менi iнодi дивно i лячно стає, -  продовжував  Григорiй  Стратонович,
-як бiля нашої святинi i величi, та такої величi, якої ще не знав людський
рiд, могла,  невiдомо  .всякому  потайнику,  вилупитися  та  мiзерiя,  що,
прикриваючись iдеями i iменем революцiї, б'є в iдеї i  в  революцiю  своїм
жалом? Ми найстрашнiшого ворога-фашизм- вже закопуєм у могилу, а цей ворог
ще помiж нас ходить, то кидає грязь на нашi звершення, то вкраплює тлiнь у
святинi. I, дивись, його не хапають за руку,  як  скрито-вбивцю,  а  ще  й
прислухаються до нього, бо ж вiн умiє видати своє шипiння за голос маси.
   - А ви лобом хоч раз зiткнулись зi своїм "правдолюбцем"?
   В очах Заднiпровського зiйшлися страждання i гнiв.
   - Гадину i її шипiння за спиною чую, але не можу пiймати її  за  хвiст.
Адже вона проти тебе не виступає прилюдно, а б'є анонiмкою, нашiптуванням,
накаркуванням. I вона опиняється на вигiднiших позицiях, анiж ти, бо не ти
судиш негiдника, а вiн тебе руками твоїх не в мiру довiрливих однодумцiв i
пiдозрою комiсiй.
   - I все дно iудиному корiнню недовго звиватися. Скорiше  б  закiнчилася
вiйна! - Марко сказав цi слова як заклинання того часу.
   Тяжку розмову їм перебив гуркiт бiля дверей, i звiдти  одразу  ж  хтось
басогласо запитав:
   - Громадяни православнi, коли ж ви дасте чистий  спокiй  чи  вiдпочинок
храму божому! ? - Чiпляючись за парти, з темряви, мов шмат її, виколивався
кордубатий; барчистий, з переспiлим огiркуватим носом панотець.
   Громадяни православнi засмiялись, а  пiп  витрiщився  на  них  круглими
п'януватими очима, пiд якими циганськими сережками повигинались  перепiйнi
синцi, несхвальне похитав головою i возгласив:
   - Iстинно, чую не смиренiє слiзне, а єретичний  смiх  у  храмi  божому,
вяще же нiчто же!
   - Iзидi, панотче, не  бурчи  даремно,  бо  не  твiй  сьогоднi  день,  -
стримуючи посмiшку, заговорив Григорiй Стратонович. - Не погань святого  i
шкiльного мiсця недостойною бурякiвкою.
   - Не бурякiвкою, а сладчайшою морелiвкою,  -  повчально  уточнив  отець
Хрисантiй, i на його досить земне обличчя лiг вираз комедiйної святостi. -
Морелiвка -  воiстину  веселить  серця,  її  i  на  благочинському  соборi
ухвалили.
   - За що ж сьогоднi ви, панотче, цмулили веселiє серця: за  хрестини  чи
мерлини?
   -Не вгадали, - за останнє зведення Iнформбюро! - вiн  переможно  пiдняв
угору вказiвний товстючий перст.
   - Тодi прощаються грiхи вашi.
   -  Богохульник!  -  випалив  отець  Хрисантiй  i  опустився  на  парту,
прикривши її ряснотою тiлес i одежi. - А ти вiдаєш, чадо младоумне, що мiй
отрок пiд самим Бреслау стодвадцятидвохмiлiметровим  дивiзiоном  командує?
То-бо й воно! Коли б  у  нього  було  не  духовне,  а  робiтничо-селянське
соцпоходження, вiн, може, в полковники вискочив би, i я тодi пив би тiльки
генеральськi коньяки!
   Така щиросердiсть розвеселила Безсмертного i Заднiпровського.
   - Так вiдречiться, отче Хрисантiю, вiд свого  сану,  повiсьте  рясу  на
городнє опудало, щоб власнi дiти не соромились вас, - порадив Марко.
   - Не можу одрiшитись од  сану,  тодi  мiй  увесь  рiд  перевернеться  в
могилi: вiн почав попiвствувати ще за  крiпаччини,  це  я  сам  знайшов  у
клiрових вiдомостях, а батько мiй був аж отцем-ключарем.  То  як  же  менi
прощатись з попуванням? Та й лiта мої не тi,  i  голос  не  той:  керувати
самодiяльнiстю не вiзьмуть, а заглядати в руки дiтям  не  хочу,  -  зовсiм
одверто заговорив панотець. - Опасаюся тiльки, щоб потiм через  мене  чадо
моє не уволили з дивiзiону, - справжня зажура лягла  на  м'ясисте  обличчя
попа i на його похнюплений огiрок носа.
   - Хто ж  його  може  уволити,  коли  вiн  у  самому  пеклi  побував!  -
заспокiйливо сказав Марке.
   - Е, не кажiть менi:  я  не  сьогоднi  народився  на  свiт.  Фортуна  -
зрадлива дiвиця. Адам в раю бiля самого бога проживав, та прогнали ж  його
навiть iз раю. Молюсь i за своє чадо, i за все святе воїнство. .
   - I по сумiсництву п'єте?
   - I п ю, - погодився отець Хрисантiй. - Цим християнин i  вiдрiзняється
вiд турка. - Розгойдавши стан, вiн пiдвiвся з парти, пiдiйшов  до  чадного
свiтильника, провiв над ним рукою i драматично виморщнв лойовите  чоло.  -
Оце несамовите кiптюження скоро всiх  святих  у  грiшникiв  оберне,  i  не
знатимуть люди, кому поклонятися. I нащо  такий  клопiт  святим?..  Грiхи,
грiхи i воєнна суєта, пiду ще  благовiст  почитаю.  -  Але  спочатку  вiн,
похитуючись, звернув на крилас, де висiв реєстр святих з означенням, хто з
них i в чому допомагає грiшним мирянам - чи в господарствi, чи в медицинi.
Там отець Хрисантiй чимсь залишився невдоволений, бо забубонiв, як осiннiй
дощ, прочовгав чоботиськами по стертiй пiдлозi й пiшов у темiнь.
   Коли заскрипiли i грюкнули церковнi дверi, Григорiй Стратрнович запитав
Марка:
   - Як вам наш душеспаситель?
   - По-моєму, життєлюб.
   - I навiть бабодур.
   - До цього часу?
   Григорiй Стратонович засмiявся:
   - До цього часу. Одного разу  напiдпитку  признався,  що  його  грiшити
заставляє тiльки давня звичка, а не щось iнше.
   -Добре маєте сусiдство. Чого вiн так  пiзно  приходив.  Перевiрити,  як
приймак господарює, чи привела любов до храму божого?
   - Скорiше любов до горiлки. Напевне, десь трохи не допив. А у ризницi у
нього є деякi запаси не тiльки червоного вина. Може,  скористаємось  ними?
Не раз отець Хрисантiй спокушав мене в пiдходящу годину навiдатись до його
закапелка.
   - Глядить, ще цей душеспаситель споїть вас, - посмiхнувся Марко.
   - Таке не загрожує менi.  Але.сьогоднi  можна  було  б  вiдзначити  ваш
приїзд.
   - Спасибi, утримаюсь.
   - Не вживаєте цього зiлля?
   - Вживаю, але тепер, на  жаль,  перейшов  на  наперстки:  медицина  так
обчикрижила  менi  нутрощi,  що  там  тепер  бiльше  душi,  анiж   тiла...
Напiвживого розпатрали, розiбрали мене якось у пiдземному шпиталi,  а  тут
як вдарить артналiт i перекалiчив мало не всiх, якi  порались  бiля  мене.
Залишився я сам i через якийсь час, прийшовши до пам'ятi, зопалу  пiдвiвся
на лiктях. Нiде нiкого, тiльки на операцiйному столi лежить бiля мене  вся
моя  середина  й  потихеньку  парує.  Нiколи  не  думав,  що   така   вона
неприваблива i так її .багато. Але потiм медицина так походила  з  ножами,
що залишились рiжки та нiжки:  постаралися,  щоб  чоловiк  менше  хлiба  i
напоїв споживав.
   Григорiй  Стратонович  з   спiвчуттям   i   захопленням   поглянув   на
Безсмертного:
   - Отак щоб хтось сказав про своє калiцтво, повiрте, вперше чую!
   - Повiрю.  А  тепер  заграйте,  Григорiю  Стратоновичу,  щось  душевне,
журливе.
   - Журливе? Чому?
   - А в цих пiснях, здається менi, завжди бiльше душi.
   - Ви ж пiдтягнете?
   - За це не питайте. Тiло моє фашисти здорово перекраяли, а дух i  голос
майже довоєнного калiбру залишилися.
   - А мiй голос, як i молодiсть, обiрвався в турецькiй  неволi...  Чував,
що багато знаєте пiсень.
   - Хто з українцiв не знає їх? Чи на  безхлiб'ї,  чи  на  хлiбах,  чи  в
хлiбах виростає, а з пiснею не розлучається.
   - ,це правда, що коли ви повернулися з недоброго мiсця, то сiм днiв  зi
своїми друзями випивали i лише однi весiльнi пiснi виводили?
   Марко весело похитав головою:
   - I тут прибрехали - тiльки чотири днi.
   - I лише весiльнi?
   - Тiльки їх. Тодi на журливi не тягло.
   - I на чотири днi вистачило весiльних пiсень? - з  недовiрою  подивився
на Марка.
   - Якраз тiльки на чотири, а далi пiшли працювати. Та ви  не  дивуйтеся,
тодi у мене пам'ять цупкiшою .була i до пiсень, i до книг. Чи  не  почнемо
"Забiлiли снiги та забiлiли бiлi"?
   Журливою  тугою  i  стогоном  обiзвалися  струни  кобзи;  в  сумовитому
звучаннi зажурилася пiсня двох бурлак над судьбою  невiдомої  людини,  яка
замiсть долi мала кривду, холодну, наче снiги, що  забiлiли,  але  мала  й
вiрнiсть побратимську, гарячу, нiби кров, наточена з чистого серця.
   Мовчазнi  святi,  застоявшись  на  своїх  довiчних  мiсцях,  з  подивом
прислухались до житейського спiву, а Марковi не  раз  здавалося,  що  їхню
пiсню слухає iще хтось, причаївшись у теменi бiля дверей. Це знову й знову
нагадувало йому зустрiч з невiдомою жiнкою.
   "Чи не химерна доля у нього?" - послав думки  до  зруйнованої  школи  i
ген-ген по всiх усюдах, де стрiчався чи розминався з тим, що люди  назвали
судьбою.
   Десь, наче  в  пiдземеллi,  невиразно  проспiвали  першi  пiвнi.  Марко
стрепенувся, дослухаючись до напiвзабутого спiву.
   - Як швидко час пройшов, - почав збиратись додому.
   - I для мене майнув, наче хвилина.
   Григорiй Стратонович проводжав Марка до руїн школи. Тут вiн,  як  перед
цим Марко, теж пiдняв шматок холодного каменя i нiмотно поглянув на нього.
   - Питаєтесь, коли шкода буде?
   - Питаюсь, бо живу нею i в усiх найкращих снах бачу її. Думаєте, розкiш
морозити ваших дiтей у церквi, а своїх у дзвiницi?
   - Як у дзвiницi? - здивувався i похмурнiв Марко.
   - А хто ж менi взимку в спаленому селi мiг  приготувати  хороми?  От  i
знайшов собi в дзвiницi тимчасовий притулок. Є у мене п'ятеро дiтей...
   - П'ятеро!? - з недовiрою перепитав Марко. - Скiльки свiту,  стiльки  й
дива! Коли ж, вибачайте, ви розжилися на п'ятерко дiтей? Де час узяли?
   Заднiпровський посмiхнувся:
   - Час про мене сам подбав.
   - Близнятами нагороджував?
   - Нi, обiйшлося без них, а то ще бiльше було б.
   - Так ви до зустрiчi з Оксаною вже мали дiток? Нiчого не розумiю.
   - Та не косуйте, Марку Трохимовичу,  доведеться  ще  затримати  вас  до
третiх пiвнiв однiєю iсторiєю.
   - Розказуйте.
   - Може, присядемо на зрубi?
   - I це можна. - Марко, зачепивши головою ключку журавля, сiв на дилину,
а проти нього примостився Заднiпровський.
   -  Iсторiя   ця   тяжка   i   проста.   Був   у   моєму   загонi   один
розвiдник-шибайголова, з тих, що i в пекло з пiснею полiзе. Сам статурний,
очi великi, з вогнем i смiхом  навпiл.  Викличеш  iнодi  його,  даєш  таке
завдання, що в самого наперед душа умлiває, а вiн стоїть,  посмiхається  i
очима грає, мов на досвiтках:
   -  Виконаю,   товаришу   командир,   їй-бо,   виконаю,   а   що   менi,
молодому-нежонатому.
   Попервах його самовпевненiсть дратувала, морщила мене - все грiшив,  що
легковажить або бравує чолов'яга, i починав свою лекцiю:
   - Розумiєш, Кульбабенко, що вiд цього  завдання  залежить  доля  сотень
людей? Тямиш, яку потрiбно виявити спритнiсть i обережнiсть, розшифровуючи
фашистську систему охорони? На цьому дiлi, як i  сапер,  можна  помилитися
лише один раз. Нiчого не роби, як це ти умiєш, з копита!
   Вiн  наче  й  посерйознiшає,  блисне  подвiйним  поглядом  смiливця   й
дотепника i одразу ж запевнить:
   - Аякже, товаришу командир, все зрозумiв  до  кришки!  На  болючий  зуб
чортовi маю стати. Але не сумлiвайтесь: причаюсь у есесiвцiв пiд носом, як
миша пiд мiтлою...
   Випалить таке, i в тебе вiд серця одляже.
   - Бережи себе, Iване.
   - Авжеж, берегтиму, батьку. Нiч-прамати - не дасть  погибати,  -  скаже
повнодзвонню, впевнено, козирне i з усмiшкою зникне, розтане  в  пралiсах,
немов лiсовий цар. I так само несподiвано виринав з ночi, в грязi, в своїй
i чужiй кровi, але неодмiнно виконавши завдання.  В  його  фортуну  почали
вiрити навiть скиглiї i кислiї, якi бiльше, нiж треба, думали про  смерть.
Хтось про нього навiть пiсню склав. Вона прибилась  i  до  нашого  загону.
Пам'ятаю, одного вечора заспiвали її хлопцi бiля вогнища, i  на  неї  саме
нагодився з розвiдки герой. Зрозумiвши, що спiвають про нього, вiн  одразу
поблiд, обурився, замахав руками:
   - Хлопцi, покиньте це неподобство.
   - Чого? - здивувались партизани.
   - Бо я ще живий...
   Скiльки його не переконували, вiн  стояв  на  одному,  що  пiснi  мають
спiвати лише про мертвих, i страшенно сердився, коли хтось починав спiвати
про нього.
   Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш  особiст,  ви
його знаєте, вiн тепер працює в нашому районi начальником МВС.
   - Як його прiзвище?
   - Григоренко Демид.
   - Григоренко? - вражено перепитав Марко.- Цього знаю  ще  з  двадцятого
року. Хороший чолов'яга, тiльки страх яким недовiрливим був.
   - I тепер таким залишився,- посмiхнувся  Григорiй  Стратонович.Так  от.
заходить вiн до мене, сiдає на обземок i несподiвано запитує:
   - Як тобi, Григорiю, спиться взагалi?
   - На сон i сни,- кажу,- не зобижаюсь.
   - Не зобижаєшся?-багатозначно перепитує  особiст,  якого  часто  мучило
безсоння.- А на розвiдникiв теж не зобижаєшся?
   - Чим же вони провинились?
   - Хто його знає чим, - загадково поглядає на мене.- Кульбабенко  ще  не
повернувся?
   - Нi, сам знаєш.
   - Нiчого я тепер взагалi не знаю,-з серцем пригнувся  до  груби,  рукою
витягнув жарину, прикурив.- А не довго, по-твоєму, розгулює вiн по  рiзних
мiсцях?
   - Думаю, не довго,- починаю тривожитись,  чи  не  попав  Кульбабенко  в
фашистськi лапи, заглядаю чоловiковi у вiчi, а  вiн  одводить  погляд  вiд
мене.- Щось трапилось?
   - Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалi думаєш про Кульбабенка?
   - Що ж про нього можна думати? Герой!
   - Герой? Ти впевнений?-презирливо перепитує.- Але чий герой?
   - Та ного ти почав зi мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
   Григоренко пропiк поглядом:
   - Успiхи його тривожать.  Великi  успiхи!  Бачиш,  у  пiсню  вже  встиг
попасти. Отак, гляди, i в iсторiю попаде, тодi скидай  шапку  перед  ним,-
насунув картуза на очi.
   - А чого, може, й скинути доведеться! Ще  ми  не  знаєм,  що  вiн  може
зробити.
   - От цього то дiйсно не знаєм! -зловiсно сказав  Григоренко.-  А  тобi,
Григорiю,  нiколи  не  спадало  на  думку  таке  питання:  чому  так  везе
Кульбабенку? Випадковiсть це, умiння чи щось iнше?
   - Iнше?  Що  ж  може  бути  iнше?  -  вже  й  мене  починає  охоплювати
непевнiсть.
   - До цього я ще не доколупався.
   - Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?
   -  Бо  твiй  Кульбабенко,  -  вже  передає  розвiдника   тiльки   менi,
-загадковий тип! Не знаю, з якого берега i як вiн опинився у тебе.
   - Чого ж у мене, а не в нас?
   - Бо вiн тобi одразу сподобався. Може, не так?
   - Так. I що ти проти нього маєш?
   - Поки що тiльки однi крихти, - потайний твiй Кульбабенко.
   - То й добре, що потайний. Це розвiдницька вдача, професiйна жилка.
   - Професiйна? А може, коли копнути глибше, ворожа? - насовує на  хмарнi
очi розкуйовдженi брови. - Подумай, що робить звичайний чоловiк, якщо  вiн
одружений? Буде вiн з цим критися?
   - Навряд.
   - А от я дiзнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну  жiнку,  виводок
дiтей i iнодi, звiсно, самочинно, навiдується до  них,  а  себе  видає  за
молодого та нежонатого,  -  перекривив  голос  розвiдника.  -  Сьогоднi  я
перепитав усiх його дружкiв, i всi вони  теж  не  знають,  що  Кульбабенко
жонатий. Так чим пояснити це  засекречення  i  чи  воно  єдине  взагалi  в
бiографiї цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мiзки, вiн продає
фашистам нашi душi.
   Я зiскочив з стiльця.
   - Що ти, Демиде!? Хiба таке може бути? Це так не схоже на Iвана.
   - Схоже не схоже, а задачку з iксами вiн  задав.  Пахне  тут  смаленим!
Правда, може бути, що в нього жiнка з непевних соцiальних прошаркiв i  вiн
таїться з цим... Знав я й таких оригiналiв. Тодi ще  було  б  пiвбiди.  Як
повернеться - беру його пiд свiй нагляд. А в розвiдку щоб  i  не  заїкався
бiльше. Хто його знає, що вiн там робить, з ким водиться i кому служить.
   Цi слова жаром обдали мене. Я перебрав у  пам'ятi  поведiнку  i  роботу
розвiдника, але нi до чого не  мiг  присiкатися,  хоча  для  нас  не  було
новиною, що ворог засилає в партизанськi загони найспритнiших  агентiв.  А
Григоренко тим  часом  витягнув  з  планшетки  фотокартку  i  подав  менi.
Любуйся, коли ще можеш любуватися, i взагалi  На  фото  я  побачив  самого
Кульбабенка, незвичної, своєрiдної  вроди  жiнку  i  четверо  Кульбабенят.
Мимоволi я посмiхнувся до них, а Григоренко покосився на  мене  i  похмуро
тицьнув пальцями на жiнку:
   - Чом не краля?  Так  i  пре  з  неї  голуба  кров.  Окульбачила  якась
аристократична вуличниця чи  бiсова  попадянка  нашого  Кульбабенка.  Якщо
запродався тiльки через неї. - й Григоренка  була  особлива  неприязнь  до
жiнок за власнi сiмейнi нелади.
   Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в iншi  мiсця  вогневi
точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й  дiзналися,  що
наш  розвiдник  справдi  має  сiм  ю,  четверо  дiтей,  а  жiнка  його   з
дiда-прадiда селянка, до вiйни була ланковою i нагороджена  орденом  "Знак
пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був  зразковим  сiм'янином  i
навiть тепер, без дозволу iнколи провiдував своє чимале посемейство. В цей
же день повернувся i Кульбабенко,  обвiшаний  бельгiйськими  вальтерами  i
репаними гранатами. Вiн молодцювате став на порозi командирської землянки,
струснув з себе дзвiн чужої зброї i по-юнацьки ясно глянув  менi  у  вiчi.
Цей погляд пiдкупив мене i якось одразу розвiяв мої сумнiви.
   - Завдання виконав?
   - Виконав, товаришу командир! - приховуючи усмiшка подав менi викрадену
карту мiста з позначеними на нiй воєнними об'єктами.
   Я одразу ж припав до карти, прикинув деякi  ранiше  здобутi  вiдомостi.
Нi, це була не фальшивка.
   - I як ти и дiстав? - допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю  наперед,  що
вiн неодмiнно промовчить про себе а згадає невiдомих друзiв.
   Так воно i вийшло.
   - Дружки  допомогли:  вони  в  гебiтскомiсарiатi  їздовими  служать,  -
вiдповiдає розвiдник,
   - Чи не забагато в тебе рiзних дружкiв?
   - Таки  забагато,  -  знову  посмiхається   Кульбабенко  -  и   хлопець
компанiйський.
   I це теж була правда: вiн якось одразу вмiв здружитися з людьми, одразу
ставав душею товариства.
   - Iване, а ти мастак брехати? - несподiвано запитав я Кульбабенка.
   -  Умiю,  -  збентежився  вiн,  а  потiм,  подумавши,  що  це  треба  в
розвiдницьких справах, веселiше вiдповiв: - Брехати - не цiпом махати.
   - А правду вiд брехнi вмiєш вiдсiяти?
   - Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, - з готовнiстю дивиться  на
мене. - Когось треба перехитрити?
   - Постарайся себе перехитрити.
   -Себе? Для чого б воно? -здивувався Кульбабенко.
   - Не догадуєшся? - нахмурився я. - Ану, як на духу, розкажи всю  правду
про себе.
   Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а  уста  налилися
жаром.
   - Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тiльки про сiм'ю.
   - Тiльки й всього?
   - Жiнкою i дiтьми присягаюсь! - гiрко вирвалось у нього.
   - Для чого ж це було робити?
   - - Побоявся, батьку.
   - Ти, i побоявся!? Чого!?
   - Що пожалiєте багатосiмейного i  не  пошлете  в  розвiдку.  А  в  мене
особистi  рахунки  з  фашистами.  Оце  й  увесь  мiй  грiх  перед  вами  i
партизанами.
   - А якi ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
   -  Рiдного  брата  на  Пiренеях,  в  Iспанiї,  значить...  Всi  сумнiви
розвiялись, мов дим. Хотiлося пiдiйти, обняти, поцiлувати  дорогу  людину,
але стримав себе.
   - Бiльше нiчого не втаюєш?
   - Нi, ще є один грiшок. Коли було з руки, я провiдував свою дружину. Ми
й досi дуже любимось, - промовив якось винувато, все його  обличчя  й  шия
почервонiли, i вiн провiв рукою по рум янцях.
   - Дiти знали про це?
   - Анi одне.
   - Так потай навiдувався?
   - Це вже дiло партизанське. Та й жiнка у мене чутка,  наче  тиха  вода.
Тiльки вдарю пальцем у причiлкове вiкно, вона вже й на ногах. Давненько не
був у неї... Простiть мене, дурного.
   Ми, звiсно, простили йому, правда, вибатькували для  порядку.  I  знову
Кульбабенко зникав ночами, як лiсовий цар, i виходив з ночей,  мов  добрий
свiтанок. А позаторiшньої весни,  коли  саме  починали  розвиватися  глухi
дуби, Кульбабенко не повернувся з розвiдки: якась  каїнова  душа  виказала
його. Вiн сам до останньої кулi i гранати тримав бiй з усiма  фашистами  i
полiцаями, що були в районному центрi.  До  нього,  вже  вбитого,  боялись
деякий час пiдступити вороги, а потiм в безсилiй злобi  мертвого  повiсили
на майданi. Через два днi и зняли його з шибеницi i поховали з найбiльшими
партизанськими почестями. По вiйнi, є надiя, i пам'ятник поставим йому...
   Пiсля похорону я сам партизанськими стежками  пiшов  до  його  дружини.
Вночi добрався до невеличкої селянської хатини. Мiж двома високими ясенями
вона здавалася бiлою колискою. Та це й насправдi було  так:  виколисала  ж
вона стiлькох Кульбабенкiв. Довго я стояв перед причiлковим вiкном,  перед
чужим колишнiм щастям i теперiшнiм горем. Надi мною  журно  шумiли  ясени,
наче i в  їхнi  зеленi  душi  увiйшла  людська  печаль.  Нарештi  тихенько
постукав у шибку. В  хатi  почулось  шамотiння,  обiзвалися  чиїсь  кроки,
заскрипiли дверi, i на порозi з'явилася  постать  напiвроздягненої  жiнки,
навколо її стану, як темний дощ, заворушилися  коси.  Вона  поправила  їх,
застигла на порозi, i навiть у темрявi було видно, яким щастям  освiтилося
її обличчя.
   -  Iваночку,  рiдний,  як  добре,  що  ти  завiтав:  у  нас   уже   син
народився,низькуватим, клекотливим i  пристрасно-радiсним  шепотом  обдала
мене i одразу ж перелякано подалась назад.-Ой, горенько моє,  хто  ви,  що
ви!?
   - Не лякайтесь, Катерино Павлiвно, я командир вашого Iвана.
   - Ой, а що з Iваном!? Боже мiй!..-зойкнула вона, гойднулась,  i  зливою
гойднулись її буйнi коси, закриваючи обличчя i  всю  постать.  Вона  обома
руками розметала їх, наблизила до мене лице.- Що ж iз.ним?
   I в мене тодi не вистачило сили сказати їй правду.
   - Вiн поранений,- насилу вичавив iз себе  цю  брехню  i  ледве  стримав
зiтхання.
   - Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скорiше кажiть! - Вона одвела руки  вiд
серця, потягла мене до хати, то без надiї,  то  з  надiєю  допитуючись:  -
Скажiть правду: вiн буде жити?.. Не мовчiть! Буде жити?
   - Жити вiн буде,- не сумнiвайтесь,- це  я  сказав  бiльш  упевнено,  бо
знав, що в нашiй пам'ятi  розвiдник  Iван  Кульбабенко  нiколи  не  помре,
нiколи!
   Жiнка трохи заспокоїлась, витерла сльози i почала менi дякувати.
   "За що ти дякуєш, людино дорога, - за мою страшну брехню?" -мучився  я,
а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рiвнiше питала:
   - Де ж вiн тепер?
   - Лiтаком перекинули на Велику землю.
   - На Велику землю... Невже вона тут йому  була  замалою?  -  задумалась
жiнка, з благанням i надiєю поглянула на мене. - На Велику землю... I сина
не побачив. Як би вiн зрадiв.
   - На кого син схожий?
   - Знову на Iвана. Всi сини в батька пiшли, - вперше посмiхнулася  вона,
а я мало не застогнав.
   Катерина похапцем позапинала вiкна, засвiтила гасничок, почала готувати
якусь вечерю. Я тяжко опустився на лаву i не спускав зору нi з жiнки, нi з
колиски, в якiй  лежав  маленький,  вже  незадоволений  життям  чоловiчок,
тiльки для матерi схожий на Iвана. А сама мати була надiлена тiєю  вродою,
що наче стверджувала схожiсть мiж жiнкою i землею. I хоч вона мала п'ятеро
дiтей, в очах, в  сльозах,  в  рухах  її  проглядала  дiвочiсть...  Що  ж,
перегодя Катерина дiзналася, що її  Iван  загинув,  згодом  i  мою  брехню
простила. А коли ми вийшли  з  лiсiв,  я  подався  до  Iванової  Катерини,
пособив трохи ш всячиною, пожив трохи в її хатi i полюбив спочатку  дiтей,
а потiм i саму Катерину. Однiєї мiсячної ночi вiдчув, що не можу бути  без
неї, i, як умiв, сказав про це:
   - Був я, Катерино Павлiвно, батьком вашого Iвана,  а  тепер  хочу  бути
батьком його дiтей. Виходьте замiж за мене... Отак i придбав собi п'ятерко
дiтей. - I, щоб Марко не подумав, що трохи вихваляє себе, жартома додав: -
Пайка якраз тепер на тиждень вистачає: меле дiтвора,  як  на  жорнах.  Але
партизани не забувають нас.
   Марко незграбно нахилився до Заднiпровського, поцiлував його в щоку.
   - Спасибi, Григорiю Стратоновичу.
   - За що? - здивувався той.
   - За любов до вдови... За людянiсть...
   - За справжню любов я повинен їй дякувати... От побачите,  яка  вона  в
мене, - сказав не без гордощiв. -  Здається,  довгi-довгi  роки  я  шукав,
очiкував її.
   - Добре сказали. А в очiкуваннi гарнi i людина, i  природа...  Коли  це
минається-все стає буденним. На дружбу! - потиснув руку вчителю.
   На дружбу! - зворушено вiдповiв. - Добре, Що ви є на свiтi добре, що ми
зустрiлись. Я вас додому доведу.
   - Доберуся сам. Завтра ж заходьте до мене. Дорогу не забули?
   - Нi. Неодмiнно зайду.
   - На добранiч.
   - На добранiч.
   От i розходяться двоє нових друзiв з такими почуттями, наче вони  давно
знали один про одного,  тiльки  якось  до  цього  часу  їм  не  доводилось
зустрiчатись.



   V

   Заднiпровський ще довго стояв на розхристаному цвинтарi,  придивляючись
до постатi Марка Безсмертного, а потiм, коли вона  зникла,  дослухався  до
нерiвного перестуку милиць. Але, зрештою, затихли й  вони,  а  в  душi  не
вляглась теплiнь почуттiв.
   Людина приїхала, - вголос говорить учитель. -  Ач,  як  про  очiкування
сказав-хоч у книгу записуй.  Це  не  Безбородько  з  пiдземним  лабiринтом
крота, - морщиться при однiй згадцi про Безбородька.
   Надворi трохи посвiтлiшало. На небi з хмар творилися темнi хащi  лiсiв,
i в їхньому русi i розвої вчувалась хода весни.
   I Заднiпровський вголос питається в неї: "Ти йдеш?" В сторонi обiзвався
вiтер, заскрипiло дерево, змiнився малюнок неба, а чоловiк  посмiхнувся  i
похитав головою.
   Ще кiлька рокiв тому вiн дивувався, коли його батько мiг  розмовляти  з
нивою або лiсом, з сонцем у небi чи колоском у  руцi.  А  тепер  ось  таке
непомiтно прийшло i до сина. Чи роки приносять  це  людинi,  чи  з  роками
гострiшим стає вiдчуття живого в нiмiй природi? Пiсля своїх  партизанських
лiт вiн не може не говорити з лiсом, з деревами, пiд якими колись лежав чи
пiд якими навiки лежать його друзi.
   I зараз хащi хмар на небi наблизили до Заднiпровського  справжнi  лiси,
лiси його страждань i боротьби. Минувшина крилом майнула над  чоловiком  i
здивувала його: як вiн змiг вийти з усiх  оточень,  свинцевих  дощiв  i  з
таких зашморгiв огню, коли в пiдпалених лiсах звiрина бiгла до  партизанiв
i навiть гадюки не кусали людей...
   В церквi Григорiй Стратонович з кременю висiк  огню  i  знову  засвiтив
мiдну кiптюжку, в  якiй  ще  недавно  чаїлася  смерть;  навколо  одразу  ж
розсунулась темрява, кiптюжка загрозливо зафахкотiла i зав'юнилась  чорним
снуванням. Але тепер з'юрмленi святi якось веселiше дивились  на  вчителя,
начеб i їм було приємно, що вiн зустрiвся з другом.
   "Отак  можна  збагнути  i  корiння  iмпресiонiзму  -  все  залежить  од
настрою... Але чи не янголи нагнали холоду своїми крильми?" - мерзлякувато
повiв плечима i поглянув на янголiв.
   Справдi, вiд бiлизни їхнiх крил,  що  замерзали  на  тлi  зеленкуватого
мальованого неба, вiяло холоднечею. Григорiй Стратонович, щоб розiгрiтися,
походив по церквi, мiцно вдарив кiлька разiв руками  по  плечах,  а  потiм
присiв бiля поставця i почав  проглядати  своє  писання  про  партизанськi
роки. В душi й перед очима почали  оживати  подiї,  люди,  лiси,  полум'ям
охопленi села, але на паперi все це виглядало бiднiше. I  вiн,  караючись,
охопив чоло руками.
   Як же йому в дрiбноту чорних лiтер втиснути безмiр'я  любовi,  вдихнути
життя його друзiв, життя  непомiтних  у  буднi  людей,  якi  в  днi  вiйни
вростали в пiснi i легенди? Або як,  наприклад,  передати  силу  звичайної
зернини?
   Вiн пригадав, як пiд самий Новий рiк у фашистську тюрягу попався старий
партизан  Данило  Броварник,  який.  вiдпустивши  бороду,  з  лiрою  ходив
старцювати по селах. А в загiн Данило Броварник приносив цiннi вiдомостi й
шматки хлiба; i, роздаючи їх партизанам, вiн говорив про людей, красивих i
добрих, якi винесли йому хлiб,  змелений  в  безсоннi  ночi  на  жорнах  i
вчинений на жiночих сльозах.
   - Головне, хлiб повинен бути без слiз, - не раз у задумi говорив старий
хлiбороб. I за  цими  словами  стояли  його  вiра  i  надiя.  Коли  Данила
Броварника впхнули в забитий людьми камiнний склеп, вiн назвав себе  Дiдом
Морозом i, граючи свою роль, невимушене почав знайомитись i  розмовляти  з
усiма в'язнями. А коли надiйшла дванадцята година, коли Новий рiк невидимо
став,на порозi камiнного мiшка, дiд  Броварник  звiдкись  дiстав  зерна  i
почав ним посiвати в'язнiв, урочисто примовляючи:  "Сiйся,  родися,  жито,
пшениця, всяка пашниця, на щастя, наздоров'я, на Новин рiк, щоб краще бити
ворога, нiж торiк!"
   Скидаючи шапки,  в'язнi  посхоплювались  з  промерзлої  землi,  вражено
прислухаючись .до знайомих слiв, до далеких днiв миру, до прадавньої казки
своїх батькiв. Зерно їм падало на голови, а в головах  народжувалось  нове
заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цiєї ж ночi вони всi й вирвались
iз тюрми. I чи не допомогла Їм здобути волю ота зернина, що повинна  рости
i родити без слiз? Але як про це  написати,  щоб  воно  дiйшло  до  людей,
сколихнуло їхнi серця?
   - Алхiмiк i чорнокнижник ще й досi не спить? -  в  темрявi  несподiвано
легко задзвонив мелодiйний голос, i  до  Григорiя  Стратоновича  непомiтно
пiдiйшла невисока тендiтна жiнка. Сумовита посмiшка тремтiла на  пошерхлих
пелюстках її напiврозкритих уст.
   Учитель од несподiванки здригнувся, рука, за звичкою, сама  потягнулась
до автомата. Вiн одразу ж одсмикнув її, поглянув на жiнку i засмiявся:
   - Ну  й  налякала  ,ти  мене,  Степанидо!..  Саме  чомусь  партизанська
минувшина згадалась.
   - Дивно було б, якби ти про щось iнше думав.  Ну,  чого  посмiхаєшся  i
мружишся?
   -  На  свiтило  завжди  доводиться   мружитись,-   засмiявся   Григорiй
Стратонович.- Та й  чудуюсь  iз  голосу  твого:  як  дзвенiв  у  дитинствi
дзвоником, так i досi дзвенить - не переводиться срiбло в ньому.
   - Яке  вже  там  срiбло,-  в  опущених  куточках  її  заокруглених  уст
ворухнулась печаль.
   - Чисте!  -  переконано  сказав  Григорiй  Стратонович.-А  ти  чого  не
вiдпочиваєш?
   - Не спиться, брате, перед дорогою. Та й  молодiсть  встала-ворухнулась
перед очима,- промовила з насмiшкою до себе.- Пройшлася  ж  оце  селом,  i
все-усе  згадалось,  що  промайнуло  навiки.  Тут  же  я   зустрiла   свою
вiсiмнадцяту весну. Якi сади, якi оселi стояли тодi...
   - А в очах тодi не стояло перше  кохання?  -  змовницьки  покосував  на
сестру Григорiй Стратонович i посмiхнувся.
   - Звiдки йому було взятися?-мало не скрикнула жiнка i кинула сполоханий
погляд на брата.- Мелеш таке...
   - Так уже й мелю... У вiсiмнадцять рокiв до гарненьких  дiвчат  кохання
приходить звiдусiль,- не помiтив її хвилювання.
   - Ет, не патякай зайвого.
   - Нiколи не думав, що любов - зайвина,так  само  напiвжартома  говорить
Григорiй Стратонович,  але  Степанидi  зараз  не  до  жартiв,  i  скорбота
проходить її обличчям, тремтить у щойно вибитих  зморщечках  бiля  носа  i
забивається пiд повiки. Але жiнка якось опановує себе i  навiть  у  подивi
поводить плечем:
   - I чого ти сьогоднi так багато говориш про любов? Заднiпровський  ясно
поглянув на свою зведену сестру,  пiдвiвся  i  простягнув  уперед  могутнi
ручища молотобiйця:
   - Питаєш чого? Бо маю тiльки цi простреленi руки i лише одне  нiчим  не
обкарнане багатство - зветься воно любов'ю!.. Це не  диво,  коли  хтось  у
свої вiсiмнадцять чи двадцять рокiв покохає когось. Це любов для себе,  чи
для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу i  її,  але  горджусь,  що  маю
бiльшу любов. Вона, як спадщина,  дiсталась  менi  вiд  моїх  батькiв,  од
їхнього хлiба i пiснi, вiд чарiв нашої м'якої задуманої природи i вiд моїх
побратимiв по сердечностi, по мислi  i  зброї.  I  хоч  я  зараз  живу  на
злиденному пайку, а моя дружина, поки розрiже  хлiб,  кiлька  разiв  ножем
викреслює на скоринцi пайку дiтям i менi, я б за все  разом  узяте  золото
Рокфеллерiв не вiддав би й частки свого багатства. Бачиш,  як  розхвалився
перед тобою, бо таки маю чим.
   Степанида посмiхнулась i зiтхнула:
   -  Який  ти  щасливий  i...  нещасний,  брате.   Григорiй   Стратонович
нахмурився, в душi ворухнулись його жалi i невдачi, але вiн одiгнав  їх  i
обурився:
   - Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?
   - Бо рiзна погань смикає тебе, мов горох при дорозi.
   - I це тому, що я iду по дорозi. А зверну я, зверне  другий,  третiй  з
дороги, то погань i виповзе гадиною грiтися на сонцi.
   - Але як вона жалить тебе!
   -  Так,  вона  може  вжалити  мене,  принизити  мою  гiднiсть  у   очах
збайдужiлих людей, потьмарити мiй день, а проковтнути - не проковтне. I не
роби мене безщасним, бо велике щастя було в моєму життi: коли гримiло  над
усiєю землею, я, як умiв, i руками, i плечем, i грудьми одводив нещастя од
людей... Колись мене дивував своєю поетичною силою один образ iз пiснi: "А
я тую чорну хмару рукавом розмаю.  А  прийшов  час  -  i  я  теж  розганяв
найстрашнiшу хмару i живим  вийшов  з-пiд  неї.  Це,  сестро,  зветься  не
слiпим, а справжнiм щастям. - Вiн легко, обома руками пригорнув  Степаниду
i забубонiв їй у саме вухо: - й поменше думай про всяке таке, бо в свiтi є
над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя  Степаниди
трохи розпогодилось:
   - Добре, що ти такий у мене...
   - Сякий-такий  Пантелiй,  а  все-таки  веселiй,  -  засмiявся  Григорiй
Стратонович. - Так побудеш iще деньок?
   - Не виходить - уже канiкули закiнчуються.
   - Та и у дзвiницi жити гiрше, нiж у хатi, - насмiшкувато примружив очi.
   - I це правда, - не стала заперечувати. - В нiй од  холоду  i  тiло,  i
костi нiмiють. Це не оселя, а наслання якесь.
   - Зате дiти пiд великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!
   Степанида пiдперла рукою обличчя.
   - Лишенько моє iз такою прикметою.
   - Це ж тимчасово, - заспокоїв її Григорiй Стратонович. -Завтра-позавтра
переберемось у землянку i заживемо, як люди. Сьогоднi вже й скла  роздобув
на вiконця, поцiнно дiсталось.
   - Ще и радiє, наче бога за бороду пiймав, - докiрливо похитала головою.
-Хтось би iнший, на твоєму мiсцi, при твоїх заслугах, уже в  палацi  сидiв
би.
   - Облиш, Степанидо, старi мелодiї, страх  як  не  люблю  їх,  -  одразу
нахмурився Григорiй Стратонович. - Прийде час - i в палацi буду жити.
   Жiнка недовiрливо подивилась на брата:
   - Коли ж вiн, романтику мiй, гордiсть моя, прийде?
   - Коли всi люди матимуть  палаци  чи  щось  подiбне.  Не  ранiше  i  не
пiзнiше.
   - Подвижництво i знову подвижництво, а якийсь тобi  хитрий  Безбородько
вже й зараз у палацi сидить i пiдсмiюється над такими, як ти.
   Григорiй Стратонович пильно подивився на сестру i постукав себе пальцем
по чолу:
   - В тебе голова чи її  ерзац  на  плечах?  Голова?..  То  нагадай  менi
випадок з iсторiї, коли чеснi люди мали  бiльшi  матерiальнi  вигоди,  нiж
пристосуванцi чи злодiї?
   - Здаюсь, брате, перед твоїми знаннями, твоєю  логiкою  i  слов'янським
стоїцизмом. Ти в  мене  найкращий  випадок,  -  не  розсердилась,  а  мило
посмiхнулася жiнка. - Добре, що твiй тато, овдовiвши, знайшов мою  маму...
Який вiн рослий i гарний був! Пам'ятаєш, як ми на їхньому весiллi у виярку
за хатою танцювали.
   - Кому що в головi, а тобi танцi i  в  церквi  згадуються,  -засмiявся,
махнув рукою Григорiй Стратонович. - Ти вмiла крутитись, як голуб-вертун.
   - I це все уже назовсiм вiдiйшло, - зiтхнула, задумалась Степанида, - i
дитинство, i життя батькiв, i твоя молодiсть. Тiльки  мамина  хатка  iнодi
так нагадає всю передчасно  втрачену  рiдню,  що  i  сльози,  й  iскри  аж
бризнуть з очей.
   - Порiдшав наш косарський рiд, - i собi зiтхнув Григорiй Стратонович. -
Пiдкошував усюди вiн смерть, але и  смерть  косила  його.  -  Вiн  бережно
посадив сестру на ослiн, уважно подивився на неї. -  Та  журба  журбою,  а
жити треба. Чи не думаєш ти iнколи, що живеш тепер, як у дуплi? Смуток  нi
розуму, нi сорочки не дасть. На людях треба побiльше  бувати,  сестро,  на
людях!
   - Вони такi ж нещаснi, як i я, - стрепенулась i пiдвелася iз ослона.
   - Хм!  Новину  вiдкрила!  А  щастя  їм,  гадаєш,  союзники  з-за  морiв
попривозять? - невдоволено хмикнув Григорiй Стратонович. -Вони ж, люди,  з
сльозами посiють його, але дочекаються своїх великих жнив. Хочу  бачити  в
цьому посiвi справжню зернину i своєї сестри. Бiльше нiчим  тебе  не  можу
втiшити. Плакати з тобою не сяду за один стiл... Ну, прояснись, невдашечко
моя. Ти ж така добра, славна, тiльки  занадто  крихка  душа  в  тебе,  мов
колосок у жнива. - Вiн знову пригорнув Степаниду, поцiлував у надбрiв'я  i
зразу ж приклав пальця до уст: - Тебе! Усi святi на грiшникiв дивляться!
   Степанида мимоволi  посмiхнулась,  поглянула  на  святих,  пiдвела  над
довгастими очима чорнi дуги брiв.
   - Що б я, Григорiю, робила без тебе?
   - Невже б гiрше борщ затирала?
   - Напевне, гiрше. I як не тяжко, Григорiю,  буває  на  душi,  а  завжди
чекаю, що ти розберешся у нiй лiпше, анiж я.
   - Бо душа твоя схожа  тепер  на  каталог,  а  я  хочу,  щоб  вона  була
недописаною книгою, - махнув кулаком. - Бiльше пiрнай у  життя,  бiльше  й
дiждешся вiд нього.
   - Чого ж менi ще ждати?
   - Та не старостi ж, зрештою,-це само неждано прийде.- Чекай  хоча  б...
любовi!
   - Звiдки?
   - I од людей, i, може, од якоїсь... людини,
   - Не кажи такого. Любов тепер - не актуальна тема.
   - Вона завжди актуальна. Поки  людина  живе  -  повинна  чекати  чогось
великого.
   - Це iлюзiя романтики?
   - Це сила життя,- сказав переконано.
   - Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя дорiг, де нiколи не  буває
безлюдно,  а  в  мене  воно  -  невтоптана  стежина...  До  тебе  приходив
Безсмертний? - запитала, наче мiж iншим, а в душi озвалося хвилювання.
   - Чого лукавиш? Ти ж бачила,-допитливо  поглянув  на  сестру.-  Чом  не
пiдiйшла до нас?
   - Боюсь... i не знаю, про що з  покалiченими  розмовляти,-  почервонiла
Степанида.Чогось я i досi не навчилась утiшати людей.
   - Щось ти, сестро, наговорюєш  на  себе.  У  шпиталях  розмовляла  ж  з
пораненими, якось утiшала їх. Ну, чого забiгала очима по святих мiсцях?
   - Не все ж тобою любуватися,-вiдповiла знехотя. - Кажуть,  буцiмто  вiн
дуже покалiчений?
   - Дуже. Але такий чоловiк житиме, як дуб-довговiк.
   -Вiн чимсь на тебе схожий... Постарiв, посивiв цей дуб-довговiк?
   - Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В  такi  лiта,
навiть без вiйни, сивина-не дивина. Що ж, пiшли вiдпочивати,- перевiсив на
плече автомат, • взяв кобзу i дмухнув на свiтло.
   Одразу всiх богiв i святих проковтнула згущена темрява, i тiльки  тепер
Степанида провела руками по обличчi, що пашiло жаром, i важко схлипнула.
   - Ти чого, Степанидо? - вражено зупинився Григорiй Стратонович.
   - То так зiтхнулось,- опустила руки на груди.- Стiльки зiбралось за  цi
роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.
   З церкви, пригинаючись, брат i сестра переступили  порiг  дзвiницi,  де
був сяк-так опоряджений закоморок, в якому  тимчасово  притулилася  родина
Григорiя  Стратоновича.  Тут,  у  кутку,  чадiв  вицяцькуваний  з  патрона
каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали дiти й матiр. Погляд
Григорiя впав на смагляволице красивоброве  обличчя  дружини.  Навiть  пiд
грубою ковдрою видiлялись її  привабливi  дорiднi  форми.  Брат  i  сестра
переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матiр.
   - Земля? - пошепки запитав Григорiй, який i досi,  наче  юнак,  не  мiг
надивитись на свою Катерину.
   - Земля, - кивнула головою Степанида i пiдiйшла до плетеної колиски, де
переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.
   Григорiй присiв на краєчок  полу,  придивляючись  до  обличчя  дружини.
Якийсь  недобрий  сон  почав  тривожити  жiнку.  Раптом  вона  застогнала,
ворухнула руками i грудним болючим голосом промовила тiльки одне слово:
   - Iва-а-ночку!..
   Степанида,  наче  вiд  удару,  зiщулилась  од  цього  поклику,   боязко
поглянула на брата. А вiн, зганяючи хмарину з чола,заспокоїв сестру.
   - Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона  кличе  йога  А  як  же  iнакше?
Вiн-її перше кохання. Вiн ^батько й дiтей... Так можна, хоч у снi, послати
до нього свiй голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого?
   В Степаниди заблищали очi: вона зараз винила братову, хоч i  знала,  що
та не винна.
   - Але ж як тобi тяжко вiд цьогої  Вона  отак  може  увесь  вiк  кликати
його... Увесь вiк бути з тобою, а снити ним.
   Григорiй недобре подивився на сестру:
   - Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вiрнiшою до свого другого
чоловiка i не згадувала першого?
   - Нi... але... - розгубилась жiнка.
   Григорiй розсердився, рвучко пiдвiвся, став напроти сестри:
   - Не "алекай" менi, досить. Противною ж, скажу тобi,  стала  ти  бабою!
Сама стiльки пережила, овдовiла, перестраждала, а зеленяччя й досi росте в
твоїй головi. Життя людей, що сходяться крiзь  трагедiї,  не  раз  викидає
уламки цих трагедiй. Хiба я маленький - не догадувався, що менi може  бути
важко? Не на медовi дiвочi поцiлунки iшов. А чи подумала ти, що я  мiг  би
одружитись на Катеринi навiть без її любовi до мене?
   - Християнське спiвчуття до ближнього?
   - Нi, любов до неї.'I як буває противно чути, коли хтось дивується,  що
я пiшов на п'ятеро дiтей, i говорить таку мiзерiю, як  щойно  ти...  Лягай
нарештi спати. Я одвернусь...
   Степанида пiдiйшла до брата, простягла руки i винувато поцiлувала його.
   - Жiноча послiдовнiсть, - буркнув той.
   - Прости менi, Григорiю. Це ж не злiсть, а мiй бiль вихлюпнувся наверх.
   - Кому вiн тiльки потрiбний? Носишся з ним, наче курка  з  яйцем.  Сама
замiж виходила б, все веселiше було б з книжками та пелюшками.
   Степанида спалахнула:
   - Не будь, Григорiю, жорстоким,
   От i вiддячив тобi. Iду на змирщину. Можу навiть на честь тебе  вдарити
у дзвiн. Скажи тiльки у який: у великий чи постовий?  -  рiшуче  пiшов  до
порога.
   - Божевiльний, ще й справдi вдарить!  Вiд  тебе  всього  можна  чекати!
-цупко вчепилась за братову руку, вiдтягнула його од порога.
   -  Що  ви  тiльки  робите?  -  в   здивованнi   прокинулась   Катерина,
напiвпiдвелася з полу, а її коси полилися по плечах  i  затопили,  подушку
темною хвилею. - Дiти ж прокинуться... Григорiю, ти вечеряв?  -потягнулась
до нього поглядом, налитим такою радiстю i любов'ю, що за нею  видно  було
всю розкриту душу.
   Григорiй Стратонович посмiхнувся дружинi, обома руками зважив її  коси,
сказав, що вага їх знову  побiльшала,  переможцем  поглянув  на  сестру  i
непомiтно шепнув їй:
   - Земля?
   - Свята, - щиро вiдповiла Степанида.
   А сама "земля", вiдчуваючи, що про неї говорять щось хороше,  покращала
i закриваючи руками груди, мiцними ногами  торкнулася  долiвки.  От  i  не
пiшла, а попливла жiнка по химернiй  оселi,  щоб  поставити  на  крихiтний
стiльчик для свого мужа кiлька печених картоплин,  тарiлочку  з  олiєю  та
сiльничку з дрiбковою сiллю.



   VI

   Пiдбитий птах майже завжди залишається сам. I тодi  в  нiмiй  безвиходi
його очi тоскно свiтяться смертельною тугою. Хто хоч  раз  на  вiку  бачив
такi болючi, смертельною вогкiстю обведенi пташинi очi, той ще бiльше  має
шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у бiдi його товариш, отож,
напевне, одужає пташина, та й в очах бiдолахи була жалiсть, бiль,  але  не
було тiєї вологи, яку приносить тлiнь.
   Притулившись плечем до  верби,  що  сутулилась  над  чиєюсь  невеличкою
сажалкою,  Марко  знову  чомусь  згадав  птахiв,  яких  бачив  сьогоднi  в
придолинку. Вiн добре запам'ятав цю пару i, можливо, пiзнає її, якщо птицi
оселяться побiля ставу. От знайшов чим турбуватися! I все-таки добре  було
б, якби вiн побачив їх уже здоровими, в  справжньому,  а  не  в  снiговому
гнiздi, або з дрiбним виводком... А коли  ж  ти,  Марку  дочекаєшся  свого
виводка?
   Отак i снувалися думки в чоловiка - вiд церковного раю до пекла неволi,
од гнiзда до землянки, вiд птахiв до людей, i нiчого незвичного не було  у
цьому сплетiннi, бо ж хiба  не  пташиною  вiн  звав  колись  свою  доньку?
Вирвали її ще без крилець iз рiдного гнiзда i кинули в чужу чужину, щоб не
спiвало, а мучилось дитя. Чи живе хоч воно?.. I тепер зустрiч з  невiдомою
жiнкою, що назвалася його долею, здалася гiркою  насмiшкою,  блюзнiрством.
Всипати б такiй березової кашi, щоб не хитрувала, наче циганка на ярмарку.
   Од вiтру тихо поскрипувала  i  зiтхала  верба,  її,  однотонне  старече
квилiння проникало у тiло людини, розходилося по ньому i народжувало iнший
вiдгомiн i думи.
   Колись за iскристi, мов з сонця виплетенi коси вiн називав свою дружину
золотою вербичкою. Такi ж коси в спадщину дiсталися й доньцi. Чи iскряться
вони десь у бiлому свiтi, чи зiтлiли в землi, чи  згорiли  в  диявольських
печах, - невже людський розум придумав їх!.. I  зараз  уже  застогнала  не
верба, а людина, вдивляючись у нерозгадану далечiнь. Але  що  ця  далечiнь
могла сказати йому? По нiй то скрадався, то дужчав вiтер,  розколихуючи  i
дерева, i темiнь, i хмари.
   Десь зовсiм недалеко обiзвалися голоси, застукотiли копита.
   Хто ж так пiзно зiбрався  в  дорогу?  -  Незабаром  Марко  побачив,  як
завулком проскочили чимось високо навантаженi  сани,  а  бiля  них  тiнями
гнулись двi постатi. Чоловiк одразу вiдчув темне  дiло,  дибнув  од  верби
ближче до дороги i в цей час почув знайомий голос Антона Безбородька:
   - Ну, Тодоше, нi  пуху  нi  пера.  їдь  з  богом,  тiльки,  дивись,  не
продешеви...
   - Усе буде в акурат, не сумлiвайтесь, бо дiло йде  -  контора  пише!  -
засмiявся другий чолов'яга, вискочив  на  сани  i  вйокнув  на  коней.  Тi
дружнiше почали розбивати копитами хрустку дорогу.
   "Невже це поїхав Тодох Мамура? -  Марко  здивовано  i  гнiвно  поглянув
услiд саням, що вже зливалися з темрявою. - I яке в нього панiбратство хоч
з крученим, але таки з головою колгоспу?"
   В селi Тодох  Мамура  колись  уважався  самим  спритним,  пiдступним  i
жорстоким злодiєм. Не раз  його  забирала  мiлiцiя,  але  вiн  завжди  так
викручувався, що нiколи не попадав пiд суд. З  мiлiцiї  вiн  якось  навiть
гордовито, з шиком зухвальця повертався додому, i на його щелепастому виду
жорстоким самозадоволенням поблискували невеликi очi, схожi на  пiдсмаженi
гарбузовi насiнини.
   - Фортунить тобi, Тодоше, - часто  заздрили  йому  конокради,  дрiбнiшi
злодiяки i рiзнi вiдлюдки.
   - Наговорюєте, братцi, i всiлячину городите на бiдну голову  Тодоха,  -
якось аж кособочились од лукавства злодiйськi очi. - З вами,  по  слабостi
своїй, знаюсь, чаркуюсь, та  сам  нiяк  не  краду-пам'ятаю:  життя  злодiя
скороминуще, а я про бiльше думаю, бо дiло йде - контора пише.
   Це  викликало  серед  злодiйнi  веселе  смiховисько,  до  якого   охоче
приєднувався i окоренкуватий, але  проворний  Тодох.  Тiльки  iнколи,  вже
допиваючись  до  безтями,  вiн  мiг  зневажливо  махнути  рукою  на  своїх
заздрiсникiв i, аж роздуваючись од горiлки i самовпевненостi, кинути їм:
   - Дурна раклiя! Не мiзки, а  свиняча  шерсть  висторчкувалась  у  ваших
макiтрах. Святе в надлому дiлi одне: не мати спiльника i свiдка! - На його
вигнутих, мов турецькi ятагани, щелепах вибивалася дика  жорстокiсть,  яку
вiн пiдкреслював ударами кулака. - Спiльника - сам не беру,  свiдка  -  не
милую, хiба що того, який у колисцi попискує, бо дiло йде - контора пише.
   - Одчайдух ти, Тодоше, iстинний одчайдух, - шаленiла в захватi  раклiя,
п'ючи за здоров'я фортунника.
   - Може, й не одчайдух, але чогось-таки вартий, -  великодушно  дозволяв
злодiйськiй потерусi вихваляти себе i починав наспiвувати свою улюблену:
   Не в одного дядю с нальота стрелял,
   Не в одной тьотi губки целовал, i-ххх!
   В колгосп Мамура, звiсно, не подавав заяви, а щоб на нього не  косували
люди i начальство, примостився сторожем у райспоживспiлцi. I за  час  його
сторожування нi один лиходiй не наважився залiзти  до  крамницi.  Це  було
безсумнiвним доказом далекоглядностi голови райспоживспiлки i  причетностi
Мамури  до  злодiйського  кодла.  Але  десь  у  сороковому   роцi   Мамура
неждано-негадано з'явився на колгоспних зборах i  там,  жуючи  i  ковтаючи
слова, почав прилюдно каятись,  признався,  що  мав  за  собою  злодiйськi
грiщки, але тепер бажає працювати чесно, як усi, бо  дiло  йде  -  контора
пише, а вiн нiяк не хоче, щоб услiд йому  старе  й  мале  тицяло  пальцем.
Людей це признання зворушило, i Мамурi задали тiльки одне запитання:
   - Що ж, Тодоше, заставило тебе. прийти з каяттям? Совiсть  чи  попався,
може?
   - Нi, не попався, я 'не з таких, якi вслiпу промишляють... Донька, люди
добрi, заставила, - i тут не збрехав Мамура. - Сказала,  що  вiзьме  та  й
навiки втече од мене. А я ж її, кляту,  люблю  над  усе  в  свiтi.  От,  i
подумав собi: а нащо я маю її молодi  лiта  своїм  злодiйством  паскудити?
Донька ж росте, скоро дiвкою буде, бо дiло йде - контора пише.
   I в цей час люди  почули  плач  п'ятнадцятилiтньої,  з  не  по-дiвочому
серйозними очима Галини, яка  не  один  день  воювала  зi  своїм  люблячим
батечком.   Спочатку   вiн,   розводячи   вбоки   викривленi   щелепи,   з
кулаками-довбешками кидався на доньку:
   - Навчилась у  рiзних  семилiтках-десятилiтках  та  комсомолах  на  мою
голову, трясця казила та дубила б тебе i твою тиху  матiрi  Як  дам  тобi,
посмiтюхо, каяття, то скрутишся, звертишся i кров'ю заридаєш менi!
   Але й це не злякало Галину. Тендiтна, э першими обрисами дiвочостi i  з
трагедiйним надривом у поглядi, вона твердо вичiкувала, поки батько викине
з грудей своє шаленство i лайки, а потiм гордо жбурнула йому в обличчя:
   - Я й без твоїх кулакiв тепер щодня кров'ю плачу. I не лякай мене, коли
хочеш, щоб тебе батьком називала. Я тобi не матiр, яку ти  навiки  злякав.
Не зробиш по-моєму - бiльше нiколи не побачиш мене.
   Мамура ошелешiв тодi й розгублено опустив кулаки.  В  характерi  доньки
вiн побачив свою упертiсть, побачив, нарештi, що  вона  вже  не  дитина  i
шукає своєї стежки в неспокiйному свiтi. I знайде, бiсова дiвчина, бо дiло
йде - контора пише. Вже навiть з  якоюсь  приязню  поглянув  на  делiкатну
постать одиначки, на її мальоване вродою i упертiстю обличчя.
   "Королiвна! Ця нiзащо не одягне якоїсь штуковини  iз  чужого  плеча.  I
справдi, коли роздумати головою, нащо такiй бути  злодiйською  дочкою?"  -
Чортихаючись i дивуючись у душi, вiн  таки  мусив  поступитися  перед  цим
паростком, але злiсть свою все одно зiрвав на жiнцi.
   Мамуру прийняли до колгоспу. Вiн спроквола, неохоче.  але  виходив-таки
на роботу, "конав" свою норму i вiдшив од себе злодiяк. Люди почали вiрити
йому.  Але  перед  самою  вiйною  мiлiцiя  знову  схопила  Мамуру.   Проте
пофортунило и тодi: вiйна врятувала  його  вiд  суду.  Пiд  Проскуровом  у
першiй сутичцi з нiмцями одчайдух Мамура пiдняв руки  вгору,  а  ще  через
тижнiв два з'явився у своєму селi i ревно взявся за старе ремесло. Але  не
врахував одного: фашисти, грабуючи цiлi держави, не любили мати спiльникiв
у цьому дiлi, нi великих, нi малих. Вони швидко добрались до злодiя i,  не
обтяжуючи себе процедурою слiдства, присудили його до страти.
   Тепер одчайдух Мамура вже не пiдiймав  руки  вгору,  а,  звиваючись  на
землi, хапався ними  за  добротнi  нiмецькi  чоботи,  цiлував  i  сльозами
закапував їх, присягався у своїй вiрностi  "визволителям".  Але  й  це  не
допомогло - його кинули до тюряги. Проте  й  тут  доля  не  розминулася  з
Мамурою: вiн, уже безнадiйно посiрiлий, з очима,  що  втратили  пiдсмажену
брунатнiсть, опинився в партизанськiй камерi. I коли лiсове плем'я зробило
пiдкоп, Мамура утiк з усiма, але одразу ж подався не в лiси, а на хутiр до
однiєї нечупари-жмикрутки, яка не цуралася нi процента, нi  краденого,  нi
хапаного добра, нi чужих чоловiкiв. У цiєї напiвхвойди  й  прожив  Мамура,
мов горобець у стрiсi, до весни визволення.  От  тодi  вiн  i  з'явився  в
своєму селi, з явився навiть з папiрцем, що був засуджений  нiмцями  за...
зв'язок з партизанами.  Збагнувши,  що  люди  повiрили  папiрцевi,  Мамура
згодом i себе переконав, що знався з партизанами. Пiсля цього вiн мало  не
щодня приписував собi новi заслуги i навiть  почав  проявляти  iнтерес  до
громадського  життя.  Спочатку  вiн  бажав  не  так  багато:  посидiти   в
президiях, бо йому вже тепер без президiй не можна.
   Марко не знав, як Мамура жив останнi роки,  але  вiн  нiколи  не  вiрив
жодному його слову, вiдчував непроглядну, кров ю i брудом заляпану безодню
його злодiйського  єства.  I  ось  тепер  на  однiй  дорiжцi  вiн  побачив
Безбородька й Мамуру. Це теж може здатись поганим сном. I, щоб  перевiрити
себе, Марко опиняється  на  дорозi  й  нахиляється  до  землi.  Неблискуча
намерзла колiя за нiч наволохатилась намороззю, i її чiтко прорiзали слiди
копаниць. Продибав-ши кiлька крокiв, Марко у вибоїнi помiтив якусь рiч. Це
була  звичайна  прядiвляна  кукла,  її  зворушлива  головка  з  розпушеним
волоссям нагадувала жiночу. Виходить, Мамура повiз прядиво. Не  до  римаря
чи мотузника вночi возять оцi кукли, схожi на жiночi голiвки. I Марковi їх
стало жаль, мов живих, а всерединi заворушилась,  побiльшала  злоба  проти
Безбородька. Видно, совiсть нiколи не мучила його, навiть у часи  великого
лихолiття. Недарма сьогоднi так бушував дiд Євмен. А як  гiрко  пожартував
старий за вечерею:
   - Тепер наш колгосп став легкий, як птах, торкни - i полетить.
   От i летять сьогоднi кукли, завтра ще щось полетить, а  люди  працюють,
журяться,  нарiкають,  заробляють  нужденнi  грами,  але   надiються,   що
закiнчиться вiйна i начальство податки зменшить i  безбородькiв  пожене  з
постiв i президiй, бо iнакше -  загине  село.  I  в  найтяжчi  буднi  село
сподiвалося дочекатись свого свята, з  хлiбом-сiллю  на  столi,  з  дiтьми
навколо столу i з правдою бiля хлiборобського дiла.
   I костури, i думки втомили Марка, але не  мiг  вiн  викинути  зараз  нi
своїх  костурiв,  нi  думок,  нi  сподiвань.   Правда,   костурiв   швидше
позбудеться, а коли повеселiшають його думки, як он тi двi зiрки, обведенi
золотавим, з передвесняною вогкiстю,  туманцем?..  Скорiше  б  закiнчилась
вiйна!..
   Ось уже небавом i його  подвiр'я.  Вiн  знову,  збираючись  перепочити,
зупиняється бiля чиєїсь  полупленої  печi  i  завмирає:  з  челюстей  печi
висунулись  чиїсь  ноженята,  вмостившись  на  припiчку.  Марко   спочатку
розгубився. в голову пекучими жаринами посипалися страдi  адогади,  i  вiн
мало не випустив з рук запiтнiлi поступь.
   "Щось треба робити, щось треба робити", - кiлька разiв довбнею била  та
сама думка. Але що саме робити - не знав. Нарештi з острахом нахилився  до
припiчка. Йому здалося, що вiн почув чиєсь дихання. Чи то,  може,  вiтрець
зашелестiв? Нi,  таки  насправдi  дихання!  Ху!  Тепер  вiн  однiєю  рукою
поторсав розтоптанi чобiтки, i в них вiдчув життя. Вiд серця потроху почав
одлягати страх, i Марко вже потягнув ноженята до себе. З глибини  челюстей
почулося невиразне бурмотiння.
   - Гей, хто там зимує!? - майже радiсно закричав. - Ану, вилазь скорiше!
   Ноженята  заворушились,  посунулись  ближче  до  Марка,  перегнулись  i
незабаром перед чоловiком смачно i заспано потягувався Хведько.
   - Ну й злякав ти мене, шибенику, -потягнувся рукою до мокрого  чола.  -
Що ти тут робиш?
   - Що роблю? Ночую. Хiба що? - позiхнув i зразу ж посмiхнувся Хведько.
   - У печi ночуєш ?
   - А що ж, на снiгу? - й собi запитав хлопчак, дiстаючи з припiчка  свої
книжки i зошити.
   - Так у тебе нема нiякого притулку?
   - ...Я завжди в себе в льоху ночував. А сьогоднi, коли був на  станцiї,
вода пiдтопила льох. То треба ж було десь ночувати,  -  розважливо  сказав
хлопчак i гигикнув: - Так ви дуже перелякались?
   - I не питай. Ходiм, Хведю, до мене.
   - Як ходiм, то й ходiм, - одразу ж погодився хлопчак i дмухнув на  свiй
школярський пакуночок.
   В землянцi давно непокоїлась мати, витягуючи свою безконечну нитку.
   - Де так, сину, довго барився? А я вже чого не передумала: чи  не  впав
на дорозi. Мерзлота, слизота тепер, що  й  здоровий  валиться  з  нiг,  як
старець-прошак. Хведю, а тобi не пора спати?
   - Вiн, мамо, поки що буде жити у нас, а далi побачимо. Правда, Хведю?
   - Не знаю, - розгубився хлопчак. -  Я  завтра  виллю  воду  з  льоху  i
переберусь туди.
   - Ой ти горенько моє. - Марко пригорнув дитину. -  Роздягайся  скорiше,
їсти не хочеш?
   - Я ж у вас вечеряв.
   - Та в печi тобi, може, такi наснилися страви, що одразу зголоднiв.  Не
снились?
   - Маму бачив у снi, - тихо одказав хлопчак, i обличчя його  постаршало.
- Вони йшли долиною, а я наздоганяв їх i наздогнати не мiг.
   - Вже й не здоженеш, дитино, - запечалилась  Ганна  й  кiнчиком  хустки
витерла очi. - Не тiсно вам буде тут? - показала на  застелений  помiст  з
кiлькох дощок, що правив за лiжко.
   - Помiстимось, мамо.
   - Мусите. Тiльки подушок нема в мене. Мурашки i тi мають подушки, а  ми
зараз без них живемо.
   - Як, Хведю, переживемо це лихо, чи ти нiяк не можеш без подушок?
   - Таке скажете, - посмiхнувся хлопчак, скидаючи завелику сорочку.
   - Мамо, а що робить То дох Мамура?
   - Найшов кого проти ночi згадувати,  -  одразу  ж  невдоволення  почало
затiкати в її зморшки. - Був душогубом i злодiєм, таким i залишився. Перше
вiн обкрадав окремих людей, а тепер увесь колгосп. Безбородько  настановив
його завгоспом.
   - Мамура - i завгосп!?
   - Атож.  От  i  стараються  обоє,  соцiалiзм  розтягують  по  кутках  i
закутках.
   - Ну, а люди ж як?
   - Люди! Та хто радиться  з  ними?  Чоловiки  на  вiйнi,  а  тут  бабами
командувати не тяжкое терпiть, труднощi воєннiї -перекривила  Безбородька.
-Його iнодi ще й похвалює начальство, бо  сяк-так  виконує  плани.  Хитрий
мурмило, знає: скiльки баби не голосуватимуть, то не  вони,  а  начальство
буде скидати чи наставляти його. Вiдпочивай уже.
   З невеселими думками лягав Марко. Вiн довго не мiг заснути, а коли  сон
почав насновувати бiля очей свою теплу основу, її розiрвало зайченя:  воно
хоч i тихенько чебе-ряло по землянцi, але  мiцно  било  долiвку  цурпалком
хвоста.
   ...До Марка сходились i сходились  люди,  i  тi,  що  жили,  i  тi,  що
залишилися тiльки в списках.  Потiм  приємне  погойдування  винесло  вгору
землянку, i вона стала хатиною, з вiкон якої було видно сади, луки i став.
Сади були обгорiлими. Але на їхнiх чорних покручених руках буйно  квiтував
i бринiв рожевий цвiт. Марко в подивi зупинився  перед  однiєю  яблунькою,
яка  вивершувалася  розкiшним  гербом  цвiту,  припав  до  її  обвугленого
стовбура i почув пiд корою перестук соку.  Вiн  так  обзивався  у  деревi,
неначе воно мало людське серце. А на ставку рибалки тягли важку тоню,  над
ними спiвали тi самi кулички-травники, яких вiн бачив пiд кущем  тiлорiза.
Далi з'явилася церква, старi образи на нiй здавалися  потемнiлими  куклами
прядива. Кордубатий отець Хрисантiй зустрiв його з якоюсь пляшкою в  руках
i хитро посмiхнувся:
   "Нема вашого Заднiпровського, - уже в новiй школi орудує. А я переходжу
в самодiяльнiсть. Востаннє в церквi п'ю, досить грiшити".
   Марко пiшов до школи. Бiля осокорiв, де вiн зустрiв свою долю, над  ним
загримiв гарматний грiм. Марко пiдвiв голову i на хмарi побачив бородатого
веселощокого дiда з солдатськими обмотками на ногах. Дiд пiдморгнув йому:
   - Злякався? Це не гармати, а я, грiм, гримiв. Чуєш, вiйна  закiнчилась!
То й будь здоров i нiчого не бiйся. Поплив на хмарi провiщати перемогу...
   Марко прокинувся з усмiшкою на  вустах,  повернувся,  крекнув  i  почув
тихий голос Хведька:
   - Ви не спите?
   - Не сплю.
   - А чули, як у снi смiялися?
   - Не чув.
   Хлопчак рукою намацав Маркову руку i щось ткнув у неї:
   - Вiзьмiть собi, Марку Трохимовичу.
   - Що це, Хведю?
   - Запальничка. Таки нехай вона буде у вас. У господарствi  знадобиться,
- сказав Марковими словами.
   Чоловiк збагнув, що зараз робиться в дитячiй душi.
   - Ну, спасибi, Хведю, за подарунок. Тепер i я буду з вогнем!  Давно  не
мав такого славного подарунка.
   - Справдi? - зрадiв хлопчак.
   - Справдi. А як захочеш побавитись нею,  бери  у  мене,  зобижатись  не
буду, - пригорнув до себе дитину i зiтхнув.



   VII

   Нiч найкращий спiльник  закоханих,  тiльки  тих,  що  нежонатi.  Справи
одружених уночi куди гiршi, навiть коли ти голова колгоспу.
   Антон Безбородько, провiвши очима сани  з  Мамурою,  оперся  спиною  об
криничний журавель i думає про те, над чим iнколи думають по  ночах  деякi
чоловiки. В головi  неоднолюба,  вiдтискаючи  всi  господарськi  турбацiї,
нерiвне крутиться i снується один клубок: "До кого i як пiти?"
   Хтось, може,  й  не  дуже  мудрує  бiля  такого,  потаємною  пристрастю
наплутаного клубка, але статечний Безбородько не легковажний  джигун.  Вiн
знає, що любощi народжуються в таємницi i найкраще, коли в  таємницi,  без
зав'язi, одцвiтають. Кому в цьому свiтi, практично, потрiбний розголос  чи
пiдозра? Нi тобi, нi твоїй любцi, нi тим паче власнiй жiнцi, яка на всякий
погляд чоловiка має котячi очi. Ти на засiдання йдеш, а вона й тут, мов  з
кiлочка, цюкне:
   - Довго сидiтимеш?
   А  хiба  ж  вiн  знає,  скiльки  говоритимуть  i  свої   активiсти,   i
представники? Та й на ферми, якi вони тепер не є, треба заглянути, щоб хоч
сторожi начальство чули. А баба як баба: все одно державну роботу нiяк  не
вiдсортує од любовi i ревнощiв.
   "Ех, Марiє, Марiє, славна  ти  була  дiвчиною,  i  молодиця  нiчогенька
вийшла з тебе, а от,  набравши  сорок  лiт  iз  хвостиком,  не  набралася,
практично, делiкатностi. Ще й не подумає чоловiк повести на когось бровою,
а в тебе уже все i для всiх написано-розмальовано на виду, як на афiшi.  З
роками ще й новий недолiк прорiзався у жiнки: погано спить  по  ночах.  Не
встигнеш ступити на порiг, а з постелi й сичить її голосок:
   - Чого так пiзно притарабанився? Вже скоро першi пiвнi заспiвають.
   Причепилась до тих спiвцiв, наче й не знає, скiльки голова має  клопоту
вiд пiвнiв i до пiвнiв".
   Журавель сумно поскрипує, нiби спiвчуває  чоловiковi,  i  вiн  тихенько
починає наспiвувати:'
   Ой у полi три криниченьки, Любив козак три дiвчиноньки:
   Чорнявую та бiлявую, Третю руду препоганую.
   Нi, препоганої вiн нiколи не любив, а що в нього є чорнява  та  бiлява,
окрiм жiнки-шатенки, як у городi кажуть, то це  факт,  з  одного  боку,  i
приємний, а з другого, краще не питайте...  Як  там  тепер  його  законний
факт? Чи спить, чи вимулює боки, дожидаючись мужа? Хоч бери  та  непомiтно
сон-зiлля пiдсипай своїй парi. I медициною втовкмачуєш їй,  що  сон  -  це
вiтамiни здоров'я, та хiба ж таку медицина  переможе  чи  переговорить?  У
неї, практично, своя медицина i свої примiтки до неї. Ет,  нiколи  чоловiк
не проживе спокiйно: то вiйни, то рiзнi плани-заготiвлi, то  кампанiї,  то
ферми, то жiноцтво. I яку воно силу взяло над нашим  братом!  Зиркне-лупне
очима на тебе, поведе, бровою - i потягне кудись душу, наче за поводок. Ще
нiчого, коли в когось один поводок, а от коли  їх  аж  два  в  рiзнi  боки
сiпають i ти стоїш у ваганнi: куди  повернути?  Звичайно,  краще  пiти  до
Маври, але то така  дичина,  що  й  досi,  практично,  не  розберешся,  як
пiддобритись до неї: чи ласкою, чи продукцГєю, чи ще  чимось.  А  останнiм
часом, бiсова личина, i не дивиться в його бiк. З якої б ласки чи трясцi?
   З темряви на Безбородька глянули блакитнi, з дикуватим  сiрим  полиском
очi молодої вдовицi, яка бiльше завдавала йому клопоту, анiж  радостi.  Та
чомусь i тягло бiльше до неї, нiби сам дiдько в медах викупував її.
   "Грiхи,  грiхи",  -  щиросерде  виривається  у  чоловiка.  Вiн   рiшуче
виструнчується i з гiднiстю, як господар, виходить на  дорогу:  чого  йому
зараз  критися,  коли  йде  перевiряти  стайню.  От  пiсля  неї  тра  буде
зiщулюватись пiд чужими печами, а то, практично, хiба захисток? Скорiше  б
усiм огородитись тинами, перетинками та розжитись на хати. I людям було  б
краще, i для вищого ока, i для нього - менше б  тицяли  пальцями  на  його
оселю. Не одному мозолила вона очi, а нiхто не подякує, що вiн i для людей
зубами виривав лiс аж з трьох лiсництв. У цьому роцi чимало набудують хат,
ну, а всi однаково жити не можуть, бо  до  неба  високо,  а  до  комунiзму
далеко.
   Вiн обережно, майже  навшпиньках,  пiдходить  до  стайнi,  звiдки  чути
голоси конюхiв, витягується бiля  брами  й  дослухається,  чи  не  таляпає
чогось про нього навiжений дiд Євмен i його братiя. "Нiколи старому  нiчим
не догодиш.  Вже,  так  i  знай,  вiдвiз  Марковi  Безсмертному  три  хури
побрехеньок, а четверту скарг. I принесло ж цього Марка ще  до  закiнчення
вiйни, буде кому воду каламутити, - це такий, що не всидить i не  влежить.
Гляди, ще й потурить з головування,бо вiн риболов".
   Останнє слово Безбородько вже з люттю  вимовив  у  думках:  згадав,  як
Марко насмiявся над ним. Ще коли вони ходили до школи i  сидiли  на  однiй
партi, Марко був завзятим  рибалкою,  а  вiн  привчився  i  печерувати,  i
раколовнею виловлювати раки, бо за них вiд  попа-ракоїда  в  усяку  погоду
перепадала свiжа копiйчина. Тi лiта вже й кiньми  не  доженеш.  Коли  ж  у
тридцять восьмому роцi  його,  Антона,  знову  скинули  з  головування,  а
наставили Марка, якось пiд чаркою i запитав на хрестинах:
   - Чого, Марку, тобi фортунить на головування, а я нiяк  не  можу  довго
втриматись на ньому?
   Марко тодi, не мудруючи довго, й випалив на людський смiх i поговiр:
   - Напевне тому, що в принципi ти раколов,  а  я  риболов;  ти  в  корчi
заглядаєш, а я в плесо.
   Ну, та за вiйну риболову бiльше дiсталося,  анiж  раколову;  на  плесах
вiйни з шкури швидко роблять решето...  От  уже  й  маєш  на  завтра  нову
турбацiю: пiти до риболова, пожуритися над  його  ранами,  чимсь  пособити
йому, а вiн, лукавоокий, гляди, й спихне  тебе  з  головування,  як  перше
спихав.
   Цi побоювання зовсiм  розтривожили  чоловiка,  бо  в  найглибших  своїх
тайниках iнодi з жалем i недоброю заздрiстю визнавав, що Марко, хай би вiн
горiв, господарює лiпше за нього. Але  на  людях,  де  мiг  i  як  мiг,  а
найбiльш потаємно, кусав i їв свого суперника. Правда, це вiн прикривав  i
рiзними iдеями, i всiлякими турботами про колгосп.  А  як  же  iнакше?  То
тiльки не дуже великого розуму  комiрник  Мирон  Шавула  може  навпростець
випалити, як уже випалив сьогоднi про приїзд Марка, що два коти на  одному
салi не помиряться. А вiн пiд це саме  мусить  пiдвести  базу,  iдейну  чи
економiчну, бо тепер без теорiї нiяк  не  обiйдешся.  Вона  має  резонанс.
Навiть жiнка iнодi побоюється її.
   За брамою стиха пофоркували  конi,  неприємно  пахло  прiлiстю  соломи,
хмелюватим жомом, що  домiшувався  до  сiчки,  а  пахощi  сiна  давно  вже
вивiтрилися iз стайнi. Чим тiльки дотягти до пашi?
   Голоси  конюхiв  розсипались  i  затихли.  Потiм  аж  в  кiнцi   стайнi
анциболотний Максим Полатайко, який пройшов i мiднi труби, i чортовi зуби,
доладно пустив низом пiсню, i зразу ж над  нею  чудово  плеснув  i  злетiв
угору ясний, з осiнньою м'якiстю i смутком тенор.
   Он пущу я кониченька в саду,
   А сам пiду к отцю на пораду. Отець мiй по садочку ходить,
   За поводи кониченька водить.
   "Хто бiля коней зрiс, той про коней  думає  i  спiває",  -  посмiхнувся
Безбородько й увiйшов до стайнi. I тiльки тут, прислухаючись  до  пiснi  i
придивляючись до скотини, зажурився: чим вiн у цьому роцi зоре поля? Оцiєю
напiвголодною, звiдусiль стягненою калiччю за три  роки  не  обробиш  їхню
землю. А на МТС надiї  не  покладай:  трактори  теж  -  одне  калiцтво,  й
пального нема. Звiсно, що можна буде спихнути на вiйну,  вiн  спихне.  Але
все одно, кого ж, як не його, будуть стьобати iз усiх бокiв. От  i  думай,
чоловiче, як викрутитися з такої халепи? Пiсня  ще  стрепенулась  угору  й
затихла, але тi самi думки жалили й дратували чоловiка.
   В стайнi, крiм конюхiв, був i скотар Омелян Корж, високий, мов жердина,
чолов'яга з простреленою рукою.
   Вiн ще бiльше витягнувся перед головою, не знаючи, куди подiти  здорову
руку з цигаркою.
   - Навiть сюди курити прийшов? Коли  я  вас  порядку  навчу?  -  гримнув
Безбородько.
   - Так я ж, Антоне  Iвановичу,  цигарку  в  рукавi  тримаю,  -  вiдповiв
смирняга.
   - I дим у рукав пускаєш?
   - Нi, до цього ще не додумався.
   - А ти додумайся! Бач, яким високим, до неба, виколихало тебе, а  розум
все донизу хилиться. Пропорцiї треба мати. Чого прийшов сюди?
   - Журитися, - нахмурився чоловiк.
   - Журитися? Що ж у тебе? - м'якше запитав. - Щось iз фронту прийшло?
   - Та не в мене, а в нас: .останнє їдло аптекарськими порцiями закладаєм
худобi, а що ж далi робити? Чи ясла на сiчку рубати, чи  гострити  нiж  на
весь товар? У корiв уже вим я на рукавички зсохлося, i так  плаче  худоба,
що й собi голосити хочеться, Мов на похоронi. От яке дiло.
   -  Що  поробиш  -  вiйна,  -  нiчого  розумнiшого  не  мiг   вiдповiсти
Безбородько. Хiба йому сьогорiчна зимiвля теж не сидить у печiнках?
   I одразу ж з темряви строго обiзвався Євмен Дибенко:
   - Вiйна вiйною, а два стоги  перелiжного  сiна  нi  за  що  нi  про  що
згноїли.
   Безбородьки нахмурився:
   - Таки згадала баба дiвера. Через вас, дiду, про  цi  два  стоги  увесь
свiт i союзника знають.
   - Та вони нам нi сiном, нi  душевнiстю  не  пособлять,  -  i  не  думав
змовчати старий. - Що ж ми, Антоне, через пару днiв будем робити?
   - Святого Лазаря спiвати.
   - Заспiвати можна i святого, i грiшного, а чи  виспiваєш  у  нього  хоч
в'язку сiна? Не знаєш? - неприступно стояв у темрявi старий.
   - Про це, дiду, краще свого Марка Безсмертного запитайте, -  ще  бiльше
насупився Безбородько. - Приїхала ваша порада i люба розмова.
   - При Марковi я не питався б  про  таке  дiло:  вiн  допильнував  би  i
людину, i скотину. - Дибенко, згадавши минулi роки, мимоволi зiтхнув.
   На мить побачив минувшину й Безбородько: справдi,  Марко  якось  завжди
умiв викручуватися. Ну, а тепер не викрутився б - вiйна.  Цим  Безбородько
трохи втiшив себе i вже спокiйнiше заговорив до старого:
   - I чого ви так в'їдаєтесь? Думаєте, у  мене  душа  не  дратована  цими
нестатками?
   - Напевне, мало, бо довели скотину до  змору,  доведемо  й  до  падежу.
Готуй мотузки пiдвiшувати її. - Вiн зiтхнув i вийшов iз темряви, похмурий,
зосереджений. - Чи не доведеться нам, Антоне, по  людях,  шапочку  знявши,
пiти: може, хоч трохи чогось розживемося?
   - Та, напевне, доведеться ж, тiльки що тепер, практично, є у людей?
   - Крiм бiди, мають вони й серце.
   - I теж обiдране. Ну, побачимо, що вийде з цього дива. На добранiч.
   - Будь здоровий та начальству милий, - насмiшкувато  кинув  дiд  i,  не
подавши руки, одвернувся од Безбородька.  Той  скаженими  очима  стрельнув
йому в спину.
   "Елемент! Ждеш не дiждешся, щоб скинути мене з головування,  на  Марка,
як на iкону, молишся. Нема, практично, порядку на землi!"
   Не було порядку й на небi - по ньому то гаями, то  зчепленими  химерами
купчилось потаємне з такими очима хмаровиння, що не можна  було  збагнути,
чи зиму, чи весну обтрусить воно на землю. Хоча весна теж  не  мед  головi
колгоспу, та швидше б наступала, щоб, справдi,  не  довелося  на  мотузках
пiдвiшувати худобу. Ще добре, що в нього не так i багато її: було б  трохи
бiльше - i вуха об'їла б.
   На  вулицi  господарчi  турботи  вислизають  з  думок  Безбородька,  бо
приходять iншi, гарячi й огнистi. Тепер Антон Iванович якось меншає,  наче
вбирає всередину  частку  свого  зросту,  i  не  йде,  а  то  чаїться,  то
по-злодiйськи висотується помiж мурашниками  землянок,  купинами  дерев  и
осиротiлими печами; вони iнодi, мов живi iстоти, несподiвано вигулькують з
темряви i кригою обдають усе тiло чоловiка, бо ж не  велика  радiсть  бiля
землянки полюбовницi наскочити на якогось свiдка. I вiн про  всяк  випадок
зарання пiдшукує вiдповiдь, чого опинився на цьому кутку.
   Ось уже горбатиться й землянка Маври Покритченко. Теж хтось влiпив таке
прiзвище якомусь покритченку i милосердiя не мав у душi. У Безбородька  на
якусь мить прокидається жалiсть до Маври, яка не  раз  попоплакала,  поки,
стала його коханкою. Та й тепер вона ще не  оговталась:  коли  заходиш  до
неї, старається спекатись тебе i сльозами,  i  клятьбою,  навiть  себе  не
милує, - теж проклинає за свiй грiх. Чогось нiяк  не  може  подивитися  на
бабську судьбу воєнними очима: живи, як живеться, люби, коли любиться,  бо
й це минуща рiч: зiйде приваба з лиця, то и нiхто вже тебе,  жiнко  добра,
не буде чекати, хiба що одна земля. Тепер Мавра кляне його й  себе,  а  чи
колись не буде жалкувати за цим? Буде каяття, та не буде  вороття.  От  як
воно виходить, коли, практично, глянути наперед. I чого воно так  повелося
на землi: хто менше горнеться до тебе, до того бiльше липнеш ти? Здається,
й Пушкiн про це писав у "Пiковiй дамi" чи десь-iнде.
   Ще просвердливши пiдозрiливим поглядом темряву, Антон  Iванович,  як  у
молодостi, скрадливими стрибками долає вiдстань од вулицi  до  пiдгородця,
край якого кротячою норою  темнiє  землянка.  Не  переводячи  подиху,  вiн
затискує рукою льодком обкипiлу дужку й починає виклямцювати оту скрадливу
пiсню, в якiй є лише два i то однакових слова: "Вiдчини,  вiдчини!"  В  цю
мелодiю зараз всотується все єство солодколюбця. Клямка  стогне  i  благає
змилосердитись над чоловiком, але з оселi не чути навiть шарудiння.
   "Чи  так  мiцно  спить,  чи,  може,  ночує  в  якоїсь   подруги-вдови?"
Невдоволення бере верх над обережнiстю, i вiн  починає  стукати,  i  потiм
гамселити кулаком у дверi.
   - Кто тамi? -нарештi чує такий бажаний i нiчутiньку не сонний голос.
   - Це я, Мавро, - повеселiшавши, пригинається, щоб  послати  свiй  голос
крiзь дучку для дерев'яного ключа. - Добрий вечiр тобi!
   В землянцi залягає тиша, потiм недобре озивається голос удови:
   - Чого вам?
   "Ще й питає, бестiя, наче не  знає  чого",  -  задоволене  посмiхається
Безбородько  i,  смакуючи  радiсть  зустрiчi,  цiлує  повiтря.   В   оселi
зашарудiли жiночi ноги. Мавра пiдiйшла до дверей i строго промовила:
   - У мене тiтка ночує.
   Напевне, довбня не ошелешила  б  так  Безбородька,  як  цi  несподiванi
слова.
   "Оце так нi за що нi про що i влипає наш брат,  як  муха  в  мелясу.  I
принесло  ж  його  на  своє  безголов'я.  Хiба  ж  не  знає  вiн  Мавриної
тiтки-язичницi, в якої рот-  неначе  хлiв:  як  розчиниться  -  замком  не
зачиниш, квачем не затулиш. Практично, завтра по  всiх  кутках  задзвонить
язиком,  наче  церковним  дзвоном.  Не  мав  чоловiк  лиха,  та  пiшов  до
полюбовницi. Марiя йому тепер i  хату,  i  голову  рознесе...  Як  же  тут
вискочити хоч напiвсухим iз такої халепи? Тодi i оком  не  накидав  би  на
вiдьомський рiд у спiдницях, де вiн узявся на нашого брата?"
   Хапаючись то за одну, то за другу думку, вiн обтрушує їх, мов лушпиння,
ще гарячкове длубається в пам'ятi, в книжках, де пишеться про такi штучки,
перед очi лiзуть якiсь шматки iз сцени, i раптом його осiняє догадка:
   - Ху! - полегшено зiтхає чоловiк i з гiднiстю говорить крiзь  дверi:  -
Ну й хай твоя тiтка ночує  собi  на  здоров'я.  Вона,  знаю,  компанiйська
щебетуха, -  пiддобрюється  до  чортової  язичницi.  -  А  тобi  телеграма
прийшла. Дай думаю, занесу, порадую людину. Чи, може, завтра вiзьмеш -  не
буду кодошкати твою рiдню.
   Вiн, зiтхнувши, полегшено обертається, щоб вийти на  подвiр'я,  а  його
доганяє болiсний зойк, i одразу ж од порога вiдскакують дверi.
   -  Почекай,  Антоне.  Вiд  кого  ж  вона^  ця  телеграма?  -  благанням
простягаються руки вдовицi. Вона стоїть перед Безбородьком, як печаль,  як
сподiвання, як бiль, а вiтер перебирає подолки її сорочки i широкi рукави.
- Вiд кого? Вiд Степана?
   - Та що ти, жiнко добра, говориш! Схаменись! - Безбородько  страхається
такого питання i нiяково входить у землянку. - Це ти спросоння?
   Мавра повертається за ним на одному мiсцi i вже в безнадiї перепитує:
   - Не вїд Степана?
   Безбородько мерзлякувато поводить плечима:
   - Чого питати про це - його ж убито.
   - А може,  й  не  зовсiм  убито,  -  одразу  в'яне  жiнка  i  голос  її
насочується сльозами i мукою.
   -  Ну,  чого  ти,  сердешна?  Не  треба  тривожити  себе,   -   починає
заспокоювати вдову, а сам проганяє дурнi думки: чи полегшало  б  їй,  якби
повернувся Степан, - вiн, ревнивець, не помилував би  її,  мiсив  би,  мов
тiсто в дiжi, а вона i зараз як побивається за ним. I хто збагне у  свiтi,
що таке жiнка i що тдке жiночi сльози i серце?
   Мавра тiльки тепер  у  темрявi  знаходить  на  бильцi  лiжка  спiдницю,
швиденько одягає її через голову, а сама тремтить, нiби у лихоманцi:
   - Як ти мою душу сколотив, наче обiрвав її з останньої нитки.
   Вiн крадькома  торкається  руками  її  ще  сонних  плечей,  що  пахнуть
розiгрiтим сiном, жiночнiстю i гiркуватiстю курної землянки.
   - Чим я тебе сколотив?
   - Телеграмою, будь вона неладна. Нiколи нi вiд кого в свiтi не мала їх,
окрiм свого Степана... Тiльки сказав ти оце слово, а я побачила його, мужа
свого, й ожила, i обмерла: а може, вiн якимсь чудом уцiлiв.
   - Яке вже там чудо може бути, коли  на  мiнi  пiдiрвався?  Знайшли  вiд
нього, сама знаєш, лише пару клаптикiв шинелi i шматочок серця. Як  тiльки
не розвiявся цей шматок серця,  коли  навiть  костi  димом  розвiялись?  -
безцеремонне, нiби й не при жiнцi, згадує смерть чоловiка, а сам тупцює по
землянцi, придивляється до лiжка й лежанки. Але чому нiде нiкого не бачить
.вiн? - А де ж твоя тiтка? - запитує повеселiлим голосом.
   - Яка тiтка? - забувши свою брехню, крiзь сльози дивується Мавра.
   - Драстуйте вам! - Безбородько насмiшкувато вклоняється в пояс удовi. -
Вона ще й питає - яка! Твоя ж - язичниця-похатниця!
   - А-а-а... Це я зi сну сказала, - неохоче вiдповiдає Мавра  й  засвiчує
слiпак.
   - Нiби ти вже спала? - недовiрливо косує Безбородько i на жiнку,  i  на
мигунець.
   - Заснула. Вiд кого ж телеграма прийшла? Хто .мiг згадати мене?
   - Ге-ге-ге, - нiяково гелгоче Безбородько. - Iнтересуєшся?
   - Та щоб дуже, то  нi,  бо  радостi  зараз  нема  нi  в  листах,  нi  в
телеграмах. - Обережно ставить на припiчок блимаюче свiтло. - То вiд кого?
   Безбородько засмiявся:
   - Це я, Мавро, вигадав пiд твоїми дверми, коли ти  менi  тiткою  такого
страху нагнала. Треба ж було за якусь заключину вхопитись...
   - Вигадав!? - Мавра вражено застигла бiля  припiчка,  навколо  її  рота
затiпались болiснi й гiркi складки, але ось їх змиває  люта  рiшучiсть,  i
вона мало не з кулаками кидається на гостя. - Iди,  iди  геть,  осоружний!
Серце обiрвав, ще й радiє. Геть, вуличнику!
   - Чи ти, жiнко добра, не теє, не очманiла, практично, перед новим днем?
- В усе тiло Безбородька вбуравлюється мерзенний  холодок,  i  вже  кудись
далеко-далеко вiдлiтає нетривка радiсть зустрiчi.
   - Геть, огидо, бо  людей  покличу!  -  вдова  руками  й  сльозами  жене
Безбородька до дверей.
   - Отямся, Мавро, отямся! Який гедзь укусив  тебе?  Хiба  я,  практично,
гiршого хочу тобi? Я ж люблю тебе, - захекано зупиняється на порозi,  хоче
пригорнути жiнку, але вона люто б'є його по руках i так починає крiзь плач
ганити, що й справдi хтось може почути лемент у землянцi. - На яку вiдлигу
розвезло тебе сьогоднi?
   Вдова вiдчиняє дверi:
   - Щезни з очей, каламутнику! Вiн ще менi добра  бажає,  вiн  ще  любить
мене, бодай тебе хвороба любила.
   - Чого ти розбризкалась,  самшедша!  Тихiше,  практично,  не  можеш?  -
цитькнув на вдовицю, обурено грюкнув дверима, а за ними почувся  невтiшний
плач.
   Ну, то й не халепа чоловiку? Ще хвилину тому вiн мало  не  пiдскакував,
вигадавши iсторiю з телеграмою, а тепер кляв її останнiми словами: технiка
зiпсувала йому усi любощi. Правду кажуть теоретики: нема нiчого постiйного
в життi - все iде, все мiняється, а баби найбiльше.
   В таких роздумах iде  покрученими  вуличками  насурмонений  Безбородько
додому, а думки повертаються й повертаються до химерної вдовицi,  яка  так
безцеремонне випровадила його з оселi. Коли б не така пiзня година,  можна
було б знову повернутися до неї. Хоч би .втiшив її якимсь словом, баби  це
люблять i тодi стають  добрiшими  до  нашого  брата.  А  може,  вона  його
витурила тiльки для того, щоб  бiльше  тягнуло  до  неї?  I  така  бабська
стратегiя може бути.
   Неподалiк хрипло загорланив, забив крилами  пiвень  i  зразу  ж,  трохи
далi, обiзвався другий i теж стрепенув крильми, наче вiддiляв  ними  ранок
од ночi. Безбородько здивувався - невже це пiвнiч?
   "Отак за дурну  ложку  щерби  й  проходив  пiвдоби.  Хоч  би  Марiя  не
прокинулась".
   Та хiба жiнка догадається коли зробити так, як  захочеться  чоловiковi?
Не встиг вiн з порога вдихнутiї пахощi сушених яблук, як Марiя й  цюкнула,
наче долотом, по головi.
   - Чого так рано прийшов? Ще де свiтання, а чоловiк уже й на порозi.
   Безбородько з ходу вiдрiзує жiнцi:
   - Чув уже не раз цi дурнi вопроси на запитання.
   Щось розумнiше виколупала б чи проiнформувала,  що  скоро  першi  пiвнi
заспiвають.
   - Бiдненький, вiн i не  чув,  як  вони  виспiвували!  -  з  солодкою  в
їдливiстю кусає Марiя,
   -Хiба виспiвували? - дивується чоловiк. - От чого не чув, того не  чув.
Та й пiвнiв тепер на селi по пальцях, практично, полiчиш.
   - Еге ж, тепер полюбовниць  бiльше,  анiж  пiвнiв,  -  наче  мiж  iншим
сказала Марiя й знову взялася за своє: -  То,  кажеш,  не  чув,  як  пiвнi
спiвали?
   - Сказав же тобi.
   - I ще скажеш, що на стайнi був?
   - Таки на стайнi.
   - А потiм бiля чиїх дверей клямку цiлував?
   - Ет, не забивай ти менi баки нi пiвнями,  нi  клямками!  Загайдалакала
чортiщо! - природно розсердився, але й занепокоївся  чоловiк:  жiнка  таки
щось пронюхала. Але що саме i скiльки саме? Коли  б  багато  -  все  одним
духом вичитала б, наче вiрша. А це так шпигає, аби щось вирвати  з  нього.
Теж свої теорiї має.  Значить,  треба  звужувати  свою  практику,  щоб  не
попастись по-дурному. Ось так, а не iнакше, дорогенька жiночко.  -  Ти  б,
може, здогадалась вечерю поставити на стiл?
   - Нiби нiде не вечеряв? - знову солодко здивувалася Марiя, а сама  мало
не шкварчала в постелi.
   - I мiг би повечеряти, так до тебе поспiшав, летiв, наче на крилах.
   - Боже милий, хоч би раз мiй чоловiк ощасливив мене  i  не  поламав  по
дорозi тi крила, - так єхидничає Марiя, що  Антоновi  вривається  терпець.
Вiн вирiшує або обiрвати, або довести до кiнця паскудну гру. Обличчям його
ходять презирство, занепокоєння й нелегкi роздуми, а в  голосi  озивається
погроза:
   - Їй iще ревнощi, молодикування в головi, а ти  днi  i  ночi  не  спиш,
перевертаєш мiзки, бо вже весна до самiсiнького села пiдходить, а  конi  з
нiг падають. Iще скажи дурне слово, то всi горшки й миски  полетять  i  на
пiдлогу, i в твою гарячу пазуху.
   - Хай тобi грець! -  знаючи  його  вдачу,  Марiя  злякано  зiскочила  з
постелi, метнулася до свiтла, а потiм так загуркотiла рогачами, наче  мала
видобувати з челюстей печi не горшки, а весняний грiм.
   "Оце вже, практично, iнше дiло, - мало не  посмiхнувся  Безбородько.  -
Ну, чиє зверху? Знала б трохи бiльше, не  метнулася  б,  як  ошпарена,  до
печi. Знаємо вас, мов облуплених". Вiн статечно роздягнувся, недбало кинув
пальто на мiшок з сушнею, яка пахла ще холодком: напевне, внесли її в хату
пiзнього вечора, i гримнув на стару:
   - Чого босонiж гасаєш? З чийого б тiльки розуму такою гарячою стала?
   Жiнка спiдлоба зиркнула, блимнула на нього,  намiрилась  вiдрiзати,  що
тiльки її чоловiк нiколи пiд собою  мiсця  не  нагрiє,  але  передумала  i
мовчки поставила, як приплiшила, миску перед самiсiньким носом:
   - Їж!
   - Може, й ти пособиш?
   - Почекаю снiдання - недовго лишилося ждати, - затупотiла до лiжка.
   - Як хочеш, коли до ранку  не  перепадешся.  -  В  душi  вiн  святкував
перемогу, i тому навiть спати лягалось веселiше.  Але  вранцi  жiнка  таки
показала навiженнй норов.
   Кожна людина має свою якусь слабiсть чи примху. Безбородько теж не  був
винятком помiж адамовими нащадками. Весною минулого  року  вiн  був  легко
поранений у бiк. Ця  рана  возвеличила  його  у  власних  очах  i  в  очах
партизанiв. Лiсове плем'я великодушно забуло,  що  Безбородько  прийшов  у
загiн лише тодi,  коли  запахло  перемогою.  Рана  принесла  чоловiковi  й
урядову нагороду - медаль. Так чого ж було й  далi  не  роздмухувати  свою
славу i раною, i нагородою? Отож при всякiй нагодi Безбородько пiдтримував
цю славу, наче мiж iншим увертаючи в розмову.
   -   Побували   ми,   практично,   в   рiзних   i   всяких    бувальцях,
скуштували,почому кiвш лиха, коли командира було вбито, а мене поранено.
   Або:
   - Пополежав я тодi в кровi, наче у веснянiй водi. I досi  не  вiриться,
як залишився живим.
   Йому навiть чогось шкода стало, що рана почала швидко гоїтись, бо  тодi
люди менше можуть поважати його. Отож вiн i  додумався  продовжити  термiн
одужання. Дядьки не раз дивувались, що в Безбородька таке вередливе  тiло,
дивувався на людях i Безбородько, та що зробиш, коли природа є природою  i
нiяка медицина ще не розкусила її до корiнця.
   От i сьогоднi вранцi, коли бiля його будинку зiбралися  бригадири,  вiн
крiзь прочиненi дверi гукнув Марiї, що поралась на подвiр'ї:
   - Стара, де ти там подiлася? Давай скорiше бинта для перев'язки.
   - Для якої перев'язки!? - нахабно визвiрилась на нього жiнка. - Доки ти
вже рубець той перев'язуватимеш? Чи не забагато честi для нього!?
   У дворi раптом стало тихо, а потiм  громом  ударив  регiт.  Безбородько
мало не умлiв од несподiваного безчестя, обличчя у нього стало таким, наче
його тримали три днi й три ночi в квашеному перцi.  Отак,  одним  кiнчиком
дурного язика, можна злизати усi заслуги людини.
   "Ну, хiба не прийдеш ти до хати, вiдьмо конотопська! Полетять  з  твоєї
розумної голови пачiски, як пiр'я iз дохлої курки. Я тобi прорубцюю  такий
рубець, що надвоє язика перекусиш", - стискав у лютi кулаки.
   А Марiя, коли почула смiх бригадирiв, з острахом  збагнула,  що  вийшов
неабиякий пересiл, i одразу ж метиковано перемiнила пластинку:
   - Я тобi, Антоне, рану йодом зашмарую. Вже, повiр менi, обiйдеться  без
бинта. -  Вивертаючи  очi  на  людей,  вона,  красновида  й  заповзята,  в
накруглених вiтром спiдницях  летить  до  оселi,  не  зачиняючи  за  собою
дверей, твердо, мов прибиває, ставить дiйницю  з  молоком  i  так  починає
бiдкатись, щоб усi почули знадвору: - От  лишенько  моє,  знову  десь  йод
занапастився! Куди я втелющила його?
   - Це ти можеш, язикате опудало!  Подивись-но  в  миснику,  -  зобиженим
голосом тягне Безбородько, якого хоч трохи утiшає кмiтливiсть жiнки.
   - Справдi, у миснику! - Марiя бере з  пiдвiконня  пляшечку,  зиркає  на
дверi. - Пiдiймай сорочку! - I, не глянувши  на  чоловiка,  знову  ставить
йодла пiдвiконня.
   Нi, таки жiнка в нього ще не зовсiм вiдьма, скорiше - вiдьмочка. Коли б
їй тiльки наполовину пiдрiзати язика та вицiдити з неї ревнощi, то ще були
б з неї люди. Але все дно, як не старається тепер, її треба провчити.
   I провчив би, хоч трохи, пiсля наряду. Та саме над'їхав Тодох Мамура, i
Марiя,  яка  ненавидiла  завгоспа,  сьогоднi  запобiгливо   поставила   їм
снiданок, а сама нашвидкуруч  прибралась,  крутнулася  перед  дзеркалом  i
гайнула в сусiднє село до сестри, в якої не була  бiльше  року.  "Бач,  як
одразу потягло на вигуленьки! Ну й хай. Обiйдеться гостювання без неї".
   Пiсля першої чарки Безбородько запитав Мамуру:
   - Як їздилось?
   - Їздилось та возилось, бо дiло йде - контора пише, - безжурно вiдповiв
Мамура, орудуючи щелепами, наче жорнами: пiд ними й  кiсточки  хрумкотiли,
як зерно.
   - Все зiйшло з рук?
   - Все шито-крито, усе в самий акурат, хоч i сидить менi наш  дiльничний
мiлiцiонер ось тут, - самозадоволено засмiявся Мамура, весело мугикнув:
   Не гобiиман мене рукою,
   Не називай мене своєю.
   - Нiкого не зустрiчав?
   - Анi лялечки.
   - Це добре.
   - Старався ж. Об'їздами кружляв, усе мило спустив iз стаєнних коней.
   - Скiльки виторгував?
   - Шiсть кускiв! - полiз у кишенi i викинув на стiл кiлька пачок грошей.
   Безбородько пiдозрiливе  обмацав  очима  увесь  розпухлий  виторг,  що,
видать, побував у рiзних сховах, поки потрапив на цей стiл.
   - Шiсть. Не продешевив? - За цим  питанням  стояло  iнше:  не  обманюєш
мене?
   - Не продешевив, бо покупець  теж  знає,  що  привезене  вночi  дешевше
цiнується.
   - Хай буде так, - кивнув головою Безбородько. - I  о,  практично,  собi
вiзьмеш двi тисячi. Шавулi вiддiлимо тисячу, а решта - моє.
   Мамура поморщився:
   - Шавулi й п'ятсот вистачить з головою.
   - Е, нi, в такому дiлi  не  треба  скупитися.  Нащо  свiй  чоловiк  має
косувати на свого. Хай  i  вiн  має  iнтерес,  великодушно  заступився  за
комiрника.
   - Голова у  вас  мiнiстерська!  -  засмiявся  Мамура  i  запив  похвалу
самогоном.
   Але сьогоднi вiн i цiєю похвалою не влестив Безбородька.
   - Мiнiстерська, кажеш? - гостро зиркнув глибоко  посадженими  сiрими  з
тiнявiстю очима. - А яка у тебе.
   - Та куди моїй до вашої, -насторожився Мамура i тихiше запитав:  -  Яка
гризота поїдає вас?
   Обличчя Безбородька взялось заклопотанiстю.
   - Про худобу, Тодоше, треба щось думати. В печiнках вона сидить менi.
   - А що робити, коли нiяких лiмiтiв не  спускають?  Хiба  мало  папiрцiв
писали?
   - Папiрцями не нагодуєш скотину. А тут ще  Марко  Безсмертний  приїхав.
Вiн як вчепиться за конi. то й  ми  копитами  загуркочемо  з  посад.  Ось,
практично, про що треба думати. Бо ти ж знаєш Марка.
   -  Хто  його  не  знає,  -  недобре  насурмонилось  гарбузисте  обличчя
завгоспа. -Учора деякi, мов на прощу, пiшли до нього.  Знаю,  мiсили  нас,
наче тiсто.
   Безбородько похмурнiв:
   - Отож гляди, щоб i не спекли, мов тiсто. Який не є наш колгосп, а  без
нього не солодко буде.
   - Що и казати... - Мамура навiть чарку вiдсовує од себе. - I принесло ж
того на костурах, а до нього йдуть, наче до апостола якого.
   Вони обоє довго мовчать, думаючи про одно.
   - Може б, до товариша Киселя заїхати, якесь порося вiдвезти,  а  вiн  i
виписав би сякий-такий нарядик? - згодом обережно випитує Мамура.
   - Можна спробувати й це, а поки що берися за резерви - пiди  по  людях.
Сьогоднi ж! Хтось буряка дасть, у когось  розживемося  картоплi  чи  сiна.
Брати все треба тiльки пiд розписку: вродить -вiддамо.
   - Аби взяти, а за вiддання в мене голова не болить, -  таки  прорвалася
злодiйська вдача Мамури.
   - Ти ще й ляпни комусь таке, - невдоволено поморщився Безбородько, -  З
кузнi треба не спускати очей, щоб нашi плуги  не  останнiми  плентались  у
зведеннi. Залiза тепер вистачає -  всюди  вiйна  порозкидала  таке  добро.
Запас би треба якийсь зробити.  Не  думаєш  ти  над  такими  питаннями  нi
практично, нi  теоретично.  А  головне  зараз  -  худоба,  конi.  Аби  хоч
як-небудь дотягнути до пашi та обсiятись.
   - Через  годинку  й  пiду  по  селу,  щось  виходимо.  До  Безсмертного
заходити?
   А чого ж, i до нього зайди, взнаєш, яким духом  дихає  чоловiк.  Тiльки
самогонку сухим, чаєм заїж - Марко за що хочеш може вчепитися.
   - Наднесла ж його лиха година iз тiєї вiйни. Хай би воював собi потроху
та розживався на славу й  ордени.  -  Мамура  виказав  те,  що  приховував
Безбородько, засунув грошву поближче до душi та й вийшов на  подвiр'я,  де
снiги з-пiд хмар перехоплювали сонячне промiння.  Кош  пiдняли  голови  од
опалки, i в синi їхнiх великих очей, як на  малюнку,  загойдалися  росинки
сонця i здрiбнiлий до цяточки вид Мамури.



