ою в той бiк, де мав стояти лiс. - Бiда, та й годi, - зiтха? Порфирiй. - Ну, клади сво? документи! - наказав дядько Себастiян i здiйняв червону китайку. Бандит пiдiйшов до столу, поклав на нього проiржавлений втинок, двi репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз жалем подивився на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну: - А нагороду - подарунок його iмператорсько? величностi за колишню хоробрiсть - передаю тобi. - Скучив я за подарунком його iмператорсько? величностi, аж нiкуди! - неласкаве подивився на зброю дядько Себастiян. - Клади ?? до бандитсько?!.. Порфирiй поклав свою, колишньою хоробрiстю зароблену зброю, знову зiтхнув i похнюпився. Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на сво?му хутiрцi, де спокiйнi воли дивилися у вiчнiсть, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгi?вськi хрести? Чи про безслав'я у бандi i вовчу самотнiсть у лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й ченцi, обростаючи корою, не помiчали плину часу? В революцiю, повернувшись додому, Порфирiй знову ревно припав до свого напiвзруйнованого, обнесеного вiйною хутiрця. Вилузуючись iз шкури, недосипаючи ночей, вiн товкся в хазяйствi, наче в пеклi, надiючись зробити з нього рай. Свiтовi перемiщення, кривавi битви, падiння царств-государств, новi революцi? i змiни влад не обходили його, наче все це було чи в снi, чи на другiй планетi. Не те що партi?, товариства, а навiть церква не цiкавила його. Вiн тримався того, що церква - дiло старих, а полiтика - дiло темне i не доведе хлiбороба до добра. Селянин ма? жити однi?ю полiтикою - сво?м клаптем землi i тим, що вродить на ньому. Бiля сво?? земельки i худоби, тремтячи над кожною зерниною i грошем, вiн i оживав, i дичавiв, вже не помiчаючи, як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов i опускала донизу перса. Отак би у сво?й хутiрськiй шкаралупцi дожив би вiн одлюдком до мирних днiв, може, дотягнувся б i до свого раю, аби не лихий випадок. У двадцятому роцi на його хутiрець на?хали саме тi недалекогляднi продагенти, якi мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори, прикладами висадили дверi й почали наводити сво? порядки. Порфирiй з ключами пiдiйшов до них i довго, мовчки дивився, як з його засiкiв вимiтали зерно. В голову йому вдарили гнiв, бiль i пожадливiсть i там варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мiшками парокiнну фуру, вiн став на порозi комори i глухо сказав: - А тепер ?дьте! - Ми ще ма?мо час, - засмiялися продагенти. - Нiхто не зна? свого часу i гробовища, - чавив i зчавити не мiг злобу. - ?дьте, поки тихо лихо. Продагенти обiзвали його чмурем i почали погрожувати оперативною трiйкою, яка в тi часи на мiсцi чинила суд i розправу. I тодi посатанiв Порфирiй. Пригинаючись, вiн метнувся до хати, вихопив з пiхов шаблю i кинувся на продагентiв. Вони, не чекаючи такого, розлетiлись iз його подвiр'я i помчали по допомогу в повiт. А Порфирiй, переодягнувшись, взяв свою золоту iмператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом i подався у банду. В лiсi вiн одразу ж попросив у отамана кiлькох бандитiв, щоб зловити продагентiв. Але той лише засмiявся: - Дядько завжди залишиться дядьком; полiтики нема, чоловiче, в тво?й головi! - Яка ще тут може бути полiтика? - вiдмахнувся од ненависного слова. - А ось яка: тiльки дурнi нищили тих, що викачували хлiб. А ми ?х пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власнiй шкурi вiдчу?, що таке продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас. Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на сво? померхле щастя... I от в стражданнi i непевних надiях сто?ть вiн зараз бандитом, вовкулакою перед сво?м колишнiм товаришем, шукаючи на його обличчi хоч крихiтку спiвчуття. - Нарештi позбувся свого залiзяччя, - з клекотом, хрипом i болем вичавлю? вiн з себе. - Що тепер, Себастiяне, ма?ш робити зi мною? - Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася до бандитського ремесла, - гнiвно кида? голова комнезаму. Порфирiй здрига?ться: - Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи. - Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене ? iнша робота. Бандит безнадiйно махнув рукою: - Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто умi? пекти i впекти... А пам'ята?ш, Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй тримiснiй партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого. - А тепер сто?мо наче на двох краях землi... Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловiк. - Чого? Бо злоба не трима?ться бiля розуму, - аж якось живовидячки осiв Порфирiй. Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв i спокiйнiше спитав: - Яка ще напасть коловоротить тобою? - Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде мiй судний день... Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився, Себастiяне, озлобився i до краю заплутався. - Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi - нi? - Навiть трохи не так, Себастiяне... Ось тодi, коли в мене вигрiбали зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба це життя, коли свiй свого почина? ?сти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога? I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене... Що тепер маю робити в цьому свiтi? - Поки що сiдай за стiл! - наказу? дядько Себастiян i, щось роздумуючи, дивиться у вiкно. Порфирiй сiда? за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитсько? i iмператорсько? збро?, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку. - Пиши! - Що саме? - бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку. - Пиши, що ти, сякий не такий, навiки порива?ш з бандитизмом, з усi?ю контрреволюцi?ю, з безпутнiстю, призна?ш закони Радянсько? влади i не будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло? - Потрiбна менi ця полiтика, - обома руками вiдганя? щось од себе Порфирiй. - Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в не?, - Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хука? на не?, перечиту?, пода? дядьку Себастiяну i, мiняючись од яко?сь лихо? думки, говорить: - От i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого... А тепер що скажеш iм'ям властi? - Iди додому! От i все мо? казання! - спiдлоба насмiшкувато дивиться дядько Себастiян. Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього: - Як ти сказав? Додому йти? - А куди тобi ще хочеться? - Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей, до жiнки. - То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмi?. В очах Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть. - Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба? - Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн ма?. - Я не про це, Себастiяне... Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi не треба? - В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи... До твого папiрця я ще в повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли... - Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу... Невже оце зараз я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?.. - Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров. Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi, попросив: - Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi така розкiш? - нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян. - Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде. - Ет! - Дуже прошу, вдар, Себастiяне... Зроби чоловiку радiсть. - Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! - блиснули завзяттям очi дядька Себастiяна. - Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри! - широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй. Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон, обтираючи спиною стiну. - Ну, як, трохи полегшало? - насмiшкувато запитав дядько Себастiян. - Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! - гигикаючи, випросту?ться i пiдiйма? вгору ковшистi руки Порфирiй. - А тепер я обертаюсь, переступаю порiг i йду, а потiм бiжу додому. Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь час чу?мо шматки не то схлипування, не то реготу... На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за не? з другого кiнця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною, ?в-пив за ?хнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку мав сповiдь у голови комбiду. Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi, горбився перед чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету, а заяви в повiт, губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб на Порфирiя чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, - нащо йому ця халепа, коли за не? не платять грошей? Юхриму Бабенку потрiбна була пильнiсть i недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще хотiлося Юхримовi зажити слави кореспондента - i вiд дядькiв шана, i вiд жiноцтва повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя у небезпецi, ?? ряту? Юхрим! I вiн пише i радi? з написаного. В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких грiхах проти революцi?: у втратi класово? пильностi, у пiдозрiлих зв'язках iз класовими недобитками, в самостiйностi розуму i соображенiя та рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було вiдпустити бандита додому без погодження, дозволу й документацi? вищестоящих органiв. В село на бричцi при?хала перша комiсiя. Голова комiсi?, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повiтря, задихаючись, вiн синiв i ставав дуже сердитим. - Цей не помилу? Себастiяна, - з жалем заговорили в селi. - Чи не погра? вiн тепер на пiанiну аж у тюрязi? - зрадiли дукачi. Од цих чуток i нашiптувань менi гiрко й тривожно стало на душi. Комiсiя за зачиненими дверима почала поодинцi опитувати Порфирiя, дядька Себастiяна й наприкiнцi Юхрима. А перед зачиненими дверима умлiвала вiд горя i слiз Порфирi?ва дружина. Найбiльше говорив Юхрим, його пiдписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятiшому: революцi?, революцiйнiй пильностi i класовiй непримиренностi. Юхрима нiхто не перебивав, а коли вiн замовк, голова, задихаючись i синiючи, поморщився: - Усе? - Поки що все. Та коли треба для протокола й действiя, iще можу, - пообiцяв Юхрим, обтираючи пiт iз чола. Тодi голова комiсi? звернувся до Бабенка: - Ви не зможете вiдповiсти на дво? запитань: перше, хто вас навчив тiнити святе слово - революцiя? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совiсть? - Я жалiтися по всiх параграфах i iнстанцiях буду за образу iндивiдуума, - заверещав Юхрим. - Це ви зумi?те. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалiтися i доти топити людей, поки з вас не скинуть штани i не всиплють по всiх параграфах. Тiльки це може допомогти вам. Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбiду, а на його мiсце, заточуючись, увiйшла Порфирiева жiнка. Комiсiя довго не могла ?й роз'яснити, що нiхто нiкуди не буде забирати ?? чоловiка - хай тiльки чесно вiн живе. Для цього й амнiстiя дана владою. - Ой, спасибi вам, люди добрi, - нарештi ожила жiнка. - То прошу, не погребуйте, за?дьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити. - Мiцний? - задихаючись, поцiкавився голова комiсi?. - Горить синiми квiтами. - Тодi ми його заберемо в лiкарню. Не пожалi?те? - Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо - це вже для вас. Комiсiя таки забрала самогон. Юхрим пронюшив i про це, зрадiв i, наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсi?, двигнув до лiкарнi. Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано головному лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно. Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою i землею, ?? найчастiше прикладали до серця i ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвiрнiшим пiдмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирi?ва жiнка, у великiй ненавистi до Бабенка, прозвала його тифозною вошею. А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь день, а далi почав розпускати чутки про пота?мних ворогiв революцi?, якi виживають його з села, i, висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi. Якось увечерi, коли ми з дядьком Себастiяном сидiли в комбiдi за книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очi туману: певне, власник цих штанiв ще недавно в кiннотi орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi, i в мовi. Вiн картинно зупинився бiля рiжка столу, неспокiйно ворухнув руками, засунув ?х у бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята. Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через хвилину Юхрим повiв устами, i на них вигнулась та усмiшечка, де нахабство пiдминало непевнiсть: - Не чекав мого вторгнення, Себастiяне? Знаю - не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем, тобто на уклiн по всiх параграфах, статтях i статуту. - Яка, яка у тебе душа? - повеселiшав дядько Себастiян. - Як було вже сказано - драматична! - За якими ж це параграфами? - насочилось насмiшкою обличчя голови комбiду. - За параграфами революцi?! - А яка тодi в мене душа? - Натурально - геро?чна! - пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, i на його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби. Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i влiзливий ти, чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки й треба. Вiн одразу ж повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв. - Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? - безневинно запитав дядько Себастiян. - Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися за фортуною-долею у мiсто? - Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, - аж мало не зiтхнув дядько Себастiян. - То чому? - здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима. - Бо ти, коли наздоженеш долю, - собакою вчепишся в ?? приполи i триматимеш тiльки побiля сво?? парсуни. А доля i людям потрiбна. Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, вiн став таким, про яких кажуть: зверху смi?ться, а всерединi сичить. - Передав ти, Себастiяне, кутi меду, а менi характеру! - викривлю? усмiшку на обiдочках уст. - Налихословити, натурально, кожний зможе, але на тво?й посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiва?шся на мене за он ту iсторiю iз комiсi?ю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь - бiльше не буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя, що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв теорi?ю пiдправити твою практику, бо хто ж ма? за революцiю болiти? Лише такi, як ти, з практичного боку, i такi, як я, з теоретичного. - За шкуру, тiльки за свою шкуру болi?ш ти з практичного i теоретичного боку! - розгнiвався дядько Себастiян. - За не?, коли ?? доведеться рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся! - Чого тобi так далеко наперед заглядати? - позлiшав Юхрим, i потвердiшали грубi пружки його уст. - Шкура - дiло тонке, всякий ?? по-сво?