воно, чу?ш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?
   - Та що ви! Отак перебрати? - щиросерде обурився дядько  Трохим.  -  За
кого ж ви тодi мене ма?те? Я коня за версту по духу чую. Я  на  конях  усi
зуби з'?в! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.
   Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня  i  по?хали  додому.  А
вранцi бабуся, яка першою навiдалась до ста?нки, прийшла у хату, трясучись
од смiху:
   - Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?
   - Та наче проспався, i в головi не джмелить, - бадьоро вiдповiв дiд.
   - Справдi не джмелить? - ще бiльше розвеселилась бабуся. - То скажи, що
ти вчора купив на ярмарку?
   - Ще й пита?ш? Коня! - гордовито вiдповiв дiдусь.
   - Коня? - припавши до одвiрка, щоб не звалитись  од  смiху,  перепитала
бабуся. - А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?
   - Ти що мелеш, стара!? - ошелешено запитав дiд. - Як же кiнь може стати
кобилою?
   - Пiди подивись!
   Ми  всi  четверо  чимдуж  подалися  до  ста?нки.  Дiдусь  вивiв  звiдти
вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.
   - То що ти, Дем'яне, скажеш на  це?  -  бабуся  почала  рукою  витирати
сльози смiху.
   - Обмiнна! - тiльки й вимовив дiдусь, i  тут  уже  почали  реготати  ми
втрьох: бабуся, мама i я.
   - А вiн же казав, що всi зуби з'?в на конях! Прийде - утоплю! -  грiзно
поглянув дiдусь у той бiк, де жив  дядько  Трохим,  i  присоромлено  пiшов
майструвати в катрагу.
   Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А  потiм,  якось
врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд  рукою  i  пляшкою  в
кишенi.
   - Ану, покажи сво? зуби, як ти ?х з'?в на конях! - одразу  пiдсiк  його
дiдусь.
   - Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите,
дiло... - В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби,  а  слова  так
поводились, що годi було щось толком зрозумiти.  Вiн  довго,  невиразно  i
хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй  чорт  не
вигрiба? червiнцiв, а лише капостить.
   - Та помовч уже, Трохиме, - не втерпiла бабуся. - Таких мимрачiв  гидко
й слухати: не говорить, а жуйку жу?. Не долю й нечистого,  а  зайву  чарку
винувать. Через не? обезглуздiли обо?.
   - I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але  доля
теж сво? колiнця викида?. Чого б ?й було не пiдiйти до нас?
   - Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi  не  можна  було  пiдiйти  до
таких чопiв! - засмiялась бабуня.
   Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
   Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi,
а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив  нежурницю.  I  вже  незабаром  вiн
почав наспiвувати про дiвчину, яка  продала  курку,  щоб  купити  козаковi
люльку. А дядько Трохим ще  довго  виправдувався  перед  жiноцтвом  i  все
нападав на фортуну. Слова в нього  й  тепер  теж  вибивались  поволi,  але
веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати.  Навiть
коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його
рятувати.  Стоячи  на  березi,  вiн,  роздумуючи,  незрушно   дивився   на
потопаючого. Скупий  титар,  бачачи,  що  смерть  заглянула  йому  в  очi,
благальне протягнув:
   - Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
   - А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? - запитав дядько, знаючи
титареву вдачу.
   - Рiзними, Трохиме, - вичавив скупiй.
   Дядько Трохим врятував нашого  свiчкогаса,  але  нi  срiбла-золота,  нi
паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено
в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще  й  чоботи
вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На  це  дядько  Трохим
зауважив:
   - То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт...  До  нашо?
кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а  менi  довелося  пасти  ??  i
приноровлюватись до не?.
   Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я до?хав до Якимiвсько?
загорожi. Вона була обнесена веселим  свiжообструганим  воринням,  за  ним
спадисто  iшла  пiд  сонце  висока  трава.  Тут  червонiли  хрещики  дико?
гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка
i все з кимсь  переморгувалась  тендiтна  вiяста  метлиця.  А  над  травою
височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
   На другiй половинi огорожi стояли  у  вбогих  дiдiвських  шапках  старi
дуплянки й з десяток вуликiв,  а  до  них  тулився  свiженький  курiнь.  Я
зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд  тим  кра?м
вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча  постать.
Накинута на ?? плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й  некваплива
хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi  не  жiнка,  а
саме  лiто  йде  собi  загородами,  лiсами  i,  спiваючи,  нахиля?ться  до
суничникiв i грибовищ, пiдiйма? руки до плодючого дерева?
   Жiноча постать зника? у лiсi, а я починаю придивлятися,  чи  не  лишила
вона за собою якогось слiду. Бiля само? дороги проглянула розкидана  купка
молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням
на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б
розмiрковувати про  те,  хто  пройшов  попiд  лiсом,  але  збоку  забринiв
легенький смiх.
   Я обернувся. Бiля самого  вориння  з  козубом  у  руцi  стояла  чорнява
худенька дiвчинка рокiв  восьми,  очi  в  не?  карi,  з  краплинами  роси,
рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились  рожевим  потрiсканим  вузликом  i
чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це  залюбки
й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
   - А я знаю, як тебе звати, - довiрливо каже дiвчина  i  двома  пальцями
перебира? скляне з краплинами сонця намистечко.
   - Не може такого бути.
   - От i може таке бути, - показу? чорнява сво? рiдкуватi зуби.
   - Звiдки ж ти дiзналась?
   - А зимою, пам'ята?ш?.. - пирснула вона.
   - Що зимою?
   - Пам'ята?ш, як спускався на ночовках з  горба?..  Тепер  ми  почина?мо
смiятися обо?, хоча менi не дуже при?мно  згадувати,  чим  закiнчилося  те
спускання. Але цього вже дiвчина не зна?.
   - Я тодi й подумала: смiливий ти!
   - А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й  при?мно  ста?  вiд  похвали:
знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
   - Хочеш суниць?  -  простяга?  до  мене  повну  козубеньку,  посерединi
скрiплену прутиком.
   Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати ?х  у
дiвчинки, i я байдуже кажу:
   - Нi, не хочу.
   - Бери, я ще назбираю. Тут ?х багато.
   Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
   - Правда, смачнi?
   - Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?
   - Любою.
   - I що ти робиш тут?
   - Пасiку доглядаю.
   - Сама?
   - Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини,  а  бровенятка
стали такими, наче хтось ?х почав нанизувати зсередини.
   - А де ж тво? батьки?
   - Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати.  Напевне,  пiзно
прийдуть за мною.
   - А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла?  -  махаю
рукою на той край загороди.
   - В терновiй хустцi?
   - В терновiй.
   - То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона  так
гарно вмi? спiвати й виводити. А дядько по?дом ?сть ?? за  пiснi,  щоб  не
принаджувала людей на голос.
   - Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки  Василини,
яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом,  що
йде по землi й творить сво? дива.
   - Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торка? мене за рукав Люба.
   - А що там ??
   - Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно.  Ти  ягоди  при?хав
рвати?
   - Звiдки ти зна?ш? - дивуюсь я.
   - Знаю, - та?мниче каже дiвчина. - Хтось менi  в  лiсi  шепнув  на  оце
вухо.
   - Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
   Мо? слова змили та?мничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри,
весело пирхнула:
   - Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала  поповi  черешнi  й  замовила
перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
   - Дуже славна, - погоджуюсь я.
   - А бачив, як вона вишива? гарно?
   - Бачив.
   - Вона якось у нас трохи вишивала, i не  дiвочу,  а  парубочу  сорочку.
Мабуть, у не? вже ? молодий.
   - I це може бути, - кажу я трохи з  жалем,  бо  шкода  буде,  як  хтось
забере Мар'яну i я бiльше не побачу ??.
   - А в нас дома козеня ?, - дiвчинi все хочеться розказати менi. -  Тато
взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
   - А в нас автомобiль був.
   - Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. -  Може,
не автомобiль, а чортопхайка?
   - Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю
чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки ??! Коли треба збити пиху комусь  iз
хвалькiв, я завжди перемагаю ?х колишнiм автомобiлем, що був у нас аж  два
днi.
   - Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить  Люба
мо?м словам.
   - Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби
й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
   - Нi, нi, я хочу вiд тебе почути,  -  заiскрились  оченята.  -  Це  так
цiкаво.
   - Тодi слухай. Торiк, може, зна?ш, нашим шляхом  на  Польщу  вiдступало
вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло  пiдбитий  автомобiль.
Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий,  а
потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь
i ?сти не  вiдходив  вiд  автомобiля,  бо  нiколи  не  мав  дiла  з  такою
машинерi?ю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
   - I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.
   - Чого ж боятись?
   - А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
   - Машину тягне не чорт, а мотор.
   - Хто його зна?, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному  кажуть.
Ну, а далi що?
   -  Помордувався,  помарудився  дiдусь  бiля  машини,  i  вона  ожила  :
запчихала, загула, затремтiла й по?хала. Вона може ?хати вперед  i  назад.
Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з  пружинами,  й  ми
почали навiдуватись до близько? i далеко? рiднi. Що вже iнтересно було - i
не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо,  жiнки  страхаються  i
хрестяться,  дiтвора  бiгцем  за  нами  лупить  i  на  дурницю,  як  може,
чiпля?ться ззаду, собаки  валують,  пiд  колеса  кидаються,  кури  й  гуси
розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже  пиша?мося  i
так пiдгуцику?мо на  панському  ремiннi,  наче  все  життя  не  злазили  з
автомобiлiв.
   - I гарно було ?хати?
   - I гарно, i м'яко.
   - Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, -  замрiяно  посмiхнулась
Люба.
   - I це може бути, коли не побо?шся, - зверхньо погодився я.
   - А куди ж ви подiли свого автомобiля?
   - У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти  за  мило  вициганити.
Вони i просили, i  страхали  дiда,  мовляв,  зна?те,  що  вам  буде,  коли
Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за  автомобiль
десяток довгих брускiв солдатського мила,  а  дiдусь  сказав,  що  ми  iще
можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився  титар.  Йому  не
машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь  iз  подушок.  Таке  вар'ятство
дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти  шкуру  з  чоловiка,  а
ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбира?ться в грiхах, анiж
той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього  дiдусь  пiшов  на
пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт.  I
за це ми ма?мо подяку вiд само? Революцi?.
   - А в нашого дiда Революцiя гарного коня  забрала,  а  взамiн  поганого
дала.
   - Бо так треба було, - кажу я  словами  дядька  Себастiяна,  i  дiвчина
погоджу?ться зi мною, а далi згаду?, що менi вже час рвати ягоди.
   - Хочеш я тебе до найкращо?  черешнi  поведу?  ??  тiтка  Василина  зве
"пiснею".
   - Чого ж вона ?? так зве?
   - Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше трима?ться роса,  як  на
тiтчиних пiснях сльози.
   Ми обо? смутнi?мо,  мовчки  перелазимо  через  вориння  i  травами,  що
оксамитяться та й оксамитяться,  йдемо  до  тi??  черешнi,  яка  найбiльше
трима? роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд  лiсу
й вигойду? в собi сонце, на ?? гiлках красуються не окремi ягоди,  а  цiлi
вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
   - Лiзь, - каже менi Люба.
   - Може, й тебе пiдсадити?
   - Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо ?х на зиму, то й простуда буде
не страшна.
   Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi,  а  я  полiз  на  черешню.