   VIII

   Коли Марко прокинувся, у задимленiй землянцi  не  було  нi  матерi,  нi
Хведька, тiльки бiля дiжечки, на якiй  стояв  образ  Георгiя  Побiдоносця,
шарудiло i лякалось свого шарудiння зайченя.
   У вiдчинених дверях досвiтнiм павутинням вигойдувався дим, а  назустрiч
йому пробивався такий сонячний пилок, наче вiн творився в  пору  яблуневих
вiдцвiтань. Iз стелi прямо на обличчя упала  краплина  вологи  i  прогнала
рештки сну.
   "Добре ж  спалося  у  рiдної  мами,  неначе  дитинство  повернулось,  -
здивувався,  що  проспав  схiд  сонця.  Навiть  у  шпиталi,  навiть  пiсля
снотворного, Марко мало не завжди прокидався на свiтанку.  -А  тут  одразу
осоромився перед матiр'ю i Хведьком. Що вони там роблять?"
   Знадвору голосисто обiзвався пiвень, гупнула сокира зойкнуло  розколене
дерево, потiм почулись чиїсь кроки i обiзвався голос Безбородька:
   -  Доброго  ранку  вам,  тiтко  Ганно!  Чи  живi-здоровi?-   здивувався
Безбородько.
   - Та живемо твоїми молитвами i трудоднями, - неласкаво одказала матiр.
   - Чого ви такi сьогоднi?
   - А ти завжди такий.
   - Хiба?
   - Не пам'ятаєш? За цiлий рiк ти хоч раз отак, як нинi, пiдiйшов до мене
чи запитав про моє здоров я?
   - От чого не пригадую, то не пригадую. Вас багато, я один. А коли  щось
не так було, вибачайте... З празником вас - iз поверненням сина.
   - Спасибi на доброму словi.
   - Одним "спасибi" не вiдбудете... Хоча б учора на
   беседу покликали.
   - Чого ж сам не зайшов? Мої хороми не так далеко вiд твоїх. Тiльки твiй
палац уже над землею пишається, а мiй глибше в землю входить.
   - Тепер i ваш, як з води, вийде з пiдземелля. Марко - господар,  та  ще
який! Чимсь, практично, пособимо йому, щось сам подумає-поворожить, ну,  й
вилiзете з цього склепу, - розважливо говорить Безбородько. Здається, нiби
його не гнiвлять не дуже привiтнi слова матерi, але натяком  про  допомогу
вiн таки зм'якшує жiноче серце.
   -  Деревом  треба  зарятувати,  -  вже  бiдкається  мати   господарчими
турботами.
   - Допоможемо, розживемось на  якийсь  нарядик,  аякже!  Самi  розумiємо
практику!
   "Лис усюди залишається лисом. Бач, як  заходився  влещувати  матiр",  -
посмiюється Марко, прислухаючись до розмови.
   - Здоров я ж  сина,  чував,  не  дуже,  щоб  дуже?  -  стеле  спiвчуття
Безбородько.
   - I не дуже, Антоне.  I  снарядами  шматували  його,  i  ножами  лiкарi
рiзали, як рiзники.
   -  Да,  нiчого  не  поробиш:  вiйна  вiйною,  мало  хто  винесе  з  неї
неподiрявлене тiло, - але вже тепер у  спiвчуттi,  як  роса  на  павутинi,
зависають краплини радостi.
   Марко вiдчуває їх, спочатку дивується, а потiм починає обурюватися:
   "Надiєшся, що я, покалiчений, не буду  тобi  заважати?  Чи  не  зарання
радiєш?"
   - З нагородами ж, з орденами приїхав син? - допитується Безбородько.
   - Не знаю, не бачила.
   - Та що ви, тiтко Ганно! Такого не побачити!? - вигукує Безбородько.  -
Невже нiчого не висяювало, не бряжчало на його гiмнастьорцi?
   - Не придивлялась. Я з нього, бiдолашного, очей не  зводила,  -  тихшає
голос матерi.
   - I навiть якоїсь медалi не побачили? - удавано дивується  Безбородько,
а крiзь подив пробивається радiсть.
   -  Навiть  медалi,  -  спочатку  бентежиться  мати,  а  потiм   починає
сердитись: -А чого в тебе, Антоне, за чиїсь медалi так голова болить?
   - То до слова прийшлося, - гасить радiсть у голосi. - Як-не-як, друзяки
ми з Марком, от i не байдуже... Ну, пiду я, тiтко Ганно.
   - Може, друзяко, в наш палац заглянеш?
   - Пiзнiше, пiзнiше прийду на посиденьки, бо зараз занiколилось: роботи,
практично, до самої суботи, а вiд цього дня та знову ж до цього - i  вгору
нiколи глянути. Самi знаєте - село висить на  плечах.  Привiт  передавайте
Марковi, нехай скорiше видужує та не трудить зарання себе, бо  вiн  у  вас
непосидющий, - говорить з веселим спiвчуттям.
   "Чого б йому так допитуватись про нагороди? Мабуть, у самого  не  густо
їх. .Того й зрадiв..." - догадався Марко.
   В землянку з оберемком хмизу увiйшла  нахмурена  мати.  Побачила  сина,
прояснилась:
   - Як спалося, Марку?
   - Де ж може краще спатись, як не в рiдної мами?
   - А я такого була диму напустила, очманiти можна, - прикрила  дверi.  -
Безбородько приходив, розпитувався про тебе. Пособити вмитися?
   - Якось постараюсь сам, - на одному  костурi  пострибав  до  цеберки  з
водою, а мати з жалем поглянула на скалiчену ногу i щось зашептала до неї.
   - Що ви, мамо, вишiптуєте?
   - Та нiчого, це вже вiд старостi йде, тодi людинi хочеться i на  самотi
говорити. Марку, а ти хоч якусь медаль маєш  за  свої  битви  i  калiцтва?
-"нiяково поглянула сину у вiчi.
   - Нащо воно вам? -  засмiявся  Марко,  вдаючи,  що  не  чув  розмови  з
Безбородьком.
   - Так собi питаюся. Ти менi й без  медалi  гарний.  -  Бiльше  мати  нi
словом не обмовилась про нагороди. Але на душi  їй  стало  сумно:  видать,
обiйшли її сина, як не раз обходили на вiку. Аби ж  менше  рiзнi  мiни  та
снаряди шматували його, бiльше заслужив би.
   Умившись, Марко видибав надвiр. Ранок одразу  охопив  його  свiжiстю  i
сонцем. Усе повiтря було густо засноване майже невидимими нитями паморозi.
Тiльки вдивляючись проти молодого сонця,  можна  було  помiтити,  як  вони
щедро  розщеплювались  на  крихiтнi  снiжинки-iскорки,   творячи   навколо
невiдчутну  золоту  метелицю.  Так,  це  була  справжня,  але   незвичайна
метелиця, що слiпуче рухалась своїми шляхами i  колами.  Марко,  любуючись
нею, дивувався, чому .ранiше нiколи не бачив, що  може  творити  звичайна,
сонцем пiдсвiчена паморозь.
   I тiльки пiсля цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами
землянок i скорботними пам ятниками печей.  Але  вже  на  згарищах  лежали
деревини, де-не-де пiднiмалися жовтуватi, наче з воску вилiпленi зруби,  а
за  мiстком  серед  убозтва  руїн  пихатився  великий  будинок,  до  якого
незграбно лiпилися прибудови.
   "Оце, напевне, i є хороми Безбородька. За чиї  грошi  i  проповзає  пiд
серцем за якi заслуги будувався вiн?" злоба, а очi беруться гнiвом.
   Колись i Марко не раз мрiяв, що  прийде  час  -  i  новi,  бiлi,  немов
лебедi, оселi розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де вiдпочити,
привiтати гостей i навчати розуму дiтвору. Хiба в нас не  вистачить  глини
на такi хати, щоб проти них куркульськi здавалися злидарськими? I це буде!
Але вiн перший прямою наводкою вдарив би по тих  хоромах,  що  виросли  на
шахрайствi серед злиднiв, руїн i нестаткiв.
   Щось неподалiк  зашипiло,  Марко  мимоволi  здригнувся,  але  одразу  ж
збагнув, що це була не мiна:  пошипiвши,  заговорив  гучномовець.  Чоловiк
подибуляв до нього послухати останнi вiстi.
   - Не поспiшай так, Марку! З  приїздом  тебе!  -  збоку  почув  знайомий
смiшок i голос.
   I от до  нього  статечно  пiдходить  прояснений  взовнi  i  пiдхмурений
зсередини Безбородько, середнiй на зрiст,  доладно  збудований  чолов'яга,
якого можна запам'ятати з  першого  погляду.  На  вузькуватому  з  упертим
пiдборiддям обличчi господарює чималий, роздвоєний на  кiнчику  нiс,  зате
сiро-тiнявистi дрiмотливi очi глибоко засiли в очницях, а над ними випнутi
надбрiвнi дуги перегнули житнi  пiддашки  брiв.  Губи  в  чоловiка  повнi,
смачнi, про якi говорять, що ними добре цiлуватися  або  в  церквi  гасити
свiчки. А от великi вiдстовбурченi вуха пiдкачали:  очевидно,  за  рахунок
розмiру вони витончились, i промiння процiджується  крiзь  них,  як  через
рожеве скло.
   Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на  якому  дивовижно
поєднується владнiсть  i  дрiмотливiсть,  всю  сповнену  гiдностi  постать
Безбородька, потiм до краю дивується, вiдхиляється, а далi так  заходиться
реготом, що його аж перегойдує на костурах.
   Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потiм поглянув на  Марка,
який навiть не вiдповiв на вiтання, знизав плечима й  з  образою  на  виду
вичiкує, що буде далi. Але, коли  на  темнотi  Маркових  вiй  заколивались
росинки сльози, вiн з подивом i зневагою випнув роздутi уста:
   - Отак, значить, практично, i стрiчаються друзi. Навiть "добридень"  не
вицiдили, а вже насмiшечки знайшли. Чимсь таким їмiшним поснiдав?
   - Та нi, Антоне, - крiзь смiх i сльози вiдповiдає Марко, - я натщесерце
регочу.
   На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа i зобяжева посмiшка, а
роздвоєння носа почервонiло.
   - З якої б це радостi так реготати?
   - Не з радостi, а з подиву: звiдки на тобi тепер гусiнь взялася?
   - Гусiнь!? Та що ти!? -вражено перепитав Безбородько i  теж  вiдхилився
од Марка, прикидаючи в  думках,  чи  вiн  пiсля  всiх  своїх  поранень  не
позбувся тринадцятої клепки. - Якiсь у тебе такi розумнi  насмiшки,  що  я
нiчого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще снiг лежить, практично,
може взятися гусiнь?
   - Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.
   Безбородько про всякий випадок вiдступив пару  крокiв  назад,  а  потiм
глянув на своє пальто i  жахнувся:  три  невеликих  рожевих,  з  червоними
голiвками хробаки звивалися на його святковому одязi. Це було так мерзотно
у перед весняну пору побачити на собi несподiвану гидоту, що й обличчя,  i
вся постать Безбородька .пересмикнулися.
   - Звiдки вона, така напасть? - побоявся рукою скинути хробакiв:  а  що,
коли це трупожери?
   Марко зрозумiв Безбородька, заспокоїв його:
   - Це плодожерка.
   - Плодожерка? Не може бути.
   - Придивись.
   Безбородько спокiйнiше почав розглядати  гусiнь,  потiм  змахнув  її  з
пальта i пробурмотiв:
   - Звiдки ж вона, практично, взялась?
   - Додому часом з холоду не вносив сушню?
   - Жiнка вносила! - згадав Безбородько. - А я ще поночi кинув пальто  на
мiшок. Ожила, виходить.
   - Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палацi - там почула весну.
   - Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж.  досi  в  ногах  дрижаки  гопака
вибивають, - з полегшенням посмiхнувся Безбородько.
   - Якось у нас, Антоне, так завжди виходить:  то  я  тебе,  то  ти  мене
лякаєш, - засмiявся Марко.
   - То минуле, довоєнне дiло було. -  Безбородько  навiть  рукою  махнув,
наче назавжди вiдганяв тi непорозумiння  i  незгоди,  що  були  мiж  ними.
-Тепер люди навчились цiнувати  життя,  дружнiше  жити.  I  ми  за  вiйну,
практично, порозумнiшали, гадаю, не буде мiж нами сварок i  чвар.  Коли  я
поранений лежав у шпиталi, не раз перебирав  у  пам'ятi  колишнє,  не  раз
думав про тебе, згадував, як ми колись кат зна чого ворогували з тобою,  i
вирiшив поставити хрест на тому, що було.
   - А як зрiшив? - здивувався i навiть зрадiв Марко: а що, коли й справдi
Безбородько на краще ломить свою досить-таки  кручену  вдачу.  Тодi  варто
пособити йому вiдсiяти грiшне вiд справжнього.
   - Так i вирiшив, - правдивими очима поглянув на Марка. - I перед  тобою
винюся, бо чимало колись по злобi попсував тобi кровi i по дiвочiй  лiнiї,
i по iнших лiнiях, - понизив голос Безбородько. - Все наперед, по  дуростi
своїй, хотiлося вискочити,  в  чомусь  обiгнати  тебе.  А  коли  поранили,
зрозумiв, що це суєта суєт i всячеська  суєта...  Думаєш,  я  тепер  хотiв
головувати серед такого безголов'я i розгардiяшу? Так всунули ж, запхнули,
а тепер вiд критики не тiльки вуха - вся душа в'яне, бо за що не подумай -
того  тепер  нема.  Труднощi  на  труднощах  їдуть,  труднощi   труднощами
поганяють.
   Марко насторожився: пригадалась давня пiсня Безбородька  -  вiн  завжди
все старався зiпхнути то на труднощi росту, то на труднощi п'ятирiчок,  то
на труднощi сiльської вiдсталостi, а тепер ухопився за труднощi вiйни.
   - А твої хороми теж на труднощах виросли?  -  очима  показав  на  оселю
Безбородька.
   - От, бач, навiть ти камiнцем жбурнув у мiй курiнь.
   - Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будiвництво, тому й летить
це камiння.
   - I даремне, братику. Тут ти чогось  не  домислив,  -  навiть  спогорда
сказав Безбородько. - Коли подумати по-справжньому, по-господарському,  то
нащо менi чи комусь, хто, звiсно, може,  переробляти  одну  роботу  кiлька
разiв? От, примiром, спочатку я збудую собi малу хату, як  усi,  а  потiм,
через кiлька рокiв, доведеться ломити її i починати заново будiвництво. Та
чи не лiпше одразу будуватись на увесь свiй недовгий вiк  i  людям  давати
приклад: робiть, хто може, якнайкраще, зараз тягнiться до свiтлої мети. То
ранiше було гасло: мир халупам, вiйна палацам. А тепер  треба  оголошувати
вiйну халупам, щоб ставити добрi оселi.
   - Гарної ти заспiвав, та трохи  заранi,  -  похитав  головою  Марко  на
демагогiю Безбородька. - Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не  жили  в
плiснявi з черв'яками i жабами. Оголошуй ранiше вiйну землянкам.
   - Це ти так думаєш, а я iнакше, i не знаю, на чиєму боцi правда.
   - А ти в людей розпитайся, може, правда бiля їхнiх землянок ходить.
   - Горе одне там ходить, - i собi спохмурнiв Безбородько.
   - То якось ломити треба його. Зерно готове' до посiву?
   - Де там. Вважай, свистить у коморi.
   - Чому?
   - Ще восени рiзнi плани переполовинили його.
   - Чим сiяти будем?
   - Тим, що є i що держава дасть.
   - А коли не дасть? Безбородько розвiв руками.
   - Ну, братику, я не бог, щоб  вiдповiдати  на  такi  запитання...  Коли
вивезли, то й привезуть... Не першина, - сказав твердо, знаючи, що тут  не
пiдкопаєшся до нього.
   - А гнiй вивозиш у поле?
   - Нема чим... конi ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на
Безбородька.
   - I тi не тримаються, на яких Мамура вночi возив прядиво?
   - Мамура!? I ти бачив? -недоречно вихопилось  у  Безбородька,  i  знову
щось чуже з'явилося навколо його очей.
   - Напевне, бачив, коли питаю.
   - Вiд твого ока нiщо не заховається, - вже спокiйно цiдить Безбородько.
- Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.
   - Чого ж по ночах, потайки, їздити?
   - Е, це господарське дiло: вночi  прядиво  має  бiльшу  вагу,  а  вдень
пiдсихає, -переможно посмiхнувся Безбородько. - А в  тебе  вже,  певне,  й
закрутилось щось у головi? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене.  Коли
почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмiнно. Для фронтовика ми  iз  шкури
вилузаємось.
   Попрощавшись,  Безбородько  одразу  почвалав  до  завгоспа.  Той   саме
збирався з кабанистим, заволохаченим комiрником Шавулою пiти колядувати по
людях.
   - Повертайте, хлопцi, сьогоднiшнiй виторг! -  одразу  ж  накрив  мокрим
рядном своїх вiрних помiчникiв.
   - Який  виторг  повертати?  -  здивувались  дрiбнуватi  зiницi  Шавули,
здивувався i його куций нiс, який намарно вибивався з хащiв сивої, сизої i
рудуватої щетини.
   - А ти хiба не отримав своєї пайки? - тихцем запитав Безбородько.
   - Тисячу карбованцiв?
   - Атож.
   - Так чого ж повертати? - занепокоївся  i  наче  трохи  поменшав  Тодох
Мамура. -Мiлiцiя пронюхала? Я ж усе робив без спiльника i свiдка.
   - Найшовся свiдок: Марко Безсмертний! - аж зашкварчав Безбородько. -Вже
достукався, стукав би вiн своїми костурами в дверi самого пекла.
   - Почалось нове життя, - зморщився Шавула i кинув якусь  лайку  в  свої
заволохаченi хащi.



   IX

   I райковi, й вечiрнi дороги чаять у собi таємницю, сподiвання i жаль. I
скiльки не збираєшся у тi дороги, вони коливаються перед очима,  проходять
через усе твоє серце, насновують на нього надiї, розмотують пережите.
   Якась незбагненна сила й принада е  у  синiм  туманцi  .далини,  вiн  з
дитинства бентежить i вабить тебе. I довiку здається, що за  тим  туманцем
чи маревом далини лежить твоя найкраща сторiнка життя,  що  там,  у  рамцi
росяних дiбров чи синьооких лукiв, загубився такий закуток землi, який  не
снився i генiям Вiдродження, що, може, там по ранiшнiх чи  вечiрнiх  росах
поспiшає назустрiч тобi твоє щастя.
   I ранковi, i вечiрнi дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її
досвiтнi й вечiрнi зорi, як хвилювала сиза  свiтанкова  i  рожева  вечiрня
роса. Здавалося б, що  таке  роса?  Звичайнi  опади,  та  й  годi.  А  для
селянської дитини, та ще з мрiйною вдачею, - це  чарiвний  початок  свiту,
коли вiн з дiйсностi й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це
найкращi спомини, коли прокинешся у хатi i чуєш, як у розлогiй долинi тато
косою пiдрiзає нiч i на волю широко  виходить  блакитноокий  свiтанок;  це
соромлива заплакана ромашка в святковiм вiяочку, i радiсть, коли ти  сама,
як ромашка, у бiлiй хустинцi весело ступаєш  по  травах,  несучи  снiдання
косарям; це тi перловi свiтанки, коли ти вже з росою i косариками вижинаєш
посивiле жито або гребеш крихкий ячмiнь i надiйно поглядаєш на старших: чи
не помiчниця вам? Це тi сподiванi,  бентежнi  i  найсвятiшi  вечори,  коли
хтось сидить бiля тебе, у своїй руцi тримає твою руку i не  може  вимовити
нi слова. А ти чекаєш i боїшся його, того слова, що  може  сказати  тiльки
пора кохання.
   Невже це теж було? Чи наснилось отут у холоднiй дзвiницi, де  над  нею,
Степанидою, як спомини давнини, обiзвалися святковi дзвони?  Жiнка  рвучко
пiдводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами,  прощається
з руїнами школи, де зiщуленою пташиною колись пробiг рiк її  молодостi,  i
засмученим поглядом  дивиться  вдалину,  придивляється,  як  перламутровий
ранок, червонiючи од напруги, викочує з-пiд краю землi пiдтуманене сонце.
   - Що згадалося, сестро?  Що  бентежить  тебе?  -  Григорiй  Стратонович
посмiхнувся тiєю нiжнiстю очей, яка буває  ранком  у  лугового  з  росицею
дзвiночка. Як їй колись, пiдлiтком, хотiлося мати ось такi очi!
   - Для чого вони  тобi?  Когось  чарувати  не  терпиться?  -  насмiхався
Григорiй.
   - Дурний, - червонiла вона. - I що ти тямиш?
   - Та щось уже тямлю,  але  нiяк  не  второпаю:  для  чого  цвiтом  рожi
пiдмальовувати щоки? - дивився на неї своїми веселими самоцвiтами.
   I от скiльки рокiв промайнуло з того часу,  скiльки  пережито,  скiльки
разiв її Григорiй стрiчав смерть i скiльки разiв сам когось карав нею, але
очi в нього залишилися такими ж, як у дитинствi. Велике дiло, коли  людина
має чисте сумлiння, коли нiякi тiнi не каламутять, не  збiднюють  погляду.
Одного разу навiть запитала його:
   - Григорiю, а не мучать тебе поганi сни?.. Не приходять убитi?..
   I вiн одразу'ж насупився, навiть з докором подивився на неї.
   - Навiщо це, сестро, тобi?.. Люди, що сiяли жито чи тримали  молот  або
книгу  в  руках,  не  вмiють  похвалятись  убитими.  Тiльки   необхiднiсть
заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся,  скажу:  нiхто  не
турбує моїх снiв, бо  я  карав  нечисть,  ворогiв  Батькiвщини.  I  тiльки
ворогiв!.. Бачу, що й ти цiкавишся таємницею слов'янської душi,  як  деякi
буржуазнi теоретики.
   "Милий мiй, милий", - шепче вона зараз тiльки дрожем уст i надивляється
на таке мужнє i таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як  вона
любить його, здається, й рiдна сестра бiльше не змогла б любити. I хоча це
недобре, - вона ревнує ного до Катерини i журиться, що його одразу  обсiла
така сiм'я. Хiба вiн дiвчини не мiг собi знайти?
   Так, вона менш великодушна, анiж Григорiй, нiзащо не вийшла б замiж  за
вдiвця з п'ятьма дiтьми. Навiть коли б i вийшла з великого жалю до  дiтей,
все одно не могла  б  прикипiти  всiм  серцем  до  чоловiка,  як  прикипiв
Григорiй до Катерини...
   "Нiчогенька, навiть славна братова, а все одно жаль  брата",  -  уперто
обзиваються тi самi думки.
   А Григорiй Стратонович дивиться на сестру, i його знову вражають її очi
з двома цятками сумовитого осiннього сонця. "Це не  тiльки  вiйна,  але  й
скалiчене материнство тремтить у тих краплинах  осiннього  сонця.  Хоч  як
склалося життя, а дiтей тобi  треба,  сестро.  Дiтей!"  I  вiн  переводить
люблячий погляд на  постать  Катерини,  таку  бажану,  таку  хвилюючу,  що
водночас хочеться до неї припасти, мов до найрiднiшої людини, i  милувати,
як жiнку.
   Дорогою загудiла машина.
   -  Твоя  йде!..  -  впевнено  сказав   Григорiй,   вийшов   наперед   i
по-школярськи пiдняв руку.
   Захеканий студебекер  зупинився  бiля  обочини,  i  сивочубий  шофер  з
перев'язаним чолом коротко запитав:
   - Куди?
   - В Дубову.
   - Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала.
   - Тодi сiдай, молодице, по дорозi. Оце все? - показав очима на маленьку
валiзку.
   - Оце й усе!
   - А веселуха там знайдеться?
   - Знайдеться, - вiдповiв Григорiй.
   -  Тодi  порядок  у  вiйськах,  -  задоволене  сказав  шофер  i  смачно
посмiхнувся.
   Степанида похапцем цiлується з братовою, схлипує в обiймах  брата  i  з
його допомогою опиняється в кабiнi.
   - Марку Трохимовичу передати привiт? - шепче наостанку.
   - Ой, що ти, Григорiю! Молю, благаю, щоб нi слова про мене. Чуєш?
   - Химернi ви люди, жiнки, потайнi.
   - Слово честi, не скажеш?
   - Слово честi. З чимсь ти криєшся вiд мене?
   - От вчепився.
   - Ну, не  буду,  -  добряче  смiється  Григорiй  Стратонович.  -  Пиши,
приїжджай.
   - Влiтку приїду.
   I от рушила машина, гойднулась дорога, i гойднулися  болi  та  спомини.
Прощаючись iз  понiвеченим  селом,  вона  все  придивлялась  до  вулиць  i
завулкiв, чи не побачить щось знайоме i чи не запримiтить десь постатi  на
двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона  Безбородька
вгледiла бiля його палацу. Вiн, кудись несучи свою зовнiшню поважнiсть, як
недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед  очима
та й зник...

   * * *

   Колись молоденькою вчителькою вона приїхала  в  це  село,  що  привiтно
мружилось у пучках сонця  i  нитях  павутиння.  Гандрибастi,  з  оголеними
шрамами конi, якi вiдслужили  своє  у  кiннотi,  до  дзвону  клепали  суху
пiдосiнню землю, залишаючи на нiй синюватi пiвмiсяцi.
   Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних лiс: вони
або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрi, або красувались  досконалим
вишиттям з червонолозу.
   "Тiльки справжнi митцi можуть зробити з якогось пруття  таке  диво",  -
подумала тодi i запитала вiзника: - Де ви стiльки червонолозу дiстаєте?
   -  З  Китай-озера,  -  коротко  вiдповiв  той,  не  випускаючи  з  рота
надгризеної люльки.
   Це слово приємно забринiло в її душi, перед нею принадно, як  таємниця,
почала вiдкриватись нова частка непiзнаної далини. I вже ближчими  ставали
i хати, i вулицi, i завулки цього  села,  що  купалось  у  теплих  пахощах
снопiв, соняшникiв та яблук.
   Яблунi тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя,  i,  не
сумуючи, стояли на цвинтарi, де кiнчалось життя...
   Одноногий  шкiльний  сторож  з  бджолою  в  бородi  довго,  недовiрливо
розглядав документи, звiряв її роки з обличчям i невiдомо чи з огудою,  чи
схвально сказав:
   - Чи ти ба, таке мале, а вже панночка  вчителька.  Вона,  зачеплена  за
живе класовою образою, так почервонiла, що аж в очах потуманiло, i з усiєю
непримиреннiстю обрушилась на  високого  чолов'ягу,  який  був  схожий  на
пiдгонистого вiтряка з двома крилами:
   - Не панночка, а просто вчителька? Нiколи не смiйте мене  так  паскудно
називати!  Чуєте,  нiколи!  Бо  iнакше!..  -  замахала  своїми  маленькими
кулачками.
   Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них i не розгнiвався, а, навпаки,
подобрiв, лагiдно засмiявся:
   - Ми на горе всiм буржуям свiтовий пожар роздуєм? От якi ми! Ви,  бачу,
задиркуватi, нiби шпачок, - пiдвiв голову догори, де  на  плакучiй  березi
висiла шпакiвня.
   - А ви їдучi, як... - в гнiвi не могла знайти потрiбного порiвняння.
   - Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлiвайтесь,  -  пiдбадьорив
її сторож i з-пiд розкiшних вусiв натрушував на пiдкучерявлену мiдь бороди
i захоплену посмiшку, i смiх.
   Чого йому так сподобався її гнiв? Всякi люди бувають ва свiтi...
   Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу i вже з пошаною простягнув
документи:
   - Усе в справностi. Не прогнiвайтесь, що так сказав навздогад  бурякiв:
хотiлося знати, що ви за  людина,  з  якого  тiста  злiпленi,  яким  духом
дихаєте - старосвiтським чи вже нашим.
   - Он як! А ви ж яким живете? - одiйшла вона.
   - Кавалерiйським! У Котовського служив i воював, а тепер  iз  школярами
воюю, - скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою.  -
На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвiн припасував?
   Вона тiльки тепер вгледiла, що на шкiльному подвiр'ї  з  високозведеної
дубової  перекладини  капелюшисто  звисав  потемнiлий  дзвiн,   пудiв   на
тридцять.
   - Невже ви, Зiновiю  Петровичу,  ним  дзвоните  на  уроки?  -  запитала
ошелешено.
   Сторож ствердно кивнув головою:
   - А хiба погано придумав для науки? Задзвоню - i всi  люди  знають,  що
революцiя вчить їхнiх дiтей! От воно як! Не подобається вам?
   - Дуже подобається, дуже! - вигукнула в  щиросердiм  захватi  i  одразу
забулася про свою образу.
   - От i гаразд, Степанидо Iванiвно, - задумано подивився на дзвона. -  I
йому тут веселiше, бо не дзвонить на похорон. Все попiвство завидує на цей
дзвiн. Не раз приїжджали рiзнi i всякi, щоб якось вициганити  чи  вимiняти
його в мене. Не знають, що це мiй найкращий трофей.
   - Трофей? Де ж ви його взяли?
   - Пiд Волочиськом вiдбив у бiлополякiв. Це ще коли я на конi, як вiтер,
гасав. Були й такi часи... Ну, а привiз я його в село вже  пiсля  шпиталю,
де вкоротили менi ногу. На одному возi їхали. Саме обложистий дощ iшов,  i
дзвiн перед новою службою так плакав, наче згадував усi  душi,  над  якими
востаннє дзвонив.  А  я  тримав  свої  сльози  всерединi,  не  знаючи,  як
зустрiнуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любовi.  Тодi
я, 'дiвонько, як i мiй трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не  на
мiсцi, бо що таке дзвiн i вершник на пiдводi та ще й у соломi?..
   Тепер вона iншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона,  що
нарештi знайшов своє мiсце, i навiть на соняшники, якi розкiшними золотими
решетами пересiвали сонячне промiння.
   - А ви  нашої  першої  трибуни  ще  не  бачили?  -  пожвавiшав  Зiновiй
Петрович.
   - Нi, не встигла.
   - Неодмiнно  подивiться,  -аж  пирснув  од  задоволення.  -  Наш  Марко
Безсмертний наказав її зробити бiльшою i вищою, анiж у самому  повiтi.  От
ми й постаралися з хлопцями - таку вигилили, що довелося до неї  сточувати
двi драбини. Приїхало до нас  начальство  на  Жовтень,  i  дехто  побоявся
дертись  на  таку  хмарочiнь,  почали  присiкуватись  до  Марка.  А  йому,
враженної вдачi, хоч би що: стоїть, пiдсмiюється ще й рукою вгору показує:
   - Пiднiмайтесь, не соромтесь, щоб i ви бачили далеко та високо,  щоб  i
вас люди бачили на висотi! Тодi буде змичка.
   - Iнтересний ваш Марко.
   - Таки iнтересний. А тепер, Степанидо Iванiвно,  ходiм  -  покажу  ваше
господарство, - запросив Зiновiй Петрович.
   Вiн показав невелику, на два  класи  школу,  перед  якою  школярками  в
зелених платтячках  стояли  двi  молодi  топольки.  А  потiм  завiв  її  у
запустiлу кiмнату, де рештки  дворянської  розкошi  й  досi  кривились  на
сусiдство  з  молодими  й  дебелими  плебеями.  Тут  бiля   розгородженого
бiльярдного столу, сукно якого пiшло на iншi потреби, посмiхались рожевими
прожилками  селянськi  мiцноногi  стiльцi,  а  пiд  важеленною  лампою   з
омертвiлим  вогнем  i  занехаяними  купiдонами  дихав   перелiжним   сiном
новенький ясеновий тапчан.
   - Ось i вашi хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам  змайстрував,  якраз
по вашому зросту.
   - Спасибi.
   - Коли не маєте перин - ще внесу вам з якийсь оберемок сiна. Воно в нас
як чай.
   - Внесiть.
   - О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходiмо  вечеряти  до
мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж вiд графської корови, -  i
його пiдкучерявлена борода знову насочилася смiхом.
   З шкiльного подвiр'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли  в  невеликий
садок. Тут  на  бездонках  стояли  дуплянки,  накритi  великими  глиняними
полумисками.
   - Оце моє найбiльше добро. - Зiновiй Петрович рукою показав на  вулики,
що гудiли, мов крихiтнi вiтряки.
   - Бортникуєте?
   - Полюбляю бджолу i дiтей, щось у них однакове є. В чепурнiй хатинi, що
теж пропахла соняшником, яблуками i вощино.ю, їх привiтно  зустрiла  тiтка
Христя,  беручка  молодиця,  з  такою  довiрливiстю  на   округлiм   виду,
кирпатинкою i двома безжурними ямками бiля неї, що вiд усього цього одразу
робилось привiтно на душi.
   - Дитинонько, i ви вже вчителька? - сплеснула руками тiтка Христя. - Та
як же ви, такi тендiтнi, наших  махометiв  будете  вчити?  А  скiльки  вам
рокiв?
   - Сiмнадцять.
   - Уже й сiмнадцять! То чи  ви  хлiба  не  вживаєте,  чи  наукою  крепко
нажуренi?
   - Не торохти, самопрядко, - перебив її чоловiк. - Краще  поворожи  бiля
печi та столу, бо людина здорожилась - цiлий день на спецi та на сухоїжi.
   Тiтка Христя метнулась до печi i застигла з пiднятим рогачем: з вулицi,
пробиваючись крiзь лапаття соняшникiв, славно, пiд сухий  перестук  копит,
полилася пiсня про тi тучi громовi, за якими сонечко не сходить,  про  тих
ворогiв, через яких милий не ходить.
   - Як  гарно  спiвають  у  вас,  -  припала  до  старосвiтського,  вверх
пiдiйнятого вiконця на чотири шибки.
   Бездонки - пiдставки для дуплянок.
   - Це Марко Безсмертний  i  Устим  Тримайвода  виводять,  -  з  гордiстю
пояснив Зiновiй Петрович.
   - I прiзвища незвичнi у вас.
   - Запорозькi. Там чоловiку давали таке прiзвище, яке вiн  сам  заробив.
Свiтив пупом - називали Голопупенком, думав головою - ставав Голованем або
Розумом, а думав чимсь iншим - i те мiсце турбували,  -  повiками  погасив
задоволену посмiшку, а вона випурхнула на куточках уст.
   - Ти вже наговориш,  безсовiсний,  усякого  такого.  Хоч  би  вчительки
посоромився на капелинку,  -  обурилась  тiтка  Христя,  а  ямки  бiля  її
кирпатинки i зараз весело  жмурились  i  розжмурювались.  -  Тебе  в  тому
Запорожжi небезпремiнно Язиканем чи Брехачкою назвали б.
   - Запряла свою нитку, - махнув рукою на дружину. - Таки гарно  спiвають
нашi хлопцi?
   - Дуже  славно,  як  срiбло  сiють.  А  хто  ж  вони  -  Безсмертний  i
Тримайвода?
   - Марко, вважайте, - найвища влада, голова сiльради, а Устим  -  голова
комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ,  хоч  пiд  вiнець  з  красунями
веди, - похвалив хлопцiв сторож.
   - Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, -  запечалилась  тiтка
Христя.
   - У вас iще водяться банди?
   - Не перевелись i донинi. Ми  недалеко  вiд  кордону  живем.  Засилають
вороги усяку  погань,  щоб  своя  не  вивелась.  У  нас  тут  орудували  i
Гальчевський, i Шепель, i Палiй. Самi за кордон,  як  щури,  повтiкали,  а
корiнцi позалишали по рiзних закапелках. Доберемось i до них!.. О,  чи  не
до нас iдуть хлопцi! - радiсно вигукнув Зiновiй  Петрович  i  теж  висунув
голову у вiкно.
   Заскрипiли, широко вiдчинились новi ворота. Два вершники легко  скочили
з коней, прив'язали їх до обори i,  пригинаючись  пiд  пагiллям  вишнякiв,
пiшли до хати. Ось i  стали  вони  на  порiг,  з  карабiнами  за  плечима,
однаковi на зрiст, але один iз них, темнолиций, був  схожий  на  вечiр,  а
другий, золоточубий, - на ясний ранок.
   - Добрий вечiр добрим людям  на  весь  вечiр!  -  проспiвали  обидва  i
засмiялись.
   - Добрий вечiр, Марку, добрий вечiр, Устиме. А я думаю, кого  менi  бог
на вечерю несе, - аж воно - начальство. На бандi були? - заторохтiла тiтка
Христя.
   - На бандi. А це чиє довгооке дiвчинятко прибилось до  вас?  -  запитав
чорнявий.
   - Це, Марку,  нова  вчителька.  Така  молодюсенька,  а  вже  всю  науку
пройшла!
   - Та пройшла всю науку? - весело зиркнув на немешне вдалось  пройти.  -
Рiвно пiдiйшов до столу. - Може, познайомимось?
   - Степанида Iванiвна, - соромлячись, невмiло подала руку чорнявому. Вiн
злегенька, наче пiр'ячко, зважив її у своїй, а потиснути побоявся.
   - Марко Трохимович, а мiй побратим зветься Устимом Васильовичем, перший
комунiст i найкращий парубок на всi довколишнi села  -  вродливець,  та  й
годiї
   - Та що тц наговорюєш, - знiяковiв Устим,  що  й  справдi  був  гарний,
неначе з якоїсь картини зiйшов. - Оце вчителька одразу й подумає, якi  тут
хвалькуватi люди проживають. Ви  не  дуже  слухайте  Марка.  -  Устим  теж
пiдiйшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:
   - На кого ж ви вчились?
   - Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хлiб, -бiлозубо засмiявся  Марко.
-Тiльки вчився я трохи iнакше, анiж ви.
   - А як же? Марко, заглядаючи їй у вiчi, присiв на краєчок лави.
   - На давнi роки я мало не вченим став: закiнчив аж  церковноприходську,
-в скошених куточках очей пробилось  лукавство.  -З  неї  подався  в  iншу
науку:  ходити  за  чужими  волами  та  плугами.   А   у   вiсiмнадцятому,
пiдпарубчаком, прямо з наймiв на чужому  конi  утрапив  до  партизанського
загону. Там  усякого  було:  часом  з  квасом,  часом  з  водою,  часом  з
перемогою, часом з бiдою. Як прогнали за Збруч  Петлюру,  командир  нашого
загону, на моє щастя, став секретарем губкому. Викликав якось  мене  перед
свої очi, запитав, чи я не голодний, i, як у загонi, наказує:
   - Поїдеш, Марку, вчитися! Досить тобi шаблею  орудувати  -  пора  стати
студентом! Я засмiявся:
   - Оце знайшли скубента, що й дiлення забув.
   Командир строго подивився на мене:
   - Дiлення ти не забув: шаблею дiлив i вiддiляв  правду  вiд  кривди.  А
тепер наукою захищай  правду.  Байдики  бити  я  не  дам  тобi.  Завтра  ж
з'являйся у технiкум! Завдання ясне?
   - Ясне!
   - Повтори!.. От i гаразд. А в ремiнцi зарання попробивай новi  дiрочки,
щоб стягувати живiт. Наука не любить череватих, i хлiба  на  неї  даємо  в
обрiз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.
   Дорогою я повторяв тi слова, як вiрш, i вже  бачив  себе  студентом.  А
перед своєю хатою й возгордитися встиг  новим  назвиськом,  та  нiкому  нi
словом не обмовився про нього.
   Вранцi я начистив рештки своїх чобiт сажею, одягнувся знизу в  трофейну
нiмецьку, а зверху в австрiйську одежину, все це привершив  парубоцьким  з
пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хлiба  i
яблук та й де бiгцем, а де й так,  рвонув  до  мiста.  В  технiкумi  якась
миловида дiвчина одразу спровадила мене до завiдуючого. Той з  усiх  бокiв
оглянув  мою  одежинку,  чмихнув  разiв   зо   два,   запитав,   чи   вмiю
читати-писати, яке моє ставлення до свiтової буржуазiї i чи мiцний в моєму
тiлi дух до науки.
   - Дух, кажу, в тiлi мiцний, а от пiд знання в головi не  оралося  i  не
сiялось.
   Тодi завiдуючий засмiявся:
   - Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви,  що  на  тебе  вся
наука з усiма гегелями дивиться, i доведи, як може вчитися дитя революцiї.
Доведеш?
   - Доведу! - вiдповiв я, з трепетом вiдчуваючи, як до мене пiдступає ота
наука з невiдомими гегелями.
   - Старайся, Марку,  -  пiдбадьорив  завiдуючий.  -ЧуВу  що  шабля  твоя
блищала в боях,  як  блискавка.  Тепер  бажаю,  щоб  розум,  коли  вiн  є,
заблищав... -А на чоботи можеш на вокзалi заробити: ми посилаєм  студентiв
вантажити цеглу.
   Отак я став студентом, почав старатися. Як засiв за книги - днi й  ночi
висиджував.
   - I висидiв чоловiк аж три мiсяцi, - посмiхнувся Устим.
   - Три мiсяцi i сiм  днiв,  -  серйозно.поправив  Марко.  -  А  потiм  з
студентської парти знову взяли на банду, далi довелось  головувати.  I  от
якось живе наука i Гегель без мене, а я без них, - хотiв жартом  пригасити
бiль, але зiтхнув i вже мовчав увесь час.
   А десь тижнiв через три,  змарнiлий  i  блiдий,  вiн  пiзнього  вечора,
похитуючись, прийшов до  школи,  де  вона  чманiла  над  рiзним  книжковим
мотлохом, залишеним українськими сiчовими стрiльцями i просвiтою.
   - Що з вами, Марку Трохимовичу!? - зойкнула тодi. - Нездужаєте?
   - Гiрше, Степанидо Iванiвно, набагато гiрше, - скинув карабiн з плеча.
   - Що ж трапилось? -обiмлiла вона. -З Устимом нещастя? Не знайшли?
   - I не знайдемо. Нема вже Устима.
   - Як нема? - ще не зрозумiла, але жахнулась вона.
   - Убили бандити. Замордували.
   Тепер Марко Безсмертний був чорним, як нiч.  Заточуючись,  пiдiйшов  до
першої парти i довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось  шукав
у тiй глибинi. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати нi слова, а  в
нього тiпались уста, теж темнi, наче обведенi вугiллям.
   -  Устиме!  -  покликав  друга,  покликав  своє  дитинство,   а   потiм
напiвобернувся до неї. - Дозвольте, Степанидо Iванiвно, подивитись на його
парту.
   Вона мовчки пiдняла над головою п'ятилiнiйну  без  скла  лампу,  а  вiн
поволi пiшов помiж старими облупленими партами, ддо пахли яблуками,  сухим
хлiбом i прив'ялим жолуддям.
   - Невже нема її? - сiпнулись уста, коли обiйшов  увесь  клас.  -  Перед
вами дячок учителював, ледацюга був. Вiн старi парти  пиляв  на  дрова.  А
хiба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?
   - Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.
   - Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якiй учився.  Це  потiм
комусь i згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров  привезу,  поки
що не до цього було.
   - Може, ця парта у другiм класi?
   - Справдi, може, винесли туди. - Марко болiсно провiв рукою по  чолу  i
знову пiшов поперед неї, тьмяно освiтлений тремтливим вогником.
   В другому класi вiн знайшов стару тримiсну парту, знайшов на нiй  помiж
iншими вирiзане своє i Устимове iм'я.
   - Ось тут ми сидiли, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте,  що  то
за людина була, яке в неї серце було! - Марко ще хотiв щось сказати,  але,
охопивши голову руками, заплакав, i сльози його закапали на ту  парту,  за
якою тепер сидiли iншi дiти, теж плече в плече, душа в душу.
   Вона ще не вмiла утiшати людей у горi, подивилась на Марка,  схлипнула,
хоча нiяк не могла уявити, що на свiтi  вже  нема  того  з  кучерявим,  як
хмiль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.
   Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози iз вiй, але не
мiг зiрвати: насочувались новi i знову падали на ту парту, де вiд  їхнього
дитинства тiльки й залишились ножем вирiзанi iмена.
   - Ех, Устиме, Устиме! - кiлька  разiв  кликав  до  себе  Друга  i  наче
докоряв йому, що вiн так рано покинув i добру, i  страшну  землю.  Неждано
вiн запитав ii:
   - Чого ви думаєте нацчати дiтей?
   Вона знизала плечима:
   - Читати, писати, арифметики.
   - I це треба, дуже треба, а найбiльше - навчiть їх любовi. З ненавистю,
злобою ми, старшi,  якось  покiнчемо.  А  дитячi  сердечка  мають  бринiти
любов'ю, наче деревця  весняним  соком.  Вчiть  їх  людяностi,  добру.  Ви
щасливi - ви вчителька. Зрозумiйте це.
   - Я розумiю, Марку Трохимовичу.
   - Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю
тримати в руках, - спохватився вiя  i  вже  iншим,  одерев'янiлим  голосом
сказав: - Запам'ятайте, як  закатували  Устима.  Це  i  вчителька  повинна
знати... В сусiдньому селi у нього була дiвчина-сирота з того наймитського
роду, що все має: i вроду дiвочу, i здоров я, i руки  золотi,  та  не  має
щастя i чобiт. Цiєї зими ми випадково  зустрiли  її  босою  бiля  криницi.
Глянули спочатку на посинiлi дiвочi ноги, що сповзали з накипiлого  льоду,
потiм на дiвчину, знов на ноги, скочили з коней - i до її господаря.  Тодi
ми з нього не тiльки чоботи, але и  душу  витрусили  б.  При  нас  озулася
дiвчина в новi чоботята i вклонилася нам у пояс.  I  так  уклонилася,  так
приклала руку до серця, так подивилась  вiдкритими,  як  свiт,  очима,  що
Устим за ворiтьми, ще не сiвши на коня, схвильовано шепнув менi:
   - Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйськi чоботи, а знайшов судьбу!
   -Причинний! - знаючи його вдачу, вигукнув я. - Ти ж навiть пари слiв не
зв'язав iз нею!
   - Так судьбу зв'язав.
   - А може, вона тебе не полюбить?
   - Поговори менi... Я глянув на неї...
   - Ну, й що?
   - А вона на мене.
   - Та й на мене вона дивилась.
   - Ет, кривий ти на очi, та й годi.
   - Їй, певно, й роки не вийшли?
   - Почекаю.
   I чекав її, свою зiрку вечорову. Сам їй  пошив  червоний  кожушок,  щоб
мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися.  Я  мав
бути  старшим  боярином.  Та   присочила   куркульня.   Серцем   чую,   що
виказав.Устима господар дiвчини. Вiн до цього часу  не  мiг  простити  нам
iнаимичцi за тi проклятущi чоботи. Обмiняв їх на душу. На лузi, коли Устим
повертався  од  своєi  безталанницi,  застукали  його  бандити,  розрубали
повздовж до горловини i всю середину засипали землею i  житом  за  те,  що
вiдрiзав землю i забирав куркульський  хлiб.  Пiсля,  катування  прикопали
Устима бiля Китай-озера помiж кущами калини. Ми довго не могли найти його.
Аж сьогоднi люди побачили, що на лузi помiж калиною чомусь проросла смужка
жита. По цьому пам'ятнику i вiдшукали Устима.
   Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої пiдлостi i силою  життя
того житечка, що проросло з людини, вона припала до тiєї ж парти, на  якiй
колись лежали Устимовi руки, й невтiшно заголосила.
   В журбi обоє просидiли до опiвнiчної години, аж  поки  в  дверях  не  з
явилася  постать  Антона  Безбородька,  голови  споживчого  товариства.  З
темряви, не розiбравшись, що й до чого, вiн здивовано крiзь смiх викашляв:
   - А тут наче досвiтками пахне. Швиденько  познайомились,  -  i  осiкся.
Знiчено пiдiйшов до тiєї тримiсної парти, де було вирiзано  i  його  iм'я,
верхи сiв на своє колишнє мiсце.
   I це ж тодi образило бiльше, анiж його дурний смiх.
   "Цей i на домовину сяде. Марко б нiколи так не зробив...  Три  iменi  -
три судьби..." - подумала тодi, з  неприязню  глянувши  на  вузькувате,  з
роздвоєним носом i глибокими очницями обличчя Безбородька.
   Наступного дня вдруге ховали  Устима.  Над  його  домовиною  печалились
люди, ридала босонога наречена, а на його могилi Марко посiяв житечко, щоб
проростало воно не з людини, а з землi.
   Отак уперше побачила вона по один бiк себе смерть, а по  другий  життя.
Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвiйне стояло
бiля неї, шумувало  з  одного  краю  прапорами,  а  з  другого  померхлими
корогвами. Молодi хмуроокi  хлопцi  з  карабiнами  за  плечима,  зореноснi
чонiвцi, босонога наречена, дiтвора на огорожi й яблунях,  зерна  жита  на
могилi i м'ясомордий причет позаду людей - все це перевертало її  душу.  I
вона тiльки тут починала розумiти, що таке народ, життя, розумiти його  не
з прилизаних, iнтригами i сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних
книжок, не по вбранню, не по рисах  красивих  i  некрасивих  облич,  а  по
труднiй босоногiй iсторiї, що творилася бiля неї...



   Х

   Одразу ж з поминального обiду Марко обвiшався гранатами i  з  карабiном
за плечима пiшов у лiси. Через кiлька днiв вiн височив у Лiтинськiй Синявi
банду, яка загуляла в лiсовiй оселi дукача Онопрiєнка. Марко сам увiрвався
в хату,  гранатами  перебив,  перекалiчив  бандитiв,  перехнябив  оселю  i
пiдiрвав себе. Непритомного, в своїй i  чужiй  кровi,  -  його  повезли  в
лiкарню, зробили операцiю й оббинтували  всього,  неначе  ляльку...  Вона,
Степапида, прийшла навiдати його. Марко посмiхнувся одними очима,  показав
рукою на своє завивало i ледь чутно прошепотiв:
   - Гарний?
   - Найкращий! - мимоволi вирвалось у неї.
   - Та що ви! Мавпа мавпою, самому  гидко  дивитися  на  себе,  -  пустив
добрячу усмiшку пiд бинти i вже серйозно запитав: - На могилi Устима були?
   - Була.
   - Зiйшло житечко?
   - Зеленiє.
   - От i все, що залишилось пiсля  чоловiка,  -  зiтхнув  i  вже  нескоро
спитав: - А його ж безщасну Марiю бачили?
   - Нi, тiльки чула, що вона перейшла жити до Устимових батькiв.
   - Отак i дочекалися старi невiстки... Життє! - засумував чоловiк.  -  А
яке подружжя було б... голубiв пара...
   - Що вам лiкарi кажуть?
   - А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж iз ложечки, як дитя.  Отак  i
осiнь пролежу. Тут самi лiки та спарена кров пахнуть, а в селi зараз...  -
та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англiйському
френчi, синьому галiфе i чоботях  на  рипах.  В  руцi  вiн  бережно,  наче
незахищене свiтло, нiс лискучий ремiнний  картуз  з  гудзиком  посерединi.
Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати  на
виднотi и де себе посадовити. Здавалося, що вiн i до лiкарнi прийшов,  аби
тiльки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально  став  посеред  палати  i
спiвчуттям прикрив якусь свою радiсть.
   -То як тобi, Марку,  тут  проживається?  -  I,  не  чекаючи  вiдповiдi,
бережно здмухує пилинку з картуза.
   Безсмертний пекучим поглядом змiряв Безбородька i його одяг.
   - Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?
   - От i не вгадав, братику, - самозадоволена посмiшка  розповзається  по
вузькуватому виду. - Чимчикую до тебе прямо вiд  городського  кравця,  вiн
хоч i дере, та вмiє голкою  грати,  мов  смичком,  -  вигнувся,  оглядаючи
одежину з бокiв. - Галiфе не мале зробив?
   - Кинь порося в кожну кишеню, -  побiльшає,  ще  й  музика  без  смичка
вищатиме.
   - Обiйдеться без музики, - одразу  насупився  Безбородько,  не  знаючи,
куди подiти картуза.
   -  Гляди,  чи  обiйдеться,  -  на  щось  натякнув  Марко.   Безбородька
пересмикнуло вiд цих слiв, наче задихаючись, розкрив рота, щоб вiдповiсти,
але промовчав. I далi вже сидiв у палатi, мов осiння хмара.
   З лiкарнi вона присмерками поверталася з Безбородьком на  кооперативнiй
пiдводi. Зручно вмостившись на ряднi, щоб  не  замастити  новенький  одяг,
Антон Iванович i сяк i так  упадав  бiля  ней  i  все  просив  пригощатись
"монпансьє"  рибкою.  Цi  дрiбнi  кольоровi  рибки  вiн  Прямо   пригорщею
виловлював iз кооперативного мiшка, демонструючи свою гостиннiсть. В  лiсi
Безбородько  притих,  зiщулився,  занепокоєно  зиркав  на   всi   боки   й
немилосердно батожив конi, а коли вони вискочили в чисте поле, знову  став
балакучим i заповзятим. Про Марка  вiн  заговорив  iз  спiвчуттям,  але  з
огудою.
   -  Кому  потрiбне  таке  геройство?  Теж  знайшовся   пiсляреволюцiйний
iндивiдуалiст-терорист. А не краще  було  б  колективно  оточити  банду  i
рознести її на пух i пiр'я. Жаль, жаль  чоловiка,  але  дуже  безрозсудний
вiн, у всьому безрозсудний, гарячковитий. I  все  попереду  хоче  бути,  а
колектив, масу недооцiнює. Ще не втямив  своїм  черепком,  що  вiк  героїв
пройшов. Про це i в "Iнтернацiоналi" спiвається: "Нi  цар,  нi  бог  i  нi
герой". От як воно, практично, має бути.
   В той час ходили рiзнi теорiйки про героїзм, i  вона,  по  молодостi  i
недосвiдченостi, не  знала,  що  вiдповiсти  Безбородьку,  який  стояв  за
масовiсть у всьому.  Правда,  виявилось,  що  сам  Безбородько  в  боях  з
бандитами нiколи не брав участi, бо працював  по  iншiй  державнiй  лiнiї.
Нападався вiн i на тяжкий Маркiв характер:
   - Вiн, окрiм себе i Устима, нiкого не терпiв. Такий норов  має,  що  на
десятьох вистачило б.  Як  упреться,  наче  стовпець  у  плотi,  нiчим  не
поворушиш, хоч кiл на головi теши... Ви не знаєте,  як  його  по-вуличному
називають?
   - Не знаю.
   - А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?
   - Чула. I книгу таку читала.
   - Так  от  i  нашого  Марка  за  характер  поза  очi  називають  Марком
Проклятим.
   - Бог з вами, Антоне Iвановичу!  Що  ви,  пробачте,  верзете  про  таку
людину! - аж скрикнула вона.
   - Не я ж вигадував  таке  прiзвисько  -  село,  -  почав  оправдуватись
Безбородько. - Ну, що  б  там  не  казали,  та  хоробростi  вiд  Марка  не
вiдбереш. Це, звiсно, штука як кепська. Але треба  мати  миЛосердiє  й  до
iнших. А вiн його, - стишив голос, - навiть  до  дiвчат  не  має...  всюди
герой.
   Останнє найбiльше вразило,  насторожило  її,  i  чомусь  защемiло  тодi
дiвоче серце. Правда, спочатку вiрила и не вiрила, але  через  якийсь  час
про це, наче ненароком,  почула  вiд  хитрющого,  з  горшкуватим  обличчям
крамника споживчого товариства. I поговори потьмарили образ Марка, бо вона
дiвчурiв ненавидiла усiєю пристрастю дiвочої душi. Але  ж  чого  тодi  так
поважають Марка i Зiновiи Петрович, i тiтка Христя? Розпитатися б  у  них,
так що вони подумають про  неї?  Та  про  Маркове  прiзвисько  вона  якось
заговорила з тiткою Христею, яка мало не в  усьому  стала  її  повiрницею.
Молодиця одразу накинулась на невiдомого ворога:
   - Плюньте в самiсiнькi очi якiйсь мармизi, моєю слиною плюньте. Крейдою
шпурнiть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у  нього
дукачi-горланi i всяка шантрапа, дубило б i гнуло їх  на  чортове  обiддя!
Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! - стояла гнiвна  й  червона,  а  на
завзятому виду жмурились i розжмурювались химернi ямки.
   Вiд цiєї лайки й захисту їй стало теплiше на серцi.
   Працювала вона у двi змiни. Роботи й мороки було багато. Чимало батькiв
до заморозкiв не посилали дiтей  у  науку.  Не  вистачало  книг,  зошитiв,
олiвцiв, а чорнило учнi робили з дубових яблучок-гавлюшок  або  з  бузини,
заправляючи його iржею i наваром дубової кори. Вона й не зогледiлась, коли
впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї  помарнiлий,  але  веселий
Марко. Вiд нього ще пахло лiками i, тим незрiвнянним повiвом сiна, коли до
нього вiд першого вологого снiгу ненадовго повертаються пахощi лiта.
   - Степанидо Iванiвно, добрий вечiр вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?
   - Дров привезли, - чогось зрадiла вона, хоча й знала,  що  Марка  треба
остерiгатися.
   - А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорi?
   - Одночасно метелицю й зорi, хiба таке може бути?
   - Ходiмте - поглянете.
   Вона, в чому стояла, вибiгла вслiд за Марком на  необгороджений  ганок,
поглянула на небо, але з нього трусився снiг, а зiрок не було видно.
   - Почекайте трохи, призвичайте очi, - заспокоїв її Марко, ї  вони  обоє
почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця  наче  притихла  i  крiзь
зрiджену сiтку снiжинок вона справдi побачила кiлька зiрок. Але  одразу  ж
свiжий повiв снiговицi засувоiв їх, а потiм знову вiдкрив.
   - Як гарно! - вирвалось у неї.
   - Атож! - яснiло i його обличчя. , "Невже вiн мiг  бути  безжалiсним  i
зрадливим?" - ворушилась та сама, задавнена думка.
   Марко, не помiчаючи її допитливого погляду, довiрливо говорив далi:
   - Як я люблю, коли зоряно-зоряно  в  небi,  коли  в  полях  пiд  зорями
свiтлiють, мов рiчки, дороги, а соняшники  прямо  вiд  зiрок  перехоплюють
росу, спросоння лопотять нею i нанизують на свої пелюстки.
   Вона зачудувалась його мовою:
   - Ви, Марку Трохимовичу, вiршi не писали?
   - Та писав, - неохоче признався вiн.
   - I щось виходило у вас?
   - Напевне, виходило, бо один вiрш,  проти  мiжнародної  контрреволюцiї,
навiть у губкомiвськiй газетi надрукували. А хтось у нашому загонi  вiзьми
й пусти чутку, що я звiдкись переписав той вiрш.  Я  тодi  скипiв  гнiвом,
знайшов напасника i  почав  доводити  своє  авторство  кулаками.  Але  той
партизан зi своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тодi й подумалось
менi: "Коли так б'ють письменникiв, ще й оббрiхують їх, то краще  покинути
це дiло", - засмiявся Марко. -  Тепер  на  писання  не  тягне,  а  вчитати
хочеться побiльше, люблю, коли рiзнi картини проходять перед очима.
   - I якi ви найбiльше любите картини?
   - Гоголiвськi. Там усе якось живим виходить,  наче  це  й  не  в  книзi
написано. Тарас Бульба - це Бульба, а чорт, що хапає мiсяця  пiд  рiздвяну
нiч, - це справжнiй чорт, а Плюшкiн - це наш куркуль Саврадим, який навiть
перед богом гасить свiчку, щоб потiм поставити її  перед  сином  божим.  У
лiкарнi я в свою волю начитався, вiд цього й одужав швидше. У  вас  чогось
цiкавого не знайдеться?
   Вiн пiшов од неї з книжками, а в головi їй  лишив  хитке  снування,  по
ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправдi  Марко?
Чи одчайдушний  запорожець  з  "Тараса  Бульби",  чи  потаємний  сiльський
джигун? Тiєї ночi вiн приснився їй Левком з "Майської ночi", а Безбородько
- однооким головою. I забреде ж така дурiсть у сон, що й наяву страхаєшся,
i дивуєшся, i не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же  був  Марко  над
ставом, тiльки замiсть шапки в нього була будьонiвка. Але i в  снi  дiвоча
душа тягнулась до нього i опасалась його...
   Кожна дiвчина, виглядаючи своє кохання, сподiвається,  що  воно  в  неї
буде "найкращим, i жде його з вiдкритими на весь свiт очима,  з  вiдкритою
душею i тiєю милою самовiдданою  довiрою,  що  часто  й  розтоптує  дiвочу
долго. Отак i вона виглядала до Марка своє кохання, а  насправдi  воно  чи
передчуття його прийшло з тривогою, острахом, болем i тоскною невiдомiстю.
А тут ще, на лихо, й Безбородько почав  учащати  до  школи,  розпухириться
усiма кишенями англiйського френча й неймовiрно великим галiфе та й  почне
говорити i про полiтику, i про школу, i про музику,  хоча  сам  навiть  на
балалайцi  не  бренькав.  У  розмовах  вiн  завжди  був  самовпевненим   i
похвалявся своїми зв'язками аж в окрузi. Марка ж називав другом,  але  час
од часу кидав на нього такi вуглячки, що вiд них вона вся починала горiти.
   У великiй тривозi i  все  одно  у  великiй  надiї  зустрiла  вона  свою
вiсiмнадцяту весну. А вона прийшла в громах льодоходу, в буйнiй повенi i в
такому цвiтiннi рясту, що здавалось, наче само небо шматками упало в лiси.
На великдень саме зацвiли  сади,  вакханалiя  вишневого  цвiту  прямо-таки
приголомшила її,  а  найбiльше  дивували  величезнi,  мов  столiтнi  дуби.
подiльськi грушi - вони бiлими горами пiдiймались над селом i,  здавалося,
пiдводили його ближче до сонця чи мiсяця й обтрушували на  нього  пташиний
спiв.
   На  Великдень  святешно  одягненi  люди  гуляли  на  цвинтарi.   Малеча
товкалась крашанками чи бавилась на  дзвiницi,  дiвчата  вели  короголi  й
спiвали веснянки, парубота грала в довгої лози або  верниголови,  а  старi
люди прислухались до щебету й гомону молодостi. Пiшла й вона  на  цвинтар,
щоб почути й запам'ятати тi веснянки, яких не знала.
   Пташиними крилами i чарами кохання шумували  вони  над  нею,  поглядали
очима весняних квiтiв i таємничого ромен-зiлля, що  привертає  до  дiвчини
милого. I тисячу рокiв тому так само хтось виглядав своє кохання, як  вона
тепер,  хтось  питався  матерi,  як  треба  чарувати  любого:  чи  лiсовим
корiнням, чи карими очима, чи чорними бровами, i проливав сльози,  стелячи
постiль нелюбу.  Столiтнi  настої  пiсенного  кохання  наморочили  голову,
прадавнi сподiванки входили в сьогоднiшнi,  наче  це  їй  виспiвувались  i
радощi, i муки любовi. Але неждано  в  цей  поетичний  вiдгомiн  старовини
увiрвались iншi мелодiї - обiзвалися пострiли i крики.
   Широкою примайданною вулицею, одстрiлюючись, утiкали бандити, їх рiдким
ланцюжком наздоганяли чонiвцi, i серед них був Марко Безсмертний. Недалеко
вiд церкви високий i дебелий бандит пiдняв обрiза, показав на людей,  щось
крикнув, i всi бандити кинулись на цвинтар, змiшалися з великодньою  юрбою
i  люто  почали  обстрiлювати  чонiвцiв,  якi  розгублено  зупинилися:  не
стрiляти ж у людей. Вперед  вискочив  Марко  Безсмертний,  пiдняв  руку  з
карабiном, який ще димiвся, i крикнув, наче у дзвона вдарив:
   - Гей, люди, лягайте на землю!
   За одну мить натовп упав,  оголюючи  бандитiв,  i  вони,  як  очманiлi,
кинулись утiкати iз цвинтаря.
   За кiлька хвилин прошумiв над нею  бiй,  уламок  людської  боротьби  за
щастя, за майбутню пiсню людей i навiть за стародавнiй поетичний вiдгомiн,
що згодом перейде на сцени i в  книги...  I  тiльки  затихли  пострiли  за
селом, у селi знову стрепенулися пiснi про кохання, розмай-зiлля i  працю.
I знов у цьому вона бачила ходу iсторiї, колесо якої не в силi зупинити нi
куций бандитський утинок,  нi  куцi  мiзки  рiзних  батькiв,  якi  й  досi
продавали Україну одразу кiльком державам, хоч на словах i розпиналися  за
її самостiйнiсть.
   Цi думки снувались пiд голосну веснянку, що бринiла в широкому танку  i
в душi, а серце не раз поривалось далеко за село,  де  й  зараз,  напевне,
Марко б'ється з бандитами. Тiльки б живим зостався вiн!..

   Кроковоє колесо
   Вище тину стояло,
   Много дива видало.
   Чи бачило колесо,
   Куди милий поїхав?
   За ним трава зелена
   I дiброва весела.

   "I там, куди вiн пiшов, зелена трава,  коли  б  тiльки  не  почервонiла
вона... "Кроковоє колесо вище тину стояло..."  Отак,  тривожачись,  мовчки
спiває вона про кроковоє колесо, а вiн рухає колесо iсторiї. "Любий мiй...
Ой, що вона, дурна,  тiльки  думає  собi?  "Кроковоє  колесо-о  вище  тину
стояло..."
   - Подобаються вам нашi веснянки? - пiдiйшов  до  неї  Зiновiй  Петрович
Гордiєнко.  Вiд  святешно  одягненого  бджоляра  вiяло  ранньою  пергою  i
пахощами свiжої землi.
   - Чудеснi вони, чудеснi, мов iз дiвочої душi вийнятi.
   - Як славно сказали ви, -  здивувався  i  зрадiв  Зiновiй  Петрович.  -
Вiрите, ми їх у Котовського спiвали! Та так спiвали,  наче  самi  з  весни
виходили... Запишете їх на ноти?
   - Неодмiнно запишу.
   - Марко їх дуже любить. Iнодi, на самотi,  i  в  сiльрадi  курника  їх.
Пережитки, як говорить Безбородько.
   - Як тепер Марко Трохимович? - в тривозi  поглянула  на  пiдкучерявлену
бороду чоловiка, в якiй, здавалось, неодмiнно має заплутатись бджола.  Але
там не було комахи, а лежав пелюсток вишневого цвiту.
   - Вже повертаються хлопцi додому, все в  акурат,  -  заспокоїв  Зiновiй
Петрович, а потiм по-сорочи, як умiв тiльки  вiн,  зиркнув  на  неї.  -  А
тривожитесь потроху за Марка.
   - Звiсно, тривожусь, - хотiла сказати спокiйно, але одразу ж спаленiла.
   - Ну, це и добре, доню, - тепло, з лукавинкою посмiхнувся чолов яга.  -
Може, в свiй дзвiн ударю i чарку вип'ю на чиємусь аесiллi.
   - Ой, i що ви говорите? - аж зойкнула вона. Зiновiй Петрович засмiявся:
   - От i спiкся на однiй щоцi один рак, а на другiй - ще один.
   - Що ви тiльки вигадуєте...
   - Те, що збоку видно. Та "
   Вона не знала, що вiдповiсти, i розгублено опустила голову:
   - Ге, що збоку видно. Та не соромтесь. Кашлю  i  любовi  не  втаїш.  I,
натрушуючи смiшок на пiдкучер явлену мiдь бороди, весело подибав до  своїх
бджiл.
   А увечерi до неї прийшов Марко з вишневою гiлочкою за церемонiєю'.  Вiн
якось незвично поглянув на неї, незвично посмiхнувся, наблизив свої очi до
її очей, i вона з лячною радiстю збагнула, що перед нею стоїть її доля.
   - Якi ж ви сьогоднi гарнi, Степанидо Iванiвно.
   - Тiльки сьогоднi?
   - ї ранiше Теж... I стрепенулись ви зараз так славно, як  вишенька,  що
має зацвiсти. -  Вийняв  з-за  церемонiї  вишневу  гiлочку  i  поставив  у
глиняний глечик, де одцвiтали блiдавi й рожевощокi невiстки.
   - А нащо ви зломили? - строго очима показала на вiдчахнуту, з  росинкою
глею гiлочку.
   - То вiтер, Степанидо Iванiвно. Я цвiту не псую. Його теж любити треба.
   Марко одразу чогось нахмурився, зiв'яв, попрощався й пiшов. А незабаром
забрiв Антон Безбородько. Вiн побачив вишневий  цвiт,  ревниво  скособочив
розпухлi губи, на яких тремтiв горiлчаний дух.
   - Марко принiс?
   - Марко, - знехотя вiдповiла, не бажаючи мати посередника нi в домi, нi
в душi.
   - Проворний, нiчого не скажеш... Не говорив, практично, що  цвiт  треба
любити? - напустив на свiй вузький вид жалостивiсть до неї.
   - Казав, - одразу насторожилась вона, а бiль ударив пiд саме  серце.  -
Або що?
   - Та нiчого такого, -  якось  таємниче  вiдповiв  Безбородько,  сiв  на
парту, i всi нашитi кишенi френча заворушились на ньому, неначе краби.
   - Говорiть, коли почали.
   Безбородько закинув ногу на ногу, похитав головою:
   - Вам скажи, а ви йому передасте, тодi вiн i дихнути не дасть  менi.  I
так вiн має роботу: пiдкопується i пiд мене, i пiд мого крамника.
   - Слово честi, все буде помiж нами.
   - Навiть слово честi? - задумався на якусь хвилину. -  Тодi  глядiть!..
Недобре кажуть про Марка. Правда, може, це хтось i намарнословив.
   - Чи марнослiвство, чи  правда  -  кажiть!  -  наказала  вона,  хоча  й
вiдчувала, як терпнуть ноги, як млiє душа.
   - Було б що говорити. Ви бачили наречену Устима Тримайводи?
   - На похоронi бачила  її,  -  в  передчуттi  чогось  поганого  мало  не
зойкнула вона.
   - Еге ж, вона там була, гарна така дiвчина. Так учора Марко  в  лiкарню
завiз її.
   - Щось трапилось? - ледве  вимовила,  а  спиною  обперлась  об  шафу  з
книжками.
   - Еге ж, трапилось: дитя має народити.
   - Ну, й що?
   - Та й нiчого, дiло житейське. Але чий  це  буде  вишневий  цвiт  -  ще
невiдомо.
   Вона застогнала, почуваючи, як на  велетенському  колесi  закружляли  i
школа, й земля. "Кроковеє колесо вище тину стояло..." -  нестерпним  болем
вривались чиїсь голоси... Зупинися ж ти, колесо муки.
   I воно послухалось її, але на душi було так, наче туди хто жабу вкинув.
Хотiлось накинутись на Безбородька, та стримала себе: а що,  коли  й  таке
може бути?
   - Ви переживаєте? Вам погано? Як ви зблiдли! От лишенько! -  забiдкався
Безбородько. - Не треба, Степанидо Iванiвно,  так  близько  все  брати  до
серця. Може, це все й брехня. Чого люди не наговорять. Язика не  треба  нi
позичати, нi купувати.
   Вiн почав шукати воду, а вона,  мов  пiдкошена,  сiла  на  стiлець.  За
вiкном знову обiзвалась трепетна веснянка, в нiй було i сподiвання любовi,
i ромен-зiлля, i милий, який  з'явився  ще  до  того,  як  закипiв  корiнь
любовi. Все це було у пiснi, але не в неї.
   Вона взяла вiдчахнуту вишневу гiлочку i викинула В за вiкно.
   А через кiлька днiв у родинi Тримайводц вона побачила  безщасну  матiр,
побачила й дитя, що буде викованим, тiльки без  хмелин  чуба,  Устимом.  В
честь батька його теж нарекли Устимом. I тодi якась полегкiсть  прийшла  в
дiвоче серце, хоча вона й вирiшила бiльше нiколи не думати про Марка.
   Та цього ж таки вечора,  коли  на  левадi  приземистий  молочний  туман
вбирав у свою основу срiбнi мiсячнi оризки вона лицем в лице  стрiлась  на
кладцi з Марком.
   - Ой! - зойкнула з несподiванки, ступила назад i мало не  шубовснула  в
рiчечку.
   - Отак i викупатись можна, - засмiявся i взяв її за руку. -Перенести?
   - Перенесiть, - неждано для себе випалила й вiдсахнулась од Марка,  але
вже було пiзно.
   Вiн, як  вiтер,  пiдхопив  її  на  руки,  пiд  нею  гойднулась  кладка,
схлипнула вода, а над нею  у  велетенському  небесному  колесi  закружляли
зорi. "Так от яке воно, кроковоє колесо", - завмираючи, подумала  тодi,  i
увесь свiт млосно закружляв навколо неї.
   Марко вискочив на берег, заглянув їй у вiчi, тiснiше пригорнув до себе:
   - Уже не вiдпущу!
   - Що ви, Марку Трохимовичу! - тiльки тепер перелякалася, вириваючись  з
парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летiла у безодню.
   Марко мовчки опустив її на землю, i вона похнюпилась  перед  ним,  наче
школярка: боялась його i все одно чекала вiд нього найкращих слiв.
   - Степанидо Iванiвно, ви знаєте, що я люблю вас? -  нахилився  над  нею
схвильований i суворий.
   Пiд  кладкою  скинулась  риба,  в  лугах  озвався   деркач,   у   полях
протуркотiла  пiдвода,  i  зовсiм  недалеко  стрепенулася  дiвоча   пiсня,
сповнена надiї i жалю.
   - Справдi? - сказала  зовсiм  не  те,  що  думалось  сказати  в  такому
випадку.
   - Справдi. Ви, певне, й не помiчали цього?
   - Не помiчала.
   - А я ще в лiкарнi закохався у вас... Отам зiйшлися мiй бiль  i  любов.
Та, видать, ви анiтрохи не кохаєте мене...
   - Не знаю, Марку Трохимовичу,  -i  правду,  i  неправду,  -  збентежено
сказала вона.
   - Я так i думав... Напевне, ви не моя доля.
   - Чого ж?.. Нiхто долi не вгадає, - тихо заперечила,  i  вiн  з  надiєю
поглянув на неї.
   - Подумайте, Степанидо Iванiвно, подумайте,  зважте,  потiм  скажете...
Люблю вас, як душу, - обома руками потиснув їй руку i зник у темрявi.
   "Чудний який... Чому б iще було не постояти, не сказати якогось  слова.
Милий..." - Стояла в туманi  пiд  зорями,  а  потiм  пiшла  по  тiй  самiй
стежинi, якою пройшов вiн, думаючи, що не раз наступає на його слiди...
   Думалось недовго їй; за один вечiр, мов  цвiт,  розквiтло  усе  те,  що
збиралося давно. I другого дня вона радiсно вiдчула себе нареченою.
   У солодкому туманi, у шелестi найкращих слiв i хмелi перших  поцiлункiв
промайнули передвесiльнi вечори. Простеньке, небучне весiлля мали одгуляти
вони пiсля закiнчення учбового  року.  I  от  надiйшов  нещасний  день  її
весiлля. В школу до неї пiд'їхав у англiйському френчi  i  в  ще  бiльшому
галiфе Безбородько, i вони обоє стали чекати жениха. Але вiн не  приходив.
Безбородько красномовно кiлька разiв стукав нiгтем по склу цибулистого,  з
американського золота годинника, а вона червонiла  й  полотнiла  у  рiзних
найтяжчих здогадках,  вбирала  в  себе  невиплаканi  сльози,  якi  боялась
показати при стороннiй людинi. I вiдчувала,  що  любов  її,  мов  поранена
птиця, б'ється в останнiх муках.
   - Вже i їсти хочеться, а Германа  все  нет,  -  показав  свою  ученiсть
Безбородько. - В Марка все може бути. Я, здається, вам  колись  натякав...
Пiду на розвiдини.
   Обмiтаючи дверi своїм галiфе, вiн вийшов  з  оселi,  безнадiйно  махнув
рукою хурщику i зник за хатою. Повернувся обурений i аж зелений од злостi.
   - Оце розжились,  Степанидо  Iванiвно,  на  женишка  собi!  Яке  тiльки
бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весiлля, практично, маєте  шанобу,  а
потiм, глядiть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання.
Всього сподiвався, а цього - нiколи.
   Вона вже  нiчого  не  могла  сказати,  лише  нiмотно,  самою  скорботою
допитувалась у Безбородька: "Що ж i за що таке сталося?" А вiн, вдоволений
своїми  передбаченнями,  всiма  рухами,  кроками,  словами,  нiби  чаклун,
кам'янив їй серце, тiло i втискав у кригу, у темiнь, де й  надiї  нема  на
добре передчуття чи почуття.
   - Корову ж цiєї ночi в якоїсь удовицi вкрали. Вдосвiта  кинулась  вона,
розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому  що?  Весiлля  в  головi?  Без
ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в  руку  i,
навiть без сорочки, рвонув по слiдах за злодїйнею. Та я в такий  святковий
день свою власну корову подарував би отiй  дурепi,  щоб  не  вiдходити  од
молодої. Так чи є в його розумному баняку  i  крученому  серцi  хвч  якась
мализна любовi!? -Вiн подивився у вiкно i зловтiшне тицьнув пальцем: -Ось,
подивiться i погляньте - iде герой, та не з молодою, а з коровою!
   Болем вивертаючи очi, вона побачила на вулицi Марка. Але якого? В одних
штанях, заляпаний багнюкою з голови до нiг, вiн поволi вiв  тельбастеньку,
теж заболочену  корову  i  щось  весело  розповiдав  людям,  якi  пiвколом
рухались за ним.
   Його веселiсть громовицею вибиває рештки її  любовi  i  переповнює  все
тiло найгiршими пiдозрами i риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким
нетерпiнням поглянув Марко на її  вiкно.  Не  всилi  стримати  сльози,  що
одразу бризнули на весiльне з  ромашками  плаття,  метнулась  по  кiмнатi,
схопила валiзку, щось запхнула в неї.
   - Антоне Iвановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станцiї.
   - Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе  без
проволоки, - боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зiв'яла, чужа серед
квiтiв свого весiльного плаття, закапаних не росою, а  сльозами,  сiла  на
воза, втiкаючи од свого кохання, од своїх найкращих i найтяжчих  днiв,  од
того крокового колеса юностi, що в кожного по-своєму кружляє...

   * * *

   I от випадок знову привiв її на слiди минулого. Iдучи  до  брата,  вона
гадала, що з роками розгубилися всi почуття. Та вийшло  не  так.  Лiта  як
вода, - їм нема вороття.  А  втраченi  почуття,  мов  птахи,  повернулися,
закружляли над давнiм гнiздом, спасаючись заглянути в нього...
   "А чому було й не стрiтись iз Марком? - водночас побачила перед очима i
чорнявого, мов надвечiр'я, парубка, i лiтнього,  з  сивиною  чолов'ягу  на
костурах... - "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та,
певне, Марку, не стiльки ти бачив дива, як саму смерть", - знову  пожалiла
i своїх молодих рокiв i пошкодувала, що не побачилась iз Марком.



   XI

   Тепер Григорiєвi Стратоновичу здається, що й  серед  тисячi  людей  вiн
розпiзнав би кроки своєї Катерини. Своєї!..  Хоча  нема  в  її  ходi  юної
легкостi, скрадливого чи сполоханого перестуку, але  є  в  нiй  зворушлива
нерiшучiсть, що наче  вимовляє,  як,  завмираючи,  спасається  i  тремтить
'жiнка над своїм коханням.
   А вона таки й тремтить над ним, вiрячи й не вiрячи, що i  вдовина  доля
може зустрiтись iз  щастям.  Чи  не  минеться  воно,  мов  нетривка  сiтка
золотого дощу, що не напоює землю, а тiльки залишає на нiй рясноту слiз?
   З темряви печаллю i нiжнiстю дивиться жiнка на свого другого мужа, який
iнколи здається їй сином. Тодi вдалинi оживав перший чоловiк, а  всю  душу
охоплювали страждання: чи мала вона право на  друге  одруження,  на  другу
любов? I навiть п'ятеро дiтей, якi б гибiли на вдовиних достатках, у  такi
часи не могли захистити її, i нiхто в  свiтi  не  мiг  струсонути  холоднi
краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево.  Що  ж,
iншi жiнки простiше дивляться на любов, любощi, а вона й досi чаїть у собi
почуття провини i перед людьми, i перед Григорiєм, i перед першим мужем.
   У такi тяжкi години вона себе збоку бачить пересадженим деревом,  що  й
само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине  щастя,  як
сонце поза хмарами, i чи довго воно свiтитиме їй?..
   Наполоханi думки забiгають та й забiгають наперед i  зупиняються  перед
тiєю безоднею, що лякає кожну  жiнку,  яку  горе  зробило  вдовою:  чи  не
збайдужнiє, чи не одкинеться од неї друга любов?..
   Почуття Катерини в якiйсь мiрi передаються  Григорiєвi,  якого  й  досi
дивує глибока сором'язливiсть у коханнi дружини. П'ятеро ж дiтей має вона,
але й досi залишилась чистою, мов дiвоча сльоза. I  нi  спалаху,  нi  тiнi
жiночої пристрастi чи вдоволення нiколи не побачив у  її  рухах  i  на  її
обличчi.  Тiльки  материнством,  тiльки  ним  i  в  ньому  то  сумно,   то
насторожено, то вперто жила вона, i все погане не  чiплялось  до  неї,  як
болото до бiлої лебiдки. I чого сумнiватись тобi? Вже  за  однi  коси,  за
один голос ти  достойна  любовi,  кохання...  Вродяться  ж  такi  слова  у
глибинах людської душi, мов зорi на вiях ночi. I хiба це не чудо, що кожен
по-своєму знаходить любов i кожен по-своєму кохає?..
   Тiльки чому в стiлькох людей кохання  так  схоже  на  перелiтну  птицю:
майне крилом над твоєю весною, струсить з того  крила  кiлька  свiтосяйних
росинок чи сльозин та й зникне за тими  обрiями,  де  хмари  бредуть,  мов
старцi, та й залишить для обiднiлої душi життєву необхiднiсть чи  життєвий
тягар... Щось подiбне i в нього було пiсля  iсторiї  з  Оксаною.  Але  ось
негадано прийшла i до тебе твоя запiзнiла весна, прийшла несподiвано,  мов
злива, i щедра, мов злива.
   Вiн їхав до Катерини лише з однiєю думкою: чимось пособити їй,  щоб  не
запухали з голоду дiти. Вони одразу потяглись до нього:  старшим  хотiлося
якомога бiльше знати про бої,  а  менших  приваблювали  його  партизанськi
цяцьки: автомат, пiстолет i нiмецький кортик.
   Катерина ж тодi сторонилась його, i на її  чолi  увесь  час  при  ньому
вперто i наполохано тремтiли складки. Хоча вона без спочинку  вилася  бiля
свого виводка, важкуватими i легкими руками пригортала їх до  самої  душi,
сидячи, засинала  над  ними,  та  в  очах  її  свiтилася  замкнена  жiноча
самотнiсть. Вiн помiчав, як ця самотнiсть твердiше окреслювала її  повiки,
я. робила менш рухливими невигаслi очi, накладала на  обличчя  скульптурну
виразнiсть. Хоча це було жорстоко, але йому не раз спадало  на  думку,  що
Катерина зараз схожа на той образ, який виходить iз каменя або  входить  у
камiнь, щоб iз нього без слiв i слiз говорити про людське горе i знiвечену
любов.
   Якось  його  в  Катерининiй  оселi  розшукав  скульптор   Колiсниченко,
дебеляга, з стiжком розкуйовдженого волосся i бездонними очищами; йому вiд
природи пасувало жити мiж брилами камiння.  У  партизанському  загонi  вiн
почерком розгнiваного Мiкеланджело зривав залiзничнi мости i  пишався  цим
руйнуванням, як пишався колись  першими  творiннями  своїх  рук,  спочатку
називав їх генiальними, а далi - бездарними. Тепер у сусiдньому  райцентрi
вiн мав реставрувати свою найкращу довоєнну роботу: щаслива мати  з  дитям
над водою.
   Вiйна з-пiд  нiг  скульптури  забрала  воду,  осколком  скосила  голову
матерi,  а  осиротiле  нерозумне  немовля  i  досi  посмiхалося  довоєнною
посмiшкою, страхаючи нею людей. Зваживши на час i на змiну  своїх  смакiв,
Колiсниченко хотiв дати iнше  обличчя  матерi,  i  вiн  занадто  вимогливо
добирав типаж i добрати не мiг.
   - Ось тобi справжнiй образ, - показав йому очима  на  Катерину,  яка  в
напiвтемрявi босою ногою гойдала колиску, а руками  ворожила  бiля  клаптя
парашутного шовку, щоб пошити з нього сорочечку.
   Колiсниченко професiйним  оком  зиркнув  на  вдову,  пiдiйшов  до  неї,
поглянув на її шитво, погомонiв трохи, а потiм повернувся до столу й тихо,
навiть iз захопленням, забубонiв:
   - Божественний типаж! Чи не можна, Григорiю, i  менi  тут  квартирантом
стати? Ох, i типаж, але, на жаль,  не  оптимiстичного  звучання,  а  це  -
недолiк. Бачиш, як тiнi i складки пiдрiзали її життєрадiснiсть, смiх.
   - А тобi пiсля  такого  лихолiття  неодмiнно  треба  на  каменi  рiзати
материнський смiх? - обурився вiн. - Саме такий образ i зачепить  за  живе
людей, якi пережили вiйну. Чи  тобi  й  твоїй  спiлцi  потрiбний  вiдомчий
ентузiазм i плакатна посмiшка?
   - Це ти вже загнув, братику, не читаючи статей деяких мистецтвознавцiв.
Вони, живi, хоч i рiдко  посмiхаються,  та  з  мертвого  каменя  вимагають
побiльше смiху,  -  розреготався  Колiсниченко,  потiм  замислився,  знову
пiдiйшов до вдови i, придивляючись до неї, почав допомагати шити сорочечку
немовлятi...
   Скульптор таки послухався поратi i не помилився, не  помилився  й  вiн,
повiривши, що Катерина його суджена.
   А почалось воно зовсiм несподiвано й просто.  Якось  надвечiр'ям,  коли
сонячнi вiдблиски прокладали на морськiй зеленi  небосхилу  золотi  мости,
вiн вiд партизанамiрошника привiз  пошивку  муки,  що  пахла  i  грозовими
полями, i теплом млинового каменя. В сiнях, скидаючи її з  плеча,  побачив
на порозi Катерину, вiрнiше її розплетенi косища i двi завислi сльозини  в
нерухомих очах. Отi двi коси, двi  сльози  i  стали  мiстком  до  великого
кохання. Слався цей мiсток неймовiрно швидко, як  усе  швидко  робиться  у
вiйну.
   В передосiннiй вечiр вiн пiзно повертався  з  наради.  Сонне  село  так
тремтiло в тихому мiсячному сяйвi, що здавалося,  наче  хати,  i  сади,  i
журавлi потроху переходили з одного мiсця на друге. Вiн любив  цю  мiнливу
таємничiсть вечорiв, коли розпухлий соняшник мiсяця осипав i осипав  своїм
химерним цвiтом усе, що знаходилось пiд покрiвлею неба.
   Бiля плоту, по якому плелися з цвiтом i плодами  гарбузиння  й  тичкова
квасоля, вiн побачив Катерину. В сполоханiй  грi  тiней  i  промiння  вона
здавалась висiченою з каменя, i тiльки в очах її  тремтiла  мiсячна  роса.
Жiнка почула ного ходу, тiснiше притулилась  до  тину,  а  вiн  збентежено
зупинився напроти неї. Чомусь здалося, що такий самий вечiр  i  така  сама
зустрiч з Катериною вже були в нього. В  тишi  вiн  чув,  як  гупало  його
серце, але стояв, наче заворожений, без жодного слова i руху.
   Нарештi Катерина у благаннi пiдвела руки, i вiн побачив, як у її очах з
мiсячної роси набиралися сльози.
   - Що з вами, Катерино Павлiвно? - запитав, наче прокинувся од сну.
   - Григорiю Стратоновичу, - боляче заклекотав її голос, мукою узялось її
привабливо заокруглене обличчя, - вам треба їхати од нас.
   - Їхати? - пiдсвiдомий острах зчавив його серце  i  почав  руйнувати  в
душi виплекану за останнi днi радiсть. - Я вам надокучив?
   - Не надокучили, - запнулася вона, - але так треба...
   - Чому?
   Вона опустила важкуватi руки, одвела од  нього  погляд  i  ледве  чутно
промовила:
   - Бо я соромлюсь вас, а це вже недобре.
   - Невже соромитесь? - вiн чогось аж зрадiв.
   - Хiба ж не видно?.. Не можна вам i  вдовi  бути  пiд  одним  дахом,  -
печаллю, тривогою i хвилюючою жiночнiстю обрисувались  її  повнi  трепетнi
уста.
   I його потягнуло до них, потягнуло до її важкуватих рук,  що  безвiльно
звисли донизу, до її плечей, до стану. Вiн, здається, лише тепер  збагнув,
скiльки прекрасного є в жiнцi.
   - Ви боїтеся поговору? - запитав хрипко, вже  розумiючи,.  що  не  може
жити без Катерини, без її очей, її уст, її брiв i ось цих  сонних  грудей,
на яких так добре лежати дiтям.
   Вона похитала головою:
   - Нi, поговору я не боюсь. На мене нiхто нiколи не тицяв пальцем.
   - То чого ж ви? - їв нього, як у неї, глухiшим стає голос.
   - Так лiпше буде, - пiдвела на нього правдивi i  скорбнi  очi,  з  яких
от-от мала обiрватись мiсячна роса чи сльоза.
   Вiн рукою хотiв торкнутись до  них,  але  жiнка,  не  зрозумiвши  його,
поточилась назад, обдала його теплою хвилею кiс, що  якось  одразу  темною
повiнню впали їй на стан, мiсяць заграв на тiй повенi, i вiн руками, душею
потягнувся до цiєї повенi...
   "Двi коси, двi сльози", - i зараз у думцi, наче вiрш, повторює Григорiй
Стратонович, а сам вiдчуває, як жiнка у ваганнi зупинилась бiля  церковних
дверей" як з темряви .приглядається i надивляється на нього. А вiн  робить
вигляд, що прикипiв до книжки, бо хiба ж не приємно, що такi  очi  вiрними
зорями тягнуться до нього, наче моляться на такого вченого чоловiка.
   I при згадцi, що Катерина вважає його дуже вченим, вiн мимоволi починає
посмiхатися.
   - Григорiю, ти кому посмiхаєшся? - низинно, з незбагненними  переливами
клекоту й дзвiнкостi питає вона. Щось є  в  її  голосi  i  вiд  хвилi,  що
плещеться-схлипує, i вiд спiву,  коли  вiн  завмирає.  Йому  здається,  що
Катерина не говорить, а творить свою мову, бо нiколи не вгадаєш, якi звуки
проб'ються в її наступному словi. Вiн був закоханий i в її  голос.  Часто,
прокидаючись  уночi,  йому  хотiлось  розбудити  дружину,  щоб  почути  її
нерiвний спiвучий клекiт. Навiть смiх у неї - незвичайнiсть: кожного  разу
бринiв iнакше. Iнколи, одриваючись од зошитiв або книг, вiн прохав її:
   - Катерино, засмiйся.
   - Ти що, Григорiю? - дивувалась вона, а в очах займалися такi загадковi
вогники, якi теж  здавалися  вiдкриттям,  але  й  страхали  його:  що  iще
нерозгадане таїться у них?
   - А тобi шкода засмiятись?
   - З якої б радостi?
   - З тiєї, що є такий смiх на свiтi. - I справдi, мав насолоду вiд нього
i вiд тих двох борозенок, що вiд пiдборiддя вибiгали на щоки, i дивувався,
чого не подарує вигадлива природа людинi в свою добру годину творчостi...
   Григорiй Стратонович пiдводиться  з  обсмаленого  стiльчика,  радо  йде
назустрiч дружинi.
   - Питаєшся, кому посмiхався? Вiдгадай!
   - Де вже менi вiдгадати, - простягає до нього  важкуватi  й  такi  милi
руки, але одразу ж боязко опускає їх донизу - згадує, що в церквi.
   - Посмiхався твоїм думкам.
   - Моїм думкам? - Подивом озивається не лише клекiт  голосу,  а  вся  її
глибина. - Хiба ти чув, коли я увiйшла?
   - Аякже! Ще чув, як ти з землянки виходила,  як  вулицями  й  завулками
йшла.
   -Знову насмiхаєшся, - закохано i вдячно дивиться на  свого  мужа  i  не
вiрить, що вiн назовсiм її. - Але скажи по правдi: чув, як  сюди  прийшла,
як дивилась на тебе?
   - Звiсно. Як я мiг не почути такого?
   - I прикидався? - бiльшають Її очi, що в темрявi  здаються  чорними,  а
насправдi вони ясно-ясно зеленi, як  веснянi  листочки,  зволоженi  росою,
соком i краплинками сонця.
   - I трохи прикидався.
   - Он ти який! - так нижчає її голос, що вiн, здається, бринить в усьому
тiлi, як гудiння у дзвонi. - А про що ж я думала?
   - Про те саме: що  маєш  дуже  вченого  чоловiка.  Вгадав?  -  сердечно
смiється вiн.
   - Таки вгадав, - чудується Катерина, чу дуються  соковитi,  переповненi
зморшками уста, молодиця красиво пiдводить угору повне округле плече. -  I
все насмiхаєшся надi мною?
   - Тiльки трошки, бо  твоє  непорозумiння  про  мою  ученiсть  недовчену
приносить менi одну приємнiсть. Я теж падкий на шанобу, наче муха на мед.
   - Смiйся, смiйся. А менi, буває, аж страшно  стає,  що  ти  так  багато
знаєш, а я нiчого не варта, - припала чолом до його плеча, i тепер вiн уже
на хвильку здається їй не сином, не мужем, а рiдним батьком, до якого було
так хороше притулитися головою.
   Григорiй поклав руку на  хустку,  з-пiд  якої  вибивався  пахучий  снiп
волосся дружини.
   - I про себе, i про мене вигадуєш по добротi своїй...  Що  я?  От  мене
вчили учителi! То справжнi були праведники в будьонiвських шапках! - обвiв
поглядом святих. - Спасибi їм, що людиною зробили мене. Де вони тепер?..
   - I нi про кого з них не знаєш?
   - Свiт великий, дороги широкi. Розiйшлись по них мої праведники, тiльки
про двох i знаю: один командував дивiзiєю, а тепер пiсля важкого поранення
працює головою облвиконкому, а другий робить аж у ЦК.
   - Ти б хоч написав їм.
   - Незручно, щоб не подумали чого...
   - Отаким точнiсiнько Iван був: усе мiг. а тримався у тiнi, щоб люди  не
подумали чого. А цим, Григорiю, i користуються рiзнi  хамуватi  пролази...
Вони й на стiл вилiзуть, щоб себе показати.
   - На стiл ще не бiда, а от коли вони в  душi  влазять  i  починають  їх
толочити... Ну, як у тебе справи по вiддiлу будiвництва  i  реевакуацiї  з
богоугодної дзвiницi?
   - Ми вже зовсiм перебрались у  землянку.  Зовсiм!  -  радiсно  i  журно
посмiхнулась Катерина.
   - Та що ти!? Коли ж  встигли?  Там  хтозна-яке  безладдя  творилося,  -
здивувався Григорiй Стратонович.
   - Для тебе усi-усi старалися. Навiть найменший не писнув, нiби розумiв.
Ходiмо ж, подивишся.
   - Спасибi. Ходiмо. - Вiн хоче пригорнути дружину, але вона вiдхилилась:
Григорiй знову забув, що знаходиться в церквi. - I як тобi нова оселя?
   - Нiчого. Стеля над головою є, тiльки все одно капає з неї. - Згадалась
та, вже продана, хатина, яку  добрими  зеленими  руками,  неначе  колиску,
погойдували ясени. I стало жаль i давньої оселi, i  ясенiв,  мов  близької
рiднi.
   Григорiй Стратонович бере  автомата,  розбухлого  портфелика,  задмухує
свiтло й плечем в плече йде з дружиною, яка  одразу  ж  притихла  -  лячно
стало в темнiй церквi.  Надворi  аж  зiтхну  лося  з  полегкiстю,  i  вона
притулилась головою до мужа.
   - Це що за нiжностi перед самою дзвiницею? - забурчав наче невдоволено,
зупинився, поцiлував дружину, а вона зiтхнула. - Чого ти?
   - Боюсь, що  спливе  оце,  наче  сон,  -  сумовито  призналась  вона  й
притулилася до нього, руками охопила його плечi, а  свою  голову  опустила
мужу на груди.
   - Ну, що ти, кохана! - До його  любовi  приєднався  i  жаль:  -  Навiщо
тiльки сумне бачити попереду.
   - Бо так воно часто й буває в життi.  Надивилась  я  на  це,  Григорiю;
спочатку вуркотiння  й  любощi,  а  далi  -  чого  не  буває:  байдужiсть,
неприязнь чи й сльози.
   - Хай нi одна не проллється у тебе, - обома руками пiдвiв її  голову  й
поцiлував очi, брови, мiжбрiв'я.
   - Милий мiй, милий, - заклекотiв її голос,  i  вона  тепер  уся  стояла
перед мужем, як саме кохання.
   - Отак i забулись  про  вхiдчини,  -  напiвжартiвливо  промовив  вiн  i
поглянув на дзвiницю. - Може, з такої  iсторичної  нагоди  вдарити  в  усi
дзвони? Хай сходяться до нас добрi люди.
   - А чим ти їх будеш частувати? -  набiгла  тiнь  на  прояснене  обличчя
Катерини. - Хоч би хлiбина чи якийсь кришеник сала був на столi.
   - Так зате ж картопля є! А  сiль  яка?  Чого  печалитись?  В  лiсах  це
здалось би розкошуванням! То вдаримо в дзвони? Я вмiю!  Хлопчаком  не  раз
вителенькував усячину. Сам дяк менi за це вуха обривав, але  й  хвалив  за
талант. - Григорiй Стратонович насправдi пiдiйшов до дверей дзвiницi,  але
Катерина обхопила його по-чоловiчи мiцними руками.
   - Досить. Iнодi ти буваєш наче дитина.
   - От i розберися, що ти за одно! - сказав нiби з образою. -  То  вченим
величаєш, то докоряєш дитячим розумом. Коли ж ти правду  менi  говориш,  а
коли i лукавиш?
   - Люблю тебе, - тихо загудiла у вiдповiдь.
   - I зараз викрутилась, - провiв рукою по її  мiжплiччi,  що  рiзкуватою
лiнiєю вигиналось до стану. I стегна рiзкувато видiлялись у жiнки,  неначе
одштовхувались  од  стану,  але  вся  її  постать  була   сповнена   такою
своєрiднiстю i жiночою  принадою,  що  мало  хто  не  заглядався  на  неї.
Григорiя це радувало, але iнодi й бiсило, коли чиїсь очi бiльш  звичайного
паслись на постатi дружини.
   Коли подружжя  пiдiйшло  до  землянки,  там  саме  погас  вогник,  зате
зчинився неймовiрний шарварок.
   - Що тiльки цi пустотники витворяють!? - стривожилась Катерина.
   - Напевне, у пiжмурки почали гратися, бо воля: нi мене, нi тебе нема.
   Але невдовзi у  вiконцях  знову  блимнуло  свiтло,  поколивалося  якусь
хвилинку i погасло.
   - Дiти, що ви тiльки робите? - гнiвно стала на порiг Катерина.
   - А ми нiчого, мамо, не робимо! - одразу ж загомонiло кiлька голосiв. -
Засвiтимо каганець, а вiн гасне, засвiтимо,  а  вiн  гасне,  бо  з  стелин
вибивається вiтер i хукає на свiтло, - показали i  губами,  i  коловоротом
рук, як вiтер задмухує слiпачок.
   Катерина сама засвiтила мигунець, але вiтер одразу  ж  вигнув  пелюсток
вогню донизу. Жiнка мовчки,  з  докором,  подивилась  на  стелю,  прикрила
дражливе свiтло рукою, перенесла в iнше мiсце. Тут менш вiяло,  i  вогнищ,
здригаючись, почав освiтлювати блiдi, але веселi обличчя дiтвори  i  вогке
убожество землянки, яка на сьогоднi вважалася мало не розкiшшю.
   - Гарну маємо  оселю.  -  Григорiй  Стратонович,  приховуючи  посмiшку,
серйозно розглядається довкола. - Навiть пiч  є,  i  запiчок,  i  лежанка,
тiльки пашнi нема на печi. Ну, дiти, як вам тут живеться?
   - Добре, тату! Страшно добре! Мама навiть до картоплi уволю хлiба дала!
О! -рiзними голосами закричала з усiх закуткiв дiтвора.
   - От яка у нас сьогоднi щедра мати. Почубитись на новому  мiсцi  ще  не
встигли?
   - Встигли, тiльки трошки!
   - Василь менi головиць дає! То дайте йому бобу,  -  заремствував  малий
Степанко.
   - А чого ти без мами лiзеш до хлiба? їв же  сьогоднi,  як  молотник!  -
баском гримнув Василь на нерозумного братика.
   - Зараз, дiти, iще поїсте, - посумнiлим, з усмiшкою Поглядом перелiчила
дитячi голiвки.
   На застеленому свiжою полотняною скатертиною столi з  начищеної  гiльзи
снаряда нiжно  проглядав  пучок  сонних,  ще  запечатаних  пiдснiжникiв  i
гiлочка лiщини, вкрита вже розпухлими сережками.  Це  були  першi  веснянi
квiти. Вони одразу нагадали Григорiю i дитинство,  i  партизанськi  весни,
коли вiсники їх - пiдснiжники - проростали мiж гiльзами патронiв чи стояли
в гiльзi снаряда у його землянцi.
   - От i дочекались весни, -  пiднiс  квiти  до  обличчя,  вдихнув  їхнiй
свiжий земляний повiв. -Хто назбирав?
   - Я, тату, - обiзвалася зеленоока, як i мати, Люба. - Це для вас, бо ви
їх любите.
   - I не побоялася в лiс пiти?
   - Ми з сусiдською Ольгою бiгали. В озерi  пiд  берегом  щуку  побачили,
велику-велику, - розвела ручатами. - Очi в неї були наче  квасолини.  Вона
мало до самої кладки Не пiдпливла. Отам бiля озера i назбирали квiтiв.
   -  Спасибi,  доню,  -  притулив  до  себе  дебеленьку,   вилицюватеньку
десятилiтку, яка вже три днi не могла натiшитися своїми новими чобiтками i
де треба й не треба хвалилася:
   - А в мене обновка, тато купив.
   Повiнь  добрих  почуттiв  затоплює  душу  вчителя,  коли  вiн  чує,  як
довiрливо тулиться до нього дитина. Але на цiй свiтлiй  радостi  нема-нема
та й озветься болем холодна краплина: до цього б  гурту  хоча  б  ще  одно
дитя. Але на це поки що не має вiн права.
   - Дiти, i в мене є для  вас  гостинець!  Вгадаєте?  -  приглушує  сумну
росину.
   - Цукерки? - першим закричав малий Степанко.
   - Не вгадав. Хто  далi?  -  заохочував  Григорiй  Стратонович,  трусячи
обстрiпаним портфеликом.
   - Булка!
   -  Де  вона  тепер  вiзьметься?  -  розважливо  заперечив   найстарший,
одинадцятилiток Володимир, такий самий великоокий смiливець,  яким  був  i
його тато.
   - Цукор!
   - Кислицi!
   - Яблука!
   Григорiй Стратонович,  надавши  обличчю  таємничого  виразу,  розщебнув
портфелик, i в землянцi одразу стало тихо.
   - Ось що! - вийняв грубу i чисту, як снiг, четвертинку сала, а дiти  аж
заплескали в долонi. - Зараз i в нас буде королiвська вечеря.  Знаєте,  як
вечеряли королi?
   - У них було багацько пундикiв, м'яса i продуктiв, - обiзвався Василь.
   - Правильно, Василю, у них було багато  пундикiв,  м'яса  i...  печеної
картоплi.
   - I в нас є печена картопля! Чуєте, як пахне, - подав  голос  Степанко,
який i справдi повiрив, що королi ласували печеноюкартоплею.
   - От i будемо їсти її з салом. Так  навiть  не  кожен  король  вечеряв.
Правда, дiти?
   - Правда, тату! - засмiялася дiтвора.
   - А зараз мерщiй сiдайте менi! - i поклав  у  глиняний  полумисок  своє
добро.
   Дiти так дивилися на цей шматок, наче перед  ними  лежало  якесь  диво.
Мати подобрiлими очима спостерiгала за цiєю сценою, а коли малеча облiпила
стiл, крадькома шепнула Григорiєвi:
   - Люблю тебе.
   - Справдi? - лукаво поглянув на дружину.
   - Дуже! - мало не  застогнав  її  низький  з  незбагненним  клекотом  i
дзвоном голос.
   - Що ж, i це непогано, коли любов переходить в нову оселю. Хай вона без
хлiба, зате з любов'ю.
   - А ти ж мене? - куточком ока зиркнула на дiтей, чи не  чують  їх.  Але
дiтям уже було не до батькiв.
   - Та не без того, - запишався чоловiк.
   - Противний. Чогось кращого не мiг менi сказати на вхiдчини?
   - I тут скажу: ти найкраща!
   - Чогось боюсь за тебе,  за  нас,  -  одразу  ж  зболiснiло  i  з  ледь
помiтними вилицями, хороше заокруглене обличчя, де  справдi  зорями  сяяли
правдивi веснянi очi.
   - Та що ти, Катерино? - любується її крупним розламом брiв,  її  очима,
що раз од разу мiняють свiй колiр. - Чого тобi боятися?
   - I сама не знаю, щось тривожить i тривожить. Iнодi так затремчу, немов
росинка; навiть оглянуся, чи не сiдає бiля тебе передвiстя бiди.
   - От цього я вже не хотiв би'чути в новiй хатi.
   - Проклятий Поцiлуйко отруїв моє щастя, - трагедiйно зламалися брови  у
жiнки.
   Григорiй Стратонович спохмурнiв:
   - Щастя само нiколи не ходить. Недарма кажуть: з щастя i горя вродилася
доля.
   - Та чи не досить нам, Григорiю, i горя, i нестаткiв i поцiлуйкiв?
   - Все це минеться, серденятко, бо воно не сутнє, а перебутне.
   - Утiшаєш мене?
   - Нi, свято вiрю в це. Зломимо фашизм  -  доберемось  i  до  нестаткiв.
Прийде час - i не над хлiбом  сушитимем  голови...  Будем  думати,  як  їм
розумнiшими ставати... А поцiлуйки  що?  Гриби-поганки.  Виприщило  їх  на
здоровому тiлi, поки ми боролись за все краще, виприщив їх бруд пережиткiв
i вiйни, то й знесе, мов бруд.
   - Чогось довго не зносить його. Навчилися ж деякi людей  не  любити,  а
слiпити. З тою анонiмкою все уляглося?
   - Як же iнакше могло бути?
   - Могло бути й iнакше. Скiльки скубли тебе через першу, - провела рукою
по його чупринi.
   - I нiчого не вискубли, бо у нас нема зерна неправди
   за собою.
   - Так бачиш, яким дiдьком кривда шипить. Спочатку вiд тих обмов  навiть
смiшно i дивно було. А тепер - страх огортає. Хоч би подивитись  збоку  на
того бiса, - позлiшало її обличчя i навiть брови позлiшали. -  Що  вiн  за
одно i на кого схожий?
   - На людину скидається, в свиню ж переродився. А свиня навiть у  церквi
баюри шукає.
   - Це правда, - метнулася  до  печi,  шарiючи,  заметушилася  бiля  неї,
проворно поставила вечерю на стiл i знову до  свого  мужа,  притулилась  i
посмiхнулась йому. - Але нiяк не збагну, де ти мiг сало дiстати?
   - Де? Партизанська кмiтливiсть, - посмiхнувся, а очима запряв на дiтей,
мовляв, не розпитуйся при них.
   Пiсля вечерi Григорiй Стратонович зiбрався до  церкви,  де  лежали  всi
його книги.
   - Знову до богiв i Шексгiiра? - з жалем запитала  Катерина,  коли  вони
схiдцями пiднялися нагору.
   - Знову ж до них.
   - Скоро прийдеш?
   - Попрацюю ще трохи, поки дiтвора посне, а потiм i  до  тебе,  коли  не
надокучив.
   - Тiльки не барися. Чуєш? -  обвилась,  обплелася  навколо  мужа,  наче
входячи в нього.
   - Постараюсь. Яка ти мiцна!
   - Ти ж мене землею називаєш.
   - А чим твої коси пахнуть?
   - Вгадай.
   - Моїм  далеким  дитинством...  Нагадують  матiр,  коли  вона  була  ще
молодою... коли сади i люди не горiли в огнi.
   - Ой... I не згадуй усього...
   - То чим пахнуть коси?
   - Любистком.
   - Значить, угадав: моїм дитинством пахнуть вони. Дурний у тебе чоловiк?
   - Найрозумнiший, найкращий, - загудiла вся, неначе мiдь.  -  Невже  так
можна вiк прожити? - знову вгору поглянула щастям, довiрою, коханням;
   Григорiй нагнувся над нею, поцiлував.
   - Гляди, ще дiти повиходять, а ми стоїмо, як молодята.
   - Справдi, вже й не можна так, - здивувалась i посмутнiшала Катерина. -
Боже, коли є щастя в свiтi - це ти, -  обiймаючи,  не  випускала  його.  А
скрипнули дверi землянки, вона одразу ж вiдхилилась  од  мужа.  Прощаючись
бiля двох стовпчикiв, де колись має бути хвiртка, запитала: - А  все-таки,
Григорiю, де ти сала дiстав? У тебе ж нi копiйки за душею не було.
   - Так душа була.
   - Таїшся?
   Григорiй Стратонович загадково посмiхнувся:
   - Я ж тобi казав, що виявив партизанську винахiднiсть.
   - I як ти ii виявив?
   - Ох, жiнко, добираєшся ти до моїх найбiльших  секретiв.  Сваритися  не
будеш?
   - Ну, що ти!
   - Тодi слухай: сьогоднi я заглянув  у  потайничок  отця  Хрисантiя,  де
лежить його випивка i закуска. Скажу тобi - приємне видовище побачив.
   -Григорiю, ти полiз у потайничок?  -  непiдробний  жах  забився  на  її
обличчi.
   - А чого ж i не полiзти, коли така причина була? - засмiявся чоловiк. -
Хiба погане сало роздобув? Понюхай тiльки, як воно пахне!
   - Ти ще й смiєшся? - заклекотала докором i прихованим обуренням. -  Нi,
ти жартуєш! Це нi в якi дверi не лiзе.
   - А в царськi врата й полiзло.
   - Ну, нiколи не надiялась на тебе, - притиснула руки до грудей.
   - От i скажи тобi правду, а ти й почнеш ремствувати на чоловiка.  Отець
Хрисантiй сам кiлька разiв набивався, щоб я щось узяв на вхiдчини  з  його
потайника.
   - I сьогоднi казав? - на вищих нотах затремтiв голос Катерини.
   - I сьогоднi. Але я вагався. А ввечерi таки перемогла  спокуса.  Та  не
журися,  отець  Хрисантiй  людина  далекоглядна,  розумiє,   що   йому   з
партизанами краще жити в злагодi. Переживеш моє грiхопадiння?
   - Ох, не подобається воно менi. А ти нiскiлечки й не журишся?
   - Анi на макову росину. То й бувай.  Я  скажу  отцю  Хрисантiю,  як  ти
побиваєшся  над  зменшенням  його   продуктово-горiлчаної   бази.   Старий
розчулиться i в ризницi хильне за здоров'я раби божої Катерини i  усiх  її
нащадкiв.
   Дружина, розпогоджуючись, засмiялась:
   - Невже вiн у самiй ризницi п'є?
   - I в ризницi, й у вiвтарi. I навiть з пляшки  не  соромиться  дудлити.
Тодi булькiт i  щасливе  чмокання  так  пiдiймаються  до  самої  банi,  що
прокидаються наполоханi горобцi. Отець Хрисантiй говорить, що це, може,  i
святий дух має крилами. Вiн чоловiк не без гумору.
   - Такий, як i ти. Чекаю ж тебе.
   - Лягай спати, - навихалася за день...
   I коли вiн вийшов на вулицю, i коли пiдходив до церкви - увесь час чув,
що навколо нього витає її любов. Простягни руку - i доторкнешся  до  цього
дивного снування.
   ".Земля!" Як це слово пасувало до Катерини, до її  весняних  з  темними
крапинками очей, до голосу, до постатi. Нi в життi, нi в однiй картинi вiд
епохи Вiдродження i до наших днiв не зустрiчав чогось  подiбного.  Родена,
тiльки Родена треба для  такого  образу!  Хоча,  може,  комусь  вона  буде
здаватися самою звичайною жiнкою. Але це тому, хто не знає її, хто не вмiє
бачити усiх таємниць  людської  краси,  а  бачить  її  лише  на  обмеженiй
площинi, що зветься обличчям. Ця площина в його Оксани була  правильнiшою,
досконалiшою, але хiба вона може  витримати  будь-яке  порiвняння  з  його
Катериною?
   Отак i йде людина в м'якому стеливi кохання, ясниться посмiшкою.  I  не
тiльки погляд жiнки, але й добрi, в скорбi й турботах  людськi  очi  сяють
йому, дарма що в свiтi є вiйна i поцiлуйки.
   Коли вiн увiйшов до церкви,  там  в  напiвтемрявi  велетенською  птицею
наполохано заметушилась кордубата постать отця Хрисантiя.
   - А, це ти, чадо многодумне, - заспокоївся отець  Хрисантiй.  -  Що  на
фронтах?
   Григорiй Стратонович мiцно стиснув розчепiренi пальцi:
   - Добираємось до самої голови гадини.
   - Гарно сказав, гарно. А про мого сина часом нiчого не чували?
   - Не чув.
   - Жаль, - похитав  головою  отець  Хрисантiй,  а  на  його  нiздрястому
обличчi заграла посмiшка.
   - А що таке?
   - Достойне чадо! Одержав богоугодний орден - Олександра Невського. - От
я i прийшов сюди воздати за нього хвалу  Всевишньому,  -  отець  Хрисантiй
потягнувся вгору всiєю своєю незграбною постаттю, ряснi рукава  його  ряси
опустилися вниз, оголяючи  ту  задичавлену  волохатiсть  рук,  яка  наочно
пiдтверджувала небогоугодну iстину про походження людини.
   - У вас, панотче, мало не щодня знаходиться  привiд  заглянути  у  свiй
закапелок, - засмiявся Григорiй Стратонович.
   - У такий бiблейський  час  живемо,  чадо,  -  повчально  прорiк  отець
Хрисантiй.
   - Може, в iсторичний?
   - Для вас iсторичний, для мене - бiблейський - рiзниця свiтоглядiв,  як
пишеться тепер. Iнодi собi зрю ясно i мислю ясно: от-от пiдуть пророки  по
землi.
   - Що ж тодi вони з вами, отче, таким многогрiшним, зроблять?
   - Смиренно в робостi серця буду уповати на милость божу. Пiтiє  хмiльне
- це не первородний грiх, - безжурно  вiдповiв  пiп.  -  Омиємо,  Григорiю
Стратоновичу, достойну нагороду мого чаду нi?
   - Не можу, панотче.
   - Гординя обуяла, Григорiю Стратоновичу. А я приложуся, бо маю свято  в
душi своїй.
   - Так для чого ж тодi чреву догоджати? - насмiшкувато поглянув на  отця
Хрисантiя, якому вже не  терпiлося  заглянути  в  свiй  закапелок,  i  вiн
тягнувся до нього всiєю  ряснотою  свого  тiла,  особливо  пiдкуцьорбленим
носом, на якому аж вигравали великi, чутливi до трунку нiздрi.
   - Грiх iде не в уста, а з уст, - рiшуче махнув рукою i пiшов у ризницю.
Незабаром щось у нiй забряжчало, клокнуло й забулькало.
   А Григорiй Стратонович бiля дверей у подивi почув кроки своєї Катерини.
   - Що серденя? - посмiхаючись, пiшов їй назустрiч.
   - Як у тебе холодно, - аж  затремтiла,  кутаючись  у  теплу  хустку.  -
Бр-р-р...
   - Оце й усе, що мала сказати? _
   - Нi. До тебе приїхав якийсь чолов яга. Дуже хоче побачитися вiч-на-вiч
з тобою.
   - А у мене хiба сьогоднi приймальний день.
   Катерина засмiялася:
   - Диви, який бюрократ, i в церквi не приймає.
   - Звiдки ж той чоловiк i чого?
   - Наче з району. Тобi гостинця привiз: кiлька  дощок,  щоб  встелити  в
землянцi долiвку, i аж цiлий кулик борошна. Я не хотiла брати, так вiн сам
дошки скинув бiля порога, а муку занiс у землянку.
   - Щось це  не  подобається  менi,  -  одразу  насторожився,  нахмурився
вчитель.
   - Може, вiн твiй партизанський побратим? Хiба знав би хтось  iз  чужих,
що тобi дошки потрiбнi?
   Григорiй Стратонович задумався.
   - Може, й iак. Який вiн iз себе?
   -  Довготелесий,  бiлявий  i  наче  розгублений,  бо  погляд  якось  не
тримається середини: то вниз вигинається, то поверх вiй вислизає.
   - Чом не картина!? Одразу негiдника  намалювала,  -  здивовано  хмикнув
Григорiй Стратонович. - такою парсуною, пiсля твоїх слiв, нiколи i нiде не
хотiлось би зустрiтись.
   - Вид багато що може сказати, але не все. Хай  приходить  до  тебе  цей
чолов'яга?
   - Де вiн?
   - Бiля дзвiницi очiкує. Зi мною чогось не хотiв заходити.
   - I це не подобається менi.
   - То кликати його?
   - Що ж, клич, а сама йди спати.
   - То й пiшла, коли надокучила. - Освiтила своє i його обличчя усмiшкою.
- Ти ж не барися. - Забирає з собою частку його радостi.
   Знову  заскрипiли  церковнi  дверi.   З   темряви   повiльно   вигнувся
довготелесий чолов'яга. На його стовбуристiй шиї незграбилась  невелика  з
укороченим пiдборiддям голова, яка наче опасалась вибитись за межi нерiвно
роздутої шиї. Коли  вiн  пiдвiв  тонкi  лiпленi  повiки,  в  очах  недобре
заколивався "одсвiт  хиткого  свiтильника,  i  вони  з  цим  одсвiтом  так
забiгали, наче хтось пiдворушував їх на невидимому решетi.
   Якби з мальованого пекла знагла вiдслоївся якийсь  присмалений  чорт  i
присунувся до Григорiя Стратоновича, вiн, певне, менше здивувався б,  анiж
зустрiчi з довготелесим.
   - Це ти!? -не вiрячи собi, запитав  учитель,  i  його  потрiсканi  уста
здригнулись, обурились i скособочились од безмежної огиди.
   - Це... я, - так, нiби не  вiрячи,  що  це  вiн,  сказав  довготелесий,
мертвотно ступнув ще крок i завмер в одубiннi,  а  на  його  броватому,  з
жмаканцями пiд  очима  обличчi  туманом  проходить  приниження,  прохання,
нiяковiсть, впертiсть й острах. Невiрне  свiтло,  здавалось,  вихопило  це
обличчя з теменi зiпсованого екрана, мiнило його i  вганяло  в  зiницi  не
тiльки зловiсний мерехтливий одсвiт, але й кiптявiсть, скупчувало  її  пiд
повiками, на яких, коли вони опускались, теж тремтiли страждання i острах.
   - Як же ти посмiв прийти  до  мене?  -  переходить  на  шепiт  Григорiй
Стратонович, а стиснута в кулак рука сама потягнулась до серця,  зчавлюючи
бiль i гнiв. -  Як  ти  насмiлився...  нечестивцю?  -насилу  стримує  себе
чоловiк.
   Обличчя довготелесого ще бiльше сiрiє,  i  на  ньому  вилiплюються  три
вирази: муки, прохання, каяття. Вiн теж прикладає руку до грудей,  i  його
розчепiренi пальцi  клiткою  впиваються  в  серце,  а  зiбгане  тонкогуб'я
сiпаєт.ься, пересмикується i не може чи спасається  зронити  першi  слова,
але ось вони зриваються й спочатку риплять, мов стара хвiртка у темрявi, а
вчитель одразу ж вiдгортає їх рукою:
   - Iди, потворо. Не доводь до грiха - мiй автомат ще при менi, -  кивнув
головою на поставець.
   - Григорiю Стратоновичу, вбивайте, але  вислухайте  великодушно,  -  як
умiєте ви. - Слова  довготелесого,  здається,  народжуються  у  темрявi  i
падають у темряву. Вiн, прокашлюючись, вивiльняє голос вiд  хрипу,  а  сам
гнеться, перехитується, оживає i в'яне, ладен  от-от  розпластатися  перед
вчителем. - Дiтьми своїми, чим хочете, благаю - приймiть  мою  муку  i  не
дайте  загинути,  людинi...  Моє  дурноголове  заслiплення  принесло   вам
прикростi i навiть горе. Але дайте покаятись менi.
   - Ти, Поцiлуйко, й винитись прийшов?! - щиросерде здивувався  i  навiть
оторопiв Григорiй Стратонович. - Та що це? Хiба в тебе  не  замулилась  до
решти совiсть?
   - Вiрте не вiрте, а виходить... не зовсiм... Каяття тепер поїдом  жере,
доїдає мене. - Поцiлуйко  до  болю  натиснув  клiткою  пальцiв  на  серце,
бажаючи показати, як його  з'їдає  гризота.  Але  в  цьому  русi  Григорiй
Стратонович безпомилково вловлює фальш, i насмiшка викривлює його припухлi
уста:
   - Що ж, непогане для цього мiсце знайшов, - перевiв погляд  на  картину
пекла. - Хiба ж хоч одному твоєму слову можна вiрити? Хiба ти i  зараз  не
звиваєшся всiєю хитрiстю i пiдступнiстю?
   - Ваше право i ваша воля не вiрити менi, але я теж колись не був таким.
   - Охоче вiрю, що мати породила тебе  схожим  на  всiх  дiтей.  Це  була
заслуга матерi. Як вона,  сердешна,  десь,  уповала  на  своє  дитя,  коли
годувала його молоком, як  надiялась,  що  її  нащадок  людиною  пiде  мiж
людьми, а вiн вирiс i свинякою втерся в життя.
   - Це зробила вiйна, будь вона  тричi  проклята!  -  заволав  Поцiлуйко,
одiрвав руку вiд серця, пiднiс її до уст  i  окам'янiлого  носа.  -  Як  я
ненавиджу її!
   - Багато чого можна звалити на вiйну, та не її вина, а навiть  заслуга,
що  вона  розкрила  твою  каламутну  душу.  Хай  люди  обходять  її,  наче
помийницю.
   - До вiйни у мене, Григорiю Стратоновичу, не було... теє - каламутi.  В
мене була, так би мовити,  голуба  бiографiя,  без  жодної  плямочки,  без
жодної цяточки.
   - Навiть без цяточки? - В учителя розгонисте злетiли брови на  чоло,  i
згадалось, скiльки ж неприємностей було в нього  зi  своєю  бiографiєю.  -
Якими ж дiлами, подвигами вона голубiла у тебе?
   Поцiлуйко випростався:
   -  Пильнiстю,  любов'ю  до  Радянської  влади.  -   Хотiв   сказати   з
достоїнством, але самi слова не послухались його й прошелестiли  злiченою,
нiкчемною скоромовкою.
   - Ох, i нахаба ж ти! - знову обурився Григорiй Стратонович. - Яке ж  ти
маєш право говорити про любов до  Радянської  влади!?  Це  ж  блюзнiрство,
святотатство!
   - Нi, це любов, - уперто сказав Поцiлуйко. У вирази  муки,  прохання  i
каяття вплелася злiсть, а вкорочене пiдборiддя  i  жирова  дужка  пiд  ним
нервово затiпались.
   - Хоча б у церквi не брехав. Пам'ятаєш,  як  у  сорок  першому  роцi  я
вiдшукав тебе в потаємному закапелку?
   - Пам'ятаю, - здригнувся i похнюпився Поцiлуйко.
   - В цей найтруднiший час для Радянської влади  ти  став  не  воїном,  а
приймаком, i площа твоєї любовi рiвно обмежилась  площею  твоєї  шкури.  А
Радянська влада, надiючись на Поцiлуйка, залишала його  для  пiдпiлля,  не
для приймацтва. Так утоптав ти в багно свою голубу анкету!.. Мовчищ? То  я
ще дещо нагадаю. Пам'ятаєш, .як ми з комiсаром  допитувались  у  тебе,  де
закопана зброя, що залишилась для пiдпiлля? "Не  знаю",  -  скриводушничав
ти. А коли приперли тебе, що сказав? Зброї не вiддам, бо менi пiсля  вiйни
треба за неї буде вiдчитуватись перед  райкомом.  Ти  думав  про  паперовi
вiдчити й тодi, коли найкращi  люди  вiдчитувались  кров'ю  i  життям.  Ми
викопали кулемети i гранати, а ти плакав над розритими  ямами,  немов  над
покiйниками, голосив, що не  зможеш  по  формi  вiдчитатися  пiсля  вiйни.
Партизани тодi смiялись i плювали на тебе... Чого ж ти хоч тодi не пiшов з
цiєю ж зброєю бити ворога? Чому?
   Поцiлуйко обвiв язиком смагу на устах i не сказав, а знову заскрипiв:
   - Чому не  пiшов?..  Бо  ваш  партизанський  пiдроздiл,  пробачте,  був
самочинним.
   - Як це самочинним? - не зрозумiв Григорiй Стра-тонович.
   - Ви самi, стихiйною масою, значить,  органiзували  його,  без  нiякого
розпорядження, без  нiякої  вказiвки.  В  той  час  я  не  мiг  довiритись
стихiйному руху, бо маса - це маса...
   Григорiй Стратонович оторопiв:
   - Скажи,  Поцiлуйко,  чи  це  ти  вiд  хитростi,  чи  вiд  страху  став
дурноколiнним?
   - Добивайте, Григорiю Стратоновичу, - ваше право. В тодiшнiй ситуацiї i
найрозумнiший ставав дурним наче пень. Одурiв i я. Гадав, що збережу себе,
а досвiдченi кадри будуть потрiбнi країнi. Ну, й  дух  смiливостi  покинув
мене, дух  зневiри  потягнув  у  болото,  я  став  боязливцем,  але  ж  не
зрадником... Од  вас,  тiльки  вiд  вас  тепер  залежить  моє  життя,  моє
майбутнє. У мене ж дiти є.  Без  матерi  лишились...  померла  цими  днями
вона... перед смертью сказала, щоб я прийшов з каяттям  до  вас.  I  от  я
падаю ниць перед вами. - Вiн справдi в  благаннi  опустився  на  колiна  й
схлипнув.
   На чиє серце не дiють покаяння, сльози, слова "дiти" i "мати"?  Подiяли
вони й на Григорiя Стратоновича. Вiн пiдiйшов до Поцiлуйка, взяв  його  за
ту саму руку, яка за вiйну не доторкнулась до зброї, але яка тепер стiльки
зробила йому зла звичайнiсiнькою школярською ручкою.
   - Устань! Я тобi не бог i не суддя.
   - Не встану, Григорiю Стратоновичу. До  ранку,  до  свого  судного  дня
простою, умру отут,  iнфаркт  схоплю,  -  схлипнув  i  прикрив  очi  рукою
Поцiлуйко. Було схоже на те, що вiн насправдi зможе  отак  простояти  цiлу
вiчнiсть.
   - Чого ти хочеш од мене?
   - Простiть мою злобу до  вас,  пролетiть,  як  говорилось  колись,  мої
навєти.
   Григорiй Стратонович похитав головою:
   - Гаразд, Поцiлуйко, якщо ти щиросерде  покаявся,  постараюся  не  мати
великої злостi до тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що  ти  принiс
менi, моїй дружинi, моїм дiтям. Тiльки бiльше нiчого не вимагай.  Iди  вiд
мене i не попадайся менi на очi. Хоч це ти зможеш зробити?
   - Для вас усе зроблю, Григорiю Стратоновичу,  сиру  землю  гризтиму!  -
пiдвiвся Поцiлуйко, i його сльоза впала на руку вчителя,  той  здригнувся,
витер її об шинелю. - Тiльки дайте менi ще  справочку,  що  зброю  здав  у
справностi.
   - I цю справочку дам: зброя, дiйсно, була  у  справностi,  хоча  ти  не
торкався до неї.
   - Боюся зброї, Григорiю Стратоновичу, у мене якась вiдраза  до  неї.  Я
навiть у дитинствi не грався у вiйну. - Поцiлуйко знову облизав  пересохлi
уста i понизив голос до  благального  шепоту:  -У  цiй  справочцi,  будьте
милостивi, черкнiть з пару слiв, що я мав якийсь там невеличкий зв'язок  з
партизанами.
   - Таке спроста не черкають - воно життям заробляється. I на що це тобi?
   - Ця дописочка, Григорiю Стратоновичу, цi кiлька слiв установлять  мене
в партiї. Тодi я оживу,  стану  зовсiм  iншою  людиною,  а  вас  повiк  не
забуду... I дiтей,  сирiт  своїх  безщасних,  навчу  шанувати  вас,  -  iз
благанням i мукою дивився на учителя.
   - Я розумiю, партiя потрiбна тобi, але чи потрiбний ти їй? - безжалiсно
вiдрiзав Григорiй Стратонович. - I хто тепер тебе прийме до неї?
   - Приймуть, побачите, приймуть. У  мене  збереглися  давнi  знайомства,
зв'язки... Дописочка врятує  мене.  Я  ж  не  прошу  чистої  партизанської
справки. А моя зброя, коли подумати, все-таки допомагала вам, а не ворогу.
   - I що ж ти далi  думаєш  робити?  -вже  з  зацiкавленням  подивився  в
жалюгiдне обличчя Поцiлуйка.
   -  Менi  тепер  доведеться  йти  по  господарчiй  лiнiї,   iдеологiчнi,
вважайте, вiдсiклись, ну, й заважкi вони для мене. Стану  собi  директором
маслозаводу та й буду тихцем виконувати  плани.  Це  якраз  пост  по  моїх
нервах. I все вже накльовується, тiльки ви трiшечки допоможiть.
   - Нi, не допоможу я тебе встановлювати в партiї, не допоможу тобi стати
й директором  маслозаводу.  На  цьому  й  розпрощаємось,  їдь  собi  своєю
дорогою, та не забудь забрати хабар,  що  привiз.  На  моїй  совiстi  нема
жодної чужої копiйки.
   Поцiлуйко затремтiв, мов осика у вiтер.
   - I моїх дiтей не пожалiєте? Ви ж учитель, гуманiстi.
   - Хiба дiти  гiршими  стануть,  коли  їхнiй  тато  не  буде  директором
маслозаводу?
   - Ви вбиваєте мене довiчним безчестям!
   - Нi, ти сам себе вбив трьома отруйними кулями:
   зневагою до людей, дрiбним iнтриганством i великою любов'ю  до  власної
шкури. Так яке ж ти маєш вiдношення до партiї? Якщо в тебе залишилась  хоч
одна брунька людяностi, тремти над нею, розвивай її не  на  директорському
маслi, а на чорному хлiбi i дякуй людям, що хоч  яку  працю  будеш  робити
поруч з ними.
   Жах тiпонув усiєю постаттю Поцiлуйка:
   - Зрозумiйте, Григорiю Стратоновичу: коли я пiду на низову роботу, мене
заклюють.
   - Хто ж тебе заклює?
   Поцiлуйко гойднувся, i єдине слово зiрвалось з його уст:
   - Люди.
   - Навiщо приписувати їм свої вади? У людей є бiльшi турботи...
   - Це теорiя, - обiрвав його Поцiлуйко. -  Люди  не  забули,  як  я  був
секретарем райвиконкому, а ви ж знаєте,  що  той  не  вродився,  щоб  усiм
догодив.
   - Але вродились такi, що пожинали людську славу, доброту i плоди їхньої
працi, а людям повертали свинство нiкчемних вигаслих душ. Боїшся людей?
   - Не так їх, як їхнiх насмiшок, - признався Поцiлуйко. - Я не  переживу
такого сорому.
   - Переживеш, - заспокоїв його Григорiй Стратонович. - Коли в  схованках
пережив вiйну, то все переклiпаєш - вiї у тебе не соромливi, одвiють  усе,
як млинки.
   Пiсля цих слiв у Поцiлуйка  несамохiть  заворушились  вiї,  ворухнулись
повiки S стали такими, наче їх щойно хтось умочив у  болiсну  злiсть.  Нею
насочились i  жмаканцi  пiд  очима,  а  далi  злiсть  поповзла  по  щоках,
накопичуючись у складках бiля уст i носа.
   - I нiяк не  змiните  свого  рiшення?  -  потвердiшали  шия  i  постать
Поцiлуйка.
   - Нiяк.
   -  Подумайте,  Григорiю  Стратоновичу.  Подумайте!  -  Тепер  у  голосi
поєднались прохання i погроза. - Це ж тiльки одна манюсiнька дописочка.
   - Iз нею ти  вже  iменем  живих  i  мертвих  почнеш  вичавлювати  масло
особистого достатку. Iди...
   Злоба струсилася з повiк на  обличчя  Поцiлуйка,  по-iншому  спотворила
його. Тепер каламутна i чорна душа Поцiлуйка виходила з гри в прибiднення,
i в голосi його холодним металом заскреготiла погроза.
   - Проганяєте! Ну, й проганяйте собi на горе. Я пiду з нiчим, але за мою
ганьбу ви i ваша жiнка проллєте  вiдро  кривавих  слiз.  Я  вiднайду  отой
жолобець, яким поллються вони.
   При згадцi про жiнку Григорiй  Стратонович  здригнувся,  перед  ним  за
коротку мить розверзлась  страшна  гнилизна  безоднi,  що  звалась  життям
негiдника. Вилуплюючись iз усiх одяганок, вона вже погрожувала  i  шипiла,
мов гадюка:
   - Я знаю, ви, вiдхопивши вищу освiту, i  досi  живете  великим,  рiзним
художеством, шекспiрами i духом. Але, коли зло пiшло на зло, я стягну  вас
iз усiх високостей на таке дно, що й шекспiрам не снилось,  Сторч  головою
летiтимете в гiрше пекло, анiж ви показували менi.
   - Брешеш, мерзотнику!
   - Хто бреше, тому легше. Це теж народ видумав.
   - Не народ, а покидьки його! I ти далеко думаєш виїхати на брехнi?
   - До свого берега. I думаєте, не виїду? Згадайте: нiби не граф  Толстой
писав, що iстина переплетена з брехнею найтоншими нитками?
   - Це ж вiн про вiрування писав!
   - Цього я вже не пам'ятаю, а  цитата  сама  по  собi  стояща.  I  я  не
посоромлюсь накинути на вашу бiографiю таку брехню, що вона стане правдою.
Бо що менi залишається робити? Вдавитися?.. Та  ви  знаєте,  що  ципльонок
тоже хоче жить. I я хочу жити. Не ставайте менi на  завадi,  бо  тодi  чим
завгодно, а стягну вас з високостi духу. Я знаю, як це робиться, знаю,  що
ви маєте вiдкриту, мов рана, душу, вразливе, незахищене серце. Воно у  сто
крат слабiше мого. I я, захочу, згризу його, мов качан капусти.  I  це  не
так тяжко зробити, бо ви хоч висока за духом, але тiнева людина.
   - Яка, яка я людина? -  перепитав  Григорiй  Стратонович,  страхаючись,
навiть не вiрячи, що стiльки нечистот може зiбратись у однiй потворi.
   - Тiнева, не на виду. По делiкатностi  чи  легковажностi  своїй  ви  не
вмiєте  зайняти  вiдповiдне  вашим  заслугам  положення.  А  його  вам  на
тарiлочцi не пiднесуть. У наш вiк у кожного по  горло  власної  роботи,  i
тому нiхто не має часу розбиратися в скромностi якогось iндивiдуума. I  це
теж проти вас. То не робiть мене таким пiдлим, яким я ще не був.  Це  буде
краще для мене, для вас, а значить, i для суспiльства. Що вам коштує,  хай
проти волi, черкнути кiлька  слiв?  Зате  будете  мати  бiля  себе  чистий
спокiй. А для таких людей спокiй дуже потрiбний,  щоб  рости  духовно.  Не
заважатиму.
   Тепер прийшов  час  поблiднути  Заднiпровському.  За  вiйну  вiн  встиг
надивитися i на злобу, i  на  мiзерiю  тих  покидькiв,  якi  мали  людську
подобу. Але такої гадини ще не бачив. I, головне, вона так i  зробить,  як
говорить А може, це поганий сон?.. Нi, реальний, нашорошений i  озлоблений
Поцiлуйко стоїть перед ним i ще з краплинкою надiї дивиться йому  в  лице,
немов вичитує з нього слова жаданої дописочки. Взяти автомат i сiконути по
цьому стовпу гною. Але  Григорiй  Стратонович  перемагає  себе  i  наче  з
цiкавiстю запитує:
   - Достойну себе намалював перспективу. Як же ти  будеш  вiдривати  мене
вiд високостi духу?
   - Це буде залежати вiд полiтичної ситуацiї, - не довго думаючи, випалив
Поцiлуйко, i в його очах побiльшало надiї.
   - Як це зрозумiти?
   - Можу розкрити карти i масть. Тiльки  не  прогнiвайтесь  -  вислухайте
спокiйно.
   - Говори!
   - I скажу! - В Поцiлуйка якось з-пiд шкiри висоталась подоба недоречної
посмiшки. - Будуть у нас головними ворогами нацiсти - я i тi, що бiля мене
крутяться, зробимо вас нацiстом; буде головною небезпекою нацiоналiзм - ми
вам пiдкинемо їжака в  образi  українського  буржуазного  нацiоналiзму.  А
можемо тим i другим зробити ще й додати якесь моральне падiння. Ось тодi й
спробуйте викрутитися, коли такi сигнали почнуть надходити з рiзних  мiсць
i коли навiть добрi знайомi почнуть косувати на вас i переходити на другий
бiк вулицi... Дивуєтесь, що я йду ва-банк? Вiн страшний не для мене, бо на
обмовника ще немає закону, а обмовлений може зустрiтись навiть зi  смертю.
А це така тiтка,  що  й  найчистiшим  лебедям  вiдкручує  голови.  Отак  i
виходить: хто мед збирає, той скоро помирає. Логiчно?
   Небувалий оголений цинiзм, страхiтлива мерзота так обурили вчителя,  що
вiн, повернувшись, хотiв схопити автомата i хоч прикладом вимiсити  огидну
Поцiлункову пику, що вже оживала в передчуттi  вiдплати.  Але  в  цей  час
вiдкрились царськi врата, з них, iз високо пiднятим хрестом,  похитуючись,
вийшов отець Хрисантiй.
   - Iзидi, темнозрячий ябеднику! I глагол'ю тобi: бог любить  праведника,
а чорт  ябедника,  -  урочисто  проголосив  i  махнув  хрестом.  -  Iзидi,
заволоко, не пожирай древа жизнi, древа разума.
   Од несподiванки очi в Поцiлуйка  поширшали,  осклiли,  i  вiн  з  жахом
подався назад. Поява отця  Хрисантiя  спочатку  здалась  йому  бiблейською
картиною. Ожили давнi забобони, на  якусь  хвилину  потьмарився  розум,  i
Поцiлуйко ганебно вискочив з церкви.
   Лише на цвинтарi, прийшовши до пам'ятi i  розiбравшись  у  всьому,  вiн
мало не заплакав од безсилля i лютi:
   як же не повезло йому - при їхнiй розмовi з Заднiпровським був  свiдок!
Вiн руйнував його  плани,  як  павутиння,  i  хто  мiг  чекати  ось  такої
несподiванки? Тепер вимислюй, чоловiче, щось iнше або й на  себе  опасайся
заяви. I де той пiп узявся на його безголов'я? А може, варто вхопитись  за
якусь полу його ряси, довiдатись, що вiн за одно i якi грiшки водяться  за
ним?.. А чого вiн так захищав  Заднiпровського?..  Бачиш,  яка  зворушлива
спiлка, - пiп i вчитель! Варто подумати, чим це  пахне.  Вiн  пiдiйшов  до
коня,  скочив  у  сани  i,  новими   нитками   обплутуючи   своє   порване
хитросплетiння, в найпаскуднiшому настрої поїхав сонним селом.
   А в церквi, задоволений своїм "виходом", отець Хрисантiй i  досi  метав
громи та блискавки на клятвовiдступника Поцiлуйка, що вiд отця лжi влазить
у свiт.
   - Лайдак, зажера,  заздрiсник,  дрантогуз,  мерзопакосник,  що  легкого
хлiба i масла шукає. Такий, гадаєте,  людської  насмiшки  боїться?  Роботи
боїться. Воiстину, шашiль, - звернув погляд на  старовинний  ветхий  образ
богоматерi. - А шашелi й богiв їдять.
   - Цей Радянську владу їсть, а сам кричить, що любить її i  любитиме  до
гробової дошки, - похмуро вiдповiв учитель, струшуючи й не можучи струсити
з плечей огиду й нервовий дрож. А як вiн вiрно про вiдкриту  душу  сказав!
Теж розбирається  в  психологiї,  для  вигiд  своїх,  для  мерзоти  своєї.
Схилився над книгою, розгорнув її, але довго нiчого не мiг  прочитати:  не
слова, а темнi шекспiрiвськi образи наближались до його зору, i серед  них
витягував свою стовбуристу шию дрiбноголовий Поцiлуйко...