му ряту?, а iнший ще й вiдрощу? на нiй те, що ма? ?жак. Резон? - Чого ти ще не сказав, що iнший назбиру? на шкуру слизь? - I про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифiкацiю, - жорстокiсть спотворю? обличчя Юхрима, i тiльки тепер його очi розрiзають темiнь, що зiбралась у очницях. - А зараз я до тебе, натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста? - Говори, щоб губи не гуляли, - стриму? обурення дядько Себастiян. - I чого менi iнодi зда?ться, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби? - Перебор фантазi?, - не задумуючись, пояснив Юхрим. - Ну, що в тебе? - Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя лiчностi характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею. - А без не? приятелi з повiту не вiрять тво?й лiчностi? - Вiрять, але революцiйний закон ? законом. Черкни, Себастiяне. Робота не важка, а полегкiсть дасть нам обом. - Менi й так легко, - уперто хитнув головою дядько Себастiян. - А характеристики тобi не дам! - Дасиш! - нахабно витрiщився Юхрим. - Не дам. - Не ма?ш такого закону! - в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. - Всяка iндивiдуальнiсть ма? тепер право на характеристику лiчностi, хоч подоба?ться чи не подоба?ться вона комусь. Не дасиш тепер, дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам'ятай: усякiй людинi, при охотi, можна обламати крила. - Я й не знав, що ти такий криложер! - навiть здивувався дядько Себастiян. - То знай! I лiпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села. - Переконав! Дiдько з тобою - дам характеристику, щоб ти щез iз очей! - погодився дядько Себастiян. - Отак би й зразу, - задоволене хихикнув Юхрим. - Якби ти не дав, я б з м'ясом видрав ??. Я свого нiде не попущу: права ? правами! Може, пiсля цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап'?мо! У мене дещиця забряжчала в кишенi. - Тримай ?? на подзвiння таких добрих, як сам! -вiдрiзав голова комбiду. - Вольному - воля, а спасенному, по всiх параграфах, рай, - здвигнув плечима Юхрим. Лихий полиск осiда? на денця його круглих очей, а наверх сплива? вдоволення. Тим часом голова комбiду дiстав папiр, чорнило, ручку i сiв писати характеристику. - Може, тобi пособити коментарiями? - прихилив голову до столу Юхрим. - Обiйдеться без них. Не застуй свiтла. - I прошу тебе, Себастiяне, натурально, iз документальним ефектом увернути, що я був у рядах робiтничо-селянсько? Червоно? Армi?. Це тепер усюди вiдчиня? дверi й коридори. - Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: тво? вiд тебе нiкуди не втече, - заспоко?в Юхрима дядько Себастiян. - Ти вже хоч трохи спокiйно посидь. Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув: адже через кiлька днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька Себастiяна, який навiть за всi сво? рани нiчого не може вiдхопити собi. Коли б це йому, Юхримовi, хоч клаптик тако? бiографi?, то вiн би уже в самiй столицi крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому. - Може, прочитати тобi характеристику? - пiдвiвся з-за столу Себастiян. - Прочитай, прочитай, послуха?мо розумне слово, - аж подобрiшало Юхримове тонкогуб'я. - То слухай i не перебивай. - Не буду. - "Характеристика, - почав читати дядько Себастiян. - Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс..." - Ти що, смi?шся, щоб потiм заплакати!? - скочив Юхрим, од злостi в нього вищирились зуби, наче в печеного кабана. - Я ж казав: не перебаранчай. Починаю спочатку: "Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс. Основнi прикмети даного iндивiдуума: ледачий, як паразит, брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, нiби тхiр: що видить, те бридить. Основа життя i дiяльностi його - на чужому горi попасти в рай i зачинити за собою дверi, щоб туди бiльше нiхто не потрапив. Люди кажуть, що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок, але документально пiдтвердити цього не можу, а пiдтверджую, що вiн соцiальне небезпечний на всiх державних посадах, без них теж буде каламутити воду, але з меншими коментарiями..." - Я... я... я тобi... - затрясся Юхрим, в голосi його з'явилися козячi ноти, обриваючи ?х, вiн провiв кулаком по губах, що тремтiли вiд образи i злостi. - Що ти менi!? - дядько Себастiян презирливо нацiлив на Юхрима вi?. - Я тобi теж колись напишу i пропечатаю характеристику. - Вона уже написана аж на двох вiйнах, так що не дуже старайся. I не пiд писарi, i не рiзнi вигнилки писали ??... - Знаю - життя писало ??, - когось перекривив Юхрим. - Воно черкало тебе кулями, а дехто ще черкне тебе пером пiд печiнку, i побачимо, що вийде з цього дiла! - шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима. - Сьогоднi тво? зверху, але сам бог на небi ще не вiда?, що буде завтра на землi! Я, натурально, дочекаюсь сво?? години, i тодi хтось узна?, чим пишуться, а чим вихлюпуються характеристики! Як не високо пiдiймаються крила, а пiр'я з них летить донизу! Резон? - Резон для того, хто виплодився ранiше птицi! - А хто ж ранiше виплодився? - трохи розгубився Юхрим. - Гад! Дядько Себастiян розгнiвано ступив крок уперед, а Юхрим крутнувся на мiсцi i, пригинаючись, вислизнув iз комнезаму. РОЗДIЛ СЬОМИЙ Зоря iде - долю веде. Народ Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер ста? чутнiшою мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок. Мене все життя ваблять i хвилюють зорi - ?хня довершена i завжди нова краса, i та?мнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi спогади мого дитинства починаються з зiрок. I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрн? стависько, потемнiлi в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць, останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi сво?х крилець росу, i дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м'ята, павинi вiчка, дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi. А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушу? туман i дух молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства. Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж зда?ться менi зорею, що стала в чи?мусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зiрку в свою оселю... I зда?ться менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село. А в цей час невидимий сон, що прича?вся в узголов'? на другому покосi, торка?ться повiк i наближа? до мене зiрки. ?х ста? все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув ?хнiй шелест, ?хню музику... i поплив, поплив на хиткому човнику по химерних рiках сну... Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить мiсяць, ми з дiдусем поверта?мося iз Майданiв. Тут у лiсових оселях дiдусь робив людям вулики i лагодив немудру сiльську машинерiю. Були ми навiть у першiй комунi, де хлiбороби, спасаючись бандитiв, i в поля ви?жджають iз збро?ю. Дiд якось показав менi неподалiк од орачiв тринiжник з гвинтiвками, а пiд ним на пiлочцi лежав святий хлiб. Оксамитний холоднуватий вечiр ворушиться навколо нас, пiд колесами попискують вологi колi?, шелестить i шипить листя, у долинках нам переходять дорогу клаптi туману - i нiде нi лялечки, тiльки зажуренi верби обабiч дороги, тiльки мiсяць i зорi вгорi. Ось одна упала на дальнi поля, i дiд говорить до не? i до себе: - Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк, - а далi оберта?