Рвати ягоди на такому деревi -любота: потягнеш вiночок до себе - i в  руцi
аж смiються мальованими щiчками добiрнi  черешнi...  Я  й  досi,  згадуючи
дерева свого дитинства, думаю,  що  мало,  ой  як  мало  нашi  садоводи  i
селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народно? селекцi?...
   Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про  ту  любов,
яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а
далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi  затанцювали
ноги. Я пiдвiвся  вгору,  щоб  розгледiти,  що  робиться  внизу.  В  лiсi,
наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi  аж  вививалася  в  танку  маленька
дiвоча постать, ?й, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола,
яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята,  i  Люба  кружляла  й  кружляла  на
ньому, поки не впала на землю.
   - Оце ми так збира?мо суницi на зиму!? - гукнув я з самого вершечка.
   Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги,  ще  раз  крутнулась  навколо
себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
   - Не будь вишкваркою!
   - А ти не пащекуй!
   - О, найшов пащекувату! - засмiялася Люба. - Ходи-но краще сюди.
   - Чого?
   - Поможеш видмухнути вогонь.
   - А нащо вiн тобi?
   - Треба!
   Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня.  Недалеко  вiд  нього  на  лiсовiй
пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi,
так дмухала на них, що з очей текли сльози, але ?? старання були марними.
   - Почекай, дiвко, не  воруши  увесь  попiл.  Ось  ми  пошука?мо  живого
вуглячка. - Я ломачкою розворушив  погасле  багаття  i  таки  знайшов,  на
радiсть Любi, вуглину, на кра?чку яко? ще трималася цятка вогню. До  нього
ми приклали  сухого  бересту,  подмухали  навперемiнку,  берест  затрiщав,
задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
   - Ось ми й кулешу наваримо, - Люба побiгла  в  курiнь,  винесла  звiдти
казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував  шматок  старого
сала.
   - I ти вмi?ш кулiш варити? - здивувався я.
   - Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
   I справдi, кулiш ?? вдався на славу. Посiдавши на землю,  ми  ?ли  його
прямо з казанка, я пiдхвалював  куховарку,  а  вона  соромливо  i  радiсно
вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
   - I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити - це дiло труднiше.
   - А ти вмi?ш?
   - З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь  бiлу
трясогузку бачив?
   - Блакитну бачив, а бiло? - нi.
   - А борсука?
   - Теж нi.
   - А я  бачила  кiлька  разiв,  нора  його  недалечке,  i  вiн  вечорами
висову?ться з не?. Вилiзе, посто?ть, послуха? що робиться довкола, а потiм
почина? полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
   Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а  потiм  Люба  повела  мене  до
кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
   Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в  ньому  на
я?чках. Кубельце ?? було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав
над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вча?лась, а в ??
крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але
трясогузка не кинула свого кубельця.
   - Ходiмо, Михайлику, - тихенько сказала  Люба.  -  Хай  не  тривожиться
вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
   Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з
них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi  не  хотiлося  так  швидко
прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i
собi, й сво?й подрузi.
   -  При?жджай,  Михайлику,  i  книжку  гарну   привозь,   -   попрохала,
прощаючись, дiвчина, в голосi ?? озвався смуток. - Коняка буде пастися,  а
ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
   - Тобi не страшно самiй залишатися?
   - Трохи страшнувато, - обвела поглядом  лiси.  -  Але  ось-ось  надiйде
тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся,  щоб  нiхто,  навiть
борсук, не бачив мене, - повела  довгими  чорними  брiвками,  а  над  ними
жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
   Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли  я  вискочив  на
коняку. Про?хавши трохи, я  оглянувся.  Люба  вже  стояла  бiля  куреня  i
проводжала мене очима. А в цей час  вiд  дороги  славно-славно  обiзвалася
пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась ?й назустрiч.  З-за  дерев,  спiваючи,
з'явилася струнка жiноча постать, ось вона  простягла  руки,  i  в  них  з
розгону влетiла Люба...  А  далi  мене  вже  наздоганяли  два  голоси,  що
журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi
в долинi на калинi...
   Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся  назвала  свого  внука
"нашим годувальником", а дiдусь сказав,  що  мiй  чуб  пахне  суницями,  а
завтра, мабуть, запахне рiчкою.
   - А чого рiчкою?
   - Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
   - Таки пристану! - радiсно вигукнув я.
   - От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще  чорти  навкулачки
не б'ються.
   - Дiду, а як це чорти б'ються навкулачки?
   - Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i
аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, поясню? дiд.
   - Ой, мовчи, старий  грiховоднику.  Чого  навча?  дитину  проти  свято?
недiлi? - докiрливо говорить бабуся,  яка  нiколи  чорта  не  назве  сво?м
iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.
   - А що ж тут такого? Йому все треба знати.
   - Дiду, а чим будемо ловити рибу?
   - Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...
   - А щупаки там будуть?
   - I щупаки, i  карасi,  i  лини  будуть,  -  лагiдно  говорить  дiд,  i
хороше-хороше ста? менi на душi вiд його слiв, а до очей  наближа?ться  та
Ведмежа долина з  рiчечкою,  куди  я  ще  не  заходив  рибалити  зi  сво?м
продiрявленим  решетом.  Дiд  говорить,  що  там  колись   водилось   риби
тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго  думаючи,
й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть  рукава,  ковнiр  -  та  й  у  рiчку.
Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А  в  ятерi  набивалось
того карася мало не до горловини,  та  все  такого,  наче  вiн  iз  золота
вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити
яко?сь дрiбноти.
   Ми виходимо з дiдом на подвiр'я,  огляда?мо  невеликий  сак,  на  якому
завбачливо висить торба, огляда?мо довжелезний бовт, яким  буде  орудувати
дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
   - День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде  зi  мною
до ворiт.
   - Звiдки ви зна?те?
   - Зорi вiщують, - i знову якась  та?мниця  вчува?ться  менi  в  дiдових
словах.
   Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники,
за ними темно виткнулась церковця,  ще  далi,  бiля  самого  неба,  дирка?
деркач, а в небi виблиску? Вiз. Вiн зовсiм  був  би  схожий  на  звичайний
земний вiз, аби  хтось  начепив  на  нього  колеса,  хоча  б  змайстрованi
дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я  несподiвано
кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi  приклада?  руку  до  сивих  карлючок
вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, почина? смiятися:
   - Оце  додумався!  Нiхто  не  почепить  отам  колiс,  бо  в  небi  нема
стельмахiв.
   Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що  стельмахи  ?  в  кожному  селi:  i  в
Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'?нцях, i у Вербцi, i  в  Березцi,  i  в
Майданах, i в  Руднях,  i  в  Гутах,  i  в  отих  Тесах,  що  стрiчають  i
випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не  вважа?ться  сiм'?ю,
коли в нiй нема? шестеро дiтей. А через те що тут у  родинах  водиться  не
тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас  ще  й  досi  Теси
називають Кита?м.
   - А чого, дiду, в небi нема? стельмахiв?
   - Бо там живуть однi святi.
   - То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не
?здять один до одного в гостi?
   - Нi, не ?здять - вони пiшки ходять.
   - Пiшки? Це насправдi?
   - Насправдi.
   Менi шкода ста? святих, якi не знають тако? радостi, як ?здити в гостi.
Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а  дорога  петля?,  петля?  то
полями, то луками, то дiбровами, а  далi,  десь  понад  ставом,  i  сiльце
вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво прожива?, а  в  них  i  хлiб
смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi  ?хнi
так добре зорiють,  i  всi  тебе  рiднею  величають  i  навiть  пiдшукують
молоду...
   - Дiду, а святi багато ходять?
   - Багато.
   - А в них ноги не болять?
   - У святих нiчого не болить, ?м добре живеться.
   - А чого ?м добре живеться?
   - Бо вони мають у що взутися, у них ? хлiб i до хлiба.
   - А хто ?м поле оре?
   - Нiхто ?м не оре, - вони мають хлiб не з поля.
   - А-а-а, в них ? крамниця з булками!  -  враз  вшолопую  я,  пригадуючи
лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапа?ться за ворiтницю, присiда?  i
так почина? реготати, що на вишнi-лутовцi прокида?ться  пiвень  i  ранiше,
нiж звичайно, кличе ранок.
   На сiнешньому порозi з'явля?ться бабуся. Вона ще не зна? що й до  чого,
але теж почина? - смiятися, бо ж чогось смi?ться ?? чоловiк.
   Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мо? дiди. В селянствi,  та  ще  в
нестатках,  усього  доводилось  менi  надивитись  i  начутись.  Але  жодна
крихiтка житейського бруду не виповзла з двору мо?х дiдiв, недобре слово з
?хнiх уст не торкнулося жодно? людини.
   З незвичайно? делiкатностi дiдуся дивувались  i  потроху  пiдсмiювалися
нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку,  як  жалував
вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з  роботи  чи  заробiткiв,  то  шкодував
будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло ?? вiкна i  отут,  припадаючи
росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв,  що
бiльше цього не буде, i знову робив по-сво?му.
   Народились мо? дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали
жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля  1861  року  селянину,  який  не  ма?
тягла.). А коли селянський поземельний банк почав  продавати  землю  князя
Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв  готiвкою,  а  в  розстрочку  на
сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй  дiд  скрiпив
купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки.
А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк,  то  через  два  скрипiла
колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.
   I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж
поки не взялися ?х косити вiйни i  смерть.  Косила  вона,  не  жалуючи,  i
залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки дво? чоловiкiв...
   Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганя? нас  до  хати,  а
сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце  тут  посаджене
?? руками, й до кожного з них вона мала сво? тихе слово. Було  так  цiкаво
слухати, коли бабуся, наче з  рiднею,  розмовля?  з  деревами,  тому  я  й
ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбля?,  щоб  хтось  прислухався  до  ??
розмови з садком. Тому  вона  зараз  тiльки  пiдiйшла  до  кiлькох  дерев,
поторгала ?х руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.
   Роздягнувшись, я падаю  на  тапчанчик  i  спочатку  чую  слова  бабусi,
зверненi до царицi преблаго?, усердно? заступницi скорбних, а далi,  крiзь
молитву, вловлюю скрип наших ворiт.
   "А може, це тато при?хав?" - схоплююсь  iз  тапчанчика  i  припадаю  до
вiкна. Нi, то на воротах пiд  зорями  вмостилися  парубок  iз  дiвчиною  i
нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.
   Я припадаю до подушки, i  незабаром  пiд  слова  молитви  i  воркування
закоханих щось почина? злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота
пiдiйшла до не? i робить сво? дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь,
i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з  вечiрнього  куреня  вийшла
усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.
   А далi в мiй сон залiтають лебедi, ?х стiльки, скiльки може бути лише у
снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять  сво?м  лебединим  шляхом  на
широку долину, де вже з саком сто?ть мiй дiдусь. Приклавши руку  до  очей,
вiн придивля?ться до неба й смi?ться:
   - Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.
   I справдi,  на  прибережнiм  сухопуттi  звиваються  посiрiлi  в'юни  i,
поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...
   Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь  почала  вибiлюватися  зоряна
iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн  вибивав  з  себе  пахощi
риби й  водяного  зiлля.  I  раптом  у  нашому  садку  почувся  шелест.  Я
озирнувся. Мiж деревами, що кутались у  туман,  сполохано  майнула  жiноча
постать i зникла за ворiтцями в городах.
   "Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду  та  й  пiшло  собi  до
iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно  було  таким  схожим  на
Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких  тiльки  див
не зробить лiто? Про це найбiльше зна? моя мама...