   XII

   Дiти нарештi поснули, а вона босонiж, з пiднятими долонями снує i  снує
по землянцi - руками i всiм тiлом дослухається, як з вогких  стелин  слiпо
вибиваються i тремтять нитi холоду, як знизу спроквола  в'юняться  волокна
вiтерця. А може, це в досадi дихає сама земля, невдоволена  тим,  що  люди
без жалю вивертають i вивертають її нутро?
   "I забреде ж таке в голову!" -дивується  Катерина,  а  руки  її  спiрно
ворожать то в кутках, то бiля дверей, зашпаровуючи глиною невидимi для ока
шпарини.
   Через якийсь час в оселi стає затишнiше, полохливий мигунець  смiливiш,
без трепету за життя, випростує свою золотисту, але чадну квiтку. I це вже
радує молодицю. Вимивши руки i озувшись у чоботи, що туго обтягують литки,
жiнка стає посеред землянки, ще недовiрливо  прислухається  до  пiдступної
стелi: чи не височить вона крижанi жала. Але замiсть холодного подиху  чує
згори тихий вiдгомiн дiвочої пiснi. Не про битви, не  про  вiйни  виводять
дiвчата, а давню, як вiчнiсть, пiсню про те, що мала мати одну дочку та  й
купала її у медочку.
   I душа молодицi стрепенулась назустрiч пiснi, поєдналася з нею, а  далi
полетiла через плетиво дорiг, через поля,  лiси  i  луки  до  того  клаптя
землi, де мала мати одну дочку, i цiєю дочкою була вона, Катерина. I  тато
був у неї, завжди бiлий i теплий од борошна. Iшов вiн по землi  -  за  ним
залишалася бiла пороша, смiявся чи спiвав - з  одежi,  чуприни  й  обличчя
його трусився пахучий пилок, а коли  мельник  Павло  завзято  вививався  у
танцi, то з нього так сипалась мука, що вiн ставав схожим на заметiль.
   Вiн днював i ночував у старенькому залишаєному й застудженому млинi, що
обрiс вiльшиною, вербами i верболозом. То синя, то блакитнава, то  зелена,
то темна вода завжди лихоманила млин, вiн пересварювався з нею i в той  же
час з роздутих защiчин вихукував муку або дерть.
   Вона спочатку побоювалась i млина,, i колеса, пiд яким кублилися  чорти
i водяник. Але тато переконав її, що млин має зовсiм лагiдну душу,  а  пiд
колесом чорти жили тiльки  до  революцiї,  потiм  вони  десь  повiялися  з
панством i рiзними графами, бо жити з хлiборобами нечистiй  силi  не  було
нiякої вигоди. I мала мельникiвна пiсля цього вже не боялася нi  заглядати
в усi шпарини млина, нi ночувати в ньому. Перед сном тато сам  укривав  її
рядниною, що теж пахла мукою, i розказував рiзнi дивовижнi iсторiї,  казки
або видзвонював пiсню на чорних цимбалах. У селi довго люди  пiдсмiювалися
з мельника Павла й кожухаря Володимира. Обоє вони побували на вiйнi,  обоє
нагибiлися, намучилися в Карпатах, а привезли з тих країв  таке,  що  мало
кому в голову забреде: Павло приїхав з цимбалами, а Володимир -  з  торбою
кремiнцiв. Побачила мельничиха цимбали -  засмiялася,  побачила  кожухарша
розкладенi  камiнцi  -  заголосила,  що  для  неї  не  знайшлося   кращого
подарунка.
   Цимбали тато завжди тримав у млинi, i добре було осiннiми вечорами чи в
заметiль прислухатись до  м'якого  срiбла  музики.  За  стiнами  крихiтної
кiмнатки гудiло млинове камiння; спадаючи з лоткiв, у  гнiвi  клекотiла  й
шумувала вода, а тут струни видзвонювали про людську  радiсть,  печаль  чи
одна однiй говорили про кохання.
   - Як славно ви граєте, - одного разу потягнулась вона руками до  батька
зi своєї висiвками набитої подушечки.
   - Славно? - перепитав її тато i змовницьки повiв бровою, з якої  одразу
ж посипалась мука. - То в мене цимбали такi: самi виграють.
   - Як же вони самi грають?
   - Бо мають живу душу.
   - Хiба цимбали мають душу? - ширшають очi у дiвчинки, i їй чогось  стає
лячно.
   - Коли кажу, то мають. Думаєш, вони з дерева зробленi?
   - А нiби з чого? - уже недовiрливо поглядає на почорнiле  од  негоди  i
рокiв дерево: яка таємниця, яке диво криється в ньому?
   - Цимбали цi, Катерино, зробленi з самої любовi... Дiсталися вони  менi
вiд гуцульського роду, в  якому  народився  найкращий  цимбалiст.  Колись,
скажу тобi, на Гуцульщинi було три прославлених  музики:  Веселi  Цимбали,
Журлива Скрипка i Нiжна Сопiлка. Вони побратимами ходили вiд села до села,
розвiювали людську тугу, приносили радiсть у душу i заповзяття у  ноги.  I
доти вони всюди були разом, поки не зустрiли в  горах  бiля  потiчка  одну
дiвчину, красну, мов свiтанкова зоря. Побачили її музики - понiмiли i  всi
троє залюбилися в цю дiвчину. Отаке  буває.  Через  це  кохання  побратими
пересварились мiж собою, затаїли злобу  один  на  одного  i  навiть  грати
покинули. А потiм разом пiшли до красунi, щоб вибрала з них, кого  захоче,
дружиною. Дiвчина покохала Веселi Цимбали. Але здушила свою  любов  i  так
сказала побратимам:
   - Я люблю i Веселi Цимбали, i Журливу Скрипку, i Нiжну Сопiлку, а  тому
не можу вийти замiж за когось iз вас. Коли хочете, буду вашою сестрою... -
Пiсля того знову на землi ще краще заграли Веселi Цимбали, Журлива Скрипка
i Нiжна Сопiлка, бо в них увiйшло те, що є найкраще на свiтi, - любов!
   У її батька мало не все було найкращим: i друзi, i дружина, i донька, i
їхня хатина, не кажучи вже про старенький млин,  рiвнi  якому  не  було  в
цiлiм свiтi. Навiть їхня корiвчина теж була найкращою, бо хоч вона й  мало
давала молока, зате в неї були роги розкiшнi, мов корона...
   Згадавши це, i посмiхнулась, i  зажурилася  жiнка:  де  тепер,  у  яких
свiтах її тато? У сорок другому роцi його з кiлькома пiдпiльниками схопили
нiмцi, а млин облили гасом i  запалили.  Вже  охоплений  кривавими  руками
вогню,  вiн  чесно  молов  своє  останнє  мливо.  Тiльки  обгорiле  колесо
залишилось од млина, бо здогадалось упасти в ту  воду,  з  якою  весь  час
пересварювався млин. А вiд батька  залишились  однi  згадки-спомини.  Але,
може, настане та година, коли якогось дня вiдчиняться дверi i  в  землянку
увiйде її сивий, не вiд муки, а вiд муки тато i, як  в  дитинствi  покладе
свою руку на її коси i скаже, що вона найкраща i дiти  в  неї  найкращi  в
свiтi.
   З очима повними слiз i видiнь Катерина пiдiйшла до дiтей, подивилась на
всi голiвки, поправила постiль та и почала думати про завтрашнiй день: чим
вона нагодує свою сiм'ю? I тiльки тепер вiдчула, яка  вона  голодна.  Хоча
сьогоднi i дiти, i Григорiй уволю поїли хлiба,  але  вона  собi  не  могла
дозволити такої розкошi: передiлила свою пайку i  залишила  на  ранок  для
найменшого.
   Молодиця пiдiйшла до мисника, дiстала з-пiд полумиска шматок хлiба,  що
вилискував iскорками картоплi, зважила в  руцi,  вдихнула  його  пахощi  i
знову бережно накрила полумиском, її уста затремтiли,  на  них  ворухнувся
бiль, а думки закружляли  навколо  того  кулика  з  борошном,  яке  привiз
сьогоднiшнiй гiсть. Хiба ж могла погана людина завiтати  до  них?  Пособив
комусь  Григорiй,  от,  спасибi,  й  вiддячує.  Вона  пiдiйшла  до  мiшка,
пригнулась, обхопила його обома руками, i знову  перед  очима  заколивався
старий млин, заставлений мiшками збiжжя i сипанками з вимолом,  бiля  яких
весело порались важкi селянськi руки.
   Катерина розшморгнула зав язку, з дитинства знайомий  повiв  пшеничного
борошна, повiв далекого степу охоплює все її єство. Молодиця вже не  знає,
чи переконує, чи обдурює себе, що от-от гiсть прийде з Григорiєм вечеряти.
А що ж покладеш їм на стiл? Оту дитячу  пайку?  Треба  хоч  якогось  коржа
спекти. Вона ясно уявляє, як незручно почуватиме себе  Григорiй,  коли  не
буде чим почастувати гостя. I вже без ваганини здiймає з кiлка пiдситок, а
з мiшка набирає повну миску муки. Легко в її руках  залопотiв,  затанцював
пiдситок, а на стiл бiлим  дощиком  потекла  пшенична  мука,  дихай  -  не
надихаєшся нею. У жiнки прояснилось обличчя, хоча сумлiння iнколи  шпигало
її своїми колючками: чи не заранi почала вона поратись бiля чужого добра?
   Вгорi загупали чиїсь кроки.
   "Iдуть!" - зрадiла i перелякалась Катерина, бiля її красиво окресленого
рота ворухнулась нерiшучiсть, а в очах очiкування.
   Незабаром чиїсь руки невмiло зашарудiли по дверях, i в землянку, низько
пригинаючись, увiйшов Поцiлуйко. Вiн одразу ж одвiв погляд  вiд  її  очей,
наче вони  просвiчували  його  думки.  I  це  насторожує  жiнку:  справжнi
партизани завжди рiвно, з приємнiстю чи цiкавiстю,  дивились  їй  у  вiчi,
дарма що вони були зеленими.
   - Ви самi прийшли? А Григорiй де? - здивувалась i насторожилась вона.
   - Там, - невиразно крутнув обм'яклою рукою Поцiлуйко  i  пустив  погляд
кудись за стiни землянки. Слiди збентеження ворушаться на його нездоровому
сiрому обличчi i на червоних бiлках.
   Катерина ще бiльше насторожується,  одразу  кiлька  питань  занепокоєно
розповзаються в головi, i хоч вона не може стримати їх, але вже бiльше  нi
про що не розпитує гостя, а запрошує сiдати за стiл.
   - Спасибi, Катерино Павлiвно, я й постою, - тiльки  тепер  поглянув  на
неї, як на жiнку. I хоча це зовсiм було невчасно, недоречно, але вiдзначив
про себе: "Гарна, з якоюсь таємницею. До такої  тягне  чоловiкiв.  Недарма
Заднiпровський узяв її з цiлим виводком. Ех, коли б можна  було  повернути
минулi роки... сам би закружляв навколо такої".
   Потiм перевiв погляд на розв'язаний мiшок, i щось подiбне  до  посмiшки
вигнулось на його широкувате розкраєному ротi. Далi зиркнув  на  дiтей,  в
почервонiлих очах майнуло спiвчуття. Вiн, нiби докоряючи  комусь,  похитав
головою.
   I цей нiмий докiр недобрим передчуттям охопив  молодицю,  вона  поклала
пiдситок на стiл.
   - Щось трапилось? - пошепки запитала у незнайомого.
   - Трапилось, Катерино Павлiвно, - нарештi глянув їй у вiчi.  -  Я  таки
присяду, бо дуже хвилююсь. Сiдайте i ви, щоб лихо сiдало, а не гналось  за
вами.
   Вони напружено сiдають одне проти одного, їх роздiляє купка борошна, що
пахне далеким степом i життям.  Поцiлуйко  якийсь  час  прислухається,  що
робиться нагорi, косує на дверi, а потiм, тамуючи в грудях бiль, образу  i
рештки своєї гордостi, починає повiльно i переконливо говорити:
   - Катерино Павлiвно, ви дружина Григорiя Стратоновича, мати аж  п'ятьох
дiтей. Вам усiм треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло,  вiрнiше,  так
воно виходить, що ви можете назавжди  позбутись  його,  бо  щастя,  кажуть
люди, перелiтна птаха.
   Кам'янiючи,  молодиця  пiднесла  до  грудей  сплетенi  руки,  зiтхнула,
вiдчуваючи, як од неї вiдходить Григорiй, кохання. Болючий туман налiг  їй
на очi i душу.
   - Господи, що ж трапилось? - не спитала - зойкнула всiм  тiлом.  -  Яке
лихо стало на дорозi?
   - Iще  не  стало,  тiльки  стоїть...  Iще  не  пiзно,  -  заспокоїв  її
Поцiлуйко, i надiя заворушилась у його грудях:
   вiн одразу збагнув, як жiнка кохає свого другого мужа. Такi молодицi за
любов усе зроблять, навiть на злочин пiдуть.
   - Кажiть-но мерщiй!
   - То й скажу. Тiльки слухайте - i не дивуйтесь, i не страхайтеся, i  не
гнiвайтесь, а зважте все. У  кожної  людини,  Катерино  Павлiвно,  є  такi
закутки, в якi вона й сама не хотiла б  заглядати.  Але  що  зроблено,  те
зроблено, а людинi треба жити... У вiйну i я трохи  схибив,  не  розгорнув
пiдпiльної роботи, словом, не зорiєнтувався... Звiдси  i  все  лихо...  Не
перший день воно карає мою душу. Карається i моя родина, i дiти мої. Тепер
моя i їхня судьба в руках вашого Григорiя. Напише вiн  довiдочку  про  мою
дiяльнiсть, черкне пару слiв - i все у мене переiнакшиться,  не  напише  -
втопить мене. Ну, а коли на це пiде, то, потопаючи, я потягну за  собою  i
вашого Григорiя. А хто iз нас потiм випливе  -  це  тяжко  сказати,  бо  в
Туреччинi я не був i в оточення не попадав... Поки  не  пiзно,  допоможiть
менi, а цим допоможете й собi.
   - Ви - Поцiлуйко! - з жахом вигукнула жiнка.
   - Припустiмо, ви частково угадали, - насторожено пiдвiвся Поцiлуйко.  -
Ви таки, можна сказати, дiйсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на  мене
свiй гнiв, не кленiть, а послухайте мого слова, бо'життя рiзнi має гудзи i
тенета, всякий негадано може потрапити в них.
   - Який ви негiдник! - рвучко пiдвелась Катерина,  i  її  очi  викресали
кетяшини iскор. Вiд злостивих рум'янцiв вона помолодiла i покращала.
   "Вiдьма, вiдьмочка!" - з обуренням i  заздрiстю  вдивляється  в  гаряче
обличчя молодицi. Злоба спотворила i зробила  старiшим  Поцiлуйка.  О,  як
йому не  вистачає  колишньої  влади,  щоб  хоч  по-справжньому  цитькнути,
приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити її.
   - Лаятись не штука! - з погрозою поглянув на молодицю.
   їв тебе, заслинений болотнику, вистачило совiстi приволокти  сюди  своє
зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимiтайся втрiстя! Зараз же! - лютує молодиця.
   Поцiлуйко з острахом подається  до  дверей,  а  в  очi  його  затiкають
рiшучiсть i оскаженiння.
   - Я пiду, але, запам'ятайте, замiсть мене сюди прийде горе!
   - Хоч i смерть! Забирайся! - Вигляд  у  жiнки  був  таким  грiзним,  що
Поцiлуйко, мовчки проклинаючи її, обернувся i  слiпо,  хрестом,  вперся  у
дверi, не можучи знайти клямки.
   - Муку ж свою прихопи! - наказала жiнка. - Та дошки забери! Може,  тобi
чи якомусь негiднику на домовину згодяться!
   Останнi слова аж скоцюрбили Поцiлуйка, але вiн обома руками вхопився за
гузир мiшка i, пiдпихаючи його колiном, поперед себе виволiк за  дверi.  В
землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога,
а потiм щось згадала i почала рукою згрiбати у миску просiяну муку. Поверх
неї вона висипала рожевий грис i швидко  вискочила  надвiр,  де  Поцiлуйко
порався бiля дощок.
   - I це, мерзотнику, забери! - простягнула йому миску.  -  Може,  когось
iншого купиш.
   - Нащо воно менi, - люто  одгризнувся  Поцiлуйко,  одводячи  погляд  од
молодицi.
   Тодi вона плеснула мукою йому на голову.
   - Їж, давися, хай тебе розiпре!
   В темрявi клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцiлуйко, задихаючись
у ньому, закашляв i замахав обома  руками.  А  Катерина,  тамуючи  сльози,
рiвно пiшла до землянки, залишаючи за  собою  на  землi  бiлу  порошу,  як
колись залишав її тато...
   Григорiй Стратонович пiзно повернувся додому:  хотiв,  щоб  дружина  не
помiтила його гризоти. Вiн так  увiйшов  у  землянку,  що  й  Катерина  не
прокинулась. Спати не мiг. Поганi  думки  й  передчуття  мучили  й  мучили
вразливе серце, яке не загрубiло i в тяжких  випробуваннях.  "Iнтелiгентик
ти, та й бiльш нiчого, - лаяв себе, але й вiд лайки не ставало легше. - Що
ж, Поцiлуйко на все пiде. Може, справдi треба було  йому  черкнути  кiлька
слiв?.. Нi, не дочекаєшся, враже! Тодi скiльки  ще  страждань  вицiдить  з
нього цей вуж? Але хай навiть стражданнями, але  ти  повинен  спинити  хоч
якусь частку пiдлоти: вiдступлю я, вiдступить хтось од неї - i вона лишаєм
поповзе по живому".
   На лiжку заворушилась  дружина,  зашелестiли  її  коси,  осипаючись  на
долiвку. Вiн пiдвiвся, щоб поправити їх, i вражено застиг.
   - Iва-аночку, - не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.
   Це сьогоднi було найтяжчою краплиною гiркоти. Провiвши рукою  по  вiях,
вiн сiв бiля столу i поклав чубату голову на зцiпленi руки, як  окривджене
дитя.
   "Двi коси, двi сльози", - наспiвом  обiзвалося  те,  що  було  початком
кохання, обiзвалося, щоб вiдiгнати ним iншi почуття...
   Вiн вийшов з землянки i на подвiр'ї побачив слiди копаниць... "Ага,  це
тут  стояли  Поцiлуйковi  сани.  Але  хто  це  розсипав  муку?"  -Григорiй
Стратонович нахиляється до землi, вбирає  пахощi  розтрушеного  борошна  i
нiяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.



   XIII

   Кiнь ударив копитищем, пiд  ним  зойкнула,  хруснула  i  мов  з  щедрої
пригорщi бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.
   - Iрод! - вiдпльовуючись,  недобре  скривився  Поцiлуйко.  Вiн  рукавом
протер наколенi землею щоки i знову почув на них липкий, неначе павутиння,
слiд муки. Поцiлуйко з усiєї сили вперiщив  нагаєм  загнузданого  коня  i,
коли той, зметнувши гривою, вилетiв на вулицю, безжалiсно рвонув  на  себе
вiжки. Воронець, болiсно вивертаючи побiльшене око, вигнувся в дугу,  а  з
вудил закапала кров.
   - Я тобi, iроде, вiдiб'ю i печiйки, : селезiнки! - Поцiлуйко витрiщився
на коня, вдає вiн був причиною всiх його невдач, i потiм ще раз зiрвав  iз
себе пальто i почав iз нього витрушувати отой пилок, що так  нiжно  пахнув
казкою достиглої ниви, невсипущих, почорнiлих од негоди  млинiв  i  життя.
Але не це, а тiльки  свiжу  образу  нагадував  йому  пшеничний  пилок,  що
запорошував, а не веселив його.
   Дзино давно, мов i не було їх, минулися тi часи, коли  и  Поцiлуйко  зi
своїм хитруватим батечком радiсно на вислобоких коненятках їздив до млина,
з  гребельки  вдивлявся  у  пiдсинену   куширувату   рiчку,   де   снували
жуки-водолюби, або довго простоював бiля доша, пiдставляючи всi пальцi пiд
в юнкi струмочки борошна. Тодi вони утiшали ного, теплом пестили  руки,  i
йому хотiлося бути мельником, якого так шанували всi люди.
   А потiм, через роки, що збiгли, як вода  пiд  млиновим  колесом,  якось
пiзнього вечора Поцiлуйковi привезли в просторе коморище ту муку,  на  яку
не старався нi за плугом, нi за косою, нi за своїм  службовим  столом.  На
хвилю вона обпекла руки i кров, неначе мололась не на звичайнiй водi, а на
окропi. Не гордим мiрошником, а наполоханим  ганчiрником  обвис  вiн  бiля
непевного добра, чуючи, як всерединi  щось  гидотно  тiпається  в  тенетах
спокуси, протирiч i остраху. Але жилося йому не в розкошах, i вiн  прийняв
подарунок. Взамiн ткнув у розчепiрену,  з  сучкуватими  пальцями  п'ятiрню
клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на свiт звичайна  печатка.
Пiзньому гостевi вона була потрiбна бiльше хлiба насущного.
   - Спасибi вам, велике спасибi. Вашу ласку запам'ятаю повiк, -зашелестiв
словами, папiрцем i одягом огрядний гiсть  та  й  пiрнув  у  темряву,  мов
жук-водолюб у воду.
   Той голос довго бентежив Поцiлуйка i тодi, коли надходили дурнi  думки,
i тодi, коли говорив перед людьми про чеснiсть, i за їжею,  коли  дармовий
хлiб ще пiк його пальцi й сумлiння. Але згодом спокiйнiше став дивитися на
ту першу вечiрню пригоду, бо  за  нею  пiшли  iншi,  а  в  душi  знайшлись
оправдання. Не тiльки ж один вiн грiшить!  Зрештою,  не  пiдривав  же  вiн
основ Радянської влади i полiтики, не фальшував державнi  знаки.  А  що  в
довiдках до  правдивих  данихгiвро  iм'я,  прiзвище  та  мiсце  народження
додавалися деякi неточностi, то навiть у письменникiв ще й не  так  буває.
Тодi про них пишуть, що вони мають буйну фантазiю або помиляються. А  нiби
не може помилитися звичайний секретар  райвиконкому!  Хiба  не  доводиться
йому з велiння деякого иачальства завищувати цифре по  району?  I  це  вже
зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на  таких  фальшованих  цифрах
Поцiлуйко одного разу мало не спiкся, але,  зрештою,  усе  обiйшлося:  вiн
повив у дурнi своїх недругiв, а сам конем красномовства вискочив на  сухе.
Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою  провину  i  навiть  не
подумав спихнути її на ширшi плечi, бо вони, як не  тепер,  то  в  четвер,
могли взяти ото пiд захист.
   Вiн i досi пам'ятає, як гарячкове  намацував  лiричну  труну  в  голови
контрольної комiсiї, як придивлявся до Його ордена Червоного  Прапора,  до
шраму на щоцi, до скронь, що накипiли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом,
запобiгливiстю чи улесливiстю не об'їдеш. Вiн зiбрав у свої очi  усю,  яку
тiльки мiг, правдивiсть i подобу її, додав до них гiркоту  каяття  i  всiм
цим поглянув на голову контрольної комiсiї, зiтхнув, мов  на  похоронi,  i
краєчком ока прослiдкував, чи дiйшло по адресi це зiтхання...
   - Ваше слово,  товаришу  Поцiлуйко,  -  нiби  ласкавiше  сказав  голова
контрольної комiсiї.
   Вiн так пiдвiвся, наче з нього вийняли середину.
   - Я, товаришi,  не  буду  оправдуватись,  захищатись:  тiльки  на  моїй
совiстi лежить моя тяжка провина - бiльше нiхто не  причетний  до  неї,  -
покосився на голову райвиконкому, i той полегшено  зiтхнув.  -  Ви  хочете
знати, чому я це робив. То хай моя  щиросерда  вiдповiдь  не  дивує  i  не
обурює вас: буду рiзати  правду-матiнку  у  вiчi.  Ми,  пiсля  всiх  своїх
розрух, злигоднiв, нестач, так  тепер  прагнемо  бачити  у  себе  побiльше
досягнень, що заради цього не поскупишся  зайвим  словом  чи  цифрою,  щоб
людям краще було хоча б на душi. Ви читаєте наших поетiв.  Скiльки  у  них
кругом у вiршах, к примiру,  насаджено  садiв!  А  кiба  це  перебiльшення
шкодить народу? Навпаки, мобiлiзовує його, вселяє  радiсть.  От  i  я  так
думав недозрiлою головою: цифра теж схожа на вiрш; навiть не зовсiм точна,
вона служить загальнiй  справi  -  когось  веселить,  когось  пiдганяє,  а
ворогiв б'є по головi. Коли можете, простiть, що не так  зрозумiв  силу  i
поезiю цифри.
   - Хоч i плутаник, але молодець! - задоволене вдарив  кулаком  по  столi
голова контрольної комiсiї, якого розчулила ефектна сповiдь  Поцiлуйка.  -
Не крючкотворпо,  а  вболiвання  за  громадське  я  бачу  тепер  у  цифрах
Поцiлуйка, хай i дутi вони, мов пухирi.  Вiн,  як  догадуєтесь  ви,  своєю
фальшованою поезiєю цифри не дiйшов до  справжнього  розумiння  цифри,  не
збагнув, що така статистика має не три, а всi  чотири  вимiри:  вона  може
бити по головi не тiльки  ворогiв,  але  й  нас  самих.  Запам'ятайте  це,
товаришiв i не грайтеся з цифрами. За ними - стоїть життя  людей.  А  щодо
Поцiлуйкi, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.
   Пiсля цього випадку акцiї Поцiлуйка, неждано для  нього  самого,  пiшли
вгору,  i  вiн  потихеньку  почав  розправлятися  зi   своїми   недругами.
Красномовства i тут не бракувало йому: воно спочатку перемiщало  людей  на
меншi посади або гнало їх в iншi мiсця. А в тридцять сьомому роцi  погнало
у тюрми i на заслання.
   Поцiлуйка в районi почали боятися, мало кому хотiлось зустрiтися з його
холодним i владним поглядом, бачити його тонкi, в злобу умоченi повiки.  В
нього збiльшилось коло знайомих i пiдлабузникiв,  якi  захоплювались  його
виступами i рiшучiстю. У вiчi Поцiлуйка все бiльше хвалили,  а  поза  очi,
теж все  бiльше,  проклинали.  Зростала  вага  лукавого,  правдоподiбнiстю
пiдбитого Поцiлуйкового слова, зростала i цiна його довiдок. Правда,  ними
вiн не дуже розкидався, але дер за них, мов за рiдного тата. З фальшованих
папiрцiв вiн збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавiвся  хазяйством
i вже на свою зарплату дивився як на  мiзерiю,  що  i  в  якiйсь  мiрi  не
винагороджує його заслуг i талантiв, у якi вiн увiрував iз роками, як i  в
те, що навколо нього сидять менш здiбнi люди.  Ця  вiра  породила  пиху  i
гостру неприязнь до справдi талановитих i знаючих людей. Для них  у  нього
завжди знаходилось зневажливе визначення:  антилiгенцiя,  тобто  прошарки,
якi починаються з "анти"; з ними треба вуха на макiвцi тримати.
   Пiсля тридцять сьомого року поскладнiшав лабiринт  Поцiлуйкових  ходiв,
але житейська фiлософiя збiднiла. Офiцiйно людей  вiн  дiлив  за  класовим
походженням чи анкетою. А неофiцiйно - на тих, що сидять  на  конi,  i  на
пiшаниць. До перших вiн тягнувся, других зневажав. Правда,  маса  ще  була
потрiбна для вiдчитiв, але кар'єра його залежала вiд тих,  якi  сидiли  на
конi. I Поцiлуйко примiрявся до грив цих коней, щоб i самому  опинитись  у
високому сiдлi.
   Якби не вiйна, вiн збудував би собi  не  лише  кам'яницю,  але  й  трон
честолюбця, та вона, проклятуща, вiдiрвала його вiд золотого шовку грив  i
кинула пiд тi копита, пiд якими рiепались i не такi голови. Щоб  врятувати
свою, вiн, залишений на пiдпiльну роботу, з жахом почав одривати  од  себе
усi нитi, якi в'язали його з минулою дiяльнiстю i пiдпiллям.  Утiкаючи  од
нечистої совiстi,  вiн  уночi  спалив  партквиток,  покинув  свою  кривдою
збудовану  кам`яницю.  Пiсля  кiлькаденних  блукань  зашився  у   затишний
хуторець до блiдавої короткогубої i коротконосої удовицi. Навколо її  рота
майже завжди тремтiла прекрасна жiноча жалостинка, в очах  свiтилась  тиха
передосiння печаль, i навiть довгi загущенi вiї тримали в своєму сплетiннi
задавнений смуток.
   -  Скiльки  ж  вашого  брата  вигибає  на   вiйнi.   Тьма-тьмуща!   Хто
переховається, той, може, i врятується, - по-бабськи прикладаючи  руку  до
обличчя, не раз журилася вона, не гудила  тих,  якi  злякалися  вiйни,  нi
словом не дорiкнула Поцiлуйковi за те, що вiн зробився нахлiбником. Але  й
жити не стала з ним. Вона була  такої  думки,  що  тiльки  справжня  любов
прикрашає людину, а баболюбство - нiвечить її.
   "Сама лiрика i нiякої бiологiї", -  зневажливо  подумав  тодi  про  неї
Поцiлуйко.
   Щоб  здаватися  старшим,  вiн  запустив  бороду,  вуса  i  навiть  став
накульгувати. А щоб не знидiти вiд бездiлля, взявся за  шевство.  I  часто
латки на чоботях нагадували йому слiди його колишнiх печаток  i  колишньої
влади. Коли на хутiр заскакували нiмцi чи полiцiя, вiн заповзав у  тайник,
та бувало, що не встигав уберегтися, i тодi сидiв на шевському  стiльчику,
мов на електричному стiльцi.
   Якось  у  похмурий  передосiннiй  день  у  хату   вскочила   перелякана
господиня. Клямка дверей вирвалась з її тремтячої руки,  а  погляд  сказав
йому все. Вiн хотiв кинутись до тайника,  але  вже  подвiр'ям  обережно  з
автоматами на животi йшло кiлька нiмцiв. Не  то  зiтхання,  не  то  стогiн
вирвався у Поцiлуйка, переламлюючись, вiн болiсно  опустився  на  шевський
стiлець, похапцем затис  губами  кiлька  цвяхiв  i  почав  лагодити  чиєсь
дрантя.
   "Головне в такому випадку - не розгубитися, не розгубитися", -  умовляв
себе i наказував собi.
   Вiн шкiрою вiдчув ходу нiмцiв, шкiрою полiчив, скiльки їх, а коли  один
iз  них  українською  мовою  наказав  хазяйцi  щось  поставити  на   стiл,
здригнувся шкiрою i всiм тiлом: якась знайома нотка почулася йому в голосi
непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:
   - Це хто лагодить чоботи?
   Поцiлуйко теж шкiрою вiдчув, як у його спину вбуравлювалися  чужi  очi,
але вганяв шило в ремiнь, неначе у власне тiло.
   - Мiй ловiк, - спокiйно вiдповiла Василина, i Поцiлуико нiмотно дякував
їй, хоча сьогоднi ж, якусь  годину  тому,  впiк  удову  насмiшкою,  що  її
вiрнiсть навряд чи потрiбна тому, хто лежить на цвинтарi.
   - Ваш чоловiк? - здивувався i насторожився зайда. - Ви правду кажете?
   - Авжеж.
   - А може, це партизан? - запитав уже з погрозою.
   - Що ви, пане офiцер!? - зовсiм природно засмiялася жiнка. -  Партизани
в лiсах воюють, а не шкарбани латають.
   - Щось ти, господине, дуже ревно свого  шевця  захищаєш,  -  поглузував
зайда. - Може, краще скажеш, коли помер твiй чоловiк?  Тiльки  не  спробуй
викручуватись.
   В руцi Поцiлуйка дрiбно затремтiв  i  повис  у  повiтрi  молоток,  а  з
ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.
   "От i все! Нащо вона назвала мене своїм чоловiком?" - наливався болем i
раптом побачив себе на занедбаному сiльському кладовищi, де  лежав  перший
чоловiк удови. Поцiлуйко в жасi уже оплакував свою смерть не  сльозами,  а
потом, що густо виступив на чолi. насочувався на брови i  пригинав  повiки
та вiї.
   Але жiнка не збентежилась i так само спокiйно вiдповiла зайдi:
   - Чого ж менi, пане офiцер, викручуватись?  Перший  мiй  чоловiк  помер
шiсть рокiв тому... Ну, а мої роки ще не тi, щоб вiкувати самiй.
   - Прийняла собi приймака? - подобрiшав i став масним голос невiдомого.
   - Мусила, - вiдказала грайливо.
   "I звiдки все це взялося у  неї?  От  тобi  й  тихий  осiннiй  смуток".
Поцiлуйко побачив, як вiд нього, похитуючись, вiддаляється цвинтар.
   - Кажеш, мусила? - зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по
плечах i пiдiйшов до шевського столика: - Добридень, бороданю!
   - Дай боже здоров я. - Поцiлуйко,  щоб  нiчого  не  подумали,  випустив
молоток, пiдвiвся з шевського стiльця i скосив очi: щось до  болю  знайоме
було i в голосi, i в заокругленiй гладком ясiй  постатi  цього  невеликого
чолов'яги, на картузi якого вкороченими вилами  кособочився  петлюрiвський
тризубець.
   - Ой батечку рiднийI Який  збiг  обставин!  Кого  я  тiльки  бачу!  -аж
заточився од несподiванки бандерiвець.  -  Самого  секретаря  райвиконкому
товариша Поцiлуйка! Хто б тiльки мiг подумати i повiрити?
   Перелякано зойкнула,  притулилась  до  печi  вдова,  моторошний  острах
велетенським клiщем усмоктався в душу Поцiлуйка, перед очима знову  поплив
цвинтар. I Поцiлуйко вперше пошкодував, що не пiшов у партизани.
   - Так ось де ви живете-переховуєтеся, товаришу Поцiлуйко! - все  бiльше
дивувались i пика, i постать бандерiвця,  але  вiн  не  поспiшав  вихопити
зброю.
   - Ви помиляєтесь, пане офiцер,  -  насилу  одiрвав  десь  з  живота  не
округлiсть слiв, а якiсь пересохлi вичавки їх, бо жах заглинув  увесь  дар
його красномовства.
   - Та невже помиляюсь? - солодкомовно i  глузливо  запитав  бандерiвець.
Його волохатi руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка  давнини
єднала образ цiєї комахи з образом невiдомого.
   - Еге ж, помиляєтесь, бо я не Поцiлуйко, а зроду Вакуленко.
   - А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з  гегелiвської  "Ночi
перед рiздвом"? Може, ви з  цього  ремiняччя  шиєте  собi  царськi  золотi
черевички? - вже аж перехитувався од смiху бандерiвець, i перехитувався  в
нього при боцi пiстолет. - Наш вiк - вiк перевдягання, вiк такого  театру,
який i не снився  синам  древньої  Еллади.  Так,  пане,  чи  добродiю,  чи
товаришу, чи приймаче Поцiлуйко? -  Вiн  прямо  впивався  своєю  владою  i
дотепами, а Поцiлуйко вже в повнiй безнадiї тупо повторював своє:
   - Ви помилились. Я не Поцiлуйко.
   Обличчя бандерiвця змiнилось, у  темних  западинах  сторожко  поширшали
очi, взялися плiвками холоду, на них затремтiли нерiвнi крижанi цятки.
   - Може, й так, може, я й помилився, - щось роздумуючи, погодився вiн. -
Ви, чоловiче, документально доведете, що ви Вакуленко? Пашпортом чи якоюсь
довiдочкою?
   Поцiлуйко через силу поглянув на бандерiвця:
   - Не доведу. Всi мої документи загинули.
   - I партквиток?
   - Я нiколи не був партiйним! - нарештi жахом виштовхнувся на волю голос
Поцiлуйка. Вiн  вiдчував,  що  на  нього  от-от  замiсть  очей  бандерiвця
подивляться очi зброї i очницi смертi. Вiн так водянiє, що ного сорочка на
спинi береться гарячими плямами.
   Але бандерiвець не потягнувся до свого вальтера, а  вагомо,  вiдрубуючи
кожне слово, промовив:
   - Здається, тiльки тепер ви сказали правду: дiйсно, як  я  розумiю,  ви
нiколи не були партiйним, хоча й носили партквиток.
   Коли б йому ранiше цi слова кинув у вiчi  хтось  iз  радянських  людей,
Поцiлуйко вiддав би всi свої сили, щоб з'їсти, знiвечити  його.  А  тепер,
коли цю страшну правду сказав бандерiвець, Поцiлуйко  був  навiть  вдячний
йому: нiмцi, як вiн зрозумiв, i до комунiстiв пiдходять не з однiєю мiркою
- iдейних не милують, а плутаникiв по-рiзному решетують на своїх  решетах.
Не в обiйми смертi, а на якесь iз  них  i  вiн  може  потрапити.  I  почав
звiдусiль гарячкове стягати  всю  ту  мiзерiю,  яка  зараз  могла  б  його
вiдгородити вiд iдейностi та бiльшовицького фанатизму.  Очевидно,  про  це
щось знає i бандерiвець. Тодi якось можна буде порозумiтися з ним.
   - А пригадуєте, пане Поцiлуйко... "Це вже  добре,  що  вiн  мене  почав
паном називати",- прокидається надiя.
   - ...Як ми колись познайомились iз вами?
   - Нi, не пригадую,- напружував пам'ять. По нiй павутинкою  викручувався
давнiй спогад, знову чогось згадувався старий млин, жуки-водолюби, але  за
ними не видно було людини.
   - Не довгу ви маєте пам'ять,- вибалушив перецвiлi, ледь блакитнавi  очi
на Поцiлуйка.
   "Що крилось за тим гадюкуватим поглядом, який вирок виносився йому?"  -
I  Поцiлуйко  запобiгливо  приноровлював  свiй  погляд  так,   щоб   чимсь
сподобатись чи хоча б викликати спiвчуття у бандерiвця  i  в  нiмцiв,  якi
вже, гелгочучи, розсiлися за столом, не звертаючи уваги на те, що робилось
бiля чоботарського дрантя.
   - Сiдайте, пане офiцер, за стiл. Нащо вам здався мiй штурпак? Вiн прямо
очманiв од страху. Ось вам i горiлочка iз свого заводу - ожинiвка, може, й
не вживали такої,- Василина заграла бiлозубою, з лукавинкою  i  все  ж  iз
жалостинкою посмiшкою, наче невимушене  защебетала  i  поставила  на  стiл
пляшку.- Люблю, коли в хатi людно i горiлчане.  Призволяйтесь,  коли  ваша
ласка.
   - Гарну  маєте  полюбовницю.  З  такою  не  пропадеш,-  хтива  посмiшка
поповзла по товстому, наче озаддя, виду бандерiвця. - Не баба - вогонь. До
такої i я пристав би в прийми. Смак маєте,  пане  Поцiлуйко,  -  змiряв  з
голови до нiг удовицю i обернувсь до Поцiлуйка: -  I  досi  не  пригадаєте
нашу першу зустрiч?
   -Нi, пане офiцер.
   - А пам'ятаєте, як ви менi якогось вечора давали в коморi довiдочку?  Я
за неї привiз вам пшеничного борошна i сказав, що повiк  не  забуду  вашої
ласки. Було таке?
   - Було, - прошепотiв Поцiлуйко. Iз теменi рокiв, наче з  води,  виринув
той жук-водолюб, з якого почалося його падiння. Яка страшна  й  неймовiрна
випадковiсть! Але хiба може той, хто купив довiдку для життя, забрати його
життя?
   - Вам  повезло,  пане  Поцiлуйко,  крепко  повезло.  Певне,  в  сорочцi
народились ви! - пiдбадьорив його бандерiвець.  -  Хтось  на  моєму  мiсцi
добряче заробив би за голову секретаря райвиконкому, а я  збережу  її,  бо
знаю, що до пiдпiлля i партизанського руху ви поки що непричетнi.
   - Спасибi вам,  велике  спасибi,  -  так  само  подякував  i  уклонився
бандерiвцю, як вiн йому колись дякував i уклонявся в коморi.  Життя  знову
поверталося в тiло Поцiлуйка.
   - А може, вiдсидiвши своє на хуторi, почнете спiвробiтничати з нами?
   - Нi-нi, пане офiцер...
   - З шевства та гречкосiйства думаєте їсти хлiб? -  змiряв  його  довгим
поглядом.
   - Хоча б i так, пане офiцер,  -  догiдливою  посмiшкою  хоче  розчулити
бандерiвця. - Як вас зовуть-величають?
   - Олейком Гавриловичем Крижаком. Це i в  довiдочцi  ви  писали.  Тiльки
тодi  я  звався  не  Олейком,  а  Олександром  i  замiсть  глитаєнка  став
бiдняцьким сином. Життя - це завжди театр! Тiльки  одним  у  цьому  театрi
випадають справжнi ролi, а iншi стають довiчними  статистами.  Не  станьте
ним... Не спокушає вас нова влада?  Не  хочете,  як  бiльшовики  говорять,
перебудовуватися? До цiєї розмови ми ще колись повернемось, а  зараз  можу
видати папiрець, щоб вас помилково не взяли за жабри. Око за око, вухо  за
вухо! - засмiявся i вiдкрив розбухлий планшет. З нього  витягнув  бланк  з
штампом начальника української полiцiї, зiгнувся над столом  i  навстоячки
черкнув на ньому кiлька слiв i скрiпив їх хитруватим пiдписом, що скидався
на тулуб обскубаного крижака.
   I от все не просохлий папiрець тремтить у руках Поцiлуйка i змiцнює,  i
збiльшує клубок життя в його душi. Шортуна знову посмiхнулася Поцiлуйковi,
але нащо було при цьому мати свiдка? Чи не можна було б на цей час  хоч  у
комiрчину  чи  сiни  випхнути  вдову?  Тепер  її  погляд  бiльше  бентежив
Поцiлуйка, анiж гадюкуватi очi начальника полiцiї.
   Коли гiтлерiвцi вичавкали все, що  було  на  столi  їстiвного,  i  коли
ожинiвка плямами вийшла  на  широкощокому  обличчi  Крижака,  вiн  владним
порухом руки викликав Поцiлуйка надвiр i на порозi тихо зашипiв:
   - Не зрозумiйте мою великодушнiсть i мiй добрий гумор, як мою слабiсть.
Я поки що не силую вас працювати з нами, бо  з  вас  ще  не  злiзла  шкура
страхополоха. Але якщо на хуторi з'являться партизани чи  пiдпiльники,  ви
одразу ж маєте про це повiдомити  мене.  Iнакше  з  вами  буде  розмовляти
гестапо, а воно витягне з шкури ваше м ясо. До побачення, пане Поцiлуйко.
   - До побачення - здригнувся  од  осклянiлого  погляду  полiцая.  Мов  у
поганому  снi,  повз  нього  пройшли  нiмцi,  i  вiн,  як   побитий   пес,
зiщулившись, пiшов до хати. Вдова навiть не поглянула  на  нього.  Але  її
обличчя, вся постать iнавiть одежа наїжачились проти непевного нахлiбника.
Потрiсканими, деркими руками вона повiдчиняла усi кватирки i дверi, щоб  з
хати вивiтрився дух проклятої чужини.
   Цiєї ночi вони довго не могли поснути. Вона проклинала  себе,  що  дала
притулок слизняку i дурисвiту, який ще до  вiйни  запесиголовився.  А  вiн
мучився, що йото ганьба краплинами олiї випливла на воду, i лаяв свого, як
виявилось, досить небезпечного свiдка. "Теж якусь iдейнiсть має! В постелi
мають кiнчатися всi бабськi iдеї. Але цю вiдьмочку, напевне, не  привабить
i царське лiжко. I як у нiй вживається любов до мертвого  i  жорстокосердя
до живого! Ох, Василино, Василино, чимало ти  можеш  принести  горя,  якщо
клубок вiйни покотиться назад".
   З цiєї ночi вiн почав боятися нашої перемоги. У фальшивiй душi мололося
страшне мливо фальшивої довiдочки.
   А недiль через три в запiвнiчну годину до  хати  вдови  прибилися  новi
гостi - два партизани. Голоднi, в  подертому  ганчiрястому  одязi,  погано
озброєнi, вони зовсiм не були схожi на грiзних народних месникiв. Василина
впiзнала одного з них, почала збирати  вечерю.  Партизани  сiли  за  стiл,
запросили й господиню посидiти з ними, а Поцiлуйка пронизували й  вимiряли
недобрими поглядами. По вечерi обидва пiдiйшли  до  нього,  i  старший,  з
пiвмiсяцем борiдки, насмiшкувато запитав:
   -  Так  ви,  громадянине  Поцiлуйко,  всю  вiйну  збираєтесь  як  пень,
дотрухати в цьому закапелку? Не затяжкi для вас вдовинi  харчi  i  шевське
заробляння? Чи, може, Iiв,дюлизача "нової влади" перекинетесь? Ну, скажiть
щось красненьке, як ви на трибунi, бувало, витюрлюнькували.
   Але красномовство  i  зараз  покинуло  Поцiлуйка.  Вiн  щось  невиразне
промимрив, а партизан здивовано знизав плечима.
   - Кумедiя, та й годi! Яким колись був оратором, а тепер  магулою  став.
Невже у вас язик зачерепiв? Чи, може, душу заклинило? Я ще давно грiшив на
вас, що в лиху годину ви станете як не зрадливцем, то пень-колодою. А  наш
командир не вiрить у це. Що накажете йому передати ?
   - Хто ж ваш командир?
   - Мироненко.
   - Мироненко!? Той самий?.. - несподiвано вирвались дурнi слова.
   - Той самий, якому ви колись винесли полiтичне недовiр'я.  I  все  одно
вiн ще вiрить у вас, хоч i залили ви йому сала за шкуру. Я теж охоче запив
би змирщину з вами, але я не такий довiрливий, як  мiй  командир.  Так  що
сказати йому?
   - Я ще подумаю над цим питанням, - пробубонiв Поцiлуйко. -  Це  складне
питання.
   - Навiть дуже складне! - насмiшкувато сказав партизан. - I довго будете
думати?
   - Почекайте хоч трохи.
   - Що ж, почекаємо, поки дехто всю  вiйну  вибуде  на  хуторi.  Спасибi,
Василино, за хлiб-сiль. Бувай здорова. - Месники навiть  не  поглянули  на
Поцiлуйка i тихцем вислизнули з хати.
   Не кров, а полум'я бухнуло тодi  в  мiзок  Поцiлуйка.  Слова  партизана
вишкварювали з нього всi соки. Острах гидотно розповзався по всьому тiлi i
морозив його отруйним  холодом.  От  i.  зашився  ти,  чоловiче,  в  тихий
закапелок, а потрапив зра'зу межи  три  вогнi.  Що,  як  завтра  нiмцi  чи
полiцiя дiзнаються про партизан? Одна згадка про  гестапо  кинула  його  в
дрож, i вiн мало не застогнав.
   - Чого вас так лихоманить? - здивувалася Василина. - Це ж не фашисти, а
свої люди приходили.
   - Так, так, свої люди,вiдповiв наче спросоння,  а  хижа  думка  довбала
своє: "Та за цих людей гестапо оббiлує тебе, наче зайця...  А  коли  й  не
потрапиш до лапищ гестапо, свiй суд добереться до тебе.  Чого  тiльки  цей
свiдок у спiдницi не скаже про нього?" - ворухнулась ненависть до вдови.
   Безсонна нiч гадюкою ворушилась у його душi, жалила, заковтувала її,  а
в головi гудiли i скреготали проклятi млиновi каменi. I вдень  вiн  ходив,
наче неприкаяний, з жахом придивляючись i прислухаючись до лiсових  дорiг.
I спати лiг в одежi й чоботях. А  свiтанням,  не  дивлячись  на  Василину,
сказав, що пiде на пораду в район до однiєї людини. Пора, мовляв, за  живе
дiло братися, не вiчно ж бути приймаком.
   - I то правда,- вiдразу погодилась  удова.-  Тiльки  будьте  обережним.
Неодмiнно довiдочку захопiть iз собою, що той чортiв  каламутник  залишив.
Якраз тепер стане в пригодi. Я вам щось їсти приготую.
   - Не треба.
   - I не кажiть такого.- Вдова кинулась до комори, а вiн  тупо  подивився
на її тугi ноги, що рожевiли з-пiд широкої спiдницi, i зiтхнув.
   - Чого так зiтхаєте? - з-за плеча зиркнула на нього вдова, зупинилась.
   - Нелегко йти од вас,- опустив очi вниз.
   - Дякую на доброму словi. А я, грiшним  дiлом,  думала,  що  ви  гiршi.
Тепер не дивина розгубитися, як розгубилися ви. Але й це  має  минутись.-•
Вона пiдiйшла  до  Поцiлуйка,  довiрливо  вперше  пригорнулась  до  нього,
подивилась йому в вiчi й метнулася до комори.
   Цього ж ранку  з  її  торбиною,  з  її  харчами  Поцiлуйко  опинився  в
начальника української полiцiї i заявив йому, що Василина Вакуленко тримає
зв'язок з партизанами.
   - Гарну мали полюбовницю, пане Поцiлуйко! - так  сказав  про  Василину,
наче її вже не було на свiтi.- За неї i ви б могли потанцювати на шворцi,-
пiдвiвся з-за столу Крижак.- Спасибi вам. Тепер, коли ви неофiцiйно почали
працювати на нас, можете вибрати вже й офiцiйну посаду.
   - Нi-нi,- злякано замахав руками i поточився назад Поцiлуйко.
   - Як хочете. Силуваним конем не наробиш,-  поблажливо  сказав  Крижак.-
Але рано чи пiзно прийдете до нас, бо сьогоднi ви спалили останнiй мiст до
того берега, - махнув рукою на стiну позад себе.
   Поцiлуйко  здригнувся,  його  хвороблива  уява  вималювала   в   теменi
знiвечений  мiст  у  вогнi,  а  слова   начальника   холодними   мурашками
розповзались по всьому тiлi.
   Адже його, Поцiлуйка, думки не  сягали  так  далеко,  як  зараз  сказав
начальник полiцiї. Думалось не про останнiй мiсток, не про два береги,  не
про два свiти, а лише про одну жiнку в цьому  свiтi,  яка  може  зганьбити
його. I вiн, тремтячи за свiй вчинок, тут, у кабiнетi начальника  полiцiї,
мовчки клявся, що бiльше нiколи-нiколи не загляне сюди. Скорiше  б  тiльки
закiнчилась уся iсторiя з удовою.
   Широко без стуку вiдчинилися дверi,  i  на  порозi  кабiнету  зупинився
довгорукий, прикорочений сутулiстю нiмець,  заважка  голова  якого  разюче
нависла над тулубом. В крупних зморшках його  обличчя  причаїлись  тiнi  i
звiряча жорстокiсть. Але не постать фашиста вразила Поцiлуйка,  навiть  не
звiрячi риси обличчя, а страшний дух анатомки, мертвої кровi, що  йшов  од
довгорукого. Фашист кинув Крижаковi  кiлька  слiв  по-нiмецьки,  стрельнув
очима i вийшов, а Поцiлуйка мало не вивернуло: йому й досi  здавалося,  що
перед ним стояла не людина чи її подоба, а смерть у формi.
   Крижак подивився на нього, засмiявся:
   - Занудило?
   - Занудило. Що вiн за один? - кивнув головою на дверi.
   - Дух нашого гестапо. Цей залiзом, вогнем i пальцями, бачили, якi  вони
в нього, вичавить з тiла кожну  краплину  життя.  Глядiть,  не  попадiться
йому.
   Блювота пiдступила до горла, але Поцiлуйко якось перемiг себе,  щоб  не
розгнiвити начальство.
   Увечерi вiн повернувся на хутiр, покружляв навколо хати вдови  i,  наче
не своїми пальцями, постукав у вiкно. Незабаром  вiдчинилися  дверi,  i  з
сiней вiйнуло духом осiнньої калини.
   - Як вашi справи? - привiтно зустрiла його Василина.
   - Наче нiчого...  Зустрiвся  з  добрими  людьми,  -  вiдповiв  на  диво
спокiйно i, добряче повечерявши, вклався спати.
   Через два днi,  коли  Поцiлуйка  не  було  дома,  полiцiя  заарештувала
Василину. Хуторяни, як тiльки  вiн  з  явився  на  хуторi,  порадили  йому
пiдшукати iншу схованку, бо чорт круки шукали  i  його.  Поцiлуйко  уважно
вислухав їх i пiшов до вдовиної  оселi,  щоб  узята  щось  на  дорогу.  Не
засвiчуючи  гасника,  вiн  з  боденьки  вибрав  сало,   з   мисника   взяв
зачерствiлий хлiб i вийшов у сiни. I тут прив'ялi пахощi  калини  на  мить
приголомшили його, бо згадалось, як удова приносила ягоди з  лiсу...  Оце,
певне, й усе, що лишилось од неї. Вiн востаннє переступив  порiг  охололої
хати, i  враз  назустрiч  йому  з  темряви  гойднулася  постать  уасилини.
Поцiлуйко затремтiв од жаху, пошивка  з  харчами  вислизнула  з  рук.  Вiн
спиною вперся в одвiрок, i єдине слово стогоном  вихопилось  iз  грудей  -
їй!?
   Але нiхто не вiдповiв йому.  Тiльки  через  Якусь  хвилину  i  Юцiлуико
збагнув, що назустрiч йому подалася не Василина, а и розп`яте плаття,  яке
зривав з металевих прищiпок ос.ннж вiтер. А якi металевi защiпки розпинали
тепер саму Василину?..
   Кiлька  рокiв  збiгло  з  того  страшного  часу.   Поцiлуйко   позбувся
небезпечного  свiдка,  та  не  позбувся  тривоги:  а  що,  коли   Василина
залишилась живою i не сьогоднi-завтра повернеться з якогось табору смертi?
Правда, вона, напевне, нiчого не  знає  про  те,  хто  вiддав  її  до  рук
полiцiї. Але може трапитись так, що  якогось  дня  схоплять  i  Олександра
Крижака. А той, рятуючи свою шкуру, почне топити всiх, кого можна втопити.
   Страшне борошно, взяте за першу фальшиву довiдку, i  досi  мололо  його
душу. Про це й зараз нагадував мiшок. що лежав за  плечима.  Коли  б  знав
чоловiк, що доля готує йому через якийсь промiжок  часу,  тодi  б  десятою
дорогою обминав непевнi стежки i мав  би  таку  чисту  печатку,  як  серце
дитяти.
   Кiнь трощить i трощить копитищами зашерхлi калюж ки,  вибризкує  з  них
воду, а пам'ять Поцiлуйка вибризкує те,  що  навiки  хотiлось  би  стерти,
випалити з тiла. Коли б на свiт, були  такi  огнi...  I  вiн  знову  кляне
вiйну, наче вона винна у всьому, i знову, мов сiтi,  виплiтає  i  розкидає
думки, як йому по-справжньому вхопитись за гiлки життя, як списати в  свою
бiографiю коли не подвиги, то хоча б такi вчинки, якi можуть винести  його
на гребiнь. Хiба ж його розум не знадобиться ще  при  якомусь  дiлi?  Хiба
його колишнi заслуги, хоча б так не так, не залатають його розгубленостi у
вiйну? Хiба ж не вiн першим iз шкури вилазив, руйнуючи хутори i  тi  хати,
якi вiддалялися вiд сiл.  Мороки  тодi  було  з  дядьками,  а  особливо  з
тiтками: то в них не було дерева на нову будову, а стара ще б постояла, то
нове мiсце не подобалось, то ще щось вигадували. Tоди вiн власною персоною
сiв на трактора i поїхав до самих затятих. В нього недовга була розмова  з
ними - линвою  ванрканив  зруб,  крикнув  трактористу:  "готово",  трактор
забурчав, напружився, а хата, мов  жива,  рушила  за  ним,  скособочилась,
зойкнула i розвалилась на купеляччя дров. I в цьому селi вiн знiс не  одну
оселю. Правда, тодi кляли  його  баби,  наче  проклятого,  навiть  у  вiчi
дурноколiнним . називали, але план було виконано довчасно.  Дядька  тiльки
припечи, то вiн i чорта зробить, не те що другу хату.
   Поцiлуйко оглянувся, нiби мав  зустрiтись  з  минувшиною.  Але  навколо
побачив  Тiльки  нарости  землянок  i  розхристане,  де-не-де   огороджене
воринням дрiбнодвiр'я. Коло стайнi забовванiла людська постать. Коли  кiнь
порiвнявся iз нею, вона владним рухом зупинила його.
   - Стiй! Хто їде?
   - Це я, товаришу  Дибенко!  -  Пiзнав  голос  дiда  Євмена  i  мимоволi
поморщився.
   - Хто "я"? - недовiрливо запитав старий. Поцiлуйко зiскочив  iз  саней,
пiдiйшов до старого.
   - Добрий вечiр, дiду Євмене! Хiба не пiзнаєте?
   - А чого б я мав тебе пiзнавати? Показуй документи.
   - Якi документи? -обурився Поцiлуйко. -Що з вами, дiду?
   - Не те, що з вами! - вiдрiзав конюх.
   - Невже не пiзнали мене, Поцiлуйка?
   - Поцiлуйка? Це того, що до вiйни був аж секретарем райвиконкому?
   - Того ж самого, - не вловив у голосi старого презирства.
   - I того самого, що вiйну пересидiв на харчуваннi вдiв i сирiт?
   - Як мiг, так i пересиджував, - розсердився Поцiлуйко. - Яке  вам  дiло
до мене?
   - Навiть велике. - Старий проворно обмацав кишенi Поцiлуйка.  -  Зброї,
виходить, нема?
   - Навiщо вона вам? - прийшов до тями Поцiлуйко.
   - Щоб ти часом не стрельнув у старого. Хто ж тебе знає, в якого  дiдька
ти перешерстився за вiйну... Ану, показуй документи.
   Поцiлуйко злостиво полiз до кишенi.
   - Бронi вам вистачить?
   - Бронi? За якi ж такi заслуги доп'яв її?
   - Це вже не вашого розуму дiло.
   - Гляди, яким вельможним  став!  А  чи  не  завеликий  у  тебе  довiсок
спритностi до розуму? - Старий в одну руку взяв броню, а другою повiв коня
до стайнi.
   - Куди ж ви, дiду?
   - Документи перевiряти.
   - Я вам присвiчу.
   - Менi не треба .чужого свiтла. Ти вже раз присвiтив менi.
   - Коли ж це було?
   - Забувся?
   - Не пам'ятаю.
   - Ои, брешеш, дурисвiтеї А  хто  мою  хату  на  порохно  розтрусив,  не
пам'ятаєш?
   - На те була директива.
   - Директива була радянська, щоб людей не зобижати, а  руйнував  ти,  як
фашист, плюючи на людей.
   - Я вам таких слiв повiк не забуду.
   - I на мене донос напишеш? - пожвавiшав старий. - Напиши, напиши! Папiр
усе стерпить. А люди не захочуть таких свиней терпiти, хоч вони i  встигли
бронею запастись од вiйни. Вiд людей нiхто не видасть тобi бронi.
   - Недаром вас елементом прозивають.
   - I аки прозивають. А на дiлi елементами виходять такi, як ти.
   - Все своєї дрiбновласницької хати не можете забути?
   - Бачу, ти як був дурнем, так ним i залишився. Не хати, а  знущання  не
можу забути! Тодi ж у мене нi деревця на дровiтнi, нi копiйки за душею  не
було. Стара моя тiльки одного  прохала:  попрощатися  iз  хатою  -  хотiла
побiлити її, одягнути на смерть, як одягають людину, бо в тiй хатi ми  вiк
прожили. А ти й цього не дозволив. То хто ж тебе мiг керiвником назначити?
   - Найшлись такi, що не мали часу радитися з вами.
   - Тепер, надiюсь, будуть  радитися.  А  ми  вже,  коли  зламали  хребет
фашизму, то поломимо й броню таких вишкребкiв.
   - Бге, так вам i дадуть демократiю в обидвi жменi!
   Сподiвайтесь...
   На пересварку зi стайнi повиходили конюхи.
   - Хлопцi, до нас Поцiлуйко з бронею заїхав! - гукнув до них дiд Євмен.
   - З якою Бронею? З новою жiнкою чи полюбовницею?
   - От жеребило! - хтось обурився в темрявi.
   - Та нi, не з Бронею,  -  потряс  дiд  Євмеи  книжечкою,  -  а  з  оцим
папiрцем, що одгородив Поцiлуйка од вiйни, од армiї, од людей,  одгородила
б його гробова дошка.
   - Де там, цей крутiяка iз домовини вилiзе, як  почує  добрий  хабар,  -
дiловито обiзвався хтось iз конюхiв.
   - Чуєш, як народ голосує за тебе? Впав би, сучий вилупку, оце на колiна
i попросив, щоб простили тобi рiзне твоє  гидомирство.  Або,  чуєш,  давай
зробимо так: я рвону твою броню на клаптi, а ти завтра рви на фронт?!
   - Отямтесь, дiду! - злякано вчепився в руку старого.
   - Не шарпайся, бо як шарпну! - Старий вiдтрутив Поцiлуйка  i  обернувся
до конюхiв: -Що ж нам, хлопцi, зробити з ним? Не випускати ж  таку  здобич
iз рук? Хабарi вiн брав?
   - Брав.
   - Хати нашi ломив?
   - Руйнував.
   - Вiд фронту i партизанщини втiк?
   - Утiк! - уже грiзно обiзвались конюхи.
   - То, може, причавим його тут, щоб не паскудив землi?
   - А чого ж iз ним церемонитись. - Конюхи  кругом  обступили  Поцiлуйка.
Вiн злякано озирнувся довкола, але на обличчях прочитав  суворий  вирок  i
почав iкати.
   - Люди добрi, змилуйтесь. Я справлюсь  ще...  -  надломилась  уся  його
постать.
   У вiдповiдь гримнув шалений регiт. Рубанi, калiченi, вогнем печенi люди
смiялися i насмiхалися над здорованем.
   - Кому ти, стерво,  потрiбне?  Хто  буде  паскудити  руки  об  тебе?  -
повернув йому броню дiд Євмен. - Ну, а на коня теж маєш броню?
   - Яка ж може бути броня на худобу?
   - Тодi коника ми залишимо у себе.
   - Це ж сваволя, грабiж, дiду! - нарештi одiйшов од страху Поцiлуйко.  -
Вiддайте коня!
   - Без документiв нiяк не можу - тепер воєнний час.
   - I цього я вам не  забуду,  -  вже  посмiлiшав  Поцiлуйко.  Вiн  круто
повернув од стайнi й пiдтюпцем побiг до Безбородька.
   Антон Iванович уже крiзь сон почув настирливий стук у шибку.  Позiхаючи
i чортихаючись, вiн зiскочив на пiдлогу, пiдiйшов до вiкна.
   - Хто там?
   - Це я, Антоне Iвановичу, - почув знайомий голос. "Поцiлуйко", - пiзнав
i знову тихцем чортихнувся Безбородько. Притарабаниться ж  таке  щастя  до
двору. Вiн би залюбки прогнав сьогоднiшнього Поцiлуйка,  але  ж  невiдомо,
ким вiн  стане  завтра.  Керувати  -  це  передбачати.  Не  одна  ниточка,
зв'язувала його ранiше з Поцiлуйком, може, зв`яже й тепер, бо Поцiлуйко  -
це такий ловкач-доробкевич, що сьогоднi пiд льодом  торохтить,  а  завтра,
гляди, в якомусь мiнiстерствi вирине. Тодi вiн i згадає, як намарно  стояв
пiд чужими вiкнами. Безбородько, лаючись i розкидаючи на всi боки розумом,
швидко одягається, одчиняє дверi i привiтно зустрiчає гостя:
   -  Припiзнились  ви,  Гнате  Родiоновичу.  Вже  й  першi  пiвнi   скоро
спiватимуть.
   - Що вам до пiвнiв?! Вони знають свою службу, а ми свою, -  з  гiднiстю
вiдповiдає гiсть i поважно, як i до вiйни, входить в оселю.
   В головi  Безбородька  висновується  здогад,  що  справи  в  Поцiлуйка,
мабуть, пiшли на краще. Хоча хто розкусить його?  Якраз,  може,  "сьогоднi
Поцiлуйко погорiв, як швед пiд Полтавою, а перед ним бадьориться,  забиває
баки! Артист! Але що робити  з  ним?  Чи,  для  годиться,  послухати  його
теревенiв, та й бувай здоров, чи вiд усiєї душi ставити на стiл  печене  й
варене?
   - Далеко ж їздийи? - Безбородько обережно промацує Поцiлуйка.
   - Звiдси не видно, - безжурно  вiдповiдає  той.  -  Пiдвертається  нова
робота, - говорить з довiрою, але красномовно озирається.
   Безбородьковi зразу ж стає ясно, що гостя  треба  частувати  хлiбом,  i
сiллю, i чимсь мiцнiшим.
   - Роздягайтесь, роздягайтесь, Гнате Родiоновичу, а я зараз  свою  стару
потривожу.
   - Не треба, Антоне Iвановичу. Пiзня година, хай спочиває жiнка.
   - Дарма, дарма,  розбуджу,  а  то  ще  клуби  перележить,  -  щиросерде
смiється Безбородько, йде в другу кiмнату i торсає за плече дружину.
   - Хто там iще так пiзно? - спросоння питається Марiя i сердито позiхає.
   - Поцiлуйко.
   - Це той засядько, що...
   - Прикуси язика, - стискає жiнчине плече, - бо вiн колись згадає  твого
засядька.
   - Як це  все  надокучило  менi!  -  позiхаючи,  неохоче  пiдводиться  з
постелi. - Чим же частувати вас?
   - Бобрятиною, - фиркає Безбородько. - Що є, те й давай. Та меду  внеси,
тiльки не з горлового горщика, а з липiвки, i налавник на покуттi постели.
   - Знову пiшов Поцiлуйко вгору? - пожвавiшала Марiя, яка  розбиралась  у
мiсцевому начальствi тiльки по тому, чим його треба було частувати.
   Незабаром гiсть i Безбородько  сiли  за  стiл,  а  Марiя  крутилася  по
свiтлицi, як метелик бiля свiтла.
   - За твоє здоров'я, Антоне Iвановичу. - Поцiлуйко високо  пiдняв  першу
чарку. - Хай тобi все буде з землi, з води i роси.
   - Спасибi, Гнате Родiоновичу. Добре, що ви не забули мене.  На  чому  ж
сюди добирались?
   - На рисаку. Залишив його у вашiй стайнi, хоч i бурчав дiд Євмен.
   - Той на всiх бурчить.
   - Вреднючий дiд. Документа захотiв на коня. Ну,  не  бюрократ?..  А  як
твої справи?
   - Хвалитись нема чим, але живемо не гiрш за деяких сусiдiв.
   - Може й погiршати, - з спiвчуттям на щось натякнув, i  Антон  Iванович
закрутився на стiльцi. - Розумiєш, про що йде мова?
   - Поки що не догадуюсь.
   - Жаль, - багатозначно помовчав Поцiлуйко.
   - То доказуйте, Гнате Родiоновичу.
   - Можу й доказати. Бiйся Марка Безсмертного. Вiн пiдкопується пiд тебе.
Напевне, пронюхав, що ти колись на нього заявочку носив.
   Безбородька вiд цього натяку зсудомило:
   - Невже здогадується?
   - Стверджувати не буду, але... Ну, а в районi дехто тягне його  руку...
Вже разiв пару вiдстоював тебе. Я хоча поки що i невеликий голос маю,  але
старi друзi, спасибi їм, не цураються, - напускає на обличчя таємничiсть.
   - Дякую, Гнате Родiоновичу. Ви завжди пiдтримували мене! Ваше здоров'я!
Чого ж той Марко пiдкопується?
   - В чиєсь гнiздо хоче сiсти, а в чиє - помiзкуй. Головою колгоспу i  на
милицях можна бути, конi повезуть. За  твоє  процвiтання!  Ох,  i  скажену
тримаєш ти веселуху. Мелясiвка?
   - Мелясiвка.
   - А знаєш, хто з села обома руками вчепився за Марка?
   - Хто його знає.
   - Ваш новий учитель.
   -Заднiпровський!? - здивовано вигукнув Безбородько. - Та що ж  вiн  має
проти мене?
   - Цього вже не знаю, - розвiв  руками  Поцiлуйко.  -  Свинякуватий  вiн
чоловiк. З одного боку пiд'їдає тебе, що не допомагаєш школi, з другого  -
б'є тебе Безсмертним,  а  сам  веде  дружбу  з  попом.  Подейкують,  що  в
Заднiпровського i заслуги не того-липовi. В лiсах  був  не  командиром,  а
грибарем - гриби збирав. Але орденiв назбирав, наче грибiв.  Придивись  до
нього, Антоне Iвановичу, бо дуже вiн гострозорим став до тебе.
   - Треба буде придивитись.  -  Похмурiсть  залягла  в  глибоких  очницях
Безбородька.
   Поцiлуйко  бачить,  що  кинутий  ним  їжак  уже  ворушиться   всерединi
Безбородька, i, щоб не передати кутi меду, зводить  розмову  на  iнше.  Та
господар сам навертає її на своїх недругiв, оздоблюючись,  обкидає  гряззю
Безсмертного й Заднiпровського, який за всю вiйну навiть нi  разу  не  був
поранений, та й втрати в його загонi були чомусь найменшими.
   - Невже найменшими? - перепитує Поцiлуйко.
   - Слово честi! А чому? Бо  тiльки  тримався  в  лiсах,  перекопував  їх
рiзними ходами, наче крiт кротовище.
   - Це ж непогано для оборони. - Поцiлуйко вже  навiть  починає  захищати
Заднiпровського, а сам надiється виловити iз гнiву господаря якусь користь
для себе.
   - Для оборони, може, й непогано, а от наступав Заднiпровський тiльки  в
крайнiх випадках. Зберiгтi себе, i своїх прибiчникiв.  Треба  копнутись  у
ньому. В нашому загонi загинула майже половина партизанiв, а в  Мироненка,
вважайте, нiхто не залишився в живих.
   - Невже нiхто? - вражено перепитав  Поцiлуйко.  Вiн  згадав  зустрiч  з
двома партизанами в хатi Василини Вакуленко, i  думки  його  закружляли  в
шаленiй круговертi. Безбородько не помiтив, з якою  цiкавiстю  чекав  його
розповiдi Поцiлуйко, i спокiйно говорив далi:
   - Сердезi Мироненку найбiльш не  поталанило.  В  болотах  оточили  його
фашисти. Тiльки четверо партизанiв врятувалось тодi.
   - А де ж вони тепер? - завмираючи, запитав Поцiлуйко.
   - Усi пiшли воювати. Один iз них вiдвоювався, а про решту не знаю.
   "I це невелика бiда. В крайньому разi, можна  буде  стати  зв  язкiвцем
Мироненка... На це я маю право, бо ж стрiчався з його людьми". Нарештi  за
цi останнi днi велика радiсть ворухнулась у думках Поцiлуйка.  Вiн  пiдняв
чарку. випив до крапелинки й поцiлував Безбородька.
   "Оце справжнiй гiсть", - розчулено подумав той...



   XIV

   Мотрi нiколи не подобалось, якщо її Євмен починав умирати.
   Хоча вона й знала, що її йоржистий чоловiк  з  доброго  Дива  не  стане
збиратися в далеку дорогу, але  в  цi  години  таки  починала  думати  про
потойбiчний свiт, i всяка всiлячина тодi жужмом коловоротилась  у  головi.
Острах брав од  самої  думки,  що  десь  у  глибокiй  темрявi  є  пекло  з
розiмлiлою смолою  i  чiпкохвостими  чортами,  ввижався  i  рай,  Що  дуже
нагадував святоiванiвське поле, город i сад заодно... Як добре  було  б  у
тому раю знову, неначе на землi, зустрiтися з Євменом; там вiн уже  зовсiм
би не лаявся, не сердився, не гарикався, а тiльки лагiдно посмiхався б, як
посмiхаються на виборчих портретах рiзнi кандидати.  В  раю  Євмен,  десь,
правив би кiньми пророка Iллi, а вона полола б свою небесну норму та  все,
прикладаючи руку до очей, любувалася б пiдсвiченими сонцем гречками.
   Її лагiдна селянська душа нiчого. так не любила, як цвiт найчистiших  i
найгустiших барв, а особливо рожевий на  раннiх  i  пiзнiх  гречках,  коли
бджоли збивають крильми i солодкий ранковий туман, i теплу хвилю, i  тихий
дзвiн.
   Що б iще могло бути гарного в тому раю? Може б, там варто посадити маку
з її городу? Вiн, коли зацвiтає, такi пишнi  i  славнi  має  рум  янцi.  I
укропу, напевне, в раю  нема,  а  хiба  можна  восени  обiйтись  без  його
пахощiв?.." - думала зараз Мотря, сидячи в узголiв'ї чоловiка, який умирав
без  термометра  i  лiкарiв,  але  при  чарцi  й  скаженому,  з  Нiмеччини
завезеному аспiринi. Старий самокритично ставився до себе - знав, що  його
не дуже очiкують у раю,  тому  для  хоробростi,  щоб  не  спасувати  перед
чертами, бавився буряковою веселухою, а закушував  аспiрином,  який  потом
вичавлював iз тiла кiнський дух.
   Їжакувата i навiть тепер нiчим не вдоволена дiдова  голова  вiдпочивала
на подушцi, набитiй сiном  з  блакитними  кучерями  чебрецю.  Над  головою
старого, на рiжку скринi, потрiскувала саморобна воскова свiча, а в  ногах
лежав добрячий плетений батiг, -на тому свiтi вiн також  може  знадобитись
йому... -зараз дiдова душа коливалася помiж небесними видiннями i мирською
суєтою. Вiн iще мовчки долаювався з Безбородьком i тужив за  кiньми,  яких
тiльки напувають, але не годують. Оце й поклало старого в постiль:  напоїв
сьогоднi вранцi коней, нахилився, потемнiв  над  порожнiми  яслами,  почув
бiль усерединi й головi та й вирiшив попрощатися з свiтом.
   Вiд чарки й аспiрину з тiла аж капає тепло, але голос у дiда потрiскує,
мов крига:
   - Мотре, ти ж менi, коли помру, не  став  нi  залiзного,  нi  камiнного
хреста, бо то панський, мертвий матерiал, на ньому навiть гриб-поганка  не
виросте. I яблуньку посадиш менi, бо птиця спiває i на цвинтарному деревi,
- дає старий останнi розпорядження, а перед його очима стоять  конi:  вони
схиляють засмученi голови до дiда, тепло дихають на  нього  i  плачуть  за
ним, як люди.
   Жiнка не раз чула за свiй вiк цi розпорядження i спокiйно вiдповiдає:
   - I яблуньку посаджу, аякже. Тiльки  -  зимову,  ренет  який  чи  лiтню
скороспiлку?
   - Напевне, краще зимову, - по-господарськи розмiрковує дiд.  -  На  нiй
яблука довше тримаються.
   - А хiба тобi не все одно буде? -  лише  порухом  плеча  виказує  Мотря
подив.
   - Це вже не твого розуму дiло, не ти вмираєш. - Євмен вiдчуває  в  русi
жiнчиного плеча непоштивiсть i починає гнiватись, але ще стримує  себе.  -
Так посадиш зимову, щепу вiзьмеш у кума Олександра. - На мить  над  собою,
над  своєю  могилкою  вiн  бачить  деревце  у  першому  цвiтi  й  мимоволi
здригається. Краще б оце бiля копей порпатися,  а  не  лежати  там,  де  й
копито кiнське не обiзветься дзвоном. Ех, коли  б  це  хоч  кум  Олександр
прийшов, посвiтив снопом своєї бороди, щось про полiтику сказав би, то все
легше вiдходила б душа з тiла.
   - I не забудь батога покласти в домовину. Чуєш? - недовiрливо  дивиться
на жiнку, яка нiби й слухняна в нього, але теж умiє  все  повернути  своїм
трибом...
   - Батога? Навiщо там таке щастя здалося? - наче не про той свiт, а  про
щось буденне говорить Мотря.
   - А хiба на тому свiтi коней не буде? Там така бiла масть водиться,  що
куди твоє дiло! - зi знанням справи говорить Євмен, а сам  обурюється,  бо
Мотря, по всьому видать, анiскiлечки не вiрить, що вiн має помирати.
   - Як там будуть конi, то будуть i рiзнi батоги, - розважливо, але  й  з
недовiрою одказує жiнка. - Ти краще скажи до пуття, що в тебе болить?
   - Я ж тобi казав: уся душа!
   - В якому саме мiсцi?
   - В усiй серединi, - старий обвiв рукою недосконалий круг навколо своєї
душi. Цей круг, певне, нiчогiсiнько не сказав  би  медицинi,  бо  в  нього
входили i серце, i легенi, i печiнка, i навiть частина присохлого черева.
   Мотрi пiсля такого визначення душi залишилось тiльки запитати:
   - Ти б, Євмене, може,  щось  закусив?  Бо  яка  там  користь  iз  цього
аспiрину? Пiт чавить, а спожитку не дає.
   - Не дзяволи про їжу. Не хочу i не можу їсти, - скривився  i  застогнав
чоловiк.
   -: Та й чому?
   - Дурна ти баба...
   - Яв тебе розумною тiльки тодi була, коли  дiвувала,  -  не  сердячись,
одказує Мотря.
   Ця вiдповiдь вражає старого. Справдi, коли Мотря дiвувала, вiн тодi  не
обiзвав й  нi  одним  недобрим  словом.  Чоловiк  вiдчув  свою  провину  i
спокiйнiше заговорив:
   - Як же менi щось на душу пiде, коли конi од вiтру падають  з  нiг,  до
решти гибiють? Думаєш  ти  головою  чи  нi?  Ось  навiть  ця  свiча,  менi
здається, капає не  воском,  а  плаче  безневинною  сльозою  мого  карого.
Пам'ятаєш, як я рятував його?
   - Пам'ятаю твого пiвкрiвця, - покосилась  на  свiчу,  i  тепер  їй  теж
восковi краплини нагадали сльози пораненого коня.  -  I  однак  їсти  щось
треба, бо хто знає, чим там  будуть  частувати.  Може,  на  тему  свiтi  i
картопля не родить.
   - Не може такого бути, бо тодi вигибне селянин i в раю, i в пеклi.  Ех,
Мотре, Мотре, коли б я мав товстi тисячi або яке золото!
   - I що б ти тодi робив?
   - Знайшов би що. Накупив би сiна пахучого та вiвса чистого, як  сльоза,
привiз би коням i був би  кумом  королю!  -  на  мить  пожвавiшав  i  знов
засумував старий. - А є ж паразити, що все мають: i  грошi,  i  золото,  i
зерно, а совiстi ж у них i  на  мачину  не  вродило.  I  вони,  iроди,  не
помирають, ще й до комунiзму зможуть дожити! - Старий стиснув кулаки, а  в
його вусах i борiдцi ворухнулася злiсть.
   - Та всяких людей є на свiтi, - зрозумiла Мотря  натяк,  але  не  стала
розпалювати гнiв чоловiка.
   - Є, бодай над ними цвинтарна трава поросла. - Вiн ще болiсно про  щось
подумав, прогнав думки про хрест, зимову  яблуньку  i  попрохав  жiнку:  -
Чуєш, постав бiля мене моє господарство - глинянi конi. Добре, що  хоч  цi
їсти не просять.
   Мотря пiдiйшла до мисника,  неподалiк  якого  стояв  гончарський  круг,
взяла кiлька iграшкових коникiв (їх у вiльну  i  веселу  годину  завжди  з
усмiхом чи лукавинкою вилiплював старий),  поставила  на  стiльцi  i  сама
залюбувалася рiзними чотириногими цяцьками.
   Тепер уже не пекло i не рай, а свiт милої казки  i  далекого  дитинства
повертали до неї оцi  веселi,  завзятi  i  хитроокi  створiння.  З  такими
коненятами не грiх би навiть у мiстi ямаркувати. Але хiба  скажеш  про  це
чоловiковi? Вiн тiльки за  нiмцiв,  коли  бiда  приневолила,  дозволив  їй
одного разу розпродати глиняну худобу. I жiнка,  дивуючись,  збула  її  за
якусь невелику годину. Чого так люди накинулись тодi на полив'янi цяцьки i
чого так тiшились ними, коли пiзнавали в них риси своїх заклятих ворогiв?
   - Їй-бо, цей клишоногий усiм на Геббельса схожий, - дивувався хтось  iз
покупцiв.
   Вона не бачила нiякого Геббельса в чи  не  найгiршому,  на  її  розсуд,
лiпленнi. Добре, що  й  таку  погань  збула  з  рук.  А  через  день  люди
переказали, щоб Мотря бiльше не виносила на торг свiй товар,  бо  найшовся
каїн, що  i  в  глинi  розкопав  полiтику,  i  гiтлерiвцi  вже  розшукують
крамольного скульптора.
   - Ну, то чи варить у них, у фашистiв, глиняний горщик!? Вони вже й мене
в скульптуру вписали! - насмiхався тодi над  недоумками  Євмен,  який  про
скульпторiв думав, як про якесь недосяжне чудо. Старому нiколи й на  думку
не спадало, що з його коникiв крiзь їхнi веселi, хитрi очi або  злобнi,  у
ворогiв позиченi риси проглядала не тiльки любов до забавки, а й справжнiй
талант.
   Мотря ж на iграшки старого дивилася простiше, як господиня, що  прожила
свiй вiк без достатку i завжди  потерпала  за  характер  чоловiка:  з  цих
коникiв Євмен, аби захотiв, мiг би їсти спокiйнiший хлiб i не гризти свого
серця з Безбородьком та його шатiєю. Ось вона подивилась на одну цяцьку i,
забувши, що старий зiбрався помирати, недоречно засмiялась:
   - Чоловiче, а цей вислоухий i череватий,  ну,  зовсiм  схожий  на  того
начальника, який приїжджав до нас.
   -  На  Киселя?  -  пожвавiшав  Євмен,  скосив  очi  на  цяцьку,  i   не
передсмертна, а  задоволена  посмiшка  творця  поповзла  од  його  уст  до
самiсiнького кiнчика борiдки.
   - Бге ж, на нього. Але чого вiн у тебе вийшов таким недотепою?
   - Бо вiн i є дурним. Мотря сплеснула руками:
   - Їй не забагато, чоловiче, дурнями розкидаєшся? Кисiль же,  кажуть,  в
начальствi аж з тридцятого року.
   - А дурний ще з народження, - махнув Євмен рукою, наче скидав з  посади
Киселя.
   Вiдповiдь хоч i сподобалась Мотрi, та все одно вона  засумлiвалася,  чи
старий, як це вiн умiє, не передав кутi меду.
   - Нiхто, Євмене, бачу, не вгодить тобi i в судний  день.  Хiба  ж  може
безклепкий так славно i довго, аж до сну, говорити з трибуни? За  щось  же
йому грошi платять i тримають на посту.
   - Бо має таких сватiв та братiв, якi не мiзками,  а  зубами  тримаються
один одного, i, поки не вдарить грiм, вони  свiжу  й  головату  людину  не
пустять на мiсце Киселя. А вiн же  має  в  руках  i  владу,  i  ордери,  i
печатки, а не рятує наших коней. Вiн же не до коней, а  тiльки  до  свиней
заглядає, щоб вивезти собi якесь кувiкало... Ой, не можу я жити бiльше  на
свiтi. Нiяк не можу, - вхопився обома руками за серце, i в усiх його потом
нарошених  зморшках  заворушився  бiль.  -  Прозвали  мене  елементом   i,
виходить, вiрно прозвали.
   - Дурнi бездушники, баляндрасники i  невiгласи  прозвали!  -  одразу  ж
обурилась, занепокоїлась i похолола Мотря: вона добре знала, як не  любить
цього паскудного прiзвиська чоловiк, а коли вiн починає визнавати його, то
це вже пахне лихом - може, й справдi, бiдаха, не доведи  свята  дiво,  чує
свою смерть? - Нiякий ти не елемент, а  справедливий,  дуже  справедливий,
тiльки з характером дiд.
   - Елемент, Мотре, та й бiльш нiчого,  -  i  далi  уперто  ганьбив  себе
старий. - Бо що таке, це коли подумати на перед, конi? Красивий пережиток,
як дехто говорить з проворних. Рiзна машинерiя через якийсь час геть чисто
замiнить, вичавить їх, i не стане тодi у свiтi нi гордих  верш  никiв,  нi
добрих скрипучих возiв, нi легкокрилих санок. Зникнуть, як зникли  чумаки,
i їздовi, i конюхи, i конокради заодно. Все  це  я  розумiю,  а  все  одно
помираю вiд того, що теперiшнi конi не мають  їдла.  То  хiба  ще  знайдеш
такого довбеху?
   Очi старого заблищали вогкiстю. Йому раптом шкода стало не лише  коней,
але й себе; гай-гай, хтозна по-якому одшумiли його роки:  не  знайшов  вiн
свого талану в життi, i минулось  воно,  мов  сльотава  осiння  година,  з
малими радощами та великим горем, не заслужив вiн нi  спокiйної  старостi,
нi пошани, нi одного рядка хоча б у райгазетi,  а  нi  за  що  нi  про  що
заслужив паскудного "елемента". Усе це одразу хвилями набiгло на чоловiка,
i вiн, певне, заплакав би з'досади, але плакати  не  любив,  тому  стиснув
кулаки i щелепи, примусив себе розсердитися знову ж на своє  життя,  i  на
"елемента", i на Безбородька, i  на  паскудну  безгосподарнiсть.  Отож,  у
хвилях  гнiву,  забуваючи  про  смерть,  рiшуче  опустив  ноги  з   лiжка,
навпомацки знайшов розтоптанi шкарбани й, покректуючи, почав озуватись.
   Мотря аж остовпiла вiд такої перемiни:
   - Ти куди, Євмене?
   - Ой, - скривився старий, - болить усе... Пiду до  Марка  Безсмертного,
погомоню з ним трохи.
   - Як же ти дiйдеш, коли пiт з тебе аж ющить?
   - А я його витру, - покосував на свiжий лiлiєвий рушник.
   - I що ти за чоловiк? Хвороби ж не витреш?
   - Не чiпляйся, жiнко, бо в мене душа ненадовго повосковiла.
   - Про що ж ти хочеш говорити з Марком?
   - Про що ж iнакше, як не про конi. Щось же треба думати чи робити.
   - Пiсля тiєї та знову ж тiєї. Ти ж умирати зiбрався, - нагадала жiнка.
   - Прийду вiд Марка, тодi вже, мабуть, i помиратиму. Хай  тобi  веселiше
буде. - Вiн дмухнув на свiчку, старанно, раз i вдруге, обтер пiт рушником,
одягнувся й нетвердими кроками, щоб жiнка бачила, яка  в  нього  слабiсть,
подався з вогкої оселi, але одразу й повернувся.
   - Ти чого? Щось забувся?
   Євмен одвiв очi од жiнки:
   - Хочу подушку взяти з собою.
   - В Марка думаєш полежати, чи що? - недовiрливо здивувалася жiнка.
   - Та нi, - невдоволено поморщився чоловiк. - Висиплю з неї сiно.
   - Куди?
   - От усе тобi треба знати! Не на вулицю ж, а  своєму  карому.  Хай  хоч
трохи йому сiном запахне! - хмуро кинув чоловiк, сунув  ще  теплу  подушку
пiд руку i кволо вийшов  iз  землянки,  щоб  не  чути  дурних  умовлянь  i
докорiв.
   От i кiнчилось помирання. Мотря мовчки  провела  чоловiка  повеселiлими
очима, виглянула у вiконце та  й  засмiялась  до  дiдових  чобiт,  що  вже
завзято мiряли землю. Таки несерйозний у неї дiд. I пiсля  цього  висновку
знов почала розглядати коники, знаходити  в  них  риси  знайомих  людей  i
чудуватися, як воно так виходить у її несерйозного чоловiка.
   В  землянцi  Безсмертних  дiд  Євмен  застав  тiльки   Хведька,   який,
пiдiбравшiї пiд себе ноги, голосно  читав  якусь  книгу.  Вгледiвши  дiда,
хлопчак скочив з лави i шанобливо завмер.  Це  розчулило  старого:  хоч  i
вiйна, а таки поштиве дитя росте. Та й бiля коней уже вмiє  ходити,  а  це
.теж щось значить. Вiн погладив малолiтка по  головi,  пригорнув  його  до
себе однiєю рукою.
   - Читаєш, Хведю, науку?
   - Читаю, - ледь помiтно посмiхнулося хлоп'я.
   - То  читай  i  пий  її,  як  здоров'я.  Нiчогенько  живеться  в  Марка
Трохимовича?
   - Дуже добре, дiду.
   - Їсти дають?
   - Дають, - почервонiв хлопчак.
   - Значить, рости будеш. А в школi одиниць не випасаєш?
   - Поки'що без них обходиться, -навiть спогорда вiдказав Хведько.
   - Гляди, iiс хапай таке добро, бо тодi  сам  батогом  буду  вибивати  з
тебе, - посварився пальцем на хлопця. -  Правда,  ти  метикований  i  маєш
вчитися тiльки на медаль. Заходь до мене, я тобi якогось  коника  подарую,
бо бiльше не маю чого подарувати - окапцанiв дiд за вiйну.
   - Спасибi.
   - Е, Хведю, та ти вже розжився  на  новi  чоботята  i  не  хвалишся!  -
здивувався старий.
   - Це Марко Трохимович сам пошив менi iз своїх довоєнних  чобiт.  Сам  i
колодки вирiзав. Теж наказував, щоб я одиниць не хапав.
   - Аякже, ми з ним заодно, хоч i не вчились  по  класах.  Не  знаєш,  де
Марко Трохимович?
   - Вони пiшли на стайню.
   - На стайню? - зацiкавився,  зрадiв  старий  i  почав  набивати  люльку
тютюном. - Не знаєш чого?
   - Неспокiй погнав їх. Тут вони довго з  дядьком  Тримайводою  та  дiдом
Гордiєнком  i  сяк,  i  так  прикидали,  щоб  врятувати  корови  i  свинi.
Надумались, що треба їх, поки не з явиться паша, роздати людям. А з кiньми
гiрша справа. Хто їх вiзьме?
   - Отак воно, Хведю, й виходить: хто найбiльш i найкревнiше робить,  про
того найменше дбають, - зажурився старий, посмоктуючи згаслу люльку. Через
якусь хвилину його знов туманом охопили думи, вiн  забув,  що  в  землянцi
сидить Хведько, й почав розмовляти сам iз собою: - Ну що його  на  милiсть
божу придумати? Де б їм чогось роздобути? Хоч бери та на злодiйську стежку
пускайся!
   Пiсля цих слiв дiд справдi почав розмишляти, чи не можна  десь  вкрасти
сiна, згадав стiжки свого  кума  Олександра,  потiм  здивувався,  як  таке
паскудство могло спасти на думку, i вголос обурився:
   - Чорти батька зна що лiзе в голову! Химерiя, та й годi.
   - Про що ви, дiду? -з цiкавiстю поглянув на нього Хведько.  -  Щось  не
виходить?
   - Та то таке, нiкому не потрiбне, - ухилився од вiдповiдi й зiтхнув.  -
Приходь до мене. - Вiн ще раз поклав руку на голову  хлопцевi,  приголубив
його, згадав свого сина i швидко вийшов з землянки. Але  й  на  дорозi  до
нього знову пiдкралася злодiйська думка, i старий хоч i проганяв її, але й
прислухався до неї, як до потаємця, що залiз усередину з своєю радою.
   - А в кума Олександра таки без надобностi стоять стiжки, - знову сказав
уголос. - Що вiн, квасити чи солити буде їх?
   - Про що ви, дiду? - здивовано зупинилась бiля нього Мавра Покритченко.
   Старий  став  посеред  дороги,  змiряв  недобрим   поглядом   жiнку   i
невдоволено буркнув:
   - Про любов...
   - Про яку любов? - спочатку здивувалась, а потiм жахнулась од  страшної
здогадки вдова.
   - Про незаконну. Є i така для декого. - Розгнiваний, пiшов до стайнi, а
жiнка схилила голову, i в розвеснiлу колiю з її дикуватих очей  упали  двi
сльозинки.