ться до мене: - Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати? - Не треба, дiду, - кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд мосту, що попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i вiд перелiска, що сповза? в луги. - Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз. - Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, - повторюю дiдовi слова. - Он як! - дiдусь добряче натрушу? посмiшку на сиву, аж пожовклу на мiсяцi бороду, далi защiба? верхнiй гудзик на мо?й катанцi, а на босi ноги кладе оберемок сiна. Коли ми ви?хали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тiнi, вискочили тро? озбро?них вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд однi?ю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на мо? плечi. Пiд першим кiбцюватим вершником гра? лискучий, неначе ясним мiсяцем накупаний, кiнь. "Бандити", - холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда. - Добрий вечiр! - владно здоровка?ться вершник на мальованому конi, а дво? других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль. - Доброго здоров'я, коли людина добра, - вiдповiда? дiд. В його голосi не чути нi страху, нi тривоги. - Що везеш, чоловiче? - Онука, не перелякайте його. - Дiтей ми не ляка?мо, - стишив голос вершник. - А зброю не везете? - Нащо нам таке смiття!? - замахав руками дiд. - Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа. Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав: - Злякався? - А ви б хiба не злякалися? - ще з опаскою пробурмотiв я. - Звичайно, злякався б, - закивав головою вершник. - Як тебе звати? - Михайлом. - Славне iм'я. У школу ходиш? - Нi. - Еге, - невдоволено випнулись губи у вершника. - Як же ти дав такого маху? - Мусив, бо на зиму нема чобiт. - А ви хiба не з багатих? Я ображено потискую плечима, а верхiвець почина? смiятися, i тiльки тепер на його картузi помiчаю п'ятикутну зiрку. Виходить, я даремне бив дрижаки. Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене: - Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здиву?ш - ще дуже бiднi ми. Та все одно ма?мо вчитися: так революцi? треба! Зрозумiв? - Аякже, геть-усе зрозумiли, - каже дiд i похиту? сивою головою. - Що ж ви геть-усе зрозумiли? - лукаво пiдсмiю?ться вершник. - От слухай: революцi? треба хлiб... - почина? дiд, а вершники дружно регочуть. - Хiба не вгадав? - диву?ться дiд. - Угадали, угадали, та не все. - А хто його все вгада?? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я ще не доказав... Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I дiти нашi були потрiбнi всiм до чужо? роботи, а не в школi. Ось воно й вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi. - Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! - Здивовано i весело заговорили вершники. - А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, - Закинувши за плечi карабiни, вони прощаються з нами. Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м'яко застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над притихлими полями: Зоре моя вечiрняя, Зiйди над горою... Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньо? зорi i завмер у тому смутку i дивi, що ?х робив чийсь голос з мо?м дитячим серцем. Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене: - Житте... Чу?ш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи. - Дiдусю, це насправдi? - аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос. - Атож: як сказав, так i зроблю. - I книжку менi купите? - в надi? прикипiв я очима до дiдового обличчя. - I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстара?мось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'?м ?х пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри... - Справдi? - вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя... I радiсть i горе ходили цi?? ночi разом. В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить дiдусь уже вiв мене в науку. Через мо? плече погойдувалась торбинка з книжками, на ши? метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок мо?х чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не бува?... Мiсяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми при?хали додому. Дiд зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарiчанськi осокори, на пiдсиненi хати, на сонне, обведене рамками тiней, подвiр'я, на город, на грушу. Все це, накупане мiсячним маревом, висяювало росою, вигойдувало шелест i мiнилося, наче хто його потихеньку зсовував з мiсця. З дерева зiрвалася грушка, застрибала по гiллi, упала на кореневище, i знову благословенна тиша, i повiв прив'ялих чорнобривцiв, i подих чи зiтхання землi. - Як гарно в свiтi, - говорить сам до себе дiд. Стоячи на латцi споришу, вiн перебира? сво? видiння, смутки i думи. До нього тягнеться коняка, i вiн кладе ?й руку на гриву. - Зараз i ти вiдпочиватимеш. Пора... Михайле, а ми, чу?ш, не будемо будити нi бабуню, нi матiр, - наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собi в клунi на сiнi та й виспимось на славу. Чи не так я кажу? - Еге ж, у клунi i просторнiш, i здоровiше, - знову ж вiдповiдаю словами дiда. - Вiрно. Ти в мене молодчага. Ось тобi рядно, вилазь на сiно. Я скоро прийду до тебе. Вiтрець пiдколисував його великi напатланi брови i тiнi пiд ними, пiдбивав ?х на високе чоло, де в кожнiй зморшцi лежать роки, нестатки, непереробна праця i непереводний пiт. - То не барiться. - А чого я маю баритися? Хiба в мене такими внуками поле засiяне? - Еге, ви завжди так говорите, а потiм сiда?те бiля вiкна, де бабуся спить. - Зараз не сяду, бо холодно, - добряче-добряче посмiхнувся менi дiд, щось подумав сво? i махнув рукою: - Iди вже. Заточуючись, входжу в клуню, вилiзаю на засторонок з долинковим сiном, вкриваюся, й одразу солодка дрiмота наближа? до мо?х очей i далекi Майдани, i трьох вершникiв на шляху, i близьку школу. Там запитають, як мене звати i чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не вельми печалиться - ?й-бо, наздожену прогаяне. А чого ж так довго дiдусь не приходить? Я насилу-насилу розплющую обважнiлi повiки i трохи пiдводжусь. Крiзь щiлини мiж цiвками в клуню падають пiдволохаченi мiсячнi смуги, бiля однi?? з них раптом почина? сонно дихати й пiдiйматися земля - то крiт кротив свою шапку. Бiля повiтки форкнула коняка, дiд щось тихо сказав ?й. Це мене заспоко?ло, i я кудись почав летiти, вже не чуючи, як горе входило на наше подвiр'я... Дiдусь, напо?вши коняку, почав снувати чогось двором i городом, розмовляючи iз ними, i з людьми, що приходили йому на пам'ять. Коли сон почав i його зморювати, вiн пiдiйшов до хати, сiв на призьбу пiд вiкном, бiля якого спочивала його невтомна дружина... Гай-гай, уже й життя минуло ?хн?, та й досi мо? старi жили, наче молодята: не тiльки на людях, а й помiж собою вони увесь вiк були делiкатнi, уважнi, привiтнi. Умiли шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину, i святу працю, i святий хлiб, тiльки не вмiли шанувати свого здоров'я. Отак бiля вiкна дружини i прихопив мого дiда останнiй осiннiй сон i простуда. Прокинувся вiн на свiтанку з хворобою в грудях, ?? вже не змогли вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка. Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востанн? лежали любисток, материнка й шальвiя... I хоч як я плакав, як благав, щоб вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене... Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню. При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востанн? вечеряла зi сво?