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд  кра?  неба
iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо
бринiв золотий пiвсон передосiннього степу.  Здалеку,  наче  по  блакитнiй
водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за  ним,  бiля  самого
неба, вiтряки намотували на сво? крила бабине лiто i час...
   Я i досi завжди з хвилюванням  входжу  в  передосiнню  золотисту  втому
полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на  останнi,  сизi  вiд  негоди,
вiтряки, на цi добрi  душi  укра?нського  степу,  що  вiками  вписували  в
сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобсько? долi.
   Менi iнодi  зда?ться,  що  я  теж  схожий  на  вiтряка,  який  основою,
хрестовиною трима?ться чорно?, репано? землi, а крилами жада? неба...
   З курно?  дороги,  нарештi,  видибцьову?,  сповнена  гiдностi,  постать
Петра. Пообiдавши,  малий  бурмотiй  байдужувато  б'?  палюгою  по  цупких
стеблах "Петрового батога",  i  вони  закипають  сполоханим  синьоцвiттям.
Зараз на темному обличчi пастушка  тримаються  лише  пiвсонна  добрiсть  i
ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчу?  корiв,  що  пасуться  на  стернях,
зупиня? погляд на скопищi  i  задоволене,  але  з  прихованою  насмiшечкою
хмика?:
   - Ну, як, читальнику?
   - Погано, обiднику!
   - Ти ще гнiва?шся? - вдовиченко примирливо поклiпу? вiями, на яких осiв
пилок дороги.
   - Та нi, перегнiвався.
   - То чому ж погано? - пiдiйма? одне  плече  вгору,  далi  його  обличчя
розповза?ться в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показу? все сво? пiдсинене
дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
   - Вгадав, - необачно зiтхнув,  бо  знаю,  що  це  викличе  тiльки  нову
насмiшку.
   - Читай не читай, грамотяко, все одно попом  не  станеш,  -  неквапливо
виважу? скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'?
долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав,
так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.
   Я глузливо чмихаю:
   - Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi яко?,  а
хрiну, i навiть само? редьки!..
   Петро зневажливо, як тiльки вiн умi?, рукою, очима  i  губами  вiдкида?
вищесказане i зверта?ться наче не до мене, а до когось стороннього :
   - Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському ?длi?
   - Що, що? Ти аж до панського ?дла допався?!
   - Атож! - зверхньо напiвоберта?ться до мене Петро i лiньки цiдить  :  -
Чу?ш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики ?в.
   - У снi?
   - Та нi, у самого попа!
   - Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю  рукою,  бо  добре  знаю
скареднiсть нашо? блiдавовидо? попадi, в очах яко?  зеленкувато  застоявся
мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн,  матушка
цiлоденне товчеться на сво?му попiвствi i все буботить що тепер настало не
життя, а один розор - усi  i  всякi  ру?нники  об'?дають  та  обносять  ??
статки. Правда,  коли  на  попiвському  подвiр'?  стоять  червонi  козаки,
матушка до ?хнього вiд'?зду ста? тихою, нiби зiтхання, i  навiть  наймичку
Мар'яну назива? не богопротивим плевелом, а - серце мо?...
   - I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? -  пастушок  удавано  байдуже
ляга? горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i  ловить  очима
бiлi хмари, що з сво?х кра?чкiв обтрушують та й обтрушують на  поле  нитки
бабиного лiта.
   - А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя  аж  на
покуття посадила тебе?
   - Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiю?ться Петро.  -  Матушки  саме
дома не було: вона аж у Лiтин по?хала храмувати. А наймичка  Мар'яна  чого
тiльки, чу?ш, не поставила на стiл i... -  вдовиченко  напiвпiдводиться  з
землi, а голос його стиха?, нiяковi?... - i чорнобривцем назвала  мене,  i
казала, що я, кхи... вигарнiв.
   - О!
   - От тобi й о! - Петро  збира?  в  оборку  потрiсканi  вуста,  напевне,
передуму?, чи варто було говорити оте, що про нього  сказала  дiвчина,  бо
вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до  того,  що
говорять жiнки. - Дума?ш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!
   Нi, я не думаю, що вiн вихваля?ться. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер
я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка,  його  старий  зало?ний  картузик,
ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i  брови
в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.
   Як iнодi важливо бува?, щоб хтось видiлив у  людини  щось  гарне  та  й
iншим, менш видющим, пiдказав. Я  дивлюсь  через  поле  вдалину,  де  лише
купинами яворiв i тополь  окреслю?ться  село,  i  тепло  згадую  заповзяту
попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами  вiхолу,
що все робить навбiжки, пританцьовуючи i  смiючись  або  спiваючи.  Навiть
коли матушка  сварить  ??,  наймичка  насочу?ться  смiхом,  продаючи  бiлi
пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.
   - Нема на тебе, шибайголово в спiдницi,  нi  грому,  нi  блискавки,  нi
трясцi, нi трiсця, нi лихо? години, анi синього смутку.
   - То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не  зажурюсь!  -  дивиться
кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьову? на мiсцi i пiдсмiю?ться.
   Попадя озира?ться довкола, зiтха?:
   - Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная...  Запам'ятай,
маловiре, мо? слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме  пекло
i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витрима?.
   - Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя,  то  я  ще
наживуся.
   - От хай мене  уб'?  золотий  хрест,  -  била  себе  роздутою  рукою  в
пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на  саме  днище
ге?ни огненно?.
   - I там, кажуть, матушко, ? люди!
   - Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже  наперед  шука?ш
кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з мо?х очей, вiдлюдку!
   - Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно
пита? Мар'яна, а з кiнчикiв ?? вiй аж капотить молодече житт?любство.
   - Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього  слова,
одразу ж руками стримувала серце, а  очi  пiдводила  до  неба:  -  Прости,
господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...
   А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи
на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх  чи  пiсню.  В
селi, хто знав Мар'яну, жалували ??, зичили добра i гарного  жениха,  який
мав би земельку i славно хлiборобив.
   "Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа  якусь  книгу,  i  чого
ранiше не додумався до такого?" -  веселiю  я,  вже  не  дослухаючись,  як
розкошував пастушок за панотцiвським столом.
   - Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик,  -  нарештi  каже  Петро  i
вийма? з кишенi свою ?дину цяцьку - кресало з напильника i  кремiнь  аж  з
Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.
   Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де  були
отакеннi коропи, аж поки ?х не повиглушували бомбами. Тут срiбно  жебонить
синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до не?, п'ю ?? спiв i прислухаюсь до
шелесту отави. Я дуже люблю, як спiва? вода,  -  весною  вона  з  ревiнням
нурту? по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi,  рве  греблi,  влiтку  -
ледь-ледь награ? у сопiлку, а взимку  тiльки  iнодi  спросоння  писне,  як
в'юн, i знову спить.
   А ви  чули,  де  i  як  вона  прокида?ться?  От  пiдiть  напровеснi  до
яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав,  i  ви  побачите
сонячно  розтрушений  на  снiгу  лiщиновий  цвiт,  а  пiд  снiгом  почу?те
зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип,  i  знову  голос
жайворонка. Ото вже й  знайте  -  прокинулась  вода  i  дмуха?  в  торiшню
розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що наста? весна,  i
чогось схлипу? собi.
   Обминувши в долинцi пiзн? волотисте  просо,  я  вихоплююсь  на  шлях  i
одразу наздоганяю  драбинчастий  вiз  горшковоза  Терентiя.  Зсутулившись,
старий колива?ться на передку,  а  позад  нього  на  помiсницi  вмостились
чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками  в  руках.  Очi  в  коникiв
великi, гриви пишнi, у  вiнки  позаплiтались,  а  хвости  до  самих  копит
дiстають; глянеш на таку худобину - зрадi?ш i пожалку?ш, що не ма?ш  ??  в
себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудру?, щоб звеселити нею
i людей, i сво?х онукiв, хоча сам уже й розлучився  з  радiстю:  гетьманцi
повiсили Терентi?вого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому  гончаревi
на свiтi, проте вiн не розлуча?ться зi сво?ми  дрiбнятами,  навiть  ?де  з
ними в  далекi  села  ярмаркувати.  Ну,  а  дiтям  дорога  завжди  радiсна
дивовижа.
   На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски,  на  днищах
яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi
i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились
макiтри i ринки, запишались  горшки-двiйнята,  що  в  них  аж  цiлий  обiд
понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я,
i  гончаревi  скощавленi  дрiбнята;  цвiтуть  бокастi  куманцi,  зачепленi
кумедними п'яноокими голiвками  баранцiв,  мовляв,  кумуватись,  чоловiче,
можна, та баранячо? голови не напивай.
   Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:
   - Дiду Терентiю, дайте коника!
   - А батога не хочеш? - оберта?ться до мене пропечений вогнем  i  сонцем
гончар.
   - А батога не хочу,  -  смiюсь  я,  посмiха?ться  у  пiваршиннi  вусища
гончар,  i  дружно  пiдсмiюються  гончаренята,  смiх  у  них  тоненький  i
сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду?
   - Пiдрости трохи.
   - Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.
   - Справдi казав торiк? - хитру? старий. - Певно, доведеться дати,  коли
пособиш крутити круг.
   - Пособлю, ще й як!
   - Тодi приходь завтра.
   - А коника - сьогоднi?
   - Теж завтра.
   - I де ви будете стояти?
   - На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошу? на вiз гудзукуватою рукою,
в яку пов'?далась глина.
   - Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.
   - Хазяйська дитина.
   - А ви дума?те!
   Гончар знову посмiха?ться, а я, задоволений  розмовою,  попiд  вiковими
липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява  кущами  вироста?  з-пiд
нiг,  а  над  головою  ледь-ледь  ворушиться  вже   прихоплене   холодними
свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до сво??  хати,  а
на перетин вулиць, за якими в завулку дрiма? в бузку  попiвський  будинок.
Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки,  а  найстарiший
лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно сто?ть на камiнних схiдцях  i  так
вигавкуе, наче по командi вибива? у барабан.
   З городу не бiжить - вихором вилiта? Мар'яна. Спiдниця з  червоно?  ба?
кружля? навколо ?? легких  босих  нiг,  у  косах  колива?ться  патлатенька
гвоздичка. Ось дiвчина  махнула  рукою,  i  на  подвiр'?  спочатку  стиха?
гарчання, а далi втихомирю?ться й барабан.
   - Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна,  нiби
я ?? найближчий родич.  I  очi  ??,  голубi,  з  сизим  туманцем,  лагiдно
осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку  i  картузик.  Потiм  вона
зирка? на будинок i тихо пита?: - Ти, може, Михайлику, ?сти хочеш?
   - Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.
   - Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки  вiй,  а
пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть,  яку  повiк  не
забудеш.
   - Я не соромлюсь, Мар'яно...  Ти  не  подумай.  Я  вже  обiдав,  i  так
начасничився.. .
   -  Начасничився?-смi?ться  дiвчина.  -  Ой  горе   мо?:   знайшов   чим
похвалитись. Тепер я веселiю:
   - Таки ? чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
   - Аби ще сало було до нього.
   - I сало в нас е борщ затовкти.
   - Чом не багачi, - жалiснi? Мар'янине обличчя.  -  Тебе  мати  до  мене
прислали?
   - НI... Я сам прийшов.
   - До кого?
   - До тебе, Мар'яно.