   XV

   Старiшi  конi  пiзнавали  Марка,  тягнулись  до  нього,  стиха  iржали,
оксамитними губами торкались його рук, плечей, одежi, i в їхнiх скорботних
зголоднiлих очах очевидячки воскресала минувшина.
   - Пiзнають, Марку, своє кiнське щастя, коли в них сiна було по  колiна,
коли й вiвсом пахло у жолобах, - обiзвався з порога  дiд  Євмен,  що  саме
нагодився до стайнi.
   -  Таки  не  забули  мене.  -  Розчулений,   збентежений   i   водночас
розгнiваний, Марко сутулився на костурах  i  не  знав,  чим  утiшити,  чим
порадувати четвероногих друзiв, що чекали вiд нього i ласки,  i  їжi.  Вiн
гладив, обiймав їх  вiльною  рукою,  не  соромлячись,  притулявся  до  них
обличчям i з великою скорботою заглядав у їхнi  очi.  Де  подiлася  з  них
довiрлива веселiсть, сумовите всепрощення до людини, яка частiш потрiбного
хапається за батiг, гарячий iз кров'ю i сполохом огонь чи розумна,  зовсiм
людська лукавинка?
   Примара, страшна примара голоду все це  висмоктала  з  теплих  кiнських
очей, оточила їх пухлинами повiк, i вона ж потворними тiнями висить над ще
живим маслаччям, ждучи, коли воно звалиться iз нiг.  Вискочити  б  з  цiєї
кiнської каторги, заплакати, як плакалось у дитинствi, чи хоча б потрощити
костури на Безбородьковi i його злодiйському  кодлi.  В  гнiвi  й  розпачi
Марко не помiчає, як на  його  повiках  накипають  сльози.  Вiн  зараз  би
пострибав зi стайнi, але збоку  знову  до  нього,  непокоячись,  тягнеться
вислогубий високий кiнь. Треба й його втiшити, хоч рукою.
   - I Лорд пiзнає тебе, - пiдходить ближче старий. - Чи пам'ятаєш його?
   - Чом не пам ятаю. Був огонь - не кiнь.
   - На очах згорiв огонь, тiльки попiл тримається пiд шкурою.
   Кiнь уткнувся Марковi  в  груди,  й  чоловiку  пригадалася  давня  пора
щедрого розiмлiлого лiта, коли голова колгоспу забуває, що,  крiм  роботи,
на свiтi буває й сон.  Засипати  доводилось  тiльки  в  дорозi,  поки  вiз
котився вiд одного урочища  до  другого.  Якось  беззоряного  вечора  вони
виїхали з дiдом Євменом до найдальшого поля, де люди  круглу  добу  робили
бiля молотарки. Збиралась гроза,  поздовжнi  блискавицi  розпанахували,  а
поземнi вогнем вiдгойдували вгору почорнiле небо. Пiд їхнi щедрi спалахи i
гуркiт грому вiн спокiйно заснув, а коли прокинувся,  почув,  як  над  ним
шелестiло колосся i дощ. Вiн ще спросоння не  збагнув,  що  це  дiд  Євмен
нашвидкуруч зробив на возi куреник iз снопiв, ще не розумiв,  що  робиться
навкруги, коли щось темне i тепле наблизилось до  нього.  Вiн  здригнувся,
подався  назад  i  раптом  побачив,  як  бiля  крайнiх  снопiв  на  якiйсь
невеличкiй, округлiй площинi замерехтiв раз  i  вдруге  здрiбнiлий  корiнь
блискавицi. I вiн тодi зрозумiв, що то грає блискавка в кiнському  оцi.  -
Лорд, це ти? - зрадiв i засмiявся, зовсiм виходячи зi сну.
   Наляканий  громовицею,  кiнь  тихенько  заiржав,  губами  знайшов  тодi
Маркову голову, притулився до неї i знову заiржав, а блискавка й далi  раз
по раз мерехтiла в його оцi...
   Марко пiдходить до Лорда, що ледве тримається на ногах, гладить гриву i
з болем дивиться на його  велике  око:  невже  в  ньому  навiки  вiдiграли
спалахи блискавиць?
   - Дай своєму мазуну сiнця, - дiд Євмен  з  розпореної  насипки  витягає
жменю сiна i простягає Безсмертному.
   Марка вражає i дiдова насипка, i пучок сiна з  прив'ялим  чебрецем,  що
чимсь нагадує спалахи блискавки в кiнському оцi.  Вiн,  тремтячи,  з  руки
згодовує сiно i мерщiй видибує зi  стайнi,  хоча  до  нього  з  кутка  iще
обзивається довiрливо-болiсне iржання.
   - Почекай, Марку, - наздоганяє його бiля  порога  дiд  Євмен  iз  своєю
подушкою в руках. - Сiнце ж зосталося...
   Цi слова, i насипка, що тремтить у старечих руках, i безкорислива любов
дiда Євмена, i його уболiвання над  голодною  худобиною  до  решти  крають
серце чоловiковi.
   - Не можу, дiду, снаги не вистачає дивитися на цi муки,  -  i  в  Марка
стискається кулак.
   - I я вже не можу. А скiльки вертигузiв крутиться бiля  колгоспу,  щось
глибокодумно  мугикають,  у  блокноти  записують,  десь  доповiдають  -  i
нiчого... В серце б їм усi їхнi записи  вкарбувати,  щоб  кожна  буква  до
живого дiла тягла. От за яку я сердечну грамоту! Тодi конi будуть з сiном,
люди з хлiбом, а вченi не з блокнотами, а з головами на в'язах.
   - Це ви, дiду, все розоряєтесь? Уже чимсь  ученi  не  догодили  вам?  -
проснувся за перегородкою Максим Полатайко i, позiхаючи,  округлив  широкi
губи.
   - А ти, вертiю, усе спиш? - обурився старий.
   - Хто там спить, коли на душi  сама  гризота,  -  здивувався  Максим  i
одразу ж пiрнув у сон з повною впевненiстю, що в такий час нiхто з конюхiв
не може спати.
   - Украв же сьогоднi цей халамидник десь бобу для коней,  а  сам  спить,
неначе  праведник,  -  старий  навiть  iз  спiвчуттям  кивнув  головою  на
перегородку. - I я вже сам думаю, де б щось можна було вихопити для коней.
   Що мiг вiдповiсти на це Марко? З болем поглянув на дiда  Євмена,  потис
йому руку та й подибуляв у тяжких думках на дорогу.
   - Ти ж куди, Марку?
   - До добрих людей.
   - Просити порятунку?
   - Просити.
   - I далеко збираєшся? - якась надiя прокинулась у голосi старого.
   - Поїду колядувати до своїх друзiв. Може, щось розживуся у них.
   - То я тебе на стаєнних конях повезу, вони ще тримаються на ногах. Куди
ж тобi з костурами?
   - Спасибi, дiду, але не хочу, щоб вас. потiм Безбородько  розпiкав.  Ви
вже тут дивiться, бо я, напевне, затримаюсь на день-два.
   - Щасти тобi,  Марку,  -  старий  скинув  шапку  i  помахав  нею  услiд
Безсмертному, який наче поменшав, побувши у стайнi.
   Сьогоднi довго, як на зло, нiмував шлях,  тiльки  потемнiлi  одволоженi
липи зрiдка обзивались простудженими голосами гайворонiв. Сiреньке небо  з
невиразними клаптями хмар iнколи поглядало на землю здрiбнiлим оком  сонця
i не знало, що йому робити: чи сiяти мряку, чи трусити крупу?
   З в язками хмизу з лiсу брели натомлснi жiнки, плечi їх  були  зiгнутi,
очi втупленi в землю. I ця картина болем зчавила Маркове серце: вона знову
яснiше всяких звiтiв говорила, що село не має господаря. Жiнки пiдiйшли до
Марка, поздоровкались, випростались, але не скинули в  язок  з  плечей,  i
тепер вони були схожi на. купку  цвинтарних  обшарпаних  хрестiв.  Марковi
стало моторошно  вiд  цього  видовища.  Тяжкий  свiй  хрест  мовчки  несло
жiноцтво у вiйну. Але навiщо його нести тодi, коли нема в цьому потреби?
   - Жiнки Безбородька, Мамури i Шавули теж отак стараються на  паливо?  -
запитав, мiняючись на обличчi. Де там, вони живуть на  панських  дровах  i
харчах.
   - Таке привозять i з комори, i з лiсу.
   - Це, Марку, ще не бiда, ми все перетерпимо, - обiзвалась  вдова  Софiя
Кушнiренко, в якої i досi великi  очi  лелiли  дитячою  голубiнню.  -  Аби
тiльки нашi сини повернулись.
   - Та в тебе ж, Софiє, нема синiв, - хтось поправив удову.
   - Так у людей є, - сказала з такою  материнською  тугою,  що  Марко  аж
затремтiв.
   - Ти, сину,  якось  одужуй  скорiше  та  прибирай  до  своїх  рук  наше
господарство, осиротiло воно  тепер,  зовсiм  осиротiло.  -  Вдова  ближче
пiдiйшла до Безсмертного i голубим, дитячим сумом дивилась йому у вiчi.
   Саме на шляху показався старенький грузовик. Жiнки зiйшли на узбiччя, а
Марко пiдняв угору костур. Машина заскрипiла усiм кiстяком, зупинилась, iз
кабiни виглянуло вугластеньке обличчя Галини Кушнiренко, найменшої Софиної
доньки. I хоч усмiшка  трiпоче  на  пошерхлих  з  милою  окантовкою  устах
дiвчини, та в її  незвичайних,  димчасто-сизих  очах,  затiнених  берегами
густих вiй, лежить смуток.
   - Добрий день, Марку Трохимовичу. Вам далеко?
   - Прямо та й прямо, на самий край свiту.
   - На самий край не можна - вiйна перепинить.
   - А може, поки доїдемо, вона й закiнчиться.
   -  I  одi  їдьмо,  хоч  i  нагорить  менi  вiд  Безбородька,  -   знову
посмiхнулась окантованими устами, а в очах, як i ранiше, стояла печаль.
   Обличчя Галини, коли розглядати кожну його частину, не  було  красивим:
iвилицi,  i  широкуватi  щоки,  i  звичайний,  не  витонченої  роботи  нiс
здавались буденними. Але в цей будень таким  святом  входило  надбрiв'я  i
розгонистi, з непокоєм брови, незвична  сизiсть  очей  i  пухла  довiрлива
свiжiсть вуст, що кожному, хто дивився на дiвчину, одразу  ставало  хороше
на душi.
   Галина вискочила з кабiни, приязно поздоровкалась iз жiнками i  сказала
матерi, щоб та кинула хмиз у машину.
   - Обiйдеться. Як люди, так i я, - вiдповiла вдова.
   - Ну як собi хочете, -трохи зобижено сказала донька i допомогла Марковi
вмоститись у, кабiнi. Машина  чмихнула,  затремтiла  i,  минаючи  мiшанину
оголених печей i наростiв землянок, рушила в сiреньку далечiнь.
   - То на край свiту? - вивчаюче поглянула на Марка.
   - Нi, дiвчино люба, значно ближче... На  край  свiту  поїдеш  зi  своїм
коханням.
   - Якщо  воно  буде,  -  просто  сказала  Галина,  стискаючи  невеликими
огрубiлими ручатами кермо.
   - Неодмiнно буде! - гаряче вирвалось у Марка. - А як же iнакше!
   У дiвчини звузились вiї:
   - Може бути й iнакше: багато нашого брата залишиться дiвчатами  на  все
життя, бо вiйна  розкидає  коханих  i  розколює  кохання-так  само  просто
вiдказала, її сумна розсудливiсть здивувала  i  навiть  неприємно  вразила
Марка. Звiдки  це  взялося  х  дiвчини?  Невже  за  вiйну  притупились  її
почуття?.
   - А в тебе є коханий? - неждано вирвалось, хоча и  знав,  що  не  треба
говорити про це.
   - Нема й не було, - зiтхнула Галина.
   - Навiть не було?
   - Може, й був, але я нiчого не розумiла тодi, бо и що  таке  любов,  не
знаю, тiльки вiд iнших чую, недовiрливо сказала дiвчина i зовсiм  одверто,
як, може, й матерiв не говорила, розповiла про свiй перший, юний неспокiй.
Перед самою вiйною на мене почав задивлятися Василь Денисенко.  Пам'ятаєте
його?
   - Пам'ятаю. Чорнявий такий, з чубом...
   - Чорнявий, кремезний, мов дубок, - лягла печаль бiля дiвочих уст. - Де
б я не  з'явилась,  а  його  погляд  уже  й  вiдчуваю.  I  собi  крадькома
задивлялась на нього... I так тодi очiкувалось чогось доброго, незвичного.
I в снах бачила, як вiн дивиться на мене. А потiм прийшла вiйна. Нi Василь
менi, нi я йому навiть слова не сказали. Коли вiн прощався з селом, то теж
найбiльше дивився на мене, потiм пiдiйшов, простягнув руку:
   - Прощавай, Галинко, - i посмiхнувся.
   - Прощавай, Василю, - мало не заплакала я, надивляючись на нього. I  от
Василя вже нема. А погляд його  не  можу  забути  й  досi.  То  це,  Марку
Трохимовичу, була любов чи щось iнше?
   - Напевно, любов, - з жалiстю i подивом глянув на повне довiри i смутку
обличчя дiвчини, яка тепер здавалась йому вже красунею...
   За лiсом, наче зовсiм  з  iншого  свiту,  вигулькнуло  з  бiленькими  i
блакитними хатками придолинне село. Над округлим, нiби  полумисок,  ставом
довгатились охайнi колгоспнi будiвлi, на льоду  бiлими  островами  збились
гуси, а бiля прикриничних жолобiв тiснилися справнi, незахарчованi конi.
   "Зразу видно господарську руку Броварника", - подумав Марко.
   - Тут i зупинися, дiвчино! Приїхали.
   - Оце ваш край свiту?
   - Нi, тiльки початок! - Вiн подякував Галинi, звернув iз шляху на м'яку
стежину та й пострибав до колгоспного подвiр'я.
   Гуси, побачивши незнайомого чоловiка,  загелготiли,  засичали,  а  конi
зустрiли його м'яким фiалковим сяйвом очей.  Правда,  в  деяких  очах  вiн
бачив i тiнi тривоги. Це були тi конi, що носили шрами i  вм'ятини  вiйни.
Чоловiк на костурах знову їм нагадав i їхнє калiцтво.
   -  Ви  когось  розшукуєте?  -  пiдiйшов  до  Марка   немолодий   конюх,
розгойдуючи довгi й цупкi закарлючини вусiв.
   - Розшукую кiнське щастя, коли вони ще не перевелося,  -  поздоровкався
Марко. - Любуюсь вашою худобою.
   - Є чим любуватись, - у вусах старого заворушилась зневага.  -  Це  вже
самi перебiрки та вишкребки. От до вiйни в нас були конi! Змiї їм навiть я
боявся показувати батога, щоб на небо не винесли. Вiд них  тiльки  спомин,
та медаль залишилась, - посмутнiв старий. -  Ви  ж  будете  з  ходакiв  чи
прошакiв?
   -Нi, - розгубився Марко. - Або що?
   - Та немало приїжджає тепер рiзних колядникiв до нашого  колгоспу:  тим
позич того, iншим - другого, а декому просто поклади  щось  на  вiз  чи  в
машину.
   - I кладете?
   Конюх озирнувся, поправив карлючини вусiв.
   - I це буває. З деяким начальством треба ладити, бо воно як  не  знайде
недолiкiв, то може щось приписати, як не по господарству, то  по  iдеях...
Розпаскудились,  розбо-сотились  деякi  за  вiйну,  самi  не  дуже  хочуть
переживати труднощi, а нас агiтують. Ви до Броварника?
   - До нього ж.
   - Знаєте його?
   - Знаю.
   - I як вiн вам? -запитав зацiкавлено.
   - Господар.
   - Аякже, аякже, - зрадiв конюх. - Цей не головує, а хазяйнує. Такий  нi
людину, нi землю не обмане. Зараз у  правлiннi  його  не  шукайте  -  саме
додому  з  одним  гостем  пiшов.  Якраз  трапите  на  обiд.  Хату   Данила
Васильовича знайдете чи показати?
   - Знайду.
   Марко добре знав, де стояла стара, схожа на бабусю, хата Броварника,  у
вiкна якої цiле лiто заглядали соняшники, рожi i  крученi  паничi.  Данило
Васильович належав до тих широких натур, якi, ставши на громадську роботу,
нiкого не забувають, окрiм себе. Його, розумного й начитаного правдолюбця,
зовсiм без тiєї хитринки, яку так часто приписують українцевi,  село  мало
.не носило на руках. Добре знаючи i глибини, i мiлкi мiсця хлiбороба,  вiн
до кожного мав свiй пiдхiд i слово, ним  чоловiк  нiколи  не  страхав,  не
погрожував, i кулаками теж не  бив  по  столу,  бо  и  дерево  не  терпить
людської дуростi. Бригадирiв вiн пiдбирав таких, що мали любов до людей  i
землi, ланкових - найбiльш спiвучих, а сторожiв - найбiльш ледачих.
   - Що таке на даному  етапi  наш  селянин?  -  любив  iнколи  за  чаркою
пофiлософствувати Броварник. - Це - соняшник!  Голова  його  тягнеться  до
сонця, а корiння - у землю. I що йому треба для  повного  цвiту  i  щастя?
Побiльше сонця  i  поменше  горобцiв,  що  випивають  насiння.  Зараз  цей
соняшник ще засмучений, бо чого тiльки не беруть iз  нього,  бо  хто  йому
тiльки не нагинає голову. Та прийде час,  i  справжнiй  хазяїн  кишкне  на
горобцiв i рiзних отих, що наперед прицiлились до кожної насiнини,  кишкне
на дармоїдiв  та  горлохватiв  -  i  змете  всi  туманнi  непорозумiння  й
бюрократичнi iнстанцiї мiж соняшником i сонцем.
   За  цю  фiлософiю  засмученого  соняшника  i  додатки  до  неї  не  раз
перепадало Броварниковi: знайшлися горобцi й на його голову, полiзли й  до
його анкети. Але Броварник не розгубився i на пленумi райкому  сказав,  що
його анкета має вiсiм пунктiв - вiсiм полiв i кожне з них поки що  дає  по
району найвищий урожай. I це тiльки тому, що  вiн  вiрить  людям,  а  вони
йому. Вiн старається заглянути їм у душу, а не запустити пазури в печiнку.
I, напiвобернувшись до критиканiв, так закiнчив свiй виступ:
   - То чи будуть ще питання з боку печiночних? Чи закiнчимо демагогiю?
   Увесь пленум гримнув аплодисментами  i  реготом,  а  пiсля  пленуму  до
Броварника назавжди прилипло прiзвисько Соняшника, дарма, що носив вiн  на
головi уже не золото кучерiв, а зимову наморозь...
   На подвiр'ї Данила Васильовича стояв м'ятий i тертий, видно, зiбраний з
кiлькох поламаних машин вiллiс, а  на  його  бамперi  примостився  красень
пiвень; вiн одним оком рознiжено, iз погордою поглядав  на  зграйку  своїх
неревнивих коханок.
   Марко, наче з людиною, вiтається з старою хатою, що ще бiльше вросла  в
землю,  бiля  неї  сторожею  стояли  посохлi,  з  невiдкрученими  головами
соняшники  i  обнизанi  гудзиками  насiння  височеннi  рожi,  а  на   хатi
кустратилось гнiздо лелеки.  Все  тут  було  таким,  як  i  колись,  окрiм
землянистої нiмецької каски, з якої кури пили воду.
   Марко, мов росу, обтрушує згадки довоєнних рокiв i з хвилюванням прямує
до дверей: як його зустрiне Соняшник? Чи дуже вiн змiнився  за  вiйну,  як
вiдгукнеться на його  прохання.  Скриплять-мурличуть  дверi,  на  пiвсловi
обривають запальну суперечку в хатi господаря. Марко вiдразу чує  на  собi
погляди трьох людей, що сидять за обiднiм столом, i  з  приємнiстю  вдихає
настiй жита: на покутi красується розкiшний снiп, а його  колосся  нависає
над головами Броварника i огрядного гостя.  Невiдомий  повернувся,  пiдвiв
руку до голови, вдарив нею по колоску i поморщився.
   - Марку, це ти? - скрикнув Броварник,  рвучко  пiдвiвся  з-за  столу  i
застиг у подивi.
   - Iз дерев'яччям пiзнали мене? - Марко стукнув костурами об долiвку.
   Загримiв стiл, щось дзенькнуло, перекинулось на ньому,  вiдлiтає  набiк
стiлець, i до Марка, сяючи сивиною i посмiшкою,  наближається  сивоголовий
Соняшник. Обличчя його за цi роки пiдсохло, притемнилось, в сiро-блакитних
очах крiзь здивовання i радiсть пробивається сум - таки,  видно,  горе  не
обминуло людини.
   - Живий, значить! - Данило Васильович, придивляючись, кладе великi руки
на плечi Марка, потiм мiцно цiлує його. - I не забув  старого?  Молодчина!
Спасибi, спасибi, хлопче! Жiнко, поглянь, це ж Марко, - повертає чоловiка.
- Постав ще одну чарку на стiл.
   - Зараз. Добридень, Марку, добридень,  синку.  -  Тiтка  Соломiя,  наче
виходячи зi сну, витирає руки i 'потихеньку пiдходить до  Марка,  а  крiзь
прорiджену оправу її коротких вiй починає просочуватись волога. I  чоловiк
уже знає, що єдиний син бiльше нiколи не переступить  порога  батькiвської
хати, не скаже "мамо", не поцiлує її. I Марко  зараз  цiлує  її,  як  сини
цiлують матерiв. Тiтка Соломiя  припала  головою  до  його  шинелi,  потiм
випросталась, важко зiтхнула. Вогонь од печi почервонив її обвислi сльози.
   - Слава богу, що хоч ти повернувся, - рiжечком хустки  обтирає  очi.  -
Сiдай, синку, де мiй Дмитро сидiв.
   - Не треба, стара, не треба, - тихо заспокоює її Данило Васильович.
   Марко  пiдходить  до  столу,  за  яким  нiмотно  i   напружено   сидить
розрум'янений чолов'яга рокiв сорока п'яти з  головою  лева,  пiдстриженою
пiд бобрик. Очi в нього  адмiнiстративнi,  мов  перепустки,  а  одяг  того
напiввiйськового фасону, що може завести в  оману  лише  сугубо  цивiльних
жiнок.
   - Знайомся, Марку,  з  моїм  гостем.  Це  Андрон  Потапович  Кисiль.  -
Господар вважає, що цим вiн сказав усе, але Марковi прiзвище  Киселя  поки
що нiчого не говорить.
   - Дуже приємно, - з гiднiстю пiдводиться гiсть i через  стiл  простягає
випещену, пампушкувату руку, але на його обличчi проходить не  приємнiсть,
а погано прихована кислуватiсть. Потiм вiн  питальне  Поглядає  на  Данила
Васильовича, той одним порухом надбрiв'я вимовляє, що з таким чоловiком  i
чарку  можна  випити.  Кисiль  заспокоюється,  з  його  зiниць  зiскакують
настороженi перепустки, i м'якшає ямка на вареникоподiбному пiдборiддi.,
   Марко перехоплює цю  мовчазну  розмову,  придивляється  до  нездорового
Киселевого жиру,  що  звузив  його  бiлкастi  очi,  але  поширив  живiт  i
протилежну  йому  частину  тiла.  Напiввiйськове   галiфе   Киселя   чесно
витримувало свою нагрузку, хоч i не могло похвалитися  досконалiстю  форм.
Та не цi форми, а обличчя  з  печаттю  грубої  владностi  i  зарозумiлостi
пiдказують Марковi, що Андрон Потапович не належить до  тих,  якi  люблять
приносити людям  радiсть,  втiху  чи  хоча  б  обдаровувати  їх  звичайною
посмiшкою. "Але перше враження часто буває помилковим, -  думає  Марко.  -
Побачимо, як воно далi буде".
   - Сiдай, Марку, поки горiлка не скисла. - Броварник припрошує гостя  до
столу i, коли той умощується на скрипучому стiльцi, високо вiднiмає чарку:
- За тебе, воя, за твоє  здоров'я,  за  нашу  пiч,  у  якiй  згорять  твої
костури.
   - Гарно сказав. Ще добре,  то  добре,  -  похвалив  Кисiль  Броварника,
мружачись, нацiдився чаркою на Безсмертного i з гiднiстю випив горiлку.
   - А перед цим я  не  так  rapeo  говорив?  -  напiвобернувся  до  гостя
Броварник, i насмiшка затремтiла в зморшках його повiк.
   - Не говорив, а варнякав чорт зна  що.  -  В  Киселя  скривились  уста,
пiдборiддя i ямка в ньому.
   - А менi здалось, що  ти,  Андроне  Потаповичу,  попав  на  слизьке,  а
признатися не хотiв, - засмiявся Броварник.
   - I знову  ж  варнякаєш  чортi-що.  Гарний  ти  господар,  а  мислитель
нiкудишнiй, ие перерiс тих  дядькiв,  якi  мало  не  кожну  вiльну  годину
теревенять, навiть, неначе мiнiстри, лiзуть у полiтику i мiжнародне життя.
Вони, бачиш, без високої полiтики нiяк не можуть обiйтися.
   - Жаль, що ти, Андроне  Потаповичу,  серед  таких  дядькiв  не  побачив
справжнiх мислителiв. Iнодi в їхньому словi бiльше мислi, анiж в iншого  в
усiй головi.
   - Пiсля тiєї та знову ж тiєї. - Кисiль виморщив зверхню  посмiшечку.  -
Темний ти, непоправний iдеалiст, Данило  Васильовичу.  В  своїх  дiдах  ти
бачиш селянських , пророкiв, у дядьках - мислителiв, а сам,  як  видиться,
як розумiється збоку, мрiєш побудувати селянський рай. А менi  плювати  на
нього! - високо махнув рукою i вдарив нею кiлька житнiх колоскiв.
   - Це можна, - одразу посмутнiшали зморшки на високому чолi Броварника.
   - Що .можна? - здивовано запитав Кисiль, не вловивши неприязнi в голосi
Броварника.
   - Та наплювати ж на все, - поволi, нiби лiньки, вiдповiв  Броварник,  а
Кисiль стрепенувся, наче горобець пiсля купання.
   - Уже вчепився за слово?
   - Нi, за стиль у керiвництвi, за стиль!
   - Ото, куди скочив... Це вже не твоя єпархiя i не твоя печаль, - одразу
хоче приголомшити, але не приголомшує Броварника.
   - Так, це не моя єпархiя, але печаль моя,  бiльша  навiть,  анiж  хтось
думає чи догадується. А наплювати - це не керувати. Наплювати  можна  й  у
криницю, з якої воду береш, можна й з  людьми  розплюватися,  можна  й  на
житнiй колосок, i на землю пiд ним плюнути, та землю не обманеш: на плювок
вона й вiдповiсть плювком. Ось так я думаю, Андроне  Потаповичу,  i  щось,
бачу, не подобається тобi моя  мова.  Ну,  а  пiдсолоджувати  її,  пробач,
совiсть не велить. Це вже твої пiдхлiбливi умiють робити.
   Кисiль трибунне махнув кулаком:
   - Хитруєш, Даниле Васильовичу, ох i хитруєш,  захищаючи  з  усiх  бокiв
свого дядька.
   - Кусати його легше, але кому це потрiбно?
   - I це  потрiбно!  Хитрiсть,  iндивiдуалiзм  i  рiзнi  пережитки  треба
вибивати з дядька. Ми рано чи пiзно заставимо його працювати на соцiалiзм.
   -  Нiби  вiн  зараз  на  капiталiзм  працює?  -   Потемнiшало   обличчя
Броварника, похмурнiв i Марко.
   - Нi, на соцiалiзм, але вiддає йому тiльки частку, а не  всю  працю.  З
дядька доброю довбнею треба вибивати рiзнi  пережитки,  рiзнi  садочки,  i
ставочки, i городи.
   -А може, не довбнею, а  добробутом!  -  втрутився  .  Марко,  напружено
придивляючись до розчервонiлого обличчя Киселя. - Довбнею  легше  бити  по
головi, анiж дукати нею.
   В Киселя спочатку ображено тiпнулись двi прямовиснi  складки,  що  йшли
вiд уст, потiм гнiвно  пiдскочили  гору  короткуватi  нерiвнi  брови.  Вiн
угатив своє грiзнооччя в Марка, i той неприємно .з  дивувався:  увесь  вид
Киселя говорив, що вiн одразу зненавидiв його, зненавидiв,  як  ворога.  I
Марко зрозумiв, що мстива Киселева натура  не  простить  цих  слiв,  всюди
шкодитиме йому, коли десь хоч окрайцем зiйдуться їхнi дороги.
   "Значить, дрiбненька ти людина". - Витримав погляд Киселя,  а  той  уже
норовисто ворухнув плечем i грiзно заговорив до Броварника:
   - Не подобається менi, Даниле Васильовичу, сьогоднiшня розмова з тобою.
Вся з самого початку  не  подобається...  Вiйна  завжди  розв'язує  язики,
вiльнодумство й анархiзм, їх треба тримати в пляшцi, як нечистого духа, бо
сьогоднi якомусь фiлософу з якоїсь Захлюпанки  захочеться  лiбералiзму  чи
селянського раю, а завтра вiн уже почне  переглядати  державнi  податки  й
плани... Так я тебе зрозумiв? Чи, може, менi це здалося за чаркою?
   - Нi, не здалося.
   - От-от! - зрадiв Кисiль. - А пiслязавтра ця демагогiя вже  запахне  не
тiльки  ревiзiєю   нашої   економiчної   полiтики,   але   й   економiчною
контрреволюцiєю! - i знову трибунно махнув кулаком. Колоски вiдскочили вiд
нього, заколивались i вдарили Киселя по обличчю. Вiн пiдвiвся i, мнучи їх,
почав затикати у снiп, а коли розправився з  колосками,  вже  з  посмiшкою
кинув Броварнику: - От так, голубе сиз, на цих мислях можна  докотитися  i
до бiлих ведмедiв..
   Данило Васильович змiнився од гнiву, але пересилив себе  i,  приховавши
образу, рiвно поглянув на Киселя:
   - Нащо ж так швидко, за  чаркою,  не  подумавши  головою,  хапатися  за
контрреволюцiю, за довбню, за бiлих ведмедiв? Хiба це iграшки? Ми починали
з тобою за здравiє, чого ж ти тягнеш за упокiй? Ну, бийте дядька  довбнею,
добивайте  грамами,  замазуйте  власнi  помилки  чи  недолiки  пiдчищеними
рапортами або словесним глеєм, а  кому  вiд  цього  легше  буде?  Державi,
дядьковi, вам?.. Вузли, що нав'язувались роками, не так  легко  розрубати.
їх треба розв'язувати. I рано чи пiзно ми таки будемо їх, засукавши рукава
чи й сорочку скинувши, розв'язувати. Спочатку, може,  й  зубами,  але  без
довбнi, без крику про контрреволюцiю, а з осудженням помилок i  з  повагою
до цього ж дядька, з якого ти зволиш насмiхатись i називати  його  темним,
як нiч.
   - Звiдки ти набрав якихось пiдозрiлих  вузлiв?  -  морщиться,  але  вже
спокiйнiше говорить Кисiль.
   - А ти, бiдненький, i  досi  не  догадуєшся?  З  недосконалостi  нашого
господарювання.
   - Чого ще тобi зобижатися, коли в тебе не так багато рiзних помилок.
   - Я менше про себе думаю.
   - А бiльше про селянський рай?
   - Нi, про селянське щастя. Про чорний хлiб i що треба людинi  до  цього
хлiба... Скiльки разiв, Андроне Потаповичу, з високих, середнiх i  низьких
трибун ти говорив про селянське щастя, а чи насправдi  хоч  на  один  грам
вiрив у нього?. Чи мiж трибунним i справжнiм щастям не бачив  рiзницi?  Чи
тобi живеться на бiлому свiтi, ях тому пiвневi: проспiвав своє, а там  хоч
i не розвидняйся?
   - Ет, не псуй до решти настрою, бо менi ще сьогоднi треба виступати,  -
вiдмахнувся кулаком Кисiль, увесь вид його почав  багровiти,  а  в  словах
озвалась  погроза:  -Колись  ми,  селянський  апостоле,  поговоримо  бiльш
детально i в iншому мiсцi про твiй рай.
   - Не лякай, - ми вже ляканi.
   Кисiль щось насурмонено подумав, потарабанив пальцями по столi:
   - Так-так, Даниле Васильовичу, нав'язав ти,  накрутив  якихось  вузлiв,
наче паршива пряля. Ну, а як думаєш їх розв'язувати, що  для  цього  треба
зробити?
   - Мислити, думати, i не тiльки про заготiвлi та закупки, а про життя  i
землi, i хлiбороба, - задумливо вiв Броварник. - Тут є над  чим  покрутити
мiзками, i нi я, нi ти одразу не розв'яжемо, не розрубаємо цих вузлiв.
   - А хто ж їх розрубає?
   - Партiя, тiльки вона.
   -Ху, - полегшено зiтхнув Кисiль i посмiхнувся: - Прямо гора звалилася з
моїх плечей. А я вже все передумав про тебе: чи не скапустився ти насом за
свою партизанщину, чи не загiтував тебе якийсь елемент...
   - I вже щось шукав у менi?
   - Та шукав... Другу душу намацував, - знову посмiхнувся Кисiль.
   - Другу душу намацував? - недобрi вогники спалахнули  в  сiро-блакитних
очах Броварника. - Так заведи в мою душу мiлiцiю, щоб вона потрусила її.
   Кисiль здивувався:
   - Та чого ти пiсля партизанщини таким гарячим став?
   - Тому, що багато холоднолобих крутиться бiля села.
   - Ну, це, знаєш, переходить всякi межi! - пiдвiвся з-за столу Кисiль. -
Гостювання гостюванням, але й господар честь повинен знати.
   - Це i гостя трохи стосується, - i собi пiдвiвся Броварник.
   - Даниле, бог з тобою, що ти верзеш... Посидьте ще, Андроне Потаповичу,
будьте настiльки ласкавi...  Мiй  старий  коли  тiльки  вип'є,  то  знайде
якогось вузла, - почала втихомирювати чоловiка й гостя дружина Броварника.
- Та прошу, їжте, їжте, щоб менше говорили.
   Цi слова якось отямили всiх, а Марко засмiявся.
   - Прямо не пiзнаю тебе нинi, - насторожено дивиться на господаря Кисiль
i знехотя сiдає на лаву. - Ну чого ти  розприндився?  На  мозоль  наступив
тобi?
   - На корiнь мiй наступив.
   - Тендiтний вiн у тебе. Пораджу  тобi  по-товариськи:  твої  думки  про
дядька i рiзнi вузли - це думки на драбинi. Занадто багато береш на себе.
   -Я завжди брав на себе стiльки, скiльки  мiг  витримати,  iнодi  навiть
бiльше, а ти, як придивлюсь, всюди жалiв себе. Тепер, коли я кидаю  правду
у вiчi, ти ладен стати моїм ворогом. От i послухай ще трохи мене i про мою
душу теж. Ти плюнув сьогоднi в неї i навiть не зрозумiв цього, бо, пробач,
ти не ореш, не сiєш, а лише пiдганяєш, пiдштовхуєш, i горе твоє  тiльки  в
цьому. Як ти мiг подумати про другу душу партизана, комунiста в такий час,
коли навiть деякi принци й королi з подивом придивляються до комунiзму? От
i виходить, що вiдстав ти вiд нас на рокiв двадцять.
   - Скажи: на тридцять! - криво засмiявся Кисiль.
   - Вистачить з тебе й двадцяти... I звiдки тiльки беруться  знавцi,  якi
люблять намацувати другу душу? Хай вони  краще  розберуться  в  теперiшнiй
єдинiй душi хлiбороба без крику i пiдозрiнь.
   - Шкода менi тебе! -  стримуючи  гнiв,  сказав  Кисiль.  -  Зарання  ти
благодухiсть почав розводити. Про пильнiсть треба думати.
   - Треба i про пильнiсть не забувати, але не  так,  як  дехто  робить  -
кидає пiдозру на кожну людину, мов латку на одежину, - втрутився Марко.
   Його слова збiсили Киселя.
   - Ви теж у селянськi пророки лiзете живцем?! - блимнув  одним  оком  на
Марка, але воно було таким, наче в нього перекачалась злоба з усiєї  душi.
- I, зрештою, хто ви будете, щоб повчати мене?
   - Хто я буду? - перепитав Марко. - Я той, хто хлiб, а  як  нелевує.  Ще
вам якiсь анкетнi данi потрiбнi?
   - Iдiть ви пiд три чорти! - вигукнув, шаленiючи, Кисiль.
   - Я вже там був! - одрiзав Безсмертний. Кисiль нагнувся, схопив шапку i
кинувся до дверей. Коли вони  з  грюкотом  зачинилися,  Броварник  похитав
головою i сказав:
   - До булави ще треба й голови... Прощай, вiдсталiсть.
   -Хiба ж так можна, - забiдкалась дружина. - Тепер вiн насолить тобi.
   - Ет, нiчого менi не буде до самiсiнької смертi.
   - Що це за одно гостювало, таке  непривiтне  i  довбнякувате?  -запитав
Марко.
   - А ти й не знав? - здивувався господар. - Це ж Кисiль!
   - Перевертня Адама Киселя з iсторiї знаю, а цього - нi. Хто ж вiн?
   - Як тобi  сказати,  -  замислився  Броварник.  -  Люди  його  прозвали
Приїхав-Поїхав. Це його суть: приїхав, не розiбрався, накричав i поїхав. А
служба його - начальник обласного управлiння сiльського господарства.
   - Грiзного маємо погонича, - зiтхнув Марко.
   - Грiзний, та не до  всiх.  Перед  вищим  начальством  -  вiн  з  шовку
витканий. Там i приязнь має, i посмiшкою виграє, а в селi тiльки й чуєш од
нього: "Давай, давай, виконуй, вивозь, бо я з когось  юшку  зроблю!"  Цей,
напевне, довго буде їсти  начальницький  хлiб:  людей  пiдбирає  тiльки  з
чистими анкетами або за  чиїмись  срiбними  дзвiнками,  працює  тiльки  за
вказiвками. Самостiйно теж може, але  не  поворухне  навiть  пальцем,  щоб
хтось потiм i не подумав чогось про цей палець. Твоє здров'я, Марку.
   - За нашого Соняшника!
   - Не забув мого прiзвиська? А все-таки селянин - це соняшник?
   - Соняшник.
   - От закiнчиться вiйна, пiдлiкуємо свої рани, розв'яжемо рiзнi вузли  й
вузлики, зметемо з дороги всяку погань, яка хоче, щоб ми дурнiшими були, i
таки потягнемось i дотягнемось усiм цвiтом до сонця.  Таку,  а  не  iнакшу
вiру маю в головi.
   - I я такою живу.
   - Отож воно й є. I знову-таки повернусь до  соняшника.  В  повне  лiто,
пiсля цвiтiння, кожну його зернину вiнчає  золота  корона,  кожна  зернина
тобi прямо королевою пишається. А чому  ж  так  бояться  пишатись  людиною
рiзнi киселi? Бо любов у них одiрвалась од серця, мов яблуко-червивка  вiд
яблунi. От коли  буде  директива  про  любов  до  людини,  тодi  й  киселi
заговорять про неї з рiзних трибун.
   - Ще й як заговорять.
   - Марку, а тебе ще не обрали головою?.. Чому? - вже строго  допитується
Броварник.
   - Хiба ж це вiд мене залежить?
   - I вiд тебе. Скромнiсть скромнiстю, а державне дiло вище за неї.
   - Так що ж менi робити: на трибуну вилазити i кричати, що й  хочу  бути
головою?
   - Не тумань мене трибунами. Ти  що,  хитрувати  сюди  приїхав?  -вдарив
кулаком по столу.
   - Нi, приїхав... просити допомоги.
   - Допомоги? Чим же я тобi пособлю?
   - Не менi, нашим коням, бо вже останнiми сльозами плачуть вони. Старцем
приїхав до вас.
   - Не кажи такого: брат до брата, хоча б вiн був навiть без сорочки,  не
приходить старцем. - I пiсля цих слiв погляд Броварника затуманився.  -  А
я, Марку, таки був справжнiм старцем. Скуштував i жебрацького хлiба.
   - Що ви, Даниле Васильовичу? Як це трапилось?
   - Навчила бiда i подаянiє просити, i на лiрi  грати,  -  провiв  рукою,
наче крутнув ручку лiри, й посмiхнувся. - В сорок другому роцi я  прибився
до  загону  Григорiя  Заднiпровського.  Вiн   тепер   у   вас.   учителює.
Познайомився з ним?
   - Познайомився.
   - I як вiн тобi?
   - Гарна людина.
   - Гарна - мало. Чудесна! Має чоловiк серце лева, чоло мислителя, а  очi
- дiвчини. От вiн i  зробив  мене,  як  найстаршого,  щоб  не  їв  даремно
партизанського хлiба, старцем. Вiдпустив  я  собi  чуприну  до  бороди,  а
бороду мало не до колiн, доп'яв якесь дрантя i з торбою та лiрою пiшов  по
дорогах i селах. В одному мiсцi  псалми  спiваю,  в  другому  -  з  людьми
гомоню, а в третьому:

   Гiтлер високо лiтав
   I хрести катам чiпляв,
   А ми його, розбишаку,
   Та й почепим на гiлляку.

   Броварник тихенько заспiвав, засмiявся.
   - I таки виходило це дiло в мене. Прибивався зi своєю лiрою i на явочнi
квартири, i в табори. Правда, якось схопили мене фашисти, i мусив я  перед
ними тримати iспит: сiв на долiвку i почав виспiвувати таких божественних,
як "Мiмо рая прохожу, горько плачу i  тужу..."  Таки  перехитрив  їх.  Про
мене, чуєш, i в московськiй "Правде" згадувалось. От як довелося ходити  в
артистах. А як Григорiй Стратонович поживає? Бiдує зi своєю сiмейкою?
   - Бiдує.
   - Передасиїв йому гостинця вiд мене?
   - Передам.
   - Ну, а ти хлiба не маєш?
   - Зате картопля є.
   - Якийсь пуд муки вiзьмеш у мене.
   - Я й так перебуду, не пропаду... А от з кiньми як?
   - З кiньми, з кiньми! -  перекривив  його  Броварник.  -  Ще  на  однiй
стрибаєш, а вже у кiнську шкуру обома влазиш. I коням  чимсь  пособимо.  А
тепер скажи менi, як думаєш головувати? Якi плани маєш у своїх закапелках?
   - Якi можуть бути плани, коли я не голова.
   - Ох, нема кому тобi, чоловiче, всипати  березової  кашi,  щоб  не  був
таким хитрим. Чи не менi взятись за це дiло? Ану, присовуйся ближче. От за
що вхопишся зараз, щоб витягнути колгосп? I не крути  менi  головою,  наче
кобила в спасiвку. Говори!
   - Що ж я маю казати?
   - З чого почнемо витягати господарство. Менi теж болить за  це  голова.
Менше буде безбородькiв, усiм, i менi, полегшає. Виходить,  плану  в  тебе
нiякого нема? Може, в головi  лою  поменшало?  Чи  якогось  пережитку,  як
говорив Кисiль, побiльшало?.. Горох у вас є?
   - Не знаю.
   - Не знаєш? Та нащо на свiтi живеш?  -  обурився  Броварник.  -  Ox,  i
розледачiв ти, як  церковна  брама.  А  я  знаю:  нема  в  Безбородька  нi
горошинки в коморi. А в мене ж такий,  що  по  30  центнерiв  вигорошує  з
гектара. Пособлю тобi ним.
   - Спасибi, - Марко обняв i поцiлував Броварника.
   - Пiддобрюєшся? -хотiв гримнути  Броварник,  але  обхопив  Марка  обома
руками i посмутнiв: згадав убитого сина.
   До пiвночi просидiв Марко  з  Данилом  Васильовичем  i  його  дружиною.
Десятки спогадiв, десятки рокiв, десятки людей, живих i  мертвих,  пройшло
перед їхнiми очима. Чого тiльки не згадалось  i  не  передумалось  за  цей
вечiр... Данило Васильович навiть спом'янув учительку Степаниду, яка давно
вчителювала в Марковому селi.
   - Пам'ятаєш, якi в неї красивi довгастi очi були?
   - Пам'ятаю, - задумався Марко.
   - Коли я побачив її в лiкарнi бiля тебе, подумав, що це твоя судьба.
   - Нiхто її не вгадає, - зiтхнула тiтка Соломiя.
   - Гарне дiвча було, дуже гарне, - вiв далi Данило Васильович. - Де воно
тепер?
   - I за ким воно тепер? - Марко напiвжартом хотiв обiрвати  цю  розмову,
бо минувшина болем заворушилась у грудях.
   Коли проспiвали першi пiвнi, Данило Васильович повiв Марка  у  ванькир,
де густо пахли сухi васильки i чорнобривцi.
   - Ось тут i вiдпочивай, Марку, - показав рукою  на  вузький  тапчан.  -
Коли проспишся, подумай, як почнеш головувати,  i  тiльки  тодi  показуйся
менi на очi. Я тобi зроблю iспит, на дурничку не повезеш  сiно  вiд  мене.
Ну, спи спокiйно, - пригинаючись, вийшов iз ваиькира.
   I Марко справдi спокiйно-спокiйно почав засипати. До нього  навшпиньках
скрадалися далекi роки, пiдiйшли вишняки  у  цвiту  i  дiвчина,  якiй  вiн
колись принiс гiлочку вишневого цвiту i своє  перше'кохання.  Потiм  хтось
пiдняв над землею  i  сади,  i  дiвчину,  а  вiн,  мов  на  крилах,  почав
опускатися в тепле забуття.
   I ось  тоди  почув,  як  тихенько  скрипнули,  прочинилися  дверi.  Вiн
ледь-ледь розплющив очi й побачив на порозi Данила Васильовича зi  свiчкою
в руцi. Це здивувало Марка, вiн хотiв обiзватися, але вдав, що спить.
   А Данило Васильович потихеньку пiдiйшов до маленького столика, поставив
свiчку i сiв на стiлець. А потiм ще тихiше, наче тiнь, у  ванькир  увiйшла
тiтка Соломiя i мовчки стала бiля чоловiка. Не скоро, не скоро, зiтхнувши,
вона сказала:
   - Як вiн схожий на нашого Дмитра.
   - I в характерi щось таке є, - i собi зiтхнув Данило Васильович.
   Збагнувши  все,  Марко  мало  не   розплакався.   Стримуючи.себе,   вiн
застогнав, поворухнувся i вiдчув, що над ним схилився  Данило  Васильович.
Марко розплющив очi, на якi набiгали сльози.
   -  Тобi,  видать,  поганий  сон  приснився,  -  нiяково  сказав  Данило
Васильович. - Спи, дитино...



   XVI

   Тихо i темно в землянцi. За благеньким, теж вiйною калiченим столом над
сорочкою сина горбиться старий Євмен, а  думки  його  витають  по  далеких
Карпатських горах i нетрях, тужать бiля невiдомої камiнної стежки, з  якої
вже не пiдвiвся його Iван, або зустрiчають минувшину, коли його Iван легко
ходив по землi.
   Нiчого в свiтi нема кращого, нiж м'яка, що аж попискує  соком,  весняна
земля, достигле, з текучим зоряним туманцем осiннє небо i ясноокi  дiти  з
батьками. Нi небо, нi земля нiколи, навiть у снах,  не  покидають  людини.
Так чого ж, якою злобою i яким  людоїдським  правом  од  батькiв  назавжди
забирають їхнє найкраще в свiтi-їхнiх дiтей?.. То будь прокляте навiки  те
срiбло i злото, з якого вилуплюються гiтлери, будь прокляте i  оте  сiм'я,
що виклiщує катюг i убивць, будьте проклятi й тi,  ненавистю  пожмакованi,
гадючим смальцем насоченi мiзки, що не вмiють любити людини, її  роду,  її
звичайних земних турбот; радощiв i високих поривань.
   Великий гнiв i велика скорбота гнуть, нагинають непокiрну  сиву  голову
Євмена Дибенка, а в ного наболiлiй душi клекочуть  найстрашнiшi  прокляття
тим, у кого серце обросло диким  м'ясом  людиноненависництва;  на  сльозах
старого проростають найнiжнiшi слова до свого єдиного сина, що не встиг ще
находитися i налюбуватися землею.
   - Ластовенятко ти моє, сокiл  мiй,  мiсяченько  мiж  хмарами"  -  шепче
старий до синової сорочки, на яку зрiдка з вогкої стелi, лхов сльози самої
землi, падають важкi краплини...
   З далеких рокiв i дорiг приходять видiння, i вiн бачить свого  сина  то
синьоокою дитиною, то струнким i  гожим  юнаком,  то  нахмуреним  сiрооким
воїном. Неначе вiк пройшов з того дня, коли  вiн  за  селом  попрощався  з
батьками, з оханою дiвчиною, з кумом Олександром,  з  рiднею  та  й  пiшов
битим шляхом наздоганяти вiйну i ту лiнiю фронту, на якiй смерть не  могла
здолати життя, а життя - смертi...  Ось  вiн  самотньо  зiйшов  на  крутий
пагорб i зник за бiлим  громаддям  хмар,  за  яким,  здавалось,  обривався
свiт... Нi робота, нi наука не були заважкими  для  його  Iвана,  не  була
заважкою i горда солдатська слава, i щире золоте заслуг. I тiльки заважким
став отой клубок свинцю i чаду, який вiн прикрив своїм добрим серцем.
   - Про що ти думав тодi,  дитино  моя?  -  Бережно  потрiсканими  руками
торкається рукавiв сорочки, а перед очима ясно i неясно  вимальовуються  i
оживають далекi невiдомi краї. - Про що ти думав тодi?..
   I старому ввижається i вчувається, як роздаються стiни землянки, як  до
нього через гори i доли з далекої Словаччини долiтає тиха вiдповiдь сина:
   "Я думав, тату, про своє вiрне товариство, що було зi мною, i  про  те,
що тiльки ми, простi, голоднi, змученi, дуже гнiвнi i  дуже  добрi  Iвани,
зможемо вiдтягти, одiрвати смерть од людей,  не  чекаючи  собi  за  це  нi
викупiв, нi грошви, нi земель, нi маєткiв, нi чинiв, нi заслуг.  I  думав,
тату, про свою рiдну землю, за якою .дуже скучив i дрiбочок якої  носив  у
своєму медальйонi смертi, щоб, коли уб ють, цю землю залишили зi  мною.  I
думав про свою Оксану, яка має наймилiшу посмiшку i очi в цiлому  свiтi  i
яка вмiє найкраще складати сiно в стiжки... Я всюди  шукав  її.  I  вже  в
проклятому таборi, де вона була, знайшов тiльки стiжок пересохлих  дiвочих
кiс. Фашисти палили у печах i дiвчат, i матерiв, а їхнi коси  зрiзали  для
господарських потреб i фальшування арiйської краси. Я  на  зброї  поклявся
тодi, що не заспокоюся, поки хоч один нелюд буде сквернити зобижену землю,
простягати лапища i ножицi до кiс матерiв  i  дiвчат.  I  в  свою  останню
хвилину я думав про вас iз мамою, про те, скiльки ви дiла  зробили  своїми
ласкавими руками. Менi дуже шкода було вас, я наперед бачив, як плакали ви
надi мною, коли ще не плакали ви. Але iнакше, тату, я не мiг  зробити,  бо
дуже усе любив..."
   Старий пiдводить голову, щоб побачити  образ  сина,  що  наблизився  до
нього. Але видiння зникає у сутiнках, а в кутку  людською  тiнню  бовванiє
гончарський круг з немудрим виробом на ньому. Як часто колись прибiгав  до
такого круга малий Iван i просив, щоб тато йому вилiпив коня.  Тодi  ,тато
кидав свої глечики i горшки, брав шматок  глини,  починав  пальцями  бгати
його, а дитя, затаївши подих, радiсно дивилось, як  з  глини  народжується
баский гривастий коник, як оживають його губи, очi i навiть посмiшка. А то
iнодi конi були череватими, пихатими чи п'яними, i в них  люди,  регочучи,
пiзнавали то попа з 'сусiднього селища,  то  свого  ж  зава  крамницi,  то
Безбородька чи якогось бундючного недотепу... Як недавно i як давно все це
було.
   Розчавленими роботою руками старий розгладжує бiлу, з очицями  барвiнку
сорочку i гнеться над нею то мов над колискою, то мов над домовиною.
   З темряви вiдвалюються шматки минувшини, в них вiн знову чує  i  перший
крик, i смiх, i спiв своєї дитини, чує її милий голос  над  незбагненними,
самою мудрiстю начиненими книгами,  i  закохане  воркотiння  бiля  старого
порома, куди виходила Оксана... Це ж усе було i бiльше нiколи вже не буде.
I навiть солдатський трикутничок не постукає у вiконце до батькiв.  Голова
старого падає  на  розпростерту  сорочку,  торкається  вишитого,  неживого
барвiнку, який пережив його сина.
   - Поки ти, Iр.ане, ходив по землi,  я  старостi  не  чув;  тодi  я  був
батьком, а тепер став немiчним дiдом, без дiтей, без онукiв,  -  жалiється
сорочцi, немов, своїй судьбi.
   Вгорi загупали кроки, їхнiй вiдгомiн  обiзвався  у  непросохлiй  стелi.
Євмен здригнувся, похитуючись, пiдвiвся, похапцем згорнув синову  сорочку,
поклав її у скриню i провiв рукою по обличчi, щоб зменшити, притерти слiди
печалi - нащо її виносити на люди. Вiн пiдходить до гончарського круга, на
якому стоїть ще не обсохлий глечик, i удає, наче щось робить.
   На порозi, поблискуючи вогником цигарки, з являється худий, журавлистий
конюх Петро Гайшук. Вiд нього завжди пахне тютюном, сiном i рибою.
   - У вас, дiду, i досi поночi? - дивується вiн, по-пташиному  розставляє
ноги, а голову пригинає. -Чому свою електрику не свiтите?
   - Конюх, наче злодiй, повинен i в темрявi бачити.  -  Євмен,  як  може,
вiдганяє од себе скорботу, квапливо одягається в  незмiнну  свитку  i,  не
встигши за своїми думами приторкнутись до їжi, виходить iз землянки.
   На заходi в сутiнках уже розпадаються останнi вишневi згустки, залишенi
сонцем, кiлька похилих дерев пiд ними стоять, мов скорбнi матерi. В  такий
час навiть дерева печаляться, когось виглядають з далеких  дорiг.  А  йому
вже нема кого виглядати. I старий теж гнеться, мов дерево.
   - Небо наче на вiтер показує, - невдоволенням бринить тенористий  голос
Гайшука. - А я завтра хотiв рибалити.
   - Рибалити? - здивовано перепитує... Хоча, коли  подумати,  чому  й  не
рибалити чоловiку? Йому рiчка  не  навiє  болiсних  згадок...  -  Сьогоднi
вловив щось?
   - Одного сомка, фунтiв на п'ять, - задоволене посмiхається Гайшук. - На
клок пiшов.
   - Де зловив?
   - На Королевщинi, недалеко вiд порома. Добрячi там для сомiв ковбанi.
   - Кума ж мого не бачив?
   - Бачив. Усе людей перевозить. I Оксанку чекає свою, - та  й  запнувся,
щоб не ятрити серце старого.
   - Оксану? Та що ти? Може, є вiстка од псi: - затремтiв Євмен.
   - Є звiстка. Прийшла з Пруссiї. Учора на поромi ваш кум Олександр усiх,
хто не їхав, цiлий день частував горiлкою. Так дехто тiльки  й  робив,  що
перевозився з одного берега на другий. Всякого тепер є люду.
   - Виходить, дочекається кум Олександр своєї дитини. Щасти їм,  щасти...
- мало не зiтхнув старий,  i  дурнi  думки  знову  полiзли  в  голову:  не
батьком, а тiльки зiгнутим гостем буде вiн сидiти на Оксаниному весiллi...
   - Ви ж, дiду, хоч повечеряли? - Гайшук перехоплює  його  думки  i  хоче
бодай трохи звернути їх на iншi стежини.
   - Я то повечеряв, а от що коням будемо на нiч закладати?  -  переходить
вiд однiєї журби до другої. -  Може,  впiймати  Безбородька  та  Мамуру  i
кинути їх, болотяникiв, за драбини?
   - Конi такої поганi не  їстимуть,  -  невесело  посмїхається  Гайшук  i
поправляє свою мiлкувату i темну, мов кротяча, купина, шапку.
   Не оминаючи поморщених, з льодком на сподi калюж, з яких виходять слiди
колiс, конюхи зосереджено йдуть до стайнi, де чахнуть од  голоду  конi.  I
про них, i про вiйну, i про Оксану зараз думає  старий  i  здригається  од
згадки,  що  в  якомусь  таборi   бiля   печей   смертi   стiжком   лежала
дiвоча'краса-дiвочi коси... Як же могли так здичавiти навiть нелюди?..
   - Все меншає в людей любовi, меншає, та й  годi,  -  вголос  вiдповiдає
своїм думкам старий.
   Гайшук стишує ходу  i  багатозначно  пiднiмає  вгору  довгий  вказiвний
палець:
   - Бо вiйна, дiду, а при нiй, костомасi, усього меншає: i хлiба, i люду,
i любовi. Та й часу  на  неї  вiйна  не  дає.  Цiлий  вiк  треба  любитись
чоловiку, а тепер iнший на всю свою  любов  не  має  навiть  однiєї  малої
години.
   Останнi слова пересмикнули старого, i вiн аж рукою вiдмахнув та здих.
   - Я зараз не про це, Петре.
   - А про що? Може, знову про конi? - з спiвчуттям запитав Гайшук.
   - Нi, про найгiршу худобину, про двоногу скотину!  -  понуро  подивився
собi пiд ноги Дибенко.
   - Про двоногу. Значить, про самого Безбородька? Дуже заїлися ви з  ним.
I вiн вам не подарує свого. Дивiться, ще лiсу не випише на хату.
   - Це вiн може зробити, по-всякому вмiє скрутити  людину.  Та  що  менi,
коли розсудити, Безбородько!? Зараз я, чоловiче добрий, з темними тисячами
заївся.
   - З якими це темними тисячами? - Гайшук од подиву виплюнув недокурок  i
покосився на Дибенка: чи не почав той часом заговорюватися з горя.
   Старий став на слiд колiї i, стиснувши кулаки, пристрасно заговорив:
   - З тими, чуєш, тисячами, що хитрiсть, злобу виплiтають на весь свiт, а
гробову дошку витесують на все живе, що народилось i що має  народитися...
Не так уже багато, коли  подумати,  є  на  землi  цих  чорних  гробарiв  i
мудрецiв, та впрягли i загнуздали вони  в  своєму  диявольському  золотому
шарабанi i науку, i обман, i бога, i чорта заодно, i голод, i страх, i цим
усiм спритно .окайданили, зчавили, змiзернили людину  та  й  випихають  на
смерть її: шукай у чужiй землi свою могилу i свiй  хрест.  То  я  й  думаю
собi: час уже людям одiрвати вiд свого тiла оцих  кiлька  темних  тисяч  i
хоча б закинути їх  на  якийсь  океанський  острiв,  щоб  там  вони  трохи
вилюднiли, доросли, ну, хоча б до рiвня звичайних дикунiв.
   Гайшук, здивовано поглядаючи на старого, подався назад вузький  станом,
посмiхнувся:
   - Це утопiя!
   - I втопити можна таких, - погодився Євмен i цим ще  бiльше  розвеселив
Гайшука.
   Бiля самої стайнi по-весняному жебонить струмок, вiн ще не пахне нiяким
зiллям, а лише'прiснотою розмороженої землi. Конi чують прихiд Євмена i  з
сумним iржанням повертають до нього безнадiйно похиленi голови.  Над  ними
по стiнах потворяться великi переламанi тiнi, i вони здаються нинi  Євмену
теж кiстлявими.
   Пекучий жаль i бiль переплiтають своє снування.  Старий  мовчки,  одним
гiрким помахом руки вiдпускає змiну, знiмає з стовпа лiхтар i  поволi  йде
по стайнi, черкаючи своєю тiнню безпровинно змучених коней.  В  їхнi  очi,
ворушачись, втiкає золотий вiдбиток лiхтаря, викреслюючи  i  окреслюючи  в
них тiльки темну муку голоду.
   Євмен одводить погляд од коней,  що  ждуть  порятунку  вiд  нього:  вiн
бiльше не може дивитись на них,  не  може  бачити,  як  на  їхнiх  головах
вибиваються лiнiї кiсток.  Зiщулюючись,  старий  нагинається  до  лiхтаря,
задмухує його.
   I щось недобре в цьому почули конi: заворушились,  забили  копитами,  i
жалiсне, схоже на стогiн iржання обiзвалося з усiх бокiв. Євмен затремтiв,
приклав руку до чола, а  потiм  вибiг  зi  стайнi,  розмахуючи  омертвiлим
лiхтарем. А позаду в спину йому батогами шмагало голодне кiнське благання.
   Бiля  струмка  зачалапали  кроки   ї   обiзвався   занепокоєний   голос
Безбородька:
   - Ген, хто там огонь погасив!? Не знайшов, чим бавитись?.
   Євмен Дибенко, забувши, що сам задмухав огонь, пiдняв лiхтар, щоб краще
бачити голову, який стає насупроти нього i гнiвно дихає горiлчаним духом.
   - Дiду, чого темно у стайнi?
   - А хiба коли-небудь  було  свiтло  в  домовинi!?  -  рубонув  навiдмаш
старий.
   - В домовинi? Про що ви мелете? - обурився Безбородько. - Чи не  випили
часом зайвину? Здається, ясно питаю: чого нема вогню у стайнi?
   - А хiба ж це стайня? - натягується голос у старого. - Це вже домовина!
Чуєш, яким стогоном  проклинають  конi  твоє  безголове  головування?  На,
посвiти над ними похоронною свiчкою, - втиснув у  руку  голови  лiхтар,  з
якого височувався чад.
   Безбородька пересмикнуло, наче в його руцi опинився  не  свiтильник,  а
жаба. Вiн одразу ж навiдлiг жбурнув його у струмок i накинувся на Євмена:
   - Їй-богу, ви, дiду, або запили,  як  останнiй  швець,  або  натурально
збожеволiли...
   - З горя збожеволiв. А чому ж ти не збожеволiєш отак хоча б  на  кiлька
днiв та не мотнешся по всiх усюдах шукати якогось  порятунку?  Вже  завтра
можеш приносити акти про падiж. Та пiсля цього байстрюк ти чи голова?
   Безбородько затрясся:
   - За  такi  слова,  старе  одоробло,  в  тюрмi  будеш  кiстками  цемент
вигрiвати! В тюрмi!
   - Сам, тобi на радiсть, пiду в тюрягу. Усi примусовi по твоїй резолюцiї
i вiдроблю, i вiдбуду, тiльки врятуй, Антоне, конi,  бо,  їй-бо,  не  можу
витримати - душа перерветься, - i аж застогнав старий.
   - Легко сказати: врятуй!  А  чим  я  їх  рятуватиму?  -  трохи  одiйшов
Безбородько. - Може, спробуєм завтра вигнати в лiс?
   - Вигнати можна, якусь бруньку знайдуть, та на нiй не  виживуть.  Сiна,
хоча б соломи їм треба.
   - Зрештою, чи розумiєте ви:  я  все  робив,  що  мiг,  -  стишив  голос
Безбородько. - Трохи пособила держава, а бiльше не може, бо вiйна.
   - На її плечi усе можна скинути -  i  вкрадене,  i  згноєне.  Але  цiєю
байкою не нагодуєш худоби.
   - Ну й пальцями я теж не нагадую їх! - простягнув руки до Євмена.
   - Такими пальцями не нагодуєш, - погодився старий, - бо  приросли  вони
не до живого дiла, а до печатки. Заважка вона для тебе, Антоне, заважка.
   Безбородько мимоволi намацав у кишенi печатку,  але  стримав  себе,  не
скипiв, а глумливо подивився на конюха:
   - Коли завидуєте на мою печатку, залюбки можу її передати вам.
   - Ти краще Марку передай її.
   - Що з вами говорити! - махнув рукою. - Краще порадьте, де  щось  коням
добути.
   - Чому ж ти ранiше, влiтку, не радився зi  мною?  Але  й  зараз  ще  не
пропащий свiт, тiльки не послухаєшся мене, ще й гнiватись будеш.
   - А може, й не буду?
   - Будеш. З.наю. тебе, Антоне, як облупленого, - аж зiтхнув старий.
   - Все одно кажiть.
   - Прошу тебе, чоловiче, коли таке тяжке дiло, знайди в своєму нутрi те,
що великодушнiстю зветься. Кинь на харчування усю  свою  чисту  i  нечисту
грошву, навiть палац продай, а потiм ще бiльше наживешся на цих же конях i
на нас, дiдько з тобою,  не  пожалiємо!  Коли  не  заглядаєш  наперед,  як
голова, заглянь, як лихвар, що проценту  чекає.  їй-бо,  не  помилишся!  I
перед районом гоголем випливеш, усiм пiр'ям заграєш. Не один  скаже:  є  ж
такий голова, який i оселi позбувся, щоб громадськi конi врятувати! Це  ж,
Антоне, в перспективу, в анкету, в характеристику тобi  самим  прибутковим
ордером впишеться!
   Цi слова одночасно i обурили, i здивували Безбородька:  дивись,  старий
дiдько почав заглядати у його кишеню. Але який чудернацький i не такий уже
поганий хiд каруселиться. Гляди, щось можна виграти  ним  i  навiть  трохи
авторитет свiй пiдняти...  Таки  є  клепка  в  головi  конюха.  Але,  коли
подумав, що  має  позбутися  всiх  своїх  статкiв,  одразу  ж  злякався  i
обурився: з такими прибутковими ордерами  сам,  неначе  крiт,  у  землянку
потрапиш, а коли, не доведи господи,  скинуть  з  головування,  то  станеш
посмiховиськом усього села. Бiля рота  вiн  виморщив  криву  посмiшку  для
старого:
   - Ну й штукар ви, дiду,  яких  свiт  не  бачив.  Такого  наговорили  та
налихословили, що на вас навiть гнiватись по-справжньому не можна...
   - Нiчого не кинеш на коней? - зiв'яв. Дибенко.
   - Ви думаєте, що я банк чи його фiлiя? Хтось, може,  й  лiчить  у  моїм
гаманцi грошi а насправдi там вiтер свистить.
   - Не в гаманцi, а в головi свистить, - зiтхнув старий.
   - Скiльки у нас є тепер ыайслабщих койей?  -  нетерпляче  перебив  його
Безбородько.
   - Або що? -  насторожився  старий:  вiн  завжди  нюхом  вiдчував  якусь
каверзу чи лиходiйство. " Бiля Безбородькового рота  ворухнулась  жорстока
складка:
   - Доведеться добити їх!
   - Добити ? - з жахом перепитав старий, i в нього пригнулася голова наче
по нiй мали вдарити молотом. - Ти що? При своєму розумi?
   - А що маю робити?..  Я  вже  радився  з  одним  начальником,  вiн  теж
пристає, що слабiшi конi треба вбити i їхнє м'ясо  згодувати  свиням,  щоб
хоч вони вижили.
   - Ранiше мене з своїм начальником  уб'єш,  розтрясця  вашiй  матерi,  а
потiм уже конi! Геть, душогубе, геть, iроде, звiдси! - закричав  не  своїм
голосом Дибенко i, пiднявши угору кулаки, ладен був пустити їх у дiло.
   - Сказився старий! - з опаскою вигукнув Безбородько, позадкував i  зник
у темрявi, не дочекавшись, поки в стайнi засвiтять свiтло.
   - Конеїд! Балаболка! Довбеха! - навздогiн жбурнув йому  старий,  чуючи,
що його валить iз нiг. - Ех, серце, дурне серце, - промовив сам  до  себе,
але потягнувся рукою не до нього, а до очей, що не  могли  втримати  слiз.
Плачучи, вiн пiдiйшов до струмка, навпомацки знайшов  лiхтар,  почав  його
витирати тремтячими руками i полою свитки.
   - Або ти мене зведеш зi  свiту,  або  я  тебе  зведу,  прилюдно  вилами
прохромлю, а коней не дам, - продовжував розмову з  Безбородьком  .i  всiм
тiлом здригався при самiй думцi, що хтось може вбивати коней. I за що,  за
яку провину? Так чому ж  тодi  не  карають  самого  Безбородька,  який  на
злодiйському поводi веде смерть коням? Тiльки тому, що вiн має на  шиї  не
конячу, а людську голову?
   - Наговорились, дiду? - з спiвчуттям обiзвався з порога етапнi Гайшук.
   - Я то наговорився, а чого ти мовчав? Язика проковтнув на  той  час?  -
витрiщився старий на конюха.
   - А нащо менi заїдатися, - пробурмотiв Гайшук.  -  Чи  це  пособить?  I
довiдочку в лiсництво буду брати не у когось, а до нього ж прийду.
   - Багато таких вас, хитроверхих, на свiтi розвелося.
   - Не хитроверхих, а обережних, - поправив Гайшук. - Не з великого добра
доводиться iнодi тримати язик за зубами: вчили вже нас, i добре вчили.
   I мене ж учили...
   Вам легше: що з старого вiзьмеш!
   Ех, Петре, не раз я собi думаю: чого у вiйну, та й без неї,  однi  люди
стають у нас орлами, а другi  -  прожерливою  мишвою  бiля  нашого  зерна.
Жеруть, переводять, трублять ще й гидять його, а самi всюди галасують,  що
вони охоронцi. I так мудро галасують, що їм i зверху  вiрять.  Невже  наше
життя це може обiйтись без усяких безбородькiв?
   - Не може, - впевнено вiдповiв Гайшук.
   - То чому?
   Гайшук полiз рукою до потилицi, i на його високочолiй  головi  кротячою
купинкою заворушилася шапка.
   - Це, дiду, не проста арифметика, i задачка в нiй  складалася  не  один
день чи рiк. Трудна i заплутана задачка!
   - Поговори - послухаєм.
   - То й слухайте, коли маєте час.  Як  ви  думаєте:  вiд  старої  кривди
залишились у нас рiжки та нiжки чи ще щось?
   - Та лишилося ще щось. I воно, як  прожерливе  зозуленя,  вихоплює  для
себе все, що може вихопити.
   - Ще й як вихоплює! I це така штуковина, що її наказом  не  звiльниш  з
роботи, директивою не заборониш, не розкуркулиш i не продасиш на торгу. Чи
не так я думаю?
   - Не тягни. Сучи вже далi свiй мотузочок.
   - Вiн такий мiй,  як  i  ваш.  Я  своє  мужицьке  накипiле  викидаю,  -
насупився Гайшук. - I от далi виходить таке: при нашiй великiй правдi,  що
прийшла вiд самої революцiї, перед  кривдою  є  тiльки  двi  дороги:  вона
мусить услiд за капiталiзмом iз мосту та у воду або лукаво натягти на себе
одежинку правди i нею ж захищати свою шкуру. Тепер на свiтi  правда  стала
бiльшою, а кривда хитрiшою, її не одразу й розкусиш у якомусь кабiнетi  чи
на трибунi, де вона буде говорити й голосувати за соцiалiзм для народу,  а
потiм з цього ж народу дертиме хабарi. Ну, хто  живе  по  правдi,  той  не
шукає дармовизни, не має нахабства  пертися  поверх  чиїхось  голiв  чи  й
скручувати їх, той i конюхом залюбки пiде працювати. А всiляки  бiльшi  чи
меншi безбородьки в конюхи вже не пiдуть: вони скуштували i легкого хлiба,
i меду, заробленого язиком чи лукавством, i їм це харчування  стало  таким
смачним, як мамине молоко, вони вже його донесхочу смоктатимуть, хоч би  з
мами и кров iшла. Ось таке налипле начальство батогом звiдсiль треба гнати
справжньому начальству. Батогом!
   - Намалював картину, - щось прикидаючи своє, примружився старий. -  Ну,
а коли ж їм, пережиткам рiзним, кiнець прийде?
   - Це вже друга задачка, i її можна так починати: скоро казка  кажеться,
та не скоро дiло робиться. Я мислю - однаково треба вiрити людям,  щоб  не
було так: я, к примiру, син, ви - пасинок, а ще хтось - i зовсiм байстрюк,
i не тому, що йому не подобається Радянська влада,  а  тому,  що  вiн,  за
дрiбну провину чи гостре слово, не подобається якомусь не  робiтниковi,  а
заготувачевi, який ближче стоїть i до меду, i до iдей по  сумiсництву.  То
поки ось такому заготувачевi бiльше вiрять, анiж менi чи  вам,  з  ним  не
поборешся чесно - хрест-навхрест. Вiн тебе пiд  силу  схопить  i  пiднiжку
дасть, перш нiж ти його вхопиш хоч за бублик хвоста. Ось тому багато в нас
балачок по кутках i закутках, а на вiдкритих зборах  ми  набираємо  в  рот
води. Наш дядько по-справжньому ще не заговорив i по-справжньому ще вмiння
i сили господарської не показав. А в партiї досить великих i  невiдкладних
турбот. Вона зараз саму смерть ломить! I зломить! Але руки її й  до  цього
дiйдуть: розкусить вона усiх пустомолiв-свистунiв, хоч би як  висвистували
вони по рiзних трибунах - i аж захурчить за ними.  Спочатку  полетять,  як
гнилi грушi, безбородьки, а далi й  хитрiшi  iндивiдууми,  а  найспритнiшi
пiдуть за власним бажанням з високих посад, не  забувши  виклопотати  собi
високi пенсiї.
   - Хай жеруть цi пенсiї, аби людей та держави не жерли.  Але,  по  твоїх
словах, не швидко ми позбудемось цих нахлiбникiв?
   - Та, мабуть, на  наш  вiк  вистачить  i  приймакiв,  i  бюрократiв,  i
пажерливих жорстокосердцiв, i невiгласiв, що дивляться не в душу людини, а
на своє черево.
   - Чи не прибавив ти їм вiку?
   - Навряд, дiду. Вони про своє довголiття бiльше дбають, анiж ми.
   - Умiєш ти, Петре, утiшати людину, як рiзник довбнею. Потримай  лiхтар.
- Старий засвiтив огонь,  знову  попрямував  до  стайнi,  але  вже  уникав
дивитися коням у вiчi. До нього поволi пiдiйшов широкогубий  конюх  Максим
Полатайко. В невисокiй лапатiй постатi чоловiка було  щось  вiд  окоренка,
але це не заважало йому виявляти в деяких  справах  дивовижну  спритнiсть.
Максим з-пiд самого носа досвiдчених сторожiв, шуткуючи, мiг  украсти  для
коней з десяток снопiв вiвса  або  вночi  вкоситись  у  сочевицю  чи  вегу
сусiднього колгоспу. Навiть зараз його улюбленцi були схожi на  коней,  бо
вiн звiдкись потаємно приносив їм у  торбi  чи  опалцi  якийсь  додатковий
рацiон. Коли ж Максима ловили на гарячому, вiн з таким трагiзмом i сльозою
виступав на захист  коней,  що  йому  все  прощалося.  Через  те  чоловiка
прозвали Артистом, але вiн навiть  таким  прiзвиськом  не  гордився  i  не
втiшався, бо не був славолюбцем. Зараз Максим тривожився:  цiєї  ночi  вiн
обнишпорив двi найбiльш надiйнi комори, але не знайшов там i жменi  вiвса.
Правда, вiн таки напакував свою торбу турецьким бобом але його треба  було
перемолоти на жорнах. Цiєї машинерiї в Максима не водилось,  а  поткнутися
до сусiдiв не дуже хотiлось.
   - Пiп ж робитимем, дiду? -  Максим  скривився  усiм  обличчям  i  повiв
головою в бiк коней. - Коли плаче людина - можна витримати, а  коли  плаче
худоба - не витримує серце.
   - Твої ще не плачуть.
   Максим пропустив натяк повз вуха i вiв своє:
   - Щось дитяче є в кiнському плачi. I  кричать  вони,  мов  дiти.  Я  на
батарею пiдвозив снаряди. Ну, пiд  Львовом  на  свiтанку  й  накрили  мене
мiною. Якраз, стерво, пiд копита моїх вороних гепнулась. Я ще побачив,  як
обрисувались i рвонулись вони в огненному стовпi, а потiм так  заголосили,
закричали, що i я заплакав i, притримуючи руками  своє  м'ясо,  поповз  до
них. А вони на перебитих ногах потягнулись  до  мене,  губами  обцiловують
мене, а в самих, безневинних, сльози,  мов  квасолини,  летять...  Так  що
зараз маємо робити?
   - Вiзьмемось, хлопче, за злодiйське ремесло, може, воно трохи  пособить
нам, - понуро, але твердо вiдповiв старий.
   - Та що ви, дiду, проти ночi говорите!? - вражено розвiв руками Максим.
- Все село знає, що ви нiде навiть билиночки не пiдняли чужої.
   - Що правда, то правда,  а  зараз  пiду  на  таку  ганьбу,  бо  iнакше,
виходить, не можна. - Старий задумався, пильно поглянув на  Максима,  який
мало не танцював, знайшовши собi такого спiльника. - Не вибрикуй. I  чуєш,
не всякий крадiж є злодiйством.
   - Це вже щось нове навiть для мене, - аж рота роззявив Максим.
   - Пригадуєш, у книжках писалося про того великого чоловiка, що вкрав  у
бога вогонь для людей. А його ще  й  хвалять.  От  i  виходить:  не  всяка
крадiжка - злодiйство. А ми з тобою не такi великi люди, то  вкрадемо  для
коней сiна. Поїдеш зi мною чи побоїшся?
   - I ви не  жартуєте?  -  ще  запитав  з  недовiрою,  а  очi  загорiлись
злодiйським блиском.
   - Не до жартiв тепер.
   - Тодi поїхали! Зараз же! - I хлопець кинувся одв'язувати виїзнi конi.
   - Де ж ви нагибали це сiно? -  здивовано  розгойдується  на  журавлиних
ногах Петро Гайшук.
   - Там, де ти рибу ловиш.
   - Так це ж сiно вашого кума! - аж скрикнув Гайшук.
   - А кум завжди збирає сiно, мов барвiнок, не помилимось.
   - Оце так, а не iнакше! - Гайшук полiз рукою до потилицi, не знаючи, що
робити: чи смiятись, чи обурюватись. - Можна сказати, по-родинному.
   - Влiтку по-родинному, так само як i взяли, одвеземо  кумовi  сiно.  Не
хвалився часом кум, що завтра поїде на ярмарок?
   - Хвалився. Йому не  терпиться  усiм  розказати,  що  має  таку  велику
радiсть.
   - Це добре, - вiдповiв своїм думкам старий. Незабаром  вiз,  розкидаючи
болото i хлюпаючи по калюжах викотився на м'яку луговину. На  нiй  темними
птицями окреслювались кущi верболозу,  а  помiж  ними  тривожно  билась  i
стогнала, мов поранений, невидима вода.
   Мало не  з-пiд  копит  коней  з  трiском  i  лопотiнням  вилетiла  пара
крижакiв, їх одразу проковтнула вогкувата глибiнь беззоряної ночi. I пiсля
цього захотiлось летiти деревам, вони замахали своїми крилами,  ронячи  на
землю пахощi вже напiврозповитих бруньок. Неспокiйно цього року iшла весна
по землi, i тривожно зустрiчався з нею дiд Євмен. Це тiльки  подумати:  не
до плуга, не до сiвалки, не до чистого зерна, а до чужого  добра  зiбрався
вiн. Навiть коли не  впiймається,  шила  в  мiшку  не  втаїш,  i  що  тодi
подумають, заговорять про нього?! Ну, i хай говорять i  судять  по  всьому
району, а конi мають жити. I, щоб пiдбадьорити себе, вiн торкається  рукою
Максимового плеча.
   Не первина тобi йти на таке  непевне  дiло?  Не  первина,  дiду,  вiрно
здогадуєтесь, - приємним  голосом  признається  Максим,  товстогубство  не
заважає чоловiковi говорити спiвуче i чисто.
   - I що ж ти крав?
   - Ви краще спитайте, чого я не крав? - весело говорить конюх. - I  овес
iз поля, i сiно та отаву з лугiв, i зерно з-пiд машин та в коморах, i хлiб
з пекарнi, i снопи з ожередiв, тiльки шампанського не тягнув з ресторанiв,
бо не знаю, чи пособляє воно коням, чи то по дуростi помiщикiв бавилися. А
знав би - й до нього добрався б.
   - Так ти спробуй.
   - А що, коли конi алкоголiками  стануть?  -  серйозно  запитав  Максим.
-Якось незручно вийде: конюх тверезеник, а конi  -  п'янюги.  Не  люблю  я
непорядкiв.
   - Ну, а бiб ти крав, Максиме?
   - Який бiб? - насторожився i обернувся до старого.
   - Турецький.
   - Турецький? Крав колись на городах.
   - А в коморах?
   - Нi. А хiба його конi люблять?
   - Про коней не знаю, а деякi люди полюбляють.
   -  Американцi  найбiльше.  В  них,  видать,  животи  мiцнi,   -   хитро
вивертається Максим.
   - Ох, i збосотився ж ти, до самого краю збосотився, -  з  жалем  сказав
старий, а Максим весело хмикнув.
   Десь бiля пiвночi вони виїхали на Королевщину, над якою то тут, то  там
урочисто пiдiймались поодинокi велетнi дуби.
   Максим поставив конi бiля порома,  пiд  яким  попискувала  i  клекотiла
вода, i, щоб не вшелепатись, пiдiйшов до невеликої  клунi  перевiзника,  в
якiй дiд Олександр завжди лiтував. Недалеко  вiд  клунi,  над  крутояр'ям,
стояло два гостроверхеньких стiжки сiна, господаровитий кум накосив  їх  у
таких болотах та заростях, куди не добирався жоден  косар.  Зараз  яружний
вiтерець пiдвiвав стiжки  знизу,  i  вони,  окутанi  пахощами,  здавалося,
хотiли кудись летiти.
   - Дiду Олександре, де ви там, давайте  перевозу!  -  голосно  гукнув  у
браму Максим раз i вдруге, прислухався до вiдгомону, а потiм смiливо пiшов
до коней, пiдвiв їх пiд стiжок, скинув з воза мотузки, рубель та вила.
   I тiльки тепер старому Євмену стало не по собi, вiн мало  не  застогнав
од болю i, щоб приглушити його, вилами зiрвав шапку з  стiжка  i  з  силою
кинув її на воза.
   - Вкладай!
   - Слухаюсь начальника! - весело обiзвався Максим i заходився втоптувати
сiно.
   - Ох, i шибенної ти вдачi! - покосився на нього старий.
   - Пiд вашим чуйним керiвництвом! - гигикнув  Максим,  спритно  орудуючи
граблями.
   Вони  по-господарськи  широко  вклали  i  врублили  сiно.  Тепер  Євмен
пожалкував: чому було не приїхати на Королевщину двома возами? На  душi  в
нього зараз не було нi гризоти, нi каяття, лише з голови не виходив  образ
Оксани, наче її дух витав бiля цих стiжкiв.
   - Ех, донечко люба, - зiтхнув  старий,  коли  заскрипiла,  заколивалася
хура.
   - Ви щось сказали? - обiзвався зверху Максим.
   - I а нiчого, їдь. - Вiн по-господарськи згрiб натрушене  сiно,  пiддав
його до другого стiжка i притулився до нього руками.
   Далеким  густим  повiвом  достиглого  лiта  пахло  потривожене  сiно  i
насiння, а берег рiчки обзивався голосами його Iвана i не його Оксани.
   - Значить, не судьба. - Старий поклав граблi на плече й повернув  услiд
за возом, на якому курникав якусь веселу пiсеньку шибенної  вдачi  Максим.
Йому, крученому, набагато легше живеться на свiтi, нiж серйознiй людинi.
   Ще хура не пiд їхала до струмка, а  конi  почули  свiй  порятунок  -  i
стайня затряслась од ударiв копит, гудiння цимбалин i дружного iржання.
   - Чуєте? - переможно обiзвався з хури Максим.
   - Та чую.
   З стайнi занепокоєно вибiг Петро Гайшук.
   - Показились конi. Скорiше розрубляйте, а то  пообривають  поводи.  Все
гаразд обiйшлося?
   - Краще, нiж у Прометея! - клубком скотився з воза Максим.
   - Жаль, що вiн без тебе орудував, - в'їв Максима Гайшук. - Удвох  ви  й
богiв обхитрили б.
   - Склади в  торбу  свої  дотепи  i  передай  жiнцi  на  згадку  про  її
достогибелi розумного чоловiка. Ох, i їсти ж захотiлось пiсля такого дiла.
В тебе сомини часом нема?
   - Є шматочок для курохвата.
   - Оце спасибi, порозкошую, мов кiт бiля сала, - i Максим  першим  понiс
сiно до стайнi.
   Наступного дня вiн побував i на Королевщинi,  i  на  ярмарку,  сердечно
зустрiвся там з дiдом Олександром, який чаркувався з рiднею  i  знайомими,
привiтав його  з  радiстю,  сам  на  дурничку  випив  чарку  i  хитромудре
довiдався,  що  старий  нiчого  не  знає  про  нiчну  пригоду.  Це  зовсiм
розвеселило чоловiка, i вiн з ярмарку мало  не  бiг  у  село,  щоб  вдруге
обернутись за дiдовим сiном.
   - Коли поскоромили губи, то треба й до  рота  класти,  а  стаття,  якщо
навiть до цього дiйде, i за одну, i за двi  хури  буде  однакова.  Навiть,
коли подумати, бiльша крадiжка вигiднiша за меншу. У нас i за тисячу, i за
сто тисяч однаково  судять.  -  Максим  тихцем  викладав  конюхам  тонкощi
законодавства.
   - I звiдки це все тобi вiдомо? - перебiльшено здивувався Гайшук.  -  Чи
ти закони вивчав, чи що?
   - Не закони, а щiлини в них, це  iнколи  знадобиться,  -  не  криючись,
одказав Максим.
   Пiзнього вечора вiн знову поїхав з дiдом Євменом на Королевщину,  знову
бiля порома i клунi про всякий випадок гукав перевозу, а потiм пiдвiв конi
до стiжка. I тiльки з нього злетiла i вляглася на вiз шапка, як вiд  клунi
почувся насмiшкуватий, в'їдливий голос дiда Олександра:
   - Може, вам, робiтнички, ще треба з одного помагача?
   З несподiванки Максим пригнувся i хотiв погнати конi, але в дiда Євмена
вирвались дурнi слова:
   - О, i кум мiй прийшов до нас... Максим у розпачi застогнав  i  опустив
голову: тiкати було вже пiзно. I зараз його добиває їдкий смiх старого:
   - Дивись, навiть поночi пiзнав кума! Добрi очi в когось позичили.  -  I
кум Олександр, сяючи буйною сивиною, мов заснiжене  дерево,  пiдходить  до
воза, здоровкається з кумом i допитує його:  -  Промишляєш,  Євмене,  моїм
сiном? Хоч би мене, для годиться, в пайку взяв.
   - Не вiзьму, куме, нiяк не вiзьму, - твердiшає i  аж  переривається  од
болю й рiшучостi голос Євмена.
   - Ти чого так загордився? -  перебiльшено  дивується  Олександр;  проти
Дибенка  вiн  здається  велетнем.  -Чого  тобi  по-чесному  не  подiлитись
виторгом? За роботу i фiр манку вiзьмiть,  iцо  треба,  а  дещицю  й  менi
повернiть на частування добрих людей. Я тепер, куме, гуляю - за дочку  п'ю
з людьми. I з тобою хотiв би випити, але зобижаєш, обезгрошуєш ти мене
   - Я себе, куме, бiльше зобижаю,- аж заклекотiло всерединi Євмена -  Моя
честь дорожча за твої копички, але з  горя  промiняв  її  на  сiио.  I  не
смiйся, не насмiхайся, Олександре, надi мною, бо, їй-бо, ударю тебе.
   - Оце так! За моє жито мене ж буде битої? - здивовано вигукнув кум i  з
усмiшкою подивився на свiй великий, мов  довбня,  кулак  -  Не  сподiвався
такого вiд тебе!
   - Мовчи, куме! - i Євмен вiдвiв руку для удару
   - Тю на тебе! - обурився Олександр.- Навкулачки  захотiлося  бiля  мого
добра? Ти краще розкажи, що тебе приневолило приїхати сюди?
   .Бiда заставила, куме
   - Та сам бачу, що не розкiш. Кажи! Коли старий Євмен розповiв усю  свою
iсторiю, кум тiльки головою похитав:
   - За цей крадiж я тобi не суддя. I я тримаюсь,  куме,  на  тому,  що  i
конi, i земля, i все-усе - це наше. А безбородьки  з  нашого  тiльки  своє
викрадають собi. Втому вони забули вже не  тiльки  про  худобу,  а  й  про
людей. От як воно одне  чiпляється  за  друге...  Забирай  мiй  стiжок  до
билиночки Це навiть добре, що ти до мене приїхав. Так я, може,  пожалкував
би вiддати сiно, а тепер нiкуди дiтися... Тiльки  моїй  бабi  анiгугу,  бо
вона поки що на щедрiсть не хворiла. '
   - Якi ви, дiду, красивi! - вирвалось у Максима.
   - А, це ти, патякало злоязичне! - Старий кулаком посварився на  Максима
i заговорив до Євмена - I  звiдки  воно,  куме,  такi  блазнюки  беруться?
Сьогоднi ж удень цей торохтiй  i  пустомолот  пив  мою  чарку,  а  ввечерi
приїхав красти моє сiно ще й красивiстю пiддобрюється. То  не  варто  його
батожити вiд мого стiжка аж до вашого села?
   - Руки заболять од такої  роботи,-  анiтрохи  не  образився,  а  навiть
гигикнув Максим, У цей час його чутке вухо вловило, як хтось  зачалапав  у
темрявi.- Ану, тихенько менi. Чи  не  справжнiй  злодiяка  добирається  до
сiна? Тодi я йому дам бобу,загрозливо пiдняв угору вила.
   - Ну, що ти скажеш про цього правдолюбця? - Кум Олександр, пiдсмiюючись
у бороду, поглянув на Максима, а той аж витрiщився, подаючи знаки мовчати.
   Незабаром до клунi наблизилася висока  постать,  i  Максим  розчаровано
скривив своє товстогуб я:
   - Та це ж наш мiнiстр без портфеля. I чого вiн  тiльки  притарабанився?
Чи не якусь фiлософiю розводити?
   Забрьоханий, але веселий, Петро Гайшук пiдiйшов до воза  i,  навiть  не
привiтавшись, радiсно сказав:
   - Скидайте, робiтнички, сiно. Досить ось так промишляти.
   - А що трапилось? -з надiєю поглянув иа нього дiд Євмен
   - Марко Безсмертний привiз од добрих людей i сiно,  i  просянку  Добрий
вечiр, дiду Олександре. Ви не маєте на нас великого зла?  От  i  добре.  Я
завжди думав, що ви такий чоловiк, яких мало на свiтi...



   XVII

   Привезене сiно i просянка спочатку  порадували,  а  потiм  засмутили  i
стривожили Безбородька. Вiн, ще стоячи помiж хурами пашi, вiдчув, як  вони
з теменi насуваються на нього, мов лихо. Еге ж, тепер коням буде легко,  а
йому до синього смутку  тяжко.  Уже  зараз,  практично,  вiд  землянки  до
землянки аж пiдстрибує звiстка, що не вiн, а Марко врятував худобу.  От  i
почнуть дурнi язики до небес пiднiмати Марка, а його мiсити в  грязюцi.  I
не одному пустомолету захочеться  сколупнути  голову  з  головування.  Ет,
нiколи, практично, чоловiк не знає, звiдки йому пiднесуть понюхати тертого
хрiну
   Безбородьковi  пiсля  цих  роздумiв   одразу   гiркими   стали   пахощi
привезеного сiна. Але як тобi не каламутне, як не  гiрко  на  душi,  проте
мусиш посмiхатися, навiть iз самого болю вiддирати  похвалу  Безсмертному,
хоч i шкварчить усе твоє нутро, немов пiдсмажують його на пекельному вогнi
   I громаддя чужих хур, i думи, i темрява аж сутулять Безбородька, та все
одно  вiн  тримає  фасон  -  на  когось  покрикує,  когось   розпiкає   за
безгосподарнiсть, Мамурi наказує нагодувати хурщикiв, а потiм  кладе  руку
на плече Безсмертного
   - Виручив, братику, практично Навiть не знаю, чим  вiддячити  тобi  Ну,
звiсно, могорич iз мене - Так придивляється до Марка, наче  хоче  поглядом
висвердлити його  прихованi  думки.-  Ходiм  зараз  же,  вип'ємо  за  твоє
здоров'я.
   - Та нi, Антоне, почалапаю додому - втомився, перемерз.
   - От чаркою i нагониш втому та холод. Не погорджуй нами,  -  стримує  i
стримати не може образи.
   - - Колись iншим разом загляну в твої хороми.
   - Ну, як собi хочеш. На прошеного гостя важко вгодити. - Безбородько ще
стримує себе, посмiхається очима, а сам вiдчуває,  як  у  них  насочується
злiсть.
   Кiлька гостроверхеньких копичок виросло  бiля  стайнi,  у  стайнi  конi
хрумкотiли просянку, радiли люди,  тiльки  не  було  й  крихти  радостi  в
Безбородька. Вiн звiдусiль стягав рiзнi  думки,  шеретував  їх  на  своєму
решетi, але мало було толку з цiєї роботи. Отак  i  додому  йшов  чоловiк,
вимiшуючи думки i мiсячи багнюку.
   Надворi  зовсiм  розвеснилось,  з  тополиного   i   вербового   галуззя
обтрушувались пахощi набряклих бруньок. Гляди, ще кiлька днiв пролетить  -
i земля пiде в рiст. Завтра ж у район треба вiдрапортувати,  що  вiн  таки
роздобув пашi. Як це тiльки до ладу скласти? Мовляв, труднощi  труднощами,
але й з ними боремося потроху... А той дурень за свою роботу i  вiд  чарки
вiдмовився. Ех, аби  якось  тишком-нишком  вижити  його  з  села,  щоб  не
баламутив людей.
   Бiля самого двору Безбородькаёосяяла щаслива думка. Вiн  аж  зупинився,
крутнув нею i сяк, i так, i он як, одчинив ворота i  вдоволено  засмiявся,
бо ще, практично, щось варить його баняк.
   - Чого це ти, чоловiче, зуби сушиш? - обiзвалась iз городця  гостровуха
Марiя. - Нажлуктився десь?
   - Не мели дурного. Радiю, бо коням є що  їсти.  -  Одразу  ж  знайшовся
чоловiк, пiдходячи до типу. - Розжилися на пашу - i вже легше на серцi.
   - Марко ж, а не ти розжився, - вкусила жiнка.
   - Ну й що? А тепер i я, практично, спробую дiстати. Що ти там робиш?
   - Кригу в сажалцi розбиваю, щоб, часом лини та карасi не задихнулись.
   - I це дiло, - похвалив жiнку. - Таки добре мати про запас свою  линину
та карасятину.
   - Свою, але не для себе, - махнула рукою Марiя.
   - Чого ж не для себе? А для кого? -здивувався чоловiк.
   - Усе для твоїх гостей i представникiв.
   - Ет, не пiдкована ти полiтичне, шкабарчиш, як дiд Євмен. Краще  одскоч
до Галини Кушiгiренко - нехай скорiше заводить  машину  та  пiд'їжджає  до
мене.
   - Куди тебе несе проти ночi? - В  голосi  жiнки  прокинулась  задавнена
пiдозра.
   - Не туди,куди ти подумала.
   - I скоро повернешся?
   - До перших пiвнiв. Бiжи, не патякай. Жiнка забряжчала хвiрткою, зникла
в  темрявi,  а  вiн  у  задумi  сперся  на  тин  i  заходився  до   крихти
обмiзковувати свiй план.
   По сусiдству, в невеликому селi Зелена Брама, головує старий i  недужий
Саврадим  Капустянський.  Тiльки  вiйна  поставила  чоловiка   на   голову
колгоспу, бо ця робота була не по його силах.  Не  раз,  не  два  Саврадим
просився, щоб його звiльнили  з  нелегкої  посади.  От  хай  вiн  тепер  i
вхопиться обома руками за Марка. Чим тобi поганий голова? Такого завзятого
не так легко знайти!
   Безбородько, захоплений своїм планом,  навiть  не  помiчає,  що  чи  не
вперше пiдхвалює Марка. Коли б удалось перетягти його в Зелену  Браму,  то
не знати який могорич поставив би старому Саврадимовi, хай п'є  на  здоров
я.. Але чого Саврадимовi ставити, могорич? За таке дiло хай краще Саврадим
старається на добру чарку. За нього ж дбають люди. Ось  так  -  не  iнакше
треба робити...
   Через  якусь  годину  Антон  Безбородько  статечно  заходив   до   хати
Капустянського.  Бородатий,  змарнiлий  господар,  покректуючи,  лежав  на
лiжку,  а  бiля  нього  поралась  жiнка,  поправляючи  розпарене  зерно  i
гiрчичники.
   -  Захворiли,  Саврадиме  Григоровичу?  Пашнею  хворобу  виганяєте?   -
Безбородько поздоровкався, натягнув на щоки спiвчуття i пiдiйшов до лiжка.
   - Та виганяю ж кляту. - Чоловiк нетерпляче однiєю рукою вiдмахнувся  од
жiнки, а другу подав Безбородьковi. - Трясе якась трясця, наче хто  найняв
її за добрi грошi... Ех, лiта, лiта, пробуркотiли, наче  голуби,  а  тепер
болячки та старiсть нишпорять  у  тiлi,  мов  злодiйня  у  коморi.  Аби  ж
знайшлись такi гаки у свiтi, щоб витягнути цю гидоту. Та  сiдай,  хитруне,
кажи, чого завернув до старого? Ти ж запросто не заїхав? Що там намiзкував
своєю головою?
   Спiвчуття зiскочило, з щiк Безбородька, натомiсть з  я-вилися  подив  i
образа:
   -Приїхав, практично, провiдати вас. Почув, що нездужаєте, от i заглянув
до вас.
   - Крути язиком, як лисиця хвостом,- засмiявся i одразу ж поморщився  од
болю Саврадим Григорович.- Жiнко, в тебе є щось у печi?
   - Тiльки дiєтичне...
   - От i давай цьому лису дiєтичне.
   - Як тобi не соромно, бувши хворим, отаке варнякати!?-гримнула жiнка i,
напiвобернувшись, посмiхнулася.- Ще чоловiк через порiг не переступив...
   - Бо чогось цьому чоловiковi треба вiд старого. Вiн  задарма  порiг  не
переступить.Засвiтилось колишнє завзяття в поглядi Саврадима.Ну,  в  якому
мiсцi тебе припекло?
   - Ет, пiсля  такого  вiтання  потягло  на  шапкобрання,-'  насурмонився
Безбородько.- За таку шанобу i сам дiстанеш хворобу. Та й бувайте здоровi.
Сусiдський привiт вам.- Настовбурчив шапку на головi i зiбрався йти.
   - Та куди ти, оглашенний!? Дивись,  уже  й  розсердився  за  правду  на
старого!  -  здивувався  i  обурився  Капустянський.  Розсипаючи  зерно  i
зриваючи  гiрчичники,  вiн  зiскочив  з  лiжка  i  обома   руками   всадив
Безбородька на лавi.- Стара, став щось на стiл,  бо,  видать,  Антiн  таки
по-добросусiдськи приїхав.
   - Поставлю без твоєї команди. А ти ж мерщiй лягай,- заойкала жiнка.
   - I не помислю! Це гостi будуть сидiти, а я лежати? -  почав  одягатися
Саврадим.
   - То як же хворiсть одiйде вiд тебе,  непутящого?  -  сплеснула  руками
жiнка.
   - Трясе вона мене, буду й я її трясти! - посварився на когось кулаком.-
Добре тобi, Антоне, що ти здоровий, мов бут. До сiвби вже все пiдготував?
   - Ет, i не питайте. Насiння не вистачає, худоба не того...
   - У мене справи нiби кращi, та  здоров'я  витекло,  наче  вода...Старий
витер долонею пiт i важко сiв на стiлець.- Менi б уже на печi або  призьбi
кахикати потроху, а не головувати.  Журба  поїдом  їсть,  що  опинився  на
старостi лiт не на своєму мiсцi.
   "Чудило",насмiшкувато  подумав  Безбородько,  а  на  обличчi   виморщив
спiвчуття i душевно заговорив:
   - Бережiть себе, Саврадиме Григоровичу, бо здоров'я  не  позичиш  i  не
прикупиш.
   - А як його берегти, коли стiльки роботи лежить на тобi?
   - Воно таке дiло. - Безбородько вдав, що вiн задумався, а потiм сказав:
- А може, Саврадиме Григоровичу, я мiг би щось порадити вам?
   - Радь, радь,послухаю.
   - Е, якi ви швидкi. - Безбородько багатозначно  посварився  пальцем  на
старого. - Ставте могорич, тодi скажу дещо, може, й зарадимо вашiй бiдi.
   - Я тобi не могорич, а цiлу канiстру поставлю, коли виручиш старого!  -
з надiєю, цiкавiстю i пiдозрою поглянув на крутiя.
   - А де вона, ця канiстра?  Вважайте,  що  вона  вже  моя!  -  засмiявся
Безбородько.
   - Ну, не тягни, як багатого за печiнки, говори вже!
   - Скажу, коли така нетерплячка,  практично,  бере.  Марка  Безсмертного
пам'ятаєте?
   - А хто його в районi не пам'ятає.
   - От i агiтуйте, щоб вiй узявся за дiло. Хай  такни  голова  не  ходить
безробiтним. Ви ж знаєте, який вiн господар? Це - кадр!
   - Ти наче дiло кажеш, - зрадiв старий, а  потiм  завагався:  -  А  пiде
Марко на такий маленький колгосп?
   - Це дiло, вважайте, у ваших руках. Марковi  зараз  навiть  лiпше  мати
невелике господарство, бо ви тепер ще на костурах шкандибає.  У  вас  йому
буде спокiйнiше. Ну, от i  треба  створити  йому  умови,  хату  знайти  чи
побудувати, бо вiн, бiдолашний, у землянцi чманiє, те, се зробити, i  дiло
закрутиться колесом. То заробив я могорич?
   - Заробив. Спасибi тобi за пораду.
   - Чому ж не пособити добрiй людинi, - великодушничав Безбородько.
   Капустянський пiдвiвся з стiльця i крикнув до жiнки:
   - Чула, стара, план!
   - Не оглухла ж!
   - То де мiй кожух?! Зараз же поїду до Марка!
   - Не дам! Нiкуди ти не поїдеш. Ти при своєму розумi!? - в жасi заволала
дружина.
   - Брешеш, поїду! - гнiвно поглянув на  свою  пару.  -  Ще  й  тебе  для
допомоги прихоплю. Подивиться Марко на пас i уважить менi. Чуєш?..
   Але жiнка вже не слухала чоловiка. Знаючи його вдачу, вона метнулась до
вiшалки, зiрвала з неї кожух i пальто й проворно побiгла до дверей.
   - Куди!? Почекай, бiсове насiння! Та я тобi! - обурився чоловiк i  собi
кинувся до порога. Але жiнка грюк пула дверима й незабаром  попiд  вiкнами
залопотiли її швидкi кроки.
   - То бачиш, з яким я  чортом  усе  життя  прожив?  Антоне,  дожени  її,
похатницю!-спересердя вдарив кулаком У дверi.
   Безбородько засмiявся:
   - Тепер її, практично, i машиною не доженеш, видно, навiть духу  вашого
боїться.
   - Ти ж бачив,  як  боїться.  Баби  -  завжди  бабами  залишаються.  Все
бiдкається бiля старого i не знає, що його свiчка догорiла до полички.  Що
ж менi робити тепер? Таке дiло не хочеться вiдкладати  на  завтра,-  витер
пiт, що аж юшив з обличчя.
   - Їхати вам зараз не можна,- розсудливо сказав  Безбородько.-  Напишiть
Марковi  листа,  душевного,  з  сльозою,  це  вiн  любить,  i,  практично,
запрошуйте до себе в гостi. Це вiн теж полюбляє,- i осiкся,  згадавши,  як
Марко сьогоднi вiдмовився прийти до нього...
   - Папiр папером, а самому краще було б погомонiти з ним,- зiтхаючи, сiв
на стiлець...
   На другий день Безбородько завiтав до Безсмертного i  з  порога  весело
сказав:
   - Не хотiв, Марку, прийти до мене на могорич, так тепер став свiй!
   - За що?
   - За оцю штуковину! - витягнув з  кишенi  конверт  i  урочисто  передав
Марковi.Зелена Брама, практично, просить тебе головувати.
   Марко прочитав листа, пильно поглянув на  гостя  i  нiчого  не  сказав.
Безбородько захвилювався:
   - То як ти?
   - Не знаю як. А старого провiдаю.
   - Провiдай! I головувати йди, не прогадаєш. Там i земля краща,  i  село
неспалене, i господарство невелике - спокiйнiше буде  тобi.  Словом,  став
могорич!
   - А може, Антоне, ти поставиш?
   - Чого ж я?
   - Вiдступаю це головування тобi. Згоден?-примружився Марко.- Там  лiпше
буде.
   - Чого так думаєш? - розгубився Безбородько.
   - Бо там i земля краща, i село неспалене, i  господарство  невелике,  i
сватати мене на головування не доведеться - все менше матимеш  клопоту  на
свою дуже розумну голову,- засмiявся Марко.
   - Доброго знайшов собi свата, - не знає, що  сказати  Безбородько,  але
бачить, що його план з  трiском  провалився...  "Вип'єш  у  такого  дiдька
чарку, бодай вона тобi в горлi скрижанiла..."



   XVIII

   Ставки - це блакитнi очi землi, їй теж треба дивитись i на сонце, i  на
зорi, i на людей, i на оцi зеленокорi верби, що  побралися  за  руки,  мов
дiвчата, i ведуть своє коло.
   Статечний бусел, високо пiдкачавши штани, критично дивиться на воду, що
догори ногами перекинула верби i, мов докоряючи їй, похитує головою  та  й
дивується:  чому  вона  так  побiднiла  -  навiть  жаб  нема?  Птах  i  не
догадується, що їх за вiйну повиїдали  якiсь  фашистськi  вояки.  Спочатку
делiкатним м'ясом ласували i вищi, i нижчi чини. А  коли  жаб'яче  царство
задихало на ладан, каб'ятину споживали  тiльки  офiцери.  Тодi  бiля  двох
кадубiв з балухатими i  широкоротими  квакухами  навiть  виставлялась  при
повному озброєннi денна i нiчна варта. Чи  думали  колись  жаби  про  таке
шанування?
   Згадавши  цю  розповiдь,  Марко  розсмiявся  i  сполохав  невдоволеного
чорногуза. Той насторожено повернув до чоловiка  червононосу  голову,  але
одразу заспокоївся i з гiднiстю задибав по вогкiй  прибережнiй  смужцi,  в
марнiй надiї виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.
   За греблею, у придолинку,  бiля  двох  осокорiв,  що  на  осяянiй  водi
погойдували свої тiнi,  Марко  побачив  чималу  купу  напатланих  за  зиму
конопель.  Напiвроздягненi  горстки  матiрки  з  вiдсталим   волокном,   з
поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарнiсть.
   "Чого ж їх вивезли до води? - нiяк не мiг збагнути чоловiк. - Не  могло
ж комусь спасти на думку вимочувати  матiрку  в  крижанiй  водi...  Чи  не
спробувати отут?"
   Марко  зручнiше  примостився  за  коноплями,  розмотав  свою  копiйчану
вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадiї закинув  його:
"Ловися, рибко, велика й маленька!" До конопель  придибав  бусел,  велично
зупинився, i Марко подумав, що тепер, мабуть,  у  птицi  i  в  нього  буде
однаковий пожиток. Але неждано поплавець -  торк-торк  -  i  затремтiв,  а
потiм дрiбно-дрiбно пiшов уперед i пiрнув у воду. Чоловiк у хвилюваннi, не
пiдсiкаючи,  потягнув  вудку.  Iз  води,  обтрушуючи   бризки,   випорснув
райдужний злиток i впав на траву. Це був срiблястий,  з  золотим  вiдливом
карась. Темним оком вiн зворушливо i боляче дивився у  високе  небо  i  не
розумiв його. Марко знову закинув свою снасть, i через якихось пару хвилин
так само затанцював поплавець i, не потопаючи, пiшов по водi... I  на  цей
раз впiймався карась, але вiн був бiльшим i  дурнiшим  за  першого:  устиг
увiбрати всередину свою смерть - увесь гачок.
   "Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди",- подумав Марко.
   Поки вiн тiшився вудiнням, вiд ставу донеслись обуренi  жiночi  голоси,
їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потiм  обiзвався
й грiзний Антона Безбородька:
   - Що ви менi бабський бунт пiдiймаєте. Iч, як розбестилися за окупацiю!
   - Безсовiсний, чого ти нам вибиваєш очi окупацiєю!? - як  бiль,  злетiв
жiночий зойк.
   - Щоб власницькi iдеї вибити з вас.
   - Зi своєї жiнки спочатку вибийте! Хтось за окупацiї в неволi умирав, а
вона аж в Транснiстрiю спекулювати їздила!-обiзвалася Варка Тримайвода.
   - А ти бачила? - визвiрився Безбородько.
   - Авжеж!
   - То гляди, щоб свого села не побачила. За агiтацiю i до бiлих ведмедiв
недалеко.
   - Тiльки з вашою жiнкою разом! - вiдрiзала Варка.- Мене ти  на  переляк
не вiзьмеш.
   - Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогоднi поснiдали? Хiба ж
прядиво для мене чи для голови потрiбне? Усе  ж  для  фронту,  тiльки  для
нього! - Подобрiшав голос Тодоха Мамури.
   - Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже  з  сорок  першого
року ляканi.
   Марко виглянув iз своєї схованки. До конопель наближався гурт дiвчат  i
молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько i Мамура. Деякi жiнки  були
з лопатами, в деяких за плечима коливалися в'язки  лискучих  перевесел,  з
яких стiкали краплини води i сонця. Сумнiву не  було:  голова  гнав  жiнок
мочити коноплi. Марко спочатку оторопiв, а потiм спалахнув од  гнiву.  Про
що ж Безбородько думав у теплi передосiннi днi? Про що ж вiн думає  тепер,
на калiцтво посилаючи матерiв i дiвчат!?
   Бiля конопель усi зупинилися, хтось  iз  дiвчат  зiгнувся  над  ставом,
черпнув рукою воду.
   - Ну, як, Ганно?
   - Трохи теплiша, нiж на Водохреща. Ще онде крига пiд берегом блищить...
   - Ви, баби, гарячi, одразу нагрiєте воду, - пожартував Безбородько.
   -Совiстi нема у вас нi на копiйку, - затремтiв од злостi i  слiз  голос
Варки Тримайводи. - Це ж усi ми принесемо додому простуду i кольки. Хiба ж
ми колгоспу тiльки на один день потрiбнi?
   - Вийдете, як перемитi, -  заспокоїв  Безбородько.  -  А  щоб  i  рiзнi
виделiкатнiлi не кахикали та не морщилися - пошлю  за  горiлкою.  Хто  має
такий-сякий запас?
   - У мене є, - обiзвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було
обведене самим сумом.
   - У тебе? - невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось iз жiнок
значуще покосився на голову. - Ну що ж, давай ключа,  Тодох  в  один  чирк
перебiжить верхи.
   Мавра пiдiйшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, i Тодох,
крутнувши коня, здимiв помiж вербами.
   - Iч, як потягнуло на дармову горiлку! - i тут не втрималась Варка.
   Безбородько несхвальне похитав головою:
   - Чи ти, жiнко добра, не можеш хоча  б  на  часину  втримати  йзика  на
зашморзi? Он молодшi дивляться i вчаться у тебе непослуху,  -  показав  на
дiвчат, якi вже пеленали перевеслами висушенi горстки матiрки.
   - Моя наука не крадена  i  не  хапана,  -  вiйнула  спiдницею  Варка  i
завзято, як вогонь, почала працювати.
   Безбородько злiз з коня, поглянув  на  годинник,  потiм  прищурився  на
сонце:
   - От  бачите,  й  припiкає  сьогоднi.  Значить,  потеплiшає  вода.  Ну,
бабоньки, хто найсмiливiший з вас? - А коли побачив,  що  першою  пiшла  у
воду Мавра, сердито зупинив її: -  Чого  поперед  батька  лiзеш  у  пекло?
Молодших нема? Краще в'яжи манделi.
   - Таки хоч одну пожалiв. З якого б це дива? - обiзвався чийсь в'їдливий
голос.
   Мавра почервонiла, мовчки увiйшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук
i Василина Куценко.
   - Стiйте, проворнi! - гукнув  на  них  Марко  Безсмертний,  дибаючи  до
жiнок. - Ану, вилазьте мерщiй!
   Жiнки здивовано перезирнулись помiж собою, зашепотiли. їх усiх  вразило
обличчя Марка, навiть Безбородько спочатку розгубився i подав якийсь  знак
Маврi, але вона, як стояла у водi, так i залишилась стояти,  хоча  дiвчата
вже вискочили на берег.
   - Вилазь, Мавро! - коротко наказав Марко.- Русалкою  чи  калiкою  хочеш
стати? Це недовго при такому начальствi.- Невидющою  темiнню  поглянув  на
Безбородька.
   Жiнка байдуже, безвiльно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка  її
благенької спiдницi задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:
   - Нове хрещення Русi вигадав? Святим Володимиром хочеш стати ?
   - А тобi, практично, яке дiло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по
iсторiї вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх-порозумнiшаєш!.. Ти
чого мiй авторитет на людях пiдриваєш!?-i собi визвiрився Безбородько.Коли
нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.
   - Було б не вивозити його ночами поза хмари.
   - Менi не такi розумнi пишуть укази.  Бабоньки,  чого  розвiсили  вуха,
баламутство слухаючи? У воду! - кишнув руками на жiнок.
   - Нi, голубе, вони у воду не полiзуть! - вiдкусив Безсмертний.
   - А хто ж полiзе!? Може, менi'накажеш? -В  глибинi  очниць  Безбородька
задимилися тiнi.
   - I накажу! Ану, лiзь!-ступнув  до  нього  Марко,  а  жiноцтво  злякано
ахнуло.
   - Я!? - позеленiв од злостi Безбородько.- Ти збожеволiв чи  забувся,  з
ким говориш!?
   - Лiзь, жабо! I то не роздумуючи! - В очах його вже кипiла темiнь.
   - Марку, отямся! - вже перелякався Безбородько,  збагнувши,  що  це  не
жарти. Пiд шкiру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю  мурашнi,  i  вона,
роз'їдаючи смiливiсть, гаряче побiгла  по  всiх  жилах.  Оступаючись,  вiн
спиною подався до коня.
   - Я що сказав!?Марко тремтячою рукою вийняв а кишенi пiстолета.  Чорний
отвiр його вибив з Безбородька останнi краплi смiливостi,. а  замiсть  них
отруювала кров пекуча комашня.
   - Не жартуй, Марку,- заволав поганим голосом,  а  розчепiрена  п'ятiрня
його повисла в повiтрi, не дотягнувшись до повода.
   - Лiзеш? Раз... Два...
   Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько,  вже  притершись
спиною до коня, пiдняв руки вгору i злякано вигукнув:
   - Здаюсь, тобто лiзу... Але це насильство над  головою.  Запам'ятай,  -
жалюгiдний в своєму падiннi, вiй, мов не своїми ногами, пiдiйшов  до  води
i, коли в нiй побачив себе полоненим з пiдiйнятими руками, знову жахнувся,
скособочився i попрохав Марка: - Ти присоромив i осоромив мене. То,  може,
по-доброму на цьому й кiнчимо комедiю.
   - Вона тiльки починається. Топай!
   - Марку, нащо ж нам судитися?
   - Ти ще й про суди не забув? Так  я  тобi  зараз  буду  суддею!  Ольго,
подавай своєму головi лопату. I то замашнiшу. Сили в нього, як у бугая.
   Дiвчина, знiтившись, виконала наказ. Безбородько брав  ту  лопату,  мов
гадину. Вiн ще сподiвався, що Марко  опам'ятаеться  i  не  примусить  його
прикопувати коноплi. Але й це  сподiвання  розвiялось,  коли  йому  подали
першi манделi. Вiн втопив їх у воду, приколов кiлками i  почав  зривати  з
дна болотну землю. А вода уже робила своє дiло: хлющала в чоботях,  вогнем
обпiкала стегна, краплинами спухала пiд вiями i щемiла сльозами сорому  та
злостi. Хоч би нiхто не побачив їх. Нагнувшись, вiн крадькома витер очi, а
сам придумував найстрашнiшу кару на свого напасника.
   "Заструпiли твої виразки на нозi, але новi нарiжуться на всьому тiлi. Я
вже постелю тобi дорiжку до хати  з  залiзними  гратами".  Почуття  помсти
почало перемагати сором, тiльки не могло здолати огидливого холоду. I  вiн
лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплi  у  копанках.  Чому  це
ранiше йому не спало на думку?
   - Марку, покинь оцi жарти, бо пропаду, - зiпершись на лопату, обернувся
до Безсмертного, але уникав його погляду.
   - Уже напрацювався? - злостивий подив викривив Марковi уста. - Вiдстоїш
у водi вдвiчi довше, нiж мали вiдстояти жiнки.
   - Чому ж удвiчi?
   - Бо тобi не треба родити дiтей! - непримиренно поглянув на Безбородька
i почув, як хтось з жiнок зiтхнув.
   Це була Мавра. При останнiх словах Марка в її дикуватих блакитних  очах
стрепенувся сiрий острах.
   Бiля греблi загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи бiля  грудей,  наче
дитя, четвертину з самогоном, молодцювате пiд'їжджав до жiнок.
   -  Ось  вона,  веселуха!  -  радiсно  вигукнув  i  осiкся.   Четвертина
вислизнула з його рук, упала на  землю,  але  вiн  i  не  зирнув  на  неї,
прикгiпiвши переляканим  поглядом  до  постатi  свого  начальства,  яке  з
лопатою в руках згиналося над  манделями.  Тодох  навiть  очi  заплющив  i
покрутив головою, одганяючи  вiд  себе,  як  йому  здавалося,  сатанинське
навождення. Але Безбородько таки стояв у водi.
   - Ой-ой, що тут скоїлось?-пошепки, нi до кого не  звертаючись,  запитав
Мамура.
   - Може, пособиш головi?  -обiзвалась  Варка  Тримайвода.  Вона  пiдняла
четвертину, всунула в руки Мамурi.- Пригости свого хлiбодавця.
   Тодох боязко глипнув на Марка, збiднюючись, зiгнувся в три погибелi:
   - Можна хоч однiєю чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?
   - Пособляй!
   Мамура вихопив з кишенi стограмову чарку, налив її по вiнця  i  бережно
понiс до голови, виявляючи йому очима  i  всiєю  постаттю  свою  облесливу
вiдданiсть i спiвчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.
   Завгосп пiдiйшов до Марка i пошепки заговорив:
   - Отак же й пропаде чоловiк, у нього ж партизанська ревматизма, у нього
ж жiнка. Нащо ж нам калiчити один  одного?  Ви  сусiдили  колись,  i  вашi
батьки сусiдили. Чого на вiку не буває: почубились, але одразу помирились.
   Гнiв у Марка вже почав прочахати, i в цiй iсторiї вiн зараз уже бачив i
смiшне.
   - Вилазь, мочiльнику! - гукнув до Безбородька. Той, крекчучи, вийшов на
берег, почав роззуватися й виливати воду з чобiт, а  Мамура  порався  бiля
четвертини, бо треба було  горiлкою  i  напоїти  голову,  i  натерти  його
померзлi ноги.
   Село нiколи так не  зустрiчало  Безбородька,  як  сьогоднi.  На  вулицю
повиходили старi й малi. Навiть конюхи  й  скотарi  покидали  роботу,  щоб
побачити, як буде повертатися з купання  їхнiй  голова.  I  от  на  царинi
з'явилися два вершники, один похнюплений, а другий догiдливе пригнутий,  з
сулiєю в руках.
   Побачивши попереду стiльки людей, Безбородько занепокоївся:
   - Якого їм дiдька стовбичити в робочу годину?
   На це й вiрний Мамура нiчого не мiг  вiдповiсти.  В  його  темнiй  душi
сьогоднi теж похитнулася вiра в Безбородька. Добре, коли  вiн  запроторить
Марка в тюрягу, а якщо цi гемонськi коноплi до решти  пiдмочать  авторитет
голови? Тодi й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У
сулiї тихо схлипувала горiлка, нiби спiвчувала завгоспу.
   Здалеку  Безбородько  не  може  розiбрати,  що  написано  на   людських
обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в  єдиний  коловорот
насмiшки, навiть дерево бiля з'юрмлених  бабiв  повишкiряло  окоренки.  Та
пiд'їжджаючи ближче, вiн бачить спiвчутливi погояди. Це пiдбадьорило його.
Але чому це то тут, то  там  веселiють  очi?  Вiн  хоче  на  чиємусь  виду
перехопити, спiймати цю веселiсть, та знову ловить жалiсть,  невiдомо,  чи
вдавану, чи справжню.
   З другого краю вулицi вибiгає розпатлана, в кожушку на  розхристi  його
жiнка i ще здалеку починає голосити:
   - Ой Антоночку рiдний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе  той
iдол на костурах, бодай його топила i  благовiщенська,  i  святоюрська,  i
святоiванова, i водохрещенська вода, бодай його топило не переставало i  в
калюжах-баюрах, i в морях-океанах.
   - I в горiлцi-калганiвцi, - несподiвано  для  себе  випалив  несмiливий
Омелян Корж.
   I вся вулиця одразу ж  вибухнула  таким  одностайним  реготом,  що  пiд
вершниками схарапудились конi, а з рук  Мамури  випала  сулiя  i,  жалiбно
дзенькнувши, розсiлась на двi половини.
   - Ая-яй, -  забiдкався  Мамура,  скочив  на  землю,  для  чогось  хотiв
нахилитися до шматкiв сулiї, але зашпортнувся i  долiлиць  упав  пiд  ноги
коня.
   Другий вибух  смiху  пригвоздив  Мамуру  до  землi,  яка  загудiла  пiд
кiнськими  копитами:  то  втiкав  од  людей,  од  їхнього   реготу   Антон
Безбородько. Мамура пiдвiвся, глянув  услiд  вершнику  i  понiс  жалюгiдну
усмiшку назустрiч людям:
   - От тiкає-шпарить.
   - А ти ж чому не здоганяєш? -  спитав  довгоногий,  мов  чапля,  Омелян
Корж.
   - Я? - здивувався Мамура. -А може, це менi без великої надобности!
   - Безбородько без надобностi тобi? - аж легали  од  реготу  люди.  -Оце
втнув!
   - Що вмiв, те i втнув, - огризнувся Мамура. Вiн, збайдужнiлий,  сiв  на
коня i поїхав, щоб усi бачили, до свого двору, щось гиркнув  на  жiнку,  а
потiм подався до палацу свого владики.
   Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинiвки i пiд  прокльони
та бiдкання дебелоногої Марiї залiзти на  пiч  вигрiватися  в  розпареному
просi.
   - Одразу ж отут, на печi, пишiть донесенiя, - з порога радить Мамура. В
голосi його аж клекоче обурення.
   -  Кому  писати?  -  журлива  злiсть  проглянула   з   глибини   зiниць
Безбородька.
   - У всякi i рiзнi iнстанцiї, в рiзнi! Як наганяти, так наганяти  страху
до самого страшного суду! Марiє, подай паперу, - вже командував Мамура.  -
По-перше, начмiлiцiї - за утопленiє i  образу  особи  голови,  якого  було
названо  жабою.  По-друге,  органам  за  диверсiю!  По-третє,  власноручно
першому секретарю райкому за пiдрив полiтики По-четверте в газету  за  все
разом  i  укупi.  Потом  побачимо  та  подивимось,  кого  топили,  а   хто
захлинеться!
   - Чи не забагато ж отак розведемо канцелярiї? - завагався Безбородько.
   - Маслом кашi не збавиш! Раз є преступлєнiє, повинно бути и наказанiє А
Марко такий, що з однiєї сiтi зможе випорснути хоча  и  на  костурах.  Хай
спробує з кiлькох вислизнути! -впевнено вiдповiв, i Безбородько побачив на
його обличчi давню рiшучiсть Мамури-злодiя. яка  десь  причаїлася  вiдколи
вiн став завгоспом.
   Марiя подала на пiч дошку, на якiй вимiшувала тiсто чорнильницю,  ручку
й папiр. Безбородько, лежачи долiчерева, наморщив лоба.
   - Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, вiн би намалював
картину, -пожалкував Мамура.
   - Якось обiйдеться без лiтератури - буркнув Безбородько.
   - I Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий  теоретик...
- i не доказав.
   На ганку почувся тупiт, i в будинок влетiла його  огрядненька  Наталка.
Пiдiймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:
   - Ой падку мiй, ой людоньки добрi...
   - Наталко, що з тобою!? - перелякався Мамура. - Що там скоїлося?
   Жiнка подивилась на чоловiка очима, повними  слiз,  за  якими  тремтiли
бiль i радiсть.
   - Ой людоньки, ой  Тодоше,  жива  наша  Галя!  Жива  наша  перепiлочка!
Визволили її нашi воїни з неволi! Ой, дасть бог, дочекаємося своєї дитини!
   Потрясiння пришило Мамуру до пiдлоги. Вiн зблiд i глухо запитав жiнку:
   - Хтось передав, що жива?
   - Щойно поштар листа занiс. Сама пише, своєю рукою.
   - Де ж той лист?
   - Дома на столi лежить.
   - Дурна баба, не могла захопити його? - Не прощаючись  з  Безбородьком,
Мамура вихопився за порiг, звiдти махнув рукою: - Пишiть! -  та  й  бiгцем
подався додому.
   В недобудованiй, на двi  половини,  хатi  Тодоха  вже  сидiв  улiзливий
комiрник Мирон Шавула, який завжди першим у селi дiзнавався про  родини  й
вмерлини, щастя i горе. Його кабанувата постать, i защетинене сивим, сiрим
i рудим  волоссям  обличчя,  i  дрiбнуватi  очi  насочилися  спiвчуттям  i
радiстю.
   - Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й  встояти  на
мiсцi не можу. О! Читай! - спочатку понюхав, а потiм  простягнув  завгоспу
блакитний, наче витканий шматок паперу.
   - Вона, донька! - глянувши на лiтери, пiзнав  Мамура,  пробурмотiв  про
себе якiсь слова радостi i пильно поглянув на фото: - Вже зовсiм  дiвчина!
А це з нею не Маркова Тетяна?
   - Вона ж! - ствердив Шавула. - Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..
   - Чому й не погуляти!? Сип, жiнко, що варила, - гукнув на всю  хату,  з
пiдпiччя витяг четвертину самогонки  i  поставив  її  бiля  листа,  що  не
лiтерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. - Радiсть, Мироне, у
мене.
   - Ще б не радiсть! - комiрник  розщебнув  свитку,  вiдв'язав  од  пояса
поморщене  кiльце  ковбаси  i,  сяючи  всiма  барвами  щетинистої  бороди,
самозадоволено кинув його на стiл. - загрянична.
   - В трясцю її! Не хочу заграничного. Скiльки там дiти намучились нашi.
   - Дурний, то дiти, а це ковбаса. Понятiє треба  мати,  о!  -  повчально
сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а  ноги
на ногу. - Сiдай. - зиркнув на Мамуру i з подивом побачив  вперше  в  його
очах щось подiбне до бабської безпомiчностi.
   "Навiть такий злодiй може  переживати",  -здивувався  i  по-фiлософськи
сказав:
   - Люблю, коли є приключина випити  i  дати  роботу  зубам  та  кендюху.
Якимсь тодi чоловiк iнтереснiшим стає.
   - Коли ж вона може прибути? - вголос думав про своє Мамура.
   - Коли жива, то  прибуде,  а  нежива  -  не  встане  з  землi,  -  далi
мудрагельствував Шавула. - Чи ж це правда, що шибенної вдачi Марко викупав
Безбородька?
   -Так йому й треба! Чого забажав: жiнок попростуджувати i дiвчат заодно!
- вирвалось у Тодоха, але вiн одразу ж гостро зиркнув на Шавулу:  -  Гляди
менi, не внеси тiльки нашому в уха, бо оглухнеш.
   - I знову дурний, - огризнувся Шавула.  -  Не  сьогоднi  ж  я  на  свiт
родився, щоб не знати полiтики, от Наталко, чи не час  нам  щось  у  кишку
вкинути?
   - зараз. Мироне, - жiнка щасливими сльозами кропила зачерствiлий  книш,
рукою витирала їх i ронила новi.
   - Пересолиш хлiб, - не витримав Шавула.
   - Я зараз iнший дiстану, - схаменулась Наталка.
   - Можна и цей хлiб, ти ж не заразна, - заспокоїв її комiрник.
   - Ну,  як  ти  можеш?  -  з  докором  крiзь  усi  сльози  поглянула  на
кабанистого Шавулу, який навiть здивувався:! "А що ж  вiн  такого  сказав?
Теж менi антилiгенцiю корчите наче не знаємо, з чого ти жила i чим живеш".
   - Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою  долю  тiєї  самої  ночi,
коли чоловiк принiс крадене добро. Вiн тодi пригрозив їй  за  дурне  слово
ножем вибрати душу. I з  тiєї  ночi  її  похолола  душа  вже  не  жила,  а
животiла, щоденно и щонiчно чекаючи нового нещастя.
   Вже господарi i гiсть добре пiдобiдали, коли  вiдчинились  дверi  и  на
порозi став блiдий од хвилювання Марко Безсмертнии.
   - Оце такi А я думав,  Марку,  що  ти  вже  в  тюрмi  прохлаждается,  -
розповзлася посмiшка по всiй щетинi Шавули.
   Безсмертний навiть не зирнув на комiрника.
   - Тодоше, що в листi про мою  доньку  написано?  -  з  мукою  i  надiєю
поглянув на Мамуру.
   - А вiн тобi й не скаже,  що  там  написано,  -  несподiвано  для  всiх
одрiзав Шавула й пiдвiвся з-за столу.
   - Чому не скаже? - ще бiльше поблiд Марко.
   - Тому, що ти копаєшся та пiдкопуєшся  пiд  нас,  -  Шах  вула  взяв  з
пiдвiконня  конверт.  -  Ось  вiн,  лист,  як  миленький...  Скинь  шапку,
поклонися, тодi й покажемо!
   - Шапку тiльки перед богами скидають! - Марко люто поглянув на Шавулу й
навiть не почув, як з-пiд руя випали костури. Вiн без .них так ступив крок
i другий, що Шавула з острахом поточився назад. -Давай листа, негiднику!
   - Та бери...  Я  ж  пошуткувати  хотiв.  -В  дрiбних  зiяцях  комiрника
схрестилися злiсть i страх.
   Марко тремтячими руками вихопив  конверт,  вииияiв  фото,  прикипiв  до
нього, застогнав, потiм безпорадно оглянувся i почав рубом долонi витирати
очi.
   - Марку Трохимовичу, дорогенький... - i собi заплакала Наталка.
   - Де вона тепер? - глухо запитав жiнку.
   - Ой не знаю, дорога людино, нiчого не знаю.  Розлучила  ж  їх  страшна
кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грiм - голуб'ят.
   - За полiтику забрали її, - з спiвчуттям сказав Тодох. - Тiльки  ж  яка
полiтика була в цих дiтей?..