м родом бабуня. I хоча ?? думи i очi вже летiли у небо, нiхто не вiрив, що вона проща?ться з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в не?... Та, напевне, бiль душi - найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над ?? могилою, а з цвинтарно? грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади... РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ Сиплеться, осипа?ться листя, гнуться, горбляться берези, плаче i посмiха?ться крiзь сльози осiнь i натрушу? журбу на мою наболiлу душу. Поменшав свiт, померхли днi мо?, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од слiз. Мамина рука витира? ?х, а голос тихо-тихо заспокою? мене: - Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi люди вмирають. Он бачиш зорi? - показу? менi на вiкно, в яке загляда? клапоть проясненого неба. - Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають. - Я не хочу, щоб умирали зорi, - кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари. - Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя ма? свою дорогу: однi покидають ??, а другi виходять на не? i все сподiваються чогось кращого собi... Засни, синку. Я засинав на материних руках, i в мо? сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мо? дiди, i в мо?х снах зорi, як i осiнн? листя, як i люди, падали на землю. Навiть лiси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як перше, i не зрiзав ?х кiскою - хай собi поживуть, скiльки можуть жити. Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула, поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв. - Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! - зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку. - Що ти тут робиш? - От i не скажу. - А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш? - Нi, - Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. - Я, Михайлику, шукала тебе. - Не може такого бутиi - з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi. - От i може... Я знаю: у тебе горе, а коли горе - в усiх болить серце. Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до тво?? хати пiдiйшла, а зайти посоромилась. - Спасибi, Любо. - I не кажи такого, - по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила губи, а далi та?мниче посмiхнулась: - Михайлику, а в мене вже сестричка ?. - Маленька? - Звiсно, маленька, - засмiялася Люба, - лежить собi в колисцi i все губами плямка?. - I яка вона? - Гарненька, тiльки в не? ще брови не зiйшли. - Невже вона зовсiм безброва? - не можу повiрити я. - Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво. - Хм, - не знаю, що вiдповiсти на це диво. - А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи - меншi сидять попереду, бiльшi -- позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, - хвалиться i радi? дiвчина. - А чобiт у тебе також нема? - поглянув на босi Любинi ноги, згадав про сво? i зiтхнув. - Нi, ?, тiльки я ?х бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiда?мось у нашу загороду? - Там тобi чогось треба? - Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо? - Можна i заглянути, - погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди. Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тi?? черешнi, на ягодах яко? найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй ранок, i тiтка Василина, i ?? пiсня, що так славно йшла мiж деревами. Тепер черешня накинула на сво? плечi багряну хустку й, здавалося, теж хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу. - А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? - запитала Люба, торкаючись руками до накучерявлено? кори черешнi. - Нi, може, щось недобре трапилось? - згадав, що Люба колись говорила про тiтчиного сердитого чоловiка. - От i не вгадав! - пожвавiшало обличчя дiвчинки. - Про не? i про ?? голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про тiтку в газетi напишуть. - Таке врем'я, - сказав я словами дядька Себастiяна. - А що тепер Василинин чоловiк робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей? - Нi, вiн таким добрим став, хоч до рани прикладай, i все бо?ться, щоб тiтка не по?хала спiвати у мiсто. "Краще, - каже, - менi спiвай, я тобi буду iз усiх я?ць гогель-могель колотити". I колотить! - задзвенiла смiхом дiвчина. На кисличцi ми побачили осиротiле гнiздечко, дно якого було пiдбите шерстю, а пiд кисличкою борсук залишив свiжi слiди. - Частенько сюди навiду?ться, ласо?д, - пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слiдiв. Бiля нори ласо?да ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до не? й сказала, що це так господарював борсук: вiн не якесь ледащо, а вже зарання, до холодiв дба? про свою зимову постiль. Отак до надвечiр'я жебонiв i жебонiв струмком дiвочий голос i потроху розмивав мою печаль. А надвечiр'ям ми обо? - Люба спереду, а я позаду - сiли на коняку i по?хали додому. Пiд нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя - золотi сльози осiннього лiсу. Перед селом Люба сказала, що далi пiде пiшки. - А чого ?хати не хочеш? - Бо не годиться, - засоромилася вона. - Чого ж не годиться? - Хтось iз дiтвори побачить i почне дражнити нас: молодий - молода. ? такi безсовiснi. Я зiскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала менi руку i самотньо сутiнками пiшла луговою стежкою. А я все поглядав у той бiк, де iшла-зникала тоненька, мов горсточка, постать... Сьогоднi чогось нашi ворота були вiдчиненi навстiж. Може, хтось iз гостей при?хав? Але нi худоби, нi воза нi на подвiр'?, нi в катразi. Я пiд'?жджаю до ста?ньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими руками пiднiма? мене вгору, а потiм притуля? до себе. I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очi, а коли розплющив ?х, побачив незнайоме i нiби знайоме обличчя i знову примружився. - Михайлику, не пiзна?ш?! - все тiснiше притуля? мене до себе високий широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами. - Нi, не пiзнаю, - кажу я тихцем, i тепло-тепло ста? менi на грудях цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. - Ви звiдки будете? - Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше, - радi?, печалиться i цiлу? мене чоловiк. - Ну, впiзнав? - Нi. - От тобi й ма?ш, - аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими. Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далеко? теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де - не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однi?ю рукою притримував мо? босi ноги, а другою - голову. До нас пiдiйшла усмiхнена мати: - Пiзнав? - запитала вона батька. - Та нi. - Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати - жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся: - Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмi?. - Еге, не вмi?! Ти ще не зна?ш його, - дала свою характеристику мама. - Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось я його завтра до школи поведу. - Поведете? - стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi. - Авжеж. Хочеш учитися? - Ой, хочу, тату! - охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову. Побалакати з батьком нам не дали сусiди, ?х одразу ж набилась повна хата, на столi з'явилися немудрi подарунки в пляшках, а мати поставила голубцi з нового пшона i сушенi в'юни, яких ми наловили ще з дiдом, та й почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про землю, полiтику, загряницю i чи пiде, чи не пiде на нас Антанта вiйною, чи довго ще ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова: - Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на гривi - не вдержаться на хвостi!.. Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставно? русокосо? вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк: - Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк. - Побачимо, - посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись ?? довгастi ямки на ?цоках. - Як тебе звати? - Михайлом. - А вчитися хочеш? - Дуже хочу! - так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у не? при?мний, м'який i аж угору пiдiйма? тебе. - Тiльки пропустив чимало вiн, - сказала батьковi. - Усе наздожену, от побачите! - вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. - Читати вмiю... - Ти вмi?ш читати? - здивувалась Настя Василiвна. - Жiнка казала, що справдi вмi? i по всьому селi винишпорю? книжки, - захистив мене батько. - Це вже добре. А хто тебе навчив читати? - зацiкавлено запитала вчителька. - Я сам вiд старших школярiв перейняв. - Ану, почитай нам щось. - Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала ?? й простягнула менi. - Читай ось на цiй сторiнцi. Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мо? очi вже встигли призвича?тися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно мо? знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала: - А ти ще швидше не можеш? - Можу i швидше, ось дайте, - йде гаразд. - А повiльнiше теж можеш? - I повiльнiше можу, - здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити. - Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще ? роздiловi знаки. Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався сво?м читальником. - А цифри ти зна?ш? - запитала вчителька. - I цифри, до тисячi, знаю. - А таблицю множення? - Нi, цього не знаю, - зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько. Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору. - Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу. - Спасибi вам, - чемно подякував тато. - Пишiть, коли на другу потягне. Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група. - Ось тут, Михайле, будеш сидiти, - показала менi на тримiсну парту. - Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам... Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу ма? школяра не першо?, а друго? групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, - нарвати ягiд бузини, надерти дубово? кори, а потiм зварити ?х з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi. Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила сво?: "I що тiльки буде з цi?? дитини?" А дядько Микола сказав: "Увесь пiде в мене, - це по нас обох уже видно", - i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце... Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мо? батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав: - Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, - вiн узяв мене на руки, вгорнув полами кире?, а на голову надiв заячу шапку. - Як же йому, горопасi, без чобiт? - болiсно скривилася мати. - Дарма, - заспоко?в ?? батько. - Тепер такий час, що не чоботи головне. - А що? - Тепер головне - свiжа сорочка i чиста совiсть, - посмiхнувся батько, - Правда, Михайлику? - Правда, - щiльно притуляюсь до тата, i ми обо? пiд зiтхання матерi покинули оселю. Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тi?? радостi, що батько не дасть менi покинути науку. Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвича?лися i школярi, i вчителька, i я... Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п'?сах я зустрiчаю слово "кирея" - до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства. Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав: - А котрий тут безчобiтько? - Це я! - вискочив з-за парти, де сидiли мо? однокласники. - Хто це ти? - наче не пiзнавав мене батько. - Син Панасiв! - бадьоро вiдповiв я. - Тодi лови! - батько кида? менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком. - Ви на ярмарку були? - питаюся, шкодуючи ?сти бублик. - На ярмарку. - I щось купили? - I щось купили! - весело i змовницьки пiдморгнув менi батько, а з його брови закапав розталий снiг. - Ось дивись! - вiн потрусив кире?ю i на пiдлогу упали справжнiсiнькi чоботята. Я спочатку остовпiв, поглянув на чоботята, далi на батька i знову на чоботята, що пахли морозом, смолою i воском. - Це менi? - запитав я тихо-тихо. - А кому ж? - засмiявся батько. - Взувайся, сину. Я пiдхопив чоботята, пiдняв ?х угору, i вони блиснули срiбними пiдкiвками. I менi згадалися дiдовi слова: "Будеш iти межи люди i вибивати iскри..." РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Справи мо? пiшли вгору: у цьому ж навчальному роцi мене вiдзначили й перевели в третю групу. З тако? нагоди вчителька сказала дуже сердечнi слова, нахвилювавши ними себе й мене. Вдома батько здивувався успiхами свого отряхи, заховав у пiдрiзанi вуса посмiшку й сказав: - Коли так, то хай буде не гiрше... Наука наукою, а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась: - Що тiльки буде з цi?? дитини? А я взявся писати п'?су. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiва?ться: чому саме п'?су, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, ? сво? причини. Були вони й на п'?су. Цi?? зими в нашому селi вперше заговорили про "тiатри". Що воно таке, нiхто не мiг толком пояснити, а чутки й поголоски йшли рiзнi. Однi казали, що "тiатри" - це якесь iнтересне з переодяганнями лицедiйство, другi - ет, бiльшовицька вигадка, третi - "люзiон", де пускають в очi i ману, i туман, четвертi - витiвка самого нечистого, бо на сценi в темрявi, бува?, з'являються русалки, а iнколи з бочки й чорти вискакують. Хтось навiть чув, що одна п'?са так i називалась "Сатана в бочцi". Дядько ж Микола пояснив, що "тiатр" - стояща штука, бо там показують гарних жiночок у коротеньких спiдницях. А через те, що в нас тодi носили спiдницi до п'ят, дядьковi Миколi одразу ж перепало за безсовiснiсть од тiтки Ликерi?. На це дядько вiдповiв по-французьки: - Прошу, мадам Ликерi?, пардону. I "мадам Ликерiя", кинувши рогачi, затрусилась од смiху. Кiлька днiв у селi тiльки й розмов було, що про театр, а особливо загуло, коли комсомольцi почали для вистави позичати в селян стiльцi, лампи, миски, чарки й навiть спiдницi, з яких хитромудре мали виходити старосвiтськi широченнi штани. Цю позичку комсомольцi називали реквiзитом, а хтось iз багачiв пустив поголос, що це - реквiзицiя. I деякi наляканi жiнки метнулись одбирати сво? спiдницi, не знаючи, що вони мали слугувати великому мистецтву. Для мене тодi слово "театр" бринiло i привабливо, i страшнувато: а що, коли й справдi з темряви вискочить чорт? Але тодi цього не трапилось... Це сталося значно пiзнiше... Отож село по-всякому, але з нетерпiнням чекало вистави. I ось одного дня на стiнах сiльради, комнезаму, споживчого товариства i школи закрасувалися такi оголошення: Увага! Увага! Сьогоднi о сьомiй годинi вечора вперше в нашому селi буде показано лицедiйство, тобто театр. Цiна квитка: пшеницi - чотири фунти, я?ць курячих - теж чотири, гусячих - тро?, жита - п'ять фунтiв, гречки, проса, гороху - шiсть фунтiв. Всi, всi - у театр!!! Прочитавши таке, я спочатку зрадiв, а потiм скис: за що ж його купити квитка. Надiючись тiльки на "а може", я пiдiйшов до матерi, але вона так поглянула на мене, наче я, щонайменше, з бовдура вилiз, а далi почала глузувати:) - Дивiться, наш парубок театру захотiв! Ще, чого доброго, i артистом захоче стати. - Нi, мамо, в артисти я, мабуть, цього року не пiду, - заспоко?