   -Справдi?  -  знову  щирою  радiстю  береться  дiвоче  обличчя.  -   От
молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i
перед святом провiда?? Рiдня  ж  моя  далеко-далеко  живе,  -посмурнiла  i
зiтхнула дiвчина, i куточки вуст ?? стали журнi. I чого тiльки веi кажуть,
що вона нiколи не печалиться?
   - Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про сво?.
   - То кажи!
   - Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
   - Комусь на куриво чи собi читати?
   - Собi.
   -  Ой,  не  можу  тобi,  Михайлику,  запомогти:  пiп  усi  книжки,   як
невiльникiв, замика?, - смутнi? дiвчина, i  смутнi?  в  ??  косах  червона
патлатенька гвоздичка.
   - Як невiльникiв? - повторюю я.
   - Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi...  От
горенько, та й годi! I чим тiльки пособити мо?му Михайлику?.. Правда ж, ти
мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.
   Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.
   - Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на  радiсть
попу чи попадi.
   Мар'яна, смiючись, хапа? мене за руку, i ми  вже  навзаводи  бiжимо  до
просторо? попiвсько? кухнi. Тут чисто, як на Великдень.
   В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi  пописку?  тiстом
забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у
мене одразу йде обертом голова, а всерединi  прокида?ться  голод.  Мар'яна
метнулась до мисника,  вихопила  з  яко?сь  блакитно?,  у  лiлеях,  посуди
пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.
   - Потiм з'?сиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай  мене
одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала  вухом  до
дверей, що вели до поко?в, i одразу зникла в них.  Незабаром  повернулася,
та?мнича й радiсна, крутнулась на мiсцi,  -  цього  тiльки  й  треба  було
котятам - вони одразу ж повисли на ?? спiдницi.
   - Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула  причеп  у
запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала!
   - Що? - холону вiд радiсного здогаду.
   - Ось! - дiвчина напiвоберта?ться, дiста?  з  пазухи  книгу  в  крамних
палiтурках,  урочисто  пода?  менi,  а  очима  пантру?  на  дверi.  -  Хай
попошукають тепер ??!
   - Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як  i  де
?? заховати.
   - Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький,  може,  хоч  ти  не
будеш таким темним,  як  ми.  А  вивчишся,  не  понехтуй  нами,  -  зiтха?
наймичка, маха?  рукою  перед  очима,  наче  вiдганя?  од  них  печаль,  i
переводить погляд на книгу. - I за скiльки ти можеш ?? вчитати?
   - Та за два днi й прочитаю.
   - За два днi? - диву?ться Мар'яна. -  А  я,  певне,  за  все  життя  не
вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi,  Михайлику,
хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере  сiнешнi  й  покойовi  дверi  на
клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.
   - Що таке, Михайлику?  -  перелякалась  Мар'яна.  -  Ой,  це,  може,  з
неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарi? i вишарпу? книгу з мо?х рук.
   - Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима.
   - А чого ж ти таким став, коли заглянув у  не??  -  обережно  погортала
кiлька сторiнок.
   - Бо вона не по-нашому написана,  -  беру  книгу  i  дивлюсь  на  чуже,
незрозумiле письмо.
   - Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто  ж
його  з  мужицькою  грамотою  добере,  як  цi  книги  пишуться?   -   Вона
замислю?ться, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй!  Догнав  не  догнав,  а
побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.
   I от ми обо? сто?мо в просторому поко? перед великим (на ньому й  спати
можна) столом  поповича;  його  нещодавно  революцiя  витурила  з  якогось
ки?вського iнституту. Головешкуватий,  вислоносий  панич  уважно  вислухав
Мар'яну, пiдвiвся i довго примiря?ться  до  мене  темним  з  насмiшкуватою
вологiстю оком, зупиня? його на мо?х ногах, i  я  починаю  соромитись  ?х,
брудних,  порепаних  i  подряпаних  стернею,  починаю   соромитись   свого
незугарного полотняного одягу i торби, що пропiка? мою  спину  попiвськими
пундиками iз справжнiм цукром.
   - Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, пита?ться попович.
   Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:
   - Хочу щось почитати.
   - Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така  дрiбнота,  -  вцюкнув  мене
словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв  голос  на  Мар'яну:  -  Можеш,
дiвко, йти до сво?? роботи! Чи ти ?? всю переробила?
   - А хто ?? усю переробить?.. Прощавай, Михайлику,  -  пiдбадьорю?  мене
очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть  тобi  гарну
книжку.
   Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вивива?ться з кiмнати  i  вже  з-за
напiвпрочинених дверей перекривлю? поповича. Я мало не пирснув  од  смiху,
але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд
його пiдрясника видно штани, i це мене  дуже  диву?  -  чогось  досi  я  й
подумати не мiг, що попи ходять у штанях.
   - Ось, тату, нi сiло нi  пало,  ма?мо  собi  нового  читальника,  прошу
любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обо? починають смiятися.
   Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись,  що  прийшов  сюди.
Сором, затятiсть  i  гордiсть  змагаються  в  менi,  а  до  очей  зрадливо
пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглi?м, терпляче зносив i батiг,  i
хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.
   Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули  мене,  наче
малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i  я  побачив  перед
собою цiле багатство в потемнiлому золотi,  срiблi,  ремiннi  й  звичайних
палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однi?? людини може бути  стiльки  книжок;
бери з них розум i радiсть i не печи когось, що  й  одно?  книги  не  ма?.
Попович, щось мугикаючи,  довго  перебирав  ?х,  нарештi,  дiстав  одну  з
тонших, здмухнув  з  не?  пилюку,  показав  поповi.  Той  знизав  плечима,
здивувався, але нiчого не сказав.
   - Ось ма?ш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочита?ш  -  принесеш!
Тiльки не зашмаруй ?? - перед читанням руки вимивай! -  ткнув  менi  книгу
попович.
   Якось вичавивши кiлька  слiв,  я  вибираюся  з  попiвських  поко?в.  На
камiнних схiдцях мо? ноги вiдразу оживають, а вiд серця  й  очей  вiдляга?
гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю  iз  двору.  Навздогiн  луна?  смiх
поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...
   - Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи  щось  димiлось
пiд ногами? - занепоко?но стрiча? мене, захеканого, на порозi мати.
   Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:
   - Бачили?
   - Доп'яв-таки десь? Напевне, через тво? походеньки нiде собаки не  мали
спочинку? - мати заспокою?ться,  поблажливо  з'?дну?  на  грудях  руки  i,
прислухаючись до сво?х думок, похиту? головою.
   Що  ?й  думалось  тодi,  мо?й  сiльськiй  босоногiй  Ярославнi,   перед
людянiстю, скромнiстю i мудрiстю яко? я й досi схиляю свою,  вже  посивiлу
голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля не? не  стояла,  мов
благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на сво?му чолi, бiля свого серця
спокiй i тепло ?? позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його  й  було
так багато, що воно трималося  не  на  поверхнi,  а  в  глибоких  шпаринах
материнських рук...
   В першi роки пiсля революцi? страшнi нестатки  впакували  нас  у  стару
дiдiвську клуню.  Тут  ми  якось  обладнали  голодрабську  хижку  на  дво?
пiдслiпуватих вiконець.  Щоб  вони  здавались  кращими,  перед  ними  мати
посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги  горобу.  Чого  в  цiй
хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.
   Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво
i кiлька рокiв без угаву  пиляла  на  сво?х  цвiркалках,  а  ночами  ордою
нишпорила по всiх усюдах. Вiд не? ми ховали хлiб на  горищi,  а  люди  нам
раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.
   Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у  засторонку
бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув  за  стiною  глибоке  i  сумне
зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову  спокiйно  засинав.  Та  недовго
побула у нас корiвчина.  Коли  я  закiнчив  сiльську  чотирирiчку,  батько
вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця,  який  умiв  не
тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я сво??
великооко? i покiрно?, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли
чоловiк жiнку не б'?, у не? утроба гни?.
   Моя мати муром стала мiж мною  i  шевством.  Вона  благала,  сварилася,
плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб  вiн
оддав мене вчитися далi - у школу селянсько? молодi, що була  за  двадцять
верст од нашого села.
   - Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б  тебе  недотямком  назвав,  а
тепер уже й не знаю як! -  гнiвався  батько.  -  3  яких  статкiв  я  його
вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати  пiд
заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би  пiшов  по  ярмарках  за
жебрацьким хлiбом.
   - Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить  за  наукою.  Зроби  щось,
Панасе.
   У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а  в  жилах  на
скронях бiльшало кровi.
   - Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на
злиднi наступаю.
   - Тодi продай, Панасе, корову.
   - Корову!? Ти що?.. - У хижцi одразу стало тихо, бо  хто  не  зна?,  що
таке корова у бiднiй селянськiй сiм'?? Навiть мати примовкла...
   Згодом батько змирився, що йому й  далi  доведеться  вбожiти  -  продав
корiвчину, а я пiшов учитися...
   Та це було потiм. А поки що в мо?х руках попова книга. Щоб  не  схопити
"басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки
тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.
   - "Космографiя", -  читаю  вголос  незрозумiлий  заголовок,  перегортаю
сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих  i  якихось
незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую  слова,  що  це
дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись,  починаю  з  усiх  бокiв
пiдбиратися до ?? трудного розуму.
   Iдучи на поле, я вже з гiркотою  поклав  у  торбу  "Космографiю".  Мати
помiтила, що зi мною щось не те, i занепоко?лась:
   - Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси ?? назад...  -  Моя
мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою  книгою  в  свiтi  ?  бiблiя:
дочита?ш ?? i, гляди, повилiтають клепки з голови.
   - Не бiблiю, а космографiю.
   - Космографiю? - перепитала i заспоко?лась мати. - Ну, тодi читай.
   Добре ?й було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю?  До
вечора мо? чоло морщилось над цi?ю книгою, наче  дядькiвський  постiл,  та
щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i  яких
? планет i яка вiдстань од  землi  до  мiсяця  i  сонця,  але  незрозумiлi
значки,  лiтери  i  такi   слова,   як   синуси,   тангенси,   астрономiя,
метеорологiя, космологiя та й  безлiч  iнших,  доводять  мене  до  гiркого
розпачу.
   Надi мною кружляли далекi планети, про iснування  яких  я  не  знав  до
сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од
мене великi та?мницi.
   Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся  з  охололо?  стернi.  На
полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила
бабине лiто i час, але вже небо за ними не ма? нi кiнця нi краю, i скiльки
не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж  та  дорога,  що
?дна? небо й землю та й бiжить собi помiж  зорями?  Про  не?  я  знав,  як
тiльки зiп'явся на ноги...
   - Ну то що? Так нiчого й не втямив? - шпигонув насмiшечкою Петро. - Це,
чу?ш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:
   - Ще втямлю! То спочатку трудно.
   Але хто пособить менi розiбратись  у  книжцi?  Я  перебираю  в  пам'ятi
грамотi?в сво?? вулицi, та всi вони щонайбiльше знають  написати  листа  i
ждати отв?та, як соловей л?та. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду  бiльше
до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю.  До  дяка  теж  не  випада?
потикатися, бо нещодавно з  Петром  лазив  у  його  сад.  Недарма  кажуть:
бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись  до
голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну  пройшов,  не  раз  був
поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн  же  всякi  папери
прийма? аж з само? Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре  зна?  мого
батька та й мене пiзна? на вулицi, навiть добридень каже.
   Увечерi, при?хавши додому, я  поставив  конягу  в  ста?нку,  перескочив
через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:
   - Чу?те, менi треба пiти в бiдком.