   XIX

   Першими  до  Марка  прийшли  конюхи  з   дiдом   Євменом   i   Григорiй
Заднiпровський. Дiд Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримiв на всю
землянку:
   - Не чекав такого вiд тебе, Марку: лiберал ти й попуртунiст!
   Таких слiв Марко не сподiвався почути вiд дiда i розреготався.
   - Чого ж я, дiду, лiберал i попу рту нiст?
   - Вiн ще й смiється, а не кається! - обурився старий. -  Скажи,  що  ти
зробив з Безбородьком?
   - Та хiба ж ви не знаєте? Покупав трохи.
   - Покупав трохи! -перекривив старий.-А ще фронтовик! Утопити треба було
торбохвата i нiяк не менше! Хоч би однi веселi похорони справили.
   - Їй-бо, сказився чоловiк! - сплеснула руками мати, а всi,  окрiм  дiда
Євмена, засмiялися.
   - Невже тобi, Ганно, шкода було б  бiсового  Безбородька?  Може,  ще  й
плакала б за цiєю сльотою? -почав допитуватися у матерi старий.
   - Безсовiсний i єретичний ти дiд. Хотiв би,  щоб  моfo  сина  по  судах
затягали?
   - Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б  на  себе,-  заспокоїв  її
старий.- Але тобi,  Марку,  треба  кудись  зашитися  на  цi  днi,  бо  вже
посланцi, як у жнив'яну годину,  помчали  з  папiр'ям  i  в  райком,  i  в
райвиконком, i в редакцiю, i в мiлiцiю,  i  до  прокурора.  Нарештi  пiшов
Безбородько воювати, i тут вiн свого не попустить.
   - Що воно тiльки буде? - забiдкалась мати i, наче перед новою розлукою,
не спускала погляду з Марка.
   - Та нiчого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти  тебе,
Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремiя. Там у круговинi  над
рiчкою стоїть клунька мого кума...
   Конюхи,  згадавши,  як  дiд  Євмен  унадився  туди  за  кумовим  сiном,
засмiялися, а дiд Євмен витрiщився на них:
   - Чого  повижолоблювали  роти?  Розживiться  на  такого  кума,  тодi  й
гигикайте. Отож, Марку, бiсiв  Антон  навiть  запагубити  не  посоромиться
тебе. Поки тут буде молотися, ти  з  моїм  кумом  вiзьмись  рибалити.  Вiн
повезе тебе на такi, чуєш, карасюватi  мiсця,  що  й  не  снились  нiкому.
Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш  i  на  посвiт  поїхати
щупаччя бити. I тобi перепочинок  буде,  i  кумовi  радiсть.  А  ми  всюди
пустимо поголоску, що ти поїхав долiковуватися. По руках? -  Мiцно  вдарив
усiма мозолями по зделiкатнiлiй в шпиталях руцi Марка.
   - Спокуса таки велика побувати на карасюватих мiсцях,- заiскрились  очi
в Безсмертного.- Кум ваш справний рибалка?
   - Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тiльки  до  неї,  а  не  до
хатнiх гараздiв тягнуло  його.  А  який  вiн  човняр!  Зробить  човна,  як
скрипку,-хоч грай.на ньому. I чоловiк вiн душевний, бо живе  на  людському
перевозi.
   - Так  ваш  кум  перевiзник?  -  згадав  Марко  сивоголового,  високого
дiдиська, який завжди ходив улiтку в полотняному одязi i чимсь був  схожий
на здиблену бiлу хмарину. - На Королевщинi поромом перевозить?
   - Атож, змалку на поромi. Тiльки за нiмцiв не перевозив  нiкого,  окрiм
партизанiв. Хочеш, зараз же в акурат i завезу.
   - Почекаю, дiду, - з жалем сказав Марко.
   - I сьогоднi ж дочекаєшся мiлiцiї. А вона вже знає своє дiло: iм'я -  в
протокол, а чоловiка - в каталажку. Нащо тобi мати цю комерцiю?
   - Заробив її, дiду.
   -  Заробив,  заробив!  Безбородько  не  те  ще  заробив,  а  весь   час
вививається на праведника. Його б судити, що жiнок у воду погнав, так вони
ж нi в мiлiцiю, нi до прокурора не побiжать.
   - Треба, щоб  побiгли.  Це  допоможе  Марку  Трохимовичу,  -  обiзвався
Заднiпровський.
   - Поки це пособить, а  час  уже  на  боцi  Безбородька.  Це  теж  треба
розумiти! То, щоб якось i його, i наш час увiйшли в однакову силу, Марковi
треба їхати до мого
   кума.
   - Ай справдi, час  треба  виграти.  -  Григорiй  Стратонович  запитливо
поглянув на Безсмертного.
   - Постараємось без кума виграти його, - посмiхнувся  Марко,  -бо  що  б
довелося робити на бiлому свiтi, аби в дiда Євмена не було такого  доброго
кума?
   - Ет, розумний чоловiк, а верзе чорти  батька  зна  що!  -  розсердився
старий.  -  Звiсно,  тебе  не  повiсять  за  купання,  та   гiркої   жовчi
наковтаєшся, бо зараз, пiсля всiх заяв  Безбородька,  твоє  лежить  знизу.
Таки треба було втопити чортяку! Скорiше б його мiсце зайняв!
   - Як iз лiт, так i з розуму, - безнадiйно махнула рукою мати.
   Григорiй Стратонович пiдвiвся з лави:
   - Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу  дiяльнiсть,  я,  Марку
Трохимовичу, почалапаю сьогоднi до секретаря райкому.
   - Не варто.
   - Чого там не варто, хай знає чоловiк правду. - обiзвався Гайшук.
   - Хто секретарює тепер у нас?
   - Iван Борисенко.
   - Чорний, мов циган,- знову подав голос дiд Євмен.- Коли вперше приїхав
до нас i почав своїми очищами оглядати усю руйнацiю i всi  нашi  достатки,
ми мало не всi .одразу й вирiшили: "Оцей, окатий, буде дерти i з худоби, i
з людей, i з землi. Нiчого не  пропустить,  нiкого  не  пожалiє,  щоб  без
орденiв не ходити". I що ти думаєш, Марку? Усi помилились. Ордени вiн i за
вiйну мав, не треба було їх з планiв  вичавлювати.  Чоловiк  вiн  виявився
крепко душевний, а не печiночник. Ну, а очi й досi має строгi, навiть коли
смiється. Це вже природа!..
   Надвечiр  до  землянки  на  заболоченому   конi   пiд'їхав   дiльничний
мiлiцiонер. Поки вiн витирав коня i пiдв'язував йому забрьоханого  хвоста,
то встиг розсердитись i в землянку спускався виконувати службовi обов'язки
не в безхмарному настрої.
   - Тут живе партизан Марко Безсмертний!?-вдарив закаблуками  на  порозi,
вiддав рукою честь, а очума погрозу.
   - Тут живе солдат Марко Безсмертний,- пiдвiвся назустрiч дiльничному.
   Милицi трохи подiяли на гостя, вiн  уже  спокiйнiше  .  оглянув  Марка,
крутнув головою i знову приклав руку до картуза:
   - Честь маю  -  дiльничний  мiлiцiонер  Дорошенко.  Значить,  тут  живе
солдат? А дiї - партизанськi?
   - Залежно вiд часу, обставин i сил. Вiдповiдь сподобалась  дiльничному,
i в його грiзнооччi теплiше блиснули скри кольору недостиглої порiчки.
   - Правильно, службо! Сам так дiяв - залежно вiд часу, обставин  i  сил.
То поговоримо душевно?
   - А хiба ж вийде у нас душевно?
   - Кусаєшся, службо?
   - Де там куситися - тремчу перед його величнiстю протоколом.
   - Так  i  треба,-  схвально  кивнув  головою.-  Перед  ним  i  генерали
тремтять.
   - В їхньому нинi перед протоколом страшнiше.
   - Ти, службо, оптимiст! - засмiявся дiльничний.  Пiдпротокольний  почав
йому подобатись.-Давно воюєш?
   - Це теж для протоколу?
   - Нi, для знайомства.
   - Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того
часу й пiшло життя з перемiнним iнтересом: то мене били, то я бив.
   - Рани болять?
   - Нi, ниють.
   - Хороми для них не  пiдходящi.  Деревляччя  своє  швидко  порубаєш  на
дрова? - подивився на костури.
   - До весняного Миколи.
   Дiльничний здивувався:
   - Чому така точнiсть?
   - Бо люблю сiяти гречку.
   - Гречку, кажеш!.. Як  вона  тiльки  пахне!  -  задумався  i  посмутнiв
мiлiцiонер. -Довелось менi в  сорок  першому  оборонятися  на  розквiтлому
гречищi. Мiномети б ють  -  спасу  нема,  осколки  фуркають,  мов  чортова
начинка, а гречка аж гуде  вiд  бджiл  i  так  пахне,  мов  сама  на  меду
виростає. I ще я тодi вперше помiтив, що бджоли у вiйну i вночi працювали.
   - Як i народ, - теж задумався Марко.
   - Iстинно, як  народ!  Добре  сказав!  -  Вже  з  приязню  поглянув  на
пiдпротокольного. - На тому медозборi и пiдкосило мене.  Коли  прийшов  до
пам'ятi,  стебла  гречки  здались  великими-великими;  на  них  знову-таки
господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим..  Що  ж  у
тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?
   - Думаю, для Безбородька.
   - Заперечуєте факти?
   - Нi, стверджую. Виймай протокол.
   - Поки що послухаю так, - мiлiцiонер не квапиться розщебувати планшета,
а сам придивляється до Марка. - Будемо говорити як солдати однiєї судьби?
   - Он як! Теж добре сказав.  Так,  будем  говорити  мов  солдати  однiєї
судьби. Слухай...
   Коли Марко закiнчив свою розьовiдь, дiльничний мовчки пiдвiвся,  вийшов
iз землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми.  Вiн
сам знайшов двi глинянi кварточки, наповнив їх i виголосив єдиний тост:
   - За правду, яка б вона не була!
   - За правду! - з вдячнiстю подивився на нього Марко.
   -  А  бiльше  менi  пити  не  положено.  З  цим  бувай  здоров,   Марку
Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи:
   разом пiдемо сiяти гречку! Згода?
   - Спасибi.
   В колгоспi дiльничного  заклопотано  зупинив  Безбородько,  з  почуттям
потис йому руку:
   - Як воно справи?
   - Ви що маєте на увазi? - офiцiйним тоном запитав дiльничний.
   - Питаюсь, як мої справи!
   - Як в "Iнтернацiоналi", перекладеному на українську мову.
   - Не розумiю.
   - З охотою поясню. Там є генiальнi слова: "А паразитiв жде  бiда!"  Усе
вже в "Iнтернацiоналi" було передбачено.
   - Вiрно, голубчику, - по-своєму зрозумiв Безбородько дiльничного. Не що
iнше, а бiда жде Безсмертного. А як же iнакше?



   XX

   Конi, важко дихаючи спiтнiлими пахвами, пiд'їхали до скверика, за  яким
бiлiв свiжотинькований будинок райкому, i самi зупинилися бiля живоплоту.
   - Знають дiло! - напiвобернувся до Марка Мирон  Шавула,  який  правував
кiньми. Заволохачена  посмiшка  нерiвне  розповзлася  по  кустратому  виду
комiрника,  а  в  дрiбнуватих  зiницях  спалахнула  зловтiха.  -  Значить,
приїхали! Отут, в партiйному домi, i вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонiї
вмолотять, мов снiп сухого гороху, щоб не був таким розумним!  О!  -  люто
крутнув над головою батогом.
   Марко поморщився, презирливо  охопив  усе  скособочене  вдоволення,  що
проглядало не тiльки з п'янкуватих очей  i  туго  натягнених,  без  жодної
зморшки уст комiрника, але й з цупких жмуткiв  рiзнобарвної  щетини,  якою
Шавула у вiйну набавляв собi вiку.
   - Радiєш, Мироне?
   Комiрник на мить прикрив зловтiху широкими скойко-подiбними повiками, а
коли вони знову метнулися вгору, то вже смiх бринiв у  дрiбних  зiницях  i
великих бiлках.
   - Питаєшся, чи радiю? Та не дуже веселюся, але й не крепко  печалюсь  -
нема чого, ги-ги-ги... - так засмiявся, наче витрушував смiх iз  порожньої
середини.
   Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, пiдхвалив комiрника:
   - А добре ти гигикаєш.
   - Як умiю. - Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. - А  спитати
б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в  одному  селi,  хоч  ти  менi  десь  у
сьомому чи восьмому колiнi навiть рiднею доводишся, але вiд тебе нiколи  я
й доброго слова не почув. Не правду кажу?
   - Правду, Мироне, - охоче погодився  Безсмертний.  -  Якось  нi  добрих
слiв, нi душевностi нiколи не було помiж нами, нiколи, i навряд  чи  скоро
буде.
   - От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж менi  вболiвати  за
тобою, коли ти  самохiть  узяв  та  и  наступив  на  саму  бiду?  Iнтересу
риального не бачу... I сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затiсно в
одному селi? Затiсно i тепер, коли в селi стало просторнiше, а на цвинтарi
тiснiш. З якої б це причини?
   - Нiби ти не знаєш цiєї причини? - вже зацiкавлено запитав Безсмертний,
беручись  за  костури.  Шавулине  одверте  посталакання  навiть   починало
подобатись тому: тiльки напiдпитку така парсуна може вивернути своє нутро,
хоч i противне, але  чiпке,  як  усе,  що  пристосувалось  не  творити,  а
вихоплювати, вiддирати, смоктати, ссати.
   - Таки по-справжньому не знаю, чого нам затiсно, як на кладцi, з тобою,
а тiльки здогадуюсь i сяк-так маракую по-своєму, - зручнiше  вмостився  на
возi Шавула. Ти, як здається менi, нагрузив на свої плечi непосильну ношу:
хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину  вiру.  А  я  не
бажаю перед нею шапкувати: в мене є свiй бог, свiй закон, i хочу жити  сам
по собi, сам у свою волю, наскiльки це можна при совєцькiи владi. Так менi
i просторнiше, i вигiднiш.
   - Це вiрно. Ти всюди, Мироне, i завжди шукав  тiльки  такого  бога,  що
капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тiльки в бога, але  i  в  чорта
шукав собi вигод. Вiдколи я знаю тебе - на карбованцi зависла твоя душа.
   - А як же iнакше? - щиросердо здивувався Шавула
i здивувалась його рiзномасна щетина. - I риба у водi, i птиця у  небi,
i навiть слiпий крiт у норi однаково шукають собi своєї вигоди, шукаю i  я
її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю -
не випускаю iз рук. О!
   - Бiда твоя навiть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкi  од  цього
слизького карбованця. I и не риба у рiчцi, не птиця у небi, навiть не крiт
у норi, а шершень бiля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть,  i  бджолу
надвоє перекусить.
   - Ось у цьому параграфi,  Марку,  ти  вже  загинаєш,-  не  обурився,  а
дiловито почав поправляти комiрник.- Що iнодi до моїх рук щось  прилипає,-
нiяк не суперечу, бо нема такого навiть у законi, щоб бiля вуликiв  ходити
i меду не куштувати - це ненатурально буде. Ну, а щоб когось  перекушувати
надвоє  чи  начетверо  -  цим  категорично  не  займаюсь.   Я   не   такий
жорстокосердець,  як  Тодох  Мамура,-  таке  менi  самому  нi  до  чого  i
невигiдно. О!
   - А красти вигiдно?
   - Потроху - вигiдно, а побагато - страшно, щоб не влипнути, а в мене  ж
i хазяйство, i жiнка, i дiти є... Ну, чого  так  дивишся  i  косуєш,  наче
вперше побачив Мирона? Не всi ж можуть i хочуть бути крепко iдейними.  Ти,
наприклад, бажаєш бути iдейним - будь ним собi на здоров'я,  не  суперечу,
не заважаю, але й не завидую. За всi свої iдеї аж з вiсiмнадцятого року  й
понинi ти заслужив на плечi одну солдатську шинелину та двоє костурiв  пiд
пахви - i не журишся.
   - Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними!  А  чи  ти  проклинаєш
свою душу, що зависла на костурах!? - скипiв Марко.
   - Почекай, i про це щось, мабуть, скажу,-  зверхньо  викривив  посмiшку
Шавула.Значить, заробив ти за довгi  роки  шинелину  i  милицi  та  й  цим
гордишся, бо найбiльше думаєш  не  про  себе,  а  про  всi  мiжнародностi,
свiтовi неблагополучiя,  революцiї,  контрреволюцiї,  демократiю  i  рiзну
опозицiю. А менi все  це,  навiть  коли  гамузом  узяти,  i  за  вухом  не
свербить, менi, безiдейному, хочеться хоч невеликого,  а  свого.  Я  бажаю
краще сходити, щось солодше чи тлустiше  в  кендюх  покласти,  навiть,  не
спасаючись партiйної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю  та  й
запас якийсь у своїй коморi мати, щоб не  сидiти  без  хлiба,  як  ти,  на
маминiй картоплi... В мами тiльки її молоко добре, а  решту  харчiв  треба
самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунiзму -
пiднiмай його, а мене  й  звичайне,  вiкодавнє  сонце  поки  що  грiє,  не
зобижаюсь.
   Марко спочатку навiть розгубився: чи не жартує подурному комiрник. Але,
коли поглянув на його зарослу пику, зрозумiв, що тому було не до жартiв.
   - Був ти чмуром i залишився чмуром! Навiть ще  бiльше  зсередини  обрiс
щетиною.Марко гнiвно махнув кулаком, а Шавула, одразу обiзвався:
   - Ну, й що з того? Всi твої лекцiї до лампочки менi.
   Ще щось скажеш?
   - Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!
   - Ти менi не дуже дзвони за упокiй! Нарештi позлiшав увесь  вид  Шавули
позлiшала i його кабаниста постать. Винiс костi з вiйни, то бережи їх тут,
бо, чого доброго, розсиплються,  мов  драбиняк.  I  свою  правду  не  дуже
накидай iншому. Менi поки що вистачить i своєї правди i кривди. Я не знаю,
що тобi партiя сьогоднi припише, але верховодити i на трибунах, i  в  селi
ти вже не будеш. Ми постелили тобi криву дорiжку по всiх законних  органах
а мало буде, ще достелимо. Вiйна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче
кожне созданiє.
   - Загрожуєш?
   - Нi навiть остерiгаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш i маєш як, але
не заважай i менi: Шавула теж хоче жити  а  не  рглядатись.  Можеш  навiть
головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство,  в  Герої,  в
портрети, але тiльки в iншому селi чи районi! Зрозумiв, звiдки вiтер вiє?
   - Зрозумiв, звiдки сморiд iде!  Ну,  спасибi  хоч  за  те  що  повнiстю
розкрив свої карти сам просвiтив себе.  Це  згодиться  -  спокiйно  сказав
Марко i зсунувся з воза.
   Комiрник уже  розкрив  рота,  щоб  щось  вiдповiсти,  але  враз  чогось
занепокоївся i повiв головою до Марка, скосив очi i навiть руку приклав до
заволохаченого вуха: вдруге сьогоднi вiн чує  пiдозрiлий  передзвiн:  коли
Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.
   - Що в тебе, Марку, так подзвонює?
   Безсмертний оглянувся, вигляд комiрника здивував його: стурбувався  щур
з комори!
   -Не розiбрався? - запитав їдко з-за плеча.
   - Таки нi. - Тiнь пройшла обличчям  Шавули  i  наче  пiдморозила  його,
навiть в очах застигли плiвки несподiваного остраху.
   - То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став  свiчку,
щоб рятував тебе.
   Марко подибав до райкому, а Шавула довго i пильно дивився  йому  вслiд,
потiм поправив налюшника i полiз рукою до скуйовдженої потилицi.
   "Невже то ордени чи медалi так  задзвонили.  Що,  коли  й  справдi  цей
iдейний чудачина заробив на вiйнi не тiльки милицi, але й iконостас?  Тодi
його труднiше буде вкусити навiть iз кутка. I чи варто було лiзти  в  таку
душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати  свою
масть. Тепер пiде  Марко  iдейним  тузом  -  i  сам  бджолою  станеш,  яку
перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне,  принципової  витримки,-  теж
заманулось на свою голову полiзти в оратори".
   Шавула спересердя оперiщив батогом по  горбкуватих  клубах  коней  i  в
невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий iнтерес до широкогрудої
i стегнастої буфетницi.

   * * *

   В приймальнiй першого  секретаря  сидiла  темноброва  дiвчина  з  таким
непроникливим виглядом, наче в неї десь пiд перукарськими кучериками  було
виштампувано гриф  "секретно".  Та  навiть  її,  коли  Марко  назвав  своє
прiзвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його  одним
порухом довгих вiй русалки.
   - Iван Артемович сказали, щоб  ви,  коли  приїдете,  вразу  ж  iшли  на
пленум,- чемно, але водночас i холодно пiдвелася з стiльця.
   - На пленум?-неприємно здивувався Марко i заглянув дiвчинi у круглуватi
очi, де в потемнiлих розводдях сiрiли крихiтки криги.
   - Еге ж. Вiн уже закiнчується - ви чогось припiзнились. Я проведу  вас.
Це на другому поверсi.- Дiвчина старанно зачинила всi  шухляди,  поторсала
їхнi ручки,  непомiтно  пiдслинила  пальцем  бровенята  i  впевнено  пiшла
попереду Марка, якого рiшення секретаря занепокоїло i нахмурило.
   "Невже йому  заманулося  виносити  на  люди  таку  дрiб'язкову  справу?
Напевне, хоче на менi ще когось провчити? А  може,  дружки  й  прихильники
Безбородька вдувають у це купання якусь  "iдейнiсть"?  Спокiйнiше,  Марку,
спокiйнiше,  на  люди  йдеш,  а  вони  за   вiйну   в   усьому   навчились
розбиратися",- заспокоював себе, але не мiг заспокоїтись.
   Ще з порога вiн швидким поглядом окинув  президiю  пленуму.  За  столом
побачив тiльки двоє знайомих облич:
   Киселя i Броварника.  Мiж  ними  сидiв,  зосереджено  прислухаючись  до
голосу молодої жiнки, яка стояла  на  трибунi,  чолов'яга  рокiв  тридцяти
п'яти з хмурим циганським обличчям i таким  чубом,  наче  з  нього  ковалi
накували кiлька низок чорних перснiв.
   "Оце й є Борисенко", - здогадався Марко, згадуючи, як дiд Євмен малював
йому образ секретаря райкому: На офiцерському без погонiв кiтелi Борисенка
красувалося три бойових ордени.
   "Це вже легше", - подумав Марко, а Борисенко великими  з  вогнем  очима
показав  йому  на  лаву  бiля  дверей  i  знову  почав   прислухатись   до
переривчастого дзвоника жiнки, яка мило й зворушливо розкидала срiбло  над
головами учасникiв пленуму. Жiнка говорила про льон, як вона  сiяла  його,
як доглядала, як вiн гарно зацвiв, потiм задзвонив крихiтними голiвками  i
прослався по вересневих росах.
   - Порадував льон i нас, а потiм i державу, тiльки чомусь  не  порадував
нашого бригадира... - запнулась молодиця, а по залi прокотився смiшок... -
З нього льону всi мої дiвчата пошили найтоншi сорочки, їх  ми  одягнемо  в
день перемоги, - закiнчила жiнка i пiд аплодисменти зiйшла з трибуни.
   Її мiсце зайняв дебелий чолов'яга з похнюпленим поглядом i  носом.  Вiн
довго, плутано i невпевнено пояснював, що на сьогоднiшнiй день  нiчого  не
має проти льону та ланкової, але в нього на сьогоднiшнiй день були и  iншi
культури.
   - Гарбузи на сьогоднiшнiй день! - в тон йому кинув Борисенко.
   Ця культура, очевидно, була  не  випадковою  у  взаєминах  бригадира  й
ланкової. Навколо вибухнув регiт. Бригадир до решти розгубився, а  ланкова
пригнулась, долонями прикрила рум'янцi й усмiшку. Марко зараз не завидував
бригадировi, якого вже почав вiдчитувати секретар райкому  за  нелюбов  до
льону i за увагу до тiєї гречки, через яку можна позбутися голови i нiг.
   "Цей умiє пропiсочити", - прислухаючись,  прикидав  у  головi,  що  має
сказати у свiй захист. А Борисенко тим часом уже добрався й до нього.
   - Ми сьогоднi почули не тiльки про льон, а й про iншу технiчну культуру
- коноплi.
   В залi знову почувся смiх, Марко повiв плечима, наче струшував його,  а
в цей час до нього ззаду просунулась корчувата  рука  i  вручила  порошком
складену записочку.  В  нiй  олiвцем  було  написано  кiлька  слiв:  Марку
Трохимовичу, не дрейфте, держiть хвiст бубликом! Григорiй Заднiпровський".
   Корчувата, кручена  всiма  негодами  i  ревматизмами  рука  подружньому
поторсала Маркове плече:
   - Ну, що там по секрету пишуть вояцi? Iнструктують, як мочити коноплi?
   Марко здивовано оглянувся.  Позад  нього  добряче  смiялось  пiдсушене,
легко обметане снiжком борiдки обличчя старого вiвчаря  Панаса  Гаркавого,
який  ще  у  вiсiмнадцятому  роцi  був  за  Радянську  владу,  тiльки  без
комунiстiв, бiльшовикiв i  комiсарiв.  На  трофейному  нiмецькому  пiджаку
старого красуються чотири георгiївських хрести,  а  поверх  них  -  срiбна
партизанська медаль.
   - Дiду Панасе, це ви?
   - Га нiби я, - задоволене посмiхається старий. - А чого ти  на  якогось
генерала не вискочив? Побоявся? Чи щастя не посмiхнулося?
   Не посмiхнулося - воно серйозне у мене. I що ж ви робите на пленумi?
   - Що? Завжди те саме: сиджу, слухаю, голосую, але ще не виступаю  i  не
вношу поправок, щоб не збитись полiтично.
   - Та невже, дiду, ви в партiї? - ще бiльше здивувався Марко.
   Старий схвально кивнув головою.
   - Тепер я пiсля партизанiв, уже партiйний i полiтичний дiд, i  всi  мої
дiти партiйнi, бо так воюють на всiх побоїщах, як я колись за вiру, царя i
отечество. Марко посмiхнувся:
   - Дiду Панасе, це безпартiйний виступ.
   А тодi ж i вiйна, либонь, безпартiйною була, та все одно  георпi  кровю
зароблялися... На хрести мої чудуєшся вже не для людей, а для овець - вони
люблять, як щось подзенькує,  -  не  добереш,  чи  серйозно  говорить,  чи
лукавить старий.
   А тим часом на трибуну при медалi  i  кiлькох  значках  пiднявся  Антон
Безбородько. Вся його окривджена постать, усе його  обличчя  були  такими,
неначе вони щойно  випiрнули  з  хвиль  смертельної  небезпеки,  образи  й
страждання.
   - Ти думаєш на пленумi розглядати  цю  iсторiю?  -  невдоволено  шепнув
Кисiль Борисенку.
   - Нi, я думаю, чого навколо неї в районi закрутилась цiла  завiрюха?  З
ранку до вечора звiдусiль тiльки й дзвонять про  купання,  мовби  це  було
якесь хрещення Русi.
   Кисiль поморщився:
   - Треба вiддати Безсмертного пiд суд - I кiнцi у воду.
   - Пораненого? - Борисенко в подивi пiдняв дугастi смiльнi брови.
   - А що з такими типами робити? Сьогоднi вiн заганяє чоловiка пiстолетом
у воду, а завтра цим же пiстолетом пошле когось на небо вiвцi  пасти.  Яку
анархiю розвела вiйна!
   - Розберемось, - i Борисенко, пiдперши рукою голову, почав прислухатись
до окривдженого Безбородька.
   Антон Iванович переконливо розповiв про воєннi труднощi колгоспу,  який
ще торiк не мав нi билинки, ш зернинки, про пiдготовку  до  посiвної,  про
труднощi i враз, оздоблюючись, заговорив про всяких-рiзних,  що  заважають
працювати на даному етапi. Коли ж вiн, стишивши голос, на найдраматичнiших
нотах сказав, як Марко зброєю  погнав  його  в  крижану  воду,  увесь  зал
неждано вибухнув смiхом.
   - Що це робиться? Чого вони регочуть?  -  здивовано  запитав  Борисенка
насурмонений Кисiль.
   - Напевне, є така весела потреба в людей, - блиснув
   чистим бiлозуб'ям.
   - Людина знущання перенесла, а з неї смiються. Це  навiть  непристойно,
це свiдчить про падiння чуйностi, обурено забубонiв Кисiль, кивком  голови
пiдбадьорив Безбородька, i той уже сяк-так закiнчив своє  оповiдання  тим,
що комунiст Марко Безсмертний нагло  пiдiрвав  його  авторитет  серед  тих
людей, що побували в окупацiї i до яких ще всiляко треба приглядатися.
   Кидаючи тiнь  на  село,  Безбородько  був  упевнений,  що  цим  виявить
неабияку пильнiсть, хоча корiння її було не дуже глибоким -  недовiрою  до
людей, якi перенесли неволю, вигiдно вирiзнитися на їхньому тлi, а на їхнi
нарiкання й сигнали вiдповiдати зневажливим помахом руки:
   "Все це штучки зоставанцiв, сiяти їх треба на сито, а перецiджувати  на
цiдильник".
   Останнi слова Безбородька пересмикнули Марка, та й Борисенко ще  бiльше
нахмурився, а Кисiль ледь посмiхнувся.
   - Хай товариш Безсмертний тут одразу и  дасть  пояснення!  -  обiзвався
Броварник.
   -А й справдi! - пiдтримали його з зали.
   Борисенко пильно подивився на Безсмертного i надав йому слово.
   Марко поволi пiдвiвся з  лави,  глянув  на  залу,  але  нiкого  не  мiг
вирiзнити в нiй. Йому здавалося, що  вiн  безконечно  довго  добирався  до
трибуни, безконечно довго знаходив мiсце для костурiв, що норовили  впасти
на помiст.
   - Товаришу Безсмертний, ви уважно  вислухали  товариша  Безбородька?  -
почув строгий голос Борисенка.
   - Навiть дуже уважно, - тихо вiдповiв Марко.
   - Вас товариш Безбородько нiде не обмовив?
   - Мене - нi, а людей обмовив: навiщо їм i  досi  пекти  очi  окупацiєю?
Рани лiкують, а не ятрять.
   - Це вiрно, - схвально кивнув головою Борисенко i вже уважнiше поглянув
на Безсмертного. - Ну, а в iсторiї  з  Безбородьком  ви  свою,  як  би  її
назвати, помилку визнаєте?
   - Нi, не визнаю, - вже вiдповiв у безмежну тишу.
   - Чому?
   - Мене змалку батько-матiр учили шанувати  i  жiночу  красу,  i  жiночу
працю, i особливо материнство, бо як цього буде менше на свiтi, то куцiшою
стане любов i вiддаль мiж людиною i мавпою.
   - Он як! - здивовано вирвалось у Борисенка, вiн блиснув очима i  зубами
i вперше посмiхнувся.
   - Це вже фiлософiя, а не вiдповiдь на задане запитання,  -  невдоволено
кинув Кисiль.
   - А ми, селяни, всi потроху фiлософи, бо все життя ходимо  бiля  землi,
хлiба,  меду,  сонця,  -  спокiйно  вiдповiв  Марко,  а  внизу  прокотився
легенький, але схвальний смiшок. - Правда, книг рiзних ми не  писали,  але
прийде час - напишемо, бо є про що.
   - Фiлософи! - їдко  чмихнув  Кисiль.  -  А  чому  ви,  фiлософе,  свого
пiстолета в мiлiцiю не занесли? Може, ним думаєте книгу писати? Ви знаєте,
скiльки можна вiдхопити рокiв за цю далеко не фiлософську штучку?
   - Нi, не знаю.
   - Вiд трьох до п'яти рокiв! - Кисiль аж пiдвiвся з  мiсця  i  вказiвним
пальцем прокреслив у повiтрi рiшучу лiнiю.
   - Вiд трьох до п'яти рокiв? Чималенько, - роздумуючи,  сказав  Марко  i
звернувся до Киселя. -А коли мiй пiстолет  особистий  подарунок  вiд  мого
генерала, скiльки я отримаю?
   - Цього я не знаю, це  вже,  виходить,  iнша  рiч,  якщо  е  формальний
папiрець,  -  на  мить  розгубився  Кисiль.  I  тодi  з   лави   обiзвався
Безбородько:
   - Безсмертному легко було  воювати  персональним  пiстолетом  зi  мною,
абсолютно беззбройним i непiдготованим. Хай вiн краще розкаже,  як  воював
на фронтi з фашистами i що там заслужив. Це дiло труднiше. А в нас у  селi
пiшли чутки, що й там вiн анархiю  накоїв  i  його  позбавили  нагород  чи
нагороди, словом, розжалували...
   - Було таке? - пронизливо глянув на Марка Борисенко.
   - Нi, не було, - поблiд од  незаслуженої  образи,  навiть  кiнчик  губи
прикусив.
   - Нагороди маєте?
   - Маю.
   - Хай покаже! - гукнув Безбородько.
   - Навiщо, Антоне? Це тобi невигiдно... - I Марко навiть кинув  посмiшку
в нерiвну пiдкiвку вусiв.
   - Та хай покаже, коли є що показати, - весело обiзвалося кiлька голосiв
iз залу.
   Марко знизав плечима, поглянув на  Борисенка,  той  кивнув  головою,  а
Безбородько в напруженнi аж пiдвiвся з мiсця.
   - Не застуй, водолазе. - Хтось  позаду  осадив  його.  Марко  розщебнув
шинелю, i Антона заслiпив  i  приголомшив  блиск  орденiв  та  медалей,  а
особливо Золотої Зiрки.
   "Та що це робиться в свiтi? - ледве не вирвалось уголос. - Як  же  воно
так вийшло усе?"
   - Ах ти  боженьку  мiй,  нiчогенько  собi  нахватав  заслуг,  -  не  то
захрипiв, не то застогнав од радостi дiд Гаркавий, не  помiчаючи,  що  так
неполiтично згадав на пленумi бога, а всi знову сердечно розсмiялись.
   Повеселiшало й обличчя Борисенка.
   - От iще один Герой повернувся в нашу родину, - сказав до всiх, а потiм
- не то з повагою, не то з  посмiшкою  глянув  на  Марка:  -  Трудно  було
стiльки заробити?
   - Спочатку-важкенько, а як до Героя доскочив - полегшало, - не криючись
вiдповiв Марко.
   - I на чому ж ти, Марку, Героя заробив? -  не  витримав  дiд  Гаркавий,
прикриваючи рукою всi свої георгiї.
   - На танках, Панасе Дмитровичу.
   -  Тодi  це  серйознi  ордени!  -  багатозначно  промовив  старий,   не
одпускаючи руки од Георгiїв, яких навiть у голод тридцять третього року не
понiс  до  торгсину.  -  I  скiльки  ж  ти  їхньої  фашистської  машинерiї
понiвечив?
   - В тому бою чотири чи п'ять.
   - Як це так: чотири чи п'ять? - одразу насторожився Борисенко, знову не
знаючи, що подумати про Марка: сам, чудило, себе пiдставляє  пiд  удар.  -
Такi бої не забуваються.
   - Таке не забувається, - задумано погодився Марко, а перед ним  нерiвно
виринув шмат снарядами пробуравленої долини, шмат скособоченого  Неба,  що
страшно єдналося з пораненою землею нетривкими стовпами, в яких бiснувався
вогонь, дим i чорнозем.
   - Так скiльки ж ви, нарештi, танкiв пiдбили? - ожив Кисiль, гадаючи, що
спiймав Марка на брехнi.
   - Я вже наче сказав, - вiдповiв йому, а далi звернувся  до  людей.  -За
чотири точно пам'ятаю, бо  тодi  я  ще  був  бiйцем,  а  не  продiрявленим
решетом. А п'ятий, не знаю, чи сам при останнiй  пам'ятi  пiдбив,  чи  мої
хлопцi. Напевне, таки вони, а менi по великодушностi своїй дописали, щоб я
став Героєм, - щиросерде глянув  у  подобрiлi  очi  незнайомих  друзiв,  а
погляд його полинув аж на фронти, несучи своїм побратимам, живим, а  може,
i мертвим, подяку, любов i вiрнiсть. I зараз в очах i постатi  Марка  було
щось зворушливе i навiть трагедiйне, як у журавля з перебитим крилом.
   - Молодчина! - тихо вирвалось у Борисенка, якого вразив не  так  подвиг
Марка, як його правдивiсть: адже мiг би чоловiк  i  не  говорити  про  цей
п'ятий, уже узаконений танк. Нi, з  такою  людиною,  напевне,  добре  буде
працювати. Цей не з гнучкохребетних, нiколи двоїти не буде.
   Хорошу глибоку тишу, що очищала  душу  вiд  намулу  рiзних  дрiб'язкiв,
об'єднувала добрi почуття i виколихувала незабутнє, бо мало не з  кожного,
хто сидiв тут, можна було писати книгу, неприємно зруйнував Безбородько.
   - От бачите, i примiтка,  чи  як  її  назвати,  знайшлася  у  геройствi
товариша Безсмертного. I суттєва примiтка. Видать, не за  всiма  правилами
фортунило йому. I тому я  хотiв  би  довiдатись  ще  про  одно:  чи  знало
командування, що товариш Безсмертний сидiв у тюрмi?
   В залi хтось аж зiтхнув, а хтось вилаявся спересердя  i  знову  залягла
така тиша, наче хтось зачарував людей.
   Вид Марка одразу ж зболiснiв, а кiнчики вусiв  затремтiли:  Безбородько
шукав i знайшов найболючiше мiсце.
   - Знало, - ледве стримуючи себе, рiвно вiдповiв Марко, а сам вiдчув, як
у  колiнах  затенькали  i  почали  пiдгинатися  покалiченi  ноги.  -Я   не
приховував своєї бiографи, не кривив совiстю нi  перед  людьми,  нi  перед
смертю, їй теж так робив? -Посiрiлий, з насупленими бровами, вiн узявся за
костури i хотiв зiйти з трибуни. Але його зупинив Борисенко.
   - Що ж, товаришу Безсмертний, зараз вас незаслужено, пiдступно  ударили
пiд серце. Ну, а щоб не було  потiм  по  рiзних  закутках  кривих  розмов,
закiнчимо їх тут перед людьми.  Так  лiпше  буде...  Довелось  побувати  в
тюрмi?
   - Не минула тяжка година.
   - Розкажiть коротко.
   Марко невесело i вперто поглянув на Борисенка:
   - Про яку ж тiльки тюрму розказувати: про царську чи...
   Борисенко ошелешено пiдкинув угору дуги брiв:
   - А ви там i там встигли побувати?
   - Мав таке щастя.
   - Тодi про все й кажiть, це навiть краще... - не докiнчив думки.
   - Може, не треба? - насторожено запитав Марко.  -  Декому  це  може  не
сподобатись...
   - Декому й сидiти не подобалось, а йому и досi цим вибивають  очi.  Так
невже цим довiку мають цюкати вам? - обiзлився Борисенко. -  Якщо  можете,
говорiть.
   Марко потягнувся до води, склянка задзвенiла на його зубах, а вiн  нiяк
не мiг зiбрати давнiх лiт:  вони  то  бродили  десь  у  темних  полях,  то
вершниками летiли в бої, то  коцюрбились  на  кам'яних  плитах  колишнього
храму, який двiчi за свою iсторiю ставав темницею:  за  польного  гетьмана
Потоцького i за  владарювання  Денiкiна.  А  увесь  зал,  притихши,  чекав
Маркового слова, i тiльки нервували Безбородько та Кисiль.
   - У вiсiмнадцятому роцi, коли менi щойно  стукнуло  сiмнадцять  лiт,  я
одного вечора зi своїм другом Устимом Тримайводою вивiв з обори  хазяйськi
жереби та й помчав у лiси до партизанського загону. Спочатку не поталанило
менi: я тодi був змучений, зачучвирений хазяйською роботою i  скидався  на
хлопчака рокiв чотирнадцяти. Ну, та знайшлися свiдки i мене якось прийняли
в партизани, тiльки наказали, щоб скорiше пiдростав. Я пообiцяв, що так i.
зроблю, i попервах побрив пушок на  верхнiй  губi.  Отак  i  почалось  моє
партизанське життя: в  бою  мене  хвалять,  а  пiсля  бою  насмiхаються  i
допитуються, чи скоро я вiдпущу вусища такi, як у  польського  магната.  В
однiй сутичцi бiля Бугу денiкiнцi пiдстрелили пiдi мною  коня  i  захопили
мене в  полон.  З  двома  партизанами  нас  кинули  в  старий  католицький
монастир, що всiма своїми  вежами  тягнувся  до  неба.  Вночi  пiд  якимсь
камiнним святим ми голими руками почади робити пiдкоп, покалiчили  пальцi,
позривали нiгтi - i все даремно: на другий день нас привезли  в  школу  до
темнолицього i темноокого офiцера контррозвiдки.  Вiн,  артистично  граючи
голосом,  без  крику,  без  лайки,  наказав  розстрiляти  нас,   позiхнув,
перехрестився i пiдiйшов до телефону. I  тодi  я  помiтив,  що  в  офiцера
блищали тiльки чоботи. Нас iще для чогось  повезли  в  монастир,  а  через
години три кудись повели сонними вуличками древнього повiтового мiста,  де
трухлявiла  i  розсипалась  камiнна  старовина  султанської  Туреччини   i
шляхетської Польщi. Навколо неї кудись пливли i пливли  звичайнi  бiленькi
хати. Тодi усе запам'ятовувалось i думалось про  таку  ж  хатку  в  своєму
селi, де з вiкон чи порога виглядає  мати  свого  найстаршого  сина.  Край
мiста починались поля, над ними пiдiймався наш старий  липовий  шлях...  I
менi так тодi захотiлося жити, що я й  не  стямився,  як  на  очi  набiгли
сльози. Це побачив тiльки старий партизан,  якого  ми  всi  звали  дядьком
Тарасом. Вiн бережно витер їх рубом долонi, поцiлував мене в щоку  i  тихо
сказав:
   - Крiпися, дитино, вже небагато лишилось. Хто дiтей  убиває,  той  жити
довго не буде. А наша правда переможе i нiколи не забуде нас,  а  особливо
тебе, дитино.
   - Мене? - я здивувавсь i зачудувався, уявляючи,  як  то  правда  згадає
малого партизана, i тодi побачив її - вона була схожа на  мою  матiр  -  i
сльози вже бiльше не з'являлися на очах.
   Через якусь хвилину нас поставили в житi. Дядько Тарас ще зiрвав житнiй
колосок, поклав його на долоню, понюхав. А я тiльки побачив, як  пiднялись
рушницi, блиснули вогники, як з руки дядька Тараса упав  колосок  i  хтось
тихенько зойкнув. Потiм знову пiднялись рушницi, i передi мною загойдалася
наша бiла хатинка... Прийшов я до пам'ятi вже на хуторi, де  господарювали
нашi партизани. Оце було моє перше сидiння...
   А вдруге потрапив у холодне мiсце в тридцять сьомому  роцi,  за  зерно.
Тодi  я  був  головою  колгоспу.  Виконали  ми  хлiбозаготiвлю,  здали   i
зустрiчний план, пiсля цього, щоб не  дочекатися  ще  якогось  додаткового
плану, я за одну нiч роздав хлiб на  трудоднi.  Ну,  а  хтось  зразу  ж  i
настрочив доноса, i я за економiчну контрреволюцiю, опинився  за  гратами.
Мiй слiдчий Чорноволенко страшенно допитував, хто мене завербував...
   При згадцi прiзвища слiдчого Кисiль напiвпiднявся з мiсця,  хотiв  щось
сказати, але передумав i, наливаючись лихим жаром, важко сiв на стiлець.
   Безсмертний краєчком ока помiтив це й вiв далi:
   - Слiдчому Чорноволенку  чомусь  невигiдно  було  повiрити,  що  я  мiг
роздати  зароблений  хлiб  без  втручання  якогось  шпигуна.  Я,  як  мiг,
тримався, а коли не хватило снаги, щоб покiнчити з допитами, почав думати:
хто б мене мiг завербувати? Рiзне тодi приходило в голову:  i  страшне,  i
журливе, i надiйне. В .нашому родi всi дуже полюбляли музику, дiд i батько
по слуху грали на скрипочцi, вимiнянiй рокiв п'ятдесят  тому  в  заїжджого
волошина. Грав i я на нiй, навiть навчився в  ноти  заглядати.  Була  така
дурiсть у мене, як говорив колись Антон Безбородько. А найбiльше завмирала
моя душа вiд етюдiв Шопена. Вродиться ж такий талант людям на радiсть.  Не
раз у тюрмi згадувалось, як до  мене  в  колгосп,  захекавшись,  прибiгала
донька:
   - Тату, Шопена грають!
   I ми тодi припадали до приймача i мали свято в душi, i краще робили  на
полi, i веселiше слухали голоси людей i птиць. От  однiєї  ночi,  згадавши
все це, я й сказав Чорноволенку, що мене ще з  юнацьких  рокiв  завербував
етюд Шопена. Слiдчий на радощах так схопився за папiр, що й не подумав над
моїм гiрким жартом. I години не пройшло, як я пiдписав протокол  зiзнання,
а слiдчий все дивувався, чого я так швидко ставлю своє прiзвище... Коли  ж
згодом мiй вирок переглядала трiйка,  її  здивував  i  зацiкавив  протокол
зiзнання. Викликали мене, розпитали про все i одразу ж пустили додому.
   Мертва тиша залягла у залi. Тiнi i видiння тридцять сьомого року  ожили
не перед одними очима, i Марко теж вiдчув нiяковiсть у душi: чи варто було
чiпати своє, бо воно ж неминуче ятрило бiль багатьох  людей,  якi  слухали
його.
   - Нелегка iсторiя... I що ж  ви,  Марку  Трохимовичу,  винесли  тодi  з
в'язницi? - схвильовано запитав Борисенко. - Образу, бiль, злобу?
   - Може, щось iз цього й осiло б у душi, бо вона теж не з лопуцька. Але,
на моє щастя, я кiлька чи не найважчих днiв  пробув  у  камерi  iз  старим
бiльшовиком, астрономом за освiтою. Вiн особисто  знав  Володимира  Iллiча
Ленiна. Образ цього вченого, який творив революцiю  на  землi,  а  розумом
заглядав у тайни всесвiту, й досi часто згадується менi.  То  людина  була
чиста, мов кришталь. Багато чого  навчила  вона  мене.  Найбiльше  з  його
розповiдей я запам'ятав вiкодавнє оповiдання про свiчку:  людина,  мовляв,
коли й горить, мов свiчка, має своє свiтло вiддавати iншим.  Я  тодi  ж  у
камерi, як мiг, на каменi висiк малюнок свiчки,  що  горить,  i  дав  собi
клятву: хоч би на яких вогнях довелося горiти  менi,  а  буду  до  останку
служити людям. З цiєю клятвою i на вiйну пiшов. А там уже моя свiчка ясним
огнем палила i найстрашнiшi нiмецькi танки, будь вони  проклятi  з  вiйною
разом!
   Дружнi оплески покрили останнi слова Марка.  Навiть  обережний  Кисiль,
якого морщило й кривило оповiдання Безсмертного, приклав долоню до долонi,
та вчасно схаменувся, одразу опустив їх пiд стiл i насупив брови.
   Марко й це помiтив, але навiть не так з огудою, як з жалем подумав:
   "Напевно, важко тобi, чоловiче, носити в тiлi ось таку  недовiрливу  чи
полохливу  душу.  I  освiту  здобув  ти,  i  чин  маєш,  може,   досконало
розбираєшся i у фiлософiї, i в полiтицi, i в  рiзних  планах,  директивах,
калькуляцiях, у вiдомчiй дипломатiї, а хiба вiд усього цього комусь  легше
на свiтi?"
   Пiд схвальнi усмiшки, добрi погляди i слова Марко опустився з  трибуни,
сiв на лаву i рукою витер пiт.
   - Молодець, синку, - одразу ж привiтав його  дiд  Гаркавий,  вже  обома
руками прикриваючи свої георгiї. - От кого б я в свої помiчники взяв.
   - Навiть кривого?
   - Навiть кривого.
   - То й берить.
   - Е, нi, не вiзьму, - раптом передумав старий.
   - I чого?
   - Бо, може, ти i вiвцi персональним пiстолетом будеш заганяти  воду.  А
вiвцi, як дiвчата, люблять персональну ласку, - посмiхнувся старий.
   - Що ж нам робити iз Безсмертним? - спитав iз-за столу Борисенко. -  Чи
притягувати до вiдповiдальностi, чи рекомендувати головою колгоспу?
   - Головою колгоспу!
   - Цей порядок наведе!
   - Господар!
   - Тiльки головою! - звiдусiль залунали голоси, i вони добивали  знiчену
постать Безбородька.
   "I треба ж отак промахнутись на проклятiй водi, а сухим iз  неї  вийшов
тiльки Безсмертний. Коли ж, нарештi, погасне твоя фортуна чи свiчка?!"
   Хоча йому було тоскно i тяжко зносити свою неждану поразку  та  думати,
що буде пiсля неї, але й вiн вiддирав i чавив у собi згадку про  донос  на
Марка в тридцять сьомому роцi. Не сумлiння i  не  каяття  мучили  його,  а
тiльки те, щоб i його прiзвище не випливло на якомусь пленумi, як прiзвище
Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такiй дрiбничцi, як музика.
Чи, може, й вiн свiй план виконував?
   - Що, Антоне, готуєшся здавати головування? -  беззлобно  запитав  його
дiд Гаркавий.
   Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пiшов до дверей.
   Пiсля пленуму Кисiль, в передчуттi  рiзних  неприємностей,  невдоволено
говорив Борисенковi:
   - Не подобається менi сьогоднiшня антимонiя.  Молодий  ти  дуже,  Iване
Артемовичу, ох i молодий...
   - Є така хиба в моїй бiографiї, - безжурно засмiявся Борисенко.
   Кисiль поморщився i так провiв рукою, неначе  хотiв  одiгнати  од  себе
смiх.
   - Чує моя душа - наберешся ти всячини з Марком Безсмертним,  черпнеш  з
ним не один кiвш лиха. Чого тiльки  варте  його  оповiдання  про  тридцять
сьомий рiк?  I  що  про  це  художество  скаже  наш  начальник  Управлiння
державної безпеки?
   - Невже ви йому про це будете розказувати? - насупився Борисенко.
   - Як не я доповiм, то знайдеться хтось  iнший.  А  наш  начальник,  сам
знаєш, чоловiк з гарячим характером i холодною владою.
   - Холодною i навiть  бiльшою,  анiж  би  треба,  -  задумано  подивився
Борисенко на затвердiле од невдоволення обличчя Киселя.
   - Отож, сам це  розумiєш,  а  випускаєш  духа  iз  пляшки.  Обережнiше,
обережнiше ходи по землi, послизнутись не тяжко. Тут коли  й  говориш  про
недолiки, то на два боки мiзками розкинь i очима косуй.
   Бiля уст Борисенка вибилась iронiчна оборочка зморщок.
   - Чому аж на два?
   - Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже.  Коли  ти  говориш
про недолiки, так одразу ж говори, що це поодинокi факти  на  тлi  великих
досягнень. Iнакше це може комусь не подобатись, а  по-друге,  за  це  може
вхопитися заграниця, i тодi...
   Циганське обличчя Борисенка налилося гнiвом:
   - Кому ж потрiбна ця обережнiсть!  Кому?  Ви  ж  нею  тiльки  окрилюєте
негiдникiв, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них  площу  i  добриво.  I
чому це ми  повиннi,  на  шкоду  собi,  оглядатись  на  той  закордон,  що
ненавидить нас ще з сiмнадцятого року?
   -  Ну,  це  питання  великої  полiтики...   -   надав   обличчю   вираз
глибокодумностi. - I не гарячкуй, Iване Артемовичу, бо опечешся. Ти раннiй
птах,  а  я  стрiляна  птиця.  Гляди,  щоб   за   сьогоднiшнє   оповiдання
Безсмертного й тобi не iкнулося. На  фронтi  твiй  Марко  мiг  бавитися  в
демократiю, а тут йому треба i зуби пiдточити, i язика обкарнати. Вже один
вигляд Безсмертного насторожує мене.
   - Один вигляд? Чого ж? - здивувався Борисенко.
   - Бачив, ну, як би тобi сказати, яка рiшуча незалежнiсть вписана в його
обличчя?
   - Так, це  не  колегiальне  обличчя!  -  не  мiг  утриматись  од  жарту
Борисенко, але це ще бiльше роздратувало Киселя.
   - Не подобаються менi такi самостiйнi чи самостiйницькi обличчя, якi не
люблять визнавати чиюсь волю. Ох, цi менi українськi обличчя... - В голосi
Киселя обiзвались не тiльки недобрi натяки, а  й  вiдгрмiн  тiєї  страшної
пiдозри, яку невiдомо хто каїновою ниткою роками протягав  у  саму  основу
нашого життя. - Чує моя душа, що цей самостiйник накличе бiду i на свою, i
на твою голову.
   - Чому  самостiйник?  Що  за  нерозумнi  натяки  i  аналогiї!?  -скипiв
Борисенко. - Вiн же, зрештою, не петлюрiвець, а Герой  Радянського  Союзу!
На ньому мiсця живого нема...
   - I це ще не факт! - Обличчя Киселя стало таким  багатозначним,  неначе
вiн ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собi.
   Цю противну машкару багатозначностi i глибокодумностi  на  обличчi,  що
прикривала порожнечу в головi,  Бо-рисенко  уже  навчився  розпiзнавати  й
гаряче обрушився на Киселя:
   - А що ж тодi для вас є фактом? Мiрка обережностi, практика  пiдозри  i
фiлософiя страху? А  я  хочу  бачити  своїх  людей,  свою  землю  без  цих
мертвотних тiней. I чим скорiше вони покинуть нас,  тим  красивiшими,  тим
дужчими, тим дружнiшими будемо ми.
   - Це все вiршi, декламацiя i пiна на молодому пивi. Це  все  добре  для
якогось поета-початкiвця, а не  для  солiдного  керiвника,  який  на  обох
пiвкулях кори головного мозку повинен  зарубати  теоретичну  аксiому:  чим
ближче нам буде до комунiзму, тим бiльшим буде класовий опiр... Я не  хочу
бути пророком, але застерiгаю: бережи, Iване Артемовичу, свою голову, вона
ще для чогось згодиться тобi, - з почуттям переваги сказав Кисiль.  -  Iди
вже, пiдвозь на машинi свого Марка. Та  гляди,  щоб  не  зсадив  тебе  вiн
згодом i з машини, i  з  коня.  Побачиш,  як  моя  теорiя  здiйсниться  на
практицi.
   - I чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рiдню захищаєте?
   - Яку рiдню?
   - Ну, Чорноволенка. Вiн же, здається, ваш сват?
   - А ти звiдки знаєш? - насторожився Кисiль.
   - Чув од людей про його художества... Так рiдня вiн ваша?
   - Ет, не в тiм сила! - похмарнiв Кисiль, але бiльше нiчого путнього  не
змiг сказати.



   XXI

   За мiстом, оживаючи, загойдались, закружляли вечiрнi поля i їхнi  тiнi.
В затишних долинах темнисто  срiблились  тихi  стави;  на  них,  неначе  в
глибокому снi, зривалися птицi, i крила їх маяли i над водою, i в водi.  А
на пагорбах, наче врiзанi в небо, стояли  в  дрiмотному  чеканнi  вiтряки,
здавалося, вони от-от мали когось зустрiти i пригорнути своїми онемощiлими
руками.
   Самотнi тополi i грушi, накупанi мiсячним сяйвом, зворушливо iскрились,
голубiли, туманились i мали ту  прекрасну  жiночу  задуму,  що  солодко  й
тривожно манить у далечiнь людину, стирає гранi мiж нею i природою. I  хто
знає, чи не була колись дiвчиною он та молоденька, росою закапана тополя ?
А може, й виросла вона при битiй дорозi, як пам'ять про дiвчат, що понесли
свої сльози в чужi краї?
   Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зiтхнув.
   -  Нога  болить?  -  Борисенко,  ведучи  машину,  строго  подивився  на
Безсмертного, i тiльки єдина трепетна зморшка  в  мiжбрiв'ї  говорить  про
спiвчуття. Дiйсно, в зiницi Борисенка, в його блакитнавi бiлки хтось прямо
увiгнав таку строгiсть i зосередженiсть, що за ними не  видно  було  iнших
вiдтiнкiв. - Може, помалiше їхати?
   - Не треба. Вiдболiлось моє.
   - Щось не схоже, щоб вiдболiлось, - покосився на костури. - Дуже  ми  в
усьому терплячi люди.
   - Нам, Iване Артемовичу, i належить терпiти.
   - Чому?
   - Якби всi нашi болi тiльки за оцю одну вiйну сплеснулися зойком, тодi,
напевне, не тiльки всi люди, але й камiння не витримало б того зойку: гори
почали б колотися на шматки.
   - Це наче й  правильно,  -  задумано  погодився  Борисенко.  -  А  є  ж
пiдлiсть, яку нiщо не може зворушити,  нiщо:  нi  чиста  краса  життя,  нi
безмежна любов, нi  безмiрна  скорб,  нi  материнськi  сльози,  нi  дитяче
щебетання. Звiдки ж узялася така задичавлена вбогiсть?
   - З великого золота, з  великого  багатства.  Вони  розпростерли  крила
смертi над людьми. I поки це багатство буде  панувати,  доти  смерть  буде
торохкотiти своїми кiстками по землi. От яка  у  нас  невесела  розмова  в
такий вечiр. - Марко поглянув на глибоке, з  таким  зоряним  пилком  небо,
наче щойно хтось проїхав по ньому  срiбними  возами  i  пiдняв  чи  посiяв
легенький туманець цвiтiнь.
   - Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гнiваєтесь  на  мене?  -  змiнив  тему
розмови Борисенко.
   - Чого б?
   - Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?
   - Вiд цього сватання ще далеко до весiлля, - посмiхнувся Марко.
   - Але ж не вiдмовитесь од нього? - допитливо поглянув на  Безсмертного:
хто його знає, що вiн може вчудити i якi думки крутяться  в  цiй  завзятiй
головi. - Не одмовитесь ?
   - Вiдмовитись легко,  але  комусь  же  треба  братись  за  тяжче  -  за
господарювання.
   - Ого, ви наче хвалитись починаєте? -здивувався Борисенко.
   - Чому не хвалитись, iдучи на таке весiлля: замiсть  короваю  -  одразу
беру в одну руку двiстi сорок тисяч боргiв, а в другу - третину землi,, що
пролежала пiд перелогом. Є де розгулятись... Ще сьогоднi цi  грiхи  висять
на Безбородьковi, а завтра вони вже будуть моїми. I ви перший говоритимете
про це на всiх нарадах i лаятимете мене, наче б їх викохав тiльки я.
   - I таки буду! А як же iнакше? - здивовано подивився на Безсмертного. -
Син, яку не одержує спадщину вiд батька, все одно зве її спадщиною.
   - Спасибi, утiшили такою спадщиною.
   - А ви боїтесь?
   - Наше, селянське, дiло завжди боязке.
   -Знову фiлософiя?
   - Нi, правда. Хiба, коли я кидаю сьогоднi в землю зерно, не тремчу,  що
буде завтра? Вже з цiєї години починаю боятися суховiю i засухи,  граду  i
вiтру i рiзної нечистi. Отак i несеш увесь час у грудях i великий  острах,
i великi надiї.
   - Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?
   - Та хiба ви його не розкусили ? - Навiть  тепер  не  схотiв  обмовляти
свого суперника.
   - Виходить, не зовсiм. Сьогоднi вiн розкрився в усiй красi. I думається
менi так: звичайна людина має в серцi два передсердечка i два пiдшлуночки,
а у Безбородька все стало шлуночками.
   - Чимало ще є у нас таких шлункових голiв, i декого вони задовольняють.
   - Ваше "декого" - означає Киселя.
   - Хоча б i його, сперечатись не буду.
   - Ви давно встигли заїстися з ним?
   - Як побачились, так i заїлись, - з ходу, можна сказати.
   Борисенко не посмiхнувся, але  обличчя  його  так  ожило,  неначе  його
зсередини пiдмивав посмiх.
   -  Швидко  це  у  вас,  Марку  Трохимовичу,  робиться,   дуже   швидко,
по-партизанськи. Не зiйшлися характерами?
   - I навряд чи зiйдемось. Отак i почнеться моє головування, якщо  ви  за
дорогу не змiните своєї думки. - Придивляється, як далеко  у  полi  працює
самотнiй, ще невидимий трактор - тiльки рухлива гра  свiтла  говорить  про
це. "Ось що  менi  зараз  найбiльше  потрiбно",  -  думає  вже  як  голова
колгоспу.
   -  Дуже  ви  сьогоднi  розгнiвалися  на  Киселя?  Безсмертний  вивчаюче
подивився на Борисенка, несподiвано знайшов у його поглядi  щось  добре  i
сумне. "Видать, не такий ти, чоловiче,  грiзний,  як  здається  з  першого
знайомства".
   - Нi, Iване Артемовичу, може б, i гнiвався на Киселя, та честь на  собi
кладу. Я просто зневажаю його, весь рiд i увесь родовiд його.
   - Он як!  У  вас  навiть  до  родоводу  дiйшло!?  -  Борисенко  зменшив
швидкiсть. - За який же родовiдний корiнець ухопилися ви?
   - I це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене  вибирати  головою,  бо
змирщини з Киселем у нас не буде нi на людях,  нi  в  полi.  Коли  я  бачу
справжнього керiвника, - в мене розкривається серце, коли я  стрiчаюсь  iз
якимсь киселем, - серце моє щемить, як перед хворобою... Колись ученi люди
чи письменники в своїх книгах напишуть, як с.ело одразу пiсля Жовтня свято
вiрило кожному начальнику, бо вбачало в них не  звичайних  людей,  а  цвiт
революцiї. Але згодом начальникiв з потребами, як у газетах пишуть, зросту
i без таких потреб бiльшало та й бiльшало, i не все краще  прибивалось  до
нашого  берега  та  виприщувалось  на  рiзних  посадах  i  в  канцелярiях.
Прибились i киселi - не заслугами, не роботою, а  крученою  спритнiстю  та
влiзливiстю своєю. Великого  розуму  їм,  очевидно,  нi  рiдна  матiр,  нi
баба-пупорiзка не поклали  куди  треба,  а  самi  вони,  киселi,  не  дуже
старались на нього нi за книжками, нi за роботою. А  бути  ж  їм  хотiлось
тiльки на виднотi, триматися тiльки зверху. От, щоб  довше  втриматись,  i
почали  вони  не  сходитись,  а  розходитись  iз  людьми,   страхати   їх,
розкидатись  їхнiми  роками,  їхньою  долею.  Це  вийшло  у  киселiв,   це
сподобалось їм, i вони вже не говорять з людьми, а  вправляють  їм  мiзки,
сгружать з них стружку, пропiсочують їх  i  все  щось  пришивають.  Киселi
навiть встигли увiрувати, що не любов, а їхнi  погрози  вирощують  iдеї  в
головi i  хлiб  у  полях.  А  насправдi  виростили  вони  бiльше  людських
трагедiй, анiж їх повинно бути на землi. За це киселiв прилюдно треба, ну,
хоча б з усiх посад  знiмати,  як  розкрадачiв  великої  людської  вiри  i
скарбiв революцiї.
   - Не так їх легко спекатись, - задумано сказав Борисенко i  повернув  у
поле до самотнього трактора.
   В голубому туманному одсвiтi фари погойдувалась свiжа рiлля,  i  навiть
тепер було видно, як жиром  поблискували  тлустi  долиннi  скиби.  Молодий
веселогубий  тракторист  зупинив  машину,  скочив  на  землю   i   радiсно
поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.
   - Де ж ти, Ярославе, пального дiстав? - з надiєю запитав  Борисенко.  -
Невже пiдвезли увечерi?
   - Нi, Iване Артемовичу, не пiдвозили. -Пурхають угору зашерхлi  кiнчики
уст, i рот молодого тракториста стає схожим на молодика рiжками вгору.
   - Не пiдвезли? -хмурнiє Борисенко. -А чим же ти ореш?
   Тракторист вивчаюче дивиться на  секретаря  райкому,  потiм  смiхотливо
одводить од нього погляд:
   - Поки що орю сумiшшю свого рiдного дядька.
   -Дядька? Де ж вiн розстарався на таке добро?
   - А вiн може розстаратися; дуже  розДобутливий  у  мене  дядечко.  Коли
нiмцi тiкали з нашого села, вiн, сам не  знаючи  для  чого,  поцупив  собi
кiлька бочок пального i заховав свiй трофей у темник.
   - От спасибi твоєму догадливому дядьковi.  Молодчага  вiн!  Треба  буде
чимсь вiддячити чоловiковi за допомогу, хоч у газетi згадати.
   - Та нащо, Iване Артемовичу, його ще й у газетi друкувати,  обiйдеться.
-В тракториста занепокоєно осiв пiвмiсяць рота.
   - Оце рiдня! Ти щось маєш проти  дядька?  -  Борисенко  з  цiкавiстю  i
подивом поглянув на тракториста.
   - Та нi, я нiчого не маю проти свого дядька, але, напевне, вiн щось має
проти мене, - зам'явся Ярослав.
   - Хитруєш, хлопче? Ану викладай, що в тебе.  Ярослав  ногою  провiв  по
рiллi дугу i втупив у неї очi.
   - Кажи, кажи, не ори ногою, -пiдiгнав його секретар райкому.
   - Що ж тут говорити... Бачите, Iване Артемовичу, мiй дядько й не  знає,
що я орю поле його добром.
   - Як це так?
   - Вiн, дядько, нiвроку, загнибiда - скупенький у  мене.  Так  я  сам...
теє, потихеньку його трофей перетрофеюю.
   Марко, щоб не розсмiятися, прикусив  губу,  а  Борисен-ко  далi  строго
допитує у тракториста:
   - Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дiзнається?
   Тракторист пiсля цього запитання-пiдбадьорився:
   - Вiн, я думаю, не дiзнається, бо делiкатно пораюсь бiля його добра.
   - Вiн ще й  делiкатнiсть  у  крадiжцi  знайшов!  -  Повеселiло  обличчя
Борнсенка. -Як же ти делiкатничаєш?
   - Та... ви ще всiм розкажете, а цим досвiдом не варто дiлитися.
   - Кажи вже, кажи.
   - То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна -  залишаю  трохи,  а
бочку наливаю водою. I все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра i
подумає, що його отак з водою й залишили нiмцi.  А  я  навiть  поспiвчуваю
йому, щоб не дуже печалився чоловiк.
   - Ну й розжився твiй рiдний дядько на спiвчутливого  небожа,  не  всюди
такого  знайдеш,  -  розсмiявся  Марко,  за  ним  Борисенко  i,   нарештi,
тракторист. - Дайте менi, Iване Артемовичу, цю жалiсливу душу хоч на  пару
днiв.
   - Запорозьку Сiч починаєте збирати?
   - Такi сiчовики згодяться, щоб нестатки пiдсiкти.
   -Ярославе,  поїдете  з  пальним  свого  дядька  до  Марка   Трохимовича
Безсмертного?
   - До Безсмертного?.. Того самого? - Пожвавiшало обличчя Ярослава, i вiн
з цiкавiстю поглянув на Марка. - До якого самого? - запитав Борисенко.
   - Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?
   - До того ж.
   - Тодi поїду! Де вже моє не пропадало! - радiсно погодився тракторист.



   XXII

   Цього ж вечора Марко подибав до  пасiчника  Зiновiя  Гордiєнка.  Старий
бджоляр колись доглядав не тiльки за бджолами, але й за гречкою, то  треба
було прикинути з ним, як i де найкраще взятися за гречкосiйство.
   На подвiр'ї Гордiєнка стояло  кiлька  свiжих  вуликiв,  а  над  ними  з
перекладини 'нависав старий, потемнiлий дзвiн. Марко зупинився бiля нього.
   Далекi роки, далеку молодiсть нагадав  цей  трофей  котовця  Гордiєнка.
Нагадав i ту  молодюсеньку  вчительку,  яку  все  дивувало  в  його  селi.
Гай-гай, усе те давно вiдшумiло-вiдгуло i стало тiльки  то  тривожним,  то
дивовижним спомином.
   Марко поторгав рукою дзвiн, злегенька гойднув  било,  i  мiдь,  яка  ще
недавно мучилась, у землi, обiзвалася низьким спiвучим голосом.
   Ще в сорок  першому  роцi,  коли  фронт  наблизився  до  села,  Зiновiй
Петрович  закопав  свого  дзвона  посеред  подвiр'я,  закопуючи,   наказав
сусiдам:
   - Отож має чоловiк  лишню  роботу.  Ну,  та  дзвона  можна  закопати  i
вiдкопати, а фашизм треба тiльки закопати. Ще гудiтиме  над  його  могилою
мiй дзвiн. Аякже, будуть мати свято i люди, i дзвiн.
   - Люди закопують добро, а мiй що вигадав! - лохнула тодi тiтка  Христя.
- Старе як мале...
   В землянцi  Гордiєнка  стояв  гомiн,  на  невеликих  шибках  ворушились
людськi тiнi. Коли Марко вiдчинив дверi, вiн побачив за столом господарiв,
дiда Євмена, Василя Тримайводу  i  його  тiтку  Марiю,  бригадира  Дем'яна
Самойленка, Софiю i Галину Кушнiренкiв, Омеляна  Коржа,  Петра  Гайшука  i
веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим нiжним березневим туманцем на  щоках,
на якому пiзнiше проростуть веснянки.  Тiтка  Христя  першою  кинулась  до
Безсмертного, несучи на обличчi посмiшку, а на вiях сльози.
   - Добрий вечiр, Марку. Сiдай, дитино, до столу. От спасибi,  що  зайшов
на радiсть нашу.
   - На яку радiсть?
   - А ти нiби не чув? - тiтка Христя здивовано i  навiть  трохи  ображено
розвела руками,  а  в  розгалужених,  мов  корiнцi,  зморшках  її  обличчя
заяснiла добра посмiшка.
   - Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про  це  одразу  має
знати увесь свiт, - насмiшкувато обiзвався Зiновiй Петрович.
   - А може, його i знатиме увесь свiт! Бачиш, сину ще й тридцяти годочкiв
нема, а вже генерал по артилерiї! Не те, що ти! - зневажливо поглянула  на
старого.
   - Аби я так заранi не оженився на тобi, може, досi й маршалом був би.
   - Правда, Зiновiю, правда: жiнки-головне преп'ятствiє нашому  брату,  -
обiзвався Євмен Дибенко.
   Марко обняв тiтку Христю i поцiлував її. Але тепер жiнка не заточилась,
не потягнулась долонею  до  очен,  а  щасливо  й  вдячно  дивилася  кудись
далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.
   - Сiдай уже, генеральшо, бо картопля задубне, - так  само  насмiшкувато
сказав Зiновiй Петрович i звернувся до людей: -Що воно тепер за генеральшi
пiшли?  От  подивiться  на  мою:  на  ногах  з  камери  броненосцi,   руки
потрiсканi, мов сама земля. Чом не портрет?
   Тiтка Христя подивилась на свiй  незугарний  одяг,  на  своє  взуття  i
засмiялась. I засмiялись усi, крiм Зiновiя Петровича. Хоч вiн i говорив  з
насмiшкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була  сповнена
гордощiв. Тiльки не варт показувати їх. Вiн пiдвiвся з-за столу,  пiдiйшов
до Марка, поздоровкався i задумано сказав:
   - От i маю новий клопiт - свого ж генерала.
   - Та який же це клопiт? -посмiхнувся Марко.
   - Великий, - переконано сказав старий. - Хiба ж це справжнiй генерал  у
двадцять вiсiм рокiв? Нi тобi сивих вусiв, нi шовкової бороди,  нi  навiть
живота. Он про нього вже й  французи  написали,  що  не  по  правилах  бив
нiмцiв. А французи - це ж нацiя!
   За столом знову засмiялись, а Гордiєнко похитав головою, щось подумав i
вийшов iз землянки. В оселi всi урочисто притихли, немов очiкуючи  чогось.
Незабаром на подвiр'ї великодньо бемкнув дзвiн, раз, вдруге i втретє.
   - За сина? - запитав Марко. '
   - За тебе, - вiдповiла тiтка Христя. -  За  твоє  головування.  Ми  вже
знаєм, що в райкомi сказали. Є правда на свiтi!
   - Не зiйшовся на безбородьках свiт клином. Але чепкi вони, як бур'ян, -
обiзвався високочолий i впертогубий, з рiзко  окресленим  обличчям  Дем'ян
Самойленко, i в поглядi його спалахнув недобрий огонь.
   Зiновiй Петрович внiс у землянку саморобну, недоплетену рафу  i  вручив
Марковi:
   - На нове господарювання. Не забув, для чого вона?
   - Для гречки?
   - Атож!
   - Розкажiть, що воно i як воно, - попросила високогруда, з  мальованими
бровами Ольга Бойчук.
   - Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак i починається нове головування.
   - Яке ще там головування, - вiдмахнувся Марко.
   - А ти не дуже задавайся! - гримнув дiд Євмен. - Розкажи! Дехто  навiть
не знає, скiльки стебло гречки має цвiту.
   - Про це найкраще розповiсть Зiновiй Петрович: вiн улiтку не вилазить з
гречок.
   Старий пасiчник подивився на дiвчат:
   - Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має  приблизно
триста квiточок, а на розкiшнiй рослинi їх буває i шiстсот. Це ми колись з
Марком Трохимовичем полiчили. Таке  стебло  виростає  з  великої  порiдної
зернини - її материнське харчування дає рослинi i рiст, i силу, i  врожай.
От я й змайстрував цю рафу для вiдбору  дорiдного  насiння.  Жаль,  що  не
привчають вас до гречкосiйства.
   - Як, дiвчата, працюють вашi ланки?
   - Погано, Марку Трохимовичу, нема  кому  людське  слово  сказати'  нам,
тiльки лаяти є кому, - обiзвалась Ольга Бойчук. - Навiть землю не за всiма
ланками закрiпили. Мою, краще доглянуту, вiддали Шавулинiй рiднi.
   - Ти буряки вирощуєш?
   - Буряки, як вони вже надокучили менi.
   - Чому?
   - Бо половина їх iде на такий коньяк "три гички", що вiд нього й сльози
стають каламутними.
   - У нас дiла  бiльш-менш  iдуть  лише  в  городнiй  бригадi,  -  Дем'ян
Самойленко повернув голову в бiк Марiї  Тримайводи.  -  У  неї  i  насiння
вдосталь, i парники вже зеленiють, i найранiше помiдори та огiрки  родять.
Знає жiнка якесь ворожiння до городини.
   - Тiльки нiякого толку нема з цього: уся праця йде  наче  в  прiрву,  -
зажурено сказала вдова. - На вас, Марку Трохимовичу, надiя.
   - Аби городина була, а надiя знайдеться, - посмiхнувся Марко.  -Зiновiю
Петровичу, гречки багато у вас?
   - У вiйну тiльки горя багато. Кривдить вiйна бджолу, кривдить i  гречку
- нема її у колгоспнiй коморi. Ну, я й наклав контрибуцiю на сусiдiв,  якi
сiяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?
   - Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє вiд рота вiдiрвали, - обiзвався  дiд
Євмен.
   - Таки останнє, - похитав головою  Гордiєнко.  -  Бо  з  вiйною  велика
бiднiсть упала на нас. Упала i вiдходити не хоче. То треба якось  громадою
ломити її, наводити по_ рядок на землi. Жiнко, в тебе  є  ще  генеральськi
огiрки?
   - Тепер вiн i сироватку буде називати генеральською. їжте, люди  добрi,
що є, та вибачайте. Мiй трутень навiть у такий день на млинцi не дав своєї
гречки...
   Вже мiсяць опустився на  край  землi  i  потемнiло  село,  коли  Марко,
попрощавшись iз людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних  парникiв.  У
головi чоловiка роїлися рiзнi господарськi плани, треба було думати i  про
скоростиглий карбованець, а його могла дати тiльки рання городина.
   В долинi тьмяно блиснули першi рами парникiв. Марко обережно  опустився
бiля однiєї, трохи пiдважив її i вдихнув тепло-вологi  пахощi  молоденьких
стеблин помiдорiв. Скло другої  рами  було  зовсiм  темним.  Марко  вийняв
трофейний лiхтар, присвiтив ним i вражено застиг: сотнi людей дивились  на
нього iз темного скла негативiв. Серед  них  вiн  пiзнавав  своїх  друзiв,
сусiдiв, пiзнавав живих i мертвих, якi й пiсля смертi збирали тепло  сонця
для людей... А ти ж, чоловiче, живий, то й думай, i роби, як живий...



   XXIII

   Мертвi очi линiв тупо дивились на Безбородька, i ця ж  тупiсть  була  в
поглядi Мирона Шавули.
   - На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш,  на  кого  покидаєш?  -  охмелiло
варнякав комiрник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум
розтiкався по його задичавлених заростях  i  болюче  ворушив  дрiбним,  як
лiсова грушка, носом. - На кого ти нас покидаєш?
   - Цить, заголосив, неначе на похоронах, -  витрiщився  на  нього  Тодох
Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається  презирство.  -  Ти  краще
помiзкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Iвановича на посту,
бо дiло йде - контора пише. Треба,  помисливши,  всю  рiдню,  всiх  друзяк
блоком сколотити, всюди масову роботу пiдняти на рiвень, а на зборах своїх
людей порозтикати по закутках,  щоб  демократiя  була  в  голосах.  Як  ти
думаєш, Антоне?
   - Тепер, люди, добрi, з цього шуму  не  буде  пива:  час  непiдходящий.
Треба риально  думати.  За  ваше  здоров'я.  -  Нахмурений  Безбородько  з
гiднiстю пiдняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив i крекнув:
   - Огонь!
   - Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все  твоє  з
воза упало, невже отак i здасишся? - Б'є Шавула виделкою в око  рибини.  -
Невже отак i здасишся?
   - Мушу, братцi, не хочу, але мушу, -  трагедiйне  пiдiймає  розчепiренi
руки. - Але справа не в тому, що Марко пiдiйметься на мiй пост, а  в  тiм,
як його найскорше сколупнути з  поста.  Ще  не  вродився  той  голова,  що
проголовує без помилок, чи недолiкiв, чи перекручень, чи недокручень. Нам,
практично, треба вже сьогоднi вхопитись за них...
   - За що ж ухопитися, коли вiн ще  не  голова?  -  здивувався  недалекий
Шавула.
   - За тi хвости, якi лишаються на господарствi. За них чiпляйся i  в'яжи
на мертвий вузол, - повчально сказав Мамура. - Подумай лишень:  чим  i  як
тепер обсiється Марко? От i хапайся одразу ж за  зрив  посiвної.  Труби  i
пиши в усi iнстанцiї, борись за правду!
   Останнi слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не  пасувало  слово
"правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його i писка не кривить.
Зовсiм запесиголовився чоловiк. Комiрник хотiв чимось  в'їсти  Мамуру,  та
саме заговорив Безбородько:
   - Ви, братцi, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте  сухим
- знадобиться! Менi,  практично,  тепер  навiть  краще  скинути  з  плечей
головування. Хай  увесь  цьогорiчний  клопiт  впаде  на  Марка,  хай  його
перешерстять за вiдсталiсть i в iнстанцiях, i в  газетах,  хай  запариться
вiн, а тодi й ми, тут як тут, вигулькнемо i знадобимось на щось.
   - Мiнiстерська у вас  голова,  мiнiстерська,  -  похвалив  ;  Мамура  i
засмiявся.
   - Яка не є, а  плечей  тримається,  -  не  перебiльшує  своїх  талантiв
Безбородько. - Значить, нам зараз треба, практично, вiдступити крок назад,
тiльки з толком вiдступити, щоб не завiяти шляху наперед. Документи  рiзнi
пiдготуйте, щоб i комар носа не пiдточив. Коли щось не так, то робiть, щоб
було так, в ажурi, як ученi голови кажуть, бо хтозна, якi ревiзiї  наїдуть
чи наскочать на нас. Головне звести кiнцi з кiнцями, без  хвостiв.  Ну,  а
корови. якi ми взяли з колгоспу, маємо сьогоднi ж повернути. Так  i  рiднi
усiй скажiть. Тут треба без дурних жалощiв i лiбералiзму!
   - Тепер, виходить, i на фермi буде молоко, - скривився Шавула, вiдiрвав
руки вiд голови. - Невже без цього нiяк не можна обiйтись?
   - Не можна! - твердо сказав Безбородько.
   - Он, падку мiй, смутку мiй! Як же цi корови заводити на ферму?  Сорому
на весь район не оберешся, - заволав Шавула i знову охопив голову руками.
   Безбородько заспокоїв комiрника.
   - Який там сором? Не туди дивишся, не те  бачиш  i  не  те  мислиш.  Ми
просто рятували корiв од голоду, врятували їх - i знову честь-честю здаємо
в колгосп. Ми колгоспу добро робили.
   - Ай справдi! - здивувався,  потiм  посмiхнувся,  а  ще  через  хвилину
спохмурнiв Шавула. - Таку корову повертати. У неї  ж  вим'я,  наче  цебер!
Може, її, Антоне, своєю замiнити?
   - Не роби  цього,  Мироне.  На  все  є  свiй  час.  -  Строго  поглянув
Безбородько.  -  Лисицю  власний  хвiст  погубив,  а  тебе  може  погубити
коров'ячий. Думай не тим мiсцем,  на  якому  зараз  сидиш,  i  готуйся  до
ревiзiї. Ну, а щоб тобi легше було  здавати  свою  корову,  спочатку,  для
практики, одведи мою.
   - Коли?
   - Зараз.
   Вони всi троє пiдвелися з-за столу,  вийшли  на  подвiр'я.  Безбородько
рiшуче пiшов до великої, бляхою критої шопи, вiдв'язав  породисту  корову,
що пахла молоком i лугом, злегка вдарив її чоботом i повiв до ворiт.
   - Оце, Мироне, практично, робиться так, - повернув голову до завгоспа i
комiрника. - Вiдчиняються ворота - i гайда, коровице, з  двору.  Вiддирай,
Мироне, пережитки вiд серця i веди, щоб не повело кудись в недобре  мiсце,
- навiть посмiхнувся Безбородько.
   Шавула сплюнув, лайнувся в бороду i, згинаючись, пiшов за коровою.
   - Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? -  зажурено  похитав  головою
Мамура.
   - Чому не жаль? Але мiзки мої ще не притрусило кам'яною лускою. Нам  не
положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я  сказав,  не  хапайся  за  рiзнi
викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до своїх документiв, а  дорогою
пришли до мене Галю з машиною.
   - Кудись у похiд?
   - До сусiдiв по пiснi... Є рiзнi дiла. З головування ж  сходжу.  -  Вiн
попрощався з Мамурою i весь у невеселих думках увiйшов у дiм.  Мертвi  очi
линiв тупо Дивились на чоловiка, i йому тяжко зiтхнулось.
   - З головування сходжу, - ще раз сказав сам собi.
   Коли на вулицi забурчала машина, Безбородько погасив свiтло,  вийшов  з
дому i ще  завагався:  чи  їхати  йому  до  Саврадима  Капустянського,  чи
облишити свою затiю. Але як облишиш її, коли припекло до самого краю?  Вiн
мовчки сiдає в кабiну, косує на дiвчисько: чи не насочилось воно насмiшкою
до голови, й наказує їхати в Зелену Браму... Чим тобi погане село? I назва
гарна, i стоїть у садках, наче у вiнку, i люди там спокiйнiшi. Нема,  коли
помислити, нi Євмена Дибенка, нi Дем'яна Самойленка. Цей думає, як горiв у
танку, то йому все можна, бодай тобi язика заклинило.
   Перед очима Безбородька проходять i проходять його недруги, якi  будуть
патрати й шматувати чоловiка на звiтно-виборних зборах. В цей день  когось
iз них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота  можна  хитро-мудро
замазати. Все треба з пiдходом робити.
   В таких роздумах Антон Iванович пiд'їжджає до хрещатих ворiт  Саврадима
Капустянського, перед порогом непомiтно тричi спльовує через лiве плече й,
невесело посмiхаючись, заходить до хати.
   - А, сват приїхав! - глумливо вiтається Саврадим Григорович.  Навiть  в
оселi вiн сидить у кожушку, i все одно холод порядкує в тiлi  чоловiка.  -
Може, вмовив Безсмертного до нас?
   - Не змiг, - з жалем вiдповiдає Безбородько. - Ви як у  воду  дивились:
йому не хочеться йти на мале господарство.
   - Ну, це дiло його, - з жалем сказав Саврадим Григорович. - Коли вже  я
собi  змiни  дочекаюсь?   Не   витримує   моя   основа   такої   нагрузки,
розповзається.  Ех,  лiта,  лiта...  А  колись  же  найноровистiшi   огирi
танцювали  пiдi  мною,  шабля  вилискувала  i  виспiвувала  в  руках   мов
на-вiжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем
перекидав. Де тi лiкарi в свiтi, що дають людинi силу, а не могилу?
   - Нема таких та й не скоро знайдуться, - впевнено вiдповiв Безбородько.
- Вся їхня ученiсть ще може щось пiдрiзати, щось вкоротити в  чоловiка,  а
наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанiв у неї.
   - Як ти славно про жбани сказав,  -  зажурено  погодився  старий.  -  А
колись i вони будуть, вип'єш з них здоров я - i ходи по землi, як сонце по
небi... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш менi?
   - Може, й пособити, як захочете, - ще з опаскою говорить Безбородько.
   - Чому б помочi не захотiти? - пожвавiшав старий. - Говори, що в тебе.
   - I незручно про себе, та скажу:  .хочу  до  вас  у  прийми!  -  одразу
випалив Безбородько.
   - Як!? -вражено поглянув на нього Саврадим  Григорович.  -  Ти  до  нас
хочеш головою? Так я розумiю?
   - Атож. Треба ж вам вiдпочинок дати. Я потоварисмед...
   - То це я за  твоєю  спиною  вiдпочиватиму?  -  старий  викруглив  очi,
подався з доброго дива плечима до стiни i розреготався. I вiд цього реготу
затанцювали йог'о чуприна i борода.
   Наглий смiх пересмикнув Безбородька, тепер у  цiй  хатi  i  йому  стало
холодно.
   - Невже це так смiшно? - злостиво скривив товстi губи.
   - Для мене смiшцо, для тебе сумно, - хапався за живiт Капустянський.  -
Ой, не можу  далi...  Безбородько  подбав  про  мiй  вiдпочинок...  Та  не
кривись,  не  злобствуй,  чоловiче.  Ти  вибачай'старому,  але  я  тебе  i
свинопасом не поставив би в своєму колгоспi.
   - Чого ви так запишалися своїм господарством? Срiблом-злотом ощасливили
його? - обурився Безбородько.
   - I скажу, послухай, коли маєш час. - Капустянський нарештi пересмiявся
i з погордою поглянув на Безбородька. - Слухай та мотай на вус. Таке рiдко
в очi кажуть. Я думаю, людина, яка  ходить  бiля  живого  дiла,  тiльки  з
радiстю повинна робити його. А пригадай, чи вмiв ти щось робити з радiстю?
Анiчогiсiнько. Ти навiть хлiб не вирощуєш, а вичавлюєш з землi. Ти й  їсиш
його без радостi, бо крадений вiн у тебе. I хоч я хворий дiд, хоч я не маю
твоїх рокiв попереду, та я й досi маю  радiсть  од  людей,  од  землi,  од
похилої травицi в лузi i вiд зiрки в небi. Навiть умираючи, я не дам  тобi
волi, бо ти недобрий, злий чоловiк! Ти не любиш навiть тих, хто працює  на
тебе, ти боїшся їхнього погляду, їхнього слова i смiху. Ще Шевченко писав:
"I немає злому на всiй землi безконечнiй  веселого  дому".  Запам'ятай  цю
велику правду. Ти i в своєму домi не маєш радостi, бо i вiн, i все в ньому
хапане. То як я тебе можу допустити до  громадського  добра?  Ти  ж  зразу
почнеш думати не як його приумножити, а  як  розтягти,  чесних  труженикiв
замiниш хитрими пройдисвiтами, пiдлабузниками i почнеш рубати  пiд  корiнь
людськi надiї i людську радiсть!.. Не шипи, не кривись,  чоловiче,  слухай
старого, а ухвалу сам собi пиши, бо рано чи  пiзно  пропишуть  її  люди...
Жiнко, постав нам щось на стiл, хай повечеряє  Антон  Безбородько.  Ми  ще
погомонимо по-сусiдськи про виправлення душi. Може, пособить.
   - Нiчого не треба менi - нi ваших доповiдей, нi  вечерi  їжте  самi!  -
люто пiдвiвся злобою натоптаний Безбородько.
   Але дружина Капустянського вже несла назустрiч полумисок, знову ж  таки
з рибою. Мертвi очi щупакiв тупо витрiщились на Безбородька.



   XXIV

   Антон Безбородько не раз бував i на конi, i пiд конем i на це з  роками
почав дивитися, як на певну закономiрнiсть фортуни. Коли його  обирали  на
голову, то вiн з гiднiстю тримав власну голову, коли ж переобирали, теж  з
гiднiстю нiс на поблiдлiм обличчi почуття незаслуженої образи i на щирi чи
вдаванi спiвчуття вiдповiдав одне:
   - Хiба нашим людям хтось догодить?
   Найбiльше  йому  подобались  тi  звiтно-виборнi  збори,  якi  не  пахли
переобранням. Щось тодi тепле, сiмейне ворушилося на  душi,  хоча  навколо
бушувала пристрасть рiзних виступiв. На таких зборах  вiн  охоче  визнавав
критику,  обiцяв  щось  витягнути,  десь  виправитись,  всюди   полiпшити,
добитись i перемогти. А далi знову йшла та сама карусель: його накачували,
критикували, вiн по-бойовому сприймав критику, самокритикувався, на чомусь
виїжджав, щось придумував i в роботi, i в рапортах, розправлявся з деякими
критиканами, деяким хитро замазував рот i  знову  готував  новi  обiцянки:
добре, що їх не треба купувати.
   Коли ж його переобирали, тривожився, але  не  впадав  у  розпач,  бо  в
туманi майбутнього бачив падiння новообраного голови i  своє  переобрання.
Але в такi невеселi години Антон Безбородько мав одну найтяжчу  хвилину  -
розлуку з печаткою. Недарма якийсь дурноязикий  пустив  колись  дотеп,  що
печатка стала Безбородьковi другим серцем. Тiльки той, хто не розумiє,  що
таке печатка, може без шаноби говорити про неї.
   Сьогоднi ж особливо трудно було її класти на стiл. Може, того, що збори
вiдбувались у церквi i на ганебне падiння голови дивились i люди, i  боги,
i нечиста  сила.  Залишки  забобонного  остраху  iнколи  тривожили  Антона
Iвановича, коли вiн  стрiчався  поглядом  з  бiсiвськими  очима,  на  яких
мерехтiв гарячий полиск пекла, дарма що бiля  нього  ворушилась  громiздка
постать отця Хрисантiя в пiдряснику iєромонаха. Чого ще  поповi  треба  на
звiтно-виборних зборах? Ага, то вiн за утвар  потерпає...  Безбородько  не
може угнатися за всiма думками i  говорить  сьогоднi  значно  гiрше,  анiж
умiє. Позаду хтось смачно позiхає i голосно мовить:
   - Говорила-балакала до самої смертi. Хватить гандаляпати!
   - Не  збивайте  чоловiка!  Вiн  же  в  такий  час  трудився!  -  одразу
обiзвались по кутках прихильники Безбородька.
   - Так трудився та хапав, що нi свiту, нi людей не бачив.
   - А ти бачив? Бодай тобi повилазило!
   - Та вже вилiз палац у Антона i дурень бiля Антона.
   - Га-га-га!
   - Клади, Антоне, клейдони на стiл! Досить колгоспом гендлювати!
   В Безбородька тiпнулися плечi, вiн змовк,  всвердлив  очi  в  пекло  i,
оволодiвши собою, сяк-так закiнчив виступ, полiз у кишеню за  печаткою  i,
перегинаючись, поклав ii на стiл. Але ж  не  Марко  потягнувся  до  неї  -
першим узяв печатку дiд Євмен, нацiлився недовiрливим  оком,  безцеремонне
покрутив її в руцi, пiднiс до носа й понюхав.
   - Чим пахне? - запитав збоку Василь Тримайвода.
   - Бурякiвкою i шампанським,  -  серйозно  вiдповiв  старий,  i  навколо
розлiгся регiт.
   Безбородька знову пересмикнуло, але, зрештою, i це не так погано: краще
хай смiються, анiж сердяться. Може, за смiхом нiхто не  згадає  про  другу
ревiзiю? Коли б ця хмара оминула його. Вiн тоскно  вдивляється  в  обличчя
людей i святих, найбiльше побоюючись додаткової ревiзiї, бо вже й  сам  не
знає, що може виявити вона.
   Але якось обiйшлося без неї. Про другу ревiзiю не згадав нi  Борисенко,
нi сам Безсмертний, i це зменшило болi  Безбородька:  йому  не  доведеться
продавати з торгiв свiй палац. I нащо вiн його передчасно  вигилив  таким?
Це можна було зробити i через рiк-два.
   Марко говорив коротко i в своєму  виступi  навiть  не  згадав  прiзвища
свого попередника, чим здивував i людей, i самого Безбородька.
   "Таки чогось побоюється мене", - по-своєму зрозумiв це Безбородько.
   - Яким би не був  голова  колгоспу,  без  вас,  люди,  без  ваших  рук,
душевностi i великодушностi вiн погоди не зробить. Тiльки в згодi  з  вами
вiн буде господарем, без вас - прикажчиком. А земля прикажчикiв не любить,
хоч їм i перепадає бiльше її дарiв, анiж справжнiм хлiборобам. Та гiркий i
хлiб, i мед такого прикажчика.
   - Безбородька не кривила ця гiркiсть, - обiзвався хтось позаду, i  смiх
загойдав людськими головами.
   Але й пiсля цього Марко не напався на свого попередника.
   - Я не хочу їсти хлiба i меду, вiдiрваного вiд вашого рота, бо  тодi  й
мед стане отрутою. Коли буде ваша велика пiдтримка, я надiюсь, обiцяю,  що
вже в цьому роцi у кожної вдови i сироти буде хлiб на столi.
   - Ми, Трохимовичу, не пожалiємо нi пучок, нi ручок, аби тiльки  нас  не
забували пiсля жнив, бо пам'ятають нас тiльки до жнив, - прожалiснiв голос
вдови Софiї Кушнiренчихи.
   - Не забудемо, тiтко Софiє. Зараз нам дуже тяжко, - продовжував  Марко.
- Тяжко i державi. Але ми всi радiємо, що вже наш воїн однiєю ногою стоїть
на порозi перемоги. Цю перемогу кував i ваш святий хлiб.  Держави,  народи
нiколи не забудуть вашого трудного хлiба. Нелегким  вiн  буде  i  в  цьому
роцi: у нас навiть насiння не вистачає, нема чим  зорати  землю.  Не  один
день лопати, горiли б  вони  ясним  вогнем,  будуть  витискати  мозолi  на
жiночих i дiвочих руках. Але за всяку цiну  ми  маємо  обробити  землю  до
останнього клаптя. Отак i почнемо рости, трудно,  але  мiцно.  I  коли  ми
будемо однiєю сiм'єю, то в цьому роцi до нас прийде хлiб, а через  два-три
роки - справжнiй достаток. Через два-три  роки  справжньої,  як  я  думаю,
працi будемо тiльки згадувати i дивуватися: невже  ми  були  ще  в  тисяча
дев'ятсот сорок п'ятому роцi такими голодними та бiдними. Так хай iз нашою
великою перемогою над фашизмом, над кривдою скорiше приходить перемога над
злиднями!
   Останнi слова Марка потонули в дружних оплесках.
   Вiн вiдчував, що люди вiрять йому, але й вiдчував, що Борисенковi  щось
не сподобалось у його виступi: це видно було по його темнив з блакитнавими
бiлками очах. Але що саме не подобалось йому?



   XXV

   Пiсля  засiдання  новообраного  правлiння   Борисенко   з   Безсмертним
останнiми вийшли надвiр.
   Над землею аєгковiйно тремтiло iмлисте срiбло мiсячної ночi, а на землi
тiнi хмарин чiплялися за тiнi осокорiв. Прямо  на  дальнi  поля  Чумацький
Шлях з  обох  рукавiв  висiвав  своє  зерно  i  курiвся  зоряним  туманом.
Бездоннiсть фiалкового неба пiдкреслювала досконалу завершенiсть i ночi, i
тишi, в якiй то схлипував, то причмокував, наче немовля на грудях  матерi,
то гнiвався на когось,  то  вуркотiв  невидимий  бурчак.  Щось  ласкаве  i
первозданно чисте було  в  його  нерiвному  голосi,  у  вiдтiнках  дiвочої
м'якостi i хлоп'ячого заповзяття.
   - Краса яка! - пiдвiв до неба голову Борисенко. - Тiльки  б  любуватися
нею чи пiснi наспiвувати,  аби  вiйна  не  так  зобидила  землю  i  людей.
Сiдайте, Марку Трохимовичу, пiдвезу до вашої землянки.
   - Що землянка! Везiть краще в поле, хоч подивлюсь, як дихає воно.
   - Поглянемо,  як  дихає  воно!  -  схвально  посмiхнувся.  -  Уже  щось
примiряєте?
   - Та прикидати - прикидаю, тiльки толку мало, - аж зiтхнулось Марковi.
   - Що тривожить?
   - Найбiльше - сiвба. Чим  тiльки  землю  зорати?  Доки  пiд  перелогами
лежати їй?
   - Скiлькох людей мучить зараз оце питання! Тiльки подумати: на  Українi
знову з'явились перелоги i тi трави, що ке ростуть  на  орнiй  землi...  I
нiчим я зараз не можу втiшити вас. Викручуйтесь,  як  умiєте.  Поки  що  й
держава не в силi допомогти вам. Тяжко їй.
   - Ох, i тяжко, - зiтхнув Марко, сiдаючи в машину. - А пройде ж  не  так
багато часу - i все минеться, наче сон. Життя вiзьме всюди  гору,  i  тодi
люди почнуть дивуватися, як ми в огнi горiли i не згорiли, як у землi Жили
i не плiснявою, а соками її взялись, як випростались, як пiсля всiх руїн i
пожарищ цвiтой зацвiли.
   - Вам, Марку Трохимовичу, в  цю  нiч  треба  було  б  вiршi  писати.  -
Борисенко, виїжджаючи на дорогу, обережно запетляв помiж осокорами.
   - Я їх таки писав минулої ночi.
   - Справдi? Яка тема?
   - Насущна: що нам зможе дати гектар баклажанiв, огiркiв  i  цибулi.  Як
вам такi вiршi?
   - На даному етапi задовольняють. Чого зразу  до  баклажанiв  та  цибулi
взялись?
   - Городина - це  грошi  зверху,  а  глибинних  ми  поки  що  не  можемо
черпнути, є тiльки нашийнi - борги. I скидати їх будуть  городиною  жiночi
руки.
   - Лопатою i сапкою? - аж губу прикусив Iван Артемович.
   - Так, лопатою, сапкою, мозолями i навiть  новими  зморшками.  Цей  рiк
нелегким буде для нас усiх, а найбiльше  -  для  жiноцтва.  Дуже  зобижаєм
його.
   - Це ще добре, коли є кого зобижати, - на  мить  болюче  примружив  очi
Борисенко.
   - Ви про що? - не зрозумiв Марко.
   - Не догадався?.. Про свою  i  твою  жiнку,  -рiзко  перейшов  на  "ти"
Борисенко.
   - У вас теж?.. - широко  поглянув  на  хмуре,  мов  iз  чорного  каменя
висiчене обличчя.
   - У мене теж, - вирвався хрипкий клекiт iз грудей. Нi одна  зморшка  не
ворухнулась на виду Борисенка, та бiль кригою охопив його обличчя i кригою
заiскрився в очах.
   Обабiч шляху в прозорому  мiсячному  туманi,  наче  видiння,  вiдходили
темнi постарiлi липи, i в їхнiх нiмотних обрисах,  в  покляклому  з  росою
гiллi вчувалась печаль скорботних матерiв. Ох,  цi  "катеринiвськi"  липи,
цей  широкий  шлях!  Скiльки  лихого   проходило   бiля   вас.   Борисенко
напiвобернувся до Безсмертного:
   - Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстрiляли i її  пiсню.  А
мою  жiнку  спалили  з  ненародженим  дитям.  На  сьомому  мiсяцi  ходила,
сподiвалася подарувати менi сина, не такого цигана,  як  я.ё  Хату  облили
якоюсь сумiшшю, пiднесли до стрiхи  смолоскипи,  а  по  вiкнах  ударили  з
автоматiв... Моя дружина була такою Красивою, що її, по правилу, i  вогонь
не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рiдня.
   В долинi бiля ставу, що закинув у  темну  глибiнь  неспокiйний  мiсяць,
Борисенко зупинив машину. Вони мовчки злiзли з  неї,  мовчки  пiдiйшли  до
берега, що вже щетинився боязкою травичкою, їм  нiчим  було  втiшати  один
одного - слова ще бiльше розтривожили  б  їх.  А  зараз  тiльки  тривожили
думки, спогади, видiння, i то вони тiснилися мiж  невiдкладними  турботами
про найбуденнiше: про оранку, сiвбу, городину, пальне.
   "У нас пального нема землю зорати, хлiб посiяти, а вони,  фашисти,  ним
людей палили". Перед Марком з'являлися хиткi лапища  страшного  багаття  i
обрис невiдомої красунi, яку, по правилу, i вогонь не  повинен  би  взяти.
Але взяв, не пожалiв нi краси, нi материнства. А люди, не знаючи цього,  й
досi дивуються, чого в Борисенка таке похмуре обличчя i строгий погляд.
   - Отак, чоловiче, i залишились ми з тобою пiдстаркуватими  вдiвцями.  -
Борисенко поклав руку на плече Марковi, i це багато чого сказало йому. - А
життя йде, i тримається воно не на болях, а надiях. I в тебе їх бiльше.
   - Хiба? - здивувався Марко.
   - Ти надiєшся зустрiти доньку, а менi нема кого. Коли б  скорiше  вiйна
закiнчилась.
   Вони по тiнях верб, мiж якими  туманцем  ледь-ледь  ворушилось  мiсячне
марево, пiдiйшли до греблi з разочком кленiв-покленiв. Пара чирят  чорними
грудочками зiрвалася з  плеса,  з  їхнiх  крил  закапала  вода.  На  глибу
сплеснулась риба, i сполоханi кола, доганяючи одне одного, почали набiгати
на берег.
   - Що, Марку, будеш сiяти в долинi? - Борисенко махнув рукою за плесо.
   - Коноплi, мудрiшого нiчого не вигадаєш.
   - Насiння вистачить?
   - Де там. Роз'їла його Безбородькова шатiя, а кiнцi так кинула у  воду,
що й ревiзiя не змогла вчепитись за них. Завтра правлiння пiде  по  людях.
Отак i почнемо стягатися по нитцi на сорочку.
   - Чистосортного льону пiдкинемо вам. Не льон - одна радiсть.
   - За це спасибi. От i  матиму  в  цьому  роцi  трьох  китiв:  городину,
коноплi i льон.
   - Борги скинеш ними? - хитрувато примружився Борисенко.
   - Надiюсь.
   - Говориш про це, а думаєш про бiльше?
   - Є такий грiх, якщо вродить.
   - Чую селюхiвську обережнiсть. - Борисенко пильно подивився  Марковi  у
вiчi. - Ну, а сьогоднi на зборах новий голова часом не забрехався?
   - Вiн таке дiло не дуже полюбляє, - сказав, наче й не про себе. - I  не
було потреби йому брехати.
   - Гаразд. Але ти дiйсно вiриш, що через  два-три  роки  доб  єшся  тiєї
картини, яку намалював на зборах? Чи це тiльки сказано для так годиться, з
нагоди коронацiї, щоб людям у перший день головування бляхмана пустити?
   Безсмертний одразу похмурнiв, одвiв погляд од  Борисенка,  поглянув  на
тихе плесо, що ворушило в своїй глибинi i хмари, i мiсяць, i зорi.
   - Мовчитк новий голова?
   - Мовчу, Iване Артемовичу.
   - Зови Iваном, так мiцнiше буде. А чирку на побратимство ми  вип'ємо  з
тобою, коли ти хоч iз боргiв своїх вискочиш.
   - Уже й своїх? Не пам'ятаю, коли я їх придбав?
   - З сьогоднiшнього вечора. Виходить, сам не  вiриш,  що  через  два-три
роки люди твого села забудуть, в яких вони злиднях жили?
   - Вiрю i не вiрю.
   - Оце вiдповiдь! Дипломатична! - невдоволен,о вигукнув Борисенко.  -  I
ти вже хитрувати починаєш? На зборах - одно, зi мною - друге, а на серцi -
щось третє. Як воно все це вмiщається i крутиться в твоїй розумнiй головi?
   - Навiщо ви так, з плеча, про хитрування? Тепер, будем одвертi, я  десь
не обiйдусь без нього, десь i ви крiзь пальцi подивитесь на  це,  бо  таке
хитрування буде не для себе: я злиднi повинен зiрвати з плечей.
   - Ох, Марку, Марку, хоч би ти помовчав про цi  вiдкриття.  Чи  ти  мене
зарання в спiльники по хитрощах береш? Так  доказуй,  як  ти  вiриш  i  не
вiриш, що село через два-три роки виб'ється з нестаткiв?
   - Говорити про це - тiльки роз'ятрювати i себе, i когось.
   - Ятри, не  делiкатничай.  Нас  тепер  уже  нiчим  не  здивуєш,  навiть
страшним судом.
   - I скажу! Намалюю картини! - позлiшав  Безсмертний.  -  Ось  перша:  в
енному колгоспi повне безладдя, розвал. Голова iз своєю  теплою  компанiєю
пропиває все, що можна пропити. Люди на роботу не  виходять,  на  трудоднi
одержують  грами,  не  цiкавляться  соцзмаганням   i   навiть   преси   не
передплачують.  Та  ось,  нарештi,  молодому,  красивому   i   енергiйному
секретаревi райкому стає ясною вся картина. Вiя якогось вечора привозить у
село не менш молодого i красивого голову,  гаряче  рекомендує  його,  люди
пiдтримують, i все починається, наче  в  казковому  царствi-государствi...
Новий голова не п'є i за роботою навiть не їсть, люди на  роботу  йдуть  з
ентузiазмом, на трудоднi одержують кiлограми, всi змагаються помiж собою i
всi передплачують пресу, колгосп стає найкращим  у  районi,  i  про  нього
пишуть у тiй же пресi, яку вiн передплачує. Правда,  як  усе  гладенько  i
гарно в цiй картинi?
   Борисенко спочатку здивовано слухав Марка, а потiм розреготався:
   - Де ти видряпав таку типову картину?
   - З типових романiв. А чи в багатьох романах писалось про таке: здаючи,
наприклад, картоплю, колгосп  одержує  за  неї  менше,  анiж  витрачає  на
пальне, щоб довезти її на заготпункт? Або  скiльки  писалося  про  золотий
урожай, золоте зерно i як воно  веселить  щасливе  хлiборобське  серце.  А
читали ви де-небудь, як це золоте зерно пiсля натуроплати i  розрахунку  з
МТС пiд мiтлу йде на рiзнi додатковi та  зустрiчнi  плани  i  хлiборобське
серце спливає кров'ю?
   - Е-е, чого тобi заманулося! Чи не хочеш письменника пiдвести пiд  таку
критику, за якою починається iнфаркт? Письменникiв теж треба жалiти, i  їм
нелегко виростити своє золоте зерно. Ну, а полова буває у всякому дiлi - i
в сiльському господарствi, i в лiтературi... Так що ж  ти  своєю  картиною
хотiв намалювати?
   - Те саме, що ви подумали, те саме, що думають люди:  погано  ще,  дуже
погано господарюємо ми на землi. Я розумiю, що не на чужому золотi,  а  на
робочих мозолях пiдiймалась наша держава, я розумiю, для  чого  нам  треба
було i не доїсти, i не доспати, я розумiю,, що таке боротьба за хлiб.  Але
я проти  тiєї  боротьби,  коли  економимо  на  грамах,  а  губимо  пуди  i
вiддаляємо хлiбороба вiд соцiалiзму.
   - А не загнув ти, Марку? - насторожився Борисенко.
   В Безсмертного болiсно заворушилися зморшки бiля очей i рота:
   - Може, i загнув, про таке не часто  нам  випадає  радитись.  Сам  хочу
розiбратися в цьому. Я схожий на людину, в якої болить кореневий зуб, а їй
здається - всi болять, i вже не розбереш, де зубне, а де сердечне.  Вiрно,
що перша заповiдь - є першою, але коли ми, як i про  першу,  заговоримо  й
про другу - про  хлiб  насущний  на  столi  хлiбороба?  Про  це  ми  якось
соромливо мовчимо, бо декому спадає на думку, що це власницькi  тенденцiї,
пережитки. А хлiб-ще нiколи не був пережитком!.. Кожний  голова  колгоспу,
керiвництво перед першою заповiддю чують  iстинно  страх  божий,  а  перед
другою - декому й за вухом не свербить: за це строгача не влiплять, на суд
не покличуть, постраху не наженуть... Що ж залишається  робити  хлiборобу,
коли пiсля жнив вiн усi свої трудоднi виносить з комори в  одному  мiшечку
чи торбi? Або пухнути  з  голоду,  або  якось  викручуватись  i  лукавити,
гублячи свою гiднiсть i серце. От i починає вiн викручуватися, як може, як
умiє: один, що бачить, те й цупить ночами з колгоспного поля i  навiть  не
вважає це крадiжкою; другий, зiгнувшись  у  три  погибелi,  пре  на  базар
городину i стає поруч з перекупкою чи  сiдухою  не  гордим  хлiборобом,  а
зiщуленим мiшко носом; а третiй  кидає  землю  i  шукає  деiнде  певнiшого
шматка хлiба, хоч iз сторожування, будь воно неладне... Отак i черствiє  i
оздоблюється хлiборобське серце, i черствiє без його ласки земля.  Про  це
ми стараємся менше говорити i ще менше писати, але вiд  усього  цього  ми,
зрештою, губимо бiльше хлiба, чим його треба на споживання, губимо людську
вiру в силу колективу, вiдриваємо хлiбороба вiд великої спiльної  радостi,
i вiн вихоплюється на дрiбнюсеньку стежину, що веде його з  широкого  поля
на свою латку городу. Арифметика - це наука для всiх,  але  з  арифметикою
колгоспного трудодня ми не звели кiнцiв.
   - Ну й чого ти хочеш?
   - Господаря землiї Господаря, а не уповноваженого, не заготувача,  який
зернину тягне в комору, а губить колосок  на  полi.  Чи  придивлялись  ви,
наприклад, як у нас iде косовиця?  Такi  господарi,  як  Броварник,  дають
людям частину  косового,  i  далi  картина  виходить  такою:  зелене,  мов
барвiнок, сiно має i держава, i колгосп, i колгоспник. А там, де  косовиця
нiчого не обiцяє хлiборобу, - трава перестоює, стає дротом,  сiно  гниє  в
покосах або затiкає в скиртах, бо й скиртують його  не  любов'ю,  а  злом.
Кому ж потрiбна ця економiя: державi, колгоспу чи колгоспнику? Свої  дiрки
в сiльському господарствi ми  часто  хапаємось  латати  уповноваженими  по
картоплi, по молоку, по шерстi, по яйцях, по пуху-перу i  по  iнших  "по",
наче й не знаємо найпростiшої iстини, що справа не в  уповноважених,  а  в
тому, хто засiває землю. От ще перед вiйною почалось у нас  добре  дiло  з
додатковою оплатою. Але дехто одразу й злякався, що селянин салом обросте,
i заволав не своїм голосом. Не перевелись ще крикуни, якi все згадають:  i
жито, i пшеницю, i корови, i свинi, i  кролi,  i  кури,  але  й  слова  не
скажуть про хлiбороба. А прийде господар землi, ми й плани всi  виконаємо,
i хлiб, i до хлiба матимемо, i радостi побiльшає в очах, i щастя в грудях.
Та й не будем писати отих вiршикiв, що навкруг без меж та без краю  ходить
урожай, а хтось ножицями стриже  колоски.  Та  який  би  дiдько  стриг  цi
колоски, якби порядок був на полi!
   - Гарнi, Марку, твої думки, тiльки поший на  деякi  з  них  торбинку  i
тримай при собi, - похмуро сказав Борисенко.
   - Це й бiда, що ми їх часто тримаємо в торбинцi,  все  спасаємось,  щоб
чогось не  трапилось.  А  розiбратись  би  в  усьому,  висипати  всi  свої
недолiки, перешеретувати їх, одверто сказати людям, пiдняти їх на трудовий
подвиг, то через якийсь час i дядько  був  би  не  кумом  королю,  а  вище
короля, як i треба йому бути в соцiалiзмi. Та все одно розберемося  в  цих
дiлах, хоч комусь i не хочеться клопотати собi голову мужицькими справами.
   - Розберемося, Марку, тiльки не все робиться одразу. З  тебе,  як  буду
секретарювати, не дуже будемо тягти додатковi плани. Змiцнюйся.
   - Спасибi. Хлiб, хлiб за всяку цiну маємо в цьому роцi дати хлiборобу.
   - Це зараз головне, а попереду  -  найголовнiше,  -  з  доброю  задумою
сказав Борисенко. - У мене теж мужицьке серце, жене воно кров  iз  землею.
Не раз я думаю, не раз караюсь i мучусь  нерозв'язаними  вузлами,  але  не
сумнiваюсь, що розв'яжемо їх. I так розв'яжемо, що кожний  селянин  вiдчує
себе господарем землi, кожний! Ти знаєш, як не любить наша людина говорити
про нестатки, як їй приємно сказати, що в неї є те, i друге, i третє.  Для
цього вона й на свят-вечiр ставила усi страви на стiл. I от я думаю не про
один свят-вечiр на рiк, а про такi часи, коли вiдпадуть розмови  й  печалi
про хлiб насущний: усе буде в нас! I вiриться, не за горами цi часи.
   - Скорiше б дожити до них.
   - Доживемо. А як ти зараз будеш обсiватися?
   - Ще й сам до ладу не знаю. Мушу якось викручуватись.
   В цей час на дорозi забурчав трактрр. Марко з Iваном Артемовичем  пiшли
назустрiч йому, i яке ж було їхнє здивовання i  радiсть,  коли  на  машинi
побачили веселогубого Ярослава.
   - О, це ви так пiзно? - i собi  здивувався  тракторист,  зiскакуючи  на
землю. - А я до вас, Марку Трохимовичу. Приймете на якусь пару днiв?
   - Ну й молодчина ти, Ярославе, - розчулено обняв його Марко. - Ти й  не
знаєш, як я вдячний тобi.
   - I я радий, що до  вас  приїхав,  -  добрим  пiвмiсяцем  заокруглились
парубочi вуста. - То де менi починати?
   - А є чим? - посмiхнувся Борисенко.
   - Є, i знаєм, де взяти, -  безжурно  вiдповiв  Ярослав.  -  Хай  тiльки
дядечко бiльше спить.
   - Ти ж не голодний? - запитав Марко.
   - Хто тепер ситим буває? Тiльки дармоїди та комiрпики.
   - Може, поїдемо до мене, пiдвечеряємо трохи?
   - Боюсь уночi їсти, бо як звикну до такої розкошi, то що буду робити  у
воєнний час? Вранцi щось передасте менi. Де починати оранку?
   - Онде, Ярославе, вiд тих вербичок, що  гнуться  до  нас.  Тiльки  веди
скибу не поздовжню, а поперечну.
   - Це ж для чого?
   - Щоб чорнозем i вода не стiкали у став.
   - Єсть, порядок у вiйськах! - козирнув Ярослав, вибрався на  трактор  i
поїхав до вербичок.
   Незабаром рiвнi скиби почали здиблюватись за усiма плугами.
   - На щастя! - Марко скинув картуза i пошкандибав борозною, мов пiдбитий
птах.