в матiр. - Але подивитися, що воно за люди, дуже хочу. То, може, дасте менi пашнi? - А потiм що будем робити? Покладемо зуби на полицю, щоб сушились до нового врожаю, i отак згадувати тiатри? Он муки в нас лишилось тiльки на два-три замiси. Що ти на це скажеш? Далi менi вже нiчого не хотiлось казати. Виждавши, коли мати пiшла на село, я вскочив у клуню i почав нишпорити на вишках, надiючись десь знайти пота?мне куряче кубельце. Та мо? розшуки нiчого не дали: на курячих гнiздах лежали однi бовтуни. I все ж таки увечерi я поплентався до школи, де мав бути театр. Тепер вхiд до не? було загороджено столом, на ньому стояла вага, щоб важити зерно за квитки, i двi величезнi макiтри для я?ць. Щасливцi за натуру одержували в касира червонi з печатками папiрцi й гордо йшли в школу, а нещасливцi, наче бджоли вiчко, обсiли шкiльнi схiдцi. Однi з них, такi, як я, надiялись, що, може, пофортунить проскочити пiд столом касира, а другi - хоч заглянути у вiкна, коли почнеться дивоглядiя. Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям : - Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи - пропустимо в театр! - Я принесу, я ось осьдечки живу! - випередив усiх веснянкуватий Омелько. - Неси! - наказав Гуменюк. - А може, й сiна треба в театр? - обiзвався я. - Нi, поки що обiйдемося без сiна, - пiдрiзав секретар мою останню надiю чесно ввiйти в театр. Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не може обiйтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем. Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що юрмилися на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав: - Та не товчiться, наче в мiшку, - дайте дорогу в тiатри! Вiн зник у дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли ж ноги касира так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями й обережно почав пересовувати ?? на другий кiнець столу. А я, зата?вши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: "Тримайте його!" Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i... з розгону наскочив на височенного, в червонiм кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав, що i на других дверях пантрують "зайцiв"? - Ти звiдки такий вискiпався? - пiдхопивши мене пiд боки, запитав парубок. - Он звiдти, - невиразно промовив я. - Пустiть мене, дядьку, в театр. - Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують! - Я вже знаю, де вони зимують... - жалiсно заскiмлив, бо не раз про це чув од дорослих. - А куди Макар телят ганя? теж зна?ш? - уже з цiкавiстю покосував на мене парубок. - I це знаю, - бадьорiше вiдповiв я. - Ну, а де роги козам правлять? - Теж знаю. - А по чому фунт лиха? - Це як на якому ярмарку, - посмiлiшав я. Моя вiдповiдь сподобалась любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав: - А чого ж ти не зна?ш? - Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити. - Iч, який планетний - чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику, то надовго забудеш про театри, - i парубок повiв мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями. Я не сказав би, що це були найкращi хвилини в мо?му життi. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля самого касира: назустрiч менi з приступцiв розгонисте iшов дядько Себастiян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мо? запалали, а пiд повiками защемiли сльози. Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна, а на чоботи, надiючись тiльки на чудо: може, увiйшовши з теменi, голова комнезаму не пiзна? мене. - Ти що, Андрiю, хочеш робити з хлопцем? - не дивлячись на мене, запитав дядько Себастiян парубка. - А що з ним робити: за хвiст - i на подвiр'я! - засмiявся Андрiй. - А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скiльки воно там мiсця займе? - Ну, коли ви так дума?те, хай i вiн ма? свято, - погодився парубок. Дядько Себастiян обернувся до касира: - Олександре, дай хлопчаковi контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. - Далi вiн лише приторкнувся рукою до мо?? голови i пiшов у школу. Я знаю, чого дядько Себастiян не зупинився: вiн бачив, що мо? сльози були на пiдходi, а вiн мав делiкатну душу. Олександр змiряв мене точнiсiнько таким поглядом, як мiряють тих, що проскакують на дурничку в театр, i тицьнув клаптик паперу. - А де ж контрамарка? - не пiдводячи голови, запитав я, бо хiба мiг подумати, що таке велике й урочисте слово мiститься на такiй крихiтцi паперу, на якiй не могла навiть викруглитись уся печатка. - Оце вона й ?. Бiжи, тiльки не займай нiчиного мiсця - тво? стояче! Затиснувши в руцi контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гудiла, неначе вулик, смiялася i нещадно трощила насiння. Тепер тут стояли не шкiльнi парти, а колоди, на них були настеленi свiжi дошки, i тому всiм було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нiчого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завiса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з пiдземелля, почувся смiх. Я оглянувся. Хто ж це мiг збиткуватися надi мною? Але нiде нiкого. Та досить було пiдвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, i знов пiдземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й ? та нечиста сила, що дi? в театрах? Менi стало страшнувато. Я трохи одiйшов од сцени, а в цей час хтось з пiдземелля прошепотiв: - Михайле, залазь до нас, тут безпечнiше: перевiряти не будуть. Я трохи пригнувся i в дiрi пiд сценою побачив сво?х однокласникiв Софрона, Вiктора, Уляна i Григорiя. Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги. Виявля?ться, отряхуватi хлопцi, щоб побачити театр, ще вдень, пiсля урокiв, забилися пiд сцену i там, терплячи незручнiсть i голод, дожидалися вистави. - А мати вже тебе по всьому селi розшукувала, - нахилився я до Софрона. - З дубцем чи без нього? - зажадав уточнення школяр. - Без нього. - Все одно тепер буде вдома пiсля театру ще один театр, - спохмурнiв хлопець, а далi запитав: - У тебе часом нiчого нема ?сти? - ? пряжений горох. - О! - тiльки й вирвалось у хлопцiв. Вони одразу накинулись на мiй горох, | i незабаром пiд сценою обiзвався безтурботний смiх i дружна робота щелепiв. Та ось загойдалася i почала пiднiматися вгору завiса. Все в школi притихло. Друзi повилазили з-пiд кону i посiдали на пiдлозi бiля нiг дорослих. Ось на сценi заговорили артисти, i заговорив зал: мало не всi почали вгадувати, хто ж саме гра? ту чи iншу роль. - ?й-бо, це не дiд, а Явтух, - хтось радiсно пiзнавав артиста. - Теж сказав! Як би Явтух змiг отак постарiти? - не йняв вiри другий голос. - А вони,артисти, й старiсть вигадують: з пачiсок налiплюють каруком бороду й вуса, - розважливо пояснював третiй. - Старiсть легше вигадати, нiж молодiсть. - Нi, це не Явтух: у нього ж голос дзвiнкiший, - не погоджувався четвертий. - Дурний, вiн же гра?. - Давайте краще запита?мо його... Явтуше, це ти чи нi? - летить через голови запитання артисту. I раптом дiд, що по ходу п'?си мав журитися, од такого запитання пирснув, прикусив губу, а далi так почав смiятися, що в нього спочатку полетiли на сцену вуса, а потiм i борода. Вiд цього лицедiйства усi глядачi вибухнули реготом i так почали вигойдуватись на дошках, що тi затрiщали, а одна зламалась. Тi, хто сидiв на нiй, - попадали на пiдлогу, i театр став ще веселiшим. Лише одному суфлеру чогось не догодила людська радiсть. Вiн вискочив зi сво?? будки, як Пилип iз конопель, i почав кричати: "Завiса! Завiса!" Чого йому було шкода, щоб усi вдосталь насмiялися за свою пашню? " Пiсля того як завiса вдруге пiднялася, глядачi знов угадували артистiв i мали вiд цього неабияке вдоволення. Усiм припала до серця й картина, де парубок бiля криницi обнiмав дiвчину. Правда, дiвчата в залi трохи засоромились вiд такого лицедiйства й посхиляли голови. Зате парубки аж пiдросли на лавах, а далi почали гукати до закоханих, щоб вони поцiлувались. Але в тi часи молодь у нас прилюдно не цiлувалась нi на вулицi, нi в п'?сi, хоча там, як я незабаром довiдався, i стояло дрiбненькими лiтерами: "цiлуються". А от коли в останнiй дi? чоловiк почав убивати жiнку, усi захвилювались i стали гримати, а далi й погрожувати артисту. Але необачний не послухався голосу маси i так востанн? вдарив дружину, що вона впала бiля столу. Зал зойкнув дiвочими голосами, а кiлька парубкiв кинулись на сцену бити й в'язати убивцю. Та його врятував суфлер. Вiн, як ошпарений, перекинувши будку, вилетiв з-пiд кону i не сво?м голосом знову закричав: "Завiса! Завiса!" - Яка там завiса, коли тут людей убивають! - обiзвався од вiкна якийсь басогласий чоловiк. Тодi суфлер обернувся до зали i, розмахуючи руками, як млинком, почав совiстити людей - i що вони за народ! Коли купу?ш квиток у революцiйний театр, то треба знати, що там не допускають кровопролиття навiть до елементiв, а не те що до безщасно? жiнки, яка в минулу епоху мала самi тiльки пригнiчення. А далi вiн обернувся до артистки i наказав ?й устати. Вона встала, обтрушуючи пил з спiдницi, засмiялась од такого однодушного спiвчуття i уваги, i в залi теж усi почали смiятися i плескати в долонi. П'?са пройшла з таким успiхом, що пiсля завiси глядачi кинулись на сцену й почали, не жалiючи рук, пiдкидати сво?х перших артистiв. Такого ?днання глядачiв i митцiв я чогось потiм не бачив навiть у столичних театрах. Та й переживали, смiялися й плакали у нас щирiше, нiж будь-де. На другий день пiсля вистави я попросив у вчительки почитати яку-небудь п'?су. Вона менi розшукала "Мартина Борулю" i ще якусь зашарпану книгу. Я уважно прочитав ?х, а потiм почав докопуватися, як пишуться п'?си i що означають - дiя, картина, ява та iнша премудрiсть. Це все було незвичним i дуже iнтересним. А прочитавши кiлька п'?с, я вирiшив написати свою, щоб там були i дядько Себастiян, i дядько Микола, i Мар'яна, й iншi люди з нашого села. Найбiльше мене з технологi? турбувало, як виводити тi слова, що стоять у дужках, бо в п'?сах вони друкувались так, нiби ?х хтось дрiбненько писав. Тодi я вирiшив усю п'?су писати сво?м звичайним навскiсним почерком, а те, що в дужках, - косувати на протилежний бiк. I все у мене пiшло нiби гаразд... От i зараз - iще тiльки розвиднiлось, а я морочусь над третьою дi?ю - нiяк не можу пiдiбрати дiвчинi слiв про любов. А пiдiбрати ?х треба, бо що то за п'?са, коли в нiй мало любовi й поцiлункiв? З поцiлунками дiло простiше - ?х у всiх дiях досить, а любовi мало. Спитати ж про це старших не виходить, бо засмiють. Нi, таки важко бути драматургом, коли тобi тiльки десять рокiв. Може, на вiршi перейти? Але яка радiсть iз них? Хто тiльки не чита? на вечорах вiршi, то чогось завива? й завива?, а вiд п'?си всякий ма? i радiсть i печаль. Поки я так розмiрковував над особливостями жанрiв, у хатi все свiтлiшало й свiтлiшало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в мо? вiкно, а за вiкном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворi загуркотiв вiз, як заскрипiла наша хвiртка, обiзвалась радiсно качка, загупали швидко кроки, забряжчали однi й другi дверi, i на порозi, наче весняночка, стала розрум'янена i осяйна Мар'яна. На ?? новенькому кожушку в петельцi погойдувалось два перших пiдснiжники. - Добрий день i доброго здоров'я вам у хату! - приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матерi й менi. - Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, - дрогнув голос у матерi. Ми всi зрозумiли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дiвчина. Мар'яна притулилась до матерi, щось зашепотiла ?й, i на материних вiях заблищали сльози. - Не плачте, тiточко, бо я сама розплачусь, - смiючись, заплакала Мар'яна. - Який же вiн, твiй мiсяць? - Отако?! Невже ви його влiтку не бачили, коли вiн до мене у ваш садочок приходив? - здивувалась дiвчина. Мати вибачливо посмiхнулась: - Ти тiльки шепотiла менi про свого козака, а показати забулась. - То вийдiть - погляньте, - кивнула головою на вiкно. - Сидить собi на возi й так пиша?ться, що далi нiкуди. - I вже тихо, тiльки матерi сказала: -Вiн княгинею i зiронькою назива? мене. - Ти й справдi зiронька, - витира? мати рукою очi. - А як вiн тобi? - Чогось i судженим, i наче батьком зда?ться, - пошепки сказала Мар'яна. - Та що ти? - здивувалась мати. - Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мiй Максим у самого Котовського кiннотником був i так шаблею орудував, що навiть ордена заробив. - Ордена!? - радiсно скрикнув я. - Атож! - гордовито сказала Мар'яна, а далi нахилилась до мене й поцiлувала в щоку. - Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радiсть, бо вже нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер - зась! Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати: - Ти при?жджай до нас, Мар'яночко, бо ми всi дуже любимо тебе. - Як буде нагода. Прощавай, дорогий, - вона ще раз цiлу? мене й виходить з хати. На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок в шинелi красиво поверта? голову до нас i приязно посмiха?ться. Батько першим пiдходить, здоровка?ться з ним. - Зумiв же ти, парубче, назорiти дiвчину. Довго таку треба було попошукати. - А я таки й довго шукав ??. Три роки в сiдлi про?здив. Тому доля й нахилилась до мене, - сердечне говорить парубок i простяга? руку молодiй: - Сiдай, Мар'яно. Дiвчина проворно вискаку? на пiдводу, а в цей час хтось тихцем торга? мене за рукав. Я оглядаюсь. Бiля тину, з торбинкою через плече, непомiтно стала Люба. I в не? теж чогось висявають очi. - Молода? - пiдводить голову на Мар'яну. - Молода, - дивуюсь, як про це одразу могла довiдатися Люба. - Ой, це так славно! - радi? дiвчина, не розумiючи, як менi важко прощатися iз Мар'яною. - Прощайте, люди добрi, - торкнувся рукою шапки молодий i трусонув вiжками. Конi вдарили з копита, i пiд ними задзвенiла i бризнула соком березнева земля. Ми всi поверта?мо голови i довго-довго дивимося услiд Мар'янi. Ось уже конi беруть на другу вулицю, ось уже востанн? промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося i на дальнi приiмленi весною поля, i на сонце, i на вiтряк - оту селянську птицю-казку, що все збира?ться злетiти в небо, та не може розлучитися iз землею. - Якою буде ?? доля? - не знати в кого, чи в сонця, чи в землi, пита?ться мати. А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, iдемо по тих свiжих колiях, що залишились на березневiй дорозi. I враз угорi над мо?м смутком обiзвались бентежнi звуки далеких дзвонiв. Ми з Любою пiдiйма?мо голови до неба, до святково бiлих хмар i бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi i натрушують на хати, на землю i в душу свою лебедину пiсню. I хороше, i дивно, i радiсно ста? менi, малому, в цiм свiтi... - А лебедi летять... над мо?м дитинством... над мо?м життям!.. Ки?в - Iрпiнь - Дякiвцi, 1963-1964