   - Куди, куди? - вiд подиву  мати  поверта?  до  мене  так  голову,  щоб
слухати одним вухом.
   - У бiдком! - кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.
   - Що, може, ма?ш виступати перед громадою? -раптом веселi? мати.
   Я це зрозумiв як дозвiл i  одразу  ж  здимiв  з  материних  очей.  Вона
говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме  каже  про
Петра.
   Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався
до  бiдкому,  де  вечорами  завжди  було  гамiрно  i  людно.  Тут  бiднота
зустрiчалася iз сво?ми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз
за не? брала до рук i росiйську трьохлiнiйку,  i  англiйськi,  французькi,
нiмецькi та австрiйськi рушницi.
   Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише  сторож  (вiн
курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а
край  товстоногого  дворянського  столу  не  то  висипався,  не  то  куняв
низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй  сiльський  староста  i  колишнiй
голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже  колишнiм,  навiть
во?нкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною,  картуз.  I  тiльки  з
пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон  -  анiчутiнку  нiчим  не
журились. Не було ?х лише на приступцi носа - на не? хтось  накинув  сiтку
прожилок, якi мiняли колiр  залежно  вiд  того,  скiльки  i  чого  випивав
чоловiк.
   Почувши бiля порога шамотiння,  Шевко  ледь-ледь  розплющив  вузькуватi
навскiснi очi i одразу ж прикрив ?х зморшкуватими повiками, матерiалу яких
вистачило б на значно бiльшого чоловiка.
   Я й досi не можу  забути  химерного  обличчя  дядька  Шевка,  який,  як
говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до  влади.  Коли  Шевко
був тверезим i не сонним, з  його  очей  проглядали  i  настороженiсть,  i
обережнiсть, i лукавство,  а  з-помiж  них  прокльовувався  i  знову  десь
причаювався розум. Та  досить  було  чоловiковi  прикрити  очицi  капицями
повiк, як з безлiчi ?хнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не  прихована
хитрiсть. Але ?й мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi
носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм  i  всiма.  Напевне,
для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i  Шевкова
слава.
   Коли в ки?вському  цирку  об'явився  новий  правитель  Укра?ни  гетьман
Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а  на
майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi  й  австрiйськi
шомполи, у нашому селi нiхто  не  захотiв  стати  старостою.  Скоропадчики
цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i  багатi
i бiднi - мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi
розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну  варту,  а  та
зна?, для яко? частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi  Шевко
статечно вийшов з притихлого гурту  i,  прикривши  очi  повiками,  запитав
хлiборобiв:
   - Чули, чим воно пахне?
   - Смалятиною, - понуро вiдповiли йому.
   - Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.
   Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!"
   I незабаром незавидна, в  свитинi  й  постолах,  постать  дядька  Щевка
з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку  для  не?,
каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все  це
на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою -  i
сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив  незвичний  господар
села. А в нього й голос виявився не  з  тих,  що  на  межилюддi  втiка?  в
халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш ?х.
   Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси  i  любов,  без
яко? теж не кожен обiйдеться. Правда, любов  бува?  всяка:  любив  i  вовк
кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова  влада
не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмi?.
Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не ма?. То хай батюшка
зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту,  а  пiсля  молебня
крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять  вiдер  самогону,  рiвно
стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи ? в  цих  вiдрах
дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?
   -  Правильно!  -  закричав,  заколоворотився  сход,   якому   найбiльше
сподобалось, що Шевко ма? понятi? до мужика, i бучно  пiдняв  старосту  на
"ура".
   Але староство Шевка мало не такий  веселий  кiнець,  як  початок.  Коли
гетьманцi ви?хали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i  влади.  Це
йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них
вибивати нi зерна,  нi  худоби,  нi  податi.  Таке  здивувало  навiть  тих
одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:
   - За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.
   Але Шевко не послухався перестороги:
   - Над шкурою дрижати - людиною не жити.
   - А як ти дума?ш викрутитися?
   -Почекаю, там буде видно. Широко, як менi  зда?ться,  розпухирилась  ця
влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки  що  хай  менi  з  кожно?  хати
принесуть по десять фунтiв зерна на частування  рiзних-усяких  i  на  свiй
пропiй.
   Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була  засипана
пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужо? скаженiвки, нi свого здоров'я.
   Закiнчилось старостування Шевка тим, що з  державно?  варти  на?хали  в
нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали  чоловiку  двадцять  п'ять
шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на  подвiр'?
нi писку, нi виску.
   Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним  висiла  бiльша
хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на
себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:
   - Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не ма? сво?? голови, то  показу?
чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось...
   Недовго протрималось на чужiй збро? оте сузiр'я дрiбних карликiв,  яке,
дорвавшись до влади, забуло, що  надворi  сто?ть  двадцятий  вiк.  Напхане
злобою, затавроване братовбивством i  торгом  землi  батькiв,  це  сузiр'я
дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати  й
гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок...
   Коли на Подiллi  почала  встановлюватися  Радянська  влада,  Шевко,  як
постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрi? волостi. Спочатку вiн став
секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити
жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь  дивом  вигулькнув
Шевко.
   Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не
могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до сво?х рук iншi  посади.
Коли треба було вибрати во?нкома, вiн сам висунув свою  кандидатуру.  Тодi
ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi  новий  секретар  пiдняв
руку за Шевка, а заступник - проти. Така ситуацiя не приголомшила  голову,
i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора  Шевко  химерував  з
кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно,  що  вiн  i  вiйськова  i
цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два
ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще  мало  влади.
Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю  посаду  -  став
головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт.
I найбiльше в часи запою  чоловiк  переховувався  у  дебело?,  тарiлощоко?
бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався  у  вдовицi,  чи
вона калачниця, чи бублейниця.
   - Добереться до тебе сов?цька власть, тодi усе взна?ш, навiть, де  раки
зимують, - беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.
   - А я тобi не Радянська влада? - ворушив на чолi веснянки Шевко.
   - О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе  на  обличчi  не
влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! - анiчутiнку  не  жалувала
голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало  в  ??
руках.
   Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто  доводилось
iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши  на
папiр'я, Шевко незмiнно питався:
   - А нема тут помилок?
   - ?, тiльки маленькi-маленькi, - знав, що сказати, писар.
   - Гляди, щоб надалi й маленьких не було, -  повчально  казав  голова  й
викарлючував пiдпис...
   Незабаром Шевко аж загуркотiв з усiх трьох посад. Правда, знiмали  його
весело, пiд регiт людей i ново? влади, дай боже, щоб кожного з  нас,  коли
доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився,  що  полiтична
дiяльнiсть заважка для його  занадто  житт?любного  характеру,  i  знайшов
задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку  бiсiвсько?  кровi.  Щодо
рiзних писань i питва, вiн i  надалi  залишався  неперевершеним  в  усьому
повiтi...
   Вiдчуваючи, що я не сходжу  з  порога,  дядько  Шевко  знову  розплющу?
повiки, i в його поглядi прокида?ться цiкавiсть:
   - Ти чий будеш?
   - Панасiв син.
   - Ага, Панасiв, - розмiркову? вголос. - Чи не з столярського кутка?
   - Вгадали.
   - Тодi здоров.
   - Здоровi були, дядьку.
   - Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба  написати?  -  i
очi в дядька стають такими, наче ?х помастили смальцем.
   - Нi.
   - А чого? - у Шевка одразу ж зменшу?ться цiкавiсть до мо?? персони.
   - Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати.  Дядько
Шевко одразу випросту?ться:
   - Послуха?м, послуха?м, що ти проглаголиш.
   - Хочу, щоб менi книжку пояснили.
   - Книжку? - чоловiк зневажливо знизу? утлими плечима i вже кисло пита?:
- Щось не розкумекав?
   - Еге.
   - Виходить, не вистачило тями?
   - Не вистачило, - покiрно погоджуюсь я.
   - Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана  i  чого
варта твоя голова. - Куцими пальцями, в якi врiзались  прокуренi,  круглi,
наче  мiднi  копiйки,  пазурi,  Шевко  розгорта?  книгу,   нишкне,   довго
вчиту?ться, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а
потiм спокiйно, без жодного слова поверта? книгу i прикрива? очi повiками.
   Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся  на  чоловiка,  далi
кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
   - Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його.
   - Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
   - Нi, ще не пiшов.
   - То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо  вже  так  хочеш:  цю  книжку
будеш читати, коли бiльше з'?сиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - То й будь здоров, -  вiн  знову  заплющу?  очi,  а  в  кутку  почина?
реготати сторож. Я спочатку  ошелешено  дивлюся  на  нього,  а  потiм  теж
смiюся, бо що ж менi залиша?ться робити? I  головне  -  я  помiчаю,  що  й
Шевковi повiки починають насочуватися смiхом,  але  очей  не  розплющують.
Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
   - Чули кумедiю?
   - Вiд нього й не таке почу?ш, - добродушно смi?ться старий. - Нiхто  не
вгада?, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
   - Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
   - Вiн сьогоднi, мабуть, не  прийде,  бо  цiлий  день  ганявся  в  лiсах
Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
   - Гарного?
   - Аж очi вбира?! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
   -Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, - пiдсмiюючись,
фасоновито переступа? порiг довгий i гнучкий,  наче  навсторч  поставлений
вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикрива? йому маленьку  голову,  в
якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i
смiх не може засклити пота?мно? злоби.
   - Мовчи, баламутний! - одразу накостричу?ться вид i чуприна старого.
   - Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв
фактично  мовчали,  нам  треба  виговоритись  за   триста   рокiв.   Резон
iсторичний? - так само зверхньо пiдсмiю?ться  Бабенко,  скида?  картуза  i
здмуху? з нього невидиму пилинку. - Я  вам,  дiду,  якимсь  параграфом  не
вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
   - Слизькоязиким патяканням.
   На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
   - Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi сво?ю
мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про
нього сво?? мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну  справочку:
доля не сварилась на нього пальцем.
   - Так, смертю, смертю сварилась!
   - Це для бiографi? при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
   - Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi  решетили
Себастiяна, можна було б галушок наварити?
   -  Галушок?  -  спочатку  диву?ться  Бабенко,  а  потiм  спокiйнiсiнько
любу?ться картузом. - Це ще не факт.
   - А що тодi факт? -  зовсiм  розлютився  старий  i  хмарою  посунув  на
незворушного в сво?му френчi i галiфе Бабенка. - Може, те, що ти  проколов
собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й  дуриш
сво?ми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
   Смiх зiскаку? з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже  з
ненавистю впиваються в старого:
   - Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i  для
не? знайдеться.
   -  За  мою  голову  не  журись  -  за  свою  богу  молись:  хитрiстю  i
дурисвiтством тепер не звiку?ш. Чого вибалушив очища? Не  чекав  на  такий
параграф?
   - А ви зна?те, що я сiлькор?  -  вихоплю?ться  в  Бабенка,  i  вiн  так
пiдiйма? руки, наче в них трима? газету. Але й це не страха? старого:
   - Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
   - Це я не став людиною?
   - Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а  лопата  копати  ями
для добрих людей...
   Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись,  зайшли
обвiшанi збро?ю рослi веселоокi полiсовщики Артем  i  Сергiй.  В  широких,
пропахлих  лiсом  i  вiтрами  киреях  з  гостроверхими,  ременем  обшитими
вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед
ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i  сам  вiн  став  мiзерним  i
дрiбним.