   XXVI

   Марко пiзно повернувся додому, але мати ще не спала - очiкувала його.
   - Ну, покажися, сину, чи  дуже  радiєш  новiй  посадi?  -  докiрливо  й
насмiшкувато подивилась на нього.
   - Дивiться, мамо! - кинув костури i рiвно став посеред землянки.  -  Як
воно вам показує?
   - А хiба тебе розбереш? Ти всерединi можеш плакати, а зверху смiятися.
   - Оце сказали про свого сина, дали йому характеристику, - махнув  рукою
Марко.
   - Так що маєш новяй клопiт иа свою голову. -  Мати  зажурено  схрестила
руки на грудях. - Тепер тягатимуть тебе i по районах, i по прокуратурах, i
по бюрах, i по судах: їсти хочеш?
   - Дуже!
   - Пiдiгрiти борщ?
   - Аякже!
   - Пiсний тiльки вiн, замiсть м'яса - самi опеньки плавають.
   - Голодному i опеньки - м'ясо.
   - Вiн ще й смiється. Зараз принесу дровцят.
   - Не треба, мамо.
   - А чим же тобi борщ пiдiгрiти?
   - Є чим! - нагнувшись, Марко дiстав пiд лавою сокиру i  вдаряв  нею  по
костуру.
   - Навiжений, що ти робиш!? - скрикнула мати.
   - На дрова стараюсь вам, - засмiявся Марко, рубаючи  костури.  -  Отак,
Мамо, й почнем головувати на своїх ногах - досить чужих.
   -Чи не зарання, сину? - журливо  i  радiсно  дивилась,  як  розлiталися
костури на цурпалки. Потiм позбирала їх, кинула в кабицю й пiдпалила. Сухе
деревляччя одразу  зайнялося  й  загуготiло.  -  Горять?  -  пригинаючись,
подивився Марко.
   - Горять! Нехай усе лихе горить... А до тебе вже двiчi гостi приходили.
   - Якi там iще гостi?
   - I не здогадаєшся, - ставить на стiл  полумисок  борщу  з  грибами.  -
Почекай, чи не вони ж, неприкаянi, знову  йдуть?  -  повернула  голову  до
порога. - Таки вони, i ночi нема на них!
   Хтось  знадвору  зашарудiв  руками  по  дверях,  клямцнула  клямка,   i
здивований Марко побачив зiгнутi постатi Безбородька i Шавули.
   - Господарю-хазяїне великий, до тебе можна? - випростуючись, з награною
бадьорiстю запитав Безбородько. - Чи тепер i до хати не пустиш?
   - До хати, коли вона буде, може, й не пущу а в землянку -  заходьте,  -
не дуже привiтно поглянув на пiзнiх i непроханих гостей,  якi  вже,  тiсно
притершись плечем до плеча, пiдходили до столу.
   - Самi опеньки плавають! - по-дурному  вирвалось  у  Шавули,  коли  вiн
заглянув у миску.
   - Бiдненько, Марку, вечеряєш, бiдненько, - похитав головою Безбородько.
   - Що маю, те й споживаю.
   - Ну, це  дiло,  практично,  завтра  поправиться,  -  прозоро  натякнув
Безбородько i зразу ж перевiв мову иа жарт.  -  Але,  може,  сьогоднi  вже
варто повечеряти яко головi?
   - Невже ти здогадався щось принести  менi  як  головi?  -  насмiшкувато
спитав Марко.
   Безбородько  насторожився,  мов  чапля  над  водою,  не  знаючи,  що  й
вiдповiсти на насмiшку, але махнув рукою й пустився вбрiд:  -Таки  принiс!
Не погребуєш?
   -Нi, не погребую, Антоне, якщо воно своє, а непозичене.
   - Та що ти, Марку! Хiба ж ми посмiли б з таким до нового голови прийти?
Закон треба знати.
   - А Шавула, напевне, посмiв би! Це вiн якось говорив менi бiля райкому.
   - Не добивай мене, Марку, до решти,  -  винувато  скривив  заволохачене
обличчя Шавула. - I, коли можеш,  забудь  i  пробач  тодiшнi  дурноколiннi
слова. Я, сам розумiєш, напiвп'яним був i молов щось, наче з гарячки, о! -
Вiн розкрив поли пiджака, шанобливо  згинаючись,  поклав  на  стiл  кiльце
ковбаси i четвертину сала, а Беабородько витяг з  кишенi  пляшку  горiлки,
вдарив долонею в денце - i корок полетiв аж до печi.
   - Пройшов ти, Антоне,  практику,  -  не  витримала  мати,  дивуючись  i
обурюючись, чого це її синовi заманулося сидiти з такою кумпанiєю. Ну,  та
йому виднiше, як  треба  зробити;  помiж  людьми  i  шавули  живуть  -  не
перевелася рiзна погань на свiтi...
   - За твоє здоров'я, Марку, - навiть iз якоюсь урочистiстю пiдняв  чарку
Безбородько, теж у душi дивуючись,  що  так  легко  почалася  ця  незвична
вечеря. - Бажаю, щоб тобi гарно жилося i господарювалося.
   - А насправдi, Антоне, чого ти  менi  бажаєш?  -  безжалiсним  поглядом
обпiк Безбородька. - Щоб я скорiше собi в  язи  скрутив  чи  ще  чогось  у
такому планi?
   Безбородько задихався од цього погляду,  але  якось  витримав  його,  у
нього тiльки ледь-ледь здригнулись i скособочились  Повiки,  що  порожнiми
завiсами опадали над глибоко втисненими очима.
   - Нi, Марку, не бажаю тобi цього.  -  Знову  статечно  почав  розливати
горiлку. - Не буду критися, що  пiсля  нинiшнiх  зборiв,  практично,  дуже
невесело менi на серцi. Та й ти на моєму мiсцi навряд  чи  мав  би  велику
радiсть. Але критику треба терпiти i  виправлятись.  Сам  сьогоднi  яснiше
побачив помилки i таке iнше. Ну, i жалкую, що зарання погнався за  власним
будинком, вiн, гидотний, найбiльше одiрвав мене од людей i колгоспу. Клята
власнiсть, як болотяник, засмоктала мене в болото.
   - Скажи на  милiсть  божу!  -  здивовано  вирвалось  у  матерi:  каяття
БезборЪдька вразило її. - Виходить, ще не зовсiм пропащий ти чоловiк.
   - Де є такi граблi, щоб вiд себе гребли? Та й рука якось у чоловiка все
до себе горне, - глибокодумно ввернув Шавула своє  слiвце  i  прикрив  очi
скойкоподiбними  повiками.  -  Знову  ж,  пробач  менi,  Марку,  те  дурне
посталакання перед пленумом. Нащо нам довiку ворогувати?  Ще,  побачиш,  i
Шавула тобi знадобиться! О!
   На мить у поглядi Марка майнуло бiсiвс.ьке лукавство, але вiн одразу  ж
пригасив його перебiльшеною серйознiстю i навiть рота прикрив  рукою,  щоб
не тiпались бiля нього зрадливi складки.
   - Посталакання твоє, Мироне, куди не пiшло, постараюсь  забути,  хоч  i
впiк ти мене до самих печiнок. Але за граблi, що до тебе колгоспне гребли,
нiхто не  забуде  -  нi  я,  нi  люди.  Тут  тiльки  суд,  коли  вiн  буде
милосердним, простить тобi. Ти ще не мав з ним дружби?
   Шавула завовтузився, засовався на стiльцi, i обличчя  в  нього  болiсно
пожалiснiло: зовсiм вiдкрутитися  не  мiг,  бо  сам  говорив  Марковi,  що
потроху бере з колгоспу, але й терпiти цюкання у вiчi  про  свої  крадiжки
теж було несила.
   - Чого люди не наговорять: з билинки зроблять  копицю.  Хiба  ж  ти  не
знаєш наших людей?
   - Та знаю наших людей, але знаю й тебе:  розкрився  ти.  Мироне,  перед
пленумом, як пишний будяк. Та й про це рiзнi заяви говорять.
   - Якi заяви? - ще бiльше занепокоївся Шавула,  в  якого  слово  "заява"
завжди пов'язувалося тiльки з неприємнiстю.
   - А ти не знаєш якi? - здивовано знизав плечима Марко i цим  ще  бiльше
приголомшив учорашнього комiрника.
   Чогось занепокоївся i Безбородько.
   - Не знаю. - Шавула кiнчиками пальцiв прикрив м`ясистi й  глибокi,  мов
гаманцi, вуха.
   - Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сiреньку, з  нiмецькими  лiтерами
папочку? - показав рукою на рiжок папки з актами, що виглядала з-за образа
Георгiя Побiдоносця. - Ось там i лежить твiй суд, там же  списанi  усi  чи
бiльшiсть грiхiв i твоїх, i Мамури, i ще декого.
   - Оце попав чоловiк у  папочку,  наче  в  розщеп,  -  розгублено  косує
Шавула. На кiнчику його носа, що нiяк не може йибитись iз  хащiв  волосся,
заблищали найдрiбнiшi краплини поту. - I що ж ти, Марку, думаєш робити?
   - Навiщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловiк з головою, при начальствi
ходив, надивився на всяку всячину, сам знаєш, що я не буду квасити  заяви,
мов огiрки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону.
   - А може, Марку, ти своєю владою, своїм геройством так зробиш, щоб воно
без судiв обiйшлось? - уже благало i очима, i скошеним ротом,  i  жалiсною
волохатiстю все обличчя Шавули.
   - Як же я можу це зробити? Ти ж  Василю  Тримайводi  комору  в  порядку
передав?
   - Та трохи не зiйшлися кiнцi з кiнцями. Нестачу я завтра ж донесу.
   - А як ти донесеш тi кiнцi, що кинув у воду? Вiд людей i вода грiхи  не
втаїть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вiсiм заяв подано?
   - Боженьку мiй, аж вiсiм, - жахнувся Шавула. - А на Мамуру скiльки?
   - А на Мамуру менше - тiльки шiсть.
   - То пiсля цього є правда в свiтi? - знову шукає спiвчуття  у  Маркових
очах. -Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а  параграф  йому  випаде
менший.
   - В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самi порозумiйтесь на  судi.
- Марко поглянув на годинника. - Ну, погомонiли, пора вже й вiдпочивати.
   Шавула в благаннi простягнув руки:
   - Добре тобi, Марку, говорити про вiдпочинок, а як менi бути?
   - Теж спи, як можеш! Вiдсипайся за недослане. Хiба не  догадувався,  що
колись за твої справи може безсоння напасти?
   - Дiтьми i богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повiк цього не забуду!  Що
хочеш, зроблю для тебе. - Благання i острах охопили всю кабанисту  постать
Шавули, а великi з жовтизною бiлки взялися вологiстю. Було схоже.  що  вiн
от-от не витримає i заплаче.
   Марко задумався, у Шавули прокинулась надiя, а Безбородько,  якого  теж
тривожила окаянна папка,  хотiв  i  спасався  заступитись  за  Шавулу,  та
нарештi подав голос:
   - Може, й справдi, якось замнеш це дiло? Хто не знає, що  в  комiрника,
чи спiймався вiн, чи нi, рiзнi  комбiнацiї  бувають?  Нащо  тобi  починати
головування з судiв ?
   - Так i я про це щойно подумав, - признався Марко. - I не тому, що менi
шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'їжджати по судах i  слiдствах.  Ти
ж. Мироне, пiсля районного суду подасиш апел'яцiю i закрутиш менi  веремiю
по всiх iнстанцiях аж до Верховного суду? Хiба не так?
   - А звiсно ж, веремiї буде, - трохи пожвавiшав  Шавула.  -  То  пособи,
Марку.
   - Що ж, може, й взяти грiх на душу,  якщо  свiдок,  -  Марко  в  задумi
кивнув головою на Безбородька, - не обмовиться навiть словом.
   - Над цим голову не суши, бо й моя вина є  у  дiлi  Мирона,  -  одверто
сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:
   - Тодi зробимо так: зараз же, Мироне, иди додому, тихцем коли та  смали
свого кабана i до ранку, як не хочеш, щоб про це все  село  знало,  завозь
свiжину у комору. Це саме шепни й Мамурi. А вранцi на пару з ним  берiться
за колгоспну роботу.
   - Аж усього кабана здати? - полiз рукою до потилицi Шавула.
   - Щетину i кишки можеш залишити собi, ну й печiнки та селезiнки теж,  -
великодушно дозволив Марко. - Чи, може, це не  пiдходить,  не  подобається
тобi?
   -Ет, що там говорити:  подобається  чи  не  подобається,  -  безнадiйно
махнув рукою Шавула. - Залишаєш на великдень без шкварки мене.
   - Та. ковбаса ж буде! - утiшив його Марко. - А на роботу виходь  щодня.
У тебе залишилось двi корови?
   - Одна.
   - А ту, що в лiсництвi, продав?
   Шавула зiтхнув.
   - То ж ялiвка, не доїться.
   - Байдуже, менi молока з неї не пити. I в Мамури теж?
   - I в нього двi.
   - От завтра зранку й готуйте їх до ярма.
   - До ярма? I без ложки молока залишиш нас?
   Марко зобидився:
   - Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобi не подобається...
   - Та нi, вже подобається. - важко зiтхнув Шавула. - А де ж  ярма  взяти
на корiв?
   - Як не дiстанеш готових, то знайдеться ж десь у березi суха верба.
   - Чорт їй тiльки радий, - знову зiтхнув Шавула.  -  I  тодi  заявам  не
дасиш ходу?
   - Якщо покажеш себе в роботi, то пiсля посiвної - сам  порву  заяви.  А
тепер iди на заклання.
   Шавула спересердя одним духом перехилив  чарку,  скривився  вiд  якоїсь
думки, потiм рiшуче пiдвiвся i з шапкою в руках пiшов до дверей.
   - То й бувайте здоровi. Був у Шавули  кабанчик  пудiв  на  вiсiм  та  й
загув, - хряпнув дверима й важко загупав чобiтьми по схiдцях.
   - Здається, легше брати, анiж вiддавати? - Марко допитливо поглянув  на
Безбородька, а той одвiв од нього погляд.
   - Це ти вiрно зробив, що не почав судитись: тепер i  Шавула,  i  Мамура
так будуть старатися, аж гай шумiтиме. - Безбородько знову  долив  Марковi
чарку. - Чогось не п'ється тобi? Осколки, чував, ще допiкають?
   - Та допiкають.
   - Багато їх залишилось?
   - Два.
   - I їсиш погано, а треба, щоб  осколки  обросли  жиром.  Так  ненадовго
вистачить тебе на каторжному головуваннi.
   - Пожалiв бог рака, - чмихнув Марко. - А тебе яка гризота  пригнала  до
мене?
   - Теж каяття, Марку.
   - Ти б з цим дiлом до отця Хрисантiя пiшов. В тiло  Безбородька  огидно
вв'юнюється дрож:
   - Глузуєш, коли твоє зверху?
   - Не глузую - не вiрю тобi. Це гiрше.
   - Таки гiрше, -понуро згодився Безбородько. -  Та  все'дно  прийшов  до
тебе i з каяттям, i з проханням.
   - О, це вже iнша рiч, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажипослухаю.
   -  Не  насмiхайся.  Марку,  це  не  твiй  характер.  -  Образа  i  бiль
стрепенулись i на устах, i на тонкуватих,  з  дрiбними  прорiзами  нiздрях
Безбородька, а в глибоких дрiмливих очах.  майнула  темiнь.  -Забудемо  те
прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Вiд  тiєї  купелi  я  все
валив i валив на твою голову, бо дуже лихий був.
   - Тепер подобрiшав на пiвкопiйки?
   - Тепер прохолов i, вже збоку, дрiбним побачив себе.
   - Невже, Антоне, це правда?
   - Повiр, Марку. Сам караю себе на самотi, а особливо  за  те,  що  в'їв
тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою полiз. -  Безбородько  зараз  i
насправдi каявся, що згадав Марковi про той час, i з  острахом  думав  про
свою давню заяву, вогнем би ясним чи  темним  згорiла  вона!  А  певно,  й
згорiла в вiйну. - Коли можеш, скости все те,  що  було.  Ми  ж  з  тобою,
пригадуєш, за однiєю партою сидiли, разом у школу ходили...  Багатьох  уже
наших годкiв i на свiтi нема.
   - Багатьох... I першим Устим покинув нас. - Аж у дитячi i  молодi  роки
повернувся Марко, згадав i побратима, i ту молодюсеньку вчительку, що мала
бути його судьбою. Де вона тепер i як вона? Повiв далекої юностi  розчулив
його, через її видiння приязнiше подивився i на Безбородька:  хоча  хитрий
та кручений вiн, але, зрештою, не ворог,  i  працювати  доведеться  разом.
Тiльки як ти, Антоне, вiзьмешся за чепiги? Чи вистачить глузду без  образи
i нарiкань пiти по землi звичайним трудiвником? Тiльки це  може  виправити
твої скособоченi мiзки.
   А Безбородько, теж полинувши в молодiсть, вже  без  хитрощiв  видобуває
навколо рота посмiшку:
   - Пам'ятаєш, як ти на  Великдень,  коли  саме  сади  цвiли,  за  бандою
гнався?
   - Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативнiй пiдводi  од  грабiжникiв
утiкав?
   - Чом не пам'ятаю! - аж помолодшав Безбородько. - Тодi в мене конi були
з вогнем. Як ударив по них, неначе змiї, понесли. Всю дорогу пiною услали.
   - I пропав тодi кореневик!
   - Пропав, але винiс i мене, i товар. Тодi, Марку, ми трохи дружнiшими з
тобою були.
   - Здається, так, але й тодi вже зайва копiйка тобi викривлювала  дорогу
i душу.
   - I це було, - погодився i зiтхнув Безбородько. - I знаєш, що змушувало
мене полювати на ту копiйку?
   - Усушка, утруска?
   - Нi, Марку, усушка, утруска це законне дiло. Бiднiсть  наша  спокусила
мене. Пам'ятаєш, ми нi в будень, нi в свято не вилазили з полотна?
   - Пам'ятаю i нашу велику бiднiсть, але не забуваю i нашого ще  бiльшого
багатства - душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його,
i це, тiльки це знiвечило i може згубити тебе.
   - Може, й так, - знову погодився Безбородько. - Надокучило,  надоїло  в
злиднях жити, ну, та не буду про це, почну з iншого  кiнця.  Хочу,  Марку,
якщо погодишся, попрацювати пiд  твоєю  орудою...  Колись  i  виправлятись
треба. Що скажеш на це?
   - Ким же ти думаєш працювати?
   - Твоїм заступником.
   - Нащо тобi це заступництво?  Безбородько  насупив  брови,  але  рiшуче
глянув на Марка i зовсiм одверто, з тугою в голосi, сказав:
   - Бо рядовим, простим я, Марку, вже не можу працювати: i  розучився,  i
соромно. Я вже звик бути на сякiй-такiй виднотi: на трибунах, у президiях,
у пренiях... Сьогоднi пiсля зборiв, коли ти сказав, щоб до  тебе  пiдiйшли
члени правлiння,  пiдвiвся  i  я  та  й  пiшов  до  тебе.  Аж  напiвдорозi
опам'ятався, бо вже iнакше не можу. Вважай, вiк мiж керуючими  прокрутився
i сам номенклатурою став... Як же з цiєї. практично, орбiти сходити?
   I душевна теплiнь, i видiння далекої молодостi  були  нагло  зруйнованi
цими словами. У Марка затремтiли  уста.  Вiн  уже  бачив  перед  собою  не
людину, а гiршi звички п, те шумовиння, що наросло на мiзках i закисало на
них. Але вiн стримав своє обурення i спокiйно, зосереджено запитав:
   - Невже, Антоне, тобi так тяжко без президiй, без постiв?
   - Дуже тяжко. -Безбородько вiдчув, що  з  Марком  сьогоднi  можна  буде
зварити кашу.
   - Що ж, може, я зроблю тебе своїм заступником, навiть головою згодом.
   - Тебе на вищу посаду вiзьмуть? - зрадiв Безбородько. - I це правильно:
чого такому чоловiковi. Герою, сидiти  в  селi?  Спасибi,  Марку,  чим  же
вiддячити тобi?
   - Не менi, а людям.
   - Так чого ти хочеш? - одразу  насторожився  Безбородько  i  насамперед
подумав, чи не забажається Map ковi забрати його будинок пiд правлiння або
ясла; узяв же данину з Шавули та Мамури i навiть бровою тобi не повiв.
   - Хочу я не так уже  й  багато.  По-перше,  щоб  ти  навчився  гарно  й
привiтно дивитись на людей, щоб здалеку перед ними скидав шапку, як  тепер
скидаєш перед начальством, щоб вiтався з ними  найкращими  словами,  а  не
лайкою, i щоб нiколи не матюкався.
   - Так тодi ж дисциплiни нiякої не буде!-жахнувся Безбородько.-  А  коли
всi побачать, що я не голова, а кваша, то й розкрадуть усе.
   - А хто ж першим почав розкрадати колгосп? Не ти, не такi, як  ти?  Зло
почалося од вас.
   - Звiдки  воно  б  не  почалося,  а  людей  треба  тримати  в  їжакових
рукавицях, не попускати вiжки. Якщо голова чи його заступник  щось  вiзьме
собi - це ще пiвбiди, а коли кожний потягне собi, то що тодi буде?
   - Отже, ти не вiриш народу?
   - Народу вiрю, а людям - нi! Ти ще не знаєш, як вiйна змiнила їх. I  ти
не дуже, практично, високо залiтай iз своєю довiрою! До гуртового добра не
так треба м'яких слiв, як цупких сторожiв.
   - Добра твоя рада, тiльки не для мене. А ти думав коли-небудь, що через
кiлька рокiв у нас не буде жодного сторожа?
   - Дурний я думати над таким? А ти ж вiриш у це? - широко  подивився  на
Безсмертного, як на дивака.
   - Вiрю i зроблю так у нашому ж колгоспi.
   - Причинний ти чоловiк! -  обурився  Безбородько.-  Це  ти,  може,  для
газети чи для журналу готуєш матерiали про високу свiдомiсть?
   - Ох, i темний ти, Антоне, як осiння нiч... Хiба ти не пригадуєш, як  у
нас пiсля революцiї, коли покращало життя на  селi,  не  замикались  хати?
Було таке?
   - Було,- погодився Безбородько, а тоскне запустiння не сходило  з  його
ечей.
   - А потiм що почало замикати їх: достаток чи недостаток?.. Через кiлька
лiт, коли все пiде гаразд, у нас буде такий достаток, що i хати, i  комори
будуть без защiпок та замкiв.
   - Фантазiя! Риалiзму, практично, нема  в  тебе  нi  на  копiйку.  Я  ще
доживу, як за цю фантазiю когось будуть м'яти, наче сирицю, або знiмати  з
головування. Значить, не хочеш працювати зi мною?
   - Не можу. Нема в тебе, Антоне, кебети керiвника.
   Безбородько спочатку оторопiв вiд образи, а потiм  злоба  скосила  йому
очi:
   - А ти мiряв мої здiбностi? Їх у мене i на район вистачило б,  та  нема
поки що такої руки, яка на район посадила б. Що ж накажеш робити менi?
   - Завтра орачем виходь у поле.
   - От цього вже не дочекаєшся! Гнув ти, Марку, мене, як  хотiв,  але  не
перегинай, бо випрямлюсь - i по тобi ж першому вдарю.
   - Що ж, збирай силу, коли не маєш розуму.
   - I збиратиму, не буду ж сидiти, мов  святе  причастя!  -  Безбородько,
лихий i червоний,  пiдвiвся  з-за  столу  й,  не  попрощавшись,  вийшов  з
землянки.
   - Славних, сину, мав ти  гостей,  -  озвалася  з  печi  мати,  коли  за
Безбородьком зачинилися дверi. - I чого ти сiв з ними за один стiл?
   - Просто цiкаво було, - покосився на стiл Марко i посмiхнувся. -  Та  й
користь якась є - їхня закуска таки пригодиться менi: занесемо  її  вранцi
трактористовi на снiданок.
   - Ну, а це правда, що на Мамуру i Шавулу стiльки заяв подали?
   - Нi, мамо, я перебiльшив для страху, - щиро розсмiявся Марко, - та  це
не пошкодить. Орав же дядько поле чортом, а я спробую злодiяками. Хай  хоч
трохи вiдроблять. Спiть, мамо.
   - Лягай i ти. Чи вже почалось твоє безсоння?
   - Почалось.
   - I не печалишся?
   - А чого ж печалитись, коли роботи багато? Он уже й  зерно  на  станцiю
прийшло...
   Коли Безбородько пройшов мiсток, його  ослiпив  широкий  iскристий  кущ
багаття, на тлi якого ворушились двi темнi постатi. Вiн городом попрямував
до них i незабаром побачив, як Шавула зi своєю в'їдливою жiночкою  смалили
кабана.
   - Швиденько ти, Мироне, почав старатися  на  Марка,  -  вкусив  смiшком
учорашнього комiрника.
   Насмiшка пересмикнула i обурила Шавулу.
   - Я ж не зумiв так викрутитися,  як  ти:  в  тебе  кабан  стоїть  i  не
журиться, а мiй комусь язика висолопив, - вдарив ногою в ошкiрену пащеку.
   - Еге ж, ere ж, - пiдтримала чоловiка вдвоє перегнута  Настя.  -  Хтось
тiльки одного чину позбувся, а хтось i  чину,  i  кабана,  з  нього  ще  й
насмiхаються.
   -Та цур вам, люди добрi, якi там насмiшки! Я хотiв би не вашого кабана,
а Марка пiдсмалювати за вашу кривду.
   Це одразу припало до душi i Мирону, i  Настi;  вони,  мов  по  командi,
випростались, обтерли сажу з облич, зiтхнули.
   -  Годувала  ж,  викохувала  свого  Аристократа,   як   дитину,   щодня
пiдривалася над баняками, молочком забiлювала харч, а хтось i  пожере  мою
працю, - залементувала Настя на весь город.
   - Цить, бо люди почують, - гримнув на неї Мирон.
   - Чи так, чи сяк - все одно почують. Ех, Антоне, Антоне, не пофортунило
нам з тобою.
   - Ще пофортунить. Марко - птах перелiтний: як  не  полетить  угору,  то
самi скинемо вниз з гнiзда. Вiдгодовується! Тiльки ока не треба спускати з
нього. Десь щось - i хай папiрець летить i в район,  i  в  область,  i  ще
вище.
   - Летiли ж твої папiрцi про те купання,  а  що  пособило?  -  вiдрiзала
Настя.
   - Не панiкуй, - заспокоїв її Мирон. - Ти ще  не  знаєш,  яку  силу  має
папiр. Вiн усе терпить, але все й може.
   - Оце вiрно, - погодився Безбородько i обома руками помацав  кабана.  -
Гарний! Ви ж хоч здiр заберiть собi...



   XXVII

   Вiн прокинувся, коли нiч бiля вiконець ще не зустрiчалася з  досвiтнiми
барвами. У снi  до  нього  виразно  приходили  якiсь  господарськi  плани,
турботи, щось таке потрiбно було, але що - тепер нiяк не мiг  згадати.  Чи
не досада? Тихенько мугикаючи "Ой не знав козак, та й не знав Супрун, а як
славоньки зажити...", вiн умивається i спочатку не може здогадатись,  чому
при всiх клопотах йому радiсно на душi. Ага, це, певно, тому, що в  районi
дають наряд на шiстсот кубометрiв лiсу. А може, того, що сьогоднi  почнуть
сiяти ячмiнь? Таки нема в свiтi кращого дiла, як  сiяти  -  чи  зерно,  чи
добро.
   На постелi, скидаючи пасманисте рядно,  заворушився  Хведько,  ось  вiн
пiдводиться на лiкоть i здивовано та радiсно питає:
   - Ви вже спiваєте?
   - Мугикаю, Хведю. А ти чом не спиш?
   - Бо радiю.
   - Чого ж ти радiєш? Що вчора трiйку схопив?
   - Та нi, - вiдкопилив хлопчак губенята. - Це ж трiйка не по правилу...
   - Як не по правилу? Викручуєшся? - несхвальне поглянув на хлопчака.
   - Я, Марку Трохимовичу, чи не першим розв язав задачку, ну,  й  дав  її
списати. Та за це треба знижувати  один,  а  не  два  бали.  Адже  так  по
правилу?
   - Я, Хведю, в  таких  правилах  не  розбираюсь,  їй  краще  порадься  з
Григорiєм Стратоновичем.
   - Для чого? - знову вiдкопилив губи Хведько. - I так переживу,  де  моє
не пропадало.
   - А чого ти радiєш?
   - Що ви стали головою. Тепер заживем!  -  упевнено  сказав  хлопчак,  а
Марко розсмiявся.
   - Як же ми заживем?
   - А це ви краще знаєте, - розсудливо вiдповiв i почав одягатись.
   - Поспи ще, Хведю.
   - За спання не купиш коня. Я хочу трохи пройтися з вами.
   - Ну, спасибi за  пiдтримку,  -  серйозно  вiдповiв  Марко,  а  хлопчак
недовiрливо подивився, чи не глузують iз нього, потiм заспокоївся.
   - Якщо треба, я завжди пособлю вам, у мене ж ноги знаєте якi...
   - От i гостри їх до Ольги Бойчук, щоб  вона  збирала  на  розмову  всiх
буряководiв та кукурудзоводiв. I  до  Галини  Кушнiренко  збiгай  -  нехай
змотається на маслозавод за перегоном для поросят.
   - А нiби дадуть? - здивувався Хведько.
   - Дадуть.
   - Навряд. У Безбородька з цим дiлом нiчого не вкипiло.
   - I звiдки, Хведю, ти все знаєш?
   - Аякже, в селi жити - i нiчого про все не знати! Свiтанок уже вирвався
з обiймiв ночi, коли Марко пiдходив до корiвника. На сходi  одразу  якимсь
чародiйним  помахом  розгонисте  вималювалась  сонячна  корона,  i  кiлька
хмаринок стали оздобою в її промiнцях. Марко  злегка  натиснув  плечем  на
браму, увiйшов у корiвник.  Призвичаюючись  до  теменi,  вiн  зупинився  i
неждано почув тихий болiсний стогiн; на нього муканням обiзвалась невидима
корова, а стогiн повторився i перейшов у схлипування.
   Вражений Марко мерщiй пошкандибав до перегородки для доярок.  Коли  вiн
вiдчинив легенькi шальовчанi дверi, з-за крихiтного столика, здригнувшись,
злякано пiдвелась Софiя Кушнiренко, вона зiгнутою в лiктi рукою тернула по
очах i вже намагалася посмiхнутись.
   - Що з вами, тiтко Софiє? - пильно подивився  на  передчасно  постарiле
обличчя з по-дитячи ясними очима.
   - Нiчого, нiчого, Марку Трохимовичу...  -  застигає  на  устах  жалiсна
посмiшка.
   - Як же нiчого? Не крийтеся, кажiть.
   -Нащо воно тобi? - запечалилась вдова. - То - бабське,  негоже  тобi  й
слухати.
   - Я тепер навiть бабське маю знати - ви для чогось учора  пiднiмали  за
мене руку. Нещастя якесь у вас?
   - Авжеж, бо щастя менi дiсталось таке, як тому вбогому чоловiку,  якому
тiльки приснився добрий обiд. Вiн i посмiхнувся увi снi, а в цей час  iшло
щастя, побачило, що косар смiється, - i обминуло його.
   - Так може, ми ще завернемо те щастя, - в задумi сказав Марко. -  Що  ж
мучить вас? Ви так стогнали...
   - Мусила, Марку Трохимовичу, мусила, - не  тiльки  яснi  бiлки,  навiть
зцiпленi зуби вдови вiдбили тяжкий бiль. Вона  поправила  хустину  и  тихо
заговорила: - Таке ж лихо прибилось до нас, доярок, - худоба  захарчована,
от i напав на неї стригучий лишай. Так шкода менi  стало  дiвчаток  наших,
молодюсенькi вони, нащо їм це лихо. От я й позабирала в них  хворих  корiв
та й сама заразилась поганню,  а  вилiкуватись  не  можу:  нiякi  мазi  не
пособляють...
   - Оце й усе лихо? - посмiхнувся Марко, а вдова зобидилась.
   - Такi самi слова я i вiд Безбородька чула, - сказала з докором.
   - А я трохи iнакше  скажу,  -  знову  посмiхнувся  Марко.  -  Поворожу,
пошепчу - i пройдуть вашi лишаї, як рукою знiме.
   -Невже знаєш таке ворожiння? - недовiрливо поглянула на нього вдова.
   - Знаю, тiтко Софiє: на вiку, як на довгiй нивi.
   - А чого ж нi ветлiкар, нi медицина нiчим не допомогли менi?
   - Бо медицина, певне, ще не вивчила всього, що знають  люди.  Я  зроблю
для вас вивар з дубової кори i солодкої яблунi, то й слiду  не  залишиться
вiд цiєї напастi.
   - Справдi?
   - Авжеж. Ну, показуйте своє господарство. Побiльшало молока?
   - Аякже. Повернулись тепер з чужих рук найкращi корови,  -  i  понизила
голос. - Вам треба молока?
   - Дуже, тiтко Софiє. Складiть списочок дiтей-сирiт, i з  сьогоднiшнього
дня будемо давати їм  хоч  по  склянцi,  по  пiвтори  молока.  Бракованих,
недiйних корiв багато маєте?
   - Вiсiм.
   - Треба їх буде продати.
   - Як продати? - переполошилася вдова. - У нас же кожен хвiст на облiку.
I в районi, i в областi про це знають.
   - А що оцi вiсiм корiв не дають нi краплини молока, теж знають?
   Жiнка задумалась.
   - Навряд. У нас головне поки що, щоб цифра справна була, хоч i  користi
з неї мало.
   - Хай ми за цих вiсiм корiв купимо чотири, п  ять,  та  дiйних,  чи  не
краще так буде?
   - Краще то краще, але за зменшення цифри i ви, i я вскочимо  в  халепу.
Нащо вам з цього починати головування?
   - Хто як умiє, так  i  починає.  Увечерi  приходьте  до  мене  -  разом
приготуємо лiки. От i стану по сумiсництву ворожбитом.
   - Спасибi. Обнадiяв мене, бо вже на свої  руки  дивитись  не  могла,  -
пiдвела угору руки й застигла, мов бiль...
   Перед брамою етапнi Марко почув не  стогiн,  а  радiсний  смiх.  Конюхи
стиснулись кружка i, щось розглядаючи, аж за боки бралися од  реготу.  Дiд
Євмен першим побачив голову, сховав задоволену посмiшку пiд вуса, штовхнув
Полатайка пiд бiк i гримнув для годиться.
   - Досить вам  зуби  продавати.  Найшли  ярмарок.  Конюхи  випростались,
озирнулися, i Марко побачив на землi кумедного глиняного коника з печаткою
в зубах. Одне вухо в коня пнулось  угору,  друге  кособочило  вниз,  грива
настовбурчилась, i увесь його обрис говорив, що вiн без  бою  не  вiддасть
печатки. I раптом Марко в рисах тварини побачив риси Безбородька. Це  було
так несподiвано, що вiн  теж  розсмiявся,  а  до  його  смiху  приєднались
конюхи.
   - Як, Марку Трохимовичу, вам  кiнь  з  печаткою?  -  витираючи  сльози,
запитав Петро Гайшук.
   - дiду, ви ж талант! - вигукнув у щиросердiм захватi.
   - Кiнський талант, - одразу нахмурився Дибенко.
   - Справжнiй талантi Подаруйте менi свого коня.
   - Бери, коли хочеш, - байдуже вiдповiв старий. -  Не  шкода  глини  для
доброї людини. Може, ще одну цяцьку вiзьмеш? - Поволi пiшов у  маштарку  i
винiс завзятого козацького коника, що, розiгнавшись, здавалось, ладен  був
перескочити хтозна-яку перепону. Тiльки в казцi чи в пiснi стрiчався Марко
з таким конем i зачудувався, любуючись ним.  А  старий  тепер  дивився  на
Марка i тамував у собi тривогу i радiсть.
   - Дiду, що ви думали, коли лiпили його? - запитав Марко.
   В старого затремтiли повiки, вiн з подивом хмикнув, а  в  його  колючих
очах засвiтилися iскринки вдячностi.
   - Тiльки ти й запитав, що думалось менi. Це  було,  чуєш,  перед  Новим
роком. Я тодi лiпив i курникав  пiсню  про  коня,  що  виносив  од  погонi
козака. Пам'ятаєш:
   А за нами татари,
   Як iз неба хмари,
   А я скочив -
   Дунай перескочив...
   -На такому конi, вiриться, i Дунай можна перескочити. Ну, спасибi  вам,
дiду, зробили  мене  iменинником!  -  узяв  подарунки,  а  старий  лагiдно
посмiхнувся.
   - Я тобi ще їх принесу, коли  вподобав.  Ех,  якби-то  нашi  конi  були
такими, як цi, глинянi.
   В цей час бiля стайнi загурчала машина i почувся веселий голос Хведька:
   - Дядько Марко тут?
   Марко вийшов iз стайнi. Спочатку вiн побачив на  машинi  Хведька,  який
зручно вмостився на мiшках з пашнею. На ходу  з  кабiни  виплигнув  Данило
Броварник i, мружачись, пiшов до Марка.
   - Вiтаю-вiтаю, Марку. Оце ж, як  обiцяв,  привiз  тобi  горох,  чистий,
горошина в горошину. От i сiй зерно i щастя навпiл, бо досить уже  насiяно
горя на землi. Ну, давай почоломкаємось, поки не  полаялись,  -  я  одразу
щось виколупаю з недолiкiв!



   XXVIII

   Вздовж    дороги    вервечкою    розтягнулось    шiстнадцять    плугiв,
латаних-перелатаних,  з  стертими  п'ятами,  на  дерев'яних   i   залiзних
передплужниках.
   Не такими колись були в нього плуги, але й ця  старизна  не  запечалила
Марка, бiльше печалили виснаженi конi. Проте  й  вони  сьогоднi  здавалися
кращими, може, тому, що гриви їхнi були заплетенi дiвочими стрiчками. I ця
начеб дрiбничка зворушила Марка,  як  i  те,  що  погоничами  були  тiльки
дiвчата, а орачами - дiди й пiдлiтки.
   - Оце й для кiнохронiки, напевне, згодилось би!  Хай  би  потiм,  через
роки,  подивилися  люди,  з  чого  ми   починали,   -   кинув   Григорiєвi
Стратоновичу, який сьогоднi iшов у поле орачем.
   - Згодилось би. А на дiвчатах, хоч як убого зодягненi вони, -  найкращi
хустинки. Це теж добра прикмета, - сказав Григорiй Стратонович.
   Коли орачi й  погоничi  пiвколом  обступили  Безсмертного,  вiн  пильно
подивився  на  кожного  i  всюди  бачив  правдиву  довiру;  в  одних  вона
намiчалась посмiхом, у других - зосередженiстю, в третiх проглядала  крiзь
сум, крiзь бiль задавнений чи зовсiм свiжий, вiд якого ще не опам  ятались
поширенi очi.
   - Люди добрi, - тихо заговорив до них Марко. -  Споконвiку  велося,  що
плугатар у селi - це все. I хлiб, i достаток орач тримає у своїх руках.  I
хоч як нам зараз тяжко, але тiльки ми самi можемо допомогти собi,  щоб  на
полях вродив i щедрий колос, i наша доля... Тут серед вас нема недужих  чи
тих, хто виходить у поле не по своїй волi чи без охоти?
   - Нема таких, Марку Трохимовичу. Усi  вийшли  по  охотi,  -  обiзвалося
кiлька голосiв.
   - То й добре. Я не хочу, щоб орали набурмосенi чи криводушнi люди, яких
приваблює лише ярмарковий хлiб.
   - А буде ж вiн, Марку Трохимовичу, у цьому роцi свiй, а  не  ярмарковий
хлiб? - прикладаючи руку до вуха,  прошамкав  дiд  Козачкiвський,  у  ротi
якого самотився єдиний зуб.
   - На один зуб вистачить, - пожартував хтось  збоку,  i  смiх  сколихнув
орачiв i погоничiв.'
   -  Буде  i  для  беззубих,  i  навiть  для  дуже  зубатих,   коли   всi
трудитимемось, як хлiбороби, а не поденщики... Не позаганяйте  коней,  хай
частiше перепочивають. Та й у добру путь!
   Марко махнув рукою, дiвчата замаяли косами, бiгцем кинулись до  худоби,
забряжчала упряж, i вся вервечка потягнулась  на  шлях,  над  яким  лукаво
свiтило i мружилось прихмарене сонце.
   I здавалося б, що,хвилюючого  в  цiй  буденнiй  картинi,  коли  в  поле
вирушають напiвголоднi орачi з вихудлими кiньми, з поганеньким реманентом?
Але Марко схвильовано дивився услiд плугатарям, i жаль  було,  що  сам  не
може пiти за плугом, бо найбiльше любив орати й косити.
   Григорiй Стратонович значущо подивився на Безсмертного:
   - Бачу, завидуєте плугатарям?
   - Завидую. Не забулись за плугом ходити?
   - Це не забувається. Та й пiду здоганяти свого чорнобрового погонича.
   - Спасибi.
   - За що? - здивувався учитель.
   - Що не пошкодували вихiдного.
   - Про що говорити, - посмiхнувся учитель i подався наздоганяти орачiв.
   На виїзних конях дорогою проїхав Євмен Дибенко, але вiя не повернув  до
голови, а взяв лiворуч у завулок,  над  яким  вилискували  ще  не  обсохли
листячком молодi верби. Марко махнув рукою, i старий неохоче  повернув  до
нього.
   - Куди ж ви намiрились? I плужок справний у вас, - оглянув  без  жодної
латки шестеричка.
   - Оце намiрився тобi виорати город.
   - Менi? - почервонiв Марко.
   - А хiба що? Хтось же чи сьогоднi, чи завтра має тобi зорати.  То  чому
не я, щоб не одривати з поля орача?
   - Спасибi, Євмене Даниловичу, що добровiльно  взялися  за  обслугування
голови. Ви так i про Безбородька дбали?
   - Бий свiй свого, щоб чужий боявся, - i собi розсердився старий. - Коли
моє невлад, то я з своїм назад. Хотiв трохи пособити, та сам  дiдько  тобi
не вгодить.
   - Спочатку, дiду, ми вдовам i сиротам пособимо, а далi буде видно.
   - У кожного  начальства  свiй  норов,  -  забубонiв  пiд  нiс  Дибенко,
повертаючи на стайню.
   - Нi, конi я вiзьму - в роз'їзд т'реба.
   - Тодi я перший день пофурманую в тебе, може, ще щось зароблю.
   - Гаразд, плуга тiльки десь залишiть i заскочте до Василя Тримайводи  -
вiзьмете свiжину трактористовi.
   - З Шавулиного кабана? - пожвавiшав старий.
   - А ви вже знаєте?
   - Все село знає.
   - I що?
   - Хто смiється, хто регоче, а хто й дивується, як ти цю братiю  навколо
пальця обвiв i на свiжину розжився. Шавула вже  й  сумнiватись  почав,  чи
насправдi стiльки заяв подано на нього.
   - Хай посумнiвається. Ну, а не привчає вiн з  Мамурою  своїх  корiв  до
ярма?
   - Не бачив, але з лiсництва привели своїх прихованих.  О,  щось  Василь
Тримайвода горлає. Чого йому?
   Марко пiшов  назустрiч  новому  комiрниковi,  який  дибав,  подзвонюючи
орденами i медалями.
   - Марку Трохимовичу, скорiше хвалiть мене, бо сам почну себе вихваляти!
-радiсно зупинився i поправив рукою веселий хмiль кучерiв. - Видряпав  двi
бочки пального.
   - Талант зразу видно! Через пiвгодинки повезем їх на поле. Де дiстав?
   - У людей. Уже й розплатився натурою.
   - Салом?
   - Дав по шматку за бочку.
   - Скупенько ти платив. Як же тобi вдалося так виторгувати?
   - А люди нiчого й не правили. Погомонiли ми про внутрiшнє, мiжнародне i
сердечне становище та й дiйшли згоди.
   - Багато в тебе сала?
   - Повна сипанка й боденька. Ще не встиг переважити.
   - Встигай, щоб хтось з потерпiлих доноса не написав.  Ну,  я  пiшов  на
хазяйство Марiї Тримайводи.
   Бiля парникiв уже галакало жiноцтво, озброєне лопатами i граблями.
   - Що я, Марку Трохимовичу, з такими зборами робитиму? - тихцем запитала
його смагляволиця Марiя Тримайвода.
   - А що?
   - Нiколи ж їх стiльки не приходило, нiколи!
   - I ви цим журитесь?
   - Та нi, радiю, - засмiялась жiнка, - але як усiм дати раду?
   - Може, пошлемо їх у сад?
   - Дерева обкопувати?
   - Чому тiльки обкопувати? Усю землю  копати.  Сад  молодий,  посiємо  в
iiьому кавуни, хай плетуться, в'яжуться та вив'язують якусь копiйку. Як ви
на це дивитесь?
   - Земля там добра i цi роки пiд цiлиною лежала, - погодилась Марiя.
   Коли жiнки, побрязкуючи лопатами, пiшли в  сад,  Марко  почав  оглядати
парники. Тепер, либонь, тiльки цей куток господарства не  був  занехаяним,
бо Марiя Тримайвода любила i  вболiвала  над  своїми  рамами,  грядками  i
дiлянками. Та й Безбородько  заохочував  її,  розсада  давала  такий-сякий
прибуток, а раннi овочi веселили його i потрiбних йому людей.
   Ворсиста, пiдкучерявлена зелень помiдорiв i нiжна  срiбляста  синявiсть
капусти тiшили Марка. Вiн зупинявся перед  кожною  рамою,  прикидаючи,  що
вона дасть i на полi, i в касу.
   - Як  вам  розсада?  -  запитала  Марiя,  хоча  й  бачила,  що  парники
порадували Марка.
   - Славна, тiльки малувато.
   - Та що ви, Марку Трохимовичу,  жартуєте?  -  широко  вiдкритими  очима
глянула Марiя, i цей погляд воскресив  ту  давнину,  коли  вiн  з  УсТимом
вручав босоногiй наймичцi куркульськi чоботи.
   - Нi, не смiюся, Марiєчко, - назвав її так, як колись називав Устим.  I
в жiнки злякано тiпнулись куточки повних, i досi не прив'ялих уст.
   Невблаганнi лiта, напевне, найбiльш  немилосерднi  до  наших  сiльських
жiнок: їхню красу швидко висушують сонце i вiтер, змивають  дощi  i  снiг,
темнять поле й город, лопата i сапа.
   Роки, праця, горе забрали й Марiїну  красу,  але  якось  так,  наче  не
назовсiм. I це особливо впадало в очi, коли  жiнка  починала  хвилюватись.
Тодi  її  дивовижно  м'яка,  з  материнською   задумою   врода   зсередини
пробивалася на обличчя, як у  передосiннiй  день  з-за  хмар  прогля  дало
сонце. Отак i зараз пробилася вона й здивувала Марка.
   - Ви згадали давнi лiта? - майже пошепки запитала жiнка.
   - Згадав... Що вам син пише?
   - Вiн, Марку  Трохимовичу,  уже  третiй  орден  одержав,  -посвiтлiшало
обличчя Марiї, - дiйсно, що в серцi вариться, на лицi не таїться.
   -  Вiтаю  вас...  Невже  це  дитя  старшим  лейтенантом  стало?  -   аж
зачудувався Марко.
   - Таки став, - крiзь радiсть i смуток посмiхнулася  жiнка.  -  З  самих
"катюш" блискавки випускає. I так побивається за мною, неначе донька. Коли
б хоч живим повернувся... А на Устимовiй могилi й досi жито росте.
   - Справдi?
   - Не переводиться. Доспiє колос, осиплеться зерно i знову сходить. Отак
рiк у рiк, i в мирний час, i в теперiшнiй.
   - Життє... Вам чимсь треба пособити?
   - Нi, Марку Трохимовичу. Я ще не бiдую, атестат синiв маю.  А  чого  ви
сказали, що розсади малувато? Половину її ми сусiдам продаєм.
   - Тепер усю посадимо.
   - Так багато?
   - Не багато. Маю надiю, що ви городиною покриєте всi нашi борги.
   - Аж двiстi сорок тисяч - i городиною!? - жахнулася жiнка.
   - Тiльки  городиною.  Ще  й  на  якийсь  прибуток  сподiваюсь.  Отак  i
господарюйте.
   Жiнка, щось прикидаючи, задумалась, похитала головою:
   - Навряд чи витягнем цi борги.
   - Витягнете, якщо тiльки крепко захочете. Ось давайте  грубо,  на  живу
нитку, прикинемо, що  нам  дасть  гектар  баклажанiв?  Справжнi  городники
збирають по триста i бiльше центнерiв. Так?
   - Це коли бiля них ходить один, а не десять господарiв.
   - Господар тепер буде один - ви. То вiзьметесь за триста центнерiв?
   -  Нi,  на  триста  в  нас  грунт  непiдготовлении.  Двiстi,   надiюсь,
витягнемо.
   Марко махнув рукою.
   - Де моє не пропадало - запишемо двiстi! Знайте добрiсть нового голови.
Хай у середньому заготiвельнi i риночнi цiни дадуть нам по  карбованцю  за
кiлограм. Овочi в нас мають бути якнайкращi, а цiни  -  найдешевшi.  Отже.
Гектар дасть двадцять тисяч. Виходить, дванадцять гектарiв зможуть покрити
наш борг?
   - Хiба ми зможемо стiльки виростити городини?
   - А чому не зможемо?
   - Це дiло халеписте. Тодi треба в мою бригаду мало не пiвсела жiнок.
   - Жiнок, надiюсь, буде рiвно стiльки, скiльки вам треба, а може,  трохи
й бiльше.
   Марiя похитала головою.
   - Чи не дуже весело ви дивитесь на життя? А воно в нас не таким  стало,
як було: на роботу людей не допросишся.
   - Сьогоднiшнiй день щось вам говорить?
   - А що завтрашнiй скаже? Повiрю вам, але в мене всiєї  розсади  помiдор
навряд чи набереться на дванадцять гектарiв.
   - А ви нашкребiть, подумайте, як це зробити. Увечерi помiркуємо  разом,
скiльки посадимо огiркiв, капусти, редиски, цибулi. Пiсля редиски в цей же
грунт можна буде висадити зимову капусту?
   - Можна.
   - От i сiдайте зараз же з олiвцем за всi розрахунки,  крутiть  мiзками.
На вашу бригаду зараз покладаю  найбiльшу  надiю.  За  капусту,  цибулю  й
огiрки ми маємо купити з вами i корiв, i свиней.
   - А чим зараз будемо гнiй пiдвозити?
   - Коровами. Отак i ухвалили, Марiєчко!
   - Що воно тiльки вийде з тих великих цифр? - задумалась жiнка.
   - Усе вийде, коли бригадир буде на рiвнi, а бригада - в бригадира.  Ну,
а щоб дiло вiрнiше було - сьогоднi  ж  поговоримо  про  додаткову  оплату.
Кожнiй  ланцi,  яка  виростить  понад  двiстi  центнерiв  городини,  будем
виплачувати за надпланове до п'ятдесяти процентiв прибутку.
   - Ого! - мимоволi вирвалось у жiнки, а потiм вона  посмiхнулась.  -  Ви
хочете, щоб мої дiвчата мали справжнє придане?
   - Я хочу, щоб вони ставали  творцями,  -  задумано  вiдповiв  Марко.  -
Дiвчина з сапкою в руках мене не здивує - це я бачив мало  не  з  колиски.
Треба, щоб ця дiвчина сьогоднi не тiльки слухала бригадировi  повчання,  а
сама бралась за книгу, за науку i на полi ставала дослiдником, а не тiльки
робочою силою. Такий другий кiнець має тепер додаткова оплата. От з цим  i
виходьте в знання, в мiльйонери i в Герої!
   - Хоч раз такi слова почую  вiд  голови.  -  Марiя  примружила  карi  з
вологiстю очi, i крiзь них чисто проглянула її колишня врода.



   XXIX

   Ось i хата Олени Мироненко. Бiленька, з червоною призьбою  i  посизiлою
стрiхою, вона, мов на давньому малюнку, пiдбiгла до iмлистої пiдкови  лiсу
i, прислухаючись до  його  таємничого  шепоту,  плаче  i  плаче  весняними
сльозами. Чи не за своїм господарем тужить вона?
   Поцiлуйко всiм  тiлом  ловить  перестук  важких  краплин.  що  аж  ямки
повибивали в землi, i завмирає бiля скрипливих ворiт,  мов  перед  порогом
своєї судьби: вiдчиняти чи скорiше повернути вiд них? Що його жде за  цими
ворiтьми, де бiлiють i непокояться гуси? Новий удар, новi муки  чи.  може,
отой хисткий, що й подиху боїться, мiсточок, по якому, пригинаючись, можна
буде перескочити провалля своїх воєнних рокiв?
   Не одну безсонну нiч  вiн  химерував  над  цим  мiстком.  з  нетривкого
матерiалу - з хитростi й облудства, - витiсував  палi  для  цього  мiстка,
щiльно приганяв одну до другої дошки i скрiплював i скроплював їх  подобою
правди. По краплинi  вiн  збирав  вiдомостi  про  загiн  Iвана  Мироненка.
виважував  партизанську  правду  на  звивинах  мозку,  щоб  якось  i  собi
притертись до неї. Отак будувався i виростав у головi цей химерний мiсток.
Тепер його треба було вийняти з виношеного мiсця i поставити  ось  тут  на
грунт вчорашньої легенди. Пройде по  ньому  Олена  Мироненко.  то  й  iншi
пройдуть, i тодi вiн теж прогляне з тiнi вчорашньої легенди, хоч  на  мить
освiтиться спалахом її, а бiльше йому нiчого й не треба.
   Щедра уява розстилає перед ним солодке  видиво  прийдешнього  i  змиває
бруд минулого. На якусь хвилю Поцiлуйко ожив, з надiєю поглянув на лiс, де
без нього та. може, i для нього творилася трагедiйна легенда, але зразу  ж
i похмурнiв, бо сполохала iнша думка: з блискавкою, з її  сяйвом  починаєш
бавитись, чоловiче... Ну, i хай. Не всiх  i  блискавка  вбиває,  не  всiх.
Iншого так несподiвано освiтить, що й на життя вистачить  цього  свiтла...
Але iншого...
   Притираючись  боком  до  змокрiлого  коня,  вiн  вiдчиняє   ворота   i,
розганяючи бiлих гусей, поволi  йде  до  хати.  Ох,  i  тяжко  йому  зараз
вiддирати ноги вiд цього весняного грунту, на  якому  треба  ставити  свiй
мiсток. Вiн чує, як гаряче, плямами,  ворушиться  кров  на  його  щоках  i
добирається до очей. Iз стрiхи на обличчя падає  пара  краплин.  Поцiлуйко
здригається i похапцем обтирає їх.
   У хатi бiля столу в  кирзових  чоботях  стоїть  висока  миловида  жiнка
середнiх рокiв. ЇЇ обличчя можна було б назвати молодим,  аби  на  очi  не
наслоїлись горе, смуток i тiнi страждань, вони притемнили синiй погляд i в
сполосi тримали повiки й вiї. Навiть  у  Поцiлуйка  прокидається  жаль  до
вдови, але його приглушує острах - щось невловиме в обрисi  цiєї  жiнки  з
ВасиАиною Вакуленко. Чи не рiдня вона їй часом?
   Вiн скидає картуза, шанобливо нахиляється, чуючи, як пiд  самим  серцем
ворухнулась пiдкiвка холоду.
   - Низький  партизанський  уклiн  вам,  Олено  Григорiвно.  -  Поцiлуйко
бережно бере жiночу руку i цiлує її.
   Це одразу ж розчулило вдову, хоч їй  i  не  сподобався  водянисто-сiрий
погляд гостя.
   - Ой, що ви, людино  добра,  -  стрепенулася  жiнка,  висмикнула  руку,
застигла посеред хати. - Сiдайте, будь ласка... Ви, може, мого Iвана знали
чи партизанили з ним?
   - Як вам  сказати,  Олено  Григорiвно?  Не  буду  перебiльшувати  своїх
заслуг. Партизанив - це забагато для мене, бо я був  скромним  зв'язкiвцем
Iвана Олексiйовича. Про це, звiсно, й тодi мало хто знав, а  тепер  -  тим
паче, бо все тече, все забувається, - зовсiм природно зiтхнув.
   - Ще й як забувається! - з сумом i спiвчуттям сказала вдова. - В  iнших
мiсцях люди мають довшу пам ять, а в нас чогось навiть  райгазета  мовчить
про загiн Iвана, мiсця там, кажуть, мало.
   "Оце й добре", - зрадiв у душi Поцiлуйко, а сам як-найщирiше вiдповiв:
   - У нас, де не копни, там героя чи героїчне знайдеш, i люди  звикли  до
цього, наче до буденщини. Правда, є й такi типи, яким невигiдно показувати
чиєсь геройство, бо це декого може залишити в затiнку. Життя  є  життям...
От менi й хотiлося б розповiсти про весь шлях Iвана Олексiйовича, освiтити
це в пресi, згадати бойовi дiла його друзiв, мертвих i живих.
   - Мало хто з них залишився живим, - зажурилася жiнка, на затiненiй синi
її очей з'явилися сльози, вони теж здавалися синiми.
   - Таки мало, троє чи четверо, - з спiвчуттям пiдтвердив Поцiлуйко.
   - З вами -  четверо,  -  довiрливо  приєднала  його  до  партизанiв,  i
Поцiлуйко поглядом подякував їй.
   - I нащо  тiльки  було  брати  їх  на  фронт?  -  пряде  и  далi  нитку
правдоподiбностi.
   - Самi захотiли йти.
   - Треба було берегти таких людей. Це ж  iсторiя  жива!..  Одного  убили
вже.
   - Убили. А Вiталiя Корнiєнка нещодавно тяжко поранили пiд Бреслау, чи й
виживе.
   Поцiлуйко мало не виказав свою радiсть, але вчасно прикусив її.
   - Вiйна i героїв не милує, валить їх, мов дубiв. Вiталiй Корнiєнко - це
брат лiсника?
   - Брат, i сам до вiйни був лiсником.
   "Як помре, залишиться тiльки двоє свiдкiв", - хижим  птахом  вилупилась
думка. Вiн прогнав її  i  вирiшив,  що  йому  варто  заїхати  до  лiсника,
довiдатись, як воно...
   - Дозвольте, Олено Григорiвно, коли ваша  ласка,  завести  на  подвiр'я
коня.
   Поцiлуйко проворно вискакує з хати, чуючи,  як  радiсть  розпирає  йому
груди. Острiвець гусей, пiдiймаючи бiлi крила, неквапливо пливе од  нього,
а вiн, i не помiтивши цього, широко вiдчиняє  ворота.  Кiнь  з  роздертими
губами вбирає в очi подвiр'я вдови i маяння бiлих крил. Поцiлуйко стягує з
воза мiшок з мукою, завдає  собi  на  плечi  й,  пригинаючись,  несе  свiй
подарунок.
   Рештки цього дня i вечiр пролетiли для Поцiлуйка, мов одна хвилина. Вiн
жадiбно всотував кожне слово  Олени  Григорiвни,  перед  ним  розкривалося
строге, майже легендарне життя простої людини, яка голими руками - з одним
гаєчним ключем - почала крушити фашистськi поїзди. Якимсь чудом  захопивши
танк, Мироненко зi своїми друзями виїхав на шосе i доти мiсив i трощив  на
ньому машини, поки не вийшло  пальне.  Але  найбiльше  Поцiлуйка  вразило,
порадувало i занепокоїло  те,  що  документи  партизанського  загону  були
закопанi в клунi Олени Григорiвни.
   - I ви знаєте, де лежить цей скарб? - аж пальцями вчепiрився  в  серце,
найбiльше тривожачись, чи не написано там щось про нього.
   - У правому застройку, а в якому саме кутку - менi не сказали.
   - I нiхто не розкопував iх?
   - Нi. А в самої не пiдiймались  руки.  Як  згадаю  все  -  i  сиплються
сльози, наче роса. - Вдова мовчки заплакала, а Поцiлуйко нетерпляче  ждав,
коли вона заспокоїться.
   Не довечерявши, вiн пiшов з Оленою Григорiвною в  клуню,  щоб,  мовляв,
навiть  у  теменi  вiдчути  подих  героїчного  минулого.  Коли  Поцiлуйко,
згинаючись, став на тiк, у клунi щось забiлiло, заворушилось, це  налякало
його, вiн'поточився до хвiртки, але  в  цей  час  заспокiйливо  обiзвалась
вдова:
   - То гуси тут ночують.
   Вранцi наступного дня вiн узявся до роботи. Нiколи в життi не  копалось
iз таким завзяттям i надiями. Нарештi аж пiсля полудня лопата вдарилась об
щось тверде. Поцiлуйко злодiйкувато пiдiйшов до ворiт, видивився, чи  нема
на подвiр'ї вдови,  i  аж  тодi  почав  обережно  обкопувати  свiй  скарб.
Незабаром вiн витяг невелику дерев'яну скриньку, а з неї  добув  обгорненi
пергаментом папери.
   Радiсть i страх зiйшлися пiд серцем Поцiлуйка.  Вiн,  тремтячи,  мов  у
лихоманцi, розсовав папери по кишенях, потiм наспiх викопав глибоку яму  i
навiчно поховав у нiй порожню скриньку. Цього ж дня, прикинувшись недужим,
вiн попрощався з Оленою Григорiвною, пообiцявши, що незабаром iще  загляне
до неї, i щодуху погнав коня додому. В лiсi  вiн  кiлька  разiв  намiрявся
розгорнути папери,  але  навiть  дерева  лякали  його,  i  вiн,  полохливо
озираючись, знову щосили гнав воронця.
   Вночi, наглухо позатулявши вiкна, Поцiлуйко скоцюрбленим клiщем  припав
до залишкiв партизанської легенди. Спочатку, гортаючи сторiнки, вiн тiльки
виловлював прiзвища. В одному  зошитi  було  кiлька  страшних  рядкiв  про
нього. Там хтось пов'язував арешт Василини Вакуленко з його iм'ям.
   Одразу спiтнiлою рукою вiн  вирвав  цей  листок,  пожмакав  i  пiдпалив
сiрником. Вогкий папiр  неохоче  зайнявся,  i  на  нього  страшними  очима
дивився Поцiлуйко.  В  руцi  горiв  його  присуд  i,  навiть  попелiючи  i
розпадаючись, вселяв острах i холод у мiзок.
   Волею безглуздого випадку Поцiлуйко  став  тепер  найбiльше  знати  про
дiяльнiсть  партизанського  загону  Iвана  Мироненка.   Вiн   вивчив   усi
матерiалi, неначе вiрш, а потiм, про всяк  випадок,  знову  закопав  їх  у
землю i почав працювати над великою, на кiлька газетних пiдвалiв  статтею.
Тепер на це пiшла мода, а на нiй можна заробити не  тiльки  частку  чиєїсь
слави, але й гонорар... Та навiщо про нього думати...  Вiн  вiдганяв  чорт
зна якi думки i знов припадав до паперу, малюючи i перекреслюючи його.
   В  своїй  писанинi  Поцiлуйко  не  возвеличував  себе  -  тут  потрiбно
триматися так у тiнi, щоб усi оцiнили твою об'єктивнiсть i скромнiсть. I в
думках, забiгаючи наперед, не раз бачив, як  у  пресi  з'явиться  прiзвище
маловiдомого зв'язкiвця,  який  з  велiння  легендарного  Iвана  Мироненка
змушений був не партизанити, а виконувати на хуторi невдячну  й  непомiтну
роботу i навiть частково постраждати за неї...
   Усе було б добре в цiй iсторiї, якби  не  iснувало  на  свiтi  Григорiя
Заднiпровського. Вiн, тiльки вiн зараз головний ворог... А ще той  огидний
випадок у церквi... Коли б не вiн, то при цих документах i Заднiпровського
можна було б обдурити... Як же тебе сколупнути з дороги?.. знову,  наче  у
сiтцi, б'ється мiзок Поцiлуйка i сам виплiтає сiтку на когось.



   XXX

   Марко пiдвечiркував з Ярославом i його напарником Кузьмою  Завороженим,
пройдохуватим чоловiком,  який  за  вiйну  встиг  побувати  i  шинкарем  у
районному мiстечку. i  торговцем  у  Румунiї,  i  штрафником  на  Третьому
Українському фронтi, i пiдбити два танки мушкетоном Петра  Першого  -  так
вiн величав протитанкову р,ушницю, i знов опинитись у Румунiї вже  бувалим
воякою. На однiй з фронтових дорiг вiн перепинив  королiвський  ридван  i,
млiючи од щастя, почав випрягати конi.
   - Що ви робите? - заволав машталiр. - Це конi короля Мiхая! Сам  король
їздить на них!
   - А тепер король не буде  їздити,  бо  мiй  старшина  пiшки  ходить,  -
спокiйно вiдповiв Кузьма й на чистокрiвцях гайнув у свою частину.
   Горiховi, з масною сльозинкою  очi  Завороженого  i  тепер  без  зайвої
гризьби й суму примiрялись до життя, що можна було увiрвати з нього, - вiн
уривав, не дуже турбуючись таким пережитком, як совiсть.  I  на  себе  вiн
якось мiг дивитися, нiби збоку,  дивуючись,  куди  тiльки  не  тягне  його
"айдiотський" характер.
   От i зараз вiн розповiв кiлька  своїх  майже  неймовiрних  пригод,  сам
посмiявся над ними i, не криючись, дiйшов до висновку, що йому треба  було
родитись або в капiталiзмi, або в комунiзмi: там би вiн жив,  як  нирка  в
салi, а в  соцiалiзмi  рiдко  фортунить  йому.  Навiть  достобiса  ледачий
райзавскладом на одному мiндобривi бiльше заробляє, нiж вiн  на  тракторi.
То є правда на свiтi?
   - Що ж вiн там може заробити? - здивувався Ярослав.
   - Капiтал! Не Карла Маркса, а той, що  в  скринi  лягає.  Деякi  голови
колгоспiв  поки  що  без  мiндобрив  спокiйнiше  себе  почувають.  А   щоб
начальство не ганяло їх, мов солоних  зайцiв,  -  шапочку  скидають  перед
завскладом, ще й замогоричують його. От вiн i слинить  у  свої  книги,  що
мiндобриво такi-то дiячi вивезли, а  сам  його  вивозить  налiво.  I  всi,
виходить, задоволенi: i начальство, i голови, i завскладом.
   - Чого ж ти при такiй iдейностi пiшов у трактористи, а не в  комору?  -
запитав Марко.
   - Жiнка повернула мою бiографiю ближче до людської, жiнка в мене працює
на соцiалiзм, - вiдповiв Кузьма з насмiшкою, але  в  його  горiхових  очах
потеплiшала олiйна вогкiсть. - Хiба ж це робота на цьому натику? -  махнув
рукою на трактор. - Однi сльози: день працюєш - тиждень гуляєш. А став  би
я директором МТС - усi трактори гурчали б день i нiч i вихiдних  не  знали
б.
   - Де ж ти дiстав би пального? - Марко з подивом i надiєю  подивився  на
рiшуче обличчя Завороженого.
   - Викомбiнував би, - коротко вiдповiв той.
   - А за такi комбiнацiї не перейшов би на казеннi харчi?
   - I це могло б трапитись, але  все  клубком  крутилося  б,  -  безжурно
вiдповiв Кузьма. - I вам би дещицю вигадав, аби тiльки було за що. Я люблю
такi дiла... О, здається, наш директор на своїй чортопхайцi  жме  сюди?  -
поглячув на дорогу.
   Справдi, на трофейному БМВ до них пiд'їжджав директор МТС, невисокий  з
пiваршинними вусищами чолов'яга. Вiн легко  вискочив  з  машини,  привiтно
поздоровкався з усiма i кивнув головою на Завороженого:
   - Цей пiдлеглий не пiдбивав пiд мене клинцi, не говорив, що в нього все
гурчало б днi й ночi, аби вiн став директором МТС?
   Марко i Ярослав засмiялись, а Кузьма здивувався:
   - I як ви могли на такiй вiдстанi та ще на чортопхайцi почути?
   - Цю чортопхайку ти, галабурднику, цiлувати повинен!
   - За якi заслуги? - Кузьма зневажливо копнув п ногою.
   - На нiй я твою Олену  завiз  до  лiкарнi.  Кузьма  одразу  побiлiв,  у
поглядi його затремтiла жалiсть, а тонкуватi губи нерiвно засiпались.
   - Як вона?..
   - Не журися, усе гаразд, - пустив по вусищах посмiшку. - Вiтаю  тебе  з
донькою, а скiльки кiлограмiв вона важить - дорогою забув.
   -  З  донькою?  -  жалiсно  зiтхнув  Кузьма  Заворожений,  мiцно  обняв
директора МТС, головою притулився до його широких грудей. -  Спасибi  вам.
Так ждано i так несподiвано... - Вiн випростався, охнув,  невидющими,  але
глибоко вдячними  до  когось  очима  поглянув  на  свiт,  махнув  рукою  i
засмiявся.
   - I чого всi батьки  в  цi  хвилини  ось  такими  розумними  стають?  -
глибокодумно запитав директор МТС. - Сiдай, бiсова покруч, пiдвезу.
   - I знову ж таки спасибi. - Кузьма щупаком вскочив у машину i  слухняно
вмостився на задньому сидiннi.
   Директор кивнув на нього головою, i запитав Марка:
   - Встигли хоч трохи розкусити цього пройду? А  дивiться,  як  любов  iз
нього в'є мотузки. I все одно  з  цього  харцизяки  ми  зробимо'людину.  З
головою болотяник, тiльки в нiй мiзки позлипалися з комерцiйною  грязюкою.
Вичавити її - i посвiтлiє розум у головi. Ви пального не розжилися?
   Марко безнадiйно махнув рукою.
   - Хiба ж його тепер  дiстанеш?  Де  тiльки  можемо,  навiть  по  пляшцi
збираємо.
   - Розживетесь пального - усi трактори пошлю на ваше поле.  Шкода  менi,
Марку Трохимовичу, вас, та пособити не можу. Сам  караюсь,  що  запiвдарма
зарплату одержую. А може, й пофортунить ще - чогось  не  доказуючи,  знову
посмiхнувся у вуса, попрощався i влiз у машину.
   На поля тихо спускався  сизувато-синiй  шовк  надвечiр'я.  У  видолинку
матово темнiла вода, i верби над нею здавалися табуном птахiв,  що  вийшли
на  берег.  М'яка  вiдтiнкова  синява  i  веленкувата  голубавiсть   помiж
незгас-лими островами хмарин лрисипляли, заколисували землю  i  стирали  з
неї слiдя лихолiття. Вона теж куталася в мрiйливу  голубiнь  i,  здається,
радiсно тремтiла, що над нею заiскрилися першi зорi, а на нiй стрепенулись
дiвочi  голоси.  То  з  далеких  полiв  поверталися  старi   плугатарi   i
дiвчата-погоничi.  Цiлий  день  навихались  вони  бiля  коней,  понатирали
поводами потрiсканi ручата, понабивали ноги, а все одно пустили пiсню  про
любов, хоча й не мали її... В  такий  вечiр  скрадатися  б  їм  до  милих,
прислухатися б, як у тишi синього надвечiр'я б'ється наполохане  серце,  i
вбирати в нього найкращi в свiтi слова, i вбирати у радiснi очi i зорi,  i
мiсячне сяйво, i всю землю, оповиту  вечiрньою  iмлою  чи,  може,  туманом
кохання.
   Батькiвський  жаль  охоплює  Марка,  вiн  зараз  так  хоче  щастя   цим
натомленим дiвчатам, наче вони були його дiтьми. Та не всi  вони  матимуть
своє звичайне дiвоче щастя, якого бiльше було в часи  Маркової  молодостi.
От-от уже закiнчиться вiйна, смерть не буде гасити цвiт людських очей,  та
скiльки ще й пiсля вiйни проллється невтiшних дiвочих слiз.
   .I знову згадалось його безталання - його єдина донька. Карайся, мучся,
батьку, на самотi, а до людей неси  i  посмiшку,  i  смiх,  i  розраду,  i
пораду, добувай i лiс, i грошi, i насiння, i фураж, i хоч по двiстi грамiв
хлiба для плугатарiв, i ложку молока для дiтей-сирiт.
   Отак i несе чоловiк у душi красу цього весняного вечора, i  батькiвську
тугу, i копiйчанi розрахунки, i прокляте питання - де взяти ' пального, як
виорати поля, бо така твоя судьба.
   Увечерi в його землянцi довго  засiдає  правлiння,  пiдводить  пiдсумки
дня,  обмiрковує,  що  треба  робити  найближчим  часом,  кого  послати  в
Кам'янець-Подiльську  область  добувати  вапно,  щоб  на  ньому   заробити
сяку-таку копiйчину. Небагато, лише п'ятнадцять тонн, дозволили їм  добути
в кар'єрi вапна, але  по  теперiшнiх  цiнах  це  дасть  п'ятнадцять  тисяч
карбованцiв на самi необхiднi потреби.  I  знову  усi  сушать  голови  над
пальним.
   Пiсля правлiння вiн ще якийсь час розмовляє  з  рибалками:  треба  щось
вловити, хоч на юшку, знову ж таки орачам, копальникам i дiтям-сиротам,  а
потiм  сидить  з  Марiєю  Тримайводою,  яка  радить  посадити  на  супiску
пiвгектара раннiх помiдорiв у самий  раннiй  строк.  Правда,  вони  можуть
вимерзнути. Та коли все буде гаразд - дадуть найбiльший прибуток.
   - Ризикнемо: Садiть гектар... Що, є лист од сина.
   - Звiдки ви знаєте?
   - По вашому обличчю.
   - Хiба? -  дивується,  червонiє  жiнка  i  знову  обличчя  її  береться
чудесною осiнньою красою.
   Марко дивиться на Марiю, непомiтно любується нею i мало не зiтхає. Коли
вона пiшла додому, мати, дивуючись, запитала:
   - Чого це вона сьогоднi так вирядилась? Свято якесь у вас?
   - А я й не помiтив, - посмiхнувся син.
   Нарештi вiн лягає бiля Хведька. Утома одразу сплющує повiки,  одразу  з
тiла вiдлiтає частина турбот, воно легшає, перед очима хитнулось, колискою
перекинулось небо, i вiн, солодко опускаючись у теплу  глибочiнь,  бачить,
як мерехтять великi зорi i золотим  череслом  поблискує  мiсяць.  Ось  вiн
опускається все нижче й  нижче  i  фарою  сiдає  на  трактор  веселогубого
Ярослава. Чого ж так смiється хлопець, пiд'їжджаючи  до  ставу?  Ага,  вiн
дiстав пальне. Марковi теж стає радiсно  на  душi...  Але  все  це  одразу
руйнується, зникає - i бiльш нiчого нема, тiльки якiсь плями перед очима.
   - Вставай, сину, вставай, хтось прийшов до тебе, - над  ним,  зiтхаючи,
схиляється мати.
   Вiн зовсiм виринає iз хвиль  сну,  вiдчуває  вагу  натомленого  тiла  й
похапцем одягається. В землянцi вже свiтиться слiпачок,  на  столi  стоїть
пляшка вина iноземного походження, а бiля столу хитрувато косує  на  нього
Кузьма Заворожений.
   - Звiдки ти взявся? - дивується Марко.
   - Прямо з лiкарнi.
   - I тебе, оглашенного, пустили вночi?
   - Де там пустили, сам улiз, - нiтрохи не бентежиться чоловiк.
   - Як?
   - Через вiкно. Потихеньку, щоб i не шелеснуло, вийняв шибку - i влiз, -
нiжна i задоволена посмiшка  грає  на  тонкуватих  устах  Кузьми,  в  його
горiхових очах, що при свiтлi каганця здаються зовсiм темними.
   - Бачив доньку?
   - Аякже! Для чого було через вiкно лазити?
   - Ну, i як?
   - Олена каже, що вона дуже гарна, а я  трохи  сумнiваюсь,  -  щиросерде
говорить Кузьма i хмурить чоло. - Бо що то за дiвчина,  коли  в  неї  брiв
нема.
   - Безтолоч ти, будуть у неї брови! - гримає мати ни  Кузьму  i  починає
смiятися.
   -  Справдi  будуть?  -  довiрливо  i  зворушливо  дивиться   на   матiр
шибайголова.
   - Хiба тобi жiнка не говорила цього?
   - Я, Марку Трохимовичу, посовiстився питати її. То будуть?
   - Неодмiнно будуть i брови, i краса, i муж буде... У внучки моєї тiльки
через два тижнi з'явилися брови.
   - То моя ще має час, - заспокоївся Кузьма, крутнув головою i засмiявся:
- I навiть муж буде? Феноменально! Вип'ємо за її здоров'я.
   - Чого ж ти до мене прийшов пити? - здивовано запитав Марко. - Рiднi  в
тебе нема?
   - Таки нема... Байстрюк я, Марку Трохимовичу, - хмара набiгла  на  чоло
Завороженого.  -  Усього  життя  наворожило  менi.  Тiльки  тепер,   пiсля
поранення, розжився на рiдню-на  жiнку  та  доньку.  А.  ви  менi  здались
душевним, чоловiком, хочу, щоб хрещеним батьком  були.  Не  погребуєте,  в
мене ж така бiографiя?
   - Не погребую.
   - I справдi, Герой буде хрещеним батьком моєї безбрової?
   - Сказав же тобi.
   - Це я вас на щастя згадав,  бо  я  чоловiк  з  пережитками  i  рiзними
забобонами. - Кузьма випиває чарку, морщиться i змовницьки нахиляє  голову
до Безсмертного. - Сьогоднi  ж,  Марку  Трохимовичу,  як  з  пушки,  можна
дiстати пального.
   - Де? - стрепенувся чоловiк.
   - Є недалеко таке  славне  мiстечко.  Там  саме  перекантовується  один
воєнний склад. Тепер на ньому залишилось тiльки два вартових,  i  то  вони
зараз гуляють у своїх  любок.  Майнемо,  Марку  Трохимовичу?  Вiзьмемо  по
совiстi - кiлька бочок, i нiхто не помiтить.
   Радiснi думки як завихрились, так i розвiялись у головi Безсмертного.
   - Це ж пряме злодiйство.
   - Яке там злодiйство! - повiв плечима Заворожений. - Не для  себе  ж  -
для колгоспу, значить, теж для держави стараємось. Ну, а вiйна все спише!
   - Нi, Кузьмо, на таке дiло я не пiду.
   - I нащо вам стiльки совiстi? Ну, як знаєте,  а  я  хотiв  пособити.  -
Кузьма спритно перехиляє другу чарку i вже з сумом говорить:  -  Виходить,
не гожусь я для соцiалiзму. I чому? Бо в соцiалiзмi треба мати крила,  хоч
манюсенькi, хоч горобинi, коли нема орлиних. А я  навчився  не  лiтати,  а
крiзь щiлини лазити.
   - Уже пора i вiдучатись вiд рiзних щiлин.
   - I жiнка це саме довбе менi щодня i  щоночi.  Почав  старатися,  а  що
вийде - аллах його знає. Марко пильно змiряв чоловiка поглядом.
   - Аллах нехай собi залишається аллахом, а ти з сьогоднiшнього  дня  вже
батько, а не якийсь злодюжка.  Не  ганьби  iменi  батька,  як  хтось  твоє
зганьбив.
   Кузьма здригнувся, допитливо поглянув на Марка i стис йому руку.
   - Бувайте здоровi. Пiду Ярослава змiняти. Оратиму ж сьогоднiї -  пiдняв
угору кулака. - В честь доньки!
   Вранцi першим з'явився до Марка заклопотаний Василь Тримайвода.
   - Хвалiть мене, бо я сам почну хвалити  себе,  -  жартом  зустрiв  його
Безсмертний, але не розвеселив чоловiка.
   - Оказiя трапляється, Марку  Трохимовичу,  -  стишив  голос.  -  Тiльки
навряд чи будуть за неї хвалити нас.
   - Яка ж оказiя?
   - Вночi притарабанилось до мене одне  гидомирство  i  почало  справжнiй
торг. Воно, це гидомирство,  звiдкись  пронюхало  про  наш  сутуж  i  хоче
пiдлататись на ньому: за канiстру самогону обiцяє давати бочку пального.
   - I де тiльки береться така погань? - запитав Марко з обуренням.
   - Спливдє з каламутi вiйни. Так що нам робити? Самогонщиками ставати?
   - Задачка!.. А це надiйна справа? - ще не знає на що зважитись.
   - Якщо придивитись до носа цього гидомирника, то надiйна - за чарку вiн
i батька продасть. Для проби привiз менi двi бочки пального.
   - Де воно в нього лежить?
   - Дурний вiн сказати! Засекретив свiй склад.
   - Цiлий склад?
   - Схоже на це. Каже, що ми його пальним зоремо во свої поля.
   - Тодi домовляйся, Василю! - махнув рукою Марко.  -  Заставить  бiда  i
самогонщиком стати.
   - З чого тiльки варити будемо?
   - Зараз же поїду на цукрозавод. Там  є  меляса...  От  i  переплуталось
грiшне й святе.

   * * *

   ...Обличчя директора Укрозлволу не можна  було  назвати  оптимiстичним.
Його пожмакований рот рогаликом прогнувся донизу, у  вузькуватих  розрiзах
нудились очi, а перчина носа принюхувалась до вусiв, мов до закуски.
   "В  такого  нудника  навряд  чи  поживишся  чимсь",  -  подумав  Марко,
прикидаючи, якими словами можна розжалобити директора заводу. Вiн вдарився
в злигоднi спаленого села, а тюхтiюватий  господарник,  нудьгуючи,  слухав
його i раз по раз принюхувався до вусiв, нiби вони  випаровували  найкращi
пахощi. Коли Марко закiнчив говорити, очi директора одразу  ожили,  i  вiн
коротко виклав свої думки:
   - Лiрика теперiшнього села,  особливо  спаленого,  сама  по  собi  дуже
iнтересна, але ми книг не пишемо, - ми практики, а тому  одразу  перейдемо
до дiла. Меляса в мене є, добряча, хоч  на  хлiб  масти.  Скiльки  хочете,
стiльки вiдпустимо, коли взамiн дiстанете мiдi. Пiдходить така комбiнацiя?
   Марко розгубився:
   - Мiдi? Якої?
   - Якої хочете, з чого хочете i де  хочете,  аби  це  була  мiдь.  Нiмцi
обдерли нас, мов липку.
   - Де ж я вам дiстану її?
   - А це вже ваша печаль. Я вам - мелясу, ви менi  -  мiдь.  Кiлограм  за
кiлограм.
   - Ви б, може, для  практики,  почали  свою  мелясу  мiняти  на  золото:
кiлограм за кiлограмi - з'єхидничав Марко.
   - Золото менi поки що не потрiбне, - спокiйно вiдповiв директор i знову
почав принюхуватись до вусiв. Його, видно, нiщо не могло зворушити.
   Розлючений на  директора,  на  себе  i  на  всю  цю  iсторiю,  Марко  в
препаскудному  настрої  повертався  додому.   Наважився   чоловiк   стати"
самогонщиком - i то не повезло, захотiв чесно заробити догану -  i  то  не
вийшло... Дивна ця iстота, що зветься людиною. З самого ранку його  мучили
сумнiви i роздуми, що вiн погодився за самогон купляти пальне, а тепер вiн
лютував, що не може цього зробити.  Прямо  хоч  повертай  конi  до  Кузьми
Завороженого i їдь з ним промишляти на склад.
   В дiбровi iмлистi долонi вечора прохолодою пройшлися по  його  обличчi,
трохи остудили гнiв, але всi думки  i  тепер,  як  бджоли  навколо  матки,
крутилися навколо оранки. I все одно вiн  десь  мусить  добути  мiдь  тому
перчастому дiдьковi.
   Дома Марко розповiв про свою пригоду Тримаиводи i  Заднiпровському.  Ця
розповiдь обурила навiть врiвноваженого  Василя,  а  Григорiй  Стратонович
засмiявся.
   - Ви чого? - нерозумiюче поглянув на нього Марко. - Типаж сподобався?
   - Перчину носа i вуса, як ви намалювали їх, бачу перед собою, - i  далi
смiявся Григорiй Стратонович. - Напали ж на практика! Але здається, ми вже
маємо мiдь.
   - Якi? -в один голос скрикнули Безсмертний i Тримайвода.
   - В горбовецьких лiсах, може знаєте, висаджено артсклад. Що мало пiти в
повiтря - пiшло, а гiльзи до торiшнього року валялись навкруг вирви...
   - Тодi зразу ж треба їхати! - вирiшив Марко. - Може, й нам пофортунить.
   Цього ж вечора вiн, Григорiй Стратонович i Василь Тримайвода поїхали  в
горбовецькi лiси. При мiсяцi вони довго петляли  лiсовими  дорогами,  поки
знайшли глибоченну вирву i, мов над  самородками  золота,  нахилились  над
першими, позеленiлими вiд негоди гiльзами снарядiв... Через тиждень  шiсть
тракторiв, радуючи серця хлiборобiв, прийшли пiднiмати  рахманну,  напоєну
дощами, росою i туманом землю. I через тиждень десяток заяв пiшло  блукати
по всiх iнстанцiях.  В  них  писалося,  що  новий  голова  колгоспу  Марко
Безсмертний морально розкладена людина - вiн примушує колгоспникiв  варити
для нього самогон i безпробудно пиячить...



   XXXI

   Земля пахла свiжiстю трави, нiжно-п'янким цвiтом кульбаби, соком  дерев
i розсади. Дiвчата, познiмавши рами парникiв, дбайливо ворожили, згинались
i розгинались над нею, а їхня пiсня слалася над тендiтними стебельцями,  i
в нiй була печаль далеких вiкiв, що зiйшлася з теперiшньою дiвочою  тугою.
Невiдомим судженим  вихлюпували  вони  свою  пiсню  i  напiврозкриту,  мов
пуп'янок, любов, але не судженi, не веселоокi хлопцi, а тiльки тепла земля
прислуха'лась до дiвочого смутку й любовi.
   I знову Марка стривожив цей спiв, знову  подумалось  про  дiвочу  долю,
пiдкошену вiйною, i  про  ту  любов,  яка  може  зiв'янути  в  грудях  без
вiдповiдi, без материнства. I хiба вiн не розумiє, чого тепер навiть  смiх
дiвочий чаїть у собi  печаль.  I  нiчим,  нiчим  ти,  чоловiче,  не  годен
допомогти, хiба що  привiтним  словом  i  пошаною  до  тих,  у  кого  доля
окривдила дiвочi лiта.
   Цi роздуми i сум непомiтно перенесли його до тих вечорiв,  коли  й  вiн
стрiчав своє перше кохання... Було я: воно чи не було? I чи було  у  свiтi
оте нiжне тернооке дiвчатко, яке  довiрливо  й  недовiрливо  тягнулось  до
нього? Вiн їй колись навеснi принiс вiтром вiдчахнуту вишневу гiлочку,  не
знаючи, що цiєї ж весни вiдчахнеться од нього його любов...
   Гай-гай, коли це минулось! Вже й дочка в  тебе  така,  як  ота  дiвчина
була, та все одно прокидається сум i  боляче  смокче  все  тiло.  Вiддирай
його, чоловiче, вiд серця, виточуй, мов гiркий сiк  минулих  рокiв,  глуши
роботою i господарчим клопотом, щоб менше болiло все. I вiн вiддирав його,
та з далеких закуткiв пам'ятi раз по раз  виринали  спогади  про  перше  i
друге кохання.
   Враз у пiснi про журавку йому вчувся голос Олени, i вiн  аж  оглянувся,
приглядаючись до дiвчат. Справдi, щось  було  у  їхньому  спiвi  таке,  що
бринiло в голосi його  дружини.  Певне,  перехопили  вони  це  в  Олени  i
заспiвали йому, щоб i пiдстрелений журавель  затужив  за  своєю  журавкою.
Якою дивовижною i красивою була вона в золотi кiс i чарах своєї пiснi.  От
i нема золотої вербички у його сiм'ї, є тiльки блискавкою припалена верба,
що з хреста виросла на могилi його батька.
   - Марку Трохимовичу, що менi робити з Маврою? - пiдiйшла до нього Марiя
Тримайвода, i буденщина зруйнувала усi видiння,  та  не  могла  зруйнувати
смутку.
   - Що таке?
   - Те саме - нiяк на роботу не виходить.
   - Говорили iз нею?
   - Кiлька разiв  i  говорила,  i  вмовляла,  i  гудила,  але  нiчого  не
пособило. Обiцяє прийти, та  обiцянка  -  цяцянка.  Доведеться  штрафувати
Мавру, чи як?
   - Вiйна так штрафувала наших жiнок, що грi буде  нам  братись  за  таке
дiло, - невесело вiдповiв Марко.
   - То що ж робити? За Маврою й iншi жiнки не квапляться до роботи.
   - Iще треба поговорити, душевно,  сердечно.  Вона  ж,  здається,  не  з
ледачого роду.
   - Це правда. А чому ви не питаєтесь, як у нас iде робота?
   - Бачу її усю перед очима. А для  чого  ви  в  цих  парниках  залишаєте
окремi стебельця розсади?
   - З неї отут у теплi виростуть першi овочi для голови та начальства,  -
засмiялася жiнка.
   - Спасибi, в'їли, не надiявся, що ви такi.
   - Так завжди було при Безбородьковi. Чи не за вама їде пiдвода?
   - За мною, - чогось на бюро райкому викликають.
   - Напевне, хвалити будуть, бо ж ореться i сiється, аж гай шумить.
   Марко промовчав: не про похвалу думалось йому; все непокоїла iсторiя  з
пальним.
   На  пiдводi  бiля  вiзника  сидiв   незнайомий   чолов'яга   з   кучмою
бруднуватого попелястого волосся. Ось вiн скочив на  землю,  з  шанобливою
посмiшкою приклав два пальцi до жилавої скронi.
   - Марку Трохимовичу, моє - вам. Чи не пiдвезете часом до мiста?
   - Чого ж, можна, - з неприязню  поглянув  на  неохайного  начасниченого
кучмiя з випнутими, схожими на гузир губами i крупним щупачим носом.
   - От i гаразд,  могорич  з  мене.  -  Кучмiй  запобiгливо  посмiхнувся,
метушливо потупцював на мiсцi, наче земля пiдсмалювала йому ноги, i тихiше
запитав: - Певне, ви й не знаєте, хто я такий?
   - Не мав щастя познайомитись iз вами, - байдуже  змiряв  його  поглядом
Марко.
   - I не догадуєтесь? - в прехитренних очах непроханого пасажира димчасте
ворушиться п янкувата  сивина.  Щось  неприємне,  нахабне,  насторожене  i
загадкове є у нiй.
   - Не мав часу думати над цим важливим питанням,  -  насмiшкувато  кидає
Марко.
   Але хортуватий  кучмiй  не  помiчає  цього.  Вiн  з  таємничим  виразом
оглядається, а потiм влiзливий смiшок прориває його гузиристi вуста.
   - Це тому, що менi довелося мати дiло не з  вами,  а  з  комiрником.  Я
Федот Красiи, отой самий що вам пальне  постачав.  Надiюсь,  ми  в  усяких
дiлах зрозумiємо один одного. Я, вже зараз можна сказати, ваш орач!
   - Ви горе наше, а не  орачi  -  гнiв  одразу  рум'янцями  прорвався  на
обличчi Марка, а в золотистих обiдках очей ворухнулась тiнявiсть. -  Невже
не соромно чи хоча б не страшно вам так жити на свiтi?
   - Лекцiя з полiтграмоти? - вцюкнув,  не  ображаючись,  Красiй.  -  Я  в
полiтгуртках уже не просвiщаюсь - не такi мої лiта. А про совiсть i  страх
можу, коли iнтересуєтесь, дати фактичну  справочку,  тiльки  спершу  треба
знайти точку опори. - Вiн вибрався на полудрабок, зручнiше вмостився, а  з
його очей 'струсилась п'янкувата посмiшечка, - вони одразу потвердiшали  i
причаїли в кутках iронiчну озлобленiсть. - Так з чого ж починати? Хiба  що
так: навiть у вiк соцiалiзму кожен має свої фiнансово-комерцiйнi ланцюги i
б'ється в них, як риба в сiтцi. Ви, наприклад, хочете  зараз  вискочити  з
громадських боргiв. Це вам вигiдно i потрiбно для слави. I  я,  на  вашому
мiсцi, робив би так само. Але житейськi невдачi злизали мою славу i навiть
мiстки до неї. То треба ж менi, коли є голова на плечах, трохи краще жити,
анiж тi, що вмiють думати тiльки руками? От я й бажаю приплисти  до  свого
тихого берега, щось збудувати на  ньому  про  чорний  день  для  себе,  бо
колективне - це тепер не найкраща мрiя мого життя. Ви маєте свою кумерцiю,
я - свою, а в кумерцiї  головне  -  шукати,  знаходити,  брати  i  вигiдно
збути...  Ну,  страх  -  це  вже  iнша  категорiя,  вiд  нього  рукою   не
вiдмахнешся. Та не всi попадаються, не всi ловляться, а коли й  ловляться,
не всi потрапляють на грiзнi очi правосуддя, бо й тут можна сяк-так знайти
прокладочки. Хто б, наприклад, i по якiй статтi мiг  судити  мене  за  мою
кумерцiю? Тiльки фашисти, бо я крав у них. А от вашу купiвлю у мене  можна
пiд якийсь параграф пiдвести, бо  ви  чоловiк  державний.  Так  хто  кого,
питається у задачi, повинен питати  про  совiсть?  -  замаснiв  переможною
усмiшкою прив'ялий вид Красiя.
   - Геть менi, балабоне, з воза! - обурився Марко, ступив крок наперед  i
вирвав у вiзника батiг. - Як розбризкався!
   - То я собi пiду, обiйдемось без нервiв, - злякано скочив з  полудрабка
Красiй. - Виходить, комусь правда коле очi.
   - Не чiпай цього слова, негiднику, бо  забрудниш  його!  -  Марко  узяв
вiжки у вiзника, вискочив на полудрабок, вйокнув  на  конi,  i  вiз  м'яко
покотився ще не в'їждженою дорогою.
   Згодом ця пригода з Красiєм почала Марковi  здаватися  навiть  смiшною.
"Яка погань, а в своїх правах розбирається, наче юрист-крючкотвор. А  коли
ти не про права, а про свої обов'язки  згадаєш?"  I  поки  думалася  всяка
всячина, коненята минали дiброви й луги, а перед очима з блакитi неба,  ще
блакитнiшої води i зеленi землi  творилась,  розстилалась  молода  весняна
казка, i посеред неї стояли верби в зелених вiночках, як нареченi.
   Ось  з  неба  голубою  грудочкою  злетiв  трепетний  грицик  i  сiв  на
розщеплене жерло нiмецького  танка.  Пташина  зневажливо  вдарила  хвостом
покорчене страхiття, опустилася на, землю  й  обережно,  приглядаючись  то
одним, то другим оком до дороги, почала пити з калюжки блакитну воду. I що
було пташинi до танка, до обрубка його тiнi. яка захопила шматок  лискучої
луговини i пару кущикiв курослiпу.
   Почувши  стукiт  копит,  вона   занепокоїлась,   принишкла,   а   потiм
безтурботно вискочила на купину, щоб краще бачити свiт i своє вiдображення
у водi. Незабаром  до  грицика  прилетiла  його  подруга,  й  вони  почали
залицятись одне до одного, то наближаючись, то вiддаляючись од танка.
   I Марко в цю хвилину подумав, що смерть може вбити людину,  птаха,  але
вона не в силi убити любов.
   З вузького зазiлленого путiвця вiн з'їхав на  шлях,  на  його  узбiччях
весна всюди посвдвила золотi печатi кульбаби, на  них  темними  кульчиками
ворушилися старi, ще торiшнi бджоли. Казка весняного напiвприхмареного дня
розкривала новi й новi картини, а на душi у Марка була тепер так, як у тiй
далинi, де грали то сонячнi озера, то тьмарились тiнi. В пам'ятi  спливали
i спогади, i рiзнi  турботи,  i  розрахунки,  але  й  не  забувалось,  що,
нарештi, в землю падає й падає зерно. Цим при теперiшнiх труднощах  навiть
можна було похвалитись, коли б не муляла душi iсторiя з пальним.
   В райкомi Марка зустрiли настороженими поглядами. Ще не встиг вiн сiсти
недалеко вiд Броварника, як Борисенко розкрив папку з  якимись  прим'ятими
папiрцями й насмiшкувато подивився на нього:
   - Орете, сiєте, господарюєте?
   - Як говорить зведення, орю, сiю i господарюю. - Марко придивляється до
папки, до прим'ятих папiрцiв i вже все розумiє.  -  Чималенько  "донесень"
зiбралось на мене?
   - Вистачить на чиюсь голову.
   - Виходить, мiнiстерство зв'язку мало роботу?  -  невесело  посмiхнувся
Марко.
   - Iще дехто матиме її, - насупився Борисенко. - Значить, самогоном поле
орете?
   - У фейлетонi так можна сказати, - погодився Марко.
   - А як це в романi можна сказати?
   - Там довелось би написати, що  ми  орали  поле  горем  своїм.  Не  вiд
доброго життя сiли ми на цього коника.
   Борисенко спiвчутливо подивився на Безсмертного. Тiльки рiзнi  заяви  i
настирливi нагадування Киселя примусили Борисенка взятись за Безсмертного,
бо iнакше йому ще бiльше могло перепасти березової кашi. Химерно вийшло  в
нього з оранкою, тiльки вiйна може так склубити добро i зло.
   - Провину свою розумiєш?
   - Розумiю, - тихо сказав Марко, а в душi все одно не руйнувався спокiй;
хоч i не гаразд вийшло, але поля в нього не лежать перелогами.
   - Добре, що товариш Безсмертний хоч  тепер  зрозумiв  свою  помилку,  -
в'їдливо чмихнув iнструктор райкому Геннадiй Головченко, який  завжди  мiг
природно, в залежностi вiд обставин, показати свою зверхнiсть  над  кимсь,
чи свою увагу й пошану до когось, або i повний  демократизм,  особливо  за
чаркою. - Де ж ранiше була ваша голова?
   - Вона журилася, що з вашою не  зустрiлась.  Ось  тодi  в  нас  був  би
порядок,  -  навiдлiг  ударив  Марко  i  викликав  не  одну  посмiшку,  бо
прилизаного Головченка недолюблювали за  його  своєрiдну  артистичнiсть  i
говорили про нього, що вiн з трьох можливих варiантiв - МХАТу,  музкомедiї
та райкому - вибрав найменш вдалий.
   Головченко  обiзлився,  блискавичнi  рум'янцi  роздули  його  досконало
викругленi щоки:
   - Подивiться на цього праведника! Нашкодив сам, а сердиться на  когось!
Яка залiзна логiка! - грiзно поглянув на Безсмертного i  почав  теоретично
розкривати суть даної помилки. З колгоспного поля вiн пiрнув аж у  древнiй
Рим, далi в iсторiю середнiх вiкiв, здмухнув iз них пил, i вихопив  якийсь
приклад i  ним  з  єднав  сиву  давнину  з  двадцятими  роками  двадцятого
столiття, коли по селах куркульня переганяла хлiб на самогон.
   - Яка вченiсть: уже Рим,  i  Крим,  i  самогоннi  апарати  е,  а  толку
нiякого, - скривився Броварник. - Запишемо Безсмертному догану  без  цього
посталакання. Заслужив!
   Височенька постать Головченка затремтiла вiд обурення, але вiн  стримав
себе й спокiйнiше заговорив до Безсмертного:
   - Чи розумiєте, скiльки ви програли  в  битвi  за  врожай,  скiльки  ви
програли в очах людей i керiвництва?
   - Я розумiю свiй програш, але  розумiю  i  виграш,  -  гнiвно  пiдвiвся
Марко.
   - Це ганьба! Вiн  абсолютно  нiчого  не  зрозумiв!  -  обурено  заволав
Головченко. - Похвалiться, що виграли ви?
   - Я виграв роки жiночої краси, - гордо  сказав  Марко,  i  всi  погляди
здивовано схрестились на ньому.
   - Про що вiн говорить? - у Головченка  з  доброго  дива  аж  пiдборiддя
одвисло.
   - Те, що чуєте, - одрiзав Марко. - В мене серце не шумовинням, а кров'ю
обкипало, коли я посилав на поле з лопатами дiвчат  i  жiнок.  Скiльки  ця
непосильна робота  вичавила  б  з  них  здоров'я,  скiльки  нових  зморщок
дочасної покарбували б милi обличчя?  А  тепер,  при  своєму  програшi,  я
виграв роки жiночої краси. Це теж чогось варто!
   Борисенко посмiхнувся, потiм засмiявся, махнув рукою i весело звернувся
до всiх:
   - Чули,товаришi?
   -  Чули,  Iване  Артемовичу,  -  радiсно  вiдповiли  йому  всi,   окрiм
Головченка, який вiдчув свою поразку.
   - То я мислю так, - вiв далi Борисенко. - За сердечну пошану до жiночої
статi й краси навiть не таке прощалося людям! Напевне, доведеться простити
й товаришу Безсмертному. Як ви думаєте?
   - А таки доведеться! - залунало звiдусiль.
   - Вперше таке рiшення приймаємо, - задоволено сказав Броварник i вдарив
Безсмертного по плечу.
   Пiсля засiдання бюро Борисенко сам на сам залишився  з  Безсмертним  i,
смiючись, заговорив до нього:
   - Догана висiла над тобою, але й тут викрутився. Сердився  б  на  мене,
якби схопив її?
   - Нi, не сердився б, я вже  пiдготувався  був  до  неї,  -  посмiхнувся
Марко.
   - Бадьоришся? - невдоволено покосився Борисенко.
   - Правду кажу. Цей грiх з пальним i в сни залазив мої.  Так  що  навiть
догана тiльки утiшила б мене - зняла б грiх.
   - Iнтересний ти чоловiк, - не  то  з  огудою,  не  то  схвально  сказав
Борисенко. - Знаєш, i в мене раз отаке пiсля догани було... Але тобi треба
менше пиячити.
   - Пиячити? - остовпiв, а потiм розреготався Марко. - Це вже щось  нове.
I Хотiлось  би  iнодi  з  досади  потягнути  добру  чарку,  так  не  можу:
наперстками п'ю...
   - А скiльки про це в анонiмках написали. -  Борисенко  поклав  руку  на
папку. - Знаєш, хто це так старається?
   - Хто чесно робити не хоче: екс-голова i його оточення. Ми  з  фашизмом
скорiше покiнчимо, анiж з наклепниками i дармоїдами, якi навчилися хитро й
мудро пожирати плоди соцiалiзму... Що думаєте робити з цим папiр'ям?
   - Колекцiонуватиму для iнтересу: заведу рахунок, скiльки їх  прийде  за
рiк на одного завзятого голову,  прикину,  скiльки  вони  забрали  часу  i
грошей у держави, а потiм прилюдно судитимемо запеклих донощикiв.
   - Такої ж статтi в законi нема.
   - А ми постараємося  здерти  з  них  хоч  витраченi  командировочнi  на
роз'їзди i комiсiї. Карбованцем вдаримо донощикiв... Ставок зарибнив?
   - Зарибнив.
   - Багато ловив риби до вiйни?
   - По шiсть центнерiв з гектара. Але ми тодi пiдгодовували її,  а  тепер
нема чим.
   - Пiдеш до голови райспоживспiлки, вiн трохи випише  макухи  для  вашої
риби. За це хоч на рибалку покличеш?
   - Побачимо, скiльки дасте макухи.
   Борисенко засмiявся:
   - Знаємо, який ти скупердяга. А з пальним уже викручуємось - прибуло на
станцiю...
   I пiсля цих слiв Безсмертний i Борисенко одночасно потлянули на  вiкно,
до якого наближалась вечорова далина. Зараз вони обоє подумали вже не  про
пальне, а про перемогу, що пiднiмала крила над усiєю землею.



   XXXII

   Марко повертався з дальнiх полiв, коли  м'якi  вечоровi  долини  почали
проростати й заростати сизими кущами туману. Мiж небом i землею  пролетiли
темнi грудочки чирят, а в туманi озвався деркач, здавалось, вiн запрошував
у свої володiння гостей, раз по раз вiдчиняючи їм скрипучу хвiртку.  Що  й
казати, немудра пiсня деркача, але й вона вечорами, а особливо  свiтанками
веселить хлiборобське серце. Iдеш, бувало, на зорi, прислухаєшся до  цього
"дир-дир" i вiдчуваєш, як трудиться у темрявi птах - вiддирає  i  вiддирає
нiч од землi.
   На левадi вже темнiли й зростались дерева,  пiд  ногами  перехитувались
роса й туман, а над усiм свiтом стояла така тиша, що було чути, як плакала
надламана гiлка.
   Марко зупинився,  прислухаючись  до  цього  плачу,  потiм  пiдiйшов  до
кладки, до того мiсця, де вiн колись, у молодостi, вперше пiдняв  на  руки
дiвчину i перенiс її на другий берег. Як не зiйшлись  береги  з  берегами,
так не зiйшлась i його доля з долею учительки. А пiд кладкою так само,  як
i колись, закохано воркує вода i так само плачуть над нею надламанi гiлки.
   "Старiю, - подумав Марко, - бо частiш потрiбного згадую те, що  звалось
коханням, i частiш потрiбного з сумом чи подивом зупиняю  зiр  на  жiночiй
вродi, i вже по-iншому хвилює вона тебе - як витвiр  мистецтва,,  як  диво
природи, i частiше  в  книзi  дiвочий  образ  розкриває  пiдтуманену  синь
далеких вечорiв... Старiєш, чоловiче".
   Вiд цiєї думки Марко нагло став бiля кладки й озирнувся: чи  не  стоїть
за його плечима старiсть? Верба хитнула над ним дiвочим рукавом i струсила
кiлька росин, а здалеку знову обiзвався'деркач.
   Марко перейшов на той берег i примхливою стежкою подався на другий край
села - треба було зайти до Маври Покритченко.
   Коли вiн переступив порiг землянки. Мавра саме поралась бiля невеличкої
печi, в  якiй  на  пеленi  полум'я  чорнiло  єдине,  з  кулак  завбiльшки,
горнятко'. На скрип дверей вдова рвучко  повернула  голову,  здивовання  i
острах майнули на її обличчi. Ось на самi очницi налягли брови,  пiд  ними
трепетно звузились дикуватi очi, а вiї погасили в них огонь. Ще не  вiрячи
сама собi, жiнка випросталась, чомусь торкнулася руками живота i  зразу  ж
злякано вiдсмикнула їх, опустила донизу.
   - Чого так наполохалась? - здивувався Марко.  Йому  здалося,  що  Мавра
останнiм часом поповнiла. З яких би достаткiв? - Добрий вечiр тобi!
   - Доброго здоров'я, - насторожено кивнула головою Мавра, i тепер на  її
красиво округленому обличчi заворушились упертiсть i болюча  озлобленiсть.
Вона поправила хустину  кольору  качиної  лапи,  потягнулась  до  кочерги,
стиснула її в руках i глухо запитала: - Ви прийшли мене гнати на роботу?
   Бiля Маркових вусiв ворухнулась задиркувата смiхотинка:
   - А ти боїшся її, що одразу ж за кочергу вхопилась?
   - Не боюсь, - глянула на  чоловiка  i  знову  убрала  в  очi  вiдблиски
полум'я.
   - I я так думав.
   - Що хочете, те й думайте собi, а я робити в  колгосп  не  пiду.  I  не
агiтуйте мене, агiтували вже рiзнiї - жiнка рiшуче й норовисто одвернулась
од Марка, знову сунула в пiч кочергу i так почала нею  орудувати,  що  жар
полетiв на припiчок i долiвку.
   - Добре ж ти, коли подивлюсь, навчилася зустрiчати людей, - посмiхнувся
Марко.
   - Так, як вони мене, - вiдповiла од печi Мавра. Зараз усе її обличчя  й
збiльшене погруддя були охопленi рухливим багрянцем. -  Нiкому,  нiкому  я
тепер не вiрю.
   - I це може бути, - погодився Марко, а Мавра здивувалась.
   - Що може бути?
   - Те, про що говориш ти. Окривдить людину хтось раз, окривдить  вдруге,
от i захитається в неї вiра... Тебе хтось зобидив?
   - Хто ж нашу сестру не зобижає! - з стогоном вирвалось у Маври,  але  й
тепер вона говорила  до  вогню,  а  не  до  Марка.  -  Доброго  чогось  не
допросишся, вiд лихого не вiдiб'єшся, та ще тодi, коли вдова має  обличчя,
а не пику.
   - .Чисту правду кажеш: ще дуже  свинуватi  ми,  чоловiки,  -  погодився
Марко.
   Цi слова боляче вразили жiнку, вона вихопила з  печi  кочергу,  що  вже
курiлася димом, обернулась до гостя, хотiла щось вiдповiсти на його  мову,
але одразу передумала i заговорила про iнше:
   - Наговорили, набалакали вам три мiшки усячини про м'ене?
   - Сама розумiєш, не маленька.
   - Не маленька, - полохливо повторила жiнка, притулила руку до грудей  i
на мить з мукою на обличчi полинула в тi  лiта,  коли  була  маленькою,  а
потiм знову озлобилась. - I хай плещуть, коли язики не защепнуло. Не важко
обмовити людину, а хто їй порадить, як цей час  прожити?  От  i  ви  стали
головою, почали порядок наводити, вже комусь лiсом пособили, людям  городи
орете, а хто менi його зоре? Оцi пальцi? - простягла гарнi, але потрiсканi
руки до Марка, у вiдблиску вогню вони тремтiли, мов осiннє кленове листя.
   Щось у її рухах, у поглядi й полохливостi стурбувало Марка.
   "Ей, жiнко добра, видать, не оранка, щось бiльше поїдом їсть твою душу,
тремтить вона в тобi, як рибина у сiтцi.
   - Завтра тобi оратимем город.
   - Завтра? - недовiрливо перепитала i гостро,  всiєю  дикуватiстю  очей,
змiряла Марка. Якась недобра згадка мстиво виморщила її  чоло,  але  Мавра
вiдкинула її, нервово приклала руку до красивих, з подихом гнiву уст. - За
яку ж таку ласку будете орати менi?
   - Не за ласку, не за твою роботу, а за твою  судьбу,  -  тихо  вiдповiв
Марко.
   - За мою судьбу? - здригнулася Мавра. - А ви знаєте, яка вона?
   - Чому ж не знаю - вдовина...
   I це пiдкосило жiнку, вона заточилась  назад,  з  мукою  подивилась  на
Марка; у поглядi її сiрим туманом ворухнувся бiль, а куточки  уст  жалiсно
засiпались двома складками. Враз Мавра  зойкнула  й  невтiшно  заголосила,
сльози, здоганяючи одна одну, покотились по щоках i високих грудях з рiзко
окресленими сосками. Вона долонями закрила обличчя, але  незабаром  сльози
пробились i крiзь пальцi.
   - Ти чого, жiнко добра?.. - розгубився Марко.  -  Що  з  тобою?  -  Вiн
пiдвiв Мавру до столу, посадив на стiлець,  i  вона,  поклавши  голову  на
руки, наплакалась i нахлипалась,  мов  окривджене  дитя.  А  Марко  сiв  з
другого кiнця столу, пiдпер обличчя рукою i скорботно поглядав  на  жiнку,
не вмiючи втiшити її. Нарештi вона трохи  заспокоїлась,  рукавами  обтерла
сльози i не очима, а їхнiм туманом поглянула на гостя:
   - Тепер ви все знаєте про мою долю.
   - Нiчого я не знаю.
   - Так будете знати. I всi будуть знати... Я з дитям ходжу. Ой  господи,
господи, що менi з ним робити у цьому свiтi? - В голосi її  озвалася  така
мука, така скорбота, що Марко мимоволi здригнувся i пiдвiвся з-за столу. -
Того й на роботу не виходжу, вiдтягую од себе людський поговiр, та не можу
вiдтягти своє безталання... Дитя незаконне у мене.
   Марко зiщулився, жiноча скорбота всотувалась у кожну клiтину його тiла.
Хiба ж не знає вiн, скiльки ось такiй матерi  доведеться  випити  гiркоти?
Вiн пiдiйшов до вдови, поклав їй  руку  на  мiжплiччя,  i  воно  напружено
прищулилось,  i  зiщулилась  жiнка,  чекаючи  не  вдару,  а  хоч  крихiтки
спiвчуття, хоча й знала - не буде його до неї...
   - I не говори, i не думай, Мавро, такого. Чуєш?
   - Ч... - тiльки один звук зiрвався з уст удови.
   - Чого не буває в життi? Усяке трапляється, усяке... Тiльки знай: любов
може бути незаконною, а дiти всi законнi.  I  ми  вже  не  суддi  їхнi,  а
батьки, вихователi. Розумiєш?
   - Справдi? Ви так думаєте, що всi дiти законнi? - стрепенулася жiнка  i
теж пiдвелась, похнюпилась перед ним. - А я його вбити хотiла.
   - I як ти могла таку погань у толову впхнути? - обурився Марко. - Ти  ж
мати, чуєш - мати!
   - На яку всi пальцями будуть тикати, - застогнала Мавра.
   - Зовсiм не втiшу тебе - всякi є ще люди,  i  дурень  може  пальцем  чи
словом розiтнути  душу,  як  ножем,  але  вiд  цього  розуму  в  нього  не
побiльшає...
   - Коли б так батько говорив, - знову сльози забринiли на вiях удови.
   - Хто вiн?
   - Хiба ще не чули, не догадуєтесь? У селi ж нiчого  не  втаїш...  Антон
Безбородько,
   - I що вiн?
   - I просить, i погрожує, i грошi дає, щоб не  робити  йому  сорому.  До
однiєї баби посилає, вiд якої половина жiнок переходить на цвинтар.
   Марко зцiпив кулаки.
   - Плюнь у вiчi йому... А вiн же дiтей не має. Чого б i не  порадуватися
цим?
   - Порадуватись? - i вперше в очах Маври ворухнулась крадiлинка  далекої
надiї. - Не знаю, не знаю, Mapку Трохимовичу,  що  менi  робити...  Вже  з
монастиря приходили, кликали до себе. Може, й справдi податись туди?
   - I не здумай! - гнiвно поглянув поверх жiнки, туди,  звiдки  приходили
посланцi схими. "Iч, почули круки, що горе в жiнки,  й  одразу  закружляли
навколо її душi... Як ще мало ми вмiємо вчасно допомогти людинi  в  тяжкий
час..." - Це ж народиться дитина, i зовсiм iнше життя почнеться в тебе. От
i  доглядай  свою  кровинку,  а  вона  тобi  спочатку  посмiхнеться,  далi
забуркоче, потiм щось залепече i говорити почне, - i сам посмiхатися став,
згадуючи тi часи, коли його донька лежала в колисцi.
   - Наговорите  такого,  -  похитала  головою  Мавра.  В  цей  час  тихо,
по-злодiйськи,  вiдчинилися  дверi,  i  в  землянку  навшпиньках   увiйшов
Безбородько. Побачивши Марка, вiн злякано клiпнув повiками,  опустився  на
обчаси, зiрвав картуза з голови i зразу ж рукою  почав  обтирати  спiтнiле
чоло.
   - Хоч тут зустрiлися, коли не можемо на полi побачитись,  -  крiзь  вiї
поглянув на нього .Марко.
   - А-а-а... чого, практично, ти тут? Наче  сюди  й  не  по  дорозi...  -
розгублено пробелькотiв Безбородько, сторожко впиваючись очима  в  обличчя
Марка i Маври: чи говорили вони щось про  нього?  Цiй  дурепi,  практично,
тепер вистачить совiстi розказати про те, чого вiн найбiльше спасався.
   -Чого я тут? Прийшов сказати Маврi, щоб виходила на роботу.
   Безбородько полегшено зiтхнув, тихенько хукнув, роблено посмiхнувся:
   - От воно що!  Роботу,  роботу  пiдганяєш,  за  все  хапаєшся,  щоб  не
прогавити? Стараєшся знову заробити якусь  медаль  чи  орденок?  З  нашими
людьми не заробиш. А я, грiшним дiлом, подумав собi:  чи  не  сподобалась,
практично, тобi Мавра? Чом не красуня вона?
   Це блюзнiрство пересмикнуло Марка, але вiн  стримав  себе,  а  в  Маври
болiсно затiпались повiки.
   - Та чого ти журишся? - хотiв поплескати її  по  плечi  Безбородько.  -
Став на стiл якусь паленуху i частуй нового голову, коли не хочеш старого.
З новим головою, та ще з удiвцем, гарна вдова нiколи не пропаде, -  пасучи
поглядом то Марка, то Мавру, пустив масний смiшок, думаючи ним  хоч  трохи
розвеселити жiнку, але не розвеселив, а ще бiльше запечалив.
   У Марка ж бiля очей виразнiше окреслились пучки зморщок.
   - Розумну ж ти, Антоне, маєш голову на плечах, розумну.
   - Спасибi й за це. Вiд тебе, чоловiче, не так легко дочекатися похвали,
- пожвавiшав Безбородько. - Може, й справдi нам хильнути по чарчинi?
   - А чого ж, можна, - пронизливо подивився на Безбородька. - I знаєш, за
що я хотiв би випити?
   - За якiсь новi iдеї чи за те, щоб рослозеленiло? Вгадав? - безтурботно
питається Безбородько.
   - Нi, не вгадав. Ми вип'ємо за твого сина чи доньку, що народить Мавра.
   Безбородько вiд несподiванки, задихаючись,  похапцем  ковтнув  повiтря,
поблiд, обм'як, наче з нього вийняли серцевину.  В  очах  спочатку  майнув
переляк, а потiм його змiнило страшне запустiння.
   - Ти... ти все, практично, знаєш? - на скривлених устах, мов прив'язанi
до них, жалюгiдно тремтiли слова.
   - Знаю.
   Безбородько долонею провiв по чолу, з безнадiйним докором  поглянув  на
Мавру.
   - Сказала? Нащо ти?..
   Вдова забилась у куток, схлипнула, а вiн важко запитав Марка:
   - I як ти? Радiєш?...
   - Радiю, Антоне. Але не так, як подумалось тобi. Хiба ж це не  радiсть,
що в тебе нарештi буде дитина, що ти теж стаєш батьком,  а  не  безплiдним
деревом?
   - А може, краще без неї?.. Ех, Мавро, Мавро, довела ти мене до  бiди  i
сорому, - сказав невесело, а з оЧей не сходило запустiння. - Iще, гляди, й
не пiзно щось зробити, а ти до людей з наветами, наговорами...
   Мавра мовчки заплакала, Безбородько трагiчно  махнув  рукою,  розщебнув
пiджак i витяг з однiєї кишенi пляшку, а з другої шматок залежаного сала.
   - Ну от, вип'ємо, чи що? - звернувся до Марка. - Бо  бiльше  нема  чого
робити... Ситуацiя...
   , - Неодмiнно вип'ємо, Антоне.  -  Марко  на  миснику  знайшов  глинянi
кварточки, поставив їх на хиткому столi, сам  налив  горiлку.  -  За  твоє
дитя, за продовження твого роду I
   - Ет, - безнадiйно зморщилось усе  обличчя  Безбородька.  Думаючи  свою
думу, вiн пiдiймав чарку, мов камiнне жорно. - Ти ж поки нiкому нiчого  не
говори, бо, може, дитя й неживим буде, а поговiр зарання  пiде  по  всьому
району.
   Марко гостро змiряв Безбородька:
   - Що це в тебе за дурнi розмови?
   - Мавра ж хотiла позбутись дитини - в льох падала. А  це  дiло  таке...
делiкатне... Помовч поки що, братику...
   Марка аж затiпало, вiн пiдiйшов до Маври,  якось  умовив  її  сiсти  за
стiл...
   Важкою була ця нiч для Марка. Перед ним сидiло  двоє  людей,  якi  мали
сяку-таку  любов,  а  тепер  обоє  проклинали  її  i  кожне  вважало  себе
зобиженим. Марковi негадано  довелось  бути  i  суддею,  i  захисником,  i
порадником, i набиватись у хреснi  батьки.  Вiн  навiть  пiддобрювався  до
Безбородька, щоб викресати з нього скупу iскру  батькiвського  почуття.  А
той хмурився, журився, викручувався,  останнiми  словами  кляв  у  душi  i
Марка, i Мавру i сидiв бiля ненародженої дитини, мов на похоронi. З  горем
навпiл якось примиривши Антона й Мавру, Марко першим вийшов з землянки.
   Оксамитна святкова тиша сповивала весняну землю,  в  цiй  тишi  роїлось
глибоке  бездонне  небо,  помiж  його  роями  до  самого  надзем'я  гнувся
Чумацький Шлях, просiваючи в луки срiбну пергу.  Небесна  пасiка  нагадала
Марковi про їхню теперiшню, убогу, всього на двадцять один  вулик,  i  вiн
городами, а потiм полями пiшов до  дiброви,  де  в  передпiллi  загубилася
невеличка пасiка.
   В лiсi стало ще тихiше, тут пахло  прiлим  листом  i  гiркуватим  соком
леверди. Уся дiброва зараз так була обсипана зорями, що здавалось  -  небо
вловило її у свою золоту сiть i задумалось: що йому робити з цим уловом.
   Марко вийшов на пасiку, окинув її  пильним  поглядом.  Помiж  рамочними
вуликами, наче  скам'янiлi  рицарi,  стояли  високi  дуплянки.  Вони,  мов
шеломами, були накритi великими полумисками. Марко  притулився  до  одного
вулика, i вiн обiзвався мелодiйним гудiнням.  Зараз  у  прохолодну  годину
тисячi  бджiл  ставали  дбайливими  матерями  -  огрiвали  собою  соти   з
ненародженою дiтворою. I це знову перенесло його до землянки  вдови,  паче
вiн звiдти прихопив частку її журби. Нелегко,  ох  i  нелегко  тобi  буде,
жiнко добра, не однi очi, не один язик окривдять твоє нещасне материнство,
але ти не маєш права скривдити дитя. I, може, в тебе нiколи нiчого кращого
в свiтi не буде, анiж воно.



   XXXIII

   Сьогоднi дiду Євмену будiвельна бригада закладала хату, i сьогоднi ж на
нiй виросли вiконнi варцаби.
   - Марку, а чи не  завеликi  намудрував  ти  менi  вiкна?  -  турбувався
старий. - Такi вигилювали тiльки в нашого пана, який утiк до капiталiзму.
   - А тепер нехай красуються в колишнього  наймита.  Хай  сонце  побiльше
гостює у вас, тодi й коники будете веселiш лiпити, - посмiхався Марко.
   - Воно-то так, для коникiв це добре, а як буде для старого  взимку?  Не
доведеться самому конем вiд холоднечi застрибати?
   - Не  опасайтесь:  коли  поставимо  вiконну  раму  вiд  рами  на  шiсть
сантиметрiв - все тепло збережемо.
   - Наука, - похитав головою старий. Вiн поглянув на зруб, що нiжно-нiжно
пахнув прив'ядаючим соком, зiтхнув i з вдячнiстю сказав: -Як  будуть  отак
скрiзь господарювати, то я за соцiалiзм.
   Марко з подивом зирнув  на  старого,  згадав  колишнi  слова  Киселя  i
засмiявся:
   - А до цього ви були не за соцiалiзм, а за капiталiзм?
   Дiд Євмен одразу розгнiвався, войовниче пiдняв угору бурячок борiдки  i
кулак:
   - Партiйний, а верзеш, як елемент з пережитками. Навiть ти своєю вченою
макiтрою не розкусив старого. А хтось же й мене  повинен  розумiти,  окрiм
жiнки.
   - Та ви таке, дiду, зморозили про соцiалiзм,  -  весело  розвiв  руками
Марко.
   - Зморозив, зморозив, - перекривив старий. - Батько гримає на своє дитя
не того, що не любить, а тому, що кращим  хоче  бачити  його.  А  ти  менi
одразу ж капiталiзм, неначе дулю, тицьнув пiд носа, ще й регочеш:  мовляв,
прищипнув дiда на словi. То ти хоч смiєшся, а iнший за якесь  тобi  слово,
не розiбравшись у дiлi, може на саму душу наступити ще й  вихвалятиметься,
який вiн передовий та iдейний. А я думаю, що я теж по-своєму iдейний, а не
елемент, i про мене, для iнтересу,' десь написати можна. Бо про яких дiдiв
пишуть у нас? Про дуже розумних i полiтичних або про  чудакуватих,  а  про
середнiх, яким не все вiдомо, нiчого не знайдеш. От вiзьми нашого  Зiновiя
Гордiєнка - вiн як ударив у революцiю у  свiй  дзвiн,  то  й  досi  стоїть
гордим дзвонарем, на iнше не нагнеш i не схитнеш чоловiка. Скажи йому,  що
десь у якомусь нашому законi є хоч  один  кривуватий  параграф,  вiн  тобi
горло перегризе. I це, з одного боку, дуже добре, а з другого - i не дуже,
бо  при  Гордiєнковi,  при  його  довiрi   до   всього   гарного   неважко
присмоктатись до нашого святого i кревного якомусь хитрому  поганцю.  А  я
дiд з критикою, з недовiрою, але з любов'ю до своїх людей i до влади. А як
же я можу бути без любовi до неї? Заглянь у мої лiта, i  ти  побачиш  таку
анкету: тiльки зiп'явся я на ноги, так i пiшов свiй хлiб заробляти. В  сiм
рокiв збивав я вже босонiж i  ранiшню,  i  вечiрню  росу,  топтав  веснянi
приморозки  i  осiннi  заморозки.  Потрiскаються,   порепаються,   бувало,
ноженята мало не до самої костi, а матiр  тихенько  вмовляє  мене:  "Пiди,
синку, за клуню, помочи  їх,  то  й  полегшає,  бо  де  ж  я  вiзьму  того
лiкарства?" А через якусь пару лiт у найми пiшов. Тодi вже репалась  шкура
не тiльки на ногах, а й на плечах, бо рука в хазяїна знала милосердiє лише
в ту хвилину, коли несла свiчку до церкви, тодi, Марку, хочеш вiр, а хочеш
не вiр, стiльки дiла робив, що й  заплакати  не  було  часу.  Пiсля  такої
куркульської каторги навiть економiя здалася розкiшшю: тут i на товариство
вiрне розжився, i свою любов зустрiв, щоб не переводився старець у  свiтi,
- з доброю насмiшкою згадав  свою  молодiсть.  -  Далi  вiйна,  революцiя,
голодовка i, нарештi, свiй клапоть землi. Уже й почалось потроху  вилазити
з нестаткiв, хлiб за хлiб зайшов, хоч i тяжко  зароблявся  вiн.  А  тут  i
колективiзацiя пiдоспiла, зробили її суцiльною аж за два мiсяцi, а по  нiй
пiшли i запаморочення вiд успiхiв, i  вiд  неуспiхiв,  i  перекручення,  i
недокручення. Хiба ж ти сам не бачив, як деякi представники  пiдлiтали  на
бричках до сiльради i, не скинувши картуза перед святим дiлом, навiть  без
"добридень" гукали з порога:
   - Чого вiдстаєте?
   - З чим вiдстаємо?
   - З процентом! Нема суцiльної! Жмiть на всю желєзку! - i знов у  бричку
- на друге село наганяти проценти. Ну, а дядько ж не  дурний  i  вже  тодi
журився пiд таким чисто процентним керiвництвом. Хтось, Марку, i  тодi  не
зрозумiв нашого дядька до овнованiя, хтось не зрозумiв його i потiм. I  не
раз я прикидаю  так  собi  в  головi:  може,  хтось  i  там,  на  високому
версi-мiнiстерствi  кривдить  нас.   Примiром,   сидить   якийсь   великий
пройдисвiт, розкошує, наче отой черв'як у  яблуку,  i  все  вигризає  такi
ходи, щоб я у безсоння сушив собi голову i ходив з рiзною  критикою,  коли
менi легше ходити з одною любов'ю! Ну, чи так воно, чи не  так,,  а  маємо
накручене розкручувати i господарювати краще, як досi. Я теж  хочу  бачити
соцiалiзм i в полi, i в домi, а не тiльки читати про нього, в газетi.  Що,
нiде не напишуть про такого дiда?
   - Хто його знає? - задумався Марко.
   - Не напишуть, - упевнено сказав старий, - бо не входжу я  в  картинки,
де всi посмiхаються, не зрозумiють спроста мене i мою  гiрку  любов  -  не
зверху лежить вона. Ну, а за хату i за великi  вiкна  спасибi,  Марку.  Ти
збираєшся кудись?
   - На пасiку.
   - А я знаю чого, - пожвавiшав старий.
   - Чого?
   - Слухати перших солов'їв. Правду кажу?
   - Чисту правду: там найкраще спiвають солов'ї.
   - Таки найкраще. А чого? Бо мають у видолку свою волю i красу: i ставок
з чистоводом, i калину з солодкою росою, i хиже птаство не водиться там.
   Пiзнiм вечором добрався Марко до гаю, де  стояла  пасiка.  Солов'ї  вже
розбудили м'яку вологу тишу, i здавалось, що синя темiнь аж перехитувалась
i хлюпала їхнiм спiвом.
   Марко став пiд трепестливим явором, з насолодою вбираючи в душу i спiв,
i чари вечора, i несмiливий рух туману, що не знав, куди йому  податись  з
улоговини.
   "Шах-шах",  -  пролетiли  качки,  торкнулись  крилами  зiрки,  i  вона,
розсипаючись, упала на землю.
   В посмiшцi, чомусь радiючи, Марко пройшовся мiж вуликами, прислухаючись
до  невиразного  бджолиного  гудiння.  Недалеко  вiд  куреня  вiн  побачив
простенький ручний станок, яким нарiзають стружку.  Бiля  станка  валялись
обкорованi осиковi полiнця i лежало кiлька  пачок  зв'язаної  стружки,  що
напрочуд пахла свiжою рибою.
   - Розглядаєш мою саморобку? - обiзвався позаду Зiновiй Петрович. - А  я
думаю, хто це забрався на пасiку? Доброго здоров'я, Марку Трохимовичу.
   Марко однiєю рукою поручкався з  пасiчником,  а  другою  простягнув  до
нього стружку.
   - Що робитимете з нею?
   Зiновiй Петрович затягнувся цигаркою, i  на  його  сивинi  заворушилась
гаряча цятка.
   - Що робитиму зi стружкою? Пiде, як миленька, на покрiвлю хати.  Соломи
ж тепер нема, а бляхи або черепицi не докупишся.
   - I як вона показує?
   - Вистоїть п'ятнадцять-двадцять рокiв, коли добре вкрити.
   - П'ятнадцять-двадцять рокiв? Це дiло! I скiльки її треба на хату?
   - Купиш за сiмдесят карбованцiв  два  кубометри  осикового  гiлля  -  i
вистачить з нього стружки на добру покрiвлю.
   - Справдi? - зрадiв Марко. - То це ж добре, Зiновiю Петровичу!  Це  вже
якийсь вихiд для нашого села. Чого ж ви досi мовчали про стружку?
   - А ти вiдаєш - знаю чого? -  здивовано  сказав  чоловiк.  -  Якось  за
рiзними дiлами i не  подумалось  про  це.  Марко  з  докором  поглянув  на
старого:
   - Коли маєш добро, вiддавай його, не думаючи, бо це добро! В  лiсництвi
є зараз осикове гiлля?
   - Повинно бути.
   - Тодi пiшов до лiсника, щоб притримав цю розкiш.
   - Для себе?
   - Для колгоспу i людей.
   - I вночi пiдеш колошкати Корнiєнка?
   - Лiсник уночi має не спати. Вулики ще робите?
   - Аякже. Роїння вже не за горами. Люблю, Марку, часи роїння i медогону.
   - А що ви з доброго не любите? - засмiявся Мар-ко.т- Насiння  медоносiв
маєте?
   - Маю. З ним i в окупацiю не розлучався.  От  липи  дуже  поменшало  за
вiйну. На личаки безбожно дерли її.
   - Сюди залiтають чужi рої?
   - Залiтають.
   - Про це теж треба подумати. I побалакати з людьми, якi  мають  вулики,
щоб частина роїв дiсталась нам. Та й бувайте здоровi,  -  i  Марко  швидко
подався стежиною у глибiнь дiброви.
   На просторому подвiр'ї лiсника, що  викруглилось  мiж  садом  i  лiсом,
стояли два вози, бiля одного дзвенiв уздечкою кiнь i копитищем  бив  м'яку
землю: його теж  непокоїла  весна.  Бiля  катраги,  зачувши  людину,  люто
загавкав, загримiв залiзом собака, i незабаром з хати,  смачно  позiхаючи,
вийшов кряжистий лiсник.
   - Гей, обережно там, бо дiд моєї собаки вовком був!
   - I чого б ото я, Остапе, лякав добрих людей?
   - Це ти. Марку? - здивувався лiсник, пiдходячи до хрещатих ворiт. I хоч
дивується  чоловiк,  а  обличчя  його  смiється.  Вiдколи  Марко  пам'ятає
лiсника, тон завжди, навiть у годину великої  злостi,  не  розлучається  з
посмiшкою. Напевне, таким робили його обличчя химерно заломленi  вуса,  що
пiдважували вгору заглибини бiля рота. В громадянську  вiйну,  подейкували
люди, вiд котовця Остапа, коли той з  шаблею  мчав  на  ворогiв,  з  жахом
сторонилося все живе. В двадцятому  роцi  його  малював  навiть  столичний
художник, але Остап подивився на свiй портрет i тюкнув:
   - То цим смiхом когось проти ночi можна й перелякати.
   -Ви ж i лякали ним ворогiв..
   -Але ж малювали ви не для ворогiв, зробiть  мене,  товаришу,  душевним,
яким я є серед людей, а не серед поганi...
   - Не розбудив тебе, Остапе? - ручкається Марко з лiсником.
   - Та нi. Оце мав сьогоднi цiлий вечiр  мороку  з  Поцiлунком.  Чув  про
такого перевертня?
   - Чув. Це з тих, що на людей дивиться не очима, а зашморгом. Чого  йому
треба вiд тебе?
   - А нечистий второпає такого крутiя. Вiн же прямо й не говорить i в очi
не  дивиться,  а  все  вивертом  випитує.  То  тiнь  на  нашого   вчителя.
Заднiпровського, кине, то все допитується про партизанiв Мироненка, то про
мого брата Вiталiя. I аж наче радiє, коли скажеш, що  такий-то  вбитий  чи
закатований. Або в цього Поцiлуйка розум догори  ногами  перекинувся,  або
вiн збирає для чогось мертвi душi. Новий Чичиков, та й годi.
   - А де вiн, дiдько слизькоязикий? - розгнiвався Марко. - Я йому  покажу
i мертвих, i. живих!
   - Нагнав його. Повiявся кудись отруту збирати. Гадюка  за  рiк,  чував,
дає пiвграма  сухої  отрути,  а  з  Поцiлуйка  кiлограми,  напевне,  можна
вичавити. Що тебе сюди принесло?
   - Дiла, Остапе. В тебе грошi є?
   - I сам не знаю, - потис плечима лiсник.
   - Як не знаєш? - оторопiв Марко. - Щось такого не чував, щоб людина  не
знала, чи є в неї грошi, чи нема.
   - А я й жiнка не знаємо, - така трапилась халепа. Послухай  тiльки.  Як
ми жили й живемо - усiм видно. На великi маєтки не зiбралися, ощадних книг
не позаводили, в землi грошви не гноїли, а яка  була  копiйка  -  посилали
дiтям, щоб краще учились i по iнститутах, i по технiкумах, i по курсах  та
вченими i совiсними людьми ставали. I скажу, всiх дiтей ми  хвалили,  крiм
Олександра.
   - Чого ж ви на нього? Такий гарний хлопець.
   - Що гарний, то гарний, але не по тiй лiнiї пiшов. Сам подумай; чого  i
нащо йому заманулося стати артистом? Це ж дiло таке: чоловiк один, а  живе
в десяти чи й  бiльше  шкурах,  i  сам  собi  нiколи  не  господар.  Йому,
наприклад, хочеться веселитись,  а  вiн  мусить  плакати  i  добувати  хоч
печiночну, а сльозу. Словом, це життя  не  серйозне,  а  навиворiт.  I  от
раптом,  якийсь  мiсяць  тому,  присилає  вiн  менi  аж  дванадцять  тисяч
карбованцiв. В район ходив з жiнкою за ними, покрутили ми  той  переказ  в
руках, пожурилися, вiдправили грошi назад, а Олександру написали:
   "Сину, в нашому родi нiхто не ставав  на  ледачу  стежку.  Просимо,  не
ставай i ти, не зобижай людей - де  взяв  грошi,  туди  й  поклади,  чи  з
каяттям, чи хоч тихцем. I щоб нiколи цього' не було, бо  ми  Не  витримаєм
такого сорому..." I що ти думаєш? Пару днiв тому знову приходять цi  грошi
i лист. Клянеться дитя, що заробило їх  на  ролi  в  кiно,  i  просить  їх
витратити, як ми захочемо. То ми й не знаємо, Марку, чи е у нас грошi,  чи
нема, - сумує i смiється одночасно лiсник.
   - Це, Остапе, чеснi грошi,  i  можеш  гордитися  своїм  сином:  видать,
талант вiн.
   - Ти так думаєш? - пожвавiшав лiсник.
   - Тут i думати нема над чим. Позичиш менi трохи грошей?
   - Скiльки ж тобi?
   - Рiвно стiльки, щоб закупити всi осиковi гiлляки. Багато їх у тебе?
   - Та кубометрiв шiстдесят-сiмдесят нашкрябаєм.
   - От i гаразд. Заплати за них завтра у лiсництвi.
   - На стружку береш осичину?
   - На стружку.
   - Хай буде по-твоєму, - по-баришницьки вдарив долонею в Маркову долоню.
   - Ну, спасибi, Остапе, що уважив.  Сину  привiт  передай.  Та  й  будем
розходитись...
   Над порiдiлими лiсами пiдiймалась i темно-синiми клаптями  розповзалась
пiдворушена нiч. В її розщелини затiкав нiжний трепетний свiтанок, вiн уже
вiдокремлював дерево вiд дерева,  народжував  новi  кольори  i  зворушливо
перехитував  защепнутi  голiвки  .нiжних  невiсток,  яких  навiть  росинка
прихиляла до землi. В тихiй i  святковiй  задумi  стояли  дiброви,  в  них
весiльним одягом пишалися черешнi i темно рожевiли напухлими  устами  дикi
яблунi.
   З  лiсу  Марко  вийшов  на  яровий  клин,  де  над  землею   крихiтними
корабликами   пiдiймався   свiтло-зелений   горох.   На   кожному   своєму
парусi-листочку вiн теж тримав ще натемнену  за  нiч  росину.  Схiд  якось
одразу наповнився перлисто-рожевим сяйвом, i по ньому розгонисте  шугонули
промiнцi.  Вони  своїми  теплими  пальцями   пiдворушували   й   зiгрiвали
бiлоснiжну в'язь хмарин.  Жайворонки  першими  привiтали  сонце  i  почали
натягувати мiж небом i  землею  свою  срiбну  основу,  i  пiд  їхнiй  спiв
кульбаба розкривала свої вологi золотистi повiки.
   Щось затемнiло на дальнiй дорозi, i незабаром Марко побачив, що то  мiж
полями од самого сонця, переганяючи тiнi, мчав вершник. А ось i на другiй,
i на третiй дорогах з'явилися  вершники.  Щось  незвичне  було  у  їхньому
легендарному летi, у їхнiх поставах i рухах. В Марка шалено, в  передчуттi
чогось великого, забилося серце.  З  стежини  вiн  подався  до  перехрестя
дорiг. Перший вершник з яскравою червоною смугою на iшщцi,  пiдлiтаючи  до
нього, високо пiдняв руку вгору:
   - Перемога! Перемога! Перемога! - тричi вигукнув вiн, вихором  промчав,
улетiв у синю далечiнь i розтанув мiж небом i землею.
   А вже другий  вершник  мчав  на  перехрестя  i,  забачивши  Марка,  теж
переможно пiдняв руку догори:
   - Перемога!  Нiмеччина  капiтулювала!..  Пiд  копитами  гудiла  весняна
земля, а на всiх шляхах врiвень з сонцем летiли вершники, по  всiх  шляхах
поспiшала слава до тих, хто все вiддав для неї, найменше думаючи про себе.
   Марко, мов заворожений, ще довго  придивлявся  до  дорiг,  до  вiсникiв
перемоги, не помiчаючи, як сльози  обривалися  з  його  вiй  i  падали  на
крихiтнi кораблики гороху. Потiм, притримуючи серце, вiн  хутко  пiшов  до
села, до людей. I першою на царинi iтобачив Мавру.  З  сапкою  за  плечима
вдова самотньо йшла на роботу. Марко пiдiйшов до жiнки,  пригорнув  її  до
себе, поцiлував:
   - З перемогою, Мавро! З великим святом! Дочекались...
   Мавра   спочатку   злякано   зiщулилась,   потiм   зойкнула,    жалiсно
посмiхнулась:
   - Спасибi, Марку Трохимовичу, спасибi.
   - Iди в село, порадуй людей.
   Але молодиця наче прикипiла до мiсця i страдницьки запитала Марка:
   - А як же менi тепер бути?
   - Ти про своє? - незрозумiле поглянув на вдову.
   - Про своє. Передумав Безбородько. Вночi сьогоднi прийшов i сказав,  що
не запише дитя на своє прiзвище.
   - То на Степана записуй.
   В Маври зморщилось обличчя.
   - Хiба можна на вбитого?
   - Тодi пиши на моє iм'я! Головне ж не iм'я, а життя! - Вiн швидко пiшов
у село, а вдова в оцiпенiннi ще довго дивилася йому вслiд.
   На майдан уже сходились i збiгалися люди, обнiмалися й цiлувалися  одне
з одним. I радiсть, i сльози свiтились у їхнiх очах. А отець Хрисантiй без
ряси i пiдрясника - у людському вбраннi - вилiз на дзвiницю i вдарив у всi
дзвони. З дзвiницi злетiли голуби i закружляли над селом, пiдiймаючи  вище
й вище його радiсть i новi надiї.



   XXXIV

   Спiвала вечiрня година, виспiвували i сумували вогкi землянки. За одним
столом у них сходились велике щастя i велика печаль, одна й та сама  пiсня
з одних очей кресала iскри радостi, а з iнших - вибивала  сльози,  i  вони
росою скорботи падали в святковi чарки.
   Не одна мати, не одна вдова  в  цей  великий  день  заламувала  руки  й
пiдбитою птицею  пiдiймалась  iз  землянки  прямо  в  круговерть  радiсних
вигукiв, гомону, пiсень, надiйних розмов i смiху i застигала наче  камiнь,
i вдивлялась у примерклi дороги:  а  може,  повернеться,  а  може,  прийде
убитий муж чи спалений син.
   Вулицями, як сама молодiсть, проходили дiвчата, їхнi вимитi коси  пахли
цвiтом, лугом i солодкою  росою,  а  над  тихим  свiтом  тремтiли  веснянi
нерозстрiлянi зорi. I хоча багато ще було суму i горя на землi,  але  вона
вже пливла i творила пiд зорями новий  лiтопис,  виколихувала  в  сповитку
иовий колос для миру i зачинала, можливо, не для воєн нове життя.
   Сьогоднi, як нiколи за цi роки страждань, восковiли  серця  переможцiв.
Люди сходились iз  людьми,  разом  дiлили  останнiй  шматок  хлiба,  разом
переживали велику радить i разом утiшали  тих,  у  кого  ця  радiсть  була
затьмарена смертю. I нинi  в  самотi  залийтеся  тiльки  отець  Хрисантiй.
Навiть  макухуватий  церковний  староста  i  пронозувата  проскурниця   не
захотiли трапезувати з ним, а пiшли до рiднi, дарма  що  цього  дня  отець
Хрисантiй отримав телеграму вiд сина на радощах нахвалявся  пропити  вiдро
горiлки i навiть ризи.
   Коли за' титарем i проскурницею  зачинилися  дверi  землянки,  панотець
одразу вiдчув себе нiкому не потрiбним, i глибокий сум почав  заповзати  в
його немолоде тiло.
   От i мiркуй, чоловiче, на старостi лiт, що воно й до чого. Ще в  годину
смутку й смертi ти потрiбний вiрянам, а в часи великої радостi  їм  не  до
тебе i не до твоїх  молитов...  Побiльшає  в  людей  добра,  щастя,  i  ти
залишишся, мов самотнє опудало, на зеленому житейському полi.
   Отець Хрисантiй поглянув на мармурове  розп'яття  вкляклого  Христа  i,
шкарьогаючи   кованими   нiмецькими    черевиками,    тихенько    заспiвав
предначинательний псалом:
   "Благослови душа моя господа",  потiм  з  докором  покивав  головою  На
товстобоку, iноземного походження пляшенцiю, наче вона була винна, що бiля
неї не розкошує беседа. В такий день вiн радiсно  повечеряв  би  навiть  з
келiйником епiскопа, вiд якого має тiльки гiрку  турбацiю:  все  младоумне
чадо нашiптує i нашiптує владицi,  що  отець  Хрисантiй  безбожно  обдурює
єпархiальне управлiння. А хiба вiн обiтницю давав нiчого не  заробляти  на
свiчечному ящику? I який дурень не гендлює на свiчках?
   - Ну, що ж,  "повечеряю  сама,  коли  милого  нема",  -  розмiрковуючи,
говорить отець Хрисантiй  словами  пiснi.  Вiн  здоровенною  заволохаченою
рукою охоплює горло пляшенцiї i пiдiймає її вгору. Вино сказало "говть"  i
пахучим оксамитом полилось у срiбну чарку, з якою панотець завжди ходив  i
на хрестини, i на вмерлини.  Отець  Хрисантiй  поставив  пляшку  на  стгл,
понюхав вино i вже намiрився випити, але знадвору долинули чиїсь скрадливi
кроки. Вони  спочатку  обiзвались  попiдвiконню,  а  потiм  зашарудiли  на
схiдцях.
   - От i гостя послав менi бог. - Задоволене поставив чарку бiля  пляшки,
надав обличчю заклопотаного виразу i  взявся  перечитувати  телеграму  вiд
сина.
   Таки вижило в цiй смертоноснiй завiрюсi його чадо, ще й майором  стало,
навiть у газетах кiлька разiв писалось про нього. Чи думав  батько  дожити
до такого свята? I отець Хрисантiй гордо пiдiймає очi на  велике  фото,  з
якого мало не  виходить  молодий  веселоокий  майор,  обвiшаний  урядовими
нагородами. Правда, батькове звання спочатку не давало йому  ходу,  а  це,
дивись, як пiшов угору. Талант, їй-богу, талант, i за  нього  треба  зараз
пiдняти добру чарку. Сум до решти височується з  грудей  панотця,  i  туди
затiкає тiльки батькiвська гордiсть.
   З скрипом вiдскочили дверi землянки, i хтось довготелесий, зiгнувшись у
три погибелi,  переступив  порiг.  Коли  невiдомий  випростався,  в.  отця
Хрисантiя од подиву на лоиовите чоло полiзли волохатi павуки  брiв:  перед
ним стояв i злодiйкувато нишпорив очима по землянцi Гнат  Поцiлуйко.  Чого
йому треба в його оселi та ще в такий день? Оце  послав  спаситель  гостя,
здимiвся б вiн у преiсподню.
   - Добрий вечiр, панотче, добрий вечiр вам, -  полегшено,  з  усмiшечкою
привiтався Поцiлуйко, пересвiдчившись, що тут бiльше нiкого нема.
   - Добрий вечiр i вам, - глухо, вiдчужено говорить отець Хрисантiй,  вiн
нiяк не може збагнути,  яким  це  вiтром  занесло  до  нього  богомерзкого
Поцiлуйка, i одразу вiдає, його: -  Ви  прийшли  привiтати  мене  iз  днем
перемоги?
   - Нi... але  й  так,  -  спочатку  розгублюється  Поцiлуйко  i  починає
сердитись: "Бач, попище, опiум для народу, а на язицi тримає не молитви, а
насмiшки". В Поцiлуйка злiшають очi i прив'ялi повiки.
   Отець Хрисантiй помiчає це, бере в  руки  чарку  i  звертається  не  до
гостя, а до вiконця, бiля якого голубами б ються клаптi якоїсь пiснi.
   - То за день перемоги! За воїнство христолюбиве! - Вiн, ледве стримуючи
посмiшку, випив, поставив чарку на стiл, а гостевi й не думає наливати.  I
в того по сiрому обличчю розповзається мстивiсть, видушує на ньому  печатi
недоброго рум'янцю.  Вiн  рукою  хоче  їх  стерти  i  через  силу  починає
посмiхатись:
   - Може, й мого винця покуштуєте? -  виймає  з  кишенi  пляшку  з  такою
етикеткою, що до неї одразу прикипають очi богослужителя.
   - Що воно таке?
   - Французька дивина.
   - Французька? - прицмокнув панотець.
   - Налити вам? - заходився Поцiлуйко бiля пляшки.
   - Нi, такого не п'ю, - вiдказав отець Хрисантiй, переборюючи спокусу.
   - Це ж чого? - ошелешено запитав Поцiлуйко.
   - I сам не знаю чого, - насмiшкувато дивиться поверх гостя.
   - Щось занадто веселi ви, панотче, сьогоднi,  -  заклекотiла  у  голосi
погроза. - Глядiть, щоб пiсля такої радостi не засумували,  мов  у  судний
день.
   - I не подумаю, можете не страхати. Та, власне кажучи, чого вам треба у
моїй келiї? - втуплює презирливий погляд у непроханого гостя.
   - Менi треба од вас тiльки одну фактичну довiдочку. - Поцiлуйко  знижує
голос до зловiсного шепоту, а потiм, як ножем, б'є пiд  серце  панотця:  -
Скажiть, чи в анкетi вашого чада було чорним по бiлому  написано,  що  вiн
син попа?
   Вiд цього питання  похитнулась  огрядна  листать  отця  Хрисантiя.  Вiн
побiлiв, поточився од Поцiлуйка. Страх хижим птахом вчепився в його  душу:
над його дитиною в перший день перемоги уже збиралися хмари.
   -  Навiщо  це  вам...  i  в  такий  день?  -  не  сказав,  а  прохрипiв
богослужитель.
   -  Навiщо?  Тiльки  для  порядку!  -  солодкiстю   ошкiрилось   обличчя
Поцiлуйка. - Я не думаю, щоб Василь Хрисантiйович, майор Радянської Армiї,
похвалявся своїм соцпоходженням i писав у рiзних анкетах чисту  правду.  А
як ви думаєте?
   - Про це я не питався у сина... Вiн рядовим пiшов на фронт.
   - Рядовим, думаю, i повернувся б, якби  не  пiдчистив  свою  анкету.  -
Поцiлуйко пiдiйшов до фото i з  удаваним  здивованням  вигукнув:  -  Та  й
орденiв нахапав! .Чи довго доведеться носити  їх?..  Не  будете  настiльки
ласкавi сказати адресу вашого чада? Чи, може, доведеться в  когось  iншого
дiзнаватися/
   Кордубата постать отця Хрисантiя здригнулась м'якла.
   - Що вам треба од мене? - запитав, зiтхнувши, i сiв на лаву.
   - Що менi треба? - обернувся до нього Поцiлуйко.  -  По-перше,  щоб  ви
запросили мене сiсти у вашiй келiї.
   -  Сiдайте,  -  зiтхаючи,  втомлено  махнув  обважнiлою   рукою   отець
Хрисантiй.
   - От i  гаразд,  у  нас  так  завжди  запрошують  гостей.  -  Поцiлуйко
опустився  на  стiлець,  лiктями  вперся  об  стiл,  заставлений   рiзними
закусками, i пiдпер долонями свою богомерзку пику. -  Ви  таки  нiчогенько
пiдготувалися до свята.
   - Може, вип'єте вина? - принижено запитав отець Хрисантiй.
   - Вашого чи свого? - безневинно запитав Поцiлуйко.
   - Якого хочете.
   - Коли частують добрi люди, то варто  й  випити  за  їхнє  здоров'я,  -
великодушно погодився Поцiлуйко. - Можна и вашого скуштувати.
   Отець Хрисантiй пiдвiвся, дiстав з полицi Другу чарку, налив у неї вина
й тремтячою рукою подав Поцiлуйковi.
   - Прошу, не погребуйте.
   - А ви ж, отче?
   - I я теж. -  Вiн  випив  трунок,  неначе  отруту,  i  вже  затуманеним
поглядом подивився на страшного гостя, чекаючи вiд ньоге нового удару.
   Поцiлуйко довго  i  ретельно  закушував,  примовляв  якiсь  блазнiвськi
примовки про страви, а сам з приємнiстю вiдчував, як  перед  ним  мiниться
господар оселi. "Тепер iз нього можна й  свiчки  сукати,  а  то,  бач,  як
спочатку дер носа. Пiп, i той свiй гонор  має.  Ну,  здається,  прикоротив
його тобi". Пiсля другої чарки вiн уже навiть з  спiвчуттям  запитав  отця
Хрисантiя:
   - Чого так посмутнiли, панотче? Я не думаю кривдити вас...
   - Що ж ви хочете вiд мене?
   - Зовсiм трохи, дрiб'язок, i тодi  хай  ваше  чадо  навiть  у  генерали
вискакує - не буду заважати. Менi треба, щоб ви документально  посвiдчили,
що вчитель Григорiй Заднiпровський водить з вами дружбу... Ну, випиває  по
чарцi, веде розмови про спасiння душi, ремствує на труднощi чи  владу  або
щось таке подiбне...
   - Але ж це чиста неправда! - вражено скрикнув отець Хрисантiй.
   - А ваш син правдою доскочив орденiв i чину?
   - Вiн кров'ю їх заробляв.
   - Але вiн у анкетах не писав, що має попiвську кров!
   - Я не знаю, що вiн писав у анкетах.
   - Не вдавайте, отче, з себе святу наївнiсть. Все ви добре знаєте, не я,
а ви навчали своє дитя, як йому жити в класовому суспiльствi.  От  i  живе
воно тепер, як люди, i хай здравствує комусь i вам  на  втiху.  А  щоб  не
пiдмивався корiнь вашої дитини, за  це  ви  дасте  менi  своє  авторитетне
свiдчення про Григорiя Заднiпровського, бо вiн мене рiже пiд корiнь.  Хiба
ж це дорога цiна?
   Отець Хрисантiй аж руки приклав до серця, щоб вiддерти вiд  нього  хижу
птицю остраху,  але  вона  глибше  и  глибше  впивалася  в  нутрощi  й  аж
перевертала їх.
   - Як же я можу таку кривду валити на людину?
   - Потiм вiдмолите її. Вам тiльки треба черкнути кiлька слiв  на  бiлому
паперi, - майже весело сказав Поцiлуйко. - По руках, панотче?
   - Бiйтесь бога, в такий великий день вимагати доноса.
   -Як ви сказали? - насурмойився Поцiлуйко. - Ви не  хочете  щастя  своїй
дитинi?
   Але обличчя отця Хрисантiя потвердiло:
   - Iдiть од мене... Сьогоднi нiчого не скажу вам...
   - А 'завтра? - не вiдступав Поцiлуйко.
   - Я не знаю, чи доживу до завтра.
   - Доживете! - пообiцяв Поцiлуйко i багатозначно  поглянув  на  попа.  -
Тодi, якщо ви такi делiкатнi, прощаюся з  вами  до  завтрашнього  дня.  На
добранiч. - Вiн знову зiгнувся у три погибелi й вийшов iз оселi.
   Коли за ним  зачинилися  дверi,  отець  Хрисантiй  з  невимовним  сумом
пошепки сказав те, що спiвалось тiльки в страсний четвер:  "Нечестивий  же
Iуда не восхотi розумiти", - i знову почав руками вiддирати вiд серця хижу
птицю остраху.



   XXXV

   На  однiй  половинi  небосхилу  важчали  i  розросталися  прекраснi  по
розмаху, величi й формi фiалковi хмари. Ось вони перегнулись через  зенiт,
вiдслоїлись од неба, розкривши частину його глибини i прихопивши  з  нього
мармурово-бiлий вiнець. Тепер i хмари, i небо над ними, i земля пiд  ними,
i останнiй жовто-iмлистий просвiток з одного краю обрiю, i перша блискавка
з другого - все це скидалося на незавершенi полотна генiїв  про  створення
свiту.
   Григорiй Стратонович захоплено вбирає  в  очi,  в  душу  цi  полотна  i
посмiхається вiд насолоди. Посмiхається i Марко Безсмертний, бо  просторо,
велично й гарно навколо. I, до того ж, травневий дощ  провисає  прямо  над
його полями - на радiсть, на хлiб.
   - Iдуть два напiвголоднi чудаки i чогось радiють, - покосився  Григорiй
Стратонович на Марка i засмiявся.
   - А чому б i не радiти? - кидає веселе лукавство у зморшках пiд очима i
пiдкiвку вусiв. - Оранку закiнчуєм, усе сходить i росте,  як  Дунай,  дощi
йдуть, наче по замовленню, у людей побiльшало радостi, i,  знову  ж,  лiсу
дiстали. А от чого тобi радiти - не знаю.
   - Чого? - Григорiй Стратонович пiдвiв голову  догори.  -  Небо  ж  яке!
Божественне!
   - Божественне.
   - Гримить на зелене дерево?
   - На зелене, на врожай.
   - I щкола росте, i записка  потроху  пишуться,  i  до  всього  цього  я
сьогоднi вже дав пояснення кореспондентовi обласної газети.
   - Про що? - одразу скривився Марко. - Те саме крутиться?
   - Той самий вiдьомський клубок. Нова анонiмка пришила менi картярство в
партизанському загонi.
   - Ну, а пiдстави були для доносу?
   - Були. Поцiлуйки завжди так роблять, щоб до  зернини  правди  докинути
жменю болота... В загонi, дiйсно,  зимовими  вечорами  хлопцi  грали  i  в
дурня, i в очко - грошей було досить  i  радянських,  i  нiмецьких.  Ми  з
комiсаром почали боротися проти очка. Дехто покинув грати, а  найзавзятiшi
картярi стали критися вiд нас.  Раз  увечерi  я  наскочив  на  їхню  теплу
компанiю. Вони саме банк метали i так захопилися,, що й не помiтили,  коли
я сiв бiля самого банку. Переполошились, посхоплювались хлопцi з мiсць,  а
я до них:
   - Сiдайте!
   Сiли вони, одводять очi i вiд мене, i вiд банку, де  лежить  цiла  купа
грошей.
   - Хто метає банк? - питаюся.
   - Та... Ми бiльше не будемо... От побачите, товаришу командир.
   -А чого зарiкатися? - змовницьки подивився  на  них.  -  Дайте  i  менi
карти.
   - Товаришу командир, побачите, не будемо... - крутяться хлопцi, мов  на
гаряче посiдали.
   Насилу я умовив їх зiграти зi мною i зразу ж зiрвав банк.
   - От цього не чекав од вас, - здивувався Марко.
   - Та я й сам не сподiвався, - безжурно вiдповiв Григорiй Стратонович. -
Словом, за цей вечiр я обiграв  усiх  своїх  картограїв,  напакував  мiшок
грошей i занiс комiсару. А коли до нас прибув лiтак з  Великої  землi,  ми
грошi передали в Державний банк. Добре, що в мене розписочка збереглася, а
то тягали б тепер, iцо присвоїв собi отой бiсiв банк.
   - Коли вже ми позбудемося цього термiття, що отруює життя?  -  обурився
Марко.
   - Цього, напевне, нiхто не скаже.  Пливуть  рiзнi  доноси,  анонiмки  в
усякi мiсця, i кожен дає їм хiд, думаючи, що стає на захист правди. Отак i
сходяться правда i кривда. Людина терпить, мучиться, а донощиковi  що?  Не
вигорiло в одному мiсцi - строчить у друге. За доноси у  нас  не  карають,
донощик почуває себе майже недоторканною особою - персоною грата.
   Саме вдарив грiм.
   - I на їхнi голови прийде грiм! -  сказав  Марко.  -  Це  страшна,  але
тимчасова короста.
   - I я так думаю.
   З гiнної дороги до  них  охляп  пiд'їхав  Дем'ян  Самойленко,  бригадир
першої бригади, грiзноокий  чолов'яга  з  такими  темними  рум'янцями,  що
восени бувають на листi груш. Списаний  по  чистiй  танкiст,  який  палив,
прасував i таранив ворога i сам горiв, мов  смолоскип,  вiн  уже  до  вiку
пронесе грозу в своїх великих артистичних очах. I навiть тепер, коли у них
вiдображалася людина, над нею теж палахкотiли  вiдблиски  далеких  боїв  i
пожеж.
   Дем'ян зскакує з коня i строго вiддає честь цурпалком руки.
   - Марку Трохимовичу,  уже  й  просо  в  землi!  Тепер,  можна  сказати,
вискочили на сухе: оранку пiд яровi закiнчили!
   - Спасибi, Дем'яне, - поклав обидвi руки на плече бригадировi.
   - Аж не вiриться, - радiсно зiтхнув бригадир. - Що далi робити?
   - Тракторами пiдiймати пар, глибина оранки, - двадцять сiм  -  двадцять
вiсiм сантиметрiв.
   - Для чого так глибоко?
   - Сам подумай: минулий i цей рiк щедрi на дощi,  то  треба  чекати,  що
наступний принесе посуху. У нас воно майже завжди крутиться  так:  на  два
вологi роки третiй припадає сухий. Отже, зарання треба готуватись до битви
з ним, не прогадаємо.
   - Будуть трактористи бунтуватись.
   - А ми з ними  по-доброму  повиннi  поговорити  й  домовитись.  Конi  ж
сьогоднi пустити на пашу, а завтра - орати людям городи.
   - Оце дiло! - Самойленко схвально кивнув головою. - Скiльки  за  оранку
брати? Сусiди платять по чотири карбованцi за сотку.
   - Впустимо карбованця. Старим i сиротам орати безкоштовно.
   - А коли хто не виконує норми?
   - Тим поки що не орати.
   - А Безбородьковi?
   - Безбородьковi? Хай вiн спробує доносами орати. Ще раз загримiло,  все
довкола  притихло,  i  враз  травневий  дощ  широко  пустив   над   землею
сизувато-синю сiтку.
   Самойленко вискочив на коня i поїхав до своєї бригади, а Безсмертний  i
Заднiпровський спустились до ставу, над яким завзято витанцьовував дощ.
   - Скiльки за цi днi прибуло води, - здивувався Григорiй Стратонович.
   Вони перейшли греблю, притулились  до  розложистої,  з  вибитим  серцем
верби. Оглядаючись довкола, Марко побачив, як над  самою  водою  пролетiли
два кулички-травники, в дзьобах вони  тримали  сухi  стеблини  трави.  Ось
пташенята припали  до  води  i  через  хвильку  з  жалiбним  попискуванням
вiдлетiли вбiк.
   Чи не цих пташенят  вiн  зустрiв  на  снiгу,  коли  повертався  додому?
Травники, якi вже були у весняному одязi, поблискуючи бiлими  дзеркальцями
на крилах, знову з стеблинами опустились до води i знов у тривозi подались
на луг. Чому так непокоїлись вони?
   Марко, скрадаючись, обережно пiшов понад берегом. I те, що вiн побачив,
схвилювало i вразило його. Прямо на травi лежало вимощене з сiна  невисоке
гнiздечко, а в ньому хрестиком тулились чотири  свiтло-охристих  крашанки.
Вода вже добиралась до них, i дрiбнi пташата  марно  старалися  стеблинами
сiна пiдняти вгору, захистити од  хвилi  своє  нетривке  кубелечко,  своїх
майбутнiх дiтей. Ще хлюпне вода раз-вдруге i забере з собою  i  гнiздо,  i
крашанки.
   Ось травнички побачили нового ворога  -  людину,  випустили  з  дзьобiв
стеблини i затужили безпомiчною пташиною тугою. Марко для чогось кишнув на
них, витягнув нiж, не торкаючись  гнiзда,  вирiзав  навколо  нього  землю,
вийняв її i перенiс на вище мiсце, куди не дiйде вода. Тут,  мiж  купинами
осоки, вiн i примостив гнiздо, не знаючи, повернуться до нього пташата  чи
нi.
   Мокрий, оброшений, вiн занепокоєно пiшов до верби, з якої грiм  вибивав
останнє борошно зiтлiлої серцевини.
   Бiля неї посмiхався до нього, вчитель, який бачив усю пригоду з птахами
i їхнiм гнiздечком.
   - Добре, Марку Трохимовичу, що ви є на свiтi, - мiцно стиснув у обiймах
чоловiка.
   - Диваки ми  з  вами  обоє,  -  нiяково  сказав  Марко.  -  Найшли  чим
турбуватись! А все-таки приємно було б, якби пташата не покинули гнiзда.
   Вони навпочiпки сiли пiд вербою,  придивляючись  до  того  мiсця,  куди
Марко перенiс кубелечко. I ось над  ним,  попискуючи,  з'явились  пташата,
покружляли, помаяли бiлими дзеркальцями i впали донизу,  знову  злетiли  i
знову опустились.
   А над усiм  широким  свiтом,  над  заштрихованими  лiсами,  над  першою
прозеленню полiв, над повеселiлими луговинами, над пригнутими вербами, над
принишклим птаством, над вiнчиками цвiту i над двома  простими  i  добрими
людьми димiв надiйний дощ.



   XXXVI

   Край прогнутого вечорового неба,  врiзаючись  у  зорову  iмлу,  i  досi
трудиться старий нагорблений вiтряк; в обрисах його є упертiсть заповзятої
роботящої людини, i життя його теж схоже на  життя  людини.  I  дарма,  що
вiтряк має камiнну душу, але яким вона береться теплом,  коли  меле  тобi,
чоловiче, на хлiб. А якщо холоне людська кров од безхлiб'я, то крижанiє  i
душа вiтряка. I стоїть вiн тодi на  бєлебнi,  мов  хрест,  поставлений  на
упокiй усього села.
   Марко  тихо  йде  принишклими  полями,  придивляючись  до  працi  тепер
єдиного, не скошеного вiйною вiтряка:  мiж  його  розгонистими  пораненими
крилами раз по  раз  виростають  пухнастi,  мiсяцем  вибiленi  хмарини  i,
здається, перемелюються на муку. Еге, коли б це стiльки  борошна  витрусив
мучник, то Марко не сушив би голови, чим пособити людям.  А  то  за  мiшок
якогось зерна, що продимилось вiйною,  то  старцем  оббиваєш  пороги  усiх
установ, то хитруєш i викручуєшся, немов циган на  ярмарку.  Але  вiйна  i
цього навчить. Хоча, яка  ж  вiйна,  будь  ти  тричi  й  навiки  проклята!
Скрутили ж, звернули голову їй, костомасi, а вона ще скрiзь дає  про  себе
знати: не вiдходить од життя, як ворон од кровi. Вже не  можучи  вбити  чи
попелом розвiяти людину, коли вона трудиться, вривається з вбивствами у її
сни. Тепер i добрих снiв стало обмаль, як i хлiба.
   Марко в задумi погладив житнi колоски, i вони осипали на його руку свiй
тихий трепет i оту добру наважнiлу росу, з якої буде  в'язатись  зерно.  I
саме в цю хвилю вiд далекого,  невидимого  за  вербами  мiстксi  сумовитим
зiтханням прибилася дiвоча пiсня. Чи вона вся, чи її основа була зiткана з
невидимих слiз, бо осипались вони на душу, як роса на землю. Здавалося, це
була навiть не пiсня, а сама жiноча скорбота, яка всюди шукала i  нiде  не
могла знайти своєї долi.
   Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвiту,
   Що розвiяв вiтер
   По всiм бiлiм свiту.
   Про який же вишневий, цвiт спiвають дiвчата: чи про той, що в свою пору
опадає з бiлих дерев, чи про тих хлопцiв, яких без пори, без часу по  всiх
свiтах розвiяла вiйна i неволя?
   Вiд  приторку  цiєї  пiснi  бiля  Маркового  серця  ворухнувся  болючий
хододок,  отой,  на  якому  набухають  нелегкi  спомини.  Сьогоднi   пiсля
пересварки з Киселем цi спомини вже вдруге  збивали  чоловiка  на  далекi,
затуманенi часом стежини. Вiдчуваючи це, Марко чомусь глянув на долоню: на
нiй поблискували цятки вологи  i  зворушливо  лежали  двi  першi  крихiтки
житнього цвiту, двi крихiтки отiєї надiї i таємницi, що тримає на ногах чи
валить з нiг селянський рiд.
   I одразу ж по житньому текучому маревi, де переливались тiнi  колоскiв,
справжня i мiсячна роса, до нього крiзь дiвочу пiсню i далекi роки долинув
напiвзабутий спiв його дружини, коли вона ще не була його дружиною  i  вiн
навiть гадки не мав залицятись до неї. Не вродою, не розкiшшю  брiв  i  не
станом, а пiснею заворожила й приворожила  його.  На  її  голос  вiн,  уже
немолодий парубок, поспiшав з прокуреної сiльради i пiдходив до того тину,
з-за якого жовточубi соняшники,  немов  парубота,  перехилялися  прямо  на
вулицю, не боячись, що чиясь злодiйкувата рука скрутить їм голови.  I  хоч
як нечутно вiн скрадався до дiвочої пiснi, Олена вiдразу ж вiдчувала  його
ходу i насторожено замовкала, наче очеретянка у плавнях.
   Тодi вiн уже звичним кроком пiдходив  до  неї,  здоровкався  й  починав
прохати:
   - Ну, заспiвай, Оленко.
   А вона, тереблячи  дрiбними  потрiсканими  пальцями  краї  дешевенької,
самими серпами замальованої хустини, вiдповiдала одно:
   - Не хо...
   - I чого ж ти не хочеш?
   - Чого? Бо при людях не можна.
   - А при худобi можна?
   - А при худобi можна.
   - Дурне говориш.
   - Зате розумне слухаю. ,
   - Може б, ти, дiвко, не соромилась мене?
   - А чого б менi соромитися, хоча ви  й  начальство.  -  I  її  химернi,
ледь-ледь припухлi уста або зiтхали, або лише одними серединками сходилися
докупи, i тодi обличчя дiвчини дивовижно осявала не одна, а двi  посмiшки,
якi так веселили його, що вiн починав радiсно гигикати:
   - I звiдки у тебе взялися аж двi посмiшки?
   Олена, не сердячись, тiльки поводячи одним плечем, розважливо  говорила
йому:
   - Треба щось i менi мати до пари. Ану, ще  трохи  погигикайте.  От  мiй
хазяїн каже, що ви дуже сурйознi, i в сiльрадi, i на людях. I  хто  б  мiг
подумати? -i знов поводила плечем, на якому ворушився вишитий хмiль.
   Отак вiн i зустрiчався вечорами з Оленкою, йдучи на  її  голос,  як  на
принадний вогник, отак i стояв пiд соняшниками, якi нахиляли над ними свої
золотi пахучi решета. А якоїсь зоряної вечорини дiвчина, не  дивлячись  на
нього, а в землю, тихо сказала:
   - Марку, що ви думаєте про мене?
   - Що я думаю про тебе? - скоса глянув  на  тендiтну  постать  наймички,
дивуючись, як у цьому пташиному, легкокрилому  тiлi  мiг  оселитися  такий
незвичайний голос: стрепенеться вiн у селi, а його чують i косар у лузi, i
орач у полi, i лiсоруб у  лiсi.  Навiть  єхидний  i  скупий,  мов  дiдько,
Мелантiй  Горобець  не  раз  говорив  хазяїнам-господарям,  що  вiн  своїй
наймичцi власноручно дає олiї, щоб голос не засох, бо голос, конєшно, - це
делiкатна штука i дається навiть не всякому попу. - Думаю, Оленко,  що  ти
соловей, та й бiльш нiчого.
   - Справдi? - збентежено пiдвела очi, над якими сполохано билися вiї.
   - Справдi. Славне принесеш милому придане: такого приданого на  ярмарку
не купиш.
   - А бiльш у мене нiчого й нема, - з вдячнiстю поглянула на нього.  -  I
вам, Марку, добре, коли ви слухаєте мене?
   - Як у раю, хоча його теперечки нема нi на землi, нi на небi. Восени  я
тебе безпремiнно аж у саму Вiнницю на  якiсь  курси  пошлю.  I  ти  станеш
спiвачкою,  в  жакетцi  шерстянiй  будеш  ходити,  а  потiм  зi   мною   й
здоровкатись перестанеш.
   - Отаке вигадаєте, - доторкнулась рукою до соняшника, i  вiн  струсонув
на неї пару перестиглих пелюсток. - Нiкуди я не поїду з села.
   - То чому, дiвко?
   - Не поїду, та й годi.
   - Гадаєцi, там гiрше буде, нiж у Горобця?
   - Гiрше навряд чи де знайдеться.
   - Тодi чому їхати не хочеш?
   - Чому? - запнулась вона i приклала долоню до серця, немов боячись, щоб
воно не випурхнуло з грудей. - А хiба ви, Марку, нiяк не бачите,  що  я...
люблю вас? - зненацька випалила, густо зашарiлась  i  одразу  ж  поблiдла,
немов русалка.
   Вiн здивовано i вражено глянув на оце похилене молодюсеньке дiвча,  над
головою  якого  похитувався  розпатланий  соняшник,  посмiхнувся,  крутнув
головою:
   - Ой брешеш, малечо. Кепкуєш з мене.
   - Їй-бо. Хiба ж цим жартують? - правдиво, з острахом i мукою глянула на
нього, i її голос забринiв, мов трепет болючої пiснi.
   Вiн тодi ще бiльше здивувався, не знаючи, що й подумати про  це  дiвча,
яке ще й дiвування не знало i нiколи не виходило вечорами на гулi.
   - I коли ж це на тебе найшло?
   - Одразу, Марку. Як грiм серед неба,  -  i  подивилась  на  небо,  наче
звiдти й зараз iз зоряним пилом сiялось в її серце кохання.
   "Чи це насмiшка, чи й справдi оця малеча вже щось у любовi  петрає?  То
коли ж вона встигла? I де ця любов взялася: чи не в лузi за чужою худобою,
чи не в полi за важкими снопами?  Сам  дiдько  цих  дiвчат  розбере".  Вiн
крекнув i багатозначно полiз рукою до потилицi.
   - М"да... Буває... I коли ж цей грiм обiзвався?
   Олена стрепенулася, випро.сталась i так подивилася  своїми  очищами  на
нього, що вiн  одразу  побачив  її  розкриту,  як  свiжа  рана,  пiдкошену
коханням душу.
   - Пам'ятаєте,  як  вперше  з  вами  в  сiльрадi  зустрiлась?  Тодi  так
вiяло-хугувало, що й свiту не було видно.
   - Ну, пам'ятаю, - сказав, нiяк не можучи пригадати, коли  ж  вона  його
бачила в сiльрадi: хiба ж там мало рiзних людей товклося i в погожi днi, й
у завiрюхи?
   - Я тодi принесла на люди свої сльози: хазяїн нi за що нi про що побив.
А подивилася на вас, - одразу про все забула: i про  свої  сльози,  i  про
того махомета: такi тодi у вас очi були!.. Ну, в саме серце дивилися.
   - Справдi? - подобрiшав i лише тепер помiтив, що її  коси  так  блищали
проти мiсяця, немов були виплетенi з щирого сонячного промiння.
   - Справдi, Марку, - зiтхнула дiвчина.
   - А чого ж ти про свого махомета нiчого тодi не сказала? Я дав би  йому
такого духу... -одразу розсердився на Горобця i махнув кулаком.
   Оленка боляче примружила повiки.
   - Тодi я забулась, що й на свiтi живу.
   - Буває... А ти ж знаєш, малечо, наскiльки я старший за тебе? -запитав,
розумiючи, що дiвчинi не до жартiв.
   - Ну то й що? -просто вiдповiла вона. - Старший, то й розумнiший.
   - I що менi тепер з тобою  робити?  -  вголос,  як  iнодi  в  сiльрадi,
подумав, насправдi не знаючи, як  йому  бути:  чи  вистоювати  бiля  цього
милогубого, з двома посмiшками дiвчиська, чи скорiше чкурнути додому, бо в
голови сiльради немало рiзного-всякого клопоту. Попрощаєшся одразу -  так,
гляди, розколихають її сльози, мов роса билинку. Ну, а стояти бiля  неї  -
теж нечесно виходить.
   Косуючи на вулицю, вiн одiйшов з дiвчиною в затiнок,  сiв  на  призьбi,
вона теж вмостилася на самий краєчок призьби,  збентежена  й  тиха,  ладна
от-от струсити з вiй свої першi сльози кохання.
   Вона чекала його слова, немов присуду, i  каралася,  що  виказала  свою
таємницю, бо ж хiба можна дiвчинi першiй таке сказати?!  Хiба  ж  не  знає
вона, що в селi так заведено: сиди, грибе, поки хтось здибе. А от вона  не
змогла стримати свого серця i за це може каятися усе життя.
   - Якi у тебе гарнi коси. I важкi, - не знаючи, що  сказати,  зважив  на
руцi її коси,  що  мiнились  на  мiсяцi,  мов  пшеничний  колос,  i  пахли
невивiтреним духом перестиглого поля та цвiтом лаванди. Вiн знав, що i очi
в неї були синi, мов цвiт лаванди. - Дуже гарнi в тебе коси.
   Вона нiчого не вiдказала, ховаючи вiд нього  обличчя.  Тодi,  охоплений
жалiстю до дiвчини, поклав руку їй на плече, другу витер  об  рукав  своєї
святешної сорочки i бережно пальцями провiв  по  її  очах.  Дiвочi  сльози
обпекли його пучки, але принесли й повiв бентежного  зворушення:  бач,  як
вона любить його! Воно, звiсно, й не гаразд, коли дiвчина сама признається
в таких дiлах, але, може, в п душi й любов така ж широка, як i пiсня?  Теж
на люди проситься!..
   Що ж, Марку, те дороге,  сподiване,  за  яким  ти  гнався,  -  полетiло
невiдомо в якi краї, а оце, може, й твоя тиха доля  сидить?  Хм,  i  невже
вона буде щаслива з ним?. В його душi заворушилися i хвилi великодушностi,
i хвилi остраху за свою парубоцьку волю. Оленка таки й  насправдi  славна,
дарма що трохи кирпатенька. А ще прибери її по-людськи! Та за якого дiдька
бiдна дiвчина справить той одяг? Бач, тiльки й має приданого один голос  i
таку довiрливу душу, що одразу вихлюпнулася з тiла. Добре, що вихлюпнулась
до нього, а коли б до якогось чубатого мурла, гляди, й звiв  би  малечу  з
розуму.
   I тодi йому стало страшно за долю Оленки, неначе  справдi  чиясь  хтива
пика тягнулась до неї, i тодi вiн взагалi розгнiвався на весь дiвочий рiд.
Iч, бiсової вдачi сороки: скiльки не  вчить  їх  життя,  а  вони  нiяк  не
втямлять, що нашому братовi можна звiрятися в усьому лише пiсля весiлля  i
нiяк не ранiше.
   З приспаних подвiр'їв i з  закуткiв  села  на  нього  раптово  налетiли
весiльнi пiснi Дружок i свашок, i  серед  них  вiн  побачив  оце  милогубе
дiвчисько у весiльному вiнку. Таки гарна була б з неї княгинька!
   Пiд його рукою щулилось трепетне  дiвоче  плече,  оте  саме,  яке  вона
любила пiдiймати вгору,  i  навiть  у  плечi,  у  всiх  його  вигинах  вiн
вiдчував, як ' билося i завмирало наполохане серце. I чим би утiшити його,
щоб i дiвчинi стало хоч трохи легше, i  себе  не  зв'язати  назовсiм?  Але
нiчого путнього вiн не мiг розшукати у своїй розумнiй головi й, поглянувши
на босi ноги наймички, запитав: - У тебе, Оленко, чоботи є?
   Вона  здригнулася,  напевне,  здивована  таким  дурним  запитанням,   i
похитала головою:
   - Нема.
   - А тобi треба чоботи.
   - Влiтку?
   - Навiть улiтку,  щоб,  коли  нахолоне  земля  чи  на  росi,  голос  не
простудила, бо вiн у тебе такий, що людям потрiбний. Це розумiти маєш!
   - На покрову мама справлять чоботи.
   - Чого ж мама?
   - Бо я їм вiддаю увесь зарiбок.
   - Значить, дома велика сiм'я?
   - Восьмеро дiтей i мама.
   - Аж восьмеро! Батька нема?
   - Нема. Врангелiвцi розстрiляли.
   Дiвчина зiтхнула.
   - I мене денiкiнцi розстрiлювали.
   - Знаю.
   - Де ж твоя сiм'я живе?
   - Далеко, у степу.
   - Бiдує?
   - Тепер нiчого. А що було у двадцять першому?.. Як ми тiльки вижили - й
досi не збагну, - пробiгла Дрож по всьому дiвочому тiлi.
   - Розкажи, Оленко.
   - Що ж тут розказувати? - запитала, перемагаючи сльози.
   - Усе-усе, що на душi лежить.
   - Мало там доброго покладено, - невидющими очима,  в  якi  вже  входили
страхiття минулого, поглянула на  нього,  помовчала  i  зажебонiла,  немов
срiбний струмок: - Залишились ми без батька, наче мальок на сухому березi:
хiба ж мати своїми пучками вигодує таку сiм'ю? Що можна  було  спродати  -
спродали, дожили  до  весни  й  почали  з  голоду  помирати.  Я  тодi  всi
навколишнi села обходила - може, найме хтось.  Та  де  там  було,  хоч  за
харчi, якусь роботу знайти! Прибилась одного надвечiр'я на багатий  хутiр.
На мене спочатку накинулися вовкодави, а  потїм  вийшов  господар.  Змiряв
мене з голови до нiг i не прогнав, а повiв до  кати,  i  тут  так  запахло
стравою, що я мало не зомлiла. В хатi й господиня була, червоняста, мов  з
печi витягнена. Подивився  якось  чудно  господар  на  неї,  пiдвiв  угору
кошлатi брови, а жiнка кивнула головою й почала розпитувати, звiдки я,  що
i до  чого.  Вони  довго  i  нiби  зичливо  придивлялись  до  мене,  потiм
господиня, горблячись, полiзла до  печi,  дала  пообiдати  i  навiть  коси
похвалила: певне, не побачила, що я аж двi скибочки хлiба кинула за пазуху
для братикiв i сестричок своїх...
   На другий день, дивлюся, до наших ворiт пiд'їжджають конi, не  конi,  а
змiї, запряженi у високий новий шарабан, а на ньому  сидять  у  святешному
одязi  вчорашнi  хуторяни.  Я  спочатку  аж  вклякла  серед   подвiр'я   -
перелякалася за тi двi скибочки хлiба. Та бачу, хуторяни приязно  закивали
головами: вiн у брилi, мов соняшник, а вона в темних хустках,  нiби  качан
вчорнiлої капусти. Поволеньки позлазили з шарабана, ще переглянулися помiж
собою й заходять у двiр. Тут  вони  почали  пильно  придивлятися  до  нас,
дiтей, i до пухлих, i до висхлих. Потiм викликали матiр, теж обмiряли  її,
мов кравцi, й на самотi заговорили, що вони заможнi,  але  бездiтнi  люди.
Вчора їм до вподоби припала Оленка, то хай мати вiддасть  її,  каятись  не
буде, а вони зарятують сiм'ю: привезли за мене цiлий мiшок  зерна.  Тiльки
ще одна умова, щоб нiхто до мене не приходив, бо маю бути їхньою донькою.
   - I навiть у велике свято не можна  буде  її  провiдати?  -  зажурилася
мати.
   - Навiть на святий Великдень, - строго вiдповiв господар. - Ми  хочемо,
щоб душа дитини не розривалася мiж вами i нами. Всюди має бути порядок.
   - Хiба ж це по-людськи? Я ж матiр їй.
   - А оцим не матiр? - хуторянин обвiв очима всю малечу.  -  Думайте  про
них, а ми про Оленку  краще  за  вас  подумаємо.  То  будемо  сватами?  -i
простягає матерi руку, велику й чорну, наче лопата.
   Поглянула мати на нас,  заплакала,  витерла  очi  подолком  i  каже  до
хуторянина:
   - Зносьте зерно, будемо темними сватами.
   - Чого ж темними? - дивується i хмуриться господар.
   - Бо я не бачитиму нi вас, нi своєї доньки, а ви нас i зараз не  хочете
бачити.
   - Ми не силуєм i не неволимо тебе, жiнко добра, - обiзвалася  молодиця,
ще бiльше запинаючи темними хустками гарячi краї повних рум'янцiв.
   - Так мене горе силує, -  застогнала  мати  i  рукою  сорочку  i  серце
згрiбає. - Де ваше зерно?
   - За цим дiло не стане...
   Знiс господар мiшок, скинув з плеча, поставив рiвно  посеред  хати,  ми
всi облiпили його, мов рiдного тата. А мати кинулась  до  скринi,  знайшла
свої дiвочi коралi, витерла їх об груди.
   - Оце тобi, донечко, i пам'ятка, i придане, - чiпляє менi на шию, а  по
щоках н сльози котяться, завбiльшки як оцi коралi.
   - I в них я поїду?
   - Їдь, їдь, донечко, уа не проклинай свою маму, що не вона тебе,  а  ти
її од смертi зарятувала.
   I похапцем, певне, щоб я не збагнула всього  при  нiй,  випроводжає  до
ворiт. Господар висадив мене на шарабан, вмостив  мiж  собою  i  жiнкою  i
злегка торкнув вiжки. Конi  форкнули,  вигнули  пiиї  й  рушили  з  мiсця.
Глянула мати на мене,  зойкнула,  вибiгла  за  ворота,  руками  за  колеса
чiпляється:
   - Вiддайте мою доньку, вiддайте, люди. I  зерна  вашого  не  хочу...  -
Навiть не помiчає, як руки на шпицях перекручуються.
   Хуторянин зупинив конi, злiпив  докупи  волохатi  брови  и  з-за  плеча
понуро кинув матерi:
   - Виходить, не будемо сватами?
   - Ой не будемо, повiк не будемо. Яка вже з нас рiдня...  Хай  вам  ваше
багатство, а менi мої дiти. Хуторянин понуро глянув на матiр.
   - Ну, що ж, вольному воля, а  спасенному  рай.  Коли  маєш  таку  охоту
носити їх на цвинтар, хай буде по-твоєму.
   Злiз вiн з шарабана, зсадив мене на землю i поволеньки, щось бурмочучи,
пiшов до хати, вхопив мiшок за гичку, кинув позад господинi i  так  вдарив
по конях, що аж здимiлись i вони, i хуторяни. А  мати  притулила  мене  до
себе, обцiловує, наче вiк не бачила, i коралi не знiмає.
   Знову пiшла я другого дня по селах, от на  шляху  й  зустрiла  дiвчинку
рокiв дев'яти. Аж з-за Волги прибилась вона сюди  iз  своєю  рiднею.  Чужi
люди поховали i матiр, i батька, а сама Василинка вже вiд голоду  не  може
ходити. Доплентались ми якось додому, показала дiвчинку матерi й благаю:
   - Мамочко, хай Василинка буде з нами, вона ж кругла сирота. Де ж  їй  у
свiтi прожити?
   Одвернулася мати од нас, а  я  наперед  забiгла,  до  її  висохлих  нiг
чiпляюся:
   - Вона ж кругла сирiтка, та ще й з далекого краю. Чуєте,  мамо,  хай  у
нас живе!
   Мати безнадiйно похитала головою:
   - Хай живе, коли виживе.
   Отак у нашої  матерi  i  стало  восьмеро  дiтей.  Ще  не  встигла  вона
нажуритися моєю знахiдкою, аж у двiр з картузиками в руках поспiшають нашi
хлопчики: Сергiйко, Iванко й Петрусь. Радi такi, що й не сказати:
   - Мамо, чуєте, ми тепер не помремо! - гукають i очима прядуть  на  свої
картузики.
   - Що ж у вас там, шибеники? - перелякалася мати, чи не вкрали чого,  бо
за це в нас тодi й дiтей убивали.
   - Воронячi крашанки. От скiльки  надерли!  Сирих  напилися  досхочу,  а
тепер будемо пекти. Вони добрi. Ми ще принесемо! Або й гав наловимо!  -  i
починають хвалитися своїм добром.
   А через кiлька днiв комнезам зарятував нас пудом муки. Якось i  вижили,
нiхто не помер. А мати й досi кажуть, що у мене такий голос  од  воронячих
крашанок узявся.
   I ця тиха, до краю довiрлива розповiдь перевернула  чоловiковi  душу  i
видобула з неї не тiльки спiвчуття, але й першу хвилю кохання.
   - Ох ти, горенько моє спiвуче, - пригорнув  до  себе  дiвчину  i  мiцно
поцiлував.
   - Ой не треба так, Марку, - злякано вiдсунулась Оленка вiд нього.
   - А чого не треба? - вiн знову потягнувся до дiвчини.
   - Бо так не годиться.
   - Годиться, - впевнено вiдповiв. - То любиш мене, Оленко?
   - Ще й питаєте. Люблю, як душу.
   - I я тебе... трохи.
   - I?
   - Насправдi.
   - Дурите голову.
   - Не навчився цього, Оленко, й досi.
   - I справдi трошки любите? - i в своїй надiї навiть  поглянути  боїться
на нього.
   - Справдi  трошки  люблю,  а  любитиму  ще  бiльше.  Це  теж  не  зразу
приходить. - Свято повiрив, що тiльки так мусить бути.
   - Ой, - зiтхнула i вдячно, з невимовною радiстю подивилась на нього.  -
Чи це сниться?
   Вони незчулися, як  розчинилися  хатнi  дверi  й  на  порозi  з'явилася
мiшкувата,  в  полотняних  штанях  i  довгiй  полотнянiй  сорочцi  постать
розпатланого Мелентiя Горобця.
   - Хо-хо-хо, - не засмiявся, а хрипко закудкудакав дукач. - Сплю я  собi
спокiйненько  й  не  того,  що  до  моєї  наймички  сам   товариш   голова
пiдсипаються! Так вона ж пiсля государственої  любовi  не  захоче  в  гною
бабратись або и засне на хазяйськiй загiнцi.  Уводите  ви  мене,  товаришу
голова, в розорєнiє податками, то не розоряйте любов'ю.
   - Чи не пiшли б ви, Мелентiю, пiд три чорти i четвертого сатану? скипiв
тодi вiн, пiдводячись iз призьби.
   -  Ай-я-я-й,  товаришу   голова,   -   ехидничав   Мелентiй.   -   итак
говорити-балакати бiля моєї наймички i хати? Що ж тодi село i довєрiє  мас
подумає про свого голову?  Не  вiзьме  воно  його  за  гичку?  Ану,  марш,
недотепо, у свiй закапелокi  Бач.  їй  тiльки  iз  начальством  заманулось
вiстоювати, i пересудiв не боїться! - визвiрився на Оленку.
   - Не квакайте, Мелентiю, як ропуха в болотi. Олена  до  вас  бiльше  не
пiде, - обома руками пригорнув дiвчину, а вона, золотокоса, притулилась до
нього, мов осiння вербичка. - Вона до мене пiде.
   - Аж на цiлу нiч? - вкусив дукач.
   - На цiлий вiк...
   ...З того часу, здається, справдi пройшов цiлий вiк. От уже и нема його
Оленки: чужий горбатий  автомат  кiлькома  грудочками  свинцю  обiрвав  її
життя, мов i не було його.
   - Хоча б не стрiляли, iроди, в очi, - сказала вона перед смертю.
   I їй iроди не стрiляли в очi, а вдарили в самi груди, де материнство  i
її прекрасна пiсня...
   Марко зцiпив зуби, похитнувся, болiсно повернув голову набiк, наче  мiг
її одвести вiд ударiв споминiв. Мороз шорсткими лишайниками вбивався  йому
в корiння чуприни очевидячки, лишав на нiй свої сивi слiди. Марко запустив
руку в чуба, щоб прогнати звiдти холод, i примружено поглянув удаль.
   Пiд обрiєм так само уперто  трудився  самотнiй  нагорблений  вiтряк,  а
помiж його крилами золотим кошем тремтiло небо, неначе  ладналося  осипати
своє зерно всередину вiтряка. I дарма що на цьому ж полi  вiйна  до  самих
хрестовин скосила його вiтряковий рiд, покалiчила  йому  руки,  вiн  i  не
думав кинути працi, вiн утiшався i вiтром i роботою i  утiшав  нею  людей,
хоча вони й зробили йому камiнну душу.
   Подумавши про це, Марко насупився: знову згадав пересварку  з  Киселем,
якого вiн у думцi називав "лукавою душею". I хоч липкий Кисiль, а пост має
високий. Бач,  залiз  на  трибуну,  наче  в  дот,  прикрився  окулярами  й
папiрцями i почав стрiляти по ньому, по Марковi:
   - Це анархiст, а не голова! На цьому посту  його  рятує  тiльки  Золота
Зiрка.
   - А як же iнакше, товаришу Кисiль?! - не витримав з мiсця. -  Зiрка  не
тiльки мене рятує.
   -  От  бачите,  -  зрадiв  Кисiль  i  обвiв  очима  всiх  присутнiх.  -
Безсмертний навiть узагальнює...
   - Узагальнюю про зiрку! - пiдвiвся з мiсця лихий i норовистий. -  Сотнi
рокiв тому вона рятувала бiдних не-вольникiв з татарщини,  Туреччини  й  з
африканських берегiв. Бiднi невольники не мали тодi нi карти, нi  трибуни,
нi окулярiв, нi папiрцiв, а мали свою зiрку i пiд  нею  бачили  за  тисячi
верст рiдну землю. I я бачив її за тисячу верст, бо в мене була  зiрка  не
тiльки на грудях, а ще вище. А вам вiд областi до  землi  нашого  колгоспу
рiвно п'ятдесят два кiлометри,  i  не  веде  вас  до  неї  зiрка,  а  веде
анонiмка. Хотiв би  я,  щоб  з  неї,  проклятої,  хоч  раз  закувiкали  тi
поросята, за допомогою яких Безбородько знову хоче стати головою колгоспу.
   Тодi в залi пiднявся такий регiт, що Киселю було вже не до анонiмки,  i
навiть його погрози нiяк не могли втихомирити смiх.
   - Тепер з'їсть, чоловiче, тебе Кисiль,  -  пiдходили  пiд  час  перерви
голови сусiднiх колгоспiв. - Вiн злопам ятний. Але поголив ти його  добре:
навiть рум'янцi виголив на щоках.
   "I звiдки беруться такi дрiб'язковi душi? I вищу ж освiту має, i  в  ще
вище крiсло пнеться, I витьохкує з трибуни, мов соловей,  та  своє  гнiздо
вiн в'є не на землi, а в усяких паперах, де й  анонiмка  стає  будiвельним
матерiалом".
   Край самої дороги запiдпадьомкав  перепел,  потiм  чогось  злякався  i,
втiкаючи,  зашелестiв  житами.  Марко   посмiхнувся   невидимiй   пташинi,
вiдганяючи вiд себе надокучливу буденщину. Над житами, якi зараз похитував
не стiльки вiтрець, скiльки  роса,  сумовито  стелилися  дiвочi  пiснi,  i
прозора темiнь тиховiйно перехлюпувала їх з поля на поле, як погожа година
переносить пилок хлiбiв. Скiльки ж, чоловiче, тобi треба жити-працювати  з
людьми, щоб i хлiбом, i оселями не журились вони i щоб на вечiрнiх  мостах
не тужили пiснi, а стрiчалось кохання? А буде ж  це  все!  I  мости  щастя
пiдведуться по всiй землi.
   Марко з лагiдною приязню, як у молодi роки, подумав про тихi,  сiльськi
мости, бо й досi любив їх, i верби над ними, i калину пiд  ними,  м'яту  i
бiлозiр над водою, i зорi у водi, якi розколихує навiть дрiбна верховодка.
Вiн лише в дитинствi трохи опасався мостiв у  пiзнiй  час,  бо  пiд  ними,
казали старi люди, водилися чорти i всiляко збиткувалися над селом. Ну, то
було ще до революцiї. А пiсля вже не стело нi  чортiв,  нi  вояяїнкiв,  нi
упирiв, нi вiдьомського  роду,  i  взагалi  всяка  погань  сипонула  своєю
останньою покрученою дорiжкою аж в бюрократiю. Бiдного чорта i дядько  мiг
обдурити, а бортiв бюрократ усiх обдурює, б'є пiд серце усе святе i  сухим
з болота вилазить. Навiть вiйна ие втягла його з проклятущого кубла.  Коли
що до чого, яя iватiя навiть прикривається нею:
   - Нiчого не поробиш, вiйна пройшла.
   Марко знову зупинився перед житами в долинцi. Тут  вони  були  кращими,
нiж на горбках, i цвiт на них був густiший. Нiчого в цьому роцi озимина, а
ярi стоять зеленою рiкою. I дощi  майовi  пройшли,  як  золото.  Наче  все
показує на врожай. Ой, як вiн зараз  потрiбний  людям:  хай  за  всi  роки
злигоднiв у них на столi тепло ляже добрий хлiб. Аби ж авову  не  вочалися
додатковi податки: рiзнi дустрiчнi i рiзнi  добровiльнi,  вiд  яких  серце
умлiває. Про них i в газетi можуть он як написати, а хлiбороб  знову  буде
сидiти на картоплi i в йоле не виходитиме.
   Ех i розплодилося ж господарiв  бiля  дядькiвського  хлiба,  а  одного,
справжнього, нема. Коли робити бiля землi - ти хазяїн до самої молотьби, а
коли дiлити хлiб - ти вже стаєш поденщиком. Але кому  про  це  скажеш?  На
самотi поспiвчувають тобi, всi труднощi згадаються, а  заїкнешся  десь  на
нарадi - ворожу вилазку пришиють. От-i  мовчи,  глуха,  щоб  менше  грiха.
Тiльки й надiї, що якось усе перемiниться, знайдеться-таки  хтось,  що  не
тiльки буде плани  спускати  i  говорити  "канай",  а  розбереться  в  цiй
плутанинi, пособить селянину i сердечним словом, i святим хлiбом. Як у нас
деякi навчилися копiйками притискати дядька, а на цих  копiйках  губляться
добрi мiльйони i людська вiра.
   За житами фiалкове свiтився i  дихав  легеньким  туманцем  раннiй  пар.
Марко зупинився перед його  розливом,  зiрвав  кiлька  стеблин  сурiпки  i
задумався. А що, коли  тут  зараз  посiяти  скороспiлий  горох?  Нащо  має
дармувати земля? А так вродить щось людям i сама збагатиться.
   "I чого ранiше таке не спало на Думку? -  аж  розгнiвався  на  себе.  -
Завтра ж хай Василь Тримайвода розшукує насiння. Добре, що  за  редиску  i
цибулю завелась копiйчина в касi".
   З цими думками Марко пiдходив до прогнутого мосту. над яким коцюрбились
старi, з пiдмитим корiнням верби. I дарма, що вiтри i вода, як у прощаннi,
роз'єднували чи кидали їх у скорбнi обiйми, i дарма, що час  i  вiйна  уже
вибрали, випалили їхнi душi, вони ще з любов'ю до  свiту  пiдiймали  вгору
зеленi руки i давали притулок птахам чи  в  дуплах,  чи  в  пiдрубцьованих
ранах. Пiд вербами, як сама юнiсть, вiночком стояли дiвчата  й  вели  свої
сумнi пiснi:
   Жалi мої, жалi,
   Великi, хе малi,
   Як майова роса
   По зеленiй травi.' Як вiтер повiє,
   То росоньку аює,
   А моє серденько
   В тяжкiй тузi млiє.
   Майова роса без вiтру накрапала з похилених верб на дiвчат, якi спiвали
не пiсню, а своє життя, бо ж хiба було тут хоч одне серце, що не  млiло  в
тяжкiй тузi? I нiхто, нiхто, хiба тiльки час розвiв цю тугу.
   Марко сумовитим поглядом вбирав легкi дiвочi постатi, милi, довiрливi i
так окривдженi вiйною обличчя; вони зворушливо мiнились тiєю прозорiстю  i
таємничiстю, яку умiє нагойдувати мiсячне марево.
   Чоловiк вiдчув, як бiля нього по-голубиному бринiли юнi  душi,  бринiли
сподiвання i любов... I свiт змiнився в Маркових очах. Може, вiн пiдходить
не до звичайного натрудженого i мiсяцем завороженого мосту,  а  до  порога
своєї далекої юностi, коли так само дiвчата пiсля  вiйни  спiвали  журливi
пiснi, а мiсяць так само, наче люблячий батько, вродою огортав навiть  тих
безталанниць, якi й на Великдень не  виходили  з  полотна.  I  жаль  стало
Марковi i своїх далеких рокiв, що  зникли  за  мiсячним  туманом,  i  оцих
дiвчаток, на утлих плечах яких i досi лежав непосильний  тягар  вiйни.  За
добрих чоловiкiв i за себе трудяться вони вiд зорi й до зорi, i не одна  з
них заплаче на чужому весiллi, не дочекавшись свого. А ти, чоловiче, нiчим
не зможеш допомогти оцiй юностi,  до  якої  з-пiд  мосту  бiлими  рукавами
тягнеться калиновий цвiт. Найбiльше, що ти можеш зробити, - це знайти  для
них найлюдянiше слово i так господарювати, щоб вигнати безхлiб'я та злиднi
з людських осель i i щоб з сорока жiночих рокiв не визирали тiнi старостi.
   Але й для цього варто вiддати все, що маєш. Тепер це не так уже й мало,
бо коли десь за морями чиясь спесива доля  на  тушонцi  тлустими  пальцями
лiчила грошву,  то  наша  голодна,  змучена,  але  волелюбна  доля  ломила
залiзний карк вiйни. I зломила, панове, хоча й не дуже  ви  цього  бажали.
Тепер ви трохи дивуєтесь, а бiльше хапаєтесь за  нашi  деякi  невмiння  чи
недосконалiсть i грiшними язиками наводите тiнь на саме сонце. Якої  б  ви
заспiвали, коли б самi хоч мiсяць посидiли у вiйну на нашiй водi та бiдi?
   Пристрасна душа Марка вже обрушилась на служителiв злоби i кривди,  якi
не в чорнило, а в нашi рани почали вмочати свої отруйнi пера. Аж кулак сам
по собi  стиснувся,  та  до  нього  прихилився  нiжний,  з  росою  вiночок
калинового цвiту i вiдразу повернув думки  до  того,  що  було  ближчим  i
дорожчим чоловiковi.
   Саме завмерла пiсня, хоча вiдгомiн її ще бринiв  над  пiвсонним  полем.
Дiвчата, побачивши голову, тiснiше збились кружка, а печаль проспiваного i
дум лежала на їхнiх, мов з далекого сну вихоплених, обличчях.
   - Добрий вечiр вам, дiвчатка. Як славно спiвали ви, тiльки дуже сумної.
Трохи веселiшої не могли?
   Дiвчата мовчки ззирнулися, хтось тихо зiтхнув, i  неждано  уперто  i  з
болем заговорила Ольга Бойчук.
   - Не могли, Марку Трохимовичу, нiяк не могли, i не вам про це питати.
   - Чому ж не могли? - Марка здивувала не так сама  вiдповiдь,  як  якась
вiдчайдушна рiшучiсть у голосi вдовiвни. - Нещодавно ж ти якої  спiвала  В
районi на сценi?
   - Так то на сценi, Марку Трохимовичу, - з  докором  вiдповiла  дiвчина,
мовляв, як цього не розумiє їхнiй голова.  Гнучка  й  насторожена,  стояла
вона пiд темними вербами i мiсячною iмлою, наче  на  сценi.  Таки  недарма
Ольгу називають артисткою. - А ми спiваємо зараз для себе, тiльки те, що в
душi щемить.
   - Невже там сама печаль?
   - А де ж тiй радостi взятись? - аж затремтiла Ольга. - I  вам  живеться
не на солодкому меду - на голому пожарищi вибиваєтесь iз  кривди.  Але  ви
терпите все. Терпимо i ми своє горе. Вашому -  пособити  можна,  а  нашому
нiхто не зарадить.
   - Да, в одному - нiхто не зможе. - I дiвчата аж  стрепенулись,  що  вiн
збагнув усе надоказане, болюче i, видно, не байдужий  до  їхнього  гiркого
талану.
   - А нам  же,  дядьку,  любити  хочеться,  в  глибокiй  довiрi  забринiв
низькуватий голос Галини  Кушнiренко.  Такий  свiт  навколо  гарний,  наче
малярi малювали його. I сонечко, i цей мiсяць такi, що тiльки  б  дивитись
та и дивитись на них, iти з кимсь пiд ними, так хлопцiв зовсiм нема...  Як
нам не хочеться без весiлля на все життя залишитись удовами.
   В  глибинi  Галининих  очей  вiн  побачив  гiрке  сподiвання  любовi  i
материнства  i  острах,  що  їх  уже   не   дiждатись.   Велика   трагедiя
жiнки-страдницi стояла перед ним в образi  звичайной  чистої  дiвчини,  до
якої бiлими руками тягнувся калиновий цвiт.
   "Дiти мої дорогi", - хотiлося пригорнути до  себе  цi  милi,  довiрливi
голiвки, прошепотiти якiсь добрi, заспокiйливi слова. Але  що  дасть  така
утiха? Хiба за отим селянським розсудом, що вмiщався в  словах  "якось  то
воно буде", не крилася б фальш?
   Перед ним ще, наче в напiвснi, пропливли дiвочi постатi, i  мiст,  i  в
скорботно-прощальних  обiймах  двi  верби,  i  шматок  ясноводої  рiчечки,
просвiтленої згори i знизу мiсяцем. I все здавалося б таки напiвсном, коли
б i досi не бринiв  у  душi  голос  Галини:  "А  нам  же,  дядьку,  любити
хочеться..."
   "Будьте ж проклятi навiки, вбивцi  дiтей  i  материнства,  вбивцi  роду
людського i земної краси!" В болючому поривi, уже  бачачи  перед  собою  й
далекi свiти, Марко нахилився до Галини, мовчки приголубив  її,  обернувся
i, як дозволяла нога, швидко пошкандибав дорогою до колгоспної стайнi.
   Нiхто з дiвчат не обiзвався позад нього, лише почулось  чиєсь  тихеньке
"ой". А попереду жита так само пересiвали тiнi, росу й  мiсячне  сяйво,  i
тiльки на дорозi воно лежало чистим, як лiтнє золотисте марево.
   - Не спиться, чоловiче  добрий?  -  допитливим  поглядом  зустрiв  бiля
стайнi Марка дiд Євмен i скоса поглянув на мiсяць.
   - Не спиться, дiду.
   Старий погладив куций бурячок борiдки.
   - Чи то вже начальство тобi сну не дає, чи такi лiта пiдходять?
   - Лiта, дiду.
   - Лiта, Марку, - аж зiтхнулось. - I якi не є вони: добрi чи лихi, а так
летять, що нiяким способом не зупиниш i нiякими кiньми  не  здоженеш.  Ось
уже, чую, i смерть крутиться недалеко вiд мого порога, а я, коли подумати,
i не нажився. Усе життя кращого сподiваюсь. I так хочеться хоч збоку,  але
недалеко вiд щастя сiсти, ну так, як сiдають на чийомусь весiллi.
   - I таки ще сядемо не збоку, а поруч iз ним! - пiдвiв угору кулака.
   - Утiшаєш старого?
   - Вiрю в це!
   - I я ще вiрю, - признався старий. - їй-бо, вiрю... Тобi коня запрягти?
   - Запрягайте.
   - Ох, i непосидючий ти. Марку, - похитав головою дiд Євмен. -  Спав  би
собi зараз без заднiх нiг, так де там.
   - За спання не купиш коня.
   - I це вiрно, - аж посмiхнувся, що  згадалось  про  коня.  -  Далеко  ж
зiбрався ?
   - В тюрму, дiду.
   - В тюрму?! - здригнувся i стривожився старий. -  Невже,  Марку,  знову
якась комiсiя хоче окривдити тебе? Тодi ми всiм селом... Доки ж можна  так
в'їдатись?
   - Спасибi, дiду, поки що сам одбиваюсь  од  усякої  нечистi,  як  Марко
Проклятий од чортiв.
   - Одбивайся, Марку, одбивайся, сину, i сам переходь у  наступлєнiє,  бо
дуже ти нам потрiбний чоловiк! - потис його обома  руками.  -  Чого  ж  до
тюрми чешеш?
   - Там у мене один знайомий сидить.
   - А-а-а, передачу завезеш? - прояснилось обличчя старого. -  Ну,  вези,
та довго не затримуйся, буду виглядати, хоча тобi й байдуже до старого: що
вiн? Гвинтиком назвали. мене, а  я  й  досi  не  хочу  бути  безчуственним
залiзом: нi гвинтиком, нi шурупом, нi гайкою, навiть цiлою шестiрнею, бо в
мене є хоч i стара, а своя душа. Хай не все в нiй до  ладу  деякi  оратори
пiдiгнали, сконтрогаїли, але ж це таки душа. Я i з президiї подався,  коли
мене якось один представник почав гвинтиком величати, де тiльки й гвинтило
його? Надокучив я тобi контрреволюцiєю?
   - Хтось збоку й справдi подумав би, що ви елемент, -  засмiявся  Марко,
заходячи в стайню.
   Погомонiвши з дiдом Євменом, Марко поїхав до Василя Тримайводи,  вiддав
йому печатку й наказав завтра ж  розшукати  скоростиглий  горох,  а  потiм
подався додому.
   Тут вiн бережно почав упаковувати глинянi коники дiда Євмена.
   - Ти, Марку, на якийсь торг збираєшся з ними? - здивувалася мати.
   - На великий торг, - серйозно вiдповiв Марко.
   - Та що ти вигадуєш?
   - Хочу їх, мамо, показати в мiстi тямущим людям. Здається менi, що  дiд
Євмен - талант.
   - Коли послухати, сину, тебе, то багато є талантiв по  наших  селах,  -
недовiрливо похитала головою мати.
   - Бiльше, нiж  нам  здається,  -  впевнено  вiдповiв  Марко,  любуючись
коником, який, коли "скочить - Дунай перескочить".
   - Хiба ж не красень?
   - Глина та полива - оце й уся краса, - з недовiрою поглянула  на  вирiб
старого.



   XXXVII

   В передмiстi, недалеко вiд битого шляху,  за  муром  i  колючим  дротом
стоїть оця сiра, двоповерхова будова, будова людського падiння i пiдлостi,
нерозв'язаних пристрастей i неописаних трагедiй, страждань i каяття.
   Марко стоїть бiля кованих  однооких  дверей,  немов  перед  потойбiчним
свiтом. I тiльки самотнiй недорозвинутий соняшник, який невiдомо як  вирiс
бiля в'язницi, нагадує, що не лише тiнi покалiчених  душ  скупчились  бiля
камiнного муру.
   "Нi, я не згадуватиму про вас, а триматиму в пам'ятi  вчорашнiй  вечiр,
дiвочi пiснi i дiвочу скорботу, бо тiльтси через неї я  приїхав  сюди",  -
наказує  Марко  собi.  Однi  видiння  вiдходять  од  нього,  а   натомiсть
наближаються тiнi тридцять сьомого року, вiн морщиться од самої згадки про
одну з найтяжчих, як вiн у глибинi душi вважав, людських трагедiй: це коли
невiдомо ким виплоджена гадюка пiдозри проповзла мiж людьми i  вчорашнього
друга назвали ворогом, бiйця - шпигуном, творця - запроданцем, а хлiбороба
- хлiбогноїтелем. Але й тодi, коли лиходiйство щоночi пакувало у тюрми  нi
в чому не повинних синiв, а скрiзь по оселях стояла печаль,  коли  злобний
донощик вимiзернiв до самого краю пiдлостi, а вiрна  душа  приймала  муки,
свято вiрячи своїй Батькiвщинi, коли губили голови й найрозумнiшi  люди  i
коли на плаху пiднiмались орли революцiї,  в  найнесподiванiших  мiсцях  i
умовах можна було  зустрiти  по-своєму  незабутнiх  людей.  Отаким  був  i
начальник тюрми, потомок донського козака Степан Петрович Дончак.
   Чистою совiстю, розумом, правдивiстю i навiть хитрiстю вiн врятував  не
одну людину в той  по-бiблейськи  трагедiйний  час.  Допомiг  вiн  тодi  й
Безсмертному. Уже з волi Марко  прийшов  з  подякою  на  квартиру  Степана
Петровича, а той вiдмахнув здоровенною косарською рукою i подяку, i  клуби
тютюнового диму, а потiм невесело сказав:
   - За правду, чоловiче, не дякують, - це закон нашого життя; ха неї i  я
пербив шаблю вiд Дону аж до Варшави. I не приписуй менi зайвини.  А  коли,
може, i я стану арештантом, випий чарку за моє здоров'я чи, може, й душу.
   - Невже i вас хочуть з'їсти? - аж затремтiв.
   - Хочуть, Марку, - вiдповiв з довiрою. - У мене, виявляється,  в  тюрмi
менше ворогiв, анiж хочеться  одному  чоловiчку.  Вiн  зi  свого  кабiнету
рознарядки спускає: кров з носа, а вияви стiльки-то ворогiв...
   - Невже це правда? - жахнувся Марко.
   - Навiть це правда, i тому кривда нависла над моєю  головою.  От  i  не
знаю, куди, в який бiк завтра хитнуться мої терези. Ну, будь здоров.  Сiй,
Марку. Наше дiло сiяти: i зерно, i правду, а  головне  -  людей  любити  i
вiрити  їм.  -  Високий,   трохи   сутулуватий,   з   першою   сивиною   в
пiдкучерявленому  чубi,  вiн  пiдвiвся  з-за  столу  в  поношенiй  сорочцi
котовця, на якiй тьмяно поблискував орден Бойового Червоного Прапора...
   От уже вiсiм рокiв пролетiло з того дня. Скiльки води i  скiльки  кровi
збiгло у рiки i землю! Чи ж дуже  змiнився  за  цi  лiта  старий  котовець
Степан Дончак?
   Бiля брами скрипнули одноокi дверi, i  перед  Марком  з'явилася  висока
постать начальника тюрми. Вiн трохи роздався у плечах i  станi,  сизуватим
рум'янцем виповнились щоки, зовсiм посивiв пiдкучерявлений чуб, а в  карих
колючих очах i в зморшках навколо них залягла неспокiйна втома.
   - Здоров, Марку, - простягнув руку, пильно придивляючись до чоловiка.
   - Доброго здоров'я, Степане Петровичу. Наче сумнiваєтесь: я чи не я?
   Дончак посмiхнувся:
   - В тобi, Марку, я нiколи не сумнiвався.  А  просто  ж  придивляюсь  до
твого iконостаса. Багато заробив ти благородного металу.
   - Було на чому, було й за що, Степане Петровичу.
   - Молодець, Марку, молодець, хоча й досi,  як  дехто  подейкує,  ламаєш
дрова.
   - З дровами теплiше.
   - Гляди, не доламайся до дрючкування. Ну,  ходiмо  до  мене,  -  махнув
рукою на тюрму. - Яка нужда пригнала тебе сюди? Тiльки не кажи, що приїхав
мене побачити, все одно не повiрю. Мене стараються поменше бачити.
   - Справи пригнали, Степане Петровичу.
   - Да, тепер у кожного по зав'язку справ. А може, згадав тюремнi харчi?
   - Хай їх дiдько згадує.
   В невеликому прокуреному кабiнетi  вони  сiли  за  стiл,  на  якому  ще
поблискував ранковою росою жасминовий цвiт.
   - Закуриш, Марку? - присовує  цигарки  й  дiстає  запальничку  тюремної
роботи.
   - Спасибi, i досi не навчився.
   - А я й досi вiдвикнути не можу, - пильно  придивляється  до  Марка.  -
Значить, знову головуєш, ореш, сiєш, навiть чужi рої переманюєш до себе.
   - I це знаєте? - щиросерде здивувався Марко.
   - I навiть те, що встиг з Киселем заїстися. Не обезпечуєш своїх тилiв.
   - А чим, поросятами їх обезпечувати? Степан Петрович засмiявся:
   - Можна й медом. Але ти чоловiк затятий, i я радий за тебе. Якою  волею
чи неволею прибув до мене?
   - Любов принесла, Степане Петровичу.
   - Говори-балакай! - здивовано зиркнув i трiпнув сивою чуприною.  -  Чи,
може, твоя любка, якщо обзавiвся такою, ненароком потрапила в мої покої?
   - По жiночiй лiнiї я не мастак, -  прихмарилось  Маркове  чоло.  -  Тут
складнiше дiло, не знаю, чи хто й приїжджав сюди за  тим,  що  може  стати
любов'ю.
   - Щось ти загадками заговорив.
   - Почну простiше. Скажiть, Степане Петровичу, як ви розумiєте любов?
   - Облиш, Марку, свої жарти! - весело наморщився чоловiк. - Ти ще  через
двадцять рокiв задай менi таке актуальне питання, коли я  вже  з  печi  не
буду злазити. Ну, що вихитровуєщ? Про твої деякi фокуси  я  бiльше  чував,
анiж ти думаєш. Ще не всипали тобi добре по одному мiсцi?
   - Кому з нас не перепадає по тому мiсцi? Так  не  хочете,  сказати,  що
таке любов?
   - Краще тебе послухаю, ти ж молодший.
   - Хай буде по-вашому, де мое не  пропадало.  Любов,  я  собi  мислю,  -
велике дiло!
   - Чи ти ба, яке вiдкриття! - засмiявся  начальник  тюрми.  -  Ти  це  з
якоїсь трибуни скажи, ощаслив людей.
   - I скажу! - загарячився Марко, рум'янцi на його щоках почали доповзати
до нерiвної пiдкiвки вусiв. - Що сталося б з людиною, якби  у  неї  якийсь
недобрий ворожбит забрав любов? Стала б вона двоногою  твариною,  а  може,
навiть i тварюкою. I недарма вже при капiталiзмi були Ромео i Джульетта.
   - Ще ранiше - при феодалiзмi, - поправив  Дончак,  -  уже  з  цiкавiстю
слухаючи Марка.
   - От бачите, навiть ще до капiталiзму так любились люди, - наче  зрадiв
Марко, хоча й навмисно переплутав формацiї', щоб краще втягнути в  розмову
Дончака. - Але тодi все було простiше: не було  таких  страшних  воєн,  як
тепер, i тому було бiльше i Джульетт, i Ромео. А хто тепер напише про таку
любов, коли є Джульетта, але нема кому їх  любити?  Це  не  тiльки  дiвоче
горе, а, коли подумати, й державне лихо, бо ж меншає в нiй любовi.  Чи  не
так мислю?
   Степан Петрович знизав плечима i розвiв руками:
   - Думаєш ти, Марку, так, але до чого все це ведеш - нiяк не второпаю.
   - До чого я веду? До  самого  найпростiшого:  що  до  дiвчини  i  тепер
неодмiнно має ходити хлопець, вуркотiти щось їй, мов голуб, шептати в одне
вухо правду, а в друге, може, й прибрiхувати...
   - Чого ж прибрiхувати? - насторожився Дончак.
   - А хiба ж ви колись не прибрiхували своїй, що вона найкраща у свiтi?
   - Ох, i хитрий ти дiдько! - розреготався Дончак. -  Навiть  я  за  таке
перебiльшення. Добре прядеш свою нитку, що тiльки вшиєш нею?
   - Це вже залежить од вас. Треба, щоб  життя  кружляло,  як  життя:  щоб
вечорами молодята любувались i зорями, i вербами, i дорогами,  треба,  щоб
хлопець дiвчину тулив до себе та й руку їй клав на груди i  щоб  потiм  до
цих грудей тяглося дитя i засинало бiля них, як i ми колись засинали. Тодi
нашi дiти ростимуть спокiйними, лагiдними  i  добрими,  а  не  iстеричними
найдами, яких гiрка любов чи баловство пiдкидали  пiд  чужi  дверi.  Це  я
говорив у широкому масштабi, а тепер хочу про дiвчат свого  села.  Чахнуть
вони без кохання. То вiдпусти менi, Степане Петровичу,  тих  хлопцiв,  якi
мають невелику i не дуже погану статтю.
   - Оце так вивiв кiнцi! - оторопiв Дончак. - Чи ти  при  своєму  розумi,
чоловiче, чи ти з похмiлля приїхав до мене!?
   - Я при своєму розумi, а в ротi  й  росинки  не  було,  -  анiтрохи  не
збентежився Марко. - То не дiйшло до вас моє слiзне прохання?
   - Нi,  це  неможливої  Це  нечувано  по  своїй  смiливостi  i,  пробач,
нахабству! - Дончак пiдвiвся а стiльця, пройшовся по кабiнету i  зупинився
перед Марком, докiрливо похитуючи головою.
   - Справдi, це нечувано,  -  погодився  Марко,  -  але,  коли  подумати,
можливо.
   - Як ти все швидко i з плеча вирiшуєш, - поморщився Дончак. - Скис уже?
   - Вiд цих слiв i молоко скисне.
   - Ну, припустiмо, я пошлю в твiй колгосп кiлькох арештантiв...
   - Не арештантiв, Степане Петровичу, а  вже  звiльнених  i  рiвноправних
громадян, якi мають чесною  працею  вiдробити  свої  сякi-такi  грiшки,  -
делiкатно поправив Марко.
   - Хай буде так: вiльних i рiвноправних, - забринiла насмiшка.  -  I  ти
скажеш їм, що вони з тюрми одразу ж потраплять у женихи? Чи не принизиш ти
цим свiй чудернацький намiр i  чи  не  забагато  даєш  честi  новоспеченим
женишкам?
   -Щo ви, Степане Петровичу! Про наш намiр нiхто,  крiм  нас,  довiку  не
знатиме. Це ж така делiкатна  рiч.  Просто  я  беру  хлопцiв  працювати  в
колгосп рiвно на такий час, який вони не досидiли тут.
   - А потiм половина їх розбредеться по своїх домiвках.
   - В добрий час. Але хтось залишиться i в нашому селi. I радiсть  пiзнає
вiд чесної працi, i пiд зорями своє кохання знайде, i весiлля справить.
   - Нi, нi, Марку, це зовсiм не типово, як деякi критики пишуть.
   -  Не  типово,  але  дiти  типовими  будуть.  От  побачите  на  чиїхось
хрестинах.
   - Агiтаторi I де ти взявся на  мою  голову?  Хiба  в  такий  спосiб  ти
вирiшиш це питання?
   - Звичайно, нi. Але коли навiть однiй людинi ми зробимо  добро,  то  це
буде добро!
   - Нi, нi, Марку, я не можу цього зробити.
   - Чому ж не можете? - запитав з проханням i болем. - Добро ж, а не  зло
у ваших руках.
   - Це добро зветься перевищенням влади. Думаєш ти про це своєю запальною
головою?
   - Поки що думаю. I хоч яким я  був  невеликим  начальством,  де  мiг  -
перевищував свою владу. I, головне, майже нiхто не гудив мене за це.
   -Ти можеш! Ти й не таке можеш, сьогоднi вже довiв, - пожвавiшав  Степан
Петрович. - I як це виходило в тебе?
   - Коли я був головою колгоспу, то перевищував свою владу i по  пшеницi,
i по житу, i по цукровому буряку, а проса зiбрав найбiльше на весь район -
про це перевищення i в  газетi  писалось.  То  i  ти,  Степане  Петровичу,
перевись свою владу.
   - Ох, i хитрун ти, Марку, яких мало й на свiтi в! Куди загнув!?
   - Але ж на добро чи на зло я загнув?
   - Хто його вiдає, - задумався Дончак. - Не знаю, якщо послухатись  цiєї
ради, як воно вийде у тебе, а в  мене  -  погано.  Пiдведеш  ти  мене  пiд
монастир.
   - I вам буде добре, - переконливо сказав Марко. - Це  ж  стiльки  людей
потiм з вдячнiстю згадуватимуть старого котовця Дончака.
   - Ох i лисиця ж ти! - похитав головою начальник тюрми. - В тебе  що  не
слово, то нова хитрiсть.  Послухати  тебе,  то  менi  пiсля  смертi  ще  й
пам'ятника поставлять за це дiло.
   - Навряд чи якийсь начальник по вашiй професiї заслужить  такої  честi,
бо професiя ваша, пробачайте, не має перспективи росту.
   - Убив, убив ти мене, Марку! - посмiхнувся Дончак,  а  в  зморшках  пiд
очима, в очах i кущуватих бровах ворухнувся бiль. - Ти,  може,  думаєш,  я
вистрибом бiг на цю посаду, щоб не мати перспективи росту?..  Я,  повiриш,
плакав у секретаря окружкому,  наче  дитина.  А  менi  сказали  одне:  так
потрiбно... Ще якi маєш, свате, претензiї до мене? - I словом "свате"  вiн
сам собi полегшив бiль  i  вже  з  деякою  насмiшкою  подивився  на  цього
дивного, з нерiвною пiдкiвкою вусiв чоловiка.
   - Претензiй нема, - душевно вiдповiв Марко. - Хiба я не знаю,  що  ваша
робота радостi не кладе на серце? I дуже порядною треба бути людиною,  щоб
не отупiти вiд щоденної людської пiдлостi i страждань. Я й  досi  не  можу
забути слiдчого, який вiв мою справу в тридцять сьомому роцi.
   - Чорноволенка? - в хмурiй задумi прикрив тонкими повiками очi.
   - Чорноволенка. Ох,  i  завзято  ж  допитував  вiн  мене,  з  вогником.
Неодмiнно хотiв причепити менi ярлика ворога народу. Пiсля перших  допитiв
вiн уже не говорив зi мною,  а  верещав,  гарчав,  погрожував,  матюкався,
ревiв. Усе на переляк брав. I таки перелякав одного разу.
   - Кулаками?
   - Нi, мiзерiєю, тупiстю душi i розуму. А кулаками чи танками  сам  бiс,
десь, не злякає мене, - стрiляний я вже горобець.
   - Ану розкажи, Марку, й про це.
   - Для чого?
   - Якось чував краєм вуха, що Чорноволенко з евакуацiї  знову  приїжджає
сюди. Вiд фронту вiдкрутився. Розказуй.
   - Та невесела це iсторiя.
   - А менi мало доводиться веселе слухати.
   -  Вночi  викликають  якось  до  нього.  Iду  -  хитаюся.  На  столi  у
Чорноволенка бачу торбинку iз свого дому, двi  хлiбини,  щось  завинене  у
бiлу пiлочку, масло,  напевне,  кiлька  потрощених  головок  маку  -  саме
маковей був,  i  малесенький,  з  волоський  горiх,  вузлик.  Догадуюсь  -
передачу принесли. Мати навiть про макiвки не забула, знає, як я люблю їх.
Згадав я домiвку i вiдчув, що сльози покотилися не по щоках, а  всередину.
Жаль менi стало i себе, i матерi, i  дружини,  i  доньки,  i  навiть  оцих
макiвок з нашого городу, яким Чорноволенко попровалював голiвки, шукаючи в
них записки чи якогось бiса. От вiн  пiдiйшов  до  мене,  холодний,  немов
цвинтарний камiнь, з круглими проржавленими рум'янцями на  щоках,  показує
маленький вузлик:
   - Пiдсудний, що це таке?
   - Не знаю, крiзь матерiю ще не навчився бачити.
   - Навчимо, - багатозначно пообiцяв менi. - А поки що  так  подивися.  -
Розв'язав вузлик, i в ньому я  бачу,  спасибi  домашнiм,  грудочку  рiдної
землi.
   - Ну, що це? -питає мене, надiючись на чомусь зловити.
   -  Земля,  -  вiдповiдаю  i  нахиляюся  до  неї,  щоб  поцiлувати.  Але
Чорноволенко блискавично вiдсмикує руку i ще з бiльшою  пiдозрою  промацує
мене поглядом: чи не подумав дурною головою, що я хочу проковтнути  якийсь
умовний знак чи документ.
   - Земля? - недовiрливо перепитує.
   - Еге ж, з села, де я народився.
   - I де ти не помреш, - одрiзав Чорноволенко. - Для чого  тобi  передали
й?
   - Понюхайте, вiдчуєте, - кажу, надiючись, що згадав  вiн  звичай  наших
дiдiв i батькiв i що земля i йому хоч трохи пом'якшить душу.
   Зняв Чорноволенко окуляри, обережно пiднiс вузлик до носа, наче вiн мiг
вистрiлити.
   - Чим пахне земля? - питаю його.
   - Чим? - увiрчує  в  мене  очi.  -  Черв'яками  пахне.  Менi  зробилось
моторошно: невже так може вимiзернiти людина, що їй i земля, на якiй  вона
родилася, з якой їсть хлiб, пахне червою. I тодi я вперше сам став слiдчим
над Чорноволенком:
   - Сам ти нещасний тюремний хробак. I за яким законом та беззаконням ти,
недолюде, маєш право судити людей, якi люблять землю?.. Ну, а що далi було
- ви знаєте. До крайнього свого дня не забуду, як вiдтягай ви мене вiд  ще
не виритої моєї могили. Тодi ви бiльшим ризикували... То вiдпустiть  менi,
Степане Петровичу, хлопцiв з невеликими й пристойними статтями.
   - Боюсь, свате, що пiсля цього, як говорять у нас, комусь буде весiлля,
а курцi - смерть.
   - Не бiйтеся, Степане  Петровичу.  I  ми  з  вами  на  чиємусь  весiллi
погуляємо.
   - То на хрестини запрошував, а це на весiлля, а куди далi запросиш?
   - Над цим ще подумаємо... Будемо сватами?
   - Гаразд, Марку, - рiшуче сказав Дончак. - Дай помислити на самотi,  бо
ти зовсiм забив менi баки. А вранцi приходь сюди.
   - От i спасибi, Степане Петровичу, - вклонився Марко, наче все вже було
домовлено. - I вiд себе, i вiд наших красунь спасибi. Тiльки  ж  вибирайте
менi хлопцiв, як перемитих, без рiзних штучок...
   -  Викурюйся  скорiще,  агiтаторе,  -  напiвжартома  гримнув  на  нього
Дончак...

   * * *

   Майже у усiх наших мiстах спiльнiсть краєзнавчих музеїв  починається  з
мамонтових бивнiв i скiфських баб. Ця традицiя не минула й музей,  у  який
зараз входив Марко Безсмертний: одразу ж з усiх куткiв першої зали в нього
втупились темнi недосконалi фiгури, що не мали нiчого спiльного з  жiночою
вродою, а над ними в кiлькох  мiсцях  красувались  багатопудовi  мамонтовi
iкла.
   - Добрий день, ви оглядати наш музей чи експонати принесли?  -  з-помiж
камiнних пам'ятникiв, як блискуче завершення давнiх  епох,  вийшла  молода
веселолиця жiнка,. в якiй  усе  пiдкреслювало  материнство  i  щирiсть.  I
навiть ганчiрка, якою вона стирала пил з  камiння  iсторiї,  не  здавалася
зайвою в її красиво округлiй руцi.
   Марко мимоволi посмiхнувся i вклонився жiнцi:
   - Принiс експонати.
   - Давночаснi чи теперiшнi?
   - Теперiшнi.
   - Самi знайшли?
   - Сам знайшов.
   - Покажiть, коли ваша ласка.
   - Можна й показати. А ви хто будете?
   - Я?.. Прибиральниця, - знiяковiла жiнка, -  але  страх  як  люблю  все
розглядати, що приносять до нас. Чи вам конче треба до директора? Так його
зараз нема, i феодалiста, i сучасника теж нема: поїхали по районах.
   - Коли нема начальства, то погляньте ви. - Марко з  усмiшкою  покосився
на жiнку й почав ставити свої коники прямо на камiннi плити.
   - Ой, як гарно i смiшно! - одразу скрикнула й засмiялась молодиця, коли
побачила коника з печаткою. - I це ви самi робили?
   - Нi, один дiд iз села.
   - Дiд? А фантазiя молода! - вже захоплено оглядала другого коника. - Як
звати-величати вас?
   - Марком Трохимовичем.
   - А я Валентина Олександрiвна. Дуже  славнi  вашi  експонати,  але,  на
жаль, не за нашим профiлем. Я зараз же збiгаю в Будинок народної творчостi
- приведу товариша Мельника або Киселя. - Жiнка прожогом вибiгла з  музею,
а Марко насторожився: .якого це Киселя приведе вона. Через  кiлька  хвилин
Валентина Олександрiвна повернулася з бiлочубим молодиком, на грудях якого
красувалися орден Вiтчизняної вiйни i срiбна партизанська медаль.
   - Кисiль Юрiй Андронович, -  просто  i  привiтно  вiдрекомендував  себе
моЛодик i зразу ж навпочiпки присiв  бiля  експонатiв.  Вiн  мовчки  довго
оглядає коникiв, i сяк i так примiряється до них, потiм виморщує чоло,  i,
нарештi, посмiшка округляє його вуста.
   - Здорово! Справжнiй художник робив їх. Цi коненята далеко пострибають.
   - Справдi ? - теж радiє Марко.
   - Я їх зразу ж беру на республiканську виставку. Не заперечуєте?  -  Аж
на республiканську?
   -  Надiюсь,  вони  й  далi  пострибають,  -  добряче   мружиться   Юрiй
Андронович.
   - Що ви? - ще бiльше дивується Марко.
   - Повiрте, на такi речi у мене є нюх. Спасибi, що принесли. Зайдiть  до
нас завтра вранцi - оформимо всг документально.  I  грошi  вашому  майстру
перекажемо...
   Марко бездумно почав тинятися напiвзруйнованим мiстом,  чорнi  обгорiлi
будинки якого вже бралися свiжим риштуванням i дзвенiли жiночими голосами.
I  раптом,  як  ножем  у  спину,  хтось  одразу  вдарив  його   здивованим
напiвзабутим голосом:
   - Марко Проклятий!
   В шаленому гнiвi затремтiв Марко  й  рiзко  обернувся.  Напроти  нього,
розчепiривши ноги, стояв невисокий чолов'яга, в якому все було округлим: i
голова, i щоки, i рум'янцi, i галiфе, i живiт.
   - Я не знаю,  хто  з  нас  проклятий,  громадянине  Чорноволенко,  -  з
ненавистю кинув йому межи окуляри.
   Чорноволенко побачив на грудях Марка Золоту  Зiрку  i  од  несподiванки
оторопiв, зiрвав з перенiсся окуляри,  а  потiм  збентежено  i  розгублено
посмiхнувся. Його прицiнювальнi очi, якi щойно хотiли  щось  виколупати  з
чоловiка, зробити його меншим, одразу, наче сiткою, огородили перший вираз
i осiли в глибину.
   -  Пробачте,  пробачте,  Марку,  як  вас..  по  батьковi.  Я  недоречно
згадав...
   -Свої провини перед людьми? -безжалiсно сiкнув чоловiк.
   - Провини?. Що ви маєте на увазi? - наче  здивувався  Чорноволенко,  на
його обличчi побiльшали iржавi кола рум'янцю.  -  Ну,  з  вами,  виходить,
трапилась колись неув'язка. Але це тiльки помилка.
   -  Це  ви  найстрашнiша  наша  помилка!  Надiюсь,  уже  бiльше  вам  не
доведеться допитувати людей?
   - Але чому? - здивувався i образився Чорноволенко.
   - Хоча б тому, що'ви нiколи не страждали з людьми - нi до вiйни,  нi  у
вiйну. Перейшли на iншу роботу?
   - Я iншого фаху не маю, - по-дурному вирвалось у Чорноволенка.
   - Он як!.. Тодi їдьте до мене в колгосп. Я, поки не  пiзно,  навчу  вас
ходити бiля землi.
   Чорноволенко спочатку обурено запихатився, а потiм засмiявся:
   - А ви й досi не розтрусили селянського гумору. Ач, куди занесло вас! I
це того, що всi думки вашi крутяться лише навколо землi, а комусь  i  iншi
треба вирiшувати проблеми. Ви прямо  розсмiшили  мене:  уявляю  картину  -
слiдчий працює у колишнiх пiдсудних...
   - Це не страшно, страшнiше буде, якщо колишнi пiдсуднi  почнуть  судити
слiдчого за його... неув язки, - з огидою  одвернувся  од  Чорноволенка  й
попрямував до готелю.
   Увечерi подзвонив Дончак.
   - Якi ще, Марку, розумнi плани вимiшуєш у своїй  головi?  -  запитав  з
доброзичливою насмiшкою. - Нiяких? Диво дивне буває на свiтi. I не  готуєш
нальоти на iншi установи?... А твiй прожект, хоч i дуже,  щоб  не  сказати
гiрше, химерний, таки вигорiв. Начальство пiдтримало  його,  хоч  i  довго
реготало, коли я детально розповiв, що таке любов у  твоєму  розумiннi.  I
вийшло по-твоєму: любов перемагає все!..Ти  сльозу  пускаєш?  Справжню  чи
телефонну? Ну, будь здоров, причинний!