   -  Що,  Юхриме,  перчить  свята  правда?  На  викрутасах,  видать,   не
протрима?шся все життя? Отож-бо й ?, - смiються полiсовщики,  а  на  ?хнiх
плечах похитуються аж сiм рушниць, а на ?хнiх поясах гойдаються рiзномастi
бомби i гранати.
   -Ого, скiльки натрусили добра! - оживають Шевковi очi. -  Де  розжились
на нього?
   - На хуторах! - Полiсовщики  недбало  скидають  на  пiдлогу  рушницi  i
починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
   - Що ви робите!? - жаха?ться Бабенко, i в нього уста стають бiлими,  як
i ?хня окантовка. - Ще вибухне яка!
   - Ну й що, як вибухне? Все одно тво?х мудрувань i хитрувань не виб'?  з
тебе. - Сергiй, нiби м'яч, кида? в куток лимонку, а новоспечений  сiлькор,
скулившись, зайцем вискаку? з примiщення.
   За ним да? дьору Шевко, але бiля дверей  його  хапа?  могутня  Артемова
рука i поверта? на старе мiсце.
   - Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а
потiм уже тiкай.
   Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його
ста? таким, наче на нього дихнула смерть.
   - Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
   - Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, -  Сергiй  для  переконливостi
кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зирка? на Шевка. А той, витираючи
рукою пiт з чола, скоцюрблю?ться в клубок,  вiдсову?ться  на  самий  рiжок
столу, похапцем щось пише i вiдда? папiрець Сергiю. Сергiй  догори  дригом
переверта? аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. - Усе записав?
   - Усе, усе!
   - Тепер, може, посидиш  з  нами?  -  Сергiй  чоботом  поправля?  репану
гранату, що вiдкотилась iз кутка. - Про життя погомонимо.
   - Нема, нема коли, - Шевко аж колотиться, зиркаючи  на  гранату,  миттю
вимiта?ться, а навздогiн йому луна? розгонистий смiх.
   Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi  теж  хочеться  бути  таким
завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
   Сторож  оберемком  виносить  зброю  в  холодну,   де   колись   тримали
арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i  пiдходять  до
вiкна.
   До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями,
соняшниками,  прив'ялими  нагiдками.  Полiсовщики   дивляться   на   небо,
перекидаються скупими, багатозначними словами.
   - Було ж сьогоднi... - задумано згаду? Сергiй.
   - А було, - зiтха? Артем.
   - Бiля скитка могли б вкоротити голову...
   - А чого ж...
   - Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
   - Усе до нашого берега...
   - От iнтересно, чи живе хтось на небi?
   - Живе.
   - Хм... А ти звiдки зна?ш?
   - Коли б не жили, то хто б там свiтив?
   - Хiба то люди свiтять?
   - Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
   - Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
   - Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Ка?н взяв  Авеля  на  вила?
Все через тiсноту.
   Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на  вулицю.  Вже,  може,  й
запiзно йти до дядька Себастiяна, але ? й iнша причина: побачити вiдбитого
в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись,  бiжу
до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога
бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько  Себастiян  живе.  На  конях
про?хали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола,
хоч мак сiй.
   Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнi?  кустрате  велике  гнiздо,
зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом  -  горобцi.  На  подвiр'?  стоять
ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв  i
дядька Себастiяна.
   - Та хiба це зброя, - презирливо каже Сергiй. От минулого року  було  ж
??, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
   - Було таке, - смi?ться дядько Себастiян. - Бувало,  бешкетна  парубота
одного кутка посвариться з другим та й пуска? в хiд не тiльки рушницi, але
й кулемети.
   - Багато залiза наробили, а орати нiчим, - зiтхнув дядько Артем.
   Я обережно з сiней всовуюсь до хати i  притуляюсь  до  одвiрка.  Дядько
Сергiй першим помiча? мене i тиця? пальцем у мiй бiк:
   - От i гостя ма?мо! Тебе де не посiй, то вродишся.
   - А чого ж, - бурмочу собi, хоча  i  розумiю,  що  смiються  надi  мною
добродушно. - Добрий вечiр вам.
   - I тобi, парубче, добрий,  -  статечно  вiдповiда?  дядько  Себастiян,
трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. - Сiдай.
   - Я i постою, бiльшим виросту, - трохи нiяковiю од тако? уваги до себе.
   - Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, - голова комнезаму пiдводиться  з-за
столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями,
а чуб такий.наче його з полум'я вихопили. - То як тво?  дiла,  парубче?  -
Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi зда?ться,
нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
   - Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, -  з  гiднiстю  вiдповiдаю
йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
   - Батько пише?
   - Пишуть i знову передавали вам поклон.
   - Спасибi, спасибi. Скоро при?де?
   - Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
   Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них
поглянули лише його вi?. Але й од цього лiсовики втихомирились,  повернули
голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке зна? у селi
й мале й старе.
   Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам - забирали в  них  i
землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився  в  економi?
нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише
сво? село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не  глузував  з  цього
дива. Навiть рiдний батько не витримав тако? дивоглядi?  i  пришкутильгав,
щоб патерицею вчити сво? чадо.
   - Трясця тво?й матерi! - закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
   - А-а-а, це ви? - засмiявся Себастiян. - Добрий день, тату.
   - Ти ще й регочеш, вилупку? - пiдняв патерицю старий.
   - А що ж, плакати? - скинув картуза син.
   - Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд  макiтри.  Чи
ти нiмицi об'?вся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто
це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?
   - То ще побачать, тату. ? час! Вам ворота вiдчинити?
   - Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобi усю патерицю! - попелом
тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни.  -  I
чого вас тiльки вчать бiльшовики?
   - Та чогось учать.
   - Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька  музика  -  цiп  i
коса!
   Себастiян уперто трiпонув сво?м густим, з полум'я вихопленим чубом:
   - Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки  наслухався
пекельно? музики, що менi ця буде як лiки.
   - Лiки! - перекривив батько. - Тво? лiки тепер - сало чи  смалець.  Хоч
би зачуханого кабанчика з економi? приволiк. Еж нi,  не  вистачило  на  це
голови. Усе ж село смi?ться i з мене, i з тебе.
   - Та це добре, коли смi?ться, аби не голосило. Може,  послуха?те  трохи
музики? - кивнув головою на хату.
   Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.
   -  I  що,  оглашенний,  таки  навчився  хоч   трохи   бринькати   якусь
бариню-судариню ?
   - Нащо нам такий непотрiб?
   - I щось таки гра?ш?
   - З горем пополам.
   - Хто ж тебе навчив?
   - Революцiя!
   - Революцiя?.. - задумався старий. - Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
   - А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
   - Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi  сяду  i  сваритись  на
тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти тво?? дуростi йду.
   Старий, спираючись на патерицю,  сiв  на  призьбi.  А  з  хати  небавом
пробилися музика i спiв про тi василечки, що  сходять  на  горi,  про  той
барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь  притуманенi  роки
сво? далекi-далекi? василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки
в молодостi бачив...
   Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть  без  пiанiно  в
театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини?
Аби ось так  на  вiйнах  i  в  революцiю  порешетили  не  його  дитину,  а
безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було  б  шеретувати  зерно...  А
йому i досi василечки сходять, барвiнок  стелиться...  Дивовижними  стають
тепер люди: дивишся - вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже  й  не  мужик...  Що
воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на  нас  вiйсько
збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв,  а  по
селах затужать похороннi дзвони i вдови...
   Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i  вiн  аж  тепер  пита?,
чого я прийшов.
   - Та... коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви  у  бандитiв
вiдбили.
   - Вже прочув? - смi?ться чоловiк.
   - Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Поб?доносця був.
   - Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi.
От видужа? - тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
   - Ой, хочу, дядьку.
   Ми виходимо з хати i понад призьбою пряму?мо у  маленький  садочок,  де
темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську  ходу,  вiн  тихо  i
болiсно заiржав. Шия в нього була  перев'язана  вишитим  рушником.  Дядько
Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
   - Плаче, бiдний, од болю, - мовив iз спiвчуттям. -  Чу?ш,  Михайле,  це
такий розумний кiнь, що, зда?ться, от-от заговорить.
   I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як
говорить худоба, теж повiрив би.
   - Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не  дочека?ться
тебе. Провести?
   - Не треба, я сам.
   - Не бо?шся?
   - Не боюся... Я ще буду просити, щоб ви  менi  хоч  трохи  розтолкували
одну книгу.
   - Зараз?
   - Коли можна, зараз.
   - Якщо це дiло дуже пильне, - посмiю?ться голова, то ходiмо до свiтла.
   В хатi вiн розгорта? книжку, спочатку диву?ться, потiм  зосереджу?ться,
насуплю?ться, насурмоню?ться, i на його щоках з'являються горбаки.
   - Ти де ?? взяв, таку розумну?
   - У попа, - розказую, як було дiло.
   - Ага! - зловтiшне говорить дядько, а його  обличчя  так  червонi?,  що
навiть  зникають  латки  лиша?в.  Вiн  перегорта?  кiлька  сторiнок,  знов
учиту?ться, нарештi, вста? з-за столу i, дивлячись менi у вiчi,  говорить:
-Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне - знати землю,  знати  i
дiлити ?? бiдним людям. А потiм уже  будемо  добиратися  до  неба.  Завтра
занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi
зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього,  i  завтра  ввечерi
знов приходь до мене. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - То й будь  здоров,  -  прощаючись,  подав  велику,  обплетену  жилами
руку...
   Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю  химерну
iсторiю з космографi?ю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з мало?
селянсько? дитини. Але все  це,  як  з  води,  пiднялося  того  дня,  коли
селянський син нашо? рiдно? землi вперше  в  iсторi?  людства  пiднявся  у
космос... Справдi, добре смi?ться той, хто смi?ться останнiм!



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   - Михайле, вставай! Чу?ш!
   - Дi-i-ду, iще тро-о-шечки...  -  нiяк  не  можу  розплющити  обважнiлi
повiки, а в цей час навколо мене трiска?ться i, наче крига,  розповза?ться
мiй добрий сон - з ранковими iмлистими полями, з набакиреними  полукiпками
по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами  над  ним.  Менi  все  це
хочеться з'?днати, та руки  мо?  вчеплюються  не  в  клаптi  полiв,  не  в
полукiпки, а в рядно, яке стягу? дiдусь. Голос у нього  м'який,  лагiдний,
наче дiдусь теж сто?ть у снi.
   - Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
   - А я й не хочу купувати коня, - намарно вiдгетькуюсь  од  дiда.  -  Не
хочу, та й годi.
   - То який же з тебе господар буде? - посмiю?ться дiдусь. - Що ми  вартi
без худоби? Вставай.
   - Дiду, хоч крапелинку...
   - Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та  й
снiданок пару? на столi. Чу?ш, як пахне? - витягу? мене зi сну.
   Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи  поля,  що  снились,  чи
набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле  зiлля  на  божницi,  чи
?жа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького  ясенового  тапчанчика,
якого змайстрував для мене дiдусь.
   За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянi? спориш, а
на сходi  ширша?  небесна  прозелень,  яку  нiжно  визолочу?  i  шафранить
невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
   - Прочумався, нарештi? - спiвчутливо оберта?ться од печi  мати.  На  ??
обличчi мiняться гарячi полиски, а  на  рукавах  сорочки  оживають  вишитi
квiти. Хоч ми й бiднi, та ма?мо квiти i  в  городi,  i  на  коминi,  i  на
полотнi, яке зодяга? нас. - Що тобi снилось, дитино?
   - Забув, - насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи
не розчиняються. То вдень - друге дiло: тодi  мати  каже,  що  менi  треба
дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
   - Вмивайся, вмивайся, хлопче, - квапить мене дiд. - Час вести коняку.
   Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як  на
всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i
пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь зна?, що я дуже люблю гарячий  пiдпалок,
вiн бере його прямо з чорно? пательнi, ломить  на  чотири  шматки  i  одну
четвертину, що аж димить, пода? менi:
   - Бери, часнич, ?ж та рости великим!
   Еге, коли б це збулися дiдовi слова,  то,  може,  не  крутили  б  тобою
по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий
великий, а що витворя?. Чи ти сорому i клепки  заодно  позбувся?"  А  щось
попросиш собi, то вже  зовсiм  iншо?  спiвають:  "Ти  ще  малий.  От  коли
пiдбiльша?ш..."
   Але люди чогось не так швидко ростуть, як би  ?м  хотiлося.  То  тiльки
гриби пiсля дощу за нiч  повискакують  з  землi  та  й  один  перед  одним
похваляються  шапками.  Згадавши  це,  я  трохи  розпогоджуюсь  i  починаю
посмiхатись. Дiдусь це помiча? i добряче мружиться менi:
   - Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
   - Дiду, може, повести коняку в га??
   - Можна й у га?, там зараз така любота! -  охоче  погоджу?ться  дiдусь,
душа якого змалку зрiднилася з лiсом. - Тiльки далеко не за?жджай.
   - I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
   - От i добре, - згоджу?ться мати. - Все якийсь приварок у хатi буде.  -
Вона пiдiйма? важку ляду скринi i пода?  менi  торбу,  пошиту  з  широкого
рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти ?? дiвування.
   Надворi вже пофорку? i нетерпляче б'? копитом наша  лукавоока  хитрюга.
Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше,  бо
менi теж пора снiдати. Зна?мо  твою  вдачу:  коли  голодна  -  покiрна,  а
напасешся - не пiдступись, тодi навiть на сво?  оксамитнi  губи  назбиру?ш
злiсть.
   Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить  до  порога  i  почина?  ши?ю
тертися об мо? плече. Iч, як пiддобрю?ться зранку.  Я  вичитую,  яка  вона
паршива, неслухняна й пiдступна. А ?й хоча б що: знову зачiпа? мо? плече i
квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
   От i сонце викотилося з-за  чумацького  шляху  й  повисло  мiж  крилами
вiтряка. Дiдусь широко вiдчиня? ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже
всiвся холодок, ви?жджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно ста?  менi  на
душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком  Себастiяном,  згадав,  що  маю
сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, - i од  усього  цього  не
втримався, щоб не засмiятись.
   - Ти чого, шибенику, регочеш?  -  несподiвано  обiзвався  збоку  дядько
Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом - кушка, з  яко?
виглядають брус i мантачка.
   - Хiба, дядьку, не можна? - смiючись, зупиняю перед ним коняку.
   - В пiсний день не можна.
   -А я вже сьогоднi скоромину ?в.
   - Осквернив себе м'ясо?дженням?  -  погрiзнiшали  в  дядька  обличчя  й
серпистi вуса.
   - Осквернив, - смиренно кажу,  одразу  догадавшись,  що  дядько  Микола
тiльки вда? з себе сердитого.
   - Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать мако?ди, -  покрутив  пальцем
навколо сво?? щоки дядько Микола. - I що ж ти наминав iз скоромини?
   Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
   - Та оце ласували  вепрятиною  з  пiдпалком,  натертим  часником.  Мама
сьогоднi саме хлiб печуть...
   Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зирка?  на  мене  i
перепиту?:
   - Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
   - О, таке й скажете, - я зовнi ображаюсь, а  всерединi  смiюсь,  як  це
часто робить дядько Микола, - в нього ж цю науку проходив.
   - I яка на смак вона? - обережно допиту?ться чоловiк.
   - Та яка: сало як сало, тiльки трохи  дубувате  i  жолудями  пахне.  Це
перекону? дядька Миколу:
   - I де ж ви ?? доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста  i  зморшки  на
чолi.
   - Де - я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся
берега: - До нашо? свинки унадився веприк. Тiльки звечорi?, а  вiн  уже  -
хвiст бубликом - i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
   - Ах ти шибайголова! - розреготався дядько Микола. -  А  я,  старий,  i
вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
   - В кого? Це ви поспитайте в мо?? матерi, - смiюся i я.  -  Вона  часом
каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
   Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн  полiз  рукою  спочатку  до
очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
   - Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш  для  смiху,
не бiда. А кислi?м усякий може бути. То й будь здоров! - i вiн,  завзятий,
веселогубий, рiвно iде з косою по  землi,  щоб  до  останнього  свого  дня
розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
   Менi пiсля розмови з  дядьком  Миколою  усе  повеселiшало  навкруги:  i
перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки  в
очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до
череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною - один  з  саком,  а  другий  з
довжелезним бовтом, - i дзвiн коси, яку  хтось  клепав  у  саду,  i  голос
мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману,  що  зачепився  за  городнi
ворота i не зна? куди податися: чи  принишкнути  до  землi,  чи  пiднятися
вгору.
   Я про?жджаю село,  старий  зруб,  що  став  сiножаттю,  Богачiв  хутiр,
круглик - синю латочку лiсу в полях - i  опиняюся  в  дiбровi,  що  зверху
кута?ться небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнi? помiж кленами!
А самi клени зараз такими наполоханими стали, - от-от кинуться навтiки або
ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля  ?хнiх  нiг  схлипу?  i
схлипу? джерельце, а якась пташина розважа? його; вона перескаку? з листка
на листок, виспiву? собi i нiчутiнку не  турбу?ться,  що  десь  за  лiсами
синi? холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси
й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв  i  того
сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя мина?
в полях, у дiбровах, а не в школi. ?дина лишилась надiя на  батька  -  от,
може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...
   Думки на сво?х крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi  з
ним, а тим часом лукава коняга вже пощипу?  траву  i  намiря?ться  скинути
мене.
   Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую,  куди  ж  гайнути  по
гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку
- суницi, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не  гриби,  а  пiвгриби,
?х, коли вони ?, i п'ятилiтнiй малюк назбира?.
   Iнша справа знайти боровика! Вiн так умi?  прита?тися,  що  не  кожний,
навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч  з  боровиком  чи  бiльш
безпечним красноголовцем,  який  дуже  полюбля?  хвалитися  сво?ю  шапкою,
завжди бува? несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу  хапати
гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з  ним,  а  потiм  уже
орудувати кiскою.
   Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзива?ться  луна  -  ?й
теж хочеться спiвати.

   Ой диби, диби, диби -
   Пiшов дiд по гриби,
   Баба по опеньки.
   Дiд сво? посушив,
   Бабинi - сиренькi.

   А чого б ?й теж було не посушити? Все б мала собi що  кидати  взимку  в
борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли ?х полляти олi?ю. А вiд пирогiв  з
опеньками хто вiдмовиться! I хоч я  лише  з  пiсеньки  знаю  цю  бабу,  що
полiнувалась сушити опеньки, але гуджу ??, несхвально похитую  головою,  а
далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзива?ться луна. Збиваючи
росу, я iду до не?, а очима так i пантрую на  всi  боки.  Он  бiля  пенька
розпухирилась маремуха, червона шапка ?? блищить, нiби смальцем  помащена,
а в не? вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сиро?жки. Але  я
?х не беру, бо, поки до?деш додому, вони перетруться на смiття.

   Ой гайку,гайку,
   Дай менi бабку.

   I, гай, не  довго  думаючи,  да?  менi  бабку.  Вона  примостилася  пiд
розтрiсканим кореневищем берези,  нiжка  на  нiй  темна,  лусковита,  верх
сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчу?ться рожево. Але  це  мiсце
не грибне. Пiдем далi, де небо аж лл?ться в лiси i струшу? з них листя.
   I от уже  низом  стало  срiбно-срiбно,  вище  -  золотаво,  а  вгорi  -
блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи ? вiтер, чи
нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i  переляк
увiйшли в кожний ?? листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де  не
тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько
придивляюсь, що  робиться  довкола.  Тут  галасувати  не  можна,  бо  гриб
зляка?ться людського голосу i пiде в землю. Раптом  мо?  серце  тенькнуло,
опустилось трохи вниз i радiсно завмерло:  невдалiк  од  отруйного  стебла
"воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi.  Вони  такi
молоденькi, що ?хнi зрошенi туманом картузики не  встигли  вiдлiпитись  од
мiцних товстеньких нiжок.
   - Добрий день, хлопцi-красноголовцi! - кажу я до них, а вони мовчать.
   Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi
сто?ть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась,  завбiльшки
вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з  мою  руку.  Спочатку  я
його називаю старостою, а далi отаманом  над  красноголовцями.  Такого  ще
нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з  усiх  бокiв,  милуюся,
далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його  шапка  не  влазить.
Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль  проклюнувся  грибочок,  у
нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не  встигла  почервонiти.  Ну,  це
маля хай ще росте i розуму, й тiла набира?ться.  За  ним  можна  прийти  й
завтра.
   Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й  бриль
красноголовцiв. Навiть сива, зда?ться, дивувалась  таким  збором.  В  село
?хав,  наче  переможець.  I  хто  тiльки  не  бачив   мо?   красноголовцi,
пiдхвалював мене i питався, де набрав ?х. Я посмiхався собi в  душi,  а  з
мiсцем грибним не та?вся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не  так
працювати, як просторiкувати i добре попо?сти.
   - Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв?  -  недовiрливо  округлив
сво? хитрi очi.
   - А за що б я найняв помiчникiв? - запитав i  я,  гордо  тримаючись  на
сво?й коняцi.
   - Ти ба, як пофортунило, - Юхрим  притримав  коняку  i  полiз  до  мого
бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу,  щоб  пересвiдчитися,  чи
нема в грибах червлятини.
   "Еге, попошукай, попошукай", -  зверхньо  поглянув  на  парубка.  Я  не
забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день "Пригоди Тома Сой?ра".
   - Славнi гриби,  нiчого  не  скажеш,  -  з  заздрiстю  промовив  старий
парубок.
   - То й не кажiть, - загордився я так, що й Юхрим помiтив.
   - Чогось пишним ти сьогоднi став.
   - А чого ж, - поважно вiдповiв я.
   - Ще рано тобi комизитись, - Юхрим  оглянувся  на  всi  боки  i  стишив
голос: - Може, тепер будемо сватами?
   - Це ж як? - не зрозумiв я.
   - Товар за товар: ти да?ш менi красноголовцi, а я тобi - книжку.
   - О? - здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не зна?  його
дурисвiтство?
   - Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати  аж  "Пригоди
Тома Сой?ра".
   Еге, он яку щедрiсть ма? гороб'яче опудало.
   - Тiльки прочитати?
   - А ти ж думав як? - здивувався Юхрим. - Що  я,  гада?ш,  сам  не  можу
назбирати грибiв?
   - Тодi й збирайте самi! - вiдрiзав, бо в головi  в  мене  майнула  iнша
думка.
   - Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi "Тома Сой?ра" нема,  -
обiзвався Юхрим, коли я од'?хав од нього.
   Менi  хотiлося  показати  йому  язика,  але  iнколи  я  теж  можу  бути
статечним. Це я зараз i зробив - обернувся до  Юхрима,  докiрливо  похитав
головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.
   Повернув праворуч i покрученими  вуличками  та  завулками  добрався  до
подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i  перед
ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке  сказати  головi,  а  потiм
зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене!  Я
пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих  жовтих  зубах,
що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, ?  такi
щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати  на  .такому  дивi?  Зiтхнувши,
бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще  трохи  з
торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть...
   Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв
космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i  старий  пес
зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi  до  ворiт  вийшла  не
Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до  ?зди
на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що
в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й  зараз  дядько
Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на  будь-якого  жереба,  клiщем
вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злiсть на пiну.
   - Ну, i що ти скажеш? - замiсть вiтання пита?ться з-за  хвiртки  дядько
Антон.
   - А що саме вам треба? - не лiзу я  за  словом  нi  до  кишенi,  нi  до
потилицi.
   - Еге, чого менi тiльки не треба, а головне - мати свою пару коней.
   - От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.
   Моя вiдповiдь подоба?ться Антоновi, бо вiн широко посмiха?ться i згаду?
"Iнтернацiонал":
   - Да, нiхто не дасть нам iзбавл?нья... Ти до попа?
   - Еге.
   - I яке в тебе до нього дiло?
   - Хочу книжку йому вiддати.
   - Тодi ходи за мною.
   Я iду за дядьком Антоном, але з мо?ми ногами щось почина? дiятися  :  з
кожним  кроком  вони  все  бiльше  дерев'янiють,   а   в   душу   заповза?
несмiливiсть, i все згаду?ться вчорашн?. Отi проклятi раки,  якi  я  вчора
пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями  на  мо?х
щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?
   Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стука?  у  дверi  свiтлицi,  далi
шарпа? ?х до себе, i менi вiд цигаркового диму ста? сизо в очах. За столом
насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiка? не  тiльки
?х, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи
свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, кива?  менi  патлами,  а
панич весело вигуку?:
   - От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку  i  мовчу,
але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи  одним  оком,
запиту?:
   - Ти, може, i в шахи вмi?ш грати?
   - А чого ж - умiю.
   - Що-що!? - аж долоню наставля? до вуха панич. Чи йому воно в  цей  час
оглухло? - Жарту?ш чи смi?шся, хлопче?
   - Нi, не жартую i не смiюся.
   Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
   - Ти насправдi вмi?ш грати в шахи?
   - А чого ж, - уже смiливiше кажу те саме. - Дуже хороша ця гра.
   - I вiн уже розбира?ться, що хороше! - попович хмикнув, а  далi  здавив
повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим  гострячком:  -
Що це буде?
   - Нiби ви не зна?те? - мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб
таке питати.
   - Ми-то зна?мо, - ?хидно цiдить попович i настирливо тиця? в безневинну
фiгуру. - То що це?
   - Король!
   - А це?
   - Хверзь.
   - Не хверзь, а ферзь! - строго поправив мене панич.
   - Хай буде по-вашому, - погоджуюсь я.
   - А як ходить кiнь?
   - По буквi "г".
   - Це прямо неймовiрно! - чогось непоко?ться попович, i на його  обличчi
прокида?ться цiкавiсть до мене. - Хто ж тебе вчив грати?
   - Червонi козаки. Це тодi,  коли  вони  стояли  на  нашiй  вулицi.  Моя
вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж
собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
   - Прочитав? - зиркнув на космографiю, в його темних  з  вологiстю  очах
знову заграла насмiшка.
   - Та нi.
   - Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
   - Теж не вгадали. Дядько  Себастiян  передав,  щоб  ви,  коли  схочете,
давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
   Мо?  слова  враз   ошелешили   батька   i   сина.   Вони   багатозначно
перезирнулись, схрестили  погляди  на  менi  й  одночасно  потягнулись  до
цигарок.
   - Так,  так,  виходить,  ти  до  дядька  Себастiяна  ходив?  -  почина?
допитуватися попович. - До начальства, значить...
   - Вiн для мене не начальство, а просто дядько С?бастiян.
   - I що ж ти йому казав? - заворушились пiдозра i брезклiсть у  куточках
попових уст. - Може, скаржився?
   Тут мене почина? розбирати злiсть: iч, що ?м  в  голову  прийшло!  I  з
гiднiстю вiдповiдаю:
   - Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене  били,
- бо я ж хлопець!
   - Он як?! - здивувався пiп, i  в  його  iмлистих  очах  з'явилось  щось
подiбне до посмiшки.
   - I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
   - Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись  у  книзi.
Дуже трудна...
   - Дарма, хлопче, дарма, - заспоко?в мене пiп i веселiше сказав  :  -  Я
зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
   - Не мала баба клопоту... - нi до кого не звертаючись, сказав попович i
злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на  сина,  пiдiйшов
до друго? шафи, вiдiмкнув ?? й почав там порпатись.  Вiн,  правда,  ще  не
знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
   - А ти, видно, хлопче, не промах.
   - Це як коли, - вiдповiв  я  так,  як  воно  в  мене  виходило,  а  пiп
посмiхнувся.
   Незабаром я вискочив з прокурених попiвських поко?в з "Тарасом Бульбою"
в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька  Миколу  по-вуличному
теж прозивали Бульбою.
   Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але,  допавшись  до
книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не  стямився,  коли
роса, а далi й вечiр упали на дiброви.  Душа  моя  смiялася  i  летiла  на
Запорiжжя до славного козацтва.
   Ввечерi,  пам'ятаючи  слова  дядька  Себастiяна,  я  знову   пiшов   до
комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з  роботи.
Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову
з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли  останнiй
комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
   - Здоров, парубче! - весело i так само без насмiшки вiта?ться  зi  мною
голова комнезаму ще й пода?  руку.  Хiба  лише  вiд  цього  не  переймешся
бiльшою повагою до чоловiка i не подума?ш про себе, що й ти чогось варт? -
Вже, бачу, дiстав нову книгу? - в обiдочках, що навколо вуст,  ворухнулась
посмiшка.
   - Дiстав.
   - I що воно, й до чого воно? - бере голова комнезаму книгу в руки.
   - "Тарас Бульба"! - кажу поважно.
   - Тарас Бульба? Хто вiн?
   - Козак... - дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цi?? книги?
   - А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
   - За нас. Хiба ж ви такого не зна?те?
   - Знаю! - розгорта? книгу дядько Себастiян. - Але  хочу,  щоб  i  ти  в
такий час знав, хто за кого сто?ть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i  почита?мо  розумну  книгу
вдвох.
   - О! - вирива?ться те саме "о", яке в мене то радi?, то журиться, то не
йме вiри, то вiднику?ться, то диву?ться.
   - Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.
   Я сiдаю за товстоногий графський  стiл,  а  голова  комбiду  з  шухляди
дiста? червону китайку, розстелю? ??, i в комнезамi i в мене на душi  ста?
одразу урочисто. Дядько Себастiян сiда? поруч зi мною, кладе менi руку  на
плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
   - Михайле, це ти менi сьогоднi  принiс  гриби?  -  несподiвано  запитав
голова комбiду.
   Я не знаю, що сказати, i мовчу.
   - Ти? - пiдводить на мене глибокi довгастi очi,  в  яких  зараз  стигне
смуток.
   Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
   - Я, дядьку Себастiяне.
   - I нащо?
   - Нащо? - дрогнув мiй голос. - Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
   - Он як? - сумовито i якось  розгублено  посмiха?ться  чоловiк.  -  Ну,
спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю,  дитино.  Та
бiльше нiчого не  принось  менi.  Оце  вперше  за  сво?  головування  беру
подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, - вийма? з кишенi  довгий  в  обгортцi  з
пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
   - Спасибi, дядьку Себастiяне, -  беру  таку  розкiш  у  руки.  -  Може,
пополам?
   - Смокчи один, - засмiявсь чоловiк. - Ти спати ще не хочеш?
   - Нi.
   - Тодi читай. А втомишся, я почну.
   - Е, нi, - не погоджуюся я. - Може, ви почнете,  бо  я  вже  знаю  свiй
голос.
   - З нас, Михайле,  ще  нiхто  не  зна?  свого  голосу,  -  багатозначно
говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але  за  його  словами  вiдчуваю
щось незвичайне, хвилююче.
   - Про що ви, дядьку?
   - Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не
завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих,  не
ма?ш навiть у чому до школи ходити, а перегодя,  дивись,  зможеш  у  науку
пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.
   Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про "таке врем'я", яке
однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж
учителя доскочити?"
   - Дядьку Себастiяне, ви не те?... не пiдсмiю?тесь?
   - Ти про що? - голова комнезаму назбиру? навколо очей добрi зморшки.
   - Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
   - Не жартую, Михайле... От колись,  як  вивчишся,  згада?ш  мо?  слова,
згада?ш i мене, уже старого. I тодi в хату мою  заглянеш-  i  мене  чогось
научиш. Не забудеш?
   - Хiба таке зможе забутися? - зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в
те, що, може, й збудеться в "таке врем'я". А  розбурханi  думки  на  сво?х
свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв,  коли  я  вже
вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не
гриби, а свою шанобу i вдячнiсть...
   Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас
уже давно нема? на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi
ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде
людська подяка i мо? слово...



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна,  i,  коли
вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети  чи  гомонiли  про  всяку
всячину, а найбiльше про те,  що  буде  попереду,  коли  згине  корiння  й
насiння во?н, людсько? ворожнечi i злиднiв, коли не  хурделиця  свинцю,  а
заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у  кожну  оселю.
Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич  надiй,  i  на  ?хнiх
лебединих крилах летiла в майбутн? моя дитяча душа.
   - От i наговорились, i заговорились, а  час  iде,  -  вiн  пiдходив  до
вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з  графського  столу  й
виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а  iнодi  й  сало,  i
тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер  уже
дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами  й
королями, а я смiявся, не забуваючи свого - чи вийде, чи не вийде  з  мене
учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть  у
черевиках.
   Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i,
коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з  переламаним  козирком,
посмiхаючись, питала:
   - Вже на вечорницi чешеш?
   - Нi, на всеношну, - весело показував зуби  i  вислизав  з  хати  у  тi
вечори, що навiки залишили менi сво? зорi.
   Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як  обережно  рипнули
дверi. На порозi став рослий,  не  знайомий  менi  чоловiк  в  розкудланiй
баранячiй шапцi i з обрiзом пiд  пахвою.  Од  несподiванки  я  зойкнув,  а
дядько  Себастiян  блискавично  скочив  з-за  столу,  схопився  за  сте?р.
Невiдомий якось невпевнено пiдняв  ковшистими  ручищами  куцака  i  хрипко
сказав:
   - Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
   - А ти не брешеш? - рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
   - Дивись, - опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до  нас.  На
його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а  над  запалими  тривожними
очима в сполосi бились довгi вi?, наче  хотiли  одвiяти  вiд  себе  поганi
видiння.
   - Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi тво? бандити, вся  контрреволюцiя  i
дурна злоба?  -  гнiвно  запитав  дядько  Себастiян,  змiрюючи  безжальним
поглядом косарську постать бандита, з яко? хтось вибрав упевненiсть.
   - Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли,  а  тiльки  виломили  мою
долю. Того й прийшов до тебе, до вас... - понуро вiдповiв  Порфирiй.  Його
закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом,  а
простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
   - Виломили, кажеш, долю? - теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. -  А
ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? - махнув рук