   XXXVIII

   Щось альковне, любострасне є в густосолодких i владних пахощах жасмину.
Буйно розквiтлий кущ його, немов коханка, заглядає у вiкно молодого Киселя
i струшує на пiдвiконня пахучу росу.
   Недалеко вiд куща в затишному  куточку  заворкотiли,  розбризкали  смiх
закоханi молодята, i Юрiй Андронович, сумовито похитавши головою, прочиняє
вiкно. На чоловiка з свiтлої теменi бiлими очима дивиться кущ  жасмину,  а
на пiдвiконнi лежить обтрушена роса i крихiтки жовтого пилку...
   Ще так недавно i так давно i вiн бiля цього куща говорив найкращi слова
своїй сумноокiй Мар'янi, а вона сором'язливо ховала голову на його грудях,
ближче  до  серця.  То  були  найщасливiшi  хвилини  в  його  життi,  коли
здавалося, що вiя усе зможе зробити, коли ввижалося, що навiть шовковиста,
прозора темiнь ночi, i зоряний пил небесних шляхiв, i мiсячне снування,  i
казковi силуети древнього мiста творилися для них.
   - Поглянь, Мар'яно, яка чарiвна нiч... Але слово  "нiч"  завжди  кидало
дiвчину в трепетний дрож.
   - Чого ти боїшся? - пiдiймав її голову до неба, щоб i вона  бачила  всю
первозданну красу ночi, щоб i в її очах пересiвався зоряний пил.
   Але дiвчина в'янула вiд того, що радувало його, i знову  ховала  голову
на його грудях, ближче до серця. А якось уночi Мар'яна ,випросталась перед
ним i стала в сльозах, неначе кущ жасмину в росi. Такою вродливою i  такою
зажуреною вiн нiколи не бачив її.
   - Що з тобою, серденя? - пригорнув дiвчину i гнiвно  поглянув  довкола:
чи не ховалась десь поблизу кривда.  Нi,  здається,  нiде  нiкого,  тiльки
вiтер озвався за садом, тiльки зорi стрепенулись, мов квiти од вiтру.
   - Юрiю, милий, забери мене, - застогнав її голос, i  недiвоча  скорбота
прорвалася з очей.
   - Куди тебе забрати?.. -  розгубився,  цiлуючи  її.  Присмак  сльози  i
жасмину вiн теж запам'ятав на все життя. - Куди,кохання моє?
   - Куди хочеш, на край  свiту,  аби  подалi  вiд  свого  батька,  вiд...
Чорноволенка, - знову хвилею в березi стогне дiвочий голос.
   - Чого ж, Мар'яно? - незрозумiле дивиться на неї i на небо, яке вже  не
може вмiстити всiх розгойданих зiрок  i  росою  обтрушує  їх  на  прочахлу
землю. - Чого?
   - I не питай... Я не можу дивитись на нього. Забери, коли любиш... Бо й
вiд тебе пiду.
   - Що ти говориш? - обхопив її обома'руками, наче дiвчина вже  йшла  вiд
нього. Вiн i не здогадувався, яка драма стояла мiж батьком i донькою,  але
з  книжок  добре  знав,   що   протирiччя   мiж   поколiннями   є   певною
закономiрнiстю, i одразу ж не злюбив Чорноволенка.
   Тiсно обнявшись, вони всю цю нiч пробродили i простояли,  мов  сновиди,
на березi рiчки, на хвилях якої дрiмало й розкришувалось мiсячне промiння.
А  вранцi  молодята  розписались  у  невеличкому  прибузькому   селi,   де
народилась Мар'яна. В цьому селi вони справили скромне весiлля,  на  якому
ображений слiдчий Чорноволенко до  смерку  сидiв,  нiби  чорна  хмара.  А.
ввечерi невiдкладнi справи вiдiрвали його од весiлля, i на  ньому  вiдразу
стало просторiше i веселiш...
   З цього ж села вони обоє пiшли в партизанськi лiси, а повернувся з  них
тiльки вiн. I от уже бiля куща жасмину  iнша  пара  впивається  щастям,  а
комусь од нього залишились тiльки крихiтки споминiв.
   Юрiй Андронович знову присiдав до столу, де лежить розгорнений  рукопис
Григорiя  Заднiпровського.  Тут  сердечно  i  шанобливо   згадується   про
партизанку Мар'яну, дарма що вона була в  iншому  загонi.  Чоловiка  знову
вражають i подiї партизанського життя, i їхнiй опис.
   Як у цiй книзi водно зiткались i драматизм, i велич  людської  душi,  i
терпкий гумор, i  золота  нитка  народної  творчостi.  Хiба  не  реквiємом
звучать ось цi слова про Мар'яну: "Мертва трава скоро стає  сiном,  мертва
людина  не  скоро  стає  травою...  В  нашiй  пам'ятi  Мар'яна  залишилась
лебiдкою, i в зелених прибузьких плавнях  вона  знайшла  свою  смерть,  як
поранена лебiдка..."
   "Щедрий,  Григорiю,  ти  чоловiк",  -  задумався  Юрiй  Андронович  над
рукописом,   пригадуючи,   що    партизани    Лебедем    назвали    самого
Заднiпровського. Можливо, що  хтось  i  пожалiв  би  вiддати  iншому  своє
чудесне прiзвисько...
   А в цей час за тоненькою стiнкою в другiй, бiльшiй  кiмнатi  дзенькають
чарки i голоснiше  виплiскуються  слова  пiдпилих  сватiв.  Дарма  що  вже
поночiє, вони саме зараз почнуть згадувати свою буремну молодiсть, бурчати
мало не на все сьогоднiшнє i глухо обурюватися, як вони при своїх заслугах
i талантах зупинилися на промiжних станцiях. I хоч боляче так  думати  про
свою рiдню, але вiн розумiє, що i його батько, i тесть - дрiбнi, омертвiлi
свiтила, свiтила без жаркого  вогню  у  грудях,  без  високих  поривань  у
головi. Очевидно, колись у них теж було щось свiже, талановите, поки вони,
досягши якогось службового рiвня, не вчепилися зубами й руками  в  крiсла,
поки вони не почали боятися, коли гримiло, за свою шкуру,  не  вiдсмикнули
свої плечi вiд  ношi,  яку  порiвну  мали  нести  нашi  ,  люди,  поки  не
забрехались у чомусь, коли страшнувато було говорити правду, та  не  стали
потроху жати не сiяне ними.  А  тепер  з  подивом  i  обуренням  помiчають
неповагу до себе i не  розумiють,  чому  стає  хистким  грунт  пiд  їхнiми
ногами. I марно сподiваються, що їхнє ще вiзьме. Нi, з  холодної  душi  не
вродиться гаряче дiло.
   - За твоє здоров'я, свате, за твою службу пiсля евакуацiї, - глухо, мов
осiннiй дощ, бубонить батько.
   - Спасибi, Андроне. Вже, можна сказати, якось  i  влаштувався,  хоча  й
пiдбивали деякi пiд мене клинцi. Ех i важку маю фортуну... Живу, як  нiчна
птиця.
   - А в кого тепер легка фортуна?
   - Е, не говори, не балакай. Ти все-таки роз'їжджаєш мiж хлiбами, дихаєш
нектарами, любуєшся, як ореться, сiється, росте, квiтує та наливається.  А
я мушу з нутрощiв виривати iншi наливи.
   - Коли треба, то треба.
   - Про це ж i кажу. Я, коли треба, i рiдного батька не  пожалiю,  фах  у
мене з гуманiзмами не чоломкається. За твоє здоров'я. А знаєш, що про мене
в  характеристицi   написано?   -   в   Чорноволе,нка   прорвалося   п'яне
самозадоволення.
   "Значить, уже до чортикiв допиваються", - поморщився  Юрiй  Андронович.
Вiн хоче зосередити увагу на рукописi,  але  самозадоволення  Чорноволенка
густо натiкає й сюди.
   - Там, дорогий свате, написано, що я майстер групових  викривань.  О!..
Були колись у мене рiзнi справи. I ще будуть!
   - Та невже й тепер?.. - навiть з острахом перепитує батько.
   - Аякже. Вiйна чимало наплутала, а розбиратися в усьому треба ось таким
чорноволенкам,  як  я.  От  нещодавно  один  чоловiк  принiс  менi   рiзнi
матерiали, що не снилися i тим письменникам, якi  про  шпигунiв  вигадують
всячину. Розумiєш, не матерiали, а золотий берег.
   - Iнтересно. I хто ж сидить на цьому березi?
   - Нiколи б ти при своєму житi-пшеницi i  рiзнiй  пашницi  не  придумав!
Вчорашнiй командир партизанського загону! Нагородами тебе заслiпити  може,
а сам - замаскований шпигун.
   - Та що ти, свате!?
   - Ще в Туреччинi його завербували. От якi можуть бути iсторiї.
   - А партизанив цей... у нас?
   - У наших лiсах. Твiй Юрко повинен знати ного як облупленого.
   - Хто ж вiн?
   - Григорiй Заднiпровський, - стишив голос Чорноволенко.
   - Заднiпровськийi? I  я  його  знаю!  -  вражено  вирвалось  у  Андрона
Потаповича.
   - Якщо знаєш, то тримай язик за зубами, пригодиться... - i не  доказав,
бо в кiмнату увiйшов блiдий од хвилювання й гнiву Юрiй Андронович.
   - О, зятьок прийшли! - з удаваною радiстю потягнувся до нього з  чаркою
Чорноволенко. - Посидь, нарештi, з нами, хай наука трохи почекає без твого
двiженiя вперед.
   - Який вам негiдник подав матерiали  на  Заднiпровського?  -  тремтячи,
Юрiй Андронович їсть очима Чорноволенка.
   - А ти пiдслухував? - на мить розгубився той.
   - Чув усю мерзоту, яку  в  нашiй  хатi  виливали  на  кришталево  чисту
людину.
   - Гляди, щоб за цей кришталь  i  сам  не  попав  туди,  де  козам  роги
правлять, - засичав Чорноволенко. - Ти, може, з ним i панiбратство вiв?
   - За честь вважав би  дружити  з  Заднiпровським.  Головою  присягаюсь:
Заднiпровський чистий, мов лебiдь. А лебедiв тiльки злочинцi поїдають.  Ви
копнiться в душi того, хто писав доноса.
   - Не вчи ученого! - спогорда вiдповiв Чорноволенко. -  Самi  пiд  чубом
лiй маємо. Тобi вiдомо, що загiн Заднiпровського був самочинним?
   - I що з того?
   - А ти знаєш,  що  такими  загонами,  як  правило,  керували  чужоземнi
розвiдки?
   Страшна i дика пiдозра одразу чорною плямою лягла на сотнi вiрних синiв
Батькiвщини.  Задихаючись  од  лютi,   Юрiй   Андронович.   обрушився   на
Чорноволенка:
   - Звiдки це вам знати, хiба ви з  своєї  схованки  бачили,  як  боровся
народ? Яка падлюка, який кретин виплодив цю кривду?
   Чорноволенко скочив з стiльця, наче його  швайкою  штриконули,  i  стис
кулаки. Обличчя i кола поржавлених  рум'янцiв  на  ньому  перекосились  од
лютi, i очi, здавалось, навiть на окуляри насочили злоби.
   - Хлопчисько! Вертигуз! Недоумок! Дуринда! Що ти тямиш .у життi i  його
перипетiях? Потинявся трохи в лiсах i думаєш уже когось учити, а на когось
тiнь кидати. Губи ранiше обiтри! Це сказав не хто-небудь, а та голова,  що
не перший день по нашiй лиш керує!
   I пiсля цих слiв насторожена тиша залягла у кiмнатi її першим  розiрвав
Юрiм Андронович:
   - Так сказала ваша висока голова?
   - Так сказала наша голова. От i  почнемо  пересiвати  вашого  брата  на
сито, вiддiляти чистих вiд. нечистих.
   - Тодi  й  вона  пiдлiстю  i  гноєм  набита!  -  гнiвно  вiдкусив  Юрiй
Андронович. - Тепер i на мене напишете доноса?
   Мертва тиша була йому вiдповiддю. Навiть  Чорноволенко  поблiд,  i  пiд
круглими окулярами в нього округлилися очi... Чого вiн  тiльки  прийшов  у
цей дiм? I що тепер робити? Вiн поглядом шукає свiй портфель i  картуз,  а
страшнi слова зятя холодними лапищами стиснули йому серце й мозок. До  цих
слiв ше по-дурному чiпляються й iншi: "Лебедiв тiльки злочинцi  поїдають".
Що наробив цей хлопчисько? Мовчати чи не мовчати? Скажи, то й тебе... А не
скажи?.. "Лебедiв тiльки злочинцi поїдають..." Пiсля цього й  тобi  можуть
скрутити голову, як гусаку... Аж небо гойднулося за вiкном. Давно не  було
такої нiчки...



   XXXIX

   Надходили жнива.
   Надходила пора гарячого марева i гарячої працi.  Про  це  на  сторiнках
поля свiдчив посивiлий житнiй  колос  i  крихкий  позублений  вус  ячменю,
кованi золотi мiшечки на пшеницi i молодий спiв  перепелиних  виводкiв,  а
найбiльше - сторiнки рiзних рiшень, розпоряджень, циркулярiв,  вiдстуканих
на  цигарковому  паперi,   несамовитi   телефоннi   дзвiнки,   накачування
райуповноважениУ, наскоки заїжджих та проїжджих  iнспекторiв  i  невсипуще
радiо. Воно без почуття гумору повчає та й повчає, хлiборобiв:  "Збиральна
кампанiя, - як учить товариш Сталiн, - дiло сезонне".
   Ось уже великими лiтерами на першiй сторiнцi газети  набрано  телеграму
спецiального кореспондента, що на пiвднi почалась косовиця  хлiба.  I  очi
господарiв поля поверталися на пiвдень, наче звiдти з-за хлiбiв от-от  мав
вийти сам казковий Урожай у солом'яному брилi, з пишними колосками замiсть
вусiв.
   У рiзних установах теж починається лихоманка  пора:  не  один  керiвний
товариш  i  сяк  i  так  лимiрковує,  як  би  наблизити  пiвдень  до  його
мiсцевостi, як би поперед сусiдiв  вискочити  у  газету  й  зведення.  Але
сусiди також не сьогоднi народились на свiт божий,  та  й  горбаки  в  них
вищi. I вже ранкове радiо до глибини душi обурює Киселя: бач, який лукавий
Клименко! Ще позавчора  казав.  Що  почне  косовицю  лише  через  тиждень,
сьогоднi вже говорить про вибiрковi жнива на згарищах i пагорбах. I Кисiль
одразу ж з головним агрономом вилiтає у шв-деннi райони,  робить  нищiвний
рознос усiм, хто має "зеленi настрої", i, нарештi, косовндя починається  i
в їхнiй областi.
   Цi днi Кисiль теж гасав ло районах  не  за  страх,  а  за  совiсть,  до
полудня зриває голос - i вже не говорить, а хрипить або шкварчить.  Одного
вiн страхає  судом,  другому  вправляє  мiзки,  третьому  натякає,  що  до
скошеного сьогоднi можна доплюсувати завтрашнє, на четвертого стукотить  -
"давай, давай, Пушкiн за тебе працювати не буде", на когось складає  акта,
але нiкого не хвалить, бо це розмагнiчує народ. Пiсля його наскокiв меншає
радостi й людей, зникає святковий настрiй у косарiв та женцiв.
   Нарештi Кисiль добирається до полiв колгоспу,  в  якому  головує  Марко
Безсмертний. I вже це викликає невдоволення i в  душi,  i  на  обличчi,  i
навiть у животi починає . так бурчати, нiби  туди  кинули  старого  рябка.
Давнi слова Марка ще й досi печуть i пересмикують його. Чекай,  голубчику,
i я тебе впечу. Ще не народився той голова колгоспу, якого  на  чомусь  не
можна було б схопити за зябра.
   - Може, заїдемо до Безсмертного на безплатний борщ, - обертає до Киселя
запорошений вид кучерявий, мов баранець, шофер з по-дiвочi гарним рисунком
рота i рухливими комами бiля нього.
   Киселя одразу насторожують i мова, i коми шофера  -  i  для  чого  вони
здались йому?
   - Ти що мелеш? На який це такий безплатний'борщ?
   - А ви хiба не чули? - дивуються дiвочi, з яскравою  вогкуватiстю  уста
шофера. I вiн уже з пошаною додає: -  Марко  Трохимович  органiзував  таку
їдальню, що  дай  бог  кожному.  Всiм,  хто  працює  у  полi,  безкоштовно
вiдпускається борщ, правда, поки що без хлiба. Iнший голова не догадається
пiдвезти в поле води, а цей...
   -  Говорила-балакала,  та  все  чортi-що,  -  вiдрiзав  Кисiль.  --Ану,
повертай - вези на дармовизну до того казана.
   Машина ще проїхала кiлометрiв зо два i з шляху вихопилась на польову, в
голубоцвiттi Петрового батога дорогу, що  одразу  ж  закурилася,  мов  хто
пiдпалив її.  Обабiч  неї  в  золотих  полумисках  соняшникiв  бенкетували
бджоли, на синюватих стеблах сизiли дзвiночки вiвса, прив  ядали  сердечка
листя рясного стручкуватого гороху. його кучерi чимсь нагадували розкiшний
чуб на головi шофера.
   - Ого, який  тут  горох  уродив!  -  вирвалось  у  зовнi  флегматичного
головного агронома. - Прямо - цар-горох!
   - Президент-горох, - зневажливо  кинув  Кисiль.  Але  головний  агроном
пропустив його слова повз вуха й захоплювався далi:
   - Такий горох, дивись, центнерiв по тридцять п'ять видастьi
   - По п'ятдесят! - у Киселя помiж двома "п" бризнула повна  зневага.  На
цих  полях  навiть  найбiльший  урожай  не  порадував  би  його,  бо   тут
господарював непоштивий i в'їдливий Марко Безсмертний.
   - По п'ятдесят не вийде, а на сорок, може, й потягне,  -  в  захопленнi
чоловiк не вловив жовчi в голосi Киселя. - Пофортунило Марковi.
   - I це, Iване Гнатовичу, напевне, тому, що в господаря поля теж є  щось
горохувате: що не кажи, що не роби, як не  довби  йому,  -  вiдскакує  вiд
нього, неначе горох од стiнки. Хохлацький норов.
   - Хм, - скосив очi Iван Гнатович. В душi вiн не  погодився  з  Киселем,
але заперечувати не став йому: не поможе це, та й лiньки було в таку спеку
розмовляти. Незабаром вiн знову зрадiв. - Дивiться, Безсмертний i на парах
посiяв горох. Не молодець?
   - Дивлячись iз якого боку. Чи не пахне це  комбiнаторством?  -  буркнув
Кисiль.
   - Коли б усi комбiнували отак.
   - Хвалiть, хвалiть його, та озирайтеся на всi боки. - Кисiль несхвальне
подивився на пари i задумався над своїм.
   На польовому отанi бiля  соняшникового  товариства  вони  застали  саму
куховарку, розжарену сонцем, вогнем i цибулею. Соняшниковий пилок лежав на
її бiлiй хустинцi й вивiтреному обличчi. Молодиця одразу  пiзнала  Киселя,
витерла фартухом чоло i приязно посмiхнулась веселою зеленкуватiстю  очей,
на яких розсипалось кiлька темних цяток - в одному бiльше, анiж у Другому.
Ця непропорцiйнiсть здивувала Киселя - i тут у Безсмертного не так.  як  у
людей. Але жiнка славна - вiд неї i пiсний борщ будеш  залюбки  споживати.
Чи  не  дружина  це   Заднiпровського?   Здається,   вона.   А   чи   знає
Заднiпровський, якi хмари нависли над ним?
   -  Варите?  Добрий  день  вам,  -  ласкавiше  звичного  пробурмотiв  до
молодицi.
   - Аякже, варю, бо таке моє дiло, - весело вiдповiла Катерина  Павлiвна.
-От добре, що нагодилися на борщ. Саме умлiває.
   - Умлiває? - для чогось перепитав Кисiль, з опаскою заглядаючи в чорний
казан, нiби там принаймнi варились вибуховi речовини. -I  ви  його  зовсiм
безплатно даєте-розливаєте?
   - Атож, - з гордiстю сказала жiнка. - Сьогоднi i першi квашенi огiрочки
даватимем. Вродило їх стiльки, що дiвчата не встигають виносити.
   - Куди виносити? - знову насторожився Кисiль.
   - I на заготiвлю, i на продаж.
   - Значить, безплатно? - щось роздумуючи, сказав сам до себе  Кисiль.  -
Iване Гнатовичу, про це треба написати. Виймайте своє причандалля.
   - Еге ж, таки не завадить написати, - довiрливо  подивилася  на  Киселя
Катерина Павлiвна i схрестила руки на грудях. -  А  знаєте,  почiм  у  нас
огiрки й помiдори вiдпускатимуться своїм людям?
   - Не знаю.
   - Такої дешевої цiни ще не чули в областi - по  собiвартостi,  значить.
Напишiть i про це. Хай у iнших селах теж так роблять.
   - Так не робитимуть! - гримнув  Кисiль,  крадькома  пасучись  очима  на
повних грудях молодицi. - Розбазарюєте колгоспне добро ще й радiєте?
   -  Ми  розбазарюємо?  -  жахнулася  Катерина  Павлiвна,  i  в  її  очах
поширилась весняна зеленкуватiсть. - Чим? Ось цим борщем?
   - I борщем, i такими дурними цiнами. Ми ще  присмалимо  за  них  вашого
Безсмертного. Вiн замiсть  карбованця  кладе  копiйку  в  колгоспну  касу.
Думати треба над цим!
   - А над тим, як жити людям, не  треба  думати?  -  спалахнула  Катерина
Павлiвна. - Чи вам нашого  бурячка  i  капусти  шкода?  Не  добра  ви,  не
душевна, хоча й чиновна, людина. - Молодиця ображено вiдiйшла вiд машини i
стала пiд захист золоточубих соняшникiв. Гнiв i невидимi сльози пощипували
її повiки.
   - Складайте акта! - наказав Кисiль головному агрономовi.
   - I навiщо нам папiр переводити, хоч вiн i все стерпить? -  флегматично
запитав Iван Гнатович. - Невже вам шкода для людей їхнього ж борщу?
   - I ви заодно з розкрадачами колгоспної власностi? - обурився Кисiль.
   - З такими розкрадачами i я заодно, -  так  само  флегматично  вiдповiв
Iван Гнатович, кинув бровами на куховарку, але в останнiй  мент  завагався
попросити в неї боршу.
   В Киселя сталевими замочками замкнулися очi, тiпнулися уста.
   - Доброго маю в себе помiчника пiд боком.
   - I я не зобижаюсь на себе.
   - Вiд сьогоднi почнете зобижатися. Досить у демократiю бавитись...
   -У вас побачиш цю демократiю, -насурмонився Iван Гнатович.
   Саме на цю суперечку й нагодився Марко Безсмертний.
   - Ось вiн, дiячi Поперед батька в комунiзм скачеш? - одразу ж в'їв його
Кисiль. - Безплатним борщиком авторитет роздуваєш? Лопне цей пухир!
   - Ви нiби щось сказали?  -  Марко  демонстративно  поглянув  на  сонце,
скинув перед ним картуза. Це в нього вийшло так природно  i  кумедно,  iдо
Катерина Павлiвна приснула зо  смiху,  гигикнув  шофер,  повеселiшав  Iван
Гнатович,   аг   Кисiль   почервонiв,   i   вся   його    постать    стала
загрозливо-бундючною.
   - Не чув, про що питаю?
   - Таки не чув, - безневинно вiдповiв Марко, бо  i  поля,  i  робота,  i
погода радували його. А  що  йому,  зрештою,  зробить  Кисiль?  Покричить,
постраха, ну, зварганить акта i  повiється  далi,  бо  навiть  вникнути  у
помилки в нього не знайдеться часу: недаремно ж люди  так  прозвали  його:
Приїхав-Поїхав.
   Кисiль ткнув пальцем на казана:
   - Щоб сьогоднi, зараз же, закрив цю самодiяльну комедiю з борщем.
   - Нам не сумно вiд неї,  хоч  вона  й  самодiяльна,  -  анiтрошечки  не
розсердився Марко.
   - Ой гляди, як засумуєш, коли сюди загляне слiдчий, -  знищив  поглядом
Безсмертного.
   - Хай заглядає, - i далi посмiхається Марко. - Може, вiн веселiший  має
норов?
   -.Норов слiдчих вiдомий! Це ж додуматись: борги на шиї, а вiн  добро  з
димом пускає.
   - I боргiв уже нема на шиї, - поправив Марко.
   - Як нема? -насторожено, з недовiр'ям спитав Кисiль. - Де ж ти їх устиг
подiти? У воду кинув?
   - Еге ж, у бистру воду, щоб не повертались.
   - А чим ти їх лiквiдував? - пiдозрiливе обмацує поглядом Марка, чи нема
тут якої каверзи. -Чим?
   - Цибулею, редискою i самими раннiми огiрками. Може, поїдем  у  село  -
поглянете на квитанцiї? - шанобливо сказав Марко, ще не  знаючи,  що  йому
далi робити: чи розсердитись, чи розреготатись.
   - Он як! - вже спокiйнiше  говорить  Кисiль.  -  На  цибулячому  хвостi
далеко не заїдеш.
   - Теж так маракуем. Я  радий,  що  ми  думаємо  у  рiзних  мiсцях,  але
сходимося на одному, - ще бiльше пiдкреслив свою пошану до Киселя.
   - I на чому збираєтеся виїжджати?
   - На коров'ячому хвостi. Але спершу треба чимось ухопитися за нього.
   - Зубами, - буркнув Кисiль.
   Але Марко до кiнця вирiшив не зчiплюватися з ним i коротко вiдповiв:
   - Спробуєм.
   - Що спробуєм?
   - Виконати вашу пораду.
   - Який ти сьогоднi добрий, хоч до рани приклади. З чого б то воно?..  -
вголос прикидає Кисiль, не дивлячись на Марка.  -  Ну,  веди-показуй  своє
царство-государство. Щось дуже деякi розхвалюють його.
   - Що ж вам показувати? Те, що зараз пiд косу має лягти?
   - Як ти угадав?
   - Характер ваш знаю.
   - Занадто багато знаєш ти. Жати, звiсно, й не думав? - їв  слова,  i  в
погляд Кисiль умiстив усю отруту, яку мав.
   - Думати - думав, але не починав.
   - А Iванишин уже косить, аж гай шумить, бо вiн не так мудрує, як  деякi
мудрагелi.
   - Йому легше, то й косить, - похмурнiло обличчя i голос Марка.
   - Чого ж йому легше?
   - Бо вiн для зведення переводить зелену озимину, а  ми  у  зведення  не
поспiшаєм.
   - Знаємо цi "зеленi настрої", - поморщився  Кисiль,  -  а  потiм  зерно
починає осипатись на пнi.
   В долинi жита справдi були зеленими, i Кисiль, наскрiзь  промацуючи  їх
пiдозрiливим поглядом, нiчого не сказав. Але на  пагорбi  вiн  пожвавiшав.
Хлiбами просунувся на  макiвку  горбка,  вирвав  колосок,  двома  пальцями
вилущив з нього зернину i, не куштуючи її, сказав:
   - Ось тут зараз же менi, чоловiче, й починай вибiркову косовицю.
   Марко уперто похитав головою:
   - I не подумаю.
   - Бо не буде чим - голову за це зiрвем! - Кисiль обома руками  показав,
як хтось буде зривати голову Безсмертному.
   - Тодi багато залишиться безголових. - Уже  лихi  iскри  затрепетали  в
Маркових очах, але Кисiль не помiтив їх.
   - Ти що, з державою жартуєш?  Зараз  же  починай  косовицюi  В  зеленiй
головi завжди зеленi мiзки, та вони швидко можуть пожовтiти.
   I Марко не витримав. Вiн пригнувся, немов перед стрибком, i, вiдкушуючи
кожне слово, слiпим гнiвом подивився на недобре, пихате обличчя Киселя:
   - Забирайся зараз же з поляї Чого прийшов сюди толочити хлiб  i  людей?
Ще не натолочився? - Вiн рукою полiз до кишенi, i Кисiль з  жахом  згадав,
як Безсмертний пiстолетом учив Безбородька. Рiй  думок  увiрвався  йому  у
мiзки i жалив їх по всiй площi. Бо що  цьому  анархiсту  й  тепер  пiдняти
зброю? Пиха одразу ж здмухнулася з його виду. Кисiль, незважаючи  на  свою
опасистiсть, вискочив iз хлiбiв, крутнувся на дорозi  i  тут  вiдчув  себе
безпечнiше.
   - Ти з глузду з'їхав?  Ти  знаєш,  чим  це  пахне?  -  заговорив  майже
пошепки, прислухаючись до гудiння в головi. -  Ти  знаєш,  кого  женеш  iз
поля?'
   Але Марко вже закусив вудила.
   - Знаю!  Не  робiтника,  а  перекотиполе,  погонича.  Оранка  настає  -
поганяєш на оранку, сiвба  прийде  -  поганяєш  сiяти,  жнива  настають  -
поганяєш жати, бо це треба  для  папiрця.  Йому,  папiрцевi,  а  не  людям
служиш. Геть iз нашого поля!
   Кисiль оглянувся. До нього пiд'їжджала машина, i  на  нiй  анiтрохи  не
печалився нi шофер, нi  Iван  Гнатович  -  напевне,  й  не  побачили  його
поразки. Вiн похапцем вилiз на сидiння i вже звiдти кулаком посварився  на
Безсмертного.
   - Анархiст! Сьогоднi ж сядеш у тюрму. Хай там тебе  годують  безплатним
борщем.
   - Троцькiст! - кинув йому навздогiн Марко ще й свиснув з доброго дива.
   Кисiль  задихався  од  гнiву,  навiть  темнi  дужки  синцiв  пiд  очима
зсередини затiпались злiстю.
   - Ви чули? Вiн троцькiстом обiзвав  мене!  Дасте  свої  свiдчення!  Вiн
вiдповiсть...
   - Невже троцькiстом? - флегма'тичне  здивування  пройшло  по  округлому
виду Iвана Гнатовича. - Невже вiн таке випалив?
   - Хiба ви не чули?
   - Нi, такого не чув.
   - А ти, Володимире?
   - Щось вiн крикнув, а що - не розiбрав. Здається, на кiнцi було  "iст",
а що спереду - не розшолопав, - безневинними очима поглянув  шофер,  а  на
його дiвочих устах залукавився прихований посмiх.
   - Чи ви оглухли разом?! - аж скригнув зубами Кисiль. - Та  Марко  такий
правдивий дурень, що й сам пiдтвердить свого троцькiста. Жени до слiдчого.
   Вiлiс вилетiв на шлях, перекотився через мiсток, i недалеко  вiд  трьох
ставкiв Кисiль поперед себе  побачив  машину  секретаря  обкому,  що  йшла
назустрiч.
   - Зупинись! - кинув шоферу, пригинаючись, вискочив на узбiччя й  пiдняв
догори обидвi руки.
   Чорний лискучий ЗIС, темно переганяючи на собi шматки неба i  слiпучого
сонця, з шипiнням зупинився бiля блакитних гнiзд чебрецю.  I  не  встиг  з
машини  вилiзти  перший  секретар  обкому,  як  Кисiль,  хвилюючись  i  не
спускаючи з нього погляду, заговорив, замахав руками:
   - Я бiльше не  можу  працювати!  Я,  Михаиле  Васильовичу...  всьому  є
межа...
   - Чому ви бiльше не можете працювати? - неждано запитав хтось збоку.
   Кисiль оглянувся, отетерiв i з несподiванки подався назад. Приходячи до
тями, вiн побачив перед собою секретаря ЦК. Вiн був у  сiрому  костюмi,  у
звичайному легенькому брилi, одвертi веселi очi йото одночасно  тримали  в
собi розум, i смiх, i насмiшку.
   - Я... - до решти розгубився Кисiль,  видобуваючи  догiдливу  посмiшку,
але вона одразу не могла змести всi попереднi вирази гнiву  й  обурення  i
тому вийшла жалюгiдним недоноском.
   - Кажiть, не соромтесь, товаришу...
   - Кисiль, начальник обласного  управлiння  сiльського  господарства,  -
пiдказав Михайло Васильович.
   - Я, бачите, нiчого не можу зробити з  одним  дуже  норовистим  головою
колгоспу, - терпнучи до самих  нiг  невпевнено  заговорив  Кисiль.  -  Вiн
нiкого не слухається...
   - Чим провинився цей голова? - погляд в секретаря ЦК стає строгiшим.
   - Анархiст у всьому: i в плануваннi, i в роботi, i в  побутi,  -  трохи
почав одходити Кисiль. - Ось вiн щойно вiдмовився жати,  мене  троцькiстом
вилаяв i прогнав iз свого поля, бо нема на нього управи.
   - Прогнав? Iз поля? Нiчогенький норов має. Це, Михайле Васильовичу, вже
непорядки.
   -  В  нього  кругом  таке,  -  пожвавiшав  Кисiль.  -  Колгоспне  добро
розбазарює, вiдкрив на полi богадiльню - видає безплатно борщ.
   - Безплатно? - здивувався секретар ЦК. - I добрий чи поганий?
   - Я не куштував.
   - Даремно, а я на дурничку не посоромився б, - засмiявся секретар ЦК, i
в силувано-пiдлесливiй усмiшцi скривився Кисiль  -  Поїдемо  поглянемо  на
цього анархiста...
   Безсмертний почув бурчання машин, коли  звернув  з  озимини  сусiднього
колгоспу, але навiть не озирнувся бо лютився чоловiк i з болем поглядав на
зелений пучок скошеного жита: доки  ж  так  будуть  нiвечити  хлiборобську
працю? I доки перед киселями будуть гнутися навггь розумнi, але  полохливi
чи занадто обережнi голови?  Та  ось  машини  повернули  прямо  до  нього,
зупинились, i Марко першим побачив секретаря  ЦК.  Радiсть,  здивовання  i
острах ворухнулись у душi чоловiка.
   - Так це ви Марко Безсмертний? - пильно придивляючись, вiтається з  ним
секретар ЦК. На мить на його чолi вигинаються зморшки,  .а  погляд  кудись
шугає вдалину. - Здається, я наче зустрiчався з вами?
   - Зустрiчалися, - жвавiшає обличчя Марка, а на вид Киселя падає тiнь.
   - А де ми зустрiчались?
   - На фронтi. Ви менi вручали орден Ленiна.
   - Приємно знову побачитись, - сердечно  посмiхнувся  секретар  ЦК,  але
зразу й похмурнiв. - Що ви тримаєтев руцi?
   - Пропащий хлiб.
   - Пропащий?
   - Так. Це хлiб для... зведення. З нього ще дух молочка не вивiтрився.
   - А яке горе заставило жати хлiб... для  зведення?  Марко  зам'явся,  а
Кисiль поблiд.
   - Кажiть, кажiть, не крийтеся.
   - Це я сказав жати, - насилу вимовив Кисiль - йому перехопило  подих  i
мову.
   - Для чого? - обернувся до нього секретар ЦК,  i  очi  його  потемнiли.
Кисiль знiтився:
   - Воно, я думаю, повинно дiйти в покосах.
   - Коли не дiйшло в головi, то де вже йому  дiйти  в  покосах?!  -  гнiв
блиснув у поглядi секретаря ЦК. - Ви щось тямите у хлiборобському дiлi?
   - Я сiльськогосподарський iнститут закiнчив.
   - Навiть? - здивувався секретар ЦК. Вiн узяв у  Марка  жмуток  колосся,
простягнув Киселевi. - I у вас не болiла совiсть,  коли  кидали  пiд  косу
хлiборобську надiю?
   - Пробачте... не додивився. . згубив його...  Секретар  ЦК  похмуро,  з
глибоким докором поглянув на Киселя:
   - Не тiльки це  жито  -  святiсть  до  працi,  до  людини  згубили  ви.
Порожняком їдете в соцiалiзм! - I  обернувся  до  секретаря  обкому.  -  Я
думаю, товариш Кисiль правильно сказав, що вiн бiльше не може працювати на
своєму посту... Сiдайте, товаришу Безсмертний, показуйте господарство.
   Все це, немов удар грому, приголомшило Киселя. Вiн хотiв щось  сказати,
але стримався, озаддям вперся у вiлiс  i  тоскно  дивився,  як  зачинились
дверцята ЗIСа. До нього, мов крiзь окрiп, донiсся смiх з машини - невже  в
когось тепер i радiсть могла бути? Кисiль тремтячою рукою вийняв з  кишенi
хустинку i почав обтирати пiт,  що  вичавлювався  не  сонцем,  а  болiсним
смутком. Коли ЗIС рушив з мiсця, вiн потягнувся до нього тулубом  i  обома
руками, але зразу ж i  опустив  їх,  бо  хiба  благанням  можна  повернути
втрачене? Для цього, очевидно, щось iнше треба. I вiд  цiєї  думки  тоскно
заворушилися iншi, вповзаючи в його краєчки'життєвих дорiг. Але  одразу  ж
нагнав їх, бо хiба ж вiн для себе старався, хiба йому особисто потрiбне це
жито, бодай би на пнi уклякло  воно!  Та  знову  до  краєчкiв  його  дорiг
поповзли сумнiви, i вiн мовчки викорчовував з себе двобiй думок,  визнавав
- i визнати не хотiв своєї провини, бо ж  не  сам  вiн  так  старається...
тобто старався на керiвнiй роботi... Де там було думати  про  святiсть  до
роботи, коли бiльше думалось про те, як би не схопити "строгача" за  це  ж
недосiяне чи незiбране жито.
   Тепер вiн уперше за довгi роки подивився на поле  не  як  той  керiвний
працiвник,  якому   треба   когось   розносити   за   оранку,   сiвбу   чи
хлiбозаготiвлi, а як звичайний смертний... Та з цього нiчого не  вийшло...
Чогось ниви здалися йому пожовклою сценою в театрi,  де  нагло  обiрвалась
частина його бiографiї, i колос - не спiвав, не спiвчував йому, а шипiв на
нього...
   - Так до слiдчого їхати чи додому й до хати? - запитав iз кабiни шофер.
В руцi його самотнiв зелений., марно загублений  колосок  жита,  i  Кисiль
чомусь здригнувся й безнадiйно махнув рукою.
   - Їдь, куди хочеш, тепер все одно...
   - Може, до куховарки з весняними очима?  -  пожвавiшав  Iван  Гнатович,
якому знову заманулось побачити ту жiнку, вiд погляду якої хотiлося  стати
молодшим i кращим.
   Кисiль стрепенувся, наче його вжалив шершень... I що було б послухатись
куховарку - покуштувати її борщу? А в  цей  час  машина  з  секретарем  ЦК
поїхала б ген-ген куди й не зачепилась би за його долю.  Так  хiба  вгадає
чоловiк, на чому вiн має спiткнутись?
   Кисiль пiдводить зiв'ялу голову. На дорозi вже влягається пил, а за ним
прозорими прожилками розщеплюється  пропечене  скляне  повiтря,  i  марево
тремтить за житами, на якi вiн якийсь час не  приїде  начальником.  Ну,  а
потiм якось перемелеться. Кисiль почав забiгати думками наперед, але  одна
збоку вжалила його. "Приїхав-Поїхав", - з невимовною гiркотою згадав  своє
прiзвисько i  мало  не  застогнав.  Ось  i  все,  що  залишилось  од  його
дiяльностi...
   Бiля кожного поля, бiля кожного клину  зупинявся  ЗIС,  i  секретар  ЦК
обома руками то пестить, то розгортає, то  пригортає  хлiборобську  працю.
Вона тiшить  i  радує  його  серце,  а  ось  на  клинi  припаленої  гречки
засумувало воно.
   Розгубленiсть уже вiдiйшла од Марка, вiн зовнi стає спокiйним,  хоча  в
головi зараз вирує коловорот думок.
   - Для першого року господарювання зовсiм непогано, навiть  добре,  а  з
городиною - прямо-таки чудово! I молодцi, що не обдираєте  покупця.  Марiю
Тримайводу  i  її  бригаду  неодмiнно  треба  вiдзначити!  -  Секретар  ЦК
одночасно говорить i до Михайла Васильовича, i до Марка.
   - Не забудемо, - щось записав у блокнот Михайло Васильович. -  А  що  з
головою робити?
   - З цим анархiстом? - засмiявся секретар ЦК. -Подивитесь  восени,  коли
урожай буде в коморi. А чого ж  ви,  Марку  Трохимовичу,  обiзвали  Киселя
троцькiстом? Вiн в опозицiї був?
   - Нi, не був, - зам'явся Марко.
   - Доказуйте, доказуйте.
   - Ми його так прозвали за те, що не розумiє чи не любить вiн хлiбороба,
усе чекає од нього полiтичних помилок, вишукує в нього другу душу  та  .аж
трясеться, щоб той, бува, не  мав  зайвого  шматка  хлiба  чи  яблука  для
дитини. Для нього селянин -  це  тiльки  виконання  норм,  хлiбозаготiвлi,
позики, молока, м'яса, шерстi, яєць i слухач його виступiв. На всьому, без
потреби, економить Кисiль:
   i на дитячому рум'янцевi, i на жiночiй красi, i на хлiборобськiй силi.
   - Ще не перевелись такi знавцi села, -  задумано  сказав  секретар  ЦК,
погляд його потьмарився i полинув кудись далеко-далеко.
   Мовчки проїхали якийсь час, придивляючись до полiв i марева над ними.
   - Борщем своїм, голово, почастуєте? - неждано почув Марко.
   - Борщем?.. З охотою, тiльки, пробачайте, без м'яса, пiсний вiн.
   - Нам уже навiть кориснiше  споживати  пiсний,  -  з  якоюсь  насмiшкою
поглянув на себе i дебелого секретаря обкому.
   До польового стану вони пiд'їхали саме в обiдню пору,  коли  притомленi
люди сiдали на землю, а здивованi соняшники нридивлялись до внх i до мисок
з намальованими соняшниками.
   - Тут безплатний борщ видається? - пiдiйшов  секретар  ЦК  до  Катерини
Павлiвни.
   - Ой... боженьку мiй... - клекотом вирвалось у тої, i вона,  округляючи
очi, для чогось тихо запитала: - Це ви?..
   - Здається, я. Почастуєте своїм борщем?
   - Та я зараз...
   Катерина Павлiвна побiгла по миску, лаючи себе  в.  думках,  що  навiть
хлiба не має почастувати гостя. Вона йде разiв зо два оглянулась, чи  нема
тут якогось обману, але обману не було.
   Бiля соняшникiв, поруч з усiма хлiборобами, сiв секретар ЦК,  до  нього
потягнулись кiлька рук iз сухим чорним хлiбом. Вiн  узяв  шматок  хлiба  в
дiда Євмена, передiлив його й, повертаючи половину, подякував старому.
   - Звиняйте, що такий темний, з домiшками, як наша доля, бо  труднощi...
- звичайно, з перцем сказав дiд Євмен.
   Секретар ЦК пильно поглянув на старого. - Це вiрно, що доля наша iще  з
рiзними домiшками: було кому натрушувати їх. Але тепер ми й за цi  домiшки
вiзьмемось, - сказав переконано. - Домiшки мають згинути, а доля рости!



   XL

   П'ять днiв i п'ять  ночей  гудiли  в  полях  молотарки.  Над  ними,  як
безконечнi жертви, злiтали золоточубi  снопи;  шевськi  ножi  барабанщикiв
били їм пiд саме серце,  й  обезсилене  колосся  сторч  головою  летiло  в
iкластi пащеки, в ненаситне гудiння i в скажену круговерть,  де  стогнало,
дзвенiло, плакало i солодко падало на землю натомлене .зерно. Пошерхлi,  з
степовим пилком жiночi руки  ворожили  над  ним,  неначе  передавали  йому
родючiсть, вагарi не встигали зважувати, а водiї та їздовi вивозити  його,
i в степу з жита, пшеницi та ячменю виростали золотi вулкани.
   На старих дорогах i нових шляхах побiльшало  птаства.  А  великий  хлiб
їхав i їхав i на елеватори, i в землянки, i в свiжi оселi. В селi  запахло
житнiм духом, i тому обнадiянi хлiбороби не вiдходили нi  вдень  нi  вночi
вiд молотарок.
   А коли не вистачало снопiв i коли зобижено почали стихати машини,  люди
самi снопами валилися  бiля  них,  падали  на  золотi  вулкани  зерна,  на
пiдсиненi мiсяцем стернi i одразу ж з посмiшкою  чи  зiтханням  входили  в
сон. I там над ними знову злiтали чубатi снопи, бiснувались  молотарки,  а
бiлiї них дитячою мовою жебонiло зерно.
   Йде Марко степом, наче завороженим царством, i засинає на  ходу,  потiм
стрепенеться, здивовано подивиться, як навколо  ворушиться  срiблясто-синє
мiсячне снування, як пiд ним розкiшна, - голови у зерно, а ноги на  стежку
- щасливо спить чубата парубота, прислухається до росяного  шепоту  i  сам
промовить собi:
   - Я люблю вас.
   В яринi озвалася перепiлка, i чоловiк спросоння говорить до неї:
   - Я люблю тебе,  пташино,  люблю  твiй  спiв.  Перед  ним  у  кружляннi
проходить зоряна карта неба,  i  вiн  теж  говорить,  що  любить  небо,  i
почуває, що вся любов не вмiщається в його тiлi.
   У долинi над ставом зафоркали конi. Марко зупинився, зовсiм  прокинувся
i, дивуючись, засмiявся i до коней, з темних грив яких  осипалося  мiсячне
промiння, i до ставу з затонулим у ньому небом, i до  клаптiв  туману,  що
навшпиньках скрадалися над очеретами.
   Давно не було так вiдрадно на душi в чоловiка, бо там добре  вмiстились
i люди, i земля, i нiч, i оцi конi з темно-срiбними гривами,  i  зерно,  i
надiйнi розрахунки, якi тримав  у  головi.  Коли  все  буде  гаразд,  люди
матимуть i хлiб^ i до хлiба. Це вже видно по озиминi i ячменю.  А  льон  i
коноплi, єй-єй, повиннi вивести його в якiсь мiльйонери.  Правда,  про  те
цього року бiльше, нiж вiн, дбала, спасибi їй,  сама  природа:  прямо  всi
свої щедроти поприносила i на поля, i на луки, й на городину,  i  на  сад.
Поталанило йому, та й годi. Ну, а  тепер,  чоловiче,  не  роззявляй  рота,
думаючи про завтрашнiй день... .
   От i йде  полями  новий  мiльйонер  у  порудiлих  кирзових  чоботях,  у
вибiленiй солдатськiй сорочцi, похудiлий i  голодний,  i  посмiхається  до
всього широкого свiту, i до людей, що сплять на землi.  I  славно  йому  з
ними, як зерну в одному колосi, що разом стрiчає i грози, i сонце.
   З однiєї кишенi Марко виймає засiяний цифрами блокнот,  а  з  другої  -
томик поезiй Шевченка. Та нi цифр, нi вiршiв  при  мерехтливому  мiсячному
свiтлi вiн не може читати й впiвголоса звертається до темних  з  мiсячними
гнiздами верб: .

   Один у другого питаєм:
   Нащо нас мати привела?
   Чи для добра? Чи то для зла?
   Нащо живем? Чого бажаєм?
   I, не дiзнавшись, умираєм,
   А залишаємо дiла.

   Дерева здивовано слухають  чоловiка,  кивають  йому  своїми  вiнками  й
осипають на воду синю росу.  Коло  самого  берега  скинулась  риба,  знову
заiржали конi, i далеко-далеко  за  самотнiм  вiтряком  обiзвалася  дiвоча
пiсня. За ким вона журиться, кого шукає в цьому зачарованому свiтi?
   Колись отак ночами його в полi з пiснею шукала Олена. I вiн прямував на
її голос, а потiм на якiйсь стежинi бачив тонку постать з бiлим вузликом у
руцi. Уздрiвши чоловiка, Олена обривала спiв i починала докоряти, що  вiн,
Марко, i не обiдав, i не вечеряв, i забувся за жiнку, i сам  перепався  на
смик.  А  вiн  поглядав  на  миле,  з  ображеним  вузликом  уст   обличчя,
посмiхався, розгортав бiлу хустину i доти пiдхвалював усе, що  знаходив  у
нiй, поки в жiнки не розпогоджувались уста. Тодi  вона  обзивала  чоловiка
хитрющим лисом, притулялась головою до його плеча, журилася, що  вiн  отак
якогось дня звалиться з нiг, i знову потихеньку починала щось  спiвати.  А
вiн пiд її спiв, бувало, й засинав. Невже це було?
   Дивується вiн, i дивуються верби. За ними здригнулося небо i наче осiло
за вiнця землi... А то  вiн  знову  засинає...  Як  солодко,  струмочками,
затiкає сон у його тiло i так  приплющує  повiки,  що  вже  нема  сили  їх
розтулити. Ось тут, може, й  лягти  бiля  верби  з  вибитою  серцевиною  i
вузлатим корiнням? Марко, похитуючись, хоче опуститись на  землю.  Але  що
це?.. Пiсня повертає до нього, наближається, i  вiн  ясно  вчуває,  що  це
Оленина пiсня, це її голос! її!.. Що ж це робиться з ним?
   Широко в подивi розплющивши очi, вiрячи й не вiрячи, вiн  прислухається
до голосу, що напливає на нього, топить його в спогадах i б'є  пiд  серце,
як  нiж  снопа.  Нi,  не  може  бути  такого.  То  мариться  йому...   Вiн
пiднiмається на пiдсинений пагорб, де крiзь сон зiтхає кучерявий  овес,  i
застигає на мiсцi: од вiтряка до нього, спiваючи, йде його Олена, а  в  її
руцi бiлiє вузлик. Жах охоплює Марка. Небо й земля похитнулись в його очах
i стали меншими. Вiн подається назад, розгублено оглядається по боках i  в
цей час чує надривний зойк:
   - Тату!
   На  стежину  падає  бiлий  вузлик,   а   по   стежинi,   надломлюючись,
розпливаючись, бiжить, летить тонка постать i, смiючись i  плачучи,  падає
батьковi на груди.
   - Тетянко, це ти? - ще не вiрячи собi, вражено i тихо питає  Марко,  як
питали тисячi батькiв у цьому роцi. Вiн охоплює доньку обома руками i бiля
свого серця чує стукiт її серця. - Тетянко, це ти? - бiльше нiякi слова не
приходять до нього.
   - Я, тату, я, - цiлуючи його  i  плачучи,  теж  бiльш  нiчого  не  може
сказати  дочка.  Вона,  мов  перепiлка,  здригається  в  його  обiймах,  i
здригається її золота коса, така сама, яка була в Олени.
   Марко пiднiмає до мiсяця доньчину голову,  вдивляється  в  її  обличчя,
пальцями витирає її сльози i не радiсно, а жалiсно посмiхається до неї.
   - Яка ж ти гарна, доню, кровинко моя. - I на його очах  Тетянка  вперше
бачить сльози, i вона теж обтирає їх пальцями.
   Отак i стоять  вони  якийсь  час,  неначе  вимуруванi  з  каменю  самої
iсторiї.
   - Як ти на маму схожа, пташино моя!.. I коси такi самi.
   - Не такi, тату, - з зажурою  подивилась  на  нього,  i  в  її  очах  i
сльозинах одразу пройшли усi минулi страждання.  Вона  опустила  на  плечi
хустину, i батько в золотi кiс побачив сиве пасмо.
   - Хто ж тебе так зобидив, дитино моя? -  аж  застогнав,  притуляючи  до
себе худенькi плечатка.
   - Нелюди, тату... в концтаборi... Вони  так  били  мене,  що  очима  не
сльози, а кров iшла... Вони змогли вибити кров  iз  очей,  але  не  змогли
вирвати зiзнання з душi, - ясно, крiзь горе й печаль поглянула на  батька,
а в куточках и вуст ворухнулася уперта i  горда  посмiшка.  I  вiн  уперше
пiзнає свою силу i свою несхитнiсть у цьому колоску.
   Немов захищаючи доньку вiд тiней минулого,  батько  пригорнув  до  себе
своє щастя, а сам подивився в самий край ночi, де ще таїлися нелюди, де ще
на золотi й залiзi горбилась недобита кривда... Будьте ви проклятi!..
   - А як ви, тату? - вже зовсiм посмiхається Тетянка до нього.
   - Нiчого, доню, нiчого... Як добре,  що  ти  повернулась...  Ходiмо  ж,
маленька, до .бабусi.
   Вони обертаються i, притуляючись  плечем  до  плеча,  вузькою  стежиною
йдуть до села. Ось Тетянка пiднiмав бiлий вузлик iз  землi,  щось  згадує,
розгортає i подає його так само, як ранiше це робила Олена.
   - Їжте, тату, ви ж i не обiдали,  i  не  вечеряли,  -  i  в  її  голосi
обзивається давнiй докiр матерi, i  навiть  губенята  на  мить  збираються
знайомим вузликом.
   - Невже це ти? - вже радiсно перепитує Марко i,  пригнувшись,  пiдiймає
на руки своє дитя, i смiється, i росить сльози над ним.



   XLI

   Ранок веселими руками промiнцiв викочує з-пiд землi  пшеничний  колобок
сонця i ставить його на зелену, з туманцем скатертину озимини.
   Вулицею до нової  школи  гупотить  зграйка  малюкiв.  Хтось  iз  них  у
щасливому захватi пiзнання не говорить, а виспiвує казку про  колобка:  "Я
вiд баби утiк, я вiд дiда утiк, я вiд вовка утiк i вiд тебе втечу". I  пiд
цю немудру  розповiдь  пшеничний  колобок  сонця  одривається  од  вологої
скатертини озимини i пiдводиться вгору, то лукаво, то радiсно  пiдморгуючи
добрим людям. А вони вже, наче дятли, повилазили на свiжi зруби i  тук-тук
сокирами, тук-тук! Сокири збудили луну, i вона забiгає то  в  одну,  то  в
другу недобудовану оселю i ахає вiд задоволення.
   Вулицями заскрипiли пiдводи, i першi слiди колiс волого простяглися  по
прибитiй росою землi. Це їздовi розвозять людям другий  урожай  гороху,  i
Марко ось уже кiлька днiв має на душi свято. Прямо-таки везло йому в цьому
роцi. Люди спочатку й не повiрили,  що  матимуть  не  кiлограми,  а  мiшки
гороху. Перший бiй з нестатками наче виграно, а тепер по-справжньому треба
готуватись до другого i до рiзних примх природи. I люди  це  розумiють:  i
роблять на совiсть, i пiдказують, як найкраще  ворожити  бiля  майбутнього
врожаю.
   - Добрий день, Марку,  -  обiзвалась  iз  двору  Мотря  Дибенко.  -  На
головування йдеш?
   - На головування, - жартiвливо запишався чоловiк.
   - А де ж ти мого дiда подiв?
   - I досi його нема? - дивується Марко.
   - Нема, не приїхав.  Може,  заблудився  у  тiй  столицi  й  невiть-куди
заїхав?
   - Щоб дiд Євмен десь заблудився!? Та дайте йому добрi конi, вiн  у  всi
столицi знайде дороги i мимохiдь ще й на небi в святих побуває.
   - А напевне, i розпутав би вiн усi дороги: раз проїде - i все пам'ятав,
- не без гордощiв говорить жiнка i поринає в свої роздуми: - Невже, Марку,
аж столичним людям могли сподобатись  дiдовi  коники?..  Отак  живе,  живе
чоловiк i не знає, що вiн талант. Гляди, ще загордиться i  пиячити  почне.
Коли маєш час, прочитай, як його в газетi описують.
   Марко, ховаючи у вусах посмiшку, статечно заходить до  нової  хати,  де
вже розмiстилися крупно боги, вождi и полководцi, а дрiбно  -  вся  рiдня.
Баба Мотря з прискринка дiстає газету, в якiй  уперше,  але  так  гарно  й
багато написано  про  її  старого.  Вона,  соромлячись,  простягає  газету
Марковi:
   - Вчитай менi ще раз те саме.
   I вiн починає читати,  що  дiдовi  коники  вже  перестрибнули  Дунай  i
Ла-Манш i з Францiї опинились на виставцi аж в Англiї.
   - От пишуть душевно, прямо, як в євангелiї. I хто  б  мiг  подумати?  -
дивується Євмениха. - Пiсля такого моєму дiдовi уже  повiк  не  захочеться
умирати. Тепер йому глину доведеться  возами  возити.  I  хто  це,  Марку,
друкує про дiда?
   - Учений!
   - Та невчений так не втне, - погоджується баба Мотря. - Вже тепер нiхто
мого старого  не  називатиме  елементом.  Ну,  а  на  тебе  дехто  починає
ремствувати.
   Марко насторожується:
   - Не вгодив комусь чи помилився в чому?
   - Нi, зобижаються, що ти все  будуєш  та  будуєш,  а  про  себе  зовсiм
забувся. Люди кажуть: вибирали тебе головою, а не приймаком. Вони тобi  за
тиждень, як лялечку, з дорогою душею змайстрували б нову оселю.
   - Я ж казав, що почну  будуватися  останнiм.  Закладемо,  тiтко  Мотре,
зруби усiм вдовам, усiм сиротам, а тодi й про себе почнем думати.
   - А я гадаю: негоже так робити, як Безбородько та його  кодло,  але  не
треба й до себе ворогом бути. Може, i ввечерi заглянеш до мене?
   - Чого?
   Стара нiяковiє:
   - Коли не надокучило, то ще прочитаєш про старого. Якось дуже  гарно  в
тебе виходить воно, - довiрливо поглянула на Марка. -  Читав  же  менi  цю
газету й Лихойваненко, але в нього i дiд, i коники його стають гiршими.
   Марко засмiявся, махнув рукою i вийшов  з  хати.  З  порога  вiн  почув
лемент на сусiдському кутку. Чи  й  до  бiйки  не  доходило  там?  Чоловiк
чимскорiше городами подався до подвiр'я Самойленкiв. Тут  уже  бiля  гарно
виплетеної лiси й ворiт зiбрався цiлий  куток,  весело  прислухаючись,  як
завзята й досi вогниста Лисавета Самойленко чихвости-ла свого незворушного
Порфирiя i його брата - старого сукновала. В Самойленчихи зараз  од  гнiву
стрибали очi, прямокутником вибивалися  губи,  а  кулаки  цiпами  молотили
повiтря.
   - Анi клепки, люди добрi, нема в головi мого чоловiка, нi грудочки лою,
нi краплиночки олiї, а є в  головi  чоловiка  одна  полова,  та  й  то  не
перевiяна, - перегинаючись, апелювала вона до своїх сусiдiв.
   - Вам, бабо, виднiше, що є в дiда, - обiзвався хтось iз  гурту,  i  всi
довкола зайшлися реготом.
   Пiдбадьорена Лисавета накинулася  на  Порфирiя  i  його  брата,  якi  з
сокирами мовчки, але войовничо  стояли  бiля  землянки,  прислухаючись  до
бабиної лайки.
   - Чи вона, оця безщасниця,  у  вас  їсти  просить,  чи  стоїть  поперек
дороги, чи вона, сердешна, вам боки муляє,  що  взялись  за  руйнацiю?  Ну
скажи, старий iдоле, хоч слово, хоч пiвслова, щоб i люди чули.
   - I скажу, - спокiйнiсiнько обiзвався Порфирiй, якому  i  за  вухом  не
свербiло вiд  усiх  лементацiй  жiнки.  -  Знаєш,  як  в  "Iнтернацiоналi"
пишеться?.. "Весь мир насилья мы разрушим!"
   - Так то ж увесь мир, а не мою землянку!
   - Вона теж мир насилля: насильно мене запроторили туди. I я руйную  її,
- махнув старий сокирою.
   Лисавета була приголомшена i блиском сокири,  i  мовою  чоловiка.  Вона
приклала сплетенi руки до грудей i хотiла трагедiйне  заплющити  очi,  але
саме в цей час побачила Марка i кинулась до нього:
   - Марку, лебедику мiй, голубе сизий, скажи ж їм,  басурманам,  щоб  моє
зверху було, бо де я ставитиму глечики з молоком?
   - Тьху, ще й  серйозного  чоловiка  замакiтрить  бабським  череп'ям!  -
сплюнув  спересердя  Порфирiй,  кивнув  братовi,  i  вони  дружно  гупнули
сокирами.
   Стара затулила обличчя долонями, а коли почула трiск, опустила  руки  i
на мiсцi, де була землянка, побачила хмару трухлявого пилу.
   - Ну, i слава тобi господи, - зiтхнула вона й рiвно пiшла до хати.
   - Лейборист! - зневажливо  кивнув  на  неї  головою  Порфирiй  i  почав
струшувати з одежi порох колишнього житла.
   Цiлий день Марко снує зеленими i чорними  полями  i  має  насолоду  вiд
бурчання тракторiв, що орють на зяб, i вiд будiвництва ферм, i вiд  розмов
на буряках, i навiть од цвiту скромних  браткiв,  якi  прихопили  на  свої
тендiтнi пелюстки кольори осiннього сонця i весняного неба.
   Бiля ставу тремтить порiдiле золото верб, а мiж ними дiвочими стрiчками
ворушиться просинь, i по нiй снується легеньке осiннє павутиння.  Рибалки,
перегукуючись, витягують першу тоню, i на березi  одразу  виростає  пагорб
живих злиткiв. I блакитне поле теж  вродило  в  цьому  роцi.  Тепер  треба
прикупити добрих корiв та братися за будiвництво цегельнi.
   Бiля зеленого, мов барвiнок,  рапсу  його  з  бiлим  вузликом  в  руках
розшукує Тетянка i починає вичитувати так само i те  саме,  що  вичитувала
колись Олена. А вiн i  це  слухає  з  приємнiстю  i  добряче  посмiхається
доньцi, яка вже й висновок пiдбиває, що в неї зовсiм неможливий батько.
   - Так уже i неможливий? - скоса поглядає i милується ображеним вузликом
її вуст.
   - Ви б подивилися, на що стали схожi...
   - Перепався на смик... - пiдказує Марко доньцi.
   - Ет, хiба з вами серйозно поговориш? - гнiваються уста,  очi  i  брови
доньки. - Вiдпочити вам треба, вiдпочити хоч кiлька днiв.
   - Скоро i за цю кампанiю вiзьмемося. Поїду, Тетянко, аж у тi мiсця,  де
танки пiдбивав.
   - Це ви кiлька разiв говорили менi.
   - А ти ще раз послухай: старi люди люблять повторювати.
   - Якi ж ви старi? - гнiвається донька.
   - Ну, не старий, так бувалий. От побачиш - незабаром поїду, бо чогось у
грудях останнє залiзо норовиться.
   - На операцiю треба лягати.
   - Ну, це ще почекає...
   З гiнної дороги до них радiсно поспiшає Антон Безбородько. його  вигляд
одразу ж занепокоїв Марка:  коли  Безбородько  веселий,  то  щось  недобре
скоїлось.
   - Здоров, здоров. Марку!  -  пiдходячи  до  Безсмертних,  уже  пригашує
радiсть Безбородько. - Iду собi дорогою - бачу сiмейство, ну,  й  завернув
до вас.
   - Iз чим завернув? - Марко вловлює ту мiзерiю. що  зараз  проходила  на
вузькуватому виду Безбородька, хоч вiн i  намагався  прикрити  її  латками
жалощiв i спiвчуття.
   - Та як тобi сказати? - зиркав по боках Безбородько. - Перестарався ти,
братику, перестарався. Хiба я не казав тобi: не дуже старайся,  бо  в  нас
тобi пам'ятника чи монумента, практично, не поставлять, хоч  ти  iз  шкiри
вилузайсь. Бач, як ти мудрував iз горохом, а зрештою, куди потрапив? Аж  у
фейлетон. От який маєш набуток! - Безбородько поволi, нiби неохоче, вийняв
з кишенi зiм'яту газету.
   Марко вихопив її, в очах йому темно застрибала комашня лiтер,  у  мiзок
болiсно гупнула раз i вдруге та сама думка: за що?..
   На четвертiй  сторiнцi  його  приголомшив  самий  заголовок  фейлетону.
"Цар-горох i комбiнатор". Чи можна було вигадати щось  дошкульнiше?.В  цiй
писанинi  його  зробили  ошуканцем,  який,  спекулюючи   на   споживацьких
настроях, роздуває свiй авторитет i експлуатує багатство землi. Тут навiть
словом не згадувалося, що з другого врожаю було здано пiвтори тисячi пудiв
гороху державi. Не це було потрiбно авторовi, який ховався за  псевдонiмом
"Горошина".
   Дочитавши  фейлетон,  посiрiлий  Марко  з  вiдразою   повертає   газету
Безбородьковi й прикладає руку  до  грудей,  де  лежать  останнi  осколки;
здається, й вони заворушились од незаслужено? образи.
   -  Бач,  як,  практично,  буває  в  життi,  -  бережно   ховає   газету
Безбородько. - I коли подивлюсь я, то не з твоїм здоров'ям тягти цей вiз.
   - Iдiть, Антоне Iвановичу, - непримиренно поглянула на нього  Тетяна  й
притулилась до батька. - Iдiть од нас.
   - Ти вже командуєш замiсть тата? Багато командирiв розвелось у  нас,  -
образився Безбородько. - Ти краще скажи,  хай  вiн  здоров'я  береже,  бо,
знову ж, монумента не поставлять.
   - Чули вже ваше розумне просторiкування! - гнiвнi  рум'янцi  спалахують
на обличчi доньки. - Iдiть!
   Безбородько обертається й статечно, з повагою до себе, прямує до гiнної
дороги.
   У Тетяни болем наливаються очi:
   - Хiба можна ось так бити в самiсiньке серце?
   - Це, доню, не в серце, - рукою засцокоює її Марко. - Це не смертельно.
Але не легко йому, коли, не розiбравшись, б'є свiй свого. От  тодi  людина
має найтяжчу кару, i все одно - це минуще...
   - Що ви думаєте робити?
   - Послухаюсь тебе: поїду зараз на кiлька днiв з села. Ну, хоча б  у  тi
мiсця, де пiдбивав танки.
   - А спростування писатимете?
   -Для чого, доню? Не папiрцi, а робота,  тiльки  вона  спростує  все,  -
засмучено  поглянув  удаль,  де  на  притiнену  землю   золотим   колобком
опускалося сонце.
   "Я вiд дiда утiк, я вiд баби утiк, я вiд смертi утiк, а  вiд  обмовника
не змiг. Але стискай, чоловiче, серце, стискай  його  i  далi  тягни  свiй
плуг..."



   XLII

   Чого б, здавалося, журитись, коли правда на твоєму боцi,  та  все  одно
грязь, кинута на тебе, тривожить i тривожить душу, i вже  не  таким  ясним
здається зоряний посiв на небi, i вже не так хвилює стишена дiвоча пiсня.
   Осторонь по-осiнньому зiтхає вiтер, i ти зiтханням вiдповiдаєш йому. От
уже й вiдчув ти важку втому, зiбрану за нелегку весну i  лiто.  Невже  був
кiнь,  та  з'їздився?  I  в  грудях  вогнем  ворушаться  клубки.  Напевне,
доведеться ще лягати пiд нiж.

   Мала мати одну дочку
   Та й купала у медочку.

   Все ближче  журяться  дiвочi  голоси.  Це  ж  улюблена  пiсня  Катерини
Заднiпровської. В темрявi  йому  засвiтились  прекраснi  материнськi  очi,
заклекотiв її голос, лягли руки на його плечi. Ще недавно  вона  зi  своїм
Григорiєм утiшали його, а вiн дивився на них, i все одно було  нiяково  на
душi, наче й справдi мав провину перед людьми. От i зараз  навiть  не  так
iдеш селом, як ранiше,  саме  тiло  якось  щулиться,  неначе  бажає  стати
меншим.

   У медочку та й купала,
   Щастя-долi не вгадала.

   I тобi не так багато наворожили того щастя, але чому  ж  i  його  хтось
хоче обiкрасти,  забруднити?..  Спокiйнiше,  Марку,  спокiйнiше,  не  таке
переживав. День-два пройде - i минуться твої болi, а  є  такi,  що  й  час
вiдступає перед ними. Багатьом тепер рiдна мати не  вгадала  щастя,  i  ти
маєш думати про це... Спокiйнiше, чоловiче.
   Вiн випростується, на мить простягає вгору натомленi руки й дивиться на
далекi Стожари,  що  бавляться  в  небi,  мов  рибки  в  рiцi.  Бiля  тину
гойднулась темна тiнь. Марко хоче її обiйти, але вона прямує до  нього,  i
через хвильку вiн здогадується, що це Мавра Покритченко з дитям на  руках.
"Мала мати одну дочку та й купала  у  медочку",  -  озивається  в  пам'ятi
дiвоча пiсня.
   Мавра, уся в темному, як черниця, стає навпроти нього, i вiн чує  сонне
плямкання немовляти, i вже од цього стає легше на душi.
   - Спить? - пошепки питається в жiнки i нахиляється до дитини.
   - Воно спокiйненьке у мене, - тихо вiдповiдає мати. Жалiсть i  краплини
втiхи пробилися в її словах. Значить, жiнко добра, найтяжче минуло в тебе.
Але ось у її голосi обiзвалася справжня туга:
   - Марку Трохимовичу, це правда, що ви покидаєте нас?
   - Як покидаю?
   - Ну, з головування йдете... Розсердились на газету. Не  робiть,  Марку
Трохимовичу, цього. З вами навiть менi  легше  було,  -  щиросердим  сумом
поглянула на нього, i вболiвання жiнки,  i  її  гарне,  з  печаттю  кривди
обличчя вразили Марка.
   Чого ж ми  часто  таких  жiнок  змiряємо  напiвзневажливим  поглядом  i
боїмось промовити добре слово, яке їм потрiбне бiльше, анiж тим, що  мають
законних чоловiкiв i дiтей? А що, коли взяти й  сказати  їй:  "Ти,  Мавро,
записала дитя на моє iм'я, то нехай воно й назовсiм буде моїм, а  ти  будь
моєю дружиною!" Вiн здригається i одразу ж проганяє цю думку. I  не  тому,
що для нього страшним було б таке одруження або чийсь  поговiр,  а  тiльки
тому, що за все життя вiн двiчi  любив  i  ще  й  досi  iнколи  без  надiї
сподiвався того, що звалось любов'ю. Але навiть найглибшим  спiвчуттям  ти
можеш знiвечити життя i собi, i ось цiй жiнцi, що  стоїть  перед  тобою  i
тiльки хоче одного, щоб ти не зневiрився в людях i сам нiколи  не  втрачав
людяностi.
   - Спасибi тобi, спасибi, - розчулено дивиться на жiнку й дитя.
   - За що? - дивується вона.
   - За пiдтримку, за душевнiсть. - Вiн розчулено пригортає  Мавру,  цiлує
її в щоку, ловить сполохане "ой" i швидко виходить на дорогу...
   Наступного дня Марко добрався до  тiєї  мiсцевостi,  де  майже  голiруч
зчепився з самою смертю. Нелегкi думи навiяла на  нього  ветха,  казенного
стилю, з похиленим хрестом церковиця. Вiн пiшов на цвинтар, де чимало його
друзiв знайшли свiй  останнiй  притулок.  Тут,  над  хрестами  i  дубовими
обелiсками, крислатились обтяженi плодами яблунi та грушi i злiтали  увись
стрункi черехи, на прив'ялих плодах яких гарячими  сережками  висiли  оси.
Марко, бережно зiрвав одне червонобоке, з осiнньою росинкою  яблуко,  бiля
корiнця якого, шукаючи тепла, притулилося дрiбненьке сонечко.
   В глибинi цвинтаря  з  дерев  обзивались  мелодiйнi  голоси:  то  жiнки
обривали плоди. На бiлiй дорозi спокiйно попасалась пара коней, запряжених
в  наповнений  яблуками  вiз,  i  пiдкучерявлене  бiленьке  лоша   солодко
припадало до вим'я великоокої матерi.
   На папертi, з щiлин якої буйно проросла трава, сидiв  старий  засушений
панотець, тiнi смертi ворушилися в його очах, вiд нього  пахло  задавненим
воском i тлiнню. Вiн довго-довго придивлявся до Марка, а потiм на вiджилих
щоках ворухнулися зморшки:
   - Я десь бачив тебе, чадо, живого чи мертвого... Але де?
   - Не знаю, панотче.
   - I я не знаю, -  скорбно  похитав  головою,  на  якiй  пухом  кульбаби
тремтiло останнє волосся. - Що в дитинствi було - пам ятаю, а що пiзнiше -
все повитрушувалося з голови. Бачиш, яблука  доспiли,  але  я  їх  уже  не
їстиму, - i жовтi, восковi сльози  поволi  покотилися  по  його  висушених
щоках.
   А з обнизаних плодами дерев тихенько i доладно струшувалась пiсня -  не
про небесне життя, а про ясний мiсяць, ще яснiшу зiрку i вiрне кохання.
   За тихою рiчечкою, де вiн колись лежав у окопi,  стояло  кiлька  тяжких
танкiв. Короста iржi роз'їдала їхнi покорченi останки, i тупо  дивилися  в
землю мертвi жерла гармат. На одному скалiченому колесi вiн раптом побачив
живу краплину кровi. Марко з несподiванки аж здригнувся i ближче  пiдiйшов
до танка. Нi, то не кров, то запiзнiла  червона  квiтка  гороху  цвiла  на
тому, що колись несло смерть.  Тiльки  це  тепер  i  нагадувало  страхiття
вiйни.
   Вечорiло, зеленi поля бралися  туманом,  а  дiброви  сизою  синню.  Над
свiтом стояла така благословенна тиша,  що  було  чути,,  як  кущики  жита
ронили краплi роси.  Минуле  i  теперiшнє  зiйшлися  разом  i  втихомирили
Маркове серце; вiн поволi  пiшов  до  тих  пагорбiв,  на  яких,  немов  на
малюнку,  розкинулось  невелике,   рiчечкою   пiдперезане   село.   Крайня
хата-бiлянка з червоним пiдведенням була такою свiжою,  що  крiзь  бiлення
попробивалися янтарнi незасохлi грудочки живицi.  Коло  хати  смiлоока,  в
барвистiй хустинi Молодиця красиво, як  у  театрi,  шеретувала  пшеницю  i
поглядала на причеплену до  шовковицi  колиску,  де  агукало.  i  бавилось
своїми ноженятами немовля.
   Марко поздоровкався з молодицею, запитав, чи можна буде переночувати, i
вона, не припиняючи роботи, озвалась артистичним оксамитним голосом:
   - Коли добрий чоловiк, то можна. Який же ви будете чоловiк?
   Марко одвiв голову до плеча й посмiхнувся:
   - Наче добрий.
   - Побачимо. - Жiнка висипала пшеницю в мiшок, грайливо накинула  решето
на голову, пiдхопила з колиски  дитя  й  повела  Марка  до  хати.  Тут,  у
темрявi, густо пахло  чорнобривцями,  васильками  i  влежаною  антонiвкою.
Молодиця ввiмкнула свiтло. Марко  оглянув  простору  й  охайну  хату  i  з
доброго дива аж поточився назад: лiворуч, бiля божницi, на нього  дивилося
його ж фото - вусатий солдат у пiлотцi, при трьох орденах i  гвардiйському
значку. Ця несподiванка приголомшила Марка. Вiн ще раз подивився на  фото,
знизав плечима, нiчого не розумiючи, перевiв погляд на жiнку, яка вже щось
наспiвувала дитинi i одночасно прибирала на лавi, пiдвiв руку вгору й наче
байдуже запитав:
   - То хто у вас?
   Жiнка обiрвала свої "люлi, налетiли гулi", зиркнула на стiну i  сказала
тiльки одне слово:
   - Спаситель.
   - Нi, не в божницi, а лiворуч.
   - Я ж i кажу: наш спаситель. Пiд час вiйни цей  чоловiк  врятував  наше
село.
   Марко вiдчув, що смага почала  перепалювати  йому  губи.  Хвилюючись  i
поглядаючи на стiну, тихо-почав допитуватись:
   - Як же вiн врятував село?
   Жiнка зiтхнула, поклала дитя на постелю, поправила хустку й повернулась
до вiкна:
   - То, чоловiче добрий, страшне  дiялось  тодi.  Фашисти,  як  навiженi,
танками i всiєю машинерiєю поперли на наше село. Вся  земля  тутечки  була
начинена свинцем. I досi вириваєм його з поля, наче дике  м'ясо.  I  от  у
цьому бою найбiльше показав себе один солдат, Марком Безсмертним  ,  звали
його. Повiрите, вiн у тi  пекельнi  часи  повернув  танки  назад,  а  сам,
бiдолашний, помер десь у шпиталi. Нашi люди в тому окопi,  де  вiн  бився,
найшли тiльки його документи i фотографiю. Ось тепер вiн i живе  в  кожнiй
нашiй хатi.
   - Хiба? - вражений, мов спросоння, запитав Марко.
   - Атож, - гордовито сказала  жiнка.  -  А  хто  не  шанував  би  такого
чоловiка? Тiльки подумати: сам-самiсiнький вiсiм танкiв пiдбив!
   -Не вiсiм, а тiльки чотири, - поправив Марко. У жiнки одразу вiд лихого
подиву й гнiву скосилися очi, вона з обуренням дапитала:
   - Коли це ви встигли їх полiчити?
   - Був такий час, - невиразно вiдповiв Марко.
   - А де ви тодi облiковцем сидiли? - наливалося жаром обличчя  молодицi.
- Усе село, уся армiя знає, що вiн пiдбив аж вiсiм танкiв.
   - То перебiльшення...
   Але жiнка не дала йому договорити. Вона люто вдарила кулаком у кулак, i
вже не оксамит, а грiм обiзвався у її голосi:
   - Оце послав нечистий менi гостя проти ночi! Ти приїхав  наводити  тiнь
на героя!? А що ти будеш за одно!? I де ти був, коли  цей  чоловiк  спасав
наше село!? Any, вимiтайся з моєї хати!
   - Жiнко  добра,  -  хотiв  iї  утихомирити  Марко,  але  вона  не  дала
договорити, з кулаками посунула на нього.
   - Нi, для тебе я не маю доброти! Геть, поки  сусiдiв  не  покликала,  а
вони тобi швидко усi боки обiб'ють.
   - Та послухайте...
   - Вимiтайся, вимiтайся, поки не пiзно.
   Марко вискочив з хати, а навздогiн йому з порога iще гримiв розгнiваний
голос молодицi:
   - I не подумай десь отут ночувати... Я зараз же розпущу славу про  тебе
на все село. Iч, приїхало, якого давно не бачили в наших краях.
   - Кого ти, Зiнько, так чихвостиш? - обiзвався збоку чоловiчий голос.
   - Та одного зайду. Прибився оце до  мене  i,  тiльки  подумайте,  почав
наводити тiнь на Марка Безсмертного. Позавидував, що  той  стiльки  пiдбив
танкiв.
   - Де вiн, лобуряка!? - позлiшав голос у чоловiка.
   - Подався кудись у тумани. I  де  тiльки  беруться  такi  заздрiснi  та
чорноротi?
   А Марко в цей час,  притулившись  спиною  до  тремтливої  дикої  грушi,
беззвучно смiявся i витирав долонею радiснi сльози.
   "Дорогi мої, добрi люди", - звертався до тих, якi й далi кобенили його.
Знов у грудях чоловiка стрепенулась велика сила любовi, а в руках  -  жага
до працi, дiяння; дрiб'язкове ж зникало, наче полова за вiтром.



   XLIII

   Пiзнiм зоряним вечором Марко повертався додому. Достиглi зорi  випадали
з небесного Яїиття, не досягнувши земного, i, можливо,  звичайний  осiннiй
листок був щасливiший за них: вiн золотим човником падав на п'янку  землю,
щоб стати землею i дати комусь життя. Тихо-тихо шелестить  листя  вгорi  i
пiд ногами, а ще тихше, тiльки для своєї душi, Марко наспiвує пiсню:
   Он не знав козак, та й не знав Супрун,
   А як славоньки зажити.
   - Це ти, сину? - з темряви назустрiч йому виходить  мати,  i  слова  її
шелестять сумом, як осiннє листя.
   - А чого, мамо, ви такi? - недобре передчуття кiгтями впивається в душу
чоловiка.
   - Та... iди ж додому. Скучили всi за тобою, - щось приховує мати.
   Марко в тривозi охоплює матiр обома руками, заглядає у вiчi:
   - Кажiть, не таїться...
   - Скажу, скажу, сину, - тяжко зiтхає, i зiтхає дерево над нею. - Правда
спiвається у цiй пiснi, що не знав козак, як  славоньки  зажити.  Як  мiг,
здобував славу твiй товариш Григорiй, i люди його  любили,  i  жiнку  його
поважали, i дiток, а виходить, що вiн ворог.
   - Що ви, мамо!? - аж зойкнув Марко.
   - Що чуєш. Заарештували нашого вчителя. Ордени позривали з нього, начеб
вiн їх не кров'ю заробляв, а так дурничкою десь виколупав.  Виходить,  аби
не воював чоловiк з фашистами, а зашився у закуток, як хробак пiд кору. то
й жив би собi лихо-тихо i не було б що здирати з нього... Як, сину,  тяжко
окривдили чоловiка. Його Катерина оце вмирала  в  нашiй  землянцi,  кiлька
разiв на долiвку падала. вставала i знову падала, а попiдвiконню  голосили
її дiтки. Нiколи, Марку, не повiрю, що такий чоловiк мiг ворогом стати.  I
чи не правду каже дiд Євмен: е хтось такий, що черв'яком залiз у яблуко  i
вигризає рiзнi ходи... Куди ж ти, Марку? Почекай!
   - Я йду, мамо!
   - Куди,сину?
   - Ще й сам не знаю. Але треба кудись iти, щось робити...
   I вiн iде сонним селом, i чує стукiт свого болючого серця, i бачить, як
попереду випадають зорi з небесного життя, не досягнувши земного... Хто  ж
брудними руками вчепився в твою душу i в твою бiографiю, Григорiю, хто пiд
корiнь б'є ножем нашу святiсть i  найкращi  поривання?  Поцiлуйки,  тiльки
поцiлуйки,  будьте,  ви  проклятi  навiки!  Невже   чиста   людська   кров
проливалась для того, щоб ви iржею почали роз'їдати i любов, i вiрнiсть, i
правду? Нi, ви брешете, змiї пiдколоднi, доберемось i до вас.
   Марко пiдходить до подвiр'я Заднiпровського, вiд  хвилювання  довго  не
може вiдчинити хвiртку i мало не виважує її з петель.  На  нього  напливає
перша зустрiч у церквi. потiм вiн бачить  Катерину,  дiтей  i,  вiдчуваючи
обабiч їхнi  тiнi,  зупиняється  перед  омертвiлою  землянкою,  де  лежить
забута, з розплющеними очима дитяча лялька. Марко пiднiмає  п,  i  лялька,
лякаючи його, безпомiчно вимовляє: "Мамо". Вiн, як  дитину,  пригортає  до
себе нахололу, росою зволожену  ляльку,  опускається  по  схiдцях  i  тихо
стукає в дверi.
   В землянцi щось зашарудiло, i згодом обiзвався зляканий жiночий голос:
   - Хто там?
   I навiть тепер Марко  здивувався:  як  змiнився  Катеринин  голос,  ну,
нiчогiсiнько не залишилось од його спiвучого клекоту. Здається, вiн навiть
помолодшав. Але як вiн мiг помолодшати в такий час?..  Нiсенiтниця,  та  й
годi.
   - Це я, Катерино Павлiвно.
   - Хто ви? - знов озивається не Катеринин голос, i щось таке  знайоме  й
далеке-далеке забринiло в ньому.
   - Не пiзнали? Марко Безсмертний.
   - Ой! - зойкнуло в землянцi. - Почекайте, я зараз.Через хвилину навстiж
розчинилися дверi, i не Катерину, а iншу  жiнку  побачив  Марко.  Тонка  й
невисока, стояла  вона  посеред  землянки,  притуливши  сплетенi  руки  до
грудей. Тепер уже Марко, хвилюючись, запитав її:
   - Хто ви?
   Жiнка, не спускаючи з нього погляду, нiчого не говорить,  тiльки  дужче
притискує вузол рук до грудей. Вiн пiдходить до  неї  i  не  вiрить  собi.
Лихоманка б'є його тiло. Чи це  омана,  чи  шматок  сну,  чи  шматок  його
молодостi?
   - Степанидо, невже ти? - напiвшепотом питає її i боїться, що  вiд  його
голосу зникне це видiння. Але воно не зникає.
   - Я, Марку Трохимовичу, - теж напiвшепотом вiдповiдає жiнка.
   Лялька випадає з його рук i жалiбно витягує: "Мамо".
   - Значить, жива? - вирвались зовсiм не тi слова.
   - Жива, - зiтхаючи вiдповiдає вона, нiби не рада, що залишилась живою.
   Вiн бере в руки вузол її рук, напiвроз'еднує його, притуляє до  себе  i
чує дрож i тепло її тiла.
   - Невже це ти? - знову з мукою перепитує. - Яким же чудом, яким дивом?
   I Степанида, наче виходячи з туману, легенько  звiльнила  свої  руки  i
заговорила крiзь сльози:
   - Я зведена сестра Григорiя... Телеграму Катерина прислала. Я  сюди,  а
вона поїхала з дiтьми виплакувати Григорiєву долю... Розминулись ми...
   - I ми розминулись, - тiльки про своє сказав. - На два  десятки  рокiв,
на цiле життя розминулись... - Вiн знає, що зараз треба  говорити,  думати
тiльки про Григорiя,  але  все  минуле  так  напливає  на  нього,  що  вiн
тягнеться руками до  плечей  Степаниди.  Вiн  вiдчуває  на  її  полотнянiй
сорочцi вишитi квiти, може, такi самi, якi лежали на  її  плечах  двадцять
рокiв тому. - Як же ти живеш?
   - Живу, - зiтхнула вона. - Дiтей учу.
   - А своїх маєш?
   - Мала доньку... В евакуацiю, пiсля смертi  мужа,  поховала.  Я  тiльки
приїхала на пiвнiч, нiкого не знала... З одним дiдом на  санчатах  повезли
її на кладовище. Присипали землею  з  снiгом  навпiл,  дiд  тут  же,  бiля
могилки, випив четвертушку - i все...
   - Горенько ти мов. - Марко пригортає Степаниду i цiлує її руку. Вiн  не
знає, що робиться з ним: їхня молодiсть, i любов, i розлука, i зустрiч,  i
судьба Григорiя - все сплелося  водно,  в  шаленiй  круговертi  закружляло
перед ним. I не може чоловiк передати  навiть  сотої  долi  своїх'  думок,
почуттiв.
   Далеко в безоднi ночi випадає зiрка, але Григорiй  не  може  випасти  з
життя.
   - Ти будеш тут, Степанидо? - вже випростується  вiн,  як  випростуються
всi перед далекою дорогою.
   - Чекатиму Катерину... Ви далеко?
   - Далеко. В ЦК.
   - Викликають?
   - Совiсть кличе.
   - Спасибi вам, - розумiє все  i  проводить  його  до  ворiт,  ледь-ледь
торкаючись наполоханими руками його плечей. Зоряне доспiле небо  крутиться
в її очах. В душi вдови зовсiм недоречно обiзвалась давня веснянка,  а  на
очi набiгли сльози.



   XLIV

   "Якщо сiдаєш у директорське крiсло, поторгай, чи нема в тебе хвоста".
   Цi слова зовсiм недоречно спали на думку в хвилини пожадливої  радостi,
коли Поцiлуйко на самотi опинився в  кабiнетi  директора  маслозаводу,  де
встоялись пахощi вершкiв, масла i спиртного.  Поцiлуйко  аж  рукою  нагнав
дурний вислiв, пiдвiвся з крiсла i  самовпевнено,  як  подобає  директору,
пiдiйшов  до  вiкна,  на  якому  чорною  грудкою   вигрiвалась   вгодована
муха-червивка. Вiн махнув на неї, i  вона,  тяжко  пiдiймаючи  свою  вагу,
ображено задзижчала, полетiла в глибину кабiнету  i,  сiвши  на  щось,  ще
виявляла невдоволення.
   За вiкном  у  синi  тихого  осiннього  дня,  наче  водомiрки  на  водi,
тремтiли, розщеплювались i гасли крихiтки сонця, мiж ними пропливали  нитi
бабиного лiта. Але и вони не порадували  Поцiлуйка:  пам'ять  вискiпала  з
якогось закапелка, що саме в такий день бабиного лiта вiн колись  прибився
на хутiр до вдови, в якої навколо рота  майже  завжди  тремтiла  прекрасна
жiноча жалостинка.
   Морщачись, Поцiлуйко  вiдмахнувся  од  неприємних  споминiв,  але  вони
сьогоднi, мов найнялись, шарпали i  розкльовували  його  радiсть;  нечиста
совiсть, як могла, боролася з ними i слимаком щулилась од них.
   Що це? Передчуття?.. Нi, нерви. Не жалiючи, вимотував їх i  себе,  поки
притьопав до свого директорського берега. Освоюсь трохи  з  роботою  та  й
гайну на берег Чорного моря.  Там  нерви  знову  стануть  мотузками  i  не
рипiтимуть, як погана снасть у  вiтряку.  "Отак,  дорогенькi!"  -  це  вже
сказав у думцi своїм ворогам i, мов хлопчисько, мало не показав їм язика.
   У дверi постукали. Поцiлуйко здригнувся.
   - Заходьте!
   До кабiнету увiйшов  зашмарований  вайлуватий  шофер,  руки  його  були
заскорузлими, одежа лискучою, погляд похмурим, уста накопиленi.
   - Як воно, Сергiю?
   - А нех воно горить! - невдоволено вибубнює шофер. - Бачите, вилiз,  як
чорт iз попелу.
   - Не полагодив?
   - Полатав, пiдлiпив якось.
   - Так чого ти?
   - Боюсь, щоб дорогою наша антилопа не вiдкинула копита. Пiшодрала менше
матимеш клопоту, нiж на цiй машинi.
   - Почекай, Сергiю,  розживемось  на  щось  краще,  -  заспокоїв  шофера
Поцiлуйко i в уявi побачив персональну новеньку машину,  якою  можна  буде
хизуватися перед рiзними невдахами.
   -  Вчорашнiй  директор  цим  самим  утiшав  мене,  поки   не   погорiв,
-безнадiйно махнув рукою Сергiй. -То поїдемо?
   - Поїдемо. - Поцiлуйко пiдiйшов до вiшалки, з  його  новенького,  щойно
принесеного вiд кравця  плаща  з  гудiнням  зiрвалася  та  сама  вгодована
муха-червивка i впала на опустiле директорське крiсло.
   Дарма,  що  стара,  м'ята  i  латана  машина  скрипiла   всiма   своїми
кiсточками, все-таки  вона  приносила  якесь  вдоволення.  Коли  Поцiлуйко
пiд'їжджав до спокiйної кушируватої рiчечки i лiворуч на її рукавi побачив
млин, мимоволi згадав своє дитинство i вислобокi коненята, на яких вiн  зi
своїм батечком їздив молоти зерно. Як тодi його радувала  тепла  мука,  що
трусилась i трусилася з мучника на розчепiренi пальцi. А потiм йому привiз
муку нiчний  гiсть  за  ту  довiдочку,  з  якої  ображеним  оком  дивилась
печатка...
   - Тьху!..
   - Чого ви, Гнате Родiоновичу? - незрозумiле покосував на нього шофер.
   - Нiчого, то своє, - роздратовано  i  болiсно  примружився,  не  можучи
вiдiрвати од себе думок про те страшне борошно, що набилось  йому  в  самi
печiнки. I чого напливає всяке неподобство  в  такий  радiсний  для  нього
день?..
   У мiстi Поцiлуйко насамперед заїхав до Чорноволенка, який  горою  стояв
за нього i, по сутi,  винiс  його  на  директорський  берег.  Коли  машина
зупинилась перед будинком, де жив слiдчий,  Поцiлуйко  сам  витягнув  ящик
свiжого масла i понiс його поперед себе. Аж захекався директор, поки вилiз
на п'ятий поверх. Посмiхаючись i притримуючи масло  колiном,  натиснув  на
дзвiнок.
   Дверi вiдчинила немолода, в присмаленiй блузцi домробiтниця, яку всi за
характером звали Морозихою. Жiнка з такою насмiшкою змiряла поглядом  ящик
з маслом i захеканого Поцiлуйка,  начеб  вона  була  принаймнi  директором
маслокомбiнату, а вiн ледачим поденщиком. Цей погляд  одразу'  ж  розiзлив
Поцiлуйка: теж менi знайшовся контроль!
   - Господар дома? - сухо питає Морозиху.
   - Нема їх дома. А ви з приношенiєм? - уже пече його словами.
   - Не з приношенiєм, а з дiлами! - грiзно насупився Поцiлуйко.
   - Воно й видно, з якими дiлами, - чмихнула й зневажливо взялася в  боки
жiнка.
   - Прищебнiть хоч трохи свого  язика,  бо  хтось  прищебне  його.  Де  ж
господар? Морозиха вдавано зiтхнула:
   -  Вiн,  бiдненький,  аж  свого  персонального  язика  висолопив,   усе
нишпорить, усе вишукує чийогось лиха, поки свого не зустрiне. Тодi  й  вам
якось гикнеться, та ще як гикнеться! Буде каяття, та не буде вороття.
   Поцiлуйко нахмурився i вiдчув, що  переляк  заворушився  аж  десь  бiля
живота, якого муляв ящик iз маслом.
   - Не подобається вищесказане? Ще й не таке почуєте. - з  очей  Морозихи
щедро посипались лихi iскри, i Поцiлуйко  мимоволi  подумав:  чи  не  вони
пропалили її блузку. - Ящик з маслом тут залишите чи назад попрете?
   - Щоб i воно на ваш язик попало? Ось повернеться  господар,  то  з  вас
олiя потече.
   Поцiлуйко  мовчки  обернувся  i  почав  спускатися  вниз.  Увечерi  вiн
пiд'їхав до темного  директорського  кабiнету.  Вiдчинив  дверi,  увiмкнув
свiтло, i воно занепокоїло самотню муху-червивку...
   - Куди масло занести? - запитав шофер.
   - Куди?  -  невидющими  очима  поглянув  на  нього  Поцiлуйко.  Забобон
пiдказав йому, що в такий час треба не  поскупитись  на  добре  дiло,  щоб
пiдмазати чи приспати лихо, - Забери його, Сергiю, собi. В тебе ж дiти...
   - Нi, я такими дiлами поки що не займався, хоча й маю виводок  немалий,
- похитав головою шофер.
   "Що це - чеснiсть чи туполобство?." - спаленiв Поцiлуйко i вже вирiшив,
що Сергiй бiльше не буде шоферувати у нього. Але одразу  й  передумав:  не
треба з першого дня будити лихо, i якомога спокiйнiше сказав:
   - Тодi завези менi на квартиру.
   - Це iнша рiч.
   Коли за вiкнами забурчала машина, Поцiлуйко по дiагоналi  почав  мiряти
кабiнет.
   У дверi хтось постукав. I знову здригнувся  Поцiлуйко.  Чого  йому  так
лячно, коли до  нього  стукають  люди?  Перемагаючи  страх,  вiн  силувано
бадьорим голосом говорить:
   - Прошу, прошу!
   До кабiнету ввiйшли лейтенант у формi артилериста i невисокий бiлочубий
чоловiк у благенькому  пiджачку.  Двi  пари  очей  гостро  схрестились  на
Поцiлуйковi, i в них вiн прочитав свiй присуд.
   - Хто ви?! Чого ви!? - пiдленька душа страхопуда затрясла його тiлом.
   Лейтенант, наче тiнь, в одну мить  опинився  позаду  Поцiлуйка,  схопив
його за руки i ввiчливо сказав:
   - Спокiйно, громадянине Поцiлуйко! Ви заарештованi... А бiлочубий обома
руками почав  вивертати  кишенi  новоспеченого  директора.  Ось  вiн  щось
витягнув, i Поцiлуйко, нахиляючи голову, побачив, як на  нього  ненависним
оком подивилась звичайна печатка...
   На слiдствi  Поцiлуйко  заперечував  усi  обвинувачення.  Почорнiлий  i
жалюгiдний, вiн тремтiв i плакав перед слiдчим Комiтету державної безпеки,
знову паскудив доносами  чесних  людей  i  журився  над  судьбою  Василини
Вакуленко, до якої вiн мав, як до кришталево чистої людини, велику  повагу
i навiть любив її. Хто тiльки так тяжко мiг окривдити  його?  Вiн  просить
очної ставки з обмовником...
   I сьогоднi знову почалось з цього ж.
   - Значить, ви  не  видавали  Василини  Вакуленко  полiцiї?  -  спокiйно
допитувався слiдчий,  але  навiть  Поцiлуйко  бачив,  що  за  цим  спокоєм
клекотiло обурення.
   - Я щиросерде все  говорив,  повiрте  менi,  тiльки  щиро-сердо.  Образ
Василини Вакуленко - це моя святиня: вона ж врятувала мене... -почав довго
просторiкувати Поцiлуйко, ще надiючись  вискочити  на  сухе.  -  Аби  вона
тiльки була жива:, усi непорозумiння розвiялися б туманом.
   - Ви так думаєте? - гостро запитав слiдчий,  пiдняв  телефонну  трубку,
щось тихо сказав.
   - Тут i думати нема над чим i врятувала вона мене раз,  врятувала  б  i
вдруге. У дверi постукали.
   - Заходьте! - гукнув слiдчий.
   Дверi поволi прочинилися, Поцiлуйко оглянувся i затремтiв од жаху: наче
в туманi, вiн побачив Василину Вакуленко. Йому здалось, що вiд неї  навiть
повiяло  пахощами  осiнньої  калини.  Але  зараз   не   прекрасна   жiноча
жалостинка, а презирство й огида ворушились навколо рота вдови.
   - Ти!? - так само вирвалось у нього, як i тодi в  осiннiй  вечiр,  коли
вiн побачив її розiп'яте плаття, яке зривав з металевих прищiпок  холодний
вiтер.
   Василина одвела звужений погляд од Поцiлуйка, гордовитою ходою пiдiйшла
до столу слiдчого i коротко розповiла, як вона потрапила в лапища гестапо,
а потiм у концтабiр.
   - Вона обмовляє мене, товаришу слiдчий! Хтось увiв її в тяжку оману!  -
заволав не своїм голосом Поцiлуйко. - Василино, ви ж добра  i  справедлива
людина. Нащо вам топити мене,  безневинного?  Хто  вам  такого  наговорив,
набрехав на мене?
   - Сам Крижак! - як довбнею, б'є по головi Поцiлуйка.  Вiн  здригається,
але й тепер стоїть на своєму.
   - Крижак? Вiн же провокатор. Вiн провокував вас. Че все кривда!..
   - Нi, це правда, якою дехто нiколи не жив. То  хай  вiн  пожинає  своє,
кривдою виплоджене жниво, - безжально Удивилась на  нього  вдова  i  гордо
вийшла з кабiнету слiдчого.
   Болючим вигаслим поглядом проводить її Поцiлуйко, вiн знову чує  пахощi
осiнньої калини i гарячкове прикидає, но йому далi говорити, бо  знає,  що
один свiдок - це ще не свiдок, а другого нiде взяти. Ще на цьому ого-го як
можна вискочити. Що ж зараз йому говорити про Василину? Кинути припущення,
що за цi роки її душа  набралася  чужого  намулу?..  I  враз,  оброшуючись
потом, вiн починає  надломлюватися,  наче  з  нього  хтось  почав  виймати
хребет: поперед вартового в  кабiнет  знiчено  входив  сам  Крижак.  Мливо
проклятої довiдочки домелювалося до кiнця...



   XLV

   Зразу ж за  мурами  тюрми  Григорiй  Стратонович  потрапляє  Марковi  в
обiйми. Вони мiцно, по-ведмежи,  стискають  один  одного,  тричi  навхрест
чоломкаються i одночасно зiтхають. На вiї Григорiя набiгають двi сльозини,
вiн чавить  їх  пальцями,  а  Марко,  мружачись,  говорить,  що  не  треба
переводити вологу - хай падає на  землю.  Григорiй  б'є  його  долонею  по
плечах i щасливо посмiхається.
   Бiля них  зупинилась  чорнява  цiкаволиця  жiнка,  для  якої,  напевне,
будь-якi  видовища  ставали  святом  душi.  Вона  поправила   хустку,   зi
спiвчуттям поглянула на чоловiкiв, На  її  обличчi  метеликами  затремтiли
подвiйнi ямки.
   - Брати? -тихенько запитала, прикладаючи руки до грудей.
   Марко i Григорiй перезирнулись:
   - Брати!
   -  I  як  не  схожi!  Нi  на  крапелиночку,  нi  на  дрiбне  маленя,  -
приглядаючись, дивується жiнка i дивуються Крильця її ямок. - Може, ви  не
одного батька?
   - Зате однiєї матерi! - весело вiдповiв Марко.
   - I цього нiколи i нiяк не сказала б...
   - Ми гiбриднi, тому й не зовсiм схожi, - заспокоїв її Григорiй,  i  всi
троє починають смiятись.
   - Громадяни, чи не можна для театру вiдiйти трохи Подалi?  -  однотонно
говорить бiля тюремної брами вартовий, хоча й йому хочеться посмiхнутись.
   I громадяни, смiючись, iдуть далi - жiнка в мiсто, а Марко  i  Григорiй
до машини.
   На холоднувату лискучу вiскознiсть  голубого  неба  налягають  вечоровi
тiнi, надходить та  пора,  коли  от-от  мають  проклюнутись  зорi,  доброю
таємничiстю взятись дороги, поглибшати  людськi  голоси  i  казково  ожити
вiтряки.
   На молоденьких тополях  ще  тримається  лист,  i  Григорiй  Стратонович
вiтається з деревцями, неначе з дiтворою, а перед очима проходить Катерина
й малеча. Як хочеться скорiше притулитись до них, пригорнути їх  до  себе,
вiдчути пахощi Катерининих кiс i уст.
   Недалеко вiд  машини  його  уклоном  вiтає  Галина  Кушнiренко.  Широко
розводяться трепетнi береги дiвочих вiй,  щастям  i  красою  свiтяться  її
димчасто-сизi очi.
   - Якою ти гарною стала! - мимоволi вирвалось у Григорiя Стратоновича.
   - Наречена! На тiй  недiлi  справляєм  весiлля,  -  обiзвався  Марко  i
подумав про Степаниду.
   - Справдi на тiй недiлi весiлля? - дивується Григорiй Стратонович.
   - Справдi. - Ще нижче уклонилась дiвчина,  приклала  руку  до  серця  i
спiвуче сказала: - Мама просили i я вас прошу на весiлля.
   - Спасибi, спасибi, голубко, - розчулено подивився на дiвчину  вчитель.
- I гарний твiй милий?
   Молода опустила вiї i крiзь них добряче поглянула вдалину.
   - Найкращий у свiтi.
   - У нього теж вiї неначе млинки! - засмiявся Марко.
   - Таке ви скажете, - посмiхнулась молода i царiвною пiшла до машини.
   Побратими вискакують на кузов, i грузовик  мчить  їх  у  чистi  глибини
вечора, в яких щойно народилась вечiрня зоря.
   - Ти любиш вечiрню зорю? - питає Григорiй Стратонович.
   - I вечiрню, i досвiтню...
   - Я часто її згадував у тюрмi... Там знайшов на стiнi i твою свiчку.
   - Невже роки не стерли її?
   - Нi. Очевидно, хтось ще глибше викарбував цей малюнок... Як це  вiрно:
i згораючи, людина повинна свiтити людям! Спасибi тобi.
   - Не менi, Григорiю, треба дякувати,  -  задумано  сказав  Марко,  -  а
тiльки своїй рiднiй землi, своїм добрим людям. Для них i з ними живемо...
   Крила осiнньої дiброви охопили друзiв, обтрушуючи темряву  й  сумовитий
шелест. Марко постукав у вiконце, й машина зупинилась.
   - Ти чого? - здивовано запитав Григорiй.
   - Пройдемося трохи лiсом. Ти. любиш, як пiд ногами шелестить листя?
   - Дуже.
   - Я теж. I люблю, коли в таку пору пахне опеньками. Вродило їх у  цьому
роцi! Хочеш, зараз знайдемо?
   - У темрявi?
   - У темрявi. - Марко вiдходить од доррги, нагинається, шарудить  руками
в листi, що водночас пахне i хмелем, i димом.
   - Ще гадюку схопиш...
   - Час гадюк уже минає... Тепер надходить пора чистої  краси  i  великих
зiрок. .
   - Як ти добре сказав! - вражено зупинився Григорiй. думаючи про своє. -
Цей образ я використаю в  своїй  книзi:  надходить  пора  чистої  краси  i
великих зiрок. Дозволяєш?
   - Нi, не треба так, бо деякi рецензенти скажуть, що це красивiсть. А ти
любиш час великих зiрок?
   - Люблю. I тебе теж.
   - Дивина! - чмихнув Марко i  радiсно  вигукнув:  -  От  i  знайшов!  На
трухлявому пнi виросли! -  Вiн  простягає  Григорiєвi  зворушливе,  щiльно
стулене сiмейство опеньок, їхнi ноженята були окутанi мохом, на пришерхлих
голiвках вiдпочивала роса.
   - Життє! - Григорiй любується живою грудочкою природи  i  знову  згадує
дiтей та Катерину.
   З дуба, вистукуючи по гiлках,  опадає  запiзнiлий  жолудь,  б'ється  об
кореневище i падає бiля Маркових нiг. Вiн  пiдiймає  це  лискуче  нахололе
тiльце, ломачкою витискує дiрочку i садовить у землю, що пахне молодим,  у
бродiннi вином. На небi все бiльшає зiрок, густiшою стає дiброва, а Галина
вже здається не просто дiвчиною, а чарiвницею.
   "Як чудесно жити на свiтi! - читає  Григорiй  в  очах  Марка.  -  I  це
справдi так, дорога людино..."
   Пiзнього вечора вони пiд'їжджають до  землянки  Григорiя  Стратоновича.
Машина йде на колгоспне подвiр'я, а  Марко  проводить  Григорiя  до  самих
дверей землянки. Тут побратими знов обiймаються.
   - Може, зайдеш? - тихй питає Григорiй Стратонович.
   - Не буду колошкати дiтей уночi, - теж  пошепки  вiдповiдає  Марко,  на
душi його стає тоскно: а що, коли Степанида й досi чекає брата, i... може,
його?
   - То завтра вранцi приходь.
   - Приплентаюсь... Будь здоров, брате. Хай у всьому,  у  всьому  щастить
тобi.
   Григорiй навхрест  обiймає  Марка  i,  задихаючись  од  хвилювання,  од
радостi i солодкого щему, наче сновида,  навшпиньки  входить  у  землянку.
Бiля столу, схиливши  голову  на  руки,  спить  Степанида,  на  плечах  її
полотняної сорочки темнiють вишитi квiти.  Крiзь  сон  зiтхнула  Катерина.
Григорiй береться рукою за серце, i по його обличчi розповзається добра  й
нiякова посмiшка. Вiн обережно йде  до  постелi  i  раптом  завмирає  бiля
краєчка стола: Катерина  заворушилась,  застогнала  i  крiзь  сон  грудним
болючим голосом промовила тiльки два слова:
   - Григорiю, любий...
   I це була його найщасливiша хвилина за останнi роки. На голос  Катерини
схопилася Степанида, вона спочатку перелякалась, вiдступила назад, а  далi
надривно скрикнула:
   - Григорiю, брате!
   - Що, сестро?..
   - Повернувся? - водночас плаче i смiється її душа. ' - Повернувся.
   - З Марком Трохимовичем?
   - З Марком.
   - А де ж вiн?
   - Напевне, додому пiшов.
   - Чого ж ти не запросив?.. Їхнi голоси розбудили Катерину.
   - Григорiю! - клекотом, болем i  радiстю  обiзвався  її  голос,  темною
хвилею стрепенулись, зашарудiли коси, i вона падає  в  обiйми  чоловiка  i
руками, обличчям перевiряє, чи це вiн.
   - Григорiю... - бiльше нiчого не може сказати, а  вiн  вiдчуває  на  її
вiях сльози.
   "Двi коси, двi сльози", - повторює в думцi, як вiрш, пригортає  дружину
i навiть не чує, як iз землянки вибiгає напiвроздягнена Степанида.
   Спочатку тiльки далечiнь зоряного  неба  бачить  вона,  потiм  пiд  ним
окреслюється обрис самотнього вiтряка, що й досi трудиться для людей. Вона
пiдбiгає до хвiртки, вiдчиняє її, стає пiд врiзаним у темряву кленом i  на
другому краю вулицi бачить Марка i тiльки тепер лячно помiчає, що вона  не
зодягнена, їй стає соромно, i вона всiєю рукою прикриває розрiз сорочiй.
   - Добрий вечiр, Марку Трохимовичу... Марко посмiхнувся, мовчки пiдiйшов
до Степаниди, вiн чує, як на його скронях молоточками вистукує кров.
   - Чого ж ви не зайшли? - з докором пiдводяться її заокругленi брови.
   - Його чекали. А мене?.. - вiн бережно кладе руки на її плечi.
   Степанида здригається, одводить  голову  вiд  його  погляду,  зiтхає  i
боїться промовити, що i його чекали.
   Бездонне осiннє  небо  з  пiзнiм  мiсяцем,  з  усiма  кущами,  з  усiма
розсипами i голубою курявою зiрок ворухнулось, наче наблизилось, i  гаряче
закружляло навколо неї... Так от яке  воно,  те  кроковоє  колесо,  колесо
птахiв, надiй, страждань i любовi.
   Краплина нахололої осiнньої роси зволожила її обличчя, як давно  колись
зволожував теплий плач надламаної гiлки. Далекi дiвочi голоси прибились до
Степаниди, далекi роси колихнулись перед нею,  дарма  що  вона  стояла  не
перед тим юнаком, який колись був принiс їй гiлочку вишневого цвiту. Давно
осипався той вишневий цвiт, i, може, слiд його  бiлiє  на  скронях  Марка,
якого всi-усi тепер зовуть Безсмертним...
   ЕПIЛОГ
   ёЧас пролiтає над нами, то мов чорна птиця, то як  бiлоснiжний  лебiдь;
нетривке i скороминуче вiн замiтає снiгами, пилом  забуття,  а  нерозвiйне
пiдводить в новiй красi, що не має нi вимiру, нi кiнця-краю.
   Великi роки, роки неспокiйного сонця i життя пролетiли над  землею.  На
п'єдестали миру пiдвелися тi, що з свинцем у грудях покинули нас у  вiйну,
поруч з мадоннами стали в .музеях нашi милi дiвчата, i в нових  оселях  на
вечiрнiх i раннiх зорях  матерi  народили  синiв,  можливо,  тих,  якi  не
знатимуть страхiть i завiрюх вiйни, не знатимуть кривди. Хай тiльки  добрi
завiрюхи цвiту осипаються в їхнi колиски i на їхнi шляхи".
   Ось таке думалось учителю i письменнику Григорiю Заднiпровському,  коли
за ворiтьми полiклiнiки Марко поклав йому на долоню двi  грудочки  свинцю,
якi ще недавно ворушились бiля серця людини.
   Григорiй Стратонович довго зважував їх на руцi,  довго  придивлявся  до
вишень у цвiту, крiзь якi просiвалися променi надвечiрнього сонця, а потiм
нiяково запитав у Марка:
   - Останнi?
   - Останнi.
   - Напилися ж вони, Марку, кровi, аж дiрчастими стали i втемнiли од неї.
   - Народжене злобою нiколи не буває свiтлим! Ну, як у селi?
   - А ти, бiдненький, наче й не знаєш? -примружився Григорiй Стратонович.
   - Та знаю п'яте через десяте, але хочу,  щоб  ти  змалював  картину,  -
посмiхнувся Марко. - В тебе це здорово iнодi виходить.
   - Пiдсмiюєшся над моїм писаниям? - насторожився Григорiй Стратонович.
   - Горджуся твоєю останньою  книгою!  -  обняв  побратима  Марко.  -  її
братиму iз собою в поле.
   - Справдi?  -  розчулено  подивився  в  карi  очi  з  тими  золотистими
обiдочками, в глибинах яких то чаївся, то снувався легенький  туманець.  -
Що ж у нiй дiшло до тебе?
   - Насамперед, Григорiю, правда! Хай вона часом i гiркою, i нелегкою,  i
напiвголодною була, але це правда. її дехто хотiв би в лiтературi i скрiзь
бачити лише в пiдмальованих рум'янцях i паперових квiтах, дехто  хотiв  би
витюрлюнькувати про медовi рiки з киселевими берегами i не бачити, що не в
кожнiй оселi є хлiб на столi. Ну,  але  тепер  усюди  наводиться  порядок,
усюди! Багатшими стають нашi серця, i щедрiше починає родити земля.  Зараз
навiть чиновник, чиновник по чину i  натурi,  замислюється,  як  йому  "на
даному етапi" вхитритися, щоб i грiм пересидiти, i сухим до комунiзму  хоч
боком притертися: розумiє, що останнi осколки виймаємо з нашого життя.
   Побратими пiдiйшли до вiдкритого, припалого пилом  i  пилком  кленового
цвiту газика, Григорiй  Стратонович  сiв  за  баранку  i  з  перебiльшеною
шанобою вклонився Марковi:
   - Прошу сiдати того, хто вже в бронзi стоїть на майданi!
   - А ти й радий позлословити!  -  зневажливо  скривився  Безсмертний.  -
Читав твою замiтку про цю персональну бронзу i  так  лаяв  тебе  останнiми
словами, що навiть температура пiдскочила вгору.
   - За що?! - щиросерде здивувався Григорiй Стратонович.
   - За те, що прилизав мене з  усiх  бокiв,  i  вийшов  я  в  тебе  прямо
славним, сильним i лубочним Єрусланом Лазаревичем, який  їде  на  чудо-юдо
велике - на змiя о трьох главах, а прекрасна царiвна Анастасiя Вахромеївна
зустрiчає його. Тьху!.. Словом, перевели деякi дiячi державну бронзу ще  й
радiють з цього.
   - Цить, не старуй, буркотуне, це вже не твого  розуму  дiло.  Не  треба
було знову вискакувати у Герої, - засмiявся Григорiй Стратонович.
   - Вiн ще й регоче.
   -  Бо  є  чого...  Позавчора  увечерi  бiля  твого   монумента   застав
Безбородька...
   - А вiн повернувся в село.пiсля всiх служб? - пожвавiшав Марко.
   - Не знаю, чи повернувся, чи повернули, але розшукує нову роботу  -  не
бий лежачого.
   - Керiвну?
   - А яку ж iнакше?..
   Друзi виїхали на  околицю  мiста.  Навколо  пiд  бiлими  хмарами  буйно
квiтували сади, придорожнi клени осипали останнiй пилок, на узбiччях шляху
по-дитячи зворушливо засинала кульбаба, i тiльки без живого цвiту  похмуро
сiрiла стара в'язниця. Раптом з  її  навстiж  розчиненої  брами  вискочило
кiлька чоловiк i побiгло до шляху, де стояла невеличка горба з лопатами  в
руках.
   Григорiй Стратонович у подивi зупинив машину. В цей час, наче в  нiмому
кiно, незграбно заворушилась,  скособочилась  в'язниця;  розпухаючи,  вона
зсередини  загримiла  громом  i  вмить   забiснувалася.   курною   хмарою,
вивертаючи з свого нутра цеглу й камiння.
   - От i все! - схвильовано обiзвався чийсь голос. Марко скочив з  машини
i швидко пiдiйшов до  людей,  якi  весело  придивлялись  до  того  темного
клубочiння, що до цiєї митi звалось тюрмою. Кореспондент  обласної  газети
впiзнав Марка, заклопотано привiтався i  опустився  на  колiно  дописувати
нотатки про знищення того, що вiджило.
   - Що буде замiсть неї? - запитав його Марко.
   - Мiський сад, - вiдiрвався кореспондент од  свого  писання,  i  раптом
його обличчя стало мрiйним. - I знаєте, яких найбiльше посадимо тут дерев?
   - Нi, не знаю.
   - Черешень! Щоб люди i цвiтом любувалися, i, вiдпочиваючи,  могли  собi
ягоду зiрвати. Бiжу! - i вiн справдi побiг до того мiсця, над яким  осiдав
останнiй пил давнiх часiв...
   Iз-за садкiв,  неначе  з  хмар,  виплив  повновидий  мiсяць,  у  листвi
зашарудiла роса, неподалiк обiзвався соловей, кличучи до  себе  солов'їху:
навiть вибух сотень кiлограмiв толу не  приголомшив  пташине  щебетання  i
любов.
   Побратими пiзно вночi приїхали в  село.  Григорiй  Стратонович  зупинив
газик на майданi, неподалiк од погруддя Безсмертному, i кивнув головою  на
нього:
   - Подивимось, чоловiче, на цього вусатого дядька?
   - Можна й . подивитись, - зовсiм спвкiйно сказав Марко.
   - Ну й витримка в тебе! - похитав головою Григорiй Стратонович.
   Вони пiдiйшли до монумента i зупинились бiля низенької огорожi, за якою
кущувалась яра пшениця. I тiльки тут, коли Марко поглянув  у  вiчi  своєму
образу, вiдчув i хвилювання, i глибiнь прожитого, i неймовiрнiсть здiяного
навколо i всюди за останнi роки. На якусь мить здалося, що  i  ця  нiч,  i
просiяне мiсячне промiння, що  легко  тремтiло  над  землею,  i  мовчазний
бронзовий чолов'яга напроти нього були тiльки сном.
   - Ну як, Марку? - не терпiлося Григорiєвi Стратоновичу.
   Але Марко заговорив не до побратима, а до свого образу:
   - Красивим тебе тут зробили, бiльш показним, i спокiйнiшим, i молодшим.
Видать, на зморшки матерiалу не вистачило...
   - А щоб тебе!.. - обурився Григорiй Стратонович, але, придивляючись  до
нiби скам'янiлого Марка, затих, ступнув кiлька  крокiв  назад  i  тихенько
пiшов на другий край майдану.
   Марко, здається, й не помiтив цього i пiсля довгої мовчанки знову  тихо
заговорив до свого бронзового образу:
   - Отак воно й буває... Ну, коли  вже  тобi  випало  стояти  i  днями  i
ночами, то стiй, дивись, щоб  iз  темряви  не  виповзла  кривда  чи  якась
погань, а нам треба дiло робити - орати, сiяти...
   Вiн поправив  свiй  сонцем  перепечений  картуз,  поглянув  на  далекi,
накупанi нiжною мiсячною курявою ниви, на потемнiлий од негод  вiтряк,  на
притьмаренi напiвпрозорим туманцем луки  i  неквапливо  пiшов  у  досвiтнi
поля, що породили його.

   Київ - Iрпiнь - Дякiвцi. 1959-1961 pp.

Популярность: 15, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT